Страница 1

Інiцiацiя. Клубне видання
Люко Дашвар


Стара Костомарова не пам’ятае, як опинилася на тому забутому богом хуторi. «Чорнi рiелтери» вiдiбрали ii квартиру, а жiнку спровадили подалi вiд Киева. Селянин Перегуда дав iй притулок, вiн навiть вийшов на нотарiуса Германа, який обдурив стару. А коли повернувся на хутiр, то вже нi хати, нi Костомаровоi не було… Тим часом у Киевi дiвчина Меланiя потрапляе у вирдивних подiй. Усе починаеться зi снiв про мерцiв, далi – зустрiч iз нотарiусом Германом та його зникнення. І Блейк, у якого Меланiя закохуеться до нестями i який зраджуе ii. Вiд того часу дiвчинi сниться вже iнший сон: про розлючений натовп, стару жiнку, Блейка, який просить про допомогу… От-от шляхи всiх героiв перетнуться. І тодi кожен з них – хоче вiн того чи нi – пройде свою iнiцiацiю. Інiцiацiю на право вважати себе людиною…





Люко Дашвар

Інiцiацiя





Інiцiацiя (лат. initium, вiд initiare – починати; лат. initiatio – посвячення; здiйснення таiнства) у загальному значеннi – початок, початкова стадiя, конкретнiше – обряд, що знаменуе перехiд iндивiда на новий щабель у межах соцiальноi групи. У психологiчному сенсi iнiцiацiя виникае тодi, коли людина насмiлюеться дiяти всупереч природним iнстинктам i вiдкривае в собi можливiсть руху в напрямку до свiдомостi.



На свiтi дуже мало людей.

    Блаженнiший Любомир Гузар






Вiд автора


Реальнiсть неймовiрнiша за вигадку. Що би ви не прочитали за свое життя, знайте: усе те може статися. Перед вами iсторiя, реальнi подii якоi викладенi на рiвнi образного узагальнення, без справжнiх iмен i прiзвищ. Заздалегiдь перепрошую за використання таких вiдомостей iз вiдкритих джерел, а також за iхню вiльну iнтерпретацiю, бо щиро сподiваюся: це не применшить анi значущостi цих подiй, анi поваги i шани до iхнiх реальних учасникiв. Анi зневаги – до тих, хто вартий зневаги.




Частина перша





1


Пес геть охляв, а весна все не допомагала: ще не висмикнула з нiр полiвок, не вповiльнила реакцiй полохливих зайцiв. Із кущiв обабiч перевантаженоi траси в семидесяти кiлометрах вiд столицi тоскно спостерiгав за автiвками, що вони рiзали шлях у протилежних напрямках. Хоч би яка зупинилася чи легковажна рука просто на ходу викинула з вiкна недоiдений кусень. Машини не гальмували.

Пес витягнув шию, побачив стару жiнку – дибала собi узбiччям у бiк Киева – i якби пес був людиною, тiльки б одному здивувався: елегантнiй, хоч i давнiй, шкiрянiй сумочцi, яку старенька в акуратнiй простiй одежинi мiцно стискала в руцi. Та пес був псом, зголоднiв украй, тому подерся крiзь кущi до людини, зашкандибав поряд, дивився iй в очi благально: дай… Стара жiнка зупинилася, розкрила елегантну шкiряну сумочку, дiстала з неi галетне печиво «Марiя», простягнула псовi.

– Не забудь почистити зуби та помити руки, – мовила суворо.

Пес заковтнув печиво, подивився старiй у спину: сунула собi далi потроху з приреченiстю всiх живих – i людей, i тварин – йти i йти, поки е сили. Заскавучав застережливо, бо бачив: геть обмаль сил у людини. Попередити хотiв: зупинися, поки не впала.

Жiнка не зрозумiла поради, все вiддалялася. Пес уже намiрився повернутися в кущi, та раптом побачив, як стара оступилася, на мить втратила рiвновагу, ледь не впала, та встояла, продовжила шлях.

Пес насторожився, завмер. Примружив очi вiд сонця: вже наповнювало теплом холодний весняний ранок. Небесний жовтий диск нагадав псовi печиво, яке щойно зiгрiло його голодний шлунок.

Із жалем глянув на безпечнi кущi, побрьохав за людиною вслiд.

Попереду маячив довгий виснажливий день…




2


Сон. Якби не уривок страхiтливого сну – чiткою картинкою стояв перед очима, жахав до тваринного вiдчаю – я б наплювала на намагання наповнити хоч краплею користi залишок цього порожнього весняного дня. Закiнчувався. Низьке сонце ще освiтлювало мiсто, та вже попереджало: скоро все навкруги огорнуть сiрi сутiнки, загустiють до чорного екрана, який фатально виникае завжди пiсля того, як кiно закiнчуеться. Та дивний сон вимагав активноi протидii ще сьогоднi. І ось я тут, у нотарiальнiй конторi, за двадцять хвилин до закриття: вмотивована, вiдважна i занадто знервована для того, щоб вiдiрвати цi двадцять хвилин вiд себе, подарувати iх будь-кому.

Нотарiуси вже сунуть до виходу, гукають колезi, який не встиг завчасно пiдхопитися зi стiльця:

– До завтра, Германе!

– Так! До завтра, – кивае той, не приховуючи роздратування, i все не дивиться на мене, iмiтуе цiлковиту зайнятiсть: перебирае папери на столi i, певно, подумки останнiми словами кляне себе за те, що, коли я увiйшла до нотарiальноi контори, вiн був единим iз трьох нотарiусiв, який iще сидiв за столом (iншi вже попiдхоплювалися, шарудiли-складали речi), тому я навiть не спитала, до кого менi звернутися. Просто пiдiйшла i сiла бiля столу молодого розгодованого i, певно, успiшного мужчини, раз вiн у стильному костюмi та з дорогим годинником на лiвiй руцi, хоча зовнiшнi ознаки успiху нiяк не пiдтвердження внутрiшнiх чеснот.

Страница 2

– Приходьте завтра. – Герман врештi пiднiмае на мене очi. І його чомусь не вражае моя краса чи фантастична неординарнiсть аж настiльки, щоби вiн забув про час, кинувся виконувати будь-якi моi забаганки. Дивно, бо я сама хронiчно вiдчуваю свою виключну неординарнiсть просто на фiзичному рiвнi.

– До закiнчення робочого дня ще двадцять хвилин! – нагадую Германовi.

– У нотарiусiв апрiорi немае справ, якi вирiшуються за двадцять хвилин. – Вiн уже не приховуе роздратування. Зиркае на коштовний годинник.

– За двадцять хвилин устигнете проконсультувати мене! – не здаюся.

– З якого питання?

– Хочу скласти заповiт.

Герман не вiрить власним вухам. Роздивляеться мене здивовано.

– Вам… рокiв тридцять?

– Тридцять один!

– Хворiете?

– Нi. Принаймнi якщо i хворiю, то не знаю про це. Або – так! Хворiю. Ми всi нинi дрiмучi та хронiчно хворi.

– Якщо хронiчно, то нащо вам заповiт саме зараз?

– Такi часи. Маю оперативно й адекватно реагувати.

– Не розумiю. – Вiн не розумiе. Забувае про двадцять хвилин: стiкають-щезають.

Зiтхаю, беруся пояснювати:

– Раптом завтра в пiд’iздi чи просто на вулицi мене прирiже покидьок, яких зараз ранiше строку повипускали?

– То запишiться на курси самооборони.

– Не допоможе.

– Чому?

– Бо покидьок iз ножем – тiльки один iз варiантiв. А якщо п’яний суддя переiде мене своiм позашляховиком? Чи натовп проплачених мiтингувальникiв затопче на смерть, коли поспiшатиму на роботу i спробую легковажно продертися крiзь юрбу. Чи сусiд надумае погратися з гранатою, яку стирив у АТО, смикне не за те, за що треба смикати, сам виживе, а стiна завалиться i пiд собою поховае мене. Чи сусiдка втомиться вiд злиднiв, вiдкрие газ, щоби вчадiти, та замiсть неi вчадiю я. Чи провалюся пiд землю разом iз тротуаром, бо каналiзацiя ж стара, весь час прориви. Чи загину пiд час стрiлянини на вулицi, бо випадково потраплю на лiнiю вогню.

Я могла б до ночi перераховувати нотарiусу ймовiрнi фатальнi пригоди буденного життя, та лише дивлюся на нього з прикрiстю:

– Новин не дивитеся?

– А ви, судячи з усього, дивитеся iх забагато!

– Такi часи! – повторюю бовдуровi. – Рiк двi тисячi сiмнадцятий! Вiйна. Усюди вiйна. То допоможете?

Герман усмiхаеться нахабно, глузливо.

– Здаеться, ви бiльше переймаетеся не своею наглою смертю, а тим, що вашi багатства потраплять не в тi руки.

– А знаете чому?

– Просвiтiть!

– Бо – прикиньте! – всi своi матерiальнi цiнностi я чесно заробила! Сама!

Нотарiуса не вражае мое признання, хоча я вважаю це нарiжним каменем i головним аргументом для самоповаги.

– І багато встигли за тридцять один рiк? – питае демонстративно-байдужо.

– Жартуете? – дивуюся щиро. – Чи, по-вашому, я вiд народження мала би вкалувати? Я почала працювати десять рокiв тому. Коли ще навчалася. Перерахувати, що маю?

– Прошу!

– Добре! – пробую зручнiше вмоститися на незручному стiльцi. Менi е чим похвалитися. Професiйний «Нiкон», комп i майже новий «Макбук», багато класного взуття, бо люблю взуття: нащо йому помирати разом зi мною? Сiмсот баксiв на рахунку. Мала бiльше, та вiддала на АТО. Ще е шуба з дуже коштовного нетутешнього ягняти, круте крiсло-гойдалка якогось шведського дизайнера, двi чайнi чашки ручноi роботи i три старовинних порцелянових горнятка для кави. За копiйки купила бiля пiдземного переходу – в iнтелiгентноi старенькоi панi в потертих рукавичках. А ще в мене е останнiй «Айфон», суперова кавомашина, спецiальний нiж для сиру з Голландii, двi шкiрянi сумки з Італii та бомбезний гаманець англiйськоi фiрми «Вiсконтi». І книги. Метр i 76 сантиметрiв рiзновеликих текстiв на полицi. Готiвку до заповiту не включаю, бо маю намiр розтринькати ii швидко, азартно та безглуздо. Чи з розумом. Ще подумаю. Одяг узагалi заповiм спалити на попiл – не хочу, щоб запахи мого тiла змiшувалися з будь-чиiми чужими.

– А житло? Власне житло у вас е? – уже не приховуючи зацiкавленостi, питае нотарiус.

– Нi, Германе! – вiдказую рiзко.

Насправдi теоретично я маю власну територiю. Коли батьки приватизували нашу дев’яностометрову квартиру в дореволюцiйному будинку бiля знесеного Євбазу, то на себе оформили лише третину площi. Двi iншi демократично та справедливо роздiлили мiж дiтьми, i нам iз братом дiсталося по тридцять квадратних метрiв. Ми гайнули з них, як тiльки пiдросли. Брат за цей час помiняв iз десяток адрес, а мене бажання жити самостiйно i незалежно ще сiм рокiв тому загнало в найману однокiмнатну квартиру на вулицi Ентузiастiв, наче б це додало оптимiстичного поштовху i усьому моему життю.

– Нi, – повторюю вже не так упевнено. Як же я пропустила такий важливий нюанс! Мабуть, у заповiтi треба вiдмовитися вiд своеi частки родинноi оселi на користь батькiв, щоб у брата не виникали сумнiвнi iдеi. І щоб нiяка чужа сволота вiд мого iменi не впала мамi з татом на голову, якщо я…

Думки гальмують, уриваються. Так не хочеться казати «якщо я нагло помру».

Нотарiус теж мовчить. І вже не дивиться на коштовний годинник. Тiльки на мене. О так

Страница 3

Я знаю цей погляд! Не знаю тiльки, якими словами Герман передасть його красномовнiсть.

– А в мене е житло, – каже Герман, i в його голосi з’являються азартнi хижi нотки.

– Класно!

– Можемо там продовжити роботу над вашим заповiтом, – додае упевнено. І мае аргументи: двадцять хвилин розтанули, нотарiальну контору слiд зачиняти, вмикати охоронну сигналiзацiю, тож попрацювати тут не вийде. – Що скажете?

– Усе в тебе вийде, Германе, – вiдповiдаю нахабно, бо ж знаю, що буде далi: вiн заманить мене до себе, хвилин десять ми вдаватимемо, що нам дiйсно треба працювати над заповiтом, потiм вiн запропонуе вина-горiлки-вiскi-коньяку-мартiнi (бажане пiдкреслити), а я спитаю про презерватив. Принаймнi так бувае в телевiзорi.

Дивлюся нотарiусу в очi: я ж усе правильно зрозумiла?

– Повiр. Пропоную тiльки тому, що ти така… – пояснюють його очi.

– Яка? – питаю без слiв.

– Така, нiби тобi нема чого втрачати. То чому б не зi мною?

– Усе в тебе вийде, Германе, – повторюю бiльш милосердно. Нотарiус мае рацiю. Чому б не з ним?

На вулицi бiля нотарiальноi контори Германа затягуе в орбiту суцiльного нарцисизму.

– Щодо заповiту… І твоiх матерiальних цiнностей, – питае хвалькувато. – Про житло зрозумiв. Житла немае. А транспортнi засоби е? Машина?

Не розумiю! Нащо вiн продовжуе гратися в роботу i дiловi стосунки? Я ж йому натякнула: все в тебе вийде, Германе! Але повторювати втрете: «Усе в тебе вийде, Германе», – геть не хочеться, i я вiдповiдаю по сутi.

– Машини не маю.

– А я маю! – на головi Германа з’являеться-сяе корона. Клацае пультом сигналiзацii в вiдтюнiнговану мордяку немолодоi, але все ще спортивноi «Тойоти». – Швидкостi не боiшся?

Швидкостi боюся. Та бiльше – людей. Ти ж не людина, Германе? Сподiваюся, хтось бiльш милосердний.

Нотарiус не чуе моiх думок. Трахае бiдну «Тойоту», а тiй важко: хрипить, несе.

Печерськ. Хто б сумнiвався! Огороджений парканом комплекс iз декiлькох висоток. Шлагбаум – iнiцiацiя: зможеш його подолати – i ти в iншому вимiрi. У багатiй, вiддраенiй до блиску резервацii посеред занедбаного мiста: тут квiтники-газони, чистi дорiжки i охайнi дитячi майданчики. І сам ти тут – iнший: успiшний, статусний. Очi фiксують добробут i спокiй. Тут не з’явиться злодiй чи випадковий перехожий напiдпитку, тут пiдлiтки не насмiляться обiсцяти пiд’iзд чи обписати матюками стiни. Тут пiдбори жiночих черевичкiв нiколи не застрягнуть у щiлинi потрiсканого асфальту, а пафоснi iномарки нiколи не вскочать у ями, бо тут немае ям: асфальт – монолiт. І тiльки сморiд вiд смiттевих бакiв сусiднiх будинкiв пiдло розбивае iлюзiю вщент.

– Живеш тут? – питаю для годиться.

– На двадцять п’ятому. Тобi сподобаеться! – Герман про iнше. Його вже заполонило передчуття близького сексу. Рухи – легкi, грайливi. Голос трiшки похрипуе, а очi не приховують жадання.

– Лiфт для iнтиму? – пробую iронiзувати, коли заходимо до невеликого – на двох! – лiфта.

Герман на мить губиться. І не цiлуе мене в лiфтi, хоча за всiма стереотипами мав би розпочати прелюдiю вже зараз. Спираюся на стiну кабiнки i, хоч нотарiус надто близько, безсоромно роздивляюся його. Маю ж запам’ятати, з ким нинi встановлюю випадковий i алогiчний близький фiзичний зв’язок, бо ранiше нiчого подiбного зi мною не траплялося, але в телевiзорi таке стаеться систематично. То чому б не примiряти на себе чужу iсторiю?

Нотарiусу не бiльше сорока. Чи, може, виглядае старшим, а насправдi – рокiв тридцять п’ять. На круглому обличчi метушливi негарячi очi-вуглики, нiс картоплиною, вуста надто рухливi – перебiр, усе в мiнус. Зайвих кiлограмiв двадцять – грубим екватором навколо талii i вже локально – на пухких щоках, пiдборiддi, шиi i далi вниз окремими материками й острiвцями. Величезний, величезний, як материк, мiнус. Але е i плюси. Високий, мiг би в баскетбол грати, якби не зайвi кг. Волосся не втратив – теж плюс.

Голомозi черепушки викликають у мене озноб. Бороди теж немае – ще один плюс, бо бритi наголо бороданi всi до одного для мене – новонаверненi мусульмани, i це не те, що викликае пiдозру, але бентежить i насторожуе, бо нiколи ранiше в захiднiй цивiлiзацii чоловiки не переносили волосся з голови на пiдборiддя так радикально. А нинi якого бiса? У чому глибинна суть тренду?

Лiфт зупиняеться. Нотарiус по-хазяйському виходить першим, а я iм очима його спину: цiкаво, коли Герман запитае, як мене звати, чи наш потенцiйний фiзичний зв’язок не передбачае такого ступеня довiрчостi?

Герман нiби чуе. Обертаеться.

– Так i не спитав, як тебе звати…

– Може, сам вигадаеш менi iм’я? Пiзнiше! Пiсля того як ми… попрацюемо над заповiтом, – виходжу з лiфта. Роззираюся: якi з цих трьох дверей зараз вiдчиняться для мене?

Герман завмирае посеред площадки, дивиться на мене вкрай здивовано. Невже прийняв за чисту монету моi слова про роботу над заповiтом? Тодi ще один мiнус йолопу! За вiдсутнiсть почуття гумору.

– Якщо ми працюватимемо над заповiтом, я i так знатиму твое справжне iм’я, – мовить йолоп чи то роздратовано, ч

Страница 4

то розгублено. – Бо перше, що треба зробити, – встановити особу, яка складае заповiт. Ти ж iз паспортом?

Я з паспортом, але чому вiн такий тупий? Нащо руйнуе мiзерну iлюзiю романтичностi, наче мое справжне iм’я (варто лише Германовi його взнати) переверне сите життя нотарiуса кардинально i назавжди? От чому вiн такий тупий?! У нас i так не було фатального знайомства, першого побачення, страждань через розлуки i ревнощi, поцiлункiв пiд дощем i обiцянок вiчноi любовi, як те щодня показуе телевiзор. Може, вiн не дивиться телевiзора?..

Язик проситься вiдповiсти по сутi: так, я з паспортом. Та всерединi раптом виникае нестримне бажання величезними гострими ножицями розрiзати одяг цього вайлуватого телепня, повалити на якийсь диван чи просто на пiдлогу та згвалтувати! Нестримно, нахабно i так жорстоко згвалтувати, щоби бiльше нiколи йому навiть на думку не спадало вести себе iз жiнками так… придуркувато.

– У тебе е презерватив? – питаю, ледве стримуючи лють. – Чи менi до аптеки збiгати?!

Герман забувае про заповiт, джентльменськi iгри в прелюдii i те, що ми застрягли на площадцi, територii загального користування, перед трьома дверима на клятому двадцять п’ятому поверсi. Подаеться до мене, i – дiдько! – нi. Знову нi! Не цiлуе, хоча за всiма стереотипами мав би. Обiймае однiею рукою, другою стискае моi груди.

– Ти така… незвичайна! – кругле лице його стае червоним.

– А ти такий оригiнал! Ми займатимемося цим тут? – сексуальна агресiя мужчини передаеться менi наступальним збудженням. – Тодi б уже краще в «Тойотi».

Герман вiдступае на крок, знiчуеться. Похапцем дiстае з кишенi ключi.

– Вибач, – суне до дверей. Одних iз трьох – важких, дубових.

Дивлюся на тi дверi. Вiдчуваю, як холоне серце.

Такi дверi не пiддадуться, не розчахнуться вiд легкого поштовху. Вимагатимуть зусиль. Я вже бачила такi дверi. Не тут i не тепер. Напередоднi! У фiналi моторошного сну, який розвiявся, лишив у пам’ятi тiльки чiткий страхiтливий уривок. Нiби стою перед важкими дубовими дверима. Отакими, як цi. І маю вiдкрити iх, аби пересвiдчитися: за дверима чорнота вузького коридору, i в тiй чорнотi видно лише ноги людини у важких черевиках. Людина лежить на пiдлозi ногами до дверей, i я навiть пам’ятаю рифлену пiдошву важких, схожих на солдатськi берцi черевикiв тоi мертвоi людини. Бо увi снi за дубовими дверима в чорному коридорi лежала мертва людина.

Нотарiус не помiчае мого приголомшення. Штовхае дубовi дверi, а вони i справдi важкi. Лише трохи прочиняються, та я бачу в чорнотi коридору дебелi черевики: рифленi пiдошви – сторчма.

– Стiй! Стiй! – белькочу перелякано. Хапаю Германа за руку, тягну вiд ледь прочинених дверей. – У твоiй квартирi – мертва людина! Повiр! Я точно знаю! Я те бачила! Ранiше!

– Коли «ранiше»?! – Нотарiус не з героiв. Червоне йде з лиця – щоки-губи полотнiють. Перелякано озираеться на прочиненi дверi. Вiдсахуеться, з пiдозрою дивиться на мене. – Ми не зустрiчалися ранiше. Я навiть iменi твого не знаю!

– Здалося тобi мое iм’я!

– Хто ти?! – питае вiн самими губами.

– Господи, про що ти?! Я нiхто! Нiхто, чуеш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотiлося скласти заповiт. І я прийшла до тебе. А ти привiв мене сюди. А тут – дверi! Тi самi дверi, що я бачила iх увi снi! За ними, там, усерединi, е хтось мертвий. Не вiриш? – замовкаю. Дивлюся на нотарiуса схвильовано. – Давай перевiримо, – пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

– Нi! – Герман зриваеться, хапае мене за руку. – Не пiдходь! Стiй, не руш!

– Добре. Тодi давай викличемо полiцiю.

– Нi!

Не питаю: чому?! Менi геть не цiкавий логiчний ланцюжок його думок, який фiнiшуе цим неадекватним «нi». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджае моi думки. Дивиться на мене зволожнiлими вiд переляку очима.

– Шкода… Що в тебе немае житла.

Так он куди його думки завели! У мене намiрився сховатися? Нi, вiн таки дивиться телевiзор. Випадкова зустрiч, фатальний флiрт, i ось уже на територii милосердноi дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслiдують хижi злодюги. То точно вони пiдкинули в Германову квартиру мертве тiло, аби надовго нейтралiзувати норовливого нотарiуса звинуваченням у вбивствi.

– Так! Шкода, що в мене немае житла, – вiдважно захищаю наймане кубельце на вулицi Ентузiастiв. І без того сумнiвна пригода стае геть iдiотською: стою на площадцi, територii загального користування, бiля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсi разом iз приголомшеним нотарiусом, який нiяк не може второпати, що ж йому робити.

– Зробимо так! – Герман раптом тихо суне до дверей, обережно iх причиняе.

– Зробимо? – перепитую пошепки. – Я теж маю щось робити?

– Благаю, благаю! – хапае моi руки. Цiлуе iх, цiлуе, цiлуе. Допетрав нарештi! А пiзно, йолопе! Ранiше треба було руки моi цiлувати! Тодi, може, я б i розповiла про кубельце на вулицi Ентузiастiв.

– Благаю! – Герман вiдводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусiди, навiть якби й захотiли пiдгледiти з

Страница 5

нами та поприпадали до очок своiх дверей, нiчого б не побачили.

– Благаю! Допоможи!

– Чим можу? – питаю насторожено.

– Пiднiмися сходами на кiлька поверхiв. Зачекай хвилин iз десять, а потiм спустись лiфтом. Я дам тобi грошей на таксi.

– А ти? – Мну в руцi сотку, здивовано дивлюся на нотарiуса.

– Спущуся зараз i вiд’iду. Менi треба перевiрити одну версiю. Подумати.

– Є над чим. Так?

– Так! Є над чим.

– Добре, – погоджуюся.

– Дякую, дякую. – Герман уже суне до лiфта, зупиняеться, пiдганяе мене жестами: мовляв, не стiй, пiднiмайся на кiлька поверхiв.

На площадцi двадцять сьомого поверху крiзь брудне скло загального користування бачу: вiд висотки вiд’iжджае крихiтна, як комашка, спортивна «Тойота». Вiн усе-таки дивний, цей Герман! Невже в нього вiдсутне не тiльки почуття гумору, а й звичайна цiкавiсть? Я б замордувалася вiд невизначеностi, якби не з’ясувала: в квартирi е мертва людина чи нi? Це ж точка вiдлiку для подальших рiшень i дiй. А вiн дременув свiт за очi, наче в тому е вихiд.

– Покидьок! – Несподiване вiдкриття приголомшуе, бо в одну мить розумiю: нотарiус конкретно пiдставляе мене. Камери зафiксують (бо ж не iснуе резервацiй без камер стеження!), як ми з Германом заходили, потiм засвiдчать, що вiн поiхав. Дуже швидко поiхав, хвилин за п’ять пiсля того, як увiйшов. За цей час не те що вбити когось, кави заварити не встигнеш! А я лишилася тут… Навiщо?! Так те i дурневi зрозумiло! Це ж я злочинним шляхом потрапила до оселi нотарiуса. І не одна. Разом зi своiм Клайдом, який стирчав на двадцять сьомому, чекав сигналу вiд своеi Боннi. І ми разом обчистили Германову берлогу, а потiм Клайд сказав, що все забере собi, а я, горда Боннi, вхопила перше важке, що трапилося пiд руку, i проломила Клайдовi голову, бо не терпить мое серце несправедливостi, i тепер мертвий Клайд валяеться в коридорi i тим самим нiмо та пiдло свiдчить проти мене.

І що робити? Була б я в телевiзорi, то вихiд би знала. Мала б термiново зателефонувати давньому приятелевi, що вiн багато рокiв так вiдчайдушно сохне по менi ще зi шкiльних часiв, що й до цього дня жодного разу не глянув на iншу дiвчину, не те щоб уже переспати з нею або просто пофлiртувати. Бо тiльки я йому – едине на все життя кохання. Я б зателефонувала, i вiн би примчав: зламав усi кордони, перебив усi шлагбауми i усiх консьержiв на шляху. Пригорнув мене до серця, сказав би: «Я врятую тебе!»

– Немае у тебе таких приятелiв! – охолоджуе реальнiсть.

– І не було нiколи, – шепочу розгублено. Роззираюся: що ж робити?

– Тiкати! – наказуе реальнiсть.

– Так! Тiкати.

Чхати на Германовi настанови спускатися лiфтом. Суну сходами: двадцять шостий, двадцять п’ятий. Навпроти квартири нотарiуса зупиняюся, хоч у головi i б’еться: бiжи, бiжи. Дивлюся на важкi дубовi дверi: вони прикритi, але не зачиненi. Звичайно! Так же i мае бути пiсля пограбування та наглого вбивства.

– Нотарiус не такий уже й тупий!

Ноги ведуть до дверей.

– Ти з глузду з’iхала?! – iстерично репетуе реальнiсть.

А що маю робити?! Я ж забуду про спокiй, якщо не перевiрю свiй сон, бо увi снi так було: я точно знала, що за дверима – мертва людина, i розчахнула тi дверi, аби перевiрити, чи так i е. Але не встигла нiчого побачити – прокинулася. Може, для того, щоб дiзнатися зараз?

– Маю… Маю пересвiдчитися. Бо – сон. І взагалi все – не випадково! Не просто ж так пiшла я за цим нотарiусом. Ранiше ж такого не траплялося. Хоча спроби були.

Штовхаю дверi – вони пiддаються несподiвано легко, вiдчиняються навстiж. Серце калатае: увi снi так i було. Вдивляюся в чорноту коридору, – аж сльози на очi, – та бачу тiльки дебелi важкi черевики, пiдошви сторчма.

– Я на хвилину, на одну мить. Тiльки пересвiдчуся i одразу пiду.

Переступаю порiг, зачиняю за собою дверi, опиняюся в суцiльнiй темрявi. Думки б’ють, метушаться, малюють: ось спалахуе свiтло, в електричному днi посеред коридору – важкi, схожi на солдатськi берцi черевики. Не порожнi. На ногах людини, що непорушно лежить ногами до виходу. Мертва людина. Я ще нiколи не бачила мертвих людей отак, посеред коридору. Дивуюся: чому в головi закарбувалося те нейтральне i геть не персонiфiковане – людина? Що за людина? Молода чи стара? Чоловiк чи жiнка? Усе те мае значення чи нi?

– Десь же мае бути вмикач! – обмацую стiни: де? Серце калатае, думки метушаться: де? Аби тiльки не наступити на мертву людину.

– Де?! – видушую. І знаходжу вмикач.

Спалахуе електричний день. Першоi митi геть нiчого не бачу: з переляку затуляю очi долонями i так стою. Нарештi видихаю, опускаю руки, мружуся, вдивляюся в освiтлений коридор: при стiнi виструнчився ряд черевикiв – чоловiчих, жiночих. І тiльки однi, важкi, схожi на солдатськi берцi, валяються посерединi, пiдошви сторчма.

Порожнi! З них не стирчать ноги мертвоi людини. Мертвоi людини нема.

– І де подiлася?.. – Їдке здивування огортае липким холодним потом. Роззираюся: де мертва людина? Не вiрю, що ii не було! Сни не брешуть.




3


Пес i сам не знав, чому ве

Страница 6

ь цей довгий день плететься за старою жiнкою узбiччям жвавоi перевантаженоi траси. Їла вона мало, та коли все ж перепочивала на покинутих зупинках чи мiсцях для вiдпочинку обабiч траси, то чесно дiлилася галетним печивом «Марiя» iз супутником. Наказувала псовi суворо:

– Тiльки ж не забудь почистити зуби та вимити руки.

Пес ковтав печиво i щоразу, коли старенька важко вставала, аби продовжити шлях, довго дивився iй у спину, наче роздумував: чи варто надалi складати людинi компанiю? Скавучав тихо, та все ж покiрно сунув слiдом.

Коли день почав хилитися до вечора, бiля старенькоi загальмувало авто. Так рiзко зупинилося, що жiнка вiдсахнулася, ледве втримавшись на ногах. І пес раптом кинувся, загарчав на молодого хлопця, що висунувся у вiдчинене вiкно, кричав жiнцi:

– Як менi на Нiчогiвку проiхати?

– Треба почистити зуби i вимити руки, – вiдповiла жiнка, не звертаючи уваги на пса, що кружляв навколо автiвки, захлинався вiд гавкоту.

– А-а-а… Дах потiк! – Машина зiрвалася, помчала геть, а пес усе гарчав iй услiд. І лиш коли автiвка зникла з поля зору, пiдiйшов до жiнки, глянув на неi, як старший, як той, хто може наказати почистити зуби! І вимити руки. Як ватажок.

Жiнка закивала псовi, нiби погодилася, i, коли той посунув iз траси в лiсок на узбiччi, до кiлькох повалених дерев i гнилих iхнiх пенькiв-зубiв, скрутився пiд одним, покiрно пiшла слiдом. Важко опустилася на повалене дерево, як на довгоочiкувану чисту постiль, глянула на сонце. Темними напiвпрозорими руками вечiр саме настирливо пробував загасити сонце, та тiльки обпiкся. Сонце звикло тонути самостiйно, без зовнiшнього втручання.

Пес недовго вiдпочивав: сухе печиво хоч i пiдтримувало сили, але й нагадувало, що варто пошукати бiльш поживну iжу. Став на лапи, пiдiйшов до старенькоi, заглядав у вiчi: вставай, людино, час рухатися далi.

Старенька закивала, нiби точно розшифрувала собачий погляд, спробувала пiдвестися, та сил бракувало: лиш хитнулася, знову опустилася на повалене дерево. Пес зрозумiв: якщо сьогоднi ж не нагодуе людину зi своеi зграi, людина помре. Заскавучав, нiби вибачився, лишив стару жiнку в лiсочку, побiг до траси. Метрiв за тридцять попереду свiтилася АЗС. Пес завмер, довго вдивлявся у вогнi, i якби люди могли прочитати собачi думки, то взнали б: пес наважився на вiдчайдушний вчинок – напасти на АЗС.

Справа та була приреченою на поразку: мiсцевiсть бiля заправки гола-прострiлюеться, до смiттевих бакiв не пiдiбратися, бо поряд завжди юрмляться люди, а всередину взагалi не прорватися. Та звiдти, зсередини, так смачно пахло ковбасками, що пес забув про страх, бо ватажковi не варто про страх i згадувати. Ватажок мае зграю зберегти.

До справи взявся з розумом. Не кинувся до АЗС напролом, пiдкрався, биту годину спостерiгав: уздрiв i зграю мiсцевих псiв, якi чи то охороняли АЗС, чи то пiдгодовувалися бiля людей, i боковi дверi будiвлi заправки, якi так само, як i центральнi, вели до омрiяноi iжi. Лишалося дочекатися ночi. Пес повернувся до людини i, коли вона вкотре спробувала встати, аби продовжити шлях, загарчав сердито: сиди, сиди.

– Миколко, ти став дорослим, – вiдказала стара жiнка.

Нiч прийшла не сама – з вiтром, з дрiбним дощем. Старенька скрутилася на землi бiля пня, пес тулився до неi, грiв, але то мало допомагало: людина тремтiла вiд холоду, не могла забутися хоч увi снi. Дощ укрив ii лице, а пес подумав: плаче… Завив, лизнув стару жiнку в обличчя, наче пообiцяв красне щастя зранку, побiг у бiк заправки.

Пiдкрався, причаiвся, вдивлявся довго. Нiкого. Анi автiвок, анi людей. Навiть мiсцевi пси не вiдчували конкурента: або дрихли на задньому дворi заправки, або подалися в своi мандри. Пес все вагався: перебiгав iз мiсця на мiсце за декiлька метрiв вiд АЗС, нiяк не наближався. Аж ось до заправки з траси повернула легкова машина. Пес зiрвався, побiг поряд. Ховався за машиною, зиркав на дверi. Автiвка зупинилася метрiв за три вiд дверей заправки. Дверi розчахнулися, випустили назовнi дебелого дядька-заправника, так i лишилися вiдкритими. Пес оббiг автiвку з правого боку, бо злiва до водiя вже наближався заправник, закочував на ходу рукави унiформи, оголюючи волохатi, вкритi наколками руки:

– Який заливаемо? Дев’яносто п’ятий? Повний бак?

Пес зметикував: поки люди балабонять, час дiяти. Крадькома наблизився до вiдчинених дверей i, коли до них лишилося з пiвметра, прожогом ускочив усередину. Не розгубився, нiс не пiдвiв: одразу кинувся на запах ковбасок до прилавка, де вiдвiдувачам i каву варили, i сосиски для гамбургерiв смажили. Не добiг – iз пiдсобного примiщення вийшла заспана жiночка-касирка. Йшла до прилавка, бурчала спросоння щось прикре. Пес причаiвся бiля стiйки зi щiтками-ганчiрками-серветками, не зводив з касирки очей. Усередину зайшов водiй автiвки.

– П’ята колонка, дев’яносто п’ятий до повного бака, – повiдомив касирцi.

– Кави, чаю, перекусити не бажаете? – байдужо запитала.

– Американо i гамбургер.

Пес бачив: касирка полiзла до невеличкого холодильника. Розчахнула йог

Страница 7

, дiстала вакуумну упаковку з сосисками. Пес вискнув, рвонув що було сил i, перш нiж люди отямилися, вихопив упаковку з сосисками з жiнчиних рук, метнувся до вiдчинених дверей.

Водiй i касирка нiзащо б не встигли за вiдважним ватажком. Куди там! Та до розчахнутих дверей знадвору саме пiдходив дебелий дядько-заправник. Побачив кудлатого пса, що летiв йому назустрiч з упаковкою сосисок у пащi, не розгубився. І хоч руки порожнi, проте i ноги вiльнi. Як буцоне пса носаком по головi!

Пес вiдлетiв i впав iз сосисками в пащi.

– Не, ну це вже вааще… – Заправник розлютився не на жарт. До пса одразу не пiшов. Пiдхопив металевий прут, який валявся на землi, i тiльки потiм…

– Ти що робиш, мать твою?! – надвiр вискочив водiй автiвки. Бiг до заправника, кричав збуджено.

– А що? – Заправник так здивувався, аж зупинився з металевим прутом у руцi.

– Жива iстота! Хiба можна? Ногами… Ти геть хворий?!

– А чим менi його? Руками?!

– З глузду з’iхав, козел? Не чiпай собаку!

– Ти мене не чiпай!

– Рот закрив, дебiл!

– Ти кого дебiлом назвав, пасажир?! – вишкiрився заправник.

Кров залила псовi очi. Не бачив, як до гвалту двох чоловiкiв, що вiн розростався миттево i агресивно, пiдключилася жiнка-касирка. Чув самi голоси.

– Вовiк, не чiпай клiента, бо звiльнять! – волала жiнка. – Вовiк! Ти що робиш?! Ой, люди! Ой! Рятуйте! Люди, рятуйте!

– Руки прибрав, гнидо! Ти в мене сядеш! – кричав водiй.

– А ти в мене ляжеш!

Про пса забули. Мiцнiше вчепився зубами в дорогоцiнну здобич, ледь зiп’явся, подибав в найближчi кущi. Крiзь них шлях лежав до лiсочка при дорозi, де на пса чекала голодна стара жiнка з його зграi. Пес шкрiбся, шкрiбся чимраз ближче, ближче до поваленого дерева. Не дiйшов. Упав за кiлька метрiв вiд людини з упаковкою сосисок у пащi, нiби звалив його не носак дядькового черевика, а невiдворотний таемничий сон.




4


–Ти вiриш у сни? – У коворкiнгу на Лiвому березi Улька вiдриваеться вiд ноутбука, дивиться на мене з прикрiстю.

Улька класна i крута. Розробляе i супроводжуе сайти, два з них веде постiйно: про квiти i для вiдчайдушних домогосподарок, хоч ненавидить i квiти, i домогосподарок. «Фiгня! Обожнюю фiалки i тiток», – бреше упевнено, та я знаю правильну вiдповiдь. На шиi в Ульки сидить такий собi Тимур, що вiн нiби художник i взагалi космiчно-творча людина, до якоi нiяк не дошкребеться натхнення, тому вiн б’е байдики на Ульчинiй територii i поза нею, спить у ii постелi, жере ii iжу i ii серце. А Улька вкалуе з ранку до ночi, аби забезпечити коханого всiм, починаючи вiд цигарок-вина-одягу-розваг-вечiрок до полотен-фарб-пензлiв, а як заробить бiльше, нiж зазвичай, так везе Тимура то в Таiланд, то до Єгипту, щоби те падло вiдпочило вiд хронiчних пошукiв натхнення. Шкода, я нiколи не бачила того Тимура, знаю про нього лише з захопливих Ульчиних розповiдей. Бо якби десь перетнулись, я би плюнула йому в очi. А якщо би не наважилася, то хоча б обпекла нiщивним презирливим поглядом! Вiн по моiх очах прочитав би, що – нiкчема i покидьок, раз живе за рахунок своеi дiвчини! Ще й вимагае, аби Улька працювала в коворкiнгу, а не вдома, бо там вона, бач, заважае Тимуровi зосередитися на творчих фантазiях. І де вона те падло надибала?.. Вiн же точно водить до себе шльондр, поки Улька в коворкiнгу вчить домогосподарок вирощувати розмарин на пiдвiконнi.

– І в сни вiрю, i в невипадковiсть зустрiчей. – Я теж перериваю роботу. Пiдсуваю до себе каву: задля цього i прийшла – аби хоч комусь, хоч Ульцi, з якою познайомилася i час вiд часу перетинаюся в коворкiнгу, розповiсти про халепу, яка вчора зi мною сталася. Бо, на вiдмiну вiд Ульки, яку Тимур виганяе сюди працювати, я можу редагувати нуднi замовнi тексти i у своему кубельцi на вулицi Ентузiастiв. Але з ким там поговориш? Тiльки з Богом i незнайомцями з мережi, що, як на мене, одне й те саме, бо вiртуальнi.

– Невипадковi зустрiчi приносять результат. – Улька крутить у руках чашку з кавою, дивиться на мене, як на мале дитя.

– Результат е.

– Який? – кепкуе Улька. – Лишилася без сексу, а то бiда. Добре, хоч тебе не впiймали в чужiй хатi.

– Так. То добре.

– Одразу втекла?

– Нi. Не одразу.

– І що ти там робила? Шукала мертве тiло чи роздивлялася, як живуть нотарiуси?

– Малювала…

Улька дивиться на мене, як на божевiльну.

– Малювала?

– Так. Уявила, що в коридорi лежить мертва людина. І на пiдлозi окреслила мiсце, де та людина мала б лежати. Так, як у кiно показують, коли полiцейськi крейдою обмальовують контури небiжчика на асфальтi.

– У тебе знайшлася крейда?

– У мене знайшлися тiнi. Бiлi твердi тiнi для повiк. Нотарiус повернеться до своеi хати i побачить на пiдлозi обведений бiлим контур людини на пiдлозi.

Улька дивиться на мене з неприхованим здивуванням.

– І навiщо ти це зробила?

– Бо за тими дверима, в тому коридорi, мала бути мертва людина! – повторюю вперто.

– Бiдолашний нотарiус! – скептично усмiхаеться Улька. – Тепер вiн точно втратить береги. Шкода, не побачиш його реакцii на

Страница 8

свiй дурний жарт.

– Чому ж? – раптом розумiю, чого прагну, хоч i намагаюся про те не думати. – Пiду до нотарiальноi контори, де вiн працюе. То вiн про мене нiчого не знае. Навiть iменi. А я все знаю. І як його звати, i де вiн працюе, i де живе.




5


Зграйка невдоволених людей бiля нотарiальноi контори схожа на змовникiв, що готують заколот. Перемовляються тихо, замовкають, коли пiдходжу.

– Тут черга? – питаю насторожено.

– Тут армагеддон! – емоцiйно вихлюпуе стокiлограмова тiтка за п’ятдесят i тоi ж митi забувае про мене. Услiд за iншими енергiйно повертаеться до золотоi на чверть вiд власноi ваги панi, яка виходить iз нотарiальноi контори, подаеться до неi схвильовано: ну що там? Що?

Золота панi щойно з епiцентру! Поiнформована, всесильна i вiд того скорботна i сувора, як Матiр Божа.

– Сьогоднi не працюватимуть, – повiдомляе братам i сестрам по черзi.

– І чому? Таки вбили?

– Вбили, – авторитетно заявляе золота панi, i менi стае страшенно цiкаво.

Пiдступаю ближче. Витягую шию.

– Кого вбили? – питаю, та мiй голос тоне в голосах змовникiв.

Один поперед одного до золотоi панi: кого вбили? Кого?

– Оцього! – Золота панi тицяе пальцем в одне з прiзвищ на аркушi паперу, скотчем приклееному до дешевих металевих дверей нотарiальноi контори. А я минулого разу не звернула уваги на те, що на дверях висить папiрець iз прiзвищами нотарiусiв i розкладом iхньоi роботи.

– Слава Богу! – з полегшенням видихае важка тiтка.

– Як тiльки у вас язик повернувся?! – з огидою знизуе плечима понурий чоловiк без вiку. – Людину вбили, а вам «слава Богу»!

– Не людину! Нотарiуса! І, слава Богу, не того, до якого я вже третiй мiсяць ходжу, як на роботу! Це що було б, якби мого? Менi що – все заново? Документи збирати, по довiдки бiгати! І грошi – заново?

– А з цим… З убитим що сталося? – питае золоту панi рухливий молодик теж без вiку. – Хто його?

– Така таемнича i заплутана iсторiя. – Золотiй панi вже й самiй кортить подiлитися добутою iнформацiею. – Нотарiуса вбили у висотцi на Печерську. Вчора вночi. А вранцi до нього приiхала наречена. Уявляете?

– Бiдна… Бiдна дiвчина! – виправляеться важка тiтка, iнтенсивно спiвчувае. – Це ж що?! Вона заходить… Сподiваеться, що ii зустрiне наречений, а вiн…

– А його вже нема, – фiлософствуе молодик.

– Його i справдi не знайшли, – повiдомляе золота панi, i навiть понурий чоловiк без вiку активiзуеться.

– Як «не знайшли»?! – запитуе золоту панi. – Тiло щезло?

– Я ж кажу: така заплутана iсторiя! Наречена заходить, коридор – весь у кровi! Весь!

– І стiни? – Очi важкоi тiтки азартно блищать.

– І стiни! Усе в кровi! А на пiдлозi крейдою окреслений контур тiла.

– То полiцейськi зробили! Полiцiя завжди фiксуе позу жертви, – демонструе обiзнанiсть молодик.

– Поза була, а тiла не було.

– А куди воно, пардон, подiлося? – ще бiльше активiзуеться понурий чоловiк.

– Певно, полiцiя забрала.

– А хто повiдомив полiцii, що нотарiуса вбили? – У понурому чоловiковi прокидаеться слiдчий. – Консьерж?

– Нi. Кажуть, консьерж спав. Крiзь сон нiби бачив полiцейський автомобiль бiля будинку.

– Прикольно! – чесно признаеться молодик. – Дуже цiкаво!

– Нам цiкаво, а вся нотарiальна контора на вухах: не можуть колегу знайти! – вiдповiдае золота панi. – Обдзвонюють лiкарнi, морги, полiцейськi вiддiлки, намагаються з’ясувати, куди саме вiдвезли тiло нотарiуса. І наречена та заважае вкрай.

– Наречену треба допитати, – каже понурий чоловiк. – Вона е носiем iнформацii про приватне життя нотарiуса.

– Їi неможливо розпитати, – авторитетно заявляе золота панi. – Вона в шоковому станi i товче тiльки одне!

– Що? – встряе важка тiтка.

– «Я знала, що цим скiнчиться!»

– То вона! Готовий побитися об заклад: то справа рук нареченоi, – резюмуе понурий чоловiк. – Вона нотарiуса вбила.

– І як би вона мертве тiло сховала? – дивуеться золота панi. – Ви б бачили ту наречену: сорок кiлограмiв кiсток. Вона й пачку чипсiв у руцi не втримае.

– А в неi коханець е! З полiцii! – упевнено вiдбивае пас понурий чоловiк. – Вiн в темi, кажу вам. Допомiг тiло сховати.

– Треба порадити нотарiусам продивитися записи з камер стеження, – вирiшуе дiяти молодик, навiть робить крок до дверей нотарiальноi контори.

– Вони, по-вашому, дiти? – зупиняе його золота жiнка. – Нотарiуси своi пошуки з цього i розпочали!

– І що показали записи? – питае молодик.

– Учора камери на будинку, де нотарiуса вбили, не працювали, – вiдповiдае золота панi. – Кажу ж: така пiдозрiла iсторiя.

– І що в нас за краiна? – психуе важка жiнка. – Камери не працюють, тiла зникають. Це все – полiцiя! Кажу вам: нова полiцiя вся продажна!

– І всi нотарiуси продажнi, – резюмуе молодик. – Вони так безсоромно косять бабло, що потiм косять iх.

– А наречену однаково шкода! – кажу я раптом голосно. – Якщо вона i справдi вбила нотарiуса, значить, було за що!

Змовники обертаються до мене в бездоганному синхронi: щось знаеш? Кажи!

– Нi. Нiчого такого! Просто думки в

Страница 9

олос!

– Менi час! І так згаяла пiвгодини задарма! – Золота панi враз втрачае до мене iнтерес, суне геть. Слiдом за нею зграйка змовникiв розповзаеться i тане на очах. А як же заколот? Скасовуеться?..

Пiдходжу ближче до дешевих металевих дверей нотарiальноi контори, читаю на папiрцi прiзвище, на яке вказувала панi в золотi: Швець Герман Григорович.

– Герман, – шепочу. Тiльки тепер розумiю: i без того сумнiвна пригода закiнчилася ще бiльш загадково i несподiвано, нiж я сподiвалася.




6


Навiщо я намалювала на пiдлозi Германовоi оселi нерiвний контур бiлим? Задля чого утнула той емоцiйний iдiотизм? Яку вселенську несправедливiсть намагалася виправити i що змiнила тим незворотно?

– Бо там мала бути мертва людина! – шепочу з затятою фанатичнiстю i сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вiрю в те?

