Страница 1

Старосвiтськi батюшки та матушки
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

СТАРОСВІТСЬКІ БАТЮШКИ ТА МАТУШКИ



Широко розкинулось село Вiльшаниця, недалеко од Росi, по зелених горбах та долинах. Серед села в долинi лиснiв довгий ставок. Коло самоi греблi проти млина на пригорку стояла стара дубова церква з п’ятьма банями, а коло неi, неначе вгнiздившись в густому вишнику, стояла ще старiша за церкву, присадкувата, широка дзвiниця з стовпчиками навкруги. Проти церкви через дорогу була оселя вiльшаницького священика; за старим домом зеленiв старий садок. І пригорки, й довгi долини, й зеленi левади в вербах понад ставком – усе зеленiло й лиснiло на веселому сонцi, а бiлi чистi хати скрiзь бiлiли в садках, нiби чиясь вередлива рука, граючись, розкидала iх в поетичному безладдi по горбах та долинах.

На пiвдень за пологими левадами та сiножатями, за купами вiльхи та верболозу, проти синього неба ясно вирiзувалась ламана смуга горяного берега Росi. По горах та западинах мрiли лiси; помiж лiсами нiби тонули в срiбнiй iмлi то там, то там села, блищали хрести на бiлих банях церков, мрiли на пригорках бiлi хати. Високий берег, оповитий прозорим туманом, мрiв в далечинi, неначе поетичний мiраж в прозорому синьому небi.

Дiя дiялась в двадцятих роках ХІХ вiку. Було лiто. Вже зайшли жнива. Вже настав гарячий робiтнiй час. Стояла година, ще й до того був будень, – а в дворi й за двором в священика стовпилась сила народу: в Вiльшаницi тiльки що поховали старого священика, Петра Моссаковського. Уся громада зiйшлась в його двiр на поминальний обiд.

Усе широке подвiр’я суспiль було заставлене не столами, а дошками, покладеними на пеньках та окоренках. Вподовж цих дошок сидiли долi довгими рядками парафiяни покiйного панотця. За подвiр’ям стовпилась сила дiтей, хлопцiв та дiвчат i заглядала в двiр через тин. Дiти повилазили на тин i обсiли його, неначе горобцi. На городi палало трое багаттiв, а кругом iх вештались молодицi, сновигали баби. В легенькому диму од багаття було видно з десяток здорових золiйникiв та горшкiв з усякою стравою для обiду. Незабаром молодицi почали насипати в здоровi миски та яндоли страву й ставили по дошках; другi виносили з хати в ряднах i розкладали по столах покраяний на скибки хлiб та книшi. Коло самiсiнького порога довгими рядками посiдали за обiд старцi та старчихи сливе з усiх ближчих сiл. Народу було сила. Мiсця для всiх не ставало: однi рядки, пообiдавши, вставали, другi сiдали натомiсть. Пiсля чоловiкiв сiдали молодицi та баби.

Прислуговуючi наймички та молодицi насилу настачали страви. Тут обiдало все село, обiдали прохожi, проiжджачi; старцi посходились з усiеi околицi… Горiлка виходила вiдрами, та й ще не можна було настачити на всiх.

Чотири сини небiжчика отця Петра – два священики, один диякон i один дяк – з здоровими пляшками в руках ходили помiж столами i пiдряд частували усiх.

Найщедрiше частували вони парафiян свого панотця, бо знали, що громада зараз по обiдi почне вибирати заступника на мiсце старого покiйного панотця. А iм усiм однаково бажалось зайняти батькове мiсце в рiдному, здоровому й багатому селi.

На причiлку, в холодку, пiд високими черешнями, були понакриванi столи для духовенства та значнiших парафiян-господарiв. Невiстки покiйника вiтали гостей.

Сонце стало на вечiрньому прузi. Священики встали з-за столiв, а за ними разом повставали усi люди на всьому широкому дворi. Гомiн стих одразу. Настала така тиша, неначе на всьому дворi не було живоi душi. Стало чуть, як щебетали в садку пташки. Старий сивий священик, обернувшись до церкви, почав правити здоровим басом парастас. Його голос розлягався по всьому подвiр’i. Старий батюшка наприкiнцi парастаса пiдняв голос i голоснiше покликнув «вiчную пам’ять» небiжчиковi. І все духовенство, яке тут було, заспiвало «вiчная пам’ять!». А в той час титар, сивий, аж бiлий, з довгими вусами, тричi навхрест пiдiйняв вгору здоровий полив’яний червоний жбан сити, придержуючи зверху рукою хлiб, котрим був накритий жбан. Усi люди, що стояли в дворi i за двором, почали хреститись та кланятись до церкви: сотнi рук замахали, сотнi голiв то нахилялись, то пiднiмались, сотнi уст шепотiли не дуже тихо: «Вiчная пам’ять! вiчная пам’ять!» І несподiвано неначе схопився серед тишi в дворi вiтер, i неначе зашелестiв на вiтрi лист в садку на деревi. І той шелест помаленьку стихав, доки зовсiм не стих… i знов в дворi i на причiлку стало тихо-тихо, аж мертво…

Сини покiйника з усiм духовенством пiшли в покоi. Чоловiки поздiймали дошки й повносили в повiтку; поодкочували пiд тин пеньки та окоренки. Сила людей розсипалась по дворi. Молодицi та старцi повиходили з двору за ворота. 3iсталась в дворi сама громада. Почались вибори нового священика.

Громада загомонiла й загула, неначе загули бджоли в пасiцi пiзнього лiтнього вечора пiсля важкого гарячого дня; по всьому дворi люди позбивались в купки й стиха розмовляли. Насилу було чути то там, то там: «А хто пак оце буде в нас за священика? Кого нам обирати?

Страница 2

Однi радили, що найкраще було б обiбрати на парафiю одного з старших синiв покiйника, котрi вже були священиками в сусiднiх селах; другi обзивались за третього сина – диякона; але ще тихiше ходив гомiн, що старшi сини покiйного панотця не дуже мирять з своiми парафiянами, а диякон п’е по корчмах горiлку й б’еться не тiльки з людьми, але часом i з жидами, навiть з жидiвками.

– Панове громадо! – спокiйним, але твердим голосом промовив старий титар, кругом котрого стовпились такi ж самi старi дiди. – З-помiж чотирьох цих настоятелiв на парафiю оберiмо собi за священика найменшого покiйникового сина Харитона. Вiн зрiс на наших очах; ми його добре знаемо. І чоловiк вiн добрий, богобоящий, не гордий; часом вряди-годи вип’е з нами по чарцi, але не п’янствуе, не тиняеться по корчмах; вiн i до людей привiтний та ласкавий, i гортань мае добру. Нема що й казати! З його буде добрий священик. Напишiмо прошення до владики, даймо йому пiдводу та грошей на дорогу, та й нехай з богом рушае до Киева. Чи так, панове громадо?

– Так, так! Титар добре радить! – загомонiли дiди кругом титаря, i ця гадка, неначе стрiлами, полетiла по всьому дворi.

Титар вийшов з свого круга, пройшов вздовж i впоперек по дворi помiж громадянами та питав в усiх i в кожного, чи пристають вони на його думку за цього одного з чотирьох теперiшнiх настоятелiв на вiльшаницьку парафiю. Перед титарем люди розступались; голови без шапок коливались, i од кiнця до кiнця скрiзь було чуть: «Так, так! Це правда! Нехай Харитiн буде в нас за священика!»

Титар пiшов в покоi i оповiстив священикам i самому Харитоновi, що парафiяни обiбрали його на парафiю. Старшим синам покiйника очевидячки стало нiяково. Харитiн поклонився покiрненько й подякував за честь.

– Вийдiть же, пане дяче, до громади! – сказав титар, легенько кланяючись Харитоновi.

Харитiн вийшов на ганок. Слiдком за ним вийшли священики, окрiм братiв. Гомiн в громадi одразу стих. Титар з сходiв голосно спитав:

– Чи згоджуетесь, панове громадо, щоб мати добродiя Харитона в себе за священика на нашiй парафii?

– Згода, згода! – гукнула громада як один чоловiк. – Нехай вiн буде в нас за священика!

Харитiн низько поклонився й подякував громадi.

– Волимо Харитона! Харитiн нехай буде в нас за панотця! – знов загуло з усiх бокiв.

Харитiн знов поклонився й хотiв щось сказати, щоб подякувати громадi, але вже й перших його слiв не можна було почути. Пiднявся шум та гам, яким звичайно кiнчаються усi громадськi збори. Громада гула, неначе вiтер в лiсi. Заднi лави заколивались i посунули з двору. Неначе вода в здорову заливу, що несподiвано одразу проривае греблю, вони погнали поперед себе купи дiтвори, хлопцiв та молодиць, котрi висли коло ворiт. Заворушилось i все стовпище в дворi i широкою хвилею полилось з ворiт на улицю. В дворi стало порожньо й тихо.

На ганку все ще стояв щасливий Харитiн, високий, тонкий, рiвний станом, бiловидий, з густими русявими кучерями, що спадали трохи не до плечей. Вiн пильно дивився на густу масу чорних шапок, схожу на чорну рiллю, доки й останнiй чоловiк не вийшов з двора. В його на делiкатному виду зайнявсь рум’янець, як вiн, провiвши очима всiх до останку, вертався в свiтлицю серед сусiдiв священикiв, котрi, очевидячки, спочували до його й були прихильнiшi до його, нiж до братiв.

– Поздоровляемо вас, Харитоне Петровичу! – першi загомонiли проворнi матушки. – Теперечки ж шукайте собi десь гарну панiматку, та й нехай вам бог благословить на парафiю сiсти.

Харитонiв брат, диякон, глянув сердито на матушок, неначе п’ятака iм кинув, i промовив:

– В батька ще й ноги не захололи, а ви вже й про весiлля…

– Та що ж, брате! Живий живе й гада! – обiзвався найстарший брат. – Вже батька не вернемо з домовини. А от вийдуть сороковини, то й щасти, боже, Харитоновi й одружитись, i висвятитись.

– Оце правда! Це мудре слово! Хiба ж в нас не знайдеться з ким одружитись, чи що? А гаятись тепереньки з цим таки не випадае, – задрiботiли матушки.

Вони вже неначе й забули за похорон i почали перебирати та пригадувати усiх знайомих паннiв в околицi. Одна матушка згадала мiж iншими паннами за Онисю Прокоповичiвну. Почувши це ймення, Харитiн липнув засоромленими очима й знов спустив iх додолу. Перед ним в одну мить, неначе блискавка, блиснув Онисин вид. Вiн згадав ii й – забув навiть на той час за смерть i похорон батька. Раз вiн бачив ii в Богуславi на ярмарку й од того часу не мiг ii забути. І тепер вiн неначе побачив ii серед ярмаркового натовпу, на ясному сонцi, в шовковому червонястому горсетi, в картатiй плахтi, в сорочцi з мережаними рукавами, в квiтках та мережках, обсипану гарячим сонцем – неначе серед ярмаркового стовпища, шуму та гаму десь узялася райська птиця, прилинула i впала серед чорних та бiлих свиток, серед смушевих чорних шапок.

Хоч гостi вже й пообiдали й добре випили, але по старинному звичаю на столi знов поставили здоровi пляшки настойки та наливок. Гостi все пили по чарцi та стиха балакали. Розмова йшла поважна, неголосна. Гостi о

Страница 3

евидячки шанували пам’ять небiжчика й говорили стиха, нiби небiжчик ще й тепер лежав на лавi, або неначе ще й досi не скiнчився похорон. Тiльки вряди-годи якась там дуже голосна та прудка матушка, забувши за похорон, дзеленькала, неначе в голосний дзвоник дзвонила.

Харитiн сидiв, похиливши голову й похнюпившись а думи снувались в його в головi, як нитки на снiвницi. І похорон, i вибори, й несподiвана батькiвська парафiя, й зависнiсть його братiв – все це ворушилось в його думах. Вiн насилу чув гомiн в покоях, не розбирав навiть нi слiв, нi тямки розмови в тому густому гомонi. І чогось йому почувся iнший густий гомiн: не в покоях, а десь-iнде, десь неначе на богуславському ярмарку. Чогось його думи знов перелетiли до Богуслава, й вiн неначе побачив ярмарковий натовп, ярмаркове вештання. Люди сновигають мiж возами, мiж крамницями, мiж ятками, неначе комашня. Вiн навiть почутив гарячий од сонця ярмарковий дух куряви, возiв, колiс, пахощi од трави та переiдiв сiна на возах. А з того натовпу знов виглянула до його Онися, вся в квiтках та мережках. Вiн нiби вглядiв ii чудовi темнi очi: на його нiби впав з тих очей гострий погляд. І щось миле, невиразно приемне та привiтне одразу сповнило його серце. Вiн почував, що й досi пам’ятае той гарний веселий Онисин вид, що й досi не забув за тi темнi очi.

– Харитоне Петровичу! Чого це ти так напиндючився та задумався й по чарцi не п’еш? – сказав до його старший брат.

Харитiн опам’ятався й схаменувсь.

«Ой, що ж це менi верзеться в головi? Це ж грiшнi думки та ще й на батьковому похоронi! Батька тiльки що засипали землею, а я вже грiшу грiшними думками. Цур iм, пек iм, тим думкам!»

Але тi грiшнi думки все чогось настирливо лiзли йому в голову. Вiн згадав, як ховали батька, як спiвали «вiчну пам’ять», а грiшнi думи все ворушились в його серцi. А пишний вид в стрiчках та в квiтках все мрiв перед ним навiть в легенькому диму кадила, в прозорому повiтрi спорожнiлого двора та садка, в важкому повiтрi невеличких покоiв покiйного панотця. Через недавнiй спiв «вiчноi пам’ятi» по батьковi йому почувся дзвiнкий Онисин голосок на ярмарку.

«Ой грiшу! Отже ж грiшу! – подумав Харитон. – А все отi цокотухи розворушили моi думки, згадали менi про Онисю. А бодай вас лиха година взяла! Це ж грiх! Це ж грiх!»

А той грiх в квiтках та стрiчках все манячив перед ним i неначе дражнив його богобоящу душу.

Надвечiр один по одному роз’iхались усi сусiди й знайомi небiжчика Моссаковського. Сини, не змагаючись, спокiйно подiлились батькiвським добром; старшi брати, взявши собi дещо з батькiвського добра на пам’ятку про батька, зоставили Харитоновi, як найменшому в сiм’i, по народному звичаю на Украiнi, усе нерухоме добро й господарство. Вони попросили одного старого священика, котрий вже не мав парафii, «наблюдати» вiльшаницьку парафiю, доки Харитiн висвятиться на священика, а самi поспiшали до господи, бо вже зайшли жнива.

Настав вечiр. І в покоях, i в дворi стало порожньо й неначе мертво пiсля здорового натовпу, вибiрчого гаму та вештання. І дiм, i двiр неначе вмерли разом з помершим господарем, старим панотцем. Зiстався в сумних покоях сам Харитiн з своiми думами та мрiями про священство та про Онисю в квiтках, та стрiчках, та в червоних черевичках.

Дуже помалу тяглися для Харитона днi до сороковин. А тим часом до Онисi часто заiжджали женихи, а найчастiше од других вчащав Марко Павлович Балабуха, фiлософ. Вiн тiльки що покинув недавно перед тим реформовану давню Киiвську академiю, щоб пiти на село на парафiю.

Онися Степанiвна була одним одна дочка старого священика в селi Чайках. Чайки були за двадцять верстов од Вiльшаницi. Вони розкинулись на горяному високому правому березi Росi. Високий берег був нiби поперерiзуваний поперек узенькими западинами та ярами й подекуди понад Россю закиданий скелистими терасами. Розкiшнi западини та долинки, мальовничi тераси пишались, нiби закиданi й застеленi чудовими садками. То там, то там, од берега до самого верху гiр бiлiли чистенькi хатки, то нiби ховаючись од сонця та завiрюх попiд скелями, то потопаючи в долинах, в зелених садках. По обидва боки села, як двi зеленi стiни, стояв густий дубовий лiс. Посеред села нiби стримiла на щолопочку на найвищiй терасi й неначе пишалась дубова церква з п’ятьма бiлими банями. Коло церкви притулився домок священика Прокоповича. Од його по крутiй горi до самого берега Росi неначе спадав зеленими рунами розкiшний старий садок. Проти села, понад Россю, на десятки верстов скрiзь було видко села на пологих луках, на подолi та рiвнинi, поцяцькованих то жовтими нивами, то зеленими лугами та гайками, то левадами.




1


Була недiля. Прокоповичi тiльки що пообiдали. Старий панотець пiшов в пасiку й лiг в катразi спати. В кiмнатi сидiли мати й дочка та лузали насiння. Вони розмовляли за паничiв, що приiжджали до Онисi Степанiвни.

– А що пак, дочко, оце будемо дiяти? Чи швидко пiдемо замiж, чи ще довгенько будемо перебендювати? – спитала мати в дочки.

– Про мене, мамо, йдiть собi замi

Страница 4

хоч i сьогоднi, – сказала дочка осмiхаючись.

– Цур дурноi-навiсноi! Хiба ж я оце за себе говорю? – сказала мати.

– А то ж за кого? – спитала дочка.

– Та за кого ж пак, як не за тебе!

– За мене?.. Як за мене, то не знаю, – сказала дочка, закопиливши спiдню губу.

– А хто ж повинен знати, як не ти? Це ж твое дiло, а не мое. Менi з твоiми женихами не жити. Чи вже ж мало iх до нас навiдувалось?

– Та мене ж, мамо, хвалити бога, нiхто не об’iхав бiлим конем, – сказала дочка, – але, мамо, сказати по щирiй правдi, моiх женихiв хоч по сiм за цибулю продавай на богуславському ярмарку, та й то нiхто не купить…

– Ну, це вже твоi вигадки! Не всiх таки продаси по сiм за цибулю. Вже одного академiста Балабуху не продаси й за сiм цибуль.

– Я б, мамо, його й дурно оддала, аби вiн тiльки не iздив до нас, одчепився од мене.

– Але й вередлива ж ти, – нема де правди дiти. Балабуха чоловiк вчений, займе добру парафiю, буде благочинним, а може, i протоереем.

– Про мене, нехай буде й архiереем: коли ж, мамо, в його такi губи, що неначе вiн все чогось з людей кривиться.

– От i вигадала. Якi ж у його губи? Такi, як в усiх людей.

– Коли ж, мамо, як вiн смiеться, то якраз так, наче титарева коняка смiеться до нашого рябого коня. А що вже гордий та гоноровитий!..

Не встигла Онися скiнчити розмови, як за двором затарахкотiв вiз. Загавкали собаки й кинулись за двiр. Мати й дочка вибiгли з кiмнати в свiтлицю й кинулись до вiкон. В ворота в’iжджав богуславський вiзок, обшитий лубками. 3а двома кiнськими головами та шиями в шлеях було видно здорову постать академiста Балабухи. Балабуха сидiв на вiзку, неначе копиця сiна, в лiтнiй синiй шинелi з таким довгим комiром, що вiн закривав його широку спину й телiпавсь позад вiзка, закриваючи колеса сливе до маточин. Вiзок став пiд коморою. Балабуха взявся обома руками за полудрабки й майнув на повiтрi, задираючи ноги через полудрабок. Вiзок залущав в його руках i розiгнувся, як личана колиска.

– Ой паничу, помаленьку злазьте, бо воза поламаете! – сказав погонич, оглядаючись. – Знов нас батюшка лаятимуть, як лаяли за того воза, що ви розтрощили торiк.

– Розкажи своему батьковi! – сказав Балабуха й, закинувши ноги через полудрабок, скочив додолу. Його здорова, важка постать аж гупнула, неначе хто кинув на землю лантух пашнi.

– От тобi на! – сказала Онися, заглядаючи в вiкно. – За вовка промовка, а вовк у хату.

– Йди, дочко, та причепурись! – сказала мати. – Надiнь товсте намисто та квiтки на голову.

– Намисто надiну, й квiтки надiну, а Балабусi, надiсь, дам гарбуза, – сказала Онися, смiючись i втiкаючи в кiмнату.

– Годi, моя дитино, гарбузувати! Треба ж колись будлi-кого покохати та й замiж пiти, – тихо промовила мати.

Балабуха стояв коло воза, а йому пiд ноги кидались, як скаженi, три собаки. Наймичка вибiгла з ломакою й прогнала собак. Балабуха, ледве соваючи ногами, посунув до хати. В сiнях вiн зняв з себе шинелю й картуз i кинув на довгу скриню; потiм витяг з кишенi червону хустку, висякав носа й пiшов в свiтлицю.

В свiтлицi не було нiкого. Балабуха знов витяг з кишенi хустку, нащось знов втер носа, тричi кашлянув i почав тихою ходою ходити по свiтлицi од кутка до кутка, поглядаючи то на дверi в кiмнату, то на своi широкi, на корках, чоботи, пошитi «в рант», як тодi казали. Свiтлиця була просторна, з малими вiкнами на чотири шибки. Двi стiнi були суспiль завiшанi образами, неначе iконостас. В одному кутку висiв пiд самою стелею здоровий образ Печерськоi богородицi, в другiм кутку – Почаiвськоi. Перед образами висiли лампадки, а на образах бiлiли довгi рушники розкiшно повишиванi лапатими квiтками та дрiбними взорцями. Пiд самiсiнькою стелею висiли, суспiль один коло другого, великi образи, а пiд ними висiв другий рядок трохи менших. На стiнi коло дверей на картинах чорнiли постатi якихсь архiереiв та ченцiв в клобуках та мантiях. Картини висiли навiть над дверима. На тiй стiнi, де були дверi в кiмнату, висiв здоровий, пiд саму стелю, килим. На килимi були витканi не квiтки, а якiсь дуже яснi, нiби квiтчастi плями або червонi та бiлi латки, а кругом iх замiсть листя, вились якiсь нiби курячi та гусячi лапки. Тут стояла проста канапа, прикрита килимом. Кругом свiтлицi стояли простi, непомальованi, з високими спинками стiльцi, бiлi, чисто вимитi. В кутку коло порога стояла шафа з скляними дверима, на два етажi, помальована синьою фарбою. За скляними дверцями стояли чудернацькi пляшки та жбани. На дверях був намальований Авраам з здоровим ножем в руках, що налагодивсь заколоти на жертву Ісаака, а на других – козак-запорожець з пляшкою в однiй руцi й з чаркою в другiй.

Балабуха на самотi роздивлявсь на картини, хоч вiн бачив iх вже й не раз. Його голова трохи не доставала до сволока, й неначе одпочивала на широких плечах. Необстриженi волоски на висках закручувались кучерями, неначе гарний смушок. Густi, але не товстi брови на узькому лобi неначе висiли над темними ясними й незвичайно спокiйними очима. Довгi щоки були повнi внизу й кiн

Страница 5

ались м’яким широким пiдборiддям. Балабуха був зовсiм таки непоганий з лиця, тiльки трохи товстий довгий нiс та м’ясистi випнутi широкi губи трохи псували красу обличчя. Серед верхньоi губи було знать широку ямку, неначе хто вдавив ii пальцем, од чого губа нiби репнула посерединi, й з одноi губи стало двi, а спiдня, товста та широка, так вивернулась, що на iй аж шкура натяглась i лиснiла. Балабуха й справдi мав таку природну мiну в устах, неначе кривився з кого, закопиливши спiдню губу. Одежа на академiстовi була «з достатку» чиста, й нова, й новомодня: довгий синiй суконний сюртук з широким комiром i бiлими здоровими гудзями, без розпiрки ззаду, жовта жилетка, бланшовi панталони, такi узькi внизу, що через iх було знать халяви, та здоровi високi стоячi бiлi комiри з такими гострими кiнцями, що про iх тодi панночки говорили, нiби вони рiжуть хмари, а старi батюшки говорили всмiшки, що ними можна б орать поле, як плугом. Од тих комiрiв, од чорноi намотаноi на шиi хустки половина лиця й шия здавались ще товстiшими, а губи ще ширшими; голова була неначе здорова квочка, що сидiла в обичайцi, в котру були застромленi з двох бокiв дощечки. Чорнi довгi, але товстi вуса спускались наниз, а обголенi щоки й пiдборiддя синiли, як буз, неначе вони припали сажею.

Наука в академii обридла Балабусi. Йому заманулось женитись, i вiн, скiнчивши риторику й фiлософiю, покинув богословiю й поiхав шукати собi жiнки.

Тихо рипнули дверi з кiмнати. Авраам з Ісааком зникли, а натомiсть в свiтлицю ввiйшла матушка. Вона була вже немолода. В неi голова була заверчена намiткою; через намiтку блищав парчевий очiпок з здоровими золотими й червоними квiтками. На iй була темненька плахта, темненька запаска й шовкова темно-коричнева юбка з дрiбненькими розкиданими срiбними листочками. Вона була в жовтих сап’янцях. На шиi висiв чималий блискучий червiнець.

Балабуха привiтався, низько поклонився хазяйцi й поцiлував ii в руку. Вона поцiлувалась з ним в губи.

– Вибачайте, панiматко! Може, ви одпочивали по обiдi, а я оце вас збудив, – промовив Балабуха басом, але тихо, неначе боявся когось збудити в кiмнатi; слова його тяглися нешвидко, неначе його хтось силував говорити.

– Нi, Марку Павловичу, – сказала матушка. – Я не одпочивала, а мiй старий десь оце хропе в пасiцi.

– А Онися Степанiвна дома? – спитав Балабуха.

– Дома. Онисю! – гукнула матушка через порiг в кiмнату. – Вийди, серце, та винеси нам по чарцi… Чи горiлки, чи наливки? – спитала вона в академiста.

Академiст трохи не прохопивсь: «та того й того!», але схаменувся i, трохи подумавши, сказав:

– Та воно пiсля дороги лучче б тiеi, як його… тобто горiлки чарку…

– Винеси, доню, нам горiлочки, та набери на тарiлку пирiжкiв! – знов сказала матушка, неначе в порожнiй простiр через порiг.

В кiмнатi було тихо. Не було навiть чути шелесту, тiльки здоровий кiт вийшов з кiмнати, постояв на порозi й знов тихо, мов академiчний поважний професор, пiшов назад.

Онися не забарилась. Вона швидко з’явилась в дверях, висока, тонка та рiвна, як тополя. Нахиливши трохи голову, щоб не черкнутись тiм’ям об одвiрок, вона вступила в свiтлицю з пляшкою й чаркою на тарiлцi. Балабуха трохи не крикнув, ледве вдержав голос…

На Онисi була картата плахта, виткана з вовни пополовинi з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були затканi жовтогарячим шовком з бiлими, як срiбло, тонкими обiдками; внизу телiпались червонi китички, неначе волоськi горiхи або дзвонички. Червона з синiми та зеленими квiтками запаска блищала, неначе жеврiла. Вишитий червоними та синiми взорцями подiл сорочки спадав на червонi черевики. Ясно-синiй шовковий горсет був затканий золотими квiточками. На чорноволосiй головi неначе цвiв вiнок квiток. Стрiчки вкривали всi плечi до пояса, неначе з голови на плечi лився ливцем дощ з стрiчок. На шиi червонiло п’ять разкiв товстого доброго намиста з золотими дукачами. Лице в Онисi було оригiнальне: зверху широке, внизу узьке. На широкому й високому чолi неначе бiгли двi довгi чорнi темнi стрiлки: то чорнiли тонкi довгi брови. Гострi кiнцi довгих брiв десь побiгли на випнутi виски й там неначе зникали пiд пучечками квiток, котрi висiли за вухами. Пiд бровами нiби горiли темнi, як угiль, гострi блискучi довгенькi очi. Лице кiнчалось трохи гострим пiдборiддям. Маленькi темно-червонi уста були випнутi. Матовий цвiт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвiжав ледве примiтний, розлитий по щоках рум’янець.

Онися ввiйшла й неначе з собою принесла ще бiльше свiту в свiтлицю, залиту гарячим лiтнiм сонцем.

Балабуха стояв i дивився. Вiн забув навiть поздоровкатись i поклонитись. Онися сама поздоровкалась i поставила тарiлку на стiл. Стрiчки заметлялись на плечах, неначе од вiтру. Через стрiчки було видно тонкий, рiвний, як стрiла, ще дитячий стан. Балабуха таки опам’ятався, пiдбiг до Онисi, зiгнувся й поцiлував ii в руку. Онися засмiялась, моргнувши до матерi, й подумала: «iй-богу, кривиться! Отже ж нiби кривиться з мене!»

«І коли ж оце моя Онися встигла вбратись

Страница 6

нову плахту, в нову запаску ще й начiпляти стрiчок та квiток на голову?» – думала матушка, поглядаючи скоса на свою доню.

Онися сiла на канапi. Їi рiвна блискуча постать була нiби намальована на здоровому килимi ясними блискучими фарбами. Балабуха сiв на стiльцi пiд вiкном i поглядав на неi несмiливими очима.

«Чого це я так злякався цiеi панни? – думав Балабуха. – Я ж таки академiст, фiлософ, а вона i в граматицi, i в риторицi не була й не вмiе навiть просклоняти «mensa»[1 - 1 Стiл (лат.)], а я ж знаю Горацiя та Овiдiя напам’ять, од дошки до дошки».

Балабуха пiдвiв гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся лiктем об стiл i примостився в академiчнiй позi. Онисi та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристах людей. Вона любила верховодити, а не коритись.

В хатi на часину стало тихо. Усi замовкли, тiльки було чути, як мухи бились об шибки, залитi гарячим сонцем.

– Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарцi, то, може, й повеселiшаемо та розговоримось, – сказала матушка, наливаючи горiлку в чарку.

– І то розумне слово, – обiзвався Балабуха густим басом, з повагом розтягуючи слова. – «In vino veritas»[2 - 2 Істина в винi (лат.)] – говорили латинцi.

Матушка випила пiвчарки й налила Балабусi; Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу пiвпирога.

– А ти, доню, не покуштуеш часом оцiеi поганоi та гiркоi? – спитала мати в дочки.

– Спасибi, мамо! Я не п’ю, – сказала Онися швидко й голосно, як одрiзала.

– Та, бач, за здоров’я шановного гостя хоч пригуб, – сказала матушка, подаючи дочцi чарку.

Онисi було нiяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарцi й поставила чарку на тарiлку, обтираючи уста хусточкою.

Пiсля чарки розмова пiшла жвавiше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасiку. Балабуха вкидав подекуди слiвце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очi на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.

Матушка заговорила про небiжчика вiльшаницького священика, про похорон.

– А ви були на похоронi? – спитав Балабуха в Онисi.

– Нi, я боюсь мерцiв. Я б три ночi не спала пiсля похорону, – сказала Онися й знов почала роздивлятись на зеленi одвiрки дверей та на Авраама, котрий пiдняв здоровi переляканi очi на небо, неначе й вiн углядiв там якогось мерця.

– Який в вас гарний садок, та ще й над водою, – сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисi.

– Садок гарний, але цього року не вродила «хруста», – сказала Онися, вкидаючи новомодне заграничне слово.

– Може «фрукти», – сказав Балабуха, – бо це слово латинське четвертоi деклiнацii, i воно роду мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.

«Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, – подумала Онися й почервонiла. – Потривай же ти, великорозумний академiсте! Ось я тобi пiдсуну хрукту!»

Матушка примiтила, що третя людина зайва там, де зiйдеться хлопець з дiвчиною, встала й промовила:

– Пiду ж я в пасiку та розбуджу свого старого: а доки вiн спатиме!

Матушка вийшла. В свiтлицi стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, пiднiмаючи широкi та високi груди.

«Звiдкiль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацiю! О Овiдiю, поможiть менi приступити до цiеi червоноi запаски», – моливсь в думцi Балабуха до давнiх богiв.

А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобi пiт. Вiн перекинув праву ногу на лiву, потiм лiву на праву, а слова повтiкали з його пам’ятi.

«Ой Афiно-Палладо; ой божественна Дiано! Ой Венеро!» – кинувся знов на Олiмп Балабуха за помiччю, дивлячись на Онисю. Богинi класичного свiту чогось проти його волi сновигали у його в головi одна за другою, бiгли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарнi, принаднi, одна краща од другоi. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишенi, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стiл i поклав лiву ногу на праву.

«Чи не покликати б на помiч Горацiя? А може, Арiстотеля?» – думав Балабуха, перебираючи в умi еллiнiв та латинцiв. Але вiн почував, що й Горацiй кудись утiк, Арiстотеля й конем не доженеш. Перед ним тiльки вертiлись нiмфи в якомусь дивному лiсi в темнуватiй печерi, над тихою прозорою водою. На нiмфах були червонi запаски та картатi плахти, а зелена осока та квiтки вкривали iх голови, падали по плечах, як у русалок.

– Ви, Онисiе Степанiвно, мов лiсова Дiана! – нi з сього нi з того вихопився Балабуха та й почервонiв i замовк.

Онися липнула на його здивованими очима. «Чи вiн смiеться з мене, чи говорить вже дуже по-вченому», – подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь i втямив, що вiн виявив свою палку мрiю, яка була зовсiм не до речi, що треба було говорити зовсiм не таким академiчним язиком.

– Ви, Онисiе Степанiвно… я… ви… – знов почав Балабуха, – як побачив я вас, то менi став свiт немилий!

– Хiба я така страшна, що вже й свiт вам зав’язала! – одрубала Онися смiливо.

– Ви жартуете? Краса страшна, – це правда; але

Страница 7

так, як були страшнi для людей давнi боги, як страшний бог, – почав фiлософствувати Балабуха. – Вашi чорнi брови, неначе гострi стрiли в Купiдона, – кого вразять, той вже навiки ваш.

– У кого ж то були такi стрiли? Ви, мабуть, говорите про своiх вчителiв? – обiзвалась Онися.

– O sancta simplicitas![3 - 3 О свята простота! (лат.)] Яка ти часом буваеш гарна своею таки простотою! – промовив неначе сам до себе Балабуха.

«Чи вiн оце смiеться з мене, чи глузуе, що вiн вчений, а я проста», – подумала Онися й почала сердитись.

– Ви так говорите по-письменному, що я нiчого не второпаю, – говорiть-бо по-людськiй! – сказала Онися.

– Чи вже ж пак ви не розумiете, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч i сьогоднi до вас старостiв слати, – сказав Балабуха й сам здивувався, що вiн сказав цi слова так дуже просто й ясно , й нi кришки не по вченому.

– Так би ви й сказали, то я б знала, про що п’еться, – сказала Онися й засмiялась, нi трiшечки не засоромившись; вона чула такi речi, може, десятий раз.

Балабуха осмiхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з’явились по два пружки, неначе по двi iжицi. В академii студенти через цi пружки жартували з Балабухи й говорили, що як вiн засмiеться, то в його по один бiк рота набiгають супини, а по другий – герундii. Онисi здалося, що Балабуха дивиться на неi згорда й смiеться з неi.

«Потривай же ти, академiсте! Я ж тобi накладу в вiз таки правдивих гарбузiв», – подумала Онися, i в неi з’явилась i справдi думка пожартувати з академiстом, накласти йому в вiз тоi «хрусти». Онися сама до себе зареготалась од своеi несподiваноi думки.

– Чого ви смiетесь? Чи ви такi веселi та щасливi? – питав Балабуха, й собi осмiхаючись.

Рипнули дверi з сiней. В хату ввiйшла матушка. Вона вглядiла, що молодi люди обое смiються, й подумала, що вже все скiнчилось до ладу, як слiд.

– Оце я будила, будила свого старого, та й не добудилась, – весело промовила матушка, – коли ваша ласка, випиймо по чарцi та ходiм до пасiки в садок, – може, гуртом розбудимо старого.

Матушка налила по чарцi, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна i в смак з’iв пирога, неначе пiсля дуже важкоi, але добре скiнченоi працi.

– Може, вип’емо ще по другiй? – спитала матушка.

– Нi, спасибi вам, панiматко, – весело сказав Балабуха, – est modus in rebus[4 - 4 Всьому е край (лат.)], як казав Горацiй, – е мiра для всього.

– Ви все по-вченому говорите, а ми люди простi й просто горiлочку п’емо, – сказала матушка.

Матушка взяла пляшку й тарiлку з пирогами й повела Балабуху в садок. Онися вискочила в кiмнату, зачинила за собою дверi й перекривила Балабуху перед дверима, вивернувши з усiеi сили спiдню губу.

Зараз за домом рiс старий розкiшний сад. Старi яблунi, грушi та черешнi густо вкривали терасу, як старий лiс. Пiд густими гiлками по чистiй, як оксамит, травi була протоптана стежка до пасiки. Од тераси гора круто спускалась до самоi Росi, а по горi, неначе випадком причепленi, стримiли старi грушi та яблунi. З гори було видно до самого низу старi стовбури дерева, котрi нiби пiдпирали гущавину гiлля та листу, неначе зелену стелю. В одному мiсцi на краю тераси розрослись густi сливи, як молодий лiс. В кiнцi садка густий вишник неначе вхопився за крутий бiк гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захiд i кинуло свiт збоку. Гаряче промiння вдарило в бiк гори, розсипало золото по зеленому косогорi, пронизало сад наскрiзь золотими нитками, пронизало кожну гiлку, кожний листок, облило свiтом старi стовбури, лягло на зеленiй крутiй горi довгими золотими пасмами. Уся гора, ввесь садок свiтився й блищав наскрiзь з верху до низу. Очi тонули в зелено-золотiй глибинi й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучiй тихiй водi. А за Россю, на подолi, нiби спочивав густий дубовий лiс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зеленi верхи були облитi сонцем.

– Який у вас, панiматко, рай! – крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелено-золоту безодню. – Менi здаеться, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок.

Балабуха оглянувся. Вiн думав подивитись на Онисю серед того раю, але Онисi не було. Балабуха зiтхнув i тихою ходою пiшов за матушкою, заклавши руки за спину.

Пасiка була на краю садка, в маленькiй западинi, в зеленому вишнику. 3а зеленими вишнями зажовтiла низька огорожа, обплетена куликами. За огорожею було видно верхи уликiв, прикритих мисками-яндолами, неначе жовтими широкими капелюхами.

Матушка одчинила маленькi дверцi. За дверцями на грядках жовтiли здоровi голови повнякiв-гвоздикiв, чорнiли чорнобривцi, слались по травi гiрлянди настурцiв. Один соняшник розкинув розкiшний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин. Бджоли сновигали роем над пасiкою, неначе краплi бризкали вздовж i впоперек. Запахло медом, вощинами та гвоздиками.

Балабуха ввiйшов у пасiку. Одна бджола вдарилась в його лице, неначе хто ii кинув з усiеi сили. Отець Степан спав у катразi, причини

Страница 8

ши дверi. Матушка одчинила дверi й ввiйшла в катрагу. За нею ввiйшов Балабуха.

– А вставай, панотче, – бог гостя принiс, – крикнула вона.

Отець Степан обiзвався крiзь сон, схопився, сiв на постелi й дивився сонними очима на Балабуху.

– Що? Га? Де? – питав вiн переляканим голосом.

– Ось! Ось! – сказала матушка, тикаючи йому пляшку з горiлкою в руки.

– Невже! – крикнув як опечений отець Степан i схопився з лiжка, витрiщивши очi на Балабуху.

Балабуха стояв i доставав головою пiд саму покрiвлю катраги. Отцевi Степановi спросоння здалось, що перед ним стоiть архiерей.

Батюшка опам’ятався, протер очi, придивився до Балабухи i впiзнав його.

– Чи це академiст приiхав до нас? – крикнув вiн хрипким заспаним голосом i кинувся обнiмати та цiлувати Балабуху, що було для його трохи незручно. Отець Степан був невеликий на зрiст, присадкуватий, товстенький та кудлатий: волосся на головi, на короткiй бородi стирчало, неначе розпатлане вiтром, а густi брови поодставали на кiнчиках i стримiли, неначе закрученi вуса. Вiн пiдняв руку вгору, ледве достав Балабушинi плечi, пiднявся навшпиньки й тричi поцiлувався з Балабухою.

– Рах vоbis, serenissime pater![5 - 5 Мир вам, найсвiтлiший отче! (лат.)] Мир дому цьому й живущим в йому! – сказав Балабуха, обнявши руками отця Степана й пiднiмаючи його.

– А чом ти, стара, оце мене не збудила! – промовив отець Степан до матушки.

– Хiба ж я не будила? Штовхала тебе та торсала, а ти тiльки ногами дригав та махав руками. Мiй панотець, Марку Павловичу, мае поганий звичай: б’еться спросоння, хоч такий з себе непоказний. Ось телепнув мене спросоння по руцi так, що аж рука горить i синяк виступив.

– Сiдайте ж, академiсте, в моiй господi, – сказав отець Степан, присовуючи до стола ослона, – сiдайте, та вип’емо по чарцi: може, я сон прожену.

Отець Степан позiхнув, хрестячи широкого рота.

– Ой затуляй-бо рота, бо ще бджоли влетять: подумають, що улик, – сказала матушка.

– Оце ж таки, улик! Може, подумають, що вiчко, – сказав батюшка.

– Еге! Добре вiчко. Як вийде рiй, то ще, борони боже, ввесь влетить тобi в рот: не треба буде й збирати, – бо ти ротом збереш його, – сказала матушка, смiючись.

Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потiм подав чарку Балабусi.

– Ми вже з панiматкою випили по чарцi, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити, – сказав Балабуха.

– Та пийте! Тiльки недобрi люди не п’ють, – сказав батюшка.

Балабуха випив i закусив пирогом. За першою чаркою пiшла друга, за другою третя. Швидкий, проворний, говорючий панотець розговорився, випиваючи чарку за чаркою; а Балабуха все поглядав через пасiку в зелений садок, чи не з’явиться там на стежцi Онися. Онисi не було видко в садку.

– От ви вчитесь там в академii все по-латинському, все пишете вiршi, а чи вчать пак вас там спiвати на гласи: на «Господи возвах», i на «Бог господь», i «Явися нам»? – спитав отець Степан.

– А чом же? Вчать, – сказав Балабуха згорда.

– А чи вмiете ви спiвати «Господи возвах», глас третiй, а заспiвайте? – несподiвано спитав батюшка.

– Та годi, годi, старий. От i вигадуе нi се нi те. Де вже щоб в академii цього не вчили, – сказала матушка, постерiгаючи, що старий хоче екзаменувати зятя.

– Цц! – цмокнув батюшка. – От i не вмiете, хоч i вчились в академii: ануте на «Бог господь», глас восьмий?

Балабуха засмiявся, одначе затяг на глас восьмий. Вiн знав, що старi батюшки люблять екзаменувати паничiв, а при тому й почванитись своiм хистом.

– Так, та не зовсiм, – сказав отець Степан. – В нас на селах ось як спiвають! – сказав батюшка i зарипiв низьким басом на ввесь садок: «Бог господь» на глас восьмий.

– Ануте, заспiвайте на четвертий глас, – знов сказав батюшка, наливаючи чарку.

Балабуха затяг на четвертий глас. Отець Степан пiдтягував, щоб показати силу своеi гортанi. В пасiцi пiднявся такий дует, що заглушив гудiння бджiл.

– Добру гортань маете! От за це люблю! І горiлку добре п’ете! І за це люблю! – сказав отець Степан, цiлуючи в губи Балабуху. – Коли б ви знали, Марку Павловичу, як я очепурив та опорядив свою церкву! Якi я образи поставив в церквi! Та ви i в Киевi таких не знайдете! От ходiм, голубчику, я вам покажу!

Отець Степан схопився жваво з мiсця, вхопив за руку Балабуху й потяг з катраги. Матушка пiшла слiдком за ними. В пасiцi кругом iх сновигали бджоли, набились в бороду батюшцi. Одна бджола вдарилась в його щоку i впустила жало; вiн навiть не скривився й тiльки скинув ii пальцями та все не випускав руки студента, неначе боявся, щоб вiн не втiк. Стежечка йшла до хвiртки в цвинтар. Отець Степан потяг Балабуху в хвiрточку й привiв до церкви. Церква була одчинена. Сторож замiтав i прибирав у церквi.

Ступивши на порiг церкви, отець Степан випустив руку Балабухи й перехрестився. Слiдком за ним пiшов Балабуха з матушкою.

Церква була невелика, дубова, з неширокими банями, з вузькими вiкнами. Вiкна були високо од землi. Серед ясного дня в церквi було темнувато, тiлько гарячий промiнь прорва

Страница 9

ся в вiконце, простягся через усю церкву, як золоте полотнище, i впав на iконостас, на стариннi рiзанi квiтками та виноградом рами, позолоченi й помальованi золотисто-зеленим та червоним кольором. Уся церква була обставлена образами, як i свiтлиця в отця Степана; навiть в банях мiж вiкнами висiли образи. Отець Степан ходив од образа до образа й показував пальцем. В бабинцi висiв здоровий образ страшного суду, на которому внизу намальовано було червоне пекло. В пеклi свiтились вищиренi здоровi зуби якоiсь страшноi кiнськоi голови, а мiж зубами сидiв на престолi сатана, з рогами, з бiлими зубами. В його на руках сидiв Юда, неначе маленька дитина. Голова неначе хотiла проковтнути сатану з престолом та з Юдою, але вдавилась, i сатана застряг у самiй пельцi, зачепився за горлянку високим троном i не мiг пройти далi. До голови йшли рядками голi грiшники: ткачi з клубками в руках, кравцi з ножицями, мiрошники з камiнням на мотузках, перекинутих через плечi, розпатланi голi вiдьми, писарi з перами й здоровими каламарями в руках; за ними купа жидiв з пейсами, а позад усiх поганяли грiшникiв нагайками рогатi та хвостатi чорти.

– Дивiться! – сказав отець Степан. – Це я видумав, а маляр намалював.

– Ой господи, господи! – сказала матушка, важко зiтхаючи.

– Ось iдiть лишень сюди! – сказав отець Степан, вхопивши Балабуху за руку. – Ось я вам покажу образ. У вас у Киевi такого нема.

Отець Степан привiв Балабуху в правий притвiр. На стiнi висiв великий образ Покрови. Отець Степан став i згорнув руки перед образом. Серед образа був намальований амвон, неначе двi перекинутi сковороди, накладенi одна на другу. На амвонi стояв молоденький диякон з розпущеними кiсьми, як маленька панна в широкому кринолiнi. Вiн був на зрiст якраз попiд руки всiм постатям. На самiй головi в диякона, в хмарах, стояла богородиця, вдвое бiльша од його, з омофором в двох руках. Кiнець омофора стримiв, неначе вирiзаний з бляхи. По один бiк диякона стояв Андрей юродивий, спустивши з одного плеча червону хламиду. Голi груди були повнi, а круглий живiт з пупом стримiв осторонь од його наперед, неначе бiлий гарбуз, прибитий до Андрея кiлком. Андрей пiдняв угору кулак, з котрого стримiв здоровий палець, неначе притика; зморщивши густi чорнi брови, вiн грiзно дивився на сивого дiда й неначе говорив: «Ей, стережись, старий, бо як телепну, то й зуби визбираеш!» Дiд стояв боком до Андрея й неначе просився: «І батечку, й голубчику, не бий мене, бо я не винний!» По другий бiк диякона стояв цар в зубчастiй коронi; вiн обернувся до архiерея набiк головою й гордо на його поглядав скоса, заклавши назад руки. Архiерей не вважае на царя, стоiть рiвно, як святий, з таким хрестом в руках, неначе вiн витяг його на кладовищi з могилки. На архiереевi була одежа, неначе вирiзана з бляхи, а спереду висiв омофор, як дошка. За архiереем виглядали ченцi з чорними бровами, з бiлими бородами, неначе вони попiдв’язували бороди бiлими хусточками, а там далi виглядали якiсь фiзiономii, не то дiвки з розпущеними кiсьми, не то парубки. Один неначе позакладав за щоки кислицi, в другого неначе бешиха рознесла одну щоку, в третього неначе сiв чиряк пiд бородою, а очi були такi завбiльшки, як його кулаки. Внизу на рамi було пiдписано великими слов’янськими буквами: «Сей образ соорудили раби божi чайкiвськi баби. Року божого 1817».

– А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.

– Хто його зна… Диякон дуже малий, неначе дiвчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, – сказав несмiливо Балабуха. От вигадали! Тим вченим скрiзь недогода! Такi образи хiба в Лаврi знайдете, – сказав гордо отець Степан. – От подивiться ж ще на цей образ!

На образi Ілiя тiкав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з нiздер та з вух летiв клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.

– Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, – сказав Балабуха.

– Ет, Марку Павловичу! Я думав, ви нас похвалите, а ви нi се нi те говорите, – сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побiг хутчiй з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.

– Хотiв вам показати «Неопалиму купину» в олтарi, та вже не покажу. Ви нас осмiете, – сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.

Тим часом як старий Прокопович показував Балабусi образи, Онися встругнула й справдi Балабусi штуку. Вона посадила погонича в пекарнi полуднувати й послала дiвчат на город вирвати два гарбузи. Дiвчата, ладнi на такi штуки, побiгли на город i принесли два здоровi гарбузи, ще й кiлька маленьких.

– Пiдiть, дiвчата, та вкиньте цьому паничевi в вiз оцi гарбузи, та добре замостiть в сiно, в задок, на самiсiньке дно, – сказала Онися.

– Ми, Онисю, вкинемо в вiз одного гарбуза паничевi, а другого для погонича почепимо пiд возом, пiд передком, – сказали наймички.

– Про мене, й почепiть, та тiльки добре прив’яжiть, щ

Страница 10

б додому довезли, – сказала Онися, смiючись.

Дiвчата достали мотузка, оперезали кругом бiлого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому днi пiд сiном, ще й маленьких гарбузiв накидала, а друга полiзла пiд вiз i причепила гарбуза до пiдтокiв. З реготом вони побiгли до хати, нагинаючись попiд тином, ще й принесли два маленьких гарбузцi, як двое яблучок. Онися побiгла в сiни й поклала тi гарбузцi в кишеню Балабушиноi хламиди.

Пiсля такоi штуки Онися накрила в свiтлицi стiл i поставила полудень. Сiнешнi дверi од задвiрку рипнули. В сiни ввiйшли Прокоповичi з гостем. Проти iх з свiтлицi вийшла в сiни Онися, червона, як макiвка, з веселими, блискучими, насмiшкуватими очима.

– А я, мамо, вже полудень зготувала, – сказала Онися до матерi.

– Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, – сказала Прокоповичка.

– О, з вас добра господиня буде, – сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. – Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасiку.

– Коли бджiл боюсь, – сказала Онися, ледве здержуючи смiх.

– Вас i бджоли не покусали б: подумали б, що ви квiтка, – сказав комплiмент Балабуха.

Увiйшли в свiтлицю й сiли за полудень. Знов пiшла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарiлок. Пiсля полудня Онися винесла на тарiлцi пляшку наливки. Прокоповичi частували гостя дуже привiтно, як свого зятя, й просили частiше навiдуватись до iх. Матушка розвела розмову про свое господарство, перелiчила воли, корови, вiвцi, навiть свинi, перелiчила улики в пасiцi й навiть натякнула на сотню карбованцiв, заховану в спряту – в скринi. Балабуха слухав, розправляючи високi комiри, й скоса водив очима за тонким станом Онисi, котра бiгала то з кiмнати в свiтлицю, то з свiтлицi в кiмнату.

Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичi випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарiлцi пляшку з наливкою. Ще випили по чарцi на ганку, й Балабуха розпрощався. Вiзок загойдався й залушав пiд ногами академiста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисi. Онися закрила губи рукавом i насилу здержала смiх, а наймички виглядали в вiкна з пекарнi й реготались так, що на iх очах повиступали сльози.

Надворi було тихо. Жара спадала. Од садкiв, од верб лягли тiнi й наче повiвали на шлях холодком. Балабуха iхав улицями, попiд високим гiллям садкiв, котрi виглядали з-за тинiв.

«Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собi Онисю. – Яка ж ти гарна! Якi поетичнi думи ти навiваеш на мене!»

Балабуха почутив, iдо пiд ним лежить щось тверде й таки добре муляе.

– Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з’iжджаю на один бiк, – сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бiк.

«Дiана, щира Дiана! Висока, рiвна, стан тоненький, нiжки маленькi, пальцi класичнi, тонкi, довгi. Ой муляе ж, бий його сила божа!» – І Балабуха знов пiдсунувся вище й почав вгнiзджуватись, як квочка в гнiздi.

– А що, паничу, менi здаеться, що ми тут не оженимось, – сказав понуро погонич.

– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.

Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич. Та чому ж так? – сказав Балабуха, осмiхнувшись.

– Бо мене чорт зна як нагодували, – i чарки горiлки не дали. Я зовсiм голодний.

– Ну, це ще невелика бiда. Зате мене нагодували й напоiли, аж у головi гуде.

Край села стояла корчма. Вiзок котився до корчми.

– Паничу, купiть оселедця та чарку горiлки, бо, iй-богу, iсти хочу! – сказав погонич.

– Добре! Спиняй конi! Я й сам ладен випити чарку, – сказав Балабуха.

Погонич спинив конi. Балабуха гукнув на жидiвку i звелiв iй винести оселедця, паляницю та горiлки.

Тим часом свинi збiглись до воза й чогось усе лiзли пiд вiз. Погонич махав та стьобав по iх спинах батогом, а вони уперто таки лiзли пiд колеса.

– Якого це дiдька вони лiзуть пiд вiз? – крикнув Балабуха.

Погонич пополуднував. Випили по чарцi й поiхали. Всi свинi кинулись бiгти за возом, як собаки.

– Що це за напасть! Свинi бiжать за возом, – сказав Балабуха, протираючи очi.

Балабуха згадав, як вiн в академii з студентами пив три днi й три ночi й до того допився, що за ним увечерi по Братському монастирi нiби все бiгали свинi й хапали його за поли. Згадавши тi страхи, Балабуха трохи стривожився.

– Чи то свинi, чи собаки бiжать за возом? – спитав вiн у погонича.

– Авжеж свинi, а що ж бiльше, як не свинi, – сказав погонич, обертаючи голову.

– Що воно там в нечистого муляе? Чи не вкрав ти часом чого та сховав пiд мене? А стань!

Погонич спинив конi. Балабуха пiдвiвся, почав розгрiбати сiно й вглядiв щось кругле та здорове.

– А бач, украв, та не вмiв сховати, – сказав докiрливо Балабуха.

– Хто? Я? – крикнув погонич i скочив з козел. – Та нехай мене святий хрест поб’е, коли я що вкрав.

Погонич прибiг до воза, засунув руки в сiно й витяг гарбуза. І панич, i погонич пороззявляли роти i тiльки дивились на те диво.

– От вам i

Страница 11

остинець! Я ж казав, що нам бiльше не iздити до цiеi панни, – крикнув погонич i хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.

Свинi кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.

– Сiдай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.

– Постривайте, ще визбираю маленькi гарбузцi, щоб додому не везти.

Погонич вибирав з сiна гарбузцi й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Вiн зблiд, потiм почервонiв, потiм знов зблiд. Погонич сiв i погнав конi.

«Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Дiана, – це фурiя, аспид, василiск! Чом же ти менi просто не сказала, що не пiдеш за мене?» – Гордий студент обидився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув ii з гарбузами на шлях.

– От тобi на! Поiли свинi нашу коляду! – промовив сам до себе погонич. – А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й проклятi ж тут в Чайках дiвчата.

– Що проклятi, то правда! – обiзвався Балабуха.

Вже сонце заходило, як Балабуха доiжджав додому, до села Хильок. Те сiльце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стримiли крутi гори й тiльки розступились трошки в одному мiсцi, де блищав ставочок. На днi тiеi щiлини був мочар, росла осока та очерет, так що нiяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокоi, але дуже крутоi гори.

Тiльки що вiз почав спускатись, з-пiд воза обiрвався гарбуз i покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.

– Паничу! Знов гарбуз ганяеться за нами! – крикнув здивований парубок, тикаючи на гарбуз пужалном.

Балабуха глянув i не пойняв би вiри своiм очам, якби на гарбуза не показував погонич. Конi вбiгли просто в царину в одчиненi ворота, а гарбуз за возом покотився й собi через ворота.

– Паничу, загубили гарбуза! – крикнув непомiркований царинник i побiг ловити гарбуза, щоб догодити своему паничевi.

– О ехидна, о мегера! О породiння сатани! Це не Венера, – це сам сатана в плахтi! Побий тебе громокидач з Олiмпу стрiлами, з твоiми чорними бровами. Ой вiдьма ж! Певно, родима вiдьма! Умудрилась причепити пiд возом гарбуза!

Балабуха приiхав додому неначе вбитий. Мати вибiгла на ганок стрiчати академiста. Балабуха став у ганку й почав трусити свою довгу шинелю. З кишенi повипадали маленькi гарбузцi.

– Що то, сину? Яблука повипадали, чи що? – спитала мати, достаючи рукою з землi гарбузця. – Та це ж гарбузець!.. Гм… гм… Що це таке? Чи не дала тобi часом Онися гарбуза?

Син тiльки рукою махнув i пiшов в садок. Мати важко зiтхнула.

– От тобi й Онися! От тобi п’ять корiв i сто карбованцiв, – сказала вона, вдарившись об поли руками.

Син пiшов в садок i довго ходив по стежках, поки зовсiм смеркло надворi. Вiн перебрав в думцi всi подii дня, передумав усе: i як стрiв Онисю, i як говорив з нею; вiн неначе й тепер бачив ii чорнi, тонкi та густi брови з гострими кiнцями, бачив осмiх, трошки пiдняту верхню губу, з-пiд котроi й тепер в темрявi неначе блищали перед його очима бiлi верхнi зубки, дрiбнi та тоненькi. Кохання заворушилось в його душi бурливо та шумливо, кипiло, нiби мiцне пиво; але вiн нагадав гарбузи… його гордiсть заколихалась до самого дна серця й викинула, як бурлива хвиля на берег, те почування. Той гарбуз бачили люди в Чайках, бачив царинник в Хильках, бачив погонич. Про його будуть говорити скрiзь в околицi: його обсмiють.

– Постривай же ти, червона запаско! Хiба вмру, що тобi не оддам за свое! Я знайду таку красуню, що тобi й не снилась, i не привиджувалась. Хiба ж я не фiлософ, не академiст?

