Страница 1

Ярино, вогнику мiй
Ярослава Дегтяренко


Ярина мрiяла про весiлля з молодим козаком Данилом Лозицьким. Та закоханих роздiлила доля: Ярина потрапила до татарського улусу, ставши невiльницею. Мурза Аяз-бей, давнiй ворог Данила, закохуеться в цю горду русинку i ладен на все заради неi. Ярина теж мае почуття до Аяз-бея… На жаль, Ярину продають до Бахчисарайського гарему. Довкола дивовижноi рабинi, яку нарiкають Вогником, плетуться iнтриги, а в кожному закутку палацу чатуе смертельна небезпека. Аяз-бей i Данило обидва прагнуть звiльнити Ярину, але вогонь ii кохання зiгрiе серце лише одного з них.





Ярослава Дегтяренко

Ярино, вогнику мiй





Роздiл 1

Ярина та Ярема


Дiтей не вiдлякнеш суворiстю, вони не переносять тiльки брехнi.

    Л. М. Толстой

Одного дня до пана Станiслава Черевковського, березанського сотника Переяславського полку, дiйшла звiстка, що його единий син Андрiй помер. Старий сприйняв новину байдуже. Лише замовив панахиду.

Станiслав давно викреслив сина зi свого життя, бо той одружився з незаможною сиротою! Звiсно, що таке не могло влаштувати Станiслава. Вiн був не знатного походження, проте заможний, тому хотiв мати багату невiстку i впливових родичiв. От i поставив питання руба: не дасть благословення на цей шлюб. Проте Андруся це не зупинило, вiн обвiнчався з коханою та пiшов iз нею шукати щастя на чужинi.

І нинi впертiсть Черевковського обернулася бiдою: Андрiй служив гайдуком в одного шляхтича, який, затiявши сварку з сусiдом, загинув разом зi своiми охоронцями. А ще доброзичливцi розповiли сотниковi, що його невiстка та онуки животiють у злиднях, тож йому варто забрати до себе едину рiдню. Але Станiслав лише зневажливо скривився. «І пальцем не поворухну задля цiеi злидоти! Через неi я втратив сина», – думав старий пiзно ввечерi, на самотi випивши чарку за упокiй душi Андрiя.

На жаль, Станiслав був не позбавлений порокiв. Рано овдовiвши, вiн не поспiшав одружуватися вдруге i, вмiло користуючись своею чарiвливiстю, заводив собi полюбовниць. Сусiди, чудово обiзнанi про iнтимнi справи сотника, лише нишком лихословили за його спиною. Але вiдверто висловити свiй осуд нiхто не наважувався – Станiслав був жорстокий i мстивий.

Минуло майже три роки пiсля смертi сина, коли Черевковський дiзнався про смерть невiстки. Що коiлось у душi Станiслава всi цi роки, чи сумував вiн за единим сином, чи нi, було вiдомо хiба що парафiяльному священиковi. Але тепер старий вирiшив-таки забрати онукiв до себе. І через два тижнi джури привезли до Березанi семирiчних хлопчика i дiвчинку.

Побачивши онукiв, Станiслав був вражений. Але не тим, що дiти були худi й недоглянутi, а iхнiй одяг майже перетворився на лахмiття. А тим, що вони виявилися близнюками. Та ще й рудими, як покiйна невiстка! Старий приголомшено дивився на два абсолютно однакових личка з великими очима вiдтiнку соковитоi зеленi. І жодного теплого почуття онуки, якi нагадували занедбаних кошенят, у ньому не викликали.

Дiти, що було незвично, дивилися на свого суворого дiда без остраху. А коли той пройшовся кiмнатою, вони насторожено стежили за ним, повертаючи голiвки, немов не чекали добра вiд цього ставного чоловiка з красивим обличчям i сивим волоссям.

– Назвiть вашi iмена, – холодно звелiв Станiслав.

– Ярема та Ярина, – спокiйно сказав хлопчик, не випускаючи худеньку ручку сестри зi своеi долонi. – А тебе як звати? – запитав вiн з дитячою безпосереднiстю, у якiй дiдовi вчулася прихована насмiшка. Адже досi близнюки не знали про те, що мають рiдного дiда – мати нiколи не розповiдала про нього.

– А ти, внучку, нахаба! – вiдповiв Станiслав. – Надалi думай, як зi мною говориш! Бо доведеться навчити тебе шанобливостi.

– Тiльки спробуй образити мого брата! – вигукнула Ярина, блиснувши оченятами.

– Пффф! Теж менi захисниця! А силоньки маеш багато, онучко? – глузливо вiдповiв дiд. – Насте! – покликав вiн свою куховарку i, коли та з’явилася, наказав: – Вiдведи цих здихлят у лазню й ретельно вимий – щоб жодноi вошi на них не залишилося, а потiм перевдягни! Бо старцi краще за них одягненi!

– Що ти, Станiславе! Нема у них вошей! Чи ж годиться таке про рiдних онукiв говорити? – обурилася Настя.

Таке вiльне поводження служницi з паном пояснювалося просто: Настя була черговою коханкою Станiслава. Де вiн ii знайшов i чому вона погодилася з ним жити невiнчаною, не знав нiхто. Сама Настя зовсiм не бентежилася своiм становищем, бо природа забула надiлити ii великим розумом i гiднiстю, натомiсть щедро вiдмiрявши краси, доброти i простодушностi. Тому жiнка одразу розчулилася, побачивши дiтей.

– Ой, якi славнi! – защебетала вона. – Тiльки худенькi! Нiчого – я це виправлю! Ходiмо зi мною, крихiтки!

Але дiти й з мiсця не зрушили.

– Ну, чого ж ви, кошенятка? Ходiмо! – знову ласкаво покликала жiнка i простягла руку дiвчинцi.

Ярина подивилася на брата, наче питаючи схвалення, а потiм вклала маленьку долоньку в м’яку, бiлу долоню жiнки та слухняно пiшла з нею, а Ярема насторожено зиркнув на дiда

Страница 2

попрямував слiдом. Станiслав ледь не сплюнув – онуки викликали у нього огиду. Занадто вже вони були схожi на невiстку! «Через iхню матусю я втратив сина! І чому цi вилупки не поздихали слiдом за нею?! Тодi менi не треба було б з ними морочитися», – зi злiстю думав Станiслав, уже шкодуючи про свое милосердя. «Гаразд! Усе, що стаеться – на краще. Подивлюся ще, що з них виросте!» – зрештою вирiшив вiн.

Увечерi ретельно вимитi й перевдягненi у все нове близнюки сидiли за столом разом з дiдом, iз великим апетитом iли кашу, жадiбно запиваючи ii парним молоком i прицмокуючи вiд задоволення. До цього вони жили у бiдних людей, i не завжди вдавалося не те що ласощiв скуштувати, а навiть поiсти вдосталь, а тут така смакота! Джури й Настя, якi теж вечеряли зi своiм паном за одним столом, iз жалiстю поглядали на дiтей. Але Станiслав жалю не вiдчував i навiть ложку вiдклав, гидливо дивлячись на онукiв. «Як голоднi звiрята! Якби поставити миски на пiдлогу, то, мабуть, стали б на карачки i почали хлебтати!» – думав вiн, хоча й знав, що онукам жилося не ситно.

Того вечора Станiслав так i не торкнувся до страв. Зате близнюки, наiвшись досхочу, почали куняти прямо за столом. Тодi дбайлива Настя вiдвела дiтей до спальнi, де вклала iх у лiжко. Вона розчулено дивилася, як соннi дiтлахи обнялися худими ручками, тiсно притулившись одне до одного. Вочевидь, близнюкiв пов’язувала сильна любов. Настi стало невимовно шкода цих двох сирiт, чие життя було таким гiрким. Та ще й обурювала неприязнь до них рiдного дiда. Настя не здогадувалася, що ненависть до невiстки Станiслав перенiс на дiтей. А вкладаючись зi своiм коханцем спати, простодушна жiнка вiдверто запитала:

– Чому ти, мiй голубе, такий неприязний до своiх онукiв?

– А тобi що до того? – буркнув Станiслав. – Вони що, скаржилися? От нахаби! Замiсть того, щоб бути вдячними менi за прихисток, вони ще й комизяться!

– Не скаржилися вони! Я сама помiтила. Це ж твоi онуки, коханий, тож будь добрiшим до них!

– Ти що, повчати мене будеш? Не твое це дiло!

– Ах, ось ти як!? – i обурена Настя повернулася до коханця спиною, твердо вiдкинувши всi його спроби до примирення.

Наступного дня Станiслав, сердитий через учорашню сварку з Настею, ледь стримувався, щоб не зiгнати досаду на онуках. Ярема та Ярина це помiтили i не могли второпати, чим дiд незадоволений.

Пiсля смертi матерi дiтей забрали до себе сусiди. Чужi люди тепло ставилися до сирiт i зi щирим жалем розпрощалися з ними. Ярема та Ярина сподiвалися, що дiд любитиме iх, якщо забрав до себе. Адже вiн iхня едина рiдна людина! Та даремно вони намагалися заслужити прихильнiсть дiда – вiн звертав на них уваги не бiльше, нiж на собак, що плутаються пiд ногами. Станiслав не помiчав, що його байдужiсть поступово вбивала надiю в дитячих душах.

Зараз вiн докладав зусиль, аби помиритися зi своею куховаркою, i скоро був помилуваний – добродушна Настя не могла довго на когось ображатися. Тим паче на свого Станiслава! Тому ввечерi сотник у пiднесеному настроi вкладався спати, передчуваючи приемнi наслiдки примирення.

– Настуню, ну довго ще ти там? – нетерпляче запитав Станiслав, розвалившись на перинi, коли дверi раптово вiдчинилися i на порозi з’явилася Яринка в бiлiй сорочечцi. Станiслав здивовано витрiщив на онуку очi, а вона пiдбiгла до нього й видерлася на лiжко.

– Чому ти не обнiмаеш нас? Мама завжди нас обнiмала i цiлувала. Обнiми мене! Ти ж мiй дiдусь! – iз надiею в голосi попросила Ярина.

– Забирайся звiдси! – Станiслав безцеремонно зiпхнув онуку з лiжка. – І наступного разу стукай у дверi!

Перше, що побачив Черевковський у великих очах дитини, було здивування, потiм у них промайнула образа, яка змiнилася на гнiв. Дiвчинка мовчки вибiгла з кiмнати.

– І дверi за собою зачини! – гукнув вiн iй навздогiн.

– Ну ти й свиня! – гнiвно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.

– А ти куди? – здивувався Станiслав.

– Подалi вiд тебе, злостивцю! – iдко вiдповiла жiнка, грюкнувши дверима.

Яринка прибiгла до iхньоi з братом кiмнатки, застрибнула на лiжко i стислася у грудочку пiд ковдрою.

– Вигнав? – лаконiчно запитав ii брат, присiвши поруч.

– Так! – зi сльозами вигукнула дiвчинка.

Ярема зiтхнув. Згадався йому похорон батька i те, як мати, ридаючи та обнiмаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навiки закарбувалась у пам’ятi Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!» – пообiцяв сам собi маленький хлопчик, мiцно обнявши сестру, коли до кiмнати увiйшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», – сказала жiнка, примощуючись скраечку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неi, Ярема теж ближче пiдсунувся до сестри, а Настя погладила iх по голiвках, лагiдно прошепотiвши: «Спiть, моi горобчики».

Пiсля цього Станiслав став до онукiв лагiднiший. Але вже було пiзно. Коханка, звичайно, йому пробачила, а онуки поводилися вiдчужено, хоч i чемно.

Узагалi близнюки виявилися ве

Страница 3

ьми гордими дiтьми. І пустотливими. Вони були нерозлучнi й завжди гралися разом, немов були одним цiлим. І зумiли постояти за себе перед сусiдськими дiтлахами, якi спробували було iх ображати.

Станiслав потайки спостерiгав за онуками i, помiтивши iхню гордовитiсть, втiшився цим. «Моя кров!» – задоволено подумав вiн, мiркуючи, що ж iз ними робити далi. З Яринкою йому було зрозумiло: як пiдросте, то вiддасть ii замiж, а поки нехай iз нею Настя бавиться. А ось над майбутньою долею Яреми сотник потроху задумувався – хоч як, але це спадкоемець! Зрештою Станiслав вирiшив, що дасть онуковi освiту, а поки зайнявся тим, що почав учити його володiти шаблею i iздити верхи.

Ось так вiн i з’ясував, що онуки досi не хрещенi.[1 - До початку Хмельниччини релiгiйний гнiт католикiв та унiатiв над православними досяг свого апогею. Вiдомi випадки, що примусово зачинялися православнi церкви, заборонялося здiйснювати обряди або за них встановлювалася непомiрна плата, тому подружжя було змушене жити невiнчаним, а дiти – нехрещеними, небiжчикiв ховали невiдспiваними. (Тут i далi примiтки авт., якщо не зазначено iнше.)] Виявляеться, його син жив настiльки бiдно, що не мав грошей заплатити за обряд.

Тодi Станiслав вирiшив охрестити онукiв. Хрещену матiр вiн знайшов швидко, а хрещеним обрав свого давнього приятеля – низового козака Петра Дубченка на прiзвисько Вип’ю бочку.

Вони дружили з дитинства, хоча Петро був сином бiдноi вдови, а Станiслав – сином заможного купця. Їхнi долi склалися по-рiзному: Станiслав став сотником, а Петро ще в молодостi подався на Низ[2 - Низ – iнакше Запорожжя, друга назва мiсцевостi за Днiпровськими порогами, де розташовувалася Запорозька Сiч.] простим козаком. Але свою дитячу дружбу вони зберегли та пронесли крiзь роки.

Дубченко, звичайно, не вiдмовився i швидко прибув у Березань. Ярина з Яремою, побачивши старого козака з суворим виразом обличчя, трохи злякалися, але не виявили цього нiяк, а Петро, хмурячись, дивився на них, а потiм скрушно похитав головою. Вiн неодноразово докоряв приятелевi, що грiх так чинити з рiднею. Але Станiслав був неймовiрно впертий i не бажав нiчого чути. А нинi Петрове серце, невразливе вiд суворого життя, наче на шматки розривалося – йому було безмежно шкода цих дiтей.

Станiслав уважно спостерiгав за другом та внуками i задоволено вiдзначив, що вони так само холодно ставляться до майбутнього хрещеного, як i до нього. І якою ж була його досада, коли вже до вечора Петро порозумiвся з дiтьми i вони весело щебетали бiля нього! А якою була злiсть, коли пiзнiше стомленi онуки поснули бiля свого хрещеного батька! Станiслав роздратовано спостерiгав, як замислений Петро нiжно обнiмае заснулу в нього на руках Яринку i лагiдно гладить руду голову Яреми, яку той поклав йому на колiно.

– Подобаються? – глузливо запитав вiн, кивнувши на онукiв.

– Ти що, ревнуеш, Станiславе? – здивувався Петро.

– Я? Чого б це менi ревнувати?

– Та того, що не горнуться до тебе твоi онуки. Гадаеш, не бачу? Ти сам у цьому винен! Ти з такою злiстю на них дивишся, що я не второпаю, навiщо ти взагалi взяв iх до себе, якщо вони тобi такi ненависнi?!

– Не вони, а iхня мати! – буркнув Станiслав. – Через неi все мое життя пiшло шкереберть! Тепер ще цi двое нахлiбникiв звалилися на мою сиву голову!

– Станiславе, ти дурень пiд саму зав’язку! – неголосно вiдповiв Петро. – Тобi Бог таке щастя дав – сина й онукiв, а ти сам його вiд себе вiдштовхнув! Я свое життя прожив, наче вечiр у шинку прогуляв – нiкого в мене на бiлому свiтi немае. І тепер цi двое дiток – моi! Вони менi i за сина, i за дочку будуть. Менi тепер е заради кого жити. А у тебе все це було! Сина ти занапастив, а тепер мстишся онукам за власну дурiсть.

Але Станiслав тiльки зневажливо скривився й вийшов зi свiтлицi. Петро важко зiтхнув i мiцнiше обiйняв сплячу Ярину, обережно поцiлував у маленький лоб, а другою рукою погладив Ярему по худенькому плечу.

З тих пiр Дубченко два рази на рiк приiжджав провiдувати хрещеникiв, чим викликав досаду у iхнього дiда. Станiслав сам не мiг зрозумiти, що саме його дратуе у стосунках Петра i близнюкiв – чи те, що онуки полюбили хрещеного всiею душею, чи те, що ним, Станiславом, обое нехтували. Нi, Ярина i Ярема поводилися чемно, слухалися його, але не було у iхнiх поглядах та словах тiеi душевноi теплоти, яка властива рiдним людям – обое говорили з ним холодно, немов iз чужим.

А Петро душi не чув у близнюках i в кожен свiй приiзд привозив iм подарунки, на якi не шкодував грошей. А одного разу вiн подарував Яремi породистого жеребця.

– Ти ж майбутнiй козак! – говорив Петро, зачаровано дивлячись на щиру радiсть похресника. – А який же козак без коня?

Поруч почувся схлип. Дубченко озирнувся i побачив Ярину, яка ледь стримувалася, щоб не заплакати вголос.

– Ярино! Золотко мое! Що сталося, доню? Хто тебе образив? – здивувався Петро, обнiмаючи ii за плечi. Але дiвчинка мовчала, вiдверталася, а потiм вирвалася з його рук i втекла.

– Що це з нею? – здивувався старий, дивлячис

Страница 4

то на Станiслава, то на Настю.

– Яринцi теж коня захотiлося, – знiяковiло вiдповiла жiнка. – Вона менi про це сказала, коли ми сюди йшли. Хоч я iй i говорила, що негоже це для дiвчинки. І от уже вперте таке – усе одно розревiлося!

Станiслав тiльки хмикнув – йому було байдуже до смутку онуки. Лише мовив, захоплено роздивляючись коня:

– Добрий кiнь! Балуеш ти хрещеника, Петрусю, надто вже балуеш!

Петро зiтхнув i пiшов шукати хрещеницю. Ярину вiн знайшов у бур’янах за городом. Вона, сидячи на землi i сховавши обличчя в колiна, гiрко плакала.

– Донечко! – покликав ii старий, сiдаючи поруч.

Ярина пiдняла на нього заплакане обличчя, знiяковiла, а потiм знову заридала, сховавши личко у нього на плечi.

– Тобi теж коня хочеться? – вiдверто запитав Дубченко.

Дiвчинка пiдвела очi, якi вiд слiз стали свiтло-зеленими, i кивнула.

– Так а чому плачеш? – з усмiшкою запитав Петро.

– Бо нiколи його не матиму! – вiдповiла Ярина. – Нi, хрещений, ти не думай, що менi тi сережки, якi ти подарував, не подобаються! Вони такi, такi… – схлипуючи, пояснювала вона, але так i не змогла описати дарунок. – Але кiнь у Яреми кращий!

Петро обняв хрещеницю i промовив:

– Яринко, мiй золотий вогнику! Я не обiцяю тобi, що неодмiнно подарую коня, але якщо вийде його дiстати, то подарую. Тiльки не плач! Твоi сльози крають менi душу.

Ярина схлипнула й обняла його, потроху починаючи заспокоюватися.

– Хрещений, ось скажи, чому ти такий, а дiд – нi?

– Який? – усмiхнувся Петро.

– Добрий! І так сильно любиш нас iз Яремою! А дiд… Вiн… – дiвчинка зiтхнула.

Дубченко обняв ii i теж зiтхнув. Вiн розумiв, що похресники бачать рiзницю мiж його ставленням i ставленням дiда, але не хотiв, аби вони зневажали Станiслава.

– Не думай про дiдуся погано, Ярино, i не сердься на нього – вiн любить вас! Тiльки ось вiк прожив, а висловлювати свою любов не навчився. Ну що, заспокоiлася? Пiдемо?

Яринка кивнула й, узявши Петра за руку, пiшла з ним додому.

Спливали роки. І майже нiчого не змiнювалося: близнюки, як i ранiше, вiдчували на собi презирство рiдного дiда та любов хрещеного. Ярема навчався у Киево-Могилянськiй колегii i приiжджав додому тiльки влiтку, а Яринка мешкала з дiдом, сумуючи за братом та хрещеним. Тому постiйно терлась бiля Настi, яка не могла замiнити iй матiр, але дарувала i iй, i Яремi душевнiсть, якоi не було у дiда.

Лише Станiслав круто змiнив свое життя – одружився з молодою вдовицею.

Як уже так сталося, що Меланii – так звали нову панi Черевковську – вдалося уярмити легковажного Станiслава, залишилося загадкою. Хоча найiмовiрнiше, спритна жiнка поставила питання руба: хочеш отримати мене, так веди пiд вiнець. І Станiслав, звиклий удовольняти своi примхи, погодився. Маланка була дуже вродливою жiнкою двадцяти семи рокiв, i розум вона мала практичний. Саме за останне i цiнував ii Станiслав й у своi п’ятдесят чотири роки часто прислухався до ii думки.

Для Настi одруження коханця стало тяжким ударом. Але вона вiддано кохала Станiслава, тому не пiшла вiд нього, а залишилася у господi куховаркою, аби хоч здалеку бачити його. І покiрливо зносила всi образи вiд Маланки, яка знала, ким донедавна була Настя.

У Маланки була дочка вiд першого шлюбу – Любов, або Любонька, як ii лагiдно називав сам Станiслав. Дiвчинка була тиха, сором’язлива, немов засмикана своею енергiйною матiр’ю, хоча лише на рiк молодша од Ярини та Яреми, яким на той час виповнилося по одинадцять рокiв. Поява Маланки i Люби викликала у близнюкiв жаль до Настi та ще бiльшу образу на дiда, який iз чужою дiвчинкою був лагiднiший, нiж з кровними онуками.

А Маланка робила все, щоб утертися в довiру до близнюкiв, сподiваючись, що це сподобаеться ii новому чоловiковi. Проте близнюки вiдчували нещирiсть Маланки i ставилися до неi стримано, хоча й чемно. А ще величали «бабусею», чим доводили до сказу – яка вона у розквiтi рокiв бабуся?

Одного разу Петро з’явився провiдати хрещеникiв. Вiн пам’ятав про дану хрещеницi обiцянку, яка не давала йому спокою. Сама Ярина вже давно забула про свою примху, але коли хрещений привiв iй у подарунок коня, то не могла повiрити своему щастю.

Подарований аргамак[3 - Аргамак – так називали коней ахалтекiнськоi породи, якi вважалися найкращими i коштували дуже дорого.] дiйсно був красенем! Легкий i витончений, невтомний i стрiмкий, немов народжений не кобилицею, а вiльним вiтром, жеребець дивився на свою маленьку господиню розумним поглядом мигдалеподiбних очей, обережно переступав на мiсцi, наче усвiдомлював, що перед ним стоiть дитина, яку не можна калiчити i яку вiн мае слухатися.

– Як ти його назвеш, доню? – запитав Петро, розчулено дивлячись, як сяють щастям очi Ярини.

– Промiнчик.

– Чому?

– Тому, що твоя любов, хрещений, зiгрiвае мене, як сонце, i цей подарунок – черговий промiнчик твоеi любовi, – з несподiваним для свого вiку красномовством вiдповiла Ярина, чим зворушила Петра до глибини душi.

Правду кажучи, для такоi малоi дiвчинки, нехай навiть й улюбленоi хрещениц

Страница 5

, це був аж занадто дорогий подарунок. Сотника це роздратувало, бо вiн усе ж таки прагнув дати онукам усе необхiдне, що мiг дозволити за своiми статками: дiти були нагодованi й одягненi, Ярема здобував освiту. Станiслав теж якось подумав, чи не подарувати онуцi коня, проте зрештою вирiшив, що дiвчинi це нi до чого. І коли Петро таки це зробив, Станiслав образився, але промовчав, не бажаючи опинитися в смiшному становищi.

А для Яринки, позбавленоi бiльшу частину року товариства брата, Промiнчик став найкращим другом. Часто мiстяни бачили, як вона хвацько скаче на ньому околицями i як чудовий жеребець мчить, неначе буйний вiтер.




Роздiл 2

Перелюб та його наслiдки


Хто з грiшною, дурною побрався жоною,

Не з жiнкою той поеднався – з бiдою.[4 - Тут i далi вiршi в перекладi автора з росiйськоi мови.]

    Саадi

Якось серпневого дня Ярема сидiв на ганку й уважно стежив за Маланкою, яка, походжаючи обiйстям, дiловито командувала челяддю. Але не з хазяйновитостi, а щоб нишком перезиратися з молодим джурою – Лукашем Бережним. І що далi, то бiльше хлопець упевнювався, що цi двое – коханцi. І якщо про це стане вiдомо дiдовi, i слiду «бабунi» не залишиться в домi.

Рiч у тому, що з деякого часу Ярема почав помiчати, що Маланка всяко намагаеться огудити його з сестрою перед дiдом. Станiслав спочатку байдуже вислуховував цi наклепи, але згодом почав прислухатися й поводитися з онуками ще суворiше, нiж ранiше. Це доводило хлопця до лютi. Норов Яреми був схожий з норовом вовка-одинака: вiн нi в кому не мав потреби, мав вроджене передчуття загрози i готовий був захищатися до останнього, нiким i нiчим не дорожив, окрiм сестри та хрещеного. І хлопець ладен був зробити все, щоб захистити сестру. Тому почав спостерiгати за жiнкою i пiдмiтив ii небайдужiсть до Лукаша.

Лукаш найнявся на службу до Станiслава у 1647 роцi та швидко втерся до нього в довiру – щоразу вирушаючи на вiйну, старий зi спокiйною душею довiряв йому охорону сiм’i та майна. Ким ранiше був Лукаш, звiдки явився до Березанi, знав хiба що Станiслав. За душею у цього молодика не було анi гроша, зате вiн мав вроду та манери, якi вирiзняли його серед iнших джур, що одразу оцiнила Маланка. Правду кажучи, цi двое чудово пасували одне до одного: вона – блакитноока брюнетка, вiн – блондин iз карими очима. Але доля звела iх занадто пiзно!

Ярема не усвiдомлював, що кохання Маланки та Лукаша щире – його не обходили такi тонкощi. Вiн переймався лише тим, що «бабуня» отруюе життя йому i сестрi, та обмiрковував, як викрити ii подружню зраду.

На ганок вийшла Люба i присiла бiля Яреми. Хлопець лагiдно всмiхнувся iй – вiн був прив’язаний до дiвчинки, немов до молодшоi сестрички, i по-своему любив ii. Пухкенька, маленького зросту, Любочка соромливо всмiхнулася йому у вiдповiдь i запитала:

– А чому ти не поiхав з Яриною i паном Петром?

– У Яринки такий кiнь, що за ним i вiтер не вженеться. А хочеш, я покатаю тебе на своему конi?

– Ой, нi! – вигукнула Люба. – Я боюся! Менi не вистачае духу iздити так, як Ярина. Адже вона може скакати верхи з ранку i до вечора, немов i втоми не знае.

Це було правдою – Люба боялася коней, на вiдмiну вiд Ярини, яка була наче народжена для верховоi iзди. Лiто добiгало кiнця, i Дубченко приiхав у гостi до хрещеникiв. Й оскiльки самого Станiслава не було вдома – за наказом гетьмана Переяславський полк вирушив у похiд у Молдавiю,[5 - Ідеться про похiд козакiв, на чолi iз сином гетьмана Б. Хмельницького Тимошем, i татар у Молдавiю у липнi – вереснi 1650 р., причиною якого стала вiдмова молдавського господаря Василя вiд шлюбу своеi дочки Розандри i Тимоша.] то Петро знаходився в повному розпорядженнi похресникiв, i обое цим радо користувалися.

– Тодi чим тебе розважити, Любонько? – запитав Ярема.

– Та нiчим! Ти ж дорослий хлопець, тобi зi мною, мабуть, нецiкаво, – скромно вiдповiла Люба, сподiваючись, що вiн усе одно щось вигадае. У своi тринадцять рокiв дiвчинка усвiдомила, що Ярема iй подобаеться, тому щоразу, коли вiн приiжджав додому з колегiуму, ненав’язливо крутилася бiля нього, а у його вiдсутнiсть сумувала за ним. І зараз дiвчинка навмисно прийшла, щоб побути з ним наодинцi, бо завжди хлопець дарував усю свою увагу тiльки сестрi. Але Любi завадили – у двiр в’iхала Яринка з Дубченком, i Ярема одразу забув про неi й кинувся до сестри, щоб допомогти злiзти з коня.

Близнюкам виповнилося по чотирнадцять рокiв, i вони нагадували дзеркальнi вiдображення одне одного. Обое були худорлявi й невисокi, з молочно-бiлою, без ластовиння шкiрою та густим вогняним волоссям. І, як i в ранньому дитинствi, обое мали гордовитий погляд та, здавалося, зверхньо дивилися на всiх навколо.

– Вони перезираються! – тихенько шепнув Ярема сестрi, коли знiмав ii з коня, оскiльки давно подiлився з нею своiми пiдозрами.

– Я теж це помiчала! – прошепотiла у вiдповiдь Ярина i замовкла, бо до них пiдiйшла Маланка.

– Це недобре, Ярино, що ти з коня майже не злазиш, – сухо промовила жiнка. – Навiть непристойно для дiвчини!

Страница 6

и вже пiдростаеш, i незабаром треба буде думати про замiжжя, а ти…

– А хiба тобi шкода, бабуню? – нелюб’язно перебив ii Ярема.

– Ось тепер ти сам, пане Петре, бачиш, якi вони обое зухвалi! І нiяк не можу iх навчити скромностi й шанобливостi до старших, – почала скаржитися Маланка.

Дубченко досадливо скривився – його дратувала Маланка з ii солодкавою манерою говорити з ним, бо вiн знав, що колись вона була злиденною мiщаночкою, а нинi, допавшись до статкiв його приятеля, удавала з себе вельможну панi. Але найбiльше його сердило, що вона постiйно гудила його хрещеникiв.

– Якщо Яринi хочеться, то нехай iздить верхи, скiльки забажае! А женихи на неi i так знайдуться – ще й битися за неi будуть, – промовив Дубченко i пiшов у дiм. Маланка невдоволено стиснула губи i рушила слiдом – Петро був гостем, i вона мала розважати його. До ii честi слiд сказати, що вона завжди гостинно приймала будь-кого.

Весь залишок дня Ярема шпигував за коханцями, але вони нiчим себе не видали. Трохи розчарований, хлопець пiшов спати: завтра треба раненько встати, щоб провести хрещеного.

Наступного ранку, коли проводжали Дубченка, Маланка наполягла, щоб Ярема доiхав iз ним до самого лiсу. А це було досить далеко вiд мiстечка. А Ярину послала з якимось дрiб’язковим дорученням до ii хрещеноi матерi, наказавши не поспiшати додому. Ще й Любу з нею вiдправила! Близнюки виразно подивилися одне на одного, але заперечувати не стали. Вибравши момент, Ярема шепнув сестрi: «Я повернуся i простежу за ними».

Провiвши хрещеного за околицi мiста, Ярема поквапився додому. Щоб його нiхто не побачив, вiн залишив свого коня у садку та, обережно прокравшись у дiм, наблизився до опочивальнi дiда, прислухався i почув за дверима шепiт i легкi стогони. «Оце закортiло iм, що й ночi не дочекалися! Тепер ти, бабуню, пiдеш навколо свiту зашморгом!» – задоволено подумав Ярема, пригадавши одну з багатьох примовок свого хрещеного, а потiм рiзко розчахнув дверi. І одразу густо почервонiв вiд досi не баченого видовища, соромливо вiдвiв очi, але увiйшов до спальнi й голосно кашлянув. Вiд цього звуку Лукаш рiзко зiскочив iз лiжка, а Маланка вискнула i полiзла пiд укривало, натягнувши його до пiдборiддя.

– Бог на помiч, голуб’ята! – розв’язно мовив Ярема, намагаючись приховати свое знiяковiння та глузливо зиркаючи на коханцiв. – Ти, Маласю, краще одразу збирай свое шмаття i забирайся звiдси. А заразом i коханця свого прихопи! Адже коли дiд дiзнаеться про твою зраду, то гнiв його буде страшний!

Маланку охопив тваринний жах, бо Станiслав такий, що… На очi жiнки навернулися сльози, i вона заблагала:

– Яремо, я прошу тебе, не говори нiчого Станiславу! Христом Богом тебе прошу! Вiн же вб’е Лукаша i мене! А що станеться з Любою, якщо вона осиротiе?! Пощади, Яремонько!

– Нi! Ти давно вже чиниш пiдступи проти нас iз сестрою, так що вибору в мене немае – або ти, або ми. Тож забирайся звiдси, поки дiд не повернувся! І не барися, Маласю! – з цими словами Ярема зiбрався пiти, але тут на нього накинувся Лукаш i з силою вдарив ефесом своеi шаблi по потилицi. Хлопець упав як пiдкошений, навiть охнути не встиг.

– Чого дивишся? – буркнув Лукаш до отетерiлоi вiд його поведiнки коханки, замикаючи дверi на засув. – Швидко подай мотузки, що у мене в кишенi шароварiв! І чимось рота йому треба зав’язати!

Маланка схопилася та подала йому тонкi шкiрянi ремiнцi й серветку, а Лукаш умiло й мiцно зв’язав Ярему i заткнув йому рота серветкою.

– Його треба порiшити, – спокiйно сказав вiн, натягуючи шаровари. – Так ми одразу вб’емо двох зайцiв: i хлопця позбудемося, як ранiше говорили, i вiд його дiда вбережемося. Поки сховаймо його тут, а вночi я винесу його, уб’ю i десь закопаю.

Очi Маланки загорiлися. Адже единою причиною, iз якоi молода i вродлива Маланка пiшла за старого Станiслава, було його багатство. Але близнюки ставали iй на завадi, бо чоловiк прямо говорив, що саме вони його головнi спадкоемцi. Не рятувало справи навiть чимале вiно,[6 - Вiно – частина майна чоловiка, яке вiн зобов’язаний був видiлити дружинi пiд час укладання шлюбу, щоб у разi його смертi забезпечити засобами до iснування.] яке вiн iй видiлив, – Маланка хотiла усе його майно.

– А зараз його не можна вбити? – запитала вона, одягаючись.

– Та ж кров буде по всiй кiмнатi!

– То придуши ти його, i все!

– Нi! Зробимо так, як я сказав. І постарайся не видати себе хвилюванням. Його сестра може щось запiдозрити!

– Боже мiй, вона й так запiдозрить! – заволала Маланка. – Що ми iй скажемо? Як пояснимо всiм, куди вiн подiвся?

– А ми скажемо, що вiн поiхав iз Дубченком! – мовив Лукаш пiсля роздумiв. – А що? Вирiшив на Низ утекти, козацькi слави здобути!

– А якщо Дубченко наступного року приiде i скаже, що не забирав його? – з сумнiвом похитала головою Маланка.

– А це що – наш клопiт? Хто через рiк буде шукати свiдкiв, якi його бачили? Головне – нинi виплутатися з цiеi бiди! Замкнемо кiмнату зсередини: ти вийдеш у дверi, а я вилiзу через вiкно, – розпорядився Лукаш, бо кiмн

Страница 7

та замикалася лише зсередини. – А ввечерi позбудемося його.

Маланка пом’ялася, але потiм погодилася з коханцем i полiзла до нього з поцiлунками. Вони деякий час пристрасно цiлувалися, стоячи над непритомним Яремою. Але потiм Лукаш випроводив коханку за дверi й подивився на пiдлiтка, який почав приходити до тями. «Адже зовсiм хлопчисько! Ще й життя не бачив! Ось тiльки немае в мене виходу! Інакше не зносити нам з Маланкою своiх голiв!» – подумав вiн, на мить пошкодувавши Ярему.

– Ти, хлопче, не сердься! Треба було спершу подумати, чи слiд без стуку заходити. Так що сам, дурню, винен, – говорив Лукаш, пхаючи Ярему пiд лiжко. – А тепер доведеться тебе вбити. Можеш помолитися i покаятися – час у тебе е. Хоча тобi, невиннiй душi, мабуть, i каятися ще нi в чому. І я неодмiнно поставлю свiчку за упокiй твоеi грiшноi душi, а з часом i панахидку замовлю! – iз цими словами вiн обережно визирнув у вiкно i, не побачивши небажаних свiдкiв, вилiз, нещiльно причинивши стулки.

Вiдвертий цинiзм Лукаша не обурив Ярему, вiн подумки лаяв самого себе всiма вiдомими лайками, уторопавши, що вчинив непоправну дурiсть. Треба було покликати свiдкiв або повернутися разом iз хрещеним! А тепер його вб’ють, i Яринку нiкому буде захистити. «А будьте ви обое проклятi! Нехай вас усi святi покарають за вашi грiхи!» – думав Ярема, охоплений нестримною люттю на коханцiв i з байдужiстю усвiдомлюючи, що настали останнi години його життя, бо надii на порятунок у нього не було.

У цей самий час, коли Ярема так необачно потрапив у бiду, Ярина з Любою неспiшно поверталися додому. Проте вирiшили поласувати сливами, тому звернули з дороги та видерлися на паркан, щоб залiзти до власного саду – невiдомо чому, але iм подобалося ходити не в хвiртку, як годиться, а перелазити через паркан.

– Ой! А чому Яремин кiнь тут стоiть? – здивувалася Люба, сидячи верхи на парканi та переводячи дух, бо захекалася, вилазячи.

– Тсс! – шепнула Ярина, тому що з’явився Лукаш, злодiйкувато озирнувся, але не помiтив дiвчаток – iх надiйно приховувало листя. Вiн повiв Яреминого коня за городи, раз у раз озираючись на всi боки. Ярина насупилася – вона знала, що брат нiколи б не кинув коня без нагляду. Тому все це виглядало бiльш нiж пiдозрiло. Коли Лукаш зник, обидвi дiвчинки зiстрибнули з паркану i попрямували до сливи.

– Може, Лукаш повiв Яреминого коня пастися? – припустила Любонька, яку теж зацiкавила дивна поведiнка джури.

– Може, – задумливо вiдповiла Яринка. Їi чомусь охопила тривога, яку ще бiльше посилив Лукаш, котрий, чомусь повертаючись без коня, пильно на неi поглянув.

Наiвшись, дiвчатка пiшли. Яринка, намагаючись не привертати уваги, почала шукати брата, але його нiде не було i нiхто не бачив, щоб вiн повертався.

Настав полудень, а брат так i не з’явився, i Ярина вже не знала, що й думати, а ще ii дивувало, що Маланка була цiлком спокiйна. Лише поремствувала, що свавiльний хлопчисько десь загулявся. «Якби Ярема десь гуляв чи затримався з хрещеним, то не було б його коня. Куди ж вiн мiг подiтися? І куди Лукаш повiв його коня, наче сховав?» – мiркувала дiвчинка i здогадалася, що джура дiйсно сховав коня.

Яринка потайки побiгла за городи i побачила, що кiнь брата стоiть у бур’янах у невеликому, але глибокому яру – тут нiхто не ходив i помiтити коня не мiг. Отже, Лукаш таки сховав коня. Але навiщо? Не на жарт стривожившись, Ярина побiгла до Маланки, вирiшивши вимагати вiд неi розiбратися, чому це Лукаш ховае братового коня! Але у дворi «бабунi» не було, i нiхто з челядi не знав, де хазяйка. У домi ii теж не було, тодi Ярина пiшла до iхньоi з дiдом опочивальнi. Постукавши, вона штовхнула дверi, але тi не пiддалися.

– Вiдчинiть, це я! – покликала дiвчина i прислухалася: за дверима було тихо, тiльки пролунало ледь чутне мугикання. Ярина насупилася i побiгла до вiкна спальнi. Зазирнувши в нього, вона з подивом побачила порожню, замкнену зсередини кiмнату. «З чого б це?» – подумала Ярина, уже збираючись iти, коли очi вловили якийсь рух на пiдлозi бiля лiжка. Придивившись, вона з жахом помiтила, що з-пiд лiжка стирчать чоботи Яреми. «О Господи!» – вигукнула дiвчина, вiдчинила вiкно i швидко залiзла всередину. Пiд лiжком вона знайшла мiцно зв’язаного брата. Насилу витягла його i насилу розв’язала туго затягнутi шнури.

– Боже мiй, Яремонько! Брате! Але хто посмiв так iз тобою вчинити?! Та що ж це таке? – обурювалася Яринка i то розтирала братовi занiмiлi руки, то обнiмала його.

– Лукаш! – хрипко вiдповiв Ярема. – Ярино, годi обнiматися! Нам треба тiкати! Я застав iх прямо в лiжку, вони обое злякалися, що я все розповiм дiдовi, i Лукаш мене схопив та зв’язав, збираючись уночi вбити!

Ярина злякано подивилася на брата: Ярема, блiдий i тремтячий, дивився на неi величезними вiд жаху очима. «Боже! Що нам робити?» – промайнуло у неi в головi. Але потiм дiвчинка неймовiрним зусиллям опанувала себе, обдумуючи, як викрутитися з цiеi наглоi бiди.

– Яремо, ти пiдеш до яру за нашим городом – там стоiть твiй кiнь, – твердо, зовсiм як доросла,

Страница 8

казала Ярина. – А я вiзьму всi грошi, що у нас iз тобою е, дещо з твоiх речей i принесу тобi. Поiдеш звiдси та наздоженеш хрещеного i все йому розкажеш – вiн тебе захистить.

– А ти? – вигукнув Ярема. – Я без тебе нiкуди не поiду! Я не залишу тебе саму!

– Якщо ми поiдемо разом, то Маланка з Лукашем про все здогадаються i кинуться в погоню! А коли вночi виявлять твою втечу, то не встигнуть тебе наздогнати – так ми виграемо час. Та й що вони менi зроблять? Я ж нiбито нiчого не знаю i нiчого не бачила. А коли повернеться дiд, я йому все розповiм.

– А якщо вiн тобi не повiрить?

– Повiрить! А що тебе не буде, то це ще бiльше його переконае. Яремонько, миленький, нiколи роздумувати! Треба поспiшати!

Пiдлiток зiтхнув, розумiючи, що сестра пропонуе единий розумний вихiд. Але ж так не хотiлося залишати ii тут саму!

Вони обережно вилiзли у вiкно. Ярема швидко побiг до яру, а Ярина в дiм, де почала похапцем збирати братовi речi, потiм побiгла за городи. Там дiвчина з полегшенням побачила, що брат уже сидить верхи, i вiддала йому вузлика та шаблю. Якусь мить близнюки дивилися одне на одного, а потiм Ярема нахилився i мiцно обняв сестру.

– Тiкай, братику! Бережи тебе Господь i Пречиста Дiва! – вигукнула Ярина, намагаючись не розплакатися.

Ярема нiчого не вiдповiв, тiльки вперше за багато рокiв у нього на очах з’явились сльози, але вiн вiдвернувся, приховуючи iх, розвернув коня та пустив його чвалом. Ярина деякий час дивилася братовi услiд, шепочучи молитву, а потiм пiшла додому. Трохи подумавши, осiдлала Промiнчика i, наказавши передати Маланцi, що вирiшила прогулятися верхи, виiхала з двору. Яринка розраховувала таким чином вiдвести пiдозри: якщо вона залишиться вдома, то може здатися дивним те, що вона нiчого не питае про брата.

Ярина проiздила майже до темряви, тривожачись, чи вдалося братовi щасливо втекти? Чи не виявили його зникнення Лукаш iз Маланкою? Надходив вечiр, i треба було повертатися. Дiвчинка втомилася i зголоднiла, тому направила Промiнчика додому.

Уже зовсiм стемнiло, коли Ярина в’iхала на подвiр’я, яке було на диво порожнiм. Вирiшивши, що челядь вечеряе, вона сама завела Промiнчика до стайнi, i тiльки поставила його в стiйло, як увiйшов Лукаш.

– Добрий вечiр, Ярино! – промовив джура, зачиняючи за собою дверi.

Ярина завмерла – погляд карих очей Лукаша був злим, i вона зрозумiла, що йому все вiдомо. І прийшов вiн сюди не привiтатися! А Лукаш спокiйно витяг нiж i неспiшно наближався до неi.

– Тiльки не здумай кричати, iнакше я зроблю тобi дуже боляче, – холодно промовив джура. – Коли i куди поiхав твiй брат?

Ярина мовчала, зацьковано дивлячись на нього, а Лукаш – високий, гарний, сильний – повiльно насувався на неi, i вона змушена була вiдступати вiд нього, поки не вперлася спиною в стiну.

– А хiба вiн не вдома? – нарештi промовила перелякана дiвчина.

– Нi, не вдома! І це ти його випустила! Куди вiн поiхав? Краще кажи менi правду! – порадив джура.

– А хiба вiн був замкнений? Я нiчого про це не знаю! Я не бачила брата з ранку i… – говорила Ярина, але тут Лукаш ухопив ii за коси i приставив до щоки нiж.

– Говори, де вiн! Інакше я так розмалюю твою блiду пику, що тобi навiть прокаженi будуть плювати в обличчя! – прошипiв вiн.

– Я справдi нiчого не знаю! Я сама шукала брата! – вигукнула дiвчинка, вирiшивши, що нiзащо не видасть Ярему. Лукаш боляче смикнув ii за волосся, закинув голову i приставив нiж до горла, але тут Ярина приловчилася i вдарила його колiном у пах. Поки вiн корчився вiд болю, дiвчина кинулася до дверей, але тут зiткнулася з Маланкою, яка, вочевидь, чатувала ззовнi.

– Це ж ти випустила свого брата! Чи не так? – холодно мовила та i з несподiваною силою дала дiвчинi ляпаса. Вiд болю у Яринки на очi навернулися сльози, вона вхопилася за щоку, вiдступаючи вiд розгнiваноi жiнки. Дiвчина й не пiдозрювала, що Маланка може так сильно когось ударити – вона завжди здавалася iй знiженою i слабкою. Тут Лукаш пiдскочив до Ярини ззаду i так боляче викрутив iй руки, що вона закричала, але вiн затис iй рота.

– В’яжи ii! Зараз нiколи з нею морочитися! Замкнемо ii тут, а ти наздожени ii брата. Вона його проводжала, тому гадаю, що вiн не встиг далеко поiхати, – промовила Маланка. – Челядь не помiтить ii вiдсутностi – я всiх вiдправила на пошуки хлопця i наказала не повертатися без нього, так що вони не скоро повернуться. Якщо вiн добереться до Дубченка, то ми з тобою пропали!

Лукаш швидко зв’язав Ярину, заткнув iй рота i штовхнув долiлиць на купу сiна.

– Тiльки, коханий, повернися до свiтанку! Адже треба буде i ii позбутися! – промовила Маланка, кивнувши на зв’язану Яринку.

Лукаш кивнув i вивiв свого коня, а його коханка замкнула стайню. Ярина спробувала поворухнутися, але вiд найменшого руху руки нестерпно болiли – занадто туго ii зв’язали. «Ярема встиг далеко вiд’iхати, – запевняла саму себе Яринка, бiльше тривожачись за брата, нiж за себе. – І Лукаш його не наздожене! Господи, прошу Тебе, хай вiн не наздожене брата!» З ii очей потекли сл

Страница 9

ози. Допомоги чекати було нi вiд кого – уся челядь пiшла на пошуки Яреми. Та навiть якби хтось iз якогось дива i прийшов у стайню, то навряд чи вiдчинив би замкненi дверi. У розпачi дiвчинка лежала на купi сiна, тихенько плачучи. Навколо стояла мертва тиша, навiть конi не пирхали. Тому коли неголосно клацнув замок на дверях, Яринка здригнулася вiд жаху, подумавши, що ii прийшли вбивати. У стайню увiйшла… Люба. Дiвчинка причинила за собою дверi, прислухалася, а потiм, придивившись, розгледiла в темрявi на купi сiна Ярину. Люба квапливо перерiзала мотузки та вийняла кляп iз рота Ярини. У тоi в ротi пересохло, а коли вона спробувала пiдняти руки, то скрикнула вiд болю – так сильно вони занiмiли.

– Тихiше, не кричи! – прошепотiла Люба. – Ярема давно поiхав? Чи не так?

– Ще в обiд, – вiдповiла Ярина, про що одразу ж пошкодувала, не знаючи, можна довiряти Любi чи нi.

– Слава Богу! – зi щирою радiстю вигукнула дiвчинка. – Ярино, тобi треба якнайшвидше втiкати! Я пiдслухала, як мати i Лукаш говорили з тобою. Челядь досi не повернулася, тож захистити тебе нiкому. Тому я вкрала у матерi запасний ключ. Скоро свiтанок, i Лукаш повернеться, тож тiкай до пана Дубченка – вiн захистить i тебе, i Ярему!

– Але чому ти менi допомагаеш? – хрипко спитала Яринка, оскiльки уявити не могла, що покiрлива Любонька здатна пiти проти своеi матерi.

– Та тому що ти стала для мене все одно, що рiдна сестра! І Ярема завжди до мене добрий i теж став для мене рiдним! У мене нiкого немае ближчого, нiж ви! – мовила дiвчинка, i голос ii затремтiв. – Я ж мамi зовсiм не потрiбна! І якщо вони з Лукашем уб’ють вас, то я нiколи собi цього не пробачу! І не можу я допустити, щоб мама стiльки грiхiв скоiла! Тож давай поквапимося!

Яринка пiдвелася, вiдв’язала Промiнчика i повела до виходу.

– Ось тут у мене е трохи грошей – менi iх вiтчим залишив. Забери iх! Вони тобi в дорозi знадобляться! – шепотiла Люба, засовуючи маленьку торбинку Яринi в кишеню.

У стайнi було темно, тому Любонька не могла побачити вдячного погляду Ярини. Але покiрливiй дiвчинцi, чия душа виявилася хоробрiшою й благороднiшою, нiж у багатьох дорослих, не треба було подяки. Для неi було важливiшим, що близнюки врятуються.

– Любонько, поiхали зi мною! – вигукнула Ярина, збагнувши, що Маланка про все здогадаеться i зiрве зло на дочцi. – Адже мати зрозумiе, що це ти менi допомогла! І тодi гнiв ii буде нещадним!

– Нi! Я не можу! – вiдповiла дiвчинка. – Та й нiчого вона менi не зробить – я все ж таки ii дочка! А коли повернеться вiтчим, то я… я… я навiть не знаю, чи зможу розповiсти йому правду про рiдну матiр!

– Нiчого йому не кажи! Не треба! Яка б Маланка не була, але вона твоя мати i теж любить тебе! – вiдповiла Яринка, а потiм поривчасто обняла Любу. – Спасибi тобi! Дай тобi, Боже, всього… всього… i щастя, i здоров’я… – голос дiвчинки зiрвався, а на очi навернулися сльози.

– Бережи тебе Пречиста Дiва, сестричко, – прошепотiла Любонька, уперше так назвавши Яринку. – Їдь! Не барися!

Ярина обережно визирнула зi стайнi, але подвiр’я було порожнiм, а будинок безмовно дивився на неi – у жодному з вiкон не свiтився вогник. Дiвчинка повела коня до ворiт. Люба йшла за нею слiдом, але у воротах зупинилася. Ярина скочила на Промiнчика й озирнулась на дiм, де вони з братом багато рокiв тому знайшли притулок, де пройшло iхне зовсiм не щасливе дитинство. Вона зiтхнула i тихо мовила: «Прощавай, Любонько! Бережи тебе Боже!» – i пiсля цих слiв пустила Промiнчика ходою, щоб не було чутно стукоту копит.

Помiркувавши, Ярина вирушила об’iзним шляхом, щоб не зiткнутися з Лукашем. Уже настав пiзнiй ранок, коли дiвчина, ледь не заблукавши, виiхала на велику дорогу i помчала шаленим галопом. Яринi дуже хотiлося iсти, а ще сильнiше – пити. Але вона боялася зупинитися хоча б на хвилину. Вiд напруги болiли руки й ноги, i Ярина через силу трималася в сiдлi. Тiльки Промiнчик усе скакав i скакав, наче його м’язи були вiдлитi з бронзи. Бiднiй дiвчинi весь час ввижався тупiт копит позаду – вона нажахано оглядалася, очiкуючи побачити Лукаша, але дорога була порожньою. «Треба заiхати в якусь корчму, щоб поiсти, бо iнакше впаду посеред дороги. Боже мiй, а якщо я не наздожену хрещеного i брата? Що менi тодi робити? Нi, я наздожену iх!» – думала дiвчина, старанно проганяючи вiд себе тривогу й усе далi вiд’iжджаючи вiд рiдного дому.




Роздiл 3

Попутник


Не здумай робити зауваження жiнцi щодо ii вад.

    Публiй Овiдiй Назон

Утомлена Ярина в’iхала на обiйстя першоi-лiпшоi корчми, яка трапилася на шляху. Дiвчинка прив’язала Промiнчика й, увiйшовши всередину, пiдiйшла до корчмаря.

– Менi треба заночувати i повечеряти, – мовила Ярина, вiд хвилювання забувши привiтатися.

Корчмар оцiнююче оглянув небiдно вдягнену дiвчину та вкрадливо запитав:

– А ти зможеш заплатити за вечерю i нiчлiг?

– Так.

– Тодi сiдай он там! – корчмар вказав на стiл у темному кутку. – Зараз тобi принесуть iжу, тiльки заплати наперед!

Ярина дiстала з кишенi монетку, яку приготувала

Страница 10

заздалегiдь, щоб не показувати всiх грошей. Корчмар ехидно посмiхнувся, розгадавши ii хитрiсть, i досвiдченим оком оцiнив намисто i золотi сережки, що заманливо поблискували на своiй власницi. Але змучена Яринка цього не помiтила – звiдкись долинав запаморочливий аромат iжi, який змушував забути про обережнiсть. Вона невпевнено присiла скраечку бiля столу i, трохи опанувавши себе, оглянула темну хату з почорнiлою вiд кiптяви стелею i брудною долiвкою: за одним зi столiв сидiла галаслива компанiя, за другим – трiйця особин, чия зовнiшнiсть видавала рiдкiсних горлорiзiв, а навпроти неi сидiв молодий козак, пiдперши голову рукою.

Ярина спочатку байдуже ковзнула по ньому поглядом, але потiм зацiкавилася й уважнiше придивилася. Незнайомець не був красенем, але його образ западав у душу. Особливо гарними були очi козака – великi, чорнi, вони здавалися оксамитовими i чудово поеднувалися з рiзкими, хоча й правильними рисами обличчя, якi видавали не тiльки рiшучий характер, а й гарячий норов свого власника. А ще цi чудовi очi пiд гордовито надламаними бровами видавали пристрасну натуру, i погляд iх одночасно пестив, обпiкав, проникав у душу.

Незнайомець теж поглянув на Ярину, скинув бровою i глузливо посмiхнувся, немов його насмiшила увага худенькоi дiвчини з великими очима. Ярина знiяковiло вiдвернулася. Їй дуже хотiлося iсти, але поквапити корчмаря вона не наважувалася. Соваючись на лавцi вiд нетерпiння, дiвчина не помiчала, як пильно на неi дивляться трое головорiзiв.

Тут галаслива компанiя покинула корчму i запанувала тиша. Не минуло й п’яти хвилин, як один iз цiеi трiйцi пiднявся i попрямував до Ярини.

– Здрастуй, красуне! – розв’язно привiтавшись, тип присiв бiля неi, безцеремонно вiдтiснивши в куток. – Чи не вiдмовишся зi мною випити?

– Я не п’ю, – сухо вiдрiзала Ярина.

– А що ж ти тодi в корчмi робиш? Хiба ти не за цим сюди прибiгла?

– Не твоя справа! Іди за свiй стiл i не заважай менi! – гордовито вiдповiла Яринка. «Чого вiн причепився? Чого йому треба?» – гарячково думала вона, намагаючись не видати своеi панiки, але ii хвилювання все одно було помiчено нахабою, i вiн вдоволено осмiхнувся.

– Ой! І що ж ти така нелюб’язна? – запитав чоловiк, обняв ii за плечi й навалився на неi всiм тiлом. Вiд нього бридко смердiло горiлкою та часником, i Ярину аж занудило вiд цього смороду.

– Вiдчепися вiд мене! – вигукнула дiвчина, схопившись та вiдштовхуючи його вiд себе. Але нiчого не могла вдiяти – вона була затиснута в кутку, i втекти можна було, хiба перестрибнувши через стiл. Яринка зiбралася так i зробити й швидко скочила на лаву, але нахаба втримав ii за подiл довгоi спiдницi, та ще й його приятелi пiдбiгли.

– Не так швидко, дiвко! – насмiшкувато сказав один iз них. – А ну, показуй, що ти маеш цiкавого та коштовного!

Ярину охопив панiчний страх: тiкати було нiкуди, чекати допомогти – нiзвiдки. Корчмар ехидно на неi дивився, i вона здогадалася, що це вiн нацькував на неi цих людей, уторопавши, що самотню дiвчину можна безкарно пограбувати. Ярина озиралася на всi боки, шукаючи вихiд iз цiеi наглоi бiди, а злодiй, який тримав ii за подiл, раптом задер його до колiн. Обурена дiвчина стусонула його ногою, поцiливши в плече. Чоловiк випустив подiл, i Ярина миттево скочила на стiл, а звiдти стрибнула на пiдлогу, спритно шаснула помiж двома iншими негiдниками i кинулася до дверей, аж раптом шлях iй перегородив сам господар. Почав наступати на неi, вiдтiсняючи до своiх поплiчникiв.

І тут козак, який до того мовчки спостерiгав за всiм цим, пiдiйшов i став поруч iз Яриною.

– Чого причепилися до дiвки? – спокiйно запитав вiн. – Побачили, що вона сама, i вирiшили обiбрати? Краще дайте iй спокiй.

Злодii остовпiли, а Ярина з подивом глянула на козака – вона не очiкувала такоi несподiваноi допомоги.

– Не твоя справа, козаче! – промовив корчмар, оговтавшись. – Та й дiвка ця злодiйка, якщо вештаеться свiтом сама.

– Я ще раз повторюю: дайте дiвцi спокiй. Я поки добром прошу, – попередив козак.

– А то що? – зухвало запитав той самий тип, який задер Яринi подiл. – Що ти нам зробиш? Ти один, а нас четверо!

Козак знизав плечима, а потiм рiзко свиснула його нагайка, i нахаба схопився за розiтнуту щоку. Двое злодiiв одночасно стрибнули на козака, але його нагайка виявилася спритнiшою – обидва з прокльонами вiдскочили назад. Козак, граючи нагайкою, спокiйно розвернувся до корчмаря. Ярина, скориставшись цим замiшанням, спробувала втекти.

– Стiй! – владно зупинив ii незнайомець, узявши за плече, а потiм наказав корчмаревi: – Поверни iй грошi.

Той знехотя дiстав монету i люто жбурнув ii Яринi пiд ноги. Але дiвчина не нахилилася за нею, а натомiсть пiдвела погляд на свого захисника – вона ледь дiставала йому до плеча, а вiн доброзичливо дивився на неi зверху вниз.

– Спасибi тобi, козаче! – подякувала Ярина i вийшла з корчми, так i не пiднявши свою монетку.

У дворi дiвчина схопилася за свого Промiнчика i швидко поiхала геть вiд злощасноi корчми. Вона не знала, куди тепер податися

Страница 11

де поiсти й заночувати, але розумiла, що лiпше забратися звiдси якнайшвидше, поки ii кривдники не оговталися. Дiвчина раз у раз озиралася на скаку – чи не женеться хто. Але тепер остерiгалася не тiльки Лукаша, а й корчмаря i його зграi.

Але за Яриною нiхто не гнався, i вона безперешкодно досягла лiсу. В’iхавши пiд затiнок дерев, дiвчина озирнулася i побачила вершника, який щодуху скакав до лiсу. У бiдноi Ярини завмерло серце – хто це може бути? Але тут вона розгледiла свого захисника. Однак пригода в корчмi нагнала на неi такого страху, що тепер iй усюди ввижалися грабiжники. Бог його знае, що в цього козака на думцi! Тому дiвчина поiхала ще швидше. Позаду пролунав кiнський тупiт. Озираючись на скаку, Ярина побачила, що козак женеться за нею. Знову ii охопив тваринний жах, i вона пiдхльоснула Промiнчика, сподiваючись на його швидкiсть – важко знайти коня, який би зрiвнявся з невтомним аргамаком.

– Стiй, дiвчино! – пролунав позаду оксамитовий голос козака. – Не тiкай! Я не заподiю тобi лиха!

Мимоволi Ярина пiдкорилася i стримала коня.

– Чого тобi вiд мене треба? Навiщо ти iхав за мною слiдом? – нервово запитала вона, насторожено стежачи за козаком.

– Тому що менi теж треба iхати в цей бiк. А ще щоб повернути тобi ось це! – зi смiшком вiдповiв незнайомець, зауваживши ii переляканий вигляд. Вiн пiд’iхав ближче i простягнув Яринi монетку.

– Дякую! Ти дуже добрий, – буркнула Ярина, ховаючи ii в кишеню.

Козак уважно глянув на неi, а потiм запитав:

– А куди ти iдеш сама?

– Гадаю, що тобi це буде не цiкаво.

– Я не питаю чому. Я питаю куди. Ти ще майже дитина, але iдеш без супутникiв. Та й верхи iздиш чудово, а кiнь у тебе не якась шкапа – за такого без жалю платять золотом. Видно по тобi, що ти не з бiдноi родини. Вочевидь, ти з дому втекла. І якщо втекла, то навiщо iдеш у Дике Поле?[7 - Дике Поле – iсторична мiсцевiсть, яка охоплювала причорноморськi й приазовськi степи мiж рiчками Днiстер i Дон.] Адже ця дорога веде в степ. Що такiй, як ти, там робити? – козак ставив цiлком слушнi запитання.

– Це вже моя справа, яка тебе не стосуеться! – сердито вiдповiла Ярина. – Я ж не питаю, куди iдеш ти!? Їдь своею дорогою, козаче, а я поiду своею.

– Тут один шлях, який веде прямо. Звернути менi нiкуди, тобi – теж, тож доведеться iхати цим шляхом разом, поки вiн не скiнчиться, – з усмiшкою вiдповiв iй козак. – Та не бiйся ти! Я не заподiю тобi зла.

– Хтозна, що в тебе на думцi! – вигукнула дiвчина, змусивши Промiнчика вiдступити на кiлька крокiв убiк.

– Я рудих не люблю, – весело вiдповiв козак. – І худих теж! А ти руда, i така худа, що в твоiх кiстках застрягнути можна!

Вiд таких слiв Ярина спочатку почервонiла, а потiм зблiдла. Дiвчина завжди вважала себе поганулею – надто вже вона худа й блiда, та ще й руда, але слова цього вродливого хлопця зачепили за живе, i стало нестерпно прикро, що вона така неприваблива.

– Та вiдчепися ти вiд мене! – гнiвно вигукнула Ярина i поскакала вперед. Навздогiн iй полетiв веселий смiх козака, а потiм пролунав тупiт копит його коня. Вiн наздогнав Ярину i на повному скаку вхопив поводи ii коня.

– Стiй! Не гнiвайся! Я не хотiв тебе образити. Просто менi тебе шкода i хочеться чимось допомогти. А сказав я так тому, щоб ти не думала казна-що. Та стiй ти! Не бийся! – вигукнув козак i з силою потягнув поводи, змусивши Промiнчика зупинитися, тому що Яринка спочатку намагалася вирвати iх, а потiм люто почала бити худим кулачком по його руцi.

– Пробач менi за мiй дурний язик, – примирливо сказав вiн. – Мене звуть Данило Лозицький. А тебе?

– Ярина, – усе ще сердячись, буркнула дiвчина.

– А чия ти?

– Нiчия! Я сама по собi.

– Так не бувае! У тебе ж повинна бути сiм’я, батьки.

– Я сирота.

– Зрозумiло. А чому iдеш у степи?

– Туди поiхав мiй брат, i я iду до нього, – знехотя вiдповiла Ярина.

Данило нахмурився, але потiм глузливо скинув брови, подумавши: «Невже за полюбовником у степи подалася?! І в якоi ж тварюки вистачило совiстi задурити iй голову?»

– Поiхали, Ярино, разом, – запропонував вiн. – Треба знайти мiсце для ночiвлi. Уже сутенiе, а в темрявi шукати незручно, – i направив свого коня вперед.

«А раптом вiн ще гiрший за тих, що з корчми? – мiркувала Ярина. – Може, навмисно захистив мене вiд них, щоб самому пограбувати! Хоча на вигляд не жебрак, щоб спокуситися на моi жалюгiднi грошi. Але мiй Промiнчик коштуе дорого… Господи! Та що це менi всюди злодii ввижаються? Не стане вiн мене ображати. Доведеться довiритися йому! Ох! Захисти мене, Пречиста Дiво!» І Ярина поiхала слiдом за Данилом.

Дорога привела iх у балку, осяяну загравою заходу, густо зарослу деревами й кущами.

– Повертай он туди, – вказав Данило на дальнiй кiнець балки. – Далi е глибокий яр, де можна розвести багаття, i протiкае струмок – там нас нiхто не помiтить.

– Навiщо це треба? – недовiрливо запитала Ярина.

– Та тому, що так безпечнiше – адже вогонь далеко видно, i невiдомо, кого вiн приверне, а в низинi його не побачать, – з усмiшкою вiдпов

Страница 12

в Данило, розумiючи, що його досi побоюються.

Ярина, зiтхнувши, скерувала коня до яру. Спустившись, вона зiбралася злазити, але моторний Данило опинився поруч i зняв ii з сiдла, невимушено схопивши за тоненьку талiю й акуратно поставивши на землю.

– Дякую, – знiяковiло буркнула Яринка, але тут у неi запаморочилося в головi, вона хитнулася й неодмiнно впала б, якби Данило ii не пiдхопив.

– Дiвчино! – стривожено покликав вiн, пiдтримуючи ii, а потiм легко поплескав по щоцi. Але Ярина безсило повисла в його руках – позначилися i втома, i голод. Тодi Данило пiдхопив ii на руки i понiс до схилу яру, густо порослого мохом. Яринка вiдчула жахливий сором, уперше в життi опинившись у чоловiчих обiймах, та ще й незнайомця. Але в той же час у руках Данила було так затишно, а пригортав вiн ii до грудей так нiжно, немов мати немовля. Козак посадив ii на зелений мох, обперши спиною об схил, i, опустившись на колiна, схилився над нею, з тривогою зазираючи в блiде личко.

– Що з тобою? Ти що… ммм… хворiеш? – Данило хотiв було бовкнути «тяжка», але вчасно стримався.

– Напевно, це вiд голоду. Востанне я iла вчора в обiд.

Данило здивовано скинув брови, а потiм обурено насупився, сходив до свого коня i принiс невеликий вузлик, у якому були варенi яйця i пироги. Навiть зараз Яринка завагалася – може, не варто? Та голод пересилив обережнiсть.

– Дякую. А ти хiба не iстимеш? – запитала вона, але почувши вiдмову, узялася за iжу.

Данило, присiвши поруч, нишком спостерiгав за Яриною. Йому не давала спокою цiкавiсть – хто ця дiвчина i що змусило ii податися у степи? Ручки у неi знiженi, iла вона делiкатно, не поспiшаючи, – наче й не проста сiльська дiвка, але й на знатну панночку не схожа.

– А хто твiй брат? – запитав хлопець, сподiваючись розговорити ii. – Може, я його знаю. Адже вiн низовий козак?

– Нi. Ти навряд чи знайомий iз моiм братом, – була коротка вiдповiдь.

– Та що ж ти така потайна?!

– А навiщо тобi знати про мене бiльше, нiж треба? Ти менi дуже допомiг, дякую, але я не зобов’язана посвячувати тебе в своi турботи, – гордовито вiдповiла Ярина.

Данило уважнiше, нiж на дорозi, придивився до Ярини. Наче нiчого особливого: невисока, з великими очима, надто худенька – ключицi аж стирчать пiд сорочкою, але риси обличчя витонченi, акуратний носик трохи задертий, що надавало дiвчинi особливоi чарiвностi, а чуттевi лiнii маленького червоного ротика мимоволi манили до себе. А ще Данило помiтив, як яскраво горять золотом ii рудi коси на тлi зеленого моху, а через знесиленiсть личко було бiлiшим за снiг i здавалося примарним. Цей рiзкий контраст барв вразив i зачарував Данила. І було в цiй дiвчинi щось таке, що западало в душу. «Може, вона зовсiм i не людина, а польова русалка?» – подумав вiн i мимоволi злякався, згадавши, як пiдступнi русалки принаджують молодих чоловiкiв, щоб занапастити.

– А скiльки тобi рокiв, Яринко? – запитав Данило, здолавши свiй забобонний страх.

Дiвчина здивовано глянула на нього, а потiм вiдповiла: «Чотирнадцять». Чим ще бiльше здивувала – Данило гадав, що вона старша.

– А тобi скiльки рокiв? – запитала без жодноi цiкавостi.

– Двадцять чотири.

– Ти – низовий козак? Так?

– Угу.

– А давно ти на Сiчi?

– Давно! – сказав хлопець, пiдвiвся й пiшов розсiдлати коней, про яких геть забув, стривожившись за свою попутницю.

– І все-таки чудовий у тебе кiнь! – вигукнув Данило, захоплено розглядаючи Промiнчика. – Звiдки в тебе такий скарб?

– Це подарунок, – коротко пояснила Яринка, дивуючись, що розумний Промiнчик, який нiколи не пiдпускав до себе чужих, дружелюбно обнюхував чужинця, явно симпатизуючи йому.

– Дорогий подарунок! – вiдповiв Данило та стриножив коней, пустивши пастися. А потiм швидко набрав хмизу i розпалив багаття – серпневi вечори були теплими, але вночi холоднiшало. Тому Данило постелив по рiзнi боки вiд багаття кiнськi чепраки i сказав Яринi:

– Якщо наiлася, то вкладайся спати.

Дiвчина пiдвелася, усе ще вiдчуваючи слабкiсть, i боязко присiла на край чепрака.

– Вiзьми, вкриешся, – Данило простягнув iй свiй каптан. – І не знiмай черевикiв, бо на ранок змерзнуть ноги.

– А ти? – дiвчина навiть знiяковiла вiд такоi дбайливостi.

– Я звик, – усмiхнувся вiн i, вийнявши з пiхов шаблю, поклав ii бiля себе з одного боку, а з другого – пiстоль, i розтягнувся на своему чепраку, загорнувшись у шкiряну накидку, яку зазвичай одягали в дощ. Яринка розплела коси й лягла спиною до багаття, загорнувшись у каптан. Незважаючи на гречнiсть Данила, вона все ще остерiгалася його й боялася заснути, але незабаром ii зморив сон.

Прокинулася Ярина вiд того, що сильно змерзла – свiтало, у яру стояв легкий туман, а багаття давно згасло. Тремтячи, дiвчина сiла, щiльнiше загорнувшись у каптан, i поглянула на свого супутника, який безтурботно спав. Пiдвiвшись, вона пiшла до струмочка вмитися i ненароком наступила на гiлку, що неголосно трiснула в ранковiй тишi. Вiд цього звуку Данило миттево прокинувся i вхопився за шаблю й пiстоля, а потiм озирнувся

Страница 13

побачив Яринку.

– А, це ти! Доброго ранку, – буркнув вiн i знову розтягнувся на чепраку.

Яринi не сподобалася ця непривiтнiсть, але вона промовчала й пiшла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав i сiдлав коней. Дiвчина простягнула козаковi каптан.

– Залиш поки собi, – мовив вiн. – Ти зовсiм змерзла.

Ця чемнiсть потiшила самолюбство Ярини, але, як на грiх, у пам’ятi спливли його вчорашнi насмiшкуватi слова, i душу знов сколихнула образа. «Не обов’язково було натякати менi на те, що я негарна!» – роздратовано подумала Яринка i скочила на Промiнчика. Данило вмився, швидко зiбрався, i вони вирушили у дорогу, але iхали мовчки.

– А можна швидше? – порушивши мовчання, попросила Ярина.

– Навiщо швидше? – запитав Данило. – Куди тобi поспiшати?

– Менi треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потiм його шукати.

– А ти хiба не знаеш, куди саме вiн поiде? Адже степ великий!

– Вiн говорив, що на Сiч. І iде вiн iз моiм хрещеним, з Петром Дубченком, – вiдповiла Ярина.

– Чого ж ти одразу не сказала, з ким вiн iде?! – усмiхнувся Данило. – Треба ж таке!

– А ти хiба знаеш мого хрещеного? – здивувалася Ярина.

– Та хто ж не знае Петра Дубченка на прiзвисько Вип’ю бочку?! – розсмiявся той. – Точнiше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий е. Та його, напевно, всi на Низу знають: подейкують, нiхто перепити його ще не змiг! Якщо вiн тобi хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, – лукаво усмiхнувся Данило.

– Вiн i братовi моему хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, i вiн для нас як рiдний батько. Менi дуже треба наздогнати iх, iнакше я не знаю, куди тодi подiтися, – жалiбно промовила Ярина.

– А чому ти з дому втекла? – прямо запитав Данило.

– Я не хочу про це розповiдати, тому що… тому… – Ярина зам’ялася, не знаючи, як вiдкрутитися вiд незручного запитання. – У мене не було iншого виходу, i я не можу розповiсти тобi про причини.

– «Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зiйде, як сонечко зiйде, кохання вiдiйде!» – наспiвав Данило, глузливо поглядаючи на дiвчину.

– До чого тут це? – не зрозумiла Ярина i почервонiла, тому що безсовiсний Данило голосно зареготав. До неi нарештi дiйшло, що ii супутник вважае, буцiм вона за полюбовником iз дому втекла. Вiд цього iй стало одночасно i соромно, i прикро, i з’явилася злiсть на насмiшника.

– Та чи маеш ти совiсть? Чому ти мене весь час принижуеш?! – вигукнула дiвчина, ледь стримуючи злi сльози. – Що я тобi зробила?

– Та чому ти злишся? Я просто пiсеньку заспiвав! А ти сказилася, – iз невинним виглядом вiдповiв козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, i подивився на неi: Ярина почервонiла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно i гнiв, й образа, а гарнi уста тремтiли. Даниловi стало шкода ii i заразом нiяково, що знову образив дiвчину. – Не гнiвайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажи – ледь не плачеш? Так у тебе слiз не вистачить через кожен жарт ридати, – поблажливим тоном порадив вiн, щоб позбутися почуття нiяковостi.

Ярина аж задихнулася вiд гнiву, бо очiкувала вибачень, пiдстьобнула коня i помчала вперед. «Ох! Пiдiбрав халепу на свою голову!» – подумав Данило, придушуючи смiх, i поскакав слiдом.

Коли вiн наздогнав Ярину, то вона вже опанувала себе, але хлопець зрозумiв, що не на жарт зачепив ii гордiсть. Деякий час вони iхали мовчки, але Данило довго мовчати не мiг, оскiльки був товариським хлопцем, тому розговорився з Яриною про рiзнi дрiбницi. Спiлкуючись iз дiвчиною, вiн помiтив, що вона знае собi цiну i нiколи нiкому не дозволить зневажати себе. Та й вiдповiдала Ярина не за вiком розважливо, а часом дотепно, i з нею було цiкаво.

І на радiсть Данила його подорож iз Яриною продовжилася – вона питала про хрещеного та брата у кожнiй корчмi, де вони зупинялися по дорозi, але iх або нiхто не бачив, або говорили, що були такi, але вже поiхали. «Слава Богу, що хоч Ярема хрещеного наздогнав!» – думала Ярина, переживаючи, що буде робити, якщо не наздожене Петра. На Сiч вона поiхати не може, а бiльше подiтися було нiкуди. І до того ж ii дратувала ця подорож, бо в кожнiй корчмi у Данила були приятельки, iз якими вiн весело жартував, iнодi забуваючи про свою попутницю. Це невимовно ображало Ярину: чомусь хотiлося, щоб його увага належала лише iй. Але загалом вона була вдячна Даниловi за опiку.

Аж ось вони доiхали до Кодака,[8 - Кодак – польська фортеця, заснована у 1635 р. на правому березi Днiпра навпроти Кодацького порогу за проектом французького iнженера Гiйома Левассера де Боплана. Зруйнована у 1711 р. за умовами Прутського мирного договору.] за яким уже починалися степи. Усю дорогу Данило уважно спостерiгав за нею i з подивом усвiдомив, що його вабить ця юна дiвчина: Яринка трималася з гiднiстю, мала добрi манери i почуття такту – йому нiколи не доводилося зустрiчати таких дiвчат. Але дратувала ii потайливiсть. У Кодаку Данило не витримав i зажадав вiд Ярини чесно розповiсти йому все. Пова

Страница 14

авшись, дiвчина розповiла йому свою сумну iсторiю. Данило вислухав ii i замислився, а потiм запропонував:

– Давай вчинимо з тобою так: я вiдвезу тебе до своiх дядька Степана i тiтки Уляни Воробенкiв. Їхнiй зимiвник[9 - Зимiвник – поселення низових козакiв. Зимiвники виникли на початку XVI ст. на Запорожжi, а згодом перетворилися на великi господарства, де поряд зi скотарством розвивалося землеробство i бджiльництво. Зимiвник засновували, як правило, 3–4 сiмейнi або неодруженi козаки.] лежить у Тихому Яру, що перед Гадючим порогом.[10 - Гадючий (Вiльний) – останнiй порiг на Днiпрi, розташований бiля сучасного села Вiльноандрiiвка Вiльнянського району Запорiзькоi областi. Затоплений у 1932 р. пiд час будiвництва Днiпрогесу.] Ти поки поживеш у них, а я поiду на Сiч i там пошукаю твоiх родичiв. Що скажеш?

