Сторінка 1

Шалена
Клоi Еспозiто


Елiзабет та Алвiна – сестри-близнючки. Проте однакова зовнiшнiсть – едине, що е у них спiльного. Елiзабет тиха та спокiйна, одружена iз заможним красунчиком iталiйцем та виховуе чудового сина. Алвiна ж пиячить, встряе у небезпечнi пригоди i називае себе «поганою злою сестрою».

Несподiвано Бет запрошуе до себе непутящу сестричку. Алвi хапаеться за цей шанс i вирушае до спекотноi Сицилii. А одного дня Елiзабет знаходять мертвою. Їi сестра радiе, що тепер може замiнити ii та жити у розкошi. Хоча насправдi Алвi втрапила у велику халепу… Та що, як саме це було ii найбiльшою мрiею?





Клоi Еспозiто

Шалена



Esposito Ch.

Mad: A Novel



Обережно! Ненормативна лексика!



© Chloе J. Esposito, 2017

© Depositphotos.com / gurgenb, docer2000, evgeniyregulyan, обкладинка, 2018

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018


* * *


Для Паоло


Не жадай.

    Книга Вихiд

У тебе два життя. Друге починаеться,

коли усвiдомлюеш, що життя – одне.

    Конфуцiй

Безумство – розуму взiрець
для тих, хто вже прозрiв.
Здоровий глузд – шаленство,
вiддаеться,
однак, за нього бiльшiсть голосiв.
Погоджуйся – i ти iм друг.
Нi – небезпечний в’язень,
а на руках – ланцюг.

    Емiлi Дiкiнсон






Замiсть прологу


Для початку я маю дещо вам пояснити: мое серце не на мiсцi. Так само як i мiй шлунок, моя печiнка та селезiнка. Усi моi внутрiшнi органи розташовуються не з того боку, якраз там, де iх не мае бути. Я – людина навпаки, примха природи. Серце семи мiльярдiв людей на планетi – з лiвого боку. Мое – з правого. Вам не здаеться, що це знак?

Серце моеi сестри розташоване як треба. Вона досконала, цiлком i повнiстю. Я – дзеркальне вiдображення своеi близнючки, ii темний бiк, ii тiнь. Вона правильна, а я – нi. Вона правша, а я пишу лiвою. Італiйською «лiвий» – sinistra[1 - Sinister (англ.) – зловiсний, похмурий. (Тут i далi прим. пер.)]. Отже, я – злосестра. Бет – янгол, а хто ж тодi я? Помiркуйте над цим…

Цiкаво, що зовнi нас не вiдрiзнити. На поверхнi ми однаковiсiнькi близнючки, але зазирни пiд шкiру – i до кiнця днiв не оговтаешся. Спостерiгайте iз побожним трепетом, як випадають переплутанi кишки i причеплений не з того боку шлунок. І не кажiть, що я не попереджала. Видовище не з приемних.

Якщо хочете знати, ми однояйцевi. Зигота Бет роздiлилася навпiл, так з’явилась я. Це сталося на початковiй стадii розвитку, коли ii зигота була лиш гроном клiтин. Мама була вагiтна вже кiлька днiв, i потiм – оце дивина! – раптом, наче зозуленя, вигулькнула я. Вiдтодi Бет доводилося дiлити зi мною свою приемну затишну амнiотичну ванну та домашнi страви маминоi плаценти.

Там, у матцi, було досить тiсно. Там не вистачало мiсця для нас двох i наших пуповин. Пуповина Бет оповила iй шию, а потiм якось невдало заплуталася. Якийсь час ii життя висiло на волосинцi. Не знаю, як це сталося. Я в цьому не винна.

Науковцi вважають однояйцевих близнюкiв цiлковитою випадковiстю. Ми й досi лишаемося таемницею: нiхто не знае, як i чому я з’явилась. Дехто каже, що це вдача, iншi називають це збiгом обставин, спiвпадiнням. Але природа не терпить випадковостi. Бог не кидае жереб. Я прийшла в цей свiт не просто так, упевнена. Я просто ще не знаю навiщо. День, коли ти народився, й день, коли збагнув навiщо, – два найважливiшi днi в життi людини.




День перший. Ледачiсть



Проблема в тому, що менi нiколи не пофiг.

    @Алвiнанайтлi69






Роздiл перший




Понедiлок, 24 серпня, 8:00 ранку. Арчвей, Лондон





Вiд: Елiзабет Карузо [email protected]

Кому: Алвiна Найтлi [email protected]

Дата: 24 серпня 2015 08:01

Тема: Вiдвiдини



Алвi, люба!

Годi вже мене уникати, ну будь ласка. Я знаю, що ти отримала два моi листи, бо я увiмкнула сповiщення про прочитання, тож можеш бiльше не прикидатися. Хоч я ризикую повторитися, та все-таки ще раз запрошую тебе до нашоi вiлли в Таормiнi. Тобi тут ДУЖЕ СПОДОБАЄТЬСЯ: XVI столiття, оригiнальнi оздоби й запах франжипанiв у повiтрi. Кожен день тут – сонячний. Є басейн, за який не шкода й померти. Ми живемо за два кроки вiд стародавнього грецького амфiтеатру, що його обрамляе гора Етна на заходi та мерехтливе Середземне море на сходi. Навiть якщо ти зможеш вирватися хоча б на тиждень – знаю, ти прикута до цiеi жахливоi роботи, – ми будемо дуже радi. Просто не вiриться, що ти ще жодного разу не бачила Ернi. Вiн росте щогодини i схожий на тiтоньку Алвiну наче викапаний.

Ну серйозно, ти менi потрiбна. Благаю. Приiзди. ДВА РОКИ МИНУЛО.

В мене е до тебе одне прохання, але в листi написати не можу.

    Цiлую, Бет



P. S. Я знаю, про що ти думаеш, i кажу тобi, нi – нiяково не буде. Ми з Амброджо вже про все забули, навiть якщо ти – нi. Тож не будь така вперта й приiзди на Сицилiю.

P. P. S. Скiльки ти зараз важиш? Досi 59 кiлограмiв? А розмiр

Сторінка 2

есятий? Не можу скинути вагу пiсля пологiв, i це страшенно мене бiсить.


Чорт забирай, вона нестерпна.

«Запах франжипанiв у повiтрi» бла-бла-бла, «стародавнiй грецький амфiтеатр» бла-бла-бла «мерехтливе Середземне море» бла-бла-бла. Ну чисто тобi ведуча в «Мiсцi пiд сонцем»[2 - A Place in the Sun – передача, де експерти з нерухомостi допомагають людям знайти житло в теплих краях.]: «Алвiна Найтлi шукае тимчасове помешкання в приголомшливо гарному прибережному районi схiдноi Сицилii». От тiльки я таке не дивлюсь.

Я нiкуди не поiду, однозначно. Усе це звучить нудно, старомодно. Та й до вулканiв у мене довiри немае. І спеку таку я ненавиджу. Все липке. В потi. Моя англiйська шкiра за двi секунди згорить. Я блiда, як ескiмос. «Не кажи “ескiмос”! – так i чую ii зараз… – Їм це не подобаеться. Це не полiткоректно. Називай iх iнуiти».

Я оглядаю свою спальню: порожнi пляшки з-пiд горiлки, постер Ченнiнга Тейтума, на корковiй дошцi фотки «друзiв», з якими я нiколи не бачусь. Одяг на пiдлозi. Чашки вистиглого чаю. Бардак, який вразив би навiть прибиральницю Трейсi Емiн[3 - Трейсi Емiн – англiйська художниця, найвiдомiша iнсталяцiя якоi називаеться «Мое лiжко» та являе собою неприбране брудне лiжко, навколо якого розкидано особистi речi, включаючи закривавлену бiлизну й використанi презервативи.]. Три мейли за тиждень. Що вiдбуваеться? Цiкаво, про що вона збираеться мене просити? Мабуть, треба iй вiдповiсти, бо вона так i iздитиме менi по мiзках.



Вiд: Алвiна Найтлi [email protected]

Кому: Елiзабет Карузо [email protected]

Дата: 24 серпня 2015 08:08

Тема: RE: Вiдвiдини



Елiзабет, люба!

Дякую тобi за запрошення. Судячи з твоiх слiв, твоя вiлла просто неймовiрна. Ну хiба ж вам iз Амброджо й, звiсно, маленькому Ернi не пощастило з цим чудовим будинком у такому бездоганному мiсцi? Пам’ятаеш, у дитинствi з нас двох я любила воду бiльше? А тепер у тебе басейн…


(а у мене ванна iз забитим зливом)



Ну хiба життя не дивна рiч? Звiсно, я б залюбки познайомилася з твоiм милим маленьким янголятком, зi своiм племiнником, але на роботi зараз справжнiй аврал. Серпень завжди найнапруженiший мiсяць, тому я й забарилася з вiдповiддю. Вибач.

Дай знати, коли будеш у Лондонi, було б непогано перетнутись.

    Альбiнос

Скiльки б разiв я не набирала iм’я «Алвiна», автозамiна завжди пише замiсть нього це довбане «Альбiнос». (Можливо, вона знае, яка я блiда, й дражниться.) Я просто пiду й офiцiйно його змiню.



Алвiна

P.S. Передавай вiтання чоловiковi й цiлуночок Ернесто вiд його тiтоньки.


Надiслати.

Брат Елвiса Преслi народився мертвим. Деяким людям не доводиться дiлитися вдачею.

Я пiдтягаюся в лiжку, вилажу з нього та вступаю в пiцу, яку залишила на пiдлозi. Уночi, перш нiж вiдтрубитися о четвертiй, я з’iла лише половину. Вся нога в томатному соусi. Шматочок салямi мiж пальцiв. Я вiдлiпляю м’ясо та запихаю його собi до рота, витираю соус шкарпеткою, вдягаюся в те, що знаходжу на пiдлозi, – нейлонову спiдницю, яку не треба прасувати, бавовняну футболку, якiй прасування не завадило б. Я дивлюся в дзеркало, насуплюю брови.

Уфф. Стираю туш з очей, наношу блискучий шар фiолетовоi помади, пригладжую масне волосся. І так покатить; я спiзнююсь. Знову.

Я йду на роботу.

Виходячи з будинку, я забираю пошту й розриваю конверти, поки чвалаю по вулицi з «Мальборо» в зубах. Рахунки, рахунки, рахунки, рахунки, вiзитiвка таксi на замовлення, реклама пiци на винос. «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ», «СПОВІЩЕННЯ ВІД СУДОВОГО ПРИСТАВА», «ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ ВІДПОВІДІ». Нудно, нудно, зараз засну. Хiба Тейлор Свiфт доводиться розбиратися з таким лайном? Я тицяю листи в руки безхатьку, що сидить бiля метро: бiльше не моя проблема. Я проштовхуюся крiзь натовп у черзi до турнiкета, ляпаю проiзним по сканеру. Ми просуваемося платформою зi швидкiстю 0,0000001 км/год. Я намагаюся подумки скласти хайку, але не можу дiбрати слiв. Щось глибоке про екзистенцiйнi страждання? Щось поетичне й нiгiлiстичне? Та марно. Нi. Мiй мозок i досi спить. Я роздивляюся рекламу одягу й прикрас, якою вкрито кожен сантиметр стiн. На мене витрiщаеться та сама пихата вiдретушована модель iз тим самим пихатим вiдретушованим обличчям, що й кожного ранку. На плакатi вона годуе однорiчного малюка дитячою кашкою. У мене немае малюка, й нагадування менi не потрiбне. Я напевне не купуватиму дитячоi кашки.

Я тупочу ескалатором, проштовхуюся повз чоловiка, який займае забагато мiсця.

– Альо, обережно! – горлае вiн.

– Стiй праворуч! Членистоголове!

Я великий митець, замкнений у тiлi рекламного агента, реiнкарнацiя Байрона чи Ван Гога, Вiрджинii Вулф чи Сильвii Плат. Я чекаю на платформi та розмiрковую над своею долею. Чи мае в життi бути дещо бiльше? Затхле повiтря цiлуе менi обличчя, вiщуючи наближення потяга. Я могла б стрибнути просто зараз, i усе зникло б. За годину парамедики вiдшкребли б моi рештки вiд рейок i Пiвнiчна лiнiя знову запрацювала б у штатному режимi.

Металевими рейками пр

Сторінка 3

бiгае мишка. У неi тiльки три лапки, та ii життя сповнене свободи й пригод. Щаслива тварюка. Може, потяг розтрощить iй маленького черепа. За мить вона зникае. Прокляття.

Сiдаю на лаву в кiнцi вагона. У мiй особистий простiр влазить чоловiк iз герпесом. Його сорочка напiвпрозора вiд поту. Вiн тримаеться за жовте поруччя в мене над головою, i його пахва лише за пару сантиметрiв вiд мого носа. Я вiдчуваю запах його дезодоранту «Лiнкс Африка», змiшаного iз розпачем. Я читаю його «Метро» догори дригом: убивство, наркотики, iсторiя про чийогось кота. Вiн притуляеться пахом до мого стегна, тож я наступаю йому на ногу. Вiн вiдходить. Наступного разу заряджу йому колiном по яйцях. Ми зупиняемося на кiлька хвилин десь у нижнiй частинi лондонського шлункового тракту. Я переходжу на iншу лiнiю на «Тоттенхем Корт Роуд». Вагон випорожнюе кишкiвник, i ми випадаемо звiдти аморфними екскрементами. Мене викакано на «Оксфорд Серкус».


* * *



Мейфейр, Лондон



Назовнi повiтря густе, наче смалець. Шум транспорту й полiцейських сирен. Я вдихаю повнi легенi дiоксиду азоту й рушаю. Продавцi «Бiг iшшу»[4 - Big Issue – британська вулична газета, одна з найпоширенiших у свiтi.], жебраки, орди знуджених студентiв. «Файв гайз»[5 - Five Guys – мережа фастфудiв.], «Коста»[6 - Costa – кав’ярня.], «Белла Італiя»[7 - Bella Italia – мережа ресторанiв iталiйськоi кухнi.], «Старбакс», «Нандоз»[8 - Nando’s – ресторан, що спецiалiзуеться переважно на стравах iз курятини.], «Грегз»[9 - Gregg’s – найбiльша мережа пекарень у Великiй Британii.]. За три з половиною хвилини я на автопiлотi дiстаюся до офiсу. Чи, може, я ходжу увi снi? Чи, може, я померла? Може, я стрибнула i тепер я в лiмбi?[10 - У католицизмi: мiсце перебування душ, що не потрапили до раю, яке не збiгаеться з пеклом та чистилищем.] Я продовжую йти. Якби вулицi кишiли зомбi, голими клонами Ченнiнга, альпаками, я б однаково не помiтила. Я повертаю лiворуч на Рiджент-стрит, думаючи про Бет. Дiдька лисого я поiду.

Менi на плече сiро-зеленим слизом насрав голуб. Чудово. Чому я? Що я зробила не так? Я озираюсь, але нiхто не помiтив? Хiба це не добра прикмета? Може, це вiщуе менi сьогоднi хороший день? Я знiмаю светра й кидаю в смiтник – його однаково мiль поiла.

Я проходжу крiзь карусельнi дверi й роблю гримасу чоловiковi за столом. Ми обидвое працюемо тут кiлька рокiв. Ми не знаемо iмен одне одного. Вiн пiдiймае на мене очi, насуплюе брови, потiм повертаеться до розв’язування кросворда. Схоже, я йому не подобаюсь. У нас це взаемне. Я тягну своi свинцевi ноги вниз сходами. Я марную себе тут, марную. Я не займаюся тiеi глянцевою рекламою на суперобкладинках журналiв для звабливих брендiв на кшталт «Гуччi», або «Ланвен», або ж «Том Форд». То була б райська насолода. Великi бабки. Тодi мiй кабiнет був би нагорi. Нi, я працюю у вiддiлi тематичних оголошень. Розмiщую маленькi нiкчемнi клiпни-й-не-побачиш оголошення на заднiй палiтурцi журналiв: добавки для вiдновлення волосся, «Вiагра» для жiнок чи якесь химерне садове приладдя, що його не купить навiть ваша бабуся. 61 фунт за восьму частину сторiнки. Не знаю, як я сюди потрапила й чому лишилась.

Може, менi варто втекти й приеднатися до шапiто? Я завжди хотiла бути отим хлопцем, що кидае кинджали в жiнку, прикуту до обертового колеса. (Чому завжди чоловiки кидають кинджали?) Я бачу велике шатро з веселковими кольорами, клоунiв, жонглерiв, коней, левiв. Я чую, як гомiн публiки наростае, як натовп заохочуе нас, аплодуе, налякано кричить, коли в повiтрi пролiтають ножi. Нiздрi лоскоче запах поту. Рiвень адреналiну злiтае до небес. Я бачу, як вона обертаеться, обертаеться, леза вштрикуються в колесо, ледве не зачiпаючи ii обличчя. Облиш, Алвiно, такого нiколи не буде. Ти живеш у краiнi рожевих единорогiв. А писанням хайку грошей не заробиш. Моя сестра завжди казала, що з мене був би чудовий iнспектор дорожнього руху. Було б весело працювати на бiйнi.

Проштовхуюся в дверi пiдвалу. Ангела (твердий г) Меркель (не справжне ii прiзвище) зводить на мене очi, коли я заходжу, й пiдiймае охайно вищипану брову. Їi вигляд обiцяе, що сьогоднiшнiй день буде тортурами, як лiкування кореневого каналу або як камiння в нирках.

– Доброго ранку, Ангело. Йди до бiса, Ангело.

Якби я була канiбалом, я б з’iла ii на снiданок.

Я сиджу за столом пiд деревом у кiмнатi без вiкон, подiленiй на однаковi комiрки. Незважаючи на те що мiй офiсний стiлець нiбито регулюеться, менi завжди не пiдходить чи то його висота, чи то нахил спинки. Я давно облишила спроби його налаштувати. Треба полити спатифiлум. Повiтря сперте й сухе.

Полунична «Хубба-бубба», що прилипла пiд монiтором комп’ютера, схожа на сiро-рожевий щурячий мозок. Я закидую ii в рота й починаю жувати. Полуничний смак не вiдчуваеться, втiм, тиждень тому вiн також не вiдчувався.

Я спiзнилася рiвно на дванадцять хвилин. Думаю, я мала би бути на конференцii з Кiм (Чен Іром, не справжне прiзвище), але не можу змусити себе його набрати. Кiм приемний, як врослий нiготь. Я розмiрковую

Сторінка 4

над тим, чи не взяти слухавку й подiставати людей: моя робота полягае в тому, щоб здiйснювати «холоднi» дзвiнки, знову й знову напосiдаючись на незнайомцiв, поки вони не звернуться по заборону до суду або ж врештi-решт не куплять якогось рекламного простору. Вони платять за те, щоб я стулила пельку й вiдвалила. Але замiсть дзвонити я вмикаю комп’ютер. Погана iдея. Моя поштова скринька розриваеться вiд «термiнових» листiв. «ДЕ ТИ?», «ЗВІТ У ВІДДІЛ КАДРІВ», «ПОРУШЕННЯ ПОЛІТИКИ ВИТРАТИ КОШТІВ». Фе. Боже, ну не треба знову. Я перемикаюся з робочого профiлю на персональний i бiльше не мушу длубатись у всьому цьому лайнi.

«Твiттер» i досi ввiмкнено, з п’ятницi, коли я не вiдлогiнилася. Я зиркаю на Ангелу. Один iз моiх колег захлинаеться в дальньому кутку вiд потоку ii докорiв. Грець iз ним. Проглядаю найпопулярнiшi новини, але вони видаються нудними. Тейлор Свiфт не вiдповiла на жоден iз моiх твiтiв, у яких я хвалю ii останнi прикиди. Навiть улюблений проiгнорувала. Може, вона зайнята? Мабуть, у неi гастролi.

На роботi так нудно, що я дивитимусь порно #Люблюсвоюроботу.

Твiтнути.

Спочатку я жартувала, але тепер менi стало цiкаво. Я набираю «ЮПорн» на телефонi й роздивляюся генiталii. «Секс утрьох», «Фетиш», «Фантазii», «Секс-iграшки», «Великi цицьки». Ооох, «Для жiнок». Раптом дзеленчить мiй телефон: Бет, мобiльний. Чорт забирай, вона наполеглива. Чому вона телефонуе менi на роботу? Я цiнний затребуваний спiвробiтник. Оглядаю офiс, але нiхто нiчого не помiтив. Намагаюся переадресувати дзвiнок на автовiдповiдач, але палець зiсковзуе й натомiсть я вiдповiдаю на дзвiнок.

– Алвi! Алвi! Це ти? Ти там?

Я чую, як ii голос вигукуе мое iм’я. Вiн тихий i далекий. Я закочую очi й намагаюся заiгнорити ii. Я хочу завершити виклик.

– Алвi! Ти мене чуеш? – каже вона.

Хапаю телефон, ляпаю ним по вуху.

– Привiт, Бет! Рада тебе чути!

Нi, серйозно, вона зробила мiй довбаний день кращим.

– Ну нарештi. Слава Богу, я…

Я скрегочу зубами.

– Слухай, Бет. Я не можу зараз говорити. Мушу бiгти на нараду. Бос чекае. Думаю, мене пiдвищать! Потiм перетелефоную, гаразд?

– Нi, чекай, я…

Я вимикаюся й повертаюся до порно: прутнi, цицьки, дупи. У когось е i член, i цицьки. Круто.

– Доброго ранку, Алвiно! Як ти сьогоднi?

Пiдiймаю голову й бачу Еда (Боллза, обличчя як тестикули), що визирае з-за перетинки своеi комiрки. О Боже, ну що цього разу? Що йому треба? Окрiм пересадки особистостi?

– Привiд, Еде, все гаразд. Що ти хотiв?

– Просто дiзнатися, як справи в моеi улюбленоi колеги вранцi в понедiлок.

– Вiдчепись, Еде.

– Так, атож, звiсно. Я просто хотiв еее…

– Так?

– Еее… Я просто хотiв поцiкавитися, коли ти змогла б…

– Вiддати пiвсотнi баксiв, якi позичала?

– Так!

– Ну, очевидно, не сьогоднi.

– Так, очевидно, не сьогоднi.

– Тож вiдвали.

– Гаразд. Ну добре тодi. Па-па.

Його голова знову зникае за перетинкою. Нарештi. Боже. Цього тижня треба буде намагатися не зустрiчатися з ним бiля кулера. Я вже майже шкодую про те, що позичила в нього цi грошi. Вони були потрiбнi менi, щоб купити ваджазл[11 - Наклейки з блискiток для iнтимних зон.], але, озираючись назад, думаю, це було не так уже й термiново. У мене було надзвичайно чуттеве побачення з до нестями чуттевим хлопцем, iз яким я познайомилась у голловейському «Паундлендi». Я подумала, що трохи стразiв додасть блиску нашiй першiй ночi пристрастi. Але блискiтки були скрiзь, по всьому лiжку, в нього на обличчi, в його волоссi. Одна прилипла до його очного яблука, i йому довелося йти до лiкаря. Блискiтки траплялися менi скрiзь протягом кiлькох тижнiв потому: в моiх туфлях, у гаманцi, на упаковцi нагетсiв, на днi морозилки (не питайте). Найгiрше, що вiн навiть не оцiнив моiх зусиль: я виклала камiнцями його iм’я поперек лобка – «ААРОН». Очевидно, там мало бути «АРРАН». Ну то й що, що я помилилась? Важливий сам порив. До кiнця ночi лишилося лише «РАН»[12 - Run (англ.) – бiжи.].

Повертаюся до порно. Зменшую гучнiсть, щоб не чутно було стогонiв, але вiдео однаково дуже гучне. Стогони, й зiтхання, й бурмотiння, й лайка. «Люблю твою дупцю, мала». Хтось кричить: «Курва!» Чоловiк у масцi саме займаеться фiстингом iз гарячою тiтонькою за тридцять, коли я помiчаю бiчним зором Ангелу, що нависае над моiм кубиком. Лайно.

– Ти пишеш про порно вiд iменi компанii?

– То був облiковий запис компанii? Упс. Винна, – кажу я.

– Тебе звiльнено, – каже Ангела.

– ЯКА Ж ТИ КІНЧЕНА СУКА, – каже «ЮПорн».

Я хапаю сумочку, спатифiлум, степлер та примiрники «Cпеки» й «Ближче»[13 - Closer – фантастичний роман iз серii «Тунелi» авторiв Родерiка Гордона та Брайана Вiльямса. В ньому фiгурують двi близнючки, Ребекка-1 та Ребекка-2.]. Я повертаюся додому.




Роздiл другий




Арчвей, Лондон



Чайки розмiром iз бiйцiвських собак пронизливо кричать над головою. Лиси кричать, наче пiд час групового згвалтування. Пияки, лексикон яких обмежуеться словами «чорт» i «сука», кричать на перехожих. Прекрасний район, мiсце, про яке

Сторінка 5

рiелтори кажуть, що воно розвиваеться, бо скочуватися йому вже нема куди. Усе довкола брудно-сiрого кольору: небо, стiни, вулицi. На хворих деревах ростуть пластиковi пакети й порожнi бляшанки вiд пепсi. Не скажеш, що тут смердить дохлими щурами, але, вiдчувши натяк на такий сморiд, не надто й здивуешся. Навiть бiлки тут видаються скаженими.

Хтозна, навiщо я забрала степлер. Вiн не мiй. Вiн менi не дуже потрiбен. Менi нема що чи кого пристеплювати. Я викидаю його на чийсь газон.

За мною бiжить безхатько з пакунком моiх листiв пiд грифом «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ».

– Агов, ти! Ти! Ти! – кричить вiн, затинаючись, задихаючись.

Я не зважаю на нього й продовжую крокувати вулицею.

Люди часто плутають наш ганок iз великим контейнером для смiття. Вранцi я постiйно знаходжу порожнi канiстри вiд лагера, обгортки вiд кебаба, використанi презервативи та зламанi iграшки. Одного разу менi трапилася геть гола лялька Барбi з вiдтятою головою. Їi рожеве тiло розпласталося на тротуарi, нiби то було якесь мiсце злочину з «Історii iграшок». Голови в полi зору не знайшлося, натомiсть перед нами виринае вбивче видовище – Арчвей-Тауер, неофiцiйно найпотворнiша будiвля Великоi Британii. Яка краса.

Я штовхаю вхiднi дверi; вони завжди залипають, тож доводиться навалюватись як слiд. Завiси скриплять. Хтось зробив розмашисте графiтi «Лох». Думаю, це не я.

Знiмати кiмнату дешевше, нiж однокiмнатну квартиру, але трохи дорожче, нiж жити в картоннiй коробцi в пiдземному переходi. Власне, останнiм часом ця опцiя видаеться дедалi привабливiшою, особливо коли вранцi в лиху годину вистоюеш чергу до ванноi лише для того, щоб з’ясувати, що якийсь нехлюй забув за собою змити.

Ти однооко
Просиш тебе лишити,
А я змиваю.

Мое перше хайку за сьогоднi. Ти не розучилась, Алвiно. Ти – генiй поезii. Вiзьми з полицi Нобелiвську премiю. Нiколи не зраджуй своiх мрiй.

Квартира розташовуеться на верхньому поверсi залатаного перепланованого вiкторiанського будинку. Минулого тижня шматок даху пробив дiрку в моiй стелi. Я написала власниковi, поскаржилася на дощ. Вiн запропонував менi купити вiдро. Шпалери вiдшаровуються на стиках, але сумнiваюся, що вони колись виглядали добре. Килими тут бежевi й протертi. Принаймнi в мене е дах над головою (частково) й лiжко (матрац з «ІКЕА»), тож я намагаюся не скаржитися, особливо Бет. Вона нiколи не зрозумiе.

Я видираюся нагору нескiнченними сходами. Посеред проходу стоiть чийсь велосипед. Запах плану, який нi з чим не сплутаеш. Ще сходи, а потiм ще i ще. Я живу з парочкою нечупар, iх звуть Герi й Петтi, або Джеррi й Петсi, або Гео й Пiнкi, якось так, коротше. Вони здебiльшого сидять удома, курять травку у вiтальнi, не вiдчиняючи вiкон, щоб дорогоцiнний дим не виходив, i слухають музику гуртiв, про якi я нiколи не чула. Вони вбираються в якiсь чорнi хламиди, чорнi футболки з черепами й безрозмiрнi чорнi худi з недоладними флюоресцентними прикрасами. Я чорного не ношу.

Коли я заходжу, нечупари вовтузяться на диванi. Огидно. Вони витирають мокрi роти й переводять на мене погляд. Червонi очi. Вже обкурились. Телевiзор показуе якесь беззмiстовне лайно. Дiм, милий дiм.

– Привiт, – кажу, вiшаючи ключi на гачок.

– Ага, – вiдказують нечупари.

На килимi – порожнi пакетики вiд «Вотсiтс»[14 - Кукурудзянi палички.] та «Скiттлз»[15 - Жувальнi цукерки iз фруктовим смаком.]. Напiвпорожня пляшка «Доктора Пеппера». Я прокрадаюся повз них до кiмнати й зачиняю дверi. На засув. Вони – балакуча парочка. Якщо я втрачу пильнiсть, вони вiдбалакають менi всi вуха. Можливо, саме це й трапилося з Ван Гогом. Хотiлося б менi зараз абсенту.

Лiжко з ранку стоiть незастелене. Я скидаю туфлi й заповзаю пiд пухову ковдру, позiхаю широко, по-котячому. Думаю, можна поспати. Однаково бiльше нема чого робити. Я просто лежу там i чекаю, коли трапиться зомбi-апокалiпсис або щось iнше, що нас розважить.

Стiни тонкi, як папiр. Я чую, як нечупари за дверима кажуть:

– О Боже, я щойно знайшла ii сторiнку на «Фейсбуцi»! Це збiса смiшно.

Думаю, вони про мене говорять.

– Чекай, це ж навiть не вона, – каже Герi.

– Та вона! Просто скажено вiдфотошоплена фотка десь п’ятирiчноi давнини. Думаеш, е багато людей на iм’я Алвiна Найтлi?

Вони точно про мене говорять.

– Ахаха! Подивись! Вона живе в Гайгейтi?[16 - Надзвичайно дорогий район на пiвночi Лондона.] – каже Джеррi.

– І працюе поетесою в «Таймз лiтерарi саплемент»?[17 - Лiтературно-критичний щотижневик.] – каже Петсi.

– Вона зустрiчаеться iз Ченнiнгом Тейтумом, – каже Гео.

– Вона збiса дивна! – обое нечупар в один голос.

Я нагострюю уявного ножа.

– Додай ii в друзi, – пропонуе Пiнкi. – Просто заради смiху.

– Зробив, – каже Гео.

Щось усерединi мене помирае. Жорстоко з iхнього боку смiятися з моеi брехнi. Покажiть менi хоч одну людину, яка не прикрашала б свого життя в соцiальних мережах. Не викривляла б правди. Не перебiльшувала б. Просто маленька безневинна брехня, мое вiдретушоване життя. Ну то й що, що я не вiдомий поет? Кому як

Сторінка 6

дiло, що в мене немае роботи? У мене принаймнi е мета, якiсь прагнення. А що е в них окрiм хламiдiй? Лобковi вошi?

– Днями я знайшов ii у «Твiттерi», – каже Герi. – Ти знала, що вона твiтить хайку?

– Що таке хайку? – каже Петтi.

– Нудно, – каже Джеррi. – Це такий типу дуже короткий вiрш, до 140 знакiв. Думаю, це щось корейське.

На мить вони вiдволiкаються на «Джордi шор»[18 - Британське реалiтi-шоу.] – один iз пожильцiв горлае за щось на iншого. Входить третiй i починае кричати на них обох.

Я злюся через те, що пiдслухала. Полишаю спроби заснути. Мiй телефон у сумочцi. Я дiстаю його та витрiщаюся на дисплей. Це «Самсунг гелексi S5». Я купила його на розпродажу в «Карфон верхаус»[19 - Найбiльша мережа роздрiбноi торгiвлi телефонами.]. Я знаю, що в усiх iнших людей айфони, але менi подобаеться вирiзнятись. У будь-якому разi, вiн виглядае як айфон, тiльки дешевший.

«Покер»? «Солiтер»? «Майнкрафт»? Котрась зi стрiлялок, де треба всiх убити? «Гранд сефт ауто: вайс сiтi»? «Дед трiггер 2»?

«Тiндер».

Настав час оцiнити лузерiв у додатку для знайомств. (Мене нiхто не оцiнюватиме. Я поставила фотку Бет. Кмiтливо, еге ж? Я не якась там дурна лялька.)

Прогорнути лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Боже, нi!

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Пiдступае блювота.

Очкарику, хто ти?

Надто худий.

Усмiшка з нетрiв бороди.

Схожий на жабу.

Незграбнiший за краба.

Вуха як тарелi.

Зуби – чорнi форелi.

Дивак у шапцi.

Голий у краватцi.

Як у Гiтлера вуса.

Сип заразний, боюся.

А цей зизоокий.

Хом’яковi щоки.

Тату? на обличчi.

Землянин? Незвичний.

Туалетний селфiк.

Нарцисичний ельфик.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

Лiворуч.

ПРОГОРНУТИ ПРАВОРУЧ! Чорти б тебе забрали! ПРАВОРУЧ! ПРАВОРУЧ! ПРАВОРУЧ! Привiтики, Гаррi, двадцять сiм рокiв, звiдкись за три милi звiдси. Як ся маете, сер? О, Пресвята Дiво Марiе Матiр Божа! Вiн те що треба. Ось вiн, Мiстер Саме Те, саме тут. Зараз я тебе прогорну. Та я з’iсти тебе готова, Гаррi, двадцять сiм, за три милi звiдси. І краще тобi, чорт забирай, прогорнути мене праворуч у вiдповiдь.

За п’ятнадцять хвилин: нiчого.

За пiвгодини: досi нiчого.

За годину: досi нiчого. Ненавиджу «Тiндер».

За двi години:

ПАРА СПІВПАЛА! О Боже мiй! О! Боже! Мiй! Дихай, Алвiно, дихай.

Моя внутрiшня богиня робить потрiйне колесо та арабеск, наче клята тринадцятирiчна бiлоруська гiмнастка. Дихай, Алвiно, дихай. Що тепер? Вiн мае менi написати? Я маю йому написати? Якi правила? Що робити? Не можу повiрити, що ми спiвпали.

Дзижчання.

Що це таке? Що це, в бiса, таке? Повiдомлення! Що вiн там каже? Що вiн пише? Ну ж бо, ну, ну, що вiн…

«Привiт, красунe».

Грьобана дурня. Вiн справжнiй романтик… маестро зваблення! Думае, я красуня. У нас буде секс. Треба ж таке, вау. У мене вже гiпервентиляцiя легень. Моi нижнi губи напружуються, наче ясна моеi бабусi, коли вона iсть лукум. Що йому вiдповiсти? Теж «Привiт, красунчику»? Ну гаразд, ось йому:

«Привiд круасанчик».

Надiслати.

Що? Нi! «Привiд круасанчик»? Я не це хотiла сказати. Довбана автозамiна. «Привiд круасанчик»? Господи, скажи, що я цього не надiслала. Моя внутрiшня богиня мартенсами iз металевими носками вибивае з мене, скорченоi клубочком, усе лайно, а я блюю i стiкаю кров’ю вiд розриву селезiнки. Вiн подумае, що я у вiдчаi. Можливо, в нього фобiя стосункiв i я вже його налякала. Так i е! Всьому кiнець! Життя закiнчилось. Вiн мене видалить. Мiй единий шанс на щастя втрачено назавжди. Чорт, чорт, чорт! Що менi тепер робити?

Моя внутрiшня богиня висувае дуже несмiливу пропозицiю щодо того, як урятувати мою дупу: написати «Привiт, красунчику» знову й додати смайлик. Або смайлик iз iронiчним пiдморгуванням? Це виявить мiй бунтiвний характер? Чи пiдтвердить, що я гальмую? Хай там що, просто зроби це, Алвiно. І от…

«Привiт, красунчику;)».

Надiслати.

Очiкування нависае надi мною хмарою тропiчного дощу, який от-от полле i лишить мене мокрою до нитки в прозорому топi, з тушшю, що розтiкаеться по щоках, як у змоклого Елiса Купера[20 - Американський рок-спiвак i автор пiсень.].

Чому вiн досi не вiдповiв? Я ж пiдморгнула, нi? Тепер вiн думае, що я iдiотка.

Дзижчання.

Вiн вiдповiв! Слава яйцям!

«Крутi цицьки».

О. Гаразд. Це так мило, правда ж? Вiн зробив менi вишуканий комплiмент. Який джентльмен! Добре, тепер вiдповiдай, Алвiно.

«Дякую».

Надiслати.

Цiлуночок? Вiдправити йому цiлуночок?

«Х».

Надiслати.

Пауза.

Чому вiн досi не вiдповiв? Вiн бiльше не напише. Я занадто поспiшила з поцiлунком? О, яка ти молодець, Алвiно, просто розумничка. Тепер вiн подумае, що ти легка здобич. Уже б написала одразу «Може, трахнемося?» i не мучилася. «Лови фотку моеi вагiни…»?

Дзижчання.

«Зустрiнемося? Ти ковтаеш?»

Ха-ха! Це що таке? Я… Я… Я що?

Моя внутрiшня богиня випивае жменю аспiрину й рiже зап’ястки у теплiй ваннi

Сторінка 7

Кров витiкае з ii вен, аж поки вода не стае малиновою.

На жаль для нього, я й досi твереза.

«Нi, я кусаюся».

Надiслати.

Вийти з облiкового запису.

Зайти ще раз.

«Збоченець».

Надiслати.

Видалити додаток.

Може, варто було сказати, що я веганка (це так модно зараз, гляньте лиш на Бейонсе чи Джей-Зi). Вiчно менi хочеться кулаками пiсля бiйки махати. Ну, але принаймнi моя внутрiшня богиня померла, вона мене неабияк вибiшувала.

«Фейсбук».

Входжу в свiй профiль та продивляюся стрiчку: це радше невроз, анiж цiкавiсть. Нiхто не сказав нiчого кмiтливого з 8:21 ранку, коли я заходила сюди попереднього разу. У мене новий запит на дружбу вiд хлопця з моеi парочки нечупар. Вiдхилити. Хтось, кого я не знаю, запросив мене пограти в «Кендi краш сага». Звали. Я вподобую чиюсь свiтлину мокрого персидського кошеняти в мийцi: «Дофiга потворно», потiм оновлюю свiй статус: «Нарештi звiльнилася з роботи!» – й додаю смайлик «у блаженствi». Опублiкувати.

Гаррi, двадцять сiм рокiв, змусив мене думати про секс, але не те, щоб менi тут було з ким. Ось перелiк моiх улюблених секс-iграшок, починаючи з найулюбленiшоi. Перше мiсце: «Рiал фiл мiстер Дiк», двадцятивосьмисантиметровий вiбратор. Друге мiсце подiляють вiбратори-кролики «Майтi пiнк» та «Cроббiнг». Трете дiстаеться фалоiмiтатору «Сiлiкон пiнк плюс». Четверте: вагiнальнi кульки з вiбрацiею «Джигл болз». П’яте: знову кролик «Лiтл шейкiнг» (насправдi не бачу сенсу в цьому останньому пристроi, але припустiмо).

Упевнена, що в моеi близнючки й близько немае секс-iграшок – вона занадто правильна для такого. До того ж у неi справжнiй реальний живий чоловiк iз пенiсом, тож… думаю, вiн виконуе свiй обов’язок. Зате, на вiдмiну вiд мiстера Дiка, вiн не завжди готовий. Я вiдкриваю шухляду тумбочки бiля лiжка й дiстаю свiй «Номер 1»; вiн мiй коханець i найлiпший друг. Я розмiрковую, чи не почепити його на стiну (на кiнцi рукiв’я в нього е суперпотужна присоска для легкого прилаштовування до дверей чи кахлiв у ваннiй), але, здаеться, в мене немае на це сил.

– Пробач, Дiкi, зайчику, але я не в гуморi.

Я легенько його цiлую та запихаю назад у шухляду. Я палю цигарку за цигаркою, а потiм ще одну та ще одну. Я не хочу палити й не отримую вiд цього задоволення, але менi нудно, як у самотнiй камерi. Я граюся запальничкою, спостерiгаю за тим, як полум’я виринае й мерехтить, червоне, потiм жовте, в несвiжому стоячому повiтрi. Це зачаровуе. Я завжди була в захватi вiд вогню: невловима загадка, прима руйнування. Я не пiроманка; я просто люблю спостерiгати за тим, як згорае непотрiб. Мене захоплюе думка про те, що ця одна маленька запальничка здатна перетворити цiле мiсто на попiл: оце сила. Нерон це вiдчував, коли пiдпалив Стародавнiй Рим. З пагорба Палатин вiн, граючи на лiрi, спостерiгав, як люди з криками тiкають геть вiд вогню й полум’я лоскоче iхнi тоги й обсмалюе iм волосся. Нерон вичекав, доки пожежа вщухне, а потiм збудував собi новий палац у серцi мiста, там, де вогонь винищив старi будiвлi. Цим у Неронi можна захоплюватися: нахабства чуваку було не позичати.

Прометей був теж нiчо так. Вiн знав, що правила iснують для того, щоб iх порушувати. Ото вiн довiв Зевса до сказу, коли запалив факела вiд сонця й принiс вогонь людям! Виявилося, що Зевсу не хотiлося, щоб людство спалювало всякий мотлох, так само як моiй матерi. Вона не хотiла, щоб я спалювала ведмедикiв Бет, або сусiдських кiшок, або сарай iз замкненим у ньому собакою. (Із собакою все гаразд. Мама почула його гарчання ще до того, як обвалився дах.) Деякi люди просто не вмiють розважатись. Мiй старий директор школи був теж той iще кайфолом. Ну за що вiн вигнав мене, просто за те, що я пiдпалила його машину?

І взагалi, кому потрiбна та школа? Тепер, коли ми всi пiд’еднанi до мережi, освiта дiтям не потрiбна. Інтернет усе знае. Це просто неймовiрно, скiльки всього можна вивчити онлайн, позбавивши себе необхiдностi стикатися з головними вошами, шкiльною формою та напiвсирими обiдами. Лише за цей тиждень я дiзналася, що всi ми живемо всерединi створеноi комп’ютером голограми, що Чандлера в «Друзях» грав Метью Перрi (я не могла згадати, тож загуглила) i що, коли жiноча й чоловiча особини морського чорта паруються, iхнi тiла зливаються назавжди. (Очевидно, море таке величезне й глибоке, що коли чоловiча особина знаходить жiночу, то мiцно тримаеться за неi, аж поки не втрачае власнi очi й внутрiшнi органи, аж поки iхнi тiла не зливаються в едине, зi спiльною кровоносною системою.) Цiкаво знати.

Я прочитала набагато бiльше, анiж Бет з усiма ii науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мiй мозок переповнений. Я закiнчила Унiверситет життя з вiдзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумiлою, ii називають самоуком.

Я встаю та суну на руiну кухнi. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоiв, якi замовляе моя сестра: дарджилiнг, «Ерл грей» або органiчна в дупу арабiка вiд «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звiльнять. Я досi думаю про Бет, знов i

Сторінка 8

нов прокручую ii слова в головi: «Я б хотiла ще раз запросити тебе на нашу вiллу в Таормiнi. Ти менi потрiбна. Благаю тебе. Приiзди».

Та вiдчепися вже вiд мене.

А все ж цiкаво, що iй треба? Може, iй потрiбен мiй кiстковий мозок або ж там нирка? Вiд мене вона iх не отримае, доведеться просити маму.

– Чаю? – питаю я.

Нечупари якось дивно на мене дивляться й хитають головами. Я наповнюю чайник, повертаю вимикач. Фе, чого вiн липкий? Нарештi я знаходжу свою кружку – менi нема чого декларувати, окрiм власноi генiальностi, – в сприятливому для розмноження бактерiй середовищi й мию ii. Коли я закiнчую, на нiй стiльки ж плям, скiльки було до миття. Лишився один чайний пакетик. Я тицяю його на дно чашки й дивлюся на нечупар. Вони витрiщаються на мене, та щойно помiчають мiй погляд, як переводять очi на Джеремi Кайла в телевiзорi. Кiнченi. Знежиреного молока в пляшцi лишилося на сантиметр. Я заливаю пакетик водою, прикiнчую молоко.

– Ем, – каже Герi, коли я простую до своеi кiмнати. – Можна тебе на пару слiв?

Я йду повiльно й розливаю гарячий чай собi на ногу: досить, щоб стало боляче й на спiдницi лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб пiти по рушник.

– Звiсно. Що таке? – питаю я, присiдаючи навпроти. Краще б цiй розмовi швидше закiнчитись. Це взагалi хлопець чи дiвчина?

– Ми тут подумали, – каже Герi. Подумали? Сумнiваюсь.

– І нам здаеться, що так не пiде, – каже Петтi. Чи Пем.

Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я вiдповiм. Я мовчу.

– Нам здаеться, ти мусиш виiхати, – пiдказуе Гео. Чи вiн Грем?

Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче в’iхати до них, або ж я iм просто не подобаюсь. Але чому я iм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу бiлку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повiрити не можу. Це я мушу iх виганяти, хоча, здаеться, вони були тут першi.

– Завтра, – каже Петтi, вiдрепетирувано насупившись.

Шкода, що в мене немае самурайського меча. У таких ситуацiях вони стають у пригодi.

– Звiсно, – кажу я. – Не питання. Взагалi-то я й так збиралася переiжджати найближчим часом. Я iду у вiдпустку на Сицилiю, тож…

Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогоднi мiй щасливий день.

Я дрiбочу до своеi кiмнати й кидаюся на лiжко. У мене втуплюеться стара свiтлина. На нiй я та моя близнючка. Бет виглядае як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з пiдвищеною кошлатiстю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кiшечка. У мене похмiлля пiсля цiлоi пляшки «Малiбу», яку я видудлила сама на деревi бiля нашого будинку. Я чесно не бачу схожостi. Наскiльки я можу судити, ми зовсiм рiзнi.

Я довго дивлюся на фото.

– Що ти вiд мене хочеш?

Я чую, як по iнший бiк Європи вона думае:

«Приiзди на Сицилiю, Алвiно, приiзди, приiзди, приiзди!»

Ми як двi квантовi частинки, з’еднанi назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерiя, а вона… думаю, просто матерiя. Мiж нами е надприродний зв’язок. Вона забиваеться головою – у мене мiгрень. Я ламаю ногу, в неi болить колiно. Вона виходить за заможного сексуального iталiйця й переiжджае в Таормiну, а я живу з якимись нечупарами, i мене вiдшивають у «Тiндерi». Здаеться, це не завжди спрацьовуе.

Моя близнючка завжди в моiй головi, наче ампутована кiнцiвка, яку вiдчуваеш, – не здорова, яку втратив пiд час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якоi ти радо позбавився б. Алвi з Бет, Бет з Алвi, так було, та загуло. З часiв Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас iз Бет однакова зовнiшнiсть, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пiшла й заговорила й навчилася ходити на горщик i трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.

«Рррааааааа!»

«Фейсбук».

У мого статусу один новий «лайк» вiд Елiзабет Карузо: це моя сестра.

Ну звiсно.

Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки смiття, що застрягли в клавiатурi, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надiслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондонi, було б непогано перетнутися» – таке радше скажуть надокучливому бiзнес-партнеру, нiж людинi, з якою колись дiлили одне лоно. Тепер, коли я перечитую ii листа, скидаеться на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти менi потрiбна. Благаю. Приiзди». Ну гаразд, Бет, бра-дiдько-во, ти перемогла. Сподiваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надiю, вулкан Етна спить. Я починаю писати.



Вiд: Алвiна Найтлi [email protected]

Кому: Елiзабет Карузо [email protected]

Дата: 24 серпня 2015 11:31

Тема: RE: Вiдвiдини



Привiт, Бет!

Вибач за мого попереднього листа. У мене справдi були складнi часи на роботi. Тепер, коли роботи в мене немае, в мене з’явився час навiдати тебе. Ти маеш рацiю: два роки – це дуже довго. І я, звiсно, страшенно хочу побачити Ернi, а твоя вiлла, мабуть, розкiшна. Я вiльна на невизначений термiн (i менi справдi потрiбен вiдпочинок), тож скажи, коли тобi буде зручно,

Сторінка 9

i я пошукаю дешевi квитки онлайн.

    Алвi

Надiслати.

Прив’яжу покупку до однiеi з кредиток. Це не справжнi грошi, лише якiсь циферки. Похвилююся про це пiзнiше. Це лише грудка землi в порiвняннi з Еверестом моiх боргiв, лише дрiбка. Я ii майже не помiчу. (Я намагалася писати в банк, щоб пояснити iм, що з моiм балансом, певне, сталася якась помилка, але вони менi не повiрили. Вони впевненi, що не впарили менi страхування внескiв[21 - Йдеться про скандал, що розгорнувся у Великiй Британii i пов’язаний зi страхуванням, яке продавалося клiентам банкiв, коли тi брали кредит. Передбачалося, що страхування мае захистити клiентiв у разi хвороби або втрати роботи. Однак, оскiльки страхування часто оформлювалося без вiдома клiента або з порушеннями закону, люди виступили проти подiбноi практики й банки зобов’язали повернути грошi, стягнутi за страхування.] та не взяли з мене зайвих коштiв за своi послуги. Збiса типово. Банкiри-вампiри. Нехай горять у пеклi, ось що я хочу сказати.)




Роздiл третiй


У вiкнi кебабноi обертаеться невпiзнаване м’ясо – кiшка? щур? лисиця? голуб? Щось жовте, кап, кап, скрапуе на металеву решiтку внизу. М’ясо шкварчить i бризкаеться, сичить i смажиться: рожеве, потiм коричневе, потiм сiре. Повiтря всерединi важке, тхне жиром. До прилавку пiдходить привабливий молодий чоловiк у заплямованому фартуку та картоннiй шапочцi. Волосся спадае на обличчя, щетина з-пiд рук стилiста. Я уявляю собi, як вiн може виглядати пiд одягом: усi благословеннi 33 сантиметри пенiса Марка Волберга з фiнальноi сцени «Ночей у стилi бугi»?

– Звичайний?

Я киваю.

– Взагалi-то, я голодна, зробiть два.

Вiн бере срiблясту, iз довгою ручкою болгарку для кебабу, клацае вимикачем. Лезо виблискуе в неоновому свiтлi. Зубчаста пилка дзижчить, вiбруе, стрекоче, обертаеться. Вiн вiдпилюе шматочки – тоненькi скибочки м’яса – й ловить iх кишенькою з лаваша. Латук, помiдори, цибулю не треба, подвiйний соус.

– Вiсiм дев’яносто дев’ять.

Скiльки? Це грабунок серед бiлого дня. Та все ж я плачу, лишаючи два пенси щедрих чайових. Забираю своi донери та банку недiетичноi коли i зжираю iх дорогою до квартири, виколупуючи цибулю (покидьок…), ляпаючи на тротуар, злизуючи кетчуп, що стiкае менi по пальцях: пляма на сорочцi, пляма на туфлi, пляма на асфальтi, ляп, ляп, ляп.

Менi трапляеться книжковий секонд-генд iз примiрником роману Бет у вiкнi: 50 пенсiв. Я зупиняюся наче вкопана. Це дешевше, нiж туалетний папiр. Але я однаково не куплю цiеi книги. Я б не читала ii, навiть якби менi заплатили. Ну, можливо, якби заплатили справдi багато. Дивлюся через плече, Бет нiби переслiдуе мене. Не можу повiрити, що бачу ii книгу в цьому магазинi. Дивлюся на телефон i бачу, що вона менi вiдповiла:



Вiд: Елiзабет Карузо [email protected]

Кому: Алвiна Найтлi [email protected]

Дата: 24 серпня 2015 13:10

Тема: RE: Вiдвiдини



Люба Алвi!

Звiсно, я прощаю тебе, i, звiсно, ти мусиш приiхати. Я забронювала тобi квиток на завтра на ранковий рейс «Британських авiалiнiй» до Катанii (маршрут у додатку). У тебе буде клаб-клас[22 - Перший клас.], люба, тож не втрать нагоди напитися безкоштовного шампанського. Я буду розчарована, якщо ти прилетиш тверезою. Сподiваюся, це не надто скоро, адже ти сказала, що робити тобi нема чого, ну i менi просто дуже вже кортить тебе побачити. Амброджо тебе зустрiне. Попереджаю, вiн водить як Льюiс Гамiльтон[23 - Британський автогонщик.], але на «ламборгiнi» ви доiдете за п’ятнадцять хвилин замiсть сорока.

Не забудь узяти купальник i капелюха: сонце тут просто вбивче. А проте не хвилюйся, якщо в тебе iх немае, в Таормiнi, трохи далi, можна купити «Прада» й «Гуччi».

Побачимося завтра!

З любов’ю,

    Цiлую, Бет



P. S. Чудовi новини щодо звiльнення. Здаеться, ти ненавидiла цю роботу, так?

P. P. S. Скiльки, ти сказала, важиш?


Я довго дивлюся, не клiпаючи. Коли я нарештi клiпаю, лист вiд Бет i досi на екранi. Швидка вона: завтра вранцi. Вона купила менi квитки? Контроль – ii пунктик.

І звiдки така одержимiсть моею вагою?



Вiд: Алвiна Найтлi [email protected]

Кому: Елiзабет Карузо [email protected]

Дата: 24 серпня 2015 13:20

Тема: RE: Вiдвiдини



59 кiлограмiв. До завтра.


Надiслати.

Бет вiдповiдае майже миттево.



Вiд: Елiзабет Карузо [email protected]

Кому: Алвiна Найтлi [email protected]

Дата: 24 серпня 2015 13:23

Тема: RE: Вiдвiдини



Чудово! Я теж! Цiлую.


Що? Як це взагалi можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу пiсля пологiв, i це страшенно мене бiсить».

Тепер ви розумiете, що я мала на увазi? Першокласна сука.

Завтра вранцi я лечу на Сицилiю клаб-класом (що воно таке?), а потiм мене пiдкинуть на «ламборгiнi». Звучить казково. Як менi кортить побачити Амброджо, вiн просто свято для очей. Вiн як Бред Пiтт, помножений на Ештона Кутчера в степенi Девiд Гендi. Може, Бет не така вже й дурепа.

Я

Сторінка 10

кидаю обгортки вiд кебаба на ганок, на купу до iнших, i пiдiймаюся сходами через двi приступки.


* * *

Я сама в квартирi, якраз як я люблю. Якби ж так було завжди. Я вже викурила одну за одною шiсть цигарок i випила бiльшу частину пляшки «Пiно грiджо», яку знайшла в холодильнику. Вона не моя, але завтра я iду, тож менi цiлком i повнiстю начхати.

Я вiдчиняю шафу та дiстаю з-пiд лiжка валiзу. Здмухую пил, змiтаю сигаретнi недопалки й панчохи. Не можу повiрити, що знову iду до Бет. З народження до коледжу ми були практично нерозлучнi (але не тому, що самi так вирiшили: подумайте про стьожкових червiв, або дракункульоз, або кровососних паразитiв). Це було двадцять шiсть рокiв, десять мiсяцiв i двадцять днiв тому. Штовхаючись у солоному амнiотичному морi, ми не могли дочекатися моменту, коли станемо окремими створiннями. Дев’ять мiсяцiв плавати обличчям до чиеiсь дупи – це надто довго. Бет вирвалася першою, вжухнувши родовим каналом, наче канадська зiрка бобслею, яка претендуе на золоту медаль Олiмпiйських iгор. Я застрягла, народжуючись ногами вперед. Акушерцi довелося неабияк мене тягнути. Те, що я заклала стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що пiсля народження першоi дитини мамi довелося сильно тужитись. Нащо я була iй потрiбна? У неi вже була Бет. Я була надлишковою, нiкому не потрiбною рекламною акцiею «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гние в глибинi холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке нiхто нiколи не з’iсть. Чимось, про що легко забути, що легко iгнорувати.

Мама вiчно «забувала» про мене, так само як «забула» повiдомити, що емiгруе до Австралii. Вона «забула» зробити менi щеплення, i я пiдхопила кiр. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязi в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусi. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навiдувала ii, коли вона нарештi дала дуба.) Ну, тепер ви маете уявлення.

Через те, що я застрягла, мене помiстили в акварiум, тобто в iнкубатор. Це було якось пов’язано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фiолетова. Через те, що я лежала в акварiумi, я мала лишатися в лiкарнi. Мене не годували грудьми, на вiдмiну вiд Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Менi дiставалася тiльки сумiш. Мама лишалася з Бет, ii дорогоцiнною первiсточкою, i вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарештi виписали, за кiлька тижнiв, мама приiхала по мене лише пiсля того, як отримала три повiдомлення на автовiдповiдач. Звiсно, на той час у них уже був мiцний зв’язок iз Бет. До того ж усi знають, що третiй зайвий. Така модель стосункiв iснувала протягом двадцяти шести рокiв: мама була лiнива, Бет було легко любити – вона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона нiколи не змушувала нас нiяковiти перед сусiдами, не тiкала, не мала проблем iз полiцiею. Вона не лаялася й нiчого не пiдпалювала. У нiй жодного разу не розчаровувались.

Мене назвали на честь нашого батька, Алвiна (ото багата уява!), а Елiзабет – на честь Їi Величностi королеви (цю iсторiю мама не втомлюеться переповiдати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розiйшлися невдовзi пiсля нашого народження, i вiн поiхав жити до Сан-Франциско. Пiсля цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, вiн був якийсь недоумок. Мама нiколи б не погодилася жити в Америцi, чи в Гренландii, чи в Афганiстанi, чи деiнде – так вона любила королеву. Вiддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переiхати до Австралii зi своiм другим чоловiком (безнадiйним хамом на iм’я Руперт Вон Вiллубi), – це те, що Сiдней пiдпорядковуеться королевi. Свiдома громадянка, справжня патрiотка, вона завжди вiддавала перевагу Елiзабет, а не менi. Якби ж тiльки iснувала якась королева Алвiна! Я перевiряла у «Вiкiпедii», але нi, такоi не було. Лише дурна зникла дiвчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.

Мiй найперший спогад? Я встромляю шпильки в ляльку Бет. Не питайте чому. Уявлення не маю. Менi тодi було три або чотири. Тодi я не знала всього цього лайна про вуду. Одного дня я просто знайшла ii ляльку й подумала, що весело буде простромити ii голками. Так воно й було. Я й досi бачу, як вона лежить там, на туалетному столику: довге бiляве волосся й великi блакитнi очi, повiки самi заплющуються й розплющуються, коли рухаеш ii головою. Садиш ii – розплющуються. Вкладаеш – заплющуються. Розплющенi. Заплющенi. Розплющенi. Заплющенi. Можна годинами розважатись.

Я так знайшла маминi шпильки, запханi до шухляди. Вони були довгi, тонкi, срiблястi, з кольоровими кульками на кiнцях. Їх було десь п’ятдесят у маленькiй квадратнiй коробочцi. Я витягала iх по однiй i встромлювала. Просто, як два на два. Я очiкувала, що кукла плакатиме, але вона просто мовчки лежала там i терпiла. Я почала з пiдошов. По чотири в промiжках мiж маленькими рожевими пальчиками, потiм одна й ще одна в довгi лiнii уздовж нiг. Вони входили в пластик глибоко i плавно. Стирчали добре й мiцно, як г

Сторінка 11

лки iжака.

Я продовжувала, шпилька за шпилькою, по всьому тiлу, в живiт, у груди, в щоки, в чоло, в скронi. Я штрикала iй в очi, але вони не проштрикувались: очнi яблука було зроблено з блискучого твердого скла. Коли я закiнчила з передньою частиною, я перевернула ii й почала встромляти голки iй у спину. У сiдницi. У потилицю. Все йшло добре аж до останньоi шпильки, червоноi, здаеться.

Не знаю, що сталося, та коли я дiставала ii з упаковки, то вколола великого пальця. Шок був колосальний. У цьому вiцi? Та це майже як землетрус. На пальцi вискочила намистинка кровi: бездоганна, кругла, червона до пари шпильцi. Я була ну чисто Приспана красуня, що крутила свое веретено. Нi на мить не замислюючись, я злизала ii. Тваринне. Інстинктивне. Тодi я вперше вiдчула смак кровi. Вiн був не схожий нi на що з того, що я досi куштувала: солоний, металевий. Заборонений, як вино. Менi вiдiбрало мову. Я стала iнша.

Але то було тодi, а це е тепер. Я не бачила своеi сестри цiлих два роки, з моменту ii вiнчання в Мiланi, в тому довбаному соборi. То була справжнiсiнька катастрофа. Навiть думати не хочу. Я запалюю ще одну цигарку, вдихаю повнi легенi раку, сiдаю на пiдвiконня та витрiщаюся на голубiв. Вони витрiщаються на мене. Зловiснi. Кровожерливi. Маленькi чорнi очицi виблискують пекельним вогнем. Хлопцi, це хтось iз вас наклав менi на плече? Усi дивилися Альфреда Гiчкока i готовi напасти будь-якоi митi.

У пам’ятi раптом зринають сцени з весiлля Бет – непроханi гостi…

Я ковтаю ще вина.

Протягом мiсяцiв до «великого дня» Бет мама телефонувала менi й питала:

– З ким ти будеш, Алвiно? Менi треба знати для плану розсадки/для запрошень/щоб просто подiяти тобi на нерви.

– Але мамо, чому я маю приходити з кимсь? Нащо менi взагалi хлопець?

– Менi зараз нiколи це обговорювати, Алвiно. Брюссельська капуста розвариться, i ваш батько ii не iстиме.

– Вiн менi не батько.

Тиша.

– Чому ти не можеш знайти собi гарного молодого чоловiка, як-от Амброзiя? – питае вона.

О Господи, допоможи. Знову за свое.

– Амброджо, мамо. Вiн тобi не рисовий пудинг.

Щоправда, я б так його й з’iла.

– Твоя сестра звивае гнiздечко, i ти теж не молодшаеш.

– Так, я знаю. – Менi було двадцять чотири.

– І привабливiшою не стаеш.

Трясця моiй матерi! Вона знае, як менi допекти. Я зморгую сльози i шморгаю занадто голосно. Не те щоб менi кортiло померти на самотi.

– Я цiлком щаслива й без хлопця, а останнiй тип, з яким я трахалася, виявився молюском.

Одна з дивовижних властивостей молюска – це його економна здатнiсть використовувати один i той самий орган для рiзних функцiй. Наприклад, останнiй хлопець, iз яким я спала, використовував свiй член i як пенiс, i як мозок. А ще вiн був слизький. У поганому сенсi. Нi, мiй досвiд показуе, що хлопцi забирають забагато часу й висувають забагато вимог. Як «Тамагочi», яке було в мене в дитинствi й померло. На щастя для мене, Бог створив «Тiндер», а коли той провалився – «Дюрасел».

Я чую, як вона помiшуе капусту на протилежному кiнцi дроту: вода кипить, i бульбашиться, i хлюпае, а на стелi гуде вентилятор. Я майже вiдчуваю запах.

– Як там звали твого останнього хлопця? Майкл, чи Саймон, чи Рiчард, чи якось так?

– Звiдки я, в бiса, знаю?

Може, Ахмед?

– Я згубила лiк, люба, iх якось забагато.

Я скрегочу зубами.

Незважаючи на цi розмови, я нiяк, чорт забирай, нiяк не могла пiти на велике бiлоснiжне весiлля Бет сама: одиначка, непарна, соцiальна парiя. І одного дня, коли мама знову менi зателефонувала, я здалась. Я назвала перше-лiпше iм’я, що спало менi на думку.

– Алекс, мамо. Його звуть Алекс.

– А, Александрос?

– Що?

– Вiн грек?

– Нi!

– Вiн багатий? Корабельний магнат? А прiзвище?

– Нi, нi, i я не знаю!

– Добре. Гаразд. Надiшлю запрошення вам обом. І закiнчу з розсадкою гостей. Ви сидiтимете за столиком «Жимолость» мiж двоюрiдною бабусею Верою та дядьком Бартолом’ю. Впевнена, вони будуть щасливi познайомитися з ним. Колись вони плавали в круiз на Корфу.

Звiсно, я не знала нiкого на iм’я Алекс i, сидячи в лiтаку «ІзiДжет», який от-от вилетить у Мiлан, мiсця собi не знаходила. Думаю, можна було сказати, що його термiново викликали у справах – ну там, один iз його кораблiв врiзався в айсберг, – але вони б не повiрили. Одна на розкiшному весiллi сестри. Непотрiб. Другий сорт. Я впадала (ще глибше) у вiдчай.

Я вирiшила запросити того, хто сидiтиме поруч зi мною в лiтаку. Ризиковане рiшення, так, але дивним чином збуджуе. Я спостерiгала, як один за одним пасажири заходять у лiтак… Ооо, оцей симпатичний: дизайнерськi джинси, чисто виголений, дорога на вигляд сумка. Це «Прада»? Вiн повертае лiворуч i сiдае поруч iз дружиною iз зовнiшнiстю моделi з реклами нижньоi бiлизни та дитиною з реклами «Геп». Чудово. А як щодо цього? О, цей просто розкiшний. Схожий на Тайсона Бекфорда[24 - Модель.]. Дiамантовi сережки. Светр «Ральф Лорен». Сексуальна усмiшка. Вiн сiдае за мною поряд зi своiм ще накачанiшим хлопцем. Хтось убийте мене. Зараз же.

Сторінка 12

– Привiт! – каже довговолосий бородатий надмiрно татуйований тип у стилi «Харлi Девiдсон», сiдаючи бiля мене на крiсло бiля проходу. – Я Адам.

Адам? Майже. Пiдходить.

Вiд нього пахло гiдропонною марихуаною. Вiн або був глухий, або говорив на джордi[25 - Пiвнiчноанглiйський дiалект.]. У нього було тату «мама» i тату «тато», а також тату «шардоне» уздовж його рябоi шиi. Засохле моторне масло пiд нiгтями, струпи на обличчi вiд падiння з мотоцикла. Адам був ще розбещенiший за мене. Двоюрiдна бабуся Вера не витримала б i двох хвилин. Протягом наступних двох iз половиною годин все, що ми могли, – це не дiйти до консумацii нашоi жаги в клубi «Вище ноги вiд землi», але в туалет постiйно була черга, i в будь-якому разi я знала, що маю змусити його чекати, iнакше вiн нiколи не поiде зi мною.

Ми трохи полизалися, чим страшенно роздратували лiтню панi, що плела бiля вiкна, а потiм вiн увiйшов у мене пальцями пiд опущеним пластиковим столиком. Тодi я й спитала в нього:

– Поiхали зi мною на весiлля в Мiлан? Я вiдшкодую збитки, – сказала я, пiдморгуючи й кладучи йому руку дуже високо на обтягнуте шкiрою стегно.

– Гаразд, – сказав Адам iз туманною усмiшкою.

Це мало бути iдеально.

Справедливо буде вiдзначити, що вiн був «не в моему репертуарi», але синиця в руках i так далi. Особливо коли ця синиця вже однiею лапкою в твоему «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли вiдiрватись одне вiд одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зi спандексу, що ледве дупу закривала, та срiбнi ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весiлля Бет, – намагалася створити ефект сiдниць Пiппи Мiддлтон[26 - Сестра Кейт Мiддлтон, дружини англiйського принца Вiльяма.].) Ми трохи пообжималися на лавi, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми пiймали на собi дивнi погляди. Люди шепотiлись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стiни в церквi стояли маленькi зручнi будочки (дякую тобi, Боже, за сповiдальнi). Вони були якраз пiдходящого розмiру й закривалися червоними оксамитовими шторками, якi могли забезпечити нам приватнiсть. Тож я схопила Адама за руку, i, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.

Спершу ми поводилися тихо (адже ми все-таки були у церквi), та, напевне, ми трохи забулися, коли вiн заганяв менi так, що я билася спиною об стiнку з червоного дерева, сидячи на його членi на лавi. Пам’ятаю, як я сп’янiла вiд цiеi несумiсностi: ми трахаемося в церквi. На смак Адам був як корнуольська перепiчка й дивно тремтiв i здригався, коли кiнчав. Дерев’яна перетинка билася об кам’яну. Пам’ятаю, вiн, здаеться, скавучав. Я кричала щось на кшталт «Господи Боже мiй» чи «Трахай мене до недiлi!», Адам кричав «Мама!». Кiнчивши, ми випали з-за шторки, якраз тодi, коли Бет iз дружками йшли проходом. Бет вмить стала бурякова – я досi пам’ятаю ii обличчя. Усi дивилися на нас. Маленький хлопчик запитав у Адама, чи вiн, бува, не Ісус (думаю, це через бороду). Мама опустила вiдеокамеру. Всi дивилися на Бет, потiм на мене, потiм знову на Бет. Глядачi на непристойному тенiсному матчi.

Такого б нiколи не сталося, якби Бет запросила мене бути дружкою.

Пiсля цього, коли священик попросив Адама пiти, весiлля було нудне. То був гучний бiлоснiжний захiд iз сотнями гостей, яких я не знала, здебiльшого iталiйцiв. Усе було дуже по римо-католицьки. Мама змiнила план мiсць. Мене запхали до персоналу на кухню. Там мене затисло в бутербродi мiж товстим пекарем Джузеппе й посудомийником Тото. Не в приемному сенсi цього слова. Обiд складався з тринадцяти страв: закуски, пасти, лобстера, дичини, телятини… Весiльний торт був 183 сантиметри заввишки. Пляшка за пляшкою пiвторалiтрового марочного «Просекко», чарка за чаркою гiрко-солодкого лiмончело. Усю нiч ми танцювали тарантелу: сотня людей, тримаючись за руки, бiгае колом, пришвидшуючись разом iз музикою, знов i знов раптово змiнюючи напрям i зрештою звалюючись вiд запаморочення у велику купу на пiдлозi. Гостi приколювали банкноти на пишну сукню Бет, а я iх знiмала. Того вечора я заробила 3000 доларiв.

До мене пiдiйшло декiлька хлопцiв. Друзi Амброджо були вдягненi як статисти з «Матрицi»: довгi чорнi пiджаки, темнi окуляри. Очевидно, всi вони працювали на Сицилii типу як «смiттярами», що звучало якось грубувато, та й у будь-якому разi пiсля Адама я була не в настроi. Моя бабуся запитала мене, чи я не веганка, «як та мила Бiллi Джин Кiнг»[27 - Вiдома американська тенисистка.]. Вона не могла зрозумiти, чому я не виходжу замiж, як моя сестра, i не танцюю з жодним iз цих привабливих чоловiкiв. (Думаю, пiд час iнциденту з Адамом вона задрiмала…) Виявилося, що вона мала на увазi «лесбiйка», а не «веганка». Лише для того, щоб вона вiдчепилася, я сказала iй, що люблю жiнок, «як та мила Джодi Фостер», але вона не знала, хто це. «Кара Делевiнь?[28 - Американська супермодель.] Елен Дедженерес?[29 - Американська телеведуча.]» Теж глухо.

Бет була така красива, ну просто iнша

Сторінка 13

людина. Коли нас ставили поруч для численних святкових фотографiй, я думала про фотографii «до» та «пiсля» з якогось телешоу на кшталт «Свон»[30 - Лебiдь, iз натяком на казку «Гидке каченя».]. Бет була принцесою, а я – жабою. Бет видавалася старшою, дорослiшою. Я знаю, що формально вона народилася на двадцять хвилин ранiше, але рiзниця видавалася бiльшою. Вона була вищою, мудрiшою, впевненiшою. Можливо, це шлюб iз багатством робить таке iз людьми? Звiдки менi знати. Їхня «альфа-ромео» була прикрашена квiтами, пелюстки яких вистеляли iм шлях до la dolce vita. Я не втрималась. Я плакала. Амброджо був iдеальний, i вiн мав бути моiм. То було несправедливо. То була трагедiя.

У будь-якому разi, Бет майже не розмовляла зi мною вiдтодi. Ну, до цих листiв. Правда, якщо добре подумати, вона майже не розмовляла зi мною й до того, якщо точнiше, з осенi 2007-го.

Я загашую недопалок i цiлю ним у голуба крiзь вiкно. Промазую. Коли я дивилась, як вона йде церковним проходом, до менi дiйшло, що тепер нас роз’еднали назавжди. Так, лiкар перерiзав нашi пуповини двадцять п’ять рокiв тому, але до шiстнадцяти ми жили поряд. Алвiтабет. БетiзАлвi. Ми жили в однiй кiмнатi, спали на одному двоповерховому лiжку, читали однi й тi самi книжки. Їi вплив на мене був визначальним. З усiх людей вона була найближчою до «друга», навiть попри те, що я здебiльшого ненавидiла ii. А потiм вона пiшла.

Роз’iхавшись по рiзних мiстах, ми вели рiзнi життя. Бет поiхала вчитися в Оксфорд, я вирушила до Лондона. Не пам’ятаю чому. Думаю, тому, що менi видавалося, що вулицi тут вимощено золотом, але згодом з’ясувалося, що це було собаче лайно та жуйка.

Я наче Дiк Вiттiнгтон, тiльки невдаха й жiнка. Ви знали, що в Арчвеi е статуя його кота? Ось що бувае, коли стаеш мером Лондона: люди роблять вапняковi фiгури твоiх домашнiх улюбленцiв. Якщо/коли я стану мером, хтось витеше пропорцiйно збiльшену модель мiстера Дiка, щоб його уздрiли нащадки. Вiн стоятиме на постаментi на Вайтхолл. Я знаю, що Кен Лiвiнгстон тримав удома тритонiв. А в Бориса Джонсона[31 - Британський полiтик, мер Лондона.] е домашня тваринка. Це тiльки менi видаеться, що Дональд Трамп i Борис Джонсон схожi на розлучених при народженнi близнюкiв? Краще б нас iз Бет теж розлучили. Вдочерили мене чи Бет. Бет чи мене. Бет. Бет. Безперечно, Бет.

Я ковтаю ще вина.

Тепер у нас немае нiчого спiльного, окрiм ДНК.

Людям завжди здаеться, що близнюки – найкращi друзi, що мiж ними е психологiчна близькiсть, нерозривний зв’язок. Та що вони взагалi про це знають? Дайте-но менi хвилинку. Чи сподобалося б вам усе життя жити в тiнi свого допельгенгера[32 - У лiтературi епохи романтизму двiйник людини, темний бiк ii особистостi.], який в усьому вас перевершуе? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляе зi мною. Вмов свою сестру зустрiтися зi мною на велопарковцi сьогоднi пiсля урокiв». Чи ви б не зненавидiли цю людину? Ну хоча б трiшки? Навiть якби любили ii мало не до смертi? Напевне, cаме в таких випадках i кажуть «люблю й ненавиджу». Бет вiдповiдала за любов, тодi як я взяла на себе зобов’язання з ненавистi. Принаймнi, думаю, колись вона мене любила. Терпiла, може. Нiхто нiколи не любив мене, не любив мене як слiд, як у книжках. Запалюю сигарету.

Бет написала роман, коли ще навчалася в унiверситетi, як Зедi Смiт[33 - Англiйська письменниця, що написала свiй перший бестселер ще пiд час навчання в унiверситетi.], тiльки без таланту. Звiсно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.

Читати роман Бет – це все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспiль; iй подобаеться, як звучить ii голос. (Коли я жила з Бет, менi хотiлося зробити на обличчi тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймнi з iншими людьми. Менi бiльше подобаеться поезiя.

Сьогоднi я написала ще одне хайку:

Лiтня пустеля
Мiсто спорожнiле
Тiльки ос роi.

Не скажу, що вiд того багато користi. Навiть хайку для мене задовгi – цiлих три рядки. Менi подобаеться поезiя Езри Паунда; у вiршi «На станцii метро» лише два рядки. В iдеалi досить було б i одного. Або жодного. Тишi.

Я копирсаюся в купi старого одягу в дiрявому пакетi й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксii а-ля Кетi Перрi. Бет купила двi однаковi для вечiрки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34 - Вiдомi злочинцi, брати-близнюки.] чи тi двi моторошнi дiвчинки iз «Cяйва»[35 - Персонажi роману Стiвена Кiнга в жанрi жаху.]. Чи влiзу я в неi? Я роздягаюся догола й дивлюся на свое вiдображення у дзеркалi в повний зрiст. Я моцарелла-дi-буфала. Я здригаюся вiд думки про те, що менi доведеться роздягатися в присутностi Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чiпляються за мою шкiру. Сукня замала. Я кидаю ii на пiдлогу й стрибаю по нiй босонiж. Напевне, сiла пiсля прання. Хоча я ii не прала.

Дивлюся на книжки, розставленi на полицях. Я нiяк не зможу iх забрати, вони заважкi. Серед них е примiрник «Другоi статi» Сi

Сторінка 14

они де Бовуар, затовстий для читання. Ще е Тонi Морiссон, Джанет Вiнтерсон, Сюзi Орбах. Може, я заберу одну… чи двi. Менi точно треба десь намутити «Кiндл».

Кидаю до валiзи iншi необхiднi речi: трусики, цигарки, швейцарський нiж, паспорт? Дiдько! Мiй паспорт! Де вiн? Пiсля Мiлана я його не бачила. Вiдтодi я змiнила п’ять зйомних квартир. Вiн може бути будь-де. Я забула його в «Од бiнз»[36 - Магазин спиртних напоiв.], коли вони з’ясовували мiй вiк? Моi сусiди обмiняли його на кристали метамфетамiну? Ще кiлька годин тому я не хотiла бачити сестру, а тепер до iстерики вiдчайдушно хочу iхати. (Хоча куди ще менi йти? Краще я полечу до Бет, нiж якийсь безхатнiй кокнi згвалтуе мене в зад у пiдворiттi. Серйозно.) А тепер я п’яна, i вiд цього не легше. Висипаю на пiдлогу свою бiлизну: в цих трусiв i лiфчикiв бували й кращi часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи пiд меблi, вигрiбаючи з-пiд них смiття. Кiмната виглядае наче пiсля тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який i зветься моiм життям.

У мене немае навiть посвiдчення особи. Я нiхто. Як ненароджена дитина, як непоцiлована жаба. Як менi сказати Бет, що нiчого не вийде? Вона мене вб’е. Вона нiколи менi не пробачить. Це був мiй единий шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неi я божеволiю! Вона прокрадаеться в мою пiдсвiдомiсть, наче дементор з Гогвартсу. Висмоктуе мою душу. Змушуе шаленiти. Затягае все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починае тремтiти. Гарячi сльози печуть менi очi. Я лежу на пiдлозi, зiщулившись у позi ембрiона, i замiсть подушки плачу у валiзу, аж поки не засинаю.




День другий. Заздрiсть



Хочу й собi таку дупу.

    @Алвiнанайтлi69






Роздiл четвертий


Це через Бет ми нiколи не святкували днiв народження. Ну, пiсля нашоi першоi й останньоi вечiрки, коли нам було по п’ять. Пам’ятаю, ми були дуже схвильованi. Це була наша перша справжня вечiрка. Ми носилися будинком, вищали, смiялися, стрибали, чекаючи на гостей. Бет була в новенькiй сукнi з рюшечками, крильцями й балетною спiдничкою, а я – в старому сарафанi, з якого Бет уже виросла. Ми зiбрали волосся в косi жмутики своiми улюбленими гумками i шпильками з метеликами. Мама приготували гарнi пакунки з гостинцями, надула кульки. Вона навiть спекла торт iз дев’ятьма свiчками: п’ять для Бет i чотири для мене, тому що одна зламалася, поки ми несли ii в пакетi з супермаркету. В будинку було затишно вiд солодкого запаху випiчки. Це був торт iз «Моiм маленьким понi»: ванiль, масляний крем, суничний джем, сотнi тисяч блискiток. Я не любила ванiль. І масляний крем. І навiть полуничний джем, якщо чесно. Це Бет подобалися тi конячки. Я бiльше любила тролiв. Але погодилася, що цей торт також виглядав дуже круто: рожеве крилате понi iз блискучими крилами та блакитною гривою, що мерехтiла й розвiвалася за вiтром. У тi часи конi могли лiтати, в повiтрi була магiя. Принаймнi так менi здавалось, аж поки не почали збиратися гостi. Потiм усе полетiло пiд укiс.

– З днем народження!

Дiти вибухнули вереском. Почалися святковi iгри. Бет виграла в «Причепи вiслюковi хвоста», i в «Море хвилюеться раз», i в «Музичнi стiльцi». Коли ми грали в «Передай пакунок», мама постiйно зупиняла музику тодi, коли коробка була в руках у Бет, i всi призи дiставалися iй. Мама дозволила Бет розрiзати торт (i до того ж таким гарним ножем!) i загадати бажання.

То була остання крапля. Бiльше я терпiти не могла. Я повернулася на п’ятках i побiгла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очi наповнилися слiзьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ваннiй у компанii серветок, просочених шмарклями. Я чула, як пiдi мною двигтить вечiрка, а з програвача гримить улюблена пiсня Бет «Менi мае дуже пощастити» Кайлi Мiноуг. Мама сказала, що я мушу сидiти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навiть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в дверi. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та вiдпала. Вона пропонувала менi своi подарунки, листiвки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживанi iграшки позбавленi того блиску. Я не хотiла «дiлитись». У того, хто сказав «дiлити – в любовi жити», нiколи не було близнючки.

У той рiк конi припинили лiтати. Бiльше ми свят не влаштовували.


* * *



Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон



– Де мое вино, Алвiно? – кричить хтось iз лiверпульським акцентом.

Хто шукае вино так рано вранцi? У дверi стукають, i ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на пiдлозi гола з розтягненням шиi. Я пролежала цiлий день, дивлячись лiворуч.

– Поверни мое вино, – скиглить нечупара.

Я намагаюся встати.

– Вибач, я його випила. Залишу тобi десятку.

Навряд чи.

– Дивися менi, не забудь.

Ручку бiльше не торсають. Кроки коридором вiддаляються. Тиша.

Нелюдським зусиллям пiдiймаю себе з пiдлоги. Земля похитуеться, обертаеться в мене пiд ногами. У ротi присм

Сторінка 15

к такий, нiби в попiльничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зуби – на дотик вони шорсткi. На переднiй частинi своеi валiзи я помiчаю кишеньку, яка, якби я подумала про це ранiше, видалася б менi цiлком притомним мiсцем для зберiгання паспорта. Вiдкриваю блискавку. Вiн там. Не можу повiрити!

Читаю, ну просто про всяк випадок, iм’я на паспортi: Алвiна Найтлi. Ага, за останнiми даними це начебто я. Роздивляюся фотографiю. Стара свiтлина. Пам’ятаю, я зробила ii в фотокабiнцi на станцii «Паддiнгтон» у 2007-му, напередоднi знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на свiтлинi, усмiшку, очi. Що в нiй такого? Надiя? Невиннiсть? Молодiсть? Я видаюся невловно iнакшою. Я гарна. Я заплющую очi, затамовую дух, вбираю бiль у себе й ховаю його якнайдалi, замикаю глибоко в пiдвалi та викидаю ключ. Це було ще до всього. Менi було вiсiмнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надiя. Я проминаю фото й гортаю сторiнки: порожнi, незайманi. Без штампiв. Без спогадiв. Я нiде не була. Нiчого не робила. Не виросла. Не переiхала.

Котра година? Чорт. Чому я не поставила будильник? Зараз 7:48 ранку. У мене трохи бiльше години, щоб дiстатися до Гiтроу. Не знаю, чи встигну. Я хапаю сукню, яка менi не личить, натягаю на себе, накидаю джинсовку, заляпану зубною пастою, та взуваю побитi «Рiбоки». Я копирсаюся в шухлядах у пошуках дечого рожевого й гладенького, хапаю мiстера Дiка та кидаю його в сумочку. Оглядаю кiмнату. З неi менi не шкода втратити жодноi речi. Нечупари, мабуть, спалять усе, коли дiзнаються, що я не лишила iм десятки. І платнi за останнi два мiсяцi. Я опираюся спокусi пiдпалити усе, йдучи звiдси. Збiгаю сходами й лечу геть звiси. Менш нiж за хвилину я опиняюся в метро.




* * *



Аеропорт Гiтроу, Лондон



Метро тягнеться до аеропорту цiлу вiчнiсть. У вагонi немае кондею. Це сауна, а не потяг. Турецький хамам, триклята лiнiя «Пiкадiллi». Вона навiть гiрша за Пiвнiчну. Я сиджу на синтетичному помаранчевому плюшi, намагаючись не зблювати. Поряд зi мною шмаркач у капюшонi – грае в «Енгрi бьордз» на повну гучнiсть, напихаючись чипсами. Де вiн о восьмiй ранку дiстав чипси? Я вдивляюся в його викривлене вiдображення у вiкнi навпроти. Пощастило йому, що я в гуморi.

Шкода, що в мене немае з собою книги. І сонячних окулярiв. Флуоресцентнi лампи свiтять яскравiше за сонце. Затуляю обличчя руками й цiлу вiчнiсть чекаю в свiтi масних кислих запахiв i набридливих комп’ютерних мелодiй. У горлi, нiби в мене в ротi море, пiднiмаеться та опускаеться жовч. Кровоноснi судини в мозку стук, стук, стук. Нащо я випила все те вино? Я ще не була в пеклi, але, думаю, там приблизно як тут. Я майже очiкую, що зараз по цьому задимленому склу поповзе чорна жирна муха, що перетвориться на Вельзевула й прирече мене на вiчнi страждання.

– Агов, Алвiно! – скаже вiн на диснеiвський манер. – Ласкаво прошу до Інферно! Просто зараз на тебе чекають нескiнченнi тортури в нашому пiдземеллi, але спершу чому б не познайомитись iз хлопцями? Осама, Аятолла, Ідi, Пол, Адольф i Саддам, познайомтеся, це – Алвiна.

Оце так збiговисько членiв. Я завжди думала, що Меггi Тетчер теж буде тут. Але нi. Лише чоловiки. Це як мiсцевий клуб Баллiнгтон, тiльки без алкоголю й свинячих голiв.

Коли я нарештi дiстаюся-таки до аеропорту, проходження контролю перетворюеться на жахiття: до рентгенiвського апарату нескiнченнi черги, менi доводиться знiмати взуття, пасок i куртку. Я кидаю сумочку в пластиковий контейнер, i вона проiжджае конвеером. Я проходжу крiзь металодетектор, i, звiсно, вiн спрацьовуе. БІІП! БІІП! БІІП! БІІП! О, ну чудово. Саме те, що менi зараз треба… Жiнка з кислим обличчям обшукуе мене з голови до нiг. Я вiдчуваю запах тропiчного кондицiонера, з яким вона випрала свою блузку. Було погано, але стае ще гiрше.

– Це ваша сумка, мадам? – питае чоловiк у формi.

– Умгу, – кажу я.

– Пройдiть, будь ласка, сюди.

Я б така що не йшла туди, але в нього моя сумка, тож у мене не аж так багато варiантiв. Я починаю пiтнiти, судомно перебираючи в головi, що забороненого там може бути. Наркотики нечупар? Але чого б вони опинилися в моiй сумочцi? Вони використовують мене як кур’ера на Сицилiю? Пляшка об’емом бiльше 100 мл? Манiкюрнi ножицi? Я випадково спакувала туди мачете? Швейцарський ножик спокiйнесенько лежить собi у валiзi. Бiльше на думку не спадае нiчого.

– Здаеться, ваша сумка вiбруе. Ви не були б такi ласкавi пояснити чому?

Вiн дивиться на мене з жалобним обличчям. Із контейнера долинае пронизливе дзижчання. Я думаю про муху. Вiн думае про бомбу.

– Навiть не уявляю, – кажу я. – Це однозначно не бомба.

В аеропорту краще не вимовляти слова на букву «Б», бо люди напружуються. Усi замовкають, обертаються й витрiщаються на тебе. Жiнка з кислим обличчям i ще двое чоловiкiв у формi обступають мене. Насупленi. Один iз них вдягае пластиковi рукавички й вiдкривае блискавку моеi сумки. Дзижчання стае голоснiшим. Менi хочеться померти на мiсцi – я щойно зрозумiла, що там.

– О, вам не сподобаеться те, що в

Сторінка 16

побачите, – кажу я, коли вкрита латексом рука наближаеться до мiстера Дiка. Один iз чоловiкiв у формi дiстае мого двадцятивосьмисантиметрового вiбратора й показуе всiм. Люди довкола швидко дiстають телефони й починають знiмати.

– Що це таке? – питае вiн.

Це яскраво-рожева копiя ерегованого пенiса. Вiн знае, що це таке. Усi вони знають. Жiнка намагаеться стримати усмiшку. Я не вiдповiдаю.

– Що це таке? – знову питае вiн, цього разу голоснiше. Родини з маленькими дiтьми в черзi за мною шиi звертають, щоб краще роздивитися. Нiхто з моiх знайомих цього не бачить, принаймнi… принаймнi Амброджо… принаймнi Бет.

– Дозвольте познайомити, це – мiстер Дiк, – нарештi кажу я, прокашлюючись. – Найкращий у лiнiйцi, двадцятивосьмисантиметровий вiбратор. Із регулятором швидкостей. Зi зйомним анальним стимулятором. Гарантований оргазм щоразу. Давайте я його вимкну? Треба просто клацнути оцей перемикач…

Я тягнуся до кнопки «вмк/вимк» на рукiв’i, але вiн вiдсмикуе руку.

– Боюся, менi доведеться його конфiскувати, мадам. Його не можна брати з собою в лiтак.

У мене вiдпадае щелепа.

– Що? Чому? Його немае в списку заборонених предметiв. – Я махаю рукою в бiк почепленого на стiну плаката iз зображенням запальничок i лез для голiння. Що в цьому плакатi варте уваги, так це вiдсутнiсть на ньому гумового фалоiмiтатора.

– Його можна використати як зброю.

– Як зброю? І як це?

Вiн не спромагаеться на вiдповiдь. Жiнка смiеться, а потiм вдае, що то був кашель.

Чоловiк у формi намагаеться забрати мiстера Дiка, але я простягаю руку й хапаю його.

– Нi! Геть вiд нього руки, покидьку! Вiн мiй!

Трое охоронцiв i бiльше тридцяти глядачiв не клiпаючи спостерiгають за тим, як чоловiк випускае з рук член i вiн смачно влуплюе менi в обличчя. ЛЯСЬ!

Я вичавлюю сльозу, i вона котиться по щоцi. (Корисно вмiти викликати сльози за потребою.)

– Я обiцяю, я нi на кого не нападатиму, – схлипую я. – От гляньте, я навiть батарейки витягну.

Я дiстаю двi батарейки АА й грюкаю об металевий стiл.

– Гаразд?

Повисае пауза. Потiм жiнка (безумовно, та, що в штанях) кивае. Я запихаю мiстера Дiка в сумку й бiжу до виходу. Половина натовпу продовжуе знiмати на телефони.

Я падаю на диванчик холу «Британських авiалiнiй» i затамовую дух. Що це за мiсце? Новiтнiй дизайн i орхiдеi. Кремовi шкiрянi канапи. Дизайнерськi свiтильники й блискуча дерев’яна пiдлога. Тут е мiсце, де роблять безкоштовний масаж. Це нагадуе розкiшний спа-готель. Люди витрiщаються – зазвичай я з такими не тусуюся: бiзнесмени, почет, дружини футболiстiв. Я думаю, чи не роздягнутися, щоб iм i справдi було на що подивитись, але тодi мене можуть не пустити на лiтак.

Дiстаю телефон i заходжу на «Ютьюб». Еге ж. Ну звiсно. Воно вже там. Якийсь невдаха завантажив вiдео зi мною пiд назвою «Секс-iграшка секс-туристки». На ньому видно мою потилицю й мiстера Дiка. Слава, нарештi. Неймовiрно. Вiдео вже набрало бiльше шiстдесяти лайкiв. Я вимикаю його й кидаю телефон назад у сумочку. Я його не лайкатиму. Хай попустяться.

Лiворуч вiд мене сидить бiлявка, вiд якоi сильно пахне жасмином. Вона з голови до нiг вкрита логотипами «Луi Вiттон», що iдеально пасуе до ii сумки: у неi спiдниця «Луi Вiттон», i куртка «Луi Вiттон», i шалик «Луi Вiттон». Вона нiби виконуе таемну операцiю пiд прикриттям у дизайнерському магазинi. Можливо, так воно й е? Я заздрю iй через туфлi та за сумку. Вона окидае мене поглядом згори вниз, склавши губи кiшчиною дупкою. Показую iй середнiй палець.

Шия в мене досi болить. Я потираю ii та струшую головою.

Мiй рот перетворився на пустелю Сахару. Спершу я думаю, що це мiраж, витвiр мого зневодненого мозку, але тут дiйсно е безкоштовний бар.

– Води, будь ласка? – кажу я. Це все, що я можу зараз випити, не звалившись на пiдлогу.

Бездоганно пiдстрижена ледi простягае менi пляшку крижаноi «Евiан» i заслiплюе мене усмiшкою на мiльйон доларiв. У «Косткатеррi» в Арчвеi такого не вмiють. Грошей вона з мене не бере.

– Власне, шампанського.

Похмелитися, це вже краще. Я виконую поради Бет: що бiльше бульбашок, то краще. Не можу повiрити, що це безкоштовно.

– «Лоран-Перье гран сьекль» вам смакуе, мадам? – питае вона голосом Мерилiн Монро. Думаю, вона говорить французькою. Вона передае менi келих, i я роблю ковток: рiдке сонячне сяйво. До такого можна звикнути! Я роблю селфi з шампанським i викладаю в «Інстаграмi». «Накидуюсь шампусiком!» Дванадцять знакiв оклику. Завантажую його в «Твiттер»: «@ЧеннiнгТейтум Тут не вистачае тебе!»

Через чотири келихи я звалюю з холу, щоб пошукати подарунок. Що подарувати дiвчинi, в якоi все е? У мене п’ять хвилин до посадки, а мозок не працюе. Горiлка. Якщо нам буде кепсько, то хоч нап’емося. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й просуваюся до початку черги.

– Пробачте, в мене лiтак, – кажу я комусь там.

– А в нас що? – обурюеться пихатий росiянин у норковiй шубi.

Як сказати росiйською «Та пiшов ти»?

Я пробiгаю повз вiтрини: «Барберi», «Прада», «Шанель», «Ральф Лорен»… – намагаючись iгноруват

Сторінка 17

товари з дьютi-фрi, що приманюють мене, як сирени приманюють спраглих сексу морякiв.

– Купи мене, – шепоче пара черевикiв зi змiiноi шкiри.

– Люби мене, – кричить сукня з мережива й латексу.

У вiтринi «Прада» стоiть пара блискучих босонiжок iз золотими ремiнцями, що застiбаються на щиколотках. Я притуляюсь обличчям до скла, затуманюючи його своiм гарячим вологим диханням, лишаючи смуги своiми маленькими спiтнiлими долонями. Там е пляшечка «Пойзон» вiд «Крiстiан Дiора» всього за 43,5 фунта. Помада «Том Форд» «Фатальний пурпур» коштуе всього 36 фунтiв. Тiльки подумайте, скiльки грошей я могла б зекономити, купивши тут сонцезахиснi окуляри: цi рей-бени коштують всього лише 159 фунтiв. Це на двадцять вiдсоткiв дешевше, нiж у мiстi. Якщо я куплю iх зараз, то розбагатiю на 40 фунтiв. Це ж просто як два на два, але в мене немае часу. Та грошей.

– Це оголошення для пасажира: Ельвiра Кiнглi, пройдiть, будь ласка, на вихiд номер чотирнадцять. Посадка на рейс ВА4062 «Британських авiалiнiй» закiнчиться за двi хвилини. Ельвiра Кiнглi. Вихiд чотирнадцять. Дякую.

Ельвiра? Це щось новеньке. Хто я така? Ельвiра. Володарка темряви. Я схожа на ведучу, що знайомить публiку з фiльмами жаху на американському телебаченнi? Королеву Геловiну? Ельвiра, серйозно? Ну годi вже. Дякую, хоч не Альбiнос.

Я бiжу до виходу, проношуся повз натовп. Перший клас, дорогенькi. Нiколи чекати. Я хочу вибратися звiдси. Нi грошей, нi будинку, нi хлопця, нi роботи. Ви, в бiса, жартуете? Я хочу нiколи, нiколи не повертатись. Я нiколи не мрiяла про таке – про весь цей хаос та злиднi. Коли я втекла з дому, в мене були великi сподiвання. Пам’ятаю все це, як учора, – то було в недiлю, посеред ночi. Нам щойно виповнилося по шiстнадцять. Я думала, що мене чекае якась неймовiрна пригода: «Острiв скарбiв» чи «Гекльберрi Фiнн». Я вислизнула з будинку з цiлим свiтом у наплiчнику, дiсталася автостопом до мiста. Прокинулася я посеред майдану Пiкадiллi. Це мiсце було прекрасним: калейдоскоп кольорiв, що мигтiли й мiнилися. Я знайшла роботу в японському ресторанчику, нарiзала тунець i кальмарiв для сашимi. Знайшла кiмнату в хостелi, яку могла собi дозволити. У свiй вiльний час я годинами сидiла на лавочцi в парку й дряпала щось у своему блокнотику на пружинцi – здебiльшого хайку, а також сонети, тексти пiсень, чотиривiршi, епiграми, кiлька балад. Пiдлiтковий смуток i меланхолiя. Я готова була позмагатися з будь-ким iз авторiв. Я думала, що на цей момент уже буду вiдомою на весь свiт поетесою, вийду замiж за прекрасного актора/прекрасну модель (Ченнiнга Тейтума) чи (навiть краще) Амброджо. Я думала, в мене буде маленька дiвчинка, прекрасна, як квiтковi феi Анни Геддес, рейнджровер i маеток в Челсi. То ж коли все пiшло не так?

Визираю крiзь свое овальне вiконце: темнi грозовi хмари над злiтною смугою, на землю падають великi краплi дощу. Хiба зараз не лiто? Зазираю в календар на телефонi: безсумнiвно, i досi серпень.

У лiтаку стюардеса дае всiм теплi вологi рушники на той випадок, якщо вони не помились. Я витираю руки, обличчя, долонi, ступнi й колiна. В мене стiльки мiсця, що я не знаю, що з ним робити. Я починаю робити вправи на квадрицепс, iмiтуючи плавання брасом, тренуючись для басейну Бет, неначе невмiлий пуголовок. Летiти всього лише три години, та я не хочу наражатися на ризик заробити тромбоз глибоких вен. Чоловiк, який сидить поряд, дивиться на мене з-над окулярiв без оправи так, нiби я рiдкiсний вид ставковоi живностi, якого вiн досi не бачив. Я припиняю.

Вiн вiдвертаеться до вiкна, тож я починаю знов. Хай там що.

Лiтак вiдриваеться вiд землi з тремтiнням i пронизливим пiдвиванням. Я не люблю лiтати. Це суперечить законам природи. Як узагалi ця брила металу може втриматися на повiтрi? Я хапаюся за поруччя крiсла так, що пучки пальцiв стають бiлими. Я розмiрковую про те, чи не схопити за руку чоловiка поряд, але вiн не видаеться схожим на людину, що потримае тебе за руку. Натомiсть я заковтую жменю валiуму. Коли сумiш iз керосину й плотi охопить полум’я, я принаймнi буду пiд кайфом. А раптом це буде навiть весело?

Індикатор «Пристебнiть паски безпеки» гасне. Ми в безпецi! Я роздивляюся покращений вiдсiк алюмiнiевоi труби, в якому знаходжусь. Тут попереду краще, нiж там, в економ-вiдсiку для худоби. Я почуваюся дуже важливою персоною, знаменитiстю. Ось як воно бути Тейлор чи Майлi[37 - Спiвачка й акторка Майлi Сайрус.]. Та менi бiльше подобаеться бути сумнозвiсною, нiж славнозвiсною. Брiтнi була крутiшою, коли знову взялася за свое. Вайнона й Вiтнi[38 - Спiвачки Брiтнi Спiрс, Вiтнi Г’юстон та акторка Вайнона Райдер сумнозвiснi залежнiстю вiд наркотикiв.] поки що найкращi. Не знаю, чому люди такi несправедливi до Лiндсi. Здаеться, вона непогано розважаеться.

Прихильниця «Луi Вiттон» також тут. Я вiдчуваю запах ii парфумiв. Через прохiд вiд мене ще одна жертва модних тенденцiй/жук-паличник iз вилицями Кейт Мосс. (Як би я хотiла виглядати настiльки анорексично, тобто, серйозно, вона така худа, що здаеться, от-от помре.) Вiсiм

Сторінка 18

есятирiчний чоловiк iз засмагою Берлусконi заснув iз незапаленою сигарою в ротi. Забагато бунга-бунга-вечiрок? (А може, вiн i помер, та нехай екiпаж сам iз цим розбираеться.) Тут немае жодноi дитини, i нiхто не б’е мене по спинцi крiсла чи по головi.

– Ще шампанського, – кажу я, натискаючи на кнопку «виклик стюардеси». Цiкаво, що буде, якщо змiшати шампанське з валiумом.

– А iжа у вас е?

Це просто збiса розчудово.




Роздiл п’ятий




Аеропорт Катанiя-Фонтанаросса, Сицилiя



Спека збивае з нiг, наче автомобiль мафiозi, що вшиваються з мiсця злочину. Затуляю очi вiд мерехтливого сяйва, мружачись i клiпаючи, наче слiпак, який давно не бачив сонця. Я вишкандибую з лiтака й замiсть iти пiрнаю через останнi сходинки проходу. Чорт, це боляче: здряпую шкiру об бетон, забиваюся кiсткою об метал. Імовiрно, я зламала лiкоть: праву руку заливае кров’ю, але я подумаю про це потiм. Люди витрiщаються (знов; та що з ними таке?). Бет була б задоволена. Я «накидалася» як слiд. Я обтрушуюся й заходжу в автобус. Здаеться, перший клас на цьому закiнчуеться.

Ми в термiналi, чекаемо на своi валiзи, коли в головi, наче «БУМ!» у комiксi, з’являеться думка: Амброджо! Вiн тут. Вигляд у мене кепський, я заляпалася зубною пастою, з лiктя, пiсля того як я випала з лiтака, тече кров, i нею забризкано мою сукню а-ля Кетi Перрi. А зуби я досi почистити не спромоглась. Я зав’язую шнурiвки на своiх поношених кросiвках (не можна, щоб Амброджо побачив мене в них), коли в мене з’являеться iдея. Я помiтила, що прихильниця «Луi Вiттон» сперечаеться з кимось на паспортному контролi. У неi якась проблема з вiзою, яку вона поки що не розв’язала. Коли я роздивлялася ii дупу в залi вiдправлень, менi здалося, що вона приблизно мого розмiру. Я можу забрати ii валiзу! Чи слiд менi це зробити? Мiстер Дiк i досi в моiй ручнiй поклажi, а в усьому iншому, я думаю, вона спакувалася краще за мене, i, погляньмо правдi у вiчi, менi зовсiм не завадив би макiяж.

Я хапаю обидвi нашi валiзи з конвеерноi стрiчки й несуся до виходу, а серце б’еться десь уже в горлi. Я пiрнаю в туалет для iнвалiдiв i дивлюся в дзеркало. Усе ще гiрше, нiж я думала. Я виглядаю як лайно, i мое волосся виглядае як лайно, тож я дiстаю з дна валiзи шапочку. Пiд нею можна сховати волосся, але не обличчя. Паранджа, ось що менi треба. Чи, може, балаклава. Туалетним папером я витираю кров з руки. Як не дивно, всього лише подряпина. Беру валiзу «Луi Вiттон». Блискавку замкнено на маленький замочок. І як менi його зняти? Намагаюся вiдчинити його шпилькою для волосся. Це спрацьовуе в кiно, але не в мене. Я смикаю шпилькою й чекаю, коли замок клацне, але цього не стаеться. Я смикаю, й смикаю, й лаюся собi пiд нiс. Плану «Б» в мене немае. Це мае спрацювати. Я смикаю ще, але замок лишаеться зачиненим. Моею шиею стiкае намистина поту. Це не спрацюе, правда ж. Настав час для нестандартного мислення. Ну ж бо, Алвi, ти ж збиралася стати поетесою! А тут саме потрiбен творчий пiдхiд. Де вся твоя генiальнiсть, коли вона потрiбна? Я витрiщаюся на себе в дзеркалi. Дiвчина з дзеркала витрiщаеться на мене. Непогано. Можна знайти щось i розбити той замок. Оглядаю туалет. Що менi згодиться? Може, кран на мийцi? Вiн видаеться важким. Я викручую кран i витягаю його – грубий метал. Можливо, й спрацюе. Із труби б’е струмiнь води, я здригаюся вiд холодних крапель, що бризкають в обличчя. Мийка переповнюеться, i вода каскадом стiкае на пiдлогу. Менi слiд поквапитися, iнакше всi речi намокнуть! Я повертаю замочок так, щоб вiн лежав на пiдлозi, замахуюся краном i щосили вдаряю по замку.

БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

Не можу повiрити! Менi вдалось!

Тремтливими пальцями вiдкриваю валiзу. Там е маленька чорна сукня вiд – сюрприз! – «Луi Вiттон». Прохолодна сатинова тканина, приемна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирнi вершки. Я вдягаю ii. Вирiз неймовiрний. Раптом у мене з’являються вигини в усiх призначених для цього мiсцях. Це ж треба, у мене навiть е талiя. Там були шпильки мого розмiру, якi мають пасувати до сукнi. Я взуваю пiдбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрiв вища. Плечi в мене розправляються. Груди пiдiймаються. В мене постава танцiвницi, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжне диво!

Косметичка цiеi жiнки бiльша за мою валiзу. Я знаходжу в нiй гарнi рожевi рум’яна вiд «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Дiор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фiолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих пiдборах. Я схожа на когось iншого. Когось привабливiшого. Когось багатшого. Когось зi смаком. Із вищого суспiльства. Запихаю свiй закривавлений одяг до своеi побитоi життям валiзи, i от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарештi зможу зустрiтися з пристрасним чоловiком своеi сестри, з секс-богом, iз жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

Я залишаю потоп за дверима.

В мене врiзаеться цунамi облич. Де вiн? Я виглядаю в натовпi модель iз реклами «Давiдофф», але там тiльки море незнайомцiв, що розмахуют

Сторінка 19

картонними табличками з написами «Алеся», «Антонiо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось iз них – я. Але, можливо, вони послали по мене водiя. Із дислексiею. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адрiан». Як уже дiстало це лайно.

Я бачу групу монашок у чорно-бiлих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнутi спокоем, вмиротворенi, просвiтленi, щасливi, свiтлi. Треба менi було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пiзно. Можна було якось влаштувати свое життя. Я б могла писати бiльше хайку. Виграти Пулiтцерiвську премiю. Стати нобелiвським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловiкiв, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезii, а не на хлопцях. Окрiм Амброджо. Амброджо iнший. Амброджо й Ченнiнг Тейтум. Зiтхаю.

Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.

Он вiн. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняе обертатись. Усе навколо завмирае. Свiт зiщулюеться до його прекрасного обличчя. Вiн такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у примiщеннi. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й бiла, наче простирадла в готелi. Багатообiцяльна опуклiсть на затiсних джинсах.

Бет така сука.

– Алвiна! – махае менi Амброджо, знiмаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впiзнав. Ходи сюди!

Я махаю до нього й усмiхаюсь. Я знаю, що вiн мае на увазi, що зазвичай я виглядаю фiгово.

– Як ти? – питае вiн.

В нього бронзова шкiра, натяк на щетину. В нього гарне пiдборiддя. Гарна усмiшка. Взагалi-то, в нього все гарне. Вiн бездоганний. Я його хочу. І вiн мав бути моiм. Я чимчикую на пiдборах, оступаюся, послизаюся й майже падаю. Я приземляюся йому на руки. Мммм, пам’ятаю запах цього лосьйону пiсля голiння. «Арманi код блек»: чуттевий, екзотичний. Вiн пахнув ним, коли ми зустрiлися вперше.

– Чудово виглядаеш! Ти схудла?

Я белькочу щось нерозбiрливе на кшталт «Бгебуекх».

– Ти п’яна, – смiеться вiн.

– Бет сказала менi… Шампанське…

Я забула про його iталiйський акцент, вiн неймовiрно милий. Я дивлюся в його карi очi й тону, провалюючись все глибше: «Нутелла», чи «Несквiк», чи розтоплений гарячий шоколад. І раптом пам’ять повертае мене назад до Оксфорда. До нашого першого разу… до нашого единого…

Чорт. Що таке? Мiс «Луi Вiттон»? Вона тут? Вона переслiдуе мене? Я рiзко вдихаю. Пронизую натовп скаженим поглядом. Але ii тут немае. Це хтось iнший. Менi треба вибиратися звiдси. Інакше я можу потрапити в незручну ситуацiю. Не те що б я не поклала ii на лопатки, якби довелося битися. Однозначно поклала б. Однозначно. Напевне. Може, й нi.

Вiн кладе одну руку менi на талiю, а другою бере одну з моiх сумок; вiн теплий. По всьому тiлу бiгають мурахи. Я спираюся йому на плече та вдихаю його запах: схiдний аромат, тютюн, шкiра. Я вже його хочу. Менi буде важко. Я зосереджуюся на тому, щоб дiйти до машини, не хитаючись. Це складнiше, нiж здаеться.

Натовп роздiляеться, даючи нам пройти. Усi витрiщаються – так, знов. На кого вони дивляться: на мене чи на Амброджо? Напевне на Амброджо. Я iх розумiю. Я не можу вiдвести вiд нього очей. Ми сiдаемо в лiфт i iдемо на перший поверх. Менi завжди хотiлося зайнятися сексом у лiфтi. Невже вiн став iще привабливiшим? Таке можливо? Два роки минуло. Але чоловiки такi: з вiком вони стають кращими, як iноземнi сири, хороше вино та Джордж Клунi. Це так несправедливо. Закладаюся, Бет уже зробила лiпосакцiю, пiдтяжку живота, збiльшила губи й груди й видалила все волосся лазером. Можливо, я навiть не впiзнаю ii. Можливо, вона точна копiя Меган Фокс i зробила пластику дев’яноста вiдсоткiв тiла. На таких капотах позують гламурнi моделi в бiкiнi. Цiкаво, чи додаеться до машини безкоштовна модель? Що, як дiвчина в багажнику й намагаеться видертися назовнi? Пiзнiше ми знайдемо ii: акриловi нiгтi вiдпали, своi зламалися, французький манiкюр зiпсовано.

«Ламборгiнi» припарковано на тротуарi бiля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неi такi, що ви не повiрите. Я роздивляюся лого на ii осяйному капотi: золотий бик на блискучому чорному щитi. Я нiколи не була так близько до такоi дорогоi машини, тож не наважуюся торкнутися ii. Амброджо помiчае це, смiеться й намагаеться пояснити:

– Це «Мiура» 1972 року. Залазь, Алвi, вона не кусаеться.

Нi, машина не кусаеться, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливi, пухкi, соковитi, повнi. Я могла б цiлувати iх, впиватися в них. Я вбила б за поцiлунок, за дотик його язика, коли його м’якi теплi губи притуляються до моiх. На смак вiн як какао на тiрамiсу. На дотик як бриз довкола гондоли.

Вiн кидае валiзи в багажник (гламурноi моделi там немае), широко вiдчиняе дверцята до пасажирського сидiння, i я ковзаю на шкiру. Всерединi витончений аромат. Це просто прелюдiя на колесах. Я так подумала, менi дуже подобаються «ламборгiнi», тепер це моi улюбленi машини. Десь на другому мiсцi Бетмобiль, а потiм машина часу Делорiан. До лобового скла причеплено штрафний талон, i до машини наближаеться полiцейський.

Сторінка 20

iн поспiшае, пихкае та сопе, сорочка натягуеться на гудзиках, зачесане назад волосся пiдстрибуе. Вiн вiдклеюе папiрець, розривае на клаптики, потiм вiдчиняе дверi для Амброджо. Дивно.

– Синьйоре Карузо! – каже полiцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39 - Менi шкода! Менi шкода! (iт.)] Амброджо його iгноруе.

Дуже дивно.

– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотiла приiхати зустрiти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомiсна машина.

– О нi, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, вiдвертаючись, коли вiн зустрiчаеться зi мною поглядом. Не червонiй, Алвiно. Не бовкни якоiсь нiсенiтницi, хай тобi грець. Це не просто «нiяково», це нестерпно, але водночас, здаеться, менi це подобаеться. Менi слiд заспокоiтись. Я заплющую очi та подумки рахую в головi вiд трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…

Не допомагае.

Двигун заводиться, i все мое тiло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Мое сидiння вiбруе; це досить приемно, продуманий дизайнерський хiд. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюемо з аеропорту, i не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проiхали пiвавтостради. Амброджо ввiмкнув на повну гучнiсть «Хай нiхто не спить».

– Павароттi, – кричить вiн, пiдморгуючи. – Чудово, що ти приiхала. Бет була в захватi, що ти змогла вибратися так швидко. Ти ранiше бувала на Сицилii?

Давай-но, Алвi: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…

– Ем. Нi. Я бувала в Мiланi – на вашому весiллi ж…

Пауза. Я червонiю. Мабуть, краще було цього не говорити.

– А ще ми з Бет iздили на шкiльну екскурсiю в Помпеi.

Менi дванадцять рокiв. Нашi очi зустрiчаються. Вiн простягае руку й стискае мою долоню. Що?

– Гарний лак, – каже вiн, широко посмiхаючись.

Я дивлюся на своi люмiнесцентнi лаймово-зеленi нiгтi й не розумiю, вiн серйозно чи жартуе.

– Я багато подорожую. Постiйно, – швидко кажу я. – На минулих вихiдних я була в Лос-Анджелесi, до того – в Нью-Йорку, а ще до того в Сiднеi…

– Ти лiтала до Австралii на вихiднi?

– Ем… так, – кажу я. А що?

Я чую, як Бет у моiй головi розводиться про карбонад.

– Круто, – смiеться вiн. – У будь-якому разi ми обое радi, що ти приiхала.

Менi забракло мови.

Я вiдкидаюся в крiслi. Бачити його знову… це занадто. Бачити його самого…

Перед нами розгортаеться сицилiйський краевид. Цi вигини могли б конкурувати з вигинами Софi Лорен. Ми пролiтаемо повз нього на швидкостi 180 кiлометрiв на годину. Амброджо втоплюе педаль газу в пiдлогу. Двигун муркоче. Менi починае здаватися, що вiн хизуеться передi мною, i менi це подобаеться. Я вчеплююся нiгтями в сидiння, наче кiшка. За вiкном, розмитi, проносяться виноградник за виноградником. Оливковi гаi зливаються в один. Скорiше, скорiше, скорiше, мала. Доiдемо до обрiю й нiколи не повернемось. Я хочу загубитися в цьому казковому пейзажi, тiльки я та Амброджо. Я хочу, щоб цей острiв нас поглинув.

Ми звертаемо з шосе там, де на дороговказi написано «Таормiна».

– Майже на мiсцi, – всмiхаеться Амброджо, проводячи рукою по волоссю з реклами шампуню.

Ми пiдiймаемося крутою стежкою, не збавляючи швидкостi. Швидше, швидше, нiколи не спинятися. Я хочу, щоб вiн отак вiз нас i вiз. Я хочу, щоб ця мить нiколи не закiнчувалась.

– Вiлла на вершинi пагорба.

Нас оточують величезнi цитрусовi сади – це як потрапити в написану олiею картину: жовте, помаранчеве, зелене. Запах цедри неймовiрний – насичений, смачний. Лимони завбiльшки з диню. Ми iдемо повз дерева на вершечок пагорба. Як уявляю, як Амброджо заiжджае у вiддалений куток (я завжди хотiла зайнятися сексом у машинi), тiльки цього разу це матиме якесь значення. Цього разу вiн не покине мене заради моеi сестри.

Але вiн не з’iжджае на узбiччя.

Вiн повертае на пiд’iздну дорiжку – електричнi ворота вiдчиняються, нiби за помахом чарiвноi палички, – та глушить двигун.

– Ми на мiсцi!




Роздiл шостий




Таормiна, Сицилiя



Хай йому грець! Моя сестра живе тут?

Перед моiми очима замерехтiли долари. Вiлла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштуе як атомна бомба.

– Це ваш власний маеток?

– Я успадкував його вiд батькiв.

О так. Я пам’ятаю. Бет казала. Вони померли. Бiдний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять рокiв, i вже мiльонер. Власне, це чудово. Мабуть, вiн не дуже засмутився. І, на щастя для нього, вiн едина дитина у своiх батькiв, тож йому не довелося нiчим дiлитися з гидкою старшою сестрою.

– Benvenuto![40 - Ласкаво прошу! (iт.)] – каже вiн.

Амброджо прочиняе дверi й бере мене за руку. Сидiння такi низькi, що менi потрiбно на неi зiпертися, особливо на пiдборах. Як узагалi люди ходять у такому? Вiн витягае мене з машини, я спираюся на неi, прикладаю руку до очей i клiпаю на сонцi.

– Вау.

Все це схоже на добiрку розкiшних фешн-фото: «Вог», чи «Ель», чи «Венiтi фейр». Здаеться, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник iз золотоi парчi, дайкiрi, засмага. Де камери? Спалахи прожекторiв? Клацання кнопок фо

Сторінка 21

оапаратiв? Я згадую про далекi вигаданi свiти з «Конде наст тревелер» та «Сандi таймз тревел», про всi тi будинки мрii з «Мiсця пiд сонцем», тiльки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, вiдбуваеться насправдi.

Помiж садкiв розкиданi старовиннi рожевi будiвлi з теракотовими дахами: пiдстриженi газони, пiдстриженi клумби. Квiти такi гарнi, що нiби спiвають: червонi геранi, фiолетовi фуксii, всi вiдтiнки блакитного, плюмерii, бугенвiлii, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквiтлi кактуси, фiалки й камелii. Вежi пальм погойдують у морському бризi зеленим листям, схожим на феерверки.

Потiм я бачу басейн – прохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканiчнi каменi. Темно-синi чорнила води мерехтять на сицилiйському сонцi, скалки свiтла заслiплюють мене, коли я на неi дивлюсь. На дзеркальнiй поверхнi вiдбиваються пальми й троянди: картина Гокнi, оаза. Навколо басейну на вибрукуванiй поверхнi стоять нерухомi й чистi кремовi ллянi шезлонги й парасольки. Вода здаеться спокiйною й так i манить до себе, менi вартуе зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливi дiвчата в попсових клiпах, вдавати, що я пiдлiток на лiтнiх канiкулах.

Я обертаюся та витрiщаюся на будинок. Сам маеток видаеться нереальним, наче це кадр iз голлiвудськоi стрiчки золотоi доби – наприклад, з романтичного кiно Федерiко Феллiнi – чи декорацii до «Римських канiкул». Я шукаю очима Одрi Хепберн та Грегорi Пека. Старовиннi облупленi стiни заплiв плющ, його смарагдове листя виблискуе аж надто зелено. На табличцi бiля дверей написано: LA PERLA NERA[41 - Чорна перлина (iт.).]. Крiзь прочинене вiкно проглядае мармур, фiранки напинаються вiд бризу, наче прив’язанi хмари.

Не знаю, як довго я все це роздивляюсь. Напевне, я сплю. Тут хтось кличе мене на iм’я.

– Алвiна?

Я бачу, як я (я в хороший день) бiжу до себе, розкривши руки. Усерединi мене щось стискаеться. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два роки – це справдi довго. Я вже й забула, як це – бути частиною цiлого… бути двiйником… бути написаною пiд копiрку… бути зайвою у власному життi.

– Алвi, ти це зробила! О Боже мiй! Ти тут!

Моя близнючка настрибуе на мене з несамовитими обiймами.

– Повiрити не можу! Ти приiхала!

– Дякую за квитки. Не треба було, – кажу я, i менi несила вдихнути вiд ii обiймiв i багатства.

Бет пахне так, нiби вдихаеш солодку вату. Вона цiлуе мене в обидвi щоки й вiдпускае. Нарештi.

– Що? Не будь дурненька. Не можу повiрити, що ти тут. Ходiмо, я тобi все покажу.

Бет бере мене за руку, i я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвiрiнькаючи, наче спiвоча пташка.

– Виглядаеш чудово. Почувайся як удома. Менi вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз вiн спить, та коли прокинеться – вiн увесь твiй. Як дорога?

Чого вона така щаслива? Аж iскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся вiдповiсти, коли напливае маленька хмарка й затуляе сонце. В саду раптом стае прохолоднiше й темнiше. З вiлли до припаркованоi на рiннi машини випурхуе, наче кажан, чоловiк без супроводу, вдягнений у чорне з голови до нiг, у темних окулярах i чорно-сiрому капелюсi. Вiн вiдчиняе дверi блискучого мiнiвена й сiдае. Моею шиею та вздовж хребта пробiгае вiтерець. Я тремчу.

– Хто це там?

– Нiхто.

А, ну ясно.

Я спостерiгаю, як машина з хрускотом iде по гравiю й похмуро сповзае довгою звивистою дорiжкою. Електричнi ворота безшумно вiдсуваються. Чоловiк у мiнiвенi завертае за рiг i зникае.

– Ходiмо всередину, – каже Бет i продовжуе цвiрiнькати.

Вона що, говорить навiть бiльше, нiж зазвичай? Чи це я просто вiдвикла вiд ii нескiнченного бубонiння? Амброджо дiстае валiзи з багажника та йде за нами. Я слухаю впiвуха. Усе, що я можу, – витрiщатися. Подразникiв забагато. Тiло Елiзабет. Обличчя Елiзабет. Волосся Елiзабет. Моi очi зупиняються на засмаглому плечi моеi близнючки. Їi шкiра сяе, мерехтить. Я зазираю iй у вiчi – смарагдовi, живi. У вигорiлому на сонцi волоссi свiтлi пасма. Вона виглядае чудово. Не думаю, що вона щось iз собою робила. Усе виглядае так природно. Можливо, це хороша генетика. Нi, не може бути. Напевне, це грошi. Грошi однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядае буквально вдвiчi молодшою за мене.

Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю вiд заздрощiв.

Я йду за нею крiзь алею, заплетену трояндами, по керамiчнiй мозаiцi, по марокканських килимах. Всерединi вiлла свiтла й простора: грандiозний критий двiр, запах магнолiй. Шезлонги й фотелi оббитi кремовим i золотистим. Стiни прикрашають гарнi гобелени й жiночi портрети: вельможне панство епохи Ренесансу в розкiшних шовкових сукнях, iз намистом у волоссi та iскристими прикрасами: смарагдами, дiамантами, лискучими перлами. Я йду за Бет повз позолоченi дзеркала, в них нескiнченна кiлькiсть наших вiдбиттiв.

– Шiстнадцяте столiття… оригiнали…

Бет мала рацiю. Менi вже тут подобаеться. А кому, власне, не сподобалося б. Я нiколи, нiколи не хочу звiдси iхати.

Ми минаемо сходови

Сторінка 22

марш мармурових приступок. Я зупиняюся помилуватися картиною на стiнi. На нiй намальовано хлопчика, його шкiра бiла й осяйна на сутiнковому тлi. Чорне на бiлому. Бiле на чорному. Вiн спить: умиротворений, милий, схожий на янгола. Це найкраще полотно, яке я бачила за все життя. Бет помiчае, що я його роздивляюсь.

– О, тобi подобаеться? – каже вона з бiлоснiжною усмiшкою.

Я вiдкриваю рота, щоб вiдповiсти, та вона вже вiдвернулася й побiгла нагору. Я дивлюся, як ii нiжки зникають нагорi сходiв: вкритi блискiтками босонiжки на платформi з золотими ремiнцями на щиколотках. Саме такi, як я бачила у вiтринi «Прада». Вони на другому мiсцi в списку найгарнiших речей, якi я бачила в своему життi. Думаю, я викину тi старi «Рiбоки». Менi не потрiбнi кросiвки. Я не займаюся спортом.

– Твоя кiмната, – каже вона, радiсно усмiхаючись.

Бет прочиняе подвiйнi дверi й проводить мене до залитоi сонцем гостьовоi кiмнати. Вона на другому поверсi, з видом на басейн. Вона величезна й розкiшна: стеля вдвiчi вища за стелю моеi кiмнати в Арчвеi. Лiжко просто грандiозних розмiрiв, мiсця там стане принаймнi на трьох (менi мае неабияк пощастити…). На стiнi – зображення розп’яття, всi основнi кольори й блакитне ясне небо. Христос нiби сяе – в Таормiнi всi щасливi. В кiмнатi е старовинна ширма в кутку та балкончик Джульетти з кутими перилами. Я проводжу пальцями по штрихах японських чорнил: стилiзований птах у польотi. На туалетному столику стоiть букет квiтiв. Їхнiй карамельний запах наповнюе кiмнату.

Я затамовую дух: усе це занадто. Такого не бувае, це прекрасний сон. За хвилину вона вщипне мене, i я прокинусь. Я знову буду в Арчвеi, зi своiми нечупарами, в пошуках паспорта, який нiколи не знайду. Я тру очi та клiпаю.

– Я купила тобi декiлька речей про всяк випадок, – каже Бет. – Подумала, що ти, можливо, подорожуеш нашвидку.

Вона змахуе вiями, нафарбованими тушшю для об’ему «Бенефiт», i кусае намащену блиском глянцеву нижню губу.

– Сподiваюся, ти не проти.

Я стiкаю слиною. Вздовж стiни виструнчилися шiсть чи сiм переповнених пакетiв. Вони бiлоснiжнi, всi з логотипами «Прада», з чорними стрiчками, зав’язаними в гарненькi бантики. Бет пробiглася по магазинах. Це що, все для мене? То от нащо iй було знати мiй розмiр. Вау.

– О, не треба було, – кажу я. Чи як годиться вiдповiдати в подiбних випадках?

– Лише кiлька найнеобхiднiших речей… купальники, парео, капелюхи, щоб не напекло, спiднички. Скажи менi, якщо тобi знадобиться щось iще.

Я викладаю вмiст пакетiв на лiжко: сукнi й пеньюари з ярличками. Лiтню спiдничку з квiтчастим вiзерунком. Коротенький плетений кардиган. Один лише купальник коштуе 600 евро. Зазвичай я купую речi в «Т.К. Макс»! Я пробiгаю пальцями по дорогих тканинах, лагiдно, дбайливо…

– Так чудово, що ти тут, – каже вона.

Я завмираю й пiдiймаю на неi очi. Не певна, що я вiрю. Нiхто й нiколи не був радий бачити мене, окрiм, можливо, старого собаки моеi бабусi, бо вiн любив трахати мою ногу. «Фентоне! Фентоне! Облиш Алвiну!»

– Тож ти не ображаешся через…

– Через весiлля? – питае вона.

Я вiдводжу погляд. Я збиралася сказати «Оксфорд».

– Через весiлля?

Вона обiймае мене, знову.

– Знаеш, я все забула про це.

– Гаразд, – кажу я.

Їi волосся пахне просто чудово, наче квiткова лука.

Можливо, вона й справдi менi пробачила. Можливо, вона й любить мене, врештi-решт? Крiзь прочинене вiкно вiтер приносить в кiмнату зозулине ку-ку.

Думаю, я почуватимуся тут як удома, Бет. Думаю, я зможу.


* * *

– Який чай ти будеш? З бергамотом? Цейлонський? Ройбуш? Дарджилiнг? Ще в мене е смачний улун, розсипний, iз Тибету.

– Ем, – кажу я. Я не можу сказати: «чифiру» чи «Пi-джи тiпс».

– Заварю нам улун.

– Чудово.

Я спостерiгаю за тим, як Бет зникае на кухнi. Волосся ii розвiваеться – бiлява блискуча грива. Вона схожа на Барбi. На Брiжит Бардо. Вона виглядае як нова й покращена версiя мене – Алвiна Найтлi 2.0. Приемне вiдчуття. Я сиджу на краечку вершково-бiлого крiсла, намагаючись нiчого не торкатися, щоб не забруднити, тримаючись подалi вiд скляного журнального столика, щоб його не розбити. В грудях у мене все стислося так, нiби хтось обмотав мене iзоляцiйною стрiчкою – моя грудна клiтина не може нi розширитися, нi скоротитись.

Я стискаю руки, впиваючись нiгтями в долонi, i чекаю, коли повернеться Бет. Обливаюся потом. Цiкаво, про що вона хотiла мене попросити. Цiкаво, чому я тут…

Кремовий килим закривае всю пiдлогу кiмнати. Витканi квiти по кутках, бiло-зеленi завитки. Лiлii, я думаю. Згадую наш антикварний килим в Арчвеi, в якому щось оселилося. Не пам’ятаю, щоб хтось колись його пилососив. Не пригадаю, щоб у нас узагалi був пилосмок. Ворушу пальцями нiг у густому м’якому ворсi. На килимi анi плямки. Певно, в Бет е прислуга.

На журнальному столику фото Бет i Амброджо – срiбна рама блищить так, нiби ii щойно вiдполiрували. Вони як Бранжелiна чи якесь iнше зiркове голлiвудське подружжя. Вибiленi зуби, заширокi усмiшки, вони видаються несправжнiми. Ще тут е

Сторінка 23

блакитно-жовта порцелянова ваза, розписана вручну лимонами та плюмерiями. Камiн такий чистий, що я сумнiваюся, що його розпалювали бодай один раз.

– Ну от i чай, – каже Бет, впливаючи у дверi, i я аж пiдстрибую.

У руках у неi срiбна таця, яку вона ставить на столик. Вона знiмае з тацi два маленькi чайнички, двi порцеляновi чашки й два таких самих блюдця з квiточками й симетрично розставляе iх на столi передi мною. Із грацiйнiстю гейшi вона наливае чай iз персональних чайникiв у персональнi чашки. Це неабияк скидаеться на ритуал.

– Поглянь, Алвi, достатньо заварився? – питае вона. – Не занадто слабкий?

– Нi, все добре, – кажу я.

– Не замiцний?

– Нi.

Вона ставить чайник на стiл. Ось воно. Вона отримуе все, що захоче.

– Цукор потрiбен? Є бiлий та коричневий. Не хвилюйся, вiн виробляеться компанiею – членом руху Справедливоi торгiвлi.

Я виглядаю схвильовано?

– Нi, дякую, – кажу я.

– Чи принести тобi пiдсолоджувач? На кухнi е стевiя.

Що таке, в бiса, «стевiя»?

Звучить як «стерво».

– Нi, дякую, – кажу я.

– Менi не важко.

– Менi нiчого не потрiбно.

Шукаю очима молоко.

– Можна менi молока?

– О, улун не п’ють iз молоком.

– О.

Ну звiсно ж. От я тупа.

– Тож, – починаю я, – про що ти хотiла мене попросити?

Та раптом мене дещо вiдволiкае. Вбiк-волiкае, радше. Бет знiмае накриття з пiдставки для тiстечок, пiдiймае срiбного баранчика, пiд яким ховалися чарiвнi солодощi. На пiдставцi стоiть торт iз пастельно-жовтим кремом i завитком iз кедрових горiшкiв. Горiшки здаються пiдсмаженими, золотавими, смачнющими… Крем на вигляд повiтряний i легкий.

Бет бачить, що я обливаюся слиною.

– «Torta della nonna», – каже вона. – Мiй улюблений. Ти в нього закохаешся.

Вона вiдрiзае щедрий шматок торта й передае його менi на витонченiй тарiлочцi зi складеною серветкою й малесенькою срiбною виделкою: пахне цукром i лимоном. Тарiлочка розписана квiтами й трояндовими бутонами. Виделочка, здаеться, старовинна.

– А ти що, не будеш? – питаю я, не здатна повiрити, що iстиму його сама.

– О нi, – каже вона. – В мене дiета – безглютенова, безмолочна, безвуглеводна.

– Ммм, – кажу я.

Бет усмiхаеться.

– Я ж казала.

Вона спостерiгае за тим, як я жую.

Я вiдламую виделкою шматочок, а потiм ще один i ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цiкаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторiв? Здаеться, я щойно його пережила.

– А можна менi ще шматочок? – питаю я, витираючи рота тильним боком долонi й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.

Вираз обличчя Бет змiнюеться. Щоки обвисають. Нижня губа починае закопилюватись…

З повним ротом торта я припиняю жувати. О нi, що я вже зробила?

– Алвi, ти кришиш на килим.




Роздiл сьомий


– Алвi! Алвi! З тобою все гаразд?

Я, мабуть, задрiмала чи завтикала. Ми сидимо в дитячiй кiмнатi – суцiльнi вiтрильники й паротяги – посеред iграшок i всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, лiжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичкiв, блискучих i нових. Рядком виставлено цупкi книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гiгантському вiкторiанському ляльковому будинку – чужою.

– Все гаразд? – питае Бет, торкаючись моеi руки.

Я вiдсмикую ii.

– Так.

Нi, все не гаразд. Що вона хоче? Що вiдбуваеться? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матерi грати. І не на чайну церемонiю.

Ернi всмiхаеться широкою дурною усмiшкою, i в кутику його рота напинаеться бульбашка зi слини.

– Га, га, га, – каже вiн, зводячи погляд.

Я вдивляюся в обличчя свого племiнника.

– Все гаразд, просто…

Просто що, Алвiно? Просто вiн схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: моi очi. Мiй нiс, моi губи, мое пiдборiддя. Я б iх i вночi впiзнала. Вiн виглядае точно як я в дитинствi. Вiн мiг би бути моiм сином.

З моiх нутрощiв пiднiмаеться бiль, наче вiд свiжого порiзу, i я згадую, як пече лiкарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнiм поглядом вдивляеться в мене стеля, як душать штори, якi там аж надто бiлi стiни, згадую порожню вазу на тумбочцi бiля лiжка, крики iнших людей, блискучi голки, картоннi горщики для блювоти й несамовитий бiль, який зводив мене з розуму без ран, але зi слiдами укусiв на долонях i з кров’ю, кров’ю, кров’ю.

Вiсiм рокiв минуло.

Це вона винна.

– Просто… вiн такий гарний, – вичавлюю я нарештi, сама дивуючись.

Але це правда. Вiн янголятко. Бет усмiхаеться. Вона знае.

– Дякую, – каже вона з гордiстю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цiлуючи його янгольську голiвку. Ернесто прекрасний, як тi дiтки-моделi в рекламi в метро, як хлопчик, що спить на тiй картинi в холi. Великi блакитнi очi, наче краплi з океану. Ернi всмiхаеться менi: такий наiвний оптимiзм властивий лише дiтям. Його щiчки круглi й рожевi, як зефiринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я нiколи не казала iй про вагiтнiсть. Вона не знае, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

– Хочеш потримати його?

Сторінка 24

– Що? Нi.

Мене охоплюе панiка.

– Ернi, хочеш обiйняти свою тiтоньку Алвiну? – питае Бет, беручи його на руки й тримаючи передi мною.

– Нi, не треба. Я нiколи не тримала…

– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаешся. Я ж бачу, – смiеться вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

І от вiн у мене на колiнах, такий легенький i водночас такий пухкий. Я мiцно його тримаю, мое тiло в напруженнi, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гiрше. Ернi дивиться на мене, агукае, гигоче:

– Ма, ма, ма.

Здаеться, йому нормально.

Я слухаю, як вiн дихае, вдихае, видихае, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу нiколи його не вiдпускати.

– Мама, – каже вiн, тягнучись до Бет.

– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусi.

– Вiзьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Вiн твiй, забери.

Бет насуплюеться.

Щоки в мене червонi. Надто спекотно. Хтось увiмкнув опалення?

– Ма, ма, ма.

Це вона винна, i я нiколи iй не пробачу.

– Ма, ма, ма, ма, ма.


* * *

– То що сталося з твоею роботою? – питае вона, передаючи менi ножицi, щоб я вiдрiзала ярлички вiд свого купальника. Це чорно-червоний комплект iз бандо вiд «Прада» з iскристими камiнцями на грудях. Ножицi гарнi й гострi.

– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дiзналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляеш?

– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетiв переманюють.

– Платять на порядок бiльше. Корпоративна автiвка. – Я кидаю ножицi на лiжко.

– Умгу. І що ж це за компанiя?

– Яка? – кажу я. Я розстiбаю сукню й стягую ii з себе: там, де шкiру намуляли шви, лишилися червонi смуги.

– Ну конкуренти.

– Ем. – Я скидаю лiфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрiбен голова вiддiлу поетiв.

Вона оглядае мене з голови до нiг. Навряд чи вона купилась.

– То тебе звiльнили чи як?

– Звiльнили? Та нi.

Вона дивиться, як я знiмаю бiлизну, витрiщаеться на лiнiю бiкiнi. Я вiдвертаюсь.

– А як твоя нова квартира в Лондонi? Стосунки iз сусiдами?

Я лишаю одяг купкою на пiдлозi, але Бет, здаеться, цим шокована, ii губи стискаються в звинувачувальну лiнiю, тож я складаю його охайно й кладу в ногах лiжка.

– Грем i Пем? О, знаеш… вони чудовi, – кажу я. – Скорiше родина, нiж друзi. Пазл одразу зiйшовся.

Я вступаю в трусики вiд купальника, пiдсмикую iх до колiн. Щось хрускотить. У ластовицi застрягли пластиковi ниточки. Я знiмаю трусики й дiстаю iх.

– Ясно… Отже, ти iх ненавидиш? – каже Бет з усмiшкою.

Як вона це робить? Вона нiби читае моi клятi думки. Я дивлюся на ножицi. Круглi чорнi ручки. Довгi срiбнi леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на iм’я.

– Вони…. нормальнi, – кажу я. Я поправляю трусики, зав’язки впиваються в мою плоть, як струна для нарiзання сиру. Не треба iй знати, що вони мене випхали.

На Бет крихiтний купальник з мiнi-бiкiнi в рожево-бежевi смужки в стилi «Мiссонi». Я свое нове купальне вбрання ховаю пiд парео «Луi Вiттон» та крислатим солом’яним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмiр?


* * *

Ми лежимо бiля басейну, всотуючи сонячнi променi. Я плавлюся на своему лежаку, як iталiйське ванiльне морозиво. Сонце безжалiсне. Шкiру починае пiдпiкати, незважаючи на те що я намастила ii кремом iз сонцезахисним фактором 50. Моi колiна вже набули тривожного вiдтiнку червоного. Я спостерiгаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон i вводить пiн-код: 1996. Ну, це легко запам’ятати – рiк, коли «Спайс гьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повiдомлення, додаючи в кiнцi ХХХХХ.

На патiо виходить жiнка з тацею горiлки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у вiдчаi, – не сказати нiчого. Бет не стуляе пельки вже бiльше години. Я бiльше не можу це слухати. У жiнки темнi очi, чорне кучеряве волосся, шкiра в тоненьких зморшках. Вона менi всмiхаеться.

– Mamma mia![42 - Матiнко моя! (iт.)] Але тепер у нас двi Елiзабетти! – каже вона, сплескуючи в долонi й торкаючись губ кiнчиками пальцiв.

О, ну от, починаеться: безкоштовнi розваги, шоу дивакiв, комiчний дует. Бiсове остогидле «тицьнути пальцем i витрiщатися». Треба було брати з глядачiв грошi похвилинно. Тодi ми б обидвi були мiльйонерками (а не тiльки Бет).

Бет смiеться своiм фiрмовим безтурботним смiхом.

– Non ci credo[43 - Очам своiм не вiрю! (iт.)], та ви ж однаковi! – каже ледi.

Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італii немае близнюкiв?

– Алвi, це Емiлiя, наша дивовижна няня й покоiвка. Емiлiе, це моя сестра Алвiна.

– Piacere[44 - Дуже приемно (iт.).], – каже жiнка, оглядаючи мене з голови до нiг.

Я опускаюся на шезлонг, ховаюся пiд капелюхом.

– Ага, – кажу я.

У моеi сестри е раби? Ну звiсно ж, е. Якби я могла собi дозволити, в мене було б трое рабiв: перший готував би менi iжу, другий прибирав би в будинку, а третiй обмахував би мен

Сторінка 25

здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.

– Вона живе тут? – питаю я, коли Емiлiя йде.

– О Господи, та нi. Вона живе в рожевому котеджi за рогом. Там, де бiля дверей висять кошики. Вона просто працюе тут iз сьомоi ранку до дев’ятоi вечора шiсть днiв на тиждень.

– О, i все?

Як узагалi бiдна Бет усе встигае?

– Я думала про те, щоб найняти когось, щоб менi допомагали вночi, ну там знаеш, дитина, колисання, годування, але вiн так добре спить, що цього не знадобилось.

– Гмммм.

Дитина, колисання, годування… Господи, яка ж вона лiнива. Навiть своi материнськi обов’язки вiддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дiтей. У Бет лише одна. І не сказати, що iй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Нi, те, що вона працюе над своею засмагою, не рахуеться. Будь ласка, не кажiть менi, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати ii.

Я сьорбаю лимонад – прохолодний, крижаний цитрус iз виразним горiлчаним акордом. Менi вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емiлiя робить чудовий горiлчаний коктейль. Можливо, вона й справдi дивовижна?

– Ти з нею англiйською говориш? З Емiлiею? – питаю я.

– Так, – каже Бет.

– Італiйську не вчиш?

Бет виразно дивиться на мене.

– Нi, а нащо?

Казала ж я вам, ледащо.

– Усi говорять англiйською. В будь-якому разi… Я не збираюся лишатися тут назавжди…

Вона замовкае, нiби й так сказала менi забагато.

– Справдi? А чому? Що тут не так?

Менi здаеться, тут усе просто iдеально. Я дивлюсь, як сонце вiдбиваеться на поверхнi басейну, наче тисяча мерехтливих дiамантiв.

– О, та нiчого. Думаю… ця мова нiколи менi не подобалась. Мене бiльше тягне до нiмецькоi.

Вона заплющуе очi й вiдкидуеться на лежаку. Кiнець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переiжджають до Мюнхена.

Вiдколи я приiхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моiй кровi й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь iз лiвого крила саду в iдилiю вриваеться пронизливе дзижчання. Я розлiплюю повiки. Бет уже сидить, рiшуче налаштована розiбратись. Вона зiстрибуе з шезлонга, наче газель чи летюча бiлка, й бiжить на шум. Я пiдiймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.

Чоловiк зрiзае дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.

– Стiй, що ти робиш? – кричить Бет.

Вiн точно не садiвник. Вiн продовжуе пиляти, поки дерево не падае. То був лимон. Тепер це дрова. У повiтрi стоiть сморiд спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловiк знiмае своi захиснi окуляри, показуючи нам своi морозно-блакитнi очi, льодовиково-холоднi, як у Денiела Крейга. Вiн вимикае бензопилу й дiстае з рота сигарету. У нього оголений торс, вiн високий, широплечий i стiкае потом. За опуклiстю на його обрiзаних джинсах даю на око двадцять сантиметрiв. І обхват, звiсно, вiдповiдний. Вiн виглядае так, нiби качаеться. Вiн нагадуе Ченнiнга Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер iз собою. Я ж вiдчувала, що забула щось…) Його iдеальна, нiби вiдфотошоплена, ямочка на пiдборiддi так i каже «поцiлуй мене». Його вiдкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, нiж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дiвчачому, можливо. Та, як Леонардо Дi Капрiо й футболiстам прем’ер-лiги, йому вдаеться виглядати з ним добре.

Хто знав, що Бет ховае в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.

– Я казав твоему чоловiковi, що його треба зрiзати. Але воно продовжувало тут стирчати. Бiльше воно заважати не буде, – каже вiн iз сильним iталiйським акцентом.

Очевидно, що вiн мiсцевий. Мiсцевий, якому не подобалося дерево.

– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрiзати чуже дерево, – каже Бет.

– Можна. Я ж зрiзав.

З цим не посперечаешся.

– Амброджо розлютиться.

Сальваторе затягуеться цигаркою. Не схоже, що його це хвилюе.

– Я йому казав, що дерево менi свiтло затуляе. Моiм скульптурам потрiбне свiтло. Хтось мав пiти: або вiн, або дерево. Вiн мае радiти, що це дерево. – Вiн усмiхаеться. Такий милий. Пофiгiзм i розслабленiсть рок-зiрки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Вiн, певне, успiшний скульптор, якщо може дозволити собi «Патек Фiлiп». Тильним боком долонi вiн стирае пiт iз брови.

Ми стоiмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помiчае мене.

– А ви часом не родичi? – смiеться вiн, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрiчаемося поглядами. Вiн не вiдводить очей; я вiдчуваю вразливiсть i водночас потужнiсть. Бет уже збираеться вiдповiсти, коли з вiлли вибiгае Амброджо. З криками.

– Ma che cazzo hai fatto?[45 - Що ти, в бiса, наробив? (iт.)] – кричить вiн через садок. Здаеться, вiн трохи почервонiв. – Це дерево мiй батько саджав! Merda[46 - Лайно (iт.).], Сальваторе! Мене вже нудить вiд тебе й твоiх скульптур!

Чоловiки починають лаятися, жваво вигукуючи щось iталiйською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоцiйно. Ми з Бет на певний час лишаемося в епiцентрi вибуху й спостерiгаемо за виставою. Чоловiки змагаються у виразностi

Сторінка 26

естiв i заглушливостi децибелiв, пiдходячи все ближче й ближче, поки нарештi, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.

– Ходiмо звiдси, – нарештi каже Бет, закочуючи очi. Вона бере мене за руку й веде до вiлли. – Пiшли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобi дещо особливе.

– Звiсно, – кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дiзнаюсь… чому вона насправдi запросила мене.

Краще б я бiйку подивилась.




Роздiл восьмий


Ми продираемося крiзь спеку, поки не доходимо до амфiтеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закiнчилася «Набукко» Вердi. О, Навуходоносор, божевiльний цар Вавилона. Це не вiн вигнав евреiв з iхньоi батькiвщини в книзi пророка Даниiла. Я знала, що щотижневе вiдвiдування недiльноi школи протягом майже десяти рокiв одного разу стане менi в пригодi. Нарештi цi знання менi знадобились. З амфiтеатру витiкае натовп бейсболок i наплiчникiв i клацае краевид. Усi вони в невдалих футболках i в сандалiях на шкарпетки. Вони рояться бiля входу, наче сарана. Я збiса ненавиджу туристiв. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортикiв ненавиджу iх. В Арчвеi iх немае. Напевне, це плюс.

Бет знайома з охоронцем; високий, бiлявий, з радiсним поглядом. На вигляд йому рокiв двадцять п’ять, вiн удягнений у форму з накрахмаленоi бiлоi сорочки й шортiв-хакi. Вiн проводить нас повз чергу, пiдмигуючи й менi теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.

– Ми, можна сказати, друзi, – каже Бет. – Я часто приходжу сюди… Мене це надихае.

Надихае? О, заради Бога. А ще пафоснiше не можна? Надихае на що? На написання жiночоi прози? Упевнена, в музи е важливiшi справи, нiж вештатися амфiтеатром в очiкуваннi моеi сестри. Вона не письменниця, вона – трофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедiю з одержимою коханням героiнею та щасливим кiнцем, я вб’ю себе. Чи, можливо, вона просто мае на увазi, що вона з ним спить? Але нi. Не моя близнючка. Це скорiше в моему стилi, нiж у стилi Бет. Але не подумайте, що я доступна.

Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньоi частини глядацькоi зали. Пiдiймаючись нескiнченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горiлку з крижаним лимонадом. Та коли я пiдiймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краевид, то розумiю, заради чого все це було.

– Святий Боже!

– Подобаеться? – питае Бет.

Оце люди й називають «порнографiя Землi». В цьому краевидi природа демонструе себе якнайвiдвертiше. Я майже чую голос Майкла Пелiна[47 - Британський актор, письменник, телеведучий; президент Королiвського географiчного товариства.]: щось про коринфськi колони, Еврипiда, Софокла та Есхiла.

– А що це за гора? – питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.

– Це не гора. Це вулкан. Етна, пам’ятаеш?

– О так.

Звiсно. Ну як я могла забути?

– Вона спить? – питаю я, напружуючи очi, щоб роздивитися вершину.

З Етни в безхмарне небо випливае дим.

– Нi, але не хвилюйся.

Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеiв.

– Італiйцi називають ii Mongibello – «гарна гора», – каже вона.

– Я ж тобi казала, що це гора.

Вона не видаеться дуже bello. Менi ii вигляд натякае на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються вiд кратера до океану. І так, Середземне море справдi мерехтить. У цьому Бет не збрехала.

Я глибоко вдихаю, вiдчуваю сiль у повiтрi. Mamma mia… Це навiть краще, нiж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фiльтрiв запостити його в «Інстаграмi». Але тисячi людей вже зробили тисячi однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.

Ми сидимо поруч на гарячому каменi, дивлячись на Стародавню Грецiю. Я повертаюся до Бет i помiчаю на ii руцi щось блакитне, чого досi не бачила. Це синець. І великий. Розмiром iз чоловiчий кулак. Вона намагалася сховати його пiд тональним кремом, але вiн трохи стерся об ii сукню.

– Чорт, Бет! Що це таке? – питаю я, пiдiймаючи ii рукав, щоб роздивитись.

– Нiчого, – каже вона, знову опускаючи рукав. – Не важливо, забудь.

– Це не «нiчого». Звiдки вiн узявся? – дивлюсь iй у вiчi.

– Впала з драбини в садку, – каже вона.

Ну, це брехня. Бет хитае головою.

– Алвi, послухай. Менi треба дещо тобi сказати. Це важливо, чуеш?

Змiнюе тему. А оце вже нi.

– Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?

Промовляючи це, я й сама нi на мить не вiрю в цi слова. Вiн занадто сексуальний, щоб бити жiнок. Сумнiваюся, що вiн п’е «Стеллу» чи носить старий жилет.

– Алвiно! Будь ласка. Просто послухай, – каже вона.

Бет не заперечуе його провини, але чому вона не сказала менi? Їi хвилювання наростае.

– О Господи, та що таке? – нарештi питаю я. Для цiеi розмови занадто спекотно. Я мрiю про ванну льоду.

Нiзвiдки з’являеться японка у футболцi з «Геллоу Кiттi» та наплiчником, бiльшим, нiж вона сама, та вказуе на свiй айфон.

– Будь ласка?

Я дивлюся на Бет, але вона не

Сторінка 27

ухаеться.

– Ну, якщо я мушу це зробити, – кажу я, встаючи.

Дiвчина показуе пальцями «V» й радiсно всмiхаеться в камеру. Вона мила. Я тримаю камеру так, що ii голова не потрапляе в кадр, i на фото видно лише колiна й ступнi – рожевi снiкерси на платформi й бiлi плетенi шкарпеточки. Я клацаю. Дiвчина йде, я повертаюся на мiсце.

– Алвi? – каже Бет.

Ну, гаразд, приiхали. Нехай викладае. Я дiзнаюся, чому вона насправдi мене запросила. Це не тому, що вона просто скучила. Я не вiддам iй нирку, хай не сподiваеться. Треба було дбати про свою. Кутики губ Бет опущенi. Я роздивляюся веснянки на ii носi й думаю, чи моi – такi самi. Напевне, так, але нiкому не спадало на думку перевiряти…

– Менi потрiбно, щоб завтра ти кiлька годин побула мною. Ти зможеш?

– Що?

– Завтра пiсля обiду. Менi потрiбно, щоб ти помiнялася зi мною мiсцями. Це ненадовго. Нiхто не дiзнаеться. Будь ласка, скажи, що ти зробиш це.

Що за чорт?

То ось чому вона запросила мене сюди, чому ii листи були такими вiдчайдушними, чому вона заплатила за квитки. Ти менi потрiбна. Благаю. Приiзди… Вона просто неймовiрна, моя сестричка.

– Як у школi, пам’ятаеш? Ми постiйно мiнялися мiсцями на уроках, i нiхто нiколи не помiчав, – каже Бет.

– Але це було, коли ми були молодшi, коли ми справдi були однаковi. Люди обов’язково помiтять. Подивися на себе й на мене.

– Алвi, ми iдентичнi. Ідентичнi. Розумiеш? Я знаю, що нам не здаеться, що ми схожi, та всiм iншим здаеться. Це буде просто. Ти скажеш, що хочеш прогулятися по обiдi та взяти з собою Ернi. Ми помiняемось одягом, зробимо однаковi зачiски, але я пiду.

Я звужую очi.

– Чому? Куди ти пiдеш? Що ти робитимеш? Нащо такi таемницi?

Моя сестра все спланувала…

– Будь ласка, будь ласка, не став менi запитань. Менi це дуже потрiбно, Алвi, дуже. Якби я могла тобi сказати, я б сказала. Ти б зрозумiла.

– То скажи менi, i я зрозумiю.

Як вона смiе? Розбещена шмаркачка. Сподiваеться, що, коли вона наказуватиме менi: «Стрибай!» – я лише спитаю: «Як високо?» «Алвi, роби те, Алвi, роби це». Моi долонi стискаються в кулаки. Я вiдчуваю, як напружуються плечi.

– Нi! – Вона стрибком пiдiймаеться на ноги.

Менi здаеться, що вона зараз пiде, але вона дивиться в небо й пiдвищуе голос:

– Господи, Алвi, благаю. Ти менi потрiбна.

Їi нижня губа починае тремтiти. Вона що, трясця ii матерi, справдi збираеться плакати?

Ми знову дiти, якi сперечаються й б’ються за iграшку, а Бет, хай iй грець, завжди отримуе те, що хоче. Я рiшуче налаштована не поступатись.

– Алвi, будь ласка, ти мусиш це зробити.

Їi великi зеленi очi наповнюються слiзьми.

– Ну для мене.

О, заради всього святого… Якщо я зроблю це, можливо, вона дасть менi спокiй? Якщо я це зроблю, вона буде менi винна. Я можу цим скористатись. Вона знае, що муситиме вiдплатити менi чимсь. Цiкаво, що вона збираеться робити. Грабувати банк? Розстрiляти когось з автiвки? Пограбувати бутiк «Прада»? Нi, тiльки не Бет. Вона занадто хороша дiвчинка. Надто добре вихована. Напевне, вона просто йде до мiсцевоi бiблiотеки й не хоче платити штраф за затримку книги.

Я дивлюся на ноги Бет.

– Босонiжки, – кажу я. – Я зроблю це, але я хочу босонiжки.

Щойно сказавши це, я вже шкодую. Немае жодного шансу, що Амброджо поведеться на цей трюк. Вiн за двi секунди дiзнаеться, що я – не вона.

– Якi босонiжки? Цi?

Вона витягае нiжку й хитае нею з боку в бiк. Ми дивимося на на ii блискучi босонiжки на шпильцi, що золотом мерехтять на ii ступнi. Вони наче дискотечнi кулi пiд кайфом. Я люблю iх бiльше за саме життя.

– Ну звiсно! – каже вона, пiдстрибуючи й усмiхаючись. Вона обхоплюе мою шию руками, лишае на щоцi вологий цiлунок.

– Але тiльки завтра по обiдi, – кажу я.

Вона винна менi. Чимало. Бiльше, нiж просто босонiжки. Хоча вони прекраснi.

– І трохи ввечерi… всього лише кiлька годин.

Вона кладе руку менi на плече, в ii очах блищать сльози. Вона сумно всмiхаеться.

– Дякую, Алвi.

Вона знову любить мене.

Поки ми повертаемося назад у вiллу, небо стае теракотовим. Бет наполягае на тому, щоб ми трималися за руки, так, нiби ми найкращi друзi назавжди. Але ми не друзi. З часiв Оксфорда, вiдколи я переспала з Амброджо, ми не друзi. Це знаю я, це знае й вона. Вона вдае тому, що iй щось потрiбно, потрiбно те, що можу iй дати тiльки я.

Можливо, якщо я зроблю це, вона пробачить менi? Можливо, якщо я зроблю це, ми будемо квити?




Роздiл дев’ятий


Я вихиляюся зi свого маленького балкончика, видихаючи, палячи цигарки одну за одною. Зараз вечiр, i довкола вже не як у духовцi, та я й досi почуваюся наче лобстер, якого варять живцем. Клята Бет, що за гру вона задумала? Узагалi-то вона не командний гравець. Узагалi-то вона грае нечесно. Бет завжди любила нетбол i хокей… усi цi нуднi команднi iгри з груповими обiймами й демонстративними «дай п’ять». Я була скорiше бiгункою на довгi дистанцii. Що далi, то краще. Геть вiд моеi родини. Геть вiд свiту. Менi нiколи не подобалось об’еднувати зусилля, якщо тiльки мене

Сторінка 28

е змушували. В словi «команда» немае «я», зате е «нам», якщо добре придивитися. А в Алвiнi Найтлi е особистiсть. Навiть двi.

Бет i Амброджо розмовляють на патiо. Менi не чути, що вони кажуть. Вiн щось шепоче iй на вушко, потiм нахиляеться й цiлуе ii в губи. Вона куйовдить йому волосся на макiвцi й повертаеться у вiллу. Вони таке самовдоволене подружжя. Я така щаслива, що не замiжня. Деякi шлюби тривають по шiстдесят рокiв. Хiба можна уявити щось гiрше? Я нiколи не здатна була витримати хлопця бiльше нiж одну нiч.

Колись дуже давно…
І вони жили довго й щасливо
Та померли в один день. БРЕХНЯ!!!!!!

Бет вiрить у казки. Закладаюся, вона дивиться порно на швидкiй перемотцi, щоб дiзнатися, чи одружаться вони наприкiнцi. Я ж люблю дивитися порно в зворотнiй перемотцi: тодi сперма втягуеться в члени, наче в пилосмоки. Це збiса прикольно.

Я спостерiгаю за Амброджо, який ходить туди-сюди довкола басейну по безладно викладених каменях неправильноi форми. Вiн жестикулюе так, наче спiврозмовник його бачить. Чи, може, вiн говорить через «ФейсТайм»? Я дивлюсь, як вiн палить цигарку за цигаркою, видихаючи бiлi хмаринки у вечiрне небо. Його тютюн пахне солодко. Вiн повертаеться, помiчае, що я спостерiгаю, й махае менi з усмiшкою. Кого я намагаюсь обманути? Я б дуже хотiла бути його дружиною. Хотiла б народити вiд нього дитину. Кого хвилюе, що вiн б’е жiнок? Вiн Адонiс.

У мене любов до iталiйцiв (мiй фаворит – Амброджо, хоча тепер Сальваторе впритул наблизився до другого мiсця. Я майже впевнена, що в Ченнiнга Тейтума е iталiйське корiння. Або нiмецьке… або iндiанське… чи, може, валлiйське). Напевне, це все через мову. Коли я чую iталiйськi слова, в мене вiд збудження тремтять колiнки. Послухайте лишень: «Figlio di puttana», солодко, як мед, правда ж? Означае «сучий син». «L’anima de li mortacci tua» – милозвучно! «Ти справдi починаеш мене дратувати!» «Vaffanculo» – поезiя Петрарки, якi можуть бути сумнiви? Означае «звали нафiг». Слухаеш лайку про проституток i бухло, а вона звучить наче вiнок сонетiв про кохання до прекрасноi дами. А що означае «Ti prego, scopami in culo», вам краще й не знати… (Я вивчила iталiйськi лайливi слова, переглядаючи iталiйське порно.)

Я гашу цигарку об металеву рейку балкона. Вона падае на пiдлогу, i я скидаю ii вниз через край. Я повертаюся до спальнi. Почуваюся не дуже, спека неймовiрна. Прохолоду знайти неможливо. Я вiдчуваю, як моя кров бульбашиться й закипае, як запiкаеться мозок, як шкварчать i пiдсмажуються внутрiшнi органи. Може, менi прийняти душ? Я беру косметику з валiзи любительки «Луi Вiттон» i прямую до своеi душовоi. Це одна з тих здоровенних вологих кiмнат iз тропiчним душем. Блакитна мозаiка та начищене срiбло. Яка разюча вiдмiннiсть iз ванною нечупар у Арчвеi – волосся в стоку, вкрита плiснявою стара фiранка для душу, затичка у виглядi авокадо, забитий злив.

Гель для душу – «Шанель № 5», i менi подобаеться вдихати запах троянд i жасмину, поки мене обiймае прохолода води, прояснюе думки, лагiдно гладить по спинцi. Мммм, Амброджо… його пронизливий погляд, квадратна щелепа. Я не можу втриматися й починаю пестити себе; пiсля того як ми зустрiлися знову, в моiй головi народжуються непристойнi думки. Сьогоднi, коли ми iхали в «ламборгiнi», менi здалося, що я теж йому подобаюсь. Я майже певна, що вiн флiртував. Моi пальцi лоскочуть клiтор, губи вологi й гладенькi, теплi й слизькi на дотик. Я глибоко вставляю два пальцi, сильно тру клiтор великим пальцем. Я вiдчуваю, як тиск наростае, наростае, вiдчуваю, як тепло пiдiймаеться все вище, сильнiше, але нi. Цього не достатньо. Так я не зможу уявити Амброджо як слiд.

Я прочиняю дверi й повертаюся до спальнi – на пiдлогу з мене скрапуе вода. Я хапаю з сумочки мiстера Дiка (батарейки я вже вставила) й бiжу назад до ванноi. Я прилiпляю його ззаду, на рiвнi стегон, пiд прямим кутом до стiни. Зазвичай у моiй уявi виникае оголений Ченнiнг, але сьогоднi це Амброджо: вiн стоiть ззаду, обхопивши мене за талiю; його бiцепси притискаються до моiх грудей, його сильнi, широкi пальцi масажують мiй клiтор, потужно, але нiжно, знов i знов. Вiн каже щось сексуальне iталiйською, як «cappuccino». Я ковзаю по вiбратору, але це Амброджо штовхае мене ззаду, це вiд нього в мене мокро всерединi, це вiд нього ноги тремтять i пiдгинаються. Я заплющую очi й вiдпливаю на хвилях райськоi насолоди. Оргазм досить сильний. Вода плюскотить i гуркотить навколо. Я ледве не впала й не скрутила в’язи.


* * *

З ким вона говорить? Я притискаю вухо до дверей Бет. Моя щока вiдчувае iхню гладкiсть i прохолоду. Фарба глянцева, бiла.

– Будь ласка! Будь ласка! Ти мусиш це зробити.

Чому такi благальнi iнтонацii? Що вiдбуваеться?

– Це буде завтра. Сальво, будь ласка. Час збiгае, – каже Бет. Голос у неi пронизливий, гугнявий, вискливий. Вiн вiдлунюеться в кiмнатi.

Я спираюся на дверi, але вони не зачиненi, тож я провалююся в кiмнату. Коли я падаю, Бет дивиться на мене – шокована, заскочена зненацька, хоче спопелити мене поглядом.

– Я пер

Сторінка 29

телефоную.

Вона кладе слухавку.

– Алвiно, тебе стукати не вчили? – каже ущипливо Бет.

– Нi. Вибач. Я, ем, я… В тебе е дезодорант?

Вона закочуе очi, крокуе до ванноi кiмнати. Я оглядаю ii гарну кiмнату, сiдаю на лiжко. Воно дуже високе, не те що мiй матрац. Жорстке, але пружне. На простирадлi вишито метеликiв.

– З ким ти говорила? По телефону, – гукаю до неi. Бет копирсаеться у своiй ваннiй кiмнатi. Їi телефон тут на лiжку, я могла б розблокувати його й подивитись. Можу проглянути iсторiю ii дзвiнкiв. Я знаю ii пiн: 1996. Але я б не встигла.

– Нi з ким. І нi про що. А ти що, пiдслуховувала?

Вона висувае голову з дверей ванноi.

– Та нi. Просто цiкаво.

Я беру ii телефон i кладу його на мiсце. Я не встигну.

– Взагалi-то… це була мама. Хочеш привiтатись?

– Боже, нi.

– Я можу ii набрати, – кричить вона з ванноi.

– Нi, не треба. Все гаразд.

То не була наша мати, то був хтось на iм’я Сальво. Я добре ii чула. То був Сальваторе?

Бет з’являеться в кiмнатi з балончиком гранатового антиперспiранту вiд «Дав». Кидае його в мене. Із силою.

– Тримай. Нi в чому собi не вiдмовляй, – каже вона.




Роздiл десятий


Ну, ситуацiя безглузда.

Ми втрьох сидимо за столиком у найпафоснiшому ресторанi з усiх, що я бачила. Це не Канье Вест iз Пi Дiддi замовили тарелю морепродуктiв? А он той, за баром, що готуе шоти зi Снуп Догом, схожий на Дрейка. Я перебiгаю очима з Бет на Амброджо й назад на Бет. Я намагаюсь усмiхатись. Я почуваюся наче дитина, яку батьки взяли з собою тому, що няня не змогла прийти. Або як на найгiршому в життi iнтерв’ю. У нашу тишу втручаеться офiцiант.

– Buona sera, signori. – Вiн кивае Амброджо. – Signore Caruso, sei troppo fortunato! Che belle donne! – Вiн усмiхаеться менi та Бет. – Gemelle?[48 - Добрий вечер, панство. Сеньйору Карузо страшенно пощастило! Такi гарнi дiвчата! Близнючки? (iт.)] – запитуе вiн.

– S?, gemelle[49 - Так, близнючки (iт.).], – каже Амброджо, сексуально всмiхаючись.

Офiцiант шкiриться ще сильнiше. Вiн передае менi меню, прочитати яке я не можу. Амброджо каже щось iталiйською, а офiцiант смiеться.

– Un vodka martini, per favore[50 - Горiлку-мартiнi, будь ласка (iт.).], – каже Амброджо.

Бет каже:

– «Цнотливу Мерi», будь ласка.

– Certo, signora[51 - Звiсно, сеньйоро (iт.).], – каже офiцiант. Вiн дивиться на мене.

– А що це таке? – шепочу я Бет.

– Це як «Кривава Мерi», але без горiлки.

– Тобто просто томатний сiк?

Бет кивае.

– Я буду «Криваву Мерi». Не можу ж я замовити просто горiлку. Це було б дивно.

– Certo, signora.

Офiцiант iде.

– Ну, хiба я не найщасливiший чоловiк на свiтi, що сиджу тут iз двома такими belle donne… – каже Амброджо, пiдморгуючи менi. Нiхто з нас не вiдповiдае.

– Мила, ти сьогоднi чудово виглядаеш, – шепоче вiн Бет.

Вiн прибирае з ii щоки невидиме пасмо волосся, а потiм нiжно цiлуе ii, тримаючи ii пiдборiддя, ах як бережно, в складенiй човником долонi. Нiби мене взагалi тут немае. Нiби вони самi на своему першому побаченнi. Нiби в них медовий мiсяць. Нiби будь-якоi митi вони можуть почати трахатись.

– Кгм, – голосно кашляю я та запалюю цигарку.

Вони повертаються й витрiщаються на мене. Тиша просто вбивча, напруження таке вiдчутне, що йому можна було розрiзати черево канцелярським ножем i спостерiгати, як вона стiкае кров’ю на бiлiй накрохмаленiй скатертинi.

– Я знаю новий анекдот. Хочете, розповiм? – питае Амброджо, вiдкидаючись на стiльцi та всмiхаючись менi. Вiн раптом згадав, що я iсную.

– Нi, нам i так добре, – каже Бет, ховаючись за своiм меню. Сука.

Я милуюся краевидом, уникаючи зорового контакту. Ми знаходимося високо на скелястiй терасi. Вода звiдси виглядае нерухомою, наче ртуть або розплавлене срiбло. Круiзний лайнер у бухтi виблискуе, наче коробка з коштовностями на тлi темного оксамиту. З боку моря дмухае легенький бриз, перебiгае терасою, пестить мою шкiру.

Цей вечiр був би дiйсно романтичним, якби тут не було Бет.

Тераса закiнчуеться стрiмким прямовисним урвищем. Це чудове мiсце, щоб убити себе. Теракотовi дахи, пальмовi шатра й далеко-далеко внизу гальковий пляж. Фестони бухт, наче молодi мiсяцi, мерехтять чарiвними вогниками, все зменшуючись i зменшуючись, аж поки зовсiм не зникають. А на вiдстанi височiе Етна. Знову. На цьому островi вона всюдисуща. З полегкiстю вiдзначаю, що вона не вивергаеться. Останнi захiднi променi окреслюють ii силует: чорнильнi схили плавко спускаються вниз до води. Вона велична. Доiсторична. У нiй вiдчуваеться подих вiчностi. Щось пiднесене й водночас збiса страшне.

Справдi, якби не Бет, все це було б чудово.

У ресторанi все бiле: скатертини, фiранки, колони, стiльцi. Свiчники, iнкрустованi дiамантами. Блискуче показне пiанiно. Я роздивляюся стiл: серветки незайманоi чистоти, кришталевi келихи. Я не хочу нiчого торкатись; я щось забрудню чи поставлю пляму. Прибори сяють. Я беру в руки нiж – на ньому лишаються вiдбитки пальцiв. Миготiння бiлих свiчок. Елегантнi вази. Темно-рожевi геранi – единий

Сторінка 30

кольоровий акцент.

Якби ж тiльки Бет вiдчепилась.

Я дивлюся на бар у кiнцi ресторану. Там усе мерехтить бiлизною, нiби зсередини снiговоi сфери. Бiлi шкiрянi канапи. Вилощенi кахлi. На полицях виструнчилися пляшки, що вiдбиваються в дзеркалах: кампарi, граппа, самбука, амаретто. З’являеться офiцiант iз натертою срiбною тацею, бiлий кухонний рушник перекинуто через руку. Можливо, це той самий, а можливо, iнший: усi вони схожi. Щиро кажучи, я б iз будь-ким iз них переспала. Жодноi рiзницi не було б. Стильнi чорнi штани, накрохмаленi бiлi сорочки. Є щось таке в чоловiках iз тацями напоiв… вони страшенно сексуальнi. Вiн ставить на стiл двi склянки криваво-червоного соку зi стеблами селери й довгими чорними соломинками. Амброджо бере свою горiлку з мартiнi й вiдпивае. Я спостерiгаю за тим, як рухаеться його кадик, коли вiн ковтае. Тепер я шкодую, що не замовила те саме.

Вiзьми себе в руки, Алвi. Зберись. Ти ж начебто у вiдпустку приiхала. Ти маеш розважатися. Тiльки поглянь, де ти. Це хороше мiсце. Добре, що ми хоч не сiамськi.

– Пробачте, ледi, – каже Амброджо, раптом встаючи. – Менi треба припудрити носика.

Це вiн про кокаiн? Чи вiн iде попiсяти? Якщо про кокаiн, то я теж хочу.

Вiн проходить крiзь залу ресторану. Всi обертаються й дивляться. Наче вiн якась супер-пупер знаменитiсть – Крiштiану Роналду чи там Девiд Бекгем. Я спостерiгаю за тим, як його спина зникае за столами, за гостями, всипаними дiамантами, за пишними укладками й бездоганними костюмами. Офiцiанти з тарелями, повними спагетi. Тремтливе пальмове листя. В Амброджо шикарна спина й шикарна дупа. Як у Ченнiнга Тейтума.

– Алвi, – каже Бет. У неi такий вигляд, наче вона збираеться вичитати менi. – Припини думати про Оксфорд.

– Я й не думала.

Це справдi несправедливо. Я, чесне слово, про це не думала.

– Гаразд, добре, тодi годi думати про Амброджо.

Я дивлюся на неi.

– Я думала про Ченнiнга Тейтума.

Ну типу.

– Ти знаеш, про що я.

– Я думатиму про те, про що хочу. Ти хто така, полiцiя думок, чи що? – Я запалюю ще одну цигарку. Бет пирскае смiхом. – Ми що, в 1984-му?

– Нi, – каже вона, поправляючи волосся. У неi прекрасне волосся. – Ми в найкращому в Таормiнi ресторанi, i я не хочу, щоб усе було так тупо.

– Воно й не тупо, – брешу я.

– Ти знаеш, як важко потрапити сюди?

– Нi. Розкажи менi. Що тобi довелося зробити? Продати душу? Встановити мир на Близькому Сходi? Розiбратися в теорii всього?




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Sinister (англ.) – зловiсний, похмурий. (Тут i далi прим. пер.)




2


A Place in the Sun – передача, де експерти з нерухомостi допомагають людям знайти житло в теплих краях.




3


Трейсi Емiн – англiйська художниця, найвiдомiша iнсталяцiя якоi називаеться «Мое лiжко» та являе собою неприбране брудне лiжко, навколо якого розкидано особистi речi, включаючи закривавлену бiлизну й використанi презервативи.




4


Big Issue – британська вулична газета, одна з найпоширенiших у свiтi.




5


Five Guys – мережа фастфудiв.




6


Costa – кав’ярня.




7


Bella Italia – мережа ресторанiв iталiйськоi кухнi.




8


Nando’s – ресторан, що спецiалiзуеться переважно на стравах iз курятини.




9


Gregg’s – найбiльша мережа пекарень у Великiй Британii.




10


У католицизмi: мiсце перебування душ, що не потрапили до раю, яке не збiгаеться з пеклом та чистилищем.




11


Наклейки з блискiток для iнтимних зон.




12


Run (англ.) – бiжи.




13


Closer – фантастичний роман iз серii «Тунелi» авторiв Родерiка Гордона та Брайана Вiльямса. В ньому фiгурують двi близнючки, Ребекка-1 та Ребекка-2.




14


Кукурудзянi палички.




15


Жувальнi цукерки iз фруктовим смаком.




16


Надзвичайно дорогий район на пiвночi Лондона.




17


Лiтературно-критичний щотижневик.




18


Британське реалiтi-шоу.




19


Найбiльша мережа роздрiбноi торгiвлi телефонами.




20


Американський рок-спiвак i автор пiсень.




21


Йдеться про скандал, що розгорнувся у Великiй Британii i пов’язаний зi страхуванням, яке продавалося клiентам банкiв, коли тi брали кредит. Передбачалося, що страхування мае захистити клiентiв у разi хвороби або втрати роботи. Однак, оскiльки страхування часто оформлювалося без вiдома клiента або з порушеннями закону, люди виступили проти подiбноi практики й банки зобов’язали повернути грошi, стягнутi за страхування.




22


Перший клас.




23


Британський автогонщик.




24


Модель.




25


Пiвнiчноанглiйський дiалект.




26


Сестра Кейт Мiддлтон, дружини англiйського принца Вiльяма.




27


Вiдома американська тенисистка.




28


Американська супермодель.




29


Американська телеведуча.




30


Лебiдь, iз натяком на казку «Гидке каченя».




31


Британський полiтик, мер

Сторінка 31

ондона.




32


У лiтературi епохи романтизму двiйник людини, темний бiк ii особистостi.




33


Англiйська письменниця, що написала свiй перший бестселер ще пiд час навчання в унiверситетi.




34


Вiдомi злочинцi, брати-близнюки.




35


Персонажi роману Стiвена Кiнга в жанрi жаху.




36


Магазин спиртних напоiв.




37


Спiвачка й акторка Майлi Сайрус.




38


Спiвачки Брiтнi Спiрс, Вiтнi Г’юстон та акторка Вайнона Райдер сумнозвiснi залежнiстю вiд наркотикiв.




39


Менi шкода! Менi шкода! (iт.)




40


Ласкаво прошу! (iт.)




41


Чорна перлина (iт.).




42


Матiнко моя! (iт.)




43


Очам своiм не вiрю! (iт.)




44


Дуже приемно (iт.).




45


Що ти, в бiса, наробив? (iт.)




46


Лайно (iт.).




47


Британський актор, письменник, телеведучий; президент Королiвського географiчного товариства.




48


Добрий вечер, панство. Сеньйору Карузо страшенно пощастило! Такi гарнi дiвчата! Близнючки? (iт.)




49


Так, близнючки (iт.).




50


Горiлку-мартiнi, будь ласка (iт.).




51


Звiсно, сеньйоро (iт.).