Читать онлайн “Хорор у морзі: нечиста сила в судово-медичному відношенні” «Олена Федорова»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Хорор у морзi: нечиста сила в судово-медичному вiдношеннi
Олена Федорова


Легенди судмедексперта #1
В однiй ЦРЛ плiдно працюе команда друзiв – судмедексперта Демча i патанатома Ореста. Але згодом у Демча постае проблема особистого характеру – вiн закохуеться у датчанку. І тепер його щастю заважають мова, вiдстань, кордони, рiзний менталiтет i статус. В робочих колективах у друзiв справи йдуть «на вiдмiнно»! Якось в iх морзi заводиться нечиста сила i позбавляе очей санiтара, насилае страхiтливi та оманливi iлюзii, доводить спiвробiтникiв до жаху та посивiння, i починае загрожуе не лише iх колективу. Друзi розумiють, що в них немае iншого шляху, нiж побороти нечисть. Про якi особливостi вiдьом та iншоi нечистоi сили дiзнаються спiвробiтники моргу? Чи вдасться iм опанувати могутньою нечистою силою та спасти планету вiд знищення iнопланетними тварюками? Чи зможуть друзi остаточно вирiшити своi особистi проблеми? Знайти вiдповiдi на всi цi питання i дiзнатись про деякi цiкавi та страшнi речi, ми i запрошуемо всiх шанувальникiв жанру хорор-мiстика.





Олена Федорова

Хорор у морзi:

нечиста сила в судово-медичному вiдношеннi






Дiйовi особи:

Олександр Іллiч Демчин (Демч) – судмедексперт

Орест Григорович Манчишен – патологоанатом

Бася Василевська, Гоша Мiронець– лаборанти СМЕ

Уляна – санiтарка обох вiддiлень

Гнат Васильович, Анатолiй – санiтари моргу

Михайло Іванович Борисов – головний лiкар ЦРЛ

Лера Остроглядова – майбутня наречена Ореста, слiдчий РВВС

Богдан Михайлович Тищенко – мер

Інгрiд Хольм – судмедексперт з Данii, майбутня наречена Демчина

Баба Орися – спадкова вiдьма

Янош Гребер – вiдьмак в незрозумiлому (чи то – в живому, то чи – в мертвому) станi

Бучина – вiдьма в незрозумiлому (чи то – в живому, то чи – в мертвому) станi








Частина перша





Улюбленець публiки


Олександр Демчин або Демч, як звали його знайомi, був веселим 28-рiчним парубком, що моментально став улюбленцем усiх незамiжнiх лiкарiв, медсестер i лаборанток Т-кого районного територiального медичного об'еднання (а попросту говорячи – районноi лiкарнi). Та й як можна було не любити веселого балагура, який постiйно смiшив усiх яскравими жартами. І це – не дивлячись на суворiсть його професii судмедексперта! Високий, стрункий, проте, з накачаними бiцепсами, чорноокий та приязний брюнет, вiн постiйно змушував швидко битися серця вiльних дiвчат. До нього у вiддiлення так i норовили заглянути пiд будь-яким приводом, i навiть без нього, цiкавi дiвчатка з полiклiнiки i стацiонару.

– Нi, Демче, ось поясни менi, в чому секрет твого успiху у жiнок? – ображено запитував у сусiда його друг патологоанатом.

Орест Манчишен був приблизно його вiку i теж непоганий собою. Високий шатен в окулярах, мiцнiшого, нiж Демчин, статури, теж привертав увагу жiночоi половини лiкарнi, але абсолютно в iншому сенсi. Про патанатомiю iсторично в лiкарнi ходила погана слава, тому Манчишена злегка побоювалися. До того ж, вiд його вердикту залежала репутацiя лiкарiв-практикiв. Саме тому, на «п'ятихвилинках» вiн сидiв завжди в гордiй самотi в першому ряду конференц-залу.

Олександр з'явився тут рiк тому, побувавши перед цим, незрозумiлим для всiх чином, на практицi в Польщi i Естонii. Приiхавши до Т-ського, Демч вирiшив все перекроiти на зразок того устрою моргу, який так сподобався йому за кордоном. Але рiч у тому, що своеi територii вiддiлення судмедекспертизи не мало, оскiльки вiддiлення вiдкрилося лише зараз. Тому, у зв'язку з вiдкриттям, начальник обласного бюро СМЕ написав листа мiсцевому головному лiкаревi з побажанням видiлити для МРВ СМЕ примiщення. У зв'язку з вiдомчими наказами, той був зобов'язаний пiти йому назустрiч.

І в результатi, половина патологоанатомiчного вiддiлення, у тому числi, i один з двох секцiйних столiв попали в розпорядження Демча. Спочатку колектив Ореста став на диби, одразу охрестивши експерта загарбником. Але познайомившись з новоприбулим, всi були зачарованi симпатичним Олександром, i визнали iстину про те, що велика частина вiддiлення i так була порожня. Отже, насправдi нiхто не зазiхав на iхнi права.

Демчин був неодружений, Орест – також, тому незабаром вони стали друзi – не розлий вода! Разом iздили на рибалку, разом збирали по осенi гриби, разом ходили по дiвчатах.

Орест визнавав, що його робота була нуднiшою, нiж в Олександра. Той i на мiсця подii iздив, i до суду ходив виступати, i окрiм мертвих пацiентiв, дивився ще i живих. В самого Манчишена роботи було в багато разiв менше. Розтинiв було мало, i слава Богу! Хай люди краще живуть! Бiопсiй теж було небагато. Спочатку Орест дуже хвилювався за результати своiх експрес-аналiзiв. Але з досвiдом став собi бiльше довiряти. Тому, у вiльний час, а його у нього було багато, вiн читав книги з патанатомii й онкологii, i сидiв в гостях у сусiда, вчився судовiй медицинi.

– А раптом менi дадуть ще один район? Тодi я зможу тебе узяти на пiдробку, – запевнив його якось Демч i «досаждав» експерти

Страница 2

ою. В принципi, судова медицина Оресту подобалася в унiверситетi, але вiн вважав цю дисциплiну дуже «стрьомною». А патологiчна анатомiя захопила його своiм спокоем.

– А як на мене, я б замучився дивитися на суцiльнi болячки! – сперечався з ним експерт.

– А на суцiльнi травми дивитися ти ще не замучився?

– Але у мене-то робота всiляка! Поглянув в мертвих, поглянув на живих, повивчав речовi докази, почитав кримiнальнi справи. Цiкаво ж! Романтика…

– Ну, ж бо, й поняття про романтику у Вас… дивнi, – промовила Бася, судово-медичний лаборант, – Яка ж це романтика – розглядати, чим нанесена рана на головi – ножем або ломом?!

Тодi, рiк тому, Демч дав оголошення в мiсцеву газету i оголосив конкурс на вакантнi ставки лаборантiв i санiтара в нове вiддiлення. Болеслава i Гоша – випускники медичного коледжу прийшли на «кастинг» останнiми, i саме вони i були прийнятi на роботу, як найрозумнiшi, непитущi й некурцi. До того ж, цi молодi люди виявилися настiльки зацiкавленими страшним предметом, який не проходили в коледжi, що стали iнтенсивно вивчати його самi. Це не могло не сподобатися такому здоровому фанатиковi своеi справи, як Демч. Болеслава, взагалi, перед спiвбесiдою читала якусь книгу.

– Що читаемо? – весело поцiкавився начальник, проходячи повз них.

– Практикум з судовоi медицини. Вивчаю, як правильно готувати скельця для оглядiв, – вiдповiла тодi Бася, i вбила цим Демча наповал.

Саме такi спiвробiтники на службi i були йому потрiбнi!

– Ну, а ти що вмiеш? – звернувся вiн до хлопця.

– А що треба?

– Все, що я казатиму.

– Це я вмiю, – спритно вiдповiв хлопець i Олександр задоволено розсмiявся.

Такi кмiтливi йому теж були потрiбнi.

З тiеi митi вiн жодного разу не пошкодував, що узяв iх на роботу. Нi Бася, нi Гоша нiколи його не пiдводили. За цей час вiн навчив iх всього, що було необхiдне. Крiм того, в Гошi була старенька машина, подарована йому предками. Тому, вiн незабаром став ще i водiем вiддiлення. Прибиралася в iх вiддiленнi патологоанатомiчна санiтарка тiтка Уляна.

Крiм того, для нiчного чергування (чого зроду не було в патанатомii, але по положенню мало бути в судово-медичнiй експертизi) була видiлена ставка санiтара, яку подiлили навпiл Гнат Васильович (патанатомiчний санiтар) i санiтар «швидкоi допомоги» Анатолiй, що недавно попав пiд скорочення. Обидва не боялися небiжчикiв, оскiльки iм доводилося i ранiше працювати з мертвими, обидва були середнього вiку i дорожили роботою.

Начальник одразу попередив, що не потерпить на роботi недобросовiсних спiвробiтникiв, нiяких поборiв з родичiв i нiякого хамства вiн не сприймае.

– Тих, що бажають працювати – достатньо, самi бачите.

І новi спiвробiтники зрозумiли, що начальник, хоч i молодий, але не мае намiру жартувати. І ось, укомплектувавши вiддiлення гiдними кадрами, Демч приступив до оформлення самого вiддiлення.

– Я хочу зробити нашi примiщення якомога бiльш функцiональними. Адже на роботi ми проводимо бiльшу частину життя! Тому, у нас е можливiсть обладнати чотири кiмнати, якi нам дiсталися, на власний розсуд. Як я це бачу: у нас мае бути кiмната для приймання живих осiб, кiмната вiдпочинку для нас, лабораторiя i мiй кабiнет. Лабораторiя у нас е, Орест Михайлович нам ii люб'язно надав у спiльну власнiсть.

– Нам потрiбно буде там дещо переробити, але це вже дрiбницi. Приймальна кiмната мае бути найпростiшою, щоб нiчого не вiдволiкало увагу. Я б вiддав перевагу свiтлому фону або шпалерам. Тому що ця мерзотна зелень радянських часiв вводить мене в смуток. У себе в кiмнатi робiть, що хочете – хоч картини вiшайте.

– А у мене е переносний телевiзор. Можна його сюди принести? – запитав Гоша.

– Звичайно, будуть же i вiльнi хвилинки. Книги приносите, кросворди. На чергуваннях пiдвищуватимемо свiй Ай Кью. Крiм того, потрiбно б облаштувати коридор. Вiн широкий, i це добре. Стiльцi потрiбно поставити для потерпiлих, щоб не стояли в черзi.

– А ще можна квiти скрiзь посадити, – радiсно пiдхопила Бася.

Демч здивовано запнувся, подивився на неi, махнув рукою i сказав:

– Тiльки якщо ти сама за ними дивитимешся!

Дiвчина закивала головою у вiдповiдь. У квартирi ii бабусi скупчилися цiлi заростi, якi нiкуди було дiвати. А тут вони цiлком пристойно б створили затишну атмосферу нового вiддiлення.

– Грошi на ремонт нам, звiсно, нiхто не дасть. Мiкроскопiчнi кошти для облаштування менi обласне начальство видiлило, але, як я вже сказав – мiкроскопiчнi. Щось я зможу докласти. Але робочих нам не сплатять. Тому пропоную влаштувати суботник i довести все до ладу, аби з понедiлка працювати в кращих умовах. Згоднi?

Усi хором погодилися. Бiльшiсть занадто довго сидiла без роботи, щоб зараз iгнорувати пропозицii нового шефа.

– Тодi ви зараз прикинете дизайн, а ми з Гошею i дядьком Гнатом поiдемо на базар i прикупимо, що потрiбно. Завтра чекаю всiх ранiше.

– Начальник такий дiловий! – шанобливо помiтила Бася.

– Так i повинно бути! – повчально вiдповiв Гнат Васильович.

У Басi був добрий художнiй смак,

Страница 3

тому вона швиденько накидала ескiзи кiмнат, Демч подивився на них, ствердив, i помчав на ринок.

– Як думаеш, все буде добре? – запитала дорогою додому Бася свого однокашника.

– Мае бути чудово! – оптимiстично помiтив той.

– Ми навiть не знали, куди зможемо влаштуватися на роботу, а повезло, i влаштувалися в нове вiддiлення, якого ще тут нiколи не було. Це ж здорово! – радiв Гоша.

Григорiй Миронець i Бася Василевська вчилися в паралельних групах на фельдшерському вiддiленнi, i здогадувалися, що за розподiл iх попереду чекае жорстока боротьба. Але у результатi все обiйшлося набагато краще, нiж передбачалося.

Хто б знав, що в Т-ському вiдкриеться експертиза, i вони зможуть тут працювати? До того ж фраза «я працюю в судмедекспертизi» звучала дуже авторитетно. Можна було пишатись собою!

На наступний ранок, коли усi зiбралися на ганку вiддiлення, начальник зустрiв iх вже перевдягнутим в старий тренувальний костюм, робочий халат i шапочку. Всi ще раз переконалися i здивувалися, що iх начальник – особливий.

– Я вже почав змивати стiни. Приеднуйтеся. Кожен може узяти собi по кiмнатi й…

– А як Ви так рано встигли вже? – наiвно заiкнулася Бася i запнулася, зрозумiвши, що припустила нетактовнiсть.

– Я тут живу, мiй юний друже, – вiдповiв начальник.

– Де «тут»? – недовiрливо запитав i собi Гоша.

– У своему кабiнетi. Головлiкар пообiцяв мене куди-небудь прилаштувати. Але поки…

– А хочете, можна у моеi бабусi на дачi пожити? – запропонувала юний лаборант.

– Нi, Басько, це дуже далеко, – запротестував Гоша.

– Слухай, Олександре Іллiчу, у мене ж мiй спiвмешканець по гуртожитку вибув.

– Як вибув? Зовсiм?

– Так, одружився i поiхав до iншого району. Напиши пiслязавтра заяву головному, щоб вiн тебе до моеi кiмнати пiдселив, – запропонував Орест.

– Вiдмiнно. Спасибi, колего! – хлопнув по плечу патанатома Демчин, – А тепер – за роботу.

Всi кивнули та пiшли переодягатися. Робота дружно закипiла. І в понедiлок вiддiлення було не впiзнати. Звичайно, побiлка i фарбування ще не висохли остаточно, але кiмнати абсолютно змiнилися. Демч закупив однакову персикову фарбу, i тепер все кiмнати сяяли сонячним свiтлом, i навiть стали здаватися якось бiльше. Бася з Гошею привезли старi килими, диванчик з дачi, телевiзор, квiти й дерева, тому що китайськi троянди бабусi виросли вище голови, i розставили це по всьому вiддiленню.

– Слухай, супер! – здивовано констатував Орест, оглядаючи сусiдський ремонт.

– А ти чого собi не поновиш свiй радянський каземат?

– Та якось в голову не приходило, – чесно зiзнався патологоанатом, – Все чекаемо, коли головлiкар призначить ремонт.

– Ой, чого iх чекати?

– Та якось не хочеться своi кровнi вiддавати за ремонт…

– Та ти чого? Зробиш добре ремонт – рокiв п'ять, а то й бiльше будеш вiдмiнно себе почувати! Адже ти ж тут пiвжиття проводиш! Хiба ти не вартий того, щоб створити собi гiднi умови?

Орест погодився, що новий сусiд мав рацiю. І на наступнi вихiднi теж органiзував ремонт.

За кiлька днiв все вiддiлення було не впiзнати. Головний лiкар Михайло Іванович, зайшовши перевiрити, як влаштувалося вiддiлення СМЕ, був убитий наповал iнiцiативою спiвробiтникiв облаштувати тепер зразково-показовi вiддiлення.

– А от на облаштунок моргу ми попросимо Вашоi допомоги, – твердо сказав начальник СМЕ, – Нам потрiбнi хоч кiлька морозильних камер.

– Ой, просити щось Ви можете, але все залежить вiд мера. Дасть фiнанси – немае питань. Тiльки вiн нам не сплатив навiть ще обладнання для реанiмацii, хоч i обiцяв рiк тому.

– Нумо борiмось!

– Яким чином з ним боротися? Пробували, марно.

– Це тому, що у Вас не було експертизи. А тепер ми маемо ефективнi засоби для боротьби.

– Якi це? – пiдозрiло примружившись, запитав головний лiкар.

– Поки що не розкриваймо нашi секрети. Пiдiмо спочатку законним шляхом: закидаемо його проханнями.

– А Ви пропонуете незаконнi шляхи вирiшення? – сполошився головний.

– Нi-нi! – заспокiйливо замахав руками Демчин, – Скажiмо, просто екстремальнi.

Борисов неодмiнно покрутив головою i пiшов до себе, будуючи припущення, якi ж методи боротьби передбачае ризиковий судмедексперт. Але, оскiльки Демч був непередбачуваним товаришем, то i прочитати його думки виявилося неможливим.

Отже, нове вiддiлення запрацювало. І Орест тепер з подивом констатував, як же мало вiн знав ранiше про роботу експертiв.

У коридорах постiйно хтось сидiв, ходив, скаржився, сподiваючись зустрiти спiвчуття… Інодi люди не сидiли в черзi, а стояли бiля вiкон, задумливо роздивляючись лiкарняний сад, або дивувалися величезним китайським трояндам бабусi Болеслави. До речi, Баська перетворила вiддiлення в справжню оранжерею, а Гоша облаштував кiмнату «психологiчного вiдпочинку». І тепер, у вiльний вiд пацiентiв час, який найчастiше припадав лише на обiд, все збиралися тут хвилин на тридцять на м'якому диванi i вiдпочивали.

Спочатку пацiенти намагалися прорватися на прийом i в не прийомний час, але Демч вирiшив з самого початку припин

Страница 4

ти цю згубну практику, оскiльки знав, що iнакше йому взагалi сядуть на голову. Вiн не вiдчиняв дверi з тринадцятоi до чотирнадцятоi години навiть ментам. І тепер тi теж терпляче чекали, поки вiддiлення вiдновить прийом вiдвiдувачiв.

Олександр знав, що найголовнiше в роботi – правильна органiзацiя працi. Тому вiн склав посадовi iнструкцii для кожного спiвробiтника з розкладом функцiональних обов'язкiв. Спочатку вiн подумав, що не братиме лаборантiв у морг, а буде користуватися диктофоном, з якого потiм Бася друкуватиме акти розтинiв i експертизи, на кшталт роботи iноземних моргiв. Але потiм вiн згадав, що в деяких випадках треба буде на мiсцi брати мазки й кров, шматочки внутрiшнiх органiв померлих i зразу оформляти на дослiдження. Тому вiн вирiшив дiзнатися для початку настрiй своiх спiвробiтникiв, i запитав, у кого з них е бажання працювати з ним в морзi. І зрадiв, коли обидва вiдповiли, що хочуть. Демч з сумнiвом подивився тодi на малу Басю. Симпатюля-брюнетка в величезних окулярах викликала у нього сумнiви в тому, що вона зможе психологiчно витримати таку роботу. За Гошу вiн чомусь не переживав. Тому вiн вирiшив, для початку взяти обох на звичайний розтин, попередивши, що в разi травми або вбивства (тьху-тьху!) доведеться значно важче i довше бути в секцiйному залi. На його подив, Болеслава не тiльки не злякалася, а навпаки, активно випитувала у нього все патологiчнi подробицi у померлого, адже такого навчання в коледжi вони були позбавленi свого часу.

«Однак! Хорошi менi лаборанти попалися!», – задоволено констатував Демч. Звiсно, вiн попередив своiх пiдлеглих i про вiдповiдальнiсть за розголошення таемницi слiдства, якi стануть iм вiдомi пiд час роботи.

– Ось ти молодець! У тебе така органiзаторська жилка е! – хвалив сусiда патологоанатом.

– Та облиш! Ти ж теж органiзував роботу свого вiддiлення?!

– Вiдкрию тобi страшну таемницю: я нiчого не органiзовував, менi у спадок вiд старого колеги все дiсталося!

– Ну, так це тобi пощастило! Втiм, що ми все про роботу? Хто добре працюе – повинен добре вiдпочивати! Якi у нас плани на вихiднi? – весело запитав Демч.

– У нас?

– Ну, ми ж тепер «разом» живемо?

– Я, взагалi-то, планував до батькiв з'iздити… Ти хiба не поiдеш до них похвалитися, як все тут…

– Я – сирота, Оресте. Батьки загинули в автокатастрофi, а мене кинуло на пiдлогу, я i вижив. Рубцi на головi i тiлi залишилися… Але менi було близько року всього… Вирiс в iнтернатi. Так що iхати менi нема до кого. Хiба що, до родичiв за кордон?

– Хочеш, поiдемо до моiх?

– Давай, ти поiдеш до них на наступнi вихiднi, а завтра покажеш менi мiсто?

– Добре, – погодився Орест.

– А як у вас з дiвчатами?

– Цього у нас з надлишком вистачае!

– А чого ж ти тодi досi сам?

– Ну-у, як тобi сказати? Час провести е з ким. А ось, щоб зустрiти серйозну для життя – поки не пощастило…

– Зрозумiло. Чи не там шукаеш, напевно?

– Може, – миролюбно вiдповiв Манчишен.

– Я перепрошую, а який у вас знак був, що вхiд заборонений?

– Не зрозумiв, – здивовано витрiщився на Демча Орест.

– Ну, коли ти не один?

– А-а-а! Так, в принципi, нiякого i не було.

– Непорядок! Давай так: якщо входити не можна – на ручку дверей вiшаеш… – Демч обвiв очима холостяцьку кiмнату i побачив ремiнь, що висiв на дверцятах шафи.

– Ось, вiшаеш ремiнь. Лади?

– Лади.

Орест вiдчув, що з цього моменту життя стае веселiшим, нiж ранiше. Так, цей експерт – не те, що старий сусiд-зануда по кiмнатi! Дивно, як той ще знайшов собi дружину! Напевно, таку ж.

З наступних вихiдних, Олександр почав активно вливатися в громадське та iнше життя Т-ського. Щоправда, з прогулянкою по мiсту iм не зовсiм пощастило тому, що в парку вони одразу натрапили на Баську, яка радо приедналася до них, i почала розписувати красоти рiдного мiста, нiби Орест про них i до цього не знав!

Демчин глянув на розчароване обличчя колеги, який розкатав губу, думаючи, що вони моментально «склеять» мiсцевих красунь, i зрозумiв, що вiд лаборантки вони не вiдбудуться, та розреготався.

– Це Ви чого? – насторожено запитало юне дарування експертизи.

– Так це ми про свое, про хлопчаче, – заспокоiв ii начальник.

– Пропоную сходити в кiно, – знайшов, нарештi, Дамоклеве рiшення Саня, i потягнув супутникiв до Будинку культури.

Чесно кажучи, вони i з малою Баською вiдмiнно провели час. Погуляли.

Насмiялися в кiно i пiсля нього до упаду. Потiм, провели ii додому, здали пiд бабусин контроль, i бiльше вже не захотiли нiяких нових «подвигiв».

Пiшли в гуртожиток.

Але цiлi у них, загалом, не збiглися. Хоча, швидше за все, збiгалися, але навпаки. Можливо, вона теж шукала, з ким би познайомитися. Але знайомитися зi знайомими – було проти правил у Демча. Тому, в недiлю вони вирiшили повторити похiд в мiсто зi своею первинною метою.




Моргiвськi байки


Отже, в недiлю вони знову вибралися в мiсто, i тепер уже натрапили на Гошу. Дивуючись, наскiльки ж маленьке, по сутi, мiстечко, вони ледве вiдчепилися вiд лаборанта, погу

Страница 5

яли на набережнiй, познайомилися з двома довгоногими дiвчатами Аллою i Лерою, i пiшли в кафешку. Там вони не поспiшаючи спустошили пляшку молдавського вина i продовжили спiлкування в чудовому настроi. Справа дещо ускладнювалась тим, що дiвчата дуже захотiли дiзнатися, ким працюють «такi цiкавi хлопцi» i почали iх, прямо по-ментовськi «колоти». Орест хотiв спочатку похизуватися своею професiею, але Демч застережливо стиснув йому лiкоть. Вони тепер – вiдомi в мiстi люди. Невiдомо, що собою представляють цi цiпоньки. А якщо вони – представники найдавнiшоi професii? Якась особлива «солодкiсть» дiвчат допускала в Олександра появу таких думок. Не можна було допустити, щоб про них поповзла слава, що вони злягаються з б… ми. Тому, нашi молодi люди вирiшили тримати iнтригу.

– А ось не скажемо. Єдине: можемо вiдмiтити, що ми – представники дуже страшноi професii!

– А ми – теж! – засмiялися дружно у вiдповiдь дiвчата i весело перезирнулися.

– Цiкаво!

Колеги вирiшили злегка провчити пiдпитих i нахабних дiвчат. Чому не порозважатися особливим чином?

– Ми хочемо до вас на роботу, – вередували дiвицi.

– Добре, – погодився Демч, – Тiльки пропоную пограти в одну гру. Ми зав'язуемо вам очi…

– Ви, точно, що не збоченцi? – несподiвано тверезо запитала бiльш симпатична i балакуча Лера.

Вона одразу якось сподобалася Оресту. І йому було шкода, що Демч нав'язуе своi правила гри. Хоча, складалося враження, що вiн не збирався клеiти жодну з цих дiвчат.

– Нi, звичайно! Просто так цiкавiше!

– А якщо ми погодимося?

– Ви отримаете таку порцiю адреналiну…

– О-о-о! Саме цього я i хочу! – вигукнула Алла.

Демч вiдiйшов до стоянки таксi, щось прошепотiв водiевi, а потiм запросив усiх в машину.

– Ну, закривайте очi, – сказав вiн дiвчатам, i дочекавшись, коли тi виконали його умови, надiв iм зверху медичнi маски.

У Ореста вiд подиву щелепа вiдпала. Сашка носив у барсетцi маски? Звичайно, вiн поки навiть не уявляв, що Саня, як iстинний експерт, носить постiйно при собi й рукавички, i предметнi скельця.

До речi, вiн з почуттям задоволення зауважив, що Лера зовсiм не була дурною i старанно почала обмацувати пов'язку на очах.

– Ти надiв на нас маски? – здивовано протягнула вона, – Звiдси я роблю висновки, що ви – медпрацiвники. Швидше – лiкарi або фельдшера.

– Роби висновки, скiльки тобi завгодно! – промовив Демч.

Дiвчата виявилися розумнiшими, нiж вiн припускав, i його iнтерес до них став стрiмко зменшуватися.

Незабаром машина виявилася в лiкарняному дворi.

– Лiвiше i прямо. Зупинiться тут, – промовив вiн водiевi, розрахувався з ним i почав витягувати з кабiни пасажирок.

– Тiльки не пiдглядаемо, – примовляв вiн, допомагаючи дiвчатам пiднятися по декiлькох сходах.

До речi, Лера весь цей час тренувала пам'ять i намагалася обчислити, куди ж iх привезли. Те, що вони перебували зараз на територii райлiкарнi, не викликало у неi сумнiвiв. Але де саме?

Сашко вiдкрив дверi i обидва, пiдтримуючи дiвчат, увiйшли до вiддiлення. Демч мовчки повiв очима вправо i запитально глянув на колегу. Вправоруч розташовувався вхiд до моргу.

Над аркою в коридорi висiв напис: «Вхiд суворо заборонений!». Але це ж було попередження для родичiв померлих, а не для цiкавих Варвар, яких можна i треба було провчити. Помiтивши дивне збентеження в очах Ореста, Демч зрозумiв, що вести гру доведеться йому одному.

По коридору послiдовно розташовувалися: справа – допомiжна кiмната, де зберiгалися iнструменти для розтину, лабораторний посуд та речi небiжчикiв, якi поки не встигли забрати родичi померлих; кiмната санiтарiв; прямо в торцi – вхiд у секцiйний зал; а злiва вiд нього, бiля бiчного лiкарняного входу до моргу, – малюсiнька кiмната – колишнiй холодильник, дверi якого замикали ззовнi на величезний засув.

Саме сюди, через своерiдну «мальовничостi» кiмнатки, i вирiшив привести Санька своiх гостей. Як розповiдав йому Орест, цю кiмнату завжди намагалися використовувати як камеру для зберiгання трупiв. Але неякiснi холодильнi агрегати не витримували влiтку мiсцевих теплих умов, i постiйно виходили з ладу. Перiодичнi дезiнфекцii допомагали тимчасово позбавлятися специфiчного трупного смороду, але вiн продовжував тут залишатися якимось чином. А вид кiмнатки зсередини справляв взагалi моторошне враження.

Убогi дерев'янi полицi для небiжчикiв по обидва боки стiн давно прогнили, i Демч не розумiв, невже не можна було вiдразу зробити iх металевими або мармуровими.

От, якщо не дай Боже, трапитися масова загибель населення, у нього навiть не буде мiсця, де складувати тiла. Хiба що, прямо на пiдлозi? Справдi, холодильнi камери були дуже актуальним питанням для контори Демча. Але минув уже тиждень, як вiн подав запит про це головному лiкаревi, а вiдповiдi так i не отримав.

– Судячи по запаху, ми знаходимося в морзi, – безапеляцiйним тоном зауважила спостережлива Лера.

– Ось як? – радiсно заволав Орест.

– Нецiкаво з тобою! – вiдповiв Демч i зняв з дiвчат пов'язки, – Хоч ти вгадала не зовсiм точно. Втi

Страница 6

, а що ти маеш на увазi пiд словом «морг»?

Дiвчата стояли й з цiкавiстю розглядали примiщення в вiсiм квадратних метрiв. Зсередини трупосховище було покрито колись темно-коричнево-сiрою фарбою, яка за довгi роки вицвiла до невпiзнанного вiдтiнку. Здебiльшого вона була вiдлущена дрiбними фрагментами. Крiм того, на першому «поверсi», мабуть, зберiгалися гнилi трупи, тому що на самих стiнах збереглися нiмi пiдтвердження цьому – буро-чорнi дрiбнi бризки й патьоки на самих полицях. Вони в'iлися в дерев'яну обшивку стiн i полиць, i вiдмити iх не вдавалося. Все треба було просто переробляти.

– Уявiть собi: ось тут довго лежало тiло убитого промисловця, а навпроти – знаходилося тiло нещасноi дiвчини, яка наклала на себе руки через нещасливе кохання, – з захопленням нiс майже професiйнi фантазii Демч.

Дiвчата мовчки слухали його, затамувавши подих, а Орест намагався згадати, коли таке було насправдi. Проте Демч брехав так натхненно i переконливо, що незабаром i сам Орест заслухався свого приятеля.

– А було таке, щоб хтось насправдi не помер, а прокинувся тут? – напiвпошепки запитала Алла.

– Ось що ти весь час вперед забiгаеш? Я тiльки хотiв розповiсти вам… Якось, пiд час ШТП постраждало кiлька людей. У деяких лiкар «швидкоi допомоги» вiдразу констатував смерть i вiдправив до моргу, а деяких вiдправив до лiкарнi, де вони згодом i померли. Оскiльки це був лiкар – не судмедексперт, i не дуже розбирався в трупних змiнах, то вiн допустив помилку, i вiдправив до моргу живу людину, яка була просто без свiдомостi.

– Жах! І що? – ахнули дiвчата.

– А ось тепер уявiть, – Демч прикрив зсередини дверi.

– Чоловiк прийшов до тями i побачив, що лежить на пiдлозi. Поруч з ним знаходилися холоднi тiла, якi вже видавали специфiчний трупний запах та запах кровi… Вiн став озиратися i кликати на допомогу…

Навiть Орест став уявляти собi подумки таку картину.

– Чоловiк з жаху закричав, сподiваючись, що хтось його почуе. Але вiн навiть не знав, який час доби зараз.

Якби це вiдбувалося столiттям ранiше, то в камерi знаходився б шнурок вiд дзвiночка в кiмнатi чергового санiтара. І той би почув, що в камерi знаходиться жива людина. Але в двадцятому столiттi така традицiя поступово згасла. Людина побачила, що викликати допомогу не вдасться. Чоловiк зрозумiв, що чекати допомоги марно, i з останнiх сил, хитаючись i падаючи, вирiшив вибратися з мертвоi пастки сам… Ожилий дiстався до дверей i став гатити в неi кулаком…

– І що? – запитала Алла.

Всi чекали, затамувавши подих, продовження розповiдi.

– Вiн стукав i стукав, але його нiхто не почув, бо була нiч. Його серце гулко стукало в грудях, незабаром горло стало стискати вiд нестачi кисню…

– І?

– І… вранцi, санiтар з подивом виявив, що у самого порога лежить ще тепле тiло, яке знаходилося абсолютно не на полицi, куди його спочатку помiстили. Стиснутi кулаки були протягнутi до порогу… А експерт з подивом встановив при розтинi смерть вiд гострого iнфаркту та вiдсутнiсть серйозних внутрiшнiх ушкоджень вiд травми.

– У-у-у, – розчаровано протягнули дiвчата.

Демч так натхненно розповiдав, що навiть Орест майже повiрив йому. Правда, його так i кортiло запитати, коли саме таке вiдбувалося в його морзi. Вiн навiть ехидно примружив очi, але потiм вирiшив не псувати враження вiд розповiдi друга. А Демч продовжував натхненно розповiдати вже iншу iсторiю. Дiвчата були просто зачарованi байками Демча i мовчки дивилися тому в рота. Залишки алкоголю вже давно вивiтрилися з iх органiзму пiд дiею адреналiну, i для пiдтримки градуса спiлкування був потрiбний повтор ритуалу розпиття.

– Ну, як вам екскурсiя? – запитав Саня.

– Це саме краще мое проведення часу тут! – захоплено визнала Алла, а Лера лише поплескала в долонi.

– А зараз, моi допитливi гостi, дозвольте провести Вас до наших скромних апартаментiв, – взяв iх пiд руки Демч i повiв усiх у кiмнату «психологiчного розвантаження», як ii називали лаборанти.

Орест по дорозi завернув до себе в кабiнет, де у нього зберiгались «могоричевi» пляшки вiд родичiв померлих. За мить вiн з'явився з пляшкою шампанського.

– Хлопчики, все було круто!

– Ну, тепер i ви колiться!

– А вгадати слабо? – засмiялася Алла.

Орест про себе вирiшив, що Лерою вiн Демчу не поступиться. Вже дуже сподобалася йому ця смiшлива дiвчина, з проникливим поглядом. Хай Санька займаеться бiльш грубуватою Аллою.

– Можна спробувати, – розсмiявся Демч i весело поглянув на Манчишена.

– Судячи з цiкавостi, яку ви проявляли до нас i до трупосховища, ви можете бути й медичками, i представниками iншоi професii. Але, якщо б ви були медичками, то знали б цей морг, тому що мiсцевi студенти бували тут, хоч, мигцем. Отже, ви – не медики.

Лера весело засмiялася, а Алла чiпко дивилася на Демча.

– Слухайте, а де у вас тут туалет? – перезирнулися дiвчата.

– Орест вас зараз проводить, – кивнув головою Саня, i той захопив дiвчат за собою.

Йдучи, дiвчата необачно залишили своi сумки на диванi. Демч, з секунду повагавшись про морал

Страница 7

нiсть свого вчинку, блискавично вiдкрив одну з них, i побачив вiдомчу корочку. Розкривши ii, вiн з полегшенням щось прочитав, повернув все на мiсце i почав прибирати стiл. Ну звичайно ж! Можна було одразу здогадатися!

Компанiя застала його за наповненням келихiв.

– Цукерки? Продовжимо? Або самi розповiсте, що ви за пташки?

– Нi вже, раз почав – продовжуй, – вiдповiла Алла, вмощуючись зручнiше.

– Їй-Богу, твiй погляд мене просто чiпляе! Раз ви – не медики, то у мене залишилося ще два варiанти… Тiльки – без образ. В першу чергу, якби ви поводилися кiлька вульгарнiше, я б подумав, що ви можете бути причетнi до найдавнiшоi професii…

– Що? – обурено запротестували дiвчата i Орест.

– Я ж сказав: «якби»! Але, тому що такого немае, i ви не дуже-то боялися в трупосховищi, тому я роблю висновок, що ви, швидше за належите до правоохоронних органiв… Вгадав?

– Вгад-а-а-в, – розчаровано протягнула Алла.

– В точку! – засмiялася Лера i показала свою корочку, з якою Санька вже таемно ознайомився.

У посвiдченнi було сказано, що його власниця – Валерiя Остроглядова працюе в слiдчому вiддiлi мiсцевого РВВС.

– Ти диви, у тебе навiть прiзвище вiдповiдне! – розчулився Орест, i Демч глянувши на нього, зрозумiв, що приятель уже встиг закохатися.

– Так ми колеги! Слiдак слiдака бачить здалеку! – засмiявся Демчин.

– Подiбне тягнеться до подiбного, – фiлософськi зауважила статечна Алла.

– Так ви обидвi працюете в СВ?

– Бери вище: я – в прокуратурi! – гордо вiдповiла Алла.

Пощастило ж iм! Тiльки-но приiхали пiсля практики в Т-ське, як зразу ж познайомилися зi справжнiми мужиками. Вони обидвi не дуже сприймали чоловiкiв, якi працювали в РВВС. Бiльшiсть з них були ловеласами, що нещиро прикривалися особливостями небезпечноi професii перед дружинами.

Тому дiвчата не могли сприймати iх потенцiйно серйозними для створення сiм'i. Про лiкарiв теж ходили подiбнi чутки. Але з такими, щонайменше, буде цiкаво i весело.

Орест був просто в захватi вiд такого знайомства. А Демчу вистачало професiйного спiлкування з прокуратурою, щоб ще i зустрiчатися з прокурорською слiдчою, яка, до речi, не дуже йому сподобалася. Як галантний кавалер, вiн, звiсно, не подав виду про це, вони разом проводили ввечерi дiвчат додому. Але на запитання Алли, коли вони побачаться знов, невизначено знизав плечима i вiдповiв, що як облаштуеться остаточно, то як-небудь побачаться. Орест же з Лерою одразу домовилися здзвонитися i зустрiтися на тижнi.

– Як тобi дiвчата? Вогонь! – в захватi дiлився враженнями вiд знайомства Манчишен.

– Та ти влип, мiй друже, – констатував Демч.

– Я й не приховую. Якщо вона виявиться такою в усьому iншому, то буде просто моiм iдеалом.

– Успiху тобi!

– А ти?

– Ну як тобi сказати? Алла – не мiй тип, чесно кажучи. Крiм того, я не схвалюю вiдомчих романiв. Хоча визнаю, – краще, якщо партнери мають спiльний iнтерес.

– А який твiй тип жiнок?

– Сам не знаю. Але точно, не такий, як Алла. Менi навiть наша мала Баська i то бiльше подобаеться, i по красi, i як особистiсть.

– Звичайно, вона ж тобi прямо в рота дивиться! Так замути з нею.

– Ага, так вона ж ще дитина!

– Ти чого? Їй вже вiсiмнадцять е – цiлком шлюбний вiк.

– Ну, це-то – так, але вона вже за ручку з Гошею ходить, помiтив?

– Слухай, брате, ти ж – начальник! – здивувався Орест.

– Нi, я нiколи не буду користуватися службовим становищем. Це для мене просто огидно.

Бачив я, бувши в iнтернатурi, як потiм все це обертаеться. Не потрiбнi менi потiм проблеми на роботi!

– Ти, прямо, як молодий досвiдчений дiдок! Слухай, але менi так сподобалося, як ти публiку вмiеш тримати! І де ти таке дiзнався про наш морг?

– Так це не про наш морг! Це звичайнi моргiвськi експертнi байки, причому – справжнi. Такi випадки були, навiть в В-ому бюро, та й не тiльки в ньому… Треба ж було зацiкавити iх…

– Але такий дар переконання… Це було щось!!!

– Професiйне. Ми ж зобов'язанi ще й лекцii читати населенню.

– Якi?

– А у вас що, не вимагають?

– Про що? По трупах? – щиро здивувався Манчишен.

– Так, адже, трупи перед цим були живими людьми! Ми читаемо про профiлактику травм i нещасних випадках серед дорослих i дитячих колективiв, про необхiднiсть дотримуватися спокою при конфлiктах i т. д. А ви могли б про пухлини, необхiдностi проходити профогляди…

– Господи, поки вiд нас не вимагають – i, слава Богу. Отже, в тобi прихований талант оповiдача. Книжки писати треба.

– Можливо, з часом. До речi, багато наших пишуть. Тому, що бачать життя як би зсередини, i смерть…

Вони вiдкрили дверi, i Орест з полегшенням плюхнувся на лiжко.

– Це був незабутнiй день!

– Так, нiчого так, – спокiйно вiдгукнувся його приятель, роздягнувся i тут же заснув.

А Манчишен довго дивився в темну стелю i вже уявляв, яке романтичне побачення вiн прагнутиме влаштувати Лерi на тижнi.




Страйк. Метод Демча


Життя у вiддiленнях йшло своею чергою, i все було б добре, якби лiкарнi не затримували зарплату вже другий тижд

Страница 8

нь. Таке вже було в iх практицi.

Зараз уся лiкарня обурено гудiла, тому що мер Тищенко не обрав прiоритетом виплату зарплати медикам, а направив всi кошти на вiдновлення несподiвано згорiлого унiвермагу, яких в мiстi було декiлька. Усi знали, що мер мав свою значну частину фiнансовоi вигоди саме з цього магазину.

– Мiг би й за власнi грошi вiдновлювати магазин. Це – не предмет першоi необхiдностi. А лiкарня – перша! – обурено кричали медики.

Профспiлка прийняла рiшення боротися проти несправедливого рiшення районноi ради. Спочатку колектив написав до мерii клопотання про термiнове використання резервiв для виплати грошей, на що була отримана звичайна вiдписка про те, що «потрiбно почекати» i так далi, i тому подiбне.

Час йшов, людям було нема за що жити, а мер i далi не чухався. Орест вже двiчi займав грошi у Демча перед побаченнями з Лерою. За положенням, медики взагалi не мали права страйкувати. Але профспiлки наважилися пiти на такий крайнiй захiд, як порушення службових iнструкцiй. Бо, стосовно них, адже, теж було допущено порушення.

– Ми – не «терпiли», скiльки можна? – кричали на зборах товаришi у бiлих халатах.

– Хвилиночку, шанованi! – призвав до порядку головлiкар, – Скажу вам чесно: особисто я не можу йти на демонстрацiю – мене одразу ж знiмуть. Не може йти й: «швидка допомога», допомога породiллям i ургентнi лiкарi по вiддiленнях. Але всi iншi можуть, тому що всiх – не звiльнять. Тому – жодних штрейкбрехерiв! Всi завтра з 10 ранку зустрiчаетеся пiд вiкнами мерii.

– У нас – справжня революцiя! Деякi навiть плакати малюють. Завтра йдемо страйкувати пiд мерiю, – iнформував сусiда Орест.

– Слухай, а це – вiдмiнний привiд! – пробурмотiв собi пiд нiс щось незрозумiле Демчин.

Наступного дня всi медики зiбралися пiд вiкном мера. Профспiлковий бос почав мiтинг, медики звернулися до охорони, щоб тi пропустили iх делегацiю на прийом. Зрозумiло, що iм вiдповiли, що Тищенка ще немае, i нiкого поки не пустять. Ясна рiч, що з iншого боку будiвлi був чорний хiд, яким мер i скористався на цей раз.

Буквально за кiлька хвилин з'явилося мiлiцiйне оточення. Зi здивуванням

i розчаруванням, закоханий Орест помiтив серед ментiв i Леру. Зустрiвшись з ним поглядом, вона тужливо знизала плечима. Їм обом було жахливо зустрiтися по рiзнi сторони барикад.

Пересiчнi громадяни, що проходили повз страйкарiв, зупинялися аби дiзнатись, в чому справа, i деякi теж приеднувалися до мiтингувальникiв. Незабаром перед будiвлею районноi ради бушувала стихiя, стояв шум i гамiр. Але мер так i не зволив з'явитися перед людьми. Вiн послав пiдлеглого, аби той провiв до нього головлiкаря. І тепер Борисов умовляв Тищенка негайно видiлити грошi для зарплати спiвробiтникам.

– Слухайте, у всiх е городи. Абияк перекрутяться. Де я вiзьму зараз фiнанси?

– Зi своеi кишенi хоч би! – хотiв обурено вiдповiсти головлiкар, але сказати вголос, звичайно, не посмiв.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: