Страница 1

На запах м’яса
Люко Дашвар


Що змусило молоду дiвчину з великого мiста втекти до глухого села й оселитися в занедбанiй хатинi, а хазяйновитого та заможного майстра на всi штуки перетворило на алкоголiка, який працюе за пляшку? Вони стануть одне для одного справжнiм елiксиром, що подаруе зцiлення та забуття. Але чи зможуть вони притлумити той потяг до «м’яса», що йде з самого низу людськоi натури?





Люко Дашвар

На запах м’яса








Дизайнер обкладинки i автор колажiв Надiя Величко



Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Чернова І. І., 2013

© DepositPhotos.com / Vladimir Serov, обкладинка, 2013

© DepositPhotos.com / anlev, Vitaly Gulyaev, Sergejs Rahunoks, Piotr Marcinski, MIlos Ljubicic, Andriy Popov, колажi, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2013


* * *




1


Бабу прикiнчили пiд вечiр.

У темному закутку поряд iз кролячими клiтками.

– І шо то ми, куме, з нею так довго вошкалися?.. – спитав Петро Реп’ях, кремезний здоровань рокiв сорока без особливих прикмет: якби не наiвнi очi й соляра пiд нiгтями, i не згадаеш, iз ким здоровкався.

Кум Микола Галаган Реп’яховi по сиську. Та кiстка важка, гонор пiд кадиком.

– Нiж у тебе тупий!

Потягся до напiвпорожньоi пляшки i тiльки-но намiрився набульбенити, аж пiд вiкном – хрусь.

Куми враз протверезiли. Реп’ях шию гусаком.

– А я казав… Треба було бабу за потiчок тягти. І там уже…

– Атас! – Миколу хрустом iз пантелику не зiб’еш. У сiно за кролячими клiтками впав.

Петро до нього накарачках.

– Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?

Галаган усмiхнувся дияволом, ухопив вила, що вони iз сiна стирчали, учепився очима в розхитанi дверi: мовляв, i що то за зараза бiля моiх кролiв шастае?!

Дверi собi – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке «здаватися»?! Боронитиметься, поки не лусне!

Очi примружив.

– Тьху ти! – розiгнувся, вила кинув. – Полкане! А ти тут якого бiса вештаешся?!

Дiльничний мiлiцiонер Вiктор Палич Полукан (з давнiх-давен прилипло «Полкан», хоч трiсни!) – грубий дядько з гарбузяним пузом, на якому жодна одежина не застiбалася, – переступив порiг кролятника, насупив брови. Дiстав iз кишенi новенький алкотестер.

– Так, хлопцi! – кумам. – Починаемо допит на мiсцi злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш менi в цю штуку.

– Якого?!

– Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним бiльше по срацi дають. – І алкотестер йому. – Дмухай!

Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонiйно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну вiдсутнiсть алкоголю.

Полкан очам не повiрив. Принюхався.

– Горiлка ж?.. Горiлка! Ану, ще дмухни.

– Давай я, – зацiкавився Реп’ях, вилiз iз сiна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрiй. – Новiсiнький…

– А то! – похвалився дiльничний. Реп’яха в бiк. – Ну!

Петро обережно приклав вуста до пластиковоi трубочки. Ху! Що? Нема…

– Та як «нема»?! – збеленився Полкан, аж кашкет мiлiцейський на потилицю з’iхав. – Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаетеся! І пляшка он! І не одна! Ану, вiддай технiку!

Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрiй зойкнув – ой, Божечку! – три промiле!

– Ну, слава Богу! Працюе, – Полкан аж зопрiв од хвилювання. – А я думаю… Оце так! Хлопцi з ДАІ на день дали… Жiнку налякати хотiв. А воно вже й зламалося.

– Що то е три промiле? – зацiкавився Галаган.

– Кордон. До трьох промiле – ще середнiй ступiнь сп’янiння. А вiд трьох до чотирьох – уже важкий.

– То ти на кордонi?

– І вдень, i вночi. Служба, бля! – Дiльничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. – Ну, що? Колiться! Тiтку Галю ви вбили?

– Яку Галю? – здивувався Реп’ях.

– Та ясно яку – поштарку Галю! Виiхала вдень на дирчику з Добрикiв до нас у Капулетцi. Старiй Горпинi пенсiю везла. І без слiду зникла бiля лiсу за пiвкiлометра вiд Капулетцiв! Анi поштарки! Анi дирчика! Анi грошей!

– Моторолера шкода, – сказав Петро. – Я його поштарцi зi старих «Берлiна» i «Туриста» злiпив. Гарний апарат вийшов. Два мiшки картоплi разом iз тiткою на гiрку пер.

Полкан пику скривив недовiрливо, в’iвся в кумiв оченятками.

– Що ви менi тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорiдцi? Дирчика iм шкода! А грошикiв не шкода? Уже й пропили? Горiлку де взяли?

– Купили, – вишкiрився Галаган. Та на Реп’яха кивае. – У Петровоi Томки в магазинi.

– А грошi у вас звiдки? Тiтку Галю пограбували i вбили?!

– Та всралася нам та Галя! – психонув Галаган. – Петро хату продав. Ото й гуляемо…

– Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторi? – не повiрив Полкан.

– А то в мене десять хат! – буркнув Петро. Та вiдступае вiд дiльничного. Вiдступае.

– Ах, ти ж короста! – обурився мент. – Я ж тобi чотириста гривень давав, щоби ти мен

Страница 2

ту хату на дрова продав. Я ж за тобою пiвроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…

Галаган йому чарку – тиць! Обмий i ти гарну справу!

– Я ж… – Полкан стопку до рота. Хлобисть – i поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.

Куми його попiд руки та до дерев’яного столу поряд iз кролячими клiтками. Жмут сiна пiд нiс – занюхай, командире! Нема закусi. Скiнчилася.

Полкан – вулкан. Сiно – до бiса. На Петра звiром:

– І хто… тi руiни купив?

– Одна городська. Така собi Майя. Дачниця, певно.

– От бля… – геть засмутився Полкан. – Наливай! – Чарку пiдняв. – За тiтку Галю-покiйницю. Хай iй земля пухом!

Рукавом занюхав, на мить завмер, до кумiв потягся.

– Колiться, суки! Ви поштарку вбили? Я ж чув… Довго бабу рiзали, бо нiж у вас тупий.

Галаган усмiхнувся в’iдливо, зiбрав зi стола сирнi крихти, вкинув до рота.

– Сирну бабу в жiнки з холодильника поцупив, хай би вона… – сказав. – Давилися солодким, горiлку закусювали. А що робити? Усi нормальнi люди баб на Пасху лiплять, а моя Оксана i на Рiздво завжди спершу сирну бабу пiд гнiт ставить, а потiм уже до кутi береться.


* * *

Майка все товкла собi – до Рiздва б щезнути. До смiху, вертепiв, радощiв, зорi ясноi, щоби – пропадiть ви всi! – не знайшли, хоч би хто й потикався.

Трусилася в напiвпорожньому рейсовому автобусi – сунув вiд столицi на пiвнiч. На сусiдньому сидiннi веселi баби горiлкою грiються: певно, усi яйця-сир-сметану в Киевi розпродали.

– Будеш?

Нi! Я не з ваших. До вiкна прилипла: скорiше б тi Капулетцi! Години три мордуватися, бо село те за двiстi кiлометрiв вiд Киева, у лiсах неподалiк Добрикiв, де е сiльрада, школа i пошта, магазин i Лариса Вiкторiвна – фiгуриста дiвчина-нотарiус у кабiнетi зi штучними квiтами на облупленому пiдвiконнi. Три днi тому Майка геть зморилася, поки Лариса Вiкторiвна довго й ретельно готувала договiр купiвлi-продажу староi хати з десятьма сотками землi в Капулетцях, яку кремезний дядько Петро Реп’ях за три тисячi доларiв продав громадянцi Майi Михайлiвнi Гiлцi. Радостi не приховував, правди не обiйшов.

– Ти б подумала добре… Улiтку там ще жити можна, – признався дивнiй дiвчинi. – А зараз – нiяк. Пiч надто стара. Валиться.

– Нормально, – вiдказала тодi Майка.

– І людей поряд негусто. Поряд хати покинутi.

– І що?..

Реп’ях iз Ларисою Вiкторiвною перезирнулися: ох, дурна! Хiба нормальна на таке горе поласиться? Та ще й так легковажно, щоби й не оглянути хату перед тим, як за неi грошики викласти?.. Скрiпили угоду пiдписами, Майка простягнула Петровi бакси, i хоч той збирався пояснити новiй хазяйцi староi материноi хати, як краще до Капулетцiв дiстатися, та, побачивши зеленi, одразу плани змiнив: гайнув до добрикiвського перукаря Гринi могорич ставити, бо то Гриня свого часу сфотографував стару хату й виклав в Інтернет. Ще й дописав пiд свiтлиною похиленоi будiвлi посеред здичавiлих груш: «Продаеться мiцна хата в селi Капулетцi. Навкруги – заповiднi лiси, луки й озера. Романтична барлога для душевного спокою».

Аби не те оголошення, Майка нiколи б i не дiзналася, що е на бiлому свiтi Капулетцi. Прикипiла до розкладного крiсла в чужiй киiвськiй квартирi, линдала всесвiтнiм павутинням – де сховатися? Добре б на Гоа… Не тому, що в прагненнi до простого життя далекi мiсцини давно облюбували зарозумiлi дауншифтери i тепер жваво дiлилися iстеричними враженнями амебного животiння. Там сонця пекучого через край. Випалило б Майку до кiсток, не померла – розтанула б, розвiялася на попiл. Та грошей i на пiвквитка до оманливого Сходу не вистачить. Дев’ятсот гривень, що iх кинули, як собацi кiстку, – бери, не вдавися.

– Куди ж?.. – Розпач, туман.

Наштовхнулася в Інтернетi на свiтлину бiлоi хати пiд грушами, вразилася – моя. Свiтанок, молоко, оленi виходять iз лiсу, над головою лелеки, попiд хатою ружi, навкруги – анi душi. Нема людей. Яке ж щастя! Заметушилася – так, так! Не в чужих краях згинути, у зачарованiй хатинцi забути, що у свiтi е люди. І хоч за будiвлю в невiдомих Капулетцях просили три з половиною тисячi баксiв, тiеi ж митi зателефонувала хазяевi.

– За три куплю, – запропонувала вiдчайдушно. – Якщо до Рiздва встигнемо договiр купiвлi-продажу оформити.

Петро не зволiкав. Збрехав дружинi Томi, яка в капулетцiвському магазинi бiзнес правила, що врештi здихався материноi хати за пiвтори тисячi доларiв. Крутнувся до Добрикiв, умовив Ларису Вiкторiвну не зачиняти нотарiальну контору до Рiздва, документи докупи зiбрав i попросив Бога, щоби несподiвана здобич не зiрвалася з гачка. Та коли блiда, як та примара, худенька дiвчина з русявими косами й настороженими сiрими очима увiйшла до нотарiальноi контори, Реп’яха такi жалi взяли, хоч вовком вий. І чого ж та клята совiсть завжди просинаеться так невчасно?!

– Ти тее… не надто молода, щоби на землi жити? – запитав обережно. – Рочкiв тобi скiльки?

– Двадцять один, – брови звела, зиркнула войовничо – дядьковi враз перехотiлося в чужi справи носа встромляти.

– Дорогу до Капулетцiв показати? – тiльки й буркнув.

– 

Страница 3

ама знайду, – вiдрiзала Майка.



У переддень Рiздва, коли куми тiльки вкрали сирну бабу в Миколиноi жiнки з-пiд рук i подалися до кролятника грiшити, рейсовий автобус, що вiн зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетцi аж до глухоi Радостi з рипом дiстаеться, заглух у Добриках – кiнець забавi! Майка з легким рюкзаком i важким серцем останньою вишкреблася iз сумнiвного транспорту.

– До Капулетцiв скоро поiдемо? – наiвно запитала лiтнього водiя в шкiрянiй шапцi з каракулевими вухами.

– За тиждень.

– А як менi зараз треба?

– Пiшки лупися.

– Далеко?

– Дванадцять кiлометрiв. Лiсом швидше.

Майка не зважилася дертися незвiданим навпростець. Закинула рюкзак на плечi, обмотала шию шаликом, – морозяка до кiсток пробирае, – посунула обмерзлою асфальтiвкою на пiвнiч.

– А пофiг. – Снiгом-льодом. – Дiйду.

Рюкзак смикав за плечi – повертай! Сiрi хмари розсипалися пудрою – i вже не роздивитися клятий шлях: усюди бiле нетоптане.

– Та дiйду! – Шалик iз шиi. І не зимно вже. Пiт гарячий вiд горла до грудей.

За пiвгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снiгом асфальтiвку обступили зеленi стiни, небеса раптом розсяялися, випхнули сонце на сцену – свiти.

Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: бiлки вiти розгойдують, круки на узбiччi копирсаються, а не псують триединоi гармонii – бiле, зелене, блакить.

Ковтнула тугу – от i мае, що хотiла. Нема людей. Сама. Єдина в цiлому Всесвiтi.

– Гей! Дитино! – почула раптом за спиною.

Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко – пiд сосною на поваленiй деревинi при дорозi сидiла немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жiночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгiй синiй куртцi, розшитiй блискучими стразами, i червонiй шапочцi. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор «ТТЗ» i контейнер для морозива.

– Воду чисту маеш? – спитала жiночка.

Майка мовчки дiстала з рюкзака пляшечку, простягнула яскравiй панi.

– Не лiзе пiгулка в горлянку насуху, – зiтхнула та. – А серце ж, кляте, давить, аж рука вiднiмаеться.

Вкинула до рота бiлий кругляшок, вiдковтнула пiвпляшечки. Із цiкавiстю зиркнула на дiвчину.

– Щось я тебе не впiзнаю. Ти часом не баби Дусi онука?

Майка головою мотильнула – нi. Жiночка насупилася, наче обов’язково мала iдентифiкувати незнайомку.

– І неговiрка…

– Я на Капулетцi правильно йду? – врештi спитала Майка.

– А… то ти в Капулетцi. – Тiтка забула про кляте серце, пiдхопилася, як молода, смикнула до колiн блискучу куртку. – А до кого?

– До себе.

– О! Новини Украiни!

– Хату купила.

– А-а-а… І в кого?

– У Петра Реп’яха.

– Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторi за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!

– А менi не для життя.

– На дрова?

– Не на дрова, – роздратувалася Майка. От причепилася!

– А для якоi ж такоi бiди?

– Для своеi. – Пiшла геть.

– Стiй! – гукнула тiтка. – Ти цiею асфальтiвкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.

– Ви теж у Капулетцi?

– Доводиться… раз на мiсяць, – зiтхнула тiтка, смикнула моторолер, поправила металевi ланцюжки на колесах, потягла в лiс.

Колюче гiлля подряпало Майчине лице враз, розбурхало вiдвертiсть: уже не дратувалася настирливим тiтчиним запитанням, попливла в трiскучiй балаканинi.

– Майею звешся? Ох, прикре iм’я. Маятися тобi, дитино, i маятися, – торохтiла жiнка. – А я Галя. Пошта на менi. Отак.

– І що? Не маетеся?

– Та яке там. З ранку до ночi…

– А Галя…

– Отож-бо! А ти хату бачила?

– Нi.

– Пiсля Петровоi матерi там немало краму лишилося. На горищi старi лисячi шкури й досi висять. І таранка суха. І валянки.

– Нащо менi лисячi шкури?

– Не потрiбнi? – пожвавiшала Галя. – То я вiзьму?

Майка плечима знизала – берiть! Учепилася очима в темну стiну сосен, що iх нiби хто спецiально так густо насадив, свiту бiлого не вгледiти.

– Ще довго?

– Та вже майже прийшли, – оптимiстично запевнила поштарка.

Певно, щаслива. Час iй – болото: мiси, поки ноги носять. Майка вже й зголоднiла, i проковтнула пiвпачки «Зоологiчного» печива, i допила воду з пластиковоi пляшечки, а за соснами – тiльки сосни, кiнця-краю нема. І тiльки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхiвок дерев, лiс обiрвався й перед Майкою розстелився заснiжений бiлий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кiлька старих хат.

– Оце i е Капулетцi?

– Е нi, дитино, – вiдказала Галя. – Село за березовим гайочком лiворуч, а це Лупин хутiр. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили в Капулетцi, потiм би через гай i потiчок до хутора перебиралися, а там мiсток геть хиткий… А лiсом скоро, правда ж? Онде твоя власнiсть. Крайня, – вказала на невеличку, вкриту снiгом хатинку. Першою до обiйсть пiшла.

Майка сунула слiдом, схвильовано роздивлялася мiсцину. Густий сосновий лiс височiв за хатами i праворуч вiд них. По курсу – луг, лiворуч – прозорий березовий гайок, до якого вiд хат

Страница 4

крутилася крива грунтова дорога. Майка вгледiла широкий потiчок за гаем, за потiчком вдалинi – свiжопофарбованi хати. Отам, значить, Капулетцi? А в оголошеннi писали – хата в Капулетцях… І нащо пiсля того любити людей?

Увiп’ялася поглядом у власне майно – чи файного кота в мiшку купила? – серце впало. Зблизька бiла хата сiра вiд самотностi, трiщини зморшками – стара, давня… Синя фарба на вiконцях облупилася, шифер мохом порiс, дошки на порозi попрогнивали-попровалювалися. Двiр величезними старими грушами забитий – аж нiч пiд ними! За хатою кiлька низьких сараiв попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився. Господарський двiр, не iнакше. Певно, там колись дрова складали, граблi-лопати, гуси-кури метушилися…

– Ну, як? – почула поштарчин голос.

– Нiяк, – ледь не розревлася.

Уже на захаращеному подвiр’i, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що вiн де-не-де стирчав з-пiд снiгу, з’ясувалося, що Галi в господарствi не тiльки лисячi шкури згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвiртку, пiшла по будяках до будiвлi.

– Ключi маеш?

– Реп’ях казав – пiд грушею.

– Та тут самi грушi! – Поштарка заходилася мацати пiд деревами. Та все не мовчки. – Зараз оглянемо твоi хороми. Як що не треба, то я приберу. Щоби не валялося тобi тут зайве.

Такi «хороми» Майка бачила тiльки в Пироговому, де в Музеi нацiональноi архiтектури i побуту просто неба розкиданi давнi хати з рiзних регiонiв Украiни. З невеличкого – метрiв шiсть – коридорчика трое дверей, як три дороги: прямо пiдеш – попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами i навiть прядкою, лiворуч повернеш – у ще одну, мало придатну для життя кiмнатку втрапиш, де уперемiш горщики, каструлi, мiцна лава, дрова i багнюки до бiса, а як праворуч захочеш – то отут тобi вся краса на двадцяти квадратних метрах: i сiра потрiскана пiч, i тьмянi Ісус iз Богоматiр’ю пiд рушниками в кутi, i дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, i чималий стiл iз двома вiденськими (iй-богу!) стiльцями, i пишна скриня, i вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стiни величезними гвiздками.

Майка ще тупцювала на порозi – ошелешена, пригнiчена, а поштарка вже до справи взялася.

– Ох, роботи тобi тут! – Нишпорила зацiкавленим поглядом, вiдчинила скриню, потягла на свiт божий ряднини, подушки, ватянки. – Одяг потрiбний? Га? Онде ватянка ще справна. І чоботи. На городi згодяться.

– Не згодяться…

– То я вiзьму?

Коли в присмерковому зимовому небi вiд сонця лишилися лише прозорi рожевi згадки, поштарка Галя дiстала iз сумки лiхтарик на довгiй резинцi, причепила на голову – шахтарка! – усiлася на чималу купу краму, зваленого на подвiр’i. Чого тут тiльки не було: i побитий мiллю одяг, i дебелi чоботи, i порожнi банки для закрутки, i дiрявi миски, i дерев’яний ящик iз гвiздками, i купа ще радянськоi доби шкiльних пiдручникiв, i мiшок твердоi, мов каменюка, солi, i кiлька бухт мiдного дроту… А ще мотузки, нитки, мишоловка i навiть справжнiй пiонерський барабан. А Галя ж ще й половини Майчиного обiйстя не обслiдувала.

– От бiда, – зiтхнула з прикрiстю. – Пiдводою тiльки все це вивезти.

Майка не чула. Тремтiла пiд старою грушею, дивилася на розчахнутi дверi хатинки – наче незвiдана тварюка пащу роззявила так широко, чорнi нутрощi назовнi: з’iсть, не вдавиться.

– Та й на горище ми з тобою ще не лазити, а там лисячi шкури… І ще може бути щось для тебе негодяще.

– Тут електрика е? – спитала Майка.

– Рокiв зо два тому буревiй дроти пообривав. Я завтра з пiдводою повернуся, свiчок тобi привезу. Може, ще чогось?

Майка знизала плечима: хтозна… У серцi – жах: не iдьте, тiтко! Залиштеся!

– Прощавайте вже! – кинула, як плюнула.

Поштарка на дiвча уважно зиркнула, пiдвелася важко, поправила на головi червону шапку, вкинула до багажника кошик iз порожнiми банками – дзень-дзень! Глянула на темнi небеса – мiсяць сяе. Вимкнула лiхтарика, аби батарейки задарма не палити.

– Поiду, – вiдказала сердито. – Менi ще в Капулетцi, хай би вони були згорiли.



За пiвгодини вже по темному Галя дiсталася березового гаю. Перетягла через замерзлу мiлину потiчка моторолер iз банками, вискочила на протилежному березi – прямо бiля облупленого капулетцiвського клубу, що вiн за радянських часiв збирав люд на кiно, концерти i партiйнi збори, а тепер Микола Галаган кролiв тут тримав у кiмнатi, на дверях якоi й досi висiла табличка «Баянiсти».

Кинула моторолер при дорозi, присiла на лаву бiля будiвлi – зморилася, хай Бог милуе. Добре, що до Горпининоi хати вже недалеко. Пенсiю вiддасть, чаю, може, сьорбне та потягне врештi банки в Добрики, додому.

Тiльки ноги випростала… Тiльки кiл у спинi розтерла… Аж тут вiд кролятника шурхiт вкрай неприемний – наче хто сокиру вхопив i за дверима зачаiвся. От зараз вискочить, Галю по головi, Горпинину пенсiю забере i поготiв. Ой, то не порожнi страхи – Галя через пусте не сiпаеться. А в горлi, як згадати, i досi та горiлка стоiть, якою поштарку Надю Козорiзиху пiсля похорон

Страница 5

поминали, бо пiшла, бiдаха, до добрикiвського дiда Тараса пенсiю вiддавати, а дiдiв син Вiталя напився та причепився до Надi – дай грошей похмелитися. Надя йому: «Проспися, Вiтальку, на своi бухай, пенсiю дiдовi вiддам». А те пропаще лопату вхопило та трiсь поштарку по потилицi. Сидить тепер, падло, харч державний хрумае, а Надя в землi… І кому радiсть?..

Галя хотiла було лiхтарика увiмкнути, гаркнути так, щоби аж кущi попригиналися: «Якiй холерi не спиться?!» – та зметикувала – не слiд себе видавати. Сповзла з лави на землю – метри два до рятiвних кущiв. Сховатися, занiмiти. А в кролятнику вже хтось у дверi буцае – ану, дорогу! Поштарка бiля лави до землi припала, причаiлася, очi заплющила, Бога на помiч: хай би повиздихали…

З кролятника на порiг вивалилися Полкан i Микола Галаган. Дiльничний дiстав алкотестер, дмухнув у трубочку.

– Промiле… якесь не таке.

– Усе в тебе, не як у людей, – буркнув Галаган. – І горiлку рахуеш не чарками, а якимись промiле. І сцяти бiля моiх кролiв намiрився. Усi нормальнi люди пiд кущами сцуть! Тiльки тобi вiтер чоботи забризкуе.

Полкан красиво мотильнув башкою: мовляв, но-но! Посунув до лави. Уже й гудзики на штанях розстiбнув, а тут – на тобi! Бiля лави баба Галя валяеться.

Полкан не протверезiв – де там! Але почуття вiдповiдальностi пробилося на грубу пику радiсною дитячою посмiшкою.

– О! Тiло! Слава Богу!

І – стрiль йому в голову. Насупився, до Миколи озирнувся.

– «Сир, сир»… Брехуни чортовi! Вбили бабу! Онде вагомий доказ! Кiлограмiв на сто! Лежить i не нявкне. Ет, шкода, замiсть кайданкiв алкотестер прихопив. Та нiчого… Я тее… Я вас, сук, голими руками…

– А в мордяку? – Галаган йому. І вже суне до кролятника по кума. – Петре! Ти де? Ходи! Накрутимо Полкановi вуха, бо вже дiстав.

– Я при виконаннi! – вiдгавкнувся Полкан.

А тут – стиць! Поштарка Галя розплющила очi, сiла на землi.

– От iроди, – буркнула. – Через вас мало не померла вiд страхiв.

Полкан про кумiв забув, на поштарку вирячився. Руки за спину, навколо баби кола навертае.

– А чого то ви, тiтко, як та хвойда, по землi катаетеся без дiла?! Люди, можна сказати, з нiг збилися! Шукають вас по всiх усюдах, а ви собi пляж бiля колишнього осередку культури влаштували! Може, напилися десь? А? Пенсiю Горпинину пропили? – І тицяе поштарцi алкотестер. – Ану, дмухайте менi швидко в цю штуку.

– Навiщо? – Поштарка на ноги зiп’ялася. Снiг iз синьоi куртки й зелених штанiв струшуе.

– Виводитиму вас на чисту воду.

– Полкане! Я тобi геть усе чисто й без твоеi штуки розкажу.

– Добре, – несподiвано легко погодився дiльничний. І вже приготувався допит органiзувати, та з кролятника вивалилися куми. Впали на лаву.

– Не дмухайте в трубку, тiтко, – порадив поштарцi Реп’ях. – Однаково воно не працюе.

– Як «не працюе»?! – образився Полкан. – Та ця штука все живе на вмiст алкоголю вимiрюе.

– Треба на коровi перевiрити. Чи на козi якiйсь, – запропонував Галаган.

– Нема в Капулетцях корiв, – вiдказала Галя. – Онде на кролях твоiх, Миколо, можна експеримент поставити.

– Точно! – Ідея так сподобалася Полкановi, одразу до реалiзацii заспiшив.

Куми не встигли й оком змигнути – Полкан з алкотестером уже до кролятника суне.

– Стiй, мент! Кролi – святе! – гаркнув Микола. Кулаком себе в груди – буц! – Прокляну – i загинеш! – Полкановi навздогiн.

Тiльки мовив – дiльничний зойкнув i завалився.

– Господи, твоя воля! – перелякалася Галя, захрестилася. – Миколо… Та ти вiдьмак! Дивись, що накоiв! Полкана пiдкосив.

Галаган i сам здивувався. Потилицю почухав.

– Куме, – Петровi каже. – А глянь, що там iз Полканом.

Реп’ях плечима знизав: мовляв, хiба я крайнiй? Але до дiльничного посунув. На мить зник у темрявi бiля кролятника. Поштарка i Галаган шиi витягли.

– Клятий дирчик! – почули Полканiв бас. – Яка зараза дирчики по дорозi розкидае?!

– Та вiн мого моторолера скалiчив! – мало не розплакалася поштарка.

Усiм кагалом вiдтягли Полкана вiд залiзяки – лежав на землi, тер снiгом мордяку, стогнав:

– Ой, нога…

– А щоби тебе з твоiми ногами! – зарепетувала Галя, заходилася складати в кошик банки.

Полкан сiв у снiг i постановив:

– Будемо оформлювати ДТП! Поштарка тiтка Галя збила мене… працiвника правоохоронних органiв… своiм дирчиком, чим завдала менi тiлесних ушкоджень середнього ступеня тяжкостi. Реп’ях i Галаган – свiдки. Ідiть до мене, бабо! І дмухайте менi швидко в цю штуку. Ви точно п’яна, а це – обтяжлива обставина.

– Ото менi бiльше роботи немае, як до тебе бiгати! – буркнула розлючена Галя. – Менi ще пенсiю Горпинi нести, моторолер додому тягти! Поки до хати доповзу, мiй Іван усю горiлку вип’е, усю печеню виiсть i шинкою придавить. Святвечiр! Зiрка онде! А я все нiяк до свята не дiстануся!

Та цiеi зимовоi передрiздвяноi ночi поштарчиному моторолеру не судилося ночувати вдома. Полкан спробував пiдвестися, зойкнув судомно, повалився, вхопився за праву ногу.

– Зламав! – поставив дiагноз Микола. Окреслив план дiй: – Тягнiть, тiтко Галю, в

Страница 6

ш дирчик до мого кролятника, там його нiхто не поцупить.

– Навiщо? – здивувалася Галя.

– Кебу маете?! Як ми втрьох подужаемо i Полкана тягти, i ваш транспорт? А?..

Куми пiдхопили Полкана пiд пахви, потягли до вулицi, де блимали вiкна капулетцiвських будинкiв. Поштарка Галя бiгла поряд, притримувала зламану ногу дiльничного. Полкан кривився вiд болю, та про службу не забував.

– Де вас, тiтко, увесь день чорти носили?

– Дiвчина худа така… У Петра хату купила. Так я iй дорогу на Лупин хутiр показувала. Прибратися допомогла – цiлiсiнький день удвох мотлох розкидали.

– Не було в материнiй хатi лахмiття! – образився Петро.

– Отакоi! Ти давно там був? А я завтра знову до неi поiду, – вiдрiзала Галя. – Бо вона ж там сама загнеться.

– А не треба було хату на хуторi купувати, – сказав Галаган. – Звiдти вже й мишi повтiкали.

– А кролiв на хутiр кому носиш?! Мишам? – обурилася Галя. – Не сама вона. На хуторi вже трое городських живе. Один у бородi – Саня-жид. Поруч iз ним жiночка справна оселилася. Улянка. А в покинутiй хатi дiда Степаненка такий собi Валерiк хазяйнуе. Скажи ж, Петре!

– Є таке дiло. Тома казала – скупляються в неi iнодi, – пiдтвердив Реп’ях.

– Ого! Та iх там цiла зграя! – рознервувався Полкан. – Так, тiтко! Щоби завтра ж менi все в письмовому виглядi виклали. Що там у нас на хуторi за збiговисько i чому я про тее не знаю.

– Буду я тобi в Рiздво дурницями займатися! – звилася поштарка. – Сам iдь до них i балакай.

Петро пхикнув.

– З отою Майкою, що в мене хату купила, не побалакаеш. Набундючена, як та iндичка. Колюча. Поки в нотарiуса товклися, жодного разу не всмiхнулася.

– І якого iй либитися? – здивувався Галаган. – Ти ж ii не на гульку iз самогонкою привiв…



Святий ти вечоре…

Майку прибило до порога. Скрутилася на прогнилих дошках – не несуть ноги до хати. Нiч заслiпила – у суцiльнiй темрявi i гiлок на грушах не роздивитися. Гнiтючу тишу проривають то полохливий шурхiт, то раптовi схлипи, то хиже гарчання. Серце забилося пiд кадик – озиралася перелякано: хто?.. Та важкий морок знущався, лякав ще бiльше – не виштовхував до порогу жахливих тварюк, що вони знай шарудiли навкруги, огортав простiр безнадiйною цупкою чорнотою.

Чому ж так невимовно страшно?.. Онде повiтря хвоею просякло, як простягнути руку – торкнешся бурульки, що вона звисае з даху. Зiщулилася, щiльнiше обкрутила шалик навколо шиi. Пiдсунула ближче до себе рюкзак, долоньки в пахви. Перед очима вихор подiй: вирок, зрада, мотузка гойдаеться-манить i так хочеться наважитися, аби показати iм усiм… Та серце колотиться, гонить на край свiту, де свiту нема, нема людей, подiй, життя, тiльки повiтря на кiлька судомних хапкiв, щоби шубовсть… i тонути-топитися у страхах. І ось вона тут. Лупин хутiр.

Жахнулася – дурна-дурна! Купила яму – кому i що доводити взялася?! Та в лiсi… Хвора, iй-богу!

– Геть хвора.

Погнала моторошнi думки, спробувала уявити сонце, – не те пекуче, що випалюе до кiсток, – життедайне, лагiдне. Краечки вуст потяглися до вух, наче хто за нитки смикнув, та усмiшки не вийшло: холодно, мамо! Не тiльки вуста – кiстки зледенiли. Всмерть.

Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж тi клятi ключi? Скорiш замкнутися, щоби нiхто… Наштовхнулася животом на кут стола – аж попливло перед очима. Хитнулася – як же боляче! – завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобiтках, джинсах, светрi, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на нiс. На… – зуби цокотять – на-що… питала Галю про електрику? Сiрникiв би краще попросила. Пiдпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мiнь. Те… У головi паморочиться. Те-пер… помру?

Пiд вiкном снiг у вiдповiдь – рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкадибала? Те… Те-пер?

– Є хто?.. – почула тихий голос.

Що?! І питае?.. А як мовчати-причаiтися? Пройде повз холодну сiру хату, посуне iншу здобич шукати?.. Те… те-пер тихо, Гiлко! Вмри, аби смерть оминула…

– Є хто?! – дверi розчахуються, пiдлога скавучить.

Майка витрiщае очi, намагаеться вихопити iз суцiльноi темряви рухомi обриси. Марно.

– Хто тут?.. – шепоче ледь чутно.

У темрявi спалахуе вогник сiрника. Полум’я вихоплюе худенькi жiночi руки – одна тримае сiрник, друга пiдносить до нього бiлу свiчу. Хата наповнюеться м’яким миготливим свiтлом.

– Хто ви?.. – Майка ледь ворушить вустами, вдивляеться у скорботне жiноче лице – таке в Богородицi на iконi в кутi.

Жiнка тоскно хитае головою – ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвiртку, кричала знадвору:

– Уляно! Там у Реп’яховiй хатi дiвча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.

– Ходiмо, – тiльки й мовила.



Святий ти вечоре…

Де тi молитви? Дванадцятьом би апостолам i людям грiшним кутi, пирогiв, борщу пiсного, вареничкiв, вушок iз грибами… Голубцiв би, оселедця, квасольки колоченоi, гороху з капустою, рибки смаженоi, пампухiв з узваром… Немае? Онде чай паруе, вишневими гiлочками пахне, хлiбина немагазинноi форми, з банки квашенi помiдорки свiтлофорами

Страница 7

– червоний, жовтий, зелений… Їсти? Шлунок змерз i вмер – нiяких жадань. Тiло чуже, млосне. Майка спантеличено клiпае повiками, спостерiгае за рухами немолодоi худорлявоi газдинi: всадила гостю на лаву, скидае чорну дублянку, хустину та все зиркае на дiвча, наче те зараз i звалиться.

– Уляна я. А ти?..

Майка мовчить.

– Пий… – У жiнки тихий голос. Простягае чашку з чаем, притримуе ii, нiби Майцi не втримати. – Може, пуховичка скинеш?

Нi! Майка розумiе – тут тепло. Онде на столi миготить свiча, бiля печi березовi дрова купкою, газдиня лишилася в самiй лише футболцi i спортивних штанях…

Нi! Шалика до шиi. Усерединi ще ворожить зима, шкребе по кiстках, викручуе м’язи. Холодно. Майка намагаеться вимовити те едине важливе цiеi митi слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку – хо… хо…

Уляна пiдхоплюе дiвча пiд пахви, тягне до печi.

– Ходiмо, ходiмо. На печi зiгрiешся. Залiзеш?

Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну ковдру, розстелену на печi. У чобiтках, пуховику, шапцi. Сил нема. От зараз засне i вiдлетить на небеса. Замiсть небес – бiла потрiскана стеля. Майка повертае голову вбiк, наштовхуеться поглядом на сухi грушi. Лякаеться: засну i провалюся в пiч. І згорю. Повiки склепляються, дурнi думки стають реальнiстю – провалюеться в гарячу, розпечену чорноту i вiдрубаеться без сновидiнь. Спи, дитино… Святий вечiр… Онде перша зiрка крiзь хмари пробилася.



Уляна так i не заснула.

Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипiв, – тривожно спала, крутилася на печi, – врештi плюнула на дурне дiло, пiдхопилася… А нiч. До роботи не вiзьмешся. Хiба що кашу в печi запекти, щоби на ранок гостi снiданок був. Поставила горщик у пiч, сiла бiля столу, люстерко перед собою поставила – вдивлялася у власне вiдображення, наче б у ту рiздвяну нiч знову дiвкою стала: от зараз побачить судженого.

– Геть стара…

Серце в сльози: хiба?! Сорок рочкiв тiльки восени стане.

Плечi розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очi собi, в очi: стара?.. Сумна! Забула всмiхатися, а воно, як усмiхнутися, враз молодшаеш.

Так i не усмiхнулася. Люстерко вiдсунула. Пусте! Лишень час задарма гаяти. Хiба взяти парафiну зi старих свiчок, витопити новi та не спiшити, щоби вийшли довгими, рiвними?

Заходилася парафiн топити, а справа не йде. Думки за руки вчепилися, тягнуть додолу. Зиркне на дiвча – серце холоне: що за халепа бiдаху на Лупин хутiр виплюнула?.. Та молода! Геть дитина. Поштарка Галя сказала – хату купила. Щось не дуже на дачницю скидаеться. Скорiше б ранок… Пiти до хати новоi сусiдки, спробувати iй пiч протопити.

Не дочекалася свiтанку. Небо тiльки сiрiшало, круки замiсть пiвнiв поперед сонця на парканi повсiдалися. Витягла з печi горщик iз пшеничною кашею, наскладала дров повнi сани, потягла до Майчиноi хати: дасть Бог, прогрiе дитинi хату.

А Бог тiльки народився. Не почув Уляниних молитов. До бiлого ранку промордувалася – не горить пiч, хоч трiсни. Повну хату диму напустила, дихати нема чим. Спробувала вiдчинити дверцята невеличкоi грубки з чавунними кiльцями для приготування iжi, що вона до печi прилiпилася, – хоч би ii розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й кiльця з плити познiмала, спробувала зсередини тi дверцята розхитати – не йдуть, пiдлi. Знову до печi – та гори вже! Нiяк!

Вийшла на подвiр’я, на хутiр глянула – он вiн, увесь перед очима. Шiсть старих хат – по три на кожному боцi вулички без назви й iменi. На одному боцi Улянина хата, поряд – Троянова, далi – Сашка Задуми, що вiн практикуе йогу й органiчне життя, обливаеться водою навiть взимку, зве себе Сандживом, а мiсцевi перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На протилежному боцi три покинутi будiвлi стояли – Реп’яхова, з журавлем та жовта, що ii колишнi господарi сто рокiв тому яскравою фарбою видiлили. Уляна думала: нiколи до них люди не повернуться. А воно он як.

Зiтхнула, посунула до живих душ. Стукнула у вiконце Троянове.

– Валерiю Михайловичу! Вийдiть на хвилинку.

Махнула худому бороданю Сандживу, що вiн саме вискочив на подвiр’я з вiдром води:

– Сашку, справа е!

За п’ять хвилин увесь наявний контингент Лупиного хутора топтав снiг посеред вулички. Анi Валерiй Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах iз золотою оправою, анi бадьорий, як огiрок, тридцятирiчний програмiст Сашко-Санджив анiтрохи не здивувалися появi новоi сусiдки.

– Певно, з наших… З екопоселенцiв, – припустив Санджив. – Природа стукае в серця. Кличе.

– Щось вона не дуже готова до зустрiчi з природою, – вiдказала Уляна.

– Однаково, чому ii до нас прибило. Пiч треба полагодити, – постановив Троянов, подмухав на голi долонi, упевнено посунув до Майчиноi хати, наче професор у пiчнiй справi: зараз за хвилину сажу витрусить, тягу перевiрить, сiрником чиркне – бiтте!

А воно ж тiльки збоку просто здаеться. Вошкалися, вошкалися з тою пiччю – не iсть дров, зараза. Уже й ходи пошкребли, як могли, сажi вiдер десять надвiр виносили – i самi в тiй сажi. У

Страница 8

е й тягу перевiрили – наче тягне, а пiч однаково димом усередину дмухае. Та так активно, Улянi довелося вiкна повiдчиняти, аби хату провiтрити.

– У Капулетцi треба йти, – здався Троянов. – Гороха покликати.

– У Рiздво?.. – скептично усмiхнувся Санджив. – Та вiн у будень зранку п’яний, а на свята…

– От i добре, що свята. Пляшку йому поставимо, – постановила Уляна. – У мене самогонка е.



Майка прокинулася в Улянинiй хатi вiд запаху сухих груш i гострого болю в животi. Пiдхопилася мимоволi, буцнулася макiвкою об стелю – аж запаморочилося. Впала на теплу ковдру, збентежилася, та подii минулоi ночi виринули iз пiдсвiдомостi, перш нiж потрiсканi вуста прошепотiли: «Де це я?..»

Долоньки до живота – та вгамуйся ж ти, бiль! – визирнула з печi: у затишнiй кiмнатцi нiкого. На бiлених стiнах вiники сухих трав, бiля дверей на табуретцi вiдро з водою, стiл покритий цупкою квiтчастою скатертиною, фото усмiхненого хлопця в бейсболцi святковою ялинкою по центру. При стiнi платяна шафа iз дзеркалом: у Майчиноi бабцi така сама дверима рипiла, любила малою ховатися в нiй вiд старенькоi. А бiля печi на стiльцi Майчинi речi акуратно розкладенi. Зиркнула на себе: труси, футболка, гольфи. Хто ж ii роздягав?..

Заспiшила вдягнутися скорше, бо ще увiйде хтось знадвору, а вона отут голяка… Зiскочила з печi, та до стiльця не дiйшла – побачила в печi горщик, принюхалася – м-м-м… І так iсти захотiлося, хоч вмри!

Диво – не дiйснiсть. Несла в руках гарячий горщик-сонце, поставила на стiл, набрала повнiсiньку ложку… І що то за така смачнюща жовта каша? Так захопилася й не почула, як рипнули дверi.

– З Рiздвом… – почула.

Ком у горлi. Знiчено зиркнула на худорляву сумну Уляну.

– І тут… люди е?

– Люди всюди… – вiдказала газдиня.

Майка – ага. Мотильнула косами. До стiльця.

– Пiду… – буркнула, наче не зрадiла новинi. Люди всюди, всюди люди! Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть.

Уляна мовчки спостерiгала, як вдягаеться дивна гостя. Худенька блiда дiвчина з русявим волоссям, цiкавим кирпатим носиком i глибокими сiрими очима пiд рiвнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною й мудрою, наче все на свiтi наперед знала, тож i не витрачала сил i слiв на зайву метушню. Уляна й собi слова вкоротила:

– Проводжу.

– Сама.

– Там у тебе гостi.

– Якi гостi? – Майка обкрутила шалик навколо шиi, зиркнула на горщик – у шлунку тепло. Знiтилася: нажерлася i не подякувала…

– Пiч лагодять, – сказала жiнка.

Майка почервонiла до скронь, плечима розгублено знизала.

– Дякую… Каша – ульот.

– Звичайна каша. Ходiмо.

Майка вийшла на ганок, роззирнулася зачудовано – мамо рiдна! Новий снiг вкрив усе навкруги – хати в бiлих шапках, сосновi вiти попрогиналися, луг чистим вирiвняно, навiть на колодязi-журавлi зверху бiла пiмпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби нiхто не сiпнувся те диво зiпсувати.

Ступила з ганку в чистий снiг. Геть не холодно. Пiшла по подвiр’ю до хвiртки: так он ти який, Лупин хутiр. Учора й не роздивилася. Лiворуч вiд Уляниноi хати ще двi примостилися: з димарiв прозорi цiвки. Не порожнi? Просто навпроти – за двадцять крокiв, рукою дотягнешся – ii хатинка сiра, поряд покинута будiвля з колодязем-журавлем i ще одна, жовта, як звiробiй, напiвзруйнована.

– Зачекай, дров прихопимо. – Уляна причинила дверi, пiдхопила сани, посунула до невеличкого дровника бiля хати.

– Нащо?

– А пiч чим топитимеш? – Кидала на сани березовi цурпалки голими руками. І не холодно iй?

Майка пошкандибала до дровника, притулилася до староi грушi (i чому тут стiльки груш?!).

– Мене Майею звати, – видушила винувато. – А ви Уляна?

Жiнка кивнула.

– Ви ж… не тутешня?

– А що? Видно?

– Чомусь… видно.

– Не тутешня.

– Давно тут?

– З пiвроку.

– Чому?

– А ти? – Уляна розiгнулася, на дiвча сумно зиркнула.

– Хочу.

– От i я схотiла, – вiдказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней крiпилася. – Допоможеш чи самiй тягти?



Рiздвяний ранок – а де та радiсть?

Майка разом з Уляною тягне важкi сани, каша розповзлася – не тiльки в шлунку. У головi. Що це вона утнула? Нащо те все – глухий хутiр, хата, лiси-луки-грушi… Людям у Рiздво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити iй тут…

Вiдчай жовчю – аж зупинилася. Дiдько, бiгти звiдси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нiчого. Пiшки до Капулетцiв, звiдки хтось та iхатиме до траси, далi автостопом до Киева.

– Втомилася? – Уляна перехоплюе мотузку, волочить сани далi. – Доганяй.

Майка човгае вслiд, зиркае навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже… І поле те бiле, i гайок той клятий, i лiс! І хутiр, i небеса…

Пiд хатою натоптано – сiро. Недопалок у снiгу. У хатi трое чоловiкiв бiля печi вошкаються.

– Доброго дня.

Двое пiдхопилися – один поважний сивий, другий молодий бородатий.

– Троянов. Валерiй Михайлович, – у сивого низький густий бас, вiд того тепло.

– А я Санджив, – бородань усмiхаеться по-дитячому довiрливо. Суне до М

Страница 9

йки, простягае руки. – Дай долонi.

– Нащо?

– Вiдчую твою енергетику.

– Не треба.

– Добре, – легко погоджуеться, лопоче, не зупинити: – Моя хата крайня до лiсу. Заходь при нагодi.

– Нащо?

– Просто так.

Сивий Валерiй Михайлович кахикае в кулак, дивиться на Майку уважно.

– Як вас звати, юна панi?

Майка не встигае вiдповiсти. До хати ввалюеться Уляна – повнi руки дров. Кидае iх посеред кiмнатки.

– Їi звати Майею.

– Майя в санскритi – iлюзiя, – з чогось радiе Санджив. – Отака приголомшлива реальнiсть.

Майцi паморочиться. Слова переплутуються в головi. Чому вона тут? Хто цi люди? Про що вони зараз… Ілюзiя? Певно. І сама не вiдае, чи е вона ще, чи вже немае…

– Саню, сiрникiв дай! – Бiля печi розгинаеться третiй. Теж молодий, та лице тьмяне, наче в пилюцi. Супиться, вправно вiдчиняе дверцята грубки, жмакае газету, кладе ii на пiдлогу. На газету викладае тоненьких цурпалкiв решiткою – шар уздовж, шар упоперек. Пiдхоплюе всю ту конструкцiю – i не розвалюеться ж! – пхае у грубку. Сiрником чирк! У грубцi спалахуе полум’я.

– Толю, ти генiй! – усмiхаеться Санджив.

Тьмяний хитаеться, хапаеться за Санджива, аби не звалитися. Та вiн же п’янючий!

– Пляшка де? – похмуро кидае Улянi.

– Буде тобi пляшка, – спокiйно вiдказуе та. – Спочатку кажи, що зробив.

– А не бачиш? – генiй Толя кивае в бiк грубки.

– А пiч?

– Ходи вичистив. Глиною з герметиком трiщини замазав. Тиждень сохнутиме, – ледь ворушить язиком. – Щоби не топили, бо знову… межигiрка… Пiч iз межигiрки… То добре. Стоятиме…

– Як же без печi тиждень? – Уляна нiяк не вгамуеться. Уже й пляшку з кишенi дiстала, уже й простягнула п’янчузi, а все розпитуе, наче iй тут скнiти.

– Грубка е! Дров, звiсно, бiльше вiзьме… Зате на нiй готувати можна. І зiгрiе…

– Дякую, Анатолiю.

– А… Пусте. – Генiй ховае пляшку, пiдхоплюе важку торбу з iнструментом. Прощайте. Суне-хитаеться, припадае на лiву ногу. Та воно ще й кульгаве!

Майка стовбичить посеред кiмнатки, на очi навертаються сльози. Тьмяний пiшов. Сивий Валерiй Михайлович уже каптур куртки на лоба насунув, бородань крутить шалик навколо шиi, Уляна на дверi зиркае. Люди тануть, наче снiг. Їй тут однiй лишатися?

– Може, допомогти чимось? – Уляна склала дрова рiвною гiркою, вимела пiдлогу, пiдсунула до грубки ящик, накрила його рядниною – от i крiсло.

Майка лишень хитае головою – нi.

– Я пiд вечiр зайду. Розповiм, як iз грубкою впоратися.

– А зараз iз нею… що робити? – Майцi страшно.

– Дрова пiдкидай.

Уляна останньою виходить iз сiроi хатки, залишае по собi на столi двi бiлi свiчки й сiрники. Майка дивиться iй услiд, помiчае на вхiдних дверях важкий засув – i без ключа можна замкнутися зсередини, нiхто не втрапить.

Так i буде! Бац тим засувом. Руки тремтять. Тиждень… Тiльки до наступноi п’ятницi. Грошей трохи лишилося. Печиво «Зоологiчне», чай… До грубки спиною прилипла – тепло. Тиждень витримае. Вiкна чимось завiсить, павутиння вiником збере, тапчан до грубки пiдсуне…

Згадала про грубку, роздратувалася – нема часу й посидiти. Усе годувати ненажеру. Присiла бiля грубки навпочiпки, голими руками за гарячi чавуннi дверцята вхопилася…

– Дiдько! – вiдхопила руки, на пiдлогу впала. – Матiнко…

На попечених пальцях пухирi.

– Клятий, вонючий хутiр! Клята, вонюча хата! Клята, довбана пiч!

Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долонi у снiг. Боже ж, як боляче! Пухирi лопаються, на пальцях кров. Клятий хутiр! До дверей. А там засув. Як скривавленими пальцями торкнутися?..

Майка труситься бiля дверей, лiктем упираеться в засув – пiддайся ж, бачиш же… Засув хрипить, нiби хто йому в горлянку вчепився, зрушае… Майка вибiгае на подвiр’я, падае на колiна, руки у снiг. Ілюзiя може далеко завести, та й на краю землi реальнiсть даруе тiльки справжнiй бiль.



Поштарка Галя хоч i ходила до храму, як настрiй, постувала й нiколи не працювала в церковнi свята, та Рiздво починала святкувати не зрання, а вже пiд вечiр, коли по телевiзору показували концерти й фiльми про Спасителя, бо чого його зранку пити – впадеш до вечора, а в Галi печiнка хворобою скривджена, серце стукотить.

Вошкалася-вошкалася по хатi, уцiлiлi банки на полицях порозставляла, згадала про дивну дiвчину з Лупиного хутора – смикнула чоловiка, що той саме зiбрався на ставку рибу вудками вiд сплячки пробудити.

– Запрягай коняку, Іване! – наказала. – Поiдемо.

– Куди?

– На Лупин хутiр.

– Якого?

Галя хотiла було ляснути кулаком по стiльницi, щоби Іван менше слiв витрачав, а скорше б коняку в сани впрягав, та – Рiздво! – зiтхнула.

– Треба, Ваню… – мовила лагiдно.

Дiстала мiшок, накидала в нього цибульки, картоплi, моркви, бурякiв, шмат сала зверху. Що ще? Олiйки пляшечку, хлiбину домашню рушником огорнула, капустки квашеноi, цукерок iз десяток у целофановий пакетик. От i гостинчик.

– Там самого мiдного дроту кiлька бухт, – тряслася на пiдводi, доповiдала чоловiковi. – Ватянки ще цiлi, чоботи будуть тобi для твоеi риболовлi.

– А в мiшку що преш? – буркнув Ів

Страница 10

н.

– Не з порожнiми ж руками в Рiздво до людини iхати. Грошей за те лахмiття шкода, а картоплi в нас до лiта вистачить…

Коли поштарка, як та колядниця, з повнiсiньким мiшком вломилася до Майчиноi барлоги, дiвча трусилося на ящику бiля холодноi грубки й гiрко плакало.

– От лихо! – Галя кинула мiшок, присiла бiля Майки, побачила попеченi пальцi, зойкнула. – Як це ти?! А грубка чого холодна? Толька Горох варнякав: i пiч поправив, i грубку…

А з Майки сльози горохом.

– Та годi, годi! – поштарка заметушилася, гукнула чоловiка: – Іване! А ходи-но. Кiстки розiмнемо.

Як заходилися – дим коромислом.

Олiйку Майцi на попеченi пальцi. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що пiсля кожного похорону хустинки тобi пхають. От i згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гiлля насмикала, павутиння по кутах познiмала, пилюку позмiтала, старi ковдри та подушки у квiтчастих наволоках повибивала та бiля грубки розкидала – просихайте. Вiдро знайшла, змоталася до колодязя – води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спiтнiла. Куртку геть.

– Іване! Каструлю шукай!

А нема! Пательня чавунна, глинянi горщики сумнiвнi – нiяк у них картоплю не зварити.

– А ми на сальцi посмажимо!

Майка прилипла до ящика, пальцi тремтять-пульсують, не згинаються – хiба з ложки нагодують.

– Галю… – прошепотiла раптом. – У цiй вонючiй дiрi жити неможливо.

Галя аж занiмiла на мить вiд несподiванки.

– А де?! – Руки в боки, на Майку, як на гiвно. – У городi вашому?! Та вам дроти поперерубуй – повиздихаете! А ми собi пiч розтопимо – уже й тепло, уже й iсти е на чому приготувати…

Набундючилася. Пательню на грубку – лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.

– Іване! Збирай лахмiття. Їхатимемо.

Майка знiтилася.

– Ви ж на горище хотiли ще… Шкури лисячi…

– Та хай би iх мiль нанiвець проiла, щоби я ще за ними лiзла!

– Нащо ображатися, Галю?..

Поштарка брови звела. Івана за рукав – гайда! А тому й невтямки, що в жiнки настрiй змiнився.

– Як риби наловлю, то й тобi свiжоi передам, – усмiхнувся дiвчинi.

– А «передавалка» не лусне? – гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. – Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!



Ех… Були б у Майки пальцi дiездатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: «Сьоме сiчня. Лупин хутiр. Контакт з аборигенами похерачила. Сама».

Сама-самiсiнька… У хатi задуха. Картопля пiдгорае, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе дiло. Светрик зняти, ганчiрку до дверцят прикласти, аби вiдкрити грубку та дров укинути – пальцями, пальцями. Та що ж за пiдлiсть!

– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березовi цурпалки.

Тiльки впоралася – пательня димить. Лiктем ii вiд вогню.

– А картоплю чим мiшати?.. – Анi ложок, анi виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.

Роззирнулася – бiля печi на пiдлозi блискучий металевий шпатель iз жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна рiч – Майка i картоплю ним помiшала, i окраець хлiба вiдрубала, i замiсть ложки…

Наiлася, шпатель у картоплю, на подушки бiля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальцi плачуть, у животi сокира – та все рiже, рiже…

– Нiчого, козли, ви мене ще згадаете… – прошепотiла затято. А кому?

Очi заплющила, аби не розревтися, i… заснула. Отака бiда.

Грубка чесно трiщала – вставай! Сонце у вiкно блимало, по обличчю промiнцем – прокинься! Миша зважилася шарудiти, груша й собi – рип. Де там! Скрутилася бiля теплого, вiдпливла в добрi сни – не повернеться. Година минула, друга, третя… Грубка згасла, сонце впало, миша наiлася хлiбних крихт, подалася до своеi домiвки, тiльки груша знай рипiла – ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: «Надвечiр прийду».

Майка не чула, як розчахнулися дверi. Як разом iз морозним повiтрям кiмната наповнилася важкими чоловiчими кроками. І тiльки коли хтось сiпнув ii за плече – гей, ти жива? – розплющила очi i… не побачила нiчого.

– Хто тут?! – темрява в очi, горiлчаний перегар у нiздрi, жах у скронi. Вчепилася в подушку, спиною до ще теплоi грубки прилипла, думки верещать: «Ідiотка, дверi не зачинила!»

– Шпатель мiй де?! – Запальничка клац!

Примружила очi – перед нею навпочiпки сидiв тьмяний кульгавий генiй Толя Горох, що вiн сьогоднi вранцi пiч тут лагодив.

– У картоплi…

– Де?!

– На столi пательня… з картоплею. І шпатель там. Я ним… iла.

– Твою налiво… – Розiгнувся, пiшов по кiмнатцi. Спалахнула свiча. Чого це вiн… хазяйнуе?

Налiво?.. А хоч у пекло! Страх згорiв. Боляче. Скрутилася на подушках, долоньки до живота – щелепи зцiпила, спостерiгала за хлопцем. Молодий… Молодший, нiж здалося вдень. Двадцять вiсiм?.. Тридцять? Чуб – солома, лице темне, очi – болото, та не брудне, ясне. Наче хворi тi очi, прозорою вологою вкритi.

– Скiльки тобi рокiв?

Зиркнув на неi здивовано.

– З руками що?

– Пальцi попекла… З тою грубкою клятою!

Пiшов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив ii.

– Скiльки тобi рокiв? – уперто повторила Майка.

– Двадцять п’ять

Страница 11

 – уже знайшов шпатель у пательнi з недоiденою картоплею, присiв бiля столу, старанно вiдчищав металевий прямокутник вiд жиру.

– Старшим… здаешся.

– Шпатель… з Італii! – Нахилився, тицьнув Майцi пiд нiс iнструмент, а iй горiлчаний перегар у нiздрi.

– Ти… п’яний?

– А ти… дурна?

– Я… хочу тебе! – вигукнула раптом.

Вiн завмер. Ошелешено увiп’явся поглядом у сiрi очi. Насупився. Пошкрiб файним iталiйським шпателем неголену щоку. Майка знiтилася, зарилася носом у подушку, кляла себе: «Ну, нащо?! Нащо?»

– Ти… тее… Плачеш чи що? – почула хлопцiв голос. – Та добре…

Шпатель впав-дзенькнув. Полум’я смикнулося-згасло – темiнь. Майка пiдвелася на подушцi, аби розгледiти хоч щось… Важка чоловiча рука лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.

– Я… сама! – прохрипiла вiдчайдушно.

– Та добре…

За мить клятий бiль унизу живота перемiшався з раптовим збудженням – обхопила руками плечi п’яного хлопця, застогнала, бо попеченi, обмотанi носовичками пальцi пульсували вiд кожного дотику, та рук не вiдняла – хай би стало невимовно боляче! Так боляче, щоби втратити свiдомiсть. Та бiль щез. Майка вiдкинула голову, затремтiла – гарячi чоловiчi вуста лишали пекучi слiди на шиi, грудях, животi.

– Що ж ти… усе баришся! – видихнула рвучко, заплющила очi й так сильно захотiла померти, що тiло зникло, попливло за обрiй, лишаючи тiльки гарячкову радiсть у неосяжному просторi без географiчних ознак i обмежень.

Дихати…

Жива!



Чиркнув сiрник. Навiщо свiтло? Зрадлива свiча сходить сльозами. Що вiн робить? Натяг смiшнi труси з принтом жiночих губ на дупi. Поцiлуй мене в дупу?..

Майка гола. Тремтить на подушках – хай би вiн зник! Хай би все зникло!

Вiн не чуе ii думок. Худорлявий, жилястий – рельефнi м’язи не вiд тренажерiв, вiд щоденноi виснажливоi працi. Пiдкинув у грубку, поставив на кiльця вiдро з водою, пiшов до малоi кiмнатки – шарудить, шукае щось. Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то… просто так ляпнула.

Вiн з’являеться в теплiй кiмнатцi з величезним iржавим тазом.

– Зараз вiдчищу, – пояснюе безбарвно, суне надвiр.

У Майки вiдвалюеться щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Нi! Майка не збираеться вболiвати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворiти й померти – хай! Та ледь за хлопцем зачиняються дверi, бiжить до вiкна, вдивляеться в темнi обриси – присiв бiля ганку в iдiотських труселях, шкребе снiгом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!

– Зараз… зiгрiешся… – Вiн повертаеться скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.

Таз посеред кiмнатки. Майка ступае в саму його середину. Завмирае. Вiн набирае теплу воду в покоцану алюмiнiеву кружку, лле на Майчинi плечi, живiт, спину – змивае слiди безсоромноi, хтивоi близькостi.

– Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…

– У мене е. У рюкзаку…

Майка обмотуеться великим рушником гидкого хiмiчно-рожевого кольору. Ступае з таза на пiдлогу. Завмирае. Очi дурнi… І дивитися вiдмовляються, i заплющуватися – нiяк.

– Як тебе звати? – питае хлопець.

– Майя… Гiлка.

– Прiзвисько?

– Прiзвище.

– А я Горох.

– Прiзвище?

– Клiкуха. У паспортi Горохов. Анатолiй.

– А…

– Пiду?

«Угу», – кивае поспiхом.

Горох хапае одяг, прямо в труселях суне до дверей.

– Ти… вдягнися! – видушуе Майка.

– Та добре…

– А грубка! – раптом згадуе Майка найголовнiше.

– Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранцi пiдкинеш… – Грюк дверима. І нiмо.

Майка прилипае до вiкна – нiч ясна! У мiсячному свiтлi по бiлому лугу геть у бiк Капулетцiв кульгае самотнiй голий хлопець – одежинка пiд пахвою.

– Хворий… – Майка мчить до дверей, зболiлими пальцями зачиняе iх на засув, падае на подушки й помiчае на пiдлозi файний iталiйський шпатель iз яскраво-жовтою гумовою ручкою.



Реп’яховi Рiздво муляло – спасу нема. Усi халепи докупи: жiнка магазин зачинила, у хатi товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернiгова зателефонувала: «Вибачте, предки, не приiду – усiм технiкумом мчимо в Карпати на лижi». І до роботи не вiзьмешся – свята. А в Реп’яха ж справ… Так i тягне до майстернi, де вже другий рiк поспiль реставруе двадцять першу «Волгу» i врештi бачить кiнець тим мордуванням. У майстернi i думаеться краще. А Реп’яховi е про що кумекати! Крутився на кухнi, усе рахував подумки: «Пiвтори тисячi зелених за продану хату доведеться Томi вiддати… Залишок заховаю… І куди ж iх запхати?!»

О, то справа складна. Тамара Реп’яхова – жiночка уважна. І муха без ii дозволу по хатi не лiтае – побоюеться. Петро вже й на старий «Зiнгер» косував, i пiд телевiзор «Самсунг» пробував, i люстру розхитував, i помiж банок у сараi намагався – не те! А ще тi нерви! Куди не руш, Тома услiд.

– А шо то ти, Петре, тиняешся, нiби душу загубив?!

– Е-е-е, жiнко! – Та далi метикувати.

Засiв у туалетi, на унiтазi бакси на купки роздiлив, перелiчив тричi – тiльки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викрие! Заначку в труси запхав, легальну частину навпiл склав, у кишеню штанiв засунув i вже намiрився покинути прихисток

Страница 12

а тут тобi – стрiль!

– Йо-ма-йо! – Аж унiтаз пiд ним рипнув. А угода?! Там же чорним по бiлому – «Продав за три тисячi…» Як Тома про угоду спитае, що казати? Сховати! А дiвка та… Гiлка! Точно ляпне Томi, бо жiнка – хрест на пузi! – обов’язково попхаеться на Лупин хутiр i запитае: «Скiльки за хату дала, сердешна?» Звикла у своему магазинi всiх хоч на копiйку обдурювати, а саму – пiди спробуй.

Загорював. Тричi воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жiнка пiд дверима стала та як гаркне:

– Чого застряг? Живiт муляе? Чи совiсть?

От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.

– Куди?! – Жiнка брови звела, на порозi стала.

– Стрес чогось в органiзмi… Пiду… на Лупин хутiр, – не зумiв збрехати.

І не спитала «якого бiса?», «нащо?» чи «чому тепер?».

– Грошi давай!

– Так я тее… Саме збирався. – Вiддав жiнцi пiвтори тисячi баксюкiв. – Дiвчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевiрити.

Тома око примружила, на чоловiка скептично зиркнула:

– А чого ж?! Сходи… Перевiр… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуеш?

Реп’ях сунув Капулетцями в бiк Лупиного хутора, ярився – клята жiнка! Прямо в душу штрикае. Добре, що услiд не попленталася. А могла б… І що тодi?

Бiля капулетцiвського клубу кум. Курить, у снiг плюе. Та злий.

– Христос народився! – Петро йому.

– Ще вчора вночi народився, коли ми зламаного Полкана тягли, – буркнув Галаган.

– Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…

– Кому свято, а кому бiда! У мене кролi горiлки нанюхалися й повиздихали!

– Всi? – Реп’ях i про Рiздво забув.

– Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за нiч – каменюки, не кролi. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.

– У кролiв хiба алергiя на горiлку? – зацiкавився Петро. – Свинi, примiром, не дохнуть.

– А все хата твоя! – роздратувався кум. – І нащо ми попхалися до мого кролятника ii обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: пiвпляшки прямо бiля клiток розлив. Я думав, минеться, а воно…

– Ти тее… – пройнявся Реп’ях. – Давай хоч обдерти iх допоможу.

– Свято ж… – Микола кинув недопалок у снiг, пiшов до кролятника. – Гайда. Пом’янемо.

– Кого?

– Кролiв.

– А раптом iншi повиздихають?

– Чи ми дурнi горiлку на клiтки лити?!

Хильнули по чарочцi й таки взялися кролiв обдирати.

– А я оце на Лупин хутiр iду, – сказав Петро.

– А чого ж? Сходи, – чисто, як Петрова Тома, вiдказав кум. – Може, нова газдиня в тiй хатi задубла вже… Як моi кролi…

Реп’яха такi страхи взяли – аж нiж до пальцiв прилип. Пiдхопився, i як Галаган не обурювався, – мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тiльки одного кроля пом’янули, а iх же шестеро перекинулося, – не здався.

– Як повертатимуся – заскочу, – пообiцяв. – Ми iх усiх… І мертвих, i живих.

Надвiр вийшов – уже й смеркае. Перетнув потiчок по льоду, березовий гайок, на хутiр глянув, перехрестився: свiтиться вiконце в старiй материнiй хатi. От йо… Слава Христу, не змерзла.

Поплентався на свiтло, у головi – самi цифри. Як тiй Гiлцi пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехрестi, скiльки за хату вiддала. Може, грошикiв iй дати? Десять гривень. Чи, примiром, двадцятку. І знову йому – стрiль, ще одна думка до мiзкiв пробилася. «Так у неi ж поштарка Галя була, – згадав. – А та баба – чистий кат. Випитае й про дiда-прадiда…»

– Твою дивiзiю… – До огорожi пiдiйшов. Хвiртку смикнув.

– Стiй! – вiд груш жiнка до нього. – Ти куди?

Реп’ях очi примружив – нiби не нова газдиня. Старша. Сумна. І свiтло в хатi раптом – блим i нема. Геть темно.

– А ти хто така? – Петро й не помiтив, як на шепiт перейшов.

Жiнка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…

– Що там? – прошепотiв Петро.

– Ходiмо, ходiмо. – Жiнка вiд хати, Реп’яха за собою.

На вуличцi – сани з дровами. Жiнка на дрова сiла.

– Як душу маеш, не пiдеш зараз дiвчину турбувати, – мовила тоскно.

– Та в мене тее… дiло до неi, – розгубився Реп’ях. – Хату iй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в органiзмi. Аби не змерзла.

– Не змерзне, – вiдказала жiнка. Пiдвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з мiсця важкi сани.

– Тут живеш? – спитав Реп’ях.

– Тут.

– Давай… Дотягну…

А тягти ж – двадцять крокiв до хати навпроти. І двадцяти слiв не встигнеш вимовити.

– Давно на хуторi?

– Недавно.

– І як воно?

– Та так…

– А ранiше де жила?

– У Киевi.

– Припав наш хутiр киянам до душi.

– Дякую за допомогу.

Прийшли? Реп’ях затяг сани у двiр. І не йдеться йому з того двору, нiби колоди до нiг поприростали.

– Дякую, – повторила жiнка.

– Хоч води дай, як чарки не наллеш. Свято ж…

– Проходь, – тiльки й мовила.

Реп’ях застиг на твердому стiльцi бiля столу. «Чудна хата, – думав. – Трав навiшала, як та ворожка. Шафа допотопна, свiчка смикаеться, скатертина око виiдае…» Хазяйка клопотала бiля печi. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дiстала, печиво хрустке.

– Петро я. Реп’ях, – ляпнув нi сiло нi впало.

Страница 13

– У Капулетцях живу. Жiнка моя в селi магазин тримае. А ти? – Косуе на жiнку. Певно, одних iз Петром рочкiв. Худенька, нiби зморена. Очi стривоженi.

– Уляна.

Знiтився, як дурний. Простягнув руки до свiчки, що вона у звичайнiй склянiй банцi посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…

Уляна присiла навпроти. Очi на вогонь.

– Теж любиш свiтло на рiвнi очей? – прошепотiла сумно.

І все! Нiби клац – i вбила Реп’яха. І що то було?.. У горлi пекучий окрiп, на серцi каменюка… Волочився до Капулетцiв крiзь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумiв оминув, до власноi хати додибав, заначку в трусах перевiрив – на мiсцi, на кухнi бiля столу прибився, а в головi знай одне: «Та що ж то було?!»

– Вечерятимемо? – спитала дружина.

– Ти тее… хоч би свiчку якусь дiстала. Свято ж…

Тома обпекла чоловiка запальним поглядом.

– Може, нам хто свiчку потримае? А? – Всадила Петровi на колiна своi сто кiло, грудьми притислася. – Чи ми й без свiчки…

– Томо… Що ти таке кажеш? Онде сусiди ще не повлягалися. Колядувати надумають, а тобi вже й на диванi гоцати…

– Менi?! – не повiрила Тома, що ii зазвичай Петро довго вмовляв, перш нiж вона на тому диванi розлягалася. – Та бери вже, чорти з тобою!

Реп’ях i сам здивувався – що то вiн лiпить? Рознервувався, рукою махнув.

– Наливай! – буркнув. – Христос народився.

Чарку пiдняв, оминув дружину поглядом, увiп’явся очима у вiкно: «Що ж то було?» Чому дивнi слова змореноi жiнки з хутора з голови не йдуть, аж плакати хочеться?..

– Що там? – почув Томин голос.

– Снiг… – пробурмотiв розгублено.



Снiг пiшов лише пiсля того, як люди дiсталися теплих хат. Мiсяць жовтим лiхтарем: усi вдома? Онде Толя Горох у смiшних труселях на ганку знай палить i палить, у Реп’яхiв вечеря холоне, Микола Галаган iз жiнкою на пару з дохлих кролiв тушонку варять, стара Горпина пенсiю посеред простирадл ховае, Полканова дружина Зоя чоловiковi в постiль чарку несе, а Полкан на диванi козирем – нога в гiпсi, мордяка задумлива: оце ж без нього свiт у тартарари! У Добриках поштарка Галя iз сестриною сiм’ею за щедрим столом Христа славить, Лариса Вiкторiвна з перукарем Гринею камасутру практикують. На Лупиному хуторi Уляна бiля вiкна заклякла, Санджив медитуе, сивий пан Троянов товстелезну «Історiю мистецтв» Гнедича гортае, а в сiрiй теплiй хатi Майка поклала файний iталiйський шпатель на пiдвiконня, застигла бiля грубки. Усi на мiсцях.

Хмарки загасили жовтий лiхтар, посипали бiлим. І всупереч давнiй прикметi – то до потеплiння – рiздвяна нiч налилася мiцним морозом: i не поткнутися з хати. Холодно.




2


Була в Майки заповiтна дрiбничка – крихiтне (у стиснутiй долонi легко вмiщалося), вирiзане з невiдомого бiлого каменю янголятко. Молилося навколiшки – очi долу, рученята до грудей, на головi кучерики, за спиною крильця, а з-пiд одежинки – голi ступнi з круглими п’ятами i пухкими пальчиками. У рiдному Генiчеську знайшла рокiв десять тому. Бiгла з моря босонiж по розпеченому пiску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б – камiнець, не iнакше, та вгледiла в пiску крихiтну круглу п’яточку…

Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столi, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на пiдлозi i знову стовбичило на столi. До часу дiвчинка ковзала по фiгурцi байдужим оком i лишень пiсля того, як у чотирнадцять рокiв iз безнадiйною нахабнiстю попхалася до приморського ресторану офiцiанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабiнету господаря крiзь матюки розмальованих конкуренток, хазяiн схвально кивнув – працюй! – вискочила щаслива, намацала в кишенi рiзьблене кам’яне крильце i повiрила: янголятко допомогло.

А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишенi крихiтного кам’яного помiчника, а тiльки пiсля того вii фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчинi джинси разом iз янголятком, повiсила штанцi у ваннiй сушитися, а фiгурку, що випала з кишенi, – бiла-бiлiсiнька, – поклала на кришку плетеного кошика для брудноi бiлизни. Майка додому прилетiла, кинулася: де? На плетенiй корзинi – порожньо. Удвох iз мамою весь дiм перевернули догори дригом: щезло сердешне. І хоч життя тоi ж митi не дало трiщину, – котилося передбачувано вкрай, – Майка почувалася даiшником, у якого вiдiбрали смугасту паличку i вигнали на шлях автiвки зупиняти. А як?

Бiлоснiжне кам’яне янголятко несподiвано повернулося за кiлька рокiв. Одного дня Майка повернулася додому – зморена, спiтнiла, – залiзла пiд душ, потяглася до мильницi й побачила посеред рiзнобарв’я обмилкiв крихiтну бiлу фiгурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:

– Моя ти крихiтко… Не ображайся. Вибач… Бiльше не загублю. Завжди при менi будеш. Нiкому не вiддам…

Висушила бiлий камiнь, на радощах виклала янголятковi: «А в мене такi змiни в життi! Їду з Генiчеська! До Киева! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала бiлу фiгурку у внутрiшню кишеню рюкзака, усмiхнулася: тепер ще лiпше с

Страница 14

ане… Тож не випадково – бiлий янгол у руку, коли конче треба змити iз себе гiрку сiль…

Вiд спогадiв – гiрко. У забутiй Богом сiрiй хатинцi на Лупиному хуторi Майка вивалюе з рюкзака весь мотлох, врештi намацуе на днi холодну кам’яну фiгурку, без вагань кладе до кишенi пуховичка, передбачливо задувае свiчу, виходить у двiр. Снiг коле щоки, мороз прикладаеться, та Майчиним тiлом ще вируе гаряче збудження – спонукае до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бiгти навпростець, упасти на колiна. Лице в небеса. Вити вiдчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.

Гасить тремтiння, роззираеться: вiд ганку – слiди у бiк березового гаю. Майка уявляе худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступае по слiдах: крок у крок. У нього… сильнi руки. Вiн… умiе. Пiсля примхливоi близькостi минула година, та Майчине серце й досi б’еться-калатае. Хай вiн повернеться! Бо з ним болю не стало, нiби брав ii i ворожив-зцiлював.

Нiч – проти: ховае мiсяць за хмарами, замiтае снiгом хлопцевi слiди. Майка стискае в долоньцi кам’яну фiгурку, спустошено брьохае до Уляниноi хати.

– Це вам. Із Рiздвом…

Уляна наче чекала. На столi двi тарiлки порожнi, виделки при них.

– Дякую… – ставить янгола поряд iз фотографiею хлопчини в бейсболцi. – Повечеряемо?

Майка не виламуеться. Скидае пуховичок, сiдае бiля столу.

– Ви не подумайте, що я… заради вечерi… Подякувати хотiла. За кашу, за пiч… Що людей покликали… на допомогу.

– Знову каша. – Уляна усмiхаеться, накладае на тарiлки гречку з м’ясцем.

Майка помiчае на пiдвiконнi вигадливi свiчки.

– Класнi свiчки!

– То мiй заробiток.

– Самi робите?

Уляна кивае, ставить на стiл чорну пляшку.

– По чарцi? За Рiздво?

Густий кагор по мiзках – дзень! Розвезло, розчервонiлася.

– Уляно… Ви звiдки?

– З Киева.

– Невже тут краще?

Уляна мовчить. Дивиться на фотографiю хлопчини в бейсболцi.

– Син? – питае Майка.

– Син.

– У мене теж… Мати. Була. – Майчинi думки раптом дичавiють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. – А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечiр». І не зайшли. От я i… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обiцяли розказати… А ви як зранку пiшли, то в мене цiлий день дверi не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловiком приiжджала. Руки менi рятувала. А… Ви ж не знаете – я пальцi попекла!

Майка здирае носовички з долонь – дивiться, не брешу!

– У мене китовий жир е. – Уляна пiдводиться, дiстае з полички скляну баночку, заповнену напiвпрозорим зеленувато-жовтуватим елiксиром. Змащуе Майчинi пальцi. – І з собою дам. При опiках китовий жир найкраще рани гоiть. – Обмотуе пальцi носовичками. – Краще?

Майка дивиться на Уляну розгублено.

– Стiльки подiй… І грубка, i сусiди вашi, i Галя… І калiка той за шпателем повертався. Знаете?.. – Майка згадуе кульгавого хлопчину, щосили стискае ноги, вгамовуючи жадання.

– Нi, – хитае головою Уляна. І нащо дитинi казати, що санчата з дровами до Майчиноi хати приволокла, у вiконце зазирнула i… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.

– Калiка… Чому вiн калiка? – питае гостя.

– Не знаю. Я ж не тутешня.

– Чому ви тут?

– А ти?

– Я?! – Майка клiпае повiками, дивиться на янголятко недобре: от i живи з Уляною, раз користi вiд тебе нiякоi. Був би охоронцем, хiба б Майка так занепала?..

– А я – назавжди, – усмiхаеться зухвало. Забула, як увечерi божилася – тiльки до наступноi п’ятницi. – От тiльки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потiм лаятимете себе подумки: «Навiщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А менi тепер… геть не брешеться!

– Не питатиму.

У кiмнатцi – тиша. Тiльки дрова в печi потрiскують.

– Ще по чарцi?..

– Хочу! – Майчин язик – поперед думок. – А ви… Теж назавжди?

– Нi.

Майка лякаеться.

– А до лiта… будете?

– Буду.

– Добре… Менi – щоби ви до лiта…

– Навiщо?

Майка знизуе плечима.

– Та так… – Дивиться на янголятко з ненавистю.

– У нас тут сусiди добрi, – чуе Улянин голос. – І Валерiй Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлi люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…

– Пiду! – Майка раптом пiдхоплюеться. Чому ж вона в Уляни й досi? Вiн же… повернувся. Вiн там. Бiля Майчиноi хати. Смiшний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому вiн усе повторював: «Та добре»?

– Можеш у мене заночувати, – пропонуе Уляна.

– Не можу. – Майка натягуе пуховичок, суне до дверей.

– Зачекай! І я для тебе гостинець маю. – Уляна дiстае з полички дволiтрову емальовану каструлю, витирае рушником. – У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І кашi покладу, щоби порожню не дарувати.

Майка притискае до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.

– А як я закричу… у своiй хатi. То ви почуете?

– У нас тут спокiйно, – вiдказуе Уляна. – Мiсцевi кажуть: усi, хто полюбляв по чужих обiйстях шарудiти, померли. Улiтку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш – не доберешся.

– А як я закричу… ви ж почуете? – уперто перепитуе Майка.

– Почую.

– Добранiч

Страница 15

Майка брьохае до темноi сiроi хати – холодно. Снiг наче з прiрви. Зупиняеться перед хвiрткою. Ковтае хвилювання, поправляе волосся, пробуе нахабно й зухвало усмiхнутися: «За шпателем повернувся?..» Ступае на подвiр’я i тiльки тепер розумiе: снiг… Усе накрив, приховав, вичистив. Бiля хатки – жодного слiду. Майка штовхае причиненi дверi, зазирае в кiмнатку. Нiкого…



– Куди всi подiлися? – Реп’яхова Тома вiдчинила магазин о восьмiй ранку. Стала на порозi – брови чорним наведенi, вуста малиновi, тунiка п’ятдесят восьмого розмiру на пишному тiлi потрiскуе, фетровi уги камiнцями виблискують. Краса!

Роззирнулася: вимерли Капулетцi! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсiю отримала, казала, купить цукру i десять лiтрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицiнювалася, Горох уже два днi по горiлку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городськi з Лупиного хутора запiзнюються. Чому не йдуть? У них же засiки – як шлунок у голодного: i пiвкiла гречки не втримае. Невже й досi сплять?..

Матюкнулася на рудого облiзлого собаку, – застиг за метр, в очi заглядае, – винесла лопату для снiгу, заходилася порiг розчищати, аби без дiла не мордуватися. А серце муляе: щось пiдозрiле з Петром коiться. Ой, пiдозрiле. Як материну хату продав, пiдмiнили чоловiка. Грошi вiддав, а очi й досi вiдводить. Наче скiпка в серцi. І кохатися щось… не дуже рветься. На Рiздво так i не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловiка до дивана притисла: «Ну, що?.. Ти – Чапай, я – Анка?» А воно кривиться: «Щось тее… стрес в органiзмi. Геть зморився». Зморився?! На Рiздво?! Та мать твою!

Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?..

Думку про iншу жiнку, яка могла б у Петра завестися, першою вiдмела. Чоловiк весь час перед очима, та й нема Томi конкуренток у селi й околицях. А водiя рейсового автобуса послухати, то й на двiстi кiлометрiв навкруги нема, бо як до Киева по товар iде, водiй хоч як, та торкнеться Томиноi дупи: «Ох, ти пишна…» Що е, то е. Наiла тiла – е чим похвалитися.

Почухала ляжку, засмутилася.

– Клiмакс у нього! – поставила дiагноз i тiльки замислилася, як iз тою бiдою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!

– Христос народився, – бабi в’iдливо.

– Славiмо, славiмо, – стара Горпина усмiхаеться беззбройно. І не присiкаешся.

– А скажiть, бабо… Ви дiда вашого ще пам’ятаете? – Томi свое болить. Цукор зважуе, по Петровi жалем сходить: то все екологiя клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хiба мужики слабшали б у сорок рокiв?!

– На Гробки до могилки пiду. Згадаю…

– Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаете?

– Добре жили. Не скубалися.

– Сексом займалися? Ну, не тодi, як молодi були, пiзнiше…

– Тьху на тебе! – обурилася баба.

– Та що це ви менi тут розпльовуетеся? Я вас що – про космос спитала? Ще скажiть – не знаете, що воно таке.

– Хiба старих людей про таке питають? Нащо тобi?

– Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажiть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дiд ваш?

– Ого! Та мiй дiд i перед смертю…

– Так! Ясно! – Бабi цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розiб’ете!

Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.

– …А менi що робити? Терпiла! Бо жалiла, – призналася. – Казав: аж болить йому, як не тее… не знiме напруження. А я його обiйму та й кажу: «Знаеш, Васильчику… Вiйну пережили, Сталiна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олiйки собi вiзьму…»

– Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з нiг знесе! Менi тi деталi геть не цiкавi!

Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвiлими оченятками на Тому з тривогою глянула.

– Невже на Петра твого мужська немiч напала?..

– Ще вигадайте дурного! Та по селу понесiть! – визвiрилася Тома.

– А ти йому «Вiагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього дiла.

Томi терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попiд руки та на вихiд.

– Ідiть уже! Без вас розберуся.

– А Петро з виду так нiчого… І не скажеш, що немiчний. На Лупин хутiр попер, як заведений, – не вмовкала баба.

– Коли це? – здивувалася Тома.

– Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твiй – на хутiр.



Петро ледь дiждався, поки жiнка з хати. Третю нiч на нервах: хiба то дiло – лежиш поряд iз дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скорiш заснула, обнiматися не лiзла, бо триндець забавi!» Знайде грошi – кишки на лiкоть намотае.

Тiльки Тома за порiг, Реп’ях заначку з трусiв витяг i поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:

– Що за халепа? І грошi нема де заникати!

Присiв на диван, у стiнку очима увiп’явся – ремонт час робити. Онде край шпалери пiд стелею вiдклеiвся. А що, як пiд шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеiти?

– Оце дiло! – Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку залiз, бакси обережненько пiд шпалеру засунув, тяп-ляп – е! Приклеiв кут шпалери, хвилин десять долонями

Страница 16

попритискав, розрiвняв. Вiдiйшов, глянув.

– А фiг хто здогадаеться!

Аж до пляшки потягся – хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутiр змотатися, поки Тома в магазинi… До Гiлки тiеi.

Шапку на вуха – i гайда. Так вправно снiг мiсив, аж баба Горпина зацiкавилася:

– Куди це ти чешеш, Петре?

– На хутiр треба!

Потiчок перетнув – сумну Уляну зi свiчкою згадав. Усмiхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до староi материноi хати, усе вигадував, як вмовити дiвчину таемницю берегти. Уже й хвiртку вiдчинив, та озирнувся на Улянин двiр: жiнка вiдчайдушно махала малою сокиркою бiля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на мiсцi: допомогти чи як?

– Ви до мене? – почув Майчин голос.

На ганок вийшла – без вiтру хитаеться. По снiгу до хвiртки. Бiля Петра стала, в очi дивиться. А худа ж. А блiда.

– Ти тее… не захворiла часом?

– Смiшне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!

– Що смiшного? Думав – пiдмерзла, застудилася…

– То ви прийшли про здоров’я мое запитати?

– Дiло в мене до тебе. Серйозне, – знiтився Реп’ях. Потилицю почухав. – Я оце… жiнцi своiй сюрприза хочу зробити. Несподiваного… На день народження.

– І що?

– А iй сорок рокiв аж пiсля Великодня.

– А я до чого?

– Я жiнцi збрехав, що хату за пiвтори тисячi доларiв продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неi. Оце й тебе прошу… Як спитае… Ти ж не пiдведи. Скажи: пiвтори тисячi за хату дала.

– Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселiшав. «Це ж який я мудрий, – нахвалював себе подумки. – Щоби отак вчасно про сюрприз для жiнки збрехати!»

– А купити iй що хочете? – спитала Майка.

– Так тее… Ще е час. Щось вигадаю.

Напружився, подалi вiд хиткоi теми.

– А ти як тут? Не пошкодувала??

Майка хотiла було пригадати Реп’яховi, що в оголошеннi хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальностi – на Лупиному хуторi, та передумала.

– Чого дзвiнка на хвiртцi нема? Дзвiнок треба. І щоби хвiртка зачинялася. Бо прохiдний двiр, – вiдказала недобро. Пiшла до хати. Навiть не попрощалася.

«Ох i стерво в материнiй хатi оселилося!» – вразився Реп’ях. Посунув з подвiр’я.

– Стiйте, дядьку! – Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таемницю берегти, зараз грошикiв потребуе.

– Де ти тi дзвiнки по селах бачила? – пробурмотiв роздратовано.

Вона не чула. Бровки насупила, крiзь Реп’яха очима сiрими.

– Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулицi, номер дому. Шпатель маю йому вiднести… Грубку лагодив i шпатель забув, – мовила байдуже.

– Яка ще адреса? – здивувався Петро. – За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дiйдеш. За вербами – третя хата. Ворота з дошки необрiзаноi. Коричневi… – пояснив. – А дзвiнка немае! Вибачай! – додав в’iдливо, подався з двору.

І весь настрiй коту пiд хвiст. Так гарно дiло владнав – крутнутися тепер до Капулетцiв, Тома й не здогадаеться, де був, а тут тобi те худе городське губи вигинае. Дзвiнка iй бракуе. Куди той дзвiнок? Хiба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердiти надумае!

На вулицю вийшов, дратування пiд кадик. Понаiхало тих городських у села – проходу нема. Ще й командують, нiби знають, як на землi жити. А картоплi не садять – квiти, хай би iм грець! Сплять до восьмоi, наче роботи немае, електрику не економлять – що не дачник, то свердловина, насос електричний, i дудлять ту воду iз землi на дурнi квiти, наче дощу iм замало…

Плюнув пiд ноги – усi вони однаковi. На Улянин двiр зиркнув: махае сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетцi зиркнув i повернув до Уляниноi хати.

– Давай уже… Пiдмогну.

– Та й сама в силi.

– Бачу, яка сильна. Онде аж свiтишся, така сильна.

Сокирку перехопив зручнiше – лясь по дровиняцi.

– І шо то ви, городськi, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.

– Та й ваших у мiстах не бракуе, – Уляна йому. На лаву бiля дровника присiла, пiт iз чола рукавичкою – втомилася, хай Бог милуе.

– Нашi там пашуть, як проклятi. А вашi тут чужi.

– Та й вашi в мiстах чужi.

– А шо до дурного звикати? Заробили – й додому, – Реп’ях iй.

– Аби на селi була робота, я б з радiстю.

– Коровам хвости крутила б? А манiкюру не шкода?

– Нема в мене манiкюру, – так гiрко вiдказала Уляна, у Реп’яха аж совiсть прокинулася: i нащо жiнку дурницями сiпае?

– Ти тее… Чому тут живеш? – спитав сумирно.

– З роботи звiльнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свiчки роблю. Для однiеi художньоi крамнички в Киевi. Вистачае.

Реп’ях напружився, знiтився чогось, запитав нiби байдуже:

– А сiм’я?.. Щось ти на стару дiвку не скидаешся.

– З чоловiком давно розлучилася, а син… Звiдси й до сина ближче. Навiдуюся до нього.

– Навчаеться? У Сумах чи в Чернiговi?

– …У Чернiговi. – З лави пiдвелася. – Ти зачекай, Петре… – мовила лагiдно. – Вiддячити тобi хочу.

Реп’ях стояв посеред двору iз сокирою, як той дурний, серце краялося: ох i худенька та Ул

Страница 17

на, аж прозора. Чи то мiсто з них усiх соки висмоктуе? Чи бiда? Пригорнути, наче дитину, по спинi погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очi сухi, серце у сльозах. І чого ж ви всi городськi такi сумнi й винуватi? Як ото пройдисвiти в церквi: як радiсть, то й не згадають про Бога, а як бiда – схаменуться, припхаються, святi лики очима iдять, допомоги просять. Чом вас бiда в села виштовхуе? Бо на землi не пропадеш? То й радiли б…

– Оце тобi. На радiсть. – Уляна простягнула Реп’яховi вигадливу бузково-рожеву свiчку, схожу на античну колону з рiзьбленням. – Дякую, що допомiг.

– А ти тiльки гукни… – Здоровань знiчуеться, як хлоп’я, клiпае повiками. І що то е?! Чому не йдеться з двору?

– Нi, Петре… Не ходи, – Уляна читае його думки. – Нащо людям на язики брехню класти?

– Ну… Тобi виднiше, – геть губиться чоловiк. Пхае свiчку у внутрiшню кишеню куртки, брьохае з двору. Й оптимiстично мiркуе, що сьогоднi точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися вiд Томиного дотику нiчого, iнструмент до бою готовий. Час…

Та пiзно увечерi, коли надзвичайно ласкава Тома – гаряча-розчервонiла пiсля ванни – нiби ненавмисно забула застiбнути халат i так пройшлася повз чоловiка лебiдкою, Реп’ях раптом засумував, очi долу.

– Томо… Із тебе б двi худi жiнки вийшли, – ляпнув нi сiло нi впало.

– І де ти iх вгледiв? Не на Лупиному хуторi? – ледь стримуючи гнiв, спитала Тома.

– А треба ж було перевiрити, як та дiвчина в материнiй хатi хазяйнуе. Бо ще замерзла б там… Чи угорiла б, примiром… А менi потiм – вiдповiдай. І стрес в органiзмi…

– І як? Перевiрив?

– Та жива… – Петро дiстав iз кишенi бузково-рожеву свiчку, простягнув дружинi. – Подарунок тобi купив… Для радостi.

– І як менi з нею радiти? Обiйняти чи що?! – психонула Тома. Закинула свiчку свiт за очi, завалилася на диван. – Свiтло вимкни! – гаркнула.

Згасла люстра, чоловiк подався на кухню бiля вiкна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на ii розкiшне тiло не зреагував – значить, важкий ступiнь клiмаксу його виiдае.

– Нiчого… – прошепотiла хоробро. – Впораюся…



Тiльки третього дня на Лупиному хуторi Майка остаточно усвiдомила, наскiльки круто змiнила свое життя. Довга дорога лишила сил, милосерднi походеньки мiсцевих вiдволiкли й обеззброiли, iстерична близькiсть iз незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу i так ясно окреслила тоскну Майчину самотнiсть, що й за добу пiсля забави отямитися не могла. Усю нiч очей не зiмкнула, вiрила – ось-ось хлопець повернеться. Постукае у вiкно, скаже щось дурне, непотрiбне, таз знайде, нагрiе води…

– Знову захоче мене! – навiювала собi затято. Косувала в темне вiкно – нiкого?.. Хоч би нiч скорше вмерла.

Разом зi свiтанком у мiзках викристалiзувалася очевидна безжальна яснiсть. Чотири стiни посеред лiсу, пiч хлипка, люди неподалiк, та як хвiртку зачинити й вiкна занавiсити – нiхто й не поткнеться дiзнаватися, чи б’еться ще тут серце. І кульгавий не повернеться… День минув, другий, а вiн не йде.

– А до бiса! Нiкого не хочу бачити! – Низ живота скрутило вiд болю. Витягла з рюкзака целофановий пакет iз пiгулками, потяглася до «Но-шпи»… Нi! «Кетанов»! Двi! І лягти…

Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала – годуй! Потiм сама iсти схотiла – обмотала поперек побитою мiллю вовняною хустиною, що нею навiть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю – набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, нiби iжа мала вбити бiль. Та бiль не вщухав. Перед очi – вирок, зрада, мотузка хитаеться-манить, i так хочеться…

– Нi… Не зараз! – трусилася на тапчанi вiд жахiв, товкла собi. – Свiтанок, молоко… Оленi вийдуть iз лiсу, ружi розцвiтуть… Лелеки, трясця матерi, прилетять… Скоро… Я… дочекаюся.

За пiвгодини пiгулки почали дiяти – Майка роздяглася до футболки i вперше за три днi нового життя уважно обстежила власну хату. Хiба були коли-небудь у неi такi хороми? Виросла у десятиметровiй кiмнатцi батькiвськоi хрущовки в Генiчеську, потiм до столичного гуртожитку перебралася: усiеi розкошi – койкомiсце. А тут – цiлий свiт…

Захопилася, потягла ноги по кiмнатках. Одна маленька цiлком пiд кухню пiдходить, у другiй малiй можна душ iз туалетом облаштувати, велику кiмнату з пiччю видраiти до блиску, меблi порозставляти. І нащо поштарцi вiддала купу краму?

Вмостилася на скриню – гарна скриня. Замiсть шафи зiйде, та й сидiти на нiй прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нiчого. Онде подушки й ковдри попросихали, пiдстелить, укриеться… Стiл крутий. Мов iз казки про Машу й ведмедiв. Лава твердонога, а стiлець хлипкий.

– Моя барлога… – розтривожилася, затялася, ганчiрку знайшла, почала пил збирати. – Нiхто сюди не поткнеться!

А людям де Майчинi думки знати? Реп’ях припхався, потiм бородань Санджив зазирнув.

– Можна?

– Нi!

Санджив усмiхнувся:

– Я мило зварив… Натуральне мило з м’ятою. Вiзьми.

– Милом заробляеш?

– Нi, я айтiшник.

– Не бреши. Тут електрики нема. – Майка раптом вiдчула несподiвану дику волю. Рвалася назовнi, змiтала умовностi… Над

Страница 18

о багато слiв! Хай краще забираеться!

– У мене генератор.

– То й повертайся до свого генератора.

Санджив не образився. Усмiхався в бороду. Поклав духмяне мило на стiл.

– Радiсного тобi дня, Ілюзiе.

Майка зачинила за Сандживом дверi на засув, заходилася далi красу наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же вiн солодкий i фальшивий, цей Санджив! Та хто повiрить, що вiн тут iз доброi волi? Хто тут узагалi може опинитися з доброi волi?! Шифруеться пiд Ісусика, екопоселенець хрiновий! А сам, певно, трахнути Майку хотiв… айтiшник… Кому вiн локшину на вуха вiшае?!

Витерла одне пiдвiконня, друге. На третьому – шпатель… Як перемкнуло – стоiть i дивиться. Аж раптом за вiкном крук на все горло: «Кру!..» Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетiла у двiр.

– Капулетцi! Третя хата. За вербами. Ворота коричневi…

До огорожi добiгла, на крука кишнула – сидiв, iв Майку чорним оком.

– Іди геть!

Крук пiднявся на крилах, перелетiв на метр, всiвся на грушевiй гiлцi, так i дивився на дiвчину. Зупинилася – бiгом назад до хати. З рюкзака геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду…

– Подохнете вiд заздростi! – невiдь кому.

Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червонi, сiрi очi пiдведенi, брови – стрiлами. Шапку не вдягла. Вуха вiдморозила, зате волосся розвiваеться. Кульгавий побачить – вмре! Спершу швидко до Капулетцiв iшла та все простiр очима промацувала: гайок, потiчок, а там уже й село.

Хиткий мiсток подолала – зупинилася. Не йдуть ноги – уся хоробрiсть на Лупиному хуторi лишилася. Може, дарма пхаеться? Вона ж нiчого про хлопця не знае. А як жонатий? Ще й дiтки по двору бiгають? Стуконе в коричневi ворота, iй вiдчинить товста неохайна жiнка в засмальцьованому халатi: «Толя? Нема чоловiка вдома. А тобi чого?!» Чому вирiшила, що в кульгавого дружина – неодмiнно товста нечепура? Згадала сильнi хлопцевi руки. Збудилася: вiн… умiе! І болю не було…

Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути… Нема в нього нiкого: анi предкiв, анi дружини, дiтей!

Оминула облуплений капулетцiвський клуб, пiшла заснiженою вулицею: а немале село цi Капулетцi – хат тридцять назбираеться, тiльки розхристане якесь, розкидане. При асфальтiвцi ще хати в ряд, а вiд асфальтiвки вглиб домiвки, як гарбузи на городi, у довiльному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, нiби геть нема люду.

Тiльки подумала – уздрiла дебелу жiночку: пухову куртку розстiбнула, нiби лiто iй, з-пiд куртки довга тунiка iз блистками, гамашi вовнянi, на ногах уги чудернацькi. Вийшла зi звичайноi хати, замок на дверi вiшае.

– Добридень, – Майка iй. – А де тут магазин?

– Я – магазин! – Тома око примружила. – Купити щось хочеш? То я вiдiмкну.

Майка намацала в кишенi гаманець.

– У вас порошок пральний е?

– І мило господарське. – Тома оперативно замок зняла, дверi розчахнула.

– А шоколад? – Майка услiд за Томою ввiйшла до невеличкого похмурого магазинчика, де вперемiш – консерви, чоботи, ножицi…

– У мене тiльки манни небесноi немае, – похвалилася Тома. – Чого бажаеш?

– Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки е? І виделки?

– Нiж туристський розкладний е. Один лишився. Там тобi i нiж, i ложка, i виделка, i штопор, i навiть пилка мiнiатюрна. Вiсiмдесят гривень. Береш?..

За двi пачки «Гали», п’ять плиток чорного шоколаду, кiло вiвсяного печива i диво-нiж Майка виклала сто п’ятдесят двi гривнi. Засмутилася.

– Нацiнка у вас тут чи що?

Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом.

– А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному хуторi купила?

– Та сама. А що? Не подобаюся?

– Чоловiк казав – дитина зовсiм, а ти така…

– Яка?

– Розмальована, мов на блядки зiбралася, – спокiйно вiдказала Тома.

Майка почервонiла до скронь, дихалку забило.

– Та що ви про мене знаете… – прошепотiла розгублено.

– А що менi про тебе знати треба? – в’iдливо вiдповiла Тома. – У мене очi е!

Майка задихнулася, заклiпала – земля з-пiд нiг.

– Протри своi очi! – кинула нахабно. – Корова!

Вискочила з магазинчика – у животi пече. Де вже тi коричневi ворота попiд вербами шукати. Брьохала на Лупин хутiр, сльозами вмивалася. І всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майцi набагато довшим. Ех… Були б пальцi не попеченими, кулькова ручка, чистий блокнот, записала б: «Друга спроба законтачити з аборигенами закiнчилася провалом. І кульгавого не знайшла».

Як мiсток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бiк Капулетцiв, щосили жбурнула в кущi бiля потiчка файний iталiйський шпатель iз жовтою гумовою ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що нiхто не бачив, як вона з тим кульгавим…



Майка повернулася з магазину Реп’яховоi Томи й прокляла одразу два населенi пункти – Капулетцi й Лупин хутiр.

Якби гнiвнi слова в той же час влетiли Боговi у вуха, то за дванадцять кiлометрiв вiд великого села Добрики, де е сiльрада, школа, пошта, автостанцiя, перукарня, нотарiус Лариса Вiкторiвна, коноплi на городах i навiть нелегальнi гральнi автомати в забiгайлiвцi

Страница 19

а базаром, замiсть двох теплих осередкiв людськоi цивiлiзацii розстелилися б неоранi луки посеред лiсiв, i тiльки одна сiра хатка стирчала б пiд старими грушами, викликаючи захоплене здивування заблукалих мандрiвникiв: тут е люди?

Люди всюди, всюди люди. Розбурхана Майка драiла пiдлогу, товкла собi: «А пофiг!» Усередину ii свiту – чотири стiни – кордон! – нiхто не поткнеться. Навiть добра Уляна…

Випрала старий тюль, що знайшла його у скринi, мокрим – на вiкна. І висохне, i розрiвняеться. Роззирнулася… Кiмнатка дякувала, що iй спинку почухали, блищала-посмiхалася.

– А круто…

Порозкладала на полицi продукти, що iх поштарка Галя приперла, поряд власнi покупки – iжi вдосталь. Спати е де. Тiльки впасти намiрилася, бо втомилася й пiгулки вже не дiяли, на грубку зиркнула.

– Дiдько! – Останнi дрова спалила. А далi що?

Вискочила на ганок… Хiба взяти iржаву сокиру, спробувати вiдрубати хоча б декiлька гiлок вiд найближчоi сосни?

– Гiлка гiлку не рубатиме…

Обiйшла хату, увiп’ялася поглядом у похилену огорожу господарського двору з кiлькома сараями й загородками. На вiстрi вiдiрваноi дошки сидiв чорнющий, аж синiй крук. Дивився на Майку блискучим оком, не лякався.

– Що?! – кинула круковi, вiдiрвала вiд огорожi прогнилу дошку. – Менi свиней не розводити!

Крук вiдлетiв на метр, вмостився на даху сарая, спостерiгав.

– Кльово тобi… Не мерзнеш! – позаздрила Майка круковi. Повалила огорожу, вiдривала дошки, звалювала на купу в маленькiй кiмнатцi навпроти вхiдних дверей.

Уляна до хвiртки пiдiйшла:

– Дитино! Помогти?

– Впораюся!

Поважний Троянов не втримався, гукнув вiд колодязя:

– Як справи, юна панi?

– Нормально.

Санджив – нахабнiший. Вскочив на подвiр’я. У дошку вчепився, смикнув.

– Разом веселiше, правда?

– Іди в дупу, – буркнула Майка. – Я з тобою не спатиму.

– Не переймайся дурницями, – вiдповiв. – Менi подобаеться…

– Що?

– Що ти палиш старi дошки, а не рубаеш дерева.

– Просто в мене нема сил рубати дерева.

– Прости iх… – сказав Санджив.

– Кого?

– Усiх, на кого гнiваешся. Гнiв випивае твоi сили.

– Хiба погано? Не рубаю дерева…

– А себе?

– Іди геть!

Санджив посунув до хвiртки, усмiхався беззбройно:

– Заходь до мене.

– Нащо?

– Подивишся, як я живу.

– І не сподiвайся! Не трахнеш!

– Ти – жахлива Ілюзiя… – мовив Санджив наостанок.

Майка доповзае до грубки – Господи, та скiльки ж уже можна бiгати туди-сюди! Пхае в пельку ненажерi холоднi дошки, безсило валиться на тапчан: «Тепер даси полежати, Лупин хутiр?!» Замiсть вiдповiдi – гострий бiль унизу живота. Майка сповзае з тапчана, вилущуе з упаковки двi пiгулки, та запити нiчим: вода скiнчилася.

Як жбурнула порожне вiдро – мишi поховалися. А щоби ти провалився увесь, клятий Лупин хутiр! Сльози стерла, вуста зцiпила:

– Тiльки по воду… А потiм… Аж до ранку вiдпочиватиму.

Вiдро в зуби – до колодязя. Рукавички забула, попеченi пальцi вiдморозила, та зi здобиччю. Повне вiдро до хати дотягла i так собою загордилася, аж у головi промайнула дурна думка: нагрiти води, обмитися, бо потом тхне… Пiгулки запила, як впала на тапчан – разом iз думками вiдрубалась. Тiльки бiла свiча в iржавiй консервнiй банцi трiпотiла-тривожилася: задурно хату освiтлюю, спить дiвча.

Коли зимовi присмерки з’iли день, не дали розгулятися вечору-сiроманцю – уже й нiч, вiд березового гайочка до Майчиноi хати обережно наблизився худорлявий кульгавий хлопець у куртцi, схожiй на матроський бушлат. Тихо перелiз через паркан, наштрикнувся на розiбрану огорожу господарського двору, зупинився, дряпнув неголену щоку: «Оце так…» Пiдiйшов до вiконця, зазирнув – свiча догорала-блимала, освiтлювала прибрану кiмнатку. На тапчанi бiля грубки солодко спала дiвчина – трохи розтулила вуста, розкинула руки.

Хлопець роззирнувся: нiкого поблизу нема? Уже хотiв було стукнути у вiконце, та свiча раптом смикнулася i згасла. Темiнь.

Кульгавий збентежився, вiдсахнувся. Завмер на хвильку, тихо посунув до хвiртки по глибокому снiгу. Зупинився. Повернувся до розiбраноi огорожi. Вiдiрвав широку мiцну дошку, заходився вiдкидати нею снiг, утворюючи широку дорiжку вiд ганку до хвiртки.

Коли наступного ранку Уляна, Троянов i Санджив зустрiлися бiля колодязя, Валерiй Михайлович кивнув у бiк розчищеного Майчиного двору, мовив приголомшено:

– Не слабодуха, iй-богу. Навiть снiг навколо хати розчистила. А з виду надто тендiтна.

– То iлюзiя, – усмiхнувся Санджив.

– Не турбуй ii, Сашку, – попросила Уляна. – Недарма в наш глухий кут забилася. Їй наодинцi iз собою побути необхiдно. Менi так здаеться.

– То iлюзiя, – повторив Санджив.



Майка прокинулася вiд холоду. Кинулася до грубки: так i е – вмерла. Морозяка в хатi – пара з рота. Вскочила в холодний пуховичок, намiрилася скорiш до Уляни бiгти: хай би допомогла розпалити. А серце кривиться: «Та якого?!»

Присiла бiля грубки. Згадала, як кульгавий викладав на пожмаканiй газетi решiтку з тонких паличок.

– Ти вже не виламуйся, жери… – Пхала в пащу з межигi

Страница 20

ки спочатку папiр з цурпалками, потiм зламанi дошки. Грубка вiдтаяла, потеплiшала.

Майка повеселiшала. Поставила на чавуннi кiльця каструлю, подаровану Уляною, налила води. Буде чай! Закружляла по кiмнатцi. «І стiл мiй, i тапчан мiй, i стiни моi – будь що можу тут виробляти. Будь що!»

Пуховичок скинула…

– It’s been a long time since I came around… – заскавучала ледi Гагою, пожвавiшала, голоснiше: – О! Так! Минуло немало часу вiдтодi, як я прийшла! До тебе… поганський ти, Лупин хуторе!

Пальчиками по стiльницi ритм – так-так…

– Been a long time but I’m back in town. And this time I’m not leaving without you… – Закружляла кiмнатою. – Немало часу, та я… – Зупинилася, усмiхнулася тоскно. – Повернулася в мiсто. Цього разу… не пiду без тебе?..

Похнюпилася, залiзла на тапчан, вкрилася з головою…

– Та я… – заспiвала пiд ковдрою. – Та я не повернуся в мiсто… Цього разу… обiйдуся без тебе… – замовкла, попливла в спогади. Якби окрiп не забулькав у каструлi, розревлася б.

Вилiзла з-пiд ковдри, заварила чай в алюмiнiевiй кружцi, дiстала вiвсяного печива й шоколад – файний снiданок. Чи вже обiд? Тiльки печиво до рота – нiби спостерiгае хтось. У вiкно зиркнула – на уламку огорожi крук чорнющий. Майка заприсяглася б – той самий, що вчора спостерiгав, як вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.

– Ну, добре…

Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ганок i очам не повiрила – геть увесь двiр вiд снiгу розчищений, навколо хати дорiжка в’еться, i до хвiртки тепер вiльно пройти можна.

– Це… ти? – спитала Майка крука.

– Йа-а-а-а… – здалося, крикнув крук. Так i сидiв на уламку огорожi, нi з мiсця.

– Ну… то заслужив! – Майка кинула печиво в снiг бiля огорожi.

Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко пiдхопив гостинець, примостився з ним на грушевiй гiлцi.

– А ти розумний… – Майка спостерiгала за круком, та то не сподобалося птаховi. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобi, полетiв десь подалi вiд дiвчини.

Майка посунула дорiжкою до хвiртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвiр’i? Коли? Чому не чула? Спала?..» Значить, хтось, як той злодюжка в темрявi, прослизнув у ii обiйстя i тут собi…

– Санджив! – психонула. Хто ж iще?! Ну… Добре! Начувайся!

Вийшла на вуличку – анi душi. Сонце свiтить, снiг хвилями, сосни роздiловою лiнiею мiж небесами й землею. Повiтря – пий! Краса… Оминула живi хати, колодязь, жовту хату покинуту – попереду лiс стiною. Цiкаво, оленiв тут побачити можна чи то тiльки Майчинi дурнi марення?

Пiшла в лiс. Сухi гiлки пiд ногами – хрусь-хрусь, бiлки помаранчевими цятками – аж в очах мерехтить. Незнайомi птахи стривожилися, попiдхоплювалися, залопотiли…

– А оленiв… щось не видно. – Сунула лiсом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.

Посеред дерев удалинi промайнула темна тiнь.

– Ой, мамо… – Як дременула з лiсу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дiйсно оленi?..

Добiгла до хутора, аж зопрiла. І хоч од скороi ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пiгулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думае! Дарма вiн отак до неi пiдкочуе! Майку тим не купити!

– Привiт! Проходь… – Бородань вiдчинив, перш нiж Майка пiдняла руку, аби стукнути у дверi.

Стояв на порозi в самiй тiльки футболцi i драних джинсах. З-за спини хазяiна гостю роздивлявся величезний чудернацький кiт, схожий на невелику рись, – сидiв на вiшаку для одяга, iв Майку холодним жовтим оком.

Перелякалася, вiдступила на крок.

– Не дiждешся! – кинула зухвало. – Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!

– Тобi дуже не вистачае сексу, – сказав Санджив.

– Менi?! – здивувалася Майка.

– Безперечно.

– Здурiв?! Це ти нiяк не вигадаеш, як мене звабити.

– Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергiю в енергiю творення?

– Нащо?

– Щоби творити. У тому сенс життя, – усмiхнувся. – Та проходь, прошу.

– А тварюка твоя… на мене не кинеться? – Майка переступила порiг, насторожено зиркнула на сiро-коричневе плямисте чудовисько.

…Барлога Санджива скидалася на тепле лiто – у великих пластикових горщиках при стiнi зеленiли знайомi й чужi Майцi трави, наповнювали простiр пахощами. По пiдлозi циновки розкиданi, подушки в помаранчевих наволоках. Бiля гарячоi печi полиця зi скляними банками – рис, сухi трави, знову рис… Пiд вiкном низький дерев’яний столик, на ньому ноутбук вiдкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айтi?

– Сенс треба шукати, коли е життя, – сказала Майка спустошено й тiльки тепер помiтила – бородань босий.

Знiтилася, скинула чобiтки, пiшла по циновцi босонiж.

– На пiдлозi спиш?

– І обiдаю, i медитую. І взагалi…

– Схиблений на екологii?

– Свiт не змiнити. Тiльки себе… – Санджив усiвся на циновку, схрестив ноги.

– Я б посперечалася з тобою… Щодо потреби змiнюватися. – Майка притулилася спиною до теплоi печi, зi страхом роздивлялася чудернацького величезного кота – пiдiйшов до пластикового горщика, смикав зелену тр

Страница 21

вичку, жував кумедно.

– То спробуй, – почула голос Санджива.

– Нащо наступати на однi й тi самi граблi?.. Ти признайся вже: хотiв мене?

– А ти?

– От! Я знала! – Майка скинула пуховичок, всiлала на циновку навпроти Санджива. Дивилася на нього зухвало.

– Ти чудна Ілюзiя! Я починаю пiдозрювати, що ти сама мрiеш звабити мене.

– І що? Голий номер?

– Чому ж… Колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народжуеться квiтка… Любов… Тiльки тодi…

– Здурiти! Це теж iз манiфесту екопоселенцiв?

– Ну, вибач, – Санджив усмiхаеться беззбройно, тягнеться до кота, пiдхоплюе немалу тушку, – бiльше десяти кiлограмiв, певно, затягне, – гладить по спинi. – Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобi байдужi?..

– Тут – нормальне життя?! Ти здурiв? Тут – яма!

Санджив заперечливо хитае головою.

– Ти усвiдомиш iстину пiзнiше. Якщо не втечеш до того.

– Не втечу… Я сюди вiд усiх втекла, – спустошено вiдказуе Майка,

У теплiй кiмнатцi зависае тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кiт вивiльняеться iз Сандживових обiймiв, навертае навколо дiвчини кола. Майка простягае до нього руку…

– Нi! – Санджив пiдхоплюеться, кидаеться до кота.

Та тварина спритнiша. Вчiпляеться в Майчину долоню зубами й кiгтями, змикае щелепи. Майка кричить, намагаеться вiдiрвати кота – марно.

Санджив хапае кота за шкiрку, лупить по спинi.

– Хаусе! Вiдпусти! Чуеш?! Хаусе – нi! – Вiдривае кота вiд скривавленоi Майчиноi руки.

…За десять хвилин пiсля термiновоi обробки рани перекисом водню i йодом iз перебинтованою долонею Майка сидить на циновцi, iз ненавистю дивиться на чудовисько: стоiть собi бiля горщика, траву хрумае, нiби геть нiчого не сталося.

– Твою тварюку звати Хаус?

– Так… Очеретяний дикий кiт. Вибач… Забув попередити: нiкому не дозволяе до себе доторкатися.

– Ти ж його тiльки-но тискав.

– Менi дозволяе. Бо добро пам’ятае. Тiльки тому… Дуже розумний.

– Та невже? Чого ж вiн не розумiе, що я йому нiчого поганого не зробила?! – Майка пiдводиться з циновки, ноги потерпли. – У мене там грубка, певно, знову згасла…

– Допомогти?

– Дай краще щось почитати.

– Тут жiночих романiв немае. Технiчна лiтература, поезiя, психологiя…

– О, нi! Не треба. – неушкодженою рукою Майка показуе Хаусу фак, iде до дверей.

– Зачекай! Лiхтар вiзьми. – Санджив суне слiдом, усмiхаеться винувато.

– Нащо?

– Бо не годиться в Уляни свiчi брати. То ii хлiб. А в мене кiлька лiхтарiв. На акумуляторах. Пiдзарядив – знову горить. Бери!

– Дякую. Тiльки не набивайся ти менi бiльше в помiчники! Домовилися?

– Добре, – погоджуеться Санджив. – Ти й сама вiдмiнно справляешся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двiр розчистила… Ми вранцi побачили – здивувалися.

Майка поверталася до сiроi хатки, притискала до боку великий лiхтар iз металевим гачком, за який його можна пiдвiсити до стелi, одного второпати не могла: хто ж iй двiр вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотiла була зазирнути одразу й спитати, та бiль у животi потяг до пiгулок.

– Уляна, а хто ж iще! – вирiшила.



Реп’яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанцii в Добриках. Їхала в Киiв по товар, вбралася файно – уги зi стразами, пуховик iз норковою оторочкою на каптурi, модна шапка з фетровими квiтами. Царiвна! Грошi в лiфчику, порожнi торби в шкiряну червону сумку з камiнцями склала. Добре, що водiй на Тому азартним оком кидае й не проти змiнити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку пiдiбрати капулетцiвську бiзнесменшу з повними сумками бiля Троещинського ринку, а потiм уже на Чернiгiвську трасу вивертати.

– Справи в Киевi чи скучила за столицею? – спитала Уляну похмуро, бо чого його радiти, коли потенцiйний покупець туди пнеться, де магазинiв – як очок на старiй картоплi навеснi. Накупить усього до бiса – мiсяць до Томи не зазирне.

– Справи…

Уляна поставила на землю двi важкi торби – маршрут проторований i незмiнний: стрiмголов у Киiв до крамнички на Житомирськiй, де розкупаються Улянинi вигадливi свiчки, забрати грошi за проданi, залишити новi й одразу мчати на автостанцiю бiля «Даринку», щоби встигнути вскочити в автобус на Прилуки. До синочка. Тiльки пiсля Прилук – на Лупин хутiр.

– Як нова сусiдка? – кинула Тома байдуже, згадуючи нахабне розмальоване дiвчисько.

– Красива… – тепло всмiхнулася Уляна.

Тома вухам не повiрила. Красива? Чи Тома ослiпла?! Невже ще комусь те худе незграбне сподобатися може? Чи не Петровi часом?.. А вона тiльки розслабилася. Напередоднi Реп’ях врештi виконав чоловiчий обов’язок, винувато курив на кухнi, навiть принiс жiнцi чаю в постiль i пообiцяв полагодити дах на дровнику, щоби зекономити i не ставити могорич Гороху. Тома перехрестилася: е надiя. Навiть передумала купувати «Вiагру» в Киевi, а вже цiлих п’ятсот гривень на те дiло вiдклала…

– Не приживеться вона в нас, – вiдказала Улянi в’iдливо.

– Чому?

– Солодке життя надто любить, – згадала п’ять плиток шоколаду, проданих Майцi. – Проститутка якась…

– Дарма ви так, Там

Страница 22

ро, – засмутилася Уляна, i скiльки потiм тряслася в автобусi поряд iз Томою, усе до вiкна вiдверталася, наче Тома ii щойно в багнюцi виваляла й тепер везла чесним людям на суд.

«Недарма… Ой, недарма!» – думала собi Тома. І хоч бiзнес ii процвiтав на трьох китах, – горiлка, цукор, пральнi засоби, – накупила на Троещинському ринку дешевого одягу для капулетцiвського магазинчика, залишила торби в знайомого азербайджанця, що вiн китайськими махровими рушниками торгував i за п’ятдесят гривень погоджувався чужий крам зберiгати. Линдала торговельними рядами без натхнення, обнову собi шукала, а в душу – сумнiви, як тi щури в нiчийний сир: «Ой, недарма…» Невже чоловiк на те худе негодяще око поклав? Невже конспiруеться й тiльки заради того вчора на Тому так навалився – думала, задушить, трясця матерi. І чай заколотив не так, як завжди. І супиться iнакше. І свiчку товсту, мов дровиняка, що Тома ii жбурнула свiт за очi, знайшов, на стiл поставив. «Красиво ж…» «Та хай уже стоiть», – подумки психонула Тома, а чоловiковi усмiхнулася весело: аж всратися, так красиво!

Зупинилася бiля ятки з халатами, нiчними сорочками, гамашами-гетрами.

– Халатики, тепле спiдне… Розпродаж! – зацокотiла дебела молодуха. – Чого бажаете? Може, пеньюарчик? Дивiться, який звабливий! Мужчина голову втратить…

Тома спробувала уявити: Петро входить до хати… А вона, як у тiм кiно, на диванi виляглася, бретелька прозороi нiчноi сорочини на плече сповзла, цицька вивалилася…

– Нi, – перекреслила план як малоефективний: не проканае…

– А може, лосинчики? Термо! Фабричний Китай! Бiльше нiде таких не знайдете, – продавчиня все не бажала вiдпускати здобич.

Тома ковзнула оком по пiстрявому китайському рiзнобарв’ю.

– У вас труси блядськi е? – спитала задумливо.

– На вас? – не розгубилася молодуха. – Знайдуться! – заходилася в целофановому мiшку ритися.

Висмикнула яскравi червонi стринги, приклала до Томи, розтягла труси руками, аж трiснули, демонструючи: влiзеш, бабо, не май сумнiву!

– Ану, дайте… Роздивлюся…

– А що на них дивитися? Їх носити треба! Це ж сексi! У мене вся Окружна скупляеться. Я сама такi не знiмаю. Чоловiк божеволiе…

Тома крутила в руках трикотажнi смужечки, зшитi трикутником.

– Якiсь вони… не такi!

– Давайте вибирати! У мене i з мереживом е, i зi стразами, i з вишивкою, i такi прикольнi з принтами…

– Ну, покажiть… – здалася Тома.

Хвилин двадцять перебирала стринги та зупинилася на тих, що впали в око з першоi хвилини: малиновi з чорним мереживом i густо-синi з прозорими камiнцями на дупi, що iх вигадливий китайський швець виклав у формi жiночих вуст.

– Супер! Я собi теж такi лишила, – цокотiла молодуха, вiдраховуючи Томi решту. – У мужикiв… щелепи вiдпадають.

Коли пiзно ввечерi Петро Реп’ях врештi вилiз iз майстернi позаду хати, де у всяку вiльну хвилину iз самовiдданою любов’ю реанiмував раритетну «Волгу ГАЗ-21» з блискучим оленем на капотi, Тома вже повернулася.

– Том… А чого ж не зателефонувала? – Петро перечепився через торби в коридорi. – Я б тебе зустрiв. У Добриках…

– А вiдволiкати тебе не схотiла, – почув жiнчин голос зi спальнi, де подружжя не спало вiдтодi, як донька подалася на навчання до Чернiгова й ховатися стало непотрiбно. Засинали не на широкому двоспальному лiжку – на диванi у вiтальнi перед «Самсунгом».

– Так тее… Том! Ти де?! Як з’iздила? Вечерятимемо чи як?..

Петро пiшов на голос, зазирнув до спальнi й остовпiв: на лiжку, вкритому синтетичним покривалом зi смугастими тиграми, лежала гола Тома. У пузо врiзалася тонка малинова смужка з чорним мереживом. Вiд пупка вниз, помiж ноги, опускалася ще тонша малинова стрiчечка…

– Томо… Тебе обiкрали? – спитав приголомшено.



Дивна рiч: попри безпораднiсть, самотнiсть, спустошенiсть i хронiчний бiль у животi, Майка почувалася захищеною. Дерев’яний теплий дiм дихав разом iз господинею, вiдкривав своi секрети, щедро дякував за те, що знову тут оселилася жива душа. Наче й сам мiг дихати тiльки водночас iз людиною.

Майка захопилася. Надвiр вийде, на хатку гляне: сiра? Та нi, бiла, чудова! Навкруги роззирнеться – вiтатися з усiм пiдряд хочеться. І грушам кинути «привiт». І заснiженiй вуличцi, i соснам, i бiлкам, i чорнющому круковi, що вiн усе спостерiгае за дiвчиною. І лiсовi, лукам.

Навела красу у великiй кiмнатцi з пiччю, iконами й тапчаном, врештi наважилася в малих мотлох розiбрати. А там краму, до того нiколи небаченого… Наче занесло Майку в краезнавчi розвiдки. Посуд знайшла – на пiвсела вистачить: миски, горщики, ложки дерев’янi й алюмiнiевi, три кухлi глазурованi – з одного питиме, у другий квiти навеснi поставить, а третiй…

– На запас!

У кутку на дiжу величезну наштовхнулася.

– Кльово… У нiй же купатися можна!

То так, дiвко. Тiльки б ii спочатку з мiсця зрушити, надвiр викотити, вимити зсередини… Спробувала штовхонути дiжу. Куди там…

– А повеснi… Санджива попрошу… Щоби допомiг.

Пiшла далi нишпорити: лопати, граблi, саморобнi килимки плетенi – злежалися, задубiли, та не погнили,

Страница 23

не попсувалися. Скриня мала – у нiй нитки з голками. Ох, бачила б поштарка Галя! Зiйшла б заздрiстю.

– А я ж iще на горище не лазила!

Знайшла драбину в сараi господарського двору, поперла до невеличких дверцят у торцi даху. На абордаж! Зламати печатку недоторканостi таемничого горища, звiдки вночi до Майки долинае тихий моторошний шурхiт, нiби хтось пазурами дiрку в стелi вишкрiбае, а Майка на те – киш-киш! – i витрiщаеться потiм на глуху стелю до ранку, нiби вiд того страхiв меншае.

– Шкури лисячi… – усмiхнулася. Гайнула до хати Сандживiв лiхтар узяти, щоби роздивитися на темному горищi все як слiд.

Вискочила з лiхтарем – бiля ганку кульгавий стоiть. Волосся – солома. Куртка – матроський бушлат, комiр пiдняв – тiльки очi з-пiд нього.

Заклякла, знiтилася лише на мить.

– Я тут помираю без тебе! – раптом вигукнула гнiвно. – А ти…

Кульгавий насупився збентежено – геть не розумiв, чого хоче вiд нього дивна дiвчина. Плечима знизав.

– Що?! По шпатель прийшов? А нема!

– А де?! – вiдкрив врештi рота.

– Викинула! Пiди пошукай!

– Пiч подивлюся… – буркнув. – Потiм пошукаю.

І суне до хати. Майка почервонiла, гонор по щоцi – лясь!

– Хiба я тебе кликала?!

Кульгавий зупинився бiля дверей.

– Тиждень минув, пiч висохла. Спробую розпалити.

– Сама впораюся!

– Як знаеш. – Очi вiдвiв, пiшов до хвiртки.

Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки.

– Стiй! – вигукнула. – Добре! Подивися…

Принюхалася: п’яний? Нiби нi…

– Тiльки менi платити нiчим! – кинула зухвало.

– Та добре… – вiдказав Горох.

Драбина так i лишилася надворi.

У теплiй хатi кульгавий генiй скинув бушлат, заходився пiч перевiряти. Майка залiзла на тапчан iз ногами, спостерiгала за хлопцем, роздивлялася тихцем: при днi лице Толi Гороха видавалося засмаглим, не сiрим, вiдтiняло солом’янi патли. Гострий нiс iз горбинкою – наче бився й дiстав по носу. Скули стирчать. Злий? Хiба?.. На Оуена Вiлсона у фiльмi «Вiн, я i його друзi» схожий: на зрiст такий же. На молодого худого Оуена Вiлсона.

Збентежилася: серце гупае, нитка-судинка на скронi пульсуе – ну, що зробити… щоби пихи не втратити, а вiн залишився?.. Так, нiби сам захотiв, бо цей йолоп… не хоче. Майцi начхати… Може хоч зараз знову нахабно кинути: «Хочу тебе!» Та хтось прискiпливий-горделивий усерединi супиться: «Ганьба…» Аби сподобалася, кульгавий би щоночi повертався! А вiн за тиждень… пiч завiтав перевiрити. Не сподобалася?..

– Ти… пiчник? – запитала врештi.

– І пiчник. – І голови не повернув.

– Ще хто?

– Усе можу…

– Геть усе?

– Так…

– Що ще?

– Усе.

Вiн знущався! Кидав слова горохом – клацали, вiдлiтали без користi.

– А я… нiчого не вмiю!

Розгнiвалася. До бiса! Обiйдеться! Секс – фiгня! Тоi ночi, коли кульгавий сумирно погодився – та добре! – без жодного слова й стогону оволодiв Майкою, гострий бiль у животi раптом зник, хоч Майка вiддавалася незнайомому п’яному хлопцю з мазохiстським бажанням зазнати стiльки болю, щоби уже не витримати, померти… А бiль зник. І тепер… Майка знову жадала тих лiкiв. А вiн… знущався.

– Та добре… – почула.

Як перемкнуло.

– Ідiот! Що тобi «добре»?! – визвiрилася. Пiдскочила на тапчанi – кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дiдька. – Покидьок! За кого ти себе маеш? Та пiшов ти… – Не витримала, розревлася, впала на тапчан. – Ну, нащо?.. Нащо те все… Іди вже геть… Пiч! Най би вона провалилася, та пiч! Не хочу! Нiчого не хочу! Нiчого…

Кульгавий розгубився. Закляк бiля печi – руки в сажi. Чи забув про те? Повiв долонею по чолу, очi додолу.

– Ти…

– Не треба! Нiчого не треба!

– Та добре…

Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неi щокою, схлипувала, дивилася у вiкно на знайомого чорнющого крука – сидiв на парканi, спостерiгав за дiвчиною уважно. «Та пiшов ти…» – послала крука подумки.

Кульгавий залишився. Вимiв вiником смiття з печi. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кiт, оминав тапчан, на якому зiщулилася дiвчина. Затрiщали дрова, кiмната наповнилася новим теплом i легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов iз хати.

– А пофiг… – Так i не пiдвелася. Заплющила очi, спробувала уявити сонце – не те пекуче-безжальне, що випалюе до кiсток, життедайне, лагiдне… Марно. Ну й пофiг…

Скiльки часу спливло? Дивилася на крука – прилип, не злiтае. Невже печива мрiе дочекатися?

– А пофiг… – Не зрушила.

І тiльки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетiв над парканом, пiдвела голову й побачила Гороха – тягнув до хати повнi руки дров.

– Що ти робиш? – Майка сiла на тапчанi, звiсила босi ноги. Дивилася на хлопця байдуже – от бувае ж так: вибухнула, знесилилася, i так тихо на душi стало – анi сплеску.

– Кашу пшеничну на салi тобi запечу, – склав дрова бiля печi рiвною гiркою, говорив – очi вiдводив.

– У мене немае сала. І крупiв, – вiдказала, перш нiж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.

– Із собою прихопив, – мовив Горох.

І враз стало радiсно. На серцi пташки

Страница 24

аспiвали. За вухом залоскотало щось. Майка вiдкинула ковдру, зiпнулася на ноги, босонiж пiшла до кульгавого.

– А може, ну ii, ту кашу? – зазирнула в болотянi очi.

Вiн не здивувався. Кивнув напружено.

– Та добре, – сказав.



Заварилася каша. Ох, заварилася… Хвилюванням присолена, збудженням. Майцi стрiльнуло: штори б… День би вимкнути. Щоби очi ослiпли, щоби вiдчувати – не бачити. Рухи рвучкi. Одяг трiщить… Вуста спраглi, нiмi. Як… до нього дотягнутися?.. Руки наштовхуються на пружнi хлопцевi м’язи. У нього красиве сильне тiло. Не знае того. Точно не знае. І як… до нього дотягнутися?..

Толя знаходить Майчинi вуста, припадае. Крiм гарячих пульсуючих хвиль, Майка вiдчувае на його вустах сiль… Чи кров… Однаково! Думки перемiшуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квiтка… Любов… Тiльки тодi…

Майцi смiшно. Регоче в обiймах кульгавого.

– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…

Вiн припиняе дурнi балачки одним упевненим, сильним рухом – кладе долоню на Майчину шию, змушуе опуститися на тапчан. Не смiшно! Майка дивиться в болотянi яснi очi: чом би не померти? Тут i тепер… Та за мить тiло наповнюеться вируючим вихором, заплющуе Майцi очi: вiдпливае в дивний свiт, де думкам iснувати – зась, тiльки почуттям. Тiльки…

Заварилася каша… День заснув. Заснiжило. Знадвору звуки чуднi – так би й бiгти на ганок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто?

– Не встану, – Майка лежить на тапчанi, усмiхаеться, як дурна. Дивиться на тремтяче полум’я свiчки: хiба лiхтар подаруе таке свято?

Толя натягуе порепанi джинси, суне до печi.

Смiшний! Невже стане кашу в печi запiкати? Майка ковтае слину, прикладае долоньки до живота – не болить! – раптом горлае несподiвано навiть для себе:

– It’s been a long time since I came around…

Горох озираеться.

– А кажеш, нiчого не вмiеш робити. – І краплi iронii не розчути. – Спiваеш гарно.

– То слухай! – гнiваеться. І ще голоснiше: – Минуло немало часу вiдтодi, як я прийшла…

– А далi?

Майка замовкае, усмiхаеться тоскно.

– Я прийшла… Чого тобi ще?!

– Нiчого. Менi бiльше нiчого не треба, – вiдказуе Толя так серйозно, що Майка пiдводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядае йому в очi: що ти щойно ляпнув? Навiщо?

Горох пiдкидае в грубку дрова.

– Ти куштувала кашу з печi?

– Нi, – бреше Майка, перш нiж згадуе смачнющу жовту Улянину кашу.

– Зараз спробуеш.

І ранiше в Майчиному життi траплялося, щоби голяка… по кiмнатi… Тепле повiтря проникае в кожну клiтинку, даруе вiдчуття первiсноi свободи, нiщо не стримуе рухiв, а рухатися хочеться – кружляти, кружляти… І ранiше траплялося, та тодi… у чужому просторi чужа рука чемно подавала Майцi одяг – бiтте! А тут… У власнiй Майчинiй хатi хай би хто зважився! Кружляла кiмнаткою – гола, гаряча…

– Не вдягатимуся сьогоднi! – Гороховi.

– Та добре… – Поставив горщик iз кашею на стiл. – Ти поiж…

Сидiла на тапчанi бiля столу русалкою – нiжки пiд дупою, волосся по плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не iсть? Притулився до стiни пiд iконами, дивиться на дiвча, нiби вiри не йме – ось вона, поруч.

– Поiж! – йому.

– Не хочу.

– Дарма!

– У тебе дров на добу, – вiдповiдае стримано. – Завтра вiзьму пiдводу, привезу.

Майка насторожуеться. Майка чуе iнше: «Уже пiду…» Зиркае у вiкно: нiч. Нi… Хай не йде!

– А… Нащо? – шепоче. – Я паркан розiбрала. Завтра сарай завалю.

– То не дрова – мотлох.

Радiсть зникае, поступаеться мiсцем глухому роздратуванню. Перець дiловий! Пiч-каша-дрова!

– Не хочу про дрова!

– Та добре.

– Я ж не прошу в тебе допомоги.

– Та добре, – повторюе вiн. – А шпатель…

– Що?!

– Дiйсно викинула?

Майка кидае в горщик алюмiнiеву ложку, валиться на тапчан, завмирае, щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкiстю лiзе на язик. Тодi вiн точно пiде.

– Та добре, проiхали. – Толя вкривае Майку ковдрою, дмухае на свiчу. – Я знадвору замкну. І вкину ключ тобi у кватирку.

Майцi не вистачае духу вiдкинути ковдру, крикнути щосили: «Не йди!» У цупкiй чорнотi силкуеться роздивитися кульгавого Гороха, та лише чуе, як ляскають дверi, у замку скрегоче ключ.

У теплому повiтрi прогрiтоi хати ще пахне запеченою iз салом кашею. Дзень – на пiдвiконня падае ключ. Пiзно. Мовчи вже, дiвко. Анi слова…



Реп’яхiв кум Микола Галаган умiв язика за зубами тримати. Усi в Капулетцях знали: що Галагановi у вуха впаде, у ньому й загнеться. Недарма свого часу на кордонi два роки вiдмантулив. Серйозний мужчина. Капулетцiвськi баби не дуже стидалися при Миколi чужi кiстки перемивати: однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до Томиного магазину, щоби приправ для кролячоi тушонки купити, кумова дружина не припинила по мобiльному теревенити. Однiею рукою кинула пакетики з перцем-кмином на прилавок, сама в трубку все про лiки якiсь, про хвороби… Що за чортiвня?

Галаган отоварився, вийшов на вулицю. Назустрiч баба Горпина чеше.

– У Томки настрiй як? – Миколi. – Б

Страница 25

йовий?

– Стоiть ще. Не впала.

– З такою бiдою i впасти можна, – натякнула баба. І чекае, в очi заглядае: мовляв, давай уже, питай, що за бiда!

– І що за бiда? – спитав Галаган.

– Петро ii… знесилився! Геть нiчого не може по чоловiчiй лiнii. Казала, як «Вiагра» не допоможе, повезе в Киiв – хай рiжуть!

– Таке дурне, бабо, кажете, аж плюнути на вас хочеться, – сказав Галаган, плюнув пiд ноги, подався геть.

Наступного дня в Миколиному кролятнику подрiбнювач корму гавкнувся. Галаган виматюкався на той нестабiльний кролячий бiзнес, подався до Реп’яха, бо краще за кума в залiзяках нiхто не розбирався. У майстерню зазирнув… Бачить – сидить Петро на ящику, водою пiгулку якусь запивае.

– Що то ти, куме, за хiмiю ковтаеш?

– Та так… – Петро йому. І нiби знiтився. Потилицю чухае. А очi сумнi – як ото в сучки бездомноi. І тему переводить. Про озимi почав, про китайськi дирчики, якi в Добрики завезли.

– Нема менi коли про дирчики, – психонув Микола. – У мене технiка зламалася. Поможеш чи ти пiсля своiх пiгулок недiездатний?

Подрiбнювач полагодили, та прикра тривога за кума нiяк не вiдлипала вiд Галагана. І день минув, i другий, а Галаган усе про знесиленого кума думае. А в лоба запитати язик не повертаеться. І солiдарнiсть чоловiча прапором майорить над усiма Капулетцями: не здамося. Нiби вже й самому Миколi час пiгулки ковтати. Перестрiв раз кумову дружину на вулицi, не втримався, запитав:

– Як справи, Томо?

Тома саме переживала ренесанс. Кiлька днiв тому клятi блядськi труси справили на чоловiка настiльки непередбачуване враження, що Тома ледь Петрове серце валiдолом заспокоiла, а потiм так голубилися, що й не помiтили, як перейшли до активних дiй. Чоловiк упевнено перекреслив жiнчинi сумнiви, Тома перехрестилася й розiрвала на шмаття смужки з мереживом, хоч спочатку заради економii хотiла було подарувати однi неношенi труси Полкановiй дружинi Зоi, та уявила собi перелякану Полканову морду й вирiшила не ризикувати.

– А сам як?! – кинула Галагановi гонорово.

– Та як… – знiтився Микола. – Нiяк! Таке всюди коiться… У новинах показували… В Америцi дядько один «Вiагри» наiвся. Коньки вiдкинув, а член стирчить… Воно тее… з пiгулками обережнiше треба бути. Скажи ж?

Тома остовпiла. Матiр Божа! Значить, недарма душа болiла?.. Клiмакс таки в чоловiка! Чого ж iй не зiзнаеться, що лiкуватися почав? Соромиться?.. А кумовi довiрився? А де грошi на «Вiагру» взяв? Вона ж коштуе, як пiвпальта…

– А що краще?! – психонула. – Горiлку у твоему кролятнику жерти?! – Знищила Миколу поглядом, посунула геть.

Галаган дивився, як Тома танком протаранила путь до магазину, як одним сильним рухом розчахнула дверi. «Хiба тi сто кiло легко задовольнити?!.. – пожалiв кума. – Та якби в моеi Оксани було стiльки сала й такий норов стервозний, я б уже…»

Засмутився, пiшов до кролятника. Бiля кролiв вошкаеться, а в головi кум оселився. І звiдки тi болячки вилiзають? От, примiром, кролiв узяти. Якi вже тендiтнi створiння – горiлку бiля них не пий, вiд протягiв дохнуть, клятi, але ж крiльчих своiх усiх пiдряд трахають, аж дим коромислом. Чого ж у людей iнакше?

– Жiнки винуватi…

Тiеi ж ночi влаштував термiнову перевiрку власноi чоловiчоi моцi. Нiчого так… Впорався. Оксана аж схлипнула:

– Давно ти мене так не голубив…

– Так тее… Кролi увесь час забирають, – буркнув. А в головi – кум.

Оксана до чоловiка притулилася.

– Троянов дзвонив, – згадала. – Кроля хоче.

– От… – кивнув чоловiк. – Кажу ж, куди не кинь – кролi!

Двiчi на мiсяць Микола Галаган постачав пану Троянову на Лупин хутiр свiжу кролятину в кiлькостi «одна кроляча тушка» з доставкою до дверей. Зазвичай Валерiй Михайлович спочатку телефонував Галаганам: мовляв, готовий викласти вiсiмдесят гривень за свiжину, тож наступного ранку Микола забив пiвторакiлограмового кроля, освiжував тушку, та на Лупин хутiр одразу не пiшов – у спинi щось стрiльнуло. Натер поперек медом зi спиртом й алое, замотав шаликом – линдав, линдав: нiби полегшало. До хутора дiйде. Жiнка було визвалася замiсть Миколи на Лупин хутiр збiгати, i Галаган би погодився – чи не дiло! – та минула ласкава нiч i природний гонор не дозволяли слабини. Чоловiк вiн чи тее?.. Вiн не тiльки в постелi! Вiн i з хворим попереком не те, що на Лупин хутiр, хоч на кордон знову…

Ну, i попхався. Без пригод дiстався Троянового обiйстя, вiддав кроля, випив iз господарем чарочку за всi рiздвянi свята, потеревенили за те, за се, Валерiй Михайлович повiдав, що готуе матерiали для науковоi конференцii.

– І що за наука? – спитав Галаган.

– Дослiдження iсторii Прилуцького козацького полку за Гетьманщини.

– А… Так он чого ви в наших краях…

Троянов ще налив. Потiм ще. До ночi бесiду вели. Микола довiдався, що перед розформуванням козацьких полкiв наприкiнцi вiсiмнадцятого столiття на територii Прилуцького козацького полку налiчувалося одинадцять сотень, у яких було дев’ять мiстечок, п’ятсот сорок сiм сiл. І Капулетцi помiж них. І Лупин хутiр… А з тисяча сiмсот чотирнадцятого до ти

Страница 26

яча сiмсот шiстдесят третього полк очолювали полковники Гнат, потiм Григорiй Галагани.

– І я Галаган! – зрадiв Микола. Груди колесом, мордяка щаслива. Оце новина! Усе життя себе справжнiм прикордонником вважав, а вiн за походженням справжнiй полковник, може бути.

Так возгордився – вискочив iз Трояновоi хати, про поперек забув. Загарцював вуличкою в бiк Капулетцiв, грозним оком роззираеться. Нiкого? Отож бо, вражi дiти! Ховайтеся, Галаган iде!

Уже до краю Лупиного хутора дiйшов, у бiк Майчиноi хати глянув – щелепа вiдвалилася. Твою налiво… По хатi дiвча голе швендяе. Патли розпустило, цицьки стирчать, тiльки й того, що нижче пупка не роздивитися, бо для того треба ближче до хати пiдкрастися, у вiкно зазирнути. І хiба то для полковника проблема? До хати крок зробив – поперек як стрiльне. Аж паралiзувало всього на мить, вiдчувае – нема тiла, тiльки тее… член стирчить. Згадав дядька американського… Перелякався – аж на пiт пробило.

– От стерво, – послав Майцi привiт. Та боком, боком на Капулетцi. А в головi вже не кум – стратегiя. І тактика. З одного боку, Томка винувата, що кум iмпотентом став! З iншого – хiба на одному жiночому тiлi дiагноз перевiриш? Якби в кума три жони в ряд лежали. Чи чотири… Отодi б i зрозумiв! Може, у нього виключно на Томку не стоiть, а вiн iз переляку хiмiею давиться?!

Додому дiстався, жiнцi грошi за кроля вiддав, змастив поперек наново, за шапку i з хати.

– І куди? – Оксана йому.

– Розмову серйозну до кума маю, – вiдповiв Галаган. – Невiдкладну…



Петро Реп’ях у майстернi зачищав вiд iржi передне крило своеi красунi – колись кавово-молочноi двадцять першоi «Волги». Тома вже разiв двадцять кликала: «Кинь, iди до хати», – та Петровi кортiло ще сьогоднi побачити чисте крило. Тож коли Галаган несподiвано став на порозi, Тома тiльки мотильнула головою в бiк майстернi:

– Там вiн, чорти б його… І тiльки здумай йому наливати!

– Дякую, Томо, – навдивовижу чемно вiдповiв Галаган, посунув за хату.

Реп’ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не iнакше прийшов полiрувати. Хмикнув утомлено.

– Нi, куме, – вiдказав. – Сьогоднi я пас.

– Ти, бачу, вже повний пас! – зiтхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усiвся, брови звiв – думае.

– Ти чого? – здивувався Петро.

– Лiки для тебе знайшов, – видав кум.

– Та я нiби не хворий.

Галаган на Реп’яха з пiдозрою зиркнув.

– Ну… То правильно! Не треба нiчого казати. Хвалитися нема чим. Тiльки я тобi так скажу, куме: пiгулки – останне дiло. Треба цю… альтернативу шукати. У навколишньому середовищi.

– Коли в тебе, куме, голова пiсля вчорашнього розколюеться, ти пiгулку шукаеш чи цю… альтернативу? – усмiхнувся Реп’ях.

– Ото ми ще про мене не базiкали! – психонув Галаган. – Ти краще мене слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутiр пiшов! До худоi тоi!

Реп’ях знiтився. Кинув металеву щiтку, що вiн нею пiвдня крило шкрябав, на Миколу зиркнув:

– Питала?..

– А там, куме, повiр менi – без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки – знову молодий!

– Як це?

– А як уже вийде. Я нинi на хутiр Троянову кроля носив, у вiкно ii зиркнув: ходить, стерво, голяка по хатi, цицьки стирчать… І що ти думаеш? Спрацювало. Зарядився на вiдстанi. А ти ж таки хату iй продав. Можеш завiтати собi, нiби в тебе дiло до неi е. От тобi й альтернатива.

– Так ти про цю… Про дiвчину?

– А ти за кого думав?

– Нi за кого… – Петро брови звiв, очi додолу.

Галаган головою замотиляв гiрко, як ото над могилою бойового товариша.

– Ти, куме, тее… Не панiкуй! – постановив. – Будемо вирiшувати твою проблему… по-тихому.

– Яку ще проблему? Нема в мене проблем.

– Та досить уже! Кажу ж – знаю!

– Що?

– Що Томка тобою в постелi геть незадоволена.

Реп’ях вухам не повiрив.

– Здурiв?!

Галаган усмiхнувся гiрко: мовляв, я тебе, куме, у бiдi не покину. Поклав руку на Реп’яхове плече.

– Мовчи… Я ж розумiю… Нема про що балакати. Ми ж не баби, щоби одне одному жалiтися. Робити щось треба, бо то, куме, ще не гаплик – е надiя.

Реп’ях на Миколу зиркнув розгублено.

– Звiдки ти взяв… Що Тома…

– Не один бiс? Ти в корiнь дивися! Бо я так собi думаю… Треба дiагноз перевiрити. На iнших жiнках. Одна незадоволена жiнка – то ще не злочин, а тiльки прецедент.

– Ти що пив? – спитав Реп’ях iз пiдозрою.

– А-а-а… Знову ти за пусте, – насупився Галаган. – На хутiр iди. До тоi городськоi розпутноi, бо вона не просто так по хатi гола ходить. Заманюе, сучка! Влаштуй перевiрку власному органiзмовi. Як не подiе – будемо iншi шляхи шукати.

Тома тiльки про городську розпутну почула. Саме до майстернi обережно наблизилася, завмерла, у щiлину за кумами спостерiгае.

– Не треба вона менi, хоч би й сама за руки хапала, – сказав Петро. – Є менi де заряджатися… Додому йди, Миколо. Усе дiло зiпсував дурними балачками.

Галаган так розгнiвався, аж вуха почервонiли.

– Це ти менi?! Менi?! І пропадай! І щоби в тебе не тiльки на Томку, щоби в тебе на жодну жiнку у свiтi член не встав! І до хати моеi не

Страница 27

наближайся на сто метрiв. Стрiлятиму без попередження!

– Стрiлялку спочатку купи, – буркнув Петро.

Тома ледь встигла вiдскочити: з майстернi вилетiв розгнiваний Галаган, не помiтив кумовоi дружини, красно виматюкався в ясну нiч, попхався з двору.

Тома зазирнула в майстерню – чоловiк сидiв на ящику, спустошено колупав нiгтем край блискучого вiдчищеного крила. Плечi опустив, нiби гнiтом iх придавило, зiтхае, як приречений. Хоч бери його й до серця пригортай, як та баба Горпина: удвох вiйну пережили, Сталiна з Хрущовим поховали, i тут удвох впораемося?.. Аж вилаялася подумки: едина вiдрада – на iнших Петровi начхати. Тома на власнi вуха то почула.



Полкан спокою не знав. Вдача така: знайде клопоту на свою голову. Виробнича травма у виглядi зламаноi ноги не дала змоги дiльничному ще на Рiздво нагрянути на Лупин хутiр iз термiновою перевiркою наявного ii контингенту, та оперативна iнформацiя стосовно новоi мешканки стiкалася до лежачого Полкана систематично. І все негативна. Поштарка Галя зазирнула провiдати хворого, дратувалася: таке дурне й пихате те дiвча, що й очi б ii не бачили. А невдячне, а лiниве, прости Господи! А безруке – i з грубкою впоратися несила! Реп’яхова Тома принесла Полкановiй Зоi двi кофтинки на вибiр, плювалася на дiвчину:

– Проститутка якась… Помада як стоп-сигнал. Такою тiльки хвойди мажуться. А нахабне… Чи обiкрала когось i ховаеться, чи ще чогось гiршого утнула. Кажуть, гола по хатi ходить… Отаке стерво до нас прибило.

Полкан i сам дивувався: що молода дiвчина в селi забула? Сiльськi хати через одну повикупали кияни-дачники, переважно подружнi пари середнього вiку й старшi люди. Були й молодi сiм’i, але щоби городська дiвчина сама-самiсiнька в лiсi оселилася, так дивина. Гамiрливi столичнi компанii виривалися сюди на шашлики у вихiднi, засирали лiс пляшками i галасом, iз натхненними посмiшками поверталися до столицi. А ця, виходить, осiла, щоби хронiчно iм тут гадити?.. Гримнув на односельцiв – бiльше на бабiв, що вони любили язиками плескати:

– Дивiться менi уважнiше… За лахудрою тою. Ще красти почне чи якось по-iншому грошi вициганювати. Бачив я моторних таких.

Глуха неприязнь капулетцiвських аборигенiв до Майки докотилася до Лупиного хутора за мiсяць. Спочатку Валерiй Михайлович Троянов наслухався плiток, як повертався до хутора з науковоi конференцii в Чернiговi, потiм Санджив у Добриках зустрiчав групу йогiв, що вони час вiд часу влаштовували тренiнги в його барлозi, i перетнувся з поштаркою. Не змовчала Галя, спитала зухвало:

– А що… дiвка та, що в Петра хату купила, червоного лiхтаря вже на ганку повiсила?

– Нам усiм ясного сонця вистачае, – вiдповiв Санджив i, коли Галя взялася пояснювати iдеологiчному толстовцю, яка зараза поряд iз ним оселилася, тiльки погладив поштарку по долонi: «Ну, нащо ви власну енергетику псуете? Усмiхнiться… Ви ж добра…»

Нiяк не бажали городськi сiльських пiдтримувати!

На початку лютого до Томиного магазину по гречку, цукор i сiрники Уляна завiтала. Капулетцiвськi баби не церемонилися, обступили жiнку: «Як там сусiдка ваша?» Такого про Майку наговорили – Уляна вухам не повiрила.

– Дарма ви дiвчину ображаете, – засмутилася. – Нiчого поганого за нею не помiчала.

– А гарного що?! – спитала Тома.

– Хату до ладу привела. Я думала – нiколи той бруд багаторiчний не вiдмити, а вона навiть цвяхи в стiнах повiдчищала. Блищить усе.

– А на життя чим заробляе? Як ото раз у мене за царя Гороха п’ять шоколадок купила – вiдтодi ii не бачила, – вiдрiзала Тома. – А з голоду, кажуть, не попухла. Хто ж ii там годуе? А? З якоi такоi ласки?

Уляна й гадки не мала, як Майка виживае, та й на поталу капулетцiвцям вiддати сусiдку не схотiла.

– І я дiвчинi допомагаю, i Валерiй Михайлович, i Сашко, – вiдказала упевнено, навiть не усвiдомила: останню краплю дьогтю щойно додала.

– А я казала: захребетниця! – авторитетно заявила Полканова Зоя.

– Та я б iз глузду з’iхала в хатi без дiла сидiти й чекати, поки мене хто нагодуе! – Тома аж руками ляснула од роздратування. – А тiй курвi в радiсть iз людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальнi люди: Уляна свiчками своiми промишляе, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семiнари проводить, на комп’ютерi клацае, а про справи не забувають – городи садять, хати побiленi, дерева обрiзанi, бур’янiв навколо хат нема. А тут – на тобi! Цаца об’явилася!

Уляна так здивувалася, що Капулетцi давно знають усе, що на Лупиному хуторi вiдбуваеться, навiть образитися за Майку забула. Усмiхнулася розгублено.

– А давайте весни дочекаемося, – сказала. – От побачите – дiвчина першою картоплю у землю вкине.

Капулетцiвськi затятi баби замовкли на мить, нiби картопля й була головним мiрилом порядностi. Тiльки стара Горпина рукою махнула, мовляв, пусте.

– Дарма сподiваешся, Уляно, – вiдказала. – У твоеi сусiдки на подвiр’i крук гнiздо звив. А то вiрна прикмета: де стерво – там i крук. Не буде з неi людини…

– А ви, бабо, звiдки про гнiздо

Страница 28

знаете? – здивувалася Тома.

– Їздила пiдводою за хутiр у лiс по дрова. На власнi очi бачила.

Уляна поверталася на хутiр – холодно. Зима в серцях. Сiльськi не винуватi… Звикли по правдi. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майцi пояснити: це ж не мiсто, дитино, тут не можна поводитися, як у мiстi! То в глухiй столицi твоеi появи чи зникнення нiхто й не помiтить: вошкаються мiльйони, випадають тисячi щохвилини, а всiм байдуже, пнуться-метушаться… То в мiстi рот на замок i мовчи про своi бiди, усмiхайся вiчним гуiнпленом – один посеред мiльйона iнших скалiчених гуiнпленiв. А тут не так, дитино. Тут людина з’явилася – подiя. Обдивляться, розпитають, дверi перед носом не зачинять, останнiм подiляться, засуджувати не поспiшать – усяке в життi трапляеться. І тiльки як фальш розчують, вiдсторонену зухвалiсть, презирство – отут вона й починаеться, сiльська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов слiпi…

Усмiхнулася тоскно: чи iй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби нiхто не дiзнався, куди мчить вiтром щомiсяця…

– Холодно, – прошепотiла засмучено. Повернула до Майчиноi хати. Зо два тижнi не була. Аж самiй цiкаво: як живе бiдаха?

Зайшла на подвiр’я – крук чорнющий злетiв з огорожi, закружив над обiйстям. Уляна примружила очi, намагалася роздивитися посеред голих грушевих гiлок крукове гнiздо.

– Нема гнiзда нiякого, – роздратувалася, посунула до хати.

У хатi блимало свiтло, та Майка не вiдчиняла. Уляна злякалася. Стукнула кулачком у скло.

– Майе… – Очима у вiкно увiп’ялася. – Дитино… – Та дужче кулачком по склу.

– Ключ пiд дверима, – почула за спиною знайомий голос.

Озирнулася – Горох.

– А що тут, Толю?! – перелякалася чогось.

– Хворiе.

– А ти… – Тiльки тепер докумекала: тверезий.

– «Фармацитрон» принiс, – безбарвно вiдповiв кульгавий. Дiстав ключ, по-хазяйськи розчахнув дверi. – То ви куди: до хати чи з хати?

– Зайду… Спитаю: може, щось треба, – знiяковiла Уляна.

У хатi так весело стало – ряднинки смугастi, пiч маками розцвiла, на полицi тарiлки руба – Уляна розгубилася. Роззиралася зачудовано: коли це Майка встигла… Здаеться, тiльки вчора на попеченi пальцi дмухала.

Пiшла до тапчана, на якому тоненькою гiлочкою трусилася дiвчина: щоки пашать, очi вологi. Приклала долоню до Майчиного лоба: горить!

– Застудилася? Ну, чого ж мене не гукнула? – засмутилася. – Температуру мiряла?

– Градусника немае, – прошепотiла Майка.

– То я зараз принесу. І меду. І калини… – Гайда до порога.

– Не треба.

Уляна так i заклякла:

– Чому?

Майка перевела вологi очi на Тольку Гороха – стояв бiля дверей, як швейцар у дорогому готелi.

– Є в мене лiки… – сказала, та Улянi здалося: не про Гороха, не про застуду, температуру й «Фармацитрон»… Про щось iнше, нiкому не вiдане.

– Може, сама чогось хочеш? – мовила безпорадно.

– Геть нiчого не треба. – Майка пiдштовхнула сусiдку очима: «Ідiть, Уляно, дякую, що провiдали…»

Уляна сунула до власноi хати – сльози пiд кадик. Жалi перемiшалися з прикрим подивом: щось тут не те. Дивна. Наче приховуе щось страшне. Наче нiхто й нiколи не мае дiзнатися про те страшне. Може, правi капулетцiвськi баби: надто зухвала! Як ото геть нiчого втратити не боiться. І дiльничний Полукан мае рацiю: хто завгодно по селах хати купляе, тiльки не панянки столичнi.

– Як же так вийшло, що про Гороха й досi нiхто не здогадуеться? – здивувалася. Капулетцiвськi баби онде навiть про свiчки ii знають, про науковi розвiдки Троянова, про Сашка… А про Гороха – анi пари з вуст.

Згадала, як на Рiздво тягнула до Майчиноi хати важкi сани з дровами, як зазирнула у вiкно i посеред безладу покинутого помешкання, де тепло людськоi присутностi ще не розгорiлося, навiть не тлiло, посеред сiрих стiн i спустошеноi безнадii самотнiх ненамолених iкон на старих пiстрявих подушках бiля грубки уздрiла гарячi молодi тiла i завмерла, серце забилося – тремтяче полум’я виривалося з привiдчинених дверцят грубки, та освiтлювало не всю хатинку, наче навмисно кидало мiнливi вiдблиски на тендiтну голу дiвчину i худорлявого жилястого хлопця, i здавалося, свiтло лине вiд тих двох… зiгрiвае хатинку, обiйстя, топить снiг i кригу, от-от дiстане до зледенiлого Уляниного серця.

Згадала, як завернула Петра Реп’яха, що вiн того вечора пнувся «у справi» до новоi мешканки Лупиного хутора. Оберiгати дiвча взялася, наче своiх справ нема.

Зупинилася, втерла сльозу.

– І що менi до них? – прошепотiла. – Менi е за кого думати…

Вуличку перетнула, на власне обiйстя зайшла.

– Добридень, Уляно, – почула вiд дровника. На пнi пiд голими виноградними лозами сидiв Петро Реп’ях.



П’янi одкровення рiшучого прикордонника, Петрового кума й лiпшого друзяки Галагана, зламали Реп’яховi хребет. За що не вiзьметься, Миколинi слова у вухах: «Томка тобою в постелi геть незадоволена…»

Дожилися, трясця матерi! Так он у чому справа! А Петро голову сушить: що з жiнкою сталося? То халат iй не застiбаеться, то труси сирiтськi купила i так у них розляглася, Реп’яховi аж серце прихопило – тиждень потi

Страница 29

«Валокордин» смоктав. І спитати – язик не повертаеться. Усе життя, значить, подобалося Томi, а тепер, виходить, не подобаеться! Може, тее… порiвнюе Реп’яха з кимось? Паралелi проводить? Пiсля фатальноi подружньоi зради?!

Як уявив – щелепи звело.

– Як нашi справи, Томо?.. – ляпнув якось за вечерею.

Жiнка напружилася, на чоловiка зиркнула вкрай пiдозрiло.

– Тобi краще знати, – вiдказала.

Отакоi… Реп’ях плечима знизав.

– Я, – каже обережно, – усiм задоволений. А ти?

– Та й менi жалiтися нема на що, – Тома йому.

Реп’ях здивувався. Потилицю почухав.

– Значить, усе тобi, Томо, подобаеться…

– Та кажу ж! А чого питаеш? – Тома в розвiдку.

– Та так… Оце подумав: хiба таке бувае, щоби жiнка до чоловiка геть нiяких претензiй не мала?

– Претензiй нiби нема, а от пiдозра одна закралася. – Дружина тарiлку вiдсунула, лiктем стiльницю притисла, щоку пiдперла.

– То кажи! Що за пiдозра? – Петро плечi розправив, набрав бадьорого вигляду. Ну, думае, зараз вiдкриеться… Що геть незадоволена… У постелi!

– Гадаю, чоловiче, не всi грошi за материну хату ти менi вiддав!

Реп’ях смикнувся, стрiльнув оком так, нiби те око – куля в тривимiрному кiно: обiйшов поглядом кути й дверi, долинув аж до великоi зали, учепився в приклеений кут шпалер… Клята жiнка!

– Чого мовчиш? – почув Томин голос.

– А що за дурне балакати? Я думав, щось серйозне.

– А грошi де на пiгулки своi взяв?!

– На «Валокордин»? Нiде не брав. В аптечцi його ще е непростроченого.

Тома в чоловiка поглядом увiп’ялася – душу виiдае.

– А крiм «Валокордину», нiчого не приймав?

– Та нi.

– Так ти, значить, без пiгулок…

– Що?

– Та нiчого, – пташкою пiдхопилася, тарiлками задзеленчала, усмiхаеться.

Реп’ях i собi усмiхнувся, вiд серця вiдлягло: це ж треба так за заначку перелякатися, щоби про якiсть сiмейного сексу забути?!

Тома перемила тарiлки, вляглася перед телевiзором… На хвилi несподiваноi радостi Петро прилiпився на краечку поряд, обiйняв дружину мiцненько.

– Є за що потриматися, – не забарився зi звичною увертюрою.

– Та вже ж не така худа, як та… – хмикнула Тома, хоч за багаторiчною сiмейною традицiею мала б вiдповiсти: «Хоч поцiлуй спочатку, халамиднику!»

Реп’ях закляк – на рiвнi очей свiча миготить.

– Яка ще «та»?.. – спитав тоскно. – Що ти мелеш, Томо?! Не хочеш? Так i скажи! Усiм вона задоволена…

Цигарку в зуби – спочатку було на кухнi курити присiв, та в дупу пекло: вийшов на подвiр’я, потупцював бiля ганку, посунув до майстернi – бiля блискучого металевого оленя на капотi двадцять першоi «Волги» Реп’яхова душа завжди заспокоювалася. Дав рукам роботи – шкрiб-шкрiб переднi дверцята автiвки, аж пiт росою.

«Може, правду каже Тома? – крутилися думки. – Може, щось у менi не так? Чому та Уляна з голови не йде? І от же – правда! – потриматися нема за що. І мовчазна, небалакуча, зажурена. І горем вiд неi тхне – аж пiдходити страшно. А ото як сказала… про свiтло на рiвнi очей… так i почалося… Наче як плакати, так тiльки бiля неi. Як жалiтися – iй, нiкому бiльше. Що то таке? Аби любов, я б, певно, на Тому й не глянув. А воно – iнакше… Наче Тома – то одне, а Уляна – геть iнше… Наче Тома – половинка моя навiки, а Уляна… Хтозна! І що то за свiтло на рiвнi очей?..»

– Такi дiла, – пробурмотiв розгублено. Наступного дня ноги самi на Лупин хутiр понесли.

Капулетцiвськi баби того дня прогавили нагоду для свiжих плiток – Реп’ях без iхньоi прискiпливоi уваги перетнув порожню вулицю, дiйшов до колишнього клубу. Дивиться – на ганку кум стоiть, цигаркою димить.

– Привiт, куме.

– Пiшов ти! – цвiкнув слиною гордий Галаган.

– Так я i йду, – сказав Петро. – На Лупин хутiр.

Микола мордяку насупив задумливо, усмiхнувся дияволом.

– Отож-бо! – пiдняв палець догори. – Слухай кума! Кум поганого не порадить.

Петро тiльки зiтхнув iз прикрiстю, посунув до потiчка.

– Як повертатимешся – заскоч! – крикнув услiд Галаган. – Обговоримо… побачене!



Реп’ях дiстався Уляниного обiйстя, та раптом розгубився. На гальма! Зупинився, знiтився. Посунув до сусiдньоi хати. Гукнув Троянова.

– А сусiдка ваша вдома? – Кивнув на Улянин двiр. – Дiло в мене до неi, – додав, наче його хто про те питав.

– У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, – виказав обiзнанiсть в Уляниних справах Троянов.

– Ну… То почекаю, – сказав Реп’ях, i хоч гостинний Троянов запрошував до себе, вiдкараскався.

Присiв на пень пiд голими виноградними лозами – поки Уляна додому повернулася, у Реп’яха дупа до пня примерзла.

Вона не здивувалася. Тiльки приклала долоню до щоки, нiби казала: «Ну, що ж ти мене не слухаеш?..»

– Дiло в мене… – виправдався. – Прийшов у тебе свiчу купити. Продаш?

– Обирай…

Пальцi тонкi, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стiл велику картонну коробку, виймала з неi свiчки – товстi i гладкi, мов обструганi стовбурчики, кольоровi кульки, вигадливi куби з шорсткою поверхнею.

Реп’ях зацiкавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купува

Страница 30

.

– Оця, примiром, скiльки коштуе? – врештi вибрав сiро-бiлу свiчку-кубик, схожу на шматок закам’янiлоi солi.

– Тридцять гривень.

– Нормально, – кивнув. Полiз до кишенi, на душi прикрiсть. Що за жiнка та Уляна? Слова зайвого з неi не витягнеш. Хоч би чаю якогось запропонувала. Щоби затриматися… Вiн би рук не розпускав. Йому то по цимбалах. Вiн би просто посидiв трохи. Подивився на неi…

– Знаеш, – сказав раптом. – Дружина моя кумовi пожалiлася, що геть я ii в постелi не влаштовую. Отака в мене бiда.

Уляна завмерла. Увiп’ялася очима у фото усмiхненого хлопця в бейсболцi, що воно стояло на столi посеред свiчок. Опустилася на лаву бiля столу.

– Син у мене… в тюрмi, – вiдповiла. – У Прилуцькiй колонii для неповнолiтнiх. Товариша вбив. Ненавмисно. Самострiл удвох зробили… Випробовувати взялися… – замовкла, зцiпила руки на грудях.

Реп’ях закляк на мить. Присiв на лаву поряд з Уляною.

– То ти… сюди переiхала, щоби ближче до нього?

Уляна схлипнула судомно, затулила лице долонями – та навзрид. До Реп’яха притулилася – обiйняв ii за плечi, у самого руки тремтять.

– Не плач…

– З Ічнi я сама… – Уляна йому крiзь ридання. – Закiнчила педагогiчний у Киевi, замiж там вийшла, Тьомку народила, у райвiддiлi освiти працювала, а чоловiк… Покинув нас iз малим. Женився вдруге, купив собi нове житло, а нам iз Тьомкою все дорiкав, що ми в його старiй хрущовцi залишилися. Так я… коли батьки в Ічнi померли, дiм iхнiй продала, колишньому чоловiковi грошi вiддала, щоби на сина квартиру переписав. А як iз Тьомкою бiда сталася… Мене з роботи звiльнили… Сказали: не маю морального права у сферi освiти працювати. Геть без грошей залишилася. Потiм колишнiй чоловiк iз квартири вигнав i продав ii. Тiльки частину моiх грошей повернув. П’ять тисяч доларiв. Хiба на них житло купиш? Оце тiльки на хату тут i вистачило… Я й шукала, щоби ближче до Прилук…

Затихла, глянула на Реп’яха винувато.

– Рiк не плакала… – прошепотiла гiрко.

Петро вiдсторонився знiчено, наче грiх скоiв. Простягнув руку до Уляниного лиця, стер сльозу.

– Як до сина iхатимеш – гукни. Довезу… Усе ж тобi… економiя.

– Дякую… – видихнула.

– …І комфорт. Не в автобусi. «Волга» в мене… Двадцять перша. Скоро вiдреставрую. До Великодня зроблю.

Уляна закивала, усе на синове фото дивилася.

– За тиждень сiмнадцять йому… А побачення тiльки наступного мiсяця.

– А мiй день народження цього року одразу пiсля Великодня, – зiтхнув Реп’ях. – А за два днi пiсля того Томин день народження. Я вiд неi всього на два днi старший.

Уляна наче схаменулася. Пiдвелася з лави, загорнула свiчку в цупкий папiр.

– Собi купуеш чи на подарунок?

– Собi. – Невiдомо чого Реп’яховi на душi стало легко-вiльно. – Ти вже не журися, Уляно. Збирай сили заради сина. І я тут… поряд.

Усмiхнулася гiрко.

– Гарна ти людина, Петре… Тiльки… йди вже. Так краще.

Знiтився вкрай, запхав пакунок зi свiчкою за пазуху, уже дверi розчахнув…

– Люди кажуть, дiвчина та… що хату в мене купила… гола по хатi ходить.

– Брешуть, – вiдказала Уляна-зима.



Рiвно за мiсяць пiсля появи на Лупиному хуторi, сьомого холодного лютого, Майка грiла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого Толю Гороха незрозумiлими вибриками – навiдрiз вiдмовилася пити «Фармацитрон», ялозила вологими очима по бiлiй стелi, шепотiла: «Ластiвку б…» Це ж просто. Узяти фарб, що Толя принiс iх тиждень тому, бо Майка надумала наново побiлену пiч маками уквiтчати, заколотити лазурi, й от тобi не стеля – небеса. А чорного в життi завжди через край. Вигреби сажi з печi, до будь-якоi фарби чи олii додай – на ластiвку вистачить.

– Мань, припиняй уже цi концерти, – сказав Горох. – Лiкуватися треба.

Майка не пам’ятала, коли саме Толя вперше назвав ii Манею. Манькою-манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе.

– Чи оленiв перестрiти… – прошепотiла сухими вустами. – Толь… Тут е оленi?

– Бачив…

– Хай би вийшли з лiсу. До мого двору.

– Одужуй, пошукаемо. – Поставив на стiл склянку з гарячою водою, показав Майцi пакетик «Фармацитрону». – Заколотити? Вип’еш?

– І так незле, – вперлася. – Ластiвку б…

Горох брови зсунув, присiв на край тапчана: що за дурна? І дратуватися на неi – зайве. Наче козу на мотузцi, водити йому ту Маню, бо вiдпустити нiяк – пропаде ж.

– Прилетять навеснi – повна стрiха буде тобi тих ластiвок, – вiдказав.

Майка вiдiрвала вiд стелi вологi очi, обхопила гарячими руками Толину ногу.

– У Капулетцях е «Пепсi-кола»? «Пепсi» хочу…

– Та добре. – Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба. – Не вставатимеш?

«Нi», – самими очима.

Коли за годину Толя Горох iз пляшкою «Пепсi» кульгав лугом навпростець вiд Капулетцiв до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору, трусилася пiд ватяною ковдрою – загорнулася в неi, з чобiткiв босi ноги стирчать. Задерла голову в яснi небеса, спостерiгала за чорними круками: кружляли-линули-ширяли у вишинi, ганяли одне одного, спiвали-крукали.

– Мань, ну годi! До хати йди!

– Що вони ро

Страница 31

лять?.. – прошепотiла Майка.

– Та ясно що – кохаються.

– У небесах?..

– А де ж iм? Птахи – не люди.

– Я теж… там хочу.

Горох пiдхопив на руки легку дiвчину.

– Та добре, – пробурмотiв iз прикрiстю, понiс до хати. – Тiльки одужай спочатку.

Довгий тиждень Майка горiла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на Гороха вологими здивованими очима.

– Уже?.. – питала.

– Що? – Горох обтирав Майчине тiло водою з оцтом, бентежився: а як помре?.. Шкода ii. Така ж… кульгава, як сам Горох. Тiльки не признаеться.

Майка заплющувала очi, рухала руками хаотично – до лиця, по шиi, грудях…

– Винеси iх, – попросила раз пошепки.

– Кого?

– Тих… Що в кутi.

Горох здивувався – невже про iкони каже? Два темнi лики – Ісус, Богородиця Дiва Марiя. Толя власноруч полицю для них вiдновив, встановив у кутi – не хиталися, для лампадки мiсця б вистачило, якби хто захотiв теплим полум’ям освiтити лики.

– Нащо?.. – спитав.

Вона – дурна. Де там пояснити по-людськи? Вiдкинула ватяну ковдру, пiдвестися пнеться.

– Та добре! Лежи! Тiльки скажи: куди iх?

– На волю…

Того дня на велетенськiй старiй грушi за хатою помiж голих гiлок у мiсцi, де стовбур дiлився на три шляхи, причаiлися Син iз Матiр’ю. І хоч кульгавий Толя Горох церкви оминав, молитов не читав, на куполи не хрестився, не змiг просто так iкони посеред гiлок лишити: широка дошка за полицю зiйшла, закрiпив ii помiж грубими гiлками, на дошку iкони поставив, над ними з уламкiв шиферу стрiху гарну змайстрував – от уже й капличка на грушi, не сирiтство якесь занехаяне.

Пiд вечiр Майка всiлася на тапчанi, торкнулася долонею лоба.

– Їсти хочу, – попросила вперше за останнiй тиждень.

Назавтра совала ногами по хатi, збентежено косувала на порожнiй кут, та коли Толя кивнув на грушу – ну, що, повернемо? – тiльки головою мотильнула: «Нi…»

Дивну звичку завела. Щоранку виходила з хати, сунула до грушi, хрестилася на iкони, анi пари з вуст – дивилася на потьмянiлi вiд часу святi лики, аж поки холоднеча не лiзла за пазуху. Тiльки пiсля того поверталася в тепло, констатувала демонстративно-зухвало:

– День маемо!

Гороха iнше турбувало: бiльше тижня в Майчинiй хатi протирлувався, покинути хвору не мiг i тепер, коли дiвча потроху оклигувало, вiд’iдалося, мастило стелю блакиттю й навiть спiвало те свое дурне-незрозумiле «It’s been a long time since I came around…». Толi муляло – час додому дременути, бо дивнi стосунки вимальовувалися: Майка абсолютно все – вiд сексу до банального миття тарiлок – робила на свiй смак i на такiй високiй екстремальнiй нотi, що якби ще й голосом пiдтримувала, давно б горлянку порвала, а Гороховi тiльки те й роби, що стримуй. Наче вiжка при кобилi, наче тримае в долонях малу пташку: мiцнiше затисне – загине, вiльнiше розкрие – вiдлетить, не повернеться. А вiн хiба винаймався ii стерегти?..

– Як мала дитина, – сказав, роздивляючись бiлi хмаринки на блакитнiй стелi.

– Дорослий?!

– Ну, так. Справ до бiса…

Майка завмерла, – саме залiзла на стiльницю з чорною фарбою в пластиковiй дiжечцi, – зиркнула на хлопця: очi сполоханi.

– То й кидайся на своi справи! – кинула зухвало. – Хiба я тебе тримаю?..

– Та добре, – буркнув. – Пiду…



Горох повернувся на Лупин хутiр за три днi – у хатi холоднеча, аж вiкна замерзли. Майка лежала на пiдлозi в пуховику, чобiтках, вовнянiй плетенiй шапочцi, обмоталася ватяною ковдрою – й не одразу здогадаешся: жива чи вже задубла. У мисцi картопля кiркою: Толя ii три днi тому насмажив перед тим, як до Капулетцiв зiбрався. І не торкнулася.

– Мань… Манюню… Ну, що ти витворяеш?! – Серце в шмаття.

Заметушився: грубку, пiч розтопив i, поки в хатi не стало тепло, все сидiв бiля грубки – всадив Майку собi на колiна у всiй тiй лабудi, – у пуховику, шапцi, ватянiй ковдрi, – обiйняв, притискав до себе, дмухав дiвчинi в лице, тер щоки:

– Зiгрiлася?.. Ну, давай… Подивися на мене!

Майка дивилася на Гороха, наче з iнших свiтiв, так байдуже – прокляв себе подумки: чого телився?! Того ж вечора повернутися хотiв, так нi! Геть не по-мужськи – вирiшив. Чого його бiгати жучкою? Обходився ранiше, i тепер обiйдеться. Навiть купив у Томи три пляшки горiлки i, хоч на ранок домовився капулетцiвськiй бабi Натi за двiстi гривень частину проваленоi пiдлоги в хатi перестелити, напився до усцячки, зiрвав «об’ект», i, тiльки як протверезiв за двi доби, вирiшив – а чого ж не сходити на Лупин хутiр?.. Дiвчина не тримала, але й не гнала.




Конец ознакомительного фрагмента.