Читать онлайн “На межі самотності” «Бенедікт Вельс»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

На межi самотностi
Бенедикт Вельс


Пiсля страшного нещасного випадку Жуль, Мартi та Лiз втрачають батькiв. І, хоч вони й потрапляють в один iнтернат, кожен з них починае вести свое вiдокремлене життя. Із часом вони стають майже чужими. Жуль потроху занурюеться в уявний свiт. Його единий друг – таемнича Альва. Жуль довiряе iй, але йому знадобляться роки для того, щоб зрозумiти, що вона приховувала весь цей час… Минуле постiйно наздоганятиме iх…





Бенедикт Вельс

На межi самотностi



© Diogenes Verlag AG Zurich, 2016

© Shutterstock.com / Sergey Toronto, обкладинка, 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017



European Union Prize for Literature 2016




На межi самотностi


Моiй сестрi


Пiдсунь стiлець

До краю прiрви

Тодi я розкажу тобi iсторiю.

    Ф. Скотт Фiцджеральд




Роздiл 1



Я давно вже знаю смерть, але тепер i вона мене знае.

Обережно розплющую очi, клiпаю кiлька разiв. Темрява поступово вiдступае. Голi стiни, пiдсвiченi то червоними, то зеленими спалахами компактних апаратiв i вузькою смужкою свiтла, що проникае сюди крiзь напiвпрочиненi дверi. Нiчна лiкарняна тиша.

Менi здаеться, нiби я прокинувся пiсля довгого-довгого сну. Тупий теплий бiль охопив праву ногу, живiт i груди. В головi гуде. Спочатку тихо, ледь помiтно, але з кожною хвилиною вiдчутнiше. Поступово до мене доходить, що трапилося.

Я вижив.

У пам’ятi спливають образи. Як я на мотоциклi виiжджаю з мiста, пришвидшуюсь, передi мною поворот. Колеса вiдриваються вiд грунтiвки, я бачу, що лечу прямо в дерево, марно намагаюся вивернути вбiк, заплющую очi…

Що мене врятувало?

Я скошую очi, намагаючись побачити, що там внизу. Шию знерухомлюе медичний комiр, права нога теж зафiксована, здаеться, в гiпс, на ключицi бандаж. Перед аварiею я був у гарнiй формi, у прекраснiй формi, якщо враховувати вiк. Можливо, це менi й допомогло.

Перед аварiею… Щось iще, дещо iнше було перед нею… Але згадувати про це не хочеться. Натомiсть я думаю про день, коли навчив дiтей кидати пласкi камiнцi по поверхнi води. Згадую, як рухаються руки брата, коли вiн сперечаеться зi мною. Подорож до Італii, раннiй ранок, ми з дружиною прогулюемося вздовж бухти на узбережжi Амальфi[1 - Мунiципалiтет в Італii, у регiонi Кампанiя, провiнцiя Салерно. (Тут i далi прим. пер.)], свiтае, море тихо шумить, накочуючись на скелi…

Я знову провалююся в сон. Сниться, що ми стоiмо на балконi. Вона пильно дивиться менi в очi, так нiби бачить мене наскрiзь. Поводить пiдборiддям у бiк двору, де нашi дiти граються з сусiдським хлопчаком. Поки дочка вiдважно дряпаеться на стiну, син, мовчки спостерiгаючи, стоiть унизу.

– Це в нього вiд тебе, – каже дружина.

Я чую, як вона смiеться, i хапаю ii за руку…



Щось запiкало, i медбрат взявся мiняти крапельницю. Навколо все ще глибока нiч. На стiнi висить календар з написом «Вересень 2014». Я намагаюся пiдвестися.

– Який сьогоднi день?

Голос звучить дивно, мов чужий.

– Середа, – вiдповiдае медбрат. – Ви двi доби пробули в комi.

Таке враження, нiби вiн говорить не про мене, а про когось iншого.

– Як ви себе почуваете?

Я знову опускаюсь на подушку.

– У головi трохи паморочиться.

– Це цiлком нормально.

– Коли я зможу побачити дiтей?

– Я повiдомлю вашу сiм’ю вранцi.

Медбрат iде до дверей, нараз зупиняеться.

– Як буде щось потрiбно, натиснiть кнопку виклику. Головний лiкар за хвильку загляне, щоб перевiрити ваш стан.

Я нiчого не вiдповiв, i вiн вийшов.

Завдяки чому життя складаеться так, як складаеться?

У тишi я немовби чую кожну свою думку, i сон зненацька вiдступае. Я починаю один за одним пригадувати окремi життевi етапи. Нiбито забутi обличчя знову виринають у пам’ятi. Я бачу себе то пiдлiтком на iнтернатському спортмайданчику, то в червоному свiтлi моеi фотолабораторii в Гамбурзi. Спогади розпливчастi, але протягом наступних годин стають все чiткiшими. Моi думки блукають у минулому, проникають углиб пам’ятi та врештi-решт сягають катастрофи, що затьмарила мое дитинство.




Течii

(1980)


Коли менi було сiм, ми з сiм’ею вiдпочивали на пiвднi Францii. Мiй батько, Стефан Моро, родом з Бердiяка, невеликого села неподалiк вiд Монпелье. Тисяча вiсiмсот мешканцiв, з цiкавого хiба що булочна, ресторанчик, двi виноробнi, столярна майстерня та мiсцева футбольна команда. Основною метою подорожi були вiдвiдини бабусi, котра вже кiлька рокiв не вибиралася звiдти.

На батьковi була стара свiтло-коричнева шкiрянка, що разом iз затиснутою мiж зубами люлькою незмiнно супроводжувала його в усiх тривалих поiздках. Мати бiльшу частину дороги дрiмала, а тепер, прокинувшись, вставила в магнiтолу касету «Бiтлз» i повернулася в мiй бiк.

– Для тебе, Жулю.

«Paperback writer» тодi була моею найулюбленiшою пiснею, i я пiдмугикував iз заднього сидiння, поки музику не заглушили крики брата i сестри. Сестра вчепилася братовi у вухо. М

Страница 2

ртiн, якого ми називали тiльки Мартi, заволав i почав жалiтися батькам.

– Тупий ябедник! – крикнула Лiз i знову схопила його за вухо.

Сварка не втихала. Врештi-решт мати повернулася й уважно подивилась на обох. Що то був за погляд… Справжнiй шедевр. У ньому читалося i розумiння того, як нелегко Мартi живеться з такою пiдступною сестрою, як Лiз, i спiвчуття до Лiз, що постiйно повинна терпiти дiставання Мартi, та перш за все погляд матерi свiдчив про те, що будь-яка суперечка безглузда, разом з тим натякаючи: для слухняних дiтей на наступнiй заправцi знайдеться морозиво. Лiз i Мартi одразу ж замовкли.

– Чому ми повиннi кожного року iхати до бабусi? – спитав Мартi. – Чому б не з’iздити хоч раз в Італiю?

– Тому що так треба. І тому що ваша mamie[2 - Бабуся (фр.).] дуже радiе, коли вас бачить, – вiдповiв батько французькою, i далi дивлячись на дорогу.

– Неправда. Вона нас взагалi не любить.

– А ще вiд неi такий дивний запах… – сказала Лiз. – Як вiд старого дивана.

– Нi, вона тхне цвiлим погребом, – втрутився брат.

– Не кажiть такого про mamie! – наказав батько, звертаючи на кругове перехрестя.

Я подивився у вiкно. Вдалинi виднiлися поля, вкритi кущиками чебрецю й розмарину, а серед них покрученi дубки. Повiтря тут, на пiвднi Францii, пахло iнакше, i кольори були густiшими, нiж вдома. Я запустив руку в кишеню i почав перебирати пальцями срiблястi франки, що залишились у мене з минулого року.

Пiд вечiр ми в’iхали в Бердiяк. Коли я зараз думаю про це селище, воно завжди нагадуе менi буркiтливого, але, по сутi, доброго старого, що цiлими днями сидить та дрiмае. Будинки як у бiльшостi районiв Лангедоку: стiни з пiсковику, простi вiконницi, поiдена вiтром i дощем черепиця м’яко червонiе в променях завислого над обрiем сонця.

Щебiнка затрiщала пiд колесами, коли унiверсал загальмував перед будинком в кiнцi рю Ле Гофф. Щось моторошне випромiнювала ця будiвля, фасад якоi зарiс плющем, а дах давно потребував ремонту. Все тут нiби пахло минулим.

Батько першим вийшов з машини i пружною ходою рушив до дверей будинку. Вiн був, як то кажуть, «у розквiтi сил». У своi тридцять з гаком вiн зберiг густе чорне волосся i звичку звертатись до кожного з люб’язною ввiчливiстю. Я часто бачив, як сусiди чи колеги обступали батька з усiх бокiв i ловили кожне слово, коли вiн щось розказував. Причиною тому був передусiм його голос: м’який, не занадто низький, проте й не високий, з ледь помiтним акцентом, цей голос невидимим ласо охоплював слухачiв i змушував iх пiдходити все ближче. На роботi, де батько обiймав посаду фiнiнспектора, його дуже цiнували, але для нього на першому мiсцi завжди була сiм’я. Щонедiлi вiн готував для всiеi родини i завжди знаходив час для нас, дiтей, а юнацька усмiшка надавала йому оптимiстичного вигляду. Проте пiзнiше, розглядаючи його свiтлини, я завжди помiчав, що вже тодi все було не таким безхмарним, як здавалося. Його очi. У них немов причаiвся прихований бiль, а може, i страх.

Бабуся з’явилася у дверях. Їi рот був перекошеним, а очi дивились повз сина, немовби вона чогось соромилась. Вони обiйнялись.

Ми з братом i сестрою спостерiгали за цим з автiвки. Нам розповiдали, що в юностi бабуся була чудовою плавчинею i нею захоплювалося все село. З тих пiр минула, мабуть, цiла вiчнiсть. Їi руки здавались крихкими, зморщене обличчя нагадувало черепашачу голову, а галас, що здiймали онуки, був для неi нестерпним. Ми, дiти, страшилися i староi, i ii скупо облаштованого будинку зi старомодними шпалерами та залiзними лiжками. Чому батько вперто приiздив сюди кожного лiта, залишалось для нас загадкою. «Нiбито щось змушувало його рiк у рiк повертатися туди, де йому довелося зазнати найбiльших принижень», – якось пiзнiше зауважив Мартi.

Проте було й хороше. Запах кави вранцi, сонячнi променi на плитковiй пiдлозi у вiтальнi, м’яке подзвякування, що лунало з кухнi, коли перед снiданком брат iз сестрою йшли по виделки чи ложки. Батько поринав у читання газети, а мати бралася розплановувати день. А потому екскурсii печерами, прогулянки на велосипедах чи партiя петанку в парку.

А наприкiнцi серпня щорiчне свято вина. У цей час у Бердiяку вечорами лунала жива музика, будинки прикрашались паперовими лiхтариками та гiрляндами, а вулицi наповнювалися запахом смаженого на грилi м’яса. Ми з братом i сестрою сидiли на широких сходах ратушi та спостерiгали, як танцюють дорослi на сiльськiй площi. Моi руки стискали фотоапарат, що його менi довiрив батько. То була важка й далебi не дешева камера фiрми «Mamiya»[3 - Японська марка професiйних фотоапаратiв.]. Менi доручили знiмати свято. Я сприймав це доручення за честь: зазвичай батько нiкому не давав користатися своею фототехнiкою. Я з гордiстю зробив кiлька знiмкiв, доки батько грацiйно кружляв маму посеред юрби iнших танцюристiв.

– Тато добре танцюе, – тоном фахiвця промовила Лiз.

Сестрi було одинадцять. Висока дiвчинка з бiлявим волоссям, вона вже тодi страждала на те, що ми з Мартi називали «театральною хворобою»; Лiз завжди повод

Страница 3

лася так, нiбито вона на сценi. Вона сяяла, мов у свiтлi софiтiв, а говорила так голосно й чiтко, що ii легко змогли б розчути навiть з останнього ряду. Перед чужими людьми сестрi подобалося вдавати з себе дорослу, хоча насправдi вона ще зовсiм недавно була «маминою принцесою». Лiз спiвала i малювала, любила гратися надворi з сусiдськими дiтьми, часто днями не заходила до душу, якось хотiла стати винахiдницею, а пiзнiше мрiяла бути ельфiйкою. Здавалося, у неi в головi щохвилини пролiтае сотня думок.

У той час бiльшiсть дiвчаток кепкували з неi. Менi часто випадало бачити, як матiр сидить у кiмнатi Лiз i втiшае ii пiсля черговоi сварки з однокласницями. Пiсля цього менi теж дозволяли зайти до Лiз. Тодi сестра кидалася на мене з обiймами, i я вiдчував шкiрою ii гарячий подих, а вона переповiдала менi все, на що перед цим жалiлася матерi, iнодi навiть докладнiше. Я любив Лiз майже безтямно i не перестав любити, коли роки по тому вона вiд мене вiдвернулася.


* * *

Навiть пiсля опiвночi повiтря все ще залишалось теплим i задушливо вологим. Чоловiки й жiнки, що не спiшили покидати танцмайданчик, – нашi батьки теж були серед них – пiсля кожноi пiснi обмiнювалися партнерами. Я зробив ще одне фото, хоча масивна «Мамiя» вже майже валилася менi з рук.

– Дай сюди фотика! – скомандував брат.

– Нi, тато залишив його менi.

– На хвилинку, менi тiльки один знiмок зробити. Ти все одно не вмiеш.

Мартi вирвав фотоапарата з моiх рук.

– Не будь таким бридким, – сказала Лiз. – Вiн так радiв, що йому дозволили.

– Так, але фотки у нього гiвнянi. Вiн не розумiе, що таке експозицiя.

– Один ти все розумiеш. Не дивно, що в тебе жодного друга.

Мартi зробив кiлька знiмкiв. У сiм’i вiн був другою дитиною. Десять рокiв, окуляри, темне волосся, блiде невиразне обличчя. Якщо в наших з Лiз обличчях легко проглядалися риси обох батькiв, то в Мартi зовнiшню подiбнiсть з ними годi було й шукати. Вiн видавався чужинцем, що прибув нiзвiдки й чомусь зайняв мiсце в нашiй родинi. Менi вiн геть не подобався. У фiльмах, що я iх бачив, старшi брати завжди поставали героями i завжди заступалися за менших. Мiй же брат завше сторонився iнших i цiлими днями не виходив з кiмнати. То годинами грався зi своею мурашиною колонiею, то дослiджував зразки кровi, видобутi з розчленованих саламандр або мишей – де Мартi набирав стiльки мертвих тварин менi було не втямити, але вони нiколи не переводилися. Незадовго до того Лiз обiзвала його «огидним фриком», i треба сказати, влучила в яблучко.

Спогадiв вiд тiеi поiздки до Францii, якщо не рахувати трагедiю, котрою вона закiнчилася, у мене залишилось небагато. Проте я й досi пригадую, як ми з братом i сестрою спостерiгали за французькими дiтьми, що ганяли у футбол посеред свята, вiдчуваючи себе безмежно чужими. Ми всi втрьох народилися в Мюнхенi та вважали себе нiмцями. Крiм деяких типових страв, що готували у нас вдома, нiщо не виказувало нашого напiвфранцузького походження. Французькою ми майже не спiлкувалися. При цьому познайомилися батьки у Монпелье. Батько переiхав туди пiсля школи, тiкаючи вiд власноi родини, а мати тому, що iй подобалася Францiя (i тiкаючи вiд власноi родини). Розказуючи про часи своеi юностi, батьки згадували вечори, коли вони ходили в кiно чи коли мама грала на гiтарi, про першу зустрiч на вечiрцi у спiльного друга або про те, як вони вдвох – мама на той час уже була вагiтною – подалися до Мюнхена. Пiсля таких розповiдей у нас з братом i сестрою завжди виникало вiдчуття, що ми по-справжньому знаемо своiх батькiв. Пiзнiше, коли iх не стало, нам стало зрозумiло, що нiчого ми про них не знали, нiчогiсiнько.


* * *

Ми вирушили на прогулянку, але перед виходом батько не сказав, куди саме, та й дорогою не зронив нi слова. Вп’ятьох ми пiднялися на пагорб, де починався лiс. Батько зупинився перед високим розлогим дубом.

– Бачите, що на ньому вирiзано? – спитав вiн якимось неуважним тоном.

– L’arbre d’Eric, – прочитала Лiз. – Дерево Ерiка.

Ми уважно розглядали дуб.

– Там хтось вiдрубав гiлляку, – сказав Мартi, вказуючи на круглий i немовби зашрамований слiд зрубу.

– А й справдi, – пробурмотiв батько.

Ми з братом i сестрою зовсiм не знали дядька Ерiка; нам сказали, що вiн помер багато рокiв тому.

– Чому дерево так називаеться? – спитала Лiз.

Обличчя батька просвiтлiло.

– Бо на цьому мiсцi моему братовi вдалося звабити дiвчину, яка йому подобалась. Вiн приводив ii сюди, вони всiдалися на лавочку, дивилися вниз на долину, вiн читав iй вiршi, а потiм цiлував.

– Вiршi? – запитав Мартi. – І це допомагало?

– Кожного разу. А тому якийсь дотепник вирiзав на корi цей напис.

Батько дивився в ранкову небесну блакить. Мати пригорнулася до нього. Я ще раз подивився на дерево i тихо повторив: «L’arbre d’Eric».


* * *

Канiкули добiгали кiнця, часу залишалося хiба що на одну, останню прогулянку. Вночi знову лив дощ, листя ряснiло важкими краплями, а ранкове повiтря приемно холодило шкiру. Як завжди, коли менi вдавалося встати на свiт

Страница 4

нку, мене наповнювало приемне почуття того, що день належить менi. За кiлька днiв до цього я познайомився з сiльською дiвчинкою на iм’я Людiвiн i розказував про неi матерi. Батько наприкiнцi кожноi поiздки до Францii виглядав розслаблено, так нiби виконав важливе завдання i тепер ще рiк може бути вiльним. Час вiд часу вiн зупинявся, аби щось сфотографувати, i без упину насвистував собi пiд нiс. Лiз вирвалася вперед, а Мартi неохоче плентався позаду, так що нам постiйно доводилось на нього чекати.

У лiсi ми набрели на каменисту рiчку з перекинутим через неi деревом. Оскiльки нам усе одно потрiбно було на той берег, ми з сестрою i братом спитали, чи можна нам перейти по стовбуру. Батько ступив на нього, щоби перевiрити.

– Не впевнений, що це безпечно, – сказав вiн. – Не знаю, хто як, а я тут переходити не стану.

Ми теж заскочили на дерево i тiльки тепер помiтили крутий нахил, ослизлу вiд води кору, гостре камiння, що всiювало дно рiки, i ширину потоку. Вiд протилежного берега нас вiддiляло метрiв десять, i ставало ясно: той, хто, послизнувшись, полетить у воду, навряд чи обiйдеться без ушкоджень.

– Там далi все одно мiсток, – сказала Лiз.

Зазвичай вона нi перед чим не зупинялась, але цього разу злiзла й пiшла далi. Брат поплентався за нею. Тiльки я залишився стояти на мiсцi. Тодi я ще нiчого не боявся i всього декiлька мiсяцiв тому я першим з усього класу наважився з’iхати на велосипедi крутим схилом. Через кiлька метрiв я втратив контроль, полетiв догори дригом i зламав руку. Та, щойно загоений перелом звiльнили вiд гiпсу, я вже шукав нових небезпек i пригод.

Я не вiдводив погляду вiд стовбура, що лежав передi мною, а тодi, недовго думаючи, почав обережно просуватися вперед.

– Ти зовсiм здурiв, – крикнув Мартi, та я не збирався дослухатися.

Десь на серединi я ледве не зiрвався, глянувши на гостре камiння, що виднiлось пiд водою. В головi запаморочилося, серце прискорило ритм, i я, не озираючись, пробiг останнi метри, що вiддiляли мене вiд берега, а вiдчувши пiд ногами землю, скинув руки догори i полегшено видихнув. До самого мосту батьки, Лiз i Мартi йшли лiвим берегом i тiльки я правим. Час вiд часу я дивився в iхнiй бiк i задоволено усмiхався. Ще нiколи не доводилося так собою пишатися.


* * *

Полишивши лiс, рiчка стала ширшою, а ii течiя стрiмкiшою. Дощ, що лив останнiми днями, наповнив ii водою. Розмитi береги затягнуло мулом, i табличка перед нами попереджала, щоб вiдпочивальники не пiдходили надто близько.

– Якщо впасти туди, то вважай, потопельник, – сказав Мартi, споглядаючи бурхливий потiк.

– Що ж, сподiваймося, ти так зробиш i ми тебе нарештi здихаемося, – вiдповiла Лiз.

Мартi пiдступив до неi, але Лiз спритно вiдскочила i, схопивши матiр пiд руку, спокiйно, наче нiчого не сталося, рушила далi, як це вмiла робити лише вона.

– Знову задиралась до хлопцiв? – спитала мама. – Видно, таки доведеться залишити тебе тут з бабусею.

– Нi! – вигукнула Лiз iз наполовину награним жахом у голосi. – Тiльки не це.

– На жаль, ти не залишаеш менi вибору. Не хвилюйся, бабуся за тобою приглядатиме, – сказала мама, копiюючи докiрливий погляд староi. Сестра засмiялася.

Матiр однозначно була головною зiркою в нашiй сiм’i, принаймнi для нас, дiтей. Приваблива й тендiтна, вона мала друзiв в усiх куточках Мюнхена i часто збирала вечiрки, де можна було побачити художникiв, музикантiв та акторiв. Одному боговi вiдомо, де вона з усiма ними познайомилась. Звiсно, такi простi слова, як «приваблива» i «грацiйна», не здатнi передати нашi вiдчуття вiд того, що якимось дивом сумiш найкращих рис Грейс Келлi й Інгрiд Бергман виявилася нашою матiр’ю. Дитиною я не мiг збагнути, чому вона працюе вчителькою, якщо заввиграшки могла б стати всесвiтньо вiдомою актрисою. Сама вона завжди виконувала просту хатню роботу з приемною i трохи самоiронiчною усмiшкою. Лише пiзнiше я став здогадуватись, яким гнiтючим мав видаватися iй побут.

Дiставшись рiвноi трав’янистоi мiсцини, ми зупинились на привал. Поки батько набивав люльку, ми налягли на прихопленi з собою бутерброди з шинкою. Потому мати взяла гiтару й зiграла пару пiсень Жильбера Беко.

Почувши, як мама i батько спiвають дуетом, Мартi закотив очi.

– Будь ласка, не треба. Це просто сором.

– Нас тут все одно нiхто не чуе, – вiдповiла матiр.

– Ще й як чуе, – сказав Мартi, вказуючи на протилежний берег, де вмостилася на вiдпочинок сiм’я з дiтьми нашого вiку i собакою невизначеноi породи. Пес був ще зовсiм молодим i з нестримною енергiею ганяв мiж ними.

Було вже близько полудня, i сонце стояло високо в небi. Почало припiкати, i ми з Мартi, знявши футболки, вляглися на простирадло. Лiз малювала в блокнотi якiсь дрiбницi та раз по раз старанно виводила свое iм’я. Останнiм часом вона писала його всюди – на паперi, на столi, на обкладинках папок i серветках, – щоразу примiряючи, який почерк найбiльше до нього пасуе. Лiз, Лiз, Лiз.

Батьки вирiшили пройтися i, обiйнявшись, зникли вдалинi. Ми з сестрою i братом лишилися бiля рiчки.

Страница 5

Краевид заливало сонцем. Мартi та Лiз грали в карти, я бринькав на гiтарi i спостерiгав за сiм’ею на другому березi. Звiдтiля майже постiйно лунав смiх, час вiд часу гублячись у голосному гавканнi собаки. Один з дiтей вряди-годи шпурляв то в один, то в iнший бiк палицею i чекав, доки собака принесе ii назад, але за деякий час хлопцевi набридло i вiн сховав палицю пiд ковдру. Собака, якому все ще хотiлося гратися, почав бiгати вiд одного з господарiв до iншого i зрештою, не зумiвши нiкого зацiкавити, рвонув вниз берегом. Побачивши велику ломаку, що заплуталась у заростях поблизу води, пес вчепився в неi зубами i став тягти, проте ломака пручалася. Течiя рiки у цьому мiсцi ставала особливо сильною та рвучкою. Я единий спостерiгав за собакою i вiдчув, як встае дибки волосся на потилицi.

Пес не збирався вiдступатися i в запалi все ближче й ближче пiдходив до бурхливоi води. Я вже було збирався привернути увагу незнайомцiв, щоб сказати iм про це, та раптом почув пронизливе вискотiння. Край крутого берега обвалився в рiчку, i собака завис над водою, вчепившись зубами за ломаку. Вiн скавчав i перебирав переднiми лапами, намагаючись видертись назад, але течiя була надто стрiмкою. Скавучання ставало все голоснiшим.

– О боже, – промовила Лiз.

– Йому не врятуватися, – сказав Мартi з упевненiстю суддi, що виносить вирок.

Сiм’я на тому березi помчала до собаки, але марно: в останню мить ломака вислизнула з обкручених навколо неi пагонiв, i ii разом з собакою понесло течiею.

Якусь хвилину пес тримався на поверхнi, а потiм зник у бурхливому потоцi. Дiти на тому березi зайшлися криком i слiзьми. Я повернувся та подивився в обличчя брата i сестри. Їхнi очi в ту мить назавжди закарбувалися менi в пам’ять.


* * *

Ввечерi, лежачи в лiжковi, я все ще чув пронизливе скавчання. Лiз весь день залишалась у пригнiченому настроi, а Мартi, здаеться, не зронив i слова. Але найдивнiшим менi видавалось те, що батькiв не було поруч, коли це сталось. Звiсно, повернувшись, вони взялися нас втiшати, проте це не змiнило того, що ми з братом i сестрою пережили щось жаске наодинцi.

Тiеi ночi я довго не мiг заснути, крутився з боку на бiк. Те, як безтурботна радiсть iншоi сiм’i за мить змiнилась горем, не йшло менi з голови. Я знову згадав дядька Ерiка, як нам сказали, що вiн «загинув». До цього дня мое життя проходило безжурно, та вочевидь у свiтi iснували невидимi сили та течii, спроможнi враз перевернути його догори дном. І деякi родини горе оминало, а iншi його немовби притягували, тож цiеi ночi я питав себе, чи можемо ми бути однiею з цих iнших родин.




На роздорiжжi

(1983–1984)


Три з половиною роки по тому, у груднi тисяча дев’ятсот вiсiмдесят третього: останне Рiздво з батьками. По обiдi, ближче до вечора, я стояв бiля вiкна у своiй дитячiй кiмнатi, поки iншi прикрашали вiтальню. Як i кожного року, я знав: мене покличуть, коли все буде готово. Але скiльки ще чекати? Я чув невдоволене бурчання брата, примирливий смiх матерi. Чув, як сестра з батьком сперечаються, яку скатертину вибрати. Щоб розважитися, я став дивитися у вiкно на наш двiр з по-зимовому голими деревами, гойдалкою i зведеною мiж гiлками одного з дерев халабудою. За останнi роки багато що змiнилось, але не цей двiр, котрий менi так подобався.

У дверi постукали. У кiмнату зайшов батько. Вiн був у синьому кашемiровому светрi та пожовував мундштук своеi люльки. Тодi йому було вже пiд сорок. Чорне волосся над лобом порiдшало, юнацька усмiшка зникла. Що з ним трапилось? У згорбленiй постатi, що застигла передi мною, було важко розпiзнати самовпевненого оптимiста, яким вiн здавався декiлька рокiв тому.

Тепер вiн i мама рiдко робили щось удвох, куди частiше батько на години зникав з дому зi своiм фотоапаратом. Але своiх знiмкiв вiн нам нiколи не показував, i, навiть граючись з друзями, я спиною вiдчував його неспокiйний погляд. У батькових очах свiт був мiсцем постiйноi небезпеки. Загроза iснувала повсякчас. Наприклад, коли мати була за кермом («Куди ти так женешся, Лено, хочеш, щоб ми розбилися на смерть?»). Або коли я щорiк перебiгав ту рiчку пiд Бердiяком по стовбуру зваленого дерева («Жулю, я прошу тебе, менi справдi несила на це дивитися. Якщо ти впадеш, то зламаеш шию!»). Чи коли Лiз збиралася з подругами на концерт («Я забороняю тобi туди йти! Хтозна, що за типи там ошиваються!»). Думаю, якби батьковi дали написати порадник, вiн би назвав його «Краще не треба».

Лише ганяючи з друзями у футбол на галявинi посеред парку, батько трохи розслаблявся, i тодi я захоплено спостерiгав, з якою легкiстю вiн вiв м’яча через усе поле, вправно обводячи одного суперника за iншим. В юностi вiн грав у якiйсь французькiй любительськiй командi та досi чудово орiентувався у просторi грального майданчика, безпомилково вгадував паси супротивникiв, першим помiчав дiрки в оборонi, завжди виринаючи там у слушний момент. Одне слово, вiн був единим, хто знався на цiй грi.

Батько пiдiйшов i став перед вiкном поруч зi мною. Вiн пахнув тютюном i своiм гi

Страница 6

кувато-дерев’янистим, з нотками моху, лосьйоном пiсля голiння.

– Радiеш святу, Жулю?

Я мовчки кивнув, i вiн поплескав мене по плечу. Ранiше, коли батько повертався з роботи, ми часто прогулювалися по Швабiнгу[4 - Швабiнг – район Мюнхена, розташований в пiвнiчнiй частинi мiста.]. Тут ще можна було побачити старi кнайпи, розташованi на розi, маленькi кав’ярнi з високими столиками, вкритi брудом жовтi телефоннi будки i крамнички, набитi всякою всячиною: тут можна було купити i шоколад, i вовнянi панчохи i – мое улюблене – сертифiкат про володiння земельною дiлянкою на Мiсяцi. Район здавався непомiрно розрослим селом, де час рухався сповiльненим темпом. Інодi ми заходили в парк по морозиво, i батько розказував, як юнаком пiвроку пропрацював у порту Саутгемптона[5 - Саутгемптон – портове мiсто на пiвденному узбережжi Великоi Британii.], щоб заробити грошi на навчання i заодно пiдучити англiйську, або про витiвки його брата Ерiка, коли вони були дiтьми. Такi iсторii я любив найбiльше.

Але найчiткiше в пам’ятi закарбувалася порада, яку я почув вiд батька пiд час останньоi прогулянки. Спочатку я не зовсiм розумiв, що саме вiн мав на увазi, проте роки по тому цi його слова стала для мене свого роду заповiтом.

– Найважливiше, Жулю, знайти справжнього друга, – сказав вiн того дня i, помiтивши, що я зиркнув на нього розгублено, пильно подивився менi у вiчi. – Справжнiй друг – це той, хто завжди з тобою, вiрний супутник на все життя. Ти повинен його знайти, бо це важливiше за усе, навiть за кохання. Тому що кохання минае. Ти мене слухаеш?

Вiдчувши на плечi батькову руку, я вiдкинув палицю, якою саме грався, подалi i спитав:

– Хто твiй справжнiй друг?

Батько лише похитав головою.

– Я втратив його, – вiдповiв вiн за мить, не виймаючи люльки з рота. – Хiба це не дивно? Попросту втратив.

Я не знав, що на це вiдповiсти, проте вже тодi здогадувався, що цi дружнi слова – плiд власного розчарування. Однак я iх запам’ятав. Краще б не запам’ятовував.

– Чув, тобi дiстанеться неабиякий подарунок, – сказав батько французькою, виходячи з кiмнати.

– Справдi? Який?

– Потерпи ще кiлька хвилин, – усмiхнувся вiн.

Легко сказати «потерпи». З-за дверей вже лунала фортепiанна музика – «Тиха нiч» i «A la venue de Noёl». За мить у коридорi нарештi почулось тупотiння, i Мартi з Лiз, розчахнувши дверi, опинились на порозi.

