Сторінка 1

Вушко голки
Кен Фолетт


Британськiй розвiдцi ще до початку 1939 року вдалося знешкодити майже всiх шпигунiв. Але не Голку. Нiмецький суперагент невловимий i нещадний. Його завдання – дiзнатися, чи дiйсно у пiвденно-схiднiй частинi Англii вже готовi до дiй потужнi вiйськовi сили, що будь-якоi митi можуть завдати нищiвного удару з боку Нормандii. Чи вдасться йому пiдтвердити цi данi? А може, британцi мають складнiший план? На?Голку чекае справжне полювання…





Кен Фолетт

Вушко голки



© Ken Follett, 1978

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


Велика подяка Малкольму Галке за його неоцiненну допомогу







Передмова


На початку 1944 року нiмецька розвiдка збирала iнформацiю про розташування вiйськових сил у пiвденно-схiднiй частинi Англii. З розвiдувальних лiтакiв фотографували казарми, аеродроми та флотилii затоки Вош[1 - Затока Пiвнiчного моря на схiдному узбережжi Англii. (Тут i далi прим. пер.)]. Генерал Джордж Паттон у рожевих галiфе, якi складно було сплутати з чиiмись iншими, вигулював свого бiлого бульдога. Розвiдка також рееструвала сплески активностi в радiоефiрi та передачу повiдомлень мiж полками. Нiмецькi шпигуни, якi в той час були в Британii, все пiдтверджували.

Армii там, звiсно ж, не було. Замiсть кораблiв – макети з гуми та деревини, а замiсть баракiв – декорацii. У Паттона не було жодного солдата. По радiо передавали якiсь нiсенiтницi, а шпигуни вели подвiйну гру.

Генерал поставив собi за мету обдурити ворога та примусити його готуватися до висадки в Па-де-Кале[2 - Протока мiж материковою частиною Європи (Францiя) i островом Велика Британiя, найвужча частина Ла-Маншу.] – таким чином початок операцii в Нормандii застав би супротивника зненацька. Це була омана небачених масштабiв, у якiй брали участь тисячi людей. Сталося б диво, якби жоден iз гiтлерiвських шпигунiв про це не дiзнався.

А чи були взагалi в Британii нiмецькi агенти? У тi часи всiм здавалося, що члени «п’ятоi колони» були всюди. Пiсля вiйни ширилися чутки, нiби MI-5[3 - Державне вiдомство британськоi контррозвiдки.] знешкодило всiх шпигунiв ще до початку 1939 року. Дiйсно, агентiв було вкрай мало: британськiй розвiдцi вдалося впiймати майже всiх.

Але ж достатньо й одного…

Нам вiдомо, що нiмцi побачили тi декорацii в Схiднiй Англii, запiдозрили обман i доклали чимало зусиль, щоб дiзнатися правду. Поки що я не сказав нiчого, чого б не можна було прочитати в пiдручниках з iсторii. Проте далi починаеться моя розповiдь.

А втiм, хтозна, може, все так i було?..



Камберлi, графство Суррей




Вушко голки


Нiмцiв майже вдалося обдурити, лише Гiтлер здогадувався про це, але вiн не наважувався довiритися своiй iнтуiцii…

    Алан Джон Персiваль Тейлор.
    Історiя Англii 1914–1945 рокiв




Частина перша





1


Такоi холодноi ночi не було вже сорок п’ять рокiв. Дороги, якi вели до багатьох англiйських сiл, безнадiйно замело, а Темза вкрилася кригою. Якось у сiчнi поiзд Глазго – Лондон прибув на вокзал Юстон iз затримкою на добу. Через снiг i вiдсутнiсть освiтлення на дорогах стало дуже небезпечно: кiлькiсть аварiй збiльшилася вдвiчi, а люди жартували, що вночi небезпечнiше iздити в «Остiн-7» на Пiкадiллi, нiж у танку на лiнii Зiгфрiда[4 - Система постiйних нiмецьких укрiплень на заходi Нiмеччини.].

Потiм прийшла чудова весна. У небi велично лiтали загороджувальнi аеростати, а на лондонських вулицях до дiвчат у легких сукнях загравали солдати. Узагалi мiсто було мало схоже на столицю краiни, яка воюе, хоча деякi ознаки все ж залишалися помiтними. Коли Генрi Фабер iхав на своему велосипедi з вокзалу Ватерлоо в бiк Гайгейту[5 - На пiвнiч вiд центра Лондона.], вiн iх помiтив: мiшки з пiском бiля важливих мiських будiвель, бомбосховища Андерсона в примiських садах, плакати iз закликами евакуюватися та iнструкцiями на випадок обстрiлу з повiтря. Фабер був набагато спостережливiший, нiж того вимагала посада звичайного залiзничника. У парках гралися дiти – вочевидь, план евакуацii анiскiльки не виконувався. На дорогах було багато машин, незважаючи на продаж пального виключно за картками, а виробники автомобiлiв анонсували випуск нових моделей. Фабер знав, що означае впровадження нiчних змiн на заводах, де ще кiлька мiсяцiв тому не вистачало роботи навiть удень. Найбiльш пильно чоловiк стежив за перемiщенням вiйськ залiзничними шляхами Британii: усi документи проходили через його кабiнет, а з тих паперiв можна було видобути чимало iнформацii. Наприклад, сьогоднi Фабер поставив печатки на партiю документiв, якi змусили його виснувати, що в Британii утворюеться новий експедицiйний корпус. Чоловiк був упевнений, що той налiчуватиме близько ста тисяч осiб i прямуватиме до Фiнляндii.

Ознаки були цiлком недвозначнi, але було в цьому й щось несерйозне. По радiо жартували про бюрократизм щодо правил вiйськового часу, у бомбосховищах спiвали пiсень, модницi носили протиг

Сторінка 2

зи у вишуканих сумочках вiд вiдомих кутюр’е. Усi називали вiйну нудною: вона вiдчувалась водночас i неосяжною, i тривiальною, наче в кiно. Абсолютно всi попередження про авiанапади виявилися фальшивими.

Фабер був iншоi думки, але ж вiн i не такий, як усi.

Чоловiк повернув на Арчвей-роуд i трохи прихилився до керма, щоб легше було iхати вгору. Довгi ноги без упину крутили педалi, наче поршнi локомотива. Фабер був у гарнiй фiзичнiй формi, як на свiй вiк – тридцять дев’ять. Хоча про вiк вiн збрехав. Вiн обачливо обманював багато про що.

Пiдiймаючись на пагорб у Гайгейтi, Фабер спiтнiв. Його будинок був одним iз найвищих у Лондонi – власне, саме через це вiн у ньому й оселився. Вiкторiанська цегляна будова налiчувала шiсть окремих споруд – високих, вузьких i темних, як уява людей, для яких iх збудували. У кожному будинку було по три поверхи та пiдвал з окремим входом для слуг (у дев’ятнадцятому столiттi англiйцi середнього класу будували вхiд для прислуги навiть тодi, коли в них не було грошей, щоб ii найняти). Фабер ставився до англiйцiв дещо iз цинiзмом.

У шостому будинку колись жив мiстер Гарольд Гарден – власник невеличкоi компанii «Чай i кава Гардена», яка збанкрутувала пiд час рецесii. Неплатоспроможнiсть була для чоловiка смертним грiхом, тому кончина стала единим виходом, який залишився у Гардена. Дiм успадкувала його дружина. Удовi довелося взяти орендарiв, щоб якось звести кiнцi з кiнцями. Жiнцi подобалося бути господинею пансiону, хоча за етикетом, яким керувалося ii оточення, вона мала би трохи соромитися цього. Саме в цiеi вдови Фабер i винаймав кiмнату на верхньому поверсi з мансардним вiконечком. З понедiлка по п’ятницю чоловiк жив тут, а на вихiднi, як вiн казав мiсiс Гарден, iздив до матерi в Ерiт[6 - Район на околицях Захiдного Лондона.]. Насправдi ж вiн винаймав iншу кiмнату в Блекгiтi[7 - Інший район Лондона, який розташований ближче до центра.], де мiсцева господиня називала його мiстером Бейкером i вважала, що вiн комiвояжер, який на тижнi торгуе канцелярським приладдям.

Пiд несхвальними поглядами високих вiкон вiтальнi Фабер вкотив велосипед садовою дорiжкою в сарай i примкнув його до газонокосарки. Згiдно iз законами вiйськового часу жоден транспортний засiб не можна залишати у вiльному доступi. У сараi було повно ящикiв iз картоплею, приготованою для садiння, – вона вже почала проростати. Господиня перетворила квiтковi клумби на город – як особистий внесок у вiйну.

Фабер увiйшов у дiм, повiсив капелюха в коридорi, вимив руки та пiшов до столу. Трое iнших орендарiв уже iли – парубок iз прищуватою шкiрою з Йоркширу, який намагався вступити до армii, продавець солодощiв iз рiдким свiтлим волоссям i морський офiцер у вiдставцi, якого Фабер вважав дегенератом. Чоловiк з усiма привiтався кивком голови й сiв за стiл.

Продавець розповiдав жарт:

– Командир ескадрильi каже: «Щось ви занадто швидко повернулися!», а пiлот йому вiдповiдае: «Ми розкидали листiвки пакунками, адже так швидше». Раптом командир заволав: «Та ви ж могли когось прибити!»

Офiцер захихотiв, а Фабер лише усмiхнувся. Увiйшла мiсiс Гарден iз чайником.

– Доброго вечора, мiстере Фабере. Ми почали вечеряти без вас. Сподiваюся, ви не образилися?

Чоловiк тоненько намазав маргарин на шматок хлiба з непросiяного борошна й на мить вiдчув ностальгiю за товстими сардельками.

– Анiтрохи. До речi, ваша картопля вже готова до садiння, – повiдомив вiн.

Фабер поквапився доiсти свою вечерю. Присутнi сперечалися щодо того, чи варто усунути з посади Чемберлена та призначити на його мiсце Черчилля. Мiсiс Гарден час вiд часу щось промовляла та дивилася на реакцiю мовчазного чоловiка. Гладка, ровесниця Фабера, вона полюбляла одягатися, як тридцятирiчна, – мабуть, сподiвалася ще раз вийти замiж. Залiзничник участi в розмовi не брав.

Мiсiс Гарден увiмкнула радiо, яке пiсля шипiння та буркотiння оголосило: «Радiо Бi-бi-сi. Програма „І знову вiн!“». Фабер якось уже слухав це шоу – про нiмецького шпигуна Фюнфа. Чоловiк закiнчив вечеряти, вибачився та пiднявся до своеi кiмнати.

Мiсiс Гарден залишилася сам на сам з «І знову вiн!». Морський офiцер разом iз продавцем солодощiв попрямували в паб, а побожний парубок iз Йоркширу – на вечiрню службу. Господиня влаштувалася у вiтальнi зi скляночкою джину та втопила очi в чорнi штори, думаючи про мiстера Фабера. Шкода, що вiн постiйно сидить у своiй кiмнатi. Жiнцi не вистачало компанii, а спiлкування iз цим чоловiком було саме тим, чого мiсiс Гарден потребувала найбiльше.

Такi думки будили в нiй почуття провини, тому господиня почала думати про мiстера Гардена. Спогади про нього були ще теплi, але дещо нечiткi, наче затерта, пошкоджена кiноплiвка з нерозбiрливим звуком. Жiнцi було легко згадати iхне подружне життя, але обличчя, одяг чи коментарi чоловiка щодо вiйськових новин уже почали стиратися з ii пам’ятi. Мiстер Гарден був маленьким енергiйним чоловiчком, успiшним у бiзнесi, коли йому таланило, та неуспiшним, коли удача його полишала. У лiжку вiн був абсолютно н

Сторінка 3

наситний, хоча на людях поводився стримано. Мiсiс Гарден дуже його любила. Господи, скiльки ще жiнок могли б опинитися в такiй ситуацii, якби ця вiйна розгорiлася не на жарт? Господиня долила собi ще джину.

Мiстер Фабер був дуже спокiйним, у цьому й полягала проблема. У нього наче не було жодного грiшка: вiн не палив, кожен вечiр сидiв у своiй кiмнатi та слухав класичну музику по радiо, вiд нього нiколи не пахло алкоголем. Чоловiк читав багато газет i часто виходив на прогулянки. Незважаючи на свое доволi скрутне становище, Фабер справляв враження розумноi людини: коли вiн брав участь у розмовах за вечерею, його думки завжди були глибшими, нiж у решти. Вiн точно мiг би знайти кращу роботу, якби хотiв. Вочевидь, залiзничник сам позбавляв себе того, на що дiйсно заслуговував.

Те саме можна сказати й про його зовнiшнiсть. Фабер мав чудову статуру: високий, довгоногий, iз сильними плечима та шиею, без грама зайвоi ваги. Обличчя в нього було мужне, з високим лобом, довгастим пiдборiддям i блакитними очима. Фабера не можна було назвати надзвичайно вродливим, але такий типаж подобався жiнкам. Його красу псували лише губи: маленькi й тонкi. Вони надавали чоловiковi жорстокого вигляду. Щодо мiстера Гардена, то вiн був абсолютно не здатен на те, щоб скривдити когось.

Незважаючи на всi очевиднi переваги, Фабер був не з тих чоловiкiв, на яких жiнки дивляться двiчi. Його поношенi штани нiколи не бачили праски (мiсiс Гарден легко б випрасувала iх, але чоловiк нiколи не просив про це). Залiзничник носив мiшкуватий плащ i картуз, як у вантажникiв у порту. Вусiв у нього не було, а волосся Фабер коротко стриг що два тижнi. Чоловiк наче навмисне хотiв мати вигляд нiкчеми.

Залiзничник точно потребував жiнки. Мiсiс Гарден навiть на мить замислилася, чи вiн, бува, не гомосексуалiст, але швидко вiдкинула цю думку. Фаберу потрiбна була жiнка, яка б могла привести його у належний вигляд та пiдтримати його амбiцii. А мiсiс Гарден потрiбен був чоловiк, з яким можна було б поговорити. Ну i для кохання.

Проте Фабер нiколи не робив жодних крокiв у цьому напрямку. Хоч кричи вiд розпачу. Мiсiс Гарден знала, що вона приваблива жiнка. Господиня глянула в дзеркало та долила собi ще краплю джину. Вродливе обличчя, свiтле хвилясте волосся i взагалi… е за що потриматися. Ця думка насмiшила ii, мабуть, уже трiшки п’яну.

Мiсiс Гарден випила ще джину. Може, треба самiй зробити перший крок? Мiстер Фабер просто занадто сором’язливий, хронiчно сором’язливий, але точно не позбавлений пристрастi – це вона розгледiла в його очах, коли вiн двiчi випадково зустрiв ii у нiчнiй сорочцi. Може, якщо поводитися трохи нахабнiше, вдасться побороти його сором’язливiсть? Втрачати ж нiчого. Жiнка спробувала уявити найгiрший сценарiй, який може трапитися, щоб зрозумiти, що вона вiдчуватиме. Скажiмо, вiн може iй вiдмовити – буде соромно, ба навiть принизливо. Це точно поставить пiд удар ii гордiсть. Але ж не обов’язково про це кому-небудь розповiдати. Фабер просто поiде звiдси та й усе.

Однак думка про вiдмову змусила мiсiс Гарден облишити свiй план. «Я не з тих жiнок, що можуть поводитися нахабно. І вже час лягати спати», – подумала вона й пiшла на гору, прихопивши з собою пляшку. Якщо випити ще скляночку джину в лiжку, то вдасться заснути.

Спальня мiсiс Гарден була просто пiд кiмнатою мiстера Фабера. Роздягаючись, жiнка чула скрипку: вочевидь, вiн слухае радiо. Господиня одягла нiчну сорочку – рожеву з вишитим комiрцем (i нiхто не бачить!) – i випила ще скляночку джину. Цiкаво, як виглядае мiстер Фабер без одягу? Мабуть, у нього плаский живiт, а навколо соскiв росте волосся. Вiн худий, певно, аж ребра видно. У нього маленький пiдтягнутий зад. Жiнка знову захихикала: ну що за сором!

Влаштувавшись зi скляночкою джину в лiжку, мiсiс Гарден взяла книжку, але сконцентруватися на читаннi не змогла. Крiм того, вся та чужа романтика вже обридла iй. Історii про небезпечнi любовнi перипетii цiкаво читати тодi, коли в тебе самоi чудовий безпечний роман. Мiсiс Гарден потрiбно було дещо бiльше, нiж книжечки про кохання вiд Барбари Картленд[8 - Англiйська письменниця ХХ столiття. Вiдома завдяки численним жiночим романам.]. Жiнка зробила ще ковточок. Нехай уже мiстер Фабер вимкне свое радiо, бо таке вiдчуття, наче спиш на танцювальнiй вечiрцi!

Звiсно, можна пiти та попросити його. Годинник показуе пiв на одинадцяту. Можна накинути халат (у тон до нiчноi сорочки), трохи причесатися, взути капцi (доволi витонченi, з трояндами), пiднятися сходами на поверх вище та, власне, постукати у дверi. Мiстер Фабер вiдчинить iй, мабуть, у брюках i майцi, та погляне на неi так, як дивився, коли вперше побачив ii в нiчнiй сорочцi дорогою до ванноi кiмнати…

– От же стара дурепа! – вголос промовила до себе жiнка. – Ти ж просто шукаеш привiд, щоб пiднятися до нього!

А навiщо iй узагалi якийсь там привiд? Вона доросла жiнка, що мешкае у своему будинку та вже десять рокiв не зустрiчала жодного чоловiка, який би iй подобався! До бiса! Мiсiс Гарден потрiбен сильний в

Сторінка 4

лохатий чоловiк, який придавить ii до лiжка, стисне груди та, дихаючи у вухо, розсуне великими долонями ноги, бо назавтра з Нiмеччини прилетить газова бомба й усi вони задихнуться та помруть, а вона втратить свiй останнiй шанс!

Мiсiс Гарден випила склянку джину, одягла халат, причесалася, взула капцi й схопила ключi на випадок, якщо Фабер замкнув дверi та не почуе ii стукiт через свою музику.

На сходах нiкого не було, i жiнка почала пiднiматися у темрявi. Одна сходинка рипiла, тому Мiсiс Гарден хотiла через неi переступити, але зашпорталася й важко гупнула ногою. Нiхто не почув. Господиня пiднялася та постукала у дверi, потiм легенько штовхнула iх – зачинено. За стiною замовкло радiо й почувся голос мiстера Фабера:

– Хто там?

У нього була хороша вимова – нi кокнi[9 - Один iз найвiдомiших лондонських дiалектiв.], нi акценту. Просто приемна нейтральна вимова.

– Можна з вами поговорити? – спитала мiсiс Гарден.

Чоловiк завагався, а вiдтак промовив:

– Я не одягнений.

– Я теж, – хихикнула жiнка й вiдiмкнула дверi своiм ключем.

Фабер стояв перед приймачем iз якоюсь викруткою в руках. У штанях, але без майки. Обличчя в нього було бiле, як снiг, i страшенно перелякане. Мiсiс Гарден увiйшла та зачинила за собою дверi. Що ж тепер сказати? Жiнка пригадала фразу з американського фiльму:

– Може, купите самотнiй жiнцi випити?

От же дурня – у нього в кiмнатi немае випивки, а пiти вони точно нiкуди не зможуть, бо жiнка неодягнена. Проте фраза мiсiс Гарден прозвучала спокусливо та наче зумовила потрiбний ефект. Фабер нiчого не вiдповiв i повiльно пiдiйшов до господинi. У нього дiйсно росло волосся навколо соскiв. Мiсiс Гарден зробила крок назустрiч, i чоловiк обiйняв ii. Жiнка заплющила очi, пiдняла обличчя та вiдчула його поцiлунок. В обiймах Фабера ii спина трохи прогнулася – i раптом нестерпний бiль пронизав усе тiло. Рот вiдкрився в нiмому крику.

Фабер чув, як мiсiс Гарден перечепилася на сходах. Якби вона почекала ще з хвилинку, вiн би встиг сховати передавач у ящик, а шифрувальнi книги – у шафу, i жiнцi б не довелося помирати. Проте шпигун не встиг прибрати докази, коли в замку повернувся ключ, i чоловiк схопив стилет[10 - Кинджал з гострим вузьким клинком.].

Мiсiс Гарден трохи вигнулася, i через це Фабер не влучив у серце з першого разу. Довелося засунути пальцi iй до рота, щоб жiнка не закричала, а потiм вдарити ще раз. Удруге чоловiк влучив у ребро, тому лише поранив господиню. Приснула кров – чисто вбити не вийшло. Нiколи не виходить, якщо не влучаеш iз першого удару.

Тепер жiнка вся звивалася, уколом у серце ii не вбити. Тримаючи пальцi в ii ротi, Фабер iншою рукою схопив мiсiс Гарден за щелепу та притиснув до дверей. Голова господинi глухо вдарилася об дерев’янi панелi – краще б вiн не вимикав музику, та звiдки ж йому було знати?

Якусь мить шпигун вагався. Добре було б, якби жiнка померла в лiжку – Фабер уже навiть планував, як маскуватиме докази вбивства. Тепер же вiн не мав певностi, чи зможе дотягти ii тiло до постелi без зайвого шуму. Фабер мiцнiше схопив мiсiс Гарден за щелепу – жiнка продовжувала битися головою об дверi – та широкою дугою розрiзав ii горло. Вийшло неохайно: стилет не призначений для того, щоб рiзати, i взагалi агент не любив перерiзати горлянки.

Фабер вiдскочив, щоб уникнути першого виплеску кровi з горла, а потiм швидко пiдхопив мiсiс Гарден, щоб ii тiло не впало на пiдлогу. Намагаючись не дивитися на шию, вiн пiдтягнув жiнку до лiжка та вклав ii на нього.

Шпигуну доводилося вбивати i ранiше, тому вiн знав, якою буде його реакцiя, щойно вiн вiдчуе себе у безпецi. Чоловiк пiдiйшов до раковини в кутку й нахилився в очiкуваннi спазмiв. Над умивальником висiло дзеркало, в якому вiдображалося його обличчя: блiда шкiра та широко розплющенi очi. Вбивця. Фабера знудило, але потiм стало трохи краще.

Тепер можна повертатися до роботи. Чоловiк знав, як треба дiяти: вiн усе продумав, ще коли вбивав мiсiс Гарден.

Фабер умився, почистив зуби й вимив пiсля себе раковину. Потiм вiн сiв за стiл бiля передавача, глянув у записник, вiдшукав потрiбне мiсце та продовжив вистукувати повiдомлення. Воно було довгим: треба передати данi про армiю, яку готували до вiдправки у Фiнляндiю. Фабер устиг передати половину iнформацii, коли його перервала мiсiс Гарден. У блокнотi текст уже був зашифрований. У кiнцi свого повiдомлення шпигун передав «привiт Вiллi» й на цьому завершив.

Вiдтак Фабер спакував передавач у спецiальний кейс, а решту своiх речей – у валiзу. Штани вiн почистив вiд плям кровi, а потiм i сам помився.

Нарештi агент глянув на труп.

Тепер уже можна ставитися до цього холоднокровно. Іде вiйна, а вони – вороги. Якби вiн не вбив мiсiс Гарден, вона б стала причиною його смертi. Вона була загрозою, i Фабер вiдчув полегшення, коли нейтралiзував ii. Не варто було його лякати.

Однак перед шпигуном постало вкрай неприемне завдання. Вiн розв’язав халат мiсiс Гарден i задер нiчну сорочку до пояса. На жiнцi були панталони – чоловiк розiрвав iх так

Сторінка 5

що стало помiтно лобкове волосся. Нещасна мiсiс Гарден. Вона лише хотiла його звабити. На жаль, у Фабера не було жодноi можливостi випровадити ii з кiмнати так, щоб вона не побачила передавача. Британська пропаганда закликала людей уважно стежити за пiдозрiлими речами – до смiшного уважно. Якби в Абверi[11 - Орган армiйськоi розвiдки та контррозвiдки Нiмеччини в 1928–1945 рр.] справдi працювало стiльки агентiв, як розповiдають у британських газетах, Нiмеччина вже б давно виграла вiйну.

Фабер ступив крок назад i знову глянув на мiсiс Гарден, схиливши голову набiк: «Щось не так. Треба думати, як сексуальний манiяк. Якби мене охопила пристрасть, жага оволодiти такою жiнкою, як Уна Гарден, i я вбив ii заради цього, що б я робив?»

Ну звичайно ж! Такий чоловiк точно б захотiв побачити ii груди. Фабер нахилився до тiла, вхопив комiр сорочки та рвонув його вниз до талii. Великi груди звiсились набiк. Звiсно, полiцейський патологоанатом швидко зрозумiе, що жiнку не згвалтували, але це вже не матиме значення. Фабер вивчав кримiналiстику в Гейдельберзi та знав, що часто напади, якi мають на метi згвалтування, так i не закiнчуються статевим актом. Крiм того, на таке шпигун не був готовий навiть заради Фатерлянда. Вiн же не есесiвець. Дехто з тих i справдi мiг би згвалтувати труп… Треба викинути цi думки з голови.

Фабер знову помив руки та одягнувся. Була майже пiвнiч – можна зачекати ще з годину, а потiм пiти звiдси. Так буде безпечнiше. Чоловiк сiв i почав думати, чи не наробив вiн якихось помилок.

Помилки були, нiде правди дiти. Якби його прикриття було бездоганним, вiн би нiколи не опинився в такiй ситуацii. І нiхто не викрив би його таемницю. Але мiсiс Гарден це вдалося. Точнiше, вдалося б, якби вона прожила ще декiлька секунд. Значить, його прикриття мало слабкi мiсця, а це вказуе на те, що вiн десь помилився.

Треба було поставити засув на дверi. Краще вже нехай би його вважали звичайнiсiньким боягузом, анiж господинi в нiчних сорочках проникали зi своiми ключами в його кiмнату.

Проте це була лише вершина айсберга. Справжня проблема полягала в тому, що Фабер, як холостяк, привертав до себе занадто багато уваги. Ця думка викликала в нього лише роздратування. Шпигун знав, що вiн вродливий чоловiк, у якого немае жодноi поважноi причини для того, щоб бути самотнiм. Агенту потрiбно було вигадати якусь «легенду», щоб попередити можливi зазiхання з боку таких-от мiсiс Гарден.

Треба пошукати натхнення в реальному життi. Чому ж вiн самотнiй? Фабер неспокiйно поворухнувся: йому не подобалося копирсатися у власнiй душi. Вiдповiдь була проста: чоловiк залишався холостяком через свою роботу. У бiльш глибокi нетрi свого внутрiшнього свiту шпигун залазити не хотiв.

Доведеться ночувати пiд вiдкритим небом. Наприклад, десь у Гайгейтському лiсi. Уранцi можна буде вiднести речi на вокзал у камеру схову, а ввечерi – поiхати в кiмнату в Блекгiтi. Вiдтепер Фабер користуватиметься винятково своею другою «особистiстю». Полiцii вiн не дуже боявся, бо комiвояжер, який жив у Блекгiтi на вихiдних, був мало схожий на працiвника залiзницi, що вбив свою господиню. Той, за кого Фабер видавав себе в Блекгiтi, був яскравим, вiдкритим та веселим чоловiком. Вiн носив барвистi краватки, купував напоi на всю компанiю та часто змiнював зачiску. Полiцiя ж буде шукати миршавого збоченця, який не брав до рота випивки та тримався подалi вiд жiнок, аж поки його не охопила жадоба. Нiхто й не подумае запiдозрити вродливого комiвояжера в смугастому костюмi, якого, звичайно, теж час вiд часу вiдчувае пориви пристрастi. Проте цьому торговому агенту точно не треба вбивати жiнку, щоб побачити ii груди.

Однак Фаберу доведеться потурбуватися про прикриття: вiн звик мати мiнiмум двi особистостi. Потрiбна нова робота й новi документи (паспорт, посвiдчення, продовольча картка, свiдоцтво про народження). Усе це вкрай ризиковано. Чорти б забрали мiсiс Гарден! Вона що, не могла напитися та заснути, як завжди?

Перша ночi. Фабер востанне оглянув кiмнату. Про докази можна не хвилюватися, бо його вiдбитки пальцiв однаково е всюди, а в полiцii не буде жодних сумнiвiв щодо того, хто саме скоiв вбивство. Нiяких особливих почуттiв до цього будинку чоловiк не мав. Хоч Фабер i прожив тут два роки, вiн не вважав це мiсце своею домiвкою.

Проте цей будинок навчить його на все життя ставити засув на дверi.

Фабер вимкнув свiтло, взяв речi, тихенько спустився сходами вниз i вийшов у нiч.




2


Генрiх II був не таким, як iншi англiйськi королi. У тi часи, коли про короткостроковi дiловi вiзити нiхто й не чув, вiн примудрявся стрибати мiж Англiею та Францiею з такою швидкiстю, що люди почали говорити про його надприроднi здiбностi. Звiсно, цi чутки король i не думав спростовувати. У 1173 роцi в червнi чи вереснi (залежно вiд того, яким джерелам довiряти) Генрiх II приiхав до Англii та повернувся назад до Францii так швидко, що жоден лiтописець того часу про це не дiзнався. Пiзнiше iсторики знайшли докази цього вiзиту в звiтах скарбiвнi. У ту п

Сторінка 6

ру королiвство Генрiха II переживало атаку вiйськ його синiв iз пiвночi та пiвдня – на кордонi з Шотландiею та на пiвднi Францii. Нащо ж вiн приiздив? Із ким вiн зустрiчався? Чому цей вiзит залишався таемницею в часи, коли чутки про магiчнi сили могли перемогти цiлу армiю? Якою була мета того приiзду?

Саме це й намагався з’ясувати Персiваль Годлiман улiтку 1940 року, коли солдати Гiтлера серпом пройшлися полями Францii, а англiйцi кривавим потоком повзли на рiдну землю через вузьку, наче шийка пляшки, гавань Дюнкерка.

Професор Годлiман знав про Середньовiччя бiльше, нiж будь-хто. Його книжка про «чорну смерть» – пандемiю чуми XIV столiття – змiнила чи не всi погляди про розвиток Середньовiччя та здобула таку популярнiсть, що ii навiть надрукувало видавництво «Penguin». Досягши значних успiхiв, Персiваль Годлiман вирiшив придiлити увагу бiльш раннiм перiодам iсторii, якi ще важче пiддавалися вивченню.

О пiв на першу чудового червневого дня секретарка професора зайшла до нього в кабiнет i побачила, що Персiваль Годлiман схилився над рукописом, перекладаючи його з середньовiчноi латини на англiйську. Щоправда, його письмо було ще менш зрозумiлим. Жiнцi не подобалася кiмната з рукописами: в нiй пахло смертю. До того ж на дверях усюди було стiльки замкiв, що примiщення нагадувало мавзолей. Секретарка поспiшала на обiд у сад на Гордон-сквер.

Годлiман стояв бiля кафедри на однiй нозi. Свiтло, вiдбиваючись вiд книжки, падало йому на обличчя так, що професор був схожий на привида чи середньовiчного ченця, який нерухомо вартуе свое творiння. Секретарка покашляла та зачекала, доки Годлiман – невеличкий чоловiк у твiдовому костюмi з покатими плечима та зiпсованим зором – ii помiтить. До речi, якщо витягти професора iз Середньовiччя, то вiн може бути цiкавим спiврозмовником. Жiнцi довелося знову покашляти, щоб привернути до себе увагу:

– Професоре Годлiман?

Вiн пiдвiв на неi погляд i усмiхнувся. Ось тепер професор уже менше нагадував привида й бiльше скидався на чийогось ненормального батька.

– Вiтаю! – вигукнув вiн здивовано, наче зустрiв сусiда посеред пустелi Сахара.

– Ви просили нагадати про обiд iз полковником Террi у «Савоi».

– О, так! – професор витяг з кишеньки годинника. – Мабуть, треба виходити, якщо я хочу встигнути дiйти туди пiшки.

– Я принесла ваш протигаз.

– О, дуже дякую! – чоловiк знову посмiхнувся. Інодi все ж таки вiн може бути приемним. – Як думаете, треба одягнути пальто?

– Вранцi ви прийшли без нього. Сьогоднi тепло. Зачинити за вами сховище?

– Так-так, дякую, – вiн поклав записник до кишенi та вийшов.

Секретарка оглянула сховище, здригнулася i вийшла слiдом за професором.

Полковник Ендрю Террi був сухим вiд постiйного курiння й червонощоким шотландцем iз рiдким волоссям пшеничного кольору, намащеним брiолiном. Одягнений у цивiльне, вiн чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попiльничцi вже було три недопалки. Полковник пiдвiвся, щоб потиснути Годлiману руку.

– Доброго дня, дядьку Ендрю, – сказав професор до молодшого брата своеi матерi.

– Як життя, Персi?

– Пишу книгу про Плантагенетiв[12 - Плантагенети – гiлка Анжуйськоi династii, до якоi належав король Генрiх II.], – Годлiман сiв на вiльний стiлець.

– І досi тримаеш рукописи в Лондонi? Дивно.

– Чому?

Террi пiдпалив наступну цигарку.

– Вивозь iх iз мiста – на випадок бомбардування.

– А треба?

– Половину Нацiональноi галереi закопали десь в Уельсi. Молодий Кеннет Кларк[13 - Історик, який пiд час вiйни вiдповiдав за евакуацiю картин.] кумекае краще, нiж ти. До речi, тобi й самому було б добре поiхати звiдси, доки е така можливiсть. У тебе, мабуть, небагато учнiв залишилося, еге ж?

– Небагато, це точно, – професор узяв меню в офiцiанта. – Дякую, аперитиву не треба.

Террi меню не взяв.

– Серйозно, Персi, навiщо ти тут сидиш?

Очi Годлiмана спалахнули, наче проектор, – мовби вiн подумав про щось уперше вiдтодi, як увiйшов.

– Треба евакуювати дiтей i таких генiiв нацii, як Бертран Расселл[14 - Британський фiлософ, логiк i громадський дiяч.]. А я… Якщо я поiду, то це матиме такий вигляд, наче я тiкаю та дозволяю iншим битися за мене. Може, це i не дуже логiчно, але справа не в логiцi, а в почуттях.

Террi всмiхнувся, наче саме це вiн i очiкував почути вiд Годлiмана, проте одразу змiнив тему й опустив очi в меню.

– Заради ж Бога! Пирiг лорда Вултона[15 - Лорд Вултон – мiнiстр харчування пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Пирiг, названий на його честь, вперше проготували в ресторанi «Савой» через нестачу продуктiв для звичних страв.]?

– Я певен, що там лише картопля та овочi.

Коли принесли замовлення, Террi запитав:

– Що думаеш про нового прем’ер-мiнiстра?

– Просто вiслюк, але Гiтлер – теж дурень. Однак поглянь, як далеко вiн змiг зайти. А ти що думаеш?

– Ну, нас Вiнстон влаштовуе. Вiн хоча б схильний до агресивних дiй.

– Нас? Ти що, знову в грi?

– Насправдi я нiколи не виходив з неi.

– Але ж ти казав…

– Персi, хiба ти не знаеш, що в а

Сторінка 7

мii е такi пiдроздiли, в яких службовцi заперечують свою причетнiсть до них?

– Нiчого собi! Увесь цей час…

Принесли першу страву, й чоловiки вiдкрити пляшку бiлого бордо. Годлiман замовив запеченого лосося i замислився. Зрештою Террi спитав:

– І досi думаеш над тим, що я сказав?

Професор кивнув:

– Згадав, як був молодий. Страшнi були часи, – у голосi Годлiмана вчувалася ностальгiя.

– Вiйна тепер iнакша. Нинi моi хлопцi не вештаються в тилу ворога, рахуючи намети. Хоча нi, вештаються, звичайно, але це вже не вiдiграе такоi важливоi ролi. Зараз ми просто перехоплюемо радiоповiдомлення.

– А хiба iх не зашифровують?

– Можна ж розшифровувати, – знизив плечима Террi. – Зараз ми дiзнаемося про все необхiдне саме таким чином.

Годлiман озирнувся довкола – нiкого не було. Хоча, звiсно, Террi не треба було нагадувати, що безтурботнi балачки можуть коштувати життя.

Полковник продовжив:

– Моя робота – пересвiдчуватися, що в них немае потрiбноi iнформацii щодо нас.

На друге чоловiкам принесли курячий пирiг. Яловичину вже не подавали. Годлiман мовчки слухав Террi.

– Кумедний цей Канарiс. Адмiрал Вiльгельм Канарiс, голова Абверу. Я колись зустрiчався з ним перед тим, як все це почалося. Йому подобаеться Англiя, i вiн не дуже в захватi вiд Гiтлера. У будь-якому разi нам вiдомо, що вiн отримав наказ розпочати масштабну розвiдоперацiю проти нас, щоб пiдготуватися до наступу. Проте Канарiс не надто стараеться. Ми заарештували iхнього найкращого шпигуна в перший же день пiсля оголошення вiйни – вiн зараз у в’язницi Вандсворт. Шпигуни Канарiса – нетямущий народ: старi бабусi в пансiонах, навiженi нацисти, дрiбнi злодii…

– Годi вже, старий, це занадто, – урвав Годлiман. Вiд лютi та нетями його аж трусило. – Це ж усе таемна iнформацiя! Я не хочу цього знати!

Террi залишався цiлковито спокiйним.

– Ще щось замовлятимеш? Я хочу шоколадного морозива.

Годлiман пiдвiвся.

– Я наiвся. Повернуся до роботи, якщо ти не проти.

Террi кинув на нього прохолодний погляд.

– Свiт мiг би й зачекати на твою працю про Плантагенетiв. Хлопче, вiйна йде. Я хочу, щоб ти працював на мене.

Годлiман довго дивився на нього згори вниз.

– Та що ж, у бiса, я робитиму?

– Ловитимеш шпигунiв, – губи Террi розтяглися в хижiй посмiшцi.

Незважаючи на чудову погоду, Годлiман повертався в iнститут у паскудному настроi. Нiяких сумнiвiв: вiн погодиться на пропозицiю полковника Террi. Його краiна воюе – i робить це за праве дiло. Тому якщо професор застарий, щоб iти в бiй, то принаймнi так вiн зможе допомогти своiй краiнi. Вагався Годлiман лише через свою роботу. Їi треба полишити – i хтозна на скiльки рокiв. Ця думка пригнiчувала чоловiка. Десять рокiв тому померла його дружина, i з тих пiр його цiлковито захопила середньовiчна iсторiя. Годлiман отримував задоволення вiд того, що розгадував таемницi, шукав дрiбнi пiдказки, працював iз протирiччями, брехнею, пропагандою та вигадками. Його нова книжка стане кращою у своiй галузi за останне столiття – i ще столiття нiхто точно навiть близько не зрiвняеться з ii автором. Професор так давно присвятив свое життя цiй роботi, що навiть думка про те, щоб ii полишити, здавалася йому безглуздою. Змиритися з нею було приблизно так само складно, як, наприклад, сприйняти новину про те, що люди, яких ти називав татом i мамою, насправдi тобi не рiднi.

Раптом у думки Годлiмана вiрвався лемент сирени повiтряноi тривоги. Спершу з’явилося бажання ii проiгнорувати – багато хто так робив, та й до iнституту залишилося iти лише десять хвилин. А втiм, до роботи професор уже точно сьогоднi не повернеться, тож вiн поспiхом попрямував до станцii метро, де щiльний натовп лондонцiв спускався сходами на тьмяну платформу. На стiнi висiв плакат iз рекламою супiв «Bovril», бiля якого Годлiман i зупинився. Насправдi проблема криеться не тiльки в роботi.

Сама iдея повернутися у гру пригнiчувала професора. Звiсно, в цiй роботi були й переваги: увага до кожноi дрiбницi, цiннiсть розуму та прискiпливостi, ризик зi здогадками. Але увесь той шантаж, зрадництво, обман… повсякчаснi удари в спину. Годлiман ненавидiв це. Людей на платформi ставало все бiльше, тому професор сiв на пiдлогу, поки ще було мiсце. Бiля нього стояв чоловiк у формi водiя автобуса.

– Бути сьогоднi в Англii, в цей лiтнiй день! Знаете, хто це сказав? – усмiхнувся водiй.

– У цей квiтневий день, – виправив його Годлiман. – Це сказав Браунiнг[16 - Винахiдник ручноi вогнепальноi зброi.].

– А менi казали, що Гiтлер.

Жiнка, яка стояла бiля нього, розсмiялася, i водiй повернувся до неi:

– А ви чули, що бiженець iз Лондона сказав дружинi одного фермера?

Годлiман перестав слухати i згадав, як сам мрiяв опинитися в Англii, коли сидiв на гiлцi платана в туманнiй французькiй долинi в тилу нiмцiв. Через туман навiть у трубу складно було розгледiти щось, окрiм нечiтких силуетiв, тому чоловiк збирався злiзти з дерева та повернутися пiшки десь на милю. Раптом просто нiзвiдки з’явилися трое нiмецьких солдатiв, якi в

Сторінка 8

iлися пiд деревом i закурили. Трохи згодом вони навiть витягли карти – у той момент молодий Годлiман зрозумiв, що вони тут надовго, – вочевидь, примудрилися втекти вiд завдань. Англiйцю довелося залишитися на своiй гiлцi. Скоро через брак руху Персiваля почали бити дрижаки, а м’язи зводило судомами. Коли сечовий мiхур досяг чи не максимальноi напруги, чоловiк витяг револьвер i застрелив усiх нiмцiв просто в макiвки коротко пiдстрижених голiв. Ось трое людей смiються, лаються та програють у карти свою платню – i за мить iх вже немае. Годлiман уперше вбив людину, але все, про що вiн мiг думати, було: «Я вбив через те, що хотiв справити нужду».

Професор поворушився, i холод гранiтноi пiдлоги вiдiгнав спогади. З тунелю вiйнуло гарячим повiтрям – приiхав поiзд. З нього вийшли пасажири й почали шукати собi мiсця на платформi. Годлiман дослухався розмов навколо.

– Ви слухали Черчилля по радiо? Ми в той час були в «Герцог Веллiнгтон». Джек Торнтон навiть плакав, старий недоумок…

– Як я зрозумiв, хлопця Кейтi взяли до старовинного маетку, i в нього навiть е власний слуга! А мiй Алфi доiть корову…

– Уже так давно не подають яловичих стейкiв, що я навiть забув, якi вони на смак!.. Дякувати Боговi, хоч комiтет закупiвлi вина передбачив кризу та заздалегiдь замовив двiстi сорок тисяч пляшок…

– Так, весiлля було маленьке. Усе правильно: чого зволiкати, коли не знаеш, як воно буде завтра?

– І це вони називають весною! Кажуть, щорiк стае тiльки гiрше…

– Вона знову вагiтна… Саме так, вiд попереднiх пологiв минуло тринадцять рокiв. Звiдки тiльки береться!..

– Нi, Пiтер так i не повернувся з Дюнкерка…

Водiй автобуса запропонував цигарку, але Годлiман вiдмовився i витяг люльку. Хтось почав пiсню:

Нам доглядач закричав:
«Вiкна затулiть-но!»
«Та все рiвно! – кричимо. —
Не боiмося нiмця!
Гей-но, Мерi, не барися
задирай спiдницю!»

Натовп швидко пiдхопив, i скоро спiвали вже всi присутнi. Годлiман теж. Уся нацiя ховала свiй страх перед програшем у вiйнi за непристойними пiсеньками, наче хлопчаки, що насвистують, коли проходять уночi повз кладовище. Професора раптом охопило почуття едностi з Лондоном та його мешканцями. Почуття це швидкоплинне, звичайно, як будь-яка масова iстерiя, але голос у головi вже шепотiв: «Ось, ось воно. Ось за що варто боротися». Звiсно, Годлiман знав, наскiльки фальшиве це почуття, але йому було байдуже. Вiн уперше за багато рокiв вiдчув фiзичне задоволення вiд людського товариства, i йому це подобалося.

Скоро почувся сигнал кiнця повiтряноi тривоги, й усi, продовжуючи спiвати, вийшли сходами на вулицю. Там професор знайшов телефон-автомат i набрав номер полковника Террi: «Коли починаемо?»




3


Маленька сiльська церква з каменю. Стародавня й дуже мила. Поруч – кладовище з дикими квiтами, оточене кам’яним муром. Ця церква – може, у дещо iншому виглядi – стояла тут ще пiд час минулого вторгнення загарбникiв, тобто майже тисячу рокiв тому. Пiвнiчна стiна нефа була декiлька футiв завтовшки й мала два крихiтнi вiконця – з тих пiр вона зовсiм не змiнилася. Тодi церкви будували не тiльки як притулок для душi та тiла: тi вiконечка були призначенi для того, щоб випускати стрiли й не впускати небесне свiтло. Через тисячу рокiв мiсцевi волонтери планували використовувати цю будiвлю у випадку, якщо ворог перекинеться через канал та знову вторгнеться на британську землю.

Але в серпнi 1940-го тупiт солдатських чобiт ще не лунав пiд дахом цiеi церкви. Сонячне сяйво проливалося крiзь кольоровi вiтражi, що пережили iконоборцiв Кромвеля та жадiбнiсть Генрiха VIII, а звуки органа, якого ще не торкнулася анi плiснява, анi жук-точильник, зiгрiвали душi присутнiх.

Весiлля було прекрасне. Люсi, звичайно ж, була вбрана в бiле, а ii п’ять сестер-дружок – у сукнi абрикосового кольору. Девiд гордо стояв у параднiй формi пiлота Королiвських вiйськово-повiтряних сил – вiн одягнув ii вперше. Усi присутнi спiвали двадцять другий псалом – «Господь – мiй Пастир» пiд музику «Crimond».

Батько Люсi пишався нею, як пишаеться чоловiк своею старшою та найвродливiшою дочкою, коли вона виходить замiж за хлопця у формi. Сам вiн був фермером, але вже хтозна-скiльки не брався до трактора, бо всi своi орнi землi здавав в оренду, а на рештi угiдь розводив скакових коней. На жаль, узимку всi пасовища доведеться переорати пiд картоплю. Тож батько Люсi був радше джентльменом, нiж фермером, але засмагле обличчя, широкi груди та великi грубi руки змушували iнших думати, що вiн таки селянин. Бiльшiсть чоловiкiв, якi сидiли бiля нього, були дуже схожi мiж собою: здоровi мужики iз червоними обличчями одягнули твiдовi костюми замiсть елегантних фракiв та взули грубi черевики.

Дружки нареченоi теж мали дещо однотипний вигляд: звичайнi сiльськi дiвчата. Але сама наречена – нi. Вона була схожа на свою матiр: темно-руде густе волосся з чудовим блиском, овальне обличчя, широко посадженi бурштиновi очi. Коли Люсi подивилася на священика своiм прямим вiдкритим поглядом i мовила: «Я згодна», –

Сторінка 9

в останнього промайнула думка: «Господи, та вона дiйсно погодилася!» Дивна думка, як для священика посеред весiлля, чи не так?

Родина нареченого теж мала спiльнi для всiх особливостi. Батько Девiда був юристом, який пiд професiйно насупленими бровами ховав свою неймовiрно чуйну душу. У минулiй вiйнi вiн дослужився до звання майора й усi цi вiйськово-повiтрянi сили та повiтряну вiйну вважав тимчасовими непорозумiннями, якi скоро владнаються. На батька не був схожий нiхто з присутнiх. Навiть його син, який стояв бiля вiвтаря та присягався кохати свою дружину до смертi (яка, борони Боже, може опинитися ближче, нiж здаеться). Усi рiднi Девiда походили на його матiр, яка сидiла поруч iз батьком: майже абсолютно чорне волосся, темна шкiра та довга витончена постать.

Девiд був найвищим у родинi. Минулого року завдяки цьому вiн побив рекорд Кембриджського унiверситету зi стрибкiв у висоту. Девiд вважався вродливим юнаком. Його обличчя навiть можна було б назвати жiночним, якби не темна тiнь бороди, яку вiн голив двiчi на день. Хлопець мав довгi вii, розумний погляд (вiн таким i був) та якийсь надто чуттевий вираз обличчя (хоча вразливим Девiда нiхто не вважав).

Загалом, iдилiчна картина: двое щасливих вродливих молодих людей iз поважних i досить заможних родин (такi сiм’i являють собою кiстяк краiни) беруть шлюб у чудовiй сiльськiй церквi погожого лiтнього дня.

Коли молодих оголосили чоловiком та дружиною, матерi й бровою не повели, а батьки удвох розплакалися.

Іще одна пара вологих вiд шампанського губ мазнула Люсi по щоцi. Дiвчина вже вкотре подумала, що це просто варварська традицiя. Вочевидь, звичай цiлувати наречену усiм присутнiм прийшов зi ще бiльш диких часiв, коли кожен чоловiк у племенi мав право… Загалом, уже давно пора назовсiм забути про цю дурнувату традицiю.

Люсi заздалегiдь знала, що ця частина весiлля подобатиметься iй найменше. Якщо ще шампанське було iй до смаку, то курячi нiжки та краплi iкри на величезних шматках хлiба не викликали в неi захвату, як i нескiнченнi фотографування, тости та маснi жарти про медовий мiсяць. Щоправда, могло бути й гiрше. У мирнi часи ii батько точно б улаштував усе це в Альберт-холi.

Уже вдев’яте Люсi зичили, щоб усi сiмейнi негаразди «були просто дрiбницею», а хтось бiльш оригiнально побажав, щоб «у садку росли не тiльки квiточки». Дiвчина вже втомилась потискати численнi руки та вдавати, що не чуе коментарiв на кшталт «ох i заздритиму я Девiду сьогоднi вночi». Сам наречений подякував батькам Люсi за те, що довiрили йому таку чудову дочку – наче вона була якоюсь рiччю в пишнiй обгортцi, вартою лише найкращого власника. У вiдповiдь батько дiвчини проголосив щось геть нiсенiтне в стилi: «Я не втратив дочку, а здобув сина». Узагалi весь цей захiд був неймовiрно дурним, але чого не зробиш задля батькiв.

Звiдкись iз бару пiдвалив далекий родич напiдпитку, й Люсi ледве стрималася, щоб не здригнутися всiм тiлом.

– Девiде, це дядечко Норман, – познайомила вона свого уже чоловiка з родичем.

Останнiй важко стиснув худу долоню Девiда.

– Ну що, хлопчику, коли заступаеш на службу?

– Завтра, сер.

– Як? І медового мiсяця не матимеш?

– Лише одну добу.

– Та ти ж, мабуть, щойно пройшов навчання?

– Так, але я вже давно вчився лiтати. Ще у Кембриджi. У них не вистачае пiлотiв, тож я, мабуть, уже завтра матиму перший вилiт.

– Ну годi вже, Девiде, – тихенько спробувала зупинити його Люсi, але на неi нiхто не звернув уваги.

– На чому лiтатимеш? – захоплено поцiкавився дядько.

– На «спiтфайрi». Учора бачив свою пташку – красуня, – Девiд уже почав використовувати популярний серед пiлотiв сленг: пташка, ящик iз крилами, бандит на другу годину. – У неi вiсiм кулеметiв, може лiтати до 350 вузлiв, а вiражi закладае чи не в ящику з-пiд черевикiв!

– Просто чудово! Ви, мабуть, дасте на горiхи тому Люфтваффе[17 - Нiмецькi повiтрянi сили.], еге ж?

– Ми вчора в них шiстдесят одиниць збили – i лише одинадцять машин втратили, – у голосi Девiда було стiльки гордостi, наче вiн сам iх збивав. – А позавчора вони намагалися прорватися у Йоркшир – так тiкали назад у Норвегiю, лише п’яти блищали! А ми не втратили жоден борт!

Дядько Норман iз п’яною запальнiстю ухопив Девiда за плече:

– Нiколи, – помпезно почав вiн цитувати, – так багато не були так сильно зобов’язанi стiльком небагатьом. Черчилль так сказав.

Девiд вичавив iз себе ввiчливу усмiшку.

– Мабуть, вiн мав на увазi рахунки за продовольство.

Люсi ненавидiла, коли люди перетворювали кровопролиття та руйнацiю на щось банальне.

– Девiде, нам уже час переодягатися, – урвала вона iхню розмову.

В окремих машинах вони поiхали додому до Люсi, де ii мати допомогла iй зняти весiльну сукню та почала:

– Люба, я не знаю, чого ти чекаеш вiд сьогоднiшньоi ночi… але ти маеш дещо знати…

– Мамо, припини це, менi нiяково! – перебила ii Люсi. – Ти рокiв на десять запiзнилася з цiею промовою. Надворi ж 1940-й!

Мати почервонiла.

– Ну добре, люба, – м’яко погодилася вона. – Але я

Сторінка 10

що тобi треба буде з кимось поговорити…

Тут Люсi збагнула, що ii матерi знадобилися неабиякi зусилля, щоб наважитися на цю розмову.

– Дякую, – дiвчина торкнулася ii руки. – Звiсно, я звернуся до тебе.

– Ну гаразд. Якщо щось знадобиться, погукай мене, – мати поцiлувала дочку в щоку i вийшла.

Люсi залишилася сидiти перед дзеркалом у нiчнiй сорочцi, розчiсуючи волосся. Вона вже знала, чого очiкувати вiд цiеi ночi. Приемнi спогади розпалювали пристрасть. Зваблення було добре сплановане, хоча в Люсi тодi не виникало жодноi пiдозри щодо того, що Девiд мiг бодай щось таке планувати.

Це трапилося в червнi, за рiк пiсля iхнього знайомства на балi-маскарадi. Вони бачилися що два тижнi, а ще Девiд провiв з родиною Люсi бiльшу частину великоднiх канiкул. Батькам вибiр дiвчини подобався: красивий, розумний хлопець, джентльмен iз того самого прошарку суспiльства, що й iхня родина. Батько Люсi казав, наче Девiд дещо свавiльний, але мама переконувала його, що помiщики вже шiстсот рокiв так кажуть про студентiв. Мати дiвчини вважала, що юнак добре ставитиметься до своеi дружини, а це найголовнiше. Так ось, у червнi Люсi поiхала до Девiда на всi вихiднi.

Його сiм’я жила у вiкторiанськiй копii фермерського будинку вiсiмнадцятого столiття: квадратна споруда з дев’ятьма спальнями та терасою з чудовим краевидом на сад. Люсi бiльш за все вразило те, що люди, якi його саджали, знали, що не доживуть до того дня, коли дерева виростуть. У домi панувала невимушена атмосфера, закоханi пили пиво на терасi, насолоджуючись лiтнiм теплом. Саме тодi Девiд i розповiв, що разом з iншими чотирма хлопцями з унiверситету записався на курси пiлотiв вiйськово-повiтряних сил. Вiн хотiв лiтати на винищувачi.

– Я непогано лiтаю, – казав вiн, – а коли вiйна набиратиме обертiв, iм знадобиться багато пiлотiв. Кажуть, що цього разу вирiшальнi битви вiдбуватимуться в повiтрi.

– Тобi зовсiм не страшно? – тихо спитала Люсi.

– Анiтрохи! – вiдповiв юнак, а потiм прикрив очi долонею та зiзнався. – Дуже страшно.

Люсi подумала, що вiн неймовiрно хоробрий, i стисла його руку.

Пiзнiше закоханi взяли купальнi костюми та пiшли на озеро. Вода була чиста та прохолодна, сонце ще припiкало, тому Люсi й Девiд радiсно хлюпалися коло берега, наче насолоджувалися останнiми хвилинами дитинства.

– Добре плаваеш? – спитав вiн.

– Точно краще, нiж ти!

– Тодi гайда наввипередки! До острова?

Люсi затулила долонею очi й подивилася на сонце, удаючи що й не здогадуеться, як звабливо виглядае в мокрому купальнику. Островом хлопець назвав невеличку купку кущiв та дерев, якi росли ярдiв за сто вiд берега посеред озера. Дiвчина опустила руки i гукнула:

– Марш! – i попливла до острова швидким кролем.

Девiд, звiсно, перемiг: руки й ноги в нього були набагато довшими. За п’ятдесят ярдiв вiд острова Люсi забракло сили, тому iй довелося перейти на брас, а потiм взагалi перевернутися на спину. Девiд уже сидiв на березi та вiддихувався, наче морж. Побачивши, що дiвчина втомилася, вiн пiрнув назад, пiдплив до неi та пiдхопив пiд пахви, як вчать у посiбниках з рятування. Тримаючи Люсi пiд грудьми, хлопець повiльно потяг ii до берега.

– Менi навiть подобаеться, – прокоментував Девiд, i дiвчина засмiялася, незважаючи на втому. – Знаеш, мабуть, треба тобi сказати…

– Що сказати? – Люсi й досi задихалася.

– Озеро лише чотири фути завглибшки.

– Ах ти шахраю! – вона вiдкинула його руки, розсмiялася i пiдхопилася на ноги.

Девiд узяв ii за руку та повiв на острiв, де показав старий дерев’яний човен, що гнив пiд кущем глоду.

– Як я був малий, я плавав на цьому човнi, ховаючи татову люльку, тютюн та сiрники в газетi. А тут я курив.

Закоханi вийшли на галявинку, щiльно оточену кущами, пiд ногами пружно подавався мох. Люсi всiлася на землю.

– Назад плистимемо повiльно, – пообiцяв Девiд.

– От же негiдник!

Хлопець сiв поруч i поцiлував Люсi, а потiм повiльно притис до землi. Девiд пестив ii стегна, цiлував шию – i скоро дiвчина вже забула, що iй було холодно. Коли юнак нiжно поклав свою долоню на м’який горбок мiж ii нiг, Люсi дугою вигнула спину, наче просила його притиснути сильнiше. Дiвчина долонями притягла його обличчя ближче та подарувала йому довгий вологий поцiлунок. Девiд пiдчепив бретельки ii купальника й потягнув донизу.

– Нi, – заперечила Люсi.

Вiн опустив обличчя мiж ii грудьми.

– Люсi, будь ласка…

– Нi.

Девiд пiдвiв на неi погляд.

– Може, сьогоднi мiй останнiй шанс…

Вона вiдкотилася та пiдвелася. А потiм вiйна… благання в його поглядi… палаюче молоде обличчя… запал пристрастi в неi в животi, який нiяк не вщухав… І Люсi одним рухом зняла з себе купальник i шапочку для купання. Їi темне руде волосся розсипалося на плечах, i дiвчина опустилася перед Девiдом на колiна. Узявши його обличчя у долонi, Люсi наблизила його губи до своiх грудей.

Цноту вона втратила безболiсно й не вагаючись – може, лише трошки зарано, але почуття провини тiльки додавало перчинки до приемних спогадiв. Навiть якщо це й бул

Сторінка 11

добре сплановане зваблення, то Люсi стала добровiльною, навiть охочою, жертвою (особливо пiд кiнець).

Дiвчина почала одягатися для виходу. Того дня на островi iй не раз вдалося його вразити: вперше – коли вона хотiла, щоб вiн поцiлував ii груди, а потiм – коли вона власними руками направила його у свое тiло. Вочевидь, про таке не попереджали в книжках, якi вiн читав. Сама Люсi, як i бiльшiсть ii подруг, за iнформацiею про секс зверталася до романiв Д. Г. Лоуренса[18 - Англiйський письменник. Деякi його книжки певний час були забороненi через iх «непристойнiсть».]. Дiвчинi подобалася його «сексуальна хореографiя», але не його «звуковий супровiд» таких сцен. Ну не може збуджена жiнка видавати нiчого схожого на звуки труби, гуркiт грому чи цимбалiв! Що за нiсенiтницi!

Девiд був менш обiзнаний у таких справах, але поводився дуже нiжно й отримував задоволення вiд того, що iй було приемно – i для Люсi це важило найбiльше.

Вiдтодi вони повторили це тiльки раз – рiвно за тиждень до весiлля. І саме через це посварилися. Усе вiдбувалося вранцi в будинку ii батькiв, коли нiкого не було вдома. Девiд прийшов до Люсi в кiмнату й залiз у лiжко – вона ледь не змiнила свою думку щодо труб та цимбалiв, але хлопець дуже швидко пiдскочив i закутався в халат.

– Будь ласка, не йди, – попросила дiвчина.

– Хтось може повернутися.

– Нiчого, я люблю ризикувати, – вона була по- ранковому тепла, i iй хотiлося вiдчувати поруч його тiло.

– Менi неспокiйно.

– Ще п’ять хвилин тому ти був абсолютно спокiйний, – Люсi простягла до нього руки. – Лягай поруч зi мною. Я хочу пiзнати твое тiло.

– Господи, у тебе е хоч крапля сорому?

Усвiдомивши, що Девiд не жартуе, дiвчина страшенно розлютилася.

– Що, в бiса, ти хочеш сказати?!

– Ти… У тобi немае жiночностi!

– Що за маячня!

– Ти… ти поводишся наче… наче повiя!

Лють просто викинула Люсi з лiжка. Вона стояла перед ним гола та кричала:

– Та що ти взагалi знаеш про повiй?!

– Нiчого!

– А що ти знаеш про жiнок?

– Достатньо, щоб знати, як мае поводитися незаймана дiвчина!

– Я… я… я i була незаймана до тебе… – Люсi присiла на край лiжка i розплакалася.

Звiсно, сварка на цьому закiнчилася. Девiд обiйняв дiвчину.

– Пробач, пробач мене… У мене теж, крiм тебе, нiкого не було. Пробач. Я не знаю чого очiкувати, я дiйсно трохи спантеличений… Нiхто ж нiчого про це не розповiдае…

Люсi шморгнула носом i потрусила головою, погоджуючись iз ним. До неi тiльки потiм дiйшло, що насправдi йому було неспокiйно не через те, що хтось може зайти, а через те, що за вiсiм днiв йому доведеться сiсти в хисткий лiтачок, здiйнятися над хмарами та битися за свое життя. Дiвчина пробачила йому, Девiд витер iй сльози, вони вдвох повернулися пiд ковдру та мiцно обiйнялися, шукаючи пiдтримки в одне одного.

Пiзнiше Люсi розказала про сварку своiй подрузi Джоаннi – щоправда, в ii розповiдi Девiд обурився через сукню «наче у повii». Подруга ii заспокоiла, мовляв, усi пари сваряться перед весiллям, особливо в останнiй вечiр. Це нiби така собi перевiрка стосункiв.

Люсi була майже готова. Вона стояла перед великим дзеркалом у дещо вiйськовому образi: прямi плечi з еполетами на жакетi, з-пiд якого визирала нiжна жiночна блуза. З-пiд високого манiрного капелюшка на плечi спадали великi завитки волосся. Зараз такi часи, що занадто чепуритися недоречно, тому в моду швидко ввiйшов практичний, але тим не менш елегантний стиль.

Девiд чекав на неi у холi.

– Чудовий вигляд, мiс Роуз, – поцiлував вiн ii.

Молоде подружжя вiдвезли в ресторан, щоб вони з усiма попрощалися перш нiж поiхати в готель «Клерiдж», що в Лондонi, де вони, молодята, мали провести нiч. Звiдти наступного дня Девiд поiде в Бiггiн-хiлл, а Люсi повернеться додому (вона поки житиме з батьками, а iхнiм з Девiдом котеджем вони користуватимуться тодi, коли чоловiк приiздитиме у вiдпустку).

Молодятам довелося витерпiти ще пiвгодини нескiнченного рукостискання i поцiлункiв, перш нiж iх вiдпустили в машину – один iз кузенiв Девiда позичив свою «ем-джi» з вiдкритим дахом. Позаду до автiвки прив’язали старий черевик i бляшанки, всю машину щедро обсипали конфетi, а збоку червоною губною помадою написали: «Молодята!». Люсi i Девiд сiли в авто та вiд’iхали, радiсно усмiхаючись гостям, що вийшли на вулицю попрощатися. Десь за милю закоханi спинилися та привели «ем-джi» до ладу.

Почало сутенiти. Фари автiвки були затемненi спецiальними фiльтрами через вiйськовий стан, але Девiд усе одно iхав досить швидко. Люсi було радiсно та легко на душi.

– У вiддiленнi для рукавичок е пляшка шипучки, – сказав Девiд.

Люсi вiдкрила бардачок i знайшла там пляшку шампанського та пару келихiв, загорнутих у папiр. Ставало прохолодно. Корок гучно вилетiв у нiчну темряву. Девiд пiдпалив цигарку, а Люсi розлила iгристе вино.

– Мабуть, запiзнимося на вечерю, – зауважив чоловiк.

– Та яка рiзниця, – Люсi передала йому келих.

Молода дружина неймовiрно втомилася, iй хотiлося не пити, а спати. Натомiсть Девiд випив майже

Сторінка 12

всю пляшку сам та почав насвистувати «Блюз Сент-Луiса»[19 - Одна з найвiдомiших блюзових композицiй.].

Дивно було iхати пiд час затемнення в Англii. Узагалi до вiйни i не думаеш, що не вистачатиме всього того свiтла: лiхтарiв над дверима будинкiв та у вiкнах ферм, вогнiв на шпилях кафедральних соборiв, а найбiльше – далекоi заграви неба над мiстом. Та навiть якби й падало свiтло, то дивитися не було на що: усi дорожнi вказiвники прибрали, щоб заплутати нiмецьких десантникiв, яких чекали будь-якоi митi. До речi, лише за кiлька днiв до весiлля Девiда i Люсi фермери у Мiдлендс[20 - Середня частина Британських островiв.] знайшли парашути, радiопередавачi та мапи. Щоправда, жодних слiдiв людей так i не виявили, тому всi дiйшли висновку, що це просто спроба зчинити панiку серед населення. У будь-якому разi, Девiд добре знав дорогу до Лондона.

Попереду був високий пагорб, але маленька спортивна машина легко його подолала. Люсi з-пiд важких повiк дивилася в темряву попереду. Автiвка почала спускатися вниз пагорбом, дорога круто звивалася. Почулося далеке ревiння двигуна вантажiвки.

Шини «ем-джi» пищали на кожному поворотi.

– Любий, ти занадто швидко iдеш, – м’яко зауважила Люсi.

Девiд увiйшов у лiвий поворот, i задню частину машини занесло. Щоб не погiршити ситуацiю, чоловiк перейшов на нижчу передачу замiсть того, щоб пригальмувати. Приглушенi фари пiдсвiчували лише кущi по обидва боки вiд дороги. На наступному крутому поворотi праворуч авто знову занесло. Здавалося, це тривало чи не вiчнiсть. Молодят крутонуло на 180 градусiв – «ем-джi» поiхала задки, а потiм iх закрутило знову.

– Девiде!

На небi раптом з’явився мiсяць, i молодята побачили вантажiвку, що повiльно дряпалася на пагорб. Важкий дим срiблом свiтився у мiсячному сяйвi. Люсi розгледiла перелякане обличчя водiя, який з усiх сил натиснув на гальма, та навiть його картузик.

«Ем-джi» знову iхала передом. Якби автiвка послухалася керма, то машина молодят могла б розiйтися з вантажiвкою. Проте Девiд сильно крутонув руль i натиснув на газ – помилкове рiшення. Машини зiйшлися у зустрiчному зiткненнi.




4


У ворога е шпигуни, а в Британii – тiльки вiйськова розвiдка. Здавалося б, i так уже достатньо м’яка назва. Але ж нi – ii ще й скоротили до МІ, вiд англiйського «military intelligence». У 1940 роцi МІ була частиною вiйськового мiнiстерства та росла як на дрiжджах. Рiзнi пiдроздiли МІ мали своi номери. Наприклад, МІ-9 влаштовувала втечу полонених iз таборiв в окупованих краiнах до нейтральних зон, МІ-8 прослуховувала радiопередачi ворога та була цiннiша, нiж шiсть звичайних полкiв, а МІ-6 вiдправляла агентiв до Францii.

Професор Персiваль Годлiман долучився до МІ-5 восени 1940-го. Холодним вересневим ранком вiн приiхав у вiйськове мiнiстерство на Вайтхол[21 - Вулиця в центральнiй частинi Лондона.] якраз пiсля безсонноi ночi в Іст-Ендi, де вiн допомагав гасити пожежi пiсля нальоту нiмцiв.

У мирнi часи – коли, на думку Годлiмана, розвiдка не мала особливого значення, – у МІ працювали винятково професiонали. Але зараз, як виявилося, тут було повно любителiв. Професор був знайомий чи не з половиною штату МІ-5. У свiй перший день вiн зустрiв юриста, з яким ходив до одного клубу, iсторика-мистецтвознавця, з яким колись вчився, працiвника архiву з його ж унiверситету, а також свого улюбленого письменника детективiв.

О десятiй ранку Годлiмана провели в кабiнет полковника Террi. Той, вочевидь, перебував на роботi вже не одну годину, бо в смiтнику валялися двi порожнi пачки з-пiд цигарок.

– Менi тепер звертатися до тебе «сер»? – привiтався Годлiман.

– Ми тут зазвичай без зайвих церемонiй, Персi. Якщо хочеш, можеш називати мене «дядько Ендрю», я не проти. Сiдай.

А все ж таки в рухах Террi з’явилася якась поспiшнiсть, якоi точно не було пiд час iхньоi зустрiчi в «Савоi». Полковник перестав усмiхатися й майже не вiдводив очей вiд гори повiдомлень на столi.

– Так, хлопче, я швиденько введу тебе у справи – скажiмо так, закiнчу лекцiю, яку почав тодi за обiдом, – мовив Террi, глянувши на годинник.

– Цього разу я дослухаю, – усмiхнувся Годлiман.

Террi пiдпалив чергову цигарку.

– Шпигуни Канарiса в Британii приносять мало користi, – Террi дiйсно почав лекцiю з того самого мiсця, де спинився минулого разу. Наче пройшло п’ять хвилин, а не три мiсяцi. – Наприклад, Доротi О’Грейдi – типова шпигунка: ми упiймали ii, коли вона перерiзала вiйськовi телефоннi кабелi на островi Вайт. Своi звiти О’Грейдi передавала через листи, адресованi в Португалiю. Писала невидимим чорнилом, що продаеться у крамницях жартiв.

У вереснi почали прибувати новi шпигуни – iхнiм завданням було добре вивчити Британiю, готуючись до вторгнення. Наприклад, позначити на мапах узбережжя, до яких можна пiдвести судна, дороги, на якi можна посадити лiтаки з вiйськами, а також лiнii протитанковоi оборони, блок-пости та перепони з колючого дроту. Щоправда, агентiв для цього завдання добирали абияк, навчали поспiхом i обладнання видавали iм мало.

Ти

Сторінка 13

овий приклад – четвiрка, що десантувалася в нiч iз другого на трете вересня. Меер, Кiбоом, Понс та Вальдберг. Кiбоом i Понс приземлилися поблизу Хiта, де iх у пiщаних дюнах пiд час високого припливу заарештував рядовий Толлервей iз Сомерсетського пiхотного полку, а ось останньому навiть вдалося надiслати звiт у Гамбург:

«ПРИБУВ У БЕЗПЕЦІ. ДОКУМЕНТИ ЗНИЩЕНО. АНГЛІЙСЬКИЙ ПАТРУЛЬ ЗА 200 МЕТРІВ ВІД БЕРЕГА. ПЛЯЖ ЗАКРИТИЙ КОРИЧНЕВИМИ СІТКАМИ. ПАСАЖИРСЬКІ ВАГОНИ ЗА 50 МЕТРІВ. МІН НЕМАЄ. СОЛДАТІВ МАЛО. ВАЛЬДБЕРГ».

Очевидно, що свого мiсцеположення вiн визначити не змiг. У нього навiть кодового iменi не було. Пiдготовка в нього нiяка: вiн навiть не знав закону про продаж спиртного в Англii. Зайшов у паб о дев’ятiй ранку та замовив кварту сидру.

Годлiман розсмiявся.

– Далi буде смiшнiше. Хазяiн сказав йому повертатися о десятiй та запропонував поки оглянути iхню сiльську церкву. Можеш собi уявити, рiвно о десятiй Вальдберг повернувся – i двое полiцейських на велосипедах заарештували його.

– Ну просто сценарiй для «І знову вiн!».

– Меера узяли за декiлька годин. Протягом двох наступних тижнiв ми схопили ще одинадцятьох агентiв – бiльшiсть iз них заарештували протягом перших декiлькох годин iхнього перебування в Англii. Майже всiх повiсять.

– Майже?

– Так, майже. Декiлькох передадуть у наш вiддiл Б-1(а). Я трохи пiзнiше розповiм про нього детальнiше. Так ось. Ще декiлька агентiв вирушили до Ірландii. Одним iз них був Ернст Вебер-Дроль, вiдомий акробат, який мае в Дублiнi кiлькох позашлюбних дiтей пiсля свого турне «Найсильнiша людина в свiтi». Його заарештували на iрландському кордонi, стягли три фунти штрафу та вiдправили в Б-1(а). Інший, Германн Гетц, помилково опинився в Ольстерi[22 - Пiвнiчна частина Ірландii, бiльшiсть графств якоi входять до складу Британii.] замiсть Ірландii. Там його пограбували солдати Ірландськоi республiканськоi армii, через що Гетцу довелося переплисти Бойн в самiй бiлизнi, а потiм проковтнути капсулу з отрутою. Із собою в нього був лiхтарик з написом «Виготовлено в Дрезденi». Постае питання: якщо тих хлопцiв так легко узяли, нащо ж нам потрiбнi такi розумники, як ти? По-перше, ми не знаемо, скiлькох ми ще не впiймали. По-друге, треба взятися за тих, кого не вiшатимуть. Ось цим i займаються у вiддiлi Б-1(а). Але щоб усе пояснити, менi доведеться повернутися в 1936 рiк.

Альфред Джордж Овенс був iнженером-електриком i працював у компанii, що мала кiлька контрактiв iз державою. У тридцятих вiн кiлька разiв бував у Нiмеччинi, пiсля чого добровiльно сповiстив Адмiралтейству[23 - Найвищий орган управлiння та командування морськими силами в Британii.] деякi технiчнi данi, що вiн iх зiбрав упродовж своеi подорожi. Вiйськово-морська розвiдка передала досье Овенса МІ-6, де його вирiшили завербувати як агента. Приблизно в той самий час його завербували в Абверi, про що скоро дiзналися в МІ-6: ми перехопили декiлька листiв Овенса на вiдому нам пiдставну адресу в Нiмеччинi. Вочевидь, у того чоловiка вiрностi не було анiтрохи – йому будь-що хотiлося бути шпигуном. Нашi називали його Снiжок, нiмцi – Джоннi. У сiчнi 1939-го Снiжок отримав листа з iнструкцiями щодо використання радiопередавача та квитанцiею з камери схову на вокзалi «Вiкторiя». Чоловiка заарештували на наступний день пiсля початку вiйни та запроторили до в’язницi Вандсворт, залишивши йому передавач, який вiн знайшов у саквояжi на вокзалi. Снiжок продовжував передавати повiдомлення у Гамбург, тiльки тепер iх писали у вiддiлi Б-1(а), що в МІ-5. Пiзнiше Абвер передав Овенсу контакти двох iнших нiмецьких агентiв в Англii – i ми iх вiдразу взяли. Вiд них агент отримав шифрувальнi коди та детальнi iнструкцii передачi радiоповiдомлень, що було для нас просто неоцiненним надбанням. Пiсля Снiжка були Чарлi, Веселка, Лiто, Бiсквiт, а тепер у нас цiла армiя нiмецьких шпигунiв, якi пiдпорядковуються нам i яким, вочевидь, довiряе Канарiс.

У тi часи в МІ-5 з’явилася мрiя: якщо пощастить, то вони зможуть узяти пiд контроль та манiпулювати всiею мережею нiмецьких шпигунiв у Британii. Взагалi, е двi причини перетворювати шпигунiв на подвiйних агентiв замiсть того, щоб iх вiшати. По-перше, якщо ворог думае, що шпигун ще живий, вiн не присилае нового (якого ми можемо i не схопити). По-друге, маючи можливiсть контрольовано надавати iнформацiю вороговi, ми можемо заплутати його стратегiю.

– Звучить надто просто.

– Звiсно ж, насправдi це не так, – Террi вiдчинив вiкно та видихнув на вулицю хмарку тютюнового диму. – Для того щоб така система працювала, вона мае охоплювати абсолютно всiх агентiв. Якщо в краiнi буде певна кiлькiсть справжнiх агентiв i iхня iнформацiя суперечитиме тiй, яку надаемо ми, то Абвер швидко про все здогадаеться.

– Здаеться, у вас тут цiкаво, – резюмував Годлiман.

Террi вперше за день усмiхнувся.

– Ну, нашi хлопцi вiдразу тобi скажуть, що тут нелегко. Ненормований графiк, стрес, розчарування. Але так, це цiкаво, – вiн знову глянув на годинник. – А зараз я хочу познайомити тебе з одним видатним чо

Сторінка 14

овiком. Ходiмо до нього в кабiнет.

Чоловiки пiднялися сходами та пройшли кiлькома довгими коридорами.

– Його звати Фредерiк Блоггс, i вiн ненавидить, коли з нього кепкують[24 - Джо Блоггсом називають пересiчного британця.]. Ми переманили його зi Скотленд-Ярду – вiн працював iнспектором в особливому вiддiлi. Якщо тобi знадобляться руки чи ноги, звертайся до нього. Звання в тебе буде вищим, але ми тут не звертаемо на це особливоi уваги. Думаю, ти i так все розумiеш.

Террi й Годлiман увiйшли в маленьку, майже порожню кiмнату, крiзь вiкно якоi було видно лише глуху стiну. Гола пiдлога без килимiв. На стiнi – фотографiя красивоi дiвчини, а на вiшаковi для капелюха – наручники.

– Фредерiк Блоггс – Персiваль Годлiман, – представив iх Террi. – Ну, на цьому я вас залишу.

За столом сидiв невисокий кремезний блондин. «Мабуть, вiн ледь не завалив вiдбiр за зростом, коли вступав у полiцiю», – подумав Годлiман. Краватка в нього була якогось несамовитого кольору, але вiдкрите обличчя та усмiшка справляли загалом приемне враження. Професор мiцно потис йому руку.

– Персi, я тут якраз збирався збiгати додому на обiд. Може, поiдете зi мною? Моя дружина готуе чудовi сосиски з картоплею, – Блоггс говорив iз помiтним акцентом кокнi.

Не те щоб Годлiман дуже любив сосиски та картоплю, але все одно погодився. Чоловiки пiшки дiйшли до Трафальгарськоi площi, а далi на автобусi поiхали в Гокстон[25 - Один iз центральних районiв Лондона.].

– Я одружився з чудовою дiвчиною, – повiдомив Блоггс, – але готуе вона геть паскудно. У мене щодня картопля з сосисками.

За вiкнами автобуса пропливало мiсто. Минулоi ночi знову бомбили, тому де-не-де досi курилися пожежi. Рятувальники та добровольцi розбирали завали, заливали водою залишки пожеж та прибирали вулицi. З напiвзруйнованого будинку вийшов чоловiк, притискаючи до грудей дорогоцiннiй радiопередавач. Годлiман повернувся до розмови:

– Так що, будемо разом ловити шпигунiв?

– Саме так, Персi.

Будинок Блоггса стояв на вулицi в лiнii абсолютно однакових будинкiв на три спальнi. У крихiтних садках перед фасадом усi вирощували овочi. Мiсiс Блоггс виявилася тiею красивою дiвчиною з фото, що висiло в кабiнетi чоловiка. Вигляд у неi був стомлений.

– Вона кермуе машиною швидкоi пiд час авiанападiв. Так, серденько? – Блоггс пишався дружиною. Їi звали Крiстiна.

– Щоразу, коли я вранцi iду додому, я навiть не знаю, чи буде мiй дiм i досi тут.

– Звiсно, вона хвилюеться лише про дiм. Про мене – анiтрохи.

На камiннiй полицi стояла медаль у спецiальному футлярi.

– А це за що? – спитав Годлiман.

– Вiн вiдiбрав рушницю в злочинця, який грабував пошту, – вiдповiла Крiстiна.

– Та ви нiчогенька парочка!

– А ви одружений, Персi? – спитав Блоггс.

– Удiвець.

– О, спiвчуваю.

– Моя дружина померла вiд туберкульозу в 1930-му. Дiтей у нас не було.

– Ми теж не квапимося. Як тут народжувати, коли свiт у такому станi?

– Фреде, годi, людям це не цiкаво, – урвала його Крiстiна, виходячи на кухню.

Посеред кiмнати стояв квадратний стiл, за яким вони обiдали. Ця пара зворушила Годлiмана – вiн навiть згадав Елеонору, хоча вважав, що вже давно впорався з тими почуттями. Мабуть, це все вплив вiйни.

Крiстiна дiйсно жахливо готувала. Сосиски пiдгорiли, i Блоггс щедро заливав iжу кетчупом. Годлiман з полегшенням зробив так само.

Коли чоловiки повернулися на Вайтхол, Блоггс ознайомив Годлiмана з вiдомостями про неiдентифiкованих шпигунiв, якi працювали в Британii.

Данi про них надходили з трьох джерел. Перше – iммiграцiйна служба мiнiстерства внутрiшнiх справ. Паспортний контроль уже давно був пiдпорядкований вiйськовiй розвiдцi. Ще з часiв минулоi вiйни велися списки iноземцiв, якi в’iхали в краiну, але не виiхали, не отримали громадянства i не померли. На початку нового вiйськового конфлiкту всiх людей iз таких спискiв викликали та роздiлили на три групи. Спочатку заарештували лише групу «А», але влiтку 1940 року (здебiльшого через галас, що зчинили журналiсти) затримали i всiх решту. Декого з iммiгрантiв знайти не вдалося – ось вони й могли виявитися шпигунами. Вiдомостi про них були в Блоггса.

Друге джерело – радiопередачi. Пiдроздiл «С» вiддiлу МІ-8 цiлодобово прослуховував ефiр, шукаючи будь-що, що точно не надходило вiд «своiх». Усi такi повiдомлення передавали в Державну школу кодування та шифру, яку нещодавно перемiстили з Берклi-стрит у Лондонi за мiсто в Блетчлi-парк. Насправдi, це була зовсiм не школа, а швидше клуб чемпiонiв iз шахiв, музикантiв, математикiв та любителiв кросвордiв, якi вiрили, що якщо одна людина змогла винайти шифр, то iнша зможе його розгадати. Усi повiдомлення, що надходили з Британii, але не належали жоднiй iз вiдомих служб, вважалися шпигунськими. Тi послання, якi вдалося розшифрувати, теж були в Блоггса.

Трете джерело – подвiйнi агенти. Їхня користь була доволi сумнiвною, однак завдяки iнформацii, яку вони отримували вiд Абверу, вдалося взяти кiлькох нових шпигунiв, а також виявити одну громадянку Британii

Сторінка 15

Матильду Крафт iз Борнмута[26 - Британське мiсто на узбережжi Ла-Маншу.], яка поштою надсилала грошi Снiжку. Зараз вона перебувае у в’язницi Голловей. Проте навiть подвiйнi агенти нiчого не знали про найцiннiших для нiмцiв професiйних шпигунiв, якi точно перебували на територii Британii. Були навiть докази: наприклад, хтось привiз iз Нiмеччини передавач для Снiжка та залишив його на вокзалi. Шпигуни були або вкрай обачливi, або ж Абвер майстерно замiтав слiди, але подвiйним агентам нiмцi себе не виказували.

Та все ж певнi пiдказки таки були.

Іншi джерела iнформацii теж брали до уваги. Спецiалiсти постiйно працювали над удосконаленням методiв трiангуляцii, за допомогою яких визначають мiсце вiдправлення радiопередачi, а в МІ-6 активно вiдновлювали мережу агентiв у Європi, яку зруйнувала нiмецька армiя.

Загалом, будь-якi (навiть найдрiбнiшi) вiдомостi збиралися в Блоггса.

– Інодi це просто бiсить, – сказав вiн. – Тiльки погляньте на ось це.

Вiн витяг iз теки запис довгоi радiопередачi про плани Британii щодо експедицiйного корпусу у Фiнляндii.

– Ось це отримали на початку року. Інформацiя просто бездоганна. Його намагалися засiкти, але просто посеред передачi вiн замовк – без жодноi об’ективноi причини. За декiлька хвилин вiн продовжив, але встиг закiнчити, перш нiж хлопцi визначили його мiсце перебування.

– А що таке «Привiт Вiллi»?

– А ось це дуже важливо, – Блоггс спалахнув завзятiстю. – Ось уривок ще одного повiдомлення, недавнього. Дивiться: тут теж «Привiт Вiллi». Але цього разу вiн отримав вiдповiдь. До нього звертаються «Die Nadel».

– Голка[27 - У перекладi з нiмецькоi.].

– Цей хлопець професiонал. Дивiться, якi повiдомлення: стисло, лаконiчно, але з усiма подробицями – i неймовiрно точними.

Годлiман уважно прочитав фрагмент другого повiдомлення.

– Тут наче йдеться про ефективнiсть бомбардування мiста.

– Вiн проiхав Іст-Ендом. Кажу ж, професiонал.

– А що ще вiдомо про Die Nadel?

Ентузiазм на обличчi Блоггса згас, наче лампочка.

– Це все.

– Тобто його кодове iм’я – Die Nadel, своi повiдомлення вiн пiдписуе «Привiт Вiллi», вiн украй добре iнформований – i це все?

– Боюся, що так.

Годлiман сiв на краечок столу та подивився у вiкно. Пiд карнизом на стiнi ластiвки звили гнiздо.

– І якi шанси його упiймати?

– Грунтуючись на тих даних, що у нас е зараз, жодних.




5


Саме для таких мiсць винайшли слово «похмурий». Острiв у формi лiтери J кам’яною скелею визирае з Пiвнiчного моря. На мапi вiн схожий на шматок зламаноi тростини, довга сторона якоi паралельна до екватора, щоправда набагато пiвнiчнiше. Зiгнута частина «тростини» вказуе на Абердин, а зламана – погрозливо стирчить у бiк Данii. Острiв мае десять миль завдовжки. Суворе море десятки тисяч рокiв б’еться об його скелi, але так i не може iх здолати, тому майже з усiх бокiв острiв спадае в море стрiмкими скелями без жодного натяку на пляж. А ось у чашi цiеi лiтери J море спокiйнiше. За тисячi рокiв сюди нанесло безлiч пiску, водоростей, деревини та камiнцiв, якi утворили пiвмiсяць сушi – щось на кшталт пляжу. Щолiта рослини, якi ростуть нагорi, скидають на пляж насiння, наче багатiй милостиню. Якщо зима видаеться не надто суворою, а весна не затримуеться, деякi насiнини навiть примудряються пустити корiннячко, але до наступного сезону вони не доживають. Тож щороку пляж вкриваеться слабким поростом лише завдяки пожертвам згори.

Власне, нагорi е справжня суша, яку скелi оберiгають вiн руйнацii морем. Тут вiльно росте та розмножуеться зелень. Здебiльшого це жорстка трава, якоi вистачае лише на те, щоб нагодувати кiлькох худих овець i утримувати на мiсцi родючу землю. Є тут i декiлька кущiв – усi з шипами. Вони слугують прихистком для кролiв. У схiднiй частинi острова на схилi вiдважно тримаються кiлька сосон.

На височинах росте верес. Кожнi декiлька рокiв чоловiк – так, не дивуйтесь, на островi живе чоловiк – випалюе верес, щоб дати можливiсть травi вирости на його мiсцi. Проте вiчнозелений кущ однаково повертаеться – хтозна, як йому це вдаеться, – та вiдбирае у трави якусь частину землi. Вiдтак чоловiк знову й знову його випалюе.

Кролi живуть тут, тому що народилися на цьому островi. Вiвцi – бо iх сюди привезли. Чоловiк – бо хтось мае доглядати за худобою. А ось птахи оселилися тут просто тому, що iм подобаеться острiв. Їх тут сотнi. Тисячi. Довгоногi плиски злiтають угору з тоненьким «пiп-пiп» та падають вниз iз загрозливим «пе-пе-пе», наче «спiтфайри», якi атакують «месершмiтiв». Деркачiв дуже важко побачити, але неважко почути, бо iх гавкання заважае спати вночi. Ворони та мартини. Цiлi хмари чайок. Навiть кiлька беркутiв – iх чоловiк вiдстрiлюе, бо знае, що, незважаючи на статтi натуралiстiв i всiляких науковцiв з Единбурга, тi сволоти полюють на його овець, а не харчуються падлом.

Частiше за все на острiв навiдуеться вiтер. Зазвичай iз пiвнiчного сходу, з краiни фiордiв, льодовикiв i айсбергiв. Із собою вiн приносить неприемнi подарунки у виглядi снiгу, рясного дощу,

Сторінка 16

холоду та туману. Хоча iнодi приходить i з порожнiми руками – просто для того, щоб завивати, гнути дерева, виривати з корiнням кущi та здiймати пiну на хвилях моря. Цей вiтер просто не знае втоми – i в цьому його помилка. Якби вiн приходив рiдко, йому б вдавалося захопити острiв зненацька та принести якiсь суттевi збитки. Але острiв звик до вiтру та навчився йому протистояти. Кролi ховаються глибоко в ущелинах, дерева ростуть уже зiгнутими у потрiбний бiк, птахи будують гнiзда в захищених мiсцях, трава пускае глибоке корiння, а чоловiк збудував низький мiцний будинок з майстернiстю, накопиченою у вiковiй боротьбi з таким сильним потоком повiтря.

Будинок сiрий – кольору моря, побудований iз великого камiння, мае крихiтнi вiкна та щiльнi дверi. Вiн розташований на схiдному кiнцi острова, коло «зламаного» кiнця палицi, на верхiвцi пагорба. Звiсно, доводиться протистояти дощу та вiтру, але це не зухвальство, а необхiднiсть пильнувати овець. Тут е ще один будинок, дуже схожий на цей. Стоiть вiн на iншому кiнцi острова, за десять миль, бiля пляжу. Там нiхто не живе. Колись там мешкав iнший чоловiк. Вiн вважав, що зможе вирощувати тут корiв, картоплю та овес. Три роки вiн змагався з вiтром, холодом i неродючою землею, аж поки визнав, що помилявся. Це суворий острiв, i тiльки суворi iстоти можуть тут жити: гостре камiння, жорстка трава, жилавi вiвцi, агресивнi птахи, низенькi будинки та сильнi чоловiки. Саме для таких мiсць винайшли слово «похмурий».

– Острiв називаеться Штормовий, – оголосив Альфред Роуз. – Думаю, вам там сподобаеться.

Девiд i Люсi Роуз сидiли на носi рибальського човна та дивилися в далечiнь понад хвилями. Стояв чудовий осiннiй день, типовий для листопада: повiтря холодне, але сухе й прозоре. Слабке сонце де-не-де вiддзеркалювалося вiд хвиль.

– Я купив його в 1926 роцi, – продовжував тато Роуз. – Ми думали, що буде революцiя, i доведеться десь ховатися вiд робочого класу. Кращого мiсця для того, щоб одужати, годi й шукати.

Люсi його радiсть здалася пiдозрiлою, але острiв дiйсно справляв враження дуже милого – увесь такий природний i свiжий. Переiзд молодят дiйсно був необхiдний: час розпочинати окреме подружне життя. Переiжджати вiд батькiв у мiсто, яке постiйно обстрiлюють, було безглуздо, особливо коли жоден iз них бiльше не мiг нiчим допомогти своiй краiнi – i тодi батько Девiда розповiв, що мае острiв бiля узбережжя Шотландii. Це звучало занадто добре, щоб бути правдою.

– Вiвцi теж моi, – сказав тато Роуз. – Щовесни з великоi землi приiжджають iх стригти, i грошей за продаж шерстi вистачае якраз на платню Тому Мак-Авiтi. Старий Том – вiвчар.

– Скiльки йому рокiв? – спитала Люсi.

– О, та десь сiмдесят чи щось таке.

– Вiн, мабуть, доволi ексцентрична людина.

Човен зайшов у затоку, i Люсi побачила причал, а на ньому – двi фiгури: чоловiка та собаки.

– Ексцентрична? А хто б не був ексцентричним, якби прожив на самотi двадцять рокiв? Вiн говорить зi своiм собакою.

– Як часто ви приiжджаете? – запитала Люсi моряка.

– Раз на два тижнi, мiсiс. Я привожу товари, якi замовляе Том, – iх небагато, а ще його пошту – ii ще менше. Ви просто напишiть менi список, i, якщо це можна купити в Абердинi, я привезу.

Моряк зупинив мотор i кинув Тому мотузку. Собака бiгав колами навколо свого хазяiна, не тямлячи себе вiд радостi. Люсi поставила на причал ногу та легко вистрибнула з човна. Том подав iй руку. Його обличчя було наче зшите зi шматкiв шкiри, а з рота стирчала люлька з кришечкою. Вiн був ще нижчим за неi, але мав напрочуд здоровий вигляд. Товстiшого твiдового пiджака, нiж у нього, ще треба було пошукати. Пiд ним можна було розгледiти в’язаний светр, який, мабуть, сплела якась сестра. А ще старий носив картатий картузик i вiйськовi чоботи. Нiс у нього був просто величезний, червоний та вкритий судинами.

– Радий з вами познайомитися, – ввiчливо привiтався Том, наче Люсi була однiею з десяткiв його ранкових гостей, а не першою людиною за два тижнi.

– Тримай, Томе, – моряк передав старому картонну коробку. – Вибач, цього разу не привiз яець, але е лист з Девону.

– О, це вiд племiнницi!

«Ось хто зв’язав светра», – подумала Люсi. Девiд i досi був у човнi.

– Ну що, ви готовi? – моряк зайшов чоловiку за спину.

Том i тато Роуз нахилилися до човна, щоб допомогти. Утрьох вони пiдняли Девiда в його вiзку на причал.

– Ну, якщо я зараз не поiду, то наступного автобуса доведеться чекати два тижнi, – посмiхнувся тато Роуз. – Будинок уже пiдготували, вам там сподобаеться. Том покаже вам острiв, – вiн поцiлував Люсi, стис плече Девiда та потис руку Тома. – Вiдпочиньте, побудьте декiлька мiсяцiв разом, одужуйте, а потiм повертайтеся. На вiйнi знайдуться важливi завдання для вас обох.

Звiсно, вони не повернуться. Не ранiше, нiж закiнчиться вiйна. Та Люсi не стала нiкому поки що цього говорити. Тато спустився назад у човен, i той почав вiдпливати широкою дугою. Люсi махала на прощання, аж поки човен не зник за мисом.

Том заходився штовхати вiзок, тому Люсi вз

Сторінка 17

ла пакунок чоловiка. Вiд початку причалу на верхiвку проклали довгу круту рампу, що мiстком нависала над пляжем. Дiвчинi було б важко штовхати вiзок угору, але Том наче анiтрохи не напружувався.

Будинок був просто чудовий. Низеньку сiру будiвлю захищав вiд вiтру невеличкий пагорб. Усi дерев’янi частини дому нещодавно пофарбували, а просто бiля вхiдних дверей рiс кущ диких троянд. З димаря виривалися кучерявi хмарки, якi швидко вiдносив вiтер. Крихiтнi вiконця дивилися на затоку.

– Менi подобаеться! – оголосила Люсi.

Усерединi було прибрано, будинок нещодавно провiтрили. Кам’яна пiдлога ховалася пiд товстими килимками. Усього було чотири кiмнати: на першому поверсi – сучасна кухня та вiтальня з камiном, а на другому – двi спальнi. Одну частину будинку нещодавно переобладнали, щоб провести воду.

Одяг уже був складений у шафи, у ваннi на молодят чекали рушники, а на кухнi – iжа.

– Ходiмо в комору, я ще дещо маю показати.

Коморою виявився звичайний сарай позаду будинку. Усерединi стояв новенький блискучий джип.

– Мiстер Роуз казав, що його спецiально обладнали так, щоб молодий мiстер Роуз мiг кермувати, – почав Том. – Машина мае автоматичну коробку передач, а гальма та акселератор виведенi на ручки на кермi, – старий наче завчив абсолютно незрозумiлi для нього слова.

– Девiде, хiба це не чудово!

– Неймовiрно чудово. Тiльки куди менi на ньому iздити?

– Ви завжди будете званим гостем у мене – заходьте на люльку та ковточок вiскi. Я давно вже чекаю на сусiдiв, – люб’язно запросив Том.

– Дякую, – вiдповiла за чоловiка Люсi.

– А це генератор, – Том розвернувся та вказав на машину. – У мене такий самий. Ось сюди треба заливати пальне. Вiн видае змiнний струм.

– Дивно. Зазвичай маленькi генератори видають постiйний, – зауважив Девiд.

– Менi казали, що так безпечнiше. Сам я не дуже знаюся на цьому.

– Так i е. Якщо ось це ударить струмом, то просто вiдкине в iнший бiк кiмнати, а ось постiйний струм вiдразу вб’е.

Том вийшов iз ними з сараю та став прощатися:

– Ну, ви тут влаштовуйтесь, а я маю доглядати за вiвцями. А, ще забув сказати. У разi необхiдностi я можу зв’язатися з великою землею по бездротовому радiо.

– У вас е радiопередавач? – здивувався Девiд.

– Ага, – гордо пiдтвердив старий. – Я офiцiйно стежу за ворожими лiтаками. У Королiвському корпусi спостереження.

– І що, хоч один вже бачили?

Люсi вмить почервонiла через неприхований сарказм у голосi Девiда, але Том нiчого не помiтив.

– Поки що нi.

– Молодець!

Із тим Том пiшов.

– Та вiн же просто хоче допомогти, – у голосi Люсi чувся докiр.

– Багато хто хоче, – гiрко вiдповiв Девiд.

Ось у цьому й полягала головна проблема.

Люсi не стала продовжувати розмову i вкотила вiзок зi своiм скалiченим чоловiком у iхнiй новий дiм.

Коли Люсi попросили поговорити з психологом у лiкарнi, вона злякалася, що в Девiда пошкоджений мозок. Але виявилося, що справа не в цьому.

– Його голова в повному порядку, якщо не брати до уваги гематому на лiвiй скронi, – заспокоiв ii психолог. – Але втрата обох нiг – неабияка травма, i нiхто не може передбачити, як вона вплине на психiчний стан. Скажiть, чи дуже Девiд хотiв стати пiлотом?

Люсi задумалася.

– Вiн боявся вiйни, але дуже хотiв лiтати.

– Тодi йому знадобиться вся ваша пiдтримка. І витримка. Я можу передбачити лише те, що якийсь час вiн буде гнiвливим та неприемним. Йому потрiбна любов. І вiдпочинок.

Що б там не казав лiкар, але в першi декiлька мiсяцiв на островi Девiду, здавалося, все це було не потрiбне. Вони з Люсi навiть не кохалися – може, чоловiк чекав, поки його рани повнiстю загояться. Вiдпочинок теж був йому не потрiбен: Девiд присвятив увесь свiй час вiвчарству. Його джип iз вiзком на задньому сидiннi без упину лiтав островом. Чоловiк будував паркани вздовж небезпечних прiрв, вiдстрiлював беркутiв, допомагав Тому муштрувати молодого собаку, коли стара Бетсi почала втрачати зiр, випалював верес, а весною майже кожну нiч проводив у вiвчарнi, допомагаючи тваринам розродитися. Якось вiн повалив величезну стару сосну та два тижнi знiмав iз неi кору й розпилював на зручнi полiнця для камiна. Девiд насолоджувався важкою фiзичною працею. Щоб працювати сокирою чи дерев’яним молотком, йому доводилося мiцно прив’язувати себе до вiзка, закрiплюючи тiло на мiсцi. З деревини чоловiк вирiзав двi булави та займався з ними, аж поки в Тома не з’являлося для нього iншоi роботи. М’язи рук i спини в Девiда стали такi великi, що вiн запросто мiг би виграти змагання з бодибiлдингу.

Готувати, мити посуд чи прибирати чоловiк рiшуче вiдмовлявся.

Не можна сказати, щоб Люсi була нещасна. Над усе вона боялася, що Девiд просто сидiтиме бiля камiна та гнiтитиметься через свою нещасну долю. Звiсно, ii дещо хвилювала пристрасть, з якою вiн брався до роботи, але це все одно краще, нiж овочем сидiти у крiслi.

Про дитину Люсi повiдомила на Рiздво. Вранцi вона подарувала Девiду бензопилу, а вiн iй – шматок шовку. На вечерю прийшов Том i принiс дикого гу

Сторінка 18

ака, якого вони й приготували. Пiсля святковоi вечерi Девiд вiдвiз вiвчара додому, а коли повернувся, Люсi запропонувала випити скляночку брендi.

– У мене е ще один подарунок для тебе, але вiдкрити його можна буде лише у травнi.

– Про що це ти говориш? – розсмiявся вiн. – Скiльки чарок ти перехилила, поки мене не було?

– У нас буде дитина.

Вiн витрiщив на неi широко розплющенi очi, а потiм хихикнув:

– Саме цього нам i не вистачало…

– Девiде!

– Господи… та коли ж це, в бiса, сталося?

– Не так вже й складно здогадатися, – прикро вiдповiла вона. – За тиждень до весiлля. Просто диво, що дитина пережила аварiю.

– Ти вже ходила до лiкаря?

– Та коли б?

– Тодi звiдки ти знаеш?

– Та звiдти, що в мене спинилися мiсячнi, груди страшенно болять, мене нудить вранцi, а мiй живiт став на чотири дюйми бiльший, нiж ранiше. Якби ти хоч iнодi дивився на мене, для тебе це не стало б новиною!

– Ну гаразд.

– Та що з тобою таке? Ти ж маеш радiти!

– О, ну звичайно ж. Може, у мене народиться син i я водитиму його на прогулянки та вчитиму грати у футбол. Може, вiн ростиме й хотiтиме бути схожим на свого батька – героя вiйни! Клятого безногого блазня!

– Девiде, – прошепотiла Люсi, опускаючись на колiна бiля його крiсла. – Девiде, будь ласка, не треба так думати. Твiй син поважатиме тебе. І вiн хотiтиме бути схожим на тебе, бо ти змiг узяти пiд контроль свое життя, бо ти у вiзку можеш робити вдвiчi бiльше за будь-якого здорового чоловiка, бо ти мужньо та оптимiстично справляешся зi своiми труднощами.

– Годi вже твого спiвчуття, – урвав вiн. – Ти говориш, як фальшива святоша.

Люсi пiдвелася.

– Не вдавай, наче це моя провина. Чоловiки теж мають удаватися до засобiв захисту.

– Тiльки не тодi, коли треба захищатися вiд невидимих вантажiвок у затемненнi!!!

Вони обое знали, що це вкрай слабке виправдання, i Люсi нiчого не вiдповiла. Рiздво зi свята раптом перетворилося на якусь нiсенiтницю. Усi цi клаптики кольорового паперу та стiнах, ялинка, залишки гусака – до чого тут усе це? До чого тут ii життя? Що взагалi Люсi робить на цьому нудному островi з чоловiком, який наче зовсiм ii не кохае? Навiщо народжувати дитину, яку вона не хоче? Чому б… Можна ж… Узагалi-то iй бiльше нiкуди iти й бiльше нiчого робити. Вона вже не може бути нiким, крiм мiсiс Девiд Роуз.

– Пiду спати, – зрештою мовив Девiд.

Вiн викотився на вiзку в коридор, вилiз iз крiсла та задки заповз на другий поверх. Почулося, як вiн дотягнувся до лiжка, – потiм пiд вагою його тiла скрипнув матрац. У куток кiмнати впав його одяг, i лiжко ще раз скрипнуло, коли вiн влiгся.

Нi, плакати Люсi не буде.

У неi промайнула думка: якщо допити цю пляшку брендi та прийняти ванну, то вранцi вона, може, вже й не буде вагiтна. Якийсь час жiнка всерйоз про це думала, а потiм дiйшла висновку, що життя без Девiда, цього острова та дитини буде ще гiршим – бо буде порожнiм.

Тож Люсi вирiшила не плакати, не пити брендi й не iхати звiдси. Вона просто пiшла нагору, лягла бiля свого чоловiка та почала слухати вiтер, намагаючись позбутися зайвих думок. Так жiнка й лежала без сну, аж поки чайки не почали вiтати сiрий свiтанок над Пiвнiчним морем, який холодним свiтлом уповзав до кiмнати. Зрештою Люсi заснула.

Прийшла весна, i всi негаразди вiдсунулися на потiм – до народження дитини. У лютому снiг розтав, i Люсi на грядочцi мiж дверима кухнi та сараем посадила квiти й овочi. Щоправда, нiхто особливо не сподiвався, що там щось виросте. Потiм жiнка старанно прибрала весь будинок та оголосила, що якщо Девiд знову захоче побачити чистi кiмнати, то йому до серпня доведеться робити це самостiйно. Також Люсi вiдправила листа матерi й замовила цiлу купу пелюшок та приладдя для в’язання. Звiсно, iй запропонували повернутися додому на пологи, але жiнка була переконана: якщо вона звiдси поiде, то бiльше нiколи не повернеться. Люсi багато гуляла островом iз енциклопедiею про птахiв, але скоро ii тiло стало надто важким для далеких прогулянок. Пляшка брендi ховалася у шафцi, куди Девiд нiколи не заглядав, i, коли Люсi опановувала депресiя, вона дивилася на ту пляшку i думала про все те, що могла втратити.

За три тижнi до намiченоi дати пологiв Люсi сiла в човен, щоб поiхати в Абердин. На причалi ii проводжали Девiд i Том. Море добряче гойдало – вона й моряк навiть побоювалися, що пологи почнуться передчасно. На щастя, Люсi безпечно дiсталася берега, i за чотири тижнi вона на тому самому човнi повернулася на острiв iз дитиною.

Девiд не мав жодноi гадки про те, як з’являються дiти на свiт. Вiн, мабуть, вважав, що у жiнок пологи проходять не важче, нiж в овець. Чоловiк анiчогiсiнько не знав про бiль переймiв, неймовiрне розтягнення плотi, пiсляпологовий бiль та про те, що сестри в лiкарнi не дозволяють навiть торкатися дитини, бо нiхто, крiм них, не був належним чином навчений та стерильний, щоб це робити. Девiд просто бачив, як його дружина поiхала вагiтною, а повернулася вже з чудовим бiлим згортком, у якому лежав здоровий хлопчик.

Сторінка 19

 Назвемо його Джонатан, – сказав Девiд.

Малюковi дiсталося ще три iменi: Альфред – на честь батька Девiда, Малкольм – на честь батька Люсi й Томас – на честь старого Тома. Проте всi називали хлопчика Джо, бо вiн був ще замалий як на Джонатана, а тим паче Джонатана Альфреда Малкольма Томаса Роуза. Девiд навчився годувати малюка з пляшечки, допомагати йому вiдригнути, змiнювати пелюшки та навiть гратися з ним. Інодi чоловiк саджав малого собi на ноги та вдавав коника, але здебiльшого вiн мало та якось вiддалено цiкавився своiм сином. У Девiда був практичний пiдхiд – як у медсестер. Люсi ставилася до малого зовсiм iнакше. Навiть Том був ближчим хлопчиковi, нiж його батько. Жiнка не дозволяла палити в кiмнатi, де знаходився Джо, тому Том ховав свою велику люльку в кишеню, готовий годинами щось мугикати з малим, лоскотати його, допомагати купати та навiть просто дивитися, як вiн спить. Якось Люсi жартома спитала, чи не сумують вiвцi за його увагою, але старий лише вiдмахнувся, мовляв, вiвцi можуть поiсти i без нього, а вiн краще подивиться, як годують Джо. Том знайшов на березi шматок деревини та вирiзав з неi фiгурку, в яку заховав маленькi камiнчики. Вийшло чудове брязкальце, яке хлопчик радiсно схопив i без жодноi пiдказки потрусив, зробивши старого абсолютно щасливим.

Девiд i Люсi й досi не кохалися. Спочатку справа була в ранах, потiм жiнка була вагiтна, потiм вiдпочивала пiсля пологiв. Потiм причини закiнчилися.

– Знаеш, я вже зовсiм одужала, – повiдомила вона якось увечерi Девiду.

– Про що це ти?

– Про пологи. У мене все загоiлося, i я знову в нормi.

– Дуже добре. Я радий, – на тому чоловiк вiдвернувся.

Люсi почала лягати спати одночасно з Девiдом, щоб вiн бачив, як вона переодягаеться. Проте вiн постiйно вiдвертався. Лягаючи поруч, вона наче ненавмисне торкалася його рукою, стегном чи грудьми у недвозначному запрошеннi. Проте Девiд не реагував.

Люсi була переконана, що з нею все нормально: вона не просто хотiла сексу, а хотiла саме Девiда. Навiть якби на островi й був ще хтось молодший вiд сiмдесяти, вона б однаково не спокусилася. Це не жага якоiсь нiмфоманки, а звичайне бажання дружини, що сумуе за коханням свого чоловiка. Якось уночi вони лежали поруч без сну та слухали вiтер i сопiння Джо в сусiднiй кiмнатi. Люсi вирiшила: або вони це зроблять, або Девiду доведеться пояснити свою вiдмову. Було очевидно, що вiн уникатиме цiеi теми, аж поки вона не натисне, тому жiнка вирiшила, що з неi досить жити в цьому принизливому непорозумiннi.

Люсi обiйняла його за стегна та вже збиралася почати свою промову, але вiд шоку ледь не скрикнула. У нього була ерекцiя. Значить, вiн хотiв! Бо чого б ще… Вона радiсно схопилася за предмет своеi цiкавостi та присунулася ближче до нього.

– Девiде… – прошепотiла вона.

– Та заради Бога! – чоловiк схопив ii руку, вiджбурнув вiд себе i перевернувся на бiк.

Але цього разу вона не збиралася так легко вiдступати.

– Девiде, та чому ж нi?..

– Чорт забирай! – вiн вiдкинув ковдру, злiз на пiдлогу й поповз до дверей, прихопивши покривало.

– Чому? Скажи! – Люсi вже кричала, сидячи у лiжку. Джо прокинувся i заплакав.

Девiд пiдняв порожнi штанини своеi пiжами та ткнув пальцем на своi культi.

– Ось чому нi! Ось!

Чоловiк повернувся i спустився вниз спати на диванi. Люсi пiдвелася, пiшла заспокоювати Джо. Малий ще довго не засинав – може, тому що Люсi й самiй треба було, щоб ii хтось заспокоiв. Цiкаво, чи е в дитини хоч якiсь думки щодо слiз на щоках матерi? Може, сльози й стають першим, що усвiдомлюють малюки у своему життi? Заспiвати йому Люсi не змогла, як не змогла й промуркотiти якiсь нiсенiтницi на кшталт «усе буде добре». Натомiсть жiнка просто притисла до себе сина та гойдала його. Джо заснув, як тiльки заспокоiв матiр своiм теплом i обiймами.

Люсi обережно опустила хлопчика назад у колиску та якийсь час просто стояла й дивилася на нього. Іти спати вже не було жодного сенсу. Унизу хропiв Девiд – йому доводилося приймати сильнi лiки, iнакше через бiль вiн не мiг заснути. Хотiлося забратися якнайдалi вiд нього – кудись, де вiн (навiть якщо схоче) не зможе ii знайти ще кiлька годин. Люсi одягла штани, светр, тепле пальто та чоботи – i вийшла в темряву.

На вулицi було страшенно холодно й волого. Спустився туман. Цей острiв був великим майстром паскудноi погоди. Люсi вище пiдняла комiр – iй хотiлося повернутися та взяти ще й шарф, але жiнка вирiшила прогулятися так. Вона вирушила вперед слизькою стежкою, насолоджуючись холодом i туманом, якi своiм дискомфортом допомагали хоч на дрiбку полегшити той бiль, що з’iдав ii зсередини. Люсi дiсталася верхiвки скелi та почала спускатися вниз слизькою рампою, обережно переставляючи ноги. Унизу iй довелося зiстрибнути на пiсок, щоб пройти до моря.

Вiтер, як завжди, невблаганно сварився з водою: вiн дражнив хвилi, налiтаючи на них згори, а вода вiдповiдала йому свистом i шипiнням, навалюючись на берег. І сварка ця триватиме вiчно, бо жоден iз них не заспокоiться, поки е iнший, i обом бiль

Сторінка 20

е нiкуди iти.

Люсi пiшла вздовж лiнii прибою, заповнюючи думки шумом моря, аж поки пляж не закiнчився високою скелею. Далi йти було нiкуди, тому жiнка повернула назад. Так до ранку вона ходила берегом, аж поки зi свiтанком не усвiдомила: таким чином Девiд просто хотiв продемонструвати свою силу.

Ця думка не надто iй допомогла, але Люсi не вiдпускала ii та довго обдумувала, аж поки не витягла з неi суть, наче перлину з раковини. Можливо, холоднiсть Девiда мала те саме корiння, що i його жага рубати дерева, самостiйно роздягатися, iздити на джипi, вправлятися з булавами та жити на суворому островi в Пiвнiчному морi…

Як вiн там казав?.. Схожим на свого батька – героя вiйни, клятого безногого блазня… Йому треба щось довести, щось, що здавалося б порожнiм, якщо виразити це словами… Вiн хотiв досягти чогось, що мiг би отримати пiлот винищувача. Проте тепер Девiд був здатен лише на те, щоб вправлятися з деревиною, тими булавами та iнвалiдним вiзком. Чоловiка позбавили шансу перевiрити самого себе, i вiн хотiв довести усiм: «Я все рiвно перевiрив себе. Дивiться, як я вмiю страждати».

Життя було до нього безнадiйно несправедливим. Просто вiдчайдушно несправедливим. Але вiн мав мужнiсть пережити тi страшнi рани. Проте пишатися ними вiн не мiг. Якби ноги йому вiдтяв «месершмiт», то його вiзок став би йому вiйськовою медаллю за мужнiсть. Але тепер йому все життя доведеться казати: «Це сталося пiд час вiйни. Нi-нi, я не брав участi – це була автомобiльна аварiя. Я пройшов навчання i збирався iхати на фронт. Я вже бачив свою пташку – вона була просто чудова. Я б дуже вiдважно бився за нашу краiну, я певен…»

Немае жодних сумнiвiв. Девiд вважае, що так вiн проявляе свою мужнiсть. Їй тепер теж доведеться бути мужньою, щоб знайти спосiб зiбрати шматочки свого розбитого життя докупи. Колись Девiд був добрим i люблячим. Тепер Люсi доведеться чекати, поки вiн знову зможе стати таким, як був колись. Доведеться шукати новi сподiвання, новi цiлi в життi. Іншi жiнки знаходили ж заради чого жити пiсля втрати чоловiка, втрати будинкiв пiд обстрiлами та навiть пiсля того, як iхнi коханi опинялися в полонi. І вона теж знайде.

Люсi пiдняла камiнчик, занесла руку за спину та з усiеi сили жбурнула його в море. Жiнка не почула, як вiн упав – може, вiн i досi кудись летить навколо земноi кулi, наче супутник.

– Я теж можу бути сильною! – крикнула вона, повернулася й пiшла вгору рампою.

Скоро вже треба годувати Джо.




6


Будинок скидався на маеток, i певною мiрою таким вiн i був: велика будiвля з угiддями в лiсистому мiстечку Вольдорф поблизу пiвнiчноi частини Гамбурга. У такому помешканнi мiг би жити власник шахти, успiшний iмпортер чи промисловець, але насправдi цей будинок належав Абверу.

Усе через клiмат. І навiть не той, який був тут, а той, що за двiстi миль звiдси на пiвденний схiд – виявилося, що там несприятливе середовище для радiосполучення з Англiею.

Наземна частина будiвлi була схожа на звичайний будинок, але пiд землею розмiщувалися два бетоннi бункери з радiообладнанням цiною в декiлька мiльйонiв рейхсмарок. Усю цю систему зiбрав майор Вернер Траутманн, i це була колосальна робота. У кожному бункерi розташовувалося двадцять звукоiзольованих пунктiв для прослуховування, де сидiли радiооператори. Вони могли за стилем передачi повiдомлення впiзнати шпигуна – як дiти впiзнають маминi кроки в коридорi. Обладнання для прийому сигналу розробляли надзвичайно якiсно, незважаючи на всi iншi параметри, а от передавачi треба було спершу зробити компактними, а вже потiм – потужними. Їх зазвичай носили в невеличких валiзках. Розробляли iх у компанii «Телефункен» на замовлення адмiрала Вiльгельма Канарiса, голови Абверу.

Сьогоднi вночi в ефiрi було досить тихо, тому, коли на зв’язок вийшов Die Nadel, про це знали усi. Повiдомлення нiмця записав один зi старших операторiв. Пiсля завершення передачi останнiй вiдправив пiдтвердження прийому, потiм швидко розшифрував повiдомлення, вирвав зi свого записника аркуш i пiшов до телефону. Зателефонувавши по прямiй лiнii в Абвер, у штаб-квартиру на Софiен-террас у Гамбурзi, оператор прочитав повiдомлення та повiсив слухавку. Тепер можна викурити цигарку. Чоловiк запропонував одну молодиковi, що сидiв у сусiднiй кабiнцi, й обидва кiлька хвилин стояли бiля стiни та видихали хмарки диму.

– Щось е?

– Щось завжди е, коли вiн виходить на зв’язок. Та цього разу небагато. Люфтваффе знову не влучили в Собор Святого Павла[28 - Один iз символiв Лондона.].

– Вiдповiдi для нього немае?

– Не думаю, що вiн чекае на вiдповiдi. Той покидьок любить працювати самостiйно. Вiн завжди такий був. Я вчив його працювати з радiо. Як тiльки вiн усе засвоiв, то зразу вбив собi в голову, що став кращим, нiж я.

Молодик був вражений.

– Ви знайомi з Die Nadel?

– Знайомий, – пiдтвердив той, струшуючи попiл.

– Розкажiть про нього.

– Ну, пити з ним приблизно так само весело, як iз дохлим собакою. Вихилити по чарочцi – це не до нього. Думаю, вiн любить жiнок, тiльки не

Сторінка 21

демонструе цього. Вiн наш найкращий агент.

– Дiйсно?

– Безсумнiвно. Кажуть, вiн найкращий шпигун за всю iсторiю. Ходять чутки, наче вiн п’ять рокiв працював на НКВС СРСР i став довiреною особою Сталiна… Не знаю, наскiльки це правда, але Die Nadel дiйсно на таке здатен. Професiонал. Вiн особисто знайомий iз фюрером.

– Із Гiтлером? Особисто?

– Колись фюрер наказував приносити йому всi звiти Голки. Не знаю, чи це досi так. Самому Die Nadel, мабуть, начхати на це. Його нiщо не може вразити. Вiн на всiх дивиться однаково. Так, наче думае, як саме вiн тебе вб’е, якщо ти зробиш хоч один неправильний рух.

– Добре, що менi не довелося його вчити.

– Маю визнати, вiн дуже швидко вчиться.

– Хорошим був учнем?

– Найкращим. Працював цiлодобово, а коли навчився – перестав зi мною навiть вiтатися. Вiн, мабуть, i з Канарiсом забуде привiтатися.

– Ach du meine Scheisse[29 - От же ж дiдько! (нiм.)]!

– Ти чув, що всi своi повiдомлення вiн закiнчуе «Привiт Вiллi»? Ось наскiльки йому начхати на субординацiю.

– Не може бути! «Привiт Вiллi»? Ach du meine Scheisse.

Чоловiки докурили, кинули недопалки додолу й затерли ногами. Потiм старший пiдiбрав iх та сховав у кишеню, бо в бункерах забороняли курити. В ефiрi було тихо.

– А ще вiн нiколи не пiдписуеться своiм кодовим iменем, – продовжив оператор. – Ім’я для Голки обрав фон Браун, але воно йому нiколи не подобалося. Та й сам фон Браун йому не подобався. А ти пам’ятаеш – а нi, це було до того, як тебе узяли, – Браун наказав Die Nadel iхати на лiтовище у Фарнборо, графство Кент, на що шпигун майже вiдразу вiдповiв: «У Фарнборо, Кент, немае лiтовища, гiмнюче. Лiтовище е у Фарнборо, Гемпшир. На щастя, у Люфтваффе краще з географiею, нiж у тебе, придурку». Прямо так i вiдповiв.

– Ну, його можна зрозумiти. Якщо ми тут лише припускаемося помилок, то вони там ризикують життям.

Старший насупився. Такi висловлювання зазвичай були його привiлеем, i чоловiку не подобалося, коли слухачi нав’язували своi думки.

– Мабуть, – буркнув вiн.

Молодший знову повернувся до своеi ролi враженого слухача.

– А чому йому не подобаеться його кодове iм’я?

– Die Nadel каже, що коли в кодового iменi е значення, це може видати його. Але фон Браун не зважае на це.

– Значення? Голка? Що ж це означае?

Тут приймач старшого оператора щось пискнув, i молодий так нiколи й не дiзнався, до чого ж там голка.




Частина друга





7


Повiдомлення просто довело Фабера до сказу, бо в ньому агенту наказали зробити те, чого чоловiк завжди намагався уникати. У Гамбурзi доклали чимало зусиль, щоб переконатися в тому, що шпигун отримав наказ. Фабер вiдправив в ефiр свiй незмiнний виклик, але замiсть звичного «Приймаемо – продовжуйте» отримав: «Вирушайте на рандеву номер один».

Фабер пiдтвердив, що отримав наказ, передав свiй звiт i спакував передавач у валiзу. Пiсля цього шпигун на велосипедi поiхав з Еритських болiт[30 - Низовиннi смуги морського узбережжя, якi затоплюе лише пiд час дуже високих припливiв.], де вiн жив пiд прикриттям орнiтолога, та попрямував у Блекгiт. Дорогою додому – тобто до своеi крихiтноi двокiмнатноi квартирки – Фабер обдумував, чи дiйсно треба виконати наказ. В агента було двi причини цього не робити: особиста та професiйна.

Професiйна причина полягала в тому, що «рандеву номер один» було старим кодовим термiном, який запровадив Канарiс у 1937 роцi. Йшлося про те, що Фаберу слiд пiдiйти до дверей однiеi крамницi мiж Лестер-сквер i Пiкадiллi-серкус i зустрiтися з iншим агентом. Нiмцi мають впiзнати одне одного за Бiблiею в руках. Вiдтак мiж ними мав вiдбутися такий дiалог:

– Який сьогоднi роздiл?

– Тринадцятий iз Книги Царств.

А потiм, якщо за ними не стежать, чоловiки мають погодитися, що цей роздiл «надихае». В iншому випадку один iз агентiв мае сказати:

– На жаль, я його ще не читав.

Звiсно, тих дверей, що ведуть у крамницю, вже може не бути, але не це турбувало Фабера. Вiн боявся, що цей код, мабуть, давали всiм iдiотам, якi перетнули Ла-Манш у 40-му та потрапили до рук МІ-5. Звiсно, нiмець знав, що багатьох агентiв узяли: вiн читав статтi про iхню страту в газетах. Вочевидь, друкували цi замiтки лише для того, щоб запевнити громаду, що з «п’ятою колоною» хоч якось борються. Немае жодних сумнiвiв, що та зелень видала всi таемницi, перш нiж померти, так що британцi точно знають про старий код «рандеву». І якщо вороги прийняли повiдомлення з Гамбурга, то на мiсцi зустрiчi на Фабера чекатиме цiлий натовп англiйцiв iз Бiблiями, якi просто зараз тренуються вимовляти слово «надихае» з нiмецьким акцентом. Коли вторгнення в Британiю здавалося вирiшеною справою, Абвер розкидався професiоналами, наче непотребом. Вiдтак Фабер перестав довiряти наказам Гамбурга. Шпигун не повiдомляв свою адресу, вiдмовлявся вступати в контакт з iншими агентами, змiнював частоту, на якiй передавав сигнали, не особливо турбуючись, що може перервати чийсь сигнал. Загалом, якби Фабер слухався начальникiв, то вiн нiколи б не прожив стiльк

Сторінка 22

.

У Вуличi агент опинився в щiльному велосипедному русi. Змiна на фабрицi боеприпасiв щойно закiнчилася, i жiнки квапилися додому. Їх стомлена радiсть нагадала чоловiковi про особисту причину, щоб не виконувати наказ: агент вважав, що його краiна програе вiйну. У цiй вiйнi удача точно була не на iхньому боцi. До протистояння долучилися американцi та росiяни, Африка програла, iталiйцi здалися, а союзники, мабуть, увiйдуть у Францiю вже цього – 1944 – року. Фабер не хотiв марно ризикувати життям.

Удома шпигун сховав велосипед. Уже в себе в кiмнатi, вмиваючись, Фабер раптом усвiдомив, що хоче пiти на рандеву. Дурний ризик без причини, але страшенно кортiло хоч чимось зайнятися. Було невимовно нудно. Усi цi рутиннi звiти, спостереження за пташками, поiздки на велосипедi, нуднi чаювання. Уже роки чотири агент не брав участi у жодних подiях. Здавалося, що йому взагалi нiчого не загрожуе – i це нервувало та примушувало реагувати навiть на вигаданi нiсенiтницi. Фабер почувався набагато краще, коли точно знав, що саме йому загрожуе та як це нейтралiзувати.

Однозначно треба сходити на рандеву. Але не зовсiм так, як вони очiкують.

Попри вiйну, в лондонському Вест-Ендi й досi було людно. Цiкаво, а в Берлiнi зараз так само? На площi Пiкадiллi в книжковiй крамницi «Хетчердз» Фабер купив Бiблiю, яку сховав до внутрiшньоi кишенi свого пальта. Було тепло, але, як завжди, трохи дощило – чоловiк розкрив парасольку.

Згiдно з планом зустрiч вiдбувалася або мiж дев’ятою та десятою ранку, або мiж п’ятою та шостою вечора – кожного дня, аж поки iнша сторона не прийде. Якщо протягом п’яти днiв контакт мiж агентами не вiдбудеться, то треба приходити на те саме мiсце через день протягом двох тижнiв, а потiм припинити.

На Лестер-сквер Фабер прийшов у десять хвилин на десяту. Агент уже чекав на нього, стоячи на порозi тютюновоi крамницi з Бiблiею в чорнiй палiтурцi. Вiн вдавав, що ховаеться вiд дощу. Фабер помiтив його краечком ока та поспiхом пройшов повз, схиливши голову. Агент був ще зовсiм юнаком, мав свiтлi вуса й статуру людини, що любить попоiсти. Парубок читав «Дейлi Експресс» i жував жуйку. Вiн був одягнений у двобортний дощовик. Фабер бачив його вперше.

Пройшовши повз крамницю ще раз (цього разу з iншого боку вулицi), Фабер помiтив за собою хвiст. Кремезний чоловiчок в улюбленому одязi британських полiцейських – пальтi та трилбi[31 - Фетровий капелюх iз низькими крисами.] – стояв у фойе якоiсь канцелярii й уважно стежив за шпигуном крiзь склянi дверi. У Фабера було два варiанти. Якщо агент не знае, що за ним стежать, треба забрати його звiдси та позбутися хвоста. Якщо ж цього горе-шпигуна вже взяли, то нi юнак, нi полiцейський у жодному разi не повиннi бачити його обличчя.

Фабер припустив гiрший варiант та пiдготував план.

На площi стояла телефонна будка – нiмець зайшов у неi i запам’ятав номер. Потiм чоловiк знайшов у Бiблii тринадцятий роздiл Книги Царств, вирвав сторiнку й на полях написав: «Ідiть у телефонну будку на площi». Із цiею запискою Фабер пiшов в обхiд Нацiональноi галереi невеличкими вуличками, аж поки не знайшов хлопчака рокiв десяти, який сидiв на порозi та кидав камiнчики в калюжу.

– Малий, ти знаеш, де на площi тютюнова крамниця?

– Ага.

– А жуйку любиш?

– Ага.

Фабер простягнув хлопчику аркуш iз Бiблii.

– На порозi крамницi стоiть чоловiк. Якщо вiднесеш йому ось це, отримаеш жуйку.

– Ну, по руках, – хлопчик встав. – А той тип – вiн що, янкi?

– Ага, – вiдповiв Фабер.

Хлопчик чкурнув у напрямку площi. Нiмець вирушив за ним. Коли малий наблизився до юного агента, Голка спинився бiля дверей будинку навпроти. Полiцейський був на своему мiсцi й уважно стежив – Фабер на iншому боцi вулицi сховався вiд нього за парасолькою та вдавав, що нiяк не може ii закрити. Молодий шпигун дав щось хлопчаку й пiшов. На цьому Фабер завершив свое шоу з парасолькою i подався в iнший вiд агента бiк. Кинувши погляд через плече, нiмець побачив, як полiцейський марно шукае очима шпигуна.

Спинившись бiля найближчоi будки, Фабер набрав номер телефонноi будки на площi. З’еднання забрало декiлька хвилин, але зрештою чоловiк почув низький голос:

– Алло?

– Який сьогоднi роздiл?

– Тринадцятий iз Книги Царств.

– Вiн надихае.

– Так, це точно.

От дурень – навiть не знае, у якiй вiн халепi.

– Так що?

– Менi треба з вами зустрiтися.

– Неможливо.

– Але я мушу! – у голосi юнака було чути вiдчай. – Це згори, розумiете?

Фабер удав, що вагаеться.

– Ну гаразд. Зустрiнемося за тиждень пiд аркою на вокзалi Юстон о дев’ятiй ранку.

– А не можна зустрiтися швидше?

Фабер повiсив слухавку i поквапився в напрямку першоi телефонноi будки. Агент уже прямував у бiк Пiкадiллi. Хвоста за ним не було, тому Голка пiшов за юнаком. Той спустився в метро, купив квиток до Стоквелала. Чоловiк збагнув, що туди можна дiстатися швидше прямим шляхом, тому вийшов на вулицю, дiйшов до Лестер-сквер i сiв на потяг Пiвнiчноi гiлки метро. Молодому агентовi доведеться робити пересадку на с

Сторінка 23

анцii Ватерлоо, а Фаберу – нi, тому вiн опиниться у Стоквеллi першим. Ну або ж вони приiдуть одночасно. Проте Голка приiхав набагато швидше – довелося чекати на юного шпигуна ще двадцять п’ять хвилин. Простеживши за ним, Фабер побачив, як той зайшов у кав’ярню.

Вештатися на вулицi в цьому районi було абсолютно нiде: жодних крамниць, вiтрин, якi можна б було розглядати, лавки чи парку, зупинки автобуса, стоянки таксi чи публiчноi установи. Безпросвiтне передмiстя. Фаберу довелося просто ходити вулицею туди-сюди, щоразу вдаючи, нiби вiн кудись цiлеспрямовано простуе. До того ж не можна було випускати з поля зору кафе, де молодий агент пив чай i насолоджувався тостами.

Так минуло пiвгодини. Юний шпигун вийшов i попрямував кудись у глиб кварталу житловими вулицями. Фабер пiшов слiдом за ним. Молодик нiкуди не квапився, здавалося, що вiн повертався додому та не мав бiльше жодних справ на сьогоднi. Хлопець жодного разу не озирнувся. Дилетант.

Нарештi юнак зайшов у будинок – звичайне бiднувате помешкання, де здають кiмнати. У таких живуть шпигуни по всьому свiтi. У даху виднiлося мансардне вiкно – мабуть, саме ту кiмнату й винаймав агент. На верхнiх поверхах зв’язок ловить краще.

Фабер пройшов повз цей будинок, уважно роздивляючись iнший бiк вулицi. Ага, так i е. У вiкнi нагорi на мить з’явилися краватка з пiджаком. Шкода, обличчя не встиг розгледiти. За ним стежать. Вочевидь, агент уже ходив на рандеву вчора, i МІ-5 вистежило його. Звiсно, якщо вiн сам не працював на МІ-5.

На розi Фабер завернув i пiшов паралельною вулицею, рахуючи будинки. Майже точно позаду дому, що в нього зайшов агент, були руiни помешкання на двi сiм’i, в яке влучила бомба. Це добре.

Дорогою назад до станцii Фабера охопило радiсне хвилювання. Його хода стала пружною, а серцебиття трохи прискорилося. Чоловiк почав з iнтересом озиратися навкруги. Гра почалася.

Того вечора Фабер одягнувся в чорне: вовняний капелюх, светр iз високим горлом, коротка шкiряна куртка пiлота, штани, заправленi у шкарпетки. Усе чорне. У затемненому Лондонi вiн буде майже невидимим.

На мiсце вiн поiхав на велосипедi, обираючи тихi вулички з притлумленими лiхтарями. Коли Фабер дiстався своеi цiлi, вже пробило пiвнiч, i на вулицi не було нi душi. Вiн залишив велосипед за пiвмилi, примкнувши його замком до паркана пабу. Проте чоловiк пiшов не до будинку агента, а до руiн на сусiднiй вулицi. Там вiн обережно пройшов крiзь засипаний уламками газон перед фасадом та увiйшов у будiвлю. Дверей давно не було. У заднiй частинi будинку був iнший вихiд. Панувала темрява: низькi хмари повнiстю закрили мiсяць i зорi. Довелося iти намацуючи дорогу руками. Дiбравшись до кiнця саду поза будинком, Фабер перестрибнув через паркан i пройшов крiзь два iншi садки. В однiй з будiвель iз хвилину гавкав пес.

Садок будинку, де винаймали кiмнати, не доглядали. Фабер перечепився через кущ ожини, потiм присiв пiд мотузкою для бiлизни – добре, що тут хоч трохи було видно. Шпигун вiдшукав вiкно кухнi й дiстав iнструмент iз лезом у формi лопатки. Замазка, що утримувала скло в рамi, де-не-де вже обсипалася. За десять хвилин безшумноi роботи Фаберу вдалося вийняти скло й обережно покласти його на траву. Перш нiж стрибати у вiкно, чоловiк посвiтив лiхтариком, щоб переконатися, що всерединi немае жодних перешкод.

У темному будинку пахло вареною рибою та засобом для дезiнфекцii. Перш за все Фабер вiдкрив замок на дверях чорного ходу – на випадок, якщо доведеться швидко тiкати, – i лише потiм увiйшов у коридор. Тут агент знову посвiтив собi крихiтним лiхтариком – дуже швидко, лише на мить, за яку вiн розгледiв низенький столик, що йому треба буде обiйти, ряд пальт на гачках та вкритi килимом сходи праворуч. Чоловiк без жодного звуку почав пiднiматися сходами.

На пiвдорозi до другого поверху Фабер побачив смужку свiтла, що виднiлася з-пiд дверей. У ту саму мить почувся астматичний кашель i звук зливу в унiтазi. Чоловiк двома широкими кроками дiйшов до дверей i нерухомо припав до стiни. Дверi вiдчинилися, i сходи залило яскравим свiтлом. У руку Фабера ковзнуло лезо стилета. З туалету вийшов старий чоловiк i попрямував до своеi кiмнати. Свiтло залишалося. На пiвдорозi дiд щось буркнув, повернувся й пiшов назад.

Точно помiтить. Пальцi Фабера мiцно схопили рукоятку стилета. Старий не пiдводив напiвзаплющених очей вiд пiдлоги, аж поки не дiйшов до вимикача. Тут шпигун ледь його не вбив, але вчасно побачив, як дiд обмацуе стiну. Чоловiк практично спав i нiчого не бачив.

Свiтло згасло, i за мить старий влаштувався на своему лiжку. Фабер знову почав дихати.

На третьому поверсi були лише однi дверi. Фабер легенько iх штовхнув – зачинено. Вiн дiстав з кишенi ще один iнструмент. Бачок унiтаза й досi гучно набирав воду, вдало приховуючи звуки вiдмикання замка. Дверi вiдчинилися, i Фабер уважно прислухався.

Почулося глибоке спокiйне дихання. Голка зробив крок усередину. Юнак спав в iншому кiнцi кiмнати, у кутку. Стояла абсолютна темрява, тому агент обережно намацував повiтря п

Сторінка 24

ред тим, як ступити крок, аж поки не дiйшов до лiжка.

У лiвiй руцi Фабер тримав лiхтарик, а стилет лежав у рукавi. Права рука шпигуна залишалася вiльною. Спалахнуло свiтло лiхтарика й Фабер мiцно вхопив хлопця за горло.

Юнак миттево розплющив переляканi очi, але не мiг вимовити анi звуку. Фабер осiдлав молодого агента, не вiдпускаючи його горла, та прошепотiв:

– Роздiл тринадцятий iз Книги Царств.

Рука Фабера трошечки послабила хватку, щоб горе-агент мiг вiдповiсти.

– Ви! – вимовив парубок, примруживши очi, в якi бив яскравий промiнь лiхтарика, та спробував розгледiти обличчя свого гостя. Його шия звiльнилася, i вiн негайно ii потер.

– Лежи спокiйно, – попередив його Фабер. Лiвою рукою досвiдчений шпигун тримав лiхтарика, а в праву взяв стилет.

– Дайте менi пiдвестися.

– Буде краще, якщо ти залишишся лежати – так вiд тебе менше шкоди.

– Якоi ще шкоди?

– За тобою стежили вiд самоi Лестер-сквер. Я теж пройшов слiдом за тобою аж до цього будинку. Вони не спускають очей iз цiеi будiвлi. Хiба я можу тобi довiряти?

– Господи, менi так прикро.

– Це вони тебе прислали?

– Я маю передати повiдомлення особисто. Це накази вiд самого фюрера, – хлопець запнувся, вимовивши останне слово.

– То передавай своi накази.

– Менi… треба пересвiдчитися, що це ви.

– І як же ти маеш у цьому пересвiдчитися?

– Покажiть свое обличчя.

Фабер на мить замислився, а потiм швидко блимнув на себе лiхтариком.

– Ну що? Задоволений?

– Die Nadel, – видихнув юнак.

– А ти хто такий?

– Майор Фрiдрiх Кальдор до ваших послуг, сер.

– Так що, менi звертатися до тебе «сер»?

– О, нi-нi, вас двiчi пiдвищили, поки ви були на завданнi, тож ви тепер пiдполковник.

– Їм там у Гамбурзi що, нiчого робити?

– Хiба це не добре?

– Добре було б, якби я мiг повернутися та призначити майора фон Брауна чистити нужники.

– Сер, можна менi тепер пiдвестися?

– Звiсно ж нi. А ну як справжнiй майор Кальдор зараз вiдпочивае у Вандсвортi, а замiсть нього якийсь англiець, котрий тiльки й чекае, щоб подати сигнал своiм друзям у будинку навпроти?

– Згоден.

– То що там за накази вiд самого Гiтлера?

– Сер, Рейх вважае, що цього року вiдбудеться вторгнення у Францiю.

– Генiально. Далi?

– Є iнформацiя, що генерал Паттон збирае Першу армiйську групу США на сходi Англii. Якщо це i е сили для наступу, то атака вiдбуватиметься через Па-де-Кале.

– Логiчно, але я не бачив жодних ознак, що вiйська генерала Паттона перебувають тут.

– У верхнiх ешелонах влади теж е певнi сумнiви, але астролог фюрера…

– Хто?

– Так, сер, у фюрера е астролог. Вiн каже, що треба готуватися до наступу в Нормандii.

– Господи, там що, усе настiльки безнадiйно?

– У нього багато i бiльш земних радникiв. Я думаю, вiн сам вважае, що генерали помиляються, але не мае нiяких аргументiв, тому використовуе астролога як привiд.

– Цього я й боявся, – зiтхнув Фабер. – Продовжуй.

– Ваше завдання – оцiнити сили вiйська Паттона: кiлькiсть солдатiв, артилерii, повiтряних суден.

– Я знаю, з чого складаються сили вiйськ, дякую.

– Звiсно ж, – запнувся юнак. – Пробачте, менi наказали пiдкреслити важливiсть цiеi мiсii, сер.

– Ну, ти вже впорався. Скажи менi ось що: наскiльки все погано в Берлiнi?

Агент задумався.

– Непогано, сер. Моральний настрiй високий, виробництво зброi зростае щомiсяця, на бомбардування британцiв усiм просто начхати.

– Годi, пропаганду я й по радiо можу послухати.

Молодик замовк.

– Тобi е ще що сказати? Офiцiйне.

– Так. На перiод виконання цього завдання для вас створили окреме «вiкно» для вiдступу.

– Вони дiйсно вважають це завдання важливим.

– На вас буде чекати субмарина. У Пiвнiчному морi, за десять миль на схiд вiд мiста Абердин. Вам лише треба викликати ii на вашiй звичайнiй частотi – i вона вiдразу спливе. Як тiльки ви чи я повiдомимо в Гамбург, що наказ отримано, субмарина почне чергування. Вона чекатиме щоп’ятницi та щопонедiлка iз шостоi вечора до шостоi ранку.

– Абердин – велике мiсто. У тебе е точнi координати?

– Так, – хлопець почав диктувати цифри. Фабер запам’ятав.

– Це все, майоре?

– Так, сер.

– Як думаеш позбутися джентльменiв iз МІ-5, що стирчать у будинку навпроти?

– Спробую вислизнути, – агент знизив плечима.

– Не найкращий план. Якi твоi дii пiсля того, як ти передав менi накази? У тебе е вiкно?

– Нi. Я маю поiхати у Веймут, вкрасти там човен i на ньому повернутися у Францiю.

Так, ясно, плану в нього немае. Значить, Канарiс знав, як усе закiнчиться. Що ж, добре.

– А якщо британцi схоплять тебе та вiзьмуть на тортури?

– У мене е пiгулка з отрутою.

– І що, ти ii з’iси?

– Скорiш за все.

– Ну, ти схожий на такого, це точно, – Фабер сперся на його груди лiвою рукою, наче збирався вставати з лiжка. Долоня вiдчула, де саме закiнчуються ребра та починаеться м’який живiт юнака. Фабер встромив лезо стилета пiд ребра вгору – просто в серце.

Очi молодого агента розширилися вiд переляку. Вiн скрикнув, але з р

Сторінка 25

та не вийшло анi звуку. Тiло пробила судома, i Фабер ще трохи надавив на стилет. Очi юнака заплющилися, i тiло завмерло.

– Ти бачив мое обличчя.




8


– Здаеться, ми втратили контроль, – зауважив Персiваль Годлiман.

– Це моя провина, – кивнув Фредерiк Блоггс.

Чоловiк був виснажений. Вiн був таким уже рiк – вiд тiеi страшноi ночi, коли вони витягли з руiн iхнього розтрощеного будинку в Гокстонi те, що залишилося вiд його дружини.

– Не мае значення, хто винен, – швидко вiдповiв Годлiман. – Суть у тому, що на Лестер-сквер щось сталося, i ти на декiлька секунд втратив Блондина.

– Думаеш, у них вiдбувся контакт?

– Можливо.

– Коли я знову натрапив на його слiд у Стоквеллi, то подумав, що йому просто набридло i вiн вирiшив того дня бiльше не чекати.

– У такому разi вiн би пiшов туди знову вчора та сьогоднi, – Годлiман викладав якiсь вiзерунки з сiрникiв на столi – ця звичка допомагала йому впорядкувати думки. – У будинку й досi тихо?

– Абсолютно. Вiн не виходив уже сорок вiсiм годин. Це я винен, – знову повторив Блоггс.

– Та годi вже, друже, – заспокоiв його Годлiман. – Це я дозволив йому втекти, щоб вiн вивiв нас на когось iншого. І я досi думаю, що це було правильне рiшення.

Блоггс нерухомо сидiв за столом: руки вiн тримав у кишенях плаща, а на його обличчi не вiдбивалося жодноi емоцii.

– Якщо був контакт, треба негайно брати Блондина та з’ясовувати, з яким завданням вiн приiхав.

– Так ми втратимо можливiсть вийти на когось дiйсно небезпечного.

– Вирiшуй ти.

Годлiман виклав iз сiрникiв зображення церкви. Якусь мить вiн роздивлявся ii порожнiми очима, а потiм витяг монетку й пiдкинув.

– Орел, – оголосив вiн. – Чекаемо ще добу.

Будинок належав iрландцю середнього вiку, який був родом iз села Лiсдунварна, що в графствi Клер[32 - Захiдне узбережжя Ірландськоi Республiки.]. Чоловiк плекав надiю, що нiмцi виграють вiйну та назавжди звiльнять Смарагдовий острiв[33 - Ідеться про Ірландiю.] вiд гнiту британцiв. Шкутильгаючи сходами через хворi на артрит суглоби, вiн збирав зi своiх орендарiв щотижневу платню. Усi його думки захопила лише одна мрiя: щоб платню дозволили пiдняти до загального ринкового рiвня. Ірландець не був багатiем, вiн мав лише два будинки, один iз яких був зовсiм маленький – у ньому жив лише вiн. Нiчого дивного, що чоловiка нiколи не бачили в доброму гуморi.

Ірландець постукав до старого, який винаймав кiмнату на другому поверсi. Той завжди був радий бачити хазяiна. Щоправда, вiн, мабуть, зрадiв би будь-кому.

– Доброго дня, мiстере Райлi! Може, чаю?

– Сьогоднi не маю часу.

– Ну, нiчого, – старий передав йому грошi. – Думаю, ви вже бачили вiкно на кухнi?

– Нi, я ще туди не заходив.

– О, там у вiкнi не вистачае одного скла. Я затягнув дiру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.

– А хто розбив скло? – запитав власник.

– А це найцiкавiше. Скло не розбите, воно собi лежить на травi. Цiлiсiньке. Думаю, просто замазка обсипалася – стара вже. Якщо ви дасте менi трохи замазки, я сам усе полагоджу.

«От же старий дурень», – подумав iрландець.

– Ви що, не розумiете, що нас, мабуть, пограбували?

– Це навiть не спало менi на думку, – старий був вражений.

– У кого-небудь пропало щось цiнне?

– Не чув, щоб хтось таке казав.

– Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, – хазяiн вийшов iз кiмнати.

– До речi, молодика, що живе нагорi, мабуть, немае, – старий вийшов за власником. – Я вже днi два його не чув.

Ірландець принюхався.

– Вiн що, готуе в себе в кiмнатi?

– Цього я не знаю, мiстере Райлi.

Нагору вони йшли вже вдвох.

– Якщо вiн у себе, то занадто вже тихо поводиться, – зауважив старий.

– Що б вiн там не готував, це треба припинити! Жахливий сморiд!

Власник постукав у дверi. Нiхто не вiдповiв. Хазяiн дiстав своi ключi й вiдчинив замок. Старий зайшов у кiмнату слiдом.

– Так-так-так, – весело промовив старий сержант, – та у вас тут мрець!

Полiцейський стояв на порозi й оглядав кiмнату.

– Ти щось чiпав тут, педi[34 - Зневажливе звертання до iрландцiв, якi жили в Англii.]?

– Нiчого, – вiдповiв власник будинку. – І мене звуть мiстер Райлi.

Сержант проiгнорував його.

– Помер не так давно. Смердить ще не зовсiм огидно.

Сержант оглянув старий комод, валiзу на низькому столику, пошарпаний килим, бруднi штори на мансардному вiкнi – жодних слiдiв боротьби.

Полiцейський пiдiйшов до лiжка. Мертвий юнак лежав зi спокiйним обличчям i складеними на грудях руками.

– Я б припустив, що це серцевий напад, якби вiн не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-пiд пiгулок, щоб запiдозрити самогубство. На комодi лежав шкiряний гаманець, i полiцейський роздивився його вмiст. Нiчого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

– Це не пограбування.

– Вiн прожив у мене близько тижня, – повiдомив хазяiн. – Я небагато про нього знаю. Приiхав звiдкись iз Пiвнiчного Уельсу працювати на фабрицi.

– Якби вiн справдi був таким здоровим, як зд

Сторінка 26

еться, його б мали забрати в армiю, – сержант почав вiдкривати якусь валiзу. – Чорт забирай! А це, в бiса, що таке?

Ірландець i старий, що стояли за спиною полiцейського, поспiхом увiйшли до кiмнати.

– Радiопередавач, – мовив власник будинку.

– У нього кров, – зауважив старий.

– Не торкатися тiла! – гаркнув полiцейський.

– Та його ж зарiзали, – не вгамовувався дiд.

Сержант обережно пiдняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму кровi – вже суху.

– Дiйсно кров. Де тут найближчий телефон?

– П’ятi дверi вниз вулицею, – пiдказав iрландець.

– Закрийте кiмнату на ключ i не заходьте, аж поки я не повернусь.

Сержант знайшов потрiбнi дверi й постукав. Вiдчинила жiнка.

– Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотiв скористатися вашим телефоном.

– Заходьте, – вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорi. – А що сталося? Щось цiкаве?

– У будинку, що вище по вулицi, помер жилець, – повiдомив полiцейський, набираючи номер.

– Його вбили? – ii очi ледь не вилiзли з орбiт.

– А це вже з’ясують експерти. Алло! Менi потрiбен старший iнспектор Джонс. Кантер говорить, – чоловiк знову пiдвiв очi на жiнку. – Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухнi, поки я звiтую начальниковi?

Засмучена жiнка вийшла з кiмнати.

– Привiт, Джонс. Тут колота рана та радiопередавач у валiзi.

– Повторiть адресу ще раз, сержанте.

Кантер продиктував адресу.

– Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдiть у 42-й будинок i скажiть командi спостереження, що ви знайшли тiло. Я зараз повiдомлю iхньому керiвництву. Покваптеся.

Кантер подякував жiнцi, вийшов i перейшов на другий бiк вулицi. Вiн був страшенно радий: за його тридцять один рiк у полiцii це лише друге вбивство. І треба ж – воно пов’язане зi шпiонажем! Його можуть навiть пiдвищити до звання iнспектора!

Сержант постукав у дверi 42-го будинку. Йому вiдчинили двое чоловiкiв.

– Доброго дня! Ви таемнi агенти МІ-5?

Блоггс приiхав одночасно з детективом-iнспектором Гаррiсом з Особливого вiддiлу – вони були знайомi ще з часiв роботи в Скотленд-Ярдi. Кантер чекав на них, щоб показати тiло. Якусь мить чоловiки роздивлялися спокiйне молоде обличчя зi свiтлими вусами.

– Хто вiн такий?

– Кодове iм’я – Блондин, – повiдомив Блоггс. – Мабуть, вiн десантувався з парашутом декiлька тижнiв тому. Ми перехопили повiдомлення про його рандеву з iншим агентом. Оскiльки ми знали код, то простежили за ним. Сподiвалися, що Блондин виведе нас на мiсцевого шпигуна – такi набагато небезпечнiшi.

– І що ж тут сталося?

– Хто ж, у бiса, його знае!

Гаррiс оглянув рану на грудях агента.

– Стилет?

– Або щось схоже. Дуже точна робота. Пiд ребра – i просто в серце. Миттеве вбивство.

– Так, не найгiрша смерть.

– Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? – запропонував сержант Кантер.

Чоловiки спустилися до кухнi й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на травi.

– Замок на дверях його кiмнати вiдчинили вiдмичкою.

Блоггс i Гаррiс сiли за кухонний стiл, а Кантер приготував чай.

– Це трапилося в нiч пiсля того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.

– Нiхто з нас не святий, – спробував заспокоiти його Гаррiс.

Якийсь час усi мовчки пили чай.

– Як узагалi там у тебе справи? Зовсiм до нас перестав заходити, – почав Гаррiс.

– Справ багато.

– Як Крiстiна?

– Загинула пiд час бомбардування.

Очi Гаррiса шоковано розширилися.

– От же ти бiдолаха!..

– Сам як?

– Брат загинув у Пiвнiчнiй Африцi. Ти знав Джоннi?

– Нi.

– Той ще був хлопець. Пив багато. Стiльки спускав на горiлку, що нi копiйчини не залишалося. Вiн так i не одружився. Хоча тепер, мабуть, i добре, що не встиг.

– Майже всi когось втрачають.

– Приiзди до нас на вечерю в недiлю, якщо ти сам тепер.

– Дякую, але я працюю щонедiлi.

– Приiзди, коли захочеш, – кивнув Гаррiс.

У кухню зазирнув констебль i звернувся до чоловiка:

– Можна вже пакувати докази?

Гаррiс кинув погляд на Блоггса.

– Я вже закiнчив, – дав згоду той.

– Гайда, синку, починай, – вiддав наказ Гаррiс.

– Імовiрно, контакт стався пiсля того, як я його загубив, – почав Блоггс. – Мабуть, вони з мiсцевим агентом домовилися про зустрiч тут. Проте той запiдозрив пастку – ось чому вiн увiйшов через вiкно й вiдчинив замок вiдмичкою.

– Ну якщо так, то вiн просто до чорта пiдозрiлий тип, – зауважив Гаррiс.

– Може, тому вiн нiколи не попадався. Так ось, вiн увiйшов до кiмнати Блондина й розбудив його. Юнак мав би сказати, що пастки немае, правильно?

– Правильно.

– Навiщо ж тодi шпигун його вбив?

– Може, посварилися?

– Слiдiв боротьби немае.

Гаррiс втопив свiй похмурий погляд у чашку.

– Може, вiн зрозумiв, що за Блондином стежать? І якщо ми вiзьмемо юнака, то вiн швидко заговорить.

– Якщо так, тодi це неймовiрно жорстокий покидьок.

– Може, тому вiн нiколи й не попадався.

– Заходь. Сiдай. Телефонували з МІ-6. Канарiса звiльнили.

Блоггс сiв.

– То це хорошi новини чи

Сторінка 27

оганi?

– Дуже поганi, – пояснив Годлiман. – Зараз украй невдалий момент.

– А менi можна знати чому?

Годлiман пильно глянув на нього.

– Думаю, можна. Наразi у нас сорок подвiйних агентiв, якi передають у Гамбург дезiнформацiю щодо планiв союзникiв наступати у Францii.

Блоггс присвиснув.

– Нiчого собi. Я й не пiдозрював, що iх так багато. Тобто агенти, яких ми взяли, повiдомляють ворогам, що ми наступатимемо iз Шербура, а насправдi – з Кале? Чи навпаки?

– Саме так. Менi подробиць теж не повiдомляють, але зараз уся ця система пiд загрозою. Ми добре знали Канарiса та вмiли його дурити. Дiдько, ми ж таки знали, як це робити! А ось нова мiтла може не довiряти агентам свого попередника. Крiм того, нещодавно з того боку до нас перейшли декiлька шпигунiв. Вони могли б видати людей Абверу, якби iх не здали ще ранiше. Тож Нiмеччина мае багато причин, щоб не довiряти тим агентам, яких ми взяли.

Також можливе просочування iнформацii. Про нашу систему подвiйних агентiв знають тисячi людей. У нас е подвiйнi шпигуни в Ісландii, Канадi та на Цейлонi. Навiть на Середньому Сходi. Минулого року ми припустилися великоi помилки, коли репатрiювали нiмця Ерiха Карла. Пiзнiше нам стало вiдомо, що вiн був агентом Абверу. Перебуваючи в таборi для перемiщених осiб на островi Мен, вiн мiг дiзнатися про наших подвiйних шпигунiв – Мутта й Джеффа. А може, й про Тейта – ще одного подвiйника. Отож ми зараз ходимо по тонкiй кризi. Якщо хоч один путнiй агент Абверу дiзнаеться про операцiю «Стiйкiсть» – кодова назва нашого плану дезiнформацii – усе пiде пiд три чорти. Ми взагалi можемо програти цю кляту вiйну.

Блоггс доклав зусиль, щоб не розсмiятися: колись вiд професора Годлiмана жодного лайливого слова не можна було почути.

– Згори нам дали настанову, що я маю переконатися у вiдсутностi путнiх агентiв Абверу в Британii, – продовжив професор.

– Ще минулого тижня ми були в цьому переконанi, – зауважив Блоггс.

– Зараз ми точно знаемо, що принаймнi один агент тут е.

– І вiн вислизнув у нас просто з-пiд носа!

– Доведеться його знайти.

– Малоймовiрно, – Блоггс похнюпився. – Ми навiть не знаемо, у якiй частинi краiни вiн працюе. Гадки не маемо, як вiн виглядае. Його неможливо засiкти пiд час радiопередачi – вiн надто вправний. Інакше ми б уже давно його впiймали. Ми навiть кодового iменi його не знаемо. Із чого ми починатимемо?

– Із нерозкритих злочинiв. Шпигуни завжди порушують закон. Вони пiдроблюють паспорти, крадуть пальне й зброю, уникають перевiрки документiв, проходять у забороненi зони й роблять там фотографii. А ще вбивають людей, коли тi стають iм на завадi. Полiцiю точно повiдомляли про такi злочини, якщо шпигун перебувае тут уже давно. Якщо ми проглянемо всi нерозкритi вбивства вiд початку вiйни, ми вийдемо на його слiд.

– Ти взагалi розумiеш, що бiльша частина злочинiв так i не розкриваеться? – Блоггс повiрити не мiг, що Годлiман серйозно плануе цим займатися. – Ми увесь Альберт-хол[35 - Концертний зал, що вмiщуе близько 9500 глядачiв; одна з найбiльш упiзнаваних будiвель у свiтi.] завалимо тими справами!

– Значить, звузимо район пошукiв до Лондона. І почнемо з убивств.

У перший же день пошукiв вони знайшли те, що шукали.

Власне, потрiбну справу знайшов Годлiман, але вiн не вiдразу оцiнив важливiсть своеi знахiдки. Це було вбивство мiсiс Уни Гарден у Гайгейтi в 1940 роцi. Жiнцi перерiзали горло, а над тiлом сексуально познущалися, хоча й не згвалтували. Труп знайшли в кiмнатi ii пожильця з чималим вмiстом алкоголю у кровi. Картина злочину була зрозумiла: господиня вирiшила пофлiртували з орендарем, але той захотiв бiльшого, нiж вона могла дозволити; вони через це посварилися, i чоловiк ii вбив, пiсля чого його сексуальний запал згас. Полiцii так i не вдалося знайти кривдника.

Годлiман уже майже вiдкинув теку з документами цiеi справи, бо шпигуни зазвичай не скоюють злочинiв статевого характеру. Проте вiн, як людина уважна, проглянув усi матерiали. Виявилося, що в покiйноi Уни Гарден на спинi знайшли колоту рану вiд стилета, але померла жiнка вiд рани на горлi.

Годлiман кинув теку Блоггсу – вони сидiли по рiзнi боки великого дерев’яного стола в архiвi Скотленд-Ярду.

– Думаю, знайшли.

Блоггс проглянув записи.

– Стилет.

Чоловiки забрали документи з архiву та повернулися до вiйськового мiнiстерства. У кабiнетi Годлiмана на нього чекало розшифроване повiдомлення. Професор без особливого iнтересу проглянув записи, а потiм його обличчя раптом спалахнуло радiстю й вiн ляснув рукою об стiл:

– Це вiн!

– Накази отримав. Привiт Вiллi, – вголос прочитав Блоггс.

– Пам’ятаеш? Die Nadel?

– Так, – Блоггс вагався. – Голка. Але тут якось небагато iнформацii.

– Та ти глибше дивися! Стилет же схожий на голку! Це все один i той самий чоловiк! Убивство мiсiс Гарден, повiдомлення у 1941 роцi, якi ми так i не змогли вiдстежити, рандеву з Блондином…

– Можливо… – Блоггс замислився.

– Я можу довести! Пам’ятаеш розшифровку звiту про Фiнляндiю, яку ти менi показував

Сторінка 28

мiй перший день на службi? Ту, що складалася з двох частин? Коли передача обривалася?

– Ну, – Блоггс зашарудiв паперами, шукаючи той аркуш.

– Якщо я не помиляюсь, той звiт вiдправляли в день цього вбивства. Б’юся об заклад, що час, коли передачу зупинили, збiжиться з часом вбивства!

Блоггс переглядав розшифровку.

– Так i е!

– Ось воно!

– Тобто вiн працюе в Лондонi щонайменше п’ять рокiв. А ми тiльки зараз дiзналися про його iснування.

– Нелегко ж нам буде його впiймати, – зауважив Блоггс.

На обличчi Годлiмана з’явилася хижа посмiшка.

– Може, вiн i розумний, та я розумнiший. Я зажену того покидька в глухий кут.

Блоггс не втримався i розсмiявся.

– Господи, професоре, вас не впiзнати!

– Ти вперше за рiк розсмiявся.




9


Човен iз припасами обiгнув мис i завернув у бухту Штормового острова, над яким розкинулося чудове блакитне небо. У шлюпцi сидiли двi жiнки: дружина моряка (з тих пiр, як чоловiка призвали до армii, iй довелося перебрати на себе всi його справи) та матiр Люсi. Остання була одягнена в жакет чоловiчого крою та спiдницю вище вiд колiна. Люсi зустрiла ii на причалi мiцними обiймами.

– Мамо! Це ж треба! Який сюрприз!

– Як це? Я ж писала що приiду.

Лист, у якому вона попереджала про свiй приiзд, прибув цим самим човном – мама Люсi й забула, що на Штормовий острiв пошта приходить раз на два тижнi.

– Ось це i е мiй онук? Який же вiн уже великий!

Маленький Джо – а йому вже виповнилося три рочки – почервонiв i сховався за мамину спiдницю. Хлопчик був темноволосий, дуже милий i дещо зависокий для свого вiку.

– Як же вiн схожий на свого батька!

– Дуже схожий, – погодилася Люсi, хоча складалося враження, що вона не надто цьому радiла. – Ти, мабуть, страшенно змерзла, ходiмо швидше у дiм. А що це на тобi за спiдниця?

Вони взяли коробки, що прибули човном, та почали пiднiматися рампою на скелю. Дорогою мама без упину теревенила:

– Це така мода, серденько. Заощаджуемо тканину. І в нас там не так холодно, як тут! Страшенний вiтер! Думаю, нiчого страшного, якщо я лишу валiзу на причалi? Їi ж тут нiкому поцупити! Джейн заручилася з американським солдатом – дякувати Богу, вiн хоча б бiлий. Вiн iз мiсцевостi, що зветься Мiлуокi, i не любить жуйок. Милий хлопець. Тож менi залишилося видати замiж ще чотирьох дочок. А я казала, що твiй батько став капiтаном Громадянськоi оборони? Вiн опiвночi чергуе мiстом i чатуе на нiмецьких парашутистiв. А в будинок дядька Стiвена влучила бомба – i я навiть не знаю, що вiн тепер робитиме. Може, йому компенсують збитки за вiйськовими законами чи ще щось.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Затока Пiвнiчного моря на схiдному узбережжi Англii. (Тут i далi прим. пер.)




2


Протока мiж материковою частиною Європи (Францiя) i островом Велика Британiя, найвужча частина Ла-Маншу.




3


Державне вiдомство британськоi контррозвiдки.




4


Система постiйних нiмецьких укрiплень на заходi Нiмеччини.




5


На пiвнiч вiд центра Лондона.




6


Район на околицях Захiдного Лондона.




7


Інший район Лондона, який розташований ближче до центра.




8


Англiйська письменниця ХХ столiття. Вiдома завдяки численним жiночим романам.




9


Один iз найвiдомiших лондонських дiалектiв.




10


Кинджал з гострим вузьким клинком.




11


Орган армiйськоi розвiдки та контррозвiдки Нiмеччини в 1928–1945 рр.




12


Плантагенети – гiлка Анжуйськоi династii, до якоi належав король Генрiх II.




13


Історик, який пiд час вiйни вiдповiдав за евакуацiю картин.




14


Британський фiлософ, логiк i громадський дiяч.




15


Лорд Вултон – мiнiстр харчування пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Пирiг, названий на його честь, вперше проготували в ресторанi «Савой» через нестачу продуктiв для звичних страв.




16


Винахiдник ручноi вогнепальноi зброi.




17


Нiмецькi повiтрянi сили.




18


Англiйський письменник. Деякi його книжки певний час були забороненi через iх «непристойнiсть».




19


Одна з найвiдомiших блюзових композицiй.




20


Середня частина Британських островiв.




21


Вулиця в центральнiй частинi Лондона.




22


Пiвнiчна частина Ірландii, бiльшiсть графств якоi входять до складу Британii.




23


Найвищий орган управлiння та командування морськими силами в Британii.




24


Джо Блоггсом називають пересiчного британця.




25


Один iз центральних районiв Лондона.




26


Британське мiсто на узбережжi Ла-Маншу.




27


У перекладi з нiмецькоi.




28


Один iз символiв Лондона.




29


От же ж дiдько! (нiм.)




30


Низовиннi смуги морського узбережжя, якi затоплюе лише пiд час дуже високих припливiв.




31


Фетровий капелюх iз низькими крисами.




32


Захiдне узбережжя Ірландськоi Республiки.




3

Сторінка 29

Ідеться про Ірландiю.




34


Зневажливе звертання до iрландцiв, якi жили в Англii.




35


Концертний зал, що вмiщуе близько 9500 глядачiв; одна з найбiльш упiзнаваних будiвель у свiтi.