Читать онлайн “Сила пристрасті” «Елен Тен»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Сила пристрастi
Елен Тен


Тася кохае Ігоря вiд часiв дитинства i ладна на все, щоб бути разом з ним. Яким же ударом для неi стало його весiлля з дiвчиною Вiтою! Богдан, що був фотографом на святкуваннi, прагне заспокоiти ii роз’ятрену душу. Але дiвчина i далi живе думками про Ігоря. Коли його спiткали неприемностi в бiзнесi, Тася вирiшила застосувати свiй магiчний дар, успадкований вiд бабцi-чарiвницi. Та не розрахувала свою силу: кривдник Ігоря загинув у ДТП. І чари обернулися проти дiвчини… Якою буде розплата?





Елен Тен

Сила пристрастi



Потяг сповiльнював ходу. Вiн вже не гудiв, не тремтiв, а, здавалося, плив у рожевому свiтанковому туманi, з якого все чiткiше проступали обриси величного мiста. Нахилившись, я притулила обличчя до холодноi шибки, вiддаючись на ласку протягу. Остання спроба захворiти. Щоб залишитися вдома…

Молоденька говiрка провiдниця повернула нашi квитки. Мама почала квапити тата, той – Олега. Подiставали з-пiд сидiнь i перерахували сумки, струшуючи з них пил, порозбирали верхнiй одяг.

В загальнiй метушнi згадали i про мене.

– Тасю, ми пiд’iжджаемо!

Слова матерi ледь пробилися крiзь сонний морок. Я випросталася, натягла шкiрянку, провела рукою по волоссю, iмiтуючи гребiнець.

– Я готова, – вiдповiла словами, надзвичайно далекими вiд дiйсностi.

Далi – слизькi сходи, запах мокрого асфальту, люди з валiзками. Ти мусиш лавiрувати серед натовпу, намагаючись не вiдставати вiд швидкоi мами, перенавантаженого речами батька («Така подiя! Як же без подарункiв?») i водночас стежити за братом, який любить губитися в незнайомих мiсцях. Зазвичай зумисне. Щоб потiм зi сховку спостерiгати, як його шукатимуть. Сьогоднi я так мрiю помiнятися з ним мiсцями.

Яскраве свiтло лiхтарiв заслiплюе очi, що заважае оминати калюжi; звуки гучномовця, який оголошуе прибуття чергового потягу, в’iдаються в мозок. Ранiше я мрiяла, щоб усi дороги вели до Львова – цiеi дивовижноi казки, яка раптом матерiалiзувалася на невеличкому клаптi захiдноукраiнськоi землi. А сьогоднi мiсто здаеться непривiтним. Воно проти мене. Або я проти нього…



Уперше я приiхала до мiста Лева на задньому сидiннi в татковiй автiвцi, разом iз коробками. Будучи семирiчною дiвчинкою-билинкою, я страшенно пишалася тим, що обдурила серйозних дорослих. Потай вiд батькiв пробралася до машини, заховалася в речах. Зачаiлася. Хотiлося зустрiтися з бабою Малинкою (на той час менi ще не вдалося потоваришувати з непокiрною лiтерою «р»), погомонiти на львiвськiй гварi з дiдом Степаном, побачити таемничих кам’яних левiв, розповiдями про яких мене спокушала Катерина.

Можливо, мое перебування в машинi лишалося б непомiченим до самого прибуття, але плани малолiтньоi бешкетницi зiпсував пiдступний пил. Я голосно чхнула, чим дуже налякала маму.

Не знаю, чи того разу вони мали гарний настрiй, чи просто розумiли, що в цiй ситуацii вже нiчого не вдiеш (не розвертатися ж через доньку, коли до Львова лишилося кiлька кiлометрiв), але я вiдбулася легким переляком. Для годиться мене трiшки повиховували, а потiм я перебралася на маминi колiна.

Заради мене татко змiнив маршрут. Ми проiхалися вуличками старого мiста, я погладила кам’янi гриви левiв бiля Пороховоi вежi, намочила долонi у фонтанi бiля оперного театру.

Дорогою заiхали до тiтки Надii, яка жила у старому будинку на Личакiвськiй. Пiдхопили там Катерину – мою двоюрiдну сестру. Мати спорядила ii на вихiднi в село наче на iнший континент. Пам’ятаю тi пузатi клуночки з одежею, каструльки зi стравами. Безкiнечнi iнструкцii i заламування рук: «Як же там дiвчинка сама».

Коли ми вiд’iхали на «безпечну вiдстань» вiд iхнього дому, Катруся пообiцяла, що повiддае тi страви Ворону – псу баби Малинки. Я майже не слухала кузину. Залипла перед вiкном, дивуючись красi, яку бачила довкола. Старовиннi будинки, скульптури, сквери, церкви i трамваi. Менi так хотiлося покататися на одному з них. Мама пообiцяла, що, можливо, ми затримаемось у Львовi на зворотному шляху. За умови, що я знову нiчого не втну.

Якоiсь митi з-за дерев визирнули височеннi гостроверхi шпилi величноi будiвлi.

– Це замок, – махаючи рукою, вигукнула я. – Справжнiй замок?

– Нi. Це костел. Католицький храм, – вiдказав батько. – Святих Ольги i Єлизавети.

– Ельжбетка, – пiдморгнула Катерина.

«Ельжбетка», – спробувала повторити я, смакуючи таке дивне, але надзвичайно привабливе слово.



Я не була у Львовi вiд минулого лiта. Будинок, у якому мешкала тiтка Надiя, здавався ще старiшим. І вiд того лише здобував особливий шарм. Менi подобались його пошерхлостi, трiщинки – вiдбитки часу. На вiдмiну вiд Катерини, яка мрiяла жити в однiй iз комфортних новобудов, що останнiм часом розросталися на околицях, мене приваблювали саме старi, старовиннi будiвлi з вишуканою австрiйською архiтектурою. «Стане архiтектором або археологом», – говорили батьки. «Вiдьмою», – жартував Олег, пригадуючи нашi дивнi дитячi iгри.

У чотирикiмнатнiй квартирi тiтки завжди пахне ладаном. Хоча вона божиться, що нiколи не

Страница 2

використовуе ароматичних свiчок. Але терпким запахом ефiрних олiй просякнутi стiни, його увiбрали в себе речi. Вiн зберiгся тут вiдтодi, як у квартирi мешкала бабуся Малинка.

Я знову опиняюся в кiмнатi Катерини, на диванi бiля вiкна, з якого видно дахи будiвель старого мiста. Кузина справно виконуе своi обов’язки господинi дому, намагаючись розважити мене свiжими iсторiями зi свого студентського життя, плiтками. А я думаю про родиннi та дружнi зв’язки, якi часом сплiтають в едине абсолютно рiзних людей, ув’язнюють…

– То що ви iм подаруете? – силкуюся пiдтримати розмову. Надто нечемно буде зараз просто вiдвернутися i перевести погляд на екран свого мобiльного.

– Мама хоче сервiз. Із дорогих, порцелянових. Бачила такий у крамничцi бiля Стрийського парку. Батько каже, що кожен другий даруватиме посуд. Я з ним згодна.

– Ми теж за грошi.

– Я про це й кажу. Пiдуть, куплять що захочуть. Не погуляли на весiллi, погуляемо хоча б на вiнчаннi. Надумали ж таке – розписатися посеред тижня.

– Це iхне рiшення, – намагаюся зберiгати спокiй. – Весiлля зараз стiльки коштують…

– То все баба Марина. Розрахувала по своiх гороскопах, що вiнчання мае вiдбутися саме 17 липня о 12 годинi. Тодi в молодят буде мiцний i щасливий шлюб. А Вiта вибрала храм. Найбiльш пафосний. Хто б сумнiвався. Тiльки без свiдоцтва про одруження там не вiнчають.

– Як почуваеться баба Марина? – користуючись нагодою, тiкаю вiд неприемноi менi теми.

– Не дуже. Вона не приiде.

Катерина вiдчинила вiкно. На пiдвiконня одразу почали злiтатися голуби.

– Я воюю з матiр’ю. Прошу ii не пiдгодовувати iх, – пояснила кузина, знiмаючи з полички склянку iз зерном.

У дверi подзвонили. Вона махнула менi рукою, мовляв, вiдчини.

Довелося кiлька хвилин змагатися з новим замком, який до останнього вiдмовлявся слухатись гостю оселi. І, врештi пiдкоривши його, зустрiтися поглядом з веселими карими очима.

– Привiт, кнопко! – грайливо вiдповiв на мое зiжмакане привiтання Ігор (здаеться, вiд хвилювання я проковтнула кiлька лiтер i знову забула, як вимовляеться лiтера «р»). Добре, хоч не клацнув мене вказiвним пальцем по кiнчику носа, як любив робити це в дитинствi.

– Привiт! – до квартири павою запливла Вiта.

Ігор допомiг iй роззутися. Притримуючи дружину за талiю, провiв до вiтальнi. Дорогою запитував у мене про навчання. Я ледь стримувалася, щоб не кинути щось рiзке.

На голоси молодят (нiяк не звикну до цього слова, до визначення iх як подружжя, единого цiлого) повиходили моi батьки. З’явилася тiтка Надiя. Розмови плавно перейшли у застiлля, пiсля якого Вiту вмовили зiграти на фортеп’яно. Бабусин iнструмент, який багато рокiв нудьгував у кутку вiтальнi, накритий плетеними серветочками, радiсно вiдiзвався веселою мелодiею, щойно його торкнулися руки дiвчини. Дивлячись, як легко i невимушено лiтають чорно-бiлими клавiшами пальцi Ігоровоi дружини, я не могла зосередитись нi на чому, окрiм обручки – маленького золотого перстеника, який так багато значив.

Аби не вiдволiкати матiр, я сказала брату, що хочу подихати свiжим повiтрям. Непомiтно вибралася на вулицю. Цього разу замок був до мене прихильнiшим. Здаеться, вiн розумiв…



Ігор нiколи не належав до нашоi родини. Вони з матiр’ю, тiткою Софiею, мешкають у сусiдньому пiд’iздi. Але вони бiльше нiж рiднi. Колись Софiя, чудовий кардiохiрург, врятувала життя бабусi Малинцi. А Ігор якось врятував мое. Правда, для всiх це таемниця.

Ранiше, коли бабуся ще остаточно не перебралася жити на свою дачу в селi Солонка, що пiд Львовом, а мешкала там лише в теплу пору року, нас щолiта вiдправляли до неi «на природу». Інодi з нами iздив Ігор.

Того року надто швидко потеплiло. Лiто поспiшало змiнити весну, вибухаючи кольоровими суцвiттями, якi явно випереджали свiй квiтковий графiк. Для мене тi днi стали чи не найщасливiшими у життi. Менi пощастило не лише зблизитись з Ігорем – у нас з’явилася спiльна таемниця.

Здаеться, то була недiля. Ще й дрiбне релiгiйне свято, яких по селах дотримуються особливо ретельно. На рiчку нас потягнув Олег. Бабуся Малинка, нiби вiдчуваючи щось лихе, не дозволяла. Пiсля вмовлянь онука мусила здатися, призначивши старшим серед нас Ігоря. Той мав своi плани i тому не надто зрадiв перспективi згаяти день з «малюками». Але вiдмовити нашiй бабусi не наважився.

Берегом рiчки м’яко стелився спекотний полудень. Вода бiля «жаб’ячого пляжу» (так називали мiлину), тепла i прозора. Але дно кам’янисте, вкрите бурими водоростями.

Олег одразу полiз у воду. Катерина, ретельно намастившись сонцезахисним кремом, залишилася засмагати на березi. Я вмостилася на великому круглому каменi, що виступав iз води на рiвнi сiтки, якою позначили перехiд до глибини, межi дитячого купання.

Ігор, який стояв поряд, наглядаючи за моiм братом, запитав:

– Не хочеш скупатися?

– Можна.

Я сповзла з пологого краю каменю i стрибнула. Ноги швидко опускалися вниз, шукаючи дно. І не знаходили. Навколо лише холодна вода i слизькi водоростi, вiд мимовiльного дотику до яких тiло з

Страница 3

ригалося.

Я намагалася крикнути, але не могла. Водна стихiя – надто могутнiй супротивник. Єдине, на що я була здатна тiеi митi – хаотично махати руками. А невидима сила тягнула мене за собою вглиб.

Панiка розросталася. Тiло то обм’якало, то дерев’янiло. Здавалося не моiм. Я бiльше не могла ним керувати, а тому втрачала останнi шанси на порятунок. Повiрите чи нi, але найстрашнiше, що може статися з тобою, коли ти потрапляеш в бiду – це вiдчуття абсолютного безсилля. Ти усвiдомлюеш невтiшну iстину – кiнець близько. Але не можеш iз цим нiчого вдiяти.

Якоiсь митi мене рiзко струсонули i потягли в протилежному напрямку. Угору, до цибатого листя латаття. Я продовжувала борсатись за iнерцiею, намагаючись вивiльнитись. Хоч i не розумiла: вiд чого чи вiд кого.

Заспокоiлася лише тодi, коли моя голова опинилася над поверхнею води.

– Тихо, – руки Ігоря мiцно стискали мою талiю. Хiба ж знайдеш надiйнiшу опору? – Я тебе тримаю.

Не пам’ятаю, чи щось вiдповiла. І досi не могла нормально дихати. У горлi пекло, мене нудило.

Ігор вивiв мене на берег, допомiг сiсти на свое покривало. Закутав широким махровим рушником.

– Бачу, ти в нас екстремалка. Хiба не знала, що там глибина?

Почуваючись цiлковитою дурепою, я похитала головою.

– Здаеться, ти мене врятував. Дякую!

– Не дякуй, – вiдмахнувся вiн. – Для маленькоi сестрички Катерини все, що завгодно.

У серцi боляче кольнуло. Лише сестричка Катерини. Ось хто я для нього.



Попри те що сонце iнодi визирало з-за хмар, день видався мокрим i сiрим. Точнiсiнько як мiй настрiй. Якийсь час я просто блукала знайомими та незнайомими вулицями Львова, роззираючись i стишуючи ходу, запримiтивши щось цiкаве. Зупинятися доводилось часто. Майже кожна будiвля тут не схожа на iншi, усi вони мають своi таемницi, легенди.

Погодувавши лебедiв у Стрийському парку, повернулася до центру i скуштувала полуничне морозиво на площi Ринок. А потiм потрапила до мiсця, якого, знала, не минути. На площу Кропивницького, до зелених шпилiв храму Ольги та Єлизавети.

Пам’ятаю, якось бабуся Малинка водила нас iз Катериною мiстом i розповiдала щось про мiсця сили, якi е в кожноi обраноi жiнки нашого роду. Нi я, нi кузина не розумiли, що таке тi «мiсця сили» i яких жiнок можна вважати «обраними». Ми просто насолоджувалися цiкавою пригодою, не забуваючи час вiд часу випрошувати у бабусi морозиво або iншi смаколики.

– Геть несерйознi, – ображалася вона, звертаючись передусiм до Катерини. Я вiдчувала дошкульнi ревнощi. Чому iй стiльки уваги? Чим я гiрша?

Малинка показала нам свое мiсце сили – оглядовий майданчик на Високому замку. Та, здолавши незлiченну кiлькiсть сходiв, ми потомилися i вже не подiляли бабусиного захвату.

Потiм були iншi вражаючi мiсця, але жодне з них не справило на Катрусю належного враження. Я вiдчувала, що бабця влаштувала ту екскурсiю саме для сестри. Малинка завжди видiляла Катерину, називаючи ii своею «наступницею» або «заступницею». Точно не пам’ятаю.

Вона терпляче розповiдала дiвчинi iсторiю тiеi чи iншоi будiвлi, скверу або пам’ятника, чекаючи вiд кузини вiдповiдноi реакцii. «Це мiсце мае тебе пiдкорити, захопити, – пояснювала вона. – У тебе перехопить подих. Ти вiдчуеш, що колись уже тут була. І захочеш повернутися знову». Катерина кивала. І чесно намагалася слухати бабусю. Але ii погляд блукав переважно яскравими вивiсками кнайп та вiтринами крамниць з продажу фiрмового одягу.

Коли ми пiдiйшли до костелу Ольги i Єлизавети, я, здаеться, вiдчула те, про що говорила нам того ранку бабуся. Або майже те. Захват i водночас страх. Сум i приреченiсть. Бiль. Надто сильний, щоб належати лише менi. Це мiсце було надзвичайно могутнiм. І таким моiм…

– Я хочу сюди повернутися, – сказала я, смикнувши бабусю за руку. Але вона, захопившись черговою розповiддю, здавалося, не звернула на моi слова жодноi уваги.



Я православна християнка. І насправдi нiколи не заходила досередини цього католицького храму. Просто не було нагоди. Але, буваючи у Львовi, завжди сюди поверталася. Милуючись гостроверхими шпилями i стрiлчастими вiкнами, обходила його за периметром. Усталена звичка. Або ритуал. Хоча, можливо, за кiлька днiв все змiниться i це мiсце стане для мене чужим…

Задивившись на схiдну вежу костелу (до слова, мою улюблену), я ледь не зiштовхнулася з молодим чоловiком у вилинялому джинсовому костюмi, який тримав у руках професiйний фотоапарат з великим об’ективом. Вiн посмiхнувся, вiдiйшов.

– Любите неоготику?

– Ви фотограф? – розгубившись, я вiдповiла запитанням на запитання.

– Любитель.

– Любитель чого? – зiрвалося з язика. За мить я вже шкодувала, що ляпнула таку дурничку. Нiчого не можу iз собою вдiяти. Коли нервуюся, плету казна-що.

Незнайомець зробив широкий реверанс.

– Мабуть, життя.



Дощi до Львова завжди приходять так неочiкувано. Не знаю, де взялися тi темнi хмари, але в жодному мiстi нашоi краiни я не бачила неба, яке би плакало з таким натхненням. Ледь добiгла вiд зупинки до будинку, лишившись практично сух

Страница 4

ю. Непомiтно пробралася в нашу з Катериною кiмнату. Гостей вже не було, моеi сестри – також. Батьки розмовляли на кухнi з тiткою Надiею, Олег грав у вiтальнi в комп’ютернi iгри.

Уранцi, як i заведено у Львовi, нас розбудив насичений кавовий аромат. Тiтка Надiя за будь-яких обставин починала день iз кави. Навiть незважаючи на поради лiкарiв, якi переконували ii в тому, що гiпертонiя i кава – несумiснi поняття.

Квартира швидко спорожнiла. Батько поiхав навiдати матiр, бабусю Малинку. Маму з тiткою Надiею повезла до центру тiтка Софiя. Вони взяли iз собою Олега. Катерина пiшла до Вiти з Ігорем, якi тепер, розписавшись, винаймали квартиру в однiй iз тих нудних суперсучасних новобудов. Я вiдмовилася з нею iхати, поскаржившись на головний бiль.

Кузина скептично похитала головою:

– Якщо хочеш, то й далi вiд нього ховайся. Хiба ж вiд цього щось змiниться?

«Не змiниться», – лупало у скронях. Та що я могла вдiяти? Існують речi, сильнiшi за нас.

Точно не пам’ятаю, коли це почалося. Можливо, тодi, коли Ігор з матiр’ю приiздили до нашого мiста. У гостi. І я, ледь навчившись ходити, вже не злазила з рук хлопця. Бiгала за ним хвостиком. І варто було йому лише зазбиратися йти, чiплялася рученятами за ноги Ігоря i не вiдпускала. У рiдних така поведiнка дитини викликала лише усмiшки. «Треба буде подарувати Тетянку вам або залишити Ігорка з нами», – пiдморгуючи тiтцi Софii, жартувала мама. Усi смiялися, окрiм самого Ігоря, якому така iдея, очевидно, не надто подобалася.

Я не знаю, що спричинило цю хворобу. Коли вона задавнилась, перейшла у хронiчну стадiю? Інодi менi здаеться, що я любила його завжди. Народилася для того, щоб його любити.

Якось, коли ми вже були пiдлiтками, Катерина жартома запитала у свого сусiда, чи хотiв би вiн зустрiчатися з дiвчиною з найближчого оточення.

– Нi, – червонiючи, зам’явся Ігор. – Краще я знайду собi когось iз мiста.

– Я теж, – вiдказала я, вiдчуваючи, як у серце хтось увiгнав шпильку. Маленьку, але таку гостру.

Тодi найбiльшою перепоною мiж нами здавалася рiзниця у вiцi; що можу я, п’ятнадцятирiчна школярка, запропонувати самостiйному двадцятирiчному хлопцевi, студенту? Нiчого, окрiм свого наiвного дитячого кохання i безмежноi вiдданостi. Інодi менi дуже хотiлося, щоб Ігор зупинився, перестав так швидко дорослiшати, зачекав на мене.



Якийсь час я заливала нудьгу кавою (привезла iз собою звичну – розчинну, зi скромним запахом i слабким тонiзуючим ефектом). Будинок мовчав. Ранiше, коли тут жила бабуся Малинка, я любила лишатися в квартирi сама. Блукати кiмнатами, роздивлятися речi – все те, чого б не робила при стороннiх. Брати до рук порцеляновi фiгурки тендiтних танцiвниць, примiряти ii золотi кульчики або пацьорки, як львiвською говiркою називав намисто дiд Степан.

Тiтка Надiя майже нiчого не змiнила в Малинчинiй кiмнатi. Хiба що пересунула вiд вiкна лiжко (подалi вiд протягiв). Бабуся забороняла мiняти дерево на пластик: «Доки я жива, не дихатиму тiею пластмасою». На стiнi з’явився кольоровий перекидний календар, а вiк килимка бiля лiжка виказувала майже непорочна бiлизна.

Це те саме скрипуче лiжко, сiдаючи на яке вiдчуваеш кожну пружинку. Щоб вiдчинити нижню шухляду столу, потрiбно так само пiдтримувати рукою верхнi. Там i досi лежать вирванi iз зошитiв чистi аркушi в клiтинку, олiвцi зi зломленими грифелями. Пiд аркушами – прозорий целофановий пакет iз чорно-бiлими свiтлинами. Старi фото мiста, села Солонки, родини. Бабуся на ставку, дiд пiд черешнею. Ось у нього на руках мiй тато – маля у сповитку. На iншiй вiн щасливо посмiхаеться до моеi бабусi. Нахиляюся, щоб роздивитися прикрасу на ii шиi. І спантеличено клiпаю очима. Жiнка на знiмку – не Малинка. Низенька, свiтловолоса. Можливо, то перша дружина дiдуся, про яку в нашiй родинi майже не говорять.

Вiдкладаю фото, але за мить знову до нього повертаюся. Щось мене в ньому спантеличуе, не дае спокою. Нiколи не думала, що дiдусь, який носив мою бабцю ледь не на руках i без кiнця повторював, що вона – його найбiльший скарб, мiг так посмiхатися iншiй жiнцi…



Ненавиджу спати вдень. Не знаю, як я закуняла. Але прокинулась iз затерплим попереком i болем у скронях. Із кухнi долинали голоси батькiв.

– Вона хоч п’е лiки?

– Знову перейшла на тi своi трави, – зiтхнув батько. – А сама нiяка. Ледь зводиться на ноги. Якби я знав, де тi рецепти, то сам би все купив. Вона iх заховала. Чи викинула. Знаеш, яка моя мати вперта.

– Їй би повернутися до мiста. Надя би про неi дбала. А якби захотiла, ми б ii забрали до себе. Я ж уже про це казала.

– Не хоче чути, – перебив маму тато. – Затялася: «Я все сама».

– Живе там одна, з ласки чужих людей, – iз крана потекла вода, заважаючи почути деякi з iхнiх слiв. – Нiколи не думала, що вона повернеться туди пiсля всiх тих плiток.

Поява Катерини не дозволила менi дослухати ту розмову. Кузина увiмкнула праску, вийняла iз шафи вбрання до завтрашнього свята – коротку червону сукню, розшиту на поясi камiнцями.

Я розклала на канапi двi своi. До оста

Страница 5

нього не могла вирiшити, в якiй пiду. Довга, нiжного рожевого кольору, надто вiльна в талii. Мама намагалася ii трохи пiдiбрати, але тканина все одно не набирае належноi форми. В iншiй, свiтло-блакитнiй, менi трохи лiпше. Вона не надто довга, мае тонкi бретельки i помiрне декольте. Але це та сама сукня…

Якось я побачила ii у вiтринi львiвськоi крамницi. І одразу «закохалася». Та, поглянувши на цiнник, скисла. Звiдки в мене, школярки, такi грошi? Сумлiння не дозволяло просити в батькiв, яким i так важко зводити сiмейнi дебет з кредитом, такий дорогий подарунок.

Катерина бачила, що я залипла бiля «вiтрини». І спробувала допомогти. За щасливим збiгом обставин продавчинею в тiй крамницi працювала мати однiеi з подружок моеi кузини. Я «орендувала» сукню на день. За чисто символiчну платню.

Була субота. У мiстi проходив мистецький фестиваль. Ми планували зiбратися в центрi невеличкою компанiею. Там мав бути й Ігор.

В обiд, повернувшись додому iз сукнею, я застала вдома заплакану Катерину. Вона таемно вiд батькiв iздила на день вiдкритих дверей до театрального училища. Повернулася звiдти не в найкращому гуморi.

– Знаеш, я розбалакалася з деким iз дiвчат, – розвернувшись обличчям до стiни, сказала вона. – Вони з дитинства навчаються у театральних студiях, знiмаються в рекламi i клiпах. Дехто навiть мае ролi в кiно. У багатьох е репетитори – викладачi акторськоi майстерностi. А я хто? Самоучка. Готуюся вдома перед дзеркалом.

– То й що? Не будь дурненькою. Це твоя мрiя.

– Тобi легко казати, – огризнулася вона. – Маеш бiльше шансiв. Тобi треба завоювати любов лише однiеi людини. А менi – мiльйонiв.

З Катериною того вечора практично неможливо було розмовляти. Я зiбралася без сторонньоi допомоги. Як умiла, нафарбувалася i зробила собi зачiску. Кузина зiбралася майже по-вiйськовому: за п’ятнадцять хвилин. Бiлий топ, бiлi бриджi й бiлi босонiжки – ii найкращi друзi.

Побачивши мене в сукнi, задоволено кивнула: «Гарна, гарна. Тримайтеся, пане І.»

Я хотiла з ним зустрiтися. І боялася цiеi зустрiчi. Уперше скинувши образ пацанки, я мала постати перед його очима жiночнiшою, дорослою. Що скаже Ігор? Як подивиться? Це навiть важливiше.

Домовилися зустрiтись на площi Ринок, бiля лавочки закоханих. Ми з Катериною прийшли першими. За кiлька хвилин нагодилися ii подружки. Вони теж не оминули спортивного стилю. Менi навiть стало нiяково за недоречну святковiсть вбрання.

У нашому маленькому провiнцiйному мiстечку все iнакше. До свята мiста, единоi гучноi подii року, там особливе ставлення. У пiсляобiдню пору центральна площа оживае, перетворюючись на метушливий вулик. На якийсь час вулицi стають подiумами, на яких жiнки демонструють свое найкраще вбрання, придбане зазвичай саме для цiеi нагоди. Такий собi мiстечковий Каннський фестиваль або церемонiя вручення Оскара, де головне – «засвiтитися», обмiнятися останнiми плiтками, побачити знайомих i показати, що у тебе все о’кей.

Ігор прийшов останнiм. Вiтаючись, поцiлував кожну iз дiвчат у щiчку.

– Привiт! Ви сьогоднi красунi.

Ми хором подякували. Моi щоки почервонiли. Так хотiлося отримати вiд Ігоря особистий комплiмент. Щоб вiн належав тiльки менi.

Було помiтно, що Ігор нiяковiе в суто дiвочому товариствi. Шукаючи чоловiчоi пiдтримки, вiн запитав у Катерини, чи прийдуть тi ii приятелi з лiтнього табору.

Кузина вiдповiла щось невизначене, пiсля чого потягнула подружок до яток iз сувенiрами. Здаеться, зробила це зумисне, щоб лишити нас з Ігорем наодинцi. Я ii страшенно за це ненавидiла. Намагаючись не зустрiчатися з ним поглядом, силкувалася сказати щось розумне. Заповнити незручну паузу хоч якимось змiстом. Пiсля банальних фраз про гарну погоду я набралася смiливостi i запитала:

– То куди ми пiдемо спочатку?

– Поки нiкуди, – дивлячись на годинник, вiдповiв вiн. – Зачекаемо на мою дiвчину. Вона зараз пiдiйде. А далi вже вирiшимо. Добре?

– Добре, – посмiхнулась я. Якби ви тiльки знали, чого менi коштувала та посмiшка. Свiт нiби похитнувся i тепер кружляв навколо мене, змiшуючи кольори, спотворюючи звуки. – Пiду покличу дiвчат.

Менi було байдуже, куди йти. Але я мала негайно зникнути. Не могла стояти i чекати з ним на ту його дiвчину.

Я не пiшла до Катерини. Розвернувшись, попрямувала в зовсiм iнший бiк. Продираючись крiзь натовп, кiлька разiв зiштовхувалась iз перехожими, серед яких був i маленький хлопчик з букетом повiтряних кульок. Перед очима все пливло вiд слiз. Оточуючi перетворювались на дивнi, а подекуди навiть вiдразливi тiнi.

Я сподiвалася заховатися серед людей. Але iнодi дечого просто не уникнути. Вони йшли менi назустрiч. Ігор i його дiвчина – бiлявка модельноi зовнiшностi в коротенькiй кремовiй сукнi. Його рука лежала на ii талii. Вона шепотiла щось йому на вухо, загадково посмiхаючись.

Вони наближалися. Один крок, два, три… Моi ноги ставали ватяними. Було страшно спiткнутися, впасти, осоромившись перед цiею щасливою парою. Коли ми порiвнялися, Ігор безтурботно посмiхнувся. Я вiдповiла тим же. І майже поб

Страница 6

гла до автобусноi зупинки.

На щастя, удома нiкого не було. У туалетi я повитягала з волосся шпильки, зруйнувала свою зачiску. Довго й ретельно змивала з обличчя косметику. Нiби це могло допомогти стерти з пам’ятi сьогоднiшнiй день.

Мобiльний в сумцi розривався вiд дзвiнкiв.

– Куди ти зникла? – кричала у слухавку Катерина. – Ти зараз де?

– Я вдома. Вибач, що не попередила. У мене розболiлася голова. А батарея на телефонi сiла.

– Навiщо ж тiкати? – усе ще сердилась вона. – Ми б тебе провели. Тут однаково неймовiрно нудно. Замануха для туристiв.

– Не хотiлося заважати. Розважайтеся, – я збиралася попрощатися, але все ж сказала: – Пам’ятаеш нашу вранiшню розмову? Про мрiю. Так от, у тебе бiльше шансiв.

Дiвчина, з якою я того вечора бачила Ігоря, – Вiта. Увесь вiльний час вони проводили разом, зростаючись душами, перетворюючись на единий органiзм. Монстра з одним серцем.

А сукня залишилась у мене. Забувши про строки, я не встигла ii повернути. А Катерина чогось там наговорила моiй мамi. Вона ii купила. Менi в подарунок. З перспективою на випускний вечiр.

Ми з кузиною завжди були занадто рiзнi. Але це не заважало нам одна одну вiдчувати. Лише Катерина бачила, що зi мною дiеться щось погане. Намагалася пiдбадьорити. Інодi дуже кумедно: «Та Вiтка – швабра. Немае в нiй нiчого такого. Не розумiю, як вiн на неi запав». Або: «Ну навiщо тобi той старий зануда? Тобi лише п’ятнадцять. Знайдеш собi нормального хлопця. І навiть не згадаеш про ту бздуру».

Веселi то були днi. Катерина бездоганно зiграла перед матiр’ю роль слухняноi донечки. Тiтка Надiя до останнього вiрила, що випускниця складае iспити на омрiяний i обговорений економiчний факультет, що вона контролюе ситуацiю. «З Катерини справдi вийде чудова акторка», – думала я. Зiзнання дiвчини в тому, що вона пройшла вiдбiр до театрального училища, стало для ii матерi справжнiм вибухом.

У тi днi менi теж доводилося трохи грати. Веселу i безтурботну дiвчину перед Ігорем. Я заприсяглася, що нiколи нiчого йому не скажу, не зiзнаюся у своему непотрiбному коханнi. І ретельно дотримувалась даноi собi клятви.



– То яку надягаеш? – перехилилася через мое плече кузина.

– Мабуть, блакитну.


* * *

Вiд ранку йде дощ. «На щастя», – запевняе по телефону тiтку Софiю тiтка Надiя. Навколо метушня, яка ось-ось загрожуе перерости у хаос в межах однiеi виокремленоi квартири. Я стою бiля заплаканого вiкна, за яким розпливаються обриси старовинних будинкiв. Зiбрана, але не готова.

Із перукарнi повернулася Катруся. Облаяла погоду i незграбну майстриню, яка зiпсувала iй манiкюр.

– Знаеш, я бачила зранку Ігоря. Вiн забирав у флориста квiти. Букет, скажу тобi, нiчогенький. Але там забагато зеленi. Побачиш…

– Мабуть, нареченiй пасуе зелене.

– Ігор вихвалявся, що Вiтусi пiдвищили зарплатню. За тi лекцii англiйською вона гарно мае.

– Папужка Олега теж знае кiлька англiйських слiв, – спересердя кинула я, щоб нарештi припинити цю розмову.

Кузина пирснула зi смiху. Показала «клас», зауваживши: «Менi подобаеться твiй сьогоднiшнiй настрiй». На певний час вона зникла у ваннiй кiмнатi, де поправила косметику i надягла прикраси – тендiтну й оригiнальну бiжутерiю, що ii купила у крамничцi на Староеврейськiй.

Сказавши, що я схожа на домовичка, вона перефарбувала моi вii i увиразнила з допомогою олiвця вуста. Зазвичай я не люблю, коли моiм макiяжем займаються стороннi, але сьогоднi не мала нi сили, анi бажання сперечатися. Єдине, чого я не дозволила iй торкатися, так це своеi зачiски. Кузина хотiла пiдняти мое волосся вгору i заколоти, а я активно проти цього протестувала. Днями, попри заборону мами, я зробила амбре, перефарбувавши кiнчики у темно-рожевий. Правда, в перукарнi трохи перетримали фарбу i колiр бiльше скидався на фiолетовий. Саме пiд мiй настрiй. Зараз менi насправдi все «фiолетово».

– Я знову не виспалася, – позiхнувши, поскаржилась Катерина. – Мене дiстають дивнi сни. Про бабусю. Я бачу ii будинок, сушенi трави i чорний зошит, у якому написанi чудернацькi вiршi. Ти тiльки уяви: одного разу ми з нею увi снi чаклували. Вона пробурмотiла щось незрозумiле – i день змiнився нiччю. А потiм я проказала якусь абракадабру. І почався град, – лунко засмiялася вона. – Коли прокидаюся, менi болять суглоби. Наче по менi походили. А iнодi здаеться, що вона мене кличе.

– Весело.

– Не те слово, – Катерина зобразила кумедну пичку. – Про бабу Марину рiзне говорять. Ти ж знаеш.

– То все дурницi, – рiшуче заперечила я. – Вона просто розумiеться на травах. Багатьох вилiкувала. Але нiяка бабуся не вiдьма. Якби була вiдьмою, хiба мала б таке собаче життя?

– Мабуть, – Катерина зiщулилась. – Тi сни мене лякають. Я хочу, щоб вони припинилися.


* * *

На початку тижня Вiта з Ігорем зареестрували свiй шлюб. Скромно, без зайвого пафосу. На церемонii були присутнi лише найрiднiшi. Основне святкування мало вiдбутися в день вiнчання.

Я успiшно уникла присутностi при викупi нареченоi та iнших весiльних звичаях, зголосившись вiдвезти до

Страница 7

есторану повiтрянi кульки. А потiм залишилася допомагати дiвчатам прикрашати залу.

Мати Вiти звернулась до фiрми, яка професiйно займаеться пiдготовкою весiль. Елегантно прикрашений зал, вишукано сервiрованi столи. Усе iдеально поеднувалось, гармонiювало за кольором та стилем. Дiвчина-дизайнер перелякано дивилася на рiзнобарвнi повiтрянi кульки, якi замовила тiтка Софiя.

Про те замовлення давно забули. Нова родичка Софii перебрала на себе бiльшiсть органiзацiйних моментiв, змусивши матiр Ігоря почуватися бiдною родичкою. А тепер ще цi повiтрянi кульки. Який моветон. З нею зв’язалися телефоном, i вона люб’язно дозволила нам почепити кульки там, де заманеться. Здогадуюся, що дизайнер отримала додатковi вказiвки, бо пильно за нами стежила, час вiд часу роблячи зауваження: «тут не пасуе за вiдтiнком», «там надто захаращено», «тут виходить недоречний еротизм». Урештi ми з дiвчатами впорались iз завданням, але не мали певностi, що пiсля того, як ми пiдемо, кульки не зникнуть.

Я б iз задоволенням залишилась у ресторанi, щоб пересидiти церемонiю. І постерегти кульки. Але мобiльний розривався вiд маминих дзвiнкiв. Пiсля тривалих вмовлянь довелося здатися: «Мам, я приiду одразу до церкви».



Вiта – католичка. Аби догодити дружинi, Ігор долучився до ii конфесii. І тепер я стою на мокрiй брукiвцi перед Ельжбеткою, чекаючи, доки мое мiсце сили перетвориться на закуток вiдчаю та самотностi.

Вони приiхали на бiлоснiжному лiмузинi. Ігор у строгому чорному костюмi, з волоссям, ретельно прилизаним гелем, виглядав настiльки iншим, що я не одразу його впiзнала. А Вiта сяяла. Я навiть не уявляла, що вона так гарно виглядатиме. Сукня кольору айворi з корсетом i тонким мереживом, вдало пiдiбранi аксесуари. Оригiнальна зачiска – елегантна коса, заплетена тугим колоском на правий бiк. Серпанок прикрiпили до волосся маленьким симпатичним капелюшком. Сьогоднi вона мала все. Справжня володарка всесвiту. На нiй сукня кольору, про який я завжди мрiяла. З нею чоловiк, якого я хотiла бачити своiм.

Ігор тримав наречену за руку i щасливо усмiхався. Тi усмiшки змушували мене вiдводити очi. Роздивлятися гостей, величнi стiни собору. Маленька дiвчинка в пишнiй рожевiй суконьцi тримала в руках кошик з пелюстками троянд. Кумедне дiвча крутилося дзигою, бавлячись довгою бiлою шаллю, яку накинули iй на плечi батьки.

Так невчасно пригадалося власне дитинство. Будучи «шмакодявкою», я замотувалась у прозору фiранку i грала роль нареченоi. Моiм незмiнним нареченим був Ігор. Розповiдаючи усiм про наше з ним майбутне весiлля, я допитувалась у матерi, яку кiмнату та видiлить молодому подружжю.

– Як тобi Вiтка? – наблизившись, притримала мене за лiкоть Катерина.

– Гарна.

– Цiкаво, чому вони так поспiшали з тим весiллям. Думаеш, вона залетiла?

– Не знаю.

Кузина може базiкати що завгодно. Розводитись про неприязнь до Вiти. Але сьогоднi на нiй стрiчка почесного свiдка. Ігор запросив ii та свого колишнього однокласника стати другою парою свiдкiв. А Катерина не змогла або не схотiла вiдмовитись…

Нас iз кузиною пiдхопив нестримний людський потiк, потягнув у напрямку храму. Я вперше пiднялася тими сходами, пройшла крiзь старовиннi масивнi дверi. Примiщення не розчарувало. Свiтлий простiр, непоказна велич. Хотiлося роздивитися, вiдчути цю особливу атмосферу. Але бiля вiвтаря стояли вони. А я не мала бажання спостерiгати, як на небесах рееструеться iхнiй шлюб.

Крутi гвинтовi сходи однiеi з башт вивели мене на оглядовий майданчик. І нехай краевид з Ельжбетки якоюсь мiрою поступався краевиду з ратушi i його псувала цибата телевежа, вiд побаченого перехоплювало подих.

Раптом на сходах почулися чиiсь кроки.

– Не плач, бо випадуть вiйки, – почула я засторогу, яку любила повторювати в моему дитинствi мама. На мене, посмiхаючись, дивився хлопець у джинсовому костюмi, якого я бачила вчора бiля костелу.

– Я не плачу.

– То що ти тут робиш?

– А ти?

Вiн пiдняв угору фотоапарат.

– Я працюю. Фотографом. На цьому весiллi.

– То чому ти тут, а не там? – якомога уiдливiше поцiкавилась я.

– Маю помiчника.

– Чудово. – Я розвернулася, аби пiти. Не мала зараз анi сил, анi бажання на порожнi теревенi.

– То що ти тут робила? – кинув вiн менi навздогiн. – Нудьгувала чи ховалася?

Оминаючи його, я швидко попрямувала до сходiв. Але прохiд був занадто тiсним, щоб пройти, заховавши погляд.

Я повернулася до храму саме вчасно, уникнувши церемонii вiтання, коли гостi по черзi пiдходять i цiлують наречених у щоку. Вiнчання завершилось. Молодята виходили з церкви. Я стала в кiнцi процесii, хоча Катерина i шикала на мене, махаючи рукою: «Йди до нас».

На сходах перед храмом молодих обсипали пелюстками троянд i зерном. Я чула захопленi вигуки, оплески, бачила спалахи фотокамер. Розгледiла у натовпi хлопця в джинсовому костюмi. Вiн ховав обличчя за професiйною камерою.

Бiля лiмузина Ігор з Вiтою про щось емоцiйно говорили, перебиваючи одне одного. Показували комусь своi обручки. А менi пригадався випадок, який став

Страница 8

я зi мною минулорiч. Ми з Катериною блукали вуличними виставками, роздивляючись крам. Я цiкавилася виробами з бiсеру, кузина вибирала нову вишиванку. Несподiвано мене покликав незнайомий юнак:

– Дiвчино, добридень! Ви можете менi допомогти? Я вибираю подарунок для своеi подруги. Але не знаю ii розмiру.

На ятцi вуличного торговця сяяли металевим блиском срiбнi прикраси.

– А що потрiбно?

Побачивши, що я зупинилася, вiн полегшено зiтхнув.

– Ви з нею схожi фiгурами. Помiряйте це колечко, – на його долонi лежав мiнiатюрний перстеник. – А я подивлюсь, чи пiдiйде.

Я погодилась допомогти. І пiзнiше отримала вiд кузини прочуханку: «Тю, дурна. Навiщо спiлкуешся з незнайомими людьми? Може, це злодiй? Я взагалi чула, що не можна мiряти чужi речi».

Катерина розповiла про пригоду бабусi. Вона ii пiдтримала:

– Погана це прикмета. Разом з тiею обручкою ти могла вiддати свое жiноче щастя.

– То була не обручка, – спробувала захиститися я.

Малинка завжди була надто забобонною. Інодi це дратувало.

– Усе одно це погано, – i далi сердилась вона. – Ти можеш нiколи не вийти замiж.

Тодi я тiльки посмiялася з ii припущення. А тепер менi байдуже…



Я не хотiла йти до ресторану i зблизька спостерiгати за чужим щастям. Навiть думала сказати, що недобре почуваюся. Вiдпроситися додому. Але тодi б я зiпсувала свято батькам. Мама цiлий вечiр хвилювалася б, дiставала дзвiнками. Вони нi в чому не виннi. Вони не знають про мою «бiду». І, сподiваюся, нiколи не дiзнаються.

Молодята, за звичкою, запiзнювались. Аби якось згаяти час, я пiшла блукати парком. І пропустила прибуття Ігоря з Вiтою. Коли повернулася до зали, ступаючи по розсипаних пiдлогою пелюстках бiлих троянд, гостi вже порозсiдалися за столами. Поряд з батьками та Олегом не знайшлося вiльних мiсць.

Обiйнявши за плечi, тiтка Софiя пiдвела мене до столу i приязно прощебетала:

– Тетянко, сiдай тут, бiля Катрусi.

Лише сiвши, я побачила навпроти себе два високих м’яких крiсла. На столi стояло двiйко вишуканих кришталевих фужерiв на довгих нiжках. А стiну за ними прикрашали широкi гiрлянди з бiлих квiтiв. «О Боже, я сиджу навпроти наречених…»

Я встала, щоб пересiсти, але вже було пiзно. Тамада оголосила в мiкрофон перший тост. Пiд звуки невiдомоi менi бадьороi мелодii молодята у супроводi свiдкiв зайняли своi мiсця за столом. За перший тост Ігор з Вiтою випили на брудершафт, а потiм пiд вигуки: «Гiрко!» довго цiлувалися. Найгучнiше «Гiрко!» кричав лисуватий огрядний дядечко у розстiбнутому пiджаку, який, очевидно, не сходився на його черевi.

Шампанське лилося рiкою. Мiй келих час вiд часу наповнював то один, то iнший свiдок. Батьки не дозволяли менi пити спиртне, i про людське око я накривала келих рукою, але потай вiд них пила. Хотiлося забутися. Хоча б на кiлька годин. А ще й сусiди за столом пiд’юджували: «Пий до дна. Ти ж не хочеш лишати молодятам сльози?»

Пiсля першого частування я блукала залою у пошуку вiльного мiсця. Думала навiть iз кимось помiнятися. Начхати, що про мене подумають. Я вже не могла сидiти поряд з Вiтою та Ігорем, бачити, як тi без кiнця обiймаються й цiлуються.

Дружки виклали на пiдлозi велике серце iз червоних троянд. І за кiлька хвилин в тому серцi танцювали свiй перший подружнiй танок винуватцi сьогоднiшнього свята. Дивлячись, як Ігор, пiднявши дружину на руки, кружляе з нею в такт музики, я присяглася, що якнайшвидше його забуду. Тепер мое пiдлiткове кохання було ворогом, якого я мусила негайно знищити.

Свiдок, у парi з яким була Катерина – повненький рожевощокий хлопець, дуже скидався на малюка, котрого помилково одягли в дорослий чоловiчий костюм. До всього Сашко, так звали юнака, зовсiм не вмiв танцювати. Катеринi доводилось вести його в танку, а бiдака ледь переставляв ноги, геть не потрапляючи в такт музики. Його незграбнi па здавалися рухами паралiтика. Кузина червонiла, але не вiдступалася вiд намiру зробити з нього бiльш-менш пристойного танцюриста.

«Пощастило», – спiвчутливо пiдморгнула я iй. Але вже до закiнчення вечора Катерина досить по-хазяйськи обiймала Сашка, пiдкладаючи iжу в його тарiлку. Коли ж пiд час чергового «гiрко» цiлуватися змусили не лише молоде подружжя, але й свiдкiв, iхнiй поцiлунок вийшов напрочуд пристрасним. Навiть тiтка Надiя, знiяковiвши, вiдвернулася i прошепотiла щось на вухо моiй матерi.

Пiд час музичноi паузи, ховаючись вiд Катерини, яка збиралася витягти мене потанцювати, я сiла неподалiк тiтки Софii. Та розмовляла з незнайомими менi молодицями.

– Я йому кажу: «Куди ти поспiшаеш? Закiнчи навчання, знайди роботу, щоб усе було як у людей», – озираючись, шепотiла вона. – Вiточка – хороша дiвчина, але навiщо такий поспiх? А йому зараз однаково. Вiн мене не чуе. Хлопчик закохався.

– Невiстка в хатi – завжди радiсть, – пiдсумувала одна з них. – І вам допомога.

– Так, – розгублено посмiхнулася мати Ігоря. – Тепер окрiм сина маю ще й доню.

Коли тiтка Софiя пiшла, жiнки завели зовсiм iншоi:

– Я трохи поспiлкувалася з тiею Вiталiною. Знаеш, у н

Страница 9

й немае нiчого особливого. Однi понти. Я не думала, що в Ігоря такий поганий смак.

Вони говорили ще щось, але iхнi слова заглушив дружний регiт, яким супроводжувались слова тамади: «Хто ж шукае дiтей в капустi?» Тi конкурси та ii гiперактивнiсть вже почали дiставати. Невже гостей i молодят не можна хоча б на декiлька хвилин залишити у спокоi?

Кiлька разiв, обертаючись, я ловила на собi погляд фотографа. Одного разу вiн дивився на мене через об’ектив свого «Нiкона». Я помахала йому рукою, просячи мене не знiмати. Хлопець опустив фотоапарат i наблизився.

– Чому не танцюеш?

– Бо нiхто не запрошуе.

– Тебе запрошую я.

Я не встигла вiдповiсти. Надiйшов Ігор. І мене одразу кинуло в жар. Мiй органiзм завжди неадекватно реагував на його присутнiсть. Я б дуже хотiла себе контролювати, але не могла нiчого вдiяти.

Молодшi дiвчата влаштовували iгрища з нареченою. Ігор запрошував мене до гурту. «Вiн i досi вважае мене маленькою», – подумала я. Але пiшла…

Я нарештi мала нагоду познайомитися з молодшою сестрою Вiти. Дiвчину звали Інною. Вона навчалася на фiлологiчному факультетi Львiвського унiверситету. Мiж собою сестри рiзнилися як зовнiшнiстю, так i характером. Інна – тонка тростинка з дещо витягнутим обличчям й iдеально рiвною густою гривкою, за якою, мабуть, ховалося високе чоло. Гарненька. З неi хоч зараз малюй Клеопатру. Інна, на вiдмiну вiд Вiти, була брюнеткою. Енергiйна, прутка, багатослiвна. Вона надто швидко i надто багато говорила. І якось одразу викликала до себе симпатiю.

Доки ми з дiвчатами лущили для одного з конкурсiв квасолю, Інночка бiгала залою з розцяцькованим брязкальцями полотняним мiшечком, збираючи грошi молодим на дачу, машину i дитину. Молодята стояли зовсiм поряд. Я бачила посмiшку Ігоря, коли Вiта поправляла йому краватку. І щасливий погляд Вiти тiеi митi, коли Ігор знiмав у неi зi щоки вiйку.

Я стiйко витримала решту церемонiй. Коли нареченi розрiзали величезний триярусний торт, просто вийшла на вулицю. Але менi не вдалося уникнути найважливiшоi iз традицiй. Ловiння букету молодоi.

Мало зважаючи на мое затяте «не хочу», мене затягли до центру зали, де вже зiбралося близько п’ятнадцяти дiвчат. Смiшно, але, мабуть, серед них я була единою, кому не потрiбен був той букет.

– Готуйтеся! – крикнула Вiта, повертаючись до нас спиною.

Я вiдступила, пропускаючи iнших уперед. Навiть не дивилася, куди летять квiти. А тому не вiдразу зрозумiла, що вiдбуваеться. Лише вiдчула рiзкий, наче ляпас, удар в обличчя. Дехто з майбутнiх наречених зойкнув. Троянди впали менi пiд ноги.

Вiта пiдбiгла, вибачилась. Навiть обняла мене.

– Я не хотiла.

Я дивилася на свiт крiзь ii тонкий серпанок. Кивала: «Все о’кей». Тiльки насправдi мене пiдхопило могутньою хвилею вiдчаю, розтерло об посипану квiтковими пелюстками долiвку, втопило у радiсних посмiшках оточуючих. Аби не виказати свого стану, все ж нахилилася, пiдняла букет.

– Не хвилюйся. Усе нормально.

– Точно?

Я знову кивнула i вiдiйшла. Хотiлося якнайшвидше позбутися цих квiтiв. Але я не уявляла, куди iх подiти.

– Уперше бачу наречену-снайпера, – наздогнав мене юнак iз фотоапаратом. – Ти ще жива?

Вiн дихав менi в потилицю. Його присутнiсть нервувала.

– Жива, – огризнулася я.

– Тобi личить. Букет.

Вiн говорив ще щось. Не пам’ятаю. Не слухала. Заграла повiльна мелодiя. А ми стояли посеред зали. Навколо нас уже почали кружляти пари.

Не знаю, як я опинилася в його руках. Вiн вiв умiло. Я пiдкорялася. Шкода тiльки, що музика колись скiнчиться. Доведеться розмовляти. А я не мала жодного бажання.

Здаеться, вiн зрозумiв. Узяв мене за руку i повiв на свiже повiтря. Ми опинилися в парку бiля альтанки. Сутiнки скрадали обриси величного мiста. Вечiрнiй Львiв такий яскравий i сучасний. Не знаю, в який час доби я люблю його найбiльше. Інодi здаеться, що то два зовсiм рiзних мiста. Двi сторони однiеi медалi.

Я першою його поцiлувала. Вiн не забарився з вiдповiддю. Притуливши мене до рiзьбленоi огорожi, помандрував губами по моiй шиi. З букету, який я чомусь i досi тримала в руках, осипалися пелюстки. «Одним ворогом менше», – жбурнувши його на землю, я вiдчула певну зловтiху. Заплющила очi. Можливо, тi поцiлунки хоч трохи вгамують бiль, який випалював мене iзсередини.

Поява мами стала несподiванкою. На той час усе, що вiдбувалося довкола, здавалося менi настiльки нереальним, що я мало орiентувалася у ситуацii.

Я смикнулася, пiдбiгла до матерi. Хлопець мовчав. І дивився на нас прямим, зухвалим поглядом.

Мое тихе бурмотiння не справило на матiр жодного враження.

– Я вже доросла, – втомлено сказала я, коли ми вiдiйшли.

– Бути дорослою означае бути вiдповiдальною. А я не бачу в твоiх дiях вiдповiдальностi.

Несподiвано почувся гучний звук, схожий на вибух. За ним другий. Небом розлетiлися рiзнокольоровi зiрки. Звуки феерверку здавалися пострiлами по моему й без того пошматованому серцю.

– Що то за хлопець? – розпочала допит мати.

Дивина. Насправдi я досi не знала його iменi.

– Вiктор,

Страница 10

– назвала наздогад чоловiче iм’я, яке насправдi нiколи не любила.

– Я нiчого не розповiм батьку. Але тобi ще рано думати про хлопцiв. Пам’ятаеш, що зараз головне? А таких Вiкторiв, Романiв i Андрiiв у тебе ще буде багато.

Я змовчала. Будуть. Будуть… Тiльки Ігоря в мене нiколи не буде…


* * *

Уранцi зателефонували iз Солонки. Малинцi погiршало. Батько не хотiв, щоб ми з мамою iхали з ним. Але в розмовi батькiв кiлька разiв проскочило слово «прощання». А в обiд мама зiбрала нашi речi.

З нами до села поiхала тiтка Надiя. Катерина нещодавно отримала роль в самодiяльнiй виставi театрального об’еднання, яке вiдвiдувала ще школяркою. Тому навряд чи знайшлася б сила, здатна стягнути ii зi сцени маленькоi студii. Навiть те затаене слово-вирок «прощання» виявилося безсилим.



Я була вражена тим, як змiнилося колись доглянуте Малинчине подвiр’я. Нескопаний город, переплетенi iз зiллям квiти, похилений паркан, похнюплений кiт. Бiло-рудий, молодесенький. Ми ще не встигли познайомитись.

Залишивши у вiльнiй кiмнатi речi, ми з мамою на кiлька хвилин зазирнули до бабусi, над лiжком якоi вже чергувала тiтка Надiя. Малинку важко було впiзнати. Пiд час сну вона важко i поривчасто дихала. Бабця сильно схудла. Пiд запалими очима в неi – темнi кола. Губи сухi й потрiсканi. На них запеклася кров.

Надвечiр приходив лiкар. Виписав чергову дозу знеболювального i лише розвiв руками: «Ми вже нiчим iй не допоможемо…» А вночi знялася негода. Дивно, але грому зовсiм не було. Лише блискавки i сильний вiтер. На пiддашшi шкреблися мишi. Неприемно рипiли кухоннi дверi.

Коли я, прокинувшись о третiй ранку в чужому незручному лiжку, вийшла напитися води, то почула за стiною монотонне бубонiння. Бабуся про щось розмовляла з моiм татом. Я не збиралася пiдслуховувати. Та все ж дещо почула…

– Не знаю, коли мине бiль, – захриплим голосом прошепотiла Малинка.

– То навiщо вiдмовилась вiд уколiв? – докоряв iй син.

– Так треба. Хочу бути при ясному розумi. Уранцi приведеш до мене Катрусю.

– Мамо, вона не приiхала. Не змогла.

– Не приiхала? – вражено перепитала вона. – Чому? Я ж просила тебе ii привезти. Вона мае бути тут.

– Катерина приiде. Пiзнiше. Зараз тут iншi твоi онуки. Олег i Тася.

– Тася теж онучка, – наче замислилась вона. – Приведеш вранцi Тасю…

Далi ii шепiт став надто нерозбiрливим. Менi здалося, що бабуся просто молиться. Я повернулася в лiжко. Тiльки до ранку вже не заснула.



У селах прокидаються вдосвiта. Щойно розвиднилось, жiнка лiтнього вiку, яка останнi тижнi доглядала Малинку, зготувала нам снiданок. Посiдавши за стiл, ми почули шум у дальнiй кiмнатi. Батько схопився з мiсця. Я – за ним.

Вiдчинивши дверi, побачили дивну картину. Над лiжком бабцi схилилася незнайома жiнка в широкому темно-сiрому халатi. Запнута червоною хустиною.

– Геть! Іди собi, – кричала на неi бабуся.

Озирнувшись i помiтивши мого батька, незнайомка знiтилася.

– Здрасте! – усмiхнулася вона, вiдкривши свiй щербатий рот.

– Добрий день! Ви хто?

– Я Пилипiвна, сусiдка. Ось прийшла провiдати Маринку.

Пилипiвна пiдiйшла до лiжка i спробувала взяти бабусю за руку. Та швидко заховала ii пiд ковдру.

– Не чiпай мене!

Приемна посмiшка спала з обличчя сусiдки.

– Яка тобi рiзниця? Ти все одно вiдiйдеш. Не?

– Ти нiчого не отримаеш, – здаеться, з останнiх сил вiдповiла Малинка.

– Вiдьма! – тричi плюнувши на пiдлогу, Пилипiвна вийшла з кiмнати.

– Вона погана людина. Бiльше не впускай ii в мiй дiм, – випроставшись на лiжку, попрохала бабуся сина.

– Що вона хотiла?

– Не знаю, – одвернулася та.

Наче забулося. Про ту пригоду бiльше не згадували. Принаймнi до вечора. Батько iздив до аптеки за лiками. Мама з тiткою Надiею поприбирали в будинку. Ми з Олегом вештались без дiла. Брат сердився, що погано ловить Wi-Fi. І сусiдськi хлопцi – нестерпнi зануди. Я думала про страшне i безлике слово – майбутне. Бiльше тижня тому його з останнiм тестом вклали в жовтий конверт, заклеiли у присутностi трьох свiдкiв. Коли прийдуть результати ЗНО, за бажанням мами я подаватиму документи одразу до кiлькох вишiв. Навiть до столичного. Та мене цiкавлять лише львiвськi вишi. Я хочу сюди повернутися. Маю повернутися…



Надвечiр, коли минула нестерпна спека, батько повiв мене до бабусi. Вона вже не спала. Облизавши потрiсканi губи, обвела затуманеним поглядом кiмнату. Звернулася до свого сина:

– Добре, що ти не успадкував вiд мене ген саморуйнування. Ти будеш щасливий, i твоi дiтки будуть щасливi. А на мене не сердься. Я багато чого не розумiла в цьому життi.

– Мам, не треба…

– Треба.

Мене лякав не так ii зовнiшнiй вигляд, як моi почуття. Ця жiнка на лiжку так мало скидалася на мою рiдну Малинку. Менi хотiлося швидше залишити кiмнату, зачинити дверi з того боку. Не бачити ii такою. Забути.

Але батько взяв мене за плечi i пiдвiв до лiжка. Побачивши мене зблизька, бабця сполотнiла.

– Як ти почуваешся? – перемагаючи страх, запитала я.

– Що казати, дитино… Як корова по телятi. Іва

Страница 11

е, – звернулася вона до татка, – забери звiдси дитину.

– Ти ж сама ii кликала, – здивувався той.

Малинка пiдвела голову з подушки. Я бачила, як напружилось ii обличчя, як випнулася жилка на шиi. Розумiла, скiльки зусиль варта iй подiбна звитяга.

– Нехай iде. І бiльше ii до мене не пускай. Навiть якщо я буду кликати. Ясно?

Вiн легенько махнув менi головою, просячи пiти. Наближаючись до дверей, я почула, як бабця наказала батьковi вiдсунути фiранки, вiдчинити вiкно.

– Менi в цiй кiмнатi немае чим дихати.



Надто швидко споночiло. Доки я дiйшла до своеi кiмнати, вимкнули електрику. Довелося шукати в кишенях мобiльний. Тiльки з мого старенького Nokia кепський лiхтарик.

У кiмнатi було холодно. Знадвору, iз щiлин мiж шибками, просочувався iдкий запах диму – на селi палили зiлля. Я не з лякливих, але не надто приемно було сидiти в темнiй кiмнатi, де, здавалося, не протяг ширяе попiд стiнами, а чиiсь невидимi руки торкаються твого обличчя.

Дзвiнок Катерини змусив мене вiдволiктися. Кузина розповiдала останнi новини, але з кожною хвилиною ii голос ставав усе тихiшим. Моi скронi наливалися свинцем, ще й в очi наче хтось насипав пiску. Промовивши останне «бувай», я заплющила очi i повiльно опустила голову на стiл.

У кiмнатi зимно. Маленька незнайома дiвчинка сидить бiля грубки, у якiй потрiскують полiнця. На дiвчатi довгий в’язаний светр i грубi вовнянi шкарпетки. Вона простягае руки до вогню, намагаючись зiгрiтися. За вiкном лютувала негода. Вило в димарi, барабанило в дах.

Дiвчинка, здригаючись вiд щонайменшого шурхоту, прислухалася до тишi. Із сусiдньоi кiмнати почулося схлипування, яке поволi переходило у приглушене виття.

Перехрестившись, дiвчинка наблизилась до дверей, легенько iх причинила.

– Де вона? Приведи ii сюди, – ледь чутно шепотiла розпластана на лiжку жiнка.

– Не будь егоiсткою, – над нею схилилася iнша, старша. Вона витирала з ii чола пiт. – Не чiпай дитини!

– Я не можу вiдiйти.

– Я покличу того, хто знае, як тобi допомогти.

Озирнувшись i побачивши дiвчинку, вона розiзлилася:

– Геть звiдси!

Не було потреби двiчi повторювати. Дiвча чкурнуло в сiни. Наздогнавши перелякану дитину, яка, втiкаючи, перечепилася ногою об баняк, жiнка промовила:

– Я скоро повернуся. Декого приведу. А ти пообiцяй, що не пiдеш до своеi мамки, навiть якщо вона тебе кликатиме, – суворо наказала вона.

– Мами не стане? – запитало дiвча.

– І тебе не стане, якщо до неi пiдiйдеш, – протягло мовила вона. – Твоя мама дуже заразна.

Жiнка пiшла, замкнувши за собою дверi. Дiвчинка повернулася на свое мiсце бiля грубки. Схлипуючи, розтирала по обличчю сльози.

– Маринко, доню! Йди до мене!

Почувши слабкий голос матерi, вона запанiкувала. Кiлька хвилин сидiла нерухомо, а потiм, пiдвiвшись, навшпиньках наблизилась до дверей ii спальнi. Якийсь час тупцювала на порозi, не наважуючись пiдiйти до лiжка хвороi. Перевертаючись з одного боку на iнший, ii мати охала i стогнала, благаючи:

– Йди, доню, йди.

Не витримавши ii зойкiв, дiвчинка покiрно пiшла вперед. Але бiля самого лiжка вклякла.

– Не бiйся. Дай менi руку.

Уважно дивлячись на червоне i спiтнiле обличчя матерi, розставленi на маленькому столику слоiки з тьмяними настоями, вона не рухалась.

– Дай менi руку! – втрачаючи терпець, рiзко кинула жiнка. Побачивши, що налякала дитину, змiнила тон: – Люба, менi сильно болить. Ти ж не хочеш, щоб твоiй мамi болiло?

– Не хочу, – спiвчуття i жаль витiснили з ii свiдомостi страх. Дiвчинка, вже не вагаючись, подала матерi праву руку.

Та заплющила очi i почала легенько погойдуватись, усе сильнiше стискаючи обома руками ii долоню.

– Мам, вiдпусти, – попросила Марина.

Мати нiчого не вiдповiла. З вуст дiвчинки вирвався здушений зойк. Вона пручалася, намагаючись вирватися. Але сил не вистачало.

– Мамо, менi боляче! – плакала мала. У вiдповiдь жiнка просто смiялася. Їi регiт розходився помiж стiн луною.

Сили покинули дiвчинку. Вона опустилася на колiна. За кiлька секунд материнi руки розiмкнулися, звiльняючи ii долоню.

– Мамо, мамо, що це було? – вiддихавшись, перелякано запитала Марина.

Вiдповiддю iй стала тиша, яка iнколи бувае страшнiшою за будь-якi крики. Перед тим як кинутись тiкати, дiвчинка встигла побачити обличчя матерi. Та нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Широко розплющеними, застиглими очима.

У дверях Марина зiштовхнулася iз сусiдкою. Позаду неi йшло двое дужих череватих чоловiкiв i старезна баба в грубiй коричневiй хустцi.

– Що ти тут робиш? – гаркнула сусiдка i, не чекаючи вiдповiдi, кинулася до лiжка. Оглянувши матiр дiвчинки, вилаялась. – Ти ii торкалася?

– Нi, – перелякано прошепотiла дитина. – Коли я прийшла, вона спала.

«Ага», – iронiчно посмiхнулася та, що мало означати: «Так я тобi й повiрила».

– Ідiть сюди! Допоможете, – наказала вона чоловiкам, а потiм повернулася до Марини. – Геть звiдси, вiдьмачко! Ти вже свое зробила.


* * *

– Тасько, Тасько! – голос брата долинае десь iздалеку. Вiн шарпае мене за руку

Страница 12

намагаючись догукатися.

– Що-о-о? – заледве розплющую очi. Наче хтось запорошив iх пилом. Свiт навколо тьмяний, вiн розпливаеться. У головi дзвенить.

– Я не мiг тебе розбудити, – уже смiеться Олег. – Дрихнула, як наш татко.

Пiдпираю голову рукою, утомлено позiхаю. Нiяк не можу вiдiйти вiд важкого сну. Почуваюся побитою.

– Що ти хочеш?

– Мама просила нас не виходити з кiмнати. Починають сходитись люди. На прощання.

Схоплююсь.

– Малинка?…

– Угу, – вiн залазить на лiжко з ногами, тягнеться до планшету. – Я тобi зараз таке розкажу… Упадеш!

– Ну?

Тiеi митi я не мала анi найменшого бажання щось слухати або з кимось розмовляти.

– Усi тi люди думають, що бабуся була вiдьмою.

– Олегу, давай не зараз, – вiдмахнулась я.

Але брат не звернув на мiй протест жодноi уваги.

– Вони думають, що в неi була особлива магiчна сила. І перед смертю вона передала ii комусь iз нас. Тепер вгадують кому.

Вiн уважно на мене дивився, шукаючи реакцii. Я тiльки похитала головою. Яка рiзниця, хто що каже? Малинка знала багато лiкувальних трав. Допомагала людям. У неi закохався наш дiдусь – одружений на той час чоловiк. Покинув заради неi родину. Таке трапляеться щодня. А розповiдi про те, що перед похованням на його тiлi знайшли слiди ворожiння – маячня. Люди просто хотiли помститися. Ось i наговорюють.

А Катерина в таке вiрить. Постiйно скаржиться на сни про бабусю. Ось i менi сьогоднi наснилося казна-що.


* * *

Люди приходили i йшли, приносячи живi i штучнi квiти, вимовляючи скупi слова пiдтримки моiм батькам i тiтцi Надii. Чомусь майже нiхто не заходив до кiмнати, де тепер лежала Малинка. Наче сердились на неi чи остерiгалися бабусю навiть пiсля ii смертi.

А мене два днi колихало, млоiло. Наче з’iла щось не те. Доводилось лiкуватися зеленим чаем. І дешевою газованою водою, единою з тих, якi можна було знайти в сiльськiй крамницi.

У день поховання нiчого не змiнилося. Тiльки дехто з присутнiх наближався до бабусиноi труни. А чоловiки, якi копали яму, пiсля завершення справи бiля огорожi збризнули руки освяченою водою. Знаю про таку. Їi продають в маленьких пластикових пляшечках iз хрестами на етикетках. Колись Малинка привозила такi з монастиря.

Батько скаржився, що йому довелося довго вмовляти священика, який з невiдомих причин не хотiв вiдспiвувати небiжчицю. Навiть такi помiчнi в багатьох випадках грошi цього разу не вiдiграли вирiшальноi ролi.

Але найдивнiше себе поводила баба Нiна – сусiдка, яка доглядала Малинку. Вона клала до труни невiдомi сушенi трави, при цьому довго щось шепотiла.

Наступного ранку, щойно зiйшло сонце, ми з батьком застали бабу Нiну на нашому подвiр’i. Вона обсипала будинок дрiбним маковим насiнням.

– Я не роблю нiчого поганого, – вiдказала вона, випереджаючи батькове запитання. – Я просто хочу, щоб душа Марини знайшла спокiй.

– А чому ви вирiшили, що вона не знатиме спокою? – утомлено перепитав вiн. – Не знаю, що саме ви там робите. Але прошу вас це припинити. Нам не потрiбна ваша допомога.

– Вона потрiбна Маринi.

Упiймавши на собi роздратований погляд мого батька, баба Нiна опустила голову:

– Колись Марина поставила мене на ноги. Я вмiю бути вдячною. Я просто виконую ii прохання, – вона розвернулася i пiшла до хвiртки.


* * *

За три днi ми повернулися до Львова. Виявляеться, Малинка склала заповiт, у якому подiлила свое майно (квартиру i сiльський будиночок) мiж сином та донькою. Ми знайшли його у поштовiй скриньцi тiтки Надii. Дивина!

Мама з батьковою сестрою вирiшили продати будинок в Солонцi, а грошi роздiлити порiвну. Щодо квартири, то в нiй i надалi житимуть Катерина з матiр’ю. А я, якщо вступлю до Львiвського унiверситету, матиму в тiй квартирi власну кiмнату.

Катерину смерть Малинки тяжко вразила. Навiть не уявляла собi, що кузина так ii любила. Я була засмученою. Втрачати рiдних завжди страшно. Але ми, на превеликий жаль, нiколи не були такими близькими, як хотiлося б. Я вiдчувала, що втратила ii значно ранiше.

Олег захопився тими iсторiями про вiдьом. Навiть прихопив iз собою бабусиного записника – товстого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi. Багато там рiзноманiтного. Про лiкарськi рослини, трави. Знайшлися й цiкавiшi записи. «Як утримати удачу», «Приборкати гнiв», «Вiдвадити непроханих гостей». Справжнiй тобi фольклор ворожки. Погортала, посмiялася, повернула. А брат не вiдставав. Поспiлкувався в селi з бабою Нiною. Та наплела йому всякого. Про те, що Малинка отримала силу вiд своеi матерi – ворожки iз сусiднього села. І перед смертю мала передати вмiння комусь iз рiднi – старшiй доньцi або старшiй онучцi.

– От i йди до тiтки Надii, до Катрусi. Спитай, чи не почали вони лiтати на мiтлi, – жартувала я.

Брат ображався.

– Я серйозно.

Ну як на таке реагувати?

У день нашого вiд’iзду до Корця я «вигулювала» Олега мiстом. Йому заманулося купити нову флешку, а мама вiдмовилась пускати брата самого. Наче я зможу втримати хлопця, якщо йому захочеться шукати пригод.

Знiчев’я ми сiли на трам

Страница 13

ай № 1. Мiй улюблений маршрут. Я так скучила за львiвськими краевидами.

Олега мало цiкавило те, що вiдбувалося за вiкном. Дiставши свiй планшет, вiн увiмкнув iгри.

Я навмисне заплатила за ще одне коло. Аби хоч якось згаяти зайвий час. Зiйшли на площi Ринок. У суботу мiстом блукали екскурсiйнi групи та живi скульптури. З ними фотографувалися туристи. Не люблю, коли Львiв стае таким галасливим i багатолюдним. Не хочеться його нi з ким дiлити.

Коли мене гукнули на iм’я, я не одразу обернулася. Невже навколо мало Тетян? Але чоловiчий голос повторив вiтання.

– Привiт! – сказав вiн, засапавшись. – Вас не наздоженеш.

Передi мною зупинився фотограф з весiлля Ігоря. Посмiхаючись, запитав, як справи. Дiстав i передав зi шкiряноi папки кiлька моiх знiмкiв. З весiлля i бiля Ельжбетки напередоднi. Свiтлини справдi гарнi. Яскравi, живi. Я чи не вперше подобаюся собi на фотокартках.

– Ти що, носив iх iз собою? – здивувалася я.

Не розумiла, як iз ним поводитись. Вiн не перший хлопець, з яким я поцiлувалася. Але перший з-помiж тих, кого я зовсiм не планувала цiлувати. Те вино, тi обставини зiграли свою роль.

– Та нi, – вiдмахнувся вiн. – Просто сьогоднi прихопив. Разом з iншими. Лежали в однiй папцi. А тут ти…

Не вмiе брехати. Але нехай. Подякувала, взяла. Разом з його вiзитiвкою. Розвернулася, щоб iти.

– Буде потрiбний професiйний фотограф – клич, – крикнув той навздогiн. – До речi, я Богдан.

– Тетяна.

– Знаю.

Вiн знову дiстав фотоапарат, спробував мене сфотографувати. Але я затулила рукою обличчя: «Бiльше не треба».



За два тижнi я мала що святкувати. Мене прийняли одразу до трьох вузiв. Почувши, що я пройшла i до киiвського, мама розхвилювалася. Боялася, що я не встою перед спокусою, вирiшу пiдкорювати столицю. Вона дуже за мене непокоiлась. Але в той же час пишалася. Донька пiде далi, здiйснить ii мрiю пiдкорити мiсто К. Зробить те, на що вона свого часу так i не наважилась.

Татко одразу заявив: «Нехай iде до Киева. Якщо падати, то вже з коня, а не зi шкапи».

– Тiльки Львiв, – спокiйно вiдказала я. І спецiальнiсть обрала таку, яка, за словами мами, зовсiм не пасуе до мого непосидючого характеру – документознавець.

Лишався мiсяць свободи. Але наближалася подiя, про яку я зовсiм не хотiла думати – мое повнолiття. Мама обережно запитувала, чи не планую я влаштувати для друзiв вечiрку. Пообiцяла, що вони з татком в усьому менi допоможуть.

Я попросила тихе родинне свято. Без зайвих людей. Так i сказала – «зайвих». Мама могла запросити тiтку Надiю з Катериною. А та привезла б iз собою зi Львова ще й тiтку Софiю, до якоi могли приеднатися молодята.

Вiта з моею кузиною тепер лiпшi подруги. Катерина якось приiздила з нею до Корця у справах. Дивна то була пригода, опiсля чого в мене завiвся хлопець.

Його звали Сашком, i вiн був сином маминоi подружки. Не знаю, з якого дива вони вирiшили нас звести, але останнi тижнi у мами тiльки й щебету було про того юнака. Я бачила його деколи в мiстi. Непоказний, тихий, порядний. Про таких Катерина каже: «Нормальний варiант». Цiкаво, скiльки в моему життi буде таких нормальних варiантiв, доки я не подорослiшаю i не злякаюся самотностi, яка змусить мене зупинитися на одному з них. Не факт, що на найкращому.

Вiта приiхала до нас iз нiжною шоколадною засмагою. Вони з Ігорем щойно повернулися з подорожi пiд час медового мiсяця. В ii планшетi зберiгалися сотнi свiтлин з iхнього вiдпочинку. На третiй з них, де Ігор обiймав ii за талiю на березi моря, мене ледь не знудило. Я переодяглася у старе, вийшла в сад. Робота на грядках завжди заспокоювала.

Катерина пiшла першою. Вона знову мала надважливi невiдкладнi справи. Десь за годину мама вийшла на подвiр’я проводжати Вiту. Саме тодi до наших ворiт пiд’iхав бiлий «мерседес». З нього вийшов Сашко. Справжнiй тобi принц на бiлому конi. У темнiй шкiрянцi вiн видавався бiльш дорослим i привабливим.

Привiтавшись, юнак передав мамi папку з документами вiд своеi матерi. Побачивши, що Вiта йде, несподiвано запропонував:

– Я мiг би вас пiдвезти.

Удруге за вечiр мене ледь не знудило. Сашко не зводив з Вiти очей. Я розумiла, що зараз, в простенькому робочому одязi, я iй не конкурентка. Проте…

– Нi, Вiта… – почала було моя бiдолашна мама, не знаючи, як завершити речення. – Їi чекають. Тут поряд.

– Дякую, – звабливо посмiхнулася Вiталiна. – Менi недалеко. Я хочу пройтися.

– Не забудь передати привiт своему чоловiковi, – навмисне голосно сказала я, задоволено спостерiгаючи, як пiсля цих слiв витягнулося обличчя у Сашка.

Машина вiд’iхала. А через кiлька хвилин пiшла Вiта. Дивлячись iм услiд, я вiдчайдушно посмiхалася, силкуючись прогнати сльози. Нiхто не побачить, як менi боляче. Я знову отримала ляпаса. Тiльки цього разу в обличчя менi кинули не букет, а слова. «Я мiг би вас пiдвезти», – сказав iй Сашко. А в мене руки стислися в кулаки. Вона знову в дамках, я – на лавi запасних.

Не потрiбен був менi той чоловiк. Просто… Уночi ми разом з негодою наплакались. Високо в небi, на

Страница 14

шпилями костьолу, зiштовхувались блискавки, завивав вiтер, у шибки шкреблося гiлля старого горiха. Я вкрилася ковдрою з головою, але хiба в такий спосiб заховаешся вiд себе?

Не знаю, що на мене подiяло бiльше: злiсть чи вiдчай. Але коли вдалинi забiлiло небо, сповiщаючи про наближення свiтанку, я вирiшила, що обов’язково доб’юся уваги Сашка. Нехай просто в якостi моральноi компенсацii.



Завоювала. Приручила. Насправдi це виявилось не надто й складно. Нашi мами вже встигли наспiвати юнаковi про те, яка я чудова дiвчинка. А вiн звик коритися iншим. Я проходила повз нього у коротких спiдницях, натхненно щебетала про рiзнi дурнички, торкаючись волоссям його руки або плеча.

В останнi тижнi я змiнила iмiдж, почавши дотримуватись «вiльнiшого» стилю в одязi. Вибiлила кiнчики волосся, вкоротила суконьки. За тиждень пiсля наших зустрiчей вiн уперше мене поцiлував. І я, здаеться, трохи налякала його завзяттям, з яким вiдповiдала на цiлунки. Бiдолашний Сашко знiтився, укрився червоними плямами. Я вiдчувала його серце на кiнчиках своiх пальцiв. «Невже я в нього перша дiвчина?» – ще подумалося тодi.



Мiй вiсiмнадцятий день народження почався не надто вдало. Зранку, роздивляючись з вiкна сусiдню багатоповерхiвку, я випадково зачепила лiктем фiлiжанку з кавою. Рiдина розлилася, замочивши килимок i сiрий прозорий шалик, який я планувала одягнути зi святковою сукнею. Довелося брати бiлий, котрий я просто ненавидiла. Подарунок Ігоря. Вiн зберiгав у собi непотрiбнi спогади.

А коли я стояла перед дзеркалом, фарбуючи вii i, як завжди, залишаючись невдоволеною своiм вiдображенням, на вiкно несподiвано сповзла тiнь. Вона затулила собою частину дзеркала. Поглянувши в нього, я скам’янiла. Зображення, нiби насмiхаючись, почало змiнюватись. Лiченi секунди – i на мене дивиться згорблена баба з розпущеним сивим волоссям.

Я смикнулася, щось там перекинула. А обернувшись, побачила в люстерку себе – перелякану, iз намальованою товстою чорною стрiлкою пiд правим оком.

Вiд ранку на мобiльний сипались дзвiнки. Але не було найпотрiбнiшого. Ігор завжди телефонував, вiтав мене з днем народження. Пiд серцем млоiло. Невже цього разу забув, порушить традицiю?

Вислухавши в телефонному режимi останнi плiтки вiд Катерини, я обережно, намагаючись перевести це на жарт, запитала про те, що вiд ранку не давало менi спокою:

– Слухай, ти говорила про тi дивнi сни. Про Малинку. Вона тобi ще сниться?

– Нi. А чому питаеш?

– Просто цiкаво.

Того дня я отримала багато непотрiбних подарункiв. Серед них було i Сашкове кохання…

Ми зустрiлися в обiд. Вiн принiс бiлi троянди, зауваживши, що це лише частина презенту. Його слова мене трохи налякали. А раптом надумав дарувати обручку?

У «нашому» кафе не знайшлося вiльних столикiв. Сашко, опускаючи очi, запросив мене до себе на каву. Якщо, звiсно, я не проти. Бачачи, як вiн нiяковiе, менi не лишалося нiчого iншого, як взяти його за руку i наказати: «Веди!».

Сашко жив у тихому спальному районi. Інтер’ер квартири його батькiв нагадував традицiйнi дев’яностi: килими на стiнах, кольоровий посуд у сервантi, плетенi мереживнi серветочки на меблях i пiд горщиками з квiтами.

Хлопець принiс iз супермаркету тортик, зготував каву i, на мое полегшення, подарував сережки з червоними камiнцями. Якийсь час ми розмовляли про рiзнi дрiбницi: життя-буття, майбутне, перспективи. Його здивувало, навiть налякало мое запитання про спиртне. Але потiм вiн знайшов у кiмнатi батькiв вино.

Увiмкнули телевiзор. Пiсля другоi чарки я скоротила мiж нами вiдстань, пiсля четвертоi – перемiстилася до нього на колiна. Сашковi було досить наших пристрасних поцiлункiв. Здавалося, вiн навiть не розраховував на щось бiльше. Знадвору чулися сигнали автiвок, за нашими спинами – невдалий спiв учасницi одного з талант-шоу. Перемагаючи хвилювання, я розстiбнула на його сорочцi верхнiй гудзик.

– Тань…

– Тихо, – за допомогою поцiлунку я змусила його замовкнути. Другий i третiй гудзики здалися набагато швидше. Рука торкнулася гарячоi шкiри.

– Ми не можемо, – вiн спробував мене зупинити.

– Можемо, – моi руки продовжували мандрувати його тiлом.

«Секс подобаеться тiльки тодi, коли дуже кохаеш свого чоловiка, – колись давно говорила нам з Катериною прабабця по материнiй лiнii, яка була страшенною моралiсткою. – Інакше це просто неприемний обов’язок».

– А навiщо секс iз тим, кого не любиш? – я щиро здивувалася. Менi тодi було лише дванадцять. Своiм запитанням я загнала прабабусю у глухий кут. Розхитала ii усталений свiтогляд, скаламутила принципи. А тепер я сама у глухому кутi.

– Тань, послухай, я не хочу тебе квапити. Не хочу, щоб ти шкодувала.

– Я не шкодуватиму. Або зараз, або нiколи, – почала злитися я.

Сашко нiчого не вiдповiв. Я притягнула його до себе. Думки не просто змiнювались, а силомiць виштовхували одна одну. Усе мало вiдбуватися iнакше. На мiсцi Сашка мав бути Ігор. Але як я подарую йому те, чого вiн не хоче?

Вiн поводився так сполохано, так незграбно. Вiдстань мiж нами ск

Страница 15

рочувалася. Ставало важко дихати. Шорстке простирадло шкребло оголену шкiру. Я заплющила очi, намагаючись нi про що не думати. Не було нiяких вiдчуттiв. Навiть бiль тепер не сприймався моею свiдомiстю. Я просто мстилася. Ігорю i самiй собi.



Додому поверталися, тримаючись за руки. Менi не хотiлося, щоб вiн зараз був поряд, щоб нас будь-що поеднувало. Ледь стримувалась, аби не сказати щось рiзке. Ну чому Сашко так на мене дивиться? Я не вiддала йому нiчого цiнного. Того, що ще мало для мене хоч якесь значення.

Колупала за святковим столом торт, чемно вислуховуючи привiтання i без кiнця повторюючи набридливе «дякую». При цьому не зводила погляду з мобiльного. Вiд Ігоря нi дзвiнка, нi СМС. Це вперше вiн мене не вiтае. Певно, забув. Вiта важливiша.

Надвечiр почалася злива. Накинувши на спину теплий мамин плед, я вiдзначала свое цiлковите подорослiшання захованою у кiмнатi пляшечкою пива. Коли дзеленькнув мобiльний, сповiщаючи про нове СМС, я вже навiть не сподiвалася, що воно буде вiд нього. У папцi iз вхiдними повiдомленнями не розкритий, перерiзаний хвилястою лiнiею конвертик. Неповне повiдомлення. «Вiтаю з повнолiттям! Тiльки не надто поспiшай ставати дорослою. Тут не так добре, як тобi здаеться. Нехай…»

Це все, що я змогла прочитати. Але на сьогоднi це було найкраще з вiтань, бо його автор – Ігор. Менi хотiлося стрибати, спiвати i танцювати. Вiн не забув…


* * *

За два днi до першого вересня я переiхала до Львова. До вiд’iзду ми з Сашком бачились майже щодня. Але лише спiлкувалися, пили каву. Я вмiю уважно слухати. Це сприяло нашому зближенню. Хлопець, про якого я ранiше майже нiчого не знала, набував конкретних рис. Це навiть лякало. Я так боялася до нього звикнути.

Ми жодного разу бiльше не перетинали межу. Я не знала, якими в подальшому будуть нашi стосунки. Чи можливi вони взагалi. Не хотiлося загадувати наперед, будувати плани, зводити повiтрянi замки. Краще плисти за течiею. Вона все одно вiзьме й закине тебе до якогось берега.

Я iхала на навчання, Сашко лишався в Корцi. Вiн вчився у столицi на заочцi i працював помiчником приватного нотарiуса. Ми не обговорювали, якими будуть нашi стосунки на вiдстанi. Нiчого не обiцяли одне одному. Саме тому, iдучи до мiста Лева, я почувалася майже вiльною. Практично самостiйною.

Дивлячись на моi пузатi дорожнi сумки, батько охав:

– Жiнко, що ти iй там напакувала? На всi п’ять рокiв вiдразу?

Мама вiдмахувалась:

– Тут усе потрiбне.

Дорогою до мого нового дому, витираючи серветкою спiтнiле скло маршрутки, я прокручувала в головi останню телефонну розмову з Катериною.

– Ми тебе чекаемо, – сказала вона. – Але ти впевнена, що тут тобi буде краще?

– Звичайно. Я вчитимусь. У мене починаеться нове життя.

– Поближче до Ігоря?

«Я про це зовсiм не думаю», – переконувала я себе, ображаючись на кузину. І все ж боялася, що вона не помиляеться…

В обiдню пору Львiв, кожен сантиметр якого я заприсяглася дослiдити, видавався сiрим i похмурим. Зайшовши до примiщення автовокзалу i дотягнувши своi валiзки до вiльного стiльця, я дiстала мобiльний. Побачила на дисплеi три пропущених вiд Катерини. Перенабрала.

– Я ще в училищi, – прошепотiла вона у слухавку. – У нас сьогоднi прослуховування до новоi п’еси. Я не встигну тебе зустрiти, вибач. Вiзьми таксi. І без образ, добре?

– Добре.

Я знайшла зупинку таксi i, щойно домовилась iз водiем про цiну, почула над лiвим вухом:

– Менi теж на Личакiвську. – До машини пiдiйшла бiлява жiнка в темнiй спортивнiй куртцi i вузьких джинсах. На плечi у неi був великий сiрий рюкзак. – Пiдвезете? – i, не чекаючи вiдповiдi водiя, сiла до салону.

Приемно було знову знайомитися з моiм Львовом, його захопливою архiтектурою, шармом i багатством стилiв. Якщо мене цiкавило лише те, що видно за вiкном, то блондинка не замовкала нi на мить. Спершу вона сперечалася з пiдстаркуватим водiем через те, що вiн iде неправильним маршрутом, спецiально подовжуючи шлях. Той мляво заперечував, але жiнка просто не сприймала його слiв.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: