Сторінка 1

Червоний Дракон
Томас Гаррiс


Легендарний убивця-канiбал, моторошний Ганнiбал Лектер, – за гратами. У це важко повiрити, але найнебезпечнiший манiяк бiльше не становить загрози. Навпаки, вiн стае консультантом i союзником ФБР. З нудьги злочинець погоджуеться на пропозицiю слiдчих допомогти в розслiдуваннi справи серiйного вбивцi на прiзвисько Червоний Дракон. Невже ФБР з’iхало з глузду, зважившись на таке рiшення – спiвпрацювати з майже божевiльним лiкарем? Для Ганнiбала, що мае непересiчний розум i е блискучим психiатром, це можливiсть погратися з Червоним Драконом, а для ФБР – остання надiя вивести справу з глухого кута. Бо тiльки той, хто мислить як убивця, вiдчувае кривавi слiди, залишенi iншим убивцею…





Томас Гаррiс

Червоний Дракон





Найкращий масовий роман в Америцi з часiв «Хрещеного батька».

    Стiвен Кiнг



Моторошний, напружений, добре скомпонований психологiчний трилер.

    Saturday Review



Невiдпорний… Приголомшливий трилер… Читачам варто пристебнутися й наготуватися до довгоi безсонноi ночi, бо вже з перших сторiнок… Гаррiс вас не вiдпускатиме.

    Publishers Weekly



Найжаскiша книжка цього сезону.

    The Washington Post Book World



Без сумнiву – детективний роман року.

    Newsday



«Червоний Дракон» – саме той двигун, що змушуе серце битися частiше. Страх заповнюватиме кожну клiтинку вашого тiла.

    The New York Times Book Review



Страхiтливий, натуралiстичний, захопливий трилер… дивовижно надривний.

    The Cleveland Plain Dealer



Увага! Якщо ви схильнi до кошмарiв – не читайте цю книжку!

    Colorado Springs Sun



Хочете знепритомнiти вiд страху? Хочете, щоб у вас волосся стало дибки? Хочете прочитати незабутнiй трилер, де порiвну саспенсу й горору?

    New York Daily News


Людина бачить тiльки те, що помiчае, а помiчае вона лише те, що вже присутне в ii свiдомостi.

    Альфонс Бертильйон




…Є серце в Милостi Людське,
i в Жалостi людське лице,
Любов – подоба божества,
а Мир – вбрання людське.

    Вiльям Блейк, «Пiснi невинностi» (Божественний образ)

Є Серце в Лютостi Людське,
i в Заздростi Людське Лице,
Страх – то Подоба Божества,
Прихованiсть – Вбрання Людське.

Вбрання Людське – Залiзо куте,
Подоба – Кузня то гаряча,
Людське Лице – то Пiч закрита,
а Серце – ненаситна Паща.

    Вiльям Блейк, «Пiснi досвiду»[1 - Цей вiрш було знайдено пiсля смертi Блейка на вiдбитках iз гравiювальних дощок iз «Пiснями досвiду». Вiн з’являеться тiльки в посмертних виданнях. (Прим. авт.).] (Божественний образ)






Передмова до фатальноi бесiди


Хочу розповiсти вам про умови, за яких я вперше зустрiвся з Ганнiбалом Лектером, доктором медицини[2 - Doctor of Medicine, M. D. – рiвень професiйноi квалiфiкацii (але не науковий ступiнь) у США, який отримують випускники медичних шкiл. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)].

Восени 1979 року через хворобу в родинi я повернувся додому, у Дельту Мiссiсiпi[3 - Пiвнiчно-захiдна частина штату Мiссiсiпi, територiя мiж рiчками Мiссiсiпi та Язу; великий вiдсоток населення становлять афроамериканцi; саме ця мiсцина вважаеться колискою джазу й блюзу.], i прожив там пiвтора року. Тодi я працював над «Червоним Драконом». Один сусiда iз селища Рiч ласкаво дозволив менi скористатися своiм прохiдним будиночком[4 - Shotgun house (амер. англ.) – досл. «будинок упрострiль», невелика одноповерхова будiвля, де всi дверi розташованi на однiй лiнii.], що стояв посеред величезного поля бавовни, тож там я й писав, здебiльшого ночами.

Коли пишеш роман, то починаеш iз того, що змiг побачити, а вже потiм додаеш усе те, що сталося до i пiсля. Тут, у селищi Рiч, штат Мiссiсiпi, працюючи за складних обставин, я побачив слiдчого Вiлла Грема – в оселi вбитоi сiм’i, у будинку, де вони всi загинули, вiн сидiв i переглядав домашне вiдео мертвоi родини. Тодi я ще не знав, хто скоiв злочин. І я прагнув дiзнатися, прагнув побачити, що сталося до i пiсля. У темрявi разом iз Вiллом я пройшовся будинком, мiсцем злочину, i побачив не бiльше й не менше, нiж сам слiдчий.

Інколи вночi я лишав у своiй хатинцi свiтло та виходив гуляти широкими полями. І коли я позирав на хатинку звiддаля, вона скидалася на човен посеред моря, а навколо мене розлягалася безкрая нiч Дельти.

Невдовзi я познайомився з напiвдикими собаками, що вiльно блукали полями цiлою зграею, чи, радше сказати, шворою. Деякi час вiд часу та за неявною домовленiстю харчувалися в родинах, що працювали на фермах, але здебiльшого псам доводилося добувати харч самотужки. Коли прийшла сувора зима, а земля висохла й замерзла, я почав давати iм собачий корм, i скоро вони вже споживали по п’ятдесят фунтiв[5 - ? 23 кг.] того корму на тиждень. Ходили за мною по всiх усюдах – велика рiзномаста компанiя: високi гавкуни, коротуни, вiдносно дружнi пси й здоровеннi грубi собацюри, якi не дозволяли себе чiпати. Уночi вони гуляли зi мною полями, i коли я iх не бачив, то обов

Сторінка 2

язково чув, як усi вони дихають навколо мене, хекають поблизу в темрявi. Поки я працював у хатинцi, вони чекали на ганку, а як сходив повний мiсяць – затягали пiсню. Бувало, я стояв спантеличений у широкому полi серед глухоi ночi, з усiх бокiв мене оточувало дихання, зiр туманився пiсля настiльноi лампи – i я намагався побачити, що ж сталося на тому мiсцi злочину. І едине, що бачили моi стуманiлi очi, – неяснi обриси, мiражi й блиск нелюдськоi сiткiвки, що раз у раз вiдбивала мiсячне свiтло. Сумнiвiв не було – щось таки сталося. Ви маете розумiти: коли письменник пише роман, то вiн нiчого не вигадуе. Усi подii вже вiдбулися, iх просто треба вiдшукати.

Вiллу Грему треба було з кимось порадитися, йому була потрiбна допомога, i вiн про це знав. Вiн знав, куди йому належить пiти, ще задовго до того, як дозволив собi про це подумати. А я знав, що пiд час минулого розслiдування Грема було серйозно поранено. Знав, що йому страх як не хочеться звертатися до того радника – найкращого з усiх. У той час на мене самого щодня тиснули болючi спогади, i, працюючи вечорами, я спiвчував Грему.

Отож, iз певними побоюваннями я пiшов за Вiллом до Балтиморськоi лiкарнi для психiчно хворих злочинцiв, а там ми й самi мало не здурiли, бо, перш нiж перейти до справи, нам довелося познайомитися з доктором Фредерiком Чилтоном – усi ми зустрiчали подiбних дурнiв у повсякденному життi. Чилтон затримав нас на два чи три безкiнечнi днi.

Я збагнув, що можу полишити Чилтона в хатинцi з увiмкненим свiтлом i спостерiгати за ним звiддаля, з темряви, в оточеннi своiх друзiв-собацюр. Там, у мороку, я був невидимим – так само я невидимий для своiх героiв, коли просто перебуваю з ними в однiй кiмнатi, а вони самi, без жодноi моеi допомоги, вершать своi долi.

Зрештою покiнчивши з нудотним Чилтоном, ми з Гремом вирушили до блоку суворого режиму, i сталевi дверi зачинилися за нашими спинами з жахливим ляском.

І ось уже Вiлл Грем i я наближаемося до камери доктора Лектера. Грем був напружений, вiд нього вiдгонило страхом. Я гадав, що доктор Лектер спить, i аж пiдстрибнув, коли вiн упiзнав Вiлла Грема за запахом, не розплющуючи очей.

Я користувався своiм звичним робочим iмунiтетом, своею непомiтнiстю для Чилтона, Грема й лiкарняного персоналу, проте в присутностi доктора Лектера менi стало моторошно, i я був геть не певен, що доктор мене не бачить.

Як i Вiллу Грему, пiд поглядом доктора Лектера менi ставало й досi стае нiяково, його увага прозирае, гуде помiж твоiми думками, мов рентгенiвський апарат. Бесiда Грема з доктором Лектером точилася недовго, у реальностi стiльки ж тривае поединок на мечах, i я ледве за ними встигав, квапливi нотатки виповзали на поля сторiнок i виливалися на будь-яку поверхню, що опинилася пiд рукою. Коли все скiнчилося, я почувався виснаженим – у головi лунали шум i лемент, притаманнi божевiльнi, а на ганку моеi хатинки в Рiчi спiвали тринадцятеро псiв, що повсiдалися з заплющеними очима й розвернули морди до повного мiсяця. Бiльшiсть тягли единий голосний звук, щось середне мiж «о» та «у», а решта просто мугикали слiдом.

Менi довелося ще сотню разiв повертатися до тоi бесiди Грема з доктором Лектером, аби зрозумiти ii й позбутися статичних перешкод, тюремного гомону та голосiння приречених, через якi було важко розiбрати деякi слова.

Я так само не знав, хто скоiв тi вбивства, але тодi вперше зрозумiв, що дiзна`юся, що ми врештi-решт на нього вийдемо. Ще я зрозумiв, що iншим героям роману це знання дiстанеться за страшну, можливо, трагiчну цiну. Так i вийшло.

Кiлька рокiв по тому я почав роботу над «Мовчанням ягнят» i тодi ще не знав, що доктор Лектер повернеться. Менi завжди подобався персонаж Далii Іяд у «Чорнiй недiлi», i я хотiв написати роман, де головною героiнею е сильна жiнка. Тож я розпочав iз Кларiс Старлiнг, i не минуло й двох сторiнок новоi книжки, як я дiзнався, що вона матиме вiдвiдати доктора. Я надзвичайно захоплювався Кларiс Старлiнг i, певно, вiдчув легенький укол ревнощiв, коли доктор Лектер змiг зазирнути iй у душу з такою легкiстю, яка недоступна менi самому.

На той час, коли я взявся записувати подii в «Ганнiбалi», на мiй превеликий подив, доктор уже почав жити власним життям. Судячи з усього, якимось дивом вас вiн захопив так само, як i мене.

Я жахався роботи над «Ганнiбалом», жахався морального зношення, боявся шляхiв, якi оберуть для себе героi, боявся за Старлiнг. Зрештою, я iх вiдпустив, як треба вiдпускати всiх своiх персонажiв, я дозволив доктору Лектеру й Кларiс Старлiнг заправляти долею згiдно зi своiми характерами. Тут не обiйшлося без ввiчливостi.

Як сказав один султан: «Я не тримаю соколiв – вони зi мною живуть».

Коли взимку 1979 року я зайшов до Балтиморськоi лiкарнi для психiчно хворих злочинцiв i за мною ляснули великi металевi дверi, я ще не знав, що чекае на мене в кiнцi того коридору. Нечасто ми розпiзнаемо цей звук – коли за нашими спинами ляскае засувка долi.



    Т. Г., Маямi, сiчень 2000 р.




1


Вiлл Грем посадовив Кроуфор

Сторінка 3

а за стiл для пiкнiкiв, що стояв мiж будинком i океаном, та подав йому склянку чаю з льодом.

Джек Кроуфорд поглянув на старий затишний будинок, на дерев’янi стiни зi срiблястими соляними патьоками, що виблискували в яскравому свiтлi.

– Треба було перехопити тебе в Марафонi, коли ти вже йшов iз роботи, – сказав вiн. – Тобi не хочеться говорити про це тут.

– Менi нiде не хочеться про це говорити, Джеку. Це тобi треба поговорити, тож давай, викладай. Тiльки не дiставай нiяких фотографiй. Якщо привiз фотографii, то хай вони лишаються в портфелi – незабаром повернуться Моллi й Вiллi.

– Що тобi вiдомо?

– Те, що писали в Miami Herald i Times, – вiдповiв Грем. – Двi родини вбито в iхнiх власних будинках, з перервою в мiсяць. Бiрмiнгем i Атланта[6 - Бiрмiнгем – мiсто в штатi Алабама, Атланта – столиця штату Джорджiя; вiдстань мiж населеними пунктами становить приблизно 230 км.]. За подiбних обставин.

– Не подiбних. За однакових.

– Скiльки вже було зiзнань?

– Вiсiмдесят сiм, коли я довiдувався сьогоднi по обiдi, – сказав Кроуфорд. – Штукарi. Жоден не знав подробиць. Вiн розбивав дзеркала й користався уламками. Нiхто про це не знав.

– Що ще ви приховали вiд газетярiв?

– Що вiн бiлявий, праворукий i дуже сильний, а ще носить взуття одинадцятого розмiру[7 - Вiдповiдае десь 44 розмiру за европейською системою.]. Вмiе в’язати булiнь. Усi вiдбитки гладенькi, вiд рукавичок.

– Ти про це привселюдно казав.

– Із замками не дуже вправний, – продовжував Кроуфорд. – Останнього разу скористався склорiзом i присмоком, аби потрапити в будинок. А, i група кровi – АВ[8 - Четверта група, найрiдкiснiша.], резус позитивний.

– Його хтось поранив?

– Наскiльки нам вiдомо, нi. Тип визначили за спермою та слиною. Вiн секретор[9 - Людина, у бiологiчних рiдинах якоi мiстяться антигени групи кровi.], – мовив Кроуфорд i поглянув на морську гладiнь. – Вiлле, я маю дещо в тебе запитати. Ти читав про це в газетах. Про друге вбивство сурмили всi телеканали. У тебе не виникало бажання менi зателефонувати?

– Нi.

– Чому?

– За першим убивством у Бiрмiнгемi багато подробиць не було. Мотив мiг бути будь-який: помста, родичi.

– Але пiсля другого ти вже напевно знав, хто за цим стоiть.

– Ага. Психопат. Не телефонував, бо не хотiв. Я знаю, кого ти вже пiдключив до розслiдування. У тебе найкраща лабораторiя. У тебе е Геймлiх iз Гарварду, Блум iз Чиказького унiверситету…

– І в мене е ти, слiдчий, що ремонтуе цi довбанi мотори для човнiв.

– Не впевнений, що стану тобi в пригодi, Джеку. Я про таке бiльше не думаю.

– Та невже? Ти впiймав двох. Останнiх двох, за якими ми ганялися, упiймав саме ти.

– І як? Робив усе те саме, що робили ти й решта.

– Це не зовсiм правда, Вiлле. Секрет у тому, як ти думаеш.

– Я думаю, що забагато ахiнеi несуть про те, як я думаю.

– Ти доходив висновкiв, а потiм сам не мiг пояснити як.

– Докази були.

– Звiсно. Звiсно, були. І задосить – як з’ясувалося потiм. А до арешту iх було так мало, що ми, чорт забирай, навiть поважноi причини для обшуку не могли знайти.

– Усi потрiбнi люди в тебе е, Джеку. Не думаю, що моя присутнiсть якось покращить ситуацiю. Я сюди переiхав саме для того, щоб утекти вiд тоi роботи.

– Знаю. Останнього разу тобi добряче дiсталося. Зараз ти вже маеш цiлком нормальний вигляд.

– Та й почуваюся нормально. Рiч не в пораненнi. Тебе ж теж рiзали.

– Рiзали, але не так.

– Рiч не в тому. Просто я вирiшив зупинитися. Не впевнений, що можу це пояснити.

– Якщо тобi забракло сил на все це дивитися, то, бачить Бог, я розумiю.

– Нi. Ну… я про «дивитися». Видовище завжди кепське, але все одно можна себе натренувати й функцiонувати – поки працюеш iз мертвими. А от лiкарнi, спiвбесiди – то куди гiрше. Треба навчитися забувати про стрес i думати далi. Не знаю, чи вийде в мене зараз. Дивитися я ще можу себе змусити, але процес мислення доведеться призупинити.

– Усi вони мертвi, Вiлле, – якомога м’якше сказав Кроуфорд.

У голосi Грема Джек Кроуфорд чув ритм i синтаксис власного мовлення. Ранiше вiн уже був свiдком, як Грем провертав таку штуку з iншими. Пiд час напружених дiалогiв Грем часто перебирав вiд спiврозмовника манеру говорити. Спершу Кроуфорд думав, що вiн те робить навмисно, що то такий собi трюк, аби полегшити обмiн реплiками.

Потiм Кроуфорд збагнув, що Грем робить це мимохiть, iнколи намагаеться зупинитися, та не може.

Кроуфорд опустив два пальцi в кишеню пiджака. Кинув на стiл двi свiтлини зображенням догори.

– Усi мертвi, – повторив вiн.

На якусь мить Грем пильно дивився на нього, а тодi взяв фотографii.

Лиш моментальнi, аматорськi знiмки. На одному – жiнка, за якою тупотять трiйко дiтей i качка, вони виносять на берег ставка приладдя для пiкнiка. На другому – родина, що згуртувалася бiля торта.

За пiвхвилини Грем поклав фотографii на стiл. Зробив невеличкий стосик, пiдрiвняв його пальцями, а тодi поглянув на далекий пляж, де хлопчик, сiвши навпочiпки, дослiджував щось у пiску. За ним спостерiга

Сторінка 4

а жiнка, поклавши руку на стегно, навколо ii кiсточок пiнилися кволi хвилi. Вона нахилилася вперед, вiд води, i вiдкинула з плечей мокре волосся.

Не зважаючи на гостя, Грем дивився на Моллi й хлопчика рiвно стiльки, скiльки розглядав до цього фотографii.

Кроуфорд тiшився. Вiн приховував це задоволення, контролював обличчя з тою ж стараннiстю, з якою обирав мiсце для зустрiчi з Гремом. І вирiшив, що тепер Грем попався. Нехай сам до цього дiйде, поволi.

Прийшли три фантастично огиднi пси й повалилися на землю навколо столу.

– Господи, – промовив Кроуфорд.

– Це, мабуть, собаки, – пояснив Грем. – Тут люди постiйно кидають маленьких песикiв напризволяще. Гарненьких iще вдаеться вiддати в добрi руки. Решта лишаються та перетворюються на таких от здорованiв.

– Вони гладкi нiвроку.

– Моллi все вiддае цим приблудькам.

– Добре тут у тебе життя, Вiлле. Моллi й хлопчик. Скiльки йому?

– Одинадцять.

– Гарний малий. Буде вищим за тебе.

Грем кивнув:

– Як i його батько. Тут менi пощастило. Сам знаю.

– Я планував перевезти сюди Фiллiс. У Флориду. Прикупити будиночок, коли вийду на пенсiю, i припинити жити, мов та печерна риба. Але вона каже, що всi ii друзi – в Арлiнгтонi.

– Я хотiв подякувати iй за книжки, що вона приносила менi в лiкарню, та так i не зiбрався. Перекажеш iй вiд мене «спасибi»?

– Перекажу.

На стiл опустилися двi маленькi щебетливi пташки, сподiваючись знайти собi варення. Кроуфорд дивився, як вони стрибали навколо, а потiм полетiли геть.

– Вiлле, цей химерник, вочевидь, залежний вiд фази мiсяця. Вiн убив сiм’ю Джекобi в Бiрмiнгемi в нiч на недiлю, 28 червня, у повню. Лiдсiв в Атлантi вбив позаминулоi ночi, 26 липня. Без одного дня повний цикл Мiсяця. Тож, якщо нам пощастить, до наступного злочину маемо трохи бiльше нiж три тижнi. Не думаю, що тобi хочеться сидiти тут, на Флорида-Кiз, i чекати, поки в Miami Herald вийде стаття про чергове вбивство. Чорт, я в жодному разi не папа римський i не збираюся вказувати тобi, що треба робити, проте хочу запитати, Вiлле, – ти поважаеш мою думку?

– Так.

– То я думаю, що з твоею допомогою ми маемо кращi шанси пiймати його в найкоротший строк. Чорт, Вiлле, збирай лахи й допоможи нам. З’iздь до Атланти й Бiрмiнгема, подивись, а тодi давай до нас у Вашингтон. Таке собi службове вiдрядження для цивiльного.

Грем не вiдповiв.

Кроуфорд перечекав, поки на берег накотилося п’ять хвиль. Вiдтак пiдвiвся й перекинув через плече пiджак.

– Поговоримо пiсля вечерi.

– Лишайся, поiси з нами.

Кроуфорд похитав головою:

– Я пiзнiше повернуся. У Holiday Inn на мене чекатимуть повiдомлення, доведеться довго сидiти на телефонi. Проте подякуй вiд мене Моллi.

З-пiд шин орендованоi машини Кроуфорда здiйнявся дрiбний пил i осiв на кущах, що росли бiля дорiжки, вимощеноi мушлями.

Грем повернувся до столу. Вiн боявся, що саме таким i запам’ятае кiнець свого життя на островi Шугарлоуф-Кi: у двох склянках iз чаем тане лiд, бриз зривае серветки зi столу червоного дерева, i десь там, на пляжi, гуляють Моллi й Вiллi.



Захiд сонця на островi Шугарлоуф, чаплi стоять непорушно, на горизонтi бубнявiе червоне свiтило.

Вiлл Грем i Моллi Фостер Грем усiлися на бiлясту колоду, що ii викинуло на берег прибоем. На iхнi обличчя лягали оранжевi променi, спини ж перебували у фiолетовiй тiнi. Моллi взяла Вiлла за руку.

– Кроуфорд завiтав до мене в крамницю, перш нiж приiхати сюди, – сказала вона. – Питав дорогу до будинку. Я намагалася тобi зателефонувати. Ти б хоч iнколи брав слухавку чи що. Уже вдома ми побачили його машину й одразу пiшли на пляж.

– Про що вiн ще тебе питав?

– Цiкавився, як ти живеш.

– І що ти?

– Сказала, що в тебе все гаразд i щоб вiн, чорт забирай, дав тобi спокiй. Чого вiн вiд тебе хоче?

– Хоче, щоб я подивився на речдоки. Я кримiналiст, Моллi. Ти бачила мiй диплом.

– Ти дiрку в шпалерах затулив тим дипломом, ось що я бачила.

Вона осiдлала колоду, повернувшись до нього обличчям.

– Якби ти сумував за тим, iншим життям, за своiм колишнiм заняттям, то, гадаю, ти б про це говорив. А ти не говориш. Ти став щирим, спокiйним, безтурботним… І менi це дуже подобаеться.

– Ми тут непогано живемо, еге ж?

Вона холодно блимнула очима, i вiн зрозумiв, що мав би дiбрати якесь краще формулювання. Не встиг вiн виправити помилку, як Моллi повела далi:

– Спiвпраця з Кроуфордом тобi тiльки шкодила. У нього купа iнших людей, увесь державний апарат, як я розумiю, то чому вiн просто не дасть нам спокiй?

– Кроуфорд не розповiв тобi чому? В обох випадках, коли я йшов з Академii ФБР на слiдчi завдання, вiн був моiм керiвником. Тi двi справи були единими у своему родi, бiльше таких у нього не було, а Джек уже мае чималий стаж. Тепер з’явилася нова, третя справа. Психопати такого типу – явище дуже рiдкiсне. І Кроуфорд знае, що я маю… досвiд.

– Авжеж, маеш, – вiдповiла Моллi.

Сорочка на Гремi була розстебнута, i Моллi було видно кривий шрам, що перетинав його живiт. Завширшки в палець, опуклий

Сторінка 5

вiн нiколи не засмагав. Шрам iшов униз вiд тазовоi кiстки, а на iншому боцi розвертався вгору й надсiкав ребра.

