Читати онлайн “Грішна” «Тесс Ґеррітсен»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
ГрiшнаТесс Геррiтсен
Джейн Рiццолi та Мора Айлс #3
Бостон приголомшуе жахлива звiстка: у мiсцевому монастирi жорстоко вбито молоду послушницю. А незабаром стаеться ще одне вбивство: у закинутому ресторанi знайдено понiвечене тiло невiдомоi жiнки. Здаеться, що цi два злочини аж нiяк не пов’язанi мiж собою. Детектив Рiццолi та судмедексперт Айлс починають складне розслiдування. Крок за кроком вони заглиблюються в минуле жертв. Незабаром вони дiзнаються, що у священних стiнах монастиря коiлося таке, про що черницi волiли б мовчати. Спокуси та страшнi секрети, таемницi iндiйського селища Бара, моторошнi подii минулого… І тепер прийшов час спокути…
Тесс Геррiтсен
Грiшна
Tess Gerritsen
The Sinner
© Tess Gerritsen, 2003
© DepositPhotos.com / Kesu01, tonyoquias, обкладинка, 2019
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2019
Для моеi матерi, Рубi Том, з любов’ю
Подяки
Я щиро вдячна:
Пiтеровi Марсу та Брюсовi Блейку за можливiсть проникнути в сутнiсть роботи департаменту полiцii Бостона.
Маргарет Грiнволд за дозвiл побачити свiт судмедекспертизи.
Джинi Сентрелло за невгамовний ентузiазм.
Лiндi Мерроу, редакторцi, про яку письменник може лише мрiяти.
Селiнi Волкер, моiй дивовижнiй трудiвницi по той бiк Атлантики.
Джейн Беркi, Дональдовi Клiрi та прекраснiй командi в агенцii Джейн Ротросен.
Мег Ралi, моiй агентцi, захисницi та провiднiй зорi. Кращих не бувае.
І моему чоловiковi Джейкобу, який стiльки рокiв лишаеться моiм найкращим другом.
Пролог
Андхра-Прадеш. Індiя
Водiй вiдмовився везти його далi.
Ще милю тому, одразу пiсля закинутого хiмiчного заводу «Октагон», вимощена дорога поступилася мiсцем зарослiй грунтовцi. Водiй почав скаржитися, що заростi подряпають йому автiвку, до того ж колеса могли вгрузнути у твань, якою був укритий шлях пiсля останнiх дощiв. І що з ними тодi буде? Застрягнуть за 150 кiлометрiв вiд Гайдарабада. Говард Редфiлд вислухав цей потiк протестiв, знаючи, що це здебiльшого вiдмовки для приховування справжньоi причини, з якоi водiй не бажав туди iхати. Бо ж мало хто здатен просто визнати, що боiться.
Редфiлд не мав вибору – мусив далi йти пiшки.
Вiн нахилився вперед, до водiя, й вiдчув запах його поту, щось на кшталт запаху дичини. У дзеркалi заднього огляду, на якому висiло, постукуючи, намисто, побачив пильний погляд темних очей.
– Ви ж почекаете на мене? – спитав Редфiлд. – Тут, на дорозi.
– Довго?
– Може, з годину. Скiльки буде треба.
– Кажу вам, там немае на що дивитися. Там нiкого бiльше немае.
– Просто зачекайте, гаразд? Зачекайте. Як приiдемо до мiста, заплачу вдвiчi бiльше.
Редфiлд взяв наплiчника, вийшов iз кондицiонованого автомобiля й одразу потонув у морi вологи. Востанне вiн ходив iз наплiчником, коли блукав Європою злиденним студентом, i тепер, знову надiваючи його на кволi плечi в п’ятдесят один рiк, почувався самозванцем. Одначе аж нiяк не збирався йти кудись у цiй парилцi без пляшки очищеноi питноi води, репеленту, сонцезахисного крему й лiкiв вiд дiареi. І без камери: залишити камеру вiн точно не мiг.
Пiтнiючи в пообiднiй спецi, вiн глянув на небо й подумав: «Чудово, сонце вже сiдае, а в сутiнках з’являються москiти. Що ж, малi вилупки, вечеря йде до вас».
Редфiлд рушив уперед. Висока трава закривала шлях, вiн спотикався у вибоiнах, трекiнговi черевики до щиколоток угрузали в твань. Було помiтно, що транспорт не iздив тут мiсяцями й мати-природа швидко повертала собi колись утрачену територiю. Мандрiвник зупинився, важко дихаючи, вiдмахуючись вiд комах. Озирнувшись, зрозумiв, що автомобiля вже не видно, i йому стало не по собi. Чи можна було довiряти водiевi, розраховувати, що вiн зачекае? Вiн навiть сюди вiз його неохоче, i поки iх кидало в рiзнi боки, бо дорога ставала гiршою й гiршою, водiй нервувався дедалi бiльше. Казав, що тут були поганi люди, тут сталися жахливi речi. Вони обидва можуть зникнути, i хто тодi iх шукатиме?
Редфiлд пiшов далi.
Вологе повiтря неначе огортало його. Вiн чув, як у наплiчнику плюскоче вода, i вже вiдчував спрагу, однак не зупинився, щоби попити. Денне свiтло втримаеться ще хiба що з годину, тож треба ворушитися. У травi дзижчали комахи, i йому здавалося, наче у склепiннi гiлок над головою вiн чуе пташинi голоси, одначе зовсiм не схожi на пташок, яких вiн чув ранiше. У цiй краiнi все здавалося дивним, нереальним; Редфiлд плентався вперед, наче у трансi, i пiт цiвками стiкав по його грудях. Ритм його власного дихання прискорювався з кожним кроком. Якщо вiрити мапi, треба було пройти всього лиш пiвтори милi, однак здавалося, що вiн йде вже цiлу вiчнiсть, i навiть свiжий шар репеленту не лякав москiтiв – у вухах голосно дзижчало, i все Редфiлдове обличчя перетворилося на сверблячу маску з пухирiв.
Вiн укотре спотикнувся й приземлився на колiна у високу траву. Виплюнув зелень, що набилася в рот, поки пе