– А вони погодяться прихистити мене? – запитала Ярина. Їй стало страшно – Бог його знае, що це за люди. Може, вони лихi та суворi. Та й узагалi, навiщо iм зайвий рот?

– Погодяться! Дiтей у них немае, а в мого батька велика родина, тому вони взяли мене на виховання, коли менi п’ять рокiв було. Поживеш у них доти, доки я знайду твого хрещеного. Погоджуйся! Усе одно тобi нiкуди подiтися.

Ярина поглянула на Данила: у його очах було стiльки доброти, що дiвчина зважилася:

– Добре. Але тiльки до тих пiр, поки мене забере хрещений!

– Тодi iдьмо! Звiдси до Тихого Яру недалеко.

Пiсля Кодака почалися безлюднi мiсця. Ярина лише дивувалася, як Данило знаходить шлях у цьому безмежному царствi буйних трав, що чергувалися з невеличкими гайками у живописних урочищах. Але ось шлях привiв iх у велику балку, яка тягнулася до Днiпра, що блакитнiв на небокраi. Їi пологi схили поросли лiсом, жовтавим вiд близького подиху осенi, а трохи далi бiлiли хаотично розкиданi хати пiд очеретяними дахами. І тiльки вже бiля рiчки балка переходила у вузький крутосхилий яр. Це було затишне мiсце, надiйно сховане вiд стороннiх очей: рiдкiсний проiжджий i не здогадався б, що варто звернути зi шляху в бiк рiчки – й опинишся у зимiвнику.

– Оце так! – вигукнув Данило, зупинивши коня на пагорбi. – Це вже не Тихий Яр!

– Як це? – не зрозумiла Ярина.

– Ранiше тут усього три сiм’i жило, а тепер i голки нiде вткнути! – вражено сказав хлопець. – Цiкаво, а звiдки стiльки народу набралося?

Ярина здивовано на нього подивилася, але промовчала – у ii розумiннi це поселення не дотягувало й до скромного звання хутора. Коли Данило говорив iй «зимiвник», то вона уявляла собi хутiр iз тiсним рядом хат. А виявилося, що зимiвник – це невеличке поселення, а навколо на багато миль жодноi живоi душi. «Як же цi люди живуть у такiй глушинi?» – думала дiвчина.

Господа родичiв Данила мiстилася в самому кiнцi Яру, ближче до Днiпра. Обiйстя було огороджене тином, уздовж якого з боку вулицi акуратним рядком пишно розрослися кущi бузини, створюючи живоплiт. Сама хата була невелика, iз чотирисхилим очеретяним дахом, з глиняними, ретельно побiленими стiнами. За хаткою розкинувся заднiй двiр iз господарськими будiвлями.

Тiльки-но подорожнi в’iхали на обiйстя, як заливисто загавкали собаки, а з хати вибiгла струнка жiнка й радiсно кинулася до Данила.

– Мiй соколе! Ну, нарештi! Ой, як же я тобi рада! Ой, як тужила за тобою! – обiймаючи й цiлуючи його, примовляла жiнка, i Яринка здогадалася, що це i е Уляна. Жiнцi було сорок два роки, але здавалася вона молодшою. Очi мала чорнi, щоправда, не такi оксамитовi, як у ii небожа, але погляд iх був лагiдним, свiтився добротою i веселощами, а обличчя приваблювало нiжним рум’янцем.

Помiтивши дiвчину, Уляна привiтно всмiхнулася i запитала:

– Ой! А кого це ти до нас привiз?

– Їi звуть Ярина, тiтонько. Вона онука березанського сотника Черевковського i… Краще, ходiмо в хату – там усе розповiмо, – запропонував Данило.

Пройшовши крихiтнi сiни, Ярина опинилася всерединi хати, яка складалася з единоi кiмнати з земляною долiвкою – чистенькоi i затишноi. Злiва вiд дверей була ретельно вибiлена пiч, праворуч – полицi з кухонним посудом, уздовж вiкон тяглися широкi лавки i стояв стiл. У кутку за пiччю був помiст для спання, а на покутi висiла велика iкона Христа, якою не погребував би й сам митрополит – так майстерно вона була виконана. І як така цiнна iкона потрапила до житла степового козака, можна було лише здогадуватися. Вся обстановка хати, за винятком iкони, вражала своею скромнiстю й невибагливiстю.

– То що в тебе сталося, дитино? – запитала Уляна, входячи слiдом.

Ярина боязко на неi поглянула i, соромлячись, розповiла жiнцi про своi лихi пригоди. Уляна вислухала, а потiм рвучко обняла ii, почала гладити по головi, примовляючи: «Господи Боже, i що ж це таке на свiтi коiться? Невже е такi люди, що грiха не бояться, якщо так iз сирiт знущаються! Яриночко, живи у нас, скiльки треба!»

– Що ви, панi! – здивувалася дiвчинка. – Та як я можу вас так обтяжувати? Хрещений мене неодмiнно забере…

– Та яка я панi? – розсмiялася Уляна. – Кажи менi просто: тiтка. І давайте обiдати, бо ви з дороги i г

Страница 15

лоднi!

– А де дядечко? – запитав Данило.

– Степан поiхав до дiда Лаврiна i повернеться надвечiр. Де ж ти був увесь цей час, Данилочку? – запитала жiнка.

– Батькiв вiдвiдував.

– Та що ти! – стрепенулася Уляна. – Що ж ти одразу не сказав? Як там моя Мар’янка? Як племiнники? А зять мiй як?

– Усi живi й здоровi. У мене добавилося небожiв, а двох молодших сестер замiж видали, – чомусь без теплоти в голосi розповiдав Данило, а потiм додав iз бiльшою теплотою: – Мати з батьком велiли вам кланятися. Мама сильно за вами сумуе. Правда, хворiе вона трохи.

Уляна зiтхнула i посмутнiла – минуло бiльше двадцяти рокiв, як вона бачилася з сестрою. Данило це розумiв, тому, щоб не ятрити тiтоньцi серце, перевiв розмову на iнше:

– А звiдки у вас стiльки народу набралося? Я як минулого разу приiздив, тиша навкруги була та безлюддя. А тепер повно людей.

– Ох, Данилочку, немае злого, щоб комусь на добре не вийшло! – зiтхнула Уляна. – Козаки як пiшли на ляхiв вiйною, то всi оцi люди сюди перебралися, тому що в рiдних краях зовсiм життя не стало[11 - Пiд час облоги Збаража i Зборiвськоi битви у 1649 р. татарське вiйсько грабувало захiдноукраiнськi села i мiста, забираючи населення в полон. Крiм того, у 1650 р. шляхта почала повертатися в своi украiнськi маетки i мститися жителям, якi не ввiйшли до козацького реестру за умовами Зборiвського договору, пiддаючи iх тортурам i утискам. Постiйнi вiйськовi дii, неврожай, голод, утиски змусили частину украiнцiв переселитися на козацькi хутори на Лiвобережнiй Украiнi, Запорожжi та Слобожанщинi.] – хто вiд пана втiк, хто вiд ляхiв, а хто вiд татар, що з козаками йшли воювати. Ось так усi й оселилися тут. А ми що? Ми й радi цим переселенцям! Хоч на старостi рокiв на людей подивимося. Тепер у нас i сусiдiв додалося, i, слава Богу, дiтлахи бiгати стали.

Жiнка швидко збирала на стiл, i Яринка пiдiйшла, щоб допомогти, але та зупинила ii:

– Сиди, дитино! Ти з дороги, тож вiдпочивай. Встигнеш iще з горщиками за свiй вiк навовтузитися!

Ярина знiяковiло присiла на ослiнчик. Спостерiгаючи за Данилом i Уляною, дiвчина мимоволi засмутилася – занадто рiзкий контраст був у стосунках цих двох порiвняно з ii стосунками з дiдом. В Улянi було стiльки доброти й лагiдностi, веселощiв i турботливостi, що хотiлося пригорнутися до неi, як до рiдноi неньки.

Увечерi з’явився дядько Данила, Степан Воробенко. Вiн здавався набагато старшим за свою дружину, хоча й мав напрочуд витонченi риси обличчя, якi зовсiм не поеднувалися з його могутньою статурою та солiдним черевцем. Вiн, як i ранiше, носив довгий чуб, хоча вже давно перестав брати участь у козацьких походах, а сидiв у зимiвнику i займався господарством. Вислухавши iсторiю Ярини, чоловiк скрушно похитав головою та сухо мовив:

– Завтра, Даниле, поiдеш на Сiч, розшукаеш Дубченка i привезеш сюди. Поки поживеш у нас, дитино, а далi як Бог дасть.




Роздiл 4

Степовi обивателi


Не по домовi варто почитати господаря, а дiм по господаревi.

    Марк Туллiй Цицерон

Коли Петра в дорозi наздогнав Ярема i розповiв про Маланчинi витiвки, гнiву старого не було меж. Вiн спочатку хотiв повернутися й особисто прибити злочинну пару, але вчасно зрозумiв, що не мае на це права. Тому Петро приборкав свою лють i вирiшив залишити Ярему з собою, поки не повернеться Станiслав. «Дасть Бог, вiн повернеться живим! Але як же не хочеться до його повернення залишати Яринку з цiею мерзотницею!» – думав Петро.

Але коли Ярема почав наполегливо просити його дозволити залишитися з ним назавжди, Петро твердо вiдмовив:

– Я не бажаю, щоб ти був низовим козаком, i в майбутньому ти мусиш повернутися до дiда. Хай там що, але Станiслав забезпечить тобi краще майбутне, нiж те, яке тебе чекае на Сiчi.

– Хрещений, я не хочу повертатися до дiда! Я хочу залишитися з тобою, тому що ти менi батько! А син повинен бути бiля батька, – наполягав Ярема.

– Досить вередувати! – урвав його Петро.

Засмучений Ярема слiдував за хрещеним. Йому хотiлося нового, вiльного життя. Адже слухаючи захопливi розповiдi Петра про степи, хлопець малював у своiй уявi казковий край, повний див. І вiн не помилився!

Микитинський шлях привiв Петра i Ярему в урочище, серед якого на пагорбi височiла потужна фортеця, оточена широким ровом, змiцнена земляним валом, увiнчаним частоколом iз дерев’яних колод, з гарматами на сторожових вежах.

Всерединi самоi фортецi був широкий майдан iз церквою Покрови Пресвятоi Богородицi в центрi, будиночок кошового отамана, сiчова канцелярiя i скарбниця. А козацькi куренi – великi, довгi, складенi з цiльних колод та критi дранкою, розташовувалися уздовж земляного валу.

Бiля свого Левушкiвського куреня, названого так на честь курiнного отамана, який його заснував, Петро спiшився i повiв похресника всередину. У куренi народу було мало, але схвильованого Ярему вразила ця публiка. Рiзкi, немов витесанi з каменю обличчя козакiв красномовно свiдчили про буйнi темпераменти своiх власникiв. Але коли вони побачили Петра, то суворi обличчя р

Страница 16

зквiтли лагiдними усмiшками.

– Петрусю! І де це тебе чорти носили?! – i козаки кинулися вiтатися з товаришем.

Ярема здивувався: хрещений був уже в лiтах, i який же вiн Петрусь? Але чомусь в устах козакiв це пестливе iм’я звучало шанобливо.

– Ах, ти старий викрутень! Дай я тебе поцiлую! – промовив поважного вигляду сивий козак, мiцно обняв Дубченка i тричi розцiлував.

Спостерiгаючи за козаками, Ярема почав розумiти, чому Петро не завiв власноi сiм’i: усi цi чоловiки, проживши разом непросте життя, долаючи всi труднощi i дiлячи радощi, замiняли йому рiдних. Тiльки взаемна пiдтримка могла зблизити рiзних за походженням людей та перетворити на грiзне вiйсько.

– А це хто? – вказуючи на Ярему, запитав козак, який душевно вiтався з Петром. – Ти в якому лiсi такого рижика зрiзав?

Козаки захихотiли, а Дубченко, гордовито взявшись у боки, вiдповiв:

– Пам’ятаете, брати, я про своiх хрещеникiв-близнюкiв розповiдав, що схожi вони наче двi краплi води? Так ось це i е мiй Ярема!

– А ти часом не переплутав? – запитав цей самий козак. – Може, ти замiсть хрещеника похресницю з собою прихопив?

Пiднявся такий регiт, що навiть Петро пирснув зо смiху. Тiльки Ярема, зачеплений за живi печiнки, зблiд i швидко вихопив свою шаблю. І, гнiвно блискаючи очима, вигукнув:

– Зараз я покажу, яке з мене дiвчисько!

– Ой-ой! – комiчно заверещав жартiвник. – Рятуйте мене всi, а то порубае!

Козаки знову зареготали, а Ярема зовсiм розгубився вiд цiеi витiвки – вiн так i стояв iз шаблею в руцi, не знаючи, що робити в такому безглуздому становищi.

– Іди сюди, синку, – поманив його старий, нареготавшись. – Ти на нас не ображайся – ми люди веселi. Але скажу тобi, що ти зовсiм не боягуз, якщо одразу за шаблю хапаешся, не бентежачись тим, що я i старший за тебе, i досвiдченiший у ратнiй справi. Краще голову скласти, нiж приниженим ходити! А скiльки тобi рокiв?

– Чотирнадцять, – буркнув Ярема, ховаючи шаблю i пiдходячи до цього козака та своiм звичаем гордовито на нього дивлячись.

– І вже такий смiливець!? Хлопцi, налийте йому чарку!

– Е, ти що! Не треба йому чарку! – запротестував Петро, задоволений поведiнкою свого хрещеника. – Вiн малий ще!

– Малий не малий, а чарку заслужив, – незворушно вiдповiв той.

Яремi принесли великий кiвш мiсткiстю в кiлька чарок, по вiнця повний горiлки. Хлопцевi стало лячно – вiн нiколи до пуття не пив i зараз не уявляв собi, як випити за один раз такий великий кiвш. Але Ярема iнтуiтивно вiдчував, що мусить випити – таким чином козаки перевiряють, що вiн за птиця така, i, щоб не зганьбитись, почав пити. Горiлка обпекла горло, немов вогнем, вiд чого на очах виступили сльози, i здалася Яремi страшенною гидотою, але вiн щосили намагався не видати вiдрази.

– Що ж, хлопче, ти не ликом шитий, так що не грiх тебе в свiй курiнь узяти, – промовив старий козак, коли пiдлiток поставив порожнiй кiвш на стiл. – Я – курiнний отаман Єгорка на прiзвисько Литвин, бо родом я з Несвiжа, що в Литвi,[12 - Ідеться про Велике князiвство Литовське. В описувану епоху литвинами називали як жителiв Литовського князiвства в цiлому, так i предкiв сучасних бiлорусiв та украiнцiв, що мешкали на територii князiвства.] i гадаю, що ти в нашому куренi при своему хрещеному батьковi залишитися захочеш.

Яремi стало невимовно соромно – вiн зухвало повiвся з самим курiнним отаманом, який до того ж був найкращим приятелем його хрещеного. З Литвином Петро i ще один козак дружили змолоду. Але iхнiй третiй приятель уже помер. І ось треба ж було так зганьбитися! Але Петро йому весело пiдморгнув, а решта козакiв доброзичливо на нього дивилися. «Тобто вони що, схвалюють мою зухвалiсть?» – остаточно заплутавшись, подумав Ярема.

А Єгор iз незворушним обличчям посадив хлопця бiля себе i почав розпитувати про його минуле життя. Ярема вiдповiдав шанобливо i стримано, намагаючись не вдаватися в подробицi особистого життя своеi родини, а курiнний, примруживши очi, уважно за ним спостерiгав i слухав його вiдповiдi. Старий отаман бачив, що Ярема захмелiв i язик у нього заплiтаеться, але задоволено вiдзначив, що при цьому хлопець намагаеться не видати свого стану, а щосили тримаеться i думае, що i як вiдповiдати. «Не брехав Петро – хороший хлопець у нього вирiс. Добрий козак буде!» – думав Єгор, а вголос сказав:

– Що ж, поки що йди.

Ярема пiдвiвся, але його хитнуло, i вiн ледь не впав. «Зараз вони надi мною смiятися будуть! Ох, наберуся сорому!» – засмучено подумав вiн. Але козаки не засмiялися, розумiючи, що хлопець надто юний для такоi кiлькостi горiлки. Петро, добродушно посмiюючись, вклав свого похресника на помiст, де той проспав до самоi вечерi.

Першi днi Ярема тiльки те й робив, що вештався Сiччю, iз цiкавiстю придивляючись до сiчового життя.

Микитин Рiг був найзручнiшим мiсцем для переправи, оскiльки русло Днiпра тут було звуженим. Розповiдали, що колись тут оселився козак Микита Циган, чи Перебiгайло – кожен по-рiзному його називав – i влаштував переправу на поромах. Козаки зберегли досягнення св

Страница 17

го напiвлегендарного товариша i розташували тут свою залогу й митницю, обмiнювалися полоненими з татарами, стягували з купцiв мзду за переправу через Днiпро, що служила одним iз джерел поповнення скарбницi Вiйська Запорозького Низового.

Торгiвля тут iшла жваво: християнськi, турецькi та кримськi купцi без остраху привозили сюди своi товари – зброю, порох, кулi, свинець, дорогу тканину, вина, родзинки, сiль, а натомiсть скуповували у запорожцiв хутра, шкiри, худобу, вiск, конопляну олiю, рибу, риб’ячий жир i пшеницю, яку привозили сюди з Украiни або Польщi. Дивно, але християни i мусульмани не гребували такими стосунками – життя завжди диктуе своi умови, i iсти охота всiм, а релiгiйними переконаннями особливо не наiсишся i сiм’ю не прогодуеш.

На п’ятий день у куренi з’явився молодий козак, який, ледь побачивши Ярему, отетерiло закляк.

– Твоя сестра говорила, що ви близнюки, але я не очiкував, що ви настiльки схожi! Наче двi краплi води! – оговтавшись вiд подиву, мовив вiн замiсть вiтання. – Мене звуть Данило Лозицький, i я шукаю твого хрещеного Петра Дубченка.

– Навiщо я тобi потрiбний? – озвався Петро, який мовчки спостерiгав за цiею сценою.

Але коли Данило розповiв Петровi про поневiряння хрещеницi, старий схопився за голову i вибухнув лайкою. А потiм негайно вирушив у Тихий Яр.

Дорогою Петро напружено розмiрковував, куди подiти Ярину. Вiн подумки перебирав усiх своiх знайомих, якi мали власнi зимiвники i могли б прихистити дiвчину, але жоден iз них його не влаштовував. І от що робити? «Мабуть, треба домовитися з Воробенком, щоб Ярина поки пожила у нього. А як переговорю зi Станiславом, то й заберу ii», – вирiшив Петро.

Хрещеницю Петро застав у товариствi Уляни – обидвi зручно розташувалися в затiнку за рукодiллям. І вигляд у дiвчини був зовсiм не засмучений, а цiлком квiтучий. Вочевидь подружжя добре до неi ставилося.

З хати вийшов Степан, привiтався з гостями, а Уляна побiгла накривати на стiл. Сидячи за столом, Петро м’явся, не знаючи, як почати розмову, коли Степан несподiвано запитав його:

– Ти забереш Яринку?

– Рiч у тому, – зiтхнув Петро, – що забирати Ярину менi нiкуди. І я змушений просити тебе про послугу. Можна вона поживе у вас доти, поки не повернеться ii дiд i я з ним не порозумiюся? Тiльки коли це буде – невiдомо, тому я готовий заплатити…

– Не ображай нас, Петре! Та нiколи такого ще не було, щоб у нашiй хатi людям гостиннiсть за грошi надавали! – зi щирим обуренням вигукнув Степан. – Не об’iсть нас твоя хрещениця! Тож нехай живе у нас, скiльки треба. Улянi тiльки веселiше буде!

– Дай же, Боже, тобi, Степане, i твоiй дружинi здоров’я за вашу доброту! – вiдповiв Дубченко, розумiючи, що наполягати на оплатi буде нетактовно. Але вiдчував нiяковiсть вiд такоi щироi безкорисливостi, бо не любив дармовини. – Коли я поговорю з ii дiдом, то заберу ii.

– Як же iй там жити пiсля всього? – зажурилась Уляна.

– Так буде краще для Ярини, – сухо мовив Петро.

Воробенки спохмурнiли, проте змовчали.

Данило недовго гостював у родичiв – по обiдi вже зiбрався iхати. Петро також почав збиратися. Яринка, прощаючись з хрещеним i братом, ледь стримувала сльози – шкода було так швидко розставатися.

– Прощавай, Яринко, – недбало зронив Данило, проходячи повз неi.

– Прощай, – вiдповiла дiвчина. – Дякую тобi за все, i…

– Та особливо нема за що! – не давши договорити, вiдмахнувся хлопець i скочив на коня, навiть не озирнувшись анi на родичiв, анi на дiвчину.

Ярина дивилася йому вслiд, мимоволi вiдчувши безпричинний смуток. А ще було прикро вiд Даниловоi байдужостi – вона вважала, що мае право на бiльшу увагу з його боку. Але змусила себе не згадувати хлопця, тим бiльше, що у неi почалося нове життя.

Подружжя Воробенкiв ставилося до Ярини сердечно i щиро. Дiвчина занадто настраждалася вiд байдужостi дiда, тож нинi не могла натiшитися цiею добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенкiв, але гнiтила глушина зимiвника – вона не уявляла, як можна прожити тут усе свое життя. Проте нечисленнi мешканцi так не вважали. Це були простi, часом грубуватi, геть позбавленi будь-якоi фальшi люди. І в iхнiх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободи – тiльки бажання бути самому собi паном змусило iх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекраснi i давали можливiсть непогано прогодуватися. Займалися степовi меншканцi бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, якi приносили пристойнi прибутки. Хлiба нiхто не сiяв – степ було складно орати, i зерно купували у волостi. Та й хлiборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всiх.

Степан i його давнiй друг та сусiд, Мисько Корж, разом утримували велику пасiку та розводили худобу – частину меду, воску i худоби продавали на Сiчi, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непоганi баришi. Інший iхнiй сусiд займався рибальством i з того жив. І майже всi зимовчаки варили пиво, курили горiлку як для власних потреб, так i на продаж – хто ж iх тут подат

Страница 18

ами обкладе?![13 - Виготовлення алкогольних напоiв для продажу в наступнi столiття iснування Сiчей обкладалося спецiальним збором, який йшов до сiчовоi скарбницi. Але коли саме почали стягувати такий збiр, невiдомо.]

Живучи у Воробенкiв, Ярина помiтила, що Степана й Уляну пов’язуе нiжне i мiцне кохання, яке не переросло в звичку пiсля довгих рокiв шлюбу. Вони не сварилися, розумiли одне одного з пiвслова, вмiли поступатися одне одному, а iхня хата завжди була вiдкрита для сусiдiв. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанii свого приятеля Миська. А Уляна терпiти не могла пиятик. Щоправда, чоловiки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декiлька днiв. Тодi Уляна хапала рогач, яким володiла так само спритно, як ii чоловiк шаблею, i щедро втирала приятелям часнику.

Одного разу Уляна i Ярина готували обiд. Дiвчина побiгла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопiла вiд побаченого: незнайомий старий стояв бiля Уляни й улесливо дивився на неi, бiлозубо всмiхався, обнiмаючи ii однiею рукою за талiю, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна м’ялася i червонiла як мак, скоса поглядаючи на нього.

– Улясю, ну не будь такою злою. Зiронько ти моя! Не гнiвайся на старого, моя люба! Ну, що тобi варто!? Горлице ти моя! – неголосно говорив старий дiд i потягнувся губами до щоки Уляни.

Вiд цього видовища Ярина мимоволi впустила дрова, якi з гуркотом посипалися на пiдлогу. Незнайомець i Уляна пiдвели на неi очi.

– Пробачте, що завадила. Я не знала, що менi не слiд було входити сюди, – розгублено мовила Ярина, червонiючи вiд сорому i сама не розумiючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала i вiдiпхнула вiд себе старого.

– Оце ще старий грiшник! Дивись, як дiвчину менi збентежив! – нареготавшись, мовила жiнка. – Яринко, iди познайомся з моiм свекром, дiдом Лаврiном.

А старий уже й думати забув про Уляну, спритно пiдбiг до Яринки i зазирнув iй в обличчя. Скiльки Лаврiновi було рокiв, сказати було складно, бо його статура свiдчила про силу, спритнiсть i невичерпну енергiю, якими мiг похвалитися чоловiк середнiх рокiв, але сам вiн був сивий, як голуб. Навiть густi брови i пишнi довгi вуса були бiлi як снiг, а темне вiд засмаги обличчя – у зморшках, як печене яблуко, немов його власниковi минуло щонайменше рокiв сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, i коли дiд усмiхався, вони промiнчиками розходилися в рiзнi боки, красномовно свiдчачи про його веселу вдачу.

– Боже мiй! І де ж ви таке диво взяли? – розчулено сказав Лаврiн. – Дай-но я тебе, крихiтко, поцiлую, – i безцеремонно розцiлував Ярину в обидвi щоки, чим остаточно знiтив, а потiм нахабно обняв за плечi. – А личко яке бiленьке! Я б подумав, що Снiгуронька, але ж снiгу давно немае, так що вилiпити вам ii нi з чого. Що ж ти менi одразу не сказала, що у вас тепер дiвчина живе!?

– Краще вiдчепися вiд Яринки, а то вона розгубилася вiд твоiх витiвок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, – смiючись сказала Уляна. – Вiн – iще той пройдисвiт i улюбленець усiх наших бабiв. Гаразд, буде тобi на вечерю горiлка, старий п’янице!

Лаврiн тут же променисто всмiхнувся, метнувся до Улянки, ухопив ii руку i почав нiжно тиснути.

– Моя золота невiсточко! Та яке ж менi щастя Господь дав, що ти в мене е! – примовляв Лаврiн, не зводячи зi своеi невiстки веселого погляду.

– Іди дрова збери, щоб недарма тобi чарку наливати, – ховаючи усмiшку, вiдповiла Уляна.

Ярина потроху приходила до тями, починаючи розумiти, що Лаврiн зовсiм не залицявся до Уляни – вiн просто пiддобрювався до невiстки, сподiваючись випросити горiлки до вечерi.

Трохи пiзнiше Яринка дiзналася, що дiд Лаврiн – вельми популярна персона серед обивателiв Тихого Яру, особливо у жiночоi його частини. Його легка i весела вдача, дотепнiсть i вмiння розчулити будь-яку жiнку робили його бажаним гостем у кожнiй хатi. Але обурення чоловiкiв це не викликало, бо Лаврiн був майстром флiрту i нiколи не переступав межу пристойностi. А ще старий мав гарний голос i добре грав на кобзi, знав безлiч пiсень, дум, iсторiй i байок – як героiчних, благочестивих i сумних, так i смiшних, соромiцьких i непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскiльки вiн вносив приемну рiзноманiтнiсть i веселощi в тихе, монотонне життя зимiвника. Тому тiльки-но Лаврiн з’являвся в Тихому Яру, як до нього сходилися всi охочi послухати музику чи щось потiшне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своеi невiстки i сина, було те, що волiв жити один, немов сич, далеко вiд зимiвника i нi за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сiмдесят дев’ять рокiв.

У Ярини в Тихому Яру несподiвано з’явилася подружка. Через кiлька днiв пiсля ii приiзду у двiр до Воробенкiв зайшла гарненька дiвчина такого ж вiку, як i Ярина.

– О, Оленочко! – посмiхнулася Уляна. – Ти, мабуть, до Ярини прийшла? – хитро пiдморгнувши, запитала вона.

Олена кивнула i трохи соромливо усмiхнулася. Вона була вища за Ярину, повнiша, з ясними блакитними очима i пшеничного кольору косо

Страница 19

. Пiсля спекотного лiта лице дiвчини вкривала темна засмага, ii очi сяяли, наче зiрочки, а коли вона всмiхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.

– Так, – вiдповiла Олена. – Мама сказала, що у вас тепер дiвчина живе, i порадила менi сходити познайомитися. А то я зовсiм одна, немае в мене приятельки.

Це було сумною правдою – Олена була единою дiвчиною-пiдлiтком у зимiвнику. Решта дiтей були набагато молодшi й у приятелi не годилися. Ярина зрадiла знайомству, тим бiльше, що Олена виявилася товариською дiвчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимiвнику.

А Яремi добре було на Сiчi. Козаки ставилися до нього так, наче вiн кожному був сином. Придивляючись до сiчового життя, Ярема нiяк не мiг зрозумiти, чому ж Петро не хотiв, щоб вiн став низовим козаком. Вiн бачив навколо себе людей, цiлком задоволених своiм життям. Так що ж у цьому поганого – бути низовиком? Ярема не знав, що багато козакiв, займаючись вiйськовим ремеслом, усе ж мали сiм’i, а його хрещений обрав лише козацьку славу, бо вважав, що сiмейний козак – не бездоганний лицар. Але з роками усвiдомив, що припустився помилки, вiдмовившись вiд звичайного людського щастя, тому i вважав, що Яремi буде краще жити з родиною, нiж бути приреченим на самотнiсть. При цьому, безмiрно люблячи Ярему, Петро не допускав, що хрещеник може цiлком успiшно поеднувати лицарство та сiм’ю.

Спостерiгаючи за хрещеним, Ярема побачив його iз зовсiм iншого боку: Петро майже зовсiм перестав пити. Пiдлiток навiть зважився спитати про причину. Петро добродушно розсмiявся i вiдповiв:

– До чого ж ти у мене наiвний, Яремонько! Та якби я весь час пиячив, то враз би пропив i прогуляв усе, що за свiй вiк нажив, i давно б з голоду помер. Це я коли на волость iду, то там i напиваюсь – а нехай усi бачать, що я козак, а не якийсь лайдак занедбаний, i заздрять менi! А тут, на Сiчi, якщо пити, то враз злиднi обсядуть. Чимало менi таких роззяв довелося побачити: iдуть у Сiч – грошi везуть, а потiм вошей б’ють!

В один iз жовтневих вечорiв Дубченко i Литвин сидiли бiля куреня i теревенили про те, про се в очiкуваннi вечерi, покурюючи люльки i милуючись на тьмяний, немов пiдслiпуватий, осiннiй захiд, коли до них пiд’iхав незнайомий козак середнiх лiт. Ярема, який знiчев’я терся коло старих, аж рота роззявив, подумавши: «Невже циган?» Козак був чорноокий, а довгий чуб його, що вибивався з-пiд шапки, i вуса були чорнiшими за вороняче крило, шкiра – смаглявою, а нiс – iз горбинкою. Але в поглядi його застигла невимовна туга, немов козак пережив страшне горе, яке його досi гризе.

– Здрастуй, пане курiнний! І ти, батьку! – злегка вклонившись, шанобливо привiтався чоловiк зi старими.

– Давненько тебе не було видно, Ваську! Де це ти пропадав? Сiдай з нами! – запросив його Єгор.

– Дякую, але менi треба про свого коня подбати – зашкутильгав вiн, – вiдмовився Васько i повiв коня до стайнi.

– А хто це, хрещений? – з цiкавiстю запитав Ярема. – Вiн що, циган?

– Нi, – вiдповiв Петро. – Вiн грек iз Криму.

– Його Безрiдним кличуть, – додав Єгор. – Коли вiн сюди прийшов, то сказав, що без роду, без племенi, ось так його й прозвали. Узагалi Васько – добрий хлопець, тiльки вiчно зажурений, немов його всi вiдьми на свiтi прокляли.

– А хiба вiн не розповiдав вам чому? – запитав заiнтригований Ярема.

– Нi! – сказав Литвин, вибиваючи попiл зi своеi люльки. – Тебе ж нiхто не питав, чого ти сюди прийшов, i його теж не питали. Захоче – сам усе розповiсть, а так нiчого людинi в душу лiзти.

Тут курiнний кухар ударив по казану, скликаючи всiх козакiв свого куреня, i нерозлучнi приятелi пiшли вечеряти, а Ярема, розбурханий невдоволеною цiкавiстю, пiшов слiдом.

Надалi хлопець часто спостерiгав за Васьком. Дивний вiн був чоловiк – товаришi його поважали, та й сам Васько ставився до всiх iз душею, але нiколи не брав участi у веселощах чи розвагах, завжди був стриманий i тихий, сидiв осторонь, спостерiгаючи за iншими. І завжди в очах Васька була печаль. А ще Ярема помiтив, що хрещеного i Безрiдного пов’язуе дружба. Й у ставленнi Васька до Петра вiдчувалася та теплота, яка бувае у ставленнi сина до батька. Ярема здогадався, що хрещеному все вiдомо про минуле цього Васька. Тому одного разу, набравшись смiливостi, вiн спробував було розпитати про Безрiдного. Петро насупився i суворо сказав: «Не по твоему розумовi це, Єремiе. Краще не лiзь у чужi справи». Хлопцю стало прикро – це вперше хрещений так iз ним розмовляв. Проте його цiкавiсть до таемничого Васька не зменшилася.




Роздiл 5

Нова родина


З добрим подружжям i горе розгорюеш.

    Украiнське народне прислiв’я

З самого початку грудня вдарили лютi морози i почалися такi сильнi хуртовини, що в невеликому лiсi навколо Тихого Яру снiгу насипало майже у людський зрiст, а степ перетворився на бiлу пустелю, якою замiсть пiску крижаний вiтер ганяв найдрiбнiшi снiжинки. І зимiвник виявився зовсiм вiдрiзаним вiд зовнiшнього свiту. Днi спливали одноманiтно, але Ярину це не гнiтило. Лише довга розлука з братом та хрещени

Страница 20

засмучувала ii.

Уляна хвилювалася за свого свекра – як вiн живе у своему бурдюзi[14 - Бурдюг – примiтивне козацьке житло за типом землянки або напiвземлянки.] один? Боронь Боже, захворiв, а доглядати за ним нiкому! Хвилювалась бiльше, нiж Степан, який глушив у собi тривогу та заспокоював дружину тим, що старий не пропаде, бо з таким мiцним здоров’ям ще й iх двох переживе.

Наприкiнцi березня почалася вiдлига, i Тихий Яр перетворився на долину струмкiв, якi весело дзюрчали серед снiгу, сяяли пiд весняними променями i стiкали на дно глибокого яру, неначе крихiтнi водоспади, а звiдти квапилися до Днiпра, усе ще скутого кригою. А в один погожий день крига почала голосно скресати, вiдкриваючи темнi води могутньоi рiки, бурчала, нiби не бажала гинути в таку чудову весну.

А квiтень пробудив степ вiд зимових мар, убрав його у блiдо-зелений серпанок нiжного листя, розкидавши бiлими бризками пролiски, лiловими i бузковими – дикi фiалки i прострiл, золотими – квiтки пiдбiлу та горицвiту. Розбурхав птахiв, вигнав iз норок бабакiв, якi оглушували свiт своiми посвистами.

І тiльки-но пiдсохла земля, як Лаврiн з’явився в зимiвнику. Ярина з Оленою стояли на подвiр’i, грiючись на сонечку, коли вiн пiд’iхав i на диво легко для своiх рокiв зiстрибнув iз коня.

– Треба ж, як ти виросла за зиму, Яринко! – здивовано промовив Лаврiн замiсть вiтання. – А це ж у нас тут хто? Оленочко, мiй макiв цвiт! А ну, крихiтки, поцiлуйте старого. Я ж усю зиму з дiвчатами не цiлувався! – весело заторохтiв вiн, безцеремонно обiймаючи дiвчат за талii, а тi, хихикаючи, цьомкнули старого в зморшкуватi щоки. – Ох, Боже мiй! І чому я такий старий? Був би я хоч рокiв на п’ять молодшим, то вiдправився б до бусурманiв i вас двох iз собою б прихопив, щоб там одразу одружитися з обома!

Дiвчата, приховуючи збентеження, знову захихотiли i почали розпитувати старого про те, як вiн зимував.

– Спав, як байбак! – вигукнув Лаврiн i потягнув носом повiтря. – Яринко, а що це Улянка сьогоднi готуе? Капусняк! Ага! Це я вчасно приiхав. Якби вона ще розщедрилася i чарку менi налила! Але вона ж така жадiбна!

– Обов’язково налле, дiдусю! Тiтонька так за тебе хвилювалася, що й змарнiла вся, – усмiхнулася Ярина, знаючи, що Лаврiн любить смачно поiсти i при цьому перехилити чарочку.

– Ну, я пiшов! – i старий утiк у хату.

Лаврiн, таки отримавши за обiдом чарочку, залишився погостювати на невизначений час. А через кiлька днiв, на величезну радiсть Яринки, приiхали ii хрещений i брат. Близнюки здивовано дивилися одне на одного – за цю зиму Ярема теж витягнувся i подорослiшав. Вибравши момент, хлопець розповiв сестрi, що в листопадi вiд дiда прийшов гнiвний лист, у якому той ганив Петра, звинувачуючи його в тому, що це вiн зманив Ярему на Сiч. Та ще й Ярина за братом попхалася! Не менш гнiвно вiдгукувався Станiслав i про онукiв, звинувативши обох у чорнiй невдячностi, i вимагав, аби Петро негайно повернув iх обох додому.

– Менi навiть соромно було читати його хрещеному, – говорив Ярема (Петро був неписьменний), – дiд так гнiвався, наче це ми в усьому виннi! А хрещений на диво спокiйно все вислухав, мовивши, що у нашого дiда серце з перцем i йому треба дати час охолонути, а потiм спокiйно з ним поговорити. Ми ж на Березань зараз iдемо i по дорозi зазирнули до вас. Тiльки я побоююся, що дiд не повiрить хрещеному! Ох, сестричко! Менi так не хочеться туди повертатися! На Сiчi я почуваюся потрiбним, немов я вдома.

Яринка замислилася. І зрозумiла, що за цю зиму Воробенки стали для неi наче рiднi батьки. І iй також не хотiлося повертатися до дiда, де вона нiкому не потрiбна. Так, життя в дiдовому домi було ситим i зручним, проте душi там було холодно, а загублена у степах бiдна хатка Воробенкiв зiгрiвала любов’ю та добротою. Ярина гiрко зiтхнула, розумiючи, що навряд чи вона залишиться жити в них. Тому нiкому i словом не обмовилася про свое бажання.

Петро i Ярема погостювали у Воробенкiв зо два днi. Але потiм Петро вирушив до Березанi сам, бо Ярему наполегливо запросили погостювати.

Всю дорогу до Березанi Дубченко напружено розмiрковував над майбутньою розмовою. Йому хотiлося, щоб хрещеники повернулися жити до Станiслава, бо вiн забезпечить iм краще майбутне. Але в мiстечку Петро дiзнався, що всi козаки вирушили воювати з поляками. А ще люди розповiли, що нещодавно Станiслав овдовiв. Але як таке сталося, нiхто не хотiв казати – люди лише соромливо вiдводили очi. Тодi Петро поквапився до господи приятеля.

Дубченка зустрiли Настя з Любою. І обидвi невимовно зрадiли, дiзнавшись, що близнюки живi та здоровi. Адже обидвi вважали, що iх усе-таки наздогнав i вбив Лукаш. А коли Петро запитав, що сталося з Маланкою, то Настя знiтилася, а Люба в сум’яттi вискочила з кiмнати.

– Сталося так… – почала Настя, але замовкла, нервово смикаючи свое намисто. – Коли Станiслав повернувся минулоi осенi, покiйна Маланка набрехала йому, що Ярема та Ярина втекли до вас. Вiн зробив вигляд, що повiрив iй, проте уважно слiдкував за нею. Адже я його добре знаю! Його

Страница 21

чорт не обдурить! А цiеi весни Станiслав знову поiхав воювати, залишивши дiм на Лукаша. А потiм несподiвано повернувся зрання, пiшов в опочивальню i там застав Маланку з Лукашем. Ми всi думали, що вiн iх обох прямо в лiжку порубае, але Станiслав наказав посадити Лукаша пiд замок. Маланка все плакала i благала пощадити хлопця. Каялася, що це вона в усьому винна, бо давно замислила близнюкiв позбутися, щоб усю спадщину отримати, а Лукаш нiчого не знав i нi в чому не винен. Але Станiслав не став судити iх, як годиться,[15 - За законом, чинним в описувану епоху, подружня зрада вважалася злочином проти моралi, пiдлягала розгляду у судовому порядку та каралася смертю або фiзичним покаранням.] а запропонував Маланцi вибiр – або ii покарае, а Лукаша пощадить, або навпаки. Тодi вона вимолила Лукашевi життя, i Станiслав наказав вiдвести ii до рiчки, посадити в мiшок i втопити. Народ збiгся подивитися, i тут привели Лукаша. Ох, бiдний хлопець! Вiн упав перед Станiславом навколiшки i благав скарати його, як завгодно, лише б Маланку врятувати. Видно, вiн сильно ii кохав. Тодi Станiслав наказав вiдпустити Маланку, а Лукаша тут же на мiсцi посадити на палю. Господи! – Настя затулила обличчя руками i замовкла, не в силах продовжувати свою страшну розповiдь.

Трохи опанувавши себе, жiнка продовжила:

– Коли Лукаша саджали на палю, то Станiслав змусив Маланку дивитися на це. Вона не витримала i знепритомнiла. А вiн наказав привести ii до тями, схопив за волосся, повернув обличчям до вмираючого Лукаша та каже: «Дивись на свого коханця! Це ти, твоя хiть його до палi довели!» Пiсля цього Станiслав не вигнав Маланку, але попередив, що коли вiн повернеться, то вона пошкодуе, що й на свiт народилася. А потiм ми знайшли ii в стайнi. Повiсилася вона… – тут Настя не витримала i заридала вголос. Для сердешноi жiнки такий безбожний вчинок Станiслава був гiрший за його зраду. Нещасна нарештi второпала, що стiльки рокiв вiддано кохала нелюда.

Петро слухав i нiяк не мiг осмислити почуте. У його розумiннi коханцi скоiли смертний грiх i заслуговували покарання, але не такого ж нелюдського! Вiн бачив багато горя i насильства на своему вiку, сам не раз убивав, але здригнувся вiд такоi звiрячоi помсти. «Боже, i це мiй друг дитинства!» – з гiркотою думав Петро.

– Ти знала, що вони полюбовники? – запитав вiн Настю.

– Так. Тiльки розкажи я йому все, вiн би менi не повiрив! Подумав би, що я це навмисне брешу, щоб дружину перед ним очорнити. Адже вiн у Маланцi душi не чув, – гiрко зiтхнула жiнка. – Дивно, що вiн вирiшив залишити Любу в себе. Як Маланка повiсилася, ми повiдомили йому про це, i вiн наказав дiвчинцi чекати його повернення. Я ось усе думаю, що вiн iз цiею бiдолахою зробить. Невже вистачить совiстi з неi познущатися, коли ii матiр занапастив?!

Петро зiтхнув. Йому жаль було Любу, але ще бiльше жаль своiх хрещеникiв. «Станiслав завжди думав лише про себе i нiколи нi за ким не шкодував. Навiть за Андрусем сльозинки не зронив! Вiн сам себе довiв до такоi ганьби. А найстрашнiше, якщо вiн приведе собi нову жiнку, яка може виявитися хитрiшою за покiйну Маланку. Нi, я не можу так ризикувати хрещениками навiть задля iхнього добробуту! Бiльше нiколи Станiслав iх не побачить! Ярема залишиться зi мною на Сiчi, а Яриночка… Спробую вмовити Воробенкiв узяти ii жити до себе назавжди. Вони добрi люди i не вiдмовлять менi», – вирiшив Петро та розпитав у Настi, де можна знайти людину, яка б могла написати за нього листа Станiславу. Дiзнавшись, що таку послугу може надати корчмар, Петро поквапився у корчму, де надиктував листа, у якому наполегливо просив Черевковського забути, що у нього е онуки. «Ти, Станiславе, занадто завинив перед онуками – через твое самодурство вони осиротiли, через твою хтивiсть вони обое ледь не загинули, а через твое жорстокосердя вони волiють краще жити з чужими людьми, нiж iз тобою, рiдним дiдом. Тому вiдтепер я сам буду пiклуватися про них. А тебе i знати не хочу», – повiльно диктував корчмаревi Петро. Пояснивши все Настi й попросивши ii передати листа Станiславу, Дубченко поквапився iхати назад.

Приiхавши у Тихий Яр, Петро чесно розповiв усi подробицi цiеi трагедii хрещеникам i Воробенкам, розумiючи, що мае бути вiдвертим, бо мусить просити подружжя про послугу. Усi четверо вжахнулися. Особливо моторошно стало Яринi, i вона в сум’яттi вийшла з хати.

Петро за хрещеницею не пiшов – вiн ще встигне ii втiшити, а зараз важливiше було поговорити зi Степаном. Набравшись духу, вiн уже розкрив рота, коли озвалася Уляна.

– Степане, ми з тобою що вирiшили? Так чого ти сидиш? Пiди, дожени ii i скажи, що ми з тобою хочемо, щоб вона жила у нас! – наказала Уляна. – У тебе це краще вийде, нiж у мене. – Так! – зухвало вигукнула вона, повертаючись до сторопiлого Петра, коли Степан побiг слiдом за Яриною. – Ми вже давно вирiшили, що не вiддамо Яринку дiдовi. Якщо люди не цiнують, що iм Господь дiтей посилае, тож нехай сидять самi, як сичi. А в нас iй добре!

Ярина вийшла за ворота i стояла, не знаючи, куди подiтися. У

Страница 22

неi в головi не вкладався жорстокий учинок дiда. «Хоч вони обое й намагалися нас убити, хоч i скоiли грiх, але нехай Бог був би iм суддею», – думала вона.

– Яриночко!

Дiвчина озирнулася – до неi пiдходив Степан. Вiн iз тривогою поглянув на ii сумне обличчя, трохи помовчав, а потiм запитав:

– Ти, напевно, тепер повернешся до дiда?

– Доведеться повертатися, дядечку. Вiн, швидше за все, забере нас iз Яремою. І якщо брат iще може вiдмовитися, то менi доведеться повернутися.

– А тобi самiй хочеться повертатися?

– Нi, але я не можу й далi обтяжувати вас, коли вдома менi вже нiчого не загрожуе, – промовила Ярина.

– Яриночко, донечко, що ти за дурницi говориш?! Чим ти нас обтяжуеш? Я тебе Христом Богом прошу – не повертайся до дiда! Краще залишайся жити з нами. Подумай, що за життя у тебе буде з такою жорстокою людиною, хоч вiн тобi й рiдний дiд? А для нас з Уляною ти дочкою стала, такою, про яку ми завжди мрiяли, – iз хвилюванням говорив Степан. – І твiй хрещений не стане заперечувати! Зважуйся, Яриночко!

Ярина подивилася Степановi в очi – у них було стiльки любовi й тепла, що в неi сльози на очi навернулися.

– Дядечку, так я справдi вам потрiбна i не заважатиму? – запитала вона, усе ще не вiрячи його словам.

Замiсть вiдповiдi Степан поривчасто обняв ii, а Яринка притулилася до нього, наче до рiдного батька.

– Звичайно потрiбна, донечко, – промовив вiн, цiлуючи ii в макiвку. – Ходiмо! Чого тут стояти?! Скажемо Петровi, що ти не проти залишитися в нас.

Про це свое перше самостiйне рiшення Яринка нiколи не пошкодувала. А коли Олена дiзналася, що ii подружка залишиться у зимiвнику назавжди, то i зрадiла, i пошкодувала ii. Адже дiвчина розумiла, що тут вони можуть досидiтися в дiвках до сивих кiс, бо де в степах знайти нареченого, коли на багато миль навколо з женихiв лише дiд Лаврiн, та й той старий?! Проте дiвчина промовчала, знаючи гордовитий норов Яринки i не бажаючи з нею сваритися.

Щоправда, згодом Олена почала помiчати, що ii старшi брати Ілля та Кирило все частiше трапляються iм iз Яриною на шляху. При цьому обидва намагаються привернути Яринчину увагу. Олена зрозумiла, що братам подобаеться ii подружка, i з одного боку, щиро порадiла за неi, а з другого, iй стало сумно – а де ж ii кохання? Але з кожним днем вони вчотирьох охочiше проводили час разом, що вносило приемну рiзноманiтнiсть у iхне рутинне життя – юнiсть i жага веселощiв брали свое.

Однак це насторожило Степана – вiн був ще не готовий сприйняти, що названа дочка, виявляеться, пiдростае i перетворюеться на красуню-дiвчину, яка мае право на чоловiчу увагу. І Степан навiть почав пiдглядати за ними, але коли переконався, що нiчого поганого в iхнiх посиденьках немае, заспокоiвся.

Яринка остаточно вписалася в степове життя – ii бiльше не бентежило усамiтнення зимiвника, менше гнiтила розлука з братом i хрещеним. Часто Степан брав ii з собою, коли об’iжджав свою пасiку або вигони, де паслася iхня з Миськом худоба. Яринцi подобалися цi поiздки – ii вражав дикий степ. Верхи на Промiнчику дiвчина пiднiмалася на високi, бозна-коли i ким насипанi кургани i з iхнiх вершин оглядала безкраiй жовтувато-зелений степ iз манливими блакитними далями, який ряснiв рiзнобарвними плямами квiтучих трав та срiблився ковилою, вдихала розпечене повiтря, просякнуте ароматами полину. А в недосяжнiй блакитi над усiм цим буянням велично ширяли степовi орли i лунi у пошуках здобичi. Часто самотнiсть степу порушували жвавi стада сайгакiв або тарпанiв. Особливо кумедними Яринi здавалися сайгаки – нiс у цих кiз нагадував роздутий хоботок iз округлими нiздрями, i тому iхнi морди здавалися горбатими. І через такi мордочки сайгаки паслися задкуючи. Зустрiвши стадо тих або тих, Степан завжди когось пiдстрелював – м’ясо цих тварин було дуже смачним. Але особливо лютував Воробенко на жеребцiв тарпанiв, безжально iх вiдстрiлюючи, – тарпани частенько нападали на домашнiх жеребцiв, загризали iх i вiдводили в степ усiх кобил.

А ще Яринцi подобалося iздити до Лаврiна в його самiтницький бурдюг. Хоча, уперше побачивши це житло, вона була вражена – старий викопав у землi яму, поставив стiни з лози, обмазав iх глиною, навалив навколо них землi, настелив дах iз очерету й отримав цiлком зручне житло. А всерединi було ще простiше – лавка, крихiтний стiл, довга скриня для одягу, яка слугувала лiжком, i пiч-кабиця для приготування iжi. Але незважаючи на убогiсть свого житла, старий був гостинним господарем.

Так минуло лiто 1651 року.

Одного дня наприкiнцi вересня Ярина з Уляною сидiли вдома, коли до них завiтала незнайома Яринцi жiнка. Побачивши ii, Уляна аж пiдскочила i кинулася ii обнiмати.

– Боже мiй, Галочко! Невже погостювати приiхала? – питала тiтка. Ярина пригадала, що ця Галя – дочка одного з сусiдiв i Данилова приятелька дитинства. Балакуча Уляна часто розповiдала iй про дитинство та юнiсть небожа, тому дiвчина знала, що ця Галя дуже подобалася Даниловi, та так сильно, що вiн замiж ii кликав, але вона йому вiдмовила. Дивлячись на гостю, Я

Страница 23

ина почала розумiти, чому вона подобалася хлопцевi – Галя була висока, ставна, гарна. Тiльки погляд ii був хижий i видавав корисливу та недобру людину.

– Та овдовiла ж я, тiтонько, – вiдповiла Галя i гiрко розплакалася, розповiдаючи, що навеснi ii чоловiк загинув у сутичцi з поляками, i вона змушена була повернутися до батькiв iз двома маленькими синами, бо жити iй стало нi на що.

А ще Галя розповiла, що ляхи порубали козакiв десь пiд Берестечком[16 - Мова йде про битву пiд Берестечком 18–30 червня 1651 р., яка скiнчилася поразкою Вiйська Запорозького.] i пiшли вiйною по Украiнi, спалюючи, грабуючи i вбиваючи всiх на своему шляху, не шкодуючи нi малого, нi старого. І село, де вона жила, теж знищено. Литовцi спалили Киiв;[17 - Йдеться про взяття Киева 04.08.1651 р. вiйськом литовського польного гетьмана Я. Радзивiлла. Кияни за пiдтримки козакiв самi пiдпалили рiдне мiсто, щоб iхне майно i провiант не дiсталися загарбникам.] а народ пiднявся проти ляхiв ще завзятiше, нiж у 1648 роцi. І такi в Украiнi страшнi часи настали, що люди тiкають свiт за очi! Улянка слухала цi страшнi новини, хрестилася i вiд душi жалiла нещасну вдову.

– Ой, а це хто? – здивовано запитала Галя, нарештi помiтивши Ярину.

– Це Яриночка, наша зi Степаном прийомна дочка, – з гордiстю вiдповiла Уляна.

– Добре, що ви ii до себе взяли, бо гiрка була б ii доля, – байдуже мовила жiнка, зиркнувши на Ярину.

Спостерiгаючи таке невтiшне горе, Ярина пiймала себе на думцi, що не спiвчувае жiнцi – надто вже награно-трагiчною виглядала ii скорбота. І було щось у цiй жiнцi таке, що викликало настороженiсть й антипатiю. Але Уляна нiчого не помiчала, а щиро втiшала удовицю.

– А як Данило? – запитала Галя, нарештi переставши хлипати. – Чому ти про нього не розповiдаеш?

– Ох, Данило! Як був минулого року, так досi немае i бозна-коли з’явиться. Сумуемо ми за ним сильно! – зiтхнула Уляна i тут же заметушилася: – Боже, а якщо вiн iз козаками на ляхiв пiшов?! Адже Степан говорив, що його давно на Сiчi немае! Ще навеснi поiхав. О Господи, вбережи його вiд смертi лютоi!

– Та Бог з тобою, тiтонько! – вигукнула Галя, чомусь досадливо скривившись. – Живий Данило! Такий, як вiн, нiзащо не загине. Мабуть, воюе з козаками. Вiн же справжнiй лицар!

– Ох, нехай твоi слова та Богу у вуха полетять! – шморгнувши носом, вiдповiла Уляна. – Укрий його, Пречиста Дiво, своiм святим Покровом!

Галочка ще трохи покрутилася i пiшла, а Ярина мимоволi задумалася: якщо в Украiнi такi лиха кояться, то чи не постраждала ii родина? «Це все-таки мiй рiдний дiд! Господи, вбережи його вiд смертi! І Любу, i Настю! Але чому ж Данила досi немае? Невже вiн загинув? – подумала Ярина i злякалася цiеi думки. – Вiдведи i заступи, Боже, таке горе i вiд нього, i вiд тiтки з дядьком! Спаси i вбережи Данила! Хоча такий, як вiн, навряд чи загине – надто вже вiн обережний i спритний!» Але ii душу охопила тривога за Данила, а серце стислося вiд досi незнаноi щемливоi туги – згадалося, як вiн заступився за неi в корчмi, як вони разом iхали у зимiвник.

Пiсля того Ярина часто думала про Данила i непокоiлася за нього. Їi сiм’я вцiлiла – Ярема, вiдвiдавши ii, розповiв, що хрещеному вiд дiда передали листа, у якому той повiдомляв, що всi вони живi, виявляв чудеса смирення, гiрко каючись у своiх помилках, та вимагав вiд Петра повернути йому онукiв.

Минули осiнь i зима, але вiд Данила не було звiсток.




Роздiл 6

Степова суниця


Навiть суворiсть коханоi жiнки сповнена нескiнченноi чарiвностi, яку ми не знаходимо в найщасливiшi для нас хвилини в iнших жiнках.

    Стендаль

Даремно Ярина хвилювалася – Данило був живий, здоровий i в мiру вгодований. Вiн справдi навеснi пiшов у похiд, розраховуючи отримати багату здобич. Але, на жаль, заповзятливий хлопець помилився – битва пiд Берестечком обернулася трагедiею для всiеi Украiни. Данило, звичайно, засмутився, проте, помiркувавши, визнав, що не все так погано – вiн живий. Перезимувавши у своiх батькiв, хлопець навеснi повертався на Сiч, а по дорозi вирiшив зазирнути у Тихий Яр.

Заiхавши на дядькове обiйстя, Данило зiбрався йти в хату, коли раптом дверi вiдчинилися i назустрiч йому вискочила Ярина з вiдром у руцi. Хоча був лише кiнець березня, погода стояла напрочуд тепла, i дiвчина вийшла в самiй сорочцi та спiдницi-обгортцi. І Данило здивовано завмер – з того часу, як вiн ii востанне бачив, Ярина витягнулася вгору, зникли ii худорба i вугластiсть, а тiло набуло спокусливих жiночних форм. Навiть обличчя змiнилося – щiчки округлилися, налились нiжним рум’янцем, а шкiра була молочно-бiлою. Ця бiлiсть рiзко контрастувала з червоним кольором ii губ, вiд чого вони здавалися ще яскравiшими, а великi зеленi очi дивилися пустотливо, навiть iз викликом. Дiвчина пiдбiгла до нього i так щасливо усмiхнулася, що хлопець остаточно розгубився.

– Здрастуй, Данилочку! – привiталася вона, не приховуючи своеi радостi, i заторохтiла: – До тiтки приiхав? Ти часом не бачив моiх брата i хрещеного? Як вони там? Здоровi?

– Так, –

Страница 24

iдповiв Данило, вiд подиву не розумiючи запитань, та отетерiло дивився на дiвчину. Ярина стояла коло нього, чекаючи розповiдей, але так нiчого i не почувши, пiшла по воду. «Треба ж! Як погарнiшала!» – подумав Данило, проводжаючи ii поглядом. І навiть облизнувся, задивившись, як вона iде, грацiозно похитуючи округлими стегнами, а потiм увiйшов до хати.

Тiтонька зосереджено поралася бiля печi, але на стук дверей оглянулась, очi ii блиснули радiстю, i вона кинулася обнiмати небожа.

– Нарештi! – радiсно вигукнула жiнка. – Господи, слава Тобi! Ось врiзати б тобi лозиною так, як у дитинствi лупцювали! Ти де був увесь цей час? Ми зi Степаном уже не знали, що й думати! Ось як тобi не соромно так вчиняти?

– Не знаю я, як лупцюють – мене ви нiколи не били, – усмiхнувшись, вiдповiв Данило.

– А треба було б! Щоб совiсть iз заднього мiсця в твою голову перемiстилася! – вигукнула Уляна i знову почала обнiмати небожа. – Соколику ти мiй! Данилочку, ми так хвилювалися! Боялися, що ти загинув! Чому ти так довго не приiжджав?

– Та ну… – зам’явся хлопець, мiркуючи, що розповiдати своiй жалiсливий тiтоньцi, а що нi.

– Ох, Данилочку, краще не розповiдай – знаю я все! Галочка розповiла. Вона овдовiла i сюди жити перебралася. І, слава Богу, ти живий повернувся! А де ти зимував?

Данило коротко розповiв про своi пригоди, а Уляна позiтхала, пожурилася i вкотре подякувала Боговi, що небiж повернувся живим.

Хлопець для годиться спитав про сусiдiв, а коли повернулася Ярина, то почав нишком за нею спостерiгати. За цей час вiн мало згадував ii. Та й кого було згадувати – дiвчину-пiдлiтка? А тепер чомусь не мiг очей вiд неi вiдiрвати. «Мабуть, погостюю у тiтоньки довше», – вирiшив вiн.

Ярина не помiчала його поглядiв – вона зосереджено накривала на стiл. А коли сiли обiдати, то Данило навмисне сiв поруч iз нею. І все пускав очима бiсики. Проте Ярина лише здивовано поглядала на нього.

Весь залишок дня Данило крутився бiля Яринки, раз у раз заводячи з нею розмову, i дивився на неi так млосно, що такий погляд не залишив би байдужою й черницю. Але дiвчина чомусь виявилася несприйнятливою до його звабливих поглядiв, i бесiда раз у раз уривалася, а ввечерi Ярина взагалi пiшла в гостi до подружки, залишивши невдоволеного Данила в компанii тiтоньки, до якоi незрозумiло у якiй справi прийшла Галя. І повернулася дiвчина пiзно, та ще й у супроводi одного з братiв своеi подружки, через що Данило вiдчув напад йому самому незрозумiлого роздратування.

Пiвночi Данило не мiг заснути – його душу розбурхала ця нова, доросла Яринка. А ще за печiнки взяло те, що вона не звертала уваги на його залицяння. Зазвичай у стосунках з жiнками Данило не знав невдач. А тут така байдужiсть до нього, единого i неповторного!

Наступного дня Данило вiдновив своi атаки з новими силами i так перестарався, що Ярина роздратовано зажадала дати iй спокiй. Тодi хлопець зайшов iз iншого боку: коли до дiвчини забiгла потеревенити Оленка, почав придiляти iй посилену увагу. Проте i це Ярину не зачепило. А ввечерi вона спокiйнiсiнько пiшла гуляти з Оленою та ii братами. Данило з ними не пiшов, бо не вважав для себе можливим товаришувати з сiмнадцятирiчними хлопцями: вiн – козак, лицар, а цi двое – ще зовсiм цуценята!

Коли Ярина повернулася додому, то з ii веселого настрою Данило зрозумiв, що вона чудово провела час. Це його вкрай розлютило, i тому наступного дня вiн поiхав на Сiч. Там у похмурому вiдчуженнi Данило просидiв до Страсного тижня, обдумуючи причини своеi невдачi. Згадуючи Ярину, вiн чомусь нiяк не мiг угамувати досi незнане занепокоення в душi. Їi образ переслiдував його, позбавив спокою. Але коли остаточно потеплiло i з Днiпра потягнуло свiжим вiтерцем, коли весело защебетали пташки, а сам Микитин Рiг зазеленiв, зацвiв i запах усiма солодкими ароматами весни, Данило знову поiхав до Тихого Яру.

У зимiвник хлопець явився напередоднi Великодня. Ярина зустрiла його холодно. Дiвчина помiтила дивну поведiнку Данила ще у минулий його приiзд i мимоволi замислилася про причини. Ярина не вважала себе красунею, яка може бути предметом уваги з боку такого привабливого парубка, як Данило! Тому й вирiшила, що хлопець над нею жартуе. А це вже зачiпало ii гордiсть!

Великдень минув, як i належить: усi з великим апетитом розговiлися пасками i яйцями, хоч i не освяченими, оскiльки на багато миль навколо не було жодноi церкви. Але Даниловi свято було не в радiсть, тому що Ярина не сидiла вдома, вiддаючи перевагу товариству Олени.

У понедiлок Свiтлоi седмицi Степан, Уляна i Лаврiн пiшли в гостi до сусiдiв, прихопивши з собою Данила. Так здавна у них повелося – по черзi влаштовувати застiлля на свята. Яринка, розсудивши, що зi старшими буде нудно, залишилася вдома. Трохи прибравши в хатi, дiвчина побiгла по воду.

День був по-лiтньому теплим. У зимiвнику було тихо, i тiльки в поблизькому лiсi мелодiйно щебетали iволги. Яринка з задоволенням слухала iхнiй спiв, радiла веснi… i, мало не пiдстрибуючи, йшла до криницi. «Ой! А де ж вiдро?» – здивувалас

Страница 25

вона, побачивши, що вiдро, яким набирали воду, зникло з журавля.

– Яринко!

Дiвчина озирнулася – за ii спиною стояв Данило з тим самим вiдром у руцi, до краю повним води, з явним намiром облити ii. Ярина не встигла вiдскочити, як вiн зробив швидкий рух – i дiвчина стала мокра з голови до нiг. Вона розгублено стояла, кумедно розкинувши руки, уривчасто дихаючи, клiпаючи мокрими вiями й оглядаючи себе: сорочка з тонкого i дорогого полотна, надiта ради свята, митю намокла й щiльно облiпила тiло. Та ще мокра тканина стала майже прозорою, нескромно виставляючи напоказ груди дiвчини.

– Ух, ти! Недарма облив – усе одно, що роздягнув! – усмiхнувся Данило, очi його загорiлися, i вiн безсоромно почав розглядати ii груди.

– Безстидник! – заволала Ярина i, закрившись руками, побiгла геть. Данило весело розреготався i кинувся навздогiн.

– Стiй, Яринко! Не сердься! Ну, що поганого в тому, що водою облив? Адже я зовсiм не в тебе цiлився, так що годi й ображатися. Ось краще вiзьми, накинь, а то ще застудишся, – промовив хлопець, знiмаючи свiй ошатний кунтуш i накидаючи дiвчинi на плечi. Та ще й обiйняв ii так, щоб вона не змогла втекти! Яринка люто зиркнула на Данила, а той не зводив iз неi погляду i лагiдно, i в той же час пустотливо всмiхався.

– Брешеш! – насупилася дiвчина. – А навiщо тодi мене кликав? Ось що ти наробив? Де менi тепер сушитися? Та й сором який!

– Та що ж тут соромного? Соромно ховати такi груди, як у тебе! – хихикнув Данило, розумiючи причину ii обурення i скоса позираючи пiд нещiльно загорнутi поли кунтуша на ii грудях. Вiд сорому i гнiву дiвчина рiзко вiдштовхнула його вiд себе й побiгла додому.

– Яринко, постривай! – Данило знову наздогнав ii i пiшов поряд. – Не сердься на мене, я ж пожартував! Та й звичай такий – дiвок на другий день Пасхи обливати, щоб вродливiшими були.

– Вiдчепися вiд мене!

– Та хiба тебе хлопцi нiколи водою не обливали?

– Нi, не обливали! – вiдповiла Ярина. Їi зачепило не те, що Данило ii облив, а те, що змусив засоромитися. Але насправдi Яринку збентежив його погляд, який одночасно i приносив задоволення, i тiшив самолюбство, i бентежив, й обурював. Досi нiхто й нiколи так на неi не дивився.

– О, я перший! – весело вiдповiв Данило, за що Яринка сердито штовхнула його лiктем у бiк. – Ну, не гнiвайся! Хоча коли ти злишся, тiльки гарнiшою стаеш – твоi очi так i виблискують, немов зiрки темноi ночi.

– Вiдчепись!

– На якiй козi до тебе пiд’iхати, щоб помиритися? – не вгамовувався Данило та обняв ii за плечi, явно отримуючи задоволення вiд своеi витiвки.

Ярина уважно на нього подивилась i ображено запитала:

– Даниле, навiщо ти мене дражниш?

– Яринко, ну коли ти вже подорослiшаеш? – удавано скрушно зiтхнув хлопець. – Я ж не дражню, я заграю. Краще ходiмо додому. Тобi треба переодягнутися. Боронь Боже, застудишся, а я цього собi нiколи не пробачу!

Вiд його слiв Ярина знiяковiла, а задоволений Данило мiцнiше обняв ii за плечi i повiв додому. Коли вони дiйшли до хати, то побачили Олену, яка окинула iх неприязним поглядом.

Насправдi Оленка здивувалася, побачивши, що Данило обнiмае ii подружку. Адже цей гульвiса сподобався iй ще минулого разу. Не те, щоб вона у нього закохалася, але Данило вигiдно вiдрiзнявся вiд iнших зимовчакiв – одразу було видно, що справжнiй чоловiк, козак-лицар, а не тюхтiй. Та й на язик був клепаний! І дiвчина мимоволi вiдчула заздрiсть – iй теж схотiлося такоi уваги з боку хлопця.

– Ти що, змерзла? – сухо запитала Олена, вказуючи на кунтуш.

– Нi! Вiн мене водою облив! Тепер доведеться переодягатися! – вигукнула сердита Ярина i побiгла в хату.

«Ось у що пристойне перевдягнутися? Це була моя найкраща сорочка!» – засмучено думала дiвчина. Полотно на цю сорочку Степан привiз Яринi на гостинець iз ярмарку минулоi осенi разом зi стрiчками i дорогим сукном, i всю зиму вона старанно прикрашала ii вишивками – у шiстнадцять рокiв кожнiй дiвчинi хочеться виглядати ошатно навiть у глушинi.

Коли Ярина, вдягнена простiше, вийшла з хати, то Данило мило базiкав з Оленою. Та ледь побачивши ii, одразу забув про свою спiврозмовницю. І бiдну Оленку знову гризнула досада.

Всi трое вирушили гуляти. Олена йшла поруч iз Данилом, мило базiкаючи. А Ярина йшла позаду сама й тому помiтила, як пiдозрiло ворухнулися кущi попереду, i зупинилася. Помiтив це й Данило i миттево вихопив шаблю – мало хто мiг забрести у зимiвник! Але з кущiв вилетiли Ілля i Кирило i щедро плеснули на нього водою. Взагалi вони збиралися облити дiвчат, але Ярина стояла далеко, а моторна Оленка сховалася за спину Данила, який умить став мокрим iз голови до нiг. Повисло мовчання: хлопцi перелякалися, дiвчата завмерли, а Данило онiмiв вiд лютi.

– Ви що, шмаркачi, робите? – загорлав вiн, нарештi повернувши дар мови. – Вам що, повилазило?

– Прости, дядьку Даниле, ми не тебе – дiвчат хотiли облити, а ти недоречно попереду йшов… – почав виправдовуватися Ілля.

– Та який я тобi в бiса дядько? Теж менi небiж знайшовся! Попереду я йшов… А ти менi що, в

Страница 26

азувати будеш, де менi йти? – шаленiв Данило, бо дiвчата заливисто зареготали. – Ану, забирайтеся звiдси пiд три чорти, щенята! Ще раз менi на шляху попадетесь – шкури з обох спущу! – горлав вiн.

Збентеженi хлопцi пiшли. Вони побоювалися Данила, вважаючи його навченим життям чоловiком, якого слiд шанувати. Дiвчата, хихочучи, пiшли з ними. А Данило, мокрий, осмiяний i злий, залишився стояти на стежцi. Але тут Яринка повернулася до нього.

– Данилочку, ти як переодягнешся, то сходи води принеси – менi завадив, так тепер виправляй! – янгольським голоском мовила вона i швидко втекла. З обуренням парубок побачив, як Ярина наздогнала Іллю i, поклавши йому руку на плече, щось шепнула на вухо, а той, прислухаючись, поклав iй руку на талiю, але потiм, засоромившись, прибрав. Данило мало не загарчав вiд лютi, сховав шаблю, яку все ще тримав у руцi, i поплентався додому.

Погостювавши ще зо два днi, Данило повернувся на Сiч, зарiкшись найближчим часом приiжджати до Тихого Яру через байдужiсть Яринки. Але мiсця собi не знаходив i все думав про Ярину, поки не дiйшло до того, що почав бачити ii у снах. Та ще й зустрiв Ярему! Поглянувши на точну копiю своеi любки, Данило помчав у зимiвник.

І на цей раз Даниловi пощастило – Ярина поставилася до нього трохи прихильнiше. Проте Данила це не влаштовувало – йому хотiлося побути з Яриною наодинцi, але постiйно хтось заважав.

– Ярино, а давай верхи покатаемося! – одного разу запропонував вiн.

– Нi. З тобою буде нецiкаво, бо ти – нудьгар, – пiдштрикнула Яринка.

– Я – нудьгар? – здивувався Данило i доклав усю свою красномовнiсть, щоб умовити ii, але дiвчина навiдрiз вiдмовилася.

Тодi Данило пiдступно натякнув, що знае одне мiсце, де росте багато степовоi суницi. Яринка одразу зацiкавилася – минулоi весни дядько привозив iй iз Уляною повний кошик суничок, але збирав вiн iх десь далеко, i вона гадки не мала, що цi ягiдки ростуть зовсiм поруч.

– Татари навмисно пасуть кобил у тих мiсцях, де росте багато суницi, i тодi молоко цих кобил пахне суницею, – розповiдав Данило. – Маленьким я часто туди бiгав поласувати.

– З Галею? – запитала Яринка.

– Ага. Це ж моя приятелька була.

– Та я й дивлюся, що у тебе приятелi самi жiнки! – глузливо мовила дiвчина.

– А ти що, ревнуеш? – стрепенувся Данило. – Чи шкодуеш, що не моя приятелька?

– Ти старий, щоб бути моiм приятелем! – знайшлася Ярина.

– Ну, раз я старий, то пiду iсти сунички сам, – образився Данило.

– Так нечесно! Ти обiцяв мене туди вiдвести!

– Нiчого я тобi не обiцяв! Я сказав, що знаю, де вона росте. Але вести туди не обiцяв.

– Ну, i iж ii сам! – намурмосилась Ярина, на що Данило тiльки хитро посмiхнувся.

А наступного ранку обое вирушили на заповiтний лужок. День видався задушливим, i вони йшли неспiшно, розмовляючи i змагаючись у дотепностi. І Яринка встигла змучити Данила своiми пiддражнюваннями. Але вiн стоiчно зносив таке насильство, бо пiсля кожного жарту дiвчина так лагiдно йому всмiхалася, що вiн готовий був терпiти що завгодно. Очi ii сяяли, а рудi коси золотились i палахкотiли на сонцi так, що Яринка мимоволi нагадувала Даниловi вогник.

Нарештi вони дiйшли до широкоi луки, де в густiй травi росла суниця. Не встигла Ярина знайти i зiрвати кiлька ягiд, як моторний Данило простягнув iй повну жменю суниць. Дiвчина всмiхнулася i двома пальчиками взяла соковиту ягiдку, делiкатно вiдкусивши вiд неi.

Данило дивився, як рухаються ii соковитi й червонi, як та суниця, уста, як звабливо згинаеться iх лiнiя, i очей не мiг вiдвести. Ярина взяла наступну ягiдку, м’яку i перестиглу, поклала до рота, ненароком забруднивши верхню губу. А прожувавши, охайно облизала ii. Вiд цього Данила охопило збудження, i вiн вiдвiв очi, приборкуючи себе. Але Ярина ласувала суницями, не помiчаючи, що, власне, спокушае його, що вiн ледь розум не втрачае вiд пристрастi. Залишилася остання ягiдка, i Данило сам пiднiс ii до губ дiвчини. Ярина зустрiлась iз ним поглядом i почервонiла – у його оксамитових очах, немов вогонь, бушувало жадання. Вона в сум’яттi вiдвернулася.

– А останню? – запитав Данило.

– Дякую. Я вже наiлася, – мовила Ярина. – Собi ii вiзьми.

– Нi! Треба з’iсти! Інакше вона буде за тобою ганятися! – зi смiшком сказав Данило i, повернувши обличчя дiвчини до себе, поклав iй до рота останню суничку. При цьому нiби ненавмисно забруднив соком ii щоку.

– Яка ж у тебе шкiра бiла! – сказав вiн, дiстаючи хустинку i насилу стримуючи себе, щоб не поцiлувати дiвчину. – Наче снiг! – i витер iй щоку. А потiм пестливо ковзнув пальцями по ii шиi, додавши: – І нiжна, мов пелюстки квiтiв!

Знiяковiла Ярина, пробелькотiвши: «Дякую», пiдвелась i мало не побiгла геть. Вона була ще занадто юна i не розумiла, що розпалила в ньому небезпечну пристрасть. Але його погляди чомусь не тiльки бентежили, але й зiгрiвали душу. Данило, наздогнавши дiвчину, мовчки пiшов поруч.

Загримiло, i Ярина, подивившись на грозовi хмари, прискорила крок. Але рiзко дмухнув сильний вiтер, принiсши в собi прохолоду. Висо

Страница 27

i трави захвилювалися, зашелестiли, обурюючись, що так безцеремонно порушено iхнiй спокiй. Свiтлий небокрай почорнiв вiд хмар. І несподiвано його осяяв спалах, а потiм оглушливо гримнуло, а в жаркому повiтрi запахло грозою вперемiш iз пахощами трав i гiркого пилу. Яринка майже бiгла додому, коли посипалися першi важкi краплi. Данило схопив ii за руку i потягнув до найближчого гаю. І тiльки-но вони вбiгли пiд покрив дерев, як почалася злива.

Гiлки жалiбно скрипiли пiд поривами холодного вiтру. Ярина зiщулилася вiд цiеi прохолоди. Данило всмiхнувся i пригорнув ii до себе, щоб захистити вiд вiтру. «Не варто!» – нахмурилась дiвчина, намагаючись вивiльниться. Але вирватися з його сильних рук виявилося непросто.

– Та пусти мене! – зажадала Ярина.

– Навiщо? – спокiйно запитав Данило i дихнув iй у потилицю.

Його гаряче дихання одночасно i обпекло, i зiгрiло, а в його обiймах було тепло, проте Яринка, чомусь злякавшись, намагалася будь-що вирватися. Тодi Данило круто повернув ii обличчям до себе i мiцно притис до грудей, ковзнув рукою по ii спинi, погладив шию, потилицю, пiдняв ii обличчя за пiдборiддя, змусивши дивитися на нього. І Ярина з хвилюванням прочитала в його поглядi пристрасть. Вiн лагiдно всмiхнувся i, нахилившись до ii губ, поцiлував. Яринка завмерла в його обiймах – вона нiколи не цiлувалася, а вiд дотику його губ зашумiло в головi, шалено закалатало серце, а ноги чомусь стали пiдкошуватися. А Данило все пристраснiше цiлував ii, i коли вiдчув, що вона вiдповiдае на його поцiлунки, його руки почали все наполегливiше блукати скрiзь по ii тiлу. Вiд цього Ярина миттю схаменулася, якось вирвалася з його обiймiв, вiдскочила i забiгла за дерево. Утекти iй особливо було нiкуди – навколо суцiльною стiною лив дощ.

– Ти здурiв чи що? – ледь перевiвши подих, промовила вона.

– Тобi ж було холодно, ось i хотiв тебе зiгрiти, – пустотливо вiдповiв Данило, знову пiдступаючи до неi.

Ярина почала задкувати навколо стовбура, а вiн наступав на неi. Розвернувшись, вона побiгла до iншого дерева, але хитрий Данило метнувся навперейми, i вона потрапила йому прямо в руки.

– Попалася, рибко! – усмiхнувся вiн, схопивши ii, i мiцно, але в той же час нiжно притиснув до себе.

– Вiдпусти! Ти що собi дозволяеш? – розсердилася Ярина.

– Ти менi подобаешся, Яринко! Сильно подобаешся! Тягне до тебе, наче метелика до вогню. Якщо не бачу тебе день, два, тиждень, то сам не свiй, – палко говорив Данило, дивлячись на неi закоханими очима.

Ярина знiяковiла i перестала вириватися – вiд цих слiв серце затрiпотiло. Але, як на грiх, згадалися iншi слова: «Ти руда, i така худа, що в твоiх кiстках застрягнути можна». І душу Яринки сколихнула давня образа.

– Не смiй бiльше торкатися мене! А то ще в моiх кiстках застрягнеш! – сердито крикнула вона, рiшуче вiдштовхуючи його, i побiгла геть iз гаю у суцiльну сiру пелену зливи.

Ярина миттево вимокла до нитки. Серце шалено калатало, а губи горiли вiд Данилових поцiлункiв. Вона побiгла додому навпростець, по високiй травi, плутаючись у мокрому подолi, пiдставляючи пiд дощ обличчя i не помiчаючи, як боляче висока трава i дощовi краплi б’ють по щоках i плечах. Задихаючись вiд швидкого бiгу, дiвчина влетiла в хату.

– Святi угодники! – вигукнула Уляна. – Що сталося, дитино? На тобi ж лиця немае!

– Зi мною все добре! Промокла я просто! – тремтячи всiм тiлом, мовила дiвчина.

– Давай швидше переодягайся в сухе, бо, не дай Боже, захворiеш. Дай я тобi допоможу! – жiнка пiдiйшла до Ярини i зазирнула iй в очi, а потiм строго запитала: – Доню, що сталося? Часом не Данило тебе образив?

– Та хiба став би вiн мене ображати?! Холодно менi, ось i тремчу, – ховаючи очi, брехала Ярина, i хоча Уляна одразу ii розкусила, але промовчала.

– А де ж Данило? – запитала жiнка, дiстаючи зi скринi сухий одяг.

– Не знаю.

Уляна усмiхнулася i сiла за свою прядку.

Невдовзi дощ скiнчився, i з’явився Данило. Вiн незворушно увiйшов у хату i всiвся на лавцi бiля вiконця, нишком зиркаючи на Ярину. Дiвчина пiдвела голову, i, зустрiвшись iз ним поглядом, спалахнула й вiдвернулась. Уляна мовчала, поглядаючи на цих двох, а потiм понесла мокрий Яринин одяг сушитися на вулицю. Ледь вона вийшла, як Данило схопився, метнувся до Яринки i вхопив ii за руки. «Наступного разу нiкуди вiд мене не подiнешся. Не втечеш, мiй вогнику!» – палко зашепотiв вiн, намагаючись поцiлувати ii.

– Вiдчепись! Я все тiтцi розповiм, якщо не вiдстанеш! – вiдвертаючись, пригрозила Яринка.

– Розповiдай! – коротко засмiявся Данило. – Що вона менi зробить? Нiчого! Та й хiба погано те, що я кохаю тебе?

Ярина аж застигла вiд його слiв, але тут пролунали кроки, i Данило швидко вiдскочив вiд неi.

Коли Уляна увiйшла, то обое з незворушним виглядом сидiли по рiзних кутках кiмнати. Запанувало мовчання: Уляна зайнялася пряжею, Данило нишком спостерiгав за Яриною, а вона взялася за вишивання.

– Пiду я до сусiдки. Вона мене ще вранцi запрошувала, – несподiвано сказала Уляна.

– Я з тобою! – схопившись, вигукнула

Страница 28

Ярина, бо второпала, що тiтка навмисне залишае ii з Данилом наодинцi.

– Чого б це? – здивувалася Уляна. – Краще сиди вдома, а то ти змерзла, а на вулицi прохолодно.

– Нi, я вже зiгрiлася. Вiзьми мене з собою! – благально сказала дiвчина, скоса поглядаючи на Данила.

– Добре, ходiмо!

Ярина з Уляною вийшли з хати, дiйшли до стежки, що вела на той бiк балки. Тут жiнка зупинилася i вiдверто запитала: «Ярино, що у вас з Данилом сталося?»

Ярина зашарiлася, але не вiдповiдала. Уляна помовчала, а потiм знову заговорила:

– Дитинко, розкажи менi все чесно, – зажадала Уляна. – Я не стану тебе лаяти або засуджувати, бо хто не був молодим, той не був дурним! Данило що, зазiхнув на твою честь?

– Та Бог з тобою, тiтонько! – ужахнулася Ярина. – Та нiколи вiн не зробив нiчого такого, вiд чого було б соромно менi чи йому!

– Тодi чому ти його боiшся?

– Просто вiн… вiн… – м’ялася Ярина. Але вона й сама не могла зрозумiти, чим саме ii бентежить Данило.

– Теж припав тобi до душi, як i ти йому, – закiнчила за неi Уляна. І тут же iй стало шкода Ярину, яка низько опустила голову, зробившись яскраво-червоною вiд збентеження. Жiнка обняла дiвчину за плечi й почала гладити по головi, питаючи: – І що в цьому страшного, що ти його цураешся? Хiба мiй небiж поганий?

– Та нi, тiтонько! Данило вiн… вiн хороший! Просто я… Я не вiрю йому! – затинаючись, промовила Яринка.

– Чому? – здивувалася Уляна. – Може, вiн i легковажний, але це тому, що не одружений, а от як одружиться, то з нього добрий чоловiк буде!

– Ах, нi! Не тому! Просто… Я ж коли з дому втекла, то в дорозi Данило поводився зi мною, як iз маленькою – все дражнив i насмiхався. До слiз образливо було! А тепер рiзко змiнився i проходу менi не дае. І як його тепер зрозумiти?

– Ох, Данило! Споганив криницю, а тепер хоче водицi, та не вдаеться напитись. Яриночко, доню, що було, то загуло! Ти ж тодi ще недолiтком була, а нинi гарнiшоi за тебе дiвки в усьому Дикому Полi не знайти! Цей бовдур тiльки заради тебе сюди iздить, бо закохався по самi вуха! Тiльки ось тобi самiй вирiшувати – потрiбен тобi Данило чи нi. Якщо не любиш його, то скажи йому про це чесно. Тiльки не бiйся з ним говорити про це! Ну, а якщо вiн тобi милий, то… – Улянка пустотливо i двозначно усмiхнулася.

– А якщо вiн просто морочить менi голову? – запитала Ярина. – Адже вiн старший за мене!

– Ну, то й що, що старший?! Вiн старший за тебе лише на десять рокiв, i що ж йому тепер, не можна тебе кохати? Ти, дитино, краще не ходи зi мною до сусiдки, а прогуляйся, бо саму себе не можеш зрозумiти, – м’яко промовила Уляна, поцiлувала дiвчину в лоба i швидко пiшла стежкою.

«Ох, ну чому менi так складно повiрити в його кохання? А чи кохаю я його? Мене до нього тягне, але… Ох! Я справдi сама себе не можу зрозумiти!» – зiтхнула Ярина.




Роздiл 7

Не тiльки у жiнок язик довгий


Чужi грiхи порахувати ти старанно рвешся?

З своiх почни, i до чужих навряд чи доберешся!

    Фрiдрiх Рюккет

Теплим квiтневим ранком 1652 року в березанськiй корчмi було порожньо, оскiльки всi завсiдники були зайнятi своiми справами. Тому корчмар Іцко знiчев’я уважно спостерiгав за двома постояльцями, якi в задумi сидiли за столом.

Один iз них, сивий чоловiк похилого вiку, мав благородний вигляд: його одяг був хоч i не новий, проте добротний; гордовитий погляд карих очей видавав людину шляхетного походження, а суворий вираз обличчя – бувалого вояку. Його супутник був вродливий, кароокий i на вигляд мав не бiльше двадцяти рокiв. Одразу було ясно – це батько i син: надто вже впадала в очi iхня схожiсть.

«Нiби як пани, та не пани! Були б панами – горiлки б зажадали, – мiркував Іцко. – А так сидять iз такими благочестивими пиками, немов опрiсноки iм солодшi за десятирiчний мед».

Тут лiтнiй постоялець так рiзко скинув на Іцка пронизливий погляд, що той аж здригнувся. І поманив корчмаря до себе таким владним жестом, що той одразу ж пiдiйшов, догiдливо вклонившись.

– Ти часом не знаеш Лукаша Бережного? – запитав чоловiк.

Іцко з жахом зиркнув на свого клiента i перехрестився.

– Чого це ти хрестишся? – насупився той. – Що з Лукашем таке? Вiн що, загинув або…

– Та якби ж загинув, пане! – гаряче перебив його Іцко. – Помер вiн, вiрнiше стратили його.

– Як так? – зблiднувши, спитав чоловiк, а його син стривожено поглянув на нього.

– Та рiч у тому, що… – Іцко зам’явся, але потiм рiшуче пiдсiв до своiх клiентiв i заговорив: – У нашого сотника Станiслава Черевковського було двое онукiв вiд единого сина. А ще була молода дружина, Маланка. Така гарна, що й очей не вiдвести! Але в кого жiнка молода, тому велика бiда. Хвойдою вона виявилася – зв’язалася з цим Лукашем Бережним, про якого ти питав. Вiн у нашого сотника джурою служив. Не знаю, скiльки вони пiд самим носом у Черевковського блудили. У такiй справi свiчку iм нiхто не тримав! Але одного разу зникли сотниковi онуки. Маланка набрехала чоловiковi, що начебто втекли дiти до свого хрещеного на Сiч. Проте Черевковський уторопав, що

Страница 29

вона бреше, прослiдкував за нею i спiймав ii на перелюбствi з Лукашем. Ось тодi i з’ясувалося, що коханцi давно планували цих дiтей убити, щоб усе майно старого у спадок отримати. І саме тому дiти змушенi були втекти. І ось дiзнавшись про це, – захлинаючись вiд задоволення, розповiдав Іцко, – наш сотник наказав Лукаша на очах у Маланки на палю посадити. А вона, не витримавши такого горя, повiсилася. А так цим двом i треба, бо думали, що Бога за бороду взяли! Ти чого це, пане? – здивовано запитав корчмар, бо обидва чоловiки стали бiлiшi за крейду, а на iхнiх обличчях ясно читалася мука.

– Нiчого! – хрипко вiдповiв той. – А коли це сталося?

– Минулого року, навеснi, все сталося. Але треба ще сказати тобi, пане, що Господь справедливий! Добре наш сотник поплатився за свою жорстокiсть – онуки вiд нього вiдмовилися! Я про це достовiрно знаю, бо власноруч вiд iменi онукiв листа писав! Черевковський iхнього батька з дому вигнав, бо на iхню матiр оком накинув. Вiн у нас iще той баболюб! Коли син i невiстка померли на чужинi, то Станiслав схаменувся i забрав онукiв до себе. Вiн же волiв волочитися, поки Маланку не здибав, а не про сирiток подбати! А нинi онуки й знати його не хочуть через його жорстокiсть! Вiн благае iх повернутися, але марно. А так йому й треба! В iнших людей дiти, онуки поруч, а йому нi до кого й сивоi голови прихилити! Фух! – Іцко аж захекався вiд своеi розповiдi.

Гiсть трохи помовчав, опановуючи себе, а потiм почав розпитувати про подробицi цiеi драми. Іцко з задоволенням розповiдав, не помiчаючи, що в обличчi чоловiка застигли гнiв i скорбота. Натомiсть базiкало виклав усе, що знав: i те, що сотник заборонив Лукаша ховати, мовляв, хай на палi гние, поки кiстки не посиплються, але хтось його все ж поховав; i те, що онуки сотника близнюки, i де вони, за чутками, прихисток знайшли, i як iх звуть; i що воно за людина така, iхнiй хрещений Петро Дубченко. Іцко не замислювався, чому його так докладно розпитують, – головне, що можна комусь кiстки перемити!

– Скiльки ми тобi виннi за постiй? – нарештi запитав чоловiк.

Розрахувавшись, дивнi гостi попрощались i швидко пiшли.

«І чого це вони так ретельно все випитували? – нарештi замислився Іцко. – Яке iм до цього дiло? Може, не треба менi було першим зустрiчним таке розповiдати? Хоча… Про це все мiстечко знае!»

І чому люди так люблять обговорювати i засуджувати грiхи iнших, зовсiм забуваючи про власнi?! Патякало i не пiдозрював, що своiм довгим язиком зав’язуе страшний вузол кровноi помсти, тому що цi двое незнайомцiв були батьком i молодшим братом небiжчика Лукаша.

Георгiй Бережний, батько Лукаша, походив iз православноi шляхти, але завдяки впливу езуiтiв прийняв католицтво, отримавши нове iм’я Юзеф. І в його особi католицька церква придбала одного з найбiльш завзятих i фанатичних поборникiв – вiднинi Юзеф вважав грецький обряд кричущою мерзотою перед Богом, при цьому забувши, що Христос навчав любовi i милосердя до ближнього свого, а не певного обряду. І своiх синiв, Лукаша i Марека, вiн виховав у суворiй повазi до католицтва.

Однак змiна вiри не додала Юзефу доходiв, тому вiн змушений був служити багатому шляхтичу-католику. Його сини теж служили з ним. І все було б добре, але Лукаша це не влаштовувало – чому вiн мусить догоджати рiвному собi лише тому, що в того бiльше грошей? Адже вiн такий самий шляхтич, як i його господар. І Лукаш почав залицятися до хазяйськоi дочки, розраховуючи одружитися з нею i таким чином збiльшити своi статки. Та тiльки дiвчина розгадала його корисливi намiри i запропонувала забратися з батькiвського маетку добром, погрожуючи поскаржитися батьковi. Щоб уникнути такоi ганьби, Лукаш утiк. Ось так вiн i опинився у Черевковського, де i закохався у Маланку.

Пiсля втечi сина Юзеф ледь не збожеволiв вiд горя, розшукував його, але марно. Та якось вiд свого старого приятеля дiзнався, що Лукаш служить у Березанi джурою в одного козака. Бережний оскаженiв – це було незмивною плямою на честi його роду. Його син, шляхтич, служить якомусь хлоповi i схизматиковi! Боже! Спочатку Юзеф був готовий власноруч порiшити Лукаша. Але якими б сильними не були його релiгiйний фанатизм та шляхетська пиха, вони не могли затьмарити любовi до синiв, якi були единим його багатством та втiхою, i дорожив вiн ними бiльше, нiж своею шляхетською честю.

Тому Бережний, прихопивши Марека, поквапився у Березань, сподiваючись повернути Лукаша. Але доля приготувала йому ще один жорстокий удар – його син не тiльки опустився до служiння схизматиковi, а ще й скоiв смертний грiх, перелюбствуючи з чужою жiнкою, через що прийняв ганебну смерть, наче нiкчемний хлоп!

Стоячи на подвiр’i, Юзеф нiяк не мiг осягнути, що дожив до такоi ганьби. Марек стояв поруч i мовчав. Йому до божевiлля було шкода брата, але вiн не смiв висловити жаль за ним, знаючи суворiсть батька.

– Поiхали, сину, на берег рiчки, – наказав Юзеф.

Марек навiть не спитав навiщо, лише покiрно пiшов по коней та прослiдував за батьком на берег Недри.

Весна давно вступил

Страница 30

в своi права – березовi гаi навколо мiстечка вдяглися в нiжну зелень, зазеленiли луки, проблискуючи золотими зiрочками гусячоi цибульки i кульбаб, а Недра, повноводiша вiд танення снiгiв, здавалася кришталевою. На березi Юзеф спiшився i задумливо озирався на всi боки. «А може, i не тут! – думав нещасний батько. – Може, вiн обрав iнше мiсце. Як же зрозумiти? У кого б запитати! Нi, не буду нiкого питати! Так тiльки болючiше!» Забувши про сина, Бережний побрiв уздовж берега, дивлячись на блакить Недри, що несла своi води вдалечiнь, вiдбиваючи бiлоснiжнi купчастi хмари, – це мiсце було таким прекрасним та безтурботним, i здавалося неймовiрним, що в когось пiднялася рука осквернити його кривавою розправою. Марек боязко рушив слiдом за батьком, з тривогою спостерiгаючи за ним.

«Господи, як же це так виходить? Черевковський стратив мого сина без суду ганебною карою, немов нiкчемного хлопа! Та як вiн посмiв!? Невже Лукаш не говорив йому, що вiн шляхтич? Швидше за все, говорив, але цей мерзотник знехтував усяку справедливiсть i законнiсть! Навiть могили в мого сина немае! Як же так можна було вчинити з людиною, що навiть ii мертве тiло було кинуто на поталу?!» – думав Юзеф, i в його серцi народжувалася така сильна ненависть до Станiслава, що вiн iз нестерпним болем у голосi вигукнув: «Господи, покарай цього нечестивого еретика! Покарай його за безславну i ганебну смерть мого сина, – i тут його осiнило: – Я сам можу стати знаряддям Твоеi кари!»

Думки його гарячково закипiли. Вiн заметушився, не звертаючи уваги на стривоженого сина. «Вiн дорого заплатить менi за смерть Лукаша! Вiн i його виродки! Вони всi виннi! Це через своiх онукiв Черевковський так жорстоко покарав мого сина! Якщо хочеш погубити дерево, то вiдiтни його гiлки – я знищу його онукiв, я доведу iх до гiршоi ганьби, нiж вiн довiв мого сина! А потiм я розрахуюся з ним самим!» – думав Бережний.

– Сину мiй, я клянуся тобi на тому самому мiсцi, де ти зустрiв свою смерть, що не знайду спокою доти, доки не помщуся твоему вбивцевi! – вигукнув Юзеф.

– Батьку! – з тривогою вигукнув Марек, помiтивши, що погляд того свiтиться безумством.

– Поiхали, Мареку, – спокiйно наказав Юзеф. – На нас чекае довгий шлях – ми iдемо на Сiч.

Хлопець зiтхнув i мовчки пiдкорився. Вiн розумiв, що батько, давши таку клятву, чинить не по-людськи, iде проти вiри, що вчить любовi й милосердя, йде проти самого Бога, але не посмiв заперечувати йому.

Весь шлях до Сiчi Юзеф ретельно обмiрковував свою помсту. І поступово в його запаленому мозку складався план. «Спочатку треба знайти хлопця, а потiм вистежити дiвку. Почну з неi. Якби ця дiвка не допомогла тодi втекти своему братовi, то мiй Лукаш був би живий! Вона буде першою – треба зробити так, щоб вона безслiдно зникла. І тодi нехай ii брат та дiд страждають вiд горя, як страждав я! Наступним буде хлопець, якого треба довести до не менш ганебноi смертi, як i в мого бiдного Лукаша! – планував Юзеф. – А потiм я все особисто розповiм Черевковському i помилуюся, як вiн завие з горя!»

Якi все ж таки огиднi люди, що ставлять свою гординю, ненависть i жагу помсти вище, нiж справедливiсть i милосердя! Юзеф нi на мить не замислився, що близнюки нi в чому не виннi перед ним i його сином. Навпаки – це Лукаш завинив i перед ними, i перед iхнiм дiдом. А единою виною Станiслава була цинiчна й жорстока розправа над своiм кривдником. Але для Бережного iснував лише один факт: його хлопчик був мертвий, i ця смерть вимагае помсти. І байдуже, що вiн збираеться мститися невинним!

Прибувши на Сiч, Юзеф насамперед вiдправився до кошового отамана, перед яким, назвавшись iншим iм’ям, цинiчно удав iз себе щирого православного, розповiв жалiбну iсторiю про минуле життя та отримав дозвiл вступити разом iз сином до Вiйська Запорозького Низового.

Пiсля цього Юзеф вiдправився до сiчових шинкiв, де дiзнався, що Дубченко перебувае у Левушкiвському куренi. На жаль, промовисте прiзвисько Петра було iдеальним способом вийти на слiд близнюкiв. І Бережний, не гаючись, вiдправився до куреня. Але з’явився Юзеф у сумну годину – усiма улюблений i шанований курiнний отаман Єгорка Литвин був тяжко хворий.

Єгор злiг ще на початку березня, i нiщо йому не допомагало – нi вмiння сiчового лiкаря, нi палкi молитви його товаришiв. Уже почався травень, а недуга його не вiдпускала. Та все ж вiн прийняв двох новачкiв – за сiчовим звичаем кожен козак був вiльний у виборi куреня i вiдмовити йому нiхто не мiг.

Оселившись у куренi, Юзеф насамперед придивлявся до козакiв, остерiгаючись вiдкрито розпитувати про Дубченка та Ярему. Петра вiн вирахував одразу, бо той невсипно доглядав хворого Єгора. А ось Яреми у куренi не було – хлопець, користуючись повною свободою, то проводив час на риболовлi, то iздив на Чортомлик, де будували нову Сiч.[18 - Мова йде про Чортомлицьку, або Стару Сiч, яка була заснована у 1652 р. кошовим отаманом Федором Лютаем на островi Чортомлик (Базавлук) у гирлi рiчок Чортомлик, Пiдпiльна (Лапинка) i Скарбна; проiснувала до 25.05.1709 р., ко

Страница 31

и ii з наказу Петра I зруйнувало московське вiйсько карателiв за пiдтримку низовими козаками самостiйницькоi полiтики гетьмана І. Мазепи.] Цi обставини викликали у Юзефа досаду – а раптом хлопець усе лiто не з’явиться? Адже вiдкладати свою помсту в довгий ящик вiн не збирався.

На жаль, невдовзi Бережному пощастило: бiдолашний Єгор помер, на похорон зiйшлося чимало козакiв, у тому числi i Ярема. Спостерiгаючи за Петром, який гiрко плакав над тiлом померлого друга, Юзеф помiтив поруч iз ним рудого хлопця. Обережно розпитавши людей, вiн з’ясував, що це i е похресник Дубченка. «Чому вiн живий, а мого Лукаша давно хробаки зжерли?» – з ненавистю думав Юзеф, уважно вбираючи у пам’ять риси обличчя Яреми.

Нарештi побачивши Ярему, Юзеф почав за ним слiдкувати. Навiть наказав Мареку потоваришувати з хлопцем, щоб у такий спосiб винюхати, де живе його сестра. Ось так Юзеф i дiзнався, що Ярина мешкае в зимiвнику у козака Воробенка. А з’ясувавши, де розташований цей зимiвник, поквапився туди, прихопивши сина.

Дiставшись до Тихого Яру, Юзеф почав потайки спостерiгати за його мешканцями. А коли побачив Ярину, то зрадiв, що не помилився. Проте схопити ii не було жодноi можливостi – за нею, наче охоронець, завжди слiдував якийсь молодий козак.

Тодi Бережний обрав глуху i зручну балку неподалiк вiд Тихого Яру, де збудував курiнець, у якому оселився в надii дочекатися слушноi нагоди викрасти Ярину. Але як потiм вчинити з нею, Юзеф не уявляв. Убити ii вiн вважав ганьбою для себе – ще нiколи його шабля не вiдбирала життя у слабкоi жiнки. Тим паче, що мерзотнику схотiлося приректи дiвчину на ганебне i жалюгiдне життя.

Марек покiрно допомагав батьковi, але невимовно страждав, почуваючись негiдником. За цей час юнак багато чого переосмислив iз тих цiнностей, на яких вирiс. Точнiше, побачив iнше життя, вiльне вiд умовностей, станових забобонiв та батькiвськоi тиранii. І Марек остаточно утвердився в думцi, що батько збираеться вчинити безбожно, але не знаходив у собi сил зупинити його. А побачивши свою майбутню жертву здалеку, вiдчув невимовну жалiсть до безневинноi дiвчини, яка до того ж була така вродлива, така весела й усмiхнена, немов свiтилася щастям. Тому Марек одного разу не витримав.

– Навiщо ти все це робиш, батьку? Невже ти гадаеш, що таким чином вiдновиш справедливiсть? – запитав вiн.

– Мовчи, Мареку! Ти надто молодий та м’якосердий i ще багато чого не розумiеш.

– Але згубивши нi в чому не винних людей, ти не пiднiмеш Лукаша з могили! Краще прояви милосердя. Ти ж сам учив мене милосердя!

– Так, учив. Але як можна бути милосердним iз таким негiдником, як Черевковський?! Милосердним треба бути з тими, хто цього милосердя гiдний!

– І ти, батьку, вважаеш, що маеш право вирiшувати, хто гiдний милосердя, а хто – нi? Тiльки Бог мае право це вирiшувати! – гнiвно вигукнув Марек i замовк, з острахом дивлячись на батька.

Юзеф оторопiло витрiщився на сина. Нiколи Марек не суперечив йому. Завжди був покiрливим. Але нинi Бережний усвiдомив, що син зовсiм не подiляе ненавистi, яка розривае його душу.

– Ти, Мареку, забуваешся! – промовив Юзеф, упоравшись зi своiм здивуванням. – Ти забуваеш, що я тобi батько i моя воля – закон. Краще роби те, що я тобi велю!

Марек зiтхнув i покiрно вибачився.

Одного разу Юзеф ловив рибу, коли помiтив на протилежному березi Днiпра татар. Вiн миттево сховався у густих кущах, пильно спостерiгаючи за ними. Татари поiли коней, дiстаючи воду з рiчки вiдрами на мотузках. Юзеф дивився на них, i тут його осяяло: «Я продам дiвку татарам!»




Роздiл 8

Нiч у литiм мiсяцi


Вiд вiри до любовi швидка дорога.

Навiяти довiру – о, це так багато!

Коли повiриш ти, що вiн тебе кохае,

Полюбиш i сама: такий любовi закон.

    П’ер Корнель

Як привабити дiвчину в глухому зимiвнику посеред степiв, де можливостi досить обмеженi? Це питання складне i нерозв’язне для тих, хто не мае схильностi до романтики, а також позбавлений фантазii. А найголовнiше – кмiтливостi. Данило був вельми практичним молодиком, абсолютно не схильним до всiляких сентиментiв, зате якраз був надiлений кмiтливiстю, а ще заповзятливiстю й фантазiею.

З моменту свого освiдчення Данило, звичайно, докучав Яринi залицяннями, але в мiру. Проте й сама дiвчина охочiше проводила час у його товариствi. Ось так одного разу Данило й побачив, що вона вишивае на рушничку лiлii.

– А чому лiлii? – запитав вiн.

– Покладено так, – трохи нiяковiючи, вiдповiла Ярина, замовчуючи, що дiвчата вишивали лiлii на своiх весiльних рушниках. – Та й це Оленин рушник – у неi не виходить iх вишити, – додала вона, покрививши душею – це був ii власний рушничок.

– А тобi подобаються цi квiти? – запитав Данило.

– Менi подобаеться латаття, – вiдповiла Ярина. – Тiльки тут воно не росте.

Данила наче блискавкою вдарило – це була зручна лазiвка.

– Чому ж не росте? Ех, Яринко, уже два роки живеш тут, а до пуття нiчого не бачила! Хочеш, поiдемо туди, де багато твоеi одолень-трави? – невимушено запропонував вiн.

Яр

Страница 32

на усмiхнулася – люди називали латаття одолень-травою i вiрили, що воно захистить вiд нечистоi сили та ворогiв. А ще вона зрозумiла, що саме ховаеться за цiею пропозицiею, тому промовчала.

– Ти тiльки уяви – пливеш по водi, а навколо стiльки латаття, що здаеться, по ньому можна пройти, як по землi! Та й Днiпро нижче за течiею набагато красивiший, нiж тут! – спокушав Данило. – А хiба дядько чи дiд не катали тебе на човнi?

Ярина усмiхнулася i заперечливо похитала головою.

– Отже грiх втрачати таку можливiсть! Поiхали, Яринко! Тобi сподобаеться!

– Добре, Даниле, якщо тiтка з дядьком дозволять, то я поiду, – вiдповiла Яринка, потай сподiваючись, що вони заборонять.

Але на ii здивування Уляна вельми охоче дозволила. А от Степан насторожився. Вiн помiтив, що вiтрогон небiж став надто вчащати у зимiвник. Нi, вiн був Даниловi радий, проте розумiв, що цi гостини аж нiяк не з любовi до сiм’i. Отже, Данило, не маючи серйозних намiрiв, вирiшив упадати за Яриною, щоб розважитися. А такого Степан допустити не мiг, бо це ганьбило i Ярину, i його самого як опiкуна! Однак Воробенко поступився вмовлянням дружини, бо звик довiряти ii думцi. Проте суворо наказав Даниловi берегти Яринку i привезти додому ввечерi.

І сонячного дня Ярина та Данило вирушили на прогулянку. Днiпро нижче за течiею вражав дикою красою химерних сiро-бурих круч, мальовничих берегiв зi смужками золотих пiщаних мiлин. Особливо вабив Дубовий острiв, порослий дубами, увитими диким виноградом i хмелем. А поруч розкинувся Гавин острiв,[19 - Дубовий та Гавин острови – великi острови на Днiпрi, розташованi перед Гадючим (Вiльним) порогом. Затопленi у 1932 р. пiд час будiвництва Днiпрогесу.] названий так через безлiч гав, якi гнiздились у його пишних лiсах. Яринка в захватi вертiлася на всi боки, вбираючи у свою душу цю дику красу.

– А хочеш, пропливемо через Гадючий порiг!? – запропонував Данило.

– Але ж дядько не дозволяв! Вiн говорив, що це небезпечно!

– Та я там ще хлоп’ям плавав! І ми дядьковi нiчого не скажемо! – i Данило направив човен до порога.

Потрапивши в течiю Днiпра, особливо швидку в порожистiй частинi, човен стрiмко поплив уперед. Данило вправно керував ним, маневруючи мiж каменiв, що стирчали з води, i скель, якi вервечкою перетинали русло.

– Ти немов звивистою стежкою йдеш! – похвалила Яринка.

– Мене Лаврiн навчив, – скромно вiдповiв Данило. – Вiн часто возив мене ще малим рибалити на острови i за порiг.

Човен мчав усе стрiмкiше, i Ярина занепокоiлася: днiпровськi води вирували i шипiли, немов олiя на пательнi, а попереду скелястими громадами насувалися два острови – саме на них iз шаленою швидкiстю течiя несла суденце.

– Даниле, куди це ми так швидко пливемо? – iз тривогою запитала вона.

– У Вовче горло, – була незворушна вiдповiдь. – Це найнебезпечнiше мiсце Гадючого порога. Зате найцiкавiше!

– Даниле, я не хочу туди! – вигукнула Ярина. – Повертай назад!

– Нi, не вийде. Я тут не впораюсь iз течiею, тому мусимо плисти вперед.

– Тобi ж дядько заборонив сюди плисти! – вигукнула дiвчина, тремтячи вiд страху, бо човен невiдворотно несло на скелi правого острова, i здавалося, що нiяка сила на свiтi не зможе врятувати це вутле суденце вiд загибелi. – Ми ж з тобою зараз розiб’емося!

– Для мене це буде щастям, мiй вогнику! Якщо ти мене не кохаеш, то дозволь хоча б померти з тобою! – пожартував Данило.

– Ти божевiльний! Господи Боже, я не хочу тут умирати! – заволала Яринка i, пiдхопивши подiл, уже зiбралася стрибнути у воду, але Данило, пирснувши зо смiху, утримав ii за косу.

– Не бiйся! Краще дивись уперед! – сказав вiн, обiймаючи ii за стан.

– Нi! – заверещала Ярина, бо острови вже нависали над крихiтним човником, а невблаганна течiя несла його на смертоноснi скелi. Вiд жаху вона притулилася до Данила, сховала обличчя на його грудях.

– Та дивись же! – ледь стримуючи смiх, вигукнув Данило, повернувши ii обличчям уперед i притискаючись до ii спини.

Сталася неймовiрна рiч – човен обiгнув смертоноснi скелi, ледь не зачепившись правим бортом, i понiсся посерединi вузькоi, звивистоi протоки мiж двома островами. Вiд пережитого жаху Ярина, застигши, дивилася вперед, не в змозi повiрити, що вони врятувалися, а Данило впевнено i мiцно обнiмав ii. Дiвчина не знала, що для того, аби минути Вовче горло, треба плисти строго посерединi течii – тiльки тодi е шанс не розбитися об скелi двох островiв, Шкварчiва i Крячка,[20 - Шкварчiв i Крячок – острови на Днiпрi, розташованi паралельно один одному i роздiленi вузькою протокою. Становили одну з найскладнiших для судноплавства частин Гадючого (Вiльного) порога – Вовче горло (iнакше Вовчок). Затопленi у 1932 р. пiд час будiвництва.] але для цього треба мати досвiд.

– А ти в мене розумниця! – промовив Данило, нiжно притискаючись до ii щоки своею. – Я, коли вперше плив через Вовче горло, то розплакався – менi тодi близько семи рокiв було i я не знав, що течiя тут повертае. А ти й сльозинки не зронила!

– Даниле, ти негiдник! – гнiвно закричала Яри

Страница 33

а. – Ти навмисне мене сюди повiз, щоб налякати i посмiятися з мене! А щоб тобi… – тут вона осiклася, щоб не вилаятися, i замiсть цього стусонула Данила в бiк, але боляче забила лiкоть об одну з металевих бляшок на його широкому шкiряному поясi.

– Обережнiше, Яринко! Якщо приб’еш мене, то тодi точно не випливеш iз Вовчого горла, – хихикнув Данило, анiтрохи не постраждавши вiд стусана i беручись за весло. Вiн спритно i вмiло пiдгрiбав, не даючи човну вiдхилитися в боки i тримаючись середини протоки.

Ярина, усе ще важко дихаючи вiд спалаху лютi, присiла на дно човна, потираючи забитий лiкоть i сердито зиркаючи на хлопця.

– Зараз погода тиха i вiтру немае, а ось коли вiтер, то краще сюди не потикатися, бо пiдеш до Бога вiвцi пасти. Коли тiтонька дiзналася, що дiдусь навчив мене пропливати Вовче горло, то рогач об його спину обломила, а потiм змусила його побожитися, що вiн бiльше нiколи мене сюди не повезе, – розповiдав Данило. – Дiдусь охоче побожився i слова свого дотримав: я сюди завжди сам човен вiв, а вiн поряд сидiв!

Ярина мимоволi усмiхнулася з хитростi старого, але знову насупилася.

– Даниле, а навiщо ти мене сюди повiз?

– Тому що та протока, де ростуть лiлii, знаходиться за цим порогом.

– І що, немае iншого, безпечнiшого шляху?

– Є, але вiн не такий цiкавий. А хiба ти шкодуеш, що пропливла Вовче горло? Не всякий чоловiк зважиться, а ти, дiвчина, впоралася!

Данило обiгнув Шкварчiв острiв i спрямував човен до правого берега, де була потрiбна протока. Берег тут був низький, дерева нависали над самою водою, i складалося враження, що вони ростуть прямо з води, змагаючись iз очеретами, якi стояли щiльними зеленими стiнами. А глянцеве зелене листя i слiпучо-бiлi квiти латаття з золотими серединками росли так щiльно, що справдi здавалося – ними можна пройти, не боячись провалитися у воду. Яринка захоплено торкалася цього листя, ковзала пальчиками по квiтах – ранiше iй нiколи не доводилося бачити iх так багато. Данило, помiтивши найкрасивiшу квiтку, закотив рукави й одним рiзким рухом вирвав ii з коренем. Потiм вiдiрвав квiтку вiд стебла i простягнув ii Яринцi.

– Вони тобi подобаються, тож тримай! – мовив вiн, кладучи корiнь на дно човна.

Ярина взяла квiтку, вдихнула ii тонкий аромат, погладила пальчиками золоту серединку з безлiччю тичинок i нiжнi, загостренi пелюстки.

– Дякую! А куди ми пливемо? Може, уже треба повертатися?

– Ти ж iще не бачила, як лiлii сховаються пiд воду, так що ще поплаваемо, – ухильно вiдповiв Данило.

На небi запалав захiд. Ярина захоплено спостерiгала, як бiлоснiжнi квiти повiльно згортають своi сяючi пелюстки, немов засинають. Небо на заходi було рожево-золотим, на сходi – темно-синiм, а останнi променi сонця залили воду, очерети й дерева м’яким золотим свiтлом. Мить – i всi квiти зникли пiд водою, а на поверхнi залишився тiльки килим зеленого листя. Мелодiйно хлюпала вода, потривожена веслом, десь затьохкали солов’i, яких не могло заглушити гучне квакання жаб, але сам степ нiби застиг, готуючись заснути до свiтанку.

– Тут е крихiтний острiвець – таких ти точно нiколи не бачила. Пливiмо туди! – вкрадливо запропонував Данило.

– А ми встигнемо? Адже нам треба повернутися, поки не стемнiло.

– Встигнемо! – збрехав Данило i всмiхнувся дiвчинi так нiжно, що вона погодилася.

Протока повернула, i показався невеликий острiвець. Данило пiдплив до нього i, втягнувши човника на мiлину, пiдхопив Ярину на руки та понiс на берег, а коли поставив ii на ноги, то обняв за плечi, не вiдпускаючи вiд себе. Яринка второпала, що попалася, i втекти вiд закоханого Данила тепер нiкуди. Вона насторожено подивилася на нього – вiн вдоволено усмiхався, а погляд його був лагiдним i палким.

– Знаеш, а цей острiвець немов зачарований – тут нiколи не бувае комарiв. Тому ми з дiдом завжди на цьому острiвцi ночували. Я зараз зберу хмизу для багаття – горiхiв насмажимо, – незворушно сказав Данило.

– А коли ми повернемося додому?

– Вранцi.

– Даниле! Так нечесно! Ти ж обiцяв дядьковi, що ввечерi привезеш мене додому, – обурилася Яринка.

– А що тобi робити вдома?

– А тут що менi робити?

– Знайдемо, чим зайнятися, – засмiявся Данило i пiшов по хмиз.

Яринка зiтхнула i, розстеливши ряднинку пiд розлогою вербою, зручно присiла. Взагалi-то iй дуже хотiлося побути з Данилом довше, проте вона побоювалася осуду Воробенкiв. Парубок швидко розпалив багаття i присiв пруч. Обое мовчали, заслухавшись спiвом солов’iв – здавалося, цi пташки навмисне злетiлися до цього загубленого в степах куточка, щоб спiвати тiльки для них двох. Коли багаття прогорiло, Данило засипав у вугiлля чилики.[21 - Чилiм, або водяний горiх (водяний горiх плаваючий, рогульник плаваючий), насiння якого ранiше використовували в iжу.]

– А хiба iх можна пекти у золi? – з сумнiвом запитала Ярина. Зазвичай Уляна перемелювала чилики сирими i додавала у борошно або вiдварювала та подавала як окрему страву.

– Можна. І вiд цього вони не менш смачнi, нiж варенi, – вiдповiв Данило, вiдрiзаючи н

Страница 34

величкий шматок вiд кореня латаття, а потiм зняв iз себе ладанку i, сховавши в неi шматочок корiнця, надiв Яринi на шию.

– Менi цю ладанку дала мама. Говорила, що цей ладан освячений на мощах лаврських святих. Так от нехай цей ладан i корiнь одолень-трави бережуть тебе, мiй вогнику, вiд бiд, – сказав Данило.

– Але я не можу взяти твою ладанку! Нi! – знiяковiвши, запротестувала Яринка. – Адже ii тобi мама дала! Вона сподiваеться, що так тебе Бог краще вбереже. А ти вiддаеш свiй оберiг менi!

– Мене Бог i Пречиста Дiва i так збережуть, бо я борюся за вiру православну, – вiдповiв Данило. – Ти ж сирота, i нiкому тобi ладанку подарувати. Отже, нехай моя ладанка буде у тебе. Яриночко, i не вiдмовляйся вiд неi заради Христа! – попросив вiн, знаючи, що грiх вiдмовляти, коли Христом Богом просять.

Ярина трохи замислилася, а потiм зняла з шиi шнурок iз невеликим золотим образком Богородицi, який iй подарувала хрещена.

– Пречиста Дiва – заступниця i покровителька всiх козакiв, отож нехай Їi образок буде завжди з тобою i захищае тебе краще, нiж шабля, – сказала Ярина i повiсила образок Даниловi на шию.

Данило дякувати не став, а обняв ii i почав цiлувати. Ярина спочатку опиралася, але потiм затихла в його руках, пiдкоряючись його пристрастi. А Данило все жагучiше i жагучiше цiлував ii, щоправда, пам’ятаючи минулий випадок, бiльшого собi не дозволяв.

– Пусти мене, Данилочку! – нарештi, отямившись i вiдвертаючись, попросила дiвчина.

– Тобi ж подобаеться, – шепнув вiн, пристрасно ковзаючи губами по ii щоцi i шиi.

– Недобре це! Соромно! Вiдпусти мене, будь ласка! – попросила Яринка, намагаючись угамувати тремтiння в тiлi i з жахом усвiдомлюючи: якщо вiн ще раз ii поцiлуе, то вона буде згодна на все.

Данило тiльки усмiхнувся, пiдняв ii i притиснув до себе, не бажаючи випускати зi своiх рук. Обое ще деякий час сидiли, обнявшись, а потiм Данило почав дiставати чилики з багаття. Уже зовсiм стемнiло, i в чистому небi спалахували зiрки та сходив повний, незвичайно яскравий мiсяць, заливаючи протоку, острiвець та дерева своiм срiблястим свiтлом. І, як i ранiше, у нiчнiй тишi невтомно щебетали солов’i. Данило наколов чиликiв, розклав iх на широкому листi лопуха i простягнув Яринцi.

– Даниле, може, краще попливемо назад? – запитала дiвчина, узявши запечене ядро горiха.

– Темно вже назад плисти. Та й хiба тобi погано тут?

– Нi. Просто що подумають дядько з тiткою? Вони ж хвилюються! Та й як ночувати тут, пiд вiдкритим небом?

– Нiчого вони не подумають, – з невинним виглядом вiдповiв Данило. – Давай залишимося до свiтанку!

Ярина зам’ялася: а раптом Данило зажадае вiд неi бiльшого, нiж поцiлунки? Адже вiн цiлуе ii так, що вона буде не в силах сказати йому «нi».

– Яринко, мiй вогнику, залишся зi мною до свiтанку! – попросив Данило.

– Чому ти називаеш мене «вогник»? – запитала вона.

Данило присiв поруч iз нею i подивився iй в обличчя – у свiтлi тлiючого багаття i мiсяця його очi здавалися непроглядно чорними i бездонними.

– Тому що ти – той вогник, на який я лечу, немов метелик, забуваючи про все на свiтi! Ти i маниш, i обпiкаеш мене, а я все одно лечу на твое полум’я, не замислюючись, що можу згорiти в тобi! – вiдповiв Данило, не зводячи з неi очей. – Тiльки ти, Яринко, нiяк не можеш повiрити, що я кохаю тебе так сильно, як нiкого i нiколи не кохав!

Ярина знiяковiло опустила очi – його слова зовсiм заплутали ii, i в той же час вiд цих слiв у грудях немов вогонь запалав, спалюючи всi колишнi сумнiви. А пiдступний Данило, здогадуючись про ii сум’яття, нiжно пригорнув дiвчину до себе, погладив по головi, ковзнув пальцями по потилицi i пестливо провiв ними по ii шиi, а потiм знайшов ii губи i почав так гаряче цiлувати, що Яринка обняла його, щiльнiше притискаючись до нього i не менш палко цiлуючи у вiдповiдь.

Нацiлувавшись, обое довго сидiли в мовчаннi бiля згасаючого багаття, тiсно пригорнувшись одне до одного. Обом не треба було слiв, обох зачарувала ця нiч у литiм мiсяцi. Але ось Данило подивився на зiрки i зрозумiв, що вже наближаеться до пiвночi – час спати.

– Яринко! – покликав вiн, але вона мовчала. Данило подивився на неi, але дiвчина, стомлена i прогулянкою, i враженнями, мiцно спала, пригрiвшись на його плечi. Тодi вiн м’яко опустив ii на землю i, взявши овчинку, вклався поряд, поклавши ii голову собi на плече. Сонна Яринка заворушилась i обняла його однiею рукою, зручнiше вкладаючись. Данило вдоволено всмiхнувся i, не втримавшись, почав нишпорити руками по ii тiлi. Вiд цих дотикiв дiвчина ледь не прокинулася. Почекавши, поки Ярина мiцнiше засне, Данило обережно торкнувся губами ii скронi, вдихнув аромат ii волосся – воно тонко пахло степовими травами. «Вогнику ти мiй!» – з нiжнiстю подумав Данило, мiцнiше пригортаючи ii, i швидко заснув.

Ярина прокинулася вiд того, що десь голосно ухнув пугач. «А де Данило?» – подумала вона, i тут iй дiйшло, що вiн спить поруч i притискаеться до неi, поклавши руку на ii стегно. «От нахаба!» – вискнула Ярина i рiзко пiдскочила, в

Страница 35

вiльнившись iз його обiймiв. Данило миттево прокинувся – як справжнiй воiн, вiн спав чутливо, i швидко озирнувся на всi боки.

– Ярино, чого верещиш? – незадоволеним, сонним голосом промовив вiн, побачивши, що iм нiщо не загрожуе. – Ще цiла година до свiтанку, ще можна спати й спати! – i, обхопивши ii за плечi, притягнув до себе, збираючись iще трохи подрiмати, обiйнявшись iз нею.

– Вставай, сонько! – вискнула Яринка, вирвавшись iз його обiймiв. – Що я твоiй тiтцi скажу? Як виправдаюся, що прогуляла всю нiч! Це ти винен! Ну ж бо, вставай!




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


До початку Хмельниччини релiгiйний гнiт католикiв та унiатiв над православними досяг свого апогею. Вiдомi випадки, що примусово зачинялися православнi церкви, заборонялося здiйснювати обряди або за них встановлювалася непомiрна плата, тому подружжя було змушене жити невiнчаним, а дiти – нехрещеними, небiжчикiв ховали невiдспiваними. (Тут i далi примiтки авт., якщо не зазначено iнше.)




2


Низ – iнакше Запорожжя, друга назва мiсцевостi за Днiпровськими порогами, де розташовувалася Запорозька Сiч.




3


Аргамак – так називали коней ахалтекiнськоi породи, якi вважалися найкращими i коштували дуже дорого.




4


Тут i далi вiршi в перекладi автора з росiйськоi мови.




5


Ідеться про похiд козакiв, на чолi iз сином гетьмана Б. Хмельницького Тимошем, i татар у Молдавiю у липнi – вереснi 1650 р., причиною якого стала вiдмова молдавського господаря Василя вiд шлюбу своеi дочки Розандри i Тимоша.




6


Вiно – частина майна чоловiка, яке вiн зобов’язаний був видiлити дружинi пiд час укладання шлюбу, щоб у разi його смертi забезпечити засобами до iснування.




7


Дике Поле – iсторична мiсцевiсть, яка охоплювала причорноморськi й приазовськi степи мiж рiчками Днiстер i Дон.




8


Кодак – польська фортеця, заснована у 1635 р. на правому березi Днiпра навпроти Кодацького порогу за проектом французького iнженера Гiйома Левассера де Боплана. Зруйнована у 1711 р. за умовами Прутського мирного договору.




9


Зимiвник – поселення низових козакiв. Зимiвники виникли на початку XVI ст. на Запорожжi, а згодом перетворилися на великi господарства, де поряд зi скотарством розвивалося землеробство i бджiльництво. Зимiвник засновували, як правило, 3–4 сiмейнi або неодруженi козаки.




10


Гадючий (Вiльний) – останнiй порiг на Днiпрi, розташований бiля сучасного села Вiльноандрiiвка Вiльнянського району Запорiзькоi областi. Затоплений у 1932 р. пiд час будiвництва Днiпрогесу.




11


Пiд час облоги Збаража i Зборiвськоi битви у 1649 р. татарське вiйсько грабувало захiдноукраiнськi села i мiста, забираючи населення в полон. Крiм того, у 1650 р. шляхта почала повертатися в своi украiнськi маетки i мститися жителям, якi не ввiйшли до козацького реестру за умовами Зборiвського договору, пiддаючи iх тортурам i утискам. Постiйнi вiйськовi дii, неврожай, голод, утиски змусили частину украiнцiв переселитися на козацькi хутори на Лiвобережнiй Украiнi, Запорожжi та Слобожанщинi.




12


Ідеться про Велике князiвство Литовське. В описувану епоху литвинами називали як жителiв Литовського князiвства в цiлому, так i предкiв сучасних бiлорусiв та украiнцiв, що мешкали на територii князiвства.




13


Виготовлення алкогольних напоiв для продажу в наступнi столiття iснування Сiчей обкладалося спецiальним збором, який йшов до сiчовоi скарбницi. Але коли саме почали стягувати такий збiр, невiдомо.




14


Бурдюг – примiтивне козацьке житло за типом землянки або напiвземлянки.




15


За законом, чинним в описувану епоху, подружня зрада вважалася злочином проти моралi, пiдлягала розгляду у судовому порядку та каралася смертю або фiзичним покаранням.




16


Мова йде про битву пiд Берестечком 18–30 червня 1651 р., яка скiнчилася поразкою Вiйська Запорозького.




17


Йдеться про взяття Киева 04.08.1651 р. вiйськом литовського польного гетьмана Я. Радзивiлла. Кияни за пiдтримки козакiв самi пiдпалили рiдне мiсто, щоб iхне майно i провiант не дiсталися загарбникам.




18


Мова йде про Чортомлицьку, або Стару Сiч, яка була заснована у 1652 р. кошовим отаманом Федором Лютаем на островi Чортомлик (Базавлук) у гирлi рiчок Чортомлик, Пiдпiльна (Лапинка) i Скарбна; проiснувала до 25.05.1709 р., коли ii з наказу Петра I зруйнувало московське вiйсько карателiв за пiдтримку низовими козаками самостiйницькоi полiтики гетьмана І. Мазепи.




19


Дубовий та Гавин острови – великi острови на Днiпрi, розташованi перед Гадючим (Вiльним) порогом. Затопленi у 1932 р. пiд час будiвництва Днiпрогесу.




20


Шкварчiв i Крячок – острови на Днiпрi, розташованi паралельно один одному i роздiленi вузькою протокою. Становили одну з найскладнiших для судноплавства частин Гадючого (Вiльного) порога – Вовче горло (iнакше Вовчок). Затопленi у 1932 р. пiд час будiвництва.

Страница 36

21


Чилiм, або водяний горiх (водяний горiх плаваючий, рогульник плаваючий), насiння якого ранiше використовували в iжу.