Читать онлайн “Заборонений” «Сергiй Кiрсанов»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Заборонений
Сергiй Дзюба

Артемiй Кiрсанов


Сучасна проза Украiни
Колишнiй аспiрантцi, яка працювала над дисертацiею про життя i творчiсть видатного поета Василя Стуса, а нинi за волею обставин стала медсестрою, запропонували доглядати помираючу вiд важкоi хвороби жiнку. Як виявилося важкохвора у минулому була полковником КДБ i багато разiв зустрiчалася зi Стусом, особливо в останнi днi його життя. У романi надзвичайно насичено змальовано життя поета на його рiднiй Донеччинi, в оточеннi друзiв, педагогiв i лiтераторiв, i в концтаборi – де утримували в’язнiв совiстi, ставлячи iм у провину iхнi переконання. Чимало уваги придiлено у романi й долi останньоi рукописноi збiрки поета.





Сергiй Дзюба, Артемiй Кiрсанов

Заборонений: Історiя життя i боротьби Василя Стуса




Дякуемо


Сергiю Борщевському за творчу допомогу;


Валерii Борщевськiй за пiдтримку i спiвпрацю;


Дмитру Стусу за наданi архiвнi матерiали;


Маргаритi Довгань i Василю Овсiенко за консультативну допомогу


Книжку присвячуемо всiм полiтичним в’язням, якi боряться за украiнську свободу i незалежнiсть.







ВОЛЕН


Усе почалося з несподiваного дзвiнка о першiй годинi ночi. Аби розмовою не розбудити чоловiка, метнулась у коридор.

– Алло, Людмила Петрова?

– Так. А хто це?

– Вибачте, що запiзно. Мое iм’я Волен.

– Перепрошую? – спросоння перепитала я, почувши дивне iм’я.

– Во-лен. Менi вас рекомендував головний лiкар Киiвського вiйськового шпиталю, де ви працюете медсестрою.

– Так, я вас слухаю.

– Моiй онкохворiй матерi потрiбна доглядальниця. З головним лiкарем я про все домовився. Подробицi при зустрiчi. Чекатиму вас завтра о сьомiй ранку бiля виходу з метро на станцii «Хрещатик».

– Стривайте…– тiльки й вимовила я i почула у слухавцi короткi гудки.

– Що сталося? Хто дзвонив? – запитав чоловiк, щойно я повернулася до кiмнати.

– Це по роботi,– пояснила я.– Клiент призначив зустрiч на ранок.

– Завтра у тебе вихiдний. Ми домовлялися з хлопцями поiхати на природу.

– Вибач, любий. Поiдеш сам. Порибалите чоловiчою компанiею.

– А якщо ми там гарних русалок зустрiнемо?

– Кращоi за мене все одно нiкого немае. А нам скоро за квартиру платити. Та ще й головний лiкар порадив…

– Іди до мене, моя матiнко Терезо.

Я пiдiйшла до Миколи, який мiцно обiйняв мене своею единою рукою. Другу довелося ампутувати пiсля поранення в АТО.

– Люблю! – прошепотiв вiн менi на вухо.

– І я тебе люблю! – притулилась я до чоловiка i погладила його колюче коротко стрижене волосся.– Як рука?

– Досi не розумiю, як може болiти те, чого нема,– спробував вiдбутися жартом Микола.

– Фантомнi болi. Усе буде добре. Давай спати,– запропонувала я, умостившись поруч iз чоловiком.

Микола вимкнув нiчник i притягнув мене до себе.

Наступного ранку за чверть до сьомоi я вийшла з киiвського метро на станцii «Хрещатик». На вулицi було прохолодно, вiдчувалося, що лiто змiнила осiнь. Затягнуте темно-оливковими хмарами небо вiщувало затяжний дощ. Клiента ще не було, тож я взяла каву в кiоску неподалiк. Хрещатиком, поспiшаючи в буденних справах, уже шелестiли шинами автiвки, безтурботно i неквапно ходили люди: хтось вийшов на пробiжку, хтось – вигуляти собаку. Звичайне мирне життя столицi Украiни. Тiльки у шпиталi, коли кожного дня бачиш тяжкопоранених молодих хлопцiв, розумiеш, що у краiнi вiйна.

До медичного училища я вступила пiсля дев’ятого класу донецькоi школи. Мати, яка працювала тодi у лiкарнi старшою медсестрою, наполягла, щоб я пiшла ii шляхом.

– Усi люди хворiють, люба, тож завжди будеш мати шматок хлiба,– прагматично вмовляла вона i додавала: – Ти у мене гарненька, пiдеш до лiкарнi, то серед лiкарiв i чоловiка знайдеш…

Як слухняна донька, я вивчилася на медсестру i кiлька рокiв пропрацювала в лiкарнi. А от iз майбутнiм чоловiком познайомилася на вiдпочинку в Туреччинi. Далi все як у казцi. Микола виявився успiшним бiзнесменом, заможним, молодим, вродливим. Справили весiлля, i необхiднiсть працювати взагалi вiдпала.

З’явилася можливiсть утiлити мрiю дитинства i стати вчителем украiнськоi лiтератури, як дiдусь. Тож я вступила на фiлологiчний факультет Донецького нацiонального унiверситету, що нинi носить iм’я Василя Стуса, який теж колись був його студентом. Училася на вiдмiнно, отримала червоний диплом i вступила до аспiрантури. Почала працювати над кандидатською дисертацiею на тему «Людина проти тиранii в украiнськiй лiтературi», звiсно, на прикладi життя i творчостi Василя Стуса.

У своi тридцять рокiв я мала все, про що можна тiльки мрiяти: здоровi батьки, вдале замiжжя, власна двокiмнатна квартира у новобудовi, нова машина, двiчi на рiк вiдпочинок у Європi, брендовий одяг… Дитина теж була запланована, але трохи згодом, пiсля аспiрантури. А куди поспiшати? Треба i для себе пожити. Забезпечене i щасливе життя сприймалося як щось само собою зрозумiле. Здавалося, так буде завжди. Проте: – «Аннушка вже купила соняшникову олiю, i не тiльки купила, але й розлила»,– прига

Страница 2

ала Люда цитату з улюбленого роману. Булгаков мав слушнiсть, людина справдi не може передбачити, що станеться навiть за годину, не кажучи вже про плани на мiсяцi чи роки.

Наприкiнцi 2013 року в Киевi завирував Євромайдан, що згодом дiстав назву Революцii Гiдностi. Ми з чоловiком поiхали до столицi. Замешкали у знайомих. Чоловiк записався до першоi сотнi самооборони Майдану, а я до медичноi сотнi. Разом виборювали право украiнського народу на европейський шлях розвитку – аж до втечi «гаранта» за кордон!

Але у Кремлi не хотiли випускати нас iз братнiх ведмежих обiймiв. У лютому 2014-го Росiя анексувала Крим, а навеснi спробувала за тим самим сценарiем захопити схiднi регiони Украiни. Почалася Антитерористична операцiя. Тим, хто пiдтримував Украiну, стало небезпечно залишатись у Донецьку. Чоловiку довелося термiново за безцiнь продати бiзнес. Ми перебралися до Киева i винайняли квартиру. Микола вирiшив пiти у добровольчий батальйон новоствореноi нацгвардii. Я його пiдтримала. Сама влаштувалась у Киiвський вiйськовий шпиталь, а паралельно збирала волонтерську допомогу для украiнського вiйська, яке створювалося буквально з нуля. Потiм чоловiковi пiд Слов’янськом осколком вiдiрвало руку. Тепер менi вже було не до фiлологii, довелося вiдкласти дисертацiю i братися за будь-який приробiток.

Я допила каву i глянула на годинник. За хвилину сьома, але клiента досi не було, тож я прогуглила його чудернацьке iм’я в Інтернетi й дiзналася, що Волен означае – воля Ленiна. Якi ж це батьки так найменували дитину?! Не встигла додумати, як задзвонив мiй смартфон. Високий, мiцний чоловiк рокiв сорока, рiшуче пiдiйшов до мене i вiдрекомендувався. Рiзкий запах парфуму «Гуччi» вдарив у нiс. Ти ба, який пунктуальний! Волен у дорогому костюмi був як солiдний бiзнесмен.

– Попереджаю, Людмило, у мами уiдливий характер.– Чоловiк без зайвих передмов одразу перейшов до справи.– Довелося змiнити вже трьох доглядальниць. Розраховую на ваше терпiння та професiоналiзм.

– Не турбуйтеся, я маю досвiд,– запевнила я.

– Із першого погляду не скажеш. Ви схожi бiльше на вчительку, нiж на медсестру.

– Ваша правда. Я пишу кандидатську з украiнськоi лiтератури, але тимчасово, через вiйну, працюю за першою спецiальнiстю – медсестрою. Можу показати диплом.

– Не треба.

Волен швидко дiстав зi шкiряноi барсетки ключi та вiзитiвку.

– Тут адреса мами i мiй телефон.

– Але ми ще…

– Телефонувати тiльки, якщо вона помре! – перервав мене чоловiк.

– Але ми ще не домовилися про умови.

Волен знову полiз у барсетку i вийняв тугу пачку стогривенних купюр.

– Це аванс i грошi на всякi маминi потреби. Пiсля завершення отримаете вдвiчi бiльше.

– Гаразд, домовилися,– погодилась я.

– Бажаю удачi, Людмило. Вона вам знадобиться!

Волен уже сiдав у припаркований просто на тротуарi чорний «лексус».




ПРИМАРИ МИНУЛОГО


Навiгатор у моему смартфонi показав маршрут: до хвороi можна дiстатися пiшки за пiвгодини. Тож, не гаючи часу, я вийшла до надто добре знайомоi менi з часiв Майдану алеi Героiв Небесноi Сотнi. Три роки тому тут пахло димом вiд вогнищ та паленою гумою…

Інститутською швидко дiсталася Шовковичноi. Липки – цей елiтний центральний район Киева – завжди викликав у мене щире захоплення. Куди не подивишся – всюди пам’ятки архiтектури, поважнi державнi установи, мiй улюблений будинок iз химерами, старовиннi будiвлi, якi приховують у собi захопливi таемницi й iсторii. «Пахнуть смертю панськi Липки…» – згадався рядок iз вiрша Осипа Мандельштама.

Будинок, який я шукала, виявився «сталiнкою» з доглянутим подвiр’ям, зусiбiч загородженим вiд стороннiх машин сучасними автоматичними шлагбаумами. Пост охорони свiдчив, що мешканцi – поважнi люди, якi дбають про свiй спокiй.

Великi масивнi дверi вiдчинилися вiд дотику магнiтного ключа, i я опинилась у просторому i чистому парадному. Пiдiйшла до раритетного, але акуратного лiфта з металевими механiчними загратованими дверцятами. Таким навiть iхати страшно. Перше, що впадало у вiчi на широких сходах,– герб СРСР на центральнiй балясинi пiд перилами. Вiн був ретельно зафарбований у синьо-жовтi кольори, наче вибачаючись за свое iснування. Така собi примара минулого в барвах сучасностi. Скiльки ще залишилося цих гербiв, зiрок, барельефiв, мозаiчних панно, бюстiв, пам’ятникiв i меморiальних табличок по всьому Киеву? А по Украiнi – узагалi безлiч! Чимало символiв тоталiтарного режиму було показово знищено з прийняттям закону про декомунiзацiю. Але деякi старанно замаскувалися, перефарбувалися або залiпилися зверху гiпсом iз зображенням украiнського тризуба. Вони причаiлися, затамувавши злiсть та образу, i мовби терпляче чекають на кривавий реванш.

Такi думки крутилися в головi, доки старий рипучий лiфт, нiби невдоволений, що його потурбували, пiдiймав мене на четвертий поверх. Цiкавiсть прокататися на ще однiй примарi радянськоi доби виявилася сильнiшою за страх.

Потрiбна квартира вiдрiзнялася вiд iнших старими, оббитими темно-коричневим дерматином дерев’яними двери

Страница 3

а. Такi були в помешаннi моеi бабусi в Горлiвцi. Вона теж категорично не хотiла iх змiнювати на броньованi, бо оббивала iх власноруч разом iз покiйним дiдом. Добрi спогади за грошi не купиш. Чому жiнка, що жила за цими дверима, залишила iх недоторканими, я ще дiзнаюся. Треба ж буде про щось розмовляти з незнайомою хворою людиною, залишившись iз нею наодинцi.



Хвора була лежачою, тому дзвонити не було сенсу. Вiдчинивши дверi такими ж прадавнiми ключами, я потрапила до квартири. З порога вдарив у нiс кислий запах. Велика i простора квартира з високою стелею була обставлена чеськими меблями, популярними в радянськi часи. Бордовi шпалери iз золотими вiзерунками справляли пафосне, але гнiтюче враження. На стiнах деiнде розвiшанi натюрморти у важких позолочених рамах. На комодi поруч iз дисковим телефоном щiльно стояли порцеляновi статуетки янголяток, балерин i кришталева ваза. Здавалося, нiби машиною часу я потрапила у вiсiмдесятi роки до помешкання якихось заможних партiйних дiячiв.



– Агов, Вiро Іванiвно?! – гукнула я, щоб попередити про свою присутнiсть i не налякати, бува, жiнку.

У вiдповiдь анi звуку. Тiльки ритмiчне цокання годинника у мертвiй тишi.

Слабкi променi свiтла насилу продиралися крiзь зашторенi шибки напiвтемноi спальнi. У кутку гучно цокав величезний пiдлоговий годинник, старанно вiдраховуючи кожну хвилину життя, що залишилися господарцi квартири.

Менi забракло кисню, я квапливо вiдсунула штори та прочинила вiкно. Свiже повiтря разом iз яскравим сонячним свiтлом увiрвалося до примiщення. Нарештi вдалося роздивитися кiмнату.

Вiра Іванiвна зi скуйовдженим коротким сивим волоссям лежала на великому лiжку, ii очi були заплющенi. За медичною анкетою з агентства жiнцi було 75 рокiв, але на вигляд iй було всi 90. Рак – страшна хвороба. Обличчя хвороi було дуже блiдим та змученим. Вона нiяк не вiдреагувала на свiтло та, здавалося, навiть не дихала.

Може, спить? А може… Я вiдiгнала лиху думку. Адже якщо пацiентка померла, то й за догляд платити не треба. А менi грошi зараз украй необхiднi. Я наблизилася, щоб перевiрити пульс. Але не встигла торкнутися жiнки, як ii очi розплющилися.

– Хто ти в бiса така? Чого тобi треба? – роздратовано гаркнула хвора на диво твердим для тяжкого стану владним голосом.

– Мене звати Людмила,– спокiйно озвалась я.– Ваш син Волен…

– Забирайся геть! І передай цьому покидьку, щоб дав менi спокiй!

Стара навiть трохи пiднялася на лiктях, але через слабкiсть спроба виявилася невдалою, i вона знову опустилася на лiжко.

– Не треба так хвилюватися. У вашому станi це небезпечно,– я спробувала заспокоiти хвору.

Доки жiнка мовчала, я мимохiдь оглянула кiмнату. Стiни були завiшанi рiзними медалями, фотографiями, почесними грамотами та дипломами, нiмими свiдками помiтних подiй у життi господинi. Справжнiй музей однiеi людини.

Центральне мiсце на стiнi займав великий портрет Вiри Іванiвни у вiцi рокiв сорока, у парадному офiцерському кiтелi, який iй дуже пасував. Вона була надто вродливою жiнкою.

Мiй дiдусь, який у Другу свiтову дослужився до майора, iз дитинства навчав мене розрiзняти вiйськовi звання та роди вiйськ.

Три великi зiрки на погонах Вiри Іванiвни вказували на те, що вона полковник. Синi шеврони. Невже КДБ? Так от звiдки владний голос!

«Ще одна примара у цьому будинку iз радянською символiкою у середмiстi Киева. Ох i важко буде з нею! По щиростi, однозначно, поговорити не вдасться…» – розмiрковувала я.

Меблiв у спальнi було небагато. Лiжко, невеличкий столик iз лiками, тумба з телевiзором та книжкова шафа, яка мене вiдразу зацiкавила, як фiлолога. Шафа староi гебiстки була захаращена переважно радянською пропагандистською лiтературою. Однак, придивившись, я не повiрила своiм очам. Серед усiеi цiеi макулатури причаiлася книжка, вiд якоi закалатало серце – рiдкiсне видання Василя Стуса «Свiча в свiчадi» 1977 року.

Ця книжка з’явилася за кордоном у видавництвi «Сучаснiсть». В Украiнi за життя Стуса не було жодного видання. До збiрки увiйшли деякi поезii iз «Зимових дерев», про якi у вироку «найсправедливiшого радянського суду» потiм скажуть, що вони мали наклепницький змiст. Серед них мiй улюблений – «Отак живу, як мавпа серед мавп».

Отак живу: як мавпа серед мавп,
чолом прогрiшним iз тавром зажури
все б’юся об твердi камiннi мури,
як iхнiй раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, анiж буть собою,
бо ж нi зубила, анi молотка.
О Боже праведний, важка докука —
слiпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому свiтi – лиш кавалок муки,
отерплий i розрiджений, мов ртуть.

А ще книжка мiстила п’ять iз сорока вiршiв iз «Веселого цвинтаря», якi поет вiдновив по пам’ятi пiсля того, як гебiсти вилучили рукопис, та переклади з нiмецькоi Рахель Фарнгаген i Райнера Марii Рiльке.

Звiдки вона у цьому склепi макулатури? Руки самi потягнулися до раритетного видання, як до святинi. Не мiсце вiршам Стуса на однiй полицi з комунiстичною

Страница 4

ропагандою.

– Не чiпай моiх речей, хвойдо! – заклекотiла, наче киплячий чайник, Вiра Іванiвна, тiльки-но я витягнула збiрку Стуса iз шафи.

Стара так лементувала, що я ледь не випустила книгу.

– Вибачте! Просто не втрималася,– пояснила я.– Це ж рiдкiсне видання вiршiв Василя Семеновича Стуса! Колекцiйний екземпляр.

– Тямиш? – у голосi Вiри Іванiвни вчувалися подив i недовiра.

– Я закiнчила педагогiчний у Донецьку, ще до АТО… Писала дисертацiю саме по Стусу – заторохтiла я, зрадiвши, що таки знайшлася тема для розмови з Вiрою Іванiвною.

– Менi байдуже, хто ти i звiдки! – знов урвала мене хвора.

– Шкода. Я сподiвалася, що ми порозумiемося. Адже все одно проведемо тривалий час разом,– якомога спокiйнiше вiдповiла я, намагаючись загасити конфлiкт.

– Ще чого?! Забирайся геть!

– Сварiться – не сварiться, але нiкуди я не пiду,– впевнено заперечила я.– У вас остання стадiя раку. Ви помрете без догляду.

Вiра Іванiвна не знайшла, що вiдповiсти на цю жорстоку правду i трохи вгамувалася. Так от як з нею треба – чiтко i по-вiйськовому! Із досвiду доглядальницi я знала, що до кожноi людини треба знайти пiдхiд.

– Скажiть краще, звiдки у вас ця книжка? – перехопила iнiцiативу я.

– Не твоя, курво, справа! – пробуркотiла Вiра Іванiвна.

– Продасте менi? – азартно запропонувала я.– Пiсля АТО, коли звiльнять Украiну, передам ii в Донецьку до унiверситетськоi бiблiотеки.

Вiра Іванiвна раптом дивно гигикнула, здригаючись усiм тiлом, наче iй бракувало повiтря. Я напружилась, але за мить зрозумiла, що жiнка смiеться.

– Що смiшного? – здивовано запитала я.

– Яка ж ти дурепа! Нiхто i нiколи не звiльнить Украiну! Система КДБ непереможна! – твердо вiдказала Вiра Іванiвна.

– Украiнськi вiйськовi з цим не згоднi,– саркастично заперечила я, але осiклася i замовкла.

– Усi вони приреченi, як i Стус. Сам загинув i менi життя зiпсував,– нiби до самоi себе промовила хвора пiсля паузи.

Остання фраза вдарила мене наче блискавкою.

– Ви знали Стуса? Особисто?

На обличчi Вiри Іванiвни з’явилася гидка посмiшка.

– Цей упертюх помер у мене на руках…




АГЕНТ «ТЕТЧЕР»


Неймовiрна низка збiгiв приголомшувала. Невже я випадково зустрiла унiкального свiдка загадковоi смертi великого поета? Та ще й через тридцять рокiв пiсля того, як вiн у нiч iз третього на четверте вересня 1985 року за загадкових обставин загинув у далекому пермському таборi. А сьогоднi ж якраз трете вересня! Я ж iще перед тим, як отримала замовлення доглядати Вiру Іванiвну, збиралася вiдвiдати поетову могилу на Байковому кладовищi.

Традицiя вшановувати день смертi поета пiшла у нашiй родинi вiд дiда. 19 листопада 1989 року ексгумованi тiла украiнських полiтв’язнiв Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрiя Литвина у цинкових трунах лiтаком були доправленi з Пермi до Киева. Зусиллями багатьох патрiотiв, i серед них мого дiда Андрiя Миколайовича Руденка, було зiбрано грошi на повернення видатних украiнцiв додому. Сотнi людей улаштували зустрiч померлих героiв ув аеропорту «Бориспiль», а ще десятки тисяч на вулицях Киева. Серед них була i я з дiдом. Іще шестирiчною дiвчинкою я запам’ятала вiрш Стуса, який хором скандував багатотисячний натовп:

Як добре те, що смерти не боюсь я
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
Що перед вами, суддi, не клонюся
в передчуттi недовiдомих верст.
Що жив, любив i не набрався скверни,
ненавистi, прокльону, каяття.
Народе мiй, до тебе я ще верну,
Як в смертi обернуся до життя…

Вiдтодi з дiдом та батьками на початку вересня я завжди вiдвiдувала Киiв, щоб ушанувати пам’ять загиблих героiв. І от знову чортiвня, нiби з роману Булгакова: невже несповiдима доля обрала саме мене для цiеi мiсii – з’ясувати обставини смертi Василя Стуса? Вiд цiеi думки аж дух перехопило. Треба негайно заспокоiтися! Схоже, робота над закинутою дисертацiею раптом набула продовження i нового сенсу.

За офiцiйною радянською версiею Василь Стус помер вiд серцевого нападу, вiдбуваючи покарання в карцерi табору особливого режиму ВС–389/36 (пiзнiше названому «Перм–36») у селi Кучино Чусовського району Пермськоi областi РСФСР. Але iснують ще декiлька версiй. Свiдки подiй – украiнськi полiтв’язнi Левко Лук’яненко та Василь Овсiенко, якi безпосередньо перебували у «Пермi–36» пiд час загибелi поета,– одностайно квалiфiкували загибель Василя Стуса як навмисне вбивство. Син поета – Дмитро Стус також не вiдкидае ймовiрностi, що смерть його батька мала неприродний характер. Але нiяких прямих доказiв немае! Усе це сталося 1985 року, коли поетовi було лише сорок сiм, так само, як i нашому генiю, Кобзарю – Тарасовi Шевченку. Ще один мiстичний збiг.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: