Читать онлайн “Повість про санаторійну зону” «Микола Хвильовий»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Повiсть про санаторiйну зонуХвильовий Микола
Микола Хвильовий
Повiсть про санаторiйну зону
Із щоденника хвороi: «…І стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злiтае з печальноi бiлоногоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо в невiдомий дальнiй димок…»
І
Над сторожкою тишею санаторiйного закутка метнувся молодий голос i — пропав. Але дзвiнкий вiдголосок, затихаючи за дальнiми осоками, ще довго стояв над рiкою.
— Ма-а-айо!
На зонi конав нiжний присмерк. Вечiр стояв стрункий, прозорий i легкий, мов трусиковий пух. Крiзь гущавину кучерявих дерев линула тиховiйна жура. Стояло глибоке лiто. Над верандою жеврiла голубоока суета вечiрнього неба, а з безоднi виринав молодик: неяснi лiнii i мiдний нiмий хребет.
На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторiйний i дурень.
І тодi ж iз-за пишноi яблунi вийшов ординатор i пiшов по дорiжцi — суворий, у бiлому халатi, пенсне в землю. Вiн провiряв останню лежанку. На другому краю санаторiйноi зони суетилась сестра з термометром. Потiм сестра пiшла в березовий куток, пiдiйшла до порожнiх койок i сказала:
— Ах, Боже мiй! І сьогоднi шоста палата? Де ж Майя?… Де ж, нарештi, анарх?… А-ах, Боже мiй!
Але iй нiхто не вiдповiв. Тiльки легенький вiтер шамотiв у дикому малиннику й виганяв на трави табунцi зелених хвиль.
Сестра трохи постояла в роздум’i й раптом кинула, повертаючись до койок з хворими:
— Скажiть, будь ласка, анарховi, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? — І пiшла туди, де стояв суворий ординатор…
Потiм хтось вибiг за зону i — в рупор:
— Аго-о-ов!
Насторожилася рiка й понесла озов на низини, на плеса, i замираючи. І знову нiчого не чути. Тiльки зрiдка з десятин мiськоi в’язницi долiтав волохатий гомiн: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.
Нарештi з дикого малинника вискочила Майя. Слiдом за нею своею звичайною млявою ходою — величезний волохатий анарх. Скоро лежали на своiх койках i перекидались фразами. Скоро заговорила й Унiкум: вона нiколи в таких випадках не мовчала. Унiкум мае для цього спецiальну тираду, що в нiй згадуеться Савонаролу, флорентiйцiв, аскетизм, жах, ридання й т. д., i все це недвозначний натяк на анарха.
Хтось позiхнув. Очевидно, тирада не тiльки на того, кому ii було призначено, але й на решту публiки вже не впливала. Проте незабаром i сама Унiкум замовкла: мабуть, i iй було нудно. І справдi: промову ii зовсiм не розраховано на анархову запальнiсть. Вона добре розумiе, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала — i все!
Тiльки за пiвгодини миршавий дiдок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:
— Хе… Хе… Тавонарола!
Цим би, очевидно, i злiквiдовано було вiдголоски на тираду Унiкум, коли б не Хлоня.
— А що то значить «тавонарола»? — спитав вiн дiдка, нервово одкинувши голову.
— Тантiменталiтм — от що! — кинув дiдок i захiхiкав.
Цього було досить. Така вiдповiдь зiрвала Хлоню, «нашого оригiнального пацанка», як його називали хворi, «нашого меланхолiка», що за кiлька мiсяцiв встиг чотири рази збiгати до рiки топитися.
Хлоня зiрвався з мiсця i, пiдбiгши до дiдка, закричав iстерично.
— Ну да! Ну да! Сентименталiзм!… Але ти розумiеш, що це? Чуеш, чортова тютя?
Всi обернулись. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос — i так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторовi. Хiба анарх маленький? Та вiн же дiдка може одним пальцем убити! Хiба вiн не постоiть за себе, коли вiн всерйоз приймае цю кличку? А що тут особливого? Невже Савонарола — таке погане iм’я?… Нарештi, чого ж анарх мовчить?… От ще байдужий ведмiдь!
А з Хлонею треба покiнчити. Бо ж i справдi нiхто нiчого не знае про справжнiй душевний стан цього хлопця. Можливо вiн просто рисуеться… А коли вiн iстерик, треба лiкуватися, для цього есть спецiальнi лiкарнi. Не можна допускати, щоб вiн наводив терор на весь санаторiй.
Сестра Катря заспокоювала хворих. І коли на койках стихло, вона звернулася до Хлонi:
— Навiщо ви так?… Ах, як негарно!
Хлоня мовчав.
Анарх теж не промовив жодного слова. Всi цi «iсторii» давно йому обридли, i вiн не буде втручатися в розмову.
Краще вiн буде уважно дивитися на чисте прозоре небо i мрiяти. І вiн мрiе. Вiн бачить, як у небi росте хрустальна фортеця з неможливо синiм фасадом, як по безкрайому горовому океанi, починаючи свiй повiтряний путь вiд експериментальноi ферми, пливуть бiлi барашки на своiх бiлорунних човнах. І коли б не цей негарний смiшок, що ним весь час смiялася Майя (була в тому смiшку якась неприемна нотка), анарх почував би себе цiлком добре. Принаймнi зараз.
Майя знову засмiялась.
Звичайно, можна повернутись i спитати, чому iй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смiшне. На тiм i крапка. А справдi це не так. Вiн мае на це докази.
Нарештi, всi цi iдiотськi iсторii з Савонаролою, безперечно, не обходяться без ii злого язичка.
Сестра Катря остаточно заспокоiла хворих. Влас
Страница 2
е, нiхто й нiкого не хотiв ображати (виправдувався дехто), i зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сiрого санаторiйного будня.Над санаторiем стояла сторожка тиша. Проходила остання лежанка. Розкиданi по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Хворi чекали вечерi.
Але за чверть години до дзвоника бiля пустельноi клумби на пiвнiчному краю будинку раптом виросла фiгура. Одразу ж мало не всi звернули на неi увагу.
Майя цiеi фiгури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:
— Ну… як дiла?
— Не знаю! — неохоче кинув той.
Тодi Майя пiдвелась i сiла бiля нього. Потiм погладила його волохату голову своею вихоленою рукою:
— Ах ти, моя волохатко!
— Майо!… Не треба! — тихо сказав вiн i взяв ii не в мiру тонку талiю в свою мускулясту руку.
Вона засмiялася тихим смiшком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд i обидва перевела до тонкоi сорочки на своi тугi груднi яблука.
— Не тре-ба? — протягнула Майя, i, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: — Савонаролочко! Вiн i досi тут?
Атож! І справдi бiля клумби з клунком метранпаж. Сьогоднi зранку вiн прийшов у санаторiй i рiшуче заявив, що не пiде вiдцiля. Це було трохи комiчно, але й трохи трагiкомiчно, як дехто казав.
Метранпаж заявив, що вiн хоче оселитись на санаторiйнiй зонi. Вiн мае вiд свого виробництва вiдпустку, та вiн не мае можливостi подихати свiжим повiтрям. А через те, що в державних санаторiях завше забрано всi безплатнi мiсця i — мiж нами кажучи (на це «мiж нами кажучи» метранпаж зробив декiлька наголосiв) — не тими, кому слiд забирати, — вiн революцiйним шляхом хоче виправити деякi дрiбненькi хиби «нашого» апарату.
Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечерi. Метранпаж чекав.
— Коли хочеш — це менi подобаеться, — сказала Майя, — бо це справжня упертiсть.
— Упертiсть — то так, але подивiться на анарха, — говорила на дальнiй койцi Унiкум. — Це ж цiлi океани iронii, цiлi таемницi анархiстськоi мудростi. Як же: республiка покинула метранпажiв!
Унiкум i тепер нiхто не вiдповiдав.
Падало сонце. Нечутно гримiло за рiкою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич…
Анарх раптом згадав тихий негарний смiшок. Вiн подивився на Майю й коротко кинув:
— От!
— Що от? — суворо, мiняючи тон, спитала та. — Особливого нiчого не бачу.
Вона розумiе, куди закидае вiн, i вона цинiчно заявляе, що ii не тiльки радуе, але й злить метранпажева впертiсть. Майя добре знае життя й знае таких плебеiв, котрi тiльки-но й кориснi, що своею товстозадою пiд боком. Ця ж, остання, продае на бульварi бублики (мухи загадили) або гнилi вишнi: на фунт пiвфунта хвостикiв — i плюе на все i вся.
— Але це ж ти про дружину? — вставив анарх.
— Знаемо! — грубо кинула Майя. — Знаемо, що таке вплив оточення!
Вiн не сперечався, вiн навiть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Вiн знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майею будуть тримати його в поганому настроi декiлька днiв… І, власне, навiщо це робити? Коли вiн незадоволений з санаторiйноi публiки i вважае, що iй не мiсце тут, коли вiн так уже симпатизуе опозицii, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, i сам вiн недалеко одiйшов вiд Унiкум, припустимо.
— Не! Зрозумiйте, — говорила десь Унiкум. — При чому тут ми?
— Е, на злодiю шапка горить, — викрикнув хтось. — Плебеi все розумiють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати мiсця метранпажам.
— Махаiвщина! — i Унiкум удавано позiхнула.
Перекидались фразами, мов флiртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа пiдiйшла сестра.
Тодi заворушилася зона. Кожне навiть нiкчемне явище зустрiчали тут iз хвилюванням, iз сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторiй, i полетiла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з лiжка й запитала:
— Ви не бачили, який вiн?… Дуже старий?…
— Так що метранпажi не котячоi породи! — вульгарно вiдрубали плебеi. — «Пуговки не вкрутиш!».
— Галдiть! — i дама сплюнула.
Але шум не стихав.
…І тодi ж рiшили, що перший метранпажiв учинок був досить оригiнальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязi кiлькох санаторiйних буднiв. Вiд метранпажа чекали нових трюкiв.
Вже свiтловi тiнi пали на яблунi, i яблунi стояли тихо, нерухомо. Пуховi сплески повисли над рiкою: грали верховоди. Вiд кошари запахло дальнiм гноем.
— Тям! Тям! Тям! — прозвучало бiля центрального будинку.
Розбитим черепком мiдi кiнчалась остання лежанка. Хворi пiдводились i йшли до веранди.
ІІ
На другий день узнали: метранпаж — iз центру, прiзвище — Карно! Вiн одразу ж всiх зацiкавив. Зацiкавив i своею поведiнкою i своiми манерами.
Вiн, скажiмо, дивився завше так, нiби говорив iз людиною на двi голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся вiн ставити своi очi, i так з усiма, навiть iз тими, кому вiн був по плече. І коли потiм (ще приклад) йому приходилось зустрiчатися з випадковими людьми, якi не знали його, вiн, ведучи з ними
Страница 3
озмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його спiвбесiдник не здавав, як казали санаторiйцi, «внутрiшнi» позицii.Колись, коли падали легкi тiнi, з дального поселку до гори пiдвiвся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.
Хлоня подивився задумано в гущавину дерев i сказав, звертаючись до метранпажа:
— Чуете, як гудить? Як вам? Подобаеться?
Анарх чомусь подумав, що Карно нiчого не скаже, а миршавий дiдок i зараз буде фольконiти гнилими зубами. Тому вiн i одвернувся до веранди.
Дiдок i справдi щось сказав. І те, що вiн сказав, було, як i завжди, безглузде. Анарх не втерпiв i пiдвiвся. Вiн подивився навкруги себе: нiкого з медичного персоналу не було. Тiльки сестра Катря маячила пiд яблунею з одуванчиком у руцi.
Стояла гаряча тиша. Навiть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фейерверк, i розтанув у просторах бiлим димком.
Анарх пiшов повз койок, що на них лежали хворi. Недалеко вiн почув розмову. Один iз хворих натхненно розповiдав про барикади пiд Киевом, про божевiльного Муравйова, про арсенал.
За асоцiацiею — божевiльний Муравйов — вiн подумав про розстрiли й тут же, зиркнувши на оповiдача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрi поповнити про його анамнез. І це неприемно вразило й зiпсувало й без того поганий настрiй. «Для чого анамнез?». І йому раптом прийшло в голову, що анамнез — причiпка: просто треба комусь поповнити його бiографiю.
Словом, сьогоднi вiн знову вiдчув тривогу.
До анарха пiдсунула койку Унiкум. Праворуч лежала Майя, ближче — метранпаж.
— Чому я з вами так мало говорю? — спитала Унiкум, звертаючись до анарха.
Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманiя. Вона буквально й остаточно нiкому не дае покою.
— Знаете, краще було б, коли б ви до мене не приставали!
— Що? — скрикнула Унiкум.
Хтось ще раз пирхнув.
Тодi Унiкум, щоб вийти з нiякового становища, пiдвелась i погладила своею рукою загорiлi анарховi груди. Потiм нахилила голову на бiк, на дикий малинник: мовляв, ходiм! І раптом одвернулась.
— От iще нелюдимий!
— І справдi: якийсь Мендель в окулярах, — сказала Майя, втручаючись у розмову, i кинула до анарха: — Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, i йшов би!
— Нiкого я не кличу, — образилась Унiкум. — Подумаеш, яка цяця! — i понесла свою койку до веранди.
Майя випровадила ii iронiчним поглядом, потiм розставила руки й затопила яблуневий глуш:
— О-о-о!
— Так кричить санаторiйний дурень! — подав iз дальньоi койки психопат.
— Коли хочете знати, так кричить життя! — кинула в бiк Майя.
Психопат усмiхнувся: «Життя?». Вiн нiколи цьому не повiрить. Дiдок правий: у неi, безперечно, хворий огник в очах.
«О» пiшло в глуш, у бур’яни й там поринуло, щоб бiльше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибiгла сестра й одразу ж накинулась:
— Не можна так, Майо, — сказала вона. — Що ви робите? Я ординаторовi скажу!
Майя звернулася котятком. Майi нема. Майя нiколи не кричала.
— Хто ж?
— О! — i Майя показала пальцем на анарха.
Сестра до нього; мовляв, такий серйозний — i на тобi. Що це з ним? То невчасно на койку лягае, то ще що-небудь. Це ж недисциплiнованiсть! Так порушувати санаторiйний режим нi в якому разi не можна. Вiн мусить негайно себе виправити — iнакше, будуть неприемностi.
Але сестру несподiвано перебив метранпаж.
— Це кричали вони! — сказав вiн, роблячи наголос на «вони», i махнув рукою в Майiн бiк.
— Що? — зробила здивованi очi Майя.
— Нiчого! — спокiйно сказав Карно i потiм раптом спитав, звертаючись до анарха: — А що то у вас лежить у кишенi?
— В кишенi?
— Я питаю: що то у вас лежить у кишенi?
Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонiв. Проходячи повз загороджений молодняк, вiн зiрвав три яблука, що iх хотiв дати Хлонi. Тепер Карно його несподiвано поставив у таке становище, нiби вiн тiльки те й робить, що нищить заборонений молодняк.
— Яблука, — сказав вiн i витяг iх.
— Яблука ж заборонено рвати, — кинув метранпаж i перевiв свiй iронiчний погляд на Майю.
До цього часу анарх жодного разу не говорив iз Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажiв голос вiн уже десь чув. Анарх навiть пам’ятае: саме такий упертий, повний сарказму, з гаркавим акцентом.
Сестра здвигнула плечима й одiйшла вiд койки. Наступила нiякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останнiй — iронiчно на неi. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дiдок, що пiдсiв до нього, вiн мусив би кудись одiйти.
Дiдок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нiсенiтницю про Рiчардсона, про сентименталiзм. Це була одна з його улюблених тем. Майя, мовляв, не бiблiйська Рахiль (смакував вiн далi), але щось подiбне. Знаете: фосфоричний блиск, легенька хвороба в очах, нiжка, знаете, коли неловко сяде напроти без панталонiв.
— Хе… хе… Тантiменталiтм?
Анарх тiльки хмурився. Вiн завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нiм прокидалась у такi моменти неможлива огида
Страница 4
й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути це слиняве белькотiння, що його вiн приймав як молитву перед своiм могутнiм тiлом.Тепер анарх просто не чув дiдка. Вiн крадькома поглядав на метранпажа i з кожним поглядом усе бiльш находив знайомих рис у його обличчi. Один раз йому навiть здалося, що це його старий знайомий.
Пiдiйшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвiнок i зашумiли хворi, пiдiйшов психопат.
Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й нiби щось згадував.
Розмови йшли на антирелiгiйнi теми. Дiйшли, нарештi, до попiв, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сiдали. Говорили й про iнших: про святих i преподобних Онанiiв i Озарiiв. Для вiдомого кола й це улюблена тема. Дiдок i тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.
— Ви кажете пiп? Добре! Утилiзируй i попа! Нема в нетрях ячейки — хай пiп агiтуе з амвона. І потiм я думаю, — додав вiн, — що i в цiм оновленнi iкон есть своя прелiсть. По-моему, це все-таки мiстика революцii. Не погоджуетесь?
Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того, Майя назвала придуркуватим, за що психопат i образився.
Нарештi, коли бiля жовтого пiсочку хтось крикнув: «Хто робив — той валяв», публiка кинулась туди. І через деякий час на койцi зосталися: анарх i сестра Катря.
Ця дiвчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт i черезмiрна делiкатнiсть утримували ii вiд такоi безцеремонноi й уiдливоi нав’язi, на яку здiбна була Майя. І тому не дивно, що анарх, порiвнюючи, також рiдко бачився з сестрою Катрею, як i з Хлонею (останнiй взагалi любив самотнiсть).
Зiйшовся анарх iз цiею дiвчиною в першi днi свого промешкання на санаторiйнiй зонi. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря вiдрекомендувала йому Хлоню. Сестра Катря була тихою дiвчиною, голос ii нiколи не пiдносився на вищi нотки, i навiть тодi, коли вона хотiла висловити свое обурення, у неi нiчого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своею, а саме некрасивiстю, в якiй була своерiдна краса: саме цим трохи кирпатеньким носом i безцвiтними тихими очима. Вся ii одiж сидiла на нiй якось незграбно, але i в цьому була своя привабливiсть. Особливо подобались анарховi неслухнянi кучеряшки з ii русявого волосся, «вiчна» бiленька блузка, на шиi — «вiчний» бантик «котиком». Чимсь древнiм, забутим, але й близьким вiяло вiд цього бантика.
І зараз, коли публiка розбiглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху дорiжку в крижовник, що по нiй ходили тургеневськi дiвчата.
Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальноi ферми вiдходила сонячна дорога. На поверхнi рiки бiгали срiблястi зайчики i похило — пiд вагою сонця — стояли осоки. Бiля домiв вiдпочинку зрiдка прокидалися голоси, але глохли в сонячнiй порожнечi.
Сестра Катря подивилася своiми тихими очима на анарха й сказала:
— Знаете? Скоро iду. Подала рапорт.
— Зовсiм?
— Так! Буду працювати десь в iншому мiсцi…
— І радий за вас, i шкода, що iдете! — сказав анарх ласкавим голосом: вiн завжди почував необхiднiсть говорити з сестрою Катрею задушевно.
— А ви ж коли? — спитала сестра Катря.
— Думаю, через два мiсяцi — не бiльше: бачу — мене збираються затримати тут.
— Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подiбне до iстерii.
— Можливо! — покривився вiн.
Потiм сестра Катря скаржилась, що бути бiля города в нетрях надто важче, нiж десь у далеких нетрях. І потiм вона вже не буде сестрою. Але сестра Катря розумiе, що для анарха ця тема не зовсiм приемна.
— Ну, колись i ви виiдете! — сказала вона, зиркнувши на рiку, i задумалась.
Вiн скинув очима в яблуневий глуш i подумав: «Колись». І раптом захотiлось йому образити цю милу дiвчину. Вiн ледве стримав себе, щоб не сказати: «А чи не хочете ви комбiнацii з трьох пальцiв?». Чому це всi певнi, що вiн у станi повного анабiозу? Чому це всi говорять iз ним таким жалiсливим тоном, нiби й справдi з ним дiеться щось неладне? Безперечно, вiн мусить пiдлiкуватися… Але що з того?…
З рiки вiйнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись i пiдкреслюючи своi фрази жестами степовоi дiвчини: наiвними i м’яко-суворими. Темою ii оповiдання були нашi сiрi санаторiйнi «буднi», що з iх кола вона шукала виходу.
— Це якась iдiотська плутанина! — сказала сестра Катря й наiвно подивилася на осоки. — Це якась iдiотська проблема, i iй нема нi кiнця, нi краю. Я буквально не розберу: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик. Знаете, мисль пiдiйде до цiеi мовчазноi стiни й робиться порожнiм дрiб’язком. Ви не думайте, що я тут, на санаторiйнiй зонi, давно. Нi, я бiльш, як пiвроку, нiде не проживу. Це — натура. Інодi дивуються: я така тиха, смирненька дiвчина — i така непосидюща… І уiду я вiдцiля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цiеi буденноi мiзерii…
Потiм сестра Катря говорила, що ii давить я
Страница 5
ась невимовна тьма. До того ж, сестра Катря певна, що основноi проблеми, яка виникае з природи людини, незалежне вiд ii переконань, виховання etc, саме: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик — цiеi проблеми ще нiхто не розв’язав. Сестра Катря гадае, що навiть уплутавши сюди Шпенглера, Бергсона, революцiю, кохання й мiльйон iнших дрiбниць, можна здобути тiльки одну мовчазну стiну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадае, що прогноз на майбутне поставити можна, але вона говорить про сьогоднiшнiй день.— І нарештi, — i сестра Катря зiтхнула, — я говорю про день, який буде через п’ятсот лiт? Ви мене розумiете? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось найти. Знаете — пiдiйти не гарячково, тихо, повiльно й пошукати. Тут десь, безперечно, криеться помилка.
Сестра Катря скiнчила й наiвно розвела руками. Анарх подивився на неi й згадав ii вiкно, в якому до глухоi ночi вiн часто спостерiгав що дiвчину в стосах книжок. І в цей момент вiн вiдчув якусь спорiдненiсть iз нею i, добре знаючи собi цiну, вiн подумав iз любов’ю: «Дон Квiзадо!».
Але тут же анарх почув iзбоку метранпажiв голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду iх. Ця миша без хвоста (як казали хворi), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед свое гостреньке обличчя й спитав iз вiдтiнком гаркавого сарказму:
— А дозвольте взнати: з якоi це оперетки? Єсть рiзнi оперетки. Наприклад, «Весьолая вдова».
— Це ви до мене? — спитала сестра Катря.
— До вас, баришня, — кинув Карно.
Сестра Катря засмiялась: хiба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тiльки дiвчина. І сказала метранпажевi, що вона трохи цiкавиться фiлософiею. Словом, треба пiзнати природу людини. Це, безперечно, щiльно прилягае й до марксизму. Але це нi в якому разi не вульгарний.
Потiм сестра Катря, маючи на увазi, що говорить iз «примiтивною особою», з’ясувала ще й так:
— Ну, це, припустимо, як i мiж робiтництвом бувае: есть своi «iзобретателi». Ви мене розумiете?
Коли сестра Катря говорила, анарховi було нiяково: вона мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, вiн раптом пiзнав до нього почуття ворожнечi.
Проте вiн нiчого не сказав i пiдвiвся. За ним — i сестра Катря. Пiдiйшовши до веранди, анарх iнстинктивно, почуваючи на собi погляд, повернувся i зустрiвся очима з Карно. Метранпаж стояв на тiм же мiсцi й криво всмiхався.
ІІІ
Не встигла сестра Катря зiйти на веранду, як ii хтось покликав iз iдальнi.
— Я все-таки не гублю надii ще поговорити з вами, — сказала вона й зникла за дверима.
Анарх сiв за стiл i став переглядати газету.
За другим столом сидiла Унiкум i родина однiеi худорлявоi хвороi.
— Як живемо? — сказала Унiкум. — На зонi все автоматично робиться.
— А все-таки?
Унiкум зiтхнула, нiби iй i справдi не хотiлось говорити.
— Ну, коли ви так настоюете, — почала вона, — то слухайте. О восьмiй годинi дзвоник, потiм снiданок, другий снiданок, обiд, чай, вечеря. Мiж ними лежанки, з яких одна — мертва. В години лежанок завше непорозумiння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хворий — недисциплiнований, другий — просто випадково не дотримуеться режиму. Наприклад, на мертвiй лежанцi замiсть того, щоб лежати колодою: дехто зриваеться й кудись уходить… А то з курiями нелади, бо ж режим не дозволяе вживати тютюну.
— Хiба? — чомусь здивувалась родина.
— Так! — казала далi Унiкум. — Ну, а в недiлю бредуть на терези важитись.
— Важитись?
Анарх пiдвiв очi й подивився на групу за другим столом.
— А що, як би ви пiдвелись! — говорила родина худорлявоi хвороi, звертаючись до Унiкум.
— Для чого це?
— Та ну-бо не соромтесь!
Нарештi, Унiкум зрозумiла, в чому справа, i пiдвелася. Тодi родина сказала:
— Ах, який у вас торс… прелiсть!… Невже ви стiльки це за пiвтора мiсяця?
— Да! — побiдно сказала Унiкум.
— Ох, яка ви симпатична женщина! — похлопала родина Унiкум по ii гладкому торсу й звернулась до своеi родички: — Як же ти, Анелiчко?… Ну?
Худорлява хвора раптом заплакала.
Тодi родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось есть! Або сестри, або ординатор виннi. Знаемо, мовляв, цю публiку: специ! Вони обов’язково переговорять iз товаришем iкс. Худорлява хвора ще плакала й радила своiм родичам звернутися спершу до ординатора. Тодi Унiкум запропонувала iм своi послуги й повела всiх у докторський кабiнет.
Коли група зникла в дверях i заглухли ii кроки, анарх знову вiдчув якийсь неприемний накип на серцi. Тi невидимi ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею i, особливо, з Майею, раптом почали потроху розпадатись, i всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навiть незадоволеностi собою вiн зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нiм.
Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й пiдiйшла до нього.
— Я вам не перешкоджаю своею присутнiстю? — сказала вона й поправила свiй чорненький бантик.
— Будь ласка! — кинув вiн i дав на стiльцi сестрi Катрi мiсце.
— Бачили за столом гостей iз городу?
— Бачи
Страница 6
.— Ну i… як ви? Подобаються? От особи: так i просяться в якусь комедiю.
Анарх положив руку на бильце й зiтхнув. З рiки несло запахом прибережних осок. Непомiтно спадав день, i на дорiжки падали довгi тiнi.
— І все-таки, — сказала сестра Катря, — я i цих, i iнших — нiкого не хочу винити. І не виню як iх не в теорii, так би мовити, а так, серцем. От тепер i розберiться: i не виню, i виню; нелогiчно, але це так. Це, коли хочете, i консеквентно: теорiя моiх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своею теорiею я не маю навiть права подавати iм руки. Але та ж теорiя каже: мiщанство, як i кожне соцiальне зло, е просто продукт певних виробничих взаемовiдносин. От i розберiться. Отже, оскiльки я живу на землi, а не десь на Марсi, оскiльки мiж мною i родиною худорлявоi хвороi е певна тотожнiсть, оскiльки, нарештi, я не вживаю нiяких екстраординарних заходiв щодо боротьби з мiщанством, — остiльки я не маю права не тiльки не подавати руки цим людям, але не маю права iх i обвинувачувати.
Сестра Катря ще раз поправила свiй чорненький бантик i зажурно всмiхнулась.
— Але, з другого боку, я не тiльки повинна iх обвинувачувати, але й повинна бути iхнiм завзятим ворогом. От i розплутайте мене.
Анарх подивився на сестру Катрю, на ii «вiчну» блузку й сказав:
— Знаете, коли я вас слухаю, то менi здаеться, що це не ви говорите, а я. І мiж вами i мною тiльки та рiзниця, що ви не озираетесь, коли говорите цi сентиментальностi…
— Хiба це сентиментальностi? — пiдхопила сестра Катря.
— Так. У вас такий же спосiб думання, як i в мене. А я себе добре знаю.
— Нi, не кажiть так! — гаряче перебила сестра Катря. — Я з вами нiяк не можу погодитись. Коли ви вiднiмете вiд людини ii кращi почуття, що ж тодi залишиться?
— Що? — анарх подумав i сказав: — Мабуть, машина.
— Машина? І ви це спокiйно говорите? — сестра Катря знову взялася за бантик. — Нi, я цього не хочу! Я проти цього рiшуче протестую. Майбуття я собi уявляю не iнакше, як прекрасним запашним садом, що в нiм буде хазяiном сам чоловiк. В противнiм разi в життi нема нiякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собi право бути додатком до машини, е безглуздя.
— Але це все-таки так!
— Нi, це не так!
— Нi, це так! — i анарх одкинув волосся. — Інакше я був би не тут, а в махновськiм степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, i моя, i ваша, i всiх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тiй же самiй причинi, по якiй не погоджуемося i з нашею волею до смертi. По сутi кажучи, ми живемо зовсiм не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта — не бiльше, як iлюзiя. І дивно було б, коли б я оголосив похiд проти самого життя.
— І це ви серйозно говорите? — збентежено спитала сестра Катря.
— Цiлком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою роллю на землi.
— Але почекайте. Яке ви маете право говорити так? З таким же поспiхом i я можу…
— Безперечно. Але ваше «можу», як ви менi колись самi сказали, буде в лапках. А в даному випадку треба найти…
— Нi, ви просто перекручуете моi слова! — з обуренням кинула дiвчина. — Це було сказано зовсiм з iншим сенсом.
Анарх узяв за руку сестру Катрю i всмiхнувся:
— Ну, заспокойтесь… Бачите, не тiльки ви гнiваетесь на мене, — я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити — так воно есть i так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтикiв (а до них належите i ви, i я, i Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правдi кажучи, i землi, очевидно, боляче держати нас на своiх плечах. Процес машинiзацii людини йде неухильно, i нiхто його не стримае. І наше завдання — тiльки прискорювати його.
— Нiколи! — рiзко сказала сестра Катря.
— От бачите! Ви така тендiтна дiвчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуете цей непереможний хiд. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землi важко держати нас на своiх плечах. Коли хочете, тепер мене мучае не стiльки мiщанська навала, скiльки свiдомiсть того, що я i зайвий, i шкiдливий чоловiк. Ранiш, в iншi столiття, були зайвi люди, а тепер цi зайвi не тiльки зайвi, але й шкiдливi. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нiкому не потрiбного пса. І, повiрте менi, коли добивали цього собаку, вiн таки вхитрився укусити за руку. Так i з нами. Ми — останнi з могiкан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку.
— Почекайте, — зробила здивованi очi сестра Катря. — Що ж тодi, по-вашому, революцiя?
— По-моему? По-моему — романтика, а справдi — штейнахiвське «омоложенiе». Те ж, приблизно, i всяка вiйна, хоч це застарiлий спосiб вентиляцii. Хiба ви не чули, що розумнi люди, до яких належать так званi франкмасони, над цим спецiально й працюють, саме: вентилюють землю побоiщами. Для того ж, щоб можна було нацькувати одну державу на другу, до цiеi прекрасноi чоловiколюбивоi громади належали й належать воротили вс
Страница 7
х великих держав. Наприклад, щоб розпочати вiйну, припустимо, мiж Нiмеччиною й Францiею, треба було тiльки найти зачiпку. Що ж до розв’язання цiеi справи, то вона давно вже була розв’язана за дружньою чашкою кави в масонськiй ложi воротилами цих держав. Це називаеться провентилювати трохи землю.— Невже це правда? — подивилася перелякано сестра Катря своiми безцвiтними очима й знову взялася за чорненький бантик.
— Не лякайтесь. Звичайно, це проста базарна вигадка. Я хочу сказати тiльки одне: ми не тiльки зайвi люди, але й шкiдливi.
Сестра Катря задумалась. Непокiрнi кучеряшки раз у раз налазили iй на очi, i вона iх одкидала нервовими рухами… Росли тiнi. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрiдка з города долiтали неяснi гудки… Сьогоднi (як i завше в недiлю) одну лежанку було одмiнено, а тому й хворi порозходилися за межi санаторiйноi зони.
— Нi, все-таки скажiть менi: ви серйозно говорили? — спитала, прокидаючись вiд задуми, сестра Катря.
Йому стало шкода дiвчини, i вiн сказав:
— Нi! То я, звичайно, жартував.
IV
— Цiкаво, ви навiть умiете жартувати? — зареготала за бильцем Майя i вискочила з виноградного куща. — Майя так тихо пiдiйшла до веранди, що анарх i сестра Катря, почувши ii, здригнули.
— Пiдслуховувати, кажуть, некрасиво! — кинув анарх.
— А ви вiдкiля це знаете? — Майя, прищуливши очi, зiйшла на веранду.
— Що таке?
— Та от те, що я пiдслуховувала?
— А коли не пiдслуховувала, то могла б зiйти сюди простiш!
— Савонаролочко! — i Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. — Покинь учительствовать, бо ця роль тобi не пiдходить.
Сестра Катря вiдразу якось знiтилась i раптом пiдвелася.
— Куди ж ви?… Чого тiкаете? — грубо кинула Майя.
— Я тiкаю?
— Ви тiкаете. Менi принаймнi так здаеться.
— Коли вам так здаеться, то я сяду.
І сестра Катря знову сiла на свое попередне мiсце.
— От i добре! А тепер скажiть менi, чого менi не можна пiдслуховувати?
— Коли ви така наiвна, то я вам можу сказати: це не гiдно серйозноi людини.
— Ха-ха! Серйозноi людини? По-вашому, виходить, всякий охранник е втiлення наiвностi?
— Я трохи не так висловилась, — почервонiла сестра Катря. — Але я гадаю, що ви мене все-таки розумiете. І потiм: ви ж не охранник?
— А ви вiдкiля це знаете, що я не охранник?
— Майо! — сказав анарх. — Покинь говорити дурницi.
— О, моi наiвностi! Мовчу, як сфiнкс. — І раптом додала: — А все-таки вашi розмови про франкмасонiв я пiдслухала.
— Тим гiрше для вас! — несподiвано перейшла на рiзкий тон сестра Катря i на цей раз рiшуче пiдвелася.
— Не затримую! — i Майя провела прищуленими очима тендiтну дiвчину.
— Ну… — сказала Майя, коли вони залишилися вдвох, — ти все-таки серйозно не подумай, що я вас пiдслуховувала. На чорта ви менi здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з тим типом…
— З яким типом?… Що робити?…
— Ну, хiба ти не знаеш?… — i Майя розширила нiздрi свого виточеного носа i, як це може робити тiльки самичка, перевела погляд на своi груднi яблука: задумалась.
Але анарх тiльки вдав iз себе спокiйного: вiн ураз зрозумiв, у чому справа, i пiдозрiлiсть знову нi з того, нi з сього затривожила його. Майя тонко пiдмiтила його настрiй, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок iз яблуками раптом навiв на ту мисль, що вiд Карно нiчого не можна сховати.
На рiчцi стояли сторожкi шамотiння. Десь кричав санаторiйний дурень, i крик його був глухий i далекий. На Гралтайських Межах маячила експериментальна ферма химерною крапкою.
Нарештi Майя прокинулася вiд задуми й сказала:
— Ходiм у палату, я хочу з тобою поговорити.
V
— От що! — сказала Майя, коли анарх зачинив дверi. — Я все-таки не вiрю тобi, щоб ти мене кохав.
Анарх ходив широкими кроками по своiй палатi, де, крiм його й Майi, нiкого не було, i палив цигарку за цигаркою.
— Я думаю, — продовжувала вона, смiючись своiм тихим негарним смiшком, — що i взагалi нiякого кохання нема, а есть тiльки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не вiдкриваю Америки, зате я ще раз пiдкреслюю одну з великих iстин. Крiм того…
Майя зупинилась i пiдiйшла до вiкна. Потiм приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв лiтнiй хмарний вечiр. Небо було сiре й мовчазне. Це було за годину до нiчноi лежанки. Санаторiй майже спорожнiв, i тiльки з дальнього плацу доносилися голоси хворих, що грали в крокет, та на кухнi дзвенiли тарiлки.
Майя помовчала деякий час, потiм одiйшла вiд вiкна й сiла на стiлець.
— Да… — сказала вона. — Крiм того, що я ще раз пiдкреслюю одну з великих iстин, я хочу зробити екскурс у нетрi женськоi душi, — i кинула: — Ти… як, маеш охоту мене слухати?
Вiн нiчого не вiдповiв i ступав, пiдсмикуючи плече. Зрiдка пiдходив до вiкна й дивився на срiбну стежку рiки, яка гадючилась крiзь вечоровi сутiнки й пропадала в туманному обрiю. Яблуневий глуш i дальнi дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкi масиви хмарних хребтiв.
Анарх перевiв свiй погляд на
Страница 8
адовi стiльцi i раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидiв нерухомо, мов рiзьблення, i держав на колiнi книгу. Якась неясна, неприемна мисль метнулась йому в головi, i вiн збентежений пiшов до дверей.— Мовчанка — знак згоди, — сказала Майя i ще раз засмiялась тихим негарним смiшком. — Очевидно, ти маеш охоту слухати мене? Так слухай же! — i вона пiдiйшла до нього. — Отже, зробимо екскурс у нетрi женськоi душi. Я гадаю, що це цiкаво. Історiя женськоi душi — це ж велика тайна, куди увiйдуть тiльки вибранi. Ще не один натхненний поет i не одне перо зламае пiд глухим вiкном цього невiдомого сфiнксу… — Майя положила руку на анархове плече й сказала: — Правда, знiгсшибательнi слова: сфiнкс, тайна… Ха-ха!
— Але, власне, я й досi вiд тебе нiчого не почув! — кинув анарх.
— І це правда! — засмiялась Майя. — Це, знаеш, у мене i такий прийом: я хочу тебе заiнтригувати — от i воджу за нiс. Це прийом чекiстiв. Да… — поволi говорила вона. — Як ти гадаеш… багато серед нас, хворих, чекiстiв?
— Навiщо це тобi?
— Та так… Менi чогось здаеться, що й ти таемний чекiст!
— Покинь говорити нiсенiтницю! Кажи скорiш, навiщо ти мене покликала сюди? Менi нiколи!
— Нiколи? — рiзко сказала Майя й нахмурилась. — Да… А як ти… повiрив би, коли б я тобi сказала, що я — тайна чекiстка? Ти як… повiрив би менi?
Цi розмови вже його виводили з себе. Вiн теж перейшов на рiзкий тон.
— Я йду! — i взяв капелюха.
— Нi, почекай, — схопила його за руку Майя. — Не вiриш — не треба… А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже, екскурс. Я тiльки-но пiдкреслювала велику iстину, що кохання нема, а е лише потяг до coitus’a. Але це неправда. Саме про iстину, бо ж абсолютноi iстини нема навiть у математицi. Я не знаю точно, що там Ейнштейн доказуе, але, у всякiм разi, у данiм випадку вiн являеться для мене пiдтвердженням… Отже, стара iстина про абсолютний потяг до coitus’a е, можна гадати, така ж фiкцiя, як i платонiчне кохання. Даю приклад: перший раз я вiддалася сильному красивому самцевi. Вiддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була iдейна офiра, i про неi — iншим разом. Кохала ж я нiкчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потiм, коли брав мене, не знав, як узяти, безпорадно топтався на однiм мiсцi, i я часто з гидливiстю допомагала йому. Але цей нiкчемний юнак тепер стоiть перед моiми очима, i навiть бiльше скажу: коли я вiддаюся зараз комусь — ну, хоч би тобi… — ти знаеш, чому я за час coitus’a заплющую очi?
Майя зупинилась i уважно подивилася в анарховi зiницi. Анарх стояв, схрестивши руки, i стежив за нервовими зайчиками, якi бiгали по Майiнiм обличчi. Вiн удивлявся в цi зайчики й почував, що й йому щось смикае щоку, i Майiна рука, яка лежала на його плечi, все бiльш набирала ваги i, здавалось, неможливо давить його. Вiн хотiв сказати iй, щоб вона скинула свою руку, i не мiг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги i, мабуть, тому, що це було в звичайнiй обстановцi, яка наймрiйливiшого фантазера не могла б навести на якiсь таемничi попередження, анарховi прийшло в голову, що вiн остаточно захворiв.
Власне, Майi вiн майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку вiн тiльки-но бачив на стiльцi. Карно, здалося йому («Яка глупота!»), стежить за його вiкном.
— От глупота! — вже голосно сказав вiн i скинув Майiну руку з свого плеча.
— Не глупота, а справжня правда! — не зрозумiла його та. — Ти, звичайно, нiколи не догадаешся, чому я заплющую очi за час coitus’a… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собi образ того нiкчемного юнака i уявляю собi, що це вiн бере, а не ти або хтось iнший.
І вона ще раз засмiялась тихим негарним смiшком.
— От тобi фiкцiя платонiчного кохання й абсолютна iстина! — сказала вона. — Це нетрi женськоi душi… Але це, звичайно, не все…
— Да, це не все! — кинув машинально анарх i пiшов до дверей.
— Куди ж ти? — спитала Майя й розгублено подивилася на нього.
— У мене голова болить! Я пiду на повiтря!
Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.
— Савонаролочко! — сказала вона, i в ii голосi затремтiла непевна нотка. — Скажи по правдi: ти чув, що я зараз говорила, чи нi.
Коли б вiн знав, що своею вiдповiддю так сильно образить ii, вiд нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвiту. Але зараз на голову йому насiли зовсiм iншi мислi, а тому й вiдповiв вiн прямо:
— По правдi, Майо, я нiчого не чув!
— Не чув? — мало не скрикнула вона, i на очах iй показались сльозинки злостi.
— Ну да, не чув!…
— Ну, я гадала, що ти не такий мугир i не така… сволоч! — сказала вона й хутко пiшла з палати.
Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на якi така щедра була Майя. Іншим разом вiн побiг би за нею, щоб злiквiдувати iнцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що вiн мусить пiти до метранпажа й поговорити з ним. Вiн певний, що пiсля цього заспокоiться. Карно, безперечно, найзвичайнiсiнький метранпаж i нiколи не думав за ним, анарх
Страница 9
м, стежити. Треба тiльки стати ближче до Карно, i тодi зникнуть усякi тривоги й пiдозрiлiсть. Вiн вийшов через заднi дверi й поспiшно, обминаючи чорну кухню, пiшов у садок, де сидiв Карно.Темнiло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Гралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнiшого кольору й ще похмурiш стояли мовчазнi над рiкою. Над санаторiем розтаборилась та гнiтюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хворi не сходились, а медичний персонал вiдпочивав. Тiльки з рiки доносились таемнi шамотiння й ховались у похмурих комишах.
Зрiдка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадуе якiсь смутнi далi, який бувае тiльки вночi.
Анарх пiзнав, як йому хутко б’еться серце, нiби вiн iшов на якесь надзвичайне «дiло». Вiн не думав про те, що вiн скаже метранпажевi, коли пiдiйде до нього, але вiн зарання знав, що вийде якась нiсенiтниця.
Нарештi, звернувши на дорiжку, вiн подивився на той стiлець, на якому бачив Карно. І тодi ж здригнув: Карно там не було. Вiн озирнувся навкруги себе: стояв порожнiй сад, i над ним проходили темно-сiрi хмари.
Ну да, нiкого не було, i саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що вiн — хотiв-не хотiв, а мусив хвилюватись. Чому це в той момент, коли вiн збирався ближче взнати метранпажа, останнiй, нiби знаючи про це, раптово зникае, наче нарочито накидае на себе таемничiсть.
«Ах, це просто нерви!» — подумав вiн, заспокоюючи себе.
З дальнього плацу доносились голоси; видiлявся голос Унiкум. Збоку напружено гуркотiла мiсцева електрична станцiя. А головний санаторiйний будинок iще стояв у тьмi, i тiльки у вiкнi сестри Катрi ярко горiв огонь. Полоси цього свiтла падали на яблуневий глуш, i нерухомi дерева насторожувались у своiй чiткiй мовчанцi. На дальньому шосе торохкотiли пiдводи. І знову пахнуло з рiки тривожним запахом прибережних осок.
Анарх сiв на той стiлець, на якому недавно був Карно. Вiн нiколи не почував себе таким розбитим, як у цi хвилини. Власне, в чому рiч — вiн i сам не знав.
Над санаторiем iшла глуха тиша. За темним силуетом флiгеля росли нiчнi звуки.
Анарх нервово ламав пальцi й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кiмнатi сестри Катрi.
Розiтнулось декiлька пострiлiв. То стрiльцi лякали бандитiв. Десь, нiби за тисячу верст, дзвенiв лiкарiв сетер… Ішла тьма.
Надходила санаторiйна нiч.
VI
Який час просидiв анарх на стiльцi — сказати не можна… Скинувся вiн од шамотiння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотiння надходило поволi: той, хто йшов, не поспiшав. Анарх подивився в темряву, але в гущавинi дерев не видно було нiкого.
«Метранпаж»?
Тодi знову пробiг йому по спинi нервовий дрiж.
…Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли вiн був боягузом? Вiн мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тiльки метранпаж, а сам чорт — що з того? У нього вистачало мужностi й не на такi випадки. Невже йому, велетневi, боятися когось? Такий стан можна квалiфiкувати не iнакше як «глупотою».
Але як анарх не заспокоював себе, нервовий дрiж пробiгав усе також хутко, як i ранiш, i напруженiсть росла з такою ж швидкiстю, як i до того. Вiн пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотiння.
Шамотiння наближалось.
І ще раз анарх почув запах тривожноi осоки. Десь дзвенiв лiкарiв сетер, наче за тисячу верст.
І раптом перед ним вирiс силует i спинився.
І тодi ж анарх iз полегкiстю зiтхнув: вiн побачив Хлоню.
— А, це ви? — сказав юнак.
— Як бачите!
— А я ходив на командну висоту, — одразу почав патетично Хлоня. — Знаете, товаришу, вiдтiля маячать воiстину прекраснi далi. Я тепер розумiю, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зiйшовши на гору, я подумав, що цi вогнi в поселках, цi дальнi мiськi люкси, ця степова безграннiсть, ця, нарештi, рiка, що бiжить у невiдомi обрii, — я подумав, що все це — якась молода казка, що я стою на зачарованому колi, що я в якомусь пiвснi й пливу, пливу, вiддаляюся в якусь невiдомiсть — далi, далi, далi…
Хлоня говорив це, натхненно й чiтко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадчивий, але не без задушевностi. І звучала в нiм щирiсть. Анарх любив Хлоню, й на нього вiн завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.
— Який ти, Хлоню, фантаст! — заспокоюючись, сказав анарх i взяв юнака за руку. — Ти, мабуть, вiчно ширяеш у сферi фантомiв?
— А хiба це погано?
— Звичайно, нi!
— Я думаю теж, — сказав Хлоня й додав: — бо… скучно на землi!
— Ти знову про землю, нехороший поете, — i анарх положив свою руку на Хлонинi кучерi. — Покинь про це думати!
— І правда! — скинувся Хлоня i замовк.
В палатах спалахували огнi: збирались хворi. Але дзвоника не було. На верандi зiйшлась група санаторiйцiв, i доносився сюди голос миршавого дiдка. В крайнiй палатi кричала Унiкум. Дiдковi, очевидно, бракувало теми, а тому раз у раз долiтала докучлива фраза:
— Хе… Хе… Тавонарола!
І тодi ж раптом тишу розрiзав химерний крик: то кричав десь за сiновалом санаторiйний дурень. Луна зiйшла на рiку й попливла
Страница 10
по нiй, вiддаляючись i замираючи на Гралтайських Межах. Крiзь гущавину дерев замаячили чотири люкси: вони спалахнули бiля домiв вiдпочинку. Буйним цвiтом пахтiв кiнець мудрого степового лiта. І знову долетiло з веранди:— Хе… Хе… Тавонарола!
— Чуете, яка вбогiсть! — сказав Хлоня. — Вiн нiчого iншого не придумае, крiм «Тавонароли». Інодi навiть шкода його.
Анарх подивився на хлопчика й сказав:
— Який ти розвинений, Хлоню! Ти навiть дивуеш мене!
— Дивуватися зовсiм нiчому! — i Хлоня вiдкинув волосся. — Давайте краще про iнше… От, припустимо, знову про командну висоту… Колись, знаете, зiйшов я туди, коли прокидалася земля й горiв ранок. Що це була за картина — я не можу вам розказати. І от у цю мить я — нi з того, нi з сього — згадав нашого миршавого дiдка. І от, уявiть: я гадав, що я тут почую до нього лише бiльшу огиду, а вийшло зовсiм не так… — Хлоня замовк i насвистував якусь невеселу пiсеньку.
— А як же вийшло? — спитав анарх.
— А так, — сказав Хлоня. — Передi мною стояло обличчя дiдка, i я бачив, що воно з кожною хвилиною мiняе своi форми, своi риси, i раптом замiсть дiдка передi мною стоiть троглодит iз дальнiх вiкiв, жалiбно дивиться на мене своiми розумними очима, i я чую якiсь нечленороздiльнi звуки. Навкруги мене прокидаеться земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся вдаль. Я питаю: «Що це?». Але чую тiльки, як у нетрях землi щось клекоче, бурлить, вируе. Тодi я лечу, мов божевiльний, i пронизую своею дикою тоскою землю… Що це?… Я кинувся з командноi висоти й бiг, не оглядаючись, в степ i кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».
Конец ознакомительного фрагмента.