Читать онлайн “Стрілець” «Стівен Кінг»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Стрiлець
Стiвен Кiнг


Темна вежа #1
Це перша книжка зi славнозвiсноi епопеi «Темна вежа». Серiя розповiдае про пригоди Роланда, який був лицарем-стрiльцем у рiднiй краiнi, що ii згадуе iз сумом. Через зраду придворного Мартена, що став коханцем його матерi, Роланд мае вирушити в далекi мандри. Його метою стае пошук Темноi вежi, Роландовi необхiдно пройти по слiдах чоловiка в чорному, який залишае по собi численнi смертi… І ось чоловiка в чорному переможено. Чи стала Вежа ближчою хоч на крок?

Обережно! Ненормативна лексика!





Стiвен Кiнг

Стрiлець

Темна вежа І



© Stephen King, 1982, 2003

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2007

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017



Обережно! Ненормативна лексика!


* * *


Присвячуеться ЕДОВІ ФЕРМАНУ, котрий ризикнув прочитати цi книжки – одну за одною







Вступ

Коли тобi дев’ятнадцять

(i ще про дещо)





І


Коли менi виповнилося дев’ятнадцять (в iсторiях, якi ти збираешся прочитати, це число мае певне значення), гобiти були великими.

Пiд час Великого музичного фестивалю у Вудстоцi у брудi на фермi Макса Язгура бебралися десь пiвдюжини Меррi та Пiппiнiв, удвiчi бiльше Фродiв i незлiченна кiлькiсть гiпарiв Гендальфiв. «Володар перснiв» Дж. Р. Р. Толкiна в тi днi мав шалену популярнiсть, i, хоча я так i не змiг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моему, я був наполовину гiпi, принаймнi достатньо гiповим, щоб прочитати цi романи й захопитися ними. Книги «Темноi вежi», як i бiльшiсть довгих iсторiй-фентезi, написаних чоловiками та жiнками мого поколiння («Хронiки Томаса Ковенанта» Стiвена Доналдсона, «Меч Шаннари» Терi Брукса – i це тiльки два приклади), народилися пiд впливом Толкiна.

Але попри те, що тi книжки я прочитав у 1966 i 1967 роках, вiд свого писання я утримався. З якоюсь зворушливою приязню реагував я на розмах Толкiновоi уяви (на честолюбнiсть задуму розказаноi ним iсторii), але хотiв написати власну iсторiю. Якби я почав це робити тодi, то неминуче повторив би його витвiр. А це, як полюбляв говорити покiйний Хитрун Дiк Нiксон, було б неправильно. Завдяки пановi Толкiну двадцяте столiття було пiд саму зав’язку забезпечене всiма необхiдними ельфами й магами.

1967 року я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя iсторiя, але це не важило. Я був на сто вiдсоткiв упевнений, що впiзнаю ii, коли вона проходитиме повз мене на вулицi. Менi було дев’ятнадцять, i я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумiлий, щоб вiдчути, буцiмто ще можна трохи почекати на прихiд музи й появу мого шедевра (я не сумнiвався, що так i станеться). Схоже, в дев’ятнадцять рокiв людина мае право на самовпевненiсть – о цiй порi час зазвичай iще не починае свою паскудну пiдривну дiяльнiсть, позбавляючи вас волосся i кидка в стрибку, як спiвають у популярнiй пiснi кантрi. Та насправдi час забирае значно бiльше. У 1966 i 67-му я цього не знав, та навiть якби знав, то менi було б начхати. Я ще мiг собi уявити (ледве-ледве), як менi виповниться сорок або п’ятдесят? Нi. Шiстдесят? Та нi в якому разi! Про шiстдесят рокiв не могло бути й мови. І це цiлком природно, коли тобi дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять – це такий вiк, коли ти кажеш: «Дивiться, я курю тринiтротолуол i п’ю динамiт, i якщо ви знаете, що для вас добре, то геть з дороги – бо ось iде Стiвi!»

Дев’ятнадцять – егоiстичний вiк, пора обмежених турбот. Я був вельми амбiтний i прагнув досягти вершин. І це все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив iз одного задрипаного помешкання до iншого, завжди з пакетиком марихуани в кишенi i з посмiшкою на обличчi. Компромiси середнього вiку були далекою перспективою, образи лiтнього вiку – за лiнiею горизонту. Мов головний герой тiеi пiснi Боба Сегера про те, що зараз вони звикають продавати вантажiвки, я почувався безмежно могутнiм i надзвичайно оптимiстичним. У кишенях гуляв вiтер, але в головi роiлися думки, котрi я хотiв висловити, а душа була переповнена iсторiями, якi я хотiв розказати. Сьогоднi це звучить банально, але тодi здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на свiтi хотiв прорвати оборону своiх читачiв, здобути над ними перемогу, змусити захоплюватися i змiнити iх назавжди, орудуючи тiльки сюжетом, бiльше нiчим. І я вiдчував, що менi пiд силу це зробити. Що я просто створений для цього.

Наскiльки помпезно це все звучить? Сильно чи не дуже? Хай там як, я не вибачаюся. Менi було дев’ятнадцять. У моiй бородi не було анi сивоi прядки. Я мав три пари джинсiв, пару чобiт, думку про те, що свiт – це моя устриця, i за двадцять наступних рокiв не сталося нiчого такого, що могло б мене переконати у помилковостi поглядiв. А потiм, десь рокiв у тридцять дев’ять, почалися проблеми: алкоголь, наркотики, нещасний випадок на дорозi, через який у мене змiнилася хода (та й не тiльки). Все це я вже детально описував i тут не повторюватимуся. Крiм того, вам однаковiсiнько, чи не так?

Страница 2

Врештi-решт свiт виставляе на вашому шляху пiдлого Патрульного, щоб уповiльнити ваш розвиток i показати, хто тут господар. Ти, читачу, поза сумнiвом, зустрiчав уже свого Патрульного (або у тебе ще все попереду). Я зустрiв свого i впевнений, що вiн iще повернеться. Бо знае мою адресу. Це неприемний хлопець, Поганий Лейтенант, запеклий ворог наркотикiв, трахання, гордощiв, амбiцiй, гучноi музики – усього, що властиво дев’ятнадцяти рокам.

Але я й досi вважаю, що то був дуже гарний вiк. Може, навiть найкращий перiод життя. Цiлу нiч можеш танцювати рок-н-рол, а коли музика стихне i з голови вивiтриться пиво, ти в змозi думати. І мрiяти про велике. Пiдлий Патрульний зрештою вкаже вам на ваше мiсце, i якщо почати з малого, то, коли вiн iз вами розбереться, вiд вас точно не залишиться й мокрого мiсця. «Ще один готовий!» – вигукне вiн i покрокуе далi з книжкою квитанцiй у руцi. Тож трохи (чи навiть багато) зарозумiлостi – не так уже й погано, хоча ваша мати, поза сумнiвом, не цього вас учила. Моя так точно. «Гординя призводить до падiння, Стiвене», – казала вона… а потiм я з’ясував – десь у вiцi дев’ятнадцяти помножити на два, – що падiння неминуче. Ти падаеш сам чи тебе зiштовхують у канаву. В дев’ятнадцять у тебе можуть перевiрити документи в барi й звелiти забиратися до дiдька, виставити твоi вибачення (i дупу, яка теж шкодуе) назад на вулицю, але, бiгме, нiхто не перевiрить у тебе посвiдчення, коли ти починаеш писати картину, вiрш чи розповiдати iсторiю, i якщо ти, читачу, зараз дуже молодий, то не дозволяй старшим i (на iхню думку) лiпшим переконати тебе в протилежному. Авжеж, ти нiколи не бував у Парижi. Так, ти нiколи не бiгав з биками у Памплонi. Звiсно, ти молокосос, у якого лишень три роки тому почало рости волосся пiд пахвами – то й що з того? Якщо вiд самого початку ти будеш недооцiнювати себе, то що станеться з тобою, коли ти подорослiшаеш? Давай, уперед, i не слухай, що тобi кажуть, – ось що я думаю. Сядь i викури цю сигарету до кiнця.




ІІ


Гадаю, письменники-романiсти подiляються на двi категорii (включаючи й ту, до якоi наприкiнцi 1970-х як новачок належав i я). Тi, хто дотримуються бiльш лiтературного, тобто «серйозного», боку цiеi працi, розглядають кожну ймовiрну тему у свiтлi такого питання: «Що означатиме написання такоi iсторii особисто для мене?» Тi ж, чия доля (або ка, якщо вам це бiльше до вподоби) – писати масовi романи, схильнi ставити зовсiм iнше питання: «Що означатиме написання такоi iсторii для iнших?» «Серйозний» романiст шукае вiдповiдей i ключiв до власноi особистостi, «масовий» письменник – читацьку аудиторiю. Обидва рiзновиди лiтераторiв однаково егоiстичнi. Я знав багатьох iз них, тож б’юся об заклад на свiй годинник.

Хай там як, здаеться, що навiть у дев’ятнадцять рокiв я вiдносив iсторiю Фродо i його намагання позбутися Одного Великого Персня до другоi категорii. То були пригоди купки пiлiгримiв, бiльшiсть iз яких походила з Британii, на тлi обрамлення, у якому вгадувалися елементи давньоскандинавськоi мiфологii. Менi сподобалася iдея подорожi – чесно кажучи, я був од неi у захватi, – але мене геть не цiкавили нi Толкiновi витривалi сiльськi парубки (не те щоб вони менi не подобалися, навпаки), нi лiсистi скандинавськi пейзажi. Якби я спробував просуватися в цьому напрямку, то мене б неминуче спiткала невдача.

Тож я чекав. На початку 1970-х менi вже було двадцять два, i в бородi почали з’являтися першi пасма сивини (гадаю, це було якось пов’язано з тим, що я викурював по двi з половиною пачки «Пел-Мела» на день). Та навiть у двадцять два роки ти можеш дозволити собi чекати. У двадцять два час iще на твоему боцi, хоча той гидкий Патрульний уже поряд i розпитуе про тебе сусiдiв.

А тодi якось у майже порожньому кiнотеатрi («Бiжу» в Бангорi, штат Мен, якщо це мае якесь значення) я подивився фiльм режисера Серджiо Леоне. Називався вiн «Хороший, поганий, злий». Не минуло ще й половини стрiчки, як я зрозумiв, що хочу написати роман, у якому толкiнiвський змiст пошукiв пригод i чаклунства поеднувався б iз леонiвським майже до абсурду величавим обрамленням вестерна. Якщо ви дивилися цей ексцентричний вестерн по телевiзору, то не зрозумiете, про що йдеться, – можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. На екранi кiнотеатру через проектор iз належними лiнзами Panavision «Хороший, поганий, злий» виглядае епiчною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зрiст Клiнта Іствуда сягае п’яти метрiв, кожна волосина шорсткоi, мов дрiт, щетини на його обличчi виступае вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лi ван Клiфа глибокi, немов каньйони, а на днi кожного з них мiг би бути тонкохiд (дивiться книгу «Маг i кристал»). Пустельнi декорацii простягаються аж до орбiти планети Нептун. А дуло кожного пiстолета виглядае не меншим за тунель «Голанд».

Навiть бiльше, нiж тло, менi потрiбне було вiдчуття епiчного, апокалiптичного простору. Те, що Леоне нi чорта не знав про географiю Америки (за словами одного з персонажiв, Чикаго – це десь поблизу Фенiкса

Страница 3

штат Аризона), додало картинi вiдчуття дивовижного змiщення у просторi. Сповнений ентузiазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тiльки молода людина), я хотiв написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман в iсторii людства. Менi це не вдалося, але я вiдчув, що старт непоганий. «Темна вежа», томи один – сiм, справдi становить одну iсторiю, i першi чотири книги тягнуть на бiльш нiж двi тисячi сторiнок у м’яких обкладинках. Останнi три томи – це ще двi тисячi п’ятсот сторiнок рукопису. Я не хочу сказати, що обсяг якось стосуеться якостi, а просто маю на увазi, що намагався написати епiчну сагу, i певною мiрою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звiдки таке бажання, я б не змiг вiдповiсти. Можливо, частково це пояснюеться тим, що так зростають американцi: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилицi, коли постае питання мотивацii? Здаеться менi, це теж частина американського життя. Врештi-решт усе закiнчуеться тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою iдеею».




ІІІ


Ще один аспект дев’ятнадцятилiття, якщо вас це потiшить: як на мене, то це вiк, у якому багато хто з нас застрягае (розумом та почуттями, якщо не фiзично). Роки спливають, i одного дня ти дивишся у дзеркало зi справжнiсiньким збентеженням. «Чому це в мене на лицi такi зморшки? – дивуешся ти. – Звiдки це iдiотське пузце? Чорт, менi ж тiльки дев’ятнадцять!» Не надто оригiнальна думка, але збентеження не стае вiд цього меншим.

Час срiблить твою бороду, час вiднiмае у тебе кидок у стрибку, i все це вiдбуваеться, поки ти вважаеш – дурнику, – що вiн досi на твоему боцi. Логiчнiй частинi твого ества все добре вiдомо, але серце вiдмовляеться в це вiрити. Якщо тобi пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкостi та надмiрнi розваги, пiднесе тобi до носа нашатир. Щось подiбне сталося й зi мною пiд кiнець двадцятого столiття. Сталося у подобi фургона «Плiмут», що збив мене у придорожню канаву в моему рiдному мiстi.

Десь через три роки пiсля того нещасного випадку я пiдписував книжки на презентацii роману «Майже як б’юiк» у крамницi «Бордерс» у Дерборнi, штат Мiчиган. Коли пiдiйшла черга одного хлопця, вiн сказав, що дуже-дуже радiе, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушуе i вiдбивае охоту думати: «Чого ти, в бiса, не здох тодi?»)

«Я був зi своiм хорошим другом, i раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами i почали наперебiй говорити: „А як же Вежа, вона хилиться, падае, о-о-ох, блiн, вiн уже нiколи ii не закiнчить!“»

Щось подiбне спадало на думку й менi. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну вежу в колективнiй уявi мiльйонiв читачiв, я, можливо, несу вiдповiдальнiсть за ii безпеку доти, доки читачам хочеться про неi читати. Це може тривати усього лише п’ять рокiв, а може й п’ятсот – звiдки менi знати? Схоже, що у романiв фентезi, як поганих, так i хороших (навiть зараз хтось десь, iмовiрно, почитуе «Вампiра Варнi» чи «Монаха»), довге життя. Роландiв захист Вежi полягае в тому, щоби спробувати вiдвернути загрозу од Променiв, якi ii тримають. А менi (я збагнув це пiсля аварii) доведеться зробити це, закiнчивши iсторiю про стрiльця.