– Ти просто надто примiтивно розшифрувала свiй сон, – в коворкiнгу на Лiвому березi Улька висувае менi своi версii. – Мертва людина – образ чогось загубленого навiки.

– Тобто?

– Тобто йшла ти по життю – i ось перед тобою декiлька дверей. Ти обираеш однi, хоч i вагаешся перед тим: смикаешся то до одних, то до других, то до третiх. Але розiрватися неможливо, i ти довiряеш серцю, а воно шепоче: тобi сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобi буде комфортно, цiкаво, перспективно. Ти пiдходиш i розумiеш ще до того, як вiдкриваеш iх, що за тими дверима…

– Мертва людина?

– Нi! За ними шанси, якi ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, тi шанси – мертвi. До них немае сенсу повертатися.

– Навiщо ж я вибрала саме цi дверi, якщо пiдозрювала, що за ними мертвi перспективи?

– От як тобi пояснити? Ти в школi вiршi писала? – запитуе Улька.

– І вiршi, i статтi, i оповiдання, – хвалюся. – І закiнчила фiлфак з вiдзнакою. У мене природний лiтературний дар. Я могла б стати письменником. Чи ще стану, бо, коли редагую iдiотськi тексти, якi надсилають замовники, у мене дах рве вiд тих перлiв. Я таки дуже талановита! – Мене несе. Бо в чому-чому, а у власнiй неординарностi та глибоких покладах рiзноманiтних талантiв упевнена беззаперечно.

Улька стрiпуе косами: досить, досить.

– Невдалий приклад, – мiняе тактику. – Давай не про тебе. Про мене. Ось, наприклад, писала я в школi вiршi. А я дiйсно писала. І ось тепер вирiшила: стану я Лiною Костенко, нiяк не менше! І вiдчиняю тi дверi. А за ними – моi безпомiчнi, куцi, примiтивнi, мертвi творiння. І я розумiю: нi вже! Нiколи я не стану поетесою. Не варто навiть пробувати. Шкода, що я сюди повернулася.

Улька замовкае, дивиться на мене з цiкавiстю: дiйшло?

Дiйшло. Та не допомогло.

– Чому? – дивуеться Улька. – Проаналiзуй свое нинiшне життя. Плани, намiри, мрii. Можливо, саме та перспектива, яку ти собi намалювала на найближче майбутне, не така вже й життездатна. У тебе ж е плани?

Плани?.. У мене немае планiв! Щоразу, коли намагаюся уявити свое завтрашне життя, розгойданий людьми бiлий свiт лише знизуе плечима з прикрiстю, береться пояснювати менi, як би в телевiзорi ведуча розтлумачувала глядачам iмовiрнi метеорологiчнi перспективи: сиди i не рипайся. Який сенс лаштуватися на похiд, коли навкруги буревii? Однаково заллють усi маршрути, зруйнують усi стежини-шляхи, викинуть на такий чорний берег, про який ти i гадки не мала! Я не здаюся. Мiняю масштаб: нащо менi увесь свiт? Менi б рiдна хата. А в хатi – вiйна. Не дае дихати, думати, мрiяти, будувати новi стежини-шляхи, щодня вигризае з мене життя по крихтi жахами телевiзiйних новин: один убитий, трое, восьмеро. Потiм знову – один. Лише один. Маю радiти? І це протиприродне гiбридне мирне життя посеред вiйни! І всi учасники небойових дiй того мирного життя посеред вiйни: однi збирають допомогу хлопцям в АТО, другi крадуть, як пiдiрванi, третi поснули, четвертi отруюють брехливими лозунгами, i бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозумiти неможливо. Чому для них усе те можливо?.. І де я посеред того всього? Чи е? Тому планiв нема.

Маю у всьому тому признатися Ульцi?..

Дивлюся на Ульку насторожено, вiдчуваю: глибоко всерединi, мiж легенями бiля хребта, швидко народжуеться, розростаеться i важко зависае на спинi темний горб невизначеностi. І я – вже iнша я. Думки – хаотичною стрiляниною: що вона собi думае, ця Улька?! Що маю бути з нею вiдвертою, як на сповiдi? І чому? Хто вона менi? Нiхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкiнгу на Лiвому березi i я розговорилася з нею просто так, нi про що, бо давно не спiлкувалася з людьми спонтанно i не у справах. І тепер, коли перетинаемося тут, пiдтримую рiвень iлюзорноi довiрчостi тiльки тому, що коворкiнг – та ж плацкарта, де можна базiкати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кiнцевiй, твоi супутники щезнуть, забираючи з собою без наслiдкiв для тебе всi твоi таемницi i дурнуватi вiдвертостi, а ти посунеш в iнший бiк, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрiшнiх гризот. Улька думае iнакше? Може, i подругою мене вважае? Певно! Як

Страница 10

схвильовано i щиро розповiдала про свого невизнаного генiя Тимура. Як сяяли ii очi, та я бачила iнше – Ульчинi очi слiпi, бо iнакше б давно усвiдомила: ii Тимур – звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася вiдкривати Ульцi очi! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаемося iнколи в коворкiнгу. Чому ж вона лiзе в душу? Я не давала приводiв. І про сон, про дурну пригоду з нотарiусом Германом розповiла, як у плацкартi.

– Агов, ти де? – Ульчин голос повертае в реальнiсть. – Проводиш ревiзiю власних планiв i перспектив?

Душа моя зачиняеться, як важкi дубовi дверi: у мене немае планiв.

– Ти помиляешся, – дивлюся в Ульчинi очi. Вони таки слiпi. Чистi, наiвнi i слiпi.

– У чому?

– Тi дверi в моему снi… Чому ти вирiшила, що вони для мене?

– Хiба нi?

– Звiсно нi! То дверi нотарiуса Германа, i вiн мав iх вiдчинити. А я просто знала… Заздалегiдь знала, що за тими дверима його мертвi перспективи. Просто мала в тому пересвiдчитися.

Улька з повагою дивиться на мене. Кивае:

– Логiчно.

– Цiлком, – пiдтверджую. Повертаюся до роботи. Розосереджено дивлюся в екран ноутбука, бо думки вперто сигналять: якi в бiса мертвi перспективи? Що за метафорична дурня?! У коридорi мала лежати мертва людина. Конкретна людина: з руками-ногами, головою i тулубом! Не як перспектива – як результат! Так було в моему снi.

Робота не йде. Лiтери замовного тексту гасають перед очима. Косую на Ульку, з подивом констатую: теж не працюе. Дивиться повз екран свого ноутбука.

– Улю…

– Та думаю, – каже Улька. – Куди ж подiвся нотарiус?

– І що думаеш? – насторожуюся, без спротиву лечу в темну яму власних сумнiвiв.

– Що контур людини, який ти намалювала на пiдлозi, – то не випадково. А що, як нотарiуса планували вбити, а твiй сон передбачив те? І ти випередила подii. Окреслила iх iмовiрнiсть тим контуром. Нiби попередила нотарiуса i врятувала.

– Тепер не дiзнатися, – вiдповiдаю тьмяно. – Вiн зник.

– Бiдаха! Цiкаво, куди подiвся?..

Менi хочеться дзвiнко вигукнути Ульцi: гей, ти чого?! Чому жалiеш покидька, бо Герман – покидьок! Нащо хвилюешся за нього? Вiн привiв мене до себе за кiлька годин до приiзду нареченоi, а коли я попередила його про ймовiрнi проблеми, пiдло покинув мене на мiсцi цих самих проблем i втiк. Пiдло зрадив нас обох: i мене, i свою наречену.

– Так, – вiдповiдаю стримано. – Дуже цiкаво.

– Шукатимеш його?

Знизую плечима.

– Якщо хоч одна з наших версiй мае рацiю, вiн знайде мене першим, – розумiю раптом. Я свiдок. Свiдок чогось сумнiвного i ганебного, вiд чого Герман чкурнув, як заець.

– Може, i знайде, – каже Улька. – Якщо живий.

Не встигаю вiдповiсти. До нас пiдходить адмiнiстратор коворкiнгу, привiтна дiвчина з кумедним бубликом волосся на макiвцi. Посмiхаеться винувато: мовляв, соррi за те, що перериваю.

– Уляно, вас питае одна людина, – повiдомляе Ульцi.

– Що за людина? – дивуеться та.

– Нотарiус.

Ми з Улькою: що? Очi лiзуть на лоба.

– Нотарiус?! – ошелешено перепитуе Улька. – Ви помилилися! Йому потрiбна не я. Вона! – показуе на мене.

– Чоловiк запитав Уляну, – вiдказуе дiвчина-адмiнiстратор.

– І де вiн? – питаю я одними вустами.

– У коридорi. За дверима, – вiдповiдае дiвчина, йде собi геть.

У коридорi? За дверима? Як же зловiсно раптом починають звучати окремi слова! У коридорi, за дверима. Сподiваюся, нотарiус не лежатиме в коридорi ногами до дверей.

Розгублено дивлюся на Ульку: що робитимеш?

– Ходiмо зi мною? – Улька дивиться на мене чистими, наiвними, слiпими очима.

– Так невчасно мiй шокер розрядився, – вiдповiдаю.

І ми сунемо до дверей. Беззахиснi, настороженi, заiнтригованi, зацiкавленi та вмотивованi. Анi сумнiву: за дверима – Герман. На душi – гидко i кисло. Улька пiдходить до дверей, пропускае мене вперед.

– Вiдчиняй. Це ж твiй сон.

– Ми не спимо. Усе по-справжньому, – дратуюся, але рвучко штовхаю дверi. Вириваюся в коридор уперед грудьми, як на ворожу вогневу точку, та бачу в порожньому просторi тiльки сухого сивого дiдуся в потертому костюмi: тьмянi очi, тремтячi руки.

– А… де нотарiус? – Улька вже поряд. Роззираеться.

– Дозвольте вiдрекомендуватись, – дiдусь робить до нас крок, вимовляе слабким тихим голосом: – Василь Іванович. Нотарiус. У минулому.

– Ви нотарiус? – не втримуюся.

– І громадянин, – додае дiдусь.

– У минулому? – Улька розслабилася, кепкуе.

– Дiйсний член суспiльства, – цiлком серйозно вiдказуе дiдусь. Роздивляеться Ульку уважно, питае ввiчливо: – Ви Уляна?

– Так! Вона Уляна, – менi стае легко i весело. Час залишити Ульку сам на сам iз дiдусем. Немае менi дiла до iхнiх справ. Мiй дивний сон, що я запам’ятала лише короткий страхiтливий його уривок, аж так широко не розповсюджуеться на непередбачувану реальнiсть.

– Менi до вас порадив звернутися Тимур, – чую дiдусевi слова, коли вже суну до коворкiнгу. Тимур? Сама не розумiю, чому зупиняюся, обертаюся до Ульки з дiдусем. Цей старенький нотарiус знае Ульчиного дармоiда Тимура? Дивний тандем.

– Ви знаете Тимура? – i собi дивуеться

Страница 11

лька.

Кволим, тихим голосом дiдусь розповiдае, як познайомився з Тимуром за шахами в парку i Тимур побився зi старим об заклад: мовляв, якщо нотарiус виграе три партii пiдряд, Тимур допоможе старому вирiшити його проблему.

– І я виграв, – усмiхаеться дiдусь. – Мiй дивний Паркiнсон – тiльки в руках, хоч i базуеться в головi. На мiзках, як не дивно, не вiдбився. І то проблема.

– Чому? – питае Улька.

– Бо постiйно думаю. Навiть тодi, коли не хочу думати.

Дивна людина. Тремтячими руками дiстае з целофанового пакета товстий зошит. Пояснюе делiкатно: Тимур дотримав слова. Вислухав дiдусеву проблему i направив до Уляни. Сказав: та дiвчина – золото. Зробить усе, що потрiбно, лиш скажiть: ви вiд Тимура; бо в самого Тимура немае технiчних можливостей допомогти старому.

– І як я можу вам допомогти? – згадка про Тимура творить дива. Улька супиться, та не вередуе.

Дiдусь простягае iй товстий зошит. Пояснюе терпляче: тут усе! Усе, що вiн мае донести всiм i кожному через свiтове павутиння. Тимур сказав: для Уляни то проста справа. За день розiшле дiдусеву роботу Інтернетом по всьому свiту.

Улька гортае зошит, списаний дрiбним нерозбiрливим почерком.

– І… як? Як?! – губиться. – Це неможливо. У вас текст вiд руки написаний. І що менi з ним робити? Якби ви флешку принесли, диск чи будь-який iнший носiй, я б iз радiстю закинула ваш роман у мережу, але ж… Вибачте!

– Повiрте, я нiколи б не потурбував вас якимось романом, – дiдусь не втрачае надii, показуе на зошит. – Тут набагато важливiшi речi.

– Роман, мемуари, кориснi поради – однаково! Текст вiд руки! – Улька теж намагаеться бути ввiчливою. – Знайдiть когось, хто набере його на комп’ютерi. Розумiете?

– Нi, – дiдусь тьмянiе.

– У мене немае часу набирати вашу роботу. Інакше я втрачу свою!

Дiдусевi вицвiлi очi починають пiдозрiло блищати, i я чомусь згадую побитих долею псiв у притулку пiд Киевом, куди потикаюся час вiд часу, коли совiсть вимагае добрих справ. Собачi очi так само пiдозрiло блищать пiсля того, як ти погодував iх, поговорив з ними, навiть погуляв, а потiм однаково кидаеш i йдеш геть. Та раптом озираешся.

– Улько! – ляпае мiй клятий язик, а моi мiзки в шоцi: агов, що знову?! – Знаеш… – кажу. – Я наберу текст iз зошита.

– Точно? – Улька дивиться на мене здивовано. – Тут багато роботи.

– Наберу, а ти розкидаеш свiтом, – вiдбираю в Ульки зошит, розгортаю. На першiй сторiнцi великими лiтерами виведено: «Автор – Василь Іванович Реформаторський».

– Невже бувають такi прiзвища? Чи то ваше псевдо? – питаю дiдуся.

– Реформаторськi нiколи не прикривалися чужими прiзвищами, – стримано вiдповiдае дiдусь, дивиться на мене iз вдячнiстю. – Ви надрукуете мою роботу?

– Можна i так сказати. Тiльки залиште адресу чи контактний телефон, щоби я могла з вами зв’язатися. У вас почерк нерозбiрливий, тож допоможете розшифровувати.

На останньому чистому клаптику останнього аркуша зошита дiдусь тремтячою рукою виводить олiвцем адресу i номер стацiонарного телефону. Вiн теж живе на вулицi Ентузiастiв, i це чомусь мене тiшить. Наче я там тепер не сама. На вулицi Ентузiастiв.

– І навiщо ти це зробила? – питае Улька самими очима, коли дiдусь зникае в кiнцi коридору.

– Отака в мене дурнувата карма, – вiджартовуються моi очi. – Не можу вiдмовити… нотарiусам. І тобi допомогла.

– Менi?

– Наберу в ноутi дiдусеву маячню, перекину тобi, розмiстиш в Інтернетi. Тимуровi сподобаеться, що ти така милосердна, вiдгукнулася на прохання старого.

– Так, Тимур тiшитиметься, – дякують чистi, наiвнi, слiпi Ульчинi очi.




7


Нагла нiчна атака на АЗС закiнчилася для пса геть погано. Так i не виконав мiсii, не нагодував людину зi своеi зграi: лежав, мов здох, неподалiк вiд трухлявого пня, бiля якого трусилася вiд холоду стара жiнка. Здобичi в пащi не втримав: упаковка сосисок валялася поруч, i жвавi мурахи не чекали ранку, облiпили ii щiльним шаром, шукали шпарину, аби пробратися всередину. Пес не бачив того. Нiчого не бачив.

Коли мляве невиспане сонце врештi освiтило рiденький придорожнiй лiсок, стара жiнка важко зiп’ялася на ноги, посунула в бiк траси. Байдужо оминула недвижного пса, побачила сосиски, вхопила жадiбно, та тремтячим старечим рукам забракло сили розiрвати целофанову упаковку. Жiнка схлипнула, закивала головою скорботно: ой же, ой! Вчепилася в край упаковки хиткими зубами: гризла, аж поки не прогризла дiрку. Видерла з упаковки одну сосиску, другу. Їла похапцем, нiби поряд стояв хтось голодний злий: вiдбере, не пожалiе.

Наситилася, нiби прозрiла. Роззирнулася насторожено. Побачила недвижного пса. Дiстала з упаковки третю сосиску, поклала перед ним.

– Коли прокинешся, спочатку почисть зуби i вимий руки, а вже потiм снiдай, – пробурмотiла.

Сховала в колись елегантну шкiряну сумку напiвпорожню упаковку з сосисками, подибала в бiк траси.

Не озиралася. Не перевiряла, чи йде за нею пес. Сунула, сунула. Вийшла на трасу, попрямувала в бiк АЗС, а там – шум, гармидер. Машини полiцейськi, люди метушаться-бiгаю

Страница 12

ь. Стара жiнка не зважала. Пiдiйшла до смiттевих бакiв бiля АЗС, витягла з одного чималий шмат цупкого целофану. Хтось iз спiвробiтникiв кинувся було до неi: ану геть, волоцюго! Та iншi в крик: кинь вiдволiкатися! Хiба до волоцюг? Онде слiдчий до нас iде, зараз розпитуватиме про вбивство на заправцi, i треба заправника Вову з касиркою пiдтримати, бо такий жах уночi пережили! Це ж уперше на iхнiй заправцi така моторошна надзвичайна подiя сталася: щоб уночi якийсь злодюга гнався за автiвкою пристойного пана, наздогнав його прямо на АЗС i вбив на очах заправника з касиркою. А iхнiй шеф ще вагався: чи варто Вовку на роботу брати, бо тiльки-но з в’язницi вийшов. А Вовка – герой. Вiн убивцю затримав. Ну, i касирка якось допомогла-таки. А шеф краще б камери спостереження поремонтував, а не вираховував iз зарплати за найменшу провину.

Забули про стару, насторожено косували в бiк слiдчого.

– Добре, добре. – Стара жiнка притисла до грудей шмат целофану, пiшла вiд заправки назад, до рiденького лiсочка. Важко давалося, зупинялася, усмiхалася хтозна-чому, бурмотiла пiд нiс щось дивне.

Зрештою повернулася до трухлявого пня, неподалiк якого так i лежав пес. Перед мордою – облiплена мурахами сосиска. Стара жiнка обережно поставила на землю колись елегантну шкiряну сумку, розстелила целофан, опустилася бiля пса на колiна, вхопила його за лапи, потягла на целофан.

– Удома на нас чекають, – пробурмотiла псовi суворо, нiби той знав все те, та пiдло iгнорував.

Пес не чув докорiв. Не бачив, як стара жiнка поклала поряд iз ним брудну сосиску, як поставила на целофан сумку, вхопила за край целофану, спробувала зрушити з мiсця.

– Удома на нас чекають, – повторювала, начеб хто почув, кинувся допомогти.

Нiхто не чув. Стара безсило опустилася на землю коло нерухомого пса. Дивилася на тварину з осудом, хитала головою. Потiм взяла сосиску, яка лежала бiля псячоi морди. Дивилася на неi, наче роздумувала, чи варто iсти. Тремтячими руками повернула сосиску псовi, пiдвелася. Знову вхопила край целофану, потягла пса разом iз сумкою в бiк траси.

– Удома чекають, чекають, – все товкла.

Сосиска вивалилася, залишилася посеред трави. Услiд за нею колись елегантна шкiряна сумка не витримала бовтанини: скотилася на край целофану. І загубилася б, та зачепилася за псову лапу, i якби хто збоку глянув, то аж усмiхнувся б, бо на шматку целофану, який стара, немiчна жiнка вперто тягла в бiк траси, розлiгся собi, як пан, кудлатий пес iз сумкою в лапi.




8


Сонце ще чiпляеться за лаврськi куполи, та фiнал вiдомий: знесилиться, потоне в чорнотi до ранку. Чому я вiдчуваю злу дику радiсть, коли з вiкна квартири на вулицi Ентузiастiв щовечора спостерiгаю за тою пiдлою лузерською втечею: iнодi майже непомiтною англiйською, iнодi – феерично-яскравою i демонстративною, як ляпас чи бразильський карнавал?..

Пусте. Не вiдволiкатися.

На столi перед вiкном вiдкриваю ноутбук, кладу поряд зошит дiдуся i таки знову дивлюся на високi лаврськi куполи, якi ще освiтленi верткими сонячними язиками. Звичайнi люди в основнiй своiй масi наразi дивляться по телевiзору жахи новин, молодi розтеклися по тусовках, клубах, вечiрках, займаються сексом чи вкладають дiтей, бо вже мають i сiм’i, i дiтей. На сходi зараз убивають за законами вiйни, а на пiдконтрольнiй теж: калiчать, грабують, убивають. Але вже за iншими законами. І вечiр над усiм тим. Вечiр, нiби нiколи не настане ранок.

А я маю день. Нескiнченний робочий день, бо самотня, зациклена, сумлiнна i спонтанна – всi сумнiвнi пригоди на свою голову завжди знаходжу сама! Тону в них, як те сонце. Без зовнiшнього втручання.

– Сама! – визнаю приречено, гортаю старенький зошит дiдуся Реформаторського. Пожовклi сторiнки старанно пронумерованi: iх аж сто двi у пiдсумку! І всi до останньоi списанi дрiбним нерозбiрливим почерком!

Дiдько, навiщо я все це роблю?! Чому визвалася передруковувати дiдусеву маячню? Пиха, пиха! Скiльки часу витратила на те, аби почуватися щедрою i безкорисливою? Секунди три, аби вимовити: «Допоможу вам». Навiть менше – секунди двi! І тепер маю платити за тi двi секунди марнославства мiсяцем копiткоi, дратiвливоi, безплатноi працi вечорами i ночами, аж до дня, бо вдень я вкалую, аби заробити.

– Ідiотка! – напружую очi, намагаюся розiбрати почерк старого. – «Я… Я не стану…»

«Я не стану лякати вас скорою загибеллю людства. Усi знають, а хто не знае, той вiдчувае: ми за крок вiд фатального фiналу. Як i те, що в протистояннi людей i планети виживе планета. А люди – нi. Я не стану згущувати фарби, аналiзувати всi процеси, якi можуть призвести до такого ганебного кiнця. Про це сказано достатньо голосно i аргументовано. Моя праця присвячена iдеям, якi пропонують людям подивитися на нашу цивiлiзацiю пiд iншим кутом зору i здатнi вивести людство з безвиходi…»

– Ма… ти моя Мотря! – роздратування накривае хвилею. – Так дiд – мiцний горiшок! Узявся рятувати свiт! І я маю витрачати свiй дорогоцiнний час на нотатки божевiльного?! Здурiти!

Жбурляю зошит на пiдлогу.

Страница 13

iдько, що робити?

– Заплати комусь! – кепкуе реальнiсть. – За грошi тобi навiть адигейський епос на iвритi надрукують.

– Ага! Розiгналася! – вiдгавкуюся, та реальнiсть вiдпасовуе фактами, i я iз прикрiстю визнаю: менi вже не раз доводилося платити за спонтаннi прояви показного альтруiзму. Як, примiром, тодi, коли перестрiла в кав’ярнi знайомих, а вони саме в госпiталь збиралися чергувати бiля поранених. І менi: «Ти ж з нами?» І я така: «Звичайно! Хiба можна iнакше?!» Та вже на пiвдорозi всерединi щось перемкнуло, почало тягнути назад, противитися, мовляв: якого бiса?! І я така: «Вибачте, забула! У мене ж зустрiч по роботi! Але то нiчого. Я грошей дам. Хлопцям на печиво, цигарки. Добре?» Бо менi легше вiддати людям грошi, нiж свiй час. І тiльки до собак у притулок iжджу волонтерити час вiд часу, хоча i туди не з порожнiми руками. Та собаки – виняток. То радше для себе, для власного зцiлення. І то сiмейне.

– Не стану нiкому платити! – шепочу роздратовано. Просто наберуся смiливостi, пiду до дiда i поверну йому план порятунку людства. В Інтернетi i без нього шизикiв вистачае.

Зошит на пiдлозi, сонце впало, а я все товчуся перед вiдкритим ноутбуком. Треба б вигадати якусь вагому причину. Скажу дiдовi, що ноут згорiв. Чи палець на руцi пошкодила: пiвроку не зможу в компi тексти набирати. Обмотаю руку бинтом. Не стане ж дiд перевiряти? Або пошлюся на те, що якiсь виродки нагородили мiй ноут вiрусом. Дiд однаково не петрае в компах. Повiрить, ще й пожалiе.

Сором прокинувся, почав гризти. І так шкода себе стало, що аж би знайти винуватих у тому, хто мене так гiрко скривдив. Поблажливiсть швидко знаходить цапа-вiдбувайла. І я подумала: Тимур! Винуватий у цьому безглуздi Ульчин альфонс, Тимур. Те ледаче, пiдле падло всiх на себе працювати змусить, навiть мене. І я думаю, що тепер би наважилася плюнути йому в очi. Якби десь перестрiла.

Перед очима виникае Ульчин Тимур, якого я нiколи не бачила, та чомусь упевнено уявляю його блiдошкiрим i блiдооким есесiвцем-куклукскланiвцем. Стоiть над шахiвницею, хижо дивиться на нотарiуса, що вiн тремтить навпроти. Не старий дiд Реформаторський – молодий ситий нотарiус Герман Швець iз коштовним годинником на лiвiй руцi. І просить Тимура: вiдпусти, не вбивай, не хочу помирати, я зникну, i ти бiльше нiколи не почуеш про мене.

– Герман, – шепочу з прикрiстю. Так хочеться викинути з голови сумнiвну пригоду, що я сама знайшла ii на свою голову. Та хiба вийде? Якби ж я не малювала того контуру бiлим! Якби просто пiшла чи взагалi не пхалася до квартири нотарiуса.

– А сон! – нагадую сама собi, остаточно заплутуюся. Сон же був! Вiн виник не через моi примхи чи придуркуватi спонтаннi вчинки. Через щось набагато вагомiше. Сон був. А нотарiус зник.

Де ж ти, Германе? Забуваю про старого Реформаторського. Пiдхоплююся – ходити, думати.

Раптовий дзвiнок у дверi обривае думки. Лишаеться одна, б’еться iстерично: то Герман! Герман прийшов!

Іду до дверей i чомусь фатально вiрю: так, то Герман. За дверима. У коридорi. Живий. Прийшов, аби… Аби що?

Припадаю до дверного очка. Кров вiдливае вiд голови, i не розумiю: зрадiла чи засмутилася.

– Ромко, ти пiзнiше не мiг припхатися?! – вiдступаю вiд дверей, пропускаю всередину брата i його ротвейлерiв Брайана та Брукс. Брукс – дiвчинка, може, тому я люблю ii бiльше. Брайан – вихований джентльмен, але те мене чомусь не надто грiе.

– Хiба пiзно? Ти ще не спиш, – спокiйно вiдказуе брат, iде кiмнатою, без запрошення падае на диван. Брукс i Брайан услiд за ним – плиг!

– Так! Собак з дивана прибрав! Швидко! – у нас iз братом давно вибудуванi стiйкi вiдносини. Я молодша на два роки, але завжди почувалася старшою. Тому i поводжуся з Ромою вiдповiдно. Я для брата – як вiн для своiх ротвейлерiв. Головна.

– Ти психована сьогоднi. Проблеми? – Брат наказуе ротвейлерам покинути тепле мiсце, дивиться на мене насторожено.

Знаю я цей погляд. Ще кiлька слiв про футбол-погоду-полiтику-здоров’я (найбiльш iмовiрне пiдкреслити), потiм обов’язково про улюблених Брайана та Брукс, куди ж без них, i, нарештi, про головне. Про грошi. Чому я весь час позичаю братовi грошi?

«У мене немае проблем, бо я вкалую, аж поки не падаю! – проситься вiдповiсти язик. – Це ти весь час без грошей, бо тебе звiдусiль звiльняють!»

Хiба ж неправда? Сiм рокiв тому, коли я тiльки з’iхала вiд батькiв, Ромка ще дисциплiновано працював у великiй оптовiй компанii, познайомився там iз привiтною волинянкою Яною, за мiсяць одружився. Винайняв квартиру на Оболонi, перевiз туди молоду дружину й оцих двох – Брайана та Брукс. Ми з мамою i татом радiли: наш Ромчик нарештi подорослiшав, створив сiм’ю, тепер перестане мотатися по змаганнях зi своiми ротвейлерами, наче без того жити не можна. Та Ромка не подорослiшав, бо на грошi, якi iм iз Яною подарували на весiлля, купив машину в кредит, тому що, бач, так йому зручнiше возити Брайана та Брукс по виставках. І звiльнився, бо його робочий графiк найнеприемнiшим чином накладався на графiк собачих змагань. За рiк Яна на

Страница 14

одила донечку Катрусю, а Ромка розбив автiвку, за яку ще не виплатив кредит. І зазбирався в Чехiю, бо там саме розпочинався черговий собачий чемпiонат. Отодi Яна i сказала: або ми з Катрусею, або вони, твоi собаки. Ромка зажурився. «Яночко, – сказав дружинi. – Хiба можна змушувати людину вибирати помiж тих, кого вона любить? Я люблю тебе, люблю Катрусю, люблю Брайана. І Брукс!» Попросив у Яни грошей на поiздку в Чехiю i часу, аби все ретельно обдумати. Яна пiдхопила малу i подалася до батькiв на Волинь. І вже не повернулася, хоч i досi е Роминою законною дружиною, бо так вони i не розлучилися. Ми з мамою i татом виплатили кредит за розбиту вщент автiвку, а Ромка вiдтодi перебиваеться випадковими заробiтками, бо нiяк не знайде роботу, яка б дозволяла йому в будь-який час виставляти Брайана i Брукс, орендуе стару дачу на Русанiвських садах, бо там собакам е де i погасати, i поплавати. Єдиний стабiльний його заробiток на сей день – охорона сусiдськоi багатоi дачi, та тих грошей вистачае лише на Брайана i Брукс. Тому мама з татом пiдкидають Ромцi грошей час вiд часу i в мене позичае. Тiльки нiколи не вiддае.

– Проблеми? – дивлюся на брата. – Так, у мене проблеми.

– Розкажи. Допоможу.

– Собi спочатку допоможи.

– Менi простiше, я не один, – вiдповiдае брат. – Брайан iз Брукс допомагають. Щенят продав, на днях повезу Брайана до нареченоi в Шотландiю. Знаеш, скiльки хазяi сук платять, щоби мати щенят вiд Брайана?

– Не цiкаво.

Брайан дивиться на мене похмуро. Що, кобелю? Образився?

– А ще мене запросили тренувати службових собак, – веде далi брат.

Це вже новина!

– Типу «апорт», «взяти»? – питаю.

– І це. Але головне – пошуки по запаху.

– Пошуки чого?

– Чого завгодно. Речей, наркотикiв, зброi, людей.

– І хто запросив?

– Приватна охоронна компанiя. Побачили мое вiдео в соцiальних мережах.

– А сестрi не показував! – ображаюся. – Що за вiдео?

– У нас на садах дачу пограбували. Брукс знайшла злодiiв.

– Серйозно?

– Ти сумнiвалась у талантах Брукс?

Менi начхати на таланти Брукс i породистiсть чемпiона Брайана! Менi б зрозумiти, що робити з дописами старого нотарiуса Реформаторського i де подiвся молодий розгодований нотарiус Герман. Несподiвана думка – п’яте колесо. І не вiдчiпляеться, крутиться.

– Ромко, ти дiйсно можеш менi допомогти, – прискiпливо дивлюся на брата.

– Давай. – Ромка добрий. Добрий i щедрий до всiх, хто не заважае йому любити Брайана i Брукс.

– Хочу знайти одну людину. Не питай тiльки: а що сталося i таке iнше. Вiд мене що вимагаеться? Принести якусь рiч тоi людини? Майку, сорочку, черевик. Так?

– Тiльки не новi.

– Так! Розумiю. Не новi.

– І окреслити територiю пошуку. Бо ж, якщо та людина нiколи не була в Киевi, навряд чи ми знайдемо тут ii слiди.

– Не розмовляй зi мною, як з дебiлкою!

– Добре. Повернуся з Шотландii…

– Нi! – перебиваю Ромку. – Треба зараз! Давай завтра.

– Не можу.

– Скотина!

– Чесно, не можу. Завтра лiтак!

– Не бреши! Ти сказав «на днях».

– Пiдготувати тебе хотiв.

– До чого?

Ромка дивиться на мене благально, гладить Брукс за вухом. Що?! Хоче Брукс менi на шию повiсити, поки Брайан заплiднюватиме сук у Шотландii?

– Ромко, це нечесно! Я працюю цiлодобово. Брукс знудиться.

– Брукс навчить тебе жити повноцiнним життям, – вiдповiдае брат. – Радiти, робити перерви в роботi, виходити на свiже повiтря, аби пересвiдчитися: свiже повiтря ще е, i це прекрасно. Годуватимеш ii двiчi на день, значить, i сама не забудеш поiсти, бо от скажи, хiба я не правий? Ти ж забуваеш поiсти.

– Не забуваю.

Ромка не лiнуеться: пiдхоплюеться з дивана, розчахуе холодильник iз двома пiдсохлими бананами всерединi.

– У мене е кава! І цукор! І галети! – психую. – Хочеш кави? Тодi вiзьми чайник i набери води з-пiд крана, бо чайник, здаеться, порожнiй.

– Завтра зранку привезу чистоi води i запас продуктiв для Брукс, – вiдповiдае Рома. – Що для тебе купити?

– Для мене? – дивуюся. – Борги вiддай, якщо вже в тебе все тепер – шоколад.

– Не можу. Янi з Катрусею вiдiслав.

– Добре! Тодi я тобi дам грошей! Звичайно! Це ж вихiд! Дам тобi грошей, наймеш для Брукс доглядальника чи здаси в готель для тварин. Можу навiть знайти в Інтернетi адреси таких готелiв.

У мене прекрасний брат. Дивиться на мене, як Христос на всiх землян скопом.

– Вiддати Брукс у чужi руки? А раптом вона подумае, що я ii покинув?..

Брукс повiльно пiдводиться, дивиться на Ромку уважно, переводить на мене своi прекраснi бурштиновi очi.

– Добре. Брукс лишиться зi мною, – мовить мiй клятий язик, а мiзки знову в шоцi: «Навiщо ти це робиш? Ти ж не хочеш!»

Що вiдповiсти? Я часто роблю те, чого не можу пояснити навiть власним мiзкам. Та не сьогоднi. У мене прекрасний брат. Вiн навiть не здогадуеться, чому я погодилася дати притулок красунi Брукс.




9


Усе вiдкладала, вiдкладала, хоч нестримна цiкавiсть i пiдганяла: давай уже, наважся, ти ж хочеш! На третiй день спiльного з Брукс спiвiснування в квартирi на Ентузiастi

Страница 15

залишила дiвчинку вдома. Терпляче пояснювала в бурштиновi очi: заради тебе йду, а як повернуся, влаштуемо iспит, випробування, пригоду. Тобi ж у кайф розшукувати людей за запахом? Так ми спробуемо! Крута гра. І самiй не терпиться погратися. От тiльки якусь шмотку Германову роздобуду – i пограемося.

– Тiльки б прорватися до його квартири, – шепочу, коли вже пiдходжу до купки висоток на Печерську. Метушливо перебираю ймовiрнi аргументи для консьержа: хочу передати важливий лист у квартиру на двадцять п’ятому, забула там документи, мушу поговорити з хазяiном, мене сюди направили слiдчi для… Для чого?! Така маячня, аж самiй гидко! Далi шлагбаума не просунуся!

Ще здалеку бачу шлагбаум: пiдняв руку догори, здався. Це що? Просто пройти повз нього? Резервацiя не втрималася, впала пiд навалою загальносвiтових тенденцiй, коли кордони ще можна знайти на мапах, але не в головах людей?

Будка охоронця порожня, вiконце консьержа зачинене. Аж дратуюся! Може, тут ще й електрику вiдмикають за несплату? Нi. Лiфтом пiднiмаюся на двадцять п’ятий. І – анi думки, що нiкого немае за дверима! Чи навпаки: що вiдкрие Герман, здивуеться вкрай, гнатиме геть, ще й кричатиме: «Ти хто?! Я навiть iменi твого не знаю». Нi! В iншому впевнена: що там, за дверима, мала бути мертва людина.

Божеволiю?..

Тисну на кнопку дзвiнка: 911, SOS, «швидка» i таке iнше. Вiдгукнiться! Здаеться, менi вкрай потрiбна невiдкладна допомога.

Дверi вiдчиняються. З порога на мене дивиться людина. Жива? Не знаю! Бо бачу лише заплямованi червоним стiни коридору за ii спиною. Кров? Випростовую руку, показую на стiни, палець тремтить.

– Кров? – питаю самими вустами.

Людина знизуе плечима, i це змушуе забути про заляпанi червоним стiни, роздивлятися ii приголомшено. Мiзки констатують: дiвчина. Худа. Приблизно тридцять рокiв, приблизно сорок кг кiсток у джинсах i бiлiй майцi. Стриженi чорнi коси вiдтiняють блiдо-бiле обличчя, роблять його аж блакитним, та не сiро-хворим. Радше свiжо-готичним. Теплi сiрi очi – дисонанс. Сюди б чорнi. Чи, навпаки, прозоро-блакитнi. Вуста теж блiдi, але не тонкi, не змiiнi – виразнi, рухливi. Як i очi.

– Не знаеш? – Я про кров.

– Знаю, – вiдповiдае просто, i менi стае страшно. А дiвчина вже йде коридором углиб, лишаючи дверi розчахнутими, i я суну слiдом, здивована, насторожена, заiнтригована та вмотивована. Та раптом зупиняюся, озираюся, дивлюся на важкi дубовi дверi.

– Треба б зачинити, – кажу, бо, здаеться, ця дiвчина довiрлива i легковажна вкрай! А зараз, у цi часи, хiба можна бути такою легковажною i довiрливою? Вiдчиняти чужим людям, впускати iх, як давнiх приятелiв, не знаючи навiть iхнiх iмен!

– Зачини. – Дiвчина опускаеться на пiдлогу посеред коридору, як панянка присiла б на траву пiд час пiкнiка. Дiстае з кишенi цигарку, дивиться на мене, раптом усмiхаеться.

– Привiт, – каже. – Я Дiна.

– Германова наречена?.. – Зачиняю дверi, притуляюся до них спиною, а подив не йде. Менi б роздивитися! І тi заплямованi стiни, i пiдлогу (чи лишився контур бiлим?), i взуття, бо я заради Германових черевикiв припхалася, щоби Брукс змогла iх обнюхати та взяти слiд. А я дивлюся на довiрливу Дiну, i подив все не йде. Бо неможливо навiть уявити поряд цих двох – ситу лукаву хвалькувату пiдлоту Германа i цю дивакувату дiвчину, що для неi, здаеться, правил не iснуе. Узагалi нема.

– Брат загинув, – вiдповiдае Дiна, пропонуючи менi самiй вибудувати логiчний ланцюжок, який приведе до Германа.

– А Герман?.. – не втямлю.

– Дружив iз Данею. Потiм переiхав до мене сюди. Пiдтримати, – каже дiвчина. Додае виважено: – Пожалiла його.

– Пожалiла?

Дiна кивае: так, так.

Не розумiю. Навiть не намагаюся, бо спроба спричинить довготривалий фiлософський диспут, а менi не до фiлософствувань. Серце жере гiрка образа, тому що я б не пожалiла нотарiуса: як з’ясувалося, те падло привело мене, дiвчину, з якою хотiло переспати, навiть не до власноi хати! До чужоi! Краще б уже в «Тойотi»!

– Це ж не Германова квартира? – уточнюю обережно.

– Моя. Тут жили я, мiй мужчина i наше кохання. Тепер тiльки я. Але я думаю про нього.

І не втямити: про кого вона думае? Про мужчину? Про кохання? Мiй подив обростае роздратуванням швидко i невтримно: ця Дiна отак усiм i кожному розказуе про себе, своiх чоловiкiв, кохання? Гальмую.

– Стiни в кровi, – мовлю обережно.

– Так побачила.

– Тобто? – лякаюся. – Зайшла, побачила на пiдлозi контур бiлим, стiни в кровi… – Метушливим поглядом обмацую пiдлогу: бiлого контуру вже нема. А при стiнi – важкi чоловiчi черевики з рифленою пiдошвою, схожi на солдатськi берцi.

Дiна не питае, звiдки я знаю про контур бiлим. Заперечливо хитае головою.

– Нi. Кровi не було. Але я так побачила це мiсце. Тут мала бути кров. Але ii не було. Тiльки нерiвний тремтячий контур бiлим на пiдлозi.

– Де побачила? Увi снi? – питаю з надiею, що не тiльки менi сняться фатальнi сни.

– Нi. Увiйшла i побачила.

– Ти заплямувала стiни кров’ю? – дивлюся в теплi сiрi очi приголомшено: то я не одна та

Страница 16

а прибацана?

– Намалювала, – дивиться в кут, i я бачу там пензлi, фарби…

Перед очима чомусь стоiть Улька. Дивиться на мене здивовано: «Навiщо ти це зробила?» І так хочеться запитати Дiну: «Навiщо…» – та вона вже вiдповiла: так побачила.

– Чому… – шепочу вперто. – Чому ти так побачила?

– Бо пiсля того, як ти вбиваеш у собi людину, ти вб’еш iще багато людей, – вiдповiдають теплi сiрi очi. – І тодi все закiнчуеться саме так. Я знаю.

Все, досить! Не розумiю! Не хочу розумiти! Здаеться, я потрапила в iнший Всесвiт, а менi потрiбнi лише черевики Германа! Бо, якщо не з’ясую долю покидька, не зрозумiю i ваги страхiтливого сну, що вiн нiяк не йде з голови. Логiка пропонуе бiльш простий варiант з’ясування долi нотарiуса.

– А що з Германом сталося? Знаеш? – питаю.

– Згубився. – Вона, здаеться, знае все.

– Помер?

– Згубився. А чи помер – не знаю.

Мовчу. Нiяк не можу намацати нитку, яка б не рвалася. Психую.

– Добре, – кажу, нiби те, що доля Германа невiдома, i справдi гарна новина. – Можна взяти оцi черевики? – показую на важкi, схожi на солдатськi берцi чоловiчi черевики з рифленою пiдошвою.

І вже йду до тих черевикiв, уже хочу вхопити i тiкати, щоб не довелося пояснювати, виправдовуватися, називати свое iм’я.

– Це ж Германовi? – уточнюю.

– Тут немае речей iз запахом Германа, – вiдповiдае Дiна.

Плани, надii, сподiвання на таланти Брукс, оцi моi обережнi розмови з дивакуватою вiдкритою Дiною – все в смiтник!

– А цi черевики? – не хочу вiрити, наче саме цi черевики мають сакральне значення: це ж було – чорний коридор, пiдошви торчма.

– Поiдуть за тиждень на схiд. – Дiна знову пропускае логiчний ланцюжок, та в мене вже вистачае iнформацii, щоби вибудувати його самостiйно: певно, пiсля загибелi брата в АТО стала волонтеркою, збирае i вiдвозить в АТО допомогу i цi черевики просто не вмiстилися в перевантаженi торби, лишилися чекати наступноi волонтерськоi вилазки.

– Можу допомогти, – ляпае мiй клятий язик.

– Справдi?

Дiна жвавiшае. Лишае недопалену цигарку на пiдлозi, просто на лакованiй деревинi, встае, пише щось на клаптику паперу, а мiй пiдлий язик промовляе те, що звик, коли в менi вируе дурнувате марнославство:

– Хiба можна iнакше?

– Тут контакти. Телефони, адреса. Приходь, – простягае менi клаптик.

Нiколи не прийду! І навiть не соромно. Бо що вони всi знають про мене? Нiчого. Навiть iменi.

– Ви хто така? До кого приходили? – бiля лiфта на першому поверсi суворий, як кара небесна, консьерж. Заступив шлях, уiвся прискiпливим поглядом.

– До Дiни з двадцять п’ятого, – вiдказую легко i весело. Пiзно, консьерже! Резервацiя тiльки тодi i залишиться неприступною фортецею, коли перерв, вiдпочинку i технiчних збоiв у ii охоронi не вiдбуватиметься нiколи. За жодних умов.

– Теж картини малюеш? Чи волонтерка? – Консьерж простий, як дверi. Хоча нi. Дверi не бувають простими. Простий, як консьерж.

– У вас нiколи не буде ринiту, – вiдповiдаю фiналом довгого логiчного ланцюга. Навiть не сподiваюся, що консьерж у змозi вибудувати його самостiйно.

До бiса! Оминаю опущену руку шлагбаума, суну геть. Услiд хтось кричить: «Вашi документи!» Вони дурнi чи iм просто важлива демонстрацiя? Однаково.

Не чую. Нещодавно я поховала людей.




10


Я поховала людей. Закидала землею i квiтами, наказала занiмiти навiки.

І до того не особливо спiлкувалися просто так i наживо – все бiльше телефоном, у мережi. Рiк тому, навеснi 2016-го, я ще була помiж людей, ще метушилася у звичному колi: кар’ера-успiх-грошi (пiдкреслити все!). І геть нiщо не могло зупинити ту гонитву: анi Майдан, анi вiйна. Навпаки! Звiдусiль: коли, як не зараз? За що хлопцi помирають? Щоби ми жили. Тож житимемо! Кар’ера-успiх-грошi. Успiшнi ми – успiшна Украiна, i таке iнше. Я могла би скласти нетонку брошуру з цiлком логiчних пiдлих гасел, якi всi до одного виправдовували те невиправдане гiбридне безпечне мирне життя посеред вiйни. Ще б пiдписалася: так i треба жити!

Так i жила. Тричi на тиждень учителювала в престижному лiцеi задля подальшоi реалiзацii iншого, бiльш амбiтного плану органiзувати на базi лiцею власнi тренiнги з ефективних комунiкацiй i формування особистостi, бо начиталася тематичноi лiтератури, освiта згодилася, власний досвiд спонукав i в трендi: всi розгубленi, а я iм за грубi грошi шлях пiдкажу. Решту часу вiддавала великому видавничому дому, до складу якого входило з десяток видань рiзного калiбру, i те було до бiса зручно, бо, потрапивши до штату одного журналу, ти автоматично мав змогу пiдробити в iнших виданнях дому, тож моi гонорари завжди категорично перевищували скромну педагогiчну ставку.

І все в мене було тiп-топ! Цiкава робота, карколомнi перспективи, пристойнi заробiтки, купа знайомих: чи то дружили, чи то перетиналися, але не сумували – вечiрки, зустрiчi, шопiнг, хронiчна крапля доброчинства як ознака пристойностi – i грошi збирали на АТО, i речi для переселенцiв, i до сиротинцiв навiдувалися з гостинцями, бо я активна, бо так робили iншi, а чим я гi

Страница 17

ша за iнших?

І хлопець був. Неабиякий хлопець iз Данii – Нiлс. Вiн покращував росiйську в мережi, я – англiйську. Чим не привiд поспiлкуватися? І вже третiй рiк поспiль ми все укрiплювали i укрiплювали нашi стосунки на вiдстанi. За цей час Нiлс двiчi побував у Киевi, потiм запросив мене до себе, в Бiллунд, про який усi знають, що там «Лаландiя» i «Леголенд». А в Бiллундi i без цих паркiв така пiдкреслена краса, такi незвичнi чистота i безпека, що потайки вiд Нiлса я кинула в фонтан монету в два евро. Аби повернутися назавжди.

Усе було тiп-топ. Тiльки радiсть кудись подiлася. Звичайна радiсть, коли хочеться вдихати на повнi груди, пiдставляти лице вiтру, посмiхатися. І я все дивувалася: чому?! У мене ж усе добре! І знай стимулювала ту радiсть:

– Давай, народися! Хiба я не заслужила? Не краду! Чесно заробляю!

Та сумних думок вiд того тiльки додавалося, i я подумала, що замало працюю, аби вже радiти. Тому купила професiйний «Нiкон», бо за одне фото у видавничому домi платили майже стiльки ж, як за розгорнутий репортаж. Грошей побiльшало, часу не лишилося навiть для сну.

Того дня я проспала, бо цiлу нiч обробляла у ноутбуцi знiмки екзотичних ящiрок. Над ранок вiдiслала iх до редакцii i не втрималася: завалилася, щоби поспати хоч годину, перед тим як мчати у видавничий дiм по гонорар. Прокинулася: ма… ти моя Мотря! Робочий день завершуеться!

– Хоч би встигнути грошi отримати! – Водою в лице, кава, цигарка – i вперед.

Останньою увiрвалася до кабiнету бухгалтерки, розписалася, конверт у руки – ес! Розслабилася, вийшла в коридор i напоролася на HR-менеджера Лесю Ігорiвну: тримала фото симпатичного хлопчика рочкiв п’яти, рука тремтiла.

– Уявляеш?! – сказала. – Його звати, як мене. Я – Леся, вiн – Лесик.

– Вiтаю, – спробувала я вiджартуватися.

– З чим? У нього онкологiя! Щось iз кров’ю, – у голосi Лесi Ігорiвни зазвучали драматичнi ноти. – Я так рознервувалася, що не перепитала в матерi точний дiагноз. Вона прийшла просити, щоби ми розмiстили в наших виданнях оголошення про допомогу. Певно, в текстi е про дiагноз.

– А вам треба знати точний дiагноз? – спитала я.

– Звичайно! Колеги питають, i я почуваюся незручно. Нащо я взялася?

– Грошi збираете?

– Весь видавничий дiм вiдгукнувся. Усi пiдроздiли. Я i не сподiвалася.

– Чому?

– Бо АТО. Усi допомагають бiйцям, переселенцям. Про хворих дiтей забули. – Леся Ігорiвна уп’ялася менi в очi: що скажеш? Точнiше: скiльки не шкода?

Що вiдповiсти? Леся Ігорiвна тут сiе-вiе-пересiвае кадри. І мене могла вiдсiяти. Навiть сильно напружуватися б не довелося. Та вона… «Я роздивилася в тобi потенцiал», – сказала менi пiд час спiвбесiди. І як пiсля того я можу бути невдячною?

– Здають хто скiльки може? – тiльки i спитала.

– Дитинi на операцiю потрiбно тридцять тисяч евро.

– Добре, – вiдповiла я тодi, наче в тому було щось добре. І вiддала половину гонорару з конверта.

Та головне було попереду. За мiсяць до редакцii завiтала мати Лесика. Уся в чорному. Принесла грошi. Ми всi, хто того дня працював в офiсi, оточили ii. Дивилися в тьмянi очi, мовчали. Вона поклала конверт на стiл.

– Не змогли зiбрати всю суму. Не встигли, – сказала так просто, так буденно. – Тут усе, що ви пожертвували. Тепер… не потрiбнi.

Ми всi, переляканi, переполошенi, наче в нас горе, залопотiли, загомонiли одна поперед одноi: нi, нi! Хай лишаться вам. Це просто допомога. А хтось сказав: на пам’ятник. Та жiнка лиш хитнула головою: нi, тепер не потрiбнi. І пiшла. А ми всi закам’янiли. Сидiли, мовчали, дивилися на страшний конверт: лежав на столi, жахав усiх, наче варто було до нього доторкнутися – i все, бiда.

– Дiвчата, ну все! Годi! Треба далi жити! – Бухгалтерка Інна Іванiвна отямилася першою. Узяла конверт. Сказала: мовляв, треба роздати грошi тим, хто на дитину давав.

І всi пожвавiшали. Знову загомонiли, залопотiли: так, усе нормально, рухаймося. Бухгалтерка зараз же розкрила конверт, почала перераховувати грошi. Зупинилася. Насупилася.

– Щось тут не те, – пробурмотiла. – Занадто мало. Тiльки я одна сто евро давала. Шеф – iще бiльше. А в конвертi сльози.

І всi: справдi дивно. А тут Леся Ігорiвна входить: здрасьте! Бухгалтерка до неi:

– Лесю! Ти скiльки на дитину зiбрала?

А Леся ж не в курсi, що дитини вже нема. Груди колесом: мовляв, дiвчата, ми такi шляхетнi, такi милосерднi, Бог нам добру справу зарахуе, карму пiдправить i таке iнше.

– Скiльки?! – бухгалтерка вiд HR незалежна, як Америка вiд Гондурасу.

І з’ясувалося, що зiбрали вiсiм тисяч евро, та Леся Ігорiвна вiддала Лесиковiй мамi лише тисячу.

– Тi, що лишилися, поки у себе тримала. Планувала на днях вiддати. Забарилася, бо хотiла вiд себе докласти. Щоб рiвна сума була! – брехала, не червонiла. – І вже потiм передати Лесиковiй мамi.

Та головне було ще попереду. З’ясувалося, що зараз Леся Ігорiвна не може повернути людям грошi, якi на дитину збирали, i години зо двi всi, хто був в офiсi, слухали сумну iсторiю ii гiркого життя, бо чоловiк у Лесi живе тiльки полюва

Страница 18

ням i витрачае грошi на набоi та iншу мисливську лабуду, що взяв дитячi грошi, потайки вiд Лесi Ігорiвни купив собi на Деснi мисливську хатинку, бо як починаеться мисливський сезон, так його вiд рушницi не вiдiрвати, а щоразу з полювання до Киева повертатися занадто дорого, бо ж бензин, сука, дорогий, а коли е де переночувати з браттями-мисливцями, так то економiя. Смикалася-божилася: дiвчата, за мiсяць усе до копiйки поверну.

– У тебе рiвно мiсяць! – невблаганним тоном головного пахана всiх трилерiв постановила бухгалтерка.

І всi знову загомонiли-залопотiли: бiдна Леся Ігорiвна, так шкода ii, так огидно, коли чоловiк за спиною дружини отаке витворяе, це ж як жити, коли в сiм’i нiякоi довiри, але ж i ми теж ледь кiнцi зводимо, теж усi з проблемами, бiльше мiсяця чекати не зможемо – у кого цистит, у кого дача бур’яном заросла, у кого за дитячий садок не заплачено. І так благально всi в очi Лесi Ігорiвнi: ви ж не обдурите, за мiсяць грошi повернете? А хтось сказав, щоби Леся Ігорiвна чоловiка до психолога зводила. І вiзитiвку дав.

І нiхто не згадав хлопчика Лесика, його маму. Нiхто не дав Лесi Ігорiвнi помiж очi. І я не дала.

Та пiсля того вперше за останнi роки скасувала факультатив у лiцеi, повернулася додому ще при днi, i при днi звична Русанiвка, вулиця оптимiстичних Ентузiастiв, рiчка, канал, iржавi спортивнi знаряддя бiля нього i навiть справжнi живi качки, що бовталися в каналi, здалися такими бiдними, такими нещасними i чорними, мов тi сироти. Мов та скорботна жiнка, яка втратила найдорожче i ii вже нiколи не повернути до життя. Повноцiнного життя, у якому е радiсть.

Нiч без сну, цигарка, кава, телевiзор. Увiп’ялася очима в екран – новини: один канал, другий, третiй. Звичнi, однаковi на всiх каналах, логiчнi правильнi слова про проблеми та шляхи iх вирiшення. Усi до останнього – про Лесю Ігорiвну. І про мене. І тiльки слова про вiйну, про смертi на сходi, що тепер iз них не починають новин, намагаються заховати помiж iнтриг внутрiшньоi полiтики i мiжнародноi (а тi iнтриги всi до одноi – про Лесю Ігорiвну, про мене, про життя-торжище), тiльки слова про вiйну гострими цвяхами – в голову, в серце. І перед очi – багато жiнок у чорному, багато чоловiкiв, один без ноги, iнший в iнвалiдному вiзку, проте живий. Живий! А навколо них, живих, – Леся Ігорiвна i я. Оточили iх, живих, дихати не даемо.

Уранцi заходилася збиратися на роботу – зубна щiтка, знову цигарка, знову кава. До дверей пiдiйшла…

– Не хочу!

І питання. Теж до себе: чого не хочеш? Роботи не хочеш? Так ти здурiла!

– Людей не хочу, – прошепотiла. І нiби попiл усiм нам на голову, земля вперемiш iз камiнням, квiти. Всiм людям. І менi.

Того дня я поховала всiх людей i на роботу вже не пiшла. Звiльнилася з лiцею, набрехавши, що виiжджаю на ПМП до Данii. З видавничого дому звiльнили за тиждень iз формулюванням «за грубе порушення робочого графiка». Товклася в найманiй нiрцi, дивилася на екран ноутбука, бо того дня, коли до офiса видавничого дому прийшла скорботна жiнка в чорному, вiд Нiлса прилетiло повiдомлення. «Як справи?» – питав, i я все думала-думала: якими англiйськими словами пояснити Нiлсовi дивний зсув, що стався в моiй душi? День думала, два, тиждень. І все не вiдповiдала. І вiн чомусь не перепитував: «Агов, ти де? Куди щезла? Що сталося?..» Мовчав. І я мовчала. Вiн так i не порушив тишi, i я не порушила, i майже трирiчнi стосунки завершилися, нiби i не було iх нiколи. І монетка у два евро не допомогла.

За мiсяць, ошелешена i розгублена, догризала останне пiдсохле печиво, приречено розмiрковувала про те, як вижити в цiй новiй реальностi. Допомогла… Леся Ігорiвна. Зателефонувала, сказала доброзичливо просто: мовляв, знайомий професор книжку написав, дуже важливу книжку, тому шукае тямущого редактора.

– Вiзьмешся? Добре заплатить.

– Вiзьмуся, – вiдповiла я, видряпуючись iз-пiд попелу, землi та квiтiв.

Серце не зупинилося. Почалося життя без власних слiв, бо редактору-фрилансеру тiльки чужi слова вiдшлiфовувати. Завантажилася роботою по вуха, наче вiд того прийде i полегшення, i радiсть. А вiд того едина свобода – спiлкуватися з людьми виключно у власних корисливих справах чи тодi, коли самiй воля. Та те мало допомагало, бо спонтаннi емоцii, пiдсвiдомi пориви i страхiтливi сни час вiд часу раптом виштовхували назовнi, провокували на дурнуватi вчинки. Чому я пiшла з нотарiусом? Навiщо намалювала той контур бiлим?

Питання дошкуляють ввечерi, коли мiзки втомлюються вiд роботи, наповнюються далекими вiд замовних текстiв думками: сон, дверi, Герман, плями на стiнах, Дiна, черевики, слiпа Улька, ii хтивий альфонс Тимур, через якого я тепер почуваюся винуватою перед старим божевiльним нотарiусом.

– Дiдько! Як же я люблю себе! Як же менi хочеться, щоби мене любили всi! Всi! Навiть той придуркуватий дiд!

Совiсть штовхае до старенького зошита.

– Добре. Варто бодай спробувати, – шепочу роздратовано, будую план: видiлю годину. Одну тiльки годину, аби зрозумiти: скiльки сторiнок дрiбного нерозбiрливого тек

Страница 19

ту зможу опрацювати за шiстдесят хвилин. Добре б сторiнок iз десять.

Гортаю зошит. Зупиняюся на випадковiй сторiнцi, текст пливе перед очима… «Людина – частина тваринного свiту планети. Із цiею аксiомою важко посперечатися. Єдине, що вiдрiзняе нас вiд “братiв наших менших”, це здатнiсть до розвитку. Не стану перераховувати досягнення людства у сферi науки, медицини, мистецтва тощо: людям е чим пишатися. Та е i чого соромитися. Ми захопили рiдну планету разом з усiма ii скарбами, як загарбники. Ми нахабно i безвiдповiдально розпоряджаемося ii ресурсами, знищуемо живу природу материкiв i островiв, рiчок, морiв, океанiв…»

– Господи, що за банальна маячня?.. – бубоню, та все ж продовжую…

«Ба бiльше! Вiд часiв первiсноi людини i до цього часу ми з дня у день нещадно знищуемо собi подiбних. Ми вбиваемо людей у вiйнах i без них. Це теж результат нашого розвитку? Чи цiлковитоi його вiдсутностi?Може, деформацii розвитку? Ми пiдкрiплюемо вбивста мiльйонiв вигаданими гаслами про боротьбу добра зi злом. Думаете, такi поняття iснують у тваринному свiтi? Чи, може, вважаете, що “брати нашi меншi” дякують богам, коли до смертi загризають здобич, аби насититися?»

– Дiду, дiду. Ім’я тобi – Апокалiптик! – бурчу, злюся. Та продовжую.

«Уже чую обуренi вигуки. Про те, що не можна порiвнювати людину i тварину. Хоча б з точки зору прогресу, якого вона досягла у своему розвитку, бо мавпи, наприклад, так i лишилися мавпами: як i тисячi рокiв тому, скачуть по деревах у пошуках iжi. Моя вiдповiдь проста. Ми взяли вiд “братiв наших менших” те, що нерозривно пов’язуе нас iз ними до цього дня: ми живемо за законами тваринного свiту. Чому? Думаю, ми не настiльки самостiйнi у своему мисленнi, щоб усвiдомити щось iнше, крiм того, що бачимо перед своiми очима. Ми самi ще настiльки впевненi в тому, що твариннi начала в нас сильнiшi за людськi, якi з’явилися в процесi розвитку, що згоднi спиратися на закони тваринного свiту. От i взяли за приклад свого устрою той, який iснуе у тварин. Як i в тваринному свiтi, людство подiлило себе на народи, нацii (читай – зграi, клани, прайди), окреслило кожен свою територiю, суворо охороняе ii, нiжно береже своiх дiтей, безжально вбивае чужих. І все заради iжi та ресурсiв, якi й надалi дозволять вижити окремiй зграi, клану, прайду, бо доля iнших – то i турбота iнших. Хiба все це – не про наше людське життя? Як i тварини в час катаклiзмiв планетарного масштабу, ми згуртовуемося, бо разом легше вижити, та варто лиховi вiдступити, ми знову вперто вбиваемо кiлки на кордонах своiх територiй та ворожо спостерiгаемо за сусiдами. І не бажаемо усвiдомити простий факт: людина у власному розвитку давно переросла тварину, подiбний до тваринного устрiй гальмуе розвиток людськоi цивiлiзацii, веде в глухий кут.

А тепер просто уявiть: ви – людина. Ви не прийняли це як беззаперечний факт – ви усвiдомили! Що в вас е частка справжнього тваринного, бо чотири цеглини фундаменту пiрамiди Маслоу (задоволення фiзiологiчних потреб, безпека, потреба в любовi i приналежностi до певноi групи, а також визнання вас iншими членами групи, повага) – це основа iснування не лише людей, а i тварин. Та ви вже не тварина. Для вас iснують i три iншi, вищi цеглини в пiрамiдi Маслоу, до яких тваринам не дотягнутися. Це потреба в пiзнаннi, естетичнi потреби, самореалiзацiя. І цi бiльш високi щаблi пiрамiди пiдказують вам: для того, аби задовольнити голод i спрагу, почуватися в безпецi, опинитися у колi певноi групи, бути визнаним нею i любити, вже не обов’язково дiяти методами тваринного свiту. Вже не потрiбно дiлитися на прайди i клани, охороняти територiю, бо твариннi начала – важливi, але вже не керiвнi для людини. Інше стае керiвним! Усвiдомлення, що загальнолюдськi цiнностi мають торувати шлях. Що вони однаковi для всiх людей i мають поширюватися на всiх. Що в цьому сенсi людство – единий живий органiзм, а тому i територiя його – вся планета. Без держав, кордонiв, обмежень, релiгiйних норм i правил, бо все те – лише для того, аби роз’еднувати людей, повертати iх до норм тваринного свiту».

– Ма… ти моя Мотря! Все! Не можу! – Терпець уриваеться. Жбурляю зошит на диван, влучаю прямо в Брукс. Дiдько, знову? Хiба я дозволяла ротвейлершi окуповувати мiй диван? Вона з першого разу не зрозумiла, що в цiй системi координат хазяйка я, що на диван – зась i що не варто повторювати помилки, бо тодi…

– Брукс! – вiдриваюся вiд ноутбука, встаю. Дивлюся в бурштиновi очi – тоскнi, зажуренi. – Сумуеш за Ромкою i Брайаном? – забуваю про диван, чухаю Брукс за вухом. – Гуляти. Пiдемо гуляти?

Брукс рветься до дверей, та я встигаю прихопити старенький зошит божевiльного дiдуся. На останнiй сторiнцi адреса. Вiднесу! І Брукс згодиться. Наплету, що в мене дуже агресивна ротвейлерша, тому не можу з дiдом спiлкуватися-пояснювати причини вiдмови. Тiльки: «Вибачте, не можу», – i геть.

Весна прогресуе. Теплий вечiр повиманював людей з осель. Бiля каналу дiти верещать-смiються, молодь – веселими зграйками, дужi чоловiки грають м’язами на iржавих с

Страница 20

ортивних знаряддях, а лiтнi потомилися, сидять. І нiби життя. Нiби радiсть i спокiй. І грець iз тими iржавими тренажерами, добре, що е. І нiчого, що дорiжки побитi, в ямах, лавки матюками обмальованi, канал брудний, засмiчений. То нiчого. Бо нiби головне е.

– Хiба?.. – веду Брукс подалi вiд людей пiд тополi. Усе намагаюся знайти слова, якi дозволять без душевних гризот вiддати зошит старенькому нотарiусу Реформаторському.

– Точно! Вiн же нотарiусом був! – аж зупиняюся вiд несподiваноi думки. Теоретично Реформаторський може знати Германа. І не просто знати, а щось особливе, такий нюанс, дрiбницю, якi допоможуть менi докопатися до Германових таемниць, до його пожежно-швидкого зникнення, бо ми з Германом тепер пов’язанi моiм сном i тим iдiотським бiлим контуром. І зустрiч iз дiдусем – у контекстi! Не випадкова.

– Брукс! Ходiмо, дiвчинко, – тягну Брукс вiд тополь, на ходу гортаю зошит: де тут записана адреса? У мене з’явився ще один привiд побачити старого нотарiуса Реформаторського саме сьогоднi. І добре, що не доведеться представляти Брукс агресивною сукою, бо це вже перебiр, щоби я не чужу собаку обмовляла.

Дiдусь побачив мене першим. Я ще тiльки пiдходила до будинку, ще озиралася, шукаючи табличку з номером, як iз лави пiд абрикосами пiдвiвся якийсь старенький, i я б не звернула на нього уваги, та вiн пiшов до мене. Усмiхався розчулено:

– Уже? Ви вже все зробили?!

– Василь Іванович… – я розгубилася. Товклася на мiсцi, притримувала Брукс.

– Собака, – дiдусь зупинився за метр вiд нас, насторожено косував на Брукс.

– Вона в мене шляхетна, не скривдить людини.

– Добре. Добре… – пiдiйшов ближче, дивився вже на мене. Тiльки на мене. – Як же швидко ви надрукували мою працю.

Отут би менi: «Серйозно? Думаете, сто сторiнок карлючок можна опрацювати за такий короткий термiн? Це неможливо! Взагалi неможливо. Я намагалася, але здався навiть мiй ноут! Згорiв! Чи то був вiрус… Не знаю! Зараз технарi з’ясовують, тому – соррi. Нiяк не зможу допомогти! Не маю технiчноi змоги!»

– До завершення ще далеко, – ляпае мiй клятий язик. Засмучуюся: як же я вмiю сама собi вiдрiзати шляхи до вiдступу. Зiтхаю, додаю щиросердно: – Чесно!

– Чому?

– У вас почерк дуже нерозбiрливий. Доводиться по слову розшифровувати.

– Вибачте, – вiдказуе дiдусь так винувато, що менi стае соромно.

– Нiчого. Все нормально, – заводжуся, пиха жене вперед, напролом. – У вас не найгiрший почерк iз тих, якi менi траплялися. Упораюся.

– Дякую. Ви така шляхетна дiвчина.

Розцвiтаю. Пиляю себе подумки: дурепа довбана, ти вбитися готова, повiсити на себе купу непотребу у виглядi божевiльних нотаток старого дiда, аби тiльки почути оце: «Ви така шляхетна…» А далi що?!

– Питань багато виникае. По сутi, – кажу i з жахом усвiдомлюю, що втягуюся в дурнувату, непотрiбну менi дискусiю. – Про людей, про людство, про кордони. Думаете, людство виживе, якщо зникнуть кордони?

– Хiба ви нiколи не мрiяли йти i не зупинятися? Дiйти до Червоного моря. Чи до Середземного? Чи до океану? Чи надовго затриматися на Тибетi? Хiба вас нiколи не дратувало, що люди… Такi самi люди, як ви, чомусь установили кордони, i вони, не ви, вирiшуватимуть, чи можна вам до моря, океану, гiр? Це ж не наша, не людська система координат! Ми ж розумiемо: на Землi iснуе одне людство, розкидане по материках, островах. Тому i планета мае бути вiдкритою для всього людства i кожноi окремоi людини. Уся, без будь-яких кордонiв.

– Ви в це вiрите?

– А чому, по-вашому, Троцький так бився за iдеi перманентноi революцii? Аби знести кордони, – впевнено вiдповiдае дiдусь.

Хто такий Троцький? Не знаю, але довiряю власнiй iнтуiцii: дарма я розпочала цю порожню, як бляшанка з-пiд пива, розмову. Як тепер зупинити ii, обiрвати, звести нанiвець?

– Але якщо знести кордони, всi як ломонуться – туди, де жити краще.

– Кордони i заборони вже давно не здатнi зупинити все, що е прикладом реалiзацii загальнолюдських цiнностей. Досягнення науки, мистецтва, культури, технологiй, медицини. Хiба для них хоч колись iснували кордони? Вони надбання всього людства. Плiд дiяльностi вiльних особистостей, якi нiколи не бачили кордонiв. Вони творять iсторiю людськоi цивiлiзацii. Усе, що об’еднуе людей, працюе на розвиток людства. Та, попри очевидне, люди обкладаються дедалi новими кордонами, за якi – зась: державними утвореннями, законами, релiгiйними правилами, суспiльною мораллю, нескiнченними пустопорожнiми iнiцiацiями, якi повиннi прибити людину до однiеi групи, касти, нацiональностi, вiрування.

– Василю Івановичу… – дiд уже дивуе не на жарт, i я забуваю про поблажливiсть. – Ви космополiт? Чи анархiст?

– Я таким бачу майбутне, – усмiхаеться дiд.

– А iншi не бачать?

– Ми надто мало живемо, аби побачити щось бiльше, нiж власне життя. Якби людина жила рокiв двiстi або триста, то змушена була б розмiрковувати про майбутне. Про долю людства. Та людина думае тiльки про власне виживання, тому людство приречене. Планетарнi процеси i нашi фiзiологiчнi вiдбуваються асинхр

Страница 21

нно, на рiзних швидкостях. І ще я думаю: може, ми i живемо так мало, бо досi iснуемо не за людськими правилами, а за законами тварин.

– Як «приречене»? Зачекайте! Ви ж у своiй працi пишете, що маете iдеi, як нас усiх врятувати. Я до того мiсця в текстi ще не дiйшла… Але ж iдеi таки маете? Крiм поради жити рокiв триста, бо нiхто б не вiдмовився. Чесно.

– Маю iдеi.

– Розкажiть.

– Ви й самi дiзнаетеся, коли до цього дiйдете.

– Зараз цiкаво.

Дiдусь хитае головою:

– Добре, що вам не байдужа доля людства.

– А конкретнiше? Робити що? От, примiром, я тут i зараз що б мала робити?

– Багато чого.

– А головне? Якась iнiцiацiя передбачаеться? Типу пройшла ii – склала iспит.

– Звичайно. Маете зрозумiти тiльки одне: хто ви е. Ви вже людина чи ще нi?

Серйозно?! Розмова втрачае найменший сенс. Хитаю головою активно: дiду, ви генiй, вiрю кожному слову, я ваш адепт, фанат i палка прихильниця.

– Дякую. Так цiкаво, – брешу.

– Нi! Це зовсiм не цiкаво! Це важко. Дуже важко, але важливо i життево необхiдно, – в слабкому голосi дiдуся з’являються збурливi нотки.

Час тiкати, та раптом згадую про Германа. Гальмую. Знову чiпляюся за вицвiлi очi дiда Реформаторського:

– Ще запитати хотiла. Ви ж нотарiусом працювали? Багатьох колег, певно, знаете.

– Маю знати. Як колишнiй член ради Нотарiальноi палати Украiни.

– І Германа Швеця знаете?

– Треба подивитися в паперах. Вони нагорi, в квартирi, – каже дiд, але тим лиш пiдтверджуе: не помiчник вiн менi в пошуках Германа.

Дiд веде далi: про самотню старiсть, високу квартирну платню i чай, яким вiн охоче мене пригостить, бо запрошуе до себе в гостi, де i викладе детальнiше iдеi свого епохального плану, i це дуже допоможе менi, коли я розшифровуватиму нерозбiрливий почерк.

Отепер точно час бiгти геть. Бо людину, яка не плавала Інтернетом i соцiальними мережами, не дивилася серiал «Корпорацiя», не знае про мультикультуралiзм i антиглобалiзм, золотий мiльярд, субкультури та глобальне потеплiння, не читала Кафку i Набокова, не здогадуеться, що Нiцше вже оголосив на весь свiт, що Бог помер, не куштувала пiцу «Маргарита» i не курила траву пiд Баха, уп’явшись космiчним поглядом у ту крихiтну краплю повiтря, що в Мiкеланджело тiльки вона i дихае мiж простягнутою долонею Адама i дланню Бога, таку людину нiхто i нiколи не виправить, i вона нiколи не стане частиною людства, хоч i вважае, що людство гине i вона знае про те все!

– Я б iз радiстю, та на мене друзi чекають, – брешу, не червонiючи. – Волонтери. Вiдправляемо харчi на схiд.

Дiд дивиться на мене з повагою.

– Не смiю затримувати, – шепочуть вицвiлi очi.

Алiлуя! Чимчикую геть, не вiдчуваю себе останньою сволотою. У чому, власне, справа? Збрехала про волонтерiв? У мене е клаптик з адресою волонтерського центру вiд дивакуватоi Дiни. І справдi можу сходити. Навiть напевно пiду, бо Дiна скорiше видасть адресу Германа, нiж його пiдстаркуватий колега.

– І майже не збрехала! І зошит дiдовi не вiддала! Бо крута i шляхетна! – пiдтримую пиху. Питаю ротвейлершу: – Брукс! Я права?

– Ти дурна! – замiсть Брукс вiдповiдае реальнiсть. – За людьми знудилася?

За людьми? Не знаю. Може, за собою?




11


Телевiзор показуе волонтерськi спiльноти жвавим, просякнутим патрiотичною енергiею простором, який заряджае кожного, хто потрапляе сюди, i я, середньостатистична глядачка, пiдготувалася ввiбрати все те беззастережно й одразу, хоч експозицiя i псувала настрiй, бо адреса, яку дивакувата Дiна надряпала на клаптику паперу, завела до двокiмнатноi «хрущовки» на першому поверсi звичайноi п’ятиповерхiвки аж на Нивках, i я разiв iз десять прокляла себе, поки iхала i iхала, iхала i iхала з Лiвого берега на околицю далекого Правого.

– Дiна не докумекала знайти собi волонтерiв ближче? – психувала. – Хай би вiдкрила Інтернет! Там же зо два десятки волонтерських спiльнот по всьому мiсту розкиданi. І на Печерську е! Чи Дiна не шукае легких шляхiв?

– А сама чим краща? – вколола реальнiсть. І хiба не права? Аби дiзнатися адресу Германа, простiше було втрете перетнути кордон резервацii на Печерську, пiднятися на двадцять п’ятий поверх висотки i просто сказати: «Дiно, менi потрiбна адреса Германа, бо минулого разу я не тiльки по черевики, а й по адресу приходила, але твоi кривавi фантазii на стiнах збили з пантелику, ошелешили i я оце тiльки зараз отямилася, згадала, що так i не спитала, де Герман живе…» У коридорi, посеред скривавлених стiн, Дiна знайшла б черговий клаптик паперу, надряпала б адресу Германа, бо, здаеться, дивакувата дiвчина хронiчно наiвна i довiрлива, i завдяки тому я, можливо, стала б на крок ближче до розумiння дивного зв’язку, який виник мiж мною i невипадковим нотарiусом. Та перед очима – iнший нотарiус: старенький, слабкий. Із повагою дивився на мене, коли бовкнула про волонтерiв, нiби благословляв, i те благословення прилипло: муляло, смикало, вимагало дiй.

– Не бiдкайтеся, дiду! Не брехала, – пнуся на далекi Нивки, пiдтримую себе: все нормально, вб’ю двох зайц

Страница 22

в одним пострiлом: дiзнаюсь, де живе Герман, i долучуся до шляхетноi справи. Я ж не гiрша за iнших: вiддам трохи сил i часу, з собою заберу патрiотичну енергiю, бо де ii ще шукати, як не помiж альтруiстiв? І карму пiдправлю.

У квартирi на Нивках так пахне теплою сирiстю, що i патрiотична енергiя, яка вiдчуваеться тут, здаеться ще сирою, не готовою до вжитку, наче вимагае бiльше людських зусиль. Бiльше! Та хiба це до снаги трьом жiнкам рiзного вiку: двом немолодим, стомленим i дiвчинцi рокiв шiстнадцяти? Уперто, наче приречено, миють-труть-рiжуть овочi на борщовi набори. А де всi? І я?..

– Можу вам допомогти?.. – дiвчинка кидае мити буряки, йде до мене.

Вона серйозно?! Я приготувалася почути що завгодно: що не вистачае рук, що люди збайдужiли, що ножi потупилися, ледве рiжуть тi овочi, а хлопцi ж чекають! А ця мала питае, чим може допомогти менi?

– Сама вам допоможу, – вiдповiдаю урочисто i гордо. І вже знамено над головою, свiжий вiтер у лице, а я стою, не хитаюся.

– Буряки зможете почистити?

Буряки? І – нема вiтру, подвигу нема. Знамено опустилося – ляп мене по щоках.

– Менi б iз Дiною поговорити, – кажу. – Вона буде сьогоднi?

– Так, обiцяла бути, – вiдказуе мала. І вже не перепитуе про буряки.

Менi чхати на буряки, менi бiльше хочеться пiдтримати цю дiвчинку, що iй би на тусню, до однолiткiв, до радостi i вiтру, а не з буряками та тiтками.

– От i добре! – декларую оптимiстично. – Чекатиму Дiну i чиститиму буряки.

Дiвчина кивае у вiдповiдь. І не дивиться на мене з такою вже повагою, як старий дiд Реформаторський. Знамено знову – ляп мене по щоках: «Давай! Пiдправляй карму, раз узялася!»

Дiдько! Бурякiв мiшок, для чищених – таз. Незворушна на вигляд жiнка за п’ятдесят забирае чищенi буряки з таза, тре, тре, тре. Інша, теж немолода, балакуча, як радiо, розкладае тертий буряк по сушарках. Сиджу на стiльчику, шкрябаю буряки тупим ножем, почуваюся Попелюшкою, якiй нiколи не потрапити на бал, i так шкода себе. Так шкода, що аж думки змiями: нiби все це – компромiс, демонстрацiя, позбавлена сутi. Вона не змiнить хiд вiйни, не применшить втрат, не врятуе жодного життя. Вони розумiють? Чи вони теж пiдправляють карму? Може б, краще – пiд стiни Мiнiстерства оборони. І в лоба: ма… ти ваша Мотря! Доки нам борщовi набори слати на схiд? Чи ви тому все й розкрадаете, як пiдiрванi, бо знаете: хоч Земля трiсне, а борщовi набори вiд волонтерiв до хлопцiв дiйдуть?

Балакуча жiнка пiдсiдае до мене, береться за буряки.

– Не знаете, Дiна скоро мае бути? – запитую сумно. Бо сумно! Три роки – боi, а ми оце й досi армiю годуемо. Особисто я третю годину поспiль годую.

– Надвечiр прийде.

Надвечiр?! На моiх ногах – кайдани. Прикута до стiльчика – нема куди тiкати.

– Буряки скiнчаться, – шепочу.

– Морква почнеться, – усмiхаеться балакуча жiнка.

Матiр Божа! Бог-Отець i Син Божий! Свята Трiйця, лаврськi старцi i усi святi, кого не знаю, але погоджуюся з тим, що ви е: допоможiть уже якось. У мене вдома Брукс негодована-невигуляна, роботи по вуха! І загальний зошит божевiльного нотарiуса майже не опрацьований.

– Каротин, – бурмочу. Чую шурхiт нiг бiля дверей, озираюся: Дiна? Отак одразу? Це Бог? Бог мене почув? Значить, вiн е?

Дiна ще не бачить мене. Заходить стрiмко, хоч плече ii вiдтягуе важкий плаский дерев’яний ящик на ременi (з подiбними ходять художники i рибалки взимку), у руках папка формату А-3. Кладе все те на стiл, пiднiмае очi на молодого мужчину, який заходить за нею слiдом.

– Герман так i не об’явився, – каже Дiна мужчинi, резюмуючи, певно, тривалу i непросту розмову. Менi не ввижаеться. Вона каже «Герман»!

– Не варто хвилюватися. Герман не пропаде, – заспокiйливо вiдказуе мужчина. Вiн знае Германа?.. Насторожуюся, i я – вже не я. Інша я: нишпорка з гострим зором, слухом, нюхом.

– Хтозна, – вiдповiдае Дiна, нiби зачиняе дверi за небажаним гостем.

Розтiкаються, як калюжа: Дiна в один бiк, молодий мужчина – в iнший, та весь простiр мiж ними заповнюе спiльна таемниця – Герман. Мужчина всiдаеться за стiл iз мобiльним: балабонить тихо, iнтимно. Дiна йде до жiнок.

– Портрети принесла, – каже iм i тiльки тепер помiчае мене.

– Привiт, – нiяковiю.

– Знала, що ти прийдеш, – Дiна пiдсiдае бiля мене, як давня подружка, говорить привiтно. – Ти наша.

Пiд моею шкiрою – пiдозрiла тривога, нiби хтось усупереч моiй волi навернув мене в адепти своеi секти. І цi буряки… Інiцiацiя?

– Як iнакше? – вiдповiдаю.

– А я стiни помила. Намалювала на них квiти, – усмiхаеться менi Дiна.

Вона таки дивна. Дивна, наiвна, довiрлива, незрозумiла i водночас до дiдька передбачувана. Такi самi запрошують безхатченкiв до своеi ванноi помитися, ще й дякують iм, що прийняли запрошення.

– Чому квiти? – питаю, бо хочеться думати про свiтле. – Бо весна?

– Менi була потрiбна атмосфера. Не хотiлося закiнчувати портрети хлопцiв посеред кровi.

– Вiдправиш портрети на схiд? – питаю замiсть здивуватися: ти художниця? І так зрозумiло. Нормальна людина стiни не обляпала б у к

Страница 23

ов.

– Нi, – вiдповiдае Дiна.

Не дивуюся. Не намагаюся розгадати логiчний ланцюжок ii думок, бо час! Час згортати благодiйнiсть.

– Дiно, менi потрiбна адреса Германа, – кажу тихо, та помiчаю: молодий мужчина за столом на мить завмирае, вiдриваеться вiд мобiльного, дивиться на мене.

І я на нього дивлюся.

– Запишу, – чую голос Дiни. Хто б сумнiвався!

– Дякую, – вiдповiдаю, все косую на молодого мужчину.

Навiть вигадую йому iм’я. Я б назвала його Джакобом, Бастером чи Блеком. Чому так? Не знаю. Згадалося. Коли Ромка приволiк додому маленьких ротвейлерят, то з дiвчинкою визначився швидко. «Брукс! – сказав. – Назву ii Брукс. А хлопчика Джакобом». – «Чому Джакобом?» – спитала я тодi. «Джакоб означае “загарбник”! – вiдповiв брат. – Бастер – “руйнiвник”. Блек – “чорний”…» – «Твiй хлопчик коричневий, тож краще назви його Бруно», – запропонувала я. Ромка: так, так. Та згодом назвав щеня Брайаном, бо Брайан означало «сила». А в моiх мiзках лишився уривок випадкових знань: Джакоб – «загарбник», Бастер – «руйнiвник», а Блек – «чорний».

Дивлюся на молодого мужчину. Скiльки йому? Рокiв тридцять? Поголена голова, пiдборiддя пiдкреслено короткою русявою борiдкою, – все в мiнус для мене. Очi свiтлi – чи то синi, чи то сiрi. «Блек!» – вирiшую i навiть не намагаюся розiбратися: з якого дива?

– Тримай! – Дiнин голос повертае до реальностi. Простягае клаптик паперу. Хорива? Подiл. Добре, що не Оболонь.

– Дякую, – повторюю, зиркаю на бороданя. Уже не дивиться на мене. Не втратив голову вiд моеi краси i фантастичноi неординарностi. До бiса! Інша небезпека виникае i котиться на мене.

– Уже йдеш? – розгублено питаю Дiну, бо пiдхопилася, суне до дверей.

Хитае головою: час, за десять хвилин зустрiчаюся з майстринями-килимарками, вiддають килим для аукцiону, непростий килим, з iсторiею, бо вдень стояли на Майданi, а вночi грiлися в майстернi i не спали, не стуляли очей, плели той килим на старовинному ткацькому станку, – жовтогарячi i червонi квiти-птахи цвiли-спiвали на чорному тлi, – i ось тепер вiддають, щоб ми зiбрали грошi, а гончарi тарелi мають привезти, а ще е портрети хлопцiв, бо Дiна так прагнула встигнути закiнчити iх до аукцiону.

Розгублена, безпорадна, товчуся бiля стiльчика i бурякiв, дивлюся, як за Дiною зачиняються дверi, почуваюся зрадженою, бо хiба це справедливо? Вона ж сама заманила мене сюди! То мала б i сама шкребти буряки! А вона так нагло пiшла!

– Уже йдеш?..

Вони менi? Хто питае? Насторожено дивлюся на людей: i жiнки, i молодий Блек дивляться на мене так, нiби я на iспитi, нiби маю скласти його, а я вже стратила час, тож хоч обличчя не втрачу.

– Як пiду? А буряки? – кажу, а в голосi знову – i знамено, i вiтер, i подвиг. Начхати, що люди не бачать того. Я ж бо знаю.

Опускаюся на стiльчик, як на крiсло, шкребу буряки, жеру iх очима, аби не дивитися на людей. Бо зла! Така зла та скривджена, що хай вони мене краще не чiпають.

Людям не до моiх мордувань: уже надвечiр’я, вечiр, сонце впало, а вони не зупиняють тяжкоi працi. Жiнки пакують висушенi буряки, Блек складае у великi торби важкi солдатськi берцi, потiм береться допомагати жiнкам, i я не витримую, здаюся.

– Ви тут цiлодобово? – питаю якомога привiтнiше.

– А куди ж менi тiкати з власноi квартири? – вiдповiдае балакуча жiнка, i мое серце котиться додолу, зупиняеться.

– Пакети скiнчилися, – повiдомляе друга жiнка.

– Зранку куплю, – вiдказуе дiвчинка.

– Тодi згортаемося на сьогоднi? – пропонуе балакуча жiнка, i мое серце знову починае битися.

Із просякнутоi теплою сирiстю квартири у вечiр, повiтря i вiтер ми виходимо втрьох: я, Блек i незворушна жiнка. Бо з’ясовуеться: дiвчинка – донька балакучоi жiнки, тож iм простiше, не треба биту годину iхати i iхати, аби дiстатися постелi, вони вдома, уже, певно, i сплять.

– До завтра? – чи то питае, чи то прощаеться незворушна жiнка.

– До завтра, – брешу вiдчайдушно, дивлюся незворушнiй жiнцi в очi хоробро i безсоромно. І хай тiльки спробуе засуджувати чи зневажати! Хай навiть не намагаеться дивитися на мене з презирством! Не дiстане. Я в бронi з власних справ, яких нiхто за мене не зробить: Брукс, замовнi тексти, зошит старого нотарiуса.

Жiнка не чуе моiх думок, не читае з моiх очей.

– Вiзьми з дому гострий нiж, якщо маеш. Рукам легше буде, – радить рiвним голосом, iде геть, а мене огортае жалюгiдний безпорадний розпач. От за що вона так зi мною? За що?..

– До завтра, – бурмочу Блековi засмучено: так ображенi дiти жалiються.

– Проводжу тебе, – чую у вiдповiдь, дивуюся безмежно i щиро, нiби тiльки цей голомозий бородань Блек один з усiх людей змiг врештi роздивитися мене справжню – i мою красу, i фантастичну неординарнiсть. І незахищенiсть, раз не вiдпускае одну в нiч. Реальнiсть кепкуе: кинь уже носитися зi своею красою i неординарнiстю, як iз писаною торбою, згадай головне! «А що головне?» – гублюся. «Блек знае Германа», – нагадуе реальнiсть.

Дивлюся на Блека ошелешено.

– Справдi? – питають моi очi: чи то про Германа, чи то про

Страница 24

iчний супровiд до далекого дому на Русанiвцi.

– Так, – вiдповiдають його очi.

Не намагаюся уточнювати. Втомилася… вiд добрих справ.

І ми iдемо – маршрутка, метро. Блек мовчить. І я мовчу. Дивлюся на вогнi спорожнiлих вулиць, на розбурханi вiтром дерева: хитаються-бiдкаються, намагаються струсити з себе лахмiття целофанових пакетикiв, а тi всюдисущi, кружляють над мiстом, як привиди майбутнього. «Ще довго iхати», – думаю. Зиркаю на Блека обережно: вiн дивиться перед собою в одну точку так недвижно, що, здаеться, заснув iз розплющеними очима.

– Сам напросився! – думаю.

– Запитай про Германа, – пiдключаеться реальнiсть.

– Ще встигну.

Лiвий берег. Вiд метро пiшки на Русанiвку. Дiдько, чому Блек i досi мовчить? Може, вiн такий, як я? Бовкнув здуру «проводжу тебе», тепер iде i кляне себе подумки за ту iдiотську спонтаннiсть, вiдрiзае себе вiд мене мовчанкою. Швидше за все, бо, якби я зацiкавила його хоч на один вiдсоток зi ста, вiн би вже закинув вудку.

Та Блек мовчить. Іде поряд зi мною i мовчить. В очi не зазирнути, не роздивитися, якого вони кольору саме зараз, не прочитати його думок. Дивиться вперед, спокiйний. Тiльки i констатую: вищий за мене – то плюс, але надто худорлявий, шарнiрний. Не мiй тип. І ця гола голова. І ця борiдка. Геть не мiй тип, не варто i дратуватися.

І я мовчу, хоча вже хочеться слiв. Та всерединi розростаеться впевненiсть, якоi не пояснити: вiн першим мае сказати слово. Як крок назустрiч. Я пiдтримаю, бовкну щось у тему, потiм запитаю про Германа, вiн радо вiдповiсть, розмова закрутиться, i, може, ми продовжимо ii в моiй квартирi на вулицi Ентузiастiв, бо Улька права: невипадковi зустрiчi мають приносити результат хоча б у виглядi безвiдповiдального бурхливого сексу. Чому б не з цим бороданем? Та Блек мовчить.

Реальнiсть радить:

– Не все втрачено. Он уже твiй дiм. Зупинишся бiля пiд’iзду, подивишся йому в очi, i вiн – куди дiнеться? – вже не змовчить, спитае: «Тут живеш?..» Ти йому: «Завiтаеш?» Вiн: «Звiсно». А далi – по плану про безвiдповiдальний бурхливий секс. Тiльки не забудь зачинити Брукс на кухнi.

Пiдходимо до пiд’iзду. Розчахую дверi, зупиняюся, дивлюся Блековi в очi. Вiн мовчить. Менi здаеться, пiдло мовчить, нахабно, зневажливо. Пиха б’е в скронi. Дивлюся на чоловiка з викликом, штовхаю дверi, щоб розчинилися ширше, суну в пiд’iзд. Та пiшов ти! Приз мiй! Бо не схибила, не принизилася, не вимовила i слова, виграла дивну дуель про мовчанку. А секс – то пусте! Не ти менi не дiстався! Я тобi не дiсталася! Кусай лiктi!

За спиною – кроки. Іде за мною? До горла пiдступае переможний регiт: усе по плану? Буде секс i навiть розмови опiсля? Сходи, сходи. Думки сполошилися: вiн хоче не просто сексу. Хоче мене. Я зрозумiла те ще в теплiй сиростi квартири на Нивках, коли вiн раптом забув про свiй мобiльний, застиг, дивився на мене довго. Нереально довго i вiдверто зацiкавлено, бо я змогла те прочитати в його очах.

Зупиняюся бiля дверей свого кубельця, краечком ока бачу Блека: стоiть поруч, дивиться на мене спокiйно. А вiн умiе тримати паузу. Я – нi. Уже нi! Збудилася, руки тремтять. Дiстаю з сумки ключi, кляну брата, який залишив у мене Брукс. Тiльки б не вискочила в коридор, не вчепилася в незнайомця.

– Так i буде! – пiдказуе безкомпромiсна реальнiсть.

– Що робити? – бiдкаюся подумки.

Прочиняю дверi обережно. Прислухаюся: що там, усерединi? Нiби тихо. Кидаю на Блека швидкий погляд: не знiтився?

– Добранiч, – каже Блек.

Не чекае вiдповiдi, не затримуеться i на мить. Кидае те слово i суне геть, хоча в телевiзорi в подiбних випадках чоловiки вчиняють геть iнакше.

Стою бiля прочинених дверей, слухаю кроки Блека: пiано, пiано, вже й нема, тиша. Торкаюся долонями обличчя, бо вся нiби в майбутньому, лахмiттям целофанових пакетикiв облiплена: анi вдихнути, анi видихнути. Ма… ти моя Мотря, який же сором!

– Чудове закiнчення гарного дня, – кепкуе реальнiсть. – Сон замiсть сексу – не найгiрша альтернатива.

– Логiчний фiнал iдiотських учинкiв пришелепкуватоi iдiотки, – шепочу.

Зрештою переступаю порiг кубельця на вулицi Ентузiастiв. Товкмачу собi: та пiшов вiн!

– Йолоп! Сволота пiдступна! – заходжу до вiтальнi i аж зупиняюся, бо наштовхуюся на винуватий погляд собачих бурштинових очей: Брукс стоiть посеред вiтальнi коло чималоi калюжi. Не жалiеться, не скавучить, не свариться: мовляв, де твоя вiдповiдальнiсть, людино? Екзюперi не читала? Чи взагалi не в курсi, як функцiонують живi органiзми? Лиш дивиться на мене смиренно i винувато.

– Дiдько, вибач, – бурмочу знiчено. І хоч мала би спочатку прибрати калюжу, хапаю нашийник, повiдець. – Гуляти. Брукс! Пiдемо гуляти?

Русанiвка спить, довкола анi душi. Брукс не пожвавiшала – мляво суне поряд зi мною, не обнюхуе землю, кущi, та менi вже не соромно, наче прохолодний нiчний вiтер вимiв iз душi прикрi залишки провини, додав аргументiв на мою користь: що для людини головне? Виправляти помилки. Цим i займаюся саме тут i зараз, хоч страшенно натомила руки, на душi огидно i хочеться сп

Страница 25

ти. Тож соррi, Брукс! Не зациклюйся тiльки на собi!

– Давай уже, займися своiми справами, бо плетешся, нiби ми з тобою вийшли свiжим повiтрям подихати, – кажу Брукс. – Чи тобi розповiсти, як функцiонують живi органiзми? Чи нагадати, що ми повернемося, ти завалишся i заснеш, а менi ще калюжу пiсля тебе прибирати!

Брукс слухняно присiдае бiля ще голого куща, а я дивлюся на далекi лаврськi куполи, що вночi сяють так електрично i зухвало, нiби ночi нема.

– Годi брехати, – шепочу куполам. – Який сенс?.. Нiч.




12


Уночi придорожня iдальня для далекобiйникiв iз кiмнатою вiдпочинку, спальнями, душем i майданчиком для важких фур так фатально губилася у вогнях АЗС, хоч i примостилася метрiв за сто вiд неi далi по темнiй неосвiтленiй трасi, що хазяйка iдальнi Антонiна Петрiвна Лантушок мозок собi виiла, щоб тiльки докумекати, що зробити, аби потенцiйнi клiенти пiсля заправки на АЗС не проiжджали повз ii файний заклад у напрямку столицi, а залишалися тут на нiч: iли-пили-вiдпочивали. Уже й потужна лампочка над входом свiтила, i великий саморобний плакат зi стрiлкою, яка вказувала на iдальню, закликав: «Нагодуемо, напоiмо i спати вкладемо. Цiлодобово!» Та неуважнi далекобiйники, певно, сприймали заклад за звичайну сiльську хату, що дивним чином вiдiрвалася вiд села, яке розкинуло своi обiйстя метрiв за сто ще далi по трасi.

– Хоч самiй щоночi посеред шляху ставай i перекривай його! – обурювалася, бо на виручку вдень не скаржилася: клiентiв вистачало. А от уночi – наче хто зурочив! Нема народу! І хiба для того Антонiна на останнi грошi накупила вовняних ковдр, рушникiв i квiтчастих простирадл, аби все те добро лежало мертвим вантажем i не приносило копiйки? Прорахувала бiзнес-план до дрiбниць, коли наважилася написати на плакатi: «Цiлодобово!»

Тоi весняноi ночi вперше вiд початку року в Антонiниному закладi на нiч зупинилися двi фури, i хазяйка так зрадiла, що навiть налила хлопцям по чарцi «вiд закладу». Нагодувала iх вечерею, залишила помiчницю Аську водiям постелити в однiй iз двох вiльних спалень, а сама вирiшила перевiрити, чи не вештаються навколо сумнiвнi типи, бо все в Антонiниному закладi було. Крiм охорони.

Начепила лiхтарик на лоба, озброiлася електрошокером, вийшла надвiр i остовпiла: посеред двору стояла стара жiнка. І як у двiр увiйшла?! Хвiртка ж замкнена.

Ох, розгнiвалася. На жiнку посунула.

– А це що в нас тут за гостi швендяють?

Старенька не озвалася. Товклася на одному мiсцi, дивилася на Антонiну розгублено. Газдиня пiдiйшла ближче. Обдивилася стару.

– Кажiть уже щось! – прикрикнула сердито.

– Миколка хворiе, – прошепотiла старенька. – Боюся, не одужае.

– Так чого ж вас, бабо, по чужих дворах носить, коли ваш Миколка хворiе?! Миколка – це хто? Дiд ваш? Де ви його покинули?

– Тут вiн.

– Де «тут»?

Стара жiнка пiшла до паркану. Антонiна за нею. Бачить: бiля паркану на шматку целофану лежить кудлатий пес – очi розплющенi, дихае важко, мордяка в кровi. А поряд шкiряна сумка валяеться. Газдиня зиркнула на бабцю, як на божевiльну:

– Оце ваш Миколка?

Стара жiнка закивала.

– Треба гарячоi води, щоби умити дитину. І йод. Я б змастила Миколчинi рани йодом.

– Так, бабо! Досить! – вiдрiзала Антонiна. – Не в себе вдома, аби наказами розкидатися! Стережiть свого Миколку! Зараз ми його пiдрихтуемо!

Пес бачив, як мiцна газдиня пiшла до будови, звiдки пахло смачним, та псовi було не до iжi: у головi паморочилося, сил звестися на лапи не було, хоч i пробував, та стара жiнка з його зграi торкалася псовоi спини долонею, примушувала знову лягти.

– Будь слухняним, Миколко. Не вередуй.

Газдиня скоро повернулася: з мискою теплоi води, великою ганчiркою, напiвпорожньою пляшкою вина i звичайним дерев’яним ящиком. Кинула ящик на землю, бiля пса присiла. Загарчав загрозливо.

– Ага! Ще вкуси мене! – пригрозила газдиня.

Ухопила пса за пащу, стиснула мiцно, виплеснула на зранену псову голову теплу воду, обтерла ганчiркою. Потiм устромила псовi в пащу пляшку, змусила проковтнути трохи вина.

– Знаю, що роблю, – сказала старiй жiнцi. – Коли мого Байкала п’яний сусiд побив, то вже думали, що сконае. А потiм влили в нього червоного вина, рани промили – i нiчого, оклигав. От побачите! На ранок гасатиме ваш Миколка, як заведений!

Реанiмацiю провела, пiдвелася, ганчiрку бiля пса кинула.

– Голову йому обмотайте, – на ящик показала. – Та не стiйте, бабо! Сiдайте! Оце вам пуфик на всю нiч. Я б вам у хатi постелила, та в мене там люди. Усi лiжка зайнятi, – збрехала.

– Я би Миколки не покинула, – вiдповiла стара жiнка.

Важко опустилася на ящик, приклала до псовоi голови ганчiрку. Побачила свою сумку. Усмiхнулася.

– Моя сумочка, – прошепотiла. Подивилася на Антонiну. – Ви знайшли мою сумочку?

Антонiна насупилася роздратовано.

– Значить так, – оголосила. – Щоб уранцi вас iз вашим Миколкою тут уже не було! Ви мене зрозумiли?

– Руки помийте, – вiдповiла бабця.

Антонiна плечима знизала (з чого дивуватися? І не таке бачила!), пiшла до закла

Страница 26

у, та коли вранцi вийшла у двiр, то не побачила анi староi жiнки, анi кудлатого пса. Тiльки шматок цупкого целофану та скривавлену ганчiрку, якi валялися бiля паркану.




13


Совiсть наче сказилася! Збудила вдосвiта i, хоч менi б пiсля нервовоi ночi бодай кави ковток, наказала нагодувати Брукс, биту годину кружляти з нею навколо каналу, i тiльки коли все те було виконано, здалася, позiхнула i заснула. А мала б нагадати:

– Дiвчино! Чи не ти та дурепка, яка вчора заприсяглася волонтерам повернутися зранку i взятися за буряки?

– А на себе працювати коли? – вiдповiла б я. – Грошi закiнчуються, замовлення лежать, дедлайни усе ближче.

Промовчала, бо з ким говорити? Совiсть моя – тiтка хоч i стабiльна, але вiд голоду лиш вередливiша, бо коли зголоднiе, то вимагае лише кришталево чистоi чесноi iжi, бо вiд моiх компромiсних виправдань ii, бач, верне. Та сьогоднi, якби вона все ж запитала про волонтерiв i буряки, я б не зосереджувалася на почуттi провини, яке мало б виникнути в мене перед трьома рiзними, але такими гранiтними, милосердними жiнками. Тiльки перед трьома, бо Дiну до них не зараховую. Я б згадала Блека – мужчину з русявою борiдкою, якого побачила чорним. І сказала б совiстi: не пiду до волонтерiв через Блека, бо вiн точно там з‘явиться. А раз вiн там, мене там не буде нiколи, бо нiколи… Нiколи ще мужчина не виявляв до мене такоi пiдступноi i принизливоi байдужостi. Нiколи ще моi щоки не пекло так образливо, як вiд ляпасiв. Тому краще працюватиму на себе! Вчасно завершу роботу над замовленнями, отримаю грошi та вiдвезу частину волонтерам. Кину гордо, щоби Блек почервонiв вiд сорому. Ще той варiант, звiсно, але менi подобаеться. Тому не можу вiдволiкатися, план один – працювати.

– Працювати! – повторила упевнено.

Зiбралася i… поiхала на Подiл, де в одному з будинкiв на вулицi Хорива мало битися серце Германа.

Чому i досi шукаю його? Суну на Подiл, намагаюся знайти вiдповiдь. Може, я так настирливо затялася з’ясувати долю нотарiуса, бо уривок страхiтливого сну не йде з голови, повторюеться нескiнченним синхроном: ось вiдчиняю дверi, щоб пересвiдчитися в тому, що i так знаю, – за дверима лежить мертва людина. Вона була чи нi? Тiльки Герман знае вiдповiдь, бо за час, що минув, нова логiчна версiя вибудувалася в головi: тоi ночi я окреслила на пiдлозi контур бiлим i втекла, а Герман повернувся. Не один. Із кимось… І мiж цими двома сталося щось погане, але фактично некриваве, бо iнакше б уранцi Дiнi не довелося обмальовувати стiни в кров для повноти картини, яку вона побачила так само, як i я, – кривавою.

Де ти, Германе? Чи живий?.. До вулицi Хорива ще кiлька подiльських провулкiв, та я не поспiшаю, розтягую кайф просто йти.

Люблю Подiл. Навiть таким люблю, як нинi, – розбитим, занедбаним, облупленим, а тому трохи дратiвливим, перевантаженим, як iндiйськi потяги, i геть некомфортним. Одне лиш пече: що нiколи не житиму на Подолi, бо моi навiть найсмiливiшi мрii не передбачають такого заробiтку, якого б вистачило на придбання тут житла. Не абиякого, нi, на таке не згодна. Якщо вже жити на Подолi, то викупити аварiйний столiтнiй кривий дiм на два поверхи, вiдреставрувати-вирiвняти, не жалiючи грошей, не ушкоджуючи жодного вцiлiлого архiтектурного елемента, тiльки логiчно доповнити, зберiгаючи стиль, додати мiцностi i поселити там життя як радiсть творення. Реальнiсть дивувалася: «Тобi те не до снаги!» Знала. Вперто змiнювала масштаб: добре, хай буде не дiм, а тiльки квартира, але в такому домi, що вiн кривий-старий, а чиясь добра рука випестила його на нове життя. Реальнiсть пiдказувала: забудь нездiйсненнi мрii. Та я знову i знову уявляла себе в просторiй подiльськiй квартирi з такою минувшиною, вiд якоi i ходити хочеться з рiвною спиною, i вчиняти шляхетно, i книжки читати серйознi, i думати… Може, Герман розмiрковував так само, оселившись на Подолi?

Ось i Хорива. Церква Миколи Притиска; тут вулиця починаеться i довго бiжить до Днiпра, та так i не добiгае, наштовхуючись на Набережно-Хрещатицьку.

Пливу течiею Хорива. До Днiпра. Фiксую номери будинкiв i чомусь дуже хочу, щоби дiм Германа був iз тих, якi так подобаються менi: давнiм, та не старим, архiтектурно означеним як iсторизм, класицизм чи неоренесанс.

Їх тут таких через один, – констатую, зупиняюся бiля прекрасного, як сама минувшина, триповерхового будинку, i нiщо його не псуе: анi облупленi колони та стiни, анi пластиковi вiкна вперемiш зi справжнiми, дерев’яними, анi прозорий сучасний дашок над балконом верхнього поверху, бо бiдаха-хазяiн подбав не про дiм, а щоб на голову не ляпало.

Маеш смак, Германе. І грошi.

Іду до единого пiд’iзду, знову дивлюся на клаптик паперу з адресою нотарiуса i тiльки тепер бачу: номера квартири нема. Тiльки вулиця та номер будинку. Невже Герман здiйснив мою мрiю, мае цiлий будинок на благословенному Подолi? Дверi пiд’iзду навстiж – запрошують перевiрити версiю.

Мармуровi сходи, кованi перила – розкiш. Таблички на дверях першого поверху свiдчать: тут працюють дитячий психолог

Страница 27

i фiрма з продажу офтальмологiчних лiнз. Значить, нотарiус не спромiгся купити весь дiм. Мiняю масштаб i вперед, на другий поверх.

На другому – гармидер. Дверi двох квартир розчахнутi, але видно небагато: пилюка – туманом, гiпс i цементна сумiш у мiшках просто на мармуровiй пiдлозi площадки загального користування. Матюччя над тим усiм. Ремонт? Певно, менi не сюди. На третiй?

Із третього назустрiч – рухливий пiдлiток: скаче, балабонить по мобiльному, встигае поправити бейсболку i закинути рюкзак на плече.

– Зупинись! – Я знаю, як з такими говорити.

– Ну! – Вiн гальмуе, дивиться на мене спокiйно i зухвало.

– Квартира Германа Швеця на третьому? – питаю прокурорським суворим тоном.

– Не дочекаеться! – Пiдлiтковi чхати на прокурорiв. Усмiхаеться уiдливо.

Не можу вловити сутi. Втрачаю контроль над пiдлiтком, який уже суне геть.

– Та стiй! – кричу йому в спину. – Де квартира Швеця?

– У цього козла не квартира, а весь другий поверх! І все йому мало! – вiдповiдае на ходу. – На наш третiй поверх теж око поклав. Хотiв у нас квартири викупити. Моi предки його послали. Сусiдка теж!

У Германа цiлий поверх? Везунчик! Заздрiсть iсть: звiдки в тебе так багато грошей, Германе? Батьки багатi? Сам спромiгся? А як? Хочу знати! Бо, може, i я колись…

Іду на матюччя: лунае усерединi розорених для ремонту квартир другого поверху. Прискiпливо роззираюся: стiна мiж двома квартирами вже демонтована, через що i так немалi вiтальнi перетворилися на единий велетенський простiр. А ще ж тут, певно, е спальнi, кухнi, ваннi кiмнати, туалети. І коридори. Я б тут перепланувала геть усе! Я б тут… так вiльно дихала.

– Панi, ви хто?! – У дверях ванноi кiмнати стоiть кремезний дядько в комбiнезонi. Дивиться на мене насторожено.

– А де всi? Ви тут хiба один? – питаю, наче воно менi треба. Картаю себе подумки: та що я витворяю? Хiба так зав’язують довiрливi розмови? А ще хотiла тренiнги з ефективних комунiкацiй проводити, нездара!

– Хлопцi кухню демонтують, а я ванну намагаюся з мiсця зрушити, – дядько не чув про тренiнги з комунiкацiй, чеше правду-матку. Перепитуе вперто: – А ви хто?

– Хазяiна шукаю. Ви його давно бачили?

– Узагалi не бачив!

– Це як?

– А нащо вiн нам? Ми – вiд фiрми. Фiрма уклала з хазяiном договiр, привезла нас сюди, на об’ект. Працюемо, – пояснюе дядько. Не здаеться, знову повторюе вперто: – Панi, ви хто?

Продуктивна розмова так i не народжуеться, перетворюеться на словесний пiнг-понг: я дядьковi про Германа, дядько менi – а ви хто?

За п’ять хвилин нервовоi баталii (дядько виграв ii всуху) тiльки i з’ясувала, що ремонт розпочався мiсяць тому, що об’еднання двох квартир, перепланування i капiтальний ремонт затягнуться на пiвроку в найкращому випадку, та в будiвництвi в найкращi випадки не вiрять, тому передбачають затриматися тут мiсяцiв на вiсiм-дев’ять.

– Де ж весь цей час хазяiновi жити?.. – перестаю бити в лоба, йду в обхiд.

– По бабах! Скажiть же! – хитрувато пiдморгуе дядько.

– Ну знаете… – обурено бурмочу, а мiзки пiдказують: у дядькових словах е сенс. Герман до Дiни переiхав не для того, аби втiшати ii пiсля смертi брата. Це падло просто мало десь перекантуватися, поки в його хоромах ремонт.

– Не журiться, панi! – дядько по-своему iнтерпретуе мое обурення, пiдбадьорюе. – Вiн об’явиться! Сам вас знайде! Бо ви така… цукерочка!

Убила б! Вискочила у двiр, ярилася: була б невихованою нiкчемою – буцала би носаком по порожнiх смiттевих баках, трощила би лави чи вгатила би каменюкою по вiкнах.

– Козел! – упала на лаву, гнiв нiяк не йшов: усi чоловiки козли! І Герман, i хлопець iз русявою борiдкою, якого побачила чорним. І дядько-будiвельник.

А тут i дядько! Випхався з пiд’iзду, на горбi мiшок iз побутовим непотребом: старi каструлi дзеленчать, чашки, сковорiдки. У руцi ще одна торба мотлоху – тягне до смiттевих бакiв.

Зiщулилася, вiдвернулася, у головi метушня: «Козел! Цукерочку Германову вiн побачив! Як зиркну зараз iз гонором! Щоб аж прошило наскрiзь! Щоб комахою себе вiдчув! Тарганом! Мурахою… Щоб дiйшло…»

Задихнулася. На дядька озирнулася. А дядько ж не знав, що в моiй головi план пекельноi помсти саме народжуеться, що треба постояти поряд, пiдставити лице пiд нищiвний мiй погляд, – тiльки спину його й побачила: чимчикував собi до смiттевих бакiв, тягнув непотрiб, та в торбi щось раптом блиснуло на сонцi.

Як пiдхопилася!

– Агов, дядьку! Зачекайте! Що це ви з чужоi хати виносите? А Герман знае?

Дядько на мене – iз прикрiстю так, iз жалем.

– Панi, та не нервуйтеся ви так через пусте, прошу. То все не Германа вашого. Речi ще старих хазяiв. У яких ваш Герман квартиру купив. Прораб казав: Герман сам усе в мiшок поскладав, аби викинути.

– Справдi? – клiпаю безпорадно та вкотре констатую: добре, що не зорганiзувала тренiнги з комунiкацiй. Провалилась би.

А цiкавiсть не йде. Ближче стала. Дивилася, як дядько закидае мiшок у смiттевий бак, нахилилася до торби, яка ще стояла на землi поряд: що ж так вiдчайдушно блиснуло? Присiла бiл

Страница 28

торби, витягнула з неi потрiпану книжку «Основи навiгацii: практичний досвiд капiтана». Розгорнула. Замiсть закладинки в книжцi лежав гарненький джутовий ланцюжок iз металевим якорем на останньому кiльцi: звисав iз книжки, розгойдувався. Якiр блищав?

– Панi, не ганьбiться! Нащо ви в смiттi копирсаетеся? – почула дядькiв голос.

Пiдхопилася. Тримала ланцюжок на долонi, дивилася на дядька роздратовано.

– Вiзьму оце. Добре? Нi! Не вiдповiдайте! Вважайте, що вкрала! І крапка.

Скiльки йшла вiд Хорива до Контрактовоi, стiльки питала себе: нащо? Нащо прихопила чуже? Який глибинний сенс змусив стискати в долонi чийсь джутовий ланцюжок iз металевим якорем на останньому кiльцi? Чи нiякого сенсу нема? Так, примха розгубленоi (читай – неадекватноi) панянки, яка нiяк не розбереться з однiею сумнiвною таемницею, тому весь час знаходить новi пригоди на свою голову, замiсть того щоби працювати.

– Працювати! Дiдько, точно! Працювати! – нагадую собi. План один – працюватиму!

На метро, i… поiхала на Нивки.

Потяг метро торохтiв-гурчав, заважаючи думати. Умостилася в кутi i, щоби не бачити людей (усiх людей: i старих, i малих, наче б усi вони мали дивитися на мене з роздратуванням i осудом так, як сама б на себе дивилася), крутила в руках джутовий ланцюжок iз якорем на останньому кiльцi, розглядала, вiдкривала його таемницi. Хтось робив ланцюжок руками. З любов’ю i вигадкою. Давно робив, бо в деяких мiсцях джут потерся, розпушив волокна, вилиняв, та вiд того ланцюжок не втратив анi витонченостi, анi багатофункцiональностi, бо, поки потяг вiз i вiз мене на Нивки, встигла вигадати кiлька варiантiв використання краденого скарбу. Ланцюжок мiг слугувати не тiльки закладинкою для книги, вiн легко перетворювався на замкнене коло, варто було лише зачепити якорем за перше його кiльце, тож його можна було носити i на шиi, i на зап’ястку як браслет. Вiн мiг би бути просто декором, iз нього можна було зробити гак, аби вiшати легкi шалики, i ще багато чого… Я б вигадала, та не встигла.

– Станцiя «Нивки».

Суну до вже знайомоi п’ятиповерхiвки, та тривожуся чомусь не через Блека, якого, ймовiрно, зустрiну посеред волонтерiв. Не намагаюся розiбратися: хочу побачити його чи нi? Інше пече: радостi нема, пиха не б’е шампанським через те, що попри все стримала слово, сказала «прийду» – i йду.

Може, тi жiнки не питали вже так настирливо мого iменi, аби вкотре не розчаровуватися в людях, якi приходять, покрутяться для годиться i зникають? У менi. Може, знали, що не прийду. А я – ось.

– Можна? Є хто живий? – переступаю порiг волонтерського прихистку, роззираюся. І похвалитися нема кому, що прийшла. – Агов! Люди…

З кухнi до загальноi кiмнати, де ще теплi всi ознаки недавньоi присутностi волонтерiв, виходить утомлена балакуча жiнка. І геть небалакуча.

– Дитино, – милостиво менi. – Добре, що прийшла, бо маю бiгти до «сестер». Скооперувалися, разом вантаж вiдправляемо, а тут лишити нема кого. Почергуеш?

Я?! Сама?! Хочеться розпитати: що за сестри, чому слiд бiгти до них, та лиш бурмочу:

– Добре…

– То я побiгла?

– Ви надовго? – наважуюся бодай якось зорiентуватися в часi.

– Хтозна! – жiнка обривае моi надii, хутко зникае, не зачиняючи дверей.

Та чому ж вони всi такi довiрливi i наiвнi? Звичайно, я не злодюжка якась, хоч сьогоднi й поцупила нахабно ланцюжок iз якорем. Тут нiчого не вiзьму. Але ж не всi такi, як я. А дверi – навстiж.

«Дiдько! Знову вляпалася!» – зачиняю дверi, замикаю на замок. Хто хоче зайти – постукае.

Нiхто не хоче. Минае година, друга. Сонце втрачае хребет, хилиться. Тупе чергування без жодних справ i роздратування штовхають до дурниць. «Дверi ж лишалися вiдчиненими, – будую хибний план. – Можу просто пiти…»

«Не можу», – признаюся собi. Безцiльно блукаю кiмнатою, визираю у вiкно: добрi люди, ви, часом, про свого вартового не забули?..

Балакуча жiнка з дочкою повертаються, коли на вечiрньому небi вже з годину сяе перша зiрка. Натхненi, збудженi, геть не потомленi – iм би говорити. Розповiдати, як гуртом завантажили спочатку «газельку», потiм з’ясували, що «сестрин» вантаж не вмiститься до «пирiжка». Як обдзвонили всiх… Усiх! І таки знайшли автiвку бiльшоi вантажопiдйомностi.

Менi б не слухати. Анi слова не почути, аби не виказати прикростi. Та я слухаю. Киваю.

– Як тебе звати? – питае раптом балакуча жiнка.

– Не мае жодного значення, – вiдповiдаю, йду до дверей i, коли спасiння вже – ось воно, за крок, раптом додаю: – До завтра.

І як пiсля цього менi з собою жити?!

До далекоi Русанiвки дiстаюся опiвночi, та спати не час, хоч очi просять сну. Брукс! Чи то з переляку, чи то усвiдомила, але калюжi немае. Стоiть бiля дверей, чатуе.

– Гуляти, – погоджуюся приречено, кляну брата: коли ж ти повернешся, скотино?! Довго ще менi нарiзати кола навколо каналу?!

Брукс рве повiдок, щедро зрошуе один кущ, другий, третiй. Бiдна дiвчинко! Прости! Такi справи: Подiл, волонтери… Була б ти людиною, дуже би мене поважала.

Брукс краща за людину. Не вимагае компенсацii

Страница 29

а скривджений сечовий мiхур у виглядi пiвгодинноi прогулянки пiд зорями. Оперативно випорожнюе кишкiвник, веде мене до пiд’iзду. Дякую, люба. Зараз повернемося, пошукаю для тебе в шухлядах печиво. Не все ж тобi хрумкати сухий корм, який Ромка залишив.

У Брукс власнi плани. Не чекае моiх щедрот. Заковтуе сухий корм, умощуеться бiля ще теплоi батареi, заплющуе очi.

Чому я не собака?.. Іду вiтальнею, скидаю одяг. Який же паскудний, порожнiй безрезультатний день! Може, не лягати? Вiдкрити ноутбук, здолати хоч частину роботи?

– А стимул? Мотивацiя яка? Грошi?.. – ярюся i не вiдкриваю ноутбука.

Падаю на диван, на спину. Дивлюся в стелю, думаю, що зараз отак i засну: у футболцi i колготках…

І тут у дверi – дзень!

Де сон подiвся? Закляк, обiсцявся, втiк, а я вже – не я, iнша я: в обладунках сталевих, на головi шолом, у руцi шаблюка. А як iще зустрiчати неочiкувану бiду, бо гостей посеред ночi не чекаю!

– Брукс! – пiдхоплююся, не можу вiдвести погляду вiд дверей. – Брукс! Зi мною! Поряд! Чуеш?

У футболцi i колготках, iз вiрною Брукс (Ромо, братику, дякую!), обережно суну до дверей. Перебираю ймовiрнi варiанти: сусiдiв затопила? Може. Бо як додому повернулася, так до ванни не дiйшла, а там кран хронiчно хворий. Що ще? Мiзки вiдмовляються продукувати iдеi. І я, дурна, переполохана i розгублена, не дивлюся в дверне очко. Рвучко розчахую дверi. І вже хочу кричати зухвало: «Що треба?!» І наказувати Брукс: «Взяти!»

…Обладунки опадають листям. Брукс дивиться на мене здивовано. А я бачу тiльки його…

– Ти?..

Блека важко впiзнати. Бороди нема. Чисто поголенi щоки – запалi, i вiд того вилицi та щелепи виступають виразними контурами, i я чомусь думаю, що Блек схожий на зека i трохи на художника Павленського.

– Тобi, – вiн простягае менi книгу. У книзi замiсть закладинки – троянда.

Не беру.

– Дивишся «Тревел»? – питаю розгублено, бо сама дивлюся i з «Тревела» дiзналася, що в Барселонi, крiм Дня святого Валентина, навеснi каталонцi святкують ще й свiй мiсцевий день закоханих – День святого Георгiя, дарують одне одному книги i троянди, бо троянда – символ кохання, а книга – символ особистостi. Якби поява Блека не була настiльки неочiкуваною, я б навiть зрадiла, бо книга з трояндою – то таки визнання того, що я i сама про себе давно знаю: що красива i фантастично неординарна.

– Бував у Барселонi, – вiдповiдае Блек. Все тримае книгу з трояндою. – Тобi, – повторюе впевнено.

Менi. У душi, в тiлi раптом усе заспокоюеться, нiби вiтер заснув, спокiй, тиша, озеро – дзеркало. Беру. Не цiкавлюся назвою книги, не нюхаю троянду. Дивлюся на Блека.

– Назви мене, – кажу вперто, нiби вже сто разiв просила-просила, а вiн усе: нi!

– Дай менi iм’я, – додаю.

Блек анiтрохи не дивуеться, не зиркае на мене, як на божевiльну. Кивае: так, так.

– Згодом, – вiдказуе тихо. – Трохи згодом…

Реальнiсть вiдмовляеться складати хронологiю. Що було спочатку? Слово?

– Думала про тебе…

– Тому прийшов…

Троянда сохне в книзi, Брукс так i заклякла в коридорi бiля вхiдних дверей. Наче розумiе: краще без свiдкiв. Краще? Краще не бувае! Цей захват народжуеться в душi не ошелешеноi емоцiями першоi близькостi малолетки! Агов, народе! Менi – тридцять один! У моему життi вже iснували i стосунки, i мужчини, за студентських рокiв i потiм. У мене був навiть неабиякий данський хлопець Нiлс, що вiдзначався наполегливiстю в сексi i завжди ставив перед собою одну мету: довести мене до оргазму. Але все, що сеi митi вiдбуваеться зi мною i цим майже незнайомим, але вже таким моiм мужчиною, язик вiдмовляеться називати просто сексом, близькiстю i будь-яким iншим словом, яке наважилося б визначити наше бурхливе еднання.

– Чому ти без бороди? – питаю Блека без слiв.

– Щоб торкнутися тебе голою шкiрою, – вiдповiдають його очi.

Хочу жертвувати, бо вiн жертвуе так романтично i щиро, так збудливо i так природно, що рвуся зiрвати з себе не одяг – шкiру. Зорi гасять своi лiхтарi на небi, пiдхоплюють iх i мчать до мене, аби знову запалити свiтло вже тут, у моiй душi. Нiколи… Нiколи не запитаю його iменi, нiколи не попрошу: «Повернися до мене», – навiть якщо вiн не повернеться нiколи. Вiн – назавжди.

– Я…

– Ти – Рома-Роза, – шепоче Блек.

– Рома-Роза?.. – прекрасне iм’я народжуе новий оргазм, вiдкидае мене на подушки, змушуе усмiхатися здивовано, приголомшено.

– Ти моя Рома-Роза.

– У цьому iменi стiльки вiтру i сонця.

– У тобi безмежжя вiтру i сонця.

– А ти… – не хочу вiдставати, хочу теж подарувати йому iм’я. Давно вигадала. У мить, коли нашi очi зустрiлися вперше. Блек. Рвуся признатися – Блек!

– Богдан… – шепоче мiй клятий язик, i аж впадаю в розпач: чому? Чому брешу навiть у мить вiдвертого неконтрольованого захвату? Небесне сяйво в душi починае мерехтiти, наче втратило живлення, перейшло на акумулятори, а тi не здатнi пiдтримати повноцiнне життедайне полум’я. Усерединi ще жеврiе гаряче вугiлля, але гасне, гасне…

– Богдан, – повторюю вперто. – Бог дав менi тебе. – Вiдвожу погляд. Як же не

Страница 30

очеться, аби Блек зрозумiв: брешу.

Пiд ранок, коли чорне небо вилиняло до сiрого, наче корисливi хiмiки випрали його разом iз зiрками-хмарами новим суперсильним пральним засобом, Блек гладить мене по головi, як малу дурну дитину, яка бреше не тому, що зла i пiдла, а через те, що свiту не розумiе. Іде до дверей.

Пiдхоплююся, йду слiдом – Кончiта! – боса, щаслива, розтривожена.

– Зачекай!

Зупиняеться. Дивиться на мене, мружить очi, наче i справдi вiд iменi мого йому вiтер у лице, сонце.

– Зараз, – метушуся. По кишенях. Знаходжу джутовий ланцюжок iз металевим якорем на останньому кiльцi. Обкручую навколо Блекового зап’ястка браслетом. На лiвiй руцi, ближче до серця. – Тепер усе.

Усмiхаеться, кивае: добре.

Зазвичай рипучi дверi розчахуються нiмо, наче зайвий звук не мае права тут бути. «Повертайся!» – благаю подумки, щоб не порушити тишi. Останнiй вогник чарiвноi ночi спалахуе i остаточно згасае. Роззираюся: Брукс, поряд книга з пiдв’ялою трояндою. Беру книгу до рук. Агата Крiстi. «Зникнення мiстера Давенхейма»…




14


Я воскресила всiх людей. Усiх до останнього героя i останнього покидька, хоча тато коли депресуе, то каже, що останнього героя можна знайти, а останнього покидька – нiколи, бо покидькiв – незлiченно, кiнця-краю iм нема!

От нащо вiн так? Горя нема. Нема! Тiльки проблеми, та й iз тими слiд розбиратися своечасно, не вiдкладаючи. А перед тим – пересiяти iх ретельно, вiдкинути пусте.

«Ну все, край! Не шукатиму Германа! Нащо? То дурня», – вирiшую.

Реальнiсть пручаеться затято: а книга? Хiба «Зникнення мiстера Давенхейма» не натяк? Не причина продовжити пошуки нотарiуса, щоби нарештi розшифрувати уривок страхiтливого сну? Не забула? Блек знае Германа.

«Нi! Не хочу!» – тепер усе просто. Думки яснi: Герман тiльки для того i з’явився в моему життi, щоб привести до незвичайного мужчини з пронизливими сiрими очима над випнутими вилицями. Герман – мавр. Справу зроблено, хай уже йде з моеi голови назавжди, не шарпае сумнiвами, бо моiй головi i без того е про що думати.

«Робота!» – життева енергiя фонтануе, вимагае дiй, пiдкидае мотивацiю: маю термiново вiдредагувати замовнi тексти, аби вивiльнити час. Для Блека!

Беруся. Зараз… Зараз вiзьмуся. За мить, бо спочатку розправлю крила, злечу над пiдлогою, проб’ю скло, вирвуся на свiже повiтря, покружляю над мiстом вiльно-зухвало, бо в крилах – сила, скло iх не зранить. Не зможе.

Зараз! Зараз вiзьмуся до роботи… Ще тiльки мить фееричних фантазiй.

За пiвдня переорюю замовну мiсячну цiлину, та не нашвидкуруч – ретельно, якiсно. Згадую про зошит старого нотарiуса Реформаторського, посмiхаюся: не проблема. Зроблю! Не заради божевiльних дiдових iдей i навiть не заради збереження власного обличчя. Хочу так! Хочу добра, роздавати щедрi подарунки, радiсть. І любов. Усiм. Навiть останньому покидьку.

– Улю… – пiсля опiвдня, переславши замовникам вiдредагованi тексти, йду свiтлим простором коворкiнгу, ще здалеку махаю Ульцi.

– Куди ти щезла? – Улька здивовано розглядае мене.

– Волонтери, робота, любов, – умощуюся поряд: радiсна, збуджена.

– І секс?

– Не просто секс, – беззастережно усмiхаюся.

– Вiдчуваеться, – констатуе Улька. – Лiтаеш?

– І не впаду!

– Хто вiн?

– Вiн? – шукаю слово. Найточнiше, найвлучнiше слово, яке б усе розповiло про мужчину з сiрими очима над випнутими вилицями. Не знаходжу, признаюся. – Вiн Блек.

– Чорний?

– Так, – шепочу.

І ми мовчимо – кожна про свое. Улька отямлюеться першою, дивиться на мене:

– Де твiй ноут?

– Удома.

– Не працюватимеш?

– Нi.

– Прийшла про секс розповiсти?

Заперечливо хитаю головою, усмiхаюся, бо нiщо мене зараз не зачiпае, не ображае, не принижуе: вiльна.

– Прийшла сказати, що за два днi принесу тобi флешку з грунтовною працею Василя Івановича Реформаторського про наше спiльне прекрасне майбуття. Готуйся ошелешити свiт через соцiальнi мережi. Зможеш?

– Давно готова. Тимур мене вже змордував: щодня питае про той текст, бо незручно почуваеться перед старим, – жалiеться Улька. – А я – перед Тимуром, бо довiрилася тобi, а ти пообiцяла…

Дивлюся на неi з прикрiстю, i так хочеться крикнути: «Дiдько, Улько! Ти крута i класна! Така класна i крута, що тобi варто про те згадати! І послати до бiса лiниве падло, яке всiлося тобi на шию! І чекати вiд мужчини не претензiй i дурних вибрикiв, а книгу з трояндою. Чекати iменi, яке знатимете тiльки ви: ти i вiн. І ваш свiт, бо вiн народиться вiд того, що вашi очi зустрiнуться…»

– Два днi. Передай Тимуровi: завершу за два днi.

– Добре. – Улька розслабляеться, усмiхаеться привiтно. – Давай! Розкажи про чорного мужчину.

– А робота? Чи хочеш, щоб я не вклалася в два днi?

Дiйсно спiшу. Лечу до загального зошита дiдуся Реформаторського iз залiзобетонним намiром вгризтися в нього i не зупинятися, аж поки не побачу останню сторiнку пiд номером 102. Друкуватиму швидко i бездумно, не заглиблюючись у суть, не намагаючись розгадати дiдовi глобальнi iдеi. Мета видаеться елементарною: перев

Страница 31

сти написанi рукою слова в друкований текст, записати на флешку, вiддати Ульцi. І крапка! Брати участь у революцii Реформаторського не збираюся, тож до роботи – бездумно, бездумно i швидко.

Думки пручаються. Чiпляються за слова. «Єдине людство», «кордони, вiрування, подiл на клани, нацii – усе вчорашнiй день, усе – тупиковий шлях у створеннi справжньоi людськоi цивiлiзацii», «двi тисячi рокiв лише намацували шлях, яким варто йти», «ООН, ЄС – перша спроба примiряти спiльне майбутне», «вiйни не закiнчаться доти, доки житимемо за законами тваринного свiту, роздiлившись на окремi держави», «зародження новоi iдеi iснування людства як единого гармонiйного органiзму», «перегляд доцiльностi iснування всiх державних i суспiльних iнститутiв»…

– Дiдько, не вiдволiкатися! – наказую собi, пальцi бiгають по «клавi» в динамiцi рок-н-ролу, почерк дiдуся вже не напружуе. Нормальний почерк! Кожне слово зрозумiле. Але не кожна думка. Може, врубати музику, щоб дiдовi iдеi не прослизали в голову?

«Інформацiйнi передумови створення единого людства», «вториннi наслiдки глобалiзму», «ефект часу при формуваннi новоi iдеi творення единого людства»… Ма… ти моя Мотря! Дiд же однозначно не дурний i не слабкий на голову. Чому ж не розумiе? Його iдеi, навiть якщо i мають рацiю бодай у чомусь, нездiйсненнi! Нереальнi i нездiйсненнi! Утопiст хрiнiв!

– І чому? Хто проти? – уточнюе реальнiсть.

– Та всi проти, – шепочу iз прикрiстю.

Зриваюся: нормально! Усе нормально. День тiльки взявся перевдягатися у вечiрне, а я вже перелопатила бiльшу половину дiдового зошита, тому стоп! Потрiбен термiновий, життево необхiдний тайм-аут, аби дах не зiрвало. Питиму каву, думатиму про Блека. Вiн повернеться. Не сьогоднi, бо в головi вибудувався настирний забобон: побачу Блека, коли закiнчу друкувати працю нотарiуса Реформаторського. Не намацую жодного логiчного пояснення, та впевнена: так i буде.

«Цiлу нiч друкуватиму», – збуджуюся, вiрю. Та спершу – тайм-аут. Кава? Так! Кава!

…Пiдхоплюю повiдець, кричу Брукс:

– Гуляти!

Брукс веде мене не до каналу, тополь чи кущiв. Прямiсiнько до пiд’iзду будинку старого нотарiуса Реформаторського. Не вередую, чимчикую слiдом, наче сама тiльки про дiда i думала. Бачу на лавi неподалiк пiд’iзду знайому постать, не даю дiдовi i рота розкрити: атакую першою:

– Василю Івановичу… Прийшла сказати: два днi. За два днi завершу роботу. Одну копiю на флешцi вiддам Улянi, другу – вам про всяк випадок. Хай буде i у вас.

Старий усмiхаеться наiвно:

– Дякую.

– Нема за що.

Справу зроблено? Можна йти геть? Дивлюся на дiда, всiдаюся на лаву.

– Спитати хотiла…

– Прошу.

– Ви самi вiрите, що все те можливо: единий свiт, едине людство, вiдсутнiсть держав, нацiй, релiгiй, нова мета iснування i таке iнше?

– Так буде, мила дiвчино. Скорiше, нiж ви собi уявляете, шляхом тяжкого переосмислення, але буде.

– Не буде! Нiколи не буде, – не втримуюся.

– Чому? – Дiд не ображаеться. Дивиться на мене допитливо. Певно, давно з людьми не говорив. Що ж, у такому разi йому пощастило, бо сьогоднi я щедра, як матiнка-земля, я сьогоднi добра i жертовна, тож пiдтримаю розмову.

Беруся обережно втовкмачувати дiдовi:

– Розумiете… Новi iдеi не здатнi замiнити релiгii, бо будь-яка з релiгiй обiцяе людинi продовження iснування пiсля смертi. Вiчне життя. Люди вiрять, а вiра… Як же без неi?

– Народиться нова вiра.

– Нова релiгiя? Тодi все те – профанацiя.

– Не релiгiя – вiра.

– У чому рiзниця?

– У злиттi суб’екта i об’екта вiри.

– На людину молитимемося?

– Повiримо в людину. Бо поки люди бояться вiрити в себе, не наважуються мислити самостiйно. Вони шукають допомоги, виправдання, опiки вигаданих вищих сил. Це ж так зручно: пояснювати своi вчинки чи бездiяльнiсть волею Божою чи втручанням темних сил.

Я так дивуюся, що замовкаю, хоч на язицi ще з десяток аргументiв проти дiдовоi революцii. Вiн користуеться моею розгубленiстю, продовжуе слабким старечим голосом, та впевненим тоном про те, що наш свiт давно розгублений. Бо давно розумiе абсолютну безперспективнiсть життя за законами тваринного свiту. Люди переросли тi закони. Час створювати власнi. Це бентежить i лякае, змушуе держави укрiплювати своi кордони-закони-правила, розв’язувати новi вiйни, та скоро все те втратить сенс. Виникнуть держави нового типу. Вони не будуть прив’язанi до старих основ, до народностi, територii, створюватимуться в iнформацiйному просторi, об’еднуватимуть людей рiзних вiрувань i нацiональностей, iз рiзних континентiв. Уже сьогоднi е криптовалюта, краудфандинг i краудфармiнг, i то лише початок. Держави нового типу, позбавленi кордонiв i певних територiй, стануть початком створення единоi людськоi спiльностi як основи цивiлiзацii. Вони не будуть iлюзорними, винятково вiртуальними, далекими вiд реальностi, нi – встановлюватимуть новi правила i закони. І щоб устигнути на той потяг, щоб логiчно адаптуватися до карколомних змiн, людинi потрiбно лиш одне…

– Що?.. – питаю, не чуючи власного голосу, нiби нема в

Страница 32

мене голосу. Бо така я е, неадаптована.

– Ідентифiкувати себе, – каже дiд. – А це, мила дiвчино, надскладне завдання.

– Невже?

– Звичайно. Людинi вкрай важко iдентифiкувати себе. Будь-яка iнiцiацiя втратила сенс, перестала бути фундаментом.

– Знаете, я заплуталася, – признаюся. – Простiше можна?

– Можна, – погоджуеться дiд, питае: – От ви… Скажiть, мила дiвчино, хто ви?

– Я? Мила дiвчина, – кепкую.

– Якщо формально, ви – жiнка, i ви, певно, думаете, що то фундамент, твердий грунт, на якому можна будувати власне життя, бо цього вже у вас не вiдiбрати. Але ж стать можна змiнити. Чи не так?

– Теоретично, бо мене такi змiни не цiкавлять.

– Може, украiнка?

– Звичайно.

– Патрiотка?

– Певно.

– І громадянка.

– Жартуете? У мене е паспорт.

– Християнка?

– Так, хрещена. Батьки похрестили.

– Космополiтка?

– Однозначно!

– Інтелектуалка?

– Без питань! – запевняю. Хоча хто такий Троцький – не знаю. Але загуглю.

– Хто ви ще?

– Треба ще?

– Як забажаете. Ви ж хочете iдентифiкувати себе.

– Добре, я… – метушуся подумки, раптом заспокоююся, знаходжу зерно. – Я кохана!

– Усе?

– Так! Усе! І що далi?

– А далi самi визначте, але вiдверто, як на сповiдi. Можете навiть не говорити менi. Собi скажiть…

– Що?

– Якому з перелiчених понять: жiнка, украiнка, патрiотка, громадянка, християнка, космополiтка, iнтелектуалка, кохана, – ви вiдповiдаете не формально, а по сутi на всi сто вiдсоткiв? Хто ви е? І чи не забули ви включити у ваш перелiк головне поняття.

Дивлюся на дiда приголомшено, та згадую чомусь слова дивакуватоi художницi Дiни: «Пiсля того як ти вб’еш у собi людину, ти вб’еш iще багато людей…»

– А треба вiдповiдати поняттю на всi сто?

– В iдеалi.

– Я людина! – вiдповiдаю зухвало. – На сто вiдсоткiв.

– Упевненi?

– Ви знущаетеся?

– Анiтрохи. У цьому ж i е головна проблема. Сформулювати для себе: як це – бути людиною.

– Простiше простого! Я особистiсть. Так, я складна, неоднозначна, бо непересiчна, i то плюс! Величезний якiсний плюс! Інколи менi важко приймати правильнi рiшення! Інодi роблю те, чого не хочу. Інодi взагалi не розумiю, як слiд вчинити. Тобто брешу! Майже завжди знаю, як слiд вчинити, та не роблю цього. А от чому – надто складно пояснити. Багато мотивiв, нашарувань, емоцiй, думок.

– То простiше простого, – вiдказуе дiд. – Ви розгублена, бо так i не усвiдомили, хто ви е. А якщо ви не розумiете, хто ви, то чому наполягаете, що ви людина на всi сто?

Реформаторський пiдводиться першим, нiби все сказав, додати нема чого. Сама в собi копирсайся, мила дiвчино.

Дзуськи! Жодних думок, тiльки одна: кохана. Я кохана! Лупитиму текст, як насiння на швидкiсть лузатиму: не зупинятимуся, покiнчу вже з благодiйнiстю, щоб потонути в обiймах людини, яку iдентифiкувала одним словом, щойно побачивши. І те слово не Блек (чорний), нi. Те слово: мiй.

Нiч просить: спочинь, поспи. Як? Маю добити «едине людство» до тiм’ячка. Друкую вже вiдчайдушно, а дiд, певно, теж не спить, бо заважае своiми питаннями безбожно i пiдло. Дивиться менi в очi: «Хто ви, мила дiвчино?»

Хто я? Не жену дiда. Хочу прошепотiти йому свое iм’я. Те iм’я, яке вiд народження дали мама з татом, та раптом розумiю – воно не мое, нав’язане, бо мене не спитали: чи згiдна бути Іванкою, Вiтою, Мiшель чи Полiною? Просто дали, як тавро на лоба поставили.

– Так само, як Нiнел, – шепочу.

Розповiсти б дiдовi про Нiнел. Вона з’явилася на свiт в один рiк зi мною, у 1986-му. У старовинному будинку бiля знесеного Євбазу. У нас iз Нiнел було багато спiльного: одна на двох площадка у пiд’iздi, на яку виходили дверi квартири i ii батькiв, i моiх. Одна спiльна стiна, по один бiк якоi стояло лiжечко Нiнел, а по iнший – мое, i коли ми трохи пiдросли, то вночi стукали одна однiй у нашу спiльну стiну, i то була страшна таемниця. Нашi батьки товаришували по-сусiдському щиро, тому i ми з Нiнел здружилися, i раз, коли гостювали (чи то ми в них, чи то вони в нас), я дiзналася, чому сусiди назвали дочку Нiнел. Їi тато, запальний комунiст, який розквiтчував майбуття вiзерунками Марii Примаченко, признався, що коли народилася дочка, то заявив дружинi: «Мою дитину зватимуть тiльки Нiнел!» Дружина просилася: «Хай уже хоч Нiнель…» – та чоловiк пояснив iй категорично – не можна! «Саме Нiнел! – сказав. – Бо Нiнел – то зашифрований Ленiн, якщо читати справа налiво». Дружина покивала, та, коли чоловiк кудись попхався – чи то на риболовлю, чи то на партiйнi збори, – потайки вiд нього понесла новонароджену дочку до церкви i похрестила Настею. Анастасiею, бо в день хрестин саме були iменини Анастасii, тож якi варiанти? Отак мою подружку зробили Настею-Нiнел, зашифрованою на атеiзм православною християнкою.

Розказати б дiдовi про Нiнел. Хай би зрозумiв, що люди, iншi люди роблять усе, аби ти нiколи не докопався до своеi сутностi. Що важко зрозумiти, хто ти, коли решта людей теж не знають, хто вони е. А раз так, то у дiдових iдей немае перспектив.

– Немае, – повторюю, та дiдова лог

Страница 33

ка не вiдпускае, i я беруся рахувати у вiдсотках: якому з перелiчених ранiше понять вiдповiдаю повнiстю.

Жiнка? Як згадати про трансгендерiв, то не факт. А раптом дiйсно завтра, незважаючи i попри, задумаю змiнити стать?

Украiнка? Хтозна. Маминi предки хоч i зафiксувалися в Киевi рокiв двiстi тому, але як вони там опинилися з прiзвищем Краус, сiмейна iсторiя не уточнюе; а на татовiй запорозькiй козацькiй родовiй деревинi гойдаеться чимала така бабусина гiлочка з прiзвищем Смоленська.

Патрiотка? Отут безлiч обурених думок, бо, коли нотарiус розмiрковував про страшнi нескiнченнi безцiльнi вiйни, хотiлося, щоб вiн не менi все те говорив. Хлопцям в окопах на сходi. І хай би почув iхнi вiдповiдi. Чи тих трьох жiнок iз теплоi i сироi вiд нескiнченного сушiння овочiв квартири, серед яких там i я… Я – волонтерка загальним термiном двi доби зi свого тридцяти одного року життя. І на один вiдсоток справ не наберу для патрiотизму, – признаюся розгублено. І вже маю аргументи на власну пiдтримку: а я думаю! Часто думаю про все те: про патрiотизм, Майдан, вiйну на сходi, про пiдступне протиприродне гiбридне мирне життя посеред вiйни, яке не можу анi прийняти, анi виправдати, анi звiльнитися вiд нього, тому i зненавидiла компромiси, тому i поховала всiх донедавна. І, якщо чесно, саме поняття «патрiотизм» лишаеться для мене настiльки попсутим його практичним застосуванням, що я вже не розумiю його теоретичноi основи.




Конец ознакомительного фрагмента.