Мати покликала сина вечеряти, а син не схотiв iсти й вже пiзно увiйшов у хату й впав на постiль.




2


Харитiн Моссаковський не дiждав i сороковин по батьковi. Справивши дев’ятини, вiн прибрався, пiдголився, надiв новi, але простi чоботи, пiдстриг трохи кучерявi коси, запрiг поганенького коня й поiхав в Чайки до Онисi Прокоповичiвни.

На тiм-таки тижнi був в Богуславi ярмарок. На ярмарку були старi Прокоповичi. Вони стрiлись з сусiдами, i сусiди розказали, що iх дочка накидала крадькома гарбузiв Балабусi в вiз, ще й почепила на мотузку одного гарбуза пiд возом. Прокоповичi, приiхавши додому, накрили Онисю мокрим рядном, а батько трохи не попобив ii.

– Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й мiру знай. Їздили до тебе женихи, то й перестануть, – репетувала мати, – а нам не роби сорому перед людьми!

– Не бiйтесь, мамо, не перестануть! Мене, хвалить бога, ще нiхто не об’iхав бiлим конем. Та коли б хто й об’iхав, то я не боюся бiлих коней. А вашого Балабухи я не люблю: вiн гоноровитий, дивиться на мене згорда та верзе щось таке, що я не втямлю: квi-квi-квi! кувiкае по-якомусь, нечистий його зна, по-якому! Не знаю, чи вiн тебе хвалить, чи з тебе смiеться та глузуе.

Тiльки що Онися скiнчила розмову, надворi забрехали собаки. В сiнях хтось питав у наймички: «Чи батюшка й матушка дома? А панна дома?»

В свiтлицю рипнули дверi: то ввiйшов Харитiн Моссаковський. Старий Прокопович вийшов до його з кiмнати.

Харитiн прибрався й прич

Страница 12

сався. На йому був довгий чорний темно-синiй сiртук. Бiлi комiри були викладчастi, як у простих шляхтичiв. Пiдстрижене русе волосся закручувалось кругом шиi густими кучерями. Високий, тонкий, рiвний станом, з бiлим матовим, трохи сухорлявим лицем, з ясно-синiми очима, Моссаковський мав делiкатну постать блондина, хоч його руки були чорнi й чималi, звиклi до важкоi роботи. Невеличкi вуса й рiвнi тонкi брови були трошки темнiшi од волосся на головi й дуже приставали до ясно-синiх очей. Невважаючи на те, що вiн був дяк, вiн не пiшов у пекарню, а смiливо ввiйшов у свiтлицю. В тi часи не було ще великоi одлички мiж священиками та дяками. Дяки тодi не застоювали черги в пекарнях або в ганках у священикiв.

Мати з дочкою стояли за дверима в кiмнатi й прислухались до розмови в свiтлицi.

– Це приiхав дяк з Карапишiв, Моссаковський, син покiйного священика вiльшаницького, – тихесенько промовила мати до дочки. – Їздили до тебе академiсти, а тепер почали iздити дяки!

– Дяки дурнiсiнько iздитимуть до мене. Цур, дурня! Я дячихою не буду, – ще тихiше обiзвалась Онися.

Але цiкавiсть узяла свое. Над дверима в свiтлицю, мiж одвiрком i стелею була щiлина на всю довжину дверей. Онися приставила стiльця, стала на його й почала роздивлятись в дiрку на гостя. Мати кивала пальцем, замiрялась кулаком, щось гризливо шепотiла, смикала Онисю за одежу, а Онися стояла й пильно роздивлялась на Харитона. Надивившись всмак, вона тихесенько, як кiшка, злiзла з стiльця.

– А що? Який? Чи молодий, чи старий? – не втерпiла й собi Прокоповичка, щоб не спитати в дочки.

– Молодий, бiлявий, високий, тонкий i говорить дуже несмiливо та тихо, – шепотiла Онися матерi пiд самiсiньким вухом, – але чорта з два: за дяка не пiду; в нас високi пороги для дякiв.

Незабаром з свiтлицi вийшов Прокопович i попросив жiнку подати горiлки й закуски, а Онисi сказав, щоб вона винесла все те в свiтлицю.

– Авжеж пак! Чого я до його вийду? Не бачила зроду дякiв, чи що? – сказала Онися.

– Та його вiльшаницька громада обiбрала на свою парафiю за священика. Оце думають iхать в Киiв до владики з прошенням. Ти лиш, дочко, не дуже кирпу гни та мерщiй виходь до гостя.

– Хiба так! Як буде священиком та ще в Вiльшаницi, то й вийду, – сказала Онися.

– Прибирайсь, дочко, та йди! В Вiльшаницi церковного поля, левад, сiнокосiв конем не об’iхати за цiлий день, – парафiя велика.

Трохи перегодя Онися вийшла разом з матiр’ю. Моссаковський низько поклонився й почервонiв, неначе дiвчина. Вiн давно бачив Онисю, – вона тепер здавалась йому в десять раз кращою.

Всi сiли. Моссаковський сiв, поклав на обое колiна руки, неначе египетська статуя, й спустив очi додолу. Вiн не смiв навiть пiдвести очi на Онисю. Онися обвела його гострими очима. Вiн здавався для неi багато кращим од Балабухи.

«Чи вiн смирний, чи тiльки вдае з себе тихого», – думала Онися, водячи очима по його лицi, бровах та очах.

Господар випив чарку до гостя й подав гостевi. Гiсть випив пiвчарки, несмiливо поставив чарку на стiл i, не закусивши, знов сiв на стiлець, спустив очi вниз i поклав обидвi руки на колiна, простягнувши довгi пальцi. Прокопович завiв розмову про покiйного Моссаковського, згадав, де вони стрiчались, про що розмовляли, а гiсть ледве вставляв слiвце, ледве одслоняв своi тихi синi очi. Вiн не смiв навiть глянути на Онисю.

Розмова перервалась. В хатi стало тихо. Прокоповичка жалкувала за Балабухою й очевидячки одбувала гостя, буцiм панщину, сидячи на канапi.

– Чи ви пак були в нашiй церквi? Чи ви бачили нашi новi образи? – несподiвано вихопився Прокопович, котрий сам дуже любив образи й картини й сливе кожного гостя водив до церкви показувати своi образи.

– Дай, старий, покiй з образами! Не встигли випити по чарцi, а ти вже з образами.

Прокопович був радий, що е перед ким похвалитись образами, й таки потяг Харитона до церкви. Вiн показав йому всi новi образи й навiть «Неопалиму купину» в вiвтарi, де був намальований здоровий кущ шипшини чи глоду з червоними ягодами: кущ палав у полум’i, а коло полум’я Мойсей стояв на однiй нозi в чоботi, а другу, босу, задер до купини, неначе грiв ii коло вогню; в руках стирчав здоровий мужицький чобiт з довгою халявою, а за купиною було видно Рось i богуславську церкву.

– Ой дивнi ж вашi образи! Господи, яка краса! – дивувався Харитiн, хрестячись перед кожним новим образом. – Як стану на парафii, то покличу того самого маляра, щоб i менi намалював i купину, й пекло, й Ілiю на огневих конях.

– Коли б ви знали, якi там апостоли висять у банi! Який там Андрей Первозваний! Я вам скажу, – такого i в Лаврi нема. Шкода, що висить дуже високо. Якби драбина, то можна б полiзти та зблизька придивитись, – хвалився старий Прокопович, озираючись, чи нема в церквi де драбини.

Харитiн трохи заметушивсь. Вiн боявся лазити високо, бо в його крутилась голова, а одмовитись було нiяково, бо вiн пiдходив пiд смак старого, щоб запобiгти ласки в його.

– Гляньте, який огонь в пеклi. Ну, таки горить, таки горить, неначе чорти щогодини

Страница 13

щохвилини дров пiдкидають! – репетував Прокопович.

– Ой господи, як горить, зовсiм-таки горить, – говорив Моссаковський i перехрестився до пекла.

– А яких чортiв повигадував капосний маляр! Ви, пане дяче, тiльки придивiться; отой, що поганяе в пеклi нагайкою блудниць в червоних намистах… вгадайте, на кого схожий? На кого скинувсь?

– Не вгадаю. Неначе на богуславського станового, – промовив Моссаковський.

– Та це ж вiн самий! Це й нiс його, неначе бульбашка, й очi витрiшкуватi, тiльки псяюха маляр поставив йому на головi волячi роги та причепив ззаду свинячого хвоста.

– А отой, що лупить кием шинкарiв, чи пак не вгадаете, на кого схожий? – сказав Прокопович.

– Цього вже не вгадаю, – сказав Моссаковський, хоч i догадувався, на кого чорт скинувся, бо в його довгi вуха дуже позвiшувались, а нiс задерся вгору.

– Невже пак не вгадаете? Це ж наш столоначальник духовного правленiя. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того хаптурника в пеклi на самому днi пiд Юдою, щоб не брав з нас хабарiв. Коли дивлюсь, а вiн його й записав до чортiв, ще й дав йому кия в руки. Гляньте, як працюе, бiдолаха, аж язика висолопив.

Похвалившись новими образами, Прокопович був дуже радий, що знайшов доброго цiнувальника, котрий втямив високе чайкiвське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвiв його далеченько од церкви аж пiд ограду й показав пальцем на банi.

– От придивiться лишень до наших бань. Що тай намальовано! Та це ж нам маляр випер на банi дванадцять малих пророкiв i чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От, якби ви вилiзли на церкву та придивились близько, як вiн понамальовував пророкiв. Дивно, дивно!

Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на травi i вже заросла бадиллям.

«А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилуе лiзти до опасання або за опасання!» – пройшла думка в Харитоновiй головi.

Прокопович кинувся до драбини й почав ii пiднiмати. Драбина була важка, а старий був малий на зрiст i не дуже мiцний чоловiк. Вiн пнувся, пнувся та й кинув ii в траву.

– Не пiднiмайте, бо пiдвередитесь! – сказав гiсть. – Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо, – признався Моссаковський.

– Оце! Такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клунi горобцiв дерти, як та кiшка, – сказав щиро старий.

Веселий старий, похвалившись своiм дивом малярства, повiв Моссаковського в покоi. В свiтлицi iх ждали дами. Мати не спускала з очей Онисi: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостевi в вiз гарбузiв.

– А що, дочко, як тобi показався цей дяк? – спитала мати.

– Вiн кращий од Балабухи й такий тихий, спокiйний. Я люблю тихих та добрих людей, – сказала Онися.

– І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловiк в силi й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.

– Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинськiй, а я й по-московськiй незугарна.

Онися кинулась до вiкна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, вiн показався Онисi через шибки ще кращим i делiкатнiшим.

– Дивiться, мамо, чим же вiн поганий? Очi синi, як небо, брови тонкi…

– Вже й брови! Знайшла красу! Та вiн зовсiм без брiв, – сказала мати. – От у твого батька так правда, що брови, – сказала вона, дивлячись на кудлатi та крючкуватi брови старого Прокоповича.

– Тiкайте, мамо, бо нас видно знадвору, – сказала Онися, оступаючись од вiкна, але не одвертаючи лиця од шибки.

– Тiкай, дочко, бо вiн близько вже, вглядить, – сказала мати, одвертаючи плечi, але не лице.

Прокопович увiйшов з гостем в свiтлицю. Знов почали наливати та випивати по чарцi. Моссаковський сидiв, поклавши руки на колiна, i ледве насмiлювався пiдвести вiка й кинути очима на Онисю. Онися примiтила, що чогось втратила природжену смiливiсть. Вона сидiла мовчки й собi спустила очi додолу. Других женихiв вона сама зачiпала в розмовi, смiливо говорила з ними, жартувала, навiть глузувала з iх. Тепер вона почувала, що не смiе чомусь слова промовити.

«Що це зо мною? – подумала Онися. – Чи вже ж я злякалась цього дяка?»

Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидiв i не смiв голосом повести. Вiн посидiв, помовчав i перед вечором попрощався й поiхав.

– Чи приiде, чи не приiде вдруге? – промовила сама до себе Прокоповичка.

Онися заплющила очi, розвела пальцi обох рук, потiм покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приiде, чи не приiде. Пальцi зiйшлись нiгтями.

– Приiде, – крикнула вона й пiдскочила.

– Побачимо, – сказала мати. – Їздили академiсти, а тепер почали iздити до тебе дяки.

Пiшли днi за днями. Онися почувала, що вона чогось нiби жде Моссаковського, що вiн не виходить у неi з думки. Минув тиждень, настала субота. Онися кинулась сама пiдмазувати та при

Страница 14

ирати в покоях, вишарувала жовтим пiском помiст, помила вiкна, повитирала образи, повiшала на образи найкраще вишиванi рушники; на вiкнах поставила склянки з квiтками… Настала недiля. Онися встала удосвiта, прибралась в нову плахту, причепурилась, надiла на голову всi стрiчки й квiтки й пiшла до церкви. Для неi чогось здавалось, що Моссаковський доконче приiде до церкви, що вона його там побачить.

Служба одiйшла, а Моссаковський не приiхав. Онися сiла обiдати, iла як не iла й по обiдi пiшла в садок. Вона гуляла по горi й усе поглядала за синiй лiс, на поле за лiсом, вкрите густими копами, де вився шлях до Карапишiв.

«Чого це я його жду? Невже я люблю його?» – думала Онися, ходячи по садку. Самi руки несамохiть рвали найкращi квiтки й закладали за стрiчки на головi, за коси. Довго ходила по саду, доки сонце не вдарило косим промiнням по горi й пронизало наскрiзь садок, розкинутий по крутих боках гори. Онися прислухалась, чи не загуркотить вiз за Россю, коло порога або в дворi. А надворi було тихо-тихо й душно. Вона вернулась в покоi, сiла на канапi й смутно похилила голову.

– Оце, нема з ким чарки горiлки випити, – сказав старий батько. – Коли б приiхав хоч карапишанський дяк.

Онися спахнула. Блiдi щоки одразу почервонiли. Не встиг батько промовити тi слова, надворi затарахкотiв легкий вiзок, забрехали собаки.

– Отже бог гостей несе, – сказав Прокопович, заглядаючи в вiкно.

Онися стривожилась. В неi затрусились ноги так, що вона ледве мала сили побiгти й подивитись в вiкно.

– Онисю, ставай колупати пiч! Приiхав Моссаковський та ще й з братом, певне, з сватом, – гукнув батько.

Онися злякалась й зблiдла, нiби пополотнiла. Вона вся затрусилась, охолола й стояла на однiм мiсцi. Дверi в свiтлицю рипнули. На Онисю чогось напав такий страх, що вона кинулась бiгти з кiмнати i втекла в садок.

«Боже мiй! Чого це я так злякалась. Я не побоялась академiста, а злякалась цього молодого хлопця», – думала Онися, прикликуючи на помiч усю свою смiливiсть.

А смiливiсть не верталась до неi. Вона стояла над горою, втопила зляканi гарячi очi в зелену безодню садка, в зелене марево, розлите над старим деревом, дивилась на його й нiчого не бачила. Зелений свiт дрижав в ii очах, переливався, як вода в Росi, снував, нiби рiй зеленоi мошки. А Онися стояла й нiчого не розумiла. Сонце кинуло пiд яблуню гарячий промiнь. Свiт упав на ii щоку, обсипав ii нiби огнем, а вона нiчого не почувала та все дивилась у зелену безодню, як у глибоку рiчку.

– Онисю! Онисю! Де це ти дiлась? – гукнула мати, виходячи з-за яблунi. – Чого це ти стоiш як стiна? Ходи лишень у покоi до гостей. Вони, певно ж, не до мене, а до тебе приiхали!

Онися неначе прокинулась. Вона тихо пiшла в хату за матiр’ю, наче слiпий за поводатарем.

– Оце гарно! Глузувала з академiстiв, а од цього жениха втiкаеш у садок. Великий пак страх! Не бачила зроду женихiв. Ой, уже ж iх перекинулась цiла низка! Іди та кажи iм, що хоч.

Онися ввiйшла в свiтлицю, згорнувши руки, неначе свята. В неi в руках була вишивана хусточка. Вона пiдвела очi, примiтила священика, поцiлувала його в руку й не встигла обернутись, як Моссаковський нагнувся й поцiлував ii в руку. Вона почула на руцi гарячi, м’якi, повнi губи й почервонiла, як макiвка.

Онися одiйшла й сiла на стiльцi. Вона ледве пiдняла очi на Моссаковського i вглядiла його тихi ясно-синi очi, матово-бiле лице, на котрому розлився дуже делiкатний рум’янець. Яснi кучерi блищали наскрiзь кругом Харитоновоi голови проти вiкна, кудою сипався золотим порохом промiнь сонця. Моссаковський не зводив очей з Онисi. Вона почувала на своему лицi його тихий погляд, не знала, що робити, почала щипати вишиванi на хусточцi квiтки. Червонi та синi торочки сипались з хусточки на ii червону запаску.

– Не рви, дочко, хустки, – грiх! Сьогоднi недiля, – сказала мати, легко торкнувши дочку пальцями по руцi.

Онися перестала на хвилину щипати торочки на хустцi, але незабаром знов посипались з хустки-мученицi червонi та синi нитки.

Хазяiн розмовляв з приiжджим священиком то про се, то про те. Прокоповичка надулась i сидiла мовчки: iй не хотiлось видавати дочки за дяка. Але сват повiв розмову про недавнi сороковини по батьковi Харитона й закинув, що громада в Вiльшаницi, пiсля похорону старого батька, обiбрала на парафiю Харитона. Прокоповичка насторочила вуха й повеселiшала. Вона весело розговорилась, стала привiтнiша й послала Онисю принести найлiпшоi, найсмачнiшоi наливки. Гостi примiтили, що хазяйка стала добрiша, й собi якось розворушились. Харитiн весело пiдвiв очi й укинув кiлька слiв в розмову, але до Онисi не смiв вiн слова промовити, тiльки дивився то на ii брови, то на червонi невеличкi уста.

– Як бог поможе, – сказав сват, – то ми оце вирядимо Харитона до Киева. Громада вже налагодилась посилати до владики прошення, щоб Харитiн зостався священиком на батькiвському мiсцi. Як тiльки владика згодиться, то ми, пом’янувши батька на сороковинах, оженимо нашого Харитона та й уберемо його в рясу.

– От i добре!

Страница 15

Слава богу! – промовив Прокопович. – Будемо близькими сусiдами.

– Та нам би, панотче, хотiлось бути не тiльки вашими близькими сусiдами, але навiть ще ближчими людьми; ми хочемо порiднитись з вами, – сказав сват. – У вас дочка на виданнi, а в нас жених.

Блiде Онисине лице спахнуло наче полум’ям. Вона почервонiла й спустила очi додолу. Руки замерли на хусточцi, й червонi й синi нитки перестали сипатись на запаску. Харитiн почервонiв i собi, як панна, не знав, де дiти руки.

– Як же ви думаете, отець Степан? – спитав сват.

– Я з дорогою душею, але треба спитати й матерi, й дочки, – сказав Прокопович, поглядаючи на дам. – Що ти, панiматко, скажеш? – сказав вiн, обертаючи очi до жiнки.

– Я… як дочка скаже, то так i я, – ледве обiзвалась Прокоповичка з неохотою: iй шкода було Балабухи, але вона знала, що вiн бiльше не приiде.

Дiло доходило до Онисi. Вона насилу вдержалась на мiсцi. Їй хотiлось схопитись i втекти в садок.

– Як же ти скажеш, дочко? – просто спитав в Онисi батько.

– Я згоджуюсь, – насилу промовила Онися, не пiдводячи очей.

– Коли так, то, по людському звичаю, замiняймо святий хлiб, а потiм трохи мiж собою помiркуемо, – сказав батько.

Онися ледве перекинулась з Харитоном кiлькома словами, але вона вгадувала своiм жiночим серцем, що Харитiн пiдходить пiд ii завзятущий, дужий темперамент, що вона буде правдивою господинею в своiй хатi. Окрiм того, Харитiн дуже сподобався iй своiм делiкатним лицем i тихими синiми очима.

Поки сини справляли сороковини по батьковi, поки заручився Харитiн з Онисею, поки вiльшаницька громада налагодилась послати старосту до Киева з прошенням до владики, – минуло чимало часу. А тим часом Балабуха не сидiв дурнички в своiх Хильках.

«Хочу женитись! Доки його бурлакувати та байдики бити! – думав Балабуха, ходячи по садку. – Не схотiла Онися, – знайду десять кращих, а таки восени оженюсь. Треба шукати та напитувати дiвчини».

Балабуха глянув на город i вглядiв широке листя гарбузиння. Те гарбузиння навело на його таку злiсть, що вiн тричi прокляв Онисю й не мiг бiльше не тiльки iсти гарбуза, але й дивитись на його.

– Тату, дайте коней! Поiду ще в Хохiтву. Там панни не простi, вбираються в сукнi по-панськiй. – Цур iм, тим плахтам! Поiду ще до суконь.

– Про мене, iдь до суконь. Тiльки тi хохiтвянськi сукнi, може, академiсте, не для тебе шитi. Вони гордi, нехтують поповичами, бо самi з панiв, мають крiпакiв, мають багато поля. Але купить не купить, а поторгувати можна. Цi вже принаймнi не причеплять гарбуза пiд возом, – сказав батько.

– Не причеплять, то так ласкаво та делiкатно випроводять з хати, – обiзвалась мати. – Одначе в Терлецького чотири панни на виданнi. Може, котру й видадуть. Тiльки, сину, переднiше нiж виiздити з двору, сядь та добре наiжся, бо там годують по-шляхетськiй: якимись пундиками та ласкавими словами, а не пирогами.

Погонич запрiг конi, вкинув в торбу хлiба й сала на полудень, бо боявся iхати в Хохiтву без харчi, й по обiдi однiеi недiлi Балабуха поiхав в Хохiтву.

Хохiтва була невелике село коло самого Богуслава, розкидане по правому високому березi Росi, мiж рядами чималих гiр. За Россю була чудова картина. Над самою водою стояла висока, але не широка скеля, нiби стiна з камiння. На кам’янiй стiнi було видко вздовж i впоперек щiлини та розколини. В щiлинах зеленiли пучки трави, жовтих квiток, подекуди стримiли невеличкi зеленi кущi глоду та шипшини, неначе канделябри, розвiшанi по стiнi. Пiд скелею росли лози та очерет. Серед Росi неначе лежав невеличкий острiвець з прездорового камiння, без ладу накиданого купами. За кам’яною стiною було видно понад Россю ряд невисоких гiр. На горах зеленiв густий старий лiс. Коло острiвця шумiла вода на порогах, темнiла, неначе стежка, чорна гребля, а пiд самою крутою скелею стояв млин. На горах, на горбах, в узьких долинах була розкидана Хохiтва.

Дiм священика Терлецького виходив на улицю; зелений сад слався поза домом трохи не до самоi Росi. Коло дому було видно довгий двiр, на котрому по обидва боки стояли два ряди хат. Там колись жили крiпаки священика Терлецького. Його жiнка була шляхетського роду й дiстала в придане той невеличкий куток в Хохiтвi. Всю решту села забрав ii брат, продав село одному багатому графовi, а сам вмер. Терлецький загородив невеличкий куток собi в подвiр’я, не давав тим людям землi, забрав навiть iх городи, а людей повернув просто в наймити. Але його крiпаки десь дiвались, неначе вiск розтоплювавсь: однi повтiкали на степи, другi повимирали. Дiвчата повиходили замiж на село. І скiнчилось тим, що в тих хатах зосталось кiлька калiк та калiкуватих, котрим було зовсiм невигодно втiкати з двору.

Балабуха в’iхав у двiр. Перед ним вирнув з-за повiток та хаток здоровий дiм з високими вiкнами, з ганком. Перед вiкнами було видно клумби, засадженi не гвоздиками та любистком, а левкоями, астрами та фiалками. Дiм був добрий, добре вшитий. Повiтки й клуня були опорядженi по-господарськiй. Огорожа була нова. В дворi було чисто. Навiть ближчi крiпацькi

Страница 16

хати були ще добрi, тiльки тi, що стояли в далекому кутку довгого двора, вже подались; декотрi перехнябились, декотрi вже розвалювались, i через обдерту покрiвлю вже свiтились крокви та лати, неначе ребра, на котрих пообпадала шкура.

Вiзок в’iхав на подвiр’я несмiливо. Погонич спинив конi трохи не коло ворiт. Балабуха встав помаленьку з воза й подибав до ганку. Вiн довго обтрушувався, чепурився, обтер порох з чобiт полою шинелi, втер хусточкою припале пилом лице, шию, пригладив долонею волосся на головi, розгладив вуса й увiйшов у сiни. Сiни були схожi на кiмнату з двома довгими вузькими вiконцями по однiй шибцi по обидва боки дверей. З сiней йшло трое дверей на всiх трьох стiнах. Балабуха трохи постояв, подумав, ще раз пригладив волосся, розтяг вуса, одчинив наздогад дверi направо. Там була пекарня. Вiн углядiв тiльки, що з пекарнi майнула через дверi в кiмнату цiла купа молодих паннiв так швидко, як мишi тiкають в нору.

Балабуха причинив дверi, знов постояв в сiнях, подумав i тихенько одчинив дверi в лiву руку. Там була просторна свiтлиця. Балабуха увiйшов у свiтлицю. В свiтлицi не було нiкого. Тiльки маятник здорового годинника нешвидко й з повагою цокав i разом дерчав, неначе хто стукав молотком по розбитiй посудинi, стягнутiй дротом.

За дверима в кiмнатi було тихо. Тiльки десь далеко за стiнами було чути глухий шум, неначе там палало полум’я в печi або клекотiв окрiп в казанi. Балабуха оглядав свiтлицю. Свiтлиця була бiльше схожа на панську гостину, нiж на мужицьку хату, заставлену образами. Образiв сливе зовсiм не було, тiльки в кутку висiв великий образ Ченстоховськоi богородицi з польським надписом. Серед стiни з-за скла виглядав лик Христа в терновiм вiнцi, а пiд ним було пiдписано: Ессе Ноmо![6 - 6 Ось людина! (лат.)] Коло порога висiв якийсь крилатий купiдон, прив’язаний червоними стрiчками до дерева, а коло груби, на гравюрi невеликоi вартостi Геркулес, пiднявши здорову довбню, замiрявся на страшного лева, котрого зчавив рукою за горло. Мiж вiкнами висiло над столиком узьке, довге дзеркало з високим вершком. Дзеркало було схоже на малого хлопця в високiй батьковiй шапцi. Спинка канапи та стiльцiв була вирiзана такими фiгурами, неначе хто понастромлював зверху на iх рядки грибiв та опенькiв. На вiкнах стояли вазони мушкатки та геранi.

Балабуха заглянув в дзеркало, поправив на шиi гнiздо з чорноi шовковоi хустки, що було з’iхало трохи набiк, ще раз пригладив голову долонею й сiв на стiльцi.

Дверi з кiмнати тихесенько одчинились. Балабуха пiдвiвся з стiльця i вже хотiв рекомендуватись, нахиливши голову. Але з дверей вийшла низька дiвка з одним горбом на спинi, з другим на грудях, з довгим жовтим лицем i тихими сумними карими очима. Вона держала в руках рушничок i попростувала просто до Балабухи. Дiвчина приступила до його, поклонилась йому трохи не в ноги, держачи рушник у руцi, зовсiм як молода, що просить на весiлля.

– Чи на весiлля просиш, дiвчино? – спитав Балабуха.

Дiвчина осмiхнулась, поцiлувала його в руку, одiйшла до стола й почала стирати порох з стола та столикiв.

– Чи дома батюшка та матушка, чи, може, куди поiхали? – спитав Балабуха.

– Дома, – ледве обiзвалась дiвчина, соваючи рушником по столi.

– Може, спочивають? – знов спитав Балабуха.

– Нi, – ще тихiше обiзвалась дiвчина, поглядаючи на зачиненi дверi.

Дiвчина вийшла. В свiтлицi знов стало тихо, тiльки маятник стукотiв та дерчав з докучливим рiвним, одномiрним цоканням, та десь за трьома стiнами було чути нiби потайний задержаний шум ходи.

Дверi з кiмнати знов одчинились з скрипом. В дверях з’явилась висока, тонка постать Терлецького. Терлецький був сухий, блiдий брюнет з посiченими короткими кiсьми, з короткою круглою бородою, на котрiй блищали срiбнi смужки. Тiльки чорнi блискучi очi надавали бадьорнiсть i енергiю видовi й всiй його постатi.

– Добридень вам! З святою недiлею будьте здоровi! – сказав Балабуха, поклонившись господаревi.

– Спасибi! Будьте й ви здоровi, – промовив Терлецький. – Чи здалека прибули до нас?

– Я з Хильок: студент Киiвськоi академii, Марко Балабуха; скiнчив фiлософiю.

– Дуже радий! Спасибi вам, що нас одвiдали. Я вашого панотця знаю. Чом же ваш панотець з панiматкою не прибули до нас? – спитав Терлецький. – Але чого це ми стоiмо? Сiдайте, будьте ласкавi!

Балабуха сiв на стiльцi якось несмiливо. Вiн трохи скорчився, пiдняв плечi й сховав шию й навiть трохи голову в гнiздо з високих гострих комiрiв та з хустки, як черепаха ховаеться в своi черепашки. Вiн вперше був в такiм домi, де вiзантiйська обстава вийшла з моди й натомiсть настала в обставi й в усьому мода европейська, де вже одгонилось панством, шляхетством. Але така незвична для його обстава якось заважала йому. Вiн нагадав собi пасiку в Чайках, простого панотця, просту панiматку, й йому чогось захотiлось утекти у ту пасiку, де вiн почував себе багато вольнiшим i смiливiшим.

– Чи ви скiнчили академiю, чи тiльки приiхали на вакацii? – спитав панотець Терлецький.

– Нi, я тiльки скiнчив фiлософiю

Страница 17

але бiльше не поiду до Киева в академiю, – сказав Балабуха.

– Та й добре зробите. Я сам дiйшов до риторики, та й подякував ченцям, а проте маю парафiю й живу теперечки як у бога за дверима, – сказав господар.

– Так i я оце думаю зробити, – сказав Балабуха.

Терлецький ледве примiтно осмiхнувся й погладив бороду: вiн не помилився, догадуючись, що Балабуха приiхав подивитись на його дочок.

– Що ж там в вас тепер в академii? Чи пишете вiршi? Чи граете комедii? – спитав господар.

– Аякже, й вiршi пишемо, й комедii граемо, – сказав Балабуха.

– От за наших часiв – ми грали так, що тепер навряд чи зумiють так грати. І менi таки доводилось не раз грати. Тiльки раз сталася зо мною на сценi трохи смiшна пригода: раз сказали менi грати роль Суети в iнтермедii. Обголив я вуса й бороду, намазав щоки рум’янцями. Причепили менi довгi коси, накинули на плечi червону хламиду; я достав у однiеi знайомоi мiщанки червонi чоботи; взувся я в тi чоботи, на шию начепив червоне намисто, розпустив коси по плечах, надiв на голову жидiвську ярмулку, взяв в одну руку капшук з грiшми, в другу пляшку з горiлкою та й виходжу на сцену. Виходжу та й кажу: «Я Суета…»

Сказав, та як глянув на людей! – усi люди повитрiщали на мене очi, а професор елоквенцii, лютий-прелютий, що задавав нам часто березовоi кашi, дивиться менi просто в вiчi та неначе каже: «Потривай, ось я тобi всиплю пiвсотнi, як тiльки помилишся!» Глянув я йому в вiчi та й забув, що далi говорити! Їй-богу, забув! А знав, як «Отче наш». «Я Суета! Я Суета!» – сказав я тричi, а далi хоч зарiж! Не пригадаю! Давай я тодi лупити з Екклезiаста: суета суетствiй i всяческая суета! Та вже, спасибi, Злоба стояла за декорацiями, та пiдказала менi, що далi говорити. От я й почав:

О суета, колико ты прекрасна!
О суета, толико ты ужасна!
Днесь пияна скачет воля!
Утро вставши – тщетна доля!..
Сирен льстивых окиян
Сладким гласом обуян!
Едва лето запало,
А козля цапом стало.
Цап бородатый!..

Сказав я це, а далi знов забувся, плутаю я та плутаю! Переплутав усi вiршi, перемiшав сирен з козами та цапами, та вже не знаю, що далi говорити: та, спасибi Злобi, мене вивела з бiди: вискочила з-за декорацii та як крикне: «Я Злоба, – ховай свого лоба!» Як замiриться на мене мечем! – я навтеки, i капшук з грiшми загубив на сценi. Публiка регочеться. Дивлюсь, а за кулiсами передо мною стоiть друга злоба, професор. Як ухопить мене за коси! Коси й ярмулка злетiли додолу. Вiн мене за чуба та як почав вихрити то направо, то налiво – трохи голови не зiрвав з шиi.

Згадки про академiю неначе розбуркали Балабуху: вiн одразу став смiливий i говорючий.

– А я грав Злобу, – та ще й як грав! – сказав Балабуха, розговорившись. – Було, як накину на плечi чернечу чорну мантiю, та обкручу голову гидрою, та вiзьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: «Я Злоба, – ховай свого лоба!»

Балабуха розпалився й справдi схопився з мiсця, пiдняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горiлкою й тарiлку з паляницею. Для бiдноi дiвки здалося, що Балабуха схопився з мiсця й хоче луснути ii кулаком в спину. Вона затрусилась i упустила тарiлку на помiст. Тарiлка хрьопнула й розбилась.

– Цур дурноi! – сказав Терлецький.

– Якась перелякана дiвчина! – сказав Балабуха, сiдаючи на стiлець.

Килина позбирала шматки тарiлки й паляницi в хвартух i з плачем вийшла з свiтлицi.

– Колись я писав вiршi, знав напам’ять Овiдiя, Горацiя, а тепер все чисто повилiтало з голови, тiльки й зосталась в пам’ятi березова каша, – сказав Терлецький, наливаючи чарку. – Та й той Горацiй зовсiм-таки не стосуеться до Хохiтви.

Бiдна Килина винесла черепки в кiмнату з сльозами на очах.

– Що то таке ти несеш в хвартусi? – крикнула матушка на Килину. – Чи розбила тарiлку, чи що? Що там за крик?

– Ой простiть, матушко, – сказала Килина, цiлуючи панiматку в руку. – Наш батюшка з тим паничем, мабуть, полаялись та як почали кричати та соватись один до другого з кулаками! А я злякалась та й упустила з рук тарiлку.

– Ти сьогоднi зовсiм здурiла! Бери швидше другу тарiлку й неси паляницю на стiл! – крикнула матушка, стоячи серед хати з бiлою сукнею в руках для старшоi дочки.

В кiмнатi пiднявся якийсь содом. Матушка хапалась прибирати старшу дочку, неначе боялась, щоб часом панич не втiк з дому. Шафа й скриня стояли одчиненi. Матушка й дочки бiгали, кидались сюди й туди, брязкали ключами, виймали нову одежу, причiсувались перед дзеркалом. Олеся, чи Олександра Петрiвна, найстарша дочка, стояла серед кiмнати в бiлих спiдницях, в бiлому корсетi, котрий не сходився на ii повному станi. Мати з меншою дочкою шнурували корсет, силкувались аж впотiли, а корсет все-таки не сходився.

– Килино, ходи сюди! Придави руками корсет, та мiцнiше, – кричала матушка.

Килина вхопила Олесю за стан i стiльки помогла, скiльки б помiг комар. Шнурки в матущиних руках лущали, а корсет все-таки не сходився.

– Покличте бабу Хiврю! – крикнула матушка. – Бо

Страница 18

ця Килина нi до чого не здатна.

Прибiгла баба, вхопилась i собi за шнурки. Баба була кремезна й жилава. Корсет подався пiд ii руками. Олеся надiла бiлу сукню, а мати причiсувала та прибирала ii голову.

Убравши дочку, мати накинула на себе нову сукню, накинула на плечi перську бiлу, з червоними та жовтими взорцями, хустку, – ще раз оглядiла кругом дочку, неначе москаля на муштрi, й повела ii в свiтлицю.

Меншi дочки попростували за ними слiдком, заглядаючи в свiтлицю через одчиненi дверi.

Терлецька ввiйшла в свiтлицю тихою ходою, поважно, неначе виплила. Балабуха вглядiв в дверях невисоку, але тiлисту чорняву даму трохи нiби з пухлим, шляхетським лицем, з гладенько причесаними чорними блискучими начосами на лобi, в бiлому чiпку в оборках, в котрих синiла широка стрiчка з кiнцями до плечей. Вiн устав i ще глибше втягнув коротку шию в комiр, несмiливо пiдiйшов до Терлецькоi й поцiлував ii в пухку бiлу руку. За матiр’ю вийшла дочка, така чорнява, як i мати, гарненька, з бiлим, трохи коротким лицем, з темними карими очима. Вона присiла серед свiтлицi перед Балабухою i неначе дригнула правою ногою. Балабуха поцiлував в руку дочку, оступився трохи назад i не знав, де дiти своi здоровi руки. Матушка сiла на канапi i попросила гостя сiсти. Балабуха несмiливо спустився на стiлець. Проти його сiла Олеся, в котроi щоки почервонiли, наче макiвки. Балабуха кидав очима то на матiр, то на дочку. Широка синя стрiчка в материному чiпковi, бiла сукня на дочцi, червона стрiчка, котрою був пiдперезаний Олесин стан, червоний бант в косах – усе те так налякало студента, що вiн сидiв як на шпильках. Перед його очима знов з’явилась пасiка, улики, темна катрага в пасiцi, навiть лiщина й чорнобiль коло пасiки, куди вiн тепер ладен був утекти й сховатись од тих стрiчок та суконь.

– Чи здоровi ваш панотець та панiматка? – спитала Терлецька в Балабухи.

– Спасибi вам! Слава богу, здоровi, – тихо обiзвався Балабуха.

– Такi недобрi: нас нiколи й не одвiдають. Я знаю вашого батюшку й вашу матушку, – сказала Терлецька голосно, дрiбно й смiливо.

Терлецька питала в Балабухи про його батька й матiр, так собi, для звичайностi. Якби вони й справдi приiхали до неi, вона була б iм зовсiм не рада.

– І я бачила вашого батюшку, – смiливо обiзвалась Олеся до Балабухи. – Такий добрий, такий привiтний.

Балабуха перевiв очi од матерi на Олесю й тепер тiльки придивився, що вона була гарненька, але мала не такi тонкi та гострi брови, як в Онисi Прокоповичiвни. Тiльки круглi чималi темнi та блискучi очi сподобались йому одразу.

Олеся не всидiла на одному мiсцi: вона схопилась i вибiгла з кiмнати, щоб подивитись на себе в дзеркало й поправити на головi червоний бант, i потiм вернулась, знов сiла й знов схопилась, побiгла до вазонiв, заглянула в вазони, знов вибiгла в кiмнату, принесла графин з водою, полила вазони, знов вибiгла й знов перегодя прибiгла й сiла. Довгi кiнцi стрiчки кругом стану, кiнцi банта лiтали кругом неi, як на вiтрi. Олеся ловила стрiчки рукою й швидко то одкидала iх, то притягала, то обсмикувала. За дочкою вийшла з свiтлицi мати, поправила щось на шиi, знов вернулась i знов вийшла. Вони вештались, неначе в хрещика грали. Через дверi в кiмнату Балабуха вглядiв здорове лiжко, неначе порон на Росi, а над лiжком здоровий килим, на котрому були витканi чуднi квiтки, неначе стояли на заднiх ногах в три рядки здоровi зеленi жаби з червоними животами, побравшись за переднi лапи. В дверях проти килима Балабуха вглядiв другу панну, таку на зрiст, як Олеся, але багато кращу, в бiдненькiй ситцевiй сукнi. То була менша дочка, котру погано убирали й ховали од паничiв в далекiй кiмнатi.

За Терлецькою ввiйшла в свiтлицю горбата Килина й винесла на тарiлцi двi тонесенькi скибки паляницi та з ложку масла в маслянцi. Терлецький налив в малесеньку чарку горiлки, поздоровкався з гостем, випив сам, почастував гостя й заткнув графин затичкою, неначе давав знати, що вiн бiльше не буде вже частувати. Балабуха випив, навiть гаразд не розкуштувавши, i взяв в руки скибку паляницi. Скибка свiтилась наскрiзь.

– А ми тут, панiматко, розбалакались з Марком Павловичем про академiю та так налякали Килину цими згадками, що вона впустила тарiлку та й розбила, – сказав Терлецький до жiнки.

– Similis simili gaudet[7 - 7 Схожий схожому радiе (лат.)], – обiзвався Балабуха. – Ми колись грали в академii комедii та почали пригадувати з отцем Петром деяку давнину.

– Ви грали комедii? – спитала Олеся. – Ото, коли б менi довелося на вiку хоч раз побачити комедiю. Сидиш тут у Хохiтвi й людей не бачиш.

– Де вже ти хотiла в Хохiтвi побачити комедiю, – сказав Терлецький. – Це чудо показуе тiльки наша Киiвська «аlma mater»[8 - 8 Дослiвно «матiр-годувальниця». Тут: учбовий заклад (лат.)].

– Папа кажуть, що й вони грали, – смiливо обертаючись до Балабухи, промовила Олеся. – Та ще й убирались за панну.

Стара Терлецька трохи осмiхнулась, глянувши на бороду та вуса свого чоловiка.

– Колись убирався за панну, а тепер вже не вберусь, – сказ

Страница 19

в Терлецький.

– Може, й ви убирались за панну? – сказала Олеся, обертаючись до Балабухи.

– Нi, я раз убирався за… Славу, – знехотя сказав Балабуха, – а другий раз за прекрасного Іосифа.

– Ото, як би я хотiла побачити, як ви вбирались за прекрасного Іосифа, – сказала Олеся, спiдлоба поглядаючи на Балабуху. – Мабуть, воно вийшло дуже гарно.

Балабуха оговтався й перестав втягувати шию в комiр. Смiливiсть в Олесi, привiтнiсть Терлецькоi одбили в його охоту тiкати в пасiку та в чорнобiль.

Балабуха не дуже сподобався Олесi з лиця, але його зрiст, велика постать, вченiсть i латина звернули ii увагу, сподобались iй тим бiльше, що до неi приiжджали невченi простi поповичi, на котрих вона не хотiла й дивитись, i навiть не виходила до iх. Мати так само була привiтна до Балабухи, бо вже був час видавати Олесю замiж.

Килина одхилила дверi й щось шепнула до Терлецькоi. Олеся зiрвалась з стiльця й побiгла в дверi так швидко, що трохи не звалила Килини з нiг. Балабуха дивився iй вслiд: йому сподобалось, як Олеся бiгае швидко, прудко, легко, як на iй гадюками в’ються червонi стрiчки.

За Олесею вийшла Терлецька. В кiмнатах було чути бiганину, вештання. Забряжчали ложечки, задзвенiли стакани та блюдечка, застукотiли шухляди коло камоди та столiв; одчинились дверi, й горбата Килина внесла в свiтлицю високого та тонкого самовара й поставила на столi, неначе яке диво. То був перший самовар в околицi.

З дверей вибiгла Олеся з ложечками й чайником в руках, за нею мати, за матiр’ю Килина. Вони виходили й приходили, й знов вибiгали: виносили стакани та наряддя до самовара. Самовар спершу шипiв, потiм запарував i заклекотiв, так що не стало чуть, як дерчав маятник коло часiв. Кругом самовара чигали та панькались, неначе урядник кругом свого начальника. Балабуха з того дива поглядав то на самовар, то на дам.

Почалося наливання чаю в стакани, бряжчання ложечками об посуд, неначе хто вiз цiлу балагулу битого скла. Сама Терлецька подала Балабусi стакан чаю. Килина знов винесла на тарiлцi купку тоненьких скибочок паляницi. Балабуха випив чай, з’iв прозору скибочку хлiба; його розiбрав апетит. Їсти схотiлось здорово, а господар навiть не просив випити по другiй чарцi горiлки.

– А налий i менi, панiматко, стакан того зiлля, – сказав Терлецький, – хоч, сказати правду, не дуже я хвалю це зiлля. Нема в свiтi, як добра чарка горiлки, – прохопився господар.

«Коли б же добра чарка, а не така, як наперсток», – подумав Балабуха, поглядаючи на малесеньку чарку.

Терлецька сердито кинула очима на чоловiка: вiн замовк i не розвивав далi тiеi теми.

Випили чай. Килина винесла самовар, котрого в кiмнатi опали меншi дочки, неначе мухи мед.

– Вiзьми лишень, дочко, гiтару та заграй або й заспiвай нам якоi, – сказав Терлецький, достаючи гiтару з косого столика в кутку й подаючи Олесi.

– Я вже давно грала й, мабуть, чисто все позабувала, – пишаючись, промовила Олеся.

Вона взяла гiтару, направила ii, натягуючи струни, й несмiливо почала перебирати пальцями.

– Ви не граете на гуслях? – спитав Терлецький в Балабухи.

– Нi, не граю, – обiзвався Балабуха.

– Шкода. Я колись грав, та вже забув. От мiй сусiда богуславський батюшка, як утне на гуслях, то аж помiст дрижить. Е, що то за гарний iнструмент! – сказав Терлецький.

Олеся програла кiлька козачкiв. Їй хотiлось заспiвати, та вона сама не смiла почати й ждала, щоб будлi-хто попросив.

– Заспiвайте, коли ваша ласка, – несмiливо попросив ii Балабуха.

– Заспiвай, дочко, про Хлою, або про Нарциза, або краще про студента.

Олеся осмiхнулась, заспiвала тонесеньким голоском про Хлою, потiм про Нарциса, а далi затягла й про студента:

Ой велела меня мать
За купчика отдать.
А купчик как идеть,
Сундук денег несеть.
«Сундук денег не прыйму,
За купчика не пойду!»
Ой велела меня мать
За студента отдать.
А студент как идеть,
Пучок розок несеть.
«Пучок розок прыйму,
За студента пойду!»

– Ага! – промовив, прицмокуючи, Терлецький.

– За битого двох небитих дають, – сказав Балабуха.

Олеся ще довго спiвала та грала на гiтарi. Терлецький розфантазувався й почав пригадувати давнi вiршi й складати своi, але дуже недоладнi.

Спiвай, дочко, поки молоденька, бо як мине твоя весна, то перестанеш спiвати:

Наслаждайся дней своих,
Все-бо вмале состарыем.
В одно лито з козеняты
Стався кудлатый цап!

І я колись спiвав i вiршi складав, як був козеням, а як став старим та кудлатим, то вже й пiснi в голову не лiзуть, – промовив Терлецький, ходячи по свiтлицi.

Тим часом, як Олеся грала та спiвала, Балабуха почував, що в його животi грають iншi музики. Надворi вечорiло, а полуднувати не давали. Пляшка з горiлкою стояла нiби запечатана. Балабуха поглядав на дверi, чи не винесуть чого закусити, а дверi не одчинялись. А сирени в животi в Балабухи спiвали так голосно, що iх було чути на всю хату, й йому було аж нiяково.

Вже сонце зайшло, вже надворi сутенiло. Терлецька встала й вийшла в кiмнату. За нею вибiгла Олеся. В к

Страница 20

мнатi знов почалась бiганина. Забряжчали ключi, застукали дверi, задзвенiли ложки й тарiлки. В одчиненi дверi проти зелених жаб на килимi замиготiли голови.

Терлецький ходив по свiтлицi й фантазував, а Балабуха сидiв, спустивши голову й придержуючи рукою порожнiй живiт.

Через годину широко одчинились дверi. Баба з Килиною внесли довгий стiл i застелили скатеркою. Килина принесла купу тарiлок i почала розставляти на столi; баба принесла ложки, видельця й ножi й розклала iх з такою повагою, неначе готувалась приносити жертву богам. В кiнцi тiеi комiчно-поважноi руханини вийшла Терлецька й попросила гостя за стiл. Всi посiдали кругом стола й ждали. Знов одчинились дверi й баба внесла довгий полумисок i поставила на столi. На здоровому полумиску лежало двое маленьких курчаток наче двi перепелицi. Балабуха злякався.

– Прошу покорно! Берiть на тарiлку! – попросила Терлецька Балабуху.

– Потривай, панiматко! Ми, по старому звичаю, покуштуемо цiеi аquae vitae[9 - 9 Вода життя (лат.)], котроi давнi римляни, певно, не пили, – сказав Терлецький, наливаючи наперсточок.

Балабуха випив той наперсточок, згадав тi красовулi, що вiн колись хилив з студентами, й тiльки жалiбно скривився. Помiркувавши, скiльки-то припаде на кожного з тих двох перепеличок, вiн одрiзав тiльки нiжку од курчати й узяв на тарiлку. Олеся й Терлецька одрiзали по крильцi й прикидались, неначебто вони вечеряють. Бiдний Балабуха й собi приставлявсь, що вiн вечеряе: обгриз нiжку й поклав виделку на стiл. Перед його очима так i сновигала макiтра вареникiв в сметанi.

«Правду казала мати! – подумав Балабуха. – Якби не попоiв дома, то оце б не доiхав живий додому».

Посидiли за столом, побалакали й устали. Прийшла баба й узяла полумисок, на котрому ще зосталась одна перепеличка.

Пiсля голодноi вечерi Балабуха почав прощатись. Терлецькi просили його не забувати iх i приiздити до iх частiше.

Вже була нiч, як Балабуха рушив з двору. Тiльки що вони виiхали за село, Балабуха сказав погоничевi:

– Чи не зосталось в тебе часом хлiба в торбинi? – Та там зостався окраець. Ну, та й скупi ж цi люди! – сказав погонич, розв’язуючи торбу з хлiбом.

– Мабуть, вони тим i багатi, що скупi. Покликали мене полуднувати, чарки горiлки не дали, а матушка винесла хлiб, одкраяла панську скибочку та й знов узяла в покоi. Та горбата Килина, мабуть, живе божим духом. А на попадю слуги кажуть «панi», бо як будлi-котра назве матушкою, то вона, господи, як сердиться.

Опiвночi Балабуха приiхав в Хильки й розбудив матiр.

– Мамо, давайте хоч шматок сала та хлiба! Їсти так хочу, що аж шкура трiщить.

– Хiба ж я тобi не казала! Цi гарбуза не причеплять, але вiтають гостей голодом. Сiдай, сину, за стiл.

Мати висунула з печi макiтру вареникiв. Балабуха допався й витрiскав трохи не всю макiтру.

– Як же тобi показалась дочка? – спитала мати.

– Дочка гарна, й грае добре, й спiвае добре, убрана по-панськiй, – сказав Балабуха, почуваючи в душi, що Олеся заслонила довгi тонкi Онисинi брови.

– Та в iх i грошей сила. Не знаю тiльки, чи багато дасть старий. А що вже багатi, то багатi, – сказала мати.

Макiтра вареникiв звалила Балабуху на постiль, неначе грiм здорового дуба. Вiн упав на подушку й заснув мiцним сном. Тим часом в Хохiтвi пiсля виiзду Балабухи в домi Терлецького почалась, пiсля парадовоi вечерi, друга вечеря, своя, домашня. В кiмнатi застелили стiл простою скатертею, й Килина принесла здорову вазку галушок з салом. Панотець Терлецький вклав у копи двi тарiлки, Терлецька двi, а Олеся, вдоволившись крильцем курчатки при гостевi, тепер почутила другий, справдешнiй апетит i виiла здорову тарiлку галушок, од чого iй стало в корсетi так тiсно, що вона покликала Килину i якнайшвидше звелiла розшнурувати шнуровку…

– А що, Олесю, як тобi показався Балабуха? – спитав в Олесi батько.

– Так собi… нiчого, – сказала Олеся, закопиливши губу.

– От i нiчого! – обiзвалась мати. – Панич здоровий, поставний, огрядний, вчений, i таки чисто й по-модному вбраний, неабиякий простак.

– І латину зна добре: так i сипле латинськими приказками! – додав батько. – Нi, дочко! Цього жениха шкода випускати з рук. Ти будь до його приятельнiша, ласкавiша й привiтнiша, як вiн приiде до нас вдруге, та поговори з ним таки любенько, привiтненько.

– Коли ж вiн не дуже охочий до розмови та якийсь неворушкий. Сидить, дивиться на мене, вирячивши баньки, та люльку смокче, та й годi.

– То й добре, коли мовчить. Хто мовчить – той двох навчить. Менше буде допiкати тобi язиком, – сказала мати, глянувши на панотця Терлецького.

– Правда, в його очi й брови гарнi, але губи… трохи чуднi. Чогось неначе скривився, як середа на п’ятницю, – сказала Олеся.

– Тобi, Олесю, треба виписати жениха з Киева або з Парижа, то такий, може б, тобi сподобався! – сказав батько. – Де ж тобi кращих набрати?

Олеся хотiла сказати, де б вона набрала кращих женихiв, та промовчала: вона бачила в панському дворi гарних дiдичiв-паничiв, але багатi паничi ii не сватали, а за бiдних економiв

Страница 21

а польських панкiв ii не дав би батько. Олеся тiльки легенько зiтхнула й пiшла спати.

Швидко всi поснули в домi Терлецького, тiльки в пекарнi ще довго горiло свiтло. Там Килина з бабою та з другою таки панщанною Терлецького молодицею ще довго мили та витирали посуд та лаяли гостя. Килина й баба робили роботу вже через сон. Їх блiдi обличчя стали ще блiднiшими. Сон клонив iх голови. Вже пiвнiч минула, а вони все порались та прибирали, а другого дня були повиннi вставати удосвiта, переднiше за господарiв, i знов розпочинати ту саму вiчно незмiнну жiночу роботу, од котроi втiкали люди од Терлецького.




3


В той час, як Балабуха iздив до Олесi та увивався коло неi, по селах пiшла чутка, що Онися Прокоповичiвна заручилась з Харитоном Моссаковським. Балабушина мати була на ярмарку в Богуславi й привезла ту чутку в Хильки.

– Чи ти знаеш, сину, за кого подавала рушники Ониська Прокоповичiвна? – сказала стара Балабушиха, приiхавши з ярмарку.

– За кого, мамо? – спитав син.

– За Харитона Моссаковського, карапишанського дяка, – сказала мати.

– За Харитона Моссаковського? За того худого, поганого? За ту руду чехоню? – крикнув син.

– За ту чехоню, за ту погану тараню, – сказала мати.

– За дякуса? І вона дала менi гарбуза через ту iржаву, суху чехоню? 3а того дурня? За того дякуса? – крикнув син.

– Не за дяка-бо! Вiн сьогоднi дяк, а може, завтра буде попом на батьковому мiсцi, бо його громада обрала за священика на вiльшаницьку парафiю, – сказала мати.

– Одкаснулась од мене, студента, академiста, для того рудого дурня, которий навiть не був в граматицi, не тiльки що в фiлософii? – репетував Балабуха, пiднявши руки вгору вище од своеi голови.

– Потривай, сину! Ти не кричи й не сердься, – сказала мати. – Поiдь ти в Киiв та попроси собi в митрополита Вiльшаницю, – парафiя велика, поля багато, сiно-косу й оком не скинути, сiнокiс над самою Россю, ще й левада така здорова, що можна пiвсотнi возiв картоплi та капусти вивезти в Богуслав на ярмарок. Їй-богу, сину, не гай часу, iдь до Киева! Нехай тодi Ониська потанцюе з своею чехонею циганськоi халяндри. Нехай старий Прокопович дае Харитоновi своi Чайки, котрi можна в мiшок убгати.

– Поiду в Киiв! Зараз поiду! Владика дае академiстам парафii на вибiр, – яку хоч вибирай! Оце тобi, Онисько, гарбузи! Дам i тобi гарбуза, що будеш пам’ятати до смертi.

Не довго думавши, таки другого дня Балабуха поiхав в Киiв, пiшов до митрополита й подав прошення на Вiльшаницю. Тiльки що Балабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитiн Моссаковський з вiльшаницьким титарем та з двома старими парафiянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навiть не глянув на його.

– Чи парафii шукаете, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! – сказав Моссаковський до Балабухи.

– Нехай уже вам бог помагае, а менi вже помiг: я зайняв вашу Вiльшаницю, – сказав гордо Балабуха й пiшов собi тихою ходою в консисторiю кiнчати дiло.

В Моссаковського та в вiльшаницьких дiдiв неначе вдарив грiм. Вони стояли й дивились слiдком за Балабухою.

– Чи цей панич правду каже, чи жартуе? – промовив титар.

– Мабуть, бреше на свою обихiдку, – промовив один дiд. – А хто ж його обирав в Вiльшаницi за священика?

– Чи подався, чи не подався вiн на Вiльшаницю, а ми таки ходiм до владики. Що то нам владика скаже! – промовив Моссаковський.

Вони пiшли в покоi до владики. Моссаковський подав од себе прошення, а титар друге од громади. Владика прочитав, подумав та й каже:

– Опiзнились ви. Я вже оддав вiльшаницьку парафiю другому. Ти вчився в школах? – спитав владика в Моссаковського.

– Нi, ваше високопреосвященство: я вчився вдома в батька та в карапишанського дяка: вивчив часловець, псалтир, вмiю читати апостола й евангелiю, знаю добре церковний устав, вмiю спiвати на гласи: й на «Господи возвах» i на «Бог господь».

– Коли тебе обрала громада, то я дам тобi меншу парафiю, а великi парафii я даю академiстам, – сказав митрополит. – Боже вас благослови! Йдiть собi!

– Коли ж ми, святий владико, волимо, щоб у нас за священика був таки син нашого покiйного панотця, царство йому небесне. Ми Харитона знаемо з малих лiт; вiн зрiс на наших очах. Громадяни звикли до його. Ми знаемо, що вiн нас не скривдить. Помилуйте й пожалуйте, святий владико! Нехай таки наш Харитiн буде в нас за священика, – просив титар.

– Не можна, старий, не можна. Дiло зроблено, а зробленого трудно переiначити, – сказав владика.

Громадяни вийшли од владики нi в сих нi в тих, а Моссаковський стояв у прихожiй нi живий нi мертвий. Його делiкатне лице стало бiле, як крейда. Титар взяв його за руку й вивiв надвiр.

– А що будемо робити? – спитав титар, обертаючись до дiдiв.

– А те будемо робити, що не пустимо того Балабухи на парафiю, от що! – сказали дiди.

В Моссаковського трохи одлягло од серця. Надiя вернулась до його, – надiя достати парафiю й не втратити Онисi.

Вони сiли на вози й поiхали назад в Вiльшаницю оповiстити громадi

Страница 22

а цю подiю.

– Не буде так, як владика хоче! Не пустимо Балабухи на парафiю. Нехай буде в нас за священика таки Харитiн, та й годi – гомонiла громада, зiбравшись коло церкви. – Пошлемо знов вдруге прошення до владики, а як не дозволить, пошлемо втрете, а таки нехай буде так, як громада хоче. Десь видрався якийсь Балабуха, не показав очей в Вiльшаницю, не поговорив з громадою, а преться до нас на парафiю. Не пустимо Балабухи!

Тим часом як вiльшаницька громада гримала, та ремствувала, та лагодилась знов посилати титаря до владики, щасливий Балабуха вернувся в Хильки.

– Що, сину, зiпхнув Ониську з парафii? – перша спитала в Балабухи мати.

– Зiпхнув! Так i покотилась, як ii гарбузи з Хилькiвськоi гори, аж курява пiднялась, – сказав Балабуха.

– От тепер нехай знае, як класти в вiз та в кишенi студентам гарбузи! – сказала мати. – А ти, сину, не гай часу, та вбирайся до Терлецьких, та ще й сватiв бери. Терлецькi скупi, хоч i багатi. Треба вибрати в свати доброго крутiя, щоб викрутив в iх зайву сотню карбованцiв.

– Кого ж би то попросити в свати? – спитав Балабуха.

– Бери, сину, дядька, отця Мельхиседека та прихопи ще на пристяжку й тiтку. Тiтка цiкава на язик, та й дядько добрий торохтiй: щось-таки та виторохтять. Та нехай добре припруть Терлецького.

Балабуха забрав дядька торохтiя й цокотуху тiтку, прибрався й причепурився й поiхав до Терлецьких.

Терлецькi, побачивши, що Балабуха приiхав не сам, а з дядьком та з тiткою, зараз догадались, що вiн приiхав з сватами.

В домi почалась незвичайна бiганина. Бiгала важка Терлецька, бiгала Олеся, бiгав сам Терлецький, бiгала Килина, навiть баба в пекарнi заметилась тiею пошестю й вертiлась, як муха в окропi. Балабуха оповiстив, що вiн зайняв Вiльшаницю Терлецький поздоровляв його, цiлувався з ним по десять раз, цiлувався з сватом отцем Мельхиседеком i навiть з цiкавою його жiнкою. Олеся зашнурувалась як тiльки можна тiснiше, так що iй було важко дихати, начiпляла червоних стрiчок на талiю, на шию, на голову i все крутилась по хатi перед Балабухою. Вона знала, що Балабуха не жвавий в розмовi, й попросила його в садок, де сподiвалась почути при поетичнiй обставi те слово, котрого вона вже ждала двадцять три роки з половиною.

– Чи бачили моi квiтки? – спитала вона в Балабухи.

– Нi, не бачив, – сказав Балабуха.

– Ходiм, я вам покажу моi квiтки! – сказала Олеся смiливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.

Балабуха з великою напругою пiдвiвся з стiльця й пiшов слiдком за Олесею в садок.

Квiтник в садку був i справдi гарний. Клумби були повнi левкоiв та астр, але вже пiд осiнь позаростали трохи бур’яном.

– Дивiться, якi чудовi левкоi, – сказала Олеся, нагнувшись над квiтками й зриваючи гiлку левкоя.

– А справдi, гарнi та пахучi, – сказав i собi Балабуха й нагнувся над грядкою.

Олеся вирвала квiтку й, не розхиляючись, нюхала ii. Балабуха й собi встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур’ян i почав i собi нюхати.

– Ви нюхаете щирицю! – крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур’янину, й зареготалась на увесь садок. – Ось потривайте, я нарву вам букет.

Вона нарвала чудових астр i подала Балабусi. Балабуха навiщось нюхав iх, хоч вони зовсiм не пахли.

– Ходiм, побачите наш сад, – гукнула Олеся й побiгла дорiжкою по садку до Росi.

Балабуха кинувся й собi бiгти, але почутив, що його ноги можуть тiльки ходити, а не бiгати, й ледве догнав Олесю.

– А ви коштували, якi на смак левкоi? – спитала Олеся, смiючись. – А нате, покоштуйте!

Балабуха механiчно взяв левкой, вкинув у рот i почав жувати, а далi не знав, чи виплюнути його, чи з’iсти.

– А що, смачний?

– Де там! Гiркий, як полин.

Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кiнець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камiннi шумiла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стiна, вся облита сонцем; за нею на горах зеленiв лiс, а вгору, по долинi Росi було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним свiтом.

– Тепер далi нам вже нiкуди йти, хiба в воду або на скелю, – сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.

– А справдi нема куди, хiба в воду або на скелю, – сказав тихо Балабуха.

– А ви полiзли б на скелю? – кокетно спитала Олеся.

– Нi, не видерусь, бо дуже крута та стрiмка.

– А якби я вас попросила, то полiзли б? – дражнила його Олеся.

– Полiз би, – сказав Балабуха, глянувши просто в вiчi Олесi.

В Олесi очi блищали, наче двi зорi. Їi гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.

– Правда в нас у Хохiтвi гарно? Краще, як у вашiй Вiльшаницi.

– Краще, як у Вiльшаницi, але… але, якби ви були зо мною в Вiльшаницi, то вона б менi здалась кращою од Хохiтви, – ледве вимовив Балабуха й почервонiв.

«Насилу! Слава тобi, господи. От-от скаже!» – подумала Олеся.

– Як же б я там була? Чи поiхала з вами, чи що? – спитала Олеся.

– Нi, якби ви за мене пiшли замiж, бо я… я… бо Купiдон пронизав наскрiзь мое серце стрiлою. Амур не любив так Псiхеi, як я люблю вас, – ска

Страница 23

ав Балабуха через силу.

Олеся знала з романiв про того Купiдона та Амура, й тi слова дуже припали iй до смаку. Вона любила романтичнiсть, бо читала стародавнi, переложенi по-московськiй нiмецькi романтичнi повiстi. Тiльки все-таки iй хотiлось Амура, кращого од Балабухи: не таким вона собi уявляла свого Амура, та нiде було дiтись. Олеся тихо промовила звичайну фразу, спустивши очi додолу: «Як батько та мама скажуть, – я згоджуюсь!»

Балабуха взяв Олесину руку й поцiлував. Вони повернулись i пiшли тихою ходою до хати.

В той час, як молодi гуляли по садку, отець Мельхиседек з жiнкою, не довго думаючи, неначе до стiни притиснули Терлецького й Терлецьку й почали говорити за придане.

– А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приiхали сватати вашу дочку, Олесю, – сказав отец Мельхиседек. – Чи оддасте, чи нехай пiдросте?

– Ми з жiнкою ладнi оддати. Балабуха чоловiк вчений, пригожий, мае вже парафiю. Не знаю, що дочка скаже, – промовив Терлецький.

– Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дiтей. Що ж ви думаете дати за дочкою? – сказала просто Мельхиседекова жiнка, Марта Тарасiвна.

Терлецький глянув на жiнку й сказав:

– Дамо сто карбованцiв.

– Сто карбованцiв грошi, то правда, – заторохтiв отець Мельхиседек, – але, сказати правду, не великi.

– Авжеж не великi, – заторохтiла Мельхиседекова жiнка. – Грошi грiшми, але треба чогось i до грошей. На господарствi треба й корiв, треба й волiв, треба й возiв, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось i до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самi, здоровенькi, знаете, чого треба на господарствi, та ще й новому та молодому, часом необмiркованому…

Терлецька сердито глянула на цю просту, в намiтцi, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.

– Та вже, свахо, Олеся наша дочка. Ми не випхнемо ii босу з хати з порожнiми руками та скринями, – сказала Терлецька.

– Борони боже! Я й сама мати й маю дочок: хвалити бога, я вже надбала повнi скринi всякого добра для своiх дочок: в мене готова iм i одежа, й плахти, й запаски, й намiтки, i скатертi. Я вже назначила iм i корови, й телицi, й кабани, й льохи, й гуси, й iндики… Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесi всякого добра. Чи багато корiвок та воликiв думаете дати? – спитала сваха.

– Двi пари волiв та корову, – сказав Терлецький. – Мало, – сказав Мельхиседек.

– Їй богу, серце мое, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полi. Третя пара не зашкодить. Та з однiеi корови не назбираеш нi сиру, нi масла. Треба, свахо, двi корови, доконечне двi, бо ви самi, здоровенькi, знаете, що з однiеi корови не наiстись масла та сиру. Воно б добре було й масла та сиру наiстись, ще й на ярмарок вислати на продаж. Що то й казати! А скатертiв багато думаете дати? – спитала смiливо сваха.

«І принiс нечистий оцю циганку! Вона забере в мене всi корови, гуси й iндики», – подумала Терлецька.

– Та що там, жiнко, скатертi. За грошi можна всього цього накупити. Я все, бачте, про грошi. Отче Петре, iй-богу, мало сотнi карбованцiв! Що тепер сто карбованцiв? То колись можна було за сотню трохи не цiле село купити. Треба двi або й три сотнi та ще й з хвостиком, – сказав Мельхиседек.

– Подумаемо-погадаемо. В нас не одна дочка, самi знаете, – сказав Терлецький.

– Та й панщанних людей таки дайте дiтям, – сказала сваха. – В вас таки багатенько людей. Дайте хоч одну сiм’ю!

– Де тi люди в мене? Чисто всi порозбiгались, неначе iх який нечистий кием порозганяв! Тiльки й зосталась сама калiч: одна баба та горбата Килина, та там…

– З тiеi горбатоi – роботи, як з цапа молока, – сказала сваха, – вона тiльки хлiб дурно збавлятиме. Дайте таки здоровеньких та мiцненьких, бо мiцний чоловiк, як мiцний горщик, не розкипить на жару.

– Але ж все-таки Килина глядiтиме дiтей, буде за няньку, – сказала Терлецька. – Килину дамо, а бiльше людей не дамо!

– І за Килину спасибi! Але прикиньте ще хоч бабу. Баба не багато заважить, а все-таки буде помiч в господарствi: хоч гуси та гусенята пастиме. Добра баба в хатi, як добра квочка: вона й дiтей доглядить, i курчата добре висидить, i курчата добре вилупить, – тарабанила сваха, заплутуючись в думках.

Мельхиседек сердито глянув на свою жiнку; вона догадалась, що вже наговорила сiм мiшкiв гречаноi вовни, й прикусила язика.

– Як же оце воно буде? – сказав отець Мельхиседек. – Чи на словах умовимось, чи напишемо на паперi?

– На паперi, серденько, на паперi краще буде, – заторохтiла сваха, – бо сказано: як написано пером, то не вивезеш волом. На паперi, на паперi! Так i бог велiв!

Свати говорили, поки не виговорили зайву сотню карбованцiв, ще одну корову, третю пару волiв, ще й Килину, хоч Килини не спитали, чи схоче вона кидать батька й матiр та iхати в чуже село. Сваха все поглядала скоса в вiкна, чи багато на дворi курей, гусей та iндикiв. Вона дуже любила гусятину, любила м’якi пуховi подушки й усе встоювала, щоб Терлецька дала Олесi багато гусей.

– Гуска, моя свашко, в господарствi, то свята худоба, все

Страница 24

дно, що вiвця або свиня, вибачайте в цiм словi: з неi м’ясце, з неi смалець, з неi пiр’я, з неi пух, з неi яйця, з неi сир, з неi молоко, з неi вовна, з неi ковбаса…

Сваха замовкла, бо догадалась, що вже геть-то вбрехалась. Вона стулила рота, як тiльки дiйшла до ковбаси, бо догадалась, що ковбаси зовсiм не стосуються до гуски. Терлецька осмiхнулась, але здержала губи. Отець Мельхиседек знов суворо зирнув на жiнку. Поки старi договорювались, в свiтлицю ввiйшли молодi. Балабуха був червоний, неначе пiкся на жару. Олеся була спокiйна, неначе вона тiльки походила, погуляла по садку та надивилась на квiтки.

– Чи скiнчили ви свое дiло? – спитала сваха в молодих.

Олеся засмiялась, крутнулась сюди-туди по хатi i впала-сiла на стiлець. Балабуха промовив: «Скiнчили, слава богу».

– Поздоровляемо вас! Даруй же вам, боже, щастя та здоров’я! – крикнула сваха.

– Роди вам, боже, жито й пшеницю, а в запiчку дiтей копицю, – сказав нецеремонно отець Мельхиседек, цiлуючись з Балабухою.

Всi почали поздоровляти та цiлувати молодих.

– Коли скiнчили, то i ми скiнчили, – зацокотiла сваха, – тепер, свате, можна й на паперi нашу розмову написати, – сказала цiкава сваха Марта.

Терлецький покрутився, повертiвся, мусив дiстати паперу. Кинулись до пер, – пер не було; кинулись до каламаря, а в каламарi чорнило висохло, тiльки зосталась якась чорна кваша.

Принесли води, розвели чорнило. Килина побiгла на двiр, впiймала гуску, висмикнула в неi з крила двое пер i принесла в хату. Батюшки довго чинили пера й написали на паперi Мартину розмову. Перший пiдписався Терлецький, а за ним iерей Мельхиседек, раб божий, за себе й за свою неписьменну жiнку, рабу божу Марту, руку приложив.

– А що, отче Петре, тепер можна приступити й до заручин, – сказав отець Мельхиседек.

– Треба сповнити закон, – сказав Терлецький.

Терлецька вийшла з свiтлицi й швидко вернулась з восковими свiчками. 3асвiтили свiчки й поставили в кутку на столику, засвiтили лампадку, що висiла перед образом.

Килина з бабою принесли саморобний килим i розстелили в кутку перед столиком. Молодi стали, побили поклони, поцiлували образ i помiнялись перснями. Балабуха був солiдний, поважний. Олеся розчервонiлась од поклонiв: уся кров з ii повного тiла з-пiд шнуровиць полилась до голови. Терлецький хотiв спом’янути давнину й почав рацею до академiста зятя, але заплутався на перших словах i замовк. Зате ж сказала рацею сваха Марта! «Щасти вам, боже, на все добре, на ввесь ваш вiк, на ввесь рiд, на ваших дiтей, на ваших унукiв i правнукiв. Даруй, боже, щоб ваше життя було солодке, як липовий мед, та веселе, як весна красна!»

Старi й молодi перецiлувались i посiдали, неначе потомились пiсля важкоi працi. Отець Мельхиседек ждав, що хоч тепер винесуть по чарцi, але господиня заклопоталась i загаялась, вiн не витерпiв i по-простацькiй сказав:

– А що, панiматко-господине! Час би побризкати на молодих!

Панiматка догадалась, i на столi з’явився маленький графинчик з горiлкою й маленька чарочка. Отець Мельхиседек i його жiнка Марта сердито подивились на такi злиднi, на таку дрiбну посудину й зглянулись одно на одного.

Випили по чарцi. Винесли самовар i почали частувати гостей чаем. Коли це дверi рипнули, i в свiтлицю влетiв панич, хохiтвянський економ Сигiзмунд Бонковський. То був молодий, розкiшний блондин, з здоровими вусами, з розкiшними русявими кучерями на головi й з сiрими ясними очима та з рожевими пухкими губами. Його повнi щоки загорiли, але лоб бiлiв, як у панни, а од лиця, од усiеi постатi так i пашiло здоров’ям. Побачивши в Терлецького двi брички, вiн догадався, що в його гостi. Вiн знав, що в Терлецького не бувають духовнi, а тiлько панки, й догадуючись, що приiхали якi-небудь сусiднi економи або iх дочки, забiг на часок побалакати та поромансувати.

Бонковський вскочив у хату, цокнув закаблуками, привiтався до господаря, поцiлував Терлецьку в руку, а потiм i Олесю, i впав на стiлець коло Олесi. Олеся до його заговорила по-польськiй.

– Як ваше здоров’я? Як вам цю нiч спалось? якi квiтки снились? – почав щебетати веселий панич.

– Спалося добре й нiчого не снилось, – одказала Олеся, скоса поглядаючи на Бонковського кокетливими очима.

– Чи вже ж вам i квiтки не снились? – спитав Бонковський.

– Менi квiтки не сняться, а коли сняться, то з людськими головами, – одказала Олеся.

– От i менi такi квiтки сняться, тiльки з панянськими головками та з карими очима, – залепетав Бонковський.

Бонковський та Олеся лепетали, дражнили одно одного, жартували, неначе Балабухи i в хатi не було. Мельхиседек тiльки поглядав на Марту, а Марта на Мельхиседека.

– Що це за намiтка сидить в вас за самоваром? – спитав тихесенько в Олесi Бонковський.

– Це сваха: приiхала мене сватати, – сказала пошепки Олеся.

– То ви пiдете за цю намiтку замiж? – зашепотiв Бонковський й зареготався на всю хату.

Олеся ледве вдержала смiх, аж губи прикусила. Гостi переглядались, розмовляючи за чаем. Балабуха сидiв, надувшись.

– Хочете подивитись на моi

Страница 25

квiтки? – сказала Олеся, схопившись з стiльця.

– Чом i не подивитись! Квiтки й гарнi панни – менi принада, – сказав тихенько Бонковський, виходячи за Олесею в сiни.

Балабуха пригадав, що Олеся говорила йому тi самi слова, й подумав, чи не думае вона вдруге заручитись з цим паничем. Вiн встав, взяв картуза й вийшов у садок слiдком за Олесею.

Олеся побiгла по дорiжцi до квiток i щебетала на льоту, як птиця. Бонковський бiг за нею слiдком, а солiдний Балабуха ледве догнав iх коло грядок фiалок та астр.

– Гляньте, пане Бонковський, якi чудовi моi квiточки! – сказала Олеся, нахиляючись над грядкою й вириваючи фiалки. Бонковський нагнувся й собi коло неi так, що iх руки й плечi притулились, i почав рвати квiтки. Олеся вирвала фiалку й дала нюхати Бонковському.

«Дае нюхати достоту так, як i менi давала нюхати. Ану, чи загадае вона й йому iсти квiтки, як менi загадувала?» – подумав Балабуха.

Одначе Олеся не загадала Бонковському пастись на квiтках, тiльки побiгла по дорiжцi в садок, спiваючи веселоi пiсеньки. Бонковський погнався слiдком за нею, а Балабуха й собi потюпав слiдком за ними.

«Їй-богу, веде панича туди, куди й мене водила. Ану, чи загадае вона цьому панковi лiзти на скелi? – подумав Балабуха. – Як тiльки загадае, то, мабуть, вона сьогоднi вдруге стане на заручини з цим паничем».

Олеся добiгла до кiнця садка, глянула на Рось, на скелi, покрутилась на всi боки, заспiвала пiсеньки, одначе не загадала Бонковському лiзти нi в воду, нi на скелi. Балабусi стало легше на душi. Вiн милувався, як Олеся бiгала, вертiлась, навiть скакала й тихо спiвала веселоi пiсеньки. Бонковський лепетав i не дав Балабусi слова промовити до Олесi,

– Це мiй жених, – шепнула Олеся до Бонковського, – я йду за його замiж.

– Ой мати божа! – тихо промовив Бонковський, приклавши трагiчно руку до серця й пiдвiвши солодкi очi до неба.

– Чого ви так пiднiмаете очi до неба? – зашепотiла Олеся.

– Чого, чого?.. Ой ви, панни! Ой ви, квiтки! Ви не знаете, чого ми пiднiмаемо очi до неба! – тихо шепотiв Бонковський. – Коли б ви знали, що тепер дiеться в моему серцi! – говорив вiн, одкинувши одну руку, а другу приклавши до серця. – Я скочу з цiеi скелi в воду!

– Ану, стрибайте, а я подивлюсь! Я зроду не бачила, як паничi стрибають з скель у воду, – сказала Олеся, осмiхаючись.

– Ой ви, панни! Ох! – зiтхнув Бонковський й замовк, вглядiвши Балабуху, котрий догнав iх.

Балабусi хотiлось пхнути панка з скелi в воду. Йому здалось, що панок хоче одбити од його Олесю.

Олеся побачила, що Балабуха надувся й насупив брови, догадалась, що треба перестати залицятись до Бонковського.

Вона замовкла, силкувалась бути поважною, але не зумiла.

Бонковський сипав комплiменти, жартував, а Олеся не видержала й почала знов реготатись. Щоб здержати себе, вона подала Балабусi руку. Вiн взяв ii пiд руку, й вони поплентались до хати.

В хатi старi балакали про своi справи й почали зговорюватись про день весiлля.

– Весiлля одкладати на довший час зовсiм не годиться. Через тиждень або через два розпочинаймо весiлля. В суботу печiть шишки та коровай, а в недiлю й до вiнчання, а то ще Харитiн однiме парафiю, – сказала сваха Марта.

– Якi шишки? Ми не думаемо пекти шишок, – сказала Терлецька. – Це дуже простий звичай.

– А як же воно буде, мое серденько! – крикнула Марта. – Це буде не по-модньому й не по-божому. Де ж таки справляти весiлля без шишок! В суботу ми приiдемо, коли попросите, та спечемо коровай та шишки, та й погуляемо й потанцюемо по-старечому, – допоминалась сваха.

Терлецька тiльки рукою махнула. Марта зцiпила зуби й надулась.

А Бонковський, невважаючи на сватiв, точив баляси й реготався до Олесi. Свати скоса поглядали то на Бонковського, то на Олесю й переглядались мiж собою. Марта зобидилась за шишки й почала прощатись. Балабуха встав з мiсця й очевидячки з великою напругою збирався в дорогу. Йому не хотiлось зоставляти Олесю з Бонковським. Одначе гостi поговорили, побалакали, стоячи, постановили день весiлля й, не ждучи доброi вечерi, розпрощались.

– Але ж ти, Марто, й справдi велика брехуха, – вже дуже розпускала язика! – сказав Мельхиседек до своеi жiнки. – Де ж таки плести таке, – що з гуски сир, i молоко, й вовна, ще й ковбаси.

– А все ж таки, хоч я й брехуха, а вибрехала небожевi двi сотнi карбованцiв, три пари волiв, двi корови, два десятки гусей, ще й Килину з бабою на придачу.

Балабуха з сватами приiхав додому, й Марта тихенько на вухо розказала Балабушисi, що Олеся виробляла на заручинах з паном Бонковським. Мати все переказала синовi й радила, щоб вiн таки добре держав Олесю в руках i не попускав вiжок.

Балабушиха знала, шо свати приiдуть од Терлецьких голоднi, й подала вечерю. Мельхиседек з Мартою та з Марком Павловичем кинулись на вечерю, як вовки на барана.

– Як оженишся, сину, з Олесею, то вивчи ii, як вiтати гостей та не випускати iх з двору голодними, – сказала мати синовi, котрий уплiтав вечерю на всi заставки, аж за вухами лящало.

Оповiстили день весiлля.

М

Страница 26

лодий поiхав кликати на весiлля родичiв та сусiд. Родичi й сусiди дякували й одмагались. Вiн поiхав до Мельхиседека. Мельхиседек був радий iхати, але тiльки Марта стала дибки:

– Не поiду нiзащо в свiтi! – репетувала вона. – Це буде не весiлля, а бог зна що. Не печуть короваю, не печуть шишок. Обсмiяли мене, стару, хоч я й сваха, й хвалить бога, не вперше була оце свахою.

– Та що ж, коли вони живуть по-панськiй, – сказав Балабуха.

– Нехай живуть, як хотять, але нехай хоч сватiв нагодують по людському звичаю. В iх i горiлки не п’ють, i чарки бог зна якi. Мабуть, виписали з-за гряницi, чи що! – репетувала Марта.

Одначе вона згодилась iхати на весiлля. Через тиждень Терлецькi справили весiлля. На весiллi й справдi тiльки й було духовних, що молодий з батьками та з дядьком Мельхиседеком i тiткою Мартою, та ще один сусiда батюшка з дочками. Решта була все панки та урядники з Богуслава. Олеся була убрана в бiлу сукню, в вiнок з бiлих рож i цiлий вечiр танцювала з панками та з урядниками. Балабуха тiльки сидiв в академiчнiй позi, в бiлiй жилетцi та в бiлiй хустцi на шиi й дивився, як Олеся танцювала трамблян-польки та краков’яка з Бонковським. Матушки сидiли мовчки та тiльки торкали одна другу лiктями.

Довго богуславськi жидки грали, довго панни та паничi танцювали. Почали розносити гостям чай, потiм яблука, грушi, конфети, горiхи. Батюшкам та матушкам хотiлось по чарцi, хотiлось добре попоiсти та попопити, але пляшок та чарок нiде не було видно. Їм зоставалось тiльки сидiти та дивитись. Сваха Марта почала дрiмати, все куняла, сидячи на стiльцi, й трохи не заснула. Балабушиха торкнула ii пiд бiк i почала судити Терлецьких.

– Це не весiлля, а якась дитяча панахидка з маковниками та коржиками, – сказала Балабушиха до Марти.

– Нi короваю тобi, нi шишок, нi весiльних пiсень по старому звичаю,– обiзвалась нишком Марта. – Коли б ти знала, я так хочу iсти, що далi не видержу!

– А я б вже й по чарцi випила, – обiзвалась Балабушиха, – мене аж за печiнки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибае, – аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.

Вже в глупу пiвнiч почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарiлок, багато стаканiв та чарок, а наiдкiв та напоiв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсiм не п’яними, проти старого весiльного звичаю.

– Ой сестро, я зовсiм голодна! – тихо шепотiла Марта до Балабушихи.

– Цить, сестро, бо й я голодна, – обiзвалась Балабушиха, – буду довго пам’ятати синове весiлля. Нехай же приiдуть до мене свати! Я iм покажу, як вiтати гостей! Я iх i нагодую, й напою. Од мене не поiдуть голодними та тверезими.

– Їдьмо додому! – зашепотiв старий Балабуха до жiнки. – Цур йому, цьому весiллю.

– Їдьмо, – промовила Балабушиха, – бо, здаеться, бiльше вже нiчим не покрепимось, – хiба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обдiлив i сина таким приданим, як нас оцiею вечерею.

Батюшки та матушки розпрощались з господарем i виiхали. Терлецька не дуже й запрошувала iх зостатись.

Одбувши весiлля, Марко Павлович поiхав до Киева й вистарався на священика. Вiн заiхав до благочинного й разом з благочинним поiхав в Вiльшаницю, щоб вступити на парафiю.

Благочинний покликав старосту i звелiв одiмкнути дiм священика й оповiстити громадi, що другого дня в недiлю буде правити службу новий священик.

– Я не маю права одмикати дому, – сказав староста, – бо то дiм не громадський, а покiйного батюшки. Його син Харитiн позамикав хати, ще й печатки поприкладав.

– А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.

– Де схотять, там i житимуть, – сказав понуро староста.

– То нехай громада дасть йому кватиру, – сказав благочинний.

– Не ми обiбрали собi цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати, – сказав староста. – Громада обiбрала за священика сина покiйного панотця, Харитона, й хоче, щоб вiн був у Вiльшаницi священиком.

– Коли ж владика прислав вам другого священика! – сказав благочинний.

– Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дае, – одрiзав староста.

Балабуха стояв нi в сих нi в тих. Вiн не сподiвався такоi притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.

– Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймае, – доводив свое благочинний.

– Ба, не приймемо! Не ми оббирали, не нам його й приймати, – знов одрiзав староста.

– Але ж новий священик буде в вашiй церквi службу божу правити, – сказав благочинний, – вiн буде в вас за священика.

– Нехай правлять: то боже дiло, а громада кватири не дасть, – сказав староста.

Благочинний з Балабухою заiхали на нiч до дяка й там переночували. Другого дня вони пiшли до церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громадi, вiн служив помаленьку, по-киiвському, по-монастирському, держав людей в церквi довго, бив поклони, знiмав руки та очi до неба, падав навколiшки, а в кiнцi служби вийшов говорити проповiдь. Проповiдь була довга, на да

Страница 27

нiй, церковнiй слов’янськiй мовi, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нiчогiсiнько не втямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалiбним голосом. Деякi баби трохи розжалобились од того смутного тону й почали голосно зiтхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академiчного звичаю з його язика почали зриватись латинськi слова. Громада очi витрiщила. Балабуха схаменувся, що вiн говорить не в академii, а в сiльськiй церквi перед мужиками, й вдержав язика…

Служба скiнчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.

– Та й довго ж держить цей пiп у церквi. Вже, мабуть, i обiд перестояв! – гомонiли баби.

– Що то пак вiн говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? – гомонiли люди.

– Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кiнцi закувiкав! – говорив титар. – Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собi iде, звiдкiль приiхав!

Громада зiбралась коло церкви. Вийшов благочинний i почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому квартиру або сплатила дiм старого священика.

– Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покiйного батюшки, – загомонiла громада, – ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитiн був в нас за священика.

– Про мене, – як хочете, а я не маю права змiнити, що постановив владика, – сказав благочинний, – новий священик зостанеться в вас на парафii.

– Воля ваша! Нехай зостаеться, але ми не будемо давати йому помочi.

Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нiчого не вдiяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковiй хатi й пересвiдчивсь, що йому приходиться погано. Вiн хрестив, ховав, вiнчав, а люди або не платили йому нiчого, або платили мало, а декотрi навiть носили хрестити дiтей до сусiднiх священикiв. Громада знов нарядила посланцiв в Киiв до владики просити за Харитона Моссаковського.

Тим часом Балабуха привiз у Вiльшаницю й свою жiнку. Олеся вбралась у сукню, пiшла до церкви й стала поперед усiх людей перед iконостасом, а не в бабинцi, де ставали старi матушки з дочками. Громада загула.

– Що це воно за панi! Прийшла простоволоса, неначе дiвка. Чи надула спiдницi, чи намостила обручiв пiд сукню, що така товста; й не поважае громади, й господа зневажае: виперлась поперед усiх людей перед самi царськi врата, мабуть, щоб пiп на неi дивився, а вона на попа!

– Ми поламаемо на iй тi обручi! – загула громада. – Це якась чи панiя, чи полька, чи, може, якась невiра!

Балабуха крутився, крутився й нiчого не вдiяв. Вже вiн i титаря загоджував, i дiдiв загоджував, й говорив проповiдi, котрих нiхто не розумiв, – i все нiчого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цiлували його в руку, обминали на вулицi, а що за все гiрше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствiм хлiбi в дяковiй хатi й поiхала в Хохiтву до батька. Балабуха побачив, що в його руках i ключi од церкви, й ризи, i кропило, й кадило, та тiльки не було чого iсти. Йому доводилось або голодати, або шукати iншоi парафii.




4


Чутка про те, що Балабуха одбив вiльшаницьку парафiю од Моссаковського, швидко дiйшла й в Чайки до Прокоповичiв. Якийсь дяк був у Вiльшаницi, заiхав у Чайки й передав звiстку Прокоповичцi. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасiцi. Прокоповичка побiгла в пасiку, трохи не поперекидала уликiв i вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спинi й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбiгла, торгнула чоловiка з усiеi сили й крикнула на всю пасiку:

– Чи ти знаеш, що сталося? Чи ти знаеш, що дiеться?

– Га? Що? Де? Пожежа! – крикнув i собi переляканий Прокопович, схопившись i сiвши на лавцi.

– Чи ти знаеш, що сталося? – крикнула ще голоснiше Прокоповичка й вдруге штовхнула пiд бiк чоловiка.

– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лiзь на дзвiницю! – захрипiв спросоння Прокопович.

– Лiзь уже ти на дзвiницю та дзвони! Вiльшаниця пропала й по цей день!

– Злодii! Хтось украв Вiльшаницю! Запрягай конi та доганяй! – плiв нiсенiтницю переляканий спросоння панотець.

– Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вiльшаницьку парафiю од Харитона Моссаковського. Оце тiльки заiздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

– Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадае й твоя Вiльшаниця, i твiй Харитiн! Тiльки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.

– От тобi на! От тобi й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

– Про мене, нехай плаче, нехай скаче! – сказав Прокопович i знов упав на лавку, як снiп.

– Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сiпнула чоловiка так, що той трохи не покотився пiд лавку, й ухопився обома руками за свою жiнку.

– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав вiн сердито, знов сiвши на лавi. – Дай менi доспати, а там кричи хоч до вечора.

– Вставай! Он архiерей приiхав! – гукнула Прокоповичка.

– Авжеж! Пiддуриш! Пiддури свого батька дурно

Страница 28

о, – сказав Прокопович i перекинувся до стiни та й захрiп.

Жiнка вже боялася його зачiпати, бо знала, що вiн спросоння б’еться. Вона пiшла в хату до Онисi на пораду.

Онися походжала по свiтлицi та лузала насiння, неначе нiчого такого страшного й не трапилось. Мати примiтила байдужний вид. Їi взяла злiсть, що всiм байдуже про те лихо, а iй самiй прийшлось бiдкатись за всiх.

– Походжай, доню, та насiннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

– А що ж маю робити? Хiба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.

– Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.

– Я, мамо, не з такiвських, що плачуть, – сказала Онися й все собi походжала та насiння лузала.

– Як не з такiвських, то про мене йди замiж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

– То й пiду! Оце велике лихо! Хiба дяк не чоловiк?

– Який вiн чоловiк! Будеш цiлу зиму боса ходити та горщиком воду носити!

– Аби не дiрявий горщик, то й носитиму, – сказала Онися, дивлячись у вiкно та лузаючи насiння.

– Хiба ж ти думаеш за його йти замiж? – крикнула Прокоповичка.

– Атож! А хiба що?

– А те, що вiн попом у Вiльшаницi не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

– Харитiн не дурень. Я його люблю й за його пiду замiж, хоч би я навiки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вiкно.

Якби Онися не дивилась у вiкно, а глянула на матiр, то мати, може б, стала м’якiша й спокiйнiша. Байдужiсть доччина дражнила ii.

– То ти пiдеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не пiдеш! – крикнула мати

– Ба пiду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнiв.

– Ба не пiдеш, бо ми тебе не оддамо!

– Я й сама пiду! Хiба я маленька, щоб ви мене оддавали?

– То ми тобi нiчого не дамо. Пiдеш до його хiба пiшки в Карапишi!

– То й пiшки пiду, – це менi не заважить.

– Пху на того дурного дяка! Та вiн же обмiняв святий хлiб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

– Тим вiн менi й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний вiз гарбузiв, як вашому академiстовi. Я й сама наговорю за трьох.

– Як ти йому не накладеш гарбузiв, то я йому накладу не то в вiз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнiшки, як гарбуз.

– І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й бiльше нi за кого не пiду замiж, окрiм його, хоч би до мене приiхало двадцять академiстiв.

Прокоповичка тяжко зiтхнула, хрьопнула дверима й знов побiгла в пасiку. Отець Степан хрiп, обернувши лице до стiни; тiльки одна брова стримiла з-за лоба, неначе кiнчик котячого хвостика.

Прокоповичка подивилась, боялась зачiпати чоловiка, а тим часом, пробiгавшись по садку, трохи прохолола й заспокоiлась. Вернувшись до хати, вона не втерпiла й заглянула в свiтлицю. Онися походжала по свiтлицi та все насiння лузала.

– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразi, а ця насiннячко лузае. Нема iм дiла нi до чого. Сама за всiх бiгай та клопочись, та й годi, – сказала Прокоповичка вже спокiйнiше.

– За мене, мамо, не клопочiться. Я сама за себе поклопочусь, – сказала Онися.

Тiльки що Онися промовила тi слова, надворi загавкали собаки й заторохтiв вiз. Онися ще й у вiкно не подивилась, а вже впiзнала, чий вiз заторохтiв. Впiзнала й Прокоповичка. Моссаковського вiз торохтiв якось так, неначе зубами клацав.

– Хто то приiхав? – спитала мати з кiмнати.

– Вгадайте! – обiзвалась, не обертаючись, Онися.

– Певно, карапишанська чехоня, бо вiз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злiстю Прокоповичка. – Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.

Не встигла Прокоповичка сказати тi слова, як дверi в свiтлицю одчинились, i на порозi став Моссаковський в чорному довгому жупанi, в пасових чоботях, в широких бiлих викладчастих комiрчиках. Його бiле лице аж сяло. Синi очi блищали тихим радiсним свiтом. Пiд його пахвою бiлiла паляниця.

Прокоповичка кинула на Моссаковського через порiг злими очима, причинила дверi й стала за дверима.

Моссаковський вглядiв Онисю серед свiтлицi, й на його матовому делiкатному лицi розлився легкий рум’янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловiка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як ii руки й ноги неначе охололи.

– Добридень вам! З недiлею будьте здоровi! – тихо сказав Моссаковський i поцiлував Онисю в руку.

Онися нахилилась i поцiлувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась iй в лице, а руки й ноги були холоднi, неначе вона держала iх в холоднiй водi.

– Доброго здоров’я! Спасибi вам! – тихо обiзвалась Онися.

Моссаковський поклав паляницю на столi, став i руки склав на поясi. Онися попросила його сiсти.

Моссаковський мовчав, i Онися мовчала. Обое навiть не смiли подивитись одно одному в вiчi. Мати стояла за дверима й слухала.

– Правдива чехоня! Не вмiе навiть з дiвкою побалакати й пожартувати. Мiй отець Степан не так поводився зо мною, як був моiм женихом!

Довго молодi сидiли й мовчали. Онися знала, що Моссаковськи

Страница 29

ладен мовчати й до вечора та дивитись на неi. Вона почувала свою незвичайнiсть i просто заговорила про те, що в iх обох було на душi.

– Ви, Харитоне Петровичу, може, думаете, що я не пiду за вас замiж пiсля того, як ви втратили вiльшаницьку парафiю? Не думайте так…

– Нi, я… нiчого не думаю… – насилу обiзвався Моссаковський i сказав правду: вiн тодi нiчого не думав, тiльки був ладен дивитись на Онисю хоч i до вечора.

– Я пiду за вас замiж, хоч би ви й зостались дяком в Карапишах, – смiливо сказала Онися.

– Спасибi вам, Онисiе Степанiвно! Якi ви добрi! – обiзвався Моссаковський.

Мати за дверима так крутнула головою, що намiтка на ii плечах настовбурчилась вище од голови.

В Моссаковського лице нiби засяло, очi заблищали. Вiн був ладен кинутись Онисi в ноги, але… й очима не поворушив.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


1 Стiл (лат.)




2


2 Істина в винi (лат.)




3


3 О свята простота! (лат.)




4


4 Всьому е край (лат.)




5


5 Мир вам, найсвiтлiший отче! (лат.)




6


6 Ось людина! (лат.)




7


7 Схожий схожому радiе (лат.)




8


8 Дослiвно «матiр-годувальниця». Тут: учбовий заклад (лат.)




9


9 Вода життя (лат.)