Це зробив доктор Ганнiбал Лектер, ножем для лiнолеуму. Грем отримав поранення за рiк до того, як познайомився з Моллi, i тодi мало не помер. Доктор Лектер, якого таблоiди охрестили «Ганнiбалом-канiбалом», став другим психопатом, що його впiймав Вiлл.

Коли Грема нарештi виписали з лiкарнi, вiн звiльнився з Федерального бюро розслiдувань, поiхав iз Вашингтона й став ремонтувати дизельнi двигуни в судноремонтнiй майстернi мiста Марафон, що на Флорида-Кiз. З ремеслом механiка вiн познайомився ще в дитинствi. Грем спав у трейлерi на територii майстернi, доки не зустрiв Моллi з ii ветхим, проте затишним будиночком на Шугарлоуф-Кi.

Тепер i вiн сiв верхи на викинуту прибоем колоду й узяв обидвi руки Моллi у своi. Їi ноги зарилися в пiсок пiд його ступнями.

– Ну от, Моллi. Кроуфорд вважае, що в мене добрий нюх на монстрiв. Такий у нього забобон.

– Ти сам у це вiриш?

Грем простежив за трьома пелiканами, що рядком перелiтали припливно-вiдпливнi обмiлини.

– Моллi, розумного психопата, а особливо садиста, важко впiймати з кiлькох причин. По-перше, немае очевидного мотиву, за яким його можна вистежити. Цей варiант вiдпадае. І в бiльшостi випадкiв жодноi користi вiд iнформаторiв. Розумiеш, мало не за всiма арештами стоять доносителi й викажчики, але в подiбних випадках iнформаторiв просто нема. Вiн сам може не тямити, що робить. Тож треба брати всi речдоки й екстраполювати. Намагатися вiдтворити плин його думок. Спробувати вiдшукати моделi поведiнки.

– А тодi погнатися за ним i схопити, – сказала Моллi. – Я боюся, що як ти поженешся за цим манiяком чи як там воно називаеться… боюся, що вiн упорае тебе так само, як це зробив той останнiй. Ось i все. Ось що мене лякае.

– Вiн нiколи мене не побачить i не знатиме мого iменi, Моллi. Саме полiцейськi – а не я – будуть його брати, якщо вдасться знайти. Кроуфорд просто хоче почути ще одну точку зору.

Вона дивилася, як морем розтiкаеться червоне сонце. Високо в небi мерехтiли баранцi.

Грему подобалося, як вона повертае голову, безхитрiсно показуючи свiй неiдеальний профiль. Вiн побачив пульс на ii горлi й пригадав, раптово та цiлковито, смак солi на ii шкiрi. Глитнув i спитав:

– Що ж менi, у бiса, робити?

– Те, що ти вже вирiшив. Якщо лишишся тут i вбивства не припиняться, то це мiсце втратить для тебе свою принаду. «Рiвно опiвднi»[10 - «High Noon» – класичний американський вестерн 1952 року з Герi Купером i Грейс Келлi в головних ролях про федерального маршала, який бореться проти банди вбивць.], бiс його бери. Як на те, ти й не питав у мене по-справжньому.

– А якби спитав, що б ти сказала?

– Лишайся тут, зi мною. Зi мною, зi мною, зi мною. І з Вiллi – я i його вплутаю, якщо на те пiшло. Та менi належить утерти сльози й помахати хусткою. Як усе погано скiнчиться, то я матиму вдовольнитися думкою, що ти правильно вчинив. Те задоволення триватиме не довше за «Тепс»[11 - Пiсенний сигнал, який грають на заходi сонця, на похоронах вiйськових тощо.]. Потiм я пiду додому й увiмкну едину половину електроковдри.

– Я триматимусь у хвостi.

– Нiзащо у свiтi. Я егоiстка, еге ж?

– Байдуже.

– Менi теж. Тут цiкаво жити й затишно. Про це дiзнаешся, як пригадуеш минуле життя. Тобто починаеш цiнувати теперiшне.

Вiн кивнув.

– Я не хочу його втрачати, так чи iнакше, – сказала вона.

– І я. Та ми й не втратимо, так чи iнакше.

Швидко посутенiло, i над обрiем iз пiвденного заходу виник Юпiтер.

Вони рушили назад до будинку пiд горбатим молодим мiсяцем. Далеко за обмiлинами плигала, тiкаючи вiд смертi, дрiбна рибка.



Кроуфорд повернувся пiсля вечерi. Вiн зняв пальто й краватку та закатав рукава, аби набути невимушеного вигляду. Його блiдi товстi руки видавалися Моллi огидними. У ii очах вiн скидався на до бiса розумну мавпу. Вона подала йому каву на ганок, де вiн сидiв пiд вентилятором, i лишалася з Кроуфордом, поки Грем i Вiллi пiшли годувати собак.

– Добрий у нього вигляд, Моллi, – сказав Кроуфорд. – Власне, у вас обох – такi стрункi й засмаглi.

– Що б я тобi не сказала, ти все одно його забереш, так?

– Так. Я мушу. Мушу його забрати. Але клянуся Богом, Моллi, я зроблю все можливе, аби полегшити для нього цю справу. Вiн змiнився. Як добре, що ви побралися.

– І йому дедалi краще. Кошмари не так часто мучать. Був перiод, коли вiн просто повiвся на тих собаках. А тепер тiльки доглядае iх, уже не говорить про них безперестану. Ти ж його друг, Джеку. Чому не даси йому спокою?

– Бо йому не пощастило: вiн найкращий. Бо вiн думае не так, як усi iншi. Якимось чином йому дiстався iнакший спосiб мислення.

– Вiн думае, що ти просто попросиш його подивитися на речовi докази.

– Я й справдi хочу, аби вiн поглянув на речдоки. З речдоками вiн працюе як нiхто iнший. Але рiч не тiльки в цьому. Рiч у його уявi, психологiчнiй проекцii чи як воно там. Саме ця здiбнiсть йому не подобаеться.

– І тобi б не подобалася,

Сторінка 6

якби ти мав таку. Пообiцяй менi дещо, Джеку. Пообiцяй, що прослiдкуеш, аби вiн лишався скраю. Якщо вiн устряне в бiйку, то може ii не пережити.

– Битися йому не доведеться. Це я тобi обiцяю.

Грем закiнчив годувати собак, i Моллi допомогла йому зiбратися.




2


Вiлл Грем повiльно проiхав повз будинок, у якому жила й померла родина Чарльза Лiдса. У вiкнах було темно. На подвiр’i горiв единий лiхтар. Вiн припаркувався за два квартали й пiшов до будинку крiзь теплу нiч, несучи в картоннiй коробцi звiти детективiв iз полiцii Атланти.

Грем наполiг, аби йому дозволили побути на мiсцi злочину на самотi. Присутнiсть у будинку чужих людей тiльки заважала б – саме таку причину вiн навiв Кроуфорду. Та була ще одна, особиста причина: вiн не знав, як саме там поводитиметься. Вiллу не хотiлося постiйно вiдчувати на собi чужий погляд.

У морзi вiн тримався як слiд.

Двоповерховий цегляний будинок стояв трохи вдалинi вiд вулицi на лiсистiй дiлянцi. Грем довго стояв пiд деревами й дивився на дiм. Намагався досягти внутрiшньоi непорушностi. У його уявi у темрявi гойдався срiбний маятник. Вiлл почекав, доки маятник завмре.

Повз дiлянки проiхали кiлька сусiдiв. Вони кидали на будинок швидкий погляд i вiдводили очi. Для сусiдiв будинок з убивством огидний, мов обличчя зрадника. На нього витрiщаються лише чужинцi й дiти.

Ролет нiхто не опустив. Грем зрадiв. Це означало, що родичiв у будинку не було. Родичi завжди опускають ролети.

Вiн зайшов за рiг i обережно рушив уздовж стiни, не вмикаючи лiхтарика. Двiчi зупинявся й прислухався. У полiцii Атланти знали, що Грем сюди поiхав, а от сусiди – нi. Їх легко наполохати. Можуть почати стрiляти.

Вiн зазирнув у вiкно iз заднього подвiр’я й побачив свiтло вiд лiхтаря бiля ганку, воно струменiло повз обриси меблiв. У повiтрi стояв сильний аромат жасминовоi гарденii. Уздовж майже всiеi задньоi стiни тягнувся загратований ганок. Переднi дверi були опечатанi полiцiею Атланти. Грем зняв печатку й зайшов усередину.

Дверi, що вели з ганку на кухню, були забитi фанерою – там полiцii довелося вийняти скло. При свiтлi лiхтарика Грем скористався ключем, який йому видала полiцiя. Йому хотiлося ввiмкнути свiтло. Хотiлося почепити свiй блискучий жетон i зробити якусь офiцiйну заяву, аби виправдати присутнiсть у тихому будинку, де померло п’ятеро людей. Нiчого цього Грем не зробив. Вiн зайшов до темноi кухнi й сiв за стiл, де колись снiдала родина.

У темрявi сяяли блакитнi вогники запальникiв на кухоннiй плитi. Вiн вiдчув запах яблук i полiролю для меблiв.

Клацнув термостат, i ввiмкнувся кондицiонер. Вiд звуку Грем здригнувся, вiдчув голочки страху. Зi страхом вiн знайомий близько. І з цими голочками теж упораеться. Йому просто страшно i годi, можна продовжувати.

Зляканим вiн краще бачить i чуе, проте розмовляе вже не так зв’язно i часом вiд страху стае грубим. Але тут нема з ким говорити, уже нема кого ображати.

Божевiлля зайшло до цього будинку крiзь отi дверi на оцю кухню, ступало ногами одинадцятого розмiру. Грем сидiв у темрявi й нюхом чув божевiлля, як бладгаунд бере запах на сорочцi.

Грем присвятив вивченню звiту детективiв з вiддiлу вбивств Атланти бiльшу частину дня i вечора. Вiн пригадав, що коли приiхала полiцiя, то свiтло на витяжцi над плитою було ввiмкнене. Тож вiн увiмкнув його й зараз.

На стiнi бiля плити висiли двi вишивки в рамочках. На однiй красувався вираз «Любов охолоне – плита пiдiгрiе», на другiй – «На кухнi ми збираемо всiх друзiв та рiдню – там прислухаються до серця дому та грiються бiля вогню».

Грем поглянув на свiй наручний годинник. Пiв на дванадцяту ночi. Згiдно зi звiтом патологоанатома, смерть прийшла до Лiдсiв мiж одинадцятою вечора i першою ночi.

Спочатку було проникнення. Грем почав розмiрковувати…



Божевiльний пiдчепив гачок, на який замикалися зовнiшнi дверi. Постояв у темрявi на ганку й дiстав щось iз кишенi. Присмок, може, взятий зi стругачки для олiвцiв, яким вона крiпиться до поверхнi столу.

Присiвши навпочiпки бiля нижньоi, дерев’яноi половини кухонних дверей, божевiльний пiдвiв голову й зазирнув крiзь скло. Вiн висунув язика, лизнув присмок i притиснув його до скла, аби чашечка прилипла до поверхнi. До присмоку був прив’язаний невеличкий склорiз на мотузцi, щоб можна було вирiзати коло.

Тихий писк склорiза й один упевнений рух, аби вийняти скло. Однiею рукою тиснути, другою – притримувати присмок. Скло мае не впасти. Формою вирiзаний шматок трохи нагадуе яйце, бо, поки вiн рiзав, мотузка намотувалася на штир присмоку. Тихий скрегiт, коли вiн витягае шматок скла назовнi. Йому байдуже, що вiн залишив на склi слину групи АВ.

Рука в тугiй рукавичцi ковзае крiзь отвiр, намацуе замок. Дверi безшумно прочиняються. Вiн усерединi. При свiтлi вiд витяжки вiн бачить власне тiло в цiй чужiй кухнi. У будинку пануе приемна прохолода.



Вiлл Грем проковтнув двi пiгулки дай-джелу[12 - «Di-Gel» – медичний препарат вiд печii та нетравлення шлунку.]. Поморщився вiд хрусту целофану, коли засунув упа

Сторінка 7

овку назад у кишеню. Перетнув вiтальню, за звичкою тримаючи лiхтарик якомога далi вiд тiла. Хоч вiн i вивчив план будинку заздалегiдь, та все одно раз звернув не туди, поки знайшов сходи. Вони не рипiли.

Тепер вiн стояв у дверях хазяйськоi спальнi. Навiть без лiхтарика в кiмнатi було видно неяснi обриси предметiв. Цифровий годинник на нiчнiй тумбочцi вiдкидав час на стелю, а понад плiнтусом бiля ванноi горiла оранжева пiдсвiтка. Сильний, мiдяний запах кровi.

Очi призвичаiлися до темряви i вже непогано бачили. Божевiльний мiг вiдрiзнити мiстера Лiдса вiд дружини. Свiтла було достатньо, аби вiн перетнув кiмнату, схопив Лiдса за волосся й перерiзав йому горло. Що далi? Назад, до перемикача на стiнi, привiтання до мiсiс Лiдс i пострiл, що ii знерухомив?

Грем увiмкнув свiтло, i на нього закричали кривавi плями – зi стiн, з матрацу, з пiдлоги. Наче саме повiтря й досi бринiло криками. Вiн здригнувся вiд звуку в цiй тихiй кiмнатi, повнiй темних плям, що вже починали пiдсихати.

Грем опустився на пiдлогу й сидiв там, доки шум у головi не вщухнув. Спокiйно, спокiйно, не ворушись.

Кiлькiсть i розмаiття плям кровi загнали в глухий кут детективiв з Атланти, якi намагалися вiдтворити подii на мiсцi злочину. Усi жертви були знайденi вбитими у своiх лiжках. Цей факт не збiгався з розташуванням кривавих плям.

Спершу детективи вирiшили, що на Чарльза Лiдса напали в кiмнатi його дочки, а вже потiм перетягли тiло до хазяйськоi спальнi. Проте детальний аналiз форми бризок кровi цю гiпотезу спростував.

Точнi рухи вбивцi в цiй кiмнатi так i не були визначенi.

Тепер, отримавши результати розтинiв i лабораторнi звiти, Вiлл Грем починав розумiти, як усе вiдбувалося.

Зловмисник перерiзав горло Чарльзовi Лiдсу, поки той спав поруч iз дружиною, потiм повернувся до перемикача на стiнi й увiмкнув свiтло – волосся й жир iз голови мiстера Лiдса були залишенi на перемикачевi гладенькою рукавичкою. Вiн пiдстрелив мiсiс Лiдс, коли та вже почала пiдводитись, а тодi попрямував у дитячi кiмнати.

Мiстер Лiдс став на ноги з перерiзаною горлянкою та спробував захистити дiтей, втрачаючи пiд час боротьби багато кровi, що потоками лилася й фонтанувала з ушкодженоi артерii – слiди характернi. Його вiдштовхнули, вiн упав i помер разом iз дочкою в ii кiмнатi.

Одного з двох хлопчикiв застрелили в лiжку. Другого також знайшли в лiжку, проте у волоссi виявилися кавалки пилу. Полiцейськi вирiшили, що спочатку його витягли з-пiд лiжка, а потiм застрелили.

Коли всi померли, окрiм, iмовiрно, мiсiс Лiдс, почалося биття дзеркал, добирання осколкiв i дальше придiлення уваги мiсiс Лiдс.

У коробцi в Грема були повнi копii всiх протоколiв розтину. Ось i звiт щодо мiсiс Лiдс. Куля увiйшла праворуч вiд пупка й застрягла в поперековому вiддiлi хребта, проте померла жiнка вiд задушення.

Пiдвищення рiвня серотонiну й вiльного гiстамiну у вогнепальнiй ранi вказувало на те, що пiсля пострiлу мiсiс Лiдс прожила ще принаймнi п’ять хвилин. Гiстамiн був набагато вищий за серотонiн, тобто протрималася вона не бiльше як хвилин п’ятнадцять. Усi iншi поранення, вiрогiдно, проте не доказово, були завданi посмертно.

Якщо iншi поранення посмертнi, то чим займався вбивця в той промiжок часу, поки мiсiс Лiдс чекала на свiй кiнець? Грем задумався. Божевiльний боровся з мiстером Лiдсом i вбивав дiтей, так, але на це мала пiти не бiльш нiж хвилина. Вiн порозбивав дзеркала. Та що ще?

Детективи з Атланти провели ретельний огляд. Вони все повимiрювали, наробили купу фотографiй, прочесали пiдлогу «по сiтцi»[13 - Grid search – метод пошуку речових доказiв, коли територiя розбиваеться на квадрати та обробляеться кiлькома детективами кiлька разiв, уздовж i впоперек.] й пройшлися пилосмоком, повиймали з-пiд умивальникiв сифони. І все одно Грем вирiшив пошукати сам.

З полiцейських фотографiй та силуетiв, обведених липкою стрiчкою на матрацах, Грем склав для себе уявлення, де саме були знайденi тiла. Такi характернi для використання вогнепальноi зброi ознаки, як слiди нiтратiв на простирадлах, вказували на те, що Лiдсiв знайшли приблизно в тих самих позах, у яких вони померли.

Проте ряснi плями кровi та тьмянi мазки-вiдбитки на килимi в коридорi так i лишалися без пояснення. Один iз детективiв висунув припущення, що деякi жертви намагалися втекти вiд убивцi плазом. Грем не подiляв цiеi думки – очевидно, що вбивця пересував тiла Лiдсiв пiсля iхньоi смертi, а вже потiм повернув iх на тi мiсця, де вони померли.

Як вiн учинив iз мiсiс Лiдс, було цiлком зрозумiло. Але з iншими? Їх убивця не став нiвечити, як зробив це з мiсiс Лiдс. Усi трое дiтей зазнали по одному вогнепальному пораненню в голову. Чарльз Лiдс сплинув кров’ю на смерть, ще й устиг нею захлинутися. На його тiлi виявили тiльки одну додаткову вiдмiтину – поверхневу странгуляцiйну борозну навколо грудей, радше посмертну. Що ж робив убивця з Лiдсами пiсля того, як вони померли?

Грем дiстав зi своеi коробки полiцейськi фотографii, лабораторнi аналiзи плям кровi та бiологiчних рiдин кожн

Сторінка 8

i окремоi жертви, а також стандартнi зразки для порiвнянь траекторiй крапель i патьокiв.

Вiн ретельно обiйшов усi кiмнати на другому поверсi, намагаючись зiставити поранення з плямами, вiдтворити подii у зворотному напрямку. Вiн зазначив кожну пляму на масштабованому кримiналiстичному планi хазяйськоi спальнi, користуючись при цьому стандартними зразками порiвняння для визначення напрямку й швидкостi розбризкування. Таким чином Грем сподiвався встановити положення тiл в рiзнi моменти.

Ось ряд трьох кров’яних патьокiв, що кривуляють угору в кутку на стiнi спальнi. Ось пiд ними на килимi три малопомiтнi плями. Стiна над спинкою лiжка, там, де спав Чарльз Лiдс, також поплямована кров’ю, кривавi мазки вздовж плiнтусiв. Польовий начерк Грема почав скидатися на головоломку «з’еднай точки», проте без цифр-пiдказок. Вiн уважно дивився на свiй план, пiдводив очi на кiмнату й знов позирав у начерк, доки голова не заболiла.

Вiлл пiшов до ванноi кiмнати й прийняв двi останнi таблетки баферину[14 - Знеболювальний засiб.], черпаючи долонею воду з-пiд крана на умивальнику. Побризкав на обличчя й утерся полою сорочки. Вода пролилася на пiдлогу. Вiн забув, що детективи забрали з-пiд раковини сифон. Поза тим у ваннiй було прибрано й чистенько – якщо не зважати на розбите дзеркало та залишки червоного дактилоскопiчного порошку пiд назвою «Кров дракона». Зубнi щiтки, крем для обличчя, бритва – усе на своiх мiсцях.

Ванна кiмната мала такий вигляд, наче нею й досi користуеться сiм’я. На жердочках для рушникiв висiли колготки мiсiс Лiдс, куди вона повiсила iх сушитися. Грем помiтив, що вона вiдрiзала вiд пари одну панчоху, аби в майбутньому сполучити з iншою «одноногою» парою – вдягаючи одночасно двое таких колгот, можна зекономити грошi. Грему кольнуло в серцi вiд цих маленьких господарських хитрощiв мiсiс Лiдс, бо Моллi робила так само.

Вiн вилiз у вiкно на дах понад ганком й усiвся на запорошену дерев’яну покрiвлю. Волога сорочка холодила спину. Грем обхопив руками колiна й пирхнув, намагаючись очистити нiс вiд запаху рiзанини.

Небо мов поiржавiло вiд вогнiв Атланти, i зiрок було майже не видно. На Кiз ця нiч була б безхмарною. Вiн мiг би дивитися на летючi зорi з Моллi та Вiллi, прислухатися до свисту, з яким, як вони офiцiйно ствердили, мають падати всi зорi. Метеоритний дощ Дельти Водолiя був у самому розпалi, i Вiллi з нетерпiнням чекав кожноi ночi.

Грем здригнувся й знову пирхнув. Наразi йому не хотiлося думати про Моллi. То поганий смак, ще й вiдволiкае вiд справи.

Зi смаком у Грема завжди були проблеми. Часто в нього виникали несмачнi думки. У його розумi не iснувало чiткого подiлу. Усе, що вiн бачив i усвiдомлював, впливало на решту суджень. І з деякими поеднаннями було важко жити. Грем не вмiв iх передбачати, блокувати чи витiсняти. Набутi навички пристойностi й чемностi волочилися позаду, спантеличенi його асоцiацiями, шокованi його снами. Шкода, що на кiстянiй аренi його черепа не було фортець для того, що вiн любив. Асоцiацii приходили з блискавичною швидкiстю. Суб’ективне сприйняття вiдбувалося iз запiзненням, немов пiд час церковних промов. Воно вiчно не встигало, не могло скерувати його думки.

Власне мислення здавалося йому гротескним, проте корисним, наче крiсло, зроблене з оленячих рогiв. Із цим вiн нiчого не мiг зробити.

Грем вимкнув у будинку Лiдсiв свiтло i вийшов через кухню надвiр. На iншому кiнцi заднього ганку промiнь лiхтарика вихопив велосипед i плетений кошик для собаки. На подвiр’i стояла буда, бiля схiдцiв – собача миска.

Факти вказували на те, що Лiдсiв захопили зненацька, увi снi.

Притиснувши пiдборiддям до грудей лiхтарик, Вiлл занотував пам’ятку: «Джеку – де був собака?»

Грем поiхав назад до готелю. На водiннi довелося зосереджуватися, хоч о пiв на п’яту ранку машин на дорогах було небагато. Голова й досi болiла, тож Грем узявся шукати цiлодобову аптеку.

Одна така знайшлася на вулицi Пiчтрi. Бiля входу дрiмав нечупарний неозброений охоронець. Фармацевт у такому масному халатi, аж лупу на плечах було видно, продав Грему баферин. Свiтло до болю яскраве. Грем не любив молодих фармацевтiв. Вони наче мали комплекс «середньоi дитини» i часто поводилися нахабно. Грем пiдозрював, що вдома вони також дратували рiдню.

– Що ще? – спитав фармацевт, здiйнявши пальцi над клавiшами касового апарата. – Що ще?

Працiвники вiддiлу ФБР в Атлантi забронювали йому номер в абсурдному готелi бiля нового «Пiчтрi-центру». Там були склянi лiфти у формi стручкiв молочаю – побачивши iх, Грем остаточно зрозумiв, що перебувае у великому мiстi.

До себе в номер вiн пiднiмався з двома делегатами, що почепили бейджi з привiтанням та iм’ям. Вони трималися за поруччя в лiфтi й позирали вниз на готельний вестибюль.

– Оно диви, бiля стiйки – то ж Вiлма й решта, щойно пiдтягнулися, – сказав бiльший. – Чорт забирай, я б i собi урвав шматочок.

– Трахав би, поки кров з носа не заюшить, – вiдгукнувся другий.

Страх i хiть, у страховi – злiсть.

– То ти в курсi, навiщо жiнцi ног

Сторінка 9

?

