Читать онлайн “Священна книга гоповідань” «Павло Коробчук»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Священна книга гоповiданьПавло Петрович Коробчук
Павло Коробчук – один з найцiкавiших письменникiв молодого поколiння, автор п’яти поетичних збiрок та одного роману, лауреат багатьох конкурсiв та лiтературних слемiв. Його твори перекладено англiйською, нiмецькою, iталiйською, польською, литовською, бiлоруською, словацькою, росiйською мовами. Народився й вирiс у Луцьку, мешкае в Киевi. «Священна книга гоповiдань» – iсторiя життя трьох братiв, якi потрапляють у парадоксальнi кримiнальнi та вуличнi перипетii – викрадання дiтей, махiнацii з нерухомiстю, торгiвля внутрiшнiми органами, пограбування банку i товарного поiзда, пiдробка наукових ступенiв, пiдпал будинку, парламентськi вибори, розгiн Євромайдану тощо. Ця книжка – своерiдний реквiем за гопниками. Книжка про вiднаходження релiгiйностi, про фiкцiю «своеi землi», про кризу середнього вiку, про примирення зi старiстю, зрештою – про любов.
Павло Коробчук
Священна книга гоповiдань
Передмова
Добрi iсторики фiлософii кажуть, що Аристотель був першим гопом (звiсно ж, вони казали трохи не так, бо називали речi «своiми» iменами, а не теперiшнiми). Є така iсторiя: учень Платона настiльки був дошкульно-прискiпливим до свого наставника, що змусив його покинути улюблене мiсце прогулянки в саду Академii i перемiститися за його межi (пiдозрюю, що без стусанiв не обiйшлося, недаремно дiдусь Платон обiзвав юного Аристотеля «брикливим конем»). Гопи, отже, – це давнiй античний сюжет, i вiн простежуеться не лише в пролетарському середовищi, з яким переважно асоцiюеться. Сам я, грiшним дiлом звертаючись до цiеi теми, дуже часто у приватних «польових дослiдженнях» помiчав, що серед теперiшнiх докторiв наук та iнтелiгентiв, включно з полiтиками й посадовцями, не кажучи вже про бiзнесменiв, мiлiцiантiв та заслужених дiячiв науки i технiки, трапляеться встократ бiльше гопiв, анiж, власне, серед тих нещасних виплодкiв соцiального дна, позбавлених елементарного права життевого вибору, яке щороку продукуе своiх юних солдатiв у мiкрорайонах киiвськоi Троещини i львiвського Сихова, тернопiльського Баму i донецькоi Путилiвки.
Гопи – явище аж нiяк не стереотипне, як це прагнуть довести рiзнi навкололiтературнi та навколонауковi дiячi бездоганно-стерильного походження. І «нестереотипний» пiдхiд куди продуктивнiший i цiкавiший, анiж «стереотипнi» приписи й вироки, з обуреними, iнтелiгентоцентричними, збудженими, морально-осудливими вигуками та iншими пуками й мумуками. Як читачi лiтератури, ми з приемнiстю можемо дiзнатися, що в дуже специфiчних персонажiв Дiккенса, Селiна, Велша та нашого Ульяненка е «душа», iм навiть притаманна «любов» i «надiя», вони можуть iнодi «думати» i «кохати» (звiсно ж – усе це в украй специфiчний спосiб i в украй специфiчних умовах). Саме лiтература здатна зробити дотепним те, що в життi не може ним бути. Їi справедливiсть якраз i полягае в тому, що вона себе нiчим не обмежуе, жодних тематичних табу собi не виставляе, бо, як казав ще мудрий Коцюбинський, все у свiтi – «лiтературний матер’ял». Любов i зрада, велич i падiння, страх i мужнiсть, злиднi й багатство, зло i добро, зло усвiдомлене i зло неусвiдомлене, поразка i безнадiя… З усiма цими суперечностями лiтература мае справу i завдяки iм, вочевидь, е переконливою та iснуе. Вона здатна зазирнути туди, до чого зазвичай може вороже чи упереджено ставитися «громадська думка». Зрештою, окремi «смiшнi» кримiнальнi кiноперсонажi Тарантiно та братiв Коенiв – також слушне цьому пiдтвердження, i iм, як носiям-контрибутам «зла», ми навiть можемо симпатизувати.
Павло Коробчук також звертаеться до цiеi теми. І звертаеться в досить незвичний та оригiнальний спосiб. Його гопи – це не мешканцi чiтко фiксованоi соцiальноi динамiки, з обов’язковими маркерами «часу i мiсця» та з вiдповiдними атрибутами поведiнки, а, радше, мерехливi персонажi в такiй же мiнливiй ситуацii. Все тече i все змiнюеться. Пейзаж, який iх породив, давно вже змiнився iншим краевидом, а той, вiдповiдно, ще iншими. Три гопи, три брати Івани, про яких iдеться, проходять через купу перипетiй i пригод – iнодi вони поводяться як iдiоти, iнодi – як наiвнi романтики, iнодi – як робiнгуди, а iнодi, подiбно до Великого Лебовскi з однойменного фiльму Коенiв, випадково опиняються в чужiй грi. Вони ницi й симпатичнi, романтичнi та приземленi – ось найбiльший ефект цiеi книжки, що викликала саме такi суперечливi почуття.
Гопи Коробчука старiють, на iхнiх обличчях усе виразнiшае скорбота пiзнання, вони стають сентиментальними, уважними до природи та навколишнiх речей, схильними до рефлексування та усвiдомлення втрачених життевих можливостей. Фрагментована манера письма, яку обрав автор, ще бiльше нiби пiдкреслюе плиннiсть та безглуздiсть iхнiх життiв без мети i водночас прагнення жити по-людськи. Хтось iз великих, здаеться, соцiологiв, так i не сказав (але натякав): «Горе тому, хто не звiльнився вiд соцiалiзацii». Ну що ж – зроблю це замiсть нього.
Анатолiй Днiстровий
* * *
Дiтей вчить те, що iх оточуе.
Страница 2
Якщо дитина живе з вiдчуттям безпеки – вона вчиться вiрити.
Марiя Монтессорi
Без зла i злочину нi до чого в свiтi не дiйдеш i помножиш зло, якщо сам не вирiшиш зробити зло разом за всiх i цим кiнчити його.
Андрей Платонов
Не розумiю людей, якi хочуть вичистити мiста вiд голубiв. Жоден голуб ще нiколи нiкого й пальцем не торкнувся.
Майк Тайсон
Чьо
«що», «де», «коли»
Жили собi за тридев’ять понтiв три пацани.
Багатьом дiтям батьки дають подвiйнi iмена. От i цих обох пацанiв звали подвiйно: Іван-Іван. Третього теж. Вони називали одне одного скорочено, щоб не заплутатися. І-раз, І-два, І-три. Як вальс.
Пацани завжди ходили навприсядки, бо настiльки звикли сидiти навпочiпки, що розiвчилися розправляти своi колiна, немов крила. У майбутнiх дипломних роботах антропологiв можна стверджувати, що на прикладi цих Іванiв вiдбулася зворотна еволюцiя. Тобто люди знову еволюцiйно попрямували в сторону плазунiв. Попрямували навприсядки.
У них був один мозок на трьох. Тобто всi, хто з ними знайомився, завжди приходили до висновку, що в черепi кожного з трьох Іванiв була лише третина середньостатистичного айк’ю. Напевно, саме через те, що вони вiдчували спiльнiсть мозку, брати мiж собою спiлкувалися короткими фразами на кшталт «чьо», «сиш», «ваще». Цi слова були замiнниками слiв «що», «де», «коли».
Усi двадцять чотири години доби в них був вiльний вiд роботи час.
нара йонi
Одного ранку І-раз прокинувся вiд того, що клiпнув. У нього була купа нiштякового настрою, хотiлося настрiляти цигарок або пару двадцять п’ять коп i подiлити добро з І-два та І-три. І-два та І-три прокинулися з такими ж думками про курiння, бо цигарок нiхто з них принципово не купував. Башляти за курло заборонено умовним неписаним кодексом духовного гопiвства. Утiм, можливо, на небi iснують ангели-гопники, якi все ж написали такий кодекс.
На iхньому районi мiсця розплоду пiдмажорених лохiв були на мазi. Коли Івани з’являлися в цих мiсцях, то одного жесту розпальцiвкою було достатньо, щоби школярi, петеушники та iншi дауни розступалися, як море перед Мойсеем.
лошенятко довгоноге
На однiй з таких «точок розборки» І-три рiзко пiдскочив до якогось чергового дауна з чубом, який носили жiнки в серiалi «Санта-Барбара».
– Сиш! – поштиво натякнув І-три цьому очкозавру й скривився так, нiби щойно соломинкою занюхав васабi.
І-три ще не встиг розвинути свою промову, як хлопчина почав шарудiти у своiй сумцi.
Усi трое Іванiв задоволено гукнули «опачя» i нiжно поплескали дауна по шиi, мовляв, «шариш, чувак».
Але хлопчина дiстав iз сумки не лавандос, а фотографiю. І простягнув ii хлопцям. На фотцi був зображений закривавлений чоловiк у наручниках.
– Бачите, що мiлiцiонери зробили з моiм татом? – обережно промовив хлопець. – Мiй тато – чесний бiзнесмен.
Івани перезирнулися так, як пустельнi ящiрки ворушать поглядом у пошуку води.
– Маю до вас трьох пропозицiю, – зашипiв даун, – покарайте кривдника мого тата. Поламайте ноги його родинi!
Івани переглянулися так, нiби збиралися негайно станцювати чардаш або пацандобль. Намальовувалася серйозна замануха.
на суд i суда нет
Івани дали добро. За солiдну суму зеленi. Чесно зароблену батьком хлопчини.
Треба було пiсля пiвночi заповзти в будинок капiтана мiлiцii, який, власне, i командував свого часу побиттям бiзнесмена. Взяти з собою бейсбольнi бiти, зв’язати родину, покалiчити всiх, потрощити апартаменти.
Нюанс був у тому, що подвiр’ям вiльно бiгав здоровезний агресивний пес, плюс – у шухлядi, поруч iз лiжком мiлiцiонера, лежав пiстолет, плюс – будинок монiторили кiлька камер вiдеоспостереження.
Пса не було в будинку лише один день на тиждень, мiлiцiонер кудись забирав його з собою на цiлу добу. Замовник-даун розказав, коли саме собаки не буде вдома. Івани зiбралися iхати на розбiй саме в той день.
Хлопцi намутили в корешiв бiти, зробили з панчох маски, приiхали в село пiд мiстом, у якому мешкав капiтан мiлiцii, i до ночi перекантувалися в лiсi, може, суницi там збирали, невiдомо.
пес
Брати тишком перелiзли через високу цегляну огорожу, швидко пробiгли до стiни будинку, оминаючи вiдеокамери. Залiзли в пiдвал через невелике вiконце. У повнiй темрявi навшпиньки протиснулися до сходiв, що вели з пiдвалу в коридор дому.
Але раптом хлопцi почули автомобiльний шум i завмерли. Шум наблизився, автомобiль затих. За якусь хвилину ворота зi скрипом вiдчинилися, й тачка заiхала на подвiр’я.
Пацани принишкли ще бiльше. Брати голосно ковтнули горлом.
Почувся чоловiчий голос:
– Сходи побiгай, Барсику!
Дверцята автомобiля вiдчинилися, i гопники почули тупотiння й хекання. Щось кiлька разiв радiсно басовито гавкнуло.
Івани по черзi голосно ковтнули горлом. Вийшло три ковтки. Як вальс.
не бiти, а лопати
За кiлька хвилин очi пацанiв призвичаiлися до темряви. У пiдвалi були кiлька виямок, де ще не поклали пiд
Страница 3
оги, всюди розсипаний будiвельний пiсок, очевидно, пiдвал будинку ще облаштовувався. В кутку стояли три лопати.Хлопцi й зрозумiли, i вiдчули, що впродовж тижня (а саме стiльки днiв Барсик буде вiльно гуляти подвiр’ям i принюхуватися, чи нема часом поблизу гопiвського м’ясця, щоб собi вiдкромсати шматочок) iм звiдси не вибратися. Зрозумiли вони це телепатично, адже в них на трьох один мозок, який особливо потужно працюе в екстремальних ситуацiях. А вiдчули вони це одним мiсцем (не трьома), бо, як i мозок, у критичних умовах дупа в них теж була одна.
Хлопцi ринулися до лопат. Вони вирiшили зробити пiдкоп через пiскову виямку на пiдлозi, щоб покинути геть цей нiчний будинок.
І-раз працював iз натхненням, вiн докопався до глибини свого зросту, потiм його змiнив І-два. Що таке глибина людського зросту – iх зараз не переймало.
На викопування ями зростом І-раз пiшло близько години, тож вони прикинули, що для того, аби докопати хоча б до дороги за територiею будинку, треба витратити бiльше доби. І це якщо працювати в три змiни. Отже, приблизно п’ятдесят iванових зростiв треба було прокопати, щоб виритися за цегляну огорожу.
Поки вони копали, на iхньому шляху траплялися триголовi хробаки, недопитi пластиковi стакани, срiбнi цвяхи, трухлявi дошки, царськi копiйки (якi пацани рефлективно клали собi в кишенi), кiстки мамонтiв, корiння араукарii, касета з написом «Дискотека Аравия».
За двадцять годин мовчазного копання вони виснажилися, одяг i шкiра облипли шматками чорного грунту. Їм не було чого iсти, вони навiть доiли останне насiння, яке І-три завжди носив у себе в кишенi бiля серця. Але хлопцi все ж докопали двi третини вiд запланованого. Половина пiдвалу була встелена землею, яку доводилося виносити з тунелю.
У пiдвалi було чути, як пес гарчав на вулицi на кожного перехожого, що тинявся за огорожею. В тунелi вже можна було говорити без стрьому, що хтось iз будинку iх почуе. І тому вони все частiше промовляли один до одного схудлими обличчями – «ваще».
колектор
Раптом лопата І-раз натрапила на щось тверде. Це була бетонна стiна. Їi треба було проламати. Хлопцi знайшли пiд однiею з земляних купок у пiдвалi дрельку. Вхiд до тунелю iм довелося прикрити дошкою, щоб шум не проходив крiзь шпаринки й стiни в будинок, де господиня саме готувала смачну страву для свого коханого чоловiка. Дрелька впоралася зi своiм завданням, а гопники догнали, з яким iнструментом варто ходити на розбiрки.
В один iз моментiв сверлiння пацани вивалилися в бетонний коридор…
Настiльки сирий запах, що в Іванiв почали випадати волосинки з нiздрiв.
Такий лункий коридор, що гопникам здалося, що у iхнi голови вмонтувався типовий алкогольний будун.
Безлiч перекручених труб, в яких невiдомими мовами буркотiли привиди i телепати.
Докопалися…
Пiшли у свiтлий кiнець коридора.
Довелося йти довго – добру годину. Тобто погану годину. На стiнах i трубах пацанам зустрiчалися написи на кшталт «демократiя перемогла дерматит, а комунiзм – кандидоз».
І знайшли Івани в кутку купу якогось напiвбомжацького одягу. І почали вони перевiряти кишенi на наявнiсть (одяговi ж не скажеш – «ану папригай»). І в кожнiй кишенi валявся дрiб’язок. І набили хлопцi своi кишенi жменями монет. І прошкували вони в мирi далi. І був день другий, просторiший.
(Ось як виглядае шлюз до раю гопникiв).
Зрештою, коридор звузився, в ньому з’явилися розгалуження, i вiн перерiс у вузький колектор з купою дрiбних труб. Так, нiби хлопцi весь час йшли в кiнець якогось гостряка, як три кроти в бетонному тупику, який не можна буде проламати. Так i помруть.
Але на черговому поворотi пацани помiтили каналiзацiйний люк над головою. Пiдсадили один одного, поповзли нагору. І-раз вiдсунув люк i побачив, що вони потрапили в шумне людне мiсце.
Спортивнi костюми Іванiв зацофалися землею, на обличчях стирчала щетина. Пацани двi доби не стрiляли цигарок i не збивали бабло – зголоднiли до своiх вуличних зваб. Крапаль приханурилися.
Гопники випасали мiсце, куди приканали. Вони стояли посеред ринку. Всюди були лотки з сотнями симулякрiв одягу.
Із рупора на стовпi лунав вальс.
собачi боi
А на базарi не можна отак вiдразу стати i когось кидонути на бабло – тут вистачае своiх паразитiв i кацабел.
Хлопцi помiтили чоловiчий натовп, iз якого лунали крики, i iх потягнуло туди. Там проводилися собачi боi.
В одному кутi на бiй налаштовували пса саме того мiлiцiонера, чию родину пацани мали покалiчити. Мiлiцiонер криками настановляв свого собаку, ледь стримуючи його рвiння до кривавоi сутички. Пiна з рота, вишкiренi зуби, шизонутi очi – цей Барсик дiйсно був моцним, як два мiшки арматури.
І-раз знайшов мужика, який приймав ставки, i висипав перед ним усi своi копiйки. У колекторi І-раз назбирав рiвно сорок гривень i сорок копiйок. Вiн поставив на Барсика. На нього майже нiхто не ставив, бо, як почули краями вух Івани, проти цього пса виставили чемпiон
Страница 4
останнiх рокiв. А Барсика особливо нiхто не знав. Чоловiк, який приймав ставки, сказав, що мiлiцейського собаку тренували щотижня впродовж останнiх пiвроку, але особливих шансiв у нього проти чемпiона не було.Ось куди забирав мiлiцiонер свого пса щотижня на одну добу.
Ось хто кришуе усiх цих пiдпiльних пасажирiв.
бiй
За кiлька секунд до бою мiлiцiонер дав понюхати Барсиковi жменю соняшникового насiння. Собака просто оскаженiв i ринувся в бiй. Івани одночасно рiшили, що цей пес – псячий гопник, бо вiдразу реагуе на насiння.
Бiй почався. Пси в несамовитому гаркотi почали кусати порожнечу, сподiваючись, що однiею з таких порожнеч виявиться шия чи тулуб iншого собаки. Тiло кожного з них було пiдпорядковане щелепi. Усе навколо працювало, iснувало й воювало лише завдяки щелепi й для щелепи. Тiльки вона могла забезпечити псовi подальше життя.
Масна й спiтнiла шерсть собак вилискувала на сонцi, вони виверталися вiд зубiв суперника, стукалися один об одного грудьми, дерли кiгтями один одного до кровi, намагалися намертво схопити один одного за шию – тодi суперниковi доведеться вириватися, а з кожною секундою сили будуть витiкати разом iз кров’ю вiд глибокого укусу.
В одну мить Барсиковi вдалося вивернутися вiд черговоi атаки свого опонента i встромити своi зуби в шию суперника! Той кiлька хвилин пробував виборсатися зi щелеп Барсика, махав iклами перед собою, звивався, нiби шланг пiд сильним напором води, пробував перекинути Барсика. Був весь заслiплений кров’ю i люттю, якi бризкали на власникiв псiв, на реферi бою й на ошаленiлу публiку.
Уже за кiлька хвилин стало помiтно, що тiло Барсикового суперника ослабло, почало танути. Мiлiцiонерський пес почав його розривати, рiзко вертiв головою в обидва боки. І в цi моменти кров iз особливою радiстю вiд звiльнення капала на пiдлогу бойового майданчика.
У мить, коли в опонента Барсика пiдiгнулися лапи, суддя замахав руками, що було знаком закiнчення бою. Власники псiв схопили своiх чотириногих агресорiв за нашийники, намагаючись iх розняти. Суддя заходився лити воду на морду Барсика, щоб той розтиснув щелепи.
Бiй закiнчився, натовп у натурi ревiв. Івани радiсно, наскiльки взагалi можуть радiти гопники, стрибали й обнiмали один одного в передчуттi виграного бабла. Їм було глибоко не до того, що ще добу тому вони могли опинитися на мiсцi переможеного пса.
Барсик став подiбний на бiзнесмена з фотографii, якого мiлiцiонер вiдмудохав разом зi своiми пiдлеглими до стану форшмаку й скинув у тюремну камеру, як до холодильноi камери для зберiгання туш тварин. На тiлi бiзнесмена, як i на Барсиковi, було багато болючих ран, синцiв, кровi й виснаження.
Барсик висолопив язика, вирячив очi, настовбурчив вуха, в яких i досi стрiляв собачий адреналiн. Але вiн перемiг – беззаперечно i чотко. Настiльки крутий пес, що йому можна завести ще кiлька яець.
Мiлiцiонер вдоволено постукував його по грудях, дбайливо обтирав рушником, прикладав до ран знеболювальне. Не до ран бiзнесмена, а до ран свого пса.
Також вiн думав про те, що в життi недосить просто бути чемпiоном, важливiше, щоб на переможцевi були наявнi загоенi рани, як доказ боротьби за чемпiонство.
а хто слухав – маладца!
Усi три Івани в той вечiр жостко урекалися джинтонiками на вкопаних у землю шинах дитсадка у своему районi. Вони мали на трьох солiдну суму, яку роздерибанили на три рiвнi частини, кожен отримав третину вiд загального виграшу.
Пепсу, який замовив iм розбiйний напад на будинок мiлiцiонера, Івани рiвно, по-пацанськи розказали постанову. Розчесали, що бiзнесмен сам винен у тому, що його у вiддiлку угондошили – не треба було туманити з фiнансовими справами. А самого малого пресонули, щоб вiн не терся перед очима i щоб зняв чуб, який носили жiнки в серiалi «Санта-Барбара». І завдатку, який отримали вiд хлопчини за справу, не вiддали.
«чьо»
І-раз на вигранi грошi купив пiстолет i за кiлька днiв пiсля перемоги Барсика в бою поiхав у село пiд Киевом. Перечекав, доки навкруги ляже нiч, i пiдiйшов до будинку мiлiцiонера. Вилiз на цегляний паркан. Барсик вiдразу ж почув шарудiння незнайомця, кинувся в сторону шуму, почав шалено гавкати на І-раз й стрибати на огорожу, але нiяк не мiг його дiстати.
І-раз дiстав iз кишенi жменю смаженого соняшникового насiння i висипав Барсику на морду. Пес просто оскаженiв, вiдчувши запах смаженого.
В будинку ввiмкнули свiтло, тому І-раз не мав витрачати бiльше й митi. Вiн дiстав iз барсетки пiстолет, зняв його з запобiжника, прицiлився й кiлька разiв точно i впевнено вистрiлив у пса. Барсик пiсля першого ж пострiлу заскавучав i завалився на бiк.
За кiлька секунд вiн уже навiть не хекав.
І-раз стрiляв з единою думкою в головi, стиснувши в другiй кишенi жменю грунту з викопаного тунелю, яку вже кiлька днiв нiяк не мiг звiдти вийняти, щось йому заважало позбутися цiеi вимученоi землi. І ця думка була – «чьо».
Три Івани. Один мозок на всiх.
Люб
Страница 5
в – це тобi не коханняБог узяв одну зi смужок в Адiдама на спортивках i створив жiнку.
Книга Биття
Нiколи нiкому не дозволяй закохуватися в себе. Хай бiкса втюриться в твою протитанкову кепку, у твоi стiйкi до сiчневих морозiв спортивки, у твою розпальцiвку, зрозумiлу й глухонiмим, у твое супрематичне кривляння, коли ти спльовуеш. Але нiколи – в себе. В себе можна лише iсти i дихати.
МакДоналдз як тамбур
Осiннiй ранок стояв жовтий i шелестливий. Вiтерець шугав над землею вiльно, як на другий день створення свiту. Все було вкрито калюжами пiсля дощу, навiть ховрашки та ягнята.
Люди ходили в шарфах та арафатках, щоб не заразитися вiд невiдомого пiшохода коханням повiтряно-крапельним шляхом.
І-раз вийшов на зупинку бiля школи, на мiсце, де вони зазвичай збиралися тусою в трудовi буднi та трудовi вихiднi. Зрештою, для Іванiв та iхнiх корешiв рiзниця мiж вiдпочинком i активнiстю давно стерлася: коли нiде не працюеш – ти постiйно чимось зайнятий.
Вiн сiв, як завжди, на спинку лавки, поставив ноги на дерев’яне сидiння. Поза, в якiй сидiв Іван, важлива – вона буде останнiм незначним чинником, через який гопник буде вагатися – бути зi своею коханою чи не бути. Але про це – згодом.
Дiстав iз правоi кишенi телефон i почав клацати, з лiвоi кишенi дiстав насiння i теж почав клацати. Гопiвство починаеться з клацання, тож якщо ти сидиш перед екраном телевiзора й клацаеш пультом – твiй майбутнiй внутрiшнiй гопник уже поруч, вiн уже облизуе тобi вухо.
Поруч з Іваном йшла, зупинилася i стала церква. Тепер вона окопалася бiля нього, через дорогу, i пiдморгуе золотавими банями, як волога жiнка, мовляв, увiйди в мене, буде тобi й примирення, й проща, i катарсис.
Але І-раз на такi заманухи не реагуе, бо в його розумiннi – саме церква i е найбiльшим гопником. Саме вона найбiльше нагрiвае людей на грошi, причому робить це приховано, пiдло. Натомiсть люди отримують оманливе вiдчуття спокою i примирення, яке насправдi можна вiдчути i в тамбурi поiзда, i в МакДоналдзi. Бо вiдчуття спокою – це лише фрiлансова дiяльнiсть мозку, а не вплив хрестiв чи iкон. Кароче, МакДоналдз – не галiмiше за церкву, рiшив І-раз. А церква – не прикольнiша за тамбур.
І-раз, наприклад, теж надае вiдчуття спокою тим школярам, яких вiн кришуе. Йому що, вважати себе релiгiйною установою?
церквочка з виходом
З церкви саме виходили люди, закiнчилася служба. У церквi всьо – не в дружбу, а в службу, знову припав на умняк Іван.
Натовп, на двi третини вдягнений у хустки, вийшов з-пiд будiвлi з золотавими банями i неспiшно перейшов пiшохiдний перехiд. Люди сумирно проникали у провулки i зникали, нiби пальцi релiгiйного фанатика у своiй бородi.
Прямо перед І-раз, бiля зупинки, одна iз захустованих жiнок почала перекладати щойно купленi в церквi свiчки собi в сумочку. Вона нахилилася i не помiтила перед собою одну з тих калюж, яку скинув з неба iхнiй Бог. Дiвчина зашпорталася в сумочцi, спiткнулася, ойкнула i ледь-ледь утрималася на ногах, але з сумки повипадала безлiч дрiбничок. Цю жiнку треба було бачити – вся в темному, в тендiтних пальчатах, з чорним хвилястим волоссям пiд хусткою, сконцентрована на своiх думках, з чiткою траекторiею ходи – i раптом у певну секунду розсипаеться, нiби кошик з чорницями.
І-раз у момент ii падiння рефлективно пiдiрвався з мiсця i – кабанчиком до неi. Але це не був порив джентльмена, який рине врятувати ледi, що потрапила в незграбну ситуацiю. Навпаки, у ньому спрацював внутрiшнiй гопник Павлова – все, що не так лежить, треба брати. В сенсi, брати не дiвчину, а предмети, що випали з сумочки.
Вiн пiдiйшов до неi i нахилився, типу допомогти iй збирати речi, а насправдi, щоб намутити собi якийсь проiзний там, бiжутерiю. На крайняк, пару свiчок, думав Іван, буду салабонам уставляти.
Серед усiеi дрiбноти І-раз зауважив ii паспорт, який теж випав. Паспорт розгорнувся, i вiтерець розтрiпував його сторiнки. Іван випас вкладену маленьку фотографiю мужчини – в чорнiй рамочцi з чорною навскiсною смужкою в правому нижньому кутку. Пiд фотографiею було вказане прiзвище – Костенюк.
Скопитився, подумав І-раз. Сам дебiл, подумав Костенюк у вiдповiдь.
Також І-раз помiтив мобiлу. Вiн рiзко й непомiтно пiдняв ii, поки дiвчина роздивлялася навкруги в пошуках предметiв. За мить телефон опинився у нього в кишенi, дiвчина нiчого не зауважила. Навпаки, вона дякувала за те, що вiн iй допомагав. Але в ii голосi вiдчувалося щось сумовите.
І-раз вкурив, звiдки цей сум. У нього в головi збiглися кiлька обставин: вона була вся в чорному, з чорною хусткою на головi, плюс фото з навскiсною смужкою, плюс поминальнi свiчки, плюс церква. У неi помер батько – чоловiк з прiзвищем Костенюк.
Проте Іван – гопник у розквiтi сил. Будь-яка нажива йому важливiша, нiж емоцii людей. Будь-який вiджатий нiштячок наближае його до агрегатного стану Будди. Будь-яка вдало провернута мутка бадьорить, як маска з огiркiв бадьорить обличчя красунi.
Пiсля цього причинно-наслiдкового шурхоту
Страница 6
звивин про смерть Костенюка, про жалобу дiвчини, про те, що вона у цi тяжкi днi, до всього поганого, ще й впала в калюжу i тепер сидить i збирае все свое пустопорожне барахло…Вiн вчинив згiдно зi своiм умовним хулiганським кодексом честi.
Іван навiть не подумав вiддати мобiльник.
Адже крадiжка телефона пройшла м’яко – нiкому не завдано емоцiйних негараздiв. Навпаки – Іван допомiг iй, вони зiбрали документи, вiзитiвки, паспорт, жуйки, прокладки, туш, помаду, ключi, таблетки, люстерко, горiх, що там ще бувае в жiночих сумочках?
Навiть газовий балончик, який вiдкотився найдалi, Іван з особливою уважнiстю витер серветкою i вiддав дiвчинi.
У цю мить І-раз уперше поглянув на ii обличчя!
Чому вiн цього не зробив ранiше?
Де вiн був у цi останнi хвилини?
Чьо ти тупиш, кент?
Вона була чарiвною. Їi витонченi риси пашiли рум’яно, нiби на щоках квiтнули маковi поля, а поруч валялися розкумаренi й вбитi торчки.
В очах було щось тривожне, заворожливе i загадкове. Який ботан здатний розшифрувати цю головоломку, на якiй Чукотцi мешкае шаман, що розгадае цю мiстику?
Брови були подiбнi на двох тужливих птахiв, що умиротворено кружляють над пустирами за спальними районами мiста.
Пухкi губи, як найгрiзнiшi кримiнальнi авторитети, – вимагали, шантажували i погрожували.
Ця далеко не церковна сексапiльнiсть збивала з нiг, збивала з корташiв.
У Йвана на кiлька секунд зупинилися серце, дихання i весь обмiн речовин в органiзмi.
Вiн ледь не впав у калюжу сам. Але навiть пошкодував, що стримався вiд повного розслаблення. Бо захотiв, щоб вона пiдняла його, нiби одну зi своiх дрiбничок, поклала в сумочку i носила при собi, грiла би своiм стегном, об яке буде тертися сумочка.
Гострi кiнчики Іванових туфлiв настовбурчилися.
коха-коха на боро-боро
Гопники – рiч небезпечна. Небезпечна насамперед для самих гопникiв. Холоднi нiчнi пiд’iзди з протягами iз розбитих вiкон, щоденнi шифри вiд ментостану, що нагадуе подолання перешкод на лижному слаломi, розбiрки з гопниками та iншими пiтекантропами з сусiднiх джунглiв, легке очкування вiд перешуганих лохiв, якi, нiби затравленi в глухий кут коти, iнодi кидаються з пазурами тобi на чайник. У цьому складному, нервовому способi життя немае мiсця нiжностi та любовi.
Проте саме ця зустрiч щось розворушила всерединi І-раз. Те, що йому самому було маловiдоме, як слово «цугцванг». Його нiби легко кидонуло струмом – це коли починае трусити, але не встигаеш викупити, вiд чого саме.
Ситуацiя виглядала дивно. Їi телефон був уже в Івана. Вiн не хотiв, щоб дiвчина мала його за бандита, тому на мить вiдвернувся, нiби й далi шукав випалi предмети, а насправдi непомiтно дiстав ii телефон зi своеi кишенi, повернувся до неi – i вiддав.
Уявiть, який у гопника мае бути внутрiшнiй порив, щоб вiддати вiджатий телефон! Як мае змiнитися пульс хулiгана, щоб вiн переступив через своi глибиннi переконання!
– Дякую! – усмiхнулася дiвчина i з релiгiйною вiдданiстю поглянула йому в очi.
Його переповнювали емоцii, вiн не мiг сказати нi слова, натомiсть його губи ворушилися, нiби вiн грався шматком леза в ротi, трусилися, нiби в пошуках якоiсь чоткоi фрази, чогось чисто конкретного, чогось, що могло показати його з понтовоi сторони, чогось суттевого, що може зацiкавити ii, розмова продовжиться, вони добазаряться за наступну зустрiч, на крадене бабло вiн поведе ii в ресторан, причому лавандос вiн пiдрiже спецом для романтичноi зустрiчi. Все мае бути, як у нормальних пацанiв. Потiм вона на зйомнiй хатi знiме шоколадний бюстгальтер i вафельнi трусики i…
Вона вийшла з церкви, сидiла перед ним на корташах, в чорних рукавичках, в хустинi. У поняттi Івана ii вигляд – це унiкальне поеднання вулицi та релiгii. Вiн викупив, що саме так мае виглядати Богородиця гопникiв.
що вбивае гопника – любов чи смерть?
Вони ще кiлька хвилин мовчки метушилися посеред асфальту, як двi слiпi мурахи у вiдрi пiсля дощу.
Вона – пригнiчена пiсля втрати близькоi людини, вiн – з вiдстрiленою головою через дику симпатiю до неi.
Збирали речi.
І розбiглися…
І-раз навiть не встиг докумекати до того, щоби взяти у неi телефон. В сенсi, номер телефону. У гопникiв нема такоi джентльменськоi манери – брати номер телефону. Є манера брати сам телефон. Або просто брати.
А ще Іван прикинув, що чиясь смерть, а саме смерть Костенюка, батька цiеi красунi, не пiдбила його вiддати iй телефон. А свое почуття до неi – таки да.
Гопник всерединi І-раз помер не вiд чужоi смертi, а вiд своеi любовi.
вiк живи, вiк шукай
І-раз повернувся на свое, облюбоване довгими роками попiвства, мiсце, сiв на спинку лавочки i вже збирався стати вiчним псом Хатiко, вони з пацанами якось втикали фiльм про цього собаку, задушевно.
Іван весь залишок дня був величним i самотнiм у своiх фантазiях про дiвчину. Почувався, як единий глядач на багатотисячному футбольному стадiонi в час, коли нема матчу – сидиш, милуешся зеленим спокоем територii для баталiй
Страница 7
i вiдчуваеш, i згадуеш, i уявляеш, як потужно, як вiддано й вiдчайдушно борються спортсмени за м’яч пiд час матчу. Тiльки замiсть футбольного поля було мiсто, замiсть футболiстiв – Іван i та дiвчина, замiсть матчу – iхня любов.Просидiв так до вечора, в чайнику кипiли думи, вiн прикидав, як пiдганяе тiй дiвчинi краденi рожевi телефони, накоцанi в теплицi прикольнi макотюльпани, як по-багатому тусить з нею в ресторанi на збиту з дiтвори батькiвську капусту, кришуе ii вiд гопникiв з iнших районiв, займаеться з нею сексом у найфуфиристiшому лiфтi свого району! Так, як умiють кохатися лише гопники – на корташах.
Єдине, через що його пробивало на тугу – не знав, як ii у цьому мiстi вицепити, де вона живе, чим промишляе?
Так вiн просидiв до глупоi темряви, поки не увiмкнулися вуличнi лiхтарi. І сталося щось дуже мотивуюче, дуже надихальне. Коли загорiлись вогнi, з тiеi калюжi, бiля якоi розсипалися речi дiвчини, йому в око вiдразу блиснув золотистий обруч. Іван скочив до обруча, дiстав його, роздивився i зрозумiв, що пора дiяти.
знаходження причетного
– Зараз прошаримося, шо у нас тут мутиться в мiському морзi, якi приколи, всi дiла, – потираючи руки, сказав хакер в темних окулярах i зi шрамом пiд щокою.
Нi, вiн зараз не знаходився в морзi i не збирався всю нiч розглядати мерцiв, потираючи свiй шрам пiд нижньою губою, що був схожий на ще одну шизоiдальну, таку ж, як i його справжня, усмiшку. Вiн сидiв перед монiтором у кiмнатi, яку освiтлював лише цей монiтор, i на офiцiйному сайтi мiського моргу переглядав статистику. Дивився список останнiх, так би мовити, надходжень:
Мужчина, 29 рокiв, смерть вiд перерiзання пуповини. Джугашвiлi Т. Т.
Не пiдходить за прiзвищем.
Жiнка, 44 роки, смерть вiд задушення, волосся засмоктав пилотяг. Ахеджакова Л. Є.
Не пiдходить за статтю.
Чоловiк, смерть вiд довготривалого свiдомого очiкування смертi. Усама бен Л.
Не пiдходить за фотографiею.
Хлопчик, 12 рокiв, смерть вiд спроби стати прозорим, як пластикова пляшка.
Не пiдходить за вiком.
Неопiзнаний труп, картавить, накульгуе. Знайдений на вул. Берii Л. П.
Не пiдходить.
Ще один труп – колишнiй охоронець цього ж моргу.
В чому прикол того, шо охоронцi в морзi беруть i цiлими днями пасуть за трупами, думав хакер, гортаючи список. Цiкаво, для чого за ними пасти? Щоб не звалили? Як охоронець зможе вплинути на жмурикiв, якшо вони стартануть розбiгатися в рiзнi сторони, пролазити у вiкна, робити пiдкоп, рiзати собi венознi труби?
Може, охорона iм каву в морозильнi камери приносить?
Ось! Костенюк С. М.! Мужчина, 47 рокiв, смерть вiд серцевого збройного нападу.
Вiн!
Гопники І-раз, І-два та І-три сидiли поруч з хакером, пили пиво й уважно, з обличчями обезумiлих медуз, вдивлялися в екран. Звiсно, вони чули, що таке Вконтактi, але завжди зупинялися на моментi заведення акаунту, бо мiзки не вдупляли, як це можна зробити. Вони стрiмалися натиснути на будь-яку кнопку клавiатури, парились, що iх вiдразу вирахуе СБУ.
Коли вони почули, що потрiбний iм Костенюк досi в морзi, вони вдоволено поплескали хакера по плечу i навiть дали йому пляшку пива. Настiльки сильна любов І-раз до тiеi незнайомки, що хочеться дiлитися цiнностями з iншими людьми.
смерть – це око i яйце
Дехто, прочитавши подальшу iсторiю, може подумати, що цi розповiдi про гопникiв малоймовiрнi й нiколи не сталися б у дiйсностi. Але в данiй ситуацii збiглося кiлька чинникiв, вiд напряму яких залежить реалiзацiя подальших логiчних дiй Іванiв.
Є вихiдна iнформацiя, яка дозволяе хоч якось зв’язатися з коханою дiвчиною.
Є кохання, яке забороняе будь-якi прояви грубощiв.
Є мiзки гопникiв, яких немае. Не гопникiв нема, а мiзкiв.
І у цiй ситуацii вони знаходять, на iхню думку, единий можливий варiант розвитку подiй.
цього разу хлопцi замовили спецiалiсту з убивств смерть І-раз
Пацани домовилися про зустрiч зi спецiалiстом з убивств. Збитий чоловiк, голова вiдразу переходила в тулуб, так, нiби вiн примудрився сховати в пiсок тiльки шию. Схожий на одного з тих мультяшних колобкiв, якi ведуть слiдство.
Цей колобок мав своерiдну спецiалiзацiю. Вiн був не простим кiлером. Вiн дiяв без снайперських гвинтiвок, без пiстолетiв з глушниками, не грубо. Йому замовляли отруту. Інодi замовник хотiв, щоб слiдiв убивства пiсля експертизи не залишалося. Інодi, щоб слiди отруення були очевиднi. Інодi це був один i той же замовник. Інодi один замовник замовляв iншого. Але в будь-якому випадку цей спецiалiст доводив свою справу до кiнця.
Вiн i три гопники зiбралися вдома у Іванiв, у затемненiй кiмнатi, вiкна завiсили ковдрами. Пацани крапаль очкували i тому мовчали ще бiльше, нiж зазвичай, нiби гарячою праскою пройшлися собi по губах. І-раз парився найбiльше, не знав, куди подiти свою розпальцiвку, куди подiти своi смужки на спортивках.
Натомiсть спецiалiст з отруйних убивств ворушився активно, гигикав на кожному кроцi. Вiн принiс iз собою досить т
Страница 8
пове обладнання для невiдкладноi допомоги – шприци, колби, ампули, пiгулки, невеличку електричну плиту для розiгрiвання, трубки, мазi, бинти, спирт тощо.І-раз лiг на лiжко, його обступили братюнi. Кожен з Іванiв втупився в iншу точку. Зараз не час, щоб iхнi погляди перетиналися. Гопники дивилися в три рiзнi точки, нiби на три крапки в реченнi – кожен бачив тiльки свою, але разом це утворювало глуху недомовленiсть…
Спецiалiст щось варганив. Спершу вiн розбив кiлька ампул, потiм вилив iхнiй вмiст у металеву тарiлочку, кiлька хвилин нагрiвав цю рiдину. Потiм загнав пiд шкiру І-раз на згинi лiктiв кiлька голок, вiд яких йшли трубки до крапельниць.
На чолi спецiалiста проступав пiт. Але цей пiт не був iнгредiентом операцii.
– Евтаназiя – це як поливати квiти бензином, – примовляв мультяшний герой. – Вони вiдкидуються, але по-тихому. І про бiль нiхто нiколи не в курсi.
До рiдини в тарiлочцi вiн додав двi розiгрiтi пiгулки i згодом набрав сумiш, яка трiшки зашипiла, у шприц. У головi І-два вiд думки про те, що зараз може статися, теж зашипiло. І-три стиснув кулаки i теж прошипiв, лише одну букву «ссссссссс…». Це означало, що вiн хотiв сказати «сука», але не хотiв зайвий раз напружувати повiтря, яке й так могло легко розiрватися, як тонка бiла плiвка у склянцi запареного молока. Брати були не менш запаренi, нiж молоко.
Майстер iз убивств випорснув у повiтря трiшки рiдини зi шприца для перевiрки прохiдностi.
Гопники заметушилися. Ваще! Як так! Зараз вiзьме i прикандичить нашого брата. Нерви пiдходили до комiра. І-два спересердя кинув на стiну жменю насiння, яке до того нервово лузав. І-три почав гикати.
І-раз зненацька для себе самого перехрестився. Вiн нiколи не парився з того, як правильно хреститися. Пожалкував, що не ходив у церкву через дорогу. Тому перехрестився по-своему – не пучкою пальцiв, а вказiвним, з виставленим вперед мiзинцем, бандитською розпальцiвкою. І в кiнцi замiсть «Амiнь» сказав «Ітiть».
– Ну, щасливоi дороги до успiху, красава, – криво усмiхнувся майстер з убивств.
Спецiалiст вколов І-раз. Ввiв йому вбивчу дозу.
Всi завмерли, кiлька хвилин стояли зацiпенiло i спостерiгали, як очi І-раз перестали ворушитися й нiби посiрiли. В кiмнатi чулося лише гикання.
І-два та І-три перезирнулися – iх лишилося двое…
Ітiть…
– В упор не вкурюю, пацантре, нашо вам ця тема, але свою дiлюгу я промутив, – сказав наостанок спецiалiст, зачиняючи за собою дверi, i додав: – У нас не народ, не нацiя – у нас суцiльна евтанацiя.
не словом, не дiлом, а тiлом ожилим
І-раз прокинувся в морзi вiд телефонного дзвiнка. Мелодiя рингтону – з «Качиних iсторiй». Вiн вiдкрив очi саме в той момент, коли над ним стояли двое санiтарiв, якi збиралися зняти з нього одяг i помiстити Івана в камеру схову, тобто в холодильник для трупiв.
Працiвники побачили, що труп розплющив очi, iх з переляку вiдкинуло до стiни, з криком, роззявленими ротами й витрiщеними прожекторами!
Впродовж тих кiлькох секунд, поки І-раз всiвся на лiжку, на якому вiн щойно, в буквальному сенсi, лежав трупом, поки дiстав з кишенi телефон, зняв трубку i промовив додзвонювачу «ваще», поки почув, як в трубцi хтось гикнув, – весь цей час санiтари були притиснутi страхом до стiни. Їх зацiпило, вони просто спостерiгали за рухами трупа. По той бiк слухавки Івана почули гопники, i вони з полегшенням зрозумiли, що брат ожив i зараз почне дiяти за заздалегiдь узгодженим планом.
І-раз по-клiнтiствудiвськи просканував двi переляканi камбали у бiлих халатах, що приплюснулися до стiни, дiстав з iншоi кишенi волину й навiв ii на них. Санiтари не злякалися зброi, бо вони й так були паралiзованi – вперше в iхнiй медичнiй практицi ожив клiент!
І-раз крикнув: «Картотека!». Але нiякоi рефлективноi реакцii вiд санiтарiв не надiйшло. Навпаки, iхнi обличчя стали кольору холодильника. Як би ви зреагували, якби труп, який щойно оклигав, навiв на вас прицiл небезпечною байдою i погрожував словом «картотека»?
– Картотека на! – вдруге гаркнув І-раз.
Чоловiки повiльно заворушилися, нiби пiд цi двi пласкi рибини затекла холодна морська течiя. Подумки почали молитися й матюкатися, в них це виходило так, як ранiше в Івана – «Ітiть!».
Уже було невiдомо, чим вони бiльше нажоханi – другим життям гопника чи першою можливою смертю самих санiтарiв. Померти в морзi – конструктивна рiч – не треба зайвоi вознi. Взагалi, якщо подумати, найправильнiше мiсце для смертi – це морг. Перефразовуючи рекламу «Снiкерса»: «вмер – i порядок». Вiдчуваеш, що от-от помреш – йди в морг, май респект до медикiв та гробарiв.
Цi двое санiтарiв завжди роздягали трупи, доглядали iх, вносили в реестр, допомагали проводити судмедекспертизи тощо, але хто догляне за вмерлими санiтарами? Хто повiрить, що вони померли через уже мертву людину?
Санiтари повiльно посунулися до свого кабiнету, де була картотека трупiв iз даними та висновками патологоанатома.
І-раз забрав у них папку з записами, а також ключ в
Страница 9
д одного з кабiнетiв i зачинив у ньому цi двi сплюснутi морськi рибини. Сам розкрив папку на останнiх заповнених сторiнках i почав водити пальцем по прiзвищах. Так, нiби в морг приперся апостол Петро, щоб з’ясувати, хто ж порушив графiк i так i не потрапив до нього з цiеi установи.кiнець часто е початком
Усе спрацювало так, як i було приблизно заплановано Іваном ще на лавочцi бiля церкви пiсля зустрiчi з дiвчиною, в яку вiн закохався.
А план був наступним: спершу Івани домовилися зi спецiалiстом iз убивств про тимчасовий летаргiчний сон для І-раз, колобок ввiв гопнику спецiальну iн’екцiю, потiм брати занесли його на вулицю, перевдягли в бомжацькi шмотки, брякнули в швидку, сказали, що знайшли на районi трупака i попросили забрати його. «Ми ж, тiпа, чисто за чистоту района виступаем», казали в трубку Івани. Далi за бездиханним тiлом приiхав автомобiль, забрав Івана i вiдвiз у морг.
У приблизно обумовлений заздалегiдь час гопники мали звякнути на телефон І-раз, i рингтон з «Качиних iсторiй», як запевнив спецiалiст з убивств, вiдразу мусив вивести Івана з летаргiчного сну. Звiсно, бажано було, щоб Івани вгадали час дзвiнка, оскiльки iхнього брата мали в певний момент роздягнути, i санiтари б виявили пiстолет, телефон i все iнше добро, яке було в кишенях І-раз i мало йому знадобитися. Але, як вiдомо, у трьох Іванiв один мозок на трьох, який дiе навiть в ситуацii летаргiчного сну.
І уже на мiсцi, всерединi моргу, І-раз сам мав розiбратися в ситуацii.
Ну, не вбивати ж санiтарiв у iхньому ж морзi. Ну, не штурмувати ж усiм трьом братам цей заклад зi збройним нападом. Збоку це виглядало би пацавато, нiби вони хочуть вкрасти трупи.
Все можна було промутити якомога тихiше, i гопники дiяли в цьому напрямку.
У картотецi І-раз дiзнався, в якому холодильнику лежить тiло Костенюка, родича дiвчини, в яку вiн закохався, i попрямував коридором у пошуках потрiбноi камери. Вiн вiдкрив холодильну камеру. А там, нiчого дивного, – лежав труп. Проте в І-раз на мить дибанулося волосся, вiн навiв на Костенюка пiстолет. Але навiщо ще раз убивати мертву людину?
Вiн дiстав з кишенi обруч, який загубила дiвчина в калюжi, i спробував натягнути його на зап’ястя Костенюка. Вийшло, прокрутив.
Також І-раз дiстав папiрець, на якому був написаний його номер телефону i незграбно намальоване червоним зарядом сердечко.
Вiн обережно, з усiею чоловiчою грубою нiжнiстю i пильнiстю, прикрiпив цей папiрець до обруча.
В смертельнiй тишi моргу запанувала ще смертельнiша тиша.
От i все.
Це кiнець iсторii.
Запитання напрошуеться саме собою: а ви вмирали за любов?
а ви вмирали за любов?
Перед спаленням в крематорii трупи обов’язково ще раз будуть перевiряти на наявнiсть зайвих предметiв, щоб потiм не копирсатися в попелi для того, щоб дiстати кiльце, сережку чи хрестик. Санiтари обов’язково виявлять обруч iз цим милим сердечком. Обов’язково повiдомлять про знахiдку рiдним Костенюка.
Його близькi згодом обов’язково знайдуть власницю обруча, бо родиннi таемницi серед родичiв поширюються швидко, як шум сусiдiв за стiною.
Можливо, за обручем прийде саме Іванова кохана. Вона вiдразу згадае мiсце та обставини, де загубила обруч.
Що вона подумае, коли побачить номер телефону на зап’ястi свого мертвого батька?
Що б подумали ви?
Ви б задзвонили?
Звiсно, вона зателефонуе.
Можливо, не вiдразу, згодом, колись.
Але дзвiнок буде.
Богородиця гопникiв
І-раз встромив ключi в замок дверей, за якими перешiптувалися про неймовiрне воскресiння бомжа двi переляканi камбали, i мовчки, з вiдчуттям виконаноi справи, перепрошую – з вiдчуттям виконаноi смертi, вийшов з моргу.
І що тут робив цей труп? Адже нiчого не зникло, нiхто, по сутi, не постраждав. Хто був цей мрець, який ожив – нiхто не дiзнаеться, бо його знайшли як неопiзнану людину серед вулицi i не встигли внести в реестр.
Нiкому в голову не прийде, що саме живий труп Івана мiг залишити той обруч i той папiрець на зап’ястi Костенюка. Спишуть на недогляд санiтарiв при роздяганнi Костенюка.
А що сам І-раз?
Вiн кохае цю дiвчину. Вона – Богородиця гопникiв.
Заради кохання до цiеi дiвчини вiн навiть готовий ходити з нею в церкву.
Це ж просто перейти дорогу вiд лавки на зупинцi.
До того ж вiн уже зробив перший крок до релiгii – перехрестився перед своею першою смертю.
От тiльки цiкаво, чи можна в церквi сидiти на спинках лавок?
Сокира i бабуся
У бiльшостi громадян нашого споживацького суспiльства шлунки обладнанi так, що найлегше iм перетравлювати грошовi купюри. Навiть металевi монети люди краще сприймають, нiж бринзу чи ряжанку.
бринза мозку
Жили-були на трьох диванах три гопники, брати Івани. Вони нiде не працювали. Хавали тiльки те, що лох пошле.
Але iхнi руки були постiйно чимось зайнятi – то шарилися в кишенях, причому – в чужих, то махали бiтами, щоб вiдмахуватися вiд кумарних мух у спеку, то лузали насiння чи курили без фiльтру з голодухи.
Час вiд часу вони
Страница 10
вирiшували заробити грошей. Для того, щоб мати можливiсть iсти не лише цигарки i семки.Чим тiльки пацани не пробували займатися на своему тяжкому трудовому життевому шляху.
Три Івани якось вирiшили напасти на поiзд з продтоварами й нав’ялити вагон насiння, щоб потiм збарижити це все конгломерацii диких селянок, якi торгують дрiб’язком бiля станцiй метро. Чим украiнське село, яке з’iжджаеться в мiсто торгувати, вiдрiзняеться вiд Шанхаю?
Іншого разу гопники органiзували в школi № 24 гурток психологiчноi допомоги школярам. На закритих заходах вони просто збирали, чи, краще сказати, збивали грошi за те, що навчали задрипаних малолiтнiх лохiв в окулярах правильно поставити себе перед гопниками з iнших районiв. Наприклад, на «дай памеряю ачкi» треба вiдповiдати: «дай памеряю ачко».
Також брати вiдкрили бюро ритуальних послуг. Вони розкопували на цвинтарях якомога свiжiшi могили, дiставали звiдти труни, чистили iх вiд грунту i виставляли на продаж у себе в салонi. А трупи закопували в ту ж яму, щоб нiхто нiчого не запiдозрив. Принаймнi трупи точно нiчого не пiдозрювали.
Згодом труни купували новi мерцi, точнiше, родичi нових мерцiв. Таким макаром виходив замкнений кругообiг трун у природi.
Цього разу вони вирiшили спробувати ще одну схему. Вирахували на районi кiлька квартир, де мешкали передсмертнi пенсiонерки, постежили за ними, вибрали одну старушенцiю, на iхнiй погляд – найменш адекватну, i запланували втертися до неi в довiру i з часом переконати ii переписати квартиру на них. «Переконувати» збиралися не сюсюканням i доглядом за старою, а за допомогою наркотикiв – набити iй у мозок амфетамiнiв, якi iм iнодi за пiвцiни впарював знайомий барига. І за присутностi нотарiуса, який з цiеi дiлюги отримае свою долю, оформити всi папери. А бабi думали затерти, що зараз тривають вибори президента, чи що вони приготували iй пакет документiв на отримання додаткових субсидiй. Одним словом, збиралися зробити все, щоб вона повелася i поставила пiдпис.
Потiм хату продаеш, отримуеш нехилий лавандос, а там… Поки жоден Іван не знав, що там, у цьому «а там». Але кожен вiдчував своею бринзою мозку, що така сума грошей iм самим може забезпечити спокiйну старiсть. Пенсiонерiв треба обламувати для того, щоб самим можна було дожити до пенсii, думали Івани.
Гопники знали, нащо iм грошi, але жоден iншому не хотiв зiзнаватися. Хоча, зважаючи на те, що у трьох Іванiв мозок був один на трьох, вони все ж щось один про одного пiдозрювали.
І-раз висiв знайомому годну суму за покоцану тачiлу. Пiсля того, як І-раз викривив бампер об високий бордюр, тачка стала схожа на усмiшку Сашi Грей.
І-два хотiв полiкувати iхню хвору бабусю. Парадокс – обдури чужу бабусю, щоб вилiкувати свою.
А третiй Іван хотiв, як завжди, просадити всi грошi на пiдпiльних гральних автоматах. Без шансiв, без варiантiв.
перший день зйомок, перший стоп-кадр
І ось гопники стоять перед дверима, у формi будiвельникiв, яку вони спецом облили бiлою фарбою для бiльшоi правдоподiбностi. Змахують на шматок асфальту, над яким поселилися лелеки.
Вхiднi дверi збоку вкритi чорними пропаленими плямами вiд того, що пiд’iзна малеча гралася сiрниками. Сiрники б iм понавиламувала, думала бабуся, яка мешкала в цiй квартирi.
Пацани подзвонили у дверi. Стара почула дзвiнок, але дверей вирiшила не вiдчиняти, бо гостей не чекала – до неi роками нiхто, крiм свiдкiв Єгови i колядникiв, не заходив. Одного разу i тi, й iншi завiтали до неi водночас i побилися пiд дверима. Посперечалися на питаннi, чи можна взагалi колядувати. Виявляеться, iснують навiть гопники-колядники.
За кiлька хвилин пролунав ще один дзвiнок. Бабуся, яка сидiла на кухнi, подивилася у вiкно й помiтила, як на гойдалцi дитячого майданчика вистрiлюе вверх-вниз голова кучерявого хлопчика. Їi очi рухалися лiворуч i праворуч, нiби за рядками книги. Дочитую свою книжечку, а жодного рядка так i не вловила, думала вона про свое життя.
Пiсля третього, затяжного дзвiнка, вона вирiшила дiзнатися, хто ж це такий придуркуватий, що так довго помиляеться адресою. Бабця поставила на стiл пляшку пива, яку поволi сьорбала уже двi години – з шостоi ранку, i пошвендяла до дверей.
За дверима стояли три Івани – зi своiм планом дiй.
Бабуся спитала, хто там.
– Три! – iй здалося, що саме цю цифру хором сказали чоловiчi голоси.
– Хто-хто? – перепитала стара.
– Вiдкрий! – повторили пацани. Їхнiй рiвень соцiального виховання не дозволяв вiдповiсти якось елегантнiше. Вони не дiвчата з гiмназii вишуканих манер.
Бабуся глянула в дверне вiчко. Розгледiла трьох бритоголових хлопцiв у заляпанiй формi.
– Свiдки? – спитала вона, вгадуючи, хто б це мiг бути. Думала, що це Свiдки Єгови.
– З района на, – чемно вiдповiли пацани, iм здалося, що баба спитала, звiдки вони.
– Шо хочете?
Хлопцi мнулися. У них був план дiй, узгоджений заздалегiдь, треба було падати на порожняк, брехати. Для них це майже професiя. Хоча вони не люблять зайвих розмов, зазвичай
Страница 11
вiдразу дають на Одесу. А дверям на Одесу сильно не даси. Тому треба було спiлкуватися з цими дверима на рiвних.– Бабцю, – засюсюкав І-раз в процесi згадування того, як спiлкуються нормальнi люди. Вiн уявив себе працiвником будинку престарiлих. Зi старими, як iз дiтьми, варто говорити iхньою мовою. – У нас до вас дiло есть!
– Яке таке дiло?
– Дiлове дiло. З грошима.
– Ну, грошей у мене нема. Цей факт можу запросить перевiрити власноручно, – бiдкалася бабуся.
– Та ми забирати не будемо, – збрехали Івани. – Ми наоборот, оддати вам хочемо. За услугу.
– За услугу?… – перепитала вона i подумала про соромiцьке. Пiсля пива на старостi рокiв iй i не таке в голову приходило. Одного разу вона подумала, що сусiд, який щодня виводить свого пса вигулювати, нiколи не знiмае його з повiдка. І коли вiн якось вийшов з псом на загальний коридор, вона вийшла i мовчки перерiзала повiдок ножицями. – Яку таку услугу, свiдетелi?
– Та ми не свiдетелi, – переконували Івани. – Зйомщики ми. Зняти хочемо.
У баби серце закалатало! Вона такого навiть в газетах не читала. Що це за безсоромна молодьож пiшла, що отак просто, через дверi, хоче ii зняти i пропонуе iй, старiй дряхлi, любов!!
Хлопцi почули рух за дверима, в замку ворушився ключ. Дверi вiдчинилися, i перед гопниками постала статура дев’яностолiтньоi пенсiонерки в блiдо-рожевiй нiчнiй сорочцi, з якоi назовнi випала довга суха зморшкувата грудь.
Бабуся так жила – вдома вона у своi роки просто не зауважувала, у що вдягнена i як виглядае. Тим бiльше, пiсля пива.
А хлопцi витрiщили очi й усiм своiм одним на трьох мозком вирiшили, що у неi стопудовий маразм.
з’ясування стосункiв мiж радянською проституткою та Іванами
У життi так iнодi бувае – ще не встиг зручно прилаштуватися до дiвчини, а вона вже з’ясовуе з тобою стосунки. Точнiше, так бувае не iнодi, а майже завжди.
Тiльки якщо ця дiвчинка – не пенсiонерка.
– Ну, берiть, – претензiйно глянула в очi вiдразу трьом Іванам бабця i розставила руки.
Хлопцi перезирнулися так, нiби щойно тiльки вони трое вийшли сухими зi смертельного мокрушива з десятками хулiганiв.
З одного боку, вони знають, що робити з будь-яким видом жiночоi статi в подiбних випадках – брати. Але iм нiколи дорогу не перекривала своею висхлою груддю крива старушенцiя з кiлькома iнфарктами за плечима.
Чим вигiднi гопники – у них майже вiдсутне вiдчуття огиди. Бо якщо iм щось не приколюе, вони вiдразу б’ють по мордi. Не вперли сухарики в барi – дають по сухарю офiцiанту. Галiма помада новоi дiвчини – по губi так, що потiм не доженеш, де кров, а де помада. Якась мутна вода бiля рiчки – забити кулаками цю водойму так, шоб ласти склеiла!
Але шо iй моi кулаки, подумав І-два, якщо стара витримала удари пари iнфарктiв. Та й не треба ii ображати, навпаки, треба ставитися так, як студентки з iнституту культури. Вони ж прийшли сюди прогнутися перед бабою для того, щоб потiм прогнути пiд себе ii квартиру.
І-два зреагував першим. Вiн притулився своею вимазаною формою до бабусi, обiйняв ii, i повiльно, нiби пританцьовуючи, повiв ii у квартиру. Вона охнула вiд обiймiв i закинула голову догори, як романтична балерина в танцi.
Усi гопники шаснули за ними. За кiлька хвилин усi розсiлися на кухнi.
– Чого ви мене привели сюди, а не в спальню? – здивовано буркнула вона.
– Бабцю! – сказали всi трое Іванiв одночасно. – Давайте ми вiдложимо наше лiжко на потом, ага?
– То ви для разнообразiя спершу чаю менi зробити хочете? – гостинно усмiхнулася пенсiонерка.
– Спершу ми хочемо у вас попросити знiмать комнату, – нарештi видихнули гопники. – А там i чаю зробимо.
– Комнату?!
– Комнату, мама, комнату.
В повiтрi зависла пауза, бабця замовкла i на кiлька хвилин задивилася у вiкно. Вона не клiпала, не ворушилася, здавалося, що й не дихала. У вiкнi й далi вистрелював кучерями хлопчик на гойдалцi. І-три прикинув, що на неi накотився приступ маразму. І-два здалося, що вона вже примiряе на себе сосновий лапсердак, І-раз сказав до неi:
– Ну, об’яву про зйом комнати хiба не ви оставляли на стовбi?
Ну навiщо пенсiонерцi, в якоi нема нi внукiв на прив’язi, нi собаки в терарiумi, нi вазона в скафандрi, нi здоров’я в черепi, комусь здавати кiмнату? Щоб заробити?! На що i нащо iй заробляти? Пенсii на лiки не вистачае, так хоч на пиво е, думала часом бабця.
– Мене Зося звати, – вiдповiла вона так, нiби на секунду випiрнула з-пiд води вдихнути повiтря, i знову скам’янiла.
– Мене – Коля, – кивнув Іван перший.
– Мене – Дiма, – фантазував Іван другий.
– І я – Дiма, – пiдтвердив Іван третiй для бiльшоi правдоподiбностi.
Далi знову кiлька хвилин тривала пiдслiпувата й глуха, нiби целофан на головi, мовчанка. Івани нервово стукали пальцями по столу. Вони доганяли, що вона iх в очi не чуе, у нiй нiби хтось вирубав свiтло. Мовчки розмахували один перед одним руками i мигали очима: типу, може краще з холодильником перетремо, шоб хату на нас вiн переписав?
– Да, – знову прок
Страница 12
нулася стара i залепетала далi, так, нiби iй помiняли батарейку, – оставляла я об’яву, помню. Дак по нiй уже пiвроку нiхто не обращався. Добре, шо пришли.– Бачте, як всьо харашо, – вишкiрився І-два. Оскiльки з усiх видiв смiху вiн умiв тiльки реготати, то штучна приемна усмiшка ледь не надiрвала йому кутики губ.
– Тiки для цього дiла, – взяла себе за голу грудь пенсiонерка, натякаючи на iнтимне, – кiмнату в мене знiмать не нада. Для цього дiла менi й платить не нада. Просто можете робити все, шо хоште. Живiть, скiки влiзе. І мене берiть, скiльки влiзе. А потiм вже й пийте свiй чай, а менi тiльки пива принесете. І хлiба буханку. І стакан води перед смертю.
Хлопцi перезирнулися, зi скрипом в очах, через жалiсливий момент. Їхнiй план, зважаючи на маразм баби, треба дещо пiдрихтувати. В зiницях загорiлася дика iскринка – вони прозрiли, що стару бабу, яка б вона не була хирлява, можна буде юзати не лише за одним планом, а й за iншим, на який сама ж вона й напрошуеться. Гопники – народ невибагливий, iх теж можна зрозумiти.
До того ж вони знали про неi важливу деталь. Перед вiдвiдинами бабцi пацани терлися бiля кожноi з квартир, де живуть передсмертнi пенсiонери району, й пронюхали, що у цiй хатi живе радянська валютна проститутка, в якоi з усiх своiх, так би мовити, трудових нажиткiв лишилася тiльки ця трикiмнатка. Дiтей серед трудових нажиткiв у неi не було. І вона дiйсно пережила кiлька iнфарктiв, тому трiшки недочувала, трохи криво ходила i останнiм часом чомусь почала пити пиво, стверджували сусiди.
– Лади, бабуню, домовилися, – І-раз простягнув iй руку, як дiловий партнер, хоч трохи й побiлений лелеками.
стали жить-поживать i добра наживать
Далi мутка пiшла, як по маслу. Хлопцi почали жити в бабусi, розказали iй, що вони – будiвельники, трудяться на будiвництвi бiзнес-центру в цьому районi i тому саме пiдшуковували щось поруч iз мiсцем роботи.
Зранку до вечора вони пропадали в тундрi вулицi, вранцi купували старiй буханку хлiба й пляшку пива, ввечерi вдома шпiляли в карти. Так минув тиждень – в передчуттi, в притираннi до пенсiонерки.
Паралельно, на тижнi iншi бандити звели iх iз нотарiусом, який був давно й мiцно замiшаний у махiнацiях з пiдробкою документiв. За плотний процент вiн погодився на спiвпрацю. Всю необхiдну документацiю, яку нотарiус вручив iм, вони заховали пiд шафою в тiй кiмнатi, в якiй поселилися, i домовилися, що запросять його з усiма необхiдними печатками та завiреннями пiсля того, як стара пiдпише папери.
сокира i мiлiцiя?!
Вранцi наступноi суботи І-три повертався на метро на зйомну квартиру з наркотою в кишенi, за якою катав до бариги.
І-раз прокинувся пiзнiше й пiшов, як i щоранку до цього, за пивом i хлiбом пенсiонерцi.
І-два кiмарив далi.
В останню секунду сну йому наснилося, що йому в голову летить величезна фугасна бомба, на якiй були намальованi жiночi вуста. І в момент удару в голову вiн раптово прокинувся вiд справжнього удару, який пролунав в реальностi, з коридора. Нiчо собi сексбомба, подумав І-два.
Вiн прокинувся й автоматично глянув на вхiднi дверi в кiмнату, для чiткiшого розпiзнавання джерела звуку. І побачив, що у дверi його кiмнати забуксувало лезо сокири! Гостре, довге, на кiнчику стирчав шматок дверей.
Лезо заворушилося, хтось пробував дiстати сокиру з iншого боку дверей.
Що Іван мав подумати в подiбнiй ситуацii? Вiн нiчого не думав, вiн знав, що в подiбних ситуацiях думати не треба. Пiдле й пiдступне середовище вулицi, в якому Івани здобували собi засоби на проживання, навчило, що в певнi моменти думати не треба, можна тiльки дiяти. Так i кажуть – пацан не думае, пацан рiшае. Та спершу вiн спитав:
– Опа, хто там? – так, нiби до нього в дверi не ломляться з сокирою, а дзвонять у дзiночок, а вiн сидить перед увiмкненим телевiзором в гiвношльопах i халатi в тигрових кольорах. Нi, щоб крикнути: «У мене в руках валина! Не гони!», або «Сишиш, Вася! Кому на Одесу?» тощо.
У вiдповiдь прозвучав ще один тупий удар сокирою.
Хтось вмiло i впевнено проривався в кiмнату i, очевидно, не збирався розмiнюватися на такi дрiбницi, як привiтання й реверанси. Зважаючи на це, І-два в секунду допетрав, що робити. Вiн вискочив iз лiжка, застрибнув у спортивки, накинув на кумпол кепарик i кинувся до вiкна. Вiдкрив його, зирнув вниз – третiй поверх.
Хто i навiщо зараз проламуеться в кiмнату? Що цi чорти зробили з бабусею? І-три прикинув, що стрибати з вiкна – зависоко: весь не помреш, але переламанi ноги – назавжди в пекло. Роззирнувся i помiтив поруч, на зовнiшнiй стiнi будинку, каналiзацiйну трубу.
В цю мить Іван згадав про документи. Скочив до шафи, просунув руку пiд неi, помацав пiдлогу – бумаг не було! Глянув пiд шафу й побачив очима, що документiв там в натурi нема. Ну що ж, бiльше його тут точно нiчого не тримало.
І-два знову пiдбiг до вiкна i перед тим, як вилiзти, озирнувся ще раз на дверi – удари лунали не часто, але впевнено. В дверях уже було кiлька дiрок, i крiзь одну з них І-три побачив
Страница 13
оголену грудь та викривлене обличчя пенсiонерки, яка саме замахувалася для чергового удару сокирою.ну що б, здавалося, стоп-кран
Коли колобродиш вулицею з найлегшими наркотиками, ти вирiзняешся з натовпу тим, що завжди неадекватно реагуеш на появу мiлiцiонерiв, охоронцiв тощо. І зараз, коли І-три повертався на метро на район iз наркотою, вiн теж бiгав очима обличчями пасажирiв, чи нiхто пiдозрiлий його не пасе.
Але погляд затримався на маленькому хлопчиковi в комбiнезонi, який вовтузився бiля своеi мами i хапав усе, що його зацiкавлювало. Хапав не легенями, а руками.
І-три подивився на нього, i його чомусь, серед цього всього стрьому через наркотики, дуже розчулив цей малий. Йому стало шкода дитини, вiн впiзнав у малому самого себе в дитинствi. Пройде з десять рокiв, думав І-три, i пепс точно буде жити тими самими заманухами, шо i я зараз.
Іншими словами, людина розвиваеться не завдяки своiм власним переконанням та зацiкавленням, а через зовнiшнi системи, якi нав’язують спершу батьки, потiм дитсадок, згодом школа, iнститут, вулиця, тюрма, робота, дiти, друзi. І злочини чи досягнення, якi чинить людина, значною мiрою залежать вiд соцiуму, що нас оточуе.
В Івановiй головi основою правил було вуличне виховання, тому й планка вiдчуття вини у нього було вулична. Також вулиця давала ширшi, нiж соцiальнi норми, можливостi пiзнання забороненого. У нiй був розгул iнстинктiв, тваринних емоцiй i неписаних правил.
Хлопчик простягнув руку до стоп-крана, мама ii вiдсмикнула.
За якусь хвилину мама почала копирсатися в сумцi, було чути, що iй хтось дзвонив. Хлопчик, зацiкавлений тим, вiд чого вiдсмикнули його руку, знову взявся за стоп-кран, на цей раз – впевненiше й чiпкiше. Мама не зауважила цього, бо саме збиралася сказати «альо».
Раптом весь поiзд сiпнуло. Люди в натовпi завалилися одне на одного, почали кричати, матюкатися, перелякалися, освiтлення заблимало, вагон на кiлька секунд перехилило на бiк. В одного дiда з рота вилетiла вставна щелепа i на швидкостi пiдбила око нафарбованiй жiнцi в дiловому костюмi. Школярка застрягла головою в животi товстуна. Сноуборд пролетiв над усiм вагоном i одним чiтким ляском по щоцi вiдправив у нокаут хiпстера в навушниках. Мама хлопчика так i не змогла договорити слово «альо», ii переклинило на першiй буквi, i вийшло тiльки «аааааааа!».
Іван, поки витягував свою ногу з-пiд якогось товстого спiтнiлого мужика, радiсно матюкався, кивав сам до себе головою i примовляв типу: ага-ага, малий вiрняк виросте таким, як i я.
на даху добре
І-раз саме зайшов у пiд’iзд в той момент, коли І-два виповз iз вiкна, тому вони не помiтили один одного.
І-раз, з пляшкою пива й буханцем, пiшки пiднявся на третiй поверх, вiдчинив ключем вхiднi дверi й одразу зазирнув на кухню, щоб вiддати ласощi бабусi, яка завжди вранцi сидiла перед вiкном на кухнi й дивилася на дитячий майданчик. Але на цей раз ii на мiсцi не було.
І-раз гукнув: «баабцюююю!», нiби кликав до себе домашню тваринку, й пiшов коридором. Із наступними словами: «я вам тут пива принiс» вiн помiтив дерев’янi друзки дверей, що валялися в кiнцi коридора, i очi в нього стали круглими, нiби двi кришечки з-пiд «Чернiгiвського». Вiн ступив ще кiлька крокiв i вже хотiв зазирнути в свою зйомну кiмнату, але помiтив бабцю з сокирою в руках. Вона саме виходила з кiмнати. І-раз також помiтив, що його брата в кiмнатi не було.
