Читать онлайн “Позивний Бандерас” «Артемiй Дзюба»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Позивний БандерасАртемiй Кiрсанов
Сергiй Дзюба
Сучасна проза Украiни
«Позивний “Бандерас”» – справжнiй вiйськовий бойовик, чи не найперший в Украiнi, заснований на реальних подiях. У зонi АТО у вереснi 2014 року за «наводкою» диверсанта скоено теракт – сепаратисти знищили маршрутку, загинуло дванадцятеро дорослих i дитина. Стае вiдомо, що iнформатор ворога – службовець украiнськоi армii, водночас шляхом радiоперехоплення з’ясовуеться, що в цьому регiонi чекають на прибуття полковника росiйського ГРУ. Розпочинаеться операцiя зi знешкодження диверсанта, здiйснення якоi доручають групi контррозвiдникiв на чолi з капiтаном Антоном Саенком… На основi твору Сергiя Дзюби та Артемiя Кiрсанова знято вiйськову кiнодраму, мiжнародна прем’ера якоi вже вiдбулася в Торонто. В Украiнi прем’ера вiдбулась 11 жовтня 2018 року.
Дзюба Сергiй
ПОЗИВНИЙ “БАНДЕРАС”
Шановний читачу!
Спасибi, що придбали цю книгу.
Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.
Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.
Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!
Дякуемо Сергiю Башкову, позивний «Індiанець», за наданий щоденник, який надихнув на створення книжки та сценарiю фiльму; Сергiю Юхимовичу Борщевському за творчу пiдтримку i кориснi поради.
Присвячуемо книгу захисникам Украiни та волонтерам, якi пiдтримують украiнську армiю.
Бандерас, Індiанець, Мореман i Говерла
Закамуфльований «УАЗ», який часто називають «таблеткою», бо в армii його найчастiше використовують медпрацiвники, на максимальнiй швидкостi мчав розбитим путiвцем Донеччини. У салонi iхали четверо украiнських бiйцiв iнженерно-саперних вiйськ. Принаймнi, так здавалося на перший погляд. Насправдi, усi четверо були перевдягненими вiйськовими розвiдниками. Вони становили антидиверсiйну групу, вiдряджену в батальйон Збройних сил Украiни, який був дислокований бiля села Веселе у Донецькiй областi.
Стояв вересень 2014 року. Для украiнськоi армii цей час ознаменувався пiдписанням Мiнських угод – пiзнiше iх назвуть Першими. Формально на територiях, де дiяло АТО, встановилося перемир’я, але бойовики ДНР i далi влаштовували провокацii. Росiйським окупантам були потрiбнi докази порушень Мiнських угод з боку Украiни для продовження бойових дiй. Для цього активно використовувалися диверсанти з числа «звiльнених у запас» вiйськовослужбовцiв Головного Розвiдувального Управлiння Росiйськоi Федерацii. Знайти та знешкодити такого впровадженого у батальйон украiнських вiйськовикiв диверсанта, було головним завданням групи.
Двое двадцятирiчних бiйцiв ще спали у салонi. Захiдняк iз Верховини рядовий Сергiй Коржук iз позивним «Говерла», високий на зрiст, потужноi статури, iз солом’яного кольору волоссям i ще пiдлiтковим виразом обличчя. Його побратим рядовий Максим Горшков iз позивним «Мореман» був родом iз Одеси. Хлопець середнього зросту, вiн мав мiцну статуру, був веселуном i заводiем. А ще Мореман мав мушкетерськi вуса без бороди, якi стирчали у рiзнi боки.
Сержант Андрiй Башков iз позивним «Індiанець» зосереджено кермував машиною, об’iжджаючи вибоiни та обганяючи попутнi вiйськовi колони i громадський транспорт. Доглянутi сильнi руки колишнього киiвського бармена, мiцно тримали кермо. Інтелiгентному Індiанцю на перший погляд можна було дати рокiв тридцять, хоча, насправдi, йому було вже пiд сорок.
Поруч iз водiем сидiв командир вiддiлення капiтан Антон Саенко з позивним «Бандерас». Колишнiй слiдчий, вiн звiльнився зi Служби безпеки Украiни пiсля приходу до найвищоi влади Вiктора Януковича. Антон мав вольове обличчя i важкий погляд. Пiсля початку бойових дiй на Сходi Украiни Саенко добровiльно повернувся до лав украiнськоi армii капiтаном iнженерно-саперних вiйськ. Але складна кадрова ситуацiя змусила керiв
Страница 2
ицтво СБУ знову використати Саенка як слiдчого. Бандерас похмуро дивився на знайому з дитинства дорогу. По обидва боки путiвця деiнде зустрiчалися слiди бойових дiй: вирви вiд снарядiв та мiн, частково поруйнованi будинки, спалена вiйськова технiка. Усе вказувало на те, що нещодавно тут точилися жорстокi боi. Але зараз тут було спокiйно. Веселе, iхати до якого залишалося кiлька годин, було рiдним селом Бандераса. Однак радостi вiд повернення до рiдних мiсць вiн не вiдчував. Попереду Бандерас помiтив жiнку в бiлому платтi, що iхала на велосипедi. Вона чомусь нагадала йому матiр, яка часто iздила так iз роботи до села. Вiд цього спогаду капiтановi защемiло у серцi. Раз за разом Бандерас прокручував у головi розмову пiд час зустрiчi iз заступником керiвника Департаменту контррозвiдки СБУ генерал-майором Яременком, що змусила його повернутися у рiдний край…Капiтан Антон Саенко – позивний «Бандерас»
У кожного е мiсця куди не хочеться повертатися. Для мене такою зоною психологiчного вiдчуження стало рiдне село на Донеччинi зi знущальною назвою – Веселе. Депресивний регiон. Тут на звичайного сiльського вiсiмнадцятирiчного хлопця, який крав вугiлля з вагонiв на залiзничнiй станцii, чекала хiба що в’язниця. А далi, пiсля звiльнення, свiтили лише важка шахтарська робота, пияцтво, злиднi та, мабуть, швидка смерть через п’яну бiйку або вибух метану у глибокому забоi. Донбаський стандарт. Кажуть, вiд долi не втечеш. Але двадцять рокiв тому менi дивом пощастило вирватися з Веселого. Менi дали тiльки один шанс – пiти до армii замiсть тюремних нар. І я його використав! Хоча, заради такоi бажаноi свободи довелося зробити важкий моральний вибiр – зрадити кращого друга, покинути кохану дiвчину i рiдну матiр. Почуття ненавистi до рiдного села й односельцiв було таким пекучим, що я заприсягнувся собi нiколи в життi не повертатися сюди. Та, як вiдомо, якщо хочеш розсмiшити Бога, подiлися з ним своiми планами. На початку серпня, я повернувся iз зони АТО до Киева на ротацiю. Хотiв знову проситися назад, але два тижнi тому мене несподiвано викликали на колишню роботу до генерал-майора Яременка. Уже за годину я стояв у його приймальнi в Департаментi контррозвiдки СБУ.
– Павле Юхимовичу, до вас Саенко,– сповiстила чорнява секретарка у переговорний пристрiй.
– Так, нехай заходить! – почув я у вiдповiдь нетерплячий бас генерал-майора.
Я пройшов через масивнi дверi до кабiнету заступника начальника Департаменту контррозвiдки СБУ.
– Пане генерал-майор, капiтан Саенко за вашим наказом прибув! – вiдрапортував я.
– Проходьте, Антоне Сергiйовичу,– люб’язно запропонував господар кабiнету.
Я пiдiйшов до столу та потиснув руку Яременковi, який пiдвiвся менi назустрiч.
– Давно не бачилися. Здаеться, з одинадцятого року?
– Так точно!
– Як вашi справи, капiтане?
– Нормально. Приiхав на ротацiю, але буду знову проситися в АТО.
Яременко жестом запропонував менi сiсти на стiлець поруч iз ним.
– Чудово. Ми маемо саме для вас завдання, як для колишнього слiдчого СБУ.
– Вибачте, але зараз я просто сапер. До СБУ повертатися не збираюся. А надто тепер, пiд час АТО.
– Можна запитати чому?
– Не хочу працювати з людьми, яким не довiряю.
Привiтна усмiшка миттево зникла з обличчя генерал-майора. Я вiдчув на собi його важкий погляд.
– Дякую за вiдвертiсть. Справдi, зараз мало кому можна довiряти. Але я спробую все ж вас зацiкавити.
Яременко пiдвiвся з крiсла, дiстав iз шухляди синю теку з гербом Украiни, витягнув iз неi якийсь документ i поклав на стiл передi мною.
– Читайте!
Я заглибився в документ. Це був перелiк загиблих у терористичному актi – знищеннi громадськоi маршрутки, що прямувала з мого рiдного села Веселе до райцентру. Список складався з дванадцяти дорослих людей та однiеi дитини. Серце захололо. Я швидко читав прiзвища згадуючи односельцiв: Тимошенко Мар’яна Вiкторiвна, 65 рокiв – колишня вчителька, Тимошенко Георгiй Костянтинович, 70 рокiв – ii чоловiк, автослюсар, до якого зверталося все село, Кравцова Катерина Степанiвна, 58 рокiв – моя сусiдка, тiтка найкращого друга Льохи… Майже кожен пункт списку оживляв у пам’ятi людей iз далекого минулого, яких я вже бiльше нiколи не побачу. На щастя, я не завважив у списку анi Льохи Кравцова, анi своеi колишньоi дiвчини – Яни Самохiноi. Цiкаво, де вони зараз? Залишились у селi чи поiхали?
– Коли це сталося? – запитав я, прочитавши документ.
– Тиждень тому. Дивно, що ви не в курсi! Справа дуже резонансна. Постiйно обговорювалася на телебаченнi.
– Я не дивлюся телевiзор.
– Росiйськi засоби масовоi iнформацii намагаються видати цей теракт як помсту «украiнських фашистiв» росiйськомовному населенню Донбасу. Свiтова спiльнота висловила спiвчуття та занепокоення можливим зривом Мiнських угод. Спецiальне розслiдування ОБСЄ не дало жодних результатiв.
– Мене це чомусь не дивуе. Але поки що не розумiю, до чого тут я.
– Це ще не все! – промовив Яременко й дiстав iз теки ще один файл, у якому лежав аркуш у клiтинку, вирваний
Страница 3
зi шкiльного зошита.– Цього анонiмного листа два днi тому знайшов комбат нашого батальйону бiля Веселого. Хтось устромив його у шпарину штабного намету.
Я взяв файл i прочитав: «Задержите диверсанта Ходока! Эта тварь сидит на вашем блокпосту. Это он навел на маршрутку. Жертв может быть больше. Остановите Ходока!».
Я склав лист i знову почав прокручувати iнформацiю в головi. Якщо диверсант дiйсно «сидить» в украiнському батальйонi бiля Веселого, то, швидше за все, вiн е нашим солдатом чи офiцером Збройних сил Украiни.
– Щось вiдомо про цього Ходока? – запитав я.
– Нiчого. Його позивний нiколи не фiгурував у радiоперехопленнях. Але й це ще не все…
Генерал-майор знову зазирнув до теки, дiстав iз неi особову справу й передав менi. Я вiдкрив ii та побачив фотографiю iнтелiгентного чоловiка рокiв сорока п’яти у чорному цивiльному костюмi. Тонкi губи чоловiка посмiхалися неприемною саркастичною посмiшкою.
– Це полковник запасу ГРУ РФ – Константинов Георгiй Якович,– прокоментував Яременко.– Позивний – «Манекен». Ми отримали радiоперехоплення про те, що бойовики дуже чекають на нього саме у цьому регiонi.
– Забагато уваги для маленького села,– зауважив я.
– Отож,– погодився Яременко.– Можливо, Ходок i Манекен – ланки одного ланцюга.
– Скiльки бiйцiв у батальйонi?
– Батальйон нараховуе бiльше двох сотень бiйцiв особового складу, серед яких рота добровольцiв-нацгвардiйцiв, рота десантникiв та пiдроздiл вевешникiв, що здiйснюе контрольно-пропускний режим на стратегiчно важливому перехрестi.
– Знайти у такому Вавилонi диверсанта важче нiж голку в копицi сiна,– розмiрковував я вголос.– Вiдомо, хто передав записку до штабу батальйону?
– На жаль, нi.
– Чи можна довiряти цiй iнформацii? Чи це чергова провокацiя росiйських спецслужб для дестабiлiзацii атмосфери в батальйонi?
– Цю головоломку вам i доведеться розв’язати,– промовив Яременко, наче я вже погодився взятися за справу.
– Чому саме менi? – вагався я.
– Ви iдеальна кандидатура! Маете досвiд слiдчого, знаете мiсцевiсть бiля Веселого, у разi потреби зможете налагодити контакт iз мiсцевим населенням.
– Але я повторюю, що не збираюся повертатися до СБУ.
– Цього i не потрiбно,– заспокоiв Яременко.– Залишайтеся сапером. Це навiть краще для конспiрацii, на випадок, якщо в батальйонi справдi дiе диверсант. Для допомоги отримаете загiн iз досвiдчених вiйськових розвiдникiв зi спецiальною пiдготовкою. Теж пiд виглядом бiйцiв iнженерно-саперних вiйськ.
– Розвiдники i контррозвiдники – зовсiм рiзнi професii.
– От i обкатаете хлопцiв. Зараз нам конче бракуе квалiфiкованих кадрiв.
– Я нiколи не працював у таких умовах…
– У мене немае часу на умовляння,– одразу урвав мене Яременко.– Погоджуетеся чи нi?
Яременко свердлив мене поглядом. Менi було важко прийняти це рiшення, але i вiдмовитись я не мiг. Хоч i ненавидiв рiдне село, але був шанс урятувати близьких менi людей вiд повторноi диверсii.
– Коли вирушати? – запитав я.
– Час на збори до вiсiмнадцяти нуль-нуль! – задоволено вiдповiв Яременко.– Вам потрiбно мати позивний, за яким будете виходити на зв’язок.
– Бандерас,– майже без роздумiв вiдповiв я.
– Це щось нацiоналiстичне?
– Нi. Антонiо Бандерас – голлiвудський актор,– пояснив я.– Так мене колись дiвчина прозвала за запальну вдачу… Ще у Веселому… В iншому життi.
– Бандерас так Бандерас,– пiдсумував генерал-майор.– Приеднаетеся до своеi групи в Острi. Документи та спорядження отримаете на мiсцi. Виконуйте!
Я пiдвiвся i попрямував до дверей.
– І ще одне,– зупинив мене Яременко.– Ходок потрiбен нам живим. Так що контролюйте свою запальну вдачу, Бандерасе.
– Плюс[1 - Плюс – термiн, поширений серед вiйськовикiв у зонi АТО, запозичений у радiозв’язкiвцiв, мае багато значень, як от: слухаюсь, згоден, виконую, все добре та чимало iнших.– Прим. ред.],– спокiйно вiдповiв я та вийшов iз кабiнету.
Сержант Андрiй Башков – позивний «Індiанець»
Я кермував iз четвертоi години ночi, тому трохи стомився. Перед тим машину вiв сам Бандерас, який наказав усiм вiдпочивати. Зараз капiтан сам уже трохи вiдпочив i сидiв поруч, задумливо вдивляючись у краевиди. Судячи з напруженого обличчя Бандераса та закритоi пози, думки у нього були дуже важкi. Цiкаво, про що вiн думае? І що вiн узагалi за людина? Поживемо – побачимо!
До АТО я працював звичайним барменом у киiвському рок-пабi. Там я навчився безпомилково читати по обличчях вiдвiдувачiв iхнi невдоволення та бажання. Вивчати людей, бiльше слухати, нiж говорити – завжди було моею усталеною нормою поведiнки. Саме тому друзi i прозвали мене мовчазним та уважним Індiанцем. А ще тому, що я нерiдко полюбляю палити люльку з веселою «травичкою». Так прiзвисько Індiанець до мене i пристало, а вже в АТО стало моiм позивним.
Позаду реготали Мореман i Говерла, якi проспали всю нiч, а щойно попрокидалися, одразу почали грати у «морський бiй».
– Д-7! – iз азартом угадував Говерла.
– Мимо! – радiв Мореман.– Б-1!
– Потопив,– сумно констатува
Страница 4
Говерла.– Г-5!– Знову мимо! – втiшався Мореман.
– Не може бути! Покажи! – наполягав Говерла.
– Але тодi ти програв! – попередив Мореман.
– Або ти, бо дуриш мене! Показуй!
Мореман вiдкрив свого аркуша.
– А що це за додаткова смужка? – обурився Говерла.
– Ти що – мови не знаеш? – знущався Мореман.– Це Г, а це – тверда «Г»!
– Я так i знав, що дуриш! – образився Говерла.
– Це, Говерло, називаеться вiйськовою хитрiстю украiнського флоту!
– Тобто, як?
– А так, що флот у нас е, але нiхто не знае де! – пояснив Мореман.– Учись, Говерло, i залишайся непереможним!
Вiд реготу Моремана обличчя Бандераса скривилося.
«Здаеться, командир незадоволений групою,– одразу збагнув я.– Але грати у мовчанку та приховувати злiсть – не на користь спiльнiй справi».
– Давно не були вдома, командире? – наважився запитати я.
– Дев’ятнадцять рокiв,– стримано вiдповiв Бандерас.
Я вiдразу зрозумiв, що важкi думки командира були саме про повернення в рiдне село. Дев’ятнадцять рокiв – це не жарт. Щось у нього тут сталося. Але з виразу обличчя Бандераса я помiтив, що розпитувати не варто. Тож перейшов одразу до справи.
– У нас, у розвiдникiв е таке правило, якщо когось щось хвилюе, то це треба неодмiнно обговорити…– почав я здалеку.
– І що ж тебе хвилюе, Індiанцю? – нарештi глянув на мене Бандерас.
– Я бачу, наше товариство вам не дуже подобаеться. Можна запитати, чому?
Мореман i Говерла аж затихли, прислухаючись до нашоi розмови.
– Менi взагалi мало хто подобаеться, сержанте! – по паузi промовив Бандерас.– Для мене головне – виконати наказ: виявити i знешкодити диверсанта. Якщо цей Ходок iснуе, то я збираюся його впiймати.
– Кажете так, наче самi будете його ловити,– завважив я.– Ми ж тут, щоб вам допомогти. Чи не так?
– Ваша допомога знадобиться тiльки при затриманнi,– твердо промовив Бандерас.– У всьому iншому будете дiяти як звичайнi сапери.
– Тобто ви нам не довiряете? – не стримавшись озвався Говерла.– Не варто нас зневажати! Може, ми диверсанта знешкодимо ранiше за вас! – зазначив вiн.
– Будь-якому диверсанту за кiлометр видно, що ви розвiдники, а не сапери,– спокiйно вiдповiв Бандерас.– Не треба нi за ким стежити без наказу. Бо тiльки заважатимете менi.
– То що ж ви пропонуете нам робити? – поцiкавивсь я.
– По-перше, виконувати моi накази. По-друге, триматися розкуто i невимушено.
– По-трете, не лiзти поперед батька в пекло,– весело додав Мореман.– Я правильно зрозумiв?
– Саме так,– дещо лагiднiше вiдказав Бандерас.
Я глянув на годинник, який показував три п’ятiрки. Менi подобалося, коли годинник показував однаковi цифри, окрiм чотирьох поспiль одиниць. «Якщо змогли домовитись – усе буде гаразд»,– заспокоював я сам себе. Узагалi нумерологiя була моiм справжнiм захопленням. Ще давньогрецький фiлософ i математик Пiфагор стверджував, що Всесвiт грунтуеться на числах. Тож я мав улюбленi цифри, що вiщували вдачу, i тi, якi попереджали про небезпеку або пророкували бiду.
Ми саме проiжджали згорiлий почорнiлий мiкроавтобус, що лежав на узбiччi. Я навмисно трохи збавив швидкiсть, щоб краще роздивитися.
– Дивись, Моремане, ось вона, та маршрутка, яку по телеку показували! – випередивши мене, вигукнув Говерла.
– Де? – посунувся до вiкна Мореман.
Одразу за маршруткою стояв дороговказ: «с. Веселе». Вiн був ущент покраяний кулями й осколками мiн. Бандерас ураз спохмурнiв, мов чорна хмара. Зрозумiло, у маршрутцi загинули його односельцi.
– Веселе село! – недоречно зiронiзував Мореман.
– Досить жартiв! – несподiвано рiзко обiрвав його Бандерас.
– Плюс,– озвався Мореман, розумiючи, що передав кутi меду.
Рядовий Сергiй Коржук – позивний «Говерла»
Ми пiд’iхали до блокпоста на роздорiжжi. За ним наше мiсце призначення – табiр батальйону Збройних сил Украiни. Над блокпостом майорiв синьо-жовтий прапор. Я радiв, що повернувся на передову. Не можу сидiти вдома, коли ворог топче мою землю, а особливо, якщо вiн прикидаеться украiнським вiйськовим. Клятий диверсант! Як його шукати серед своiх i гадки не маю! Аналiзувати, копирсатись у бруднiй бiлизнi – це не мое. Хай про це подбають iншi. Дивитися в очi побратимам i пiдозрювати – це не для мене! А от затримати росiйського диверсанта – готовий хоч зараз! Тiльки вкажiть на нього. Наказ треба виконати – знайти цього покидька та знешкодити.
Завжди знав, що з москалями вiйна неминуча. Вони нiколи не ви5знають незалежностi Украiни. Їхня iмперська, загарбницька душа не може навiть припустити, що ми вирвемося з чiпких пазурiв двоголового чудовиська. Десять рокiв я ретельно готувався до справжньоi вiйни у карпатських патрiотичних таборах. Удень навчалися стрiляти, боротися, тактичноi пiдготовки та виживанню в лiсi. А ввечерi ми збиралися з хлопцями й дiвчатами бiля вогнища, смажили печерицi, пекли картоплю та фантазували, як будемо перетинати лiнiю фронту, захоплювати у полон москальських генералiв. Згодом настав час iти до армii, де, завдяки вiдмiннiй фiзичнiй i тактичнiй пiдготовцi, я пот
Страница 5
апив до вiйськовоi розвiдки.– Здоров’я у тебе, як у лося,– хвалив мене наш iнструктор.– На Говерлу можеш вибiгти, маючи по дiвчинi на кожному плечi.
От i прозвали мене побратими – Говерлою. Потiм були Майдан, Крим i поява зелених чоловiчкiв на Луганщинi та Донеччинi. Настав час воювати. Нарештi помщуся москалям за всю наругу, що чинили вони над Украiною. За Голодомор, розстрiли, виселення, табори. Але не так сталося, як гадалося. Попри беззаперечнiсть доказiв присутностi росiйських вiйськових, вiйну Росii так i не оголосили. Оголосили АТО! Що таке АТО я зрозумiв на власнiй шкурi влiтку. Коли ми звiльнили Слов’янськ i майже викинули рашистську сепаратистську погань iз нашоi територii, нас раптом зупинили. Потiм надiйшов наказ вiдiйти за лiнiю розмежування та не вiдкривати вогню по ворогу, який спокiйно пiдступив зi всiею технiкою до Донецька. Ворог, якого нiхто не чiпае, спокiйно укрiплюе позицii та вiдновлюе сили. От така вiйна, малята!
І от знову незрозумiле перемир’я i перемовини. Про що в бiса ми з ними домовляемося? Хоч убийте, не розумiю я цих дипломатiй. Коли червоно-чорний замайорить над Кремлем, тодi можна домовлятися.
Сержант внутрiшнiх вiйськ на блокпосту ретельно перевiряв нашi документи.
– Перший,– передав вартовий по рацii.– Тут «бобри»[2 - Бобри – сапери.– Прим. авт.] прибули.
– Плюс,– вiдповiла рацiя.– Хай прямують до Батi!
– Ласкаво просимо! – промовив вартовий та повернув документи Індiанцю.– Вам до штабу.
Вевешник махнув рукою, наказуючи пiдняти важкий шлагбаум, i ми поiхали далi крiзь загородження з мiшкiв iз пiском, автомобiльних шин i бетонних блокiв розписаних патрiотичними написами, якi тiшили око: «ПТН ПНХ», «Борiтеся – поборете!», «Героям Слава!», «Смерть ворогам!».
«Таблетка» дерлася вгору. Обабiч дороги стояли дороговкази iз застереженнями що схили замiновано. З вершини вiдкрився краевид на всю долину: поле, за ним село, рiчка та чорнi пiрамiди териконiв. Краса! Якби не вiйна, можна було б i скупатися. Набридло iхати, хотiлося розiм’ятися, усе ж таки вiсiм годин у дорозi. Я побачив замаскований десантний мiномет – «Нону», навколо якого були виритi блiндажi та ходили солдати у блакитних беретах аеромобiльних вiйськ. Далi дорога пiшла вниз. Лiворуч у канавi застряг водовоз, трохи перекривши дорогу. Спiтнiлi солдати метушилися бiля нього, наче мурахи, намагаючись виштовхнути вантажiвку з ями. Праворуч були зiбранi докупи екскаватори i трактори. Ми проiхали ще нижче й зупинилися бiля двох вантажiвок – «КАМАЗа» та «УРАЛа». Солдати в тiльниках розвантажували ящики та заносили iх у штольню.
– Слава Украiнi! – Бандерас, висунувшись iз вiконця, привiтався iз товстим прапорщиком, одягнутим у камуфляж американського зразка. Прапорщик робив нотатки у блокнот, пiдраховуючи боеприпаси.
– Героям слава! – щиро, дружньо та бадьоро вiдповiли солдати.
– Ви хто? – пiдскочив до нашоi «таблетки» товстий прапорщик.– І що привезли?
– Капiтан Саенко, iнженерно-сапернi вiйська,– вiдрекомендувався Бандерас.
– Завскладом прапорщик Коваленко,– вiдповiв по формi вiйськовий, потiм нахилився, намагаючись зазирнути в глиб машини, де сидiли ми з Мореманом.– Отже сапери…
– Як проiхати до штабу? – поцiкавився Бандерас.
Коваленко втомлено глянув на Бандераса.
– Їдьте далi. На плацу запитаете,– вiдповiв прапорщик i витер хустинкою рясний пiт iз чола, наче не солдати, а вiн сам розвантажував ящики.
Не сподобався менi цей прапорщик. І погляд у нього неприемний, як у щура. Треба буде тримати його в полi зору.
– Дякую,– вiдповiв командир i Індiанець спрямував машину у вказаному напрямку. Ми проiхали на iнший бiк кар’еру, i зупинилися на широкому плацу. Поруч було чути гук, шум, гамiр, свист.
– Там щось вiдбуваеться,– промовив Індiанець, зупинивши машину.
Я вдивився у натовп, що складався iз солдатiв рiзних родiв вiйськ, якi скупчилися утворивши щiльне коло. Над плацом на БТРах та вапнякових виступах кар’еру теж зiбралися бiйцi. Усерединi кола вiдбувалась якась метушня, але що саме – неможливо було розгледiти.
– Ходiмо глянемо! – азартно запропонував Мореман.
Ми зiбралися були вийти з машини, аж раптом пролунала команда Бандераса.
– Залишайтеся тут, бiля машини! Поводитися природно, невимушено, не привертати уваги! Індiанець за старшого! Я до штабу.
– Плюс, командире,– чiтко вiдповiв Індiанець.
– А у вас що – язики повiдсихали?! – суворо звернувся Бандерас до нас iз Мореманом.
– Плюс, плюс! – вiдповiли ми один за одним, i Бандерас удовольнившись, швидко вийшов iз машини та попрямував у бiк натовпу.
– Теж менi Антонiо Бандерас,– невдоволено пробуркотiв Мореман, якого позбавили розваги.
– Угамуйся! Адже вiн – командир! – заперечив я.
В армii завжди так: пункт перший – командир завжди правий! А коли вiн не правий, то дивись пункт перший.
Бандерас, Купол, Чорний i Батя
– Давай, Куполе! Бий! Так його! Не здавайся, Чорний! – збуджено й голосно вигукували пiдбадьорливi слова солдати в одязi внутрiшнiх вiйськ i десанту. Судячи
Страница 6
гармидеру та лайки, неважко було здогадатися, що там, усерединi кола, хтось б’еться. Бандерас намагався хоч щось розгледiти, але через невеликий зрiст, усi його спроби залишилися марними – солдати стояли дуже щiльно. Раптом iз БТРа до Бандераса простягнулася чиясь рука.– Давай-но сюди, братику! Звiдси краще видно,– запропонував велетень-бородань у десантному беретi з типовим татуюванням «ВДВ» на плечi.
– Дякую! – промовив Бандерас у вiдповiдь i, вхопившись за руку велетня, вилiз на броню.
Із БТРа все було видно, мов на центральнiй трибунi стадiону. Всерединi кола завзято билися двое кремезних воякiв – високий м’язистий блондин у смугастому тiльнику та присадкуватий кремезний здоровань у чорнiй формi майора внутрiшнiх вiйськ. Бiйцi зосереджено завдавали удари один одному, ухиляючись та активно пересуваючись, а вiдтак збивали рясну куряву. Обличчя в обох уже кривавили.
– Що вiдбуваеться? – поцiкавився Бандерас у велетня.
– Нашi з беркутами знову зчепилися,– вiдповiв бородань, не вiдводячи очей вiд бiйки.– Бiда з цим перемир’ям…
– Вашi? – перепитав Бандерас.
– Ну, так – ВДВ! – дещо здивовано промовив боець-велетень, та щосили вигукнув.– Давай, Куполе! Покажи йому, командире!
Отже у таборi вочевидь проблеми з дисциплiною, виснував подумки Бандерас. Раптом почулося ревiння мотора i вiн помiтив закамуфльований позашляховик, що швидко в’iхав на плац, ледь не покалiчивши солдатiв. Із авто вискочив вусатий полковник, iз багряним вiд лютi лицем. Розштовхуючи солдатiв, полковник увiрвався в коло.
– Припинiть негайно! – несамовито гаркнув пiдлеглим.
Десантник i вевешник захеканi, розiйшлися в рiзнi боки, але й далi з ненавистю дивилися один на одного.
– Що тут вiдбуваеться, трясця вам у печiнки?! – вилаявся полковник.
– Обмiнюемося навичками рукопашного бою, пане комбате,– вiдновлюючи дихання, якомога спокiйнiше вiдповiв блондин.
– Я вам, бляха, обмiняюсь! – проказав полковник крiзь зуби.– Усiм розiйтися по позицiях! Куполе i Чорний, опорядiться! Чекаю на вас у штабi!
Полковник розвернувся i швидко пiшов геть. Розчарованi солдати також почали розходитися. Заводii-командири заходи5лися обтрушувати запорошену форму. Бандерасу залишилося тiльки з’ясувати причину конфлiкту. Для цього треба було потрапити до комбата, який мав бути попереджений про приiзд iхньоi групи.
– Ще раз дякую, солдате! – простягнув руку бороданю i вiдрекомендувався: – Капiтан Саенко!
– А мене Бородою звуть,– мiцно потиснувши Антоновi руку, промовив десантник.– Раптом щось механiчне треба полагодити, звертайтеся,– додав вiн iз щирою посмiшкою.
– Неодмiнно,– запевнив Бандерас десантника i швидко зiстрибнув iз бронемашини. Вiн побачив, що Купол i Чорний уже рушили слiдом за комбатом до штабного намету, i намагався не випустити iх iз поля зору.
Штабний намет був розташований у самому центрi табору. Бандерас iшов слiдом за офiцерами, але навмисно не наздоганяв. По-перше, комбату зараз вочевидь було не до приiзду саперiв. По-друге, цiкаво було поспостерiгати за тим, як завершиться конфлiкт мiж учасниками бiйки.
– Іди погуляй! – суворо кинув комбат вартовому, що стояв бiля входу до намету.
Офiцерам буде непереливки, а комбат не хоче, щоб вартовий це чув i потiм ляпав язиком по всьому табору.
– Пощастило,– подумав Бандерас, коли вартовий пiшов геть.
Офiцери слiдом за полковником зникли у наметi. Бандерас прискорив ходу, щоб не пропустити нiчого важливого. Бiля штабу не було нiкого. Мабуть, бiйцi розумiли, що можна потрапити пiд гарячу руку полковника, й оминали це мiсце десятою дорогою. Наблизившись до входу, капiтан зупинився i прислухався.
– Його волоцюги вкрали мiй бойовий нiж! – почув вiн сиплий голос майора внутрiшнiх вiйськ.
Помилитися щодо цього було складно, бо це був единий голос, якого Бандерас не чув пiд час бiйки. Бас полковника та самовпевнений баритон командира десантникiв вiн добре запам’ятав.
– Сам ти волоцюга! Моi хлопцi кров проливають за Украiну, а ти людей на Майданi розстрiлював, беркутяро! – пролунав у вiдповiдь розлючений голос десантника.
Бандерас прослизнув у намет i, залишаючись непомiченим, зупинився при входi. Вiн побачив, що вусатий полковник стояв за розкладним столом, а по обидва боки вiд нього розташувалися майори – десантник i вевешник. Розмова була гарячою.
– Трясця вашiй матерi! Годi! – прогримiв комбат.– Знаете, у чому в нас проблема? У тому, що ви бавитеся! Командири, бляха! Героi!
Комбат по черзi повертався до кожного з майорiв, не визначаючи, хто правий, а хто винен. Поки полковник розпiкав пiдлеглих, Бандерас миттево склав попереднi фiзiогномiчнi портрети учасникiв конфлiкту.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
Плюс – термiн, поширений серед вiйськовикiв у зонi АТО, запозичений у радiозв’язкiвцiв, мае багато значень, як от: слухаюсь, згоден, виконую, все добре та чимало iнших.– Прим. ред.
2
Бобри – сапери.– Прим. авт.