– Навiщо?

– Щоб не слизила по пiдлозi, мов слимак.

Дверi лiфта вiдчинилися.

– Приiхали? Приiхали, – сказав бiльший i на виходi похилився на стiнку.

– Слiпий веде слiпого, – кинув другий.

Грем зайшов у номер i поклав свою картонну коробку на комод. Потiм сховав у шухляду, щоб не бачити. Вiн уже вдосталь надивився на мерцiв iз широко розплющеними очима. Хотiлося зателефонувати Моллi, але ще було зарано.

Збори призначено на восьму ранку в головному полiцейському управлiннi Атланти. І розповiдати особливо нiчого.

Треба спробувати заснути. Розум Грема був наче переповнений пансiон, де всюди суперечки, а на iншому кiнцi коридору – бiйка. Онiмiлий, спорожнiлий, перед тим як лягати в лiжко, вiн узяв iз ванноi склянку, налив вiскi на два пальцi й випив. Темрява пiдступала надто близько. Грем увiмкнув у ваннiй свiтло й повернувся в лiжко. Уявив, що то Моллi у ваннiй розчiсуе волосся.

У головi лунав його власний голос, промовляв рядки зi звiту про розтин, хоча Грем нiколи голосно його не читав: «…сформованi каловi маси… слiд тальку на нижнiй частинi правоi ноги. Перелом медiальноi стiнки очницi в результатi введення осколка дзеркала…»

Грем спробував подумати про пляж на Шугарлоуф-Кi, почути шум хвиль. Вiн уявив свiй робочий верстат i згадав про механiзм для водяного годинника, що вони його будували з Вiллi. Промугикав пiд нiс «Рiка вiскi»[15 - «Whiskey River» – пiсня в стилi кантрi, написана й уперше виконана Джоннi Бушем 1972 року.] й спробував подумки вiд початку до кiнця вiдтворити «Рудокопа з Чорноi гори»[16 - «Black Mountain Rag» – iнструментальна композицiя американського кантрi-виконавця Дока Мартiна.]. Музика Моллi. З гiтарною партiею Дока Ватсона вiн iще мiг упоратись, а от коли вступали скрипки, то завжди губив мелодiю. Моллi намагалася навчити його танцювати сiльську чечiтку на задньому подвiр’i, як вона тодi пiдстрибувала… i нарештi Грем заснув.

Вiн прокинувся за годину, зацiпенiлий i мокрий вiд поту, проти свiтла з ванноi кiмнати побачив обриси подушки – i поруч iз ним лежала мiсiс Лiдс, покусана й понiвечена, iз дзеркальними очима. На скронях i вухах – струмочки кровi, мов дужки окулярiв. Грем не мiг повернути голову й подивитися на неi. Розум волав, наче паровий будильник. Вiлл простягнув до подушки руку й торкнувся сухоi тканини.

Зробивши хоча б щось, вiн одразу вiдчув полегшення. Грем встав iз лiжка, вiдчуваючи, як калатае серце, й одягнув суху футболку. Мокру кинув у ванну. На сухий бiк лiжка пересуватися було не можна. Натомiсть вiн розiслав на своему, мокрому боцi сухий рушник, лiг на нього й оперся головою об спинку лiжка, тримаючи в руцi склянку з мiцним напоем. Проковтнув третину.

Вiн намагався зайняти думки, бодай чимось. Наприклад, аптекою, де вiн купив баферин. Мабуть, тому, що за весь день то був единий досвiд, не пов’язаний зi смертю.

Грем iще пам’ятав старi аптеки-магазини, де стояли вiзочки з газованкою. У дитинствi йому здавалося, що в цих аптеках дещо потайна атмосфера. Коли ти туди заходив, то завжди спадало на думку купити презервативiв, потрiбнi вони тобi чи нi. На поличках стояли такi товари, на якi довго дивитися не прийнято.

А в тiй аптецi, де Грем купив баферин, контрацептиви в iлюстрованих обгортках висiли на стiнi в лайтбоксi одразу за касою, обрамленi, наче витвiр мистецтва.

Бiльше Вiллу були до вподоби аптеки його дитинства, з магазином дрiбничок. Грему було близько сорока, i вiн тiльки починав вiдчувати тяжiння минулого способу життя – тепер воно, наче якiр, волочилося за ним у важкiй водi.

Вiн пригадав Смута. Коли Грем ще був малим, старий Смут розливав газованку й правив за менеджера у фармацевта, власника мiсцевоi аптеки. Смут, який пив на роботi, забув пiдняти ролети, i кросiвки у вiтринi розплавилися. Смут забув вимкнути кавоварку, i довелося викликати пожежну бригаду. Смут, який дiтям продавав морозиво в кредит.

Найбiльше злодiяння Смут вчинив, коли купив у торгового агента п?ятдесят пупсiв «К?юпi», поки власник аптеки був у вiдпустцi. Повернувшись, фармацевт звiльнив Смута на тиждень. Потiм вони влаштували розпродаж пупсiв. Розсадили пiвколом у центральнiй вiтринi ляльок «К?юпi», i тi витрiщалися на кожного, хто зазирав усередину.

У них були широко розчахнутi очi волошкового кольору. Чудернацьке видовище, i певний час Грем не мiг вiдвести вiд них погляд.

Вiн знав, що то лиш пупси, але вiдчував на собi iхню увагу. На нього дивилося так багато очей. Іншi теж зупинялися й вглядалися в ляльок. Гiпсовi пупси, усi з однаковим дурним i прилизаним чубчиком, проте iхнiй пильний погляд немов поколював шкiру на обличчi.

Грем почав потроху розслаблятися на своему лiжку. Пупси «К?юпi» витрiщаються. Вiн почав робити ковток, похлинувся й виплюнув вiскi собi на груди. Навпомацки ввiмкнув лампу бiля лiжка й дiстав iз комода картонну коробку. Узяв звiти про розтини трьох Лiдсових дiтей, масштабованi плани хазяйськоi спальнi з обрисами тiл i розклав це все на лiжку.

Ось у кутку три кривавi плями, повзуть униз стiною, а

Сторінка 10

сь три вiдповiднi плями на килимi. Ось силуети тiл трьох дiтей. Брат, сестра, старший брат. Збiг. Збiг. Збiг.

Їх посадовили рядком уздовж стiни, щоб вони дивилися на лiжко. Глядачi. Мертвi глядачi. І Лiдс. Прив’язаний до спинки лiжка, мотузка обвивае груди. Тiло виставлено так, наче вiн сидить. Звiдси й борозна на шкiрi, пляма на стiнi над спинкою лiжка.

На що вони дивилися? Нi на що, усi вони були мертвi. Але очi розплющенi. Вони дивилися виставу, де в головних ролях виступали божевiльний i тiло мiсiс Лiдс на лiжку, поруч iз мiстером Лiдсом. Глядачi. Божевiльний озирався й бачив iхнi обличчя.

Грем замислився, чи не запалив химерник свiчку. При мерехтливому свiтлi мертвi обличчя можуть здаватися живими. Свiчки не знайшли. Може, вiн додумаеться до цього наступного разу…

Перший маленький зв’язок з убивцею свербiв i жалив, мов п’явка. Грем закусив простирадло й загадався.

«Чому ти знов iх пересунув? Чому не лишив усе як е? – подумки запитав Грем. – Ти не хочеш, аби я дещо про тебе дiзнався. Ого, та ти чогось соромишся. Чи не можеш дозволити, аби я дiзнався?

Ти розплющував iм очi?

Мiсiс Лiдс була гарненькою, чи не так? Ти ввiмкнув свiтло, коли перерiзав йому горло, аби мiсiс Лiдс дивилася, як чоловiк б?еться в конвульсiях, так? До сказу хотiлося зняти рукавички, коли ти ii торкався, так?»

На ii нозi був тальк.

У ваннiй кiмнатi тальку не було.

Наче хтось стороннiй виголосив цi два факти рiвним голосом.

«Ти зняв рукавички, так? Тальк висипався з гумовоi рукавички, коли ти зняв ii, аби торкнутися жiнки, ТАК, СУЧИЙ ТИ СИНУ? Ти помацав ii голими руками, а потiм знов одягнув рукавички й витер ii тiло. Але, поки ти був без рукавичок, ЧИ НЕ РОЗТУЛЯВ ТИ ЇМ ОЧІ?»

Джек Кроуфорд зняв слухавку пiсля п’ятого гудка. Вiн часто вiдповiдав на дзвiнки посеред ночi й одразу зорiентувався.

– Джеку, це Вiлл.

– Так, Вiлле.

– Прайс iще працюе в латентних вiдбитках?

– Ага. Але тепер нечасто роз’iжджае. Працюе над реестром единого вiдбитка[17 - База даних, де вiдбиток кожного пальця рееструеться окремо, а не цiлим набором iз десяти пальцiв.].

– Гадаю, йому слiд приiхати до Атланти.

– Навiщо? Ти ж сам казав, що мiсцевий хлопець вправний.

– Воно-то так, але не такий вправний, як Прайс.

– І що ти вiд нього хочеш? Де йому шукати?

– На нiгтях мiсiс Лiдс, на руках i ногах. Вони лакованi, поверхня гладенька. І на iхнiх очах, на рогiвках. Думаю, вiн знiмав рукавички, Джеку.

– Господи Ісусе, Прайсу доведеться кулею летiти, – сказав Кроуфорд. – Похорон сьогоднi пiсля обiду.




3


– Думаю, вiн вiдчув потребу ii торкнутися, – сказав Грем пiд час привiтання.

Кроуфорд подав йому колу з автомата в полiцейському управлiннi Атланти. Була 7:50 ранку.

– Звiсно, вiн же ii пересував, – вiдповiв Кроуфорд. – На зап’ястках i за колiнами були слiди вiд рук. Але геть усi знайденi вiдбитки лишилися пiсля рукавичок iз непористоi гуми. Не хвилюйся, Прайс уже тут. Старий буркотун. Зараз вiн прямуе до похоронного бюро. Морг видав тiла минулоi ночi, але в похоронному ще не почали з ними нiчого робити. Ти мов почавлений лимон. Поспав хоч трохи?

– Може, з годину. Думаю, вiн вiдчув потребу торкнутися ii голими руками.

– Сподiваюся, ти правий, але лаборанти в Атлантi присягаються, що на ньому весь час було щось на кшталт хiрургiчних рукавичок, – сказав Кроуфорд. – На осколках дзеркала такi самi гладенькi вiдбитки. Вказiвний палець на зворотному боцi уламка, засунутого мiж малими статевими губами, на лицьовому боцi – змазаний вiдбиток великого пальця.

– Витер дзеркало, уже коли вставив осколок, певно, аби бачити свое бiсове обличчя, – мовив Грем.

– Той уламок, що був у ротi, залила кров. Те саме з очима. Рукавичок вiн не знiмав нi разу.

– Мiсiс Лiдс була привабливою жiнкою, – сказав Грем. – Ти бачив сiмейнi фотографii, так? За iнтимних обставин менi б хотiлося торкнутися ii шкiри, тобi хiба нi?

– Інтимних?

У голосi Кроуфорда прозвучала огида. Вiн не встиг ii приборкати i раптом почав ритися в кишенях у пошуках дрiб’язку.

– Інтимних – вони ж лишилися сам-на-сам. Усi iншi вже померли. Вiн мiг розплющувати iм очi, заплющувати, як заманеться.

– Як заманеться, – повторив Кроуфорд. – Їi шкiру перевiрили на вiдбитки, ясна рiч. Нiчого. Хоча на шиi знайшли розмазаний вiдбиток долонi.

– У звiтi не сказано, чи порошили iй нiгтi.

– Боюся, нiгтi на руках замацали кримiналiсти, коли вишкрябали з-пiд них зразки. Збiгаються з ранками, що лишилися вiд нiгтiв на ii ж долонях. Убивцю вона не пошкрябала.

– Ноги в неi теж були гарненькi, – сказав Грем.

– Угу. Ходiмо нагору, – вiдповiв Кроуфорд. – Загони вже збираються.

У Джиммi Прайса було багато обладнання: двi важкi валiзи плюс сумка для фотоапарата й тринога. Вiн здiйняв грюкiт, проходячи крiзь центральнi дверi похоронного бюро Ломбарда, що в Атлантi. Прайс був хирлявим стариганем, i настрiй його аж нiяк не покращився пiсля довгоi поiздки з аеропорту, коли таксi довелося пробиватися крiзь вранiшню годину пiк.

Послуж

Сторінка 11

ивий молодик iз чепурною укладкою спiшно провiв його до кабiнету, оздобленого в кремових i абрикосових тонах. Стiл був порожнiй, якщо не рахувати статуетки пiд назвою «Руки в молитвi».

Прайс роздивлявся кiнчики пальцiв, що стулилися в молитвi, коли до кабiнету зайшов сам мiстер Ломбард. Вiн iз превеликою увагою перевiрив посвiдчення Прайса.

– Ваше управлiння в Атлантi, чи агенцiя, чи як там це називаеться – звiсно, менi звiдти зателефонували, мiстере Прайс. Але минулого вечора нам довелося викликати полiцiю, аби вони видворили одного нахабу, що намагався зробити кiлька знiмкiв для «Народного базiкала», тож доводиться виявляти багато обачностi. Певен, ви мене розумiете. Мiстере Прайс, тiла нам видали сьогоднi десь о першiй ночi, а похорон уже о п’ятiй вечора. Ми просто не можемо його затримати.

– Це не забере багато часу, – сказав Прайс. – Менi потрiбен один бiльш-менш тямущий помiчник, якщо у вас такий знайдеться. Ви торкалися тiл, мiстере Ломбард?

– Нi.

– Тодi з’ясуйте, хто торкався. У них усiх треба взяти вiдбитки.



На ранковому брифiнгу детективи в справi Лiдсiв обговорювали переважно зуби.

Голова детективiв Атланти Р. Дж. (Баддi) Спрiнгфiлд, огрядний чоловiк у сорочцi без пiджака, стояв iз доктором Домiнiком Прiнсi у дверях, поки до кiмнати просотувалися двадцять три детективи.

– Ну, хлопцi, посмiхайтеся чимширше, як заходите, – примовляв Спрiнгфiлд. – Покажiть доктору Прiнсi своi зубки. Отак, усi. Господи, Спарксе, то в тебе язик чи ти бiлку намагаешся проковтнути? Проходимо, не спиняемось.

Перед столами в кiмнатi для iнструктажу висiв iнформацiйний стенд, а до нього кнопками був пришпилений великий фронтальний знiмок зубiв, верхньоi та нижньоi щелеп. Грему вiн нагадав целулоiдну стрiчку з вишкiрами, що лiпляться на гелловiнськi гарбузи. Вони з Джеком сiли позаду, а детективи зайняли своi мiсця за шкiльними партами.

Гiлберт Льюiс, комiсар у справах громадськоi безпеки, та його спiвробiтник iз вiддiлу iнформацii сидiли окремо вiд усiх на складаних стiльцях. За годину Льюiс мав постати перед новинарями на прес-конференцii.

Головував на зборах Спрiнгфiлд.

– Гаразд. Так, режим тишi, годi язиками грiховодити. Якщо ви вже пiдчитали зранку зведення, то побачили, що прогресу в справi – нуль. Побудинкове опитування розширюеться ще на чотири квартали вiд мiсця злочину. Облiк та iдентифiкацiя позичили нам двох клеркiв, якi допоможуть зiставити броню авiаквиткiв i прокат автiвок у Бiрмiнгемi й Атлантi. Тi, хто збирае iнформацiю щодо аеропортiв i готелiв, сьогоднi знову роблять обходи. Так, сьогоднi знов. Ловiть усiх покоiвок, стюардiв i адмiнiстраторiв за стiйками. Вiн мав десь почиститися, може, лишив по собi безлад. Якщо знайдете того, хто цей безлад прибирав, то випроваджуйте з номеру пожильцiв, опечатуйте i прожогом телефонуйте в пральню. Цього разу в мене дещо для вас е, можна буде показувати людям. Докторе Прiнсi?

Доктор Домiнiк Прiнсi, головний медичний експерт округу Фултон, вийшов до стенда й зупинився пiд знiмком зубiв. Пiдняв угору гiпсовий зубний злiпок.

– Джентльмени, ось який вигляд мають зуби нашого злочинця. Робiтники Смiтсонiвського iнституту у Вашингтонi вiдтворили злiпок за вiдбитками, якi ми зняли з укусiв на тiлi мiсiс Лiдс, а також iз чiткого слiду вiд зубiв, що лишився на шматочку сиру в холодильнику Лiдсiв, – заявив Прiнсi й продовжив: – Як бачите, рiзцi в нього конусоподiбнi – ось цей зуб i цей.

Прiнсi спочатку показав на злiпку, що тримав у руцi, а потiм – на знiмку на стендi.

– Зуби утворюють нерiвну лiнiю, а вiд цього рiзця вiдколотий шматочок. На другому – борозна, ось тут. Скидаеться на «швацьку щербину», яка утворюеться вiд перегризання нитки.

– Кривозубий сучий син, – пробурмотiв хтось.

– А як ви знаете напевно, що саме злочинець укусив той сир, док? – спитав високий детектив iз першого ряду.

Прiнсi не любив, коли його називали «доком», проте стерпiв.

– Слiди слини на сирi й укусах збiгаються за групою кровi, – вiдповiв вiн. – Кров i зуби жертв не пiдходять.

– Добре, докторе, – сказав Спрiнгфiлд. – Зараз видамо детективам знiмки зубiв, аби вони не з порожнiми руками ходили.

– А чи не хочете подати знiмок у газети? – заговорив спiвробiтник вiддiлу iнформацii, Сiмпкiнз. – Типу оголошення: «Чи не бачили ви таких зубiв?»

– Перешкод цьому не бачу, – вiдповiв Спрiнгфiлд. – Що скажете, комiсаре?

Льюiс кивнув. Але Сiмпкiнз iще не закiнчив:

– Докторе Прiнсi, преса питатиме, чому на отримання цього зубного знiмка пiшло цiлих чотири днi. І чому цей аналiз довелося робити у Вашингтонi.

Спецiальний агент Кроуфорд уважно вивчав кнопку на своiй кульковiй ручцi.

Прiнсi зашарiвся, проте вiдповiв спокiйним голосом:

– Слiди вiд укусiв викривляються, якщо тiло доводиться транспортувати, мiстере Сiмпсон…

– Сiмпкiнз.

– Сiмпкiнз, нехай. Ми не могли зробити цей злiпок iз самих укусiв на тiлi жертви. У цьому й полягае важливiсть сиру. Сир вiдносно твердий, але з нього важко знiмати вiдбитки. Треба спершу його змасти

Сторінка 12

и, аби в гiпс не потрапила зайва волога. Зазвичай спроба тiльки одна. Смiтсонiвський iнститут уже виконував такi завдання для кримiналiстичноi лабораторii ФБР. Вони мають краще обладнання для вiдтворення лицьовоi дуги, а ще в них е анатомiчний артикулятор. Їх консультуе судово-експертний одонтолог. У нас цього всього немае. Щось iще?

– Чи справедливо тодi буде стверджувати, що затримка виникла саме через лабораторiю ФБР, а не через мiсцевi органи?

Прiнсi накинувся на нього:

– Справедливо буде стверджувати те, мiстере Сiмпкiнз, що федеральний слiдчий, спецiальний агент Кроуфорд, знайшов цей сир у холодильнику два днi тому – пiсля того як вашi люди вже обшукали мiсце злочину. Вiн прискорив роботу лабораторii на мое прохання. Справедливо буде стверджувати, що я радiю з факту, що шматок вiд того клятого сиру вiдкусив не один iз ваших працiвникiв.

Утрутився комiсар Льюiс, кiмнатою для iнструктажу прокотився його гучний голос:

– Нiхто не ставить пiд сумнiв вашi судження, докторе Прiнсi. Сiмпкiнзе, останне, що нам зараз потрiбно, – це мiрятися з ФБР цюцюрками. Повернiмося до справи.

– У нас усiх спiльна мета, – сказав Спрiнгфiлд. – Джеку, ви, хлопцi, нiчого не бажаете додати?

Кроуфорд узяв слово. Обличчя, що звернулися до нього, важко було назвати дружнiми. З цим щось треба було робити.

– Хочу трохи розрядити атмосферу, пане голово. Багато рокiв тому тривало затяте суперництво за медалi й визнання. Обидвi сторони, федеральна та мiсцева, мали одна на одну зуб. Через це утворилася шпарина, крiзь яку вислизали злодюжки. Наразi це не е полiтикою Бюро, це не мiй пiдхiд. Чхати я хотiв на те, хто отримае медаль. І слiдчий Грем також. Якщо хтось iще не зрозумiв – це вiн сидить отам, позаду. Якщо того химерника завтра переiде смiттевоз, то мене й такий варiант задовольнить, аби тiльки злочинець не гуляв на волi. Гадаю, ви такоi ж думки.

Кроуфорд оглянув детективiв, сподiваючись, що задобрив iх. Сподiваючись, що вони не стануть приховувати кориснi свiдчення. Тепер до нього заговорив комiсар Льюiс:

– Слiдчий Грем уже мае досвiд у подiбних справах.

– Так, сер.

– Не хочете нiчого додати, мiстере Грем, запропонувати щось?

Кроуфорд пiдвiв брови на Грема.

– Можете стати тут, перед нами? – спитав Спрiнгфiлд.

Грем пошкодував, що не отримав нагоди поговорити зi Спрiнгфiлдом наодинцi. Уперед йому виходити не хотiлося. Та вiн усе одно вийшов.

Скуйовджений та обпечений сонцем, Грем аж нiяк не був схожим на федерального слiдчого. Спрiнгфiлд подумав, що вiн бiльше скидаеться на маляра, якому довелося одягнути костюм на судове засiдання.

Детективи засовалися, переносячи вагу з однiеi сiдницi на iншу.

Грем повернувся обличчям до аудиторii, свiтло-блакитнi очi разюче видiлялися на тлi засмаглоi шкiри.

– Лиш кiлька зауважень, – сказав вiн. – Нема пiдстав припускати, що вiн колись був пацiентом психiатричноi клiнiки або ж його звинувачували в сексуальних домаганнях. Існуе велика вiрогiднiсть, що нiчого подiбного на його рахунку не буде. Якщо вiн i мае якiсь порушення, то радше проникнення зi зламом до чужоi оселi, а не сексуальнi злочини. Можливо, вiн уже когось кусав пiд час незначних сутичок, як-от бiйки в барi чи жорстоке поводження з дiтьми. У цьому планi найбiльшу допомогу нам нададуть працiвники невiдкладноi допомоги та закладiв опiки над дiтьми. Варто перевiрити кожен значущий укус, який вони зможуть пригадати, байдуже, кого саме вкусили та яким чином це сталося. У мене все.

Високий детектив iз першого ряду пiдвiв руку й одночасно з цим заговорив:

– Але поки що вiн кусав лише жiнок, правильно?

– Нам вiдомо лише про жiнок. Проте кусае вiн багато. Шiсть глибоких укусiв на мiсiс Лiдс, вiсiм – на мiсiс Джекобi. Істотно бiльше за середнi показники.

– А якi то – середнi?

– У вбивствах на сексуальному пiдгрунтi – три. Вiн полюбляе кусати.

– Жiнок.

– Зазвичай укуси, що лишаються пiсля сексуального насильства, мають у серединi синець, засмок. Але не в цьому випадку. Доктор Прiнсi зазначив це у своему звiтi про розтин, я сам бачив у моргу. Жодних засмокiв. Для нього це може бути як способом боротьби, так i сексуальною поведiнкою.

– Слабка зачiпка, – вiдказав детектив.

– Та перевiрити варто, – сказав Грем. – Кожен укус вартий перевiрки. Люди часто брешуть про те, як усе сталося. Батьки покусаноi дитини кажуть, що то якась тварина винувата, i дозволяють зробити малому щеплення вiд сказу, покриваючи тим кусаку в родинi, – ви всi таке бачили. Варто попитати по лiкарнях – кого доправляли на щеплення вiд сказу. У мене все.

Стегновi м’язи Грема затрiпотiли вiд утоми, коли вiн опустився на стiлець.

– Попитати варто, i ми попитаемо, – сказав голова детективiв Спрiнгфiлд. – Отже. Загiн сейфiв i складiв[18 - Повна назва – Загiн сейфiв, складiв i вантажiвок (Safe, Loft and Truck Squad), пiдроздiл, який розслiдуе масштабнi пограбування, викрадення творiв мистецтва, вантажiвок i людей.] опрацьовуе район разом iз вiддiлом крадiжок. Розпитуемо про собаку. Оновлену iнформац

Сторінка 13

ю та фотографiю шукайте в тецi. З’ясуйте, чи не бачив хто чужинця з тим песиком. Мораль i наркотики, як закiнчите денний обхiд, займiться «шкiряними» барами та «голубенькими». Маркус i Вiтман – пильнуйте на похоронi. Уже маете всi свiтлини родичiв i близьких друзiв? Добре. Що там iз фотографом? Гаразд. Пiсля похорону передасте гостьову книгу Облiку й iдентифiкацii. Книга з Бiрмiнгема в них уже е. Решта завдань – у зведеннi. До роботи.

– Ще дещо, – зауважив Льюiс, i детективи знову опустились на стiльцi. – Я чув, як офiцери в цьому штабi називають убивцю «Зубним ельфом»[19 - Tooth fairy – казковий персонаж, популярний у Європi та США, так звана зубна фея, яка забирае в дiтей випалi молочнi зуби й натомiсть кладе пiд подушку подаруночки чи дрiбнi грошi.]. Менi байдуже, як ви його кличете мiж собою, розумiю, що якесь прiзвисько йому дати треба. Але щоб я не чув, як полiцейськi йменують його Зубним ельфом на публiцi. Звучить легковажно. Також не використовуйте це iм’я в будь-яких службових записках. Це все.

Кроуфорд i Грем пройшли за Спрiнгфiлдом до його кабiнету. Голова детективiв пригостив iх кавою, поки Кроуфорд зв’язувався з диспетчерською i занотовував повiдомлення.

– Не мав нагоди поговорити з вами вчора, коли ви приiхали, – звернувся Спрiнгфiлд до Грема. – У нас тут, бляха, просто божевiльня була. Вiлл, так? Перейдемо на «ти»? Хлопцi забезпечили тебе всiм необхiдним?

– Так, усе гаразд.

– У нас нi чорта нема, i ми це розумiемо, – сказав Спрiнгфiлд. – А, визначили манеру ходи з тих вiдбиткiв нiг, що знайшли на клумбах. Вiн обходив кущi й таке iнше, тож, окрiм розмiру взуття i, можливо, зросту, вiдомо небагато. Лiвий вiдбиток трохи глибший, iмовiрно, вiн щось нiс. Кропiтка робота. Проте пару рокiв тому нам вдалося пiймати грабiжника за манерою ходи. Були ознаки хвороби Паркiнсона. Це Прiнсi змiркував. Цього разу нам не так таланить.

– У вас добра команда, – сказав Грем.

– Добра. Та, слава Богу, такi справи переважно до нас не належать. Хочу дещо з’ясувати: ви, хлопцi, завжди разом працюете – ти, Джек i доктор Блум? Чи збираетеся тiльки заради таких убивств?

– Тiльки заради таких, – вiдповiв Грем.

– Нiчогенька зустрiч. Комiсар казав, що саме ти пiдсачив Лектера три роки тому.

– Ми всi там були, з полiцiею штату Мерiленд, – вiдказав Грем. – Його заарештували мерiлендськi спiвробiтники.

Спрiнгфiлд був грубуватим i вiдвертим, проте не дурним. Вiн побачив, що Грему некомфортно, тож розвернувся на стiльцi й узяв нотатки.

– Ти питав про собаку. Ось вiдповiдна iнформацiя. Минулоi ночi брату мiстера Лiдса зателефонував ветеринар. Собака був у нього. Лiдс i його старший хлопчик принесли пса до ветеринара за день до того, як iх убили. У тварини на животi була колота рана. Лiкар прооперував, i з собакою все гаразд. Спершу ветеринар вирiшив, що його пiдстрелили, та кулi не знайшов. Вiн уважае, що пса штрикнули чимось на кшталт ножа для льоду чи шила. Ми наразi опитуемо сусiдiв, чи не бачили вони, щоб хтось виробляв iз собакою якiсь штуки, i сьогоднi ж перевiряемо в усiх мiсцевих ветеринарiв, чи не приносили iм тварин зi схожими травмами.

– На собацi був нашийник iз прiзвищем Лiдсiв?

– Нi.

– У Джекобi в Бiрмiнгемi був собака? – спитав Грем.

– Саме з’ясовуемо, – вiдповiв Спрiнгфiлд. – Стривай, я перевiрю.

Вiн набрав внутрiшнiй номер.

– Лейтенант Флетт вiдповiдае за зв’язок iз Бiрмiнгемом… так, Флетте. Що там iз собакою Джекобi? Ага… угу. Хвилинку, – Спрiнгфiлд затулив рукою слухавку. – Собаки не було. У ваннiй кiмнатi на першому поверсi виявили тацьку з котячим послiдом. А самого кота не знайшли. Тварину глядять сусiди.

– Можете передати в Бiрмiнгем, аби вони подивилися на подвiр’i та за надвiрними будiвлями? – попросив Грем. – Якщо кота було поранено, то ймовiрно, що дiти його вчасно не вiдшукали, i тварину вже довелося ховати. Ви ж знаете, як поводяться коти. Коли помирають, то заповзають у тихий закуток. А собаки приходять додому. І спитайте, будь ласка, чи був нашийник.

– Скажи iм, що як потрiбен метановий зонд, ми пришлемо, – додав Кроуфорд. – Щоб багато не копали.

Спрiнгфiлд переказав прохання. Телефон задзвонив, щойно вiн повiсив слухавку. Викликали Джека Кроуфорда. На дротi був Джиммi Прайс iз похоронного бюро Ломбарда. Кроуфорд переключився на iнший апарат.

– Джеку, маю частковий вiдбиток, певно, вiд великого пальця, i фрагмент долонi.

– Джиммi, ти свiтло очей моiх.

– Знаю. На частковому – шатровий дуговий вiзерунок, проте розмазаний. Подивимося, що вийде з ним зробити, коли я повернуся. Зняв iз лiвого ока старшого хлопця. Нiколи такого не робив. Та нiколи б i не побачив, якби вiн не видiлявся на тлi тотальноi гiфеми в результатi вогнепального поранення.

– За ним можна буде iдентифiкувати?

– Шансiв мало, Джеку. Якщо вiн е в реестрi единого вiдбитка – можливо, але ж то як в iрландському тоталiзаторi[20 - Irish Sweepstakes – Ірландська лiкарняна лотерея, заснована 1930 року, прибуток вiд якоi мав iти на фiнансування медичних закладiв. Бул

Сторінка 14

заборонена в США та Великiй Британii, бiлети часто продавалися на чорному ринку, виграш було неможливо отримати, а виторг зникав невiдомо куди.], сам розумiеш. Долоню зняв iз великого пальця на лiвiй нозi мiсiс Лiдс. Вона тiльки для порiвняння годиться. Пощастить, якщо вдасться знайти шiсть ознак. За свiдкiв були помiчник керiвного спецагента, а також Ломбард. Останнiй, до речi, нотарiус. Зробили фотографii in situ[21 - Безпосередньо на мiсцi (лат.).]. Цього вистачить?

– Як щодо вiдбиткiв для виключення всiх працiвникiв похоронного бюро?

– Я вже почорнилив Ломбарда та його розбишак, повна дактилоскопiчна карта з кожного працiвника, що б вiн там не казав – торкався тiла мiсiс Лiдс чи нi. Вони й досi вiдшкрябують долонi й буркотять. Джеку, пусти мене додому. Я хочу попрацювати над вiдбитками у власнiй темнiй кiмнатi. Хтозна, що в них тут у водi живе – черепахи чи iнша зараза? Я за годину вже сяду на лiтак до Вашингтона й перешлю тобi вiдбитки факсом завтра в першiй половинi дня.

Кроуфорд на мить задумався.

– Окей, Джиммi, але не барися. Вiдправиш копii в полiцейськi вiддiлки Атланти й Бiрмiнгема та в мiсцевi штаби Бюро.

– Домовились. А тепер варто з’ясувати з тобою ще одне питання.

Кроуфорд закотив очi до стелi:

– Будеш дзизкати менi на вухо про вiдрядне, еге ж?

– Саме так.

– Сьогоднi, Джиммi, друже мiй, менi для тебе нiчого не шкода.

Грем дивився у вiкно, поки Кроуфорд переповiдав iм про вiдбитки.

– Це надзвичайно, – ось i все, що змiг сказати Спрiнгфiлд.

На обличчi Грема не було жодних емоцiй. Спрiнгфiлд подумав, що такi ж закритi обличчя мають в’язнi на довiчному термiнi.

Вiн проводив Грема поглядом аж до дверей.



Кроуфорд i Грем саме виходили з кабiнету Спрiнгфiлда, коли у фойе закiнчилась прес-конференцiя за участi комiсара у справах громадськоi безпеки. Репортери друкованих видань прямували до телефонiв. Телевiзiйнi репортери займалися «перебивками»: стояли самотою перед своiми камерами й промовляли найкращi питання, що вони чули на конференцii, простягали в нiкуди мiкрофони, аби потiм вклеiти вiдповiдi з цiлого виступу комiсара.

Кроуфорд i Грем уже спускалися центральними сходами, коли перед ними вискочив маленький чоловiчок, крутнувся й зробив знiмок. З-за фотоапарата визирнуло його лице.

– Вiлле Грем! – сказав вiн. – Пам’ятаеш мене, я Фреддi Лаундз? Висвiтлював справу Лектера для «Базiкала». І пейпербек теж мiй.

– Пам’ятаю, – мовив Грем.

Вони з Кроуфордом, не зупиняючись, продовжили спускатися сходами, а Лаундс iшов трохи попереду й збоку вiд них.

– Коли тебе залучили, Вiлле? Що вже маете?

– З тобою, Лаундзе, я не розмовлятиму.

– Як тобi цей хлопець порiвняно з Лектером? Вiн iх уби…

– Лаундзе, – Грем пiдвищив голос, i Кроуфорд хутко став перед ним. – Лаундзе, ти брехливе гiвно, а «Народним базiкалом» можна хiба що дупу пiдтирати. Тримайся вiд мене подалi.

Кроуфорд схопив Грема за руку:

– Забирайся, Лаундзе. Іди собi. Вiлле, ходiмо поснiдаемо. Нумо, Вiлле.

Швидкою ходою вони зайшли за рiг.

– Вибач, Джеку. Терпiти не можу цього покидька. Коли я лежав у лiкарнi, вiн туди прокрався i…

– Знаю, – сказав Кроуфорд. – Я тодi дав йому прочухана, та марно.

Кроуфорд пам’ятав фотографiю, яку «Народне базiкало» опублiкувало пiд кiнець справи Лектера. Поки Грем спав, Лаундз зайшов до нього в лiкарняну палату. Вiдкинув простирадло й сфотографував тимчасову колостомiю Грема. Газета надрукувала ретушовану свiтлину з чорним квадратом, що затуляв Гремiв пах. Заголовок був такий: «Коли коп нутром чуе».

У кав’ярнi було свiтло й чисто. Руки в Грема тремтiли, i вiн проливав каву на блюдце.

Вiн бачив, що сигаретний дим Кроуфорда заважае парочцi, яка сидiла в сусiднiй кабiнцi. Закоханi iли в пепсиновiй тишi, обурення висiло в повiтрi разом iз димом.

За столиком бiля дверей сварилися двi жiнки, вочевидь мати й дочка. Вони тихо перемовлялися, злiсть спотворювала iхнi обличчя. Грем вiдчував цю злiсть на власному обличчi й шиi.

Кроуфорд скаржився, що завтра зранку йому треба свiдчити на судi у Вашингтонi. Вiн боявся, що той суд може затримати його на кiлька днiв. Запалюючи наступну сигарету, вiн крiзь вогонь позирнув на руки й колiр обличчя Грема.

– Атланта i Бiрмiнгем пропустять цей вiдбиток великого пальця по своiх злочинах сексуального характеру, – сказав Кроуфорд. – Ми можемо те саме зробити. А Прайсу i ранiше вдавалося знаходити справу за единим вiдбитком. Вiн запрограмуе «ШУКАЧА» – ми в цiй сферi далеко просунулися вiдтодi, як ти пiшов.

«ШУКАЧ», автоматизована програма обробки й розпiзнавання вiдбиткiв пальцiв, мала шанс вiдшукати той великий палець у дактилоскопiчнiй картцi з якоiсь непов’язаноi справи.

– Коли ми його впiймаемо, то за грати посадимо саме завдяки цьому вiдбитку й зубам, – продовжував Кроуфорд. – Що ми зараз маемо робити, так це розiбратися, яким вiн може бути. Метаемо ласо`, та чимширше. Ну, розрадь мене. Скажiмо, ми заарештували ймовiрного пiдозрюваного. Ти заходиш у кiмнату й бачиш його. Яка риса й

Сторінка 15

го зовнiшностi чи характеру тебе не здивуе?

– Не знаю, Джеку. Чорт, вiн для мене безликий. Можна багато часу витратити на пошук людей, яких ми вигадали. Ти вже говорив iз Блумом?

– Учора ввечерi телефоном. Блум сумнiваеться, що той схильний до суiциду, i Геймлiх також. Блум тут пробув усього кiлька годин, iще першого дня, та в них iз Геймлiхом е всi матерiали справи. На цьому тижнi Блум займаеться кандидатами на ступiнь доктора фiлософii. Просив передати тобi привiт. У тебе е його номер у Чикаго?

– Так, е.

Грему подобався доктор Алан Блум, маленький кругленький чоловiчок iз сумними очима, добрий психiатр-кримiналiст, можливо, найкращий. Грем цiнував те, що Блум нiколи не виказуе до нього професiйного iнтересу. З психiатрами таке нечасто бувае.

– Блум казав, що не здивуеться, як ми отримаемо вiд Зубного ельфа звiстку. Вiн може написати нам листа, – сказав Кроуфорд.

– На стiнi в чиiсь спальнi.

– Блум гадае, що в нього може бути калiцтво або ж вiн вважае себе потворним. Проте порадив не надавати цьому великого значення. «Я не хочу лаштувати тобi опудало на лови, – ось що вiн сказав. – То тiльки вiдволiкатиме й розпорошуватиме зусилля». Сказав, що його так у магiстратурi навчили говорити.

– Вiн правий, – вiдповiв Грем.

– Ти можеш щось про нього розповiсти, iнакше б не знайшов того вiдбитка, – сказав Кроуфорд.

– Та вiн же лежав на виднотi, Джеку. Не приписуй менi цього. Слухай, ти не дуже на мене надiйся, гаразд?

– Ой, та впiймаемо ми його. Ти ж знаеш, що впiймаемо, так?

– Знаю. Тим або iншим чином.

– Тим – це яким?

– Знайдемо речовi докази, що були пропустили.

– А iншим?

– Вiн убиватиме й убиватиме, доки не зчинить забагато галасу або ж доки господар не встигне дотягтися до рушницi.

– Якi ще варiанти?

– Ти що, вважаеш, я зможу розпiзнати його у велелюднiй залi? Е нi, то тобi Ецiо Пiнца[22 - Ezio Pinza (1892—1957) – iталiйський оперний спiвак, виступав у нью-йоркськiй Метрополiтен-опера, лондонському Ковент-Гарден та мiланськiй Ла-Скала; виконавець популярноi пiснi «Одного чарiвного вечора» («Some Enchanted Evening») про те, як колись у велелюднiй залi ти зустрiнеш незнайомця й упiзнаеш у ньому свое справжне кохання.] наспiвав, i не думай. Зубний ельф робитиме свою чорну справу, доки ми не наберемося розуму або ж доки нам не пощастить. Вiн не зупиниться.

– Чому?

– Бо вiн уже розсмакував це заняття.

– Ось бачиш, дещо про нього ти таки знаеш, – сказав Кроуфорд.

Грем мовчав, поки вони не вийшли на тротуар.

– Почекай до наступноi повнi, – вiдповiв вiн Кроуфорду, – а тодi й розкажеш менi, скiльки я про нього знаю.

Грем повернувся до готелю й проспав двi з половиною години. Прокинувся вже пiсля обiду, прийняв душ i замовив горня кави з сендвiчем. Настав час докладно вивчити справу Джекобi з Бiрмiнгема. Грем вiдтер готельним милом своi окуляри для читання й влаштувався з текою бiля вiкна. Першi кiлька хвилин вiн пiдводив голову на кожен звук, крок у коридорi чи далекий гул лiфтових дверцят. Згодом не звертав уваги нi на що, крiм теки.

Офiцiант iз тацею постукав i почекав, тодi знов постукав i почекав. Зрештою вiн лишив ланч на пiдлозi бiля дверей i сам пiдписав чек.




4


Гойт Льюiс, який знiмав показники лiчильникiв для Енергетичноi компанii Джорджii, припаркував свiй фургон пiд великим деревом на алеi й вiдкинувся на спинку крiсла з коробкою для ланчу. Тепер, коли вiн сам готував собi iсти, вiдкривати цю коробку стало не так цiкаво. Бiльше жодних записочок, жодних бiсквiтiв «Твiнкiз» на десерт.

Вiн уже з’iв пiвсендвiча, коли пiдскочив, зачувши у вусi гучний голос.

– Певно, цього мiсяця я спожив електрики на тисячу доларiв, правильно мiркую?

Льюiс повернувся й побачив у шибцi вантажiвки червоне обличчя Г. Дж. Парсонза. Парсонз був у бермудах, а в руцi тримав дворову мiтлу.

– Я вас не розчув.

– Певно, ви скажете, що цього мiсяця я спожив електрики на тисячу доларiв. Цього разу ви мене розчули?

– Не знаю, скiльки ви спожили, бо ще не знiмав показники з вашого лiчильника, мiстере Парсонз. А коли знiму, то занотую ось тут, на цьому папiрцi.

Парсонз злився через суми в рахунках. Вiн уже скаржився в Енергетичну компанiю, що йому накидають зайвого.

– Я слiдкую за тим, що споживаю, – сказав Парсонз. – І пiду з цими даними до Комiсii з комунальних послуг.

– Не хочете разом зi мною подивитися показники? Ходiмо просто зараз i…

– Я знаю, як читати тi показники. Певно, i ви могли б навчитися, якби завдали собi клопоту.

– Помовчте хвилинку, Парсонзе, – вiдповiв Льюiс, вибираючись iз фургона. – Просто помовчте хвилинку, чорт забирай. Минулого року ви почепили на свiй лiчильник магнiт. Ваша дружина пояснила, що ви на той час лежали в лiкарнi, тож я його просто зняв i нiчого не сказав. Коли минулоi зими ви залили в нього патоку, я вже доповiв. І зауважив, що ви оплатили рахунок, який ми пiсля цього виставили. Сума побiльшала ще й пiсля того, як ви самостiйно замiнили в себе всю проводку. Я вам тодi до посинiння намагав

Сторінка 16

я пояснити: десь у тому будинку вiдбуваеться витiкання струму. А ви що, наймаете електрика, аби вiн розiбрався? Нi, натомiсть телефонуете в офiс i валите все на мене. Менi скоро терпець урветься.

Льюiс аж побiлiв вiд злостi.

– Я ще докопаюсь до корiння, – сказав Парсонз, задкуючи алеею до свого подвiр’я. – А вас, мiстере Льюiс, уже перевiряють. Я бачив, як хтось знiмае показники на вашому маршрутi, ще до вас. Незабаром вам доведеться ходити на роботу, як усiм нормальним людям, – останню фразу вiн уже кинув через паркан.

Льюiс завiв свiй рипучий фургон i покотився далi алеею. Тепер йому доведеться шукати iнше мiсце, щоб доiсти ланч. Було шкода. Велике тiнисте дерево вже багато рокiв дарувало йому затишок пiд час перекусiв.

І росло воно просто за будинком Чарльза Лiдса.



О п’ятiй тридцять вечора Гойт Льюiс на власнiй автiвцi приiхав до бару «Сьоме небо» й хильнув кiлька бойлермейкерiв[23 - Кухоль пива й чарка вiскi; iнколи подаються окремо, iнколи змiшуються на кшталт коктейлю.], аби на душi полегшало.

Вiн зателефонував колишнiй дружинi, але примудрився сказати тiльки: «Як би я хотiв, щоб ти знову збирала менi ланч». На що вона вiдповiла: «Треба було ранiше про це думати, мiстере Розумако», – i повiсила слухавку.

Потiм Гойт зiграв невеселу партiю у шафлборд iз парою монтерiв i диспетчером з Енергокомпанii Джоржii, роздивляючись при цьому людей у барi. У «Сьоме небо» щось зачастили цi клятi клерки з авiакомпанiй. Усi як один iз маленькими вусиками й печатками на мiзинцях. Скоро вони тут повiсять чортову мiшень для дартсу, а «Сьоме небо» найменують пабом. Де в цьому свiтi шукати стабiльностi?

– Привiт, Гойте. Дай-но приеднаюся до тебе на пляшку пива.

То був його керiвник, Бiллi Мiкс.

– Овва, Бiллi, менi саме треба з тобою поговорити.

– У чому рiч?

– Знаеш того старого сучого сина, Парсонза, що весь час нам надзвонюе?

– Власне, вiн менi минулого тижня телефонував, – вiдповiв Мiкс. – То що там iз ним?

– Сказав, що хтось перед мене знiмае показники на маршрутi. Начебто, мо?, хтось вирiшив, що я не виходжу на об’iзди. Ти ж не думаеш, що я тi показники в себе вдома пишу, атож?

– Та не.

– Ти ж так не думаеш, правда? Я про те, що як хтось заносить мене в чорний список, то хай вийде й чесно про це скаже.

– Якби ти опинився в моему чорному списку, то що я, по-твоему, не наважився б тобi про це сказати?

– Наважився б.

– Гаразд, от що. Якби хтось перевiряв твiй маршрут, то я би про це знав. Твое начальство завше знае про такi речi. Нiхто тебе не перевiряе, Гойте. Не звертай уваги на того Парсонза, вiн просто старий та собакуватий. Телефонуе менi минулого тижня й каже: «Вiтаю, бо ви нарештi зметикували щодо того Гойта Льюiса». Я те повз вуха пропустив.

– Було б добре, якби ми подали на нього в суд через лiчильник, – сказав Льюiс. – Сиджу сьогоднi на алеi пiд деревом, намiряюся поiсти, а вiн до мене як пiдкрадеться – я аж пiдстрибнув. Вiн уже давно напрошуеться на гарненький прочухан.

– Я й сам був зупинявся в тому мiсцi, ще коли ходив на об’iзди, – згадав Мiкс. – І скажу тобi, хлопче, що бачив там одного разу мiсiс Лiдс… ну, певно, негоже про таке говорити зараз, коли вона померла, та… один чи два рази вона засмагала в себе на задньому подвiр’i в купальнику. Ух-х! Мала такий гарненький животик, ну, знаеш, як у жiнок пiсля народження дiтей бувае. Так iх усiх шкода, чорт забирай.

– Ще нiкого не пiймали?

– Та не.

– Дарма вiн до Лiдсiв пiшов, коли в сусiдньому будинку живе старигань Парсонз, – зауважив Льюiс.

– Ось що я тобi скажу: я своiй старiй не дозволяю валятися на задньому подвiр’i в самому купальнику. Вона така: «Дурило ти, Бiллi, хто ж мене побачить?» А я iй такий кажу, що нiколи не знаеш, який божевiльний байстрюк може плигнути через живоплiт iз непокритим соромом. Копи з тобою вже говорили? Питали, чи не бачив кого?

– Ага, вони, мабуть, усiх на тому маршрутi перелопатили. Листонош там, усiх. Та я весь той тиждень, аж до сьо?днi, працював у Лавровому гаю, по той бiк Беттi-Джейн-драйв, – вiдповiв Льюiс, колупаючи етикетку на пивнiй пляшцi. – То, кажеш, тобi минулого тижня дзвонив Парсонз?

– Ага.

– То, мо?, вiн дiйсно бачив, як хтось крутиться бiля лiчильника. Вiн би не став телефонувати в офiс, якби вигадав цю байку лиш сьогоднi, щоб мене позлити. Ти кажеш, що нiкого не посилав, i бачив вiн точно не мене.

– Мо?, то телефонiсти з Southeastern Bell щось перевiряли?

– Мо?, й так.

– Але в нас там нема спiльних стовпiв.

– Гадаеш, треба дзвонити копам?

– І то не завадить, – вiдповiв Мiкс.

– Аж нiяк, Парсонзу пiде на користь поспiлкуватися з полiцiею. Коли вони до нього заявляться, вiн накладе в штани.




5


Грем повернувся до будинку Лiдсiв уже пiд вечiр. Зайшов через параднi дверi, намагаючись не дивитися на розгром, що лишив по собi вбивця. Поки що вiн бачив матерiали справи, убiйну залу й саме м’ясо – усi наслiдки. Вiн чимало знав про те, як вони померли. А сьогоднi мав на метi дiзнатися, як вони жили.

Ото

Сторінка 17

огляд на мiсцi. У гаражi стояли непоганий катер на гiдролижах, уже бувалий, проте доглянутий, та унiверсал. Там же були ключки для гольфу й трейловий велосипед. Електроiнструменти, якими майже не користувалися. Іграшки для дорослих.

Грем дiстав iз сумки для гольфу ключку-ведж, i йому довелося опустити руки далеко вниз вiд рукоятки, аби здiйснити незграбний розмах. Коли вiн знову притулив сумку до стiни, на нього вiйнуло запахом шкiри. Речi Чарльза Лiдса.

Грем пройшовся будинком слiдами Чарльза Лiдса. У його робочому кабiнетi висiли репродукцii картин на мисливську тематику. Рядком вишикувався його набiр «Великих книг»[24 - У захiднiй культурi – книги, що вважаються класикою та можуть видаватися рiзними видавництвами в наборах вiд, наприклад, 100 до 2400 найменувань, залежно вiд тематики й призначення.]. Щорiчники Унiверситету Суванi. На полицях Г. Аллен Смiт, Перельман i Макс Шульман. Воннегут та Івлiн Во. На столi – розгорнена книжка С. С. Форестера «Грайте на збори!»[25 - H. Allen Smith (1907—1976), S. J. Perelman (1904—1979), Maximilian Shulman (1919—1988) – американськi письменники-гумористи; Kurt Vonnegut Jr. (1922—2007) – американський сатирик i фантаст; Evelyn Waugh (1903—1966) – британський сатирик; Cecil Scott «C. S.» Forester (1899—1966) – англiйський письменник, iсторик i голлiвудський сценарист.].

Шафа робочого кабiнету мiстила рушницю для стендовоi стрiльби, фотоапарат «Нiкон», вiдеокамеру «Болекс Супер 8» та проектор.

У власностi Грема не було майже нiчого, окрiм базового рибальського спорядження, «Фольксвагена», що дiстався йому з третiх рук, i двох ящикiв «монраше», i вiн вiдчув легку неприязнь до цих iграшок для дорослих i замислився – чому?

Ким був мiстер Лiдс? Успiшним адвокатом з оподаткування, футболiстом Унiверситету Суванi, струнким чоловiком, що любив посмiятися, чоловiком, який пiднявся й став до бою з перерiзаним горлом.

Грем обiйшов будинок слiдами Лiдса через дивне вiдчуття обов’язку. Якщо спочатку вiн дiзнаеться щось про нього, то нiбито отримае дозвiл поглянути на його дружину.

Грем вiдчував, що саме вона привабила монстра, так само як спiвочий цвiркун вабить до себе смерть вiд червоноокоi мухи.

Отже, мiсiс Лiдс.

Нагорi в неi була маленька гардеробна. Грем спромiгся туди потрапити, не роззираючись у спальнi. Жовта кiмнатка, здаеться, лишилася неторканою, за винятком розбитого дзеркала над туалетним столиком. Пара мокасинiв «Л. Л. Бiн» стояла на пiдлозi перед шафою, немов вона щойно iх зняла. На гачку – домашнiй халат, наче його тiльки-но туди повiсили, а у шафi – невеличкий безлад, як i годиться жiнцi, яка доглядае багато iнших шаф.

Щоденник мiсiс Лiдс лежав на туалетному столику в скриньцi з м’якою оксамитовою оббивкою. На кришку, разом iз контрольним ярликом полiцейського управлiння, липкою стрiчкою було почеплено ключ.

Грем сiв на бiлий тонконогий стiлець i наздогад розгорнув щоденник.



23 грудня, вiвторок, у мами вдома. Дiти й досi сплять. Коли мама засклила веранду на сонячному боцi, то менi страшенно не сподобався новий вигляд будинку, проте зараз тут дуже затишно, можна сидiти в теплi й дивитися, як надворi снiжить. Скiльки ще рокiв вона витримае таке Рiздво з повною хатою онукiв? Сподiваюся, багато.

Учора була важка поiздка з самоi Атланти, пiсля Ралi пiшов снiг. Довелося повзти поволi. Я й так утомилася, поки всiх позбирала. За Чепел-гiлл Чарлi зупинив машину й вийшов. Вiдколов iз гiлки кiлька бурульок, аби пiзнiше зробити менi мартiнi. Повернувся до машини, високо пiднiмаючи ноги в кучугурах, йому на волосся й брови нападав снiг, i я згадала, що люблю його. Вiдчула, наче всерединi щось розбилося, кольнуло й розлилося теплом.

Сподiваюся, парка йому буде в мiру. Якщо вiн купив менi те вульгарне кiльце для званих вечер, то я просто помру на мiсцi. Вiдлупцюю Меделiн по ii великiй целюлiтнiй дупi за те, що вона так своiм хизувалася. Чотири достобiса великi дiаманти кольору брудноi криги. Лiд у бурульках такий прозорий. Крiзь вiконце автiвки зазирнуло сонечко, i вiдламана бурулька, що ми поставили ii в склянку, перетворилася на маленьку призму. І на руцi, у якiй я тримала склянку, з?явилася плямка, червона iз зеленим. Я шкiрою вiдчувала тi кольори.

Вiн спитав, що я хочу на Рiздво, i я склала долонi кiвшиком навколо його вуха й прошепотiла: «Хочу твого великого прутня, дурнику, й чимглибше».

У нього аж голомозина на головi почервонiла. Вiн завжди переймаеться, що дiти почують. Чоловiки не довiряють шепоту.



Сторiнку заплямував попiл вiд сигари одного з детективiв.

Грем читав, доки не посутенiло, читав про те, як iхнiй дочцi вирiзали мигдалини, про переляк у червнi, коли мiсiс Лiдс намацала у себе в грудях ущiльнення. («Боже милостивий, дiти ще такi маленькi».)

Три сторiнки по тому ущiльнення виявилось невеличкою доброякiсною кiстою, що легко видаляеться.



Сьогоднi по обiдi лiкар Янович вiдпустив мене на волю. Ми полишили лiкарню й подалися на ставок. Давно вже там не були. Завжди якось часу бракувало. Чарл

Сторінка 18

припас двi пляшки шампанського на льоду, i ми пили й годували качок, аж доки сонце не сiло. Якийсь час вiн стояв бiля води, повернувшись до мене спиною, i, здаеться, плакав.

Сюзан сказала, що боялася, аби ми не привезли iй з лiкарнi ще одного братика. Я вдома!



Грем почув, як у спальнi дзвонить телефон. Клацання й стугiн автовiдповiдача. «Привiт, це Валерi Лiдс. Вибачте, наразi я не можу пiдiйти до телефону, але якщо ви лишите свое iм’я та номер пiсля гудка, я вам перетелефоную. Дякую».

Грем устиг подумати, що пiсля сигналу залунае голос Кроуфорда, але почув лише протяжне гудiння. На iншому кiнцi повiсили слухавку.

Вiн уже почув ii голос. Тепер йому захотiлося ii побачити. Грем спустився в робочий кабiнет.


***

У кишенi в нього лежала шпуля з вiдеоплiвкою «Супер 8», що належала Чарльзу Лiдсу. За три тижнi до смертi Лiдс лишив ii в мiсцевiй аптецi, звiдки ii послали на проявку. Вiн так ii й не забрав. Полiцейськi знайшли в гаманцi Лiдса талон i отримали вiд аптекаря плiвку. Детективи переглянули домашне вiдео разом iз сiмейними фотографiями, якi були вiдзнятi в той самий час, i не виявили нiчого цiкавого.

Грему хотiлося побачити Лiдсiв живцем. Детективи в полiцейському вiддiлку запропонували Грему скористатися iхнiм проектором. Але йому треба було подивитися ту плiвку в будинку Лiдсiв. Тож вони неохоче дозволили йому взяти ii пiд розписку з кiмнати речових доказiв.

Грем дiстав iз шафи екран i проектор, встановив iх i сiв до перегляду у велике шкiряне крiсло Чарльза Лiдса. Вiдчув пiд долонею на пiдлокiтнику щось клейке – беручкi вiдбитки дитячих пальцiв, на якi поналипали ворсинки. Тепер рука Грема пахла цукерками.

Коротке, приемне, беззвучне домашне вiдео, з фантазiею – на вiдмiну вiд бiльшостi випадкiв. Починалося воно з собаки, сiрого скотчтер?ера, що спав на килимi в кабiнетi. Песик одразу прокинувся вiд шуму вiдеокамери, пiдвiв голову й поглянув в об’ектив.

А тодi знов заснув. Швидкий перехiд до наступноi сцени – собака й досi спить. Раптом тер’ер нашорошив вуха. Скочив i загавкав, камера прослiдкувала за ним до кухнi. Вiн пiдбiг до дверей i зупинився, дожидаючи, дрижачи й метеляючи своiм куцим хвостиком.

Грем прикусив нижню губу й теж став чекати. Дверi на екранi прочинилися, i зайшла мiсiс Лiдс iз продуктовими пакетами. Вона клiпнула, засмiялася вiд несподiванки та поправила вiльною рукою свое скуйовджене волосся. Їi губи заворушилися, вона зникла з кадру, а за нею увiйшли дiти з меншими пакунками. Дiвчинцi було шiсть, хлопчикам – вiсiм i десять.

Молодший хлопець, вочевидь, бувалий актор домашнiх кiнострiчок, указав на своi вуха й поворушив ними. Камеру тримали досить високо. Згiдно зi звiтом патологоанатома, Лiдс був сiмдесят п’ять дюймiв[26 - 190 см.] заввишки.

Грем вирiшив, що цей уривок знiмали ще на початку весни. Дiти були у вiтрiвках, а шкiра мiсiс Лiдс здавалася блiдою. Їi тiло в морзi вже було засмагле, з бiлими плямами вiд купальника.

Далi пiшли коротенькi сцени: хлопцi грають у пiнг-понг у пiдвалi, дiвчинка, Сюзан, загортае у своiй кiмнатi подарунок, зосереджено висолопила язичок до верхньоi губи, з чола звисае прядка волосся. Вона прибирае волосся пухкенькою ручкою – так само, як це робила ii мати на кухнi.

Наступна сцена показуе Сюзан у ваннi з бульбашками, дiвчинка сидить навпочiпки, мов жабенятко. На головi – велика шапочка для купання. Тепер камера розташована нижче, фокус не такий чiткий – ясна рiч, що знiмае один iз братiв. Уривок закiнчуеться тим, що Сюзан беззвучно кричить у камеру й затуляе обома руками своi дитячi груди, а шапочка сповзае на очi.

Аби не пасти заднiх, мiстер Лiдс також пристерiг мiсiс Лiдс у душi. Шторка у ваннiй напинаеться й колишеться, мов завiса перед шкiльною виставою. З-за шторки з?являеться рука мiсiс Лiдс. У руцi – велика губка. Сцена закiнчуеться тому, що в об’ектив летить мильна пiна.

Наостанок – кадр iз Норманом Вiнсентом Пiлом[27 - Norman Vincent Peale (1898—1993) – американський письменник i проповiдник, автор теорii «позитивного мислення».] у телевiзорi, тодi рiзкий перехiд на Чарльза Лiдса, який хропе в крiслi, де наразi сидiв Грем.

Грем дивився на порожнiй квадратик свiтла на екранi. Лiдси йому сподобалися. Вiн шкодував, що побував у морзi. Подумав, що божевiльному, який вiдвiдав iхню оселю, вони теж сподобалися. Проте найбiльше вони йому подобалися саме у своему теперiшньому станi.



Грем вiдчував, що голова стала дурною, мов ватою напхана. Вiн плавав у готельному басейнi, доки ноги не вiдмовили, а тодi вилiз iз води, думаючи одночасно про двi речi – про мартiнi з джином «Танкерей» та про смак губ Моллi.

Вiн зробив собi мартiнi в пластиковiй склянцi й зателефонував Моллi.

– Привiт, крале!

– Привiт, малий! Ти де?

– У цьому клятому готелi в Атлантi.

– Добро людям несеш?

– Усiм, та не тобi. Менi самотньо.

– Менi теж.

– Хочу тебе.

– Я тебе теж.

– Розкажи про себе.

– Ну, мала сьогоднi перепалку з мiсiс Голпер. Вона хотiла повернути сукню з величезною плямою

Сторінка 19

iд вiскi на дупi. І слiпому видно, що вона ii вдягала на ту зустрiч Молодiжноi торговоi палати.

– А ти що сказала?

– Сказала iй, що не продавала рiч у такому станi.

– А вона що сказала?

– Сказала, що ранiше не мала жодних проблем iз тим, щоб повернути одяг, саме тому й закуплялася в моему магазинi, хоч iще багацько iнших крамниць знае.

– А ти що на це сказала?

– Ой, сказала, що засмучена, бо телефоном Вiлл спiлкуеться, мов той бовдур.

– Зрозумiло.

– У Вiллi все гаразд. Заривае кiлька черепашачих яець, що iх вiдкопали собаки. Розкажи, чим ти займаешся.

– Читаю звiти. Харчуюсь нездоровою iжею.

– І, мабуть, багато думаеш.

– Ага.

– Можу чимось тобi допомогти?

– Просто я нi в чому не впевнений, Моллi. Замало iнформацii. Тобто iнформацii багато, але я ще не опрацював ii до ладу.

– То ти ще залишишся в Атлантi? Я не вимагаю, щоб ти негайно iхав додому, просто цiкавлюся.

– Не знаю. Пробуду тут iще принаймнi кiлька днiв. Сумую за тобою.

– Хочеш секс телефоном?

– Не думаю, що я це витримаю. Гадаю, краще не треба.

– Не треба що?

– Говорити про секс.

– Окей. Але ж ти не проти, якщо я про це думатиму, гаразд?

– Звiсно, не проти.

– У нас новий собака.

– От дiдько.

– Схоже, покруч вiд басетгаунда й пекiнеса.

– Чарiвно.

– У нього великi яйця.

– Тiльки не треба про його яйця.

– Вони мало не по землi волочаться. Йому доводиться iх втягувати на бiгу.

– Вiн того не може.

– Ще й як може. Ти ж не знаеш.

– Ще й як знаю.

– А ти своi можеш втягнути?

– Так i знав, що ми до цього йдемо.

– Тож?

– Якщо хочеш знати, одного разу таки втягнув.

– І коли це було?

– В юностi. Коли довелося поспiхом стрибати через паркан iз колючим дротом.

– Чому?

– Бо я тодi нiс кавуна, що не моi руки ростили.

– То ти тiкав? Вiд кого?

– Вiд одного знайомого свинопаса. Його собаки пiдняли, i вiн вискочив зi своеi халупи в самих пiдштаниках, розмахуючи дробовиком. На щастя, вiн перечепився через пiдпорку для каролiнських бобiв i дав менi фору.

– Вiн у тебе стрiляв?

– Тодi менi здалося, що так. Проте тi залпи, що я чув, могли походити з мого гузна. Щодо цього я й досi не певен.

– То ти перемахнув через паркан?

– Запросто.

– Злочиннi нахили, навiть у такому вiцi.

– Немае в мене злочинних нахилiв.

– Звiсно, що нема. Я тут думаю кухню перефарбувати. Який тобi колiр подобаеться? Вiлле? Який тобi подобаеться колiр? Ти ще там?

– Ага, ну, жовтий. Нумо фарбувати в жовтий.

– Жовтий мене потворить. Я за снiданком буду зелена.

– Тодi в синiй.

– Синiй холодний.

– То пофарбуй, матерi ii ковiнька, хоч у вiдтiнок дитячого гiвна, менi байдуже… Нi, стривай, я, мабуть, уже незабаром приiду додому, то ми пiдемо в спецiальну крамничку, подивимося там на палiтру й таке iнше, добре? Може, прихопимо новi ручки на шафи, щось таке.

– Давай, давай купимо ручок. Не знаю, чого я про це мову завела. Слухай, я люблю тебе, сумую за тобою, i ти робиш корисну справу. І воно тобi тяжко даеться, це я теж знаю. Я тут i буду тут, коли б ти не повернувся додому, або ж зустрiнуся з тобою будь-де й будь-коли. Ось що я хотiла сказати.

– Люба Моллi. Люба Моллi. Іди спати.

– Гаразд.

– Добранiч.

Грем лежав, закинувши за голову руки, i видобував iз пам’ятi обiди з Моллi. Кам’янi краби й келихи «сансерру», сумiш вина й солоного бризу.

Таке було його прокляття – прискiпуватися пiд час розмови, так само вiн учинив i зараз. Зiрвався на неi пiсля невинного зауваження про «злочиннi нахили». Дурень.

Для Грема iнтерес, що виявляла до нього Моллi, був незбагненним.

Вiн зателефонував у полiцейський вiддiлок i лишив для Спрiнгфiлда повiдомлення, що хоче приеднатися до обходiв починаючи iз завтрашнього ранку. Бiльше робити було нiчого.

Джин допомiг йому заснути.




6




Усi новi данi в справi Лiдсiв переносилися на тонкi маленькi аркушi й складалися на столi Баддi Спрiнгфiлда. На сьому ранку вiвторка, коли Баддi прибув на роботу, iх уже назбиралося шiстдесят три штуки. Записка, що лежала згори, була позначена червою налiпкою.


Ішлося в нiй про те, що полiцiя Бiрмiнгема знайшла кота, що його поховали в коробцi з-пiд взуття за гаражем Джекобi. Мiж лапками тварини лежала квiточка, а саме тiло було загорнуте в кухонний рушник. На кришцi дитячою рукою було виведено iм?я кота. Нашийника не виявилося. Коробка перев?язана мотузкою, що трималася на вузлi з бантиком.

Судмедексперт iз Бiрмiнгема повiдомив, що кота задушили. Вiн поголив тварину й не знайшов нiяких колотих ран.

Спрiнгфiлд постукав по зубах дужкою окулярiв.

Полiцейськi натрапили на мiсце, земля була м?якою, тож скористалися лопатою. Той клятий метановий зонд так i не знадобився. Знову ж таки, Грем був правий.

Голова детективiв лизнув великий палець i став передивлятися решту повiдомлень. У бiльшостi йшлося про пiдозрiлi транспортнi засоби, що з’явилися поблизу мiсць злочинiв протягом останнього тижня, – невиразнi описи, iз зазначенням хiба що типу кузова

Сторінка 20

й кольору. Мешканцi Атланти отримали чотири анонiмнi дзвiнки з погрозою: «Я вас пришию, як Лiдсiв».

Доповiдна вiд Гойта Льюiса лежала в серединi стосу.

Спрiнгфiлд набрав начальника нiчноi змiни.

– Що там iз доповiдною вiд контролера, щодо того Парсонза? Номер сорок вiсiм.

– Цiеi ночi ми намагалися перевiрити цю iнформацiю в комунальних службах, шефе, з’ясувати, чи не посилали вони кого на ту алею, – вiдповiв начальник змiни. – Вони пообiцяли зв’язатися з нами сьогоднi вранцi.

– Негайно пошлiть когось до них, – наказав Спрiнгфiлд. – Хай iдуть до санiтарно-гiгiенiчноi служби, до мiського проектувальника, шукають дозволи на будiвничi роботи на тiй алеi. Перехопите мене в машинi.

Вiн набрав номер Вiлла Грема:

– Вiлле? Зустрiчаемося перед твоiм готелем за десять хвилин – треба трохи прокататися.

О 7:45 Спрiнгфiлд вже припаркувався в кiнцi алеi. Вони з Гремом рушили плiч-о-плiч колiями, що продавили в гравii колеса автiвок. Навiть о цiй ранковiй годинi сонце вже припiкало.

– Дiстав би й ти собi капелюха, – порадив Спрiнгфiлд, опускаючи на очi криси свого модного солом’яного бриля.

Сiтчастий паркан на задньому подвiр’i Лiдсiв був обвитий зеленню. Чоловiки зупинилися бiля стовпа з лiчильником електроенергii.

– Якщо вiн прийшов звiдси, то йому було видно всю задню частину дiлянки й будинку, – сказав Спрiнгфiлд.

Минуло лише п’ять днiв, а дiлянка Лiдсiв уже почала набувати занедбаного вигляду. Трава на морiжку стала нерiвною, помiж неi пробивалася дика цибуля. Подвiр’я всiялося дрiбними гiлочками. Грему кортiло iх позбирати. Здавалося, будинок спав. Загратований ганок поплямували, помережали довгi ранковi тiнi дерев. Стоячи зi Спрiнгфiлдом на алеi, Грем внутрiшнiм зором бачив, як зазирае у вiкно, як вiдчиняе дверi з чорного ходу. Дивно, проте вiдтворення дiй убивцi тепер, при сонячному свiтлi, давалося йому не так легко. Грем дивився, як вiд вiтру легенько хитаеться дитяча гойдалка.

– По-моему, це Парсонз, – сказав Спрiнгфiлд.

Г. Дж. Парсонз зрання вже був надворi, сапав будяки на клумбi у своему задньому подвiр’i за два будинки вiд Лiдсiв. Спрiнгфiлд i Грем пiшли до заднiх ворiт Парсонза й зупинилися бiля смiттевих бакiв. Кришки крiпилися ланцюгом до паркану.

Спрiнгфiлд дiстав рулетку й вимiряв висоту, на якiй висiв лiчильник.

У нього були данi про всiх сусiдiв Лiдсiв. І в даних на Парсонза йшлося про те, що вiн працював у поштовому вiддiленнi й вийшов на пенсiю ранiше належного строку, за вимогою керiвника. А керiвник пояснив це тим, що Парсонз «iз часом стае все бiльш неуважним».

Нотатки Спрiнгфiлда мiстили й чутки. Сусiди казали, що дружина Парсонза якомога частiше iздить до сестри в Мейкон, а син узагалi припинив йому телефонувати.

– Мiстере Парсонз, мiстере Парсонз, – гукнув Спрiнгфiлд.

Парсонз похилив садовi вила на стiну будинку й пiдiйшов до паркану. На ньому були сандалi й бiлi шкарпетки. На пальцях шкарпеток виднiлися плями вiд землi й трави. Шкiра на обличчi була рожева та лискуча.

«Атеросклероз», – подумалося Грему. Свою таблетку вiн уже ковтнув.

– Так?

– Мiстере Парсонз, не поговорите з нами хвилинку? Сподiваемось, ви зможете нам допомогти, – сказав Спрiнгфiлд.

– Ви з енергетичноi компанii?

– Нi, мене звати Баддi Спрiнгфiлд, я з полiцейського вiддiлку.

– То ви про вбивство прийшли поговорити. Дружина та я, ми були в Мейконi, про що я вже розказав офiцеру…

– Знаю, мiстере Парсонз. Ми хотiли попитати про ваш лiчильник електроенергii. Чи…

– Якщо той… контролер сказав, що я вчинив щось протизаконне, то вiн просто…

– Нi-нi. Мiстере Парсонз, чи бачили ви минулого тижня якогось чужинця, що знiмав показники лiчильника?

– Нi.

– Ви певнi? Наскiльки менi вiдомо, ви сказали Гойту Льюiсу, що хтось знiмае показники попереду нього.

– Сказав. І недарма. Я за всiм слiдкую та надiшлю повний звiт у Комiсiю з комунальних послуг.

– Так, сер. Я впевнений, що вони про все подбають. Що за людина знiмала показники з вашого лiчильника?

– То був не чужинець, а якийсь робiтник iз Енергокомпанii Джорджii.

– Звiдки ви знаете?

– Ну, бо вiн на вигляд був як контролер.

– У що вiн був одягнений?

– У те, у що вони всi зазвичай одягненi. Що там? Коричневий комбiнезон i фiрмовий кашкет.

– Ви бачили його обличчя?

– Того не пригадую. Я саме визирав у вiкно на кухнi, коли його примiтив. Хотiв iз ним поговорити, але довелось одягати халат, i, поки я вийшов надвiр, вiн уже зник.

– У нього був фургон?

– Не пам’ятаю такого. Що вiдбуваеться? Чого ви про це розпитуете?

– Ми обходимо всiх, хто був у цьому районi минулого тижня. Це дуже важливо, мiстере Парсонз. Постарайтесь пригадати.

– То ви дiйсно прийшли через те вбивство. Іще нiкого не заарештували, так?

– Нi.

– Я цiеi ночi дивився надвiр, так протягом п’ятнадцяти хвилин не проiхало жодноi патрульноi машини. Справжнiй жах – те, що трапилося з Лiдсами. Дружина мало не здурiла. Цiкаво, хто купить iхнiй будинок. Пару днiв тому бачив, як до нього приглядаються якiсь н

Сторінка 21

гери. Знаете, я кiлька разiв був говорив iз Лiдсом щодо iхнiх дiтей, але загалом нормальна була родина. Звiсно, вiн не хотiв прислухатися до моiх порад iз приводу морiжка. Мiнiстерство сiльського господарства випускае пречудовi брошурки про боротьбу з бур’янами. Зрештою, я просто поклав iх у поштову скриньку Лiдсiв. Чесне слово, коли вiн косив морiжок, то вiд дикоi цибулi дихати було нiчим.

– Мiстере Парсонз, коли саме ви бачили того чоловiка на алеi? – спитав Спрiнгфiлд.

– Точно не скажу, я все намагався пригадати.

– Не пам’ятаете, який то був час доби? Ранок? День? Вечiр?

– Часи доби я знаю, не треба менi iх перераховувати. Може, пiсля обiду. Не пам’ятаю.

Спрiнгфiлд потер потилицю.

– Перепрошую, мiстере Парсонз, проте я маю точно знати, як усе вiдбувалося. Ми не могли би пройти до вас на кухню, аби ви показали, з якого саме мiсця його побачили?

– Спершу покажiть посвiдчення. Обидва.

У будинку – тиша, блискучi поверхнi, застояне повiтря. Чистота. Чистота. Вiдчайдушний порядок лiтньоi пари, що бачить, як життя поступово втрачае рiзкiсть.

Грем шкодував, що не може зачекати надворi. Вiн був певен, що в тих шухлядах лежить вiдполiроване столове срiбло з яечним жовтком мiж зубцями виделок.

«Припини й берися за цього старого бздуна».

Крiзь вiкно над кухонною мийкою добре проглядалося задне подвiр’я.

– Ось. Задоволенi? – спитав Парсонз. – Звiдси можна розгледiти те мiсце. Я з ним не розмовляв i не пам’ятаю, який вiн був iз себе. Якщо це все, то в мене багато роботи.

Уперше заговорив Грем:

– Ви сказали, що пiшли по халат, а коли повернулися, то вiн уже зник. То ви були роздягненi?

– Так.

– Удень, по обiдi? Вам нездужалося, мiстере Парсонз?

– Що я роблю в себе вдома – то моя справа. Захочу, так узагалi вдягну костюм кенгуру. Чого ви не шукаете того вбивцю? Бо тут, мабуть, прохолоднiше?

– Як я розумiю, ви на пенсii, мiстере Парсонз, тож не мае значення, одягаетеся ви щодня чи нi. Здебiльшого ви не носите одягу, так?

На скронях у Парсонза повиступали вени.

– Тiльки те, що я на пенсii, ще не означае, що я щодня не одягаюся та не займаюся хатнiми справами. Просто менi стало спекотно, тож я пiшов у будинок прийняти душ. Я працював. Мульчував i до обiду вже виконав денну норму, а це бiльше, нiж ви за сьогоднi встигнете.

– Ви що робили?

– Мульчував.

– У який день тижня ви мульчували?

– У п’ятницю. Минулоi п’ятницi. Мульчу привезли вранцi, величезну купу, i я… я все розкидав до обiду. Можете в «Садовому центрi» поцiкавитися, скiльки там було.

– А тодi вам стало жарко, ви зайшли до будинку й прийняли душ. Що ви робили на кухнi?

– Готував собi чай iз льодом.

– То ви дiставали лiд? Але ж холодильник стоiть аж там, далеко вiд вiкна.

Парсонз, спантеличений i розгублений, перевiв погляд вiд вiкна на холодильник. Очi затуманилися, мов у рибини на ринку пiд кiнець торгового дня. А тодi переможно заблищали. Вiн пiдiйшов до шафи бiля раковини.

– Я стояв отут, брав собi «Свiт-н-лоу»[28 - «Sweet ‘N Low» – марка штучного пiдсолоджувача, що виготовляеться з гранульованого сахарину.], коли побачив його. Ось i все. А зараз, якщо ви закiнчили винюхувати…

– Гадаю, то вiн бачив Гойта Льюiса, – сказав Грем.

– Згоден, – вiдповiв Спрiнгфiлд.

– То був не Гойт Льюiс. То був не вiн, – у Парсонза починали сльозитися очi.

– Як ви знаете? – запитав Спрiнгфiлд. – То мiг бути Гойт Льюiс, а вам просто здалося…

– Льюiс аж коричневий вiд цього сонця. У нього жирне старече волосся й бакенбарди, мов у тих бiлих пiвденцiв, – Парсонз пiдвищив голос i тепер говорив так швидко, що слова важко було розiбрати. – Ось як я знаю. Звiсна рiч, то був не Льюiс. Той хлоп був блiдiший, а волосся – свiтле. Вiн повернувся спиною, щоб записати показники в журналi, i я змiг розгледiти волосся пiд кепкою. Блондин. На потилицi мов пiд лiнiйку стрижений.

Спрiнгфiлд стояв абсолютно нерухомо, та коли заговорив, тон усе одно був скептичний:

– А який вiн був на виду?

– Не знаю. Може, з вусами.

– Як Льюiс?

– У Льюiса немае вусiв.

– Он як, – продовжив Спрiнгфiлд. – Вiн був на однiй висотi з лiчильником? Чи дивився на нього знизу вгору?

– Здаеться, на одному рiвнi.

– Ви б його пiзнали, якби знову побачили?

– Нi.

– Якого вiн був вiку?

– Не старий. Не знаю.

– Собаки Лiдсiв бiля нього не бачили?

– Нi.

– Послухайте, мiстере Парсонз, я бачу, що помилявся, – сказав Спрiнгфiлд. – Ви нам дуже допомогли. Якщо ви не заперечуете, то я пошлю до вас художника, i якщо ви просто дозволите йому посидiти тут, за вашим кухонним столом, то, може, опишете йому в двох словах того хлопця. Тепер я переконаний, що то був не Льюiс.

– Я не хочу, аби мое iм’я потрапило в газети.

– Не потрапить.

Парсонз пiшов за ними надвiр.

– Ви дуже гарно попрацювали над цим подвiр’ям, мiстере Парсонз, – мовив Спрiнгфiлд. – Вам би легко дали за нього приз на якiйсь виставцi.

Парсонз нiчого не вiдповiв. Вiн кривив розпашiле обличчя, очi сльозилися. Вiн стояв там у своiх м

Сторінка 22

шкуватих шортах та сандалях i дивився iм услiд. Коли вони полишили його подвiр’я, Парсонз схопив вила й узявся навiжено розпушувати землю, наослiп протикаючи квiти й розкидаючи по травi мульчу.


***

Спрiнгфiлд запитав по рацii новини. Жодна комунальна чи мунiципальна служба не посилала робiтникiв в алеi за день до вбивства. Спрiнгфiлд передав опис вiд Парсонза й лишив вказiвки для художника: «Скажи йому, щоб спочатку змалював стовп i лiчильник, а тодi рухався далi. Свiдка доведеться вдобрити по ходу».

– Наш художник не дуже любить навiдуватися до свiдкiв, – сказав голова детективiв Грему, вивiвши свiй «Стрiплайн Форд» на трасу. – Вiн любить, коли секретарки дивляться, як вiн працюе, а свiдок переминаеться з ноги на ногу й зазирае йому через плече. Полiцейський вiддiлок – поганеньке мiсце опитувати того, кого не треба лякати. Щойно отримаемо портрет, пiдемо з ним по сусiдах. Здаеться, ми напали на слiд, Вiлле. Такий легенький, невиразний, але ж слiд, як гадаеш? Слухай, ми насiли на старого бiдолаху, i вiн усе виклав. Тепер треба щось iз цим робити.

– Якщо той чоловiк в алеi – наш пiдозрюваний, то це поки що найкращi новини, – вiдповiв Грем. Йому самому вiд себе було зле.

– Точно. І це означае, що вiн не просто виходить iз автобуса та йде туди, куди пiсюн укаже. Вiн мае план. Ночуе в мiстi. За два-три днi до подорожi знае, куди iде. У нього е якийсь задум. Оглянути мiсце, вбити хатню тваринку, потiм родину. Що то за бiсiв задум такий? – Спрiнгфiлд замовк. – Це ж твоя парафiя, чи не так?

– Так, моя. Якщо вже ii комусь приписувати, то менi.

– Я знаю, що ти таке вже бачив. На днях тобi не сподобалося, коли я спитав про Лектера, але зараз я хочу, щоб ти все розказав.

– Гаразд.

– Вiн убив дев’ятьох людей, так, загалом?

– Дев’ятьох, про яких ми знаемо. Двое iнших не померли.

– Що з ними сталося?

– Перший лежить на апаратi штучного дихання в однiй з балтиморських лiкарень. Другий – у приватнiй психiатричнiй клiнiцi в Денверi.

– Чому вiн це робив, який у нього розлад?

Грем визирнув у вiкно на людей на тротуарi. Голос став безстороннiм, наче вiн диктував листа.

– Робив, бо подобалось. І досi подобаеться. Доктор Лектер не божевiльний, не в звичному розумiннi цього слова. Вiн робив жахливi речi, бо отримував вiд цього насолоду. Але в разi потреби може цiлком нормально функцiонувати.

– Як це називають психологи – що з ним не так?

– Кажуть, що вiн соцiопат, бо не знають, як його ще назвати. У нього е певнi риси, притаманнi соцiопатii. Вiн не знае нi жалю, нi провини. І в нього був перший, найгiрший сигнал – мучив тварин у дитинствi.

Спрiнгфiлд крекнув.

– Але iнших ознак нема, – сказав Грем. – Не блудько, не мав проблем iз законом. Не поверхневий, не дрiб’язковий, як бiльшiсть соцiопатiв. Не безчуйний. Лiкарi не знають, як його назвати. Енцефалограма дещо незвична, та з неi теж багато не дiзналися.

– Як би ти його назвав? – спитав Спрiнгфiлд.

Грем вагався.

– Про себе, як ти його називаеш?

– Вiн монстр. Я до нього ставлюся, як до тих нещасних створiнь, що час вiд часу народжуються в лiкарнях. Їх годують, одягають, але до апаратiв не пiдключають, i воно помирае. Лектер такий самий у головi, хоч на вигляд нормальний, i нiхто нiчого не запiдозрить.

– У мене в Балтиморi кiлька друзiв з асоцiацii детективiв. Я питав iх, як ти запримiтив Лектера. Вони сказали, що не знають. Як тобi вдалося? Що було першим сигналом, що ти перше вiдчув?

– То був збiг, – вiдповiв Грем. – Шоста жертва була вбита в себе в майстернi. У чоловiка було столярське обладнання, а ще вiн складав там мисливське знаряддя. Вiн висiв на перфорованiй дошцi, де тримав iнструменти, i був сильно порваний, порiзаний i поколотий, а з тiла стирчали стрiли. Тi рани менi дещо нагадали. І я не мiг пригадати що.

– А треба було братися за наступнi вбивства.

– Так. Лектер саме ввiйшов у раж – з останнiми трьома розправився за дев’ять днiв. Але в шостого на стегнi знайшлися старi шрами. Патологоанатом зв’язався з мiсцевою лiкарнею та дiзнався, що п’ять рокiв до того, пiд час полювання з лука, чоловiк наослiп упав iз дерева й проткнув стрiлою ногу. На змiнi того дня був штатний хiрург, але спочатку його оглянув Лектер – вiн чергував у пунктi невiдкладноi допомоги. У журналi вiдвiдування стояло його iм’я. Вiд того випадку минуло багато часу, але я сподiвався, що Лектер пригадае, як бачив у тiй колотiй ранi щось пiдозрiле, тож я пiшов до нього на роботу. Ми на той час за все хапалися. Тодi вiн уже мав психiатричну практику. Гарний кабiнет. Антикварiат. Сказав, що про рану пам’ятае небагато, що чоловiка, певно, привiв один iз його друзяк-мисливцiв, та й по всьому. Проте мене щось непокоiло. Здавалося, вiн щось таке менi сказав, чи я щось побачив у кабiнетi. Ми з Кроуфордом порадилися. Пiдняли справи – на Лектера не було жодноi. Менi хотiлося побути в його кабiнетi на самотi, але ми не могли дiстати ордер. Нiяких пiдстав для обшуку. Тож я знов пiшов до Лектера. Була недiля. Вiн приймав пацiентiв i по

Сторінка 23

едiлях. У будинку було безлюдно, за винятком пари клiентiв у приймальнi. Вiн одразу запросив до себе. Ми говорили, i вiн iз ввiчливостi погодився менi допомогти й дозволив переглянути кiлька дуже старих книжок iз медицини, що стояли на полицi в нього над головою. І я зрозумiв, що це вiн. Може, коли я знов пiдняв на нього погляд, на моему обличчi якось змiнився вираз, не знаю. Я зрозумiв, i вiн зрозумiв, що я зрозумiв. Проте причини я так само не усвiдомлював. Не довiряв собi. Треба було подумати. Тож я щось пробурмотiв i забрався з кабiнету, у коридор. У коридорi висiв платний телефон. Я не хотiв його полохати, доки не приiде пiдмога. Я говорив iз полiцейським вiддiлком, а вiн вийшов позаду мене, зi службових дверей, у шкарпетках. Я взагалi не чув, як вiн пiдiйшов. Вiдчув його дихання, i все, а потiм… потiм ви знаете.

– Так як ти зрозумiв?

– Певно, я вирахував уже за тиждень, коли лежав у лiкарнi. «Чоловiк-рана» – iлюстрацiя, що часто зустрiчаеться в старих книгах з медицини, таких як у Лектера. На нiй зображено рiзноманiтнi бойовi поранення, усе на одному малюнку. Бачив ii на оглядовому курсi, що нам читав один патолог в Унiверситетi Джорджа Вашингтона. Поза тiла й поранення шостоi жертви були майже аналогiчнi до «Чоловiка-рани».

– «Чоловiк-рана», кажеш? І бiльше в тебе нiчого не було?

– Ну, нi. Те, що я це помiтив, – просто збiг. Пощастило.

– Нiчого собi пощастило.

– Якщо ви менi не вiрите, то чого, бляха, питаете?

– Я цього не чув.

– Добре. Я не хотiв цього казати. Але саме так усе й сталося.

– Окей, – вiдповiв Спрiнгфiлд. – Окей. Дякую, що розповiв. Я маю про таке знати.



Опис чоловiка, якого Парсонз бачив на алеi, та iнформацiя про кота й собаку могли вказати на методику вбивства: вiрогiдно, що вiн вишукував жертви пiд виглядом контролера i мав необхiднiсть завдати болю спершу тваринам, а потiм повернутися й убити родину.

Нагальною проблемою полiцii став вибiр – розповiдати про це громадськостi чи нi.

Зараз люди звертали увагу на сигнали небезпеки, усiма очима дивилися, тож полiцiя може отримати вчасне попередження про черговий напад убивцi. Але вбивця також мав стежити за новинами.

Може змiнити звички.

Згнiтивши серце, у полiцейському управлiннi постановили не виносити на загал цi тендiтнi зачiпки i зазначати iх лише в зведеннях, що iх розсилали по ветеринарних клiнiках i притулках Пiвденного Сходу з проханням негайно сповiщати про понiвечених тварин.

Це означало, що з публiкою не слiд дiлитися найкращою наводкою. Це було питання моралi, i полiцiя через те незручно почувалася.

Вони проконсультувалися з доктором Аланом Блумом iз Чикаго. Доктор Блум сказав, що як убивця прочитае в газетах попередження, то може змiнити методику, за якою обирае дiм. Проте Блум сумнiвався, що чоловiк припинить нападати на хатнiх тварин, попри ризик. Психiатр наказав полiцii, аби вони в жодному разi не розраховували на те, що мають у запасi ще двадцять п?ять днiв – до наступноi повнi, 25 серпня.

На ранок 31 липня, за три години пiсля того, як Парсонз надав опис, на телефонних перемовинах мiж полiцiею Бiрмiнгема й Атланти та Кроуфордом у Вашингтонi було ухвалено рiшення: розiслати ветеринарам зведення, три днi прочiсувати райони з начерком художника, а вже потiм пустити iнформацiю в мас-медiа.

Протягом трьох днiв Грем разом iз детективами Атланти тупотiли тротуарами й показували начерк родинам, що мешкали по сусiдству з Лiдсами. Обличчя на начерку було зображено дуже схематично, але вони сподiвалися знайти людину, яка зможе його доповнити.

Копiя Грема вкрилася по краях брижами через спiтнiлi руки. Часто до людей було важко достукатися. Уночi вiн лежав у своему номерi, присипавши тальком шкiру, подразнену потом, i подумки крутив цю проблему, мов голограму. Вiн заохочував вiдчуття, що виникае напередоднi розгадки. А воно все не приходило.

Тим часом мешканцi Атланти встигли чотири рази пiдстрелити (i один раз смертельно) родичiв, що пiзно поверталися додому. Збiльшилася кiлькiсть погроз телефоном, а «вхiдний» кошик полiцейського управлiння заповняли порожнi пiдказки. Вiдчай ширився, мов грип.

Пiд кiнець третього дня з Вашингтона повернувся Кроуфорд i зазирнув до Грема. Той саме сидiв у номерi й знiмав змоклi шкарпетки.

– Спекотна робота?

– Вiзьми зранку нарис – i побачиш, – вiдповiв Грем.

– Нi, сьогоднi ввечерi все оголосять по телебаченню. Ти цiлий день ходив?

– Там у них мiж дворами на автiвцi не проiдеш.

– Так i думав, що з нарису нiчого не вийде, – сказав Кроуфорд.

– І що ж я, в бiса, мав робити?

– Усе, що можеш, ось i все, – Кроуфорд пiдвiвся, збираючись iти. – Інколи важка праця правила менi за наркотик, особливо пiсля того, як я кинув пиячити. Тобi, мабуть, теж.

Грем злився. Звiсно, Кроуфорд був правий.

Грем з природи мав схильнiсть до прокрастинацii i знав це. Колись давно, у школi, вiн компенсував це швидкiстю. Але тут була не школа.

Існувала ще одна повиннiсть, i про неi вiн мiркував уже кiлька днiв. Можна чекати, поки не д

Сторінка 24

ведеться бiгти до неi з вiдчаю, за кiлька дiб до повного мiсяця. Або можна зробити це зараз, коли це ще може принести користь.

Вiн хотiв почути ще одну точку зору. Дуже дивний погляд, який вiн мае подiлити, свiтобачення, яке вiн мусить вiднайти пiсля теплих рокiв на островах Кiз.

Аргументи клацали, мов колiщатка на американських гiрках, коли вагончик пiдходить до першого довгого спуску, а там, нагорi, Грем схопився за живiт i промовив це вголос:

– Менi треба побачити Лектера.




7


Доктор Фредерiк Чилтон, директор Балтиморськоi державноi лiкарнi для психiчно хворих злочинцiв, обiйшов свiй стiл, аби потиснути руку Грему.

– Учора менi телефонував доктор Блум, мiстере Грем… чи краще називати вас доктором Гремом?

– Я не доктор.

– Приемно було вчора поспiлкуватися з доктором Блумом, ми вже цiлу вiчнiсть знайомi. Берiть той стiлець.

– Дякую, що допомагаете нам, докторе Чилтон.

– По правдi, я iнколи почуваюся Лектеровим секретарем, а не наглядачем, – сказав Чилтон. – Сам обсяг його кореспонденцii завдае багато клопоту. Мабуть, серед деяких дослiдникiв вважаеться модним iз ним листуватися – я сам бачив тi листи на факультетах психологii, у рамочках, – i певний час здавалося, що геть усi аспiранти в нашiй галузi хочуть провести з ним бесiду. Радий спiвпрацювати з вами, звiсна рiч, i з доктором Блумом.

– Я маю поговорити з доктором Лектером без зайвих свiдкiв, якщо таке можливо, – сказав Грем. – Можливо, пiсля сьогоднiшньоi зустрiчi в мене виникне потреба знову з ним побачитися чи зв?язатися телефоном.

Чилтон кивнув:

– Почну з того, що доктор Лектер лишатиметься в камерi. Це без виняткiв едине мiсце, де його можна тримати без перев’язiв. Одна стiна камери становить подвiйний бар’ер, що виходить у коридор. Я накажу поставити там стiлець, а також екран, якщо забажаете. Мушу попередити, аби ви не передавали йому жодних предметiв, окрiм паперу без скоб i скрiпок. Нiяких швидкозшивачiв, олiвцiв чи ручок. У нього е власнi ручки з м’яким стрижнем.

– Імовiрно, менi доведеться показати йому певнi матерiали, аби заохотити до розмови, – сказав Грем.

– Показуйте що хочете, тiльки якщо це буде м’який папiр. Документи передасте через висувну тацю для iжi. Нiчого не простягайте йому та не приймайте вiд нього крiзь бар?ер. Документи вiн може повернути через ту саму тацю. Я наполягаю. Доктор Блум i мiстер Кроуфорд запевнили мене, що пiд час процедури ви дотримуватиметесь правил.

– Дотримуватимусь, – вiдповiв Грем, починаючи пiдводитись.

– Знаю, що вам уже кортить перейти до справи, мiстере Грем, проте спочатку мушу дещо розповiсти. Це вас зацiкавить. Здаеться, попереджати вас щодо Лектера нема потреби – вас, помiж усiх. Але вiн дуже легко закрадаеться в душу. Вiдтодi, як його сюди доправили, вiн кiлька рокiв зразково поводився й створював враження, наче спiвпрацюе пiд час терапii. У результатi, а то було за колишнього керiвництва, охорона почала трохи розслаблятися в його присутностi. Увечерi 8 липня 1976 року вiн поскаржився на бiль у грудях. У медпунктi з нього зняли перев’язи, аби легше було робити електрокардiограму. Один санiтар вийшов iз кабiнету покурити, другий на секунду вiдвернувся. Медсестра була спритною та сильною. Примудрилася зберегти собi одне око. Може, вам буде цiкаво поглянути.

Чилтон дiстав iз шухляди стрiчку ЕКГ й розправив ii на столi. Указiвним пальцем вiн простежив за шпичастою лiнiею.

– Ось тут вiн спокiйно собi лежить на кушетцi. Пульс сiмдесят два. Тут вiн схопив медсестру за голову й тягне вниз на себе. Тут його вже вгамував санiтар. Вiн, до речi, не пручався, хоч санiтар i вибив йому плече. Не помiчаете нiчого дивного? Пульс жодного разу не перевалив за вiсiмдесят п’ять. Навiть коли вiн виривав iй язика.

Чилтон нiчого не змiг зчитати з обличчя Грема. Вiн похилився на спинку стiльця й зчепив пальцi пiд пiдборiддям. Руки в нього були сухi й лискучi.

– Знаете, коли Лектера вперше пiймали, ми вирiшили, що вiн дасть нам виняткову можливiсть дослiдити чистiсiнького соцiопата, – сказав Чилтон. – Нечасто вдаеться схопити одного такого живцем. Лектер такий розсудливий, такий сприйнятливий, мав психiатричну практику… i вiн серiйний убивця. Здавалося, вiн вiдкритий до спiвпрацi, i ми подумали, що вiн стане вiкном до цього виду вiдхилення. Гадали, будемо, як Бомонт, що вивчае систему травлення на шлунковi Сент-Мартiна[29 - William Beaumont (1785—1853) – американський армiйський хiрург, вiдомий як батько гастроентерологii; проводив медичнi експерименти за участi канадського мандрiвника Алексiса Сент-Мартiна.]. А сталося так, що зараз ми розумiемо його не краще, нiж того дня, коли Лектер сюди потрапив. Ви мали з Лектером тривалi розмови?

– Нi. Бачився з ним уже… переважно бачив його на судi. Доктор Блум показував його статтi в журналах, – вiдповiв Грем.

– А от вiн дуже непогано знае вас. Багато про вас мiркуе.

– Ви проводили з ним сеанси?

– Так. Дванадцять. Вiн непроникний. Надто витончений для всiх цих тестiв, результати нiчого не дають. Ед

Сторінка 25

ардз, Фабре, навiть сам доктор Блум пробували його розколоти. У мене е iхнi записи. Для них вiн також лишився загадкою. Звiсно, неможливо визначити, що вiн приховуе i чи розумiе бiльше, нiж удае. О, i вже протягом ув’язнення вiн написав кiлька чудових статей до «Американського журналу психiатрii» та «Загальних архiвiв». Але всi вони стосуються проблем, яких у нього немае. Я думаю, вiн боiться, що, як ми його «розгадаемо», вiн уже нiкого не цiкавитиме й до кiнця життя стирчатиме в якомусь закапелку лiкарнi.

Чилтон зробив паузу. Вiн натренував собi периферiйний зiр, аби стежити за пацiентами на сеансах. Вiн вважав, що таким чином зможе непомiтно пильнувати Грема.

– Ми тут одностайно дiйшли думки, що едина людина, яка на практицi продемонструвала розумiння Ганнiбала Лектера, – це ви, мiстере Грем. Не могли б ви щось про нього розповiсти?

– Нi.

– Деяких моiх колег цiкавить от що: коли ви побачили вбивства доктора Лектера, iх «стиль», так би мовити, то, може, вам вдалося вiдтворити його фантазii? І чи допомогло це його iдентифiкувати?

Грем не вiдповiв.

– Сумно визнавати, проте нам конче бракуе матерiалу з подiбних питань. У «Журналi патопсихологii» вийшла невеличка стаття. Ви не проти поговорити з моiми колегами… нi-нi, не в цей приiзд, доктор Блум дуже суворо наказував. Ми маемо дати вам спокiй. Може, наступного разу.

Доктор Чилтон часто стикався з ворожим ставленням. Вiдчував його й зараз.

Грем пiдвiвся:

– Дякую, докторе. Менi треба побачитися з Лектером, негайно.



Сталевi дверi, що вели до блоку пiдвищеноi безпеки, зачинилися за Гремом. Вiн почув, як засув ковзнув на мiсце.

Грем знав, що вранцi Лектер зазвичай спить. Вiн подивився вглиб коридору. Пiд таким кутом Лектерову камеру не було видно, але Вiлл побачив, що свiтло там приглушене.

Грему хотiлося, аби доктор Лектер спав. Хотiлося б мати час узяти себе в руки. Якщо вiн вiдчуе в своiй головi божевiлля Лектера, то треба швидко його усувати, мов ту скалку.

Щоб приховати звуки власних крокiв, вiн пiшов слiдом за санiтаром, який штовхав вiзок iз бiлизною. Доктора Лектера дуже важко захопити зненацька.

Не дiйшовши кiнця коридору, Грем зупинився. Уся передня стiна камери була загороджена сталевими гратами. За гратами, так що рукою не дотягнутися, було почеплено мiцну нейлонову сiтку, вiд стелi й до пiдлоги та вiд стiни до стiни. Крiзь перепони Грем побачив стiл i стiлець, пригвинченi до пiдлоги. Стiл був завалений книжками в м’яких обкладинках i листами. Грем пiдiйшов до грат, поклав на них руки, потiм прибрав.

Доктор Ганнiбал Лектер спав на своему лежаку, головою похилився на подушку, що лежала проти стiни. На грудях покоiвся вiдкритий «Великий кулiнарний словник» Александра Дюма.

Грем дивився крiзь грати секунд п’ять, коли Лектер розплющив очi й мовив:

– Той самий мерзотний одеколон, який ви мали на судi.

– Постiйно дарують на Рiздво.

У доктора Лектера бордовi очi[30 - «Бордовi очi» (maroon eyes) мають не зовсiм бордовий колiр. Згiдно з Альфонсом Бертильйоном, термiн уживаеться, якщо колiр райдужноi оболонки «однорiдний i нагадуе оболонку каштана… стиглого, чистого й блискучого… очi арабiв, негрiв i загалом пiвденних народiв».], i свiтло вiдбиваеться в них маленькими червоними цятками. Грем вiдчув, як волосся на потилицi стало дибки. Вiн поклав на потилицю долоню.

– Рiздво, атож, – сказав Лектер. – Ви отримали вiд мене листiвку?

– Отримав. Дякую.

Рiздвяну листiвку доктора Лектера Грему переправили з кримiналiстичноi лабораторii ФБР у Вашингтонi. Вiн вiднiс ii на задне подвiр’я, спалив i помив руки перед тим, як торкатися Моллi.

Лектер пiдвiвся й пiдiйшов до столу. Маленький, грацiйний чоловiк. Дуже охайний.

– Чому б вам не присiсти, Вiлле? Здаеться, там у коморi далi коридором мають бути складанi стiльцi. Принаймнi якщо судити за звуком, iх дiстають саме звiдти.

– Санiтар мае принести.

Поки Грема не посадовили в коридорi, Лектер стояв.

– А як поживае офiцер Стюарт? – спитав вiн.

– У Стюарта все нормально.

Офiцер Стюарт звiльнився з правоохоронних органiв пiсля того, як побачив пiдвал доктора Лектера. Тепер вiн порядкував мотелем. Грем не став цього казати. Вирiшив, що Стюарт не сильно зрадiе листам вiд Лектера.

– Шкода, що його емоцiйнi проблеми взяли гору. На мою думку, вiн був дуже перспективним молодим офiцером. А у вас нiколи не бувае проблем, Вiлле?

– Нi.

– Звiсно, що нi.

Грем вiдчував, що погляд Лектера проникае аж до задньоi стiнки черепа. Його увага проходжалася в головi, мов муха.

– Радий, що ви прийшли. Скiльки вже часу минуло, три роки? Усi моi вiдвiдувачi – галузевi спецiалiсти. Банальнi психiатри-клiнiцисти й другоряднi, проте амбiтнi доктори психологii з якихось селянських коледжiв. Лижуть своi олiвцi, намагаючись захистити науковi ступенi статейками в журналах.

– Доктор Блум показував менi вашу статтю про хiрургiчну залежнiсть у «Журналi клiнiчноi психiатрii».

– І?

– Дуже пiзнавально, навiть для обивателя.

– Обивателя… обивателя-о

Сторінка 26

ивателя. Цiкавий термiн, – сказав Лектер. – Стiльки вчених мужiв ламають собi голови. Стiльки експертiв на державних грантах. А ви кажете, що ви – обиватель. Але ж саме ви мене пiймали, так, Вiлле? Знаете, як вам це вдалося?

– Певен, ви читали стенограму. Там усе е.

– Нi, нема. Знаете, як вам це вдалося, Вiлле?

– Усе в стенограмi. Яке менi до цього дiло?

– До цього е дiло менi, Вiлле.

– Менi потрiбна ваша допомога, докторе Лектер.

– Авжеж, я так i думав.

– Це щодо Атланти й Бiрмiнгема.

– Так.

– Певен, ви про це читали.

– Читав у газетах. Пiдшивати не маю можливостi. Ножицi менi не видають, звiсна рiч. Інколи, знаете, погрожують, що вiдберуть книжки. Не хочу, аби вони подумали, наче я поринаю в чорнi думи.

Вiн засмiявся. У доктора Лектера дрiбнi бiлi зуби.

– Хочете знати, як вiн iх обирае, так?

– Гадав, у вас будуть думки з цього приводу. Прошу вас переповiсти iх менi.

– І чого б я це робив?

Грем передбачив таке питання. Причина зупинити серiйного вбивцю не одразу спаде на думку доктору Лектеру.

– У вас дечого немае, – вiдповiв Грем. – Матерiалiв для дослiджень, навiть дiафiльмiв. Я можу поговорити з директором.

– Чилтоном. Ви, певно, зустрiлися з ним, коли прибули до лiкарнi. Гидотний, чи не так? Зiзнайтеся, вiн риеться у вас в головi, мов першокурсник, що намагаеться стягти з дiвчини трусики, правда? Спостерiгав за вами краем ока. Це ви помiтили, чи не так? Не повiрите, але вiн намагався пiдсунути менi Тематичний апперцептивний тест[31 - Тест для виявлення особливостей реагування на соцiальне середовище.]. Сидiв, мов той Чеширський кiт, усе чекав, доки дiйде справа до «MF 13». Ха! Перепрошую, я весь час забуваю, що ви не належите до кола утаемничених. Це картинка, де жiнка лежить у лiжку, а на передньому планi – чоловiк. Передбачалося, що я маю уникати сексуальноi iнтерпретацii. Я розсмiявся. А вiн набундючився й розповiв усiм, що я вiдкараскався вiд тюрми за рахунок синдрому Ганзера[32 - Рiдкiсний дисоцiативний розлад, коли пацiент не може правильно вiдповiдати на запитання чи виконувати завдання.], – та не зважайте, суцiльна нудота.

– У вас з’явиться доступ до дiафiльмiв iз бiблiотеки Асоцiацii адвокатiв.

– Не думаю, що ви менi дiстанете те, що я хочу.

– Спробуйте.

– У мене й так е що читати.

– Ви зможете поглянути на матерiали цiеi справи. Ось вам ще одна причина.

– Та що ви кажете.

– Гадав, вам буде цiкаво дiзнатися, чи ви розумнiшi за людину, яку я шукаю.

– То за цiею логiкою ви гадаете, що розумнiшi за мене, оскiльки пiймали мене.

– Нi. Я знаю, що не розумнiший за вас.

– То як ви мене пiймали, Вiлле?

– У вас були слабкi мiсця.

– Якi слабкi мiсця?

– Пристрасть. І ви божевiльний.

– Ви дуже засмаглий, Вiлле.

Грем не вiдповiв.

– Руки огрубiлi. Бiльше не схожi на руки копа. Цей лосьйон пiсля голiння могла вибрати хiба що дитина. Там на пляшцi такий кораблик, правда?

Доктор Лектер майже не тримае голову прямо. Вiн схиляе ii набiк, коли ставить питання, наче загвинчуе вам в обличчя свердло цiкавостi. Тиша, потiм Лектер продовжуе:

– Не думайте, що мене вийде переконати, потураючи моiм iнтелектуальним амбiцiям.

– Я й не думаю, що зможу вас переконати. Ви або вiзьметеся за справу, або нi. У будь-якому разi, над нею вже працюе доктор Блум, а вiн найбiльш…

– Матерiали у вас iз собою?

– Так.

– І фотографii?

– Так.

– Залишите iх менi, може, я перегляну.

– Нi.

– Вам часто сняться сни, Вiлле?

– До побачення, докторе Лектер.

– Ви ще не пригрозили забрати в мене книжки.

Грем пiшов геть.

– Гаразд, лишайте матерiали. Я подiлюся своею думкою.

Грему ледве вдалося втиснути неповну теку у висувну тацю. Лектер потягнув ii до себе.

– Там згори пiдсумок. Можете просто зараз прочитати, – сказав Грем.

– Ви не проти, якщо я читатиму на самотi? Дайте менi годину.

Грем чекав на пошарпанiй пластиковiй канапi в непривiтнiй кiмнатi для персоналу. Раз у раз по каву заходили санiтари. Вiн iз ними не розмовляв. Вiн дивився на дрiбнi предмети в кiмнатi й радiв, що чiтко тримае фокус. Двiчi довелося йти в туалет. Тiло онiмiло.

Наглядач знову запустив його в блок пiдвищеноi безпеки.

Лектер сидiв за своiм столом, погляд туманився думками. Грем знав, що майже всю годину доктор роздивлявся фотографii.

– Це дуже сором’язливий хлопчик, Вiлле. Хотiв би я з ним познайомитися… Ви не розглядали такоi можливостi, що вiн мае фiзичнi вади? Або вважае, що мае фiзичнi вади?

– Дзеркала.

– Так. Ви помiтили, що вiн порозбивав усi дзеркала в обох будинках, i не просто для того, щоб отримати потрiбнi осколки. Тi осколки вiн вставляв не для того, щоб заподiяти шкоду. А для того, щоби бачити себе. У iхнiх очах… мiсiс Джекобi та… як звали другу?

– Мiсiс Лiдс.

– Так.

– Цiкаво, – сказав Грем.

– Це не цiкаво. Ви й ранiше про це думали.

– Так, мiркував.

– Ви просто прийшли на мене подивитися. Просто вiдчути старий аромат, чи не так? Чому ви самi не взяли запах?

– Хотiв почути вашу

Сторінка 27

точку зору.

– У мене ii поки що немае.

– Коли з’явиться, я б хотiв ii дiзнатися.

– Можна я лишу теку?

– Я ще не вирiшив, – вiдповiв Грем.

– Чому немае опису дiлянок? Ось вам фасади будинкiв, плани кiмнат, дiаграми з мiсцями, де сталися вбивства, i практично нiякоi згадки про дiлянки. Якi там подвiр’я?

– Великi заднi подвiр’я, подекуди з живоплотом. А що?

– А те, мiй любий Вiлле, що оскiльки наш пiлiгрим мае особливi стосунки з мiсяцем, то вiн може захотiти вийти надвiр i подивитися на нього. Ще, зрозумiло, перед тим, як приводити себе до ладу. Ви бачили кров у мiсячному сяйвi, Вiлле? На вигляд досить чорна. Звiсно, зберiгаеться специфiчний блиск. Якщо, скажiмо, людина любить роздягатися, то для таких забав краще мати усамiтнене задне подвiр’я. Треба ж i про сусiдiв подумати, та-а-ак?

– Гадаете, подвiр’я може бути фактором, за яким вiн обирае жертв?

– О так. І, ясна рiч, жертв тiльки бiльшатиме. Залиште менi теку, Вiлле. Я вивчу матерiали. Якщо з’являться новi – я також хочу iх побачити. Можете менi зателефонувати. З нечастоi нагоди, коли телефонуе мiй адвокат, сюди приносять апарат. Ранiше нас зв’язували через iнтерком, але, звiсно, розмову чули всi. Не залишите менi свiй домашнiй номер?

– Нi.

– Ви знаете, як упiймали мене, Вiлле?

– До побачення, докторе Лектер. Повiдомлення для мене можете лишати за номером, зазначеним у тецi.

Грем подався геть.

– Ви знаете, як упiймали мене?

Грем уже зник з очей Лектера й хутко йшов до далеких сталевих дверей.

– Ви пiймали мене тому, що ми з вами однаковi, – останне, що почув Грем, коли за спиною зачинилися сталевi дверi.

Вiн зацiпенiв, не вiдчував нiчого, окрiм страху втратити це зацiпенiння. Вiн iшов, похиливши голову, нi з ким не розмовляючи, слухав власний пульс, мов десь далеко птах б’е крилами. Здавалося, надвiр дорога недалека. Це всього лиш будiвля. Мiж доктором Лектером i вулицею всього лиш п’ять дверей.

У Грема з’явилося абсурдне вiдчуття, що Лектер вийшов надвiр разом iз ним. Вiлл зупинився бiля входу й роззирнувся, пересвiдчившись, що навколо нiкого немае.

А в машинi через дорогу сидiв Фреддi Лаундз, висунувши у вiкно свiй довгий об’ектив. Вiн зробив гарний знiмок Грема в профiль, захопивши слова, що були викарбуванi над ним у каменi: «Балтиморська державна лiкарня для психiчно хворих злочинцiв».

Як з’ясувалося потiм, «Народне базiкало» обрiзало фотографiю так, що на нiй було видно тiльки обличчя Грема й два останнi слова з назви.




8


Коли Грем пiшов, доктор Ганнiбал Лектер лiг на лежак i приглушив свiтло в камерi. Минуло кiлька годин.

Якийсь час вiн перебирав текстури: плетиво ниток у наволочцi, якоi вiн торкався руками, зведеними за головою; гладенька мембрана, що вистеляла внутрiшню поверхню щоки.

Потiм вiн перейшов на запахи, прокручував iх подумки знову й знов. Деякi були справжнi, деякi – нi. У каналiзацiю засипали вапно «Клорокс»; сперма. Десь у кiнцi коридору почали роздавати чилi; унiформа, що вже задубiла вiд поту. Грем не погодився дати свiй домашнiй номер; гiркуватий запах зеленi – зрiзаноi нетреби й грудники.

Лектер сiв на лежаку. Такий вигляд мають цивiлiзованi, культурнi люди. Його думкам був притаманний теплий мiдяний аромат електричного годинника.

Лектер кiлька разiв клiпнув, пiдняв брови. Вiн увiмкнув освiтлення й написав Чилтону записку з проханням принести телефон, аби зв’язатися зi своiм юридичним представником.

За законом Лектер мав право спiлкуватися з адвокатом сам-на-сам, i цим правом вiн зловживав нечасто. Оскiльки Чилтон нiзащо не дозволив би йому самому йти до телефону, апарат приносили до Лектера в камеру.

Цього разу його притягнули двое охоронцiв, вiдмотавши довгий шнур вiд телефонноi розетки при своему столi. В одного охоронця були ключi. Другий тримав балончик iз «Мейсом»[33 - «Mace» – марка сльозогiнного газу.].

– Вiдiйдiть углиб камери, докторе Лектер. Станьте обличчям до стiни. Якщо повернетеся чи наблизитеся до бар’ера до того, як почуете клацання замка, то я мейсону вам в обличчя. Зрозумiло?

– Так, цiлком, – вiдповiв Лектер. – Дуже вдячний, що принесли телефон.

Аби набрати номер, довелося тягтися крiзь нейлонову сiтку. Чиказькi телефонiсти видали йому номери психiатричного факультету Унiверситету Чикаго та робочий телефон доктора Алана Блума. Лектер набрав комутацiйну психiатричного факультету.

– Менi треба зв’язатися з доктором Аланом Блумом.

– Не певна, що вiн сьогоднi на мiсцi, але з’едную.

– Секундочку, менi вже називали iм’я секретарки, проте, як не соромно зiзнаватися, я його забув.

– Лiнда Кiнг. Хвилинку.

– Дякую.

За вiсiм гудкiв слухавку взяли.

– Офiс Лiнди Кiнг.

– Привiт, Лiндо?

– Лiнда не працюе по суботах.

Доктор Лектер розраховував на це:

– Може, ви менi допоможете, якщо ваша ласка? Це Боб Грiр iз видавництва «Блейн i Едвардз». Доктор Блум попросив мене надiслати Вiллу Грему примiрник «Психiатр i закон» Овергольстера, а Лiнда мала вiдправити менi адресу й телефон, але так цього i не

Сторінка 28

зробила.

– Я тут тiльки практикантка, вона буде в по…

– Я маю термiново вiдправити цю книжку «Федерал експресом», i менi страх як не хочеться турбувати доктора Блума вдома, бо ж я пообiцяв Лiндi, що вiдправлю i не пiдкладу iй свиню. Мае бути в ii «Ролодексi»[34 - Rolodex – обертовий каталог iз картками для зберiгання та пошуку контактноi iнформацii.] чи десь там. Я станцюю у вас на весiллi, якщо зачитаете адресу.

– У неi нема «Ролодекса».

– А може, «Колл-кеддi»[35 - Call Caddy – професiйний телефон iз багатоканальним автовiдповiдачем.], там збоку бувають каталоги?

– Є такий.

– Любонько, погортайте цього шкiдливця, i я бiльше не забиратиму у вас час.

– Ще раз, кого шукати?

– Грема. Вiлла Грема.

– Гаразд, домашнiй номер 305 JL5-7002.

– Я мушу вiдправити книжку йому додому.

– Тут немае домашньоi адреси.

– А що е?

– Федеральне бюро розслiдувань, рiг Десятоi вулицi i Пенсильванiя-авеню, Вашингтон. О, i абонентська скринька 3680, Марафон, Флорида.

– Чудово, ви просто янгол.

– Рада допомогти.

Лектер став почуватись набагато краще. Вiн думав про те, що якось, може, здивуе Грема телефонним дзвiнком або, якщо хлопець виявить неповагу, замовить у «Медичних товарах поштою» калоприймач i на згадку про старi часи надiшле Грему.




9


За сiмсот миль[36 - ? 1120 км.] на пiвденний захiд, у кафетерii при Gateway Film Laboratory в Сент-Луiсi, Френсiс Доларгайд чекав, поки йому приготують гамбургер. Закуски, розкладенi на столi з пiдiгрiвом, уже були пiд плiвкою. Доларгайд стояв бiля касового апарата й сьорбав каву з паперового стакана.

У кафетерiй зайшла молода рудоволоса жiнка в лабораторному халатi й стала роздивлятися солодощi в автоматi. Вона кiлька разiв поглянула на спину Френсiса Доларгайда й мiцно стулила губи. Зрештою пiдiйшла до чоловiка й мовила:

– Мiстере Дi?

Доларгайд озирнувся. Навiть поза межами темноi кiмнати вiн завжди носив своi червонi окуляри. Жiнка втопила погляд у планку на носi мiж скельцями.

– Ви не присядете зi мною на хвилинку? Я хочу вам дещо сказати.

– І що ти хочеш менi повiдати, Ейлiн?

– Що менi дуже шкода. Боб тодi був п’яненький i, розумiете, штукарив собi. Вiн не замишляв нiчого лихого. Прошу, присядьте зi мною. Тiльки на хвилинку. Будь ласка?

– Угу.

Доларгайд нiколи не казав «звiсно», бо мав проблеми зi свистячими.

Вони сiли. Жiнка крутила в руках серветку.

– Ми гарно проводили час на тiй вечiрцi i зрадiли, коли ви завiтали, – сказала вона. – Справдi зрадiли, але й здивувалися. Ви ж знаете Боба, вiн постiйно когось пародiюе, йому б iз таким талантом на радiо виступати. Вiн зiмiтував пару акцентiв, пускав дотепи й таке iнше – у нього достеменно виходить негритянський говiр. І коли вiн став iмiтувати той iнший голос, то аж нiяк не мав на метi вас образити. Вiн забагато випив, аби розумiти, хто стоiть поруч.

– Так, усi гиготiли, а тодi… припинили гиготiти.

Доларгайд нiколи не казав «зупинились» через тi свистячi.

– Саме тодi Боб зрозумiв, що накоiв.

– Однак продовжив штуку.

– Знаю, – сказала жiнка, спромiгшись вiдiрвати очi вiд серветки й без загайки перевести погляд на окуляри. – Я йому за це вже вичитала молитву. Вiн сказав, що нiчого такого не мав на увазi, просто побачив, що вже захопився, i вирiшив правити жарт далi. Ви ж самi бачили, як вiн зашарiвся.

– Вiн запропонував менi… утнути дуетом.

– Вiн вас обiйняв, спробував обхопити руками. Хотiв повернути ситуацiю на смiшки, мiстере Дi.

– І ми повернули, Ейлiн.

– Бобовi страх як незручно.

– Ну, я не хочу, аби вiн так почувався. Аж нiяк не хочу. Так йому i передайте. І тут, на роботi, нiчого не перемiниться. Та якби в мене був такий талант, як у Боба, то я б… невпинно жарти точив, – «повсякчас» Доларгайд теж рiдко промовляв. – Ми небавом влаштуемо вечiрку, i тодi вiн… домiркуе, як воно менi.

– Добре, мiстере Дi. Знаете, поза всiм оцим штукарством вiн насправдi дуже-дуже чуйний.

– Ще б пак. Та й, можу уявити, нiжний.

Голос Доларгайда звучав приглушено, бо вiн затуляв рот рукою. Коли сiдав до розмови, то завжди прикладав до верхньоi губи кiсточку вказiвного пальця.

– Прошу?

– Ви добре на нього впливаете, Ейлiн.

– Я теж так думаю, справдi. Вiн уже не п’е, хiба що по вихiдних. Тiльки починае розслаблятися, як телефонуе його дружина. Вiн мiни виробляе, поки я з нею говорю, але ж я бачу, як вiн потiм засмучуеться, – вона пальцями торкнулася зап’ястя Доларгайда i попри окуляри помiтила, що цей доторк вiдбився в його поглядi. – Не берiть до серця, мiстере Дi. Рада, що ми поговорили.

– Я також, Ейлiн.

Доларгайд дивився, як вона йде геть. На тильному боцi ii колiна стояв засмок. Йому подумалося, i недарма, що Ейлiн його не дуже полюбляе. Власне кажучи, його нiхто не полюбляв.

У величезнiй темнiй кiмнатi було прохолодно, пахло хiмiкатами. Френсiс Доларгайд перевiрив проявник у бачку А. Щогодини крiзь цей бачок проходили сотнi футiв кiноплiвки домашнього вiдео, яке надсилали з усiеi краiни. Температура й свiжiсть

Сторінка 29

iмiкатiв мали критичне значення. Доларгайд вiдповiдав за це, а також за всi процеси, що вiдбувалися з кiноплiвкою до закладання в сушарку. Багато разiв на день вiн дiставав iз бачка зразки плiвки й переглядав iх кадр за кадром. У темнiй кiмнатi було тихо. Доларгайд не похваляв балачок помiж помiчниками й спiлкувався з ними переважно жестами.

Коли вечiрня змiна закiнчилася, вiн лишився в темнiй кiмнатi на самотi, аби проявити, просушити й склеiти власний фiльм. Додому Доларгайд приiхав близько десятоi вечора. Вiн жив сам-один у великому будинку, котрий йому залишили бабуся з дiдусем. Вiн стояв у кiнцi гравiйноi дороги, що стелилася яблуневим садом на пiвнiч вiд Сент-Чарльза, штат Мiссурi, на протилежному вiд Сент-Луiса березi рiчки Мiссурi. Власник саду жив деiнде i яблунь не доглядав. Помiж зеленими деревцями стояли мертвi, покрученi стовбури. Тепер, наприкiнцi липня, над садом завис дух гнилих яблук. Удень там лiтало багато бджiл. Найближчi сусiди жили за пiвмилi[37 - ? 0,8 км.].

Щойно приiхавши додому, Доларгайд обов’язково робив у будинку iнспекцiйний обхiд. Кiлька рокiв тому була невдала спроба пограбування. Вiн вмикав у кожнiй кiмнатi свiтло й роззирався. Випадковий вiдвiдувач нiколи б не здогадався, що вiн живе сам. У шафах i досi висiв одяг старих, на комодi так само лежали бабусинi гребiнцi та щiтки, в яких заплуталися пасма волосся. Щелепа лежала в склянцi на нiчному столику. Вода вже давно звiдти випарувалась. Бабуся вiдправилася на той свiт десять рокiв тому.

(Тодi директор похоронного бюро запитав його: «Мiстере Доларгайд, ви не бажаете принести менi бабусину вставну щелепу?» А вiн вiдповiв: «Просто забийте кришку».)

Пересвiдчившись, що в будинку бiльше нiкого немае, Доларгайд пiднявся на другий поверх i довго стояв пiд душем, мив голову.

Вiн одягнув кiмоно iз синтетичноi тканини, що на доторк нагадувала шовк, i вклався на вузьке лiжко в кiмнатi, яку займав iз дитинства. У комплектi з бабусиним феном iшли спецiальна пластикова шапочка й шланг. Вiн надягнув шапочку i, поки волосся сушилося, гортав новий журнал про високу моду. Ненависть i брутальнiсть аж сочилися з деяких знiмкiв.

Вiн вiдчув збудження. Розвернув металевий абажур читальноi лампи так, аби освiтити репродукцiю, що висiла на стiнi в ногах лiжка. «Великий червоний дракон i Жiнка, зодягнена в сонце».

Картина вразила його з першого ж погляду. Вiн нiколи не бачив нiчого настiльки подiбного до його уявного образу. Почувався так, наче Блейк зазирнув йому в голову крiзь вухо й побачив Червоного дракона. Протягом кiлькох тижнiв Доларгайду здавалося, що думки променiють у нього з вух, що iх можна розрiзнити в темнiй кiмнатi i що плiвка ненароком засвiтиться. Тож вiн заткнув вуха ватяними тампонами. Потiм злякався, що бавовна надто скоропалка, i спробував сталеву вату. Вiд цього вуха почали кров’янiти. Зрештою вiн вирiзав клаптики з азбестовоi тканини вiд прасувальноi дошки й скатав iх у маленькi тампони, якi саме умiстилися у вуха.

Уже довгий час у нього не було нiкого, окрiм Червоного дракона. І зараз не було нiчого iншого. Доларгайд вiдчув зачинання ерекцii.

Йому не хотiлося поспiшати, але наразi терпець уривався.

Доларгайд спустився у вiтальню й позапинав на вiкнах важкi штори. Встановив екран i проектор. Дiдусь колись поставив у вiтальнi релакс-крiсло La-Z-Boy, хоч бабуся опиралася як могла. (На пiдголiв’я вона поклала мереживну серветку.) Зараз Доларгайд радiв цьому крiслу. Дуже зручне. Вiн обернув пiдлокiтник рушником.

Вимкнув свiтильники. Лежачи так у темнiй кiмнатi, подумки вiн мiг перенестися будь-куди. На стелi було закрiплено добру свiтлову машину, що оберталася й пускала багатобарвнi цятки, якi повзли стiнами, пiдлогою, його шкiрою. Вiн мiг би спочивати в крiслi на космiчному кораблi, у склянiй бульбашцi, що лине мiж зiрками. Коли вiн заплющував очi, то вiдчував, як по ньому пересуваються свiтловi цятки, а коли розплющував, то вони ставали вогнями мiст над або пiд ним. Верху й низу бiльше не iснувало. Свiтлова машина розiгрiлася, оберти прискорились, цятки над ним завирували, заструменiли косими променями по меблях, впали на стiни метеоритним дощем. Вiн мiг би бути кометою, що проноситься крiзь Крабоподiбну туманнiсть.

Одне мiсце вiн притiнив вiд свiтла. Поставив бiля машини шматок картону, i той вiдкидав тiнь на кiноекран.

Коли-небудь, у майбутньому, вiн спершу покурить, для пiдсилення ефекту, але зараз, цього разу, трава була не потрiбна.

Потягнувшись убiк, вiн клацнув перемикачем й увiмкнув проектор. На екранi вигулькнув бiлий прямокутник, що посiрiв i вкрився смугами, коли повз лiнзи промайнув зарядний кiнець плiвки – а тодi сiрий тер’ер Скоттi нашорошив вуха й побiг до дверей на кухнi, дрижачи й метеляючи своiм куцим хвостиком. Наступна сцена: Скоттi бiжить уздовж узбiччя, намагаючись по ходу вкусити себе за бiк.

Ось мiсiс Лiдс зайшла на кухню з покупками. Вона засмiялася й торкнулася волосся. За нею ввiйшли дiти.

Наступна сцена: погано освiтлений кадр кiмнати Доларгайда нагорi.

Сторінка 30

Вiн стоiть голий перед репродукцiею «Великий червоний дракон i Жiнка, зодягнена в сонце». На ньому «бойовi окуляри», пластиковi окуляри на стрiчцi, яка щiльно обiймае голову, – такi полюбляють хокеiсти. У Доларгайда ерекцiя, вiн допомагае собi рукою.

Рiзкiсть погiршуеться, коли вiн стилiзованими рухами наближаеться до камери, рукою тягнеться полiпшити фокус, поки обличчя заповнюе весь кадр. Зображення тремтить – i раптом чiткiшае: рот крупним планом, спотворена верхня губа закочуеться назад, крiзь зуби стирчить язик, у кадрi – едине вирячене око. Рот заповнюе екран, над нерiвними зубами шкiряться викривленi губи, а потiм – темрява, коли рот поглинае об’ектив.

Складнощi пiд час зйомок наступноi частини були очевиднi.

У грубому свiтлi кiнокамери замайорiла неясна пляма, що перетворилася на лiжко й Чарльза Лiдса. Вiн бився в судомах, мiсiс Лiдс сiдае в лiжку, затуляе очi, повертаеться до Лiдса й кладе на нього руки, тодi вiдкочуеться на край лiжка, ноги плутаються в ковдрi, жiнка намагаеться пiдвестися. Камера смикнулась до стелi, екраном, мов нотний стан, пронеслася лiпнина, а тодi картинка стабiлiзувалася: мiсiс Лiдс знов лежить на матрацi, на нiчнiй сорочцi розповзаеться темна пляма, а Лiдс пiдводиться, обхопивши руками шию та вибалушивши очi. Екран згасае секунд на п’ять, потiм лунае цокання – склейка на кiнострiчцi.

Тепер камера нерухомо стоiть на тринозi. Усi вже мертвi. Викладенi. Двое дiтей сидять пiд стiною обличчям до лiжка, один – навпроти в кутку, дивиться в камеру. На лiжку – мiстер i мiсiс Лiдс, прикритi ковдрами. Мiстер Лiдс тулиться спиною до спинки лiжка, мотузки на грудях схованi пiд простирадлом, голова хилиться набiк.

У кадрi з’являеться Доларгайд, висуваеться злiва стилiзованими рухами балiйського танцюриста. Вимазаний в кровi та голий, окрiм окулярiв i рукавичок, вiн гримасуе та вистрибуе помiж мертвих. Пiдходить до дальнього краю лiжка, до краю мiсiс Лiдс, пiдбирае куточок ковдри й зривае ii з лiжка, увесь час тримаючи поставу, мов зривае вуаль Веронiки[38 - Хустка, яку свята Веронiка накинула на Ісуса, коли той нiс хрест на Голгофу.].

Тепер, дивлячись цей фiльм у вiтальнi, яка колись належала його бабусi з дiдусем, Доларгайд вкрився лискучою плiвкою поту. Товстий язик безперестану висувався з рота, шрам на верхнiй губi став мокрим i блискучим, Доларгайд стогнав, стимулюючи ерекцiю.

І навiть на пiку задоволення йому було шкода дивитися, як у наступнiй сценi фiльму вiн втратив усю грацiю та витонченiсть рухiв, довбався по-свинячому, недбало розвернувшись задом до камери. Жодних драматичних пауз, жодного вiдчуття ритму чи клiмаксу, просто брутальний шал.

І все одно, то було чудово. Дивитися цей фiльм було чудово. Але не так добре, як пiд час самоi вистави.

Двi головнi вади, якi знайшов Доларгайд, полягали в тому, що на плiвцi не вiдбився момент смертi Лiдсiв i його власний виступ пiд кiнець зiпсувався. Немов вiн вiдкинув усi своi цiнностi. Червоний Дракон так поводитись не мiг.

Пусте. Попереду в нього ще багато фiльмiв, i з досвiдом вiн навчиться витримувати певну естетичну дистанцiю, навiть у найбiльш iнтимнi моменти.

Треба нап’ясти жили. То праця його життя, велична справа. Вона лишиться на вiки.

Тiльки треба не баритися. Треба добирати акторiв до вистави. Вiн уже скопiював кiлька домашнiх вiдео з сiмейними пiкнiками на Четверте липня. Наприкiнцi лiта в кiнолабораторii завжди бiльшало замовлень, бо надходили стрiчки з вiдпусток. На День подяки вiдбувався ще один сплеск.

Родини щодня надсилали заявки на участь у його фiльмi.




10


Лiтак iз Вашингтона до Бiрмiнгема був наполовину порожнiй. Грем обрав мiсце бiля вiкна, поруч нiхто не сiв.

Вiн вiдмовився вiд зсохлого сендвiча, що йому запропонувала стюардеса, i виклав на вiдкидний столик свою теку зi справою Джекобi. На обкладинцi вiн занотував спiльнi риси мiж Джекобi та Лiдсами.

Обом парам було до сорока рокiв, в обох були дiти – два хлопчики й дiвчинка. Едвард Джекобi мав iще одного сина вiд попереднього шлюбу, i на час убивства родини той перебував у коледжi.

В обох випадках батьки були випускниками коледжiв, обидвi родини мешкали в двоповерхових будинках, у затишному передмiстi. І мiсiс Джекобi, i мiсiс Лiдс були привабливими жiнками. У родин знайшлися однаковi кредитки, вони передплачували однаковi популярнi журнали.

На цьому збiги закiнчувалися. Чарльз Лiдс був адвокатом у справах оподаткування, а Едвард Джекобi – iнженером i металургом. Родина з Атланти сповiдала пресвiтерiанство, Джекобi – католицтво. Лiдси все життя прожили в Атлантi, а Джекобi мешкали в Бiрмiнгемi всього три мiсяцi, переiхали туди з Детройта.

Слово «випадковий» звучало в головi Грема, мов капотiння з несправного крана. «Випадковий вибiр жертв», «нiякого очевидного мотиву» – газетярi часто користалися цими термiнами, а злi й пригнiченi детективи плювалися ними по своiх вiддiлах убивств.

Проте слово «випадковий» було дещо неточним. Грем знав, що масовi й серiйнi вбивцi не обирають жертв випадково.

Сторінка 31

Чоловiк, який убив Джекобi та Лiдсiв, побачив у них щось таке, що привернуло його увагу, мотивувало здiйснити задумане. Можливо, вiн добре iх знав, i Грем на це сподiвався, а можливо, не знав зовсiм. Але Грем був упевнений, що вбивця деякий час спостерiгав за родинами, перед тим як убити. Вiн iх вибрав, бо щось його привабило, i основним чинником стали жiнки. Що ж то було?

Мiж злочинами виявились певнi вiдмiнностi.

Едварда Джекобi застрелили, коли вiн спускався сходами з лiхтариком, – певно, його розбудив шум.

Мiсiс Джекобi та ii дiти померли вiд пострiлу в голову, мiсiс Лiдс – у живiт. В усiх випадках використовували одну зброю – дев?ятимiлiметровий автоматичний пiстолет. У ранах знайшли залишки сталевоi вати вiд саморобного глушника. На гiльзах – жодних вiдбиткiв пальцiв.

Нiж ужили тiльки на Чарльзi Лiдсi. Лiкар Прiнсi вважав, що лезо було тонким i дуже гострим, iмовiрно, фiлейний нiж.

Спосiб проникнення в будинок також рiзнився. У Джекобi вибили замок на великих прозорих дверях, у Лiдсiв послугувалися склорiзом.

Фотографii з мiсця злочину в Бiрмiнгемi не вiдображали, скiльки саме кровi пролилося в Лiдсiв, але на стiнах у спальнi були плями, на висотi понад два фути вiд пiдлоги. Отже, у Бiрмiнгемi вбивця також зiбрав публiку. Полiцiя Бiрмiнгема перевiрила тiла, включно з нiгтями, на вiдбитки пальцiв, але нiчого не знайшла. Поховання влiтку в Бiрмiнгемi знищить усi вiдбитки на кшталт того, що зняли з сина Лiдсiв.

На обох мiсцях злочину лишилися однаковi свiтлi волосини, однакова слина й однакова сперма.

Грем притулив знiмки з двома щасливими родинами до спинки крiсла й довго-довго дивився на них у непорушнiй тишi лiтака.

Що привернуло вбивцю саме до них? Грему дуже хотiлося вiрити, що спiльний фактор таки iснуе i вiн скоро його розгадае.

Інакше йому доведеться ходити наступними будинками й шукати, що для нього лишив Зубний ельф.



Грем отримав iнструкцii з польового офiсу в Бiрмiнгемi й зв’язався з полiцiею телефоном з аеропорту. Орендована малолiтражка плювалася водою з кондицiонера, бризки летiли просто йому на руки.

Першу зупинку вiн зробив в офiсi Агентства нерухомостi Джiена на Деннiсон-авеню.

Джiен, високий i лисий, заспiшив волохатим бiрюзовим килимом назустрiч Грему. Усмiшка зiв’яла, коли Грем показав посвiдчення й попросив ключ вiд будинку Джекобi.

– Там сьогоднi будуть копи в унiформi? – спитався Джiен, склавши руки на головi.

– Не знаю.

– Молюся, що нi. У мене на цей вечiр запланованi два покази. Гарний будинок. Люди його бачать i одразу забувають про iншi варiанти. Минулого четверга я водив пару з Дулута, заможнi пенсiонери, яким заспекотно на Сонячному поясi[39 - Регiон у США, практично всi пiвденнi штати з тропiчним клiматом i пустелями.]. Я тодi вже мало не зiбрав урожай – ми обговорювали заставу. Я про те, що чоловiк був готовий видати третину завдатку. Аж тут пiд’iжджае машина з нарядом, i вони заходять собi до будинку. Пара поставила iм кiлька питань, i, чорт забирай, вiдповiдi не забарилися. Тi добродii офiцери влаштували iм цiлу екскурсiю – хто де лежав. І слiдом: бувайте, Джiене, вибачте, що потурбували. Я спробував показати, як ми його обладнали, убезпечили, та старi й слухати не схотiли. Тож вони пiшли геть, зашкутильгали гравiйною дорiжкою та сiли у свiй седан «де Вiлль».

– Одинокi чоловiки будинком не цiкавилися?

– У мене – нi. У нас кiлька рiелторiв працюе. Проте – не думаю, що це можливо. Полiцiя заборонила нам фарбувати стiни, поки… не знаю, ми тiльки минулого вiвторка покiнчили з iнтер’ером. Два шари латексноi фарби, подекуди три. Зовнiшнiй вигляд досi до ладу приводимо. Не будинок буде, а лялечка.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Цей вiрш було знайдено пiсля смертi Блейка на вiдбитках iз гравiювальних дощок iз «Пiснями досвiду». Вiн з’являеться тiльки в посмертних виданнях. (Прим. авт.).




2


Doctor of Medicine, M. D. – рiвень професiйноi квалiфiкацii (але не науковий ступiнь) у США, який отримують випускники медичних шкiл. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




3


Пiвнiчно-захiдна частина штату Мiссiсiпi, територiя мiж рiчками Мiссiсiпi та Язу; великий вiдсоток населення становлять афроамериканцi; саме ця мiсцина вважаеться колискою джазу й блюзу.




4


Shotgun house (амер. англ.) – досл. «будинок упрострiль», невелика одноповерхова будiвля, де всi дверi розташованi на однiй лiнii.




5


? 23 кг.




6


Бiрмiнгем – мiсто в штатi Алабама, Атланта – столиця штату Джорджiя; вiдстань мiж населеними пунктами становить приблизно 230 км.




7


Вiдповiдае десь 44 розмiру за европейською системою.




8


Четверта група, найрiдкiснiша.




9


Людина, у бiологiчних рiдинах якоi мiстяться антигени групи кровi.




10


«High Noon» – класичний американський вестерн 1952 року з Герi Купером i Грейс Келлi в головних ролях про федерального маршала, який бореться проти банди вбивць.




11


Пiс

Сторінка 32

нний сигнал, який грають на заходi сонця, на похоронах вiйськових тощо.




12


«Di-Gel» – медичний препарат вiд печii та нетравлення шлунку.




13


Grid search – метод пошуку речових доказiв, коли територiя розбиваеться на квадрати та обробляеться кiлькома детективами кiлька разiв, уздовж i впоперек.




14


Знеболювальний засiб.




15


«Whiskey River» – пiсня в стилi кантрi, написана й уперше виконана Джоннi Бушем 1972 року.




16


«Black Mountain Rag» – iнструментальна композицiя американського кантрi-виконавця Дока Мартiна.




17


База даних, де вiдбиток кожного пальця рееструеться окремо, а не цiлим набором iз десяти пальцiв.




18


Повна назва – Загiн сейфiв, складiв i вантажiвок (Safe, Loft and Truck Squad), пiдроздiл, який розслiдуе масштабнi пограбування, викрадення творiв мистецтва, вантажiвок i людей.




19


Tooth fairy – казковий персонаж, популярний у Європi та США, так звана зубна фея, яка забирае в дiтей випалi молочнi зуби й натомiсть кладе пiд подушку подаруночки чи дрiбнi грошi.




20


Irish Sweepstakes – Ірландська лiкарняна лотерея, заснована 1930 року, прибуток вiд якоi мав iти на фiнансування медичних закладiв. Була заборонена в США та Великiй Британii, бiлети часто продавалися на чорному ринку, виграш було неможливо отримати, а виторг зникав невiдомо куди.




21


Безпосередньо на мiсцi (лат.).




22


Ezio Pinza (1892—1957) – iталiйський оперний спiвак, виступав у нью-йоркськiй Метрополiтен-опера, лондонському Ковент-Гарден та мiланськiй Ла-Скала; виконавець популярноi пiснi «Одного чарiвного вечора» («Some Enchanted Evening») про те, як колись у велелюднiй залi ти зустрiнеш незнайомця й упiзнаеш у ньому свое справжне кохання.




23


Кухоль пива й чарка вiскi; iнколи подаються окремо, iнколи змiшуються на кшталт коктейлю.




24


У захiднiй культурi – книги, що вважаються класикою та можуть видаватися рiзними видавництвами в наборах вiд, наприклад, 100 до 2400 найменувань, залежно вiд тематики й призначення.




25


H. Allen Smith (1907—1976), S. J. Perelman (1904—1979), Maximilian Shulman (1919—1988) – американськi письменники-гумористи; Kurt Vonnegut Jr. (1922—2007) – американський сатирик i фантаст; Evelyn Waugh (1903—1966) – британський сатирик; Cecil Scott «C. S.» Forester (1899—1966) – англiйський письменник, iсторик i голлiвудський сценарист.




26


190 см.




27


Norman Vincent Peale (1898—1993) – американський письменник i проповiдник, автор теорii «позитивного мислення».




28


«Sweet ‘N Low» – марка штучного пiдсолоджувача, що виготовляеться з гранульованого сахарину.




29


William Beaumont (1785—1853) – американський армiйський хiрург, вiдомий як батько гастроентерологii; проводив медичнi експерименти за участi канадського мандрiвника Алексiса Сент-Мартiна.




30


«Бордовi очi» (maroon eyes) мають не зовсiм бордовий колiр. Згiдно з Альфонсом Бертильйоном, термiн уживаеться, якщо колiр райдужноi оболонки «однорiдний i нагадуе оболонку каштана… стиглого, чистого й блискучого… очi арабiв, негрiв i загалом пiвденних народiв».




31


Тест для виявлення особливостей реагування на соцiальне середовище.




32


Рiдкiсний дисоцiативний розлад, коли пацiент не може правильно вiдповiдати на запитання чи виконувати завдання.




33


«Mace» – марка сльозогiнного газу.




34


Rolodex – обертовий каталог iз картками для зберiгання та пошуку контактноi iнформацii.




35


Call Caddy – професiйний телефон iз багатоканальним автовiдповiдачем.




36


? 1120 км.




37


? 0,8 км.




38


Хустка, яку свята Веронiка накинула на Ісуса, коли той нiс хрест на Голгофу.




39


Регiон у США, практично всi пiвденнi штати з тропiчним клiматом i пустелями.