Пiд час тривалих пауз мiж написанням i публiкацiею перших чотирьох романiв серii «Темна вежа» я отримував сотнi листiв типу «як вам не соромно, це ви в усьому виннi». У тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому (iнакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцiмто менi досi дев’ятнадцять) надiйшов лист вiд вiсiмдесятидворiчноi бабцi: «Не хочу дiймати вас своiми турботами. АЛЕ!!! Зараз дуже слаба». Бабуся повiдала менi, що iй, мабуть, залишилося жити усього рiк («од сили чотирнадцять мiсяцiв, у мене рак – пiшли метастази»). Оскiльки вона не сподiвалася, що я спецiально для неi закiнчу iсторiю Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповiм я iй, чим усе закiнчиться. Вiд одного рядка у мене просто стислося серце (хоч i не досить сильно для того, щоби знову сiсти за писання) – це була ii обiцянка «не казати нi однiй живiй душi». За рiк по тому, можливо, пiсля нещасного випадку, внаслiдок якого я опинився в лiкарнi, одна моя помiчниця, Марша Дi Фiлiппо, отримала листа вiд чоловiка, засудженого до страти в Техасi чи Флоридi, котрий хотiв знати те саме: чим усе закiнчиться? (Вiн обiцяв забрати таемницю з собою в могилу, вiд чого мое тiло взялося сиротами.)

Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, – стислу версiю подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такоi можливостi. Я просто не знав, як усе обернеться для стрiльця та його друзiв. Для того щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у головi короткий начерк, але потiм згубив. (Мабуть, вiн не вартий був анi шеляга.) Все, що в мене залишалося, – кiлька записiв («Чусiт, чисiт, чосик, щось-щось-кошик» – так написано на одному з цих аркушiв, який лежить у мене на столi, поки я пишу цi рядки). Із часом, починаючи з липня двi тисячi першого, я знову почав писати. На

Страница 4

у мить я вже твердо знав, що менi не дев’ятнадцять i менi не оминути жодного з тiлесних ушкоджень, якi можуть спiткати людину. Я розумiв, що менi буде шiстдесят, а може, навiть сiмдесят. І хотiв закiнчити свою iсторiю, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востанне. Намiру залишитися в пам’ятi людей iз чимось на кшталт «Кентерберiйських оповiдань»[1 - «Кентерберiйськi оповiдання» – незакiнчена збiрка прозових i вiршованих оповiдок, написаних Джефрi Чосером у ХІV столiттi. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)] та «Таемницi Едвiна Друда»[2 - «Таемниця Едвiна Друда» – детективний роман Чарльза Дiккенса, який письменник не встиг закiнчити, бо його спiткала смерть.] в мене не було.

Результат – на краще це чи на гiрше – лежить перед тобою, Постiйний Читачу, незалежно вiд того, чи ти приступаеш до першого тому, чи готуешся почати том п’ятий. Подобаеться це тобi чи нi, iсторiя Роланда вже закiнчена. Сподiваюся, ти отримаеш вiд неi насолоду.

Що ж до мене, то я вiдiрвався на повну котушку.

Стiвен Кiнг

25 сiчня 2003 року




Передмова


Майже все, що автори пишуть про своi твори, – некомпетентна дурня[3 - Детально пророблений опис чинника дурнi див. у книжцi «Як писати книги» (On Writing), опублiкованiй видавництвом «Скрайбнерс» 2000 року. (Прим. авт.)]. Ось чому вам до рук нiколи не потрапляла книга пiд назвою «Сто великих передмов захiдноi цивiлiзацii» чи «Найулюбленiшi передмови американцiв». Звiсно, так казати – це упередженiсть з мого боку, але, написавши як мiнiмум п’ятдесят вступiв i передмов, не кажучи вже про цiлу книжку, присвячену мистецтву писати художнi твори, я думаю, що маю право на таке упередження. І вважаю, що ви можете серйозно поставитися до моiх слiв, коли я вам скажу, що це може бути один iз тих рiдкiсних випадкiв, коли менi справдi е що цiнного сказати.

Кiлька рокiв тому я справив певний фурор серед своiх читачiв, запропонувавши iм перероблену й розширену версiю свого роману «Протистояння». Тодi я нервувався, i зрозумiло чому: з усiх моiх романiв читачi завжди найбiльше любили «Протистояння» (на думку найзапеклiших фанатiв «Протистояння», я мiг би спокiйно сконати у 1980-му i свiт би вiд цього аж нiяк не постраждав).

Якщо й iснуе така iсторiя, що могла б позмагатися з «Протистоянням» в уявi читачiв Кiнга, то, мабуть, це оповiдь про Роланда Дескейна та його пошуки Темноi вежi. І тут – чорт забирай! – я знову зробив те саме.

Тiльки насправдi я цього не робив i хочу, аби ви це знали. А ще я хочу, щоб ви знали, що ж я все-таки зробив i чому. Можливо, вас це не обходить, але для мене це дуже важливо, i тому ця передмова – виняток (сподiваюся) з кiнгiвського критерiю дурнi.

По-перше, нагадую, що рукопис «Протистояння» зазнав великих купюр, i не через редагування, а через фiнанси. (До списку обмежень також додалося переплiтання, але я навiть не хочу про це згадувати.) Наприкiнцi вiсiмдесятих я поновив виправленi роздiли попереднього рукопису. А ще вiдредагував твiр повнiстю, загалом для того, щоби визнати факт епiдемii СНІДу, яка в перiод мiж першим виданням «Протистояння» i виходом у свiт переробленого варiанта через вiсiм чи дев’ять рокiв пережила розквiт (якщо це правильне слово). У книзi, що стала результатом цiеi працi, було на сто тисяч слiв бiльше, нiж у початковому томi.

У випадку «Стрiльця» том оригiналу був тонким, а додатковий матерiал у цiй версii становить усього лише тридцять п’ять сторiнок, тобто приблизно дев’ять тисяч слiв. Якщо ви читали «Стрiльця» ранiше, то знайдете тут лише двi-три повнiстю новi сцени. Звiсно, борцi за чистоту «Темноi вежi» (i таких навдивовижу чимало – пошукайте-но в Інтернетi) перечитають книгу знову, i бiльшiсть iз них, iмовiрно, зробить це як iз цiкавiстю, так i з роздратуванням. Я розумiю iхнi почуття, але мушу сказати, що вони хвилюють мене менше, нiж читачi, що нiколи ранiше не зустрiчалися iз Роландом та його ка-тет[4 - Пов’язанi долею. (Прим. авт.)].

Попри iснування палких прихильникiв, iсторiя Вежi менш вiдома серед моiх читачiв, нiж «Протистояння». Інколи на лiтературних читаннях я прошу присутнiх пiдняти руки, якщо вони читали один чи декiлька моiх романiв. Оскiльки вони взагалi завдали собi клопоту прийти (часом для цього доводиться наймати няньку й заливати бензин у бак старого седана, що в обох випадках спричиняе додатковi труднощi й витрати), не дивно, що бiльшiсть iз них пiднiмають руки. Тодi я прошу iх не опускати руки, якщо вони читали один або бiльше романiв iз циклу «Темна вежа». І щойно це прозвучить, як принаймнi половина зали обов’язково опускае руки. Напрошуеться один висновок: незважаючи на те що я витратив цiлу купу часу, протягом тридцяти трьох рокiв (iз 1970 до 2003-го) пишучи цi книжки, порiвняно мало людей iх читали. Але тi, хто читав, фанатiють вiд них, утiм, як i я сам – у будь-якому разi, досить сильно люблю, бо нiколи не змiг би допустити, аби Роланд потрапив у вигнання – жалюгiдний притулок для нереалiзованих персонажiв (згадайте Чосерових пiлiгримiв на шляху до Кентерберi або

Страница 5

юдей iз незакiнченого останнього роману Чарльза Дiккенса, «Таемниця Едвiна Друда»).

Гадаю, я завжди припускав (десь глибоко в пiдсвiдомостi, бо не можу пригадати, щоб думав про це свiдомо), що в мене буде час завершити роботу, що, мабуть, Господь у призначений час навiть надiшле менi телеграму-спiвуна: «Тра-та-та-та, тра-та-жу, / До роботи, Стiвене, / Закiнчуй вже Вежу». І щось таке сталося насправдi, я знову став до роботи, тiльки спонукала мене не спiвуча телеграма, а вкрай близький контакт iз мiнi-фургоном «Плiмут». Якби автомобiль, що збив мене того дня, виявився трохи бiльшим чи удар – точнiшим, то був би шанс для плакальникiв, «будь ласка, не треба квiтiв, родина Кiнгiв дякуе вам за спiвчуття». І Роландовi пошуки пригод навiки залишилися б незавершеними, принаймнi в моему виконаннi.

Хай там як, 2001 року (на цей час я вже трохи почав оклигувати) я вирiшив, що настав час закiнчити iсторiю Роланда. І, вiдклавши все iнше вбiк, з головою поринув у роботу над останнiми трьома книгами. Та, як завше, робив це не так для читачiв, якi вимагали книжок, як для себе самого.

І хоч останнi два томи ще чекають на виправлення, поки я пишу цi рядки взимку 2003-го, самi книжки були закiнченi минулого лiта. У промiжку мiж роботою редакторiв над п’ятим («Вовки Кальi») та шостим («Пiсня Сюзанни») томами я вирiшив, що час повернутися до початку i взятися до остаточного редагування всього циклу. Чому так? Бо цi сiм томiв насправдi нiколи не були окремими iсторiями, а становили роздiли одного довгого роману пiд назвою «Темна вежа» i початок не був узгоджений iз кiнцем.

Мiй спосiб переробки за багато рокiв не зазнав особливих змiн. Я знаю, що е письменники, якi роблять це в процесi написання, але мiй метод критики завжди полягав у тому, щоб зануритися в сюжет, i просуватися якнайшвидше, стежачи за тим, щоб лезо висловлювання завжди залишалося якомога гострiшим (для цього ним треба весь час користуватися), i намагатися випередити найпiдступнiшого ворога романiста – сумнiв. Коли озираешся назад, постае надто багато питань. Наскiльки достовiрнi моi персонажi? Наскiльки цiкава ця iсторiя? Справдi-бо, вона гарна? Комусь вона буде потрiбною? А менi самому вона потрiбна?

Коли перша, чорнова версiя роману готова, я вiдкладаю ii такою, як е, щоби визрiла. Через деякий час – за пiвроку, рiк чи два роки (насправдi це не мае значення) – я можу до неi повернутися з холоднокровнiшим пiдходом (але так само з любов’ю) i вже тодi починати редагувати. Кожна книга циклу Вежi перероблювалася як окремий твiр, я нiколи не сприймав свою працю як цiле, поки не закiнчив том сьомий – «Темну вежу».

Переглянувши перший том, який ви зараз тримаете в руках, я зрозумiв три простi iстини. По-перше, «Стрiльця» написала дуже молода людина i в ньому е всi проблеми, притаманнi книгам дуже молодих людей. По-друге, вiн ряснiв купою помилок i невдалих мiсць, особливо у свiтлi наступних томiв[5 - Гадаю, тут можна навести один дуже красномовний приклад. У попередньому виданнi «Стрiльця» Фарсон – назва мiстечка. У подальших томах це слово чомусь стало прiзвищем людини: повстанця Джона Фарсона, який спланував падiння Гiлеада, мiста-держави, де Роланд провiв дитинство. (Прим. авт.)]. По-трете, «Стрiлець» навiть звучав не так, як наступнi книги, – чесно кажучи, його було досить важко читати. Надто часто я ловив себе на тому, що вибачаюся за це i кажу людям: трохи терпiння, й iсторiя зазвучить на повну силу у «Крiзь час», от побачите.

В одному мiсцi «Стрiльця» Роланд описуеться як людина, що в номерах готелiв завжди вирiвнюе картини, якi висять криво. Я й сам такий, i певною мiрою саме в цьому й полягае сенс переписування: вирiвняти картини, почистити порохотягом пiдлогу, до блиску вишарувати унiтази. В ходi цього редагування я виконав чимало господарськоi роботи й мав шанс зробити те, що будь-який автор хоче зробити зi своiм твором, коли той закiнчений, але ще потребуе остаточного шлiфування й полiрування, для того щоби навести у ньому лад. Щойно ви дiзнае?тесь, чим усе закiнчиться, як у вас виникае обов’язок перед потенцiйним читачем – i перед самим собою – повернутися назад i привести все до ладу. Саме це я й спробував зараз зробити, звiсно, дбаючи про те, аби жодне доповнення, жодна змiна не видали таемниць останнiх трьох романiв циклу, таемниць, якi я у певних випадках терпляче приховував протягом тридцяти рокiв.

Перш нiж закiнчити свою передмову, мушу сказати кiлька слiв про молодого чоловiка, який наважився написати цю книгу. Той юнак вiдвiдував забагато семiнарiв з лiтературноi творчостi i надто призвичаiвся до iдей, якi цi семiнари пропагували: письменник пише для iнших, а не для себе; мова важливiша, нiж сюжет; невизначенiсть краща за простоту i зрозумiлiсть, бо вони зазвичай е ознакою недалекого письменника-буквалiста. В результатi я геть не здивувався тому, що в дебютнiй появi Роланда побачив величезну претензiю (не кажучи вже про тисячi нiкому не потрiбних прислiвникiв). Я викинув стiльки порожньоi балаканини, скiльки змiг, i не шкоду

Страница 6

про жоден вирiзаний шматок. У iнших мiсцях (ними неодмiнно виявлялися фрагменти, у яких мене захоплював сюжет i спокуса забути iдеi, запозиченi з письменницького семiнару, була надто великою) я мав змогу залишити письмо таким, яким воно е, якщо не брати до уваги звичайних правок, якi робить кожен автор. Як я вже зазначав у iншому контекстi, тiльки у Господа Бога все виходить з першого разу.

Хай там як, я не хочу цензурувати чи iстотно змiнювати хiд сюжету цiеi книги. Попри всi вади, у ньому е якийсь особливий шарм (так менi здаеться). Змiнити його надто глобально означало б вiдцуратися од людини, яка першою писала про стрiльця наприкiнцi весни та на початку лiта 1970-го року, а цього я робити не хотiв.

Що менi насправдi хотiлося зробити (по можливостi, перед тим як вийдуть останнi томи серii), так це запропонувати новачкам оповiдi про Вежу, а разом з ними – i давнiм читачам, якi схотiли б освiжити спогади, – зрозумiлiший початок i зробити так, щоб знайомство зi свiтом Роланда вiдбулося трохи легше. А ще я хотiв, щоб у них була книга, у якiй майбутнi подii передвiщаються краще. Сподiваюся, менi це вдалося. І якщо ви один iз тих, хто ще нiколи не вiдвiдував магiчного свiту, через який пересуваються Роланд та його друзi, маю надiю, що ви дiстанете насолоду вiд див, на котрi там натрапите. Найбiльше менi хотiлося розповiсти казку про дива. І якщо вас бодай трохи зачаруе аура Темноi вежi, я вважатиму свою працю, яка почалася в 1970-му й закiнчилася переважно в 2003-му, завершеною. Проте саме Роланд першим укаже на те, що такий промiжок часу насправдi важить дуже мало. І взагалi, коли хтось вирушае на пошуки Темноi вежi, час втрачае будь-який сенс.

6 лютого 2003 року




Стрiлець



Камiнь, листок, незнайденi дверi; про камiнь, про листок, про дверi. І про всi забутi обличчя.

Оголенi й самотнi приходимо ми у вигнання. У темному лонi нашоi матерi не знаемо ми ii обличчя; з-за грат ii плотi виходимо ми у невиразну глуху в’язницю свiту. Хто з нас знав свого брата? Хто з нас зазирав у серце батьковi? Хто з нас не ув’язнений навiки? Хто з нас не лишаеться навiки чужим i самотнiм?

…О втрачений i вiтром оплаканий привиде, повернися, повернися.

    Томас Вулф. Поглянь на свiй дiм, янголе









Роздiл І

Стрiлець








I


Пустелею тiкав чоловiк у чорному – його переслiдував стрiлець.

Безмежна пустеля – апофеоз усiх пустель, – здавалось, iснувала пiд небесним склепiнням вiчно й простиралася в усi боки до самого горизонту. Вона була слiпучо-бiлою, безводною й без будь-яких характерних особливостей ландшафту, за винятком розпливчастих, ледь помiтних обрисiв гiр, що бовванiли на горизонтi, та чортового зiлля, яке спричиняе солодкi сновидiння, кошмари та смерть. Вряди-годи траплявся надгробний камiнь, що слугував дороговказом, бо занесена пiском стежка, яка перетинала тверду кiрку солончаку, колись була трактом для дилiжансiв та возiв. Вiдтодi свiт зрушив iз мiсця. Спорожнiв.

На якусь коротку мить стрiлець вiдчув запаморочення, нiби втратив орiентацiю. Свiт здався ефемерним i якимось прозорим. Це вiдчуття минулося, i стрiлець рушив далi, як i свiт iз неродючим грунтом, поверхнею якого вiн прямував. Вiн незворушно долав милю за милею, не поспiшаючи й нiде не затримуючись. Навколо попереку, наче роздута сосиска, хилитався шкiряний бурдюк iз водою. Майже повний. Багаторiчне самовдосконалення у кхефi дозволило стрiльцевi досягти п’ятого рiвня. Якби вiн був праведником маннi, то навiть не вiдчував би зараз спраги, а тiльки з холодною вiдстороненiстю спостерiгав би за тим, як органiзм втрачае воду, зволожуючи трiщини й темнi внутрiшнi порожнини лише тодi, коли здоровий глузд велiв йому це зробити. Та вiн не сповiдував релiгiю маннi, як i не був послiдовником Людини Ісуса, i зовсiм не вважав себе праведником. Вiн звичайнiсiнький пiлiгрим, який лише одне може сказати напевно: його мучить спрага. Проте, попри це, у нього не було особливого бажання пити. Якимось незбагненним чином це давало йому втiху. Саме це потрiбно було краiнi, краiна вiдчувала спрагу. Вiн прожив довге життя i мусив пристосовуватися, iнакше став би нiчим.

Пiд бурдюком – револьвери, ретельно достосованi до рук стрiльця. До кожного була прикрiплена пластина, бо ж дiсталися вони йому в спадок вiд батька, у якого була менша вага, та й на зрiст вiн був не таким високим, як його син. Два ременi схрещенi над стегнами. Кобури промасленi так глибоко, що не розтрiскаються навiть пiд цим нещадним сонцем. Рукоятки револьверiв – iз сандалового дерева, жовтi, ретельно вiдполiрованi. Нещiльно прилягаючи до стегон, кобури погойдувалися на стрiчках iз сиром’ятноi шкiри в такт ходi. Вiд них фарба i тканина на боках джинсiв майже стерлися, залишивши по собi дуги, схожi на посмiшки. Вiд мiдних гiльз патронiв у патронташi в рiзнi боки розходилися гелiографiчнi вiдблиски сонця. Патронiв уже було менше. Ледь чутно потрiскувала шкiра на кобурi.

Комiр безбарвноi, нiби дощ чи пил, сорочки був вiдкритий на шиi, у пробитих в

Страница 7

учну дiрках вiльно погойдувався сиром’ятний шнурок. Капелюха не було. І рiжка, який стрiлець колись носив iз собою, теж уже багато рокiв не було, того рiжка, що перед смертю випав iз руки друга. Вiн тужив за ними обома.

Ставши бiля пологого насипу дюни (хоча пiску тут не було – пустелю вкривав твердий сланець, i навiть поривчастi вiтри, що дули пiсля настання темряви, не здiймали нiчого, крiм надокучливоi шорсткоi куряви, схожоi на порошок для чищення), вiн побачив розкиданi залишки крихiтного вогнища з пiдвiтряного боку, там, де променi сонця зникають першими. Стрiльця повсякчас тiшило, коли вiн укотре вже натрапляв на такi другоряднi прикмети, що знову й знову пiдтверджували ймовiрну людську природу чоловiка в чорному. Губи на розритому вiспою, облупленому вiд сонця обличчi (тому, що вiд нього залишилося) розтягнулися в подобi моторошноi кривоi посмiшки.

Авжеж, переслiдуваний палив чортове зiлля – едине, що могло зайнятися у цiй пустелi. Воно давало рiвний елейний вогонь i горiло повiльно. Поселяни прикордоння розповiдали, що демони живуть навiть у полум’i. Зiлля палили, але уникали дивитися на вогонь. Говорили, що демони заворожують, заманюють i затягують того, хто дивиться, у вогнище. І його там побачить дурень, який зазирне туди наступним.

Пiд рукою стрiльця спалене зiлля, викладене у формi знайомоi iдеограми, розсипалося на сiрий порох, i знак утратив смисл. У попелi, крiм обвугленого шматка бекону, не було нiчого, i вiн, не задумуючись, з’iв його. Так було завжди. Ось уже два мiсяцi стрiлець переслiдував чоловiка в чорному пустелею, цим нескiнченним, до болю одноманiтним очищувальним простором, i йому потрiбнi були iншi слiди, а не гiгiенiчно-стерильнi iдеограми багать, якi розкладав чоловiк у чорному. Жодноi банки, пляшки чи бурдюка (сам стрiлець, наче змiя шкiру, скинув дорогою чотири такi мiшки). Екскрементiв вiн теж не знайшов i припустив, що чоловiк у чорному iх закопував.

Можливо, вогнища були символами, кожен iз яких вiдповiдав однiй великiй лiтерi в посланнi. «Тримайся подалi, напарнику», – могло промовляти воно. Або «Кiнець уже не за горами», чи навiть «Впiймай мене, якщо зможеш». Байдуже, про що вони повiдомляли чи не повiдомляли. Його не цiкавили послання (навiть якщо то були саме вони). Цi рештки холоднi, як i всi iншi, – ось що важить. І все ж вiн наблизився. Знав, що вже перебувае ближче, але не знав, звiдки йому це вiдомо. Якимось нюхом, можливо, довiдався. Та це також не мало значення. Вiн iтиме, поки не станеться якась змiна, та навiть якщо нiчого не змiниться, вiн усе одно пiде далi. Як на те Божа воля, то вода буде навiть у пустелi – казали старi. На все воля Божа. Стрiлець пiдвiвся й обтрусив попiл iз рук.

Інших слiдiв нема. Навiть якщо на твердiй породi й могли залишитися якiсь незначнi рештки, iх, ясна рiч, уже давно пiдхопив i забрав iз собою гострий, наче бритва, вiтер. Немае людських фекалiй, немае викинутого смiття й жодних ознак того, де iх могли закопати. Нiчого. Тiльки цi охололi багаття вздовж древнього шляху, що веде на пiвденний схiд, i невтомний далекомiр у головi стрiльця. Хоча, звiсно, було щось iнше: стрiльця притягувало на пiвденний схiд не просте вiдчуття напрямку. І навiть не сила магнетизму.

Присiвши, вiн дозволив собi вiдпити з бурдюка. Згадав про миттеве запаморочення, яке пережив ранiше, вдень: було таке вiдчуття, наче зв’язок зi свiтом обiрвався, i вiн не знав, що воно могло означати. Чому це запаморочення викликало в пам’ятi згадку про загублений рiг i смерть останнього з його старих друзiв, якого вiн давно втратив на Єрихонському пагорбi? Та з ним досi залишалися револьвери – батьковi револьвери, – i жодного сумнiву в тому, що вони важливiшi за рiг… ба навiть за друзiв.

Чи ж не правда?

Це питання сповнило його якимось дивним, тривожним вiдчуттям неспокою, але оскiльки iншоi вiдповiдi, крiм украй очевидноi, не було, стрiлець вирiшив вiдкласти його на потiм. Окинувши поглядом пустелю, вiн подивився на сонце, яке вже хилилося до дальнього краю неба, що був не зовсiм на заходi (i це непокоiло). Вiн пiдвiвся, зняв iз пояса рукавички з сиром’ятноi шкiри й заходився рвати чортове зiлля, аби розкласти багаття на попелищi, яке залишив по собi чоловiк у чорному. Ця гiрка iронiя, як i спрага, здалася стрiльцевi дуже привабливою.

Тiльки тодi, коли вiд дня залишилися лиш скороминуще тепло i злорадна помаранчева лiнiя-усмiшка на монотонному горизонтi, стрiлець дiстав iз сумки кремiнь i кресало. Вiн сидiв, поклавши своi гунна[6 - Пожитки.] на колiна, i невпинно дивився на пiвденний схiд, у напрямку лiнii гiр. Вiн не сподiвався побачити нi тонку цiвку диму вiд нового вогнища, нi помаранчевий вiдблиск полум’я, але все одно спостерiгав, бо без спостереження не обiйтися. До того ж воно давало якусь гiркотну втiху. «Ти не побачиш того, що не шукаеш, шмаркачу, – сказав би Корт. – Ну ж бо, скористайся даром, яким надiлили тебе боги».

Але там не було нiчого. Вiн був близько, вiдносно близько. Та недостатньо близько для того, щоби побачити дим у при

Страница 8

мерку чи помаранчевий вiдблиск багаття.

Приклавши кремiнь до кресала, стрiлець висiк iскру на сухе пошматоване зiлля, бурмочучи при цьому стародавнi та всевладнi слова, позбавленi будь-якого сенсу: «Іскро в пiтьмi, а мiй владика де? Cебе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табору прийде». Дивовижно, але деякi слова й звички з далекого дитинства падали на узбiччя й залишалися позаду, а деякi мiцно чiплялися за життя, з плином часу переростаючи в дедалi важчу ношу.

Вiн лiг, захистившись од вiтру своiм невеличким щитом, щоби дим, який викликае марення, вiдносило в пустелю. Напрям вiтру був незмiнним, тiльки шерстянi очiски вряди-годи оберталися по колу.

Зорi над головою, теж незмiннi, не мерехтiли. Мiльйони свiтил i свiтiв. Приголомшливi сузiр’я, холодний тон усiх спектральних кольорiв. На його очах фiолетовий колiр неба потьмянiв, поступившись мiсцем чорному, як смола. Пiд Старою Матiр’ю з’явився метеорит, накреслив коротку видовищну дугу i, блимнувши, згас. Полум’я вiдкидало чудернацькi тiнi, поки чортове зiлля, повiльно згоряючи, набувало нових обрисiв – не iдеограми, а звичайного хреста, що викликав якесь тривожне вiдчуття страху своею значущою очевиднiстю. Викладаючи свiй хмиз, стрiлець думав не про красу, а про користь, i це вiдбилося в його формi. Вона свiдчила про чорне й бiле. Вона свiдчила про людину, яка вирiвнюе поганi картини, що криво висять у дивних номерах готелiв. Багаття горiло повiльно, i полум’я було рiвномiрним, а в його розжаренiй серцевинi танцювали примари. Стрiлець цього не бачив. Поки вiн спав, два малюнки – мистецтво й ремесло – сплавилися в один. Завивав вiтер, ця вiдьма, в черевi якоi засiв рак. Час вiд часу капризний низхiдний потiк повiтря здiймав вихор диму, жбурляючи його стрiльцевi в обличчя, i той вдихав. Вiд цього нагромаджувалися сновидiння, так само як iз якогось маленького подразника в мушлi може з часом вирости перлина. Інодi стрiлець стогнав разом iз вiтром. Зiрки дивилися на це згори так само байдуже, як споглядали вони вiйни, розп’яття, воскресiння. Йому б це теж сподобалося.




ІІ


Вiн зiйшов униз iз останнього передгiр’я, ведучи з собою мула, очi якого вiд спеки вже потьмянiли й повилазили з орбiт. Три тижнi тому вiн проминув останне мiстечко, i вiдтодi йому супутниками були сам лише спорожнiлий тракт для дилiжансiв та зрiдка – скупчення землянок поселян прикордоння. Землянi помешкання занепали, залишилися лише поодинокi хатини, у яких жили здебiльшого прокаженi й божевiльнi. Божевiльних вiн вважав кращою компанiею. Один iз них вручив йому лiсовий компас iз iржостiйкоi сталi й попросив передати його Ісусовi. Стрiлець прийняв його з усiею належною серйознiстю й пообiцяв, що як побачить Його, то неодмiнно вiддасть компас. Вiн не думав, що це станеться, але все могло бути. Одного разу вiн уздрiв тахiна – то був чоловiк iз головою крука, – але, зачувши його привiтання, незаконнонароджена iстота сахнулася i втекла, викаркуючи щось подiбне до слiв, можливо, навiть прокльони.

Вiдтодi як позаду залишилася остання хатина, минуло п’ять днiв, i вiн почав пiдозрювати, що бiльше вже на його шляху нiчого не стрiнеться, аж раптом, зiйшовши на вершину останнього вивiтреного схилу, побачив знайомi обриси обкладеного дерном провислого даху.

Поселянин (навдивовижу молодий чоловiк зi сплутаною кучмою волосся червонуватого кольору, що доходило йому майже до пояса), вiддавшись пориву, заповзято прополював клапоть землi, засаджений чахлою кукурудзою. Мул хрипло заревiв, i це привернуло увагу поселянина. Вiн пiдвiв голову, i наступноi митi лютий погляд його блакитних очей, нiби в мiшень, втупився у стрiльця. Поселянин був неозброений – стрiлець не помiтив у нього нi стрiли, нi палицi. Рiзко пiднявши обидвi руки, вiн похапцем привiтав незнайомця, знову зiгнувся в три погибелi й заходився енергiйно полоти ряд кукурудзи, висаджений найближче до стiни землянки, перекидаючи через плече чортове зiлля й жалюгiднi кукурудзянi пагiнцi, що iнодi потрапляли пiд руку. Його чуприну куйовдив вiтер, який зараз дув просто з пустелi. Вiд вiтру не було нiякого захисту.

Стрiлець повiльно спустився схилом, ведучи мула, на спинi якого булькотiли бурдюки з водою. Зупинившись на краю кукурудзяноi дiлянки, що мала неживий вигляд, вiн зробив ковток iз одного бурдюка, аби видiлилася слина, i сплюнув на сухий грунт.

– Доброго тобi врожаю.

– І тобi теж, – вiдповiв поселянин i випростався. Чутно було, як у його спинi затрiщали суглоби. У поглядi, яким вiн окинув стрiльця, не було страху. Вiдкритий клаптик шкiри на обличчi, що прозирав мiж бородою й чуприною, схоже, не зачепило гниття, а очi, хоч i трохи дикi, здавалися нормальними. – Довгих днiв i приемних ночей тобi, незнайомцю.

– І тобi того самого, тiльки вдвiчi бiльше.

– А це вже навряд, – вiдповiв поселянин i уривчасто реготнув. – У мене нема нiчого, крiм кукурудзи й бобiв. Кукурудза дармова, а от за боби тре’ шось давати. Їх iнодi приносить чоловiк. Надовго не лишаеться. – Поселянин коротко розсмiявся. – Бо

Страница 9

ться привидiв. І людиноптаха.

– Я його бачив. Людиноптаха, тобто. Вiн утiк од мене.

– Так, вiн заблукав. Каже, що шукае мiсце Алгул-Сьенто, тiльки iнодi називае його Блакитним Раем чи Раем, не доберу яким. Ти про таке чув?

Стрiлець похитав головою.

– Ну… вiн не кусаеться й нi на що не сподiваеться, то й ну його в дупу. Ти е живий чи ти е мертвий?

– Живий, – вiдповiв стрiлець. – Ти говориш зовсiм як маннi.

– Я трохи пробув iз ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучi й завжди шукають щiлини у свiтi.

І це правда, подумав стрiлець. Народ маннi завжди в дорозi.

Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потiм поселянин простягнув руку:

– Я Браун.

Стрiлець вiдповiв потиском i назвався сам. Цiеi митi охлялий крук, що сидiв на верхiвцi низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки:

– Це Золтан.

Зачувши свое iм’я, крук iще раз каркнув i злетiв до Брауна. Сiв на головi поселянина й зручно вмостився там, запустивши кiгтi в розкошланий чуб.

– Трахати тебе, – виразно прокаркав крук. – Тебе й коняку, на котрiй ти приiхав.

Стрiлець приязно кивнув.

– Боби, боби, музичний фрукт, – натхненно проспiвав крук речитативом. – Їси-iси, а з дупи звук.

– Ти його цього вчиш?

– Гадаю, це все, що вiн хоче знати, – вiдповiв Браун. – Якось я пробував навчити його «Отче наш». – Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвноi сланцевоi пустелi, i на мить там затримався. – Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрiлець, чи не так?

– Так. – Вiн присiв навпочiпки й витяг тютюн. Золтан спiкiрував з голови Брауна й сiв, трiпочучи крильми, на плече стрiльця.

– Я думав, вас уже не залишилося.

– Тепер бачиш, що це не так, правда ж?

– Ти прийшов iз Внутрiшнього Свiту?

– Давно це було, – погодився стрiлець.

– Там щось лишилося?

На це стрiлець не вiдповiв, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачiпати.

– Переслiдуеш того, iншого, так?

– Точно. – І вслiд за цим пролунало неминуче питання: – Давно вiн тут пройшов?

Браун знизав плечима.

– Не знаю. Тут iз часом щось дивне коiться. Як i з вiдстанню та напрямком. Понад два тижнi тому. Менш нiж два мiсяцi. Вiдтодi як вiн тут проходив, чоловiк iз бобами навiдував мене двiчi. По-моему, шiсть тижнiв минуло. Але я можу й помилятися.

– Їси-iси, а з дупи звук, – сказав Золтан.

– Вiн робив тут привал? – спитав стрiлець.

Браун кивнув.

– Залишався на вечерю, так само як i ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.

Стрiлець рiзко пiдвiвся, i птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрiльця.

– Що вiн казав?

Браун здивовано пiдвiв брови.

– Вiн був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощi, коли я тут з’явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була маннi, i я сказав «так», бо схоже, що вiн це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. – Вiн зробив паузу, яку порушувало тiльки гучне зiтхання вiтру. – Вiн чаклун, правда?

– І не тiльки.

Браун повiльно кивнув.

– Я так i знав. Вiн витяг iз рукава кролика, вже оббiлованого й готового вiдправитися в казанок. А ти теж?

– Хто, чаклун? – Стрiлець розсмiявся. – Нi, я просто людина.

– Тобi нiколи його не наздогнати.

– Я наздожену його.

Їхнi погляди зустрiлися, i раптом мiж ними виникло глибоке взаеморозумiння, що поеднало обох: поселянина на його сухому, мов пух, клаптi землi та стрiльця на твердiй кiрцi, що становила едине цiле з пустелею. Стрiлець потягнувся по кремiнь.

– Тримай. – Браун витяг сiрника iз сiрчаною голiвкою й запалив його об свiй брудний нiготь.

Стрiлець пiднiс кiнчик цигарки до вогника й затягнувся.

– Дякую.

– Мабуть, тобi треба наповнити бурдюки, – сказав поселянин, вiдвертаючись. – Криниця пiд навiсом ззаду. Пiду приготую обiд.

Жваво переступаючи через ряди кукурудзи, стрiлець зайшов за хатину. Джерело було на днi викопаного вручну колодязя, обкладеного камiнням, щоб не осипалася крихка земля. Спускаючись хиткою драбиною, стрiлець вiдзначив про себе, що робота над камiнною кладкою, певне, тривала рокiв зо два: перенесення камiння, вибирання землi, обкладання. Вода була чиста, але текла повiльно, тож наповнювати бурдюки довелося довго. Коли другий бурдюк був майже наповнений, на край колодязя сiв Золтан.

– Трахати тебе. Тебе й коняку, на котрiй ти приiхав, – повiдомив птах.

Вiд несподiванки стрiлець здригнувся й подивився вгору. Глибина шахти колодязя сягала п’ятнадцяти футiв, i Браун легко мiг скинути в неi камiнь, розбити йому голову й забрати все, що в нього було. Божевiльний чи гнилий так би не вчинили, але Браун не належав нi до тих, нi до iнших. Але Браун йому сподобався, тож вiн викинув цю думку з голови й наповнив бурдюк водою до кiнця, бо на те воля Божа. Усе iнше, на що була воля Божа, було справою ка, а не його турботою.

Переступивши порiг хатини й спустившись сходинками, що вели вниз (пiдлога халупи була нижче рiвня землi, щ

Страница 10

б нiчна прохолода проникала всередину й затримувалася), вiн побачив, як Браун вирiзаною з твердоi деревини грубою лопаткою засовуе кукурудзянi кияхи в гарячу золу невеличкого багаття. На протилежних краях розстеленоi ковдри сiрувато-коричневого кольору стояли двi пощербленi тарiлки. У казанку над вогнищем починала закипати вода для бобiв.

– За воду я також заплачу.

Не пiдводячи голови, Браун сказав:

– Вода – це дар вiд Господа, думаю, ти це знаеш. Боби приносить Татусь Док.

Стрiлець розсмiявся i всiвся, спершись спиною на грубу стiнку, склав руки й заплющив очi. Невдовзi нiздрi йому почав лоскотати запах смаженоi кукурудзи. Пролунав звук, наче пересипають камiнцi: це Браун висипав у казанок сухi боби iз паперового пакетика. Стук-стук-стук час вiд часу – невгамовний Золтан мiрить кроками дах. Стрiлець почувався виснаженим. Вiдколи вiн залишив позаду останне на своему шляху мiстечко Талл i весь той жах, що там стався, i потрапив сюди, вiн перебував у дорозi по шiстнадцять, а часом навiть вiсiмнадцять годин на добу. І останнi дванадцять днiв iшов пiшки, бо мул уже майже видихався й залишався живим тiльки тому, що звик. Колись стрiлець знав хлопця на ймення Шимi, у якого був мул. Шимi вже немае, нiкого немае, залишилися тiльки двое: вiн i чоловiк у чорному. До нього доходили чутки про iншi землi, що лежать за межами цього краю, землi, що потопають у зеленi Серединного Свiту, але в це важко вiрилося. У цiй пустелi зелень здавалася дитячою вигадкою.

Стук-стук-стук.

Два тижнi, сказав Браун, або навiть усi шiсть. Не мае значення. У Таллi були календарi, й там пам’ятали чоловiка в чорному, бо, проходячи через мiстечко, вiн зцiлив одного старого. Звичайного собi старого, що помер вiд зiлля. Старого тридцяти п’яти рокiв вiд народження. І якщо Браун не помилявся, вiдтодi стрiлець значно скоротив вiдстань, що роздiляла iх iз чоловiком у чорному. Але далi була пустеля. І пустеля могла перетворитися на пекло.

Стук-стук-стук…

Позич менi крила, пташко. Я випростаю iх, i мене пiдхопить потiк вiтру.

Вiн спав.




ІІІ


Браун розбудив його за годину. Вже стемнiло. Єдиним джерелом свiтла був тьмяний блиск темно-червоних жаринок, згорнутих у купку.

– Твiй мул здох, – сказав Браун. – Спiвчуваю. Обiд готовий.

– Як?

Браун здвигнув плечима.

– Спiкся й зварився, як iще? Харчами перебираеш?

– Нi, я про мула.

– Просто вiдкинув копита. Схоже, то був старий мул. – І з нотками вибачення: – Золтан виклював очi.

– Ох. – Цього можна було чекати. – Та нiчого.

Коли вони сiли до ковдри, що слугувала столом, Браун здивував його вкотре, промовивши коротку молитву: попросив дощу, здоров’я i духовного зростання.

– Ти вiриш у загробне життя? – спитав стрiлець, коли Браун клав йому на тарiлку три качани гарячоi кукурудзи.

Браун кивнув.

– По-моему, це якраз воно.




IV


Боби були, як кулi, кукурудзу не вгризти. Надворi, гуляючи навколо пiддашка, що був на рiвнi землi, зiтхав i завивав господар-вiтер. Стрiлець iв швидко, жадiбно, запиваючи iжу водою, вихлебтав чотири чашки. Посеред вечерi за дверима раптом пролунав стукiт, схожий на кулеметну чергу. Браун пiдвiвся i впустив Золтана. Птах перелетiв через кiмнату й набурмосено всiвся в кутку.

– Музичний фрукт, – пробурмотiв вiн.

– Тобi нiколи не хотiлося скуштувати його? – спитав стрiлець.

Поселянин розреготався.

– У балакучих тварюк, мабуть, жорстке м’ясо. Птахи, пухнастики-шалапути, людськi боби. Певне, iх важко жувати.

Пiсля вечерi стрiлець запропонував Брауновi свого тютюну. Той iз задоволенням узяв.

«Зараз, – подумав стрiлець, – почнуться розпитування».

Але Браун не ставив питань. Вiн курив тютюн, що багато рокiв тому був вирощений у Гарленi, i дивився на жаринки вогнища, що догоряли. У хижцi вже стало помiтно холоднiше.

– І не введи нас у випробування, – зненацька пророчим тоном сказав Золтан.

Стрiлець пiдскочив, наче в нього вистрiлили. Раптом його охопила впевненiсть у тому, що все це iлюзiя, навiяна йому чаклунством чоловiка в чорному, котрий якимось абсурдним способом, що спантеличував, користуючись символами, намагався йому щось повiдомити.

– Ти знаеш, де Талл? – раптом спитав вiн.

Браун кивнув.

– Я проходив через нього, коли пробирався сюди. Одного разу ходив туди, аби продати кукурудзу й пропустити чарчину вiскi. Того року був дощ. Падав, може, хвилин п’ятнадцять. Земля наче вiдкрилася й поглинула його. А за годину була така сама бiла й суха, як завше. Але кукурудза. Господи! Росла на очах. Це було не так уже й погано. Але ii можна було почути, наче вiд дощу в неi з’явився рот. Не надто щасливi були звуки. Вона нiби зiтхала й стогнала, витикаючись iз-пiд землi. – Вiн зробив паузу. – У мене була зайва, тому я взяв i продав ii. Татусь Док сказав, що сам може продати, але вiн би мене точно надурив. Тому я пiшов сам.

– Тобi не сподобалося те мiсто?

– Нi.

– Мене там ледь не вбили, – зiзнався стрiлець.

– Та невже?

– Б’юся об заклад на свiй годинник. А ще я вбив людину, к

Страница 11

троi торкнулася рука Бога, – продовжив стрiлець. – Тiльки то був не Бог. То був чоловiк, що тримае у рукавi кролика. Чоловiк у чорному.

– Вiн влаштував тобi засiдку.

– Твоя правда.

Вони дивилися один на одного в сутiнках. Мить балансувала на обертонах завершеностi.

Зараз точно почнеться розпитування.

Проте в Брауна досi не було питань. Його цигарка догорiла, вiд неi лишився тiльки недопалок, що димiв, але коли стрiлець поплескав по своему капшуковi, поселянин заперечно похитав головою.

Золтан неспокiйно посовався, хотiв був щось сказати, але передумав.

– Думаю, чи не розповiсти тобi про той випадок? – спитав стрiлець. – Зазвичай з мене не надто добрий оповiдач, але…

– Бува, розповiси – i легшае на душi. Я послухаю.

Стрiлець добирав слiв, якими можна було б почати, i не знайшов.

– Менi треба вiдлити, – сказав вiн.

Браун кивнув.

– Вiдлий у кукурудзу, будь ласка.

– Авжеж.

Вiн пiднявся схiдцями i вийшов у темряву. Над головою яскраво сяяли зiрки. Дув поривчастий вiтер. Стрiлець спрямував струмiнь сечi на суху, як пух, грядку кукурудзи й почав ii поливати аркоподiбними рухами. Його сюди привiв чоловiк у чорному. Цiлком iмовiрно, що Браун i е той самий чоловiк. Вiн мiг бути…

Стрiлець одiгнав вiд себе цi непотрiбнi й тривожнi думки якнайдалi. Єдина непередбачувана обставина, яку вiн не навчився долати, – iмовiрнiсть того, що його спiткало божевiлля. Вiн пiшов назад у хатину.

– Уже розiбрався, зачаклований я чи нi? – весело поцiкавився Браун.

Стрiлець застиг на крихiтнiй площадцi мов укопаний. Потiм повiльно опустився й сiв.

– Це спадало менi на думку. То ти зачаклований?

– Навiть якщо й так, менi це не вiдомо.

Користi з такоi вiдповiдi було – як кiт наплакав, але стрiлець вирiшив облишити цю тему.

– Я почав розповiдати тобi про Талл.

– То як, росте мiстечко?

– Воно мертве. Я вбив його, – сказав стрiлець i задумався, чи не додати таке: «А зараз уб’ю тебе, хоча б тому, що менi не хочеться спати з одним розплющеним оком». Але невже вiн докотився до такого? Якщо так, навiщо взагалi продовжувати свiй шлях? Навiщо, коли вiн перетворився на те, що сам переслiдуе?

– Менi вiд тебе нiчого не треба, стрiльцю, едине, що я хочу, – бути тут, коли ти пiдеш далi. Я не благатиму тебе залишити менi життя, але це зовсiм не означае, що воно менi вже не потрiбне, бодай на деякий час.

Стрiлець заплющив очi. У головi роiлися думки.

– Скажи менi, хто ти такий, – хрипко промовив вiн.

– Просто людина. Яка не бажае тобi зла. І я досi хочу слухати, якщо ти маеш бажання говорити.

На це стрiлець не вiдповiв.

– Гадаю, ти почуватимешся нiяково, якщо я тебе не попрошу, – сказав Браун, – тож я прошу. Будь ласка, розкажи менi про Талл.

Стрiлець здивовано вiдзначив, що цього разу слова знайшлися. Вiн почав говорити, затинаючись на кожнiй фразi, але поволi оповiдь стала плавною, хоча й дещо монотонною. Стрiлець вiдчув дивне збудження. Його розповiдь тривала до пiзньоi ночi. Браун не перебивав. І крук теж.




V


Мула вiн купив у Прайстаунi, i коли вони наблизились до Талла, тварина була ще бадьорою. Сонце сiло годину тому, але стрiлець не спинявся: спочатку дороговказом йому слугували вiдблиски вогнiв мiста в небi, а потiм – надприродно чiткi звуки пiанiно в дешевому барi, що награвало «Гей, Джуд». Шлях став ширшим, бо тепер розгалужувався на бiчнi дороги. Подекуди стояли лiхтарi, що давно не свiтили.

Лiси вже давно лишилися позаду: на змiну iм прийшла одноманiтна рiвнина прерii. Безмежнi занедбанi поля заросли тимофiiвкою й низькорослими чагарниками – моторошно безлюднi маетки охоронялися мовчазними затемненими палацами, де явно блукали демони; порожнi халупи, якi люди покинули самi чи щось iх змусило, дивилися скоса; зрiдка траплялася хижка поселянина, яку в темрявi виказував единий промiнчик свiтла, а вдень – понурi члени родини iз явними ознаками виродження, що мовчки копирсалися в полi. Основним урожаем була кукурудза, але також тут росли боби, а ще – фiтолака. Подеколи крiзь обiдранi вiльховi жердини тину на нього тупо витрiщалися худющi корови. Чотири рази проiжджали дилiжанси: два назустрiч, а два – у тому ж напрямку, куди йшов i вiн. Коли вони наздоганяли ззаду й проминали стрiльця з його мулом, вiн бачив майже порожнi салони, а назад, у напрямку лiсу, що лежав на пiвночi, вже iхали карети з пасажирами. Часом повз нього торохкотiв вiз селянина, що, задравши ноги на щиток, намагався не дивитися на чоловiка з револьверами.

Мiсцевiсть була огидною. Вiдколи вiн вийшов iз Прайстауна, двiчi падав дощ, обидва рази скупий. Навiть тимофiiвка мала жовтявий i гнiтючий вигляд. Край, котрий проминаеш не спиняючись. Нiщо не свiдчило про те, що тут проходив чоловiк у чорному. Можливо, вiн сiв у дилiжанс.

Дорога повернула, i за поворотом стрiлець спонукав мула спинитися й подивився вниз. Унизу, в округлiй, схожiй на миску, улоговинi, наче фальшивий дiамант у дешевiй оправi, лежав Талл. Мiстечко освiтлювалося, i найбiльше скупчення вогнiв було саме там

Страница 12

звiдки лунала музика. На перший погляд, у мiстi було чотири вулицi, три з яких пiд прямим кутом вливалися в шлях, що слугував тут головною магiстраллю мiста. Мабуть, десь мае бути харчiвня. Стрiлець сумнiвався, але все могло бути. Вiн гукнув до мула.

Уздовж шляху час вiд часу траплялися будинки, зараз частiше, але бiльшiсть iз них господарi давно покинули. Позаду лишився крихiтний цвинтар: заплiснявiлi перекошенi надгробнi плити з дерева так заплело суцiльним чортовим зiллям, що iх уже майже не було видно. Пройшовши вперед близько п’ятисот футiв, стрiлець помiтив облуплений вказiвник, на якому було написано «ТАЛЛ».

Фарба з нього облiзла так, що напис був майже нерозбiрливий. Далi стояв iще один дороговказ, але його стрiлець i поготiв не змiг прочитати.

Коли вiн ступив на територiю мiстечка, iдiотський хор напiвп’яних голосiв виводив завершальну високу ноту в останнiх словах довгоi опери «Гей, Джуд» – «Наа-наа-наа-наа-на-на-на… гей, Джуд…» То був глухий звук, що нагадував виття вiтру в дуплi трухлявого дерева. Лише прозаiчне глухе деренчання пiанiно в дешевому барi врятувало стрiльця вiд серйозного розмiрковування над тим, чи, бува, чоловiк у чорному не начаклував привидiв, щоб населити ними покинуте мiстечко. Ця думка викликала в нього ледь помiтну посмiшку.

На вулицях були люди, але не багато. Окинувши його байдужим поглядом, дощатим тротуаром на протилежному боцi вулицi пройшли три жiнки, одягненi в широкi чорнi брюки й однаковi блузки з високими комiрцями. Їхнi обличчя, здавалося, пливли в повiтрi над майже прозорими тiлами, наче блiдi кулi з очима. Зi сходинок забитоi дошками крамнички, де колись продавався дрiб’язок, за стрiльцем спостерiгав похмурий старий у солом’яному капелюсi, що мiцно тримався на його макiвцi. Худющий кравець вiдiрвався од роботи з пiзнiм клiентом, i обидва провели його поглядами. Щоб краще роздивитися, кравець пiднiс лiхтаря до вiкна. Стрiлець кивнув. Анi кравець, анi його клiент не кивнули у вiдповiдь. Вiн вiдчув, що iхнi погляди прикутi до кобур, якi щiльно прилягали до його стегон внизу. Юнак рокiв тринадцяти й дiвчинка, що могла бути або його сестрою, або подружкою, переходячи вулицю за квартал звiдти, майже непомiтно призупинилися й рушили далi. Їхнi кроки здiймали в повiтрi маленькi клуби куряви, що зависали над землею. Тут, у мiстечку, свiтила бiльша частина вуличних лiхтарiв, але вони були не електричними. Їхнi слюдянi боки, вкритi шаром затвердiлого гасу, були мутними, деякi – розтрощеними. Платна стайня мала такий вигляд, нiби вона ледь-ледь животiе, i, мабуть, виживала лише завдяки тракту, яким ходили дилiжанси. Трое хлопчакiв мовчки посхилялися над колом для гри в кульки, намальованим на землi поряд iз роззявленою пащею стайнi, i курили самокрутки з обгорток кукурудзяних кияхiв. Вiд хлопцiв на землю падали довгi тiнi. До криси капелюха одного з них була причеплена довгокрила скорпiонниця. В iншого пiдбите лiве око запливло й слiпма випирало з очницi.

Стрiлець провiв свого мула повз них i зазирнув усередину погано освiтленоi стайнi. Там унизу свiтилася лампа. Пiдстрибувала й шугала туди-сюди тiнь: то довготелесий старий у комбiнезонi, крекчучи, сильними ривками пiднiмав розкидане сiно тимофiiвки вилами на сiнник.

– Агов! – гукнув стрiлець.

Вила стали рухатися повiльнiше, i конюх роззирнувся навколо своiми жовтуватими очима.

– Сам ти агов!

– У мене мул.

– Добре тобi.

Стрiлець кинув у напiвморок важку, нерiвномiрно гуртовану золоту монету. Вона дзенькнула об старезнi, посипанi подрiбненою соломою дошки i зблиснула на пiдлозi.

Конюх ступив уперед, нахилився, пiдняв золотий i скоса подивився на стрiльця. Натрапивши поглядом на кобури, похмуро кивнув.

– Надовго хочеш поставити його в стiйло?

– На нiч чи двi. Може, й на довше.

– У мене нема здачi з золотого.

– Здачу залиш собi.

– Грошi застрелених, – буркнув конюх.

– Що ти сказав?

– Нiчого. – Конюх упiймав мула за вуздечку й повiв його у стайню.

– І почисть його! – крикнув стрiлець навздогiн. – Сподiваюся, що так воно й буде, коли я повернуся. І без жартiв.

Старий навiть голови не повернув. Стрiлець вийшов надвiр, до хлопцiв, що скупчилися бiля кола для кульок i з виглядом презирливоi зацiкавленостi спостерiгали за розмовою.

– Довгих днiв i приемних ночей, – приязно привiтався стрiлець.

Мовчання.

– Хлопцi, ви мiсцевi?

Знову жодноi вiдповiдi, тiльки хлопець зi скорпiонницею ледь помiтно кивнув.

Один iз парубкiв дiстав з рота жахливо скрючену кукурудзяну самокрутку, ухопив зелену кульку, зроблену з каменя «котяче око», i швиргонув ii в коло на землi. Кулька влучила в жабку i вибила ii за межi кола. Хлопець пiдняв «котяче око» i приготувався до нового кидка.

– Тут де-небудь е харчiвня? – спитав стрiлець.

Один iз них, наймолодший, пiдвiв очi. У кутику його рота цвiла величезна болячка вiд застуди, такого ж розмiру, як i очi – сповненi невинностi, яка в такiй дiрi довго не протримаеться. У поглядi бринiло приховане захоплення, що переповнювало йо

Страница 13

о, яке водночас зворушувало i лякало.

– У Шеба, може, подають бiфштекси.

– Це та забiгайлiвка, де пiанiно?

– Еге, – кивнув хлопець. Погляди його товаришiв стали погрозливими й ворожими. Швидше за все, йому доведеться поплатитися за доброту i язикатiсть.

Стрiлець торкнувся крис капелюха.

– Дуже вдячний. Приемно усвiдомлювати, що бодай хтось у цьому мiстi настiльки розумний, що вмiе розмовляти.

Вiн пройшов повз них, ступив на дерев’яний тротуар i рушив униз вулицею до Шеба, а за спиною в нього пролунав виразний i сповнений презирства голос одного з парубкiв, дитячий дискант – не бiльше:

– Травоiдник! І давно ти трахаешся зi своею сестрою, Чарлi? Травоiдник! – А потiм пролунав звук завданого удару й плач.

Перед салуном «У Шеба» нерiвним полум’ям горiло три гасовi лампи – по однiй з кожного боку вiд входу, третя була прибита над перехнябленими, схожими на кажанячi крила дверима. Хор, що виводив «Гей, Джуд», мабуть, вичерпав своi можливостi, i пiанiно тренькало якусь iншу стару баладу. Звук голосiв був таким тонким, наче нитки рвуться. На якусь мить стрiлець затримався на порозi, зазираючи всередину. Пiдлога, посипана тирсою, плювальницi бiля столiв iз хисткими нiжками. За шинквас правила товста дошка на козлах для розпилювання дров, за нею – липке вiд бруду дзеркало, в якому вiдбивався пiанiст зi своiм неодмiнним атрибутом: сутулою вiд сидiння на табуретцi спиною. Передня панель пiанiно була знята, тож було видно, як дерев’янi молоточки здiймалися вгору й падали вниз, коли на цiй хитромудрiй штуковинi грали. За шинквасом стояла жiнка з волоссям солом’яного кольору, у бруднiй блакитнiй сукнi. Одна поворозка трималася на англiйськiй булавцi. У глибинi залу виднiлося чоловiк шестеро вiдвiдувачiв: вони дудлили спиртне й знехотя грали у «Гляньте». Ще шестеро зiбралися поблизу пiанiно. Четверо чи п’ятеро – бiля шинкваса. І старий зi скуйовдженим сивим волоссям, який валявся бiля столика неподалiк вiд дверей. Стрiлець зайшов усередину.

Щойно вiн переступив порiг, як голови повернулися, мов на шарнiрах, – усi вирячилися на нього й револьвери. На якусь мить запала майже повна тиша, якби не забутий усiма пiанiст, що продовжував бренькати. Тодi на обличчi жiнки за шинквасом з’явилася гримаса, i все повернулося на круги своя.

– Гляньте, – сказав один iз картярiв у кутку i побив чирвову трiйку виновою четвiркою, виклавши всi своi карти.

Хазяiн трiйки вилаявся, вiдштовхнув вiд себе свою ставку, i почалася нова партiя.

Стрiлець пiдiйшов до жiнки за баром.

– Ви подаете м’ясо? – спитав вiн.

– Аякже. – Вона подивилася йому просто у вiчi. Колись вона, мабуть, була гарненькою, та вiдтодi свiт зрушив з мiсця. Тепер ii щоки були брезклими, а на лобi змiiвся сiрувато-синiй шрам, який вона густо припудрила. Але пудра лише пiдкреслювала те, що за задумом мусила приховувати. – Чиста яловичина. Породиста худоба. Але воно дороге.

«Породиста худоба, хай менi грець, – подумав стрiлець. – У вашiй комiрчинi лежить м’ясо триоких чи шестиногих або ж i те, i те разом, от що я думаю, ледi-сей».

– Менi три бiфштекси й пиво, коли ваша ласка.

І знову ця ледь вiдчутна змiна настрою вiдвiдувачiв. Три бiфштекси. Роти переповнилися слиною, а язики повiльно злизали ii, смакуючи. Цiлих три бiфштекси. Чи бачив коли-небудь хоч один iз присутнiх, щоб хтось з’iдав одразу три бiфштекси?

– Це буде п’ять боксiв. У тебе е п’ять боксiв?

– Доларiв?

Судячи з того, що вона кивнула, йшлося iй, напевно, про бакси. Хоча це був його здогад.

– Разом iз пивом? – iз легкою посмiшкою спитав вiн. – Чи пиво окремо?

Вона не посмiхнулася у вiдповiдь.

– Пиво я врахую. Коли побачу, якого кольору твоi грошi.

Стрiлець поклав на шинквас золотий, i всi негайно прикипiли до нього поглядами.

За шинквасом, лiворуч вiд дзеркала, пашiла жаром вугiльна плитка. Жiнка зникла в кiмнатцi позаду неi й повернулася зi шматком м’яса на паперi. Скупо вiдчикрижила три кусники й поклала iх на решiтку. Аромат смаженини поширився миттево, вiд нього паморочилося в головах. Із флегматичною вiдстороненiстю стрiлець стояв, пiдсвiдомо фiксуючи, що пiанiно раз за разом збиваеться з ритму, картярi вже грають не так швидко, а завсiдники бару кидають косi погляди.

Чоловiка, що був уже на пiвдорозi до нього, стрiлець побачив у дзеркалi. Вiн був майже лисий, а рука мiцно стискала рукiв’я величезного мисливського ножа, що стримiв з-за пояса, наче iз пiхов.

– Сядь на мiсце, – промовив стрiлець. – Зроби собi послугу, чоловiче.

Той зупинився. Його верхня губа за iнерцiею пiднялася, наче у пса, i на мить запала мовчанка. Тодi вiн повернувся до свого столу, i атмосфера знову стала такою, як ранiше.

Пиво подали в надщербленому скляному келиху.

– У мене нема здачi з золотого, – грубо промовила жiнка.

– Здачi не треба.

Вона сердито кивнула, наче ii розлютив цей прояв заможностi, хай навiть на ii користь. Але золотий узяла, i за мить на поплямованiй тарiлцi з’явилися бiфштекси, червонi по краях.

– У вас е сiль?

У маленькiй

Страница 14

линянiй сiльничцi, яку вона дiстала з-пiд шинкваса, сiль узялася грудками, тому стрiльцевi довелося розминати iх пальцями.

– А хлiб?

– Нема хлiба.

Вiн знав, що вона бреше, але також знав причину i не став наполягати. Голомозий витрiщався на нього синюшними очима, то стискаючи, то розтискаючи кулаки на скiпковiй, подовбанiй поверхнi столу. Нiздрi поволi роздувалися й опадали, втягуючи аромат м’яса. Врештi-решт, за це не треба було платити.

Стрiлець почав спокiйно iсти, не смакуючи: просто краяв м’ясо на шматки i швидко вкидав його виделкою до рота, намагаючись не думати про те, як виглядала корова, з якоi це м’ясо зрiзали. Породиста худоба, сказала вона. Авжеж! А свинi, мабуть, танцювали комалу в свiтлi мiсяця Мандрiвного Торгiвця.

Вiн уже майже доiв i збирався замовити ще пива та скрутити цигарку, коли на його плече лягла чиясь рука.

Зненацька вiн вiдчув, що в кiмнатi знову стало тихо, а в атмосферi з’явилася напруженiсть. Повернувшись, вiн втупився в обличчя чоловiка, який спав бiля дверей, коли зайшов до зали. То було жахливе обличчя. Запах чортового зiлля породжував сморiднi мiазми, очиська були страхiтливими – широко розплющенi, лютi очi людини, яка дивиться, але не бачить, погляд, завжди звернений усередину, в сiрий притон розгнузданих, неконтрольованих марень, що беруть початок у смердючих болотах пiдсвiдомостi.

Жiнка за шинквасом тихо застогнала.

Потрiсканi губи вивернулися, наче iх звела судома, пiднялися, оголюючи вкритi зеленим нальотом, замшiлi зуби, i стрiлець подумав: «Вiн навiть не курить це зiлля. Вiн його жуе. Справдi жуе».

І наступна думка: «Це мертвий чоловiк. Вiн, очевидно, помер рiк тому».

І чергова думка: «Це зробив чоловiк у чорному».

Вони пильно споглядали один одного, стрiлець i чоловiк, що переступив межу божевiлля.

Вiн заговорив, i стрiлець, ошелешений, не ймучи вiри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Гiлеада.

– Стрiлець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.

Висока Мова. Якусь мить його розум вiдмовлявся в це вiрити. Роками – Боже! – столiттями, тисячолiттями нiхто нею не розмовляв, Високоi Мови вже не було, вiн останнiй, останнiй стрiлець. Усi iншi були…

У нiмому зацiпенiннi вiн полiз до нагрудноi кишенi й дiстав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвiлою шкiрою вхопила його, нiжно затисла мiж пальцями й пiднесла вгору, щоб краще роздивитися в маслянистому свiтлi гасових ламп. Монета засяяла. Їi барвисте сяйво було пишним i витонченим – золотистим, рудуватим, криваво-червоним.

– Ох-х-х… – Нерозбiрливий звук, що мусив означати втiху. Старий невпевнено розвернувся й почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рiвнi очей, повертаючи ii в рiзнi боки й пускаючи нею зайчики.

Зала швидко спорожнiла, салуннi дверi шалено хиталися туди й назад. Пiанiст рiзко опустив кришку на пiанiно (вона впала зi звуком «бам») i поспiшив слiдом за iншими, долаючи вiдстань до дверей довжелезними кроками персонажа комiчноi опери.

– Шебе! – заверещала йому навздогiн жiнка. У ii голосi дивовижно поеднувалися страх i злiсть. – Шебе, повернися, а щоб тебе! – Невже стрiлець уже десь чув це iм’я? Принаймнi, так йому здалося, але часу розмiрковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.

Тим часом старий добрiв до свого столика. Вiн крутонув монетку на подовбанiй дерев’янiй стiльницi, очi живого мерця з бездумним захопленням спостерiгали за ii рухом. Ось вiн крутнув золотий удруге, потiм втрете, i його повiки безсило впали. Четвертий раз – i голова опустилася на стiльницю, перш нiж монета зупинилася.

– Маеш, – тихо й розлючено сказала жiнка. – Ти розiгнав менi всiх вiдвiдувачiв. Задоволений тепер?

– Вони повернуться, – вiдповiв стрiлець.

– Сьогоднi – нi, це вже точно.

– Хто вiн такий? – Стрiлець жестом показав на травоiдника.

– Пiшов ти в сраку. Сей.

– Менi потрiбно це знати, – терпляче мовив стрiлець. – Вiн…

– Якось дивно вiн iз тобою розмовляв, – сказала вона. – Норт нiколи в життi так не говорив.

– Я шукаю чоловiка. Мабуть, ви його знаете.

Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свiй гнiв. На змiну йому прийшла задума, а потiм очi спалахнули й зволожилися (цей погляд стрiлець уже бачив ранiше). Перехняблена будiвля поринула в своi думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрiлець чекав. Жiнка зрозумiла, що вiн усе знае, i спалах потьмянiв, перейшов у розпуку, нiму потребу, в якоi не було язика.

– Гадаю, мою цiну ти знаеш, – сказала вона. – У мене сверблячка, якiй я ранiше давала раду, а зараз не можу.

Вiн не зводив з неi очей. У темрявi шраму не було видно. Їi тiло було досить худорлявим, тому його форми досi не обвисли, навiть незважаючи на пустелю, шорсткий пiсок i важку одноманiтну роботу. Колись вона була гарненька, ба навiть вродлива. Хоча це не мало нiякого значення. Навiть якби в безплiднiй пiтьмi ii лона вiдклали личинки могильнi черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.

Вона затулила обличчя руками, i виявилос

Страница 15

, що резерви ii душi ще не вичерпалися i iх достатньо для того, щоби розплакатися.

– Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.

– Вибач, – сказав стрiлець. – Я не мав на увазi нiчого поганого.

– Нiхто з вас нiколи не мае! – викрикнула вона йому в обличчя.

– Замкни шинок i згаси свiтло.

Вона досi схлипувала, затулившись руками. Його тiшило, що вона тримае руки бiля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навiть не цнотлива) дiвчина. Англiйська булавка, якою була пришпилена поворозка ii сукнi, блищала у елейному свiтлi.

– Вiн може щось украсти? Якщо так, то я його викину за дверi.

– Нi, – прошепотiла вона. – Норт не злодiй.

– Тодi згаси свiтло.

Руки вiд обличчя вона прибрала тiльки тодi, коли опинилася у стрiльця за спиною й одну по однiй гасила лампи, повертаючи гнiт i задуваючи полум’я. Потiм взяла його руку в темрявi, i вiн вiдчув ii тепло. Вона повела його нагору. Там не було свiтла, i можна було не ховаючись кохатися.




VI


Скрутивши у пiтьмi цигарки, вiн запалив iх i простягнув одну з них iй. Кiмната напахтилася ii парфумами – зворушливим ароматом свiжого бузку. Але дух пустелi домiнував. Вiн зрозумiв, що боiться пустелi, яка стелеться попереду.

– Його iм’я Норт, – сказала вона. Рiзкi нотки з голосу не зникли. – Просто Норт. Вiн помер.

Стрiлець чекав.

– Його торкнулася рука Бога.

– Я нiколи Його не бачив, – вiдказав стрiлець.

– Вiн був тут з незапам’ятних часiв – ну, Норт, а не Бог. – Вона нервово розсмiялася в темрявi. – Якийсь час вивозив лайно. Потiм почав пити. Нюхати траву. Потiм курити ii. Дiти ходили за ним зграйками i цькували його псами. Вiн носив старi зеленi штани, вiд них дуже тхнуло. Розумiеш?

– Так.

– Вiн почав жувати ii. Наприкiнцi вже просто сидiв там i нiчого не iв. Може, йому ввижалося, що вiн король. Дiти – його блазнi, а собаки – принци.

– Так.

– Вiн помер просто перед дверима цього шинку, – розповiдала далi вона. – Пришкандибав, цокаючи пiдборами по дошках тротуару, – його чоботи не зношувалися, то були солдатськi чоботи, вiн знайшов iх на старiй залiзничнiй станцii, – а за ним вервечкою тяглися дiти й собаки. У нього був такий вигляд, наче кiлька старих дротяних вiшалок для одягу переплелися мiж собою. У його очах горiв пекельний вогонь, а вiн тiльки шкiрив зуби… дiти вирiзають такi усмiшки на гострокоренях i гарбузах напередоднi свята Жнив. Вiд нього тхнуло брудом, гноем i травою. Патьоки слини стiкали з кутикiв рота, як зелена кров. По-моему, вiн хотiв зайти й послухати, як Шеб грае на пiанiно. І просто на порозi став i задрав голову. Я його бачила, i чомусь менi здалося, що вiн чуе звуки колiс дилiжанса, хоча за розкладом його не мало бути. А тодi його знудило, i блювота була чорна, змiшана з кров’ю, цiлою калюжею кровi. Блювота лилася крiзь той вищир, як вода з каналiзацii – в решiтку. Сморiд стояв такий, що очамрiти можна. Вiн пiдняв руки i просто перекинувся. От i все. Здох у власному блювотиннi, шкiрячи зуби.

– Нiчогенька iсторiя.

– О, так, спасибi, сей. Це мiсце таке класне.

Вона тремтiла. Надворi, не перестаючи, завивав буревiй, i бахкання дверей на вiтрi долинало десь здалеку, наче звук, почутий крiзь сон. У стiнах шкряботiли мишi. Стрiлець тут же подумав, що це, мабуть, единий заклад у мiстечку, достатньо заможний, аби прогодувати мишей. Вiн поклав руку на живiт жiнцi, i вона сiпнулася вiд несподiванки, але потiм розслабилася.

– Чоловiк у чорному, – нагадав вiн.

– Тобi неодмiнно треба взяти свое, га? Не мiг просто трахнути мене i заснути.

– Я мушу взяти свое.

– Гаразд. Я тобi розповiм. – Ухопивши його руку обома долонями, вона почала свою оповiдь.




VII


Вiн з’явився надвечiр того дня, коли помер Норт. Вiтер розiйшовся не на жарт: змiтав верхнiй шар грунту, люто жбурлявся шматками гравiю i вирваними з коренем стеблами кукурудзи. Джубал Кенерлi замкнув стайню, iншi нечисленнi крамарi наглухо зачинили вiконницi й закрiпили iх дошками. Небо було кольору жовтавого давнього сиру, i хмари по ньому летiли так швидко, наче стрiмголов тiкали вiд чогось жаского, що побачили в просторах пустелi, якi проминули зовсiм недавно.

Переслiдуваний стрiльцем приiхав на тряскiй кiннiй таратайцi. Брезент, натягнутий над пiдстилкою, брижився на вiтрi. На обличчi чоловiка застигла широченна, наче привiтальна, усмiшка. Люди стежили за тим, як вiн наближаеться, i старий Кенерлi, що лежав бiля вiкна з пляшкою в однiй руцi й м’якою гарячою плоттю грудi своеi середульшоi дочки – в другiй, вирiшив, що не вiдчинятиме, якщо раптом цей чолов’яга постукае у дверi.

Але чоловiк у чорному, не спиняючи гнiдого, впряженого в таратайку, проiхав далi. Крутячись, колеса здiймали пiнну куряву, яку з готовнiстю пiдхоплював вiтер. Можливо, вiн був священиком чи монахом. Вбрання його складалося iз запорошеноi чорноi сутани з широким каптуром на головi, який приховував риси обличчя, але нiяк не мiг замаскувати тiеi жахливоi задоволеноi усмiшки. Поли сутани здiймалися

Страница 16

трiпотiли. З-пiд одягу виглядали масивнi чоботи з пряжками i квадратними носаками.

Зупинившись перед салуном Шеба, вiн припнув коня, i той слухняно опустив голову й почав форкати в землю. Обiйшовши шарабан, чоловiк вiдв’язав один край брезентового полотнища, дiстав обшарпану сiдельну сумку, перекинув ii через плече i ввiйшов у дверi салуна.

Елiс вiн зацiкавив одразу, а от iншi його появи не помiтили. Постiйнi вiдвiдувачi на той час уже були п’янi, як чiп. Шеб грав регтайм до методистських гiмнiв, а посивiлi гультяi, яких негода й бажання якнайшвидше пом’янути Норта загнали до шинку ранiше, нiж зазвичай, уже наспiвалися до хрипу в горлi. П’яний у дим Шеб, якого дурманила й водночас заводила згадка про те, що сам вiн i досi живий, бив по клавiшах iз гарячковим поспiхом: його пальцi злiтали й опускалися у блискавичному темпi, нiби човники ткацького верстата.

Голоси зливалися в хор, який вищав i лементував на рiзнi лади, але був не в змозi перемогти вiтер, хiба що кинути йому виклик. У кутку Захарiй, закинувши спiдницю Емi Фелдон iй на голову, виводив у неi на колiнах магiчнi формули Жнив. Кiлька iнших жiнок переходили з рук у руки. Усi вони, здавалося, перебували у гарячковому станi збудження, однак тьмяне свiтло бурi, що просочувалося крiзь дверi, схожi на кажанячi крила, наче знущалося з них.

Норта поклали на двох столах, зiставлених разом, посеред залу. Його солдатськi чоботи стирчали в рiзнi боки у формi мiстичноi лiтери V. Щелепа вiдвисла, рот розкрився у в’ялiй усмiшцi, хоча очi йому хтось закрив i поклав на них металевi кружальця. У складених на грудях руках стримiв жмутик чортового зiлля. Мрець нестерпно смердiв.

Чоловiк у чорному вiдкинув каптура i пiдiйшов до шинкваса. Елiс спостерiгала за ним iз двоiстим вiдчуттям – тривогою та знайомим хтивим потягом, що зачаiвся в нiй, чекаючи нагоди. Жодних ознак приналежностi до духовного сану не було, хоча саме по собi це ще нiчого не означало.

– Вiскi, – промовив вiн м’яким i приемним голосом. – Хорошого вiскi, крихiтко.

Вона полiзла пiд прилавок i дiстала пляшку «Стар». Пiд виглядом найкращого вона могла втелющити йому мiсцевого самогону, але не зробила цього. Поки Еллi наливала вiскi у склянку, чоловiк у чорному невiдривно спостерiгав за нею своiми величезними сяючими очима. Але визначити iхнiй колiр вона не могла, бо пiтьма згустилася надто сильно. Їi потяг подужчав. Крики й верески позаду не стихали нi на секунду. Шеб, цей нiкчемний кастрат, грав пiсню про солдат-християн, i хтось переконав тiтоньку Мiлл заспiвати. Їi неоковирний, спотворений голос пробивався крiзь гамiр, наче тупа сокира – крiзь мозок теляти.

– Агов, Еллi!

Вона пiшла прийняти замовлення, ображена на незнайомця через його мовчання. А ще ii дратували його безбарвнi очi та власне лоно, що нiяк не втихомирювалося. Їi лякали цi примхи, бо ж вони були вибагливими й безконтрольними. А ще могли сигналiзувати про прихiд старостi – стану, який у Таллi тривав недовго й був таким же безрадiсним, що й захiд сонця взимку.

Вона цiдила пиво, поки бочка не спорожнiла, а потiм вiдкупорила iншу. У такiй справi до Шеба краще не звертатися. Вiн би прибiг охоче, як шолудивий пес (яким вiн i був), i закiнчилося б усе тим, що вiн або вiдрубав собi пальцi, або розляпав пиво скрiзь. Погляд незнайомця увесь цей час був прикутий до неi – вона це вiдчувала.

– Немов бджiл у вулику, – сказав вiн, коли вона повернулася до бару. Своеi склянки вiн не торкався, а просто перекочував мiж долонями, щоби нагрiти.

– Поминки, – вiдповiла Елiс.

– Я помiтив покiйного.

– Це ханиги. – На неi зненацька накотила хвиля ненавистi. – Усi вони алкашi.

– Це iх заводить. Вiн мертвий. Вони – нi.

– За життя вiн був для них блазнем, посмiховиськом. Несправедливо, що вони й зараз iз нього кепкують. Це… – Вона замовкла, не в силах висловити, що це було i як це було непристойно.

– Травоiдник?

– Так! А що йому ще залишалося?

Їi тон був звинувачувальним, але чоловiк не опустив очей, i Елiс вiдчула, як кров шугонула iй в обличчя.

– Вибачте. Ви священик? Мабуть, вам це гидко чути.

– Я не священик, i менi не гидко. – Вiн одним ковтком, навiть не скривившись, перехилив склянку з вiскi. – Ще одну порцiю, будь ласка. Ще одну з любов’ю, як кажуть у сусiдньому свiтi.

Вона гадки не мала, що б це могло означати, а спитати боялася.

– Спочатку я маю побачити колiр вашоi монети. Вибачайте.

– Не варто вибачатися.

Вiн поклав на прилавок грубо оброблену срiбну монету, товщу з одного боку, тоншу – з другого, й Елiс повторила тi ж самi слова, що й пiзнiше стрiльцевi:

– У мене нема здачi.

Вiн похитав головою, вiдмовляючись, i з вiдсутнiм виглядом спостерiгав, як вона наливае вдруге.

– Ви у нас проiздом? – спитала вона.

Вiн довго не вiдповiдав, i вона збиралася повторити питання, але вiн нетерпляче хитнув головою.

– Давайте без банальностей. Тут смерть.

Ображена й здивована, вона сахнулася, i першою думкою було те, що вiн збрехав iй про свiй духовний сан, аби перевiрити.

Страница 17

Ти була до нього небайдужа, – категорично заявив вiн. – Хiба нi?

– До кого? До Норта? – Вона розсмiялася, вдаючи роздратування, аби приховати свое спантеличення. – Гадаю, вам лiпше…

– У тебе добре серце, але ти трохи налякана, – провадив вiн далi, – а Норт пiдсiв на зiлля, зазираючи в пекло з чорного ходу. А тепер онде вiн, i навiть тi дверi перед його носом iз грюкотом зачинилися, i ти гадаеш, що iх вiдчинять тiльки тодi, коли для тебе настане час увiйти, правда ж?

– Ви що, п’яний?

– Мисту Нортон, вiн муертвий, – проспiвав чоловiк у чорному iз сарказмом, трохи перекручуючи слова. – Мертвий, як i всi. Мертвий, як ти чи будь-хто iнший.

– Забирайтесь звiдси. – Вона вiдчула, як у нiй народжуеться хвиля боязкоi вiдрази, але внизу живота й досi розливалося тепло вiд бажання.

– Все гаразд, – тихо мовив вiн. – Все добре. Зачекай. Просто зачекай.

Очi були синi. У головi iй одразу просвiтлiло, наче пiсля зiлля.

– Мертвий, як будь-хто, – повторив вiн. – Розумiеш?

Вона тупо кивнула, i вiн розсмiявся уголос – той смiх був приемним, сильним, чистим, вiд такого паморочиться в головах. Вiн рiзко розвернувся i став до них обличчям, зненацька опинившись у центрi уваги. Тiтонька Мiлл запнулася й замовкла, залишивши надтрiснуту високу ноту стiкати кров’ю в повiтрi. Шеб збився з ритму й перестав грати. Усi вони з тривогою дивилися на незнайомця. Надворi вiтер жбурляв жменi пiску об стiни будiвлi.

Мовчання тягнулося нескiнченно. Їй перехопило дух. Елiс опустила очi й побачила, що мiцно притискае обидвi долонi до низу живота пiд шинквасом. Усi люди дивилися на чоловiка в чорному, а вiн – на них. А потiм вiн знову зайшовся смiхом, сильним, грудним, невiдпорним. Але бажання розсмiятися слiдом за ним нi в кого не виникло.

– Я покажу вам диво! – закричав вiн до них, але вони тiльки мовчки спостерiгали, як слухнянi дiти, яких узяли подивитися на фокусника, та запiзно: вони виросли i не вiрять у його магiю.

Чоловiк у чорному стрибнув уперед, та так стрiмко, що тiтонька Мiлл вiдсахнулася. Вiн люто вишкiрив зуби i ляснув ii по великому череву. Вона мимоволi коротко гикнула, i чоловiк у чорному вiдкинув голову.

– Так краще, правда ж?

Тiтонька Мiлл знову гикнула, раптом розридалася i, не розбираючи дороги, стрiмголов кинулася геть, надвiр. Іншi мовчки спостерiгали, як вона тiкае. Починалася буря. Тiнi, наздоганяючи одна одну, здiймалися й опадали на тлi бiлоi круговоi панорами небесного склепiння. Чоловiк бiля пiанiно, забувши, що тримае в руцi пиво, зарюмсав.

Чоловiк у чорному став над Нортом, усмiхаючись до нього. Знадвору долинало пронизливе завивання й гудiння вiтру. Щось велике вдарилося об стiну будинку так сильно, аж затрясся весь шинок, i рикошетом вiдскочило геть. Один iз чоловiкiв, що нидiли в барi, зiрвався з мiсця й великими гротескними кроками почухрав шукати собi тихiшоi мiсцини. У небi гуркотiв грiм, наче в якогось божества стався напад кашлю.

– Гаразд! – вишкiрився чоловiк у чорному. – Почнемо!

Ретельно прицiлюючись, вiн почав плювати Нортовi в обличчя. Слина блищала на лобi покiйного й перлинами скочувалася вниз iз кiнчика гачкуватого носа.

Руки Елiс пiд шинквасом запрацювали швидше.

Шеб, як селюк, голосно розреготався, смiх зiгнув його навпiл. А потiм вiн почав кашляти, випльовуючи слиз, величезнi липкi шматки слизу. Чоловiк у чорному схвально засмiявся й гепнув його кулаком по спинi. Шеб усмiхнувся, зблиснувши золотим зубом.

Дехто з присутнiх утiк. Іншi ж нещiльним кiльцем оточили Норта. Його обличчя i складчастi зморшки на шиi та верхнiй частинi грудей блищали вiд рiдини, такоi цiнноi у цiй посушливiй краiнi. І раптом, наче за командою, дощ зi слини перестав падати. Чулося тiльки нерiвне, важке дихання.

Зненацька чоловiк у чорному стрiмко кинувся через тiло покiйного вперед, описавши iдеальну дугу. Гарну, як сплеск води. Вiн приземлився на руки, зробив переверт, став на ноги (крива усмiшка нi на мить не сходила з його обличчя) i знову перескочив через труп. Один iз глядачiв у нестямi почав плескати в долонi й раптом вiдсахнувся, його очi затуманилися вiд невимовного переляку. Затуливши рота рукою, вiн рушив до дверей.

Коли чоловiк у чорному виконав свiй акробатичний трюк утрете, Норт поворухнувся.

Натовпом глядачiв пройшла хвиля приглушеного бурмотiння, а потiм знову запанувала тиша. Чоловiк у чорному задер голову й завив. Вiн усотував у легенi повiтря, груди здiймалися й опускалися в швидкому частому ритмi. Переверти набирали темп: вiн переливався через Нортове тiло, наче вода з однiеi посудини до iншоi i знову назад. У залi стояла мертва тиша: тiльки неймовiрно скрипучий шум його дихання i шквал буревiю за стiнами, що невпинно наростав.

Нарештi настала мить, коли Норт зробив глибокий сухий вдих. Його руки почали рухатися, пальцi безцiльно барабанили по поверхнi столу. Шеб заверещав i втiк. Слiдом за ним знялася i якась жiнка – тiльки накидка замайорiла за спиною.

Чоловiк у чорному зробив переверт, другий, третiй. Зараз тiло на столi вiбрувало:

Страница 18

тремтiло, стукало, звивалося в конвульсiях, наче велика, але в сутностi своiй позбавлена життя лялька, всерединi якоi сховано гiгантських розмiрiв годинниковий механiзм. Задушливими хвилями накочував cморiд гниття, екскрементiв, розкладу. Врештi настала мить, коли Нортовi очi розплющилися.

Еллi вiдчула, як занiмiлi ноги самi швидко-швидко несуть ii назад. Вдарилася об дзеркало, воно захиталося, i ii охопила слiпа панiка. Наступноi митi вона зiрвалася з мiсця й майнула стрiлою геть.

– Ось твое диво! – тяжко дихаючи, крикнув чоловiк у чорному iй навздогiн. – Ти його одержала. Тепер можеш спати спокiйно. Навiть це не е невiдворотним. Хоча це… так… чорт забирай… смiшно! – І вiн знову розреготався.

Еллi що було духу стрiмко пiднiмалася сходами нагору, i смiх долинав до неi дедалi слабше й слабше, але вона бiгла, не зупиняючись нi на мить, аж поки не зачинила за собою на засув дверi, що вели до трьох кiмнат над баром.

Присiвши навпочiпки пiд дверима й розхитуючись вперед-назад, вона почала хихотiти. Звук ставав усе вищим i вищим, поки не перерiс у iстеричне голосiння, що злилося з завиванням вiтру. У ii вухах усе ще лунав звук, що супроводжував Нортове повернення до життя, – з таким звуком кулаки вслiпу молотять по кришцi труни. Якi думки, мiркувала вона, могли ще залишитися в його воскреслiй головi? Що вiн бачив, поки був мертвий? Що вiн пам’ятае? Чи розповiсть? Невже там, унизу, чигають таемницi могили? І найжахливiшим, на ii думку, було те, що якась частина ii ества хотiла мати вiдповiдь на всi цi питання.

Унизу Норт байдуже вийшов у бурхливу негоду, аби нарвати зiлля. Чоловiк у чорному, единий господар бару в цю мить, мабуть, дивився, як вiн iде, i, певно, все ще криво всмiхався.

Коли ввечерi вона змусила себе спуститися вниз, тримаючи лiхтаря в однiй руцi й важезне полiно – у другiй, чоловiка в чорному вже не було. Як i його шарабана. Але Норт був у залi: сидiв за столиком поблизу дверей так, наче нiколи не помирав. Вiд нього й досi тхнуло зiллям, але не так сильно, як вона очiкувала.

Вiн подивився на неi знизу вгору й розгублено посмiхнувся.

– Привiт, Еллi.

– Привiт, Норте. – Вона поклала полiно на пiдлогу й почала запалювати лампи, побоюючись повертатися до нього спиною.

– Мене торкнулася рука Бога, – сказав вiн пiсля паузи. – Я бiльше не помру. Вiн так сказав. Пообiцяв менi.

– Я страшенно за тебе тiшуся. – Скiпка випала з тремтячих пальцiв, i Еллi пiдняла ii.

– Хотiв би я кинути жувати зiлля, – сказав вiн. – Воно менi вже не подобаеться. Не годиться людинi, якоi торкнулася рука Бога, жувати зiлля.

– Тодi чому ти не покiнчиш iз цим?

Роздратування спонукало ii знову сприймати його як людину, а не потойбiчне диво. Перед нею сидiв досить сумний на вигляд напiвобдовбаний тип, присоромлений i зневажений. Такого вона вже не боялася.

– У мене ломка, – зiзнався вiн. – І я хочу цього. Я не можу покинути. Еллi, ти завжди була до мене добра… – Вiн почав рюмсати. – Я навiть перестати всцикатися не можу. Що я таке? Що я?

Вона пiдiйшла до столу й застигла в нерiшучостi.

– Вiн же мiг зробити так, аби я не хотiв, – сказав Норт крiзь сльози. – Вiн мiг таке зробити, якщо вже зробив мене живим. Я не скаржуся… я не хочу скаржитися… – Вiн iз зацькованим виглядом озирнувся навколо й прошепотiв: – Вiн уразить мене блискавкою на смерть, якщо я жалiтимуся.

– Певно, це жарт. Почуття гумору в нього точно е.

Норт витягнув iз-за пазухи свого капшука й дiстав звiдти пригорщу зiлля. Еллi бездумно вдарила його по руцi, вибивши траву, i тут же, злякавшись, вiдсмикнула руку.

– Я нiчого не можу вдiяти, Еллi, – сказав вiн i скрюченими пальцями полiз до капшука.

Вона могла спинити його, але не стала цього робити, натомiсть повернулася до запалювання ламп, почуваючись втомленою, хоча вечiр ще ледве почався. Але того вечора так нiхто й не прийшов, окрiм старого Кенерлi, який усе пропустив. Та вiн не надто здивувався, уздрiвши Норта: напевно, йому вже хтось розповiв, що сталося. Кенерлi замовив собi пива, спитав, де Шеб, i облапав ii.

Пiзнiше до неi пiдiйшов Норт i дрижачою, без-права-на-життя рукою простягнув якийсь складений папiрець.

– Ледь не забув, – сказав вiн. – Вiн залишив тобi оце. Якби я забув, вiн би повернувся й прикiнчив мене, це точно.

Папiр був дорогий: предмет розкошiв, iз яким i поводитися слiд вiдповiдно, – але тримати в руках цей аркуш iй не подобалося. Мимоволi виникало враження, що вiн важкий i брудний. Напис на ньому (лише одне слово) промовляв:


Еллi

– Звiдки йому вiдоме мое iм’я? – спитала вона Норта, але той тiльки головою похитав.

Розгорнувши, вона прочитала:



Ти хочеш знати, що таке Смерть. Я залишив йому слово. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ. Вимовиш це слово – i його пам’ять вiдкриеться. Вiн розповiсть тобi, що лежить там, у потойбiччi. Розкаже, що бачив.

Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Дiзнавшись про все, ти збожеволiеш.

Але рано чи пiзно ти все-таки спитаеш.

Ти нiчого не зможеш iз цим вдiяти.




Гарного тобi дня!

Волтер

Страница 19

О’Дим

P. S. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Ти спробуеш його забути, але рано чи пiзно воно вилетить iз твого рота, як блювотиння.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.


Так – о Господи, – вона знала, що зробить це. Це слово вже бринiло в неi на губах. Дев’ятнадцять, – скаже вона, – слухай, Норте: дев’ятнадцять. І перед нею розкриються всi таемницi Смертi та потойбiччя.

Рано чи пiзно ти спитаеш.

Наступного дня все йшло майже своiм звичаем, от тiльки дiти бiльше не бiгали за Нортом. Але через день цькування вiдновилося. Життя повторно ввiйшло в свою приемну колiю. Дiти разом позбирали вирванi з корiнням стебла кукурудзи й за тиждень пiсля воскресiння Норта спалили iх посеред вулицi. Миттево спалахнув яскравий вогонь, i майже всi завсiдники бару, мов метелики, висипали чи виповзли надвiр подивитися, як вiн горить. Вони справляли враження первiсних людей. Їхнi обличчя наче ширяли мiж полум’ям i холодним слiпучо-бiлим сяйвом небес. Дивлячись на них, Еллi раптом вiдчула, як ii душу пройняв гострий бiль вiдчаю через безвихiдь ситуацii, у якiй опинився цей свiт. Розлад i розбрат. У центрi бiльше не залишилося клею. Щось десь руйнуеться, i коли воно впаде, то настане кiнець усьому. А вона нiколи не бачила океану, та вже й не побачить.

– Якби ж то я мала хоробрiсть, – пробурмотiла вона. – Якби в мене була мужнiсть, рiшучiсть…

На звук ii голосу Норт пiдвiв голову й тупо посмiхнувся iй – прямiсiнько з пекла. Справдi, мужностi в неi не було. Тiльки шинок та шрам. І слово. Воно борсалося за ii мiцно стуленими вустами, шукало виходу. А що як вона покличе його до себе i, знемагаючи вiд смороду, пiдсунеться поближче? А що як вона прошепоче це слово у восковий отвiр, який вiн називае вухом? Вираз його очей змiниться. Вони стануть його очима – очима чоловiка в сутанi. А потiм Норт розповiсть, що бачив у Краiнi Смертi, яка лежить далеко вiд землi й хробакiв.

Я нiколи не скажу йому цього слова.

Але чоловiк, який оживив Норта й лишив iй записку – зоставив слово, наче заряджений пiстолет, котрий вона колись пiднесе до скронi, – був краще обiзнаний.

Дев’ятнадцять – ключ до таемницi.

Дев’ятнадцять – це сама таемниця.

Вона спiймала себе на тому, що виводить 19 у розлитiй на шинквасi калюжцi, але, помiтивши, що Норт дивиться на неi, миттю вiдправила ii рукою в небуття.

Багаття швидко догорiло, i клiенти повернулися в зал. Вона почала накачуватися вiскi «Стар» i опiвночi вже була п’яна в дим.




VIII


Закiнчивши розповiдь i не помiтивши негайноi реакцii стрiльця на своi слова, вона спершу подумала, що iсторiя навiяла на нього сон. Але щойно вона сама задрiмала, вiн раптом спитав:

– Це все?

– Так. Це все. Вже дуже пiзно.

– Гм. – Вiн уже скручував другу цигарку.

– Не накидай тютюну менi в лiжко, – дещо рiзкiше, нiж хотiлося б, сказала вона.

– Гаразд.

Знову запанувала тиша. Тiльки кiнчик його цигарки блимав i згасав.

– Вранцi ти поiдеш, – в’яло промовила Еллi.

– Я мушу. Здаеться, вiн улаштував менi тут пастку. Так само як i тобi.

– Ти справдi думаеш, що це число…

– Якщо хочеш i далi залишатися при своему розумi, то у тебе нiколи не виникне бажання сказати це слово Нортовi, – вiдповiв стрiлець. – Викинь його з голови. Якщо зможеш, привчи себе до думки, що пiсля вiсiмнадцяти йде двадцять. Що тридцять вiсiм подiлити на два буде сiмнадцять. У чоловiка, що пiдписався Волтером О’Димом, багато iпостасей, але вiн точно не брехун.

– Але ж…

– Якщо вiдчуеш сильну потребу вимовити його, приходь сюди, сховайся пiд ковдри i говори, говори, говори його – викрикуй його, якщо треба, – поки вона не минеться.

– Врештi-решт настане час, коли не минеться.

Стрiлець не вiдповiв, бо знав, що це правда. Пастку задумано з моторошною досконалiстю. Якщо хтось сказав тобi, що ти потрапиш до пекла, якщо уявлятимеш свою матiр голою (коли стрiлець був дуже молодим, йому таке сказали), то врештi-решт так i станеться. А чому? Та тому що ти не хотiв уявляти матiр голою. Тому що ти не хотiв потрапляти до пекла. Бо якщо е нiж i рука, яка його триматиме, то розум зрештою зруйнуе сам себе. І не тому, що хотiв, а тому, що не хотiв.

Ранiше чи пiзнiше Еллi покличе Норта i скаже йому слово.

– Не йди, – сказала вона.

– Побачимо.

Вiн повернувся до неi спиною, але вона заспокоiлася. Вiн залишиться, принаймнi на деякий час. Еллi задрiмала.

Перш нiж остаточно провалитися в сон, вона подумала про те, як Норт звертався до нього – тiею дивною мовою. Тодi вона вперше за весь час знайомства побачила, що ii загадковий новий коханець проявив емоцii. Навiть кохаючись, вiн мовчав, i лише наприкiнцi його дихання ставало частiшим, а потiм на мить чи двi зупинялося. Вiн наче вийшов iз казки чи мiфу: фантастична, небезпечна iстота. Цiкаво, вiн може виконувати бажання? Чомусь вона в цьому не сумнiвалася, як i в тому, що ii бажання точно справдиться. Вiн трохи затримаеться тут. Такого бажання цiлком досить для такоi нещасливоi сучки зi шрамами, як вона. Завтра буде достатньо часу, аби подумати про якесь друге чи навiть

Страница 20

трете. І на цiй думцi ii зморив сон.




IX


Вранцi вона приготувала йому вiвсяну кашу, яку вiн з’iв без зайвих слiв. Просто вкидав iжу до рота, не думаючи про Елiс, ледве помiчаючи ii. Вiн знав, що мусить iти. З кожною зайвою хвилиною перебування тут чоловiк у чорному вiддалявся все бiльше. Напевно, зараз вiн уже перейшов сланцi й бескиди та заглибився в пустелю. Його шлях неухильно пролягав на пiвденний схiд, i стрiлець знав причину.

– У тебе е карта? – спитав вiн, пiдвiвши очi.

– Мiста? – розсмiялася вона. – Воно таке мале, що карта не потрiбна.

– Нi. Територii, що лежить на пiвденному сходi.

Їi посмiшка враз зiв’яла.

– Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаешся.

– Що на iншому боцi пустелi?

– Звiдки менi знати? Їi нiхто не переходив. Навiть не намагався перейти, принаймнi вiдколи я тут. – Вона витерла руки об фартух, взяла рукавицi й вилила нагрiту воду з цебра в балiю, вiд якоi одразу пiшли бризки й пара. – Туди пливуть усi хмари. Їх наче засмоктуе…

Вiн пiдвiвся.

– Куди ти? – У власному голосi iй почувся невiдчепний страх, i iй це дуже не сподобалося.

– На стайню. Коли щось кому й вiдомо, то це конюховi. – Вiн поклав руки iй на плечi. Руки були важкi, але теплi. – І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далi.

Але поки що нi. Вона звела на нього очi.

– Обережнiше з тим Кенерлi. Як вiн чого не знае, то просто вигадуе.

– Спасибi тобi, Еллi.

Коли вiн пiшов, вона повернулася до балii, вiдчуваючи, що з очей струменить гарячий потiк слiз. Слiз вдячностi. Скiльки часу минуло вiдтодi, як хтось iй востанне подякував? Хтось, до кого iй не байдуже?




Х


Кенерлi – беззубий i вкрай неприемний старий розпусник, що поховав двох дружин, – мав безлiч дочок, якi вже в печiнках йому сидiли. Двi недорозвиненi дiвчинки потай спостерiгали за стрiльцем iз запилюженого затiнку стайнi. У землi, пускаючи слину, радiсно копирсалося дитинча. Доросла дiвчина, бiлява, брудна й розпутна, з цiкавiстю вивчала його, набираючи воду зi староi колонки, що жалiбно стогнала поблизу будiвлi. Впiймавши на собi погляд стрiльця, вона стиснула своi соски пальцями, пiдморгнула йому й знову заходилася качати воду.

Конюх перестрiв його на пiвдорозi мiж дверима, що вели в його дiм, i вулицею. У його манерi поведiнки вiдчувалося балансування мiж сповненою ненавистi ворожiстю й боягузливим плазуванням.

– Скажу вам, вiн доглянутий, можете не переживати, – повiдомив Кенерлi. Не встиг стрiлець i слова мовити у вiдповiдь, як вiн повернувся й замахав на дочку кулаками, – не чоловiк, а доведений до вiдчаю кiстлявий задерикуватий пiвень: – Ану марш звiдси, Субi! Іди в хату! Ти у мене отримаеш на горiхи!

Понурившись, Субi потягла вiдро до халупи, яка тулилася до стайнi.

– Ти маеш на увазi мого мула? – запитав стрiлець.

– Так, сей. Сто рокiв уже не бачив мула, особливо такого породистого, як ваш. Два ока, чотири ноги… – Його обличчя тривожно скривилося, набувши виразу, що мiг означати як нестерпний бiль, так i натяк на буцiмто сказаний жарт. Стрiлець припустив, що мае справу з останнiм, хоча сам майже не був надiлений почуттям гумору.

– Були часи, коли iх розвелося хоч греблю гати, – продовжував Кенерлi, – але вiдтодi свiт змiнився. Я не бачив нiчого, крiм хiба кiлькох потвор-бикiв, тяглових коней i… Субi, на Бога, я тебе вiдшмагаю!

– Я не кусаюся, – приязно сказав стрiлець.

Кенерлi улесливо зiгнувся i скривив губи в подобi усмiшки. Стрiлець побачив очi вбивцi i бажання вбити. І хоча вiн цього не боявся, та все ж вiдзначив про себе – так людина робить закладку в книжцi у тому мiсцi, до якого можна буде пiзнiше повернутися по цiннi вказiвки.

– Ви тут нi до чого. О боги, нi, це не через вас. – Вiн мимоволi всмiхнувся. – Вона пришелепкувата вiд природи. У нiй засiв нечистий. Вона дика. – Його погляд став похмурим. – Настають Останнi Часи, мiстере. Ви ж знаете, що каже Бiблiя. Дiти не слухатимуться батькiв, i чума уразить багатьох. Варто тiльки послухати, що говорить священиця, i знатимете це.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


«Кентерберiйськi оповiдання» – незакiнчена збiрка прозових i вiршованих оповiдок, написаних Джефрi Чосером у ХІV столiттi. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


«Таемниця Едвiна Друда» – детективний роман Чарльза Дiккенса, який письменник не встиг закiнчити, бо його спiткала смерть.




3


Детально пророблений опис чинника дурнi див. у книжцi «Як писати книги» (On Writing), опублiкованiй видавництвом «Скрайбнерс» 2000 року. (Прим. авт.)




4


Пов’язанi долею. (Прим. авт.)




5


Гадаю, тут можна навести один дуже красномовний приклад. У попередньому виданнi «Стрiльця» Фарсон – назва мiстечка. У подальших томах це слово чомусь стало прiзвищем людини: повстанця Джона Фарсона, який спланував падiння Гiлеада, мiста-держави, де Роланд провiв дитинство. (Прим. авт.)

Страница 21




6


Пожитки.


Поделиться в соц. сетях: