Страница 1

Прекраснi й приреченi
Френсiс Скотт Фiцджеральд


Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896 – 1940) – видатний американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Нiч лагiдна», «Великий Гетсбi» та «По той бiк раю». «Прекраснi й приреченi» (1922) – другий роман письменника (пiсля «По той бiк раю»), багато в чому автобiографiчний, в ньому автор продовжуе наскрiзну тему духовноi кризи в Америцi пiсля Першоi свiтовоi вiйни. Героi роману – представники «втраченого поколiння», гнанi честолюбними мрiями досягти вищих щаблiв у суспiльствi. Ентонi Петч – один з них. За плечима в нього – освiта у престижному унiверситетi для обраних, фiнансова пiдтримка дiда-мультимiльйонера. Вiн гарячково прагне у вихорi свiтських вечiрок i насолод реалiзувати своi романтичнi мрii про майбутне. Але цьому не судилося здiйснитися…





Френсiс Скотт Фiцджеральд

Прекраснi й приреченi



Переможець належить трофеям.

    Ентонi Петч

Присвячуеться

Шейну Леслi,

Джорджу Жану Нейтану

i Максвеллу Перкiнсу -

iз вдячнiстю за неоцiненну лiтературну допомогу й пiдтримку







Книга перша





Роздiл І





Ентонi Петч


У 1913-му, коли Ентонi Петчу виповнилося двадцять п’ять, минуло два роки вiдтодi, коли iронiя, цей дух святий наших днiв, теоретично нарештi зiйшла на нього. Іронiя зробилася останнiм полiром, останнiм змахом щiтки для одягу, своерiдним iнтелектуальним «От i все!» – але на початку цiеi iсторii вiн iще не сягнув далi стадii усвiдомлення. Вперше ви здибаете його в задумi над тим, чи залишилися ще в ньому гонор i крихта глузду, а чи вiн – цiлком ганебна та огидна субстанцiя на поверхнi свiту, як пляма мастила на гладенькiй поверхнi ставка: звiсно, траплялися такi оказii нечасто, а поки там що, вiн уважав себе геть винятковим молодиком, цiлком витонченим, добре пристосованим до свого середовища i в чомусь набагато бiльше значущим, анiж будь-хто iнший iз вiдомих йому.

Це був його звичний стан, i в ньому вiн був життерадiсним, приемним i привабливим для розумних чоловiкiв i для всiх жiнок. У цьому станi вiн вiрив, що одного дня здiйснить якийсь тихий i витончений вчинок, що його обранi свiту цього оцiнять гiдно, який возз’еднае його iз тьмяними зiрками десь на хмарному небосхилi, на пiвшляху мiж смертю та безсмертям. А поки час для такого зусилля не настав, вiн буде просто Ентонi Петчем – не портретом людини, а виразною та динамiчною особистiстю, свавiльною, зарозумiлою, iнколи навiть поверховою – людиною, яка розумiе, що честi не iснуе, але й не позбавлена ii, яка спiзнала всю оманливiсть завзяття, що, одначе, не вiдняло хоробростi.




Гiдний чоловiк i його обдарований син


Як онук Адама Джея Петча, Ентонi вдихнув стiльки усвiдомлення стабiльностi свого соцiального становища, нiби вiн сам вiв свiй рiд вiд хрестоносцiв за морями. А як же iнакше – нобiлiтет вiргiнський i бостонський, заснований винятково на грошах, особливо шануе багатство.

Отже, Адам Петч, бiльше знаний серед своiх як «Лютий Петч», залишив батькову ферму в Террiтавнi на початку шiстдесят першого, щоби приеднатися до Нью-Йоркського кавалерiйського полку. Повернувся вiн додому в чинi майора, ввiрвався на Волл-стрит i серед тамтешнього галасу, диму, оплескiв i недоброзичливостi згромадив собi близько сiмдесяти п’яти мiльйонiв доларiв.

Туди йшла вся його енергiя, поки йому не виповнилося п’ятдесят шiсть. Саме тодi, пiсля жорстокого нападу склерозу, вiн вирiшив присвятити решту свого життя моральнiй регенерацii людства. Вiн став реформатором над реформаторами. З офiсу компанii «Ентонi Комсток» вiн вступив у запеклу боротьбу з алкоголем, лiтературою, людськими слабкостями, мистецтвом, патентними лiками та недiльними театрами, завдаючи iм нищiвних ударiв вище й нижче пояса. Його розум, пiд впливом пiдступноi цвiлi, яка з часом поiдае всiх, за рiдким винятком, нещадно кидався на будь-якi аморальнi прояви сучасностi. Навiть у м’якому крiслi свого помiстя у Террiтавнi вiн продовжував битву проти велетенського уявного ворога – неправедностi, яка тривала п’ятнадцять рокiв, i де вiн виявив себе нестримним шаленцем, докучливо некомпетентним i нестерпним занудою. Того року, коли починаеться iсторiя, його кампанiя досягла пiку невиразностi, а вiн сам – утоми; в 1861-му повiльно доповзав до 1895-го, а свiдомiсть його чимраз частiше опинялася в часi Громадянськоi вiйни, тьмяними були спогади про вже покiйного сина i дружину, а ще бiльш примарними – про онука Ентонi.

Ще на свiтанку своеi кар’ери вiн одружився з анемiчною панною тридцяти лiт, звали ii Алiсiя Вiзерс, яка принесла йому сто тисяч доларiв та бездоганну пiдтримку у банкiвських колах Нью-Йорка. Майже одразу й дещо поспiхом вона народила йому сина, а потiм, нiби вся знекровлена помпезнiстю цiеi подii, зникла назавжди у тьмяних стiнах дитячоi кiмнати. Хлопчина, Адам Улiсс Петч, став закоренiлим завсiдником клубiв, знавцем хороших манер i водiем тандемiв – навдивовижу рано, у

Страница 2

вiцi двадцяти шести, вiн почав писати мемуари пiд заголовком «Нью-йоркське суспiльство, яким я його знаю». Наслухавшись чуток про концепцiю твору, видавцi навiть змагалися за право надрукувати його, але, як виявилося пiсля смертi автора, твiр був без мiри багатослiвним i нестерпно нудним, тож його так нiколи й не надрукували, навiть у приватному масштабi.

Цей лорд Честерфiлд iз П’ятоi авеню одружився у двадцять два роки. Його дружиною стала свiтська левиця, контральто бостонськоi опери, Генрiетта Лебрюн, у подружжя був единий син, охрещений, на прохання дiда, Ентонi Комсток Петч. Одначе Комсток випав iз його iменi та занурився назавжди у свiт забуття пiсля вступу до Гарварда, а бiльше про нього нiколи не чули.

В юного Ентонi залишився тiльки один знiмок його батькiв разом, i вiн так часто зупиняв свiй погляд на ньому, що з часом той став безликим предметом iнтер’еру, але кожен, хто заходив до кiмнати, з цiкавiстю його розглядав. Поруч iз худорлявим вродливим дендi з дев’яностих стояла висока чорнявка з муфтою та натяком на турнюр. Мiж ними був маленький хлопчик з довгими каштановими кучерями, одягнений в оксамитовий костюмчик типу «Лорд Фонтлерой». Це був Ентонi у п’ятирiчному вiцi, того року, коли померла його мама.

Спогади про «бостонське контральто» були тьмяними й музичними. Вона пригадувалась йому як панi, яка спiвала, спiвала й спiвала в музичному салонi iхнього будинку на Вашингтон-сквер – iнодi оточена гостями, чоловiками зi схрещеними руками, якi, затамувавши подих, балансували на краечках диванiв, жiнками зi складеними на колiнах руками, якi iнодi щось шепотiли чоловiкам i завжди жваво плескали i схлипували пiсля кожноi пiснi, i дуже часто вона спiвала тiльки для Ентонi: iталiйською чи французькою, чи на дивному жахливому дiалектi, бо так, iй здавалося, розмовляли негри з Пiвдня.

Його спогади про галантного Улiсса, першого, хто закотив лацкани пальта, були бiльш живими. Пiсля того як Генрiетта Лебрюн Петч «приедналась до iншого хору», як час вiд часу хрипко повторював удiвець, батько з сином переiхали до будинку дiдуся в Террiтавнi. Улiсс щоденно заходив до дитячоi кiмнати Ентонi й наповнював ii приемними ароматними словами, iнколи навiть бiльше години. Вiн постiйно обiцяв Ентонi взяти його на полювання, чи на рибалку, чи на екскурсiю в Атлантик-Сiтi, «вже зовсiм скоро», але жодна з обiцянок не матерiалiзувалась. Утiм, одну подорож вони таки здiйснили: коли Ентонi було одинадцять, вони поiхали за кордон – в Англiю та Швейцарiю, i там, у найкращому готелi Люцерна, у криках, гарчаннях i в жахливому поту помер його батько. У панiцi й вiдчаi наляканого Ентонi доправили назад до Америки, пiсля чого ця невиразна туга залишилася з ним до кiнця життя.




Герой, його минуле та особистiсть


Коли Ентонi було одинадцять, вiн спiзнав жах смертi. Упродовж шести найбiльш вразливих рокiв померли його батьки, його бабуся, яка вицвiла так, що стала майже непомiтною, лише на один день вiд часу одруження зайнявши чiльне й незаперечне мiсце у власнiй вiтальнi. Тож для Ентонi життя було боротьбою проти смертi, яка чатувала за кожним рогом. Нiби поступаючись своiй уявi iпохондрика, вiн розвинув звичку читати в лiжку – це заспокоювало його. Вiн читав, поки втома не накривала його, i часто засинав iз увiмкненим свiтлом.

Його улюбленою розвагою, аж до чотирнадцяти рокiв, була колекцiя марок – вона була величезна, настiльки повна, наскiльки ii мiг зiбрати хлопчик. Його дiдусь наiвно гадав, що так вiн навчиться географii. Отже, Ентонi провадив кореспонденцiю з пiвдюжиною фiлателiстичних i нумiзматичних компанiй, i нечастими були днi, коли пошта не доправляла йому новоi книжки з марками чи паки блискучих аркушiв погодження; було якесь таемниче зачарування у безконечному перекладаннi його надбань з одного альбому в iнший. Його марки були його найбiльшим щастям, i вiн кидав нетерплячi похмурi погляди на кожного, хто вiдволiкав його вiд улюбленоi справи; марки з’iдали його мiсячнi кишеньковi грошi, i вiн лежав без сну в нiчнiй задумi над iхнiм рiзноманiттям i строкатою пишнотою.

Коли йому було шiстнадцять, вiн майже повнiстю занурився у себе, став мовчазним пiдлiтком, абсолютно не схожим на американця, який викликав ввiчливе спантеличення у своiх однолiткiв. Попереднi два роки вiн провiв у Європi з особистим учителем, який переконав його, що лише Гарвард вартий уваги, що тiльки вiн «вiдчинить йому всi дверi», збадьорить дух, принесе вiдданих i здатних на самопожертву друзiв. Отже, вiн вступив до Гарварда, що було единим логiчним варiантом.

Якийсь час вiн жив сам у найкращiй кiмнатi Бек-хола – стрункий, середнiй на зрiст темноволосий юнак iз сором’язливою чуттевою усмiшкою. Його кишеньковi були бiльше нiж лiберальнi, тож вiн вирiшив започаткувати власну бiблiотеку i придбав у якогось мандрiвного бiблiографа першi видання Свiнберна, Мередiта й Гардi, а ще – пожовклий нерозбiрливий лист Кiтса, довiдавшись згодом, скiльки вiн переплатив. Вiн зробився витонченим дендi, зiбравши колекцiю жалюгiдних шовко

Страница 3

их пiжам, парчевих халатiв i метеликiв, занадто пiстрявих, щоб iх можна було носити. У цих помпезних шатах вiн мiг потаемно дефiлювати перед дзеркалом у своiй кiмнатi або лежати на атласних подушках на пiдвiконнi, споглядаючи подвiр’я i невиразно усвiдомлюючи його метушню, запаморочливу i швидкоплинну, частиною якоi вiн, вочевидь, так нiколи й не став.

На старшому курсi вiн iз цiкавiстю з’ясував, що мае на потоцi певну репутацiю. Вiн довiдався, що його вважають такою собi романтичною постаттю, вченим, вiдлюдником, цитаделлю ерудицii. Це його подивувало, але потай потiшило: вiн почав виходити в люди, спершу потроху, потiм iнтенсивнiше. Вiн зробився завсiдником вечiрок. Вiн пив – без галасу, але дотримуючись вiдповiдних правил. Про нього казали, що якби вiн не вступив до коледжу таким юним, то закiнчив би його з вiдзнакою. У 1909-му, коли вiн отримав диплом, йому виповнилося всього двадцять.

Потiм знову закордон, цього разу – Рим, де вiн розважався архiтектурою та живописом, навчався гри на скрипцi й писав огиднi сонети iталiйською, наслiдуючи роздуми ченця тринадцятого столiття про радощi споглядального способу життя. Чутки, що вiн у Римi, поширились серед його друзiв iз Гарварда, й тi, котрi були того лiта в Європi, завели звичку навiдуватися до нього в гостi, щоби разом вiдкривати для себе красоти екскурсiй пiд мiсячним сяйвом по мiсту, яке було старше од самого Ренесансу i старше самоi республiки. Наприклад, Морi Нобл з Фiладельфii гостював у нього два мiсяцi, й разом вони пiзнавали особливий шарм латинянок i п’янке вiдчуття молодостi й свободи в цивiлiзацii, яка сама була старою та вiльною. Багато знайомих його дiдуся запрошували його в гостi, тож якби вiн мав бодай крихту бажання, то став би «persona grata» в дипломатичних колах, але вiн дедалi бiльше тяжiв до свята життя: крiм того, його пiдлiткова вiдлюдькуватiсть, i як наслiдок – сором’язливiсть, i досi диктували його поведiнку.

Вiн повернувся до Америки у 1912 роцi через раптову хворобу дiдуся i пiсля винятково виснажливоi бесiди з вiчно одужуючим старим, вирiшив вiдкласти iдею постiйного проживання за кордоном до смертi дiда. Пiсля довгих пошукiв вiн винайняв квартиру на П’ятдесят другiй авеню та, вочевидь, осiв.

У 1913-му процес пристосування Ентонi Петча до всесвiту наближався до завершення. Вiн значно покращав фiзично проти часiв завершення унiверситету: i досi був худорлявим, але поширшав у плечах, i його смагляве обличчя втратило наляканий вираз першокурсника. Вiн завжди був бездоганно охайним, його друзi казали, що нiколи не бачили його волосся не вкладеним. Нiс його був занадто гострим, а рот – зрадницьким дзеркалом настрою, чиi кутики опускались у хвилю незадоволення, але його блакитнi очi були однаково чудовими – чи то збуренi спалахом усвiдомлення, чи то примруженi в меланхолiйнiй задумi.

Вiн був одним iз тих людей, котрих позбавлено симетрii рис, необхiдноi для арiйського iдеалу, але все ж його вважали красивим; ба бiльше: вiн був сповнений iз вигляду i всерединi тiеi особливоi чистоти, яку породжуе лише краса.




Його бездоганна квартира


П’ята й Шоста авеню здавались Ентонi зразками велетенських сходiв, якi простягнулися вiд Вашингтон-сквер до Центрального парку. Коли повертався додому, на другому поверсi автобуса в напрямку П’ятдесят другоi вулицi, його нiколи не полишало вiдчуття, нiби вiн тримаеться за зрадницьке, нестабiльне поруччя, тож коли автобус доiжджав до його зупинки i вiн спускався ненадiйними металевими сходами, то вiдчував щось схоже на полегшення.

Пiсля того йому треба було пройтися П’ятдесят другою авеню десь пiвквартала, минути сiмейство нудних садиб iз темно-коричневого пiсковику, i вже за мить вiн опинявся пiд високою стелею своеi чудовоi вiтальнi. Мiсце було бiльше нiж задовiльним. Тут краще, нiж будь-де, минало життя. Тут вiн спав, снiдав, читав i розважався.

Сам будинок був iз темного матерiалу, збудований наприкiнцi дев’яностих; у вiдповiдь на зростання попиту на невеликi квартири кожен поверх було ретельно перебудовано, i його здавали окремо. З усiх квартир на третьому поверсi Ентонi винаймав найбiльш бажану.

У вiтальнi були чудова висока стеля i три великi вiкна, якi лiниво поглядали на П’ятдесят другу вулицю. Їi умеблюванню пощастило уникнути прихильностi до конкретноi епохи; не була вона анi загрубiлою, анi загромадженою, не мала й ознак декадансу. Не пахла вона анi димом, анi ладаном – була вона простора i навiть дещо сумна. Була там м’яка затишна канапа з найтоншоi коричневоi шкiри, сонливiсть огортала ii, як туман. Стояла тут також висока ширма, покрита китайським лаком, iз малюнками, що в основному зображали рибалок i мисливцiв у чорному iз золотим; ширма створювала кутовий альков для пухкого фотеля, що його охороняв оранжевий торшер. На чорнiй каламутi задньоi стiнки камiна проступав якийсь герб.

Минаючи iдальню, де Ентонi зазвичай тiльки снiдав, коли був удома – отже, вона була лише величним натяком на саму себе, i проходячи вiдносно довгим коридором, можна було пот

Страница 4

апити в осереддя помешкання – спальню i ванну кiмнату Ентонi.

Обидвi кiмнати були неосяжними. Пiд стелею спальнi навiть просторе лiжко з балдахiном здавалося невеликим. На пiдлозi лежав килим iз малинового оксамиту, м’який, нiби руно, що пестило ноги. Його ванна, на вiдмiну вiд бундючного характеру спальнi, була веселою, свiтлою, надзвичайно придатною для життя i навiть злегка жартiвливою. На стiнах висiли в рамках свiтлини чотирьох знаменитих красунь, новоспечених трагiчних актрис: Джулii Сандерсон у «Сонячнiй дiвчинi», Іни Клер у «Юнiй квакершi», Бiллi Берк у «Мiмозi», та Хейзел Давн у «Панi в рожевому». Мiж Бiллi Берк i Хейзел Давн висiла репродукцiя, на якiй було зображено безкрае заснiжене поле, над яким височiло холодне грiзне сонце, – на думку Ентонi, вона символiзувала холодний душ.

Ванна, оснащена химерною пiдставкою для книг, була глибока i довга. Поруч – вбудований гардероб, роздутий вiд запасу спiдньоi бiлизни, достатнього для трьох чоловiкiв, i колекцiею краваток. На пiдлозi не було вбогого рушника, який виконував би функцiю килимка, – замiсть нього лежав багатий килим, такий самий, як у спальнi, диво м’якостi, яке масажувало вистромлену з ванни ногу.

Все тут свiдчило, що Ентонi вдягаеться тут, вкладае свое бездоганне волосся, насправдi робить тут усе, крiм хiба що сну. Ця ванна була його гордiстю. Вiн уявляв, що якби в нього була кохана, вiн повiсив би ii свiтлину просто над ванною, щоби, нiжачись у заспокiйливiй парi гарячоi води, вiн мiг би дивитись на неi, тонучи в теплi й чуттевостi ii краси.




Весь у клопотах


Чистоту у квартирi пiдтримував лакей-англiець iз надзвичайно, просто-таки театрально доречним iм’ям – Баундс, чиi навички затьмарював лише той факт, що вiн носив м’який комiрець. Якби вiн був Баундсом тiльки для Ентонi, то хутко виправив би цю ваду, але вiн був Баундсом iще для двох джентльменiв з його кварталу. З восьмоi до одинадцятоi ранку вiн повнiстю належав Ентонi. Вiн приходив iз поштою та готував снiданок. О пiв на десяту вiн тягнув краечок ковдри Ентонi й кидав декiлька скупих слiв – Ентонi нiколи чiтко не пам’ятав, що саме, але допускав, що щось зневажливе; потiм вiн накривав снiданок на картковому столику у вiтальнi, застеляв лiжко i пiсля неприязного запитання, чи не потрiбно часом iще чогось, забирався геть.

Зранку, принаймнi раз на тиждень, Ентонi вiдвiдував свого брокера. Дохiд його складав трошки менше семи тисяч на рiк – вiдсоток iз грошей, успадкованих вiд матерi. Його дiдусь, який нiколи не дозволяв власному сину перевищувати доволi помiрнi суми кишенькових, уважав, що для юного Ентонi цiеi суми бiльше нiж достатньо. Кожного Рiздва вiн надсилав Ентонi п’ятисотдоларову облiгацiю, яку Ентонi зазвичай по можливостi продавав, хоч i не мав у тiм особливоi потреби.

Вiзити до брокера варiювались вiд напiвсвiтських балачок до обговорень надiйностi восьмивiдсоткових iнвестицiй, – вони завжди приносили Ентонi задоволення. Велика будiвля довiрчоi компанii, здавалося, нерозривно пов’язуе його з тими великими статками, чию спiльнiсть вiн поважав, i запевняла його, що вiн належним чином репрезентований у фiнансовiй iерархii. Вiд цих неквапливих людей вiяло тим же духом надiйностi, що й вiд роздумiв про статки його дiда, ба бiльше – вони видавались йому своерiдною позикою на вимогу, яку всесвiт надав Адаму Петчу за його моральну праведнiсть, тодi як грошi в дiловiй частинi здавалися захопленими та утримуваними стрiмкою неприборканою силою та величезним подвигом волi: на додачу, вони здавалися бiльш виразними та очевидними – просто грошi.

Частенько Ентонi наступав на п’яти свого бюджету, але вважав його задовiльним. Одного щасливого дня вiн володiтиме мiльйонами, а поки що сенсом його iснування був задум написання есе про життя пап епохи Ренесансу. Це вiдносить нас назад до бесiди з його дiдусем одразу по приiздi з Рима.

Вiн сподiвався, що не застане дiда в живих, але пiсля телефонного дзвiнка додому ще з пристанi довiдався, що Адам Петч знову почуваеться вiдносно добре – наступного дня, приховуючи свое розчарування, вiн вирушив до Террiтавна. За п’ять миль вiд станцii його таксомотор звернув на старанно доглянутий пiд’iзд, що прорiзався крiзь справжнiй лабiринт зi стiн i дротяних огорож, якi охороняли маеток. Це було необхiдно, як казали в народi, якщо прийдуть соцiалiсти – i це було теж достеменно вiдомо – першим, кого вони знищать, буде старий «Лютий Петч».

Ентонi запiзнився, а поважний фiлантроп чекав його на заскленiй верандi, де вже вдруге переглядав ранковi газети. Його секретар Едвард Шаттлворт, який до свого переродження був гравцем, власником салуну i загалом негiдником, провiв Ентонi до кiмнати, де представив йому свого благодiйника, нiби той був безцiнним скарбом.

Вони поважно потиснули руки один одному.

– Жахливо радий чути, що вам краще, – сказав Ентонi.

Старший Петч, так нiби не бачив онука всього тиждень, поглянув на годинник.

– Поiзд запiзнився? – м’яко запитав вiн.

Його дратувала думка, що вiн мав чекати на Ентон

Страница 5

. Вiн жив у стiйкiй оманi, що не лише у своiй молодостi провадив своi робочi справи з найвищою скрупульознiстю i доводив усi справи до кiнця, але вважав саме цей фактор головною причиною свого успiху.

– Цього мiсяця вони часто запiзнюються, – сказав вiн iз вiдтiнком лагiдного докору в голосi й додав пiсля довгого зiтхання: – Сiдай.

Ентонi оглядав дiда з мовчазним подивом, який завжди викликало це видовище. Адже кволий, неосвiчений старий володiв такою силою, що навiть попри заяви жовтоi преси мiг купити (прямо чи опосередковано) будь-яку душу мужiв республiки, i так, що iх заледве вистачило би, щоб заселити Вайт Плейнс, i ще складнiше було повiрити, що колись вiн був рожевощоким малюком.

Весь розмах його сiмдесяти п’яти рокiв можна було уподiбнити до магiчних ковальських мiхiв – перша чверть столiття вдихнула в нього життя, а наступна – висмоктувала його геть. Вона висотала щоки i груди, обхват рук i нiг. Вона тиранiчно вiдбирала його зуби, один за одним, занурила його маленькi очi в темно-сизi мiшки, прорiдила волосся, змiнила його кольори подекуди зi срiблястого на бiле, подекуди з рожевого на жовтий, бездушно розмиваючи iх, бавлячись, нiби дитина з коробкою фарб. Потроху, через його тiло й душу, вона заволодiла свiдомiстю. Послала йому нiчний пiт i сльози, необгрунтованi страхи, подiлила його нормальнiсть на довiрливiсть i пiдозрiлiсть. Штивний матерiал його ентузiазму порiзала на десятки м’яких, але дратiвливих одержимостей; його енергiя висохла до норову малоi зiпсованоi дитини, а його прагнення влади заступили слабоумнi iнфантильнi бажання створити землю арф i гiмнiв на землi.

Пiсля завбачливого обмiну люб’язностями Ентонi вiдчув, що вiд нього очiкують окреслення намiрiв, а водночас блиск в очах старого застерiг його висвiтити свое бажання жити за кордоном, принаймнi зараз. Вiн хотiв, щоби Шаттлворт виявив достатньо такту i вийшов з кiмнати, але секретар сiв у крiсло-гойдалку мiж двома Петчами й кидав на них погляди своiх вицвiлих очиць.

– Тепер, коли ти тут, мусиш чимось перейнятися, – лагiдно сказав дiд, – досягнути чогось.

Ентонi очiкував, що той скаже щось на кшталт: «залишити щось пiсля себе». Тому зробив припущення:

– Я гадав… Можливо, зважаючи на мою пiдготовку, я мiг би писати…

Адам Петч поморщився, уявляючи собi поета в сiм’i з довгим волоссям i трьома коханками.

– Історiю, – закiнчив Ентонi.

– Історiю? Історiю чого? Громадянськоi вiйни? Революцii?

– Чом би й нi, сер.

Історiя середнiх вiкiв. Ідея про пап епохи Ренесансу раптово зародилася в його головi, викладена в романi. Одначе, вiн був радий, що сказав про середнi вiки.

– Середнi вiки? Чому не про власну краiну? Щось, про що ти знаеш?

– Ну, ви розумiете, я багато жив за кордоном…

– Навiщо тобi писати про середнi вiки, я не розумiю. Темнi вiки, як ми iх називаемо. Нiхто не знае, що вiдбувалось, i нiкому немае дiла, крiм того, що вони закiнчились. – Вiн розводився iще декiлька хвилин про марнiсть такоi iнформацii, торкаючись, однак, iспанськоi iнквiзицii та корумпованостi монастирiв. Потiм додав:

– Ти мiг би виконувати якусь роботу в Нью-Йорку, якщо таки маеш намiр працювати. – Останне вiн вимовив з ледь помiтним, майже невловимим цинiзмом.

– Так, звичайно, маю, сер.

У спадних конвульсiях розмова дiйшла до стрiмкого завершення. Ентонi пiдвiвся, глянув на свiй годинник i зауважив, що мае зустрiч iз брокером увечерi. І що вiн мав намiр залишитися з дiдусем на кiлька днiв, але стомлений i роздратований виснажливим перетинанням океану. Вiн не мав якогось бажання зносити цi прискiпливi та святенницькi залякування. Потiм додав, що повернеться по кiлькох днях.

Проте, саме завдяки цiй зустрiчi, ця робота ввiйшла в його життя як постiйна iдея. Протягом року, який минув вiдтодi, вiн склав декiлька бiблiографiй, навiть поекспериментував iз назвами роздiлiв i передiлом роботи на перiоди, але жодне речення так i не з’явилося на паперi (та навряд чи коли-небудь могло з’явитися). Вiн нiчого не робив, навiть всупереч прописнiй логiцi йому щастило цим себе розважати.




Пополуднi


У жовтнi 1913-го, посеред тижня iз приемних днiв, коли сонце вешталося провулками, а повiтря було таким млосним, що, здавалося, тiльки спале листя обтяжуе його, приемно було лiниво сидiти бiля вiдкритого вiкна, дочитуючи роздiл «Едiна». Приемно було десь о п’ятiй, позiхнувши, кинути книжку на стiл i, наспiвуючи, повiльно перемiститись у ванну.

На тебе… прек-рас-на панно,

Спiвав вiн, вiдкриваючи кран.

Я здiймаю… своi… очi,
До тебе… прек-рас-на пан-но,
Мое… серце… хоче…

Вiн заспiвав голоснiше, змагаючись iз напором води, й поки дивився на знiмок Хейзел Давн на стiнi, вiн приклав уявну скрипку до плеча i нiжно провiв по нiй уявним смичком. Вiн продзижчав крiзь стиснутi губи, що, на його думку, вiддалено нагадувало звук скрипки. Вже за мить його руки припинили звиватись i ковзнули вздовж сорочки, розстiбаючи гудзики. Вiн роздягнувся i прийняв атлетичну позу, як чоловiк у тигровiй шкурi на рекламi,

Страница 6

хвально оглянув себе в дзеркалi, перериваючись, щоб занурити ногу в ванну. Пiдкручуючи кран i стогнучи, вiн занурився вниз.

Звикаючи до температури води, вiн розслабився i впав у дрiмотний стан. Коли вiн закiнчить ванну, йому потрiбно буде лише неспiшно одягнутись i перейтися вниз по П’ятiй авеню до готелю «Рiтц», там у нього запланована вечеря з двома найбiльш частими компаньйонами – Дiком Кермелом i Морi Ноблом. Пiсля чого вони з Морi пiдуть у кiно, а Кермел повернеться додому дописувати книжку, яку вiн мав невдовзi закiнчити.

Ентонi був радий, що йому не потрiбно працювати над його книжкою. Думка, що йому доведеться сидiти i складати докупи не лише слова, що iх варто почути, а й думки, що iх варто втiлити у слова, не викликала в ньому жодного бажання.

Винурюючи з ванни, вiн вiдполiрував себе з прискiпливiстю чистильника. Потiм повiльно пiшов до спальнi, насвистуючи якусь незрозумiлу мелодiю, й ходив по нiй туди-сюди, застiбаючись, пiдправляючись i насолоджуючись теплом густого килима пiд ногами.

Вiн запалив сигарету, пожбурив сiрник крiзь прочинене вiкно. І зупинився iз сигаретою за два сантиметри до напiввiдкритого рота. Його очi зупинилися на яскравiй кольоровiй цятцi на даху будинку трошки нижче по провулку.

Це була дiвчина в червоному неглiже, звичайно, шовковому, вона сушила волосся на досi теплому пiсляобiдньому сонцi. Вiн свиснув, i звук затихнув у напруженому повiтрi кiмнати. Вiн обережно зробив крок до вiкна – йому раптом здалося, що вона красива. Вона сидiла на кам’яному парапетi, бiля неi лежала подушка такого самого кольору, що й халатик на нiй, i вона спиралася на неi обома руками, розглядаючи залитий сонцем приямок мiж будинками внизу, де, як чув Ентонi, бавилися дiти.

Вiн декiлька хвилин спостерiгав за нею. Щось зрушилося в ньому, щось таке, що неможливо було пояснити теплим запахом надвечiр’я чи переможною жвавiстю червоного. Вiдчуття, що дiвчина красива, було навальним – вiн раптом зрозумiв, що це – вiдстань, не та нездоланна вiдстань мiж душами, а вiдстань у кiлька земних ярдiв. Осiнне повiтря було мiж ними, i дахи, i нечiткi голоси. Раптом, за якусь цiлком незрозумiлу мить, яка спотворила вiдчуття часу, вiн наблизився до обожнювання бiльше, нiж у будь-якому поцiлунку, який вiн коли-небудь вiдчував.

Вiн закiнчив одягатись, знайшов чорний метелик i акуратно припасував його перед тристулковим дзеркалом у ваннiй. Тодi, пiддавшись iмпульсу, вiн швидко повернувся до спальнi й поглянув у вiкно. Жiнка вже стояла; вона вiдкинула волосся назад, i вiн мiг повнiстю розгледiти ii. Вона була гладкою, десь за тридцять п’ять, абсолютно посередня. Вiн клацнув язиком i повернувся до ванни, щоб зробити продiл у зачiсцi.

На тебе… прек-рас-на панно, —

легко наспiвував вiн, -

Я здiймаю… своi… очi…

Потiм, кiлька разiв змахнувши щiткою, яка надала блискучiй поверхнi його волосся довершеного вигляду, вiн вийшов iз ванноi, а затим iз квартири й пiшов по П’ятiй авеню у напрямку до «Рiтц-Карлтона».




Трое чоловiкiв


О сьомiй Ентонi i його друг Морi Нобл сидiли за столиком у кутку пiд прохолодою даху. Морi Нобл дуже скидався на великого iмпозантного кота, його вузькi очi повнилися невтомними тягучими вогниками. Його волосся було гладким i прямим, начебто його, якщо це можна уявити, облизала здоровецька мати-кiшка. За часiв Гарварда його вважали винятковою постаттю на потоцi, найрозумнiшим, найоригiнальнiшим, спокiйним та благословенним.

То був чоловiк, якого Ентонi вважав своiм найкращим другом. Єдиним чоловiком зi всього оточення, яким вiн захоплювався, навiть бiльше, хоча вiн i сам не дуже це усвiдомлював, – якому вiн заздрив.

Зараз вони радi були бачити один одного – iхнi очi сповненi доброти, бо кожен вiдчувае налiт новизни пiсля недовгого розставання. Їхня взаемна присутнiсть розслабляе iх, дае вiдчуття спокою; Морi зi своiм витонченим i на диво котячим обличчям хiба що не муркоче. А Ентонi, зазвичай нервовий, як блудний вогник, нарештi заспокоiвся.

Зараз вони захопленi однiею з тих легких i ненав’язливих розмов, що iх полюбляють тiльки чоловiки до тридцяти або чоловiки пiсля великого стресу.

ЕНТОНІ. Сьома година. Де Кермел? (Нетерпляче.) Хотiв би я, щоби вiн закiнчив той безконечний роман. Я з голоду помру, поки вiн допише.

МОРІ. Вiн вигадав нову назву «Демон-коханець», незле, еге ж?

ЕНТОНІ (зацiкавлено). «Демон-коханець»? Чи «Жiнка в сльозах», незле! Нiяк незле, що скажеш?

МОРІ. Я навiть сказав би, що добре. Котра година, ти сказав?

ЕНТОНІ. Сьома.

МОРІ (його очi звузилися, виказуючи не те щоб незадоволення, а легке несхвалення). Вiн мене до сказу довiв одного разу.

ЕНТОНІ. Як?

МОРІ. Своею звичкою робити записи.

ЕНТОНІ. Мене теж. Здаеться, я щось сказав минулого разу, що здалось йому суттевим, але вiн забув, що, отже, вiн дiстався до мене. Вiн сказав: «Ти не мiг би сконцентруватись?» А я вiдповiв: «Ти набрид менi до слiз. Як я можу пам’ятати?»

МОРІ (беззвучно смiеться, його обличчя розпливаеться в розумiючiй посмiшцi). Дiк

Страница 7

не обов’язково бачить бiльше, нiж iншi. Але вiн може описати суттево бiльше з того, що помiчае.

ЕНТОНІ. Це вражаючий талант…

МОРІ. О, так. Вражаючий!

ЕНТОНІ. І енергiя амбiтностi, скерована у правильному напрямку. З ним дуже цiкаво – вiн i пiдбадьорюе, i захоплюе. Інколи вiд його присутностi дух забивае.

МОРІ. О, так…

Тиша й далi:

ЕНТОНІ (iз переконливим виразом, наскiльки це можливе на його худому й дещо невпевненому обличчi). Але енергiя його не невичерпна. Колись, мало-помалу, вона зникне, i вражаючий талант, скорiш за все, – теж. Залишиться тiльки старе тороччя, дратiвливе, балакуче та егоiстичне.

МОРІ (смiючись). Ось ми тут сидимо й доводимо один одному, що малий Дiк розумiе речi не так глибоко, як ми, а от вiн, зi свого боку, вiдчувае суттеву перевагу творчого мислення над критичним, i все таке.

ЕНТОНІ. Ще б пак. Але вiн помиляеться. Вiн дуже часто пiддаеться нападам ентузiазму. Якби вiн не був такий занурений у реалiзм i не мав би носити шати цинiка, то був би довiрливим, як релiгiйний лiдер iз коледжу. А вiн – iдеалiст. Отак. Вiн гадае, що нi, оскiльки вiдкинув християнство. Пригадуеш його в коледжi? Вiн проковтував кожного автора, одного за одним, iдеi, технiки, персонажi: Честертон, Шоу, Велс, i кожного з них з однаковою легкiстю.

МОРІ (досi обдумуючи свое останне спостереження). Я пам’ятаю.

ЕНТОНІ. Це правда. Вроджений фетишист. Ось, скажiмо, мистецтво…

МОРІ. Зробiмо замовлення. Вiн буде…

ЕНТОНІ. Звичайно. Замовимо. Я казав йому…

МОРІ. Ось вiн iде. Дивися, зараз зiштовхнеться з офiцiантом. (Вiн пiдняв палець, щоби подати сигнал, – так, нiби то була м’яка i дружня лапа.) Ось i ти, Кермеле.

НОВИЙ ГОЛОС (завзято). Привiт, Морi. Привiт, Ентонi Комсток Петч. Як поживае онук старого Адама? Дебютантки й досi в’ються за тобою, га?

Новоприбулий – Рiчард Кермел – невисокий i свiтловолосий, один з тих, хто до тридцяти п’яти вже полисiе. В нього жовтуватi очi – одне з них суттево яскравiше, iнше тьмяне, як каламутний басейн, чоло в нього смiшно видаеться, як у малюка з карикатури. Вiн випирае в деяких мiсцях – його живiт випирае пророчо, його слова випирають iз рота, навiть кишенi його обiднього костюма випирають так, нiби вони наповненi висловухою колекцiею всiляких графiкiв, програмок i рiзноманiтних вирiзок – на них, примружуючи своi непарнi жовтi очi, вiн робить замiтки, закликаючи до тишi незайнятою лiвою рукою.

Вiн пiдходить до столу i потискае руки Ентонi й Морi. Вiн – один iз тих чоловiкiв, якi незмiнно потискають руку, навiть людям, яких вони бачили годину тому.

ЕНТОНІ. Привiт, Кермеле. Добре, що ти тут, нам був потрiбен комiчний розряд.

МОРІ. Ти спiзнився. Доганяв листоношу по кварталу? А ми тут якраз обговорювали твою персону.

ДІК (мiряючи Ентонi нетерплячим поглядом свого свiтлого ока). І що ти сказав? Скажи менi, я це запишу. Викинув сьогоднi тисячу слiв iз першоi частини.

МОРІ. Благородний естет. І я залив алкоголь у свiй шлунок.

ДІК. Навiть у цьому не сумнiваюсь. Закладаюся, що ви двое тут уже годину сидите й розмовляете про лiкери.

ЕНТОНІ. Ми нiколи не напиваемося, мiй безбородий хлопче.

МОРІ. Й нiколи не повертаемося додому з дамами, яких зустрiчаемо напiдпитку.

ЕНТОНІ. Й усi нашi вечiрки вирiзняються певною зарозумiлiстю.

ДІК. Особливо нерозумнi тi особи, котрi вихваляються, як вони «заливаються». Проблема в тому, що ви обое – нiби з вiсiмнадцятого столiття. Стара школа англiйських сквайрiв. П’ете помаленьку, поки пiд стiл не впадете. Але вам нiколи не бувае весело. Е, нi, так не годиться.

ЕНТОНІ. Здаеться, це з шостого роздiлу.

ДІК. Ідете до театру?

МОРІ. Так. Ми намагаемось провести вечiр у глибоких роздумах над життевими проблемами. Рiч називаеться лаконiчно – «Жiнка». Допускаю, що «вона того варта».

ЕНТОНІ. Боже! То це воно? Ходiмо знову на «Жартiвникiв».

МОРІ. Менi вже набридло. Я iх бачив тричi. (До Дiка.) Першого разу ми вийшли пiсля першого акту i знайшли пречудовий бар. А коли повернулися, то зайшли не до того театру.

ЕНТОНІ. У нас був тривалий диспут iз наляканою молодою парою – ми гадали, що вони зайняли нашi мiсця.

ДІК (нiби розмовляючи сам iз собою). Гадаю, що коли закiнчу ще один роман i п’есу та, можливо, книгу коротких оповiдань, я напишу музичну комедiю.

МОРІ. Я знаю: з iнтелектуальним текстом, що його нiхто не слухатиме. А всi критики будуть бурчати i стогнати про «Старий добрий фартушок». А я сяятиму, як безглузда постать у безглуздому свiтi.

ДІК (помпезно). Мистецтво не безглузде.

МОРІ. Безглузде само по собi. Але не е таким, коли намагаеться зробити життя менш безглуздим.

ЕНТОНІ. Іншими словами, Дiку, ти виступаеш перед залом, повним привидiв.

МОРІ. Але нехай це буде красива вистава.

ЕНТОНІ (до Морi). І навпаки, якщо ти знаеш, що цей свiт – безглуздий, навiщо писати? Будь-яка спроба надати йому змiсту – беззмiстовна.

ДІК. Гаразд, але навiть враховуючи все це, варто залишатися пристойним прагматиком i пiдтримувати в бiдолашному людствi iнстинкт до життя. Ч

Страница 8

ви хочете, щоб усi вiрили у вашу софiстичну нiсенiтницю?

ЕНТОНІ. Мабуть, так.

МОРІ: Нi, сер! Я гадаю, що всi в Америцi, за винятком хiба якоiсь обраноi тисячi, повиннi прийняти жорстку систему моралi – римський католицизм, наприклад. Я не скаржусь на загальноприйнятi норми. Я скаржусь скорше на посереднiх еретикiв, що вхопилися за досягнення софiстики i прибрали позу моральноi свободи, до чого iхнiй розум абсолютно не надаеться.

Тут з’являеться суп, i те, що хотiв сказати Морi, навiки зникло в небуттi.




Нiч


Опiсля вони навiдалися до гендляра по квитки i за значну суму дiстали квитки на нову музичну комедiю, яка називалася «Гучна забава». У фойе театру вони зачекали декiлька хвилин, щоб оглянути натовп, який прийшов на прем’еру. Там були опернi шати, пошитi з мiрiад шовкiв i хутра; зливи коштовностей, що стiкали з рук, ший i рожево-бiлих вух, переливались iскрами широкi стрiчки на незлiченних шовкових капелюхах, було взуття золотисте й бронзове, червоне i лаково-чорне, були високi, туго закрученi жiночi зачiски поряд iз прилизаним, напомадженим волоссям доглянутих чоловiкiв – весь цей стiчний, напливний, торохтливий, реготливий, пiнний натовп був подiбний до людського моря, що повiльно накочувалося веселими хвилями й заливало блискучим потоком рукотворне озеро смiху.

Пiсля вистави вони роздiлилися – Морi пiшов танцювати в «Шерi», Ентонi – додому спати.

Вiн повiльно пробирався крiзь метушливий нiчний натовп Тайм-скверу, перегони колiсниць i тисячi iхнiх прихильникiв робили вулицю дивно красивою, свiтлою i чимось схожою на карнавал. Обличчя вихором кружляли довкола нього, калейдоскоп дiвчат, страшних, як грiх – занадто повних, занадто худорлявих, але вони пливли осiннiм повiтрям на крилах власних теплих i пристрасних зiтхань, пролитих у нiч. Хоча, попри iхню вульгарнiсть, вони здалися йому примарно i невловно таемничими. Вiн обережно вдихнув, втягуючи в легенi запах парфумiв i не дуже приемний сморiд рiзного тютюну. Вiн вловив погляд смаглявоi красунi, яка сидiла одна в таксi. Приглушене свiтло ii очей натякало на нiч i фiалки, тож на хвилину вiн повернувся у напiвзабутий спогад давнього вечора.

Два молодi гебреi пройшли повз, голосно розмовляючи, обертаючи головами туди-сюди й кидаючи мимохiдь зарозумiлi погляди. Вони були одягненi у надзвичайно тiснi й не надто моднi костюми, iхнi високо застебнутi комiрцi прилягали до борлакiв, на ногах були сiрi гетри, а руки в сiрих рукавичках трималися за тростини.

Поруч пройшла розгублена старенька, затиснена мiж двома чоловiками, якi несли ii, як кошик з яйцями, розповiдаючи про дива Тайм-скверу, а розмовляли вони так швидко, що голова староi панi, яка намагалася бути неупереджено зацiкавленою, поверталася туди-сюди, нiби збурена вiтром зморщена помаранчева шкiрка. Ентонi вловив уривок iхньоi розмови:

– Ось це – «Астор», мамо!

– Дивiться! Оголошення про перегони колiсниць…

– Ми там сьогоднi були, хiба нi?

– Боже милий!..

– Будеш хвилюватись – висохнеш, як билинка, – впiзнав вiн новомодний жарт того року, який вигулькнув десь з-поза одного з його лiктiв.

– А я йому кажу, так i кажу…

Плавний поспiх таксi бiля нього, i смiх, хриплий, немов вороняче каркання, невгавучий i гучний, вiн змiшуеться з гуркотом метро пiд ногами – i над усiм цим карусель свiтла, воно спалахуе i гасне – свiтло сиплеться перлинами, пiниться i перетворюеться на блискуче плетиво, кола й монотоннi гротескнi фiгури, якi дивовижно врiзаються в небо.

Вiн нарештi звернув в рятiвну тишу, яка темрявою вiйнула з провулка, пройшов повз пекарню, де у вiтринi десяток печених курчат оберталися знову й знову в автоматичному грилi. З дверей вiйнуло жарким, пухким, пряним ароматом. Поруч аптека видихала запахи лiкiв, розлитоi содовоi води та приемнi пiвтони стiйки з косметикою; потiм вiн проминув китайську пральню, вона досi була вiдчинена; парка й задушлива, вона вiдгонила глевким незрозумiлим жовтуватим запахом. Усе це пригнiчувало його. Дiйшовши до Шостоi авеню, вiн зупинився на розi тютюновоi крамницi, йому одразу полегшало – крамниця була веселою та привiтною у своему темно-синьому димi, який закликав купувати розкiш.

У своiй квартирi, сидячи бiля вiкна, вiн викурив останню сигару. Уперше за останнiй рiк вiн вiдчув, що повнiстю насолоджуеться Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже пiвденна гострота. Самотне мiсто, однак оскiльки вiн вирiс сам, то навчився уникати самотностi. Упродовж останнiх мiсяцiв вiн був обачним, i коли не мав жодних домовленостей на вечiр, то спiшив до одного з клубiв, щоби когось там зустрiти. О, так, самотнiсть тут була присутня…

Сигара, ii дим напливав на тонкi брижi завiси, виплiтаючи на нiй ледь помiтнi бiлi вiзерунки, вона жеврiла, аж поки годинник на церквi Святоi Анни не пробив першу годину жалiбним свiтським тоном. Десь за пiвкварталу почувся наростаючий шум, вiн нагадував гуркiт барабанiв, – перехилившись через вiкно, вiн побачив поiзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот. Йому раптом згадав

Страница 9

я фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де мiста бомбардували з летючих поiздiв, i на мить вiн уявив, як Вашингтон-сквер оголосив вiйну Центральному парку, буцiмто це був пiвнiчний кордон, за яким велася битва i приходила смерть. Але поiзд пролетiв, iлюзiя розвiялася: спершу до стихаючих барабанiв, а потiм до клекотання орла в далинi.

З П’ятоi авеню долiтали дзвiнки й низькi невиразнi звуки автомобiльних клаксонiв. Але на його вулицi панувала тиша, i тут вiн був у безпецi вiд усiх життевих небезпек, бо тут були його дверi й довгий коридор, i його вартова – спальня – у безпецi, у безпецi! Свiтло газових лiхтарiв прозирало крiзь вiкно, нiби мiсяць, але було яскравiшим i прекраснiшим за нього.




Ретроспекцiя «В раю»


Краса, яка народжувалася кожнi сто рокiв, сидiла в чомусь на кшталт передпокою, крiзь який пролiтали пориви бiлого вiтру, а часом – якась задихана й заклопотана зiрка. Зiрки приязно iй пiдморгували на бiгу, а вiтри невгамовно розвiвали ii волосся. Вона була незбагненною, бо й душа, i дух ii були единi – краса ii тiла була есенцiею ii душi. Вона була тiею сутнiстю, яку вiками шукають фiлософи. У цьому передпокоi вiтрiв i зiрок вона сидiла вже сотню рокiв, спокiйно споглядаючи саму себе.

Нарештi вона зiзналася, що мусить народитися знову. Зiтхнувши, вона завела довгу розмову iз голосом, що долiтав iз бiлого вiтру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.

КРАСА (губи ii ледь рухаються, очi зверненi, як завжди, всередину самоi себе). Куди менi мандрувати тепер?

ГОЛОС. До новоi краiни, землi, якоi ти не бачила досi.

КРАСА (ображено). Ненавиджу вриватися в цi новi цивiлiзацii. Як довго я пробуду цього разу?

ГОЛОС. П’ятнадцять рокiв.

КРАСА. Як називаеться мiсце?

ГОЛОС. Це найбагатша, найпрекраснiша земля на свiтi – земля, де мудрi е трохи мудрiшими за нерозумних; земля, де у правителiв глузду не бiльше, нiж у маленьких дiтей, а законодавцi вiрять у Санта-Клауса, де потворнi жiнки контролюють сильних чоловiкiв…

КРАСА (здивовано). Що?

ГОЛОС (дуже пригнiчено). Так, це справдi сумне видовище. Жiнки зi скошеним пiдборiддям та безформними носами у бiлий день наказують чоловiкам: «Зроби це!», «Зроби те!», i навiть найбiльш могутнi чоловiки беззастережно пiдкоряються своiм жiнкам, до яких звертаються пишномовно: «мiсiс така-то» або «дружина».

КРАСА. Не може такого бути! Я, звичайно, розумiю поклонiння перед чарiвними жiнками – але перед повними? Чи кiстлявими? Чи жiнками iз запалими щоками?

ГОЛОС. Навiть перед такими.

КРАСА. А що вiд мене потрiбно? Якi в мене шанси?

ГОЛОС. Все буде «непросто», якщо можна так сказати.

КРАСА (пiсля невдоволеного мовчання). Чому ж не давнi землi, землi виноградникiв i красномовних чоловiкiв, чи землi кораблiв i морiв?

ГОЛОС. Очiкуеться, що скоро вони будуть дуже зайнятi.

КРАСА. О!

ГОЛОС. Твое життя на землi буде, як завжди, промiжком мiж двома значущими поглядами у свiтове дзеркало.

КРАСА. Ким я буду? Ти менi скажеш?

ГОЛОС. Спершу було задумано, що ти з’явишся актрисою кiно, але ця думка виявилася недоцiльною. Впродовж п’ятнадцяти рокiв ти втiлишся в образi свiтськоi дiвчини.

КРАСА. А що це?

В поривi вiтру з’являеться новий звук, що його можна трактувати як: «голос почухав голову».

ГОЛОС (пiсля довгоi паузи). Щось на кшталт фальшивоi аристократки.

КРАСА. Фальшивоi? Що це таке?

ГОЛОС. Це ти також довiдаешся в тих землях. Ти зустрiнеш багато такого, що буде фальшивим, i робитимеш багато фальшивого.

КРАСА (безтурботно). Все це звучить так вульгарно.

ГОЛОС. Навiть наполовину не так вульгарно, як насправдi. Впродовж п’ятнадцяти рокiв тебе будуть називати «дiвчинка-регтайм», «вертихвiстка», «джаз-бебi», «дiвчина-вамп». Ти будеш танцювати новi танцi так само грацiйно, як танцювала старi.

КРАСА (пошепки). Менi будуть платити?

ГОЛОС. Так, як завжди, – любов’ю.

КРАСА (легкий усмiх лише на мить бентежить нерухомiсть ii уст). А менi сподобаеться, коли мене називатимуть «джаз-бебi»?

ГОЛОС (розважливо). Ти це обожнюватимеш…

Тут дiалог закiнчуеться, Краса далi нерухомо сидить, зiрки зупиняються в поривi захоплення, вiтер, бiлий i стрiмкий, розвiвае ii волосся.

Це дiйство вiдбулося за сiм рокiв до того моменту, коли Ентонi сидiв перед вiкном своеi квартири i слухав дзвони Святоi Анни.




Роздiл ІІ





Портрет сирени


За мiсяць на Нью-Йорк iз хрускотом обвалився листопад, а разом iз ним три важливi футбольнi матчi й мелькання хутра вздовж П’ятоi авеню. Також вiн принiс вiдчуття напруженостi в мiсто й приглушене хвилювання. Кожного ранку тепер у поштi Ентонi траплялися запрошення. Три десятка добропорядних осiб жiночоi статi з вищого товариства виголошували свою здатнiсть, ба навiть вiдверте бажання народити дiтей трьом десяткам мiльйонерiв. П’ять десяткiв добропорядних жiнок середнього класу проголошували не лише свою здатнiсть, а й нестримний потяг до перших трьох десяткiв чоловiкiв, яких, звичайно ж, було запрошено на всi дев’яносто шiст

Страница 10

вечiрок – де збиралася вся родина i друзi молодоi панни, знайомi, студенти коледжу та охочi молодi чужинцi. Продовжуючи далi, був також i третiй клас спiдниць мiста з передмiсть Ньюарка й Джерсi, навiть iз суворого Коннектикута й небажаних районiв Лонг-Айленда – були, поза сумнiвом, iншi види, аж до самих низiв мiста: гебрейськi дiвчата виходили у свiт гебрейських чоловiкiв i жiнок у пошуках молодого брокера або ювелiра й кошерного весiлля; iрландки, нарештi отримавши дозвiл, кидали погляди на молодих полiтикiв iз Тамманi-хола, благочестивих пiдприемцiв i хористiв, якi встигли пiдрости.

Само собою, мiсто заразилося духом передчуття – робочi дiвчата, бiднi потворнi створiння, якi днями загортали мило на фабриках i демонстрували одяг в унiверсальних магазинах, мрiяли, що, можливо, у фееричному збудженнi цiеi зими вони зможуть отримати такого жаданого чоловiка – нiби кишеньковий злодiй на карнавалi, який вiрить, що в метушливому натовпi його шанси зростуть. Комини задимiли, й вивiтрився сморiд метро. Актриси з’явилися в нових п’есах, видавництва презентували новi книги, а Кестли з’явилися з новими танцями. Вийшли новi розклади поiздiв, з новими помилками замiсть старих, до яких пасажири вже звикли.

Мiсто готувалося до вiзитiв!

Одного надвечiр’я, прогулюючись Сорок другою вулицею пiд сталево-сiрим небом, Ентонi наштовхнувся на Рiчарда Кермела, який вигулькнув iз цирульнi готелю «Мангеттен». День був холодним, першим по-справжньому холодним днем, i на Кермеловi було пальто до колiн, оторочене каракулем, яке вже давно носили робiтники Середнього Заходу та яке нещодавно затвердила мода. Його м’який капелюх був стриманого коричневого кольору, з-пiд нього свiтле око поблискувало, як топаз. Вiн рвучко зупинив Ентонi, плескаючи його по руках, бiльше вiд бажання зiгрiтись, анiж через грайливiсть, i пiсля неодмiнного потиску рук вибухнув словами:

– Дiдько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моiй кiмнатi не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонiю. Бiсова орендаторка економить на вугiллi, пiднялася тiльки пiсля того, як я пiвгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потiм я подумав, що вона – непоганий персонаж, i почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозумiла, нiби я просто щось пишу…

Вiн схопив Ентонi за руку i жваво потягнув його вгору по Медiсон-авеню.

– Куди ми?

– Нiкуди особливою.

– Тодi в чому сенс? – запитав Ентонi.

Вони зупинились i витрiщились один на одного, а Ентонi подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприемним, як у Дiка Кермела, чий нiс був малиновим, вирячене чоло – синiм, чиi непарнi очi були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.

– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дiк, звертаючись нiби до тротуару. – Але часом менi треба виходити. – Вiн глянув на Ентонi, нiби вибачаючись i шукаючи пiдтримки.

– Менi потрiбно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справдi думае, я маю на увазi, що ось так сiдае i мiркуе, i врештi приходить до якоiсь iдеi. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхiдно мати початок, те, що можна заперечувати або вiдстоювати – як ти вважаеш?

Ентонi щось пробурмотiв i м’яко вивiльнив руку.

– Я не проти нести тебе, Дiку, але це пальто…

– Я маю на увазi, – настирливо продовжував Рiчард Кермел, – що на паперi вже перший абзац мiстить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У дiалозi ти маеш враховувати останне твердження твого вiзавi, але коли ти просто роздумуеш над чимось, твоi думки слiдують одна за одною, як картинки в чарiвному лiхтарi – одна веде за собою наступну.

Вони минули Сорок п’яту вулицю i поволi сповiльнили ходу. Обидва запалили сигарети i випустили в повiтря великi хмари диму разом iз морозним подихом.

– Пройдiмося до «Плази» i замовмо егног, – запропонував Ентонi. – Тобi це на користь. Повiтря вижене нiкотинову гниль iз твоiх легень. Ходiмо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.

– Краще не буду, якщо тобi це заважае. Тобто непотрiбно робити послугу.

Слова вилiтали поспiхом, i хоча вiн намагався не змiнювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненiсть. Ентонi був змушений запротестувати:

– Заважае? Нiзащо!

– В мене е кузина… – почав Дiк, але Ентонi перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне пiднесено.

– Гарна погода! – вигукнув вiн. – Чи не так? Почуваюся як десятилiтнiй. Тобто ця погода змушуе мене почуватися так, як коли менi було десять. Убивчо! О Боже! Однiеi митi свiт мiй, iншоi – я посмiховисько для нього. Сьогоднi свiт мiй, i все просто, просто. Навiть нiщо е простим!

– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дiвчина. Ми можемо заскочити до неi. Вона тут живе взимку з батьками, останнiм часом принаймнi.

– Я не знав, що в тебе е кузина в Нью-Йорку.

– Їi звати Глорiя. Вона з Канзас-Сiтi. Їi мама – практикуюча бiлфiстка, а ii батько, хоча й доволi нудний, але вроджений джентльмен.

– Що вони для теб

Страница 11

? Лiтературний матерiал?

– Намагаються ним бути. Старий постiйно розповiдае менi, що зустрiв прекрасного персонажа для роману. Потiм оповiдае про якогось свого приятеля-iдiота i каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобi його не описати? Вiн усiм цiкавий». Або iнколи каже про якесь банальне мiсце, на кшталт Японii чи Парижа, i каже: «Чому б тобi не написати про це мiсце? Це було б чудове мiсце дii!».

– А як щодо дiвчини? – мимохiдь запитав Ентонi. – Глорiя… Глорiя, як?

– Гiлберт. Ти мав про неi чути. Глорiя Гiлберт. Ходить на танцi в коледжi, i всяке таке.

– Здаеться, iм’я знайоме.

– Красива така, справдi збiса приваблива.

Вони дiйшли до П’ятнадцятоi вулицi та повернули в напрямку Авеню.

– Зазвичай я не цiкавлюсь юними дiвчатами, – похмуро зауважив Ентонi.

Це була не зовсiм правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, якi можливостi приготував для неi свiт упродовж наступноi ж години, але кожна дiвчина, яка могла похвалитись своею вродою, викликала в ньому величезний iнтерес.

– Глорiя дуже мила, хоча анi краплi розуму в головi.

Ентонi коротко гигикнув.

– Ти маеш на увазi, що про лiтературу з нею не поговориш.

– Нi, не маю.

– Дiку, ти ж знаеш, що для тебе мiзки в жiнки. Серйозна молода особа, яка буде сидiти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, якi в шiстнадцять iз розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цiлуватись i чи пристойно для першокурсника пити пиво.

Рiчард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурнiло i зморщилось, як гофрований папiр.

– Нi, – почав вiн, але Ентонi безжально перебив його.

– О, так, iз тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англiйський переклад нового скандинавського Данте.

Дiк розвернувся до нього, його обличчя дивно осiло, його запитання пролунало майже як благання.

– Та що таке з вами iз Морi? Ви iнколи розмовляете зi мною, нiби я недоумок.

Ентонi був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож вiн вирiшив сховатися за нападом.

– Я не думаю, що справа в розумi, Дiку.

– Звичайно, що в розумi! – розлючено вигукнув Дiк. – Що ти маеш на увазi? Чому не в розумi?

– Можливо, ти достатньо багато знаеш i вмiеш це описати.

– Не можу я всього знати!

– Я можу собi уявити, – провадив свое Ентонi, – людину, яка знае багато, але не володiе талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене бiльше досвiду, нiж у тебе, й менше таланту. Але я не змiг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маеш достатньо води, щоб наповнити вiдро, i достатньо велике, щоби вмiстити цю воду.

– Щось я взагалi не вловлюю твоеi думки, – поскаржився Дiк зажуреним голосом. Вiн був безконечно стривожений, а вiд того ще бiльше наiжачився. Вiн втупився в Ентонi й затулив прохiд перехожим, вiд чого тi кидали на нього злiснi та осудливi погляди.

– Я маю на увазi, що такий талант, як Веллс, не може вмiстити розум Спенсера. Але таланти дрiбнiшi нехай задовольняться iдеями скромнiшими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цiкавiше зможеш про нього розповiсти.

Дiк задумався, не в змозi оцiнити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентонi. Але Ентонi вiв далi з такою невимушенiстю, яка так часто витiкала з нього, його темнi очi блищали на худорлявому обличчi, пiдборiддя його пiднялось, уся його фiзична сутнiсть розросталась.

– Скажiмо, я гордий, розсудливий i мудрий – афiнянин серед грекiв. Я мiг би програти там, де хтось менш успiшний досягнув би успiху. Вiн мiг би наслiдувати, мiг би вдавати, мiг би бути завзятим, мiг би бути обнадiйливо конструктивним. Але той, гiпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслiдувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопiстом, занадто грецьким, щоб удавати.

– Отже, ти не вважаеш, що митець – це iнтелектуальна праця?

– Нi, вiн працюе, якщо може, над удосконаленням того, що трапляеться йому на шляху до стилю, вибирае iз власноi iнтерпретацii речей довкола те, що вважае суттевим. Але, врештi-решт, кожен письменник пише, бо таким е його спосiб життя. Тiльки не кажи менi, що ти прихильник «божественноi мiсii митця».

– Я навiть себе не називаю митцем.

– Дiку, – сказав Ентонi, змiнюючи тон, – я хочу вибачитись.

– Чому?

– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.

Дiк трiшки заспокоiвся i вiдповiв:

– Я часто казав, що в душi ти фiлiстер.

Спадали хрусткi сутiнки, коли вони в прихистку бiлого фасаду «Плази» повiльно смакували пiнно-жовту гущу егноку. Ентонi глянув на свого товариша. Нiс i чоло Рiчарда Кермела повiльно набували нормальноi пiгментацii, червоне покидало перший, а сине вiдступало з другого. Поглянувши в дзеркало, Ентонi був радий, що його шкiра не змiнила кольору. Навпаки, ледь помiтний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навiть здалося, що вiн нiколи не виглядав так добре.

– Менi досить, – сказав Дiк, нiби спортсмен на тренуваннi. – Я хочу пiднятись i зустрiтися з Гiлбертам

Страница 12

. Ти йдеш?

– Так, чому б i нi. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаешся десь у кутку з Дорою.

– Не Дорою – Глорiею.

Портье по телефону повiдомив про iхнiй прихiд, вони пiднялися звивистим коридором i постукали в номер 1088. Дверi вiдчинила жiнка середнiх лiт – мiсiс Гiлберт власною персоною.

– Як ся маете? – запитала вона ввiчливим, притаманним американськiй ледi тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…

Декiлька швидких фраз з боку Дiка, а потiм:

– Мiстер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крiсло i змiнила модуляцiю на улесливий смiх, уперемiш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Рiчарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальшi односкладовi слова служили подекуди вiдповiддю, подекуди наповненням тишi мiж невиразними спробами Дiка вiдповiсти. – Сiдай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.

Потiм вони ходили по кiмнатi туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усмiхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподiваючись, що вона нарештi сяде, затим опустилися в крiсла i налаштувалися на приемну розмову.

– Думаю, передусiм, бо ти був зайнятий, – усмiхнулася мiсiс Гiлберт дещо iз викликом. «Передусiм» вона використала, щоб збалансувати свою бiльш хитку позицiю. В неi було заготовано ще двi фрази: «принаймнi менi так здаеться» i «вочевидь» – цi три фрази вона змiнювала так, що кожна ii ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, нiби вона перебрала всi варiанти й тицьнула пальцем у найбiльш годящий.

Обличчя Рiчарда Кермела, як помiтив Ентонi, вже прийшло до норми. Чоло i щоки набули кольору плотi, а нiс зробився ввiчливо непомiтним. Вiн дивився на тiтку свiтло-жовтим оком, виявляючи пiдкреслено перебiльшену увагу, яку молодi чоловiки зазвичай придiляють жiнкам, на яких не мають подальших планiв.

– Ви також письменник, мiстере Петс?… Гаразд, можливо, ми всi зможемо зiгрiтись у променях Рiчардовоi слави. – Легкий смiшок, який започаткувала сама мiсiс Гiлберт.

– Глорii немае вдома, – промовила вона, нiби аксiому, з якоi належало зробити далекогляднi висновки. – Десь танцюе. Глорiя пурхае, пурхае, пурхае. Я казала iй, не знаю, як вона це витримуе. Вона танцюе весь вечiр i всю нiч, гадаю, вiд неi скоро тiнь залишиться. Їi батько дуже схвильований щодо неi.

Вона усмiхнулась одному та iншому. Вони обое усмiхнулись у вiдповiдь.

Раптом Ентонi зрозумiв, що вона вся складаеться з послiдовностi пiвкiл i парабол, на кшталт тих фiгур, що iх талановитi хлопцi зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги i гомiлки були заплутаним поеднанням окружностей. Вона була охайна й чиста, ii волосся було пофарбоване пiд насичену сивину, на ii широкому обличчi нiби сховалися два вицвiлi блакитнi ока, облямiвкою навколо вуст пробивалися ледь помiтнi вусики.

– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентонi, – що Рiчард – древня душа.

Запанувала незручна пауза, протягом якоi Ентонi вигадав каламбур, що Дiк – зношений i древнiй.

– У нас усiх душi рiзного вiку, – провадила далi мiсiс Гiлберт i вся засяяла, – принаймнi так кажуть.

– Може бути, – погодився Ентонi, вдаючи, нiби ця iдея викликае в нього захоплення. Їi голос спiнився:

– У Глорii дуже молода душа – безвiдповiдальна, передусiм. У неi вiдсутне вiдчуття вiдповiдальностi.

– Вона iскриста, тiтонько Кетрiн, – люб’язно сказав Рiчард. – Вiдчуття вiдповiдальностi зiпсувало б ii. Вона занадто гарненька.

– Ну, – зiзналася мiсiс Гiлберт, – я бачу, що вона тiльки лiтае, лiтае i лiтае.

Спроби перейти до обговорення хиб Глорii загубились у брязкотi ручки дверей, якi впускали мiстера Гiлберта.

То був невисокий чоловiк iз маленькими вусами, що спочивали, нiби бiла хмарка, пiд невиразним носом. Вiн досягнув тiеi стадii, коли його значення як соцiальноi iстоти суттево поблякло (якщо не схилилося до негативного). Його iдеi були оманливими ще двадцять рокiв тому, його розум прокладав свiй хисткий i млявий шлях крiзь передовицi щоденних газет. Пiсля закiнчення одного невеликого, але поважного захiдного унiверситету вiн подався у виробництво кiноплiвки, й оскiльки воно не вимагало великого розуму, то було саме для нього; кiлька рокiв йому велося добре – а саме до 1911-го, коли вiн почав укладати угоди з кiнокомпанiями на невизначених умовах. У 1912 роцi кiноiндустрiя вирiшила проковтнути його, i тодi вiн, дослiвно, балансував на кiнчику язика. А зараз вiн був управителем Асоцiацii компанiй кiноматерiалiв Середнього Заходу, проводячи шiсть мiсяцiв у Нью-Йорку i шiсть мiсяцiв у Канзас-Сiтi й Сент-Луiсi кожного року. Вiн беззастережно вiрив, що хорошi часи попереду; так само вiрили його дружина i донька.

Вiн не схвалював поведiнки Глорii: вона затримувалася допiзна, нiколи не iла, довкола неi панував хаос: якось вiн намагався з нею поговорити, чим дуже роздратував ii, тож вона вихлюпнула на нього такi слова, яких вiн i не гадав зустрiти в ii словнику. Пiсля п’ятнадцяти рокiв безперервноi «громадянськоi вiйни» вiн таки перемiг – це б

Страница 13

ла вiйна безладного оптимiзму з органiзованою тупiстю, якимось чином серiя «так», якими вiн отруював розмову, принесла йому перемогу.

– Так-так-так-так, – казав вiн, – так-так-так-так. Дай згадаю. Це було лiто, коли ж це було, дев’яносто першого чи дев’яносто другого… так-так-так-так…

П’ятнадцять рокiв «такання» доконали мiсiс Гiлберт. Ще п’ятнадцять рокiв безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалкiв тридцяти двох тисяч сигар, зламали ii. Вона пiшла на останню поступку своему чоловiковi у подружньому життi, яка була ще бiльше безповоротною, ще бiльше невиправною, нiж саме одруження – вона послухалась його. Вона переконувала себе, що з вiком вона зробилася бiльш терпимою – насправдi вiк лише знищив ту краплю мужностi, яка була в нiй.

Вона запрезентувала його Ентонi.

– Це – мiстер Петс, – сказала вона.

Молодий i старший чоловiки доторкнулись один до одного, рука мiстера Гiлберта була м’яка i стерта до м’ясистоi подоби вичавленого грейпфрута. Потiм чоловiк iз дружиною обмiнялися привiтаннями – вiн сказав iй, що надворi похолоднiшало, що вiн iшов до газетного кiоску на Сорок четвертiй вулицi по газету Канзас-Сiтi. Що вiн намагався повернутися додому автобусом, але було занадто холодно, так, так, так, так, занадто холодно.

Мiсiс Гiлберт додала родзинки його пригодам, будучи враженою його стiйкiстю до сувороi погоди.

– Який ти смiливий! – iз захопленням вигукнула вона. – Який смiливий! Я нiзащо би не вийшла на вулицю.

Мiстер Гiлберт зi справжньою чоловiчою витримкою проiгнорував благоговiння, яке викликав у своiй дружинi. Вiн повернувся до молодикiв i з переможним виглядом скерував iх на ту саму розмову про погоду. Вiн закликав Рiчарда Кермела згадати листопад в Канзасi. Запровадивши тему, вiн постiйно витягував ii, обсмоктував i розтягував так, що вона висiла у повiтрi, поки повнiстю не знекровилась.

Успiшно було запропоновано для обговорення стародавню тезу, що колись днi були теплiшi, а ночi приемнiшi, вони вирахували точну вiдстань мiж двома нiкому не вiдомими крапками, що iх Дiк мав необачнiсть згадати. Ентонi безвiдривно дивився на мiстера Гiлберта й почав впадати в транс, куди за хвилину прокрався усмiшливий голос мiсiс Гiлберт:

– Менi здаеться, що холод тут бiльш вiдчутний через вологу, вiн нiби в’iвся в моi кiстки.

Це зауваження, вiдповiдно «затакане», вже крутилося на язику мiстера Гiлберта, його не можна було винуватити за рiзку змiну теми.

– Де Глорiя?

– Мае вже бути тут iз хвилини на хвилину.

– Ви знайомi з моею донькою, мiстере?…

– Не мав такоi честi. Але Дiк багато про неi розповiдав.

– Вони з Рiчардом – кузени.

– Справдi? – Ентонi вичавив посмiшку. Вiн не звик бути в товариствi старших за себе, i його рот уже скам’янiв вiд надмiрних усмiхiв. Було дуже приемно дiзнатися, що Глорiя i Дiк – брат i сестра в перших. Йому поталанило впродовж подальших хвилин кинути на свого друга агонiзуючий погляд.

Рiчард Кермел висловив занепокоення, що iм час iти.

Мiсiс Гiлберт було шалено шкода.

Мiстеру Гiлберту було дуже прикро.

Мiсiс Гiлберт висловила ще одну думку на взiрець того, буцiмто вона дуже рада, що вони прийшли, навiть якщо iм довелося провести час у компанii староi жiнки, занадто староi, щоби флiртувати з ними. Ентонi з Дiком ця реплiка видалася такою дотепною, що вони смiялись у три-чотири такти.

Чи завiтають вони знову?

– О, так, звичайно.

Глорii буде дуже шкода!

– До побачення…

– До побачення…

Усмiшки!

Усмiшки!

Бам!

Двое невтiшних молодикiв йшли коридором до лiфта на десятому поверсi «Плази».




Дiвочi нiжки


За привабливими лiнощами Морi Нобла, його невимушенiстю i доброю насмiшкою ховалася дивовижно зрiла цiлеспрямованiсть. Як постановив iще в коледжi, вiн мав намiр присвятити три роки подорожам i цiлковитому неробству, а потiм дуже швидко i сильно розбагатiти.

Три роки подорожей закiнчилися. Вiн пiзнавав земну кулю допитливо i скрупульозно, хтось би сказав, навiть педантично та без усiлякоi спонтанностi, такий собi Бедекер в людськiй подобi. Який постiйно самовдосконалюеться; але, в цьому випадку, його подорож мала мiстичний характер i багатозначний задум – так, нiби доля визначила Морi Ноблу стати таким собi блукальцем, який змушений обходити землю, щоби побачити мiльярди людей, яких вона породила i якi вбивали та оплакували одне одного.

Вiн повернувся до Америки й подався на пошуки розваг, щоби так само послiдовно зануритись у них. Вiн, який нiколи не пив бiльше пари коктейлiв або пiнти пива воднораз, привчив себе пити так, нiби вiн вивчав грецьку, так, нiби це нове знання вiдчинить йому дверi у свiт нових вiдчуттiв, нових фiзичних станiв, нових реакцiй на радiсть i смуток.

Його звички могли би стати предметом езотеричних роздумiв. Вiн винаймав три кiмнати в холостяцькiй квартирi на Сорок четвертiй вулицi, але його там рiдко можна було застати. Телефонiстка отримала найбiльш детальну iнструкцiю не з’еднувати його, поки абонент не назве

Страница 14

вого iменi. У неi був список деяких осiб, для яких його нiколи не було вдома, i такоi самоi кiлькостi, для яких вiн завжди був удома. Першими в останньому списку були Ентонi Петч i Рiчард Кермел.

Мати Морi жила разом зi своiм одруженим сином у Фiладельфii, там Морi зазвичай гостював на вихiдних, отже, одного суботнього вечора, коли страшенно знуджений Ентонi брiв холодними вулицями й зайшов у Молтон Армз, його дуже втiшило довiдатися, що мiстер Нобл вдома.

Настрiй його пiднявся швидше найшвидшого лiфта. Було так добре, так чудово, що невдовзi вiн розмовлятиме з Морi, а той буде так само щасливий бачити його. Вони будуть дивитись один на одного iз глибокою приязню в поглядах, яку будуть приховувати за добродушним кепкуванням. Якби зараз було лiто, вони разом пiшли би гуляти й неквапно потягували б «Том Колiнз», розстебнувши комiрцi, й дивилися б якусь лiниву виставу розмореного серпнем кабаре. Але надворi було холодно, вiтер звивався довкола високих будинкiв, а вулицями крокував грудень, тож цього вечора вони сидiтимуть у м’якому свiтлi лампи, попиваючи келишок-другий «Бушмiлс», або по чарочцi «Гранд Марiнер», серед книжок, що виблискуватимуть, як орнамент на стiнi, у променях внутрiшнього спокою Морi, який спочиватиме, нiби великий кiт у своему улюбленому крiслi.

Нарештi вiн прийшов! Кiмната обiйняла Ентонi своiм теплом. Свiтiння сильного тверезого розуму зiгрiло неспокiйну душу Ентонi, заспокоiло ii, як може заспокоiти тiльки присутнiсть дурненькоi жiнки. Хтось мусить розумiти все, а хтось – сприймати все як належне. Схожий на тигра, схожий на бога, Морi заполонив собою кiмнату. Вiтри на вулицi стихли, мiднi пiдсвiчники на полицi над камiном сяяли, як лампади перед олтарем.

– Чому ти тут сьогоднi? – Ентонi розтягнувся на м’якому диванi й розкинув лiктi на м’яких подушках.

– Я тут тiльки годину. Був на чаюваннi з танцями, затримався i пропустив свiй поiзд до Фiладельфii.

– Дивно, що ти затримався, – з цiкавiстю почав Ентонi.

– Справдi, дивно. Як поживаеш?

– Джералдiн. Маленька бiлетерка з «Кiтса». Я розповiдав тобi про неi.

– О!

– Завiтала до мене о третiй i залишилася до п’ятоi. Своерiдна маленька iстота, але чимось мене зачiпае. Зовсiм нерозумна.

Морi мовчав.

– Хоч це може видатися дивним, – провадив далi Ентонi, – наскiльки я знаю, i наскiльки менi вiдомо, Джералдiн е взiрцем благочестивостi.

Вiн знав ii мiсяць, непосидючу дiвчину з незрозумiлими звичками. Хтось випадково познайомив ii з Ентонi, вона здалася йому цiкавою, йому сподобались ii невиннi та майже невловнi поцiлунки, що вона подарувала йому на третiй день знайомства, коли вони iхали на таксi крiзь парк. У неi були якiсь вiддаленi родичi – примарнi тiтка з дядьком, з якими вона разом жила в однiй квартирi десь у лабiринтi сотих вулиць. Вона була добрим товариством, з нею було спокiйно, вона видавалася близькою i знайомою. А далi цього вiн i не хотiв заходити – не з моральних мiркувань, а через страх порушити безтурботнiсть свого способу життя, яке щойно налагодилось.

– У неi е два коронних номери, – повiдомив вiн Морi, – перший – опустити волосся на очi й потiм здмухувати його, другий – якщо вона стикаеться з чимось, що ii мiзки не здатнi переварити, вона вигукуе: «Ти божевiiiiiльний!». Це мене просто зачаровуе. Можу так сидiти годину за годиною, аж цiкаво, якi ще манiакальнi симптоми вона вiдшукае в моiй уявi.

Морi потягнувся у крiслi й заговорив:

– Дивовижно, як людина може жити в такiй складнiй цивiлiзацii й так мало розумiти. Такi жiнки сприймають весь свiт як само собою зрозумiле. Вiд впливу Руссо до складання цiн на ii обiд – все цiлком чуже для неi. Їi просто перенесли сюди з епохи списiв i залишили брати участь у дуелях в обладунках лучника. Ти можеш змести геть увесь налiт iсторii – вона нiколи не помiтить рiзницi.

– Хотiв би я, щоби наш Рiчард написав про неi.

– Ентонi, ти ж не гадаеш, що вона варта того.

– Не бiльше, нiж будь-хто iнший, – вiдповiв вiн позiхаючи. – Ти знаеш, я сьогоднi подумав, що вiрю в Дiка. Якщо вiн буде концентруватися на людях, а не на iдеях, якщо черпатиме натхнення з життя, а не з мистецтва, вiн буде нормально розвиватись, i я впевнений, що вiн стане видатним чоловiком.

– Я гадаю, поява в нього чорного записника доводить, що вiн рухаеться до життя.

Ентонi пiдвiвся на лiктi й завзято продовжив:

– Вiн намагаеться йти до життя. Так роблять усi автори, крiм, хiба що найгiрших, хоча, зрештою, вони всi живуть iз перетравленоi iжi. Випадок або персонаж можуть бути з реального життя, але автор зазвичай трактуе iх з позицii останньоi прочитаноi ним книжки. Наприклад, вiн зустрiчае морського капiтана, i той видаеться йому цiкавим персонажем. Але насправдi вiн бачить схожiсть мiж цим капiтаном i «морським вовком», створеним Дане чи будь-ким iншим. Таким чином, вiн нiби уже знае, як виглядатиме цей «морський вовк» на паперi. Дiк, звiсно, може описати будь-який вже iснуючий колоритний персонаж, але чи зможе вiн описати власну сестру?

Їхня розмова про лiтер

Страница 15

туру затягнулася на пiвгодини.

– Класичною, – припустив Ентонi, – можна вважати успiшну книжку, яка пережила вiдгуки наступних поколiнь. Тодi вона в безпецi, як стиль в архiтектурi чи меблях. Тодi вона набувае художньоi цiнностi, а не е просто модним твором.

Невдовзi тема вичерпала себе. Інтерес двох юнакiв був суто технiчний. Вони полюбляли узагальнення. Ентонi нещодавно вiдкрив для себе Семюела Батлера, й меткi афоризми в записнику здавались йому квiнтесенцiею лiтературно-художньоi критики. Морi, чий розум був бiльш зрiлим внаслiдок жорсткого устрою життя, завжди здавався розумнiшим з них двох, але насправдi iхнi розумовi здiбностi в основному мало чим рiзнилися.

Вiд лiтератури вони плавно перейшли до обговорення подiй останнього дня.

– Хто влаштовував чаювання?

– Такi собi Аберкромбi.

– І чому ж ти затримався? Зустрiв якусь солоденьку дебютантку?

– Так.

– Справдi? – Голос Ентонi iз подивом пiднявся.

– Не зовсiм дебютантку. Вона сказала, що почала виходити у свiт двi зими тому в Канзас-Сiтi.

– Засидiлась?

– Нi, – вiдповiв Морi дещо задумливо, – мабуть, це останне, що можна про неi сказати. Якимось чином вона здавалася наймолодшою там.

– Не така вже й молода, якщо заради неi ти пропустив поiзд.

– Достатньо молода. Красиве дiвча.

Ентонi коротко чмихнув.

– О, Морi, ти впадаеш у дитинство. Що ти маеш на увазi, кажучи «красиве»?

Морi безпорадно витрiщився в порожнечу.

– Гаразд, я не можу достеменно ii описати, крiм того, що вона красива. Вона була неймовiрно жвава. Вона постiйно iла желатинки.

– Що?

– Це щось на кшталт невинноi вади. Вона нервова, розумiеш… сказала, що завжди iсть желатинки на чаюваннях, бо не може так довго залишатися на одному мiсцi.

– І про що ви розмовляли… Бергсон? Бiлфiзм? Чи аморальний «ванстеп»?

Морi був незворушний, здавалося, що його можна гладити за шерстю i проти неi.

– Насправдi ми розмовляли про бiлфiзм. Здаеться, ii мама бiлфiстка. Але найдовше ми говорили про ноги.

Ентонi покотився зi смiху.

– Господи! Чиi ноги?

– Їi, вона багато розповiдала про своi ноги. Так нiби вони були якоюсь рiдкiсною дрiбничкою. Чим викликала велике бажання iх побачити.

– Вона що, танцiвниця?

– Нi, я дiзнався, що вона кузина Дiка.

Ентонi вiд здивування рiзко сiв, аж подушка за ним пiднялася, нiби жива iстота, i впала на пiдлогу.

– А звати ii не Глорiя Гiлберт? – вигукнув вiн.

– Так. Хiба ж вона не чудова?

– Я навiть i не знаю… але, судячи з тупостi ii батька…

– Ну, – перебив Морi з невблаганною впевненiстю, – ii сiм’я може бути така ж гнiтюча, як професiйнi плакальники, але я схильний думати, що вона своерiдна та оригiнальна. На перший погляд може здатися, що вона – типова завсiдниця випускних балiв у Єлi, але насправдi вона iнша, кардинально iнша.

– Продовжуй, продовжуй! – наполягав Ентонi. – Щойно Дiк менi сказав, що у неi в головi немае мiзкiв, i я одразу зрозумiв, що вона мае бути гарненька.

– Вiн так i сказав?

– Присягаюся, – вiдповiв Ентонi, пирскаючи смiхом.

– Ну, те, що для нього жiночi мiзки…

– Я знаю, – не стримався Ентонi, – це поверховi роздуми над лiтературною дезiнформацiею.

– Саме так. Розумними вiн уважае таких, якi роздумують про щорiчне падiння моралi i наскiльки це добре чи погано. Або пенсне, або позерки. Отже, ця дiвчина казала про ноги. Також про шкiру – ii власну шкiру. Завжди про себе. Вона менi розповiдала щось про те, як хотiла би засмагнути влiтку й наскiльки вона завжди наближаеться до бажаного вiдтiнку.

– І тебе полонив ii низький голос?

– Низький голос? Засмага! Я почав думати про засмагу. Я почав думати, до якого кольору я засмаг, коли востанне засмагав два роки тому. Я гарно засмагав. У мене був такий собi бронзовий вiдтiнок, якщо пам’ять мене не зраджуе.

Ентонi впав на подушки, його трусило вiд смiху.

– Вона таки тебе зачепила, ой, Морi! Морi Коннектикутський, рятiвник невинних. Людина – мускатний горiх. Екстра! Спадкоемиця тiкае з береговим охоронцем, зачарована його неперевершеною пiгментацiею! Потiм виявляеться, що в його родинi е домiшок тасманськоi кровi!

Морi зiтхнув, вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й пiдняв штору.

– Сильний снiг.

Ентонi, який досi намагався стримати смiх, нiчого не вiдповiв.

– Ще одна зима. – Голос Морi долiтав шепотом вiд вiкна. – Ми старiемо, Ентонi. Господи, менi вже двадцять сiм! Три роки, i буде тридцять, це те, що старшокурсники називають «чоловiк середнiх лiт».

Ентонi на хвилю замовк.

– Ти старий, Морi, – погодився вiн невдовзi. – Першi ознаки безладного й агресивного старiння – ти весь вечiр розповiдав про засмагу й жiночi нiжки.

Раптом Морi рiзко опустив штору.

– Ідiот! – вигукнув вiн. – І я чую це вiд тебе! Я сидiтиму тут, молодий Ентонi, як i тепер, ще не одне поколiння, i дивитимусь, як веселi душi, такi, як ти, чи Дiк, чи Глорiя Гiлберт, не будуть проходити повз, будуть смiятись i любити, i ненавидiти одне одного, iх буде щось зворушувати вiчно. А мене зворушуе тiльки вiдсутнiсть моiх ем

Страница 16

цiй. Я сидiтиму тут, а снiг буде йти… ох, саме час Кермелу зробити нотатку… iще одна зима… iще одна зима, i менi буде тридцять, а ти й Дiк, i Глорiя будете проходити повз, спiваючи й танцюючи, вiчно чимось схвильованi. Але коли ви всi зникнете, я знову щось розповiдатиму новому Дiку i слухатиму про новi розчарування й новi кпини нового Ентонi… а ще – розмовляти з новою Глорiею про засмагу майбутнього лiта.

Вогонь у камiнi раптом зблиснув. Морi вiдiйшов од вiкна, розмiшав вугiлля кочергою i поклав нове полiно на таган. Потiм вiн повернувся у свое крiсло, i його стишений голос поглинуло полум’я нового червоно-жовтого вогню.

– Врештi-решт, Ентонi, це ти в нас молодий i романтичний. Це ти завжди боiшся, що хтось порушить твiй спокiй. А я шукаю щось, що зворушило би мене, я намагаюся знайти хоч щось, але я – завжди тiльки я. Нiщо нiколи не зачiпае мене.

– Але, – пробурмотiв вiн пiсля довгоi паузи, – було щось у цiй дiвчинi з ii безглуздою засмагою, щось вiчне i древне – як я.




Хвилювання


Ентонi сонно повернувся в лiжку й зустрiв посiчений тiнню вiконних грат клаптик сонця на своему стьобаному покривалi. Кiмнату заполонив ранок. Рiзьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кiмнатi, як темнi символи забудькуватостi матерii, тiльки килимок здавався звабливим у своiй тлiнностi для тлiнних нiг; i ще був Баундс, жахливо недоречний у своему м’якому комiрцi, вiн нiби сам складався з газоподiбноi матерii, такоi ж нетривкоi, як i його заморожений подих. Вiн стояв бiля лiжка, руки його було занесено над тим мiсцем, за яке вiн стягував покривало, темно-карi очi незворушно дивилися на господаря.

– Бовс! – пробурмотiв сонний бог. – То е Бовс?

– Це я, сер.

Ентонi повернув голову, змусив очi розплющитись i переможно клiпнув.

– Баундс.

– Так, сер?

– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентонi широко позiхнув, i вмiст його мiзкiв позлипався докупи в одну щiльну масу. Вiн почав заново.

– Чи могли би ви зайти десь о четвертiй i подати чай з канапками та ще щось?

– Так, сер.

Ентонi вiдчув прохолодний брак натхнення.

– Якiсь канапки, – безпорадно повторив вiн, – якiсь канапки з сиром чи зельцом, i курку й оливки, щось таке. Снiданку не подавайте.

Творче напруження було занадто великим. Вiн утомлено заплющив очi, дозволив головi безконтрольно впасти i швидко розслабив м’язи, якi вже встигли попрацювати. Десь iз провалля його свiдомостi вилiз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – вiн виявився нiчим iншим, як тривалою розмовою з Рiчардом Кермелом, який зайшов у гостi опiвночi; поки Ентонi слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хлiба.

Десь iздалеку долинув голос. Ентонi нiчого не мiг розiбрати, сон зiмкнувся над ним, обiйняв його, заповз у найглибшi куточки свiдомостi.

Раптом вiн прокинувся, вимовляючи «Що?»

– На скiлькох, сер? – Баундс досi був тут, вiн спокiйно й нерухомо стояв бiля лiжка… Баундс, який дiлив своi добрi манери мiж трьома господарями.

– На скiлькох що?

– Я гадаю, сер, менi варто знати, скiльки гостей буде. Потрiбно розрахувати сандвiчi, сер.

– Двое, – пробурмотiв Ентонi хрипко, – ледi та джентльмен.

Баундс сказав: «Дякую, сер!» i пiшов геть, понiсши з собою ганебний м’який комiрець, принизливий для всiх трьох господарiв, якi, одначе, могли вимагати з нього тiльки третину.

Ентонi встав пiзно й натягнув коричнево-синiй, iз молочним вiдливом халат на свою худорляву, але приемну фiгуру. Солодко позiхнувши, вiн пiшов у ванну та, увiмкнувши свiтло над туалетним столиком (у ваннiй не було вiкон), уважно i з цiкавiстю розглянув себе у дзеркалi. Мерзенне видовище, подумав вiн; вiн зазвичай так думав вранцi – сон робив його обличчя неприродно бiлим. Вiн запалив сигарету, переглянув декiлька листiв i ранковий «Триб’юн».

Годину по тому, поголений та одягнений, вiн сидiв за столом, розглядаючи клаптик паперу, якого добув зi свого гаманця. Той був заповнений нерозбiрливими закарлюками: «Зустрiч з мiстером Ховландом о п’ятiй. Пiдстригтися. Розiбратися з рахунком Рiверса. Зайти у книжковий магазин».

І пiд останнiм рядком: «Готiвка в банку, 690$ (закреслено), 612$ (закреслено), 607$.

У самому кiнцi квапливим почерком: «Дiк i Глорiя Гiлберт на чай».

Остання нотатка викликала в нього задоволення. Його день, зазвичай схожий на медузу, безформну та безхребетну, раптом набув кiстяка мезозойських ящурiв. День упевнено й навiть бадьоро йшов у напрямку кульмiнацiйного моменту, як i належить виставi, як i належить дню. Вiн боявся того моменту, коли хребет дня зламаеться, коли вiн, нарештi, зустрiне дiвчину, коли порозмовляе з нею, а потiм проведе ii смiх до дверей, уклониться i повернеться до сумного чайного осаду i недоiдених канапок, якi почали черствiти.

Днi Ентонi поволi втрачали кольори. Вiн постiйно це вiдчував, iнколи вiн повертався до тiеi розмови, яка була мiж ним i Морi мiсяць тому. Абсурдно було думати, що це благородне, випещене вiдчуття марнування в

Страница 17

асного часу пригнiчуе його, але не можна було й вiдкидати той факт, що якийсь дивом уцiлiлий, непроханий фетиш привiв його три тижнi тому на заходi сонця в громадську бiблiотеку, де вiн набрав пiвдюжини книжок про iталiйський Ренесанс на абонемент Рiчарда Кермела. Книжки так i лежали тим самим стосом, яким були принесенi з бiблiотеки, i той факт, що вони набирали у вазi по дванадцять центiв штрафних щоденно, нiяк iх не виправдовував. В Ентонi було декiлька годин сильноi панiки, що самого його вразило.

Головним виправданням його способу життя був, ясна рiч, постулат про беззмiстовнiсть життя. Помiчниками й мiнiстрами, пажами та сквайрами, дворецьким i лакеями цього володаря були тисячi книжок, якi поблискували на полицях, ця квартира i всi тi грошi, що вiн отримае, коли старигань, який живе вгору по рiцi, задихнеться в останньому нападi моралiзування. Благо, вiн був позбавлений численних загроз цього свiту, таких як дебютантки й тупiсть усiляких Джералдiн, – йому розвинути б котячу байдужiсть Морi та з гордiстю нести квiнтесенцiю мудростi багатьох поколiнь.

Над i поза всiма доводами стояло щось, що його розум настирливо аналiзував i з чим перiодично боровся як iз надокучливим комплексом; щось, що навiть будучи утилiзоване логiкою та вiдчайдушно попране ногами, понесло його, крiзь обм’яклу листопадову сльоту, в бiблiотеку, де вiн, одначе, не знайшов жодноi бажаноi книжки. Справедливо було б аналiзувати Ентонi не глибше, нiж вiн мiг би проаналiзувати сам себе, бо глибше – то були б лише припущення. Вiн виявив у собi ростучий страх самотностi. Думка, що вiн обiдатиме сам, лякала його; вiн навiть волiв обiдати з людьми, до яких мав вiдразу. Подорожi, якi колись зачаровували його, з часом почали здаватися нестерпними, кольоровими картинками, позбавленими змiсту, примарною гонитвою за тiнню власноi мрii.

«Якщо я по сутi посереднiй, – думав вiн, – то менi потрiбно просто працювати, робити роботу». Його хвилювало, що насправдi вiн був поверховою посереднiстю, в ньому не було анi витримки Морi, анi ентузiазму Дiка. Здавалося, що нiчого не хотiти – це трагедiя, але вiн таки чогось прагнув… чогось. Інколи спалахом прозрiння до нього приходило усвiдомлення певного шляху, який дасть йому надiю i приведе до чогось, що вiн уявляв собi як лиховiсну старiсть.

Пiсля коктейлiв i пiзнього снiданку в унiверситетському клубi Ентонi стало краще. Вiн наштовхнувся на двох хлопцiв iз його групи в Гарвардi, i на контрастi обтяжливоi сiростi iхньоi розмови, життя видалось йому кольоровим. Обое були одруженими, i поки вони пили каву, один iз них жваво описував своi позашлюбнi пригоди пiд улесливi й заохочувальнi погляди iншого. Обое, думав Ентонi, мiстери Гiлберти в зародку; по двадцяти роках кiлькiсть iхнiх «так» збiльшиться вчетверо, характер стане дратiвливим – вони зробляться застарiлими i зламаними машинами, псевдомудрими i нiчого не вартими, випещеними до повного старечого маразму жiнками, яких самi ж i зламали.

Ах, вiн був поза цим, навiть коли йшов пiсля обiду довгим коридором, вистеленим килимом, вiн зупинився перед вiкном i подивився на метушливу вулицю. Ось вiн, Ентонi Петч, блискучий, привабливий, спадкоемець багатьох рокiв i багатьох мужiв. Тепер це – його свiт, але остання i наймасштабнiша iронiя, якоi вiн прагнув, була вже не за горами.

З юнацьким максималiзмом вiн бачив себе на вершинi свiту: з грошима дiда вiн збудуе собi власний п’едестал, стане новим Талейраном, новим лордом Веруламом. Яснiсть його розуму, його витонченiсть, його всебiчна розвиненiсть, зрiлiсть, що натхненнi однiею метою, яка ще мала народитися, знайшли би вихiд у великих справах. Але наразi його мрiя скорочувалася до «робити роботу»: вiн намагався уявити себе в Конгресi, як вiн укорiнюеться в тiй бруднiй пiдстилцi того потворного хлiву, серед вузьколобих свиноподiбних мужiв, чиi зображення вiн часом бачив у недiльних газетах, серед тих уславлених пролетарiiв, якi ласкаво лепечуть нацii на вухо iдеi рiвня середньоi школи! Маленькi чоловiчки з прописними амбiцiями, якi, тiльки завдяки своiй посередностi, мрiють знестись над посереднiстю на бляклi й неромантичнi небеса уряду, звiдки керуватимуть людьми… i лише дюжина обраних, хитрих чоловiкiв на верхiвцi, егоiстiв i цинiкiв; обраних, щоби диригувати цим хором бiлих краваток i високих комiрцiв, що спiватимуть недоладний i чудесний гiмн багатству як винагородi за гiднiсть, як доказу мудростi, й вiддаватимуть хвалу Господу, Конституцii та Скелястим горам!

Лорд Верулам! Талейран!

Вiн повернувся у свою квартиру, i разом iз ним повернулася сiрiсть. Його коктейлi закiнчилися, вiн почав куняти, затуманений, схильний до похмурого настрою. Лорд Верулам – вiн? Його засмучувала вже сама думка. Ентонi Петч, без послужного списку, без хоробростi, без смiливостi прийняти правду й радiти, що ii виявили йому. О, вiн просто претензiйний дурень, який будуе кар’еру з коктейлiв, шкодуючи, що його жалюгiдний i вбогий iдеалiзм завалився. Вiн прикрашав свою душу з витонченим смаком, а тепер йому хотiлос

Страница 18

старого смiття. Вiн був порожнiм, таким порожнiм, як стара пляшка…

Загудiв зумер бiля дверей. Ентонi пiдскочив i приклав слухавку до вуха. Почувся голос Рiчарда Кермела, пишномовний i жартiвливий:

– Дозвольте зарекомендувати мiс Глорiю Гiлберт.




Прекрасна панна


– Як ся маете? – сказав вiн, усмiхаючись i вiдчиняючи дверi навстiж.

Дiк уклонився.

– Глорiе, це Ентонi.

– Прекрасно! – вигукнула вона, простягаючи маленьку, одягнену в рукавичку руку. Пiд ii хутряною шубкою була блiдо-голуба сукня з бiлим мереживним комiрцем, який тiсно прилягав до шиi.

– Дозвольте взяти вашi речi.

Ентонi простягнув руки, i коричнева хутряна маса впала на них.

– Дякую.

– Що ти про неi скажеш, Ентонi? – по-варварському прямо запитав Рiчард Кермел. – Хiба ж не красуня?

– Прекрасно! – демонстративно, але цiлком незворушно, вигукнула дiвчина.

Вона була слiпуча – яскрава, неможливо було охопити всю ii красу за один погляд. Їi волосся, сповнене небесних чар, видавалося непристойно життерадiсним на тлi зимовоi сiростi.

Ентонi жестом фокусника перетворив грибоподiбний абажур на оранжевий нiмб. Розтривожений в камiнi вогонь почав облизувати мiднi грати для дров.

– Я просто крижинка! Ми знайшли мiсце, де можна стояти на залiзних гратах, i тепле повiтря дме на тебе, але Дiк не захотiв чекати на мене. А я сказала йому, щоб iшов сам, а менi й так добре.

Простi слова. Вона нiби розмовляла заради власного задоволення, без жодних зусиль. Ентонi сидiв на краю канапи i розглядав ii профiль на тлi свiтла лампи: витончена правильнiсть ii носа й верхньоi губи, пiдборiддя, злегка викличне, прекрасно гармонiювало iз не дуже довгою шиею. На свiтлинi вона мала би виглядати цiлком класичною, майже незворушною, але свiтiння ii волосся i щiк, водночас гаряче i крихке, перетворювало ii на найживiшу людину, яку вiн коли-небудь бачив.

– Гадаю, у вас найкраще iм’я, що його я коли-небудь чула, – вимовила вона, вочевидь сама до себе, ii погляд на мить зупинився на ньому i ковзнув далi – на iталiйськi бра, що влаштувались на стiнах, як мерехтливi жовтi черепашки, потiм – на промiжок мiж стiнами, затим на ряди книг, тодi на кузена, що сидiв навпроти. – Ентонi Петч. Але ви маете виглядати як кiнь – iз довгим витягнутим обличчям, й одягненi маете бути в лахмiття.

– Це все стосовно Петча. А як щодо Ентонi?

– Ви виглядаете як Ентонi, – серйозно запевнила вона, хоча вiн подумав, що вона навряд чи устигла розгледiти його, – доволi «велично», – продовжила вона, – й «урочисто».

Ентонi улестив себе знiяковiлою посмiшкою.

– А я полюбляю спiвзвучнi iмена, – провадила вона, – всi, крiм мого. Мое занадто яскраве. Я знала двох дiвчат, яких звали Джинкс, тiльки подумайте, якби iх звали якось iнакше, наприклад, Джудi Джинкс чи Джерi Джинкс. Мило, правда? Як ви вважаете?

Їi дитячий ротик розтулився, очiкуючи заперечноi реплiки.

– В наступному поколiннi всi, – припустив Дiк, – матимуть iмена Пiтер чи Барбара.

Ентонi продовжив його передбачення:

– Звiсно, Гледiс чи Елiнор були героiнями останнього поколiння, i зараз вони мають першiсть, тому дiстануться у спадщину наступним поколiнням продавчинь…

– І заступлять Еллу i Стеллу, – перебив Дiк.

– І Перл, i Джуел, – вiд щирого серця додала Глорiя, – i Ерла, i Елмера, i Мiннi.

– І тут на сцену вийду я, – додав Дiк, – i вiзьму цi застарiлi iмена, скажiмо, Джуел, i приклею його до якогось ексцентричного персонажа, i тодi ii кар’ера почнеться заново.

Їi голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напiвнасмiшливу iнтонацiю в кiнцi, – нiби побоюючись, що ii переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смiшком. Дiк розповiв iй, що лакей Ентонi називаеться Баундс – i iй це видалося просто чудовим! Дiк вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латае латки за зарплату», потiм додала, що гiрше, нiж каламбур, може бути тiльки особа, яка кидае на творця каламбуру докiрливо-смiшливi погляди.

– Звiдки ви? – запитав Ентонi. Вiн пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.

– Канзас-Сiтi, Мiссурi.

– Їi вигнали якраз тодi, коли там заборонили продаж сигарет.

– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого дiда.

– Вiн реформатор, чи щось на кшталт, вiрно?

– Я червонiю за нього.

– Я теж, – зiзналась вона, – я ненавиджу реформаторiв, особливо тих, якi намагаються змiнити мене.

– А таких багато?

– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорiя, ти багато куриш, втратиш свiй гарненький колiр обличчя!» i «Ой, Глорiе, чому б тобi не вийти замiж i не осiсти?».

Ентонi пiдкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.

– Окрiм того, – провадила вона далi, – е такi витонченi реформатори, якi розповiдають про тебе всiлякi дикi iсторii, а потiм кажуть, наскiльки вони за тебе переживають.

Вiн побачив, врештi-решт, що ii очi були сiрими, дуже спокiйними i дуже прохолодними, й коли вони зупинили свiй погляд на ньому, вiн зрозумiв, що мав на увазi Морi, кажучи, що вона дуже молода й д

Страница 19

же доросла водночас.

– Мушу зiзнатися, – неохоче сказав Ентонi, – що навiть я чув дещо про вас.

Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Їi очi, сповненi сiроi вiчностi нерухомоi гранiтноi скелi, пiймали його погляд.

– Скажiть менi. Я повiрю. Я завжди вiрю в те, що iншi говорять про мене, – а ви?

– Незмiнно! – одностайно погодилися хлопцi.

– Отже, кажiть.

– Не впевнений, що я повинен, – пiддражнив Ентонi, мимоволi усмiхаючись. Вона була настiльки зацiкавлена, що годi було не покепкувати над ii самозахопленням.

– Я маю на увазi твое прiзвисько, – сказав ii кузен.

– Яке прiзвисько? – запитав Ентонi та ввiчливо вдав, що здивований.

Раптом вона зашарiлася, потiм засмiялася, обiперлася на подушки, тодi пiдвела очi та сказала:

– «Глорiя вiд берега до берега». – Їi голос iскрився дивним смiхом, який був схожий на свiтло, що бавилося мiж камiном i лампою над ii волоссям. – О Боже!

Ентонi досi не розумiв.

– Що це означае?

– Це – я. Так мене колись прозвали нерозумнi хлопцi.

– Хiба ти не чув, Ентонi, – пояснив Дiк, – що вона – всенародно вiдома мандрiвниця. Ти мав би чути це прiзвисько. Їi так давно назвали, вiдколи iй виповнилося сiмнадцять.

Очi Ентонi зробились сумно-глузливими.

– Що за Мафусаiла в жiночiй подобi ти менi привiв, Кермеле?

Вона не звернула на це уваги, хоча це й могло ii зачепити, але вона перемкнулася на основну тему розмови.

– Що ви чули про мене?

– Дещо про вашу зовнiшнiсть.

– О, – сказала вона, вочевидь розчарована, – i це все?

– Про вашу засмагу.

– Мою засмагу? – здивувалася вона. Вона пiднесла руку до горла i затримала на декiлька хвилин, нiби ii пальцi пiдбирали необхiдний колiр.

– Ви пам’ятаете Морi Нобла? Ви зустрiчалися приблизно мiсяць тому. Ви справили на нього враження.

Вона задумалася на мить.

– Так, пам’ятаю, але вiн так i не передзвонив.

– Поза сумнiвом, вiн просто злякався.

Надворi запанувала непроглядна темiнь. Ентонi здивувався, як ця квартира могла здаватися йому похмурою – так тепло i дружньо тут стало, книжки й картини на стiнах, добрий Баундс подае чай iз ввiчливоi напiвтемряви, а трое приемних людей обмiнюються хвилями жартiв i смiху бiля веселого вогню.




Розчарування


У четвер пiсля обiду Глорiя та Ентонi зустрiлися на чаюваннi в ресторанi готелю «Плаза». На нiй був сiрий, облямований хутром костюм, – «бо пiд сiре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидiв на ii голiвцi, дозволяючи бiлявим кучерям звиватись у всiй красi. У яскравому свiтлi ii обличчя видалось Ентонi значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вiсiмнадцять. Їi постать у тiснiй спiдницi, вiдомiй у тому сезонi, як «спiдниця-футляр», виглядала гнучкою i стрункою, руки в неi були i не «артистичнi», i не опецькуватi, просто маленькi, саме такi, як належить дитинi.

Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав першi акорди «макшишi» – музики, повноi потрiскування кастаньет i легко-млявих скрипкових гармонiй, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторанi, що його заполонили студенти коледжiв у передчуттi прийдешнiх канiкул. Глорiя ретельно оглянула кiлька столикiв та ескортувала Ентонi обхiдним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Пiдiйшовши до столика, вона знову завагалася. Сiсти iй злiва чи справа? Їi прекраснi очi й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибiр, i знову Ентонi подумав, якими невимушеними були всi ii жести; все в життi вона сприймала так, нiби мала постiйно робити вибiр, розкладати по полицях, нiби вибираючи один подарунок iз безлiчi на прилавку.

Впродовж декiлькох хвилин вона байдуже споглядала танцюючi пари, а коли одна пролiтала повз, кружляючи в танцi, вона пошепки коментувала:

– Он симпатична дiвчина в блакитному, – й додавала, коли Ентонi слухняно звертав погляд: – Ось! Нi, за вами, там!

– Так, – безпорадно погоджувався вiн.

– Ви ii не бачили.

– Я краще дивився би на вас.

– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тiльки в неi грубi щиколотки.

– Привiт, Глорiе! Агов, Глорiе!

– О, привiт.

– Хто це? – запитав вiн.

– Не знаю. Хтось. – Вона побачила iнше обличчя. – Привiт, Мюрiел! – І, звертаючись до Ентонi: – Це – Мюрiел Кейн. Вона приваблива, хоч i не вельми.

Ентонi схвально усмiхнувся.

– Приваблива, хоч i не вельми, – повторив вiн.

Вона усмiхнулась i одразу зацiкавилась.

– Фраза вам видалася смiшною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи вiдповiдi.

– Так, просто кумедно.

– Хочете потанцювати?

– А ви?

– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рiшення.

– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляете розповiдати про себе, так?

– Так, – вона засмiялась, бо ii спiймали на марнославствi.

– Можна собi уявити вашу автобiографiю класика.

– Дiк каже, що немае про що писати.

– Дiк! – вигукнув вiн. – Що вiн знае про вас?

– Нiчого. Але вiн каже, що бiографiя кожноi жiнки починаеться з першим поцiлунком i закiнчуеться з останньою дитиною на руках.

Страница 20

– Це вiн зi своеi книжки цитуе.

– Вiн каже, що жiнка, яка нiколи не кохала, не мае бiографii – тiльки iсторiю.

Ентонi знову засмiявся.

– Хочете сказати, що ви нiколи не кохали?

– Не думаю.

– Тодi чому у вас немае бiографii? Хiба у вас не було першого поцiлунку для вiдлiку? – Щойно слова зiрвалися з його уст, вiн рiзко вдихнув, нiби хотiв втягнути iх назад. У цiеi крихiтки?

– Я не розумiю, що ви маете на увазi пiд «вiдлiком», – несхвально вiдгукнулася вона.

– Я хотiв би дiзнатися, скiльки вам рокiв.

– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очi. – А ви скiльки подумали?

– Десь вiсiмнадцять.

– Збираюся туди повернутись. Двадцять два менi не подобаеться. Ненавиджу понад усе.

– Бути двадцятидвохлiтньою?

– Нi. Старiти, й таке iнше. Одружуватися.

– Ви нiколи не хотiли замiж?

– Я не хочу вiдповiдальностi та дiтей, про яких треба буде дбати.

Вона, вочевидь, навiть не сумнiвалася, що будь-якi слова з ii уст звучать чудово. Вiн, затамувавши подих, чекав новоi реплiки, сподiваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усмiхалася без утiхи, просто люб’язно i, витримавши паузу, вимовила кiлька слiв:

– Не вiдмовилась би зараз вiд льодяникiв.

– Зараз будуть! – Вiн махнув офiцiантовi й вiдправив його до сигаретноi стiйки.

– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всi з мене кепкують через це. Бо коли батька немае поруч, я завжди iх жую.

– Зовсiм нi. Хто всi цi завсiдники? – вiн змiнив тему. – Ви всiх iх знаете?

– Нi, не знаю, але вони, вони – звiдусiль, менi так видаеться. Ви тут нiколи не були?

– Декiлька разiв. Мене не надто цiкавлять симпатичнi дiвчата.

Пiсля цiеi фрази вся ii увага була його. Вона рiшуче розвернула плече вiд танцюючих пар, зручно вмостилась у крiслi й запитала:

– А чим ви тодi займаетесь?

Завдяки коктейлю Ентонi радо зустрiв це питання. Вiн був у настроi для бесiди, навiть бiльше, хотiв вразити цю дiвчину, чиi зацiкавлення були геть незрозумiлими – вона могла зупинитися на цiлком несподiванiй темi, швидко обминаючи неочевидно-очевиднi питання. Вiн хотiв показати себе. Вiн раптом захотiв стати персонажем у ii романi, бажано в героiчних тонах. Вiн хотiв витягнути ii за межi тiеi буденностi, де жили всi, крiм неi самоi.

– Я нiчим не займаюсь, – почав вiн, раптом усвiдомлюючи, що цi слова позбавленi тiеi елегантноi грацiйностi, якою вiн намагався iх надiлити. – Я нiчим не займаюсь, оскiльки немае нiчого, що було би варте зусиль.

– Он як? – Вiн не тiльки не здивував ii, а навiть не зацiкавив, хоча вона однозначно зрозумiла його (якщо це взагалi варто було розумiти).

– Ви не схвалюете лiнивих чоловiкiв?

Вона кивнула.

– Напевне, так, якби ж вони були грацiйно-лiнивими. Але хiба це можливо для американця?

– Чому ж нi? – запитав вiн збентежено.

Але ii увага вже покинула цю тему i полетiла аж на десятий поверх.

– Мiй тато злий на мене, – зауважила вона беземоцiйно.

– Чому? Але я таки хотiв би знати, чому американець не може бути грацiйно-лiнивим, – його голос набув наполегливоi iнтонацii, – це мене дивуе. Просто… просто… я не розумiю, чому всi вважають, що молодий чоловiк зобов’язаний осiсти в дiловому районi та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих рокiв свого життя, за тупою, нетворчою, хоч i не альтруiстичною роботою.

Вiн здався. Вона незворушно дивилась на нього. Вiн чекав, що вона погодиться або не погодиться, але вона мовчала.

– Ви нiколи не маете думки про будь-що? – запитав вiн дещо роздратовано.

Вона похитала головою, i поки очi ii стежили за танцюючими парами, вона вiдповiла:

– Не знаю. Я не знаю нiчого про те, що вам слiд чи не слiд робити, чи що будь-кому варто робити.

Вона остаточно збентежила його, змiшала хiд його думок. Потреба висловитись iще нiколи не була такою бажаною i такою неможливою.

– Звiсно, – погодився вiн виправдовуючись, – я також не знаю, само собою, але…

– Коли я думаю про людей, – продовжила вона, – зазвичай менi цiкаво, наскiльки вони вписуються у свое оточення, чи iм належить бути там, де вони е. Менi байдуже, роблять вони щось чи не роблять, насправдi мене завжди вражае, коли хтось робить якусь справу.

– А вам не хотiлось би займатись якоюсь справою?

– Я хочу спати.

На мить вiн остовпiв, нiби вона саме це дослiвно мала на увазi.

– Спати?

– Щось на кшталт. Я просто хочу байдикувати, i я хочу, щоби люди довкола мене клопоталися справами, бо так я почуваюся спокiйною та захищеною, а хтось мусить нiчого не робити, щоб вони складали менi приемну компанiю. Але я не хочу змiнювати людей чи переживати через них.

– Ви – дивна маленька детермiнiстка, – засмiявся Ентонi. – Такий ваш свiт, правда?

– Ну… – сказала вона, швидко вiдводячи погляд, – чом би й нi? Поки я молода.

Перед останнiм словом вона зробила невелику паузу, й Ентонi подумав, що вона додасть «i красива». Беззаперечно, вона саме це й мала на увазi.

Їi очi засяяли, вiн сподiвався, що вона продовжить тему. Йому поталанило спровокувати ii (п

Страница 21

инаймнi, так йому здалося), вiн навiть нахилився вперед, щоби вловити слова.

Але «Ходiмо танцювати!» – ось усе, що вона сказала.




Захоплення


Цей зимовий вечiр у «Плазi» був першим iз череди «побачень», що Ентонi призначав iй у цi невиразнi та бентежнi днi перед Рiздвом. Вона постiйно була зайнята. Вiн довго намагався зрозумiти, якi сфери мiського життя так займали ii час. Їi, здавалося, нiчого не хвилювало. Вона вiдвiдувала напiвофiцiйнi доброчиннi танцювальнi вечори у великих готелях; декiлька разiв вiн зустрiчав ii на званих вечерях у «Шерiс», i одного разу, поки вiн чекав, щоб вона одягнулась, i вислуховуючи торохтiння мiсiс Гiлберт про «втечi» ii доньки, довiдався, що в ii планах була вражаюча програма на пiвдюжини танцювальних вечорiв, куди Ентонi теж отримав запрошення.

Декiлька разiв вiн домовлявся з нею про обiд або чай, але зустрiчi були дуже поспiшними i (принаймнi для нього) не дуже приемними, оскiльки вона була сонна i незiбрана, не могла нi на чому сконцентруватися чи бодай слiдкувати за перебiгом розмови. Пiсля двох таких нужденних зустрiчей вiн дорiкнув iй, що вона залишае йому самi «недоiдки» i скоро вiд нього залишаться сама шкiра й кiстки, вона засмiялась i призначила йому зустрiч на чай за три днi. Це його дуже пiдбадьорило.

Однiеi недiлi, якраз перед Рiздвом, вiн зателефонував до неi та застав ii тодi, коли вона намагалася заспокоiтись пiсля бурхливоi таемничоi сварки: вона повiдомила його тоном, досi повним гнiву, але вже з нотками задоволення, що тiльки-но випровадила когось з квартири, – Ентонi гарячково розмiрковував, з ким же вона того вечора мала вечеряти й куди вочевидь не пiде. Отже, вечiр дiстанеться Ентонi.

– Ходiмо кудись! – запропонувала вона, коли вони спускалися лiфтом донизу. – Я хочу подивитись якусь виставу, а ви?

На стiйцi в готелi пропонували тiльки два недiльнi вечiрнi концерти.

– Завжди те саме, – невдоволено поскаржилась вона, – тi самi старi гебрейськi комедiанти. Ой, ходiмо кудись!

Аби уникнути докору, що вiн мав би вигадати якусь програму, яку вона схвалила б, Ентонi з удаваною веселiстю зробив спробу:

– Ходiмо в кабаре.

– Я вже в усiх була.

– Ну то знайдемо нове.

Але настрiй у неi зiпсувався, це було очевидно. Їi сiрi очi раптом зробилися гранiтними. Коли вона мовчала, то дивилася просто перед собою, нiби дивлячись на якусь неприемну абстрактну фiгуру у вестибюлi.

– Гаразд, ходiмо.

Вiн пiшов за нею до таксi. Навiть уся загорнена в хутро, вона була грацiйною, вдаючи, нiби мае якесь мiсце на прикметi. Вiн дав команду водiевi iхати на Бродвей, а потiм повернути на пiвдень. Вiн зробив декiлька спроб почати розмову, але вона одягнула непробивнi обладунки мовчання i вiдповiдала похмурiше за темiнь холодного таксi. Вiдчуваючи, що його настрiй теж псуеться, вiн здався.

Коли проiхали кiлька кварталiв по Бродвею, погляд Ентонi привернула велика й незнайома вивiска, на нiй електрично-жовтими помпезними буквами було написано «Маратон», неоновi квiти й листки з’являлись i гаснули над блискучою вiд вологи вулицею. Вiн нахилився i злегка постукав по вiкну таксi. За хвилину кольоровий портье повiдомив, що так, це кабаре. Найкраще кабаре. Найкраще шоу в мiстi!

– Заглянемо?

Зiтхаючи, Глорiя вiдчинила дверi, викинула недопалок на вулицю й сама зайшла слiдом за ним. Вони проминули яскраву вивiску, зайшли у широкий хол i сiли в тiсний лiфт, який мав доправити iх у цей ще не оспiваний палац насолод.

Це була весела обитель дуже бiдних i дуже небагатих, показних дендi та явно кримiнальних елементiв, не кажучи вже про недавню популярнiсть таких мiсць серед богеми; випускницi шкiл Св. Августи, Джорджii та Редiнга ii просто обожнювали, не тiльки завдяки кольоровим i захоплюючим розворотам недiльних театральних брошур, а й завдяки обурливо занепокоеним заявам мiстера Руперта Х’юза та iнших лiтописцiв божевiлля Америки. Але всi цi виплески Гарлема на Бродвей, чорна магiя нудьги й гульня респектабельностi були предметом езотеричних тем лише для учасникiв самого збiговиська.

Чутки, одначе, циркулюють, i у хвацько розрекламованому мiсцi по суботах i недiлях збиралися представники класу, не надто обтяженого мораллю, такi собi маленькi заклопотанi чоловiчки, яких у комiксах пiдписують «Споживач» i «Публiка». Вони постаралися, щоби мiсце вiдповiдало трьом вимогам: було недороге, наслiдувало блиском механiчних автоматiв iнтер’ери дорогих кав’ярень у театральному районi; ба бiльше, це було мiсце, куди можна було привести «порядну дiвчину», хоча розваги передбачалися вiдносно невиннi, безпечнi для всiх, а за браком грошей та уяви просто нецiкавi.

У недiлю ввечерi тут збиралися довiрливi, сентиментальнi, малооплачуванi спрацьованi люди, представники професiй, чия назва складалась iз двох слiв: молодший бухгалтер, бiлетний агент, офiс-менеджер, роздрiбний торговець, а понад усе – дрiбнi клерки – кур’ери, листоношi, продавцi, посильнi, банкiвськi службовцi. З ними були iхнi жiнки, якi постiйно гиготiли, надмiру жестикулювали, патетич

Страница 22

о претензiйнi дами, якi приреченi розтовстiти iз ними, народити iм купу дiтей та безпорадно борсатись у чорно-бiлому морi незадоволення i розбитих надiй.

Називали цi низькопробнi кабаре за марками пульманiвських вагонiв. «Маратон»! Не для них непристойнi усмiшки, вкраденi в паризьких кав’ярнях! Сюди тямущi патрони приводять своiх «милих дiвчаток», якi бажають чуда, якi вiрять, що саме це мiсце сповнене радостi й веселощiв i навiть трошки аморальне. Живи сьогоднi! Яка рiзниця, що буде завтра?




Пропащi люди!


Ентонi та Глорiя озирнулися довкола. За сусiднiм столиком компанiя з чотирьох була у процесi об’еднання з компанiею з трьох, остання складалася з двох чоловiкiв та однiеi дiвчини, якi, вочевидь, запiзнилися. Поведiнка дiвчини була би гiдним внеском у нацiональну соцiологiю. Їi знайомили з новими чоловiками, i вона вiдчайдушно грала. Жестами, словами та ледь помiтними порухами повiк вона показувала, що належить до класу, трошки вищого за той, з яким iй зараз доводилося спiлкуватись, що невдовзi знову вона перебуватиме у вищих сферах. Вона була майже зворушливо претензiйна у своему минулорiчноi моди капелюшку, рясно вкритому такими ж кричущими i штучними фiалками, як i вона сама.

Із захопленням Ентонi та Глорiя дивились, як вона сiдае, усiм своiм виглядом демонструючи, що вона тут лише iз поблажливостi. Для мене, промовляли ii очi, це всього-на-всього експедицiя в нетрi, замаскована презирливим смiшком i напiввибаченнями.

Іншi жiнки також намагалися справити враження, що хоча вони й тут, тут iм не мiсце. Власне, це – не те мiсце, до якого вони звикли, вони заскочили сюди просто тому, що це мiсце було поруч i зручне – весь натовп у залi намагався справити таке враження… але хтозна? Вони належали до класу, який постiйно змiнювався, – жiнки часом знаходили кращу партiю, чоловiкам траплялася можливiсть швидко i раптово розбагатiти, як у рекламi, коли рука з неба простягае рiжок iз морозивом. А поки що вони прийшли сюди попоiсти, попри очевидну убогiсть не надто чистих скатертин, випадковий склад виконавцiв кабаре i цiлком очевидну словесну недбалiсть i фамiльярнiсть офiцiантiв. Останнi, видавалося, зовсiм не боялися своiх вiдвiдувачiв i поводилися так, нiби скоро самi сядуть за столик…

– Вам тут не подобаеться? – запитав Ентонi.

Обличчя Глорii потеплiло, i вперше за весь вечiр вона посмiхнулась.

– Менi тут дуже подобаеться, – зiзналася вона. І це не викликало сумнiвiв. Їi сiрi очi блукали туди-сюди, вони завмирали, зупинялись i знову спалахували, коли вона розглядала якусь групу, потiм iз нестримною цiкавiстю переходили на iншу, а поки що Ентонi змiг сповна оцiнити всi деталi ii профiлю, чудовi живi порухи ii губ, неповторний вираз обличчя, статуру i манери, якi перетворювали ii на унiкальну квiтку серед гамузу дешевого мотлоху. Дивовижне вiдчуття того, що вона щаслива, наповнило його очi сльозами, здушило горло, його нерви напружились, а груди наповнилися сильними й хвилюючими вiдчуттями. Раптом усе стихло. Байдужi скрипки й саксофони, немов надокучливо-скрипучi скарги дитини десь поруч, голос дiвчини в капелюшку з фiалками за сусiднiм столиком – усе поволi зникло, вiдступило, зринуло, як тiнi на блискучому паркетi, – залишилися тiльки вони вдвох, йому здавалося, що вони були вдвох, вдалинi вiд усiх, у вiчнiй тишi. Залишилася тiльки свiжiсть ii щiк, нiби прозорий спогад якихсь невловимих i непiзнаних тiней, ii рука сяяла на заплямованiй скатертинi перламутровою мушлею далеких, незаймано диких морiв…

Раптом видiння зникло, як сон, кiмната обступила його своiми голосами, обличчями, рухами, вульгарне мерехтiння ламп над головою стало реальним i зловiсним, вони вдихали й видихали повiтря з слухняним натовпом, груднi клiтки здiймалися та опускалися, вiчна беззмiстовна гра словами i фразами, жонглювання ними – все це вивернуло його почуття, оголило перед задушливим натиском життя, i ii голос долинув до нього, спокiйний, нiби видiння, яке щойно покинуло його.

– Це мое мiсце, – прошепотiла вона, – я така, як цi люди.

На мить ii слова здалися чимось уiдливим i непотрiбним, нiби iх спотворила нездоланна вiдстань, якою вона себе оточила. Вона вочевидь пожвавiшала, ii очi зупинилися на еврейському скрипалi, який рухав плечима в такт iз найпопулярнiшим фокстротом цього року.

Цi слова для тебе,
Дринь-динь-динь-динь-динь,
Лише для твоiх вух…

Вона задумалась, ii очi зупинилися на ньому i здивовано завмерли, нiби вона не сподiвалася його там побачити.

– У менi е домiшок того, що ви назвали би «дешевизною». Я не знаю, звiдки це взялось, але воно е, всi цi яскравi кольори й показна вульгарнiсть. Тут менi мiсце. Цi люди сприймали б мене такою, як я е, тутешнi чоловiки закохувались би в мене й захоплювались би мною, розумнi ж чоловiки здатнi тiльки аналiзувати й розповiдати менi, що я така через це й через те.

Ентонi раптом захотiлось ii намалювати, закарбувати такою, якою вона була, бо кожна наступна мить могла змiнити ii образ.

– Про що ви думаете? – запитала вона.

Страница 23

– Що я не реалiст, – додав вiн. – Нi, тiльки романтики можуть шанувати те, що варто вшановувати.

Із глибини складних домислiв Ентонi формувалося розумiння, яке не було анi атавiстичним, анi заплутаним, позбавлене всiляких фiзичних ознак, успадковане вiд романтикiв багатьох поколiнь, що те, як вона розмовляе i ловить його погляд, i повертае свою прекрасну голiвку, зворушуе його так, як нiщо не зворушувало ранiше. А це всього-на-всього формувалась оболонка ii душi. Вона була сонцем, променистим i величним, що поглинае свiтло й накопичуе його, щоб в одну мить вiчностi вилити його в поглядi, в уривку фрази на ту його частину, яка плекала всю красу i всю iлюзiю.




Роздiл ІІІ





Знавець поцiлункiв


Ще з молодших курсiв, обiймаючи посаду редактора «Гарвард Крiмсон», Рiчард Кермел вiдчув бажання писати. Але на старших курсах вiн десь пiдхопив славнозвiсну iдею, що деякi люди народженi для «служiння», i що прийшли вони у свiт, аби здiйснити примарне i сумне щось, за що iм сповна буде повернено у кращому свiтi, чи принаймнi окупиться особистою сатисфакцiею вiд прагнення кращого добробуту для максимальноi кiлькостi людей.

Цей дух давно збурював коледжi Америки. Починалося все, зазвичай, з незрiлих i сприйнятливих першокурсникiв, iнколи ще зi старших класiв. Вiдомi своею емоцiйною акторською грою, успiшнi проповiдники цього культу гастролювали унiверситетами та, iнколи просто залякуючи довiрливу паству, iнколи притупляючи природний iнтерес i допитливiсть розуму, якi, властиво, е пiдгрунтям освiти, зводили неблагонадiйну загрозу грiха до дитячоi злочинностi i всюдисущоi «жiночоi загрози». Цi лекцii вiдвiдувала зiпсована молодь, щоби повеселитись i пожартувати, або довiрливi учнi, якi могли проковтнути солодку пiгулку, яка, може, й була би нешкiдливою, якби ii прописали фермерським жiнкам чи благочестивим аптекарям, але для «майбутнiх лiдерiв нацii» вона була просто згубною.

Цей спрут виявився достатньо сильним, щоб запустити своi звивистi мацаки в Рiчарда Кермела. За рiк пiсля закiнчення унiверситету вiн потягнув його в нетрi Нью-Йорка, де вiн подався, разом iз якимись спантеличеними iталiйцями, в секретарi «Асоцiацii допомоги молодим iноземцям». Там вiн пропрацював бiльше року, поки монотоннiсть не почала йому надокучати. Потiк iноземцiв не вичерпувався – iталiйцi, поляки, скандинави, чехи, вiрмени, – всi з однаковими проблемами, всi з однаково неприемними обличчями i таким же неприемним запахом, хоча, по декiлькох мiсяцях, запахи почали йому здаватися бiльш глибокими й рiзноманiтними. Його остаточнi висновки про необхiднiсть такоi органiзацii були розмитими, але щодо власних вiдносин iз нею – завершив вiн iх рiзко та безповоротно. Будь-який доброзичливий молодик, в чиiх вухах iще дзвенiли дзвони останнього хрестового походу, мiг би зробити не менший внесок у спасiння цих вiдпадкiв Європи, а для Дiка настав час писати.

Вiн жив у гуртожитку Юнацькоi християнськоi органiзацii, але коли вирiшив, що не буде бiльше шити сумки зi свинячих вух, то переiхав в осереддя мiста й одразу знайшов роботу в «Сан». Там вiн протримався пiвроку без жодного успiху, iнколи безладно пописуючи на сторону, але одного дня трапився невеселий iнцидент, який безапеляцiйно обiрвав його газетну кар’еру. Одного лютневого дня йому було доручено зробити репортаж про парад кавалерiйського полку. Одначе через снiгову загрозу вiн пiшов спати перед теплим камiном, коли ж прокинувся, то написав витончену замiтку про приглушений тупiт копит на снiгу… І передав у газету. Наступного ранку редактор вiддiлу мiських новин отримав примiрник з примiткою: «Звiльнити того, хто це написав». Виявилося, що полк також налякався снiговоi загрози i перенiс парад на iнший день.

За тиждень вiн почав «Демона-коханця»…

У сiчнi, що е понедiлком року, нiс Рiчарда Кермела був постiйно синiм, злiсно-синiм i вiддалено нагадував пекельне полум’я, що пожирае грiшника. Його книжка була майже готова, але в мiру того, як вона росла у своiй повнотi, зростали й ii вимоги – вона висушила його, висотала, i врештi накрила, виснаженого, своею тiнню. Вiн виливав своi надii, хвастощi й вагання не тiльки на Ентонi й Морi, а й на будь-кого, кого мiг примусити слухати. Вiн дзвонив ввiчливим, але спантеличеним видавцям, обговорював ii з випадковими вiзавi у клубi Гарварда; Ентонi навiть стверджував, що одного разу застав Дiка за обговоренням другого роздiлу iз лiтературно освiченим контролером у холодних i похмурих закапелках станцii метро в Гарлемi. В ряди його повiрених останнiм часом було записано мiсiс Гiлберт, вони проводили години за iнтенсивним перехресним вогнем мiж бiлфiзмом i лiтературою.

– Шекспiр був бiлфiстом, – переконувала вона його iз законсервованою на устах посмiшкою. – Ще б пак! Вiн був бiлфiстом. Це було доведено.

Дiка ця реплiка не дуже зачепила.

– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помiтити.

– Ну, вiн… вiн жив у часи, коли люди були бiльшими вiрянами, в часи бiльш релiгiйнi.

Але вона вимагала весь коровай:

Страница 24

– Так-так, але розумiеш, бiлфiзм – не релiгiя. Це вчення про всi релiгii. – Вона зухвало посмiхнулась йому. Це було гасло ii вiри. Було щось у самому поеднаннi слiв, що захоплювало ii розум настiльки, що iншi слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку iншу iдею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всiх iнших формул.

Врештi-решт, на сцену красномовно виходив Дiк.

– Ви чули про новий рух у поезii? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетiв вiдходять вiд старих форм, i в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своею книгою започаткую новий рух у прозi, такий собi ренесанс.

– Упевнена, так воно й буде, – засяяла мiсiс Гiлберт. – Впевнена, що так i буде. Минулого вiвторка я була у Дженнi Мартiн, хiромантки, знаеш, зараз усi вiд неi просто в захватi. Я сказала iй, що мiй племiнник зараз перейнятий однiею справою, i вона сповiстила, що я скоро довiдаюся про його неймовiрний успiх. Хоча вона нiколи тебе не бачила i не знала нiчого про тебе, навiть твого iменi.

Видавши правильнi звуки, щоби висловити свое здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дiк, нiби деспотичний регулювальник, повернув хiд розмови у потрiбне йому русло.

– Моя робота поглинае мене, тiтонько Кетрiн, – запевнив вiн ii, – направду. Всi моi друзi кепкують iз мене, я сам розумiю, що можу бути смiшним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина мае вмiти сприймати жарти. Але менi це тiльки додае упевненостi, – пiдсумував вiн похмуро.

– Я завжди кажу, що в тебе древня душа.

– Може, й так.

Дiк досягнув тiеi стадii, коли вiн вже не опирався, а покiрно погоджувався. Вiн розважав себе думкою, що в нього така древня душа, що, мабуть, уже вся прогнила. Одначе, повторення цiеi фрази чомусь соромило його, i неприемнi мурашки бiгли по спинi. Вiн змiнив тему.

– Де моя славнозвiсна кузина Глорiя?

– Гуляе десь iз кимось.

Дiк зробив паузу, подумав i розтягнув свое обличчя в чомусь, що мало стати посмiшкою, а перетворилося на страхiтливий похмурий вигляд, потiм вiн видав коментар.

– Менi здаеться, що мiй друг Ентонi Петч закоханий у неi.

Мiсiс Гiлберт завмерла, клiпнула очима iз хвилинною затримкою та видихнула тоном героiнi детективу: «Справдi?»

– Гадаю, що так, – серйозно запевнив Дiк. – Вона перша дiвчина, з якою я його так довго бачу.

– Так, звiсно, – сказала мiсiс Гiлберт з удаваною байдужiстю, – Глорiя нiколи не дiлиться зi мною. Вона дуже скритна. Але це мiж нами. – Вона нагнулася вперед, пiдкреслюючи всю секретнiсть iнформацii, яку довiрити можна тiльки небу та ii племiннику. – Мiж нами: я хотiла би, щоб вона, нарештi, схаменулася.

Дiк пiдвiвся i зосереджено почав ходити по кiмнатi, невисокий, активний, але вже округлий чоловiк, його руки неприродно стовбурчилися з кишень.

– Я не наполягаю на своiй правотi, майте на увазi, – запевнив вiн металеву, нiби з готелю, гравюру, яка самовдоволено посмiхалась у вiдповiдь. – Я не кажу нiчого такого, що Глорiя не знае. Але я думаю, що нестримний Ентонi дуже нею зацiкавлений. Вiн постiйно про неi говорить. У комусь iншому то був би кепський знак.

– У Глорii дуже молода душа… – нетерпляче почала мiсiс Гiлберт, але племiнник перебив ii швидкою фразою.

– Вона буде молодою та дурною, якщо не вийде за нього. – Вiн зупинився i подивився на неi, його обличчя, спотворене й напружене максимальним виявом рiшучостi, своiми лiнiями й заглибинами нагадувало мапу бойових дiй – нiби своею щирiстю вiн мав вибачитися за нерозсудливiсть своiх слiв. – Глорiя – дикунка, тiтонько Кетрiн. Вона неконтрольована. Як вона це робить, не знаю, але вiднедавна вона нажила собi багато цiкавих друзiв. Їй, здаеться, байдуже. А чоловiки, з якими вона гуляе по Нью-Йорку… – вiн зупинився, щоби вдихнути.

– Так-так-так, – заповнила паузу мiсiс Гiлберт, роблячи невдалу спробу приховати свiй безмежний iнтерес.

– Отож, – вiв далi Рiчард Кермел з тiею ж серйознiстю, – я це сказав. Я маю на увазi, що колись чоловiки, з якими вона виходила на люди, з якими спiлкувалася, були першого гатунку. А тепер це не так.

Мiсiс Гiлберт швидко заклiпала, ii груди пiднялися, набираючи повiтря, потiм завмерли i з видихом випустили з себе цiлий потiк слiв.

Так, вона про це знала, заговорила пошепки, так-так, матерi бачать такi речi. Але що вона могла вдiяти? Вiн же знае Глорiю. Вiн знае, яка вона i як складно з нею порозумiтися. Глорiя така зiпсована, дивакувата i примхлива. Вона годувала ii груддю до трьох рокiв, коли та вже могла би розкусити дерев’яну трiску. І можливо, саме це (бо нiкому достеменно не вiдомо) могло зробити ii такою здоровою та мiцною. А вiдколи iй виповнилося дванадцять, хлопцi так i липнули до неi, вiд них проходу не було. В шiстнадцять вона почала ходити на танцi до старшоi школи, потiм у коледжi, i всюди були хлопцi, хлопцi, хлопцi. Спершу, коли iй виповнилося вiсiмнадцять, iх було дуже багато, i здавалося, що вона нiколи не вiддавала нiкому перевагу, а потiм почала в

Страница 25

дсiювати iх.

Вона знала, що в доньки була низка романiв упродовж трьох рокiв, разом десь близько дюжини. Інколи це були старшокурсники, iнколи хтось iз коледжу, тривали романи в середньому декiлька мiсяцiв кожен, i навiть виглядали серйозно. Один чи два рази вони тривали довше, i ii мати навiть думала, що дiйде до заручин, але щоразу з’являвся хтось новий, i ще один, iще…

Чоловiки? О, вона просто принижувала iх, дослiвно! Був тiльки один, кому пощастило зберегти рештки гiдностi, але вiн був iще просто дитиною, – молодий Картер Кiрбi з Канзас-Сiтi, вiн був настiльки самовпевненим, що його ж пиха врятувала його вiд приниження, а наступного дня вiн вiдплив iз батьком до Європи. Іншi були просто жалюгiдними. Вони нiколи не могли зрозумiти, що набридли iй, а Глорiя дуже часто була навмисне недоброю. Вони продовжували дзвонити, писати iй листи, шукали зустрiчi, iздили за нею по краiнi. Дехто з них довiрявся мiсiс Гiлберт i зi сльозами на очах розповiдав, що нiколи не зможе забути Глорiю… принаймнi двое з них уже одруженi, але… Глорiя – вона вражала назавжди, донинi мiстер Карстерс телефонуе iй раз на тиждень i надсилае квiти, вiд яких вона вже стомилася вiдмовлятись.

Декiлька разiв, принаймнi двiчi (i мiсiс Гiлберт це було вiдомо), дiйшло до таемних заручин – з Тюдором Бейрдом i молодим Холкомом з Пасадени. Вона впевнена, що так було, оскiльки (але нi, вона не повинна про це розповiдати!) коли вона раптово заходила до Глорii в кiмнату, то заставала ii за справами, можливими тiльки для офiцiйних заручин. Звiсно, вона не сказала доньцi анi слова. Вона ж знае, що таке делiкатнiсть, окрiм того, кожного разу вона чекала оголошення про заручини не далi як за декiлька тижнiв. Але оголошення так i не було, замiсть того був новий чоловiк.

А сцени! Молодi хлопцi снували туди-сюди в бiблiотецi, нiби тигри в клiтках! А iхнi погляди один на одного в коридорi, коли один приходив, а iнший iшов! Їхнiй вiдчай пiсля раптово обiрваноi телефонноi розмови! Їхнi погрози назавжди поiхати в Пiвденну Америку!.. А якi знедоленi листи вони писали! (Далi вона не продовжувала, але Дiк допустив, що деякi листи мiсiс Гiлберт бачила на власнi очi.)

…А Глорiя, мiж сльозами i смiхом, мiж жалем i радiстю, мiж любов’ю i нелюбов’ю, нещасна, знервована, холодна, мiж поверненням подарункiв, змiною свiтлин у рамках, яким уже згубила лiк, приймала гарячу ванну й починала все спочатку – вже з наступним.

Так тривало довго, вже набувало сталих форм. Нiщо не вражало Глорii, не змiнювало, не зворушувало ii. І раптом, як грiм ясенний, вона повiдомила матiр, що старшокурсники iй набридли, що вона бiльше нiколи не пiде на унiверситетськi танцi.

Ось тут i почалися змiни, – не стiльки в ii звичках, бо вона i далi танцювала, i ходила на побачення, – але самi побачення змiнили свiй тон. Ранiше це було ii гордiстю, способом улестити власне марнославство. Вона була, можливо, найбiльш вiдомою, найбiльш бажаною юною красунею в краiнi. Глорiя Гiлберт iз Канзас-Сiтi! Вона безжально збирала плоди, насолоджувалася стовпотворiнням довкола себе, тим, як найперспективнiшi юнаки вирiзняли ii з-помiж iнших, насолоджувалася лютими ревнощами iнших дiвчат; ii забавляли приголомшливi, якщо не сказати, скандальнi, але абсолютно безпiдставнi (радiсно уточнила ii мати) чутки, наприклад, як вона стрибнула одного вечора в басейн Єлю просто в шифоновiй вечiрнiй сукнi.

І раптом ii замилування собою, майже чоловiче марнославство (весь ii успiх був схожим на переможну та блискучу кар’еру) скiнчилося, вона зробилася несприйнятливою до всього, що ранiше захоплювало ii. Вона вiдсторонилася. Вона, яка була королевою безконечних вечiрок, чия легка й невловна хода викликала захопливi погляди в лабiринтi бальних залiв, втратила до всього iнтерес. Вона рiзко та безповоротно вiдкидала чоловiкiв, якi закохувались у неi. Виходила у свiт iз безлiччю не цiкавих iй. Вона не приходила на побачення, але не так, як колись, будучи свято впевнена у своiй неперевершеностi, i що чоловiки приповзуть до неi, як слухняна домашня тварина, – навпаки, без презирства i гордостi – iй було байдуже. Чоловiки бiльше не хвилювали ii – iй було з ними нудно. Вона нiби (ii матiр це бентежило) ставала холоднокровною.

Рiчард Кермел слухав. Спершу вiн стояв, але в мiру того, як розповiдь його тiтки розросталася (тут викладено лише половину ii, зважаючи на вiдступи про молодiсть душi Глорii та власнi душевнi хвилювання мiсiс Гiлберт), вiн притягнув стiлець i мужньо чекав, поки ii кидало вiд слiз до повноi безпорадностi в океанi життя Глорii.

Коли вона дiйшла до опису останнього року розповiдi про незлiченнi недопалки, розкиданi по всьому Нью-Йорку в попiльничках таких закладiв, як «Опiвнiчнi фiглi» чи «Приватний клуб Джустiни Джонсон», вiн кивав спершу повiльно, потiм швидше i швидше, а коли ii голос напруженим стакато вийшов на фiнiшну пряму, його голова загойдалася, немов на пружинцi, вгору-вниз, кумедно, нiби в ляльки, не висловлюючи абсолютно нiчого.

Направду, минуле Глорii було давньою казкою

Страница 26

для нього. Вiн слiдкував за нею поглядом журналiста, оскiльки одного дня збирався написати про неi. Тепер його iнтерес був суто сiмейним. Особливо його цiкавило, хто такий Джозеф Блокмен, з яким вiн бачив ii декiлька разiв, i хто тi двое дiвчат, з якими вона постiйно бувае, «ця» Рейчел Джерел i «ця» мiсiс Кейн – безумовно, мiсiс Кейн не була з тих жiнок, з якими Глорii варто було спiлкуватись!

Але момент було втрачено. Мiсiс Гiлберт саме видерлася на вершину експозицii, щоби стрiмко ковзнути вниз по трамплiну кульмiнацii. Їi очi були схожi на блакитне небо, видиме крiзь круглi червонi шиби. Губи ii тремтiли.

Раптом дверi вiдчинилися, пропускаючи в кiмнату Глорiю i двох щойно згаданих ледi.




Двi молодi жiнки


– Вiтання!

– Як вашi справи, мiсiс Гiлберт?

Мiстеру Рiчарду Кермелу презентували мiсiс Кейн i мiсiс Джерел. «Це – Дiк» (смiх).

– Я стiльки про вас чула, – сказала мiсiс Кейн голосом, середнiм мiж смiхом i хихотiнням.

– Як ся маете? – сором’язливо додала мiсiс Джейн.

Рiчард Кермел намагався рухатися так, щоб його фiгура здавалася кращою. Вiн розривався мiж вродженою сердечнiстю i тим фактом, що вважав цих дiвчат простолюдинками з якоiсь ферми.

Глорiя зникла у своiй спальнi.

– Прошу, сiдайте, – засяяла мiсiс Гiлберт, яка вже стала бiльше схожа на себе. – Роздягайтеся.

Дiк злякався, що вона зробить якусь ремарку про древнiсть iхнiх душ, але його докори сумлiння повнiстю розчинилися в допитливостi письменника.

Мюрiел Кейн походила iз сiм’i з Іст-Оранджа, яка зараз швидко наживала статки. Вона була скорше невисока, нiж маленька, ii форми зухвало коливалися мiж пухкiстю та округлiстю. В неi було чорне, акуратно вкладене волосся. Все це вкупi з красивими, дещо коров’ячими очима i густо-червоними губами робили ii схожою на Теду Бару, багатообiцяючу молоду актрису. Люди iй постiйно повторювали, що вона – «вамп», i вона в це вiрила. Вона з надiею вiрила, що вони бояться ii, тому за будь-яких обставин щосили намагалася справити загрозливе враження. Але будь-який чоловiк iз багатою уявою мiг би побачити червоний прапор, якого вона постiйно пiдiймала та яким гарячково й благально розмахувала, – на жаль, без очевидноi користi. Також вона була дуже сучасною: вона знала всi найновiшi пiснi – коли котрась iз них звучала з фонографа, вона пiдскакувала й починала трусити плечима вперед-назад i клацати пальцями, коли ж музики не було, вона акомпанувала собi спiвом.

Розмовляла вона теж по-сучасному: «Плювати», – казала вона, «Буду хвилюватись – зiпсую фiгуру», або ще: «Коли я чую цю музику, моi ноги самi мене несуть. Еге ж, мала!»

Їi занадто довгi та супермодноi форми нiгтi було вiдполiровано до неприродного рожевого кольору. Їi одяг був занадто тiсний, занадто стильний, занадто яскравий, ii очi були занадто лукавi, а усмiшка – занадто скромна. Вона вся була до болю претензiйна з голови до п’ят.

Інша дiвчина була, вочевидь, бiльш витонченим персонажем. Гарно вбрана молода еврейка з темним волоссям i приемною молочно-бiлою шкiрою. Вона видавалася сором’язливою i нерiшучою, i цi двi якостi тiльки пiдкреслювали атмосферу витонченого шарму довкола неi. Вона була з «епископськоi» сiм’i, яка володiла трьома магазинами розкiшного жiночого одягу на П’ятiй авеню та жила в пишних апартаментах на Рiверсайд-драйв. На якусь мить Дiковi здалося, що вона намагаеться наслiдувати Глорiю – i вiн задумався. Чому люди завжди наслiдують тих, кого наслiдувати неможливо?

– Це був просто жах! – емоцiйно вигукнула Мюрiел. – З нами в автобусi iхала жiнка. Вона була абсолютно, абсолютно божевiльною! Вона постiйно говорила сама до себе, що вона хотiла би зробити з тим-то й тим-то. Я була в шоцi, але Глорiя вiдмовилася виходити.

Мiсiс Гiлберт округлила рота до правильноi форми.

– Справдi?

– Таааак, у неi дах з’iхав. Ми навiть злякалися, що вона накинеться на нас. Страшнааааа! Слава Богу, чоловiк через прохiд вiд нас сказав, що з ii лицем тiльки в притулку для слiпих працювати, ми тааааак смiялись, само собою, i вiн почав до нас клеiтись.

При цих словах Глорiя хотiла вийти з кiмнати, всi очi дружно повернулися до неi. Двi дiвчини нiби вiдступили в тiнь, нiкому не потрiбнi, зовсiм непомiтнi.

– Ми говорили про тебе, – швидко сказав Дiк, – твоя мама i я.

– Ага, – сказала Глорiя.

Пауза. Мюрiел повернулася до Дiка.

– Ви ж видатний письменник, чи не так?

– Я просто письменник, – сором’язливо зiзнався вiн.

– Я завжди кажу, – серйозно сказала Мюрiел, – що коли б я мала час записати всi моi пригоди, вийшла би пречудова книжка.

Рейчел спiвчутливо захихотiла, нахил голови Рiчарда виглядав майже велично. Мюрiел продовжила:

– Я навiть собi не уявляю, як можна взяти i щось написати! А поезiя! Господи, я навiть двох рядкiв не заримую. Але що менi до цього!

Рiчард Кермел ледве стримав смiх. Глорiя жувала своi желатинки, якi дивом десь з’явились, i сумно дивилась у вiкно. Мiсiс Гiлберт прокашлялась i засяяла посмiшкою.

– Ви розумiете, – сказала вона, нiби проголошуючи стар

Страница 27

винну мудрiсть, – у вас не така древня душа, як у Рiчарда.

«Древня душа» з полегшенням видихнув – нарештi вона це сказала.

І раптом, нiби обдумуючи сказане хвилин iз п’ять, Глорiя зробила заяву:

– Я планую влаштувати вечiрку.

– А мене запросиш? – вигукнула Мюрiел iз удаваним благанням.

– Вечiрку. На сiмох осiб: Мюрiел, Рейчел i я, i ти, Дiк, i Ентонi, i той хлопець, Нобл, – вiн менi сподобався, i Блокмен.

Мюрiел i Рейчел у поривi захоплення могли тiльки щось бурмотiти. Мiсiс Гiлберт усмiхалась i клiпала. Тут iз буденним питанням втрутився Дiк:

– А що то за один – Блокмен, Глорiе?

Вiдчуваючи приховану загрозу, Глорiя повернулась до нього.

– Джозеф Блокмен? Вiн з кiнематографа. Вiце-президент «Фiльм Пар Екселенз». У нього з батьком якiсь справи.

– Ага!

– То що, ви всi прийдете?

Всi сказали, що прийдуть. Дату мали призначити впродовж тижня. Дiк пiдвiвся, одягнув капелюх, пальто й кашне та зобразив на обличчi щось на кшталт прощальноi посмiшки.

– Па-па, – сказала Мюрiел, весело махаючи ручкою.

Рiчард Кермел почервонiв за неi.




Безславний кiнець шевалье О’Кiфа


Був понедiлок, i Ентонi повiз Джералдiну Берк на ланч у «Боз Арт», потiм вони поiхали до нього додому, де вiн викотив маленький столик, де тримав своi запаси спиртного, й оглянувши його, вибрав вермут, джин i абсент для належноi стимуляцii.

Джералдiн Берк, бiлетерка з Кiтса, вже декiлька мiсяцiв розважала його. Вона мало вимагала, чим i подобалась йому, оскiльки пiсля печального досвiду з дебютанткою минулого лiта, яка пiсля низки поцiлункiв уже розраховувала на заручини, вiн остерiгався дiвчат свого класу. Тепер йому просто кидалися в очi iхнi вади: однiй бракувало грацiйностi, iншiй – душевноi витонченостi, але дiвчину, яка була бiлетеркою з Кiтса, можна було трактувати зовсiм по-iншому. (Можна толерувати такi якостi свого лакея, якi будуть неприпустимими для представника твоеi соцiальноi верстви.)

Джералдiн скрутилася в куточку канапи i розглядала його, примруживши очi.

– Ти постiйно п’еш, так? – раптом сказала вона.

– Ну, напевно, – ледь здивовано вiдповiв Ентонi. – А ти хiба нi?

– Нi. Інколи я ходжу на вечiрки, знаеш, один раз на тиждень, але п’ю тiльки два-три коктейлi. Ти й твоi друзi постiйно п’ете. Гадаю, ти гнобиш свое здоров’я.

Ентонi це навiть зворушило.

– Це так мило, що ти хвилюешся за мене!

– Так, хвилююсь.

– Я не так багато п’ю, – заявив вiн. – Минулого мiсяця у мене i краплi в ротi не було протягом трьох тижнiв. А напиваюсь я раз на тиждень.

– Але ти щось п’еш кожен день, а тобi тiльки двадцять п’ять. Хiба в тебе немае нiяких амбiцiй? А що з тобою буде в сорок?

– У мене немае намiру так довго прожити.

Вона клацнула язиком.

– Ти божевiiiiiiiльний! – сказала вона, поки вiн змiшував iй наступний коктейль, i додала: – Ти родич Адама Петча?

– Так, вiн мiй дiд.

– Чесно? – Вона вiдверто зацiкавилась.

– Абсолютно.

– Так, цiкаво. Мiй татусь у нього працював.

– Вiн дивний старигань.

– А вiн добрий? – запитала вона.

– Ну, у приватному життi вiн рiдко бувае нелюб’язним без особливоi потреби.

– Розкажи про нього.

– Що саме? – Ентонi задумався. – Вiн худезний, i на головi в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядае так, нiби в ньому гуляе вiтер. Високоморальний.

– Вiн зробив багато хорошого, – сказала Джералдiна поважним тоном.

– Нiсенiтницi! – презирливо заперечив Ентонi. – Вiн – побожний зануда, тугодум.

Їi думки попливли далi, обминувши сказане.

– А чому ти з ним не живеш?

– Може, зразу до методистiв?

– Ти божевiiiiiiiiiльний!

Вона знову клацнула язиком, висловлюючи свое несхвалення. А Ентонi подумав, якою моральною у глибинi душi була ця маленька приблуда i чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змие ii з пiску респектабельностi.

– Ти ненавидиш його?

– Не знаю. Вiн менi нiколи не подобався. Люди, якi для тебе щось роблять, нiколи не подобаються.

– Вiн ненавидить тебе?

– Моя люба Джералдiно, – запротестував Ентонi, жартiвливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а вiн заходив до кiмнати, то починав принюхуватися. Вiн – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемiр. Я напевно тобi цього не казав би, якби не випив, але менi здаеться, що це все не важливо.

Джералдiна, однак, продовжувала виявляти iнтерес. Вона так i не доторкнулася до склянки, тримаючи ii великим i вказiвним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.

– Як це лицемiрний?

– Ну, – сказав Ентонi, втрачаючи терпiння, – може, й не зовсiм. Але йому не подобаеться те, що я полюбляю, менi навiть видаеться, що йому не цiкаво.

– Хм. – Вона, здаеться, нарештi задовольнила свою цiкавiсть. Вiдкинулася на диван i сьорбнула коктейль.

– Ти кумедний, – вона зробила вдумливий висновок. – Напевно, всi хочуть за тебе замiж, бо твiй дiд багатий?

– Не всi, але чи можу я iм дорiкнути? В усякому разi, розумiеш, я нiколи не хотiв одружитися.

Цю фразу вона знехтувала.

Страница 28

 Одного дня ти закохаешся. О, так, я знаю, – iз виглядом мудреця додала вона.

– Нерозумно з мого боку було втягнутися в цю розмову. Саме це згубило шевалье О’Кiфа.

– Божевiiiiiiльний! – мило пролепетала дiвчина, вона завжди використовувала цю недоладну мотузяну драбину, щоби перебратися через прiрву власноi розумовоi недолугостi. Пiдсвiдомо вона вiдчувала, що таким чином повертае людину, чия уява значно перевищувала ii, назад у межi досяжностi.

– Ой, нi! – запротестував Ентонi. – О, нi, Джералдiно, тiльки не треба бавитись у психiатра з шевалье. Якщо ти вiдчуваеш, що не можеш зрозумiти його, я не буду розповiдати. Окрiм того, менi трохи нiяково – репутацiя в нього жалюгiдна.

– Гадаю, я зможу зрозумiти, був би в тому якийсь змiст, – дещо ображено вiдповiла Джералдiна.

– Тодi деякi епiзоди з життя шевалье можуть видатися цiкавими.

– Так?

– Саме його передчасна кончина наштовхнула мене на думку, що вiн мiг стати нам у пригодi. Менi не подобаеться починати знайомство з ним iз останнього епiзоду, але, здаеться, така його доля, ввiйти у твое життя з кiнця.

– То що з ним сталося? Вiн помер?

– Помер! А доля його була така, Джералдiно. Вiн був iрландцем, напiвмiфiчним iрландцем, iз тих нестримних, з благородним акцентом i рудуватим волоссям. Його прогнали з Ерiну в останнi днi лицарства, тож вiн, ясна рiч, вирушив до Францii. Отож, шевалье О’Кiф мав одну слабкiсть, таку ж, як я. Вiн був надзвичайно чутливим до впливу всiляких жiнок. Вiн був сентиментальним, та ще й романтиком, не цурався i марнославства, чоловiк невгамовноi пристрастi, трошки пiдслiпуватий на одне око й цiлком слiпий на iнше. Ти можеш уявити, що чоловiк, який поневiряеться свiтом у такому станi, безпорадний, як лев без зубiв; на додачу, останнi двадцять рокiв зробили шевалье абсолютно злиденним, бо зустрiчав вiн жiнок, якi ненавидiли його, використовували його, обтяжували його, заражали його, витрачали його грошi, дурили його – одне слово, як це прийнято називати, любили його.

І це було дуже сумно, Джералдiно, а позаяк, окрiм згаданоi вже слабкостi, цiеi згубноi схильностi, вiн був людиною вдумливою, то вирiшив раз i назавжди покiнчити з постiйно виснажливою його залежнiстю. З цiею метою вiн вирушив у славнозвiсний монастир у Шампанi, який називався, хоча й трохи анахронiчно, обителлю святого Вольтера. І було в ньому таке правило, що жоден чернець не мiг спуститися на перший поверх, поки вiн живий, а вiк свiй мае провести в молитвах i спогляданнi однiеi з чотирьох веж, кожна з яких називалася вiдповiдно до чотирьох регул чернечого статуту: Бiднiсть, Цнотливiсть, Послух i Мовчання.

Коли настав день, який мав стати свiдком прощання шевалье зi свiтом, вiн був повнiстю щасливим. Вiн вiддав усi своi грецькi книжки своiй орендаторцi, свiй меч у золотих пiхвах вiн вiдправив королю Францii, а всi своi пам’ятки з Ірландii вiн вiддав юному гугеноту, який продавав рибу на його вулицi.

Тодi вiн вирушив до монастиря Святого Вольтера, бiля ворiт забив свого коня i вiддав його монастирському кухаревi.

О п’ятiй годинi того надвечiр’я вiн уперше вiдчув, що вiльний – повнiстю вiльний вiд проблем статi. Жодна жiнка не заходила до монастиря, а ченцям заборонялося спускатись нижче другого поверху. Отже, коли вiн пiдiймався звивистими сходами, якi вели в його келiю на самiй горi вежi Цнотливостi, то зупинився на хвилину бiля вiдчиненого вiкна, яке було на височинi п’ятдесяти футiв над землею. Який прекрасний свiт, подумав вiн, той свiт, який вiн покидае! Золотий сонячний дощ падав на широкi поля, розсипи смарагдових крон удалинi, спокiйно зеленiючi виноградники, пiдбадьорливi незвiданi простори перед ним. Вiн оперся лiктями на пiдвiконня i замрiяно подивився на дорогу.

І трапилося так, що Тереза, шiстнадцятирiчна дiвчина iз сусiднього села, саме в цей момент проходила саме тiею дорогою, яка пролягала повз монастир. П’ять хвилин перед тим тоненька стрiчка, яка тримала ii панчоху, подерлась. Оскiльки вона була напрочуд скромною дiвчиною, то вирiшила дiйти додому й там зашити ii, але спущена панчоха так надокучала iй, що вона не могла бiльше цього терпiти. Отже, дiйшовши до вежi Цнотливостi, вона зупинилась i грацiйним жестом пiдняла спiдницю – i варто вiддати iй належне, зовсiм трошки – щоби поправити пiдв’язку.

У той час нiби могутня велетенська рука потягнула новоспеченого послушника монастиря святого Вольтера просто до вiкна на самiй горi вежi. Вiн перехилявся бiльше та бiльше, поки раптом один iз каменiв поповз пiд його вагою, а потiм iз шурхотом випав iз кладки – i спершу вниз головою, потiм догори п’ятами, а потiм широкими i вражаючими обертами шевалье О’Кiф попрямував до твердоi землi й вiчного прокляття.

Терезу так засмутив цей випадок, що вона стрiмголов побiгла додому i впродовж протягом десяти рокiв кожного дня проводила годину за молитвою про душу ченця, чиi обiтницi зламались одномоментно з шиею того недiльного надвечiр’я.

А шевалье О’Кiфа, якого запiдозрили в самогубствi, не поховали у святiй землi, а закопал

Страница 29

в найближчому полi, де вiн, поза сумнiвом, покращив якiсть грунту на багато прийдешнiх рокiв. Такою була передчасна кончина дуже хороброго й галантного джентльмена. Що скажеш, Джералдiно?

Але Джералдiна, яка давно загубила нитку оповiдання, змогла тiльки лукаво посмiхнутись i погрозити йому вказiвним пальцем, повторюючи свое рятiвне i всеохопне:

– Божевiiiiiiльний, – сказала вона, – ти просто божевiiiiiльний!

Вона гадала, що його худе обличчя було добрим, а очi – лагiдними. Вiн подобався iй, бо не був зарозумiлим, як тi чоловiки, яких вона бачила в театрi, та й взагалi не хотiв вирiзнятися. Яка дивна, беззмiстовна iсторiя! Але iй сподобалася частина про панчоху!

Пiсля п’ятого коктейлю вiн поцiлував ii, i так, помiж жартiвливими пестощами й напiвстримуваним горiнням пристрастi, вони провели ще годину. О пiв на п’яту вона повiдомила, що мае призначену зустрiч, i зникла у ваннiй, щоби поправити зачiску. Вiдмовившись вiд запропонованого таксi, вона завмерла на хвилину у дверях.

– Ти ще одружишся, – наполягала вона, – от побачиш.

Ентонi бавився старим тенiсним м’ячем. Декiлька разiв вiн м’яко стукнув ним по пiдлозi перед тим, як уiдливо вiдповiсти:

– Ти маленька дурепка, Джералдiно.

Вона зухвало усмiхнулась.

– О, справдi? Закладiмося?

– Це теж не дуже розумно.

– О, не дуже? Але я закладаюся, що не мине й року, як ти одружишся.

Ентонi сильно стукнув м’ячем об пiдлогу. Сьогоднi вiн дуже красивий, подумала вона, – з’явилось якесь напруження в його, зазвичай меланхолiйних, темних очах.

– Джералдiно, – сказав вiн пiсля паузи, – по-перше, я не маю когось, iз ким хотiв би одружитися, по-друге, в мене недостатньо грошей, щоб утримувати двох, по-трете, я взагалi проти одруження таких людей, як я, по-четверте, у мене стiйка вiдраза до всього, що з цим пов’язано.

Але Джералдiна, з виглядом знавця, клацнула язиком на прощання, i сказала, що iй треба йти, бо вже пiзно.

– Дзвони менi частiше, – нагадала вона, цiлуючи його на прощання, – ти пропав на три тижнi.

– Обов’язково, – палко сказав вiн.

Вiн зачинив дверi, а дорогою до спальнi якась думка примусила його завмерти на хвилину, стискаючи тенiсного м’яча в руцi. Наближався один iз нападiв його самотностi, коли вiн мiг тинятись вулицями чи сидiти бездумно i пригнiчено, постукуючи олiвцем об стiл. Це було копання в собi без результату, бажання самовираження, яке не знаходило виходу, вiдчуття того, що час бiжить повз нього, невпинний, безжальний, – а втiшало його тiльки переконання, що втрачати йому нiчого, бо всi зусилля i досягнення були нiчого не вартими.

Вiн вiдчув, що йому боляче й нiяково, емоцiя сама собою вилилась у слова:

– Яке одруження, на Бога!

Вiн рiзко i злiсно пожбурив м’яча через кiмнату, де той ледве не зачепив лампу, вiдбився вiд стiни, пiдстрибнув декiлька разiв i заспокоiвся на пiдлозi.




Сонячне сяйво, мiсячне сяйво


Для своеi вечерi Глорiя замовила столик у ресторанi «Каскад» готелю «Балтiмор», i коли чоловiки зустрiлися в холi, кiлька хвилин по восьмiй, «той Блокмен» одразу став мiшенню для шести чоловiчих очей. Вiн був рудуватим тридцятип’ятилiтнiм евреем, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пiсочного кольору, – вся його зовнiшнiсть, безсумнiвно, була би доречною на якому завгодно дiловому засiданнi. Вiн поважно пiдiйшов до молодших чоловiкiв, якi курили гуртом, очiкуючи господиню вечора, i представився з дещо показною самовпевненiстю – i нiщо в його поведiнцi не змiнилось у вiдповiдь на прохолодну iронiчнiсть, з якою його зустрiли.

– Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав вiн у Ентонi, випускаючи два тонкi струменi диму з нiздрiв.

Ентонi стримано усмiхнувся.

– Вiн гiдний чоловiк, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взiрець американця.

– Так, – погодився Ентонi, – безперечно.

«Ненавиджу цих новоспечених аристократiв, – холодно подумав вiн. – Як не намагаеться, не виходить у нього! Його б назад у пiчку, може, доварився б».

Блокмен скосив очi на годинник.

– Саме час дiвчатам з’явитися…

Ентонi затамував подих, зараз щось скаже…

– …але зрештою, – усмiхаючись iще бiльше, додав той, – ви знаете, якi цi жiнки.

Трое молодикiв кивнули. Блокмен мимохiдь почав озиратись довкола, його очi оцiнююче зупинилися на стелi, потiм опустилися вниз. Його манера була чимось середнiм мiж виглядом фермера iз Середнього Заходу, який оцiнюе свiй урожай зерна, i актора, якому кортить знати, чи вся увага публiки належить йому – типова поведiнка на публiцi будь-якого добропорядного американця. Вiн закiнчив свое дослiдження i швидко повернувся до мовчазного трiо з намiром вразити iх у саме серце й душу.

– Ви ж студенти?… Гарвард, здаеться… я нещодавно дивився, як хлопцi з Прiнстона обiграли ваших у хокей.

Бiдолаха. Знову промах. Вони вже три роки як закiнчили унiверситет i ходили тiльки на великi матчi. Встановити, чи пiсля неуспiху цiеi вилазки мiстер Блокмен вiдчув, що перебувае в самому епiцентрi цинiзму, не вийшло, оскiль

Страница 30

и…

Прибула Глорiя. Прибула Мюрiел. Прибула Рейчел. Глорiя поспiхом привiталася: «Привiт, хлопцi!», двi iншi дiвчини хором повторили за нею, i всi трое щезли у вбиральнi.

За хвилину з’явилася Мюрiел, вона була на межi ретельно продуманоi роздягнутостi й скрадливо попрямувала до чоловiкiв. Вона була у своiй стихii: ii волосся кольору чорного дерева було пригладжене назад, а очi густо пiдведенi, пахло вiд неi дуже насиченими парфумами. Вона використовувала весь доступний iй арсенал, щоби здаватися сиреною, чи, бiльш популярно, «вамп» – покорителькою i нищителькою чоловiчих сердець, незворушною i непохитною майстринею гри з почуттями. Щось у виснажливостi спроб цiеi жiнки з широкими стегнами вдавати грацiйну пантеру зачарувало Морi з першого погляду! Поки вони чекали додатковi три хвилини на Глорiю i, окрiм неi, на Рейчел, вiн не мiг вiдвести вiд неi погляд. А вона повернула голову, опустила вii та, вдаючи сором’язливiсть, прикусила нижню губу. Потiм опустила руки вздовж стегон i почала вихилятись зi сторони в сторону в такт iз музикою, i додала:

– Ви коли-небудь чули такий пречудовий регтайм? Моi плечi просто не слухаються мене, коли я його чую.

Мiстер Блокмен галантно заплескав у долонi.

– Ваше мiсце на сценi.

– Я дуже хотiла б! – вигукнула Мюрiел. – Допоможете менi?

– Звичайно.

Мюрiел згадала про скромнiсть i припинила своi танцi, потiм повернулася до Морi й запитала, що вiн «бачив» цього року. Вiн сприйняв це звернення як вступ до розмови про драматичне мистецтво, i мiж ними вiдбувся жвавий обмiн заголовками приблизно в такiй манерi:

МЮРІЕЛ. Ви бачили «Мое серденько, Пеггi»?

МОРІ. Нi, не бачив.

МЮРІЕЛ (захоплено). Це просто чудово! Вам просто необхiдно подивитись.

МОРІ. А ви бачили «Омар – кравець»?

МЮРІЕЛ. Нi, але чула, що фiльм чудовий. Я дуже хочу подивитись. А ви бачили «Красуня i шахрай»?

МОРІ (з полегшенням). Так.

МЮРІЕЛ. Менi здаеться, вiн не дуже вдалий. Препоганий.

МОРІ (знесилено). Так, справдi.

МЮРІЕЛ. От вчора я ходила на «Без закону», i менi сподобалось. А ви бачили «Маленьке кафе»?…

І так тривало доти, доки в них не вичерпався запас п’ес. А поки там що, Дiк повернувся до мiстера Блокмена, сподiваючись намити хоч трохи золота з цiеi безперспективноi жили.

– Я чув, що зараз усi романи продаються до кiноiндустрii, щойно публiкуються.

– Це правда. Звiсно, головне в кiнематографi – крутий сюжет.

– Так, можу уявити.

– Багато романiв повнi розмов i фiлософствувань. Вони, ясна рiч, не мають цiнностi для нас. На екранi з них нiчого цiкавого не злiпиш.

– Тобто, в першу чергу, вас цiкавить iнтрига, – висловив Рiчард блискучу здогадку.

– Звичайно. Спершу iнтрига… – Вiн замовк, i всi за ним, нiби за порухом вказiвного пальця. З убиральнi вийшла Глорiя у супроводi Рейчел.

Виявилося, мiж усiм iншим, що Джозеф Блокмен нiколи не танцював i волiв спостерiгати за iншими з нудьгуючою поблажливiстю, нiби дорослий серед дiтей. Вiн був поважним i гордим чоловiком. Родом вiн був iз Мюнхена i розпочав свою американську кар’еру продавцем горiшкiв у мандрiвному цирку. Коли йому виповнилося вiсiмнадцять, вiн працював рекламiстом на атракцiонах, потiм став там менеджером i невдовзi – власником другосортного вар’ете. Саме тодi, коли кiнематограф зiйшов зi сцени цiкавих новинок i почав набувати форм багатообiцяючоi iндустрii, вiн уже був амбiтним молодим чоловiком з деякою сумою грошей для iнвестицiй, до того ж у ньому вдало поеднувалися фiнансовi прагнення i практичнi знання шоу-бiзнесу. Це було дев’ять рокiв тому. Кiноiндустрiя винесла його нагору там, де потопила десятки iнших, бiльш заможних, iз багатшою уявою та бiльш практичними iдеями… А зараз вiн сидiв тут i споглядав безсмертну Глорiю, заради якоi юний Холком поiхав iз Нью-Йорка до Пасадени, вiн дивився на неi i знав, що зараз вона закiнчить танцювати й сяде по лiву руку вiд нього.

Вiн сподiвався, що вона не забариться. Устрицi подали вже кiлька хвилин тому.

А Ентонi, чие мiсце було по лiву руку вiд Глорii, танцював iз нею, тримаючись постiйно на однiй чвертi майданчика. Це мало означати, якби були iншi претенденти: «Йдiть до бiса, не втручайтесь»! Вони виглядали дуже близькими.

– Отже, – почав вiн, дивлячись на неi згори вниз, – ваша краса сьогоднi неймовiрна.

Їi погляд пiднявся на пiвфута, якi роздiляли iх.

– Дякую, Ентонi.

– Насправдi, я нiяковiю вiд вашоi краси, – додав вiн, але цього разу без усмiшки.

– Ви теж сьогоднi чудово виглядаете.

– Хiба ж це не чудово? – засмiявся вiн. – Ми вже схвалюемо одне одного.

– А зазвичай це не так? – Вона швидко вхопилася за цю ремарку, як i завжди, коли щось, бодай вiддалено, стосувалось ii.

Вiн стишив голос, i майже неможливо було зрозумiти, що вiн кепкуе.

– Хiба священик може схвалювати папу?

– Не знаю, але це напевне найбiльш невиразний комплiмент, який я будь-коли чула.

– Я можу вигадати кiлька банальностей.

– Не буду змушувати вас так напружуватися. Подивiться на Мюрiел! Ось, прямо бiля нас.

Вiн озирнув

Страница 31

я через плече. Їi густо нафарбована щока спочивала на лацканi вечiрнього фрака Морi Нобла, а напудрена рука щiльно обплелася довкола його шиi. Було навiть дивно, чому вона досi не вхопила його за шкiрку. Їi очi блукали стелею туди-сюди, стегна виписували кола, а ще вона постiйно тихо пiдспiвувала. На перший погляд могло здатися, що вона перекладае пiсню якоюсь iноземною мовою, хоча насправдi вона заповнювала такти музики единими словами, якi знала, – словами заголовка:

Вiн складае реггi,
Вiн складае реггi,
Вiн хлопець-реггi,
Скла-а-дае, скла-дае, реггi, пам, пам,
Скла-а-дае, скла-дае, реггi…

І що далi, то бiльш дивними й варварськими ставали фрази. Коли вона вловлювала на собi веселi погляди Ентонi та Глорii, то дарувала iм тiльки мрiйливу усмiшку, примружуючи очi на знак того, що музика проникае в усе ii ество i вводить в екстатичний i неймовiрно спокусливий транс.

Музика закiнчилась, i вони повернулися за столик, де одинокий, але благородний джентльмен, пiднявся та обдарував iх такою чарiвною посмiшкою, нiби потиснув кожному руку, вiтаючи з блискучим виступом.

– Блокхед нiколи не танцюе! Я гадаю, що в нього дерев’яна нога, – зауважила Глорiя на весь столик. Трое молодих чоловiкiв заворушились, а той, кого це стосувалось, помiтно скривився.

Це був саме той гострий кут у знайомствi Блокмена з Глорiею. Вона постiйно спотворювала його прiзвище. Спершу це було «Блокхаус», потiм ще бiльш ненависне «Блокхед». Вiн намагався iронiзувати i просив, щоби вона називала його на iм’я, i вона навiть чемно намагалася, та все ж нiчого не могла вдiяти й незмiнно поверталася назад до «Блокхеда», покiрно й зi смiхом.

Звiсно, це було дуже зухвало й легковажно.

– Боюся, мiстер Блокмен подумае, що ми – легковажна компанiя, – зiтхнула Мюрiел, змахуючи в його напрямку устрицею.

– Гадаю, що вiн уже так думае, – прошепотiла Рейчел.

Ентонi намагався пригадати, чи вона хоч щось сказала до того. Нiби нi. Це була ii перша фраза.

Мiстер Блокмен несподiвано вiдкашлявся та голосно i виразно промовив:

– Навпаки. Коли говорить чоловiк, за ним стоiть тисячолiтня традицiя. А жiнка – це магiчний рупор майбутнього.

За цiею приголомшливою фразою запанувала разюча тиша, Ентонi раптом подавився устрицею i швидко пiднiс серветку до обличчя. Рейчел i Мюрiел спробували засмiятись, але вийшло якось вимушено, Дiк i Морi приедналися до них, обидва червонiючи вiд ледь стримуваного смiху.

«Господи! – подумав Ентонi. – Це субтитри до якогось його фiльму. Вiн iх напам’ять вчить!»

Тiльки Глорiя мовчала. Вона глянула на мiстера Блокмена iз мовчазним докором.

– На Бога! Де ви тiльки це вiдкопали?

Блокмен дивився на неi, не розумiючи, що саме вона мае на увазi. Але по хвилинi оговтався та всмiхнувся ввiчливою посмiшкою, яка передавала всю терпимiсть, з якою iнтелектуал споглядае зiпсовану i незрiлу молодь.

З кухнi винесли суп, але разом iз ним з-за барноi стiйки з’явився концертмейстер: обличчя його було такого кольору, який можна успадкувати тiльки вiд гальби пива. Отже, супу довелось остигати, поки звучала балада пiд назвою «Все в тебе на мiсцi, крiм твоеi жiнки».

Потiм було шампанське, й вечiрка почала набувати розмаху. Чоловiки, крiм Рiчарда Кермела, пили вже не стримуючись, Глорiя i Мюрiел також сьорбали бокал за бокалом, Рейчел Джерел не випила жодного. Вони пересиджували вальси, але танцювали пiд будь-що iнше – всi, крiм Глорii, яка виглядала втомленою. Вона сидiла за столиком i курила, в ii поглядi нудьга змiнювалася цiкавiстю, залежно вiд того, чи слухала вона Блокмена, чи вихоплювала гарненьку дiвчину серед танцюючого натовпу. Декiлька разiв Ентонi було дуже цiкаво, про що вони розмовляють. Той жував сигару, перекидаючи ii туди-сюди, а пiсля вечерi вiн так розслабився, що почав дозволяти собi доволi нестриманi жести.

О десятiй годинi Ентонi з Глорiею пiшли танцювати. Коли вони вiдiйшли вiд столика так, щоб iх не могли почути, вона тихо сказала:

– Танцюйте до дверей. Я хочу вийти в аптеку.

Ентонi чемно повiв ii в установленому напрямку, в холi вона залишила його на хвилинку i повернулася з плащем через руку.

– Я хочу желатинки, – сказала вона, нiби жартома вибачаючись, – ви нiзащо не вгадаете, що трапилося цього разу. Я просто зараз почну гризти нiгтi, якщо не дiстану цукерок. – Вона зiтхнула i, коли вони зайшли в порожнiй лiфт, зробила пiдсумок. – Я iх можу днями гризти. Ви знаете, я гризу своi нерви. Вибачте за каламбур. Мимоволi так вийшло – слова самi склалися. Глорiя Гiлберт, жiнка-дотепниця.

Вони спустилися вниз та без слiв минули стiйку з цукерками, спустилися широкими сходами i, пройшовши декiлька коридорiв, знайшли аптеку на Гранд-Сентрал-Стейшн. Вона детально оглянула парфумерну стiйку i купила те, що хотiла. Потiм, пiдкоряючись мовчазному взаемному iмпульсу, вони пiшли пiд руку не туди, звiдки прийшли, а в напрямку Сорок третьоi вулицi.

Нiч оживала вiдлигою, тепло було так близько, що вiтерець, який стелився тротуаром, донiс до Ентонi видiння несподiваноi гi

Страница 32

цинтовоi весни. Над ними, в синьому коридорi неба, довкола них, у лагiдних обiймах теплого повiтря, зароджувалася мрiя новоi пори, далекоi вiд задушливого мiсця, яке вони щойно покинули, а звуки вулицi й шепiт стiкаючоi ринвами води в тишi завмираючоi митi здавалися манливим, ледь чутним вiдлунням тiеi музики, пiд яку вони щойно танцювали. Коли Ентонi заговорив, вiн був переконаний, що слова долинають iз чогось потаемного й такого бажаного, що нiч берегла у глибинi iхнiх сердець.

– Вiзьмiмо таксi й покатаймося трошки! – запропонував вiн, не дивлячись на неi.

О, Глорiя, Глорiя!

Таксi позiхало бiля тротуару. Коли воно рушило, нiби човен у лабiринтi океану, й загубилося в безформних нiчних масах згромаджених будинкiв, серед вiдголосу вмираючих крикiв i передзвонiв, Ентонi обiйняв дiвчину, притягнув ii до себе й поцiлував у вогкi дитячi вуста.

Вона мовчала. Вона пiдняла до нього свое обличчя, блiде вiд вiдблиску лiхтарiв, який вкрив ii, нiби мiсячне сяйво, що струменить крiзь крони дерев. Їi очi вiдбивали блякле свiтло, нiби хвилi на бiлому озерi ii обличчя; волосся окреслило ii чоло рiзкою та вiдчуженою тiнню. Не було тут любовi анi натяку на любов. Їi краса була холодною, як вологий вiтер, як м’яка вогкiсть ii вуст.

– Ви подiбнi до лебiдки у цьому свiтлi, – прошепотiв вiн по якiмсь часi.

Вiдповiддю було лише шепотiння тишi. Йому здавалося, що цi хвилини от-от розлетяться на друзки, i единий спосiб утримати iх на межi забуття – це мiцнiше стиснути ii в обiймах, як невловиму пiр’iнку, вкрадену в пориву нiчного вiтру. Ентонi розсмiявся, беззвучно i переможно, повернувшись обличчям вгору i вбiк вiд неi, вiн не хотiв, щоби вона бачила цей нестримний порив його трiумфу, i не хотiв, щоб його погляд збурив прекрасну нерухомiсть ii обличчя. Цей поцiлунок був нiби квiтка мiж iхнiми обличчями, що його не можна описати, а ще тяжче запам’ятати, нiби ii краса осяяла собою його серце, i вже за мить розчинилася в його глибинi.

…Тiнi будинкiв розтанули, тепер вони iхали повз парк, а десь удалинi наступав на них велетенський бiлий привид музею «Метрополiтен», i коли вони минули його, той гучною луною повторив гуркiт таксi.

– О, Глорiе, Глорiе!

Їi очi дивилися на нього з глибини тисячолiть: все, що вона могла вiдчувати, всi слова, що вона могла сказати, здавалися недоречними поруч зi змiстовнiстю ii мовчання, невиразними проти красномовностi ii краси, i ii тiла поруч бiля нього, стрункого й вiдчуженого.

– Скажiть йому, щоби повертав, – тихо сказала вона, – i щоби поквапився…

Нагорi в ресторанi було гаряче. Стiл, заставлений попiльничками й закиданий брудними серветками, здавався старим i несвiжим. Вони зайшли якраз у перервi мiж танцями, Мюрiел Кейн лукаво глянула на них.

– І де це ви були?

– Ходили телефонувати мамi, – прохолодно вiдповiла Глорiя. – Я iй обiцяла, що передзвоню. Ми пропустили танцi?

А потiм стався випадок, незначний сам по собi, але який Ентонi мав причини згадати багато рокiв потому. Джозеф Блокмен вiдкинувся у крiслi та змiряв його особливим поглядом, в якому змiшалася цiла гама незрозумiлих i заплутаних емоцiй. Вiн тiльки встав, щоби привiтати Глорiю, потiм одразу повернувся до розмови з Рiчардом Кермелом про вплив лiтератури на кiномистецтво.




Магiя


Суворе й несподiване диво ночi зникае разом iз повiльною смертю зiрок i передчасним народженням газетярiв. Вогонь вiдступае i перетворюеться на невиразне платонiчне тлiння, бiлий попiл вкривае остигле залiзо, i жар покидае вугiлля.

Вздовж книжкових полиць Ентонi, якi щiльно заповнювали стiну, скрадався прохолодний i нахабний жмуток сонячного промiння, доторкаючись байдуже, навiть дещо несхвально до Терези Французькоi та Анни-супержiнки, Дженнi зi Схiдного балету i до Зулейки-чародiйки, потiм до Хужер Кори, а далi – вниз полицею в нетрi столiть i там жалiсно притулився до невсипущих тiней Єлени, Таiс, Саломеi та Клеопатри.

Ентонi, поголений i вмитий, сидiв у своему найм’якшому фотелi й дивився, як промiння, слухняно скрадаючись за вранiшнiм сонцем, на хвилину завмерло, щоби позолотити шовковi торочки килима i зникнути геть.

Була десята година. «Сандей Таймс» лежала, розхристана, бiля його нiг, вкрита ротогравюрами й редакцiйними статтями, соцiальними одкровеннями i спортивними анонсами, вона проголошувала зростаючий поступ суспiльства в напрямку прекрасноi та невизначеноi мети. Зi свого боку, Ентонi навiдав свого дiда, двiчi був у свого брокера i тричi у кравця, а за останню годину минулого дня вiн поцiлував дуже красиву й чарiвну дiвчину.

Коли вiн повернувся додому, його уява кишiла високими й не притаманними йому мрiями. Раптом iз його свiдомостi зникли всiлякi питання про вiчнi проблеми, про iх вирiшення i врегулювання. Вiн пережив вiдчуття, яке не було анi ментальним, анi фiзичним, анi навiть сумiшшю iх двох; його переповнила любов до життя, заступаючи все iнше. З нього було уже досить того, що цей досвiд був винятковим i неповторним. Вiн був майже неупереджено переконаний, що жодна жiнка, яку

Страница 33

вiн зустрiчав, нi в чому не могла зрiвнятись iз Глорiею. Вона була повнiстю сама собою, безмежно справжня, в цьому вiн був переконаний. Поруч iз нею тi два десятка школярок i дебютанток, молодих замiжнiх жiнок i розпусниць, яких вiн знав, були лише особинами жiночоi статi, в найгiршому значеннi цього слова, народженi лише, щоби плодитись i вигодовувати, вони видiляли задушливий пах печери й дитячоi кiмнати.

Наскiльки вiн мiг розумiти, вона не збиралася анi пiдкорятись його волi, анi тiшити його самолюбство, але йому було приемно, що вона не уникае його товариства. Насправдi вiн не думав, що вона дала йому щось таке, чого не дала б iншим. Так усе й мало бути. Думка про те, що якась приязнь розвинеться пiсля вчорашньоi ночi, була неприйнятною. Та й сама вона зреклась i поховала той випадок, як неправдивий, з усiею рiшучiстю. Вони були просто двома молодими людьми, достатньо екстравагантними, щоби вiдрiзнити гру вiд реальностi, якi всiею легкiстю своiх зустрiчей i розставань проголошували всю безневиннiсть цiеi гри.

Дiйшовши до такого висновку, вiн подзвонив у готель «Плаза».

Глорii не було вдома. Їi мама не знала, анi куди вона пiшла, анi коли повернеться.

І, якимось чином, усi його попереднi висновки раптом виявилися неправдивими. Був елемент черствостi, навiть непристойностi в тому, що Глорii не було вдома. Вiн запiдозрив, що своею вiдсутнiстю вона хотiла поставити його в незручне становище. А коли повернеться, то знайде повiдомлення, що вiн дзвонив. Саме так вона й задумала! Йому слiд було зачекати декiлька годин, аби показати, що для нього це звичайний, незначний випадок. Який вiн осел! Вона подумае, що вiн уважае себе особливим. Подумае, що вiн близько до серця сприйняв цей доволi тривiальний випадок.

Вiн згадав, як минулого мiсяця прочитав заплутану лекцiю швейцару на тему «чоловiчого братерства», а наступного дня той прийшов, вмостився на пiдвiконня для пiвгодинноi сердечноi розмови, вважаючи, вочевидь, що мае для того всi пiдстави. Ентонi стало страшно: раптом Глорiя сприймае його, як вiн швейцара? Його, Ентонi Петча! Жах!

Йому навiть на думку не спало, що вiн може бути просто пасивним предметом у цiй ситуацii, якою керуе нiяк не Глорiя, а щось бiльше й вище за неi, що вона просто свiтлочутлива пластинка, на якiй зроблено свiтлину. Нiби якийсь велетенський фотограф навiв на Глорiю камеру, клац! – i бiдолашна пластинка лише проявляе те, що на нiй залишилося, будучи, як i все в цьому свiтi, заручницею своеi природи.

Але Ентонi, лежачи на диванi й витрiщаючись на оранжеву лампу, перебирав тонкими пальцями темне волосся i годинами малював новi картинки. Зараз вона в магазинi, вiн бачить, як вона грацiйно проходить мiж шовками й хутрами, як весело шелестить ii сукня в цьому царствi шовкового шелесту, низького смiху й запахiв багатьох зiрваних, але ще живих квiтiв. А всi тi Мiннi й Перл, Джуел i Дженнi метушаться довкола неi, нiби фрейлiни, розгортаючи перед нею лiниво-витончений креп-жоржет, нiжний шифон, який вiдтiнить нiжний рум’янець ii щiк, молочно-бiле мереживо, яке вкрие блiдим плетивом ii шию – камку зараз використовують хiба для оббивки тапчанiв або для священицьких ряс, а про тканини Самарканду пам’ятають тiльки поети-романтики.

Зараз вона деiнде, схиляе свою голiвку, аби примiряти сотнi капелюшкiв, розглядае себе з рiзних сторiн, ретельно вишукуе штучнi вишнi – пiд колiр своiх губ, чи плюмажi, якi були б такими ж витонченими, як ii грацiйний стан.

Настане полудень, вона поспiшить по П’ятiй авеню, як нордичний Ганiмед: ii шубка елегантно повторюватиме ii кроки, щоки зачервонiють, розмальованi пензлем вiтру, ii подих солодким туманом розтане в повiтрi, й вiдчиняться дверi «Рiцу», натовп розступиться, п’ятдесят чоловiчих очей завмруть i проведуть ii поглядом, бо вона пробудить забутi мрii в цих чоловiках огрядних i смiшних жiнок.

Перша година. Своею виделкою вона мордуватиме серце закоханого в неi артишоку, в той час як ii компаньйон уже подав себе пiд пiдливою i йому залишилося тiльки розбризкувати круг себе фрази пiдкореного чоловiка.

Четверта година: ii маленькi нiжки рухаються пiд музику, ii обличчя, таке не схоже на всiх у натовпi, ii партнер щасливий, як приголублене цуценя, i одержимий, як славнозвiсний капелюшник… А потiм, потiм нiч спаде на мiсто i, можливо, ще одна вiдлига. Лiхтарi розливатимуть свiтло на вулицю. Хто зна? Можливо, комусь, не надто розумнiшому за нього, пощастить вiднайти ту картинку, зроблену з тiней i пiни, яку вони знайшли на соннiй вулицi нiч перед тим. А iм може пощастити, може пощастити! Тисячi таксi будуть позiхати на тисячах кутiв, i тiльки для нього цей поцiлунок стане безповоротним минулим. Тисячi подоб Таiс гукатимуть таксi й повертатимуть свое обличчя для ласки. А блiдiсть ii буде незайманою i прекрасною, а поцiлунок цнотливим, як мiсячне сяйво…

Збуджений, вiн скочив на ноги. Як це негарно, що ii немае вдома! Вiн усвiдомив, що все, чого хоче, – це поцiлувати ii, знайти спокiй у ii величнiй недосяжностi. Тiльки вона могла заспо

Страница 34

оiти його, забрати його невдоволення.

Ентонi одягнувся й вийшов, вiн уже давно мав зустрiтися з Рiчардом Кермелом, щоби послухати новий роздiл «Коханця-демона». Вiн не дзвонив Глорii до шостоi. Йому пощастило застати ii тiльки пiсля восьмоi, та (о, кульмiнацiя всяких принижень!) вона зустрiнеться з ним не швидше вiвторка ввечерi. Вiн кинув слухавку так, що шмат гутаперчi вiдлетiв i впав на пiдлогу.




Чорна магiя


Вiвторок видався морозним. О другiй годинi було ще холоднiше i, коли вони потиснули одне одному руки, йому здалося, що того поцiлунку не було зовсiм, – все було так дивно, вiн серйозно сумнiвався, що вона взагалi пам’ятае, що вiн цiлував ii.

– У недiлю я дзвонив вам чотири рази, – сказав вiн iй.

– Справдi?

В ii голосi вiдчувалось здивування, а лице виглядало здивованим. Вiн мовчки проклинав себе, що взагалi пiдняв цю тему. Вiн мав би здогадатися, що для ii гордостi цей невеликий трiумф нiчого не означае. Навiть тодi вiн не розумiв, що iй нiколи не бракувало чоловiчоi уваги i що вона не застосовуе тих маленьких хитрощiв i не бавиться в iгри, якi зазвичай популярнi серед ii колежанок. Якщо чоловiк iй подобався, достатньо було легкого флiрту. Якщо вона вважала, що може закохатись, розрив був рiзким i безповоротним. Їi чарiвнiсть оберiгала сама себе.

– Менi кортiло вас побачити, – щиро зiзнався вiн. – Я хотiв поговорити з вами, тобто справдi поговорити, наодинцi. Ви дозволите?

– Що ви маете на увазi?

Вiн проковтнув клубок раптовоi панiки. Вiн вiдчув, що вона знае, чого вiн хоче.

– Я маю на увазi, не за чаем, – сказав вiн.

– Гаразд, але не сьогоднi. Менi потрiбно розiм’ятися. Пройдiмося!

Погода була болiсно вологою. Уся нестерпна ненависть лютого вирвалася з його серця поривом крижаного надокучливого вiтру, який прорiзав собi шлях через Центральний парк i далi вздовж П’ятоi авеню. Розмовляти було майже неможливо, а холод вiдволiкав його настiльки, що коли вiн звернув на Шiстдесят першу вулицю, то зрозумiв, що Глорii немае поруч. Вiн озирнувся. Вона стояла нерухомо десь за сорок футiв, ховаючи обличчя в хутровий капюшон, вiн не змiг розгледiти, смiеться вона чи роздратована. Вiн пiшов назад.

– Не переривайте своеi прогулянки через мене! – вигукнула вона.

– Я дуже перепрошую, – збентежено вiдповiв вiн. – Я занадто швидко йшов?

– Менi холодно, – повiдомила вона. – Я хочу додому. І ви занадто швидко йдете.

– Менi дуже шкода.

Вже обiруч вони звернули в бiк готелю «Плаза». Йому дуже кортiло заглянути iй в обличчя.

– Зазвичай чоловiки не такi зануренi в себе, коли вони зi мною.

– Вибачте, будь ласка.

– Це дуже цiкаво.

– Занадто холодно для прогулянок, – коротко сказав вiн, приховуючи свое роздратування.

Вона не вiдповiла, i вiн не мiг зрозумiти, чи вона не спровадить його геть, лише вони дiйдуть до готелю. Вона мовчки зайшла у вестибюль i вже бiля самого лiфта кинула одну фразу:

– Краще вам пiднятись.

Пiвмитi вiн вагався. Вона сказала це нiби мiж iншим, а едине, що ii хвилювало, – це поправити пасмо волосся перед дзеркалом у лiфтi. Їi щоки пашiли, очi блищали, – ще нiколи вона не здавалася такою чарiвною, такою безмежно бажаною.

Вiн зневажав себе, ось вiн уже йде за нею по коридору десятого поверху, на вiдстанi пiвкроку, нiби раб, чекае на неi у вiтальнi, поки вона скидае своi хутра. Щось пiшло не так – у своiх очах вiн утратив частину гiдностi й якимось незрозумiлим, але важливим чином вiн зазнав повноi поразки.

Але коли вона вийшла з кiмнати, вiн уже встиг повнiстю виправдати сам себе самовдоволено хитромудрим способом. Врештi, вiн досягнув бажаного. Вiн хотiв пiднятися – вiн пiднявся. Одначе те, що сталося потiм, було продовженням його враженого в лiфтi самолюбства: дiвчина з ним поводилася так безжально, що коли вона з’явилася, вiн не втримався вiд пориву цинiзму.

– Хто такий цей Блокмен, Глорiе?

– Партнер батька.

– Дивний хлопак!

– Ви теж йому не подобаетеся, – з усмiшкою сказала вона.

Ентонi засмiявся.

– Менi це лестить. Вiн, вочевидь, уважае мене… – i раптом змiнив тему. – Вiн закоханий у вас?

– Не знаю.

– Ще б пак, не знаете, – продовжував вiн. – Звичайно, закоханий. Я пам’ятаю, як вiн на нас глянув, коли ми повернулись. Якби ви не вигадали iсторiю про дзвiнок, вiн би точно пiдiслав до мене банду каскадерiв, щоби тi порiшили мене.

– Нi, йому байдуже. Я потiм розповiла йому, що вiдбулося насправдi.

– Ви розповiли йому!

– Вiн запитав.

– Щось менi це не подобаеться… – запротестував вiн.

Вона знову засмiялася.

– Справдi?

– Як це може його стосуватись?

– Нiяк. Тому я й розповiла.

Ентонi закусив губу вiд злостi.




Конец ознакомительного фрагмента.