Інтернет-магазин книг TellNovel

Френсіс Фіцджеральд

Читати онлайн “Я віддав би життя за тебе (збірник)” «Френсіс Фіцджеральд»

Сучасна зарубіжна література

01.02
0
0

Сторінка 1

Я вiддав би життя за тебе (збiрник)
Френсiс Скотт Фiцджеральд

«Я вiддав би життя за тебе» – збiрка оповiдань, якi Фiцджеральд написав протягом 1930-х рокiв i ранiше. Вони побачили свiт тiльки за 80 рокiв пiсля написання. На той час, коли письменник створив оповiдання, журнали й видавництва вiдмовлялися публiкувати iх. Причиною були занадто провокацiйнi, суперечливi та вiдвертi теми. Авторовi пропонували переробити сюжети, аби твори могли продаватися. Та письменник вирiшив, що в такому разi нехай краще вони залишаються неопублiкованими, анiж вiн зрадить себе i свiй талант.

Оповiдання збiрки, написанi в характернiй авторськiй манерi, е тими штрихами, якi зображують повну картину смiливоi та безкомпромiсноi iсторii творчостi Френсiса Скотта Фiцджеральда.

Френсiс Скотт Фiцджеральд

Я вiддав би життя за тебе

Збiрка

Вступ

«…не дуже-то схоже на те, що я напишу ще бiльше оповiдань про молодече кохання. На менi поставили це тавро ще моi першi твори – до 1925 року. Вiдтодi я й далi писав оповiдання про таке кохання – щораз складнiшi й усе бiльш нещирi. Щоб упродовж трьох десятилiть випускати однаковий продукт, я мав би стати або чудотворцем, або лiтературним поденником.

Знаю, що саме цього вiд мене й сподiваються, але ключ такого напрямку, вважай, пересох, i я гадаю, що менi було б набагато доцiльнiше не силкуватися над ним, а вiдкрити якийсь новий колодязь, нове джерело. (…) Однак безлiч редакторiв i далi асоцiюе мене з нестримним захопленням молоденькими дiвчатами – захопленням, через яке в моему вiцi можна й за гратами опинитися».

    Френсiс Скотт Фiцджеральд – Кеннетовi Лiттауеру, редакторовi журналу «Кольерз». 1939 рiк.

З 1919 року, вiдколи Френсiс Скотт Фiцджеральд сенсацiйно дебютував як професiйний лiтератор, iз ним дедалi мiцнiше пов’язували стереотип письменника того, що вiн сам назвав «вiком джазу». Читачi та редактори сподiвалися вiд Фiцджеральда стандартних любовних романiв про бiдних юнакiв, що залицяються до багатих дiвчат, про вечiрки й чари, про лепетливих вiтрогонок. Спробувавши чогось iншого в темнiшому й глибшому iсторичному десятилiттi, будучи вже зрiлою людиною, яка зазнала багато болю, вiн виявив, що дуже важко вирватися з пут цього раннього стереотипу. У бiльшостi лiтературних бiографiй Фiцджеральда, у сприйняттi значноi частини його читачiв молодий письменник, поживши в принстонському студентському мiстечку («По цей бiк раю»), стае одним iз новоi золотоi парочки («Прекраснi i приреченi»), а тодi цей творець i лiтописець «вiку джазу» (збiрки оповiдань 1920-х рокiв та «Великий Гетсбi») враз дае волю «Краху». Вiн хотiв, як сам стверджував, «вiдкрити якийсь новий колодязь, нову криницю».

На жаль, мало хто оцiнив те, що намагався здiйснити автор.

Це оповiдання про розлучення i розпач, робочi днi й самотнi ночi; про метких юнакiв, якi пiд час Великоi депресii не можуть нi навчатися в коледжi, нi знайти роботу; про iсторiю США з ii вiйнами, жахiттями та обiцянками; про секс – чи то з дальшим одруженням, чи то нi; про бурхливу, яскраву життевiсть i гнiтючу злиденнiсть Нью-Йорка, що його Фiцджеральд щиро любив i розумiв, бачачи всi можливостi, обмеженiсть i потворнiсть цього мiста. Цi твори показують автора не як «сумного молодика», що старiеться, зав’язнувши в золотих днях свого недавнього минулого, а як новатора на передньому планi сучасноi лiтератури з притаманними iй експериментуванням i ускладненням.

***

«Френсiс Скотт Фiцджеральд, що сивiе та повнiе, – це, як вважають, один iз найпримхливiших авторiв, у яких редактори можуть нинi запопасти оповiдання. Це лiтературний символ епохи – епохи нового поколiння, а редактори й далi потребують оповiдок про фляжку джину та ввiчливих студентiв, що крiзь вiтрове скло маячать перед панями в опiвнiчних розважальних поiздках. Читачi також набрали цього фiцджеральдiвського смаку. Ба, Фiцджеральд узяв крутий поворот – природний, як на зрiлi лiта. “Пом’якшав” – ось пiдхоже слово. Вiдповiдно, вiн хоче й м’якше писати. І якщо письменниковi в цьому перешкоджатимуть, то вiн узагалi не писатиме. Ото й усе».

    О. О. Мак-Інтайр,
    колонка газети «Нью-Йорк дей бай дей». 1936 рiк.

Звичайно, тодiшнi редактори масових журналiв не були фiлiстерами. Однак вони мали вагомi причини вiдхиляти те, що писавФiцджеральд у серединi тридцятих рокiв; деякi оповiдання були понурi й рiзкi. Тiльки один iз них розгледiв кращi якостi того, що намагався зробити Фiцджеральд, тож послiдовно публiкував цього автора. То був Арнольд Гiнгрiч, головний редактор «Есквайра», сам романiст. Упродовж двох останнiх рокiв свого життя Фiцджеральд продавав цьому журналу видатнi твори про Пата Гоббi – по 200—250 доларiв за оповiдання. (Низька цiна як на Фiцджеральда, але не як на пересiчного письменника часiв Депресii; особливо ж якщо врахувати вiдносну вартiсть гонорару: вiдповiдно до перепису населення 1940 року, рiчний прибуток на особу становив трохи бiльш нiж тисячу доларiв). Гiнгрiч заохотив Фiцджеральда переробити на р

Сторінка 2

ман вишуканi хронiки про американського сценариста iрландського походження – невдаху та п’яницю. Але навiть Гiнгрiч не сприйняв кiлькох Фiцджеральдових оповiдань, у яких описано молодикiв, стурбованих венеричною хворобою та завагiтнiлими вiд них шiстнадцятилiтнiми дiвчатками. Тож «Есквайр» не схвалив цих творiв.

Бiльшiсть оповiдань походить iз того часу, коли США й решта свiту перебували у Великiй депресii. Добробут Фiцджеральда, такий високий якихось кiлька рокiв тому, падав разом iз добробутом усiеi краiни. Письменник часто хворiв, опинявся без грошей i невгамовно сновигав мiж околицею Балтимора, де вiн оселився з дружиною Зельдою та iхньою донькою Скоттi, й низкою курортiв у горах Пiвнiчноi Каролiни. 1930 року в Європi у Зельди стався нервовий розлад, i в лютому 1932-го ii помiстили у Фiппсiвську психiатричну клiнiку лiкарнi Джонса Гопкiнза в Балтиморi. До кiнця свого життя, як i чоловiкового, Зельда перебувала то в дорогих приватних клiнiках та лiкарнях, то поза ними. Френсiс Скотт узяв на себе величезний тягар – заробляти стiльки грошей, щоб вистачало на лiкування. З початку 1935 року стало завдавати клопоту здоров’я самого Фiцджеральда, та вiн, хоч i боявся повернення туберкульозу, який дiагностували йому ще замолоду, а проте шкодив собi курiнням та надмiрним питтям.

Однак перше оповiдання з цiеi збiрки, «Боргова розписка», належить до раннього перiоду творчостi, а два останнi, довершенi, «Жiнки в домi» й «Привiтання Люсi та Елсi», – до перiоду внормованоi роботи в Голлiвудi 1939 року, коли Фiцджеральд кинув пити й завзято працював над романом, який опублiкували посмертно пiд назвою «Останнiй магнат». На кожному етапi чiтко перiодизованоi кар’ери автора е певна манера письма: у молодика, що насолоджуеться чудовими днями й ночами успiху та слави; у тридцятилiтнього чоловiка й батька, який через хворобу дружини раптово поринув у свiт медикiв i лiкарень; у недужоi людини, яка, ледве зводячи кiнцi з кiнцями, шукае нового стилю для своеi творчостi; а понад усе – у професiонального письменника, якому завжди вдавалося черпати натхнення та наснагу з американських краевидiв i людей. У Френсiса Скотта Фiцджеральда нiколи не вигасало таке прагнення, i про це свiдчать твори зi збiрки «Я вiддав би життя за тебе».

***

«Чи вдасться заробити на збiрках оповiдань?»

Френсiс Скотт Фiцджеральд – своему лiтературному представнику Гарольдовi Оберу. 1920 рiк.

Оповiдання вже з самого початку були хлiбом насущним Фiцджеральда. Коли в листi до нього ректор Принстонського унiверситету Джон Грiр Гiббен поскаржився, зокрема, на неглибокий образ цього навчального закладу та його студентiв в оповiданнi «Чотири кулаки» (1920), Фiцджеральд вiдповiв: «Одного вечора я написав це з вiдчаю, бо в мене нагромадився тридюймовий стос папiрцiв iз вiдмовами вiд журналiв, i я фiнансово змушений давати редакторам те, що вони хочуть».

Давати редакторам те, що вони хочуть, – ось у чому полягало завдання Фiцджеральда як лiтератора-початкiвця, i таким дуже прибутковим способом вiн працював далi, до кiнця 1920-х рокiв. Молодий письменник продавав свою роботу, гостро це усвiдомлюючи й добре знаючи, скiльки можна швидко заробити на оповiданнях, замiсть чекати, поки набереться певний обсяг роману, достатнiй для розгляду можливостi публiкування частинами. Вiн i його родина жили заможно, але пiсля величезного успiху перших двох романiв третiй – «Великий Гетсбi» (1925) – не мав доброго збуту, а письменник потребував грошей. Розчарування вiд байдужого вiдгуку на «Великого Гетсбi» сприяло тому, що Фiцджеральд далi писав оповiдання для журналу «Сатердей iвнiнг пост», i спонукало працювати над кiносценарiями в Голлiвудi, коли закiнчився «вiк джазу». Так само, як i будь-який лiтератор свого поколiння, вiн ходив на канатi, балансуючи мiж мистецтвом i комерцiею.

Фiцджеральд також добре тямив, що в нього було найкращим творiнням, а що, з його слiв, ремiсництвом. Вiн нiколи не обманював сам себе чи когось щодо рiзницi мiж своiми комерцiйно успiшними та художньо прийнятними оповiданнями. Письменник радiв, коли цi двi категорii збiгалися, коли цiннi з його погляду твори, як-от «Знову вiдвiданий Вавилон», «Зимовi сни», «Багатий хлопець» i цикл про Безiла Дюка Лi, продавалися за високу цiну. Йому завжди хотiлося, щоб найкращi, на його думку, речi мали значно кращий збут. «Мене гнiтить те, що дешевеньке оповiданнячко на зразок “Популярноi дiвчини”, написане за тиждень, коли народилася дитина, дало 1500 доларiв, + те, що справдi художня штука, в яку я вклав три тижнi справдешнього натхнення[1 - У цьому листi Фiцджеральд написав «entheusiasm» замiсть належного «enthusiasm» (Тут i далi – примiтки перекладача).] [sic] [2 - Так (лат.).], як-от “Дiамант у небi” [«Дiамант завбiльшки з готель “Рiц”»], нiчогiсiнько не дае, – написав Фiцджеральд Гарольдовi Оберу в 1922 роцi. – Але, клянуся Богом + Лорiмером, я ще зароблю статки». Джордж Горас Лорiмер, випускник Єльського унiверситету, головний редактор «Сатердей iвнiнг пост» у 1899—1936 роках, пл

Сторінка 3

тив Фiцджеральдовi добрi гонорари – справдi статки як на молодого письменника. У 1929-му вони дiйшли до 4000 доларiв за оповiдання, нинi це еквiвалент понад 55 000 доларiв. Однак Фiцджеральд, скутий золотими ланцюгами й роздратований, сказав Генрi Луiсовi Менкену в 1925 роцi, зразу ж пiсля того, як опублiкували «Великого Гетсбi»:

«Моя халтура для “Посту” дедалi гiршае – мiрою того, як у нiй дедалi менше запалу… дивна рiч, що весь запал вкладено в моему першому халтурному опусi. Я гадав, що “Прибережний пiрат” десь такий добрий, як “Благословення”. Насправдi я нiколи й нiчого не “зображав спрощено”, аж поки не стався провал “Тюхтiя”, завдяки чому стало можливо написати цю книжку [“Великого Гетсбi”]. Я б уже вiддавна спрощував, якби це було вигiдно… безуспiшно випробував такий спосiб у кiносценарiях. Здаеться, люди нiяк не втямлять, що для розумноi людини чи не найважче у свiтi – це спрощувати».

Цього ж року вiн висловився грубiше й коротше Максвелловi Перкiнзу, редакторовi видавництва «Скрiбнер»: «Що бiльше я беру за свою халтуру, то важче менi примусити себе писати».

Фiцджеральд завжди вважав себе романiстом, хоча й був чудовим майстром короткоi прози, не те що скромнiшого лiтературного жанру, нiж роман, – просто стислiшого. Оповiдання письменника, улюбленi й вiдомi, були неперевершенi, але вони часто слугували йому випробувальним майданчиком, мiсцем начеркiв, початковим простором для iдей та образiв, персонажiв та мiсцин, i елементи всього цього потрапляли в наступний роман. У роздiлi «Перелiк опублiкованих творiв» гросбуха його життя та творчостi, що його Фiцджеральд вiв до 1938 року, чимало оповiдань позначено як «пограбованi й надовго забутi». Процес «грабування» можна легко розпiзнати по вiдривних газетних аркушиках i журнальних публiкацiях Фiцджеральдових оповiдань, у яких автор вiдмiтив, переглянув та вiдредагував уривки, що пiзнiше з’явились у «Прекрасних i приречених», «Великому Гетсбi» та «Ночi лагiднiй».

В оповiданнях iз цiеi збiрки, бiльшiсть яких написано в серединi та наприкiнцi тридцятих рокiв, е рядки, якi впiзнае той, хто прочитав робочi документи письменника (опублiкованi 1978 року пiд назвою «Записники Ф. Скотта Фiцджеральда») та «Кохання останнього магната» – його останнiй роман, якого не дала закiнчити смерть.

***

«Чи вдасться заробити на писаннi для кiно? Ви продаете сценарii?»

Френсiс Скотт Фiцджеральд – Гарольдовi Оберу.
Грудень 1919 року.

Переваги та перспективи Голлiвуду, можливiсть писати кiносценарii манили Фiцджеральда ще на початку його лiтературноi дiяльностi. У вереснi 1915 року, коли вiн був другокурсником у Принстонському унiверситетi, газета «Дейлi принстонiан» помiстила рекламне оголошення такого змiсту: «Спецiальне повiдомлення студентам, якi провалили iспити. Робота в кiностудii вiдкривае майже безпосереднi можливостi значного заробiтку перед юнаками, що мають певнi природнi здiбностi». Таке прирiвнювання кiнематографiчноi роботи до провалу Фiцджеральд iще виразнiше вiдчув уже з перших днiв свого перебування в Голлiвудi. Письменниковi не сподобалися здiйсненi у 1920-х екранiзацii його кiлькох оповiдань i двох романiв. Вiн i Зельда вважали «гидотною» фiльмову версiю «Великого Гетсбi» 1926 року (нинi вона втрачена). А проте в сiчнi 1927 року подружжя Фiцджеральдiв на три мiсяцi зупинилося в готелi «Амбассадор», де Скотт працював над сценарiем на замовлення для Констанс Талмiдж. Ця визначна зiрка нiмого кiно, прозвана «Бруклiн Коннi», намагалася прорватись у звуковi комедii. Спочатку подружжя насолоджувалося зустрiчами та спiлкуванням iз кiнозiрками, але невдовзi все пiшло на гiрше. Сценарiй вiдхилили, i Фiцджеральди подалися додому, на Схiд. Як повiдомила Зельда, «Скотт каже, що нiколи не вiзьметься писати сценарiй, бо це надто важко, але я не думаю, що письменники кажуть те, що мають на гадцi». Вона мала рацiю. Млявий збут «Великого Гетсбi» та неоднозначнi вiдгуки на цей роман змiнили Фiцджеральда як письменника. Невдовзi вiн застерiг про свiй дальший спосiб дii, написавши Перкiнзовi з Європи навеснi 1927 року:

«У всякому разi до осенi я видам книжку непоганих оповiдань. Напишу кiлька дешевих штук, поки не назбираю стiльки, щоб вистачило до мого наступного роману. Закiнчу й опублiкую його, а тодi поживемо – побачимо. Якщо я протримаюся на цьому гонорарi й не доведеться робити перерви на писання халтури, то й далi буду романiстом. Якщо ж нi, тодi облишу це все, оговтаюся, поiду до Голлiвуду й учитимуся кiнобiзнесу».

1931 року Фiцджеральд заради грошей знову поiхав до Голлiвуду – ще на кiлька нещасливих мiсяцiв, що виявилися творчо безплiдними й виснажливими. «Нiч лагiдна», роман, над яким вiн працював, залишався незакiнченим. Цього разу Зельда не поiхала зi Скоттом до Лос-Анджелеса. Вона залишилася в батькiвському домi в Монтгомерi (штат Алабама), дiйшовши до межi нервового розладу, через який наступноi весни опинилася в лiкарнi. Однак годi вимагати здоровшого глузду вiд Зельдиного судження, висловленого в листопадi

Сторінка 4

1931 року в листi до чоловiка в Голлiвудi: «Менi дуже шкода, що твоя робота нецiкава. Я сподiвалася, що вона обернеться свiжими гранями, якi могли б зрiвноважити ii стомливiсть. Якщо тобi здаеться, що це надто вже важка рутина, й ти зiткнувся з практикою “зiбратися разом i обговорити”, то повернися додому, любий. Принаймнi назавжди позбудешся Голлiвуду. Я б не сидiла там i не марнувала часу на те, що видаеться незмiнною посереднiстю й вимагае надто великоi трати сил».

Хоча 1931 року в Голлiвудi Фiцджеральдовi вдруге не поталанило, та вiн, укотре потребуючи грошей, знову повернувся туди влiтку 1937-го – назавжди. І третього разу було не з медом. В оповiданнi, яке дало назву цiй збiрцi, вiдображено погляд автора на кiнобiзнес i на властиву цiй галузi небезпечну агресивнiсть до iндивiдуальноi творчостi. 1934 року Арнольд Гiнгрiч, застерiгаючи Фiцджеральда проти повернення, прямо пояснив: «Було б жахливо дивитися, як ти й далi марнуеш свiй талант у Голлiвудi, i я сподiваюся, що до цього не дiйде. Таж ти неперевершений вiртуоз – з погляду на писане слово як на музичний iнструмент: нiхто не може видобувати чистiшi й нiжнiшi звуки зi струни англiйського речення. Але, хай йому дiдько, що може пов’язувати письмове слово й Голлiвуд?»

Незадовго перед тим, як виiхати на Захiдне узбережжя, Фiцджеральд iз холодним самопiзнанням i передбаченням написав Перкiнзовi: «Кожного разу я, приiхавши до Голлiвуду, хоч i брав величезну платню, а однак розтрачувався – у фiнансовому та творчому планi. (…) Звичайно ж, я маю ще один роман [“Кохання останнього магната”], але, цiлком можливо, йому доведеться залишитися серед ненаписаних книжок цього свiту». У Фiцджеральда були великi рахунки за все – вiд витрат на свое проживання до плати за лiкування Зельди у приватному санаторii бiля Ашвiлла, що в Пiвнiчнiй Каролiнi, та плати за шкiльне навчання Скоттi. Втiм, i контракт iз кiнокомпанiею «Метро-Голдвiн-Маер» був теж не дрiб’язковий – тисяча доларiв щотижня за редагування сценарiiв. Кiлька останнiх оповiдань письменника написано в час, що вдавалося увiрвати з роботи над чужими сценарiями, вiд яких туманiла голова i в яких збереглися його зневажливi коментарi на берегах. Робота в Голлiвудi розхолоджувала письменника, доводила до нудоти. Нехiть до цiеi роботи виразно вiдбилася на його власних сценарiях, доволi слабких. Однак контракт iз кiнофiрмою врятував Фiцджеральда, коли той був по вуха в боргах. До того ж тут знайшовся матерiал для «Кохання останнього магната». Перед смертю Фiцджеральд був щасливий, наполегливо працюючи над «iще одним романом», але продаж таланту i часу обiйшовся величезними витратами за рахунок психiки та творчостi, й це, безсумнiвно, посприяло тому, що роман залишився незакiнченим.

***

Фiцджеральд вважав чудовими деякi оповiдання зi збiрки «Я вiддав би життя за тебе» й глибоко розчарувався – не так iз фiнансовоi, як iз особистоi причини, – коли iх вiдкинули редактори. Тi вимагали вiд автора iсторiйок про джаз i шум, про вродливих холодних дiвчат i гожих жагучих юнакiв. Професiональний лiтератор ще зi студентських часiв, вiн трудився над неперервною низкою чернеток i регулярно переглядав iх навiть пiсля публiкацii. У його власному примiрнику «Великого Гетсбi» рукою автора проставлено правки та примiтки, що простягаються вiд сторiнки з присвяченням до прикiнцевих абзацiв, нинi вже епiчних.

Фiцджеральд хотiв дiставати винагороду за важкий труд, вкладений в оповiдання; хотiв, щоб iх публiкували, й намагався iх публiкувати. Однак бiльшiсть цих творiв походить iз десятилiття в життi автора, коли вiн уже не хотiв, щоб iх редагували. На початку свого творчого шляху вiн був не дуже проти правок. Бувало, редактори правили без його вiдома, i згодом вiн сердився на них, а iнодi й наполягав на своему, коли йшлося про щось важливе. 1922 року письменник нарiкав на «цiлу купу листування», яке вiн мусив провадити з редактором видання «Скрiбнерз магазин» Робертом Брiджезом про зворот «Богом проклятий» в оповiданнi «Кришталева чаша» (причому сам Брiджез вставив у це оповiдання вираз «Богом проклятий хамський нувориш»). У 1930-х роках Фiцджеральд ставав дедалi менш поступливим щодо видалення, пом’якшення та пiдчищення й упирався навiть тодi, коли внести змiни просив Обер – один iз його найдавнiших приятелiв i високопрофесiйний лiтературний агент. Ба навiть тодi, коли зробити це просив Гiнгрiч, який, пiдтримуючи оповiдання про Пата Гоббi, давав Фiцджеральдовi можливiсть публiкуватися й бути платоспроможним. Письменник волiв, щоб цi оповiдання полежали й почекали своеi пори. Ця пора, мабуть, настала би ще за життя, якби вiн жив довше.

Нiхто не описав найважчих часiв Фiцджеральда краще, нiж вiн сам у збiрцi гостро самокритичних i вiдвертих нарисiв «Крах» (1936). Завдяки переоцiнцi цiнностей у цих творах постали такi картини: посаджений у божевiльню чоловiк прагне будь-що вийти на волю («Кошмар»); письменник змiнюе свiй життевий вибiр («Подорож разом»); оператор i кiнозiрка розмiрковують про межi своiх успiхiв i бажають

Сторінка 5

iльшого («Я вiддав би життя за тебе»).

У кiлькох оповiданнях цiеi збiрки Фiцджеральд розглядае новi можливостi, доступнi жiнкам у 1930-х роках, i обмеження цих можливостей: мiсiс Гансон, мандрiвна торговка («Дякую за вогник»); пiдлiтки, що займаються сексом, як-от Люсi та Елсi («Привiтання Люсi та Елсi»); Кiкi з ii неприхованими любовними зв’язками («Гра в офсайдi»). Традицiйний шлюбний сюжет узято в облогу. Наприклад, «Привiтання Люсi та Елсi» справляе враження нюансованоi сумiшi схвалення й осуду свободи нового поколiння, а в кiносценарii «Грейсi нi в сих нi в тих» вiдчуваеться то глузування з цих нових людей, то схвалення iх.

Чотири оповiдання цiеi збiрки, у яких головними героями зображено медсестер i лiкарiв, дуже виразно пов’язанi з життям Фiцджеральдiв того часу. У цих «медичних» творах, як-от «Кошмар», «Що з цим робити?», «Циклон у тихому краю» та «Жiнки в домi», запозичено деякi понурi подробицi того, що сталося перед Зельдиним нервовим розладом i пiсля нього, описано деталi розвитку недуг Зельди та Скотта.

«Я вiддав би життя за тебе» – однойменне зi збiркою оповiдання, якому Фiцджеральд дав також назву «Легенда озера Лур», – стало наслiдком його невеселих днiв у цiлющих горах Пiвнiчноi Каролiни. Вiн поiхав туди, щоб змiцнити здоров’я. Боячись повернення туберкульозу, письменник сподiвався, що свiже повiтря допоможе зцiлитися йому й дружинi. З 1935 по 1937 рiк у поiздках до Балтимора, де Френсiс Скотт, Зельда й Скоттi намагалися прижитися на початку тридцятих, вiн пробува`в переважно в рiзних готелях Пiвнiчноi Каролiни. Коли мав грошi, то зупинявся в курортних готелях, зокрема в «Лейк Лур iнн», «Оук голл» та «Парк гроув iнн», а коли не мав, то жив у мотелях, iв консервований суп i прав свою одежу в раковинi. Коли дозволяли час, здоров’я та працездатнiсть, Фiцджеральд працював, вкладаючи всю свою душу, все свое життя в написане. «Я вiддав би життя за тебе» створено в тi часи й у тих мiсцях.

Попри те, що автор заклопотаний i стурбований собою, деякi оповiдання е антитезою автобiографiчних. Фiцджеральд розмiрковувае не так над силами, що дiють у його життi, надихають i, можливо, дають прихисток, як над значно бiльшими силами, що впливають на американську культуру й iсторiю, – вiд бiдностi за часiв Великоi депресii до питань стосовно раси та громадянських прав, до регiональних звичаiв, перспектив i культури. Звичайно ж, у Фiцджеральда цi громадськi та iсторичнi справи подекуди змiшуються з особистими. Покидаючи в 1937 роцi Пiвдень i свою дружину, уродженку Алабами, i iдучи до Голлiвуду, письменник глибоко задумувався про iсторiю та родину. Генезис переказiв про Громадянську вiйну, вiдображений тут у двох довершених начерках iз зовсiм рiзними сюжетами, спираеться на те, що розповiдав Фiцджеральдiв батько про свого двоюрiдного брата, пiдвiшеного за великi пальцi в сiльськiй мiсцинi Мериленду. «Пальцi вгору» i «Прийом у дантиста», переповненi звiрствами й катуваннями, грубими вчинками й рiзкими словами, становлять гострий контраст iз романтичними уривками тексту, якi Фiцджеральд тодi ж вставляв у сценарiй фiльму «Звiянi вiтром». У цих оповiданнях Фiцджеральд вражаюче виявляе ключовi моменти одного з найважливiших перiодiв iсторii Сполучених Штатiв, роздумуе над мiфами, що постали в тi часи, а також з’ясовуе, у який спосiб iсторiя родини привела його як письменника до важливих iсторичних моментiв i пов’язала з ними. У цих творах також поставлено пiд сумнiв автентичнiсть та креативнi джерела: переказування iсторii, почутоi ще змалку, як казку перед сном, протиставлено оповiдi письменника, який хоче знайти щось нове.

«Балетки», «Грейсi нi в сих нi в тих» i «Любов – це бiль» подано у формi сценарiiв. Іншi справляють враження, що Фiцджеральд мав намiр написати ходовий сценарiй, натомiсть створив те, над чим вiн, власне, й працював, – оповiдання або начерк роману. Наприклад, «Жiнки в домi» спершу можна сприйняти як яскраву романтичну комедiю Золотого вiку[3 - 1558—1603 роки, час правлiння англiйськоi королеви Єлизавети Першоi.], призначену для Вiльяма Пауелла [4 - Американський актор (1892—1984), зiрка фiльмiв компанii «МетроГолдвiн-Маер».] та Керол Ломбард [5 - Американська актриса (1908—1942), номiнантка на премiю «Оскар».]. А далi починаються проникливi описи, на сюжет падае тiнь: вродливий герой-авантюрист умирае вiд хвороби серця, i це трагiчно вiдображае Фiцджеральдову долю. Чи може вiн i далi, поклавши руку на серце, залицятися до кiнозiрки-красунi, в яку закохався? В оповiданнi е характернi особливостi, що iх не схвалили б на жоднiй кiностудii, як-от медсестра, що засуджуе колишнiх пацiентiв-«наркоманiв», i зiрковий кiноактор, надiлений дивовижною «надзвичайною красою», який мае велику дiлянку конопель. Фiцджеральд iдко, дошкульно критикуе марнославство, фальш i пожадливiсть у Голлiвудi, а водночас буквально застеляе лiжко трояндами в класично красивiй, але не зовсiм виправдувальнiй заключнiй частинi одного з творiв. Вiн не тiльки насмiхаеться з любовних i романтичних сюжетiв, iз яких кор

Сторінка 6

стае Голлiвуд, але й подае гостру як бритва пародiю на те, що вiд нього хочуть редактори, i робить це собi на втiху.

«Грейсi нi в сих нi в тих», «Балетки» i «Любов – це бiль», звичайно ж, недосконалi як оповiдання, але автор якраз i хотiв, щоб вони не належали до цього жанру. «Балетки» написано для iншоi балерини, але Фiцджеральд вiдчув, що Зельдине захоплення балетом i вправнiсть у ньому допоможе «подати щось цiлком автентичне у цiй справi, повне винахiдливостi та чуттевостi», i завдяки цьому сценарiй став бiографiчно пiзнавальним. Письменник повернувся до «Грейсi нi в сих нi в тих» через п’ять рокiв пiсля того, як почав писати. Його перероблений варiант подано тут для порiвняння. «Любов – це бiль» вiдзначаеться тим, що це оригiнальний твiр Фiцджеральда. Автор подав власну iдею цiлого фiльму, а не просто свое трактування написаного кимось iншим.

***

«Гадаю, дев’ять рокiв, якi вiддiляють “Великого Гетсбi” й “Нiч лагiдну”, завдали непоправноi шкоди моiй репутацii, бо за той час виросло цiле поколiння, що сприймало мене лише як автора оповiдань для “Посту”. (…)

Дивно, що зник мiй колишнiй талант до оповiдань. Почасти через те, що змiнилися часи, змiнилися редактори, а ще й через те, що частина твору – щасливий кiнець – якось була пов’язана з тобою i мною. Звичайно, кожне трете оповiдання мало iнший кiнець, але, загалом узявши, в мене з’явилася публiка завдяки оповiданням про кохання молодих людей. Мабуть, я мав потужну уяву, якщо вже вiдсилав читачiв так далеко i так часто в минуле».

Френсiс Скотт Фiцджеральд – Зельдi Фiцджеральд.
Жовтень 1940 року.

Потужна уява править оповiданнями збiрки «Я вiддав би життя за тебе». Їх якiсть неоднакова, i сам Фiцджеральд це знав, як видно з його листування. Деякi очевидно написанi за готiвку й – хай у них блискучi сюжети, фрази й персонажi – справляють враження створених нашвидкуруч i неповноцiнних. Борги й лихолiття невигойно поранили письменника в серединi 1930-х. У творах цього часу звучать бiль i щирiсть – так само, як i в листi до Обера, написаному в травнi 1936 року:

«Жахливе це дiло – борги. Через них я мало не до решти втратив упевненiсть. Звик писати сам для себе, а тепер пишу для редакторiв, бо не маю часу гаразд подумати над тим, що менi подобаеться, або знайти щось таке, що сподобалося б. Як той, що черпае по краплi воду з криницi, бо дуже спраглий i не може дочекатися, поки вона наповниться. О, якби ж то хоч раз поталанило…»

Однак Фiцджеральд сказав дружинi про те, що хоче вiд нього «Сатердей iвнiнг пост» i чого вiн уже не хоче робити: «Як тiльки вiдчую, що пишу, достосовуючись до нiкчемних вимог, у мене в руцi застигае ручка, а талант щезае десь у минулому». Чи то Фiцджеральд писав собi на втiху, чи то комусь на догоду, але загалом усi цi оповiдання вiдображають дедалi бiльшу свободу творчостi, випробування можливостей i незрiдка – тверду вiдмову виконувати те, чого сподiваються вiд «Ф. Скотта Фiцджеральда», й додержувати традицiйних правил i вимог. Редактори та читачi не хочуть, щоб молодi люди займалися сексом на круiзному кораблi? Не хочуть, щоб пiд час вiйни катували солдатiв? Не хочуть, щоб люди погрожували самогубством? Або ж пиячили й наркотизувалися на голлiвудських пагорбах? Або ж давали й брали хабарi в унiверситетському спортивному життi? Шкода.

Інодi автор згоджувався переробляти своi твори. Особливо в тих випадках, коли вiн марнував свiй талант, аби тiльки в Голлiвудi схвалили твiр, як-от «Грейсi нi в сих нi в тих». Виразно видно прохолодне ставлення Фiцджеральда до такоi роботи. Та iнодi, а в тридцятих роках щораз частiше, вiн вiдмовлявся справджувати сподiвання людей, якi дивувалися, зауваживши в його творчостi широку смугу реалiзму, або ухил до понуростi й ламаного стилю у високому модернiзмi, або просто щось, що вони вважають потворним.

Найкращi з цих оповiдань прикметнi витонченiстю й точнiстю, лапiдарними фразами й вишуканою мовою – всiм тим, що ми асоцiюемо з давнiшою творчiстю Фiцджеральда. Його творам, вiд першого до останнього, притаманнi гумор – звичайний i чорний; захоплення прекрасними людьми, краевидами та багато чим iншим; втiха вiд того, як може вплинути на настрiй мiсячне сяйво чи сонячне промiння; i, нарештi, любов – як до читачiв, так i до своеi роботи. Навiть тодi, коли зникала надiя знову завоювати популярнiсть iще за життя, Фiцджеральд знав, на що вiн здатен тепер i буде здатен у майбутньому. Навеснi 1940 року вiн сказав Перкiнзовi:

«Колись я гадав, що (…) можу (й мiг це чи не завжди) ощасливлювати людей, i це мене тiшило, як нiщо iнше. Тепер навiть воно видаеться дешевою водевiльною мрiею про небо, величезним шоу менестрелiв, у якому ти вiчний мiстер Боунз[6 - Популярне в США, особливо в XIX столiттi, видовище, в якому розiгрували комiчнi сценки з життя негрiв i виконували iхнi пiснi й танцi. Мiстер Боунз, персонаж цього шоу, виступав iз ударним музичним iнструментом – костями (bones).]. (…)

Але щоб ото померти – остаточно й несправедливо пiсля того, як ти т

Сторінка 7

к багато дав… Уже нинi в американськiй лiтературi небагато знайдеться публiкацiй, що не мали б на собi моеi печатi, – я був трiшки першоджерелом».

Хоча Голлiвуд, i про це завжди знав Фiцджеральд, багато в чому погано впливав на його письменницьку майстернiсть, та не в усьому. У цих оповiданнях часто трапляються достеменнi елементи кiно, де довгi сцени з описами без дiалогiв справляють враження вiзуальних образiв на екранi: у пошуках дiвчини чоловiк вибiгае, задихаючись, угору сходами на Чимнi-Рок («Я вiддав би життя за тебе»); повiльно рухаючись, потрапляе в аварiю карета швидкоi допомоги, i шокованi та потовченi люди в нiй, оговтуючись, бачать охоплений вогнем шкiльний автобус, у якому кричать дiти («Циклон у тихому краю»). Такi майстернi й iнновацiйнi епiзоди компенсують i згладжують iншi, як-от епiзод iз дитиною, що вилазить на арфу («Грейсi нi в сих нi в тих»), у яких автор компрометуе й просто марнуе свiй талант. У квiтнi 1940 року Фiцджеральд написав дружинi: «Я зненавидiв Калiфорнiю й вiддав би життя за три роки проживання у Францii», проте за мiсяць перед тим сказав iй: «Пишу цi оповiдання про Пата Гоббi й вичiкую. Тепер я виношую нову iдею – комедiйну серiю, яка поверне мене до великих журналiв… але, Боже мiй, я ж забута людина». Цi задуми комiчного, а не трагiчного, спонукають знову згадати його. Попри все, попри скруту, алкоголiзм i хворобу, Фiцджеральд писав далi й старався вiдображати те, що знав i бачив. Прикметна риса автора в цих оповiданнях – це здатнiсть сподiватися.

Енн Маргарет Данiел, сiчень 2017 року

Зауваження вiд редактора

Надрукованi тут версii оповiдань – останнi зi збережених, з яких можна визначити, як працював Фiцджеральд. Я ввела тут його власноручнi змiни в рукописах та машинописах, розмiстивши у квадратних дужках фрази та фрагменти, викресленi в незакiнчених редакцiях. Наприклад, довiрчi власники майна Френсiса Скотта Фiцджеральда надали менi примiрник «Гри в офсайдi» ранiше, нiж бiблiотека Принстонського унiверситету. Тексти iдентичнi, однак у принстонському примiрнику е правки, якi Фiцджеральд зробив олiвцем, зокрема вказiвка на першiй сторiнцi: «Змiнити на Принстон» (тобто побажання змiнити мiсце дii – з Єльського унiверситету на Принстонський). У текст опублiкованого оповiдання не внесли цiеi змiни, але треба, щоб читачi знали про намiр автора. Крiм того, я додержувала його пiдтвердженого документально вибору у випадках, коли збереглися рiзнi версii творiв. Наприклад, Фiцджеральд погодився значно скоротити «Жiнок в домi» й змiнити назву на «Температура», але, невдоволений цими змiнами, листовно наполягав, щоб опублiкувати первiсний варiант. Грунтуючись на цьому, я помiстила тут версiю, датовану червнем 1939 року. Я зазначила свiдчення про принципово iнакшi версii творiв, що не збереглись, як-от двi сторiнки оповiдання «Привiтання Люсi та Елсi», де автор зосередив увагу на дiвчатах та iхнiх сiм’ях.

«Вихiдний день у коханнi» – це незакiнчений роздiл оповiдання, який вiдображае певну стадiю творчого процесу. Збереглося багато зразкiв того, що Фiцджеральд називав «фальстартом», – очевидно, начеркiв незавершених оповiдань. Однi доходять до дванадцяти-п’ятнадцяти сторiнок, а тодi сходять на нiщо або обриваються. Другi короткi – один-два абзаци. Не включено iнших незакiнчених, фрагментарних зразкiв таких спроб. На деяких рукописах i машинописах Фiцджеральд позначив намiр зберегти cвою лiнiю. 2015 року один iз цих начеркiв пiд назвою «Балетна школа – Чикаго» класифiкували як початок роману. Насправдi це покинуте оповiдання. У кiлькох абзацах, а то й на кiлькох сторiнках Фiцджеральд виклав задуми оповiдань про Пата Гоббi та численних кiносценарiiв, до яких так i не повернувся. Вiдомо, що письменник завершив три оповiдання – «Необережнiсть» (1922), «Тато був iдеальний» (1934) i «Вони нiколи не старiються» (1937), якi згодом пропали. Цi твори обговорено в його листуваннi, та поки що iх не знайдено.

Майже столiття минуло, вiдколи написано найранiшi з цих оповiдань. Багато з чим згаданим у збiрцi «Я вiддав би життя за тебе» нинiшнi читачi не ознайомленi, тож примiтки мають зорiентувати iх, пояснити, що мав на увазi Фiцджеральд, i, де це доречно, додати подробицi про його зв’язок iз певною подiею, ситуацiею чи особою. У вступних поясненнях перед усiма оповiданнями я звернулася до кореспонденцii Фiцджеральда, щоб окреслити iсторiю написання цих творiв. Тексти видрукували рiзнi машинiстки, стилi роботи яких не узгодженi. Часом я працювала з друкованими через копiрку копiями, в яких неможливо розрiзнити коми й крапки. Не вдаючись до текстуальноi транскрипцii, я стандартизувала пунктуацiю для сучасного читача. Я залишила без змiн частий вжиток довгого тире – цю характерну рису Фiцджеральд подiляв iз письменниками-сучасниками, якими захоплювався, зокрема з Джеймсом Джойсом. Замiсть лапок, у якi автор бере слово чи вислiв задля виразностi, або цитату, або заголовок книжки, я дала курсив, як це зроблено в останньому надрукованому виданнi його творiв. У всту

Сторінка 8

них поясненнях я старалася не розкривати важливих подробиць сюжету. Однак, щоб уникнути будь-яких спойлерiв, спершу читайте самi оповiдання.

Енн Маргарет Данiел

Боргова розписка

Фiцджеральд написав «Боргову розписку» у 1920-му, коли йому було всього двадцять три. У цьому оповiданнi, що побачило свiт невдовзi пiсля публiкацii успiшного роману «По цей бiк раю», е жвавiсть i дотепнiсть, притаманнi раннiй творчостi автора. На перший погляд, це весела сатира на галузь дiяльностi, з якою вiн тiльки що ознайомився, – на видавничий свiт. Однак Фiцджеральд нiколи не був легким письменником, навiть замолоду. Дiя оповiдання вiдбуваеться в часи розчарування й смертi пiсля Першоi свiтовоi вiйни, у ньому вiдчуваються цiлком сучаснi нотки глузування з книжок про самодопомогу, духовне спiлкування та з любовно-псевдоiсторичних романiв. Мiсце дii – спершу Мангеттен, а тодi Середнiй Захiд, тобто два мiсця проживання самого Фiцджеральда.

Це оповiдання вирiшальним чином пов’язалося з комерцiйним аспектом публiкацii, коли Фiцджеральд заробляв великi грошi, щоб могти вiльно творити. Очевидно, вiн написав «Боргову розписку» для журналу «Гарперз базар», який не надрукував запропонованого.

2 червня 1920 року Фiцджеральд, щойно переiхавши до Вестпорта (штат Коннектикут), повiдомив Гарольда Обера, що вiддасть йому закiнчений робочий варiант, щоб надiслати Генрi Блекману Селлу, редакторовi цього журналу: «Я також залишаю “Боргову розписку”. Це сюжет, що його Селл дуже хотiв для “Гарперз базар”, i я йому пообiцяв. Як на мене, це доволi непогана рiч». А в липнi, коли оповiдання вже пiшло до «Сатердей iвнiнг пост», Фiцджеральд у листi до Обера написав: «Я б хотiв, щоб Ви вiддали менi “Боргову розписку”, якщо ii повернуть iз “Посту”. Гадаю, що зможу змiнити це оповiдання, тож не буде клопоту з його продажем». Саме в той час вiн почав «Прекрасних i приречених», зосередився на цьому другому з лiку романi й дав знати в тому-таки листi, що «цього лiта, мабуть, не буде оповiдань». «Боргова розписка» загубилася в шарварку ранньоi слави письменника й належала довiрчим власникам майна Фiцджеральда до 2012 року, коли ii рукопис та машинопис придбала Байнекiвська бiблiотека Єльського унiверситету за 194 500 доларiв.

I

Ім’я, що фiгуруе вище, не мое – його носiй дозволив менi пiдписати ним це оповiдання. Не вiдкрию свого справжнього iменi. Я видавець. Приймаю до друку довгi романи про молодече кохання, що iх пишуть старi дiви з Пiвденноi Дакоти; детективнi оповiдання про заможних завсiдникiв клубiв i розбишакуватих, як апашi, дiвчат

iз «широко розплющеними чорними очима»; есеi про загрозу того i сього, про барву мiсяця на Таiтi, що iх пишуть унiверситетськi професори та iншi нероби.

Не беру романiв вiд авторiв, яким менш нiж п’ятнадцать рокiв. Усi колумнiсти й комунiсти (нiколи не зможу розрiзняти цi слова) ображають мене, кажучи, що я ласий на грошi. Так, я iх хочу, ще й як хочу. Їх потребуе моя жiнка. Їх весь час витрачають моi дiти. Якби хтось запропонував менi всi грошi Нью-Йорка, я б не вiдмовився. Замiсть вiдкрити за рiк Семюела Батлера

, Теодора Драйзера та Джеймса Бранча Кабелла, я волiв би видати книжку, на яку надiйшло б п’ятсот тисяч попереднiх замовлень. Ви теж зробили б такий вибiр, якби були видавцями.

Пiвроку тому я уклав договiр про книжку – без сумнiву, вартiсну рiч. Написав ii Гарден – парапсихолог, доктор Гарден

. Його перша книжка – я опублiкував ii ще в 1913-му – цупко, наче пiщаний краб на Лонг-Айлендi, вчепилася за вершину успiху, а парапсихологiя ж у той час була далеко не в такiй модi, як нинi. Ми рекламували нинiшню новинку як документальне свiдчення з потужнiстю п’ятдесят не те що кiнських – серцевих сил. Небiж автора, Косгроув Гарден, загинув на вiйнi, й доктор Гарден стримано та шанобливо описав свое спiритичне спiлкування з ним за допомогою рiзних медiумiв.

Гарден – це не якийсь собi iнтелектуал-вискочка, а вiдомий психолог, доктор фiлософii Вiденського унiверситету, доктор права Оксфордського унiверситету, ще й колишнiй запрошений професор в Унiверситетi Огайо. Ця книжка не вiдзначаеться сухiстю чи наiвнiстю. Його пiдхiд грунтувався на фундаментальнiй розважливостi. Наприклад, у книжцi згадано, що якось до автора прийшов молодик на прiзвище Вiлкiнз i заявив, що небiжчик винен йому три долари вiсiмдесят центiв. А тодi попросив доктора Гардена з’ясувати, що думае робити покiйник iз цим боргом. Але доктор Гарден навiдрiз вiдмовив. Вважав, що такi розпитування померлих – це щось схоже на молитви до святих, щоб тi допомогли вiдшукати загублену парасольку.

Три мiсяцi ми готувалися до публiкацii. Набрали рiзними шрифтами три версii першоi сторiнки, заплатили захмарний гонорар п’яти художникам, замовивши в кожного два малюнки для суперобкладинки, аби потiм iз усього цього вибрати найкращий варiант. Текст вичитали не менш як сiм квалiфiкованих коректорiв, щоб нi однiй комi не затремтiв хвостик, щоб нi одну лiтеру не змазало вiчко, щоб не рiзало вибагливих

Сторінка 9

чей Великiй американськiй публiцi.

Вже за чотири тижнi до призначеноi дати опублiкування величезнi стоси книжок розiйшлися на всю тисячу румбiв лiтературного компаса. До самого тiльки Чикаго ми надiслали двадцять сiм тисяч примiрникiв. До Галвестона (штат Техас) – сiм тисяч. Позiтхавши, по сотнi книжок закинули в Бiсбi (штат Аризона), Ред-Вiнг (штат Мiннесота) й Атланту (штат Джорджiя). Впоравшись iз великими мiстами, ми навмання порозкидали дрiбнi партii по двадцять, тридцять чи сорок штук по всьому континентi – немовби митець, що завершуе свою картину з пiску, пускаючи тонкий пiщаний струмiнчик зi жменi.

Наклад першого видання книжки досяг трьохсот тисяч примiрникiв.

Тим часом рекламний вiддiл був зайнятий шiсть днiв на тиждень – вiд дев’ятоi ранку до п’ятоi вечора, видiляючи курсивом, пiдкреслюючи рядки, змiнюючи малi букви на великi й ще бiльшi; готуючи лозунги, заголовки, замiтки й iнтерв’ю для газет; добираючи свiтлини, на яких доктор Гарден думав, розмiрковував i мислив; добираючи фотографii, на яких вiн був iз тенiсною ракеткою, ключкою для гольфу й зi своею зовицею на океанському узбережжi. Цiлими дюжинами йшли з-пiд пера лiтературнi замiтки. Нагромаджувалися штабелi подарункових примiрникiв, призначенi для критикiв iз тисячi газет i щотижневикiв.

Датою публiкування призначено 15 квiтня

. Чотирнадцятого числа напружена тиша заповнила всi кабiнети нагорi, а внизу, у вiддiлi роздрiбного продажу, службовцi нервово поглядали на порожнi мiсця, де стоятимуть штабелi книжок, i на порожнi вiтрини, над якими весь вечiр доведеться працювати трьом умiлим оформлювачам – укладати книжки кубами, пiрамiдами, конусами, колами, серцями, зiрками та паралелограмами.

Вранцi 15 квiтня, о восьмiй п’ятдесят п’ять, старша стенографiстка мiс Джордан вiд хвилювання зомлiла й упала в обiйми мого молодшого компаньйона. Точно о дев’ятiй старий джентльмен iз пишними бакенбардами а-ля Дандрерi

придбав перший примiрник «Аристократii свiту духiв». Велика книга побачила свiт.

Три тижнi по тому я вирiшив поiхати до Джолiета, що в Огайо, щоб побачитися з доктором Гарденом. Десь так, як Магомет (а може, Мойсей?)

з горою. Доктор Гарден був скромний i сором’язливий; конче треба було пiдбадьорити, поздоровити його й запобiгти можливим пропозицiям видавцiв-конкурентiв. Я мав намiр влаштувати все так, щоб забезпечити для себе його наступну книжку, тож узяв iз собою кiлька гладко написаних контрактiв, один iз яких на п’ять найближчих рокiв мав би зняти з Гарденових плечей тягар усiх неприемних дiлових проблем.

Мiй поiзд виiхав iз Нью-Йорка о четвертiй. Маю звичку брати у вiдрядження кiлька примiрникiв своеi найважливiшоi книжки й у дорозi давати iх почитати найбiльш iнтелектуальним на вигляд попутникам – з надiею, що таке видання приверне увагу якоiсь новоi групи читачiв. Ми ще не доiхали до Трентона, а ледi з лорнетом iз сусiднього купе вже пiдозрiливо гортала сторiнки першого примiрника, юнак на верхнiй полицi мого купе заглибився в читання другого, а рудувата дiвчина з дивовижно лагiдними очима грала в хрестики-нулики, поклавши аркушик паперу на задню обкладинку третього.

Сам я придрiмав. Нью-джерсiйський краевид непомiтно змiнився пенсильванським. Ми проiжджали повз безлiч корiв, силечу лiсiв та ланiв i – кожних двадцять хвилин – одного й того самого фермера, що сидiв у фургонi поряд сiльськоi залiзничноi станцii, жуючи тютюн i задумливо спозираючи на вiкна пульманiвських вагонiв.

Цього фермера ми проминули разiв десять-п’ятнадцять, коли раптом мою напiвдрiмоту обiрвав юний сусiд у купе, що негучно побуркував i похмикував, помахуючи ступнею вгору-вниз, як барабанщик в оркестрi. Я здивувався й зрадiв, побачивши, що вiн дуже зворушився – вiд книжки, яку мiцно стиснув довгими бiлими пальцями, вiд «Аристократii свiту духiв».

– Либонь, зацiкавила вас ця книжка, – весело зауважив я. Юнак iз худорлявим обличчям глянув на мене очима, якi бувають тiльки в тих, що пiзнали спiритизм, i в тих, що заперечують його.

Здавалося, вiн ще не зовсiм отямився вiд читання, тож я повторив свое питальне звернення.

– Зацiкавила?! – вигукнув вiн. – Зацiкавила?! Господи!

Я придивився до нього. Еге ж, цiлком очевидно, що це або медiум, або один iз тих молодикiв, якi пишуть гумористичнi оповiдання про спiритуалiстiв для популярних журналiв.

– Видатний зразок… лiтературноi працi, – вiдповiв вiн. – Герой, безперечно… так би мовити… провiв мало не весь час пiсля смертi, диктуючи текст своему дядьковi.

Я згодився, що, мабуть, так воно й було.

– Цiннiсть книжки, звичайно ж, – зiтхнувши, зауважив мiй спiврозмовник, – цiлковито залежить вiд того, де тепер перебувае молодий покiйник… з його слiв.

Я спантеличився.

– Певна рiч. Мабуть, вiн у… раю, а не в… не в чистилищi.

– Так, – задумливо проказав вiн. – Був би конфуз, якби виявилося, що небiжчик опинився в чистилищi. А ще бiльший конфуз – якби виявилося, що вiн деiнде.

Це вже перейшло мiру.

– У життi цього молодика не було нiчого такого, з чого

Сторінка 10

можна було б припустити, що вiн потрапив у… у…

– Звичайно, не було. Я розмiрковую не про мiсце, яке ви мали на увазi. Кажу тiльки про конфуз, що мiг би статися через чистилище або ще якусь iншу мiсцину.

– Яку саме, сер?

– Наприклад, Йонкерс.

На те я здригнувся.

– Що?

– Якщо вiн у чистилищi, то це ще невеликий огрiх. Та якщо вiн у Йонкерсi…

– Шановний сер, – роздратувавшись, перебив я його, – що може пов’язувати Йонкерс i «Аристократiю свiту духiв»?

– Нiщо. Я тiльки зауважив, що коли вiн у Йонкерсi…

– Але ж вiн не в Йонкерсi.

– Так, не в Йонкерсi. – Помовчавши, юнак знову зiтхнув. – Насправдi вiн зовсiм недавно вибрався з Пенсильванii до Огайо.

Цього разу я зiрвався на ноги – нерви пiдвели. Ще не втямивши, куди хилить мiй спiврозмовник, я вже вiдчув, що вiн натякае на щось важливе.

– Хочете сказати, – поспiшно спитав я, – що вiдчуваете його астральну сутнiсть?

Юнак рвучко випростався.

– Годi! – рiзко вiдповiв вiн. – Здаеться менi, що весь останнiй мiсяць я забавляю легковiрних дамочок i Безiлiв Кiнгiв

усiх Сполучених Штатiв! Так склалося, сер, що мене звуть Косгроув П. Гарден. Я живий, нiколи не вмирав, а пiсля читання цiеi книжки вже не вважатиму, що вмирати – цiлком безпечна справа!

II

Вiд подиву та жалю я зойкнув, i дiвчина по той бiк проходу так налякалася, що замiсть нулика поставила хрестик.

Менi тут же примарилася довжелезна – вiд мого видавництва на Сороковiй стрит аж до Баверi – черга з п’ятиста тисяч осiб, кожна з яких мiцно стискае в руках «Аристократiю свiту духiв» i кожна вимагае повернути iй два долари п’ятдесят центiв. За якусь мить я подумав, чи не можна було б змiнити iмена персонажiв i жанр – перевести книжку з документалiстики в белетристику. Ба, пiзно це робити. Триста тисяч примiрникiв уже в руках американськоi публiки.

Коли я бiльш-менш оговтався, юнак розповiв менi iсторiю своiх пригод, вiдколи його оголосили загиблим. Три мiсяцi в нiмецькому таборi вiйськовополонених, десять мiсяцiв у шпиталi через запалення мозку, а ще один мiсяць пiшов на те, щоб пригадати свое iм’я. Повернувшись до Нью-Йорка, за якихось пiвгодини молодий вояк перестрiв давнього приятеля. Той витрiщився на нього, похлинувся й знепритомнiв. Коли приятель отямився, вони вдвох зайшли до аптеки випити коктейлю

, i цiлу годину Косгроув Гарден слухав дивовижну оповiдь про самого себе, схожоi на яку нiхто й нiколи не чув.

Вiн пiд’iхав на таксi до книгарнi. Потрiбну йому «Аристократiю свiту духiв» уже розпродали. Косгроув негайно сiв у потяг до Джолiета, що в штатi Огайо, i з рiдкiсноi примхи долi дiстав у руки книжку, яку шукав.

Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порiвнявши його iз зображенням на фотографii, помiщенiй на 226-й сторiнцi «Аристократii свiту духiв», я переконався, що передi мною таки Косгроув П. Гарден. Схуд, змужнiв, зголив вуса, але це був саме вiн.

Я зiтхнув – глибоко й трагiчно.

– Це ж треба – саме тодi, коли «Аристократiя» мае кращий збут, нiж художня книжка.

– Нiж художня?! – сердито передражнив вiн мене. – Та вона така i е!

– У певному сенсi… – згодився я.

– У певному сенсi?! Це ж справдешня лiтературщина! Книжка вiдповiдае всiм вимогам жанру: це суцiльна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете ii правдивою?

– Нi, – спокiйно вiдповiв я. – Назву ii документальною. Документалiстика – це жанр, що стоiть мiж вигадкою i правдою.

Розгорнувши навмання книжку, вiн жалiсно й пронизливо скрикнув, чим змусив рудувату дiвчину зробити паузу в тому, що було принаймнi пiвфiналом турнiру з хрестикiвнуликiв.

– Погляньте! – проскиглив Косгроув. – Погляньте! Написано «понедiлок». Ось вам до вiдома, як я прожив понедiлок на «далекому узбережжi». Прошу вас! Подивiться! Я нюхав квiти! Провiв цiлий день, нюхаючи квiти! Бачите чи нi? На 194-й сторiнцi, нагорi, я нюхаю троянду…

Я обережно пiднiс книжку до нiздрiв.

– Не вiдчуваю запаху, – сказав я. – Хiба що друкарською фарбою вiдгонить…

– Не нюхайте! – вигукнув вiн. – Читайте! Ось тут я нюхаю троянду, i це дае менi привiд виголошувати у двох абзацах свое захоплення пiдсвiдомою шляхетнiстю людини. Одна маленька понюшка! А тодi я присвячую добру годину маргариткам. Господи! Вiдтепер я не зможу й очей показати на зустрiчi унiверситетських випускникiв.

Перегорнувши кiлька сторiнок, Косгроув знову застогнав.

– А тут я з дiтьми. Танцюю з ними. Весь день проводжу з дiтьми, i ми витанцьовуемо. І то не просте собi шимi, а щось естетичне. Я не вмiю танцювати й не терплю дiтей. Та як тiльки вмер, з мене зробили гiбрид нянечки й хориста.

– Ось вам уривок, – ризикнув я дорiкнути йому, – який вважають дуже гарним. Подивiться, тут описано вашу одежу. Ви вбранi… зараз гляну… гм, у щось таке, як тонкi прозорi шати. Вони розвiваються за вашими плечима…

– …щось таке, як розвiяна спiдня бiлизна, – похмуро буркнув вiн. – Ще й уся моя голова покрита листям.

Довелося згодитися, там справдi згадано листя.

– А однак, – сказав я, – могло бути набагато

Сторінка 11

гiрше, подумайте тiльки. Автор мiг би справдi виставити вас на посмiх, якби змусив вiдповiдати на запитання про те, котру годину показуе годинник вашого дiда, або про заборгованi три долари вiсiмдесят центiв, якi ви колись програли в покер.

Запала мовчанка.

– Мiй дядько дивак, – задумливо мовив Косгроув. – Здаеться менi, що вiн несповна розуму.

– Зовсiм нi, – запевнив я. – Все життя маю справу з авторами, i з-помiж усiх тих, що менi траплялися, у нього чи не найздоровший глузд. Доктор Гарден нi разу не пробував позичити в нас грошей, нi разу не просив звiльнити з роботи весь наш вiддiл реклами й нi разу не запевнив нас, що нiкому з його приятелiв не вдалося знайти жодного примiрника його книжки на весь Бостон.

– Все одно виб’ю з нього оте астральне тiло. Хай дiстане прочухана.

– І тим обмежитеся? – занепокоiвшись, спитав я. – Ви ж не виступите пiд своiм справжнiм iменем, не зiрвете продажу книжки, правда?

– Що?

– Звичайно ж, ви цього не зробите. Подумайте, яке розчарування ви могли б викликати. Ви засмутили б п’ятсот тисяч читачiв.

– Усi вони – жiнки, – понуро вiдказав вiн. – Їм подобаеться сумувати. А ви подумайте про мою дiвчину – мою наречену. Як, по-вашому, вона поставилася до мого нового курсу на квiти пiсля того, як ми розлучилися? Гадаете, вона схвалюе моi танцi з купою дiтлахiв на всiй… на всю двiстi двадцять першу сторiнку? Ще й голяка!

Я впав у вiдчай. Конче треба було зразу ж дiзнатися все найгiрше, що мене чекае.

– І що… що ви гадаете робити?

– Що робити?! – знавiснiвши, вигукнув Косгроув. – Посадити в тюрму дядька разом iз його видавцем, прес-аташе та всiею видавничою гоп-компанiею, аж до хлопчика на побiгеньках

, що подавав отi клятi шрифти складачам.

III

На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолiета, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косгроува й довiв його до якоiсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько – стара людина, – торочив я, – вiн збився на манiвцi. Сам себе ввiв в оману, в цьому годi сумнiватися. Ймовiрно, в дядька слабке серце, тож вiн може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на дорiжцi перед домом».

Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дiйти якогось компромiсу. Якби вдалося вмовити Косгроува, щоб за помiрну суму принишк рокiв на п’ять, то все було б гаразд, як i ранiш.

Отже, рушивши з невеличкоi станцiйки, ми оминули селище й у гнiтючiй тишi пройшли пiвмилi до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдiв, я зупинився й обернувся до Косгроува.

– Почекайте тут, – попрохав я. – Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за пiвгодини.

Спершу вiн заперечував, та зрештою понуро сiв на густу траву бiля дороги. Витерши спiтнiлого лоба, я пiшов стежкою до будинку.

Повен сонячного свiтла сад доктора Гардена приховували японськi магнолii, ронячи рожевi сльозинки на траву. Я зразу ж побачив господаря, що сидiв бiля вiдчиненого вiкна. Сонце лилося, крадькома пробиралося в кiмнату, потайки подовжувало квадратнi свiтлянi плями на письмовому столi, на безладно розкиданих паперах, а вiдтак i на колiнах самого доктора Гардена, на його кудлатiй, увiнчанiй сивиною головi. Його тонкi пальцi дiловито перебирали пачку газетних витинкiв, тiльки-но видобуту з бурого конверта, що лежав перед ним на столi.

Малопомiтний пiд покровом магнолiй, я пiдiйшов доволi близько й уже мав обiзватись, аж тут помiтив дiвчину в пурпурнiй ранковiй сукнi. Пригнувшись, вона пробралася пiд низько навислим гiллям яблунь, що росли в пiвнiчнiй частинi саду, i морiжком попростувала до будинку. Позадкувавши, я спостерiгав, як дiвчина пiдiйшла до вiдчиненого вiкна й запросто повела мову з великим доктором Гарденом.

– Хочу з вами поговорити, – рiзко сказала вона.

Доктор звiв очi, i з його руки випурхнув клапоть «Фiладельфii пресс».

Либонь, це була стаття, у якiй його титулували «новим Іоанном Богословом».

– Ось про цей непотрiб! – повела далi дiвчина.

Вона вийняла з-пiд пахви книжку. Це була «Аристократiя свiту духiв». Я впiзнав ii по червонiй обкладинцi з ангеликами в кутках.

– Про цей непотрiб! – сердито повторила дiвчина й з розмаху жбурнула книжку в чагарник, де вона прослизла мiж двома стеблами шипшини й невтiшно засiла бiля корiння.

– Що це ви, мiс Талiе

?!

– «Що це ви, мiс Талiе»! – передражнила вона письменника. – Що це ви, старий дурню? Вiдмастити

б вас добряче за цю книжку!

– Вiдмастити?..

Тон докторового голосу виражав марну надiю, що це слово позначае якусь нову почесть. Не довелося довго надiятися.

– Так, вiдмастити! – спалахнула Талiя. – Ви ж мене добре розчули! Боже мiй! Ви що, людськоi мови не розумiете? Чи були ви хоч раз на студентському балi?

– Я й не знав, – холоднокровно вiдповiв доктор Гарден, – що в Баверi тепер влаштовують студентськi бали

. Також не знаю прецеденту вживання перехiдного дiеслова «мастити» з префiксом «вiд». Щодо книжки…

– Свiт не бачив такоi ганьби!

– Якщо ви прочитаете цi вирiзки…

Поставивши

Сторінка 12

лiктi на пiдвiконня, дiвчина зробила такий рух, наче забажала забратися в кiмнату, натомiсть сперлася пiдборiддям на руки, щоб дивитися йому просто у вiчi, й почала розмову.

– У вас був небiж, – мовила вона. – Не пощастило йому на родичiв. То був найкращий у свiтi юнак. Тiльки його одного я кохала, кохаю й кохатиму.

Доктор Гарден кивнув i хотiв був щось сказати, але Талiя стукнула кулачком по пiдвiконнi й повела далi.

– Ваш небiж був хоробрий, чесний i скромний. Вiн помер вiд ран у чужоземному мiстi, згаснув як сержант Гарден зi Сто п’ятого пiхотного полку

. Скромне життя, почесна смерть. І що ж ви зробили?! – Їi голос помалу гучнiшав, аж нарештi задрижав i викликав спiвчутливий дрож плюща довкола вiкна. – Що ви зробили?!! Ви зробили з нього посмiховище!!! Ви покликали його до життя як мiфiчну iстоту, що шле iдiотськi вiстi про квiточки, пташечок i кiлькiсть пломб у зубах Джорджа Вашингтона. Ви…

Доктор звiвся.

– То ви прийшли сюди, – почав вiн пронизливим голосом, – щоб сказати менi про…

– Мовчiть! – вигукнула Талiя. – Зараз скажу, що ви накоiли. Нiзащо не зможете мене зупинити – з усiма вашими астральними тiлами по цей бiк Скелястих гiр!

Доктор звалився на стiлець.

– Ведiть далi, – сказав вiн, насилу стримуючись. – Кажiть усе, що принесе на язик iдка слина.

Замовкнувши, Талiя вiдвернулась i глянула на сад. Було видно, що вона кусае губи й клiпае, щоб не пустити сльози. За якусь мить дiвчина знову втупилася чорними очима в письменника.

– Ви взяли та й використали його, як шмат тiста, – повела вона далi, – й за допомогою ваших облудних медiумiв спекли з нього пирiг для iстеричок, що вважають вас великим чоловiком. Звуть вас великим! Та ви ж маете за нiщо гiднiсть i мовчазнiсть смертi! Ви беззубий продажний стариган. Навiть якщо ви справдi горюете, то й цим не можна виправдати вашу гру на легковiрностi – своiй власнiй i безлiчi iнших дурнiв. Ото й усе, що я хотiла сказати.

Так само несподiвано, як i прийшла, Талiя обернулась i з гордо пiднятою головою рушила дорiжкою – просто на мене. Я вичекав, поки вона пройде повз мене й вiддалиться ярдiв на двадцять, де ii вже не буде видно з вiкна. Йдучи м’якою травою назирцi, я окликнув дiвчину.

– Мiс Талiе!

Злегка здригнувшись, вона оглянулася.

– Мiс Талiе, хочу вам сказати, що там далi, на стежцi, вас чекае сюрприз – хтось, кого ви вiддавна не бачили.

Було видно по лицi, що Талiя нiчого не зрозумiла.

– Не хочеться менi чимось напсувати, – повiв я далi, – але й не хочеться, щоб ви налякалися. Бо ж за якусь хвилину вам випаде сюрприз – найбiльший за все життя.

– Що ви маете на увазi? – тихо спитала вона.

– Нiчого страшного, – вiдповiв я. – Йдiть собi стежкою й думайте про щось дуже приемне. І враз станеться щось приголомшливе.

На тому я низько вклонився, доброзичливо всмiхнувся й спинився з капелюхом у руцi.

Спантеличена Талiя глянула на мене, помалу обернулася й пiшла. За якусь мить вона згубилася з очей за вигином кам’яноi огорожi пiд магнолiями.

IV

Чотири днi, чотири задушливi тривожнi днi минули, поки я спромiгся сяк-так дати лад цьому хаосу й скликати щось схоже на дiлову нараду. Перша зустрiч Косгроува Гардена з дядечком стала найжахливiшою за все мое життя шарпаниною нервiв. Добру годину я просидiв на слизькому краечку хисткого стiльця, готовий скочити на ноги, як тiльки починали тужавiти м’язи юного Косгроува в рукавах пiджака. Інстинктивно я сiпався, та щоразу безпорадно зiслизав зi стiльця й приземлявся задком на пiдлогу.

Кiнець кiнцем доктор Гарден поклав край цим перемовинам – встав i пiшов на другий поверх. Вдавшись до погроз та обiцянок, я зумiв спровадити юного Гардена до призначеноi йому кiмнати й вичавив iз нього обiтницю мовчати принаймнi добу.

На пiдкуп двох старих слуг я витратив усю готiвку, що мав при собi, й таким чином переконав iх тримати язик за зубами. Мiстер Косгроув Гарден тiльки що втiк iз в’язницi Сiнг-Сiнг

. Сказавши це, я здригнувся. Зрештою, в повiтрi повисло стiльки брехнi, що ось ця вже нiчого не змiнить.

Якби не мiс Талiя, я б пiддався вже першого дня й повернувся б до Нью-Йорка дожидатися катастрофи. А тут дiвчина повнилася блаженним щастям i ладна була згодитися на будь-що. Я пообiцяв iй, що коли вони з Косгроувом одружаться й пiд вигаданими iменами проживуть десять рокiв на заходi краiни, то матимуть вiд мене щедру вiддяку. З радостi Талiя аж пiдскочила. Я вхопився за цю можливiсть i яскраво змалював любовне гнiздечко – дiм iз верандою в Калiфорнii; там увесь рiк лагiдна погода, й Косгроув iде стежкою додому вечеряти; там романтичнi старовиннi будинки мiсiонерiв, i Косгроув iде стежкою додому вечеряти; там протока Золотi Ворота в червневих сутiнках, i Косгроув iде… І так далi.

Поки я говорив, Талiя з утiхи стиха скрикувала. Вже б туди iхала. Саме вона четвертого дня вмовила коханого приеднатися до нашоi наради у вiтальнi. Я залишив служницi записку, щоб нас у жодному разi не турбували, й ми сiли докладно обговорити нашу справу.

Погля

Сторінка 13

и на неi радикально рiзнилися.

Молодий Гарден мiркував десь так, як Чорна Королева: хтось грубо помилився, тож нехай сповна розплачуеться за це, i то негайно. Годi вже фальшивих небiжчикiв у цiй сiмейцi, а якщо хтось не схаменеться, то буде й справжнiй!

Погляд доктора Гардена звiвся до точки – той не знае, як зарадити в цiй жахливiй плутанинi. Їй-бо, краще б самому вмерти.

Погляд Талii вiдображав побачене в путiвнику про Калiфорнiю, а також те, що там чудовий клiмат i Косгроув iде стежкою додому вечеряти.

Мiй погляд полягав у тому, що маемо не такий уже й затягнутий вузол, щоб не вдалося вибратися з лабiринту, i в багатьох iнших мiшаних метафорах, вiд яких усьому товариству ще дужче поплуталося в головi.

Косгроув Гарден наполягав, щоб узяти чотири примiрники «Аристократii свiту духiв» i розпочати ii обговорення. Дядечко вiдказав, що його нудить уже вiд самого вигляду цiеi книжки. Талiя запропонувала, щоб ми всi поiхали до Калiфорнii й там на мiсцi залагодили справу.

Я роздав книжки – кожному по однiй. Доктор заплющив очi й застогнав. Талiя розгорнула «Аристократiю» на останнiй сторiнцi й заходилася малювати чудовi будиночки з верандами, в кожному з яких на порозi стоiть юна дружина. Молодий Гарден завзято гортав книжку, шукаючи двiстi двадцять шосту сторiнку.

– Будь ласка! – вигукнув вiн. – Ось фотографiя з пiдписом «Косгроув Гарден напередоднi вiдплиття, з невеликою родимкою над лiвим оком». А на наступнiй сторiнцi написано таке: «Ця родимка завжди непокоiла Косгроува. Вiн вважав, що тiло мае бути iдеальним i що ця вада природним чином сама розсмокчеться». Ба! У мене ж нема родимки!

Доктор Гарден згодився.

– Може, це вада негатива, – припустив вiн.

– Оце так сказонули! А якби на негативi не було видно моеi лiвоi ноги, то ви, мабуть, змусили б мене палко прагнути ii аж до двадцять дев’ятого роздiлу й тодi приростили б цю ногу.

– Послухайте! – втрутився я. – Невже ми не знайдемо компромiсу? Нiхто ж не знае, що ви сюди приiхали. Невже ми…

Юний Гарден люто глипнув на мене.

– Я ще й не починав. Ще й слова не сказав про те, що в Талii змiнилися почуття до мене.

– Яке там «змiнилися»! – заперечив доктор. – Я ж iй зовсiм не придiляв уваги. Талiя ненавидить мене. Вона…

Косгроув iдко реготнув.

– Самi собi лестите. Гадаете, я ревную до ваших сивих бакенбардiв? Кажу, що ii почуття змiнилися пiд впливом того, що тут про мене понаписувано.

Талiя рiшуче подалася вперед.

– Косгроуве, моi почуття до тебе нi на крихту не змiнилися. – Годi тобi, Талiе, – трохи сердито вiдповiв Косгроув. – Хоч на дрiбку, а таки мали б змiнитися! Як тобi двiстi двадцять третя сторiнка? Чи змогла б ти кохати чоловiка, що ходить у самiй розвiянiй бiлизнi? Ще й якогось розмитого, туманного?

– Косгроуве, мене це засмутило. Тобто засмутило б, якби я повiрила в таке. Але ж я не повiрила.

– Так-таки нiчого не змiнилося?

У голосi його було чутно розчарування.

– Нiчогiсiнько, Косгроуве.

– Хай так, – з досадою мовив молодий Гарден. – В усякому разi я полiтичний труп. Тобто якби я взяв та й пiшов у полiтику, то нiколи не став би президентом. Я ж навiть не демократичний дух, а тiльки спiритичний сноб.

Сховавши обличчя в долонях, доктор Гарден прибрав позу глибокого смутку.

Я вiдчайдушно втрутився, та так гучно, що Косгроув хоч-нехоч змовк i прислухався.

– Гарантую вам десять тисяч щороку

, якщо виiдете звiдси на десять рокiв!

Талiя заплескала в долонi, а ii коханий, скоса дивлячись на неi, вперше хоч трохи зацiкавився моiми словами.

– А що далi, по десяти роках?

– Ну, – обнадiйливо сказав я, – доктор Гарден може… може…

– Та вже договорiть, – понуро озвався доктор. – Може й померти? Я на те сподiваюся.

– …тодi ви зможете повернутися вже пiд своiми справжнiми iменами, – безжалiсно повiв я далi. – Крiм того, ми зобов’яжемося не публiкувати другого видання цiеi книжки.

– Гм… А якщо вiн не помре за цих десять рокiв? – недовiрливо спитав Косгроув.

– Та помру я, – поспiшно запевнив дядько. – Про це можеш не хвилюватися.

– А звiдки вам знати?

– А звiдки про це знае кожен? Така вже природа людини.

Небiж кисло подивився на нього.

– У нашiй розмовi жарти недоречнi. Якщо ви укладете виразно сформульований договiр про зобов’язання померти – без усiляких застережень, висловлених не прямо, а у формi натяку…

Доктор невесело кивнув.

– Можу й укласти. З тими грошима, що в мене залишилися, я за цей час таки помру з голоду.

– Це мене влаштовуе. І, заради Бога, коли помиратимете, влаштуйте так, щоб вас поховали. Аби ви не лежали отут мертвим i не чекали, поки я повернуся й зроблю вашу роботу.

Видно було, що докторовi стало гiрко. Раптом Талiя, яка досi сидiла мовчки, витягла шию.

– Чуете? – зацiкавившись, спитала вона.

Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотiння, яке набирало гучностi й змiшувалося з тупотом безлiчi нiг.

– Чую, – вiдповiв я. – Дивно…

Наша розмова зненацька обiрвалася. Надворi бурмотiння погучнiшало до монотонного гомо

Сторінка 14

у, дверi розчахнулися, i до кiмнати забiгла служниця з безтямними очима.

– Докторе Гарден! Докторе Гарден! – пронизливо скрикнула вона. – Там натовп, чи не мiльйон душ, i всi вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!

Судячи з гучностi голосiв, уже добралися. Я зiрвався на ноги. – Сховайте вашого небожа! – крикнув я докторовi Гардену. Трясучи бородою, витрiщивши водянистi очi, той кволо вхопив Косгроува за лiкоть.

– Що там таке? – промимрив доктор.

– Не знаю. Негайно вiдведiть його на горище й засипте листям! Запхнiть його за родиннi релiквii!

На тому я вийшов, покинувши цю трiйцю в розгубленостi та панiцi, пробiг через хол i вибiг переднiми дверима на веранду.

Зовсiм не передчасно це зробив.

Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах i м’яких капелюхах, лiтнi чоловiки в одежi з протертими манжетами i капелюхах-котелках товпились i штовхалися, кожен iз цих людей кивав i гукав менi. Їхньою спiльною ознакою були олiвець у правiй руцi напоготовi, а в лiвiй – розгорнутий в очiкуваннi записник, що зловiсною порожнечею сторiнок провiщав лихо.

Позаду них, на морiжку, юрмився ще бiльший натовп: м’ясники та пекарi з фартухами, товстi матрони зi схрещеними на грудях руками, худi матерi з пiднятими на руках брудними дiтьми – високо, щоб було краще видно, крикливi хлопчики, брехливi собаки, страховиднi дiвчатка, що стрибали, репетували й плескали в долоньки. Тил цього натовпу оточили пiвкiльцем селищнi старигани – беззубi, каправi, з роззявленими ротами та сивими бородами, що дiставали до ручок цiпкiв.

А за пiвкiльцем сiдало жахливе криваво-червоне сонце, виграючи промiнням на трьох сотнях згуртованих плiч.

Моя поява викликала галас, а тодi запала тиша – глибока, сповнена значимiстю. Безмовнiсть порушили голоси кiльканадцяти озброених блокнотами газетярiв, якi стояли передi мною:

– Я Дженкiнз iз газети «Толiдо блейд»!

– Я Гарлан iз «Цинциннатi ньюс»!

– Мак-Градер! «Дейтон таймс»!

– Корi! «Зейнсвiллл рiпаблiкен»!

– Джордан! «Клiвленд плейн дилер»!

– Кармайкл! «Коламбус ньюс»!

– Мартiн! «Лайма геральд»!

– Раян! «Акрон ворлд»!

Чудно й жахно, немовби географiчна карта Огайо збожеволiла, жодна миля не хоче стати квадратною, а мiста скачуть iз округу в округ. Менi пiшла ходором голова.

Знову залягло безгомiння. Я зауважив рух посеред юрби, подiбний до кiл на водi чи до хвиль, гнаних вiтром на пшеничному лану.

– Чого ви хочете?! – глухо вигукнув я.

– Де Косгроув Гарден?! – вiдповiли в один голос пiвтисячi горлянок.

Усе викрито! Навколо мене снували репортери, вмовляючи, вимагаючи й погрожуючи.

– …Ви тримали це в секретi, правда ж?.. мало що не вийшло наяву… оплачуе рахунки… чи не згодився б вiн на iнтерв’ю?.. подайте нам цього старого дурисвiта…

Враз дивне хвилювання дiйшло до краю поля людських голiв та плечей i вляглося. З юрби завзято вибирався цибатий бiлявий молодик на подiбних до ходуль ногах, i десятки рук охоче пiдштовхували його вперед, до мене. Ось вiн добрався до веранди… забираеться вгору сходами…

– Хто ви?! – крикнув я.

– Мое iм’я – Елберт Вiлкiнз, – засапавшись, вiдповiв вiн. – Це я всiм розказав про цю справу.

Змовкнувши, Вiлкiнз випнув груди. Це ж велика мить, у якiй вiн виступае безсмертним посланцем богiв.

– Я впiзнав Косгроува зразу ж, того самого дня, коли вiн приiхав! Подивiться… подивiться… – Ми всi енергiйно подалися вперед. – Ось його боргова розписка на три долари вiсiмдесят центiв, якi вiн програв менi в покер. Я хочу одержати своi грошi!

Я видавець. Випускаю у свiт усiлякi книжки. Розглядаюся за книжкою, яку можна було б надрукувати накладом п’ятсот тисяч примiрникiв

i продати. Нинi в модi романи iз спiритичним ухилом. Однак я б волiв машинопис вiд запеклого матерiалiста – про заможних завсiдникiв клубiв i про розбишакуватих чорнявих дiвчат… Або ж про кохання – цiлком надiйну рiч. Адже кохати можуть тiльки живi люди.

Кошмар

(Фантазiя в чорних тонах)

«“Кошмар”, – як зазначено в супровiднiй примiтцi Гарольда Обера, – це, звичайно, дуже неправдоподiбна рiч, зате добре викладена». Це фантазiя в обставинах психiатричного закладу, розповiдь про родиннi зв’язки (у цьому закладi помiщено кiлькох братiв i працюють медиками батько та дочка), е в нiй також романтичний виток сюжету, присвячений упаданню молодика за дiвчиною.

Уже в 1932 роцi Фiцджеральд добре знав, що всi приватнi психiатричнi установи дуже подiбнi одна до одноi, навiть ексклюзивнi й передовi. Уперше його дружину Зельду госпiталiзували в Європi 1930 року, а з лютого по червень 1932-го вона лiкувалась у балтиморськiй клiнiцi Фiппса. В основi «Кошмару» закладено питання про те, хто божевiльний, а хто нi; про те, як визначають, що таке здоровий глузд, i скiльки залежить вiд того, хто це здiйснюе. Безперечно, в цьому творi вiдображаеться також iлюзорне здiйснення прагнень самого Фiцджеральда – порятунок когось здорового душевно вiд пiдступностi й краху.

«Кошмар» вiдхилили «Колледж г’юмор»

Сторінка 15

«Космополiтан», «Ред бук» i «Сатердей iвнiнг пост» – журнали, якi регулярно й охоче публiкували Фiцджеральдовi твори. Саме завдяки кiльком вiдмовам опублiкувати це оповiдання воно цiкаве в наш час. Ну, а 1932 року читачi сподiвалися вiд текстiв iз пiдписом «Ф. Скотт Фiцджеральд» чогось iншого; вiдповiдно, чогось iншого вимагали й редактори. Час був доволi похмурий, i Фiцджеральд мав би бути лiтератором, що задля додаткового заробiтку пише на догоду читачам. Звичайно, в цьому оповiданнi мiсцями йдеться про багатство (брати мають готiвку, а головний лiкар психiатричноi клiнiки потребуе ii), але описи пацiентiв i iх лiкування не вiдповiдали вимогам редакторiв, якi хотiли розваги та потiхи вiд автора. У квiтнi 1932-го вiн написав Гарольдовi Оберу – сумно, але твердо: «“Кошмар” нiколи, нiколи й нi за яких умов не продаватиметься за грошi». У червнi 1936 року Фiцджеральд сказав, що вiн i досi не опублiкував цього оповiдання, натомiсть «пограбував» його i використав майже всi найкращi пасажi в романi «Нiч лагiдна». Машинопис «Кошмару» з авторськими правками олiвцем перебував у власностi Фiцджеральдових родичiв до 15 червня 2012 року, коли його продали на аукцiонi «Сотбi» у Нью-Йорку.

I

На самому початку я б хотiв зауважити ось що. Не вiрю, що все це колись трапилося насправдi: надто вже воно гротескне, та ще й не вдалося менi з’ясувати мiсце подiй i дiзнатися справжнi iмена дiйових осiб. Переказую цю iсторiю так, як я ii почув.

У милiй мiсцинi Нью-Гемпширу

, на взимку бiлому, а влiтку зеленому пагорбi, стоять один бiля одного чотири чи п’ять будинкiв. Весняними надвечiр’ями всi дверi та вiкна найбiльшого й найвишуканiшого з них широко вiдчиняються на тенiснi корти. Там у лiтне повiтря часто злинають звуки скрипки та фортепiано. У приймальнiй кiмнатi на першому поверсi пануе жвавий рух, як на домашнiй вечiрцi. Прогулюючись терасою, можна побачити у вiкнах, що сягають пiдлоги, людей, якi грають у бiльярднiй, або слухають жваву музику «Легкоi кавалерii»

Франца фон Зуппе, або гуртом вишивають. Цього червневого дня вони старалися змiстовно провести час – усi, крiм високоi дiвчини в бiлому. Стоячи у дверях, вона з мiшаним виразом захоплення й досади на обличчi задивилася на нью-гемпширськi гори.

У салонах тривали розмови – деякi у веселому дусi. Довгов’язий, схожий на баранця джентльмен стримано зауважив своiм двом спiврозмовникам:

– Мiсiс Мiллер саме грае в бридж. Якби змога, я пiдiбрався б до неi ззаду з добрячими ножицями й обтяв би кiлька локонiв мишачоi барви

. Були б це гарнi сувенiри, та й мiсiс Мiллер значно погарнiшала б.

Цих чоловiкiв не втiшила його вигадка. Один iз них кинув презирливу реплiку ламаною iспанською мовою й понуро подивився на дотепника, ще один зовсiм не звернув уваги й рiзко вiдвернувся, аж тут до гурту приеднався четвертий.

– Годi, годi вам, мiстере Вудз… i вам, мiстере Вудз… i вам, мiстере Вудз, – весело озвався прибулець. – Що за чудова нинi погода!

Три брати Вудзи – десь тридцяти п’яти, сорока й сорока п’яти рокiв – погодилися з цим смаглявим дужим чоловiком. Вiн мав блискучi карi очi, чорне волосся та яструбине обличчя, яке чомусь гармонувало з сильним м’яким голосом. Цього франта, бiльш упевненого в собi, нiж будь-хто в кiмнатi, звали Вiнчiнтеллi, й походив вiн iз Мiлана.

– Чи припала вам до вподоби музика, яку виконали для нас мiсiс Закс i мiстер Гепберн? – поцiкавився вiн.

– Я просто сказав… – почав був найстарший Вудз, але обiрвав сам себе.

– Що саме ви просто сказали? – тихо, але рiзко спитав Вiнчiнтеллi.

– Нiчого, – вiдповiв Воллес Вудз.

Вiнчiнтеллi озирнувся й на якусь мить затримав очi на дiвчинi у дверях. Пiдсвiдомо вiн вiдчув невдоволення ii позою. Ось таке стояння на порозi видавало скорiше вiдцентровi, нiж доцентровi настроi. Дiвчину манило до червневого пополудня, до земель, що здiймалися хвилями пагорбiв, стелилися гладiнню й повнилися пригодами, як безкраiй океан. Щось муляло на душi iталiйцевi, схильному до зовсiм iнших настроiв: завдяки дiвчинi в бiлому це мiсце стало йому незмiнним центром свiту.

Вiнчiнтеллi зробив обхiд кiмнат – швидше й нервовiше, нiж зазвичай. Там поздоровкався, там сказав щось веселе, пожартував, там привiтав з успiхом музикантiв-любителiв i, нарештi, пройшов повз Кей Шейфер, а та навiть голови до нього не повернула.

Тодi вiн знову опинився в сусiдствi братiв Вудзiв, якi досi стояли разом.

– Вам би частiше спiлкуватися з iншими людьми, – дорiкнув вiн. – Не будьте таким ексклюзивним трiумвiратом.

– Yo no quiero[28 - Не хочу (iсп.).], – швидко й презирливо вiдказав середульший брат.

– Як знаете, я не дуже добре говорю iспанською, – спокiйно сказав Вiнчiнтеллi. – Нам набагато краще балакати англiйською.

– Yo non hablo Inglese[29 - Я не знаю англiйськоi мови (iсп.).], – запевнив мiстер Вудз.

– Навпаки, ви чудово володiете англiйською мовою, мiстере Вудз. Ви народилися й виросли американцем, як i вашi брати. Ми ж це знаемо, хiба нi? – Самовпевнено реготнувши, Вiнчiнтеллi

Сторінка 16

идобув кишенькового годинника. – Пiв на третю. Ми всi маемо дiяти за нашим розкладом.

Вiн рвучко вiдвернувся, i це був своерiдний сигнал, на який люди в кiмнатi – поодинцi й попарно – рушали з мiсця й помалу виходили.

– Поiзд вирушае, – спiвуче обiзвався наймолодший Вудз, – iз Нью-Йорка, Нью-Гейвена та Гартфорда

– до Пелема, Гри-нiджа, Пiвденного Норвока й Норвока! – Його голос раптово пiднявся, аж залунав на всю кiмнату. – Вест-Пойнт! Ларчмонт! Нью-Гейвен!! І дальшi станцii призначення!!

До нього швидко пiдбiгла медсестра.

– Годi, мiстере Вудз. – Їi вишколений голос виражав осуд без тiнi гнiву. – Нам не можна здiймати такий галас. Ми пiдемо до теслярськоi майстернi, де…

– Поiзд вiдходить вiд шлагбаума номер дванадцять…

Голос наймолодшого Вудза зiйшов на плачливу, але й далi звучну каденцiю, коли той слухняно простував iз медсестрою до дверей. Слiдом за ним рушили й брати, кожен у такому ж супроводi.

Зiтхнувши й востанне кинувши оком на простори, так само зробила мiс Шейфер. Але зупинилася, коли в кiмнату квапливо ввiйшов невеличкий коротконогий чоловiчок iз черепашачим тулубом i бобровими бакенбардами.

– Привiт, батьку, – сказала вона.

– Привiт, моя люба.

– Негайно зайдiть до мого кабiнету, – звернувся вiн до Вiнчiнтеллi.

– Слухаюся, професоре Шейфер.

– Коли ти вiд’iжджаеш, батьку? – спитала Кей.

– О четвертiй.

Здавалося, професор не помiчае дочки, та й вона не квапилася побажати йому щасливоi дороги. Обмежилася тим, що трохи наморщила молоду шкiру на лобi, глянувши на свого годинника, та й вийшла.

Професор Шейфер i доктор Вiнчiнтеллi пiшли до професорового кабiнету в тiй же будiвлi.

– Мене тут не буде три-чотири днi, – почав Шейфер. – Ось вам деякi важливi моменти, на якi треба звернути увагу. Мiс Каценбо хоче покинути нашу клiнiку, а що немае письмового рiшення про ii лiкування, то ми не можемо перешкодити. Затримайте цю пацiентку пiд будь-яким приводом, поки не приiде з Нью-Йорка ii сестра. Це очевидний вияв параноiдальноi шизофренii, але якщо сестра вiдмовляеться оформити таке рiшення, то що ми можемо вдiяти? – Шейфер знизав плечима й зиркнув на папери. – Мiстер Аренс схильний до суiциду. Пильно наглядайте за цим пацiентом i забирайте всi дрiбнi предмети з його кiмнати. Тут не завадить додаткова обережнiсть. Пригадайте гольфовi м’ячi, якi ми знайшли в тiлi мiстера Кейпса пiд час розтину. Гадаю, ми можемо розглянути випадок мiсiс О’Браен i звiльнити ii. Поговорiть iз нею i напишiть ii родичам.

– Гаразд, професоре, – сказав Вiнчiнтеллi, пильно занотовуючи. – Перемiстiть Карстерза в «Кедри». Вночi, коли повний мiсяць, вiн нявкае й не дае людям спати. Зрештою, е загальнi рекомендацii та рутиннi записи, якi пояснять усе iнше. Ось… – вiн сiв у крiсло, – нiби й усе. Може, ви хотiли б запитати мене ще про щось?

Вiнчiнтеллi задумливо кивнув.

– Так. Про братiв Вудзiв.

– Ви завжди непокоiтеся цими братами, – нетерпляче зауважив Шейфер. – Це не той випадок, у якому можна сподiватися на цiкавi прогнози. Вудзам неухильно гiршае.

– Сьогоднi, – вiдповiв Вiнчiнтеллi, кивнувши на знак згоди, – я спробував завести iх на обiд. Не вдалося. Брат, який уявляе себе оповiсником на залiзницi, кричав, коли виходив iз кiмнати.

– За десять хвилин менi пора пiти, – сказав професор, глянувши на годинника.

– Дозвольте менi повторити iхню iсторiю, – стояв на своему Вiнчiнтеллi. – Брати Вудзи – це багатi й успiшливi бiржовi маклери. Найстарший, Воллес, зламався вже наступного дня пiсля краху на фондовiй бiржi в 1929-му

й потрапив сюди з кишенями, повними серпантинноi стрiчки. У Воллеса розвинулася манiя вiдтинати людям волосся, i ми маемо клопiт, як тiльки вiн запопаде ножицi. Був прикрий випадок iз перукою мiсiс Ренард… Не кажу вже про те, як вiн iз манiкюрними ножичками добирався до вашого заросту.

Професор нiяково погладив бороду.

– Другий брат, Волтер, очолював департамент iноземних облiгацiй, – вiв далi доктор. – Захворiв пiсля революцiй у Пiвденнiй Америцi

й прибув сюди з нав’язливою iдеею, що вiн може говорити тiльки iспанською. Третiй брат, Джон, який спецiалiзувався на залiзничних цiнних паперах, був нормальний до кiнця 1931 року, коли одного дня знепритомнiв i отямився з переконанням, що вiн оповiсник на Великому центральному вокзалi. Є ще четвертий брат, Пiтер, – цiлком здоровий бiзнесмен.

Шейфер знову глянув на годинник.

– Все це так, докторе Вiнчiнтеллi, але я справдi мушу залишити вас. Якщо порекомендуете якусь особливу змiну в лiкуваннi цих пацiентiв, то ми можемо ii випробувати пiсля мого повернення.

Вiн почав запихати папери в портфель. Тим часом доктор понуро дивився на свого керiвника.

– Але ж, професоре…

– Менi здаеться, що ми маемо зосередити iнтерес на перспективнiших випадках, нiж у братiв Вудзiв.

На тому професор Шейфер поспiшив до дверей.

Кислий та невдоволений, Вiнчiнтеллi далi сидiв у кабiнетi. На письмовому столi спалахнула невелика червона лампочка, увiйшла мiс Шейфер. Доктор звiвся.

– Чи пiш

Сторінка 17

в уже батько? – спитала Кей.

– Мабуть, ти ще зможеш його догнати.

– Це неважливо. Я тiльки хотiла повiдомити, що в палiтурнiй майстернi зiпсувався прес.

Вiнчiнтеллi з неприхованим захопленням задивився на дiвчину.

– Поглянеш на тебе, – сказав вiн, – i не повiриш, що ти зрiла, сформована лiкарка.

– Це треба сприймати як комплiмент? – байдуже спитала вона.

– Так, комплiмент твоiй молодостi. Немае вищого покликання, нiж бути лiкарем. Але бути психiатром… – у його очах засяяло пiднесення, – це означае бути серед шляхтичiв, самураiв медицини. А коли одного дня ти побачиш, як зростають чудовi вежi нашого Інституту психiатричних дослiджень, який дорiвняе до Рокфеллерiвського iнституту

…

– Я вважаю, – повiльно проказала Кей, – i то не вiд сьогоднi, що ви перебуваете на раннiй стадii манiякально-депресивного психозу

.

Доктор витрiщився на свою спiврозмовницю, та вона вела свое.

– Вважаю також, що невдовзi й у мене виявляться симптоми цього психозу, якщо не заберуся звiдси. Як гадаю, батько бачить, що я зовсiм не маю хисту до такоi професii.

Кей Шейфер минуло двадцять три. Їi високий зграбний стан виявлявся навiть пiд простою скромною бiлою сукнею. Карi очi мерехтiли жвавим вогником, зазвичай поважне обличчя часто вiддзеркалювало наплив веселощiв.

Однак сьогоднi ця дiвчина була серйозна, як i ii мова, що велася далi.

– Чудове мiсце – як на невротичного молодого лiкаря з високими амбiцiями – може виявитися далеко не найкращим для вродливоi дiвчини.

Мiсяць тому Вiнчiнтеллi попросив руки Кей, i вона вiдмовила, пiдтвердивши своi слова смiхом. Тепер iнстинкт застерiгав, що ще не час попросити вдруге. Тривожила згадка про те, як вона зробила рух, нiби от-от вискочить iз вiкна.

– Це тому, що ти ще не можеш подивитися на свою роботу очима професiонала, – запевнив доктор таким тоном, нiби заспокоював маленьку дiвчинку. – Дивлячись на важкохворих, ти почуваешся пригнiченою. Природне почуття, як на непрофесiонала, але воно не личить психiатровi. Це ж лише пацiенти, а в них навiть страждання якiсно iнакшi, нiж нашi. Можливо, й гострiшi, але не такi, як у нормальних людей. Не варто приписувати, скажiмо, тягловому коневi чуттевiсть освiченоi людини.

– Менi теж так здаеться, – згодилася Кей. – Знаю, що мiй батько не може страждати через кожного пацiента, якого лiкуе. Навпаки, вiд психiатричноi практики вiн зачерствiв. Я тiльки кажу з усiею скромнiстю, що не годжуся для такоi роботи.

Вiнчiнтеллi пiдiйшов до дiвчини й став бiля неi, навiть нiжно поклав руку на оголене передплiччя й вiдразу ж вiдсмикнув, неначе вiдчув, що бубнявiють пори.

– Дозволь менi допомогти тобi, Кей. Якби ти поеднала свое життя з…

Цю мову перервало клацання на столi професора Шейфера. Водночас засвiтилася червона лампочка.

– Увiйдiть, – роздратовано сказав Вiнчiнтеллi, вiдiйшовши вiд Кей.

Це була професорова секретарка.

– Прийшов мiстер Пiтер Вудз iз Нью-Йорка, докторе.

– Мiстер Пiтер Вудз… Так.

Доктор випростався. Його риси розм’якли, на обличчi з’явився вираз доброзичливостi й сердечностi, коли до кiмнати увiйшов Пiтер Вудз. То був високий молодик близько тридцяти рокiв, зi свiтськими манерами, приемною зовнiшнiстю й мiною пригнiченостi, яка бувае в людини, обтяженоi великою вiдповiдальнiстю.

– Доктор Вiнчiнтеллi? – озвався вiн. – Як я зрозумiв, професора Шейфера немае на мiсцi.

– Проходьте, мiстере Вудз, я дуже радий зустрiтися з вами. Шкода, що професор поiхав на певний час, але я маю справу, зокрема, з вашими братами, тож сподiваюся, що зможу його цiлком задовiльно замiнити. Насправдi…

Прибулець раптово звалився в крiсло бiля столу.

– Я прийшов не в справi братiв, докторе Вiнчiнтеллi. У своiйвласнiй.

Здригнувшись, Вiнчiнтеллi швидко обернувся до Кей.

– На тому все, мiс Шейфер, – сказав вiн. – Маю поговорити з мiстером Вудзом.

Тiльки тепер Пiтер Вудз угледiв, що в кiмнатi е ще одна особа, й сiпнувся, помiтивши, що його заяву почула така вродливиця. Тим часом Кей розглядала його – безперечно найпривабливiшого з усiх чоловiкiв, яких вона бачила пiсля того, як закiнчила медичну школу. Дiвчина уважно придивлялась, як рухаються руки, м’язи на обличчi й вуста, шукаючи ознак напруженостi – одного з небезпечних виявiв психiчного розладу.

– Хочу побути наодинцi з мiстером Вудзом, – наголосив Вiнчiнтеллi.

– Гаразд.

Коли Кей вийшла з кiмнати, Вiнчiнтеллi, прибравши спiвчутливого вигляду, вигiдно всiвся у професоровому крiслi й схрестив руки.

– Отже, слухаю вас, мiстере Вудз.

Глибоко зiтхнувши, той теж усiвся в крiслi й зосередився на своiх думках.

– Як ви, мабуть, знаете, я наймолодший член фiрми, – почав вiн. – Напевно, тому й менш схильний турбуватися, нiж моi брати. Правду кажучи, мене не дуже занепокоiла катастрофа на фондовому ринку. У 1929 роцi ми були такi багатi… тодi я гадав, що навряд чи хтось дорiвняеться нам у цьому. Коли справи гiршали та й гiршали, я почувався паскудно, але все ж не так погано, як моi брати… А коли вони один за одним зане

Сторінка 18

адали, я не мiг зрозумiти, чому так стаеться. Обставини не виправдовували цього.

– Розповiдайте далi, – заохотив Вiнчiнтеллi. – Я розумiю.

– Мене турбують не важкi часи, а моi брати. Торiк зламався Волтер, i вiдтодi я носився з думкою про те, що в нашiй родинi е спадковi порушення психiки, якi можуть уразити й мене. Так було аж до минулого тижня.

Пiтер Вудз зробив глибокий вдих.

– Минулоi п’ятницi я повернувся з роботи до пентгауза, де мешкаю один, на Вiсiмдесят п’ятiй стрит. Я дуже важко працював… Усю попередню нiч був на ногах, викурив безлiч сигарет. А коли вiдчинив дверi на всю цю велику тишу, я раптом вiдчув, що час настав: я божеволiю.

– Розкажiть менi все, – нахилився вперед доктор. – Докладно опишiть, як це сталося.

– Що ж… я бачив… бачив…

– Ну ж бо, – понукав Вiнчiнтеллi.

– Я бачив кiльця i кола. Вони оберталися й крутилися, як рiзнобарвнi сонця та мiсяцi.

Доктор знову вiдкинувся на спинку крiсла.

– Це все?

– А хiба цього мало? – спитав Пiтер Вудз. – Я нiколи ранiше не бачив нiчого подiбного.

– Не було голосiв? – допитувався Вiнчiнтеллi. – Не гуло в головi?

– Так, – вiдповiв Пiтер, – гуло, як на похмiлля.

– Чи не болiла голова? Чи не було вiдчуття, що ви не той, ким себе вважали досi? Чи не з’являлося бажання накласти на себе руки? А чи не мучив вас жахливий страх?

– Не можу сказати, що було щось таке, крiм останнього. Я страшенно боявся з’iхати з глузду.

– Розумiю, – сказав доктор, сплiвши пальцi. Трохи помовчав, а тодi повiв далi, твердим тоном: – Мiстере Вудз, найрозумнiший вчинок за все ваше життя – те, що ви добровiльно прийшли сюди пiд нашу опiку. Ви доволi хвора людина.

– Боже мiй! – застогнав Пiтер Вудз. – Маете на увазi, що я можу стати таким самим, як моi брати?

– Нi, – рiшуче заперечив Вiнчiнтеллi. – У вашому випадку ми можемо вчасно запобiгти цьому.

Пiтер Вудз сховав обличчя в долонях.

У цiй клiнiцi повелося, що пацiенти, якi не пiдлягали обмеженням, офiцiйно харчувалися з медиками за довгим столом у затишнiй iдальнi. Сiвши повечеряти за цей стiл, Кей Шейфер опинилася навпроти Пiтера Вудза.

Над усiм товариством нависла якась меланхолiя. Лiкарi пiдтримували щось схоже на розмову, але iхнi пiдопiчнi, немовби виснаженi докладеними за день зусиллями чи пригнiченi оточенням, говорили мало й зосереджувалися на iдi або видивлялися в тарiлки. Обов’язком Кей, як i iнших медикiв, було розганяти цю атмосферу.

Сiвши, Кей Шейфер усмiхнулася й заговорила з Пiтером Вудзом. Вiн здивовано дивився на спiврозмовницю, а невдовзi звернувся iз зауваженням про погоду до мiстера Г’юза – хворого, що сидiв лiворуч. Не почувши вiдповiдi, Вудз опустив очi й уже не пробував зав’язати розмову. За якусь хвилину мiстер Г’юз несподiвано обiзвався.

– Хто доiсть суп останнiм, – сказав вiн, – той мерзотник. Нiхто не засмiявся й, здавалося, навiть не почув сказаного. До Пiтера Вудза звернулася блiда, як труп, сусiдка праворуч.

– Ви тiльки-но приiхали?

– Так.

– Чи граете ви в поло?

– Так, трохи.

– Незабаром ми гратимемо. Може, й завтра.

– Що ж, дуже вам дякую, – вiдповiв заскочений Пiтер.

Жiнка раптово нахилилася до нього.

– Господи, оця риба!

Вудз подивився у свою тарiлку. З рибою наче все гаразд. – Чому ж? Ця риба, здаеться, дуже смачна.

– Смачна? – труснула жiнка кiстлявою подовгастою головою. – Ну, якщо ви вважаете ii смачною, то я можу сказати одне-едине: ви таки божевiльний.

Кей зауважила, що вiн здригнувся, знову глянув на рибу, покопирсав ii виделкою, навiть непомiтно понюхав, нiби вважаючи, що помилився в оцiнцi.

– Хто доiсть суп останнiм… – знову почав свое мiстер Г’юз. Кей вiдчула, що цього вже занадто. Вона нахилилася до Пiтера й виразно та чiтко мовила, заглушивши мiстера Г’юза:

– Чи знаете ви Нью-Гемпшир, мiстере Вудз?

– Я нiколи не бував тут ранiше, – вiдповiв вiн.

– Тут е кiлька чудових прогулянкових стежок, iз яких вiдкриваються прегарнi краевиди, – сказала Кей.

– Найнуднiшi пейзажi на всю Пiвнiчну Америку, – упiвголоса пробурмотiла жiнка з головою, схожою на кобилячу.

Кей вела розмову, поки ii не перебив мiстер Г’юз.

– Насправдi я лiкар, – нi з того нi з сього сказав вiн. – Один iз найкращих лiкарiв у краiнi. – Г’юз кинув заздрим оком на Вiнчiнтеллi, що сидiв на чiльному мiсцi. – Я б хотiв, щоб десь за тиждень менi дали можливiсть посiсти це мiсце. У мене була власна клiнiка, порiвняно з якою ось ця видаеться притулком злидарiв.

Вiн сумно задивився на свою тарiлку.

– У чому ж рiч? – нехотя спитав Вудз. – Не вдалося вам iз клiнiкою?

– Не вдалося, – невесело пiдтвердив лiкар. – У всьому не вдалося. Я мусив прийти сюди.

– Дуже шкода.

– Так, – неуважно згодився Г’юз i додав: – Знаю, чому не вдалося.

– Чому?

– Змова… Я мав могутнiх ворогiв. Як гадаете, що вони застосували?

– Що? – спитав Пiтер Вудз.

– Мишей. Заповнили всю клiнiку мишами. Всюди були мишi. Та я бачив мишей…

Кей знову перебила його.

– Годi, докторе Г’юз, не можна розповiдати мiстеровi Вудзу

Сторінка 19

про це ось зараз.

Г’юз знизив голос до шепоту, але Кей усе одно почула.

– Вона ненавидить мене, – шепнув вiн. – Не може витерпiти, коли я розповiдаю про мишей.

– Чи любите ви коней? – спитала Пiтера Вудза сусiдка, що сидiла праворуч.

– Так, люблю.

– Я все життя iздила верхи, а три роки тому впала з коня. – Жiнка трохи помовчала. – Але в мене й досi власна стайня. У нiй шiсть коней, iз них три привченi до полювання. Сподобаються вам. Завтра покажу iх.

Розмову перервав звук вiдсунутих крiсел. Вiнчiнтеллi звiвся, й усi теж звелися. Кей глибоко й полегшено зiтхнула. Вона трохи призвичаiлася до дивацтв та iлюзiй пацiентiв, але сьогоднi ввечерi було особливо важко. Кей неначе дивилася на все очима цього прибульця. Пiтер сподобався дiвчинi, й вона сподiвалася, що його не спiткае доля братiв. Усе це гнiтило Кей i посилювало ii бажання забратися звiдси.

Близько пiв на десяту, коли хворi розiйшлися й дiвчина рушила до свого помешкання, надворi ii окликнув i наздогнав Вiнчiнтеллi.

– Яке твое враження вiд Вудза? – запитав вiн. – Я навмисно помiстив його навпроти тебе.

Кей задумалася.

– Що ж, не можна сказати, що я нiчого не зауважила. Здавалося, вiн був втомлений i доволi збентежений. Мiстер Г’юз i мiс Голлiдей поводились як нiколи дратiвливо й безглуздо, а пiсля вечерi цей пияк Четвiнд раз у раз питав мiстера Вудза, чи не мав би той охоти на вiскi з содовою водою та льодом.

– Як на мене, вони викаблучувалися перед новаком.

– Менi було неприемно, – сказала Кей.

Лiкар трохи помовчав.

– Це набагато серйознiша справа, нiж могло б здаватися, – раптом сказав вiн.

– Так гадаете? – стривожено спитала вона.

– Сьогоднi пополуднi я довго розмовляв iз ним. У нього вже е певнi галюцинацii. Пiтер Вудз пiде тiею самою дорогою до параноiдного слабоумства, якою пiшли його брати. Вiн уже вiдходить вiд реальностi. – Тон докторового голосу змiнився, став майже пiднесений. – Втiм, це ж марнотратство – говорити на професiйнi теми ось такого вечора.

Кей так перейнялася трагедiею Пiтера Вудза, що навряд чи вiдчула, як Вiнчiнтеллi взяв ii за руку. Усвiдомила це лише тодi, коли вiн нiжно промовив ii iм’я. Дiвчина рвучко шарпнулася вiд нього.

– Кей, я хочу тобi сказати…

– Заспокойтеся! – вигукнула вона. – Навiть якби я й любила вас, а цього не було й не буде, то навiть тодi навряд чи я прихильно поставилася б до вас, щойно почувши ось таке.

– Та невже ти не можеш розрiзнити свою роботу та свое особисте життя на двi окремi…

– Я не можу стати потворою за одну нiч. Вибачайте, я хочу побути на самотi.

Кей зненацька кинулася бiгти. Доктор стояв на мiсцi. Їi очi набiгли сльозами вiд непереборного свiтового смутку.

II

«Мiй розпорядок робочого дня, – подумала Кей наступного ранку, – схожий на список зустрiчей дебютантки у вищому свiтi: вiзит у вчителя танцiв, вiзит у художника-портретиста, вiзит у капелюшника… Ось тiльки вчитель танцiв, художник-портретист i капелюшник уже не працюють за своiм фахом».

На якусь мить, стоячи бiля вiкна, що виглядало в лiто, дiвчина забула всiх цих фахiвцiв, i ii охопила все та сама невиразна ностальгiя за незнаним. Хотiлося плисти на човнi до пiвденних морiв, iхати лiмузином на бал i летiти в аеропланi на Пiвнiчний полюс. Хотiлося стояти в крамницi, переповненiй геть непотрiбними й напрочуд декоративними дрiбничками – кiстяними слониками, алжирськими браслетами, сережками, ба й оздобними кiльцями до носа, й казати: «Вiзьму ось це, вiзьму ось це, вiзьму ось це». Хотiлося викупити весь косметичний вiддiл аптеки й балакати про пустi речi з чоловiками, якi вважають тебе скорiш декоративною, нiж компетентною.

Натомiсть iй довелося побачитися з мiстером Керкджоном, учителем танцiв. Той мiстер багато в чому був приемний чоловiк, мав одну тiльки ваду – заповiтну мрiю поiхати до Парижа й проходжатися вiд Трiумфальноi арки до «Кафе де ля Пе». Сама по собi цiлком нешкiдлива мрiя, але на прогулянки мiстер Керкджон волiв виходити голим. Раз не вдалося до Парижа, то вчитель танцiв, хоч би де перебував, завжди прагнув ходити голяка – за винятком випадкiв, коли залишався на самотi. Тодi йому було байдуже. Вiзити Кей до Керкджона траплялися рiдко й тривали коротко, бо як тiльки вiн брався розв’язувати вузол краватки, лiкарка вмить щезала з очей.

Були й iншi вiзити, жоден iз яких не належав до приемних i пiдбадьорливих, крiм хiба що одного – до молодоi дiвчини, яка вже вилiкувалася й мала повернутися додому. Кей заздрила цiй пацiентцi, бо та вже говорила про одежу, яку невдовзi купить, i про поiздку за кордон, що вiдбудеться восени цього року.

– Ви ж погостюете в мене, панi доктор, правда? – спитала дiвчина. – Ви тут зробили для мене бiльше, нiж будь-хто.

– Моя люба, я б тодi не знала, що сказати вашим приятелям. Я так довго говорила по-науковому з лiкарями та по-дитячому з пацiентами, що вже й забула, як це – теревенити. Напишiть менi листа й зазначте в ньому всi новi сленговi слова. Я ж нiчого не знаю з того, що придумано пiзнiше, нiж «о, еа?»

Сторінка 20

Були ще й iншi вiзити, на якi Кей виiжджала своiм двомiсним автомобiльчиком до селища за п’ять миль вiд клiнiки. Ось i цього розкiшного ранку дiвчина iхала й наспiвувала.

Падають на землю осiннi-i-i листки
Червонi та жовтi, немов пелюстки.
Гарнi й чарiвнi-i-i, нагадують менi-i-i
Про зiв’ялу ще влiтку любо-о-ов…

Враз вона мiцно натиснула на гальмо. Чоловiк мiцноi будови, що йшов дорогою, звiв очi, коли Кей проминала його й, на свiй подив, упiзнала в ньому Пiтера Вудза.

Дiвчина зупинила авто за двадцять футiв перед ним i в цi лiченi митi, поки вiн наближався, швидко розмiрковувала. Вудз не мае при собi валiзи. Очевидно, вийшов iз клiнiки просто так собi. Треба його повернути на мiсце, та якщо вiн упиратиметься, тодi нiчого не вдiеш самотужки.

На дорозi нiкого, нi душi. Чи доiхати до села й зателефонувати доктору Вiнчiнтеллi, а чи постаратися переконати пацiента? Серце прудко билося, коли вiн проходив повз автомашину.

– Доброго ранку вам, – привiтався пацiент, пiднявши капелюха.

– А ви ж як тут опинилися, мiстере Вудз?

– Я просто вийшов, – усмiхнувшись, признався вiн. – Вже не мiг витримати.

– Не побачившись iз доктором Вiнчiнтеллi? Таж вам належить обговорювати з ним кожне таке ваше рiшення. Знаете, мiстере Вудз, ви справдi непорядно повелися з нами. Сядьте-но поруч мене, я розвернуся, ми повернемося до клiнiки й поговоримо з доктором.

Вудз похитав головою.

– Я незлюбив доктора Вiнчiнтеллi й, правду кажучи, саму клiнiку. Менi здаеться, атмосфера в нiй не дуже-то заспокоюе.

– І все-таки, мiстере Вудз, це не дiло – ось так вирушати собi в дорогу.

Вiн кинув на дiвчину погляд, що видався iй дивним.

– Але ж i ви просто собi вирушаете в дорогу.

– Це зовсiм iнша рiч, – рiзко вiдказала Кей.

– Не бачу рiзницi. Вчора аж до четвертоi години дня я вiдповiдав за своi дii, адже добровiльно приiхав сюди на лiкування. Та якби я сьогоднi залишився в клiнiцi ще на кiлька годин, то вже нi за що не мiг би вiдповiдати.

Кей придивилася до нього. Пацiент начебто в доброму та доброзичливому настроi, але, пам’ятаючи про те, що сказав iй увечерi Вiнчiнтеллi, вона тримала авто на передачi, а ногу – на педалi газу.

– До того ж, – усмiхаючись, додав вiн, – ви не сказали менi, що робите тут.

Ось i вийшли наяву диявольськi рiжки – нерозумна реплiка. – У нас рiзнi випадки, мiстере Вудз, – твердо сказала вона. – Я не хвора. Може, хтось вам сказав, що я така?

– Нiхто на таке менi й не натякнув, – усмiхнувся Вудз. – Згода, ви не видаетеся хворою, але, як знаю, характерна риса психiчноi недуги – це коли пацiент запевняе, що вiн у доброму здоров’i. Тепер усвiдомлюю, що я наразi цiлком здоровий, i…

– Мiстере Вудз, – перебила Кей, – ви ще пошкодуете за своi вчинки. Чому б вам не залишитися принаймнi доти, доки я… до понедiлка, коли повернеться професор Шейфер? Вiдпочинок вам не зашкодить…

– Вiдпочинок! – iронiчно реготнув пацiент.

– …i майже напевно пiде вам на користь. Ви не в змозi подорожувати.

– Я поiду автомобiлем. У селищi мiй шофер досi чекае розпоряджень.

– Ви не в змозi подорожувати автомобiлем.

Знову цей дивний погляд i дивна вiдповiдь.

– А чому це ви самi в змозi подорожувати автомобiлем? Тут уже Кей не перечила Пiтеровi. Їй було сумно спостерiгати темну пляму, яка згодом розширюватиметься, аж нарештi затуманить весь розум. Однак дiвчина чомусь уже не боялася цього хворого.

– Ви можете вилiкуватися, мiстере Вудз, i то саме тут. Наше лiкування, наше обладнання мае в основi сучаснi европейськi методи. – Враз Кей усвiдомила, що цитуе циркуляр. – Ви в цьому упевнились, iнакше не помiстили б тут своiх братiв. Якщо клiнiка не пiдходитиме вам, то професор Шейфер буде перший, хто порадить пiти деiнде.

– Тодi вже буде пiзно.

– Аж нiяк. Я певна, що вас можна врятувати.

– Чи врятували вони вас?

Кей постаралася, щоб ii голос звучав м’якше й переконливiше. – Мiстере Вудз, сядьте в машину. Тiльки для того, щоб зробити менi ласку.

– Ох, – зiтхнув вiн, розмiрковуючи. – Якщо я це й зроблю, то тiльки задля привiлею сидiти поруч iз вами. Минулого вечора за столом я, мабуть, держав розум у головi лише завдяки вашому гарненькому личку.

Комплiмент порадував дiвчину, хоч вона не хотiла признатися в цьому сама собi.

– Сядьте. Ми повернемось, i я поведу вас до теслярськоi майстернi.

– Чого б то я йшов до теслярськоi майстернi?

– Знаете, це називають ерготерапiею

. Такi собi заняття. Розумiете, ми вже не покладаемося на вiдпочинок.

– Доктор Вiнчiнтеллi наказав менi вiдпочивати. Так сказав, неначе я мав пiдрости на три дюйми.

– Це тiльки тимчасово. Вам призначать якесь професiйне заняття. Щось таке, що вам до вподоби.

– А у вас яке? Водiння автомобiля?

– Сядьте, мiстере Вудз.

– Якщо сяду, то це буде перша справдi божевiльна штука з усiх, якi я будь-коли встругнув.

Кей гадала, що досi в клiнiцi виявили зникнення пацiента й послали за ним кiлькох спiвробiтникiв. Вони не матимуть права затримати втiкача силомiць, якщ

Сторінка 21

вiн нiчим не загрожуватиме людям, але Вiнчiнтеллi постараеться вмовити його.

Раптом Пiтер Вудз байдуже махнув рукою й забрався в машину.

– Ви привабливiшi, нiж Вiнчiнтеллi, – сказав вiн. – У вас значно здоровший глузд, нiж у всiх тих, з якими я стрiчався.

– Дякую.

Рушивши, Кей помiтила, що з-за сусiднього пагорба на мить вигулькнуло й знову зникло авто. Воно з клiнiки – нарештi Вiнчiнтеллi! Пiд впливом iмпульсу, якого дiвчина не могла витлумачити сама собi, вона звернула в бiчну дорогу, що вела окружним шляхом до клiнiки.

– Ви одруженi? – несподiвано поцiкавився Пiтер Вудз.

– Нi.

– Чому ви не виходите замiж? Це, напевно, вирiшило б усi вашi проблеми.

– Напевно. Але за кого?

– Почекайте, поки я одужаю, i вийдiть за мене.

Кей серйозно подивилася на нього.

– Ви це кажете кожнiй дiвчинi, щойно познайомившись iз нею?

– Жоднiй дiвчинi я такого не казав, – признався Пiтер. – І… Я, мабуть, i тепер не став би цього робити, якби не дiйшов до такого вiдчаю. Але я подивився на вас ген там, на дорозi, i ви видалися менi такою чарiвливою, чистою й порядною… Я не вiрив своiм очам… – Вудз затнувся. – Гадаю, це почасти через бiлу сукню, у якiй ви скидаетеся на медсестру, на когось надiйного й гiдного довiри.

Кей роздратувалася.

– Хай там як, а я нiзащо не вийду замiж за чоловiка тiльки тому, що вiн потребуе медсестри. Розглядатиму пропозицiю руки й серця тiльки вiд тих, що сильнiшi, нiж я.

– Хай мене добре лiкують, – понуро вiдповiв вiн. – Я не слабкий. Але боротися можеш тiльки тодi, коли знаеш, що з тобою все гаразд.

Цi слова нагадали Пiтеровi про те, вiд чого вiн ненадовго втiк, i на його обличчi з’явився вираз такого страждання, що серце Кей млiло вiд жалю.

Якщо не зважати на хворобу, це саме такий чоловiк, iз яким вона хотiла б одружитися й до якого почувала сильний фiзичний потяг. Але, вже в’iжджаючи у ворота клiнiки, Кей згадала братiв Вудзiв i охолола – до звичних стосункiв фахiвця з пацiентом.

– Гадаю, що тут немае доктора Вiнчiнтеллi, – сказала вона. – А чи не пiти нам подивитися на майстернi? Там дуже приемно й весело.

– Гаразд, – покiрно вiдповiв вiн. – Але не сподiвайтеся, що я, побачивши iх, пiдскакуватиму на радощах.

Пiтер згодився, що мiсцина справдi гарна. Колись вона могла бути замiським клубом iз невеликим будинком i кiлькома бунгало навколо нього. Лiсосмуга вiддiляла вiд них «Буки» та «Кедри» – житла для безнадiйних хворих. Тут було три майстернi – повна робочого гулу теслярська, тиха палiтурницька та котедж, у якому виготовляли прикраси з бiсеру та латунi й ткали на верстатах. Пацiенти з сумними обличчями працювали повiльно, зате у вiкнах веселилося сонце, а яскравi барви матерiалiв та обладнання створювали iлюзiю, що все добре. Спостерiгаючи цих людей, Пiтер Вудз зробив одне зi своiх невмотивованих зауважень:

– Чому вони не в бiлому, як ви?

Коли вони вже виходили, до головного входу пiд’iхала машина доктора Вiнчiнтеллi. Насуплений, вiн дуже поспiшав, а як тiльки кинув неспокiйний швидкий погляд на Пiтера та Кей, зразу ж сiпнувся й спинився. Доктор пiдiйшов до них, i Кей побачила, що вiн сердитий.

– Це вже виходить за всi рамки, – сказав iй Вiнчiнтеллi.

– Що саме? – холодно спитала вона.

– Як гадаю, я дохiдливо пояснив мiстеровi Вудзу, – недбало всмiхнувся доктор Пiтеровi, – що йому тимчасово належить залишатися на самотi.

– Це моя провина, – озвався Пiтер Вудз. – Я страшенно знудився. Спокуса широких просторiв i такого iншого.

– У вашому станi таке не годиться. Маете виконувати накази, дорогий мiй сер, або я не вiдповiдаю за наслiдки.

– Гаразд, – втомлено вiдповiв Пiтер. – Спробую витримати ще добу. Менi вже йти до камери?

– Пiду з вами. Трохи змiню вашi умови.

Пiтер глянув на Кей i всмiхнувся.

– Я з приемнiстю оглянув цю мiсцину, – сказав вiн. – Якщо залишуся, то ми зможемо нанизати кiлька намистинок або ще чогось. Що ви на те?

– Охоче, – весело вiдповiла дiвчина.

Але iй стислося серце, коли Пiтер, вродливий i в розквiтi сил, iшов iз Вiнчiнтеллi подвiр’ям, залитим сонячним свiтлом.

III

Пiсля обiду Вiнчiнтеллi розмовляв iз Кей. Досi був сердитий, i лише ii становище в клiнiцi не давало йому вилити свое роздратування.

– Гадаю, що ти не зовсiм зорiентувалась у випадку мiстера Вудза, – зауважив вiн. – Я ж, здаеться, сказав тобi, що розпiзнав у цього пацiента певнi параноiднi симптоми. Поки що я хочу спостерiгати його в цiлковитiй iзоляцii.

– Цього ви менi не сказали, – вiдповiла вона. – Я знайшла мiстера Вудза на дорозi, а далi просто ознайомлювала його з режимом усiх пацiентiв, щоб пристосовувався.

– Цей режим виявився невдалим для його братiв, – вiдрубав доктор. – У мене е iншi iдеi.

У цьому Кей могла не сумнiватися. Вiнчiнтеллi таки мав iдеi – кiлька його пiдручникiв про дiагнози та прогнози були вельми авторитетнi, iх переклали багатьма мовами. Професор Шейфер цiлковито довiряв йому, але Кей не могла вподобати цього чоловiка й гидливо сахалася, як тiльки його тягло зблизитися з

Сторінка 22

нею.

Крiм як на щоденних обходах, якими Кей Шейфер чергувалася з двома лiкарями, вона не часто бувала в цих безрадiсних будинках, де танув i щезав людський розум, доки по ньому не залишалася тiльки безпорадна оболонка

. Ось по двох днях настала ii черга, i Кей подалася до «Кедрiв» – подивитися на сумнi безнадiйнi випадки й послухати звiти про них. Пiдiйшовши до дверей, за якими ранiше проживала пацiентка, Кей вийняла ключа, але наглядач iзолятора похитав головою.

– Це випадок iзоляцii, панi доктор. Дано наказ, щоб нiхто не турбував пацiента.

– Хто цей пацiент?

– Мiстер Пiтер Вудз.

– Що? – Кей не могла втямити, чому його помiстили сюди. – Дозвольте менi побачитися з ним.

– Це порушення наказу.

– Дрiбницi, – твердо сказала вона. – Накази доктора Вiнчiнтеллi не поширюються на лiкарiв.

Наглядач неохоче вiдiмкнув дверi й переступив порiг першим, наче хотiв захистити ii вiд нападу. Коли вони увiйшли, з низькоi кушетки – единого предмета меблiв у кiмнатi – зiрвався хворий. Його обличчя так спотворив гнiв, що Кей заледве впiзнала приемного молодика, якого бачила два днi тому.

– Ага, це ви! – крикнув вiн. – Ось для чого ви мене повернули сюди! Хто ви?! Пiдсадна качка?! Що ж, вони таки зробили з мене божевiльного, щоб iх грiм побив. Буйного божевiльного… Хай тiльки попадеться менi в руки той Вiнчiнтеллi – задушу його на смерть…

– Ви б краще вийшли звiдси, – сказав наглядач.

– Геть звiдси! – крикнув Пiтер Вудз. – Геть звiдси! Геть!

Жахлива рiч – даремно Кей закликала на пiдмогу всю свою професiйну пiдготовку: в цьому випадку вона не могла вiдмежуватися вiд людського фактора. Не вдавалося позбутися якоiсь симпатii до цього чоловiка, знехтувати нею, навiть побачивши, яким вiн став. Кей насилу опанувала себе.

– Послухайте, мiстере Вудз, – почала вона, стараючись, щоб голос не тремтiв. – Я хочу, щоб ви спокiйно поговорили зi мною. Хочу знати, що довело вас до такого стану.

Вудз шалено реготав.

– Хочете знати, га? Дзуськи, не дiзнаетеся. Я поговорю з кимось здоровим. Це на них схоже – послати вас сюди. Мабуть, гадають, що я побалакаю з вами, бо ви божевiльна. Скажiть отому брудному собацi Вiнчiнтеллi, щоб прийшов сюди, i я поламаю йому кожну кiстку в тiлi…

Пiтер ще дужче розлютився, глянувши на наглядача, рушив уперед, а той, уже попереджений, вiдступив, затулив собою Кей, витiснив ii з дверей i поспiшно грюкнув ними.

Зразу ж за порогом стояв доктор Вiнчiнтеллi.

– Сподiваюся, ви задоволенi, мiс Шейфер, – холодно сказав вiн. – А я, поки тут завiдую, мушу наполягати на тому, щоб моi розпорядження виконувалися.

Очi Кей наповнилися сльозами – не вiд зауваження Вiнчiнтеллi, на яке вона майже не зважала, а вiд спiвчуття до стражденноi душi за важкими дверима.

– У мене е телеграма вiд вашого батька, – вiв далi доктор. – Вiн хоче, щоб ви негайно приiхали до нього в Нью-Йорк i звiдти супроводжували сюди пацiентку.

– Дуже добре, – глухо вiдповiла Кей.

Вона почувалася зрадницею – перед очима постав Пiтер Вудз. Ось вiн спокiйно йде дорогою до свободи, ось вiн добровiльно сiдае в машину й повертаеться до цього жахiття. Хоча Кей i благоговiла перед батьком, проте, iдучи до залiзничноi станцii, вирiшила, що таки попросить його придивитися до премудрих методiв доктора Вiнчiнтеллi. За пiвроку роботи iнтерном у батьковiй клiнiцi вона нi разу не помилилась, пiдсвiдомо визначаючи хворобу людини за будь-якою з багатьох дрiбних ознак. Може, й цього разу Кей спиралася на свое пiдсвiдоме чуття, адже змалку жила в цiй атмосферi. З цим випадком вийшов клопiт, щось тут було не те. Аж до нинiшнього пополудня здавалося, що вiн легко пiддаватиметься лiкуванню.

Трохи збентежена тим, що через брак досвiду не можна покластися на своi судження, вона пiдсумувала те, що побачила. 1. Проти Пiтера Вудза свiдчить те, що всi три його брати божевiльнi.

2. На користь Пiтера Вудза свiдчить те, що вiн добровiльно поiхав до клiнiки.

3. На користь Пiтера Вудза свiдчить те, що вiн був розсудливий i зговiрливий навiть тодi, коли вже занепав духом.

4. Проти Пiтера Вудза свiдчить те, що вiн робив дивнi й невмотивованi зауваження.

Якi були цi зауваження? Вона знову задумалася над ними. Оця його схильнiсть вважати божевiльними нормальних людей, хоча б саму Кей… Кiлька разiв Вудзова поведiнка показала цю схильнiсть. У розмовах iз Кей вiн нi разу не назвав ii лiкаркою чи доктором, увесь час говорив iз нею так, наче вона психiчнохвора. Сьогоднi обiзвав ii пiдсадною качкою. Натякнув, що вона, пацiентка, запобiгае ласки в начальства, тому й спонукала Пiтера повернутися до клiнiки. І, нарештi, його дивне запитання в майстернi: «Чому вони не в бiлому, як ви?»

Машина зупинилася перед станцiею, i раптом Кей випросталася. Вищання гальм неначе розбудило ельфа iнтуiцii, заблукалого в пiдсвiдомостi.

– Цiкава рiч, – гучно озвалася вона, а тодi: – Господи Боже! Це ж неможливо, не може такого бути… а проте iй пригадався момент у кабiнетi доктора Вiнчiнтеллi незадовго перед приiздом Пiтера Вудза. У п

Сторінка 23

м’ятi безладно спливали iншi моменти за останнi кiлька мiсяцiв. Мало не iстерично Кей гукнула водiевi:

– Не поiду цим потягом! Я дещо забула. Розвернiться i якнайшвидше iдьте до клiнiки!

Кей роздумувала над тим, чи не робить вона з себе посмiховище, ба навiть над тим, чи цiлком рацiональнi ii дii, а проте одне знала: треба дiяти.

За двадцять хвилин вона спокiйно увiйшла в «Кедри», попростувала до кiмнати Пiтера Вудза й тихо вiдiмкнула дверi своiм ключем. Кiмната була порожня.

Кей розшукала чергового наглядача.

– Доктор Вiнчiнтеллi призначив йому гiдротерапевтичну процедуру

, – сказав вiн, – на всi наступнi вiсiм годин.

– І пацiент спокiйно пiдкорився?

– Не скажу, що спокiйно, панi доктор. Вiн був дуже збуджений. Треба було аж трьох нас, щоб пiдкорився.

Кей знала, що вiн мав на увазi. Банкiра Пiтера Вудза надiйно впакували в якусь подобу гамака й занурили в теплу лiкувальну ванну. Часто застосовували такi купелi, щоб полiпшити стан хворого у випадках крайнього нервового збудження.

– Розумiю, – вiдповiла вона й рушила буцiмто до виходу з будинку, а насправдi – до ванноi. Знову ключ вiдiмкнув дверi, i Кей опинилася в облицьованiй корком кiмнатцi з однiею ванною, в якiй напiвлежало добряче оперезане тiло Пiтера Вудза.

Вiн усмiхався, навiть смiявся – галасливо та нестримно, i якусь жахливу мить Кей мiркувала, чи це часом не манiякальний смiх.

– У вас, здаеться, вже веселiший настрiй, – наважилась озватися Кей.

– Я нiчого не вдiю з собою. Це ж до чортикiв безглузде… Я подумав: якби так мене побачили ось тут моi конторськi пiдлеглi… Це ж таке гротескне, на зразок iспанськоi iнквiзицii, що нiчого iншого не залишаеться, крiм як смiятися. – З його вуст щезала усмiшка, натомiсть на очi наповзав вираз гнiву. – Але якщо ви гадаете, що я не змушу цього типа поплатитися…

– Годi вам, – квапливо сказала вона. – Я хочу, щоб ви на хвилинку заспокоiлися й придiлили менi увагу. Гаразд?

– Невже ви гадаете, що я зараз зiрвуся й пiду геть?

– Чи казав вам доктор Вiнчiнтеллi, як одягненi пацiенти? – Звичайно ж, – здивувався Пiтер. – Вiн сказав: «Ви всi ходите в бiлому, бо це наводить на думку, що ти сам собi найкраща медсестра».

– А лiкарi й медсестри?

– Вiнчiнтеллi пояснив, що вони одягненi, як звичайнi люди. Аби в пацiентiв не було враження, що тут лiкарня. І що з того?

Витлумачилися всi нелогiчнi зауваження, якi зробив Пiтер: вiн вважав медсестер та лiкарiв пацiентами й навпаки. Кей бачила, як вiн тремтить, оповитий, наче мумiя, мокрим бандажем.

– Невже це неправда? – спитав Пiтер. – Яка ж тодi правда в цьому безумному закладi? Невже всi лiкарi божевiльнi, а всi пацiенти нормальнi… чи як?

– Я гадаю, – задумливо проказала Кей, – що один iз лiкарiв божевiльний.

– Ну, а я? Я нормальний?

Не встигши вiдповiсти, вона обернулася на звук за плечима – на порозi вiдчинених дверей стояв Вiнчiнтеллi.

– Мiс Шейфер, – озвався вiн низьким глибоким голосом, втупившись у Кей. – Мiс Шейфер, пiдiйдiть до мене.

Доктор повiльно задкував, а вона йшла за ним. Вiнчiнтеллi мав певну здiбнiсть до гiпнозу

й час вiд часу застосовував ii в лiкуваннi. Кей бачила, що вiн прикладае свое вмiння до неi. Їi воля притупилася, й дiвчина крок за кроком тяглася за доктором, аж нарештi той зачинив дверi пiд нестямне ревiння Пiтера Вудза.

Вiнчiнтеллi схопив ii за лiктi.

– Послухай мене, мала дурепо, – видихнув вiн. – Я не божевiльний. Знаю, що роблю. Це ти збожеволiла. Ти стоiш на завадi чомусь такому, що мае стати пам’ятником твоему батьковi й вiчним благословенням для людства. Слухай. – Доктор труснув ii. – Мiсяць тому три психiчнохворi брати Вудзи добровiльно прийшли до твого батька й сказали, що хочуть заповiсти йому всi своi грошi на наукову роботу.

– І вiн, звiсно, вiдмовився, – сердито вiдказала Кей.

– Але тепер усе змiнилося! – трiумфально заволав Вiнчiнтеллi. – Цей брат – четвертий i останнiй, спадкоемцiв немае. Нiкого не скривджено… Маемо наш iнститут, i ми зведемо пам’ятник, за який людство довiку благословлятиме нашi iмена.

– Але ж цей чоловiк психiчно здоровий! – вигукнула Кей. – Як i я.

– Помиляешся. Я бачу ознаки, яких ти не бачиш. Вiн зламаеться, як i iншi, за тиждень, за три днi, а то й ще перед поверненням твого батька…

– Ти, чортяко! – крикнула вона. – Ти ж здурiв… верзеш нiсенiтницю…

Розмова раптом обiрвалася – задзижчали дзвiнки, загрюкали дверi, в коридорах з’явилися збудженi медсестри.

– Що сталося?

– Три брати Вудзи… Вони зникли!

– Неможливо! – зойкнув Вiнчiнтеллi.

– Грати на iхнiх вiкнах перепиляно напилками з теслярськоi майстернi.

На докторовому лобi набухли жили – великi, як хробаки.

– Доженiть iх! – несамовито крикнув вiн. – Вони десь тут, у парку! Подайте сигнал тривоги в головнiй будiвлi…

Не до Кей йому було – викрикуючи накази, Вiнчiнтеллi кинувся у коридор i в нiч.

Коли коридор спорожнiв, Кей вiдчинила дверi ванноi й швидко розстебнула паси, що втримували Пiтера Вудза.

– Вийдiть i одягнiться, – мовила вона

Сторінка 24

– Їдемо звiдси. Вивезу вас машиною на волю.

– Але вони десь замкнули всю мою одежу.

– Я принесу вам ковдру, – сказала дiвчина й завагалася. – Нi, так не годиться. Цiеi ночi на дорогах патрулюватимуть полiсмени. Та вони ж приймуть нас обох за божевiльних.

Кей i Пiтер безпорадно вичiкували. Надворi там i сям озивалися голоси крiзь чагарник.

– Придумала! – вигукнула вона. – Почекайте!

Кей метнулася через залу до кiмнати мiстера Керкджона й вiдчинила дверi. Напахчений, чепурний, вiн стояв перед дзеркалом, зачiсуючи волосся.

– Мiстере Керкджоне, – видихнула захекана Кей, – роздягнiться!

– Що?

Керкджон помалу втямлював почуте, на його обличчi розпромiнювалося сяйво тихоi втiхи.

– Знiмiть усе з себе й киньте менi.

– Залюбки, моя дорога ледi, – вiдповiв вiн.

Пiджак, жилет, краватку, штани, туфлi, шкарпетки – все це вона ловила й збирала в купу.

– Дорога моя ледi, це… – Керкджонова рука взялася за горiшнiй гудзик натiльного комбiнезона, – це найщасливiший день у моему життi.

Негучно вереснувши, Кей зачинила дверi.

За пiвгодини педаль газу тислася до днища автомобiля, що крiзь лiтню нiч мчав iх двох дорогами Нью-Гемпширу. Свiтив мiсяць, перед Кей i Пiтером вiдкривався широкий i вiльний всесвiт. Пiтер глибоко зiтхнув.

– А чому ти вирiшила, що я, попри все, психiчно здоровий? – спитав вiн.

– Не знаю, – вiдповiла вона, з удаваною сором’язливiстю глянувши на зорi. – Мабуть, це сталося тодi, коли ти попросив моеi руки. Жодна дiвчина не повiрить у те, що чоловiк, який запропонував iй одружитися, цiлком божевiльний.

– І ти, трохи розумнiша вiд мене, не проти.

– Звичайно, не проти… милий мiй. – Кей заледве вимовила слово, яке досi нiколи не вживала. – Мене обняло найбiльше на свiтi божевiлля.

– До слова. Якщо вже йдеться про обiйми, – зауважив Пiтер, – чому б не зупинити машину, коли доiдемо он до тих дерев?

IV

Трьох старших братiв Вудзiв так i не знайшли. Однак кiлька мiсяцiв тому до мене дiйшла непiдтверджена чутка, що на одному з нью-йоркських вокзалiв оповiсник говорить зi своерiдною iнтонацiею, вiд якоi волл-стритськi дiловi люди здригаються й мимрять: «Де ж я чув цей голос?» Другий брат – Воллес – либонь, утiк до Пiвденноi Америки, де вiн може послуговуватися зрозумiлою всiм мовою. Що стосуеться описаноi тут iсторii, то ii розповiв менi найкращий перукар на всю крамницю «Елiксер шоп»

, що у Скрантонi (Пенсильванiя). Якщо хочете, можете перевiрити. Маю на увазi перукаря. Це довгов’язий, схожий на баранця чоловiк iз зовнiшнiм виглядом, який вiдповiдав би трохи вищому громадському становищу.

Що з цим робити?

Головна постать оповiдання «Що з цим робити?» – молодий лiкар, доктор Бiлл Гардi. М’яко кажучи, вiн «непоштивий», якщо судити з його ставлення до iпохондрикiв i справдешнiх хворих. Це романтично-сентиментальна оповiдь – химерна, фантастична й, безперечно, кiнематографiчна завдяки сюжету, в якому поеднуються пригоди медика, вибрики шибеника й гангстерськi моменти.

Фiцджеральд надiслав «Що з цим робити?» Гарольдовi Оберу в серпнi 1933 року. У журналi «Сатердей iвнiнг пост», який упродовж багатьох рокiв першим охоче приймав Фiцджеральдовi оповiдання, охарактеризували цей твiр як «незадовiльний», а в «Космополiтанi» визнали його «надто делiкатним». Нiхто з редакторiв журналiв не знав, що й казати про хлопчика – улюбленого Оберового персонажа й автора заголовноi фрази.

Влiтку 1936 року Обер запропонував подати на розгляд перероблену версiю цього оповiдання, але Фiцджеральд вiдповiв, що вiн навряд чи пригадае тепер сюжет, i натомiсть надiслав «Дякую за вогник», яке тiльки-но закiнчив. Уцiлiлий машинопис «Що з цим робити?» досi належить довiрчим власникам майна Фiцджеральда.

I

Дiвчина збавляла час пiд рожевим небом, сподiваючись, що щось та й станеться. Була вона не дуже-то й неуважлива, та сьогоднi все розсiювало увагу: незвичайнi сутiнки, майже незнайомi по багатьох роках пiд далекими небесами; химернi ниточки павутини в кронах дерев, чудернацькi комашки, незвичнi вечiрнi покрики дивовижних звiряток.

«Це жаби, – подумала вона. – Та нi, це grillons. Як воно по-англiйському? Це цвiркуни бiля ставка».

«Це або ластiвка, або кажан», – майнула дiвчинi гадка й перейшла на вiдмiнностi мiж деревами, тодi на кохання та подiбнi реальнi речi. А далi знову – на iнакшi дерева, тiнi й небеса, на iнакший гомiн – як-от гудки клаксонiв i собаче гавкання, що долинали з боку Фiладельфiйськоi магiстралi

. (…)

Собака брехав на чоловiка й водночас принюхувався до нього. Не зачувши нi ворожостi, нi приязностi, роззирнувшись на всi боки, вiн набрав охоти попустувати. Той чоловiк верстав шлях назустрiч дiвчинi, хоча ще не знав про те. Вiн засiв посеред грунтовоi дороги, силкуючись розбити свою жертву – шиновий замо`к зразка 1927 року

.

– Геть звiдси, тварюко! – пирхнув вiн i, знехотя бурмочучи, знову взявся до замка – чудового витвору зi сплаву крицi та винахiдливостi, який лише наполовину пiддався невiдповiдному зу

Сторінка 25

илу.

Був це не грабiжник, а лiкар, i авто належало йому вже кiлька мiсяцiв, упродовж яких «гума» (тобто, жаргоном продавцiв, шини) таки витримувала – понад усi скромнi очiкування. Звернувши з магiстралi на грунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «гума» покiрно пiддалася тисковi часу. Ось чим пояснюеться погана дiя керма, яку вiн помiтив, щойно вiд’iхавши вiд лiкарнi.

– Стариган мiг би й сам поiхати своiм седаном, – пробурмотiв молодик. – Геть розледащiв. В iнших закладах його потурили б iз роботи, а в нашому – потурають йому, ще й маетки заповiдають.

Пiдслухавши це кисле нарiкання, зацiкавлений спостерiгач мiг би зробити висновок, що доктор Бiлл Гардi належить до новiтнього, дуже нешанобливого поколiння. Трохи бiльш нiж середнього зросту, трохи мiцнiшоi будови, нiж середня (як ото шиновий замок зразка 1927 року), доктор у цю мить поновлення сил мислив, надихнувшись тим, що його бос, видатний медик К. Г. Л. Гайнз, надiлив пiдлеглого найприкрiшим iз усiх обов’язкiв – вiдвiдати та заспокоiти лiтню хронiчну iпохондричку, ще й лiки iй прописати, причому саме того вечора, коли треба залагодити свою важливу справу.

Як порядний лiкар, Бiлл нiколи не плутав професiйний обов’язок iз особистою втiхою, але нинi мiж цими двома поняттями постав дуже тiсний зв’язок: жiнку в пiвденному передмiстi треба було вiдвiдати, втiшити або принаймнi тактовно спекатись ii; ну, а жiнка у вiллi, що в кiнцi грунтовоi дороги, нiчого не потребувала, але вважала, що потребуе, i кожнi два тижнi поповнювала сейф доктора Гайнза двадцятьма п’ятьма доларами за запевнення, що ii серце не зупиняеться й що в неi нема нi прокази, нi бубонноi чуми. Зазвичай запевняв цю пацiентку доктор Гайнз, та цього вечора вiн, побалакавши по телефону, пробубонiв: «Послухай-но, Бiлле, зараз менi треба зодягтися на зустрiч, якоi ми з жiнкою чекали багато рокiв. Поiдь i подивися, що там ще можна вдiяти з тою клятою… з мiсiс Брiкстер».

Бiлл налаштував зубило та гонг (тобто дивну штукенцiю, яку вiн знайшов пiд сидiнням i назвав гонгом, бо подiбно дзвенiла) i, не дуже сподiваючись на успiх, завдав удару. На диво, замок пiддався.

Натхненний своiм механiчним чи археологiчним досягненням, лiкар за якихось десять хвилин уже змiг рушити дорогою на зустрiч iз пацiенткою. Заглушивши двигун i вибравшись iз машини, вiн наразився на дiвчину.

«Наразився» – саме те слово, бо ж вона вважала приiзд Бiлла обнадiйливою несподiванкою. У цiеi вiсiмнадцятирiчноi дiвчини була така шкiра, як у нарiжних ангелiв, що iх малювали iталiйськi художники епохи декадансу

, а в сiрих очах iскрилися всi прагнення на свiтi.

– Добрий вечiр. Я лiкар Гардi, асистент доктора Гайнза. Мiсiс Брiкстер зателефонувала…

– Добрий вечiр. Я мiс Мейсон, дочка мiсiс Брiкстер.

Червонi сутiнки майже вигасли, вона яснiла в останнiх променях заграви.

– Матерi нема вдома. Чим можу допомогти? – спитала вона.

– Чим я сам можу допомогти, – виправив вiн.

Дiвчина злегка всмiхнулася.

– Не знаючи вас як слiд, я не можу вирiшувати.

– Маю на увазi – сьогоднi ввечерi. Чим мiг би я допомогти сьогоднi ввечерi?

– Я навiть не знаю, що вам i сказати, докторе Гайнз…

– Я доктор Гардi, асистент доктора Гайнза.

– Пробачте, докторе Гардi. Ми подамо вам чашку кави на кухнi й розрахуемося дрiб’язком – скiльки там знайдеться в домi.

Вислухавши останню реплiку, Бiлл зауважив, що вона не вписуеться в арiстотелiвську логiку. Трохи помiркувавши, вiн почав заново.

– Мене викликали з цього будинку, мiс Мейсон, щоб полiкувати вашу матiр. Якщо ii забрали…

– Їi забрав мiй батько.

– Он як. Пробачте, а навiщо?

– Вона дiзналася, що компанiя «Чиказька опера» дае «Луiзу»

.

– Бачу, в чому рiч, – кивнув Бiлл. Однак не бачив, бо в дедалi густiшому присмерку дiвчина трохи заслiплювала очi. – Хочете сказати, що вона не може встояти перед «Луiзою». Менi це знайоме. У мене була тiтка, яка нiколи не могла…

– Сумнi, дедалi сумнiшi справи, докторе Гайнз…

– Я Гардi, помiчник доктора Гайнза.

– Прошу пробачення, докторе Гардi. Але коли дедалi бiльше дiзнаешся про ось таких тiтоньок, то таки задумуешся, до чого ти з ними дiйдеш! Мати наближаеться до Луiзи, замiсть вiддалятися. Вона пiшла звiдси несподiвано й раптово, батьковi довелося нести з собою запонки. Мене кiлька рокiв не було вдома. Зовсiм недавно я повернулася сюди, застала нового вiтчима й тепер стараюсь якось пристосуватися. Якщо в домiвцi i е хворий, то не знаю, хто це. Мати анi слова не сказала менi про свою недугу.

– Отже, ваша мати не занедужала й не дзвонила докторовi Гайнзу? Сталася помилка?

– Вона не виглядала хворою, коли вибиралася на оперу.

– Що ж, припустiмо… Припустiмо… Облишмо цю справу. – Ще раз глянувши на дiвчину, Бiлл вирiшив не облишити. – Я хотiв сказати: припустiмо, ми перевiримо. Дам вам адресу лiкарняного комутатора, ви зателефонуете й з’ясуете, чи був у них такий дзвiнок. Я не питиму кави й не вiзьму дрiб’язку. Почекаю тут, у машинi.

– Гаразд, – погодилася мiс Мейсон. – Добре було б з

Сторінка 26

ясувати ситуацiю. (…)

За кiлька хвилин вона з конвертом у руцi з’явилася на верандi.

– Вибачайте, докторе Гайнз, ви мали рацiю. Мати таки зателефонувала до лiкаря…

– Мене звуть Гардi.

– Ну… не починаймо все спочатку. В усякому разi вона подзвонила комусь iз вас двох. Перепрошую за нечемнiсть, але звiдки менi знати, що ви не вимагач?

Подумки смiючись, Бiлл вiдповiв:

– Отак ми й стоятимемо там, де були з самого початку. Хiба що ваша мати чекае мене в антрактах мiж дiями в оперi.

Мiс Мейсон вручила йому конверт.

– Я знайшла це на столику в холi, коли виходила… адресоване докторовi… – тихо сказала вона й вчасно прикусила язика, коли Бiлл пiднiс листа до фари, бо стемнiло. – Сподiваюся, це прояснить справу.

Шановний докторе, я справдi зателефонувала Вам щодо хлопчика, оскiльки – на Вашу пораду – знову зацiкавилася домашнiми справами, i випало дуже вдало. Але ми з чоловiком вирiшили, що менi найкраще було б вийти з дому. Отож я й вийшла, тим паче, що якраз там ставлять оперу, яку менi дуже хотiлося побачити й послухати. Або ж ми могли б пiти в кiно. Та куди хоч, аби тiльки вiдвернути увагу вiд себе, як ви й запропонували. Вибачте, якщо я завдала Вам клопоту.

З повагою, Енн Маршалл Мейсон Брiкстер

P. S. Я мала намiр залишитися вдома й розповiсти вам про хлопчика, але мiй чоловiк вважав, що менi треба вийти з дому. Хлопчик сказав, що вiн украв блугу. Я не знаю, що це таке, але я цiлком певна, що в його вiцi не годиться таке робити.

ЕММБ

Бiлл перемкнув фари з тьмяного освiтлення на яскравiше й у новому свiтлi подивився на лист. Знову те саме – хлопчик украв блугу, а жiнка хоче щось iз цим зробити. Проступили тьмянi обриси клопотiв, з якими довелося зiткнутися докторовi Гайнзу i якi тепер мали перейти Бiлловi. Вiд цього усвiдомлення на скронях виступили дрiбнесенькi крапельки поту. Бiлл рiзко повернувся до дiвчини.

– То коли ви зауважили, що бракуе бруги?

– Якоi бруги?

Невдача.

– А брунги?

Вона вiдсувалася – помалу й потроху, але помiтно, i Бiлл покрив свiй промах, переказавши все написане.

– Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Вашi батьки хочуть дiзнатися, чому й навiщо вiн це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?

У сяйвi фари iхнi голови так зблизилися, що його рухливi бiлявi кучерi подряпували дiвчинi щоку, а довге нереальне пасмо золотистого шовку цiлком матерiально торкнулося куточка Бiллового ока, насправдi ж – усього тiла.

– Я не зможу вам допомогти, – вiдповiла за якусь мить мiс Мейсон.

– Гадаю, що менi варто розслiдувати цю справу, – сказав вiн. – Гаразд, – згодилася вона. – У його кiмнатi ще свiтиться. Дiвчина пройшла холом, прикрашеним рештками вбитоi дичини.

– Ви зустрiнетеся з ним тут, – спитала вона, зупинившись бiля пiднiжжя сходiв, – чи в його будуарi?

– Ходiмо нагору, – запропонував Бiлл.

Вiн плекав тривку надiю на те, що бругу вже трiумфально вихопили з-пiд подушки й уся ситуацiя прояснилася завдяки вичитанiй нотацii, з якою носилися напоготовi, наче солдат iз амунiцiею. Сама Чарiвнiсть провадила путь нагору, немов маяк, який згодом на верандi мiг би висвiтлити проблеми молодого лiкаря – або щось подiбне.

Здавалося, почало збуватися його сподiвання розгадати таемницю, коли вже з порога кiмнати, в якiй мало б свiтитися, вони занурились у темряву. Мiс Мейсон поорудувала перемикачем, i Бiлл задивився на тринадцятирiчного хлопця, одягненого в пiжаму, що сяк-так покривала натiльний комбiнезон; на лiжко з очевидними ознаками, що на ньому лежали; й на книжку, що випиналася з-пiд подушки, тiльки-но туди похапцем засунута.

– Це, мабуть, iглу, – подумав лiкар, iнстинктивно втiливши шукану рiч в арктичну форму. Пiд неприязним поглядом хлопчика вiн спритно сягнув пiд подушку й, вихоплюючи книжку, кинув оком на ii блiдо-блакитну обкладинку. Виявилося, що на нiй написано «Колишнiй торговець жiнками». Авторство вказано iз зворушливою скромнiстю – «Досi одинокий мужчина».

Бiлл спокiйно вiдклав «Колишнього торговця», як ефемерну рiч, щось на зразок примiрника «Моiх сорока рокiв у фонтанах Тiволi

» в пам’ятi туриста, й озвався:

– Як справи, юначе?

Ба, «юнак» уже давно вiдмовлявся вiд таких балачок. Вiн гидливо глянув на Бiлла, на сестру, тодi знову на Бiлла й зрештою тицьнув у них середнiм пальцем – зобразивши те, що прадiди могли б по-евфемiстичному назвати пiвником.

Ба, лiкар був не з м’якого тiста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, вiн застерiг:

– Якщо хочеш побавитися зi мною, то побачиш, що я сильнiший.

Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, пiдняв на лiкаря непроникливi очi й вiдповiв:

– І що тодi робитимете?

Оце так питання… Бiлл мiг вправно вести розмови на рiзнi теми, але щось пiдказало йому, що тут не та тематика. Вiн подивився на мiс Мейсон, та в ii блискучих очах розпiзнав вираз вiковiчних слiв: «У свiтi, де верховодять чоловiки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тодi я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сi

Сторінка 27

ши бiля лiжка, лiкар принизився до рiвня розмови, яку спотворювали паузи, зупинки та запинки. Компетентна судова стенографiстка передала б ii таким чином:

– Що тобi подобаеться?

– Менi?

Пауза. Хлопець дивиться на лiкаря.

– Що тобi подобаеться? – повторюе той.

– Я люблю книжки, – нерiшуче вiдповiдае хлопець.

– Я теж люблю книжки.

– Якщо ви не проти, – втручаеться дiвчина, спостерiгши початок спокiйного – неначе в батька з сином – потоку слiв, – то я пiду. Мушу впоратися з деякими справами.

Бiлл почув, що дверi за нею зачинилися доволi швидко. Краще було б пiти звiдси, як тiльки з’ясувалося, що мiсiс Брiкстер нема вдома. Не психiатр i не моралiст, вiн вважав себе науковцем. Був доволi впевнений у собi, щоб розсудливо поводитися з хворою жiнкою в критичному станi, а тут досить було глянути на ось цього пацiента, як iз голови пiвнячим гребенем випнулась якась забута вiдраза до тринадцятилiтнiх хлопчикiв i навернулася сердита думка: «Я ж i не детектив».

Однак вiн стримувався й вiв медоточиву мову з «юнаком»:

– Якi iгри тобi подобаються?

– Та, всi потроху.

– Гаразд, але якi саме?

– Гра в гангстерiв – тiльки вона менi й подобаеться.

– Що ж, це весела забава.

«Любиш Дiамантового Дiка»

, – подумав Бiлл, а проте щось спонукало його спитати:

– А кого ти волiеш бачити переможцем – бандита чи полiсмена?

Хлопчик насмiшкувато глянув на нього.

– Само собою, бандита. Ви що, чокнулися?

– Не грубiянь!

– І що тодi робитимете?

– Я…

На Бiлла напливла ще одна мана з дитинства. У всякому разi щось таке, як вiдчути себе пiратом…

– Якi книжки ти читаеш?

Лiкар так опановував свое обличчя, нiби прослуховував стетоскопом усе тiло хлопчика.

– Та не знаю.

– Чи дивишся ти кiнокартини? – Бiлл зауважив, як просяяв хлопець, нiби вихiд iз тунелю побачив. – Гангстерськi кiнокартини?

– Менi багато чого не дозволяють. – Голос набрав вiдтiнку самовдоволення й звучав не дуже переконливо. – Не дозволяють менi й iншим багатим хлопцям ходити на щось таке, хiба на комедii, на фiльми про викрадення дiтей i таке iнше.

А комедii менi подобаються.

– Чиi? Чаплiна

?

– Кого?

– Чарлi Чаплiна.

Очевидно, цi слова одним вухом увiйшли й другим вийшли. – Нi… знаете, комедii.

– Хто тобi подобаеться? – спитав Бiлл.

– Е-е-е… – Хлопчик задумався. – Ну, менi подобаються Гарбо

, Дiтрiх

i Констанс Беннетт

.

– Вони грають у комедiях?

– Вони найсмiшнiшi.

– Вони – це хто чи що?

– Найсмiшнiшi комедii.

– Чому?

– Ой, там весь час стараються розiгрувати цi пристраснi штуки.

– Що за пристраснi штуки?

– Ну… цi погляди.

– Якi погляди?

– Та ви знаете. Це… гм… як на Рiздво.

Бiлл почав був сушити над цим голову, але згадав про досi не вирiшену справу з iглу й схаменувся. Вважав за доцiльнiше повернутися до книжок.

– Якi книжки маеш? – запитав вiн.

Хлопець уважно подивився на нього.

– Еге, а ви часом не пройдисвiт?

Бiлл швиденько помiркував, так воно чи нi.

– Нi, – признався вiн.

– Що ж… – звiвся з лiжка хлопчик, – маю десь два сорти книжок. Одна про чотирьох дiвчаток на iм’я Мег, що звалилися в кролячу нору

, а друга про… Багато таких маю. – Повагавшись, вiн додав: – І ще в мене е кiлька власних книжок.

– Чи можу я iх побачити?

Хлопчик подумав.

– І що тодi робитимете?

Бiлл задумався втрете. Нарештi вiдповiв:

– Нiчого.

– Якщо так, то пiднiмiть край матраца.

Бiлл пiдняв. Згодом вiн сам себе питав, скiльки книжок там нарахував: десять чи двадцять. Тi, що запам’ятав, називалися «Факти любовi»; «Вiйна i мир», том I; «Премiйованi оповiдання 1926 року»; «Психiатрiя, ii змiни за вiсiмдесят рокiв»; «П’ятдесят популярних загадкових iсторiй Свiтовоi виставки 1876 року».

Голос хлопчика м’яко й гостро протинав Бiллову задуму над схованкою.

– Мабуть-таки, ви пройдисвiт. Ви побачили iх. Що ви робитимете?

– Ймовiрно, вирiжу тобi мигдалини, – вiдповiв Бiлл, вчасно ухилившись у мить, коли з грюкотом упав матрац. Такий випадок, очевидно, стався через дедалi гучнiший звук крокiв.

– Зi мною все гаразд, – повiв далi Бiлл, – я не…

– Дурницi…

Хлопець замовк, щойно з’явилася мiс Мейсон. Не призвичаiвся до сестри й трохи побоювався ii.

– Мати й батько вже вдома, – оголосила вона Бiллу. – Хочете зустрiтися з ними внизу?

– З вас була б добра асистентка лiкаря, – зауважив вiн.

– Я прожила в лiкаря три мiсяцi.

Бiлл глибоко зiтхнув, а вона повела далi:

– Його дружина дуже хворiла. Не gravement, а chronicquement, знаете

. Менi подобаються лiкарi.

Хлопчика хвилювало тiльки одне – зрадить його Бiлл чи нi, коли той разом iз мiс Мейсон виходив iз кiмнати, озираючись i двiчi спробувавши виголосити заключну сентенцiю. Востанне глянувши на затяте хлопчикове обличчя, медик таки закiнчив ii:

– Не видам тебе, але я б хотiв ще з тобою побалакати.

Бiля дверей вiн додав:

– Принаймнi не скажу жодному з твоiх приятелiв, що ти говорив зi мною по секрету.

Зробивши все можливе, Б

Сторінка 28

лл, однак, почувався нiяково, як нiколи, тоi хвилини, коли йшов за мiс Мейсон довгим залом i сходами. На останньому схiдцi вiн стрепенувся – потрапив у таку сцену, яку й уявляв.

Очевидно пустоголова, але не дуже докучлива жiнка стояла бiля входу в головну кiмнату, для якоi в усiй краiнi ще не знайдено пiдхожоi назви. Стояла й жваво помахувала рукою, запрошуючи гостя до кабiнету. Звiдти вона спровадила чоловiка, якому дала знак вийти друга рука, не зайнята в мить запросин Бiлла.

– Я знала, хто ви, – сказала мiсiс Брiкстер. – Упiзнала вас iз приписiв доктора Гайнза. Вiн так добре все описуе! Сьогоднiшню кiнокартину вiн мiг би змалювати так само добре, як i рецензент.

Вiдмовившись вiд запропонованого вiскi з содовою, Бiлл заспокоiвся й мовив голосом професiонала:

– Що вас турбуе, мiсiс Брiкстер?

– Певна рiч, усе почалося з посмикування… – почала вона. А закiнчила за двi години:

– …напевно, маете рацiю. Це лише нервове виснаження вiд того, що моя донька повернулася додому.

Зненацька позбувшись буцiмто нервового виснаження, мiсiс Брiкстер повернулася лицем до лиця з Бiллом.

– Раз уже ви йдете звiдси, докторе, попрошу вас нагадати докторовi Гайнзу, що коли я запрошую його, то мае прийти тiльки вiн. – Задзвонив телефон, i вона, не змовкнувши, взяла трубку. – Надалi сподiватимуся вiзиту самого лiкаря, а не його асистента… Так, вiн тут… на Бiмiнг-авеню, 6632… Дуже особисто й термiново. Скажiть йому про Еллiса С.

Мiсiс Брiкстер вимовляла слова так, неначе кожним iз них викривала злочин. Поклавши слухавку, вона наголосила:

– Сподiваюся, що там ви знайдете не бiльше проблем, нiж знайшли тут.

Коли за Бiллом зачинилися дверi, вiн кiлька хвилин таки мiркував над тим, чи не спiткае його ще гiрший клопiт, нiж той, що вже за плечима.

Якусь хвилину лiкар постояв на верандi, спинивши око на великiй жимолостi, що кидала тiнь проти низько навислого серпика мiсяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причiп, що спав поряд, облитий мiсячним свiтлом.

То була дiвчина з чужих краiв. Заснула так, що сон про цi мiсця виднiв на ii чистому чолi. Бiлл вийняв годинника – минула третя. З виробленою спритнiстю вiн рушив по дерев’янiй пiдлозi веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку – i враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дiвочих бровах.

– Я спала, – озвалася вона. – Спала.

Неначе Бiлл попросив ii почекати тут. Неначе ii волосся, злегка торкнувшись Бiллового лоба, попросило затриматися тут допiзна. Але надто вже вона юна, як на легкi стосунки, тож лiкар узяв свою сумку i, сказавши «що ж, я мушу…», пiшов до машини. Спало на думку, що вiн дуже довго просидiв у цьому домi й увесь цей час дiвчина спала.

II

Бiлл iхав швидко, бо було далеко добиратися: з пiвнiчноi околицi – на пiвдень через усе мiсто, а далi ще кiльканадцять миль, аж до колонii замiських будинкiв. Голос у телефоннiй розмовi звучав iз вiдтiнком страху; либонь, нинi був не той вечiр, щоб розривати стосунки. Бiлловi думки так густо зосередилися на сценi, вiд якоi вiн вiддалявся, що по хвилинах i милях iзди вiн i незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомiй вулицi.

У Бiлловому житлi свiтилося, перед ним стояв седан. Коли Бiлл вибирався з машини, дверi седана вiдчинились i з них вигулькнула кремезна постать.

– Ви лiкар? – спитала постать, наближаючись до нього. – Це ви будете лiкар, що приятелюе з мiсiс Дайкс?

– Так… Вона захворiла?

– Нi. А я мiстер Дайкс. Сьогоднi приiхав додому з Ден… iз Гонолулу.

Отже, цей привид нарештi матерiалiзувався. І справдi, в ясному мiсячному свiтлi вiн видавався восьми футiв заввишки, з довжелезними чiпкими руками. Бiлл завбачливо вiдступив на крок.

– Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки що. Сядемо у вашу машину i трохи побалакаемо, перш нiж зайти до вас додому.

– Що це? – спитав Бiлл. – Грабунок?

Чоловiк погрозливо реготнув.

– Щось схоже. Я хочу два вашi пiдписи – один на чеку, а другий на листi, якого ви ще не написали.

Гарячково розмiрковуючи, Бiлл сiв у машину.

– Лист до кого? – спитав вiн.

– До моеi жiнки. Великий з вас спритник, що не листуетеся з нею. Я всю вашу квартиру перевернув догори дном, та так i не знайшов листа.

– Послухайте, мiстере Дайкс, я знаю вашу дружину всього мiсяць, i тiльки як лiкар.

– Та невже? Чому ж тодi вона прилiпила ваше фото бiля свого туалетного столика?

Бiлл видав стогiн праведника.

– Це ii особиста справа, – пояснив вiн. – Я випадково дiзнався, що вона дiстала це фото вiд мого однокласника в медичнiй школi. Його дружина i ваша – подруги. Я не дав iй…

– Розумiю, розумiю, – глузливо перебив Бiлла здоровань. – І ви не той, за кого вона хоче вискочити замiж, тодi як я в Ден… у Гонолулу. І менi таке до вподоби – приiхати й побачити, що моя жiнка знюхалася з якимсь медиком, га? І я маю ковтати такi пiлюлi, як останнiй дурень? Ось зараз ви вiдкупитеся й дасте менi письмовий доказ зради, щоб я змiг розлучитися. Таке вам сподобаеться.

Бiлловi

Сторінка 29

взагалi таке не подобалось, але, розсудивши на здоровий глузд, його становище було щонайменше скрутне. Чи то страх, чи то полегшення вiн вiдчув вiд того, що сталося далi, – цього вiн нiколи не мiг вирiшити, але на рiзкий наказ: «Пограбування!» обидва чоловiки скочили, як ошпаренi, з вiдкидного заднього сидiння. Навiть за частку секунди, перш нiж нова постать з’явилася з Бiллового боку автомобiля, можна було розпiзнати в голосi щось невловимо знайоме.

– Ти не знав, що вiн мае при собi одного зi своiх бандитiв, здорованю, – знову озвався голос. – Вийди, щоб не загидити кров’ю оббивку. Швидше!

Жалюгiдно трусячись, здоровило вовтузився з клямкою, i в цю мить Бiлл упiзнав свого рятiвника. Це був той самий хлопчик. А коли пролунало класичне «линяй звiдси!», лiкар став невиразно розпiзнавати iнструмент, який тiльки-но змусив мiстера Дайкса вiдступити, спiткнутися, впасти, звестись, а тодi чкурнути вулицею, та так прудко, як лiдер у перегонах. Придивившись ближче до iнструмента, Бiлл побачив, що це щось схоже на револьвер, але не зовсiм револьвер. На той час, коли Дайксовi п’яти накивували ген у далинi, вiн утямив, що це та сама загадкова сталева штуковина, яку сам досi вважав гонгом.

III

Хлопчик сiв у машину, й Бiлл, оторопiлий вiд крутого повороту подiй, розвернувся й поiхав до мiста.

– Цей тип, звичайно ж, боягуз, – вдоволено зауважив хлопчик— Так, – згодився Бiлл, майже автоматично. Поверталися й давали себе знати професiйнi звички. – Хотiв би я знати, що ти тут робиш.

– Я просто виiхав на прогулянку, – недбало вiдповiв хлопчик. – Невже ти не можеш прогулятися вдень? – Я скористався вашою поiздкою. Вирiшив перехитрувати вас. Весь цей час, що ми були в дорозi, я тримав пiстолета так близько до вашоi спини…

– Ой, припини це, припини, – перебив невдячний лiкар. – Менi не подобаеться така мова.

– Гаразд. Але анi словом не проговорiться батькам, чуете? Бо iнакше скажу, кого я побачив… Джигуна, що вiдбивав жiнку в здорованя, поки той був у Ден… у Хула-хулi.

Як цю новину сприйме закохана дiвчина? Та, що ви покинули на верандi?

– Яка ще закохана?

Бiлл укотре оторопiв, але цього разу не дуже. Вже призвичаювався до потрясiнь.

– Не думайте, що я не помiтив, як вона востанне озирнулася й подивилася вам услiд. Ото приемно iй буде почути про…

– Ти сам не знаеш, що кажеш, – ствердив Бiлл. – Не зможеш зрозумiти цю ситуацiю, аж поки я не поясню тобi кожну ii подробицю.

– Тодi пояснюйте тiй дiвчинi.

Добряче помiркувавши, лiкар вирiшив, що не стане iй пояснювати. Цiлком певно, що не можна дозволити собi таке. Натомiсть можна було б принаймнi порозумiтися з цим невиправним хлопцем.

– Зразу ж i почну науку, – оголосив Бiлл. – По-перше, розумiю тебе й пiдтримую – до певноi мiри. Звичайно, краще бути бiйцем, нiж одним iз цих слабакiв, вихованих у великiй любовi до самих себе. І ти можеш вибрати свое дiло. Є боротьба за зло й за добро. Є багато чого, за що треба боротися: за свою вiру, честь, родину й… Маю на увазi, ти згодом пересвiдчишся, що е безлiч речей на свiтi, й тобi доведеться вирiшувати, чи варто за них боротися. Наразi ж обмежуйся захистом. Ось цей кримiнальний випадок тебе не стосуеться, не варто про нього й думати. Маеш бути таким самим, як люди старшого вiку, i викинути його з голови…

З кожною хвилиною Бiлл упевнювався, що сам не знае, про що веде мову. Крадькома глянув на хлопчика. Хотiв перевiрити, чи вiн це зауважив.

Але хлопчик дрiмав – уже кiлька хвилин.

IV

Займалася ранiшня зоря, коли Бiлл звернув на грунтову дорогу. На межi маетку мiсiс Брiкстер вiн розбудив свого рятiвника.

– Ми на мiсцi. Покладаемо надiю на Бога, що вдома не зауважили, що ти вийшов. Спробую запровадити тебе так, щоб нiхто цього не побачив.

Млявий пiсля нiчних операцiй, майбутнiй кримiнальник здивовано подивився на Бiлла.

– Прокинься! – нетерпляче сказав Бiлл. – Уже, вважай, розвиднiлося.

– І що тодi робитимете?

– Припускаю, в тебе ще вистачить здорового глузду, щоб непомiтно ввiйти.

– Молода француженка зарадить.

– Що за француженка? У чому зарадить?

– Маю на увазi сестру. – Хлопчик очевидно прочуняв. – Та ви ii знаете, цю закохану. Сестра недавно повернулася з Францii чи ще звiдкись. Вона мене й впустить.

Почувши про цей задум, Бiлл оговтався майже до нормального стану.

– Як ти ii розбудиш? – запитав вiн.

– Придумаю якийсь спосiб.

– Я пiду з тобою. Тiльки задля того, щоб упевнитись.

Повз новi дерева, крiзь нове трепетне життя, крiзь новi тiнi, якi творили нову мiсцину замiсть давньоi, крiзь гомiн рiзних дивовижних комах вони перейшли лужок i зупинилися пiд вiкном.

– А тепер що? – шепнув Бiлл.

– Це ii кiмната… i вiкно вiдчинене.

Подумки Бiлл квапливо перебрав класичнi способи штурму заснулоi оселi.

– Ми могли б жбурляти камiнчики, – непевно запропонував вiн.

– Нi, ми вкинемо одну з цих квiток. Знаете, якi вони, дiвчата. Верещать, якщо влiтае камiнець. А якщо влетить троянда, вони гадають, що ii нарештi вкинув принц

Сторінка 30

Уельський.

Перша троянда не влучила в цiль. Хлопчик промахнувся. Тодi Бiлл виконав два iдеальнi кидки – квiти не зачепили пiдвiконня. Внизу не було чутно акустичного наслiдку, й вони удвох вичiкували, затамувавши подих.

– Спробуйте ще раз… – почав був хлопчик, але змовк. У вiкнi з’явилося нiжне довiрливе обличчя, на якому заспанi очi силкувалися розрiзнити, що там унизу.

Час вiд часу лунало перешiптування, яке зумiв би вiдтворити тiльки один зi знаменитих iмiтаторiв, що працюють на радiо. Коли обличчя дiвчини зникло, ii молодший брат iз вiдразою на лицi обернувся до лiкаря.

– Як бачите, вони всi однаковi. Розумiють лише половину, а друга половина до них не доходить. Тiльки половина – це все, чого можна сподiватися. Зараз сестра виряджатиметься, i то так, наче ми маемо вiдвезти ii в якiйсь справi до центру мiста.

Проте мiс Мейсон вбралася напрочуд швидко й напрочуд до лиця. За сiм хвилин вона вiдчинила перед ними бiчнi дверi. Приглянувшись до неi, Бiлл вирiшив, що зможе краще пояснити, в чому рiч, без коментарiв третьоi сторони, тож, скориставшись тим, що ця сторона позiхнула, вiн суворо вказав пальцем напрямок – усередину оселi, а тодi вгору. Хлопчик пiдморгнув разок, роззявив рота, але, спостерiгши, що невимовлене слово нестримно переродилося в позiхання, враз пiддався i зник.

– Отже, мiс Брiкстер… – озвався лiкар i змовк.

– Мiс Мейсон, – виправила вона й перекiрливо повела далi: – Певна рiч, я можу здогадатися, що сталося. Мiй брат залишився на задньому вiдкидному сидiннi

. Перш нiж лягти спати, я побачила, як вiн забирався у ваше авто.

«Це ж iлюзiя, що вони розумiють лише половину, – подумав Бiлл. – Хлопчак не все знае. Таж ця дiвчина…»

– Не кажiть батькам про вашого брата, – попрохав вiн. – Я вподобав його. Не хочу, щоб вiн мав клопiт.

– Докторе Гардi.

– Слухаю, мiс Мейсон.

– За тi два мiсяцi, вiдколи я повернулася з Європи, на моiх очах сталося стiльки дивовижi, що вже й рота не наважуюся вiдкрити, коли не мое дiло.

«У сам раз дружина для лiкаря, звiдки не глянь», – подумав вiн.

– Мiс Мейсон.

– Слухаю, докторе.

– Мiс Мейсон… Природно, за таких обставин я не змiг… – Бiлл провiв долонею по заростi на пiдборiддi. – Не змiг закiнчити свiй туалет. Однак попрошу вашого дозволу…

– Слухаю, лiкарю.

– …сердечно попрощатися на добранiч, чи то пак – на добрий ранок.

– Звичайно ж, я розумiю.

– …i щоб завтра, чи то пак сьогоднi, повернувшись сюди на зустрiч iз вашою матiр’ю, я мав честь…

– Слухаю, лiкарю.

– …сердечно привiтатися з вами – зi словами «добридень». – Було б дуже приемно.

– На добранiч, мiс Брiкстер.

– На добранiч, докторе Гайнз.

V

На роботу Бiлл приiхав роздратованим – через безсоння та невиразне невдоволення своiм становищем, i на несвiжу голову годi було змiркувати, звiдки взялося таке почуття. Втiм, одна з причин була очевидна: доктор Гайнз нiколи не приходив ранiше, нiж ополуднi. Отож його асистентовi доводилося тягти лямку за двох i деколи почуватися конем у пожежнiй упряжi

. Бiлл не бачив жодного виправдання цих дедалi бiльших лiнощiв у чоловiка сорока з гаком рокiв.

«Мабуть, я роздратувався тiльки через те, що запiзнився сьогоднi вранцi. Мабуть, я намагаюся зiпхнути провину на боса».

Ось так вiн старався втриматися в рамках неупередженостi, але таки зiрвався в мить, коли прийшов доктор Гайнз. На той час молодий асистент розглядав уже двадцять зобов’язань i мав двадцять повiдомлень.

– Менi важко докладно робити ось це й водночас читати, – доволi тихо, але й доволi чутно закинув Бiлл.

Здивовано глянувши на пiдлеглого, доктор Гайнз знову впав у пусту безтурботнiсть.

– Але ж у нашi часи, – вiдповiв вiн буцiмто сердечним тоном, звичним у розмовах iз пацiентами, – вже те добре, що взагалi е якась робота

, ха-ха.

Гайнз обiрвав смiшок, прочитавши вираз на Бiлловому обличчi.

– Кажу це всерйоз, докторе Гайнз. Не знаю й не хочу знати, чому ви не беретеся до роботи, але це до чортикiв несправедливо – з огляду на вiдсоток, який я беру. Пропоную вам ранiше лягати спати.

У доктора Гайнза витрiщились очi й вiдвисла нижня губа. – Гаразд, – сказав вiн, набираючись злостi. – Але ви забули, що я пiдiбрав вас, зеленого iнтерна, i залучив до практики, яку розвинув у цьому мiстi…

Вiн зробив паузу перед нищiвною реплiкою, а Бiлл поблажливо сказав:

– Я це визнаю… – i раптом докинув вислiв, засвоений минулого вечора: – І що тодi з цим робитимете?

– Зараз скажу вам, що я робитиму. – Зовсiм не дурень, доктор Гайнз на мить змовк, помiркував про свое сумлiння й повiв далi, зi значно меншою певнiстю: – Я робитиму…

Раптом вiн усвiдомив, що нiчого з цим не робитиме. Колись розпочавши на славу, доктор згодом дозволив собi надовго скласти руки. Останнiм часом вiн скинув на Бiлла Гардi все трудомiстке, навiть своi секретнi справи. Без Бiлла зруйнувалася б сама фiрма. Отож доктор Гайнз просто сидiв i дивився на молодшого, нiж вiн сам.

Здогадавшись, про що думае старший чоловiк, i вiдчувши свое з

Сторінка 31

ерху, Бiлл дав йому досить часу поновити й зберегти вiддавна знехтувану гiднiсть. Молодик рушив до дверей i на ходу кинув кiлька найважливiших розпоряджень тямущiй мiс Вайсс.

Вiн швидко iхав на пiвнiч i думав, а точнiше – давав лад думкам, що снувалися в головi кiлька останнiх втомливих годин: хлопчик на свiй страх i ризик веде бiй проти повсякденних реалiй, на боцi яких завжди незмiнно стоятиме мiсiс Брiкстер; романтика – це для дiтей, а робота й небезпека – для чоловiкiв; найкраще, чого можна сподiватися, – це те, що пiд кiнець дня ген за поворотом на грунтову дорогу Бiлла чекае щось лагiднiше й зовсiм iнакше, нiж було досi.

Був ще тiльки пообiднiй час, але молодому лiкаревi здавалося, що оте «щось» уже видно крiзь яскравий раннiй пополудень iз зовсiм новою оперою комах i з тiнями дерев, що проклали новий шлях. Не зовсiм певний, що попереду виднiе сподiване, Бiлл враз упевнився в цьому.

За кiлька хвилин вiн мовив:

– Маю щось вам сказати. На жаль, скоромовкою, бо багато чого мушу зараз зробити…

– Ду-у-уже слушно, – сказав хлопчик, що сидiв iз ними. – Ду-у-уже слушно… – І додав, без нiякоi принуки: – Я завжди можу пiдпорядкуватися наказам поважноi персони… Уже йду собi.

На диво, вiн так i зробив.

Бiлл провiв поглядом хлопчика, трохи шкодуючи, що, напевно, нiколи не вдасться дiзнатися, що таке блуга i як на Рiздво люди поглядають одне на одного. Тодi обернувся до дiвчини.

– Послухайте, – почав вiн, – ви красуня… майже неземна. Ви…

– Еге ж.

– У вас е все, чим тiльки можна надiлити дiвчину… – Бiлл завагався. – Коротко кажучи…

Мiс Мейсон знала наперед, що пiсля слiв «коротко кажучи» вiн ще довго марудитиме, тож вирiшила прискорити розвиток подiй.

– І що ви з цим робитимете? – спитала вона.

Втративши терпець вiд запитання, яке в цьому домi вимагало щораз iнших пояснень, Бiлл Гардi перебрав розвиток подiй у своi руки й перейшов вiд слiв до наочних дiй.

Грейсi нi в сих нi в тих

Френсiс Скотт Фiцджеральд i Роберт Спаффорд (1913—2000), на той час молодий письменник iз Балтимора, а згодом актор, спiвпрацювали над екранiзацiею оповiдання «Грейсi нi в сих нi в тих», пiсля того як у 1934 роцi Фiцджеральд зустрiв Джорджа Бернза та Грейсi Аллен у Балтиморi, де вони були на гастролях. Сценарiй фiльму – це коротке оповiдання в ретельно продуманiй та визначенiй формi. «Грейсi нi в сих нi в тих» напрошувалося стати одним iз фарсiв, завдяки яким ця пара акторiв прославилася, тобто Бернз мав би зiграти роль партнера комiка, а Аллен – «дурненькоi Дори», але Фiцджеральд не мiг утриматись вiд написання справжнього лiтературного твору. Якщо в першому ж абзацi Джорджа описано як «закоренiлого старого парубка, що волiв триматися в тiнi», то зрозумiло, що це не просто такий собi виграшний кiнематографiчний номер – «звичний заiжджений кiнь, який повезе манатки [Бернза й Аллен]».

Фiцджеральд журився тим, що витратив час на сценарiй, який не вдалося продати. Згодом, улiтку 1934 року, вiн написав своiйкузинi Сесi Тейлор: «Все тут iде доволi погано. Зельдi не краще – твiй кореспондент у паскудному здоров’i + два кiнопроекти зiйшли нанiвець, один iз них – для Грейсi Аллен + Джо. Бернза – мало що не прийняли + забрав 2 тиж. роботи + сподобався iм + хотiли його купити… + «Парамаунт» забракував. Подiбно, як ото кравець, що залишився з костюмом, пошитим на замовлення, – нiхто не купить». Опинившись наприкiнцi десятилiття в Голлiвудi, Фiцджеральд iще раз переробив цей сценарiй – задля нового розподiлу ролей. Цю переробку помiщено в примiтках до цього оповiдання

.

Загалом, iдея запропонувати це оповiдання Джорджевi Бернзу та Грейс Аллен

грунтуеться на твердженнi, що фарс i комедiя привертають увагу не бiльш як пiвгодини, i водночас на тому, що в особистостях цих акторiв е великий потенцiал для повнометражних фiльмiв.

Упродовж перших тридцяти хвилин чистого фарсу глядач смiеться, упродовж других вiн розважаеться, а упродовж третiх йому хочеться лупцювати комедiантiв по головi. Чаплiн пересвiдчився в цьому, коли вирiшив знiмати довшi картини, як-от «Перерваний роман Тiллi», «Малюк» etc. У кiно вiн вiдкидав багато чого зi своеi суто фарсовоi особистостi, щоб дати мiсце таким дiаметрально протилежним художнiм засобам, як пафос, у «Малюку» й розвивати цей загальний принцип, уже багато рокiв добре вiдомий авторам легкоi комедii.

Керуючись таким засновком, автори, якi подають на розгляд цю iсторiю, спробували урiзноманiтнити звичного заiждженого коня, що повезе манатки Джорджа Бернза та Грейс Аллен, почуттями та емоцiями, спiльними в усiх людей, i це, сподiваемося, дасть у наслiдку таке саме визнання акторiв, яке досi вони здобували лише за своi старання в галузi фарсу. Цю iдею спершу подали самому Джорджевi Бернзу, i вiн так нею зацiкавився, що закликав нас працювати далi.

Нижче помiщено запропоноване оповiдання:

Грейсi нi в сих нi в тих

(Френсiс Скотт Фiцджеральд i Роберт Спаффорд)

Дiставши невелику спадщину, бiдний Джордж зразу ж був ладен покинути роботу

Сторінка 32

екламного агента, вийти у вiдставку й перебратися на периферiю, аж тут начальник викликав його до кабiнету, щоб поговорити про справу. Вона дивним чином зацiкавила й захопила Джорджа – закоренiлого старого парубка, що волiв триматися в тiнi. Плекав у собi цi риси на радiсть людям i мав утiху саме з того, а не з якихось власних успiхiв. Завдяки такiй чеснотi Джорджа вважали найкращим на весь Мангеттен рекламним агентом, i, ймовiрно, якраз тому начальник i попросив його взятися за цю дуже нелегку й непросту справу.

Коротко кажучи, справа, як пояснив керiвник агенцii бiдному Джорджу, зводилася до того, щоб увiйти в середовище багатiiв i розплутати дивну ситуацiю.

Ця незвична ситуацiя склалася з мiстером Огастесом Ван-Гроссi

, що його вiддавна сприймали як одне цiле з яхтовими регатами в Америцi, та його двома доньками, вихованими без матерi. Батько постановив, що старша мае вийти замiж ранiше, нiж молодша. Ба, старша дочка була справдешнiм джерелом непорозумiнь. Доволi гарненька, вона, однак, завжди виказувала себе незграбними промахами в мовi й поведiнцi, так що бездоганнi молодики з оточення мiс Ван-Гроссi уникали ii. Досi вона не змогла знайти залицяльника, тож здавалося, що жодна iз сестер нiколи не одружиться.

Завдання рекламноi агенцii полягало в тому, щоб послати ii найтямущiшого працiвника до Ньюпорта. Там пiд час кубкових перегонiв яхт вiн мав з’ясувати, чи не вдалося б залучити природнi обдарування Грейсi, якими досi старанно, але невдало маневрували, i так ними скористатися, щоб нарештi видати ii замiж. То був уже останнiй iз усiх можливих вивертiв, на якi пiшов батько.

Спершу Джордж категорично заперечував. Вiн уже вибрав до вподоби маленький котедж, у якому можна було б насолоджуватися маленькою спадщиною й доводити сiянку до цибулин, а не цибулини до орхiдей. Але тут вкотре далися взнаки професiйнi iнстинкти. Завдання зацiкавило рекламного агента, i вiн поiхав у вiдрядження.

У поiздi Джордж далi марно поборював свою слабкiсть, хоч i взяв iз собою друкарську машинку, всi данi про кубковi перегони й усi вiдомостi про родину Ван-Гроссi з ii традицiями, що зумiв вiдкопати в довiдкових вiддiлах редакцiй газет. У мить, коли спало на думку повернутися назад, вiн побачив, що на дорожнiй сумцi, поставленiй разом iз його власною не в тому мiсцi – через прохiд, написано «Гейбрiелла Ван-Гроссi». Інстинктивно скориставшись таким випадком, вiн перейшов прохiд i пiд приводом того, щоб виправити плутанину з багажем, вiдрекомендувався батьковим приятелем, що iде на регату, маючи запрошення зупинитися в ii домi. Гейбрiелла, або ж Гей, – незабаром вона сказала Джорджевi, що саме так ii звуть, – була весела, як ii iм’я, й видавалася значно тендiтнiшою та iмпульсивнiшою, нiж можна було б судити з ii прiзвища[61 - Слова gay i gross означають, вiдповiдно, «веселий» i «товстий».].

Пiд час поiздки Джорджевi вдалося витягти зi своеi попутницi, завдяки ii наiвностi, кiлька фактiв про родину Ван-Гроссi, з якою вiн мав провести наступний тиждень. Зокрема й те, що Гейбрiеллi вже в печiнках традицiя, вiдповiдно до якоi старша сестра Грейсi мае вийти замiж ранiше, нiж молодша

. Агент, зi своiм виробленим чуттям, припустив, що в Гей е коханий, поеднатися з яким забороняе ця традицiя. Чи так, чи сяк, а ця дiвчина мала жаль не до Грейсi, а до батька з його непоступливим характером.

Приблизно в цю ж мить невiдомий Джорджевi молодик, предмет палких почуттiв Гейбрiелли, прийшов до наразi бездiяльного суперника за право представляти Сполученi Штати в кубкових перегонах найближчоi суботи. Цей досконалий iз усякого погляду молодик був улюбленець мiстера Ван-Гроссi, й той сподiвався, що рано чи пiзно вiн закохаеться у старшу доньку. Оглядаючи яхту оком фахiвця, суперники й не здогадувалися, що наступного тижня вона вiдiгра`е дивовижну роль у життi кожного з них.

І приблизно за годину пiсля того, як сутiнки привели Джорджа до Ньюпорта, вiдбулася ще одна сцена. Вона так само вплинула на долi людей, якi мали з нею щось спiльне.

У саду, бiля величезноi вiлли Ван-Гроссi в Ньюпортi

, дiвчина годувала зграйку жадiбних золотих рибок. Востанне кинувши жменьку корму, вона сказала «на добранiч» своiй улюбленiй рибцi – великоротому й напрочуд мовчазному створiнню. І, щойно вiдвернулась, – почула дивну вiдповiдь.

Дiвчина обернулася до створiння.

– Що ти сказав, Ною?

Ной промовчав.

– Ой ти, дурнику! – мовила вона й знову вiдвернулася.

І знову почула чудний вигук.

– Ною, я певна, що ти гукаеш це всiм дiвчатам, – обернувшись i засмiявшись, сказала вона.

Гучно смiючись, дiвчина не могла не помiтити, що несподiваний звук, який привернув ii увагу, долинув вiд непримiтного входу до саду, трохи вiддалiк, з-поза смуги дерев. Це був дивовижний звук. Вже вiддавна вiн лунав у серцi Грейсi, хоч вона цього не усвiдомлювала. У ньому бринiло щось нове, незвiдане й чарiвливе. Дiвчина спинилась як укопана й глянула на небо: може, це птах, якого вона досi не чула. Однак Грейсi серцем знала, що це не птах, i

Сторінка 33

за хвилину, коли знову пролунав звук, рушила до його джерела.

Джерелом був темний закуток бiля входу, джерелом було море. Джерело було бозна-де. Точнiше – в невеличкiй, потрощенiй, зовсiм непридатнiй для використання плоскодонцi, в якiй стояв кошик на бiлизну

, а в ньому й саме джерело, яке виявилося маленьким хлопчиком. Навiть у дедалi густiшiй темрявi Грейсi не втрималася, щоб не вихопити його з човника й не пригорнути, вигукуючи вiд утiхи. Мабуть, дитина потрапила сюди з якогось приблудного й покинутого пароплава, але в цю мить Грейсi не думала про такi речi. Пройнята захватом, вона попростувала через смугу дерев.

На тому кiнцi смуги дiялася iнша сцена, яка заскочила б мiстера Ван-Гроссi. Меншенька Гей, тiльки-но зiйшовши з потяга, мчала до лiска – на побачення з молодиком, якого мiстер Ван-Гроссi власноруч вибрав претендентом на руку Грейсi. Зустрiвшись бiля альтанки край лiска, закоханi пристрасно обнялися, а тим часом у великому будинку Джордж дiзнавався докладнiшi подробицi свого завдання.

Мiльйонер i рекламний агент прогулювалися садами. Дiйшовши до краю лiска, обидва почули той самий крик, що й Грейсi кiлька хвилин тому. «Що це таке?» – спитав мiстер Ван-Гроссi, але Джордж у цьому новому оточеннi волiв не висловлювати думок. Хотiв скористати з власного припущення й, правильно визначивши, звiдки доходить крик, переждав якусь хвилину та помiркував. Знову пролунав крик. Цього разу Джордж буркнув собi пiд нiс: «Ну, якщо це не дитина кричить, то я нiколи не чув дитячого крику». Натомiсть господаревi маетку мовив уголос, навмисно тицьнувши пальцем не в тому напрямку: «Ось послухайте. Ідiть он туди й розвiдайте, що там, а я пiду ось сюди». Щойно лiтнiй чоловiк, спантеличившись, рушив, куди вказано, Джордж кинувся бiгти на звук. Вмить вiн спiткав дiвчину, з якою познайомився в поiздi, незнайомого юнака та трохи старшу дiвчину з немовлям у бiлизняному кошику. Очевидно, цi двi пари тiльки-но зустрiлись, i наш рекламний агент – зовсiм не вайло, коли випадало нав’язатися комусь у якiйсь дивнiй ситуацii, – нинi внiс свою пайку до замiшання, викликаного знайденням дитини.

Звучали рiзнi пропозицii про те, що робити зi знайденям, але Джордж, побачивши вперше дiвчину, яку мав розрекламувати, i сподiваючись на дальшi iсторii й таемницi, згодився з тим, що дитину треба тимчасово приховати вiд ii бездушного батька й передати на догляд старiй няньцi. Було видно, що Грейсi вирiшила негайно усиновити хлопчика

.

Замислившись, Джордж пiшов шукати мiстера Ван-Гроссi. Гадав, що завтра випаде краща нагода скласти думку про його старшу доньку.

Так i сталося – наступного дня вiн побачив Грейсi в ii стихii. Їй доручили охрестити батькове судно

. З усiх усюд зiбралися люди, щоб подивитися на це дiйство й поаплодувати. Цiлком певний, що буде розкiшне видовище, Джордж не бачив способу, в який Грейсi могла б щось начудити. Та ii талант чудити дав себе знати в мить, коли належало розбити пляшку об нiс судна, а вiдтак воно мало ковзнути вниз по стапелi. Замахнувшись, Грейсi пiдняла пляшку вгору, але, замiсть кинути, стала вимахувати нею перед натовпом. Тим часом судно рушило, дiвчина поспiшно замiрилася знову, з розмаху жбурнула, не влучила й завертiлася, наче акробатка. Однак не знiтилась. На якусь мить вона опинилася в обiймах спiвчутливих глядачiв, пробурмотiла «де я?» й прожогом кинулася, метляючи спiдницями, навздогiн за судном, що швидко сповзало вниз. Коли яхта вже зiслизла у воду, Грейсi добiгла до кiнця стапеля. Не розгубившись, вона догнала яхту лише завдяки вiдчайдушному стрибку в грацiйнiй позi й досягла своеi мети цiною плавного занурення в затоку. Джордж зразу ж пiрнув i витягнув Грейсi на поверхню. Навiть виринаючи, вiн укотре думав про одне й те саме: трапилося важке й непевне дiло. Його завдання як рекламного агента полягало в тому, щоб показати Грейсi зрiлою, доброю й довершеною жiнкою. Наступного дня в газетах нiчого не написали про iнцидент, крiм iронiчних зауважень, але й того було досить, щоб Джордж скрипнув зубами й постановив, що вiдтепер усе пiде iнакше.

Багатьох музикантiв вважають ексцентричними, розсудив вiн, i з такого погляду можна було б виправдати будь-яке дивацтво Грейсi. Тож рекламний агент вирiшив докласти всi своi здiбностi репетитора, аби лишень вона опанувала якийсь складний музичний твiр.

На щастя, музикування було однiею з численних чеснот Джорджа, i вiн завбачливо призначив репетицiю за кiлька днiв перед сподiваним виступом Грейсi. Усе це дiялося вранцi, у вiтальнi великого дому Ван-Гроссi. Грейсi наважилася скористатися цiею оказiею й потайки принесла туди дитину, яка досi була пiд наглядом надiйноi нянечки. Акомпануючи на пiанiно, Джордж пересвiдчився, що ця дiвчина не без таланту, й зосередився на своiй музичнiй партii. Ну, а Грейсi розривалася мiж своею гаданою любов’ю до гри на арфi й цiкавiстю до маленького хлопчика, що бавився бiля неi на пiдлозi. Той вирiшив забратися на похилу боковину арфи, i Грейсi, потайки вiд Джорджа, послужливо нахилила на се

Сторінка 34

е iнструмент так, щоб було зручнiше це зробити. Репетитор цього не зауважив i далi акомпанував, давав поради та докоряв, не здогадуючись, чому це почалася низка чудернацьких дисонансiв. Дедалi дужче сердився, а тим часом хлопчик набирав усе бiльшоi охоти до верхолазтва. Як i Грейсi. Вiдповiдно, ii дедалi менше цiкавила музика. І ось арфа небезпечно перекосилась, аж майже накрила Грейсi, й та грала на нiй так, як нiхто досi, ризиковано вiдхилившись назад.

Нарештi Джордж сказав, не вiдриваючи очей вiд своеi партитури й гадаючи, що Грейсi слухае:

– А тепер спробуемо виконати фiнал iз грандiозним крещендо арфи та пiанiно.

У цю мить дiйшло до гучноi кульмiнацii, але зовсiм iншоi, нiж загадав репетитор. Обернувшись, вiн побачив арфу, Грейсi та дитину, що лежали на пiдлозi. Пiдбираючи всiх трьох одне за одним, Джордж безперестанку картав Грейсi й дiйшов до того, що закинув iй байдужiсть до серйозноi музики. Дiвчина ж думала тiльки про те, чи не зашкодило хлопчиковi падiння. Зрештою Джордж звернувся до неi в рiзкому тонi, iз заклинанням, яке, на його думку, мало б зганьбити кожного, хто старанно вчиться музики:

– Подивiться, що ви зробили з Бахом.

Помацавши вологий пiдгузок на хлопчику, Грейсi вiдказала:

– Це вiн зробив, а не я.

Наступного ранку Джордж, повний сумнiвiв, усе похитував головою, розпочавши гру в гольф учотирьох – з двома сестрами й Дiком, вiдданим Гейбрiеллi. На жаль, його завдання ускладнило те, що в гольфi Грейсi тямила не бiльш, як у хрещеннi суден. Рекламний агент задумав зiбрати весь гурт докупи й вирiшити проблему з дитиною, однак на завадi стояли двi особливi замашки гравцiв. Гейбрiелла i Дiк провадили iнтимну гру удвох i сходили в заглибини з пiском, а старша сестра незмiнно опинялася в iншiй заглибинi, далеко позаду, i Джордж мусив гасати мiж ними, наче зв’язковий мiж двома траншеями, щоб якось пiдтримувати еднiсть учасникiв гри. Не те що Грейсi аж так невправно била ключкою по м’ячi. Рiч у тiм, що кремезний носiй причандалiв для гольфу, якого вона найняла, носив у великiй сумцi – ii ж таки знахiдцi – маленького хлопчика. Ця дитина весь час поглинала увагу Грейсi. Наскiльки мiг зрозумiти Джордж, виголосивши пристрасне й клятвене вiдречення вiд Грейсi, вона навчала хлопчика рахувати ii очки. Тiльки завдяки згаданiй вище схильностi двох юних закоханих усамiтнюватися серед дюн йому вдалося-таки зiбрати iх усiх докупи й бiльш-менш розсудливо поговорити про те, якi плани на майбутне дитини можна було б накреслити. Можливо, Джордж i гадав, що не впораеться за такого стану справ, та вiн був упертий i наступного дня застосував усе, що знав про рекламу, здiйснюючи свiй новий план.

Цього дня Грейсi належало здобути головний приз на конкурсi краси – не простому собi, а широко розрекламованому, тож Джордж грунтовно продумав усе наперед. Із Нью-Йорка, з усiеi Новоi Англii приiхали репортери свiтськоi хронiки, щоб занотовувати хiд подiй. Зiбралася безлiч фотографiв. З допомогою Гейбрiелли Джордж докладно пояснив Грейсi, як виконувати роль учасницi. Їi конкуренток ретельно добирали по сусiдству з-посеред старих дiв, колишнiх дебютанток у свiтському товариствi, тож якби Грейсi перемогла, нiхто не вважав би такий вибiр дуже вже несправедливим. Журi складалось зi спецiально пiдiбраних осiб, але…

Але Джордж знову прорахувався у сподiваннях на Грейсi. Одна з учасниць конкурсу попросила прикрiпити iй номер на спинi, й Грейсi люб’язно допомогла суперницi. Ось тiльки перевернула цифру – замiсть шiстки вийшла дев’ятка. За кiлька хвилин стара нянечка, що виховувала хлопчика-приймака, дозволила йому бавитися з номером Грейсi. Сталося так, що дитина перевернула номер – i замiсть дев’ятки вийшла шiстка. Ну, а члени журi попередньо дiстали вказiвки, що на конкурсi мае перемогти конкурсантка пiд дев’ятим номером.

Отож, щойно закiнчився парад красунь перед збудженими фотокамерами, Джордж подав iнформацiйнi повiдомлення про трiумф чарiвливоi мiс Ван-Гроссi, а за кiлька хвилин побачив, що кубок здобула дiвчина пiд хибним дев’ятим номером, а не Грейсi, якiй мав би дiстатися цей приз, якби не те, що стали догори ногами цифри на двох дiвочих спинах.

Ця iсторiя пiшла телеграфом до Нью-Йорка, i тим часом автори газетних колонок свiтськоi хронiки встигли дати iй невiдповiднi заголовки, а в текстi легко натякнути про те, що сталося насправдi. Дуже вже ласою видалася така новина колумнiстам свiтських плiток, нiяк було ii оминути. А Джорджевi вкотре випало задуматися над правом називати самого себе рекламним агентом, адже всi його недавнi починання в цьому дiлi обернулися невдачами. Однак вiн ще й досi мав козирi на руках, тож…

Тож вiн пiшов ва-банк – поставив на цей вечiрнiй концерт. І ось до кiмнати увiйшли Джордж та Грейсi, яка, спершись на його руку, величаво пропливла до тимчасових пiдмосткiв у кiнцi кiмнати. То був останнiй з лiку хитрий спосiб, що ним рекламний агент розраховував прославити Грейсi як найбiльшу на весь свiт арфiстку.

Вiн виступив iз презентацiйною промовою, i Грейсi сприйн

Сторінка 35

ла ii з вдячнiстю. На тлi вигукiв «браво» Джордж оголосив перший з добiрки музичних творiв, i пiд його акомпанемент Грейсi почала виступ обережним глiсандо. Почалося чудово, але далi прозвучав неймовiрно фальшивий акорд. Розторопний пiанiст задавав ритм, а зовсiм не збентежена арфiстка енергiйно смикала струни. Раптом з-за пiанiно виглянув маленький хлопчик. Цiлком зрiлий, щоб розумiти, що Джордж Бернз вважае його набридою, вiн волiв не потрапляти на очi цьому суворому дядьковi. Отож хлопчик помалу пробирався до Грейсi, а коли вона дiйшла до складного пасажу, вигулькнув iз свого сховища, спiткнувся й сторчма влетiв на арфу, та так, що зав’яз головою в струнах.

На тому, звичайно, й закiнчився концерт. Кланяючись i штовхаючи поперед себе арфу, Грейсi простувала до виходу. Вона примудрилася затулити собою дитину й приховати ii вiд усiх, крiм Джорджа. Уже за дверима вiн разом iз Грейсi дiйшов висновку, що для хлопчика треба знайти безпечне сховище. Насилу видобувши голiвку зi струн, Грейсi побiгла з Джорджем до примiщення для човнiв i там вклала дитину спати на горизонтально напнутому клiверi. Сiвши поруч хлопчика, дорослi чекали, поки вiн засне. Малюк iще не заплющив очей, а вони вже дрiмали, спершись на стiну. Прокинулись аж уранцi, коли iх застукав мiстер Ван-Гроссi. Розплющивши очi, вони побачили, що мiльйонер, дуже сердитий, узяв дитину на руки й рушив на лужок – очевидно, намiрився розпорядитися нею на свiй розсуд. Грейсi й Джордж поспiшили навпрошки до пристанi й там застали Дiка та Гейбрiеллу, що дожидалися часу, коли можна буде виплисти на вiтрильнику. Сховавши маленьку плоскодонку пiд причалом, Джордж сiв у нiй i взявся друкувати нотатки на машинцi. Грейсi квапливо пояснила молодим закоханим, що справу вдасться прояснити та залагодити, якщо вони ствердять, що вже одружилися й хлопчик iхнiй. Прибiгши на мiсце подiй, мiстер Ван-Гроссi з дитиною на руках постав перед ось такою хибно залагодженою справою. Дiзнавшись, що Дiк i Гейбрiелла одружилися, вiн дуже розчарувався, але не встиг вилити гнiв, бо тим часом хтось iз комiтету яхтових регат випалив iз гармати – дав сигнал про готовнiсть. Мiстер Ван-Гроссi по-фiлософському поставився до того, що втраченого вже не повернеш, – тицьнув хлопчика в руки старшiй доньцi, затягнув молодшу й Дiка на моторну яхту та гукнув Грейсi, щоб забиралася звiдси з Джорджем, як тiльки той з’явиться. Коли Ван-Гроссi зник з очей, Джордж забрався на причал, разом iз Грейсi стрибнув у едину моторку, що тут залишилася, i пустився в перегони.

Обое перехвилювалися через замiшання й напругу, що зависли в повiтрi за якусь хвилину перед початком знаменних перегонiв. Грейсi сидiла на кормi, тримаючи дитину однiею рукою й стернуючи другою; Джордж усiвся на носi, примостивши на колiнах надувну подушку, а поверх неi – друкарську машинку. Вiдпливши футiв на двадцять вiд пристанi, моторка раптом перекинулась i розламалася надвое. Джорджева половина занурювалася дуже повiльно, його друкарська машинка плавала на надувнiй подушцi поза досягом руки. Хлопчик, що перед тим устиг залiзти на корму, тепер весело плавав, тодi як половина човна з двигуном i гвинтом гасала круг нього, описуючи запаморочливi кола. Малюк тiшився, впав у захват, коли носова частина моторки наповнилась водою й потонула, а Джордж вiдчайдушно загрiбав воду, переслiдуючи машинку на плаву. Добру хвилину Грейсi не могла зупинити обрубаного човна, аж нарештi заштовхала його, вже наповненого водою, пiд берег i безцеремонно затопила. Втративши моторку, вони мусили взяти тепер уже единий плавальний засiб – маленьку пiднищену плоскодонку. Отож сiли в неi, i Грейсi стала веслувати, скерувавши ii на порятунок хлопчика й машинки, що плавали на поверхнi, а вiдтак i далi, помiж туристичних i розважальних суден, що домiшалися до яхт – учасниць змагання. У мить, коли гармата дала старт, Грейсi встигла прип’яти плоскодонку до корми батьковоi яхти. У сум’яттi вона з Джорджем силкувалася залiзти на борт яхти, забувши про хлопчика; допiру коли розпочалися перегони, жахнулася – раптом згадала, що вiн i досi в плоскодонцi на припонi. ВанГроссi йшов першим у регатi, а Грейсi та Джордж гарячково шукали спосiб урятувати дитину, яка сидiла в човнику, смiючись i плещучи в долоньки, коли той вигойдувався й крутився в кiльватерi яхти. І тут Грейсi змiркувала, що придався б добрячий довгий шнур, щоб зарадити лиху. Поки Джордж наглядав за малюком, вона заметушилася на палубi, аж нарештi знайшла бiля основи грот-щогли пiдхожий шнурок.

Ба, вiн був зашморгнутий на кiлочку-швайцi, забитому бiля щогли. Нiчого не боячись, нi про що не турбуючись, анi не гадаючи, що ця снасть утримуе на мiсцi грот-вiтрило, Грейсi запрагла нею скористатися й узялася за кiлочка-швайку, аж нарештi подужала його видобути. Зразу ж величезне вiтрило впало й покрило мало не все судно. Тим часом яхта суперника трiумфально понеслася до перемоги.

Невдовзi пiд парусиною, яка, наче ковдра, покрила палубу, дали себе знати ознаки життя. Вибравшись з-пiд рогу вiтрила, щасливi Дiк i

Сторінка 36

ейбрiелла обiймалися. Бiля грот-щогли вирiс якийсь горбок i гукнув так, нiби нiчого не сталося:

– Гей, Джорджi, де ти?!

З-перед корми вiдгукнувся розгублений i спантеличений Джордж:

– Я тут, Грейсi!

Дiвчина видобулася з-пiд парусини й побiгла йому назустрiч. Джордж вирiшив, що було б доцiльно якнайскорiш забрати ii звiдси. Допомiгши Грейсi спуститися в плоскодонку з дитиною, вiн оголосив:

– Як гадаю, Грейсi, на благо людства найкраще було б тобi стати моею вiчною морокою.

Грейсi хихикнула, сiвши веслувати:

– Ой, Джордже, твоiми вустами та мед би пити.

Рекламний агент зi звичним страдницьким виразом на обличчi схилився над друкарською машинкою й вистукував останнiй прес-релiз, поки плоскодонка поверталася до берега. Коли в далинi зникала з очей дедалi менша яхта, Джордж Бернз завзято видруковував: «СПАДКОЄМИЦЯ ВАН-ГРОССІ НЕВДОВЗІ ОГОЛОСИТЬ НА ВЕСЬ СВІТ ПРО СВОЮ ШЛЮБНУ ПОДОРОЖ З ................ FINIS[67 - Кiнець (лат.).]».

Подорож разом

«Подорож разом» – сага сценариста iз записною книжечкою, який iде по натхнення на пiвдень зайцем у товарному поiздi разом iз гуртом волоцюг – спочатку справляе враженння чогось нового у творчостi автора, але вже на другiй сторiнцi машинопису з’являеться «вiсiмнадцятирiчна вродливиця», Крiс Купер мимоволi стае героем, i ми опиняемось у свiтi Фiцджеральда. Можливостi, що вiдкриваються в подорожi, ii рiзноманiття, радощi й ризики завжди приваблювали Фiцджеральда – досить згадати про те, як показано поiздки залiзницею у «Великому Гетсбi». У «Подорожi разом» товарнi потяги перетинають пустелю й лiсостеп, у пiтьмi свiтять «дев’ятнадцять ошалiлих зелених очей автобуса», повного «сонних пасажирiв». Є тут повтори, доволi типовi в його оповiданнях: дiвчина, як i Джей Гетсбi, змiнюе свое iм’я й формуе себе заново, але не може уникнути свого минулого; е дiамант завбiльшки якщо не з «Рiц», то принаймнi з «Надiю». Однак новизна вiдчуваеться в тому, що сценарист захотiв стати незалежним вiд Голлiвуду й писати своi твори, а винахiдлива дiвчина, яка може собi сама зарадити й не потребуе чоловiчоi допомоги, таки приймае ii – з власних причин.

Фiцджеральд надiслав це оповiдання Гарольдовi Оберу в сiчнi 1935 року, й Оберовi воно сподобалося. Фiцджеральд вiдразу ж захотiв «дати лад цiй версii, щоб запропонувати ii в кiно». 4 березня Обер запропонував оповiдання «Космополiтану» й сказав редактору Бiлловi Ленгелу, що в цьому виданнi мiнiмальний гонорар становить пiвтори тисячi доларiв, а оповiдання варте двох тисяч. Про «Подорож разом» Фiцджеральд i Обер листувалися вiд 19 лютого до 30 грудня 1936 року, i ця кореспонденцiя якось пропала з Оберовоi папки. Сам Обер написав примiтку на папцi з паперами: «Де моi листи вiд Скотта, крiм того листа, що датований 5 жовтня 1936 року?» (Деякi листи з’явилися на аукцiонах, зокрема в груднi 2015 року на «Бонемзi» продано лист вiд 10 вересня 1936 року, в якому Фiцджеральд називае оповiдання зi збiрки «Крах», надрукованi в журналi «Есквайр», «засобами у надзвичайнiй ситуацii», до яких довелося вдатися, бо в «Сатердей iвнiнг пост» не приймають його оповiдань або просять переробити iх). 5 червня 1936 року Обер написав Фiцджеральду: «Редактор видання “Колледж г’юмор” попросив нас дати йому Ваше оповiдання. Я виявив, що в нас е чотири непроданi, якi ми можемо показати йому. Це “Подорож разом”, “Кошмар”, “Що з цим робити?” i “На свiй страх i ризик”. Я вважаю “Подорож разом” найкращим iз них. Оскiльки максимальний гонорар у “Колледж г’юмор” становить 500 доларiв, оскiльки це все старi оповiдання, якi Ви, можливо, не захочете запропонувати, то прошу менi написати кiлька рядкiв про це». Лист вiд Фiцджеральда до Обера вiд 19 червня, який 1982 року продано на «Сотбi», мiстить вiдмову письменника. В Оберовiй картотецi е помiтка: «Автор може переписати».

«Подорож разом» показуе, що Голлiвуд тривожить Фiцджеральда, i зрештою герой твору, сценарист Крiс Купер, покидае цю студiю. Саме ж оповiдання пiдтвердило те, що хочуть кiнематографiсти: фiльм про волоцюг надто сумний, вiн потребуе теми кохання. Фiцджеральд по-iронiчному задовольнив цю вимогу, додавши роман Джудi й Крiса, але цього не вистачило, щоб продати «Подорож разом». Фiцджеральд повертаеться до iдеi стати драматургом. У цьому жанрi вiн мав величезний успiх у коледжi, а згодом зазнав фiаско 1923 року, коли його сатирична комедiя «Тюхтiй» провалилася пiд час репетицiй в Атлантик-Сiтi. 1937 року вiн написав Максовi Перкiнзу: «Я маю намiр видiляти певнi години, щоб завзято творити п’есу, завжди манливий мiраж». Цього намiру автор так i не здiйснив.

I

Коли товарний поiзд зупинився, зiрки зникли, та так раптово, що Крiсовi заслiпило. Поiзд стояв на пагорбi. За якiсь три милi попереду виднiвся розсип вогнiв, тьмянiших i жовтiших, нiж зiрки. Крiс подумав, що це i е Даллас.

За минулi чотири днi вiн чимало дiзнався про залiзничнi перевезення й був певен, що звiдси до Далласа йтиме ще не один товарняк. Раз уже вирiшено добиратися туди, то завжди можна до ранку догна

Сторінка 37

и ось цього. Пiсля вимушеноi бездiяльностi – якщо можна так назвати стан, коли всю нiч доводиться цупко триматися стальних прутiв

, – пiша прогулянка завдовжки милюдругу видавалася розкiшшю. Розкiшшю з «Тисячi i одноi ночi».

Глибоко дихаючи, Крiс потягнувся. Почувався добре – краще, нiж будь-коли за останнi роки. Непогане життя, якщо маеш що iсти. У пiвтемрявi вiн побачив кiлька постатей, що обережно вибиралися з-пiд вагонiв i, як i сам Крiс, вдихали суху техаську нiч.

І зразу ж пригадалася дiвчина.

Вона була в службовому вагонi. Крiс запiдозрив це сьогоднi вранцi у Спрингфiлдi

, зауваживши обличчя, що вiдсахнулося вiд вiкна. Коли локомотив зупинився на годину, Крiс виразно бачив цю дiвчину – за п’ять-шiсть крокiв вiд себе.

Напевно, це жiнка гальмiвного кондуктора. Або ж бродяжка. Але той гальмiвний кондуктор – зашкарублий стариган, якому годилася б пенсiя, а не вiсiмнадцятирiчна вродливиця. А якщо це бродяжка… нехай навiть так i е, але ж вона зовсiм iнша, нiж тi, яких досi випадало спiткати.

Перш нiж рушити в похiд до мiста, Крiс заходився розiгрiвати консервований суп. Вiдiйшовши на п’ятдесят ярдiв вiд колii, розвiв невелике вогнище й вилив яловичий бульйон у складану сковорiдку.

Вiн був радий i нерадий, що взяв iз собою кухонний набiр. Радий, бо це таки виго`да, а нерадий, бо це таки ставило бар’ер мiж Крiсом та деякими iншими пасажирами-зайцями. В ось цих чотирьох, якi щойно приедналися до гурту iнших, не було такого набору. Вони мали биту й м’яту каструлю, порожнi бляшанки, сiль та рiзномасту поживу – i цього цiлком вистачало, щоби зготувати сяку-таку мiшанку

. Зате вони знали дiло й робили його – старшi. А молодшi ловили науку на льоту.

Доiвши суп, Крiс почувався щасливим пiд чарами дедалi ширших просторiв ночi.

– Мабуть, до зiрок мандрую, – сказав вiн собi.

Поiзд клекотнув, зневiрено та фальшиво пихнув i, брязнувши низкою мiжвагонних муфт, посунувся вперед на кiлькасот ярдiв.

Крiс не зрушив iз мiсця. Як i волоцюги, що сидiли вздовж колii й волiли обiйтися без iзди. Очевидно, теж розраховували догнати цей товарняк у Далласi. Коли слабко освiтлений зсередини службовий вагон проминув Крiса й вiддалився на п’ятдесят ярдiв, паровик знову рiзко загальмував. (…)

(…) Дiвоча постать випустила тьмяне свiтло з дверей вагона – повiльно й непевно. І ступила туди, де жужiльний насип поступаеться травi.

Цiлком певно, дiвчинi захотiлося побути на самотi, але не так сталося. Як тiльки ii зауважили цi четверо, що отаборилися неподалiк Крiса, двое з них звелися й попростували до неi. Зiбравши своi речi, Крiс непомiтно рушив туди ж. Хто його зна, чи це приятелi дiвчини, але вони видаються лиходiями. У гiршому випадку вiн буде не на iхному боцi.

Подii розвивалися швидше, нiж можна було сподiватися. Пiсля короткоi розмови мiж чоловiками та дiвчиною, яка очевидно не цiнувала iхнього товариства, один iз цих двох узяв ii за руку й спробував потягти до свого табору. Недбалою ходою Крiс наблизився до них.

– Що це ви надумали? – спитав вiн.

Чоловiки не вiдповiли.

Дiвчина пручалася, важкувато дихаючи. Крiс пiдiйшов ще ближче.

– Гей, що це ви надумали?! – повторив вiн гучнiше.

– Зробiть щось! Хай мене вiдпустять! Зробiть щось!..

– Заткни хавку!

Щойно Крiс опинився за кiлька крокiв вiд волоцюги, який перед тим розмовляв, той вiдпустив руку дiвчини й прибрав зухвалу оборонну позу. Крiс був добре збудований i добре збережений чоловiк тридцяти рокiв. Зухвалець був молодий та кремезний. Його супутник обрiс хоч i явно нетренованою, але таки добрячою масою сала та м’яса, тому й годi було визначити, на що вiн здатен у бiйцi.

Дiвчина обернулася до Крiса. Бiлi полиски в ii очах протинали небеса, як дiамант протинае скло, пускалися струмiнчиком свiтла – бiлiшого за все бiле на свiтi, сяяли над широкими гарними вустами, стисненими в гримасi страху.

– Проженiть iх! Вони й ранiше бралися до мене!

Крiс стежив за двома противниками. Перезирнувшись, вони рухалися так, щоб пiдiбратися до нього злiва й справа. Крiс позадкував до дiвчини й шепнув: «Пильнуй ось цей бiк!» Уловивши сенс почутого, вона стала поруч свого рятiвника – пильнувала, щоб не охопили з бокiв. Краем ока Крiс побачив, що два iншi волоцюги покинули вогнище й пiдбiгають. Вiн дiяв швидко.

Коли товстiший i старший противник був на вiдстанi менш нiж ярд, Крiс зробив випад i луснув його лiвою в пiдборiддя. Товстун похитнувся, вилаявся, ступив був уперед, але вiдразу ж вiдступив i став витирати пiдборiддя довгою ганчiркою, яку видобув iз бозна-якого закутка свого дрантя. Стояв уже вiддалiк.

І враз дiвчина зойкнула:

– У нього мiй гаманець!

Крiс обернувся й побачив, що молодший волоцюга, вiдбiгши на двадцять футiв, ехидно вишкiрився.

– Вкрав мiй гаманець! – крикнула дiвчина. – Вони ще минулого вечора на нього ласилися. А менi цей гаманець дуже потрiбен! У ньому немае грошей.

Роздумуючи, що ж воно в тому гаманцi, щоб аж так гiрко за ним шкодувати, Крiс, однак, знайшов iнше рiшення – сягнув

Сторінка 38

свiй клунок i, стоячи попереду дiвчини, у свiтлi зiрок забав-лявся револьвером тридцять восьмого калiбру.

– Ану вийми гаманця!

Молодик завагався. Вже ось-ось крутнувся б i пустився навтiкача, але його очi причарував пiстолет. Так i не крутнувшись, вiн застиг на мiсцi. Руки iнстинктивно знялися вгору.

– Вийми!

Крiс не побоювався, що в кишенi цього шмаркача е щось небезпечне. Знав, що в цих чотирьох уся зброя опинилася в полiцii або в ломбардi.

– Вiн вiдкривае гаманця в кишенi! – гукнула дiвчина. – Я ж бачу!

– Кинь сюди гаманця!

Розкритий гаманець упав на землю. Крiс не встиг зупинити дiвчину – метнулася, вхопила свою згубу й тривожно приглядалася до ii вмiсту.

Обiзвався один iз пари старших волоцюг:

– Ми не хотiли нашкодити, брате. Ми сказали: дайте спокiй цiй дiвчинi. Хiба нi, Джо? – Вiн обернувся до приятеля, щоб той пiдтвердив. – Я сказав: облиште цю дiвчину, вона зi службового вагона.

Крiс зволiкав. Домiгся свого й… мав iще чотири банки з iжею…

Крiс i далi зволiкав. Їх четверо проти нього одного, а той, що вкрав гаманця, молодик з обличчям, як у кроманьйонця, очевидно рветься до бiйки.

Крiс вийняв зi свого клунка двi консервнi банки – з вареною яловичиною та з печеною квасолею – i жбурнув iх волоцюгам на вiдчiпного.

– А тепер забирайтеся звiдси! Забирайтеся, кажу! Не маете шансiв!

– Хто ти? Фiлер?

– Не твое дiло. Йди собi. А якщо захочеш з’iсти це добро, то вiдiйди на пiвмилi!

– Чи нема в тебе трохи стерна

?

– Щоб ви понапивалися? Пийте свое. Або ж палiть, як робили досi.

– Забирайся, телятко

, – сказав у ритмi пiснi один iз бродяг, i всi четверо рушили вздовж залiзничного полотна до залитого жовтим свiтлом Далласа.

II

Перехрещуючись, вогнi мiста й сяйво зiрок виставляли дiвчину у двоякому освiтленнi.

Їi обличчя контрастувало з нею самою, задивленою на захiднi землi, i ii постаттю, силуетом. Збоку воно видавалося чимось довершеним – бiлим, гладким i невiдполiрованим… як доля, трохи пошрамована недавнiми вiйнами й стривожена давнiми свiтлими вiруваннями…

…І з нього дивилися очi – такi зеленi, що видавалися свiтляними крем’яшками

; такi вже зеленi, що проти них видавалася мертвотною сухувата плоть обличчя.

– Коли я зiйшла з поiзда в Сент-Луiсi, iншi волоцюги вiдiбрали все, що в мене було, – сказала вона.

– Що саме?

– Грошi. – Їi очi знову засяяли йому у свiтлi зiрок. – Хто ти? – Просто людина. Просто бродяга, як ти. Куди ти iдеш?

– Уперед. До узбережжя… Голлiвуду. А ти куди?

– Туди ж. Хочеш дiстати роботу в кiно?

Мармур ii обличчя ожив, вiдсвiтив зацiкавленням.

– Нi, я маю намiр… через цей документ… чек. – Дiвчина вийняла документ i акуратно вклала його в гаманцi. – Може, сам хочеш влаштуватися в кiно?

– Я вже влаштувався.

– Хочеш сказати, що ти працюеш у кiно?

– І то вiддавна.

– А що ж ти тодi робиш отут, на залiзницi?

– Шановна ледi! Нiколи не кажу про це першому-лiпшому, але я пишу для кiношникiв. Хоч вiр, а хоч не вiр. Не для одного досi написав.

Дiвчина не те що вiрила чи не вiрила. Їi вразила сама неправдоподiбнiсть почутого.

– Ти ж волочишся… як i я.

– А чому ти волочишся?

– Є на те причина.

Крiс добув сiрника з речового мiшка – i водночас його вдарила пiд бiк остання банка супу.

– Перекусиш зi мною?

– Нi, дякую. Я поiла.

Навряд. Дуже вже виснаженою вона видаеться…

– Поiла? – перепитав вiн.

– Аякже… Отже, ти письменник у Голлiвудi.

Збираючи гiлля, щоб розпалити багаття й пiдiгрiти останню банку супу, Крiс угледiв двi шпали. Були доволi масивнi, й вiн не бачив нiчого путнього на розпал. Добре, що товарняк досi стояв. Крiс метнувся до службового вагона й застав у ньому гальмiвного кондуктора.

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

Примiтки

1

У цьому листi Фiцджеральд написав «entheusiasm» замiсть належного «enthusiasm» (Тут i далi – примiтки перекладача).

2

Так (лат.).

3

1558—1603 роки, час правлiння англiйськоi королеви Єлизавети Першоi.

4

Американський актор (1892—1984), зiрка фiльмiв компанii «МетроГолдвiн-Маер».

5

Американська актриса (1908—1942), номiнантка на премiю «Оскар».

6

Популярне в США, особливо в XIX столiттi, видовище, в якому розiгрували комiчнi сценки з життя негрiв i виконували iхнi пiснi й танцi. Мiстер Боунз, персонаж цього шоу, виступав iз ударним музичним iнструментом – костями (bones).

7

У США словом «апашi», яке походить вiд назви племенi пiвнiчноамериканських iндiянцiв, позначають також паризьких вуличних дiвчат, що й ножем умiли орудувати, неформальнi угруповання яких дiяли на початку 1900-х рокiв. Своею чергою, «Les Apaches de Belleville» («Апашi Бельвiлля») дали назву енергiйному танцевi «вiку джазу» – «apache dance», у якому партнер i партнерка стусають одне одного, а насамкiнець поеднуються у фiгурi вальсу.

8

Семюел Батлер (1835—1902) – автор антивiкторiанського автобiографiчн

Сторінка 39

го роману «Шлях усякоi плотi» (1903); Теодор Драйзер (1871—1945) – журналiст, автор натуралiстичних романiв «Сестра Керрi» (1900) i «Американська трагедiя» (1925); Джеймс Бранч Кабелл (1879—1958) – романiст, вiдомий передусiм своiм «Юргеном» (1919) i дальшим судовим переслiдуванням самого автора та його видавця за непристойнiсть цього твору.

Часто траплялося, що Фiцджеральд хибно застосовував правило правопису «i перед е» (прикладом цього е написання прiзвища одного з героiв «Великого Гетсбi» – Меера Вольфсгейма: Wolfshiem) i неправильно писав прiзвище Драйзера. Мабуть, у нашi часи дiстав би дiагноз «дислексiя» [В оригiналi примiток упорядника сталася одрукiвка. Йдеться про дисграфiю.]. Як любитель творчостi Кабелла, Фiцджеральд писав йому листи, а вiдповiдi наклеював в альбоми, якi укладав упродовж бiльшоi частини свого зрiлого вiку.

9

З 1885 року, коли засновано Американське товариство дослiдникiв парапсихологii, науковцi, фiзики, психологи, дослiдники сну та ясновидцi публiкували книжки, якi мiстили роздуми на рiзнi теми – вiд телепатii до загробного життя. Не випадково Фiцджеральд наголошуе, що вже в 1913 роцi, останньому передвоенному, зростала зацiкавленiсть парапсихологiчними експериментами, зокрема спiлкуванням iз мертвими, а згодом досягла вершини – як природний наслiдок розвитку свiту, збуреного Першою свiтовою вiйною.

10

У 1920-х роках ця дата не була загальноприйнятим кiнцевим термiном завершення роботи. Однак у видавництвi «Скрiбнер» повелося публiкувати Фiцджеральдовi твори наприкiнцi березня – на початку квiтня.

11

Тобто довжелезними й густими. Порiвняння походить вiд iменi комiчного персонажа п’еси Тома Тейлора «Наш американський кузен» – лорда Дандрерi. Ця комедiя була вiдома пiд назвою «Лорд Дандрерi i його дурiсть», аж поки 14 квiтня 1865 року не стала останнiм видовищем у життi президента Авраама Лiнкольна, вбитого у вашингтонському Театрi Форда.

12

В «Есеях» (1625) Френсiс Бекон сформулював твердження: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет iде до гори». Мойсей зiйшов на Гору Синайську (нiколи й мови не було про те, щоб гора прийшла до нього), щоб прийняти Заповiдi Божi. Див. Книга Вихiд, 19:34.

13

Вiльям Бенджамiн Безiл Кiнг (1859—1928) – англiканський пастор iз канадськоi провiнцii Острiв Принца Едуарда. На початку 1900-х почав писати успiшнi романи зi спiритичним ухилом. «Скасування смертi» (1919) мае в основi спiлкування автора з померлими, зокрема пiсля Перемир’я 11 листопада 1918 року. У 1923-му газета «Гарвард крiмсон» охарактеризувала Кiнга як «одну з найвидатнiших постатей в американськiй лiтературi». Фiцджеральд очевидно висмiяв цього письменника, створивши образ доктора Гардена.

14

Вiсiмнадцята поправка до Конституцii США заборонила з сiчня 1920 року «виробництво, продаж i перевезення алкогольних напоiв, ввiз iх до Сполучених Штатiв i вивiз iх зi Сполучених Штатiв». Однак у Законi Волстеда, який забезпечував виконання i впровадження в життя Вiсiмнадцятоi поправки, були численнi лазiвки. Дозволялося виробляти в домашнiх умовах i в обмежених кiлькостях сидр i вино. Лiкарi могли легально прописувати мiцнi спиртнi напоi, переважно вiскi та брендi, якi вироблялися в аптеках. Звiдти й походить вираз «аптечний коктейль». У шостому роздiлi «Великого Гетсбi» Дейзi Б’юкенан каже своему чоловiковi, що Гетсбi «тримае аптеки, вiн сам розбудував цiлу мережу аптек» [Тут i далi – цитати з перекладу «Великого Гетсбi» за Маром Пiнчевським], i тим самим стверджуе, що той, крiм усього iншого, ще й бутлегер.

15

Тобто пiдмайстра, що у старосвiтських друкарнях виконував чорну роботу, зокрема й носив шрифти.

16

Цю газету закрили 1 жовтня 1920 року.

17

Цю газету закрили 1 жовтня 1920 року.

18

В оригiналi – «crocked off». Те, що написав доктор Гарден, – «a crock of shit», тобто «глечик лайна», або ж, делiкатнiше кажучи, «нiсенiтниця». Є також iнше значення англiйського iменника «a crock» чи «old crock»: щось знищене й непридатне для вжитку. Однак це давнi значення слiв, а Талiя послуговуеться сучасним iй сленгом. Датована 1923 роком реклама вiд фiрми РІТ обiцяе оновити блузи, в яких барвник «has crocked off» (тобто «злиняв»), i це, здаеться, пiдхоже значення. А 1924 року це англiйське дiеслово вжито в оповiданнi, яке опублiкувала одна з газет у штатi Огайо: тут воно означае, що хтось помер.

19

В оригiналi – «prom». Нинi таким словом називають шкiльнi танцi наприкiнцi навчального року, а колись ним називали великi студентськi вечiрки, приуроченi до рiзних дат i подiй упродовж усього академiчного року. Стрижнем цих забав був бальний танець. Кожний курс святкував окремо, i найпрестижнiшим вважалось одержати запрошення на вечiрку випускного курсу. У часи, коли Фiцджеральд був студентом, унiверситетська газета «Дейлi принстонiан» повнилася рекламою найкращих мiсць, у яких можна було замовити запрошення на вечiрки, картки з перелiком можливих партнер

Сторінка 40

в у бальних танцях i з iнформацiею про склад музикантiв, а також вишукано оформленi програмки урочистостей. У лютому 1928 року Торнтон Вайлдер, тодi ще студент- пiслядипломник, що вивчав французьку мову в Принстонському унiверситетi й був старостою в гуртожитку, поскаржився Фiцджеральду: «Я валюся з нiг вiд утоми. У гуртожитку завжди неспокiйно пiд час зимового семестру, а особливо тепер, напередоднi триденноi вечiрки».

20

В оригiналi – «prom». Нинi таким словом називають шкiльнi танцi наприкiнцi навчального року, а колись ним називали великi студентськi вечiрки, приуроченi до рiзних дат i подiй упродовж усього академiчного року. Стрижнем цих забав був бальний танець. Кожний курс святкував окремо, i найпрестижнiшим вважалось одержати запрошення на вечiрку випускного курсу. У часи, коли Фiцджеральд був студентом, унiверситетська газета «Дейлi принстонiан» повнилася рекламою найкращих мiсць, у яких можна було замовити запрошення на вечiрки, картки з перелiком можливих партнерiв у бальних танцях i з iнформацiею про склад музикантiв, а також вишукано оформленi програмки урочистостей. У лютому 1928 року Торнтон Вайлдер, тодi ще студент- пiслядипломник, що вивчав французьку мову в Принстонському унiверситетi й був старостою в гуртожитку, поскаржився Фiцджеральду: «Я валюся з нiг вiд утоми. У гуртожитку завжди неспокiйно пiд час зимового семестру, а особливо тепер, напередоднi триденноi вечiрки».

21

Сiнг-Сiнг – тюрма з цiлковитою iзоляцiею в’язнiв, побудована над рiкою Гадсон (Гудзон) в Оссинiнгу (штат Нью-Йорк) i вiдкрита 1826 року36 Чорна Королева – персонаж казки Льюiса Керрола «Алiса в Задзеркаллi» (1871), холодна й сувора. Як i ii вiдповiдник – Бiла Королева (теж шахова фiгура), мае велике уподобання до логiки й намагаеться передати його Алiсi.

22

1920 року середньорiчна заробiтна плата у США трохи перевищувала тисячу доларiв.

23

1920 року середньорiчна заробiтна плата у США трохи перевищувала тисячу доларiв.

24

У 1920—1921 роках продано трохи менш як п’ятдесят тисяч примiрникiв дебютного роману Фiцджеральда «По цей бiк раю», i це вважалося великим успiхом.

25

Очевидно, Фiцджеральд подав збiрний образ санаторiю в Гленклiффi, що в Нью-Гемпширi, на пiвденному заходi Бiлих гiр, i Державноi лiкарнi в Конкордi. Хворi на туберкульоз лiкувались у гленклiффському «Санi» вiд 1909 року до початку 1970-х, а тодi цей заклад став богадiльнею. Державну лiкарню (спершу вона звалася Нью-гемпширським притулком для душевнохворих) вiдкрили у 1842-му. У тридцятих роках минулого столiття ця установа була розмiщена в кiлькох будинках рiзного призначення, як i написано в цьому оповiданнi.

26

Увертюра цiеi оперети австрiйського композитора Франца фон Зуппе (1819—1895) стала популярна вже з часу прем’ери в 1866 роцi.

27

Натяк на героiчно-комiчну поему Александера Поупа «Викрадення локона» (1712). У цьому творi грубiян-аристократ, закоханий у красуню Белiнду, пiдступно обтинае ножицями один iз ii прекрасних локонiв, коли вона, схиливши голову, грае в карти пiсля обiду.

28

Не хочу (iсп.).

29

Я не знаю англiйськоi мови (iсп.).

30

Залiзниця Нью-Йорка, Нью-Гейвена i Гартфорда була головною лiнiею сполучення Нью-Йоркського великого центрального вокзалу зi станцiями в пiвнiчно-схiдному напрямку.

31

Нью-йоркський бiржовий крах, кульмiнувавши Чорним четвергом – 28 жовтня 1929 року, став виявом свiтового колапсу економiки, викликаного спекуляцiею на бiржах. Цiною краху стали мiльярди доларiв, а бiржовi апарати, призначенi передавати котирування цiнних паперiв, повiдомляли про катастрофу друком – на тонких паперових стрiчках. Самогубства жертв краху – банкiрiв i керiвникiв дiлових пiдприемств, як-от Дж. Дж. Райордана з компанii «Каунтi траст компанi» та Роберта М. Серла з компанii «Рочестер гас енд електрик компанi», стали першосторiнковими новинами вiтчизняних газет. Мiщанськi балачки про безлiч бiржових маклерiв, що якраз у свято Геловiн вискакували з волл-стритських вiкон, – цiлком безпiдставнi.

32

Крiм Чорного вiвторка, Фiцджеральд вибрав ключовi подii в економiцi, що стали причиною краху кожного з братiв Вудзiв. Волтер потрапив у психiатричну клiнiку пiсля революцiй, якi наприкiнцi двадцятих – на початку тридцятих рокiв сталися в Мексицi, Бразилii, Перу, Сальвадорi, Нiкарагуа та iнших латиноамериканських краiнах. Джон збожеволiв восени 1931 року, коли вартiсть залiзничних цiнних паперiв зменшилася майже в десять разiв, а близько двадцяти залiзниць збанкрутувало.

33

1965 року Рокфеллерiвський iнститут медичних дослiджень перейменовано на Рокфеллерiвський унiверситет. Керiвники цього нью-йоркського вишу характеризують його як «першу iнституцiю у Сполучених Штатах, що цiлковито присвятила себе бiомедичним дослiдженням, аби з’ясувати головнi причини хвороб». Його засновником став Джон Дейвiсон Рокфеллер-старший (1839—1937), перший мiльярдер в Америцi.

Сторінка 41

Донинi унiверситет активно пiдтримуе родинна компанiя «Стандард ойл компанi оф Огайо», зокрема 101-рiчний внук Рокфеллера – Дейвiд.

34

Нинi манiякально-депресивний психоз називають бiполярним розладом. Зi слiв Фiцджеральда, його шурин Ентонi Сер, якому поставили дiагноз «манiякальна депресiя», вискочив iз вiкна лiкарнi, через що й помер влiтку 1933-го. 4 травня 1934 року Фiцджеральд написав Зельдиному лiкаревi, який працював у клiнiцi «Крейг гаус» (Бiкон, штат Нью-Йорк): «Нещодавно я цiлковито впевнився, що ii брат був не шизофренiк, а депресивний манiяк, адже в лiкарнi, де помер брат, його стан характеризували як депресивний, хоча в нього були вияви суiцидноi та гомоцидноi манii. Якщо колись у природний спосiб дiйде до того, що можна буде пояснити моiй дружинi рiзницю мiж ii схильнiстю до шизофренii й хворобою ii брата, то, як гадаю, було б неоцiненною рiччю, якби Ви так вчинили. Інакше кажучи, моя дружина матиме ще одну причину запасти в поразництво, якщо вважатиме, з огляду на факти, що недуга родинна й весь рiд приречений».

35

Leaves come tumbling dow-wn overhead // Some of them are brown, some are red // Beautiful to see-ee, but reminding me-ee // Of a faded summer lu-uve… «Faded Summer Love» («Зiв’яла влiтку любов») – пiсня в ритмi фокстроту, слова й музику якоi 1931 року написав Фiл Бакстер. У тридцятих роках ii з великим успiхом виконували Рут Еттiнг, Бiнг Кросбi та Рудi Валле.

36

Leaves come tumbling dow-wn overhead // Some of them are brown, some are red // Beautiful to see-ee, but reminding me-ee // Of a faded summer lu-uve… «Faded Summer Love» («Зiв’яла влiтку любов») – пiсня в ритмi фокстроту, слова й музику якоi 1931 року написав Фiл Бакстер. У тридцятих роках ii з великим успiхом виконували Рут Еттiнг, Бiнг Кросбi та Рудi Валле.

37

«Менi також шкода, що не буде з чим зустрiти тебе, хiба тiльки з порожньою оболонкою». З листа Зельди Фiцджеральд Френсiсовi Фiцджеральду. Червень 1935 року.

38

Гiдротерапiю – лiкування гарячою i холодною водою – широко застосовували в психiатричних закладах на початку двадцятого столiття. Холодною водою лiкували хворих на психоз, зокрема манiякально-депресивний, i нездатних контролювати свою рухову активнiсть. Теплi купелi призначалися надто збудженим й агресивним пацiентам. У таких процедурах вода невпинно лилася на хворого, щоб забезпечити чисту купiль. Траплялося, що пацiенти вiдбували кiлькаденнi сеанси. За всiм процесом мав бути нагляд, аби запобiгти втопленню.

39

У своему програмному «Пiдручнику божевiлля» (перекладеному англiйською 1905 року) Рiхард фон Краффт-Ебiнг (1840—1902) вiдзначив успiх лiкування неврозiв гiпнозом i припустив, що цей метод можна застосувати «для психiатричного лiкування у випадках божевiлля».

40

У дев’ятнадцятому столiттi й на початку двадцятого перукарi масово винаймали площу в аптечних крамницях i аптеках, де пропонували, крiм послуг стриження та голення, також аптечнi елiксири, начебто чудодiйнi. Цi засоби, здебiльшого виготовленi на спиртовiй основi, були малодiевi, а то й зовсiм недiевi.

41

Один iз найстарiших головних схiдно-захiдних маршрутiв на Схiдному узбережжi, започаткований 1792 року. Згаданий в оповiданнi вiдрiзок магiстралi – «Головна лiнiя» – пролягае через фешенебельнi передмiстя Фiладельфii. Згадаймо мiсце дii фiльму «Фiладельфiйська iсторiя» (1940) та його героiв – Катрiн Гепберн i Карi Гранта.

42

1927 року автомобiль «Форд модель Т» зняли з виробництва, натомiсть стали випускати «Форд модель А». Іншi марки, звичайно, були широкодоступнi в США, але молодий лiкар, не маючи великих грошей, був змушений обмежитися тим, на що дозволяла кишеня. Хай там яка в нього автомашина, та вона прослужила сiм рокiв i була зношена. Замок досить надiйно тримав запасну шину на мiсцi, щоб запобiгти легкiй крадiжцi.

43

Вираз використано в «Коханнi останнього магната»: «Просто дiвчина зi шкiрою, як в одного з нарiжних ангелiв на картинi Рафаеля, i в такому стилi, що двiчi озирнешся, щоб пересвiдчитися, чи справдi ii одежа чогось варта».

44

Спiвачку Грейс Мур (1898—1947) вiдкрив Джордж M. Коен i 1920 року органiзував ii дебют на Бродвеi в музичному ревю Джерома Керна «Гiтчi-Ку». «Теннессiйський соловейко» була популярна музична зiрка й виступала на сценi «Метрополiтен-опера» до кiнця 1920-х. Вона також викликала сенсацiю в Голлiвудi, зiгравши Дженнi Лiнд – головну роль у фiльмi Ірвiнга Тальберга «Моральнiсть ледi» (1930). Однiею з найвидатнiших у ii життi стала головна роль Луiзи в однойменнiй оперi Гюстава Шарпантье (1900) – бiдноi швачки, яка завдяки коханому Жульеновi стае Королевою Монмартра. Мур виконувала цю партiю наприкiнцi тридцятих у складi артистiв компанii «Чиказька опера» – в Чикаго й на гастролях. Сам Шарпантье рекомендував Грейс Мур знятись у кiноверсii опери. Спiвачка познайомилася з Фiцджеральдами на Рив’ерi у 1920-х роках.

45

«Колишнiй торговець жiнками»…

Сторінка 42

«Досi одинокий мужчина». Один iз тих багатьох рядкiв в оповiданнях i романах, якi Фiцджеральд узяв зi своiх так званих нотатникiв. Із записiв, зроблених на будь-чому – вiд сторiнок у записнiй книжцi до паперових серветок, що правили за пiдставки пiд келихи та фужери, Фiцджеральд брав фрази, абзаци, дiалоги й iдеi для пiзнiших творiв. Див. «Записники Ф. Скотта Фiцджеральда», запис № 419.

46

Упродовж багатьох столiть сотнi фонтанiв часiв Ренесансу на Вiллi Д’Есте в Тiволi були занедбанi, але у 1920-х роках iх частково реставрували й знову пустили в дiю.

47

Рiчард Вейд був вульгарний, у дусi Робiна Гуда, герой вестернiв, персонаж, створений багатьма авторами, який уперше з’явився 1878 року в нью-йоркському тижневику «Стрiт енд Смiтс Нью-Йорк вiклi». «Хвацький Дiамантовий Дiк» став зiркою щотижневих випускiв, був також героем дешевих пригодницьких романiв до 1911 року.

48

Чарлi Чаплiн. Вiдомий своiми комедiями у 1920-х роках, коли Бiлл Гардi був юний. На час дii цього оповiдання Чарлi Чаплiн (1889— 1977) вважався чимсь на зразок голлiвудськоi старовини. Хоча й далi був одним iз основних пайовикiв студii «Юнайтед артiстс», та на нього дивились як на людину нiмого кiно, й 1931 року Чаплiн узяв довгу перерву в кiнотворчостi.

49

Грета Густафссон (1905—1990), драматична актриса шведського походження, скорiше кiноiкона, нiж просто кiнозiрка, до середини 1930-х рокiв. Гарбо не була вiдома як комедiйна акторка аж до кiнофiльму «Нiночка» (1939), в якому вона зiграла одну зi своiх останнiх ролей.

50

Як i Грета Гарбо, Марлен Дiтрiх (1901—1992) була екзотична зарубiжна зiрка, фатальна жiнка й драматична актриса, кар’ера якоi пригальмувала в серединi 1930-х рокiв. Знову стала кiнозiркою завдяки комедii-вестерну «Дестрi знову в сiдлi» (1939), в якiй Дiтрiх знялася разом iз принстонським однокашником Фiцджеральда i його голлiвудським приятелем Джиммi Стюартом.

51

Останньою хлопчик називае комiчну актрису, але недарма доктор Гардi зводить брови. Констанс Беннетт (1904—1965) досягла вершини в кiнофiльмах Топпера наприкiнцi 1930-х рокiв, але на час дii цього оповiдання ii найвiдомiша комедiя – «Трояндове ложе» (1933), у якiй вона зiграла проститутку-злодiйку, що ii виправила любов Джоела Мак-Крi.

52

Хлопець тут змiшуе «Маленьких жiнок» Луiзи Мей Алкотт (1868—1869) i «Алiсинi пригоди в Дивокраi» (1865) Льюiса Керрола. Мег – найстарша й найгарнiша з чотирьох березневих сестер у «Маленьких жiнках». Алiсинi пригоди починаються на першiй сторiнцi першого роздiлу «Униз i вглиб кролячою норою». Цi два класичнi твори, так би мовити, зливаються в першу книжку з тих «двох сортiв», якi мае хлопець

53

Не gravement, а chronicquement… – не важко, а хронiчно (фр.).

54

Хула-хула – гавайський народний жiночий танець, характерний ритмiчним погойдуванням стегон, еротичними та пантомiмiчними рухами рук.

55

Розмiститися на такому сидiннi в лiкаревiй машинi – це майже те саме, що сiсти у вiдкритий автомобiльний багажник. Складане сидiння було фактично зовнi автомобiля, над задньою вiссю, у вiдсiку, який можна було вiдчинити й розмiстити багаж або – на коротку поiздку – пасажира.

56

Така спецiалiзована упряж була дуже важка, призначена для транспортування пожежноi хури з великим запасом води. Очевидно, Гардi виконуе бiльшу частину роботи в цiй медичнiй установi.

57

Тобто Велика депресiя помститься, i мiльйони залишаться без роботи.

58

Фiцджеральдова перероблена версiя

Пiсля лiта 1937 року, пiдписавши контракт iз кiнокомпанiею «Метро-Голдвiн-Маер», Фiцджеральд повернувся до цього сценарiю й переглянув його. Багато чого вiн залишив таким, як було в початковiй версii, зокрема дуже важливу для письменника подробицю – друкарську машинку на повiтрянiй подушцi, що плавае в морi. Однак вiн внiс певнi творчi змiни, в тому числi впровадив англiйського аристократа-недоумка, i змiнив мiсце дii на Лонг-Айленд (Нью-Йорк).

Грейсi нi в сих нi в тих

(Френсiс Скотт Фiцджеральд)

У морi, далеко вiд узбережжя острова Лонг-Айленд, згорiв аж до рiвня води невеликий пасажирський пароплав. Врятувалася едина жива iстота – дитина, що дрейфуе в коробцi з-пiд мила, куди ii, мабуть, помiстили батьки, надумавшись в останню мить.

Тут ми почнемо нашу оповiдь. Багатий мiстер Ван-Гроссi вирiшив спершу видати замiж Грейсi, найстаршу з його трьох дочок, i лише тодi дозволити оприлюднити новину про шлюб i заручини двох молодших. Цi двi сестри, героiнi актрис Гейл Патрiк i Мерi Карлайл, потерпають вiд такого стану речей, бо ж кожна мае претендента на руку – й пiд рукою. Однак вони сподiваються на замiжжя Грейсi, адже незабаром почнуться перегони яхт, а батько, мiстер Ван-Гроссi, гостюе у своiй саутгемптонськiй вiллi сера Реджинальда – суперника в регатi й кандидата на зятя.

Сер Реджинальд, тупий i смiшний, висловився, що прагне одружитися з американкою, але за трьох умов: наречена мае бу

Сторінка 43

и дуже талановитою, чудовою спортсменкою та писаною красунею. Грейсi не вiдповiдае жоднiй з цих умов. Проте двi молодшi сестри вважають сера Реджинальда таким дурним, що, можливо, за допомогою хитрощiв поталанить його переконати, що Грейсi саме та, якоi вiн шукае. Вони зв’язуються з нью-йоркською рекламною фiрмою, яка посилае свого представника Джорджа (Джорджа Бернза) до Саутгемптона, дiставши обiцянку про велику винагороду, якщо з Грейсi вийде все гаразд.

Ось ми вперше бачимо Грейсi – в саду великого маетку Ван-Гроссi вона годуе золотих рибок у ставку. Тiльки-но вона кинула останню порцiю корму й прощаеться з улюбленою золотою рибкою, а коли вiдвертаеться, чуе звук – очевидно, подяку вiд рибки за iжу. Дiвчина обертаеться.

– Що ти сказав, Ною?

Золота рибка не вiдповiдае.

– Ой ти, дурнику, – каже Грейсi й вiдвертаеться.

Але вона вдруге чуе чудний крик, знову обертаеться й iде на звук до непримiтного входу за прогалиною лiска. Той дивовижний звук вiддавна лунав у серцi Грейсi, хоч вона й не впiзнае його. Це щось нове, чарiвливе, i дiвчина зупиняеться, дивиться на небо, чи немае там птаха, якого вона досi нi разу не чула. Однак вона серцем вiдчувае, що це не птах обiзвався, й за хвилину далi вистежуе джерело звуку.

Джерело – темний закуток бiля входу. Джерело – море. Джерело виявляеться невеликою, зовсiм не придатною для плавання коробкою з-пiд мила, в якiй сидить пiвторарiчна дитина. Коли коробку прибивае до берега, Грейсi вихоплюе з неi маленького хлопчика й благоговiйно, у захватi обнiмае його. Дiвчина, майбутне якоi очевидно вирiшують двi сестри й найнятий ними рекламний агент, несподiвано знаходить велике захоплення у своему життi.

Наразi не знати, що Грейсi зробить iз хлопчиком. Чомусь вона вирiшуе вчинити так, як фараонова дочка, – тимчасово сховати малюка, – i тут же влаштовуе йому притулок у маленькiй печерi.

Ми повертаемося до житла Ван-Гроссi. Приходить Джордж i зустрiчае двох сестер. Героiня Гейл Патрiк таемно одружилася з героем Баттерворта, i цi двое хочуть видати Грейсi замiж, щоб можна було вiдкрити таемницю свого шлюбу. Мила героiня Мерi Карлайл заручена з морським офiцерем, корабель якого стоiть на рейдi й мае вiдплисти до Китаю зразу ж пiсля кiнця регати, тому вона й зацiкавлена якнайскорiше видати Грейсi замiж. Джордж, якого сестри вiдрекомендували суворому батьковi iхнiм приятелем, вiдразу ж береться до роботи – задовольнити першу вимогу сера Реджинальда до нареченоi. Треба за одну нiч зробити з Грейсi спортсменку.

Наступна сцена характерна непорозумiннями й суперечливими дiями. Грейсi покiрно стараеться робити те, чого вiд неi сподiваеться сер Реджинальд, але, пройнята потаемною турботою про хлопчика, вона мусить увесь час мати його при собi. Наприклад, у грi в гольф, влаштованiй наступного дня, дiвчину супроводжуе носiй гольфiстського спорядження, який тягае дуже вже велику сумку з дитиною всерединi, але це виходить наяву аж наприкiнцi епiзоду. Упродовж гри Грейсi навчае малюка пiдраховувати ii очки. Так чи сяк, а Джордж невдовзi викривае таемницю. Вiн не видае Грейсi, бо сер Реджинальд оголосив, що йому не до вподоби дiти, й усвiдомлюе, що справа значно важча, нiж можна було уявити. В епiзодi з грою в гольф не вдалося переконати сера Реджинальда, що Грейсi чудова спортсменка, зате Джорджевi поталанило приховати правду – те, що вона взагалi не спортсменка.

Друга його iдея – це показати Грейсi як генiальну музикантку. Вставний комiчний номер мае виглядати приблизно так. Вечiрка в будинку Ван-Гроссi. До кiмнати входять Джордж i Грейсi, яка, спершись на його руку, величаво пропливае до тимчасових пiдмосткiв. Прагнучи пiдсилити враження вiд хисту Грейсi грати на арфi, Джордж попередньо набрав клакерiв, щоб аплодували посередньому виконанню, а за шторами приховав вправну арфiстку, яка мае виконати кiлька довершених уривкiв. Вiн виголошуе презентацiйну промову, i Грейсi сприймае ii з вдячнiстю. Оголосивши перший з добiрки музичних творiв, Джордж сам акомпануе на пiанiно. Грейсi починае виступ iз глiсандо на струнах. Раптом iз-за пiанiно – тимчасового сховку, який влаштувала Грейсi, – вигулькуе хлопчик, налiтае на арфу й зав’язае в струнах, а виконавицi доводиться брати непередбаченi ноти. Концерт добiг катастрофiчного кiнця, але Джордж знову примудряеться вивести Грейсi з глухого кута.

Головний козир Джорджа – махiнацii з конкурсом краси, на якому Грейсi безперечно переможе. Це масове видовище. Тут нью-йоркськi репортери свiтськоi хронiки занотовують подii, тут зiбралася безлiч фотографiв. Сестри докладно пояснили Грейсi, як виконувати роль учасницi. Їi конкуренток добирали по сусiдству з-посеред старих дiв; разом узятi, вони становлять яскраву картину жiночоi непривабливостi. У кожноi з них щось та не так, i очевидно, що Грейсi мае легко перемогти. Мало того, членiв журi пiдкуплено. Для цiлковитоi певностi, що не станеться помилки, iм наказують присудити приз конкурсантцi пiд дев’ятим номером. Але малюк сплутав усi карти, перевернувши цей номер на спинi Грейс

Сторінка 44

так, що вийшла шiстка. Вiдповiдно вiн зробив iз шостим номером на спинi iншоi учасницi – вийшла дев’ятка. Таким чином переможницею стала найнепривабливiша з усiх дiвчат. Поки Джордж щосили стараеться, двi сестри зайнятi своiми любовними справами. Наш iнтерес зосереджуеться на стосунках Мерi Карлайл iз морським офiцером. Ми доволi вороже ставимося до роману героiв Патрiк i Баттерворта. Не дивно, що ця пара, виявивши малюка, вважае його загрозою всьому запланованому. Цi двое викрадають хлопчика й хочуть помiстити його в сиротинцi, щоб Грейсi могла зосередитися на перемозi сера Реджинальда. Але Грейсi та Джордж вчасно рятують дитину.

Нарештi настав день регати – святкування, що його мае вiдкрити Грейсi хрещенням судна «Американський оборонець». Здалека i зблизька на пристанi зiбралися люди, щоб спостерiгати й аплодувати. Це видовище, здаеться Джорджевi, цiлком певно задовольнить сера Реджинальда, але талант Грейсi робити все не так укотре дае себе знати в ту мить, коли вона мае розбити пляшку вина об нiс яхти. Замахнувшись, Грейсi зводить пляшку вгору й вимахуе нею перед натовпом. Судно рушило з мiсця. Пляшка не влучила куди треба, а дiвчина з розмаху завертiлася, наче акробатка. Не знiтившись, пробурмотiвши: «Де я?», вона прожогом кидаеться навздогiн за яхтою, доганяе ii лише завдяки вiдчайдушному стрибку в грацiйнiй позi й досягае своеi мети цiною занурення в затоку. На лихо, ця велика спортсменка не вмiе плавати, але сер Реджинальд рятуе ii. Вiн такий задоволений сам собою, що все залагоджуеться.

Тим часом молодi закоханi, мабуть, муситимуть трагiчно розлучитися. Мерi Карлайл прийшла на борт лiнiйного корабля попрощатися з коханим. Грейсi випливае в моторному човнi, щоб разом iз малюком спостерiгати перегони яхт, забираеться на палубу лiнкора й ухитряеться вiдкласти його вiдплиття до Китаю. Рiч у тому, що хлопчик якось загубився у великiй гарматi й капiтан не може дати салют, що мае вiдкрити перегони. Грейсi стоiть iз смолоскипом над пороховим складом i погрожуе пiдiрвати корабель, якщо не знайдеться дитина. Їй вдаеться вiдкласти вiдплиття й посприяти Мерi Карлайл, щоб та не втратила свого милого.

Розпочинаеться регата. Грейсi не встигае на офiцiйний старт, i вiрний Джордж бере ii на борт невеликоi моторки. Грейсi сидить на кормi, тримаючи дитину однiею рукою i стернуючи другою. Джордж усiвся на носi, примостивши на колiнах надувну подушку, а поверх неi – друкарську машинку. Мае подвiйне завдання – писати репортаж про перегони та виставляти Грейсi напоказ як героiню цiеi подii. На лихо, моторка розламуеться надвое й тоне. Джорджева половина занурюеться дуже повiльно, друкарська машинка плавае на надувнiй подушцi. Друга половина човна з двигуном, гвинтом i самою Грейсi гасае круг рекламного агента, описуючи запаморочливi кола. Однак вiн пiдбирае плоскодонку на плаву й рятуе хлопчика та друкарську машинку. Разом iз Грейсi Джордж припинае цього човна до корми яхти якраз тодi, коли гримить стартова гармата, i ось вони стали завадою перегонам. У сум’яттi цi двое вилазять на яхту, а дитина залишаеться позаду, в плоскодонцi.

Яхти йдуть прудко. Попереду «Американський оборонець», але Грейсi та Джорджевi йдеться передусiм про те, щоб врятувати дитину, яка сидить у човнику, смiючись i плещучи в долоньки, коли той вигойдуеться й крутиться в кiльватерi яхти. Грейсi хоче пiдтягти плоскодонку до судна, але смикае не за той, що треба, канат i звалюе грот-вiтрило. Сер Реджинальд мчить до перемоги.

На той час Грейсi та Джордж утямили, що вони закохались одне в одного, i картина закiнчуеться поеднанням усiх трьох пар i дитини разом з ними, а щасливий сер Реджинальд вирушае на своiй яхтi в плавання через океан – з переможницею конкурсу краси.

Це лише начерк сюжету, що його автор спочатку окреслив Джорджевi Бернзу в Балтиморi 1935 [1934] року. Пiдписавши контракт iз «Метро», автор уже не зможе розвинути цю iсторiю далi.

Видаеться, що найважливiшi ситуацii – Грейсi, як найстарша з трьох сестер, мае першою вийти замiж, i вона ж у становищi фараоновоi доньки ховае Мойсея в комишах – напрошуються на значно симпатичнiший матерiал, нiж той, що був досi. Важливо створити якийсь певний характер Грейсi й не обмежуватися тим, що вона тiльки дурепа. У цьому планi ii можна драматизувати як милу дивачку, й глядачi спiвчуватимуть ii пригнiченому материнському iнстинкту, як i в Чаплiновому «Малюку», та ii здатностi, попри всi помилки, якось зробити добро дитинi.

Склад акторiв фiльму на Фiцджеральдiв вибiр

Для цiеi новоi версii «Грейсi нi в сих нi в тих» Фiцджеральд вибрав Гейл Патрiк, Мерi Карлайл i Чарлза Баттерворта. Патрiк (1911— 1980) була алабамська красуня, що навчалась у правничiй школi при Унiверситетi Алабами й 1932 року виграла поiздку до Голлiвуду. Вона знялася в кiнофiльмi «Румба» з Джорджем Рафтом i Керол Ломбард (1935) i, зокрема, в ролi зiпсутоi старшоi сестри Ломбард у комедiйнiй мелодрамi «Мiй слуга Годфрi» (1936), а також як безпринципна актриса у «Службовому входi до театру» (1937). Вона п

Сторінка 45

реважно виконувала ролi пихатих лихих дiвчат. У 1950-х роках Патрiк перейшла на телебачення й використовувала своi навички юриста як виконавчий продюсер у створеннi серiалу «Перрi Мейсон», дуже успiшного протягом десяти рокiв i далi – в повторних показах.

Карлайл народилася 1914 року й виросла в Лос-Анджелесi. Завдяки блакитним очам, свiтлому волоссю й схожому на дитяче обличчю вона у 1930 роцi стала висхiдною кiнозiркою. Знялась у пiкантнiй жвавiй комедii «Студентський гумор» (1933) з Бiнгом Кросбi, Джорджем Бернзом i Грейсi Аллен. Покинула кiно в 1943 роцi, вийшовши замiж за англiйського актора Джеймса Едварда Блейклi. Карлайл i далi, на 2017 рiк, мешкае в будинку на вулицi Родео-драйв (Беверлi-Гiллз), який вона подiляла разом iз Блейклi шiстдесят чотири роки.

Баттерворт (1896—1946) був бродвейський актор, вiдомий у Голлiвудi передусiм завдяки експромтам пiд час фiльмування, як-от реплiцi до Чарлза Вiннiнгера в коронному фiльмi Мей Вест «Щодня свято» (1937): «Тобi треба перебратися з цiеi мокроi одежi в сухе мартiнi».

59

Джордж Бернз (1896—1996) i Грейсi Аллен (1895—1964) – популярна подружня пара, вiдома з водевiлiв, радiопередач i кiнофiльмiв. Джордж часто виступав як партнер комiчноi актриси Грейсi, що виконувала роль тупуватоi й обмеженоi жiнки.

60

1934 року на перегонах яхт за Кубок Америки в Ньюпортi (штат Род-Айленд) перемiг Гарольд Вандербiлт. Пiсля невдалого початку вiн на «Веселцi» обiгнав яхту британського претендента «Спроба» i захистив Кубок.

61

Слова gay i gross означають, вiдповiдно, «веселий» i «товстий».

62

Паралель iз п’есою Вiльяма Шекспiра «Приборкання норовливоi». Баптiста, у якого двi доньки, вiдмовляеться всерйоз сприймати залицяльникiв молодшоi Б’янки, поки хтось не одружиться з ii старшою сестрою Катарiною.

63

У 1880-х Ньюпорт (штат Род-Айленд) почав розвиватися як лiтня курортна й вiдпочинкова мiсцина для товстосумiв. На океанських скелях споруджено масивнi кам’яницi, званi «котеджами». Найвiдомiшi з них – це вiлли Позолоченого вiку, в багатьох iз них вiдкрито музеi. Це сiмдесятикiмнатнi «Прибiйнi хвилi» (1893—1895) Корнелiуса Вандербiлта Другого, «Рожева скеля» (1898—1902), яку спроектував Станфорд Вайт, i «Мармуровий будинок» (1888—1892) Вiльяма Вандербiлта.

64

Пов’язано з Мойсеем, знайденим у комишах (див. Книга Вихiд, 2:3), i це виразно зазначив Фiцджеральд у власноруч переробленому варiантi цього оповiдання, що доданий пiсля цих примiток. Улюблена золота рибка Грейсi зветься Ной – це також кумедна паралель iз Бiблiею.

65

Бернз i Аллен, попри всi намагання, були бездiтнi й наприкiнцi 1934 року удочерили Сандру Джин Бернз, народжену в серпнi, а у вереснi 1935-го усиновили тримiсячного Роннi. Мабуть, через це нездiйснене бажання мати дiтей вони неприхильно поставилися до сценарiю, який iм запропонував Фiцджеральд влiтку 1934 року, i сприйняли цей текст як особистий випад проти них. Чи знав Фiцджеральд про iхнiй намiр удочерити дитину, перш нiж розвинути цю тему в сценарii?

66

Урочистий спуск суден на воду – давня традицiя. У США, в Бостонi, спустили на воду корабель «Старий Айронсайдз» у жовтнi 1797 року й охрестили, розбивши пляшку мадери. На таких урочистостях стали використовувати шампанське у 1890-х роках. Те, що Грейсi мала розбити пляшку цього напою, означае кiнець термiну чинностi Сухого закону.

67

Кiнець (лат.).

68

Пiсля Громадянськоi вiйни у США залiзниця стала головним засобом перевезень, i вiдтодi поширилася практика безплатноi iзди товарними потягами. Пiд час Великоi депресii, коли людям бракувало грошей на подорожi, таких подорожнiх-зайцiв побiльшало. Найнебезпечнiше було iздити пiд вагонами, над самими шпалами, лежачи на сталевих прутах – частинi шасi товарного вагона – i тримаючись за них.

69

Мiстечко в одному зi штатiв – Мiссурi або Іллiнойсi. Вiд Далласа до цих обох мiстечок можна добратися за один день залiзницею. В оповiданнi написано про повiльний товарний поiзд, тож, скорiш за все, йдеться про Спрингфiлд у Мiссурi.

70

В оригiналi «slummy», сленгове скорочення слова «slumgullion», – тушкована страва, яку волоцюги готували в металевiй посудинi з усього iстiвного, що трапиться пiд руку.

71

Фiлер – детектив. В оригiналi «tec» – сленгове скорочення слова «detective».

72

В оригiналi «canned heat», тобто «консервований кайф». Паливо фiрми «Стерно» використовували для приготування iжi, а за часiв Сухого закону його пили люди, зокрема волоцюги, що не могли знайти чи не мали змоги придбати нелегальнi алкогольнi напоi. «Стерно» виготовляли з денатурованого спирту, до складу якого входив також метанол, тож таке пиття могло стати фатальним.

73

В оригiналi «Git along, little doggie…» «Get Along, Little Dogies» («Ідiть собi, телята») – класична ковбойська балада. Їi приспiв – це понукування телят iти битим слiдом. 1928 року ii записав на грамплатiвку Гаррi «Ма

Сторінка 46

» (Мак-Клiнток), а пiсля нього – гурт «Беверлi-Гiлл Бiллiз». Звукозапис цiеi пiснi зробило багато спiвакiв у 1930-х роках.

74

Для порiвняння, у романi Зельди Фiцджеральд «Врятуй мене, вальсе» (1934) [Цей роман вийшов 1932 року й бiльше не перевидавався]: «Вiн перевiряв сам себе в дзеркалi: блякле волосся, як мiсячне сяйво вiсiмнадцятого столiття; i очi, як гроти, – блакитний грот, зелений грот; iз темних зiниць звисають сталактити й малахiти. Вiн неначе проiнвентаризував сам себе перед вiд’iздом i, пересвiдчившись, що е все в наявностi, втiшився».

Читати онлайн “Я віддав би життя за тебе (збірник)” «Френсіс Фіцджеральд»

Сторінка 1

Сторінка 2

Сторінка 3

Сторінка 4

Сторінка 5

Сторінка 6

Сторінка 7

Сторінка 8

Сторінка 9

Сторінка 10

Сторінка 11

Сторінка 12

Сторінка 13

Сторінка 14

Сторінка 15

Сторінка 16

Сторінка 17

Сторінка 18

Сторінка 19

Сторінка 20

Сторінка 21

Сторінка 22

Сторінка 23

Сторінка 24

Сторінка 25

Сторінка 26

Сторінка 27

Сторінка 28

Сторінка 29

Сторінка 30

Сторінка 31

Сторінка 32

Сторінка 33

Сторінка 34

Сторінка 35

Сторінка 36

Сторінка 37

Сторінка 38

Сторінка 39

Сторінка 40

Сторінка 41

Сторінка 42

Сторінка 43

Сторінка 44

Сторінка 45

Сторінка 46

Увійти в книгоклуб

Реєстрація нового учасника спільноти "TellNovel"

Відновлення пароля

Новий пароль було надіслано на Вашу пошту!

Змінити мову

Вітаємо Вас з успішною підпискою!

Купити за

Жанри книг:

Трилер:

Фентезі:

Дитяча Література:

Жахи:

Фантастика:

Роман:

Казки:

Бізнес-Книги:

Зарубіжна ділова література:

Зарубіжна література:

Економіка:

Класика:

Російська класика:

Книги з психології:

Управління, підбір персоналу:

Дім, Сім'я:

Самовдосконалення:

Бойовики:

Детективи:

Зарубіжні детективи:

Зарубіжні детективи:

Трилери:

Корпоративна культура:

Дім і Сім'я: інше:

Сучасні детективи:

Вітаємо Вас
з успішною підпискою!