Сторінка 1

Корона на одну нiч
Надiя Гуменюк


Передвоенна Польща. Неподалiк вiд Варшави, на замiськiй вiллi «Ванесса», вiдбувся конкурс краси. Увечерi на ньому коронували переможницю, а вранцi у готелi «Континенталь» ii знайшли мертвою. В газетах – жодноi згадки нi про таемничу смерть дiвчини, нi про ii трiумфальну перемогу. Хто й чому заблокував iнформацiю? І хто посягнув на юне життя? Заздрiсна суперниця? Колишнiй наречений? Полiцiя, яка дiзналася, хто вона насправдi – ця дивовижна красуня з маленького провiнцiйного волинського мiстечка?..





Надiя Гуменюк

Корона на одну нiч








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Лис Н. П., 2019

© Depositphotos.com / MPF_photography, loriklaszlo, liqwer20.gmail.com, обкладинка, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019


* * *




I

Вiлла «Ванесса»



1

Дзвiнок, що луною прокотився порожнiм холом, застав Яна Ковальського зненацька. Портье тiльки-но зручно примостився на канапе з оксамитовою вишневою оббивкою i збирався випити горнятко кави. Зазвичай такоi пори до готелю «Континенталь» нiхто не навiдуеться. А коли б i мав хтось прибути, то Сабiна мусила б його попередити. Аякже, щоб був напоготовi.

– А холера б тебе вхопила!

Ковальський тихо вилаявся, проте зволiкати не став – одразу ж поставив тацю на мiнiатюрний столик iз такими самими, як i в канапе, короткими гнутими нiжками у вiзантiйському стилi – й пiшов вiдчиняти дверi. Вiн лише недавно отримав це мiсце нiчного портье, що давало непогану доплату до пенсii полiцейського, тож вельми дорожив ним.

Ще кремезний, але вже обважнiлий, iз трохи обвислими щоками, у рудiй трiйцi з блискучими металевими гудзиками, що наче переселилися на цей костюм iз його колишнього мундира, портье нагадував вiдгодованого за лiто байбака перед зимовою сплячкою. Сiра хлипавка за вiкном, мабуть, заповзялася приколисати мiсто, а заодно i його. Тож Ян Ковальський цiлий ранок боровся зi сном i вперто випручувався з його нав’язливих обiймiв. Час вiд часу вiн неохоче вiдривав себе вiд м’якого сидiння та зручноi спинки у формi трилисника, робив кiлька енергiйних кiл по периметру холу, проводив щiткою по сяючому навощеному паркету, на якому вiд ночi не з’явилося ще й порошинки, пересував з мiсця на мiсце то дерев’яного вiшака, то вишневого (до пари з канапе) пуфика, за допомогою гумового пульверизатора, насадженого на лiтрову пляшку з водою, сприскував лапате листя пальми, що розкiшно розрослася у величезному дерев’яному кадубi, змайстрованому спецiально для неi. Зрештою попросив Сабiну, яка зiбралася на хвильку до кухнi ресторану, що вже розпочинав своi вранiшнi приготування, аби принесла i для нього горнятко арабiки – мiцноi, подвiйноi.

Стрiлки настiнного дзигаря iз двома продовгуватими гирками (iмiтацiя пiд ялиновi шишки) наче завмерли. До заповiтноi цифри «дев’ять» залишалося майже двi години. Кава мала б злiквiдувати слiди сонливостi, збадьорити й повернути Ковальському вигляд бравого чатового. Матей, денний портье, який мае змiнити його, значно молодший, тож i Ян тримав хвiст пiстолетом – намагався не показувати перед ним та Сабiною своiх рокiв i нiколи навiть не натякав на втому. Втiм, на думку Ковальського, про таке взагалi не варто говорити з чужими людьми. Та й перед своiми справжньому чоловiковi краще тримати фасон. Професiя навчила його бiльше слухати i якомога менше говорити – недарма ж людинi дано два вуха й лише один язик. Тож вiн нiколи не забував це золоте правило полiцейського.

Невчасно, ох i невчасно пiдступна осiння хлипавка послала до «Континенталю» цього раннього гостя. Нiби пiдгледiла капосна через вiкно, що портье перед закiнченням змiни зiбрався покавувати, й ось – нате вам, пане Яне: подражнили трохи свiй усюдисущий нiс смачним ароматом, та й досить! І чого ото деяким людям не спиться чи бодай не сидиться вдома за такоi погоди та ще й у такий час?

– Доброго ранку! Я вас не розбудив? – усмiхнувся вiзитер у добротному кашемiровому пальтi нарозхрист, iз-пiд якого вибився один край яскравого малинового шалика – у тон до пiдкладки. Високий фетровий капелюх англiйського крою ще трохи додавав зросту й без того вигонистому чоловiковi, а шкiрянi свiтлi мешти iз чорними гострими лаковими носаками свiдчили про те, що вiн прискiпливо стежить за модою.

«Яка поважна персона! Просто-таки франт iз Лондо?на!» – подумав Ковальський.

«Франт» тримав у лiвiй руцi чорну парасолю, а в правiй – величезний букет червоних троянд, що закривав його обличчя й аж палахкотiв у вiдблисках кришталевого свiтильника, почепленого над бюрком адмiнiстраторки.

– О! Пане Ро?мане! Ви вже повернулися! Так хутко! Певно, не довелося iхати аж до крамнички панi Гурськоi – квiти вам сюди, до готелю, хтось доставив! – радiсно-здивовано вигукнула Сабiна.

– Їздив, iздив, панi. Та скiльки там тоi iзди авто

Сторінка 2

обiлем? П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять назад. От прибiгти вiд автостоянки виявилося куди складнiше. Ну й злива! Нiби небо розверзлося. Аж не вiриться. Учора ж було так сонячно й тепло, здавалося, що лiто повернулось. А посеред ночi те лiто наче якийсь злодiй украв.

– Крадiя не було. Інакше б я його у вiкно запримiтила, – засмiялася Сабiна. – А от панi Осiнь… О, то така примхуля, така каверза. Нiколи не вгадаеш, яка забаганка за одну мить прийде iй до голови. А хiба квiткову крамничку вже вiдчинено? Такоi пори? Панi Гурська, скiльки я ii знаю, нiколи не була ранньою пташкою.

– Ми з нею ще вчора домовлялися.

– То чого ж учора й не купили?

– Та воно б i справдi краще було купити вчора. І привiтати панну Зосю вiдразу. Але… Не був я абсолютно впевнений… Тобто був, – похопився раптом чоловiк, нiби злякався, що сказав щось не те, – звiсно ж, був! Бо хто ж, як не вона? Це ж не просто княжна, це… Богиня! Ви зi мною згоднi? Авжеж, згоднi. Ви ж бачили ii. Та коли чогось дуже-дуже чекаеш, то, щоб не зiврочити, краще наперед нiчого не купувати. Принаймнi у нас колись так говорили.

– О так, так, пане Романе. І в нас так говорили. Моя двоюрiдна сестра, коли була вагiтною, заповзялася пiнетки плести та сорочечки шити. Щойно прокинеться – i зразу за нитки та перкаль. То тiтка Ванда, ii мама, такого тарараму наробила! Народиться дитинка, каже, тодi й наплетемо та нашиемо. Устигнеться! А наперед – нi-нi.

– От бачите, i ви знаете про таку прикмету. Отже, у цьому щось таки е. Не один, значить, я такий забобонний. А щодо панi Гурськоi… Не знаю, яка вона пташка – рання чи вечiрня, але крамничку справдi вiдчинила iз самого ранку, незважаючи на дощ, i троянди, саме такi, якi я просив, приготувала й навiть власноруч подала. Дуже, дуже гречна панi. Та воно й закономiрно – усе-таки цiлий день серед квiтiв. А квiти впливають не лише на настрiй, а й на характер.

Здавалося, чоловiк досi не мiг повiрити, що його замовлення так точно виконано i що квiти саме такi, як вiн i просив.

«Ще б пак! Та в крамничцi панi Гурськоi за цiлий день не продають стiльки троянд, скiльки iх у цьому одному оберемковi. Це ж як треба було розщедритися!» – подумав портье.

Ковальський узяв з рук чоловiка парасолю, з якоi вмить набiгла чимала калюжа, склав ii, повiсив на вiшак i пiшов до комiрчини по вiдро та ганчiрку.

– Холера б тебе вхопила! – роздратовано пробурчав свое традицiйне.

Вiн уже впiзнав постояльця готелю, який поселився тут кiлька днiв тому, але якого вiн бачив лише раз, цiеi ночi, близько опiвночi. Авжеж, це Роман Савицький, той самий, що супроводжуе молоду гонорову кралю, яка вчора стала королевою конкурсу краси. Та роздратувала Яна Ковальського не сама з’ява жильця i не калюжi на паркетi. Його аж за живе зачепило запитання Савицького про те, чи не розбудив вiн портье своiм приходом. Отакоi! З якого б це дива вiн мав його розбудити?! Чого б це раптом? Що за натяк? Хiба ж Ян Ковальський колись спав на роботi?! Та нiколи! І цiеi ночi…

Хоча… Якщо добре подумати… Може, усе-таки й задрiмав. Та що там – може? Таки задрiмав, холера ясна… Ненадовго, здаеться, лише на кiлька хвилин, але провалився в сон – як у криницю впав. Бо ж не бачив, коли цей радiсний пожилець, що аж сяе, як новесенький грош, виходив iз готелю. А Сабiна, значить, бачила. От халепа. Треба буде наприкiнцi змiни пригостити цю ласунку якимось пундиком, щоб тримала свого гострого язичка за бiлими зубками. Що там вона найбiльше полюбляе? Здаеться, цього ранку притарабанила разом iз кавою тiстечко безе з лимонним кремом… Буде, значить, iй безе з лимонним кремом та ще й цукерка на додачу.

– Цiлую ручки, панi Сабiно! Цiлую ручки! – чоловiк iз трояндами поперемiнно припадав до делiкатно вiдставлених пухкеньких пальцiв Сабiни, зворушений, напевне, якоюсь ii черговою похвалою. Портье не почув, що саме сказала адмiнiстраторка, бо якраз виходив до комiрчини в кутку холу, але вiн дуже добре знав, як вона вмiе пiдлеститися до постояльцiв, особливо чоловiчоi статi.

Пiд букетом також накапало. Портье вправно зiбрав воду з обох калюж, витер насухо слiди, залишенi на паркетi мокрими модними мештами Ро?мана Савицького, i пiдставив цинкове вiдро пiд парасолю, з якоi ще й досi скочувалися дощовi краплi.

– Перепрошую! – Савицький дiстав iз кишенi кiлька монет (набiгло три злотих та двадцять грошiв) i простягнув портье. – Це вам за завданий зайвий клопiт. І ще раз бардзо[1 - Бардзо (пол.) – дуже. (Тут i далi прим. авторки.)] перепрошую!

«Якi ж ми чемнi та щедрi, – подумав Ян. – Та за такi чайовi можете, пане хороший, знову вийти на дощ i ще раз зайти й наслiдити. Поперек у мене не переламаеться, руки не вiдпадуть, та й узагалi – порухатися трохи не зашкодить. Зате цього вистачить на безе не лише для Сабiни, а й для моеi любоi Марильки та наших дiвчаток».

Савицький зняв капелюха, трiпнув густою темно-русою чуприною, прихопленою над чолом i на скронях сивиною – ще не суцiльною, а так, нiби хтось рiдким срiблом ненароком скрапнув, – i знову повернувся до Са

Сторінка 3

iни.

– Панна Зося, звiсно ж, iще не виходила…

Сабiна не встигла вiдповiсти, як iз-за пальми, вiд колони, увiнчаноi гiпсовою лiпниною, вiдiрвалася щупла чоловiча постать. Радше навiть не чоловiча, а хлоп’яча.


2

«Матка боска! А це ще хто? Яким це робом вiн сюди проскочив? Кудою пробрався? Хiба через чорний хiд або ресторан. Я таки спав, бодай йому холера! Таки спав… Треба буде брати з дому термос iз кавою i починати збадьорюватися ще посеред ночi», – подумав спантеличений портье.

Незнайомець, миршавий, тонкошиiй, з кучерявою шапкою чорного волосся на круглiй головi, мабуть, намагався додати собi ваги напускною суворiстю. Вiн гостро зиркнув на Яна Ковальського з-пiд насуплених брiв, хутко й зовсiм нечутно, мов тубiлець iз африканського племенi, перебiг через хол, зупинився перед столом адмiнiстраторки, осяяноi жовтим свiтлом бра, як свята Марiя – нiмбом, i уважно оглянув ii спiврозмовника.

– Пан е журналiст? Із якоi газети?

– З якого це дива я раптом став журналiстом? – здивувався Савицький.

– Нi-нi! Який же це журналiст? Роман Савицький – наш постоялець, – запротестувала Сабiна. – Вiн уже чотири днi живе в «Континенталi», на другому поверсi, його номер якраз навпроти…

– Панi! Хiба я до вас звертаюся? Вас це взагалi не обходить! – у невисокого худорлявого молодика виявився сильний басовитий голос. – Прошу пана постояльця показати документи.

Вiн пробiг очима по записах у паспортi, з виляском закрив його й посмiхнувся – якось кривувато, лише правим кутиком вуст.

– О, Малопольска Всходня… То пан Роман Савицький приiхав до нашого мiста iз провiнцii, з кресiв всходнiх? І чого це його цiкавить панна Зофiя? Хто вона йому е? Що то за така цiкавiсть до молодоi дiвчини, прошу пана?

– Я… Ми…

Савицький розгубився. Але тiльки на мить, одну-едину коротеньку мить. Його аристократичне блiдувате обличчя спочатку аж позеленiло вiд стримуваного гнiву, а тодi враз вибухнуло так червоно, як трояндовий букет у руцi. Здавалося, зараз вiн вибухне ще й словами, може, навiть пожбурить чимось у молодого нахабу. Цiлком iмовiрно, що вiн так би й зробив, якби не цей трояндовий оберемок, iз яким вiн, здаеться, нi за якi бублики не збирався розлучатися.

Авжеж, оте «Малопольска Всходня», як тепер називали Захiдну Украiну, й «iз провiнцii, з кресiв всходнiх» прозвучало зверхньо, дуже навiть зверхньо. Це зачепило гонор Романа Савицького. А ще його дратувала посмiшка цього молокососа, цього неотесаного хлопа в пожмаканiй маринарцi[2 - Маринарка (пол.) – пiджак.], що вискочив як Пилип iз конопель чи то з-за колони, чи з-за дерев’яного кадуба з пальмою. До чого цi двозначнi натяки на його вiк та цiкавiсть до дiвчини?.. Чому це з ним, шляхтичем, який винайняв апартаменти в одному з найбiльш презентабельних готелiв Варшави, розмовляють таким тоном? Хiба пеньонзи iз провiнцii якось iнакше пахнуть, нiж у портмоне столичних ясновельможних?

Сабiна кинулася рятувати ситуацiю й гасити вогонь, поки вiн ще не розгорiвся й не перекинувся на весь будинок. Їй не потрiбен скандал. Абсолютно не потрiбен! Що скаже пан Войцех Бельський, власник готелю, коли дiзнаеться про iнцидент? Такого в «Континенталi» ще не було. Не було й не мае бути!

– Як це мене не обходить? Чому це мене не обходить? Я тут на службi. І про що б ви не питали, мене це стосуеться, – проскоромовила вона. – Скажiть-но, паничу хороший, а сам ви хто такий i чого тут сидiли вiд самоi ночi, як миша пiд помелом, а тепер голодним тигром на порядних людей рикаете? Покажiть-но й своi документи. Ага, не хочете! А чого не хочете? Теж менi таемний агент! А пан Роман, щоб ви знали, приiхав разом iз панною Зосею. Вiн… Вiн…

Сабiна нiби зачепилася словом за якусь невидиму перешкоду, спiткнулася й зупинилась. Рiч у тому, що вона й сама достеменно не знала, ким доводиться Роман Савицький двадцятирiчнiй красунi, яка вчора нiбито спричинила справжнiй фурор на конкурсi краси, що вiдбувся чи то у приватному пансiонi, чи на вiллi пана Марека Кромера. Не батько – це точно, хоч за вiком мiг би пiдiйти. І не чоловiк, бо ж у паспортi записане iнше прiзвище, та й поселилися вони в рiзних номерах. Просто провожатий? Еге ж, знаемо ми цих «простопровожатих». А може… Як же називають отих штовхачiв, якi фундують участь кралечок-модельок на всiляких новомодних конкурсах? Протекцiонiстами? Меценатами? Продюсерами? Здаеться, таки продюсерами. Але щоб якийсь продюсер, схожий на англiйського франта, iз самого раночку та ще й такоi негоди гнав автiвку аж на другий кiнець мiста за отакенним оберемком троянд?!.. Це ж упасти й не встати! Гм… Дивно… Дуже дивно… Звiсно, щось i таким дядечкам, якi виводять красунь у люди, перепадае вiд слави iхнiх пiдопiчних. Якийсь хосен вiд того й вони мають. Ну то подарував би пан Савицький своiй протеже за це коробку шоколаду або кiлька квiток. Пiсля снiданку чи перед обiдом. А вiн схопився ще затемна – i пiд дощ, щоб до ii пробудження принести оцей важкенький снописько, пурпуровий, розкiшний, дорогезний. Сабiна ще й не бачила, щоб хтось комусь дару

Сторінка 4

ав такий великий оберемок квiтiв. Та iй на такий треба було б цiлий мiсяць чергувати за цим остогидлим готельним бюрком… Внутрiшнiй голос пiдказував Сабiнi (а йому вона вiрила, як нiкому), що у цього пана Ро?мана неабиякий рома?н… Недарма ж кажуть: сивина в бороду, а бiс у ребро.

– Перепрошую, панi! Ви трохи помилилися щодо мене, зовсiм трохи, але таки помилилися. Я… ммм… Збiгнев Симочко… Працiвник… Ммм… Ось!

Молодик озирнувся й хутко змахнув перед носом Сабiни своею маленькою кiстлявою правицею, мiж середнiм та вказiвним пальцями якоi була затиснута якась посвiдка. Сабiна не встигла навiть розгледiти ii, не те що прочитати. Але сам вигляд документа iз зображенням державного орла справив на неi неабияке враження, тож вона шанобливо схилила свою попелясту кучеряву голову. Звiсно ж, перед орлом, а не перед цим миршавеньким кучерявим Симочком.

– А хто з ким приiхав i хто в якому номерi спить – мене не цiкавить. Це ви своiм товаришкам-плiткаркам на базарi розкажете, – молодик спритно засунув посвiдку у внутрiшню кишеню маринарки. Вочевидь, йому також непросто було сьогоднi виконувати службове завдання, змагаючись iз вранiшнiм сном та дощовою колисанкою. – Маю наказ не пускати журналiстiв. І взагалi, якщо хтось питатиме про цю панну… як там ii?.. – Вiн хутко дiстав iз кишенi записника. – Отже, якщо цiкавитимуться панною Зофiею Неродовою – у вас така не живе. Ясно?

– Але ж… – спробувала заперечити Сабiна.

– Нiяких «але ж». Ну, може, й була, може, й жила, але вже поiхала. Ймовiрно, додому, а може, ще кудись – вона вам про це не говорила, адреси не залишала, писати листи не обiцяла. І взагалi, припнiть, панi, свiй язичок, щоб не було проблем. Вони вам треба? Нi? Ну от i домовилися.


3

Ян Ковальський слухав затятий словесний пiнг-понг Сабiни та «папуаса з-за пальми» (так вiн чомусь спочатку «охрестив» хлопця) на вiддалi, з канапе, допиваючи нарештi свою холодну каву. Його сонливiсть пiд час цих перипетiй як рукою зняло, та не пропадати ж добру, не виливати подвiйну арабiку. Нiчний портье уже здогадався, що молодик, який досi потай спостерiгав за холом зi стiльця за колоною, – iз його, Янового, колишнього вiдомства або ж зi служби, дотичноi до нього. Може, й справдi конфiдент, тобто таемний агент – таку посаду недавно запровадили в польськiй державнiй полiцii. Хоча нi, на конфiдента вiн явно не тягне – тим доручають серйознi полiтичнi справи, якими тепер займаються бiльше, нiж будь-якими iншими. Тож конфiденти мусять мати добрий вишкiл, неабияку витримку й вiдповiдний зовнiшнiй вигляд. А цей… Вочевидь, хтось iз новеньких полiцейських, ще недосвiдчений, неоперений, але вже гоноровий та задерикуватий, як молодий пiвень.

Але якщо до готелю навiдалася полiцiя… Словом, лiпше мовчати й сопiти у двi дiрочки. Вiн би пiдказав це й Сабiнi. Чи хоча б поглядом дав зрозумiти, що треба бути обережнiшою на вiражах i трохи припнути до зубiв свое невтомне рожеве бомкалко. Тiльки ж вона й голови не повертала у його бiк, стояла мiж двома чоловiками, говорила й говорила як заведена, нiяк не могла зупинитися.

– Авжеж, ясно. Ясно, що дiло темне. Тiльки так не бувае! – пiдступила впритул до почервонiлого Симочка.

– Як саме не бувае? – той уже ледь стримував роздратування.

– Щоб журналiстiв не пускали до переможницi конкурсу краси й щоб про неi не писали, – зi знанням справи заявила Сабiна. – Навiщо ж тодi той конкурс потрiбний? Ну? Мовчите? Бо самi знаете, що так не бувае.

– Ще й як бувае! – Збiгнев Симочко вже нагадував не задерикуватого пiвня, а молодого бичка.

– Ой, ой! Не смiшiть моi черевики, бо вiд реготу пiдошви повiдпадають! – Сабiна про всяк випадок вiдступила вiд набиченого парубка.

– Дуже менi треба iх смiшити! Вони й так уже потрiскалися вiд смiху, слухаючи вас. Дивiться, а то босою додому пiдете. А вам, напевно, страшенно кортить, щоб журналiсти й про вас написали? – у голосi Симочка забринiла неприхована iронiя.

– Чому б i нi? Чому б i нi? От заплющу очi – й бачу: отак-от, на першiй же сторiнцi – заголовок великими лiтерами «Королева жила в “Континенталi”».

– То розплющте очi, панi Сабiно! Розплющте хутчiше!

– Зрозумiло. Вам доручено охороняти панну Зоф’ю, – Сабiна стишила голос i перейшла на довiрливий тон. – І це правильно, дуже правильно. Респект вашому керiвництву! Тричi респект! Красу треба оберiгати. Бути вельми вродливою в нашi часи небезпечно. Авжеж. Та ще й як небезпечно! Хiба ви не читали в газетi «Dziennik» про Агнешку Корнецьку? Справдi не читали? Ну як же можна було таке не прочитати! Про це все мiсто говорило, вся Польща. Агнешка теж перемогла в конкурсi краси. Не пам’ятаю вже, у якому саме, та це не головне. Головне – перемогла. А зразу пiсля того вийшла замiж. І от коли вона пiсля вiнчання виходила зi своiм чоловiком iз костелу, на неi напав ii фанат. З отакенним ножакою в руцi! Нi, з отакенним, – Сабiна ще ширше розкинула руки. – Аж три рази проштрикнув вiн тим кинджалом груди бiдноi Агнешки. Спочатку писали, що той хлоп буцiмто був фотографом. Тiльки-но поб

Сторінка 5

чив вiн короновану красуню, вiдразу закохався в неi по самi вуха. Кохав, мовчки страждав i ревнував до всiх на свiтi. Вiн не мiг навiть припустити, щоб вона дiсталася iншому. А як побачив у вельонi… Що тодi сталося! Ледве врятували дiвчину. Добре, що поруч був справжнiй ii коханий. А потiм виявилося, що той папарацi нiякий i не фотограф, а манiяк, мисливець на вродливих панянок. І що той манiяк…

– О матка боска ченстоховська! Що за бздура[3 - Бздура (пол.) – дурня.]! Заберiть вiд мене цю кобiту[4 - Кобiта (пол.) – жiнка.]! – Збiгнев Симочко схопився за голову.

– Нiяка то не бздура! Газета не може писати бздуру! Все це чиста правда. А до вас ще одне запитання, пане таемний агенте…

– Та вiдчепiться ви вiд мене зi своiм таемним агентом! Нiякий я не таемний агент!

– Перепрошую, пане не таемний агенте! Тобто пане зовсiм не агенте! Не сердьтеся. Лише одне-однiсiньке запитання. Останне. – Сабiна знову пiдiйшла до хлопця впритул. – Скажiть, а коли репортерiв зберуть на прес-конференцiю? До полудня чи пiсля? Ой-ой, тiльки не вiдвертайте голову. Ви ж, напевно, того й пильнуете тут, щоб вони не пробиралися поодинцi, поокремо, i не втомлювали панну Зосю. А потiм iх обов’язково мусять зiбрати, уже всiх разом. Так же зазвичай робиться. То чого б ту прес-конференцiю не провести в залi нашого ресторану? Мiсця вистачить усiм, i кава у нас дуже смачна. Хочете, я зараз принесу вам горнятко? І тiстечка у нас такi, що самi в ротi тануть.

– Нiчого я не хочу! І нiчого не знаю! Нi-чо-го!

– А бодай вас п’яна качка вбрикнула! – у Сабiни таки увiрвався терпець. – Мене нiчого не мае обходити, ви нiчогiсiнько не знаете… Ото поговорили мiж собою глухе та слiпе! То пановi Савицькому можна вже йти до себе?

– Прошу! – хлопець, спочатку охрещений адмiнiстраторкою таемним агентом, а потiм узагалi позбавлений цього статусу, зробив широкий жест рукою. – А з вами, панi Сабiно, ми ще поговоримо, так би мовити, тет-а-тет, – вiн суворо глянув на портье, нiби дав зрозумiти, що й справдi мае секретнi розпорядження, призначенi не для всякого вуха.

Роман Савицький пiшов схiдцями нагору. Ян Ковальський бачив, що вiн збентежений, дуже збентежений, навiть знервований, але намагаеться не видавати свiй настрiй i не втрачати шляхетнi манери. Та, мабуть, очiкувана зустрiч iз Зосею додала чоловiковi сил, бо останнi сходинки вiн уже не пройшов, а пробiг, хвацько пiднявши над головою трояндовий букет. Кiлька пелюсток упало на килимову дорiжку.

«А пелюстки прив’ялi, вельми прив’ялi. Значить, панi Гурська примостила посеред оберемка свiжозрiзаних троянд кiлька вчорашнiх або й позавчорашнiх. Вона так зазвичай робить – давня хитрiсть квiткарок. Не пропадати ж тендiтному товару», – подумки вiдзначив портье. Та вмить Ковальський похопився, метнувся до комiрчини, до якоi вже вiднiс вiдро з ганчiркою, узяв щiтку й совок i хутко пiднявся слiдом за Савицьким. Удавав, що прибирае пелюстки, а сам крадькома косив оком на дверi, за якими той зник. Давня професiйна цiкавiсть…

Ось постоялець вийшов зi свого номера, вже без пальта й капелюха, зате iз затисненим пiд лiвою пахвою букетом – квiтами назад, за спину. За мить вiн вигукне «Гопля!», розверне його наперед i буде вельми втiшений, що зробив такий ранковий сюрприз для панни. У правiй руцi – срiбна таця, на нiй невисока гiрка канапок iз чорною iкрою, пляшка червоного вина («Бургундське» – вгадав Ян за формою пляшки), два келихи й кришталева ваза з помаранчами.

«Таця з вином i фруктами була пiдготовлена заздалегiдь, йому залишалося тiльки взяти ii», – констатував Ковальський.

Савицький тихенько постукав у дверi навпроти. Нiхто не вiдповiв. Вiн постукав ще раз, цього разу сильнiше й наполегливiше. Нi звуку. Тодi чоловiк затарабанив щосили. На грюкання прибiгла покоiвка, запитала, що сталося, дiстала iз в’язанки ключ-дублiкат, вiддала постояльцевi й пiшла вздовж коридору до свого столика, на якому щойно прасувала бiлизну. Савицький зайшов у номер Зосi. Вiн ще не встиг зачинити за собою дверi, як за ними щось голосно гепнуло, почувся дзенькiт розбитого скла.

«Упала таця, келихи – на друзки, а може, й ваза розбилася, хоч вона грубiша й мiцнiша… Так-так-так… Отже, розгнiвана королева не прийняла ранковий подарунок… Не догодив, значить, iй цей дженджуристий пан Ро?ман. Так уже старався, так викладався – i все одно не догодив… Чи, може, ще до цього дуже завинив перед нею, так завинив, що й цiлий оберемок троянд тепер не допомагае… Така вже заведенцiя у чоловiкiв – спочатку жiнцi назолити, а тодi намагатися догодити. А вона з характером, ця Зося…» – усмiхнувся Ян Ковальський.

Інцидент у номерi нагадав йому давню пригоду, з часiв власноi молодостi. Йому й тодi частенько доводилося працювати вночi, адже саме цiеi пори зазвичай скоюють злочини. Мариля вже трохи призвичаiлася до ненормованоi денноi служби чоловiка, але нiяк не могла звикнути до його раптових вечiрнiх зникнень i вранiшнiх повернень. Якось вiн приiхав аж перед снiданком пiсля розбiрок у публiчному домi, де клiент мало не вбив повi

Сторінка 6

. Хтось iз жриць кохання ощасливив його подвiйною порцiею дорогих парфумiв. Може, просто так, заради жарту, а може, i з лихим намiром. Мариля хутко вловила той аромат i влаштувала йому таке, що й досi згадувати i смiшно, i страшно.

«Нiчого, i цi розберуться, – подумав Ковальський. – Посваряться, погнiваються та й помиряться. Треба сказати Сабiнi, щоб дописала до рахунку вартiсть розбитого посуду».

Вiн уже хотiв повернутися до холу, але зупинився i сторожко прислухався. З номера почувся болiсний чоловiчий стогiн.

Овва! Може, панянка запустила чимось важким у свого кавалера? Але в такому випадку бiльш очiкуваним був би жiночий крик. Його Мариля пiд час сварки кричала так, що iхня канарка у клiтцi вiд ii децибелiв мало не вмерла – перекинулася на спинку й лапками задригала. Це й зупинило розпасiйовану жiнку, яка любила пташку не менше за чоловiка. А тут… Нiби жiнки й немае в номерi. Зате чоловiчий стогiн повторився.

Ковальський хутко пiднявся на другий поверх, зазирнув у прочиненi дверi, переступив через перекинуту тацю, розбите скло та розсипанi троянди i сторопiв. На бiлiй атласнiй постелi нерухомо лежала дiвчина: волосся кольору темноi мiдi розметане по подушцi, на блiдому обличчi – застиглi широко розплющенi очi, з лiжка звисла рука з тонкими пальцями. Роман Савицький стояв на колiнах перед лiжком, обхопивши голову руками, його плечi здригалися.

– Зосю! Дiвчинко моя! Кохана… Прости! Це я… Я винен… Це я… Проклятий убивця!..

Ян Ковальський обережно позадкував, ненароком наступив обцасом на розбитий келих, що голосно хруснув i розкришився на дрiбнi скалки. Скло перемiшалося з пелюстками квiтiв, що червоно бризнули навсiбiч. На пiдлозi наче розлилася густа трояндова кров. Портье кинувся вниз. Треба було кликати Збiгнева, ким би вiн не був – полiцiянтом чи конфiдентом.

Симочко довго не мiг зрозумiти, чого вiд нього хоче цей старий байбак у рудому костюмi-трiйцi, куди тягне. «Агента-неагента» не обходило, що вiдбуваеться на другому поверсi, у номерах, – йому було наказано стежити за холом, i вiн ретельно виконував свою роботу. Навiщо йому зайвi клопоти? Зрештою таки втямив що й до чого, вiдштовхнув портье i щодуху побiг нагору. Ковальський ледве встигав за ним.

Коли вони разом забiгли в номер, Савицький навiть не повернувся до них. Стояв у тiй самiй позi, на колiнах, i здригався у конвульсiях. Здавалося, вiн сам ось-ось упаде, простягнеться на персидському килимi кольору кави з молоком бiля лiжка й вiддасть Боговi душу.

– Оце так! – присвиснув Симочко. – Що тут стряслося, курва мать? Що? Ревнощi? Зрада? Любовнi розбiрки? Пан не розрахував сили своiх кулакiв – i через це панна тепер непритомна?

– Здаеться, вона мертва, – зауважив Ян Ковальський.

– Мертва? Як це – мертва? Ви ж самi казали, що ввечерi вона була жива. А тепер, значить, мертва? Чого це вона мертва?

– Головне питання для полiцейського, – зiтхнув Ковальський. – Чого жертва мертва?

– Мовчiть уже! Будете мене вчити, яке питання головне, а яке не головне. Хто тут полiцейський – я чи ви?

– Ну-у-у… – почав було Ковальський. Але Симочко й не чекав на його вiдповiдь.

– «Головне питання»… «жертва»…? Звiдки ви це знаете? Хто ви такий? Нiчний портье? От i йдiть звiдси та займайтеся своiми справами. Буде тут кожен тлумок[5 - Тлумок (пол.) – дурень.] своi поради давати. Нема чого сунути носа до чужого проса. Багато в нас розумних розвелося, i всi вважають себе детективами. Поначитуються газетних хронiк i вже думають, що бiльше за полiцейського знають. «Жертва»… Може, ця панна Зоф’я зовсiм не жертва? Може, вона була слаба, от i померла, так би мовити, природною смертю. Серце зупинилося, апоплексичний припадок стався, жувала цукерку в постелi й удавилася, кавою захлинулася… Та мало що!

– А якщо нi? – Ковальський мiг би й образитися за тлумка, але все-таки вирiшив не загострювати стосунки, пропустив повз вуха сердитi реплiки й нарiкання.

– А якщо нi, то… – хлопець роззирнувся навколо, вiдчинив вiкно, навiщось перехилився через нього, нiби мiркував, чи не мiг убивця вискочити з номера й не вбитися при цьому сам. – А якщо нi… – Вiн зачинив вiкно i став за плечима Савицького. – Пане Савицький, досить вар’ята грати, шмарклi розпускати та сльози витирати. Прошу пiднятися – ви заарештованi!

Савицький явно не збирався виконувати наказ. Вiн учепився руками в постiль, припав до Зосиних нiг i завмер.

– Ну що ж, не пiднiметеся сам, то вас пiднiмуть. Пане портье, спустiться у хол i викличте полiцiю. Негайно! Я тут повартую, щоб убивця не втiк.

– То ви вже знайшли убивцю? – здивувався Ковальський.

– А навiщо його шукати? Вiн i не втiкав. Увiмкнiть логiку. Вiкно нiхто не вiдчиняв. А якби й вiдчинив, то не вистрибнув би – до землi далеко, пiд вiкном брукiвка. Із дверей також нiхто не виходив. Інакше ви або панi Сабiна побачили б його. Отже…

– Отже?

– Кажу ж, вiн весь час був у кiмнатi.

– А якщо…

– Ну от, дiд про шило, а баба про мило. Не свердлiть менi дiрку в животi, курва мать! Невже так складно здогадатис

Сторінка 7

, що перед нами артист погорiлого театру, який грае роль убитого горем страждальця?

«Який спритний. Уже й слiдство провiв i вбивцю спiймав», – подумав Ковальський i вийшов. Ще кiлька хвилин тому вiн мав намiр сказати Симочковi про те, що почув iз вуст Романа Савицького, коли заходив до номера сам. Але тепер передумав. Неважко здогадатись, як розтлумачить почуте цей задерикуватий i гарячкуватий полiцейський неофiт. Кинеться махати шаблею налiво й направо без розбору. Бо тодi вже у нього не буде жодного сумнiву щодо Савицького. А професiйна чуйка Ковальського пiдказувала, що за тими словами стоiть щось iнше. Що саме? І навiщо Савицький так сказав? Навiщо?


4

Щоранку редакцiйний кур’ер приносив до «Континенталю» свiжу газету «Dziennik» i вiддавав портье, а той уже клав ii на столик у холi. Кожен постоялець, спустившись iз номера, мiг посидiти пiд екзотичною пальмою i, перш нiж вийти на вулицю, дiзнатися останнi новини. Це нововведення було взаемовигiдним: готель тепер мав свою фiшку, яка йому нiчого не вартувала, а редакцiя – промоцiю серед небiдних громадян, якi тимчасово зупинилися в «Континенталi».

Поряд iз щоденною газетою можна було побачити i два числа чиказького журналу «для успiшних джентльменiв», мабуть, подарунок когось iз жильцiв. Час вiд часу вони кудись щезали, а потiм так само несподiвано знову з’являлися на столику пiд пальмою. Журнали, на вiдмiну вiд газети, – не першоi свiжостi, iм уже рокiв по два-три. Але жiноча врода – споконвiчна й непроминальна, як i чоловiча цiкавiсть до неi. Тож красунi на обкладинках i на сторiнках видання продовжували спокушати сильну стать своiми звабливими усмiшками та розкiшними формами, як спокушали i в першi днi виходу в свiт цих заокеанських глянцiв.

Зазвичай першою читачкою «Dziennika» була Сабiна. Допитлива адмiнiстраторка так поспiшала виловити останнi новини, нiби вiд цього залежала ii надбавка до зарплати. Та цього ранку Ян Ковальський не поступився Сабiнi – розгорнув газету просто бiля вхiдних дверей та так i застиг. За професiйною звичкою, виробленою роками, вiн розпочав iз перегляду кримiнальноi хронiки. Перечитував ii з особливим нетерпiнням. Але того, що сподiвався побачити, на шпальтi не було. Анi рядочка, анi словечка про загадкову смерть дiвчини в готелi «Континенталь».

Утiм, це не дуже й здивувало колишнього полiцейського. Вiн, навпаки, зiтхнув iз полегшенням. Отже, хтось вчасно заблокував витiк iнформацii. Може, сам Войцех Бельський, а може, власник видання, приятель Бельського. Та головне – вчинено правильно. А навiщо Бельському цей розголос? І навiщо взагалi цi неприемностi всiм працiвникам готелю? Журналiсти розтрублять та й переметнуться на iншу сенсацiю, а закладу сама лише шкода: хтось вiдмовлятиметься ночувати в номерi, де таке сталося, а хтось узагалi обминатиме «Континенталь» десятою дорогою. Тож краще вже заплатити один раз за мовчання, анiж потiм сто разiв пошкодувати через втрату репутацii та збитки.

За двадцять п’ять рокiв роботи Ян Ковальський не раз бачив таке, про що читачi газет нiколи не прочитали й уже не прочитають. О, якби вiн зумiв написати про все це книжку! Вийшов би справжнiй кiлькатомний бестселер, який купували б нарозхват. Сiмейнi драми й трагедii, суiциди, iнцести, загадковi смертi в багатих будинках i бiдних притулках, у готелях i борделях, на робочих мiсцях та знаних курортах… Скiльки iх залишилося за лаштунками розслiдувань, приховано вiд цiкавих очей та вух, назавжди поховано в сухих лаконiчних полiцейських звiтах, що припадають десь курявою часу на полицях архiвiв!

Звiсно ж, вiд таких, як Ян Ковальський, мало що залежало. Про оплату мовчання замовники зазвичай домовлялися з полiцейським керiвництвом або ж заручалися пiдтримкою ще вище, у владних кабiнетах. А звiдти вже надходили суворi вказiвки: нi пари з вуст – ви нiчого не бачили й не чули, i взагалi нiчого такого не було. Тож коли Сабiна завела мову про подii минулих ночi та ранку, вiн лише пересмикнув плечима й хутко взявся за наведення марафету в холi. Ян Ковальський умiв мовчати, бо давно переконався в тому, що мовчання – золото.

Здивувало чоловiка iнше. У газетi була чималенька стаття про конкурс краси «Сарматська княжна» iз заверстаною в центрi великою фотографiею фiналiсток. Серед них – призерки в рiзних номiнацiях. Але навiть згадки про головну переможницю. Жодноi! Нiби журi конкурсу вiд самого початку мало вибрати тiльки оцих вiце-кралечок iз рiзними найспокусливiшими частинами тiла, а про саму княжну й не йшлося. Нi слова про Зофiю Неродову, нi окремоi свiтлини з нею, нi корони, якою ii коронували. Може, й не було нiякоi корони? Може, ця Зося все придумала чи видала бажане за дiйсне, а Савицький просто пiдiграв iй? Люди здатнi на такi фантазii, що iнодi купи не тримаеться i в головi не вкладаеться. От i тепер, можливо, усе було вилами по водi писано. Адже нi вiн, Ян Ковальський, нi Сабiна не були на тому конкурсi. А в газетi – нiц нема про короновану Зоф’ю.

Припустiмо, дiвчина все це вигадала, щоб напустити туману на готе

Сторінка 8

ьну обслугу й надати собi ваги. А Роман Савицький? Нi, не схоже, щоб такий поважний чоловiк обманював. Та вiн же так радiв, аж сяяв. Та й корону панянка тримала в руках, коли повернулася вночi до готелю. Так учепилася в ту корону, нiби хтось мав ii вiдiбрати в неi. Ковальський бачив на власнi очi ту золоту цяцьку з кiлькома коштовними камiнцями. Ще й подумав: «Яка цiкава, пiд старовину зроблена». І в номерi дiадема була, коли вiн туди заходив – лежала на тумбочцi бiля лiжка. Не привидiлося ж йому. А потiм корона зникла. Звiсно ж, органiзаторам конкурсу також не потрiбнi проблеми та втрата репутацii. Але щоб так хутко все приховати, замести геть усi слiди… Чому?

Ян Ковальський не сприймав цього новомодного вiяння, що зi Сполучених Штатiв Америки легко перекинулося на Європу й кiлька рокiв тому прижилося в Польщi. Так, це американцi першими додумалися роздягати вродливих дiвчат аж до купальникiв i виводити iх на подiум, змушувати дефiлювати в такому виглядi перед публiкою. З публiкою все зрозумiло: пiпл[6 - Пiпл (англ.) – народ.] пускае слинку й оцiнюе красунь, як лошиць або корiв на базарi. Зрозумiти, що рухае конкурсантками, теж нескладно. Така вже заведенцiя у тих американцiв – що завгодно заради грошей або слави. Що, в принципi, одне й те саме, бо хiба слава – то не шлях до грошей, не сходинка нагору?

Грошi, грошi, грошi… Весь свiт обертаеться навколо них. Ян Ковальський теж iз чотирнадцяти рокiв думае, як би iх заробити бiльше. Але грошi замiсть почуттiв, замiсть людських чеснот i Божих заповiдей… Може, десь там, в iншому свiтi, це вже й не дивуе. Вони, отi американцi, – вiдомi вiдчайдухи та авантюристи, якi з’iхалися колись зi всiеi староi Європи з единим прагненням розбагатiти i прославитися. Так i створили свiй новий свiт. А потiм поставили на п’едестал свого зеленого бакса та й готовi танцювати навколо нього хоч голяка. Але щоб у Польщi… Щоб у його набожнiй католицькiй Вiтчизнi…

Куди все котиться? Як тепер виховувати шляхетних панянок, коли навколо стiльки спокус i таке моральне падiння?.. Знае вiн про тi конкурси… «Мiс найгарнiшi нiжки», «Мiс найзагадковiший погляд», «Мiс найкращий купальник», «Мiс найтонший стан», «Мiс найпишнiший бюст»… А якi пристрастi вирують щоразу навколо всепольського конкурсу! Один iз них, здаеться, другий за рахунком, вiн iз двома колегами охороняв. Спостерiгав, щоправда, не за самими «мiсками», а за тими, хто прийшов на них подивитися. За кiлька мiсяцiв по тому газети писали, що його переможниця стала першою вiце-мiс Європи, пiсля чого успiшно перебралася на постiйне мiсце проживання до Сполучених Штатiв Америки. З приводу цього нiбито бучний скандал розгорiвся, бо вона щось там порушила чи щось забрала. Ковальський уже не пам’ятав подробиць. Та й потрiбнi вони йому, як лисому гребiнець.

Тепер ось «Сарматська княжна». Проте цього разу жодного розголосу, суцiльнi таемницi та недомовки. Якби Зося сама не похвалилася Сабiнi, чого вона приiхала й до чого готуеться… Сарматiя… Сарматiя… Що це за краiна така? Де вона? Ковальський навiть зайшов до бiблiотеки й заглянув до енциклопедii. А немае такоi краiни. Була колись, давним-давно. Та вже курявою часу припала. То чого ж «Сарматська княжна»? Ян Ковальський пригадав, що чув якось у полiцiйному управлiннi про сарматську iдею польськоi елiти. Слухав тiльки краем вуха, бо його та розмова не обходила. А чого б мала обходити? Вiн же не шляхтич, до вершкiв суспiльства нiколи не належав. А тi вершки таке навигадують, що крий Боже… І все ж – чому «Сарматська княжна»? Щось мае пов’язувати конкурс iз сарматською iдеологiею.


5

Моральними засадами Ян Ковальський переймався неспроста. Вiн же батько, у нього три доньки: Геля – ровесниця цiеi-таки Зосi, Вандi вiсiмнадцять, а Юстисi скоро шiстнадцять. Старша вiднедавна як iз прив’язi зiрвалася: то на якiсь диспути в коледжi бiжить, то в кiно, то на танцi, то на побачення, гемби[7 - Гемби (пол.) – вуста, губи.] фарбуе, брови вищипуе, хлопцiв змiнюе як пальчатки – що сезон, то новий кавалер. І молодшi доньки за нею, як двi нитки за голкою – усе повторюють та мавпують. Вiд маминих рук дiвчата геть вiдбилися. Татовi ранiше не було часу з ними бавитися. А тепер… Нiби й слухають, але почуте в одне вухо влiтае, а з другого вилiтае. Так i дивись, що скоро теж у купальниках на якийсь подiум побiжать.

Ну нi, цього вiн не допустить, це вже хiба через його труп! Щоб його доньки… Але ж не затулиш дiтей вiд свiту. А свiт раптом почав так стрiмко змiнюватися, стае все бiльш марнотним, бiльш поквапливим, бiльш нервозним, нiби хтось хутко крутнув землю навколо осi, як шкiльного глобуса, i вона так i не може зупинитися, повернутися до свого попереднього ритму. Нi, його Мариля в юностi була зовсiм не такою, як тепер Геля, Ванда та Юстися. Вiн i покохав свою Марильку не так за вроду, як за добропоряднiсть, поступливiсть та розсудливiсть. Це вже потiм вона характер показала. Інодi такого перцю йому задавала, що тiльки встигай голову затуляти. Але ж хiба вiн того не заслуговував? Заслуговував, х

Сторінка 9

лера ясна. Бо всяке бувало, а вiн не святий. Але в руках доброi жiнки й чоловiк кращим стае. Тож нi разу не пошкодував, що вибрав саме таку дружину.

Перед полуднем до готелю повернувся Роман Савицький. Без капелюха (вiн не взяв його ще тодi, коли виходив iз номера в супроводi полiцii), у розстебнутому пальтi, з розхристаним шаликом i в заляпаних багнюкою мештах. У ньому годi було впiзнати того щасливого iмпозантного франта, який тiльки-но вчора рано-вранцi заходив до холу iз величезним оберемком троянд. Тодi Ян Ковальський давав йому сорокiвку з малесеньким хвостиком, а тепер Савицький здавався на рокiв двадцять старшим – обличчя нiби десь загубило свою аристократичнiсть, посiрiло, взялося чорною щетиною, плечi втратили гонорову окресленiсть, опустилися, очi червонi, мабуть, вiд безсоння, i сивина за добу погустiшала, перекинулася зi скронь на всю голову.

«Видно, страждае чоловiк, тяжко страждае, а може, ще й караеться за щось, – подумав Ковальський. – Цiкаво, хто вiн – поляк чи украiнець? Ім’я можна вимовляти i як Ро?ман, i як Рома?н. Прiзвищ на «ський» i серед украiнськоi шляхти чимало, особливо на схiдних кресах».

У грудях Яна Ковальського раптом ворухнувся жаль. Навiть не жаль – так собi маленьке жаленятко. Вiн спробував хутенько вирвати й вiдкинути його, як ото реп’яха вiд напрасованих штанiв. Але воно не вiдривалося – муляло, шкрябало й потроху розросталося. І чого б це? Де воно взялося? Хто Ковальському цей дженджуристий шляхтич зi схiдноi провiнцii? Яке йому дiло до його проблем? Пожив чоловiк кiлька днiв у готелi та й поiде собi додому, i нiколи iхнi дороги бiльше не перетнуться. Хай дякуе долi, що вiдпустили його. І добре, що в полiцii е люди розумнiшi за того задерикуватого папуасоподiбного Симочка.

За роки служби Ян бачив багато i грiшникiв, i безневинно звинувачених у грiхах. Визначити з першого погляду, хто е хто, неможливо. Люди вмiють прикидатися, лицедiяти, натягати маски, дехто навiть по кiлька. Вiн це знав i тому нiколи не пiддавався першим враженням, не дозволяв почуттям брати гору над логiкою. Скидання масок – не справа звичайного полiцейського. Це мають робити iншi, в iншому мiсцi. А вiн чинив так, як мав чинити за службовим обов’язком та iнструкцiею. Нiчого особистого, жодних власних симпатiй та антипатiй.

Що ж сталося цього разу? Вiн став iншим, бо перестав читати полiцейськi iнструкцii? З вiком прийшла досi не властива йому сентиментальнiсть? Чи це тому, що на мить, лише на одну коротесеньку мить, уявив на мiсцi тiеi дiвчини свою Гелю? Але ж Геля – його донька. А Зося… Хто вона цьому постарiлому за день чоловiковi? Та як же вiн мучиться!..

Хай там як, а Ковальський не вiрив у те, що почув у номерi Зосi. Щось йому пiдказувало: слова Савицького – не зiзнання у скоеннi злочину, це iнше, зовсiм iнше. Тому й не сказав про почуте хлопцевi, який i справдi виявився полiцейським з якихось особливих доручень. Не сумнiвався: молодий-зелений служака вiдразу вхопиться за тi слова, витлумачить iх буквально i вже не поступиться нi на йоту – гнутиме свою лiнiю i пiдтасовуватиме все пiд неi. А за яку саме версiю вiн ухопиться обома руками, вгадати нескладно – звiсно ж, за ту, на яку наштовхне його фраза цього пiдкошеного горем чоловiка, за ту, що просто на самiй поверхнi лежить.

Отож… Шляхтич Роман Савицький, до нестями закоханий у юну красуню, допомiг iй потрапити на конкурс «Сарматська княжна». Перемогти у ньому провiнцiйнiй панянцi непросто – тут стiльки столичних моделей, професiйних артисток, спiвачок, аристократок, чиiхось улюблениць i протеже. Але вiн зробив усе, щоб корона дiсталася його Зоф’i. Органiзатори конкурсу – теж люди, i нiщо людське iм не чуже, у кожного своi слабкостi, i пан Савицький натиснув на них. Як? Ну це вже тiльки йому вiдомо. Вiлла сенатора Марека Кромера також оповита таемницями, як i ii власник. Ковальський давно, ще пiд час своеi служби, чув, що там збираеться якесь елiтне таемне товариство.

Панянка мала би бути вдячною Романовi Савицькому. А вона, раптом злетiвши так високо, вiдчула себе справжньою королевою i того-таки вечора вiдшила набридлого, значно старшого вiд себе кавалера. Може, навiть на кпини його взяла. Цi молодi кралi такi. Запаморочення вiд успiху – i нуль вдячностi… От вiн, заслiплений ревнощами та образою, i розправився з нею. А тодi розiграв виставу з ранковою поiздкою по троянди, з «Бургундським» та канапками, скорботою i невтiшним риданням.

А чого ж? Загалом версiя не позбавлена глузду. На практицi частенько саме так i бувае: шукають убивцю хтозна-де, а вiн поруч, бездоганний, закоханий i нещасний. Проте Яновi Ковальському чомусь не вiриться, що й цього разу було так. Не вiриться – i квит. У нього добре розвинена iнтуiцiя, а вона iнодi спростовуе навiть факти, що, здавалося б, лежать на найвиднiшому мiсцi. Чи, може, вiн уже втратив професiйний нюх? Тодi хай хтось доведе йому це. От хай розслiдуе i доведе.

З’ясувалося, що Роман Савицький тому й прийшов, що шукав людину, яка б узялася за розслiдування. Вiн дiзнався, що нiч

Сторінка 10

ий портье «Континенталю» – колишнiй полiцейський (таки проговорилася балакуча Сабiна!), отже, мае знайомих у слiдчому вiддiлi. Савицькому потрiбен найкращий, найчеснiший, найдосвiдченiший.

– Якщо полiцiя про щось мовчить, то за справу краще не братися, це може бути небезпечно. Цiлком iмовiрно, що така справа – парафiя дефензиви[8 - Дефензива – контррозвiдка й полiтична полiцiя в Польщi у 1918–1939 роках.]. А вона не любить, коли iй заважають, – сказав Ковальський. – Порадив би вам спочатку поговорити iз журналiстом, який написав матерiал для «Dziennika». Інодi репортери знають бiльше, нiж пишуть. Значно бiльше… Повiрте моему слову.

– Може, й знають, та не завжди говорять, – гiрко усмiхнувся Савицький. – Я щойно з редакцii. З тiеi самоi… Розшукав того репортера, хотiв поговорити. Вiн спочатку дременув вiд мене, як вiд хворого на чуму, а коли я його наздогнав i зупинив… Коли запитав, чому ж вiн не написав, як усе було насправдi, хто йому заборонив це зробити… Одне слово, той писака нiбито про конкурс бiльш нiчого не знае, а дiвчина в «Континенталi» померла, бо мала вроджену ваду серця. Певно, перехвилювалася дуже, от i такий трагiчний фiнал. Мовляв, це життя, а в життi всяке бувае. Начебто так сказав лiкар. У газетi писати нiчого не стали, щоб не завдавати клопоту готелевi. Добрi якi… Потiм проговорився, що власник «Континенталю» Войцех Бельський – приятель iхнього редактора.

– Ну, про приятелювання пана Бельського з редактором ми знаемо. А щодо лiкаря… Якщо вiн так сказав, то так воно, значить, i е. Хто ж це може знати краще за лiкаря…

Савицький не дав Ковальському договорити.

– Який лiкар?! Не було нiякого лiкаря! Не було нiякого консилiуму! Це все просто вiдмовка, пане Ковальський! – простогнав вiн. – Хiба ж я не знаю Зосю? Вона була молодою i здоровою, повною сил, нiколи не скаржилася на серце. Та нi на що не скаржилася! Перехвилювалася… Звiсно ж, перехвилювалася. Але таке хвилювання, яке вона пережила, не вбивае, воно окриляе, воно зробило ii щасливою. Щасливою! Розумiете?

– На одну нiч… Лише на одну нiч… Чи не занадто велика цiна щастя?

– Вона так хотiла цю корону… Так марила нею… Так постаралася, щоб ii заслужити… Зося чесно перемогла! Чесно! Але нiкому немае дiла до моеi Зосi! Нiкому! Бо хто вона для них? Просто одна з учасниць. Прошу вас, пане Ковальський, допоможiть менi дiзнатися правду. У вас е знайомi i серед слiдчих, i серед медикiв, якi цим займаються. Їi тiло ще там… Усе ще там… Їi тiло… Господи, ii тiло!.. Менi вiддадуть його завтра, i я повезу Зосю до себе додому. Вже й про ритуальний автомобiль домовився. До завтра ще можна взяти якiсь проби, зробити аналiз… Я заплачу. Добре заплачу. Скiльки скажуть, стiльки й викладу. Менi не шкода.

– Рiч не в тому, шкода чи не шкода. Що можуть грошi? Скiльки б iх не було, дiвчину вже не повернути, – спробував зупинити знервованого шляхтича Ковальський.

– Ви мене чуете, пане Ковальський? Нi, ви мене не чуете. Тож повторюю: я хочу дiзнатися правду. Правду! Це все, що залишилося Романовi Савицькому зробити в життi. Заради цього я готовий вiддати все, бо бiльше менi вже нiчого не треба.

Очi Савицького блищали, як в одержимого. Здаеться, вiн таки й справдi був за крок вiд божевiлля. Таке трапляеться, особливо з чоловiками, якi зазнали краху. Ковальський це добре знав. Хоч жiноча стать начебто й слабша та вразливiша, але чомусь саме чоловiки в таких ситуацiях швидше ламаються. Чоловiковi, та ще й наодинцi з собою, дуже важко пережити таку втрату, поруч мав би бути ще хтось. Найперше батьки цiеi нещасноi дiвчини. Чому iх не було на конкурсi? Не знали про нього чи не схвалювали доньчину участь у ньому? А може, не просто не схвалювали, але й були категорично проти, забороняли? Гаразд, те, що вони не сприймали такий спосiб життя доньки, можна зрозумiти. Спробувала б котрась iз його трьох вертихвiсток… Хай би тiльки спробувала! Та вiн би такоi прочуханки задав, що до нових вiникiв пам’ятала б. Але чому Неродови досi не приiхали? Адже Савицький мав би iх повiдомити. Тата й маму про таке сповiщають насамперед, якi б стосунки з ними не були за життя. Та й якi образи чи й конфлiкти можуть переважити смерть рiдноi дитини? Ковальський нутром вiдчував: щось тут не так.


6

Із судовим лiкарем домовитися вдалось, хоч i не зразу. Той спочатку вперто вiднiкувався, посилався на зайнятiсть, катастрофiчний брак часу, зрештою, на ризик, адже це приватне замовлення, а отже, негласне, не дозволене полiцiею, а в нього ж робота, платня, репутацiя. Коли почув суму гонорару, заметушився, забiгав з кутка в куток, зачухав круглу лисину, замасковану довгим чубом.

«І хочеться, i колеться, – усмiхнувся подумки Ковальський. – Невже вiдмовиться вiд таких грошей?»

Не вiдмовився. Пообiцяв повiдомити результати ввечерi.

Увечерi лiкар зайшов до готельного ресторану, де Савицький замовив столик на трьох. Вiн з апетитом з’iв огiрковий салат, перехилив келишок зубрiвки, розправився з грибною юшкою, знову налив зубрiвки й узявся за дичину пiд фiрмовим соусо

Сторінка 11

. Давав зрозумiти, що пiсля роботи перше дiло для чоловiка – вечеря. Ян Ковальський, запрошений як посередник, випив лише каву. А Савицький навiть не торкнувся нi до чого: iжа викликала в нього огиду, i вiн намагався не дивитись, як спорожняе тарiлки судовий медексперт. Той нарештi наситився, вiдклав серветку i вийняв iз нагрудноi кишенi якийсь папiрець. Нiби й без нього не можна було сказати, що смерть Зосi настала через раптову зупинку серця i паралiч дихальних шляхiв.

– Звiдки взявся той паралiч? – здивувався Савицький.

– Може, панянка страждала вiд безсоння i прийняла снодiйного бiльше, нiж дозволено, – сказав лiкар, вiдводячи погляд. – Просто випадково… А може… Може, й не випадково – спецiально вiдрахувала собi кiлька зайвих доз… Деякi екзальтованi юнi особи саме так прощаються з життям. Нещасливе кохання… Зрада… Хвороба… Розчарування… Втрата сенсу життя… Ви мене розумiете?

– Нi, не розумiю, – простогнав Савицький. – Не розумiю, бо цього не могло бути. Не могло!

– Хтозна… Хтозна… Запитати вже немае в кого. На жаль…

– Нi-нi! Це якесь безглуздя, повна маячня! Зося нiколи не скаржилася на серце i не страждала вiд безсоння! Нiколи! – Савицький закашлявся, вхопився за груди i продовжив притишеним, враз охриплим голосом. – Та вона завжди спала, як немовля пiсля купелi. А щоб накласти на себе руки… Що ви таке говорите, пане лiкарю? Вона так любила життя… І щоб саме тепер, у розповнi сил, коли воно iй так привiтно усмiхнулося… Коли прийшла така удача…

– Не знаю, що чи кого любила ваша панна. Вам про це краще вiдомо. А може, й не вiдомо. Нiчогiсiнько не вiдомо. Ви впевненi, що вона геть усе вам розповiдала? З якого б це дива? Панянки в такому вiцi навiть рiднiй матулi не все розказують. А ви iй, даруйте, хто, щоб вона вам душу виливала? Перепрошую, пане Савицький, перепрошую. Я висловлююсь фiгурально. Але ж могли в неi бути своi таемницi? Могли. Тож кажу вам: або випадкове передозування снодiйного, або… не випадкове. Плюс слабеньке серце.

Лiкар хутко взяв другу половину обiцяноi суми й, не прощаючись, вийшов. Савицькому здалося, що вiн надто поспiшав i щось недомовив. Але якщо цей чортiв ескулап сказав правду… Якщо… Невже вiн так погано знав свою Зосю?

Нi-нi. Це неправда, цього не може бути. Жадiбний ненажера бреше. Звiсно ж, бреше, як i всi навколо. Як той журналiст iз «Денника», який написав про «Сарматську княжну» лише те, що йому дозволили. Як суддi конкурсу, якi наступного ж дня чогось перестали впiзнавати Романа Савицького. Як Марек Кромер, до якого вiн iздив сьогоднi вранцi, щоб почути хоч якiсь пояснення, але його не впустили навiть за ворота вiлли, сказали, що пана сенатора немае, поiхав за кордон на якесь зiбрання. Але ж Роман бачив, як ворухнулася штора на вiкнi Кромерового кабiнету, як за нею майнула постать цього владного чоловiчка з комплексом Наполеона.

Що бiльше Ковальський слухав Савицького, то дужче переконувався, що Зося i справдi не могла померти. Якщо неправда, що в неi було хворе серце… Якщо неправда, що вона нiколи не приймала снодiйне та й узагалi не знала, що на свiтi iснують якiсь пiгулки для сну…

Тодi хто причетний до ii смертi? Хто?!! Заздрiсна суперниця, яка не змогла змиритися зi своею поразкою? У принципi, варiант дуже навiть ходовий, але ж усi отi розчарованi претендентки на корону одразу пiсля конкурсу поiхали з вiлли й бiльше начебто не перетиналися iз Зосею. Якийсь божевiльний фанат-манiяк на зразок того папарацi, про якого розповiдала Сабiна? Але фанат-манiяк не став би робити це потай – радше заподiяв би смерть показово, щоб усi знали, як шалено вiн кохав, як тяжко страждав i як покарав ту, яка не вiдповiла взаемнiстю. Самi органiзатори, якi чомусь тихенько прибрали з «Континенталю» корону та найняли молодого полiцейського, щоб не пропускав нiкого до Зосi в номер? Але чому? Що це таемне сарматське товариство могло дiзнатися про дiвчину таке, що вмить перекреслило б не лише ii перемогу на конкурсi, а й життя?


7

Ще позавчора Зося i Савицький вечеряли на вiллi Марека Кромера, де й вiдбувся конкурс. Вiлла розташована кiлометрiв за п’ятнадцять вiд мiста, бiля невеликого озера, у затишнiй мiсцинi, оточенiй сосновим лiсом. Вони добиралися до неi на своему «Fordi». Зося дуже здивувалася, коли дiзналася про назву вiлли – «Ванесса».

– Хiба маеткам дають iмена? – запитала.

– З давнiх-давен. Ще у древньому Римi патрицii називали своi вiлли, i лише жiночими iменами.

– То Ванессою, мабуть, звуть дружину пана Кромера?

– Як менi вiдомо, панi Кромер – Данута, а не Ванесса.

– Може, це iм’я iхньоi доньки?

– Доньки у Кромера немае.

– Гм… – Зося притихла, задумалася, та за кiлька хвилин знову повернулася до Савицького. – Я зрозумiла!

– Що ти зрозумiла, серденятко мое?

– Ванесса – це кохана пана Кромера.

– Отакоi! Звiдки…

– Послухай i не перебивай. Це дуже-дуже романтична любовна iсторiя. В юностi пан Кромер закохався у дiвчину Ванессу. Їхне кохання було таким великим i щирим…

– Але я тебе кохаю ще бiльше!

– Не перебивай

Сторінка 12

кажу. І ось Ванесса несподiвано померла, а може, трагiчно загинула. Втрата розбила серце закоханого…

– Що за фантазii, люба моя?

– Нiякi це не фантазii. Сам подумай – ну хiба дозволила б дружина своему чоловiковi назвати вiллу iменем його живоi коханки? Та нiзащо! Але якщо суперниця вже мертва, до того ж була вона в його життi ще до появи законноi половинки… Тодi зовсiм iнша справа. І от вiлла щодня нагадуе Кромеровi про його кохання. А ти назвеш свiй маеток моiм iменем, коли я… ну, коли мене раптом не стане?

– Дурненька! Що ти таке говориш? Як це тебе може не стати? Фу-у-у… Аж серце прихопило… От зупиню зараз машину, виламаю лозину та вiдшмагаю тебе по дупцi. Хоча дупка не винна, це язичок треба було б покарати, щоб не молов, як млинок. Але вони ж зараз обое недоторканнi. Бо на конкурсi тобi доведеться i ходити, i дупкою вертiти, i говорити.

– Жартуеш. А я всерйоз. У нас у Багнику куховарила Мокрина Пухка, колоритна така тiтонька, справдi пухкенька, як пампушка. Щоразу, перед тим як зарубати пiвня на святковий обiд, вона приказувала: «Прийшла мишка на Матишка».

– За законами природи, ця мишка приходить до старших. А старший тут я. Отож, мене не стане ранiш.

– То й що, що ти старший? Хiба це дае тобi право залишати мене саму-самiсiньку?

– А в тебе таке право е, моя ластiвонько?

– Ну гаразд, гаразд. Мир миром… Якщо ми колись помремо, то лише разом. І поховають нас в однiй могилi.

– Бо це, по-твоему, дуже романтично?

– Бо я не знаю, як жити без тебе.

Історiя назви вiлли виявилася справдi романтичною, але не дотичною до любовних стосункiв iз жiнкою. Принаймнi Марек Кромер про кохану Ванессу нiколи не згадував. Зате про метеликiв iз такою назвою любив поговорити. Того лiта, коли закладали цю замiську садибу, весь пагорб був заполонений колонiями червонокрилих метеликiв-сонцевикiв, яких iще називають Ванессами. Чомусь Кромер, тодi ще молодий i схильний в усiх явищах убачати якiсь попередження долi, вирiшив, що метелики – це добрий знак.

Вiдомо, що Ванесси-сонцевики найбiльше полюбляють будяковий цвiт. А ця колюча рослина з розкiшними яскраво-рожевими головками щолiта захоплювала тутешню територiю i виставляла на нiй свое грiзне вiйсько, неприступне нi для кого, крiм метеликiв. Головний будинок вiлли, цегляний, покритий червоною черепицею, також нагадував велетенського метелика Ванессу, що присiв на пагорбi, розкинувши два крила – пообiч центральноi частини з бiлими колонами.

Утiм, хоча мiсце, вибране Кромером для вiлли, здавалося незайманим i навiть дикуватим, вiн не був першою людиною, нога якоi ступила на цю територiю. За переказами, колись на пагорбi стояв замок якогось ясновельможного князя, а в долинi навколо нього селилися пiдданi. Усе було зруйновано в однiй iз численних битв, що час вiд часу спустошували довколишнi землi. Пiсля неi тут залишилося тiльки згарище, до якого згодом упритул пiдiйшов лiс. Цiлком iмовiрно, що Марека Кромера це мiсце привабило саме своею iсторiею.

Коли Савицький i Зося iхали на «Сарматську княжну», неподалiк вiд дороги, що вела до вiлли, бачили археологiв, якi провадили розкопки. Вочевидь, iз бiльшим ентузiазмом вони покопалися б на мiсцi замку, але про приватнi володiння Кромера годi було й мрiяти.

«Ванесса» вражала iмiтацiею пiд старовину – в архiтектурi, умеблюваннi, iнтер’ерi. Хтось добре попрацював над копiями всесвiтньовiдомих скульптур: у вiтальнi вiлли – статуi безрукоi Венери Мiлоськоi та Давида, у саду бiля фонтанчика – брюссельський Хлопчик, що пiсяе, над озером – данська Русалонька. Навiть простора зала, у якiй проходив конкурс i зазвичай вiдбувалися бали та званi вечiрки, – у стилi ретро. З ведмежими шкурами замiсть килимiв, свiчками у срiбних канделябрах, портретами королiв та вельмож, якi вважаються символами нацiональноi гордостi та волелюбностi Речi Посполитоi. Болеслав Хоробрий, Казимир Справедливий, Казимир Великий, Ян Третiй Собеський i ще з десяток поважних осiб – державних та духовних стовпiв Речi – суворо стежили зi стiн за тим, що вiдбуваеться в залi.

«Цiкаво, як би вони сприйняли це новiтне дiйство, якби хоч на кiлька хвилин, бодай на одну мить ожили й спустилися зi стiн на землю, – думав Савицький. – Розiгнали б добiрне товариство? Чи приедналися б до нього? Мабуть-таки, друге ймовiрнiше. Бо знать завжди полюбляла побенкетувати й була падкою на жiночу вроду та ласку».

Пiсля конкурсу частина глядачiв поiхала з вiлли, а частина залишилася на бенкет. Імовiрно, люди, якi не поспiшили до автомобiлiв та екiпажiв, мали попередне запрошення вiд Кромера. Бенкет проходив у саду. Небо вже потроху починало затягуватися хмарами, але сад, за день настояний на сонцi, ще зберiгав тепло. Столики розмiстили мiж алеями так, щоб вони були вiдгородженi один вiд одного зеленими декоративними кущами, аби гостi почувалися наче в окремих кабiнках. Деякi пiдстриженi в англiйському стилi кущi мали форму геометричних фiгур, а iншi нагадували екзотичних звiрiв. На алеях свiтилися лiхтарi, а на столиках красувалися важкi канделябри

Сторінка 13

з масивними свiчками, що надавало вечерi особливого романтичного настрою. За колами свiтла, що падало вiд свiчок, темнi кущi здавалися живими iстотами, якi повiльно рухалися в сутiнках. А сутiнки ставали все густiшими й чорнiшими. Офiцiанти у вбраннi старовинних сарматських воiнiв виринали з них, як привиди з минулого.

Роман Савицький замовив фаршированi гусячi шийки, бiгос iз дичиною та грибами, флячки з книдлями, макiвник, фрукти, вино й медовину. Кiлька днiв перед конкурсом Зося нiчого не iла, та й до того нещадно морила себе дiетою, тож йому хотiлося трохи побалувати ii. Вона вхопила всього по дрiбочцi – як пташка на льоту, випила келих медовини, запашноi та солодкоi, як узвар, i бiльше нi до чого й не торкнулася. Сказала, що не мае права розслаблюватися, адже попереду Париж. Вiн не наполягав. Знав, якою цiною дався iй цей тонкий стан i ця грацiозна легкiсть рухiв. Зося нiколи не вiдзначалася худорлявiстю, у пiдлiтковому вiцi взагалi була пухкенькою, i, по правдi кажучи, вiн би хотiв, щоб вона такою й залишалася. Але якщо вже так треба для здобуття корони, якщо його смаки не збiгаються iз сучасним еталоном краси… Що тут удiеш? Може, все це й справдi вартуе таких жертв. Он як радiе його коронована княжна.

Такою щасливою вiн ii ще нiколи не бачив. Зося просто сяяла. Розкiшне густе волосся, збите у високу зачiску, аж iскрилося у вiдблисках свiчок. Бiла шкiра, вiдтiнена темною мiддю волосся, здавалася нереально нiжною. Пухкенькi вуста загадково всмiхалися. Ця жiнка, ця витончена спокусниця, це божество, його кохання i фатум… У нього болiсно стискалося серце щоразу, коли ii запрошували до танцю. Спочатку Марек Кромер, тодi члени журi, а потiм й iншi гостi постiйно вклинювалися мiж нею i ним. Якби вiн мiг, то не вiдпустив би Зосю нi на крок вiд себе, послав би пiд три чорти кожного, хто позичав ii в нього. Але як вiн мiг утримати ii? Як мiг наказувати цiй свавiльницi, аби нi з ким не танцювала й нiкому не всмiхалася, окрiм нього? Це вона могла наказувати.

Чи був там ще хтось зi знайомих Кромера? Хтось iз-поза кола органiзаторiв конкурсу та його учасниць? Мав би бути, адже Кромер запросив членiв свого товариства, отже, вони мали пiти туди пiсля завершення конкурсу й коронацii. Люди постiйно снували туди-сюди алеями, пiдходили до фонтанiв, до озера, сходилися й розходилися, хтось заводив розмову, хтось перекидався кiлькома словами або й просто пропливав повз усiх. Публiка зiбралась як на пiдбiр – нiби на званий прийом до коронованих осiб, зображених на портретах у залi. Вона цiлком вiдповiдала осiнньому iнтер’еру саду та меню. Немов за серпанком, миготiла дорога одiж – хутро, атлас, шовки, мережива, оздобленi золотом та коштовним камiнням пояси на жiнках, срiбнi шаблi та мушкети на чоловiчих пасках. Проте як не напружував Роман Савицький пам’ять, облич згадати не мiг. Перед очима – лише Зося, лише вона – неймовiрно, просто божественно вродлива, витончена, сяюча, усмiхнена, щаслива, розпашiла в танцi. Вiн дивився лише на неi. Лише на неi!

А потiм вони поiхали до готелю. Бiля вiлли Зося вподобала дилiжанс, що стояв поблизу ворiт. Вiн, певне, був розрахований на групу людей, якi разом прибули до вiлли. Зося чомусь вирiшила, що сарматська княжна мае iхати на кiнному екiпажi, тож просила його найняти чи позичити цей старомодний дилiжанс. Але Роман не погодився. Тодi доведеться залишити свiй автомобiль. І хто його доправить до готелю? Вiн знову муситиме якось добиратися до «Ванесси». Та й машина йому дуже потрiбна вже рано-вранцi. Зося зiтхнула й покiрно всiлася на сидiння.

Накрапав дощ, у прочинене вiкно вривався вiтер. Савицький намагався пiдняти скло. Вiн хвилювався, щоб його прекрасна супутниця не застудилася, просив ii накинути хутряну пелеринку. Вона вперто вiдчиняла вiкно. Розпашiла, розiгрiта медовиною i танцями, спочатку весело смiялася, скидала з плiч хутро, називала його мерзлякуватим занудою. Але дуже хутко принишкла, знесилено припала до його плеча. Ейфорiя змiнилася дисфорiею. Зося стала сумною i дратiвливою.

Вони приiхали до «Континенталю» близько опiвночi. У готелi було тихо, вочевидь, бiльшiсть постояльцiв уже спала. Проте пишнотiла адмiнiстраторка та сонний, схожий на байбака нiчний портье не насмiлилися зробити iм зауваження за те, що надто голосно грюкнули дверима, не попросили поводитися тихiше. Вони знали про конкурс, тож, угледiвши в руках дiвчини корону, все зрозумiли. Сабiна привiтала Зосю. Здаеться, навiть поривалася обiйняти ii. Але та лише втомлено махнула мереживною рукавичкою, яку стягнула з правоi руки, а лiвою долонею ще мiцнiше вчепилася в лiкоть Савицького. Вiн подумав, що Зося трохи перебрала й може впасти на сходах. Пiдхопив ii на руки й винiс на другий поверх.

А потiм… Потiм вона послала йому повiтряний поцiлунок i зачинила перед ним дверi. Ошелешений, спантеличений, вiн спочатку чемно постукав, а тодi щосили налiг на дверi, намагаючись iх вiдчинити. Але Зося сказала, що страшенно стомилася, ледве на ногах тримаеться, тож мусить добре вiдпочити. Вiн знетямився

Сторінка 14

крикнув щось рiзке й усе-таки домiгся, щоб вона впустила його. Переступив порiг, наштовхнувся на два аквамариновi кришталики льоду пiд тонкими вигнутими бровами, мовчки поцiлував iх i пiшов у номер навпроти – уперше за три доби, вiдколи вони поселилися в «Континенталi». За час пiдготовки до конкурсу вiн так спереживався за Зосю, так утомився, що також одразу провалився в сон. Засинаючи, подумав: «Завтра вранцi новопредставлена королева побачить троянди, i ii серце вiдтане. Усе налагодиться. Мусить налагодитися».

Що сталося потiм?.. Що?..

Жоден iз детективiв, до яких звернувся Роман Савицький, узятися за розслiдування справи не погодився. Навiть за великий гонорар. Савицькому чомусь здавалося, що на цю iхню нехiть якось упливала назва вiлли й iм’я ii власника. А може, поважнi нишпорки не сприймали всерйоз такi конкурси. Подумаеш, якась «Сарматська княжна», купка багатих естетiв, цiнителiв юноi вроди, i маленька зграйка яскравих метеликiв-ванесс, що злетiлися на вогонь у пошуках слави та пригод. Усi розлетiлися, одна обпалила крильця. Є медичний висновок. То навiщо копатися далi?

Савицького цi вiдмовки не дуже й здивували.

– Ну що ж, – сказав затято. – Нi то й нi. Дiдько з вами. Розберуся сам. Принаймнi тепер менi буде для чого жити. Поки не дiзнаюся – не помру.

Помирання, мабуть, доведеться вiдкласти надовго – дуже вже багато знакiв запитання у цiй iсторii з конкурсом «Сарматська княжна», що на початках здався йому розвагою, так, просто собi розвагою для знудьгованого товариства й добрим трамплiном для Зосi. Вiн сам вибудував для неi цей трамплiн, що став для нього справжнiм випробуванням. Це випробування вимучило, спустошило його. Вiн i подумати не мiг, що дорога до Зосиного трону виявиться такою важкою.

– Якщо знадобиться моя помiч… – несподiвано запропонував Ян Ковальський. – Детективом я в полiцii не числився, але за двадцять п’ять рокiв не один вузлик iз загадками розв’язувати допомагав. Принаймнi пiдказати щось можу.

– Пiдкажiть, будь ласка, бодай iз чого почати… – гiрко посмiхнувся Савицький.

– Поговорiть – я вмiю слухати. Розкажiть про неi. Згадайте все, що знаете. Вам зараз виговоритися треба. Дуже треба.

Що вiн знае про Зосю?.. Що вiн знае?.. Досi здавалося, що геть усе – вiд самого ii народження й до… Ба навiть ще давнiше, нiж вона появилася на свiт. Коли вiн познайомився з ii батьком, Данилом Неродовим, той багато розповiдав про себе: навчання у Морському кадетському корпусi, служба на Імператорському флотi, участь у Свiтовiй та громадянськiй вiйнах, мандри, кохання, одруження, народження доньки. А потiм…

А чому це, власне, вiн вирiшив, що добре знав Зосю? Хiба можна зазирнути в кожен закапелочок чужоi душi, тим паче – жiночоi? Хiба можна було розгадати кожну ii думку, усмiшку, кожен погляд, поворот голови, порух плеча?

Згадуй, Романе. Згадуй те, що знаеш. Однаково ж нi про що iнше не думаеться. Та ще цей нестерпний клятий бiль, що не полишае нi на хвилину, шматуе серце й розривае мозок. Бiль на iм’я Софiя.




II

Осiнне сонце в крижаних дощах



1

Капiтан Данило Неродов зняв кiтель i розстебнув комiрець сорочки. Яка нестерпна задуха! Аж нудота пiдступае до горла. Чого це раптом? Ще кiлька хвилин тому було доволi прохолодно. Пiдвiвся, зробив крок у напрямку дверей, але похитнувся, повернувся назад i знесилено впав у крiсло. Тiло нiби важкими гирями обвiшане, дихати нема чим – здаеться, з каюти хтось раптом викачав увесь запас кисню. Добре було б вийти на верхню палубу й хапнути свiжого повiтря. А ще краще – пiдставити обличчя прохолодному нiчному бризу, вдихнути на повнi груди гiркувато-солоний запах моря, побачити на темному водному плесi небо, вiдбите в морi, як у велетенському люстрi. Добре було б…

Данило любить зорянi ночi. Любить свiжий морський вiтер, що чомусь завжди нагадуе йому молодого дикого коня з розвiяною гривою. Отого бiлого в яблуках Орлика, якого йому подарував дiд Матвiй за рiк до його вступу до Морського кадетського корпусу. Зоряними ночами, коли небо наче зливаеться з морем, вiдчуваеш себе малесенькою частинкою, живою порошинкою космiчного огрому. Щось дивне, просто неймовiрне, справдi неземне вiдбуваеться з душею, коли весь той огром, уселенський безмiр мiрiадами жовтих очей дивиться з усiх бокiв на тебе i твое самотне судно над безоднею вод.

Утiм, вiн любить море за будь-якоi погоди. Мерехтливо-лагiдне, розiмлiло-розслаблене, подiбне на усмiхнену напiвсонну дитину – в години мертвого штилю; грайливе, збурунене й трохи розхристане – пiд поривами вiтрiв; примхливе, розгнiване, розбурхане, темне й шалене – пiд час шторму. Настрiй моря, як i поведiнку жiнки, важко передбачити. Але в кожному його проявi, у кожному сплеску е своя магiя, щось таке, що зачаровуе, закохуе аж до безумства, притягуе i не вiдпускае.

Цiкаво, яка поверхня моря зараз? Здогадуйся, уявляй, капiтане. Бо на палубу не вийдеш i морського повiтря не вдихнеш. Над головою – майже п’ятдесятиметрова товща води, пiд ногами – тисячометрова синя безодня… І ти сид

Сторінка 15

ш мiж цими стихiями бiля пригвинченого до пiдлоги стола, у клiтцi-субмаринi, мов прибулець з iнших свiтiв, загублений у лабiринтах часу. Хоча так воно i е: там, над водою – iнший свiт. І чого б тобi, людино, не триматися за нього двома руками, не топтатися по ньому двома ногами? Навiщо тобi переносити вiйну ще й сюди, у цi морськi глибини?

Що це з ним? Що за думки снують у втомленiй головi? Треба вiдпочити. Треба нарештi заплющити очi й заснути. Зараз вiн так i зробить. Ще кiлька хвилин – i все, на бочок. Залишилося дописати всього кiлька речень у бортовому журналi. Сьогоднi знову засидiвся за столом, знову порушив режим, про який йому нещодавно делiкатно нагадав лiкар Борис П’ятигорський.

Утiм, цi порушення режиму вiдбуваються постiйно. Та найменше вони стосуються сидiння за столом. Як може розписати добу по годинах i хвилинах вiйськовий офiцер? Та ще й у такi непевнi часи, коли, здаеться, уся планета втягнулася у вiйну – на землi, на водi та навiть у небi. Коли люди наче пiдхопили якусь iнфекцiю агресii, збожеволiли вiд нудотного запаху кровi, ненавистi й прагнення захоплювати, роздiляти й владарювати. Життя поза графiком, а часто й поза межею людських можливостей, для нього, капiтана другого рангу Вiйськово-Морського Флоту Росiйськоi iмперii Данила Неродова, – вже радше норма, нiж вiдхилення. Особливо пiсля того, як його перевели з бойового есмiнця на цю субмарину.

Новий рiд вiйськ – пiдводнi сили – за наказом Миколи II був створений у Вiйськово-Морському флотi ще за п’ять рокiв до початку Свiтовоi вiйни. Це нiбито мало запобiгти в майбутньому ганьбi, яку вже пережила Росiя в боях з Японiею. Тож слiдом за повелiнням царя вiйськовi заводи iмперii заповзялися будувати пiдводнi човни. Чимало досвiдчених морських офiцерiв згодом очолили новосформованi команди на субмаринах. Сприйняли вони наказ царя-батюшки без особливого ентузiазму – просто пiдкорилися йому. Бо одна рiч – ходити на широких морських просторах, пiд синiми небесами та вiльними вiтрами, й зовсiм iнша – блукати в темних нетрях незвiданих морських глибин.

Данило Неродов перейшов iз крейсера «Вiрний» на субмарину «Барс» рiк тому, 1916-го, коли нiмецькi пiдводнi човни буквально заполонили Балтiйське море. Вiн також не був у захватi вiд цього переходу, але наказ е наказ. Тож затис у собi внутрiшнiй спротив i взявся за виконання нових обов’язкiв, як i належить офiцеровi.

…Задуха в капiтанськiй каютi ставала нестерпною. Данило Неродов розстебнув ще кiлька гудзикiв на сорочцi, витер з обличчя пiт. Та що ж це за напасть така? Де вона взялася? Ще кiлька хвилин тому тут було свiжо й прохолодно – саме так, як вiн i любить. Зрештою, на глибинi iхня «сигара», омита з усiх бокiв водою, навiть у найбiльш спекотнi лiтнi днi не перегрiваеться. То що могло статися? Треба негайно спуститися у машинний вiдсiк, перевiрити, чим займаються бортмеханiки. Може, щось вийшло з ладу, а черговий, чого доброго, заснув. Отже, власний сон знову доведеться вiдкласти.

Закрив журнал, пiдвiвся i знову сiв. Радше не сiв – гепнувся з розгону на стiлець. Що за чудасiя? До сiроi палiтурки нiби прилiпилася невеличка кругла пляма, що рухалася i збiльшувалася. Вiн знову розгорнув журнал. Рухливе жовте кружальце вiдбилося вже на сторiнцi, над столом замерехтiло ледь уловиме блакитне свiтло. Капiтан здивовано пiдвiв очi. Промiнець, тонкий, як павутинка бабиного лiта, сотався зi стiни навпроти, з невидимоi дiрки над столом. Вiн обплутував зелений абажур настiльноi лампи i спадав iз нього на щойно написанi рядки. Та ось промiнчик вирiвнявся, розпрямився, натягнувся, як струна, засвiтився блакитною барвою, став тугим i яскравим – аж до насиченого синього. Тепер уже не просто падав, а хутко розтинав стiну, стрiмко розсував ii, одну за одною стирав на нiй розвiшенi речi – карту, компас, календар, фото субмарини та ii команди, морський кортик. Так стирае ластик слiди простого графiтного олiвця на бiлому паперi.

Але цього не могло бути. Апрiорi не могло! Вiн же не божевiльний. І в мiстику та всiлякi дива не вiрить. Їхнiй новенький пiдводний «Барс», що заховав у своему двадцятип’ятиметровому черевi команду з тридцяти п’яти морякiв, мае два корпуси: легкий зовнiшнiй – металевий iз гумовим покриттям, i мiцний внутрiшнiй – зi спецiальних найновiтнiших сплавiв, що витримують гiдростатичний тиск аж до «теплового шару». Як би це раптом за лiченi секунди зникла, розчинилася у водi частина такого корпусу?

І все ж зникла. Замiсть подвiйноi металевоi стiни вздовж каюти вже поблискувало тонке прозоре скло. А за ним – блакить, яскрава, неймовiрно слiпуча, безконечна, бездонна, така манлива, аж вiн пiдвiвся, пiдiйшов до неi, простягнув руку, нiби хотiв вiдчути ii на дотик. За склом, обганяючи субмарину, шугонув срiблястий косяк дрiбноi риби, хитнулися i зникли якiсь екзотичнi рожево-фiолетовi водоростi. Здавалося, що чиясь невидима могутня рука потягнула iх донизу.

Слiдом за рибою з’явився кiнь. Не морський коник iз дивовижно закрученим тiлом, а звичайний земний рисак, бiлий у яблука

Сторінка 16

, iз довгою грацiйною шиею, гривастий, навiть пiдкований – його копита раз по раз срiбно зблискували на тлi блакитi. Данило впiзнав його: авжеж, це той самий Орлик iз батькiвського маетку. Кiнь плив (чи все-таки бiг?), не збурюючи хвилю i не порушуючи спокiй – тихо i впевнено, розсiкаючи воду мiцними грудьми. По той бiк коня зненацька випiрнула дiвоча голова. Дiвчина пiдняла руку, вiдкинула нею з чола довге волосся так, що воно на мить пiднялося темним крилом угору, а тодi повiльно-повiльно опустилося на спину рисака, прикрило його бiлий у яблуках могутнiй круп.

Данило Неродов – бувалий у бувальцях офiцер, справжнiй морський вовк, за плечима у нього сотнi пригод i боiв на морських фронтах Свiтовоi вiйни. А тут… Що це з ним? Гаряча задуха сягнула критичного рiвня, нiби повiтря iз викачаним киснем перетворилося на густу в’язку опару, а тодi вмить змiнилася льодяним жахом. Струмочки поту пiд геть змокрiлою капiтановою сорочкою стали крижаними бурульками.

«Ну от i зустрiвся iз сиреною. Уперше й востанне…» – подумав.

Морська дiва-сирена – передвiсниця смертi, тож i побачення з нею можливе тiльки раз у життi. Моряки якщо й згадують про неi, то пошепки, iз забобонним острахом. Але ж вiн не забобонний. Звiдки тодi цей мiстичний страх?

Пiдлога в каютi захиталася, перехилилася в один бiк, i капiтан вiдчув, що летить сторчака до блакитноi безоднi. Спробував пiдвестися i не змiг. Вочевидь, таки щось iз двигунами. Але чому не надходить сигнал iз машинного вiдсiку? Заснули вони там усi чи що? Вiн поспiхом зняв сорочку, витер нею спiтнiле чоло й заплющив очi. Усе! Що буде, те буде.

«Я нiколи не боявся смертi. Вона – лише справа часу або ж випадку. Але чому не в запеклому бою з ворожим судном? Чому ось так, на самотi, пiд водою, посеред глибокоi тишi?» – подумав.

Уявив, як iхнiй пiдводний човен торкаеться морського дна, як пiд тиском глибинних вод його обшивка трiскаеться, розриваеться i трiпоче, мов старе полотно на вiтрi, як у каюти та кубрики з мертвими людьми запливають риби й заповзають краби та восьминоги.

Моряки жартують, що першим пiдводним човном був Ноiв ковчег. Нiбито сорок днiв протримався вiн пiд водою, ховаючи у своiй дерев’янiй шкаралупi «всякоi тварi по парi». А коли вода спала i всесвiтнiй потоп закiнчився, ковчег пiднявся i Ной вивiв усiх врятованих на суходiл. Так продовжилося життя на землi. Продовжилося… Але не тому, що вони всi просто вижили, а тому, що було iх по парi. Пара – ось головне для того, щоб життя продовжувалося. А тут, на цiй субмаринi, що раптом перетворилася у задушливу кунсткамеру, – жодноi пари. Жоднiсiнькоi… Чи стане рятувати Всевишнiй три з половиною десятки огрубiлих i здичавiлих чоловiкiв, якi давно обiймаються лише зi зброею i прокидаються з думкою, чи вдасться вижити ще один день?

– Господи! Допоможи…

Ледь-ледь ворухнув обважнiлими повiками. Блакить за стiною каюти не змiнилася, бiлий у яблуках кiнь нiкуди не зник – так само ритмiчно пiдгрiбав ногами пiд себе воду. Але дiвчина, босонога, довгокоса й бiлолиця, вже не пливла по той бiк рисака, а сидiла верхи на ньому. Темнi коси вiдсвiчували мiддю, наче в них заплуталося сонячне промiння. Мокра сукенка прилипла до тiла, окреслюючи його iдеальнi форми, оголила круглi колiна. Отже, не сирена – у тоi ж немае нiг, лише риб’ячий хвiст. Мабуть, це нiмфа, одна з океанiд. Океанiда зла не вiщуе. Навпаки, являеться, щоб допомогти, урятувати.

Когось вона йому нагадувала. Жiнку з так само розпущеними по нiжних бiлих плечах темними косами. На такому само бiлому в яблуках коневi. Дуже земну, дуже бажану, близьку й рiдну. Жiнку, вiд самоi думки про яку в нього починало щемiти, а потiм прискорено битися серце. Треба згадати ii iм’я. Треба…

Вершниця пiдпливла (чи пiд’iхала?) до скла, доторкнулася до нього рукою. Нiби щось пише вказiвним пальчиком. Але вiн не може прочитати. Нiяк не може. Вона ворушить вустами – вiн не чуе. Свiдомiсть плутаеться. «Та й як можна почути сказане у водi?» – думае, хапаючись за вiдблиски логiки. До тонкоi прозороi перегородки мiж каютою i водою наблизилися очi – зеленкувато-синi, як аквамарин. Вони сяйнули з-пiд важкоi темноi iз сонячним полиском хвилi волосся, що знову впало на обличчя. Сяйнули тривожно, благально i трохи злякано.

Та це ж… Господи! Авжеж, це очi його Лiнди!

– Лiндо-о-о!

Вiн рвонув до неi, щосили штовхнув руками прозорий заслiн каюти, раз i ще раз. Вiдчув, як заболiли пальцi. Почув шурхiт трiснутого скла, що посипалось, як пiсок, а тодi могутнiй шум води та Лiндине благальне «Данилочку! Не помирай! Не по-ми-ра-а-ай» – i вiдчув, як море пiдхоплюе його, огортае шовковою прохолодою гаряче тiло й затягуе у свою безодню – спочатку свiтло-блакитну, потiм зеленкувато-синю, аквамаринову, як Лiндинi очi, а тодi чорну-чорну, як ii волосся. «…рай… рай… ра-а-ай» – луна Лiндиного голосу наздогнала його аж бiля самого дна, i вiн вхопився за неi, як за рятiвний круг.


2

– Зi щасливим поверненням, пане капiтане! – лiкар П’ятигорський полегшено зiтхнув i розiмкнув своi дов

Сторінка 17

i, як у пiанiста, пальцi на Даниловому зап’ястку.

– Звiдки? – спробував усмiхнутися Данило, але йому це не вдалося, вуста нiби задерев’янiли.

– Звiдки?.. Вам краще знати, де це ви перебували-мандрували, поки я тут настiйно переконував вас не покидати цей прекрасний свiт.

– Ви справдi так вважаете?

– Як?

– Що вiн прекрасний.

– А ви бачили кращий? Я нi. Якось, знаете, не довелося.

– Переконали. То що ж, на вашу лiкарську думку, спровокувало мене до втечi з цiеi неповторноi краси?

– Субмарина опустилася нижче «теплого шару», гiдростатичний тиск перевищив допустиму норму. Це зазвичай ризиковано не лише для судна, а й для людей. Повiтря пiд водою i над водою – це також двi великi рiзницi. До того ж у вас, ваше благородiе, судини не iдеальнi. Так-так, не iдеальнi. На жаль. Чого це ви так дивуетеся? Здаеться, я про це вже говорив. Пошарпали ви iх добряче за останнi кiлька рокiв. Усе потребуе перепочинку, i судини також. Добре, що ви встигли подати сигнал тривоги.

– Я сам подав сигнал?

– А хто ж? – здивувався П’ятигорський. – У вашiй каютi бiльше нiкого не було. У кубрику над вами також двом матросам стало зле, i кока довелося з камбуза доправляти нагору. Та в тих обох випадках на допомогу кликали iншi. А ви, значить, сам – бiльше нiкому. Мабуть, геть кепсько вам було, якщо не пам’ятаете. Але iнстинкт самозбереження добре спрацював. І дякувати Всевишньому, що спрацював. Тепер вам належить вiдпусточка. А менi… Ох-хо-хо… Менi ще на один клопiт бiльше. Доведеться подавати рапорт у медичне управлiння Адмiралтейства. Я б на них самих подав. Хай би вони там ретельнiше добирали людей для субмарин. А то: раз-два – i команда готова. Такий поспiх годиться лише для ловлi блiх.

– Сподiваюся, пане лiкарю, мое iм’я в рапортi згадане не буде?

– Не можу обiцяти.

– А ви спробуйте. Ми ж iз вами, Борисе Миколайовичу, все-таки давно знайомi, та й не просто знайомi, а приятелi.

– Дякую за приятелювання, але… не можу… У кожного з нас свiй обов’язок.

– А якщо я дам вам слово морського офiцера, що бiльше нiколи не порушуватиму режим? Нiколи-нiколи…

– Слово морського офiцера… Ну що ви, ваше благородiе, як дитина мала? Справа ж не лише в режимi… Самi розумiете… Та ви радiйте, що все обiйшлося. Радiйте! Ви ще такий молодий. І не заперечуйте: чоловiк пiд сорок – коньячок з лимоном, тiльки-но починае по-справжньому вiдчувати смак життя. Передихнете, вiдпочинете трохи, вiд вiйни вiдiйдете, нерви заспокоiте, судини своi побалуете помiчною мiкстуркою, яку я вам обов’язково припишу. Що буде далi – час покаже. Забажаете – переведетеся назад iз субмарини на корабель. А може, ваша красуня i не вiдпустить вас бiльше вiд себе. Чи вам самому з ii гарячих обiймiв не захочеться нiкуди вiдчалювати. Яка жiнка!.. Я б сам вiд такоi нiкуди не пiшов. Тож залишитеся на березi, добудуете свiй будинок на Василiвському островi, справите новосiлля, заведете дiтей, будете iх i дружину любити, на бали iздити, спортом займатися. Ну, ще щось придумаете. Скiльки на свiтi всiляких цiкавих занять! Ви ж, вважайте, нiчого, крiм моря та вiйни, води та боiв, ще й не бачили. А земля також прекрасна, i життя не чорно-бiле. Ну от, нам уже час спускатися – катер бiля борту. Зможете сам чи допомога потрiбна?

– Ще чого! Щоб мене попiд руки вели… Я цiлком у нормi.

Красуня… Не вiдпустить… Перед Данилом знову сяйнули аквамариновi очi серед морськоi безоднi, звабливо зблиснуло нiжне бiле плече, майнула хвиля чорного волосся. Лiнда. Тiльки в тiй блакитнiй безоднi явилася вона йому молодою, ще зовсiм юною.

І враз тривога з новою силою вхопила за серце, стиснула горло. З Лiндою щось сталося! Авжеж, якесь лихо з його Лiндою! Цей несподiваний напад у каютi (цiлком iмовiрно, що судини тут зовсiм нi до чого, бо хiба корабельний лiкар П’ятигорський може все знати?), дивне видiння, з’ява дружини у блакитнiй безоднi на його та ii улюбленому бiлому в яблуках Орликовi – це попередження. Про що?.. Про те, що з Лiндою погано?

Вона так важко виношуе дитину. Токсикоз, пригнiченiсть, перепади настрою, роздратування, страх… Лiнда не хотiла цiеi вагiтностi, наче щось передчувала. А раптом сталося непередбачуване – i дитини взагалi не буде? А може, бiда не з дитиною, а з самою Лiндою? Чи… з ним? Що як Лiнда покинула його? От узяла та й поiхала кудись iз Санкт-Петербурга, як уже колись iз Лiбави? Поiхала не сама. Бiля неi ж завжди купа залицяльникiв крутиться. А коли така вродлива жiнка так довго сама… Могла ж вона закохатися у котрогось…

Господи! Що за нiсенiтницi? Що за безглуздя? Звiдки цi дурнi думки, ця тривога? Ймовiрно, також наслiдок перепаду тиску, кисневого голодування i збою в кровообiгу.

– Вам кепсько? – лiкар нахилився, знову затиснув у пальцях зап’ясток, намацав пульс.

– Усе гаразд, Борисе Миколайовичу. Вам здалося.

Катер узяв курс на порт. Позаду стрiмко зменшувалася темна сигароподiбна субмарина, яка поки що дрейфувала на водi. Здавалося, вона прискорено розчинялася в анемiчних сутiнках бiлоi ночi, що вже вiддалялася, вi

Сторінка 18

ходила за обрiй. Ще трохи – i пiдводний човен зникне з поля зору. Навколо гострими гребенями хвиль щетинилося море. Пiд небом, зi сходу на захiд, рухалася темна армада хмар. Тодi, у Лiбавi, коли вiн уперше побачив Лiнду, перiод лiтнiх ночей тiльки-но розпочинався.


3

До латвiйського мiста Лiбави – однiеi з баз Балтiйського флоту Росiйськоi iмперii – Данила Неродова, випускника Морського кадетського корпусу, направили для проходження практики. Прибув вiн iз Санкт-Петербурга до цього латвiйського порту, вiдомого тим, що його води нiколи не замерзали, а в них пришвартовувалися судна майже з усiх краiн Європи, разом iз двома однокашниками. Тут хлопцiв урочисто посвятили в корабельнi гардемарини, або, як iх iще називали, каргарди, i прикрiпили на цiлий рiк до команди корабельноi охорони. Ця посвята, однак, нiяк не гарантувала майбутню службу на флотi. За рiк вони мали скласти iспити. А вже пiсля практики та iспитiв хтось здобуде звання мiчмана й назавжди пов’яже свое життя з морем, а когось можуть визнати непридатним для морськоi служби й вiдправити на суходiл.

Тож упродовж дванадцяти мiсяцiв треба було добряче попрацювати – про вiдпочинок, а тим паче про розваги, навiть думати не доводилося. Майбутнi морськi офiцери займалися фехтуванням, вправлялися у стрiльбi з гвинтiвок та револьверiв, змагалися у плаваннi та гонках пiд вiтрилами, переймали вiд досвiдчених «морських вовкiв» усiлякi премудростi – i, звiсно ж, намагалися не проштрафитися й не потрапити в немилiсть до суворого командування. Одне слово, байдикувати було нiколи, а гаяти час на дiвчат – i поготiв.

У портовий ресторанчик «Посейдон» Данило потрапив уже незадовго до закiнчення практики. Семен Петров, один iз петербурзькоi трiйки, який, виявляеться, бував тут уже не раз i дуже нахвалював це веселе мiсце, запросив найближчих друзiв-гардемаринiв – Микиту Сороку та Данила Неродова – вiдзначити свiй двадцять четвертий день народження. Попередив, що в самому ресторанi до них мае приеднатися його кузен, який нiбито спецiально прибув до Лiбави, щоб привiтати iменинника. Щоправда, Семко не вiрив, що шалапутний родич добирався з Петербурга до Лiбави заради нього, але якщо вже опинився тут, то чого б не зустрiтися. Алекс, так звали кузена, на шiсть рокiв молодший, навчаеться в Імператорському Олександрiвському лiцеi – престижному закритому навчальному закладi, до якого приймають лише дiтей потомствених дворян.

– Їi високiсть Доля – як богиня Фемiда: iз зав’язаними очима й не завжди справедлива, – зiтхнув Семко. – Це б менi там учитися, бо я дуже хотiв стати дипломатом. Алексовi ж бiльше пiдiйшов би флот, бо йому аби мандрувати, вiн же весь час кудись пориваеться, у дитинствi навiть кiлька разiв iз дому втiкав i його перехоплювали аж в iншому мiстi. Як каже мiй батько, Алекс народився з шилом у дупi, яке не дае йому всидiти на мiсцi, тож вiн здобувае паралельно ще одну професiю – великого магiстра iнтриг i таемниць. Таке от селявi: я хоч i дворянин, але з глибинки iмперii, не того розмаху, то й зобов’язаний продовжувати сiмейну вiйськову традицiю, а для кузена служба на флотi – нижче ватерлiнii графа…

– Ватерлiнiя графа Петрова… Треба запам’ятати, – засмiявся Микита.

– Та нi, Алекс – не Петров.

– А хто?

– Терпiння, друже, терпiння. Скоро дiзнаетеся. Попереджаю: для декого буде сюрприз.

Алекс уже чекав iх у «Посейдонi». На пiвголови нижчий за кузена й на цiлу голову – за Данила, з блiднуватим, зовсiм не прихопленим засмагою обличчям та акуратною, приборканою брiолiном свiтлою стрижкою, вiн геть не справляв враження непосиди й любителя мандрiв. Нагадував радше старанного зубрiя, який нечасто виходить iз бiблiотеки. Утiм, така доля всiх першокурсникiв. Це вже потiм вони починають надолужувати згаяний за пiдручниками час i цiкавитися бiльше практикою життя, нiж теорiею наук.

– Неродов, – вiдрекомендувався Данило.

– Так, Неродов. Олексiй Неродов, – здивовано повторив Алекс. – А ви хто?

– Кажу ж, Неродов, – повторив Данило.

– Нi, це я граф Неродов, – трохи роздратовано подивився на нього Алекс. – А ви?..

– Балтiйський бриз. Який сюрприз! – засмiявся Семен. – Я ж попереджав, попереджав про сюрприз!

– Що за дурний розiграш? Цього не може бути! – аристократичний лоск Алекса сповз iз його блiдого обличчя, вiн пройняв Данила колючим сiрим поглядом.

– А нiхто й не думав розiгрувати, – запевнив Семко. – Просто ви однофамiльцi.

– А може, й родичi, – додав Микита. – Чом би й нi? Десь колись якогось дня розбрелась одна рiдня…

– Еге ж, розбрелися Адамовi дiти та й по всьому бiлому свiту. Якщо починати з Едему, то звiсно ж, що всi ми свояки. А якщо серйозно… Щось менi пiдказуе, що гардемарин Неродов не з того роду. – Алекс уже опанував себе, iронiчно посмiхнувся i пiдiйшов упритул до Данила. – А звiдки прибуло в цi краi ваше благородiе, якщо не секрет?

– Із-пiд Бiлгорода.

– Якщо мене не пiдводить пам’ять, а вона не повинна пiдвести, бо з географii у мене «вiдмiнно», то Бiлгород – Малоросiя. Отже, ви малорос? Тодi пит

Сторінка 19

ння про гiпотетичну можливiсть перетину в енному столiттi шляхiв наших предкiв вiдпадае само собою. Щоб ви знали, панове, наш великороський дворянський рiд Неродових зафiксовано в анналах iсторii ще з часiв Куликовськоi битви. А це, смiю вам нагадати, чотирнадцяте столiття. Я знаю всi п’ять гiлок свого родинного дерева…

– А може, не всi, – Микитi явно хотiлося пiддражнити самовпевненого лiцеiста.

– Усi! – категорично заперечив Алекс.

Данило промовчав. Пiсля того як цей блiдолиций сказав «у Малоросii», йому не захотiлося не те що розповiдати про свiй рiд, пояснювати походження свого прiзвища, а й узагалi розмовляти з цим титулованим чваньком. Якась тiнь пролягла раптом помiж ними та так i не зникла впродовж вечора. Це вже пiзнiше, коли вино ще бiльше розв’язало Алексовi язика, гардемарини дiзналися, чого такий зациклений iмператорський лiцеiст на своему прiзвищi.

Колись саме гiлка Алексових предкiв потрапила в опалу за те, що однiею з перших визнала царя Дмитра. Якийсь прапрапра Алекса навiть посвiдчив на Євангелii, що Дмитро – вседержитель Росii. А коли той помер, виявилося, що це був самозванець, Лжедмитрiй, якийсь чернець Гришка Отреп’ев, який обманом зiйшов на престол. Сувора розправа чекала на всiх, хто сприяв цьому й пiдтримував лжецаря. Опальну родину Неродових позбавили ii шляхетського прiзвища, замiсть нього записали Отреп’евими й вислали на периферiю, в Ярославль. Двiстi рокiв Неродови вперто боролися за повернення свого справжнього прiзвища i своiх дворянських привiлеiв. А повернувши, носилися з ними так, наче це вони самi раптом зiйшли на трон.

Данило також мав добру пам’ять i «вiдмiнно» не лише з географii, а й з iсторii. Вiн до дрiбниць знав перипетii, пов’язанi зi Лжедмитрiем. Найпершими Гришку Отреп’ева визнали царем Дмитром польський король Сигiзмунд Третiй та наближена до нього шляхта. Кiлька з тих вiдомих шляхетських родин, якi пiдтримали царя-самозванця, мали величезнi маетностi в Речi Посполитiй. Слiдом за ними поспiшили заявити про свою вiрнопiдданiсть Лжедмитрiевi й дрiбнiшi шляхтичi. Вочевидь, серед них були й предки Алекса, яких вiдправили в Ярославль за лжесвiдчення i грiхопадiння. Такими «чеснотами» зазвичай не хваляться, навпаки, намагаються про них мовчати, а за стiльки столiть можна було б i взагалi забути. Тож Алекс даремно так гне кирпу. Великорос вiн, бачте, аж вiд самого сотворiння свiту… Нащадок героя Куликовськоi битви… Граф Неродов власною персоною… А може, й не Неродов? Хто тепер може достеменно знати, як iз самого початку, iз самого-самого, звучало це прiзвище? Хто це може особисто засвiдчити й пiдтвердити? У цих шляхетських родословних iсторiях стiльки плутанини й домислiв…

Витоки Данилового роду – в Украiнi, офiцiйно – також у Речi Посполитiй, яка тодi пiдгребла пiд себе украiнськi землi. Тож хтозна, може, вони з Алексом i справдi могли бути родичами в якомусь енному колiнi. Але йому не хотiлося б родичатися з цим самовпевненим прилизаним графом, навiть якби котрийсь iз лiтописiв пiдтвердив це дуже-дуже химерне припущення. Вони ж – антиподи, абсолютно рiзнi як зовнi, так i, мабуть, за вдачею.

Данилiв рiд бере початок не з Бiлгорода, а з-пiд невеличкого мiста Ковеля на Волинi. Сам Данило там нiколи не був i навiть не уявляв, який вiн, той Ковель. Знав iз розповiдей дiда Матвiя, що десь там народився козак Нерода, вiд якого потiм пiшла цiла династiя козацькоi старшини. Коли Катерина ІІ зруйнувала Сiч, Данилiв прадiд Северин опинився у Санкт-Петербурзi, де, звiсно ж, пригодилися його вiйськовi навики. Саме за особливi вiйськовi заслуги, мужнiсть i вiдвагу, проявленi на полi бою, полковниковi Северину Неродi було даровано особисте дворянство, яке згодом, пiсля продовження вiдданоi служби на вiйськовому поприщi, перейшло у спадкове. Заодно було змiнено i прiзвище новопосвяченого дворянина – у дарчiй грамотi замiсть Нерода написали Неродов. Тодi багато украiнських iмен було переiнакшено на московський лад. Прадiд отримав землю неподалiк вiд украiнського мiста Бiлгорода, де згодом збудував садибу, iз якоi пiсля вiдставки нiкуди бiльше не виiжджав. Там, пiд опiкою дiда Матвiя, i пройшло Данилове дитинство.

Але навiщо це знати цьому блiдолицьому графенятi, яке так чваниться своiм походженням, нiби його предки врятували землю вiд космiчноi катастрофи? Подумаеш, страждали вони, бо за визнання не того царя аж двiстi рокiв були Отреп’евими… То й що? Як не називалися, але ж кайданами на каторзi не бряжчали, землi вдосталь мали, самi на нiй не орали, не сiяли, не батракували й не голодували.

Надвечiр’я, оповите блiдою iмлою, скапувало на пристань дрiбним нудотним дощем. Порт обезлюднiв. Зате простора ресторанна зала виявилася вщерть заповненою. Компанii, суто чоловiчi, нiби змагалися у дотепностi та вмiннi випити й повеселитися. Хтось навiть одягнувся пiд Посейдона, який буцiмто вийшов iз морськоi глибини й вирiшив трохи розважитися в цьому закладi, названому на його високу всеокеанську честь. Здавалося, що й справдi це сам бог морiв, заховавшись десь посе

Сторінка 20

ед розпашiлих мiцних чоловiчих тiл, що час вiд часу зривалися зi стiльцiв i пiд музику вибивали ногами матроську чечiтку та веселу «Циганочку», енергiйно розхитував пiдлогу, розгойдував старовиннi свiтильники на стелi та подзвонював скляними келихами на столах.

Ближче до вечора зала якось враз угомонилася, притихла, немов розслаблений пiд час антракту гамiрний хор пiсля владного помаху палички диригента. Вiдвiдувачi дружно повернули голови до невеличкого дерев’яного подiуму. На подiум вийшла дiвчина: чорна хвиля волосся, що спадала на оголенi плечi, вiдтiнювала бiлу, нiби аж сяючу зсередини шкiру, а вечiрня сукня кольору морськоi хвилi пiдкреслювала аквамарин ii очей.

– Дивiться, хлопцi, яка нiмфа! – захоплено прицмокнув Микита.

– Що там нiмфа? Сама богиня Наяда! Щойно з морських хвиль випiрнула, роззирнулася туди-сюди – i хутесенько придрiботiла до ресторану. Прочитала на вивiсцi напис «Посейдон» i подумала, що це наземнi апартаменти ii пiдводного повелителя й покровителя, – засмiявся Алекс. – Наiвна дурненька морська iстота!

Даниловi стало неприемно вiд Алексового смiху.

– До чого ти хилиш? Із чого видно, що вона дурненька?

– Із того! Усi цi спiвачки з ресторанiв та кабаре однаковi – гарненькi, дурненькi, солоденькi й на все готовi.

– Що означае «на все готовi»? – здивувався Данило.

– А те й означае, що iх тiльки пальцем помани. От покличу цю вашу нiмфочку… Ось так-от, одним мiзинцем махну – i вона притюпае.

– Ого! Та ти, виявляеться, справжнiй донжуан! Ану спробуй! Спробуй! – пiддражнив Алекса Микита.

– Ха! Раз плюнути! От хай трохи поспiвае, розiгрiеться, розiйдеться – i тодi самi побачите.

– Закладемося? – раптом ожив Семко.

– А чого, можна й закластися, – стенув плечима Алекс.

– На скiльки? – перепитав Семко.

– На пляшку шампанського.

– Сама богиня Наяда, а парi? лише на пляшку шампанського? – розчаровано присвиснув Микита. – На ящик – i не менше!

– Даниле, розбивай! Хутко! – смикнув Данила за рукав Семко.

Данило глянув на стиснутi правицi сперечальникiв i вiдвернувся.

– Ану вас, хлопцi… Краще послухаймо.

– Я розiб’ю! – напросився Микита.

Ресторанний оркестр iз п’яти музикантiв, якi досi вправлялися в танцювальних ритмах, заграв щось лiричне, радше навiть меланхолiйно-сентиментальне. Дiвчина заплющила очi й заспiвала. Їi тендiтна фiгурка нiяк не вписувалася у цю залу з м’язистими, немов iз каменю витесаними чоловiчими торсами. Їi нiжне сопрано неймовiрно дисонувало з огрубiлими голосами, що звикли перекрикувати морську стихiю. Здавалося, що спiвачка з’явилася з якогось iншого свiту, що сама вона – тiльки дивний кольоровий фантом, який чогось заблукав на приморськiй територii Лiбави й цiлком випадково постав перед пiдпилими чоловiчими компанiями.

«Іще дiвчинка. Рокiв шiстнадцять, не бiльше. Як вона тут опинилася? Хто ii вiдпустив саму, без супроводу, беззахисну, в таке мiсце?» – подумав Данило. І раптом вiдчув, як дивний щем пройняв його тiло, прокотився судинами, збуривши кров, i вп’явся у серце. З ним сталося те, що французи називають coup de foudre – удар блискавки. Йому несподiвано захотiлося вийти на кругле дерев’яне пiдвищення в кутку зали, впасти на колiна, обхопити руками тоненький стан, вiдчути пiд пальцями гнучке дiвоче тiло, зазирнути в аквамариновi очi. Хотiлося захистити незнайомку, дати в пику комусь iз цих осоловiлих гевалiв, якi роздягали ii своiми жадiбними голодними поглядами. От якби котрийсь iз них наблизився до неi… Якби хтось кинув якесь слiвце на ii адресу… Якби тiльки… Вiн пiдвiвся, роззирнувся навколо, навiть стиснув кулаки. Але публiка спокiйно сидiла за столами, нiхто до дiвчини не наближався, ображати ii не збирався. Вочевидь, тут ii вже знали. Хтось, цiлком iмовiрно, навiть спецiально приходив до ресторанчика, щоб помилуватися юною спiвачкою, послухати ii спiв.

І справдi знали, бо щойно вона закiнчила пiсню, як почулися оплески i схвальне «Браво, Лiндо!» Данило також закричав. Кричав i повторював ii iм’я, вигукував його на всi лади в рiзних голосових регiстрах, вiд високого до низького, немов хотiв пiзнати, дослiдити його – на дотик, на колiр, на смак, на запах. Лiнда… Ім’я пахло нагрiтим на сонцi морем, бринiло, як ранковий лiтнiй бриз, i залишало терпкувато-солоний присмак на вустах.

– Ти що, очманiв? – щосили гупнув кулаком по столу Алекс. – Отямся! І на чужий коровай рота не роззявляй. А то муха влетить.

– Ти чого це кулаками розмахався? – повернувся до нього Данило. – І до чого тут твiй коровай?

– До того самого, що й муха, – зареготав Алекс. – Уже забув, хто тут ящик шампанського обiцяв? Отож-бо! Сиди й учись, як спiвучим нiмфам голови заморочувати.

– Ти цього не зробиш! – схопив його за руку Данило.

– Ще й як зроблю!

Алекс вiдiрвав вiд себе Данилову руку, пiдвiвся й, похитуючись, попрямував до подiуму. Почекав трохи, поки оркестр закiнчив мелодiю. Тодi пiдiйшов до Лiнди, щось прошепотiв iй на вухо, спробував обiйняти за стан. Дiвчина вiдповiла ляпасом. Це було так несподiвано, що Алек

Сторінка 21

розгубився. Схопився рукою за щоку й завмер. А зала тим часом вибухнула оплесками.

– Браво! – закричало чоловiцтво. – Браво, Лiндо!

«Браво» було адресоване не так ii вокалу, як отому лункому ляпасовi. Алекс повернувся до столу, ледве стримуючи лють. Був схожий на шкодливого кота, якого хтось кинув у воду, i тепер вiн фиркав, обтрушувався, намагаючись обсохнути й повернути фасон.

– Не робiть передчасних висновкiв! – Алекс нарештi опанував себе. – Ви таки скупаетеся в шампанському. Тiльки не сьогоднi. Перенесемо ваш трiумф на iнший день i в iнше мiсце. Я ще кiлька днiв буду в Лiбавi. А зараз вам час повертатися. Правда ж, Семене?

– Повертатися? – похопився Данило. Вiн забув, що вони зайшли сюди ненадовго.

– А ти що ж, уже й ночувати тут зiбрався? – Семко рiшуче вiдсунув келихи до середини столу. – Думаеш, ця Наяда тебе у своi апартаменти поведе? Охолонь, Даниле! А то ще, чого доброго, справдi в пiдводних володiннях Посейдона опинишся. Тутешнi нiмфи такi… Алекс правду каже, вiд них усього можна очiкувати.

– Еге ж, у тихiй водi чорти водяться! І чортицi теж, – Микита пiдкинув i свою порцiю хмизу до Алексового вогню.

– Чортиця вона чи не чортиця… А от що вiдьма – це точно! Ну нiчого, ще не кiнець свiту, життя тривае, i ми з нею ще побачимося… Побачимося… – прошепотiв Алекс.

– Хлопцi, за пiвгодини пiднiмуть трап, до того часу ми маемо бути на суднi. – Семко намагався згладити ситуацiю i заодно нагадати про те, що слiд прощатися з «Посейдоном».

– Хай собi пiднiмають! – вiдмахнувся Данило.

– Хай собi пiднiмають! – пiдтримав його Микита. – А ми тим часом вип’емо. За тих, хто в морi, й за тих, хто вдома! За те, щоб незабаром усiма морями й океанами ми ходили капiтанами!

– Який гарний тост, друже гардемарине! Який чудовий тост! Сiм футiв нам пiд кiлем! – обiйняв його Данило.

– Хлопцi, та ви геть сп’янiли! – Алекс поплескав Данила й Микиту по плечах i пiдвiвся. – Але що вам сказав Семен? Час iти.

– А ми не пiдемо! – затявся Данило.

– Та вони не просто сп’янiли, а ще й здурiли! – розсердився Семко. – А розплачуватися за все доведеться менi.

– Не треба! Я сам за себе заплачу! – Данило дiстав портмоне. – Скiльки з мене, Семене?

– Іди ти до бiса! – вiдштовхнув його руку Семко. – Не про вечерю ж мова. Розплачуватися доведеться за порушення дисциплiни… Тиждень по черзi будемо галюн[9 - Галюн – туалет на суднi.] драiти, наче якiсь зеленi салаги. Менi, може, й довше доведеться, бо вже раз мав три наряди за запiзнення. І навiщо було вас сюди приводити? Гардемарини… Та якi ви гардемарини? В’язнi кают, ченцi з келiй! Такi вже законослухнянi, правильнi та дресированi, аж нудить вiд вас. Та у вас очi бiльше розвиненi, нiж мiзки. Тiльки-но вгледiли гарненьку спiвулю – i зразу пустили слинку, нiби досi дiвчат не бачили. Забираймося звiдси, i то хутчiше!

– Ви йдiть, а я потiм сам… – попросив Данило.

– А й справдi, залиште його. Хай собi слухае, а тодi сам добираеться i розбираеться. Вiн же не дитина, – хмикнув Алекс.

– Е, нi. Ти, Алексе, не моряк i морського закону не знаеш. А морський закон що каже? Сам погибай, а товариша не кидай. Ось так! – заперечив Микита. – Тож ми як разом сюди причалили, так разом звiдси й вiдчалимо.

– Ну й вiдчалюйте! А мене боцман не виглядае, капiтан не покарае, морський закон нi до чого не зобов’язуе, у готель можу повернутися, коли заманеться. А можу й зовсiм не повертатися, переночую в iншому мiсцi. Може, навiть… Але не загадуватиму наперед. Тож бувайте, а я залишаюся. Час iще раннiй. – Алекс помахав рукою i потягнувся за келихом.

– Тiльки не здумай iще раз до неi пiдходити! – сказав Данило.

– А якщо надумаю? – виклично посмiхнувся Алекс. – То що?

– То якiр тобi в зад, сiль в очi й морський iжак у горлянку! – Данило одним залпом вистрелив усi лайки, якi чув на суднi.

Семен та Микита пiдхопили його попiд руки й буквально потягли до виходу. Вiн мало шию не скрутив, повертаючи голову то до подiуму, на якому стояла Лiнда, то до столика, за яким сидiв Алекс. Намагався вирватися, щоб дати в пику цьому самозакоханому шмаркачевi, який корчив iз себе досвiдченого ловеласа. Але друзi не вiдпустили.


4

Якщо вiн тодi захмелiв, то не лише вiд вина. І покидаючи «Посейдон», думав тiльки про те, як повернеться до нього знову.

Прийшов наступного вечора. Принiс оберемок бiлого ясмину, що саме розцвiв на однiй iз приморських вуличок Лiбави. Розсипав вiялом бiля ii нiг. Хтось заплескав у долонi, хтось вигукнув «Браво!» Вона й не помiтила. Чи вдала, що не помiтила?

Не дочекався закiнчення ii виступу. Мусив поспiшати. Казкова Попелюшка залишала будинок принца в розпал балу i втiкала рiвно опiвночi. Йому треба було повертатися значно ранiше – суворий командир навчального загону морських суден так само вимагав дотримання встановлених часових рамок, як i добра Попелющина фея.

Третього вечора вiдлучитися з корабля не змiг. І четвертого та п’ятого також. Про те, щоб вiдпроситися, навiть не йшлося. А вогонь, що так несподiвано з’явився пiсля уд

Сторінка 22

ру блискавки в «Посейдонi», лише посилювався. Його нiчим не можна було загасити. Прострелене невидимою стрiлою Амура серце згоряло в тому полум’i. Врятувати його могла тiльки одна людина – Лiнда.

І тодi Данило вирiшив ризикнути. Увечерi пiсля вiдбою зачинився разом iз друзями-гардемаринами в кубрику для практикантiв, але спати не лiг. Хлопцi знали про його задум. Микита був «за», Семен вiдмовляв, проте обидва обiцяли прикрити. Бiля борту судна його чекала шлюпка з найнятим матросом. Вiдпливли тихо i, здавалося, непомiченими. А припливли – просто в руки командира навчального загону. Хтось видав закоханого, попередив капiтана Бартенева про його вiдлучення, яке (якби тiльки командир цього захотiв) можна було класифiкувати i як утечу. В усякому разi таке порушення могло вплинути на оцiнку за практику й навiть спричинитися до вiдрахування недисциплiнованого гардемарина. І пiсля цього Данило Неродов уже найближчим часом не став би мiчманом, а пiзнiше не зробив би кар’еру морського офiцера.

Як не дивно, але командир навчального загону Бартенев гвалт зчиняти не став. Може, донощик на Данила Неродова не викликав у нього симпатii. А може, капiтан просто поспiвчував закоханому. Вiн добре розумiв, що коiться з його зразковим практикантом, який останнiм часом став наче сам не свiй. Колись i вiн був таким. Також кохав до нестями, згоряв вiд нетерпiння, потай утiкав на побачення, навiть мав за це дисциплiнарне стягнення. Та чого тiльки в життi не було через тих юних спокусниць! Але це аж нiяк не вплинуло на його капiтанський вишкiл i командирськi здiбностi. Тож Михайло Бартенев досить поблажливо поставився до цiеi романтичноi крамоли. Але дисциплiна е дисциплiна – за ii порушення треба вiдповiдати. Тиждень Данило Неродов, нащадок дворянського роду й один iз найуспiшнiших випускникiв Морського кадетського корпусу, змушений був не розлучатися зi шваброю, ганчiрками та вiдром. Довелося й галюн драiти. Ще один тиждень його просто не вiдпускали з корабля.

Та все погане колись закiнчуеться. Нарештi вiн мав звiльнення на цiлий день. Уже знав, де живе Лiнда, – рудий кларнетист iз ресторанного оркестру трохи поторгувався i все ж таки продав iнформацiю. Данило iз самого ранку розшукав будинок, захований у невеликому, але тiнистому садку неподалiк вiд порту, i зайняв пост бiля його ворiт. Просто пiд ними рясно бiлiв кущ ясмину. Може, Лiнда тодi через те й не зреагувала на його букет, що ясмин для неi був звичним? Мабуть, треба було пошукати щось бiльш екзотичне. Вирiшив: просидить хоч цiлий день, але мусить побачити ii, поговорити з нею, а якщо пощастить – то й прогулятися мiстом або бiля моря.

Лiндина синя в бiлий горошок сукенка кiлька разiв майнула перед вiкнами з блакитними вiконницями, трохи затримувалася за кущем ясмину, що так пахкотiв, аж Даниловi в головi запаморочилося, i знову зникала за дверима. Напевне, дiвчина помiтила свого закоханого шанувальника, який кiлька вечорiв не зводив з неi очей, а потiм раптом наче крiзь землю провалився. Авжеж, помiтила. І тепер здогадалася, чого вiн застиг бiля ворiт будинку, як маяк бiля морського узбережжя. Але дiвчинi цiкаво було, скiльки часу морячок готовий чекати ii. Вийшла з двору, коли сонце вже добряче почало припiкати. Навiть не повернула голову в бiк Данила, розгонисто попрямувала вiд дому. Вiн наздогнав ii, пiшов поруч.

– Добридень! Куди так поспiшаете, Лiндо?

– Ах, це ви?! – Лiнда зобразила щире здивування. – А я вже думала, що вас русалка звабила й на дно моря затягнула. У них же зараз саме розпочався сезон полювання на морякiв, особливо на гардемаринiв. Тож пильнуйтеся!

– От якби ви були русалкою, то я б…

– Ще чого! – вигукнула Лiнда. – Менi й на землi добре!

– Я хотiв сказати…

– Що хтось найняв вас моiм особистим охоронцем? – посмiхнулася лукаво. – І скiльки за це тепер платять?

– Я вiдмовився вiд платнi, вирiшив поповнити ряди благодiйникiв, – вiдповiв iй у тон.

– І що ви оце зiбралися тут благодiяти?

– Та що накажете. Мiг би вашi речi за вами носити, а ще краще – вас саму на руках…

– О! Як це доречно, як вчасно, вельмишановний пане адмiрале. Тiльки-но я загадала бажання, а ви вже й тут. Ну просто самi небеса менi вас послали.

– Справдi?

Данило вже хотiв пiдхопити ii на руки, але дiвчина спритно вiдскочила й голосно засмiялася.

– Нi-нi, не мене! А от моiй подружцi якраз дуже знадобляться надiйнi чоловiчi руки. Тож я з радiстю вручаю ii вам. Прошу любити, носити й не загубити. – Лiнда розкрила бiлу парасолю з кiстяною полiрованою ручкою i простягнула ii Даниловi. – Ах, я ж вас iще не познайомила. Оце моя подружка – мадемуазель Парасоля. Вона щойно з Парижа приiхала, по-нашому говорити ще не вмiе, то я поки що буду мiж вами за перекладачку. Люба Парасолько, цього гречного пана звати… Ой, а я й не знаю. То як вас звати?

– Данило.

– Отож, люба Парасолько, цього гречного пана звати Данилом, по-вашому, по-французьки – Данiелем. Даниле-Данiелю, бережiть мою подружку Парасольку як зiницю ока! Бо якщо не вбережете – мiжнарод

Сторінка 23

ий скандал розгориться, Францiя оголосить вiйну Росii.

– Клянусь носити й оберiгати! Хай буде мир на всiй землi! Але… Навiщо вам парасоля? Хiба десь тут неподалiк заховався дощ, якого я, заслiплений вашою неземною вродою, чомусь не помiтив? – здивувався вiн.

– Нi, на нас дивиться сонце, яке сьогоднi навiть не збираеться ховатися за хмари. А менi не личить засмага. Бачите, яка в мене нiжна шкiра – як пелюстка бiлоi троянди. Це менi один шанувальник так сказав. Вiн пише вiршi й дуже добре розумiеться на шкiрi. Отож, якщо вже нав’язалися в охоронцi, пане адмiрале, то й охороняйте мене вiд цього жовтого космiчного нахаби. І про мою подружку не забувайте. До речi, щоб ви знали – парасолi були придуманi ще до нашоi ери для того, щоб захищати жiнок вiд сонця. Це вже потiм iх почали використовувати пiд час дощу.

Вони вийшли до моря, зупинилися на пiрсi, до одного боку якого було пришвартоване невеличке судно, а до другого – лiниво лащилася зеленкувата хвиля. Мiсяць тому гардемарину Неродову вручили срiбну медаль «За порятунок потопельника» – вiн витягнув iз води чоловiка, який упав за борт. Тож, iдучи на побачення, начепив свою першу вiдзнаку за хоробрiсть. Чваньком себе нiколи не вважав, але раптом захотiлося похизуватися, постати перед коханою дiвчиною героем.

Лiнда, звiсно ж, не могла не помiтити сяюче кружальце на бiлому лiтньому кiтелi. А коли почула iсторiю нагороди, попросила дати потримати ii. Данило передав дiвчинi парасолю i взявся вiдшпилювати медаль. Тiеi ж митi бiлий шовк, пожбурений Лiндою i пiдхоплений вiтром, зметнувся над пiрсом, як парашут, i впав на воду.

– Рятуйте! Лiнда тоне! – розпачливо пролунало над пiрсом.

Данило навiть не вгледiв, що саме упало в море, блискавично шубовснув слiдом за «потопельницею». А коли вибрався на пiрс, у мокрому одязi, прилиплому до тiла, зi скуйовдженим волоссям i парасолькою в руках, Лiнда голосно засмiялася:

– Який же ви смiшний i… потiшний!

– Отже, вашу дорогу подружку вже перейменовано. Тепер ii звуть Лiндою! – спересердя кинув Данило.

– Це по-нашому Лiнда, а по-французьки Парасоля, – дiвчина нiяк не могла вгамувати смiх.

– Зрозумiло… Маете мене за бовдура. Нiби я не знаю, що iм’я Лiнда походить не з французькоi, а з нiмецькоi. Й означае це слово щось дуже миле, нiжне, гарне та лагiдне. А ви… Ви – як оця парасоля. Закортiло посмiятися? Ну що ж, смiйтеся на здоров’я! – Данило вiдвернувся i вже хотiв пiти геть.

Вiн не розгнiвався. Просто стало страшенно незручно перед дiвчиною за такий непрезентабельний вигляд. Так готувався до зустрiчi, так прасував кiтель i штани, щоб анi зморщечки, анi складочки, а тут – маеш тобi: як п’яний докер пiсля зарплати.

Лiнда стала перед ним, розкинувши руки, примхливо надула губки.

– Ну, не сердься! Не така вже я… парасоля. Просто подумала: а може, твоя медаль позичена? Така вона гарненька, новенька, блискуча, але чи справжня? Тобто вона справжня, звiсно ж, справжня. А от твоя чи в когось позичена?

– Як це – позичена? – сторопiв Данило.

– Усяке бувае. Тут один уже приходив… З Орденом Святого Георгiя на грудях. У мого покiйного дiдуся такий був – вiн служив на крейсерi «Варяг» пiд час японськоi вiйни, там його японцi поранили, ну а потiм росiяни нагородили. А цей… Не знаю, може, його дiд також воював з японцями. Одне слово, тут стiльки хвалькiв розвелося останнiм часом… Так i ходять, так i ходять… Просто в очах вiд них мерехтить.

– Хiба я схожий на хвалька?

– На того, що вдавав iз себе ветерана росiйсько-японськоi вiйни? Гм… Дай краще на тебе подивлюся… Здаеться, нi. Той нижчий, свiтлiший, такий, знаеш, якийсь… нiби пiд снiгом досi ховався i нi сонце, нi вiтер його не торкалися. Нi-нi, вiн зовсiм iнший. Але це ще нiчого не означае. Хвальки бувають рiзнi. Раптом виявилося б, що ти навiть плавати не вмiеш, не те що когось iз води витягти. Усяке бувае.

– Бувае, що й краб на гiтарi грае, а медуза спiвае. А якби справдi не вмiв? Що тодi? От пiшов би на дно, рибам на корм. Тодi б ти так само смiялася? – вiн також перейшов на «ти».

– Дурненький! Тодi б я тебе врятувала. Я, щоб ти знав, плаваю, мов рибка. А заодно i медаль присвоiла б. Уявляеш: iду собi отак вулицею, а на грудях оця срiбна блямбочка з написом «За порятунок потопельника». І всi озираються: «Яка мужня дiвчина пiшла!» Але все по-чесному, тож хай твоя цяцька залишаеться тобi – ти ii сьогоднi вдруге заслужив.

– Тiльки ii?

– А що б ти ще хотiв?

– Твiй поцiлунок.

– Гм…

– Один-единий!

– Гм…

– Готовий обмiняти його на медаль.

– Потрiбна менi ця медаль, як дельфiновi капелюх.

Не дуже сподiвався на те, що вона й справдi поцiлуе. Але Лiнда раптом крутнулася на пiдборах, пiдбiгла до нього, обхопила його шию руками i дзвiнко чмокнула в щоку. Данило спiймав ii, притиснув до себе, вiдшукав вустами вуста. Подумав, що збоку це, мабуть, мае дуже кумедний вигляд: скуйовджений i мокрий як хлющ гардемарин просто на пiрсi обiймаеться з юною красунею. Але що йому до того, який це мае вигляд. Хай заздрять!

У рестор

Сторінка 24

нi Лiнда нi з ким не розмовляла, не реагувала на жарти, не вiдповiдала на комплiменти, здавалося, навiть ненароком зустрiтися поглядом iз кимось не смiла – просто-таки скромна мiс Таемничiсть. Може, побоювалася грубуватоi публiки, намагалася тримати дистанцiю мiж нею та своiм маленьким подiумом. А може, грала роль фатальноi панни, входила у придуманий нею ж образ. Тепер перед Данилом вiдкрилася iнша Лiнда – весела, дотепна, грайлива, навiть трохи примхлива. Це нiскiлечки не розчарувало його. Навпаки, такою вона йому ще бiльше подобалася. Вiн недолюблював манiрних зануд, iз якими доводилося танцювати на вечiрках у Санкт-Петербурзi пiд пильними поглядами iхнiх iще манiрнiших матусь.


5

Практика в Лiбавi добiгла кiнця. Гардемарин Данило Неродов успiшно склав iспити й здобув звання мiчмана. Час було повертатися до Санкт-Петербурга. Вiн не уявляв, як розлучиться зi своею Лiндою, як житиме без ii голосу, жартiв, смiху, очей. Звiсно ж, бути завжди поруч iз коханою йому не доведеться – не та у нього професiя. Але як би було добре повертатися додому, де вона чекае.

– Їдь зi мною, – запропонував перед прощанням.

– Тобi потрiбен охоронець у дорозi? – засмiялася.

– Менi потрiбна ти!

– Як охоронець? – знову лукаво зблиснула очима.

– Як дружина. Хочеш – одружимося в Петербурзi, а хочеш – обвiнчаемося в Лiбавi.

– Я не збираюся замiж.

– То зберешся. Як не тепер, то в четвер. Трохи подумаеш i зберешся. Я почекаю. Ти ж кохаеш мене?

– Люблю! Але… Нi-нi-нi! Нi тепер, нi в четвер, нi на той рiк у цю пору, як пiде дощик угору. Хочу бути вiльною. Вiль-но-ю! Хочу спiвати, грати, сама вирiшувати, куди менi йти i що робити. Ти любиш море, казав, що життя без нього не уявляеш. От i я також не уявляю свого життя без того, що менi до душi. Колись стану знаменитою актрисою, запрошу тебе до театру. Ти на той час, мабуть, уже будеш адмiралом – поважним таким, сивим, iз вусами й бородою. Подаруеш менi оберемок квiтiв – такий величезний, як тодi у «Посейдонi», але це буде не ясмин, а, скажiмо, гiацинти чи лiлеi. І всi ахнуть: «Який у Лiнди солiдний шанувальник. Який сивий, вусатий, бородатий i трохи пузатий. А вона така вродлива й молода!»

– А ти що ж, нiскiлечки не змiнишся? – усмiхнувся Данило.

– Звiсно ж нi. Я залишуся молодою аж до самоi-самоi смертi. Бо ж актриси нiколи не старiють, тим паче незамiжнi. Замiжжя, Данилку, – це кайдани для творчоi жiнки. Так менi одна дуже мудра панi сказала. Навiщо менi кайдани?

Виявляеться, хтось пообiцяв узяти ii до театру, який недавно вiдкрився в Лiбавi. Тато, щоправда, заарканився, сказав: лише через його труп. Лiнда не хоче переступати через труп рiдного татуся, але пригрозила: якщо вiн не поступиться, то вона втече з дому. От вiзьме i втече. Може, до Риги, а може, й до самого Парижа чи Лондона. Хiба ii там не приймуть? Із такою вродою, з таким голосом…

Данило зрозумiв, що вона знову повторюе чиiсь слова, якi благодатним дощем упали на грунт амбiтноi дiвочоi мрii.

– До вроди та голосу ще й освiта не завадила б, – зауважив. – Можна було б спробувати кудись вступити. У Санкт-Петербурзi е театральне училище i Драматичнi курси Райгофа. Звiдти вийшло чимало знаменитостей. Ти могла б учитися i зi мною зустрiчатися.

– Навiщо вчитись, якщо мене вже беруть актрисою, – вiдмахнулася Лiнда. – Лише час намарне втрачати. Побачиш: за рiк я запрошу тебе на прем’еру, у якiй гратиму головну роль.


* * *

За рiк вiн дiзнався, що Лiнда вийшла замiж. За власника того самого ресторану, в якому вечорами пiдробляла спiвачкою. Про це йому сказав Алекс.

Із Олексiем Неродовим Данило зустрiвся випадково. Адмiралтейство органiзувало виставку картин художникiв-маринiстiв. Пiд час вiдкриття у виставковiй залi яблуку нiде було впасти. Обiцяли, що за два тижнi, по завершеннi експозицii, вiдбудеться аукцiон, вирученi на ньому грошi пiдуть на пiдтримку молодих талантiв, якi пробують сили в морськiй тематицi. Данило вирiшив, що придбае щось зi спадщини свого улюбленого Айвазовського. Зупинився перед його роботами.

– Цiкавитеся Айвазовським?

Данило обернувся на голос i побачив юнака, який водив по ньому сiрими прискiпливими й водночас сторожкими очима. Погляд начебто знайомий, але…

– Не впiзнаете? Невже я так змiнився? Граф Олексiй Неродов. Алекс. Кузен Семена Петрова. Ми разом у «Посейдонi» Семковi iменини вiдзначали.

Алекс i справдi змiнився. Витягнувся, трохи поширшав у плечах, порум’янiшав. Данило не став коментувати цих змiн.

– Кажуть, що буде аукцiон. От я й придивляюся, що б його купити, – мовив, аби не мовчати.

– Щось iз Айвазовського?

– Безперечно!

– Гм… А я б радше купив Боголюбова або Лагорiо. У Лагорiо дуже милi морськi пейзажi.

– А в Айвазовського просто генiальнi! Хотiлося б мати «Нiч на морi».

– То ви романтик?! А менi здавалося, що вам бiльше пiдiйшла б картина «Бриг “Меркурiй”», i то саме перший варiант, де наш бриг атакують два ворожi кораблi. А ви, значить, на пейзаж накинули оком.

– Айвазовський – i романтик, i баталiст. Одне

Сторінка 25

другому не заважае.

– І все одно морськi пейзажi Лагорiо кращi.

– На колiр i смак товариш не всяк, – розвiв руками Данило.

– Колiр i смак – не головне.

– А що, на вашу думку, головне?

– Чоловiча дружба, справжня, перевiрена часом. Ви, здаеться, близько товаришували з моiм кузеном. Як вiн?

– Ми тепер на рiзних суднах ходимо, – вiдповiв Данило. – Пiсля закiнчення навчання майже й не зустрiчалися.

– Шкода, шкода. А я хотiв якось зiбрати всiх трьох – вас, Семена й того, не пригадаю, як його звати…

– Микита. Але чого це раптом? З якого такого дива?

– Та ж маю перед вами боржок, – засмiявся Алекс. – Пам’ятаете, я обiцяв ящик шампанського… Через ту малолiтню хвойдочку в ресторанi «Посейдон»… Не люблю бути боржником. Може, хоча б удвох сходимо кудись посидiти?

Данило вiдмовився. Найбiльше, чого йому хотiлося, – щоб Алекс зник, зараз же, цiеi ж митi, й бiльше нiколи не потрапляв йому на очi.

– Ну що ж, моя справа – запропонувати, а ваше право – погодитися чи вiдмовитися. До речi… Мабуть, вам буде неприемно – ви ж, здаеться, були закоханi в ту артисточку, а вона й вас вiдшила. Так от, вискочила замiж ваша Лiнда. І знаете за кого? За власника того самого ресторану, в якому вечорами розважала п’яну публiку.

Алекс не мiг приховати зловтiшноi посмiшки, вона розповзлася по його обличчю, як пляма мазуту по водi. Вiн добре розумiв, що завдае болю спiврозмовниковi. Стояв i не зводив iз нього погляду, чекав, як той зреагуе – чи не зблiдне, чи не вилаеться, чи не скривиться, чи не скаже щось непристойне про Лiнду.

– Звiдки такi вiдомостi? – Данило проковтнув гiркий клубок, що пiдкотився до горла, i вдав байдужiсть.

– Та… Був я недавно в Лiбавi, випадково зайшов до того ресторану.

«Якщо був, то зовсiм не випадково. Значить, незважаючи на привселюдний ляпас i невдалу браваду перед Лiндою з позиченим Орденом Святого Георгiя, досi не може ii забути, намагався ще раз пiдiбратися до неi», – подумав Данило.

Це повiдомлення стало для нього громом серед ясного неба. Досi вiн надсилав Лiндi сповненi любовi листи. Вона вiдповiдала зрiдка. Але вiн уперто сподiвався, що дiвчина передумае i прийме його пропозицiю. Зрештою, вона ж iще така молода. Тепер, значить, ще й багата. Адже власниковi «Посейдона» належать iще кiлька ресторацiй та крамниць. Торгiвля в портовому мiстi йде жваво, бiзнес Лiндиного чоловiка процвiтае, i юна романтична дружина мае всi шанси перетворитися невдовзi на багату самовдоволену мiщанку.

Лiнда – мiщанка?! Вiн не мiг цього уявити. Що ж сталося з його дiвчинкою? Що змусило ii зробити цей крок? Клятий торгаш!

Хотiв поiхати до Лiбави, поговорити. Але що це дасть? Що змiнить? Перестав писати. Та не мiг перестати думати.

А ще за рiк Лiнда сама навiдалася до Санкт-Петербурга. Точнiше, не сама, а в супроводi дебелоi служницi, схожоi на настороженого вусатого корабельного охоронця-коргарда. Лiндина охоронниця волочилася за довiреним iй об’ектом, як нитка за голкою, не вiдступала нi на крок, готова будь-якоi митi вiдбити атаку, пiдхопити свою панi, згребти в оберемок i перенести в безпечне мiсце. Очевидно, вона й справдi мала такий наказ, але явно не вiд господинi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Виноски





1


Бардзо (пол.) – дуже. (Тут i далi прим. авторки.)




2


Маринарка (пол.) – пiджак.




3


Бздура (пол.) – дурня.




4


Кобiта (пол.) – жiнка.




5


Тлумок (пол.) – дурень.




6


Пiпл (англ.) – народ.




7


Гемби (пол.) – вуста, губи.




8


Дефензива – контррозвiдка й полiтична полiцiя в Польщi у 1918–1939 роках.




9


Галюн – туалет на суднi.