– Усе, виходь!

Ялинка у вiтальнi майже торкалась вершечком стелi i була прикрашена яскравими кульками, дерев’яними фiгурками i свiчками, а пiд нею купою лежали подарунки. Пахло воском i хвоею. Посеред столу виднiлася велика печена iндичка, а поруч – картопляний гратен, рагу з ягняти, ростбiф, брусничний джем, прикрашений масляним кремом торт i листковi тiстечка. На Рiздво iжi завжди було забагато. Те, що залишалося, ми доiдали наступного дня як холоднi закуски, i менi це страшенно подобалося.

Пiсля вечерi ми спiвали рiздвяних пiсень, а потiм, перед урочистим розпаковуванням подарункiв, залишався останнiй ритуал: мама грала на гiтарi «Moon River»[6 - «Мiсячна рiка» – пiсня Генрi Манчинi на слова Джоннi Мерсера, котру Одрi Гепберн виконуе у фiльмi «Снiданок бiля Тiффанi».]. Вона завжди насолоджувалась тою миттю i змушувала нас вмовляти ii взяти гiтару до рук.

– Ви й справдi хочете ще раз почути цю пiсню?

– Так! – кричали ми в один голос.

– Не знаю, менi здаеться, це ви з ввiчливостi.

– Нi, ми справдi хочемо послухати! – кричали ми ще голоснiше.

– Дайте менi нову публiку, – зiтхала мама. – Ця вже давно вiд мене втомилася.

Ми волали щосили, доки вона не погоджувалася заграти.

Наша матiр все ще залишалась для нас головною в сiм’i. Коли вона була поруч, сварки Мартi з Лiз ставали безглуздими суперечками, з яких смiялися всi, а шкiльнi невдачi й дитячi кризи – дрiбними прикрощами. Вона позувала Лiз для ii малюнкiв i дивилась разом з Мартi в мiкроскоп, щоби побачити результати його дослiджень. Мене вона навчила куховарити i навiть розповiла менi свiй таемний рецепт «торта, перед яким неможливо встояти». Вiн складався з липкоi шоколадноi маси i спричиняв миттеву залежнiсть. І хоча матiр була трошечки лiнивою (класична сцена – мама лежить на диванi та посилае нас до холодильника по щось смачненьке) i потайки курила, ми всi хотiли бути схожими на неi.

Мама нарештi почала грати, i за мить кiмната наповнилась ii голосом.

Moon River, wider than a mile,
I’m crossing you in style some day.
Oh, dream maker, you heart breaker,
Wherever you’re going I’m going your way[7 - Мiсячна рiка за милю ширша, / Одного дня тебе я перетну, / О, мрiйнику, сердець пiдкорювач, / Куди б ти не пiшов, я за тобою йду (англ.).].

У цю мить – кожного року – все було на своiх мiсцях. Лiз слухала з вiдкритим ротом, брат зворушено поправляв окуляри, батько прислухався з сумними очима, але завороженим обличчям. Поруч з ним сидiла тiтка Гелена, старша мамина сестра, весела повна жiночка, що самотньо мешкала у своiй квартирi посеред кварталу Глокенбах[8 - Квартал Мюнхена.] i щоразу диву

Страница 7

ала нас щедрими подарунками. Якщо не рахувати французькоi бабусi, тiтка була нашою единою рiднею, тоненькою гiлочкою на родовому деревi Моро.

Коли почали розпаковувати подарунки, я першим схопився за подарунок батька. Вiн був великим i трохи незграбним. Я одним рухом роздер упаковку i побачив стару «Мамiю». Батько очiкувально поглядав на мене. Я знав цей фотоапарат, проте востанне брав його в руки на тому святi в Бердiяку. «Мамiя» була далеко не новою i подряпаною з усiх бокiв, лiнза нагадувала величезне циклоп’яче око, а кнопки i колiщатка трохи заiдали. Я розчаровано вiдклав камеру i став вiдкривати iншi подарунки.

Вiд матерi я отримав червоний шкiряний блокнот i три книжки: «Том Сойер» (sic!), «Маленький принц» i «Крабат». Вона все ще iнодi читала менi перед сном, але частiше змушувала мене самого читати вголос i хвалила, коли я старався. Незадовго до того я вперше написав власну iсторiю про зачарованого собаку. Мамi вона дуже сподобалась. Я взяв червоний блокнот i пiзнiше, коли iншi розважалися настiльними iграми, почав записувати туди власнi думки.


* * *

Незадовго до нового року ми вперше i востанне побачили, як батько плаче. Того дня, по обiдi, я лежав на лiжку й записував нову оповiдку. Це була iсторiя бiблiотеки, де книжки вночi потайки розмовляли мiж собою, вихвалялися своiми авторами i скаржилися, що стоять в непримiтному кутку на однiй з останнiх полиць.

Сестра, не постукавши, зайшла в кiмнату i причинила дверi. На ii обличчi сяяла бешкетна усмiшка.

– Що таке?

Власне кажучи, я приблизно здогадувався, про що вона прийшла поговорити. Лiз на той момент було чотирнадцять, i цiкавили ii всього три речi: малювання, низькопробнi фiльми про кохання i хлопцi. Тепер вона була найсимпатичнiшою дiвчинкою в класi: з бiлими кучерями, глибоким голосом i усмiшкою, здатною будь-кого звести з розуму. На шкiльному подвiр’i ii часто можна було побачити в оточеннi iнших дiвчат, котрим вона розказувала, з яким хлопцем де поцiлувалася i як нудно чи, в лiпшому разi, посередньо це було. Добре не було нiколи, а хлопцi завжди були старшими, з мiста, однокласникам про поцiлунок з Лiз годi було й мрiяти. Інодi вони все ж намагалися добитися прихильностi моеi сестри, але вона iх iгнорувала.

Лiз всiлася на лiжко i штовхнула мене лiктем.

– Зрадник, ось ти хто!

Я продовжував записувати iсторiю i слухав упiввуха.

– Чому?

– Ти цiлувався з дiвчинкою.

– Звiдки ти знаеш? – зашарiвся я.

– Моя подружка тебе бачила. Вона сказала, ви цiлувались прямо перед нашими дверима i ти засунув язика iй майже в горлянку. Сказала, ви виглядали мов два лабрадори.

Лiз зареготала, вiдiбрала в мене блокнот i стала замальовувати сторiнку якимись фiгурками i своiм iм’ям. Лiз, Лiз, Лiз.

Історiя про поцiлунок була правдою. Я вмiв спiлкуватися з дiвчатами так, нiби то хлопцi, i час вiд часу отримував любовнi записки, нишком просунутi пiд партою. Життя здавалося наповненим добрими знаками, i моя самовпевненiсть зростала. Я був нетиповим старостою: на уроках часто розмовляв i подеколи з нахабною усмiшкою задирав ноги на парту, чекаючи, доки вчитель почне сваритися. Пiзнiше така поведiнка здавалася менi по-дурному зухвалою, але в тому вiцi менi подобалося задавати тон серед друзiв i бути в центрi уваги. Я почав зависати зi старшими хлопцями i час вiд часу влаштовував бiйки. Коли хтось з новоi компанii невдало жартував про мене, я одразу ж кидався на нього з кулаками. Цi жарти нiколи не були по-справжньому злими, i все ж добряче зачiпали. Дехто зi старших хлопцiв уже випивав i покурював траву, та я поки що вiдмовлявся, коли менi пропонували долучитися. І, звiсно, я не розказував iм, що люблю читати та вигадую власнi iсторii. Я знав, за таке мене обов’язково засмiють, тому ретельно приховував цей бiк свого життя.

– Ну i як поцiлунок? – спитала Лiз, жбурляючи блокнот менi на колiна.

– Не твое дiло.

– Та кажи вже. Ми завжди все один одному розказуемо, хiба нi?

– Так, але зараз менi не хочеться.

Я пiдвiвся i пiшов у батькiв кабiнет, де завжди стояв легкий запах пилу i старих паперiв. Почувши, що сестра йде за мною, я прикинувся зосередженим i став порпатися в шухлядах письмового стола. У бiльшостi з них не було нiчого крiм чохлiв для окулярiв, чорнильниць i пожовклих аркушiв. Але дiставшись до найнижчоi, я натрапив на фотоапарат фiрми «Leica» з чорним корпусом i срiблястим об’ективом. Вiн був в оригiнальнiй упаковцi, i я нiколи не бачив, щоби батько ним щось знiмав. У тiй же шухлядi лежав лист, написаний французькою. Почерк видався менi невiдомим.



Любий Стефане, ця камера – для тебе. Нехай вона завжди нагадуе тобi, ким ти е насправдi, i про все, що життя не мае права зламати. Будь ласка, спробуй мене зрозумiти.


Хто написав цього листа? Я поклав його назад у шухляду i почав оглядати фотоапарат, перевiв затвор, покрутив кiльця на об’ективi. Пил танцював у сонячному променi, що падав вiд вiкна.

Лiз щойно випадково побачила себе в маленькому дзеркалi i, задоволена вiдображенням, почала вертi

Страница 8

ися, спостерiгаючи себе з рiзноманiтних ракурсiв, а потiм знову повернулася до мене.

– А що, як я ще нiколи не цiлувалася?

– Що?

Сестра мовчала, жуючи нижню губу.

– Ти ж тiльки тим i займаешся, що розказуеш, з ким, де i коли, – додав я, погойдуючи камерою, що звисала з моеi руки. – Весь час тiльки про це й говориш.

– Мiй перший поцiлунок повинен бути особливим, я…

Пiдлога заскрипiла, i на порозi з’явився брат, якому незрозумiлим чином вдавалося винюхувати всi нашi домашнi таемницi. З хитруватоi усмiшки ми здогадались, що вiн пiдслуховував.

Мартi на той час було тринадцять. Заучка-одинак в окулярах з металевою оправою, худий i блiдий мов крейда. Дитина, що терпiти не могла дiтей, а тому постiйно шукала товариства дорослих або свiдомо обирала самотнiсть. Вiн завжди лишався в тiнi нашоi сестри, котра нiколи не пропускала можливостi позлити Мартi, iгнорувала його в школi й смiялася з того, що в нього немае друзiв. А тут мов подарунок долi до рук потрапила таемна iнформацiя, здатна вмить зруйнувати шкiльну репутацiю Лiз.

– Цiкаво, – промовив Мартi. – То ти вiдшиваеш усiх зi школи, бо боiшся? Бо ти ще й досi мамина доця, що полюбляе малювати всяку дурню?

Лiз на секунду розгубилась, але швидко взяла себе в руки.

– Тiльки спробуй комусь розказати…

– І що тодi? – засмiявся Мартi й почав iмiтувати звуки поцiлунку.

Лiз кинулась на нього, вони вчепились одне одному в волосся, а потiм стали штурхатися руками й ногами. Я спробував iх розчепити i не помiтив, хто саме вибив камеру в мене з руки, лише побачив, як вона пролетiла через усю кiмнату i врiзалась об’ективом… Лайно!

У кiмнатi одразу запанувала тиша. Я пiдняв «Лейку» i подивився на розбитий об’ектив.

Ми втрьох стали радитися, що робити далi.

– Давайте просто покладемо ii назад у стiл, – запропонувала Лiз. – Може, вiн i не помiтить.

Як завжди, останне слово залишилося за нею.

Того дня батько прийшов додому напрочуд рано. Вiн виглядав збудженим i одразу ж зник у своему кабiнетi.

– Йдiть сюди! – наказала нам з Мартi Лiз.

Усi втрьох ми крiзь шпарину спостерiгали, як батько якийсь час неспокiйно ходив по кiмнатi, знову i знову проводячи рукою по волоссю. Потiм зняв зелену слухавку дискового телефона i набрав номер.

– Це знову я, – промовив вiн зi своiм м’яким французьким акцентом. – Стефан. Я хотiв сказати, що ви робите помилку. Ви не можете просто так…

Очевидно, спiврозмовник його одразу ж перебив, i батько немовби осiв.

– Але ви… Нi, це все-таки… – декiлька разiв намагався вклинитися вiн, i навiть видавив з себе благальне «будь ласка», але, по сутi, так нiчого i не змiг сказати.

– Ви могли хоча б натякнути, – нарештi вимовив батько. – Пiсля дванадцяти рокiв. Я можу…

Спiврозмовник знову змусив його замовкнути. Пiсля цього батько просто поклав слухавку i, вiдiйшовши вiд телефона, на декiлька секунд завмер у центрi кiмнати, неначе робот, якого вiдiмкнули вiд живлення. Вiд цього видовища ставало не по собi.

Нарештi життя знову повернулося до нього. Батько пiдiйшов до письмового столу, i я одразу ж зрозумiв, у яку шухляду вiн зараз загляне. Спочатку батько перечитав листа, а потiм вийняв з упаковки «Лейку». Помiтивши розбитий об’ектив, вiн здригнувся, а потiм поклав фотоапарата й листа назад у стiл i пiдiйшов до вiкна. Саме тодi ми побачили, що вiн плаче. Ми не знали, що було причиною тих слiз: телефонна розмова, зламана «Лейка» чи важкiсть вiд усього, що звалилося на нього протягом останнiх рокiв. Ми знали лише, що не хочемо бачити, як вiн плаче, i тому крадькома повернулися до своiх кiмнат.


* * *

Пiсля нового року батьки повiдомили нам, що на вихiднi поiдуть до Монпелье. Ця спонтанна подорож, здавалось, якось була пов’язана з батьковим звiльненням, проте мати сказала лише, що вони збираються вiдвiдати друзiв i не можуть взяти нас з собою, тому за нами пригляне тiтка.

– Ми вже не такi малi, щоб за нами треба було приглядати, – обурилась Лiз. – Менi чотирнадцять.

– Це скорiше для двох iнших молодих людей, – вiдповiла мама, поцiлувавши ii в лоб.

– Дякую, я все чув, – сказав Мартi, не вiдриваючи погляду вiд своеi газети.

Ми дiлили наш мюнхенський будинок зi iще дев’ятьма мешканцями. Однiею з них була Марлен Якобi, молода i надзвичайно симпатична вдова, завжди вдягнена в чорне. Коли ми бачили ii, вона завше була сама, i я не мiг усвiдомити, як можна вести настiльки самотне iснування. А от Лiз, навпаки, захоплювалась нею i завжди оживала, коли ми зустрiчали сусiдку на сходах або посеред вулицi.

– Яка ж вона красива, – схвильовано видихала сестра, щипаючи мене за руку або штовхаючи в бiк.

Ми з Мартi не подiляли цього захоплення Лiз i невдовзi почали з неi кепкувати.

– Якобi щойно була тут, – сказали ми iй якось по обiдi. – Ви розминулися всього на кiлька секунд. Вона виглядала такою гарною, ще гарнiшою, нiж зазвичай.

– Та невже, – вдавано байдуже вiдмахувалась Лiз. – Я не вiрю жодному вашому слову.

– Дарма не вiриш, вона навiть про тебе спитала, – вели ми далi. – Сказал

Страница 9

, що хоче з тобою одружитися.

– Малолiтнi iдiоти, – огризнулась Лiз i примостилася на диван поруч з мамою. – Мам, – промовила вона, дивлячись на мене з хитрою посмiшкою, – вгадай, хто недавно вперше поцiлувався з дiвчиною.

Мати одразу ж повернулася в мiй бiк.

– Це правда? – спитала вона, i в цьому питаннi менi почулося схвалення.

Сьогоднi я бiльше не можу згадати, про що ми говорили пiсля цього, але пам’ятаю, як мама раптом пiдвелась з дивана i поставила платiвку з пiснею «Via Con Me» у виконаннi Паоло Конте. Мати простягнула менi руку.

– Жулю, послухай, – сказала вона, коли ми вже танцювали. – Якщо захочеш пiдкорити якусь дiвчину, потанцюй з нею пiд цю пiсню. Пiсля цього вона точно буде твоею.

Мама засмiялася. Лише роки по тому я усвiдомив, що то був единий раз, коли вона говорила зi мною на рiвних.

Незадовго до того, як батьки вирушили з дому, мiж мною та батьком вiдбулася невелика суперечка. Я хотiв би описати нашу розмову так, як сам протягом довгого часу вiдтворював ii в пам’ятi.

Я випадково проходив повз спальню, де батько якраз пакував речi. Вiн виглядав напруженим.

– Добре, що ти тут. Менi треба з тобою поговорити.

Я став на порозi, прихилившись плечем до одвiрка.

– Про що?

Вiн не одразу перейшов до справи. Почав зi звичних зауважень про старших хлопцiв, якi йому не дуже подобалися, про те, що я опинився в «поганiй компанii». Але потiм усе-таки заговорив про свiй рiздвяний подарунок, фотокамеру.

– Вона все ще лежить у кутку. Ти жодного разу нею не фотографував, хiба нi? Ти ii навiть до пуття не роздивився.

Менi раптом стало його шкода, i я присоромлено вiдвiв погляд.

– Це справдi цiнна рiч. У твоему вiцi я б страшенно зрадiв такому подарунку.

– Я не знаю, як нею користуватись. Вона така важка i стара.

Батько пiдвiвся i пiдiйшов ближче. Його довготелеса постать нависла надi мною.

– Це класика, розумiеш? – У цю мить його обличчя набуло майже юнацького вигляду. – Вона краща за сучаснi камери. Це фотоапарат з душею. Коли ми повернемось, я покажу тобi, як нею працювати, як проявляти плiвку i робити свiтлини. Домовились?

Я невпевнено кивнув.

– У тебе чутливе око, Жулю. Я дуже зрадiю, якщо ти колись почнеш фотографувати, – сказав батько, i я назавжди запам’ятав цi слова.

Що ще лишилось у мене в пам’ятi вiд того вечора? Те, що мати на прощання поцiлувала мене в лоб. Я, напевно, не менше тисячi разiв згадував цей поцiлунок, останнi обiйми, ii запах та ii заспокiйливий голос. Згадував так часто, що зрештою втратив усяку впевненiсть у тому, що це вiдбулося насправдi.


* * *

Ми з братом i сестрою всi вихiднi сидiли вдома, граючи з тiткою в «Барикади»[9 - Стратегiчна настiльна гра, розроблена Вернером Шьоппнером у 1959 роцi; оригiнальна назва – «Malefiz» (нiм. арх. злочин, пiдлий вчинок). Грають на спецiальному полi. Мета гри – першим довести п’ять своiх фiгур до цiлi, блокуючи при цьому фiгури суперникiв за допомогою спецiальних бiлих «каменiв».] (единою метою Лiз, як завжди, було заблокувати Мартi за допомогою двох бiлих каменiв), а ввечерi я готував для усiх омлет з грибами за маминим рецептом.

В суботу ми з Лiз ходили в кiно, i коли батько зателефонував, вдома був лише Мартi. Вони з мамою чомусь захотiли зостатися ще на день-два i винайняли автiвку, щоб з’iздити в Бердiяк.

Я не мав нiчого проти такого плану i радiв у передчуттi маленьких подарункiв i сиру, котрi батьки повиннi були привезти з пiвдня Францii.

А потiм настало восьме сiчня, недiля. Усi наступнi роки я часто намагався переконати себе в тому, що в той день у мене було якесь неясне передчуття, але це, мабуть, нiсенiтниця. Ближче до вечора пролунав телефонний дзвiнок. Коли тiтка пiдняла слухавку, я одразу ж вiдчув, як змiнилась атмосфера в кiмнатi, i менi захотiлось сiсти. Мартi теж раптово завмер на мiсцi. Усе iнше я забув. Не знаю, що я робив уранцi, що робив пiсля цього дзвiнка, чому сестри тодi не було вдома…

Вiд того дня лишився один-единий спогад, значення якого вiдкрилося менi набагато пiзнiше.

По обiдi я забiг до вiтальнi весь немов наелектризований. Лiз малювала щось комiксове, брат сидiв поруч i виводив своiм нерозбiрливим мишачим почерком листа Гуннаровi Нордалю. Так звали його норвезького друга з листування. Ми з Лiз завжди казали, що Гуннара не iснуе, що Мартi його всього-на-всього вигадав.

Я став перед братом у типову боксерську стiйку. Тодi я захоплювався Мохаммедом Алi i вважав, що чудово його копiюю. Найбiльше менi подобалося iмiтувати хвалькуватi заяви, що iх боксер робив перед поединком.

– Твiй день прийшов, щуряко! Знаеш, хто ти? Черговий дядько Том!

– Жулю, це дратуе. До того ж ти навiть не знаеш, що означае «дядько Том».

Я штовхнув Мартi в плече. Вiн нiяк не зреагував, я штовхнув ще раз. Брат замахнувся в мiй бiк, але я вiдскочив i став демонструвати бiй з тiнню.

– Пурхай як метелик, жаль як бджола.

Здаеться, iмiтатор з мене був такий собi, проте знаменитi швидкi рухи ногами, «танець» Алi, менi вдавалися, на ура.

Лiз, зата

Страница 10

увавши подих, стежила за розвитком подiй.

Я знову дав Мартi штурхана.

– У другому раундi тобi кiнець, – вигукнув я, витрiщаючи очi. – Я боровся з алiгатором, знерухомив блискавку i пiдкорив грiм. Минулого тижня я на смерть забив скелю, покалiчив камiнь i вiддубасив цеглину. А ти такий потворний, що цей бiй менi доведеться провести з заплющеними очима.

– Не заважай.

– Точно, не заважай Мартi, коли вiн пише своему уявному норвезькому друговi, – глузливо сказала Лiз.

– Якi ж ви нуднi, – вiдповiв Мартi.

На третiй раз я, не шкодуючи сил, дав йому потиличника. Ручка ковзнула аркушем, залишивши по собi карлюку. Мартi пiдскочив, мов ошпарений, i погнався за мною по кiмнатi. Ми почали мотузити один одного. Спочатку брат виглядав розлюченим, але коли я, задихаючись, i далi описував свою велич, Мартi не змiг втриматись вiд смiху i ми припинили бiйку.

Приблизно в цей час моi батьки сiдали в орендоване «рено», щоби поiхати до бабусi в Бердiяк. Разом з тим молода жiнка, адвокат за професiею, сiдала у свою «тойоту». В Монпелье в неi була запланована зустрiч за вечерею, спiзнюватися не хотiлося. «Тойоту» занесло на мокрому асфальтi i, виiхавши на зустрiчну смугу, вона врiзалась в «рено» моiх батькiв. Двое людей загинуло на мiсцi.

Молодiй юристцi дивом вдалося вижити.




Кристалiзацiя

(1984–1987)


За цим настала похмура незбагненнiсть, важкий туман, з якого проступають лише короткi поодинокi спогади. Як я стою у своiй кiмнатi в Мюнхенi i дивлюся у вiкно на двiр з гойдалкою i халабудою на деревi, спостерiгаю, як ранкове свiтло пробираеться мiж гiлок. Останнiй день у нашiй наголо прибранiй квартирi; я чую, як Мартi гука:

– Жулю, ти йдеш?

Я неохоче вiдвертаюся вiд вiкна. Не можу позбутися думки, що бiльше нiколи не подивлюсь крiзь нього на рiдний двiр, проте нiчого не вiдчуваю, не вiдчуваю навiть, що дитинство лишилось позаду.

Потiм перша нiч в iнтернатi. Ми прибули запiзно, i мене одразу ж вiддiляють вiд брата й сестри. Стискаючи в руцi валiзу, я просуваюсь голим коридором. Вiд лiнолеумноi пiдлоги вiдгонить оцтом. Поруч iде вихователь. Вiн рухаеться занадто швидко, я трохи вiдстаю. Нарештi зупиняемось перед одними дверима. За ними – кiмната з трьома лiжками. Двое з них уже зайнятi. Дiти сонно клiпають очима. Щоб не спантеличувати iх ще бiльше, вимикаю свiтло й роздягаюся в темрявi. Ховаю прихоплену з дому м’яку iграшку пiд подушкою. Вмостившись у новому лiжковi, думаю про батькiв i Мартi з Лiз, котрi немовби зовсiм поруч, та водночас безкiнечно далеко, але я не плачу, не плачу нi секунди.

Ще згадую один зимовий день декiлька тижнiв по тому. Поривчастий вiтер лютуе над заснiженим пагорбкуватим полем. Я застiбаю куртку, прикриваю обличчя рукою й пробираюсь далi. З носа тече, черевики приминають свiжий снiг, i вiн рипить на кожному кроцi. Вiд холоду болить у легенях. Через годину я опускаюся на зледенiлу лавочку i дивлюся вниз на рiвнину. Вона виглядае онiмiлою й чужою. Я уявляю, як стрибаю вниз i майже долiтаю до блискучоi снiговоi поверхнi, як вiтер раптом пiдiймае мене в повiтря, забиваючи дух. Я швидко набираю висоту, злiтаю вгору, пришвидшуюсь, вiтер свище повз вуха, i я, розкинувши руки, лину за обрiй, геть звiдси. Знову дивлюся на iнтернат, майже непомiтний вдалинi, i уявляю, чим вони там займаються без мене. Катаються на санках чи говорять про дiвчат, по-дурному вихваляються i задираються один до одного, iнодi передаючи кутi меду, хоча цi сварки забуваються майже за мить. Поступово у щораз густiших сутiнках засвiчуються першi вогники, i я думаю про колишне, зненацька перекреслене випадком життя в Мюнхенi, та ця туга за домiвкою тепер не бiльш нiж збiлiлий рубець на мiсцi колишньоi рани.

Коли я доходжу назад до iнтернату, помiчаю, що небо вже по-нiчному чорне. Я вiдчиняю дверi головного входу. З iдальнi до мене долинають веселi голоси, повiтря наповнене змiшаним запахом iжi, поту й дезодоранту. Пронизане таемними очiкуваннями, смiхом i затамованим страхом. Я йду по коридору i бачу незнайомого хлопця, що рухаеться менi назустрiч. Вiн розглядае мене, новачка, з недовiрою. Я iнстинктивно випростуюся, щоб здаватися старшим, i намагаюсь не зробити якогось зайвого руху. Юнак мовчки проходить повз.

Дiставшись власноi кiмнати, сiдаю на лiжко i струшую з волосся снiг. Просто-на-просто перебуваю тут, привид, крихiтна iстота, одинадцятирiчний хлопчак. Нерухомо сиджу в пустiй кiмнатi, поки всi iншi роправляються з вечерею. Пiзнiше на мене чекае покарання за запiзнення. Я сиджу, втупившись у темряву за вiкном.


* * *

Школа-iнтернат, куди нас з братом i сестрою влаштували пiсля смертi батькiв, була аж нiяк не елiтарним закладом з тенiсними кортами, хокейними полями i гончарними майстернями, як ми малювали у своiй уявi, а простим державним iнтернатом, розташованим у сiльськiй мiсцевостi. Двi сiрi будiвлi та iдальня стоять на дiлянцi мiсцевоi гiмназii. Вранцi ми разом з сiльськими дiтьми йшли до школи, а по обiдi та ввечерi проводили час у власних кiмнатах, на озерi або на фут

Страница 11

ольному полi. До цього казармового життя швидко звикаеш, проте воно i через роки не перестае гнiтити; коли мiсцевi однокласники пiсля урокiв повертаються додому, до своiх сiмей, а ти лишаешся на територii iнтернату, вiдчуваеш себе нiбито неповноцiнним. Спартанськi кiмнати доводилося дiлити з чужаками, котрi подекуди ставали друзями. А за рiк знову доводилось переселятися. Важко вмiстити все життя в такi вузькi часово-просторовi рамки; сварки спалахували повсякчас, а ночi нерiдко минали в розмовах. Про дiйсно важливi речi говорили вряди-годи i нiколи не продовжували цi розмови вдень, куди частiше обговорювали вчителiв або дiвчат: «Бачив? За обiдом вона знову на мене подивилася» або «Тобто як ти ii не знаеш? Дiдько, Моро, вона найгарнiша в усiй школi».

Багато хто з мешканцiв iнтернату потрапив сюди через неприйнятну поведiнку вдома, погану успiшнiсть у школi або вживання наркотикiв. Час вiд часу сюди заносило i справжнiх малолiтнiх злочинцiв, оскiльки iнтернат як державна установа був зобов’язаний приймати майже кожного. Сiльська молодь розгублено спостерiгала, як психи з мiста вриваються в iхню iдилiю. «Ти теж з притулку?» – питали вони, причому «притулок» для них скорiше був синонiмом до божевiльнi, нiж до школи-iнтернату. В iдальнi ми похапцем ковтали все, що нам дiставалось. Їжi нiколи не було забагато, а нас сповнював голод, вгамувати який можна було хiба частково. Зате чутками, що пронизували iнтернат фоновим шумом, тут наiдалися донесхочу. Все ретельно фiксувалося: хто з ким говорив, хто з ким подружився, за ким останнiм часом зiтхають дiвчата. Не кожна змiна сприймалася схвально. Бувало, новiсiнькi й недешевi шмотки, гордо вдягненi напоказ, наступного дня назавжди зникали в глибинi шафи, не знайшовши вiдгуку в iнших. Деякi вихованцi пiд час канiкул намагалися змiнити iмiдж i, приiжджаючи назад, здавалися впевненiшими у собi, проте за декiлька днiв зазвичай поверталися до свого попереднього Я. Тут ти був i залишався тим, ким тебе вважали iншi.

Якщо в доiнтернатiвськi роки я завжди вiдчував упевненiсть у власних силах, то тепер траплялися хвилини, коли я помiчав, як приглушене вечiрне свiтло проникало в наповнений темрявою коридор або дерева в сутiнках вкривали землю примарними тiнями, i тодi в мене в серединi раптом щось немов стискалося. Усвiдомлення того, що я перебуваю на планетi, яка з неймовiрною швидкiстю рухаеться крiзь космiчний простiр, лякало мене не менше, нiж нова, моторошна думка про неминучiсть смертi. Моi страхи нагадували трiщину, що ширшала з кожним днем. Я почав боятися темряви, смертi, вiчностi. Цi роздуми затьмарювали мiй свiт, i чим частiше я в них поринав, тим бiльше вiддалявся вiд зазвичай веселих i безтурботних однокласникiв. Я був сам. Доки не зустрiв Альву.


* * *

Першого дня у новiй школi я пожартував пiд час уроку. Мiй попереднiй клас звик до таких витiвок з мого боку i навiть чекав на них, проте тут, ще не дiставшись до сутi жарту, я зрозумiв: смiятися нiхто не буде. Я дивився в незнайомi обличчя однокласникiв i вiдчував, як моя самовпевненiсть поступово випаровуеться. Цей невдалий жарт визначив мою роль у новiй школi. Я був дивакуватим новеньким, котрий вдягав на себе що доведеться i вiд хвилювання перекручував слова. «Бешкозтовний» замiсть «безкоштовний» i так далi. Щоб не ставати посмiховиськом однокласникiв, я вважав за краще не говорити зовсiм i тому самотньо сидiв за останньою партою. Поки через тиждень до мене не пiдсiла дiвчинка.

Альва мала мiдно-руде волосся та окуляри з роговою оправою. На перший погляд вона здавалась тендiтним i соромливим сiльським дiвчам, що кольоровими олiвцями старанно переписувало приклади з дошки у свiй зошит. Та було в нiй i дещо iнше. У деякi днi Альва, як менi здавалося, свiдомо уникала iнших дiтей, весь час похмуро дивилась у вiкно й думками перебувала десь-iнде. Я не знав, чому вона вирiшила сидiти поруч зi мною. За весь час ми не перекинулися й словом. Їi подружки хихотiли, поглядаючи в наш бiк, i за два тижнi я знов сидiв одинцем. Альва вiдсiла так само раптово, як до цього з’явилася за моею партою.

Потому я часто поглядав на неi пiд час занять. А коли ii викликали до дошки, спостерiгав, як вона, намагаючись приховати невпевненiсть, зчiпляла долонi за спиною. Я прислухався до ii м’якого голосу, задивлявся на руде волосся, окуляри, свiтлу шкiру й симпатичне блiде обличчя. Найбiльше менi подобались ii переднi зуби. Один з них злегка стирчав убiк. Говорячи, Альва намагалася не вiдкривати рота надто широко, щоб це не впадало у вiчi, а коли смiялася, прикривалася рукою. Та iнодi, всмiхаючись, вона забувала про свiй кривуватий зуб, i тодi вiн показувався з-пiд губи; такi митi я особливо любив. Весь змiст мого життя на той момент складався з несмiливих поглядiв у бiк Альви, а коли вона нарештi оберталась i дивилася на мене, я знiчено вiдводив погляд i вiдчував себе щасливим.

Декiлька мiсяцiв по тому дещо сталося. День був по-лiтньому жарким, i на останньому уроцi нам дозволили подивитися фiльм, екранiзацiю однiеi з кни

Страница 12

ок Ерiха Кестнера. Посеред фiльму Альва розплакалася. Вона сидiла за своею партою, зiщулившись, з дрижачими плечима, не в змозi стримати голосного схлипування. Іншi школярi розгублено дивились в ii бiк. Вчителька поспiшно зупинила фiльм, на сценi, що вiдбувалася в лiтньому таборi, й пiдiйшла до Альви. Коли вони вдвох виходили з класу, я на мить побачив Альвине почервонiле вiд ридань обличчя. Думаю, ми всi були наляканi цим випадком, але потому майже не говорили про нього. Лиш один з однокласникiв зауважив, що батько Альви нiколи не з’являеться на батькiвських зборах, та i взагалi якийсь дивний. Важко було сказати, чи було це якось пов’язане з дивною реакцiею Альви. Я часто думав про сказане щодо батька, але нiколи не намагався заговорити з Альвою на цю тему. Що б не було причиною ii страждань – вона старанно заховувала iх у собi.

Декiлька днiв по тому я самотньо плентався зi школи до iнтернату.

– Жулю, зачекай, – промовила Альва, вчепившись у мою сорочку, i не вiдпускала ii, доки я не обернувся, а потiм пiшла поруч зi мною.

– Що зараз робитимеш? – спитала вона, коли ми зупинилися перед дверима iнтернату i стали нерiшуче переминатися з ноги на ногу. Вона завжди розмовляла дуже тихо; аби щось почути – доводилось нахилятися до ii обличчя. Альва не була вихованкою iнтернату i жила з батьками, проте менi здавалося, що пiсля урокiв вона не надто охоче поверталась додому.

Я розглядав затягнуте хмарами небо.

– Не знаю… Слухатиму музику, мабуть.

Вона зашарiлася, i далi дивлячись повз мене.

– Хочеш зайти послухати зi мною? – спитав я. Альва кивнула.

На щастя, моiх сусiдiв не було в кiмнатi. Я полегшено зiтхнув. Вiд матерi я успадкував ii програвач i збiрку платiвок, майже сотню альбомiв: Марвiн Гей, Ерта Кiтт, «Fleetwood Mac», Джон Колтрейн…

Я поставив «Pink Moon» Нiка Дрейка, один з найулюбленiших маминих альбомiв. Ранiше я майже не цiкавився музикою, але тепер кожна мить, коли голка з характерним звуком лягала на вiнiл, належала до маленьких радощiв мого життя.

Альва виглядала надзвичайно зосередженою i з нерухомим обличчям вслухалася в музику.

– Менi дуже подобаеться, – мовила вона.

Замiсть того щоб сiсти на стiлець, як я очiкував, вона чомусь вмостилася зверху на моему письмовому столi i, дiставши з рюкзака книжку, почала мовчки читати, нiби була у себе вдома. Менi подобалося, що вона вiдчувае себе так розслаблено поруч зi мною. Надвечiрне сонце пробивалося крiзь хмари, заливаючи кiмнату коньячно-теплим свiтлом.

– Що ти читаеш? – спитав я за деякий час. – Гарна книга?

– Угу, – кивнула Альва i показала обкладинку: «Убити пересмiшника», Гарпер Лi.

На той час Альвi, як i менi, було одинадцять. Я знову спостерiгав, як вона поринае в текст. Погляд бiгав рядками, злiва направо i назад, не зупиняючись нi на мить.

Нарештi Альва згорнула книжку i почала вивчати моi речi. Дивна iстота, що незбагненним чином опинилася в моiй кiмнатi i тепер з цiкавiстю роздивлялась комiкси про Людину-павука i розкладенi поруч з ними на полицi фотоапарати. Спочатку вона взяла в руки «Мамiю», потiм почала перебирати новiшi моделi, якими батько часто користався останнiми роками. Вона повiльно торкалася до кожноi камери, нiби хотiла переконатися, що вони справжнi.

– Нiколи не бачила, щоб ти фотографував.

Я знизав плечима. Альва взяла сiмейну свiтлину, з якоi дивилися моi батьки.

– Твоi батьки померли.

Це ствердження вибило мене з колii, здаеться, я навiть вимкнув музику. З першого дня в iнтернатi я ще нiкому про це не розповiдав.

– Чому ти так вирiшила?

– Я спитала у виховательки.

– Чому?

Альва нiчого не вiдповiла.

– Так, вони загинули пiвроку тому.

Кожне слово доводилось виштовхувати з себе з таким зусиллям, нiби я раз по раз вганяв лопату в мерзлу землю.

Альва кивнула i ще довго не вiдводила погляду, незвично довго; нiколи не забуду, як у ту хвилину ми немовби зазирнули у внутрiшнiй свiт одне одного. На мить я побачив бiль, що ховався за ii словами й жестами, а вона могла здогадатися, що коiться глибоко в менi. Та далi цього не зайшло. Ми зупинились на порозi одне одного, не наважуючись ставити питань.


* * *

Майже три роки по тому, наприкiнцi тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого, ми з Альвою були найкращими друзями. Ми декiлька разiв на тиждень збиралися, щоб разом послухати музику. Час вiд часу вона розказувала менi про себе, наприклад, що вона захоплюеться спортсменами, що ii батьки лiкарi, що пiсля школи вона хоче з’iздити до Росii, краiни ii улюблених письменникiв. Але ми нiколи не розмовляли про те, що було для нас по-справжньому важливим чи про те, чому Альва розплакалась тодi посеред фiльму.

Нам невдовзi мало виповнитися по чотирнадцять, i наш восьмий клас мов невидимою прiрвою подiлився на двi частини. По один бiк прiрви були Альва та iншi однокласники, що виглядали на кiлька рокiв старше за мене, з бiльш низькими, змiцнiлими голосами. По другий бiк опинилися пiдлiтки з дещо сповiльненим розвитком, недолугi аутсайдери на кшталт мене. За останнi

Страница 13

оки мiй зрiст майже не змiнився, i якщо в дитинствi я ще проявляв якiсь ознаки таланту, то ця фаза мого отроцтва минала в постiйному байдикуваннi. Я завжди любив поринати у мрii, та ранiше iснувала й iнша, дика, невгамовна, сторона. Тепер ця сторона безслiдно зникла. Я все бiльше заглиблювався у своi думки i час вiд часу ненавидiв себе за те, яким став.

Одного осiннього вечора я вирiшив навiдатися до брата. Третiй поверх захiдного крила – небезпечна територiя для молодших, ще не зовсiм змужнiлих вихованцiв, як-от я. На цьому поверсi, де мешкали шiстнадцяти- й сiмнадцятилiтнi хлопцi, панувала особлива атмосфера неспокою, сповнена моментами, коли сумiш надмiрноi енергii та iнтернатiвськоi нудьги разом накривала того чи того вихованця, змушуючи iх влаштовувати бiйки та горлати одне на одного. Я спостерiгав, як деякi дорослi юнаки нервово ходили коридором, у той час як iншi, розчахнувши дверi настiж, сидiли у своiй кiмнатi i тупилися в стiну, немовби щось замишляючи. Деякi з них дивилися на мене з вiдкритою неприязню, мов хижаки, на чию територiю проник чужинець. Якщо я й перебiльшую, то хiба трiшки.

Кiмната мого брата в кiнцi коридору. На вiдмiну вiд нас iз Лiз, Мартi майже не страждав вiд iнтернатiвського життя; в принципi, для нього мало що змiнилось. Вiн нагадував мураху, яка, переживши ядерну вiйну, спокiйно повзла своiм звичним шляхом. Метр дев’яносто, все такий же худий i незграбний, заплетене в кiску довге волосся. Як Вудi Аллен, котрого змусили ще раз пережити пубертат: тепер брат носив тiльки чорнi речi, а поверх них незмiнний шкiряний плащ, цiлий день вiв високоiнтелектуальнi розмови, сповненi незрозумiлими бiльшостi з нас алюзiями та ремiнiсценцiями. Тонкий пташиний нiс i окуляри робили його схожим на екзистенцiальне опудало. Дiвчатам вiн, як i ранiше, не подобався, зате в шiстнадцять змiг стати ватажком компанii всiляких аутсайдерiв та дивакiв. Ватага Мартi складалася з усiх без винятку iноземцiв, рiзних ботанiв усiлякого штибу i зарозумiлих iнтелектуалiв, а також багаторiчного спiвмешканця Мартi Тонi Бреннера, единого австрiйця в усiй школi, якому в центрi iнтернатськоi системи координат не знайшлося мiсця лише через його сильний вiденський акцент.

Я майже дiйшов до кiмнати Мартi, коли дорогу менi перегородили двое здоровил. Один з них був худим, з усiяною прищами шкiрою, хрипким смiхом i цупким волоссям, що стирчало догори – викапана гiена, – а про другого пам’ятаю хiба, що той був кремезним.

– Гей, Моро! – вигукнув худий, вчепившись у мене. – Не так швидко.

На обличчях обох застигла самовдоволена посмiшка. Жалюгiднi клоуни, подумав я, за кого вони себе мають? Це просто смiшно. На мить у менi спалахнув гнiв, як ранiше, коли я за будь-якоi нагоди лiз у бiйку. Проте ця лють одразу ж змiнилась усвiдомленням власноi нiкчемностi. Кому я тут мiг щось довести? Зi своiм по-дитячому дзвiнким голосом. Посмiховисько та й годi.

Я почав голосно гукати брата, до кiмнати якого зоставалося всього кiлька крокiв. Проте вiн не озивався. Я i далi кричав: «Мартi, поможи! Будь ласка!» Знову й знову. Та дверi брата залишалися зачиненими.

Хлопцi, що тепер тримали мене з обох бокiв, знов недобре усмiхнулися, а потiм потягли мене в душову. По дорозi до них доедналося ще декiлька вихованцiв, i мене пiд реготання i веселi вигуки вже вп’ятьох понесли коридором. Я дригався i намагався вирватись, та марно. Мене в одежi поставили пiд душ, увiмкнули воду й тримали там, доки я не змок до нитки. Пахло дешевим шампунем i плiснявою. Я заплющив очi, у вухах стояв хлопчачий смiх. Потiм хтось сказав, було б прикольно роздягти мене i заштовхнути на поверх до дiвчат. Пiд схвальнi вигуки в мене знову вчепились.

– Я вас ненавиджу! – Я закусив губи, намагаючись не заплакати.

– Годi цього лайна!

На порозi з’явився юнак iз солом’яним волоссям: Тонi, сусiд мого брата. Серце тьохнуло в грудях. Тонi був талановитим лижником, не дуже високим, але м’язистим – результат довгих годин, проведених у тренажерцi. Тонi пiдiйшов до сухореброго, що нагадував гiену, i з такою силою жбурнув його до протилежноi стiни, що iншi вiдскочили вбiк.

Потiм Тонi пiдiйшов до мене.

– Ти як, в порядку?

Я все ще тремтiв, бо вода в душi була збiса холодною. Тонi поклав руку менi на плече i повiв до братовоi кiмнати. Вiн трохи накульгував, наслiдки вже другоi операцii на колiнi. Наразi було незрозумiло, що станеться з його лижною кар’ерою.

– Ну що, вона вже вiдповiла на листа? – раптом усмiхнувся Тонi.

Вiн намагався мене пiдбадьорити. Як i багато iнших Тонi був по вуха закоханий у мою сестру. Декiлька мiсяцiв тому вiн попросив мене передати Лiз любовного листа, на який вона так i не вiдповiла. Вiдтодi Тонi час вiд часу жартома питав мене, чи прочитала вже вона його зiзнання. У кiмнатi брата з мене i далi текло. Мартi, який останнiми роками все бiльше часу проводив у компанii комп’ютера, нарештi вiдiрвав погляд вiд монiтора.

– Що з тобою сталося?

Я нiчого не вiдповiв i став дивитись у вiкно: в сусiднiх будiвлях уже ввiмкнули

Страница 14

свiтло, на горизонтi темною смужкою тягнувся лiс. Мартi знову застукав по клавiатурi свого не нового, придбаного з рук «Коммодора»[10 - Маеться на увазi один iз комп’ютерiв фiрми «Commodore», що були популярними у 80-х роках.], та за вдаваною зайнятiстю ховались докори сумлiння.

– Ти менi не допомiг, – промовив я. – Я гукав тебе.

– Я не чув.

– Чув, я був у тебе пiд дверима.

– Я справдi нiчого не чув, Жулю.

Я метнув на брата розлючений погляд.

– Тобi досить було всього вiдчинити дверi, i вони б вiд мене вiдчепилися. Просто вийти з кiмнати i все.

Та Мартi вперто вiдмовлявся визнати свою провину.

Нарештi я сказав:

– Зiзнайся хоча би, що чув. Зiзнайся, i я тебе пробачу.

Минуло кiлька секунд, але Мартi мовчав i далi. Я вийшов з кiмнати. Потому, думаючи про брата в iнтернатiвськi роки, я завжди бачив перед собою зачиненi дверi.


* * *

Ми йшли до озера, я хотiв дещо показати Альвi. День був морозним i сiрим. Я вперше за останнi роки взяв з собою один з батькiвських фотоапаратiв. По-зимовому накушканий, в теплiй куртцi й шапцi, закутаний шарфом, я помiтив, як легко вдягнена Альва. Тонкi джинси та запраний светрик. Наче безпритульна дитина, що вирвалась вiд сектантiв. Вона напевно мерзла, проте нiчим це не виказувала.

Коли ми дiйшли до вкритого льодом озера, вже починало сутенiти. Дехто з вихованцiв iнтернату катався на ковзанах.

– Йди сюди.

Я повiв Альву далi, вбiк вiд iнших. Тепер iхнiх голосiв майже не було чути, навколо нас iз Альвою виднiлась лише крига.

Альва скрикнула, помiтивши лисицю. Їi замерзлий писок виднiвся крiзь лiд, частина тулуба виступала над поверхнею, а скуйовджена шерсть виблискувала кристалами снiгу. Вона неначе завмерла в русi.

– Яка страшна смерть! – Дихання Альви парувало на морозi. – Навiщо ти менi таке показуеш?

Я провiв рукавицею по льоду, змiтаючи снiг, щоб краще роздивитися мертвi очi тварини.

– Колись я бачив, як потонув собака. Але це iнше. Я думав, тобi буде цiкаво. Вона виглядае такою спокiйною, такою вiчною.

– Як на мене, це жахливо, – промовила Альва, вiдвертаючись.

– Зараз це здаеться тобi жахливим, але, я закладаюся, ти i через двадцять рокiв згадуватимеш цю замерзлу лисицю. – Я не мiг втриматися вiд смiху. – Навiть на смертному одрi ти думатимеш про неi.

– Не будь дурнем, Жулю.

Я зробив декiлька знiмкiв, i ми пiшли назад до села. Останнi рештки фарб зiбрались над горизонтом, а потiм поблякли й довколишнiй пейзаж сховався в темрявi. Ставало все холоднiше, я стиснув долонi в кулаки i запроторив iх до кишень. Урештi-решт ми дiстались до кафе.

Опинившись усерединi, Альва почала розтирати руки. Останнiм часом вона почала фарбувати нiгтi, i тепер я непевно роздивлявся яскраво-червоний лак, що вкривав iх i кричав про бажання протесту i змiн.

Ми пили гарячий шоколад i говорили про мою сестру, котрiй знов дiсталося за те, що вона вночi таемно чкурнула з iнтернату.

– Чув, вона може вилетiти, – сказав я. – Вона ставиться до цього надто несерйозно.

– Менi подобаеться твоя сестра, – вiдповiла Альва. Вони з Лiз один раз мимохiть перетнулися в моiй кiмнатi. – Вона здаеться менi дуже симпатичною. Я б хотiла мати таку гарну старшу сестру.

Я не знав, що на це вiдповiсти. А потiм побачив, як ота гiена, що познущалася з мене, проходить повз наше вiкно. Я зi злiстю подивився йому вслiд. Альва спостерiгала за мною дивним поглядом, вiд якого менi одразу стало не по собi. Колись я необачно розповiв iй про той принизливий випадок у душовiй i тепер побоювався, що вона вважае мене тюхтiем.

– Треба було врiзати йому як слiд, – зi вдаваною невимушенiстю промовив я i вiдпив ще трохи какао. – Ранiше я б його просто… Не знаю, чому я тодi нiчого не зробив.

Альва засмiялась.

– Жулю, я рада, що ти нiчого не зробив. Вiн же набагато здоровiший. Який у тебе хоч зрiст? – спитала вона, вигнувши одну брову.

– Метр шiстдесят.

– Та ну, який там метр шiстдесят. Стань поруч зi мною.

Ми пiднялися i стали поруч зi столом. Альва була вищою на кiлька сантиметрiв, i вiд цього менi було трохи соромно. Ми декiлька секунд стояли майже впритул, я вдихав солодкуватий аромат ii парфумiв. Потiм Альва сiла.

– До речi, в тебе шоколаднi вуса, – сказала вона.

– Знаеш, що я iнодi думаю? – спитав я, витираючи вологу смужку над губою, i з викликом подивився на Альву. – Все це немов насiння. Інтернат, школа, те, що трапилось з моiми батьками. Це все нiби посiяно у менi, але до жнив ще далеко, i я не знаю, що з того всього виросте. Лише коли стану дорослим, то побачу, що вродило. Але тодi буде запiзно.

Я чекав на Альвину реакцiю. На мое здивування вона усмiхнулася.

Спочатку я не зрозумiв. Але потiм обернувся i побачив високого старшокласника; йому достоту було не менше шiстнадцяти. Вiн наблизився до нас, сяючи самовпевненою голлiвудською посмiшкою. Альва дивилась на нього так, як жодного разу не дивилась на мене, i доки юнак балакав з нею, мене проймало спустошливе вiдчуття власноi неповноцiнностi, вiдлуння якого озивалось ще дек

Страница 15

лька рокiв.


* * *

Перед iдальнею я помiтив сестру. Вона, мов королева, сидiла на лавцi в оточеннi шкiльного почту i курила. Лiз на той час уже виповнилося сiмнадцять. На нiй була оливково-зелена парка з вiдлогою i кеди, свiтле волосся спадало на обличчя. Як для дiвчини вона була на диво високою, метр вiсiмдесят, не менше, проте й досi пересувалась радше бiгом, нiж спокiйною ходою, часто плутала захоплення з прихильнiстю i робила все, що iй заманеться. До чоловiчих тiл Лiз ставилася з грайливою цiкавiстю; якщо хтось iй подобався, вона не задумувалась про наслiдки, а просто брала те, чого iй хотiлося. На канiкулах вона нерiдко завiювалась кудись iз дорослими знайомими i не без гордощiв розказувала, що ii вже двiчi затримувала полiцiя.

Зараз Лiз описувала якусь дискотеку в Мюнхенi, а iншi школярi слухали, затамувавши подих. У цю хвилину до неi пiдiйшов молодий учитель-практикант.

– Лiз, поквапся, будь ласка. Ти вже повинна бути в класi.

– Зараз, тiльки докурю, – вiдповiла сестра. – І я не розумiю, якого бiса я знову повинна залишатись тут пiсля урокiв.

Лiз мала глибокий голос, який немовби надавав ii словам додатковоi ваги. При цьому вона все ще розмовляла голоснiше, нiж потрiбно, нiби актриса на сценi. У певному сенсi вона нею i була.

Тепер вона почала сперечатися з практикантом на очах у iнших школярiв i щоразу вiдповiдала все сердитiше та голоснiше.

– Я не збираюся робити це гiвно, навiть не сподiвайся. – Лiз тикала всiм практикантам. – Крiм того, я погано почуваюсь… – додала вона, не випускаючи цигарки з рота. – Менi зле.

Останнiй коментар був настiльки безглуздим, що Лiз сама не змогла втриматись вiд смiху.

– Ну добре, – сказала вона, затягнувшись iще раз, й зiтхнула. – Я буду за п’ять хвилин.

– За три, – сказав молодий практикант.

– За п’ять, – повторила Лiз з такою чарiвливою i водночас нахабною посмiшкою, що практикантовi довелося вiдвести погляд.

Це було незадовго до рiздвяних канiкул. Дверi кожного поверху були прикрашенi барвистим вiнком, а на вечерю крiм звичайних страв давали печиво, мандарини, горiхи та пунш. Інтернат охопила атмосфера спiльного святкового передчуття, проте мене канiкули не дуже тiшили. На територii iнтернату не було батькiв, i це якось об’еднувало мене з iншими. Та кожного разу, коли я iхав у гостi до нашоi мюнхенськоi тiтки, в той час як iншi повертались до батькiв, мене проймав бiль.

Тiтка, котра недавно розмiняла шостий десяток, була дуже доброю i ласкавою жiнкою, щовечора з келихом вина в руцi та кросвордом на колiнах. Втрата молодшоi сестри притлумила ii веселу вдачу, за останнi роки вона помiтно погладшала i мала вигляд людини, що спостерiгае за грою, не в змозi зрозумiти ii правил. І все ж нашiй тiтцi завше вдавалося знайти для нас пiдбадьорливу усмiшку, коли ми ii потребували. Вона водила нас у боулiнг i в кiно, розказувала iсторii про наших батькiв i, здаеться, була единою, хто розумiв складну натуру Мартi. Уночi вони вдвох часто сидiли на кухнi, пили чай i балакали. У присутностi тiтки голос брата втрачав звичний вiдтiнок зарозумiлостi, а iнодi, розповiдаючи про невдачi з дiвчатами, вiн навiть дозволяв iй себе обiйняти.

На рiздвяних канiкулах ми зробили з тiтчиноi вiтальнi матрацовий табiр. Лiз, котра завжди лишала своi речi лежати жужмом. І Мартi, котрий завжди складав одяг рiвними прямокутниками, а покривало на своему лiжковi розгладжував так, що майже нiхто не наважувався на нього сiсти. Те, що ми з братом i сестрою знову разом, було дивним. В iнтернатi ми майже не спiлкувалися, вiн був немов роздiлений на безлiч паралельних свiтiв; сидiти за рiзними столами було неначе жити в рiзних краiнах. Але тепер ми втрьох лежали перед телевiзором i дивилися документальний фiльм про египетського фараона Рамзеса II. Рамзес, якщо вiрити фiльму, був переконаний у власнiй могутностi, що супроводжувала його ще до народження, в материнському лонi, i називав це «мати силу в яйцi». Ми з Мартi та Лiз одразу пiдхопили цю фразу. «Ну що, е сила в яйцi?» – питали ми одне одного й реготали. А як комусь щось не вдавалось, то казали: «Ну от, що вдiеш, видно, сили в яйцi забракло».

Вранцi на Рiздво, шукаючи свiчки, я зазирнув у комiрку i побачив там сестру.

– З Рiздвом, малий, – промовила вона, похапцем зачиняючи за мною дверi, обiйняла мене й далi крутила косяк.

Я, остовпiвши, спостерiгав, як вона, напiвзаплющивши очi, облизуе цигарковий папiр.

– Мiж iншим, що у тебе з Альвою? – Лiз затягнулася i почала повiльно випускати маленькi кружальця диму. – Менi здаеться, вона тобi пiдходить.

– Нiчого, ми просто друзi.

Сестра з розумiнням кивнула, а потiм штовхнула мене лiктем.

– Ти взагалi хоч раз цiлувався з дiвчиною?

– Нi, жодного разу пiсля того, як… Пригадуеш?

Лiз похитала головою. Вона, менi здаеться, завжди жила тiльки теперiшнiм i швидко забувала все, що, на ii думку, не було важливим, а от я любив гортати минуле i розмiрковувати, намагаючись якось упорядкувати пережите.

– Не дивно, що в тебе немае дiвчини, – сказала

Страница 16

iз, прискiпливо роздивляючись мiй одяг. Речi я купляв разом з тiткою у «Woolworth». – Ти виглядаеш мов жалюгiдний восьмирiчний шмаркач. Треба якось разом сходити вибрати тобi щось людське.

– Думаеш, менi слiд стати крутiшим?

Лiз замислено подивилась на мене.

– Послухай. Я зараз скажу тобi дещо важливе, тож постарайся запам’ятати.

Я нетерпляче чекав, доки Лiз продовжить, i чомусь заздалегiдь вiрив кожному ii слову.

– Ти не крутий, – нарештi сказала вона, – i, на жаль, – така вже правда – нiколи не станеш крутим. Тому краще i не намагайся. Але ти можеш хоча б виглядати крутiше.

Я кивнув.

– Правда, що ти скоро вилетиш зi школи?

– Що? – спитала Лiз, задерши пiдборiддя. – Хто це таке розказуе?

– Не знаю, просто чув. Що буде, якщо тебе впiймають з наркотиками? Не з гашем, а з… iншими.

– Не впiймають. Я маю силу в яйцi.

Я чекав, що вона додасть «Тим бiльше, що я iх не вживаю», проте сподiватися, що вона вчинить менi таку ласку, було щонайменш наiвно.

– Знаеш… – Напружена посмiшка. – За останнi тижнi багато чого сталось. Інодi я думаю, що я й справдi просто… – Лiз зупинилась, намагаючись вiдшукати потрiбнi слова.

– Що ти думаеш? Що сталося?

Очевидно, сестру насмiшило те, як я витрiщився на неi, i вона лиш похитала головою.

– Нiчого, малий. Забудь. Я не збираюсь вилiтати зi школи, окей? – пiдморгнула вона. – Скорiше завалю екзамени.

Потiм ми разом з тiткою прикрашали вiтальню, з радiо лунали французькi пiснi, i на мить все стало як ранiше, не вистачало тiльки двох людей. Як ранiше, от тiльки як ранiше бути бiльше не могло.


* * *

Увечерi дiйшло до неочiкуваноi сварки. Цього року Лiз уперше не стала дарувати нам власних малюнкiв, зате погодилася акомпанувати нам на гiтарi. В iнтернатi я часто бачив, як вона зосереджено перебирае струни, вмостившись на сходах, лавочцi, а то й просто посеред бiговоi дорiжки. Але Лiз, незважаючи на гарний голос, вiдмовлялася заспiвати «Moon River», яку ранiше виконувала наша матiр.

– Я краще помру, нiж стану спiвати цю срану пiсню, – сказала вона, уважно роздивляючись власнi нiгтi. – Вона мене завжди бiсила.

– Вона тобi подобалась, – тихо сказав Мартi. – Ми всi любили цю пiсню.

Пiсля вечерi ми стали грати в «Барикади». Майже до кiнця гри здавалося, що перемога однозначно буде за Мартi, але зрештою ми з Лiз об’едналися i з усiх бокiв заблокували його бiлими каменями. Мартi завив вiд злостi i почав лаятися, особливо коли Лiз таки виграла i стала верещати вiд радостi.

Прибираючи гру зi столу, сестра опустила один з бiлих каменiв собi в кишеню.

– На щастя, – прошепотiла вона менi.

Як на мене, це була найлiпша мить того вечора. Атмосфера залишалась мирною, доки тiтка не почала розпитувати нас про iнтернат.

Я вiдмовчувався, Мартi, як завше, скаржився на все на свiтi (в той час вiн був здатен затiяти суперечку навiть у порожнiй кiмнатi), а Лiз iз провокативною вiдвертiстю розповiдала про поiздки на озеро, вечiрки i хлопцiв. Вона з насолодою описувала всi хиби вчителiв i недолугiсть залицяльникiв, щоразу вибухаючи смiхом вiд власних брудних жартiв.

– Лiз, чому тобi завжди треба хизуватися такими iсторiйками? – скривившись запитав Мартi. – Я не хотiв тебе перебивати, але це дратуе.

Типове висловлювання мого брата. Вiн завжди казав щось на кшталт «Менi не хочеться…», перед тим як зробити те, що буцiмто не хотiв.

– Ти просто злишся, бо в тебе досi немае дiвчини, – вiдмахнулась Лiз. – Знаеш, як в iнтернатi кажуть на твою кiмнату? Камера-дрочильня.

– Як? – перепитала тiтка.

– Лiз, стули пельку, – промовив Мартi, мнучи в руках комiр свого шкiряного пальта.

Це пальто завжди було на ньому, незалежно вiд температури в примiщеннi. Лице Мартi мало колiр пожовклого газетного паперу, до засмальцьованого довгого волосся вiднедавна додалася цапина борiдка. Плюгавий посiпака з Фiллi, котрий щомитi ладен вчинити збройний напад на мiсцевий супермаркет лише для того, щоб за хвилину вибiгти звiдти з п’ятьма доларами i пакетом молока в руцi.

– Краще б переймалася тим, що в школi кажуть про тебе, – додав вiн.

– А що про мене кажуть? – запитала Лiз.

– Та так, нiчого, – сказав брат, зрозумiвши, що бовкнув зайве.

Лiз пильно подивилася на нього, потiм перевела погляд на мене.

– Ти знаеш, про що вiн?

Я мовчав. Звiсно, я знав, що мав на увазi Мартi. Останнi чутки про сестру докотились i до моiх вух. Я вважав, що то брехня, пустi балачки розчарованих кавалерiв та дiвчат, що вмирають вiд заздрощiв. Проте що я насправдi мiг знати про Лiз?

– Що говорять у школi? – спитала тепер уже тiтка.

– Що вона… шльондра, – нарештi промовив Мартi, сам шокований нищiвною силою своiх слiв. Я бачив, що вiн не хоче продовжувати i водночас немовби вiдчувае внутрiшню потребу доказати до кiнця. – Що вона спить з чоловiками за наркоту. Кажуть навiть, що вона вiд одного з них завагiтнiла.

У вухах задзвенiло. Лiз з усiеi сили пожбурила ложку об тарiлку для десерту, вискочила з-за столу й вибiгла з кiмнати. За кiлька секунд ми поч

Страница 17

ли, як гримнули вхiднi дверi. Я кинувся до вiкна й побачив, як сестра швидким кроком зникае у темрявi.

Наступного ранку вона таки повернулася, але декiлька тижнiв по тому кинула школу i на кiлька рокiв зникла з мого життя. Вона розповiдала однокласницям, що випускнi iспити iй нi до чого, оскiльки вона мрiе подорожувати. Мусить об’iздити весь свiт. Потому я ще довго питав себе: чому? Щодня очiкував звiстки вiд Лiз, листа, в якому б вона все пояснила, поштiвки, дзвiнка… Неначе вижилий пасажир затонулого корабля, що невтомно крутить ручки радiоприймача, сподiваючись почути чийсь голос. Та протягом рокiв до мене долинав тiльки шум.




Хiмiчнi реакцii

(1992)


Я чекав на парковцi iнтернату, спостерiгаючи, як залишенi лiтаками смуги свiтяться у зашарiлому над обрiем небi. Поеднуючи такi дивовижнi явища природи з власними меланхолiйними спогадами й вiдчуттями, я часто вiдчував, як щось мовби ние в дiлянцi сонячного сплетiння. Менi було дев’ятнадцять, i до випускних iспитiв лишалося зовсiм трохи. Майбутне простиралося передi мною, я був охоплений оманливим пiднесенням юнака, котрий за свое коротке життя ще не встиг зробити жодноi великоi помилки.

За чверть години червоний «фiат» нарештi пiд’iхав до парковки. Я сiв на передне сидiння i поцiлував Альву в щоку.

– Як завжди запiзнилась.

– Люблю, коли тобi доводиться чекати.

Альва витиснула зчеплення i стала шпарко набирати швидкiсть.

– Як було вдома? – поцiкавилась вона. – З’явилися дiвчата, про яких я маю знати?

– Ну, я не звик довго сумувати, як ти знаеш…

– Жулю, це якраз те, до чого ти найкраще звик.

Альва не переставала насiдати. Особливо ii цiкавила одна з наших однокласниць, iм’я котроi я не буду називати.

– Що у вас iз нею? Ви бачились на канiкулах?

– Пiдсудний мае право зберiгати мовчання.

– Та кажи вже! Що у вас було?

Я зiтхнув.

– Ми не бачились.

– Отакоi, месье Моро! По правдi, я очiкувала вiд вас бiльшого.

– Дуже смiшно. І взагалi, я сумнiваюсь, що вона вiд мене чогось хоче.

– Ти усвiдомлюеш, як гарно виглядаеш? Звiсно, хоче, – сказала Альва i широко всмiхнулася. Вона любила мене пiдбадьорювати i весь час намагалася звести з якимись дiвчатами.

Тут потрiбно зауважити, що за останнi кiлька рокiв я добряче пiдбiльшав. Волосся в мене було таке ж чорне й густе, як у батька, так само як i борода, що я ii голив хiба час вiд часу. Я сам дивувався тому, яким дорослим тепер здавався i яким проникливим та рiзким став мiй погляд.

У старших класах у мене було двое короткотривалих стосункiв, та не можу сказати, що вони для мене щось значили. Набагато бiльше мене в тому вiцi цiкавила фотографiя. Я вивчив усе про хiмiчнi реакцii, необхiднi для експонування негативiв, i випросив дозволу використовувати одне з порожнiх пiдвальних примiщень iнтернату як фотолабораторiю.

Менi подобалося бути на природi, я нерiдко мiг годинами сидiти на березi озера або блукати лугами чи лiсом з батьковою камерою в руках, а потiм, пiзно ввечерi, нести додому зафiксовану на плiвцi здобич. Крiзь об’ектив «Мамii» все виглядало живiшим, кора дерев ставала iхнiм обличчям, структура води набувала змiсту, i люди раптом теж здавались iншими; iнодi я мiг побачити те, що ховаеться в iхнiх очах, лише крiзь видошукач.

– Усе, я бiльше не хочу чути цих дурних вiдмовок, – заявила Альва. – Ти не можеш i далi бути таким сором’язливим. У тебе лишилося всього декiлька тижнiв. Невже ти хочеш випуститися зi школи з думкою, що в тебе з нею так нiчого й не було? – по-змовницьки додала вона.

Я мовчки дивився в вiкно. Краевид поступово вкривався сутiнками, немовби його прогрунтовували перед тим, як нанести першi фарби ночi.

За деякий час Альва штовхнула мене в бiк.

– Про що ти думаеш, коли так дивишся?

– Як саме?

Альва майстерно зобразила по-дурнуватому мрiйливий погляд.

– Про що ти думаеш? – знову спитала вона, та я нiчого не вiдповiв.

Вiдколи я став вихованцем iнтернату, ми з Альвою бачились мало не щодня. Вона нiби замiнила менi сiм’ю i стала набагато ближчою людиною, нiж брат, сестра чи тiтка. Та за останнi кiлька рокiв Альва змiнилася. Подекуди менi все ще вдавалося виманити з неi щирий, вiльний смiх, i моменти, коли ми, слухаючи разом музику, обмiнювалися поглядами i достеменно знали, про що думае iнший, теж не зникли. Та поруч з цим тепер iснувала й iнша, друга Альва. Альва, що все частiше вiддалялася вiд мене i, сповнена якоiсь внутрiшньоi лютi, смалила на лавочцi та казала щось на кшталт того, що краще б iй було не народжуватися.

Зi своiм рудим волоссям та нiжною блiдою шкiрою Альва нiколи не лишалась без прихильникiв, та перший хлопець з’явився в неi незадовго до сiмнадцятирiччя. За цим було ще двое чи трое непевних романiв зi старшокласниками, що закiнчилися, не встигши розпочатись. Але якщо Лiз, на мою думку, просто любила секс i могла побачити щось особливе в кожному, то Альва начебто використовувала свое тiло як зброю проти себе. Щойно хтось iз хлопцiв показував iй власнi почуття, вона спiшно його вiдштовхува

Страница 18

а. Наче щось у нiй розбилось за друзки, що гострими краями ранили всiх, хто насмiлився пiдiйти надто близько.

У сiмнадцять вона стала все бiльше уникати чоловiкiв. Здавалося, будь-яка, навiть найменша, форма близькостi викликае у неi вiдразу. По школi поповзли чутки, що Альву бiльше приваблюють жiнки. Чи що вона попросту дивна. Альвi було все одно. Вона мов одержима сидiла за пiдручниками й фiлософськими книжками; якщо не Сартр, то К’еркегор. Правда, недавно в неi таки з’явився новий хлопець, але ми нiколи про це не розмовляли.

Того вечора ми збиралися зайти до кнайпи. По дорозi Альва зупинилась бiля таксофона, щоб зателефонувати матерi.

– З Жулем, – донеслось до мене. – Нi, ти його не знаеш, то був iнший, – голос Альви лунав усе гучнiше. – Повернусь тодi, як менi буде треба, – зрештою прокричала вона i кинула слухавку.

Мати Альви з недоброю пильнiстю пантрувала за кожним кроком доньки, i Альва час вiд часу погрожувала, що пiсля випускних екзаменiв зникне з дому й бiльше нiколи не повернеться. Що саме мiж ними сталося, я не знав. Альва нiколи не пiдпускала мене до своеi сiм’i й залишала всi моi питання про ii батькiв без вiдповiдi. Менi декiлька разiв доводилось заходити по неi додому, проте вона щоразу чекала мене перед будинком.

– Усе гаразд? – спитав я, коли Альва сiла в машину.

Вона кивнула i завела мотор, але я бачив, що ii думки все ще вирують навколо обiрваноi розмови. Навiть очi Альви здавалися темнiшими. Вона взагалi була прихильницею стрiмкоi iзди, а зараз просто мчала, вписуючись у кожний поворот на повнiй швидкостi. Альва опустила скло, i вiтер почав трiпати ii волосся. Це був один з тих моментiв, коли я усвiдомлював, що вона – не знаю, як сказати це iнакше – могла стати небезпечною для мене. Альва вже декiлька мiсяцiв гралася зi мною в цю гру. Вона чудово знала, що менi ставало страшно, коли вона так розганялася, i разом з тим розумiла, що я не хотiв iй у цьому зiзнаватися, тому все швидше влiтала в кожний новий поворот. Здаеться, iй подобалося спостерiгати, як я з упертим мовчанням неспокiйно кручуся на своему сидiннi. Щоразу Альва намагалася зайти в цiй грi трошки далi. Того вечора, зрозумiвши, що вона не збираеться зупинятися i готова дiйти до крайнощiв, я здався.

– Їдь трохи повiльнiше, – мовив я, коли вона знову, не збираючись скидаючи швидкостi, приготувалась завертати.

– Тобi страшно?

– Так, дiдько б його побрав. Їдь повiльнiше, будь ласка.

Альва одразу ж скинула газ i повернулася до мене з переможною i водночас майже зловiсною посмiшкою.

Вона припаркувала червоний «фiат» перед обшарпаною сiльською кнайпою, що називалася «Джек-пот». Тут зазвичай збирались мiсцевi старшокласники. З музичного автомата лунав переважно допотопний рок, та й стiл для бiльярду знав кращi часи. У глибинi, поруч з мiшенню для дартсу, стояло кiлька iгрових автоматiв, що якоюсь чарiвною силою збирали навколо себе всi змарнованi життя району.

Перед тим як зайти до кнайпи, ми вирiшили ще трохи посидiти в машинi. Альва прикрутила радiо i вiдкрила банку пива. Потiм уважно, промовисто подивилась на мене.

– Вiдкрий бардачок.

Там ховався обмотаний строкатим папером згорток прямокутноi форми.

– Менi?

Альва кивнула, i я розгорнув його. Альбом на згадку з нашими давнiми фотографiями, кожна пiдписана маленьким жартiвливим вiршиком. Не знаю, скiльки годин iй довелося над ним просидiти.

Я був по-справжньому зворушений, менi забракло слiв.

– Чому ти це робиш?

– Та просто хотiла тебе порадувати, – якось нiби мiж iншим вiдповiла вона.

Я роздивлявся знiмки: ми на озерi, разом на концертах i фестивалях, на одному з вуличних свят у Мюнхенi, у моiй кiмнатi. Я обiйняв Альву, котра, помiтивши, як я зрадiв, зашарiлась.

Потiм вона почала говорити про «Серце – самотнiй мисливець» Карсон Маккалерс. Альва часто про неi згадувала. Це була ii улюблена книжка.

– Ти повинен нарештi ii прочитати, – сказала вона.

– Так, знаю, я збираюся.

– Будь ласка, Жулю. Я хочу знати, що ти про неi думаеш. Одне те, як героi самотньо блукають нiчними вулицями, сповненi неспокою. В кiнцi всi вони опиняються в цьому кафе, единому, що не зачиняеться вночi, – Альва завжди розпалювалася, говорячи про книжки. – Менi б теж хотiлося бути таким лiтературним персонажем. Героiнею, що самотньо блукае темним мiстом, щоб за пiвнiч забрести у кафе.

Голос Альви був тихим, але очi iскрилися, i це менi страшенно подобалось.

Я розповiдав iй про своi канiкули в Мюнхенi i про те, як вiдвiдав наш колишнiй будинок.

– Пiсля ремонту там усе нове. Навiть гойдалка i дерево з халабудою зникли. На iхньому мiсцi тепер ростуть квiти. Все виглядае таким iнакшим, таким чужим. Коли я був там, то вiдчував себе так, наче за мною хтось спостерiгае, мов крадiй, що таемно пробрався в будинок.

На вiдмiну вiд мене Альва майже не розказувала про свое дитинство. Лише раз вона зiзналася, що дитиною в особливо радiснi днi, проведенi з сiм’ею, також вiдчувала бiль вiд того, що ця мить щастя закiнчиться. І чим бiльше я думав

Страница 19

ро це коротке зауваження, тим бiльше впiзнавав у ньому самого себе.

З дверей «Джек-пота» вийшли двое однокласникiв.

– Будеш?

Я ще не знав, що вiдповiм, але менi чомусь здалось важливим випростати спину. Потiм я помiтив, що вона крутить косяк. До цього я ще нiколи не бачив Альву з якимись наркотиками.

– Звiсно, буду, – сказав я. – Звiдки це в тебе?

– Я маю власний наркокартель, хiба я не розповiдала?

– Власний картель? Мабуть, тобi для цього довелося пришити пару конкурентiв.

– А як же iнакше, – вiдповiла вона, кинувши в мiй бiк переконливо похмурий погляд.

Насправдi Альва майже не бавилась наркотиками. Коли косяк був готовий, вона зробила одну затяжку i передала його менi.

– Ти повинен глибоко вдихнути i затримати дим всерединi.

Я кивнув, та за першоi спроби закашлявся. Потiм справа пiшла краще, i за деякий час я вiдчув ефект. У головi гуло. Я вiдкинувся на спинку сидiння i знову почав думати про квартиру, яку залишив у дитинствi. Сам лякаючись того, я зрозумiв, що не можу згадати ii в деталях; не мiг згадати навiть, як виглядали окремi кiмнати. Де на кухнi висiв годинник? Якими картинками я востанне прикрасив свою стiну?

Доки я розмiрковував над цим, зi спогадiв виринуло таксi, що завертало за рiг в тьмяному свiтлi нiчних лiхтарiв. Ця сцена повторювалася знов i знов. Я хотiв щось гукнути навздогiн, але таксi вже зникло. Я знав, що цей спогад якимось чином важливий, та разом з тим вiн був якимось неповним, недоконаним, нiби фотографiя, що ще лежить у ванночцi для проявлення.

– Що таке? – запитала Альва.

– Нiчого, а що?

– Ти тремтиш.

Тепер я теж помiтив, як дрижу, i кiлька разiв глибоко вдихнув та видихнув. Тремтiння поступово минуло, а спогад про таксi знову побляк i розчинився в пам’ятi.

– Що там, до речi, твоi брат з сестрою? – спитала Альва. – Як часто ви бачитеся?

Я глибоко затягнувся й задумався, чи варто розказувати iй про вiдстороненiсть, що тепер панувала мiж нами, та зрештою лише знизав плечима.

– Моя сестра зараз живе у Лондонi, якщо не помиляюсь. А брат у Вiднi.

– Значить, ти бачиш iх хiба зрiдка?

– Так… ми майже взагалi не бачимося.

Альва витягла косяк з-помiж моiх пальцiв. На його кiнцi знову затлiв червоний вогник. Альва зробила радiо голоснiше й заплющила очi. Якийсь час вона сидiла нерухомо. А потiм, не розплющуючи очей, взяла мене за руку. Нiчого бiльше, просто взяла i тримала. Я мiцнiше стис ii долоню. Вона зробила те саме. А потiм знову вiдвела руку.


* * *

На вихiдних Мартi пiсля довгого мовчання неочiкувано завiтав у гостi. Оглянувши мою кiмнату, вiн повiв мене до своеi машини, купленого у попереднього власника «мерседеса». Я нiколи не мiг до кiнця зрозумiти, чим саме брат займався, крiм того що вивчав iнформатику, та, очевидно, вiн успiшно заробляв у декiлькох проектах. Незадовго до цього вiн зi своiм колишнiм сусiдом Тонi та ще одним одногрупником при грошах заснував фiрму, дiяльнiсть якоi була пов’язана з абсолютно абстрактними для мене поняттями «мережа» та «iнформацiя». Здавалось, гiркi iнтернатiвськi роки загартували волю Мартi; минуле, теперiшне i майбутне стали для нього трьома сходинками, що стрiмко вели вгору.

– Думаеш, твоя фiрма себе виправдае? – поцiкавився я.

– Усi бiгтимуть до нас, – всмiхнувся Мартi. – Ми маемо силу в яйцi.

Ми дiйшли до автiвки. Я зрадiв, побачивши, що брат приiхав не сам, а з Тонi. Тонi був таким же спортивним, як i за шкiльних часiв, i жував яблуко, розслаблено спираючись на дверi машини.

– Моро, Жуль, – сказав вiн.

– Бреннер, Антон, – сказав я.

Ми обнялися. Коли я декiлька рокiв тому приеднався до iнтернатськоi команди легкоатлетiв, ми з Тонi часто разом тренувалися в качалцi, а пiсля цього iнодi йшли випити по гальбi пива. Вiн вчив мене рiзних трюкiв i карткових фокусiв та постiйно розпитував про Лiз. Пiзнiше, коли ще одна операцiя на колiнi поставила хрест на його спортивнiй кар’ерi, Тонi заявляв, що мае право компенсувати цю невдачу одруженням з Лiз.

Коли я нагадав йому про це, Тонi наморщив брови.

– Так що, вона таки нарештi вiдповiла на мого листа?

Утрьох ми рушили до озера. Мартi захоплено передвiщав генiальне майбутне iнтернету («Це буде новий свiт, Жулю, розумiеш? Старий свiт майже вiджив свое, i скоро ми всi знову зможемо стати першопрохiдцями»), а я тим часом розглядав його: рiвний продiл, окуляри без оправи, плетенi шкiрянi туфлi. З чорного кокона аутсайдера-заучки вилупився стильний гарвардський випускник. І хоча обличчя мого брата важко було назвати симпатичним, для цього нiс був завеликий, а губи затонкi («Обличчя мов iз недбалого ескiзу вiд Семпе»[11 - Жан-Жак Семпе, французький художник-карикатурист.], – якось сказала Лiз), зараз Мартi виглядав куди краще, нiж за шкiльних часiв, i свiтився ентузiазмом.

– Твiй брат стане першокласним менеджером, це я завжди знав, – промовив Тонi. – А я лише тримаюсь поряд.

Та деяких дивацтв Мартi все ж не позбувся: якщо на нашому шляху траплялася калюжа, йому обов’язково треба було в неi вступити. В iн

Страница 20

ернатi вiн нiколи не вiдходив вiд своеi кiмнати, не натиснувши кiлька разiв на дверну ручку. Інодi всього чотири, iнодi дванадцять, потiм знову вiсiм. Здавалось, Мартi вибудував щось на кшталт власноi логiчноi системи i дотримувався ii з науковою точнiстю безумця, але я, скiльки не рахував, не мiг збагнути ii сутi.

Брат i Тонi розпитували про наш iнтернат. Що я мiг сказати? За дев’ять рокiв я так призвичаiвся до ролi компанiйського й завжди радiсного вихованця, що iнодi був ладен сам повiрити у справжню безтурботнiсть iнтернатiвського життя. Проте я й досi вiдмовлявся говорити про батькiв. Найбiльше менi хотiлось перестати бути проклятим сиротою i знову стати звичайним, як усi. Спогади про батькiв я тримав мiцно зв’язаними й запротореними до найглибшого кутка свiдомостi. Ранiше я часто навiдувався до iхньоi могили в Мюнхенi, та останнiм часом майже забув туди дорогу.

– Не хочу тебе хвилювати, – сказав Мартi, – та Лiз зараз зовсiм кепсько. Вона недавно була в мене у Вiднi, i вигляд у неi був поганенький. Вона приймае забагато дурi.

– Вона й ранiше чимало вживала, хiба нi?

– Я маю на увазi не будь що, а важкi наркотики. Думаю, вона тепер уже шкодуе, що кинула школу.

– Чому ти так вирiшив?

– Вона мала сумний вигляд, коли проводжала мене до унiверу. Та i просто, я знаю, вона шкодуе.

Я не знав, що на це вiдповiсти. Я декiлька рокiв зовсiм нiчого не чув вiд Лiз, останнiм часом налагодився слабенький контакт. Востанне я бачив ii кiлька мiсяцiв тому в Мюнхенi. Коротка зустрiч, як завжди.

Щоб змiнити тему, брат почав розповiдати про Елену, його дiвчину, з якою вони познайомилися в унiверi. Коли я спитав, чи вiн ii любить, Мартi вiдмахнувся.

– Любов, – промовив вiн, – то лише дурне лiтературне поняття, Жулю. Це всього-на-всього хiмiчнi реакцii.


* * *

Я на максимально можливiй швидкостi долав стометрiвку. Обiч на травi Альва читала навлежачки. Стертий до пiску газон i бiгова дорiжка були в жахливому станi, i все ж спортмайданчик був у певному сенсi душею iнтернату. Тут по обiдi зустрiчались найрiзноманiтнiшi компанii, щоб обговорити плани на вечiр, почитати чи просто якось згаяти час.

Я був хорошим бiгуном, рекордiв, правда, не встановлював, але на мiсцевих змаганнях декiлька раз змiг принести нашiй командi перемогу. Важко дихаючи, я спинився коло Альви. В руцi у неi була якась збiрка кишенькового формату. Коли вона читала, щось у нiй змiнювалось. Обличчя втрачало напругу, губи злегка розмикалися, вона раптом здавалася недосяжною i захищеною.

Я встиг побачити два рядки вiрша i прочитав iх вголос:

Велика смерть.
ми – усмiх наче[12 - Уривок з вiрша «Висновок» Райнера Марii Рiльке, переклад І. Андрущенка.].

– Дуже обнадiйливо, – промовив я. – А далi що?

Альва згорнула книжку.

– Йди пробiжи ще кружечок! – задоволено вiдповiла вона.

Пiсля тренування я сходив до душу, перевдягнувся i повернувся до Альви з камерою в руках. Зробивши два-три знiмки, я лiг на траву поруч з нею. Не певен, та, здаеться, Альва першою почала говорити про те, що пiзнiше обов’язково хоче мати дiтей.

– Скiлькох? – спитав я.

– Менi б хотiлося двi дiвчинки. Щоб одна була дуже самостiйною i завжди зi мною сперечалася, а iнша навпаки – мамина донька, що завжди приходить за порадою. А ще пише вiршi, яких нiхто не може зрозумiти.

– А якщо обидвi будуть нестерпно розбещенi або дивакуватi?

– Ну якщо трохи дивакуватi, то нiчого, – усмiхнулась Альва. Маленька зморшка на ii чолi розгладилась. – Я хочу попередити тебе, Жулю, – раптом посерйознiшала вона. – Якщо в тридцять рокiв у мене ще не буде дiтей, i в тебе теж, я б хотiла дiтей вiд тебе. Ти будеш чудовим батьком, я певна.

– Але це значить, що нам доведеться переспати.

– Ну, я це якось переживу.

– Ти так, але хто сказав, що я готовий до такого?

– Ти б не змiг? – здивовано спитала Альва.

Розмова на мить зупинилась. Я засоромлено дивився в бiк iнтернатськоi будiвлi. Розпечене на сонцi цементне покриття парковки виблискувало, наче скло.

– Нi, це гарна iдея, – нарештi озвався я. – Менi б не хотiлося бути старим батьком. Тридцять – це якраз максимум. Якщо треба, я б допомiг тобi завагiтнiти.

– А що, коли в тридцять ми бiльше не будемо спiлкуватись?

– Такого точно не станеться.

Альва довго дивилась на мене.

– Таке завжди може статися, – вiдповiла вона.

Очi Альви були по-котячому зеленими, iхнiй колiр був не приглушено-темним, як на доларових банкнотах, а по-справжньому яскравим, i захопливо контрастував з рудим волоссям. Та в поглядi Альви було щось вiдсторонене, майже холодне. Такий погляд пасував не дев’ятнадцятирiчнiй дiвчинi, а вже немолодiй i збайдужiлiй жiнцi. Коли Альва промовила «Таке завжди може статися», в ii поглядi щось змiнилося, весь звичний холод раптом зник з очей.

Крапля впала на руку Альви, i ми задерли голови. Важкi хмари зненацька заступили сонце, а за ними пролунав такий же неочiкуваний грiм. За мить на нас уже лило.

Зiбравши речi, ми втекли вiд дощу в мою кiмнату. Альва знайшла джин,

Страница 21

який за останнiм разом привiз iз собою Тонi. Ми почали його, а потiм Альва доливала ще i ще; пляшка поступово порожнiла. Сп’янiвши, я вiдчув себе окриленим, Альва ж чомусь лишалася скутою.

– Вiн порвав зi мною, – зненацька сказала вона.

Їi хлопцевi було вже добре за двадцять. Торгiвець автiвками з мiста, менi вiн здавався несимпатичним i обмеженим.

– Та я, мабуть, паскудно з ним поводилася, – похитала головою Альва. – Я заслужила.

– Нi, не заслужила. Просто цей iдiот був тобi не пара.

– Повiр, я заслужила. Вiн правильно зробив, що мене кинув. Жулю, ти завжди бачиш у менi ту, ким я не е, – майже глузливо додала вона.

– Нi, навпаки. Це ти не бачиш, ким ти е.

Знизавши плечима, Альва осушила свою склянку й одразу ж наповнила ii знову. Вона вже почала похитуватись. «Дякую, Тонi, – думав я. – Не знаю, нащо ти привiз менi цей джин, та я тобi дуже вдячний».

Я пригадав, як Альва взяла мене за руку, коли ми сидiли в ii «фiатi».

– Пам’ятаеш, як ти пiдсiла до мене у п’ятому класi?

– Чому ти про це згадав?

– Та просто… Чому ти це зробила?

– Ти був новеньким i дивно вдягався, червонi й синi шкарпетки, та i все iнше, воно просто не пасувало одне до одного. А ще ти виглядав таким сумним i покинутим, i всi з тебе кепкували.

– Справдi? Я взагалi цього не помiчав.

– Вони ще постiйно смiялися, бо ти плутав слова. «Молозирка», це я й досi пам’ятаю. Або «говсiм злухий» замiсть «зовсiм глухий». – Розповiдаючи, Альва взяла в руки жилет-обтяжувач, у якому я завжди бiгав спринт, i почала його уважно роздивлятися. – Тому я пiдсiла до тебе, щоб ти не почувався таким самотнiм. Але потiм всi почали мене дражнити i казати, що я в тебе вклепалася, тому я вiдсiла.

– Слабачка.

– Так i е.

Ми довго дивилися одне на одного.

– Альво, ти п’яна, – сказав я.

– Нi, Жулю, це ти п’яний. Вiдколи це ти почав пити джин?

– Завжди пив, скiльки себе пам’ятаю. По пляшцi кожен день перед уроками. – Я пiдiйшов до Альви i забрав жилета з ii рук. – Ти багато чого про мене не знаеш.

– Справдi? Наприклад? – спитала вона, пильно дивлячись менi у вiчi.

У кiмнатi запанувала тиша. Чим довше я мовчав, тим серйознiшим почало здаватись ii питання. Я спробував засмiятися, але смiх вийшов куцим i штучним.

Оскiльки Альва не спiшила рятувати розмову, я, керуючись якимсь внутрiшнiм чуттям, поставив платiвку. «Via Con Me» Паоло Конте, пiсню, яку мати порадила менi незадовго до смертi.

Я спостерiгав за Альвою. Мокре волосся все ще звисало iй на обличчя, а сукня облипала тiло. Альва постiйно поправляла ii, прикриваючи голi ноги. В цю мить я почав рухатися пiд музику. Колiна по-зрадницьки тремтiли.

– Ти й справдi добре танцюеш, – промовила Альва. В ii голосi чулося здивування.

Нiчого не вiдповiдаючи, я жестом запросив ii на танець. Вона вiдмахнулася. Я простягнув руку.

– Давай… – промовив я. – На одну пiсню… Давай!

Я почав вдавати темпераментного iталiйця i театрально ворушити губами, повторюючи текст пiснi.

It’s wonderful, it’s wonderful, it’s wonderful
good luck my baby.
It’s wonderful, it’s wonderful, it’s wonderful
I dream of you…[13 - Чудово це, чудово це, чудово це, / Щасливо, люба. / Чудово це, чудово це, чудово це, / У мрiях – ти… (англ.)]

Альва коротко засмiялася. Але потiм ii обличчя стало похмурим, неначе подумки вона була десь-iнде. Їi тiло раптом немовби втратило поставу, i вона похитала головою. Вiд розчарування менi забило дух. Стуливши губи, я й далi танцював сам, вiдчайдушний дурило. Та врештi я вимкнув музику, а невдовзi по тому Альва зiбрала своi речi й пiшла.


* * *

Канiкули, що припадали на Трiйцю, в тисяча дев’ятсот дев’яносто другому минали без пригод, поки одного дня я не побачив, як тiтка стоiть посеред кухнi з вiдсутнiм поглядом i дивним блиском в очах. Я злякано зауважив, як сильно вона постарiла. А потiм зрозумiв. Це був мамин день народження. Менi стало соромно, що я зовсiм про нього забув. І все ж лише ввiчливiсть змусила мене погодитись сiсти разом з тiткою на диван i переглядати сiмейнi фотографii.

Я дивився на матiр. На однiй свiтлинi вона була ще зовсiм дитиною, на iншiй пiдлiтком, потiм молодою дiвчиною зi стильною короткою стрижкою i в мiнi-спiдницi, посеред групи студентiв. Їi захоплений погляд був спрямований на симпатичного молодого чоловiка, що стояв поруч. Бiла сорочка, коротка краватка, закоченi рукави, затиснута в кутику рота люлька. Очi його горiли. Вiн щось розказував iншим.

– Твiй батько вмiв приковувати до себе, з його розумом… – промовила тiтка. – Йому нiколи не набридало дискутувати, вiн мiг сперечатися з будь-ким годинами.

На наступному знiмковi я побачив французьку бабусю. Уже тодi в неi навколо рота залягла ця жорстка зморшка. На цiй же свiтлинi був i маленький Мартi зi своею мурашиною колонiею. Поруч Лiз в образi принцеси, з рожевим бантом у волоссi, а на задньому планi я, дивлюся на них, роззявивши рота. На iншому фото менi дев’ять i я стою на кухнi, зосереджено схилившись над каструлею. Я немовби знову вiдчув

Страница 22

найомi пахощi домашньоi iжi. Я вже багато рокiв нiчого не готував, але хiба в дитинствi менi не подобалося куховарити? А може, менi лише здаеться, через цю свiтлину. Я почав заглиблюватися в пам’ять, спогади ставали все чiткiшими…

На наступному знiмку я демонстрував свою колишню самовпевнену посмiшку, стоячи перед шведською стiнкою в оточеннi iнших хлопчакiв та дiвчат.

– Тобi завжди хотiлося бути в центрi уваги, – промовила тiтка. – Такий був розбiяка. Якщо було не по-твоему, враз зчиняв сварку. І страху не мав нi перед чим.

Менi здавалося, нiби вона говорить про когось iншого.

– Справдi? – спитав я.

– Ти був особливою дитиною. Мартi завжди був розумником, Лiз модницею, але ти, ти був якимось особливим, чуйнiшим, нiж iншi дiти. – Тiтка всмiхнулась. – Хоч i лопотiв невпинно.

Нарештi ми дiйшли до фото, на якому мати замрiяно спостерiгала, як я пишу щось у своему червоному блокнотi. Тiтка перестала гортати альбом i прикипiла поглядом до свiтлини.

– Вона так тебе любила. Ти був ii золотцем.

Я дивився на знiмок матерi. У дитинствi вона називала мене равликом, тому що на природi я часто завмирав, намагаючись увiбрати в себе всi враження вiд довкiлля, мов равлик, що висунув рiжки. Коли я не знав, як вчинити, то завжди йшов за порадою до неi. Вона була моiм компасом. Я вдивлявся в ii погляд, рiдне обличчя, руку, що лежала на моему плечi, i здивовано помiтив, що на очi навертаються сльози.

– Це просто… – почав я. Тiтка не дала менi договорити та обiйняла, прихиливши мою голову до свого плеча. Вiдчувши ii теплi обiйми, я бiльше не мiг стримуватися й заплакав так, як не плакав уже багато рокiв.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Мунiципалiтет в Італii, у регiонi Кампанiя, провiнцiя Салерно. (Тут i далi прим. пер.)




2


Бабуся (фр.).




3


Японська марка професiйних фотоапаратiв.




4


Швабiнг – район Мюнхена, розташований в пiвнiчнiй частинi мiста.




5


Саутгемптон – портове мiсто на пiвденному узбережжi Великоi Британii.




6


«Мiсячна рiка» – пiсня Генрi Манчинi на слова Джоннi Мерсера, котру Одрi Гепберн виконуе у фiльмi «Снiданок бiля Тiффанi».




7


Мiсячна рiка за милю ширша, / Одного дня тебе я перетну, / О, мрiйнику, сердець пiдкорювач, / Куди б ти не пiшов, я за тобою йду (англ.).




8


Квартал Мюнхена.




9


Стратегiчна настiльна гра, розроблена Вернером Шьоппнером у 1959 роцi; оригiнальна назва – «Malefiz» (нiм. арх. злочин, пiдлий вчинок). Грають на спецiальному полi. Мета гри – першим довести п’ять своiх фiгур до цiлi, блокуючи при цьому фiгури суперникiв за допомогою спецiальних бiлих «каменiв».




10


Маеться на увазi один iз комп’ютерiв фiрми «Commodore», що були популярними у 80-х роках.




11


Жан-Жак Семпе, французький художник-карикатурист.




12


Уривок з вiрша «Висновок» Райнера Марii Рiльке, переклад І. Андрущенка.




13


Чудово це, чудово це, чудово це, / Щасливо, люба. / Чудово це, чудово це, чудово це, / У мрiях – ти… (англ.)


Поделиться в соц. сетях: