Читати онлайн “Мелодія кави в тональності сподівання” «Наталія Гурницька»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Мелодiя кави в тональностi сподiванняНаталiя Гурницька
Анна таки вирвала в долi надiю на майбутне без Адама. Не бiлий панський будинок з кам’яними колонами, де вона тепер господиня, не поважний статус удови заможного шляхтича, не багатство чи впевненiсть у завтрашньому днi, а дитину вiд Адама, яку носить пiд серцем. Заради цiеi дитини могла б жити, бо живуть же якось iншi. Слабка жiнка. Чи здужае вона вгамувати бiль утрати й навчитися жити без Адама, чи зумiе завершити чоловiковi справи та допомогти зрадженiй у першому коханнi кузинi, чи вiдгукнеться ii серце на знову почуту мелодiю любовi? А що, як у чужiй, випадково розгаданiй таемницi вона вловить ту саму тональнiсть – сподiвання дива?…
Наталiя Гурницька
Мелодiя кави в тональностi сподiвання
Передмова
Мелодiя кави у вирi життя
Що бувае, коли втрачаеш кохання? Кохання таке велике, що заступае цiлий свiт? Те почуття, котре й стало для тебе цiлим свiтом? Стало небом i зорями, повiтрям i хлiбом… як вижити, втративши все це? Як дихати, рухатися, смiятися, коли те, що тримало тебе, – зникло без вороття? І чому iншi почуття, схожi на блiдi вiдбитки цього, найголовнiшого, уже здаються неважливими, притлумленими, попелясто-сiрими тiнями у безкiнечному дощовому днi, який нiколи не забарвиться сонцем?
Чи бувае життя пiсля втрати любовi? Так. І зазвичай ним рухае слово «мусиш».
Перший роман Наталii Гурницькоi «Мелодiя кави у тональностi кардамону» став явищем у сучаснiй украiнськiй лiтературi – яскравий, захопливий, нiжний i проникливий, неймовiрно чарiвний, вiн пiдкорив читачiв iз тiею ж легкiстю, з якою був написаний. Але ця легкiсть позiрна – за кожним рядком стоять роки копiткоi, титанiчноi працi авторки, ii безсоннi ночi, сотнi й тисячi архiвних сторiнок, досконало вивчене iсторичне минуле рiдного Львова… Нерозривний зв’язок поколiнь, любов довжиною у вiчнiсть – реальна, найсправжнiсiнька, така, що аж вiддих переймае, коли думаеш про неi, – усе це, майстерно перенесене на лiтературний грунт, забезпечило роману заслужений успiх, зробивши його еталоном романтичноi прози, насправдi вибуховим дебютом. Нинi маемо довгоочiкуване продовження, не менш яскраве i талановите.
«Мелодiя кави в тональностi сподiвання» – це iсторiя Анни та ii життя пiсля втрати коханого чоловiка. Образ Анни набувае зрiлостi та довершеностi, лишаючись повнокровним i неймовiрно реальним; у цiй жiнцi ми бачимо незламний внутрiшнiй стрижень, глибоку вiру в Бога, усвiдомлення своiх обов’язкiв перед родиною, жiночу мудрiсть i силу, не фiзичну, але душевну, духовну, розважливiсть, помiркованiсть – i велику жагу щастя. Щастя найпростiшого, побутового, такого, щоб дiти не хворiли i достаток був, адже любого чоловiка поруч вже немае, тому й не жде Анна пристрастi, не прагне нового шлюбу чи амурних пригод. Проте життя непередбачуване i часто-густо пiдкидае саме те, чого не ждеш, те, про що не мрiеш, i те, iз чим не завжди виходить дати раду. Але що робити з викликом? Вiдповiдати на нього. Як? То залежить вiд багатьох чинникiв. Головне – за будь-яких викликiв лишатися собою i точно знати, що тобi потрiбно. Героiня Гурницькоi певна себе i приймае те, що iй судилося долею, з величезною внутрiшньою гiднiстю, притаманною справжнiм жiнкам. При всiй своiй тендiтностi та жiночностi, Анна – незламна, i любов у неi буде лише справжньою. Або не буде взагалi.
«Мелодiя кави в тональностi сподiвання» не залишить вас байдужими. Цей роман не забудеться, не зiтреться з пам’ятi, неодмiнно торкнеться вашого серця нiжними, мудрими словами, покличе вас до своiх сторiнок мрiями та сподiваннями, чарiвними спогадами, лагiдним теплом неймовiрноi iсторii про вiчне кохання. Заварiть собi кави, охопiть фiлiжанку долонями, щоб зiгрiти iх – i свое серце – передчуттям дива, а потiм сядьте в улюблене крiсло i розгорнiть цю книгу. І незабаром ви почуете ii – ту чарiвну Мелодiю Істинноi Любовi, Симфонiю Пристрастi у вирi непростого, швидкоплинного, жорсткого, а часом i жорстокого, але завжди прекрасного, бо единого, – життя.
Наталка Шевченко, письменниця.
Присвячуеться моiй бабцi Олi та дiдусевi Івану-Михайлу Гурницьким.
Їхне життя було непростим, доля складною, а кохання трагiчним, проте вони завжди залишалися для мене зразком iнтелiгентностi, вишуканостi та культури, притаманних довоенному Львову.
Частина перша
Мiнор життя
1856 рiк
Роздiл 1
До вiкна зазирала нiч – темна, безпросвiтна, безнадiйно холодна, занурена у власну осiнню приреченiсть, замкнена на неможливiсть повернення до теплих лiтнiх вечорiв, до соковитих барв i яскравих емоцiй. Ще одна тривожна самотня нiч, вiдгороджена вiд домашнього затишку стiною сiрого дощу, пронизливого вiтру та померлого листя. Час, коли надii примарнi, туга здаеться невилiковною, а вiд зневiри та остаточного розчарування рятуе непевне сподiвання на кращi часи. Саме таке сподiвання на кращi часи, а ще крихiтне дитя всерединi й рятувало Анну вiд цiлковитоi втрати бажання жити. Нескiн
Сторінка 2
енно довгi мiсяцi по смертi чоловiка не так жила, як виживала. Не так намагалася бути дiяльною та енергiйною, як прагнула не розгубити бажання жити, робити хоч щось, рухатись, ходити, говорити. Не так будувала плани на майбутне, як примушувала себе не жити лише минулим. Очевидно, у життi е втрати та трагедii, з якими неможливо змиритися або забути. Час лiкуе далеко не всi рани. Вiн лише притлумлюе гостроту вiдчуттiв, дае перевести подих, щоб жити далi, але, як задавнена хвороба, нiколи не вiдпускае повнiстю. Варто необережно торкнутись спогадiв – i бiль повертаеться з новою силою.Зрештою, Анна й сама це бачила. Смерть Адама залишила у нiй надто глибокий шрам, i не лише щемiла в серцi, але й примушувала боятися думок про майбутне. Єдине, чого хотiлося в такi моменти – заховатися, затаiтися, не будувати жодних планiв чи iлюзiй, а жити одним днем та берегти у собi iхне з Адамом ще не народжене дитя.
Смерть чоловiка боляче вдарила по всьому, чим жила ранiше, позбавила iлюзiй та легкостi. Вже не дивилася на свiт широко розплющеними очима, не очiкувала подарункiв долi i не сподiвалася на щастя, проте в якусь мить невловимий порух дитячого тiльця всерединi повернув у ii життя приемнiсть звичних речей: захоплення барвами свiту, красу звукiв музики, тепло доторку сонячного промiння до шкiри, смак гарно приготованоi кави, затишок упорядкованого побуту, можливiсть займатися тим, що подобаеться. Зрештою в нiй перемагало прозаiчне бажання просто жити далi i, може, колись налагодити життя так, щоб воно не було суцiльним болем та тугою за минулим.
Вiдчувала, що чинить правильно, а тому трималася саме за буденне та банально просте: за спокiйне тепло ненародженоi дитини пiд серцем, за неквапливiсть часу очiкування пологiв, за звичнiсть щоденних справ, за любов до дiтей, за маленькi радощi, якi роблять iснування приемним та зручним, але найдужче – за прагнення виносити та народити здорове немовля. Як житиме далi, думати поки що не хотiлося. Найголовнiше – це iхня з Адамом ненароджена дитина, а все iнше якось залагодиться. Дитина, яку носила у собi, – це, певно, едине, що не лише примирило ii зi смертю чоловiка, але й подарувало надiю. Якби втратила дитя, то навряд чи пережила би втрату Адама.
Анна пiдiйшла до вiкна, притулилася чолом до холодного скла, глянула у темряву ночi. Перша осiнь без Адама майже проминула. Сад в очiкуваннi зими втратив листя, жовтi хризантеми при брамi зiв’яли, прихопленi вчорашнiм приморозком, скулилися i тепер стояли замерзлi та самотнi, зануренi в туман невиразностi. Ще трохи – i взагалi зникнуть пiд снiгом.
Близько тижня крижаний вiтер з пiвночi гуляе протягом на горищi, вистуджуе будинок i додае клопоту прислузi. Дедалi частiше доводиться розпалювати п’еци,[1 - П’ец – пiч (дiал.).] грiти воду та тягати по сходах дрова. Холодно. Дуже холодно. І на душi так само холодно, порожньо i самотньо. Як у склепi. Лише промiнчиком надii – маленький вогник життя у нiй. Адамове ненароджене дитя. Анна мимоволi щiльнiше закуталась у теплу кашемiрову шаль, легенько торкнулася округлого живота i знову глянула на вулицю. Слiди вiд дощових крапель на шибi робили силуети дерев старого саду примарними, розпливчастими, химерно викривленими, майже iлюзорними. Усi цi старi яблунi та грушки давно не родять, а лише затiняють кiмнати нижнього поверху, проте анi вона, анi Адам так i не наказали iх вирубати. Берегли навiщось. Певно, як згадку про час, коли будинок лише зводився, а Адам сподiвався, що колись вони житимуть тут разом. Зрештою, так воно i сталося. Старий сад став свiдком народження iхнього з Адамом подружнього життя та щедро дарував тепло, затишок i тихе родинне щастя.
Анна сперлася долонею на пiдвiконник. Живiт дедалi дужче заважав, i стояти було щодень важче.
Вона притиснулася плечем до стiни при вiкнi й зосереджено глянула в глибину саду. Довгу мить вдивлялася в темряву, тодi завмерла, нiби побачила посеред дерев примару з iншого свiту. Саме тут вони з Адамом стояли тiеi сiчневоi ночi вiдразу пiсля одруження i навiть не пiдозрювали, яке недовге iхне щастя. Напевно, найбiльша милiсть Божа саме в тому, що у щасливi моменти людина не знае, яким крихким е життя та якi втрати очiкують ii незабаром.
Раптовий спогад здушив спазмом горло, й Анна мусила перевести подих. Картини з минулого були аж надто ясними та виразними, а нiч вiдразу по весiллi так мiцно вкарбувалася в пам’ять, що й досi стояла перед очима. Тодi почувалася такою щасливою, що навiть не хотiла йти додому. Хотiла спокою, неквапного плину часу i присутностi поряд коханого чоловiка. А тепер понад усе хотiла повернутися в нiч iхнього з Адамом щастя.
– Подивiться, а снiг знов почав сильнiше падати.
Вона простягнула руку вгору, мимоволi зачепила долонею гiлку староi яблунi i струсила з неi весь снiг. Той посипався iй на голову й оголив кострубатi покрученi галузки. Мить стояла засипана снiгом, тодi тихенько розсмiялася.
– І все одно тут гарно. Ще трохи постоiмо тут. Добре?
– Навiщо? – Адам теж усмiхнувся i, щоб зiгр
Сторінка 3
ти дружину, прикрив ii полою свого хутра. – Лiпше йдемо додому. Ще змерзнеш тут менi. Вiдчуваеш, як до ночi позимнiло?Вона усмiхнулася й щiльнiше притиснулася до нього.
– Нехай. Менi все одно тут добре.
Раптом щось собi пригадавши, вона ледь вiдхилилася, обережно торкнулася пальцями снiговоi порошi на плечi Адама i змела снiг iз темного ворсу його хутра.
– А пам’ятаете? Тодi, як ми вперше… – не договорила, бо й не мусила.
Усмiхнувшись, Адам, як тодi, перейняв ii руку i, зовсiм як тодi, пiднiс ii долоню до губ та спробував зiгрiти подихом.
– А ти в мене, виявляеться, й зараз така ж нерозумна дiвчинка, – дивився на неi так, що й не мусив нiчого казати. Вона розумiла його без зайвих слiв. – Бачиш, я ж обiцяв, що все у нас з тобою буде добре.
Кивнувши, Анна тихенько розсмiялась i знов пригорнулася до Адама. Нарештi коло iхнього життя замкнулося i вже не випростаеться у спiраль. Вони завжди будуть разом. Вона знов глянула кудись поверх плеча Адама в темряву ночi. Снiг тихенько падав i вкривав галузки староi яблунi тоненьким серпанком снiгу. Вiдчувала, що любить Адама з такою силою, що аж дихати вiд надлишку емоцiй було важко.
– А знаете, я хочу зiстарiтися з вами. А бiльше менi нiчого й не треба.
Адам розсмiявся.
– Дурненька моя. Я не зiстарiтися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити.
Дивлячись на нього так само серйозно та зосереджено, вона кивнула.
– А ми й житимемо. Довго-предовго. Аж доки у нас стане на це сили i Божоi ласки…
Анна вiдвела погляд вiд пейзажу за вiкном. Не стало iм сили на довге життя поряд. Тепер дуже боляче згадувати ту зимову нiч вiдразу пiсля одруження з Адамом. Здаеться, нiби втратила щось, чого вже нiколи не матиме. Може, краще взагалi б нiчого не було, а вона спокiйно жила б у Жовквi? Вийшла б замiж за рiвного собi чоловiка, народила йому купу дiточок i тiшилася б звичайному простому життю.
Анна вiдсунула крiсло подалi вiд вiкна, обережно сiла, поправила подушку за плечима… Але тодi б не було такого великого i гарного кохання, як у неi з Адамом. І дiтей вiд нього вона теж не мала б.
Анна прислухалася до дитини в животi, зловила ii обережний порух i ледь усмiхнулася. Вони з Адамом були щасливi разом, а щастя, як i горе, нiколи не тривае вiчно. Все колись минае. Навiть таке кохання, як iхне, вiдходить разом з людьми, якi його вiдчували, стае звичайною родинною iсторiею, а потiм забуваеться правнуками. Зрештою, нешлюбнi стосунки та те, що дитя саме вiд такого зв’язку, взагалi намагаються приховати i зайвий раз не нагадують про це внукам та правнукам. Вона теж нiколи не розповiдатиме про те, що було до одруження, а Еля хоч i знае, що Адам ii батько, проте й вона навряд чи дорослою говоритиме про це дiтям i внукам, а пiдозри забудуться разом зi смертю людей, якi знали правду.
Анна знову торкнулася округлого живота. Тут головне, що вона таки стала законною дружиною Адама i що всi його дiти тепер живуть однiею родиною. Еля, Яся, Люцина, Войцех, а тепер ще й дитинка, яка народиться по смертi батька, проте також носитиме його iм’я. І зовсiм неважливо, що мамою Ясi, Люцини та Войцеха е покiйна друга дружина Адама Анеля, а ii Еля офiцiйно вважаеться донькою iншого чоловiка. Зараз всi вони непогано ладять. Найменшим дiтям Адама, Елi та Янiнi, по вiсiм рокiв, i цi дiвчатка давно не уявляють себе одна без одноi. Витягнулись, подорослiшали, потроху втрачають дитячу округлiсть, а зовнi стали ще подiбнiшими. В обох такого ж вiдтiнку, як у тата, темне волосся, чорнi очi, схожоi форми брови та нiс, навiть губи однаковi. А поведiнка, манери, мiмiка – вже й не ясно, чи це у них вроджене, чи скопiйоване одна в одноi. Зрештою, те, що вони доньки одного батька, давно вiд них не приховуеться. Дiвчатка з тим виросли i приймають як належне. Просто знають, що стороннiм про це говорити категорично не можна. Може, це й неправильно виховувати iх з таким усвiдомленням подвiйностi, проте так е i на то нема ради.
Вона мусить захистити iх. Колись вони це зрозумiють i надто суворо не осуджуватимуть ii.
Дiвчатка вже зараз, знаючи правду, ставляться до Анни так, нiби вона iм обом рiдна мама. Навiть Люцина дедалi частiше забувае, що та iй лише мачуха. Коли пологами померла ii рiдна мама, дiвчинцi було тiльки п’ять рокiв, i Люцина не зовсiм виразно ii запам’ятала. Зараз iй тринадцять, i за цi вiсiм рокiв iх усiх поеднало багато спiльних спогадiв, переживань та щасливих моментiв. Не дивно, що Люцина звикла сприймати мачуху як маму. Анна i сама любить Люцину так, нiби виховувала ii з пелюшок.
Лише сина Адама Войцеха так i не зумiла полюбити по-справжньому. Та й вiн не особливо прихильний до неi. Лише декiлька мiсяцiв по смертi батька у них було перемир’я, а зараз вiн знову тримаеться прохолодно i не завжди шанобливо.
Цього року Войцеху минуло вiсiмнадцять i вiн майже дорослий молодий чоловiк. Вимагати вiд нього приязного ставлення до мачухи наiвно, а намагатися переконати, що тепер для ворожостi нема жодних пiдстав, безрезультатно. Войцех надто добре пам’ятае ми
Сторінка 4
уле i нiколи не подаруе того, що вона була коханкою його батька ще за життя мами. Навiть у смертi Анелi звинувачуе насамперед ii. Добре, що хоч вiдкрито не воюе з нею. Лише iнодi сперечаеться, iгноруе та виказуе норов. Щастя, що колись поiде на навчання у Вiдень.Майже не мучилася докорами сумлiння, коли думала про переваги такого розвитку подiй. Уявляти, як усе змiниться по вiд’iздi Войцеха, було не лише приемно, але й заспокiйливо. Коли вiн поiде, не доведеться постiйно слiдкувати за словами, намагатися втриматися в межах доброзичливого ставлення до нього, приховувати те, що насправдi ii дратуе поведiнка Войцеха та його докучливе прагнення не коритися мачусi. Навiть його манери та рухи виводять iз себе. Вiн дедалi рiзкiше сприймае ii накази та бажання самiй вести справи, а вона у вiдповiдь намагаеться ще ретельнiше вдавати, нiби ii це не дратуе.
Навiть те, що зараз вона носить пiд серцем ще одну дитину його батька, не зупиняе Войцеха, i вiн навмисно намагаеться дошкулити або ж боляче вколоти натяками на те, що вважае саме ii винною у смертi своiх батькiв. Проте зараз Анна вже не була тiею наiвною недосвiдченою дiвчинкою, яка колись закохалася у його батька. Тепер вона почувалася повноправною i впевненою у собi господинею великого дому, i запросто могла дати вiдсiч так, щоб зберегти гiднiсть, не скотитися у дрiб’язковiсть i водночас показати свою владу. Волiла б не застосовувати все це до сина Адама, проте iнодi таки мусила. Якщо вiн вiдчуе ii слабкiсть чи невпевненiсть, то вилiзе на голову, i тодi почнуться справжнi проблеми.
Анна ледь скривила губи в гiркiй посмiшцi i щiльнiше загорнулася в шаль. Розумiла, що ситуацiя на межi, i аж нiяк не хотiла вiдкритого конфлiкту з сином Адама. Волiла у мирi дочекатися моменту, коли Войцех стане цiлком самостiйним i замешкае десь окремо. Вже зараз iз задоволенням передала б единому сину Адама все майно та землi, якi йому належатимуть за батьковим заповiтом, проте розумiла, що наразi це неможливо. По-перше, це суперечить волi Адама, бо Войцеху ще не виповнилося 25 рокiв, по-друге, бачила, що той i за чотири роки буде надто недосвiдченим, аби вдало провадити справи маетку. Вiдразу зведе нанiвець все, чого досягнув батько, а ще за два-три роки доведеться закладати землi або взагалi iх продавати. Адам вклав у маеток дуже багато зусиль, коштiв i нервiв, i Анна аж нiяк не могла дозволити Войцеховi змарнувати все це за декiлька рокiв. Нехай хлопець змужнiе, порозумнiшае i навчиться чогось. Добре було б, якби до того часу вiн одружився та мав дiтей. Необхiднiсть турбуватися про найрiднiших робить людину значно розсудливiшою та вiдповiдальнiшою. Принаймнi так бувае зазвичай. Молила Бога, щоб у випадку з Войцехом це теж спрацювало.
Анна сперлася на пiдвiконня i, намагаючись пiдвестись, мимохiть торкнулася долонею живота. Не вловивши рухiв дитини, сильнiше притиснула долоню до живота. Лiкар сказав, що час би вже й розродитися. Живiт значно бiльший, анiж першого разу, дитина швидко набирае вагу, i щодень зростае небезпека важких пологiв. Якщо так триватиме ще з тиждень, вона переносить дитину i, не приведи Господи, та народиться кволою чи й хворою.
Анна стурбовано прислухалася до себе. А може, дитя саме тому й не поспiшае з’явитися на свiт, що не сильне або ж нездорове? Так нервувала у першi мiсяцi вагiтностi, що цiлком могла нашкодити дитинi.
Запхнувши руку пiд нiчну сорочку, Анна занепокоено втиснула долоню у живiт.
– Ну, i що ж ти там засидiлося? Нечемне ти мое зайченя!
Коли ж ти нарештi народишся?
Анна знов прислухалася до себе. Пологiв почали очiкувати ще з позаминулого тижня, а дитя навiть не опустилося вниз. Лише живiт росте i дедалi важче сидiти та ходити. Може, справдi щось не так? Інодi дiти не народжуються, а завмирають всерединi. Анна ледь нахилилася i ще дужче втиснула долоню в живiт.
У вiдповiдь на таке не надто делiкатне поводження дитина посунулася вбiк, боляче штовхнула пiд ребрами, ледь повернулася, змiнила позу i знову затихла.
Полегшено зiтхнувши, Анна випросталася. Все нормально. Просто дитя якесь мляве сьогоднi. Напевно, ця гидка погода впливае навiть на ненароджену дитину. Завтра визирне сонечко i все здаватиметься лiпшим. Очевидно, треба знайти лiкаря та порадитися з ним.
Вона ледь прогнулася в попереку, який звично вiдлунив болем, поправила сорочку i знов закуталась у теплу кашемiрову шаль. Останнi днi перед пологами стали нестерпними. Болять ноги, живiт, поперек, мучить безсоння, хвилини тягнуться безкiнечно, а недобрi передчуття не дають спокою анi на мить, та й апетиту немае. Хоч би з дитинкою нiчого поганого не сталося. Напевно, треба щось робити. Сидiти склавши руки – це не вихiд. Досидиться до того, що дитя завмре в животi.
Важко спираючись на спинку крiсла, Анна знов прогнулася в попереку i кинула ще один похмурий погляд у глибину саду. Нi, межа у страждань таки е. Якщо дитя помре, то вона теж не житиме. І нехай ii, як першу дружину Адама Дару, теж поховають в однiй домовинi з дитиною.
Раптом дитя так силь
Сторінка 5
о штовхнулося пiд ребрами, що Анна аж скривилась вiд болю. Господи! Про що вона взагалi думае? Що сама собi пророкуе, i головне – навiщо? Мало iй нещасть i смертi чоловiка? Треба ще самiй на себе бiду накликати? Таке щось дурне собi надумала. Прости, Господи.Анна знову глянула у вiкно. Гiлки староi яблунi майже торкалися шиби, i в мiсячному свiтлi на мить здалося, нiби то до неi тягнуться не покрученi часом галузки старого дерева, а руки мерця.
Злякано вiдсахнувшись, Анна швидко перехрестилася. Привидиться ж таке щось несусвiтне! Яка ж темна i моторошна сьогоднi нiч! Не нiч, а страхiття.
Вона похапцем перевела погляд на iкону Матерi Божоi Ченстоховськоi над лiжком. Все добре, i вона та ii дитя пiд надiйною Божою опiкою. Страх – це так, миттева слабкiсть. Якщо жiнка носить у собi дитя, то й у душi вона мусить носити свiтло, добро i любов, а не зневiру та страх. Завжди намагалася це пам’ятати, а сьогоднi так тривожно на душi, аж плакати хочеться i ввижаються страхiття. Напевно, це вiд самотностi i спогадiв.
Скоряючись внутрiшньому пориву, Анна звела очi на iкону, тодi, притримуючи живiт, незграбно вклякнула на землю i, обiпершись лiктями на лiжко, а чолом на складенi докупи руки, почала гаряче молитися. Це едине, що зараз могла зробити для своеi ненародженоi дитини. Молитися, вiрити, сподiватися на краще. Якщо щиро вiрити, то Матiр Божа обов’язково заступить, вбереже вiд усього лихого i дасть те, чого просиш. Інакше навiщо iй подаровано цю дитину? Навiщо пережила все це? Певно, це знак, що iм з Адамом прощено грiх перелюбу. Вони ж висповiдалися, покаялися, спокутували свiй грiх так, як сказав священик, i шлюб у храмi теж взяли. Мiж ними завжди була любов, а справжня любов здатна здолати навiть такий страшний грiх, як адюльтер. Вони перед Богом подружжя, i дитя це зачате у шлюбi.
Перебирала вервечку, промовляла слова молитви i поступово страх вiдпускав. Чи аж такий великий грiх лежить на нiй та Адамовi? Вони просто любили одне одного i не мали сили опиратися своiм почуттям. Хiба ж не бувають тяжчi грiхи, анiж любов? Та й чи одна вона така велика грiшниця на цьому свiтi? У кожного щось свое. Бог не зважае на зовнiшнi прояви, як це роблять люди, а бачить глибше – те, що у кожного в душi й на серцi.
Анна на мить пiдняла голову i знов глянула перед собою. А дитя в нiй узагалi нiчим не завинило перед свiтом. Воно таке крихiтне, беззахисне, миле, вже зараз таке рiдне. Боже, нехай ця дитина народиться живою i здоровою. Якщо так станеться, то й усi страждання та бiль немарнi.
Анна знов спробувала заглибитись у молитву. Вже й сама не знала, як благати небо бути милосердним. Може, дати якусь обiтницю? Так зазвичай роблять, коли мають душевну потребу знайти опертя у вiрi, то чому б i iй теж так не зробити. Наприклад, поiхати та помолитися перед iконою Матерi Божоi Утiшительки у Сокальському кляшторi Бернардинiв,[2 - Кляштор (монастир) Бернардинiв побудований у XVII столiттi. Архiтектурний комплекс монастиря складався з костелу Богородицi, дзвiницi, келiй та оборонних мурiв. У ньому знаходився чудотворний образ Дiви Марii Утiшительки. За радянських часiв тут була виправна колонiя суворого режиму № 47. Будiвлю дуже ушкодила пожежа 27 березня 2012 року.] а тодi подарувати iй щедрi воти?[3 - Воти – дари чудотворнiй iконi Богородицi, виготовленi iз золота, срiбла чи iнших цiнних металiв на знак подяки за зцiлення вiд хвороб чи здiйснення молитовних бажань.]
Анна на мить замислилася, знов глянула на образ Богородицi над лiжком. А ще можна побудувати капличку. Так теж роблять, дякуючи за милiсть Божу чи спокутуючи провину. Саме так колись зробив Адам вiдразу по смертi Анелi. Ця маленька капличка стоiть неподалiк iхнього будинку. Адам хотiв спокутувати те, що не жив згiдно з Божими заповiдями i зраджував шлюбну жiнку, занапастив ii життя та наразив на небезпеку майбутне родини. А вона спокутуватиме те, що тодi теж не опиралася грiху. Анна замислилася. Напевно, ii чоловiк схвалив би будiвництво каплички неподалiк маетку. Гарна справа залишиться, навiть коли помруть тi, що ii зробили. Он у них в маетку е велика каплиця в парку. Їi побудував батько Адама, коли в нього народився довгоочiкуваний спадкоемець, i нею тепер захоплюються його дiти та внуки.
Анна механiчно торкнулася рукою маленького медальйона з портретом Адама на шиi. Пiсля смертi чоловiка носила цей медальйон, не знiмаючи анi вдень, анi вночi. Нiби боялася, що, розлучившись iз ним, втратить едине опертя. Зараз теж стиснула пальцями овал металу так мiцно, нiби намагалася знайти в ньому пiдтримку для себе, для дитини i для свого рiшення. Навеснi можна розпочати попереднi роботи з будiвництва каплицi, за рiк-два завершити зовнiшнi роботи, тодi внутрiшнi, а ще за рiк навiть повнiстю облаштувати. Взимку закiнчиться найсуворiший перiод трауру,[4 - Траур вдови тривав два роки i дiлився на декiлька етапiв. Найсуворiшими були першi три мiсяцi, коли навiть заборонялося пiднiмати з обличчя вуаль. Суворий траур тривав один рiк i один день. Забороняло
Сторінка 6
я робити вiзити чи покидати дiм або помiстя. Наступнi шiсть мiсяцiв вдова вже могла виходити на прогулянку i робити вiзити. Ще наступнi шiсть мiсяцiв могла вiдмовитися вiд крепу i носити просто чорний одяг. Перiод напiвтрауру починався пiсля двох рокiв i тривав вiд пiвроку до нескiнченостi залежно вiд волi самоi вдови.] i можна буде з’являтися у товариствi, здiйснювати необхiднi вiзити i зустрiчатися з людьми, якi займатимуться проектуванням i будiвництвом каплицi. Зрештою, до того часу трохи пiдросте дитинка, яка наразi ще й не народилася, i стане значно простiше залагодити проблеми, пов’язанi з господарюванням i веденням справ у маетку.Вiдчуваючи, що заспокоюеться, Анна знов заглибилася в молитву. Тепер у нiй не було розпачу i самотностi, якi примусили ii думати про смерть. Навпаки, нарештi почувалася умиротвореною i майже спокiйною. Здаеться, людина й сама не знае, якою сильною може бути та як багато здатна витримати i пережити. Інодi навiть понад межу можливого.
Роздiл 2
Помолившись, Анна пiдвелася. Погляд ii мимоволi впав на скромну жалобну сукню з бумазеi[5 - Бумазея – тканина з шерстi, переплетеноi з шовком. Невиразна, без блиску, використовувалась у перiод суворого трауру, який тривав рiк i один мiсяць.] та крепу,[6 - Креп – шовкова тканина, оброблена так, щоб не було блиску.] яку вона, роздягаючись, кинула на крiсло. Носила такi ж жалобнi сукнi, коли була вагiтна Елею, але тодi лише вдавала вдову, насправдi ж була утриманкою Адама i почувалася бiльш-менш захищеною та щасливою. Зараз теж носить жалобу i дитя пiд серцем, проте вже не вдае вдову, а е нею насправдi. Та й захищеностi нема. Як i щастя.
Анна вiдвела погляд вiд сукнi. Химернi виверти зробило життя за цi роки. Таки не можна випробувати долю i кидати iй зухвалi виклики. Розплата iнодi така ж вигадлива та цинiчна, як i цi виклики. Доля – панi з дуже своерiдним характером i з не менш самобутнiм та специфiчним почуттям гумору. Зазвичай смiеться останньою саме вона. Інодi доля влаштовуе такi гойдалки, що не лише на злетi подих переймае вiд швидкостi, висоти польоту i щастя, але й на землю летиш iз не меншою швидкiстю, анiж здiймався вгору, а потiм ще довго не можеш отямитися пiсля падiння, зрозумiти, як вижив, i врештi пiдвестися на зраненi ноги.
Анна озирнулася довкола. Нi-нi, це не докiр. Звiсно, ii становище зараз краще, анiж у часи, коли була коханкою одруженого чоловiка. Нiхто тепер не дорiкне, що вона негiдна товариства добропорядних жiнок чи що соромить власну родину. Стала законною дружиною Адама, тодi його вдовою i опiкункою всiх його дiтей. Колись мешкала у скромних кiмнатках на Кракiвськiй, а тепер у великому бiлому панському будинку з ганком та кам’яними колонами, на якi опираеться гонтовий дах. У будинку анфiлада кiмнат: великий i малий салон, кабiнет Адама, ii будуар, бiблiотека, подружня спальня, кiмнати дiтей, примiщення для прислуги, покоi для гостей, велика кухня, безлiч комiрчин i допомiжних кiмнат. Давно звикла до всього цього i майже не помiчае.
Ось i зараз нiби наново побачила спальню. Посерединi кiмнати велике рiзьблене лiжко з безлiччю подушок. При лiжку два накаслики,[7 - Накаслик – тумбочка бiля лiжка (дiал.).] при стiнi готувальня[8 - Готувальня – туалетний столик (дiал.).] з дзеркалом у срiбнiй рамi, на нiй гребiнцi з панцира морськоi черепахи, три щiтки для волосся, коробочка з пудрою i декiлька флаконiв з парфумами. На камiнi срiбний литий пiдсвiчник i безлiч коштовних дрiбничок для затишку та краси. На пiдлозi перський килим, у ворсi якого зараз тонуть ii босi ноги, а в дальньому кутi спальнi – дверi до ii власноi вбиральнi. У нiй стоiть шафа для одягу, комод, дзеркало на повен зрiст i мийник iз мармуровою плитою.
Вбиральню Адама з його речами у шафi вона зачинила на ключ, проте перебратися в iншу спальню не змогла. Звiсно, у подружнiй спальнi самотнiсть гострiша, проте саме тут почувалася ближчою до Адама. Була у тяжi його дитиною, i бути там, де все нагадувало про чоловiка, видавалося кращим для дитинки. Коли це дитя народиться, то не побачить свого батька, проте зараз воно, мабуть, переживае те саме, що й вона. Анна зiтхнула. Сльози мимоволi наверталися на очi, проте стримала iх. З досвiду знала, що нiчого доброго вiд такого жалiння себе не буде. Пiвночi проплаче, знервуеться i вранцi прокинеться з головним болем та запухлим вiд слiз обличчям. Кому вiд того буде гiрше? Аж нiяк не ii ворогам. Адама вона не поверне, а ii життя теж не назвеш таким поганим, щоб побиватися вiд ранку до вечора.
Навiть сердечну колежанку мае, вроджену шляхтянку i замiжню жiнку, яка посiдае гарне мiсце у товариствi, мае добру репутацiю i з якою приемно спiлкуватися. Коли була коханкою Адама, то не смiла й сподiватися на таке, а зараз Геля стала ii найкращою колежанкою, i нiкому й на думку не спаде вважати iхню дружбу дивною або ж такою, що компрометуе жiнку з гарного товариства. Їi остаточно прийняли не лише всi друзi та родина Адама, але й товариство чоловiка загалом. Так, нiби вона теж була вродженою ш
Сторінка 7
яхтянкою, а не бiдною сиротою з мiщанського стану. Інодi добре, що люди бувають надто зайнятi собою i забувають нюанси з життя ближнiх. Анна пiдiйшла до вiкна i, щоби зберегти тепло у кiмнатi на цiлу нiч, наглухо затягнула важкi темно-зеленi штори. У спальнi вiдразу стало значно затишнiше, а на душi спокiйнiше. А може, й не варто падати духом i втрачати надiю? Вдови теж якось живуть i навiть виглядають цiлком задоволеними.Он тiтка Стефа, наприклад. Або ж сусiдка Терези панi Ядзя. Вона втратила чоловiка лише два роки тому, а тепер i не скажеш, що iй чогось бракуе. Щаслива i втiшена. Тереза казала, що подумуе про новий шлюб. Тiтка теж не бiдуе, а навпаки розквiтла. Нiби десяток рокiв скинула, а отже, вдови теж живуть.
І вона нiчим не гiрша за тiтку Стефу чи оту панi Ядзю. Замiж, звичайно, не пiде, бо кращого, анiж Адам, чоловiка не зустрiне нiколи, та й полюбити нiкого iншого не зможе, але принаймнi болiти душа постiйно теж не буде. Чорна смуга мусить колись закiнчитися, а життя – набути нового сенсу. Скаржитись на таку, як у неi, долю взагалi нерозумно. Безлiч жiнок не мають навiть того, що е у неi. Адам забезпечив родину всiм необхiдним, i iй не доводиться ламати голову, як звести кiнцi з кiнцями, або ж де взяти грошi на придане дiвчатам чи кошти на гiдне життя Войцеху як единому спадкоемцю роду.
Анна замислено усмiхнулася, легенько торкнулася живота i прислухалася до вiдчуттiв. А може, незабаром вже й не единому. Можливо, народиться ще один хлопчик. Вiн теж стане законним спадкоемцем Адама. Носитиме його iм’я, продовжить його фамiлiю.[9 - Фамiлiя – тут: рiд.]
Вона легенько погладила живiт долонею. І все ж таки цiкаво, хто там: син чи донька. Адам, напевно, хотiв би хлопчика.
Вона знову усмiхнулася.
– Ну i чого ж ти там сидиш, сонечко маленьке? Мордуеш маму так, що вже й сили нема чекати. Вже б на ручки тебе взяла, а ти нiяк не хочеш народжуватися. Не мордуй маму.
Вона торкнулася долонею живота, вловила порух дитини у вiдповiдь i мимоволi усмiхнулася. А, нехай… Байдуже, хто там – хлопчик чи дiвчинка. Аби швидше народилося i здоровеньке було. Любила цю дитинку так сильно, аж перехоплювало подих вiд нiжностi, коли уявляла, як вiзьме ii на руки i прикладе до грудей. Дiвчинку любитиме не менше, анiж хлопчика. Та й Люцина з Елею та Ясею зрадiють, якщо у них з’явиться маленька сестричка. Зрештою, братику вони теж зрадiють.
Анна пiдiйшла до лiжка, вiдкинула ковдру набiк i обережно присiла на постiль. Заради дитини треба нарештi спробувати виспатися. Вже за пiвнiч, а вранцi прийде Тереза, i треба виглядати бiльш-менш нормально. Останнiм часом сестра Адама дуже засмучуеться, коли бачить ii втомленою, пригнiченою або ж невиспаною. Здаеться, пiсля смертi Анелi вона дiстала якийсь страх перед усiм, пов’язаним iз вагiтнiстю та народженням дiтей. Навiть наполягла, щоб вiд завтра тут замешкала повитуха. Сказала, що сама оплатить ii послуги, а заодно домовилася з лiкарем, який завжди iх усiх лiкуе. Тепер той двiчi на день навiдуватиметься сюди i перевiрятиме, чи не розпочинаються пологи. А ще Тереза дала адресу другоi повитухи, яка теж мешкае неподалiк, та наказала прислузi бути напоготовi. Навiть разiв десять пояснила всiм, як поводитися та куди бiгти, коли пологи почнуться надто стрiмко.
Вiд згадки про Терезу погляд Анни потеплiв i вона лагiдно усмiхнулася. Очевидно, сестра Адама дуже сильно боiться ще раз приймати пологи, а тому наперед намагаеться убезпечитися вiд несподiванок. Але якi можуть бути несподiванки у так детально продуманiй подii? Та i iй не вперше народжувати. Мае не лише уявлення про пологи, але й розумiння, що i як треба робити.
Кинувши шаль на накаслик та дмухнувши на свiчку, Анна залiзла на лiжко з ногами i спробувала зручно влаштуватись пiд ковдрою. Живiт заважав, дитина штовхалася пiд ребрами, проте Анна чесно заплющила очi i спробувала зосередитися i заснути. Марна справа. Хоч як намагалася, але сон вперто не йшов до неi, i вона сердито перевернулася на iнший бiк. Щось ii сьогоднi непокоiть. Але що? Вслухалася у темряву довкола, у звуки нiчного мiста за вiкном, у неясну тривогу в собi. Живiт стискали ледь чутнi спазми, проте вони ще не нагадували перейми, а були надто слабкими та невиразними. З тиждень вiдчувае iх час вiд часу, i вони то затихають, то знов з’являються.
Швидше б розродитися. Коли дитя народиться, то буде не так тривожно на душi, як зараз. А за зиму та весну немовля пiдросте, i можна буде влiтку з ним навiдатися до Гелi на вулицю Курницьку.[10 - Вулиця Курницька – теперiшня Кирила i Мефодiя, мальовнича вулиця в Галицькому районi Львова на схилах Калiчоi гори. При нiй розмiщений (стара частина), заснований у р. Гiацинтом Лобажевським на територii колишнього саду монастиря тринiтарiiв. У – роках садом опiкувався Карл Бауер.] До лiта та якраз повернеться до Львова. Коли помер Адам, Геля була за кордоном, мала незабаром повертатися, проте у неi народилося дитя i вони з чоловiком затрималися у Вiднi на невизначений час. Обставини цi, звiсно, були дуже гарн
Сторінка 8
, проте за колежанкою Анна таки сумувала. Чи не вперше за час iхнього знайомства вони так довго не бачилися, а лише переписувалися. І хоча листи – це теж непогано, проте живоi розмови написанi слова нiколи не замiнять.Анна замислено погладжувала круговими рухами живiт. От незабаром у неi теж народиться дитя i вони з Гелею матимуть iще одну спiльну тему для розмов. Це зблизить iх ще дужче. Тим паче, що влiтку Геля приiде додому.
Швидше б розродитися. Майже заздрила подрузi, бо у тоi пологи були позаду, а у неi все ще попереду.
Цiкаво, як склалася доля сестри Гелi? Рiк тому та опинилася у пiкантнiй ситуацii. Завагiтнiла вiд одного одруженого пана, а замiжньою нiколи й не була. Скандалу вдалося уникнути, таемницю зберегти, проте дитину потiм вiддали на виховання, а сестра Гелi на якийсь час зникла з товариства i навiдувалася до дитини потай. Анна всiм серцем спiвчувала цiй молодiй жiнцi, бо й сама колись була у такому ж становищi, а от допомогти нiчим, окрiм грошей та спiвчуття, не могла. При зустрiчах Геля завжди дiлилася з нею новинами про сестру, але писати про це не наважувалася нiколи.
Анна зiтхнула й акуратно розправила ковдру на животi. Нi, все ж таки жiноча цiкавiсть – це дивовижна рiч. Здаеться, нещодавно розвалювався весь свiт, i нiчого не треба було, бо втрачено сенс життя i найдорожче, а щойно перестають сипатися уламки i починаеш вибиратися з-пiд завалiв, як вiдразу прокидаеться жiноча цiкавiсть. Як же вона скучила за Гелею i за iхнiми розмовами. Неймовiрно. Аж не вiриться, що колись вони були незнайомi.
Заприятелювала з цiею молодою жiнкою три роки тому на однiй з гостин у Терези. Знову побачилася на святкуваннi Сильвестра[11 - Сильвестра (День Святого Сильвестра) – Новий рiк.] у племiнника Адама Любомира, потiм запросили Гелену з чоловiком до них з Адамом в гостi, згодом декiлька разiв приiхала до неi з вiзитом сама, а тодi Геля заiхала до них зi своiми доньками та сином. А ще за якийсь час вони разом з дiтьми почали iздити на прогулянки у лiс Венгльовського, смакували льодами на Погулянцi, iздили в околицi Винник на Чортовi скелi, прогулювалися до джерел Залiзноi Води та на Цетнерiвку. З давнiми колежанками з Жовкви перестала спiлкуватися ще з тих часiв, як втекла вiд тiтки до Адама у Львов, а тому Геля стала чи не единою ii справжньою та близькою колежанкою.
З усiма iншими знайомими жiнками хiба зналася, а от з Гелею могла обговорювати все що завгодно: господарськi справи, клопоти, пов’язанi з вихованням дiтей, ситуацiю в родинi, спiльних знайомих, останнi свiтськi плiтки, разом з Гелею ходили до модних кравчинь, iздили на закупи в крамницi середмiстя, вечорами ходили з чоловiками у театр Скарбека, обмiнювалися прочитаними книжками, пили каву, заходили у цукернi чи просто прогулювалися за гарноi погоди з дiтьми. Коли ще живий був Адам, дiлилася з Гелею всiма таемницями i могла не переживати, що та iх не збереже. Кажуть, що жiночоi дружби не iснуе, але анiтрохи в це не вiрила. Дружба з Гелею була для неi саме такою – справжньою та безкорисною, зi спiльними суто жiночими iнтересами, з душевним теплом. Можливо, мiж ними не було фальшi та ворожостi, бо нiколи не заздрили одна однiй i не суперничали мiж собою.
Обидвi були щасливо замiжнiми, мали дiтей, кохали своiх чоловiкiв, обидвi навiть замiж вийшли за вдiвцiв. Адам, щоправда, був трохи старшим за чоловiка Гелi Стефана, проте це несуттево. Отримали схожi можливостi й навiть зовнi були однаково привабливими: молодими, бажаними для чоловiкiв, вмiли справити гарне враження, носили у собi таемницю пiкантноi звабливостi й незмiнно привертали до себе увагу, бо мали отой жiночий шарм, який видiляе жiнку i робить ii особливою в чоловiчих очах. Про жодне суперництво мiж ними нiколи не йшлося. Не мали що дiлити, бо на момент знайомства вже отримали все, що робить жiнку по-справжньому щасливою та спокiйною. А щасливi жiнки заздрiсними не бувають.
Не надто рiзнилися також походженням i вихованням. Анна була сиротою та належала спочатку до мiщанського стану, а перед офiцiйним одруженням з Адамом стала вдовою збiднiлого шляхтича. Геля ж хоч i вiдразу народилася у шляхетськiй родинi, проте змалку не розкошувала, бо походила з бiдноi та багатодiтноi сiм’i. Дiтей, окрiм Гелi, у ii батькiв було ще десятеро, тож родина не мала достатньо коштiв, щоб дати добру освiту всiм. Грошей вистачило лише на хлопцiв, а дiвчат виховувала мама сама, бо змоги найняти для доньок гувернантку чи вчителiв не було. Як i Анну, вчили дiвчаток серйознiше хiба музики та ще трохи мов.
Об’еднувало Анну з Гелею ще й те, що в товариствi до них обох ставилися дещо зверхньо, проте доволi поблажливо та доброзичливо. Зла вони нiкому не робили, пихатостi не виявляли, плiткували в мiру, а характер мали легкий, неконфлiктний i бачили у життi та людях насамперед добре та свiтле. Навiть зовнi колежанки були чимось подiбними одна на одну. Геля, щоправда, мала темнiше волосся, очi глибокого карого кольору, форми тiла виразнiшi i зростом вона була трохи вищою, анiж Анна.
О
Сторінка 9
идвi були фанатично вiдданi дiтям. Геля мала трьох власних дiтей: двох доньок i сина, а ще виховувала доньку Стефана вiд першого шлюбу. Аж трое власних дiтей – це, напевно, едине, чому Анна таки заздрила i чого прагнула всiм серцем. На жаль, Адам нiяк не погоджувався на цю, як вiн казав, авантюру, i вона на якийсь час затаiлася з тим своiм бажанням вiд рiдних та знайомих. А потiм Геля народила ще дитя, тодi помер Адам, а згодом виявилося, що й вона матиме дитину. Анна лягла навзнак i втупилася у стелю. Бодай ця ii мрiя таки здiйсниться i вона народить ще одну дитину вiд Адама. Не могла дочекатися, коли це станеться, i вже втрачала терпiння та починала нервувати. Ще й сьогоднi щось ii непокоiло по-особливому гостро. Якийсь невиразний спогад чи передчуття. Щось муляло, здавалося важливим, але нiяк не набувало означеностi, а зникало, так i не перетворившись у щось конкретне. Щось вона таки забула. Але що? Схоже, щось важливе, вагоме, щось таке, чого не мала б забувати. Якiсь подii чи обставини? Може, чиiсь уродини або дату смертi?Анна проаналiзувала всi значнi дати: уродини близьких, iменини знайомих, дати смертi своiх та Адама родичiв. Нi, таке б не забулося. Може, щось пообiцяла дiтям i не зробила? Може, кудись з ними мала пiти? Щось iм купити? Допомогти у чомусь?
Анна знов на декiлька хвилин замислилася. Нi. Однозначно, нi. Малi вже давно нагадали би про це. Вони не з тих, що мовчатимуть. Радше докучатимуть i випоминатимуть за кожноi слушноi i зовсiм не слушноi для того нагоди. Це щось iнше. Може, передчуття чогось недоброго?
Важко зiтхнувши, Анна повернулася на лiвий бiк i спробувала вигiднiше прилаштувати ноги. Останнiм часом тi немилосердно болiли, i вона нiяк не могла знайти зручну для вiдпочинку позу. Ще й на додачу до фiзичних нездужань надто помiтний живiт не дозволяв анi вдягнутися звично, анi вийти на люди. Зрештою, усi жiнки з доброго товариства в останнi мiсяцi вагiтностi намагаються сидiти вдома. А вона ще й у суворiй жалобi. Тут вимоги до пристойностi в рази жорсткiшi. Далi костелу, цвинтаря i помешкання Терези взагалi нiчого носа потикати. Навiть на звичайну прогулянку по Верхнiх Валах[12 - Верхнi Вали – бульвар на мiсцi давнiх мiських укрiплень мiж вулицею Чарнецького (Винниченка) та Пiдваллям. Довгi тiнистi алеi, висадженi липами, каштанами, кленами, зайняли площу 1,8 га. Цей надзвичайно популярний свого часу променад створив у 1816–1820 роках губернiальний радник Вiльгельм Райценгайм.] чи по вулицi Карла Людвiга нижчiй або ж вищiй[13 - Вулиця Карла Людвiга, сучасний проспект Свободи, вiд 20-х рокiв XIX ст. стала улюбленим мiсцем променаду львiв’ян. 30 липня 1855 року ii назвали на честь австрiйського ерцгерцога Карла Людвiга.] не вийдеш. Поряднi жiнки суворо осудять i про майбутнi вiзити в пристойне товариство чи на карнавальнi забави можна забути надовго, якщо взагалi не назавжди. Зрештою, взимку настане другий перiод глибокого трауру i вже можна буде вiльно ходити на прогулянки або ж робити вiзити до близьких знайомих. Втомилася жити замкненою у чотирьох стiнах i почувалася так, нiби бракуе повiтря та простору, щоб вiльно дихати та рухатися. Навiть до костелу не вийдеш без потворноi креповоi вуалi на капелюшку. Вона затуляе пiвобличчя i заважае нормально дивитися на свiт. Та що там казати. Навiть на людей iнодi боiшся глянути прямо. Ще подумають, нiби вона недостатньо сумуе за чоловiком i вишукуе собi товариства для пустих розмов. Все, що дозволено, – це тихенько молитися, ходити на цвинтар i до костелу, приймати вдома вiзити найближчоi родини та знайомих, а ще iнодi ходити на закупи чи з дiтьми на прогулянку. Ще й, нiби навмисно, навiть до Гелi не пiдеш, бо та не у Львовi. Колежанка хоч трохи розрадила б i додала позитиву. А тут ще й очiкування дитини спiвпало з суворим трауром, то краще взагалi зайвий раз не витикати носа в люднi мiсця та не виходити з дому далi, анiж на власне подвiр’я. Особливо в останнi мiсяцi вагiтностi, бо тепер ii живiт не приховуе навiть простора осiння накидка та чорна траурна шаль. Анна важко зiтхнула й охопила живiт рукою. Але все це дрiбнi незручностi. Колись вони минуть. Головне, що незабаром народиться iхня з Адамом спiльна дитина, i думати про траурнi обмеження не буде часу та бажання. Поява дитини у родинi – це завжди майбутне, радiсть та надiя на лiпшi часи, а в родинi, де поховали когось найрiднiшого, це ще й порятунок вiд зневiри, смутку i небажання жити. Не сумнiвалася, що поява ще однiеi дитини допоможе пережити рiчницю смертi Адама так, щоб знову не загрузнути в минулому чи в безнадii. Людина мусить iти своею дорогою навiть пiсля смертi рiдних. І не просто йти, а смакувати кожен день та вiрити у краще, навiть тодi, коли втрачено найдорожче, а на вiру не стае нi сил, анi бажання. Інакше жити нема сенсу. Тодi це вже не життя, а смерть при життi. Навряд чи померлi хотiли б, щоб iснування тих, хто iх оплакуе, перетворилося на пекло. А в неi ще й дитинка в животi, то навряд чи Адамовi сподобалося б, якби вона впала у смертельну тугу. Та й iншi
Сторінка 10
ого дiти потребують пiдтримки, уваги й притомноi мами. Маленькi дiти взагалi дуже тонко вловлюють стан мами, i коли та занепокоена чи сумуе, теж вiдразу втрачають вiдчуття захищеностi та спокою.Анна нiжно погладила долонею живiт. І все ж таки цiкаво, хто в неi незабаром народиться? Хлопчик чи дiвчинка? Намагалася переконати себе, що iй це байдуже: аби здорове i сильне, та направду дуже хотiла саме хлопчика. І нехай би був схожим на Адама, а ще щоб легко народився i рiс мiцним та здоровим.
Роздiл 3
Анна незчулася, як заснула, проте вже за годину знову прокинулася вiд того, що дитина боляче перевернулася в животi. Болiли ноги, тягнув поперек i лежати було геть незручно. Спробувала задрiмати, проте так i не знайшла вигiдну позу. Постiйно поправляла подушку, тодi ковдру та нiчну сорочку, час вiд часу торкалася живота, прислухалася до рухiв дитини в собi i важко зiтхала. Дитина товклася так, нiби надворi бiлий день, а не друга година ночi. Напевно, коли народиться, то безсонних чатувань не уникнути. Буде таке ж неспокiйне вночi, як i зараз у животi.
Анна розрiвняла постiль, старанно розправила сорочку i знову прислухалася до дитини в собi. Поштовх… iще один… довга пауза… декiлька поштовхiв без перепочинку… Ще поштовх i вже пiвгодини майже без руху. Невже воно там нарештi заснуло?
– Змучилося, мамине сонечко? Спатки лягло. Теж правильно. Чого посеред ночi товктися? Все одно тебе там зараз нiхто не чуе. От народишся i…
Анна вимучено всмiхнулася. Швидше б уже попросилося на свiт. Все одно iншого шляху, анiж розродитися, нема.
Вона прислухалася до нiчних звукiв за вiкном. Десь, не надто й далеко звiдси, проiхала бричка, а ще за хвилину Анна почула, як бричка завернула на iхню вулицю, минула будинок i зупинилася десь неподалiк. Цокiт копит вщух, надворi пролунали спочатку приглушенi голоси, потiм шарпанина, тодi щось впало, хтось вилаявся, а згодом вона почула незрозумiлi вигуки, смiх i шум явно п’яноi чоловiчоi компанii. Не живеться ж людям спокiйно. На пригоди тягне посеред ночi. Нарештi здогадалася, що це повернувся з якоiсь гучноi забави сусiд. Вiн мешкае за два будинки вiд iхнього i полюбляе отакi гулянки. Була в доволi приязних стосунках iз його дружиною, iнколи вони навiть ходили одна до одноi в гостi, i Анна знала, що чоловiк у сусiдки затятий картяр. За нiч може програти ледь не чверть маетку. Ще й мiцнiшими напоями зловживае. У товариствi плiткують, що й по борделях поволочиться i в скандали непристойнi встрянути може. Бiдна жiнка його дружина. Нiколи не почуваеться впевнено з таким чоловiком. А в них ще й п’ятеро дрiбних дiтей. Яке iх очiкуе майбутне?
Як добре, що Адам нiколи так легковажно не поводився. Завжди зберiгав здоровий глузд та самовладання, коли сiдав за картярський стiл. Вiн i не пив без мiри, i в сумнiвнi афери не встрявав. Значно охочiше вирушав на полювання чи проводив час iз друзями. Завжди думав насамперед про iнтереси родини та про справи, а тому тепер у них е за що жити i всi господарськi справи бiльш-менш у порядку. Та й дiтям буде що у спадок залишити. Принаймнi якщо не станеться чогось несподiваного.
Анна поклала долоню собi на живiт, намацала дитинку i важко зiтхнула. Що з того, що Адам був таким хорошим батьком. Ця дитинка нiколи не знатиме свого тата. Навiть не сумуватиме за ним, бо нiколи й не бачила. Хiба просто прикро буде через те, що в iнших е батько, а в неi нема.
Анна скривила губи в гiркiй посмiшцi. Може, краще б Адам теж був затятим картярем. Тiльки щоб жив. Та й, якщо вже зовсiм чесно, то й вiн мiг за картярським столом до свiтанку засидiтися, i щось там iнодi теж програвав. Не надто багато i для родини невiдчутно. Ще й фортуна була до нього прихильною, а вiн не втрачав голову i мiру знав. Але нехай би навiть i програвався. Це така дурниця. Лише смерть не можна виправити. Все iнше якось залагоджуеться. І по борделях Адам не ходив, i мiцними трунками не зловживав. Життя з ним взагалi не обiцяло жодних прикрих несподiванок. Коли Адама не турбувало здоров’я чи проблеми в справах, у них усе було так гармонiйно i щасливо, що годi й бажати кращого.
Анна обережно повернулася на iнший бiк i знов почала вслухатись у те, що дiялося на вулицi. Сусiд довго не дебоширив. Напевно, тi, хто його привiз, не мали настрою ворохобити людей посеред ночi i якнайшвидше спекалися товариша по чарцi та забралися геть з-перед очей його дружини. Незабаром усе довкола затихло i вулицю знов огорнула тиша. Лише вдалинi чувся приглушений цокiт копит, i десь на сусiднiй вулицi надривно гавкав пес.
Анна прислухалася до звукiв у домi. Спочатку нiчого, тодi скрипнуло лiжко в дитячiй, за декiлька хвилин ще раз, потiм знов. Здаеться, Елi та Янiнi сняться надто яскравi й неспокiйнi сни. Вчора слуги якраз прибирали перед зимовими холодами сад, альтанку, стрих[14 - Стрих – горище (дiал.).] та закуток саду поза будинком. Без малих таке дiйство, звiсно, обiйтися не могло, то надурiлися за цiлий день досхочу, нагасалися по хатi та подвiр’ям помiж старого мотлоху до знемо
Сторінка 11
и i тепер неспокiйно сплять. Якi ж вони непосидючi. Зовсiм вiд рук вiдбилися. Треба перевiрити, чого вони там навчились у гувернантки цього тижня. Минулого не надто старалися i не вивчили того, що вона iм наказала завчити напам’ять. З французьких поезiй, наприклад.Та й Войцех постiйно десь пропадае всi цi тижнi. Навiть не каже, куди йде, а мовчки вдягаеться i зникае з дому. Мала пiдозру, що вiн знайшов собi дiвчину чи жiнку не дуже суворого виховання, бо щось надто багато тепер грошей витрачаеться на його розваги, одяг та щоденнi потреби. Та й ходить вiн останнiм часом невiдомо куди ледь не кожного вечора. Ще дитину приживе невiдомо з ким, то доведеться утримувати дитину i його самого одночасно. Краще б навчався та зайнявся б чимось корисним. Наприклад, допомiг провадити справи у маетку i хоч разочок з’iздив та подивився, що там дiеться. Їй як вдовi у цiкавому станi не можна виiздити з мiста, а вiн хоч i знае, що единий мужчина у домi, а помочi вiд нього не дочекаешся.
Зовсiм вiд рук вiдбився у своi вiсiмнадцять рокiв. Геть не до того його постiйно тягне. Навiть у власному домi мiсяць тому намагався звабити молоденьку покоiвку. Найняла ii зовсiм нещодавно для Люцини, а вiн вiдразу око на неi поклав. Добре, що як тiльки притиснув ii десь у закутку пiд сходами на другий поверх, вона не лише вiдразу дала йому вiдсiч, але й пожалiлася. Пригоду вдалося владнати без втрат для репутацii обох сторiн. А якби вона не пожалiлася? Якби набудувала собi iлюзiй i закрутила з ним любов. Не приведи Господи, ще б дитя вiд Войцеха народила. Тiльки незаконних дiтей iм тут бракувало до повного щастя.
І без того скандальних родинних iсторiй е з надлишком. І перший нерiвний шлюб Адама з Дарою бiльш анiж скандальний. І Еля вдалася у нього зовнi, а записана як донька iншого. І смерть другоi його дружини Анелi така ж несподiвана, як i смерть першоi дружини Дари. І втрете Адам узяв шлюб надто швидко пiсля смертi Анелi. Та й взагалi… Усе життя як виклик доброму товариству. Нi, однозначно нi. Ще одного скандалу репутацiя родини не витримае. А дiвчаткам ще ж треба замiж виходити. Хто з пристойних женихiв iх вiзьме за дружин пiсля таких скандалiв у родинi? А тут, може, ще одна донька народиться незабаром. Колись i ii замiж доведеться видавати. Хочеться, щоб вийшла за мужчину шляхетного стану, доброго виховання i з гарноi фамiлii. Законнонароджена дитина гiдна вдалого шлюбу.
Анна ледь усмiхнулася. От понавигадувала собi всякого. Спочатку треба народити це дитя, а тодi вже замiж видавати чи одружувати. Зовсiм глузд здоровий втратила. Про замiжжя ненародженоi дитини думае. Безсоння все ж таки химерна рiч. Думаються всiлякi дурницi i переживаеться за те, що вдень би навiть не помiчалося.
Анна прогнулась у попереку i спробувала зручнiше прилаштувати ноги. Заснути хоча б на декiлька годин. Бо знов не виспиться i вдень ходитиме як сонна муха. А якщо ввечерi народжувати доведеться? Де сили вiзьмуться з таким геть кепським спанням та вiдпочинком? Невже отак цiлу нiч мордуватиметься сьогоднi без сну? Хоч би швидше свiтанок. Інодi найкраще засинаеться саме тодi, як настае час вставати з лiжка. Але зовсiм не обов’язково зриватися отак зранку. Можна спати хоч до обiду. І прислуга, i домашнi вже декiлька тижнiв шанують ii сон та не будять. Самi собi раду дають. Молодцi вони в неi.
Анна повернулася на iнший бiк, пiдiбгала ковдру пiд живiт, ледь скулилася на боцi, проте зручнiше вiд таких манiпуляцiй не стало. Господи, чому ж так сильно ноги болять? На змiну погоди чи вiд довгого лежання без сну? Коли ж це дитя нарештi народиться i стане легше ходити, лежати та сидiти? Сил нема.
Анна вiдкинула ковдру вбiк i сiла на лiжку. Нi, це просто нестерпно. Анiж отак мордуватися, краще встати i зайнятися чимось корисним. Наприклад, ще раз перевiрити звiт управляючого маетком. Здаеться, ii намагалися обманювати. Наразi, щоправда, не надто серйозно, проте першi дзвiночки очевиднi. Коли народиться дитина, треба обов’язково поiхати у маеток i все там перевiрити, а передусiм ще раз зустрiтися з управляючим. Прибутками не можна легковажити. Витрати на облаштування будинку, на ремонт флiгеля, на прислугу, на виiзд, на навчання дiтей ростуть iз кожним роком, а ще е щоденнi потреби на iжу, одяг, дрова, лiкаря, що приходить до неi та до дiтей, на благочиннiсть, допомогу тiтцi… Та що там казати: у родинi, де четверо дiтей i великий будинок у столичному мiстi, завжди е куди подiти грошi та прикласти сили. Незабаром ще й немовля народиться, то витрати теж обов’язково зростуть.
Появу ще однiеi дитини Адам не передбачав, а отже, не згадав про неi в заповiтi. Але нiчого. Аби здоров’я було, все iнше докладеться. І щоб нарештi народилося дитя, бо несила чекати.
Роздiл 4
Анна знову ледь прогнулась у попереку, навпомацки знайшла капцi й повiльно пiдвелася на ноги. Ще й пологи, нiби навмисно, нiяк не розпочинаються. Втомилася iх очiкувати. Напевно, варто щось зробити, аби iх пришвидшити. Здаеться, колись чула вiд тiтки, що в таких випадках та бра
Сторінка 12
ася за важку роботу: мила вiкна чи пiдлогу, полола грядки, ходила сходами туди-сюди, до знемоги працювала в пекарнi чи на кухнi, щось прала або ж прасувала.Накинувши на плечi шаль, Анна намацала в темрявi свiчку, засвiтила ii. Посеред ночi ходити сходами вгору-вниз – дурна затiя. Перебудить весь будинок i налякае дiтей. Зрештою, вдень бiгати сходами теж якось по-дурному. Мити вiкна чи пiдлогу, поратися на кухнi або ж прати чи прасувати взагалi неможливо. Прислуга та домашнi неправильно зрозумiють ii порив i дивитимуться на неi, як на людину несповна розуму. Скажуть, що досi не вмiе поводитися як шляхетна панi. Спробуй потiм повернути до себе повагу. Ще перестануть серйозно сприймати ii накази, поради або ж невдоволення. А iй такого аж нiяк не треба.
Щоб чимось себе зайняти, Анна вирiшила вийти на кухню та приготувати собi каву. Дiстала з полички джезву, розпалила в пiчцi вогонь, налила воду, а як та закипiла, насипала в джезву мелену каву та кинула туди декiлька зернин кардамону, дрiбку цинамону i двi бруньки сушеноi гвоздики. Зачекала, щоб вода з кавою та спецiями тричi пiднялася вгору, накрила джезву невеличкою покришкою i вiдставила вбiк. Звичний ритуал та улюблений аромат кави з кардамоном на декiлька хвилин повернули Аннi самовладання, проте вона розумiла, що це ненадовго. До серця вже пiдкрадалася тривога i якась слабкiсть. Невже це передчуття чогось поганого?
Анна налила каву в невеличку порцелянову фiлiжанку, поцукрувала ii дрiбкою цукру, яку вiдколола вiд великого шматка, поставила фiлiжанку на срiбну тацю i, обережно причинивши за собою дверi кухнi, повернулася до своеi кiмнати. Звичайно, пiсля кавування нiзащо не заснути, проте нехай буде так. От хочеться iй зараз саме кави – i все тут.
Так само тихенько Анна зачинила дверi спальнi, поставила тацю з фiлiжанкою кави на невеличкий столик i обережно присiла на лiжко. Пила каву маленькими ковточками, з насолодою вдихаючи ii аромат i розкошуючи смаком. Допивши, вiдсунула фiлiжанку трохи далi вiд краю столика i знов прислухалася до себе. Спочатку дитя не рухалося i вона навiть встигла запанiкувати. Мiцно втиснула долоню в живiт та мимоволi затамувала подих. За мить дитина завовтузилася, i Анна зiтхнула з полегшенням. Рухаеться. Не завмерло там у нiй, на щастя. Але, Господи, коли ж воно нарештi народиться. Сили нема безкiнечно прислухатися та ловити рухи дитини в собi.
Анна ще раз важко зiтхнула, поправила на грудях сорочку i щiльнiше закуталася в шаль. Хоч би розвиднилося швидше. У деннiй метушнi час не так довго тягнеться, забуваеш ловити рухи дитини та й пологiв легше очiкувати. Цiкаво, коли нарештi свiтатиме? Пiсля кави iй геть вивiтрився з голови сон. Анна пiдiйшла до вiкна, вiдхилила штору й визирнула на вулицю. Зовсiм темно. Дерева саду танули в густих сутiнках, дорiжка та клумба перед ганком виглядали нечiткими, розмитими, проте тепер нiч чомусь не лякала ii. Навпаки, було в нiй щось таке, що приваблювало, не дозволяло вiдвести погляд, манило, кликало до себе, не вiдпускало. Дивилася у нiч за вiкном i нiби бачила минуле. Колись саме в отакiй темрявi саду стояла поряд з Адамом i почувалася такою щасливою, такою захищеною ним, до безтями коханою та бажаною. Нiчого iншого й не потребувала. Як бракуе зараз цiеi захищеностi бiля надiйного i люблячого чоловiка, до щему в серцi та до одурiння. Як гiрко, що нiчого вiдтодi не залишилося. Лише маленька дитинка в нiй i спомини про щастя, яке зблиснуло яскравим променем, заслiпило очi любов’ю, поманило обiцянкою залишитися надовго, але згасло так само миттево, як i засвiтилося. Анна важко зiтхнула i ще раз сумно глянула у вiкно. Понад усе на свiтi хотiла повернутися в минуле i знов опинитися поряд з Адамом: у затишку, в теплi його обiймiв, у передчуттi довгого родинного щастя, i щоб нiчого не знати про неминучу смерть чи втрати.
Вона глянула у вiкно. Волiла вiдволiктися вiд важких думок, заспокоiтися, повернути собi самовладання. Може, вийти на подвiр’я i декiлька хвилин постояти там, посеред дерев саду? Саме там, де такою щасливою була колись. Там, де вони з Адамом були разом. Хiба у тому е щось погане? Тим бiльше, що все одно заснути не вдаеться.
Вона замислено покрутила пальцями медальйон на шиi, тодi, нiби вiдганяючи сумнi думки, рiшуче пiдвела голову, пiдiйшла до стiльця з одягом i почала вдягатися. Натягнула на сорочку спецiальний корсет для вагiтних, зверху простi полотнянi спiдницi, розправила чорнi жалобнi стрiчки на них, дiстала з шафи черевички на хутрi i, присiвши на стiльчик, заходилася iх взувати. Насилу впоралася з цiею простою роботою i ще раз важко зiтхнула. Живiт не дозволяв анi нормально зiгнутися, анi присiсти навпочiпки, щоб зав’язати шнурiвки на взуттi, анi сидiти за столом так, щоб iжа не падала на колiна чи на живiт. Ледь не щодня доводиться затягувати корсет слабше i слiдкувати, щоб вiн пiдтримував, а не перетискав живiт. Коли вдома, дедалi частiше взагалi не вдягае його, а це вкрай непристойно для жiнки з гарного товариства. Добре, що нiхто, окрiм домашнiх, не
Сторінка 13
бачить ii у такому виглядi. Зовсiм нечупарою стала.Анна потягнулася за сукнею. Тканина ледь зашурхотiла пiд ii пальцями i здалася надто холодною на дотик. Таки зимно сьогоднi. Доведеться зверху на сукню вдягнути зимову накидку на хутрi. У нiй точно не замерзне. Прогуляеться трохи i вiдразу назад. Хоч би нiхто не побачив ii i не зупинив. Зрештою, якщо не шумiти, нiхто з домашнiх i не здогадаеться, що вона виходила з дому. Ще годин зо п’ять усi спатимуть.
Годинник у салонi пробив квадранс[15 - Квадранс – 15 хвилин (дiал.).] на четверту i Анна рiшуче зав’язала стрiчки чорного капелюшка пiд пiдборiддям. Мучитися бездiяльнiстю не могла вже анi хвилини. Так втомилася вiд очiкування пологiв, що перестала iх боятися. А може, прогулянка допоможе пришвидшити пологи?
Вдягнувшись, Анна прихопила з собою свiчник i прокралася в передпокiй. Намагалася ступати якомога тихiше, щоб не скрипнула жодна дошка пiдлоги. Вийшла в сiни, так само обережно причинила за собою вхiднi дверi й прослизнула на ганок. Густий дощ давно вщух, проте погода анiтрохи не покращала. Навпаки, стало значно прохолоднiше, а з неба сiявся справжнiй снiг з крупинками льоду. Наразi не надто рясний, проте до ранку вiн мiг перетворитися на серйозний снiгопад та накрити опале листя щiльним бiлим накривалом. Невже зима розпочнеться ранiше?
Анна поставила свiчник на землю, невпевнено оперлася рукою на кам’янi поручнi сходiв i глянула в темряву подвiр’я та саду. І чого вона у таку темiнь та холод на прогулянку зiбралася? Що це за таке дивне i непереборне бажання раптом на неi накотилося? Певно, це з тих дивних бажань, якi жiнка в тяжi навiть сама собi пояснити не годна. Майже не сумнiвалась, що Адаму ця ii iдея з нiчною прогулянкою не сподобалася б. Зрештою, вiн взагалi не вiдпустив би ii з дому посеред ночi. Ну, може, хiба сам погодився б ii супроводжувати.
Тримаючись за поручнi, Анна ступила декiлька обережних крокiв по сходах донизу. Зрештою, а що поганого, як вона подихае свiжим повiтрям i вiдразу повернеться додому? Це ii власний сад i прогулянка в ньому не загрожуе жодною несподiванкою. Знала тут кожну стежку, камiнчик та дерево, i була абсолютно впевнена у своiй безпецi. Напевно, пiсля гуляння навiть дихатиметься i спатиметься значно краще. Адам теж не заперечував би проти такого. Завжди казав, що…
Раптом зрозумiвши, що ii думки недоречнi, Анна скривила губи в гiркiй посмiшцi. Яка тепер рiзниця, що сказав би Адам i чи схвалив би вiн ii прогулянку? Чомусь нiяк не могла позбутися звички звiряти кожну свою дiю та вчинок iз його оцiнкою. Так, нiби досi жила з ним одним життям, а не втратила його назавжди.
Анна ковзнула рукою у рукавичцi по мокрому каменю поручнiв i мимоволi вiдсмикнула руку, бо навiть крiзь цупку лайкову рукавичку ii пронизав холод твердоi та вологоi поверхнi. Господи, моторошно ж як. Чого iй не сидиться вдома? Невже посеред саду i на тому мiсцi, де вони з Адамом були щасливi, полегшае? Адам помер i нiчого не повернеш, не переживеш наново, не змiниш. Так багато не збулося, не склалося, не здiйснилося.
Хотiла торкнутися живота, проте рукавичка заважала, й Анна зняла ii. Холоду не вiдчула, просто незахищеною долонею виразнiше вiдчувалися рухи дитини в животi.
Анна ледь пiдняла чорну бумазейну спiдницю, машинально ступила крок вперед, якось невдало поставила ногу на край сходинки i раптом посковзнулася на обледенiлому каменi… О Боже! Боже!
Анна гарячково спробувала вхопитися за поручень, потiм за стовпець загороди, знову за поручень, заплуталася у важкiй зимовiй накидцi – i зрозумiла, що остаточно втрачае точку опертя.
Злякано хитнувшись, Анна ступила мимовiльний крок вперед, проте зачепилася пiдбором за нижнi спiдницi i з жахом зрозумiла, що не може втримати рiвновагу.
Вона ще раз спробувала схопитися за поручень, звiльнити черевичок, ногу, останнiм вiдчайдушним зусиллям затриматися на верхнiй сходинцi, але вiдчула, що летить шкереберть i не може зупинитися. О Боже! Боже, тiльки не на живiт!
Роздiл 5
Отямилася Анна вiд рiзкого болю в збитих колiнах i в невдало пiдставленiй для захисту вiд падiння руцi. О Боже! Таки впала! А дитина? Їi дитина! Як вона?
Важко опершись на збите колiно, Анна сiла на землю i злякано обмацала живiт. О, нi, дитина не рухаеться!
Анна з жахом притиснула обидвi долонi до живота i за мить почула пiд пальцями поштовхи. О Господи, таки рухаеться! Тiльки б минулося! Все що завгодно з нею самою, тiльки аби все було добре з дитиною.
Анна спробувала пiдвестися, проте якось невдало повернулася i мимоволi скривилася вiд рiзкого болю у нозi. Так проiхалася колiнами по сходах, що тепер не могла стати на ноги. Яким тiльки дивом не впала на живiт? Чи, може, таки щось там пошкодила?
Намагаючись не застогнати вiд болю, Анна ледь закусила губу, трохи пiдняла нижнi спiдницi й легенько торкнулася рукою живота. Не вiдчувала жодного натяку на гострий бiль анi в животi, анi в крижах, лише розбите колiно дуже кривавило, а ще немов вогнем опекло збиту долоню, якою зачепила землю.
Сторінка 14
Витерши спiдницею кров з колiна, Анна спробувала роздивитися в темрявi ушкоджену руку. Хоч би не зламала. Тiльки поламаноi руки бракувало в пологах, i тим паче, коли дитя народиться.Вона обережно порухала пальцями. Та нi, здаеться, нiчого серйозного. Навiть зап’ясток не вивихнула, лише долоню пошкодила.
Здоровою рукою Анна витягнула з кишенi носовичок i туго обмотала ушкоджену долоню. Принаймнi так кров не тектиме, а вдома перемотае руку стараннiше.
Опершись на здорову руку, Анна незграбно пiдвелася iз землi. Нi, це просто диво, що вона нiчого серйозно собi не пошкодила. Так летiла, що досi дихання сперло i все в грудях болить. Анна знов торкнулася живота. Чи, може, з дитиною щось таки сталося? Гепнулася додолу з таких високих кам’яних сходiв, що взагалi вбитися на смерть можна, не те що дитя в животi пошкодити. Щастя, що хоч головою не вдарилася i не знепритомнiла, бо замерзла б тут пiд сходами. Он снiг не лише кружляе в повiтрi, але й лягае на землю серпанком та навiть не тане. Мороз серйозно береться. Тому й сходи геть заледенiли пiсля дощу. Шкода, що в темрявi не помiтила цього i почала спускатися. І чого ii взагалi понесло у таку негоду на вулицю? Декiлька хвилин Анна стояла, з тривогою прислухаючись до себе. Нi, здаеться, окрiм долонi та колiна нiчого сильно не болить. Невже обiйшлося? Господи, тiльки б обiйшлося! Намагаючись не посковзнутися ще раз на обледенiлих сходинках, Анна мiцно схопилася здоровою рукою за поручень й обережно пiднялася по сходах на ганок. Почувалась нiби у жахливому снi й мало що тямила. Довкола темрява, холод, вiтер сипле в очi колючим снiгом, а вона чогось опинилася на вулицi. Так, нiби втрапила сюди в напiвпритомному станi, а зараз намагаеться втямити, навiщо прийшла. Пороблено iй, чи що? Певно, в головi перекручуеться вiд того, що пологи нiяк не розпочинаються.
Зайшовши у будинок, Анна дошкутильгала до спальнi, засвiтила свiчку, поставивши свiчник ближче до краю столу, i важко опустилася в крiсло. Божевiлля якесь.
Якийсь час вона з тривогою прислухалася до себе, тодi вiдкинула спiдницi вгору i спробувала роздивитися збитi колiна уважнiше. Жалюгiдне видовище. Навiть панчохи розiрвала ледь не на клаптi.
Анна обережно стягнула панчохи, кинула бiля крiсла на землю i знову нахилила голову, щоб роздивитися колiна. Кров струмочком текла по ii ногах i геть зiпсувала нижнi спiдницi. Треба швидше змити бруд та кров, бо позаляпуе тут усе. Та й нога запалиться вiд бруду. Так сильно гримнулася колiнами об землю, тепер довго заживатимуть. А рука?
Анна розмотала долоню i наблизила руку до свiчки. Теж неперевершено виглядае: шкiру здерла i синцi добрячi будуть. Купа клопоту перед пологами.
Пiдвiвшись з крiсла, Анна важко зiтхнула, пiдiйшла до масивноi шафи при стiнi й дiстала з нижньоi полички рушник та шматок бiлого полотна. Притискаючи все це до себе та припадаючи на ушкоджену ногу, пiдiйшла до столика в дальньому закутку кiмнати. Розгублено глянула на миску i збанок з водою, якi там стояли, тодi пiдвела голову. Як iй взагалi спало на думку кудись iти посеред ночi? Неймовiрна дурiсть!
Вона глянула на свое вiдображення в дзеркалi, поклала рушник та полотно на край столика i потягнулася до дзбанка з водою, проте взяти його в руки не встигла. Раптом вiдчула, як по ногах щось потекло, i обмерла. Невже кров бухнула? Але звiдки ii так багато? Не з розбитих же колiн? Дитина! Щось таки пошкодила там при падiннi!
Анна злякано провела рукою по нозi знизу догори, пiднесла тремтячу долоню до свiтла свiчки. Нi, це не кров. Це щось прозоре. Води вiдiйшли, чи що? Так було й першого разу, проте тодi вони вiдiйшли не вiдразу, а коли болiло немилосердно i до народження Елi залишалося, може, з пiвгодини.
Анна оглянула освiтлену свiчкою руку, перевела погляд на свое вiдображення у дзеркалi. Дивилася на себе розширеними вiд жаху очима i зблiдла так, що сама себе злякалася. О Господи, що ж тепер буде? А якщо кровотеча всерединi?
Анна прислухалася до себе. Нi, у животi нiчого не болить, лише якось недобре стало. Чому ж вiдiйшли води?
Вона ще раз занепокоено прислухалася до себе. Якщо розпочинаються пологи, то чому нема переймiв? Це нормально? Що це взагалi таке? Навiть живiт якось враз опустився. А дитина? Що з дитиною? Вона жива? Може, вмерла там?
Анна похапцем послабила шнурування корсету i ще раз торкнулася руками живота. Взагалi нiчого не болить, але рухiв дитини теж чомусь не чути! Невже немовля забилося надто сильно i вмерло там у нiй? Що ж тепер буде?
Ноги ii не тримали, тож Анна обiперлася рукою на столик при стiнi. Дурнi, якi ж дурнi думки лiзуть у голову. Вона сильна, молода, здорова жiнка. Подумаеш, впала! Хiба iншi жiнки нiколи не падають? Дитя ж захищене в животi вiд усiляких ударiв та несподiванок. Чи не захищене?
Анна запустила пальцi в розтрiпане волосся. А якщо воно там таки забилося всерединi? Померло i…
Вона насилу стримала у собi розпачливий стогiн. Треба негайно кликати на допомогу. Будити прислугу. Сказати, щоб привели повитуху. Покликал
Сторінка 15
Терезу. Нехай рятують дитину! Може, ще не пiзно! Взагалi хоч щось роблять!Схопивши зi столика рушник, Анна сяк-так повитирала ноги i, важко ступаючи на ушкоджену ногу, вийшла з кiмнати. Намагалася в темрявi не перечепитися об щось, проте вже за хвилину таки заплуталася в килимi при сходах i ледь не впала. Трохи стишила крок, тодi й зовсiм зупинилася. Нi, так не можна. Хiба панiка допоможе?
Анна прислухалася до себе. О, здаеться, дитя штовхнулось. А он ще раз. І ще. Нiчого страшного не сталося. Слава Богу!
Полегшено видихнувши, Анна на мить заплющила очi. Нi, треба негайно заспокоiтися. Кровотечi нема i дитя знов штовхаеться доволi сильно. Дитина жива i все бiльш-менш нормально. Переймiв наразi нема, але вони обов’язково мусять розпочатися. Напевно, е якiсь лiки чи зiлля на те, щоб дитя почало просуватися. Треба порадитися з кимось досвiдченiшим. З повитухою, наприклад, чи з лiкарем. Але насамперед варто покликати Терезу. Мабуть, саме падiння спровокувало те, що вiдiйшли води. Все в руках Божих, але… Трохи все ж таки й у ii власних теж.
Глибше вдихнувши повiтря, Анна вiдступила вiд стiни, навпомацки пройшла декiлька крокiв темним коридором, перейшла до примiщення для челядi i штовхнула дверi до кiмнати покоiвки. На мить зупинилася, щоб трохи опанувати себе та призвичаiтися до пiвтемряви, тодi рiшуче пiдiйшла до лiжка, на якому спала покоiвка.
– Касю, чуеш? Вставай… – Намагаючись не налякати покоiвку, Анна стишила голос i обережно торкнулася долонею ii плеча. – Треба лiкаря чи повитуху привести. Я щойно впала i в мене вiдiйшли води. Вставай. Чуеш?
Спершу покоiвка не реагувала, але за кiлька хвилин таки почала подавати ознаки життя, ворушитися, щось говорити крiзь сон, потiм раптом широко розплющила очi, рiзко сiла на лiжку i втупилася в темряву затуманеним поглядом.
– Панi? Ви? Що сi стало? Панi народжуе? Так? Анна заперечно хитнула головою.
– Нi, Касю, ще не народжую. Але я щойно впала.
– О, Єзус-Марiя! – Покоiвка на мить зацiпенiла, тодi аж сплеснула долонями. – Та де ж ви, панi, могли впасти посеред ночi? З лiжка?
– Та якого там лiжка, Касю? Я на вулицю виходила, але послизнулася на сходах при ганку i впала донизу. На вулицi все заледенiло.
– О, Матка Боска, а пощо панi взагалi на вулицю пiшли? – Зi сну покоiвка нiяк не могла второпати, що вiдбуваеться i чого вiд неi хочуть. – Йой, панi. Нiч надворi, а панi не спиться. Вона спробувала вiдшукати на накаслику свiчник, щоб засвiтити свiчку, але скинула на землю горнятко та миску, якi там стояли, i завмерла, так само спантеличено вдивляючись в обличчя Анни.
– Йой, панi… Чого ж вам не спиться? Раптом Анна вiдчула спазм у животi.
– О Матка Боска, Касю! А тобi не все одно, чого менi не спиться? Лiпше вставай i бiжи за лiкарем.
Злякано глянувши на господиню, покоiвка похапцем вiдкинула перину, пiдвелася i знову зашурхотiла чимось на накаслику.
– Я зараз, панi… зараз… Бiгме вже бiжу!.. Де ж та свiчка? Як лягала спати, бiгме-м тут була бiля мене. Я ж гасила ii.
Анна сама намацала свiчку на накаслику.
– Та тут вона… Тут… Швидко вдягайся, я сама запалю свiчку. І приведи менi Терезу. Потiм бiжи по лiкаря. Але якщо раптом така бiда, що лiкаря на мiсцi не буде, то веди повитуху.
– Так, панi, так… Тiльки темно дуже… Нiц не бачу.
Десь iз третьоi спроби таки запаливши свiчку, Анна знов озирнулася на покоiвку.
– Маеш свiтло. Вдягайся тепер… Ще Зоню менi поклич i води гарячоi з кухнi принеси в мiй покiй. Але в тiй хвилi, а не через квадранс часу. Бо вроджу тут без допомоги. Ти приймеш дитину?
– Боже збав. Я не вмiю.
– То бiжи за тими, хто вмiе.
Кася спантеличено глянула на господиню.
– Панi, я вбратися мушу. Менi ж надвiр йти. Он який вiтер свище. Ще перестуджуся там.
Анна сердито зиркнула на покоiвку, яка нiяк не могла втрапити рукою у рукав сукнi, а потрапивши, заходилася шукати десь пiд лiжком чоботи, тодi облишила iх, так i не взувши, та почала закутуватися в теплу хустку.
– О Боже ж мiй милий, Касю, i чого ж ти, дiвчино, гуздраешся?[16 - Гуздратися – баритися, гаяти час (дiал.).] Слухай мене уважно: я Зоню сама покличу, i води сама принесу. Зараз лiпше вдягайся i бiгом менi по лiкаря. Одна нога тут, друга там. Не треба повторити ще раз? Зрозумiла?
– Та зрозумiла я, панi, – Кася ображено насупилася. – Що там розумiти. Бiгме, панi, так до мене балакаете, нiби я дитина мала. Це Юльця, яку панi спочатку на мое мiсце брати хтiли, така оферма,[17 - Оферма – незграба (дiал.).] i така…
– Слухай, Касю, – Анна рiшуче обiрвала покоiвку на пiвсловi, – я тебе зараз слухати не маю анi настрою, анi часу. Вдягайся швидко i бiгом марш робити те, що я сказала. Все. Не зробиш у тiй хвилi, то пiдеш шукати собi iншоi господинi. Намагаючись зберiгати самовладання, Анна, шкутильгаючи, вийшла з кiмнати. Вiд хвилювання нею починало трусити, проте виказувати слабкiсть перед прислугою вона не могла, а тому не лише розправила плечi, але й кожен свiй рух намагалася контролювати. Ще бракувало остаточно втратити авто
Сторінка 16
итет серед челядi. І без того ii тепер не надто бояться. Зi смертю Адама якось непомiтно порозпускались усi. Ось нехай тiльки дитя народиться, i в домi знову будуть такi ж порядки, як при Адамi. Вона про це потурбуеться.Анна важко оперлася на стiну плечима, ледь торкнулася рукою живота i скривила губи у гiркiй посмiшцi. Якщо, звичайно, з тiею дитиною не станеться чогось несподiваного, бо тодi байдуже, як поводиметься прислуга i що вiдбуватиметься довкола. Не вiдчувала анi натяку на перейми. А якщо перейми взагалi не розпочнуться?
Анна вже вкотре прислухалася до себе, вловила слабкий порух дитини в животi й примусила себе вiдступити вiд стiни. Чого вона взагалi панiкуе? Дитя живе i незабаром народиться. Нерозумно думати про погане, коли нiчого жахливого не сталося. Недобрими думками можна прикликати бiду на свою голову. Всi ж знають, що завжди стаеться саме те, чого найдужче боiшся. То ж чи варто боятися? Що б сказав на таке Адам? Це ж його дитина зараз у нiй, його рiд, його продовження, а вона подумки перекреслюе все це у собi. Нi, так не можна. Треба вiрити у хороше, не думати про трагiчне i народити здорову дитину. Інакше навiщо Бог подарував iй саме таке складне кохання i таку важку долю? Чому дозволив виносити цю дитину? Чому зараз уберiг вiд найгiршого? Кровотечi ж нема, вона жива i дитя у нiй теж живе. Рухаеться, як завжди. Та й всерединi нiчого не болить. Отже, вона таки в Божiй опiцi. Нiчого не трапляеться просто так. Знала це достеменно.
Анна обережно поклала руку на живiт, завмерла i подумки звернулася з молитвою до неба. Вже давно нiчого так палко не просила, як того, щоб зараз iхне з Адамом дитя щасливо i легко прийшло в цей свiт.
Помолившись, Анна перехрестилася i вже хотiла йти, проте ще на мить затрималася, розщепнула два верхнi гудзички на сукнi й витягнула зi споду маленький хрестик на простому ланцюжку. Носила цей хрестик вiд народження. Був подарунком вiд батька та мами, а тому означав для неi так само багато, як зараз медальйон з портретом Адама. З ним завжди було спокiйнiше i затишнiше. З ним вона завжди в опiцi Бога.
Анна мiцно стиснула хрестик у долонi, нахилилася, торкнулася його губами i прошепотiла: «Присягаюся, якщо дитина народиться живою та здоровою, то обов’язково помолюся у Сокалi перед чудотворною iконою Матерi Божоi Утiшительки[18 - Ікона Дiви Марii Утiшительки – чудодiйний образ, написаний 1400 року Яном Венжиком. Завдяки образу Сокаль став одним iз найважливiших мiсць для паломництва на схiдних землях Речi Посполитоi. Пiд час пожежi 1843 року образ згорiв, а його копiя, намальована львiвським художником Яном Машковським, наново освячена 7 вересня 1848 року. Нинi чудотворна iкона знаходиться в польському мiстi Грубешiв у костелi св. Станiслава Костки.] i пожертвую iй щедрий дар. Амiнь».
Роздiл 6
Розбудивши Зоню, Анна повернулася до своеi кiмнати. Тепер почувалася значно спокiйнiшою. Ситуацiя, коли вiд тебе хоч щось залежить (а ii ситуацiя була саме такою), – це ще далеко не безнадiя i не безвихiдь. Лише смерть фатальна, а боротьба завжди несе у собi сподiвання на краще.
Пiдступивши до дзеркала, Анна глянула на свое вiдображення. Забруднила обличчя болотом та кров’ю i навiть не побачила цього. Добре, що зараз темно, бо перелякала б усiх домашнiх до пiвсмертi. І без того Зоня, почувши про падiння, зiрвалася на рiвнi ноги, миттево вдягнулася i вiдразу побiгла по Терезу. Навiть воду не поставила грiти, а звечора ж усю гарячу використали.
Сяк-так вiдмивши кров та болото з обличчя холодною водою, Анна присiла на розстелену постiль. Не цiлком чiтко уявляла, що мала б зараз робити, проте розумiла, що сидiти склавши руки теж не повинна. Може, походити? Кажуть, вiд ходiння перейми розпочинаються швидше.
Вона невпевнено пiдвелася на ноги i ступила кiлька обережних крокiв. Нiби нiчого. Навiть збита нога не надто болить. Треба наразi глянути, як там малi. Якщо прокинулися, то треба iх заспокоiти. Добре, якби все ж таки спали. Не треба iм чути i бачити того, що зараз мае вiдбуватися. Зрештою, якщо iх досi нема тут, то, певно, й не прокинулися. Дiти сплять мiцно. Та й кiмнати iхнi трохи на вiддалi вiд ii спальнi.
Анна вийшла до передпокою, проте до сходiв не дошкутильгала, майже вiдразу низ живота схопило спазмом i вiдлунило у крижах. Перейми?
Ледь припадаючи на ушкоджену ногу, Анна повернулася до спальнi, ще трохи походила i знову прислухалася до себе. Болiло не сильно, проте доволi виразно. Здаеться, це вже справжнi перейми. Пам’ятала той бiль ще з минулого разу i знала, що незабаром притискатиме доволi жорстко. Але нехай! Тiльки б не припинялося, i щоб нiчого там всерединi не пошкодилося вiд падiння. Все iнше якось витримае.
Анна пiдiйшла до вiкна, вiдхилила штору i з тривогою вдивилася в темряву подвiр’я. Де ж той лiкар чи повитуха? Прийшли б уже i сказали, що все нормально. Ще й на вулицi темно, незатишно i нiчого не видно. Лише вiтер кидае у шибку снiговою крупкою та починае вистуджувати покiй. Господи, та що ж це таке? Де ж той лiкар?
Сторінка 17
Анна на мить притиснулася чолом до холодноi шибки. Їi раптом охопив гострий жаль до самоi себе. Адам мiг би бути з нею, а вона зараз сама, i не знати, що буде в пологах з нею та iхньою дитиною. Чому ж так скупо вiдпущено iй жiночого щастя? Чому так швидко все минулося? Якби Адам був живий, то зараз притулилася б до нього, вiдчула б його тепло, захист, надiйнiсть, i все б у них було добре. І появi дитини Адам радiв би разом з нею, а не лежав би, як тепер, у мерзлiй землi на цвинтарi.
Вiдчуваючи, що зараз розплачеться, Анна рiшуче витерла сльози тильним боком долонi. Нi, не можна плакати. Скажуть, що вона слабка та нерозважна i що зовсiм не думае про дитину, а лише себе шкодуе. А про те, як гiрко народжувати дитя, коли чоловiк помер, нiхто й не згадае. Говоритимуть, що вона не одна така вдова на свiтi i що тисячi жiнок мають значно гiршу долю, анiж ii.
Анна знову витерла очi й глянула в простiр темного саду за вiкном. Може, вони й правi. У кожного свiй хрест, i треба вмiти гiдно його нести.
Вiдiйшовши вiд вiкна, Анна почала готувати речi до пологiв, але, почувши шум на подвiр’i, все облишила i з тривогою прислухалась. Гримнули вхiднi дверi, перемовилися мiж собою покоiвка з куховаркою, Зоню про щось запитала Тереза. Дивно. І покоiвка повернулася, i сестра Адама теж тут, але чомусь не чути, щоби з ними прийшов хтось чужий. Невже не привели анi повитуху, анi лiкаря? Нi, це просто неймовiрно! З кожною хвилиною бiль дужчае, а вони нiкого не привели. Не дай Боже, знову без допомоги народжувати доведеться.
– Анно, що ж ти твориш? – Стрiмко ввiрвавшись у кiмнату, Тереза занепокоено озирнула невiстку з нiг до голови. – Геть чисто звар’ювала?[19 - Звар’ювати – збожеволiти (дiал.).] Мало тобi проблем, так ти ще й надумала посеред ночi пригод собi шукати! Що тобi на вулицi треба було?
Анна розпачливо глянула на сестру Адама.
– Так хто ж знав, що я зi сходiв впаду. Тепер от…
– Та розказали вже менi. Дуже забилася? Нема кровотечi? – Тереза з тривогою озирнула заляпану кров’ю спiдницю Анни, тодi перевела погляд на ii живiт. – Дитя хоч рухаеться? Нiчого не пошкодила собi чи дитинi?
– Та нiби нiчого. Рухаеться. – Анна прислухалася до себе. – Але пологи щось надто стрiмко починаються. Вiдразу так сильно болить, що терпiти важко. Думала, ви лiкаря чи повитуху приведете. Невже знов нiкого не застали?
– Уяви! Але не переживай, зараз iнший лiкар прийде. – Тереза пiдiйшла до Анни ближче. – Моя покоiвка побiгла по нього. З хвилини на хвилину приведе. Наразi перевдягнися. Вся спiдниця в болотi та кровi. Де в тебе чиста бiлизна? У цiй шафi?
Тереза швиденько подiставала все необхiдне, допомогла Аннi перевдягнутися в чисте i наказала кухарцi нагрiти води, а покоiвцi перестелити постiль. Сама заходилася вибирати речi для пологiв та складати на невеличкий столик при лiжку. Час вiд часу кидала занепокоений погляд на Анну, яка тепер не лише ходила кiмнатою, припадаючи на ушкоджену ногу, але й дедалi виразнiше мучилася вiд болю в животi й хапалася за стiну, меблi та закусувала губи у нападi болючих спазмiв.
– Як почуваешся? Ще можеш терпiти? Не вродиш у тiй хвилi?
– Не мала б… – Ледь прикусивши губи, Анна з острахом прислухалася до себе. – Але здалось би глянути, що там. Якось пiдозрiло сильно тисне донизу. І болить так, нiби ножем вдарили. Недобре все це.
Тереза скрушно зiтхнула, пiдiйшла до вiкна i, вiдхиливши важку штору, визирнула на вулицю.
– Сказала покоiвцi, щоб негайно вела сюди лiкаря. Зможеш iще трохи потерпiти?
– Хiба я знаю… Напевно, зможу… – Анна зупинилася. – О, згадала… Ви там скажiть, щоб глянули, чи Люцина, Еля i Яся сплять. Не треба iм дивитися. Ще налякаються.
– Сказала вже. За ними приглянуть i заспокоять, якщо прокинуться.
– Добре, бо хоч вони дiвчатка, але не треба, щоб…
Раптом Анна вчепилася рукою в бильце крiсла i зiгнулася у рiзкому нападi болю.
– Нi, не зможу чекати… Починаеться… О Боже ж милий, як сильно заболiло… Минулого разу так сильно не болiло! О!
Тереза занепокоено подивилася на Анну i спохмурнiла.
– Добре було б протриматися ще хоча б квадранс часу. Зможеш?
– Хiба я знаю. Води вiдiйшли ще двi години тому. Щось не так! Розумiете, щось не так! О Боже…
Анна хапнула повiтря ротом i розпачливо обхопила живiт руками.
– А якщо я зараз народжу? Воно ж задушиться там! Так швидко не можна народжувати! Я вмру, i дитина не виживе! Ой, воно…
Вмить оцiнивши ситуацiю, Тереза пiдхопила Анну пiд руку i ледь не силомiць потягнула до лiжка.
– Нiчого воно не задушиться i нiхто не вмре… Лягай на бiк i спробуй розслабитися. Бракувало, щоб дитину тут менi зараз вродила ось так алярмово.[20 - Алярм – сигнал тривоги (дiал.).] Заспокойся. Чуеш, що кажу? Не смiй менi навiть думати про недобре. Все у тебе нормально. Мусиш народити цю дитину. Зрозумiла?
Тереза з тривогою подивилася на Анну, яка злякано зiщулилася на краечку лiжка, нахилилася до неi i швидко вiдгорнула ii сорочку вгору.
– Подивлюся, що там у тебе дiеться. Нiчого ще не зрозумiло. Зараз
Сторінка 18
вирiшимо, що нам з тобою робити. Простi дiвки в полi народжують, а ти тут в теплi та з вигодами! Все буде добре. Чого наперед панiкуеш?Мiцно зцiпивши зуби, Анна на мить приглушила в собi стогiн, тодi не втрималася i таки застогнала.
– Бо болить… Дуже сильно болить… Та що там вирiшувати… Так болить i так тисне донизу, що аж пече… О Матка Боска, я не зможу народити дитину! Не рухайте… Менi боляче!
– Ну, i чого ж ти так кричиш? – спохмурнiвши ще дужче, Тереза пiдвелася i накинула на ноги Анни ковдру. – Кровотечi нема. Тiльки сама себе i мене настрашила. Ляж собi ось так помаленьку на бiк i заспокойся. Зараз ще раз пошлю когось по допомогу. Ще маемо час. Принаймнi з пiвгодини.
– Думаете? – Анна приглушено застогнала вiд ще одного гострого нападу спазмiв, проте спробувала опанувати себе. – Може, ця дитина просто дуже велика, тому й болить сильнiше… Я терпiтиму… Ой!
Тереза якось непевно хитнула головою.
– Може, й велика… Побачимо. Зараз ти лiпше не вставай i не ходи по покою. Полеж собi спокiйно, а я пошлю когось по iншу повитуху. Знаю тут одну. Мешкае поряд. Приходила до моеi покоiвки якось… Була одна проблема, то вона дала раду. Не чула, щоправда, щоб ii приводили до когось з доброго товариства, але менше з тим. Зараз i така згодиться.
Роздiл 7
Залишившись у спальнi сама, Анна мiцно закусила краечок подушки, i, коли нахлинула нова хвиля болю та спазмiв, спробувала не кричати. Насилу стрималася. Так нестерпно болiло, що не могла спокiйно лежати, i щосили вперлася ногами в бильце лiжка. Та що ж воно так сильно болить? Аж в очах темно. Господи, невже це нiколи не закiнчиться?
Обхопивши живiт рукою, Анна приглушено застогнала. Ще й Тереза нiби навмисно десь запропастилася. Господи, що ж воно так тисне донизу? Ще народить зараз.
Мiцнiше закусивши край подушки, Анна заледве перетерпiла черговий напад спазмiв, а коли вiдпустило, знесилено вiдкинулася навзнак. Це вже не просто перейми, а дитина ось-ось з’явиться на свiт. Якесь нещастя на ii голову. Щойно надходить час народжувати, то обов’язково всi лiкарi та повитухи десь щезають. Не приведи Господи, ще дитя почне народжуватися з наступною хвилею спазмiв, а прийняти нiкому. А якщо дитина обвита пуповиною? Що тодi?
Анна з тугою глянула у вiкно, де на небi потроху займався свiтанок. Якщо з дитинкою станеться щось погане, нiзащо не подаруе собi того, що так нерозважно повелася сьогоднi, що пiшла надвiр i впала.
Тримаючись руками за живiт, Анна спробувала сiсти. Посунулася трохи i перенесла вагу тiла на ноги. Нiби нiчого. Вiдпустило трохи. Сильно не болить. Треба покликати Терезу. Нехай сама пологи приймае. Нiчого не станеться. Елю ж прийняла. А тут законна дитина Адама народжуеться. Мусить допомогти.
Обережно пiдвiвшись на ноги, Анна трохи постояла, насторожено прислухаючись до себе, тодi ступила кiлька несмiливих крокiв. Навiть взялася за клямку, щоб вiдчинити дверi, проте раптово тiло пронизала гостра хвиля болю – i Анна мимоволi випустила з руки клямку та вхопилася за стiну. Боже, як сильно заболiло. Аж дух забило. Нiби хтось вивернув усе всерединi. Бiль був сильним, несподiваним та рiзким, цiлком спаралiзував думки, забрав орiентацiю i не дозволяв рухатися декiлька довгих хвилин.
– О Матка Боска, як болить, – не в змозi втриматись на ногах, Анна вклякнула на землю, проте якось невдало оперлась на ушкоджене колiно i приглушено застогнала, бо тiло одночасно з болем у колiнi скрутив новий ще дужчий спазм болю в животi. – Та що ж воно таке! Терезо! Терезо! Ходiть сюди! Намагаючись пiдвестись на ноги, Анна декiлька разiв ковзнула долонею по жорсткому ворсi килима, спробувала схопитися за край, проте не змогла знайти точку опертя, лише вiд того, що занадто сильно вчепилася в килим, почали дужче кровити збитi пальцi та долоня.
– О Господи, та де ж всi подiлися в цiй хатi? – Анна обхопила живiт скривавленими долонями. – Терезо! Я вже не можу терпiти! Терезо! Ох!
Незграбно перевернувшись навзнак, Анна лягла на пiдлогу i перевела подих, а потiм, долаючи бiль, посунулася вгору i важко оперлася плечима на стiну. Бiль та тиск внизу живота не вiдпускали, навпаки, щосекунди дужчали та ставали нестерпними. А якщо дитина саме зараз з’явиться на свiт? Що з нею робити? Як допомогти?
– Терезо! Терезо! – обхопивши живiт руками, Анна вперлася п’ятками в пiдлогу i спробувала дихати рiвнiше. – Терезо, я вже не можу терпiти! Ох! Терезо…
Анна перечекала хвилю болю i важко перевела подих. Та що ж воно за нещастя таке? Чого ж воно так тисне там внизу? Дитя сунеться занадто швидко. Ще народиться зараз.
– Та дiдько вас всiх вiзьми! Терезо, Зоню! Йдiть сюди! Воно народжуеться!
Анна вiдкинула спiдницi вгору i почала налякано обмацувати живiт руками. Твердий, як камiнь. Дитя таки виходить.
– Терезо! Терезо… – з жахом дивлячись на те, як пiд ii долонею дедалi дужче напружуеться живiт, Анна раптом закричала вiд нового ще гострiшого нападу болю. – Терезо, я… вже… не можу… Терезо!
Вiдчиненi дверi на мить заховали вiд Анни тих, хт
Сторінка 19
заходив, але майже вiдразу вона побачила над собою схиленi обличчя Терези та повитухи i полегшено зiтхнула.– Ну, нарештi, я вже подумала, що… – вона спробувала ще щось сказати, проте не встигла. На неi накотилася потужна хвиля болю, i Анна остаточно втратила орiентацiю в просторi та подiях. Тепер не лише голосно стогнала, але й цiлком ясно вiдчувала, що дитина справдi ось-ось народиться.
Тереза злякано присiла бiля Анни на пiдлогу.
– Що ж ти робиш? Зачекай. Я повитуху зустрiчала на подвiр’i. Нащо ти взагалi встала з лiжка? Я ж казала тобi лежати. Тепер на пiдлозi дитину приймати, чи що?
– Я тут народжуватиму… Не рухайте мене. Боляче… Дуже!
Вiдчуваючи, як слабшае потуга, Анна в напiвзабуттi заплющила очi. Яка рiзниця, де вона народить дитину, на пiдлозi чи в лiжку? Що Тереза взагалi вiд неi хоче? Господи, нехай усе це нарештi закiнчиться.
Майже нiчого не сприймала у зовнiшньому свiтi. Лише вiдчула, як iй пiдсунули подушку пiд плечi, тодi розплющила очi й побачила, як Тереза та повитуха розстеляють довкола неi чистi простирадла та рушники. Ще за хвилину вони допомогли влягтися зручнiше, щось почали робити з нею i врештi дали ковтнути якесь зiлля. Корилася без жодних роздумiв. Все вiдбувалося нiби у напiвснi й немов не з нею.
Коли бiль нарештi вiдступив, Анна розгублено глянула на жiнок, якi поводилися так спокiйно й зосереджено, нiби нiчого страшного не дiялося. Може, й справдi все минеться добре i iй не варто боятися?
Тереза пiвголосом перемовилася з повитухою, гукнула Зоню та звелiла тiй принести до спальнi води. Ще поговорила з повитухою, тодi повернулася до Анни.
– Мусиш слухатися i не панiкувати. – Вона торкнулася теплою долонею передплiччя невiстки. – Я зараз посиджу тут бiля тебе. Якщо хочеш, можеш тримати мене за руку.
Тривоги в голосi Терези Анна не вловила i трохи розслабилася. Може, й справдi все буде добре. Тiльки вiдчуття дивнi. Свiт iде обертом, тяжка хвиля накочуеться на голову, важко дихати, а в вухах дивний дзвiн, i нiби темна пелена опускаеться на очi.
Анна ледь стиснула руку сестри Адама i на декiлька хвилин заплющила очi. У якийсь момент ii охопила сонливiсть та апатiя. Стало майже байдуже, майже добре, в головi згасали думки, а реальний свiт почав кудись вiддалятися i втрачати барви.
– Панi, що ви тут собi надумали? – повитуха затормошила Анну за плече i раптом хлюпнула холодною водою в обличчя. – Не млiйте тут нам. Як дитя вродити думаете?
Анна злякано розплющила очi. Мить майже нiчого не розумiла, тодi глибше хапнула ротом повiтря.
– Я не млiю… Так щось менi… – Вона перевела погляд на Терезу, тодi знову глянула на повитуху. – Я не розроджуся?
– О, маеш! – Повитуха аж сплеснула руками. – Щось таке панi собi дурне вигадали. Дитя онде почало проситися на свiт, а ви таке кажете. Як то не розродитеся? Голову дитини вже бачу.
– Це добре, – Анна слабо усмiхнулася. – Зле тiльки менi щось… трохи.
– Ще недовго, панi. Мусите потерпiти. Як почне панi тиснути, то вже тужитися можете. Чулисьте, панi, що кажу?
Знов поринувши в напiвзабуття, Анна не вiдреагувала на запитання повитухи. Єдине, чого зараз гостро хотiлося – щоб усе це якомога швидше завершилося, щоб бiльше не болiло i щоб дитя народилося живе та здорове.
Вiдчувши наближення черговоi перейми, Анна раптом здригнулася, як вiд рiзкого поштовху, широко розплющила очi й гарячково стиснула руку Терези.
– Воно знов тисне… І болить знов. Сильно так.
– Мусить болiти. Ну, помагай дитинi… Постарайся трохи, – Тереза ще нижче нахилилася над Анною. Мить помовчала, забрала з ii обличчя пасмо розтрiпаного волосся i легенько погладила по щоцi. – Не бiйся, хороша моя. Все буде добре… Слухайся тiльки.
– Але… я… я… Терезо. Ой, я вже… не можу.
Вiд напруження темнiло в очах, i Анна мiцнiше вчепилася в руку Терези. Та коли ж це нарештi завершиться? Закусивши до кровi губи, вона нахилилася вперед i спробувала проштовхнути дитину назовнi. Заболiло так, що втратила самовладання i голосно закричала.
– Та що ж ви, панi, так кострубато тужитеся! – насилу втримавши ситуацiю пiд контролем, повитуха невдоволено зиркнула на Анну. – Ще дитя пошкодите! Пощо аж так спiшитися?… Як на алярм…
Вона ще нижче схилилася над Анною i знов спробувала допомогти.
– За панi ж нiхто не женеться… Ще порветеся тут менi… Воно панi треба? Поволечки… Вiдпочиньте собi трохи. Зараз знов попроситься.
Вiдкинувшись навзнак, Анна спробувала дихати рiвнiше, проте вiдчула повернення потуги й застогнала вiд гострого нападу болю.
– А от зараз панi мусить постаратися, – повитуха ледь притримала Анну. – Але легенько так менi… Поволечки… Допiру ледь не нашкодили собi. Воно панi треба? Ще дитину скалiчите. Намагаючись слухати, що кажуть, Анна знов закричала вiд болю, проте вiдразу мiцно зцiпила зуби i, вiдiрвавши голову вiд подушки, спробувала вигнати дитину назовнi. Вiдчувала, що дiйшла до межi, i знов запанiкувала. Господи, та коли ж те дитя нарештi вродиться? Сили нема.
– Тереза! Руку! Швидко! Менi треба!
Анна так
Сторінка 20
iцно стиснула руку Терези, аж та скривилася вiд болю, проте руку вiд невiстки не забрала. І далi обережно пiдтримувала ту пiд плечi вiльною рукою i пошепки заспокоювала.– Все, Анно, все! Ще трохи – i народиться. Не панiкуй головне.
Знов голосно закричавши, Анна вiдразу замовкла. Залишки самовладання та розсудливих думок примушували ii слухатись того, що наказуе повитуха, але десь у глибинi свiдомостi наростав такий шалений вiдчай, що хотiлося не кричати, а голосити. Втекти б вiд усього цього свiт за очi, i гори воно все ясним полум’ям.
Анна закусила губи. Потуги тепер йшли майже без перерви, i якби не чiткi окрики повитухи та рука Терези, яку Анна мiцно стискала, то взагалi перестала б володiти собою.
– О Боже, Терезо, я вже… не можу… Ой, мамо… воно…
Раптом Анна вiдчула, що дитя вислизае назовнi i замовкла, а потiм на цiлу страшну мить свiт перед ii очима пiшов обертом, обвалився уламками на голову i не дозволив сприймати те, що розгорталося перед ii очима як дiйснiсть.
– О Боже, Терезо, що це таке?!
Дитя не плакало i не ворушилося. Лежало помiж нiг Анни маленьким скривавленим тiльцем, а кругом шиi в дитини затягнулася в петлю пуповина.
Затиснувши рот долонею, Анна з жахом перевела погляд на повитуху, потiм на Терезу, знову глянула на новонароджену скулену дитину помiж своiх нiг i вже не змогла вiдвести вiд неi погляду. Реальнiсть i увесь трагiзм ситуацii ще не цiлком ясно доходили до ii свiдомостi, проте передчуття непоправного вже знерухомлювали тiло так, що Анна не могла анi кричати, анi ворушитися. Лише гостро вiдчула, як темрява довкола стае задушливою, страшною, зовсiм безпросвiтною. Дитя не дихало i не рухалося. Воно було мертве.
Роздiл 8
Не роздумуючи анi секунди, повитуха пiдхопила дитину на руки, швидким рухом звiльнила шию вiд пуповини, перевернула немовля донизу головою, ляснула раз, тодi ще раз, пiдняла вгору, повернула вниз, ляснула знов – i за мить дитя крутнуло голiвкою, хаотично замахало ручками та нiжками i голосно заплакало.
Дивлячись на все це широко розплющеними очима, Анна й слова сказати не встигла, як повитуха одним швидким рухом поклала iй дитину на груди.
– З Божою помiччю маете сина, панi… Гарний хлопчик. Нiц йому не бракуе… Пуповина не моцно обмоталася… Закричав… Зо три днi ще слабким буде, а затим все минеться. Най росте здоровим на втiху панi та людям.
Пiдтримуючи тремтячою рукою мокре i тепле тiльце дитини бiля своiх грудей, Анна ошелешено дивилася довкола, а тодi обхопила дитя обома руками та жадiбно притулила до себе. Син! Живий! Боже милосердний, вiн живий! Хлопчик. Рухаеться, плаче, дихае. Їi з Адамом син. Нарештi народився.
Анна ще раз пожадливо охопила поглядом новонароджене дитя. Розчепiренi тоненькi пальчики дрижать i поривчасто рухаються в такт голосному немовлячому крику, широко розтулений ротик, мокре темне волоссячко, маленький приплюснутий носик, безладнi рухи крихiтних нiжок, напнутий животик. Ще не вiдрiзана пуповина звиваеться i досi поеднуе ii з сином.
Тремтячими пальцями Анна торкнулася ручки дитини, i коли мацьопкi[21 - Мацьопкi – маленькi (дiал.).] пальчики стиснули ii палець, раптом голосно схлипнула та розплакалася. Син! Їi маленький син. Їхня з Адамом спiльна дитина. Все б вiддала, тiльки б Адам зараз був поряд.
Сильнiше опершись плечима на стiну, Анна нахилилася i торкнулася губами теплоi голiвки сина, провела долонею вздовж маленького мокрого тiльця i аж задихнулася вiд захвату. Любила, до безтями любила це вистраждане i кохане дитя. Любила та почувалася так, нiби Адам був поряд з нею, i це лише питання часу, щоб вiн прийшов i побачив сина. Напевно, вiн зараз дивиться на неi та сина з неба.
– Бачиш, який гарний хлопчик у тебе народився? – Тереза огорнула дитину зверху теплою пелюшкою й усмiхнулася. – Адам завжди боявся, щоб ти ще раз народжувала, але я знаю, що вiн все одно хотiв вiд тебе сина.
Пiдвiвши голову, Анна розгублено глянула Терезi в очi, заперечно хитнула головою.
– Адам менi нiколи такого не казав. Завжди говорив, що четверо дiтей йому достатньо.
Тереза слабо усмiхнулася.
– Адам завжди був потайним. Лише раз обмовився в розмовi зi мною, що хотiв би сина. Один спадкоемець для фамiлii – то замало. – Тереза ледь вiдхилила пелюшку вiд личка дитини й уважно придивилася до немовляти. – На Адама схожий. Мае його чоло, пiдборiддя, нiс, брови.
Вона ще раз глянула на малого.
– Гарний хлопчик. Не придушений навiть, – вона перевела погляд на повитуху. – Врятували нам дитину. Матимете втричi бiльшу платню, анiж домовлялися.
Задоволено всмiхнувшись, повитуха ствердно кивнула.
– Рокiв з двадцять тим на хлiб заробляю, то трохи розумiюся на тому, що роблю… Та й молода панi постаралися. Хлопець великий, а панi худенька i мало сили мае… Але нiчого, ще трохи – i вiдпочинете собi. – Вона пiдняла немовля з пелюшкою на руки, ще декiлька хвилин потримала так, щоб дитя опинилося трохи внизу, тодi вмiло перев’язала та перерiзала пуповину i передала хлопчика Терезi. – Потримайте, панi
Сторінка 21
Мушу приглянути, щоб i з молодою панi все добре було.Прослiдкувавши поглядом за Терезою, яка взяла на руки ii сина та почала мити теплою водою зi срiбного збанка, Анна крiзь сльози усмiхнулася. Який же гарний хлопчик народився. Дивовижний, неймовiрний. І такий великий. А як голосно та вимогливо кричить. Тiльки б вiн здоровеньким рiс.
Терпiла легкi спазми в животi, проте не могла вiдвести погляду вiд дитини i не зважала на неприемнi вiдчуття. Та й болiло не надто сильно. Так, хiба легка незручнiсть. Намагалася змиритися з нею, як iз чимось неминучим, а всю увагу зосередила на новонародженому синовi, якого якраз пеленала Тереза. Якi ж у нього всi рухи потiшнi, милi, зворушливi. Який вiн гарненький, доладний, хороший. Найкращий хлопчик у свiтi.
Дивилася на сина i жадiбно вбирала поглядом кожну найдрiбнiшу рисочку його обличчя. Аж не вiрилося, що змогла народити такого великого хлопчика. Куди там ii Елi до нього. Донька народилася тендiтною, худенькою i крихiтною, а син мав не лише значно бiльшу голову, але й важив, певно, так, як ii Еля, лише у два мiсяцi. Он навiть сорочечка зовсiм не завелика на нього. Високим виросте. Як Адам.
Раптом Анна тихенько застогнала, бо всерединi щось неприемно заболiло, проте погляду вiд сина не вiдвела. А кумедний же який. Очка ще припухлi пiсля пологiв, носик смiшно приплюснутий, а вже видно, що хлопчик, а не дiвчинка. Риси обличчя крупнiшi й голова велика. І чепчик йому якраз. Не дивно, що, коли народжувався, так сильно iй болiло.
– Все добре тепер, панi, – полегшено зiтхнувши, повитуха вiдiйшла вiд Анни, щоб помити руки. – Вiдпочивайте собi. Зараз перейдете на лiжко. Лиш постiль розстелю чисту i панi переодягну в чисту сорочку. Бачу, килим обляпався кров’ю, але тут нiц не зробиш. Ви ж сказали, що на пiдлозi будете, то мусила дитину приймати внизу. Шкода, що панi не годна була до лiжка дiйти.
Неуважно усмiхнувшись, Анна продовжувала стежити за тим, як Тереза пораеться бiля дитини, а ще за декiлька хвилин, опираючись на руку повитухи, перебралася на лiжко.
– Боже, як добре, що все закiнчилося, – Анна ледь посунулася на лiжку, щоб звiльнити бiля себе бiльше мiсця для дитини. – Малого покладiть менi сюди. Нехай бiля мене полежить. Все одно колиску ще не принесли навiть.
– Нехай полежить, – поклавши дитину бiля Анни, Тереза теж присiла бiля неi на постiль. – Як сина назвеш? Надумала вже?
Анна пiдвела голову й усмiхнулася Терезi. В очах ще стояв вiдблиск пережитого болю та страху, проте погляд вже свiтився щастям та передчуттям майбутнього.
– Адамом назву, а друге iм’я буде Кароль… На честь вашого з Адамом батька. Хороше iм’я.
Тереза здивовано вигнула брови.
– Те, що Адамом назвеш – не сумнiвалася, а що Каролем – несподiвано навiть для мене.
– Чому? – Анна ледь усмiхнулася покусаними вiд болю губами, тодi нiжно погладила долонею голiвку дитини. – Навпаки. Очiкувано. Адамовi б сподобалося, що я хочу назвати сина на честь його батька. Вiн любив i поважав тата. Розказував якось менi, що й зовнi до нього подiбний. Малий теж такий. Одна фамiлiя.
Вона замовкла i знов з любов’ю глянула на немовля.
– Ви гляньте уважно на нього. Малий i зараз до Адама дуже подiбний, а з часом взагалi викапаний тато буде. Думаю, що й на дiда теж схожим ростиме.
Вона пiдсунула сина трохи ближче до себе, взяла на руки, уважно глянула на його маленьке личко i iй аж подих забило вiд захвату i шаленоi любовi до сина. Малий неймовiрний. Дуже схожий на Адама, навiть придивлятися особливо не треба, щоб зрозумiти, чий вiн син. Викапаний тато. Очi, нiс, пiдборiддя – усе вiд Адама. Вiд неi наразi нiчого й не проглядаеться.
Анна пожадливо розглядала кожну рисочку в обличчi сина, тодi, нiби отямившись, пiдвела очi на Терезу.
– Дивiться, який гарний. А виросте, то у найкращiй гiмназii вчитиметься. Потiм у Вiднi чи у Варшавi. Як собi сам захоче.
Вона знов iз нiжнiстю глянула на сина. Малий тепер не плакав, ротик мав кумедно стулений, очi розплющенi, а личко так зворушливо виглядало в чепчику, який з’iхав набiк i майже затулив одне очко, що Анна не втрималася, знов усмiхнулася i пригорнула сина до себе.
– Мое ти сонечко рiдненьке! Хлопчик ти мiй маленький. Тепер ми з тобою будемо щасливi! От побачиш.
Тереза кинула на Анну швидкий погляд. Щасливi, не щасливi… Принаймнi тепер можна не переживати, що Анна не впораеться з горем вiд втрати чоловiка i впаде в якусь хворобу. Життя тривае. Он як тiшиться, що малий на батька схожий. Схоже, що Анна таки зумiла пережити втрату.
Тереза глянула на новонародженого хлопчика i тихенько зiтхнула. Адам би теж зрадiв, що у нього народився син. Завжди хотiв ще одного сина, а помер i навiть не взнав, що Анна в тяжi. Тепер син ростиме без батька.
Вона торкнула теплою долонею голiвку дитини, тодi обережно погладила щiчку i перевела погляд на Анну.
– Бог милосердний. Ти заслужила собi трохи щастя. Вiдпочинь зараз. Ти молодець. Такого гарного нам усiм хлопчика народила. Нехай Матка Божа його в опiцi мае i береже вiд усього лих
Сторінка 22
го.Вона поправила подушку пiд головою Анни, усмiхнулася i раптом нахилилася та поцiлувала невiстку в щоку.
– Адам завжди тебе любив. І, думаю, що я його розумiю. Ти хороша жiнка. Краща за багатьох вроджених шляхтянок. – Тереза пiдвелася на ноги i глянула на новонародженого хлопчика. – І син у вас з Адамом хороший народився. Знаеш, Анно, вiдпочинь собi трохи цi днi. Я заберу старших дiтей до себе. Будемо приходити до тебе в гостi. Когось тобi для допомоги з дитиною теж пришлю сьогоднi.
Анна здивовано глянула на Терезу. Давно помiчала, що та дедалi краще ставиться до неi, проте Тереза нiколи не говорила про це так вiдверто. Здаеться, саме зараз вона цiлком змирилася з вибором брата.
Тереза перехопила здивований погляд Анни й усмiхнулася. Цiй, такiй колись наiвнiй дiвчинцi, таки вдалося майже неможливе. Вона ввiйшла в iхню родину так, що не виглядала чужинкою. Стала гарною мамою дiтям Адама, хорошою господинею, перейняла гарнi манери i навчилася гiдно триматися. Цiлком зрiла, розсудлива i розумна жiнка. І не скажеш, що iнакшого походження. Майже дорiвнялася Анелi. Адам не помилився, коли взяв ii за дружину, а не залишив коханкою. Таки зумiв роздивитися в Аннi щось бiльше, анiж молодiсть i гарненьку ляльку. Якби не хворе серце, то мiг би прожити з такою дружиною довго i щасливо. Ще й онукiв мiг би дочекатися.
Раптом Анна пiдвела голову i глянула на Терезу широко розплющеними очима.
– Знаете, а я щойно згадала, що за день сьогоднi. Саме сьогоднi минуло рiвно тринадцять рокiв вiд того дня, як я вперше побачила Адама в Жовквi, – вона на мить замовкла i глянула на Терезу якось дивно. – А якщо це поганий знак? Тринадцять рокiв зрiвнялося. Того дня я навiть не уявляла, що колись вийду замiж за Адама, а я от саме цього дня народила йому сина.
Тереза важко зiтхнула, перевела погляд на маленького Адася, який заснув у Анни на руках. Новонароджений хлопчик був таким зворушливим i кумедним, що вона мимоволi усмiхнулася.
– Не вигадуй дурниць, Анно. Дивися, який гарний син у тебе народився. Що було, то давно минулося, i не треба ворохобити старе та вишукувати якiсь знаки. На все воля Божа. Маеш iще одну дитину вiд Адама, маеш родину, добрий маеток i гарний дiм. Живи собi спокiйно та не надумуй проблем там, де iх нема i нiколи не було.
Частина друга
Анданте
1858 рiк
Роздiл 1
Без особливих пригод та неприемних подiй проминуло пiвтора року вiд народження сина, i Анна потроху змирилася з думкою, що житиме та виховуватиме дiтей без чоловiка. Гострi напади вiдчаю вже не накочувалися так часто, як у перший рiк по смертi Адама, а з тугою та самотнiстю вона навчилася спiвiснувати i вже не почувалася аж надто нещасною. Інколи навiть хотiлося по-справжньому радiти, смiятися та тiшитися найпростiшим речам: сонцю, теплу, гарному самопочуттю, музицi, квiтам, кумедним витiвкам дiтей i навiть тому, що життя даруе маленькi приемностi, а не обвалюеться на голову великими проблемами.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
П’ец – пiч (дiал.).
2
Кляштор (монастир) Бернардинiв побудований у XVII столiттi. Архiтектурний комплекс монастиря складався з костелу Богородицi, дзвiницi, келiй та оборонних мурiв. У ньому знаходився чудотворний образ Дiви Марii Утiшительки. За радянських часiв тут була виправна колонiя суворого режиму № 47. Будiвлю дуже ушкодила пожежа 27 березня 2012 року.
3
Воти – дари чудотворнiй iконi Богородицi, виготовленi iз золота, срiбла чи iнших цiнних металiв на знак подяки за зцiлення вiд хвороб чи здiйснення молитовних бажань.
4
Траур вдови тривав два роки i дiлився на декiлька етапiв. Найсуворiшими були першi три мiсяцi, коли навiть заборонялося пiднiмати з обличчя вуаль. Суворий траур тривав один рiк i один день. Заборонялося робити вiзити чи покидати дiм або помiстя. Наступнi шiсть мiсяцiв вдова вже могла виходити на прогулянку i робити вiзити. Ще наступнi шiсть мiсяцiв могла вiдмовитися вiд крепу i носити просто чорний одяг. Перiод напiвтрауру починався пiсля двох рокiв i тривав вiд пiвроку до нескiнченостi залежно вiд волi самоi вдови.
5
Бумазея – тканина з шерстi, переплетеноi з шовком. Невиразна, без блиску, використовувалась у перiод суворого трауру, який тривав рiк i один мiсяць.
6
Креп – шовкова тканина, оброблена так, щоб не було блиску.
7
Накаслик – тумбочка бiля лiжка (дiал.).
8
Готувальня – туалетний столик (дiал.).
9
Фамiлiя – тут: рiд.
10
Вулиця Курницька – теперiшня Кирила i Мефодiя, мальовнича вулиця в Галицькому районi Львова на схилах Калiчоi гори. При нiй розмiщений (стара частина), заснований у р. Гiацинтом Лобажевським на територii колишнього саду монастиря тринiтарiiв. У – роках садом опiкувався Карл Бауер.
11
Сильвестра (День Святого Сильвестра) – Новий рiк.
12
Верхнi Вали – бульвар на мiсцi давнiх мiських укрiплень мiж вулицею Чарнецьког
Сторінка 23
(Винниченка) та Пiдваллям. Довгi тiнистi алеi, висадженi липами, каштанами, кленами, зайняли площу 1,8 га. Цей надзвичайно популярний свого часу променад створив у 1816–1820 роках губернiальний радник Вiльгельм Райценгайм.13
Вулиця Карла Людвiга, сучасний проспект Свободи, вiд 20-х рокiв XIX ст. стала улюбленим мiсцем променаду львiв’ян. 30 липня 1855 року ii назвали на честь австрiйського ерцгерцога Карла Людвiга.
14
Стрих – горище (дiал.).
15
Квадранс – 15 хвилин (дiал.).
16
Гуздратися – баритися, гаяти час (дiал.).
17
Оферма – незграба (дiал.).
18
Ікона Дiви Марii Утiшительки – чудодiйний образ, написаний 1400 року Яном Венжиком. Завдяки образу Сокаль став одним iз найважливiших мiсць для паломництва на схiдних землях Речi Посполитоi. Пiд час пожежi 1843 року образ згорiв, а його копiя, намальована львiвським художником Яном Машковським, наново освячена 7 вересня 1848 року. Нинi чудотворна iкона знаходиться в польському мiстi Грубешiв у костелi св. Станiслава Костки.
19
Звар’ювати – збожеволiти (дiал.).
20
Алярм – сигнал тривоги (дiал.).
21
Мацьопкi – маленькi (дiал.).