Страница 1

Двi обручки
Нiна Фiалко


Мирослава – захiднячка. Арсен – зi Схiдноi Украiни. Вони дуже рiзнi, i стосунки iхнi складаються непросто, та кохання, що долае всi перепони, поеднало iхнi долi. Однак на завадi щастю молодят стало минуле. Бабуся Мирослави Ксеня i досi пам’ятае того енкавеесiвця, через якого загинула ii подруга Марiчка. І ось через стiльки рокiв виявляеться, що його онук – коханий Мирослави.

Василь усе життя не може пробачити собi того, що зробив «на благо радянськоi батькiвщини». Як i забути, що на його очах розстрiляли единого друга за любов до «бандерiвки».

Заклятi вороги та iхнi онуки. І кохання, яке не знае часу i кордонiв…





Нина Фиалко

Двi обручки








Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Дизайнер обкладинки IvanovITCH



© Фiалко Н. І., 2019

© Depositphotos.com / HannaNes, Demian, Valiva, обкладинка, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019


* * *


Не треба нам нi слiз, нi спiвчуття,
Бо в нас не смерть, а бiй перед очима.
УПА – це наша юнiсть i життя,
УПА – це купина неопалима.

    Г. Ткачук






1


Студентки престижного киiвського вишу готувалися до першоi у цьому навчальному роцi вечiрки, присвяченоi першокурсникам. Програму вечора щороку готували студенти-випускники. Кожен факультет до цього свята мав презентувати свiй номер, який би вiдображав обрану професiю i запам’ятався не тiльки новачкам, а й самим випускникам.

Кiмната в гуртожитку нагадувала вулик, в який забрався непроханий гiсть. Однi заходили до кiмнати тихо й непомiтно виходили, iншi ж залiтали вихором – i все вертiлося навколо них. Кулею влетiла й Надя Панчук. Округле бiле обличчя дiвчини, в центрi якого, здавалося, випадково – такий вiн був маленький, задерикуватий, – барабулькою лiпився нiс, було особливо збуджене. Заклопотаним поглядом дiвчина обвела всiх присутнiх i пiдiйшла до Слави Козак, що тулилася бiля свого лiжка на маленькому стiльчику, який невiдомо звiдки тут узявся.

– Славцю, ти вже свою блакитну сукню вiддала комусь? Якщо нi, то дозволь менi в нiй цього вечора покрасуватися. Вона менi дуже пасуе, та й Русликовi моему я в нiй подобаюся… – опустила додолу облесливi, як у лисички, очi й присiла на лiжко бiля Слави.

– Ти запiзнилася, бо ту сукню сьогоднi одягаю я! – втрутилася у розмову Галина, Славчина подруга.

Вона знала, що Слава не любить позичати своi речi, але нiкому не вiдмовляе. Характер такий. От не може вiдмовити – i все, а деякi хитрi дiвчата цим користуються. Нiби не розумiють, що пiсля них речi треба прати або ретельно чистити, щоб одягти на свое тiло.

– Не хвилюйтеся, дiвчата, бо в мене ii нема. Вдома залишила. Та й вона вже така знищена, що я сама не хочу ii одягати, – не приховувала роздратування Мирослава.

Це гарне iм’я дав дiвчинi батько. Як була маленькою, мама з бабунею називали ii Миросею, а серед столичного студентства таке iм’я зустрiчалося рiдко, тому його унiфiкували у вимовi й кликали дiвчину просто Славою. Лише викладачi, коли робили перекличку, вимовляли протяжно: Ми-ро-сла-ва, як щось старовинне i далеке, пов’язане мало не з Ярославом Мудрим. У Захiднiй Украiнi дiвчат часто називали такими старовинними iменами, зовсiм не пов’язуючи iх iз киiвськими князями.

Згадану щойно сукню минулого року подарувала Славi мама. Вона пам’ятала свое несите дiвування i доньцi хотiла дати те, чого не мала сама. Зустрiч нового 2005 року група запланувала в барi неподалiк вiд гуртожитку. Слава одягла свою нову сукню i викликала заздрiсть у багатьох дiвчат, особливо приiжджих iз села, бо iхнi батьки не спроможнi були витрачати грошi на дорогi забаганки своiх доньок. Славина ж мама вже кiлька рокiв працювала в Італii, а недодану дочцi любов намагалася компенсувати дорогими речами. Дiвчина, не привчена до розкошi в дитинствi, тепер хоч i мала все необхiдне, але до своiх речей ставилася дуже бережливо. Вона знала, що за кордоном грошi мамi дiстаються нелегко, тому не вчащала до барiв, як це робили iншi дiвчата, одягненi набагато скромнiше. Слава нiколи не брала грошей у борг, хоч iй нiхто i не вiдмовив би. Бабуня вчила витрачати тiльки тi кошти, на якi можеш розраховувати напевне.

Чому увагу подруг було прикуто саме до блакитноi сукнi? Та тому, що одягнувши ii вперше, Мирослава знайшла щастя, якого прагне кожна дiвчина. Смiшно, але студентки, навiть уже закiнчуючи виш за рiзноманiтними спецiальностями, продовжували вiрити в подiбнi прикмети й повiр’я. Однокурсницi, котрi мешкали в гуртожитку, позичали у Слави ту сукню, бо надiялися також познайомитися з гарними хлопцями (поталанило ж свого часу власницi щасливого вбрання).

…Того новорiчного вечора невеличке примiщення бару якраз умiстило одну групу студентiв. У нiй переважали дiвчата, тому на вечiр не кожнiй пощастило прийти у супроводi представника сильноi стат

Страница 2

. Самотнi дiвчата сидiли окремим гуртом, веселилися i не минали увагою жодного з хлопцiв, якi випадково потрапляли того вечора до обраного бару. Крутячи на столi пляшку, вони кидали жереб: на кого вона вказувала, та дiвчина йшла до барноi стiйки, де зупинився хлопець, i запрошувала його до свого гурту. Колись танцювали тiльки парами, й самотнi дiвчата приреченi були спостерiгати за танцями iнших. Тепер танцюють усi в одному колi, з кавалерами i без – аби лиш вистачало здоров’я.

Над ранок, коли всi вже були стомленi й усе частiше позирали на вихiд, намiряючись тихцем залишити розпашiлий гурт, бiля бармена, нiби з-пiд землi, з’явилася група молодикiв. Вiзитери були напiдпитку й, мабуть, шукали пригод. Оглянули гостей i побачили, що серед них багато самотнiх дiвчат. Поблизу стiйки танцювала Слава з дiвчатами. Один iз новоприбулих прискiпливо змiряв ii поглядом, i вона йому явно сподобалася, бо з очей вiн ii вже не спускав. Струнка, з гарними довгими ногами, як то кажуть, вiд вух, дiвчина не звертала уваги на хтивi погляди чоловiкiв. Коли танець закiнчився, Слава поправила зачiску i повернулася на свое мiсце. Подруги вирiшили замовити по фiлiжанцi кави й завершувати доволi нудне, правду кажучи, святкування Нового року. Так довго готувалися до нього й чекали дива, але нiчого особливого не сталося. І так завжди: свято створити мусиш собi сам. Слава також мала надiю на змiни в особистому життi. На свято Андрiя в гуртожитку дiвчата ворожили на хлопцiв, i iй випало, що вона цього року мае вийти замiж. Постiйного хлопця не мала, тому лише посмiхнулася, прочитавши «льос», який витягла. Смiху й веселощiв того вечора було багато…

Високий чорнявий молодик у модному «прикидi» застебнув гудзики пiджака, поправив долонею волосся, пiдморгнув товаришам i рушив до столу, де дiвчата доiдали салати й смакували щойно принесеною кавою.

– Можна запросити до танцю вашу подругу в блакитнiй сукнi? – галантно вклонився хлопець компанii за столом.

– Якщо вже ви так гарно просите, то ми вiдпустимо Славу танцювати, – смiючись сказала Оксана, випихаючи подругу з-за столу.

Дiвчина зашарiлася: чому це саме на неi звернув увагу парубок, адже бiля неi сидiли й привабливiшi дiвчата? Вiдмовлятися вiд танцю вже не могла, бо всi дружно пiдморгували i пiдштовхували ii до молодика.

Додому одногрупницi поверталися вже без неi. Незнайомець до кiнця забави дiвчину вiд себе не вiдпустив. Вони танцювали лише удвох, бо всi гостi вже потомилися й розходилися по домiвках, а музиканти нетерпляче поглядали на годинник, прагнучи швидше завершити святкову програму.

– Вам дуже личить цей колiр, – наголосив уже вкотре молодик. – А погляд ваших очей збивае мене з нiг.

– Чому ж ви досi на ногах? – посмiхнулася Слава, бо про дiю свого незвичного погляду чула не вiд одного парубка.

– А я в дiда свого вдався, вiн у мене до жiночих зваб стiйкий, – посмiхнувся хлопець, мiцнiше обвиваючи тонкий стан дiвчини.

– Може, для початку скажете, як вас звати, аби вiдразу про дiда не запитувати? – iронiчно запитала Слава i трохи вивiльнилася з обiймiв.

– А хiба ви не знаете? Мене тут знають усi, а звуть Арсеном. Коли кому що треба, то йдуть до мене, бо я нiкому не вiдмовляю, – зухвало вiдповiв молодик («Мабуть, вважае себе надзвчайно вiдомим i популярним у кiлькамiльйонному мiстi»).

– Вперше чую. Та й ви iменi Мирослава, напевно, не чули?

– Це, мабуть, якесь захiдняцьке, бо в нас i справдi таких нема. Але гарне iм’я. Заразом Мир i Слава. Що кому до вподоби. Але люди частiше вибирають Славу, бо ii бiльше прагнуть. А вас як переважно величають?

– Мама i бабуся – Миросею, а в гуртожитку всi кличуть Славою, – вiдповiла дiвчина, зауваживши, що подруги при виходi з зали дружно й жартiвливо-насмiшливо махають iй руками.

Слава у вiдповiдь тiльки посмiхнулася i бiгти за ними слiдом не поспiшала. Музиканти тим часом уже геть потомилися й увiмкнули фонограму зi спокiйною мелодiею. Так промайнуло ще кiльканадцять хвилин, аж поки адмiнiстратор не оголосив про закiнчення вечiрки, яка плавно перейшла в ранок iсторичного року.

Погода цiеi пори була примхливою. Снiг, що випав на початку грудня, перед Миколаем, потiшив око день-два й надовго поступився мiсцем осенi, яка пропустила зиму лише на крок уперед, а потiм iще не раз намагалася повернутися. І от, нарештi, остаточного здалася. Звечора вийшли з гуртожитку в модельних черевичках, а вранцi вже й валянки не завадили б. За нiч у мiсто прийшла зима. Вулиця гомонiла святково одягненими людьми, якi полишали теплi примiщення розважальних закладiв, але продовжували святкувати.

– Може, до ялинки пiдемо? Чогось не хочеться до гуртожитку, – запропонував Арсен.

– Я б iз задоволенням, але дорога дуже слизька, i менi важко триматися на ногах, – зiзналася Слава. Щось ii вабило до цього самовпевненого хлопця, i вона не хотiла, щоб iхне знайомство перервалося назавжди.

– Я тебе пiдтримаю! – парубок мiцно обхопив ii за стан.

– Ми вже на ти? – здивувалася дiвчина, хоч i не була певна, що такий хлопець б

Страница 3

де довго дотримуватися всiх правил етикету.

– Вибачте, панi! Так у вас, здаеться, кажуть?

– Правильно. Хiба важко вимовити ввiчливе слово? У нас до всiх жiнок так звертаються i не вважають це чимось особливим, – рiзко вiдповiла дiвчина, бо вловила у словах Арсена нiби насмiшку.

– Я не мав намiру, Славочко, вас образити, бо ще не отримав згоди на похiд до ялинки, – посмiхнувся хлопець, неприховано глузуючи з неi.

– Якщо ваша ласка, – попросила дiвчина твердо, – проведiть мене до гуртожитку. Менi холодно в ноги, та й нагулялася я вже доста на сьогоднi.

Вони обое були змученi, кожному хотiлося якнайшвидше притулитися до подушки, тому добра розмова не виходила. Дiвчата вже, мабуть, другий сон бачать, а вона сперечаеться на вулицi з хлопцем, якого вперше i, може, востанне бачить. Арсен теж не став наполягати на прогулянцi до ялинки. Мовчки взяв дiвчину пiд руку, i вони повернули до гуртожитку.

Вулицею снували перехожi: й тi, що пiсля забави поверталися до своiх домiвок, i тi, хто поспiшав до працi у святковий день. Представники таких «святозалежних» професiй, мабуть, найменше чекають свят.

– Славо, ви спати довго любите? – раптом запитав Арсен.

– Чому це вас так цiкавить? – посмiхнулася дiвчина. – Маемо кiлька вiльних днiв перед сесiею, можна й вiдiспатися.

– О четвертiй я чекатиму вас бiля гуртожитку. Згода? Тiльки теплiше одягайтеся, щоб знову не казали, що вам холод дошкуляе.

Слава i не подумала вiдмовлятися, бо хотiла продовжити знайомство з цим самовпевненим хлопцем. Щось у його характерi було таке, що рiдко зустрiчалося в iнших. Поведiнка хоч i зухвала, але не вiдразлива, як це часто бувае.

Пiсля того вечора в кiмнатi часто згадували Славину блакитну сукню, яку дiвчата вважали щасливою. Пiдтвердженням було те, що котра б iз дiвчат не вбрала ii, того ж таки вечора в неi неодмiнно вiдбувалося цiкаве знайомство. Слава вже не одягала ii, бо пiсля кожноi позички сукня втрачала «товарний вигляд», а перед самими лiтнiми канiкулами Марiйка Величко необережно притулилася до чиеiсь цигарки найпомiтнiшим мiсцем i зiпсувала ii. Принесла акуратно складеною в полiетиленовому пакетi й нiчого про дiрку не сказала. Чи сама не побачила, чи сподiвалася, що дiрку не вiдразу помiтять i iй не доведеться виправдовуватись. Слава побачила ваду вже вдома, коли зiбралася привести сукню до ладу. Висувати претензii було вже нiкому. Тому й вона тихенько, аби не помiтила бабуня, заховала ii до староi валiзи i дала собi слово не позичати в майбутньому жодноi речi з власного гардеробу…

Із миттевих спогадiв Славу вивела однокурсниця, що досi залишалася в кiмнатi.

– Може, щось iнше маеш класне? – почула над головою Надин голос.

– На позички в мене речей нема! – рiзко вiдповiла Слава i пiдвелася зi стiльця.

– Тебе яка муха вкусила? Всi на себе одягнеш? – не хотiла Надя зрозумiти того, що iй вiдмовлено i вона тепер мусить задовольнятися тим, що мае у своему гардеробi.

Свое вбрання не завжди гiрше за чуже, але людина нiяк не хоче позбутися звички ходити на позички. Надя надула своi пишнi губки, рiзко розвернулася на однiй нозi й вилетiла з кiмнати так само швидко, як i влетiла. Дiвчата мовчки перезирнулися i подивилися на Славу. За чотири роки вона вперше вiдступила вiд своiх правил.

– А ти чому не збираешся на вечiрку? Чи, може, i тобi якоi сукнi бракуе? То ми радi допомогти, – пiдiйшла Галина до Слави. – Фiзiя якась кисла… Не хочеш сказати причину поганого настрою?

– Я не йду з вами. У мене багато справ, та й до гульок душа не лежить, – призналася дiвчина.

– Ви так i не помирилися з Арсеном пiсля весняноi сварки? – запитала Галина.

Вона була в курсi сердечних справ подруги i знала, як та переживала в останнi днi перед канiкулами.

– Я його вiд весни бачила лише раз, i то здаля. А якби й зустрiлася, то зробила б вигляд, нiби вiн мене зовсiм не цiкавить.

– А тепер мучишся? Я ж бачу, як ти за ним сохнеш, то ходи на вечiрку i там його зустрiнеш, – порадила Галина, щоб хоч трохи втiшити подругу.

Вони обидвi знали, що у хлопця завжди водилися грошi, тож перевагу вiн вiддавав ресторанам i барам, а не студентським вечiркам, де проводила свiй вiльний час малозабезпечена молодь. Майже кожна дiвчина мрiяла про такого кавалера, який не рахуе в кишенi копiйки i пропонуе вiдвiдати якийсь солiдний розважальний заклад. Модно зараз вихвалятися, що у тому чи iншому ресторанi або клубi вже була, мовляв, один раз, а в тому двiчi…

– Ви йдiть, дiвчата, я й справдi сьогоднi не в формi. Голова болить, тож якраз буде нагода спокiйно вiдпочити вiд гармидеру, – вiдмовилася остаточно Слава.

Подруги ретельно пiдфарбувалися, покрутилися перед дзеркалом, милуючись кожна собою, i побажали Славi гарного сну. Дiвчина зачинила дверi на ключ, намочила ганчiрку i протерла пiдлогу, бо так натоптали й насмiтили в кiмнатi, що бридко було ступати. Потiм узяла книжку, яку не встигла дочитати у поiздi, й залiзла пiд ковдру. В гуртожитку не палили – i через шпари у вiкнах пробирався неприемний холод.

Перед оч

Страница 4

ма швидко пробiгали сторiнки роману, в якому героi знайшли свою долю, кохання перемогло, а зло, як завжди, було покаране. Перегорнула останню сторiнку, поклала книжку на тумбочку i стала гортати сторiнки свого життя, зовсiм не такого, як у книжках. У кожноi людини воно свое, i з кожного можна писати роман.

…Пiсля новорiчноi зустрiчi Арсен зi Славою часто зустрiчалися, i обое вiдчували, що iх вабить одне до одного чимраз бiльше. Вони могли годинами розмовляти нi про що i не набридали одне одному. Дiвчина рiдко приймала запрошення навiдатися до бару чи ресторану, натомiсть пропонувала ознайомитися з якимось музеем або вiдвiдати виставку. На вiдмiну вiд iнших дiвчат, Слава не палила i не надто жалувала спиртне, навiть на забавах. Спочатку Арсен гадав, що вона не вiд свiту цього, – надто вже вiдрiзняеться вiд iнших дiвчат, але саме це його найбiльше й вабило до неi. Хотiв переконатися, чи вона й справдi не така, як iншi, чи це враження оманливе. Слава не була красунею, мала звичайну на перший погляд зовнiшнiсть. Широкi брови, подарованi батьками, дiвчина навiть не пробувала вискубувати, як це робили, стадно слiдуючи модi, ii подруги. Рiвний витончений нiс i озерця карих очей надавали ii обличчю шляхетностi. Що найбiльше вражало людей, якi з нею спiлкувалися, – це погляд: пронизливий, смiливий, вiд якого не можна було заховатися i, дивлячись в очi, обманювати. Арсен iшов до Слави, нiби до сповiдi, хоч вона нiколи не випитувала подробиць його життя. Вона поводилась вiльно, але не дозволяла переходити межi. Арсен дивувався сам собi, що ще нi разу не спробував затягти ii до лiжка. Не тому що вона йому не подобалася, а тому що перед нею треба бути чесним i вiдвертим. Хлопець ще не був упевнений, що хотiв би пов’язати свою долю саме з нею, тому й не квапив подii, пiсля яких, може, замучила б совiсть. Дiвчат до лiжка е багато, а для життя знайти важко. Чимало знайшлось би готових на будь-що, аби лише розважитись «на дурничку». Та для життя хотiв такоi, за яку не треба було б боятися, що ii переманить iнший, з тугiшим гаманцем.

Арсен не поспiшав розповiдати Славi нi про свою родину, нi про те, звiдки у нього беруться грошi для безбiдного – принаймнi як для студента – життя, аж поки не настало 9 Травня.

Цей день знають усi громадяни, але святкують уже не всi. Молодь вiдсторонилася вiд нього, хiба що рада зайвому вихiдному дню, який можна гарно провести на природi. Та для старшого поколiння це особливий день, час спогадiв i зустрiчей iз друзями, ветеранами Великоi Вiтчизняноi вiйни. Щороку живих свiдкiв тiеi трагедii стае менше, i донести правду до людей стае все важче.

Подруги з кiмнати, скориставшись довгими вихiдними, роз’iхалися по домiвках, бо вони мешкали недалечко вiд Киева, а Слава залишилася сама. Зранку зателефонувала бабунi до Тернополя, хотiла привiтати зi святом, але та сухо вiдповiла: «Це не мое свято. Пiди на Хрещатик i пiдтримай наших, якщо можеш…» Слава знала, що ii бабуня пiд час вiйни була медсестрою i зв’язковою УПА, потiм була засуджена радянською владою на десять рокiв воркутинських таборiв. Удома про це згадували дуже рiдко, i то пошепки, щоб нiхто не чув. Бiографiю дiдуся й бабусi дiвчина приховувала у школi й перед друзями. Тут, у Киевi, ii тим бiльше нiхто не зрозумiв би, тому вона нiколи не розповiдала про свою родину.

Слава швиденько зiбралася й вийшла з гуртожитку. Тролейбус довiз пасажирiв тiльки до площi Перемоги, i водiй повiдомив, що далi дорога перегороджена, бо проходять святковi мiтинги рiзних угруповань. Колись на Хрещатику проводилися вiйськовi паради, тепер святкували набагато скромнiше. Яка партiя хотiла нагадати про себе, та й виводила людей на Майдан. Президент випивав з ветеранами сто грамiв фронтових, заiдав солдатською кашею, яку куштував, мабуть, лише на день Перемоги. Цього дня зверхник, як завжди, запiзнювався, i все вiдбувалося не за пiдготовленим сценарiем. Першою Слава побачила групу людей iз червоними комунiстичними прапорами i транспарантами в руках. Червонопрапорнi скандували: «Не пустимо на Хрещатик воiнiв УПА – зрадникiв украiнського народу!» Славi стало боляче за воякiв повстанськоi армii, бо якщо в них такi погляди на життя, як у ii бабусi, то зрадниками вони не можуть бути. Вдивлялася в колону й не бачила у нiй молодi. За що люди на Хрещатику так не люблять воiнiв УПА? Чим цi старенькi вояки завинили перед ними? Не про кишеню ж власну дбали чи про владу – держави украiнськоi прагнули.

Нарештi дiвчина побачила групу людей в одностроях армii УПА, i серце кров’ю залилося. Старенькi немiчнi чоловiки приiхали з далекоi Галичини й Волинi, аби ще раз продемонструвати перед усiею Украiною свое право бути визнаними захисниками Украiнськоi держави нарiвнi з ветеранами усiх воен. Не так уже й багато за те, що пережили… Та полiтичний шабаш тривае – i йому байдуже до людських доль.

Тим часом сонце невмолимо пiднiмалося вгору i не по-весняному припiкало. Свiчки на каштанах дружно розгорнули своi пелюстки i нiби приготувалися до параду. Вже вкотре вони став

Страница 5

ли очевидцями мирних демонстрацiй, а свiдками тих буремних лiт е тiльки цi сивi немiчнi ветерани та сторiнки неправдиво висвiтленоi iсторii. Останнiми роками каштани бачать рiзнi збiговиська людей, яким набридло мирне життя. Якщо не маемо сили на вiйну з iншими народами, то давайте зведемо лобами хоч своiх, нехай повиривають трохи волосся з чубiв одне в одного, а провокатори стануть збоку i подивляться, хто кого переможе: землероби з Заходу чи промисловики зi Сходу. Посiяти мiж людьми розбрат легко – щоб потiм оголосити себе миротворцем i припасти до корита, бо де двое б’ються, там виграе третiй.

Слава вже шкодувала, що не домовилася зустрiтися з Арсеном заздалегiдь. Можна було прогулятися по Володимирськiй гiрцi, помилуватися квiтами, висадженими на клумби дбайливими руками квiтникарiв. Ще хотiла дiвчина подивитися, чи розцвiв бузок, бо вiн навiвав теплi спогади про домiвку. Пiд балконом iхньоi квартири в Тернополi рiс великий кущ бузку. Бабуня все кликала: «Славочко, йди подихай ароматом бозу, такого нiде нема, як у нас!» Чому iй здавалося, що наш особливий, адже подiбнi кущi можна було побачити бiля багатьох будинкiв? У бабусi Ксенi завжди на тумбочцi стояв одеколон iз запахом бузку, i вона натирала ним колiна, казала, що дуже помiчний.

Слава вже кiлька разiв набирала номер мобiльного телефону Арсена, але апарат сухим голосом повiдомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжностi. І де це можна бути в такий день, коли свято i надворi чудова погода? «Мабуть, вiдсипаеться i вiдiмкнув, аби його не турбували», – подумала Слава i повернула в бiк Володимирськоi гiрки. Широкою обсадженою кущами бузку дорiжкою прогулювалися пари, на лавах з газетами в руках дрiмали пенсiонери, бабусi вигулювали пустотливих онукiв… Однiй прогулюватися по людному парку було якось нiяково, i Слава повернула до тролейбусноi зупинки.

Минув день, а Арсен так i не з’явився. Мобiльник уперто не вiдзивався. Чого тiльки не передумала дiвчина! Рiзнi здогади лiзли в голову: може, потрапив у якусь аварiю, а вона нiчого не знае i нiчим не може допомогти; гiрше, якщо вчинив бiйку i сидить у мiлiцii…

Щоб швидше плинув час, Слава заходилася мити вiкна у кiмнатi. З осенi iх не торкалася жiноча рука, i через них будинки виглядали, нiби з туману. Комендант гуртожитку вже кiлька разiв нагадував, але дiвчата з рiзних причин вiдкладали цю брудну роботу на невизначений день. То перед святами не хотiли манiкюр псувати, то вихiдний був холодний, то ще якiсь вiдмовки… Хто не хоче працювати, той завжди знайде причину, щоб вiд працi ухилитися.

Вже й вiкна засяяли прозорими шибками, i пiдлога висохла, а час нiби зупинився. Раптом постукали у дверi. Слава зiрвалася з мiсця i кинулася вiдчиняти. На порозi стояв розхристаний Арсен. Лице з правого боку було залiплене пластирем, а на чолi виднiлася замазана зеленкою продовгувата подряпина.

– Господи, що це з тобою? Ти куди вляпався?! – зойкнула дiвчина, пропускаючи хлопця до кiмнати. Вона пiдвела його до вiкна i стала роздивлятися рiдне обличчя, миле iй навiть iз синцями. – Хто ж це посмiв тебе так розмалювати? Арсенку, не примушуй мене далi страждати! Що трапилося? Давай я тебе кавою почастую, а ти менi все розкажи, – посмiхнулася дiвчина, обнiмаючи коханого.

Хлопець нiколи не хизувався перед дiвчиною, у який спосiб вiн заробляе на життя. Якби Слава вчилася з ним в однiй групi, то давно здогадалася б. Уже протягом двох рокiв у вишi iснувала група студентiв з рiзних факультетiв, якi наймалися мiтингувати за ту чи iншу партiю. У групi були органiзатори i посередники, якi могли за кiлька годин зiбрати студентiв на мiтинг. Спочатку затуляли обличчя невеличкими хустками, а тепер уже навiть цього не роблять. У цiй ситуацii тiльки одне сприймалося серйозно: вчасно отримати обiцяну винагороду. Хлопцi нiколи не переймалися суттю i доцiльнiстю тих заходiв, бо вважали, що органiзатори не з бiдних, мають грошi. Тож нехай трохи подiляться своiми статками з народом. Викладачi також були зацiкавленi в таких заходах, бо нiколи не дорiкали студентам за пропуски. І навiть заохочували до цього. У таких викладачiв студент отримував мiнiмум знань, але щедро розраховувався «зеленими» пiд час здачi залiкiв. Нiхто нiби не скривджений, але яку людину i якого спецiалiста формував вищий навчальний заклад – цим нiхто не переймався. Отриманi випускниками дипломи все частiше пролежували в шухлядах, бо працювати за фахом з недоотриманими знаннями вдавалося лише одиницям. Студенти продовжували жити у вiртуальному свiтi, дедалi бiльше вiддаляючись вiд реального життя. Про iхнiй добробут дбали батьки, а вищi навчальнi заклади не давали нi путiвки в життя, нi мiцних знань, не формували правильного державницького свiтогляду в молодих людей. Кожен викладач вишу мав свiй погляд на подii, що вiдбувалися в краiнi, але не поспiшав вiдверто про нього заявляти. На Заходi прищеплювали любов до Украiни, а на Сходi не сприймали всього украiнського. У Центрi ж усе це змiшувалося, i багато молодих людей на розбiжностях у полiтицi заробл

Страница 6

ли на хлiб, мотивуючи це тим, що грошi не пахнуть. А чи справдi грошi не мають запаху – це вони вiдчують згодом, коли почнуть самi заробляти.

– Ти така правильна, тож не знаю, чи зрозумiеш мене… – нiяково почав Арсен.

– Якщо не довiряеш, то можеш не говорити. Але як ми маемо в такому випадку думати про спiльне майбутне? Чи ти мене не вважаеш за свою подругу? – вдала ображену Слава i подивилася хлопцевi прямо у вiчi.

Знаючи магiчну дiю свого погляду, дiвчина намагалася викликати Арсена на вiдвертiсть.

– Не дивися на мене так пронизливо, бо збрехати не можу, а сказати правду не хочу. Поки що… – попросився хлопець i пригорнув дiвчину до грудей. – Це сталося через тих дохлих «бандьор», що сьогоднi намагалися пройти Хрещатиком. Один iз них так врiзав менi палицею, що я не встиг i отямитись, як виникла бiйка. Мене побили, ще й до мiлiцii доправили. Добре, що нашi ватажки заступилися…

Слава вивiльнилася з обiймiв, i брови ii враз насупилися. Нiколи б не подумала, що такий, як тепер кажуть, «просунутий» молодик мiг затiяти бiйку з мiтингуючими пенсiонерами. Лагiднiсть враз зникла з обличчя, i вона готова була до словесних баталiй.

– А чого це тебе понесло воювати зi старими? Вони вийшли, щоб вiдстояти право називатися патрiотами своеi землi, а не зрадниками, як вважають комунiсти. А ти що там захищав?! – випалила Слава.

– Вот дурак! Нашел кому пожаловаться… – перейшов на росiйську Арсен.

Вiн тiльки зi Славою спiлкувався украiнською, бо вона того хотiла. У коридорах i аудиторiях вишу державну мову почуеш нечасто.

– Я й забув, що ти з тих мiсць. Може, ще й бандерiвка…

– Вона. Кулемет пiд лiжком тримаю. Ти хiба не бачив? І що ти знаеш про них? Тiльки те, що тобi колись у школi втовкмачили? – розпалювалася Слава, бо цього разу вiн зачепив ii за живе.

– Я нiчого про них не знаю i знати не хочу! Вороги вони i е вороги, – вдав байдужого Арсен.

– Тодi нам з тобою не по дорозi. У нас рiзнi погляди на життя, тому, будь добрий, залиш кiмнату i нiколи бiльше не приходь до мене, – рiзко промовила Слава i вiдчинила перед хлопцем дверi.

– Ти що, з глузду з’iхала? Через якихось пройдисвiтiв ти нашу дружбу ставиш пiд удар?! – пiнився Арсен, не розумiючи, чому вона так болiсно сприймае подii на Хрещатику.

– Це ти пройдисвiт, бо не маеш власних переконань i за грошi продаси будь-кого. Таких людей бандерiвцi карали у першу чергу, i за це iх населення не засуджувало. Звiльни кiмнату, бо покличу чергового! – наполягала дiвчина.

– Ти думаеш, бiгатиму за тобою? Помиляешся. Менi вже набридло дивитися, як ти корчиш iз себе незайману! Та в мене завтра буде десять таких, як ти! – сипав образами Арсен вже на порозi, вибiгаючи з кiмнати.

«Побiгае ще за мною!» – переконував себе парубок, бо йому й справдi варто було котрусь лиш пальцем поманити, як вона вiдразу погоджувалася йти з ним, не виставляючи жодних умов. Таких дiвчат було багато, але не всi. Саме та, менша частина дiвчат найбiльше й цiкавить хлопцiв, коли вони хочуть створити нормальнi й довготривалi стосунки. Деякi дiвчата хочуть спочатку перепробувати все, нагулятися, а вже тодi поводитися чемно, щоб iх вибрали для серйозних стосункiв. Але таке бувае тiльки в казках, бо всi нашi вчинки ходять за нами слiдом усе життя. Багатьом хлопцям подобаються такi дiвчата, до яких не треба довго залицятися, носити квiти, але вони пiсля близькостi так само швидко набридають. В Арсена було iх уже безлiч, а така, як Слава, вперше. Вона кожноi зустрiчi видавалася йому iншою, не розкривалася вiдразу, i було цiкаво пiзнавати ii. Але сьогоднi вона його просто спантеличила.

Слава зачинила дверi на ключ i залилася слiзьми. Нiяк не могла зрозумiти Арсена i йому подiбних, що йдуть мiтингувати не за iдею, а за грошi. Бiдна наша Украiна, перевiвся козацький рiд, який життя свого не шкодував, вiдвойовуючи волю для себе i своiх близьких. Хiба можуть люди з такими рiзними поглядами планувати спiльне майбутне? «Треба викинути з голови цього пройдисвiта, зовсiм забути про нього. Правду бабуня казала, що з милим мае бути добре не тiльки в лiжку…» – вирiшила дiвчина i втерла сльози.

Пiсля того нещасливого дня Арсен виiхав на практику до свого Краматорська, i зв’язок мiж ними перервався. Студент здобував професiю iнженера-машинобудiвника, бо в його мiстi був великий завод, i вiн мав усi шанси влаштуватися туди на роботу. В нашi днi диплом – не проблема, а от щоб улаштуватися на добру роботу, треба мати добрi зв’язки.

На лiтнi канiкули Мирослава поiхала вожатою у дитячий табiр вiдпочинку, бо це iй як майбутньому педагогу зараховувалося за практику. Днi минали швидко i весело, дiти не давали нудьгувати. Робота вимагала винахiдливостi, бо щоб теперiшне молоде поколiння чимось здивувати, треба добре постаратися. Короткими лiтнiми вечорами, залишаючись у кiмнатi на самотi, думками линула до Арсена. Як вiн проводить канiкули, чи думае про неi? Боялася зiзнатися навiть собi, що давно вже кохае його i викинути з голови мрii про нього нiяк не вдаеться. Слава вже каялася,

Страница 7

що виставила його з кiмнати, i нарiкала на свiй запальний нестримний характер. Навiщо вона так ревно вiдстоювала тих воякiв УПА? Може, й правий Арсен, коли каже, що його не цiкавить минуле. Але враз спадала на думку бабуся зi своiми спогадами про важкi повоеннi часи. От хiба вона може забути все, що вiдбувалося з ii поколiнням? Ми можемо й не спiвчувати iм, але цiкавитися тими подiями зобов’язанi. Це значний шмат нашоi iсторii, i про нього треба знати правду. Отак Слава одного вечора засуджувала Арсена, а наступного намагалася знайти для нього виправдання. Вдень вiддавала всю себе дiтям, а вечорами мрiяла про зустрiч iз ним. Закiнчення канiкул чекала як нiколи. Не хотiла вiрити, що перше в iхнiх стосунках непорозумiння може покласти всьому край.

У Тернополi Слава провела з бабусею останнiй тиждень канiкул i поспiшила до Киева. Перших два тижнi навчання збiгли, мов один день. Слава подiлилася своею гризотою з Галиною, з якою вони дружили вже бiльше двох рокiв. Дiвчата завжди довiряли одна однiй своi таемницi. Подруга намагалася допомогти Славi прискорити зустрiч iз хлопцем, аби вона не страждала. Прогулювалися бiля гуртожиткiв, побували в барi, до якого вони з Арсеном колись часто заходили на каву, але його там давно не бачили. Дiвчина боролася зi своiми почуттями, але зробити якiсь конкретнi кроки нiяк не наважувалася – гонор не дозволяв. Вiдразу спливали образливi слова, якi вiн кинув iй на прощання, – i це стримувало.

Минув iще тиждень, i Слава вирiшила зателефонувати Арсену – просто як колишньому другу. При зустрiчi, якщо вона вiдбудеться, спробувати переконати, що вiн неправий, а вчинок його – ганебний. Але в яку пору дня не телефонувала – абонент був поза зоною досяжностi. Часто ходила вулицями в надii побачити у натовпi дороге обличчя, але iй не щастило. Не надiялася його зустрiти й на сьогоднiшнiй вечiрцi, де переважатимуть першокурсники. Студент, у якого вже не за горами випуск, вважав себе стрiляним горобцем i на жовторотикiв дивився поблажливо i трохи зверхньо. Такi вечiрки вiн не вiдвiдував у принципi.

Високий, спортивноi статури Арсен не вважався красенем, але його незалежна поведiнка давала дiвчатам привiд сприймати його як надiйного партнера. Широкi, мов пшеничнi колоски, брови сходилися на перенiссi й складали суцiльний жовтий покiс, який зачепився за прямий нiс i нависав над двома озерцями з довгими вiями. Як не дивно, але вii були набагато темнiшi вiд брiв i чiтко обрамлювали сiрi з зеленкуватими прожилками очi. На вольовому обличчi рiдко коли з’являлася посмiшка. Настрiй його легко було розпiзнати з погляду. Слава нiяк не могла визначити колiр його очей i часто кепкувала з нього:

– В тебе, Арсенку, очi якiсь нiби котячi.

– Яка ж ти спостережлива! Я коли притулюся до тебе, то вiдразу стаю березневим котом, але ти нiби не помiчаеш того, – вiдповiдав хлопець, натякаючи на iнтимну близькiсть.

Хвалився, що iншi дiвчата вже у другий чи третiй вечiр погоджувалися йти за ним у вогонь i воду, а Славка тримае його на короткому повiдку, нiби песика. Лякав, що йому це скоро набридне i вiн залишить ii. Вечiр пiсля подiбних розмов можна було вважати зiпсованим, бо дiвчина пускалася у розумування, якi зводилися до того, що iнтимне життя можливе тiльки тодi, як вони будуть упевненi у своiх почуттях. Арсен хмурив своi пшеничнi брови, гнiвався i передчасно йшов додому, залишаючи дiвчину серйозно подумати про iхнi стосунки. Кiлька днiв не телефонував, потiм несподiвано приходив, нiби непорозумiння мiж ними й не було. Пiсля кiлькох подiбних сцен перестав домагатися дiвчини, аби не псувати стосункiв, якi потiм важко було налагоджувати. Бiля Слави вiн почувався впевненiшим i спокiйним, бо не виникало бажання кудись бiгти i шукати пригод.

Розлука стала першим випробуванням для стосункiв. Кожен мав досить часу, щоб замислитися над iхнiми взаеминами i перевiрити, справжнi його почуття чи нi. Колись Слава десь читала, що кохання – це страждання. Так, вона готова страждати, чекаючи коханого з далеких дорiг, навiть iз битв, виходжувати його, зраненого… Але ж не з битви з немiчними старими.

Вдень Слава займалася справами й не мала часу заглиблюватися у спогади, а от коли приходила нiч, Арсен не вiдпускав ii. Пригадувала кожну зустрiч i переконувалася, що без нього iй буде тяжко жити. Вона вже не зважала на його задерикуватий характер, i якби не було того 9 Травня, вона змiнила б свою поведiнку i не стала би прискiпуватися до кожноi дрiбницi. Вже згодна була скоритися його волi, бо переконалася, що кохае.




2


Через кiлька днiв пiсля свята Перемоги Арсен мав виiхати до Краматорська, але не встиг повiдомити про це Славу. Не чекаючи, поки минуться вихiднi, зiбрав речi й попрямував до залiзничного вокзалу. Тiкав вiд дiвчини, з якою посварився, i вiд друзiв, якi в понедiлок смiялись би з нього через синець пiд оком. Однокурсники знали, яким способом вiн заробляе грошi, але що йому ще й палицею «доплатили» – цього вiн не хотiв показувати. У поiздi залiз на верхню полицю й не спускався з не

Страница 8

, поки не виспався.

Ранiше, коли повертався до рiдного мiста, вiдчував у серцi солодкий щем, та цього разу отруйна гадюка настiльки глибоко туди заповзла, що його нiщо не тiшило. Аби не гаяти часу, вiдразу по приiздi звернувся у вiддiл кадрiв заводу, на якому мав проходити практику. Великоi тяги до iнженерноi справи в Арсена не було. Креслення у вишi йому завжди робили хлопцi, бо в нього не вистачало терпiння сидiти ночами i морочитися з розрахунками. Арсен мав можливiсть заробити грошi легшим способом i щедро платив хлопцям за виконанi курсовi роботи. Та в його рiдному мiстi вулицi не знали полiтичних баталiй, i заробити можна було тiльки власною працею. А що вiн не збирався сидiти все лiто без дiла, то попросився, аби його на кiлька мiсяцiв узяли на завод.

– Ви, юначе, спочатку познайомтеся з виробництвом, потiм ми вам призначимо керiвника практики, i вже з ним ви зможете домовитися про роботу, за яку платять грошi. У нас трохи затримка iз зарплатою i вiльних вакансiй обмаль. На штамповку пiдете в цех? – запитала жiнка поважного вiку i через окуляри подивилася на Арсена.

– Спочатку вчиню так, як ви радите, i пораджуся з керiвником практики, – знiтився хлопець, бо до станка ставати i гадки не мав.

Колись його дiдусь, ветеран заводу, спецiально приводив сюди онука на екскурсiю, щоб той добре навчався у школi, бо робота iнженера вимагала грунтовних знань iз фiзики та математики. Старий був настiльки залюблений у завод, на якому минуло все його життя, що iншоi професii для онука не бажав.

Знайомство з виробництвом Арсен розпочав iз цехiв. Вiдразу помандрував великою територiею до складального цеху, в якому працював його дiдусь. Колись ця велика територiя була заставлена рiзними машинами, якi чекали на вправного господаря, що вивiв би iх у поле, а тепер тiльки вiтер ганяв з кута в куток рiзний непотрiб. У цеху було тихо, нiби це не виробництво, а занедбаний склад. Лише в глибинi працювало кiлька машин, i бiля них метушилися люди з iнструментами. Враження гнiтюче. Надiя заробити на цьому пiдприемствi грошенят вiдразу розвiялася. Хлопець був хоч i не дуже практичний, але змiг оцiнити становище, в якому опинився завод. Колишню велич його працiвники бачать лише увi снi. Куди подiлася армiя робiтникiв, якi колись тут працювали? І коли тут був востанне його дiдусь, i чи бачив вiн, до чого довели його завод?

Інженер технiчного вiддiлу щиро здивувався, коли довiдався, що ще не перевелися люди, якi хочуть стати iнженерами. Тепер усi йдуть у бiзнес i торгiвлю, а в завод iз довгим циклом виробництва грошi вкладати нiхто не поспiшае. У великих кабiнетах, в яких колись iнженери товклися мало не один на одному, тепер сидiло лише кiлька чоловiк. Залишилися, мабуть, або найвiдданiшi, або настiльки непутящi, що не змогли реалiзуватися в iншiй сферi.

– Якщо хочеш здобути гарну професiю, – раптом запропонував керiвник, – я тебе учнем до найкращого токаря або фрезерувальника направлю, можу i до зварювальника. Такi спецiалiсти через пару лiт будуть цiнуватися на вагу золота, тож i праця iхня буде краще оплачуватись, нiж в iнженера. У вiддiлi я не можу тобi роботу запропонувати: новоi технiки ми не випускаемо давно, тож i креслярських замовлень нема.

Забриньчав на столi апарат, i керiвник забув про Арсена. З цеху телефонували, що бухгалтерiя знову не оплатила рахунки за комплектуючi деталi, i люди знову залишаться без роботи.

– Господи, як же менi це набридло! – буркнув заввiддiлу i потiм звернувся до Арсена. – Чого стоiш? Іди додому, подумай добре i приходь завтра. Тодi й вирiшимо, що з тобою робити.

В Арсена навiть думки нiколи не виникало, що вiн колись мае начепити на очi захиснi окуляри i цiлий день стояти бiля верстата. Це ж, напевно, тяжко i непрестижно. Керiвникiв у бiлих сорочках i строкатих краватках бачать усi, а хто бачитиме його, коли станок стоятиме десь у дальньому кутку, куди й повiтря не доходить, не те що люди? Вiдчув, що бракуе поруч людини, яка могла б дати добру пораду. Дiдусь вiдстав вiд життя i не пам’ятае, коли востанне був на заводi. Скiльки ж це треба вiдстояти за станком, щоб заробити кiлька сотень гривень? Он у столицi кiлька годин потупцяеш iз транспарантом, вигукнеш кiлька разiв «Ганьба!» – заплатять сотку чи двi новенькими купюрами, тепленькими, мабуть, щойно зi станка. Там тiльки назрiвають великi полiтичнi подii, за лiто можна стiльки заробити грошей, що токаревi й не присниться…

Прийшов хлопець додому, а дiд здивовано вилупив такi самi, як i в онука, очi й мовчить. Чекае, поки той сам почне розповiдати, звiдки з’явився, як снiг на голову.

– А поiсти у вас е щось? Я ще нiчого не зробив, а вже виголоднiв, – промовив Арсен, бо не знав, що краще сказати дiдовi, аби не образити його.

Старий насипав у тарiлку супу i поставив перед онуком:

– Їж, мама старалася…

– Дед, а ти коли востанне був на заводi? – запитав хлопець, доiдаючи суп.

– Мабуть, рокiв зо п’ять тому… – старий потер чоло, бо вже й не пригадував, коли його як ветерана запрошували туди.

– Вiд т

Страница 9

ого заводу вже нiчого не залишилося, i тепер я думаю, що марно вчився стiльки рокiв на iнженера, – заявив Арсен так упевнено, що в старого аж у жилах похололо. – Я тебе, дурний, завжди слухав, а тепер переконуюсь, що марно. Інженери нинi не в пошанi, i нiхто iх не потребуе.

– Арсенку, а хто ж пiднiматиме нашу промисловiсть, коли старi вимруть, а молодi думатимуть так, як ти?

– Це не моя проблема. Менi треба думати, як влаштувати свое життя. Завтра йду на завод, владнаю практику i повертаюся до столицi. Там е робота i друзi… – розмiрковував Арсен уголос, хоч серцем вiдчував безмовний докiр старого, змореного важким життям дiда, якого не мав чим потiшити.

Пiсля обiду Арсен помився й не знав, до чого прикласти руки. Вiдколи мати пiшла вiд них, вони з дiдом училися хазяйнувати удвох. А як це в них виходило, можна тiльки здогадуватися. Їжа завжди проста i скромна, бо пенсiя в старого не така, щоб можна було шикувати. До порядку дiд онука особливо не привчав. Тож тепер Арсен ходив по хатi i щось собi метикував, а потiм не витримав:

– Дед! Хочу почути вiд тебе вiдповiдь на одне питання. Делiкатне, правда, але воно мене гризе, а я не маю з ким порадитись.

– Ти ж знаеш, що я готовий говорити з тобою на будь-яку тему, – старий тiшився, що онук не поспiшае нiкуди, бо йому так набридло самотньо сидiти у чотирьох стiнах.

– Що тобi вiдомо про бандерiвцiв? – наважився Арсен i побачив, як напружилося обличчя старого.

– Чому це ти раптом ними зацiкавився?

Онук розповiв, що познайомився з дiвчиною-галичанкою, яка припала йому до душi, але вони розiйшлися через рiзнi погляди на боротьбу воякiв УПА. Те, що вiн чуе з телевiзора i радiоприймача, – один бiк медалi, а йому хотiлось би знати й iнший, що не всiм доступний.

– Я колись воював у тих мiсцях, але тодi проти повстанцiв велася активна партiйна пропаганда. Називали iх ворогами народу i нищили цiлi родини. Я не можу тобi всього розповiсти, бо це мое сокровенне, але через деякий час моi погляди на тi давнi подii змiнилися. Ми тодi вiрили тiльки партii i вважали, що помилятися вона не може. Тепер вiдкрили багато архiвiв iз грифом «Цiлком таемно», тож iсторики можуть дослiдити, хто на чиiй сторонi воював. Я тобi по-простому поясню, щоб легше було зрозумiти. Ми прийшли на iхнi землi, роздерибанили все, що вони наживали роками, найбiльш заможних та iнтелiгентних вiдразу вiдправили на новобудови Пiвночi та Сибiру. Тобi б таке сподобалося?

– Я взяв би зброю до рук i захищав би свое, – iмпульсивно мовив Арсен.

– То вони ж це й зробили, але сили були дуже нерiвними. Нас кинули туди великими групами i дали дозвiл на будь-якi дii, щоб якнайшвидше знищити непокiрних. Вiйна вже закiнчилася, i рядовi бiйцi прагнули повернутися додому. Колишня влада воювати з мирним населенням добре навчилася ще до початку вiйни. Одних морила голодом, iнших висилала на Соловки. Переможцi отримали ордени i пiльги до кiнця життя, а непокiрнi – по 10–15 рокiв таборiв. Повернутися звiдти пощастило далеко не всiм. І от ця купка вцiлiлих людей домагаеться, щоб iхны права зрiвняли з тими, якi мають ветерани вiйни, – докладно пояснював дiдусь.

– То хiба ж це важко зробити? – нiяк не мiг Арсен зрозумiти проблеми у такому простому питаннi.

– Неважко, але ж не всi думають так, як я. Росiя не хоче визнавати бандерiвцiв за визволителiв своеi землi, бо тодi треба визнати свою помилку i погодитися з думкою захiднякiв, що радянська армiя була окупантом i нi за що знищила тьму-тьмущу людей. Комунiсти своеi провини нiколи не визнають.

– Та iх же мало залишилося, то хiба варто зважати на думку тiеi малочисельноi партii? – не вгавав Арсен.

– Серед людей мого поколiння чи не в кожному сидить комунiст, навiть якщо вiн не був членом партii, – настiльки активно велася пропаганда за колишньоi влади. І поки ще живе хоч один комунiст, добровiльно нiхто своеi поразки не визнае. Одна надiя на вас, молодих, в яких нема цього плеканого роками фанатизму. Найкраще цю проблему мiг би розв’язати президент, але для цього потрiбна полiтична воля, щоб одним указом поставити врештi крапку в обговореннi теми «Украiна в Другiй свiтовiй вiйнi». Полякам пробачили, власiвцям також, а от своiм, украiнцям – не можемо.

– Дед, поки мое поколiння доросте до такоi свiдомостi, щоб визнати воiнiв УПА такими, якими вони себе вважають, то з них не залишиться жодного живого, – спробував пожартувати Арсен.

– Вони не доживуть, але залишаться iхнi нащадки, якi оцiнять вашу мудрiсть. Тодi й з коханою дiвчиною у тебе не буде проблем, – посмiхнувся дiд. – Добре запала дiвчина в душу, одружуватися не збираешся?

– Поки що нi, але дiвчина й справдi нiчогенька, i не така, як усi, – признався Арсен. – Кажу ж, недавно посварились, я iй нагрубiянив i тепер переживаю, бо менi дуже не вистачае ii. Не знаю, чи це i е кохання, але ще нi з однiею дiвчиною менi не було так спокiйно i легко.

– Ти переймаешся полiтикою? – здивувався дiд.

– Сам не цiкавлюсь, але полiтикою заробляю грошi на життя, i це моiй дiвчинi не подоб

Страница 10

еться.

– Не знав, що ще й так можна грошi заробляти. Може, варто прислухатися до порад подруги? Мудрi люди нечасто трапляються, тож не прогав своеi долi. Вона вертка, як синиця в руках: випустиш i не спiймаеш.

Довго ще дiд з онуком обговорювали рiзнi питання i знаходили порозумiння…

Арсенiв батько покинув iх, коли хлопцевi не минуло ще й семи рокiв. Дiд проводжав його до школи i майстрував йому iграшки. Часто замiнював хлопчику не тiльки батька, а й неньку. Молода розлучена жiнка ще кiлька разiв намагалася звити нове гнiздо, але не щастило. Поки вона шукала свою долю, сином опiкувалися дiдусь iз бабусею. А коли бабуся вiд серцевого нападу померла, онук залишився з дiдусем. Дочка вже мала iншу родину i до них заходила лише iнодi – допомогти по господарству.

– То коли ти познайомиш мене зi своею дiвчиною? – наполягав старий.

– Кажу ж тобi, що дуже посварилися з нею. Може, вона вже й не думае про мене…

– Дiвчата – створiння нiжнiшi, нiж ми, тому з ними треба делiкатнiше поводитися, – порадив дiд.

– Дед, ти не знаеш нинiшнiх дiвчат. Вони тепер такi практичнi, що бiльшiсть цiкавиться тiльки твоiми прибутками, скромностi в них кiт наплакав, а про цнотливiсть навiть говорити не хочу.

– За що ж ти ii кохаеш, якщо в неi суцiльний негатив? – посмiхнувся дiд.

– У тiм то й рiч, що галичанка ця – не така, як iншi, тiльки трохи кусюча якась. Не терпить брехнi, а пiд ii поглядом я стою, мов вiвця перед вовком, – признався онук.

– Вiдчуваю, що тобi трапилася гарна дiвчина. Давно б так, – засмiявся дiд. – Будь чоловiком, попроси вибачення i веди пiд вiнець, поки хтось iнший не перехопив.

Через кiлька днiв, владнавши справу з проходженням практики, Арсен купив новий мобiльник – замiсть втраченого в бiйцi з демонстрантами – i вiдбув до столицi.

У гуртожитку найнявся на роботу – фарбувати вiкна i дверi, й цим забезпечив собi мiсце для проживання в лiтнiй перiод. Роботу виконував у вихiднi та пiсляобiднi години, а вдень вештався по майдану Незалежностi та прислухався до розмов, якi точилися в кожнiй «тусовцi». Партiйний бомонд улiтку вiдпочивав, але полiтичне життя в краiнi не припинялося. Готувалися до осiннiх виборiв Президента, i Киiв так уже заклеiли рекламою, що здавалося, нiколи ii не знiмуть. Органiзатори мiтингiв мали Арсенiв новий номер телефону i дуже часто запрошували взяти участь у тих чи iнших заходах. Вiн залучив до своеi справи ще кiлькох хлопцiв, i в них тепер вiдбувалося все «з пiдстраховкою». Однi пильнували, щоб зубiв не повибивали в сутичках, iншi стояли на вартi, щоб устигнути втекти i не потрапити до мiлiцii, бо зайвий клопiт нiкому був не потрiбний. Але найголовнiше – вчасно отримати обiцянi грошi. Зароблене намагався не тринькати, бо мав надiю помиритися зi Славою й одружитися з нею. Боявся, що закiнчить наступного року виш – i шукай ii тодi в Галичинi…

Краiна готувалася до виборiв, i тепер кожен замислювався над ii майбутнiм. Синьо-голубi обiцяли рай у союзi з Росiею i Бiлорусiею, помаранчевi сахалися вiд такого союзу. Арсен стiльки вже наслухався рiзних промов, що сам уже мiг би вiльно iх виголошувати, тiльки б скерували спочатку, за яку партiю. Здогадувався, якi кошти на агiтацiю викидали полiтики i тi, хто за ними стояв. Якщо цi агiтатори, що зараз ледь не щодня залучають його штовхатися на Майданi, прийдуть до влади, то потiм захочуть знищити його як свiдка своiх брудних справ. Вiд цих думок пiт на чолi виступав. Недарма Слава питала про його переконання…Тож чи вони в нього е? Заробив трохи грошей, i треба, напевно, зупинитися, аби потiм не червонiти за свою полiтичну нерозбiрливiсть. Бабки на Майданi також заробляють грошi, але вони стоять за якусь одну партiю i, на вiдмiну вiд нього, знають, кого пiдтримують.

Арсен не зогледiвся, як промайнули чотири роки у вишi. Для когось вони були безтурботнi, а для нього стали великою школою життя. За цей час вiн подорослiшав на всi десять рокiв i багато дечого зрозумiв. Так йому здавалося…




3


Довгi коридори гуртожитку на короткий час спорожнiли. Поки молодь забавлялася на iнститутськiй вечiрцi, чергова перевела подих i взялася дов’язувати шпицями шкарпетку онуковi. Вже стiльки лiт баба Валя вiддала роботi у цьому гуртожитку, що вважала його другою домiвкою. Всiх, хто тут мешкав, вона пам’ятала поiменно. Знала згубнi чи добрi звички ледь не кожного. На кого можна понадiятися, а кого треба присоромити. Знала, якому кавалеровi що вiдповiдати, коли дiвчина не хотiла з ним зустрiчатися чи навпаки. До кiмнат хлопцiв пускала дуже рiдко i лише, мабуть, тих, що або вмiли вмовити, або могли добре заплатити. Не встигла ще закрiпити шпицi, щоб заокруглити п’ятку, як перед столом постав Арсен.

– Твоя, здаеться, на танцюльках, – невпевнено сказала баба Валя, не чекаючи запитання.

– Та нема ii там, – роздратовано мовив хлопець.

– Тодi з iншим гуляе… – подивилася прискiпливо на ревнивого хлопця i стримала язика. Якщо кавалер запальний, то й нагрубiянити може.

– Не вiрю, що таке може бути зi Славою, – не дуже

Страница 11

ереконливо заперечив Арсен i подумав, що це йому стало б доброю наукою на майбутне, – за те, що зволiкав. Іншi дiвчата за ним бiгають, а ця хоч би перший крок до примирення зробила. Тiшив свое самолюбство й чекав: а раптом сама зголоситься, тодi виправдовуватись не доведеться…

– Не будь таким упевненим, бо студентськi лiта минають швидко, i дiвчина не стане чекати примарного щастя. Йди, вона цього року мешкае на третьому поверсi. Тiльки дивись менi, довго не барися! – помахала чергова пальцем i щиро посмiхнулася, випромiнюючи доброту i спокiй. – Ох уже цi молодi!

Вiд спогадiв Славу вiдволiк стукiт у дверi. «Кому ще чого бракуе?» – подумала i невдоволено пiшла до дверей. В коридорi стояв усмiхнений Арсен.

– Привiт! Я такий радий, що ти виявилася вдома, – не приховував своiх почуттiв хлопець, геть забувши, що вони у сварцi й розмову треба було б почати з вибачення.

– Яким вiтром тебе занесло у нашi краi? – вдавано байдуже запитала Слава, впускаючи його до кiмнати.

Обвела поглядом кiмнату: чи не залишили подруги якоi бiлизни на бильцях лiжка. Глянула на пiдлогу, яку недавно помила (вона ще навiть добре не висохла). Вдоволено посмiхнулася, бо нiби навмисне прибралася до його приходу.

– Привiт! Я прийшов вибачитися перед тобою… – мнучись бiля дверей, почав Арсен.

– За що? Ти мене не образив, то нема потреби вибачатися. Просто ми рiзнi люди i не пiдходимо одне одному для подальшоi дружби, – тихо сказала Слава i готова була язика собi вiдкусити за цi слова.

А що як вiн зараз знову зiрветься i пiде вiд неi назавжди? Того вона не витримае. І, щоб зняти напруження, призналася:

– Я телефонувала тобi, але абонент постiйно недоступний…

– Ти й справдi телефонувала? Я тобi тодi не встиг сказати, що загубив мобiльник у тiй сутичцi, а iнший придбав лише недавно. Серденько, я тебе кохаю i дуже шкодую, що ти погано про мене подумала. Я зухвалий, впертий i самовпевнений, а iнодi буваю зовсiм дурним, коли не думаю, що говорю, – вiн мiцно пригорнув дiвчину i поцiлував. – За це лiто я трохи подорослiшав i вже навiть дещо дiзнався про ваших воякiв ОУН i УПА. З твоею допомогою я буду знати ще бiльше, i дихатимемо в унiсон, тiльки прости менi.

Слава аж нiяк не чекала сьогоднi зустрiчi зi своiм Арсенком, а тим бiльше палкого зiзнання в коханнi. Пiсля довгих поцiлункiв дiвчина запропонувала хлопцевi кави.

– Хто ж це допомiг тобi так швидко змiнити думку? Гiрше, коли ти станеш приховувати вiд мене справжнi переконання, бо колись це все одно вилiзе i нiчого доброго у наше життя не принесе, – допитувалася дiвчина, бо не вiрила, що людину легко змiнити.

– Дiдуньо в мене мудрий чоловiчок, от вiн менi й вiдкрив трохи очi на подii тих рокiв. Я нiколи в полiтику не заглиблювався, вважав, що це справа дорослих дядiв, але останнi подii змушують змiнити думку. Як мiй дiд каже: «У кожному старому чоловiковi Схiдноi Украiни сидить комунiст». От вiн усiм рештi людей нав’язуе свою думку, але ж не можна жити i весь час повертатися в минуле. У них тодi таке було життя, а в нас iнше, – виголошував Арсен нiби промову.

Участь у численних мiтингах даремно не минула. Вiн набрався слiв вiд усiх потроху, i тепер легко зорiентувався, що вiд нього хочуть почути.

– Ти говориш, нiби справжнiй полiтик, – засмiялася дiвчина. – Може, скажеш, за кого вiддаси свiй дорогоцiнний голос?

– За наших, за кого ж iще, – твердо, без найменшого сумнiву вiдповiв Арсен.

Посмiшка на обличчi дiвчини згасла, i тi двi ямочки на щоках, якi так любив Арсен, розгладилися. Понуривши голову, вона вiдiйшла до вiкна i довго мовчала. Виникла попервах думка, що коханий i справдi щось зрозумiв, але передчасно тiшилася…

– Чим ти знову незадоволена?! – викрикнув хлопець, бо нiяк не мiг зрозумiти, що поганого у його вiдповiдi.

– Спочатку ти виголосив гарну промову щодо молодi, яка мае прожити свое життя, але ж тi «вашi» тягнуть нас у минуле. Невже ти того не розумiеш? Вашi подiлили Украiну на три сорти, як буряк чи капусту. Ти належиш до першого, а менi дiстався третiй. То що мiж нами може бути спiльного? Ти собi шукай першосортну подругу, сильну, щоб вiд курячого яйця не падала, як вашi поводирi, а я шукатиму чоловiка нижчого гатунку…

– Ти неможлива! І як я збираюся з тобою вiк прожити? – кисло посмiхнувся Арсен i також пiдiйшов до вiкна. – Вже б швидше тi вибори вiдбулися, бо пересваримося назавжди, а менi цього аж нiяк не хочеться. Давай домовимося, що я полiтично неграмотний, але в мене ще все попереду. Не гнiвайся, серденько. Змiни гнiв на милiсть, – просився хлопець так лагiдно, що дiвчина не витримала i посмiхнулася.

Арсен обцiлував милi йому ямочки i закрив поцiлунком очi, аби вона не попелила його своiм поглядом.

У коридорi почувся гамiр – це дiвчата поверталися з вечiрки. Арсен поспiхом став прощатися.

– Завтра о сьомiй чекатиму тебе бiля гуртожитку, – сказав вiн i, поцiлувавши дiвчину на прощання, вийшов за дверi.

Слава з пiднесеним настроем пурхала по кiмнатi. Помила чашки вiд кави i вмостилася пiд ковдру, вдаючи

Страница 12

сплячу. Не хотiла зараз нiкому нiчого розповiдати. Мовчки насолоджувалася щастям, яке так несподiвано повернулося до неi.




4


У суботу перед виборами в гуртожитку було дуже гамiрно. Нiкого не вiдпустили додому, аби всi таки конче вiддали своi голоси за котрогось iз претендентiв на найвищу посаду в краiнi. Агiтаторiв не бракувало, хоч в останнiй день агiтацiя заборонена законом.

У Славинiй кiмнатi дiвчата у виборi полiтичноi сили були одностайнi, тому кожна займалася своею справою i про полiтику не говорили. Аж тут вбiгае Надя Панчук i, затинаючись вiд щастя, яке iй «привалило», дiлиться з iншими:

– Дiвоньки! Є нагода заробити грошi, i то чималi! Можуть цiею нагодою скористатися всi охочi. Я людина не егоiстична, тому пропоную i вам долучитися до цiеi справи.

– Цiлу тираду виголосила. Кажи конкретнiше, де задарма грошi роздають! – поцiкавилася Галя, i всi нашорошили вуха.

– На виборчiй дiльницi якусь карусель створюють. Тобi дають готовий, iз позначкою, бюлетень, ти його вкидаеш до скриньки, а свiй чистий повертаеш i отримуеш за це грошi. Легко, просто i пiвстипендii в кишенi, – скоромовкою виголосила Надя i хвацько крутнулася на каблуку.

– А за кого ж там вiдмiтка буде в бюлетенi? – скипiла Слава.

– А тобi не все одно? Наше там i так не мелеться… – огризнулася Надя.

– Закiнчуеш ти, Надько, виш, а не порозумнiшала нi на макове зерня. Нiби всiм однаково лекцii читають викладачi, але однi iх чують, а iншi – нi.

– Дiвчата, чому ви так серйозно до цього ставитеся? У мене нема грошей, i я кожну нагоду заробити копiйку використовую. Що ж тут такого крамольного?

– Заробляй, нiхто тобi не боронить, але не торгуй власною совiстю, iнтересами держави, своiм правом вибирати, – додала й Оксана, яка рiдко брала участь у таких дискусiях.

– Вiчно ви зi своiми високими iдеями носитесь! Я жiнка приземлена, i мене бiльше цiкавить матерiальне, – виправдовувалася Надя.

– Що ви ii виховуете! Вона за сто гривень батька з матiр’ю продасть, – рiзко мовила Слава.

– Ну, знаете! Я вам добру справу пропоную, а ви за це мене ще й ображаете.

Невдоволена Надя вийшла з кiмнати. Дiвчата ще довго обговорювали ii пропозицiю i дивувалися, що полiтики не гребують нiчим, аби й надалi залишатися при владi. А народ так хоче змiнити iх на кращих, якi б дали надiю, що колись ми також зможемо жити по-людськи…

Пiсля випадку з Надею на думку вiдразу спадав Арсен. Де вiн зараз? Слава зустрiчалася з ним ще у понедiлок, i протягом тижня вiн лише кiлька разiв телефонував. Про полiтику з ним бiльше не говорили, хоч вона зараз у всiх була на язицi. Хiба лiнивий i зовсiм байдужий не висловлював своеi думки. Бабуня з Тернополя вже кiльки разiв нагадувала онуцi, щоб та зробила правильний вибiр, а який – у iхнiй родинi навiть не обговорювали, бо вiн висвiчувався в очах оранжевими кольорами. Бабуся так захоплено розповiдала про свое мiсто, яке було одностайне у переконаннях, i мрiяла, щоб уся Украiна була така ж свiдома.

Субота. Все завмерло, нiби перед бурею. Не дочекавшись Арсенового дзвiнка, Слава не витримала i набрала його номер сама.

– Привiт, Арсенку! Може, погуляемо трохи? Ти чим зайнятий?

– Не можу, серденько. Я в Краматорську. Дiдуньо прихворiв, i я мусив виiхати до нього, – злукавив хлопець.

Насправдi ж дiд був дуже здивований, що у такий вiдповiдальний для краiни час онук з’явився вдома.

– А чому ж ти менi не зателефонував? – стривожилася Слава, не бажаючи вловити фальшивих ноток у голосi близькоi людини. – А як же вибори?

– Я взяв вiдкрiпний талон…

– Коли ж ти встиг? У мене виникае пiдозра, що ти… – мобiльник чомусь вiдключився, i скiльки дiвчина не набирала номер, поговорити того дня так i не змогла.

Арсен пояснив уже пiсля виборiв, що на рахунку закiнчилися грошi. Не признався, що в недiлю зранку вiн iз багатьма iншими молодиками заробляв грошi, мандруючи Донецьким регiоном зi своiм вiдкрiпним талоном вiд однiеi виборчоi дiльницi до iншоi. Спостерiгаючи за тим, що вiдбувалося на дiльницях, хлопець заприсягнувся, що в такi iгрища вiн грае востанне. Допитливий погляд дiда вiн витримае i легко вiдкрутиться, а от як не проговоритися перед Славою, яка стане вiдверто його зневажати? Зароблена кругленька сума не грiла душу, а тiльки роздирала сумлiння. Спочатку втiшав себе, що чинить так заради процвiтання свого регiону, а пiдбадьоренi горiлкою хлопцi не приховували радостi, що нарештi вони покажуть «бендерам», де раки зимують. Керiвники заводiв платили грошi й готували – в разi потреби – похiд на Киiв. Арсен повернувся до столицi безкоштовно одним iз перших поiздiв, набитих робiтниками, що прагнули не так мiтингувати, як задурно подивитися на столицю.

Арсен зателефонував Славi через два днi, коли вся краiна завмерла в очiкуваннi результату пiдрахунку голосiв Центральною виборчою комiсiею.

– Куди ти подiвся? Ми вже сьогоднi були на Майданi й вимагали правильного пiдрахунку голосiв. Ти спостерiгаеш за тим, що вiдбуваеться в краiнi?

– Не дуже… В мене креслень багато, тож м

Страница 13

шу придiлити iм увагу, – знову збрехав хлопець, бо знав, що не витримае ii погляду i зiзнаеться, а це буде кiнець для iхнiх стосункiв.

«Колись звикнеться з тим, що я чинив, i якщо виграють нашi, то переможцiв не судять», – переконував себе хлопець.

На Майдан щодня прибували люди з рiзних областей краiни, i в мiстi все завмерло в очiкуваннi. Жили всi однiею проблемою, i заховатися вiд неi не було де. Арсена все бiльше мучила совiсть за свiй вчинок, а заробленi грошi не принесли задоволення. У вишi не проводилися заняття, бо студенти всi пiшли на Майдан. Хто у яких колонах мiтингував, хлопця не надто цiкавило, найбiльше його турбувало, що вiн не разом з коханою дiвчиною.

Слава з дiвчатами щодня бувала на Майданi, розносила каву i пирiжки, роздавала газети.

Арсен вiдчув себе зайвим у цьому дiйствi. Вiн почувався злочинцем, через якого порушився баланс у життi краiни. Суспiльство мудрiше вiд таких, як вiн, i вiдразу зрозумiло, що тут задiянi iншi сили, далекi вiд суспiльноi думки.

Украiнський народ вiдмовився проковтнути чергову гiрку пiгулку i виступив на захист свого голосу, який уперто iгнорували у ЦВК. У гуртожитку студенти подiлилися на групи, i бiльшiсть виявилася в помаранчевому таборi. Таких полiтичних баталiй у стiнах вишiв ще не було. Викладачi читали лекцii в майже порожнiх аудиторiях, i нiхто нiкому не жалiвся. Навчальний процес призупинився. Все студентство чергувало на Майданi. Дух свободи витав над усiм украiнським народом, хоч у рiзних областях вiрили у рiзних «гетьманiв». Прикрим у цiй боротьбi було те, що полiтики нацьковували народ Схiдноi Украiни на таких самих землеробiв Захiдноi, аж поки не винесе «гетьмана» на п’едестал i не вручить «булави». А як же потiм людям миритися мiж собою, коли об них витерли ноги i забули?

Арсен перестав себе картати й попросив Славу зустрiтися.

– Приходь на Майдан, там знайдеш нас, бiля третього намету. Вибач, я зараз зайнята. Приходь, тут робота i для тебе знайдеться, – швидко проговорила дiвчина, i мобiлка замовкла.

Арсен вифрантився i подався до центру мiста. Вулиця перекрита, всюди людно i гамiрно. Тут були лiтнi й молодi, чоловiки й жiнки, школярi та батьки з малими дiтьми. Всi вони мали рiзних кольорiв стрiчки чи пов’язки, мирно розмовляли мiж собою, iнодi сперечалися. Хлопець довго ходив мiстом, поки нарештi знайшов третiй намет. Ноги в лiтнiх черевиках скувало холодом, нiс посинiв, i хотiлося повернутися до теплого примiщення.

Дiвчата пiдкладали до вогню дрова i весело розмовляли. Арсен спочатку не впiзнав своеi тоненькоi, мов берiзка, Славцi. В якомусь дивному кожушку, на ногах теплi чобiтки, а з-пiд волохатоi шапки виднiвся тiльки прямий червоний нiс. Очi сяяли вiд того, що вона бере участь у великiй справi. Давно хлопець не бачив такого живого блиску в ii очах. Вiн охопив те опудало руками i поцiлував у нiс.

– Де ти такого одягу набрала? – здивувався Арсен.

– Бабуня менi з дому передала автобусом. Вони тепер щодня приiздять з Тернополя i привозять нових людей на Майдан, а тих, що стомилися, забирають додому, – пояснила Слава.

– Ти цiлу добу отут стоiш? – поцiкавився хлопець, бо вже добряче змерз i не уявляв, скiльки на такому холодi можна витримати.

– Нi, скоро прийде змiна. Потерпи ще трохи, i разом повернемося додому. Я тобi зараз гарячоi кави зроблю або «Мiвiни» заллю кип’ятком. Хочеш? Нам тут бiзнесмени всього принесли, а мiсцевi бабульки пирiжки розносять.

Арсеновi слина клубком у горлi стала. Старенькi люди виявилися мудрiшими за нього, бовдура, не пожалiли своеi мiзерноi пенсii для загальноi справи, а вiн…

– Не турбуйся, я не голодний… Менi треба з тобою поговорити. Коли звiльнишся, тодi зайдемо до якогось бару на каву. Погуляю трохи серед людей, а то сидiв у гуртожитку i не знав, що тут дiеться, – вдавав здивованого парубок.

Арсен став ближче до вогню й по черзi наставляв до полум’я ноги в модних туфлях, щоб хоч трохи зiгрiтися. Побачив, що всi взутi по-зимовому, лише вiн видiлявся серед учасникiв безстрокового мiтингу своiм легким взуттям i одягом.

Коли Слава звiльнилася вiд тих обов’язкiв, якi виконувала, вони удвох ходили помiж людьми i переймалися пiднесеним настроем старих, молодих i навiть школярiв, якi з рiзнокольоровими стрiчками на головах бiгали вiд одного гурту до iншого. Серця наповнювалися гордiстю за себе i за весь украiнський народ, що готовий стояти до перемоги, незважаючи на холод. Тепло людських сердець створювало над Майданом непробивну ауру, яку не мiг здолати нi вiтер, нi снiг, нi мороз. Здавалося, сам Андрiй Первозваний, засновник цього величного мiста, опiкувався багатотисячним зiбранням людей, якi хотiли вiдстояти свiй голос i вимагали вiд влади зважати на iхнiй вибiр. Найбiльше вражала культура поведiнки мiтингувальникiв. Нiхто не вживав спиртного, без якого нiби не може бути веселощiв. Люди жертвували своiм, аби пiдтримати тих, котрi прибували до столицi здалеку. От якби знайшовся украiнський Вашингтон i використав цю величезну енергiю Майдану на благо великоi краiни

Страница 14

поки що такоi слабкоi й незахищеноi!

Вранцi, щоб знову не загубитись у натовпi, Арсен зайшов до гуртожитку, i вони зi Славою пiшли на Хрещатик разом. Зайшли у сквер, що вiв до пам’ятника комунiстичному вождю, i Арсен зупинив ii. Сьогоднi вiн одягнувся в теплi черевики i зимову куртку, в якiй не страшнi навiть лютi морози. З усього видно, що приготувався бути на Майданi весь день.

– Славочко, порадь, що менi робити. Маю енну суму грошей, зароблену неправедним шляхом, i вона мене пече в кишенi…

– Ти iх вкрав?! – жахнулася дiвчина.

– Неправеднi – це хiба тiльки тi, що вкраденi?

– Признавайся, поки не пiзно, де ти iх узяв! – наказала Слава i вже подумала Бог знае що.

– Я не наважуюся тобi признатись, але повiр, що нiкого не вбив i не пограбував. Заробив своею працею, але виявилося, що через дурну голову. Повiр востанне, бо я вже справдi зав’язав з попереднiми заробiтками. Обiцяю надалi бути помiркованiшим, – Арсен став у снiг на колiна i цiлував Славцi руки.

– Якщо тi грошi заробленi нечесно, то вiддай iх на загальну справу. Зараз саме той час, коли можна змити грiхи i спокутувати провину, – порадила дiвчина, хитро посмiхаючись. – Чи справдi вони тобi муляють, чи тiльки передi мною хочеш показати щире каяття?

Арсен розстебнув куртку i з внутрiшньоi кишенi пiджака вийняв пачку скрiплених гумкою п’ятдесятигривневих купюр. Постукав ними по долонi, нiби вагаючись, i простягнув дiвчинi.

– Вiзьми, використай на що хочеш.

– О! Що ж це за така неправедна робота, що за неi стiльки грошей платять? Невже наркотики? – злякалася Слава.

– Не вгадала. Полiтика, чорти б ii забрали. Як на мою думку, то бруднiшоi роботи нема, бо тут продаеш душу, – сказав хлопець i сплюнув у чистий снiг, що цiеi ночi припорошив пожовклу траву.

Арсен i Слава зайшли до крамницi, накупили солодощiв i пригощали людей на Майданi. Дiвчина спостерiгала, з яким задоволенням Арсен роздавав пакунки, i думала: чи могла б вона так вчинити зi своiми грiшми? Повiрила хлопцевi, бо не помиляеться тiльки Бог.

Пiд час Майдану молодi зблизилися ще бiльше й загадали: якщо призначать другий тур виборiв, то вони одружаться, якщо ж нi – чекатимуть до лiта. Слава вiдтягувала замiжжя до закiнчення вишу, а хлопцевi вже не терпiлося.

Помаранчевi полiтики прийшли до влади, i почалася епопея створення коалiцii, але це молодих уже цiкавило менше. Переможця було внесено на руках до розкiшного i гарного кабiнету, надiлено довiрою народу, i всi стали чекати, коли ж розпочнеться виконання передвиборних обiцянок…




5


«Послухаемо, що вирiшить тато, а вчинимо так, як скаже мама», – народна мудрiсть живе i перемагае в усi вiки. Як не наполягав Арсен, щоб Слава дала згоду на одруження згiдно з домовленiсюi, але вона нiби не чула його слiв. Знаходила безлiч причин, щоб не навалювати на себе обов’язки, якi не могла за цих умов виконувати. Основною причиною стала вiдсутнiсть помешкання. А проживання в гуртожитку нi до чого не зобов’язувало. Слава хотiла перед одруженням порадитися з рiдними. Мами вдома не було, а по телефону всього не розкажеш. Єдиною порадницею була бабуся, та з нею зустрiтися випаде тiльки пiд час зимових канiкул.

Арсен уже встиг похвалитися дiдовi, що помирився з дiвчиною, i навiть натякнув, що отримав ii згоду на одруження.

– Я переживав, що не доживу до цього дня, – мовив старий, i чути було в слухавку, як вiн хвилювався.

– Дед, ти ще правнукiв дочекаешся, – запевнив онук, бо вiрив, що единою людиною, яка тiшилася його щастям, був дiдусь.

– Привези ii на канiкули додому. Потiш мене, старого, – слiзно просив дiд, i Арсеновi стало шкода його.

Цiею розмовою подiлився зi Славою – вони тепер часто обговорювали спiльнi й особистi проблеми. Дiвчина була задоволена, що переконала хлопця почекати з одруженням, i легко погодилася на поiздку, але лише на кiлька днiв.

Вже позаду зимова сесiя, i поiзд мчить молоду пару до Краматорська. «Не така вже й близька дорога», – думала Слава, розглядаючи у вiкно поля i вкритi снiгом терикони. А як додати ще пiвтисячi кiлометрiв до Тернополя, то нiби всю земну кулю треба перетнути. Дiвчина так далеко ще нiколи не iздила. Обiцяла мама забрати ii пiсля закiнчення вишу до Італii, але це вже, мабуть, залишиться тiльки у мрiях. Вона iй ще не сказала, що збираеться замiж, бо мама вiдразу приiхала б до Киева. Дiвчина вважала себе достатньо самостiйною, щоб приймати такi рiшення, але ж матерiально ще залежала вiд мами. Найбiльше Славу цiкавила думка бабунi, коли вона довiдаеться, що ii улюблена онука збираеться замiж за «москаля». Боялася осуду з ii боку, але надiялася, що бабуня мудра жiнка i знае, що серцю не накажеш. Воно саме обирае, кого любити, а кого ненавидiти. Слава поважала Арсена за те, що вiн також любить свого дiда i хоче йому догодити. Тому без найменших вагань погодилася на цю поiздку.

– Чому ти не з матiр’ю живеш, а з дiдом? – поцiкавилася Слава.

– У неi своя сiм’я, i мiсця в нiй для мене нема. Дiда самого залишити також не можу, – признався Арсен. – Ос

Страница 15

закiнчимо виш, i постане питання, куди податися. Наше мiсто не назвеш привабливим для життя, але щастя мусимо шукати там, де буде робота. Мене Киiв вабить, у ньому реалiзувати своi здiбностi легше, але помешкання свого нiколи не будеш мати. Я вже цiкавився цiнами на житло, i вони для нас непiдйомнi.

– Мое мiсто гарне, зелене, в центрi велике озеро. Ти закохаешся в нього, як i я, але зарплатня в ньому найнижча в Украiнi. Промисловiсть у занедбаному станi, а iнженерiв i педагогiв штампують на мiсцi. До села також не хочеться йти на роботу, – розмiрковувала Слава.

– Про яке ти село говориш? – аж скипiв Арсен, бо вiн вирiс у мiстi й вважав, що у селах мешкають лише простаки.

– Тодi який вихiд? Може, нам не варто одружуватися? – посмiхнулася дiвчина.

– Мусимо знайти свое мiсце пiд сонцем, у крайньому випадку залишимося в мене. Тут i помешкання е, i дiда не треба за собою тягти, – хлопець боявся навiть думати, що одруження може не вiдбутися.

Арсен у думках будував плани на майбутне, але тiльки у парi зi Славою. Без неi нiщо не мало сенсу. А надто зараз, коли вона, така рiдна, iде до його дому i вже нiяк не вiдкрутиться й стане його дружиною, думати про далеке не було потреби.

Довго iхати поiздом обтяжливо. На великiй станцii в купе змiнилися пасажири й вiдразу вклалися вiдпочивати. Арсеновi зi Славою нiчого не залишалося, як зайняти своi верхнi полицi. Розмовляти стало незручно, а читати – не видно, бо у вiкна заглядала нiч, а свiтло у вагонi було тьмяне. Книжки набридли пiд час сесii, тож силувати себе не стали. Скоро стукiт колiс i похитування вагону заколисали iх. Далися взнаки напруженi днi й постiйне недосипання.

Краматорськ зустрiв Славу похмурим ранком. У повiтрi вiдчувався незвичний сiрководневий запах. У ротi вiдразу скупчилася гiрка слина, аж захотiлося сплюнути, але вона того не зробила, а мовчки проковтнула ii. Арсен знав про це неприемне вiдчуття, з яким стикаеться кожен новоприбулий, бо постiйнi мешканцi вже звикли i не звертають на такi дрiбницi уваги. Вiн дивився на кохану й хотiв вловити в ii очах перше враження вiд повiтря. Спочатку й вiн його вiдчувае, але швидко органiзм перебудовуеться – i людина звикае. Останнiм часом кiлька нерентабельних шахт закрили, i повiтря стало набагато чистiшим, а випари соляних шахт люди вважають цiлющими.

Таксi пiдкотило пiд п’ятиповерховий будинок, точно такий, в якому мешкала i родина Слави. Подвiр’я бруднiше, захаращене рiзним непотребом, нiби тут нiколи не порядкувала мiтла двiрника. На прохiднiй частинi дороги снiгу вже не було, а на узбiччi вiн нагадував торiшнiй, нiби на нього всi господинi будинку витрiпали своi хiдники. У пiд’iздi до стiн приклали руку, мабуть, усi мешканцi. На третьому поверсi великими буквами було написано: «Арсен – бик».

– Тут, напевно, ваше помешкання, – засмiялася Слава.

– Ти вгадала, це про мене, – знiтився хлопець.

– Тобi нiколи не спадало на думку напис чимось замалювати?

– А навiщо? Це пам’ять про дитинство.

– Якщо нема чого приемнiшого згадати…

Аби не застати дiда зненацька, хлопець кiлька разiв натиснув кнопку дзвiнка. За дверима почулося шаркання старечих нiг. Через оббитi дермантином дверi почулось клацання замка, потiм – невеличка пауза: мабуть, старий згадав, що спочатку треба подивитися у вiчко. Через хвильку дверi вiдчинилися, i назустрiч iз розпростертими руками вийшов дiдусь. Не звертаючи уваги на онука, старий обняв тоненьку постать дiвчини, майбутньоi невiстки, з якою йому, може, доведеться доживати свiй вiк.

– Я дуже рад, що ви нарештi погодилися вiдвiдати старого в його самотньому куренi, – проспiвав старий суржиком, бо хоч i не чув давно в Краматорську украiнськоi, але пам’ять збергла те, що було закладене в дитинствi.

Слава зауважила, що ii Арсен дуже схожий на свого дiдуся, тiльки брови в старого трохи здибилися догори, як перестиглi, вимоченi дощами колоски пшеницi. Права брова посерединi обрубана, нiби ножем хто навмисне вiдрiзав половину. Старий помiтив допитливий погляд майбутньоi невiстки i винувато провiв рукою по бровi.

– Це менi в дитинствi «добрi люди» батогом вiдтяли, – нiби виправдовувався вiн. – Мене звуть Василем Федотовичем, а вас я вже знаю з розповiдей онука. Проходьте до нашоi квартири i не дивуйтеся. Ми живемо скромно, як i бiльшiсть нинiшнiх пенсiонерiв.

Арсен допомiг дiвчинi роздягнутися i поставив перед нею старi розтоптанi капцi.

– Не треба. Я все прихопила з собою, менi б тiльки сумку розпакувати. Занеси ii до кiмнати, щоб нiкому не заважала, – попросила вона.

Поки хлопець шукав вiльне мiсце для сумки, Слава обвела поглядом усе: i стiни, i пiдлогу, й вiкна. Їi вразила убогiсть помешкання, якого давно не торкалася жiноча рука. Арсен глянув на кислу мiну подруги i вгадав, про що вона думае.

– Дед немiчний, а мати часом не встигае навiдатися до нього, тому не дивуйся, – став виправдовуватись вiн.

Слава промовчала. Зi своiм помешканням у Тернополi навiть не хотiла порiвнювати, бо в ньому жили жiнки, i в цьому була основна вiдмiн

Страница 16

iсть. Молодi з дороги приводили себе до ладу, а дiд метушився на кухнi.

– Я приготував для вас нехитрий снiданок, тож прошу до столу, – посмiхнувся Василь Федотович, розставляючи тарiлки.

На столi парувала свiжозварена картопля, полита розiгрiтим м’ясом з банки. Окремо на тарiлцi була покраяна ковбаска i маленькi, як цвяшки, консервованi огiрки. З усього видно, що дiдуньо старався догодити молодим.

Пiсля снiданку Слава заходилася прибирати зi столу i мити посуд. Все iй було знайоме на кухнi, бо всi «хрущовки» подiбнi, мов близнюки. Колись за типовими проектами по всьому Радянському Союзу набудували житла i дали багатьом сiм’ям притулок. Тепер таке житло вже не вiдповiдало вимогам часу i викликало гiрку посмiшку. На теренах захiдних областей, де майже в кожнiй родинi е один або й двое заробiтчан за кордоном, житловий фонд поступово вiдновлюеться, бо люди не шкодують коштiв на те, щоб iхнi дiти мали пристойнi побутовi умови. Навiть iхня тернопiльська оселя вже давно набула европейського вигляду – завдяки маминим турботам. Вона першi ж заробленi грошi вклала в ремонт квартири, щоб ii рiднi не почувалися обдiленими.

Василь Федотович спостерiгав за вправними рухами дiвчини i ловив себе на думцi, що вона йому дуже когось нагадуе. І цi ямочки на щоках, i розумний пронизливий погляд – все це вiн уже колись бачив, але де саме – сьогоднi пригадати не мiг. За довгий вiк багато людей пройшло через його життя, то всiх хiба запам’ятаеш…

Помивши посуд, дiвчина запропонувала прибрати хоч у тiй кiмнатi, де вони з Арсеном мали спiльне лiжко. Пручатися вже не мала намiру, бо коханий давно наполягав, аби вона довела свою любов не тiльки словами, але в гуртожитку завжди виникали якiсь перешкоди. Першу нiч iз коханим Слава уявляла як свято, яке мало залишитися в пам’ятi свiтлою сторiнкою на все життя. Вiддатися будь-де, як це траплялося з ii подругами, не хотiла в принципi. Боялася вiдчути вiдразу як до коханого за настирливiсть, так i до iнтиму взагалi. Вона вважала, що вiддаватися любощам можна лише тодi, коли стосунки мiцнi й бажання взаемне, а не заради задоволення лише однiеi особи – нахабнiшоi.

Щоб навести лад, слiд було б почати з миття вiкон, прання фiранок i ще багато з чого. Взимку, та ще й у похмурий день, розпочинати таку роботу не було сенсу, тому задовольнилися звичайним вологим прибиранням. Арсен ходив бiля дiвчини сумирний та лагiдний. Усiляко допомагав у роботi, аби кохана до вечора не дуже змучилася i не вiдiслала його спати до дiдовоi кiмнати.

Вечерю молодi готували разом, а пiсля трапези Василь Федотович, пославшись на втому, зачинився у своiй кiмнатi. Вдячний онук подумки подякував дiдусевi за здогадливiсть.

Щасливi молодята залишилися наодинцi й, швиденько прибравши зi столу, зачинилися у своiй кiмнатi… Це була щаслива нiч кохання, яка поставила крапку в непорозумiннях, що часто виникали саме з цiеi причини. Вони переконалися, що пiдходять одне одному в усьому i тепер iх не роз’еднае нiяка сила.

– Я дуже щасливий, що зустрiв тебе, мою затяту галичаночку. Тепер ти вже навiки моя, i я тебе нiкому не вiддам, – голубив Арсен свое тоненьке диво.

Хлопець вирiс без батька, який залишив iх iще тодi, як вiн був малим. Не з чужих розмов знав про сирiтське життя при живих батьках. Дiдусь не мiг йому дати того тепла, яке дитина отримуе вiд батькiв. Завжди, коли мрiяв про одруження, присягався собi: нiколи не залишати своiх дiтей, якi б труднощi не довелося долати в життi.




6


Весна. Киiвськi каштани вкрилися свiчками i нагадували молоду, що приготувалася до шлюбу. Минулого року на них напала якась мiль i нищила листя, яке в серединi лiта вже побурiло i стало осипатися. Учасникам полiтичних подiй, що, набравши восени обертiв, продовжували вирувати, до знаменитих дерев, якi вже давно стали вiзитною карткою столицi, не було дiла. А дерева, як i люди, хворiють i потребують допомоги. Нiби вiдчуваючи, що скоро можуть загинути, каштани цiеi весни зацвiли дуже рясно й пишно.

Арсенiв гаманець тепер поповнювався тiльки за рахунок фiзичноi працi – розвантажування товарiв на оптових ринках. Праця важка, та на мiтинги за легшою гривнею не ходив принципово. Органiзатори надзвонювали вже не раз, але дане Славi слово порушувати не хотiв. Ранiше мiг жити на широку ногу, а тепер мусив скоротити видатки на просиджування в барах, бо заробленi тяжкою працею грошi не випадало витрачати так легко, як ранiше. Шукав роботи гiдноi, за яку можна було б зачепитися в майбутньому. Нiби й багато вiльних посад у Киевi, але потрiбна прописка. Боявся подрузi навiть говорити, що мае намiр залишитися тут нелегально пiсля закiнчення вишу. Вона ж радила пiсля складання державних iспитiв спробувати щастя у ii рiдному мiстi. Недавно його дiд здивував, бо раптом виявив бажання вiдвiдати мiсця колишнiх бойових дiй, у яких вiн брав участь. Виявляеться, що той воював колись у Тернопiльськiй областi. Скiльки рокiв минуло, а вiн лише тепер згадав, що втратив там багатьох друзiв, i от хоче вiдвiдати iхнi могили. Старе як

Страница 17

мале – хочу i все. Де тi могили можна вiднайти через стiльки рокiв? Арсен не став його вiдмовляти, бо переконувати старого важко було й ранiше, а коли вiн уже щось вирiшив, то й поготiв. Узаконити подружнi стосунки молодi спланували до випускного вечора. Кошти можна зекономити, i головне – всi друзi будуть свiдками iхнього шлюбу, бо як iх потiм збереш, коли роз’iдуться по краiнi?

Слава вже кiлька разiв телефонувала матерi й бабунi, розповiдала, що мае гарного хлопця i вони збираються одружитися. Мати зрозумiла, що ii плани перетягнути доньку до Італii зриваються або вiдкладаються на невизначений термiн, тому бажання вийти замiж нi схвалювала, нi заперечувала. Надiялася, що донька в неi мудра i знае, куди суне голову. Бабуня ж, за порадою доньки, хотiла побачити зятя до замiжжя онуки i просила привезти його до Тернополя. Слава почула вiд Арсена, що i Василь Федотович хоче побувати у мiсцях колишнiх бойових дiй, тож потiшила бабуню згодою. Шила в мiшку не втаiш, то навiщо приховувати те, що вже не приховуеться?

Травневих свят цього року випадало кiлька днiв, тож молодi запросили дiдуся приiхати до Киева ранiше, щоб усiм разом завiтати до Тернополя.




7


У тернопiльському помешканнi кипiла робота. Пахло свiжими пирiжками i печеною качкою. Холодильник був забитий рiзними салатами та iншими делiкатесами. Це Наталка зателефонувала з Італii своiй подрузi й попросила, щоб та допомогла мамi приготуватися до приiзду гостей. Як би не складалася ситуацiя, а украiнцi завжди прагнули показати свою гостиннiсть. Часто самi недоiдали, але гостей приймали на тому рiвнi, на який лиш були спроможнi.

Ксеня Степанiвна була задоволена онукою, що та не знехтувала звичаями i погодилася привезти нареченого, аби й родина могла сказати про нього свою думку ще до одруження. Великого весiлля не планували, бо мати в Італii, а бабуня сама не впораеться з весiльними клопотами. Наталка вирiшила вiддати кошти дiтям – нехай вони витратять iх на свiй розсуд: чи поiдуть у туристичну подорож, чи з киiвськими друзями вiдсвяткують. Зриваеться поiздка Славунi за кордон, але бабуня тiльки рада тому, бо з ким вiк доживатиме? Хоч i нездужае, але хотiла би ще правнукiв дочекатися.

Ксеня вважала себе щасливою жiнкою, бо дiждала цих благословенних днiв, а скiльки людей ii поколiння не встигли нi сiм’ю створити, нi тим бiльше онукiв дочекатися… У пам’ятi спливали спогади, i на очi набiгали сльози. Жiнка вийшла на балкон i стала вдивлятися в темряву. Пiсля вечiрнього мороку небо вже очистилося, прояснилося й посвiтлiло. Було нерано. Над мiстом тремтiли зорi, зривалися зi свого невидимого небесного вiття й летiли, здавалося, в озеро, щоб там, на тиховоддi, розквiтнути лiлеями – бiлими й жовтими. У повiтрi потягнуло прохолодою, i жiнка вiдчула, що трохи змерзла. Вже хотiла повернутися до хати, як небо вибухнуло салютом. Рiзнобарвнi iскри розсипалися на всi боки й сповiстили тернополян про народження новоi сiм’i чи нащадка. Складалося враження, що свято у людей мало не щодня.

От i в неi настав щасливий день, але на таку дорогу забавку вона нiколи не витрачала б грошей iз пенсii. А хто може собi таке дозволити, нехай тiшиться, бо радiсть i святковий настрiй нечасто приходять до хати.

Старенька навела порядок, щоб уранцi, коли поiзд примчить ii гостей до Тернополя, трикiмнатна квартира сяяла чистотою i огортала затишком. Лягла спати, але натрудженi руки болiли i не давали забутися у снi. Довго переверталася з боку на бiк i намагалася уявити обранця онуки, та з тим i заснула. Нiби тiльки притулила голову до подушки, а вже дзвiнок у дверi. Слава мала ключi, але хотiла дати бабунi час причепуритися з ночi, щоб та не нiяковiла перед новими родичами. Ксеня Степанiвна швиденько вдягла приготовлену звечора сукню, зiбрала у вузол довге кольору вранiшнього туману волосся i поспiшила до дверей.

– Доброго ранку, бабуню! Вибачте, що не даемо спати, – онука обняла стареньку i поцiлувала. – Знайомтеся. Це мiй коханий Арсен, а це Василь Федотович, якого вiн вважае своiм батьком, наставником, дiдом… i ким там iще? – подивилася вона на хлопця – чи всi звання перерахувала.

– Здрасьте! – вiдповiли чоловiки в один голос i по черзi поцiлували старенькiй руку.

– Доброго ранку! Проходьте до хати. Чим багатi, тим i радi. Ти тут господиня, ти й порядкуй, – сказала старенька онуцi. – Мое мiсце на кухнi, а ви вмийтеся – i будемо пити каву.

Слава метушилася по хатi, а гостi не знали, куди стати. Кiмната гарно умебльована, на пiдлозi килими, i куди не кинь оком – усюди видно дбайливу руку господинi. Дiвчина вiднесла сумку до своеi кiмнати, а чоловiкам подала чистi, мов снiг, рушники й спровадила до ванноi.

Ксеня Степанiвна нарiзала на тарiлку сир до кави й розмiрковувала, чому це у зятя нема батька i як викликати гостей на вiдвертiсть, щоб отримати вiдповiдi на всi запитання, якi поставила перед нею донька, телефонуючи з Італii. Наталка могла б i сама приiхати заради такоi оказii: одну ж доньку мае, а не десять.

Бiла скатерка, якою Слава засте

Страница 18

ила стiл, разила очi. Сонце весело зазирало у вiкно, нiби хотiло допомогти створити святковий настрiй. Молода господиня пурхала вiд кухнi до кiмнати i зносила наповненi тарiлки. Кавування швидше нагадувало святковий обiд, тiльки без спиртного. І не тому, що його не було в хатi, а тому, що забули поставити. Жiноче товариство рiдко вживало спиртне, чоловiки горiлки купити не здогадалися, а нагадати посоромилися. Смачна iжа вразила гостей, бо в iхньому холостяцькому домi такого давно не було. Василь Федотович щиро радiв, що онук потрапив у добрi руки й матиме сiмейний затишок, якого не знав донинi.

Заваривши каву, Ксеня Степанiвна й собi сiла за стiл. Вона поглядала то на майбутнього зятя, то на його дiда, i помiтила велику схожiсть мiж ними. І раптом ii увагу привернули кошлатi брови старого. Половинки правоi брови не було. Жiнка так прикипiла поглядом до старого зморщеного обличчя чоловiка, що тому стало незручно. Йому часто доводилося витримувати на собi допитливi погляди, особливо в часи, коли жiнки приглядалися до його зовнiшностi. Тодi рука його мимоволi тягнулася до брови, i, не чекаючи запитання, чоловiк пояснював:

– Це в дитинствi «добрi люди» брову вiдтяли батогом.

Цю ж фразу вiн повторив i сьогоднi. Ксеню Степанiвну нiби хто окропом обдав. Вона вже колись цi слова чула… Стареча пам’ять запрацювала так швидко, як тiльки могла. Жiнка вичавила з себе вимушену посмiшку, але розглядати обличчя Василя Федотовича не перестала. Вiд ii погляду вiн стрепенувся i обм’як: «Так, це вона!» Вони дивилися одне на одного, не вiдриваючи погляду. В очах чоловiка засвiтилася радiсть, бо його надiя справдилася, а жiнку здогад радше засмутив.

Не допивши кави, бабуня пiдвелася, попросила вибачення i пiшла до своеi кiмнати. Молодi не помiтили, як у старенькоi затрусилися вiд хвилювання руки й на очi насунулася чорна хмара. Лише дiд вiдчув змiну настрою жiнки, з якою вона не змогла впоратися вiдразу. Потрiбен був час, щоб зiбратися з думками, якi враз потоком ринули як на неi, так i на нього.

Василь Федотович подякував за снiданок i повiдомив, що хоче пройтися мiстом i подивитися, як воно вiдбудувалося пiсля вiйни. Молодi не заперечували i, не вiдчуваючи, що мiж старими пробiгла чорна кiшка, зайнялися своiми справами.

Старий фронтовик iще вранцi звернув увагу, що мiсто вiдбудоване i про военнi роки в ньому вже нiщо не нагадуе. На мiсцi великого ставу колись протiкала вузенька рiчечка. Мiсто все було в руiнах. Тодi через греблю вiд ставу росли високi очерети, а тепер тут розбитий гiдропарк. «Як час усе змiнюе!» – дивувався Василь Федотович. Колись тут було непрохiдне болото, а недавно на цьому мiсцi примудрилися великий торгiвельний комплекс збудувати. Все тепер е, тiльки живи i тiшся. А його дитинство минуло у таких злиднях, що страшно й згадувати.

У парку людей було обмаль, бо травневi свята мiсцевий люд використовував для того, щоб упорядкувати городи, дачi, допомогти батькам на селi. Старий вибрав лавку пiд крислатою вербою, що довгим гiллям пила воду iз невеличкого штучного озерця. Зелена вода повнiстю вкрита лататтям, але лiлiй ще не видно. Дивовижна краса настiльки заполонила серце цього сивого, зiгнутого роками чоловiка, що йому на очi навернулися сльози. Така плакуча верба росла на iхньому городi бiля рiчки, у селi неподалiк вiд Кiровограду. В його багатодiтнiй родинi спочатку було все як у людей, аж до тридцять другого року. Василько тодi був ще малий i не дуже розумiвся на полiтицi, але пiсля того, як його батька в районi дуже сильно побили, так, що вiн через добу помер, малi й великi вiдразу зрозумiли, що скоро всiм настане кiнець. Харчi з хати представники влади вимели, тож мати не уявляла, як мае сама прогодувати всiх дiтей. Восени, поки ще були буряки i картопля, смерть обминала iхню оселю. Навеснi вiд голоду i виснаження померла ненька, бо не могла дивитися в голоднi очi дiтей i все вiддавала iм. Голова сiльради колись був у добрих стосунках з його батьком i не хотiв, аби й дiти вимерли з голоду. Наполiг у районi, аби iх забрали до притулку. Через тиждень до села приiхала пiдвода з уповноваженим i зупинилася бiля двору Зубкевичiв. Дiти збилися в одну купку i голосно плакали. Старшi як почули, чого хочуть дорослi, вiдразу розбiглися. Двох ухопили i силомiць посадили на вiз. Василь тодi був малий i хотiв вчинити так, як його старшi брати, але iздовий з усiеi сили уперiщив його батогом. Вiд пекучого болю хлопець вхопився руками за обличчя й вiдчув, як гаряча рiдина тече помiж пальцями. Його жбурнули на воза, i вiн, скрутившись «калачиком», пролежав так аж до мiста. Нiхто не звертав на нього уваги, тiльки сестричка, притулившись до нього, тихенько плакала. Тодi-то вiн i позбувся частини брови, що й стало його довiчною мiткою.

Сидiв Василь Федотович пiд вербою i згадував найтяжчi сторiнки свого довгого життя. Нiхто нiколи не просив його розповiсти, як йому було всi тi роки. А iнодi хотiв з кимось подiлитися тим, що залягло глибоко в пам’ятi, зняти напруження. Це зараз маеш хоч i невелику, а

Страница 19

е все-таки пенсiю вiд держави i можеш твердо розраховувати на неi. Нема як розкошувати, але ж i з голоду не помреш А тодi були страшнi часи. Дай, Боже, щоб таке нiколи не повторилося. Люди помирали щодня, особливо дiти. Нiхто не мiг зрозумiти, чому забирають хлiб iз хати – той, який мама з татом виростили на своему полi.

Того дня заюшеного кров’ю хлопця доправили до медпункту, а сестричку вiддали якiйсь жiнцi. Василько думав, що пiсля перев’язки вiн знову побачиться з нею, але то була iхня остання зустрiч. Бiльше вiн ii нiколи не бачив. Чи померла, чи дали нове прiзвище, i тому Василь не змiг довiдатися про ii подальшу долю. Його вiдправили в один iз притулкiв для сирiт у Запорiзькiй областi. Там вiн пробув до 1939 року. Перед призовом до Червоноi армii навiдався у рiдне село, сподiвався знайти когось iз родини, але сусiди повiдомили, що старшi його брати померли напровеснi тридцять третього. Нiхто не змiг допомогти сиротам, бо кожен боровся за власне виживання. Голова сiльськоi ради намагався iх iще раз вiдправити до притулку, але вони невiдомо з яких причин нiзащо не хотiли туди й обрали шлях у небуття…

Серце защемiло за родиною, яка згинула протягом одного року i залишила його самого на цьому свiтi. Пригадав Василь, як наприкiнцi тридцять п’ятого до них привезли новачка i поселили в кiмнатi поруч iз ним. Арсен Ратушняк – так звали новенького – дуже вiдрiзнявся вiд iнших дiтей у притулку. Вiдразу було видно, що до того хлопець харчувався набагато краще вiд них, i вiн не видавався переляканим, на вiдмiну вiд багатьох. Кiлька днiв нi з ким не розмовляв, але як тiльки усвiдомив, що неволя у притулку – надовго, нiби розмерзся.

Довгими вечорами, коли всi вже лежали у лiжках, Арсен розповiдав такi цiкавi iсторii, що дiти тiльки роти роззявляли. До цього часу хлопець читав багато книжок i ходив до звичайноi школи у Запорiжжi, тому мав набагато мiцнiшi знання, нiж дiти в сиротинцi. Чому його вiдправили до притулку, Арсен признався аж тодi, коли iх записали в сержантську школу.

Котроiсь недiлi, коли курсантiв вiдпустили на кiлька годин до мiста, хлопцi взяли по брикетику морозива й сiли на лавку в парку. Грошей на щось ситнiше не вистачало, тому задовольнялися малим.

Арсен першим запитав Василя про батькiв, а потiм довго роздумував, чи варто розповiдати про своiх. Василь вiдчував, що товариш хоче подiлитися наболiлим, але вагаеться. Обличчя його стало похмурим, i видно було сльози на очах.

– Якщо тобi не хочеться розповiдати, то я не примушую, – обiзвався Василь. – Ти сам почав цю розмову…

– Не впевнений, чи ти мене правильно зрозумiеш… – вагався Арсен, мнучи в руках пiлотку.

– Ми ж друзi, то спробуй розповiсти так, щоб було зрозумiло.

– Моiх батькiв заарештували i вiдправили на Соловки, – озираючись навкруги, мовив хлопець. Вiн ще й досi боявся, аби iх нiхто не пiдслухав.

Василь нiчого не знав про репресii щодо iнтелiгенцii i всiх «неугодних» режимовi, але друговi щиро спiвчував. Вiрив, що такого гарного i розумного хлопця поганi люди виховати не могли.

– Їх вважають ворогами народу, а дiтям ворогiв всюди закрита дорога в цiй краiнi. Ти це розумiеш? – розпалювався Арсен.

– Нiхто тебе не вважае ворогом народу, менi навiть на гадку таке не спало б, – заспокоював його Василь. – А в тебе е зв’язок iз батьками?

– Який зв’язок? Вони там у таборах вiдрiзанi вiд усього свiту. Та й невiдомо, чи ще живi…

– У тебе ще хоч надiя е колись зустрiтися зi своiми, а от у мене жодноi… Ти для мене найрiднiший у цьому свiтi. Давай домовимося нiколи не розлучатися! – виголосив Василь i вiдразу замрiявся – як було б добре колись дружити сiм’ями i завжди пiдтримувати один одного.

– Дружити будемо, але ходити, як коням в однiй упряжцi, нам не дадуть. Закiнчимо сержантську школу, розподiлять нас по рiзних частинах – i тодi спробуй з’еднайся. Дому, який би нас прив’язував, нема нi в тебе, нi в мене.

– Ми ж не вiйськовi, закiнчимо службу в армii та й можемо оселитися в одному мiстi чи селi. Знайти гарних дiвчат, завести дiтей… – мислив уголос Василь.

– Який ти, Василю, наiвний! Нiмцi вже на Польщу напали, а там невдовзi й на нас посунуть. Наше керiвництво все знае, тому й штампують воякiв для неминучоi вiйни. Тебе ж не питали, чи хочеш ти стати вiйськовим?

– Не питали. Навiщо ж тодi Молотов з нiмцями договiр пiдписав? – дивувався Василь.

– Ти звiдкiля про це довiдався? Мовчи, якщо хочеш свою шкуру зберегти, – оглядаючись, мовив Арсен. – Великi свiту цього з такими, як ми, не радяться i не люблять, коли ти хочеш знати бiльше, нiж тобi належиться. Чим менше цiкавишся полiтикою, тим спокiйнiшим буде твое життя. Пригадую батька, який працював iнженером на заводi i мав необережнiсть запитати в iншого, такого ж, як i сам, про iхнi новiтнi розробки, що проводилися в iншому цеху. Через кiлька днiв його викликали до спецчастини заводу й запитали, чому це його так цiкавлять новi розробки. Батько здогадався, що про невинну розмову зi спiвробiтником його вiддiлу вже знають на вищому рiвнi. Увечер

Страница 20

вiн розповiв про це мамi й попросив, про всяк випадок, приготувати в дорогу речi. Через кiлька днiв його забрали, а ще через два днi вночi прийшли й за мамою, бо вона працювала кресляркою у технiчному вiддiлi. Прикро те, що за мене нiхто не заступився i не запропонував допомоги. У батька е брат, але вiн вiдрiкся вiд нас. Страшно усвiдомлювати, що треба всiх боятися, бо невiдомо хто тебе зрадить, – говорив Арсен.

– І ти не пробував дядька знайти пiсля того, як вийшов iз притулку? – дивувався Василь, на якого не справили враження побоювання товариша.

– А навiщо? Тепер я можу обiйтися без нього, а тодi мене втiшило б навiть добре слово, але я його не почув.

– А, може, вони мають якiсь вiдомостi про твоiх батькiв? – не вгавав товариш, бо сам би не витримав i обов’язково пiшов би до дядька, щоб хоч у боягузливi очi родичевi подивитися.

– Може, колись так i вчиню, але зараз я ще не готовий пробачити йому те, що вiн зневажив моiх батькiв.

Арсен виявився далекогляднiшим за Василя. Пiсля закiнчення навчання курсантiв справдi розподiлили по рiзних частинах. У невеличких трикутниках товаришi повiдомляли один одному тiльки скупi чоловiчi новини, в яких не було нiчого особливо нового i цiкавого. Одноманiтнi солдатськi буднi. Арсен писав листи обдумано, аби не дати цензурi найменшого приводу звинуватити i його, як сина ворогiв народу, у зрадi Батькiвщини.

Вiйна захопила товаришiв кожного по-своему, але вiдступали i терпiли поразку за поразкою однаково. За роки вiйни вiдбулося чимало передислокацiй вiйськових частин, i доля знову звела товаришiв аж у госпiталi. Василь був поранений у Корсунь-Шевченкiвськiй битвi, Арсен – при форсуваннi Днiпра. Тяжка доля випала пiхотинцям, якi своiми ногами мiряли простори рiдноi землi спочатку до Волги, а потiм у протилежному напрямку. У численних боях вихованцi сирiтського притулку змужнiли i стали досвiдченими воiнами.

Пiсля цiеi останньоi знаковоi зустрiчi товаришi зрозумiли, що доля пов’язала iх навiк. Фронт швидкими темпами просувався на Захiд, i всiм було вже очевидно, що вiйнi скоро настане кiнець. Поранення в обох були серйознi й потребували довгого лiкування. Пiсля госпiталю давали ще вiдпустки для оздоровлення в рiдних домiвках, але обом нiкуди було йти – i товаришi рвалися на фронт, щоб вiйну завершити в Берлiнi.

Спочатку Василя викликали до военкома i повiдомили, що нiмцiв доб’ють уже без його допомоги, але досвiдченому вояковi доручать не менш вiдповiдальну роботу. Военком розповiв про створення спецiальних груп червоноармiйцiв, якi будуть направленi в захiднi областi Украiни для встановлення там радянськоi влади. Василь не вникав у суть нового призначення, але попросив военкома, щоб разом iз ним до цiеi роботи залучили i його товариша. Той записав прiзвище i обiцяв посприяти, якщо вiн iм пiдiйде. Василь здогадався, чому Арсен може не пiдiйти для нового завдання, тому не признався йому, що просив военкома, аби друг не страждав, якщо вiдмовлять.

Пiзнiше хлопцi довiдалися, що людей добирали у спецзагони за кiлькома критерiями: добре володiння украiнською мовою, парубоцьке становище i вмiння вести партизанськi боi. Пiхотинцi добре орiентувалися на мiсцевостi й легко вписувалися в тi завдання, якi ставило перед ними вище командування.

Арсена викликали на спiвбесiду через кiлька днiв. Довго з ним розмовляли, але зрештою також зарахували до того спецзагону. Тиждень лекцiй полiтрука – i озброенi автоматами червоноармiйцi, зi спецiальними мiшками, у яких лежали новенькi одностроi воiнiв УПА, вже крокували вулицями нещодавно звiльнених вiд фашистiв мiст i мiстечок. Скiльки подiбних загонiв вiдправили на захiд, хлопцi не вiдали, але що було iх багато, знали точно. Для координацii дiй мiж групами було налагоджено надiйний радiозв’язок. Керував iхнiм загоном майор Кочетков iз Воронежа. З перших днiв на своiй посадi вiн став проявляти жорстокiсть до пiдлеглих, хоч усi бiйцi мали вiйськовi звання. Лейтенанти, майори i лише кiлька сержантiв, – всi вони були украiнцями, лише майор Кочетков – росiянином.

На початку весни 1944 року через Тернопiльщину проходив нiмецько-радянський фронт. Ще не встигли люди вiльно дихнути i загоiти рани пiсля приходу «визволителiв», як на iхню землю повернулися першi «благодiйники» з iще жорстокiшими й нахабнiшими намiрами. У кожне велике село призначали уповноваженого новоi влади, який допомагав мiсцевому вiйту (старостi) встановлювати новий порядок. Отакими уповноваженими спочатку були призначенi червоноармiйцi Василь i Арсен. Зовнi все виглядало нiби й правильно, бо кожна нова влада ставить своiх довiрених людей, але мiсiя цих уповноважених була дещо iншою, i аж нiяк не мирною. Перед тим червоноармiйцiв учили, як втиратися в довiру до мiсцевого населення, щоб легше розпiзнавати його настроi, як шукати лояльних людей i з iх допомогою виявляти зв’язки молодi з бойовиками УПА, а потiм нещадно за це карати.

Пiсля розгрому гiтлерiвськоi Нiмеччини для Радянського Союзу ворогом номер один стали бандерiвцi з iх iдеею вiдновлення

Страница 21

амостiйноi Украiни. Розвiдка доповiдала у верхи про створення великих бойових пiдроздiлiв на теренах захiдних областей i про те, що вояки УПА мають велику пiдтримку серед мiсцевих мешканцiв. Основним завданням спецiальних загонiв було вiдрiзати воякiв вiд населення i знищити iх.




8


Ксеня Степанiвна i справдi почувалася погано. Кiлькаденна метушня перед приiздом гостей виснажила й без того немiцний органiзм. Та й де тим силам узятися? Багато таких, як вона, вже давно пiшли в iнший свiт, а iй доля вiдмiряла довший вiк. Чекала, поки онука закiнчить науку в Киевi й повернеться до Тернополя, де для неi все приготували, аби дитина не знала бiди. Радiла, що виконала покладений на неi донькою обов’язок пiдтримати онуку, поки мама працювала за кордоном. Ще видати Славочку вдало замiж – i тодi можна вже спокiйно померти. Була переконана, що онука в неi розумниця й зумiе серед чоловiкiв знайти гiдного. Вона хоч i не «модель», але варта гарноi пари. Вiдразу перед очима постав Арсен. Кого вiн iй нагадуе? Їй уже доводилося зустрiчатися з кимось, схожим на нього. Найбiльше насторожила вiдсiчена в дитинствi дiдова брова – про подiбний випадок вона колись точно вже чула. Невже це той Василь з ii юностi? Незважаючи на поважний вiк – значно за вiсiмдесят, – Ксеня мала добру пам’ять. Вона не раз казала, що це iй кара за якiсь грiхи, бо повертаючись до подiй минулого життя, переживала iх нiби заново. Те хвилювання супроводжувалося великими муками, бо тепер вона дивилася на все з висоти лiт i бачила всi помилки, яких не змогла уникнути колись. Як кажуть: «Аби ж то теперiшнiй розум на тодiшню силу i завзяття!» І знову спогади… Вони виринали з глибини пам’ятi сторiнками найпомiтнiших подiй, яких вистачило б не на одне життя.

…Родина Штефана i Ганни Волянюкiв мешкала в одному з мальовничих сiл Пiдгаеччини, що на Тернопiллi. Звичайна украiнська сiм’я з чотирма робочими руками i багатьма ротами. Землi подружжя мало лише кiлька моргiв – i це змушувало тяжко працювати, аби харчiв вистачало вiд урожаю до урожаю. Зате взимку вiдпочивали, особливо у свята, коли працювати грiх. Родина сiдала навколо столу i бiля каганця з фiгурним склом вмощувався з Кобзарем старший син Богдан. Вiн так гарно читав вiршi, а найчастiше «Катерину», що мама, згадуючи щось свое, тихенько кiнчиком хустини витирала сльозу. Маленька Ксеня тулилася до неньки i жалiла ii, потискуючи руку вище лiктя. Мати винувато посмiхалася i гладила дiвчинку по голiвцi. Чи вона боялася, аби i ii доньку така доля не спiткала, як Катерину, чи спiвчувала сиротi, – Ксеня не думала про це. Їй також було шкода Катерини, але сльози не наверталися на очi.

Зрештою, лунали вдома не самi лише художнi твори. Сiльська «Просвiта» давала читати рiзнi книжки з iсторii Украiни i про Запорозьку Сiч. Часто в хатi поверталися до питання: чому це iх у 1918 роцi вiд’еднали вiд Украiни i вiддали полякам?

– Мабуть, Росiя побоялася патрiотично налаштованих украiнцiв, якi проголосили в кiнцi жовтня Народну республiку, – зробив висновок Штефан.

– Але чому не запитали в народу, чи хоче вiн того? – докучав батьковi Роман, а менший Олекса тiльки пiдтакував старшому братовi, прагнучи показати, що також розумiеться на полiтицi.

– Дiти, я там не був, тому не знаю, чим керувалися нашi вождi, коли розпоряджалися значною частиною свого народу. Знаете, воно ж завжди так: пани чубляться, а в хлопiв лоби трiщать… От заженуть чоловiка у глухий кут, i в тих умовах вiн iншого виходу не бачить, як тiльки лiзти в ту пастку, яку йому наставили, – вiдхрещувався Штефан, бо й сам не раз мiркував над цим питанням.

…Довгими зимовими вечорами надворi лютувала хурделиця, а в хатi було тепло i затишно. Мама монотонно крутила веретеном, сукаючи тонку нитку з прядива чи вовни, а Ксеня й собi ставила поруч неi невеличкий кужiль i вчилася жiночоi справи. Пам’ять у неi й тодi була нiвроку: прочитавши кiлька разiв вiрша, вона могла продекламувати його вже наступного вечора перед усiма членами родини. Батько гладив доньку по головi й обiцяв пiсля закiнчення сiльськоi школи, в якiй майже все викладали польською мовою, вiддати ii до Кременецького украiнського педагогiчного iнституту. Знання украiнськоi мови дiтям давала «Просвiта», вона й селян забезпечувала украiнською лiтературою.

Польща, отримавши пiсля розподiлу своi – як вона вважала – землi, боялася патрiотичних настроiв украiнцiв не менше за Росiю. Тому з перших днiв свого панування почала наступати на iхнi права. Аби швидше ополячити народ, схвалювали i пропагували змiшанi шлюби, а найбiльше напирали на мову. Школи працювали тiльки польськi, i лише в деяких селах дозволяли створювати украiнськi класи. Окупацiйнi уряди мають один рецепт для приборкання волi народу, i Польща не стала винятком. На щастя, по селах знаходилися патрiоти, i в однiй iз садиб створювали гуртки, в яких навчали молодь украiнськоi мови, iсторii та культури. Свiдомi украiнцi вважали за честь бути активними учасниками всiх патрiотичних заходiв.

Перше «пришестя» визволителiв зi

Страница 22

ходу сприйняли як подарунок долi. Радiли, що нарештi Украiна стане цiлiсною державою з одним народом i однiею мовою. На той час старший брат Богдан вже навчався у Кракiвському унiверситетi, де мав здобути фах магiстра права, аби захищати украiнцiв на своiй землi, а менший Олекса закiнчував Кременецьку украiнську гiмназiю. Ксеня закiнчувала школу i також готувалася продовжити навчання. Штефан не мав великих статкiв, але дуже радiв з того, що дав дiтям освiту. Вiн вважав, що бики й корови поздихають, а здобута освiта – це надiйний шмат хлiба в руках. Іншi скуповували землю, а вiн своi грошi вкладав у науку для дiтей.

Випало так, що на Покрову до двору Волянюкiв з’iхалася вся родина. У селi саме гостював i Штефанiв молодший брат Микола, що мешкав у Львовi. Вiн давно закiнчив Львiвську полiтехнiку i працював на залiзницi. Ганна з донькою поралися бiля кухнi, наставляючи на стiл рiзнi наiдки, – в селi якраз храмове свято, то з цiеi нагоди готувалися у кожнiй хатi. Штефан витягнув зi сховку закорковану пляшку наливки, яку завжди мав для гарних гостей.

Перший тост виголосив Микола – його вважали дуже розумним, бо мешкав у Львовi й завжди був у курсi всiх новин, якi до села надходили не тiльки iз запiзненням, а й доволi перекрученими та оброслими рiзними домислами.

– За Самостiйну Украiну!

– Чого це раптом? – щиро здивувався Штефан. – Москалi он тiльки прийшли i навряд чи вiдмовляться вiд своiх намiрiв навiчно приеднати до себе те, що вимушенi були вiддати у 1918 роцi.

– Штефане! Спочатку вип’емо i закусимо, бо запах шинки так лоскоче в носi, що не годен втриматися. На повний шлунок i говорити краще, i думки свiтлiшi навiдуються.

Товариство смакувало стравами, якi доносила Ганна, i вихваляло господиню. Господар пiдливав наливку, поки язики геть не розв’язалися i чоловiки нарештi наважилися на вiдверту розмову. Чого Штефан тiльки не довiдався! Що i Микола, i його сини Богдан та Олексiй вже кiлька рокiв е членами ОУН (Органiзацii украiнських нацiоналiстiв). Пiдпiльний осередок ОУН недавно створили i в iхньому селi, та це була молодiжна органiзацiя, i Штефана вона менше цiкавила. Але гостi переконували його, що саме ОУН приведе Украiну до створення самостiйноi соборноi держави з центром у Киевi.

– У свiтi назрiвае вiйна, i ми, украiнцi, маемо скористатися з цього для створення своеi держави, – пояснював Микола, i видно було, що вiн робив це часто, бо слова з його вуст лилися мов самi собою. Здавалося, ще трохи – i товариство повiрить, що самостiйну Украiну всiм на тарiлочцi пiднесуть.

– Звiдки така впевненiсть? – засумнiвався й Олексiй, який був менше обiзнаний iз планами центрального проводу ОУН.

– Повiрте зверхникам, бо вони знають, що кажуть. Нам треба лише допомагати на мiсцях всiляко пiдтримувати молодiжний рух i самим брати активну участь у цiй боротьбi, – закликав Микола.

– Щось менi не дуже в це вiриться… – зiзнався Штефан.

– Степан Бандера обiцяе домовитися з нiмцями, що як тiльки Нiмеччина почне вiйну з бiльшовиками, ми проголосимо свою Незалежнiсть, – сказав тихо Микола.

– Твоiми вустами та мед би пити… – кисло посмiхнувся господар i наповнив келишки. – За цю смiливу мрiю пропоную випити.

Ганна сидiла збоку i милувалася синами, якi вже давно переросли батька. Високi, пишночубi, очi в обох жагучi, й такi самi патрiоти своеi землi. Хоч би дiждати онукiв i побачити, яких вони собi дружин виберуть. Як то гарно буде, коли всi зiйдуться бiля великого столу, а вона пригощатиме iх усiлякою смакотою!

Не вiдала Ганна, що у присязi члена ОУН на першому мiсцi стояла боротьба за Украiнську Державу аж до повного ii визволення вiд усiх ворогiв, не шкодуючи нi власноi кровi, нi життя. Поки цього не станеться, iншим бажанням чи почуттям мiсця нема. Слухаючи розповiдi гостей, якi нiби змагалися, хто з них кращий патрiот, Ганна зрозумiла, що вiднинi ii родина стае учасницею усiх подiй, якi вiдбуватимуться на цiй землi. Зростала тривога за дiтей i за тi подii, що назрiвали. Поставало завдання перед кожною родиною: вижити в цих умовах, вийти зi всього з найменшими втратами членiв сiм’i i не позбутися того невеликого статку, який вони надбали тяжкою працею.

Вiдiрвавшись вiд сумних думок, жiнка згадала про святкову випiчку, яку так полюбляли ii дiти. Вони з Ксенкою кiлька вечорiв поралися на кухнi, щоби свято вдалося на славу. У п’ецу стояв горщик з гарбатою iз пахучих трав, тобто чаем по-тутешньому, i Ганна розлила його по кухлях. На великiй глинянiй тарiлцi поставила iх посеред столу. Ксеня принесла чималу тарелю з пирiжками.

– Може, досить уже про полiтику? – запитала вона тихо, нiби боялася, що як тiльки балачка про полiтику закiнчиться, всi встануть i розiйдуться.

Ганна ж хотiла, щоб у ii хатi лунали пiснi, як i в усiх оселях на свята. Чоловiки зважили на прохання господинi, й Микола своiм дзвiнким баритоном затягнув стрiлецьку пiсню. Їi пiдхопили всi присутнi – й оселя наповнилася спiвом. У кожнiй родинi були своi улюбленi пiснi, без яких не обходилося жодне свято…

На се

Страница 23

о давно вже впала нiч, i лише рiжкатий мiсяць слухав пiснi, якi линули майже з кожноi хати. Розходилися, коли було вже за пiвнiч. Великий Вiз, що звечора визорював мало не серед неба, чiплявся дишлом за дерева над Стрипою. У повiтрi вiдчувався морозець, а може, то так проймало холодом пiсля теплоi хати. Примовкли пiснi, хоча в оселях iще свiтилося. Поблiдлий мiсяць на очах ховався за дерева. Гостi замилувалися видовищем сiльськоi ночi, пригадуючи дитинство. Коли людина живе серед рiдноi краси, вона не звертае на неi уваги, та варто переiхати кудись, вiдразу помiчае, як ii бракуе. Це вже вiдчули Микола з Романом, якi тепер мешкали у Львовi.

Ксеня слухала розмови дорослих i пишалася тим, що в неi патрiотична родина з передовими поглядами. Якщо буде так, як обiцяе дядько Микола, i потрiбна буде допомога молодi, вона також буде боротися за свою землю i не пошкодуе життя.

Ксеня не могла визначити, коли саме, за яких умов чи обставин викресалася iскра, що розпалила в ii серцi любов до рiдноi землi. Може, це сталося ще тодi, коли, тримаючись за шорстку материну руку, йшла споришевою стежкою межи полiв до Стрипи, чи як гарячоi жнивноi пори спрагло припадала до джерельця при березi. Вона любила край, в якому топтали цi стежки ii дiди i прадiди.

Слухаючи розмови дорослих, Ксеня вирiшила неодмiнно приеднатися до великих справ, якi готувалися ще десь далеко. Вона вже чула про пiдпiльний осередок у селi, але довiдатися про його спрямування ще не мала змоги. Зустрiчi там вiдбувалися таемно, i селяни не знали навiть, у чиiй то хатi дiеться.

Ще кiлька днiв Микола i Богдан з Олексiем гостювали в селi, зустрiчалися з односельцями i здiйснювали свою мiсiю, задля якоi, напевно, приiхали. Штефан поспiлкувався з синами без участi Миколи i попросив iх не пхати буйнi голови туди, де в цьому нема особливоi потреби. Влада змiнюеться часто, а життя лише одне, i людина приходить на свiт для продовження роду.

– Тату! Я не хочу плодити рабiв на своiй землi! – вигукнув Богдан. – Ви звикли перед кожним знiмати шапку i кланятися, а я цього не хочу. Чому менi поляк мае нав’язувати свою мову i вiру, коли в нас е своi, i не гiршi? Я знаю кiлька мов i пристойно ними володiю, але тут, удома, в мене мае бути куточок землi, де менi вiльно дихаеться, працюеться i живеться. Хiба я так багато хочу, тату? І от коли до цього прагнутимуть усi украiнцi, тодi буде так, як ми захочемо. Для того я вступив до ОУН – щоб усiм разом боротися за Украiну. Не переживайте за нас, лише пiдтримайте i допоможiть у скрутну хвилину, якщо, не доведи Господи, вона настане.

– Що ви, дiти? Хiба я iншоi думки? Але батькiвське серце краеться вiд того, що у кожнiй боротьбi е жертви…

– З вашими молитвами нас це обмине, – запевнив Олексiй i притулився до батькового мiцного плеча, як колись у дитинствi. – Ви тут остерiгайтеся новоi влади, бо можна й не дочекатися кращих часiв.

Такий молодий, а нiби у воду дивився, промовляючи цi слова. Молодi патрiоти не знали тодi, що в оунiвському русi вiдбувся перший розкол. Як то кажуть, тiльки намiчаеться булава, вiдразу постають три гетьмани. На цей раз лише два. Не помирилися Андрiй Мельник i Степан Бандера. Пiсля загибелi Євгена Коновальця в Роттердамi ОУН очолив Мельник. Через рiк погляди двох бойових командирiв розiйшлися. Мельник вважав, що незалежнiсть Украiнi можна вибороти тiльки при допомозi iноземних держав, а Бандера у цiй боротьбi покладався виключно на власнi сили. Окриленi однiею метою, зверхники йшли до неi рiзними шляхами. Тож iще на перших порах, коли тiльки зароджувалася велика iдея, у пiдвалини ii була закладена бомба сповiльненоi дii. Керiвна верхiвка наступала на тi самi граблi, що й на початку столiття, та й не раз до того.

Золотий вересень1939 року. Минуло кiлька мiсяцiв – i до села нагрянули першi представники новоi влади. Застали переляканого вiйта за трапезою у власнiй господi й показали братерськi намiри жити в мирi та дружбi, допомiгши йому спочатку впоратися з обiдом. Потiм наказали скласти списки хазяiв, котрi мали подiлитися своiм добром для створення колгоспу на селi. Папери були написанi, але добровiльно з нажитим добром нiхто прощатися не хотiв. Господарi вважали, що з ними мали би спочатку порадитися, а там би й домовилися, що здавати до колгоспу, а що й собi можна зоставити, адже в кожного були дiти. Поляки як чогось хотiли вiд селян, то спочатку висилали перемовника i тодi досягали компромiсу. Совiти, мабуть, звикли тiльки наказувати, а радитися з кимось у них не було заведено. Вiдчувши несподiваний спротив, з Пiдгайцiв прислали кiлька пiдвод iз червоноармiйцями i дали непокiрним родинам годину на збори в далеку дорогу. З собою дозволили взяти не бiльше тридцяти кiлограмiв речей. Як людина-господар може вiдреагувати на те, що ii назавжди забирають з обiйстя i везуть невiдомо куди? В першу чергу збирали дiтей i харч для них, щоб у дорозi не повмирали з голоду i не позамерзали. У такi екстремальнi хвилини думати слiд було насамперед про це.

Десять найзаможнiших сiмей того дня

Страница 24

вiдправили пiдводами до Бережан, де формували товарнi поiзди до Сибiру. На iхнi обiйстя, мов круки, накинулися «визволителi» i звезли все до фiльварку – колишнього панського маетку. Пили й гуляли кiлька днiв, а потiм згадали, що присланi сюди створювати колгосп.

Цього часу вистачило, щоб мiсцеве населення поховало рожевi мрii до глибокоi кишенi, i поки влада розважалася, рятувало свое майно. У кожному дворi було двi-три корови, бички на випас i багато дрiбноi живностi. Саме осiнь, багато рiзноi птицi як на рiчцi, так i у дворах – i все це мають зараз забрати. Частину корiв вiдiгнали до лiсу, птицю вирiзали i засолили, щоб не так в очi впадала. Тодi й почали люди будувати першi криiвки. Стодола велика, нiч довга, робочих рук не бракуе, то чого лiнуватися? Для свого ж блага! Копали на городi, в пивницi й навiть на подвiр’i. Замаскований вхiд до криiвки знали тiльки домашнi, але нiкому, навiть близьким родичам, не показували i не хвалилися, що вона у них е.

Старий вiйт, який за своiм обов’язком мав стояти на сторожi громади, що його обирала, налякався не на жарт. З одного боку, боявся новоi влади i намагався iй догодити, а з iншого – знав, що червоноармiйцi повернуться до мiста, а вiн залишиться в руках односельцiв. Всяке може трапитися, i винуватого не знайдеш. Викликав до себе кiлькох поважних чоловiкiв i запропонував iм не опиратися новiй владi, бо чим це обернулося минулого разу, всi бачили. Порадив подiлитися майном, яке можна нажити знову, зберiгши своi сiм’i. Громада всю нiч обговорювала вiйтову пропозицiю, i на ранок вчинила так, як вiн сказав.

Фiльварок наповнився худобою i живнiстю, яку треба було доглядати, але нiхто не пiшов добровiльно прислуговувати новiй владi. Та це тривало недовго. Варто було комусь зробити перший крок, як охочих працювати бiля чужого майна знайшлося чимало.

Залагодивши вже й цю проблему, надiялися, що нова влада заспокоiться i залишить громаду в спокоi. Та не такi плани були в уповноважених. Пiвнiч, Сибiр i Казахстан вимагали свiжоi робочоi сили, що поповнила б ту, яка катастрофiчно вимирала в тяжких умовах. Як тiльки вiдправляли ешелон iз Бережан, на його мiсце подавали новий – i все починалося спочатку. На села групами наiжджали червоноармiйцi й продовжували шукати ворогiв новоi влади та насильно наповнювати ними товарнi поiзди. Тут у пригодi ставали криiвки, де можна було перечекати бiду.

Нацiоналiсти на деякий час принишкли. Говорили потiм, що москалi поводилися з мирним населенням поза всякою логiкою. Оунiвський рух тiльки набирав сили i допомогти селянам вiйськовим протистоянням ще не мiг. Мирне населення звикло до постiйних утискiв та принижень з боку полякiв, а тепер швидко переконалося, що який би завойовник зi Сходу чи Заходу не прийшов, омрiяноi волi вiн украiнцям не дасть. Їi треба вiдiбрати силою, тож без власноi армii не обiйтися. Пiсля пiвторарiчноi бiльшовицькоi окупацii селяни й iнтелiгенцiя ще бiльше згуртувалися навколо оунiвських провiдникiв i надiялися на змiну ситуацii. Велика частина людей сподiвалася, що визволителi врештi-решт наситяться й утихомиряться. Якщо комунiсти прийшли надовго, то мали б зрозумiти, що знищувати власний народ не годиться. Так вважав кожен християнин, котрий щонедiлi ходив до церкви i надiявся не тiльки на Боже змилування, а й на здоровий глузд «визволителiв».




9


Вранцi iсторичного червневого дня 1941 року селяни пробудилися вiд страшного гуркоту, який линув iз неба, вкритого залiзними птахами. Чорнi круки з хрестами на крилах кiлькома клинами прямували на схiд. Вiд незвичного шуму закладало у вухах, i здавалося, тому нестерпному гулу не буде кiнця. Минула якась хвилина – i небо знову стало чистим, нiби нiчого не сталося. Але це вже не можна було назвати спокоем, бо кожен зрозумiв, що гроза, яка так довго нависала над головами мирних людей, скоро розрядиться пекельним вогнем вiйни. Хто вони, цi черговi визволителi, якi обiцяли Степану Бандерi подарувати Украiнi незалежнiсть? Чого чекати вiд них? У серцях людей оселилася слабка надiя, але вона сплелася зi страхом.

Через кiлька днiв за селом селяни побачили куряву на дорозi, i невдовзi на вулицю на чотирьох мотоциклах повiльно в’iхали солдати вермахту. Всi у новеньких, ще не припорошених боями строях, руки з закачаними вище лiктiв рукавами тримали автомати. Вiйськовi свiтили навсiбiч начищеними зубами, демонструючи таким чином своi мирнi намiри. Селяни, навченi попереднiми «визволителями», не поспiшали проявляти якiсь емоцii, тому стояли бiля своiх осель i чекали, що ж вiдбуватиметься цього разу. Петро Ворочук мав бiльмо на оцi й погано бачив, але зачувши гуркiт на вулицi, поспiшив до ворiт, а уздрiвши нiмцiв – перелякався так, що не мiг i слова вимовити. Колона зупинилася бiля його ворiт, i з переднього мотоцикла обiзвався чоловiк, одягнений у цивiльне.

– Не лякайтесь, ми не приiхали вас убивати. Покажiть нам хату вiйта i перекажiть усiм людям, щоб сходилися на майдан бiля церкви. Нова влада хоче з вами розмовляти, – чоловiк посмiхнувся i, коли П

Страница 25

тро показав вiйтову хату, махнув мотоциклiсту, щоб той iхав далi.

Нiмцi рушили до управи. Бiля церкви вдарили дзвони. Селяни, не поспiшаючи, сходилися на майдан до центру села. Перекладач уже встиг переговорити з вiйтом, винесли на площу стiл i на лавку всадовили нiмецького офiцера. Коли вже трохи назбиралося людей, вiйт узяв слово, та спохопився, що не знае, що, власне, мае казати, i вiдразу передав його представникам новоi влади. Вiйт уже давно вiдкараскувався вiд своеi посади, прагнучи спокою, але в такi непевнi часи керувати громадою охочих було мало. Тих, що хотiли вислужуватися, боялися i не обирали, а такого чоловiка, щоб мiг догодити i громадi, й владi, яка змiнювалася ледь не кожного року, не знаходили. На цю посаду треба людини мудроi й не продажноi, а головне – щоб сама погодилася звалити на свою голову велику вiдповiдальнiсть. В останнi два роки життя у кожнiй родинi настiльки змiнилося, що господарi не годнi були навести лад у себе в хатах, не те що в громадi. А скласти своi обов’язки з власноi волi вiйт не мiг, тому й тремтiв перед кожним новим керiвництвом.

Нiмецький офiцер пiдвiвся i виголосив цiлу промову, яка зводилася до того, що нiмцi в Украiну прийшли надовго i не збираються воювати з мирним населенням. Вiд селян нова влада вимагае тiльки порядку i постачання сiльськогосподарськоi продукцii для Фатерлянду. Здавалося, що нiмцiв цiкавили тiльки «млеко», «яйка» i хлiб, якби не дула автоматiв, наставленi у спини селян. Наприкiнцi промови перекладач вручив вiйтовi папiр з iнструкцiею i планами поставок, нагадав ще, що нiмецька комендатура знаходиться у Пiдгайцях, i якщо комусь буде щось незрозумiло, то нехай звертаються туди. Сiли на своiх залiзних коней – i тiльки курява за ними знялася…

Вiйт безсило сiв на стiлець, на якому щойно сидiв нiмець, i обхопив голову руками.

– Панове! Шановна моя громадо! Звiльнiть мене з цiеi посади, дайте спокiйно вiку дожити! – зi сльозами на очах попросив уже вкотре. – Нема в мене вже нервiв i здоров’я перед кожним принижуватись.

Всi спiвчували чоловiковi, але зараз мовчки стояли i чекали, поки вiн заспокоiться. Селяни шанували свого вiйта за мудрiсть i змiнювати його у такий непевний час не хотiли. Знали, що вiн володiв польською й нiмецькою, хоч нiколи не вихвалявся цим. Наближенi до нього люди розумiли, що чинить вiн так заради конспiрацii. Завжди хотiв знати, про що говорять вороги в його присутностi, думаючи, що вiн iх не розумiе. Хитрим був i розумним.

Не почувши на свое прохання жодного звуку з боку громади, вiйт узяв папiр i став зачитувати план заготiвлi продуктiв харчування для солдат вермахту.

Озброена до зубiв нiмецька армiя швидкими темпами рухалася на схiд, а на заходi завирувало свое життя.

У Львовi 30 червня 1941 року волею украiнського народу Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв поспiхом проголосила вiдновлення украiнськоi держави. Накресливши головнi вимоги визвольноi та державотворчоi дii, вказавши на непевне ставлення до нас нiмцiв, оунiвцi апелювали до обов’язку украiнських патрiотiв рiшуче братися до керування життям народу. Зверхники розумiли, що зволiкати не можна, i поки нiмцi не оговталися, треба, щоб увесь свiт довiдався про прагнення украiнського народу до незалежностi. Украiнська держава мала бути з центром у Киевi, але це потiм, а тепер була дорога кожна хвилина. На часi постало питання про створення нацiональноi армii, бо що ж це за держава без свого вiйська, яке мае захищати суверенiтет? Заклик патрiархiв усiх захiдних церков був розiсланий в усi куточки Захiдноi Украiни. У Львовi завирувало нове життя…

Галичину ця звiстка охопила за кiлька днiв. Революцiйна ОУН закликала всiх громадян, незалежно вiд iхнiх партiйно-полiтичних переконань, до суспiльноi справи, яку необхiдно вести на християнських засадах. Нацiоналiсти взяли на себе всю вiдповiдальнiсть за цю iнiцiативу. На захiдних теренах активiзувалася робота оунiвських осередкiв – тепер вони дiяли вiдкрито й не приховували намiрiв здобути Украiнi незалежнiсть. Молодь масово вступала до лав ОУН i проходила у кожному селi вишкiл. Для цiеi роботи були вже вивченi пропагандисти, вiйськовики i медичнi працiвники, якi навчали усiх охочих жити в нових умовах. Хлопцi вивчали зброю, а дiвчата готувалися бути медсестрами i зв’язковими, бо радiозв’язок був iще слабким.

Олексiй Волянюк залишив Кременецьку гiмназiю ще взимку, бо радянське енкаведе натрапило на слiд оунiвцiв, i вiн з багатьма iншими студентами пiшов у пiдпiлля. До батькiв не повертався, бо боявся, аби iх не вивезли через нього до Сибiру. Тепер мав завдання органiзовувати у селах вишкiл прогресивноi молодi для подальшоi боротьби як iз нiмцями, так i з бiльшовиками.

Ксеня не могла сидiти в хатi й чекати, поки iй запропонують взяти участь у боротьбi. Сподiвалася на брата, що допоможе iй вибрати напрямок, де вiд неi була б найбiльша користь для справи, але його не було.

По сусiдству з ними жила родина Зеновiя Тимчака, а в них була дочка Марiчка, ii ровесниця. Молодший на десять лiт за Штефа

Страница 26

а Зеник зазвичай не пропускав нагоди послухати порад старшого господаря. Чоловiки нiколи не конфлiктували через дрiбницi, бо вважали, що сусiд завжди ближчий, нiж далека родина, тому взаеморозумiння треба цiнувати. Бузько принiс Тимчакам лише одну дiвчинку, i як не молила молода жiнка Бога подарувати iм iще хоч одного синочка, вiн нiби не чув. Не втрачаючи надii, батьки тiшилися единою донечкою i дякували Всевишньому, що подарував iм хоч ii.

Марiчка виросла в любовi та ласцi, тому ii серденько було вiдкрите для добрих людей. Кругле личко, брови врозлiт, що нагадували чаiнi крила, кiлька звабливих русявих кучерикiв бiля вух… «Гарна, мов писанка, та ще й не говорить, а щебече», – так казали старшi жiнки. З Марiчкою було весело всюди. Здавалося, вона не вмiе нi гнiватися, нi сперечатися, бо всi непорозумiння переводила на жарт.

Ксеня мала iншу вдачу, може, ще й тому, що хлопцi за нею не вилися роем i вона тверезо оцiнювала свою вроду. Висока, худорлява, з туго заплетеною косою, вона нiчим особливо не видiлялася серед дiвчат. Погляд, яким вона могла «нагородити», частiше вiдлякував юнакiв, нiж приваблював. Чоловiки радше липнуть до тих, з ким весело i легко, а з Ксенкою можна було вести тiльки серйознi розмови. Подруги нiби доповнювали одна одну, тому з дитинства трималися разом.

Дiвчата не мали терпцю чекати, поки iх запросять, тож самi зголосилися вступити до молодiжноi гiлки ОУН пiд назвою «Юнак». Тепер брали участь у багатьох ii акцiях, спрямованих на пiдвищення нацiональноi свiдомостi мiсцевого населення.

Не узгоджуючи дii з нiмецькими чиновниками, нацiоналiсти встановили свою владу майже повсюди в захiдних областях i, крiм того, у тридцяти районах Правобережноi Украiни. Спочатку нiмецькi польовi командири охоче йшли на узгодження дiй пiд час свого наступу, але потiм усвiдомили свою помилку i до новоявлених украiнських союзникiв почали ставитися вороже. Коли нова нiмецька адмiнiстрацiя розбудувала власнi структури на окупованiй територii, вона негайно розпустила украiнську мiлiцiю i всi iншi органи, утворенi нацiоналiстами. Але новi украiнськi угруповання вже не бажали коритися нiмцям, вони тiльки стали дiяти обережнiше i не йшли на вiдверте протистояння.

Ще у лютому 1941 року Степан Бандера завбачливо домовився з владою про вишкiл старшин, якi в майбутньому могли знадобитися молодiй украiнськiй армii. Тепер багато з тих навчених воякiв були розiсланi по сотнях куренiв для навчання молодi. Пiсля вищого вишколу створювали роi (кущовi групи самооборони). Все вiдбувалося на такому високому патрiотичному пiднесеннi, що кожна молода людина готова була не вагаючись вiддати свое життя за Украiну. З перших лекцiй наука у вишколах починалася словами: «Бачиш цей великий лан пшеницi? Поруч сiножатi з рiзнобарвними квiтами, далi бовванiе зелений гай, сповнений пташиного спiву… Пильно вдивися у бiленькi хатини помiж садками. Там живуть твоя мама, твiй тато, твоi брати i сестри. Понад садками i хатинами виднiе хрест невеличкоi церкви, в якiй стiни обвiшанi образами в рушниках i золотом сяе iконостас. Все це е наша Батькiвщина – Украiна, яку треба безмежно любити, для неi працювати чесно i безкорисливо. Ти приналежний до органiзацii, яка мае одну мету – здобути Украiнську Державу або загинути в боротьбi за неi».

Патрiотичне виховання молодi й усього населення було надзвичайно сильним, а комунiсти й досi не можуть збагнути, на чому базувалася така запекла боротьба за самостiйну Украiну.

Пiсля iдеологiчного вишколу дiвчат розподiлили на двi групи. Марiчку направили пройти вишкiл для зв’язкiвцiв, а Ксеню – для медичних сестер. Обговорювати рiшення виховникiв не мали права, все виконувалося згiдно з iнструкцiею i в дуже великiй конспiрацii. Марiчцi присвоiли псевдо «Сорока», а Ксенi – «Тополя».

В органiзацii було встановлене правило – на час боротьби заборонялися любощi: дiвчата не повиннi були провокувати хлопцiв на залицяння, а чоловiки – чiплятися до жiнок. Якби хто-небудь поскаржився керiвникам проводу, що хтось до когось тiльки залицявся, за це могли розстрiляти без суду i слiдства. Але живi люди – не циркуляри, виховники це добре розумiли, тому й направили гарненьку звабливу Марiчку до зв’язкiвцiв. Там зустрiчi з рiзними людьми короткотермiновi, часто вночi, коли важко роздивитися вроду i нема як довго спiлкуватися, тож i спокуси менше для обох статей.

Марiчка пiсля чергового вишколу прийняла присягу молодого бiйця i повернулася до батькiв чекати наказу для подальших дiй.

Нiмецька промисловiсть потребувала робочих рук i продовольства. Пiсля поразки пiд Москвою, а потiм i пiд Сталiнградом нiмцi своi колишнi мирнi посмiшки змiнили на звiрячий оскал. Проводити лояльну полiтику на теренах захiдних областей не вдавалося, бо тепер у лiсах дiяли невеликi повстанськi загони, якi перешкоджали нiмцям вивозити людей на роботу до Фатерлянду i збирати провiант. Тепер у повстанцiв виникла потреба утримувати вже свою, хоч i невелику армiю, яка базувалась у лiсах. Армiю без держави нiхто не фiнансував, то

Страница 27

у на селян упав великий тягар: мусили годувати не тiльки нiмцiв, а й своiх. Проте жоден краянин не висловив невдоволення, вважаючи за щастя допомагати своiм воякам виборювати незалежнiсть для всього украiнського народу.

Селом прокотилася чутка про знищення нiмцями жителiв села Молоткова. Партизани вбили там мiсцевого нiмецького перекладача i пiдсунули грипс (записку на тонкому паперi), що це зробили нацiоналiсти. Розлюченi нiмцi оточили мирних, нi в чому не винних жителiв i всiх до одного, бiльше шестисот осiб, спалили живцем. Пiсля цього украiнськi повстанцi все частiше нападали на невеликi нiмецькi загони i в бою добували для себе зброю, одяг i харчi.

До села нiмцi навiдувалися зрiдка, тому тут лише насторожено спостерiгали, кого встигли забрати до Червоноi армii, а хто подався до лiсу. А були й такi, що, збудувавши собi криiвки, вiдсиджувалися в них, чекали, поки визначиться переможець, щоб потiм примкнути до нього. Та найчастiше було так, що вдень працював чоловiк на своему господарствi, а вночi брав рушницю або нiмецький автомат i йшов до загону, який знаходився на ближньому чи дальньому хуторi. Вночi брав участь у нападах, а вранцi вже вiдсипався у своему лiжку. Розмовляти про вiйськовi дii не дозволялося навiть у хатi, в найближчому родинному колi. Боялися зрадникiв, бо вiд них було багато бiди. Та й самi селяни найбiльше боялися потрапити до кола зрадникiв, бо тодi шансiв вижити майже не було. Зрада своiх не мала термiну давностi, покарання могло прийти й через багато лiт.




Конец ознакомительного фрагмента.