Читать онлайн “Коні не винні” «Михайло Коцюбинський»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Конi не виннiМихайло Михайлович Коцюбинський
Коцюбинський Михайло Михайлович
КОНІ НЕ ВИННІ
Конi не виннi
– Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр’я в своiй синiй з галунами лiвреi.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.
– Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
– Ху-у!.. Як приемно се освiжае! – Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настроi, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приемно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали «червоним» i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля мае належать до тих, хто ii обробляе. «Пора нам розстатися вже з пануванням», – подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв iй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка – любимий песик, расовий фокстер’ерi
– Де ти, шельмо, була? – нагнувся до неi Аркадiй Петрович. – Кажи, де ти, шельмо, була? – Вiн любовно лоскотав iй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. – Де ти вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев’ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед червоних жилок, i се його турбувало: «Треба знову класти примочку!» Збоку на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й припудрив.
– Їсти!
Йому хотiлося iсти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит мае…
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно зложену блузу, вовняну, сiру, а lа Толстой.
Приемно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував себе демократом, другом народу, який не мае чого боятись. За той час, як вiн покинув свое мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили. Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали «татком» Вiн з приемнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
І саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у своiй блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, – з одного боку Антоша, його лисiючий син, а з другого – дочка, бiлява Лiда, двадцятип’ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно приiхав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна – Соня, – в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев’ять персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав рукою по сусiднiм крiселцi:
– Мишка! Сюди!
Фокстер’ер подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на свiй обрубаний хвостик.
– Де ж Жан? Покличте Жана… – звернувся до всiх i нi до кого зокрема Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у вiдставцi, ввiйшов пiд руку з своiм «мiноносцем», як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в своiй слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а «мiноносець» став ззаду за крiслом.
– Добридень, Жане! – привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй Петрович. – Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
– Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була не купа бруду i смiття, не леговище нужди людськоi… словом, менi приснилось не те, що ви називаете мiстом.
Страница 2
Вiн навiть поморщивсь.– Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм, достойний людини… Тiльки вашi нащадки…
– Жане, твiй борщ прохолоне…
– Ах, вибачай. Соня… Ну, мiй мiноносце N 17, зав’язуй серветку…
– Єсть! – стрепенувсь «мiноносець N 17» (по порядку лакеiв, яких Жан часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
– Я думаю, що-о… – прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву головку мадонни.
– Почали сiно возити, Антоша? – зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка з рiдким волоссям.
Софii Петрiвнi неприемно було дивитись, як Жан iсть неохайно, лишаючи в вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
– Антоша, тебе батько питае про сiно…
– Ах, вибачай… – пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: – Замiсть дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба фершала кликать, – бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а тепер крутить…
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками, незважаючи на офiцерськi чини.
– Усi вони такi! – сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу, що сидiла коло неi на крiслi, важко вип’явши своi рудi груди, мов в камiзельцi.
– Ви чiпляетесь, дiти моi, – благодушно обiзвався Аркадiй Петрович, кiнчаючи борщ. – Мужик мае так само своi потреби й турботи, як i ми, грiшнi…
Вiн був у чудеснiм настроi по сьогоднiшнiй сходцi.
– Безумовно, менi здаеться, що батько… Лiда знову прихильно нагнула головку мадонни i розтягла кисло своi широкi, блiдi уста.
Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! Їi наспiвали лiберальнi студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяе дурницi!
– Мужик мужиком, що б там не казали… Ти його медом, а вiн…
Од ставний адмiрал («броненосець», як вiн себе називав) почув небезпеку од такоi розмови.
І поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi комбiнацii згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен – пiгмеi…
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим зайнятися своiм Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
– Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
– Пiль!.
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк дядька.
Але ii Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на шиi, як дама, i з голим задом, дряпнув ii лапою по руцi, домагаючись iсти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний, як ii сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Конец ознакомительного фрагмента.