Читать онлайн “Тощо” «Іван Драч»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
ТощоІван Федорович Драч
Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадський дiяч, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, Іван Драч (нар. 1936 р.) свого часу стрiмко увiрвався в лiтературу «шiстдесятникiв» i своею оригiнальною поезiею наробив чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв ? «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест». Його поезiю добре знають i люблять не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком збiрка поетичних перекладiв i статей митця «Наближення» (2008) та збiрка поезiй «Сивим конем» (2011). До видання включено вiршi, написанi у 60?80-тi роки минулого столiття, а також поезii останнього часу, в яких чудово розкриваеться непересiчний талант поета.
Іван Драч
Тощо
Крила
(Новорiчна балада)
Через лiс-перелiс,
через море навкiс
Новий рiк для людей подарунки нiс:
Кому – шапку смушеву
кому – люльку дешеву
Кому – модернi кастети,
кому – фотоннi ракети,
Кому – солi до бараболi,
кому – три снопи вiтру в полi,
Кому – пушок на рило,
а дядьковi Кириловi – крила.
Був день як день, i раптом – непорядок,
Куфайку з-пiд лопаток – як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтiли радо,
На сонцi закипiли синi крила.
Голоднi небом, випростались туго,
Ковтали з неба сине мерехтiння,
А в дядька в серцi – туга,
А в дядька в серцi – тiнi.
(Кому – долю багряну,
кому – сонце з туману,
Кому – перса дiвочi,
кому – смерть серед ночi,
Щоб тебе доля побила,
а Кириловi, прости Господи, – крила.)
Жiнка голосила: «Люди як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому – валянки,
кому – мед од простуди,
Кому – жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости Господи, – крила?!»
Так Кирило до тями брiв,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичi,
Насмiхалися зорi з Кирила
І, пробивши сорочку вночi,
Знов кипiли пружинистi крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навiть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А тi крила розкрали поети,
Щоб iх муза була не безкрила,
На тi крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому – новi ворота,
кому – ширшого рота,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кириловi – не пощастить же
отак чоловiковi! – крила.)
Перо
Перо, мiй скальпелю вогненний,
Ти мiй жорстокий лиходiй,
Мiй дикий поклик цiлоденний,
Первоцвiт мiй, перволюб мiй!
Нам розтинати днi цi карi
До серцевини, до зорi,
Куди не дiйдуть яничари
В облуднiй словоблуднiй грi.
Днi полохливi, i невтiшнi,
І лаконiчнi, точнi днi,
І днi, мов глечики з Опiшнi,
Протятi шпагами вогнiв,
І днi, яким нема вiдради,
І винограднi теплi днi,
Де тихо сплять старi досади,
Зiщулившись на самiм днi.
Днi променисто легковажнi,
Горбатi днi, мозiльнi днi,
І днi чеснот, i днi продажнi,
Яким солона кров зрiднi.
Перо – це наша чорна доля,
Все обiйти i все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
Балада золотоi Цибулi
Звичайна цибулина —
Зоря нужденних.
Пабло Неруда
Вона – золотощока богиня продажних ринкiв —
Маятником погойдуеться в гронi вiнка,
Обнявши за шию горбату тiтку Горпину.
Вона – заплетена нiмфа в зiв’ялi коси подруг,
Обмацана мiльйонами ласих очей,
Прагне збутися своеi золотавоi цноти!
Вона – малесенька баня пiдземних церковок —
Дрижить за свою золоту вiруючу душу
Перед язичницькою захланнiстю тупого ножа!
Почервонiй – простягаючи за ii золото
смiття своiх мiдякiв!
Вона вже чуе, як млiють ii золотi груди
В передчуттi газових обiймiв джигуна Вогню.
Вона – королева краси сiльських свiтанкових
базарiв —
Принишкло сидить на гауптвахтi солдатськоi кишенi,
Невинна золота фея жорстокого Апетиту.
Вона – рiдна сестра черствого житнього Хлiба
І близнючка-сестриця бiложупанного Часнику,
Вона – золота граната у пащу студентського голоду,
Затята суперниця розвареноi рохлi Картоплi,
Вiрна подруга кухонноi скромницi Солi,
Мала Жанна д’Арк на всiх англосаксiв-мiкробiв,
Вона – нiжна Лаура якогось
кирпатого Петра Петрарки
З киiвського технiчного училища на Подолi,
Захована у теплицi його саморобноi валiзки,
Чи вона – забута, занедбана Цибулина Попелюшка,
Що безiменно зiтлiе у шлунку якогось бонзи,
Вона, золота-золотiсiнька, не знае,
як iй судилось вмерти,
Чи судилось лягти iй святими бiлими нiмбами
На нерозгадану тайну пшеничноi скибки,
Чи вона мае крутити хула-хуп перед кривавим
Шашликом
На срiбному тлi грузинського князя Шампура…
Починаеться золота агонiя
передсмертного стриптиза:
Вона скидае свою золотаву шубку,
Вона скидае свiй золотавий лискучий светр,
Вона скидае сво
Страница 2
золотисту нiжну сукенку,Вона скидае свою золотiсiньку льолю-лушпинку
І, оголена, бiла, плаче од згвалтованоi цноти,
Вона – золота Цибулинка з маминого городу,
Вона – золота Весталка з храму Таемницi Буття,
Зiбгана в золотий кулачок переляку…
Косар i вдова
Косар iде – свiчки косить.
Каже: «Досить уже, досить!»
І косить свiчки.
А йде вдова, чорним-чорна,
Свiчки сiе, страх моторна,
Не роки – вiки.
Косар свiчки кладе в копи.
Обкосив вже пiв-Європи.
Притомився. Став.
А свiчки густi, як вруна,
А вдова безтямно юна,
Аж горить рукав…
Трое яблук циганок
Коли юна вдова,
Як громом побита яблуня,
Наша вчителька перша
Фросина Федотiвна Комашко
Ридала бiля трьох своiх хлопцiв —
Шури, Володi i Толi,
Коли найгарнiша учителька,
В яку ми були закоханi
Первiсною чистотою дитинства,
Коли вона всiм сказала:
– Людоньки, Перемога! —
Коли вона першачкiв розiслала
Бiлими метеликами по селу,
Ми розбiглися по селу,
Як бiлi метелики,
У найчистiших своiх сорочках,
У яких нас вiйна помилувала.
Кожен з нас мав прийти до вдови
І сказати про Перемогу.
Так було вдiв багато,
Що школярiв не вистачило.
Мене аж в Пiдлiс послали,
До староi баби Параски.
Я полем чимчикував
І боявся iти, аж ламався.
– Що iй сказати i як? —
Три похоронки на трьох синiв
Дiстала баба Параска
І кожного разу ридала,
Ледве небо на неi не впало
І не вбило ii хмаровищем.
Ми, бувало, в садок, ii лазили
І патрали грушi i яблука
І боялись ii синiв-вушкодерникiв,
Що ловили нас, i хмолостали,
І за вуха пiдсмикували,
Щоб росли ми нiвроку…
Тепер нiкому, нiкому, нiкому!
Як одчинив я ту хвiртку,
Як через сад я знайомий пройшов!
Баба сидiла, картоплю перебирала.
Подивилась на мене, малого горобчика
В бiлiй сорочцi i з переляком в очах.
– Чого б то тебе принесло, дитино?
– Того, бабо, що вже Перемога
І до сiльради кличуть на мiтинг…—
Як сидiла баба, отак i сидiла.
Потiм встала, пiшла до льоху,
З фартуха обтрусивши росточки.
І не плакала, i не ридала,
Чого я боявся найбiльше,
Тiльки йшла, переламана втричi,
І переламаною повернулась —
Трое червоних яблук винесла
З того тьмотьменного льоху
І без слiв менi в руки тицьнула
Трое червоних циганок,
Що палали пiд цвiтом яблунь.
– Не пiду я, дитино, нiкуди,
А вiд хлопцiв, синок, це тобi…—
І в чоло мене поцiлувала
Таж сухими, як горе, губами
Й до картоплi пiд цвiтом всiлася…
Йшов я полем, i двое яблук
Пропiкало менi кишенi,
Трете яблуко нiс я в руках —
Обпiкало менi воно руки.
Наче перше яблуко був Сергiй-танкiст,
Що мене на коня пiдсаджував,
Наче друге яблуко був Василь-матрос,
Що давав поносить безкозирку,
А вже трете яблуко
був найменший, Влас,
З яким бiгав я по городах
І який аж до Праги добiг,
Та не змiг повернутись додому…
Так пекли мене трое яблук,
Що я мчав як стрiла до школи,
До Фросини Федотiвни швидше.
– Ось вам баба передала
Трое яблук для ваших трьох:
Це Володi, це Шурi, це Толi…—
Так звiльнився, аж я зiтхнув,
Не пекли вже кишенi i руки.
Пломенистi циганки жарiли,
Осявали весь клас, i всю школу,
І веселу в сльозах Фросину Федотiвну
Із трьома ii сиротами
Пiд багряним крилом Перемоги.
Барвiнок
Я пам’ятаю iх, барвiнкiв, навеснi.
Цвiли вони, синющi, навiснi,
Такi блакитнi, буйнi, небоокi,
Такi безжальнi i такi жорстокi.
Цвiли вони на всiх моiх могилах,
На всiх зелених, з вiтром в чубi, схилах,
Де все мое родинне вiчне древо
Гуло в землi крислате, коренево.
Були гробки чи проводи щорiчнi,
І скатерки, немов снiги у сiчнi,
Так спрагло в небо бились голубами
Торкнути хмару, вишиту губами.
І люди йшли до тих, що вже лежали,
Що сто вiкiв до нас косили й жали,
І крашанки гарячi та пекучi
Стрiляли в небо, наче грiм iз тучi.
І грались дiти. Всюди грались дiти.
Гасали мiж гробками – де ж iх дiти!
І мiй Максим перевертався з ними,
З бешкетниками тими замашними.
Вiн з лiтачком з пропелером кленовим
Над дiдовим хрестом зiперся новим
І приладнав пропелер до хреста,
В щiлину вбивши фюзеляж з хвоста.
А потiм знов, iз сонцем вперемiнку,
Перевертався в буйному барвiнку,
Густому, синьоокому такому,
Немов же той на небi збив оскому.
Гудiв пропелер. Нiс хреста iз дiдом
І скатертину з паскою й обiдом,
Гудiв кленовий, травнем захлинався,
Впивався вiтром, сонцем обтирався.
Я дивувався – як вiн, дерев’яний,
Пропелер гордий, в силi полум’яний,
Трiщить, шалiе, не спиняе лету
Й несе, малий, весь цвинтар, як планету.
А дiти все гасали по барвiнку,
Казились, толочили без спочинку.
А що барвiнок? Чи вiн мав казати,
Що й вiн колись по них гайне гасати?!
Балада про пера
Перо сови менi на стiл упало,
І стрепенулось дико i зухвало,
І прошептало виклично
Страница 3
«Лови!Бери й пиши – пиши пером сови!»
Я – жайвiр по натурi. Не для мене
Перо совине, хитромудро вчене.
Ще цiлий вiк писать менi готове
Перо ясне, ранкове, жайворове.
Перо орла менi кинджалом впало,
Так стрепенулось синьо – чорно стало,
Так сила в ньому клекотала зла:
«Бери й пиши – шалiй пером орла!»
Я – жайвiр по натурi. Син калини.
Не втримаю в руцi перо орлине,
Хоч так менi, бувае, закортить
В орлинi крила одягнути мить.
Аж тут перо упало солов’iне,
В нiм – мiсяць в сонцi,
все воно – промiнне,
Всю душу воно вилюбить до дна —
Перо – екстаз, перо – самотина.
І здався я. Совине взяв. Орлине.
І жайворове взяв. І солов’iне.
І кожне з них вмочаю у Днiпро.
Яке ж це зараз у руцi перо?
Чому ж тулю до серця всi цi пера?
Чому душа захланна, ненажера,
Хай в iншiм – щедра,
тут же – хай напасть,
І жодне на вимiну не вiддасть?!
Чому iх сила завжди на завадi —
Й вони в душi взаемно переклятi,
Й коли гримить свiтiв лихий огром,
Найбiльш пишу нiмим своiм пером?!
Залiзо
Як шалено росте залiзо,
Лiзе в танки, в ракети, в броню,
Лiзе в тiло i в душу лiзе.
Чим цей рiст його зупиню?!
Лiзе в доповiдi i в спiчi
З нутровини, з ядра землi.
Став залiзним я втричi аж вдвiчi,
Ми, з залiза, залiзнi i злi.
Бо залiзо залiзло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На моi на залiзнi груди
Аж заточуеться бджола.
Я залiзно зимую у лiтi,
Залiзняк я села i зела.
Од залiза на лютiй орбiтi
Аж заточуеться Земля…
Теплi джинси
У випускну i п’яну нiч
Йшли нiж на нiж i сiч на сiч
Як безголовi
Ще тепла билась голова
Кущi питали Голо вам
У безголов’i
Ще джинси теплими були
Коли iх з вбитого стягли
І одягли на себе
А Лаври банi золотi
А щит i меч у наготi
Дивились
Свiтився вбитий до небес
І наступив на Лавру пес
Завив на меч
Вони вже теплими були
Коли iх теплих загребли
В мiлiцiю
Як ви могли як ви могли
Ще джинси теплими були
А ви на себе
За джинси вбити i в кущi
А потiм пити на дощi
На теплiм
А свiт холодний як вино
А джинси змерзли б все одно
І задубiли б
Вiки вбивали за любов
За золоту шалену кров
Тепер за джинси
Кого в тюрму Кого в труну
У що ж одягнемо вину
У теплi джинси
Кого в труну Кого в журбу
А в що ж одягнемо добу
У теплi джинси.
Балада про вузлики
Була колись у мене баба Корупчиха,
Менi i досi ii руки свiтять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Менi i досi ii руки свiтять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Менi i досi свiт без неi темний.
Хто був голодний – приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом надiляла.
Хто був холодний – грiвся у Корупчихи
І виносив од неi вузлик у пазусi.
Хто був безсовiсний, той лишався безсовiсним,
А вона кожного вузликом надiляла.
Як насняться менi сни чорнющi —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться менi сни солодкi з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже iх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилi,
Руки iй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вiрю у скатерки-самобранки,
Вiрю у вузлики баби Корупчихи.
Сам iх бачив, сам iх розв’язував
І зав’язав iх навiки у пам’ятi.
А Корупчиха бiлою хустиною запиналася,
Вузлика пiд шию нiколи не зав’язувала.
А ховали ii у позиченiй хустцi,
Бо своi вона у вузлики пов’язала…
Балада про ступу
Гула, гуркотiла, двигтiла епоха,
Жила в епосi тiтка Мартоха…
Епоха петлi зривала з дверей,
Жив в епосi дядько Варфоломей…
Якi ж хуртовини, хурделi, хуртечi
Впали на iхнi розгупанi плечi!
Вже десь аж на днi i не дивляться в очi
Мартошинi трудоднi, Варфоломеевi ночi.
Та внукiв зростили. Вже правнукiв ждуть.
Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.
Синиця на груди шибку взяла,
Допався i я до свойого села,
Усе розтрусив на великiй дорозi,
Стою на святому на сивiм порозi,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Старенькi сидять i кутю товчуть.
В кутi на ряднинi, де сохнуть полiна,
Старi возсiдають в чотири колiна.
Дивлюсь – то не ступа, а гiльза нiмецька,
А в гiльзi – пшениченька наша незлецька,
А роки-мороки даються взнаки,
І прiють старi у чотири руки!
А роки-мороки у прiрву летять,
А в мiдi горять щирозлота кутя,
А роки порвали вже тисячу шлей,
І гупае в гiльзу дядько Варфоломей,
І гупае в гiльзу тiтка Мартоха,
І дзвонить та гiльза, як цiла епоха.
Гула. Гуркотiла. Пропала як мить.
Стовклася у ступi. Лиш пам’ять дзвенить.
Балада про кобзаря Хведора Холодного
Ладiв аж цiлих штири вiн вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.
Та й козачка на кобзi награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальцi струнами —
бринь-бринь – перебира.
Не без нечистого були його прояви.
Його облiпить роем дiтвора,
А вiн над нею кобзою державить.
А так спiвать, бу
Страница 4
ало, не хотiв,Хiба проп’е до драноi свитини
Все рам’я i в корчемному гуртi
Голосить, братця, голосом дитини.
А що вже грав, то, знаете, втинав
Отак, що й не пособить сила Божа, —
Про трьох братiв, про Хмеля й Богуна,
Про людославне наше Запорожжя.
Було, як сяде, то й струна кипить,
Та як зашкряба, ридма як затужить,
То плачуть всi, а вiн i плаче, й кпить,
Бо з нього був гординя пишний дуже.
А мiдяки в коновочку його,
Як той горох:
тр… тр… та в бiдолахи
Був норов, вам скажу, як той вогонь,
Хоч був бiдаха: кiсточки та лахи…
Кого вже не возлюбить, то нi-нi,
Його й пани вдягали-пригощали,
Вiн все проп’е i знову в бур’янi
Сидить, як цвяшок, i життя печалить.
Гордяка був. Чи Бог, чи сатана
Побив його на тижнi Великоднiм.
А душу спiвом випивав до дна,
Пекельний був, тож нарекли Холодним…
Оскарження Івана Гонти
…Вони ж його насамперед барзо привiтали,
Через сiм днiв з його кожу по пояс здирали,
І голову облупили, сiллю насолили,
Потiм йому, як чесному, назад положили…
Історична пiсня
Многосте свiту, тяжка i буденна,
Односте свiту, метка й навiжена,
Дикосте свiту, вертка й монотонна,
Лагодо свiту з Божого лона!
Кинув на тебе я клич Святославiв,
Вийшов на ви, заки день не поржавiв,
Вийшов на ви, заки супрязь з добою
Десь в бойовищi двобою з собою.
Ненасить долi впокорилась мулом,
Та проростае майбутне в минулiм,
Вишаблюе з пiхов корiння цупкiшi —
З лона непам’ятi в пахолодь тишi.
Дню мiй стоболiсний дню чорногрекий,
Навзiр – правдивий, вiд правди – далекий,
Буйний, громохливий, пiдступний, солодкий,
Предовгий – для марень, для дiй – закороткий.
Нам би зажити слави з тобою,
Тiльки з тобою в тяжкому двобою,
Нам би з тобою козирувати
Над людськi грати i царськi гармати.
Та тiльки бджiлка сiла на шаблю,
Й занести шаблю вже не потраплю…
Балада про Кармалюка
Прив’язали, примоцювали,
гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубовоi, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.
Як один екзекутор шкiрив зуби iржавi,
Як другий екзекутор
дрижав у пропасницi,
Як третiй – штабс-лiкар в пенсне —
похукував,
А кат походжав та бабам пiдморгував:
«Молодицi та дiвоньки,
фартухи пiдставляйте,
Фартухи пiдстеляйте
пiд сльози лайдацькi,
Пригорщi пiдставляйте та ще й вiдерця —
Зараз дощ я висiчу
iз очей та й розбiйницьких».
І зойкнув народ,
i сахнулись солдатики,
Як свиснув батiг блискавицею з громом,
І тiльки душилась косою чорною
Якась кароока, мабуть, полюбовниця.
І тiльки втомився хреститися батюшка
За сотим ударом, сто першим посвистом,
І тiлька рука у ката зомлiла,
І тiльки сонце ослiпло вiд поту,
І тiльки в маленького хлопчика русого,
Гей, замурзаного,
гей, засмальцьованого,
Маленька сльоза собi по щоцi,
А вiн ii стер кулачком та й порепаним.
Встав Кармалюк. Намочив сорочку.
Сплюнув. На вiтрi повiв плечима,
Гей, на вiтрi, на долiшньому,
на подiльському,
Гей, на вiтрi,
на кривавому та й вiтрищi.
Та й натяг Устим на плечi посiченi
Тюремну сорочку, в дiжi намоклу,
І величезна макова квiтка кривава
Зайнялась на плечах, гей, спалахнула.
Та маленьке дитя, найменше, як макiвка:
«Мамо, я хочу такоi льолi, – сказало. —
Я хочу льолi червоноi, мамо,
та й льолi,
Такоi льолi, як в того дядi, ой, льолю!»
І простягло рученята замурзанi
До побитого сонця, до сонечка,
І рота солдатикiв, гей, муштрованих,
Дивилася на Сибiр, на схiд сонечка.
І стер Кармалюк свою першу сльозу,
Першу сльозу на сто першiм ударi.
І тiльки замурзаний хлопчик кричав:
«Мамо, я хочу льолю червону,
ой мамо, хочу!»
Реквiем Павловi Тичинi
Закочувалось за вечiрнiй пруг
Тичинине золотооке сонце…
Вiн ще не знав про це,
а вже Вона ходила
Навшпиньках по його кiмнатi-хатi,
І до книжок принюхувалась ласо,
І вже косу поставила на покутi,
Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кiссям…
Вiн ще не знав про це,
а вже Вона читала
На душу нiжнотонну, сонцетканну
І мiтила йому кiссям в мiжбрiв’я,
Аж тамувала вiддих, щоб не схибити…
Закочувалось за вечiрнiй пруг
Тичинине золотооке сонце,
Вiн ще не знав про це,
i вiн спiвав, як дихав,
І пiсня била з джерела гiркого,
І пахла бджолами iз довбаного вулiя,
Древлянською пергою, ярим воском
Та сизим прахом звергнутих столiть —
Не атомними сурмами безоднi.
Поет спiвав глибинно, старовинно
Бояновими сивими вустами:
«Були люде невiрнii,
Вони в Бога не вiрили,
А вiрили у цмочище,
У лютее у змiiще».
І думалось менi, коли вiн ще не знав,
А може, знав, та про знання не вiдав
Й собi самому, то менi гадалось:
Чому такий вiн нiжно-безборонний?
Чому завжди, на вулицi зустрiвши,
Так хочеться його пiд руку взяти
І провести, щоб навiть лист каштана
Не впав на його тиш
Страница 5
золотуКонец ознакомительного фрагмента.