Читать онлайн “Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен” «Олег Єшкілєв»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Адепт, або Свiдоцтво Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен
Олег Гуцуляк

Володимир Єшкiлев


Роман В. Єшкiлева i О. Гуцуляка «Адепт» критики вiдносять до найвiдомiших та найцiкавiших творiв украiнськоi iсторичноi романiстики. Динамiчний захоплюючий сюжет переносить читача у ІХ столiття, знайомить iз суворими воiнами слов’яно-варязькоi Русi часiв Аскольда i Хельга, мудрецями таемничоi Хазарii та святими вiдлюдниками iз християнських монастирiв Єгипту. Головний герой роману – молодий киiвський жрець Ратибор – стае учасником грандiозних битв давнини, якi на тисячолiття визначили долю Великого Євразiйського степу. Битв, де зiйшлися у смертельному двобоi пiвденна зiрка i пiвнiчна свастика.





Володимир Єшкiлев, Олег Гуцуляк

Адепт

Свiдоцтво Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен

Роман знакiв





Пролог




За офiцiйною версiею, текст, умовно названий «Свiдоцтвом Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен», знайшов чернець iз Нового Афону Савватiй, який з дозволу архiепископа Константинопольського, Вселенського патрiарха Афiнагора Першого у 1978 роцi вiд Рiздва Христового оглядав бiблiотеки монастирiв Константинопольськоi патрiархii.

Поважнi вченi аргументовано довели, що знайдений рукопис е пiдробкою, фальсифiкацiею, незаконним створiнням у звiрятнику лiтописноi белетристики та iсторичних свiдчень. Іншi, не менш поважнi вченi, навпаки, не бачать вагомих причин, якi б не давали можливостi повiрити у правдивiсть викладених у текстi iсторичних подiй. Ми ж думаемо, що мiнливiсть усiх стверджених i спростованих iстин навалюеться на людей початку XXІ столiття такою всепереможною ордою вiдносностi, що висновки поважних учених уже майже не цiкавлять справжнiх шукачiв, закоханих у таiнство пiзнання минулого. Адже iсторiя е лише великою можливiстю для рiзноманiтних трактувань. А того, що було насправдi, ми, на жаль чи на щастя, не дiзнаемося вже нiколи…



(Перша сторiнка рукопису втрачена)

…Моi жiнки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Вiн, Єдиний, цим дивним створiнням). Бога шукав я все життя – в рiзнi роки називаючи його рiзними iменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумiю свою помилку i не вважаю за потрiбне обмежити Бога тими моiми словами. Вiн завжди буде бiльшим за все, про що можу помислити. І вузькi кордони ества мого, що iх давнi еллiни називали «орос», Вiн долае Своiм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним, i навiть тепер, при схилi мого життя, тут, у Константинополi, думав я знайти Його сховище. І на лiтургii, слухаючи спiв Ірмосу Дев’ятого про Богородицю,[1 - Частина Служби Божоi.] що вмiстила у лоно свое невмiстимого Христа, я, раб Божий Олексiй Склавин,[2 - Склавинами вiзантiйцi ІХ столiття називали слов’ян, що жили пiвнiчнiше Дунаю.] ще пестив грiшну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав вiн – час моеi довгоi сповiдi про давнi справи. Авва Леонтiй дав менi пергамент i свое благословення, брати роблять за мене чорнi радощi монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторiю[3 - Скрипторiй – мiсце у середньовiчнiй бiблiотецi, де переписувалися книги.] нерадiсну повiсть днiв моiх. Мое Свiдоцтво.

Пошук сам по собi – це ще не велика чеснота. Ось у Єгиптi, де також проходив шлях мiй, десять тисяч самiтникiв немандруючих шукають спасiння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постiйноi спраги, отруйних змiй i невблаганних розбiйникiв. Але мiй шлях був таки шляхом земним в iм’я дороги Небесноi. Й кожне нове iм’я Бога я вiдкривав, а потiм зрiкався його ж у нових землях, при початках iншоi мудростi. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженнi мандруючi, бо iм вiдкриеться правда Божа, принесена з далеких дорiг».

Я Склавин, людина з полянського племенi.[4 - Поляни – велике слов’янське плем’я, що населяло береги Днiпра в районi теперiшньоi Киiвщини.] Там, на пiвнiчних теренах, де живе мiй рiд, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутiй мною мовi родичiв зовуть Днiпром, де народжуються снiговi бурi, що лякають Константинополь у мiсяцi януарii, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три iндикти[5 - Індикти – середньовiчна мiра часу, 15-рiчнi цикли, за якими у Вiзантii оновлювали податковi реестри.] пройшли своiми днями через Всесвiт iз того часу. Вiдiйшли у простiр i вiчнiсть моi друзi та коханi. Щезли iз земних обширiв тi багатолюднi держави та войовничi племена, що я iх бачив. І ось, у чотирнадцятий рiк правлiння боголюбивого iмператора Лева Фiлософа i кесаря Александра, у сьомий рiк передстояння Блаженнiшого патрiарха Антонiя,[6 - Лев VI Фiлософ – iмператор Вiзантii у 886–911 рр. Антонiй ІІ Кавлеа – патрiарх Константинопольський у 893–901 рр.] починаю я свою працю. І нехай воскреснуть у знаках малих лiтер вiд альфи до омеги тi, що померли тiлесно. Нехай воскресне зникле назавжди, зникле безповоротно i безнадiйно за волею Творця. Нехай колись невiдома менi добра людина, чернець або сiнкелл,[7 - Сiнкелл – чиновник вiзантiйськоi

Страница 2

анцелярii (iмператорськоi або патрiаршоi).] який побачить цi знаки, у молитвах до Бога згадае згаданих. І мене, того, що згадуе. І вибачить нам помилки нашi, бо тiльки суета не помиляеться нiколи, бо сама по собi е збочення i помилка.

У славетних лiтописцiв роздiли йдуть за роками або ж мають число. Не всi роки лишаються у пам’ятi моiй, i не всi подii зможу я окреслити знаками часу. До Чисел сущого в мене ставлення шанобливе: Числа, як Ангели, стоять охоронцями над свiтом подiй. Тож кожен роздiл буду я називати тим Ім’ям Єдиного, якому присвячував я своi мандри в рiзнi роки життя. Ще, може, рiк тому не став би я наносити на пергамент поганськi iмена iдолiв. Але мудрiсть пiдказуе менi, що все iснуюче створено во славу Божу. З тим i почну, молячись за вас, браття, у щирiй кротостi й найщирiшiй тузi.




Ім'я найперше: Даждьбог[8 - Даждьбог (або Дажьбог) – одне з iмен верховного божества у поганському пантеонi слов’ян. Деякi дослiдники вважають Даждьбога персонiфiкацiею первiсного божественного принципу (на зразок атману iндiйських арiiв). У стародавнiх текстах збереглася самоназва слов’ян – протоукраiнцiв – Даждьбожi онуки.]


У часи найпершого з вiдшуканих Імен Єдиного мое власне iм’я було Ратибор. Таке собi варварське iм’я, яке не хоче сумирно та чемно одягнути вiзантiйський одяг – альфа й омега – i лягти на пергамент. Лiтери для цього iменi ще не створенi, хоча я чув, що у Болгарii вченi ченцi пишуть Слово Боже слов’янськими рисами i дiстають за це схвалення вiд патрiархiв.

Ратибор. Це iм’я зодягнуте не в дзвiнкий константинопольський одяг – звуки цього iменi огортае м’яка шкiра та лляна тканина моеi Вiтчизни – грубе цупке полотно склавинiв; а iм’я означае «воiн»…

А ось воiном я нiколи не був. Скiльки пам’ятаю себе сущого – був я слугою, помiчником жерцiв у святилищi Желянського поля пiд Киевом-городом. Про мiсто це на берегах Бористену в Константинополi знають мало. Мудрi люди вважають, що Киiв сто iндиктiв тому був споруджений Александром Завойовником,[9 - Александр ІІІ Македонський – цар Македонii у 336–323 рр. до нашоi ери. Найславетнiший завойовник античного свiту. У ІX ст. був легендарною особою, героем численних мiфiв.] як одна з фортець для захисту благословенного свiт у вiд провiщених у Святих Писаннях Гога та Магога.[10 - Гог i Магог – вороги еврейського народу з Пiвночi, провiщенi Бiблiею (Єзек. 38:2). За Книгою пророка Єзекiiля, Гог е князем Роша (Скiфiя, Русь) в землях Магога, сина Яфета (Буття 10:2).]

Не бачив я у Киевi славетних та давнiх кам’яних руiн, бо мiсто дерев’яне, та й каменю для фортечноi справи там обмаль. Не чули ми вiд старших жерцiв про Александра, хоч тi старi знали про минуле багато: про Велесовi[11 - Велес – один з головних богiв слов’ян.] часи та Преславовi,[12 - Преслав – слов’янський вiйськовий ватажок VII (?) ст.] про вiйни з готами[13 - Готи – германське плем’я, з яким схiднi слов’яни вели вiйни у III–IV ст.] та утигурами,[14 - Утигури – кочове гунське плем’я, що жило бiля Азовського моря.] що про них згадуе i славетний Прокопiй з Кесарii,[15 - Прокопiй з Кесарii (VI ст.) – вiзантiйський iсторик, автор iсторичноi хронiки «Вiйна з готами» (540–554).] про потоп та темряву всесвiтню… А на пiвночi немае Магога, але живуть мирнi роди склавинськi i войовничi варяги, що вiдкидають Христа.

А збудував Киiв каган Кий,[16 - Кий – легендарний засновник Киева (можливо, V–VI ст.).] що його iменем сам град названий, i було це в часи Кисиковi,[17 - Кисик – легендарний володар схiдних слов’ян. Точний час життя невiдомий. Згадуеться у «Велесовiй книзi».] а може, й ранiш. Збудований полiс на двох горах – Щекавицi та Хоривицi – i мае двi стiни дерев’янi та рiв. На Хоривицi стоiть акрополь Киiвський, по-склавинськи – Дитинець. Там живуть князi-кагани. За моiх часiв каганом був Аскольд[18 - Аскольд – киiвський князь у 858–882 рр.] iз пiвнiчного роду Дирiв, i славний вiн був володар. У двох походах примусив вiн дикi i войовничi роди деревлянськi, знанi ромеям як костобоки, до податей щорiчних, i вiдiгнав вiд Бористену кочовi орди Турагая, i погрожував Саркеловi[19 - Саркел (Бiла Вежа) – головна хазарська фортеця в придонських степах.] вiйною так, що степова держава Хазарiя втягнула своi щупальця у глиб Великого Степу.

У двадцятий чи двадцять другий рiк правлiння кагана Аскольда почав я служiння свое на капищi iдолiв Свентовита й Симаргла, що на полi Желянському мiж Киевом i Хорським урочищем.

Поганськi боги, мiж iдолiв яких заблукали моi склавини, численнi, як i в усiх язикiв, що не вiрять в Єдиного. Кожному споруджено капища, рiзнi за розмiром i будовою. Те, в якому поганська омана тримала мене, грiшного, було пiд Киевом найбiльше.

Серед попелищ славних склавинiв, що всiяли Желянське поле, стоiть трикутний пагорб, на ньому ж ростуть великi дуби, древнi, як сама земля склавинська. Дуби високi: з iхнiх вершин видно золотих коникiв на даху Аскольдового палацу i димну хмару на Песячому островi, де землянi люди палять вугiль i моляться небесному царю Тангрi.

Най

Страница 3

тарший дуб на тому пагорбi в давнi часи Велесовi був розщеплений блискавкою на три частини, але живе й досi. То – Даждьбогiв дуб. Даждьбоговi, небесному отцю поган гiперборейських, склавини iдола не ставлять. У давнi часи жрець Овой у захiдному святилищi Жаб’е, в змiiних землях, збудував iдола Даждьбога. Й ось невдовзi весь рiд його нагло загинув. Лише молода дочка Овоя Свiтилена, яка мала дар провiщення, зосталася живою й бачила увi снi свiтло i думала – бо була поганськоi вiри, – що свiтло вiд Даждьбога. І прорiк iй Голос iз свiтла, щоб не ставили родовичi бовванiв небесному. Думаю я, що то Єдиний говорив пророчицi проти iдолiв мерзенних.

Але темна була Свiтилена i казала всiм: «То Даждьбога воля». А син Свiтилени, Силеник, став старшим жерцем Желянським. Вiн побудував огорожу навколо розщепленого дуба. Огорожа збудована з грубезних дубових колод два лiктi завтовшки i заввишки п’ятнадцять лiктiв. Зверху колоди загостренi, й на кожну насаджено череп священного коня з табуна Симарглового. Колоди цi чорнi вiд часу, i вночi по них повзають великi прозорi комахи, всерединi яких горить мертвотно-бiле свiтло.

Брами в огорожi немае, але зi схiдного боку пiд колодами зроблений хiдник у землi, такий великий, що озброений воiн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хiдника водою з потаемного джерела i святилище ставало недоступним.

Колоди над хiдником пофарбованi червоним, а над ними вмiщено мiдяне сонце, яке молодшi жерцi щодня чистять попелом, i воно блищить так сильно, що видно мисливцям iз Долобського озера. За огорожею, окрiм Даждьбогового дуба, росте ще з десяток дубiв, мiж якими за давнiх часiв спорудили жертовники та намет для старшого жерця. Молодшi жерцi, помiчники та старi наложницi старшого жерця мешкали поза цим храмовищем у землянках. Тих землянок було багато, i городяни з Киева називали святилище помiж собою «виттю» – хутором.

Простiр за огорожею ми щодня часто вимiтали. Бiля Даждьбогового дуба стояло вiсiм каменiв, пласких та круглих, i два боввани: кам’яний чотирикутний iз чотирма обличчями та дерев’яний круглий iз крилами. Чотириликого звали Свинтовит – сторож чотирьох сторiн Даждьбогового свiту, крилатого – Симаргл.

Симаргла зробив майстер Вород, чужинець зi Сходу, i зробив вправно. Обличчя в Симаргла було жiноче – приемне, але не хтиве, й очi з рубiнiв та смальти – як живi. Крила iдола також були пречудовi – кожна пiр’iнка вирiзьблена iз сумлiнням та хистом.

А Свентовитiв iдол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять рокiв по тисячу лiт. Весь iдол був пофарбований у червоний колiр брудною вохрою. А камiнь пiд ним – агеолiт – був чорний вiд козячоi кровi, яку щодня лив iз жертовноi чашi на нього Силеник.

Силеник казав також, що за сорок рокiв до мого народження його мати, пророчиця поганська Свiтилена, у час небаченоi посухи принесла на тому каменi людську жертву – каганового сина вiд наложницi. Але на моiй пам’ятi i в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.

Окрiм намету Силеника, за огорожею були пiдземнi схованки з дарами прочан, загiн для жертовноi худоби та намет улюбленоi наложницi старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме вона показала Силениковi на мене й сказала, що я маю вiдзнаку Даждьбога i можу провiщати майбуття. А до того я служив як прибирач в огорожi та бiля iдолiв, отримуючи вiд святилища iжу та вбогий одяг.

Того дня, коли я дiзнався про вiдзнаку Неба, Силеник та Оряна кохалися у жерцевому наметi. Силеник був старим, мав вiсiм разiв по десять лiт, але з жiнками злягався щоденно. Завiса шкiряного намету була вiдхилена, i я, навчений ворогом роду людського, пiдглядав за нечистою грою кохання диявольських слуг. Оряна побачила це i сказала щось жерцевi, смiючись з мене. Силеник хотiв мене побити мiдним посохом, але Оряна зупинила руку його i провiстила: «На ньому вiдзнака Даждьбога. Вiн – священного стада вiвця, i не нам пасти його».

Того самого дня Оряна провела мене до немiчного старця iз жерцiв Велесових i той помастив менi лоба i пахви кров’ю чорного цапа. Так я став молодшим жерцем на Жулянському полi.

А незабаром вiдкрилася моя здатнiсть провiщати дар мого життя, завдяки якому пережив я всi виверти химерноi долi. Сталося це наприкiнцi лiта сорок рокiв тому, коли Аскольд у пiвденному походi зрiкся вiри родичiв-поган i просвiтився благодаттю Слова Божого.

Була нiч, коротка та благодатна опiсля жнив. Мiсяць стояв уповнi, й не спалося менi. Пригадав я, що молодi жерцi говорили про таемнi мiстерii за огорожею i нiч повного мiсяця. Казали, що в таку нiч Оряна танцюе на жертовнику на честь Даждьбога. Танцюе без одягу, гола, намащена священною маззю з конячого лою, з розпатланим волоссям i мiдяним амулетом на грудях. Тi, хто бачив нiчний танок Оряни, розповiдали про нього з дрiжжю вiд захоплення i мiстичного переляку.

І я, грiшний непросвiтлений слуга темних сил поганських, у спокусi небаченого видовища пiшов через стомлено-сплячу вить до огорожi. Мiсяць тодi був великий, попелясто

Страница 4

срiбний в ореолi блакитного, зеленого, неспокiйного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидiв, хмар iз чорними безоднями вугiльного злого неба – неба вкрадених зiрок i мiсячноi мертвотностi, неба, де передчуття руху страшнiше за нерухомiсть. Пiд таким небом, думаю я тепер, радiють демони, проти такого неба повстають пророки, пiдносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всiх застиглих небес-привидiв. Думаю також, що Число того демонiчного неба в нiч повного мiсяця року навернення Аскольдового було «шiсть». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтiя.

Численнi колоди огорожi у мiстичному сяйвi срiбного диска виглядали лиховiсно. Масно вiдблискували полiрованi часом кiстки конячих черепiв. Свiтлороднi комахи несли свое гнилизняне сяйво до тих черепiв, немов душi прадавнiх жерцiв здiймалися з чорного полум’я пекла у полишений ними свiт.

Хiдник пiд мiдяним сонцем не охоронявся. Силеник добре знав забобоннiсть розбiйникiв iз дiброви i не боявся нападу. Вугiльна темрява огортала сущi за огорожею речi. Але я не боявся, бо, не знаючи свободи, не знав i страху, немов тварина дурна, нетямуща.

На агеолiтi було порожньо. Смолоскипи бiля iдолiв погасли, вiд каменя смердiло, й нiякоi Оряни не було тут. Крадучись попри намети, я уявляв собi голе тiло пророчицi, намащене лоем, блискуче, як конячi черепи на колодах. Хтиве збудження огортало мое ество, але ось прийшов я до iдолiв i не знайшов нiчого, окрiм смердючого агеолiта. Вiд розчарування менi стало зимно, i я пiдвiв обличчя свое до мiсячного диска.

Дивне зеленкувате сяйво огорнуло мене. Здалось менi, що Мiсяць збiльшився втричi i щось дивне й неможливе – теплий холод чи холодне тепло – простягнуло своi руки вiд велетенського Мiсяця до мого обличчя.

«Сили Даждьбожi…» – прошепотiв я, i демонське iм’я розкрило менi потаемне.

Побачив я срiбну дорогу велетенських слимакiв. Бiлi, слизотнi, повзли вони цiею дорогою з темряви у темноту. Були в них людськi обличчя – обличчя мерцiв iз стягненою до вух блiдою шкiрою, з жовтими гнилими зубами. Аж ось проповз останнiй мерзенний слимак-велетень, i срiбною дорогою цього слизу покотилося щось кругле. Я придивився i побачив голову воiна – вусату, голену, з довгим чорним аварським оселедцем.[20 - Аварський оселедець – авари (племена з Пiвнiчного Кавказу) захопили землi схiдних слов’ян у кiнцi VI – на початку VII ст. Авари мали звичай голити голову, залишаючи одне довге пасмо волосся – оселедець.]

І пiзнав я кагана Аскольда з роду Дирового, володаря Киева. До того видiння бачив кагана я двiчi. Вiн заходив до Силеника – завжди у чорнiй хазарськiй бронi, в обладунку з потрiйноi шкiри i з важкою срiбною бляхою на грудях. Бляха та особливо запам’яталася менi, бо була стародавньоi роботи: бараняча голова з хитрими очима, зiркою мiж рогами й грецьким написом на кiльцi.

Але тепер тоi розкошi не було. Вiдрубана голова котилася срiбним слизом… i я заверещав. Видiння зруйнувалося, i серед дубiв почув я голос Силеника. Мерщiй побiг я вiд агеолiту, проколов собi ногу при втечi, але щасливо добрався до землянки.

На ранок Оряна, всезнаюча вiдьма Даждьбога, спитала мене: «Що бачив вiдзначений при вiвтарi?» Я розповiв про Аскольдову голову, i сказала Оряна: «Не прожити йому i року».

Так i сталося.

В день зимового сонцестояння повернувся каган з пiвдня. Привiв за собою ченцiв i пресвiтерiв християнських iз Корсуня Таврiйського. Був з ним владика Марко, висвячений за благословенням найсвятiшого Фотiя в епископи Киева й усiх кресiв Пiвнiчних.[21 - Фотiй – патрiарх Константинопольський у 858–867 та 877–886 рр. Висвячення Марка у епископи Киiвськi вiдбулося близько 881 р. (за iншими даними – у перiод VIII Вселенського собору 866–867 рр.).]

Силеник вилiз на дуба й дивився вiдправу, що ii провадив владика просто неба. Потiм заклав на агеолiтi трьох цапiв бiлих i покликав мене.

«Ось тобi знак Роду», – сказав старший жрець i подав менi трикутний червоний камiнь iз поганським символом курячоi лапи. «Іди до хрестопоклонникiв i вклади знак Роду в чашу, з якоi вони п’ють вино жертовне. Це мое на вiзантiйцiв закляття».

І тут Бог милосердний подвигнув мене вiдмовитися.

«Дам тобi на три ночi Оряну», – сказав Силеник.

Але благодать Божа була зi мною в той день невiдступно, i думав я, що то був день Рiздва Христового, якого заради Промисел Божий охоронив мене вiд неспокутного грiха. Так я сьогоднi повторюю слова пророка Ісаi: «Спiвати буду в iм’я Твое, бо Ти здiйснив справи чуднi, собор древнiй iстинний».

Силеник, напучуваний демонами, яким слугував, побив мене тодi, коли вiдмовився я вдруге, за задумом Божим, вiд сатанинського знаку i вiд Оряни, вiдьми-спокусницi. Але в той день Єдиний не звiльнив мене вiд омани – шляхи Господнього Провидiння незбагненнi та нешвидкi. Силеник не прогнав мене вiд капища, а знак Роду вiднiс у будинок владики iнший жрець – Богу-мил.

Силеник наказав Орянi вийти за огорожу й пiти у землянку до Богумила. Проте вiдьма вiдмовилася, закляла Силеника страшним закляттям i пiшла вiд

Страница 5

апища на пiвнiч, у печеру Велесову, що пiд Вишгородом, малим селом на березi Бористену. Можливо, дорогою до Вишгорода завiтала Оряна до Дитинця каганового i розповiла про страшнi прокляття, що Силеник посилав володаревi та його дiтям. Можливо, кагановi сказали про це iншi люди, не знаю. Але навеснi прийшли до священних дубiв воi, охрещенi Марком, з дружини кагановоi, i покликали жерця до володаря.

Вийти Силеник вiдмовився. Натомiсть iз дiброви вийшли чотири волхви – кудлатi старезнi дiди з палицями i сокирами, чорними вiд жертовноi кровi. І сила демонська променiла з очей iхнiх. Воi вiд капища повтiкали, Силеник взяв собi нову наложницю з Берестова – прегарну бiлявку, ще дитину.

Вбили Силеника аж на Купала – християнським лiтургiйним численням перед днем святого Іоанна Хрестителя. Перед цим була лиховiсна чорна буря. Вiтер три днi нiс iз-за Днiпра степовий гарячий порох. У нiч, коли вiтер ущух, Силеника знайшли в хiднику пiд мiдяним сонцем iз чорною стрiлою в потилицi. Того дня капище лишилося без старшого жерця. Я увiйшов на подвiр’я без остраху – старший лиходiй уже розмовляв з Даждьбогом. Буря накидала у капище гiлки i пил, покосився крилатий Симаргл. У шатрi плакала бiлявка-наложниця, i, здавалося, чогось не було в цiй витi.

Вiдлетiв вiд неi важкий тисячолiтнiй дух, i лишилась, як непотрiб, недоладна дерев’яна споруда: сточенi комахами трухлявi колоди, пожовтiлi черепи здохлих коней, смердючий жертовник.

Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простiр, i, не знаючи iнших слiв до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що ii було спiвала Оряна:

Ой, Даждьбоже, сило роду нашого,
рiк од роду бог наш невiдступний,
рiк од роду бог наш добрий, ярий,
вiк од вiку всього ти початок!
Ой, Даждьбоже, ти врожаю батько,
рiк од року всiх дерев господар,
рiк од року сила трав високих,
вiк од вiку всього ти початок!
Трьох дорiг i трьох горбiв володар,
трьох свiтiв старiйшина одвiчний!
Ой, Даждьбоже! Дай свою нам милiсть
рiк од року, вiк од вiку, завжди!

Слова тоi молитви були гучнi, але з дерев’яними, як у Симаргла, крилами. Не могли вони злетiти до неба i падали мiж дуби, слизом стiкали по гнилих колодах додолу. А простiр навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До лiтнього сонцестояння впаде Киiв».

Нiхто не почув цих слiв, окрiм бiлявки в шатрi, та вона була мала й не розумiла. Я втiшав ii, а потiм пiддався спокусi – i дай менi, Боже, хоч тепер замолити цей грiх. Злягання мое з наложницею було таке ж порожне, як капище. Звiрятами були ми. І втiха наша була звiряча, i число ii було «п’ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтiя.

…Киiв упав через десять днiв. У капищi вже господарювали Оряна й новий жрець, волхв iз Вересового капища Хальд – чорний бородатий велетень у чоботях iз оленячоi шкiри iз мiдяною бляхою на животi…

Ми з Богумилом без дiла й без iжi вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводi, заходили за Оболонь, де були городи i щось-таки знаходили на споживу. Пiд час одного з таких походiв i побачили ми варязькi струги, що пливли Днiпром-Бористеном. Вiв iх ватажок iз Нового Мiста Сьерн Хельг, з роду Ерiксонiв.[22 - Хельг – «Олег Вiщий» руських лiтописiв, Новгородський та Киiвський князь (882–911 рр.) з роду Рейрiка (Рюрика) Ерiксона Датського. Рiд Ерiксонiв належав до священного варязького клану Інглiнгарiв.] Через два днi Хельг пiдступно вбив Аскольда, його синiв Мезамера та Адира й став каганом Киева, намiсником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неагардi[23 - Неагард – Великий Новгород.] – далеко на пiвночi.

Пiзнiше, в Ітхелi, менi розповiли про те, скiльки хазарських дирхемiв заплатили посланцi царя Манасii варягам за цей похiд. Серед радникiв Хельга були хазарськi купцi Захарiя та Йосиф. Для останнього варяги три днi вiдловлювали людей у невiльники. Першими у рабство пiшли християни й родини Аскольдових дружинникiв. На третiй день полювання дiсталися вони й до Желянськоi витi. Хальд боронив капище, i варяг у рогатому шоломi розрубав його навпiл разом iз мiдяною бляхою. Оряну вiдправили до нового кагана, а мене, Богумила i ще п’ятьох молодших жерцiв вiддали наглядачам достойного Йосифа. Ідола Симаргла варяги встановили на носi свого човна, а рештки капища спалили. Збулися моi передчуття.

Зв’язаний, лежав я на ребрах варязького човна i дивився у блакитний зенiт лiтнього неба. Неба, де Даждьбог Свiтилени та Силеника прирiк мене на рабство. Я не думав про справедливiсть, а думав про Долю. Я не знав тодi, що влада Долi тим бiльша, чим довше живе людина, не знав про причетнiсть довгоiснуючого i про те, що над двадцятилiтнiми Доля не владна – iхне-бо царство вибору, царство волi земноi.

Не помишляв я й про втечу. Набагато пiзнiше, в Іхтелi, почув я вiд Мелхиседека: «Існуе три визначення у часi – минуле завжди iстинне, майбутне завжди брехливе, сучаснiсть невловима. Течiями життя володiе той, хто завжди встигае, але Вiчнiсть належить спроможним очiкувати».

Небо тодi не д

Страница 6

ло менi спокою, бо було воно все у швидких хмарах – рухливе, марнотне. Я заплакав, але Єдиний був уже зi мною i послав менi на втiху пречудову комаху – величезну бабку з крилами, як двi долонi воя.

Задивився я на ту комаху, що всiлася бiля мене на знаряддя човна, й перестав плакати. За словами фiлософа, сталося так: «Спокiй е трьох образiв: образу смертi, образу кохання й образу пiзнання». Так зустрiвся я з образом пiзнання i втiшився, хоч грубi мотузки в’iдалися в тiло мое, а наглядач двiчi вдарив мене взутою в чобiт ногою.

Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, – думав я, – не пробач варягам сплюндрованого капища i помстись iм! Ти послав комаху, свiй знак, i вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний есмь. А обранi так просто не помирають». Такi думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свiй, думав я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, нiж до варягiв у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усiм народам ходити стежками своiми». Силеник, Оряна, Хальд iшли своiм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, – але такi помилки, можливо, приемнiшi Сущому, анiж тупа руйнiвна злоба варягiв. Так i Мелхиседек казав, хоч сам був iудеем: «Істина е згода мiж Сущим i створiнням Сущого».

…Уночi човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому островi. Землянi люди поховалися, священнi дерева Тангри прибульцi спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Бiльшiсть киян – жiнок, дiтей та поранених – варяги тримали в цiй огорожi, але тих, хто мiг утекти, позалишали у човнах зв’язаними. До острова пiдiйшли хазарськi кораблi з вiтрилами, великi, як громадськi стодоли. Вони належали найзаможнiшим купцям iз Тьмутараканii та Іхтелю – Йосифу, Захарii, Семендер-тархану.

У темрявi чув я, як спiвали за огорожею християнськi жiнки: «Кiрiе, елейсо!» – «Господи, помилуй!» П’янi варяги кричали щось на неоковирнiй своiй мовi, iнодi верещали дiвчата, що iх гвалтували переможцi. Сам я страждав вiд спраги, а голоду не вiдчував. Богумил, який лежав поряд зв’язаний, намагався послабити мотузки, вiдтягуючи вузли зубами, але зламав зуб i облишив шарпатись. Над ранок я забувся важким, як меотiйська ртуть, сном.

Ранком на Песячий острiв упав холодний туман. У тому туманi пiзнав я першi варязькi слова: «кнаг» – «воiн», «лейданг» – «човен». На тiй ладдi, де були бранцями ми, Желянськi жерцi, порядкував ярл[24 - Ярл – незнатний вiйськовий ватажок або суддя у варягiв.] Хальблот, родич кагана Хельга. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкоi паляницi й зняли iз нас мотузки та весь одяг.

Прийшов покупець людських душ – достойний Йосиф, до якого ярл та воi зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньоi статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тiло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав вiн на шиi потрiйний золотий ланцюг, на якому висiв талiсман – золота п’ятикутна зiрка, на кожному пальцi горiли дорогоцiннi перснi, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкiш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню iз срiблом.

«Адаль Йосиф, – сказав йому Хальблот, – ось раби молодi та гарнi». Хазарин оглянув нас i наказав слугам дати Хальблоту зв’язку срiбних монет. Богумила й бiляву Силеникову наложницю Йосиф вiдокремив вiд нас – забрав до свого гарему. Пiзнiше я довiдався, що Богумиловi його вродливiсть обернулася на зле – з нього Йосиф зробив евнуха. Як я молився тодi, дякуючи Боговi за вилицюватiсть та капловухiсть, що врятували мене вiд скопцевоi долi!

На хазарський корабель нас не перевели – Йосиф найняв лейданг i воiв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас i далi тримали на варязькому човнi, тепер уже як веслярiв. До веслування були ми не звичнi – то варяги посадили нас на весла по двое. На iншому боцi лейданга з веслами легко вправлялись могутнi кнаги Хальблота. Вiдплили ми вночi, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинськi навколо Киева.

Течiя та вiтер допомагали нам. На веслах пливли рiдко – Хальблот пiдняв бiле вiтрило, i лейданг хутко побiг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданг ярла Хокона. Йосиф i Хокон були великi приятелi. Купець подарував ярловi двох дiвчат-бранок, та Хальблот як узнав про це, то весь день гарчав вiд заздрощiв, немов звiр, i просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.

Зате на лейдангу Хальблота був Симаргл, якого варяги вкрали в капищi. Дерев’яний людино-птах гордо стояв на носi човна, оглядаючи шлях попереду. А нiс Хоконового човна прикрашала лише стара трiснута дерев’яна «масмi» – ведмежа голова грубоi роботи. Воi Хальблота, коли напивались увечерi, кричали Хоконовим воякам: «Веслярi дохлого масмi!..» Тi у вiдповiдь пiдiймали над бортом лейданга голих дiвчат, подарованих Йосифом, i, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися скопцями.

Ярл Хальблот навiть пообiцяв своiм воям, що пiд час зупинки на островi Лава купить iм за власнi грошi бранку.

Я вже почав розумiти

Страница 7

ову варягiв i знав, що на островi Лава Йосиф сподiвався поповнити запаси води та харчiв, а також придбати у печенiгiв нових рабiв та коней, за яких уже розплатився; i до Саркелу караван пiде через Степ. Великi кораблi не змогли б пройти Днiпровi пороги, а пiвденнiше, бiля Меотського озера,[25 - Меотське (або Меотiйське) озеро – Азовське море.] кочували ворожi хазарам племена хана Кубрата, спiльника Вiзантii. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли Промисел Божий невiдворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану i мою долю на визначений ним незбагненний шлях.

Того дня на лiвому березi Днiпра побачив я велетенськi кам’янi iдоли – баби. Цi прадавнi боввани були бiльш древнi, анiж Свентовитiв кам’яний iдол у капищi Силеника. Силеник розповiдав нам, що цi кам’янi баби були пращурами наших предкiв, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бiсом Ташбешем, i вiн прирiк iх почути його Голос – i стали вони каменем. Старий жрець, що висвятив мене у жерцi, казав, що пiд тими бовванами лежать похованi вороги Киева – почвари, проти яких боролися у давнi часи спiльно моi родовичi й хазари. Як не стане iх, то розкриеться Степ i воскреснуть вороги. А перемогти iх зможе тiльки Святий Витязь Еркiн.

Дивлячись на кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаг Свергельд, який iз варягiв найкраще знав нашу мову, почав смiятися з мене, кажучи, що моя голова перегрiлася вiд спеки. І тодi якийсь дух увiйшов у мене, i серед спеки зробилось менi зимно, i став я пророкувати, i сказав ярловi та воям його, що не встигне знову пiднятись сонце над Велесовим Степом, як душi Хальблота, Свергельда i брата його Індульфа вiдiйдуть до померлих предкiв, а Йосифа Бог покарае за зло його. І було щось таке у моему обличчi, що зблiдли варязькi витязi, i мовчки вiдiйшли вiд мене, i боялися дивитися у бiк зловiсних iдолiв на днiпровських кручах.

І сталося за словом моiм.

Хальблот, якому не терпiлося дiстатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданги на кораблi увiйшли у вузьку протоку мiж крутим правим берегом та островом, густо покритим лiсом, ярл не послав вивiдувачiв обстежити шлях. А час iшов до ночi, й небо на сходi вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаментi тризнових чаш.

Раптом з боку острова полетiли стрiли. Свергельд i стерничий були вбитi одразу. У держално мого весла також встромилася стрiла. Я запам’ятав ii назавжди: у чотири лiктi, з трикутним наконечником чорноi крицi, з воронячим пiр’ям на хвостi. Саме такi стрiли виготовлялися в столицi правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварi,[26 - Балтавар – нинi Полтава.] що на березi Лутави. Нiколи смерть для мене не втiлювалася в якусь рiч буття з такою повнотою, як у ту розбiйницьку чорну стрiлу. Як спiвав Богоотець Давид у Пiснi Хвалiтнiй: «Господь дав глас свiй: пустив стрiли i розсiяв iх». Ось такi знаки давав Єдиний як у часи Давидовi, так i в нашi останнi часи.

Коли стрiли вбили перших воiв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданга вже кричали: «Св’iнфiз йон!» – «Розбiйники!», а ярл навiть не зняв щити з лiвого борту. Коли стрiла влучила в нього, Хальблот стояв якраз надi мною i впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порiзав менi шкiру, i кров моя i Хальблота залила все. А воi думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я пiд убитим ярлом i молився Єдиному, й страшно менi стало, коли я згадав про свое пророцтво.

Урештi-решт напад розбiйникiв було вiдбито. А все ж вони встигли спалити один iз хазарських кораблiв. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадiя. Йосиф сказав опитати всiх рабiв, чи не вмiе хтось лiкувати рани.

Колись бачив я у капищi, як лiкували людей Силеник i Оряна. Пiсля бою я допомiг одному з варягiв вийняти стрiлу з рани. І коли на березi люди Йосифа шукали лiкаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замiсть Хальблота, вказав iм на мене: «Ось цей зiвш (раб) умiе лiкувати й передбачати майбутне. В ньому дух небесних Валарiв – вiн урятуе Обадiю. – А потiм додав: – А як не врятуе – забийте його».

Наглядачi повели мене до намету достойного Йосифа.

Намет той був шкiряний та великий, як зала. По кутах його ховалися переляканi слуги й наложницi, а посерединi пiд двома стовпами, до яких були прив’язанi смолоскипи, лежав молодий хазарський воiн у срiбному обладунку – блiдий, мов восковий.

Над ним плакав, рвав волосся на головi, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.

Іудейською вiн молив Єдиного: «Елоi, макар хайiмей!» – «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив кагановi Хельгу свого лiкаря.

Старший наглядач пiдвiв мене до пораненого. Розбiйницька стрiла влучила у щiлину мiж надгрудною бронею i срiбним нашийником воiна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрiлу, але Обадiя втратив багато кровi й дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напiвмертвого тiла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цiй розповiдi наводити слова того закляття, бо демони мають зд

Страница 8

тнiсть жити в знаках, нанесених на площину, i шкодити звiдти людям. Але закляття це е могутне, древне i дiе на неохрещених iз дивною потугою.

І прорiк я над Обадiею Орянине закляття.

І, за словом закляття, схопили демони у потаемних глибинах блукаючий дух Обадii i перенесли його у свiт наш, свiт вибору. Й увiйшов дух у тiло, i вiдкрив Обадiя очi, i сказав: «Елiашiв!», що означае «Бог вiдроджуе!».

Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану бiлим вином i приклав до неi попiл i палену тканину, i сказав наложницi тримати ту тканину не вiдходячи. А сам пiшов шукати трави, згадуючи науку травну. Нiхто не тримав мене i не наглядав за мною. На свiтанок знайшов я мокряну траву i приклав ii до рани. Увечерi ще був в Обадii жар, але наступну нiч вiн спав спокiйно, а наложниця грiла його своiм тiлом. Через добу всi побачили, що смерть вiдступила вiд сина Йосифового i видужуе вiн.

Тодi сказав менi достойний Йосиф перед людьми й жiнками дому свого:

– Ось я, Йосиф, син Нафанiв, кажу тобi, зiвш: радiй, бо принiс ти радiсть найславетнiшому роду в Хазарii. Тепер будеш ти вiльний, i лiкарем будеш при домi моему, i iм’я тобi даю – Гафаг, що означае «дар, iстина».

Так серед речей сущих знайшов я свое друге iм’я, але то було iм’я зовнiшне – для iнших, а для себе, як iстинне внутрiшне iм’я, залишив я родове – Ратибор. Мелхиседек пiзнiше пояснив менi, що всi складнi речi в ойкуменi мають зовнiшнi i внутрiшнi iмена: зовнiшнi – як панцир проти злих сил свiту, внутрiшнi – як заповiт Єдиного для iснування. Усе, що мае одне iм’я, – беззахисне, а все безiменне не iснуе.

Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять рокiв водив невiльницькi каравани вiд Днiпрових порогiв до Бiлоi Вежi й потурбувався про свою безпеку, породичавшись iз тарханами мiсцевих племен. Три його доньки були старшими бонами кагана Багорега й печенiзьких тарханiв Куви i Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та iжу. З караваном у Саркел подалось п’ятеро варягiв iз лейданга Хокона, а iнших купець вiдпустив, вiдрахувавши рогатим воям три низки срiбла.

Про Великий Степ чув я вiд старих киiвських воiв, вiд Силеника i байгарiв-стерничих, що спiвали на становищах караванiв пiд гусла думи про прадавнi вiйни з готами та аварами. Колись славетнi кагани склавинськi Преслав, Кисик та Івель володiли всiм Степом як вотчиною. А в теперiшнi часи Великий Степ опосiла Хазарiя, i навiть могутня Імперiя ромеiв не здатна була захитати хазарськоi потуги.

Великий Степ неосяжний i сповнений волi. Знаки, якi Єдиний розкрив над Степом, рухливi та небезпечнi. Тiльки у Степу вiдчуваеш драглисту велич небесних хмар, що iх сповiдники Монхе-Тангри, Вiчного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе – i що може бути бiльш дивне, нiж рухлива Вiчнiсть. Вiтер за чверть доби змiнюе все навколо: хмари i трави, колiр i смак повiтря. Степ – це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерiгача здалеку i ховаеться швидко. Швидкiсть тут не вiдзнака, а спосiб буття; вiдзнака в Степу – спокiй. На спокiй мають право лише кам’янi баби. Їм нiхто не загрожуе, окрiм гнiву Єдиного. Все iнше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухаеться i змiнюеться – i нiхто не скаже, що в нього попереду визначенiсть, якщо поряд Степ.

Птахи у небi нагадують лiтери iудейського письма. Тi, що вiрять у Тангру, визначають майбуття за летом птахiв. Майбуття в Степу – це два-три днi попереду. Нiхто не провiщае на мiсяць чи на рiк. Для рухливого свiту цi обрii Хроноса незрозумiлi, як Вiчнiсть. Незбагненнiсть Великого Степу краще за всiх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торi,[27 - Тора – П’ятикнижжя Мойсея, першi п’ять книг Старого Завiту, основа iудейського Закону. В кабалi Тора ототожнювалася з вичерпним кодом Усього Сущого.] а в Торi написано про все. «Степ i Книга не сумiснi, i народи, що народились у надрах Великого Степу, нiколи не знайдуть своеi книги, хоча шукати ii будуть довгi тисячолiття. Може, колись напишуть Книгу, в якiй лiтери кожноi митi будуть мiнятися мiсцями i створювати новi слова, щоб знову змiнитись, – тодi це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоем речей бачити iх невловимо-мiнливу сутнiсть; за кiлькiстю бачити Число; за iменами Божими – неназванiсть Єдиного.

Як Всесвiт почався Словом i Числом, так Великий Степ почався Вiтром. Усе життя Степу нагадуе сон i згадку про той Перший Вiтер, про той первiсний рух вiд Єдиного. Так i буде Степ спати i згадувати до кiнця часiв, коли повстане все, i вiн повстане, i Вiтер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.

Перехiд наш через Степ був важким. Не ставало води, i вiд спеки не було спасiння. На третiй день пiсля початку переходу вiдiйшов до Господа праведник владика Марко. Вiд незнаноi хвороби недалеко вiд Саркелу вмерло четверо печенiгiв i бiлява Силеникова наложниця, iм’я якоi я забув. Перед смертю вона сказала менi, що бачить жiнку в чорному одязi, яка йде до неi на червоних хмарах. І досi я здригаюсь

Страница 9

вiд жаху, коли згадую ii обличчя при цих словах.

На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджуе мене, бо пiд нашаруванням подiй кiлькiсть втрачае числову визначенiсть, – ми пiдiйшли до Саркелу.

Нiхто точно не знае, чому фортеця дiстала це дивне iм’я – Саркел. Людята казав менi, що це iм’я одного з архангелiв, в Ітхелi[28 - Ітхель (або Ітиль) – столиця Хазарii. Назва, можливо, походить вiд iудейського «йетхель» – священний осередок.] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тiльки в цiй фортецi можна було сховатися вiд степовоi пожежi. Гузи нарекли Саркел Захiдним муром, а моi родовичi й булгари називають цю фортецю Бiлою Вежею.

Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарiю i вступив у ii дивний свiт, де всi речi мають явнi й прихованi назви i де влада е знанням прихованих назв.

Розташований Саркел на березi рiки Бузан,[29 - Тепер – Дон.] яка вужча вiд Днiпра та Ітелi, але втричi ширша за будь-яку рiчку в межах Імперii.[30 - Імперiя – Вiзантiя.] Бузан iз трьох бокiв обтiкае Саркел, а з пiвночi фортеця мае два рови, заповненi водою. Мiж зовнiшнiм i внутрiшнiм ровами збудованi землянки аланiв та чорних булгар, а мiж внутрiшнiм ровом та муром Саркелу стоять юрти гузiв та печенiгiв. Сама фортеця мае довгу зовнiшню стiну, сiм лiктiв завтовшки i заввишки тридцять лiктiв, складену з цегли. У стiнi з пiвдня i пiвночi е дерев’янi брами, вкритi металевими пластинами на зовнiшньому боцi. Ще одна цегляна стiна подiляе Саркел на двi частини – пiвденну та пiвнiчну. У пiвнiчнiй частинi збудованi двi гiгантськi вежi, заввишки сто двадцять лiктiв. До висоти п’ятдесят лiктiв вежi складенi з величезних кам’яних брил, а вище – цеглянi. Верхня частина обидвох веж обличкована бiлим мармуром, i я думаю, що саме це обличкування дало Саркеловi iм’я Бiлоi Вежi. На однiй з башт вивiшений прямокутний шмат чорного оксамиту iз зображенням срiбного семисвiчника – зовнiшнього знаку Хазарськоi держави. Почав будувати Саркел вiзантiець Петрона у п’ятий рiк правлiння iмператора Теофiла, а завершив будову хорезмiйський фiлософ Шамсутдiн у третiй рiк правлiння Михаiла, сина Теофiлового.[31 - Теофiл – iмператор Вiзантii у 829–842 рр., Михаiл ІІІ – iмператор Вiзантii у 842–867 рр.] У днi мого перебування у Саркелi у фортецi i за зовнiшнiм ровом мешкало бiльше п’яти тисяч хазар, гузiв, чорних булгар[32 - Алани, чорнi булгари – племена, якi мали кочiв’я у Хазарському Степу наприкiнцi IX ст. Гузи – тюркський племiнний союз, найчисленнiший мiж Волгою та Уральськими горами у VIII–IX ст.] i склавинiв. За день у Саркелi продавали стiльки телячоi шкiри, скiльки продають ii на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярнi Бiлоi Вежi славились на весь Великий Степ. На Лiвому березi Бузану, бiля Саркелу, е розоранi землi, i живуть там алани – народ мирний; серед них багато християн.

Не раз я розглядав фортецю i з лiвого, i з правого берегiв Бузану, вночi i вдень, з рiзноi вiдстанi. Саркел – син i батько Великого Степу. Вiн, як сила посеред розлогого безсилля, – цегляно-червоний i бiлий серед сiрого, жовтого, зеленого степового моря. Але вiн також е минущим серед Вiчного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, i коли вiд Бiлоi Вежi не залишиться й згадки, Великий Степ усе ще буде таким – сiрим, жовтим, зеленим. За словами пророка Ісаi: «Ти звершив дивне; зумовлення древнi iстиннi. Ти перетворив мiсто на купу каменю, нездоланну фортецю – на руiни».

І в одну з ночей пiд Саркелом, коли зiрки Зоряноi Мережi пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортецi, взнав я Число Саркелу. Число його – десять. Так кажу я, Олексiй Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтiя…

Уперше побачив я Саркел з воза Обадii на вершинi лiта, в рiк загибелi Аскольда, кагана киiвського, в п’ятий рiк царя хазарського Манасii.[33 - Манасiя ІІ – цар Хазарii. Номiнально Хазарiею правили Великi Кагани з династii Ашина. Реально влада зосереджувалась в руках царiв (бекiв) з iудейського роду рабина Обадii. Останнiй цар Хазарii Йосиф (920–965) залишив нам перелiк цих царiв без дат i термiнiв iх правлiння: Обадiя, Єзекiiл, Манасiя І, Ханукка, Ісаак, Завулон, Манасiя ІІ, Нiссi, Аарон І, Менахем, Венiамiн, Аарон ІІ i сам Йосиф, лист якого до iспанських евреiв досi залишаеться головним джерелом наших знань про Хазарську державу.] Був ранок. Степ, яким iшов караван Йосифа, ще спав у блакитному свiтанковому спокоi, а на золотому тлi схiдного неба чорними стовпами з’явилися вежi Саркелу. Вiзничий, побачивши iх, провiв долонями по своему обличчю зверху вниз i сказав: «Ертар», що мовою гузiв означае «осягнення очiкуваного».

Караван пiдходив до Саркелу, i фортеця вже височiла в усiй потузi своiй над срiбною стрiчкою Бузану, коли невiдомо звiдки з’явився загiн кiнних воiв. Обличчя в них були темнi, широкi, з щiлистими очима – обличчя печенiгiв. Але одяг цих воiв виглядав дивно для кочовикiв: лускатi обладунки, круглi бляхи на поясi, пластинчастi сталевi шоломи й плащi з бiлоi струменистоi тканини. Очолював загiн неймовiрно товстий воiн у

Страница 10

озолоченому шоломi, з поясом, геть усiяним великими золотими бляхами. Мав вiн одне око, на ньому був незвичний панцир iз неймовiрно грубоi шпичастоi сiроi шкiри, а голос у нього був, як сурми ерихонськi.

То був Ерге-багатур,[34 - Багатур – у тюркських племен IX ст. – военачальник з незнатного роду, який вiдзначився вiйськовою звитягою.] славетний витязь саркельський, котрий пiдкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу i розбив вiзантiйського протоспафарiя[35 - Протоспафарiй – титул командувача особистоi гвардii вiзантiйського iмператора.] Вiталiя у битвi пiд Таматархою, що на Меотiйському озерi. Але найбiльшу славу Ерге-багатур здобув не у вiйськових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока i гнучке, не заросле салом тiло, убив, кажуть, у землях буртасiв[36 - Буртаси – предки або близькi родичi слов’янського племенi в’ятичiв.] Дракона i зробив з його шкiри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарськi призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельськоi залоги.

Переможець Дракона наблизився до каравану i викликав Йосифа. Потiм наказав п’ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, i щойно вони вийшли, п’ять чорних печенiзьких стрiл вкоротили життя кнагам з лейданга Хокона. Воi Ерге-багатура почали знiмати iз вбитих зброю i обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Киевi новий каган Хельг раптово зрадив Хазарiю й убив купцiв iудейських. За два днi до прибуття каравану в Саркел туди прискакав розвiдник i розповiв, що пiсля жнив Сьерн Хельг i варяги з Киева та Неагарда збираються в похiд на Хазарiю. Усi варяги-найманцi пiсля такоi звiстки були забитi; така сама доля спiткала й варягiв Йосифа – Харальга, Ерiка Довгого, Ерiка Кривого, Хрофта i Харбарда. Дивно, але я досi пам’ятаю iхнi iмена. Хрофт навчав мене варязькоi мови, а Ерiк Довгий був охоронцем Обадii. Так вони загинули.

…Невiльникiв та коней Йосиф залишив пiд охороною за зовнiшнiм ровом Саркелу, а я з наближеними купцями вступив за мури великоi фортецi. У пiвденнiй частинi Саркелу було багато цегляних будинкiв купцiв та зверхникiв; найбiльшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового, – вiн мав два поверхи i три прибудови для слуг.

В однiй iз цих прибудов Йосиф з милостi своеi дав менi комiрчину iз земляною пiдлогою та пiччю, складеною з великих цеглин. На пiдлогу слуги поклали подвiйну повстину, а вдячний Обадiя за три мiри пшеницi купив менi наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна i мовчазна.

Так почалося мое життя у Саркелi. Завдяки балакучостi слуг Обадii я зажив слави великого цiлителя i провидця. Бiльшiсть мешканцiв фортецi хворiли на очну гноянку, траплялися важкi розлади травлення. Лiкувати такi хвороби я вмiв, ще слугуючи при капищi, й незабаром у мене завелися першi дирхеми, заробленi Оряновою наукою. З’явились i друзi.

Першим з них став мiй родович – коваль Людята. Поселився вiн у Саркелi за киiвського кагана Бравлина, Аскольдового дiда. Майстром вiн був надзвичайно вправним, за що iудеi так i називали його – Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав двi майстернi – одну у вiйськових стайнях Ерге-багатура, другу – в самiй саркельськiй цитаделi. Вiн завжди називав мене склавинським iм’ям – Ратибор, i з його легкоi руки гузи i булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лiкар Ратбер. І тiльки хазари завжди зверталися до мене на iм’я Гафаг. Людята був язичником i в майстернi тримав дерев’яного боввана богинi Мокош.[37 - Мокош – слов’янська богиня, яку вважали берегинею вогнища. Праматiр молодших богiв рiчного господарського циклу.] Боввана вiн зодягав у парчевий каптан i щонедiлi змащував олiею. Безлiч молитов знав саркельський Шамв Хайнан i промовляв iх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою i дiтьми – Даном i Яриною. Розмовляв вiн на всiх мовах Саркелу – того степового Вавилона, – i любили його в Саркелi всi. Лише одна людина була йому смертельним ворогом – начальник внутрiшньоi фортецi хорезмiець[38 - Хорезмiець – виходець iз Хорезмiйського султанату, iсламськоi держави, яка посiдала пiвдень Середньоi Азii (мiж Іраном та Індiею).] Джанiбек. Обопiльна ненависть цих двох людей мала невiдоме менi давне джерело, i, напевно, якби Людята не був потрiбний мiстовi, Джанiбековi найманцi давно б вiдправили його язичницьку душу до вогненноi геени.

Людята першим розповiв менi про зверхникiв фортецi. Номiнально начальниками зовнiшньоi i внутрiшньоi ii частин були, вiдповiдно, Ерге-багатур i Джанiбек. Але я вже казав, що в Хазарii усi речi мають явний i прихований змiст. Так було i з владою у Саркелi. Справжнiм володарем фортецi, вiд одного слова якого тремтiли i Переможець Дракона, i гордий хорезмiйський витязь, був непоказний чоловiчок, якого звали рабi Ісраель. Рабi жив у цитаделi як простий iудейський священик, але носив пiд одягом золоту п’ятикутну Зiрку Соломона, на якiй був написаний його таемний титул – Спостерiгач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зiрцi були зображенi таемний герб Хазарii i печатка самого царя Манасii. У поточнi справи рабi Іср

Страница 11

ель нiколи не втручався, але всi розвiдники та шпигуни, що ночами прибували до фортецi, йшли тiльки до Носiя Зiрки, i всi важливi наради вiдбувались у пiдземеллi фортечноi синагоги. Окрiм Зiрки, рабi носив пiд одягом священика надзвичайно тонку й мiцну кольчугу. Про це не знав нiхто, крiм Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Вiн зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанiбека.

Другим моiм приятелем у фортецi став Ярамаг-тархан, син кагана ясiв Багорега, якого хазарцi тримали у Саркелi заручником вiрностi його батька. Це був легковажний молодик, що мав пристрасть до вина, жiнок i полювання. Людята був единим мешканцем фортецi, до порад якого Ярамаг-тархан хоч трохи прислухався. Менi вiн став довiряти пiсля того, як я вилiкував його улюбленого пса. Саркельськi розбишаки й шибеники обходили мене боком, знаючи, що Ярамаг-тархан менi протегуе. Нiхто у фортецi не ображався так легко, як син Багорега, й нiхто не вмiв так швидко знести мечем голову кривдника, як це робив Ярамаг-тархан.

У Ярамаг-тархана була велика мрiя – повторити подвиг Ерге-багатура, вполювати Дракона. Вiн не мiг спокiйно дивитися на Ерге, коли той у панцирi з драконячоi шкiри виiжджав з фортечноi брами на чолi загону кiннотникiв. Мене також цiкавив Дракон. Іудеi називали його «тафiм», булгари – «зеркелев». Жили Дракони, згiдно з мисливськими свiдченнями, на пiвнiч вiд Саркелу в землях буртасiв мiж рiчками Ітель, Бузан та Огар, де посеред Степу Божа Воля розташувала величезнi, порослi очеретом болота. Мисливцi розповiдали менi i Ярамаг-тархану про дивних чудовиськ, що населяють тi болота: про велетенських ропух, якi полюють на вовкiв, про драконiв, про змiiв завдовжки з два стадii…

Ярамаг-тархан усе поривався на велике полювання у мочарi, але в Саркелi чекали нападу киiвського кагана, i рабi Ісраель заборонив усi мисливськi експедицii.

Так пройшла осiнь того пам’ятного року, а нападу не було. Вже схiднi вiтри принесли перший снiг, коли розвiдники повiдомили, що Вiльг вирушив на пiвдень – до Евксинського Понту.[39 - Евксинський Понт – Чорне море.] Наближенi до начальникiв люди казали, що Ерге-багатур пропонував на таемнiй нарадi пiти у похiд на Киiв, але рабi Ісраель не пiдтримав його. Натомiсть великий загiн був вiдправлений у землi бунтiвних касогiв,[40 - Касоги – плем’я, яке мешкало на Таманському пiвостровi бiля Тамтархи.] котрi вiдмовилися платити данину Ітхелю.

За зиму я оволодiв книжною премудрiстю i вже навеснi вiльно розбирав грецькi та iудейськi написи на стiнах фортецi. Людята казав, що на його пам’ятi нiхто не вчився письма так швидко, як я. Уже наприкiнцi зими Єдиний послав менi пророче видiння. Бачив я у тому видiннi велике мiсто, хоча до того поселень, бiльших за Киiв i Саркел, бачити менi не доводилось. Мiсто було червоне, i чорне, i золоте. І грiзне. Червлене сонце стояло над ним. І було в тому мiстi безлiч споруд кам’яних, високих. І от на даху одного з будинкiв того мiста побачив я велику чашу з чорного каменю. І на тiй чашi написи незнаними менi лiтерами. А в чашi горiв бiло-зелений вогонь, холодний та примарний.

Бiля чашi стояв старий у бiлому одязi й молився вогню. І почув я його слова:

О, Даждьбоже, каменiв батько,
i води батько, i людей,
i мiст людських, i загибелi тих мiст,
i влади тих, що несуть загибель!
О, Даждьбоже, перший i останнiй,
всiх повстань початок i пожежа,
всiх царiв i владарiв загибель!
О, Даждьбоже, Мiсто заклинаю
я твоiм страхiтливим закляттям!

І сказав той старий закляття Мiсту червоному, золотому, чорному. А потiм обернувся i побачив мене. І спитав: «Хто ти?» А очi його пiд бiлими бровами були чорнi, як пекельна безодня.

Я cказав: «Я Ратибор, лiкар дому Йосифового, iз Саркелу».

А вiн промовив: «Я Овой, верховний жрець Даждьбожий. Я закляв Мiсто останнiм закляттям».

Я сказав: «Ти давно помер, Овою. Померла твоя дочка Свiтилена, й онук твiй Силеник убитий. Тебе немае, Овою».

А вiн промовив: «Я е, i я закляв це Мiсто!»

І видiння щезло. І сьогоднi з острахом думаю я: котре з мiст заклято Овоем? Киiв? Саркел? Ітхель? Не знаю i молюсь за кожне…

Весна шостого року правлiння царя Манасii Другого була сухою i теплою. Ще до Великодня зазеленiв Степ, а в Саркелi дiзнались, що каган киiвський Сьерн Хельг далеко на Заходi примучуе до данини деревлян, котрi живуть у Змiiних землях. Саркельцi зiтхнули з полегшенням, а достойнi купцi почали лаштувати торговi каравани, кораблi, товарну худобу й найманцiв для охорони. Зi Степу до Саркелу приходили знанi й незнанi кочовi орди i продавали сiль, шкiру та дiвчат на гомiнливому базарi бiля зовнiшнього рову. Весь Степ навколо фортецi вкрили шкiрянi й повстянi юрти, й худоба знову перефарбувала береги Бузану зi смарагдового кольору у сiро-чорний.

Цього року Обадiя, син Йосифiв, мав уперше самостiйно повести торговi кораблi у Фанагорiю.[41 - Фанагорiя – грецька колонiя на Керченському пiвостровi. Наприкiнцi IX ст. належала Вiзантiйськiй iмперii.] Передбачалось, що i

Страница 12

вирушу разом з ним до Евксинського Понту. Та рука Єдиного вже нависла надi мною.

У днi, коли повiтря наливаеться лiтньою спекою (думаю, напередоднi свята Святоi Трiйцi), мисливцi принесли з пiвночi новину, що з буртаських болiт вийшов Дракон i з’iв безлiч сповiдникiв Тангри на берегах рiки Огар.

Ярамаг-тархан на колiнах просив рабi Ісраеля вiдпустити його на полювання, але Носiй Зiрки благословив виправу лише пiсля того, як сам Ерге-багатур став на чолi мисливського загону. До Ерге та Ярамага приедналися сини багатих купцiв – Пiнхас, Самуiл та Ісаак, кожен зi своiм почтом. У полюваннi вирiшила взяти участь улюблена жона Переможця Дракона, найперша красуня Саркелу Менгi-ханум, котра iздила на конi, як вой, i, за свiдченням гузiв багатура, в бою пiд Охесiею[42 - Охесiя – мiсто в Абхазii.] вбила мечем двох касозьких витязiв.

На полювання поiхав також старший син Джанiбека – Ібрагiм-кучук. У Саркелi всi знали, що Ібрагiм набагато частiше, нiж треба, з’являеться бiля бiлоi юрти Менгi-ханум, i не здивувалися. Йосиф i Обадiя не бажали мене вiдпускати, але Ярмаг запевнив достойних iудеiв, що до вiдплиття кораблiв мисливцi повернуться у Саркел, i пiдтвердив свою певнiсть золотим вiзантiйським статером.[43 - Статер – золота iмперська монета. Вартiсть ii коливалася вiд 20 до 30 дирхемiв.]

Ми iхали на пiвнiч уздовж Бузану, дорогою весняних лелек i нiчних дощiв. Мiсцевiсть була приемна: серед Степу траплялись квiтучi гаi та дiброви, а повiтря вражало легкiстю i п’янким присмаком нестримноi квiтучостi. Тубiльцi-буртаси, котрi були данниками Хазарii ще з часiв царя Ханукки, тiльки почувши грiзне iм’я Ерге-багатура, за першою вимогою давали нам ночiвлю, iжу та покiрливих жiнок.

Однак настрiй Переможця Дракона чимдалi гiршав. Пiд час розваг i полювання на качок Ерге доводилося постiйно стежити, щоб красуня Менгi й Ібрагiм не лишалися вдвох у дiбровах та густому чагарнику. А тi двое були невтомнi у перегонах, полюваннi, а може, й ще в чомусь, що змушувало едине око багатура наливатись червоним злим блиском.

Я намагався бути ближче до Ерге i роздивитись драконячий панцир. Такоi дивноi шкiри я справдi нiколи не бачив. Навiть шкiра носорогiв, якою обтягували щити агарянськi полководцi[44 - Агарянськi полководцi – военачальники iсламських (арабських) держав Азii та Африки. Агарянськi полководцi – военачальники iсламських (арабських) держав Азii та Африки.] i зразки якоi були у скарбницi Йосифа, за товщиною i мiцнiстю не йшла в жодне порiвняння з драконячою.

Вона була сiра, блискуча, з гострими шпичаками у два пальцi. Металевий вiдблиск шкiри не тьмянiв навiть на згинах, зберiгався у зморшках i западинах мертвоi оболонки Дракона. Потримати панцир в руках не випадало нагоди: Ерге-багатур нi на мить не знiмав броню, навiть спав у драконячому обладунку.

На мое прохання розповiсти про його двобiй iз болотяною потворою Ерге не вiдповiдав нiчого. Ярамаг утiшав мене: «Хоч би який був той Дракон, ми все одно його вполюемо, i ти, хемег, усе побачиш».

На п’ятнадцятий день походу нам зустрiлися переляканi буртаси, що втекли зi своiх землянок на кордонi великого болота. Буртаська мова мало вiдрiзняеться вiд моiх родовичiв-склавинiв, тож я розпитував болотяних мешканцiв i переповiдав iхнi слова Ерге i Ярамагу. Буртаси описували Дракона як неймовiрно товсту i довгу змiю з пащею у людський зрiст. Почувши це, багатур вдоволено сказав: «Йохте, Зеркелев!» – «Це вiн, Дракон!»

Один iз тубiльцiв за шматок срiбла погодився показати нам болотяну дорогу, котрою Дракон виповзав до буртаських селищ. Ярамаг, Менгi-ханум, Ібрагiм, Пiнхас i я пiшли у глиб чагарнику подивитись на шлях Зеркелева.

Тепер я згадую слова Мелхиседека: «Спочатку дивись на того, хто йде, а потiм дослiджуй шляхи його». Але в тi днi я стояв лише на перших приступках мудростi i волю Єдиного пiзнавав за ознаками, а не за iх вiдсутнiстю.

…Ми довго просмикували своi тiла крiзь щiлини у колючих чагарниках, густих, немов частокiл, i твердих, як держална вiзантiйських сарис.[45 - Сариси – короткi грецькi списи з масивними лезами.] Темрява вже накривала вологою чорною повстю колючi береги Бузану, коли ми дiйшли до просiки у чагарниках. Стебла величезних колючок були тут поламанi та зiм’ятi, немов стадо незнаних тварин пройшло просiкою через болото. Пiд шаром знищеноi рослинностi хлюпотiла смердюча вода. «Тут ходив Зеркелев, – сказав проводир-буртас. – Тут його дорога». Ми дивилися на зруйнованi чагарi, коли Ярамаг-тархан завважив вiдсутнiсть красунi Менгi та Ібрагiма. Ерге-багатура не було з нами, але щирий шанувальник Переможця Дракона слiдкував за честю свого кумира. Ярамаг сказав менi подивитись, чи немае зниклих на сухому острiвцi, дерева якого ми бачили дорогою… Вiдходячи у пошуки, я не знав, що востанне бачу Ярамага i Пiнхаса, сина Мордехаевого.

Швидко пiшов я до острiвця, знаходячи стежки в чагарниках, немов за словом Йова Праведного: «Тiкае, як тiнь, та не зупиняеться».

Острiвець, що пiдiймався з мочарiв на висоту людського зросту, був густо п

Страница 13

рослий тополями. Знаючи мисливську науку нечутноi ходи, скрадався я, i зловiснi передчуття затьмарювали мiй дух у ту вечiрню годину. На острiвцi було свiтлiше, анiж у хащах, i ще свiтлiше стало, коли я вийшов на край галявини, вкритоi повзучою папороттю.

Найгiршi пiдозри Ерге-багатура виправдались: його улюблена дружина, окраса гарему найславетнiшого витязя Великого Степу, найперша саркельська красуня Менгi-ханум стояла посеред галявини зовсiм гола, а Ібрагiм, син Джанiбека, огорнутий демонським шаленством хтивоi пристрастi, вклякнувши перед нею на колiнах, блукав грiшними губами в потаемних розкошах тiла ii.

Нi до, нi пiсля того дня не бачив я гарнiшоi жiнки, анiж Менгi. Навiть святi слова Пiснi над пiснями не здатнi пiднестись до баченого мною у вечiр Зеркелева. Менгi-ханум була вища вiд жiнок степових родiв, струнка й повногруда, а шкiра ii була бiлiша за мармуровi колони Палатiйського палацу.[46 - Палатiйський палац – головний палац вiзантiйських iмператорiв у Константинополi.] Істинно бачив я: «Заокруглення стегон твоiх – мов намисто, руками вправними витончене!» У дикiй красi стояла вона, вiдкинувши голову, i смiялась, а руки ii, прикрашенi браслетами, спочивали на плечах коханця…

Так побачив я з волi Єдиного минущу досконалiсть свiту сього i скажу iстинно: якщо диявол спокушав пустельникiв Єгипетських, набуваючи образу жiнки, подiбноi до Менгi-ханум, то праведнiсть цих мужiв заслуговуе на вселенське здивування.

Я ж був тодi лише юним поганином – тож не дивно, що вiд баченого бiсiвська хiть опанувала мое ество. І дивився я, ховаючись у корчах, на гру i пестощi, на проникнення i тремтiння плотi, i палав вiд бажання.

Раптом за моею спиною, у глибинах болота, пролунав страхiтливий зойк смертельно наляканоi людини. І не встигло вiдлуння того зойку заблукати помiж тополями острiвця, як могутне ревiння незнаноi iстоти донеслося звiдтiля ж.

Зойк i ревiння почули на галявинi. Ібрагiм повернувся i побачив мене. Я не став чекати – побiг. Уже добiгаючи до чагарнику, вiдчув, як щось ударило мене в спину. То була стрiла Ібрагiма – i тiльки Людятина кольчуга врятувала менi життя. Вiд удару я впав у сморiдну багнюку, але знов почулося ревiння – зовсiм близько. Звук цей пiдняв мене на ноги, i в примарному мiсячному сяйвi я побачив щось велетенське, чорне i невiдпорне, що, розтрушуючи болотяну парость, сунуло до острiвця.

Розбризкуючи воду, спотикаючись i падаючи, втiкав я вiд чудовиська. Тепер, на вiддалi багатьох рокiв вiд днiв, проведених у буртаських землях, менi здаеться, що Зеркелев не гнався саме за мною – iнакше б я вiд нього не втiк. Незграбно, навмання, дуже довго йшов я крiзь багву i не чув за собою Драконового ревiння.

Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду – Бузан. В очеретi менi пощастило знайти плавучу колоду i, тримаючись за неi, вибратись на сухий берег. На свiтанку я дiстався до полишеного мешканцями буртаського селища i впав вiд утоми на травнисту обалину напiвзруй-нованоi землянки. Близько полудня у селище завiтав вершник – Самуiл, син Єзекii, один iз саркельських мисливцiв.

Самуiл розповiв, що на стоянцi мисливцiв Ерге-багатура теж чули зойк i ревiння Дракона. Ерге з вояками кинувся нас рятувати, але до ранку анi Дракона, анi тих, хто ходив дивитись на Зеркелiв шлях, не знайшли.

Вже на сходi сонця мисливцi-буртаси витягли з болота непритомну Менгi. Рятiвники якраз почали гвалтувати напiвживу жiнку, коли iх заскочив Ерге-багатур i порубав хтивих невдах на шматки. На острiвцi знайшли скривавлений обладунок Ібрагiм-кучука та руйнiвний слiд Дракона. Пiнхас, Ярамаг-тархан та провiдник щезли безслiдно.

Невдовзi пiсля мого повернення на стоянку Ерге наказав припинити пошуки. Виявилось: пiд час пошукiв щезло двое слуг Ярамаг-тархана. Самуiл припустив, що вони втекли до гузiв на лiвий берег Бузану. Ерге-багатур довго розпитував мене про нiчну пригоду, i я розповiв йому все, окрiм баченого на острiвцi.

Свою дружину, налякана душа якоi все ще ховалася за межами найкращого в свiтi тiла, Ерге вiдправив до славетних буртаських жерцiв-цiлителiв у капище Арпавута. Мого лiкарського мистецтва стало на те, щоб на шляху до капища Менгi розплющила очi, в яких плотський бiль згоряв у полум’i единого запитання: «Ти розповiв Ерге?…»

«Я нiчого не сказав», – вiдповiв я на ii нiме запитання. І очi Менгi закрилися i розкрилися знову безоднями вдячностi. Вона зняла з руки золотий браслет, прикрашений великим рубiном та хитрою застiбкою у виглядi лев’ячоi голови, i вiддала його менi…

Капище буртаського бога Арпавута виглядало зовсiм iнакше, нiж Желянська вить. Бовван Арпавута був умiщений у найдальший закуток величезноi печери, яку буртаси викопали на схiдному боцi священного пагорба Карахел над рiчкою Огар. Верхiвку Карахелу прикрашали чотири бiлi каменi, що iх буртаси називали «зубами Арпавута». В печерi жили славетнi на всю пiвнiчну частину ойкумени цiлителi i волхви Мукулу та Стояр – старезнi дiди з предовгими сивими бородами. Навколо Карахелу розбудували цiле мiстечко,

Страница 14

добра половина мешканцiв якого були родичi цiлителiв – iхнi дiти, онуки, правнуки, незлiченнi дружини та наложницi. Розбiйники обходили Карахел найдальшими шляхами, боячись мстивоi вдачi Арпавута, – тож мiстечко було ситим i буяло безпечним життям. Тисячi хворих приносили в капище срiбло i золото, дарували Арпавутовi ягниць i жiнок; ось i Ерге-багатур наказав менi передати Мукуловi i Стояру п’ять золотих вiзантiйських статерiв, на якi у Саркелi можна було б купити великий табун невтомних печенiзьких коней.

Менгi-ханум, як поважну особу, цiлителi поклали в самiй печерi, бiля шкiряноi завiси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого iдола могли бачити безкарно лише трое – Мукулу, Стояр i найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував бiля лiжка Менгi невiдступно, i виконання найменших ii примх наповняло мене дивним спокоем i щастям. Менгi дозволяла менi гладити ii блискуче чорне волосся, бiлу шкiру, але коли я, у бiсiвськiй спокусi, пробував застромити руку пiд повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене i погрожувала заверещати…

Ерге-багатур навiдувався у капище кожнi три днi, розповiдав про марнi намагання знайти лiгво Дракона. Невдачi озлостили його, i навiть гордi мешканцi Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвiв.

Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зi мною. Менгi вдавала, що спить, молодших жерцiв у печерi не було.

– Де ти, Ратиборе, навчився лiкарськоi науки? – спитав цiлитель.

– У витi Желянськiй, – вiдповiв я.

– Силеник ще живий?

– Убили рiк тому.

– Хрестопоклонники?

– Не знаю.

Стояр помовчав, а потiм сказав:

– Не навчайся книжноi мудростi у грекiв та iудеiв, бо втратиш дар Даждьбожий.

– Чому книжна мудрiсть погана? – здивувався я.

– У грекiв та iудеiв один Бог i багато книжок, а в нас багато богiв i одна Книга. Навчишся читати книжки единобожникiв, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона е все.

– Де ж та Книга? – спитав я. – Нiколи не чув про неi.

– Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне i денне. Усi знаки на ньому – iнших не треба.

– Чому ж тодi найбiльшi держави свiту, Хазарiя та Вiзантiя, вiрять в Єдиного i мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожi, такi мудрi, платимо iм данину?

Стояр недобре посмiхнувся обличчям-черепом:

– Про те тобi треба було спитати у Силеника. Його дiд Овой останнiм мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усiх склавинiв. Вiн втратив ласку Неба, i Даждьбог вiдвернувся вiд нас.

Цiлитель помовчав, а потiм додав:

– Не думай про цю жiнку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Нiщо не мучить нас так, як нездiйсненнi бажання…

І пiшов, замiтаючи земляну пiдлогу довгим бiлим одягом.

Менгi розплющила очi й сказала:

– Цей жрець – дурень!

– Чому? – спитав я, а розум мiй тоi митi ще лежав пiд брилами Стоярових слiв.

– Бо вiн думае, нiби знае, для кого народжена Менгi, – сказала жiнка i вiдкинула повстину.

Потiм вона пiдняла вище грудей сорочку i розсунула своi мармуровi ноги так, щоб я мiг бачити й брати все, чого так бажав…



Дракон так i не з’явився. Щойно Менгi сказала багатуровi, що може iхати на конi, Ерге вiддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестрiли посланцi рабi Ісраеля. Вони повiдомили новину: Хельг iз варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давнiх ворогiв Хазарii. Хан чорних булгар Кубрат i Сьерн Хельг дали криваву клятву своiм богам знищити Саркел i владу Ітхеля у Великому Степу. Рабi Ісраель очiкував нападу на фортецю у два-три найближчi тижнi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Частина Служби Божоi.




2


Склавинами вiзантiйцi ІХ столiття називали слов’ян, що жили пiвнiчнiше Дунаю.




3


Скрипторiй – мiсце у середньовiчнiй бiблiотецi, де переписувалися книги.




4


Поляни – велике слов’янське плем’я, що населяло береги Днiпра в районi теперiшньоi Киiвщини.




5


Індикти – середньовiчна мiра часу, 15-рiчнi цикли, за якими у Вiзантii оновлювали податковi реестри.




6


Лев VI Фiлософ – iмператор Вiзантii у 886–911 рр. Антонiй ІІ Кавлеа – патрiарх Константинопольський у 893–901 рр.




7


Сiнкелл – чиновник вiзантiйськоi канцелярii (iмператорськоi або патрiаршоi).




8


Даждьбог (або Дажьбог) – одне з iмен верховного божества у поганському пантеонi слов’ян. Деякi дослiдники вважають Даждьбога персонiфiкацiею первiсного божественного принципу (на зразок атману iндiйських арiiв). У стародавнiх текстах збереглася самоназва слов’ян – протоукраiнцiв – Даждьбожi онуки.




9


Александр ІІІ Македонський – цар Македонii у 336–323 рр. до нашоi ери. Найславетнiший завойовник античного свiту. У ІX ст. був легендарною особою, героем численних мiфiв.




10


Гог i Магог – вороги еврейського народу з Пiвночi, провiщенi Бiблiею (Єзек. 38:2). За Книгою пророка Єзекiiля, Гог е князем Роша (Скiфiя, Русь) в землях Магога, сина Яфета (Бутт

Страница 15

10:2).




11


Велес – один з головних богiв слов’ян.




12


Преслав – слов’янський вiйськовий ватажок VII (?) ст.




13


Готи – германське плем’я, з яким схiднi слов’яни вели вiйни у III–IV ст.




14


Утигури – кочове гунське плем’я, що жило бiля Азовського моря.




15


Прокопiй з Кесарii (VI ст.) – вiзантiйський iсторик, автор iсторичноi хронiки «Вiйна з готами» (540–554).




16


Кий – легендарний засновник Киева (можливо, V–VI ст.).




17


Кисик – легендарний володар схiдних слов’ян. Точний час життя невiдомий. Згадуеться у «Велесовiй книзi».




18


Аскольд – киiвський князь у 858–882 рр.




19


Саркел (Бiла Вежа) – головна хазарська фортеця в придонських степах.




20


Аварський оселедець – авари (племена з Пiвнiчного Кавказу) захопили землi схiдних слов’ян у кiнцi VI – на початку VII ст. Авари мали звичай голити голову, залишаючи одне довге пасмо волосся – оселедець.




21


Фотiй – патрiарх Константинопольський у 858–867 та 877–886 рр. Висвячення Марка у епископи Киiвськi вiдбулося близько 881 р. (за iншими даними – у перiод VIII Вселенського собору 866–867 рр.).




22


Хельг – «Олег Вiщий» руських лiтописiв, Новгородський та Киiвський князь (882–911 рр.) з роду Рейрiка (Рюрика) Ерiксона Датського. Рiд Ерiксонiв належав до священного варязького клану Інглiнгарiв.




23


Неагард – Великий Новгород.




24


Ярл – незнатний вiйськовий ватажок або суддя у варягiв.




25


Меотське (або Меотiйське) озеро – Азовське море.




26


Балтавар – нинi Полтава.




27


Тора – П’ятикнижжя Мойсея, першi п’ять книг Старого Завiту, основа iудейського Закону. В кабалi Тора ототожнювалася з вичерпним кодом Усього Сущого.




28


Ітхель (або Ітиль) – столиця Хазарii. Назва, можливо, походить вiд iудейського «йетхель» – священний осередок.




29


Тепер – Дон.




30


Імперiя – Вiзантiя.




31


Теофiл – iмператор Вiзантii у 829–842 рр., Михаiл ІІІ – iмператор Вiзантii у 842–867 рр.




32


Алани, чорнi булгари – племена, якi мали кочiв’я у Хазарському Степу наприкiнцi IX ст. Гузи – тюркський племiнний союз, найчисленнiший мiж Волгою та Уральськими горами у VIII–IX ст.




33


Манасiя ІІ – цар Хазарii. Номiнально Хазарiею правили Великi Кагани з династii Ашина. Реально влада зосереджувалась в руках царiв (бекiв) з iудейського роду рабина Обадii. Останнiй цар Хазарii Йосиф (920–965) залишив нам перелiк цих царiв без дат i термiнiв iх правлiння: Обадiя, Єзекiiл, Манасiя І, Ханукка, Ісаак, Завулон, Манасiя ІІ, Нiссi, Аарон І, Менахем, Венiамiн, Аарон ІІ i сам Йосиф, лист якого до iспанських евреiв досi залишаеться головним джерелом наших знань про Хазарську державу.




34


Багатур – у тюркських племен IX ст. – военачальник з незнатного роду, який вiдзначився вiйськовою звитягою.




35


Протоспафарiй – титул командувача особистоi гвардii вiзантiйського iмператора.




36


Буртаси – предки або близькi родичi слов’янського племенi в’ятичiв.




37


Мокош – слов’янська богиня, яку вважали берегинею вогнища. Праматiр молодших богiв рiчного господарського циклу.




38


Хорезмiець – виходець iз Хорезмiйського султанату, iсламськоi держави, яка посiдала пiвдень Середньоi Азii (мiж Іраном та Індiею).




39


Евксинський Понт – Чорне море.




40


Касоги – плем’я, яке мешкало на Таманському пiвостровi бiля Тамтархи.




41


Фанагорiя – грецька колонiя на Керченському пiвостровi. Наприкiнцi IX ст. належала Вiзантiйськiй iмперii.




42


Охесiя – мiсто в Абхазii.




43


Статер – золота iмперська монета. Вартiсть ii коливалася вiд 20 до 30 дирхемiв.




44


Агарянськi полководцi – военачальники iсламських (арабських) держав Азii та Африки. Агарянськi полководцi – военачальники iсламських (арабських) держав Азii та Африки.




45


Сариси – короткi грецькi списи з масивними лезами.




46


Палатiйський палац – головний палац вiзантiйських iмператорiв у Константинополi.


Поделиться в соц. сетях: