Читать онлайн “День, що навчив мене жити” «Лоран Гунель»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

День, що навчив мене жити
Лоран Гунель


Хто з нас не чекав того дня, який змiнив би наше життя? Сонячний вихiдний, сповнений теплих барв i позитивних емоцiй. Ми уявляемо приемну прогулянку пiрсом, звiдусiль чутно смiх i невимушенi розмови людей довкола. Аж раптом вас хапае за руку молода циганка… «Я прочитаю твое майбутне», – каже вона. Ви посмiхаетеся так, наче почули нiсенiтницю, але руки не прибираете. Хай там як, жодне передбачення не зiпсуе цього дивовижного недiльного дня. Однак пророцтво циганки перевертае ваше життя догори дригом, бо, можливо, цей день – останнiй. Та хiба таке можливо?..





Лоран Гунель

День, що навчив мене жити



Шарлоттi та Леонi





Той, хто сам собi господар, могутнiший за самого володаря свiту.

    Будда

Людина усвiдомлюе сама себе лише в межових ситуацiях.

    Карл Ясперс






~ 1 ~


Дивитися в корiнь зла.

Крiзь вiкно лазнички, що на другому поверсi крихiтного рожевого будиночка, який вiн винаймав ось уже майже три мiсяцi на чарiвнiй вуличцi Сан-Франциско, Джонатан вiдзначав неухильне розростання конюшини по газону, машинально водячи електробритвою по щоках. Задрипана, пiд немилосердним липневим сонцем галявинка була, здавалося, готова капiтулювати. «Клопiралiд» не допомiг. Розбризкування цiлого бiдона на початку мiсяця виявилося безрезультатним. Треба одна за одною виполоти всi рослинки, вирiшив чоловiк, доки електробритва з одноманiтним дзумчанням пестила йому пiдборiддя. Джонатану так хотiлося, щоб сад був якнайкраще доглянутим, адже завдяки розмiщенню на пiвденнiй сторонi, за будинком, вiн е улюбленим мiсцем iгор у вихiднi його доньки Клое, яка приiздить сюди двiчi на мiсяць.

Завершуючи процес голiння, Джонатан переглядав електроннi повiдомлення на смартфонi. Запити клiентiв, рекламацiя, перенесений обiд, щомiсячний бухгалтерський звiт, комерцiйна пропозицiя вiд телефонного оператора та кiлька розсилок новин.

Обернувшись до дзеркала, вiн узяв пензлик i флакон iз брунатним розчином. І делiкатно змочив лосьйоном першi сивi волосини. У тридцять шiсть рокiв важко сприймати такi прикмети часу.

Збиратися довелося квапливо, щоб не спiзнитися на щоденну кавову здибанку на площi: одразу пiсля вiдкриття невеличкого страхового агентства п’ять рокiв тому трое партнерiв щодня зустрiчаються у кав’ярнi на площi i, сiвши на терасi, швиденько випивають по горнятку кави. Одним з партнерiв була його колишня супутниця життя Анжела, iхне недавне розлучення нiяк не вплинуло на цей ритуал, який здавався непорушним.

Їхне агентство було единим у мiстi, що спецiалiзувалося на веденнi справ дрiбних мiсцевих крамарiв. Пiсля нелегкого початку агентство нарештi досягло рiвноваги, тож партнери й асистентка могли отримувати щомiсяця платню, нехай навiть зовсiм незначну наразi. Агентство зумiло вкоренитися, перспективи розширення були багатонадiйними. Доводилося, звiсно, боротися, iнколи Джонатана охоплювала певна зневiра, та вiн надалi вiрив, що у свiтi можливо геть усе, i межi собi виставляемо лише ми самi.

Вiн вийшов на веранду й рушив до хвiртки. У повiтрi виразно вiдчувалася вологiсть лiтнього випаровування. Палiсадник, який вiддiляв будиночок вiд вулицi, був не в кращому станi, нiж той, що позаду. Оскiльки вiн розмiщувався з пiвнiчного боку, його заполонив мох.

У скриньцi на Джонатана чекала пошта. Вiн розпечатав повiдомлення з банку. Через ремонт авто його рахунок став мiнусовим. Треба якнайшвидше його поповнити. Другий лист вiд телефонного оператора. Ще один рахунок, звiсно…

– Добридень!

Сусiд, який у цей момент якраз забирав пошту, привiтався, демонструючи невимушенiсть з виглядом людини, якiй усмiхаеться життя. Джонатан вiдповiв йому тим самим.

Занявчав котик, який терся об його ноги. Джонатан нахилився й погладив його. Це котик старенькоi панi, яка мешкала в невеликому багатоквартирному будинку по сусiдству. На превелику радiсть Клое, Джонатан частенько натрапляв на нього у своему садочку.

Котик вибiг на вулицю попереду Джонатана, зупинився перед дверима будинку i, дивлячись на нього, занявчав. Джонатан штовхнув дверi, i котик зайшов у пiд’iзд, не зводячи з нього очей.

– Хочеш, щоб я тебе провiв, так? Знаеш, я поспiшаю, – сказав Джонатан, вiдчиняючи дверi лiфта. – Ну ж бо, швиденько!

Але котик далi сидiв бiля сходiв i тихенько нявчав.

– Ти хочеш пiднятися сходами, знаю… але я не маю часу. Гаразд, ходiмо…

Та котик не рухався i клiпав оченятами. Джонатан зiтхнув.

– Ти зловживаеш…

Вiн узяв кошеня на руки й, ступаючи зi сходинки на сходинку, пiднявся на третiй поверх. Подзвонив у дверi й спустився, не чекаючи, доки iх вiдчинять.

– А, ось i ти, забiяко! – почувся голос старенькоi жiнки.

Джонатан звернув у вуличку, будиночки на якiй поволi прокидалися, i повернув праворуч на торговельну вулицю, щоб дiстатися нею до невеликоi площi, де й мала бути здибанка.

Пригадав учорашню демонстрацiю проти вирубування амазонських лiсiв, у якiй брав участь. Вона зiбрала кiлька сотень чоловiк i змогла приверн
Поделиться в соц. сетях: