Читати онлайн “Погана” «Клої Еспозіто»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
ПоганаКлоi Еспозiто
Живеш чужим життям – вирiшуй чужi проблеми. В комплектi з розкiшними апартаментами Алвiна отримала вiд убитоi сестри-близнючки Бет ii чоловiка-мафiозi та коханця. Обох довелося «прибрати», бо вони забагато знали. І тепер Алвi розпочинае нову гру: вона – коханка Нiно, гангстера з коза ностра. Разом вони готуються провернути цiкаву та небезпечну оборудку. Та, прокинувшись одного ранку в готелi, Алвi знаходить записку: «Якщо зумiеш наздогнати мене, можемо працювати разом». Отож вона починае полювання на зрадника Нiно. Вiн гадав, що змiг втекти вiд неi. І це найжахливiша помилка в його життi…
Обережно! Ненормативна лексика!
Хлои Эспозито
Погана
Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва
Обережно! Ненормативна лексика!
Дизайнер обкладинки Алiна Белякова
© Chloе J. Esposito, 2018
© Depositphotos.com / aaron90311, ElaineNadiv, обкладинка, 2019
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019
* * *
Для Лiзи
Менi помста належить, Я вiдплачу[1 - Переклад І. Огiенка. (Тут i далi прим. пер.)].
До римлян 12:19, Бiблiя короля Якова
Хоч це й божевiлля, але в ньому е послiдовнiсть…[2 - Переклад Л. Гребiнки.]
Вiльям Шекспiр. Гамлет, принц датський
Кохання – моя релiгiя: я можу померти заради нього.
Джон Кiтс
Пояснення
Вам варто про дещо дiзнатися, перш нiж ми продовжимо: минулий тиждень був цiлковитим шаленством. І це ще слабо сказано. У мене був найкращий у життi секс. Я виявила схильнiсть до зброi. Тепер усi вважають мене за мою сестру-близнючку (бо вона загинула i я вкрала ii життя). Кiлька людей зникли безвiсти.
Я б не сказала, що це так уже на мене не схоже; я не якась там довбана праведниця. Але до минулого тижня я не була вбивцею. Я була схожою на вас. Звiсно, траплялися дрiбнi злочини: щось поцупити в крамницi, щось пiдпалити, щось украсти. Але в усьому iншому я жила так само, як ви, – наливала й пила. Працювала в рубрикованiй рекламi. Мешкала у квартирi в будинку 19. Нiкого не вбивала (хоча менi це спадало на думку). Я не зв’язувалася з мафiею. Мене не переслiдував Інтерпол. Але за кiлька коротких днiв багато може змiнитися, i, схоже, це тепер якась оновлена я.
У мене й досi голова йде обертом. Я не знаю, з чого почати. Мабуть, починати слiд iз початку, але едине, про що я можу думати, – це кiнець i те, як Нiно розбив менi серце.
Це все почалося з нещасного випадку минулого тижня.
Це була не моя провина. Розумiете, майже не моя. Тож зробiть ласку, не судiть мене.
На Сицилii я опинилася через мою близнючку. Бет просто шалено жадала, щоб я приiхала. Заплатила за квитки i все таке. Вона привабила мене безкоштовним шампанським i обiцянкою сонця. Я б, звичайно, не iхала. Я краще за всiх знаю, що зависати з моею падлючною близнючкою – справжне катування водою (i це в найкращому випадку). Але мене щойно звiльнили за перегляд порно i моi довбойоби-спiвмешканцi викинули мене з квартири. Залишалося два шляхи: Сицилiя або картонна коробка. Тож я так по-дурному повiрила iй i поiхала.
Поганий план.
Коли я прибула на ii вiллу в Таормiнi, те мiсце виявилося чудесним. Тобто як у тому тревел-порно вiд «Condе Nast»[3 - Condе Nast – журнальне видавництво.]. Найкрутiше з найкрутiших мiсць. Сади, оздобленi мов у шiстнадцятому столiттi, мармуровi статуi, фонтани, квiти. І басейн… Вам таке годi й уявити. Звичайно, я заздрила. А ви не заздрили б?
А ще там була дитина Бет, Ернесто. Дитя, яке вона народила вiд Амброджо. Ви б його тiльки бачили. Вiн схожий на мене. Вiн мiг би бути моiм. Мав бути моiм. «Ма-ма, – гукав вiн до мене. – Ма-ма-ма».
Це було вже занадто.
Очi в мене налилися кров’ю, мов у монстра.
А тодi Бет розповiла менi, навiщо вона мене запросила. Вона не просто сумувала за мною. Ха. Можна подумати. Вона попросила пiдмiнити ii, щоб вона могла вийти погуляти ввечерi. Вона не хотiла, щоб Амброджо це помiтив. Я зрозумiла, що коiться щось дивне. Я нiзащо б на таке не погодилася, але вона пiдкупила мене золотими босонiжками «Прада», то що ж менi, дiвчинцi, залишалося? Я чекала й чекала, вдягнена як Бет, майже до пiвночi. Коли вона нарештi повернулася, ми страшенно посварилися.
Ми стояли бiля краю басейну, i якось – я не знаю як – вона послизнулася.
Ударилася головою об кахлi й зникла пiд водою.
Повiтрянi бульбашки
i бiльш
нiчого.
Я розумiю.
Уявляю, що ви думаете.
Я мала стрибнути у воду i врятувати ii.
Але ви й гадки не маете, як я змучилася.
Тож я дала iй померти i вкрала ii життя.
Я вкрала ii одяг. Украла ii сина. Украла ii довбаного чоловiка. Украла ii мiльйони та ii вiллу. Вона однаково мала бути моею. Амброджо нiчогiсiнько не помiтив (не зразу, принаймнi).
Це було краще, нiж виграти в лотерею.
Усi моi найшаленiшi мрii справдилися.
Виявилося, що Амброджо
Сторінка 2
– гангстер i в нього е кiлька цiкавих друзiв. Його партнери, Нiно та Доменiко, лiквiдатори в коза ностра. Вони допомогли нам сховати тiло моеi сестри в ямi в найближчому лiсi.Усе здавалося пречудовим.
Усi вони думали, що те тiло мое.
Але насправдi моя близнючка хотiла помiнятися зi мною мiсцями, щоб ушитися вiд тих гангстерiв. Вона не бажала, щоб ii безцiнний синочок зрештою отримав кулю в лоба.
Вона намiрилася кинути Амброджо й утекти зi своiм коханцем, Сальваторе. Цi двое голубкiв запланували вбити мене й назавжди залишити острiв. Бет думала, що кинути тiло (мое мертве тiло) – едина можливiсть зробити так, щоб ii не переслiдували. От. Же. Сучка. Змiюка падлючна. Але в останню мить Сальваторе вiдмовився допомагати iй мене вбити.
Алвi: одна штука. Бет: нуль штук.
Отак тобi.
А потiм ми переспали з Амброджо i, шановнi читачi, менi довелося симулювати. Це було як гiлочка в Євротунелi. Типу «мiкропенiс». О, скiльки рокiв я змарнувала, мрiючи про хлопця моеi сестри…
Вiн одразу ж збагнув, що це я.
Вiн гнався за мною крiзь нiч. Я бiгла так, наче вiд цього залежало мое життя. Я думала, що вiн мене вб’е, тож зробила це першою. Каменем розтрощила йому голову.
Я побiгла до вiлли Сальваторе, коли Амброджо настав каюк. Пояснила тому, що це був самозахист, адже щось таке воно й було, в певному сенсi. Сальво, думаючи, що я Бет, допомiг менi здихатися трупа Амброджо. Ми скинули його з краю скелi. Щоб здавалося, що це самогубство.
Потiм я переспала з Сальваторе. Двiстi фунтiв[4 - Одиниця маси в англомовних краiнах, 1 фунт = 0,45 кг.] точених м’язiв? Я не могла стриматися. Але вiн помiтив, що в мене немае на животi рубця пiсля кесаревого розтину, як у Бет.
Знову спалилася.
Я не могла покластися на те, що вiн збереже мою таемницю. Забагато було на кону. Тож я пiшла до партнера Амброджо, Нiно, i сказала йому, що Сальво вбив його боса. Нiно був спокусливий. І вiдданий. Вiн сказав, що Амброджо був йому за брата.
Тож усе вдалося.
Нiно вбив Сальваторе, а потiм я переспала ще й з Нiно.
Говоритиму з вами вiдверто.
Вiн виявився найкращим iз чоловiкiв, з якими я спала (а iх було в мене багато). Я мрiяла стати лiквiдаторкою, плiч-о-плiч iз Нiно. Його партнеркою. Його нареченою.
Я думала, що знайшла Того Самого.
Ми розробили план, як разом попрацюемо й одержимо добрячий статок. Ми вирiшили прихопити Караваджо, якусь безцiнну картину, що була в Амброджо. Покупцем став хитрий священик, що працював на сицилiйських гангстерiв. Але цей покидьок заявив, що картина пiдроблена. Вiн не збирався давати нам грошей.
Тож я i його вбила.
Ми вшилися до Лондона на «ламборгiнi» Амброджо з двома мiльйонами евро у валiзi.
Без жодного задоволення повiдомляю вам: Нiно виявився помилкою.
Коли ми дiсталися до «Рiтца», вiн украв машину. Украв ту довбану валiзу.
Я розумiю, що, може, нiколи бiльше не побачу Нiно. Але якщо побачу, присягаюся вам: таке влаштую, що йому пекло раем здасться.
Учора
Недiля, 30 серпня 2015 рокуТоскана, Італiя
Я дивлюся на дорогу крiзь пiдрожевлене вiтрове скло. Асфальт потоком рiдкоi ртутi блищить у спекотному маревi. Здаеться, що ми пливемо, а не iдемо. Небо безкрае та неймовiрно блакитне, блакитне, як очi Демiена Льюiса або форма iталiйськоi команди з регбi. Я нiколи ще не бачила такого блакитного неба – може, хiба що в кiно. Маслиновi гаi, низки пагорбiв, приголомшливий тосканський пейзаж, усе слiпучо-яскраве, нiби намальоване свiжою масляною фарбою, щойно вичавленою з тюбика.
Гаряче шкiряне сидiння прилипае до моеi шкiри. Цi крихiтнi мiнi-шортики «Баленсiага» ледь вкривають моi губки. Униз вiд моеi шиi скочуеться крапля поту й ховаеться мiж моiми грудьми. Я ковтаю теплого «Просекко». Градусiв сорок точно е.
– Хочеш? – запитую я i простягаю Нiно пляшку.
Вiн хитае головою:
– Niente[5 - Не треба (iт.).].
Я мiцно вчiплююсь у кермо й розглядаю своi пошарпанi нiгтi. Менi потрiбен манiкюр. Нiжно-рожевий лак увесь облущився, а засохла кров пiд нiгтями набула мерзотного iржаво-червоного кольору. Каблучка моеi сестри з розкiшним дiамантом блищить, мов крихiтна бомба.
По радiо спiвае Тейлор Свiфт, «Out of the Woods». Обожнюю цю пiсню. Я додаю гучностi й пiдспiвую. Басова партiя – суцiльний секс. Я зиркаю на свое вiдображення в дзеркалi заднього огляду. Маю чудовий вигляд у сонцезахисних окулярах Бет вiд «Гуччi». Я пасую до ii одягу. Пасую до цього життя.
Нiно простягае менi сигарету, i я видихаю дим.
Тепер ми мчимо так швидко, що вже не пливемо, а летимо, на швидкостi понад 180. Я дивлюся, як повзе стрiлка на спiдометрi, все швидше й швидше. ОЦЕ, БЛЯ, СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ.
Я натискаю кнопку клаксона, просто тому що можу.
– Бетто, припини це нахуй.
Бетта, Бетта, скрiзь ця грьобана Бетта.
Мене вже нудить вiд того, що я – своя власна сестра, але Нiно вiрить, що я вдова його загиблого боса. Сказати йому, що я друга близнючка, означае ризикнути всiм. Ризикнути своiм життям. Вiн може почати ставити складнi запитання, типу чи я причетна
Сторінка 3
о вбивства Амброджо. Краще залишатися Беттою. Краще не виходити з ролi.«Коли ти раз лиш вирiшив збрехати – ще довго будеш брехнi гаптувати»[6 - Вальтер Скотт, «Мармiон».].
Я справжнiсiнька чорна вдова.
Ми прямуемо з Тоскани на пiвнiч. До озер i швейцарського кордону. Через Прованс, Бургундiю, Пiкардiю i, нарештi, до Лондона. Подалi вiд Таормiни. Подалi вiд моеi сестри. Вiд копiв i численних трупiв. Вiд провини. Страху. Безсонних ночей. Так. Багато. Смертей. Я витягаю руки над головою, обожнюю це приемне розслаблення в плечах i шиi, солодку наркоту, що тече моiми венами, це щасливе сяйво в головi. Кокаiновий пiслясмак краплями скочуеться з носа менi до горла. Я всмiхаюся до Нiно, облизую занiмiлi губи. Досi вiдчуваю його смак пiсля нашого останнього поцiлунку: солоний язик, червонi «Мальборо». Вiдчуваю запах його засобу пiсля голiння та спокусливого поту. Запах грошей, напханих у стару шкiряну валiзу священика. Мене вштирюе сама думка про це. І вiд неi я так течу…
– Уявляеш, якi ми багатi?
– Два мiльйони евро, – говорить Нiно. Вiн хапае пошарпану коричневу валiзу «Гуччi» i гладить порепану шкiру. – Allora?[7 - І що? (iт.)] На скiльки цього вистачить?
– Можемо ще дiстати, – вiдповiдаю я. – Нiно, любенький, ми безсмертнi. Ми – крута команда. Тобi так не здаеться?
Копи з бандитами залишаються позаду, перед нами – наше майбутне, зухвале та яскраве. Алвi та Нiно, назавжди разом, вбивати та трахатися, трахатися та вбивати.
– Гей, – пропоную я, – хочеш, спинимось? Я б не проти побавитися на узбiччi.
Вiн кивае.
Я звертаю з сiльськоi дороги й глушу двигун. Нiно виходить i вiдчиняе дверi з мого боку. Подае менi руку. Ми обходимо автомобiль, стаемо перед ним, i Нiно роздягае мене.
Я врiзаюсь у гарячий метал, обпiкаючись об капот. Шорти впали до моiх нiг. Руки Нiно на моiх цицьках. Боже, я кохаю свого бiдового хлопця. Я розумiю, що минув лише тиждень, але здаеться, що я завжди його знала. Я простягаю руки над головою i дряпаю багряну фарбу. Його тiло важке, воно тисне на мою спiтнiлу голу спину. Я вiдчуваю, як стукотить у нього в грудях серце, його щетина дряпае менi шию. Шкiра в нього гаряча, аж палахкотить. Солоний смак сексу.
Вiн трахае, трахае, трахае мене.
– Нiно, Нiно, Нiно, – повторюю я.
Я б хотiла, щоб вiн вiдповiв: «Алвi».
Ми кiнчаемо водночас. В очах червонiе. Нашi тiла сiпаються, тремтять. На якусь мить ми опиняемося не тут, а в iншому вимiрi. Я не усвiдомлюю, хто я; ми з Нiно – едине цiле. Французи називають це «la petite mort», «маленька смерть», чи щось таке. Нiби частина мене померла всерединi. Але я нiколи не почувалася такою живою. То що вони, в бiса, знають?
А потiм ми гепаемося назад на Землю. Назад до реальностi. Але знаете що? Це досить круто. Зараз мене вштирюе бути собою. Нiно виходить, i я встаю, мов у туманi, голова в мене паморочиться, йде обертом. Я чую, як його черевики ступають по гравiю. Чую, як вiн видихае: «Бетта». Я нахиляюся, беру шорти та натягаю iх назад на липкi ноги. Спираюся на «ламбо» та дивлюся, як вiн запалюе цигарку.
– Де ти була все мое життя? – питае вiн.
– Чекала на тебе, – вiдповiдаю я.
Пальцями вiн проводить по моiй нижнiй губi.
Я дивлюся йому в очi.
Усе це… все це схоже на сон. Я почуваюся в безпецi. Уперше в життi вiдчуваю, що мене хочуть. Бути тут, просто зараз, iз ним… Я нiколи досi такого не вiдчувала. Це майже занадто добре, щоб бути правдою.
День перший. Зрадник
Роздiл перший
Сьогоднi
Понедiлок, 31 серпня 2015 року
Готель «Рiтц», Сент-Джеймс, Лондон
Я просто зараз чую голос Бет:
– Алвi? Чому ти блюеш у раковину?
Бо в унiтаз iз мене гiвно ллеться.
– Що, водночас?
Так, водночас. Це називаеться алкогольне отруення. Дуже захопливо. Треба й тобi колись це спробувати. Сучко.
Я пiднiмаю важкi повiки, розплющуюся по шпаринцi. Мене заслiплюе бiле сяйво вiдполiрованоi керамiчноi раковини. Я знову заплющуюсь: це було боляче. Спираюся щокою на холодний твердий край, i на мене накочуються хвилi нудоти. Я на них – мов серферка, що скоряе височезнi буруни на Гаваях, iз самоi верхiвки врiзаючись у бiлу воду. О, нi, знову. Я вибльовую жалюгiднi залишки шлункового соку, знову, знову i знову.
– НУ, ПОСТРИВАЙ У МЕНЕ, НІНО. ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ.
Джин, вино, мартiнi з горiлкою, морква (дивно, я ж наче не iла нiякоi моркви?). Мое дихання вiдлунюе в раковинi. У головi бухкае i паморочиться.
Бiльш не питиму,
Нiзащо, нiколи. І
Я серйозно. Так.
Мiй перший сьогоднiшнiй хайку…
Генiально, Алвi, тобi все ще це вдаеться. Ну то й що, що нiкому не подобаються моi вiршi? Кiтса не цiнували за життя. Бет завжди говорила, що я просто марную час, але я творю не для критикiв.
Я зрештою гепаюся долiлиць на пiдлогу. Кахлi летять менi назустрiч i бехають мене – «ляп!» – по обличчю.
Я що, справдi щойно впала з унiтаза?
Мiй рот сповнюеться кров’ю з розбитоi губи. Вiдчуття такi, нiби я помираю, але, зрештою, я не мертва – не сконала на унiтазi, як Елвiс Преслi. Мое тiло тремтит
Сторінка 4
на чорно-бiлих кахлях. Фе, це що таке? А, це ж я. Запах тiла змiшуеться з «Туалетним каченям» чи ще якоюсь хлорованою «Океанською свiжiстю». Я гола-голiсiнька, на менi лише дiамантове намисто Бет. Я повзу, мов диверсантка з пiхоти, на теплий пухнастий килимок для ванноi – мiй усамiтнений острiвець у непривiтному морi. Я у витонченiй ваннiй кiмнатi свого номера, з суцiльного мармуру зi склом. Усе сяйливе. Новiсiньке. Тут е джакузi й душова кабiнка, що може вмiстити двох людей. Я лежу на спинi, витрiщаючись на душ. Я б хотiла туди пiти, але не впевнена, що менi це до снаги…«С-с-с-с-с» – крихiтний бiлий вбудований освiжувач повiтря оббризкуе примiщення хiмозним магнолiевим ароматом. Менi в око впадае широкий екран телевiзора, що висить на стiнi. Я хапаю пульт i вмикаю його. У мене е якесь невиразне вiдчуття, що слiд менi стежити за новинами, тенькае щось пiд ложечкою, i до алкоголю це не мае жодного стосунку; скажiмо, що це просто передчуття…
Недолуге фото: я на весiллi Бет.
Я збiльшую гучнiсть до максимуму.
– Сьогоднi вранцi в лiсi бiля Таормiни, Сицилiя, було знайдено тiло жiнки – як вважаеться, двадцятип’ятирiчноi громадянки Британii Алвiни Найтлi. Як повiдомляе наш iталiйський кореспондент Ромео д’Альба…
Бля, бля, бля, бля, бля.
Бля, бля, бля, бля, бля, бля, бля.
Бля. ЯК ХУЙОВО.
Технiчно це все ще хайку. Так, не Шекспiр, але я зi страшного похмiлля. Не можете ж ви очiкувати, що я в такий час видаватиму найкращi роботи.
Моi цигарки бiля раковини; я запалюю й затягуюся «Мальборо». Я не очiкувала, що ii тiло знайдуть, принаймнi не так скоро. Я що, продовбалася?
Але вони не знають, хто то така.
Лисуватий чоловiк у бежевому костюмi стоiть серед дубiв i каштанiв, тримаючи мiкрофон просто перед подвiйним пiдборiддям, що коливаеться, мов желе. (Як, у бiса, вiн потрапив у телевiзор? Вiн схожий на яйце у м’ясному фаршi.) Вiн показуе на прогалину в лiсi за його спиною, змахуючи бiлою одутлою рукою. Яма в землi, огороджена полiцейською стрiчкою, купа землi й тонна цегли, насипаний щебiнь i потрощений бетон: могила моеi близнючки.
– Це будiвництво велося без дозволу. Незавершена, невдало сконструйована будiвля ховалася глибоко в сицилiйських лiсах. Але сьогоднi вранцi незрозумiлий запах привернув увагу Антонii Рiччi Альсатiан. Синьйора Рiччi, будь ласка, розкажiть нам, що сталося, коли ви гуляли зi своею собачкою Люпо.
Камера наводиться на жiнку, що стоiть бiля Ромео. Антонiя маленька, в теплiй куртцi з капюшоном, золотаве витке волосся нiмбом оточуе голову. Обличчя в неi видовжене, на носi – горбинка. Як на мене, вона чимось скидаеться на свого собаку. Люпо, хекаючи, стоiть у неi мiж нiг, його великий рожевий язик звисае, гнучкий i мокрий, вуха настовбурченi, з гострими кiнчиками. Ромео тицяе мiкрофон Антонii в обличчя. Вона здаеться до всрачки переляканою.
– Люпо… вiн нюхати… вiн гавкати на дiм. Вiн засмучений. Я намагаюся його… вiдтягнути його, але вiн не рухатися. Вiн дуже хороший собака.
Люпо гавкае.
– Чшш, Люпо.
Вона чимось його частуе.
– Вiн копати, копати й копати. Вiн щось ловити пiд дiм. Мене, я думати, це topo, це… «пi-пi»?
– Миша?
– Миша. Але я зляканий. Дiм, вiн виглядати strano… дивно… а тодi я виявити тут довге бiле волосся. Ось тут. Просто отут. – Вона показуе на землю. – Я чути iсторii. Я знати. Я знати коза ностра… Тож я телефонувати полiцiя.
Ромео кивае й вiдсовуе вiд неi мiкрофон. Вiн дивиться на собаку, що тепер нюхае його мiж нiг.
– Нi. Basta[8 - Годi (iт.).], – каже Антонiя, напружено тягнучи повiдець Люпо. – Mi dispiace[9 - Менi дуже прикро (iт.).].
– Полiцейськi прибули о пiв на восьму сьогоднi вранцi. Вони говорять, що така картина типова для горезвiсноi сицилiйськоi мафii, коза ностра. Вони не здивувалися, знайшовши тiло, сховане в бетонних пiдвалинах.
Камера перемикаеться на сицилiйськi лiси. Собака пiднiмае задню лапу i дзюрить на щебiнь.
– ЛЮПО. НІ.
– Знайдене тiло Алвiни Найтлi та пiдозри щодо ii вбивства ставлять пiд сумнiв припущення про самогубство чоловiка ii сестри, Амброджо Карузо, двадцяти дев’яти рокiв, що загинув лише три днi тому. Полiцiя шукае докази того, що насправдi Амброджо Карузо також був убитий. Це Ромео д’Альба, для «Новин Бi-Бi-Сi», наживо з Таормiни.
Ну круто.
Я пультом вимикаю телевiзор.
У них е мое тiло та тiло Амброджо. Це лише питання часу. Вони шукатимуть Бет. Сподiваюся, тiльки щоб допитати й дiзнатися, чи зможе вона щось прояснити. Але сестра-близнючка Бет та ii чоловiк на тому свiтi. Чи не буде вона серед перших пiдозрюваних? Що, як вони подумають, що iм потрiбна саме Бет?
Бет. О Боже, це ж я.
Хiба що… Чи могла б я знову стати Алвi? Хоч я офiцiйно й сконала? Арррр. Оце все заплуталося.
Я встаю та спотикаюся на килимку. Змив унiтаза шумить, мов цунамi. Я схиляюся над раковиною, вiдкриваю холодну воду та плескаю собi в обличчя. Дивлюся в дзеркало. Погана iдея. Я маю такий вигляд, нiби з могили вилiзла, як Ума Турман у «Вбити Бiлла 2». На губах кров, туш розмазана, в
Сторінка 5
логе волосся розпатлане, скуйовджене й жорстке. Шкiра в мене типу сiра. Я – Мортисiя Адамс чи нежить якийсь. Це нагадуе менi, в якому станi я була тиждень тому в Арчвеi.Чудово.
Розпрекрасно, бля.
Знов те ж самiсiньке. Без грошей. Без роботи. Жити нiде. Хлопця немае. Можна було й не клопотатися на Сицилii. Весь цей час i зусилля витрачено даремно. Сiм днiв до бiса тяжкоi працi. Навiщо я взагалi поперлася до тiеi Таормiни? Я лише хотiла вiдпочити. Трiшечки засмагнути на сонечку. Бет просто благала сiсти у той лiтак, i не те щоб у мене був вибiр. Менi добряче припiкало дупу. У Лондонi в мене не було нiчогiсiнько, крiм купи боргiв i пристрастi до азартних iгор. Загрози герпесу та венеричних захворювань. Я жила у повнiй шкiдникiв помийницi, у справжньому раю для корости, а тим часом моя бездоганна близнючка вийшла замiж за мого хлопця й поiхала в Бурдж-ель-Араб.
Нi, знаете що? Це мое минуле мiнус один. Я зробила один крок уперед, потiм два кроки назад. Тепер «Алвi Найтлi» годуе хробакiв, а в мене на хвостi iталiйськi копи. Що менi робити? Шукати позитивнi моменти? Що мене, бля, навiть не iснуе? Треба знайти Нiно, забрати свое бабло, а тодi вшитися… до Монако. Але як менi, в бiса, його знайти, якщо в мене немае анi копiйчини?
Я думала, що мое життя вже суцiльнi руiни, але тепер, схоже, все стало ще гiрше.
Я вдивляюсь у почервонiлi очi й зiтхаю. Ну ж бо, Алвi. Думай. Що б зробила Бейонсе? Нiно десь там, на волi. У нього – «ламборгiнi» та валiза з грошима. Але я Глорiя Гейнор[10 - Глорiя Гейнор – американська спiвачка у стилi диско, вiдома хiтом «I Will Survive».] – я неодмiнно виживу. Вiн менi ще заплатить. Я йому помщуся, як Гамлет (але дiвчина – Гамлета? Нi, це звучить як котлета якась). Я знайду його i вб’ю. Ось побачите. Якби тiльки вiн був не таким управним…
Навшпиньки, нiби по битому склу, чимчикую кiмнатою. Килим укритий мiнiатюрними пляшечками: «Смiрнофф», «Гленфiддiх», «Джек Денiелс», «Пiммз». Напiвпорожнi, спустошенi, сумнi. Я хиляю п’ятдесят мiлiлiтрiв «Бомбей Сапфiр», що единий устояв у холодильнику. Решту мiнi-бару я висмоктала до краплi, перш нiж вiдключилася вчора ввечерi. На похмiлля, як то кажуть. Вiн обпiкае мене зсередини, мов розчинник для фарби.
Шоколадний коржик – частування вiд закладу – лежить на тацi серед чашок та блюдець. Хромований срiбний чайник. Пакетики чаю «Твайнiнгс». Я запихаю коржика до рота й жую. Вiн, здаеться, полегшуе гiркоту зради, пiдсолоджуе бридотний сморiд пiдлостi. Et tu, Brute? Вiн нiби вдарив мене у спину моiм власним довбаним ножем.
Нiно, о, Нiно,
Я йду по тебе. Нiно,
Ти, Нiно, хробак.
Я помiчаю його чорний фетровий капелюх, кинутий бiля крiсла. Пiдiймаю й мiряю його. Червонi «Мальборо», шкiра, секс – я заплющую очi та вдихаю його запах. Згадую, як уперше побачила його на вiллi Бет i здавалося, що весь свiт завмер. Нiно вiз мою мертву близнючку в багажнику свого пасажирського автомобiля, а зi стерео волала «Металлiка». М’язистi руки в чорнилi татуювань. Голе тiло. Чiткi кубики пресу. Бездоганний дванадцятидюймовий[11 - Одиниця довжини у деяких краiнах, 1 дюйм = 2,54 см.] член. Я хмурюся. Нi, я не сумую за Нiно, лише за його членом.
Я мов зараз його бачу, принаймнi його спину, як вiн мчить на машинi Амброджо, все далi по Пiкадiллi, як блимають червонi заднi лiхтарики «ламбо». Господи, як менi подобалася та поiздка. Хай тобi трясця, Нiно, пес ти зрадливий. Той автомобiль був коханням усього мого життя.
«Якщо нiчого нi вiд кого не очiкуеш – нiколи не розчаруешся…» Треба було дослухатися до Сильвii Плат[12 - Сильвiя Плат – американська письменниця, одна з фундаторок жанру «висповiдальноi поезii».]. Треба було податися в черницi.
Я зiсмикую з голови капелюха i жбурляю його на канапу, вловлюючи аромат трояндового букета, що стримить у вазi бiля дверей. Як вiн пережив мое нiчне божевiлля? Насильство й мародерство, як у вiкiнгiв. Я, мов Кiт Мун, чи Кiт Рiчардс, чи ще якась рок-зiрка, розносила власну кiмнату. Мов тайфун, мов торнадо – ураган «Алвi».
Менi тиждень знадобиться, щоб прийти до тями. Я вбити ладна за кокаiн. Або за протизастудний напiй.
Так. З мене досить. Де, в бiса, айфон Бет? Вiн мае бути десь тут.
Я обшукую яскраво-червонi оксамитовi фiранки, що зiбганим жужмом валяються бiля стiни. У вiтальнi по всiй пiдлозi розкидано свiчники, кришталевi оздоби та глянсовi журнали. Принаймнi курки тут немае. Або тигра. Або дитини. Я почуваюся нiби пiд час знiмання «Похмiлля у Вегасi IV». Господи, от якби це справдi був фiльм, тодi я натиснула б на паузу або вiдмотала назад. Повернулася б до самого початку та задушила ту сучку ще в утробi.
Нарештi я знаходжу телефон, що стирчить з-пiд килима. Хапаю його та вiдкриваю завантажений мною застосунок, що вiдстежуе мобiлку Нiно. Це була генiальна iдея, Алвi. Одна з найкращих вiдомих менi фiшок. Я взяла телефон Нiно, коли вiн був у душi. Вiн щойно там лазив, тож мобiлка була розблокована. Я встановила цю програму просто про всяк випадок. Боже, як добре, що я це зробила. Щось м
Сторінка 6
нi пiдказувало, що не слiд йому довiряти. Якось я здогадувалася, що в ньому повно лайна. Я могла всю нiч чекати на нього внизу, у тому барi, п’ючи мартiнi з горiлкою. Тепер я бачитиму, де Нiно е, завжди, коли вiн буде в зонi досяжностi. Я вперше перевiряю застосунок. Останне мiсце, де з’являвся той ушльопок, – десь в аеропорту Гiтроу. Але це було багато годин тому. Я натискаю «Оновити» раз, удруге, втрете, вчетверте. Нiчого. Бля, воно не працюе. Його мiсцезнаходження не вiдображаеться.Так. Усе. Я в глибочезнiй дупi. Тепер менi нiзащо його не зловити. Цей застосунок – едина можлива стежка до нього. Я ногою буцаю чайник у камiн i жбурляю чашку в дверi. Вона розколюеться та розпадаеться надвое, як мое дурне серце. Як я, в бiса, намiрилася його знайти?
«Я на крилах, бистрих, немов уява чи любовна мрiя, Полину мститись»[13 - Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).].
Я знову зиркаю на екран. Вiн може зараз бути в лiтаку. Може, в нього телефон в автономному режимi. Згодом ще перевiрю. Усе буде добре. Розслабся, крихiтко. Охолонь.
Вiсiм пропущених дзвiнкiв та одне нове повiдомлення на електронну пошту, вiд моеi мами для Бет. Я клацаю на повiдомлення та читаю.
Вiд: Мевiс Найтлi [email protected]
Кому: Елiзабет Карузо [email protected]
Дата: 31 серпня 2015 09:05
Тема: Де ти е?
Елiзабет, любенька, куди ти, в бiса, подiлася? Я божеволiю з хвилювання. Я тут, у Таормiнi, з твоiм сином i нянею, i нiхто нiчогiсiнько не знае. Полiцейськi лазять скрiзь, ставлячи запитання про твою сестру. Здаеться, через те що ii закопали в тому лiсi, здiйнявся якийсь гамiр. Я переказала iм те, що ти розповiла менi по телефону, що це був нещасний випадок, але навряд чи вони менi повiрили…
Я минулого тижня потелефонувала мамi та розповiла iй, що Алвi загинула. Я сказала, що вона жахливо плавала i впала в басейн п’яною. Вона здавалася анiтрохи не здивованою. Скорiше говорила полегшено…
Хай там як, досить про це. Мене так засмутила звiстка про Амброджо. Який шок. Бiдненька, бiдненька моя. Можу лише уявити твоi страждання. Вiн був справдi пречудовим чоловiком. Найкращим зятем. Такий багатий. Такий хвацький i вродливий. Я нiколи не забуду вигляду його спини, коли вiн чекав на тебе бiля вiвтаря. Я сказала полiцейським, що це нiяк не могло бути самогубство. Такий гарний i заможний чоловiк, як вiн, не наклав би на себе руки отак, нi сiло нi впало. Я показала iм вашу свiтлину з медового мiсяця, ту прекрасну картку, де ви вдвох на пляжi насолоджуетеся дайкiрi на заходi сонця. «Амброджо Карузо, – сказала я офiцеровi, – одружений iз моею дочкою Бет. Ви наклали б на себе руки, якби вона була вашою дружиною?» Вiн погодився, що ти – щось особливе. Вiн навiть дiйшов до того, що зазначив, що ти успадкувала свою красу вiд своеi мами. І, мушу визнати, я цього не заперечувала. Якби вiн бачив твого батька, Алвiна, йому в голову не закралося б жодного сумнiву. Полюбляють вони пускати бiсики, цi iталiйськi чоловiки. І слiд сказати, що це змiнюе життя на краще. У Сiднеi жiнки певного вiку стають просто невидимi. Але я все ще жiнка. У мене все ще е своi потреби. І я цiную цей комплiмент. Докладаеш зусиль, доглядаеш за собою… хiмiчнi пiлiнги, регулярна епiляцiя воском, зрошення кишкiвника. Намагаешся залишатися в формi. Я поки ще не збираюся в могилу.
Хай там як, любенька, приiжджай побачитися зi мною. Увесь цей стрес не на користь моiм нервам, i можу сказати, що кортизол заважае гормонотерапii.
Завжди твоя,
Матуся ххх
P.S. Я намагалася дотелефонуватися на твiй мобiльний, але, схоже, на лiнii якiсь технiчнi негаразди. Вiн просто дзвонить, дзвонить, а потiм перемикаеться на голосову пошту. Янголе, будь ласка, чи могла б ти менi перетелефонувати?
Я видаляю листа. Хитаю головою. Вона неймовiрна.
У дверi стукають.
Що це? Полiцiя?
– Хто там? – питаю я.
Я дивлюся у вiкно. Думаю, якщо доведеться, я зможу вилiзти. Який це поверх? О, пентхаус… Генiально. Чудовий план, Алвi. Ти гола-голiсiнька. Центр Лондона. Середина дня. Нiхто не помiтить, як ти в костюмi Єви бiгаеш по даху.
– Даруйте, мадам, але тi, в кого кiмнати знятi до дванадцятоi, виселилися, гм, о дванадцятiй.
– Так. Зрозумiло. А зараз котра?
– Пiв на другу.
Гадство.
– Я йду.
Я маю зникнути, доки нiхто не побачив цiеi кiмнати. Ми з Нiно сплатили за рахунком (готiвкою, минулого вечора, товстенним оберемком евро), але це була сплата за проживання, а не за повне вiдновлення цього довбаного номера. Треба вшиватися.
Але менi нiчого вдягти. Нiно продовбався з валiзою мого одягу. Разом з усiма грошима. Що вiн намiрився робити з сукнями моеi сестри? Вiд «Гуччi», «Ланвiн» i Тома Форда. Чесно кажучи, я маю сумнiв, що вони йому личитимуть. Ха! Я хочу iх повернути. І мою фотку Ченнiнга Тейтума. Повiрити не можу, що вiн i ii теж захопив. Не схоже, щоб вона йому була потрiбна.
Я хапаю свою брудну вчорашню сукню (маленьке чорне плаття Бет вiд «Шанель») i мчу до ванноi прийняти душ. Ступаю у воду, вi
Сторінка 7
якоi пiдiймаеться пара. Спiваю на все горло «You Oughta Know» Аланiс Морiссетт. Я замотую волосся в тюрбан, накидаю халат i прямую до кiмнати. Запалюю собi сигарету, а потiм крокую туди-сюди, як лев у клiтцi в зоопарку. Менi потрiбне бабло, щоб вирушити на пошуки Нiно – оплачувати перельоти, готелi, горiлку тощо. Але з усiх моiх власних карт усе вишкребено, а картки Бет я не зможу використати, не привертаючи уваги.Що менi робити?
Менi в око впадае дiамантове намисто Бет, що сяе в мене на шиi. Дiамантовi сережки Бет. Годинник Бет – «Омега». А ще на менi ii каблучки – весiльна й отримана на заручини… Усi вони стали в пригодi минулого тижня, коли я корчила з себе свою близнючку. Я здурила майже всiх, але тепер, здаеться, вони менi не потрiбнi.
Цiкаво, скiльки я отримаю, якщо iх закладу.
Так i зроблю. Просто зараз. Уже пiшла.
Я вже намiряюся вiдчинити дверi та мчати сходами вниз, до Мейфейра, коли зупиняюсь – iз рукою на двернiй ручцi – та завмираю. Про що, в бiса, я думаю? Серйозно? Бiдолашна маленька, няшна, беззбройна Алвi проти цього лютого чудовиська Нiно. Вiн професiональний гангстер-лiквiдатор. У нього двадцять рокiв досвiду. Лише самому Боговi вiдомо, скiльки людей вiн повбивав. Точно бiльше, нiж я. Може, сотнi. Або тисячi. Отож якi в мене шанси? Я, либонь, зовсiм рамси поплутала.
Я вiдпускаю дверну ручку та падаю важкою купою на пiдлогу.
Я могла б мати це все.
Це було так близько. Так до бiса близько. Вiлла. Машина. Яхта. Дитя. Безцiннi витвори iталiйського живопису епохи Вiдродження. Я жила тим життям. La dolce vita[14 - Солодким життям (iт.).]. Два мiльйони евро були лише початком. Вiн забрав у мене все, кинувши тут учора ввечерi. Гарячi сльози набiгають на очi та струмочками стiкають униз. Я клiпаю, клiпаю, клiпаю, стримуючи iх.
Що це за аромат? «Мiс Дiор Шерi»? Це дивно, навiть пiсля душу я досi пахну парфумами Бет – цукровими, чiпкими, нудотно-солодкими. Я, либонь, надто ними намастилася.
Голос моеi сестри шепоче менi на вухо.
– Ну, начувайся.
Що-що? Це що, Бет?
Я розплющую очi й сiдаю. Озираюся, але кiмната порожня. Тут нiкогiсiнько немае, окрiм мене.
– Ти вбила мене.
– Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справдi маю це слухати? – Ти бiльш не моя проблема.
– Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.
– Що за хуйня? Ти менi погрожуеш? Ти мертва. Я на власнi очi це бачила…
– Я ще помщуся.
Я встаю та прихиляюся до стiни, мое обличчя вкривае холодний пiт, дихання в мене коротке, уривчасте. Я вмикаю все свiтло в кiмнатi: сяйливi золотi люстри, торшер на письмовому столi, свiтильник на журнальному столику. Хапаю канцелярський нiж зi слоновоi кiстки.
– Ти менi ще заплатиш, – каже вона. – Ти спокiйнiсiнько вбила мого чоловiка, пришила мого коханця…
Чорт, вона мое рацiю. Я таки справдi це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнiваеться.
– Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моiй руцi. Голос у мене слабкий i тихий.
– О, почекати я можу. Менi нiкуди йти. Ти вкрала мое життя, пам’ятаеш?
Вона смiеться жорстоким, невеселим смiхом, як той жахливий клоун iз «Воно». Звiдки, в бiса, вiн долинае? Я стою посеред кiмнати, обертаюся на 360 градусiв. Їi тут немае, правда ж?
– По-перше, ти мертва. Ти копита вiдкинула. Дiйшло? Ти просто дурний голос у мене в головi. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.
Тиша. Нiчого. Анi писку. Анi смiху. Анi зiтхання. Анi чхання.
– Бет? – Куди вона подiлася? Я поволi йду до дзеркала. – Бет, це не смiшно. Ти ще тут?
Я ступаю ближче, зазираю в своi очi. Зараз я так близько, що вiд мого дихання пiтнiе скло. Бет? Бет. БЕТ?
– «Менi помста належить, Я вiдплачу».
– ГАРРР. Стули пельку, зомбi-мудачка.
Я беркицаю назад на пiдлогу.
– Ти дозволиш Нiно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потiм кидають. Тобi нiколи не змусити iх залишитися.
– Нi. Нiзащо. Не дозволю.
– Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгiдна. Ти нiколи нiчого не могла владнати.
– Я знайду Нiно, навiть якщо це буде останне, що я зроблю.
Я сiдаю трохи прямiше та шморгаю носом.
Помiчаю букет троянд, що глузують, смiються, дражнять мене. Нiно нiколи не купував менi квiтiв. Якщо подумати, нiхто не купував. Я помiчаю невеликий бiлий конверт, запханий усередину вази. Пiдскакую та хапаю його.
О БОЖЕ МІЙ. Це вiд нього.
Чого вiн хоче? Що там написано?
CARISSIMA ELISABETTA[15 - ЛЮБА ЕЛІЗАБЕТТА (iт.).], ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.
І все. Анi «Цiлую», анi «Пробач, люба». Анi «Моя кохана, я скоiв помилку», анi «Я хочу, щоб ти повернулася», анi «Я жахлива людина». Якщо я зумiю наздогнати його? Якщо? Якщо? Не може тут бути жодних довбаних «якщо». Я його заклята суперниця. Я не просто наздожену його. Ха. Я вб’ю його, вiн у мене отримае межи очi. Серйозно? Як зверхньо. Менi не треба з ним працювати. Той довбойоб усе зiпсував. Чи вiн думае, що я це просто так залишу? Ляжу на спинку, мов пудель, i хай трахае мене, як хоче? Валятиму
Сторінка 8
я непорушно, наче ганчiр’я якесь? Нi.Я – АЛВІНА НАЙТЛІ.
Варто йому боятися.
О, вже час, Щоб роздум мiй чи вбравсь у кров, чи згас!..
А помстi меж нема[16 - Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).].
Я хапаю квiти повними, товстими оберемками, шипи на стеблах впиваються, дряпають, пронизують, починае текти кров. Я жбурляю троянди на килим, пелюстки летять вусiбiч, вода розбризкуеться, з моiх пальцiв крапае кров. Я стрибаю, вгору i вниз, у босонiжках Бет вiд «Прада», стрибаю, стрибаю, стрибаю, доки вiд них кваша залишаеться.
Роздiл другий
«Берлiнгтон Аркейд», Сент-Джеймс, Лондон
– Скiльки?
– Двiстi двадцять шiсть тисяч фунтiв дев’яносто вiсiм пенсiв.
У чоловiка спiвочий шотландський акцент, як в Юена Мак-Грегора у «Мулен Руж!». Коштовностi виблискують на чорнiй оксамитовiй тканинi, розстеленiй на горiховому столi.
– Іще раз. Я не розчула.
– Двiстi двадцять шiсть тисяч фунтiв дев’яносто вiсiм пенсiв.
– Бля.
– Будьте здоровi.
Я думала, може, п’ятдесят чи шiстдесят тисяч. Сiмдесят щонайбiльше. Але це дивовижно. Це цiле багатство. Може, сьогоднi мiй щасливий день?
– Хочете, я це напишу?
Вiн дiстае з кишенi ручку «Монблан» i нашкрябуе суму на шматочку бiлоi картки. Вимальовуе вишуканий, оздоблений завиточками знак фунта – бiльший, нiж потрiбно, ефектний, нiби щоб привернути мою довбану увагу.
Я збираюся його дотиснути, здерти з нього бiльше. Жодному чоловiковi бiльш не дозволю мене наiбати. Цей гiркий досвiд я отримала вiд Нiно.
– Триста тисяч.
– Даруйте?
– Давайте триста, i по руках.
Я плюю на долоню i простягаю ii, чекаючи, що чоловiк ii потисне. Старий чухае свою лисувату голову. Тонке сиве волосся витке й сухе; треба б йому купити кондицiонер. (Я знаю, що в життi е щось крiм волосся, але з цього цiлком можна почати…) Шматки лупи опускаються йому на плечi, як снiжинки рiздвяного ранку. Хоч би вiн припинив чухмаритись. Це вже цiла хуртовина. Снiговика злiпити можна.
– Боюся, ця цифра занадто висока, мадам. Ми виконуемо дуже, дуже точнi розрахунки, коли проводимо оцiнку…
Бла-бла-бла, бля.
– Хочете дiаманти? То давайте менi грошi. Або я пiду.
Добре.
Я краще стала вести перемовини. Для цього потрiбнi врiвноваженiсть i яйця.
Чоловiк дивиться з-понад своiх окулярiв-половинок i схиляеться до мене.
– У такому випадку, мадам, бажаю вам удалого дня.
Вiн складае обтягненi твiдом руки на грудях i притупуе черевиком по дерев’янiй пiдлозi. Ой, схоже, вiн хоче, щоб я пiшла. На слабо бере, покидьок.
– Молодчина, Алвi, – говорить Бет.
Я озираю його ювелiрну крамницю. Тут торгують антикварiатом, а ще годинниками, вiнтажними брошками та дiамантовими каблучками. На стiнах – картини та рудуватi фотокартки. Вiкторiанськi вiзерунки. Скринька зi слоновоi кiстки. Людський череп, досить кумедний на вигляд, iз кремовою потилицею та побитими зубами. «Гай-гай, бiдний Йорiку!»[17 - Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).] Утiм, його я не хочу (якщо тiльки це не Нiно). І вiн здаеться типу надто громiздким, щоб носити з собою.
Я помiчаю прадавнiй годинник iз зозулею, що вмостився на запилюженiй полицi.
– Двiстi двадцять шiсть тисяч фунтiв дев’яносто вiсiм пенсiв, i я хочу цей годинник.
Я вказую на полицю. Чоловiк обертаеться, щоб поглянути. Чесне слово, не знаю, чому я таке ляпнула. Насправдi вiн менi навiть не подобаеться. Вiн пишно оздоблений, рiзьблений i надто вже недолугий, iз дратiвливими римськими цифрами, обтицяний дурнуватим листям. Лакований, дерев’яний, iз мiдними ланцюгами та висячими маятниками. Угорi маленькi дверцята, з яких зозуля мае висовувати голову. Либонь, щось таке моя бабуся могла купити в подорожi до Шварцвальда 1928 року.
– Виторгували, – говорить вiн. – Я перекажу грошi цiеi ж митi, просто на ваш рахунок.
Я простягаю чоловiковi прикраси Елiзабет i мiцно плескаю його по плечу.
– Нi, менi вони потрiбнi готiвкою.
З його пiджака здiймаеться хмарка лупи. Я витираю руку об свою сукню.
За якусь хвильку чоловiк повертаеться з десятком чи й бiльше товстих рулонiв банкнот. Я перераховую iх усi до одноi. Усе правильно, до останнього пеннi. Я вiдкриваю годинник i засовую грошi всередину. Запалюю святкову цигарку. Ю-хууу! Повiрити не можу. Двiстi двадцять шiсть тисяч фунтiв дев’яносто вiсiм пенсiв, усi моi. Я з широкою усмiшкою крокую з ломбарду до «Берлiнгтон Аркейд». Мало не бiгом минаю магазини. Ой, погляньте, менi подобаеться цей браслет…
Але зараз не час бiгати крамницями.
Нi, цi грошi менi потрiбнi на Нiно, на горiлку, на перельоти i все таке.
Менi потрiбно знайти Нiно та решту грошви. Двiстi штук – це непогано, але це не правосуддя. Лише початок. Кому, в сраку, потрiбна та дурнувата вiлла Бет? То й що, що я ii спалила? Куплю собi ще одну. І ще один класичний автомобiль.
Я стрiмко виходжу з «Аркейд» i потрапляю на Пiкадiллi. Вихлопнi гази й запах кави з сусiдньоi кав’ярнi «Каффе Неро». Кавовий аромат нагадуе менi про Нiно. Йому подобалася мiцн
Сторінка 9
й чорна. Без молока. Без цукру. (Не уявляю, як вiн мiг таке пити.) Спогади сповнюють мене, i я заплющую очi. Я майже вiдчуваю його смак, з гiрким еспресо на губах. Землистий тютюн. Запах потертоi шкiри. Його вуса пiдковою дряпливо труться об мою шкiру.Нi. Нi. Його немае. Немае. Я хитаю головою, щоб витрусити його обриси зi свого мозку. Богом клянуся: вiдрiкаюся вiд чоловiкiв. З мене досить. Починаю життя спочатку, стаю незайманкою. (Гмммм, а це взагалi можливо? Може, моя дiвоча плiва заросте назад? Буду тугенька, як куряча дупка.)
Я знову зиркаю на застосунок айфона, але там досi зазначено аеропорт. Тепер, коли я дiстала грошенят, я можу вирушати.
– ТАКСІІІІІІ, – гукаю я, махаючи рукою.
Нi. Чорти б тебе вхопили, Нiно. Ти тепер мертвий для мене. Я вiдчуваю смак грошей – i шоколадних крихот, з того коржика, подарованого «Рiтцом», що досi тануть у мене в зубах.
Роздiл третiй
Аеропорт Гiтроу, Лондон
Я грюкаю келих шапанського на барну стiйку й оглядаю натовпи, що сновигають навколо. Нiно тепер уже може бути де завгодно – на Балi, Фiджi, Мiссiсiпi… Або, ще гiрше, вiн може бути тут. Вiн може ховатися в натовпi, стежити за тим, як я накачуюсь iгристим. Чекати, доки я вiдключуся i вiн зможе пришити мене одним рухом. Я звужую очi й оглядаю зграi одягнених зi страшним несмаком туристiв. Нiхто не озираеться. Нiхто мене не помiчае.
Офiцiант доливае менi шампанського. Я п’ю великий ковток i здригаюся. Воно холодне, бульбашкове i з бездоганною гiрчинкою. Свiтло-золотава рiдина плескае у високому кришталевому келиховi. Я дивлюся, як пiднiмаються бульбашки. Скiльки я вже випила? Це мае бути останнiй. Менi потрiбно зберiгати ясний розум. Я маю бути як пiонерка, завжди готова.
Я вихоплюю айфон Бет зi своеi сумочки i проводжу пальцем, оновлюючи застосунок для стеження, знову i знову, знову i знову. Але нi, вiн усе повторюе одне й те саме. Вiн був тут, в аеропорту Гiтроу, просто отут, у термiналi 5. Але минуло вже кiлька годин. О Господи, чому нiчого не змiнилося? Цi довбанi технологii мене ненавидять. Так завжди було, i так буде. Годинники, настiннi й наручнi, зупиняються в моiй присутностi, нiби в мене якесь магнiтне поле, що сплутуе всi цифри. Я об заклад готова битися, що цей дурний застосунок зламався. Усе. Вiн зник. Це кiнець…
Я жбурляю телефон назад на стiйку й ковтаю залишки шампанського.
– Чому всi хлопцi мене кидають? – питаю я, нi до кого не звертаючись.
– Бо ти психопатка, – припускае Бет.
– Яка радiсть. Так. Дуже допомогла.
– Нiно не перший, ти ж знаеш. Були вже Алекс, Ахмед, Саймон, Рiчард, Майкл… менi продовжувати? Бредлi, Джеймi, Стюарт, Гамiш, Норман, Гемфрi, Джордж, Джон, Пол, Марк, Кларк, Мадхав, Мохаммед, i Денiел, i Патрiк… Але знаеш що? Почалося це все з тата. Вiн тебе кинув, коли тобi був один рiк.
– Замовкни, Бет. Стули свою йобану пельку. Тебе тато кинув так само.
Утiм, вона мае рацiю; тато був першим, хто мене кинув. Вiн не мiг витримати мого вигляду. Продержався лише дванадцять коротких мiсяцiв, перш нiж зникнути назавжди. Нiно витримав менше тижня. Либонь, я стаю все гiршою.
Я вiдкриваю «Ютуб» на телефонi й шукаю «самозахист». Першим вiдкриваеться «П’ять крутих прийомiв самозахисту». Вочевидь, «сильнi» – це новi «худорлявi» дiвчата-пауерлiфтерки: #GirlsWhoLift. Упаду йому на хвоста, мов Гiларi Свонк. Накачаюсь, як Рiч Фронiнг[18 - Рiч Фронiнг – професiональний американський кросфiт-спортсмен.]. Я маю бути готова до бою. Вiн може напасти будь-якоi митi. Доведеться вивчити кiлька карколомних прийомiв, щось iз дзюдо чи джiу-джитсу. Хлопець на екранi показуе, що робити, якщо на вас нападае якийсь брехливий сицилiйський покидьок. Вiн демонструе, як вiдповiдати на удари кулаком чи лобом в обличчя, на копняк чи штурхан колiном у пах. Я переглядаю вiдео знову й знову, намагаючись запам’ятати всi рухи. Вiн усе повторюе: «Не ускладнюйте». Вiн говорить: «Це просто». Маячня. Вiн рухаеться надто швидко, я не можу за ним навiть простежити. Потрiбна практика, щоб чогось навчитися.
Дзiнь.
Що це?
Застосунок блимае новим сповiщенням. Я натискаю на крихiтну iконку та пiдношу телефон ближче до очей, щоб прочитати. Я не надто добре бачу, а в очах у мене все розпливаеться, але схоже на «Бухарест, Румунiя». Так. Попався. Вiн там. Якщо той гiвнюк у Румунii, то саме туди менi й треба. Ти зможеш, Алвi, крихiтко. Ти Диво-жiнка. Лицарка-джедайка.
«Цить, серце, цить; Не м’якнiть, м’язи, i тужавi станьте, Й держiть мене»[19 - Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).]…
Почалося, бля.
Гмммм, Румунiя. Цiкавий вибiр. Хотiла б я знати, чого Нiно туди попхався.
Треба йти по квиток.
Я сплачую за рахунком. Скiльки? Байдуже. Я тепер багата, можу це собi дозволити. Шампанське – це одна з життево необхiдних речей, таких як «Поп-Тартс», «Прiнглз» чи кокаiн.
Щойно опинившись на борту, я починаю шкодувати, що так поквапилася. Що я робитиму, якщо знайду його? Я не тренувалася з самооборони. У мене немае плану.
Я сильно б’юся лобом об сп
Сторінка 10
нку сидiння передi мною.Це не дуже допомагае.
Менi на колiна падае дурний вiдкидний пластиковий столик. Я штовхаю його назад угору: бех!
– У вас там усе гаразд, мадам?
У стюардеси голос мов у наглядачки – суворий, жорсткий i серйозний.
– Нi.
Ку-ку, ку-ку.
– От же ж бляха-муха – як не Бет, так той дурний годинник.
– Гей! Я вам не заважаю? – долинае голос спереду. Це хлопець, що сидить у крiслi передi мною.
Я кажу:
– Що таке, крихiтко? Хочеш до «Клубу десятитисячникiв»?
Вiн кривить обличчя та вiдвертаеться.
Я рiзко озираюся до проходу. Стюардеса здаеться невдоволеною. Засмученою. Вона вдивляеться у мiй ряд сидiнь, лоб у неi стривожено морщиться.
– Мадам? – повторюе вона знову.
Вона трясе надi мною своiм блискучим шиньйоном, мандариновi губи складенi в тонку оранжеву лiнiю. На нiй щiльно затягнута темно-синя краватка й бiла бавовняна сорочка. У неi вузесенька осина талiя. Я читаю на бейджi ii iм’я: «Гертруда».
– Коли ми вже, в бiса, сядемо в Румунii? – Я бiльше цього не витримаю.
Спираюся щокою на спинку мого сидiння й дихаю крiзь пiнисту подушку; вона пахне чужим волоссям.
– Ми приземляемося в Бухарестi за три години, мадам. Ми щойно злетiли.
– Можете принести менi ще вина? – питаю я.
– Я думаю, ви вже випили достатньо. Я не можу вам подати ще бiльше.
Я закочую очi. Починаю говорити голоснiше:
– Я випила достатньо? Ви що, смiетеся? Я випила одну маленьку, крихiтну, мiкроскопiчну пляшечку слабоалкогольного «Шардоне», такого бридкого, що я ледь його проковтнула. – Я не рахую випите в аеропорту, це було в iншому часовому поясi.
Я вiдкидаюся на сидiннi й заплющую очi. Западае тиша. Поряд нiкого немае. (Пасажир по сусiдству встав i перейшов на якесь iнше мiсце. Не знаю чому.) Я просто хочу спати. Мене нудить вiд усього цього лайна. Якщо я вiдключуся, то менi не доведеться думати про це. Увi снi мае бути краще за це. Це просто жахiття.
На поверхню води спливають бульбашки. Басейн бездонний i чорний. Їi тiло опускаеться дедалi глибше, яскраво-бiле в мiсячному свiтлi, блiде, як примара. Нiч темна. Зiрки зникли, а повний мiсяць ховаеться за деревом. Глуха, непроникна тиша поглинае нас, немов хмара. Я шукаю в темрявi ii обличчя.
Буль.
Буль.
Буль.
Буль.
А потiм бульбашок бiльше немае.
Вона мертва.
Я перехиляюся далi через край. Дивлюся, але там нiчого немае. Тiло Бет зникло. Розчинилося. Я вдивляюся в безодню. Спалахують два яскравi вогники. Їi очi? Бути не може. Та що за хуйня? Що вiдбуваеться? Їi руки тягнуться з води до мене. Вони довгi й бiлi, нескiнченнi, наче вугри або варенi спагетi. Їi руки чiпко хапають мое горло. Я не можу дихати. Задихаюсь. Їi пальцi стискаються мiцнiше. Вона тягне мене вниз. Моi ноги ковзають на кахлi, i я падаю в воду. Вона змикаеться над головою. Я намагаюся зiтхнути, вхопити повiтря.
Я нiчого не бачу, але потiм два яскравi вогники блимають, сяють. Обличчя в неi вже не ii, а клоуна.
– Хто ти? – питаю я.
– Я Мiстер Бульбашка, – каже Бет.
Сучка, вона знае, що в мене коулрофобiя[20 - Коулрофобiя – страх перед клоунами.].
Вода вихором засмоктуе мене. Я обертаюсь, обертаюсь. Єдине, що я бачу, – це клоун. Круглий червоний нiс, два жовтi ока. Навколо ii губ розтерта кров.
Вона смiеться. Їi смiх перетворюеться на крик. Але це я кричу.
День другий. Крадiй
Десять рокiв тому
Субота, 7 травня 2005 року
Лоуер-Слотер, Глостершир
Бет калатае у дверi ванноi кiмнати.
– Алвi? Ти знову блюеш?
– Нi.
Я змиваю унiтаз.
Вона знову б’е в дверi.
– Впусти мене.
– Вiд’iбися.
– Я непокоюся через тебе.
Я закочую очi.
– Гаразд, iду.
Дурнувата сестра. Скрiзь свого носа пхае. Тепер, коли в неi е скобки та спортивний лiфчик, вона вважае себе головною, зовсiм дорослою.
Полощу зуби освiжувачем. Випльовую. Вiн страшенно м’ятний. Пече менi в ротi.
Утираю обличчя рушником i розглядаю себе в дзеркалi. Два нових прищики. Жодних слiдiв блювоти. Я вiдчиняю дверi. Хай буде шоу.
Бет уриваеться всередину. Зачиняе за собою дверi на клямку.
– Сядь, – каже вона.
Я хмурюся. На ii обличчi написана тривога, нiби iй не похуй.
Вона показуе на унiтаз:
– Сядь. Будь ласка.
Я закриваю кришку i сiдаю на холодний жорсткий пластик. Круто. Починаеться, знову…
– Алвi, – каже вона.
– Доки ти ще не почала – я не блювала.
Я схрещую руки на грудях й сiдаю прямо. Жодних доказiв: вони усi зникли.
Елiзабет пiдводить свою бездоганну бровку, потiм бере лавандовий освiжувач повiтря й оббризкуе кожен дюйм кiмнати. Мое обличчя вкривають крихiтнi краплинки. Я задихаюся вiд тiеi хiмii. Вона зводиться навшпиньки, щоб вiдкрити маленьке вiконце ванноi. Крiзь нього вриваеться потiк холодного повiтря.
– Гаразд, зрозумiла, про що ти.
– Алвi, – каже вона тим своiм скiмливим голосом. – Я бачила у смiтнику три порожнi коробки вiд «Прiнглз» i п’ять пакетикiв з-пiд полуничних «Поп-Тартс».
– То й що?
– Смiття викидали вчора.
– І?
– Ти сточила все це за сьогоднi.
Сторінка 11
Чорт, вправно в неi виходить. Як у шпигунки якоiсь. Вона могла б працювати в MI5.
– Чому це саме я? Може, мама теж iла?
– Лише тобi подобаеться сир iз цибулею.
Бет втуплюеться менi в очi. Я можу прочитати ii думки. Вона вважае, що бачить мене наскрiзь.
– Знаеш, те, що з тобою робиться, мае назву.
– Та невже? Тебе також можна багатьма словами назвати… – кажу я.
– Алвi, це називаеться булiмiя. І це не смiшно.
– Це не твое життя. А мое, – вiдповiдаю я.
– Про що це ти взагалi? – Вона дивиться на мене, схиливши голову. Стурбовано закушуе губу. – Алвi, будь ласка, ти маеш зупинитися. Я серйозно. Це може тебе вбити.
Я спираюся головою на прохолоднi бiлi кахлi на стiнi ванноi.
Якщо я просто сидiтиму тут, мовчки, може, вона забереться звiдси?
– Чому ти не пiдпускаеш мене до себе? – питае вона. – Я твоя сестра. Я тебе люблю. Я вчора говорила з твоiм психологом у школi…
– Що ти, бля, робила? – Як вона смiе? Як вона могла? Обговорювати мене за моею спиною з тiею чотириокою довбойобкою, Лоррен?
– Менi довелося, Алвi. Ти така худа. – Вона оглядае мене вiд голови до п’ят. – Я не знаю, що робити.
Що за хуйня? Вона худiша за мене.
– Чого тобi треба щось робити? Чого ти не можеш займатися своiми собачими справами?
– Це вже маячня якась. Я чую тебе щоразу пiсля iжi. Такi гидотнi звуки.
– Даруй, що викликаю в тебе огиду. Я не винна, що мама готуе помиi якiсь.
– Я стежила за тобою в школi, – каже вона. – Там ти робиш те саме.
– Шкiльнi обiди ще гiршi, – кажу я в пiдлогу.
Голос Бет змiнюеться. Стае м’якшим. Тихiшим:
– Знаеш, це нiчого не змiнить.
Я скидаю голову. Витрiщаюся на неi. На нiй нова рожева блискуча майка з написом «ЯНГОЛ НА 90 %». Треба б менi пiти купити й собi таку, зi словами «ДИЯВОЛ НА 90 %».
– Що не змiнить чого? – кидаю я.
– Блювати… Отак худнути… Мама не полюбить тебе дужче. Тато не повернеться.
Гаряча кров приливае менi до щiк. Це було жорстоко. Серпом по яйцях. Як вона насмiлилась отак згадувати тата? Хто iй дозволив? Ця тема типу заборонена. Це таке наше неписане правило: ми нiколи про нього не говоримо. Я хочу ii вдарити. Чи, може, схопити керамiчну кришку з бачка та розтрощити ii гарненьку голiвку?
Я думаю про фото, сховане в моему гаманцi «Примарк»; це мое едине зображення тата. Я його поцупила з маминого весiльного альбому. Вона не помiтила, що воно зникло. Воно пожмакане, затерте на згинах. Але принаймнi я бачу татове обличчя щоразу, коли дiстаю його. Я дивлюся на нього та мрiю про зовсiм iнше життя, яке в нас було б, якби мiй тато залишився з нами, а не зник. Менi ще й року не було, а потiм – раз! – i вiн розчинився, мов Гудiнi. Вiн зник з лиця Землi, не залишилося анi слiду, анi електронноi адреси. Єдиний доказ того, що вiн узагалi iснував, – я (i моя сестра), мое дурнувате iм’я та заяложена фотокартка.
Мама сказала, що вiн переiхав до Сан-Франциско, щось пов’язане з бухгалтерською роботою, але я знаю, що це не так. Вона все це вигадала. Я обшукала Сан-Франциско, ретельно, як лише могла. Не саме мiсто (я нiколи не була в Америцi). Я обшукувала Інтернет. Кожен якось присутнiй онлайн. Усi ми iснуемо там, у цифровому просторi. І там немае Алвiна Найтлi, анi в Сан-Франциско, анi в жодному iншому мiсцi в Калiфорнii. Я перевiряла, знову i знову, десь раз на два мiсяцi, на випадок, якщо вiн виник у командi з боулiнгу або в життеписi якоiсь компанii, в «ЛiнкдІн» чи як гравець у покер, але вiн не з’являвся нiде.
Я не здавалася. Я охопила своiм пошуком також iншi краiни – мов Лiсбет Саландер[21 - Лiсбет Саландер – дiвчина-хакер, що мае на спинi татуювання у виглядi дракона, героiня серii книжок шведського письменника Стiга Ларссона «Мiленiум».], нишпорила, полювала за ним. Алвiн Найтлi – незвичайне iм’я, тож, звiсно, якщо я шукатиму досить старанно, то, зрештою, вiн десь та з’явиться? Я телефонувала до Інституту присяжних бухгалтерiв, але там про нього нiколи не чули. Я думала про те, щоб найняти приватного детектива, але я не змогла б йому заплатити.
І зрештою я з жалем дiйшла висновку, що нiде на всьому цьому довбаному бiлому свiтi немае жодного довбаного Алвiна Найтлi. Якщо тiльки (а я знаю, що це таки навряд чи) вiн не змiнив iм’я на Елвiн Нейтлi. (Я знайшла такого у 2003 роцi, але, чесно кажучи, це дуже малоймовiрно, бо той хлопець на фото був чорношкiрим.) Я шукала вiдтодi, як менi було одинадцять, коли я вперше отримала доступ до комп’ютера, i нiколи нiде не було жодних ознак мого батька. Я не зовсiм тупа. Я знаю, що це означае. Це означае, що вiн, чорт забирай, мертвий. Або що вiн поза системою, навмисне не хоче свiтитися. А для цього треба вивертатися. Планувати. Для цього потрiбен справдi твердий намiр. Справжне бажання зникнути. Одного разу менi спало на думку, що вiн може бути шпигуном, як Остiн Поверс або Джон Ле Карре (це пояснило б, звiдки Бет такого набралася, Мiс Іспанська Інквiзицiя), i уряд мiг замiнити його iм’я на код, типу 007. Але потiм я подумала: не будь iдiоткою. Це справжне життя, а не фiльми. А в
Сторінка 12
н не Джейсон Борн, а бухгалтер.Бет пiдходить i торкаеться моеi руки, перериваючи цей плин думок.
– БЛЯ, НЕ ТОРКАЙСЯ ДО МЕНЕ!
Я пiдхоплююсь i намагаюся вiдчинити дверi ванноi, але металеву клямку заiдае. Вона затискае мою шкiру. Я зрештою перемагаю ii й грюкаю дверима. Мчу донизу, через усi п’ятнадцять сходинок.
Голос моеi сестри гукае мене:
– Алвi. Вибач. Повернися. Будь ласка.
Начхати, сучко.
Запiзно.
Роздiл четвертий
Сьогоднi
Вiвторок, 1 вересня 2015 року
Мiжнародний аеропорт iменi Анрi Коанди,
Бухарест, Румунiя
– Мадам, прокидайтеся, будь ласка, ми на мiсцi.
– Нi, нi.
Клоун. Де клоун? Сидiння мокре вiд цiвки, що витекла в мене з рота, зiбравшись у калюжку. Я вiдчуваю руку, що трусить мене за плече.
– АРРРР! Вiдчепiться, – кажу я.
– Вибачте, але вам потрiбно вставати. Усi iншi вже повиходили з лiтака.
– Лiтака? Якого лiтака?
Я розплющую очi. Це та надокучлива стюардеса, Гвiневра, чи Жеральдина, чи щось таке. І я явно в лiтаку.
– Де ми? Повторiть. – Я намагаюся сiсти.
– Мiжнародний аеропорт iменi Анрi Коанди. Ми приземлилися в Бухарестi.
Я тру очi обома руками. Менi конче потрiбно знову заснути. Я перекочуюся на сидiння та скручуюся, спираючись на подушку.
– Ще п’ять хвилинок, – кажу я.
– Мадам? Мадам?
– Я не хочу йти. Просто дайте менi спокiй, – кажу я.
– Ви б хотiли, щоб я забезпечила вам вiзок?
– Нi. Так. Добре. Як хочете.
Вона зникае, залишаючи за собою лише надто iнтенсивний запах iланг-iлангу, перепахчену хвилю. Я заплющую очi. Тихо, лише ледь чутно гуде кондицiонер. Навкруги нiкого. Я втискаюсь у синтетичне сидiння. Усе хуйовiше й хуйовiше. Я далеко вiд дому, хоч де б то було. Єдине, чого менi хочеться, – спати. Але тепер, коли ми приземлилися, я можу увiмкнути телефон (не ризикуючи одразу ж померти). Менi потрiбно перевiрити Нiно.
Я простягаю руку до свого телефона в маленькiй сiтчастiй кишеньцi на спинцi сидiння передi мною. Утуплююся в екран. Поточне мiсцезнаходження: «Бухарест, Румунiя. Мiжнародний аеропорт iменi Анрi Коанди».
Плечi в мене напружуються.
Вiн тут.
– Ось. Ми привезли для вас вiзок.
Я пiдводжу погляд i бачу ту стюардесу i з нею ще кiлькох товаришiв. Вони пiдходять до мого ряду й зазирають. Розглядають мене, обережно, нiби суриката, що вшився з лондонського зоопарку, з пiною на ротi, – скорiш за все, хворого на сказ.
– Ви готовi, любенька? – питае один зi стюардiв. – Ми просто пiднiмемо вас i перекладемо до вiзка.
– Раз, два, три, взяли.
О Господи, ми вирушаемо.
Пiп.
Пiп.
Пiп.
Вiзок поволi сунеться вперед, помаранчева лампочка вгорi яскраво блимае. Ми проходимо паспортний контроль i прямуемо до натовпу пасажирiв, що прибули. Я заплющую очi та спираюся головою на прохолодну бiлу металеву поперечину. Думки в мене розпливаються вiд вина.
Ку-ку.
Ку-ку.
Ку-ку.
Стули дзьоба, курячi твоi мiзки.
Свiже повiтря. Ось що менi потрiбно. Щось, що допоможе збудитися. Я помiчаю напис «Вихiд», що свiтиться зеленим, хапаю свою сумку й зiстрибую з вiзка.
– То я вже пiду. Бувайте здоровенькi, – кажу я.
У маленького старенького чоловiчка, що котить вiзок, е слуховий апарат, який, схоже, не працюе. Чи, може, вiн не чуе мене через шум акумуляторного двигуна. Я йду до подвiйних дверей, i вони вiдчиняються передi мною. Непевним кроком виходжу надвiр.
Нiч навколо чорна, а повiтря свiже. Хмар немае, мiсяць i зiрки яскравi, чiткi, нiби хтось iх обвiв кульковою ручкою. Я в обидва боки озираю тиху вулицю. Нiкого, сама лише я. О Господи, я зараз не готова до Нiно. Вiн мене розчавить за двi секунди. Я не можу просто чекати отут, зовсiм вiдкрита. Я знаю, що вiн десь тут… десь… причаiвся, мов кажан. Я звертаю на бiчну вулицю, прискорюю крок, вогнi аеропорту залишаються позаду мене. Я в житловому районi на околицi мiста. Пара вiд мого дихання збираеться в хмарки. Я обхоплюю себе руками. Боже мiй, тут холодно. Я в куценькiй сукенцi своеi сестри, без шкарпеток, без спiдньоi бiлизни. Вона, напевно, страшенно личила Бет. Вона завжди була стрункiшою за мене.
Я зловлю таксi. Дiстануся до готелю. Приведу себе до ладу на завтра. Так. Так, саме так i зроблю. Зброя. План. Стратегiя. Вiзьму себе в руки.
Хтось хапае мою сумку.
– Гей! Нi. Що за?..
Хтось поцупив мою сумочку.
Мiй телефон.
Моi грошi.
Мiй годинник iз зозулею.
Я завмираю на мiсцi й озираюся. Що це було щойно? Хто це був? Темна чоловiча постать завертае за рiг, i кроки тихiшають. З живота пiдiймаеться нудота. До голови приливае адреналiн. Бля. Це що, був Нiно?
– ГЕЙ, – кажу я.
Вiн не вiддаляеться.
Я кидаюся за крадiем.
Вiд туманноi мряки, яку не можна назвати справжнiм дощем, повiтря стае якимось потойбiчно-сiрим. Крихiтнi краплi охолоджують мою шкiру. Шкода, що на менi немае бiльше одягу. Крижане нiчне повiтря пронизуе голi руки та ноги та посилае дрижаки аж у хребет. Я звертаю в похмурий провулок; звiсно ж, вiн десь тут? Вiд свiтла двох лiхтарiв падають довгi тiнi. Тротуар слизький i мо
Сторінка 13
рий. Баки для смiття переповненi, навколо валяються смiттевi пакети. Я вiдчуваю огидний запах гниття. Щось здохло. Пташка? Пацюк? Кiт iз половиною хвоста нявчить i вшиваеться, побачивши, що я йду. Вiн зникае в iржавому баку.– Нiно? Це ти? – питаю я, але занадто тихо. Пошепки.
Менi на ноги бризкае холодна брудна вода з калюж. Фее, як бридко. На босонiжки «Прада». Це мiсце скидаеться на Арчвей.
Ось тепер я помiчаю його перед собою – i моя шкiра вкриваеться холодним потом. Кроки вiдлунюють вiд стiн.
– Гей, ти. Повернися. Ходи сюди.
Вiн одягнений у все чорне, стоiть спиною до мене. Обрисами скидаеться на велетенського павука. Вiн обертаеться, i я судомно вдихаю. На якусь коротесеньку мить менi здаеться, що це Нiно. Але це просто темрява жартуе зi мною. Страхи вириваються з пiдсвiдомостi. Уява бешкетуе. Я розглядаю його обличчя, бiле, мов маска, нелюдське, майже демонiчне. Його страхiтливi очi дивляться просто в моi. Чого вiн так витрiщаеться?
– Вiддай мою сумку, – вигукую я в темряву. Намагаюся говорити впевнено, але кого я хочу обдурити? Голос у мене тонкий, дуже високий i тремтить мов осиковий лист.
Чоловiк знову починае бiгти.
Я кидаюся за ним, дурнуватi босонiжки труть, врiзаються в шкiру, ноги болять, вкритi пухирями. Стегна неначе довбаним вогнем пече. Давай, Алвi. Ти можеш це зробити. Це просто якийсь хлопець, це не Усейн Болт[22 - Усейн Болт – ямайський спринтер, 8-разовий олiмпiйський чемпiон.]. Я наздоганяю його: три метри, два метри, один метр. Бля. Що робити, якщо вiн озброений? Що, коли в нього пiстолет? От лайно, я вже тут. Надто пiзно. Я стрибаю до сумочки й хапаю ii.
– Гей, ти, покидьку, це ж «Гермес».
Моi пальцi вчiплюються в шкiру. Тут сама лиш сумочка штуку коштуе. Вiн простягае брудну руку. У нього покусанi нiгтi. Шрам бiля великого пальця. Усе навколо, здаеться, сповiльнюеться. Вiн iз силою тягне мене за руку.
– Фе. Вiдчепися. Ця сукня – вiд «Шанель».
Моя сумочка падае на землю.
Вiн що, щойно розбив мого годинника з зозулею?
Ми зiштовхуемося одне з одним. Я нахиляюся по сумочку, його смердюче тiло притискаеться до мого. Я натикаюся на стiну, шершава цегла дряпае мою руку, здираючи пекучий клапоть шкiри. Вiдчуваю, як тепла кров тече вниз, до зап’ястя. Я йому за це помщуся. Неодмiнно. Чую його дихання, важке, хрипуче. Вiдчуваю його гарячий подих на своему вусi. І раптом – ЛЯСЬ!
Нi.
Тiльки не в обличчя.
Увесь свiт навкруги цього чоловiка темнiшае.
Усе, що я бачу, – це його очi…
Вiн хапае мою сумку, i я оговтуюся. Ну ж бо, Алвi, в тебе ще е справи.
– Тобi що, матуся не говорила? Не можна бити дiвчаток.
Я хапаюся за ручку. Ми перетягуемо ii, мов канат. Богом клянуся, якщо вiн ii порве…
Вiн обертаеться та притискае мене до стiни. Його груба рука стискае мое горло.
– Ciao, Елiзабетта, – промовляе вiн.
Вiн знае, хто я? Тобто кого я з себе вдаю? Але як? Вiн працюе з Нiно? Застосунок повiдомив, що вiн десь тут. Моi очi ширяють провулком туди-сюди. Його пальцi щiльнiше стискаються в мене на шиi. Я не можу дихати. Намагаюся закричати, але звуку не виходить. Вiн тримае моi руки в мене над головою. Я опираюся, але вiн сильнiший за мене. Я задихаюся. Легенi вогнем пече. Вивертаюся, але вiн мiцно тримае мене. Бля. От лайно. Я попалася.
– Ха-ха. Вiн тебе вб’е, – коментуе Бет.
Я з усiеi сили наступаю каблуком йому на ногу. Шiсть безжальних дюймiв вiд «Прада». Вiн кричить. Стискае мене вже не так мiцно. Це мiй шанс. Вiн не може зосередитися.
Я б’ю його головою об стiну. Руки в мене тремтять, але я добре прицiляюся. Його череп голосно стукае, мов молотком об камiння. Тупий удар, але вдалий, гучний. Чоловiк падае на землю, його тiло валиться у бруд, мов ганчiрка. Байдужий, як мiшок картоплi, важкий, мов купа гною. Я опускаюся колiнами йому на груди, схлипую, захлинаюся, намагаюся вiддихатися. Горло в мене немов у вогнi. От гадство. Ледве обiйшлося. Я зазираю в його обличчя. Ще один хлопець, що спробував наiбати мене, як Нiно. Отак тобi, довбойобе. Кров iз його голови починае збиратися в калюжу, гладку й блискучу, мов нафта. О Боже правий, невже я… я його вбила?
Ку-ку.
Ой, ви тiльки погляньте. Годинник i досi працюе.
Я даю йому ляпаса. Сильного. Вiн не ворушиться. Навiть не здригаеться.
– Ну ж бо. Прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ, – вимагаю я.
– Цього разу тобi не вийти сухою з води.
Серце в мене починае битися швидше. Я тремчу. Мене нудить. Що я зробила? Хто я така? Я пiднiмаю руку до його обличчя. Шия в нього тонка й жилава, шкiра на нiй висить, мов у iндика. Намагаюся намацати на нiй пульс. Ледь помiтна ниточка, схоже, слабшае вiд найменшого тиску. Не вiдчуваеться нiчого. Жодноi, навiть легенькоi, пульсацii. Вiн тихий. Нерухомий. Мертвий.
Нi, нi, нi, нi. Ким я стала?
– Менi здавалося, що тобi подобаеться вбивати, – говорить Бет. – Здавалося, що це для тебе «природно».
– Менi справдi подобаеться вбивати. Але це було не за планом.
– Ти нiколи нiчого не робиш як слiд.
Гаразд. Добре. Охолонь, Алвi. Це сталося
Сторінка 14
еред ночi. В якiйсь дiрi. Я можу просто зникнути.Я пiдiймаю пошарпану сумочку Бет вiд «Гермес» i прямую назад, у порожнiй провулок.
Оглядаю стiни, чи немае нiде камер вiдеоспостереження. Озираюся на труп, що мокне пiд дощем. І все ж, хто вiн, у бiса, такий? І звiдки вiн, у греця, знав мое iм’я? Я зупиняюсь. Я не можу пiти, доки не дiзнаюся. Маю повернутися. Лише на якусь мить. А потiм заберуся звiдси. Я бiжу назад до тiла, присiдаю над ним. Засовую руку в кишеню його куртки й намацую шкiряний гаманець.
У ньому румунська картка – посвiдчення особи. Згiдно з нею, його звали Драгос Габор, але це нi хуя не означае. Це Нiно послав сюди цього хлопця, щоб обiбрати мене? Чи щоб уполювати мене й заманити в якесь тихе мiсце? Я вдивляюся в його потворне обличчя. Чи вiн теж iз iхньоi банди?
Я кидаю гаманець у смiтник. Грошей там усе одно немае. Перевiряю ще одну його кишеню. Два мобiльних телефони. Це дивно – два телефони. Один для дружини i один для коханки? Один iз них схожий на телефон Нiно. У нього був такий, побитий життям старий «Сонi». Чорний, iз репнутим екраном. Може, це просто випадковiсть…
Але потiм до мене доходить.
Нiно тут немае, еге ж?
Тiльки його дурнуватий телефон.
Вiн, падлюка, мене перехитрував. Я так i знала. Вiн, либонь, знав про застосунок. Б’юся об заклад: Нiно заплатив йому, щоб вiн привiв мене сюди. Що ще напланував той йобаний гоблiн?
Я почуваюся нiби пiд водою, все глибше, потопаю, шукаю вихiд, зовсiм розгублена. Знов оглядаю провулок, але тут нiкого, принаймнi поки що. Треба забиратися звiдси.
Я переглядаю контакти в телефонi Бет, прокручую iх тремтливими пальцями. Екран блищить, мокрий вiд дощу. Зрештою я знаходжу «Нiно Бруска». Натискаю «виклик» i чекаю.
За мить «Сонi» починае дзвонити. Я беру його та дивлюся на екран: «Елiзабетта Карузо». Так почали звати мою сестру, коли вона вийшла замiж. Ось i доказ: це телефон Нiно. Я чую його автовiдповiдач: «Ciao, sono[23 - Говорить (iт.).] Нiно Бруска…» – i вимикаюсь. Не можу чути його голос. Здаеться, що вiн десь поруч.
Я запихаю телефон у свою сумку та дивлюся на чоловiка. Про що я тiльки думала? Не можна кидати його тут. Я маю дiяти швидко. Не слiд гаяти анi секунди. Я хапаю його за литки й тягну, висолопивши кiнчик язика з куточка рота. Менi доводиться йти спиною вперед, нахиляючись, щоб врiвноважити його величезну вагу. Але навiть так вiн важкий. Хух, i чому трупи стiльки важать? Я скидаю взуття на високих пiдборах. Так краще. Вiн середньоi статури, середнього зросту, але якийсь важчий, нiж здаеться. Я смикаю його, i його тiло тягнеться по землi, нiби замiсть кiсток у нього металевi труби. Його обличчя скорчене в гримасу. Ряба шкiра – брудно-бiла. Я вiдкидаю з дороги кiлька пакетiв зi смiттям – чуеться хрускiт розбитого скла – i пiдтягаю тiло до стiни. Кожен мiй м’яз напружуеться. Молочна кислота. Пекучий бiль.
Я хапаю пакет i кидаю йому на обличчя. Ще один куль смiття – йому на груди. І ще пару – на ноги. Ну й досить, принаймнi поки що. Вiн не буде тхнути ще пару днiв. Але до того часу я вже зникну, давно й далеко. Та й тут уже й так добряче смердить.
Я вiдступаю й оглядаю його iмпровiзовану могилу. Жодних ознак тiла, лише купи смiття. Непогано, хороша робота. Думаю, я впоралася. Добре, з урахуванням усiх умов.
Тепер iде справжнiй дощ, i прохолоднi краплi поцiлунками падають на мою шкiру, яка палае. Я глибоко зiтхаю, почуваючись уже краще. Спокiйна, зiбрана. Я молодець. От бачиш, Алвi, ти професiонал. Не варто лякатися. Я розглядаю свою пошарпану сумочку «Гермес». Вона вкрита гидкою грязюкою. Брудно-чорна. Я накидаю ii на плече та запалюю собi цигарочку.
Я пробираюся порожнiм аеропортом, позiхаючи, брудне взуття несу на зiгнутому пальцi. Менi треба купити ще один квиток. Назад, до Лондона. Неймовiрно. Таке грьобане марнування грошей. Я ж щойно приiхала сюди. Сподiвалася найближчими днями опинитися в Монако. Попивати «Негронi» в Монте-Карло, тринькаючи своi новi величезнi статки на «Дiор» та «Ів Сен-Лоран». Але нi. Поки що нi. Нам спокiй тiльки сниться. Тож, здаеться, час повертатися до рiдноi Британii. Жодна каса ще не працюе, тож я не можу купити квитка в один бiк. Падаю на стiлець у залi очiкування. Доведеться менi чекати. Повiрити не можу, що Нiно обвiв мене круг пальця, покидьок. Тепер я справдi, справдi розлючена. Чорт забирай, що за гру вiн веде? Надсилае менi квiти, романтичну цидулку, а потiм наймае якогось придурка, щоб той мене вбив? Вам доводилося чути про щось бiльш шизофренiчне?
О Господи, та вiн же гiрший за Бет.
Сидiння твердi, пластиковi, i я просто пiд струменем вiтру з кондицiонера, перед широкоекранним телевiзором. По телевiзору йдуть румунськi новини, з вимкненим звуком i з субтитрами. Навряд чи той крадiй потрапить до новин, якщо/коли його знайдуть. Вiн не був молоденькою бiлявкою, як Бет. Вiн був не надто гарненький (один або два бали з десяти). Сподiваюся, що я досить добре його сховала. Може, варто повернутися назад i перевiрити? Але нi. Головою думай, Алвiно. Нiко
Сторінка 15
и не можна повертатися на мiсце злочину, це головна прописна iстина. Їм нiколи не знайти знаряддя вбивства (моi руки прикрiпленi до моiх плечей). Жодних вiдомих мотивiв. Жодних камер, я ж перевiряла. Я виiду з цiеi краiни за лiченi години. Усе це менi вдаеться краще й краще. Я витягаю руки над головою, знову позiхаю й розслаблююся.Я беру айфон Бет i клацаю на застосунки.
Цiкаво, чи е в Бет «Тiндер».
Роздiл п’ятий
Видалю той дурнуватий застосунок для стеження. Вiн бiльше не потрiбен. Як менi далi шукати Нiно? Що менi зробити? Може, я багато годин тут просиджу, доки не вилетить наступний лiтак до Лондона. Клацаю мобiлкою Бет. «Тiндера»[24 - Tinder – застосунок для знайомств.] немае. Це була не ii царина. Навряд чи вона взагалi про таке знала. Чи про «Геппн»[25 - Happn – мобiльний застосунок для соцiального пошуку, що грунтуеться на географiчному розташуваннi.], чи про «Гiндж»[26 - Hinge – застосунок для знайомств.], чи про «Грiндр»[27 - Grindr – застосунок для знайомств геiв i бiсексуальних чоловiкiв.], чи про «Бамбл»[28 - Bumble – застосунок для знайомств.], чи ще про щось таке. Я завантажую «Тiндер». Менi просто цiкаво. Хочу побачити, який вигляд мають мiсцевi жителi. Чи е в мене час на швидкий секс в аеропорту? Я могла би влаштувати коротенький курортний роман. Мiг би з’явитись якийсь приголомшливий румунський кардiохiрург i вибити землю в мене з-пiд нiг… Я завантажую застосунок, знаходжу фотку Бет i рееструюсь як Бейонсе. Ну а що? То й що, що це фейк? Таке зараз i е все мое життя.
Так.
Так.
Так.
Так.
Зустрiчi шукаю.
Аж слиною стiкаю.
Стефан.
Крiстiан.
Мiхай.
Нiколае.
Хлопчику, та ти соковитий.
З кимось таким менi час би убити.
Модель?
Дублер?
Бетмен.
Спайдермен.
М’язистий, як той Супермен.
Губи закличнi.
Вiн фантастичний.
Накачанi груди.
Вiн супер усюди.
Член довжелезний.
Хочу безмежно.
Гм, цiкаво, чи е Нiно в «Тiндерi». Ну звiсно ж е. Вiн хижак «Тiндера». Навiщо взагалi рееструються в «Тiндерi»? Щоб познайомитися з майбутнiм чоловiком/дружиною? Для тривалих щасливих вiдносин?
БОЖЕ МІЙ.
Я МОЖУ ЗНАЙТИ ЙОГО В «ТІНДЕРІ».
Я можу його вiдстежити за допомогою «Свайп Бастера»[29 - Swipe Buster – сайт, за допомогою якого можна дiзнатися, чи користуеться хтось «Тiндером».]. Алвi, ти довбаний генiй. Це мае спрацювати. Це неперевершено.
Єдиним можливим дрiбненьким недолiком е те, що телефон Нiно в мене. Але я готова побитися об заклад, що:
1. У нього вже е новий телефон.
2. Вiн уже встиг завантажити «Тiндер».
(Чоловiковi з таким лiбiдо секс потрiбен щонайменше двiчi чи тричi на день. Б’юся об заклад, що вiн там просто зараз, у цю хвилину. Гаяти не можна нi секунди.)
Так, куди, в бiса, Нiно мiг податися? Наважуся припустити, що до Італii. Не на Сицилiю, це надто вже ризиковано. Його розшукують полiцейськi та гангстери. То, може, в Неаполь? Хiба вiн не згадував його, коли ми планували нашу втечу?
Я пишу в «Свайп Бастер», що шукаю когось на iм’я Нiно Бруска й що востанне вiн з’являвся десь у Неаполi. Уводжу фейкову електронну адресу, щоб дiзнаватися про результати. У папку «Вхiднi» приходить повiдомлення.
Нiчого. Нiчогiсiнько. Його неможливо знайти. У Неаполi немае нiкого, кого б так звали. Можливо, вiн пiдписався Джаннiно Бруска? Або взагалi якимось iншим iменем?
Оххх. Так у мене скоро руки опустяться. Мае бути якийсь простiший шлях.
Я гуглю «Як знайти когось у “Тiндерi”». Менi видае «Альбiон Сервiсез». Тут використовуеться технологiя розпiзнавання обличчя. Усе, що менi потрiбно, – фотографiя. Може, у Бет у телефонi е хоч одна? Я проглядаю ii галерею. Тисячi фоток маленького Ернi. Кiлька селфi Бет у новiй сукнi. Кiлька типу художнiх знiмкiв амфiтеатру в Таормiнi. І… Оооо, а це що таке? Святкування дня народження. Схоже, це вечiрка Амброджо. І Нiно тут е. Так, це вiн, жодних сумнiвiв. Стоiть поряд з Амброджо, що задувае свiчки. Там темнувато, i його обличчя дрiбне, але це може… це може просто спрацювати. Я обрiзаю фото та збiльшую злочинне спокусливе обличчя Нiно. Завантажую його до програми пошуку та намагаюся вгадати мiсто. Я знов пробую Неаполь, про всяк випадок. Вбиваю електронну адресу та чекаю… Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо.
У папку «Вхiднi» надходить повiдомлення.
Нi. Там його немае.
Чорт. Бля. Лайно. Гадство.
А як щодо Лондона? Чи може вiн досi бути там?
Я вводжу це мiсто. Завантажую його обличчя. Обличчя, що затьмарило б усiх янголiв… Я зiтхаю. Сором менi, про що я лише думаю. Я натискаю «Пошук» i кусаю нiгтi. Якби ж це спрацювало.
Ще одне нове повiдомлення в папцi «Вхiднi».
Нiчого. Спробую ще раз.
Рим? Може, там? Це ж Італiя.
О БОЖЕ МІЙ, ЦЕ ВІН.
Це, схоже, зовсiм нове фото Нiно, без капелюха (що запханий у мою сумку). «Нiно Бруска, 39 рокiв, Рим». Це крутiше за крутiсть. Я завжди хотiла побувати в Римi. Вiн точно очолюе перелiк мiсць, якi я хотiла б вiдвiдати, перш нiж померти. (Рим, Гавана, Лас-Вегас, Бангкок.) Я чула, що там неперевершенi секс-клуби. Усе склада
Сторінка 16
ться просто чудово.Каси нарештi вiдкрилися. Я купую квиток в один бiк до Рима i чекаю бiля ворiт. Подорожую пiд iменем моеi сестри, адже Алвi офiцiйно вважаеться мертвою. Мiй паспорт могли й заблокувати. Не варто ризикувати. Лiтак злiтае за п’ятнадцять хвилин, i я, бля, вже не можу дочекатися. Я сиджу, соваюся на мiсцi й дивлюся новини.
Ох, бля, це ще що таке?
Я витрiщаюся на екран телевiзора.
Ця жiнка – моя мати.
Що вона, в бiса, робить у телевiзорi? Це що, шоу про оцiнювання антикварiату? Та нi, не воно. Камера наближаеться до вкритого автозасмагою обличчя матерi: бездоганний макiяж, об’емна зачiска, три низки перлового намиста. Я не чую, що вона говорить. Намагаюся (без успiху) прочитати по губах. Вона чимось вiддалено нагадуе бiляву Маргарет Тетчер, в обох е щось однаково диявольське… Вона колихае на руках заснулого маленького Ернесто, погляд ii спрямований у камеру, i менi майже здаеться, що вона дивиться просто на мене. Я також дивлюся прямо на неi, не моргаючи, не дихаючи, напружена, мов кiшка в засiдцi. Я бачу ii вперше за кiлька рокiв. Вона анiтрохи не зiстарiлася, мов одне з тих радiоактивних яблук, що продаються в супермаркетах. Може, ii заморозили в крiогеннiй камерi та щойно реанiмували? Позаду неi – залишки вiлли Елiзабет, почорнiлi, зруйнованi вогнем, жеврiють i димлять, неначе пiсля авiакатастрофи. Пальми, квiти, кущi жасмину – все вигорiло дотла, перетворилося на попiл, на пил. За ii правим плечем виблискуе басейн. Я здригаюся на стiльцi.
На екранi з’являеться фото Бет з ii медового мiсяця в Кенii, з великими лiтерами: «ЕЛІЗАБЕТ КАРУЗО». У мене холоне всерединi. Гадство. Тепер це офiцiйно. Копи шукають мою близнючку. Я впевнена, що вона потрiбна iм, щоб допитати щодо мого вбивства. Тобто, звiсно, я iм потрiбна. Мама благае про допомогу в ii пошуку, це видно з вiдчаю на ii обличчi. Б’юся об заклад, полiцейськi думають, що я щось знаю. Вважають мене за свiдка чи ще гiрше. Чи вони пiдозрюють, що це я вбила власну сестру? Нi, нi, нi, все надто заплуталося. Тепер вони стежитимуть за ii довбаною мобiлкою. Чому я? Ой, як усе безладно.
Дзiнь.
Що ще?
Електронний лист вiд моеi матерi. Я натискаю на текст.
Вiд: Мевiс Найтлi [email protected]
Кому: Елiзабет Карузо [email protected]
Дата: 1 вересня 2015 08:56
Тема: RE: Де ти е?
Елiзабет, янголе, ти отримала мого останнього листа? Мене охоплюе страшенний стрес. Нiхто тут i гадки не мае, куди ти подiлася. Я сповнена тривогою по вiнця. Я очей не стулила, i це не через змiну часових поясiв, запевняю тебе. Мiгренi. Сухо в ротi. Шкiра свербить. Екзема пiд колiнами. У мене з’явилася виразка шлунку. Це психосоматика, я просто впевнена. Гострий бiль у центрi живота, за два дюйми над пупком. Дуже дошкульний. Я просто навпiл згинаюся вiд болю. Можу пройти лише два-три фути, а потiм менi треба знову сiсти. Це надлишок шлунковоi кислоти. Менi потрiбно поiсти крейди. Звичайно, мiй лiкар в Австралii, а тутешнiй аптекар не говорить англiйською. Я втомлююся вже вiд того, що це пишу. Можеш, будь ласка, перетелефонувати менi?
P. S. Тебе шукае полiцiя. Хочуть щось у тебе запитати про твою сестру.
Я закочую очi та видаляю листа, потiм вимикаю телефон сестри й запихаю його в сумочку.
Якщо полiцiя шукае Бет, то менi доведеться бути Алвi. Коли дiстанусь до Рима, скористаюся паспортом Алвiни. З карткою Бет я пройшла контроль, але це було до того, як цю новину оприлюднили. Якщо… якщо тiльки не… О Боже. Полiцiя точно заблокуе паспорт Алвi. Але скiльки часу на це треба адмiнiстратору пiсля того, як хтось вiдкинув копита?
Оголошують мiй рейс, i ми сiдаемо в лiтак. Стоячи в черзi, я вкриваюся потом. Що менi робити, коли ми дiстанемося до Італii? Хто я, в бiса, така? Алвi чи Бет?
Роздiл шостий
Мiжнародний аеропорт Рим-Фiумiчiно iменi Леонардо да Вiнчi, Рим, Італiя
– Passaporto[30 - Паспорт (iт.).], – каже чиновник, його голос приглушено долинае з-за скла. Я розглядаю долоню його витягнутоi руки, глибоку лiнiю серця, лiнiю життя, усi його довбанi лiнii.
Моi пальцi стискають паспорти на днi моеi сумки. Мабуть, варто просто пiти назад i повернутися на лiтак. Або назавжди оселитися просто отут, як той хлопець в аеропорту Джона Кеннедi. Довiчний дьютi-фрi шопiнг i нестача вiтамiну D. Але нi, я не можу. Це просто смiшно. Нiно в Римi. Ось там я й маю бути. Я непереконливо намагаюся всмiхнутися й дiстаю свiй власний паспорт. Простягаю його чоловiковi. Вiн про щось теревенить iталiйською зi своiм колегою. Ти крута, Алвiно. Тримайся невимушено. Я ледь дихаючи дивлюся, як вiн гортае багряну книжечку. Серце в мене шалено калатае. У грудях стискаеться. Вимушена усмiшка ледь тримаеться, i я впевнена, що лоб блищить.
Я розглядаю фото в паспортi та читаю догори дригом:
НАЙТЛІ
АЛВІНА
ГРОМАДЯНКА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ
10 ЖОВТ 89
САЙРЕНСЕСТЕР
(Ой, це ж мiсто римлян. Йому сподобаеться.)
Я розглядаю заднiй бiк його комп’ютера. Це на екранi щось блимае? Ну чому так довго?
– Benvenuto[31 - Ла
Сторінка 17
каво просимо (iт.).], – з усмiшкою каже вiн. Вiддае менi паспорт i пiдморгуе.– Ой. Так. Benvenuto, – вiдповiдаю я.
Я хапаю паспорт i вшиваюся, змiшуюся з натовпом. Повiрити не можу, що вiн мене пропустив. Можливо, спiвробiтники аеропорту не знають, що я мертва? Чи вiн був надто зайнятий смiхом i жартами, щоб помiтити, що монiтор блимае червоним? Хай там як, слава яйцям за це. Я дiсталася до Італii.
Забiгаю до найближчого туалету та витрiщаюся на дiвчину в дзеркалi. Обличчя моеi сестри теж розглядае мене. Це ii очi, а це ii рот. Це наш нiс, всипаний веснянками, кiнчик якого трохи задираеться догори. Я схожа на Бет, але зi страшного похмiлля. Мене розшукуе полiцiя. Мое обличчя показували по телевiзору (обличчя Бет, але ж ви розумiете, про що я). Копи мене впiзнають. Що менi робити? Треба змiнити форму носа чи ще щось таке. Потрiбно майстерно замаскуватися. Слiд би зрiзати волосся, але я страшенно цього не хочу. Я його цiлу вiчнiсть вiдрощувала. (Пiсля необмiркованоi стрижки далекого 2011 року були довгi роки «середньоi» довжини.) Я могла б перефарбуватися, але каштановий – це надто очевидно. Синiй, зелений, жовтий, червоний, рожевий? Вони можуть очiкувати, що я пiдстрижуся, тож, може, варто наростити волосся? Носити величезний капелюх, що вiдвертатиме увагу. Купити дзеркальнi сонцезахиснi окуляри. Може, зробити десь пiрсинг? Тату? Але змiнити форму носа – так, це саме те, що треба. Тодi в мене буде зовсiм iнше обличчя. Дженнiфер Грей iз «Брудних танцiв» стала геть несхожою на себе. Менi потрiбен маленький, крихiтний носик-гудзик, не бiльший за родимку. Просто хвилька, мов у комiксах манга. Кирпочка диснеiвськоi принцеси.
Я виходжу з аеропорту й ловлю таксi.
Але перш за все менi потрiбне житло. Знайду квартиру на «Ейрбнб»[32 - Airbnb – сайт, за допомогою якого можна орендувати приватне житло по всьому свiту.]. Це краще, нiж iще один готель. Жодних покоiвок. Жодних допитливих адмiнiстраторiв. Вiкна, з яких можна вилiзти. Оселюся на мiсяць, але ще подивимось. Якщо менi тут подобаеться, як знати? Я можу залишитися на скiльки завгодно. (Тобто якщо я виживу, звiсно.) Але поки що мiсяця мае бути цiлком достатньо. Я тут з однiею-единою метою – знищити того stronzo[33 - Засранця (iт.).]. Ну i шопiнг, звiсно. Я впевнена, що тут крутезнi магазини. У мене е 200 000 евро. Поки що я заплатила лише за квитки та шампанське. Я хочу поiхати в довбану «Прада». І там скупити весь магазин.
* * *
Трастевере, Рим, Італiя
Я така рада, що опинилася тут, що в думках у мене сам складаеться хайку:
О, Рим. Спокусник.
Де ж ти, падлюка такий,
Досi був? Цьом-цьом.
Це мiсто до бiса прекрасне. Навiть краще, нiж у фiльмах. Я думала, що «Ангели i демони» – суцiльний фотошоп, але нi, це мiсце й е просто неймовiрне. О, вiчне мiсто. Caput Mundi. Столиця цiлого довбаного свiту. Мiсто Цицерона, Вергiлiя та Овiдiя. Вулицi сповненi латинськоi любовноi елегii. Будинки – мармуровий оргазм. Рим. Батькiвщина «Фендi», «Булгарi» та Валентiно Гараванi. Колiзей. Римський Форум. «Фраскатi» (оте iгристе вино). Ізабелла Росселлiнi. Пiца. Паста. Секс i мода. Франческо Тоттi (красунчик).
Я опускаю вiкно таксi та висуваю голову в навколишнiй вiтер, мое волосся, мов прапор, трiпотить позаду мене, гаряче сонце обпiкае мою шкiру. Я вiдчуваю пристрасний запах сексу та смакую лiтню спеку. З терас барiв долинае аромат густоi чорноi кокаiново-мiцноi кави. Я розглядаю чоловiкiв у костюмах «Феррагамо», що блискавично iздять на подiбних до ос «веспах», вливаються в потiк транспорту та випадають iз нього i СИГНАЛЯТЬ, СИГНАЛЯТЬ, СИГНАЛЯТЬ. У них затемненi окуляри, цигарки в зубах i засмага не гiрша, нiж у Девiда Гассельгоффа. Чорт, обожнюю iталiйських чоловiкiв. Я переспала б iз будь-яким iз них.
– Гей, у вас е якась iнша музика? – питаю я байдужого таксиста.
Вiн пiдiймае погляд у дзеркало заднього огляду.
– Це Лiгабуе. Вiн крутий.
– Я не розумiю, що вiн каже, – пояснюю я. – «Бла-бла-бла-бла-бла».
Водiй зiтхае та натискае кнопки свого цифрового ретрорадiо. Знаходить пiсню англiйською.
– Супер. Можете зробити голоснiше?
Вiн додае гучностi. Лунае «Wrecking Ball». Я киваю головою в такт басу й пританцьовую на своему сидiннi. Я обожнюю Майлi, вона крута засранка. У неi е татуювання з авокадо. Я хочу набити тату, доки я тут. Думаю, «СМЕРТЬ НІНО» або, можливо, просто «НАХУЙ». Подивимося, в якому настроi я буду.
Струшую у вiкно попiл iз цигарки. У сухому повiтрi висить пил. Машини нiби повзуть жвавими мiськими вулицями. На фонi неба окресленi куполи, колони, шпилi та височеннi сосни. Це прекрасно. Господи, я вже закохалася в усе це. Бля, це справжня поезiя. Це що, собор святого Петра? Ми, мабуть, поблизу Ватикану. О Господи, я неодмiнно вiдвiдаю могилу Джона Кiтса. Цього покiйного хлопця я просто обожнюю. Серйозно, вiн справжня легенда. «Тобi лишень безсмертя дар дiставсь!»[34 - Джон Кiтс, «Ода солов’ю» (переклад В. Марача).]
Ось статуя Богородицi, iз пiдсвiченим свiтлодiодами нiмбом. Їi пофарбована сукня потрiскана
Сторінка 18
й синя. Вона завжди нагадуе менi Бет.– Це Трастевере, – перекрикуе водiй гучну басову партiю.
Майлi виспiвуе про початок вiйни. Здаеться, я ii чудово розумiю.
Автомобiль гальмуе бiля бордюру, i я плачу водiевi. І збираюся виходити.
– То йди вже, божевiльна англiйська дiвчино.
Моя рука на ручцi дверей, але я не рухаюсь. Я визираю назовнi, на вулицю. Нiно десь тут. Так повiдомив «Тiндер». Вiн не бреше. Я пригадую бензопилу. Тiла. Кров. Я пам’ятаю ту яму в землi в лiсi. «ЯКЩО ЗМОЖЕШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ». Але що, як вiн мене наздожене? Куля мiж очей? Охайно перерiзане горло? На тротуарах повно темноволосих чоловiкiв. Будь-хто з них може виявитися ним…
– Allora?[35 - Ну? (iт.)] – вигукуе водiй. Вiн соваеться на своему сидiннi та хмуриться.
Я не зможу просидiти тут увесь день.
Ще раз озираюся вусiбiч.
Не зробить же вiн цього серед бiлого дня, перед усiма цими крамницями.
Я вистрибую з таксi й грюкаю дверима.
– Vaffanculo[36 - Іди на хуй (iт.).], – кажу я.
Я намiряюся увiмкнути «Ейрбнб» i знайти собi нову квартиру, аж тут згадую, що полiцейськi шукають мою сестру. Не можна користуватися ii телефоном. Його вiдстежують. У мене досi е мiй старий «Самсунг», але я не можу ризикувати та вмикати його. Нi, тут е лише один вихiд. Я куплю собi одноразовий телефон. Тут через дорогу е iталiйська версiя «Карфон Вергаус». Я перебiгаю жваву вулицю та заходжу туди.
Квартира приткнулася в звивистому бiчному провулку. Горщики з квiтами. Плющ. Балкони. Тут тихо. Усамiтнено. Безлюдно. Нiхто не почуе крику.
Я зустрiчаюся з господарем моеi новоi квартири (два бали з десяти. Отож не всi iталiйськi чоловiки красунчики. Забираю своi слова назад). Вiн дае менi ключi, а я даю йому грошi. І вiн знову зникае.
Та ви, либонь, жартуете: п’ять сходових прольотiв? Та це ж убивство. Не помiтно анi лiфта, анi ескалатора. Я розпашiла та вкрилася потом. Сподiваюся, це було варто зусиль. Думаю, що на верхньому поверсi безпечнiше, тож це плюс, як на мене. Я вiдчиняю дверi, i… о Господи! Це справжнiй палац. Куди там тому «Рiтцовi». Це все мое, а тут навiть королева могла б жити. Я кидаю сумку в передпокоi та пурхаю кiмнатами й нескiнченними коридорами, пальцями обмацую панелi, якими обшито стiни, а моi ноги ледь торкаються пiдлоги. Я ковзаю на мармурових кахлях i захоплено кружляю кiмнатами. На дерев’яних стiнах виписанi бездоганнi пейзажi: пишна зелена трава та сонячне небо, янголята, лiси та квiти. Стелi високi, позолоченi. Кришталевi люстри. Це розкiшно, краще за стару вiллу Бет. Лiжко з балдахiном i французькi шафи. Аромат бджолиного воску та жасмину. Я закохалася. Залишуся тут назавжди (принаймнi доки я ще жива).
Наповнюю ванну водою, вiд якоi йде пара, напускаю надто вже багато пiни та глибоко занурююсь. Нарештi я тут. Я заслуговую на насолоду. Моя рука просковзуе мiж моiми ногами. Я мокра. Я торкаюся до себе…
Нiно. Нiно.
Але я не можу зосередитись. Надто неуважна. Умикаю телефон Бет, на пiвхвилинки. Навряд чи за такий час його встигнуть вiдстежити. Менi потрiбно перевiрити, чи нема бiльш нiяких новин. Я могла пропустити щось важливе.
Дзiнь.
Повiдомлення з невiдомого номера.
«ЩО ЗА ХУЙНЯ? ТИ ВБИЛА МОГО ХЛОПЦЯ?»
Ха. Це Нiно. Вiн, либонь, помiтив, що його чоловiк зник, i скумекав, що до чого. А знаете що? Я не вiдповiдатиму. Хай сам помiркуе. Хай потурбуеться через це…
Я вiдкладаю телефон, а потiм знову беру його. Вiдкладаю. І беру.
Не слiд менi писати Нiно з телефона Бет, копи можуть простежити сигнал. Поряд – мiй новий, тимчасовий телефон. Я набираю номер Нiно.
«ТАК, І ТИ НАСТУПНИЙ».
«Надiслати».
Це мае його вивести з рiвноваги.
«ДО РЕЧІ, ЦЕ Я. У МЕНЕ НОВИЙ ТЕЛЕФОН».
Це я також надсилаю.
Я видаляю його повiдомлення та сердито хмурюся, потiм вимикаю телефон моеi сестри. Краще бiльш його не вмикати. Це вже й так було надто довго. Я кидаю недопалок у рiзьблену мильницю, потiм завантажую «Тiндер» на свiй новий телефон. Вичищаю кров з-пiд нiгтiв. Пальцi нiг стирчать iз бульбашковоi гори. Я виходжу з ванни в хмаринi пари, пахуча, напудрена й чиста до блиску. Анi на обличчi, анi на ногах жодного бруду, жодноi кровi. З волосся не стирчить листя. Я оглядаю себе. Неперевершене божество. Чому вiн не вiдповiв? Нiно – недоумок.
Знову «дзiнь».
Ах, ось воно.
«ОБОЖНЮЮ, КОЛИ ТИ ГОВОРИШ БРУДНІ РЕЧІ».
* * *
Барберiнi, Рим, Італiя
– Але як це може бути термiновою необхiднiстю?
– Гаразд, так, може, це й не те щоб термiново, але вiдкладати точно не можна.
– Не можна?
– Так.
Адмiнiстраторка морщить свого крихiтного носика й оглядае мене з голови до п’ят. У неi бездоганнi риси обличчя та iдеальна шкiра. Нi, справдi, на сто вiдсоткiв iдеальна, нiби вона з iншоi планети. Це не нормально. Я нiколи не бачила такоi бездоганноi шкiрки, як у неi. Навiть у Бет не така. Навiть у маленького Ернесто. Їi нiби зробили з пластмаси й пофарбували фарбою з балончика, як якусь блискучу нову машину. Їi шкiра так свiтиться, що на якусь мить я забуваю
Сторінка 19
ро все. Що вона з нею робить? Як iй вдаеться так сяяти? Може, в неi необмежений доступ до ботоксу, тому що вона працюе в цiй клiнiцi? Або до тiеi кумедноi штуки, мiкродермабразii, коли з тебе знiмають верхнiй шар шкiри, нiби ти якась змiя? «Вампiрськi» маски з власноi кровi? Грязьовi маски? Лазер? Цiкаво, iм спiвробiтники не потрiбнi?– Гееееееееей! – вигукуе вона.
Схоже, я на неi витрiщалася. Може й слину пускала. Про що я говорила? Шкiра м’яка, мов у немовляти.
– Ой. Так. Розумiете, я поспiшаю. Менi може знадобитися зникнути в будь-яку хвилину, але перш за все менi треба зробити цю процедуру.
– Так. Розумiю. А куди зникнути?
– Я ще не знаю.
Де, в бiса, той Нiно?
– Так, прояснiмо все, – каже вона. – Ви хочете, щоб я запитала доктора Пiранделло, чи е в неi час зробити термiнову ринопластику?
– Нi, я ж вам казала. Менi треба змiнити форму носа.
– Ринопластика – це й е змiна форми носа.
– То якого ж бiса ви так i не скажете? – Англiйська точно не е ii рiдна мова.
Вона зiтхае.
– Сьогоднi?
– Так, саме так.
Менi слiд рухатися далi. Не можна зависати на одному мiсцi. Кожна мить мае значення…
Вона дивиться на годинник. «Омега», як у Бет. (Я раптом вiдчуваю, яке пусте в мене зап’ястя. Я продала годинника Бет, але все гаразд. Тепер у мене е той годинник iз зозулею, i ви знаете, вiн стае менi дедалi рiднiшим.) Я бачу, що вона спантеличена, хоча насправдi все дуже просто.
– Ви можете просто потелефонувати iй i запитати?
Вона дивиться на мене глибокими синiми очима, лазуровими, як небо над Сицилiею, – кольоровими лiнзами.
– Я перевiрила ii графiк. Це не так просто. Ми зазвичай рекомендуемо провести одну чи двi консультацii, а потiм пацiенти чекають щонайменше зо два тижнi, щоб переконатись, що вони не передумали. Що вони все добре обмiркували…
– Угу. Усе гаразд. Я не передумаю.
– А ще ж операцiйна; нам потрiбно замовити примiщення, медсестру, анестезiолога…
Дихання в неi свiже, як жуйка з перцевою м’ятою. Коли вона вимовила це слово – «анестезiолог», – це було нiби крок iз лiтака в крижану тундру. Як арктичний бриз. Не хочу навiть думати, чим тхне в мене з рота. (Я намiряюся купити електричну зубну щiтку, гарну, як у Амброджо та Бет.) Сподiваюся, що вона не помiтила запаху вина. Я досi вiдчуваю присмак кровi вiдтодi, як упала з унiтаза, коли в мене була глибоко розсiчена нижня губа. Доведеться говорити з напiвзакритим ротом. Куплю «Губбу-Буббу». Я нахиляюся над ii столом, так, що опиняюся за кiлька сантиметрiв вiд неi.
Вона кривиться. Та й бiс iз нею.
– Скiльки?
– Даруйте?
– Просто назвiть суму. Скiльки потрiбно?
– Ви що, хабаря менi пропонуете? – перепитуе вона.
Та вона заслуговуе на приз.
– Господи ж ти Боже мiй! Я поспiшаю. Скiльки коштуе зробити це сьогоднi?
Я стукаю пальцями по ii столику… Стук, стук, стук, стук. О, вийшло схоже на вступ до «Firestarter»[37 - Firestarter – сингл британського гурту «The Prоdigy».].
– Справа дiйсно не в грошах.
Бачу, ми йдемо в глухий кут.
– Гаразд. Хуй з вами. Пiду до когось iншого.
– Спробуйте доктора Бальдассiнi. Через дорогу. Вiн менi зробив носа, – пропонуе вона.
Я вириваюся з дверей i мчу сходами донизу, пiд палюче сонце. Арррррр. Це вже не смiшно. У мене скоро сонячнi опiки будуть. От аби в мене була парасолька вiд дощу або вiд сонця. Парасольки завжди нагадують менi про нього. Нi, не про Нiно, про Амброджо. Вони нагадують менi про той вечiр, коли ми вперше зустрiлися. Ми слухали пiсню Рiанни «Umbrella», але я об заклад готова побитися, що вiн цього не пам’ятае (i не лише тому, що вiн мертвий). Це був лише роман на одну нiч, але я хотiла бiльшого. Я втратила цноту та завагiтнiла, лише за одну нiч. Непогано. Вельми ефективно. Але я втратила дитину, а моя близнючка вкрала мого хлопця. Я ж казала, яка вона сука. О, Амброджо, bello mio[38 - Красень (iт.).]. Вiн став таким розчаруванням. Якби лише в нього був бiльший член, усього оцього не сталося б.
Я мчу дорогою повз «фiати», «феррарi» та «мазератi», що стоять уздовж бордюру. Чую, як машини зiштовхуються, труться одна об одну. Гудiння «весп». Сигнали клаксонiв. Я проходжу повз високi бiлi елегантнi будинки, усi зайнятi операцiйними, приватними лiкарнями та психоаналiтиками. На блискучiй латуннiй табличцi на стiнi вигравiювано: «Dr Baldassini». Ооо, це мiсце здаеться дуже багатообiцяльним. Тут зовнi табличка з зображенням дiвчини, трохи схожоi на Бет. Я пiдiймаюся сходами та натискаю кнопку дзвiнка. Заходжу крiзь величезнi, солiднi дверi. Усерединi прохолодно, гарнi високi стелi. Аромат мадагаскарськоi ванiлi. Юка в горщику. Я крокую чорними й бiлими кахлями до жiнки на рецепцii.
– Вiтаю, можете менi допомогти? – кажу я. – Це дуже термiново.
– Заходьте, – запрошуе чоловiчий голос з iталiйським акцентом.
Я дивлюся на платинову бiлявку на рецепцii. Вона кивае та всмiхаеться.
Я вiдчиняю дверi та ступаю всередину, вдихаючи лiкарняне, медичне повiтря. Пахне так, нiби тут перестаралися з «Мiстером Мускулом»; усе здаеться
Сторінка 20
неймовiрно чистим i яскравим.– Чим я можу вам допомогти, мiс, гм, мiс?..
Я рiзко вдихаю:
– Бейонсе.
Я зачиняю за собою дверi.
Ого.
Доктор Бальдассiнi надто спокусливий, щоб бути хiрургом. Вiн стоiть передi мною, приголомшливий, слiпучий, схожий на якогось бога в хрумтливому бiлому халатi. Зi стелi сяють точковi свiтильники. На шиi в нього висить стетоскоп. Це так круто, ексцентрично, сатирично, як на якомусь показi моди. Я точно бачила якiсь такi аксесуари на подiумах «МакКвiн» минулоi весни. Його сорочка вгорi не застебнута (на два гудзики), i я помiчаю волосся на грудях. Його дизайнерська стрижка скульптурна, досконала. На щоках з’являються ямки, коли вiн усмiхаеться. У нього гарна статура. Ідеальний зрiст. (Схоже, я нерiвно дихаю до iталiйцiв.)
Це таке марнування.
Я уявляю його самотне життя в операцiйнiй, за бiлою марлею, хiрургiчними масками, в кумедному блакитному костюмi. У водонепроникних чоботах. Хiрурги носять шапочки? Таке обличчя треба вивiшувати на бiлбордах, щоб жiнки з усього свiту ним милувалися. Цiкаво, вiн уже народився з такою американською щелепою? Це його справжне пiдборiддя?
Вiн дивиться менi в очi, таким сповненим гiдностi поглядом. Я теплiшаю, сповнююся чуттевостi зсередини, як швейцарське сирне фондю з бiлим вином. Вiн простягае менi руку. Потискае мiцно, нiби для нього це дiйсно щось означае, шкiра в нього тепла та гладка. Я пiдходжу трохи ближче, вдихаю його. Його лосьйон пiсля голiння якийсь пряний – «Неролi Портофiно» вiд Тома Форда. Бергамот, амбра, розмарин, лимон… (Моi нiздрi пропадають нi за цапову душу, я мала стати професiйною нюхальницею, парфумером у «Ів Сен-Лоранi» або, можливо, nez[39 - Нiс (фр.).] у «Шанель».) Хоч би ця операцiя не зiпсувала мiй бездоганний нюх.
– Сiдайте, будь ласка.
Я сiдаю на футуристичний стiлець, неначе вкрадений iз космiчного корабля, й оглядаю стiл, вкритий дивними кульками: вони прозорi, просвiчуються, мов медузи (але без жалких щупалець). Менi десь iз хвилину потрiбно, щоб зрозумiти, що то таке.
Лiкар помiчае мiй погляд.
– Вiзьмiть.
Вiн нахиляеться до мене над столом i дае менi аморфну силiконову кульку.
– Це найвища цiнова категорiя. Імпланти «Аллерган». Це розмiр 450cc.
Я беру ii й стискаю. На дотик чимось нагадуе пластилiн «Плей До».
– О. – Я кладу кульку назад на стiл. – Так. – Усе це якось дивно, чесно кажучи.
– То що я можу сьогоднi для вас зробити?
Садомазо? Анал? Легенький, лайтовий бондаж? Може, добре розважимося втрьох: я, ви та Джордж Клунi? Або можете роздягнутися, щоб я подивилася?
Вiн вiдхиляеться на спинку свого шкiряного крiсла та складае руки за головою.
– І, будь ласка, можете називати мене Леонардо.
Леонардо? Добре.
Голос у нього наче солона карамель – глибокий, низький, рiвний. Я готова об заклад побитися, що вiн чудово вмiе спiлкуватися з пацiентами. Це важлива риса для лiкаря – заспокiйливий голос. Незабутнi iнтимнi розмови. Вiн може сказати, що тобi тиждень жити залишилось, але таким голосом, що ти просто подумаеш: «Ну й гаразд».
Леонардо всмiхаеться. Вiн бере три силiконовi кульки й починае жонглювати. Вiн крутий.
– Моя адмiнiстраторка говорила про термiнову операцiю? Зазвичай ми такого в цiй клiнiцi не робимо, але я впевнений, що, якщо ми дiйдемо згоди щодо суми, яка покрие неминучi додатковi витрати, ми зможемо щось вирiшити.
– Справдi? Зможете?
– Звiсно. Часу трохи замало, але я подумаю, що можу зробити.
– Чудово. Блискуче. Неперевершено.
Я знала, що десь вiдшукаю такого несумлiнного лiкаря, якщо добре постараюся. Кого турбуе етика? Клятва Гiппократа? Кожен мае свою цiну.
Я дивлюся на його руки, що тепер лежать, стиснутi, на столi. Його нiгтi, пiдпилянi й вiдшлiфованi, природно блищать, а шкiра кремова, рожево-бiла. Схоже, що вiн робить професiональний манiкюр. Думаю, йому слiд доглядати за руками. Вiн хiрург, урештi-решт, саме ними вiн торгуе. Я впевнена, що вони застрахованi на цiлий статок. Уявляю його руки на моему голому тiлi. Його долонi масажують моi плечi, пальцi стискаються навколо горла. Вiн опускав би руки все нижче, збуджував би моi соски, обхоплював би груди. Потiм руками гладив би живiт, опустився б аж до стегон i розсунув би iх. Потер би мiй клiтор. Увiйшов би в мене на фалангу. Хочу вiдчувати його пальцi всерединi мене.
– Бейонсе?
– А, так? Про що ми?.. Гм…
«Леонардо, Леонардо, Леонардо». Менi подобаеться. Пливе по язику, як «феляцiя». Можливо, вiн титан Вiдродження, як да Вiнчi? Генiальний митець? Видатний мислитель? Його точно можна обожнювати, як Дi Капрiо. Я вперше несамовито закохалася у Джека з «Титанiка». (Треба було йому зiпхнути Розу з того плоту.)
Лео натягае латекснi рукавички. Я трохи соваюсь на своему стiльцi. Тепер я мокра, i мiж нiг у мене розпалюеться пристрасне бажання. Я уявляю секс на його столi.
– О Боже, Алвi! Ти не можеш спати зi своiм лiкарем. Це непрофесiйно чи щось таке…
Що це за докучливий голос у моiй головi? Голос розуму? Розважлива Алвi? У моеi совiстi терпець урва
Сторінка 21
ся? Це нiяк не може бути довбана Бет. Хай там як, у мене часу на секс немае. Нiно десь там чекае, зловтiшаеться. Менi треба поквапитись.І хiба я щойно не вiдреклася вiд чоловiкiв? У мене пам’ять як у золотоi рибки. І хiба я щойно не вiдреклася вiд чоловiкiв?
– Менi потрiбно змiнити форму но… тобто зробити ринопластику. Якомога скорiше, сьогоднi, – кажу я.
– А який ви хочете мати вигляд?
– Ну, я думаю, щось середне мiж Гайдi Монтаг[40 - Гайдi Монтаг – американська телеведуча, спiвачка й дизайнерка.] i Мадонною 1994 року.
– Гмммм. Розумiю.
– Що менше, то краще, – пояснюю я. – Як у джунгарського хом’ячка.
Я вказiвним пальцем показую в повiтрi потрiбну форму. Виходить щось трохи схоже на кому:,
Лео кивае, але я не впевнена, що до нього дiйшло. Його очi затримуються на моiх, допитливi, проникнi: його вродливе обличчя здаеться спантеличеним. Чого вiн так витрiщився на мене? Я впевнена, що в нього таке бувае щонайменше разiв двадцять на день. А, знаю. Вiн уявляе мене голою. У нього той затуманений, мрiйливий погляд, що постiйно бувае у хлопцiв… Може, я йому теж сподобалася? Я готова об заклад побитися, що так воно й е. Це добре видно.
– Привiт, Елiзабет.
Мiстер Бульбашка стоiть надi мною. Я вдивляюся в його обличчя. Налитi кров’ю очi зловiсно свiтяться, витрiщаючись на мене з бiлого мов крейда обличчя. Я прив’язана до лiкарняного лiжка на колесах. Я сiпаюся, борюкаюся, але не можу поворухнути жодним м’язом.
Моi кистi та ступнi затягнутi надто мiцно. Я звиваюся й вивертаюся. В очах пече вiд смороду вiскi. Я щокою вiдчуваю його хрипке дихання. Його рот усього за якийсь дюйм вiд мене. Вiн пiдсуваеться дедалi ближче. У нього в зубах щось застрягло. Схоже на людську плоть.
– Будь ласка, я хочу знову стати Алвi.
Вiн смiеться, смiеться, божевiльним смiхом, як сирена.
– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка.
Його обличчя перетворюеться на обличчя Бет.
Я розплющую очi й озираюся. Що це таке? Де я е? Навiщо до мене пiд’еднанi всi цi трубочки? Це що, лiкарня? Лiкарнянi завiси. Голi бiлi стiни. Запах промислового засобу для дезiнфекцii. Що я, в бiса, тут роблю? Я втрапила в аварiю? Хтось мене намагався вбити (знову)? Я не вiдчуваю обличчя. Не вiдчуваю голови. Я що, паралiзована? Чи мертва?
– Допоможiть. Допоможiть. – Що зi мною сталося? – Медсестро? Медсестро? МЕДСЕСТРО!
Бiля лiжка червоний шнур для виклику. Я смикаю за нього, i спалахуе свiтло. Чую дзвоник десь на посту чергового. Дихай, Алвiно, просто дихай. Усе гаразд. Усе з тобою буде добре. Ти, либонь, знову випила забагато й вiдключилася серед дороги, на зебрi. Я заплющую очi. Це якось пов’язано з готелем «Рiтц»? З якимось мартiнi? Думай, Алвiно. Думай. Це Нiно зробив? Я щiльнiше стискаю повiки, суплю брови. Нi, я знаю. Менi зробили серйозну операцiю. У моему мозку наче свiтло вмикаеться. Ринопластика. Майстерне маскування. Тепер я пригадую, все стае зрозумiлим (типу). Я в бiгах. Пiд прикриттям. Менi потрiбно знайти ту падлючну падлюку. Нiколи чекати.
– Buona sera, come stai?[41 - Добрий вечiр, як ся маеш? (iт.)]
Я розплющую очi й дивлюся на жiнку, що йде до мого односпального лiжка.
– А ви хто, в бiса, така? – питаю я.
Жiнка всмiхаеться. Вона схожа на мою бабусю: коротке гарно зачесане волосся, свiтло-сiре з легким блакитним вiдтiнком, широка, гречна усмiшка. У куточках очей – зморшки вiд смiху. У неi чудово вийшло б рекламувати пiдливи «Бiсто».
– Мене звати сестра Романо. Я сьогоднi доглядати за вами.
Сестра? Фе. Не люблю сестер.
– А це що за гiвно? – питаю я.
Я висмикую голку з руки, липка стрiчка за все чiпляеться. Пекучий бiль, i в мене на шкiрi виступае крапля кровi. Я злизую ii. Смачно.
– Це ваше знеболювальне, – пояснюе вона. Вона дивиться на голку, що падае на пiдлогу. – Не хочете його, морфiну? Добре. Без проблем. Я забрати.
Морфiн? Ой, я люблю морфiн…
– Як ви сьогоднi почуватися?
– Я чудово почуваюся.
Я хочу забратися звiдси.
Вона натискае перемикач бiля лiжка, i матрац рухаеться. Вiн бринить i гуде пiд моею вагою, i я поступово сiдаю.
Ох ти ж йобт!
– Що це?
Я, скосивши очi, дивлюся на свiй нiс. Бачу щось типу бiлого гiпсу…
Медсестра вдивляеться в мое обличчя та широко, променисто всмiхаеться.
– S?, – каже вона. – Погляньте.
Вона простягае менi дзеркало, i я пiдiймаю його. Вона вiдлiплюе гiпс.
– Ти схожа на Пакмана[42 - Пакман – персонаж японськоi вiдеогри.], – коментуе Бет.
– О, святий Ісусе, – вимовляю я.
Мiй нiс зник. Божевiлля якесь.
– А вiн не… замалий? – питаю я.
– Нi, гарненький. Дайте поглянути…
Вона смикае за нього. Я нiчого не вiдчуваю.
– Гей! Заберiть руки. Я буду кусатися.
Я все ще витрiщаюся на себе в дзеркало. Леонардо, ти чудотворець. Цей чоловiк – чистий генiй. Святий. Чарiвник. (І ще й гарненький… Чорт, Бет зi своiм голосом у мене в головi не дала менi його завалити.) Тепер жодним копам нiяк мене не впiзнати. Я не схожа на Алвi.
– Ви три години в операцiйнiй, а зараз повиннi розслабитися.
–
Сторінка 22
ри години? – Бля, це ж цiла вiчнiсть. А як же Нiно? – Я маю йти.Вона кусае губу. Схоже, вона засмучена. Чiпляе назад бiлу пов’язку. Я втуплююся в ii обличчя.
– Де моi речi? Я йду, – кажу я.
– Signorina, але ви щойно прокинутися.
– Менi треба забиратися звiдси. Де мiй телефон? – Я вiдчиняю шухляду бiля лiжка. Знайшла. Назад, у мережу. Я хапаю його i грюкаю шухлядою.
– Ви не можете йти зараз. Mamma mia[43 - Матiр Божа (iт.).]. Не хочете, щоб доктор Бальдассiнi спершу вас оглянув?
Ммммм, доктор Леонардо. Так, я б не проти. Але не зараз. Менi нiколи. Навiть швиденько подрюкатися. Це гонка проти часу, як у «Кришталевому лабiринтi»[44 - The Crystal Maze – британське телевiзiйне шоу, де команда з шести осiб бере участь у рiзноманiтних випробуваннях.]. І взагалi, з хлопцями в мене покiнчено. Тепер я все пам’ятаю. Грошi. Помста. План.
Я вистрибую з лiжка та мало не падаю. Трохи похитуюся, хапаюся за штатив. Це, либонь, усе через ту анестезiю. Або, може, з таким крихiтним носиком у мене змiстився центр тяжiння. Коли в головi вже не паморочиться й пiдлога не рухаеться, я озираюся, шукаючи свiй одяг. Вiдчиняю шафу та бачу сукню «Шанель», що висить на маленькому гачку. Беру ii й натягаю на себе. Знаходжу своi босонiжки та взуваюся, але менi нiяк не втриматися на шестидюймових пiдборах. Я знову скидаю iх i несу в руцi. Менi боляче рухатися. Боляче йти. У мене й так було найнайтяжче похмiлля, а тепер ще й нiс нiби охоплений полум’ям. Хочу ще того чудового морфiну. Чи кiнських транквiлiзаторiв? Чи джину?
– Вам треба носити це, – медсестра показуе на пов’язку в мене на носi. – Носити шiсть тижнiв. Цiлодобово. Не знiмати.
– Так, звiсно. – Та нiзащо.
Я бачу в шафi пошарпану сумочку Бет «Гермес» i запихаю в неi свiй телефон. Перевiряю грошi. Так, вони на мiсцi, у годиннику з зозулею. Здаеться, все: увесь мiй свiт в однiй сумочцi. Принаймнi носити не важко…
– І цi таблетки теж вам. Чотири рази на день.
О, препарати ?
– Чудесно, – кажу я.
Вона дае менi паперовий пакет, що мало не репаеться вiд пакункiв iз лiками. Я пхаю таблетки в свою сумочку. Тепер у нiй стiльки всього, що я не можу ii закрити.
Я вiдсуваю вбiк блакитну завiску та шкандибаю по палатi змерзлими, голими, холодними мов крига ногами. Запалюю «Мальборо Лайт». Медсестра гукае менi навздогiн:
– Це дуже сильнi знеболювальнi. Кодеiн i парацетамол. Будьте обережнi, не надто багато.
– Так, так, так, неодмiнно.
– Добре. Ciao, Бейонсе.
* * *
Трастевере, Рим, Італiя
Я заходжу в аптеку. Вiдчуття таке, нiби по моему обличчю проiхався з шаленою швидкiстю двоповерховий автобус. Я хапаю жменю таблеток i по однiй ковтаю iх. Утираю очi. Вони напухлi, з мiшками. Горло болить, i в ньому сухо-сухiсiнько. Я не можу вдихнути носом. Не можу поворухнути обличчям. Я хапаю пляшку енергетику «Люкозад». Менi потрiбно випити, доки я не потрiскалася, мов соляна рiвнина в Патагонii. Краще, щоб мiй нiс мав якомога охайнiший вигляд, коли я знiму цю пов’язку.
Я блукаю проходами. Так, що менi потрiбно? Варто купити найнеобхiднiше. Я вишукую фарбу для волосся (рожеву, кольору фуксii), ерекцiйне кiльце, змазку «Дюрекс Плей» та ароматизованi презервативи, розчiску, зубну пасту, зубну щiтку (електричну), губну помаду, консилер, туш для вiй i – ТАК – крутезнi дзеркальнi сонцезахиснi окуляри. Плачу дiвчинi грошi з мого годинника й виходжу з магазину.
Сходами пiдiймаюся до своеi квартири i прямую до ванноi кiмнати.
Я фарбую волосся над раковиною. Рожева вода закручуеться вихором i стiкае в трубу, коли я виполiскую фарбу з крана-змiшувача. Я викручую пасма над раковиною, вкритою червоними плямами, а потiм сушу iх феном. Роблю зачiску перед яскраво освiтленим дзеркалом. Рожеве, мов цукрова вата, волосся падае менi на спину. Я схожа на принцесу-троля, Поппi. Я знiмаю пов’язку з обличчя та знову розглядаю свого носика. КРУТО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ. Тобто – о, так! – хто це такий? Неонове рожеве волосся та кирпочка, гарненька, мов вишенька в коктейлi. Я – полуничне морозиво зi збитими вершками. «Янгольська насолода». Укриваю консилером рубцi, що починають багрянiти навколо носа. Трохи боляче, але могло бути й гiрше. Таблетки допомагають. Я немов лiтаю. Мащу губи помадою. Додаю тушi. Вдягаю сонцезахиснi окуляри, i знаете що? Це крутезне маскування. Дванадцять балiв iз десяти. Я ковтаю ще знеболювальних. Так, чорт забирай, я готова пiдкорювати свiт.
Роздiл сьомий
Я зголоднiла пiсля анестезii. Витикаю свого новенького носика надвiр, щоб щось перехопити. Це мiсце здаеться непоганим: «Таверна Трiлусса», старомодний iталiйський ресторан. Фарбованими стiнами в’еться плющ. Тут е тенти та гарненька тераса. Дерев’янi вiконницi та свiчники. Я хочу поглянути ближче. Вiдчиняю дверi та ступаю всередину. У примiщеннi повно людей, якi iдять, п’ють i базiкають. Кричать. Сваряться над своiми спагетi болоньезе. Повiтря насичене спокусливими ароматами, що долинають iз дверей кухнi. Боже мiй, у мене в ротi повно слини. Я готова з’iсти що завгодно. Усе. Офiцiа
Сторінка 23
т приходить i всмiхаеться до мене. Вiн гарненький, як молодий Метт Леблан.– Buona sera, signorina. – Вiн оглядае мене з голови до п’ят.
– Здоров, – вiдповiдаю я. – Столик для одного?
– Звичайно. Будь ласка, ходiть за мною.
Я слухняно йду за ним. Його зад щiльно обтягують тiснi чорнi штани. Сiдницями горiхи лущити можна.
Ми йдемо переповненим рестораном, протискаемося повз столики та стiльцi до маленькоi мiсцини в кутку. Вiн витягуе передi мною стiлець, пропонуючи сiсти, й розкладае на колiнах серветку. Пальцями ковзае по моему стегну. Навмисно? Чи випадково?
– Aperitivo для вас, bella?[45 - Аперитив… красуню? (iт.)] Келих «Просекко»? «Апероль Шприц»?
– Менi горiлки, чистоi, – кажу я.
Вiн кивае й облизуе губи.
– S?, bellissima[46 - Так, красуню (iт.).].
Я беру товстелезне меню та заглиблююсь у нескiнченнi перелiки страв. І гадки не маю, що менi обрати. Я зазвичай замовляю «Маргариту» з мiсцевого «Галовей Домiно».
Натомiсть оглядаю примiщення. Це старовинна будiвля. На стелi темнi дерев’янi балки, на стiнах – написанi олiйними фарбами картини. Дiжки, лiхтарики та ренесанснi фрески, кованi сталевi гратки та полицi, повнi книжок. Тут затишно. Самобутньо. Традицiйно. Не так гламурно, як у тому мiсцi в Таормiнi, куди я ходила з Амброджо й Бет. Але це круто. Безiменно.
Повертаеться офiцiант iз моiм напоем на тацi.
– Ваша горiлка, – пiдморгуе вiн.
Я вiдпиваю ковток через пластикову соломинку. Вона холодна, терпкувата й мiцна. Ммм, як добре. Освiжно. Я ковтаю ще знеболювальних.
– То що у вас доброго е поiсти? – питаю я.
Дивлюся в очi кольору амаретто.
– Це мiсце славетне своiм cacio e pepe, пастою з перцем i сиром.
– Прекрасно. Сир – це добре. Я замовлю його.
– Чудовий вибiр. Фантастичний.
Вiн усмiхаеться та простягае руку по меню. Його пальцi ковзають по моiй руцi. По зап’ястю. Помилково? Нi, я так не думаю.
Я дивлюся, як вiн iде вiд мене. Вiн нiчогенький: вiсiм iз десяти. Точно найзграбнiший хлопець iз тутешнiх. Усi iншi офiцiанти – нi про що. А потiм до мене доходить.
Я розумiю, чому вiн так менi подобаеться. Вiн трохи скидаеться на Нiно. Чорне волосся, темнi очi. Стрункий. Середньоi статури. Гарно стрижений. Може, Нiно мав такий само вигляд рокiв двадцять тому, коли був юним гангстером-убивцею?
Ох. Точно. Нiно. Отож. Як саме я його вб’ю? Треба подумати. Розробити план. Я складу перелiк. Намалюю дiаграму. Потрiбен мозковий штурм чи щось таке. Я записуватиму всi найбожевiльнiшi iдеi. Це буде вiльний полiт думки. Усе, що спаде менi на розум, – усе мае право на iснування. Жодних обмежень. Я порпаюся у своiй сумочцi й знаходжу червону ручку. Але в мене немае паперу. Я озираюся, шукаю серветку чи щось таке, але нi, усi серветки тут iз тканини. Утiм, хай там як, вони бiлi. Згодяться. Я розгортаю одну з них на дерев’яному столi та пишу вгорi великими лiтерами:
ПОМСТА АЛВІ ?
У центрi зображую портрет Нiно. Просто палички й кружечки. Я не надто сильна в живописi. На Нiно анiтрохи не схоже, скорiше на Тома Гiддлстона. Малюю петлю в нього на шиi, а потiм i решту шибеницi, нiби граю в ту гру. А потiм у кружечках навколо складаю розширений перелiк: застрелити, зарiзати, задавити, скинути зi скелi, вивчити бойовi мистецтва та прикiнчити його рубальним ударом, мов справжня каратистка, гепнути в потилицю, задушити, замкнути в машинi, щоб сам задихнувся, облити фторидом хлору, щоб самозайнявся.
– Ваша паста, signorina, – ласкаво шепоче офiцiант менi на вухо.
Я смикаю серветку зi столу та стелю ii назад на колiна. Сподiваюся, що вiн не вмiе читати англiйською. Я всмiхаюся йому й запитую:
– Ви знаете, де я можу знайти господарчий магазин? «Усе для дому» чи щось таке?
– Нi, вибачте. У цьому районi не знаю.
– Менi потрiбно купити мотузку й молоток…
Я дивлюся на свою страву.
Я зазвичай обираю найбiльшi порцii. Таке в мене загальне правило. Але, Боже мiй, вона величезна. Офiцiант ставить пательню на столик передi мною. Вона повна кремовоi маси спагетi, а соус пахне неначе в сирному раю. Офiцiант дiстае млинок для перцю, майже однаковоi з ним висоти й ширини. (Моеi уваги не оминае те, яку бездоганно фалiчну форму мае ця штука.)
– Хочете? – запитуе вiн.
– Угу, – видихаю я. – Для мене що пiкантнiше – то краще.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Переклад І. Огiенка. (Тут i далi прим. пер.)
2
Переклад Л. Гребiнки.
3
Condе Nast – журнальне видавництво.
4
Одиниця маси в англомовних краiнах, 1 фунт = 0,45 кг.
5
Не треба (iт.).
6
Вальтер Скотт, «Мармiон».
7
І що? (iт.)
8
Годi (iт.).
9
Менi дуже прикро (iт.).
10
Глорiя Гейнор – американська спiвачка у стилi диско, вiдома хiтом «I Will Survive».
11
Одиниця довжини у деяких краiнах, 1 дюйм = 2,54 см.
12
Сильвiя Плат – американська письменниця, одна з фундаторок жанру «висповiдальноi поезii».
Сторінка 24
13
Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).
14
Солодким життям (iт.).
15
ЛЮБА ЕЛІЗАБЕТТА (iт.).
16
Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).
17
Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).
18
Рiч Фронiнг – професiональний американський кросфiт-спортсмен.
19
Вiльям Шекспiр, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребiнки).
20
Коулрофобiя – страх перед клоунами.
21
Лiсбет Саландер – дiвчина-хакер, що мае на спинi татуювання у виглядi дракона, героiня серii книжок шведського письменника Стiга Ларссона «Мiленiум».
22
Усейн Болт – ямайський спринтер, 8-разовий олiмпiйський чемпiон.
23
Говорить (iт.).
24
Tinder – застосунок для знайомств.
25
Happn – мобiльний застосунок для соцiального пошуку, що грунтуеться на географiчному розташуваннi.
26
Hinge – застосунок для знайомств.
27
Grindr – застосунок для знайомств геiв i бiсексуальних чоловiкiв.
28
Bumble – застосунок для знайомств.
29
Swipe Buster – сайт, за допомогою якого можна дiзнатися, чи користуеться хтось «Тiндером».
30
Паспорт (iт.).
31
Ласкаво просимо (iт.).
32
Airbnb – сайт, за допомогою якого можна орендувати приватне житло по всьому свiту.
33
Засранця (iт.).
34
Джон Кiтс, «Ода солов’ю» (переклад В. Марача).
35
Ну? (iт.)
36
Іди на хуй (iт.).
37
Firestarter – сингл британського гурту «The Prоdigy».
38
Красень (iт.).
39
Нiс (фр.).
40
Гайдi Монтаг – американська телеведуча, спiвачка й дизайнерка.
41
Добрий вечiр, як ся маеш? (iт.)
42
Пакман – персонаж японськоi вiдеогри.
43
Матiр Божа (iт.).
44
The Crystal Maze – британське телевiзiйне шоу, де команда з шести осiб бере участь у рiзноманiтних випробуваннях.
45
Аперитив… красуню? (iт.)
46
Так, красуню (iт.).