Читать онлайн “По той бік світла” «Юлія Шеко»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
По той бiк свiтлаЮлiя Шеко
Катя до нестями любить свiт та усiх, хто його населяе. Вона мае усе, що могло б забезпечити iй тихе, невагоме, але таке бажане для кожного щастя – тiльки доля нахабно втручаеться у ii плани. За мiсяць до весiлля, Катя помирае вiд раптового серцевого нападу. Воно одразу ж потрапляе до мiсця, в якому вирiшуеться майбутне душi i дуже швидко розумiе, що не отримае доступ до раю, допоки не виконае найголовнiшу свою мiсiю – не знайде власного вбивцю… Маневруючи мiж незнайомцями та близькими людьми, Катя вперше усвiдомлюе, що була занадто слiпа до оточуючих i дiзнаеться неймовiрнi речi про власне життя, яке стало лише початком ii довгого шляху до вiчностi.
Юлiя Шеко
По той бiк свiтла
Цей день назавжди залишиться у моiй памятi. Для пересiчного громадянина вiн був цiлком звичайним, по-лiтньому теплим осiннiм днем – жодних кривавих протестiв, повалення з п’едесталiв вiдголоскiв комунiстичноi влади, надзвичайних подiй, якi так тривожили наше населення ще зовсiм нещодавно. У небi не лiтали загрозливi хмари, не падав неочiкуваний град, не мело заметiллю; навпаки, погода заслiплювала стомлених перехожих своею жагою та вiрою у краще, вселяючи схожi думки у всiх довкола. Завдяки цьому на ранiше засмучених обличчях запалювалися посмiшки та здригалося серце вiд раптового, не пояснюваного словами щастя.
Менi було 20. Вiк iдеальний для кожного – коли вже немае дитячих страхiв, але у душi й досi сидить зародок чогось неймовiрного. Почуття окриленостi, що захоплюе та огортае тебе зусiбiч, даруючи передчуття неймовiрного майбутнього.
На вiдмiну вiд багатьох своiх ровесникiв, я нiколи не впадала у депресiю чи вiдчай. Мене не турбувало як я виглядаю в очах iнших, я не переймалася тим, що замiсть новенького I-phone маю банальну Nokia, яка давно вийшла з моди. Менi було плювати на те, що про мене думають, хоч я й завжди намагалися подобатися людям. Це були не награнi, фальшивi емоцii, котрi закрадаються у сучаснi душi – я й справдi була вiдкрита свiтовi та випромiнювала йому назустрiч свое свiтло, натомiсть навiть не чекаючи вiд нього зворотного. Я знала, що свiт i так достатньо любить мене.
Можливо, iскри ейфорii розпалювалися ще й фактом мого весiлля, котре мало вiдбутися найближчим часом, а точнiше – 27 вересня, яке, здавалося, вже чекае мене за рогом. Я марила сiмейним життям, була готова розцiлувати кожного, хто траплявся на моему шляху, адже в iхнiх обличчях я бачила тiльки його – свого обранця. Свого милого, доброго, лагiдного коханого, який так грайливо лоскотав менi шию, що вiд цього усiм тiлом розносилися невидимi метелики.
Так, я знала це вiдчуття.
Але…
Цей день мiг би бути нiчим не примiтним. Банальний осiннiй день, розпал бабиного лiта, яке зовсiм скоро обiцяло змiнитися морозною, сухою зимою.
Але я добре запам’ятала цей день. Адже вiн став датою моеi смертi…
Я – свiтло, а ви не бачите Мене
Я – шлях, а ви не йдете за Мною
Я – iстина, а ви не вiрите Менi
Я – життя, а ви не шукаете Мене
Я – учитель, а ви не слухаете Мене
Я – Господь, а ви не коритесь Менi
Я – ваш Бог, а ви не молитесь Менi
Я – ваш найкращий друг, а ви не любите Мене
Якщо ви нещаснi, то не звинувачуйте Мене у цьому…
Цей довгий коридор, здаеться, тягнеться у безкiнечнiсть. З двох бокiв розташувалися десятки непримiтних дверей, зовсiм не схожих на звичнi – високi, вузькi та без натякiв на присутнiсть дверних ручок. Я збентежено стою перед ними, допоки не вiдчуваю чийсь доволi сильний поштовх у спину; обертаюся, аби побачити хто це зробив, але поруч нi душi. Навколо немае нiкого, хто мiг би допомогти менi з вибором, тому я набираюся смiливостi та пiдходжу до найближчих дверей. Вони самi прочиняються передi мною, коли я впритул наближаюсь до них.
– Зайнято! – кричить хтось по той бiк, але я не в змозi розгледiти хоча б щось – яскраве свiтло б’е менi в очi i позбавляе будь-якоi можливостi зорiентуватися у примiщеннi.
Я повертаюся назад до коридору i бачу як дверi самостiйно зачиняються за мною.
Ступаю ще кiлька крокiв. Стою перед наступними дверима кiлька хвилин, потiм несмiливо стукаю до них, намагаюся розгойдати, але згодом розумiю, що це марно – адже я тiльки-но бачила, що вони й самi вiдчиняються.
Тому продовжую своi пошуки i просуваюся ще трiшки вперед.
Цього разу невидима сила одразу ж впускае мене всередину. Ця кiмнатка схожа на звичайний офiс у такiй самiй звичайнiй багатоповерхiвцi – чотири столи та стiльцi з високими спинками туляться попiд стiнами, посерединi порожнеча; вiльне мiсце, аби людям було зручно маневрувати у кiмнатцi.
За одним зi столiв сидить жiнка. На вигляд iй рокiв тридцять, бiляве волосся затягнуте у хвiст, а на носi симпатичнi, акуратнi окуляри. Вона пiдiймае на мене погляд i стримано говорить:
– Проходьте.
Я iнстинктивно пiдкоряюся ii наказу i сiдаю прямо навпроти неi – на жорстку, низеньку табуретку.
– Ну що, Катерино Георгiiвно, вiтаю вас, – промовляе жiнка офiцiйним тоном i замовкае.
– Що це за
Страница 2
iсце? – цiкавлюсь я у своеi спiврозмовницi.– Це шар розподiлу, – пояснюе вона, але менi це все одно нiчого не дае.
Вона бачить, що я розгублено клiпаю очима, насправдi не второплюючи куди потрапила.
– Загалом, це не так i важливо, – каже жiнка знову за хвилину. – Головне, що ви потрапили до мене не просто так.
Я зачаровано слухаю ii i запалююсь зацiкавленим поглядом.
– Розумiете, у нас чiткi шаблi iерархii, кожен вiдповiдае за власний вiддiл, – починае вона доводити менi поки що незрозумiлi речi. – Десятки осiб розкиданi по чисельним кабiнетам, якi невпинно виконують свою роботу i приймають певнi категорii людей. Ми усi працюемо заради однiеi мети, але тiльки я несу найважливiшу мiсiю…
Вона знову мовчить, а я не наважуюсь поворухнути рукою, яка розриваеться вiд раптового нападу сверблячки; i продовжую вслухатися у ii слова, нагостривши вуха.
– Ви взагалi щось пам’ятаете? – питае нарештi жiнка.
Я перериваю своi спогади у спробi знайти щось корисне та важливе, але у головi зiяе цiлковита порожнеча.
Тому я тiльки хитаю головою i знизую втомленими плечима.
– Це буде важко… – простягае вона пiсля моеi невимовленоi вiдповiдi. – Як ви почуваетесь?
«Нiби на прийомi у психотерапевта», – хочу сказати я, але натомiсть вимовляю:
– Досить добре.
У принципi, я не звикла жалiтися людям на щось iз того, що непокоiть мене та й сама нiколи не зосереджувала на цьому уваги. Все, що е колись минеться – не зважаючи на те, гарне воно чи погане.
– Прислухайтеся до себе, – бiльш м’яко говорить незнайомка. – Вас точно нiчого не турбуе?
Я заплющую очi та промацуе невидимим поглядом кожну дiлянку свого тiла i розумiю, що зовсiм нiчого не вiдчуваю. Хiба що легкий вiдголосок тягнучоi болi у легенях, мовби пiсля недавно перенесеноi пневмонii.
– Ви точно не пригадуете мить вашоi смертi?
Їi ненав’язливий голос розноситься у моiх думках неспинним вихором та занадто галасливим ехом.
Померла? Вона, певно, жартуе …
– Я зрозумiла, – говорить жiнка, нiби прочитала усе за моiм виразом обличчя. – Так, ви померли вiд серцевого нападу… Вас знайшли в одному iз провулкiв, але було вже запiзно. Утiм, вас усе одно б не врятували.
Фатум? Отже, така й була моя доля – померти молодою, навiть не спробувавши на смак принади сiмейного життя?
А як же Вадим? Як же мама iз братом? Що вони робитимуть без мене? Адже зовсiм нещодавно загинув i батько, також, як за iронiею, вiд iнфаркту…
Нарештi спiврозмовниця знiмае своi окуляри та торкаеться моеi руки, наче хоче заспокоiти. Але навiщо? Вибору в мене все одно бiльше немае… Не можу зрозумiти тiльки одного – де усе ж таки я знаходжуся та чому й досi не потрапила до очiкуваного небесного раю? У головi закрадаеться зловiсна думка, що для мене закритi ворота Божого царства i тепер я буду змушена вiчно маятися у муках пекельного вогню.
Чи, може, менi потрiбно пройти чистилище, перш нiж потрапити до рук Господа?
Те ж саме питання я ставлю i незнайомцi навпроти.
– Цiкаво, хто поширюе цi безглуздi розповiдi про чистилище? – дивуеться вона.
– Ви хочете сказати, що його не iснуе? – питаю у вiдповiдь. – А як же мiсце, де на вагах вимiрюють усi чесноти та недолiки людини? Мiсце, яке стае вiдправною точкою до вiчного життя та вирiшуе куди саме ти маеш втрапити?
На ii вустах легка усмiшка i я розумiю, що вже не перша, хто ставить iй таке питання.
Чесно кажучи, важко повiрити, що передi мною на незручному стiльцi сидiли сотнi, а то й тисячi, наляканих людей, котрi, як i я, гадки не мали що роблять у цьому тихому кабiнетi.
– Душi потрапляють на Землю саме задля того, аби виправити своi минулi помилки i зробити з них вiрнi висновки – саме вона i е своерiдним чистилищем. Ви нiколи не цiкавилися фiлософiею перевтiлення? Вона мае дуже багато послiдовникiв i я можу вам сказати, що не даремно. Саме це вчення було подароване людям i мало б вiдкрити iм очi на те, як варто жити, аби вiднайти одвiчний спокiй. На жаль, не всi до нього дослухаються… А у нас тут тiльки два варiанти.
Жiнка дивиться на мене непроникним поглядом, мовби намагаеться зрозумiти чи уловила я сенс ii слiв.
– Що буде зi мною? – стурбовано питаю я.
Усвiдомлюю, що нiколи достатньо не розмiрковувала над тим, що буде пiсля моеi смертi. Так, я багато про неi читала, до дiр затерла стару, мамину Бiблiю та завжди намагалася жити по честi.
Та чи думала я, що покину цей свiт так скоро?
– Розумiете, у вас лишився певний борг у цьому життi i вам варто його вiдпрацювати, – таемничим голосом говорить незнайомка, хоч i намагаеться виглядати байдужою.
Я притихаю, зливаючись у единому подусi iз стиснутим повiтрям, що оточуе нас.
– Вам варто знайти свого вбивцю, – виносить вердикт спiврозмовниця, мов суддя, що зачитуе свiй вирок.
– Але ж ви самi сказали, що у мене трапився серцевий напад. – розгублено простягаю я.
– Так, але не з природних причин, – пояснюе жiнка. – Ви б могли прожити довге життя, якби… А утiм, ви маете самi все зрозумiти. Я не можу бiльше вам нiчого сказати
Страница 3
Вона кладе доглянутi руки на стiл i чекае, допоки я знову вiднайду дар мови.
– І що ж я маю знайти? – питаю я. – Чи кого? У моему оточеннi були тiльки люблячi люди – кому б знадобилося мене вбивати?…
Цi питання так i залишаються у пiдвiшеному станi, допоки я не пiдхоплюю iх та не повертаю назад до комiрчини думок – адже тепер знаю, що сама маю iх вiдгадати.
– Ходiмо, я проведу вас, – каже бiлявка i встае з-за столу.
Вона пересуваеться доволi швидко, тому я ледь поспiваю за нею.
– Хто ви? – звертаюсь я до неi, коли ми пiдходимо до глухоi стiни.
– Працiвник, що сумлiнно виконуе свою роботу, – говорить вона i бере мене за руку.
За якусь мить ми опиняемось у звичайнiй квартирi – невеличкiй, але доволi затишнiй студiо з начиненою кухнею та просторим коридором.
– Тут ви мешкатимете, допоки буде потрiбно, – каже вона i вже, здаеться, збираеться зникнути.
Я стрiмко ловлю ii за лiкоть.
– Чекайте, а що ж робити менi?
– Ви маете самi все зрозумiти, – повторюеться вона i справдi розчиняеться у повiтрi, наче досвiдчений фокусник-iллюзiонiст.
Я лишаюся сама, а надворi лиш тихо гудять поодинокi автiвки та зринають далекi голоси перехожих.
Де я, що маю робити, куди далi йти?
Перше, чого я бажаю – це бiгти до Вадима, аби запевнити його, що зi мною все добре. А потiм навiдати матiр з Богданом, аби також сповiстити гарну новину.
Цiкаво, як вони вiдреагують, коли побачать мене? Адже, певно, вже вважають мене мертвою…
Я застигаю перед високим дзеркалом у вбиральнi. У ньому вiдбиваеться крупна та висока жiночка рокiв сорока п’яти, з прогалинами сивого волосся на круглiй головi iз мiцною шиею.
Усвiдомлюю, що у такому виглядi вони навряд чи впiзнають мене…
Я зустрiчаю Вадима бiля пiд’iзду. Вiн сидить на лавцi та гортае вранiшню газету – його улюблене заняття i найважливiший пунктик у проводженнi вiльного часу. Вiн кидае на мене стрiмкий, байдужий погляд та знову поринае у читання, в той час як у мене вибухають всерединi блискавки.
Ось вiн, поруч. Я можу торкнутися його руки чи щоки, але не здатна це зробити. Можу тiльки уявляти як вiн вiдреагуе, коли сорокарiчна незнайомка неосяжних розмiрiв кинеться на нього з раптовими обiймами.
– Вадим? Я можу з вами поговорити?
Мiй голос скреготить вiд натуги та надмiрного палiння, до якого я сама нiколи не вiдчувала тяги. Цiкаво, чия зовнiшнiсть дiсталася менi? Чи не зустрiну я випадково когось з «ii» знайомих?
– Ви хто? – грубо питае вiн.
У його очах вiдбиваеться обережнiсть та засторога, яка перемiшуеться густими краплинами далекого смутку.
– Мене звати… Азалiя, – вигадую на мiсцi.
– Дуже приемно, але зараз не найкращий час для знайомств, – говорить вiн i знову засовуе нiс у щоденне видання.
– Розумiю, – кажу я, адже й справдi знаю як йому важко зараз доводиться.
Вiн виглядае пригнiченим та розгубленим, мовби кошеня, якого щойно вiдлучили вiд материних грудей. Що робити? І що буде далi?…
– Я хотiла поговорити з вами з приводу Катi.
Вадим виструнчуеться одразу ж як чуе мое iм’я.
– Про що саме? – здивовано питае вiн.
– Справа у тому, що я шукаю ii вбивцю… – простягаю я i бачу як звужуеться його обличчя.
Вiн, нiби, не вiрить менi.
– Вона померла вiд серцевого нападу, – тихо каже вiн. – Яке ще вбивство?
– У нас е пiдозри, що ваша наречена померла завдяки чиiйсь допомозi.
– У кого це – «у нас»? – ставить Вадим цiлком резонне питання.
Вiн завжди вiдрiзнявся надмiрною обережнiстю, особливо в контактах iз незнайомцями.
– У караючих органiв, – ляпаю я i розумiю як безглуздо звучить моя вiдповiдь.
Але, Вадим, здаеться, пропускае ii повз вуха.
– Ви з карного розшуку?
Я киваю головою, бо не наважаюся збрехати йому в очi – нехай вiн сам довигадуе собi те, що вважатиме за потрiбне.
– І що? Ви вважаете мене ii вбивцею?
У його сiрих очах з’являються променi зухвалостi та виклику, а вуста мiцно стискаються у тонку лiнiю.
– Пiд пiдозрою знаходиться кожен, хто тiсно спiлкувався iз Катею, але зараз я лише бажаю поспiлкуватися iз усiма ii близькими людьми.
Я бачу, що його напруга поступово зникае, звiльняючи мiсце для iнших емоцiй. Страх, гнiв, вiдчай? Я до кiнця не можу зрозумiти що саме вiн зараз вiдчувае.
– Добре, питайте, – здаеться вiн i зазирае менi в очi.
Вiн вдивляеться у них настiльки пильно, що, здаеться, впiзнае у цьому чужому, затурканому поглядi щось рiдне. Але як би я не хотiла, щоб це було правдою, усвiдомлюю, що це все тiльки мариться менi.
– Коли ви востанне бачилися iз Катею?
Це перше, що спадае менi на думку. Та й узагалi – як я, молода, недосвiдчена дiвчина, яка не знае в областi кримiналу нiчого бiльшого за коротенькi розповiдi Агати Крiстi, може проводити допит?
– В день ii смертi, – щиро каже Вадим. – Вона збиралася пройтися весiльними салонами, аби пiдiбрати собi сукню, а я збирався на роботу…
Я намагаюся освiжити у пам’ятi його слова та пригадати хоча б щось – але у головi все ще сяе дiрка невiдомого.
Я не можу сказати, що повнiстю
Страница 4
тратила пам'ять. Я добре пригадую своiх близьких людей, свое дитинства, юнацтво, зустрiч iз Вадимом… Я навiть пам’ятаю про день нашого першого поцiлунку та точний час, коли вiн зробив менi пропозицiю.Тiльки останнiй день, котрий став для мене вирiшальним я згадати не в силах.
– Вона йшла туди сама? – питаю я, силомiць вивiльняючи себе зi спогадiв.
– Скорiше за все, нi, – промовляе Вадим. – У неi було кiлька близьких подруг, можливо, вона брала iз собою одну з них. Хоча, не виключаю, що Катя могла вирiшити провести свiй вояж у самотностi.
– Але ж обирати весiльну сукню цiкавiше у компанii товаришок? – питаю я, не чекаючи на вiдповiдь. – Наскiльки я знаю, вона була досить вiдкритою та комунiкабельною дiвчиною…
– Так, ви правi, – погоджуеться Вадим. – Але iнколи вона любила гуляти на самотi. Казала, що тiльки так може вiдпочивати та вiдновлювати свою енергетику.
Звiсно ж, вiн правий. Вадим як нiхто iнший знав, що я жити не можу без вiльного простору i маю знаходити хоча б пiв годинки, аби проводити iх наодинцi iз власним «Я».
Але такий радiсний момент, як обрання весiльноi сукнi здаеться менi не найкращим часом для усамiтнення.
– Ви сварилися останнiм часом? – питаю я про всяк випадок.
У моiх думках лишився тiльки один позитив та радiсть вiд спiлкування з цим чоловiком. Та що, як я просто забула про негаразди?
– Нi, – швидко вiдповiдае вiн, але його голос звучить непереконливо. – А утiм… Їй вже не буде вiд цього гiрше. Так, ми посварилися в той день i, певно, саме тому я не можу собi це пробачити. Здаеться, нiби через це вона не вiдпускае мене…
Вадим на мить заплющую очi, а я ледь тримаю себе в руках, аби не вчепитися у його шию та переконати, що я не тримаю на нього зла.
Щоб не трапилося, я готова усе тобi пробачити.
– З якоi причини була ваша сварка? – питаю я, волiючи насправдi не чути вiдповiдi.
Але я маю знати все, щоб докопатися до сутi – iнакше, навiщо мене знову прислали сюди?
– Просто я такий дурень… – простягае вiн.
Я бачу, що йому важко пояснювати своi особистi переживання жiнцi, якоi вiн нiколи ранiше не бачив до цього моменту.
Вiн розгублений. Чи зрозумiе вона його?
Але я бачу, що вiн не можу приховувати вiд право охоронницi (як вiн сам вважае) такi речi.
– Я натякнув iй, що ми маемо вiдкласти весiлля, – нарештi говорить вiн, намагаючись при цьому зробити голос упевненим. – Менi запропонували переiхати на певний час до Стокгольму, але з единою умовою – я мав бути вiльним вiд сiмейних обов’язкiв. Звiсно, iй це зiпсувало настрiй. Вона не сварилася зi мною у загальноприйнятому розумiннi, хоч я й бачив наскiльки боляче iй усе це чути. Катi узагалi не любила з’ясування стосункiв – iй було легше прийняти чужу точку зору, нiж попри все вiдстоювати власну. Вона вважала, що життя надто коротке, аби витрачати його на сварки.
Конец ознакомительного фрагмента.