Читать онлайн “Green Card” «Володимир Кошелюк»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Green Card
Володимир Кошелюк


Дебют
«Green Card» – воiстину чоловiчий роман, книга про протистояння долi, становлення характеру, подолання жорстких обставин i неабияких випробувань. Читача чекае яскраво й динамiчно написана iсторiя перетворення юного лузера на суворого i досвiдченого воiна-спецпризначенця, а поштовхом до цього стае випадково виграна у лотерею картка, що надае право на проживання в Сполучених Штатах.





Володимир Кошелюк

Green Card



© В. Кошелюк, текст, 2017

© «Фабула», макет, 2017

© Видавництво «Ранок», 2017




Мiлiтарна проза Володимира Кошелюка


Скажу вiдразу: я не люблю сучасноi украiнськоi прози.

Може, тому що твориться вона переважно випускниками фiлологiчних факультетiв, якi не мають достатнього життевого досвiду, або представниками старшого поколiння, що назавжди застрягли у болотi соцреалiзму i заяложених лiтературних штампiв. На столi в мене валяеться чимало книжок, якi я ледве дочитав до половини, – несила було стежити за кволим i передбачуваним сюжетом та млявими дiалогами. Тим-то роман учителя географii з Корсуня Володимира Кошелюка став для мене справжнiсiньким вiдкриттям: вiн геть нi на що не схожий, i, вiдкривши текст у своему комп'ютерi, я вже не змiг вiд нього вiдiрватися.

Що ж це за роман? Розповiдаеться в ньому про речi, що геть незнайомi для украiнського читача, – про службу морських пiхотинцiв у США, про участь у бойових дiях i ще багато про що… Втiм, щоб не переказувати сюжет, зупинюся на кiлькох дуже важливих рисах цього неординарного твору.

З першого погляду впадае в око лаконiчнiсть i виразнiсть оповiдi. В Кошелюка вiдчуваеться гемiнгвеiвська школа, якоi так не люблять украiнськi прозаiки: вiн обходиться скупими, стриманими деталями, волiючи найголовнiше лишати поза текстом. Короткi речення, влучнi й дуже рельефнi шрихи, мальовничi пейзажi, створенi кiлькома словами, – все це не вiдволiкае уваги i не викликае роздратування, як це трапляеться, коли читаеш молодих, а часто й маститих авторiв. У цьому романi майже немае води! Кошелюк володiе тим, що мае знати i вмiти будь-який прозаiк: вiн вправно творить дiалог, його описи доречнi, а фраза пругка, добре збита i наповнена змiстом.

Ще одна перевага цього роману – цiкавi i добре виписанi характери. Звiсно, майже кожному прозаiковi вдаеться головний герой, адже пише вiн його переважно з себе. Проте i другоряднi, навiть епiзодичнi героi в цьому романi зробленi добре, iх майже бачиш, як у кiнофiльмi, вони живi й дiють за логiкою своiх характерiв. Декотрi з-помiж них будуть знайомi читачевi, iншi, надто ж тi, що трапляються у другiй частинi роману, певне, стануть вiдкриттям i викличуть неабиякий iнтерес.

Вражае й iнше: автор знаеться на тому, про що пише. І на зброi, й iз армiйськими буднями добре обiзнаний, i з американським сленгом. Коли я читав про муштру новобранцiв у центрi пiдготовки морських пiхотинцiв, знову згадалася до болю пам'ятна «учебка» в советськiй армii, смуга перешкод, яку доводилося долати з повною викладкою i РПГ-7 за плечима, а ще мат i прокльони сержантiв. Що ж, певне, армiя скрiзь однакова, i США тут не виняток iз правила.

Та найголовнiше в цьому творi – динамiчний сюжет i невластивий украiнськiй прозi мiлiтарний дух. Роман весь час тримае читача в напрузi, подii мiняються, мов у калейдоскопi, ситуацii доречнi й випливають одна з одноi. Мимохiть на думку спадае военна проза Фредерiка Форсайта, одного з улюблених авторiв головного героя. Героi роману дiють, а не рефлексують. Вiйна змальована як тяжка праця, яку потрiбно виконати, незважаючи нi на що. І гуманiзм тут нi до чого: хто не встигае вистрiлити перший, той гине, – i байдуже, хто несе смерть: хоч пiдлiток-смертник, який iде до блокпоста з вибухiвкою в наплiчнику, хоч бородатий талiб, озброений автоматом Калашникова. Як на мене, цього мiлiтарного, лицарського духу i бракуе нашiй прозi, яка зосередилася переважно на сексуальних проблемах офiсного планктону та похмiльному синдромi студентiв Могилянки.

На закiнчення скажу: я отримав задоволення вiд цього непересiчного твору, вiн захопив мене, зарядив своею енергiею i зухвалiстю. Не сумнiваюся, що цей роман знайде свого читача, – того, котрий знае, почiм фунт лиха i що таке справжне, невiртуальне життя.



    Леонiд Кононович




Глава 1


Еду к бабушке. Встречусь с Олей по дороге. Раньше вечера не жди.

– Може, з тобою?

– Сама справлюсь.

– Може, все-таки допомо…

– Там ты мне не нужен. Оля поможет, если понадобится. Все, ушла…

Глухо бахнули дверi, скрип замка. Тиша. Мертвецька тиша. Хочеться вити. Притулився на краечку розкладеноi канапи. Стiни давлять, зсуваються, лишаючи вузеньку дорiжку до дверей. Вийшов на кухню, ковтнув теплоi води, що вiдгонить лiками.

Ще одна нiч без слiв. Та й день. Кiлька фраз крiзь зуби.

Що ж сталося? Де прогавив? Божевiлля.

Голова дуднiла, наливалась тяжкiстю. Нi дня, нi ночi. Лягаеш спати – презирливий погляд. Встав – спиною повернеться. Сплю, мовляв, не зачiпай. Прийшов з робот

Страница 2

– теща: «Сколько еще будешь стажироваться? Может, тебе вообще денег не заплатят? Только ходишь зря. Спрашивал директора или нет?». Жiнка повертаеться з унiверситету, зараз до телевiзора – сидить, перемикае канали. І мовчить.

Наче то не вiн через два тижнi пiсля весiлля майнув з подругою до Криму – лiто було тяжке. Що далi? Невже це все життя? Як жити? Хiба так повинно бути?

Думки спалахували в мозку, приносили фiзичний бiль. Калейдоскоп фраз закрутився, замакiтрив свiдомiсть, в очах почорнiло.

«Мне неудобно говорить подругам что ты из села. Скажу – из Черкасс».

«Прекрати говорить по-украински – позоришь».

«Придет крестная, с ней – только по-русски».

«Мне стыдно, что живем с мамой, скажу – снимаем квартиру».

«Ты одеваешься слишком вызывающе – так мужчины в Киеве не ходят».

«Дурацкая прическа… Твои родители должны купить машину – моя мама обеспечила нас жильем».

Давлюча грудка нудоти застрягла в горлянцi, пекучим щемом обхопила груди. Знов судомно ковтнув води. А вчора ввечерi… Насилу прилiз iз роботи, голова гудiла, перед очима стрибала зграйка рiзнобарвних кiлець. Вона ще не приiхала з унiверситету. Тiльки помив руки, переодягнувся, теща на порiг:

– Чем сегодня занимался?

– Рекламою в основному…

– Рекламой… Подумать только! Как солидно звучит!

Мовчки вiдвернувся, попрямував на кухню.

– Чего отворачиваешься?! Ты брось это сельское хамство!

– Хочу пообiдати.

– Откуда ты взялся на нашу голову! Какие мужчины за ней ухаживали! Один так вообще из Нью-Йорка.

К знакомым приехал – и с ходу влюбился. Доча могла жить в Штатах, так нет, нашла себе нищего!

– Силою не тягнув.

– Ну и сидел бы в своем Мухосранске, чего тебя в Киев принесло?

Думае, квартира iхня потрiбна?! Та хай вона горить!

Наглу тишу розпанахав телефон. Аж пiдскочив. Тато… Спазм стиснув горло, злегка затремтiли руки.

До болю знайомий, рiдний голос:

– Що там? Як ти?

– Та як… Так само.

– Де Алла?

– Поiхала до баби. З подружкою.

– А ти?

– Дома сиджу.

– Чому з нею не поiхав?

– Не захотiла. Сказала, сама справиться.

– А як взагалi обстановка?

– Така сама.

Мовчання. Чутно, як батько глибоко дихае. Сам мовчу. Не знаю, що казати. Голос тремтить, на очi навертаються сльози.

– Все тодi. Давай, крiпись там. А, чекай, ось ще мама.

– Добрий день, синок. Ти як там?

– Як було. Кажуть, «нищий», бо грошей не приношу. Говорять, треба машину в кредит брати.

– Ось зараз! Нiяких кредитiв, чуеш мене?! Покрутяться та на тому й сядуть! Ти хоч iв щось?

– Та iв, iв. Добре, мамо, все…

Тремтячим пальцем натиснув кнопку. Дивився, поки не згас екран. Горлянку нiби хтось затис цупкими пальцями. В очах потемнiло – дружина, теща, образи, гамiрне мiсто, нова робота сплелись у единий потворний клубок. Швиденько схопив телефон.

– Алло, Денис, що трапилося?

– Тату, я поiду звiдси. Не можу бiльше. Пiду в армiю чи стану вчителем у найглухiшому селi!

Тихо. Тiльки вiддих батька в динамiку.

– То знаеш що – збирай речi, не забудь тiльки документи. Досить над собою знущатись. Кидай усе, швидко збирайся – i додому.

Гудки. Кiнець.

Якусь мить тупився перед собою. Весiлля, унiверситет, аспiрантура, весiльна подорож – чортячий калейдоскоп образiв, думок, уривкiв слiв. Ось витертий наплiчник, вiрний друг у всiх поiздках. Жужмом запхав одяг, поклав паспорт, приписне. Що ще? Весiльний костюм лишаю – хай наступного зятя одягнуть. Нiби все.

Швидко замкнув дверi, збiг сходами. Вийшов з пiд’iзду, оглянувся – нiкого. До самого метро бiг пiдтюпцем. На платформi весь час озирався – не видно, не йдуть? Заскочив у вагон, до самих «Золотих Ворiт» сторожко роззирався, нiби шпигун на завданнi. Тiльки на «Видубичах» трохи заспокоiвся, купив квиток, заховався в мiшанинi людей.

Старий «Ікарус» вiдчалив, лiниво розхитуючись.

Я примостився бiля вiкна, намагаючись побороти тремтiння, до болю стискаючи переплетенi пальцi.

З насолодою вдихав затхле повiтря салону. Ця сумiш пилу та випарiв людських тiл здавалась наймилiшим духом на свiтi – духом волi.

Час – дивна рiч. Недавно крутився у вирi неспокiйного мiста, палив калорii й години, витискав останнi зусилля, щоб потому пiрнути в тихе пекло трьох кiмнат обшарпаного панельного будинку. Якихось три години – i спокiйна теплiнь бабиного лiта, самотня зупинка над покопаною вибоiнами дорогою, знайома дорiжка додому…

Ще трохи глухий вiд натужного бурчання автобуса, рушив уздовж асфальту.

«Асфальт» – саме так називали цю частину села.

Ще не зовсiм нiч, проте темрява густiшае, вiе легенькою прохолодою – осiнь вступае в права. Несмiливо бликають вiкна будинкiв. Хрипло обiзвався чийсь пес.

От i вуличка. Звиваеться мiж городами, потiм повз покинуту садибу, густо зарослу молоденькими кленками, бузиною, обгородилась могутньою лободою, пухнастою щирицею. Лише вузенький коридор залишився мiж того дикого буйства.

Далi – нiби випiрнув зi смарагдовоi заводi. Видно окраець новенького тину з металопрофiлю – тiльки цiеi весни з татом

Страница 3

ставили. Бiлiе шматок повiтки.

Останнiм часом я бачив один i той самий сон – iду й бачу тин, двiр та снiжно-бiлий кут повiтки. Бреду, а воно все далi. Зриваюся на бiг, кричу, махаю руками, але все вiддаляеться й зникае в чорнотi. Прокидався зi сльозами на очах, скупаний у поту.

Що, як знову сон? Пересохло в горлi, рушив швидше. Не може бути. Он мама виглядае, наче вертаюсь iз навчання чи сесii.

Мовчки обняла. З радiсним виском пiд ноги кинувся Топiк – вухатий рудий друг. Лащився, стрибав, кинувся ганяти колами, прищуливши вуха, висолопивши язика.

Як зазвичай я кинув наплiчник у верандi, пройшов до хати. Тiльки на свiтлi помiтив, як змарнiла на лице мама. Мiцний потиск тата, дiдусь ляснув долонею по-морському, тримаючись давнiх флотських звичаiв.

Я присiв на диванi. Нiби й не iхав нiкуди.

Заникуючись, пристаючи, почав оповiдати. Так, нiби вичавлюю добрячий гнiйник – спочатку болiсно, а потiм стало легше, отрута виходила, лишаючи пустоту й полегшення.

– Це добре, що зараз кинувся. Поки дiтей немае. Вона ж не вагiтна? – бабуся пiдсунулась ближче.

– Нi… здаеться. Зараз нiчого не можу точно сказати.

– Якi там дiти! Таким дiтей не треба.

– Тiльки ж дивись – нi на якi примирення, перепросини не йди. Хай що там каже – все кiнчено. – Дiдусь тяжко пiднявся зi стiльця. – Тепер отдихай гарно, далi буде видно.

– Я внесла молоко, бери хлiб з медом. Повечеряй i лягай. Чи дивись, роби, що хочеш.

Ще нiколи молоко не здавалось таким духмяним, а мед – таким солодким. Ось i кiмната. Все, як лишив у червнi. З насолодою простягнувся. Хай там що, але завтра.

– Ще не спиш? – тато злегка вiдхилив дверi.

– Нi, тiльки прилiг.

– Що далi робитимеш?

– Далi працюватиму. У Киевi. Тiльки житло… Перший час, може, в тьотi Катi перебути?

– Завтра передзвоню. Як ти взагалi?

– Не знаю ще. Але гiрше не буде.

– Добре, вiдпочивай.

М’яка темiнь огорнула зусiбiч, стиснула оксамитовими обiймами. Останнiй раз так легко було, мабуть, на минулих лiтнiх канiкулах. Коли ще не знав… не познайомився з нею. Досить, усе, цього не було, сьогоднi не було. А завтра… завтра побачимо.

День минув швидко. Я обiйшов садок, спустився до ставка. Тихо шелестiв очерет, хрипло перемовлялись чаплi, поважно правували лебедi, притримуючись тiльки iм вiдомого курсу.

Коротка нiч – i знову iнший вимiр: ранковий автобус, заспанi люди, сморiд розбудженого мiста. Вiдчуття, нiби п’ять рокiв тому. Тiльки тодi було весело й незвичайно, а тепер… тiльки тато поряд, як i тодi. Зiйшовши на перон, ми пiрнули у пiдземну круговерть, загубились у тьмяних лабiринтах метро.

Час летiв шматками, короткими вiдрiзками. Пам’ятаю, як iздили до роботи, домовлятись про день вiдгулу, переходили, сiдали в маршрутки, виходили, далi метро… Ось ця станцiя. Треба вiддати ключi – ключi, якi зробили за два днi до мого вiд’iзду, нi, скорiше втечi. До того мусив гуляти пiд будинком, чекаючи, доки хтось не пiдiйде й пустить до квартири. Серце вилiтало з грудей. Як лишити? Куди приткнути? Зараз усе одно нiкого немае, мабуть, опущу в поштову скриньку. А якщо не влiзуть?

Тато лишився чекати бiля метро, а я пiдтюпцем майнув до свого недавнього житла. Ось i пiд’iзд, третiй поверх. Добре, нiкого немае. Ага, тринадцята, ось вона, ну, давай, ще трохи… Залiзяки гучно клацнули – пройшли таки. Втер спiтнiлого лоба – тепер проскочити назад. Спецiально перейшов на iнший бiк, намагаючись загубитись у рiденькiй юрбi людей. Завернув за поворот – ось склянi дверi пiдземки. Вузькi стрiчечки люду висотуються назовнi, роздiляються потiчками, розбiгаються дрiбною мурашнею у своiх важливих справах.

Он тато стоiть. Можна дихнути спокiйно. І телефон включити – два днi без зв’язку. Бадьоро посвiтлiвши, екран замайорiв повiдомленнями. Шiстдесят пропущених. Двадцять есемесок. Нiчого собi! Пальцi плутались у кнопках, нарештi вдалося вiдкрити: «Где ты! Куда ушел? Не будь ребенком! Нам надо поговорить!»

Видихнув.

Усе. Розмов не буде. Вiдчувалась божевiльна свобода i легкiсть. Мабуть, так почуваеться в’язень, уперше вдихнувши повiтря за колючкою. Мiж тим вийшли на платформу. Нечисленнi люди втомлено чекали потяга метро, втупившись перед собою, перебуваючи у власному свiтi.

Дивне вiдчуття великого мiста – тисячi людей навколо посилюють гостру самотнiсть, пiдкреслюють – ти один серед нас, до тебе нiкому немае дiла. Тато не любив мiста. Не любив потяги, вокзали, аеропорти. Ще з армii. Говорив: «Навколо повно людей, а поздоровкатись нема до кого. Усi кудись бiжать, штовхаються, перечiпаються. Час iде по-iншому. Нiби тiльки приiхав до тебе, а вже й на вечiр повернуло».

Смикнуло вiтром, почувся скрегiт, ляскiт. Присiдаючи, стишуючи хiд прибув поiзд. Дерев’яний голос повiдомляв роззяв, щоб не притулялися до дверей. Я зайшов у глибину, прилаштовуючись до протилежних дверей. Хотiлося прихилитись до поручня й спинити натрудженi ноги. На мить заплющив очi.

Короткий поштовх – рушили. Що воно смикаеться, здаеться, нiкому не став на ногу… Намагаюсь стати боком – Алла!

Страница 4



Хвиля чорного волосся, темнi вологi очi, мiцно вчепилася в мiй рукав, пiдступила впритул:

– Ты куда ушел! Почему?! Я весь вечер… Я чуть с ума не сошла!

– Пусти.

– Ты… это же я…

– Заспокойся, бiльше немае чого кричати. – Тато простував вагоном до iнших дверей.

– Денис, куда вы!

– Я тебе не знаю.

– Я же люблю тебя!

Вагон струснуло. Шваркнули половинки дверей. Нiчого не помiчаючи, я пробирався, штовхаючи людей, тримаючись поручня.

«Обережно, дверi зачиняються!»

І самотня фiгурка дiвчини на перонi, що стрiмко меншае…

«Станцiя “Золотi Ворота”, перехiд на станцiю “Театральна”».

– Вийдемо?

– Давай.

Тато пiшов першим. Я плентався слiдком. Вийшли до скверу бiля Золотих Ворiт. Вiтерець холодив обличчя. Туман розсiювався, чоло давило стальним обручем. Серце несамовито стукотiло, горiли щоки, злегка поколювало в очах. Крадькома глянув на тата – лице витяглось, засмага проявилася рiзкiше.

– Це все?

Тато промовчав.

– Як вiрити комусь? Вона…

Низьке гудiння, нутряне воркотання мiста. Я не розумiв його мови, не вiдчував слiв. Щось залишило, назавжди покинуло тiло. Болiло в грудях.

– Добре, поiхали. Я подзвонив – тьотя Катя чекае.

Слухняно пiднявся з ребристоi лавки – знову дорога, i знову пiд землю.

…Я жирiю. За два мiсяцi набрав дванадцять кiлограмiв. Пiзно встаю, iм, знову лягаю, знову iм. Уже мiсяць удома. Не втримався в столицi. Мабуть, не дуже й хотiв. Усе осточортiло. Робота в рiелторськiй фiрмi на тлi загальноi кризи нагадувала повiльне катування – прийшов зранку й сидиш бiля монiтора, ловлячи косi погляди спiвробiтникiв.

Тихо, жодного дзвiнка, жодного клiента. Із зарплатнi тiльки ставка – не дуже розженешся. Тьотя натякала – пора б пiдшукати собi кiмнатку й жити, не напружуючи ii, сестру i двох собак у трикiмнатнiй квартирi. Я шукав, проте все не те. То хазяi скидались на бездомних, то цiна здирницька. Старався не засиджуватись у квартирi, на вихiдних вирушав у мiсто, тиняючись вулицями, видзвонюючи оголошення, поспiхом перекушуючи в гидких забiгайлiвках…

Пам’ятаю одну недiлю. Лупив холодний осiннiй дощ, я тiльки вийшов вiд черговоi квартири – хазяiн, добряче «пiд мухою», показував обдерту кiмнатку з проваленим, обшмульганим диваном, увесь час заточуючись, дебiльно посмiхаючись.

– Не смотри, что маленькая, зато мы с женой люди веселые. Вот и сегодня гостей ждем. Может, останешься, вмажем по-братски?

З рота несло задавненим перегаром, маленька кухня вiдгонила нудотним сопухом пива, цигарок – усе це мiшалося з рiзким духом копченоi ковбаси, крабових паличок, ще якоiсь гидоти. Усилу позбувшись надокучливого дядька, вискочив зi смердючого пiд’iзду, вдихнув загазоване повiтря.

Блискучi калюжi розтiкались райдугою у вищербленому асфальтi, рiдка грязюка вперемiшку з дрiбним смiттям чвиркала пiд ногами. В кишенi вiбрував телефон. Дзвонила мама. Обережно спитала, як справи. Вiдповiдав уривчасто, злiсно. Не знаю, де бралось стiльки злостi. Нiякi знайомi чи родичi не мали на примiтi житла. Боялись, що набиватимусь до них, чи ще чого. Не знаю. Тодi в головi не вкладалось: як так? Завжди ж посмiхались, розпитували. Проте, як прийшлося…

Зам’явшись, мама сказала, що телефонувала тьотя Катя й запитувала, чи думаю шукати iнше житло й що далi робитиму. Зрозумiло – бiльше в неi жити не можна. Чому ж не сказала прямо? Не поговорила? Пригадую завжди усмiхнену добру тьотю, й не вкладаеться в головi. Мене викидають, виштовхують, як паршиву собачку. Що ж, сам винен, потрiбно зразу рухатись звiдти, а тепер… Холоднi краплi затiкали за комiр, шапка зробилась важкою, нiби каска. Куди далi? Не сьогоднi завтра фiрму прикриють, продажiв усе одно немае. Чого тодi там сидiти?

Нахиливши голову, щоб не так сiкло обличчя, я наослiп рухався численними переходами. Гуркiт авто злився в едину божевiльну мелодiю, вона видавлювала мозок, сковувала рухи, робила безпомiчним перед сталевими щупальцями божевiльного мiського спрута. З переходу метро пахнуло теплом i смородом, гнилою вогкiстю.

Ідеальнi умови для розмноження мiкроорганiзмiв. Чомусь згадались лекцii з мiкробiологii. Люди, нiби паразити iз гноянки, сновигали туди й сюди, вiдгонячи гниллю й вологою. Мене нудило вiд цього духу, духу немитих тiл i гнилих душ.

Я забрався в той же вечiр. Зранку подякував за гостиннiсть, узяв наплiчник i рушив на роботу. Розрахувавшись за п’ятнадцять хвилин, ловлячи на собi спiвчутливо-насмiшкуватi погляди колишнiх колег, i направився на «Видубичi». Старезний «ЛАЗ» ледве дохилитав додому. От i все. Карусель зупинилась.

Я не вiдчував жалю, злостi, розкаяння. Просто так сталося. За два мiсяцi втратив все, що мав, до чого йшов цiлих п’ять рокiв. Хто винен? Сам.

Так повинно було статись, i все. Не знаю. Вiдчував лише втому й пустоту. Не стало унiверу, друзiв, тренувань. Нiчого не лишилось. Тiльки старенький комп’ютер та iнтернет через телефонну лiнiю. Там i зависав днями, переглядаючи останнi новини, демотиватори, цiкавi малюнки, зрiдка заходячи у Фейсбук.

Я закинув спорт, по

Страница 5

овавши подалi грамоти, кубки й мiшенi з останнiх змагань. То iнше життя – змагання, перемоги, мрii, кохання. Усе зникло. Деколи накочували такi сум i жаль, що хотiлось кричати, трощити все навкруги. Тодi я одягався i йшов до ставка, в садок, поки той чад не вивiтрювався.

Говорив я мало, бiльше читав чи засиджувався бiля компа. Батьки мовчали, не чiпали мене. Розрадою став електронний щоденник, ретельно захований мiж папок диску D. Бiлому аркушу вiртуального документа можна було розповiдати все що завгодно, не боячись осуду, нерозумiння, переляку. Виговорившись, вiдчував полегшення.

Осiнь видалась паскудною. Зранку гидко мрячило, небо затягло чорнильними хмарами. Батьки пiшли на роботу, бабуся поралась надворi. Знайшов поснiдати, всiвся перед компом. Вiдкрив новини. Усе те саме. Президент обливае брудом прем’ера, прем’ер – президента. Хiба гадалося, що все так вийде, стоячи на Майданi, кидаючи пари цiлими групами? Божевiлля. Кiнчена держава…

А це що? Лотерея на грин-кард – «регистрация до первого ноября». Лотерея – це цiкаво, особливо зважаючи на те, що менi везе, як утопленому. Клацнув, зачиняючи вiкно. Чекай, перше листопада – це ж завтра… Що ж воно за лотерея? «Гугл» нам у помiч i «Вiкi», пророк його…



«Грин-картка (також Зелена картка, Грин-кард; англ. green card; повна офiцiйна назва: United States Permanent Resident Card) – посвiдчення особи або так звана iдентифiкацiйна картка, що пiдтверджуе наявнiсть дозволу на проживання в США людини, що не е громадянином США, але постiйно проживае на територii США, та надае право працевлаштування на всiй територii цiеi краiни».


Цiкаво – можна випробувати долю й чкурнути звiдси до Штатiв. Це видалось менi настiльки безглуздим, що я зозла закрив браузер. День пройшов як завжди: валяюсь на диванi, читаю книгу, дивлюсь телевiзор, допомагаю по господарству. Пiсля вечерi вирiшив глянути, що там у Фейсбуцi робиться.

Тiльки-но запустив «Оперу» – з’явився «Единственный официальный сайт правительства США по регистрации заявлений лотереи Green Card», сторiнка замайорiла смугастим прапором. Я ж наче закривав…

Хiба глянути? Нехотя вiдкрив «единий офiцiйний». Анкета простенька. Тiльки з фото довелося поморочитися.

Ось i пiдтвердження. Принтер сухо закректав, видаючи листок з особистим номером та паролем доступу для перевiрки результатiв лотереi. Коли дивитись?

Аж з 1 травня двi тисячi дев’ятого. То нехай лежить. Кнопка монiтора моргнула й згасла.

Я навпомацки роздягнувся i скрутився пiд теплою ковдрою, в мiльйонний раз перебираючи подii свого короткого, але вже такого насиченого життя. Навiщо?

Чому саме зi мною? Ця банальщина зривала дах, розщеплювала мозок. Як жити тепер?

Треба спати. Все. На сьогоднi допит закiнчився.

Далi буде.

Легенька пороша кружляла, перекидалась, стелилась на вологу землю, втрачаючи чудову бiлизну, насичуючись чорнотою й брудом. Нашорошенi горобцi люто бились за кришечки, майже перекидаючи годiвничку. Це я зробив. Тiльки старався для всiх птахiв, але сiрi хулiгани розiгнали синичок й нахабно вимагали харчiв. Щось торгнуло вхiднi дверi.

– Є хто дома?

– Заходьте.

Огрядна поштарка, тяжко дихаючи, щось дiставала з пузатоi торби, розносячи дух свiжоi фарби й паперу.

– Осьо прийшло, розпишись.

Не дивлячись черкнув, розглядаючи блiдий конверт. Мiсто Киiв, суд, повiстка. Руки затремтiли, в горлянцi здавило: це ж прийдеться побачити, говорити. Що вони задумали? Присiв на краечок стiльця. Можна не iхати, пропустити всi засiдання, й розлучать автоматично. Але чому суд?

Боiться за квартиру. Дивнi люди – за квадратнi метри здатнi на все. Я так i не змiг зрозумiти городян. Це хворобливе поклонiння житловiй площi. Ненормальнi. Якщо пропущу засiдання, знову прийде повiстка, знову листоноша, знову хвиля народного радiо в селi. Нi, потрiбно закiнчити. Досить.

Побачивши повiстку, мама якось дивно зиркнула:

– Що робитимемо?

– Поiду.

– Ми не хотiли говорити… Повiстка вже приходила, але…

– Чому ж не показали?

– Думали, нехай трохи оклигаеш.

Я промовчав. Можна було закiнчити мiсяць тому. Нiчого, все вирiшиться. Тиждень. Ще один поганий тиждень.

Повiтря iскрилось морозом. Пiв на шосту – глупа нiч. Дорiжка свiтла блискотить бiлими iскринками. «Москвич» натужно бурчить, пихкае хмарою пари, нехотя розiгрiваеться перед далекою дорогою. Всi на ногах. Ми з татом похапцем снiдаемо. Потрiбно встигнути до десятоi години. Сьогоднi засiдання, i перед очима маячить зала суду, люди, суддi. Доведеться розказувати, що та чому.

Аж мороз продирае, хоча в хатi вiе теплом вiд грубки. Швидко збираемось, мовчки вмощуемось в авто.

У вiкнi мелькнуло стривожене обличчя мами, згорблена постать дiда. Їдемо. Думки плутаються, кидае в холод i жар. Тато мовчить, зосереджено вдивляючись у затуманене скло. Скорiше б закiнчити. Що б там не було.

Простiр наливався колючою блакиттю. Рiденька пороша вибрикуе, казиться, викручуючись широкими завитками. Обледенiла дорога гатить вибоiнами, стукотить старенькою пiдвiско

Страница 6

. Самотнi авто мертво бликають пригаслими очима. Їдемо мовчки. Гуркотить двигун, пахне бензином, гуде пiчка. Тремтять руки.

Чому так колотить? Це вони довели тебе до стану зашуганоi тваринки, намагаючись створити зручного раба. Вдалося. Майже. Тепер нервую так, що нудить i в очах чорно. Я завжди пiдсвiдомо гадав, що люди ставитимуться так, як ти до них. Нахабна брехня. Терпи й розгрiбай цю купу покидькiв, розплачуючись за довiру й недосвiдченiсть.

Столиця зустрiла довгими «тягучками», смородом вихлопiв, брудними узбiччями. Купки людей нетерпляче тупцяли на зупинках, кидались у пащу переходiв, сновигали тротуарами. Залiзнi коробки текли безперервною смугою, петляючи, кахикаючи чадом, тручись блискучими боками. Наш благенький «комбi» вперто трюхикав у лакованiй рiчцi блискучих авто, розбиваючи морозну синяву.

– Де машину дiнемо?

– Поставимо на «Видубичах», там стоянка е.

Асфальтована петля поволi спускалась пiд мiст, розсипаючись декiлькома звивистими щупальцями. Пiд’iхали до стоянки. Декiлька машин, покритих iскристим снiгом, вишикувалися в рядок на невеличкому асфальтованому п’ятаку. Ось i все – пора. Ноги погано гнулись, ледве видобувся з авто. Тато вiдiйшов домовитись з охоронцем, щоб наглянув. Роззираюсь навкруги. Знайома обстановка.

Пом’ятi продавцi дискiв й почорнiлих бананiв, раннi пасажири сновигають у хвилях пари. Вiд чепурного кафе накочуеться дух розчинноi кави й бiляшiв. Зачучверений дядько риеться в смiтнику, дiстае зеленавi пляшки, струшуе, складае в засмальцьовану картату торбу, деякi допивае, пожадливо смикаючи борлаком. Лiниво рухаються бокатi автобуси, вирулюючи на стоянку чи посадку. Бiганина, шурхотня, мурашник.

– Пiшли.

– Погодився?

– Дав п’ятдесят гривень. Нам куди?

– На «Золотих Воротах» пересядемо. Потiм чотири станцii й пiшки.

Кляте метро. Пiдземка знову вiйнула смердючим вiддихом, нудотним теплом, людською мiшаниною. Похмурi мiлiцiонери, рвучкi дверi, розсип жетонiв – iнший свiт. Свiт тисяч облич й шаленоi самотностi, де всi дивляться крiзь, не помiчаючи страху, радостi, не сприймаючи iншого за людську iстоту. Ти лише бутафорiя пiдземки, необхiдний елемент скаженого руху по колу. Та й чому хтось повинен помiчати одного з трьохмiльйонного невпинного мiста, яке живе своiм безкiнечним, особливим життям?

Мiж тим, запхались до вагона. Похмурi блiдi обличчя, дротики навушникiв, маленькi книжки – кожен у своему свiтi. Не дивно, чому такi зморенi, – водночас проживають у декiлькох реальностях, часто плутаючи одну з одною. Так мимоволi станеш дратiвливим й утомленим, худючим або товстим. Тут немае доволi, тiльки недостатньо або надмiру. Колись любив це мiсто. Зараз… зараз теж люблю. І ненавиджу. Ідеальна рiвновага. Ідеальнi вiдносини.

Пальцi почервонiли, один злегка пiдпух. Дарма не взяв рукавиць. Казеннi сiрi ворота. Присадкувата будiвля з маленькими вiкнами. Брудний автозак, чорнi солдати навколо. Один тримае дебелого пса в дротяному наморднику. Пiд iхнiми поглядами втягуемо голови в плечi. Пластиковi дверi тихо рипнули, шкрябаючи намерзлi кiм’яхи снiгу. На входi молодий хлопець iз чорними погонами записав паспорти, глянув на повiстку, мовчки ткнув у кiнець коридора. В очi впав надiрваний шеврон – «Грифон», спецiальний пiдроздiл. Сiрi стiни, ряди розхитаних крiсел, купки стривожених людей. Куди ж його?

Вони стояли бiля дверей. Чорнi шкiрянки, чорнi джинси, чорне розпущене волосся. Й тi сережки, якi я завжди ненавидiв – великi, тонкi кiльця. Звисали колесами, злегка поблискуючи в тьмяному свiтлi. І подруга поряд. Обидвi, нiби ворони, в чорному. Тiльки потiм я зрозумiв, вiд чого утiк. Десь за пiвроку пiсля суду. Звичайнi фрази, реплiки, поведiнка… пригадував й поволi складав рожеву мозаiку.

«Во время сессии мы будем заниматься допоздна в моей комнате…»

«У нас есть свой сайт… Нет, тебе я его не покажу…»

«…Она останется у нас на ночь… Мы будем спать у меня…»

Згадую й дивуюся, наскiльки ж я був слiпий. Тiльки потiм все стало на своi мiсця. Та це потiм, а зараз – суд.

Теща вибалушила здоровеннi сiрi очi, нiби намагаючись загiпнотизувати. На губах презирлива усмiшечка. Я намагався не дивитись у той бiк, стримуючи тремтiння рук, стискаючи шапку. Сидiв на твердому вiдкидному стiльцi, пiдiбгавши ноги. За три метри скупчились тi, що мали стати моею сiм’ею, новим домом. Тепер звiдти вiяло такою ненавистю, що я фiзично вiдчував сотнi колючих голок, якi розсипались тiлом. Поряд крутився облiзлий чоловiчок у сiренькому пальтечку, мнучи хутряний картузик i засмальцьований портфель.

З непримiтних дверей вигулькнула жiночка:

– Развод. Процесс, назначенный на десять ноль-ноль. Ответчик присутствует?

Ось воно. Виступив наперед, спину запекло:

– Є.

– Претензии к заявителю имеете?

Теща подалась наперед. Чоловiчок пропхався поряд:

– Я адвокат заявителя.

Помiчник суддi глипнула на «адвоката»:

– Нiяких претензiй немае.

– Заходите в кабинет.

Простора кiмната, жовтi лакованi столи буквою «Т».

У кутi похнюпився державний прап

Страница 7

р. Сива повнувата жiнка з-пiд окулярiв уважно дивиться на мене.

– Вы согласны на расторжение брака?

– Так.

– Да.

– Есть какие-то претензии?

– Брак между Денисом Рашем и Аллой Шкатько считается расторгнутым. Кто из вас оплатит судебные издержки – двадцать гривен тринадцать копеек?

– Я оплачу.

– Справку для предъявления в ЗАГС можете получить в среду. Всё.

Я вийшов звiдти, нiби в диму. Ноги пiдкошувались, лице палало. Невже все? За дверима товпився гурт наступних позивачiв. Лиця розмитими плямами мелькали поруч, я йшов облупленим коридором, злегка похитуючись, жадiбно втягуючи надихане повiтря. Першi ковтки волi вiдгонили залежаними паперами й спiтнiлими вiдвiдувачами.

Морозець добряче хапав за носа, видавлював сльозу. Ми швидко простували до метро, уклоняючись поривам стрiмкого вiтру. Я крадькома поглядав на тата – за цi декiлька годин вiн посiрiв, нiс загострився. По дорозi ледве перекинулись слiвцем, поспiшаючи до машини.

Лiнива «тягучка» нехотя випустила нас з давлючого мiста, пiдсмикуючи, призупиняючи, шарпаючи перед кожним свiтлофором. Нарештi вiльне шосе, поле й декiлька автомобiлiв попереду. Ось воно – справжне визволення. В нас нiби хтось рота розв’язав:

– Бачив, як витрiщилась?

– Страшнi такi, чорнi, хай воно сказиться!

– Тепер усе, назавжди розщитався…

Легенька пороша тарабанила склом, летiла узбiччям, закручувалась маленькими дзигами.

– Знаеш, тьотя Катя пропонувала менi йти вечором у бар працювати. Казала – так усi молодi роблять.

Тато мiцнiше стиснув кермо.

– Нехай свою Іру посилае.

Пороша стукотiла дробинками, налипала в кутиках скла, засипала щiлину капоту. Дорога коливалась, хилитала ямами, пiдкидала на замерзлому камiннi. Ми проiжджали села, крутилися брудними вуличками невеликих мiстечок, розгрiбали льодяну пилюку стертими шинами. Дорога нiби й знайома, проте щось не те.

Я дивився на снiговий пил – крижанi вихори плели вiзерунки, злипаючись у лапатi снiжинки.

Я знав цю дорогу напам’ять – стiльки вiд’iздив туди-сюди старими «ЛАЗами» й «Ікарусами», що мiг навiть у темрявi визначити, де знаходжусь. Спогади вичавлювались брудними краплями. Та хай воно пропаде, наче все було не зi мною. Невже звiльнився? Досi не вiриться. Пiчка мiрно дихала, навiвала дрiмоту. Тато примовк, думаючи щось свое. Хуртовина розходжувалась, пiдсвистуючи двигуну. Я дрiмав, притиснувшись до обмерзлого вiкна.

Широко розчахнута брама наче чекала. На бетоннiй пiдлозi гаража кучерявився тоненький снiжний килимок. «Москвич» глибоко зiтхнув, дiставшись дому. В тяжкiй дублянцi я ледве видобувся з кабiни. Мама зачинила ворота. Бiля повiтки вклякла бабуся.

– Ну що там?

– Справились.

У колiнах поколювало, шия затекла. Пiсля теплоi кабiни холодок гуляв спиною. Вдихнув повiтря. Нiздрi злиплися – гарненький морозець. Пiдiйшла мама:

– Пiшли в хату.

Дверi рипнули, дихнувши теплом. Рудий клубок кинувся пiд ноги, радiсно гарикаючи. Друзяка Топiк пiдстрибував на радощах мало не до пояса. На лежанцi мружився Кузьма, дряпаючи кiгтями покривало. Дiд сидiв поряд, раз по раз погладжуючи пухнасте хутро. Лапата, порепана долоня злегка тремтiла.

– Кончено?

– Да.

– Пройшло без нiяких?

– Наче.

– То й добре.

Топiк крутився пiд ногами, але почувши дух iжi, гайнув пiд стiл. Далi – пуста кiмната й зачиненi дверi. Голова дуднiла, тiло ломило. Бурчало в животi.

Перевдягнувся. Стало легко й тепло. В кухнi зiбрались усi. Тато iв, схилившись над духмяною тарiлкою. Мама сидiла навпроти, бабуся з дiдом притулились коло грубки.

– Розказуйте.

– Та що там: приiхали, зайшли, спитали – чи немае претензiй, сказав немае, от i все.

– А «тi» що робили?

– Нiчого, притягли з собою якогось дядька, адвоката, бояться, щоб якихось претензiй не висунув.

– А щоб вони сказились разом з усiма своiми претензiями! Думають, нам щось треба?

– То це вже все?

– Суддя сказала через тиждень забрати документ.

– Ох, дав би Бог розплюватися i хай вони виказяться, де вона така зараза взялась на нашу голову!

– Добре, що благополучно вернулися. Лягай та вiдпочивай.

Вiд батареi вiяло теплом, Кузьма сопiв пiд боком. Живiт бурчав – купа добреникiв не хотiла миритися. Очi злипались, але дурний день вихором блукав головою, окремi деталi мазались i переплiтались. От i кiнець. Чи початок?




Глава 2


Снiг трiщить. Нiздрi злипаються, вiд кожного вдиху виступають сльози. Тугий струмiнь води сюрчить з трубки, наповнюе вiдро. Обережно шаркаю до повiтки, де чекае наша годувальниця Кукла. Так каже бабуся. Для мене – друг. Кукла спочатку тицяеться вогким язиком у куфайку, намагаеться дiстатись лиця. Коли не вдаеться, ображено форкае i неквапом п’е. Пiд сусiднiм жолобом щось зашурхотiло, заплямкало, виткнулись рудi вуха.

– Топiк, вилазь, сонько.

Наш рудий охоронець видобувся з чималенькоi купи соломи. Ото вже дiд намостив, тут i захочеш, та не змерзнеш.

– Що, пiдлиза, iсти схотiв? Зараз iду, хай Кукла доп’е.

Топiк пiдскочив до корови, по-свiйськи чмихнув бiл

Страница 8

самого носа – давай, мовляв, швидше, я iсти хочу. Кукла, звикла до тих фортелiв, повагом пила, гучно сапаючи.

Дверi завищали, випускаючи теплий подих повiтки. Топiк гасав кругами, хапав снiг – радiе дурний, що йому. Поки занiс вiдро й обмiв валянки, пес позначив територiю. Дверi писнули, Топiк стрiлою майнув у веранду.

Мама готуе снiданок, тато у ваннiй. Дiдусь iз бабусею одягаються – поратись по хазяйству.

– Напоiв?

– Аякже.

– Скiльки випила?

– Чотири вiдра, бiльше не давав.

– Харош, нехай удень ще попробуеш.

Бабуся пiдхоплюе декiлька черствих окрайцiв зi столу.

– Я давав хлiб.

– Ге, ухватила за раз? Тодi свиням кину.

Топiк улiгся пiд стiл, чекаючи, поки всядусь снiдати. Знае – все одно щось перепаде. Духмяний суп, тоненько нарiзане сало. Тато поспiшае, мае бути одним з перших у школi – така вона, директорська доля.

Коли зiбрався iсти, батьки вже поiхали. Вiрний «комбi» довго опирався, вiдмовляючись рушати в таку холодригу. Проте, тато переконав давнього друга. М’яке тепло йде вiд грубки, iжа грiе зсередини. Топiк ремигае шматочок м’яса. Щось бубонить телевiзор.

Так день у день. Вiд одноманiтностi дурiю.

Комп’ютер, телевiзор, книга, господарство. Господарство, книга, комп’ютер. Бiсить! Злiсть накочуе хвилями, охоплюе смердючим туманом.

Тодi я ненавидiв усiх, особливо себе – нiкчемне створiння, що знищило майбутне за пару довбаних мiсяцiв. Туга тримала мiцно, особливо пiсля погляду в дзеркало. Менш нiж за рiк – живiт висить, в’яленький жирок на руках, лице розпливлось, наче млинець. Красунчик, що тут скажеш. Що ж, мама завжди хотiла, щоб набрав вагу, не свiтив ребрами. Ну от, тримай – розпишись.

Тьмянi днi текли, стираючи межi тижнiв, мiсяцiв. День, нiч – усе одно. Тим паче, бiльше сплю вдень – уночi кидаюсь, i знову забуття. Рятували книги. Знову перечитав Булгакова. Натрапив на «Бiлу гвардiю». Дивно, чому ii називають украiнофобською? Описував сучасник звичайну правду, власне сприйняття. Нiякоi тобi «шароварщини», яка всiм так нав’язла, аж зуби зводить. Рiднi мене не зачiпали – лежиш, то й лежи, читаеш, то й читай. Ставились, як до хворого, що от-от видужае i зiпнеться на ноги.

Але я киснув усе бiльше. М’язи болiли, з’явилась задуха, ходив мало й неохоче. Тренуватись можна, але навiщо? Без звичного ритму тренувань, мети, став одутлою медузою. Desperation[1 - Вiдчай (англ.).], одним словом.

А зима рипiла морозом, дрiботiла густим бiластим пухом. Рiк танув, як кривобока бурулька пiд густими променями полуденного сонця. За сiмейною традицiею, в останнiй день старого року кололи кабана. Звечора наготували балон з газом, купу блискучоi яшноi соломи.

Моя роль – «подай-принеси». Тому я спокiйно проспав найстрашнiшу частину i вийшов на банальне смалiння й чищення. Наш незмiнний колiй – дядько Максим – спритно обпалював рiденьку щетину. Балагур i жартiвник, вiн зустрiв мене незмiнним вiтанням:

– Здоров, хлопче! Чого так рано?

– Виспався, дай, думаю, вам трохи поможу.

– Тодi бери вiдро та воду тягай – скоро будемо красоту наводити.

Справились до обiду. Дядько Вiктор робив швидко й чисто, не вмовкаючи сипав жартами та примовками, ганяв за ганчiркою, мискою, находив час кинути жирку Топiковi, який тупцяв навколо.

Блякле небо набурмосилось, гостренькi кристалики сiкли обличчя, вiд кабана лишилась тiльки брудна пляма горiлоi соломи й патьоки талого снiгу. Мама з бабусею квапливо готували свiжину для давнього обряду. Якщо хтось заколе свиню – обов’язково запрошуе сусiдiв на такий собi бенкет. У наших краях це називалося «прийти на жучки».

Декiлька сусiдiв, тато, дiд, я, дядько Вiктор – ото й усi гостi. Розмова тече повiльно. Чоловiки гарно пiдпили. Собi пiдливаю тiльки сiк. Балакають про брехливих полiтикiв, малу зарплату, нестачу роботи. Вiчнi проблеми звичайноi людини. Дiд розливае по чарках криштальний самогон, припрошуе.

– Скiльки тут градусiв?

– Хто ж його знае.

– Не менше сiмдесяти.

– В мене одна проба: запалив, горить синiм – значить, хароша.

Далi, як водиться, згадали армiю. Почав дiд – Приамур’я, китайський кордон, прикипiлi до бронi пальцi, вiчний мазут, тiсна башта. Сусiд Микола – про Бiлорусь, стройбат. Дядька Вiктора взагалi ледве впросили не показувати прийомiв рукопашки й не бити пляшку на головi. Тiльки тато сидiв мовчки.

– А ти, Сергiю, чого мовчиш?

– Та вже все розказали, нiчого не оставили.

– Ти, кажуть, в Афганi воював. Правда чи брешуть?

– Було трохи. У штабi там посидiв.

Ага, у штабi. Он у шафi форма висить i берет. А в тумбочцi дембельський альбом з написом «186 ООСПн»[2 - 186-й окремий загiн спецiального призначення (рос.).]. Про те тiльки ми знаемо.

Усi замовкли. Перед осоловiлими очима гналась молодiсть, друзi, веселощi. Першим спохватився дiд. Знов по чарцi, мама пiднесла нову миску. Вiд смачноi iжi, цiлоденноi метушнi очi самi стулялися. Помаленьку видобувся з-за столу й рушив до кiмнати. Як гарно лягти та випростатись!

Ось i моi старi друзяки: Пiкуль, Булгаков, у бiк тисне Джек Лон

Страница 9

он. Вiдвиклi ноги гудiли, у спину нiби хтось палицю встромив. Розгорнув книгу – лiтери стрибали, рядки скручувались, губились. Сутiнки заповзли до кiмнати давлючим газом. Свiтло ввiмкнути лiньки. Раптово провалився у нiму безодню. Хтось зачинив дверi, i голоси зникли. Вперше за багато днiв.

Прокинувшись, довго не мiг зрозумiти, де i що. Рифлене скло дверей тихо жеврiло червоним вiдблиском. Очi злиплись, усилу протер. От тобi й новорiчна нiч… Кажуть, як проведеш – таким i буде рiк.

Воно й непогано: цiлий рiк провалятись та все ж… продивитись телевiзор теж нiчого.

Ох i залежався! Спина коле, килим тре пiдошви, шаркiт на всю хату чути. Мама заснула, тато дрiмав на диванi. Телевiзор блискотiв веселковими басковими й кiркоровими, слiпив фаянсовими усмiшками, фальшивими тостами. Задовбали, клоуни. Не держава, а здоровезний цирк з нахабними блазнями. Усе конвертуеться в смiх, люмпени схавають, «не нада напрягаться». Дебiльний потiк давив на мозок.

Чи це я неправильний? Нiколи не розумiв цей каналiзацiйний струмiнь московських розваг. Вiн шуруе до нас не гiрше газу, тiльки далi не йде – збираеться в смердючий вiдстiйник. Гiрше радiацii. Але самi виннi. За всi роки не створили власних пристойних розваг, от i вiддали у вiдкуп. А це контроль над емоцiями мiльйонiв. Якi звикли жити в лайнi й дякувати тим, хто iх у лайно занурив.

Дiстали, пiшов далi спати… Телевiзор нехай працюе, все одно в тата пульт не видереш. Ого, скоро вже дванадцята! Може, подивитися, що скаже президент?

Я не чув слiв, згадував, як уперше за роки безнадii повiрили.

Мiж тим гарант завершив традицiйне «щастя-здоров’я». Цокнулись келихи, вискочили «зiрки»: «Новый год, Новый год, Новый год!» Тхнуло плiснявою, аж у носi закрутило. Тато приглушив звук.

– Пiшов я. Щось немае нiчого.

– Давай. Я ще трохи подивлюся.

Тато перевернувся на iнший бiк, стиснувши пульт.

Хата стихла. Потрiскували останнi жаринки, грубка заснула, повiльно дихаючи останнiм теплом. Кузьма розлiгся на всю постiль.

– Посунься, ледащо.

Кiт замурмотiв, перелiз убiк й знову засопiв. Кручуся – не засну. На той випадок пiд лiжком е старенький CD-плеер з диском улюблених пiсень. Я часто засинав у навушниках. Що тут у нас. Ага, «Bard’s song» – «Blind Guardian». Для сну саме те. Здрастуй, Новий рiк!

Наступнi днi мелькнули одним потоком. З ранку до вечора працювали з кабаном. Топили, смажили, начиняли. Головнi – бабуся й тато. Я знов-таки на побiгеньках – прийми, подай, вилий, знайди. Коротка перерва на обiд i знову. Поспiшали, щоб усе закiнчити до Рiздва. Дiд устрявав, керував усiм i зразу.

Так докрутились до рiздвяноi ночi. У верандi стояла здоровецька миска. З-пiд чистенького рушничка виглядала рум’яна ковбаса, покрита срiблястим iнеем, рулети хвалились запашним вiддихом. У хатi чималенька ялинка простягла лапатi хвоiнки, тримаючи вогники барвистоi гiрлянди.

Кузьма сидiв мiж гiлками, здичавiло оглядався, припадав до землi, прикидаючись лютим звiром. Побачив в iграшцi волохату мармизу, злегка поворушив лапою, далi смiливiше, кумедно пiдвiвся на заднi й ухопився за блискучу кулю. Нитка не витримала, iграшка гепнулась. Кiт пирхнув й з усiх нiг шелеснув пiд диван. Дивно, але куля витримала. Дiд почепив назад, а Кузьма зайнявся гiрляндою, куштуючи дроти на зуб.

На кухнi щось бурчало й пiнилось, шипiло, клекотiло, тiкало з каструлi. Бабуся з мамою, розчервонiлi, заклопотанi, поралися бiля наiдкiв. Пiд стiльцем лежав Топiк, принюхувався до дивовижних запахiв, слiзним поглядом тупився в господинь, випрошуючи ласi шматочки.

– А чого ж це я сиджу? Ще корову напоiти.

– Нехай, дiду, хочу надворi пройтись, заразом i напою.

– Гарно вдiвайся, бо на вечiр добре бере.

Понурi тiнi розпластались густими плямами. Блакитнi iскри трiскотiли пiд ногами. Нiздрi злиплись, дихання сперло – вечiр проти Рiздва, одним словом. Кукла була не в гуморi – цмокнула два рази, чогось психанула, вперлась носом у вiдро, щоб перекинути.

– Тю на тебе! Чого розказилася?

Корова форкнула, вмочила губи, довгенько булькотiла, тiльки води не меншало. Я шарпнув вiдро – Кукла простягла голову, з губ ручаями дзюрчала вода.

– Що не так? Кажи.

Почухав за вухом, смикнув за кошлату чуприну. Кукла нахилилась, совала сiном, пiдкидала пусту миску. І видно ж – хоче пити, але чогось бушуе. Поки вiдставив вiдро. Дай хлiба вiзьму. Повiтка хекнула, випускаючи струмiнь тваринного духу. На пальцях клейкий леп i гострий дух худоби.

– Пила?

– Та не. Щось не хоче. Вiзьму хлiба. Вечiрню порцiю не получила, то й фукае.

– Геть розбалував. Позачиняй усе, бо мороз гарний.

– Добре.

Кукла вiд втiхи жмурила вогкi очi, хрумаючи запашними окрайцями. Тепер вода пiшла, нiби в пiсок.

– Довольна?

Корова лизнула шорстким язиком, наче терткою провела. Гарненько зачинивши подвiйнi дверi, я рушив до хати. Яскравi крапочки розкинулись на чорнильному небi. Снiг убирав тьму, розсiюючи нiч. Дверi лущали – Рiздвяна нiч вступала в права.

У хатi розкошували тропiки. Пальцi швиденько н

Страница 10

брякли, очi сльозились. Тепло заповнювало всi пори.

– Напоiв?

Да.

Скiльки випила?

Три.

– Роздягайся, бо доходишся, поки скотина й балакать почне.

– Це як?

– Ти що, не чув такого?

– Наче не.

– Я ще як малий був, то од дiдiв чув. Пiдожди, мабуть, в Скуратовича таке е. Зараз гляну.

– Нехай, потiм подивимось.

Проте дiд уже порпався в книжковiй шафi. На свiт з’явилась добряче потерта книга. На палiтурках i назви не розiбрати. Але я з дитинства знав – це «Мiсяцелiк», де описанi звичаi нашого народу. Окуляри осiдлали нiс, дiд уважно гортав пошарпанi сторiнки.

– Ага, осьо, диви. Перекази про те, як тварини говорять у Рiздвяну нiч. «Один чоловiк…»

– Дiду, нехай я сам перечитаю.

– «…вирiшив перевiрити, чи справдi худоба в цю нiч говорить. Ще звечора сховався…»

– Дiду, чуеш? Сам подивлюся.

– «…пiд жолобом. Дай, думае, дочекаюсь, заговорять моi воли чи нi».

Робити нiчого, довелось слухати, як дядько сидiв до пiвночi, а потiм один вiл сказав до iншого, що завтра хазяiн помре. Так воно i сталося.

– Бач, як воно. Щось таки е в природi.

– Мабуть, так просто не придумали б.

Я збирався вислизнути до комп’ютера, проте дiд тiльки розiм’явся.

– Пiдтримаймо традицiю. Неси Васильченка.

Кожне Рiздво, скiльки себе пам’ятаю, дiд читав «Святий вечiр» Васильченка. З дитинства звик до такого. Спочатку казки, потiм книги про вiйськових льотчикiв, Нечуй-Левицький i ще багато рiзного. Навiть коли я навчився читати сам, усе одно просив дiда, щоб вечiрком щось почитав.

Посеред кiмнати винесли стiл. Мама з бабусею розставили купу смаколикiв. Дiд узяв слово.

– Ну що ж, сiм’я. Знов ми зiбралися за цим столом. Год був важкий, багато всього пройшло. Нехай усе погане йде собi, а хароше остаеться. Дай Боже i на той год дiждатись цього дня у такому складi, всiм живим i здоровим. Хай у нас усе наладиться. Сватам нашим дорогим нехай гикнеться. Вiтьцi щоб гарно зароблялось i додому вернутись. Ірочцi з онучатами здоров’я i всього самого доброго. Дай Боже. Берем, Сiрьожа!

Перехилили по чарцi. Я смакував узвар. Щось волохате човгнуло пiд столом. Блиснув вогкий нiс й хитрючi очi. Кузьма дер дiдовi колiна. Я крадькома кидав лакоминки рудому хитрюзi. Мама вдавала, що не бачить. Бабуся пiдсипала цукру до кутi – любить солодке. Тато налягав на пельменi. Дiд молотив усе пiдряд. Пiд столом плямкало, сопiло, чмакало – волохатi родичi вiдзначали Рiздво.

Телевiзор вiдсвiчуе блакитною плямою, на столi лишили страву для предкiв, що з’являться опiвночi провiдати своiх. Топiк простягся пiд грубкою, голосно сопiв, вiдкидавши лапи. Кузьма видерся на лежанку, задоволено мружився, бгаючи пазурами ковдру. Розслабляюча дрiмота, нiби анестезiя, глушила почуття i думки. От i добре. Десь далеко блимала ялинка, дiд бурчав, що ради Рiздва могли щось i людське показать. Мама з бабусею тихо розмовляли в спальнi. Цю нiч ми всi разом. Завжди…

Колядники затоптали весь килим, вихолодили вiтальню й зробили Топiка щасливим. Стiльки гавкоту я давно не чув. Звiрi спали як убитi, тiльки пiд ранок прийшлося випустити вiд грiха подалi. Через якусь годинку, коли дiд вийшов глянути до худоби, то мало з нiг не збили – так перлись у тепло. Тепер собака радiсно зустрiчав кожного переляканого дiтлаха, а кiт лiнькувато бликав – чого, мовляв, дурень будиш даремно. Мама роздавала цукерки й грошi, дiд примушував колядки виспiвувати, а не просто «коляд-коляд». Весело, одним словом.

– Яка б не була власть, а Рiздво е. Помню, як учителi приказували, щоб не посмiли колядувать. А все одно збирались, брали торби та йшли.

– І що ж тодi давали: яблука, горiхи, якогось малая[3 - Малай – вид хлiба з кукурудзи, гороху або проса.] черствого, – бабуся приедналась до дiда.

– Та що там казать, пирiжки з буряком, квасолею, печеним гарбузом, i тому радi. Якi там грошi!

– Воно тисячолiттями складалось. Таке за год не вiдмiниш.

Я любив такi хвилини. Спогади оживали в барвистi картинки. Ось дiд бiжить у юрбi хлопчакiв. Материн лапсердак пiдперезаний пояском, на ногах чунi з нiмецьких шин, i полотняна торба, пофарбована бузиною. Мороз добрячий, дiти подубли, але регочуть, перекидаються, кидаються снiгом.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Вiдчай (англ.).




2


186-й окремий загiн спецiального призначення (рос.).




3


Малай – вид хлiба з кукурудзи, гороху або проса.


Поделиться в соц. сетях: