Сторінка 1

Курячий бульйон для душi. Думай позитивно. 101 iсторiя, що мотивуе
Джек Кенфiлд

Марк Вiктор Гансен

Емi Ньюмарк


«Коли життя пiдкидае вам лимони – зробiть iз них лимонад». Пам’ятаете цей вираз? Однак слова – це просто слова. І у скрутнiй ситуацii такi вирази лише дратують, та й сумних думок вiд того не меншае. Утiм, де шукати позитиву, коли вiн життево потрiбен? Тут, у цiй книжцi. Серед 101 iсторii реальних людей, якi, щодня маючи купу проблем i негараздiв, знаходять внутрiшню силу впоратися з викликами долi. Сильнi особистостi, якi надихають не опускати руки й шукати ключ до позитивного мислення, полiпшувати свое життя та не втрачати мотивацiю й вiру в добро. Коли здаеться, що весь свiт проти тебе, коли захворiв або втратив кохану людину, коли заiла повсякденнiсть, коли не знаеш, що робити, – просто вiдкрий цю книжку i дозволь щастю ввiйти до твого життя!





Джек Кенфiлд, Марк Вiктор Гансен, Емi Ньюмарк

Курячий бульйон для душi. Думай позитивно. 101 iсторiя про те, як свiтлi думки змiнюють життя





Передмова


Змiнiть своi думки – i ви змiните свiт.

    Норман Вiнсент Пiл

Не пам’ятаю, як давно я вперше почула цi слова. «Змiнiть своi думки – i ви змiните свiт». Це досить проста фраза, але – вау! – скiльки в нiй сили. Цi слова стали для мене своерiдним життевим девiзом. Змiнiть своi думки – i ви змiните свiт. У скрутнi часи, коли я геть розчарована через те, що не досягла своеi мети, я подумки повторюю iх i роблю свiдоме, майже фiзичне зусилля, щоб змiнити напрямок, переоцiнити ситуацiю й повести свiй маленький корабель новим, позитивнiшим курсом.

Нещодавно я виступала перед групою жiнок, якi працюють у фiнансовiй сферi. Одна з них запитала, чому я завдячую своею тривалою телевiзiйною кар’ерою. На мить я задумалася. Менi пощастило працювати на телебаченнi. Я починала з каналу CBS в Атлантi, навчаючись ще в унiверситетi, i вже в дев’ятнадцять рокiв у прямому ефiрi взяла iнтерв’ю в тодiшнього президента Джиммi Картера. (Не знаю, що було захопливiше: iнтерв’ю iз президентом чи коли кореспондент Бiлого дому Сем Доналдсон потiм розпитував мене, що казав Картер! Якби тодi мене застрелили – на моему надгробку написали б: «Вона померла щаслива».)

Навiть коли в кар’ерi траплялися неочiкуванi складнi повороти, менi якось удавалося набратися духу, пiдвестися й почати знову. Однак у чому секрет моеi тривалоi й досi успiшноi кар’ери? Замислившись над цим запитанням, я зрозумiла, що менi стали у пригодi, мабуть, три якостi – чудова новина полягае в тому, що будь-хто може iх розвинути. Я надзвичайно працьовита, невтомно допитлива та (iнодi) маю кумедну здатнiсть шукати в усьому позитив. Усi ми здатнi завзято працювати, затримуватися на кiлька годин на роботi й намагатися докласти бiльше зусиль, щоб розв’язати проблему. На вiдмiну вiд давнього прислiв’я, як багато знатимеш – не постарiеш. Дiзнаватися нове, вивчати теми, про якi ми геть нiчого не знаемо, – от у чому смак життя. Однак шукати в усьому позитив? Як це зробити, коли ти втратив роботу, дiзнався про страшний дiагноз або особисте життя розтрощилося на друзки?

Для мене шукати свiтлий бiк життя – це спосiб упоратись iз проблемами. Коли я була маленька, моя мама боролась iз хронiчною хворобою. Пам’ятаю, як пiсля шкiльних занять iншi дiти, помiчаючи автiвки своiх мам, якi приiжджали, щоб забрати iх, скаржилися, що час гри швидко скiнчився, бо «мама вже приiхала». Я нетямилася вiд радощiв, коли серед автiвок помiчала наш сiмейний фургон. Це означало, що в мами «хороший день». Пiзнiше, коли вона померла (тодi менi було двадцять рокiв), я змогла втiшитися, знаючи, що мамi бiльше не болить.

Коли я почала свою телевiзiйну кар’еру, ще не закiнчивши Унiверситету Джорджii, менi довелося мати справу з багатьма скептиками. Як вiдповiсти жiнцi, яка каже тобi: «Ти не маеш права тут бути й вiдбирати роботу у квалiфiкованого працiвника»? Я нiколи не забуду тiеi митi бiля торгових автоматiв на П’ятому каналi. Я пробурмотiла щось на зразок: «Ну, бос дав менi цей шанс, i я сподiваюся довести, що вiн мав рацiю». Також я вирiшила користатися цiею можливiстю якомога довше. Хтозна, може, бос упевнився б, що та репортерка не помилилася!

Пiзнiше, коли кар’ера пiшла шкереберть, я зрозумiла, що хоча й не можу контролювати те, що вiдбуваеться в моему життi, однак можу контролювати те, як це впливае на мене. Давньогрецький фiлософ Епiктет дуже вишукано це описав: «Не проси, щоб усе вiдбувалося так, як хочеш ти. Радше нехай усе йде своiм звичаем, але ти досягнеш спокою». Мушу визнати, що дiйшла цього висновку лише пiсля того, як якийсь час була в депресii й жалiла себе.

Це нелегко зробити. Скiльки разiв вам вiдмовляли пiсля спiвбесiд? Хiба ви не вiдчували удару пiд дих через утрачену можливiсть, хiба не розчаровувались у власних силах, коли зелене свiтло давали людинi, навiть недостатньо квалiфiкованiй для цiеi роботи? Можливо, проблеми зi здоров’ям втрутилися в життя вашоi родини? Це так нечесно! Знаю, бо вiдчувала це. Це справдi нечесно. Од

Сторінка 2

ак от у чому рiч. Я народила трьох дiтей, i нiхто в пологовiй кiмнатi нiколи не казав, подивившись на немовля: «Дитинко, вiдтепер усе буде по-чесному». Просто в життi все iнакше.

Здаеться, на деяких людях це не позначаеться. Наче тi, хто може пройти через галявину з отруйним плющем i не вiдчути жодного, навiть найменшого дискомфорту, вони зазнають ударiв долi, але залишаються неушкодженi. Я не така. Якщо менi вiдмовлять i не впустять у клуб, якась частина мене одразу починае рюмсати в кутку, роздумуючи, чому я недостатньо добра для цього. Утiм, бiльша частина мене все-таки розумiе, що вечiрка, на якiй жалiеш себе, – це сумно. Що бiльше я опиратимуся спокусi вдаватися в печаль, жаль або стрес, то успiшнiша буду у професiйному й особистому життi.

Це правда, чи я це просто вигадала? Останнi кiлька рокiв я дослiджувала цiнностi: вдячнiсть, повагу, стiйкiсть i вiру. Що робить людей стiйкiшими? Як декому вдаеться впоратися з життевими негодами, щоб тi зiйшли як iз гуски вода? Чому деякi люди здаються сильнiшими? Вiдповiдь у назвi книжки – «думай позитивно». Останнi науковi дослiдження довели, що позитивне ставлення насправдi мае вiдчутнi переваги. Вдячнi, позитивнi люди живуть лiпше й мають бiльше позитивних спогадiв. Доведено, що люди, якi згадують позитивнi подii, стiйкiшi навiть у найскрутнiших ситуацiях. Люди, якi пам’ятають про все добре, що було в них, здоровiшi, активнiшi та продуктивнiшi – i iх бiльше поважають iншi. Це науково доведено!

Ба бiльше, люди, якi здатнi «акцентувати на позитивному», розумнiшi й лiпше встановлюють когнiтивнi асоцiацii та зв’язки. Вони швидше та правильнiше розв’язують проблеми. Дiти, якi зберiгають позитивнi спогади, успiшнiше складають iспити.

Однак як викликати позитивнi спогади, коли ти перебуваеш у скрутнiй ситуацii? Багато людей постають перед цiею проблемою просто зараз. Через падiння фiнансових ринкiв вони втратили роботу й заощадження, вiдклали вихiд на пенсiю й почали закладати свое житло. Терористична загроза змiнила наше ставлення до подорожей i людей з iнших краiн.

Змiнiть своi думки – i ви змiните свiт.

Визнаймо, це не завжди легко. Як усе не ладиться, радiснi вислови на зразок: «Перед сном рахуйте благословення Господнi, а не овець», «Коли життя пiдкидае вам лимони – зробiть iз них лимонад» та «Можеш уявити – то можеш i зробити», – лише дратують. Може, вони згодяться, щоб вишити iх на диванних подушках, але коли ви перебуваете у складнiй життевiй ситуацii, такi банальнi фрази особливо не допоможуть. Натомiсть ця книжка допоможе.

У цiй дивовижнiй новiй збiрцi «Курячий бульйон для душi: думай позитивно» – 101 iсторiя реальних людей, якi щодня мають реальнi проблеми, але знаходять внутрiшню силу впоратися з викликами долi або просто сповнити свое життя бiльшим сенсом.

Їхнi приклади допоможуть вам знайти ключ до позитивного мислення, полiпшити свое життя й вiдшукати мотивацiю, щоб перестрибувати через життевi перешкоди.

Насправдi вся серiя книжок «Курячий бульйон для душi» – це чудовий приклад того, що потрiбно думати позитивно. Я закохалася в цi книжки багато рокiв тому, коли вони вперше побачили свiт, але ще бiльше я обожнюю iсторii про те, як вони виникли. Часто у своiх виступах я розповiдаю про це, як про чудовий приклад наполегливостi. Джек Кенфiлд i Марк Вiктор Гансен були переконанi, що iхня невеличка збiрка iсторiй, якi надихають, може змiнити життя читачiв на краще. Проблема була в тому, що вони не могли знайти видавця, який би погодився з цим. Вони возили своi книжки на видавничi форуми та ярмарки, але буквально сотнi видавцiв iгнорували iх. Зрештою, Джек i Марк знайшли невеличке видавництво, яке надрукувало кiлька тисяч примiрникiв, i почали продавати «Курячий бульйон для душi» просто iз заднiх сидiнь своiх автiвок, подорожуючи з промовами й органiзовуючи автограф-сесii. Невдовзi книжка, цей «маленький паровозик, який змiг»[1 - Американська казка про оптимiзм i працьовитiсть. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)], перетворилася на бестселер, вiдомий на увесь свiт, а «Курячий бульйон для душi» став феноменом у видавничiй сферi й найуспiшнiшою серiею книжок за всю iсторiю.

Ви просто маете вiрити. Як-от Джей Бi, сирота з фiльму «Янголи бiля краю поля». Щовечора маленький хлопчик укладався в лiжко, сподiваючись, що вранцi вiн знайде родину. «Усе можливо», – говорив Джей Бi, загортаючись у ковдру. Фiльм закiнчуеться у справжньому голлiвудському стилi: Джея Бi всиновлюе тренер бейсбольноi команди Джордж Нокс, якого зiграв Деннi Гловер.

Джей Бi нiколи не здавався, сподiваючись на те, що «все можливо». Засновники серii «Курячий бульйон для душi» нiколи не вiдмовлялися вiд своеi мрii – змiнювати життя на краще за допомогою розповiдей, якi надихають. Джордж Паттон[2 - Американський генерал, командувач Третьоi армii США пiд час Другоi свiтовоi вiйни.] сказав: «Смiливiсть – це ще одна секунда страху». Я перефразую генерала i скажу, що успiх – це ще одна спроба пiсля невдачi. Бiльшiсть iз нас не досягае успiху, бо зарано з

Сторінка 3

аеться. Чи знали ви, що середньостатистичному споживачевi потрiбно запропонувати товар п’ять-сiм разiв, перш нiж вiн купить його? Середньостатистичний продавець здаеться пiсля двох чи трьох спроб. Хочете прочитати iсторiю про наполегливiсть? Розгорнiть дитячу книжку «Зеленi яйця з шинкою». Порахуйте, скiльки разiв Ось-Цей-Сем пропонуе тарiлку iз зеленими яйцями й шинкою. Шiстнадцять! І як вiдомо, iх, зрештою, куштують i вони подобаються!

Таке може статись i з вами. Ви просто маете вiрити. Історii в цiй книжцi допоможуть вам зарядитися енергiею й позитивним ставленням, потрiбними для того, щоб ви реалiзували свiй потенцiал. Так сталося зi мною.

Змiнiть своi думки – i ви змiните свiт. Я не знала, що це слова доктора Нормана Вiнсента Пiла, доки не прочитала про це в iнтернетi. Чи знали ви, що доктор Пiл потерпав через невпевненiсть у собi? Пiсля того як його рукопис «Сила позитивного мислення» вкотре був вiдхилений, Пiл викинув його у смiттевий кошик, звiдки рукопис дiстала докторова дружина Рут. Зрештою, книжка вийшла накладом у двадцять мiльйонiв примiрникiв сорока двома мовами. Рут Пiл, яка померла 2008 року, казала про свого чоловiка: «Вiн був такий невпевнений, навiть бiльше за мене».

Вам сподобаеться iсторiя Джеймса Скотта Белла про те, як вiн, тепер уже вiдомий на весь свiт автор, уперше зустрiвся з «батьком» позитивного мислення. Белл розповiдае, як зустрiч iз Норманом Вiнсентом Пiлом вплинула на його життя й допомогла позбутися тривоги, полишити кар’еру юриста i стати письменником.

У вас е мрiя, яку ви боiтеся втiлити в життя? Просто спробуйте. Коли Деббi Еклiн та ii чоловiк утратили роботу, жiнка боялася почати нову справу, але обставини загнали ii у глухий кут. Почавши з нуля, Деббi надрукувала флаери з рекламою комп’ютерних курсiв, орендувала офiс i знайшла достатньо клiентiв, щоб вiдкрити успiшний бiзнес. Завдяки ii прикладу я стала розробляти план, як можу розширити свiй невеличкий бiзнес iз продажу пряжi.

Кожна родина постае перед проблемами зi здоров’ям, i в цiй несправедливiй ситуацii не завжди легко знайти позитив. Мiй двоюрiдний брат Ден довго, болiсно й неймовiрно хоробро боровся з розсiяним склерозом. Частi потрапляння до лiкарнi позбавили його багатьох речей, якими мае насолоджуватися молодий двадцятирiчний хлопець, але не позбавили здатностi позитивно впливати на життя iнших. Минулого разу, коли вiн лежав у лiкарнi, справи були кепськi. Його друзi, багато з яких живуть далеко, приiхали до нього й нагадали про те, як Деннi вплинув на iхнi життя. Мати одного iз друзiв розповiла, що коли Деннi приходив до них ночувати, то завжди молився перед сном. Яка щаслива була наша родина, дiзнавшись, що про доброту Деннi знали всi. У роздiлi «Боротьба за здоров’я» достатньо таких iсторiй, коли непередбачуванi медичнi нещастя змiнюють життя, але також вiдкривають новi можливостi. Наприклад, iсторiя Шона Деккера, хворого на гемофiлiю, якого в дитинствi заразили ВІЛ пiд час переливання кровi. Шон не тужить, а навпаки, сповнений оптимiзму та вдячний долi. Як лiдер ВІЛ-спiльноти, вiн вигадав термiн «позитоiд» для людей, якi опинилися в такiй ситуацii.

Інодi магiя е в самiй митi. За даними опитування, дев’ять iз десяти людей вiдповiли, що в них «украй мало» часу (закладаюся, що решта просто не мала часу, щоб пройти опитування!). Історii в роздiлi «Кожен день особливий» нагадують нам, що iнодi немае нiчого кращого за звичайний день. Елейн Брiдж привчилася частувати себе особливою кавою щоп’ятницi й завжди в такi днi вiдчувала пiднесення. Потiм вона зрозумiла, що може пити каву i сповнюватися позитивом щодня. Чому не зробити кожен день особливим?

Гiзер Гальегос неохоче вийшла на ранкову пробiжку, але втрапила в ситуацiю, яка показала, що звичайний день може стати геть незвичним. Коли на бiговiй дорiжцi впав чоловiк, вона здiйснювала йому серцево-легеневу реанiмацiю протягом одинадцяти хвилин, доки не приiхала «швидка». Їi слова такi: «Достатньо часу, щоб урятувати його життя. Достатньо часу, щоб змiнити свое».

Кажуть, що Господь нiколи не посилае тобi бiльше, нiж ти можеш витримати. Однак ви будете враженi силою та стiйкiстю людей, якi розповiдатимуть своi iсторii в роздiлах «Приклади для наслiдування» i «Долаючи перешкоди». Ви живете, як визначено заздалегiдь, чи вiдчуваете, що «щось не так»? Шеннон Кайзер – молода дiвчина, здаеться, мала все, однак iй так не здавалося. У роздiлi «Рухаючись уперед» вона розповiдае, як видiлила кожен аспект свого життя й насправдi почала наближатися до того, чого iй бракувало. Ви будете приголомшенi тим, як неймовiрно втрутилася доля в життя Шеннон i допомогла iй досягти мети.

Усi ви знаете, що велику увагу я придiляю подяцi й умiнню дякувати. Історiя Джейн Макбрайд-Чоут про те, як щоденник подяки допомiг, коли в ii чоловiка на роботi настали скрутнi часи, напевне, спонукае багатьох iз вас спробувати цю технiку. Як я писала у своiх книжках: «Уплiтаючи вдячнiсть у нашу буденнiсть, ми живемо щасливiше та продуктивнiше». Ця дивовижна книжка закiнчуетьс

Сторінка 4

роздiлом «Вдячнiсть» iз натхненними прикладами того, що звичайне «дякую» може творити надзвичайнi речi.

Читаючи книжку, загинайте сторiнки з iсторiями, якi вам особливо сподобалися. Ви захочете повернутися до них у тi днi, коли вiдчуватимете, нiби «життя» вас обманюе. Також раджу тримати напохватi папiр та олiвець, щоб записувати запитання, якi ви можете ставити собi. Кожна зi 101 iсторii мiстить урок унiкальноi користi. Може, ви вiзьмете з них зовсiм не те, що я чи ваш друг. Читаючи книжку, ви почнете помiчати певну модель у своiх нотатках. Запитання, якi ви записали, i вiдповiдi, якi пропонуете, можуть стати шаблоном, що допоможе вам жити повноцiнно.

Чи живете ви так, як визначено заздалегiдь?

Якi переваги можна знайти у ваших негараздах?

Якi щедроти ви отримали сьогоднi, цього тижня?

Хто ваш приклад для наслiдування? Ви казали йому про це?

Як ви святкуете звичайнi днi?

Чого бракуе у вашому життi, i що надасть йому бiльшого смислу?

Подiлiться цiею книжкою з родиною та друзями. Дайте примiрник тому, хто потребуе пiдтримки. Коли ж вам знадобиться нагадування, що життя сповнене щасливих моментiв, гараздiв, можливостей i радощiв, – повертайтеся до цiеi книжки. Ви усвiдомите, що дивитеся вперед вдячними, щасливими очима, помiчаючи все чудове у вашому життi зараз – i потiм. Я в цьому переконана!



    Дебора Норвiлл[3 - Американська журналiстка, пiдприемниця, авторка книжок.]




Роздiл 1. Думай позитивно





Слова, якi змiнили мое життя


Слова мають силу знищувати та зцiлювати. Якщо слова правдивi й добрi – вони можуть змiнити свiт.

    Будда






1. День, коли я зустрiв Нормана Вiнсента Пiла


Для успiху потрiбнi чотири речi: працювати, молитися, думати та вiрити.

    Норман Вiнсент Пiл

– Чому зараз усе так погано? – запитала мене дружина Сiндi, з якою ми прожили у шлюбi двадцять вiсiм рокiв. – Чому все мае бути так складно?

Вiдповiдi я не мав, тому почувався точнiсiнько, як i вона.

Того ранку ми сидiли в нашiй вiтальнi й попивали каву. Сiндi щойно зазнала серйозних збиткiв на роботi в агентствi нерухомостi: iнший рiелтор утнув щось неетичне, позбавивши ii комiсiйних, якi вона заробила. Здавалося, усе йшло до судового процесу з усiма супутнiми стресами.

А я, письменник, автор трилерiв, мав найбiльшу проблему у своiй кар’ерi, стрибнувши в новий книжковий ринок, який нiчого менi не гарантував.

Отже, ми трохи посидiли мовчки, а потiм я бовкнув: «Нам потрiбно бути бiльше схожими на Нормана Вiнсента Пiла».

Я давно не згадував цього iменi, але зараз воно здалося дуже доречним, адже колись, десь тридцять рокiв тому, його слова допомогли менi викараскатися з дуже темного перiоду мого життя.

Тодi я був актором, жив у Голлiвудi[4 - Район мiста Лос-Анджелеса, штат Калiфорнiя.], не мав постiйноi роботи й вiдвiдував прослуховування, проходячи через етапи проб. Якщо е професiя, сповнена поразок, – то це акторство. Вiдмова в нiй – постiйний супутник, а сумнiв – балакучий сусiд.

Одного безрадiсного лiтнього дня 1979 року я стояв на розi Голлiвудського бульвару i Винноi вулицi. Я щойно вийшов iз прослуховування i прямував до своеi квартири. Коли зупинився на найвiдомiшому перехрестi в Голлiвудi, повз проiхав автобус, вивергнувши на мене струмiнь чорних вихлопних газiв. Мене накрила хвиля вiдчаю. Який у всьому цьому сенс? Наче у старенькiй пiснi Пеггi Лi[5 - Американська джазова спiвачка й акторка, за пiсню «Is That All There Is?» отримала «Греммi».], я запитав себе: «І це все, що е?»

Украй засмучений, я рушив до книгарнi «Pickwick» на Голлiвудському бульварi. Зайшов усередину й попрямував у вiддiл релiгiйноi лiтератури, певне, думаючи, що менi потрiбно вiдновити свою вiру.

Закiнчивши школу, я пiшов навчатися в коледж. Там не встиг навiть i оком зморгнути, як мене втягли в безлiч речей, якi траплялися в таких «вечiркових»[6 - Термiн «party school» у США позначае навчальний заклад (коледж або унiверситет), студенти якого помiченi в надмiрному вживаннi алкоголю чи наркотикiв або мають репутацiю розпусникiв. (Прим. ред.)] навчальних закладах. Недiлi були не для церкви, а для пива на пляжi. Тодi, за три роки пiсля випуску, я сподiвався, що зможу знайти у книжцi допомогу, щоб побороти темряву, бо вiдчував, як та руйнуе мiй дух.

Переглядаючи назви книжок, я натрапив на iм’я Нормана Вiнсента Пiла. Я дивився бiографiчний фiльм про доктора Пiла «Шлях однiеi людини»[7 - «One Man’s Way» – фiльм 1963 року режисера Денiса Сандерса.]. «Ну що, – подумав я, – вони зняли фiльм про цього чоловiка, отже, у ньому, певне, щось е».

Тож я придбав книжку «Сила позитивного мислення», повернувся у свою квартиру й почав читати. Я дотримувався вказiвок, якi доктор Пiл пропонував наприкiнцi кожного роздiлу. Кiлька мiсяцiв по тому я переiхав у Нью-Йорк, щоб навчатися акторського мистецтва та працювати в театрi. Знайшов собi житло в мебльованих кiмнатах на 23-й вулицi[8 - Двобiчна вулиця в Мiдтаунi Мангеттена, Нью-Йорк.], влаштувався тимчасово набирати тексти

Сторінка 5

а друкарськiй машинцi, був волонтером у театрах «Офф Бродвей»[9 - Сценiчнi майданчики в Нью-Йорку, що вмiщують вiд 100 до 500 вiдвiдувачiв.], переносячи там декорацii, i взагалi розчинився в атмосферi мiста, де було багато поспiху довкола й велика метушня.

Якось я згадав, що доктор Норман Вiнсент Пiл був пастором у Нью-Йорку в Мармуровiй колегiальнiй церквi. Я подумав, може, вiн ще живий. (Це було до появи iнтернету та «Гугла»!) Знайшов адресу церкви в телефоннiй книзi й пiшов туди, щоб дiзнатися про доктора Пiла. У церквi менi повiдомили, що вiн не лише живий, а ще й щонедiлi проповiдуе – у майже вiсiмдесят два роки.

Наступноi недiлi я приiхав знову. Це було 9 березня 1980 року. Я стояв на балконi, коли доктор Пiл виголошував проповiдь пiд назвою «Ви можете здолати всi поразки». Пам’ятаю, мене вразив його глибокий, щораз сильнiший та виразнiший голос, особливо коли доктор Пiл говорив: «Вiра породжуе невразливiсть. Менi подобаеться це слово. Невразливi! І непереможнi! От якi ви е! Думаете, я занадто вас звеличую? Я роблю це, як сказано в Бiблii: “Бо кожен, хто родився вiд Бога, перемагае свiт. А оце перемога, що свiт перемогла, вiра наша”[10 - Соборнi Послання 1 вiд Івана 5:4, переклад І. Огiенка.], – тобто перемога над будь-чим у свiтi».

Я придбав запис проповiдi. Вiн досi в мене. На налiпцi написано чорнилами: «День, коли я зустрiв його».

Пiсля проповiдi я пiшов до кабiнету доктора Пiла, сподiваючись потиснути йому руку. Люб’язна секретарка сказала: якщо я зачекаю, то доктор Пiл залюбки зi мною зустрiнеться. Я чув гуркiт його динамiчного голосу, коли вiн розмовляв iз кимось телефоном.

Незабаром доктор Пiл вийшов з усмiшкою на обличчi, i секретарка пiдвела його до мене. Я вiдрекомендував себе, а вiн потиснув мою руку. «Що ж, я, безумовно, радий познайомитися з вами!» – сказав доктор Пiл.

Ми розмовляли кiлька хвилин, i вiн питав про моi захоплення й роботу. Мене вразило те, що доктор Пiл був живим доказом цiнностi його фiлософii. Вiн мав енергiю та ентузiазм чоловiка, удвiчi молодшого за нього. Коли доктор Пiл говорив, то дивився менi у вiчi, i тодi я вiдчував, що вiн ставиться до мене, як до найважливiшоi людини у свiтi.

У моему життi були своi перипетii. Я одружився, повернувся в Лос-Анджелес, вступив на юридичний факультет, почав виховувати дiтей i почав писати. Упродовж цих рокiв я iнодi перечитував книжки доктора Пiла i з любов’ю згадував його голос, що гримiв тодi з кафедри.

І от тепер ми з Сiндi опинилися в цьому тривалому перiодi змiн. Протягом тижнiв i мiсяцiв ми постiйно нагадували одне одному «бути схожими на Пiла». Не завжди легко бути позитивним, але, дотримуючись указiвок доктора Пiла, ми пройшли крiзь безлiч невеселих днiв.

І тодi нашi молитви були почутi.

Пiсля багатьох тижнiв невизначеностi конфлiкт Сiндi був розв’язаний завдяки простiй телефоннiй конференцii. Дружина отримала законну компенсацiю, а перспектива судового процесу впала з ii плечей.

Мое очiкування розтяглося на мiсяцi. Багато мiсяцiв. У видавничiй справi були скрутнi часи. Нiхто в цiй iндустрii не знав, як усе владнаеться.

Упродовж цього часу менi доводилося постiйно нагадувати собi бути схожим на доктора Пiла.

Зрештою, настав день, коли мiй агент зателефонував й повiдомив добрi новини. Угоду на серiю книжок, на яку чекав, нарештi пiдписано – i це було тим, на що я так сподiвався.

Пiсля того як ми iз Сiндi вiдсвяткували цю новину невеличкою джигою[11 - Вид швидкого народного танцю.] у вiтальнi, я зрозумiв, який надзвичайно важливий був той день, коли я зайшов у книгарню «Pickwick» i знайшов там книжку доктора Пiла. Так само важливий, як i той день, коли я зустрiв доктора Пiла й почув, як вiн говорить.

Його слова завжди зi мною, коли я iх потребую: «Невразливi! І непереможнi! От якi ви е!»



    Джеймс Скотт Белл




2. Танцювати пiд дощем


Той, хто каже, що сонячне свiтло дае радiсть, нiколи не танцював пiд дощем.

    Невiдомий автор

Ми з чоловiком закiнчили вечеряти в мiсцевому ресторанчику й насолоджувалися прогулянкою по крамницях у сусiдньому торговельному центрi. Сподiваючись знайти останньоi митi кiлька рiздвяних подарункiв, ми зайшли до крамницi, у якiй продавали вироби ручноi роботи. Аромат мила та сумiшi сухих квiтiв i трав почав дражнити нашi носи, щойно ми переступили порiг.

У крамницi було на що подивитися. Кожна поличка та стiна були заставленi й завiшанi рiзними виробами ремiсникiв. Походжаючи по крамницi, я помiтила дерев’яну табличку, що безцеремонно висiла на стiнi. Я обернулася, щоб уважнiше ii роздивитися, i, пам’ятаю, кивнула головою, погоджуючись iз повiдомленням, надрукованим на нiй. Рухаючись далi, я милувалася iншими виробами, але усвiдомила, що мене тягне до тiеi таблички.

Стоячи перед нею, я почувалася дитиною, яка, бавлячись у пiсочницi, вiдшукала якийсь неочiкуваний скарб – блискучий четвертак або загублену iграшку. Тут, серед решти виробiв, я знайшла дуже простий, але глибокий скарб, захований у повiдомленнi. Повiдомленнi, яке б

Сторінка 6

ло менi потрiбне.

«Життя не в тому, щоб чекати, коли мине гроза. Воно в тому, щоб танцювати пiд дощем».

Притягнувши до себе чоловiка i спрямувавши його увагу на табличку, я побачила, що й вiн оцiнив просту iстину, якою вона подiлилася з нами. Як часто в нашому повсякденному життi ми встановлюемо умови для власного щастя? Коли розрахуемося за будинок, тодi можемо бути щасливi. Коли все налагодиться з дiтьми, тодi зможемо бiльше бути разом. Так мало радощiв тут i зараз через непевнi «колись» i «тодi».

Дивлячись на написане, я пригадала спекотний i задушливий день минулого лiта, коли несвiдомо прожила повiдомлення на табличцi. Темнi хмари скупчилися вздовж пiднiжжя Скелястих гiр[12 - Велике гiрське пасмо на заходi Пiвнiчноi Америки.], набравшись вологи. Пополуднi почався невеликий дощ, що потiм обернувся на зливу, наповнивши жолоби стрiмкою водою i скiнчившись так само швидко, як i почався.

Ще трохи дощило, коли я вийшла, щоб забрати пошту. Вода й досi стрiмко стiкала до канав. Не знаю, що на мене найшло, але раптом я вiдчула, що мушу втнути щось трохи божевiльне, як на своi п’ятдесят iз гаком.

Скинувши взуття й панчохи, я пiшла по водi босонiж. Вода була неймовiрно тепла вiд тротуару, розпеченого лiтнiм сонцем.

Упевнена, моi сусiди подумали, що я втратила останнi крихти здорового глузду, але менi було байдуже. У ту мить я почувалася живою. Я не турбувалася про рахунки, майбутне або будь-якi iншi щоденнi справи. Я отримала подарунок – чисту та просту мить радощiв!

Табличка тепер висить у моiй вiтальнi як подарунок вiд чоловiка на Рiздво. Щодня я проходжу повз неi кiлька разiв i часто зупиняюся, щоб запитати себе: «Отже, чи танцюю я пiд дощем?»

Думаю, що так. Я знаю, що намагаюся це робити. Я, безумовно, бiльше роблю паузи i, усвiдомлюючи, дякую за величезнi щедроти навколо мене – радощi, яких я часто не помiчала в гонитвi за майбутнiм щастям. Я бiльше тiшуся таким дарункам: том?, що мiй син з особливими потребами навчився керувати автiвкою самостiйно, або любовi вiрних друзiв, або красi весни. Так, крок за кроком, я вчуся танцювати пiд дощем!



    Джиннi Ланкастер




3. Кожен день – шедевр


Дуже часто для того, щоб змiнити себе, потрiбно бiльше, нiж змiнити життевi обставини.

    Артур Крiстофер Бенсон

Нiколи не думала, що, закiнчивши коледж, повернуся жити до батькiв. Насправдi впродовж останнього року навчання я говорила собi, що в жодному разi не переiду з неймовiрного культурного мегаполiса Лос-Анджелеса до своеi дитячоi кiмнати в маленькому й сонному приморському мiстечку, у якому я виросла.

Тож я спробувала здобути стипендiю, щоб поiхати навчатися закордон. Я годинами працювала над своiми заявками – переглядала есе, збирала рекомендацiйнi листи, шукала програми, тренувалася проходити спiвбесiди – i дiйшла до останнього етапу у двох престижних програмах, але, зрештою, мене не взяли до жодноi з них.

Я не хотiла вдаватися в розпач, тому подавала документи на вступ до унiверситетiв у всiй краiнi. За чотири мiсяцi моя поштова скринька була повна листiв iз вiдмовами.

Настав квiтень. У мене був лише мiсяць до того, як випуск iз коледжу виплюне мене в Реальний Свiт. Я залазила в iнтернет, шукаючи роботу в затоцi Сан-Франциско[13 - Велика мiська агломерацiя в Пiвнiчнiй Калiфорнii, сформована навколо затоки Сан-Франциско.], де мiй хлопець, iз яким у нас були стосунки на вiддалi, мав учитися ще один рiк. Я вирiшила, що можу знайти там роботу й жити поруч iз ним, насолоджуючись творчими стимулами нового мiста.

Потiм, через кiлька тижнiв пiсля випускного, я розiйшлася з тим хлопцем. Моi однокурсники роз’iхалися в усi куточки земноi кулi. Я спакувала речi в батькiвський мiнiвен i повернулася додому, вiдчуваючи себе цiлковитою невдахою.

Зрозумiйте мене правильно. Обожнюючи своiх батькiв, я усвiдомлювала, як щедро було з iхнього боку дозволити менi повернутися додому i якийсь час подумати над своiм життям пiсля коледжу. Коли я iхала вчитися, вони, мабуть, вiрили в те, що i я: що я iду назавжди. Однак, замiсть того щоб бути вдячною, я могла зосередитися лише на тому, що почувалася лузеркою. У мене був чудовий диплом iз коледжу, але я була тут, повернулася туди, звiдки почала чотири роки тому. Менi було сумно, бо я розiйшлась iз хлопцем. Я сумувала за своiми однокурсниками й почувалася так, наче усi, крiм мене, пiшли у свiт, щоб робити запаморочливi, важливi речi.

Вилежавши кiлька днiв, я натрапила на популярну цитату: «Роби кожен день своiм шедевром». Тодi я зрозумiла: не обов’язково жити в новому захопливому мiстi, щоб робити своi днi витворами мистецтва. Я можу почати це просто зараз. Я наклеiла ту цитату на дзеркало у ваннiй кiмнатi i встановила ii як заставку у своему телефонi. Я додала ii до свого пiдпису в електроннiй поштi. «Роби кожен день своiм шедевром» – стало моiм особистим девiзом.

Який вигляд мае «шедевральний день»? Я обдумала це запитання. Для мене день справдi стане «шедевром», якщо в ньому буде час iз близькими, час на фiзичнi вправи й п

Сторінка 7

клування про себе, час на допомогу iншим i час, присвячений моiй пристрастi – письму.

Я скористалася з цього знання, щоб упорядкувати своi днi.

Я змiнила свiтогляд i почала розглядати свiй час удома як дарунок: я можу багато часу проводити з батьками. Моя роль у домогосподарствi бiльше не була дитяча; найпевнiше, батьки ставилися до мене як до дорослоi людини, тому нашi стосунки перейшли у взаемну повагу й увагу. Майже щодня я вiдвiдувала свого дiдуся, який також жив у мiстi, i захоплено слухала його розповiдi. Я поновила зв’язок iз кiлькома близькими шкiльними друзями, вiд яких вiдiйшла впродовж останнiх кiлькох рокiв.

У коледжi я часто була занадто зайнята або напружена, щоб готувати здорову iжу чи достатньо займатися спортом. Тепер, коли зосередилася на тому, щоб кожний день робити шедевром, я знаходила час, щоб пiклуватися про свое здоров’я. Я почала прокидатися рано й бiгати в парку поруч iз будинком. Вiдвiдувала також мiсцевi фермерськi ятки й купувала бiльше фруктiв та овочiв, вiдшукуючи в iнтернетi рецепти здорових страв. За два тижнi я вiдчула себе сильнiшою й енергiйнiшою, нiж була до того. Ранковi вправи стали для мене дорогоцiнним часом, щоб подумати й пiдтримати зв’язок зi своiм внутрiшнiм «я».

Я записалася волонтером до школи, щоб допомагати дiткам писати й читати, вiдвiдувала лiтнiх людей у будинку для престарiлих, зв’язалася з волонтерським центром нашого мiста й допомагала чистити пляжi та органiзовувати заходи зi збирання коштiв.

І я почала щодня писати по двi години. Я хотiла стати письменницею, але мiй «письменницький» розклад у коледжi був нестабiльний – iнколи по двадцять хвилин на день, iнколи жодного слова за тижнi, а потiм усi вихiднi на самотi у своiй кiмнатi з ноутбуком. Установивши графiк, я змогла легше перейти в «письменницький ритм». Інколи слова виникали легко. Інколи я бiльшу частину двох годин, вiдведених на писання, витрiщилася у вiкно, записуючи нескладнi нотатки. Однак моi сторiнки з писаниною почали набувати цiлiсностi. Я писала статтi, есеi, короткi оповiдання. Я навiть почала писати роман!

Деякi днi не були такi збалансованi, як iншi. Неочiкувано виникали завдання та проблеми; не кожен день минав так, як я запланувала. Проте щоночi, згадуючи в лiжку про подii минулого дня, я вiдчувала надзвичайне задоволення й пишалася собою. Я справдi думаю, що клiше «на все е причина» правильне. Озираючись назад, розумiю: найкраще, що я могла зробити, – це повернутися додому пiсля коледжу. Тепер, коли за кiлька мiсяцiв вступатиму в аспiрантуру, вiдчуваю себе зосередженою, оновленою i щасливою через те, ким я е.

Я не невдаха, нiколи нею й не була. Тепер я розумiю, що найбiльше мене стримував негативний свiтогляд. Мiй «успiх» не залежить вiд того, що думають iншi або роблять моi однолiтки, вiн також не залежить вiд того, що я «повинна» робити, дослухаючись до своiх вiдчуттiв. Мое життя успiшне, коли я живу згiдно зi своiм девiзом, – i роблю кожен день шедевром.



    Даллас Вудберн




4. Мудрi слова


Менi не подобаеться цей чоловiк. Отже, я маю пiзнати його краще.

    Авраам Лiнкольн

Це сталося другого дня, як я вiдмовилася вчителювати, ставши координатором iз допомоги старшокласникам. Я запитала жiнку, що йшла на пенсiю з цiеi посади, як вона витримувала надзвичайно недоумкуватого директора, який погано ставився до вчителiв.

Ця вiдповiдь була така дивовижно позитивна й чудова, що я одразу вподобала ii. Вона позбавила мене нескiнченних годин розчарувань i розв’язувала конфлiкти впродовж усього мого життя.

Та жiнка просто сказала: «Я молюся за нього. Дуже важко не любити того, за кого ви молитеся».



    Кей Коннер Плiшка




5. Двое незнайомцiв


Похмурих людей удача оминае. Не занепадайте духом. Добро прийде до вас, а ви прийдете до добра.

    Глорi Абельяс

Мое чарiвне життя сповнене кумедних моментiв – пiкантних новин за веселою розмовою пiд час вечерi з друзями. Я помiтила, що часто своi iсторii починаю зi слiв: «Угадайте, що зi мною трапилося?» – а далi йдуть розповiдi про жахливi побачення або незручнi ситуацii. Крiм комiчного й розважального ефекту, жодна з цих iсторiй не мала великого значення або не була важлива. Коли одного вологого липневого дня в мiстi Сент-Джозеф, штат Мiчиган, у мене зламалася автiвка, я не зрозумiла, що це по-справжньому визначна мить.

За сiм тижнiв до цiеi аварii, звiльнившись iз безглуздоi роботи, я поiхала з Мiчигану до Колорадо, щоб почати нове життя й кар’еру у двадцять шiсть рокiв. Я виразно вiдчувала, що це мiй шанс прокласти собi дорогу у свiт – справдити свою мрiю i працювати з дiтьми в ХАМЛ[14 - Християнська асоцiацiя молодих людей – одна з найбiльших християнських молодiжних органiзацiй у свiтi.] у Колорадо-Спрiнгсi.

Цьому омрiяному життю не судилося бути. Натомiсть я чотири iз семи тижнiв хворiла, уже потiм визнавши, що височина не пiдходить для моеi астми. Змушена покинути те, що вважала своiм новим, захопливим життям, я зiткнулася з неприемною реальнiстю – потрiбно пов

Сторінка 8

ртатися до нудного iснування в Мiчиганi, де мiй статус був такий: двадцятишестирiчна жiнка, незамiжня, безробiтна, живе з батьками й не уявляе, що робити зi своiм життям.

Їхати однiй тисячу чотириста миль[15 - 1 миля = 1,6 км.], коли ти хвора й маеш депресiю, – жахливо, хоча слово «жахливо» не може вповнi описати те, як насправдi все було погано. Постiйнi хрипи, задишка й сильний бiль у легенях спричиняли надзвичайний дискомфорт, а лiки, якi я пила, робили мене сонною та млявою.

Легше стало, коли о десятiй вечора я перетнула кордон Мiчигану. Попереду ще були чотири години за кермом, однак я втомилася, тому заiхала в мiстечко Сент-Джозеф, винайняла номер у мотелi й одразу вклалася спати. Зайшовши в номер, я не помiтила, що витяжний вентилятор[16 - Вентилятор, який вiдсмоктуе вiдпрацьованi гази автомобiля.] у моiй автiвцi й далi працюе, хоча вранцi вже точно це побачила, коли не змогла завести свою машину.

Тiеi митi, на паркiнгу бiля мотелю, менi хотiлося плакати. Хотiлося кричати. Крiм медичного та психiчного стресу, у якому я перебувала останнi сiм тижнiв, тепер менi доведеться впоратися не лише iз фiзичним зламом, але й зi зламаною автiвкою. Я просто хотiла бути вдома. Удома. Проте ось я – застрягла, хвора, утомлена з дороги, зла на те, що довелося полишити своi перспективи, i зла на цiлий свiт. Зростаючи, я чула, як люди говорили менi: «Бог нiколи не посилае нам бiльше, нiж ми можемо витримати». У такi митi, як ця, здавалося, що Йому подобаеться виходити за межi дозволеного.

Пiсля того як мою машину вiдтягли до найближчого автоцентру, я перебувала в залi очiкування, бо ремонт мав тривати двi години. Саме тодi я почала розмовляти з лiтньою жiночкою, яка сидiла за кiлька стiльцiв вiд мене. У неi було ласкаве обличчя, вкрите легкими зморшками мудростi, i спiвчутливий материнський погляд.

– Отже, ви щось ремонтуете? – запитала вона з турботою в голосi. Я зрозумiла, що жiнка, мабуть, побачила на моему обличчi вiдчай.

– Так, – вiдповiла я, зiтхнувши. – Моя машина не заводиться. Не уявляю, що сталося. – Я вiдкинулася на спинку стiльця, притулила голову до стiни, втупивши очi в безглуздi флуоресцентнi вогники на стелi й роздумуючи, скiльки годин менi тут ще сидiти.

І ось тодi неочiкувано, незрозумiло для мене й у такий дивний час настала визначна мить мого життя. Коли ми з цiею милою жiночкою почали розмовляти, усе було звично. Вона попросила розповiсти, що сталося з моею автiвкою. Коли я все iй розказала, ми перейшли до невимушеноi стандартноi розмови – про речi, про якi ви розмовляете з незнайомцями в кiмнатах очiкування – щось про вiдпустки, iсторiю погоди в Мiчиганi й мiсця, де можна поiсти. Потiм наша розмова перейшла вiд загального до особистого. Жiнка розповiла, як бореться з вiдчуттям провини, бо плануе вiддати свою вiсiмдесятип’ятирiчну матiр до будинку престарiлих. Я намагалася поспiвчувати iй i розповiла про те, що моi батьки, яким за шiстдесят, обговорюють можливiсть отримати страховi вiдшкодування, якщо комусь iз них або iм обом потрiбен буде догляд у такому будинку. Ми розмовляли про життя – справжне життя. Ми говорили про мою поiздку в Колорадо й астму, ii будинок i чоловiка на пенсii, моiх батькiв-пенсiонерiв.

– Ваша машина готова, мем, – сказав жiнцi сервiс-менеджер.

– О, дякую, – вiдповiла вона.

Жiнка пiдвелася, i я усмiхнулася до неi. Вона взяла свiй гаманець та ключi вiд машини, що лежали на сусiдньому стiльцi, i побажала менi успiху. Однак потiм, коли вже йшла геть, завагалася й повернулася до мене.

– Знаете, я маю вам щось сказати, – промовила вона, i я побачила, як ii обличчя набуло серйозного виразу. Жiнка опустила очi додолу, потiм подивилася просто на мене, i ii яскравi блакитнi очi потьмянiли. – Кiлька рокiв тому померла моя донька. Так тяжко тепер робити навiть простi речi, – вона важко ковтнула, глибоко вдихнула та промовила далi. – Однак iнколи я зустрiчаю когось, хто нагадуе менi доньку, i сьогоднi ви менi нагадали так багато про неi. – Жiнка усмiхнулася крiзь сльози на очах i сказала: – Я вiрю, що iнодi Господь посилае менi людей, щоб нагадати про доньку й показати, що вона досi зi мною i що я можу впоратися з цим. Менi дуже сподобалося розмовляти з вами сьогоднi. – Щира усмiшка з’явилася на ii обличчi. – Прошу вас, коли приiдете додому, обiймiть своiх батькiв. Їм дуже пощастило, що ви в них е.

До мого горла пiдступив величезний клубок. Я не знала, що вiдповiсти. Я вiдчула, що сльози застилають менi очi, i все, що змогла, це непевно пробурмотiти: «О Господи, дякую вам». Я була приголомшена, збентежена i здебiльшого сумна. Мене так зворушили ii слова, ii одкровення про доньку i щиросерднi почуття, що iх ця жiнка вклала у свою розповiдь. Я з тих людей, якi зазвичай приховують своi емоцii, але того дня я пiдвелася, обiйняла ii i сказала: «Менi теж сподобалося з вами розмовляти», – i це я казала щиро.

Кiлька годин по тому я пiд’iхала до батькiвського будинку. Надвiр вийшла мама, як завжди широко та привiтно усмiхаючись, i мiцно мене обiйняла – так

Сторінка 9

обiйми, що породжують любов i тепло, може дати лише мама. Я буда вдома. Я також щосили обiйняла ii. Вiдтодi я нiколи не питаю, чому поганi, божевiльнi чи веселi речi або щось iнше трапляеться зi мною. І я точно нiколи не запитаю: «Чому я?» – коли наступного разу в мене зламаеться машина.



    Меггi Коллер




6. Слухай свою маму


Людина, яка чекае, що iй щось пiдвернеться, може почати з рукавiв своеi сорочки.

    Гарт Генрiкс

Моя бабця завжди казала: «Нiколи не зробиш, доки не спробуеш». Потiм мама пiдхопила цю мантру й читала ii менi багато разiв у дитинствi. Зазвичай за допомогою цих слiв вона намагалася примусити зробити щось, чого я не хотiла. Це наче розмахувати перед биком червоною ганчiркою. Хоч мене та фраза i дратувала, але вона засiла в моiй пам’ятi.

Багато рокiв по тому мого чоловiка скоротили на роботi, i ми залишилися тiльки з моею зарплатнею. Наша родина мала два доходи, два рахунки та двох дiтей, про яких потрiбно було пiклуватися. Чоловiку виплатили щедру компенсацiю, але тi грошi були не вiчнi. І коли здавалося, що гiрше вже бути не може, це сталося – я теж утратила роботу.

Поки мiй чоловiк оббивав пороги, стукав у дверi, телефонував i сканував документи для наступноi роботи, я була вдома i щосили намагалася зрозумiти, як отримати якнайбiльшу користь iз кожного цента. Часто нам було складно зберiгати обнадiйливе, позитивне ставлення, але ми щосили намагалися.

Одного разу я дiстала молоко з холодильника й помiтила, що воно трохи тепле. Ми не могли дозволити собi викликати майстра, тому встановили в холодильнику найнижчу температуру, сподiваючись на краще.

Стурбована нашою ситуацiею, я намагалася вигадати спосiб, як можна заробити трохи грошей. Згодилася б навiть невелика сума. Може, ми нарештi полагодили б холодильник. Однак що я могла зробити? Я також почала шукати оголошення про роботу, вiдгукуючись на всi вакансii, якi хоч якось мене стосувалися.

Одного дня я зустрiлася за ланчем iз колишнiм колегою, який наполягав, що з мене вийшов би чудовий викладач для комп’ютерних курсiв. На своiй останнiй роботi я активно користувалася текстовими редакторами й на цьому, безперечно, зналася, однак хiба можна продати таку навичку? Хiба люди справдi платитимуть менi за те, щоб я iх учила? Єдиний досвiд учителювання, яким я могла похизуватися, був у недiльнiй церковнiй школi. Я згадала мантру своеi мами: «Нiколи не зробиш, доки не спробуеш».

Я не знала, з чого почати. Уклавши нарештi план, спершу я перевiрила наявнiсть i вартiсть примiщень. Забронювавши кiмнату, я пiшла до торгово-промисловоi палати й отримала список мiсцевих пiдприемств. Удома я набрала iхнi адреси на комп’ютерi й надрукувала iх на налiпках. Потiм зробила буклет, який можна було розiслати поштою, щоб презентувати своi курси. Я сидiла на пiдлозi в кабiнетi, згортала буклети, наклеюючи на них налiпки з адресами та поштовi марки. Наступного дня, сидячи у своiй машинi перед поштовим вiддiленням, я помолилась, а потiм вийшла й розiслала буклети, хоч ми насправдi не могли витрачати грошi, якi пiшли на все це.

Сумнiви гризли мене, доки я чекала на вiдповiдi. У мене абсолютно не було досвiду в бiзнесi, навiть у такiй невеликiй справi, як ця. Я не мала викладацького досвiду. Менi була потрiбна допомога, тож я згадала бабусинi слова: «Нiколи не зробиш, доки не спробуеш». Що ж, я спробую.

Щодня я нетерпляче чекала на листи й на третiй день отримала першу вiдповiдь. Я забiгла в будинок, щоб показати конверт чоловiковi. «Чому ти його не вiдкрила?» – запитав вiн. Я обережно вiдкрила конверт i побачила чек та двi реестрацiйнi картки. Я не могла в це повiрити! Менi потрiбно було десять людей, щоб компенсувати принаймнi своi витрати. Упродовж двох наступних тижнiв я отримала поштою бiльше чекiв i карток. На перший день курсiв у мене було сiмнадцять учнiв.

Я орендувала комп’ютери, але не могла дозволити собi перевезти iх та пiд’еднати.

– Не хвилюйся, кохана, – сказав чоловiк, обiймаючи мене. – У тебе е я. Я допоможу тобi. Ми впораемося.

У день, коли я мала почати заняття, ми з чоловiком встали ранiше й забрали комп’ютери. Щоб привезти iх усi, довелося iздити двiчi. Наступну годину ми вивантажували комп’ютери, пiд’еднували iх до мережi й установлювали програмне забезпечення. Потiм чоловiк пiшов, а я стояла сама й чекала, коли приiде мiй перший учень.

За наступнi п’ятнадцять хвилин я двiчi сходила у ванну кiмнату, тричi перевiрила зачiску й макiяж та отримала невеличкий напад панiки. Що, на Бога, я роблю? Цi люди захочуть повернути своi грошi!

Зайшли першi учнi. Я всмiхнулася, вiдрекомендувалася й позначила iх у своему списку. Один за одним моi учнi заходили й сiдали на своi мiсця. Я щосили намагалася вдавати, нiби дуже зайнята пiдготовкою, i кiлька разiв поверталася до класу, нервово усмiхаючись. Коли всi зiбралися, передала потрiбнi матерiали й почала заняття. За кiлька хвилин, розслабившись, я вже стала направляти учнiв, вiдповiдаючи на iхнi запитання. Час швидко минув.

Коли чоловiк приiха

Сторінка 10

, щоб допомогти менi з комп’ютерами, я схвильовано вибiгла до нього.

– Їм сподобалося! Вони питали, чи будуть у мене ще заняття, щоб iхнi колеги також могли вiдвiдати курси.

– Чудово! – вiдповiв вiн, трохи приголомшений. Не впевнена, що мiй чоловiк подумав, що я досягну успiху, але вiн досi пiдтримував мене.

Упродовж наступних мiсяцiв я провела ще кiлька занять. Я знайшла дешевший спосiб надсилати пошту, встановила робочий телефонний номер та отримала лiцензiю. Я заробляла достатньо грошей, щоб компенсувати своi витрати i трохи вiдкласти. Я не прагнула розбагатiти, а просто пiдтримувала нас на плаву – i це було чудове вiдчуття!

Нiколи не забуду того дня, коли привезли наш новий холодильник. Вiн був набагато бiльший вiд старого. Я заплатила за нього зi своiх грошей, зароблених на курсах. Я так пишалася собою, нiби заплатила за нову автiвку. Ну добре, це була б дуже велика угода. Однак я отримала неймовiрне задоволення, бо спробувала й досягла успiху!

Зрештою, ми з чоловiком знайшли роботу на увесь день. Новий керiвник розповiв, що в моему резюме йому впали в очi двi речi – викладацький досвiд i той факт, що я започаткувала власну справу, який свiдчив, що я можу вести проекти та працювати самостiйно. Вiдтодi я в цiй компанii вже шiстнадцять рокiв.

Щоразу, коли менi дають, на перший погляд, дуже складний проект або менi доводиться працювати з чимось новим, я досi чую мамин голос: «Нiколи не зробиш, доки не спробуеш». Дякую, матусю!



    Деббi Еклiн




7. Просто покажiть себе


Бути смiливим – це боятися, але все одно йти далi.

    Ден Разер

Гуляючи в лiсi бiля нашого будинку на Кейп-Кодi[17 - Пiвострiв на пiвнiчному сходi США.], я зустрiла чоловiка, який навчив мене трьох слiв, що змiнили мое життя.

Його звали Моррiс, i на вигляд йому було десь за сiмдесят або вiсiмдесят рокiв. Вiн сказав менi:

– Я щодня гуляю тут – i пiд сонцем, i пiд дощем.

Помiтивши, що на шиi в мене бандаж i що однiею рукою я взялася за дерево, тримаючи в iншiй палицю, Моррiс запитав:

– То вам тяжко тут ходити?

– Інодi.

Вiн, розумiючи мене, кивнув i зауважив:

– Однак ви все одно ходите.

Здавалося, того дня в лiсi ми налагодили особливий зв’язок i говорили щиро.

– Вiдверто кажучи, – вiдповiла я, – менi важче ходити не тут, а дiстатися сюди. І це не через бандаж або палицю. Це через моi думки.

– Ви застрягли у краiнi «буду – не буду». От у чому проблема.

– Так! – я засмiялася, бо вiн дуже влучно описав мiй стан. – Однiеi секунди обговорення для мене досить, щоб знайти iдеальне виправдання, вiдмовитися вiд цього й натомiсть натиснути кнопку на телевiзiйному пультi.

Тодi Моррiс промовив три чарiвнi слова, якi я вiдтодi кажу собi майже щодня: «Просто покажiть себе».

Пiзнiше мiй чоловiк Боб спитав у мене, що Моррiс мав на увазi.

– Я розумiю це так. Коли в моiй головi виникае iдея «Потрiбно робити вправи», я одразу починаю обдумувати кожен крок, який доведеться зробити на шляху до цього. Спочатку менi потрiбно сходити в душ. Потiм знайти, що вдягти. Тодi мушу знайти все потрiбне для моеi безпеки. Потiм потрiбно… бла, бла, бла. Думаю, що Моррiс радив вiдмовитися вiд усiх цих думок. Інакше кажучи, я маю замiнити роздуми-якими-вiдмовляю-себе на слова «Просто покажiть себе».

Боб почав практикувати Моррiсову фiлософiю – i це спрацьовувало в багатьох речах.

– Я завалений дрiбними справами за комп’ютером, якi маю зробити, – розповiв вiн менi. – Інодi я просто iх уникаю, але це перетворюеться на божевiлля. Тому, замiсть того щоб думати про все загалом, я кажу: «Просто покажи себе», – i роблю це.

Отже, новий пiдхiд працював чудово й бездоганно, доки зi мною не зв’язалися Келвiн i його дружина Емi, органiзатори й керiвники клубу «Cape Cod Challenger», якi прочитали багато моiх газетних колонок. Я часто пишу про iнвалiднiсть, саме тому вони зв’язалися зi мною.

Келвiн написав менi в електронному листi: «Ми забезпечуемо на пiвостровi цiлорiчнi спортивнi, оздоровчi й соцiальнi заходи для молодi iз фiзичними та психiчними вадами розвитку».

Також вiн зазначив: «Упродовж бейсбольного сезону щонедiлi ми збираемо людей у парку. Для нас буде за честь, якщо ви виголосите промову на вiдкриттi та зробите першу подачу».

Я схопилася за голову. Головна моя фобiя – публiчнi виступи. Однак я не могла вiдмовити, тому в моiй головi одразу виникла альтруiстична й доброзичлива думка: «Ненавиджу тебе, Келвiне».

Наступного дня Боб пiшов зi мною на зустрiч iз Келвiном у «Dunkin’Donuts»[18 - Мiжнародна мережа кондитерських закусочних iз фiрмовими пончиками.].

– Будь ласка, не змушуйте мене виголошувати промову, – благала я цього чарiвного юнака, якому засiла божевiльна iдея: якщо я пишу розповiдi, то це якось означае, що я можу складати слова докупи привселюдно.

– Лише кiлька речень, – попросив вiн.

Я вирiшила не поспiшати i злизувала вершковий сир зi свого пончика. Боб постiйно штурхав мою ногу й торкався своiх вусiв, що, як я запiзно здогадалася, означало, що в мене на в

Сторінка 11

рхнiй губi лишилася величезна грудка сиру.

Я неохоче погодилася.

Посеред ночi перед своею промовою я розбудила Боба.

– А якщо я не зможу говорити й замiсть слiв прогикаю якихось десять складiв? (Таке трапилося на нашому весiллi.) Якщо я не зможу ходити? Якщо в мене буде напад панiки? Якщо… – Однак Боб нiжно заспокоiв мене.

Вiн сказав:

– Ти знаеш, що лише одне важливе.

Я знала.

І тому вирiшила «просто показати себе» на вiдкриттi сезону.

Усе минуло чудово. І це не означае, що я чудово виголосила промову. Це означае, що я невиразно бурмотiла, заiкалася й навiть двiчi забувала слова. Чи мала я засоромитися? Звiсно, нi. Усе, що я мала зробити, – це подивитися на дiтей, iхнiх батькiв, учителiв, волонтерiв; на обличчi кожного з них було приемне очiкування. Вони бачили iнвалiда, такого самого, як i вони, який просто пiднявся туди й намагаеться щось сказати.

Я зробила найдивнiшу рiч. Я сказала правду. Ось що я сказала:

– Я дуже рада бути сьогоднi тут iз вами, прекрасними людьми клубу «Cape Cod Challenger». Я вдячна Келвiну й Емi за те, що запросили мене.

І… менi також страшно говорити перед такою великою кiлькiстю людей. Однак от що я скажу, – я боюся багато чого й намагаюся все одно це робити.

Тому мое послання до вас таке:

Не важливо, чи ми переможемо.

Не важливо, що ми боiмося.

Єдине, що важливо… те, що ми намагаемося!!

Отже, хто допоможе менi зробити першу подачу?

Багато дiтей iз вадами розвитку здiйняли своi руки: «Я! Я!» Вони захоплено пiдбiгли до мене, щоб допомогти. Я страшенно хиталася. Помiчники вберегли мене вiд падiння. Дiти тримали мою руку i м’яч так, що могли вiдчувати, нiби це вони роблять першу подачу. І коли ми ii зробили, то всi закричали: «М’ЯЧ У ГРІ!»

Потiм хтось дав менi величезний букет квiтiв.

Знаете, я зрозумiла, що не важливо, якщо я втрачу рiвновагу. Не важливо, якщо в мене раптом будуть проблеми з вимовою або трапиться одна з поганих речей, якi iнодi стаються зi мною.

Єдине, що мае значення, – те, що я зробила це: для дiтей, вихователiв i для себе.

Дякувати Богу, що того дня в лiсi я випадково зустрiла Моррiса. Хоча вiн сказав менi, що гуляе там щодня, вiдтодi я його не бачила.

І хоча я знаю понад сорок людей, якi прогулюються тiею самою стежкою в лiсi, жоден iз них нiколи не бачив Моррiса. І це змушуе замислитися.



    Саралi Перел




8. Знайти себе справжню


Мудра людина не побиваеться за тим, чого не мае, а тiшиться тому, що в неi е.

    Епiктет

Усе починалося як найлiпший день мого життя i, звiсно, моеi кар’ери. Мене та мiй вiддiл назвали найкращим пiдроздiлом компанii, тому я зiбрала всiх на святковий ланч. Я працювала з дивовижними людьми, i ми пишалися тим, чого досягли за попереднiй рiк завдяки тяжкiй працi й командному духу.

Чудовий ланч, добiрна iжа й дух товариства за столом змушували мене усмiхатися. Я пишалася командою, учасники якоi смiялися, галасували й любили одне одного, i тiшилася тим, що я – iхня лiдерка. Погода була свiжа i прохолодна, але сонячна, тому я подумала, що «краще за це нiчого не може бути». День був iдеальний.

Пiсля ланчу ми повернулися до роботи. Я перевiрила електронну пошту, i на екранi з’явилося термiнове повiдомлення про обов’язкову телеконференцiю, яка буде пiзнiше, пiсля обiду. Щоб заощадити кошти, ми часто проводили такi телеконференцii, а не дорогi наради керiвництва, тож я нiчого не запiдозрила й далi працювала, вiдповiдаючи на телефоннi дзвiнки, якi пропустила пiд час ланчу.

Настала друга година – час телеконференцii. Я увiмкнула гучномовець на своему телефонi, щоб мати змогу слухати i працювати одночасно – багатозадачнiсть, як завжди. Я почула, що голос заступника директора, завжди такий привiтний, якийсь безрадiсний. Вiн заiкався й запинався, що було на нього не схоже, i, зрештою, видав нам поганi новини.

– Ваш вiддiл переводять в Огайо, якщо погодитеся iхати туди, – сказав вiн тремтячим голосом. – Якщо не зможете, вам виплатять компенсацiю i впродовж шiстдесяти днiв звiльнять.

Я закляла. Як таке може статися? Бiльшiсть iз нас роками працювала в цiй компанii, у якiй казали, що нашi посади однi з найнадiйнiших. Жоден iз нас не мiг переiхати з рiзних причин, а iнших вакансiй у компанii в нашому регiонi не було, тож стало очевидно, що я та моя команда невдовзi станемо безробiтними.

Передi мною постало жахливе завдання – повiдомити новини пiдлеглим. Як iхня лiдерка, я мала бути сильною й мужньою оптимiсткою, але в душ? була до смертi налякана. Промовляючи пiдбадьорливi слова, я вiдчувала, що мiй свiт повiльно доходить кiнця.

Чоловiк i родина заспокоювали мене, але було страшно. Насправдi страшно. Із фiнансового погляду я знала, що все буде гаразд: чоловiк мав добру роботу, та й компенсацiя i деякi моi заощадження протримають нас якийсь час, але я все життя працювала повний робочий день i не знала, за що вiзьмуся, втративши роботу. Вона iдентифiкувала мене – ким я була й ким себе визначала. Я була лiдерка й вiдчувала, що я чудова лiдерка. Ки

Сторінка 12

я буду, коли це заберуть вiд мене?

Першi кiлька днiв пiсля того, як моя робота скiнчилася, я не хотiла вилазити з лiжка. Перед чоловiком i дiтьми я мала хвацький вигляд, але на самотi вешталася будинком, не знаючи насправдi, що робити. Пiсля безперервних двадцяти п’яти рокiв роботи я була загублена. Я надсилала своi резюме, але через економiчну ситуацiю вакансiй у моiй сферi було вкрай мало. Здавалося, що я довго сидiтиму без роботи, тож не знала, як розпорядитися своiм новим вiльним часом.

Одного дня, посидiвши й пожалiвши себе, я увiмкнула телевiзор i побачила програму про групу мiсiонерiв, яка допомагае дiтям i людям, що потерпають через голод, у всьому свiтi. Я вiдчула провину, бо знала, що, хоч i втратила роботу, у нас щовечора вдосталь хорошоi здоровоi iжi на столi. Слова учасницi мiсiонерськоi групи, здавалося, були спрямованi особисто до мене: вона говорила глядачам, що «найкращий шлях бути щасливим i забути про власнi проблеми – це допомагати iншим».

Присоромлена, я зрозумiла, що втопала в жалю до себе, тодi як маю бути вдячна за коханого чоловiка, чудових дiтей, родину та друзiв, яким я потрiбна. Я можу й далi зосереджуватися на тому, що втратила, i бути нещасною або можу радiти тому, що маю, i робити щасливими iнших.

Я вирiшила пiдвестися, вдягнутися i приготувати чудову вечерю для родини. Менi завжди подобалося готувати, навчаючись у мами й бабусь – чудових кухарок iз Пiвдня, якi розповiдали менi своi секрети. Також я подумала, що можу зготувати трохи iжi для наших сусiдiв-пенсiонерiв, зробивши iхнiй день яскравiшим.

Я почала змiшувати iнгредiенти, мугикаючи собi пiд нiс пiд час готування. Я знову почувалася, як давнiшня «я». Саме тодi одна з моiх доньок зайшла на кухню й запитала, чи може вона допомогти менi з вечерею. Ми перемiшували, просiювали, пiдливали й пекли – i приготували вечерю разом. Ми смiялися, розмовляли й дiлилися iсторiями. Я розповiла доньцi, як мама й бабусi дозволяли менi допомагати iм готувати, коли я була маленька, i що досi користуюся багатьма з iхнiх рецептiв. Я забула про свiй смуток, i, коли ми накрили стiл для решти родини, то пишалися смачнючою вечерею, яку приготували, i грiлися в отриманих комплiментах.

Пiсля вечерi, миючи посуд, я зрозумiла, що нiколи не навчала своiх дiтей готувати. Я так була заклопотана кар’ерою в бiзнесi, що не знаходила часу, щоб показати iм, як створювати неперевершенi страви, яких навчилася змалку й замолоду. Я завжди готувала для родини, але не давала iм дарунку, яким сама була надiлена, – навчити iх готувати iжу для своiх близьких. Це засмутило мене, тому я вирiшила, що використаю свiй раптовий вiльний час, щоб усе змiнити.

Наступного ранку я повiдомила родинi, що збираюся почати кулiнарнi заняття для них. У вiдповiдь пролунали невдоволенi стогони дiтей, у яких було насичене життя та власнi плани. Однак я переконала iх спробувати, i ми вирiшили наступного дня приготувати вечерю. Я дозволила кожному вибрати страву до вечерi, яку вони готуватимуть пiд моiм проводом. Ми вирiшили робити це щотижня, готуючи трохи iжi для друзiв i нужденних сусiдiв у нашiй громадi.

Наступного ранку ми поiхали до продуктовоi й мiсцевоi фермерськоi крамниць та придбали продукти на вечерю. Розклавши iнгредiенти, ми надiли фартухи й почали готувати. Я дiлилася кулiнарними технiками, особистими порадами щодо страв та iншою iнформацiею, потрiбною для багатьох наших рецептiв. Запiкаючи знаменитий лимонний пирiг за рецептом моеi бабусi, я згадала, якi веселi були часи, коли часто стояла в неi на кухнi й облизувала вiничок, густо вкритий бiлим, пухким, солодким i хмароподiбним безе. Тепер я дiлилася цим зi своiми дiтьми. Я майже побачила, як бабуся усмiхаеться з небес, спостерiгаючи, що ми продовжуемо ii традицii. Нiщо не могло потiшити ii бiльше, нiж готування чогось дивовижного для родини, i тепер я розумiю, як вона почувалася. Замiсть того щоб поспiхом поставити щось на стiл мiж дiловими зустрiчами й доповiдями, у мене е час насолоджуватися готуванням i куштуванням нашоi смачноi iжi. До того ж я в компанii своiх дiтей – слухаю iхнi жарти, дiзнаюся, що в них вiдбуваеться в життi, i цiню особистiсть кожного з них. Ранiше я була занадто заклопотана, щоб помiтити, що всi моi четверо дiтей такi рiзнi й такi особливi i стiльки втiхи дають менi. Переймаючись фiнансовим забезпеченням родини, я визнавала за основний прiоритет свою кар’еру, забувши, що насправдi для мене найцiннiше i ким насправдi я е, – а я дружина й мати цих чудових людей, якi заслуговують на мiй час, моi пiдказки та мою прихильнiсть.

Кулiнарнi заняття вiдбувалися щотижня. Вони стали тим часом, який ми всi згадуемо, – часом смiху, любовi й навчання i, звiсно, чудових страв. Готуючи з дiтьми, я почала робити речi, якi iм подобалися, разом iз ними i для них – ходити в бiблiотеку й кiнотеатри, грати в тенiс або вiдпочивати бiля басейну. Уперше я мала змогу справдi зосередитися на своiй родинi й насолоджуватися часом iз нею, не зважаючи на загрозливi дедлайни, коли ти працюеш на комп’ю

Сторінка 13

ерi й одночасно перевiряеш електронну пошту. Замiсть багатьох я зосередилася лише на одному, найважливiшому завданнi – упевнитися, що моя родина знае, що я люблю ii i вона для мене на першому мiсцi.

Урештi-решт, я знову почала працювати, але нова робота, яку я знайшла, давала менi змогу проводити набагато бiльше часу з чоловiком i дiтьми. Вона виявилася навiть краща за попередню: зарплатня вища, набагато менше стресiв i гнучкiсть, завдяки якiй я можу бути поруч зi своею сiм’ею, коли потрiбна iй. Я змiнила прiоритети й уже нiколи не захочу поставити своiх близьких на друге мiсце пiсля кар’ери.

Я думала, що втрата роботи – це найгiрше, що траплялося зi мною. Однак виявилося, що це замасковане щастя. Коли менi здавалося, що, втративши роботу, я втрачу ту себе, якою була, я насправдi лише почала виявляти себе справжню.



    Меланi Адамс Гардi




9. Лiцензiя на усмiшку


Хмарний день – не перешкода сонячнiй вдачi.

    Вiльям Артур Ворд

Кожен, хто добре мене знае, майже напевно назве мене оптимiсткою. Я вiрю в силу надii й у те, що в найскладнiших обставинах можна знайти щось позитивне. Мiй оптимiзм походить вiд сильноi особистоi вiри в люблячого Бога, який, на мою думку, дуже зацiкавлений у найменших подробицях наших життiв, а не тiльки у «великих справах». Також я вiрю, що на все е своя причина i, якщо ми триматимемо думки й душi вiдкритими, наш невидимий Господь часто ставатиме видимим, iнодi в дуже кумеднi способи!

Попри це, навiть оптимiсти можуть тимчасово втрачати надiю. Зi мною таке сталося одного надзвичайно холодного й похмурого сiчневого дня. Я почувалася змученою через болiснi випробування, на якi натрапила у своему життi. Шлюбнi i фiнансовi проблеми поеднались iз проблемами зi здоров’ям, створивши ураган емоцiй, що загрожував знищити мiй дух. Я почувалася роздратованою, розчарованою, обтяженою й вiддаленою вiд Господа. Здавалося, погода вiдбивала мiй настрiй – сiре небо не пропускало жодного сонячного променя. Гаруючи на роботi, я не могла позбутися вiдчуття безнадii й вiдчаю.

Приблизно посеред дня я вийшла з роботи на ланч. Досi не маючи песимiстичних i негативних вiдчуттiв, я помiтила, що на коротеньку мить вийшло сонце. Я задумалася про свое негативне ставлення й нагадала собi, що сама вiдповiдаю за стан своеi душi. Якщо я не здатна iгнорувати бiль, то можу або зациклитися на негативi, або змiнити думки на позитивнiшi. Хоч я усвiдомлено зiзналася собi в цiй правдi, однак вiдчула, що не здатна змiнити своi думки, тому схопилася за кермо й почала вiдверто та щиросердно молитися:

– Господи, – закричала я, вiдчуваючи, що в моiх очах застигли сльози, готовi хлинути, – де ти? Не хочу так почуватися, але сьогоднi я нещасна й утратила всяку надiю. Будь ласка, забери мене з цього темного, похмурого мiсця!

Я зупинилася на червоний знак свiтлофора й подивилася на автiвку, що iхала просто передi мною. Мою увагу привернув номерний знак, на якому було написано «SUNZOUT»[19 - Sun’s out (англ.) – Сонце сяе.]. На моему обличчi одразу заграла усмiшка. Це було наче нагадування вiд Господа, що сонце, зрештою, сяе, а посеред найтривалiшоi, найтемнiшоi, найхолоднiшоi зими це вже благословення. Однак потiм я поглянула на автiвку, що стояла паралельно до першоi. На номерному знаку цiеi машини було написано «GROUCH»[20 - Grouch (англ.) – Буркотуха.]. Прочитавши два номернi знаки по черзi, я сказала вголос: «СОНЦЕ СЯЄ, БУРКОТУХО». Тепер моя усмiшка стала ще бiльшою – i я засмiялася! Два рiзнi номернi знаки поряд миттево змiцнили мою попередню переконанiсть у тому, що я сама можу вибирати свiй шлях попри всi обставини. Я прийняла свiдоме рiшення вибрати позитивне ставлення й вiдчула, як мiй дух i настрiй пiдносяться.

Повернувшись на роботу, я розповiла цю iсторiю кiльком колегам, якi щиро посмiялися, коли я назвала те, що сталося, «повiдомленням iз небес». Того дня я зрозумiла, що, коли ми геть позбавленi мужностi, щоб вивести себе з негативного стану, допоможе лише молитва!



    Джулi Е. Гейвенер




10. Почути найгiрше


Якщо вам щось не подобаеться – змiнiть це; якщо не можете – змiнiть свое ставлення до цього.

    Мерi Енгельбрайт

Ми зi Сью iхали зi швидкiстю сiмдесят п’ять миль на годину, пiднiмаючись звивистою гiрською дорогою там, де Пiвнiчна Каролiна перетинаеться з пiвденним кордоном Вiрджинii. Сью, моя молодша дочка, а також мати й бабуся, вiдтепер ще була юною п’ятдесятип’ятирiчною вдовою. Гадаю, ii можна назвати «твiнером»[21 - В американському футболi та баскетболi спортсмен, який може грати на двох позицiях, але не мае достатнiх навичок, щоб грати лише на однiй iз них; фактично твiнер – це гравець, який виконуе функцiю промiжноi ланки мiж такими позицiями. (Прим. ред.)] – мiж мною та ii родиною, – вiдколи я часто прошу Сью вiдвозити мене на далекi вiдстанi або робити iншi речi, якi не хочу або не можу робити власноруч.

Бiльш полiткоректно буде сказати, що Сью з «Поколiння сендвiчiв». Це чоловiки й жiнки середнього вiку, якi досi пiклуються про чл

Сторінка 14

нiв своеi родини, навiть якщо тi здебiльшого дорослi, i раптом дiзнаються, що вiдповiдальнi також за старих батькiв, а отже, мають до насиченого життя увiпхнути додатковi обов’язки.

Я вiдкинувся на своему сидiннi й насолоджувався розкiшшю зручноi подорожi, помiчаючи, що мiсцеве сонячне свiтло й пейзажi дуже рiзняться вiд флоридських. Хочу зауважити, що колись були часи, коли я мрiяв побачити гори та пагорби i пропускав, як змiнюються кольори рiзних пiр року. Утiм, Флорида стала чудовим мiсцем, де я мiг жити, вийшовши на пенсiю, i пiклуватися про свою стару матiр, крiм таких ситуацiй, як-от потенцiйно серйозна медична проблема в мого сина. Я тiшився, що донька захотiла й могла перевезти мене, щоб я побачив його пiсля операцii. Для неi це також була безкоштовна подорож – можливiсть вiдвiдати старих друзiв та решту родини.

Поволi ми в’iжджали у Вiрджинiю, де дерева й долини блищали все яскравiше, а глибокi зеленi тiнi вiдбивали сонячне свiтло пiзньоi весни. На одному з найгарнiших мiсць висхiдного шосе, скiльки сягав наш зiр, справа ми бачили мальовничi долини й багато миль акуратно доглянутих сiльськогосподарських угiдь, усiяних бiлими будiвлями цивiлiзацii. Злiва височiли крутi скелi, спрямованi в небо, по яких струмками стiкала вода; цi навислi скелi де-не-де були вкритi мохом i молодими рослинами, що пiдкреслювали нахил гори. Час вiд часу траплялися невеликi купи камiння та бруду, якi нiби вiдкололися вiд скель i лежали як доказ невдалоi спроби людини пiдкорити цю пагорбкувату мiсцину.

Я перевернувся на правий бiк, прагнучи знайти гору, вiд якоi нiбито «вiдкусили» верхiвку. Припускаю, що це зробили люди, а не природа, щоб легше було надавати комунальнi послуги та iншi блага цивiлiзацii, однак для моеi родини цей пошук став грою – ми завжди шукали той знак, коли наближалися до мiсця, де мешкав дядько Чарлi.

Було 28 квiтня 2009 року – день, який не маю забути, але як довго насправдi зможу його пам’ятати?

Порушуючи спокiй приемноi подорожi, задзвонив мiй мобiльний. Я подивився на телефонний номер i вiдповiв iз деякою тривогою. Я чекав на цей особливий дзвiнок.

– Доброго дня, мiстере Беннетт, – промовив бадьорий голос. – Це Аннетт з офiсу доктора Джея. Вiн повiдомляе вас, що надiйшли результати томографii. Вони вказують на хворобу Альцгеймера.

Менi захопило подих! Жодного привiтного слова, щоб розтопити лiд чи пом’якшити удар, – лише жахливий дiагноз – той, на який очiкував, але ж усе одно страшний. Я навiть попросив зробити ПЕТ-сканування (метод вiзуалiзацii – позитронно-емiсiйну томографiю, тобто тривимiрнi зображення роботи органiзму).

– Доктор Джей хоче, щоб ви негайно почали лiкування, – додала Аннетт. – Я випишу вам рецепт. Гарного дня. – І швидко поклала слухавку.

Я закрив мобiльний, поклав його в сумку й нiчого не сказав, лише дивився на пейзаж, який утратив трохи свого магiчного блиску.

– Хто дзвонив? – запитала Сью.

– Хтось iз офiсу лiкаря, – вiдповiв я, намагаючись хоча б трошки усмiхнутися. – Щодо рецепта для моiх проблем iз пам’яттю.

Вона повернулася до мене й почала говорити.

Я поклав руку на руку доньки, зупиняючи ii перед тим, як вона почне мене розпитувати.

– Стеж за дорогою, мила. Вона така звивиста – i крута. Схоже, цi хмари спускаються просто на нас.

Тодi я не був готовий розповiсти про свiй дiагноз сiм’i чи комусь iншому, хоча насправдi нiчого не змiнилося; вiн просто став офiцiйним – це вже була не пiдозра, а реальнiсть.

Якби я був за кермом, думки легко могли б спрямувати мене на небезпечний шлях. Вiд черствостi й апатii, з якими менi повiдомили новину, по спинi бiгали мурашки, а я в цей час дивився на крутий спуск у долину. На мить я подумав, що краще було б просто з’iхати з дороги i, пролетiвши крiзь повiтря й дерева, утекти вiд своеi невблаганноi долi, нiж роками залежати вiд iнших i жити в туманному психiчному станi, який, безперечно, чекав на мене.

Проте розум узяв гору, i тiеi митi я прийняв головне рiшення.

Я не стану жертвою. Я прийматиму кожен новий день, яким вiн е, i справлятимуся з ним. Решта не в моiх руках. Однак я нiколи не вважатиму себе лише статистичним хворим або жертвою – я робитиму все, що можу, щоб уповiльнити процес, але нiколи не буду жертвою.



    Лоiс Вiлмот-Беннетт




Роздiл 2. Думай позитивно





Боротьба за здоров’я


Картину здоров’я добре зберiгати в рамцi з гарного настрою.

    Невiдомий автор






11. Я позитивний… справдi


Будь-що позитивне краще за негативне мислення.

    Елберт Габбард

Як другий син у родинi, належноi до середнього класу, я становив для батькiв бiльшу проблему, нiж брат, старший за мене на два роки. Я народився з гемофiлiею, тому за кожним моiм кроком, починаючи вiд повзання й до навчання ходити, уважно стежили, боячись, що навiть незначне падiння може спричинити серйозну кровотечу. У тi першi роки мого життя один лiкар сказав батькам, що я можу не пережити дитинства.

Я народився в серединi 1970-х рокiв, тому ходив у модних червоних штан

Сторінка 15

ях кльош, якi шили спецiально для малюкiв. Однак важливiше було те, що я користувався з усiх досягнень у лiкуваннi гемофiлii. Якщо набивав синець чи гулю або в мене йшла з носа кров, менi робили iн’екцiю концентрованоi плазми, що допомагала контролювати кровотечу. Часто я повертався на майданчик до друзiв пiсля кiлькох годин манiпуляцiй, пов’язаних зi здоров’ям.

Для людей iз гемофiлiею почало наставати бiльш-менш нормальне життя, i я насолоджувався всiма привiлеями зростання в невеличкому американському мiстечку: вiд розiгрування з друзями сцен iз моiх улюблених фiльмiв до бейсбольноi фарм-лiги, де я грав разом зi своiм братом.

Згодом поiздки в лiкарню вже не були стресовi та травматичнi. Я не обурювався, що неочiкувана кровотеча позбавляе мене iгор iз сусiдськими дiтьми, а почав отримувати насолоду, зависаючи з моiми «дорослими» друзями – лiкарями й медсестрами, якi пiклувалися про мене. У лiкарнi я бачив людей, у яких насправдi були проблеми зi здоров’ям. Моя мама мала особливий погляд на духовнiсть, який вона менi прищеплювала: нiхто не знае, що насправдi вiдбуваеться, коли ми помираемо, але вона вiдчувала, що наша душа й далi живе. Зважаючи на любов, яку отримував удома, i турботи моiх «дорослих» друзiв у лiкарнi, я не мав причин сумнiватися в ii словах.

Це переконання стало у пригодi, коли саме перед тим, як у мене почався перехiдний вiк, нашу родину сколихнула ще одна медична трагедiя. В одинадцять рокiв я отримав позитивний результат тесту на ВІЛ – мене iнфiкували зараженими продуктами кровi, якi використовували, щоб лiкувати гемофiлiю.

На вiдмiну вiд гемофiлii, лiкiв проти ВІЛ тодi не було. Ще гiрше було те, що на ВІЛ дивилися iнакше, нiж на гемофiлiю. Багато батькiв моiх найкращих друзiв не дозволяли своiм дiтям ночувати в мене. За два мiсяцi до закiнчення навчального року мене виключили з шостого класу. Було дуже багато страху й дезiнформацii.

Коли початковий шок минув, я й далi жив по-старому: заводив нових друзiв, ходив на побачення й турбувався про свою зовнiшнiсть. Інакше кажучи, став «звичайним» пiдлiтком. Мушу визнати, я неодноразово використовував свiй ВІЛ-статус, щоб не йти до школи, залишитися вдома й пограти у вiдеоiгри. (Мамо й тату, вибачте. Здебiльшого тодi менi не було зле!)

Хоча я насолоджувався таким винятковим привiлеем, менi не подобалося iздити до нового лiкаря, фахiвця з ВІЛ. Вiдвiдувати його потрiбно було лише чотири рази на рiк, однак я так завзято опирався цьому, що мамi доводилося вдавати, нiби вона везе мене до школи, а потiм звертати на iнше шосе та iхати годину до мiста. Замiсть того щоб виходити з лiкарнi з розв’язаною медичною проблемою, я полишав ii з болiсним нагадуванням, що я – ВІЛ-позитивний i скоро можу стати мертвим Чаком Тейлором[22 - Американський баскетболiст.].

Однак iз кожним роком я щораз бiльше переконувався в тому, що зможу подолати хворобу, i хоч трохи запустив навчання, однак змiг закiнчити школу разом з однокласниками. Ба бiльше, вони вшанували мене, обравши королем випускного балу. Хоч я нiколи вiдкрито не визнавав, що хворий на ВІЛ, до бiльшостi моiх однолiткiв доходили такi чутки. Для моеi родини це була сюрреалiстична мить, адже вони не були впевненi, чи доживу я до випускного, а до коронацii – i поготiв.

Часто коли люди чують мою розповiдь, я стаю для них об’ектом спiвчуття, бо мене заразили ВІЛ ще в дитинствi. Насправдi менi пощастило, що це сталося саме тодi. Гемофiлiя навчила мене, що життям потрiбно насолоджуватися щодня, а друзями можуть бути як однолiтки, так i наставники. Із ВІЛ я дiзнався про дискримiнацiю, яка спиралася на острах, що хтось вiдрiзняеться вiд решти людей. Примирившись iз тим, що в кожного своi проблеми i моi проблеми медичнi, я вiдчув щастя, бо цi проблеми виявилися такi очевиднi, що iх легко було встановити.

Досягнувши двадцяти рокiв, я пiвжиття вже мав ВІЛ, тому, зрештою, менi стало зручно не лише обговорювати свiй статус, але й робити щось, щоб допомогти iншими боротися з вiрусом чи убезпечити себе вiд зараження ним. Коли я створив сайт i почав вести блог, то, на власний подив, дiзнався, що маю схильнiсть до письма. Слово «позитоiд», яке я вигадав для людей iз ВІЛ, почали використовувати у спiльнотi хворих на ВІЛ/СНІД. Я цiлком звик до ролi ВІЛ у моему життi i зрозумiв: якщо iншим iз цим некомфортно, то це iхнi проблеми, а не моi.

Мене постiйно запитують, чи помiнявся б я своiм життям iз людиною, у якоi немае ВІЛ. Нi! Хiба я всi цi роки вчився жити, щоб тепер вимiняти своi нещастя на купу нових невiдомих проблем? До того ж якби я не народився з гемофiлiею й не мав ВІЛ, то не зустрiв би Гвенн – кураторку, яка шукала для освiтнього проекту людину з ВІЛ i знайшла мене.

Це сталося десять рокiв тому, i вiдтодi ми досi разом.

Я твердо переконаний, що найтяжчi перiоди життя забезпечують нас найлiпшими можливостями для зростання. Завдяки своiм медичним проблемам я отримав дуже багато любовi, пiдтримки та спiвчуття, якi разом переважили весь негатив, на який натрапляв. Як щасливо одружений чол

Сторінка 16

вiк, якому за тридцять, я дуже серйозно ставлюся до свого здоров’я, бо знаю, що багатьом людям так не пощастило. Хтось не дожив до сьогоднi й не побачив лiкiв проти ВІЛ, а хтось зараз живе там, де вони недоступнi.

Жити далi й не дякувати щиро за це було б образою пам’ятi таких людей i образою для кожного, хто пiдтримував мене й утiлював мое щастя в реальнiсть. Тож я люблю свое позитоiдне життя.



    Шон Деккер




12. Лимонад для «Залiзноi людини»


Рак – це слово, а не вирок.

    Джон Даймонд

Менi було сорок сiм, i я вважала себе абсолютно здоровою! Якщо казати про оптимiзм, то я взагалi була щасливиця! Моя кар’ера стрiмко йшла вгору, дiти успiшно почали свiй шлях, i я обожнювала всi робочi поiздки, яких було багато. В унiверситетi я вивчала дiетологiю i споживала те, що вважали здоровою iжею, – багато курятини й риби та нежирнi молочнi продукти. Я була в найлiпшiй фiзичнiй формi за все свое життя, маючи лише невеликий артрит, на який, як менi казали, хворiють усi пiсля тридцяти. У тридцять три роки я почала щодня бiгати, з’ясувавши, що вiд цього я просто в захватi! Отже, тодi я бiгала вже чотирнадцять рокiв i навiть брала участь у кiлькох марафонах.

Однак я не знала, що мое життя мало перевернутися догори дригом. Того ранку в д?шi я знайшла у грудях невеликий вузлик. Я одразу пiшла до лiкаря, але той лише зауважив: «О, ви занадто молодi для раку грудей». Проте вiн зробив мамограму «просто для впевненостi». Результат був «негативний», – як виявиться потiм, хибнопозитивний: через щiльнi тканини молочноi залози тодi не знайшли жодних порушень. Менi сказали щороку проходити обстеження. Наступного року – той самий результат. Однак на третiй рiк пухлина була дуже помiтна й мала розмiр м’ячика для гольфу! Шокований лiкар призначив негайну бiопсiю. Дiагноз – iнфiльтративний протоковий рак, iнвазивна форма раку, яка вже поширилася по тiлу, про що свiдчили метастази в моiх кiстках, пухлина в легенi й пiдвищений умiст печiнкових ферментiв!

Я була така приголомшена й не могла в це повiрити, тому звернулася до другоi, третьоi i навiть четвертоi думки[23 - Друга думка – практика отримання додатковоi консультацii медичного фахiвця.]. Кожен лiкар пiдтверджував дiагноз, але нiхто не мiг спрогнозувати, скiльки менi лишилося: три мiсяцi чи три роки, – усi лише казали, що все «погано». Медики рекомендували стандартну хiмiотерапiю, опромiнення й тамоксифен[24 - Препарат, застосовуваний у лiкуваннi раку молочноi залози.]. Я не могла повiрити, що тiло зрадило мене в такий спосiб! Адже я все правильно робила, щоб бути здоровою.

Менi призначили хiмiотерапiю, але я до смертi боялася йти цим шляхом. Я почала шукати альтернативнi варiанти, будь-яку допомогу, що завгодно – я не хотiла помирати! Саме тодi знайшла крихiтне газетне повiдомлення на три рядки: «Шукаемо жiнок iз раком грудей для участi в дослiдженнi залежностi раку вiд дiети». Я побiгла до телефона i, набравши номер, одразу натрапила на лiкаря. Вiн сказав: «Берiть свою медичну картку й негайно приходьте до мене в офiс».

– Гм-м-м, – видав лiкар, подивившись на результати моiх лабораторних аналiзiв. – Знаете, ваш рiвень холестерину – 236: ви так само можете померти вiд серцевого нападу, як i вiд раку.

Мене шокувало те, що вiдбуваеться, – рак, артрит, а тепер хворе серце? На Бога, я ж марафонка! Це не трапляеться з такими людьми, як я! Лiкар сказав:

– Не хвилюйтеся, усе можна змiнити й усього можна уникнути. Змiнiть дiету – i ви знизите рiвень холестерину, а це, своею чергою, знизить ризик серцевого нападу й поверне розвиток раку у протилежному напрямку. Щоб довести, що допомогла саме дiета, вам не потрiбнi хiмiотерапiя чи опромiнення. Усе дуже просто – приберiть зi свого рацiону всi продукти та жири тваринного походження. Ваша дiета мiститиме рослиннi продукти: фрукти, овочi, цiлозерновi та бобовi.

Жодного «переходу» – менш нiж за двi години я стала веганкою!

Виявилося, що дiети дивовижно легко дотримуватися. Власне, менi й ранiше подобався коричневий рис, цiлозерновий хлiб i вiвсянка; лише довелося замiнити курку, рибу й молочнi продукти на овочi та фрукти, вилучити з дiети всi олii.

Мое тiло одразу ж вiдповiло. Наступного ранку я виявила, що, сама того не усвiдомлюючи, усе життя його засмiчувала. Тепер я знаю, що таке «нормальна» дiета.

Коли я прийшла до свого онколога, то розповiла йому, що роблю. Вiн вiдповiв, що дiета не мае нiчого спiльного з моiм раком молочноi залози i що зi свого нового веганського рацiону я не зможу отримати достатньоi кiлькостi бiлка, кальцiю та основних жирних кислот. Подумки я все занотувала, щоб спитати про це у свого нового лiкаря. Крiм метастазiв у кiстках, кiстки ще й дуже болiли, а лiки не допомагали. За мiсяць метастази набагато зменшилися, а за три мiсяцi зникли, як i бiль у кiстках. Проте рентгенограма грудноi клiтки досi показуе iнкапсульовану пухлину в моiй лiвiй легенi. За двадцять вiсiм рокiв вона не виросла, а моi печiнковi ферменти зараз у нормi.

Пiд час того мого сум’яття я в

Сторінка 17

падково побачила по телевiзору «Ironman Triathlon»[25 - Ironman (англ.) – «Залiзна людина»; серiя змагань iз трiатлону на довгу дистанцiю, яку проводить Всесвiтня корпорацiя трiатлону.]. Я була вражена вiд побаченого й подумала: «Я МУШУ це зробити!» Я подивилася заплив на 2,4 милi, заiзд на велосипедi по шосе на 112 миль i марафонський забiг на 26,2 милi. Я знала, що впораюся з марафоном, i подумала, що плавання та велосипеди просто будуть вишенькою на тортi. Тодi до мене дiйшло: у мене РАК, та й, зважаючи на всi тi молодi тiла, у сорок сiм рокiв я застара для цього. Однак потiм зрозумiла, яку можливiсть отримала: дiета СПРАВДІ впливае на рак, i я зможу показати людям, що можна пройти крiзь найтяжче змагання у свiтi, дотримуючись веганського рацiону й маючи досить похилий вiк для таких навантажень! Збуджена вiд такоi можливостi, я записалася до двох бiгових клубiв, найняла тренера з плавання, вiдвiдувала велосипеднi курси й була одержима тренуваннями з усiх трьох видiв спорту. Тренуючись щодня, я бачила дивовижний прогрес у своiй швидкостi та витривалостi. Ба бiльше, менi сподобалося тренуватися, коли я переконалася, що зможу досягти своеi найамбiтнiшоi мети – стати «Залiзною людиною».

Однак довелося докласти чималих зусиль, адже передi мною було завдання, якого ранiше нiколи не виконувала. Перетнувши фiнiшну лiнiю свого першого «Айронмена», я вiдчула невимовнi емоцii – сумiш радостi, розкутостi, приемного збудження й цiлковитоi втоми. Бiльше я не могла ступити анi кроку.

Пiсля дiагнозу в 1982 роцi я ще шiсть разiв брала участь в «Айронменi», пробiгла шiстдесят сiм марафонiв, виграла приблизно тисячу золотих медалей, серед них вiсiм золотих медалей чемпiонату для лiтнiх людей, стала володарем титулу «Одна з десяти найспортивнiших жiнок Пiвнiчноi Америки». Мiй фiтнес-вiк – п’ятдесят два роки, хоча менi зараз сiмдесят п’ять.

В обох сiмейних лiнiях у нас були захворювання на остеопороз, тому я стежу за щiльнiстю кiсток i щоразу помiчаю, що вони все мiцнiшi. Очевидно, дiета дае менi достатньо кальцiю. Також я була приемно здивована, коли зник мiй артрит. Тепер на своему регулярному тренуваннi я вiдпрацьовую маленький щоденний трiатлон. Як вам таке? Сiмдесятип’ятирiчна трiатлонiстка! Нiколи не думала, що мое життя зробить такий чудовий виверт, i вдячна, що вчасно дiзналася про позитивний вплив дiети на здоров’я.

Ось як перетворити раковi лимони на лимонад для «Залiзноi людини».



    Докторка Рут Гайдрiх




13. Пiдморгнув сам Господь


О друже мiй, важливо не те, що в тебе забирають, а те, що ти робитимеш iз тим, що залишиться.

    Г’юберт Гамфрi

Моя бабуся-iрландка, яка виховувала мене, могла знайти благословення в найскрутнiших обставинах. Вона казала, що наша бiднiсть – це дар Господнiй, тому що в Божому серцi е особливе мiсце для вбогих. Щоразу, коли я жалiлася на своi речi, купленi на церковному розпродажi, бабуся направляла мiй погляд на одну зi своiх улюблених iрландських приказок, яку вона старанно вишила й повiсила над кухонним столиком у нашiй крихiтнiй квартирi:



«Пам’ятай про чотири найбiльшi блага:Щира робота завжди матиме успiх,У добрих людей на столi буде густо.Справжне кохання знайде тебе,І сам Господь iз небес пiдморгне».


Однак невдовзi пiсля мого двадцять третього дня народження я потрапила в ситуацiю, у якiй, напевне, навiть бабусi не вдалося б знайти нiчого радiсного. Раптовий напад автоiмунного захворювання спричинив у мене системне запалення кровоносних судин i гангрену нижньоi частини нiг. Нi операцii, нi хiмiотерапiя не зупинили ii поширення, що призвело до ампутацii правоi ноги й ушкодження нервiв у лiвiй нозi, яку помiстили в ортопедичний бандаж.

Бабуся померла за два роки до того, але навiть вiра, отримана вiд неi у спадок, не могла витягти мене з добровiльноi iзоляцii, у яку я себе помiстила пiсля того, як мене виписали з лiкарнi. Пiсля хiмiотерапii випало все мое волосся, а величезнi дози стероiдiв роздули тiло, збiльшивши його майже втричi. Я бiльше не впiзнавала себе й не хотiла виходити на люди. Дзеркала у квартирi я завiсила пошивками, щоб не бачити себе, а новий протез припадав пилом у шафi. Думаю, моi друзi радiли, що я бiльше з ними не спiлкуюся, – iм було дуже незручно приходити до мене в лiкарню. Та й що вони могли сказати?

Кiлька тижнiв я втопала в жалю до себе, а потiм сама собi остогидла. Коли мене виписували з лiкарнi, я вiдмовилася вiд амбулаторноi фiзiотерапii, але тепер почала займатися за самостiйно розробленою програмою, щодня надягаючи протез i кiлька годин шкандибаючи по квартирi. Дивовижно, але ампутована кiнцiвка почала менше болiти. Я зняла пошивку iз дзеркала в шафi й дивилася на себе, коли ходила, уважно розглядаючи ноги й не пiдводячи очей на свiй роздутий тулуб.

Одного дня я все-таки роздивилася свое тiло. Чи можу я обiйтися без таблеток кортизону, якi зi мною таке зробили? Я зателефонувала своему лiкарю, i вiн погодився вiдвадити мене вiд таблеток. Майже рiк я що два тижнi знижувала дозу на пiвтаблетки. Я

Сторінка 18

вiдчула хвилю надii, коли кiлограми повiльно танули, адже я менше пила пiгулок i бiльше виконувала фiзичних вправ.

Я почала вiрити, що зможу працювати, але вже не медсестрою, як ранiше. Я згадала, що колись у лiкарнi соцiальна працiвниця розповiла менi про навчальну програму, для якоi я годилася. Я зателефонувала тiй працiвницi, i невдовзi спецiальний фургончик забирав мене та привозив на заняття, де я вчилася офiсних навичок, потрiбних, щоб працювати секретаркою.

У фургончику я потоваришувала з кiлькома пасажирами. Один iз них розповiв менi про соцiальну групу для дорослих з обмеженими можливостями. Я вiдвiдала одну з iхнiх зустрiчей i за шiсть мiсяцiв уже координувала цю групу. Там я познайомилась iз привабливим iнвалiдом, i ми почали зустрiчатися.

За тиждень, пiсля того як я закiнчила навчатися в бiзнес-школi, менi зателефонував ii адмiнiстратор. Їхня секретарка переiжджала до iншого штату. Вiн запропонував менi роботу, i я погодилася. Коли два роки по тому школу закрили, я отримала адмiнiстративну посаду в мiсцевому унiверситетi, у якому почала вчити журналiстику на вечiрнiй програмi. Нiколи про таке не думала, але виявилося, що менi це добре вдавалося.

Нещодавно я збирала речi, щоб переiхати з Пенсильванii до Техасу, i натрапила на бабусину вишивку. Вона була пожовтiла та зношена, але слова на нiй досi багато про що говорили. Заплющивши очi, я уявила бабусю та ii сповненi вiри очi, що вказують на приказку. Я знала, що вона сказала б того жахливого дня, коли я втратила ногу. Якби цього не сталося, я не знайшла б справжнього кохання, не мала б письменницькоi кар’ери – успiшноi роботи, завдяки якiй на моему столi густо; i, безсумнiвно, усе це сталося тому, що менi «пiдморгнув сам Господь».



    Кетлiн М. Малдун




14. Прогулянка попри паралiч


Деякi бачать безнадiйний кiнець, тодi як iншi бачать нескiнченну надiю.

    Невiдомий автор

У мене пiшло сiм рокiв, щоб усвiдомлено вiдтворити подii 22 сiчня 2003 року. Менi бракувало смiливостi поглянути в очi тому, що сталося. Я переживаю це у своiх снах. Багато разiв мiй чоловiк Боб будив мене вночi, тому що я кричала увi снi. Я давно мала перестати гамувати цi спогади. Час розповiсти мою iсторiю.

Багато зацiкавлених людей розпитували мене про подробицi того, що сталося, перепрошуючи за свою допитливiсть. Не потрiбно вибачатися. Я сама боялася визнати це й розповiсти правду. Як казав Крiстофер Рiв[26 - Американський кiноактор, вiдомий роллю Супермена в чотирьох перших фiльмах. Пiд час перегонiв упав iз коня, отримав дуже сильну травму й був паралiзований.]: «Жити у страху – це не жити зовсiм».

Кейп-Код, де я жила, – мрiя кожного каякера. Роками ми з Бобом плавали на каяках у будь-яку пору року i планували свiй робочий графiк, зважаючи на припливи i вiдпливи. За два днi до того, як менi стало зле, на прекраснiй зимовiй екскурсii в затоцi наш човен супроводжували допитливi тюленi.

Того вечора почалися дивнi симптоми. У лiжку я не могла спокiйно втримати своi ноги й до ранку сидiла та дивилася телевiзор, постiйно дригаючи ними. Наступна нiч була пекельна, адже менi доводилося постiйно вставати й сiдати. Потiм я вiдчула, наче нервовi iмпульси збожеволiли. Моi ноги самi собою розгойдувалися так далеко, як могли дiстати.

Боб зателефонував нашiй подрузi Джудi, головнiй лiкарцi Бостонськоi лiкарнi, розташованоi за двi години iзди вiд нашого будинку. Я бачила, що Боб намагався стримувати панiку.

– Що вона сказала? – запитала я.

– Що це кепсько.

– Просто скажи менi!

– Вона сказала: «Негайно вези Саралi до мене у вiддiлення невiдкладноi допомоги. Зустрiнемося там».

– А як вона гадае, що зi мною?

– Вона думае, що це пов’язано зi спинним мозком.

Я була шокована.

– Але ж не було нещасного випадку! І в мене нiчого не болить!

– Я розповiв iй про це. Однак Джудi сказала: «Щось вiдбуваеться дуже швидко».

Коли мене на вiзку закотили до лiкарнi, я вже не могла ходити й не вiдчувала рук. Я зацiпенiла.

Мене оглянули трое неврологiв. Я вiдвела погляд, коли вони гострими iнструментами торкалися мого тiла. Я нiчого не вiдчувала. Боб бачив цi неймовiрнi порушення. Заради мене вiн не виказував жаху на своему обличчi.

Комп’ютерна томографiя вiдкинула пухлину головного мозку. Майже все було вiдкинуто: розсiяний склероз, хвороба кiсток, ревматоiдний артрит.

Менi потрiбна була магнiтно-резонансна томографiя, але лiкарняний апарат не працював. Я вже не вiдчувала нiг i рук, дуже швидко втрачаючи чутливiсть, тому ми вирiшили iхати в iншу лiкарню.

Невролог став зупиняти нас.

– Якщо ви поiдете, – сказав вiн, – може виникнути ризик квадриплегii[27 - Паралiч усiх чотирьох кiнцiвок.] та штучноi вентиляцii легень.

Ми, звiсно, залишилися.

Коли менi робили МРТ, я вже не вiдчувала тулуба.

Викликали головного невролога кiлькох бостонських лiкарень. На консилiумi моi лiкарi спостерiгали, як вiн розглядав скани МРТ.

Два шийнi хребцi повнiстю зiйшли з мiсця i швидко насувалися один на одного, стискаючи мiй с

Сторінка 19

инний мозок. Без термiновоi операцii мозок може повнiстю розiрватися й мене всю паралiзуе.

Чому так сталося? Нiхто не знав.

Усе трапилося спонтанно.

– Ви можете це виправити?

– Нi, – вiдповiв вiн вiдверто. – Нiчого не змiнити. Сподiваемося, що зупинимо прогресування хвороби завдяки хiрургiчнiй операцii.

– Сподiваемося?

– Я не можу гарантувати покращення. Є п’ятдесятивiдсоткова ймовiрнiсть, що навiть пiсля операцii ви нiколи не зможете ходити.

Я вдарила руками по сестринському посту. У мене були сильнi спазми. Усе рухалося саме собою. Моi руки та ноги вийшли з-пiд контролю й хиталися в повiтрi.

– То ви говорите, що навiть якщо операцiя зупинить розвиток хвороби, я можу решту життя бути в такому станi?

– Так.

Операцiя зупинила прогресування хвороби.

Мiй невролог сказав:

– Дев’яносто вiдсоткiв полiпшення вiдбуваються в першi три днi. Єдине, що може допомогти, – час. У якому станi буде ваше тiло за два роки, у такому ви й житимете решту життя.

Боб запитав лiкаря, чи допоможуть реабiлiтацiйна терапiя, фiзiотерапiя або якiсь лiки. Той заперечливо похитав головою. Слова лiкаря, здавалося, були такi авторитетнi, наче Божий указ.

Я не називатиму iмен своiх лiкарiв. Вони виконали неймовiрну операцiю. Усiх iх я люблю й у нас чудовi стосунки. Однак я розчарована в собi, бо спочатку сприйняла iхнi слова за щиру й непохитну правду. Крiстофер Рiв не слухав своiх лiкарiв. Вiн казав: «Те, що ви можете допомогти собi, – цiлком незаперечний факт. Я просто не вiрю в ультиматуми».

Шкода, що мене не пiдготували до психологiчних i фiзiологiчних наслiдкiв. Боб був дуже злий через це.

– Вони вiдправили тебе в новий свiт, не сказавши, чого чекати.

За два днi менi лiпше не стало.

Я постiйно падала. Мiй мозок надсилав хибнi сигнали, наприклад, я не знала, як високо потрiбно пiдняти ногу, щоб переступити дводюймову[28 - 1 дюйм = 2,5 см.] перешкоду. Якби медики сказали менi три слова – «дивись пiд ноги», – багатьох небезпечних падiнь можна було уникнути.

Крiстофер Рiв казав: «Подяка, як i любов, мае бути активна». Коли я знову змогла друкувати пальцями, то залюбки заходилася це робити.

Я маю за честь допомагати iншим: пишу для благодiйного фонду Крiстофера й Дани Рiвiв, хоча й досi дивуюся, коли щоразу бачу свiй опис на iхньому сайтi як «жiнки, котра живе з паралiчем». Вони визначають паралiч як порушення центральноi нервовоi системи, що спричиняе утруднення або неможливiсть перемiщення верхньоi та нижньоi кiнцiвок. Як казав Крiстофер: «Жити – це допомагати словами. Якщо ви не можете навiть поворухнутися, ви можете говорити й мати потужний вплив». Писати – i в такий спосiб допомагати iншим людям з обмеженими можливостями – стало для мене мiсiею. Зрештою, Крiстофер також говорив: «Хоча ваше тiло й не працюе так, як ранiше, вашi серце, розум та душа не послабшали».

За цi сiм рокiв менi не вдалося впоратися з деякими порушеннями… поки що. Прогулюючись, я вiдчуваю себе так, нiби на канатi рухаюся крiзь густу патоку. Хоча я можу ходити, менi не вдаеться пiдняти ногу хоча б на одну сходинку. Я не тримаю рiвноваги й не можу стояти спокiйно, однак вирiшила допомогти собi. І знову мене надихають словами Крiстофера Рiва: «Поступово я перестав ставити собi запитання “Яке в мене життя?” i почав запитувати: “Яке життя я можу створити?”»

Я дiзналася, що немае лiпшого антидепресанту, нiж допомога iншим. Мене страшенно тiшить, що, пишучи, можу змiнювати життя людей. Численнi вiдповiдi читачiв, якi я отримую, безсумнiвно, надають смислу тому, що трапилося 2003 року. Я безмежно вдячна всiм, хто допомiг менi, сказавши, що моi слова важливi для них.

Я хочу, щоб тi, хто читае цю iсторiю, можливо, переосмислили слова «намагатися» та «сподiватися».

Не маючи проблем зi спинним мозком, я майже щодня плавала на каяках у чарiвному свiтi затоки Кейп-Код. Я вважала, що тi днi пiшли назавжди, але тепер знаю, що це не так. Ми з Бобом уже виiжджали на п’ять невеличких екскурсiй до затоки. Допитливi тюленi досi там, мабуть, дивуються, де ми були всi цi роки. Щиросердно я повторюю iм слова Крiстофера Рiва: «Я не дозволю iнвалiдностi визначати, як менi жити. У життi е лише один шлях – i це шлях уперед».

За два роки пiсля того, як мiй невролог сказав, що я лишуся в такому станi назавжди, я могла пройти не бiльше нiж двадцять футiв[29 - 1 фут = 30 см.]. Цьогорiч, за сiм рокiв по тому, я проходжу десять миль.



    Саралi Перел




15. Переможена, але не зламана


Людський дух сильнiший за все, що може трапитися з ним.

    К. К. Скотт

Наближалася весна другого курсу моеi магiстратури, коли я дiзналася, з чого насправдi зроблена. Протягом двох тижнiв я готувалася до комплексних iспитiв, здебiльшого сидячи перед комп’ютером i лише зрiдка вiдпочиваючи. Зробивши чернетку одного проекту, я зрозумiла, що потрiбно ще попрацювати над темою. Стомлена й голодна, я пiшла в бiблiотеку, бо хотiла якнайшвидше завершити цей проект. Там скинула наплiчник на зручний стiлець i, тримаючи велику шкiря

Сторінка 20

у сумку, попрямувала до стелажiв. Я наповнила сумку книжками й нахилилася вбiк, щоб пiдняти ii. Розiгнувшись iз ношею в руках, я вiдчула, як щось дивне пробiгло по моему хребтi знизу вгору. Я не придiлила цьому уваги, пiднесла сумку до стiльця й усiлася читати знайденi книжки.

За кiлька годин я пiдвелася, збираючись додому, i знову вiдчула те саме. Однак знову не надала цьому уваги, попрямувавши додому. Пiд вечiр мене так нудило, що я одразу вклалася в лiжко.

Прокинувшись наступного ранку, я вiдчула, що менi стало ще гiрше, нiж учора. Я поiхала на роботу, але в обiд уже прямувала до унiверситетського медпункту. Там мене оглядав молодий студент-медик, уражений тим, що я могла дотягнутися до пальцiв нiг (зрештою, я була iнструктором з аеробiки), який, проте, не придiлив багато уваги моему болю у спинi й симптомам, подiбним до симптомiв грипу. Вiн випровадив мене з вiсiмсотграмовою пляшкою «Мотрину»[30 - Протизапальний засiб.] й побажав якнайшвидше одужати.

Того вечора я приймала в себе колег – ми кiлька тижнiв планували цю вечiрку. Коли гостi пiшли, менi стало зле. Я зателефонувала до «швидкоi» i висловила занепокоення щодо щораз бiльшого болю у спинi й загального нездужання. Менi порадили лягти на тверду поверхню i сподiватися, що бiль сам мине. На жаль, коли я лягла горiлиць, бiль не тiльки посилився, але я не могла пiдвестися. Чоловiк вiднiс мене в лiжко, дав протизапальний засiб i вимкнув свiтло.

Коли я прокинулася наступного ранку, сонячнi променi струменiли крiзь вiкно, за яким щебетали птахи. Я спробувала перевернутися на бiк, щоб устати з лiжка, але менi це не вдалося. За кiлька секунд я зрозумiла, що бiльше не вiдчуваю болю у спинi, усвiдомивши невдовзi, що не лише не вiдчуваю болю, – я не вiдчуваю геть нiчого. Зрозумiвши, що взагалi не можу рухатися, я запанiкувала й розбудила чоловiка. Вiн зателефонував до «швидкоi», i незабаром приiхали фельдшери зi спецiальними ношами, щоб перевезти мене в лiкарню. Вони обережно пiдсунули ношi пiд мене й затягли перший ремiнь. Я почула пронизливий зойк, але, шокована, не зрозумiла, що вiн лунав iз моiх вуст. Коли фельдшери затягували другий ремiнь, у мене в очах потемнiло.

Поки ми iхали в лiкарню, я кiлька разiв приходила до тями, але щоразу розумiла, що це погана iдея. Коли, зрештою, отямилася, то була вже на лiкарняному лiжку. Збентежена, я покликала медсестру, яка повiдомила, що в мене грижа трьох мiжхребцевих дискiв, яка тисне на спинний мозок. Його ушкодження спричинило паралiч, тому тепер лiкарi оцiнюють рiзнi варiанти для мене.

Я лежала на лiкарняному лiжку, чекаючи, доки лiкарi вирiшать, що зi мною робити. Три днi по тому голова ортопедичного вiддiлення повiдомив менi свою професiйну думку: без операцii я нiколи знову не зможу ходити. Я, двадцятидворiчна магiстрантка та спортсменка, лежала й намагалася зрозумiти, що це означае. Я завжди була активна й усього навчалася сама. Я не могла уявити, що не зможу жити, як ранiше. Також я страшенно боялася операцii на спинi, однак навiть не розглядала цього варiанта. Чоловiк пiшов на роботу, рiднi жили за двi з половиною тисячi миль звiдси, а подруга Джен ледве могла мене втiшити. Коли лiкар пiшов, я почала ридати. Джен гладила мене по обличчю та м’яко говорила зi мною, поки я не заснула, а потiм без мого вiдома зробила низку дивовижних телефонних дзвiнкiв.

Джен зв’язалась iз завiдувачем кафедри, який одразу зателефонував дружинi, завiдувачцi вiддiлу спортивноi медицини. Та, своею чергою, зателефонувала своiй командi, яка взяла на себе зобов’язання забезпечити менi цiлодобове комплексне медичне обслуговування, поки я знову не почну ходити. Потiм Джен зателефонувала моему чоловiковi, а вiн уже зв’язався iз членами моеi родини (у моiй сiм’i – трое лiкарiв), якi подзвонили в лiкарню, вимагаючи, щоб новiй командi дозволили лiкувати мене.

Наступного дня мене помiстили в лiкувальну ванну Габбарда, почавши сеанси гiдротерапii, якi вiдбувалися тричi на день. Із мене взяли мiрки для корсета зi сталi та пластинок iз китового вуса, щоб я могла тримати рiвно спину, навiть якщо не зможу стояти. Потiм прийшла масажистка, а пiсля неi – фiзiотерапевт. У лiкуваннi взяв участь навiть дiетолог, розробивши рацiон, що мав пiдвищити моi шанси на одужання й дати змогу моему тiлу краще працювати. Джен лише сидiла бiля лiжка й усмiхалася, коли кожен iз членiв команди заходив до палати.

Коли вперше мене поставили на ноги, я впала. Те саме вiдбувалось i вдруге, i втрете, однак згодом тиск на хребет зменшився, i я почала знову вiдчувати ноги та змогла стояти на ходунках. Коли мене виписали з лiкарнi, моя хода була така химерна, що люди думали, що я хвора на церебральний паралiч. Проте з неймовiрною допомогою моiх близьких i вiдданих друзiв я щодня змушувала себе пропливати двi милi в унiверситетському басейнi, п’ять разiв на тиждень ходити на фiзiотерапiю i працювати над своiм тiлом, щоб робити надзвичайнi речi. Озброiвшись думками про повне одужання, через пiвроку я зайшла до зали для занять аеробiкою разом зi своi

Сторінка 21

фiзiотерапевтом. Учнi аплодували менi, а тренерка плакала.

Минуло двадцять рокiв i я, мати п’ятьох дiтей, пробiгла пiвмарафон Ла Хойi[31 - Пiвнiчно-захiдний район калiфорнiйського мiста Сан-Дiего.]. Учасники, якi бiгли поруч зi мною, нiколи не забудуть моiх примiтивних вигукiв щоразу, як ми пiдiймалися на пагорб, – ними я закликала всiх святкувати кожен свiй крок.

Нiколи не дiзнаешся, що маеш, доки не втратиш цього.



    Докторка Сейдж де Бекседон Бреслiн




16. Ще раз


Мiцнiсть у душ? й дусi, а не у м’язах.

    Алекс Каррас

– Добре, Бет, ще раз – i все, лише ще раз.

Важко дихаючи, я ще один раз присiла, а потiм, виснажена, з червоним обличчям, упала на мат та уп’ялася поглядом у стелю. Усмiхаючись, моя лiкарка нахилилася до мене i простягнула руку, очiкуючи, що я пiднiму свою й дам iй «п’ять».

– Не можу, – вiдповiла я. – Дайте менi хвилинку.

Дивлячись на потрiскану фарбу на стелi у фiзiотерапевтичному кабiнетi, я знову питала себе, як дiйшла до цього. П’ять присiдань? Я ледве могла iх зробити, не зупинившись i не перепочивши. Що сталося з дiвчинкою, яка пропливала п’ять кiлометрiв за раз? Що сталося з дiвчиною, яка займалася йогою кiлька разiв на тиждень? Що сталося з енергiйною жiнкою, яка годину могла йти до роботи пiшки лише тому, що вийшло сонце?

– Їi нема, – м’яко вiдповiла лiкарка. Їi обличчя випромiнювало спiвчуття. – Ким би ти не була, тiеi людини вже немае. Ти маеш зосередитися на тому, ким ти е зараз.

У мене потекли сльози, тому я мiцно заплющила очi та глибоко вдихнула.

Запах старого поту й антисептика заповнив моi нiздрi. Тремтячи, я повiльно видихнула – моя дiафрагма протестувала навiть проти такого навантаження.

Я не хотiла бути тим, ким була зараз. Я не хотiла хворiти на мiастенiю – рiдкiсну форму м’язовоi дистрофii, яка спричиняе вiдчутну м’язову слабкiсть. У моему випадку все почалося з опущення верхньоi повiки, потiм перейшло на руки, i я вже бiльше не могла помити голову не втомившись, а зрештою, хвороба атакувала ноги, i пiдняття сходами стало для мене справжньою проблемою. Фiзична активнiсть заради розваги залишилася в минулому, а «фiтнес» перетворився на крихiтну частину моiх колишнiх вправ, якi я могла виконувати.

Зiтхнувши, я перекотилася на бiк, вiдштовхнулася однiею рукою й, урештi-решт, знову сiла. Простягла руку й дала лiкарцi «п’ять». Їi усмiшка доводила, що принаймнi я й досi намагаюся.

– Це звучатиме жалюгiдно, але не хочу бути тим, ким е зараз, – сказала я, уперше визнаючи це пiсля встановлення мого дiагнозу.

– Знаю, – просто вiдповiла лiкарка. – Якщо це допоможе, пам’ятай, що фiтнес – це не змагання. Вiдтепер ти маеш порiвнювати себе iз собою – i все. Якщо ти сьогоднi змогла зробити п’ять присiдань, то завтра мусиш спробувати зробити шiсть. Якщо ти змогла сьогоднi ходити протягом десяти хвилин, то завтра мусиш спробувати ходити одинадцять.

Я кивнула, знаючи, що ii слова важливi. Однак глибоко всерединi мене сидiла маленька дитинка, якiй хотiлося плескати в долонi та спiвати пiсеньку: «Я тебе не чую! Я тебе не чую!»

Того дня ми продовжили заняття, i всi наступнi мiсяцi я щиро дотримувалася ii поради, особливо пiсля того, як менi зробили повну стернотомiю, щоб видалити загрудинну залозу й полегшити мою мiастенiю. Пiсля операцii я повторювала собi «ще раз, ще раз», намагаючись переставляти ноги, iсти, рiзати iжу i, зрештою, пiдiйматися сходами. Пiсля того як операцiя не мала тих результатiв, на якi ми сподiвалися, я повторювала «ще раз, ще раз», навчаючись ходити з палицею, а потiм iз милицею. Я не хотiла цього робити, насправдi мене обурювало те, що моi ноги слабшали навiть вiд простоi прогулянки, а у спекотнi днi вiд нетривалоi прогулянки до рогу я пiтнiла, як вiд пробiжки. Однак щоразу, коли хотiла зупинитися, я обiцяла собi, що зроблю ще раз, i переважно робила бiльше, перш нiж справдi закiнчувала вправи.

Пристосувавшись до повiльнiшого темпу, тепер я зрiдка думаю про те, як мало можу зробити. Однак, побачивши, як хтось танцюе, бiжить, плавае чи просто несе дитину, я завжди порiвнюю його iз собою.

А потiм чую в головi голос своеi лiкарки, яка говорить, що фiтнес – це не змагання i що я маю думати лише про себе. Я досi можу ходити й навiть трохи танцювати, можу плавати власним стилем i недовго тримати дитину на руках. Може, я не така здорова, як решта людей, або не маю чудовоi фiзичноi форми, але все одно прагну бути якомога здоровiшою й робити трохи бiльше, нiж потрiбно.

Ще раз. Це не так багато, але дуже важливо.



    Бет Моррiссi




17. Іти вперед


Лише погане ставлення до життя обмежуе дii.

    Скотт Гамiльтон

Сидячи перед лiкарем, я поставила йому звичайне запитання.

– Лiкарю, який прогноз?

– Потрiбно ампутувати вашу ногу трохи нижче вiд колiна, – вiдповiв вiн.

Мене накрила раптова хвиля нудоти. Я вiдчувала, що можу знепритомнiти. Озираючись зараз на свое життя, не можу згадати, чи щось шокувало мене так, як тi лiкаревi слова.

Набравшись смiливостi, я поставила щ

Сторінка 22

кiлька запитань. Стало очевидно, що операцiю потрiбно робити. Хоч ампутацiю вважали плановою операцiю, питання було не в тому, чи робити ii, а в тому, коли саме. Менi було двадцять вiсiм рокiв – i я не мала жодних варiантiв.

Лiкар усе пояснив. Якщо затягувати з операцiею, може виникнути ризик гангрени. Тодi мiсце ампутацii буде продиктоване демаркацiйною лiнiею (набрякла червона лiнiя, що утворюеться мiж здоровою та гангренозною тканиною). Про гангрену я вже знала, бо втратила два пальцi на нозi. Утiм, якщо лiкар уже визначив мiсце ампутацii, у мене були бiльшi шанси мати довшу кiнцiвку.

Дорогою додому, мiж нападами слiз, я думала про те, як ампутацiя вплине на мое життя. Картина здавалася доволi невблаганною. Я була налякана.

Я страждала вже впродовж чотирьох рокiв. Коли менi пересадили кiстку, виникли ускладнення, i залишкова iнфекцiя буквально знищила мою ступню. Цi чотири роки були складнi, але я нiколи не думала, що все скiнчиться саме так. Я не очiкувала, що носитиму протез.

Однак бiльше нiчого не можна було зробити, щоб вiдновити ступню й ногу. Ураження були завеликi.

Лiкар пояснив, що менi якомога швидше потрiбна операцiя. Я боялася розповiдати про це чоловiковi. Пiсля чотирьох рокiв численних операцiй та перебування в лiкарнi ми були на межi банкрутства. Тодi в нас не було медичного страхування i ми щомiсяця сплачували рахунки. Чоловiк гарував на роботi. Тепер усе було ще дорожче – i я вiдчувала себе тягарем.

Пiсля того доленосного дня все вiдбувалося дуже швидко. Лiкар ампутував мою праву ногу приблизно на шiсть дюймiв нижче вiд колiна. К?кса швидко загоювалася, бо iнфекцii вже не було, тому вiн працював зi здоровою тканиною.

На той час зазвичай до вимiрювання розмiрiв для протеза минало вiсiм тижнiв. Я була готова за шiсть. У пригодi стало те, що я була молода й вiдносно здорова. Пiсля п’ятиденного перебування в лiкарнi я повернулася додому на милицях, радiючи, що все скiнчилося. Болiло не так сильно, як ранiше, коли щодня вiдчувала бiль, але я розумiла, що вiн зрештою мине, i це сповнювало мене надiею.

Мiй чоловiк працював на автозвалищi. За пiвроку, упродовж яких я чекала на перше примiрювання протезу, вiн придбав згорiлу автiвку й повнiстю ii вiдновив. Грошi, якi вiн отримав за неi, компенсували витрати на лiкарню й новий протез. Це було дивовижно.

Я досi вiрю, що саме така сума була «божественним втручанням». А як iнакше пояснити те, що все зiйшлося до останнього пеннi? Збiг? Не думаю.

Решта – уже iсторiя. Проживши з ампутованою ногою сорок шiсть рокiв, можу сказати, що це не найгiрше з того, що сталося зi мною. Як на своi сiмдесят чотири я дуже добре ходжу й маю не бiльше скарг, нiж моi однолiтки. Насправдi iх навiть набагато менше, тому що в мене досить активний спосiб життя.

Якщо звести все до цифр, менi бракуе лише приблизно десяти-п’ятнадцяти вiдсоткiв до «повноi мене». Це не дуже багато. Ранiше спотворена нога болiла, загрожуючи пiдiрвати здоров’я всього тiла. Те, що ii видалили й вiдновили мое здоров’я, було дивом. Хiба можна просити бiльшого?

Визнаю, що iнодi проблеми iз протезом бiсили мене. У такi митi я була роздратована й не вiрила у своi сили. Технологii зробили сучаснi протези абсолютно неймовiрними. Бiльшiсть людей навiть не помiчае, що в мене штучна кiнцiвка (i я теж цього не помiчаю).

Секрет – усвiдомити змiни i прагнути щиро змiнити свое ставлення до життя.

Якщо самовдоволено спостерiгати, як життя проходить повз тебе, i сидiти на одному мiсцi, нiколи не досягнеш того, чого хочеш. Якщо насправдi прагнути брати участь у своему життi, то неодмiнно все вдасться. Найкраще те, що ти забуваеш про протез, коли зайнятий. Принаймнi так було зi мною.

Люди завжди хвалили мене за «чудове ставлення до життя». Гадаю, думка про втрачену частину тiла мае глибший емоцiйний вплив на людей, нiж внутрiшнi хвороби, iмовiрно, через те, що це всi бачать.

Отже, чому б менi не ставитися позитивно до життя? Зрештою, у мене двi ноги, двi руки i здорове тiло для того, щоб щодня жити на повну.

Я твердо переконана, що Господь веде мене вперед вiдтодi, коли лiкар «оголосив мiй вирок», або, як я тодi вважала, настав кiнець свiту для мене. Такi страждання породжував лише страх перед невiдомим.

Я не могла бiльше помилятися, однак е безлiч речей, якi можу робити й робила.

Дресирування трьох величезних собак, завважки трохи бiльше за сiмдесят п’ять фунтiв[32 - 1 фунт = 0,45 кг.], стало для мене викликом, але дивовижно, що я успiшно впоралася з ними всiма.

Я не так швидко плаваю, як до ампутацii (втратила один зi своiх ластiв), але досi як риба у водi.

Чи можу я танцювати? Ще б пак. Не повiльнi танцi, як-от вальс чи танго, що потребують широких крокiв та iдеальноi рiвноваги. Я можу iх танцювати, але не витончено. Однак я вправно танцюю джиттербаг, польку, ча-ча-ча або iншi рiзновиди танцiв, для яких потрiбнi швидкi, короткi кроки.

Колись у рiзнi перiоди життя я двiчi займалась аматорським волейболом, чудово атакуючи бiля сiтки.

Коли ми вихову

Сторінка 23

али дiтей, у нашому будинку завжди було чисто та прибрано. Навiть зараз я щодня готую здорову, смачну iжу i влаштовую бенкети на свята. Мое життя сповнене активних дiй, тому я щиро дякую за кожне i за всi своi досягнення.

Я не можу зарахувати себе до «iнвалiдiв», «калiк» або «людей iз фiзичними вадами». Як на мене, лiпше назвати мене «трохи обмеженою в дiях», але хiба кожен iз нас не такий?

Я не хочу хизуватися, я просто розповiла про деякi своi «перемоги» як зразок того, що все можливо.

Я вдячна за всi щедроти, дарованi менi впродовж усього життя. Я могла йти вперед i досягати будь-якоi поставленоi мети. Лише з вiрою в Бога та в себе й завдяки розвитку протезування, я могла йти далi цим довгим шляхом.

Життя чудове.



    Джойс Е. Садбек




18. Подiлившись вiрою


Щовечора я дiлюся своiми турботами з Господом. Вiн усе одно не спатиме всю нiч.

    Мерi К. Кроулi

– Вiд хiмiотерапii менi так погано. Ненавиджу ii. Як би я хотiв провести решту лiта без неi. – Мiй чоловiк Глен узяв мене за руку, коли ми плiч-о-плiч сидiли у крiслах перед телевiзором, хоча жоден iз нас не дивився, що було на екранi. Глен тридцять рокiв керував важкою технiкою, i навiть його долонi завжди були грубi. Однак тепер я помiтила, якi м’якi вони стали. – Навiть не знаю, нащо я купив того човна. Його нiхто не вiдв’яже, i човен так i простоiть усе лiто на пристанi. Якби ж дiти вирiшили поплавати на ньому, але, ти ж знаеш, вони не будуть.

– Дiти попливуть на човнi з нами. – Я стиснула його руку. – Я вiрю, що в тебе буде перерва вiд хiмiотерапii. Невдовзi ми вiзьмемо намети й поiдемо ловити рибу. І ми знову матимемо наш сiмейний вiдпочинок. Лише почекай – i побачиш.

– О, мене повернуть на хiмiю до кiнця лiта. Я з квiтня ii не отримував. Ненавиджу ii, але думаю, якщо вона продовжуе мое життя, то потрiбно ii проходити. Бути з тобою й дiтьми для мене набагато важливiше, тому я погоджуся на невелику нудоту та уколи голками i знову пiду на хiмiю. – Вiн говорив тихо, але рiшуче. – Але ж ти знаеш, що настане час, коли я скажу «досить», чи не так?

До мого горла пiдступив клубок, затиснувши його, тож я глитнула.

– Я знаю, i це твое рiшення. Ми погодилися не переконувати тебе у протилежному. Ти зрозумiеш, коли настане час, i ми також зрозумiемо. – Я намагалася пом’якшити свiй голос. – Однак зараз ми насолоджуватимемося твоiм вiдпочинком вiд хiмii й нудоти. Ми насолоджуватимемося цим наступнi три мiсяцi.

– Не розумiю, про що ти говориш. Лiкар сказав, що мене не можна знiмати з цього лайна бiльш нiж на кiлька мiсяцiв, бо пухлина збiльшиться вдвiчi. Ти не пам’ятаеш?

– Я знаю, що казав лiкар, i знаю, як багато важить для тебе можливiсть провести цi лiтнi мiсяцi й вiдпочити зi своею родиною. Розумiеш, я маю iнформацiю вiд Господа, що ти три мiсяцi не питимеш лiкiв. Ми будемо цього лiта разом, тому плануй вiдпочинок. Думаю, Рейчел хоче поiхати до Мертл-Бiча[33 - Прибережне курортне мiсто в окрузi Горрi, Пiвденна Каролiна.].

Мiй чоловiк, iз яким ми прожили сорок два роки, подивився на мене, наче я була несповна розуму. Протягом двох iз половиною рокiв Глен хворiв на рак легень. Рак поширився на лiмфатичнi вузли й наднирники, але хiмiотерапiя запобiгала розвитковi пухлин в iнших життево важливих органах. Коли Глена не турбували побiчнi ефекти хiмiотерапii, як-от жахлива нудота й надзвичайне виснаження, вiн мав доволi здоровий вигляд. Його дихання майже стабiлiзувалося, тому Гленовi лiкарi були враженi.

Хоча хiмiотерапiя добре боролася з раком, пiсля такого тривалого лiкування органiзм Глена потребував вiдпочинку. Його судини й нервова система бiльше не могли впоратися з отрутою, якою накачували Гленове тiло. Ушкодженi нерви у ступнях завдавали такого болю, що вiн ледве мiг ходити, а його вени не тримали голки. Отже, лiкарi вирiшили дати його органiзму перерву вiд хiмiотерапii. Протягом весни Глен вiдпочивав i набирався сил, але над нами нависла загроза того, що, коли вiн припинить лiкування, кiлькiсть пухлин значно збiльшиться. Зараз саме був час для того, щоб пiти до лiкарiв i отримати результати останнiх знiмкiв.

– Про що ти, на бiса, говориш, жiнко? Як ти можеш знати таке? Чому це наступнi три мiсяцi я не вживатиму лiкiв?

– Тому що я про це попросила – про три мiсяцi, – вiдповiла я.

– Ага, зрозумiв. Ти знову про релiгiю. – Вiн вiдпустив мою руку й узяв пульт. Вирiшивши, що нiчого по телевiзору не варте уваги, Глен вимкнув його. – Кохана, якби менi твою вiру, але правда в тому, що в мене ii немае, i тобi краще бути готовою прийняти те, що нам скаже лiкар.

Такий пiдсумок мене не влаштовував.

– Я попросила Господа дати нам лише три мiсяцi, щоб насолодитися лiтом. Бог погодився. От i все, що потрiбно зробити.

Глен повернувся до мене, пильно вглядаючись у мое обличчя.

– Ти знаеш, я не набожна людина, але ти така впевнена, що майже змушуеш мене вiрити в це. – Вiн торкнувся пальцiв моiх рук губами.

Перед тим як вiдповiсти, я дослухалася до свого серця, попросивши Господа дати менi прав

Сторінка 24

льну вiдповiдь.

– Гаразд, Глене. Будь ласка, просто спробуй повiрити. Якщо тобi забракне своеi вiри, якийсь час покладайся на мою. Обiцяю, наступних трьох мiсяцiв хiмiотерапii не буде.

Не знаю, чи вiд вiри, чи вiд упевненостi мiй голос тремтiв, коли я промовляла цю обiцянку.

Наступного ранку в Інститутi раку ми зустрiлися з Рейчел i Бет, нашими доньками, якi не пропускали жодного батькового сканування. Ви нiколи не повiрите, що двадцятидев’ятирiчна i двадцятисемирiчна жiнки можуть бути такими татусевими донечками. Очiкуючи лiкаря, Бет сидiла у Глена на колiнi, а Рейчел стояла поруч, обiймаючи його за шию.

– Дiвчата, не хвилюйтеся, принаймнi тепер, – веселий Гленiв тон став розсудливим. – Ми отримаемо тримiсячний перепочинок. – Моi очi здивовано розширилися. Чи правильно я почула? Потiм вiн додав: Так каже мама. – Я подумала, що Глен жартуе, але потiм вiдчула в його голосi тверезiсть. Вiн насправдi в це вiрив.

Дверi вiдчинились, i зайшов лiкар, усмiхаючись, як завжди.

– Що ж, Глене, у нас хорошi новини. Не знаю, як (я, звiсно, не можу цього пояснити!), але кiлькiсть ракових клiтин не збiльшилася; насправдi iх стало менше. Думаю, що зараз хiмiотерапiя не потрiбна. – А потiм лiкар додав чарiвнi слова: Приходьте за три мiсяцi.

Потиснувши лiкаревi руку, Глен сказав:

– Моя родина молилася.

– Що ж, скажiть iм, щоб робили це й надалi, – вiдповiв лiкар перед тим, як вийти з кабiнету. – Ви знаете, що насправдi не маете тут бути. Ви мали померти два роки тому. Так, передайте родинi, щоб i далi молилася.

У недiлю вранцi Глен одягнувся й чекав, доки я вилiзу з лiжка.

– Нумо, жiнко, пiдводься та збирай речi. Ми ж не хочемо спiзнитися сьогоднi на службу.

З усмiшкою в серцi й переливами в голосi я наспiвувала «Чудову ласку»[34 - Вiдомий християнський гiмн, що його написав англiйський проповiдник i поет Джон Ньютон.] дорогою до церкви.



    Джин Кiнсi




19. Я – жiнка


Лiкуючи хворобу, спершу вилiкуйте душу.

    Чень Цзяньжень

У 1997 роцi я дiзналася, як це – бути жiнкою. Зауважте, не так, як iншi визначають жiночнiсть, – на той час я вже давно переросла перiод дозрiвання, була замiжня i двiчi народжувала дiтей. Я зрозумiла, що визначае мене, коли втратила те, що, на мою думку, робило мене жiнкою.

За шiсть мiсяцiв пiсля народження донечки я пiшла на щорiчний огляд. Я займалася спортом, почувалася чудово й не хвилювалася. Лiкарка зробила тести, i я повернулася додому. За тиждень вона зателефонувала й повiдомила, що на основi аналiзiв мае виконати бiопсiю шийки матки. Налякана i трохи шокована, я слухняно пiшла на кольпоскопiю. За тиждень менi повiдомили, що клiтини не раковi i що зменшення стресу полiпшить стан моеi шийки матки. Однак менi сказали, що через пiдвищений ризик я маю приходити на огляд i робити аналiзи двiчi на рiк, а не щороку, як ранiше.

За два мiсяцi я знову прийшла на огляд, бо вдруге завагiтнiла. Попри кiлька невеликих проблем iз вагiтнiстю, усе було досить добре, i за вiсiм мiсяцiв я народила здорового сина.

За пiвроку я знову пiшла на пiсляпологовий огляд. Я думала, що все гаразд, але лiкарка була стурбована через «пiдозрiлу» змiну кольору шкiри навколо швiв. Для мене це було цiлком логiчно, адже ця дiлянка «збожеволiла» вiд випробувань, яких я зазнала. Однак лiкарку це не задовольнило. Вона сказала, що наступного тижня я маю з’явитися на бiопсiю. Пiсля останньоi бiопсii я не очiкувала, що будуть ще якiсь процедури в цiй дiлянцi, але все одно погодилася.

Тиждень поволi тягнувся, i, нарештi, лiкарка зробила пункцiйну бiопсiю. Я вийшла вiд неi, чекаючи на результат. За кiлька днiв ми дiзналися, що у змiнi кольору винен був не рак, а, як я й пiдозрювала, це органiзм так зреагував на пологи.

Я почувалася, наче отримала нове життя! Двiчi я була в небезпецi, але все минулося! Я насолоджувалася своiми дiтьми, родиною й роботою, ставши мамою, яка працюе. Намагалася зосереджуватися на позитивному й вiдволiкати увагу вiд стресових чинникiв, що, здавалося, щодня заповзали в мое життя. По телефону обговорювала робочi моменти, вiдвiдувала бiзнес-заходи, а коли моему сину виповнилося пiвроку, записалася на курси альтернативноi медицини. Я намагалася вхопити все можливе, байдуже, що б не вiдбувалося в моему життi.

Менi дуже подобалися цi курси, але, вiдчуваючи, що зрештою знайшла себе, я бачила, як поволi ми з чоловiком вiддаляемося одне вiд одного. Я вiдкрила новий свiт, сповнений Свiтла й цiлителiв, у якому не було мiсця для мого чоловiка. Вiн почав частiше подорожувати, тому вiдстань мiж нами зростала. Спiлкувалися ми лише про будинок або дiтей, не бiльше. Я абстрагувалася вiд реальностi, у якiй жила, доки одного ранку не знайшла вузлика в лiвiй молочнiй залозi.

Я зв’язалася з лiкаркою, яка поверхово оглянула мене й направила до вiддiлення радiологii. Технiк виконав ультразвукове дослiдження, i я побачила на монiторi безформного звiра. Я звикла до крихiтних фiброзних кiст, якi були в мене все життя, але ця пухлина була набагато бiльша, том

Сторінка 25

ii поява на екранi шокувала мене. Лаборант трохи зблiд i вийшов iз кабiнету, повернувшись уже з лiкаркою. Цього я не очiкувала, хоча пiд час обох вагiтностей менi безлiч разiв робили ультразвук. Лiкарка подивилася на монiтор i похмурнiшала. Потiм вона поглянула на мене i сказала, що потрiбно зробити бiопсiю новоутворення i, ймовiрно, видалити його, тому я мушу негайно зустрiтися з хiрургом. Лiкарка вийшла з кабiнету, повернувшись iз аркушем паперу, поки я вдягалася. Потiм вона зателефонувала хiрургу й записала мене на екстрений огляд, на який я й попрямувала.

Я iхала через усе мiсто, i менi було важко дихати. За пiвгодини я вже сидiла в кабiнетi iншого лiкаря, який повiдомив, що бiопсiю зробити не можна, бо е ризик, що клiтини потенцiйноi пухлини можуть поширитися по моiй груднiй порожнинi. І тодi, коли хiрург призначив менi радикальну лампектомiю лiвоi молочноi залози, сльози полилися рiкою. Менi було тридцять один, за попереднi два роки я народила двох дiтей, зiткнулася зi страхом того, що в мене рак у всiх органах, якi, як я думала, робили мене жiнкою. Очевидно, у цьому було для мене якесь повiдомлення.

Я провела вихiднi не з чоловiком i дiтьми, а з рiзноманiтними цiлителями. Менi ворожили на долонi, робили масаж, лiкували голковколюванням, а потiм я витратила кiлька годин на регресii минулого життя. Цiлителi старанно попрацювали з кожним iз життiв, у яких я померла вiд тiлесних ушкоджень чи хвороб, звiльнивши енергiю, яку вони мiстили в собi. У недiлю, уже менш стривожене, усе мое плем’я пiшло дивитися фiльм «Солдат Джейн». Пiсля двох годин перегляду я вийшла фiзично й емоцiйно виснажена. За вечерею я сказала подругам: якщо Демi Мур змогла поголити голову й бути крутою, то i я точно зможу вiдмовитися вiд грудей, щоб жити далi.

У понедiлок уранцi я лежала на каталцi й дивилася на хiрурга, який збирався видалити бiльшу частину моеi лiвоi молочноi залози. Ми погодилися, що коли в новоутвореннi виявлять раковi клiтини, то вiн видалить менi обидвi молочнi залози i якомога швидше призначить реконструкцiю. Коли мене везли до операцiйноi, я поринула в небуття анестезii, повторюючи молитви.

Прокинувшись, я побачила неймовiрно блакитнi очi, якi, усмiхаючись, дивилися на мене.

– Добре, ви прокинулися, – привiтав мене лiкар.

Я досi мала легке запаморочення, але хотiла дiзнатися, що вони знайшли. Я спробувала дiстатися грудей, але не могла поворухнути руками.

– Це скоро мине, – заспокоiв мене хiрург. – Вам не потрiбно нiчого перевiряти – вони обидвi на мiсцi, – сказав вiн, знову усмiхнувшись.

І тодi сльози радостi полилися в мене з очей, а вiн простягнув свою руку й торкнувся моеi руки. Лiкар нахилився до мене i просто у вухо прошепотiв: «Не знаю, що ви зробили, але я нiколи не бачив, щоб рак зникав! Як гадаете, ви зможете колись навчити мене цього фокусу?» Вiн пiдвiвся, пiдморгнув менi й пiшов геть.

Усе свое життя я думала, що бути жiнкою – це мати матку, пiхву, груди й довге волосся. Однак 1997 року я дiзналася, що бути жiнкою – це визнати дивовижне Свiтло всерединi себе, що заповнюе кожну щiлину миром, радiстю й любов’ю, i знати, що жодна частина тiла нiколи знову не буде визначати того, ким я е.



    Докторка Сейдж де Бекседон Бреслiн




20. Моя мета


Той, хто вiдповiв собi на запитання «Навiщо жити?», зможе витримати майже будь-яку вiдповiдь на запитання «Як жити?»

    Фрiдрiх Нiцше

– Сиринго-мi-що? – Моi очi розширилися, а серце двiчi тьохнуло, коли нейрохiрург озвучив мiй дiагноз.

– Сирингомiелiя – дуже рiдкiсна хвороба. У вас усерединi спинного мозку е порожнина чи кiста. Вона росте в напрямку головного мозку. Потрiбно робити операцiю – i якомога швидше.

Що вiдбуваеться? Я не була хвора – лише невелике онiмiння, поколювання й кiлька разiв вiдчула щось схоже на удари струмом. Страшно, але не боляче.

– Я не розумiю. Про що ви говорите? – Я не знала насправдi, чи хотiла почути вiдповiдь.

Лiкар поплескав мене по плечу i м’яко сказав:

– Якщо ця кiста ростиме й далi вгору, то ви житимете лише кiлька тижнiв.

– А який прогноз, якщо зробити операцiю?

Лiкар сiв на стiлець i повернувся до мене. Його очi були наповненi делiкатною стурбованiстю.

– Я – християнин i перед кожною операцiею молюся, але iнодi Господь мае власнi плани стосовно моiх пацiентiв. Не брехатиму вам, це складна операцiя. – Вiн почекав, доки я усвiдомлю його слова, i сказав. – Імовiрно, ви нiколи знову не ходитимете або помрете. Може виникнути паралiч тiла, а може, усе мине без ускладнень. Я маю розрiзати спинний мозок, вставити дренажнi трубки, зменшивши тиск на ромбоподiбний мозок. Обiцяю зробити все можливе.

– Лiкарю, я не можу померти. У мене двое маленьких дiтей. Я потрiбна iм.

– Тодi варто починати. Хочете, щоб я призначив дату?

– А ви… ви робили таку операцiю ранiше? – i знову я боялася його вiдповiдi.

Ще бiльше я злякалася, коли вiн вiдповiв:

– Так, одну, i результати були добрi.

Розповiсти про це чоловiковi було майже так само складно, як i почути слов

Сторінка 26

лiкаря.

– Кохана, нам потрiбна друга думка, – сказав вiн.

Однак цей лiкар розповiв, що не починае оперувати, не помолившись. Я хочу саме цього хiрурга!

Кiлька тижнiв по тому мене виписали з лiкарнi. На менi був шийний корсет, я тягла ногу, але з Божою помiччю й ходунком могла йти!

Досi я вважала себе доброю християнкою, яка ходила в церкву, коли це було зручно; любила парафiян, коли згадувала про них; навчала дiтей молитися на нiч, якщо була не зайнята, а вони не соннi. Інодi ми вiдкладали молитви до наступного вечора, а потiм до наступного. Слово «диво» зрiдка спадало менi на думку.

Дякувати Богу, церква не була така недбала, як я. Мiй пастор, який не мiг сидiти прямо через нещодавнiй спондiлодез[35 - Хiрургiчна операцiя на хребтi, спрямована на знерухомлення сумiжних хребцiв унаслiдок iхнього зрощування.], укладався на задне сидiння своеi автiвки, а його дружина щодня впродовж багатьох тижнiв мого перебування в лiкарнi вiдвозила святого отця до мене. Повернувшись додому, за кiлька тижнiв я змогла вiдвiдувати церкву. Нашi чудовi парафiяни пiдготували спецiальне мiсце, де я могла сидiти, не завдаючи болю своiй шиi. Менi тепер бракувало трьох верхнiх хребцiв.

Мое колишне життя скiнчилося. Я навчилася очiкувати неочiкуваного та приймати неприйнятне. Мiй стан змусив мене засвоiти новi навички й елегантно залишити старi позаду. Я навчилася цiнувати кiлькох вiрних друзiв, якi пройшли зi мною крiзь це. Я дiзналася, яких фiнансових витрат вартуе родинi, належнiй до робочого класу, тривала хвороба.

Однак найголовнiше я дiзналася, що любов може все подолати. Ми з чоловiком планували вiдпустку, зважаючи на наш шкiльний графiк. Однак чоловiк здивував мене ранiше, нiж я очiкувала. Одного дня вiн приiхав додому за кермом величезного коричневого не нового будинку на колесах.

Вражена, я подивилася на довгi схiдцi, що вели до входу.

– Чи ти забув, що я не можу спуститися? Ти можеш його повернути? Гадаю, нашi плани потрiбно вiдкласти або взагалi скасувати.

– Так, я можу повернути фургон. Я ще не уклав угоди. Але чи ти забула, що в мене е руки? Я можу внести тебе. – І вiн вказав на вiльне мiсце бiля вiкна. – Тут чудово пасуватиме зручне крiсло. – І ми лишили будинок на колесах.

Ранiше я завзято грала в боулiнг, брала участь у двох лiгах на тиждень. Коли почався зимовий сезон, я почувалася краще, але досi була слабка, носила шийний корсет i ходила з палицею. Товаришi по командi запросили мене прийти й повболiвати за них. Однак коли я прийшла на гру, вони сказали:

– Нам досi потрiбен ще один гравець, звiсно, якщо ти вiдчуваеш, що зможеш це зробити. Ми вирiшили не шукати тобi замiни.

– Я не можу. До того ж я позбавлю вас усiх шансiв на перемогу. – Ми вигравали лiгу два роки пiдряд.

– Ми хочемо, щоб ти спробувала.

– Що ж, можна, – вiдповiла я.

Оскiльки я не могла тримати важку кулю, то вибрала одну з дитячих, узула спецiальнi черевики для боулiнгу, замахнулася й кинула ii на дорiжку. Куля покотилася, збивши три або чотири кеглi. Усi в залi почали аплодувати менi. Я повернулася до своеi команди – iз палицею в руцi й у шийному корсетi. Уже скоро моя середня кiлькiсть очок у сто шiстдесят п’ять упала до вiсiмдесяти, але я грала! Я навiть здобула нагороду. Моя команда замовила менi особливий приз, на якому було вигравiювано «Найвiдважнiшому гравцевi». Це досi найдорожча для мого серця нагорода. Ми також отримали командний приз – за останне мiсце!

Може, я нiколи б не змогла оцiнити своiх друзiв, свою родину та свою християнську вiру, якби мене не вразила сирингомiелiя. Я навiть дiзналася, що маю прихований талант: почала писати статтi для iнформацiйного бюлетеня Американського альянсу сирингомiелii. Його отримували хворi на сирингомiелiю в усiй краiнi, i це допомагало iм почуватися менш самотнiми. Я започаткувала мiсцеву групу пiдтримки й долучилася до групи взаемодопомоги, вiдповiдаючи на дзвiнки наляканих хворих з усього свiту. Я була втiшена, що Господь перетворив бiду на щастя, зробивши мене кращою.

Однак, на жаль, час узяв свое. Кiста проросла вздовж мого хребта. Бiльше жодних операцiй. Одного дня, якщо лише не втрутиться Господь, – а я вiрю, що Вiн, може, i втрутиться, – я можу остаточно втратити рухливiсть рук чи нiг або всiх кiнцiвок одночасно. Проте чудова правда полягае в тому, що я знаю: скiльки б менi не вiдмiряв Господь, Вiн пройде цей шлях зi мною.

Лихо не без добра – i добро мене не полишить, доки я бачитиму, для чого жити. Хтось назве дивом те, що в мене досi обмежена рухливiсть у всiх кiнцiвках пiсля двадцяти п’яти рокiв хвороби. Однак, як я сказала, Господь створив диво, надавши менi не нове тiло, а внутрiшнiй спокiй.



    Джин Кiнсi




Роздiл 3. Думай позитивно





Кожен день особливий


Кожен день приносить своi подарунки. Розв’язуйте на них стрiчки.

    Рут Енн Шабакер






21. Кожен день – п’ятниця


Понедiлок – жалюгiдний спосiб провести сьому частину вашого життя.

    Невiдомий автор

Я обожнюю п’ятницi й у цьому

Сторінка 27

я не сама. Бiльшiсть людей асоцiюе останнiй день робочого тижня з полегшенням, розслабленням та очiкуванням чудових вихiдних попереду. Знаете, мае щось бути особливе в цьому днi, настання якого приносить святковiсть у життя й на честь якого названо мережу ресторанiв[36 - «Friday’s» – мiжнародна мережа ресторанiв американськоi кухнi.]!

Тому i я святкую п’ятницi. Завiзши сина до школи, я прямую до «Starbucks»[37 - Мережа кафе швидкого обслуговування.] i замовляю одну й ту саму каву або пробую рiзнi ii види. Потiм, замiсть того щоб iхати додому, я зазвичай вибираю довгий маршрут мальовничими дорогами, включно з моiм улюбленим закутком у мiсцевому нацiональному парку. Протягом усього дня iнколи всмiхаюся й радiю тому, що сьогоднi п’ятниця, а не понедiлок, вiвторок чи середа.

Забравши сина пiсля обiду, я даю йому «п’ять», i наш вигук «П’ЯТНИЦЯ» резонуе iз плеском наших долонь. Потiм ми проiжджаемо повз студмiстечко й показуемо одне одному ознаки свята, що починаеться в ньому. Ми бачимо, як на галявинах бiля братств хлопцi кидають футбольний м’яч, хтось готуе на грилi гамбургери, люди сидять на гойдалках бiля ганкiв i всюди починаеться святкування. Інодi здаеться, що цiлий свiт святкуе п’ятницю!

Нещодавно я вийшла з кабiнету лiкаря, тiшачись позитивному прогнозу щодо проблеми зi здоров’ям, яка мене турбувала. Мiй чудовий настрiй полiпшили ознаки весни, яка пашiла навколо мене: розпускалися квiти, спiвали пташки, яскраве сонячне свiтло грiло менi спину. Я вже готова була святкувати, аж раптом у головi промайнули думки з ароматом яви[38 - Сорт кави.]. Я прошепотiла: «Капучино!» – i попрямувала до особливоi кав’ярнi за рогом.

Мiй розум протестував: «Що це ти робиш? Сьогоднi вiвторок! Каву ми п’емо щоп’ятницi!» І раптом я усвiдомила, яка безглузда ця думка! Чому п’ятницi мають бути особливiшi за будь-який iнший день тижня? Нащо марнувати шiсть днiв, очiкуючи радощiв на сьомий? За хвилину я вже поверталася до машини з широкою усмiшкою й малиновим мокачино.

Звiсно, це невелика перемога, але це також i виразний приклад того, як багато людей проживають своi життя. Ми чекаемо на прийнятнi умови, щоб дозволити собi насолоджуватися вiдведеним часом. Може, час святкувати настане, коли ми зрештою закiнчимо навчатися й пiдемо працювати. Може, коли нашi достатньо дорослi дiти будуть увесь день у школi. Ми святкуватимемо, коли виплатимо грошi за автiвку, або насолоджуватимемося життям, пiшовши на пенсiю. І в цьому очiкуваннi марно витрачаемо так багато життя, яке дарував Господь, i щастя, прихованого в нашому повсякденнi. А якщо додамо трохи «п’ятничного вiдчуття» до дощових понедiлкiв, похмурих вiвторкiв i посередтижневих серед? Безумовно, наше життя стане набагато радiснiше.

Цiкаво, що «Friday’s» вiдкритi для клiентiв не лише в останнiй день робочого тижня! Вони святкують упродовж тижня й у вихiднi.

І ми маемо так робити.



    Елейн Л. Брiдж




22. Рак мозку як дарунок


Шукаючи печаль або радiсть, ви йтимете тим самим шляхом.

    Юдора Велтi

У серпнi 2002 року я отримав найвеличнiший дарунок усього мого життя, дiзнавшись, що в мене остання стадiя раку головного мозку i що за чотири-шiсть мiсяцiв я помру. Я одружився буквально за п’ять мiсяцiв до цього. Моя кар’ера пiшла догори, родина та друзi любили мене. Я був такий щасливий, як нiколи. То чому це було величним дарунком для мене? Чому?

Тому що менi довелося поглянути в очi смертi.

Це було посеред ночi в сiчнi 2003 року. Я блукав холодною вулицею, самотнiй i розсерджений. Клiнiчний дослiд, у якому я брав участь, таiв у собi багато невизначеного й небезпечного. Я був у ньому лише тому, що мав останню стадiю раку й навряд чи мiг вижити. У мене були запаморочення, постiйна нудота, я заледве мiг ходити навiть iз палицею.

Такi обставини розлютили мене: я ненавидiв рак, себе, лiкарiв i Бога. Я кричав, вив, ридав i протестував проти несправедливостi. Уперше за п’ятдесят чотири роки я зрештою знайшов щастя у своему життi, а тепер ця жахлива хвороба вiдривала вiд мене не лише його радiсть, а й будь-яку подобу стабiльностi, комфорту або спокою. Хiба менi судилося огидно гнити щодня, жалюгiдно шкутильгаючи до холодноi домовини?

Тодi раптом посеред тiеi злостi я почув натхненний голос свого давнього друга, роботодавця й наставника Вiльяма Клемента Стоуна – одного з перших, хто почав писати про позитивне мислення. Менi здалося, що вiн сказав, як робив це тисячi разiв: «У кожному нещастi е зернятко рiвноцiнного чи бiльшого блага для тих, хто мае позитивне мислення».

Що?

Ти серйозно?

Бiльше благо?

Яке, на Бога, бiльше благо у згасаннi вiд раку мозку, старий? (Я не знав, що мiстер Стоун помер лише п’ять мiсяцiв тому у вiцi ста рокiв.)

Його слова й далi повторювалися в тiй частинi мого мозку, яка досi функцiонувала. Не в якомусь нещастi, сказав вiн, а в кожному, У КОЖНОМУ нещастi е зернятко рiвноцiнного чи бiльшого блага для тих, хто мае позитивне мислення! Ти, мабуть, смiешся з мене!

На щастя, далися взнаки багато рокiв

Сторінка 28

коли вiн був для мене наставником, учителем i героем – слова «Я помiркую» засяяли над моею головою, наче сонце. Стоун часто казав цю фразу, особливо коли описував критичнi ситуацii, у якi потрапляв. Одного разу вiдчайдушний, пригнiчений i безнадiйний чоловiк приставив заряджений пiстолет до його голови i сказав, що втратив геть усе, тому збираеться вбити мiстера Стоуна, а потiм i себе. Бiльшiсть iз нас запанiкувала б у такiй ситуацii, однак мiстер Стоун спокiйно вiдповiв: «Я помiркую», – i почав вигадувати логiчний план, як урятувати не лише себе самого, але й iншу людину. Пiзнiше вiн улаштував цього чоловiка на роботу, завдяки якiй той решту життя був успiшний i заможний.

– Отже, – сказав я собi, пiддавшись на його послання, – помiркуймо. – Я одразу вiдчув спокiй i змiг думати розсудливо – уперше за багато мiсяцiв.

Тож… якi в мене перспективи? Зрештою, зараз життя не давало менi добрих варiантiв.

Я точно не мiг «жити довго та щасливо» – чи мiг?

Рiч у тому, що станеться одне з двох: або помру дуже скоро, або, менш iмовiрно, проживу ще досить довго.

То що, як скоро я помру?

«Я помiркував», що коли злитимуся i дратуватимуся, то проживу своi останнi мiсяцi в печалi та iзоляцii, перетворивши на пекло життя близьких, i мене згадуватимуть, якщо запам’ятають узагалi, як сердитого старигана, який дозволив раковi мозку перемогти. Я отримаю тимчасовий вияв iхнього спiвчуття, але, врештi-решт, вони зневажатимуть мене й те, що я полишив iх.

Із другого боку, а як менi бути позитивним i надiятися? Я все одно нiскiлечки не змiню дати своеi смертi!

Однак це означатиме, що останнi своi мiсяцi я дихатиму глибоко й вiльно, буду задоволений, щасливий i мене любитимуть усi – i родина, i тi, кого я зустрiв у життi. Я помру щасливою людиною, i мене пам’ятатимуть як хоробру душу, яка вiдважно, стiйко та впевнено зустрiла жахливу смерть. Усi, хто мене знав, шануватимуть мене.

А якщо менi вдасться? Якщо я житиму?

Тодi в мене немае причин злитися й мучитися! Навiщо марно витрачати мiсяцi свого життя, тужачи за кiнцем, який ще навiть не наблизився?

Ось воно – я мав усi пiдстави ставитися позитивно й жодноi причини бути негативним до свого стану.

І тодi, саме тiеi митi, уперше в життi я припинив помирати й почав жити.

Я почав розказувати усiм, що рак мозку – найкраще, що колись траплялося зi мною, i я досi щиро в це вiрю.

Понад рiк тому я дiзнався, що рак мозку повернувся. Лiкування на сьогоднi бiльш дослiджене й передбачене, прогнози кращi, однак нiколи не можна бути впевненим у результатi. Пiсля року опромiнення й пiгулок лiкарi, не даючи жодних обiцянок, вирiшили продовжити хiмiотерапiю на невизначений термiн, призначивши менi щомiсячну МРТ.

Як цi тривожнi новини вплинули на мене? Вони зробили мене ще позитивнiшим!

Із тiеi особливоi митi – холодноi, темноi ночi в сiчнi 2003 року – я не змарнував жодноi секунди свого життя, хвилюючись про смерть. Усi митi всiх своiх днiв я проживаю по-справжньому.

Спочатку рак мозку зробив мене кращою людиною, тепер, повернувшись, вiн робить мене чудовою людиною. Рак мозку – найвеличнiше з того, що сталося зi мною.

А як щодо вас? У вашому життi буде i добре, i погане. Інодi життя тiшитиме вас, iнодi – завдаватиме ударiв, наче цеглиною по обличчю.

Те, що мае статися, станеться, i е два способи, щоб зреагувати на нього: бути позитивним i щасливим або негативним i нещасним. От i все. Чудовi новини полягають у тому, що вибiр завжди за вами! Ви вибираете, яким щасливим ви будете щодня, що б не сталося, – байдуже коли, байдуже що, байдуже з ким.

Вирiшiть жити, а не помирати вже сьогоднi. Будьте позитивним, а не негативним. Не треба терпiти таку трагедiю, як моя, щоб зрозумiти це. Живiть щодня, щохвилини, щосекунди вашого життя.



    Том Шумм




23. Одинадцять хвилин


Дiйте так, наче те, що ви робите, мае значення. Бо це правда.

    Вiльям Джеймс

Середа починаеться досить звично. Я вимикаю будильник i повертаюся в теплу м’якiсть свого лiжка, слухаючи спокiйне дихання чоловiка й те, як моя донька ритмiчно смокче своi пальчики увi снi.

Я знову починаю засинати, однак змушую себе розплющити очi й пiдвестися. У мене е причина прокинутися о такiй смiховиннiй годинi – о пiв на шосту ранку! Я швидко вдягаю спортивний костюм i прямую до автiвки.

Надворi ще темно, тому, пiд’iжджаючи до стадiону, я думаю, чи звикну колись вставати до сходу сонця. На небi досi виднiеться яскравий Орiон, а на обрii починае свiтати.

Я не впiзнаю людей, якi бiгають або прогулюються дорiжками. Я бачу жiнку, що йде сама. Чи це Марiса? Учора вона казала, що може не прийти. Я розминаю колiна й чекаю, коли жiнка пiдiйде ближче, щоб роздивитися ii.

Нi, це не вона. Лише незнайомка в синiй вiтрiвцi.

Ступивши на дорiжку, розумiю, що моя нога доволi добре почуваеться. Сьогоднi я готова добряче побiгати, от тiльки розiмнуся. Проходжу повз трибуни i праворуч бачу Лiенн iз подругами, якi швидко бiжать по Черрi-авеню. Колись i я зможу бiгти разом iз ними.

Сторінка 29

Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Американська казка про оптимiзм i працьовитiсть. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


Американський генерал, командувач Третьоi армii США пiд час Другоi свiтовоi вiйни.




3


Американська журналiстка, пiдприемниця, авторка книжок.




4


Район мiста Лос-Анджелеса, штат Калiфорнiя.




5


Американська джазова спiвачка й акторка, за пiсню «Is That All There Is?» отримала «Греммi».




6


Термiн «party school» у США позначае навчальний заклад (коледж або унiверситет), студенти якого помiченi в надмiрному вживаннi алкоголю чи наркотикiв або мають репутацiю розпусникiв. (Прим. ред.)




7


«One Man’s Way» – фiльм 1963 року режисера Денiса Сандерса.




8


Двобiчна вулиця в Мiдтаунi Мангеттена, Нью-Йорк.




9


Сценiчнi майданчики в Нью-Йорку, що вмiщують вiд 100 до 500 вiдвiдувачiв.




10


Соборнi Послання 1 вiд Івана 5:4, переклад І. Огiенка.




11


Вид швидкого народного танцю.




12


Велике гiрське пасмо на заходi Пiвнiчноi Америки.




13


Велика мiська агломерацiя в Пiвнiчнiй Калiфорнii, сформована навколо затоки Сан-Франциско.




14


Християнська асоцiацiя молодих людей – одна з найбiльших християнських молодiжних органiзацiй у свiтi.




15


1 миля = 1,6 км.




16


Вентилятор, який вiдсмоктуе вiдпрацьованi гази автомобiля.




17


Пiвострiв на пiвнiчному сходi США.




18


Мiжнародна мережа кондитерських закусочних iз фiрмовими пончиками.




19


Sun’s out (англ.) – Сонце сяе.




20


Grouch (англ.) – Буркотуха.




21


В американському футболi та баскетболi спортсмен, який може грати на двох позицiях, але не мае достатнiх навичок, щоб грати лише на однiй iз них; фактично твiнер – це гравець, який виконуе функцiю промiжноi ланки мiж такими позицiями. (Прим. ред.)




22


Американський баскетболiст.




23


Друга думка – практика отримання додатковоi консультацii медичного фахiвця.




24


Препарат, застосовуваний у лiкуваннi раку молочноi залози.




25


Ironman (англ.) – «Залiзна людина»; серiя змагань iз трiатлону на довгу дистанцiю, яку проводить Всесвiтня корпорацiя трiатлону.




26


Американський кiноактор, вiдомий роллю Супермена в чотирьох перших фiльмах. Пiд час перегонiв упав iз коня, отримав дуже сильну травму й був паралiзований.




27


Паралiч усiх чотирьох кiнцiвок.




28


1 дюйм = 2,5 см.




29


1 фут = 30 см.




30


Протизапальний засiб.




31


Пiвнiчно-захiдний район калiфорнiйського мiста Сан-Дiего.




32


1 фунт = 0,45 кг.




33


Прибережне курортне мiсто в окрузi Горрi, Пiвденна Каролiна.




34


Вiдомий християнський гiмн, що його написав англiйський проповiдник i поет Джон Ньютон.




35


Хiрургiчна операцiя на хребтi, спрямована на знерухомлення сумiжних хребцiв унаслiдок iхнього зрощування.




36


«Friday’s» – мiжнародна мережа ресторанiв американськоi кухнi.




37


Мережа кафе швидкого обслуговування.




38


Сорт кави.