Читать онлайн “База відпочинку” «Євген Лакінський»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
База вiдпочинкуЄвген Лакiнський
Що ховаеться у старiй шафi закинутоi одеськоi контори? Як би виглядала Киiвська Русь у нашi часи? Що сталося у волинському замку i на космiчнiй базi вiдпочинку? Як живуть iнженерки на Марсi? Чому не можна пити горiлку? Таемне значення "Собору" Олеся Гончара. Життя наших колонiстiв у суздальських лiсах 12-го столiття. Бiлорусь вiд моря до моря. Цi та iншi сюжети – у збiрцi оповiдань Євгена Лакiнського. Написанi у жанрi iронiчноi фантастики, тексти глузують з загальних стереотипiв.
Євген Лакiнський
База вiдпочинку
Збiрка оповiдань
Шафа
– Ну, читай вже, Жанко! – каже Ера.
– Зараз, – вiдповiдае Жанна. – Починаю:
«Колись тут мiстилася радянська контора. Нiхто, власне, не знав, чим вона займалася, та це й не важливо. У коридорi високi дерев'янi шафи, що доходять аж до стелi, забитi старими документами. Заповненi i порожнi бланки, заяви, резолюцii, технiчна документацiя на щось допотопне… У кiмнатах – старi конторськi меблi. Кiмнати орендують дрiбнi фiрми, що не мають грошей на кращi офiси. На стiнах ще й далi висять велетенськi мапи свiтових океанiв, з цифрами, що позначають глибину. Вони висять там вже рокiв двадцять, ще з конторських часiв.
Кажуть, що органiзацiя ще iснуе, переважно – на паперi. В неi е директор – доброзичливий немолодий чоловiк, що iнодi п'е горiлку iз iншим начальником, директором фiрми «Саманта-15», яка орендуе найкращу кiмнату. В органiзацii е секретарка. Секретарцi вже за п'ятдесят. Бiлявка з блакитними очима. Колись вона була красунею… Вона сидить за друкарською машинкою i п'е слабкий чай. Вона робить це вже багато рокiв, з тих часiв, коли контора була ще у розквiтi i коли вона, секретарка, тiльки почала тут працювати.
Органiзацiя мiститься у мiнiатюрному двоповерховому будинку бiля моря. За два кроки вiд неi будують житловий хмарочос. Хмарочос добудували до половини i, кажуть, вже розпродали частину квартир. Потiм у фiрми виникли проблеми i будову припинили. Через цього монстра, з будиночку не видно моря.
Ще органiзацiя наймае охоронцiв. Це – дiдусi i бабусi, давно вже на пенсii. За кiлька десяткiв гривень на мiсяць вони – раз на три доби – ночують у кiмнатi, що орендуе «Саманта-15». Щовечора у офiсi з'являеться розкладачка.»
– Це хiба у дев'яностих таке було, – переривае Ера.
– Так тодi, мабуть, i писали, – каже Жанна. – Бачиш, якi сiрi аркушi. І все вiд руки. Навiть не роздруковано…
І вона продовжуе читати у голос:
– «Але останнiм часом виникли проблеми з одним охоронцем – Марком Львовичем Кацем. Львович – дiдусь рокiв 80, маленький i худорлявий. Очi в нього завжди сльозяться. Вечорами Львович виробляе якiсь скоби, а потiм продае iх на базарi. Інколи скоби вилiтають з лещат i врiзаються у стiни. Це непокоiть фiрму «Саманта-15», у офiсi якоi знаходиться «майстерня». У Львовича е онук, що iнколи вартуе замiсть дiда. Онук навчився гратися на офiсному комп'ютерi. Тодi двое спецiалiстiв фiрми «Саманта-15» – юрист та економiст – спiльними зусиллями встановили на комп'ютерi пароль.
«Саманта-15» – аудиторська фiрма, що iснуе вже п'ять рокiв. Створили ii кияни. Кияни приiхали до Одеси, набрали тутешнiх хлопцiв та дiвчат, швиденько навчили iх аудиту – i поiхали додому. Бiльше iх нiхто не бачив. Потiм до Одеси дiйшла чутка, нiби один з киян-засновникiв вже сидить, а iнший переховуеться по Європах.
«Саманта-15» встала на ноги. Бiльшiсть народу десь розбiглися, а залишилися три аудитори i бухгалтерка Аня. Щоправда, е ще директор. Директоровi – шiстдесят п'ять. В аудитi вiн не розумiеться. Отцi-кияни обрали його за серйознiсть i неабиякий досвiд керiвництва. Директор сидить у своему кабiнетi i нiкому не заважае. Вiн справно отримуе зарплатню, пiдписуе папери i ставить печатки. А бiльше вiд нього нiчого й не треба.
Головнi клiенти «Саманти» – заводи. В заводiв бракуе грошей, тож розплачуються вони власною продукцiею. А виробляють вони консерви. У кутку офiсу – цiлий склад лiтрових банок з консервованими помiдорами, квашеною капустою i навiть кавунами. Це – останнiй гонорар.»
– Дев'яностi i е, – коментуе Жанна. – Я вже втомилася це читати. Твоя черга.
Ера бере аркуш i продовжуе:
– «Чоловiчий туалет зачинено. Всi користуються жiночим. Унiтази – металевi, з бiлою потрiсканою емаллю та рифленими пiдставками для нiг. Вони вмонтованi у бетонний постамент, обкладений рудою плиткою. За задумом архiтектора, двi жiнки мали б сидiти поруч, на дистанцii в пiвметри, не роздiленi жодною перегородкою.
Вода у кранi – тiльки холодна, а шматочок господарського мила зберiгаеться у надiйнiй схованцi.
Вдень аудитори iздять по об'ектах, директор зачиняеться у кабiнетi, а Аня залишаеться на самотi. Вона читае журнали, грае на комп'ютерi i плiткуе з бабусею-прибиральницею про черговi витiвки Львовича.
Раз на тиждень, до «Саманти» заходить Іван i поповнюе юридичну базу даних. Івана оформлено тут «iнженером-програмiстом». Це значить, що вiн iнсталював пару програм i налагодив iнтерн
Страница 2
т дайл-ап, яким все одно нiхто не користуеться. Сьогоднi Іван прогулюе третю пару, отже часу багато. Зрадiвши живiй людинi (прибиральниця вже два днi як на лiкарняному), Аня розповiдае про свою подружку.Подружка зiйшлася з капiтаном, а той пiшов у рейс на кiлька мiсяцiв. І усi цi мiсяцi подружка героiчно вiдшивала усiх кавалерiв пiдряд. «Доступ до тiла було закрито,» – уточнюе Аня. А потiм капiтан повернувся, але одружуватися не поспiшав. Тодi подружка знайшла iншого лицаря. Почувши про конкурента, капiтан вирiшив, що згоден на все, навiть на шлюб. Але й конкурент не вiдстае. І що тепер подружцi робити?
Іван не знае, що вiдповiсти. Йому лише виповнилося двадцять рокiв i життевий досвiд ще нiчого не пiдказуе. Можна було б щось iмпровiзувати, але так, щоб виглядало по-дорослому. Бо Анi – вже двадцять сiм рокiв. Хто знае, що iй здаеться розумним, а що нi?»
– Якась пiдлiткова проза, – зiтхае Жанна.
– Мабуть так… – погоджуеться Ера. – Але подивимось, що далi.
І вона читае:
«– Бо що треба жiнцi? – питае Аня.
– Не знаю, – чесно зiзнаеться Іван. Його досвiд пiзнання жiноцтва обмежуеться шоколадками, поцiлунками, походами до театру i швидким сексуальним досвiдом у екстремальних умовах паркiв, пiдвалiв i пiдсобок.
– Жiнцi треба, щоб хтось був поруч, – пояснюе Аня. – Щоб хтось про тебе дбав. А де тепер знайдеш нормального чоловiка?!
Іван не знае, де знайти чоловiка, але Анiн цинiзм його травмуе. Вiн усе ще вважае, нiби шлюб мае бути результатом Великого Кохання, а не якихось там практичних мiркувань. Але повiдомити про це Аню не наважуеться, аби не здатися iй дитиною. На щастя, Аня переходить на iнше.
– А ти бачив, що Львович наробив? – повiдомляе вона. – От, полюбуйся!
І вказуе на величезну шафу у кутку. Шафою нiхто не користуеться i там дотепер валяються документи радянських часiв. Вперше за останнi десять рокiв вона зачинена: на дверях висить новенький замок.
– Уявляеш?! – обурюеться Аня. – Львович закрив нашу шафу на свiй замок. Свавiльно! І нiкому не дав ключiв.
– Все одно ми нею не користуемось, – вiдмахуеться Іван.
– Але ж це наша шафа, а не його! – заперечуе Аня. – Що вiн собi думае! І нiхто ж йому нiчого не скаже, бо де ще знайдеш охоронця на таку зарплатню?
Іван пiдходить до шафи, обдивляеться замок.
– А його ж можна зняти, – констатуе iнженер-програмiст. – Треба лише хрестову викрутку…
– А нiж не пiдiйде? – пропонуе Аня. – На, спробуй!
Нiж – кухонний, iз товстим лезом, тому процес вiдкручування шурупок бере вдвiчi бiльше, нiж треба.
– Може вiн там пляшку ховае? – припускае Аня, хоча точно знае, що Львович на роботi не п'е. – Чи долари?
– Радше лещата та плоскогубцi, – вiдповiдае Іван, знiмаючи одну з петель, на яких тримався замок. – Зараз подивимось.
Усерединi не знаходиться анi доларiв, анi iнструментiв, анi навiть пляшки, хоча Аня з Іваном перевiряють усе, що можна. А е там лише старi документи.
– Зовсiм у дiда дах поiхав, – констатуе Іван.
Вiд нема що робити, вiн вiдкривае одну з папок. І завмирае. З чорно-бiлоi свiтлини на нього дивиться дiвчина. Довге каштанове волосся забрано у косу. Великi карi очi сумнi…»
– Ну, далi усе зрозумiло, – Ера вiдкладае папiр. – Вiн закохаеться у фотографiю, почне шукати цю дiвчину, а iй вже за сорок. І в неi, мабуть, i чоловiк, i дiти. А йому лише двадцять.
– А далi? – зацiкавлюеться Жанна. – Розчаруеться у чарiвнiй принцесi? Чи буде морочити iй голову?
– Мабуть, морочитиме, бо так цiкавiше, – припускае Ера. – А що як i вона в нього закохаеться? І бачитиме потайки вiд чоловiка?
– Ага! А той дiзнаеться, закотить скандал…
– І вона пiде жити з Іваном, – закiнчуе Ера. – І дiтей забере. І хлопець матиме усе кидати i годувати сiм'ю.
– А може вона багата, – припускае Жанна. – чи в Івана батьки забезпеченi… І вони оселяться у особняку над морем, куплять машину…
– Нам би романи писати, – Ера зiтхае. – Давай краще подивимось, що там насправдi.
– «Дiвчина неймовiрно гарна. Кiлька секунд Іван дивиться на фото, мов зачарований.
– Що там? – питае Аня.
– Та нiчого… – вiдмахуеться Іван. – Старi папери…
На зворотньому боцi фотографii написано: «Галина, 1972». Решта документiв у папцi цiлком банальнi i нiяк не стосуються Галини.
– Знаеш, що я помiтила? – вiдволiкае Івана Аня. – Львович, мабуть, спекулюе шмотками. Якось збираюся додому, а тут приходить вiн, з величезним пакетом з секонд-хенду. І пакет забито рiзним барахлом, нiбито «Made in USA».
– Кому ж таке перепродаси? – механiчно питае Іван. Насправдi, його не цiкавить анi Львович, анi секонд-хенд. Вiн думае лише про Галину.
– Не знаю… – вiдповiдае Аня. – Але це вже краще, нiж скоби (хто iх, до речi, купуе?). А зранку приходжу: Львович ще е, а пакету вже нема. Вiн що, в нашому офiс покупцiв приймае?!
Іван потискае плечима.
– Пiду заварю каву, – каже Аня i виходить з кiмнати.
Іван бере фотографiю… i несподiвано для себе цiлуе. І вiдразу ж цього соромиться – «як дитина якась».
Раптом спадае на думку: мо
Страница 3
е в шафi ще щось збереглося? Чи нема помiж папок ii записника, чи там бiблiотечного квитка, чи хоча б якогось малюнку? Ймовiрнiсть майже нульова, але варто перевiрити…Вiн зазирае до шафи… i чуе за спиною голоси.
Миттево обертаеться.
На порозi кiмнати стоять двi дiвчини. Вони не дивляться у його бiк. Говорять помiж собою. Одна – золотоволоса, блакитноока панночка у бiлому светрi. А iнша – Галя.
Золотоволоса розповiдае, як ходила до стоматолога. Той спершу поставив тимчасову пломбу, але, як виявилося, поклав замало миш'яку. Виявилося це, коли вiн вже почав виривати зуб i дiвчину аж перекосило вiд болю. Тодi вiн збiльшив дозу i поставив ще одну тимчасову пломбу. Наступний прийом – завтра. Галя поспiвчувала i розповiла, як iй ставили коронку на зуб мудростi i як вона спробувала перед цим пити анальгiн.
Золотоволоса пояснюе, що сьогоднi чоловiк повертаеться з вiдрядження. Тобто, мабуть, вже повернувся i вiдразу ж пiшов на роботу. Вiн iздить так часто, що кожен новий вiд'iзд i приiзд перестали бути подiею. Ремонтуе величезнi ЕОМ – кожна з них займае цiлий поверх.
Галя питае, як там ii роман?
– Який саме? – уточнюе золотоволоса. В неi, виявляеться, було кiлька пригод з рiзними чоловiками, але назвати iх «романами» – це перебiльшення.
Галя слухае зачаровано, i це дратуе Івана: невже його богиню – таку чисту, таку непорочну – приваблюе ця розпуста?!
– А як твое особисте життя? – питае золотоволоса. – Є якiсь новини?
Галя хитае головою.
– Годi вже чекати на принца, – застерiгае золотоволоса. – Хочеш iз кимось познайомлю?
Галя губиться на мить, але швидко це приховуе.
– Я не проти, – каже.
«Цiкаво, що мене ще не помiтили» – думае Іван. Усе це здаеться йому сном чи кiнофiльмом, тож вiн i не намагаеться ховатися. Вiн не вiдривае очей вiд Галi. У чорнiй довгiй сукнi, з розпущеним волоссям, вона навiть ще гарнiша, нiж на свiтлинi.
І вона, нарештi, вiдчувае його погляд. Повертае голову, але не бачить Івана.
– Куди ти дивишся? – не розумiе золотоволоса.
І, не дочекавшись на вiдповiдь:
– Ну, я пiшла.
Галя входить до кiмнати, сiдае за стiл.
– Галю! – каже Іван.
Вiн не чуе свого голосу. Але слова лунають у головi.
– Галю… не бiйся… це не божевiлля…
– Хто ти? – питае вона уголос.
Вони говорять. Іван бере ii руку… цiлуе…
– Я кохаю тебе, – шепоче вiн i Галя усмiхаеться. Іван цiлуе у шию i дiвчина пiднiмае пiдборiддя, вiдкриваеться його пестощам. Іван бере ii за руки i гладить. Але Галя вириваеться i обiймае його. Цiлуе його невидиме обличчя, навмання – у очi, у щоки, у нiс губи… нарештi знаходить губи…
Якби хтось у цю мить зазирнув у вiкно, то дуже б здивувався.»
– Це вже точно, – погоджуеться Жанна. – Дiвчина сидить у порожнiй кiмнатi i обiймае повiтря. Та ще й губами рухае.
– А може й язика висунула, – додае Ера. – А далi…
Вона вже збираеться розвинути фантазiю, коли дзвонить мобiльний.
Поки Ера вiдповiдае, Жанна занурюеться у рукопис.
– Ну що там було далi?! – Ера, нарештi, звiльнилася.
– До сексу не дiйшло, – вiдмахуеться Жанна, i далi вже читае вголос:
– «Ми ще зустрiнемось? – тихо питае Галя.
– Так, – Іван знову цiлуе ii. – Сьогоднi ввечерi. Залишайся пiсля роботи, я прийду о сьомiй.
– А зараз?
– А зараз я маю йти…
Іван прикладае до обличчя ii долоню. Востанне торкаеться губами. Неохоче повертаеться до шафи.
– Звiдки ти взявся?! – дивуеться Аня. – Я вже думала, ти пiшов додому!
Іван не вiдповiдае. Вiн озирае кiмнату, немов п'яний. На стiнi – цьогорiчний календар iз великими цифрами: «1–9 – 9–8».
– Я маю iнсталювати одну програму, – каже Іван. – Це вiзьме кiлька годин.
– Так довго! – каже Аня. Добре, що вона не розумiеться у комп'ютерах.»
– Ну довго вiн ще тягнутиме?! – не витримуе Жанна.
– Ти про кого? – вiдгукуеться Ера.
– Про автора, про кого ж ще! Розписуе кожну детальку!
– А ти впевнена, що це чоловiк? – питае Ера.
– А хто ж ще таке напише?! – вiдмахуеться Жанна.
– А може це стилiзацiя… Ну гаразд, моя черга читати. – І Ера бере рукопис. – Так, тут не цiкаво… А ось знов починаеться дiя:
– «Хто зламав мiй замок?! – розлючуеться Львович.
Вiн так сердиться, що Іван аж лякаеться. Але, зiбравши усю мужнiсть, вiдповiдае:
– Я його не ламав, а просто вiдкрутив. Шафа належить моему роботодавцевi, а ви тут лише охоронець.
– А що, охоронець не людина? – каже Львович вже спокiйнiше. – Я ж маю десь тримати своi речi…
– А ви часто мандруете у минуле? – Іван вирiшуе йти напролом.
– А? – Львович робить вигляд, нiби не почув.
Але Іван не здаеться:
– Це ж дверi у минуле, правда? У 1972 рiк?
– Звiдки ти знаеш? – вириваеться у Львовича.
– Бо я там був, – урочисто оголошуе Іван. – Не далi, як двi години тому. І повернуся рiвно за двадцять хвилин, бо в мене побачення з дiвчиною моеi мрii.
– Що ти таке кажеш? – бурмотить Львович. – Ой, горе на мою голову. Тiльки цього менi й бракувало…
– А чому вас це турбуе? – Іван й сам дивуеться власнiй рiшучостi. – Я ж
Страница 4
ам не заважатиму возити туди шмотки з секонд-хенду. І ви менi не заважатимете, добре?– Але ж то я винайшов машину, – каже Львович, – І сам же ii зiбрав. Це ж моя власнiсть.
– Але ж ви використали обладнання фiрми «Саманта-15»! – не здаеться Іван.
– Тiльки цю шафу, – зауважуе Львович. – Решту я зробив сам. Наробив мiднi скоби, зiбрав у енергетичний ланцюг, знайшов оптимальний кут щоб впiймати космiчну енергiю…
– А чому ж ви це вдома не зробили?
– Бо я живу у комуналцi, – зiтхае Львович, – Сусiди здогадаються. А цю шафу вже рокiв десять нiхто не чiпав. А до того тут особлива енергiя. Вона спускаеться прямо з космосу!»
– Яка нiсенiтниця! – обурюеться Ера.
– А менi цiкаво! – вiдповiдае Жанна. – Чакри, енергiя, кундалiнi… Про це ще Ошо писав!
– Ну от сама це й читай! – i Ера перегортае сторiнку:
– «Домовились, – пiдсумовуе Іван. – Ви вiдразу ж виходите геть i чекаете на своiх фарцовщикiв на вулицi. Вас нiхто не бачить – як, власне, i мене. Потiм чекаете, поки ми закiнчимо побачення, а тодi заходите i ми мовчки повертаемось у наш час.
– Але Іванку, я ж маю вiзуалiзуватися, – зауважуе Львович. – Я завжди вiзуалiзуюся пiд час комерцii. І це потребуватиме додаткових енергетичних витрат. Тим бiльше, що як я вiзуалiзуюся, то й ти також. Бо так вже працюе мiй винахiд.
– Тодi робiть усе, щоб вона вас не побачила, гаразд?
Львович кивае i вiдкривае шафу.
Галя чекае, сидячи за столом. Вона ще гарнiша, нiж удень. Мабуть, готувалася до зустрiчi. Львович робить знак Івановi: мовляв, вдачi тобi хлопче! Згинаючись пiд вагою величезних торб, вiн перетинае кiмнату, вiдкривае дверi i зникае у коридорi. Галя чуе стук. Вона повертае голову i бачить, як дверi вiдкриваються i закриваються, нiби самi собою. Вона думае, що це Іван, i встае на зустрiч.
– Я тут, – шепоче Іван.
Вiн обiймае ii ззаду i цiлуе у шию. Галя заплющуе очi.
– Я кохаю тебе, – шепоче Іван i цiлуе мочку вуха. Галя тремтить вiд задоволення. – Ти найгарнiша у свiтi…
І вiн цiлуе у губи. Галя вiдповiдае жадiбно. Губи в неi м'якi i вологi. Поцiлунок п'янить. «І де вона так навчилася цiлуватися?» – думае Іван. Вiн починае ревнувати дiвчину до всiх у свiтi. Вiн опускае руки на перса. Галя зупиняе його i вириваеться з обiймiв. Обертаеться до Івана. Легким рухом стягае светр i кидае на пiдлогу».
– Моя черга читати! – Жанна виривае рукопис. Ера не вiддае. Якийсь час вони борються за текст, але Ера перемагае:
Конец ознакомительного фрагмента.