Що побачив Іван? З кiмнати, де мав у цей час мирно дрiмати його братан, виходить баба з сокирою, з виваленою назовнi груддю, вхiднi дверi в кiмнату прорубанi.
Уява в такi моменти розгублюеться. Вiн рiшив, що І-два вбила бабця, тiло кинула у ванну i у своему черговому шизоiдальному апофеозi чекала на iнших Іванiв для такоi ж забави. А що вiн мав подумати? Не розпитувати ж у бабцi, за скiльки ударiв вона сокирою витесуе японських журавликiв.
І-раз викупив, що дiло пахне шашликом, i дременув по коридору з квартири.
Ну чому, чому всi люди в голлiвудських фiльмах завжди бiжать нагору, а не вниз? Так зробив й І-раз.
Бабуся краем ока помiтила, куди вiн попрямував. Очi у неi в цi моменти дивилися просто перед собою, нiби нiчого не бачили. Простiр вона намацувала сокирою.
Ранiше Раскольников рубав сокирою бабцю, тепер старенька нападае з сокирою на братiв гопникiв. Якась тотальна антидостоевщина.
контакт
І-два хвилини три сповзав iз вiкна донизу по трубi i встиг передумати про все на свiтi. Але перше, що вiн зробив, коли став на ноги – набрав по телефону І-три, щоб усе розповiсти. І став чекати бiля пiд’iзду І-раз, який саме мав повертатися з магазину. Але вiн не знав, що вони розминулися, i що його брат уже тiкае на дах вiд пришибленоi староi.
І-три взяв слухавку. Оскiльки хлопцi в життi були небагатослiвнi, але з одним мозком, то пiсля кiлькох десяткiв почутих матюкiв вiд І-три І-два чiтко зрозумiв, що І-три стоiть в тунелi метро через натиснутий малечею стоп-кран.
І-два не стримався i вигукнув у вiдповiдь: «Валина, баба, зйомна хата!». З цього виплив
Страница 14
ло, що І-три якомога швидше мав дiстатися квартири, в якiй вони жили перед тим, як зняти в шизофренiчки цю шизоiдальну кiмнату, взяти там пiстолет на ничцi, прибiгти на бабину хату i безпонтово ii замокрушити. Їхнiй план iз заволодiння чужою нерухомiстю, який, здавалося б, фiлiгранно вивiрений i узгоджений, повнiстю накрився валер’янкою.І-три, замiсть «папа-допобачення» спитав:
– Де брат?
І-два пiсля цього питання тiльки зараз догнав, що поки вiн сповзав з вiкна, І-раз мiг не помiтити його i без жодноi задньоi думки прийти додому, де пенсiонерка його вбила, тiло кинула у ванну i в своему черговому шизоiдальному апофеозi чекала на iнших Іванiв для такоi ж забави. Це ж мiг зрозумiти його брат на iншому кiнцi дроту, мозок спiльний. Вiн вiдповiв:
– Опачя!
Вони обое кинули слухавки. І-два своiми десятьма знервованими безiменними фалангами набрав номер І-раз.
правильно казати «пальне», а не палiво
Той саме вибiг на дах будинку i зашифрувався вiд пенсiонерки за однiею з лiфтових шахт. Вiн припав на ушняк i чув, як баба висунулася на дах, i тихенько почала шаритися там вiд кутка до кутка. Іван чекав чоткого моменту, щоб прошмигнути мiж безоднею i сокирою.
І саме в один iз таких моментiв чекання пролунав дзвiнок на мобiльний, який лежав у Івана в кишенi. Мелодiя з пiснi «Залатие купала» засиренила на весь дах, поки Іван парився i метушливими руками витягав телефон з кишенi.
«Палiво», – подумав І-раз, намацав потрiбну кнопку i скинув дзвiнок. Ця мелодiя в нього стояла на І-два, тому вiн зрозумiв, що його брат живий, що старушенцiя не зарубала його брата. Це ж не пенсiонерка зараз iз даху набирае його для переговорiв?
«Палiво», – подумав І-два. Вiн прикинув, що І-раз зашнурувався десь вглибинi даху вiд пенсiонерки. Вiн скинув дзвiнок.
«Палiво», – подумав І-три пiсля того, як власноручно вiдчинив дверi метро i побiг вздовж рейок до станцii. Вiн теж докумекав, що якщо І-два зараз брякне до І-раз, то це може викрити його сховок вiд баби на даху, якщо вiн там ховаеться.
Три Івани, один мозок на трьох.
Одна бабця, одна сокира на трьох.
остання медитацiя лiта
Було саме тридцять перше серпня, фiнальний день лiта. Передосiннi птахи втомлено сiдали на тремкi дроти й чутливi антени на даху, останнi овочi й фрукти пнулися з усiх сил, щоб встигнути достигнути до перших морозiв. Люди вечорами вдягали светри з вiзерунками оленiв та ялинок, прикриваючи ще жагучу засмагу. Першокласники обiймали олiвцi пiд подушкою, iм снився перший дзвоник i купа дружньоi дiтвори.
Баба Зося чудово почула, з якого закутка даху пролунала телефонна мелодiя. Вона дiстала з-за пазухи стос паперiв для перепису квартири вiд ii iменi на гопникiв Іванiв, поклала цi документи на смолянисте покриття даху, сiла на них у позi лотоса, наскiльки ii тiло дозволяло згадати, що таке поза лотоса, поклала поруч сокиру i задивилася вдалину. Так, нiби уявила, що дивиться за вiкно, де гойдався кучерявий хлопчик.
Бабуся за своi дев’яносто з гаком рокiв навчилася брати час за шкибарки. Вона настiльки володiе часом, що коли смерть прийде до неi з косою, то вона стане перед смертю з сокирою. І ще невiдомо, хто кого.
пiстолет, живi сто лет
І-раз есемескою доклав усю малину братовi, який щойно йому дзвонив: «Я на кришi. Менi кришка».
Було зрозумiло, що брати мусять якомога швидше витягти брата з цiеi катакомби смертi.
І-два кабаном рвонув у квартиру за пiстолетом. Не в зйомну кiмнату з порубаними дверима, а в iхню стацiонарну, колишню хату, саме там була зброя.
Туди ж бiг І-три. Вiн добiг тунелем до платформи на станцii, вистрибнув на станцii, розкидав плечима усiх пасажирiв i теж тулив у квартиру за пiстолетом.
Три Івани, один пiстолет на трьох.
За кiлька хвилин два гопники пiдбiгли назустрiч один одному пiд пiд’iзд iхнього будинку, мовчки заскочили додому, дiстали зi сховку пiстолет i рвонули рятувати брата.
дах – це ох i ах
Стара пенсiонерка сидiла на важливих документах.
Із груддю, що, як завжди, телiпалася на блузцi.
Із сокирою, що лежала поруч, як вiрний пес.
Із розтрiпаною на всi вiтри сивою кучмою волосся.
Вся в зморшках. Так, нiби променi сонця, якi все життя ii осяювали, виявилися колючими голками.
Стара пенсiонерка, що дев’яносто третiй рiк живе на землi, сидiла й думала, що тiльки зараз вперше в життi дiсталася такого високого даху.
Що тiльки зараз може вчитатися в одну зi сторiнок свого життя.
Що тiльки зараз може показати всiм, що вона, хоч майже нi на що й не впливае у цiй реальностi, але може показати кiльком пройдисвiтам, як себе поводити.
Колишня жриця кохання.
Теперiшня жриця смертi.
Ерос i Танатос.
В певний момент ii вчергове переклинило. Вона почала мляво й протяжно вербалiзувати в бiк стiни, за якою сидiв І-раз:
– Не збирай валiзи, бо все рiвно тебе зарiжу. Або стрибни за край, або сам себе зарубай. Ти не перший i не останнiй, кого вб’ю я в такому станi. Вже приходили, i не раз, i не два, забирати у мене
Страница 15
оi права. Перших пройдисвiтiв я отруiла, смачненьким зiллям усiх напоiла. Других махiнаторiв з нерухомiстю я розчинила в кислотах – повнiстю. Довго чекала на вас, пацани, ходи, поцiлую за пiвцiни. Бо як же ви можете далi жити, якщо для вкрадань золотоi жили готовi мене закопати зi свiту – стару, аж трухляву, та чесну кобiту! Я всi документи вашi знайшла, чекала аж тиждень, терпiла цей шлак пiдлостi, брехень i лиця тупi! Далi нам з вами не по путi.– Шо ти мусолиш, стара? Убивай!
– Чекаю на осiнь, чекаю на рай.
Пiсля цих слiв пенсiонерка схопила себе за лiву грудь, за ту грудь, що не була вивалена назовнi, так, нiби серце завжди боялося вiдкритися свiтовi, ховалося за блузкою. Глибоко вдихнула повiтря, аж хруснула спина. Бабуся скурутилася i щось тихенько собi пiд носа продовжувала крехкотiти. Всуцiль зморшкувате тiло повнiстю розм’якло, так, нiби хтось своею долонею обережно розпрямив ii зжужманий папiрець шкiри. Вона повiльно i тихо погнулася до землi, глухо стукнулася лобом об гарячий засмолений дах i розпласталася так, нiби хтось все життя стискав ii мiж двома пальцями i тiльки зараз вiдпустив.
Їi погляд застиг у далинi горизонту, i десь поруч, вiдразу за обривом даху, вона знову задивилася на кучерявого хлопчика, який продовжував гойдатися. Вона дивилася на нього, але очi бiльше не рухалися. Хлопчик витав у повiтрi, а сама гойдалка була прикрiплена до неба.
Схопило серце.
Якщо тобi дев’яносто два роки, ти щодня п’еш пиво i щойно з сокирою вибiгла сходами з третього поверху на дах дев’ятиповерхiвки, то нi на що не розраховуй, краще просто – розраховуйся. Нiби на касi. За прожите життя.
у вас е право на одну смску
В цей час І-раз сидiв на шифрах у своiй ничцi, нервував, парився i чекав на пiдмогу. Вiн рiшив не слухати, що далi йому втиратиме стара, i почав писати смску братам. Але нiчого примислити не мiг. Бо хлопцi уже знали, що вiн на даху, що у пенсiонерки – сокира в руках, i що вона в будь-який момент може в черговому шизоiдальному приступi навалитися на нього. Звiсно, що фiзично вiн сильнiший за неi. Але невiдомо, куди спершу втрапить ця сокира. Вiн же не буде вiдбиватися пляшкою пива i батоном, якi вiн так i не скинув, поки тiкав вiд староi.
Конец ознакомительного фрагмента.