Сторінка 1

Доки свiтло не згасне назавжди
Макс Кiдрук


Сестри Рута й Індiя, попри незвичнi iмена, проживають цiлком буденнi життя: Індiя навчаеться на лiкаря, Рута закiнчуе одинадцятий клас. Усе раптово змiнюеться, коли через нещасний випадок гине наречений Індii. Ранiше близькi сестри вiддаляються, звинувачуючи одна одну в тому, що сталося. І саме тодi, коли, здавалося б, iз конфлiкту вже не виплутатися, Рута виявляе, що здатна впливати на реальнiсть у снах. Невдовзi в ii сновидiннях з’являються химернi тiнi, i що ближче вони пiдступають, то дужче мерхне свiтло довкола дiвчини. За нестримним бажанням повернути колишне життя Рута не помiчае, як кожен наступний сон стае дедалi темнiшим.





Макс Кiдрук

Доки свiтло не згасне назавжди





Привiт, Читачу або Читачко!


Книга, яку Ви тримаете в руках, особлива. Їi доповнюе мобiльний додаток, що його можна безкоштовно завантажити на сервiсi Google Play для пристроiв з операцiйною системою Android або на App Store для iOS. Для цього зайдiть зi смартфона на веб-сайт www.maxkidruk.com – там будуть посилання для завантаження, – або просто зiскануйте QR-код:








Напевно, найбiльш ефектною частиною мобiльного додатка е iнтерактивна обкладинка (запустiть його, натиснiть на зображення камери та наведiть Ваш смартфон на обкладинку), проте е дещо iнше, менш видовищне, зате значно важливiше – вiдгалуження основного сюжету.

Інодi говорять: роман мае нелiнiйний сюжет, але нелiнiйнiстю зазвичай називають хронологiчну непослiдовнiсть – коли кiлька iсторiй розвиваються паралельно лише в головi читача, а на паперi iхнi епiзоди, хоч i перемiшанi, йдуть один за одним, немовби нанизанi на нитку. Тобто технiчно роман таки залишаеться лiнiйним. Таким, наприклад, е «Де немае Бога» – шiсть на перший погляд хаотично переплетених iсторiй, i логiка чергування окремих епiзодiв стае зрозумiлою ближче до кiнця.

Виведення фрагментiв тексту за межi основного блоку дае змогу створити по-справжньому нелiнiйний сюжет. Якщо ранiше роман так чи так був лiнiйним, то тепер, iз мобiльним додатком, його структура стае деревоподiбною: додаються гiлки, якi описують другопланових героiв, розкривають невидимi зв’язки, показують той чи той епiзод з абсолютно несподiваного боку.

Що це дае? Для читача – глибину, для автора – можливiсть створити об’емну iсторiю з купою взаемопов’язаних деталей, складнiсть i продуманiсть яких обмежуеться лише його уявою.

Чому для цього потрiбен додаток? Тому що другоряднi фрагменти завеликi, щоб розмiстити iх у зносках. Вставляти iх безпосередньо в тiло роману також не варiант, адже вони не рухають сюжет, а отже, звертаючи у бокове вiдгалуження, Ви вiдволiкатиметеся.

З огляду на це виникае запитання: як усю цю «гiллясту» конструкцiю читати? Не рекомендую братися за винесений фрагмент, щойно натрапите на пiктограму, що веде до нього в текстi. Це не зноска – вiдгалуження саме по собi може бути складним i заплутаним, а тому лiпше починати читати пiсля того, як закiнчите роздiл. Або кiлька роздiлiв. Зрештою, можете дочитати роман до кiнця – вiн цiлком самодостатнiй – i тiльки пiсля цього переходити до фрагментiв у додатку.

У романi #ДокиСвiтло таких додаткових текстiв е чотири – по сутi, чотири бонуснi оповiдання, якi надають неабиякоi глибини основнiй iсторii, – i вони схованi за ось такими умовними позначками:








Окрiм того, Ви можете побачити мiсця, описанi в романi, i ось iхнi пiктограми:








А ще – прочитати щоденник однiеi з героiнь, уривки якого е в текстi, i навiть поспiлкуватися в чатi з персонажем, про долю якого точно захочете дiзнатися бiльше. Коротше, щоразу, коли бiля iлюстрацii бачитимете стилiзоване зображення руки зi смартфоном, запускайте додаток i наводьте камеру на пiктограму.

Приемного Вам занурення в iсторiю!



    Ваш МК

Додаток створено украiнською ІТ-компанiею «ideil.» (www.ideil.ua). Компанiя також розробляла сайти та мобiльнi додатки для ONUKA, гурту «Друга Рiка», ТСН, Одеськоi кiностудii та iн.




1


Let me tell you a story to chill the bones
About a thing that I saw…

    Iron Maiden, «Dance Of Death», 2003[1 - Дозвольте розповiсти iсторiю, яка пройме до кiсток,Про те, що довелось побачити…– Iron Maiden, пiсня «Танець смертi», 2003 (англ.). – Тут i далi прим. автора.]

«Усе гаразд. Усе пiд контролем. Я повнiстю контролюю… – хапливий вдих, тиха вiдрижка, – абсолютно точно контролюю ситуацiю».

Аби остаточно в цьому переконатися, Рута зупинилася за крок вiд утуленоi в куток вестибюля фанерноi будки та повернулася до огрядноi вахтерки, яка крiзь замацану шибку насторожено стежила за ii невпевненим дефiле, – вирiшила iй усмiхнутися, проте зрештою лише мiцнiше стисла посiрiлi губи. Щойно Рута загальмувала, вiдчуття, нiби ступила до лiфта, в якому обiрвалися троси, виникло знову. Клекiтливий жар iз живота застрибнув до горла, i дiвчина, видавши утробне кумкання, рвонула через тамбур до виходу, з розгону штовхнула важкi дерев’янi дверi та вискочила на ганок г

Сторінка 2

ртожитку.

Щосили втягнула в легенi прохолодне повiтря.

Це не так щоб дуже допомогло, проте бажання вирвати iз себе палаючi нутрощi на якийсь час стишилося.

Шумно видихнувши, Рута роззирнулася. Пiд тiм’ям немовби надули кульку з гелiем, через яку дiвчину кренило то в той, то в той бiк. Облiплена мертвими комахами дiодна лампа, що набридливо дзижчала за ii спиною, заливала жорстким штучним свiтлом бетоннi сходи. Рутi приверзлося, наче довжелезна тiнь, що пролягла вiд ii кедiв до середини схiдцiв, звиваеться змiею. Усе довкола пливло та пульсувало. Вiдчуваючи потребу зачепитися очима за який-небудь нерухомий об’ект, дiвчина пiдвела голову та спрямувала погляд за межi ненадiйного свiтлового кола. Спочатку глянула праворуч. Удалинi заспокiйливо мигтiли вогнi Вiдiнськоi. Звiдти ж линув приглушений шум машин. Рута звела брови на перенiссi, згадуючи, котра година. О пiв на дванадцяту? Вже за пiвнiч? Вона почула голоси i, гойднувшись, повела головою лiворуч. Попiд поруччям зi сталевих труб, з яких майже повнiстю облупилася фарба, стояли Репа й Артемон (а може, й не Артемон, можливо, то був Божинда – Рутин погляд сповзав кудись униз i вбiк, i вона нiяк не могла роздивитися). Приятелi ii Богдана. Курили. Тобто курили до того, як вона вивалилася з тамбура на ганок.

– Ей, ти в нормi? – блимнув закислими й сумними, мов у чихуахуа, очима Репа. – Все окей? – Попри щiльний алкогольний туман у головi, дiвчина вловила в його голосi насмiшку.

– Ти окей? – луною повторив Артемон.

Рута спробувала кивнути, та через хвилю нудоти, що пiднялася до горла, напружилася так, що рух голови бiльше нагадав нервове посмикування. Хлопцi говорили щось iще, i Рута iх чула, проте не розумiла. Слова накладалися одне на одне та деренчали над вухами, неначе в’язка порожнiх консервних бляшанок.

Нудота рiзко посилилася. Рута рвучко вiдвернулася й уп’ялася очима у вiддаленi вогнi Вiдiнськоi, невiдь-чому сподiваючись, що вони дадуть змогу заякоритися та подолати шалене запаморочення.

Аби ж то. Спливла ще секунда, i ii обличчя втратило колiр, долонi вкрилися холодним потом, а iдка гаряча грудка, здавалося, досягла аж носоглотки. Хтось з’явився у проходi за спиною – дiвчина розрiзнила кроки та стогiн дверноi пружини, пiсля чого напружилася з останнiх сил. «Нi, Руто, нi! Нiхто не блюватиме, – обережний, судомний вдих. – Усе пiд контролем. Нiхто. Не. Блюва…»

Несподiвано ii очi розширилися, нiбито Рута пригадала щось напрочуд важливе, а наступноi митi дiвчина широко розтулила рота й вивергнула просто собi пiд ноги пригоршню рiдкуватоi жовтоi кашки.

«Ох ти ж бляха».

Хтось iз хлопцiв лiворуч неi вилаявся. Тамбур струсонуло вiд реготу; Рута не ризикнула озиратися, бо в головi досi люто паморочилося.

«Бляха!» Вона витрiщилася на калюжу блювотиння мiж ногами з таким виглядом, наче намагалася збагнути, звiдки вона взялася.

Репа кинув комусь за ii спиною:

– Поклич Лару.

Ларою хлопцi називали помiж себе Бодю Лаврика, з яким Рута зустрiчалася вже трохи бiльше як мiсяць.

Тяжко сопучи, Рута розгойдувалася над ляпкою блювотиння. Обшарпанi думки з трiском зiштовхувалися та розлiтались у спантеличенiй свiдомостi. Що, чорт забирай, вона забула на цiй вечiрцi? У цьому гуртожитку? Серед старших, здебiльшого незнайомих хлопцiв i якихось шалав? Їй тут не мiсце, давно мала би бути вдома, лежати в лiжку, а тут… Залишки пристойностi завiбрували в головi, i думки перекинулися на iнше: Рута глипнула на калюжу блювотиння пiд ногами та вiдчула, що не може лишити все просто так. Це свинство. Такий срач розвела! Треба прибрати за собою. Розставивши руки, вона заходилася кедами розтирати по бетону нещодавнiй вмiст свого шлунка.

За ii спиною хтось заволав:

– Гляньте, що вона робить!

Рута перестала розмазувати кашку та повела очима назад. У тамбурi стовбичили Панк, Бакай, Божинда, помiж них – дiвчата, чиiх iмен вона не запам’ятала. Одна з тих курок не могла заспокоiтися i, безуспiшно затискаючи рота долонями, iстерично iржала. У свiдомостi Рути ii смiх перетворювався на скрипiння поiдених iржею завiс. Дебелий Стас Божинда (одногрупник Бодi Лаврика, якого нарекли Божиндою через прiзвище Божко) дiстав мобiльний i взявся знiмати:

– Отже, нова тьолка Лари, перший обригон. Без реестрацii та есемес!

Новий, ще дужчий вибух реготу.













Нарештi в тамбурi з’явився Лара. Пасмо каштанового, закрученого на кiнцях волосся спадало на лоб, прикриваючи праве око. Хлопець не був кремезним, але через невисокий зрiст i коротку шию плечi здавалися непропорцiйно широкими. За день до знайомства з Рутою йому виповнилося дев’ятнадцять, тодi само – на дев’ятнадцятирiччя – хлопець припинив голитися, i тепер акуратно пiдстрижена борiдка кольору темноi мiдi робила його старшим. Того вечора Лара пив, як усi, i, безперечно, п’янiв, та попри це темно-сiрi iз зеленкуватим полиском очi принаймнi на перший погляд були тверезими. Розштовхавши хлопцiв, вiн пiдступив до Рути.

– Ти як? – узяв дiвчину за плечi.

Не пiдводячи очей, Рута

Сторінка 3

отнула головою. Крiзь хворобливе гудiння в головi поволi пробивалося безжальне усвiдомлення того, який жалюгiдний вигляд вона мае.

– П-пробач.

Схоже, вона щойно одним махом обнулила iхнi стосунки. І чорт забирай, усе ж так гарно починалося! Втiм, коли Лара заговорив, у голосi не було нi ворожостi, нi огиди:

– Не зважай на цих недоумкiв.

Вiн став так, аби затулити Руту вiд компанii.

– Вези ii додому, – порадила котрась iз дiвчат.

Рута запекло замотала головою – тiльки не додому! – i ii знову занудило. Дiвчина випручалася, пiдскочила до краю ганку та, перехилившись через поручнi, виблювала вдруге.

«Здохнути, – почервонiлi очi сльозилися й лiзли з орбiт, – гiрше вже бути не може!» Щойно вона про це подумала, шлунок виштовхнув крiзь стравохiд нову – вже третю – порцiю гарячоi кашки.

– На бiс! На бiс! – заплескав у долонi Губастий.

– Заткнись! – гарикнув Лара. Зупинившись за крок вiд дiвчини, вiн повернувся до тих, хто товпився в тамбурi: – Валiть звiдси.

– Ну чувак… – ображено забурчав Божинда.

Лара пiдвищив голос:

– Я сказав, пiшли на хер! – І тицьнув пальцем у Божка: – Знайду вiдео в мережi – ти труп.

Божинда вишкiрився.

– Це для iсторii, бро. – Вiн кивком показав на Руту. – Колись вона ще подякуе.

– Їй немае вiсiмнадцяти, ii батько вб’е мене, якщо побачить це вiдео, i тому я, на хер, не жартую: Божиндо, видали його. Ти мене почув?

Божко невдоволено випнув щелепу. Вiн був на голову вищий, кiлограмiв на десять важчий, та ще й займався боксом iз шостого класу, проте телефон сховав.

– Почув.

– Добре. – Лара схилився над Рутою, поклав долоню iй на спину. – Ходiмо. Пiшли звiдси.

Притримуючи за руку, вiн допомiг дiвчинi спуститися з ганку. Удвох вони попрямували до роздовбаного унiверсала «Mercedes Benz 230TE», припаркованого на пiд’iзнiй дорiжцi. Батько Лаврика вже майже десять рокiв працював будiвельником у Португалii, i минулого лiта, на канiкулах, Лара побував у нього й допомагав на будiвництвi. Нелегально, звiсно. За три неповнi мiсяцi хлопець заробив достатньо, щоб дорогою додому купити в Польщi старезний «мерседес». За документами машина була 1990 року випуску, хоча пiсля повернення до Украiни Лара вичитав у Інтернетi, що модель 230TE не випускають ще з 1986-го, тож, iмовiрно, вiк його унiверсала давно перевалив за три десятилiття. Номiнально авто мало бiлий колiр, проте за стiльки рокiв фарба вицвiла й у свiтлi лiхтарiв машина здавалася брудно-жовтою.

Рута допленталася до унiверсала та присiла напочiпки перед заднiм бампером. Стояти бiльше не могла. Якийсь час iз карикатурною зосередженiстю вона роздивлялася плями iржi по периметру кришки багажника, тодi сперлася лiктем на перекошений бампер i втупилася в номерний знак:








Зрештою пробелькотала:

– Менi н-не м-можна додому…

– Усе гаразд.

Уперши руки в боки, Лара зважував, що з нею робити.

– Я серйозно! – Рута скинула голову. – Мiй батько… вiн козел… i вiн мене вб’е.

– Ми не поiдемо до тебе додому.

– Вiн i тебе з-з… з-заб’е до смертi.

Тiеi митi вона вже дуже приблизно усвiдомлювала, що верзе: насправдi Рута нiколи не бачила, щоб ii батько кого-небудь бив, не бачила навiть, щоб вiн замахувався когось ударити.

– Поiдемо до мене, – мовив хлопець.

Його батьки розлучилися три роки тому. Мати перебралася до Тернополя, а хлопець, вступивши на механiчний факультет НУВГП[2 - Нацiональний унiверситет водного господарства та природокористування.], залишився мешкати в батьковому будинку в Колоденцi[3 - Селище в Рiвненському районi Рiвненськоi областi. Населення – 3200 осiб. На сьогоднi фактично стало передмiстям Рiвного.]. Частина кiмнат там досi стояла без ремонту, проте жити можна було.

– Що? – насупилася дiвчина.

Лара очiкував, що Рута шпетитиме його за намiр сiсти п’яним за кермо, натомiсть дiвчина розчепiреними пальцями намалювала у повiтрi незрозумiлий знак i, посопуючи, пiдвелася.

– Кажу, поiхали до мене. Вiдiспишся. Ну?

Рута насупилася ще дужче – хлопець мiг порахувати зморшки на ii лобi, – але не схоже було, щоб щось обмiрковувала, бо так нiчого й не видала. Лара потрактував це як згоду.

– Хочеш iще… ну… – Вiн пiднiс два пальцi до рота, зобразивши блювання.

Дiвчина мотнула головою.

– Нi.

– Тодi сiдай.

Лара взяв ii за руку та обережно провiв до пасажирського сидiння. Вiдчинив дверцята, допомiг улаштуватися, застебнув пасок безпеки. Рута вiдкинулася на спинку крiсла, повернула голову до плеча й застигла iз роззявленим ротом. Дихала неглибоко й часто, наче собака у спеку.

Хлопець двiчi прокрутив ручку склопiдйомника, а тодi руками до упору опустив шибку.

– Я залишу вiдчиненим. Не замерзнеш?

– Нi, – прошепотiла дiвчина, – не замерзну. – А коли Лара захряснув дверцята, додала: – Тiльки iдь нешвидко.

– Добре.

Лаврик лише з третьоi спроби завiв унiверсал – старий «мерседесiвський» двигун довго пирхав i кашляв, немовби намагаючись вихаркнути щось iз вихлопноi труби, – i зрештою повiльно рушив. Сьомий гуртожиток НУВГП стояв наприк

Сторінка 4

нцi Студентськоi, що на самiсiнькому пiвднi Рiвного, – за дев’ятиповерховою будiвлею вже починалися поля, – тож до Колоденки було недалеко. Не бiльше як два кiлометри вулицею Курчатова.

Якийсь час, зсунувшись на крiслi та пiдставивши обличчя пiд потiк холодного повiтря, Рута роздивлялася поквецяне поодинокими хмарами нiчне небо, потiм, коли вiдчуття млостi почало повертатися, вп’ялася очима в мiсяць, що мчав навздогiн, а за якусь мить вирубилася.




2


Упродовж пiвхвилини пiсля пробудження Рута насолоджувалася станом блаженноi невизначеностi, коли сон уже вiдступив, а спогади про вчорашнiй треш iще не пiднялися на поверхню свiдомостi. Зрештою розплющила очi, збагнула, що вона не вдома, i скривилася. Рута не пам’ятала, як тут опинилася, та це й не мало значення. Думка про те, що доведеться пояснювати батькам, чому не ночувала вдома, спричинила напад нудоти, а за ним, наче дамбу прорвало, у свiдомостi слiпучими iскрами замиготiли уривки спогадiв.

Рута рвучко сiла. Передусiм треба зрозумiти, де вона. Дiвчина потерла пальцями очi та повела головою з боку в бiк. Вона сидiла на скрипучому двоспальному лiжку посеред чистоi, але занедбаноi кiмнати з високою стелею. Крiзь жалюзi пробивалися кволi сонячнi променi. Навпроти лiжка стояла перекособочена радянська шафа з антресолями. Праворуч притулився трельяж на тонких нiжках iз трьома шухлядами. В кутку за трельяжем Рута помiтила стiлець, на якому хтось акуратно склав ii одяг. Спохмурнiвши, дiвчина зазирнула пiд ковдру (на нiй була лише бiлизна – трусики «бразилiана» та напiвпрозоре чорне бра). Потому ще раз окинула поглядом кiмнату. Рута пам’ятала вечiрку, пам’ятала, як ii знудило на ганку, проте поiздка до Колоденки, а також усе, що було пiсля неi, вивiтрилося з голови. Вона невиразно пригадувала, як спиралася лiктем на бампер старезного «мерседеса» та про щось говорила (чи то пак намагалася говорити) з Ларою, але на тому все.

Лара.

Рештки сонного туману помалу випаровувалися з мозку, i Рута почала здогадуватися, де перебувае. Вона побачила за подушкою свiй смартфон i, помiркувавши, дещо придумала. Узяла телефон до рук та спробувала пiд’еднатися до вайфаю. За пiвхвилини налагодилося з’еднання, i Рута, прочитавши назву мережi – Crocodealer, збагнула, що не помилилася: вона в Колоденцi, в будинку Лари. Днiв десять тому вони святкували тут день народження Артема Гольмана на прiзвисько Артемон.

Пiсля пiд’еднання до мережi телефон дзизнув, сповiстивши про надходження запиту в друзi вiд користувача St. Bozko. Рута здивовано звела брови. Вона пiвроку не заходила на свiй акаунт у Фейсбук. І хто такий цей Святий Бозко? Рута, примружившись, придивилася до фото, а тодi, зрозумiвши, скорчила презирливу гримасу. Божинда. Стас Божко. Телепень не знае навiть, як правильно написати власне прiзвище латинкою. У мозку сплив туманний спогад про те, як вiн, глузуючи, знiмав ii на вiдео на ганку гуртожитку. У Рути аж нiздрi роздулися: хрiн йому, а не дружба! Вона не дасть цьому придурковi тегнути ii пiд вiдео. І тiльки пiсля того Рута зауважила повiдомлення про пропущенi дзвiнки. Їi зiницi розширилися, наче плями чорнила у водi, пiсля чого похололими пальцями дiвчина розгорнула журнал викликiв.

– Бляха!

Дев’ятнадцять пропущених. Шiстнадцять вiд матерi, три останнi – вiд батька. Найпiзнiший о пiв на п’яту ранку. Рута зиркнула на годинник у кутку екрана – десять до сьомоi, – i прикусила губу. Дев’ятнадцять!

– Менi кiнець.

Вона подумала, що вдома ii четвертують, а тодi, не вагаючись, запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула «Вiдеовиклик».

Змалечку iм’я надiляло Руту пiдсвiдомим вiдчуттям власноi винятковостi, хоча ii сестру батьки назвали ще незвичнiше – Індiею. Індiя була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсi медичного факультету Тернопiльського державного медичного унiверситету. Зважаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережi, тож доцiльнiше було би просто зателефонувати, проте розмови, пiд час яких вона не мала змоги бачити обличчя спiврозмовника, Рута вважала неповноцiнними й беззмiстовними, а тому сподiвалася, що Індi забула вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати.

Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядалася до власного вiдображення у правому нижньому кутi екрана. Якщо не брати до уваги тупий бiль у животi та присмак лайна в пересохлому ротi, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобi сiмнадцять, органiзм iз дивовижною легкiстю нейтралiзуе наслiдки навiть найбурхливiших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися бiльшоi частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала жахливий. Волосся стирчить навсiбiч, неначе в собаки пiсля бiйки, шкiра у свiтлi, що проникало крiзь жалюзi, здавалася потрiсканою й сiрою, немовби присипаною тальком, припухлi пiвмiсяцi, що пiдпирали очi, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу.

Рутi пощастило. За хвилину теленькання обiрвалося – сестра вiдповiла, i Рута, не дочекавшись, поки налаштуеться вiдеосигнал, жалiбно пробелькотала:

– Індi, т

Сторінка 5

тут? Чуеш мене?

– Почекай…

– Я тебе розбудила?

Екран залишався темним. Із динамiка долинуло шарудiння постелi, а слiдом за ним – хриплувате й трохи сердите:

– Нi. – Пауза. – Тобто так. Сьома ранку, недiля, звiсно, ти мене… – А тодi сигнал пробився, й Індi роздивилася сестру. Трохи розкосi та бездонно-темнi, як i в Рути, очi стали майже цiлком круглими. – Мала, що з тобою?

Кисло всмiхнувшись, Рута спробувала пожартувати:

– Усе так погано?

– Менi траплялися трупи з кращим кольором шкiри, нiж у тебе.

– Не вигадуй!

– Я серйозно! – Індi заклiпала, проганяючи залишки сну, й наблизила лице до екрана. – Маеш такий вигляд, нiби з тебе всю нiч виганяли злих духiв.

Рута зiтхнула:

– Тодi ти не здивуешся, якщо я скажу, що почуваюся так само.

– Що сталося?

Рута набрала в легенi повiтря i… замовкла. Нiмувала секунд десять – слова не йшли, вона просто не уявляла, з чого почати, – i зрештою, не вигадавши нiчого кращого, промимрила:

– Це трохи довга iсторiя…

– Сьома ранку, i я нiкуди не поспiшаю.

Рута потерла пальцями лоба.

– Ну, якщо коротко, то батько вчора знайшов моi фотки на «Розетцi».

– Що-о? – Індi затулила долонею рота.

Два роки тому, влiтку 2017-го, на весiллi у батькового хрещеника Рута познайомилася з фотографами Тарасом Ярошевичем i Савою Нестеровим. Хлопцям було трохи за двадцять, i вони подружились: упродовж року дiвчина тричi ходила до них на фотосесiю. Восени 2018-го Тарас i Сава перебралися до Киева, де на грошi Савиних батькiв вiдкрили власну студiю. Попервах перебивалися дрiбними замовленнями, аж доки на початку весни 2019-го не пiдписали великий контракт iз польським брендом «Obsessive». Тарас надiслав полякам фотографii Рути, i та iм одразу сподобалася. Рута була метискою i попри те, що не вважала себе неабиякою красунею – принаймнi точно не належала до дiвчат, чия слiпучо-виклична зовнiшнiсть оглушуе з першого погляду, – завжди видiлялася й привертала увагу. Їi батько, Григiр Статник, був украiнцем, а мати, Амiна Алiева, – казашкою (яка, щоправда, зростала в Украiнi, у Марiуполi, куди ii сiм’я переселилася з Усть-Каменогорська в серединi 1970-х). Вiд матерi Рута успадкувала чудове темне волосся, оксамитову шкiру та найважливiше – м’яку грацiю в рухах i мовленнi. А вiд батька… та, власне, нiчого. Хiба зрiст i легке пом’якшення монголоiдних рис. Чоловiки накидали на Руту оком через екзотичнiсть, а не через приголомшливiсть зовнiшностi, i лише потiм, придивившись, не могли вiдiрватися, часто не розумiючи, що саме не дае iм вiдвести погляд.

Щойно поляки дали добро, Сава зателефонував Рутi, i дiвчина без вагань погодилася. Обидва фотографи були геями, Рута збагнула це ще пiд час першоi фотосесii, тож почувалася мiж них цiлком упевнено й розкуто. Зйомки вiдбулися в Рiвному, за два неповнi днi хлопцi заплатили Рутi 2800 гривень, хоча вона значно бiльше тiшилася процесом, а не грiшми. У квiтнi фотографii з’явилися на сайтi «Obsessive», а на початку травня з дозволу полякiв iх почав використовувати iнтернет-магазин «Розетка». Серед бiлизни, яку рекламувала Рута, було кiлька корсетiв i напiвпрозорих нiчних сорочок, однак нiчого насправдi вульгарного. Нiяких еротичних комплектiв чи бодi-комбiнезонiв у сiточку. Тобто проблема була не у фотографiях. І не в тому, що Рутi на момент зйомок ще не виповнилося вiсiмнадцять. Проблема була з Григором Статником, батьком Рути.

– Що? – повторила Індi, а потiм: – Нi!

Побачивши реакцiю сестри, Рута вiдчула, як нудота повертаеться.

– Так, – закивала вона.

– Як вiн iх знайшов?

– Не знаю. – Рута пiдiбгала губи. – Менi було не до того, щоб розпитувати. Ти не уявляеш, як вiн розходився. Верещав так, аж вуха закладало.

– Ти серйозно? Наш батько?

– Ага. З того, що я розiбрала, хтось iз його приятелiв з роботи лазив «Розеткою» та випадково натрапив на роздiл iз бiлизною та нiчними сорочками.

– Як можна випадково натрапити на нiчнi сорочки? – Індi закотила очi.

Рута роздратовано, ледь не зi злiстю стенула плечима.

– Не знаю! Може, вiн вигадуе, може, не було нiякого приятеля, i вiн сам знайшов фотки.

– Та як?

– Дивився порнуху, а потiм Фейсбук чи Гугл пiдкинув йому рекламу з бiлизною, i вiн упiзнав мене. Йому ж подарували планшет пiвроку тому.

Індi не хотiла про таке навiть думати.

– Чому ти вiдразу не зв’язалася зi мною? Вiн забрав телефон?

Їi сестра заперечно мотнула головою. Потiм шморгнула.

– Це не все…

– Не все?

Рута замовкла. Індi кивнула, заохочуючи ii продовжувати, i Рута, нiби через силу, заговорила:

– Вiн не заспокоювався. Торочив одне й те саме: випитував, де я взяла грошi на фотосесiю. Я пояснила, що це не я, а менi заплатили, проте вiн тупо мене не чув. Мама намагалася його вгамувати, то вiн ще й на неi нагримав. Я зрозумiла, що в такому станi домовитися з ним нi про що не вдасться, i спробувала зачинитись у своiй кiмнатi, й тодi вiн ледь не вивалив дверi.

– Жесть.

– Мною затiпало, я схопила светр, на ходу взулася та вискочила до лiфта. Вiн за мною. Я по

Сторінка 6

iгла сходами. Вiн закричав, щоб я повернулася, потiм таки погнався i горлав, аж захлинався, що я його зганьбила. Коли втямив, що не наздожене мене, почав верещати, щоб я не з’являлася вдома, поки не приберу тi фотографii з Інтернету. Волав на весь пiд’iзд, як божевiльний.

Індi мовчала. Вони з сестрою вже давно досконало вивчили найрiзноманiтнiшi версii емоцiй одна одноi, тож iй не потрiбно було охати чи зiтхати, Рута лише за змiною вiдтiнку в глибинi сестриних очей могла здогадатися, про що та думае.

– Я пiшла на ПДМ[4 - Палац дiтей та молодi в Рiвному.], – правила далi Рута, – засiла там на пiвгодини, заспокоiлася, але замерзла. Светр такий собi попався. Хотiла набрати тебе, але вирiшила, що краще потiм, коли буду у своiй кiмнатi, ну, щоб поговорити спокiйно, i тодi зателефонувала Ларi…

– Цьому iмбециловi з покоцаними мiзками? – скривилася Індiя.

– Припини, – обурилася Рута, – вiн нормальний.

– Я бачила його друзiв. Нормальнi з такими навiть не вiталися б.

Із цiлковито незрозумiлих для Рути причин ii сестра, яка прихильно ставилася до всiх попереднiх ii хлопцiв, категорично незлюбила Бодю Лаврика. І це при тому, що зустрiлася з ним лише раз, коли на другий день Великодня Лара разом iз Божиндою й Артемоном заiжджав по Руту. Втiм, Індi визнала, що зараз не час порушувати цю тему, i швидко промовила:

– Забудь. Розповiдай далi.

– Лара сказав, що в iхньому гуртожитку якраз гулянка намалювалася, хтось там щось захистив, i запитав, чи я не проти приеднатися. Я погодилася. Вiн забрав мене, ми завалилися до сьомого гуртожитку Водника й почали бухати. – Рута заходилася гризти нiготь, але за мить, схаменувшись, вiдсмикнула руку вiд обличчя. – Я намагалася розповiсти Ларi про сварку з батьком, але йому не до того було. Менi стало геть хрiново, i я взялася пити. Разом з усiма. Хлебтала все, що пiд руку лiзло: текiлу, горiлку, якусь коричневу бурду, що принiс Артемон. Коротше, нажерлася в гiвно i обригала ганок гуртожитку. Тричi… Це останне, що пам’ятаю.

– Ауч, – звела брови Індi. – Як ти дiсталася додому? Що батько?

Пауза.

– Ось iз цим у нас проблема. – Проблеми у них завжди були спiльними. На губах Рути майнула винувата, якась наче собача усмiшка, пiсля чого вона покрутила телефон, демонструючи сестрi кiмнату. – Я не вдома.

Індi вирячилася.

– Ти не ночувала вдома?!

– Ага.

– Де ти зараз?!

– У Лари.

– Ти здурiла, мала!

У Рути затремтiла нижня губа.

– Треба щось придумати. У мене дев’ятнадцять пропущених за нiч.

– Пропоную добровiльно здатися, – випалила ii сестра.

– Не смiшно, Індi.

– Я не жартую. Що ранiше ти прийдеш додому, то менше тобi всиплять.

Рута ледь нахилила голову та зсунула стиснутi губи вбiк.

– Такий собi план, сiстер.

Індiя не вiдповiла, усвiдомлюючи, що Рута мае слушнiсть. Те, о котрiй годинi сестра завалиться додому, вже нiчого не змiнить. Але що тодi? Як виправити ситуацiю? Індi вiдвела очi, втупившись у щось поза телефоном. Рута, чекаючи, що запропонуе старша сестра, нервово терла схожий на недбало виконаний зварний шов короткий шрам, який розтинав навпiл ii праву брову. Спливло секунд двадцять, темнi очi сестри залишалися нерухомими, i тодi Рута несмiливо запитала:

– Можна я приiду до тебе?

Індi стрепенулась i втупилася в екран.

– Куди?

– До Тернополя. Вiдсиджуся. Перечекаю в гуртожитку.

– Нi, Руто, – гiрко всмiхнулася сестра. – Це погана iдея.

– То що менi робити?

Індi затамувала подих, а тодi вiдкарбувала:

– Одягайся. І iдь додому.

Це було едине, що вона могла сказати, проте точно не те, що волiла почути ii молодша сестра. Рута розпачливо замотала головою:

– У мене з рота тхне. Я наче здохлих пацюкiв наiлася. Вони занюхають, що я бухала!

– Руто, ти не ночувала вдома! Яка, блiн, рiзниця, що вони там занюхають?! Чисть зуби й при додому. Бiгом!

Ну справдi? А що вона хотiла? Тiкати з хлопцем до Киева? Вона ще навiть школу не закiнчила.

– Бляха… – Рута вiдкинулася на подушку, а тодi згадала, що сьогоднi недiля. – А вони зараз не в церквi?

– Навряд. Хоча… – дiвчата обмiнялися поглядами та водночас знизали плечима, – все може бути. Вони напевно не сплять. Я зараз зателефоную мамi, поясню, що з тобою все окей, i попереджу, що ти вже iдеш. Вона, мабуть, його пiдготуе. Потiм розповiм щось про навчання, додам, що за два чи три тижнi повертатимуся додому. Коротше, заговорю iм зуби, зроблю все, щоб… ну, ти розумiеш.

Обидвi усвiдомлювали: це однаково, що затуляти картонкою жерло гармати, проте кращих iдей не було. Насамкiнець Індi пiдбадьорливо всмiхнулася:

– Не переймайся так. Вони перебiсяться, i все владнаеться. I’ve got your back, sister![5 - Я тебе прикрию, сестро! (англ.)]

– Ага, – Рута вдруге скорчила «не вражену» гримасу, – тобi легко говорити.

– Набереш, щойно зможеш.

– Обов’язково.

І дiвчина натиснула вiдбiй.

Тiльки-но обличчя сестри зникло з екрана, на Руту темним задушливим пластом лягло вiдчуття самотностi. Дiвчина скулилася та пiдсмикнула ковдру до пiдборiддя. Кор

Сторінка 7

iло весь день провалятися в лiжку. Вона гнала геть думку про те, що iй хоч-не-хоч доведеться взаемодiяти зi свiтом поза межами цiеi кiмнати, одначе та вперто насувалася знову, пригнiчуючи щораз дужче. Якби хоч Індi була в Рiвному… Рута страшенно сумувала за сестрою, проте того ранку чи не вперше за три роки вiдчуття покинутостi та безпорадностi стали майже нестерпними.

Спливло хвилин п’ять, доки Рута пересилила млiсть i, вiдкинувши ковдру, сiла в лiжку. Втупилась у вiдображення в дзеркалi. У слабкому свiтлi, що прослизало крiзь жалюзi, слiди вiд подушки робили шкiру на ii щоках схожою на розмоклий картон. Дiвчина провела пальцями по мiшках пiд очима, без особливого успiху спробувала розрiвняти волосся, потiм торкнулася рубця над правим оком. Шрам з’явився в червнi 2009-го, Рутi тодi було сiм. Індii щойно виповнилось одинадцять, i вона саме навчила сестру iздити на велосипедi. Щоправда, забувши показати, як гальмувати. Рута пригадала, як уперше вiдчула, що вмiе тримати рiвновагу, i на радощах, iгноруючи застереження сестри, помчала вулицею Островського. Тиха й малолюдна вуличка Островського огинала пiвколом ПДМ i на пiвночi впиралась у вулицю Князя Володимира з набагато жвавiшим рухом. Семирiчна Рута налягала на педалi. За музичною школою починався схил, який у мiру наближення до Князя Володимира крутiшав. Рута побачила попереду Т-подiбне перехрестя, яким сюди-туди прошмигували машини, i з жахом вiдчула, що сила тяжiння немовби змiстилася – ii тягло до перехрестя, наче магнiтом. Вона зняла ноги з педалей, але велосипед продовжував набирати швидкiсть. Рута була недурною дiвчинкою, тож навiть у сiм рокiв розумiла, що мусить будь-що спинитися, iнакше iй кiнець, одначе не знала як. З переляку вона знову закрутила педалi, прискорюючись iще дужче. Індiя бiгла за нею й волала: «Не iдь туди!» Рута кричала: «Я й не хочу iхати!» Зрештою за лiченi метри вiд перехрестя Рута рiзко забрала праворуч i на повнiй швидкостi врiзалася в паркан останнього будинку на Островського. Якби паркан був бетонним, на тому ii iсторiя й закiнчилася б. На щастя, загорожа була з дротяноi сiтки й замортизувала, тож Рута вiдбулася порiзами на передплiччях i лобi. Коли Індiя привела сестру додому, та мала вигляд акторки з фiльму жахiв: обличчя, груди, руки, стегна – все заляпала кров.

Рута ще раз погладила рубець. Амiна довго розпитувала доньок про те, що сталося. Індiя сказала, що сестричка «просто перечепилася й упала», Рута навiдрiз вiдмовилася що-небудь говорити. Звiсно, нi Григiр, нi Амiна iм не повiрили. Рута прибрала руку вiд лиця та скупо – так, що усмiшка торкнулася самих очей, – усмiхнулася. Вона так i не розповiла. Батьки до цього часу не знають, що вiдбулося того дня.

I’ve got your back, sister.

«Усе буде добре».

Поправивши лiфчик, Рута спустила ноги на пiдлогу. На внутрiшнiй поверхнi лiвого стегна помiтила великий синець, але не стала на ньому зациклюватися. Швидко вдяглась i, прочинивши дверi, ступила до короткого коридору, який упирався в сходи, що вели на перший поверх. Дiвчина навшпиньки пiдiйшла до поручнiв i перехилилася, зазирнувши до вiтальнi. Лару не розгледiла, зате почула знайому музику, пронизливий виск автомобiльних покришок, скрегiт вiд зiткнень i дзенькiт розбитого скла – хлопець ганяв у «Need for Speed» на «PlayStation».

Рута почала спускатися. Коли до вiтальнi залишилося два кроки, сходинка пiд ногою рипнула, i Лара, поставивши гру на паузу, скинув на неi голову.

– Доброго ранку, – привiталася дiвчина.

– Жива?

– Що?

Насправдi Рута добре його почула, просто запитання несподiвано боляче зачепило ii. Спостерiгши, що дiвчина насупилася, Лара спробував додати в голос теплоти:

– Кажу, як почуваешся?

– Краще, нiж очiкувала.

– Голова не болить?

– Нi.

Запала нiякова мовчанка. На килимку пiд вхiдними дверима Рута побачила своi кеди – правий зi слiдами блювотиння на пiдошвi – i опустила очi. Дерев’яна пiдлога неприемно холодила голi ступнi. Лара кахикнув – покашлювання загубилося серед стiн – i несмiливо озвався:

– Стосовно того, що сталося вчора…

– Не хочу про це чути! – Дiвчина аж надто рiзко махнула рукою. – Забудь!

– Добре.

Рута вловила якийсь сумнiв у його голосi. Лара вiдвернувся, втупившись у нерухоме зображення на екранi велетенського плаского телевiзора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комодi, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробiглась усмiшка.

– Чого ти либишся?

Вiн ковзнув поглядом по ii грудях, i в його очах мигнув короткий сiрий спалах. Рута густо почервонiла. Вона вже не чекала на вiдповiдь, коли Лара пояснив:

– Ти смiялася вночi.

– Справдi? – дурнувато перепитала дiвчина.

– Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потiм ти нiби заспокоiлася.

– У мене таке бувае.

Власне, таке в неi не вперше – Рута вряди-годи смiеться ввi снi. Першою про ii смiх дiзналась Індiя; Рутi тодi було шiсть. Якогось ранку пiсля того, як переконалася, що старша донька нiчого не вигадуе, А

Сторінка 8

iна запевнила сестер, що в тому смiховi немае нiчого страшного, то з Рутою вночi граються янголятка. Індiя страшенно образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неi? Довелося вигадувати, що й Індiя вночi хихоче, хоча насправдi за понад десять рокiв, упродовж яких вони дiлили одну кiмнату, Рута чула вiд сестри лише хропiння. За iнших обставин дiвчина, може, й розповiла б цю iсторiю Богдановi, проте зараз не хотiла що-небудь пояснювати.

– Вiдвези мене додому, – попросила вона.

– Ти не поснiдаеш? – Лара кивнув у бiк кухнi.

– Нi. – Вiд самоi думки про iжу в шлунку замлоiло.

Хлопець засмутився.

– Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би. Якусь яечню.

– Нi. Менi треба додому. Вибач.

Хлопець вiдклав джойстик i спроквола пiдвiвся з накиданих на пiдлогу подушок.

– Добре. Нехай.




3


Поки доiхали, небо затягнула непривiтна сiро-блакитна пелена, i сонце спершу стислося до бляклого розмитого кружальця, а потiм узагалi зникло. Дорогою майже не розмовляли. Тiльки на Вiдiнському кiльцi Рута натякнула Ларi, що у двiр краще не потикатися, i хлопець висадив ii на зупинцi перед «Броварнею на Грушевського».

Статники мешкали на восьмому поверсi староi панельноi десятиповерхiвки за номером 42 на Грушевського. Квапливо попрощавшись, Рута перебiгла безлюдну вулицю й попiд стiною довжелезного похмурого будинку попленталася до свого пiд’iзду. Із кожним кроком ii м’язи напружувалися та нiмiли, немовби вiд доторку чогось пронизливо-холодного, – спочатку сiдницi, потiм поперек, потiм спина та шия, аж доки тiло не перетворилося на суцiльний клубок зсудомлених волокон. У затхлiй пiвтемрявi пiд’iзду Рута двiчi хекнула в долоню, перевiряючи вiддих, обдивилася кеди, переконуючись, що на них не залишилося блювотиння, i тiльки пiсля того ступила до лiфта.

Лiфт повiльно виповз на восьмий поверх. Перед дверима квартири Рута завмерла. Вiд хвилювання темнiло в очах. Вона дiстала з кишенi ключ, якийсь час не наважувалася ним скористатися, зрештою смикнула ручку та виявила, що дверi незамкненi. Нишком прослизнувши до квартири, дiвчина причинила дверi та прислухалася.

Усерединi панувала в’язка наелектризована тиша. Застояне повiтря мало дивний кислуватий присмак. Кухня лiворуч Рути пустувала. Із проходу до найбiльшоi кiмнати на пiдлогу коридору падав прямокутник жовтуватого свiтла, проте нiхто до неi не вийшов.

Праворуч на стiнi висiло велетенське прямокутне дзеркало. Рута нахилилася лiворуч, щоб у вiдображеннi зазирнути до кiмнати, й тут-таки наштовхнулася поглядом на матiр. Амiна, сховавши руки мiж колiнами, примостилася скраечку дивана й дивилась у дзеркало на доньку. На крiслi, ближче до вiкна, сидiв батько, прикипiвши очима до чогось, що тримав на колiнах. Рута спершу похолола, а потiм здогадалася: сестра. Індi iх попередила. Дiвчина опустилася навпочiпки, повiльно розшнурувала кеди, роззулася, пiсля чого випросталася, на негнучких ногах проминула коридор i зупинилася на порозi великоi кiмнати.

Мати пiдвелася iй назустрiч. Наступного року Амiнi мало виповнитися п’ятдесят, але навiть зараз, пiсля безсонноi ночi, вона здавалася щонайбiльше сорокарiчною. Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка.

– Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено i якось несмiливо, нiби Амiна повторювала щойно завчену фразу незнайомою мовою.

Рута намiрилася збрехати, буцiмто провела нiч у Іванки Бадалян, однокласницi, яка жила в сусiдньому пiд’iздi, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували батьки. Навiть якщо вони iй не телефонували, такi iсторii слiд продумувати заздалегiдь: брехню легко викриють, i вiд того стане ще гiрше. Вiдтак Рута лише схлипнула:

– Мам… – i затихла.

Амiна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирiшила, наче мати нахиляеться, щоби принюхатися до ii вiддиху, i тому вiдсахнулася. Очi Амiни затуманило слiзьми, та вже за мить вона опанувала себе.

– Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жiнка.

«Не ми, а вiн, – зi злiстю подумала Рута. – Це в нього була iстерика! А ти, як i я, намагалася його заспокоiти!» Дiвчина хотiла викрикнути цi слова вголос, однак iй забракло вiдваги.

– Ми розумiемо, ти вже доросла… – Амiна помiтно напружувалася щоразу, коли видушувала iз себе «ми». Неначе очiкувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розумiемо та приймаемо. – Наприкiнцi фрази голос надломився, i жiнцi довелося роблено закашлятися, щоби приховати тремтiння.

Рута нарештi наважилася спiдлоба глипнути на батька. Григiр Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крiсла, з виразом обличчя людини, яка не сподiваеться вiд життя нiчого доброго. Тiльки губи безгучно ворушилися. У руках вiн стискав пошарпану книжку в бордовiй палiтурцi. Чоловiк не вiдривав очей вiд пожовтiлих аркушiв i загалом мiг би видатися спокiйним, якби не жили, що страхiтливо поздувалися на шиi. Рута, впiзнавши книгу, вiдчула, як уздовж хребта шугнули крижанi мурахи

Сторінка 9

«Молитвослов i Псалтир», великим шрифтом.

Їi батько мав такий вигляд, нiбито власнi нутрощi ось-ось розiрвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.

На Руту накотило вiдчуття вiдрази й переляку, таке сильне, що ii замлоiло, i довелося взятися рукою за одвiрок. Вона нiколи ранiше не бачила його таким. Учора вiн накинувся на неi, це було трохи несподiвано й дуже неприемно, але… на тому все. Тепер же Григiр поводився так, наче iх iз матiр’ю не iснувало. Змарнiле пiсля безсонноi ночi обличчя набуло землистого вiдтiнку, склянi очi металися сторiнками молитовника, губи й на мить не стулялися, проте з рота не вилiтало жодного звуку, мовби стiни всмоктували в себе слова. Було щось незбагненно лячне в його похмурiй безмовностi. Рута поглянула на матiр i, закусивши губу, пожалкувала, що секунду тому вiд неi вiдсторонилася.

– Скiльки тобi заплатили? – тим самим сплющеним, позбавленим емоцiй голосом поцiкавилась Амiна.

– Заплатили? – перепитала Рута.

– Я про фотосесiю.

Дiвчина звела брови.

– Двi… двi тисячi вiсiмсот.

– Ти на щось уже iх витратила? – Зауваживши, як щось сiпнулося в глибинi доньчиних очей, Амiна поквапливо додала: – Не хочеш – не кажи, менi просто цiкаво.

Рута мовчки похитала головою.

– Отже, це твоя перша робота. – Амiна спробувала всмiхнутися, опуклi вилицi зрушили зморшки довкола очей, але усмiшка вийшла незавершеною, так i не перетнувши невидиму лiнiю посерединi обличчя: темнi очi залишилися зосередженими й наполоханими. – Перший заробiток, так?

– Ну. Мабуть. Так.

Мати кивнула. Рута знову скоса повела очима на Григора. Той розгойдувався, жадiбно вхопившись за молитовник.

– Руто, послухай, – заговорила Амiна, – нi я, нi батько не маемо намiру тебе в чомусь обмежувати. Але поки ти неповнолiтня, поки ти живеш iз нами, ми за тебе вiдповiдаемо. І ми… ми лише хочемо, щоб у тебе все було гаразд. – З кожним словом позначенi сумом очi дедалi бiльше набрякали вологою, i зрештою двi великi сльозини покотилися щоками. – Тому я дуже прошу, – Рута вiдчула, що також починае плакати, проте вiдiрвати погляд вiд обличчя матерi не змогла, – наступного разу попереджай, кажи, куди йдеш, просто кажи менi. Я не заборонятиму, обiцяю, але мушу знати, де ти. Добре? Ти чуеш мене?

Рута кивнула.

– І ще… – Перед тим як продовжити, Амiна змахнула сльозу, а тодi самими губами наказала доньцi: «Не плач». Рута зрозумiла i, пiдiбгавши губи, проковтнула схлип. – Вiдповiдай на дзвiнки. Якою б розлюченою ти не була, якщо я телефоную, вiдповiдай менi. Домовилися?

Рута ще раз кивнула. Амiна повторила:

– Домовилися?

Збагнувши, що вiдповiдь потрiбна не матерi, дiвчина впiвголоса пiдтвердила:

– Так.

І тут-таки краем ока вловила рух – батько вiдiрвався вiд молитовника й повернув голову. Гострi, нiби голки, сiрi очi вп’ялися в доньку. Рута чекала, що вiн що-небудь скаже, може, знову зiрветься, почне гримати на неi, проте батько мовчав.

Григiр Статник не завжди був такий. Принаймнi так запевняла Індi. За словами сестри, трохи бiльше як десять рокiв тому батько не просто вмiв веселитися, а й iз дивовижною легкiстю дiлився веселощами з усiма довкола. Рута й сама дещо пригадувала. Наприклад, як Григiр возив iх до озера, захованого в мальовничому хвойному лiсi поблизу Рiвного (пiсля 2010-го вони туди бiльше не навiдувалися, тож Рута навiть приблизно не уявляла, де це). Вiн ловив пуголовкiв, учив Індiю плавати, пояснював щось про очерет i про те, навiщо будують дамби. Якогось iншого дня вони всiею сiм’ею вибралися з ночiвлею до Горинi. Григiр тодi пiвночi показував сузiр’я й розповiдав страшнi iсторii. Рутi було п’ять, вона не запам’ятала нiчого конкретного, тiльки окремi невиразнi спалахи – смiх матерi над пригаслим вогнищем, удавано переляканий вереск сестри, терпкий запах батькових долонь (вiн любив розтирати мiж пальцями суцвiття полину), – проте враження виявилися достатньо сильними, щоб закарбуватися надовго. Значно чiткiше вона запам’ятала час, коли ii батько почав змiнюватися.

Григiр народився 1964-го в Рiвному, пiсля школи вирушив на навчання до Киева, закiнчив iнженерно-фiзичний факультет КПІ за спецiальнiстю «Металургiя», а 1989-го, пiсля повернення з армii, влаштувався майстром механообробки на Новокраматорському машинобудiвному заводi. Фахiвцем вiн був хорошим, i менш як за рiк його переманили на марiупольський «Азовмаш». Невдовзi Григiр познайомився з першою дружиною, Уляною. Вони побралися взимку 1992-го, а наприкiнцi року в них з’явився син. Назвали Дем’яном.

Через два мiсяцi пiсля народження сина Григiр запив. Не через труднощi батькiвства, просто час був такий: усi бухали, i Григiр забухав. Вiд затяжного запою його врятувало те, що пiсля розпаду СРСР Украiна продовжувала за iнерцiею спiвпрацювати з Індiйською республiкою, i в липнi 1993-го Григiр долучився до групи iнженерiв, якi реконструювали коксову батарею на металургiйному заводi в Руркелi[6 - Руркела – мiсто на сходi Індii з населенням понад пiвм

Сторінка 10

льйона осiб.]. Вiн пробув у вiдрядженнi пiвроку, але за мiсяць пiсля повернення знову поiхав: «Азовмаш» пiдписав контракт на постачання обладнання для будiвництва кисневого конвертора на заводi в Бокаро[7 - Бокаро – мiсто на сходi Індii з населенням понад пiвмiльйона осiб.]. Двадцять дев’ять iз наступних тридцяти шести мiсяцiв свого життя Григiр Статник провiв у Бокаро. Йому подобалася робота, вiн непогано заробляв, зрештою звик навiть до клiмату, аж раптом в березнi 1997-го дружина пiшла вiд нього – втекла до Європи чи то з голландцем, чи то з iталiйцем. Індi якось зiзналася Рутi, що iхнiй батько того единого разу, коли заговорив iз нею напiдпитку, бiдкався, нiбито його перша дружина навiть за нинiшнiми мiрками була нiкчемною жiнкою. Дiвчата не надто йняли тому вiри: хтозна, що вiн мiг бовкнути на п’яну голову. Втiм, не на користь Уляни свiдчило те, що вона покинула напризволяще чотирирiчного Дем’яна, з яким Григiр попервах не знав, що робити. З iншого боку, Григiр не так щоб дуже сумував, бо вже через три мiсяцi одружився вдруге, взявши за жiнку двадцятисемирiчну медсестру заводськоi полiклiнiки Амiну Алiеву. Словом, усе дуже заплутано було.

А 15 серпня 1998-го народилася Індi. Амiна наполягала на простiшому iменi, та Григiр вирiшив, що дiвчинку, яка з’явилася на свiт у день незалежностi Індiйськоi республiки, слiд назвати тiльки Індiею. Амiна пiзнiше жартувала: добре, що донька не народилася на день взяття Бастилii. У травнi 1999-го, за два днi до вильоту в чергове вiдрядження, Григiр дiзнався, що його батько помер вiд iнсульту, – старий не дожив рiк до пенсii, – i до Індii Григiр бiльше не повернувся. У Рiвному лишилася трикiмнатна квартира, тож Статники, позаяк у Марiуполi власного житла не мали, перебралися на захiд. Григiр пiшов працювати начальником змiни на «Рiвнеазот», 2002-го свiт уперше побачила Рута, i якийсь час усе було добре – ну, як у всiх, – аж поки в груднi 2010-го, на другий день пiсля свого вiсiмнадцятирiччя, не загинув Дем’ян.

Хлопець розбився на машинi, яку з нагоди повнолiття презентував йому батько. То була старезна чортопхайка «тойота», в якiй про «тойоту» нагадували лише кузов i частина двигуна, проте машина була на ходу i, судячи з усього, мала непоганi шанси протриматися, доки Дем’ян не заробив би на кращу. В недiлю, 5 грудня, хлопець захотiв похвалитися батьковим подарунком i з двома друзями вирушив кататися об’iзною. Дорога пiдмерзла, за Колоденкою Дем’ян не впорався з керуванням, i машина скотилася в кювет. Двое його друзiв, яким вистачило клепки пристебнутися, вiдбулися подряпинами. Дем’ян, який вважав, що пас безпеки – для шмаркачiв, вилетiв через лобове скло та розбився на смерть.

Подорослiшавши, Рута часто думала – i це були дивнi думки, – що якби ii брат загинув iнакше, скажiмо, не на подарованiй Григором машинi, або якби аварiя сталася на кiлька рокiв пiзнiше, може, все обернулося б не так. Григiр запив не вiдразу, десь за мiсяць пiсля похорону, та й запоем те, що з ним вiдбувалося, назвати було важко. Чоловiк не набирався, завжди знав мiру, проте пив iз убивчою регулярнiстю: чарка горiлки за снiданком, келих пива пiд час обiдньоi перерви, двi чарки горiлки перед сном. Вiн навiть не намагався забутися, алкоголь правив йому за щось на кшталт мастила, яке давало змогу не заiржавiти та допомагало нехай на автоматi, але рухатися. Ночами Григiр погано спав, удень розтуляв рота лише в разi крайньоi потреби, на доньок не зважав узагалi: Індiя могла щось запитати за столом, а вiн навiть не дивився в ii бiк.

За якийсь час Григiр узяв за звичку йти кудись iз дому у вихiднi. Зникав на весь день i повертався поночi, невiдь-звiдки приносячи купу релiгiйних книг: «Небеса на землi», «Шляхи християнського життя», «Наодинцi з Богом». Спливло трохи часу, доки Амiна усвiдомила, що ii чоловiк бiльше не п’е та регулярно вiдвiдуе церкву. Вiдтодi, хоч i не була релiгiйною, вона вряди-годи вистоювала службу разом iз ним. Пiзнiше Рута зрозумiла, що вiдчайдушна потреба бути прощеним, позбутися дошкульного почуття провини позбавила батька вибору: або спасiння у Бога, або нестерпнi муки до кiнця життя. Вiн став якимось загальмованим – незмiнно напруженим i мовчазним (нiби вiрив, що Бог мае намiр оживити його сина, i боявся припуститися помилки, через яку Той може передумати). Напруженим, але не лихим. Принаймнi спочатку. Дiвчата сприймали батькову релiгiйнiсть як нешкiдливе хобi, Амiна мовчазно потурала чоловiковi, та вже за кiлька рокiв усе круто змiнилось – у гiрший бiк. Григiр, чи то вiдчувши, що промовляння молитов не приносить полегшення, чи то захопившись i небезпечно наблизившись до межi, за якою розверзлася бездонна прiрва релiгiйного фанатизму, взявся нещадно прискiпуватися до дружини та доньок. Особливо до доньок. Непристойний одяг. Забагато макiяжу. Неправильнi книжки. Неправильна музика. Неправильне все!.. Вiн не кричав, не пiдвищував голосу, просто монотонно капав на мiзки, i зрештою вiд чоловiка, який мiг назвати доньку Індiею та з легкiстю розсмiшити дружину до слiз, не

Сторінка 11

алишилося й слiду.













Батько свердлував Руту поглядом. Вiн нещодавно почав носити окуляри, i тепер круглi скельця неправдоподiбно збiльшували його й так виряченi очi. Навiть за пiвдесятка крокiв було видно мереживо жовтаво-червоних капiлярiв, що обплiтали свинцевi райдужки. Рута вiдчувала, як тiлом прокочуються хвилi дрiбного тремтiння, iй здавалося, нiби ще трохи – i вона спалахне пiд тим поглядом. Одначе дiвчина витримала. Несподiвано розлючений вираз збiг з батькового лиця, iхнi погляди розчепилися, i Григiр, сховавшись за застиглою маскою, першим вiдвiв очi.

Рута повернулася до мами. Вона зрозумiла, що вiдтодi, як зателефонувала Індi, вони про все домовилися. Вирiшили розрулити мирно. Чи то пак матерi вдалося переконати його, що все слiд розрулити мирно. Амiна стояла на вигляд тиха та поступлива, проте Рута знала, що це враження оманливе. Мама рiдко встрявала в суперечки, втiм, коли було потрiбно, вмiла з неймовiрною легкiстю вкладати в чужi голови потрiбнi iй думки.

– Отже, ми домовилися, – пiдсумувала Амiна. – Ти приходиш додому не пiзнiше як опiвночi. – Григiр випростався так рiзко, що рипнуло крiсло. Амiна на секунду заплющила очi. – Не пiзнiше як одинадцята вечора. Якщо з якоiсь причини затримуешся, телефонуеш менi й кажеш, де ти. Гаразд?

– Добре.

Дiвчина невдоволено блимнула очима. Бажання обiйняти матiр ураз щезло. Момент минув, i щось у нiй наче згасло. Рута спiдлоба дивилася на матiр i не вiдчувала нiчого, крiм смертельноi втоми. Страшенно хилило на сон. Уся розмова раптом видалася нудною й непотрiбною.

– Можна я пiду?

Амiна кивнула.

– Так.

І лише зрушивши з мiсця, Рута усвiдомила, як сильно тремтять колiна. За крок до дверей власноi кiмнати ii гойднуло, дiвчина зачепила плечем стiну й саме тодi, зупинившись, почула, як iз зали долинуло приглушене батькове сичання:

– Вона так i не сказала, де була.

Мати щось зашепотiла у вiдповiдь. Рута кiлька секунд вслухалася, проте не розiбрала жодного слова. Зрештою прослизнула до кiмнати, зачинила за собою дверi та, не роздягаючись, упала на лiжко.

Щойно нервове збудження вляглося, Руту затрусило, наче в лихоманцi. Вона пiрнула пiд ковдру й тоскно втупилася в клапоть захмареного неба, який було видно крiзь вiкно. Збиралося на дощ.

За хвилину, постукавши, до кiмнати зазирнула Амiна. Запитала, чи донька не голодна. Рута заперечно похитала головою. За мить по тому, як мати зникла за дверима, пiд рукою тихо дзизнув смартфон. Дiвчина понуро глипнула на екран. Іванка щось написала в Телеграмi, проте Рута не стала вiдкривати повiдомлення та вiд’еднала Інтернет. Якийсь час, задерши голову, вона дивилась у вiкно, а потiм, забувши, що пообiцяла зателефонувати сестрi, поринула в мiцний сон без сновидiнь.




4


Wandering aimlessly in a cold dark mist I follow
Walking in a dark world that’s been
Kissed with sadness.
Without sunlight things are born
To the dead of nightmares
Soulless demons laughing in a sea of madness.

    Iron Maiden, «Shadows Of The Valley», 2015[8 - Блукаю безцiльно в холодному темному мороцi,Крокую темним свiтом,Поцiлованим печаллю.Тут усе народжуеться без сонячного свiтла,І над тими, кого замучили кошмари,Бездушнi демони смiються iз моря безумства.– Iron Maiden, пiсня «Тiнi долини», 2015 (англ.).]

Уранцi понедiлка, попри те що непогано виспалася, Рута почувалася дратiвливо безсилою, нiби й не спала взагалi, а тому, прийшовши до школи, не вiдразу зауважила, що щось не гаразд.

Першим уроком мала бути бiологiя. Сонно туплячись пiд ноги, дiвчина пiднялася на третiй поверх нового крила, поплелася в кiнець коридору й зупинилась бiля останнього вiкна. За кiлька крокiв попереду побачила дiвчат iз паралельного класу, вийняла навушники, щоби привiтатися, i лише тодi збагнула: одноманiтний гул, який повис у коридорi, не такий, як зазвичай. Щiльнiший i водночас набагато тихший. Рута на мить заплющила очi – текстура звуку була зовсiм iнакшою, а тодi розплющилася та роззирнулася. На вигляд усе як завжди: групки дев’ятикласникiв пiд кабiнетами iсторii та зарубiжноi лiтератури, кiлька старших хлопцiв, не вiдлипаючи вiд телефонiв, щось обговорюють попiд сусiднiм вiкном, якась мала на пiдвiконнi похапцем списуе домашку з алгебри чи геометрii, – та без навушникiв усе здавалося несправжнiм, Руту немовби закинуло до паралельного свiту, в якому звуки були знекровленими та пiвголосними. Нiхто не бiгав, не репетував i, що найдивнiше, не смiявся.

Трохи насупившись, дiвчина намiрилася вставити навушники назад, коли побачила Іванку Бадалян. З нетиповим стривожено-замисленим виразом на обличчi та щойно ступила зi сходiв у коридор. Натрапивши очима на Руту, Іванка пришвидшила крок i, ледь кивнувши дiвчатам iз паралельного, наблизилась до подруги.

– Привiт! – Вони обiйнялися. Іванка вiдсторонилася й кiлька секунд розглядала подругу. Потiм промовила: – По-моему, хтось хоче менi щось розповiсти.

Замiсть вiдповiдi Рута показала рукою вздовж коридору.

– Що це таке?

– Що с

Сторінка 12

ме?

– Чого всi наче на похоронi?

Іванчинi очi рiзко розширилися, вона витрiщилась на Руту мало не з вiдразою. Так дивляться на людину, яка вiдчайдушно прагне вдавати смiшну, але викликае лише спiвчуття.

– Ти не знаеш? – здивувалась Іванка.

– Нi.

– Ти серйозно не знаеш, що сталося?

Понад ii плечем Рута зиркнула на однокласниць, якi перешiптувалися пiд кабiнетом бiологii з такими самими незбагненно-жалобними мiнами. Рута була кволою й трохи не в гуморi, але пригнiченою не почувалася; вона наготувалася почути чергову порцiю плiток, якими полюбляла дiлитись Іванка, i через те не вiдразу осягнула змiст почутого.

– Чорнай помер, – сказала однокласниця.

– Який Чорнай?

Іванка закотила очi та злегенька поторсала Руту за плече.

– Статник, прокинься!

І тут до неi дiйшло.

– Що?! – дiвчину нiби струмом ударило. – Якiв Демидович?

Починаючи з восьмого класу, Якiв Чорнай вiв у них зарубiжну лiтературу. Взiрцево тактовний i ввiчливий (напевно, найпоряднiший чоловiк, якого Рута будь-коли зустрiчала), Чорнай був одним iз найцiкавiших учителiв школи. Вiн знав про лiтературу все й розповiдав про неi так, що навiть у безнадiйних двiечникiв вiдвисала щелепа. Рутi iнодi спадало на гадку, що за останнi триста рокiв не опублiкували жодноi книжки, яку б Якiв Демидович не прочитав. І це попри те, що сама Рута до восьмого класу не просто не любила читати, а взагалi не розумiла, навiщо лiтературу вчать у школi. Григiр Статник, ii батько, на початку нульових, коли любов до книг iще не здавалася йому чимось негiдним, зрiдка почитував дешевенькi детективи, якi радили друзi, й анiтрохи не переймався тим, щоб заохотити до читання сина чи старшу доньку. Коли пiдросла Рута, стало ще гiрше: Григiр бiльше не вважав читання (а понад усе – читання художнiх книжок) конче необхiдним для повноцiнного розвитку й одного дня, нi з ким не порадившись, здав на макулатуру навiть ту мiзерну бiблiотеку, що зберiгалась у iхньому домi. Рутина сестра, Індiя, також не була хтозна-якою книголюбкою й читала здебiльшого те, що вимагали в школi, та (значно рiдше) класику, яка не належала до перелiку рекомендованих програмою творiв, – аж поки не з’явився Чорнай.

Восени 2014-го Якiв Демидович почав викладати зарубiжну лiтературу в старших класах. Новий учитель iз легкiстю порозумiвся з Індiею, i невдовзi по тому Рута з подивом помiтила, що ii сестра дедалi бiльше часу придiляе читанню. На ту пору найвищою оцiнкою Рути iз зарубiжноi лiтератури було вiсiм балiв, та й тi пiдстаркувата вчителька ставила радше з жалю, змирившись iз дратiвливою неможливiстю прищепити дiвчинi хоча би подобу любовi до книг. Індiя вчилася краще за Руту – не набагато, та все ж, – одначе того року рiзниця в оцiнках сестер з лiтератури була колосальною. Невдовзi пiсля завершення третьоi чвертi Амiна заговорила про це за недiльною вечерею, заговорила без докору, проте Руту ii слова несподiвано болюче зачепили. Влiтку 2015-го вчителька, якiй уже давно був час iти на пенсiю, нарештi звiльнилась, i Якiв Демидович став учителем зарубiжноi лiтератури у 8-А. І тодi Рута взялася читати мов одержима – на зло сестрi. Скриплячи зубами вiд натуги, дiвчина продиралася крiзь, як тодi гадала, тонни страшенно нудного та зовсiм нестравного тексту, просто щоб довести, що вона нiчим не гiрша за Індiю. «Декамерон», «Пiсня про Роланда», «Ілiада», Шекспiр – з усiм цим Рута впоралася, а на додачу (на зло мамi вiдморожу вуха!) впоралася з iще двома книгами («Гобсек» Бальзака, «451° за Фаренгейтом» Бредберi) з програми дев’ятого класу.

Нiщо з прочитаного Рутi не сподобалося взагалi, i на одному з останнiх у навчальному роцi урокiв зарубiжноi вона так i сказала Якову Демидовичу. Вчитель вислухав ii, стримано всмiхнувся, пiсля чого порадив на канiкулах почитати роман «Аутсайдери» Сьюзен Гiнтон. Рута подумки показала йому середнiй палець: iй що, бiльше нiчого робити, крiм як читати книжки? Вона отримала своi десять балiв, i тепер – всьо, пака! – у неi канiкули. Втiм робити в червнi таки справдi не було що. Індi писала ЗНО, батьки готувалися до випускного, на неi нiхто не зважав, i Рута знiчев’я вирiшила спробувати. Тим паче книжка була невеликою – якихось двiстi сторiнок.

Дiвчина прочитала «Аутсайдерiв» за пiвдня i потiм тиждень ii трусило вiд самоi лише згадки про Понiбоя Кертiса. Конфлiкти молодiжних банд, дружба, зрада, дорослiшання – все це було до мурашок тривожним i захопливим. Рута пiсля того ще довго не могла збагнути, чому в школi не дають читати таке? Ну який Гомер? Кому потрiбен той Сервантес?.. Вона почувалася мов рибина, якiй вистачило смiливостi першою вибратися на суходiл, – збудженою й водночас трохи роздратованою тим, що не наважилася на це ранiше. На випускному Індii Рута знайшла Чорная й чверть години, захлинаючись, переповiдала, яке враження справила на неi книжка Гiнтон. Якiв Демидович вислухав, усмiхнувся й порадив наступну книгу – Гарпер Лi «Убити пересмiшника».

Восени 2016-го, коли сестра поiхала на навчання до Тернополя, Рута вперше читала книжки не

Сторінка 13

тому, що треба, а тому, що хочеться. Чорнай узяв на себе роль наставника: радив, що почитати, i не скупився на похвалу, коли за лiченi днi дiвчина iз захопленням переповiдала прочитане. Схвалення заохочувало Руту читати бiльше, новi книжки забезпечували ще бiльше схвалення, i зрештою це замкнене коло породило справжню одержимiсть лiтературою. Чорнай терпляче вiдповiдав на Рутинi запитання пiсля урокiв, а згодом узявся постачати ii книжками, яких не було (та й не могло бути) у програмi iз зарубiжноi лiтератури. Вiн вiдкрив для Рути Девiда Мiтчелла, Ханью Янагiхару, Джонатана Франзена й iнших сучасникiв, вiд творiв яких вона не могла вiдiрватися та про iснування яких до того навiть не пiдозрювала. Пiсля прiсних i заплiснявiлих романiв зi шкiльноi програми дiвчина просто не вiрила, що писати можна так стильно, вiдверто й захопливо.

Рута раптом згадала про залишену вдома майже дочитану книжку, яку Якiв Демидович принiс iй два тижнi тому,– «Шукачi безсмертя» Хлоi Бенджамiн, а тодi до болю закусила щоку.

«Господи, що ж це за день такий!»

Насправдi вiд часу сварки з батьком вже минуло два днi й повернуло на третiй, та через те, що весь учорашнiй день Рута проспала, подii вихiдних утиснулися в ii свiдомостi в одну добу.

– Так! – нервово пiдтвердила Іванка. – Його вбили.

Рута вирячилася.

– Вбили?

– Застрелили.

Вiдчуття iлюзорностi всього, що вiдбуваеться, посилилося. Скидалося на те, що Іванка поставила собi за мету з кожним наступним словом щораз дужче шокувати.

– Де?

– В парку.

Рiвне було спокiйним мiстом. За все свое життя Рута не пам’ятала жодного збройного пограбування (принаймнi такого, що спричинило б резонанс у ЗМІ), а вогнепальну зброю бачила лише по телевiзору. Вона продовжила отетерiло перепитувати:

– В якому парку? У Рiвному?

– А де ж iще? Вiн вигулював собаку, i до нього причепилась якась гопота. – Іванка насупилася й уточнила: – Тобто спочатку причепилися до собаки.

Рута не могла повiрити в те, що чуе.

– Це якийсь сюр. Навiщо комусь чiплятися до Данте?

Чорнай тримав удома потiшного й напрочуд товариського коргi з кличкою Данте. Рута чи не кожнi вихiднi перестрiвала iх дорогою до супермаркету «ВОПАК», що на Киiвськiй. Із часом коргi навiть почав ii впiзнавати. Іванка також раз чи двiчi зустрiчала вчителя з собакою, але клички того не знала.

– Що? – не зрозумiла вона.

– Данте, – повторила Рута. – Так звати коргi Чорная.

– А, – кивнула Іванка. – Коротше, тi дебiли кидалися в собаку камiнням, на Ютубi е вiдео. – Рута здивовано звела брови й захотiла перервати подругу, проте та не дозволила: – Чорнай не став iз ними зв’язуватися, але один з тих придуркiв вирвав у нього повiдець i поволiк бiдолашного собаку за собою. Чорнай побiг за ним. Той ненормальний i далi бикував, i тодi Чорнай врiзав йому…

Рутинi брови злетiли над перенiссям удруге.

– Чорнай?

– Припини перепитувати, – скривилася Іванка. – Як папуга, блiн. Я ж розказую! Так, Чорнай врiзав йому, нормально так зацiдив, той убогий не вiдразу змiг встати, але потiм таки пiдвiвся, побiг до машини, дiстав обрiз, наздогнав Демидовича та двiчi вистрелив йому в живiт.

Іванка закусила губу. Рута, все ще осмислюючи почуте, водила очима з боку в бiк – не знала, куди приткнути погляд. Зрештою запитала:

– Коли це сталося?

– У суботу пiзно ввечерi. Десь пiсля одинадцятоi.

Рута затулила нижню частину обличчя долонями. Все, що ще хвилину тому здавалося важливим, несподiвано вiддалилось i втратило чiткiсть, неначе опинившись пiд товщею води. Посварилася з батьком? Нажерлася в гiвно? Не ночувала вдома? Вiд думки про те, що приблизно в той самий час, коли вона, звiсившись на поручнях перед входом до гуртожитку, вивергала iз себе напiвперетравлену кашку, ii улюбленого вчителя застрелили посеред парку Шевченка, запаморочилася голова. Рута спробувала зачепитися за Іванчин погляд, але це не допомогло: стiни довкола й пiдлога пiд нею нiбито розсунулися, i хворобливе вiдчуття, мовби вона намагаеться спертися на порожнечу, лише загострилося.

– Я не вiрю, – прошепотiла вона, – не можу в це повiрити.

На тому розмова виснажилася, немовби розчинившись у повiтрi. Спливла хвилина, доки Іванка порушила мовчанку:

– Куди ти зникла вчора? Я весь день тобi писала.

Рута махнула рукою, наче вiдганяючи надокучливу муху.

– Вимкнула телефон. Не хотiла нi з ким спiлкуватися.

– Твоi предки телефонували.

– Тобi?

– Нi. Моiм. О першiй ночi. – Іванка прискалила око: – А ти, типу, не знаеш.

– Нi.

– Моi навiть розбудили мене. Розпитували, де ти можеш бути. Казали, це щось серйозне.

– Я посварилася з батьками, – вiдрiзала Рута.

Іванка нахилила голову:

– Посварилася з батьками, i…

Їй хотiлося подробиць. Три тижнi тому Іванка сама повернулася з гульок о пiв на дванадцяту – батьки тодi горлали так, що штукатурка зi стiн обсипалася, – тож ii цiкавило, що сталося з Рутою, якщо ii ще о першiй не було вдома.

– Забий. Нiчого серйозного.

Рута не мала настрою що-небудь розповiдати. Точно н

Сторінка 14

зараз. Тим паче в головi безперестану билася думка про Чорная. Вона прибрала долонi вiд блiдого обличчя, проте секунд десять лише ворушила губами – не могла наважитися заговорити. Зрештою ламкi звуки, що ледве-ледве зiбралися в слова, проклали собi шлях назовнi:

– Ти сказала, е вiдео.

– Так.

Рута активувала смартфон i вперше за добу ввiмкнула Інтернет. Потiм вiдкрила Google та похапцем увела в пошуковому рядку три слова: Рiвне, парк, убивство. Посилання вгорi списку вело до статтi на сайтi hromadske.ua. Дiвчина розгорнула ii та швидко пробiгла очима.




У РІВНОМУ БІЛЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО ПАРКУ ЗАСТРЕЛИЛИ ЛЮДИНУ: ПОЛІЦІЯ ЗАТРИМАЛА ПІДОЗРЮВАНОГО


Ольга Кириленко 5 травня, 2019 06:56 Полiцiя Рiвненщини

Бiля входу до парку iменi Тараса Шевченка в Рiвному студент одного з мiсцевих вишiв застрелив чоловiка.

Хлопець двiчi вистрелив iз вогнепальноi зброi близько 23-i години, повiдомили в полiцii. Чоловiк вiд отриманих поранень помер до приiзду швидкоi допомоги.

Пiдозрюваного вже затримали правоохоронцi.

Полiцiя розпочала слiдчi дii та попередньо квалiфiкувала справу за статтею умисного вбивства. Юнаковi загрожуе вiд 10 до 15 рокiв позбавлення волi або довiчне ув’язнення з конфiскацiею майна.

За iнформацiею мiсцевого видання «Рiвне вечiрне», хлопець стрiляв iз мисливського карабiна «Сайга», який напередоднi взяв без дозволу в батька, мiсцевого бiзнесмена.


Новина була короткою й не мiстила подробиць. Дiвчина повернулася до результатiв пошуку та обрала статтю на zaxid.net:




ПЕРШОКУРСНИК ІЗ РІВНОГО ВПРИТУЛ РОЗСТРІЛЯВ ПЕРЕХОЖОГО – ФОТО ТА ПОДРОБИЦІ


Чоловiк загинув на мiсцi

Суспiльство – Катерина Меркулова, 5 травня



Пiзно ввечерi в суботу, 4 травня, у центрi Рiвного на вулицi Княгинi Ольги вiдбулася сутичка мiж групою молодикiв i чоловiком, який вигулював собаку. Пiсля сутички один iз молодикiв побiг до залишеного неподалiк автомобiля, дiстав iз багажника мисливський дробовик, наздогнав чоловiка та застрелив його.

Цю iнформацiю повiдомила речниця Головного управлiння Нацiональноi полiцii у Рiвненськiй областi Марина Власенко, iнформуе УНІАН.

На мiсце подii виiхали слiдчо-оперативна група й лiкарi, проте медики лише констатували смерть рiвнянина.

«Свiдки розповiли правоохоронцям, що конфлiкт спалахнув, коли один iз хлопцiв, який повертався зi святкування з нагоди отримання водiйського посвiдчення, вирвав у чоловiка повiдець. Почалося з’ясовування стосункiв. Чоловiк, захищаючи пса, спершу вiдштовхнув хлопця, а тодi ударив його в обличчя, вiд чого той упав», – розповiла Власенко.

З’ясувалося, що загиблий був учителем зарубiжноi лiтератури рiвненського навчально-виховного комплексу № 12. Його звали Якiв Чорнай. Чоловiковi було 46 рокiв.

Пiдозрюваний у вбивствi втiк iз мiсця подii, проте ще до ранку недiлi правоохоронцi вiдшукали й затримали його. Ним виявився 18-рiчний студент першого курсу iнституту економiки та менеджменту Нацiонального унiверситету водного господарства та природокористування Матвiй Стеренчук. За словами Марини Власенко, дробовик, з якого було вбито вчителя, зареестровано на його батька, 40-рiчного Юрiя Стеренчука.

Вiдомостi про подiю внесли до Єдиного реестру досудових розслiдувань. Слiдчi розпочали кримiнальне провадження за частиною 1 статтi 115 (умисне вбивство) Кримiнального кодексу Украiни.


Дiвчина ще раз повернулася до стрiчки Google та тремтячим пальцем прогорнула ii, доки не натрапила на статтю з вiдео.




РОЗСТРІЛ ЧОЛОВІКА В РІВНОМУ: З’ЯВИЛОСЯ ВІДЕО


09:42, 5 травня 2019 ІНЦИДЕНТИ

Заскочивши до машини, вбивця втiк iз мiсця злочину.

З’явилося вiдео стрiлянини на входi до парку вiдпочинку в Рiвному, зняте на камеру вуличного спостереження. Вiдео опублiкувало мiсцеве агентство новин…


Рута не стала читати. Проскролила статтю до вбудованого вiдео, натиснула «Вiдтворити» та прикипiла до екрана. Вона вiдразу впiзнала мiсце. Камера висiла на розi триповерхового спорткомплексу «FitnessPort» i дивилася на стоянку для машин вiдвiдувачiв. Лiворуч починалися широкi сходи, що вели вниз, до парку, праворуч виднiвся тротуар, ряд дерев понад ним i крихiтна дiлянка вулицi Княгинi Ольги. Бiльшу частину забрукованого майданчика добре освiтлювали лiхтарi.

На вiдео не було нiчого нового – все так, як розповiла Іванка. Спершу з’явився Якiв Демидович. Вiн пiднявся сходами, перетнув порожню стоянку й заквапився до пiшохiдного переходу. Збоку та трохи позаду нього дрiботiв коротколапий Данте. Вiдео не вирiзнялося якiстю, тож Рута не бачила, як летить камiння, лише здогадувалася, де воно падае, щоразу коли коргi перелякано смикався. Якiв Демидович намагався затулити Данте собою, та все ж одна з каменюк влучила собацi в зашийок. Данте заметався й застрибав, просячись на руки. Вiдеозапис був без звуку, проте Рутi здавалося, нiби вона чуе, як коргi жалiбно скавулить. Учитель зупинився. Сходами на майданчик зiйшла група молодикiв. Трое чи четверо трималися в тiнi, один вiдколовся вiд гурту та наблизився до чоловiка. Якийсь ча

Сторінка 15

вони запекло сперечалися, а тодi хлопець вихопив повiдець. Вiн не тiкав. Лише трохи вiдбiг, волочачи за собою асфальтом бiдолашного коргi. Якiв Демидович кинувся за ним i з розгону зацiдив у писок. Хлопець, неначе полiно – не згинаючись, – повалився на спину. Іванка казала правду: спливло секунд п’ять, доки вiн почав спинатися на ноги, виписуючи правою рукою кола, а лiву ривками витягуючи з-пiд тулуба. Рута напружилася, подумавши, що якби в цей момент учитель пiшов зi стоянки, якби встиг перейти дорогу та пiрнути у провулок Васильченка, ймовiрно, все минулося б. На жаль, молодик, падаючи, впустив повiдець, i Якiв Демидович спершу мусив упiймати коргi. На якийсь час Чорнай зник iз поля огляду камери. За мить з’явився, ведучи за собою Данте. Коргi впирався, i чоловiк присiв, аби заспокоiти собаку. Вiн усе ще сидiв навпочiпки, коли Матвiй Стеренчук рушив до нього вiд припаркованоi помiж дерев на тротуарi темноi «аудi». Побачивши в руках у кривдника дробовик, Якiв пiдвiвся та благально випростав перед собою руку, а потiм…

Рута погасила екран – iй забракло рiшучостi додивитися до кiнця, хоча ще секунд двадцять пiсля того не вiдривала нерухомого погляду вiд телефона, безуспiшно намагаючись вiдновити колишне впорядковане розумiння життя. Помiж ii скронями немовби напнули розжарену струну, що несамовито вiбрувала. Руту млоiло, проте вона не наважувалася вдихнути, щоби побороти напад нудоти.

– Це пиздець… – прошепотiла вона.

– Похорон у середу, – сказала Іванка.

І так наче цього всього було недостатньо, Рута повернула голову та, ковзнувши поглядом по дверях кабiнету бiологii, згадала про дружину Чорная.

– Стоп! А Анна Ігорiвна? На кого ми зараз чекаемо?

Дружина Якова Демидовича, тридцятивосьмирiчна Анна Чорнай, працювала у 12-й школi вчителькою бiологii.

– Я тобi писала, – з легким докором у голосi промовила Іванка. – Цiлий вечiр нiхто з Телеграму не вилазив. Пацани переконували, що на перший урок можна не йти, типу, Анна Ігорiвна не прийде на роботу, i нас або вiдпустять, або пришлють на замiну когось лiвого, та ми вирiшили, що це неправильно. І ницо. Розумiеш? Це так, нiби ми користаемося з того, що в неi загинув чоловiк. І ми вирiшили прийти.

До дзвiнка залишалися лiченi хвилини. Рута не вiдводила розгубленого погляду вiд дверей, пiд якими зiбрався весь 11-А. У руцi надривався телефон, сповiщаючи про сотнi непрочитаних повiдомлень iз класного чату.

– Коли похорон? – перепитала вона.

– У середу.

Рутинi брови з’iхалися на перенiссi.

– Я пiду. Треба обов’язково пiти. Треба ii пiдтримати.

Серед учнiв Анна Ігорiвна була далеко не такою популярною, як ii чоловiк. До неi ставилися з повагою, проте навряд чи хтось назвав би ii улюбленою вчителькою. Їй чогось бракувало: чи то терплячостi, чи то притаманних ii чоловiковi галантностi й одержимостi своiм предметом. Тож пропозицiя пiти на похорон, аби пiдтримати Анну, спершу заскочила Іванку зненацька. Не те щоби дiвчина категорично не хотiла йти, просто не замислювалася над цим. І лише зрозумiвши, що вiдмова прозвучить щонайменше дивно, Іванка енергiйно закивала:

– Я теж пiду. Я з тобою.

Рута кивнула у вiдповiдь, а тодi схилила голову й у марнiй спробi притлумити болюче пульсування затиснула пальцями перенiсся. Головний бiль гарячим поколюванням опустився на очi й засiв там аж до вечора.




5


Похорон перенесли – спершу на четвер, потiм аж на ранок суботи. В нiч убивства, ще до того як його сина заарештували, Стеренчук-старший узявся обдзвонювати знайомих: смикав за ниточки – всi, до яких мiг дотягтися. Юрiй Стеренчук був людиною товариською та дуже небiдною, тож знайомих мав чимало, зокрема й серед працiвникiв прокуратури та полiцii. Тож у недiлю лiкар, який проводив експертизу тiла, нiбито виявив у кровi Чорная чималий вмiст алкоголю. У понедiлок уранцi адвокати затриманого зустрiлися зi слiдчими й озвучили власну версiю подiй: сутичка почалася до того, як Стеренчук i Чорнай потрапили в поле огляду камери, i винуватцем конфлiкту був саме Чорнай. Про самооборону, вочевидь, не йшлося – запис iнциденту вiдкривав небагато простору для маневру, – та висновок судово-медичного експерта давав змогу акуратно змiстити акцент iз навмисного вбивства на дii у станi афекту. Проте адвокати схибили: Чорнай слабував на серце i зовсiм не вживав алкоголю. У 12-й школi про це знали навiть прибиральницi. Олександра Скрипаль, директорка школи, поклопоталася, щоб у вiвторок про це дiзналися ЗМІ. Опублiкована того самого дня стаття зчинила галас, завдяки якому суддя ще двiчi протягом тижня призначав додатковi експертизи (остання довела, що Чорнай був тверезим) i лише в п’ятницю ввечерi дозволив родичам забрати тiло з моргу.

Спочатку на похорон збирався весь 11-А. Коли стало вiдомо, що Якова Демидовича ховатимуть у суботу, кiлькiсть охочих попрощатися з учителем скоротилася рiвно вдвiчi, а зрештою до Молодiжного кладовища приiхали тiльки Рута, Іванка та трое iхнiх однокласниць.

Рута й сама була не рада, що зголосилася. По-перше, за тижд

Сторінка 16

нь спричинене вбивством почуття розгубленостi не те щоби притупилося, але якось вiдступило на другий план. Навчальний рiк добiгав кiнця, наближалося ЗНО. По-друге, з понедiлка Руту не полишало вiдчуття, начеб ось-ось почнеться застуда, яка чомусь нiяк не починалася. Зранку в п’ятницю дiвчинi було так кепсько, що вона просто змусила себе пiдвестися та пiти до школи, а весь той день почувалася так, нiби тягае пiд шлунком цеглину. По-трете, якраз напередоднi похорону повернулись яскравi сни.

Зазвичай Рута спала без сновидiнь, а ось пiсля стресу чи коли дуже втомлювалася бачила дивовижно реалiстичнi сни. Їi сни були двох типiв (дiвчина припускала, що насправдi бували й iншi, просто пiсля пробудження пам’ятала лише два рiзновиди). Перший – яскравi моменти з минулого, часто саме тi, про якi Рута думала перед тим, як заснути. Інколи пiд час таких снiв вона розумiла, що спить, хоча навiть коли це траплялося, по-справжньому усвiдомленим сновидiння не було: дiвчина тiльки спостерiгала за собою, неначе дивилася фiльм, i не впливала на те, що вiдбувалося.

Цi сни були здебiльшого приемними та нешкiдливими.

Другий тип був iнакшим, бiльш химерним i виснажливим: пiсля нього Рутi здавалося, що вона не спала взагалi. Дiвчина на диво легко засинала, наче в колодязь провалювалася, та майже вiдразу прокидалася – тобто прокидалася ввi снi – на тому самому мiсцi, де заснула, i все довкола було таким, як зазвичай, лише трухлявим i старим. У таких снах Рута немовби опинялася в цiлковито занедбанiй i безлюднiй копii реального свiту. Пiдлогу в ii квартирi вкривав шар сухого сiрого пилу, подекуди такий товстий, що пiд час ходьби вiн здiймався з-пiд нiг хмарками; дерев’янi меблi кришилися вiд найменшого дотику; асфальт на знайомих вулицях розповзався чорними трiщинами, з яких стирчали жмутки цупкоi трави, а колись охайнi кущi навколо дитсадка пiд ii багатоповерхiвкою перетворилися на справжнi непрохiднi хащi. І найважливiше – у таких снах не було сонця. Не через те що його затуляли хмари – не було взагалi. Рута досить довго цього не зауважувала. Їй ввижалося, неначе небо заволокло iмлою – дуже високою й тому непомiтною, – i лише згодом, усвiдомивши майже цiлковиту вiдсутнiсть тiней, дiвчина збагнула, що свiтло надходить звiдусiль. Без сонця небо скидалося на безбарвний мертвий купол, з якого цiдилося холодне монохромне свiтiння.

Сновидiння другого типу оселялися в ii головi нечасто, проте були безкiнечними. Рута проживала iх начебто наяву, вiдчуваючи кожну хвилину. Вона усвiдомлювала, що снить, i контролювала своi дii, ось тiльки користi з того не було нiякоi – у тiй застиглiй, пошарпанiй подобi реальностi нiчого не ставалося. Дiвчина тинялася порожнiм мiстом, видиралася на дахи багатоповерхiвок, безцiльно блукала квартирами сусiдiв… аж доки не прокидалася, стомлена та невиспана.

Нiчого лячного в ii снах не було, i Рута взагалi ними не переймалася б, якби не дошкульнi напади дежавю, що незмiнно накочували опiсля. Все починалося з утоми чи нервiв. Пiсля кiлькох напружених днiв Руту огортали дивовижно реалiстичнi сни першого типу. Впродовж наступних трьох-чотирьох ночей дiвчина мовби в записi передивлялася фрагменти власного життя. За ними надходили сни другого типу. Вони тривали одну-двi ночi, дуже рiдко три, i пiсля iхнього завершення Рута мала такий вигляд, нiбито цiлий тиждень не склепляла очей. Водночас зi снами, в яких вона вешталася занедбаним мiстом, з’являлось оглушливе почуття дежавю. Напади стрясали ii по кiлька разiв на день й подекуди були такими сильними, що Рута заледве не втрачала свiдомiсть. Про iхне наближення сповiщав спалах болю мiж скронями й iррацiональне вiдчуття несправжностi всього довкола. Протягом двох-трьох хвилин Рута почувалася так, нiби переглядала фiльм, який колись уже бачила. Усе до дрiбниць здавалося знайомим: мiсце, запахи, звуки, чиiсь слова та дii. Звiсно, це була iлюзiя, просто омана – Рута нiколи не передбачала конкретних подiй, – та вона була нестерпно реальною. Такою реальною, що дiвчинi паморочилось у головi, серцебиття пришвидшувалося, а ноги ставали ватяними.

Нiч iз понедiлка на вiвторок минула неспокiйно, проте без сновидiнь. Чи принаймнi Рута iх не пам’ятала. Перший сон-спогад наздогнав ii на другий день пiсля того, як вона дiзналася про смерть Якова Чорная. Схожi емоцiйно нейтральнi сновидiння повторилися в середу та четвер. Зате в нiч iз п’ятницi на суботу, щойно поринувши в сон, Рута опинилась у сповитому тишею, безлюдному Рiвному. З нав’язливим вiдчуттям, неначе неодмiнно мусить когось там знайти.

Сон не був тривожним, але в суботу вранцi Рута насилу продерла очi.

На пiдлозi бiля лiжка надривався ii мобiльний. Дiвчина намацала та пiдняла його. Іванка. Вчора ввечерi дiвчата домовилися, що Іванчин тато пiдвезе iх до Молодiжного. Притиснувши телефон щокою до вогкоi вiд слини подушки, Рута прийняла виклик. Іванка повiдомила, що за п’ятнадцять хвилин чекатиме на неi пiд пiд’iздом, i доки подруга встигла вигадати правдоподiбну вiдмазку, чому не зможе поiхати, обiрвала з

Сторінка 17

’язок. Рута ще хвилин п’ять лежала, приречено втелющившись у стелю, пiсля чого сповзла з лiжка, допленталася до ванни й нашвидкуруч привела себе до ладу.

Вони спiзнилися. Тобто бiля ворiт Молодiжного з’явилися вчасно, проте нi Рута, нi Іванка ранiше на кладовищi не були, а тому ще чверть години проблукали, шукаючи мiсце поховання. Коли вони нарештi дiсталися потрiбного сектора, вiдспiвування добiгало кiнця, й копачi, дiловито потираючи пошерхлi долонi, готувалися забивати труну.

Попрощатися з Яковом Демидовичем зiбралося трохи бiльше нiж пiвсотнi людей. Зо два десятки тiсною купкою обступили труну, решта тупцяла в проходах мiж сусiднiми ще свiжими могилами. Наблизитися до труни дiвчата не могли (та й не хотiли, щиро кажучи), тож оминули натовп iз пiвночi й зупинилися просто серед голого поля, уже розмiченого, проте ще без могил.

Було сонячно та вiтряно. На заасфальтованих дорiжках, що роздiляли Молодiжне на приблизно однаковi прямокутнi сектори, блищали мiлкi калюжi. Рутинi мокасини швидко почорнiли вiд вогкоi та жирноi землi. Їй доводилося постiйно переминатися з ноги на ногу, щоб зовсiм не вгрузнути.

Коли священик, пропускаючи копачiв, вiдступив, Рута несподiвано збагнула, що мiж нею та труною бiльше нiкого немае й вона дивиться просто на мертвого вчителя. Землистий колiр шкiри на гострих вилицях не надто дисонував зi звичним блiдуватим обличчям Чорная, тож у Рути виникло враження, мовби вчитель просто заснув. Нi складенi на грудях руки, нi запалий живiт, нi карикатурно завеликий костюм не допомагали подолати огидне й лячне вiдчуття, немов на ii очах ховають живу людину.

Рута вiдвернула голову. Впродовж наступноi хвилини перебiгала очима з мармурових надгробкiв удалинi на худi хрести над ближнiми могилами, уважно вивчала смiтник на перетинi асфальтованих дорiжок, потiм перекинулася на залишенi пiсля поминальноi недiлi й уже вицвiлi на сонцi писанки та паски, коротше, робила все, щоб не дивитися на тiло Якова Демидовича. Зрештою вперлася поглядом у землю пiд ногами.

Спливло кiлька хвилин, священик затягнув «Трисвяте», i труну спустили в могилу. А тодi Іванка легенько штурхнула подругу лiктем.

– Що таке? – пiдвела голову Рута.

Подруга стрельнула очима в бiк натовпу. Рута простежила за ii поглядом i легенько сiпнулася, зрозумiвши, що Анна Ігорiвна, дружина Чорная, пильно приглядаеться до них.

– Бiологiчка, – стараючись не ворушити губами, мовила Іванка, – витрiщилася на тебе.

– Чому зразу на мене? – таким самим здушеним шепотом вiдказала Рута. – На нас.

Та вона помилялася: настирливий, загострений погляд Анни Ігорiвни приклеiвся саме до неi, Рути Статник. Дiвчина вiдчула, як обличчя заливае фарбою.

– Що менi робити? Кивнути? Я повинна привiтатися?

– Ти здурiла, – прошипiла Іванка. – Ще, блiн, рукою помахай. На похоронi не вiтаються.

– Ти впевнена?

– Нi.

– Тодi що? Опустити голову? Вiдвернутися? Це нечемно.

Анна продовжувала жадiбно вбирати очима Рутине обличчя. Пiд тим прискiпливим поглядом дiвчина стояла нiби гола та зрештою занепокоiлася: може, з нею щось не гаразд? Непiдхожий одяг? Щось прилипло до обличчя? Поки вона вигадувала, як викрутитися, до Анни Ігорiвни пiдiйшов високий чоловiк, i вчителька спрямувала погляд на нього.

Рута видихнула.

– Бляха, чого вона так витрiщалася? – А потiм: – Не треба було сюди iхати.

Іванка скоса глипнула на подругу.

– Це була твоя iдея.

Рута переступила з ноги на ногу – пiд мокасинами смачно чвакнуло – i опустила голову. Подумала, що мокасини пiсля повернення легше буде спалити, нiж вiдмити. А тодi знову спiдлоба зиркнула на Анну Чорнай.

Рута нiколи не цiкавилася бiологiею, не мала досягнень, якими могла би похвалитися (особливо порiвняно з лiтературою), та попри це в десятому класi Анна Ігорiвна почала ставитися до неi не те щоб iз прихильнiстю, а радше з незвичною увагою. Рута вирiшила, що це через Якова Демидовича, який розповiв дружинi про ii любов до книжок. Утiм це не пояснювало всього. Скажiмо, iнодi перед уроком Анна Ігорiвна цiкавилася, як Рута почуваеться. Або розпитувала ii про сестру. А якось поставила вже зовсiм недоладне запитання про те, як Рутi спалося. Пiдсвiдомо сподiваючись на поблажки, Рута не ухилялася вiд такоi незбагненноi нав’язливостi, проте вважала поведiнку бiологiчки щонайменше дуже дивною: жодним iншим учнем чи ученицею 11-А Анна Ігорiвна так не переймалася.

Ось i зараз… щось було не так.

Дiвчина крадькома розглядала Анну Чорнай. Люди кидали в могилу жменi землi й по черзi пiдходили, щоб висловити спiвчуття, проте Анна дивилася кудись убiк. Вона була блiдою (единий колiр, що зберiгся на обличчi, – фiолетовi розводи пiд очима), i водночас у тому, як вона трималася, не вiдчувалося нi смутку, нi гострого розпачу, лише якась нервова зосередженiсть. Анна Чорнай застигла з таким виразом на обличчi, нiби намагалася знайти вiдповiдь на запитання, сутi якого не розумiла.

А потiм Руту гойднуло. Вона ступила крок назад, послизнулася й ухопилася за Іванку. Реальнiсть раптом стала

Сторінка 18

розмитою та невиразною. Дiвчину огорнуло знайоме вiдчуття давно переглянутого фiльму: вона не пригадувала нiчого конкретного, не пам’ятала, чим усе закiнчиться, проте не сумнiвалася, що вже його бачила. Їi сприйняття дiйсностi роздвоiлось, i чималий пласт його безшумно ковзнув у минуле. Вона вже була тут, вiдчувала у волоссi цей вiтер, уловлювала сонячнi вiдблиски на мармуровому надгробку далеко позаду Анни Чорнай. Це вже було!

У головi все змiшалося, Рута затулила очi вiд сонця, а за мить, прибравши долоню, знову впiймала на собi погляд Анни Ігорiвни. Жiнка немовби обпалювала ii очима.

– Закрий рота, – стиха наказала Іванка. Рута не зреагувала, i ii подруга повторила голоснiше: – Статник, блiн, закрий свого рота. Зараз муха залетить.

Рута повернула голову, сердито стулила губи.

– Що не так?

– Ти наче привида побачила.

– Щось найшло. – Рута обережно, щоб не зустрiтися поглядами, глипнула на Анну Ігорiвну, проте вчительку в цей час хтось обiймав. – Вибач. Завтикала просто.

– Усе гаразд? Ти блiда.

– Так. Тобто нi. – Рутi раптом закортiло перетворитись на невидимку, щоб усi забули ii й вiдчепилися вiд неi. Вона повiльно повторила: – Не треба було сюди йти.

Іванка щось невиразно мугикнула.

Люди тим часом помалу розходилися.

– Ходiмо, – мотнула головою Іванка в бiк дружини Чорная. – Маемо щось сказати перед тим, як пiти.

Рута мотнула головою. Запаморочення минуло, зате вiдчуття дежавю все ще обволiкало ii, немов димом.

– Не думаю, що це гарна iдея.

– Всi йдуть.

– Я не хочу.

– Всi йдуть, – повторила Іванка.

– Блiн.

Іванка рушила першою, Рута, втиснувши голову мiж плiч, поплелася за нею. Дiвчата оминули копачiв, якi закидали могилу землею, пропустили лiтню пару – чоловiк i жiнка трималися одне за одного так, нiби поодинцi не могли пересуватися, – а тодi, опустивши очi, наблизилися.

Анна Ігорiвна кивнула iм, Рута у вiдповiдь тiльки клiпнула та почервонiла, Іванка заiржавiлим голосом забурмотiла щось на кшталт «ми спiвчуваемо», але майже вiдразу стихла. Впродовж наступних кiлькох секунд було чути тiльки приглушений стукiт земляних грудок об кришку труни та трiпотiння стрiчок на вiнках пiд поривами вiтру.

Мовчанка затягувалася. Рута сердилась на Іванку за те, що та видушила iз себе лише два слова, i зрештою наважилася звести очi на вчительку. Обличчя Анни Чорнай було неначе вирiзане з картону. Рута не могла його прочитати й не уявляла, що iй говорити. Тобто вона розумiла, що мусить говорити слова пiдтримки, та не могла дiбрати жодного. Несподiвано дiвчина згадала про роман Хлоi Бенджамiн – останне, що Якiв Демидович дав iй почитати.

– У мене ваша книжка, – слова вилетiли швидше, нiж Рута встигла збагнути, що робить. – Тобто це книжка Якова Демидовича… Мабуть, менi треба ii повернути.

Іванка вирячилася так, нiби ii подруга лайнулася. Рута сама зрозумiла, що верзе нiсенiтницю, й почервонiла ще дужче – вiд щiк можна було прикурювати, – пiсля чого спробувала виправити ситуацiю:

– Тобто вона в мене не з собою, книжка вдома. Я… е… потiм вам принесу… – Здавалося, ще трохи, i вона розплачеться. – Пробачте… Менi дуже жаль.

Аннин застиглий погляд потеплiшав, i вона повiльно кивнула, немовби вiдпускаючи дiвчат. Іванка схопила Руту пiд лiкоть i посунула геть; коли дiсталися дорiжки, знервовано зашепотiла:

– Статник, ну ти, блiн, даеш. Оце так пiдтримали. Всратися й не встати.

– А ти? – огризнулася Рута. – Могла б допомогти. – В очах заблищала волога. – Стояли там як двi дури.

Висмикуючи руку в подруги з-пiд пахви, Іванка ненароком зачепила ii груди. Рута, шикнувши, скривилася з болю.

– Що таке?

– Груди болять. Скоро мiсячнi.

Вони обмiнялися наiжаченими позирками.

– Якби знала, що ти таке молотимеш, заклеiла б рота скотчем. Вiдрiзала б тобi язик.

– Вiдчепися. І без того гидко.

– Це була твоя iдея, – нагадала Іванка.

Рута схлипнула. Водночас iз тим схлипом з очей викотилися двi великi сльози. Вiдчуття дежавю поволi завмирало, i тепер дiвчина почувалася спустошеною.

– Хочу додому, – сказала вона.

Іванка промовила вже спокiйнiше:

– Пiшли.

Дiвчата закрокували асфальтованою дорiжкою до виходу з кладовища. Рута тупилася в невидиму точку попереду себе й мовчазно плакала. Вони досягли кiнця сектора, перш нiж Іванка наважилась обернутися. Анна Ігорiвна проводжала iх поглядом. Дiвчина, невiдь-чому злякавшись, вiдвернулася, проте вже за кiлька крокiв озирнулася вдруге та збагнула, що Анна, як i ранiше, зосереджена не на нiй, а на ii подрузi. Вдова буквально поглинала Руту очима. І в тому, що Анна дивилася не на напiвзасипану могилу, в якiй лежав ii чоловiк, не на людей, якi проходили повз, увiчливо промовляючи слова спiвчуття, а на Руту Статник, було щось до болю неправильне.

Іванка подумала, що це якась дуже стрьомна фiгня, i пришвидшила крок.




6


Було лише п’ять по десятiй, одначе Рута почувалася лихою та вимотаною, неначе день добiгав кiнця. Перед виiздом на кладовище вона не снiдала, i дорогою додому живiт кiл

Сторінка 19

ка разiв судомило з голоду. Та щойно Рута зайшла до квартири, апетит зник. Їi млоiло вiд самоi думки про iжу, тож вона тiльки випила води, до снiданку так i не торкнувшись.

Батька вдома не було. Незграбнi спроби Амiни зав’язати розмову завершилися нiчим. На першi кiлька запитань Рута вiдповiла односкладно, потiм вiдмахнулась i, буркнувши щось про втому, зачинилась у своiй кiмнатi.

Їi вiкно виходило на схiд, тобто залишалося ще щонайменше чотири години, доки сонце почне бити в нього прямими променями, проте небо було таким чистим, що вiд синяви просто рiзало в очах. Свiтло рикошетило звiдусiль. Рута опустила жалюзi, роздяглася та пiрнула пiд ковдру. Потiм поставила на колiна ноутбук, устромила у вуха навушники-крапельки, вiдкрила Вайбер i набрала сестру.

Індi була в мережi й вiдповiла за пiвхвилини.

– Ти як? – запитала вона, щойно вирiвнялась картинка.

Рута зiтхнула.

– Не питай.

Ранкове свiтло майже не протискалося крiзь пера жалюзi, Рута сидiла у пiвтемрявi, й Індi, лише придивившись, помiтила, що сестра пiд ковдрою.

– Була на кладовищi?

– Ага.

Індi вловила невдоволення в ii голосi.

– Не хочеш розповiдати?

– Про похорон? Чому? Ми з Бадалян запiзнилися, я тiльки краем ока його побачила, потiм труну накрили кришкою, опустили в яму й закидали землею. Все. – Рутi знадобилася менше як секунда, щоб збагнути, що слова прозвучали надто грубо. Індi також навчалася у 12-й, Якiв Демидович теж вiв у неi зарубiжну, i сестра добре пам’ятала та поважала його. Рута винувато сховала очi. – Пробач. Я недобре почуваюся. І досi не можу повiрити, що його просто так узяли й застрелили. Так наче… наче… бляха, я не знаю, з чим це порiвняти можна.

– Як Анна Ігорiвна?

– Чесно: я думала, буде гiрше. Тобто я не чекала, що вона рватиме на собi волосся, але вона… ну…

– Трималася?

Нi, не так. Трималася – не зовсiм те слово. Анна Чорнай не просто трималась, а поводилася так, нiби ховали когось iншого, а не ii чоловiка. Проте Рута вирiшила, що Індi навряд чи ii зрозумiе, тож замiсть заперечно мотнути головою нерiшуче погодилася:

– Ну, так, непогано, – пауза, – трималася.

– Може, вона лише на людях. Ну, налаштувала себе. А вдома за зачиненими дверима все зовсiм iнакше.

Рута знизала плечима. Індi трохи почекала, сподiваючись, що сестра ще щось скаже, однак розмова не йшла. Зображення на ii екранi було зернистим i мерехтливим – смартфон одчайдушно намагався компенсувати нестачу освiтлення, – й Індiя тiльки зараз зауважила темнi пiвмiсяцi пiд Рутиними очима.

– Ти геть прибита.

– Та все якось разом навалилося. – Рута провела долонею по обличчю. – Цей похорон. Батько. Двадцять третього перше ЗНО.

– Украiнська?

– Так.

– Ти готова?

– Готова. Але не розумiю, навiщо воно.

Індi мимоволi насупилася: сестра була сама не своя. Що означае навiщо ЗНО?

– Без нього не отримаеш атестат.

Рутин погляд став тягучим i важким. Вона скривилася та з помiтним роздратуванням у голосi виплюнула:

– Ти зараз як батько.

Індi намiрилася вiдповiсти – ii зачепив радше тон, анiж слова, – проте, подумавши, стулила рота. Вирiшила пропустити сестрин закид повз вуха.

Рута стомлено проказала:

– Ми вчора знову погиркалися.

– Що цього разу?

– Не з батьком. Вiн зi мною не розмовляе ще з тiеi ночi. З мамою.

– Навiть так. Через що?

– Усе те саме. Через вступ. Хоче, щоб я нарештi визначилася, куди подаватиму документи.

Амiна волiла, щоб доньки стали лiкарками. Не так через любов до професii, як через прагнення втримати iх обох у Рiвному. Вона працювала операцiйною медсестрою в мiськiй лiкарнi, i ще до того, як Індiя пiшла в останнiй клас, без упину переповiдала дiвчатам байки з роботи, потроху формуючи в них переконання, що лiкувати людей – престижно й водночас захопливо. Дуже делiкатно, не нав’язуючись, Амiна натякала, що могла б домовитися про практику, а згодом допомогти iз працевлаштуванням. І ще як було б чудово, якби сестри навчалися в одному вишi, а потiм працювали в однiй лiкарнi. Ну, коротше, звичнi мамськi штуки.

На канiкулах перед одинадцятим класом Індi якось прохопилася, що хоче навчатись на модельера – вона любила малювати й часто вигадувала рiзне вбрання, а на початку десятих рокiв навiть вiдвiдувала художню школу, – та далi розмови справа не пiшла, i пiсля закiнчення школи, пiддавшись на вмовляння матерi, Індiя вступила на медичний факультет Тернопiльського медунiверситету. Зате Рута, коли настала ii черга, слухати не бажала про кар’еру медика. Щоб мати змогу подати документи на вступ до медичного ВНЗ, третiм предметом у ЗНО вона мусила обрати бiологiю. Рута зволiкала до останнього та зрештою вибрала англiйську мову, що абсолютно перекреслювало можливiсть вступу на будь-яку лiкарську спецiальнiсть.

– Можеш вважати мене занудою, – мовила Індi, – але вже б час тобi визначатися.

– Я не поiду до Харкова, – вiдрубала Рута.

Дiзнавшись про Рутине рiшення щодо третього екзамену, Амiна засмутилася, проте вiдступатися намiру не мала й уже наступного дня взяла

Сторінка 20

я пiдшуковувати iнший, гiдний ii доньки унiверситет. Зупинилася на Нацiональному юридичному унiверситетi iм. Ярослава Мудрого в Харковi, ймовiрно, тому, що в Харковi жила ii тiтка Мейрам Алiева. Рута, коли про це почула, тiльки закотила очi та, грюкнувши дверима, зачинилась у своiй кiмнатi.

– А ти говорила iй, що хочеш… ну… – побачивши, як змiнилось обличчя сестри, Індi обiрвала запитання на пiвсловi.

Над головою Рути немовби нависла темна хмара.

– Хочу що? – вона з викликом подивилася на Індi.

– Хочеш стати письменницею. – Індi вдала, нiби не помiчае, як ii сестра ментально барикадуеться.

– Невизнаною письменницею, – несподiвано дзвiнким голосом випалила Рута. – Вона так i сказала: невизнаною письменницю я зможу стати завжди, а перед тим, як i всi нормальнi люди, маю здобути нормальну освiту, – дiвчина пальцями зобразила лапки. – Нормальнi, блiн, люди.

– Не скипай. Я через це вже проходила. Вона так натякае, що почувалася б спокiйнiше, якби ти подумала про запасний план.

Запасний план. Усi постiйно торочать iй про запасний план. Рута спершу скривилася, а тодi, похитавши головою, вiдкинулася на подушку. На обличчi застигла понура посмiшка. Індi, вiдчувши за тiею посмiшкою мовчазний докiр, вiдвела погляд вiд екрана.

Минулоi зими Індiя натрапила на iхньому домашньому комп’ютерi на течку, в якiй ii сестра зберiгала свою писанину. Спочатку Індi страшенно здивувалася. Вона знала, що Рута захопилася сучасною лiтературою, але на той момент гадала, що це захоплення незабаром мине. Індi не могла так просто повiрити в те, що сестра, яка ще два роки тому не розумiла, навiщо марнувати час на вигаданi кимось iсторii, раптом сама захотiла цi iсторii вигадувати. Нiчого не кажучи Рутi, Індi скопiювала файли собi на планшет i протягом наступного тижня iх усi прочитала. Там були переважно коротенькi есе, кiлька оповiдань, а також файл iз начерками чогось бiльшого – повiстi, а може, навiть роману. Індi сподобалося не все, про що писала ii сестра, проте вона була вражена тим, як це було написано. Навiть дещо наiвнi Рутинi есе не вимагали редагування. У це виявилося повiрити ще важче: Рута, яка, здавалося, нiколи по-справжньому не любила читати, у своi сiмнадцять рокiв уже могла генерувати те, що Якiв Демидович називав «чистими рядками».

Знаючи, що мiж сестрою та матiр’ю тривае мовчазна вiйна через екзамени, Індi на початку лютого показала цi тексти матерi. Амiна прочитала, сказала, що iй сподобалося, i… на тому все. Вона не сприйняла iх усерйоз, навiть не здогадалася, що в такий спосiб старша донька намагаеться пояснити iй, що Рута мае власне, вiдмiнне вiд материного, бачення кар’ери (пiзнiше Амiна таки зрозумiла, але ставлення до доньчиного захоплення не змiнила: писати – несерйозно). Рута, коли дiзналася, розлютилася на сестру – не так тому, що без дозволу полiзла в течку, як через те, що показала тексти матерi.

Рута соромилася не написаного. Причиною нiяковiння був той факт, що вона наважилася щось написати. Шкiльнi iсторii про письменникiв здебiльшого були iсторiями невдах. Свiт, який вiдкрив для неi Якiв Чорнай, у якому писали Девiд Мiтчелл, Кормак Маккартi чи Мег Вулiцер, у якому письменники були яскравими й успiшними, ii батьки вважали наiвною фантазiею, i Рута не знала, як внести у свiдомiсть матерi, що письменник не обов’язково повинен мати трагiчне життя та сконати в злиднях. Через це вона нiтилася й дратувалася ще дужче. Навiть зараз, щойно Індi згадала про письменництво, Рута наiжачилася. Індiя вiдчувала змiну ii настрою, проте не розумiла (а може, не бажала розумiти): пiдтримуючи сестру в тому, що лиш додае iй сорому, не просто не допомагае, а й шкодить. Цiлить у найчутливiшу точку та завдае щораз бiльшого болю. Індi любила Руту, однак чомусь не усвiдомлювала, що любов не завжди зцiляе – iнодi любов рве на шматки.

– Вступай на лiтературну творчiсть до Острога. Не гони – у тебе реально виходить писати.

– Дiяльнiсть, – процiдила крiзь зуби Рута. – Спецiальнiсть називаеться «Лiтературна дiяльнiсть». Там нiхто не вчить творчостi.

– Ну, це майже те саме. Чи в тебе е кращi варiанти?

– Я дивилася перелiк предметiв – та сама фiлологiя. І я не уявляю, як витримаю п’ять чи шiсть рокiв у Острозi. Я не хочу.

– Що не так з Острогом? До Рiвного рукою подати.

– Сумнiваюся, що це те мiсце, де можна набратися досвiду, про який хоч комусь буде цiкаво читати. Я не висиджу там чотири чи п’ять рокiв.

Індi гмикнула, чим iще бiльше розсердила сестру.

– Не можна мати все й одразу. – Вона починала втомлюватися вiд розмови.

– Але можна принаймнi рухатися в правильному напрямку.

– Ти взагалi сама знаеш, що тобi треба?

Рута вiдповiла не вiдразу.

Вона мiркувала про це вже, мабуть, пiвтора року. Не про те, ким мрiе стати, а радше про те, як визначитися. Як людина – тобто людина, яка зрештою досягае успiху, – знаходить власне покликання? Випадково наштовхуеться? Обирае свiдомо? Вичiкуе, коли покликання впаде iй на голову? Рута спостерiгала за дорослими, подумки длубалася в iхнiх

Сторінка 21

iографiях, намагаючись зрозумiти, як вони стали тими, ким стали, i зрештою прийшла до не надто втiшного висновку: майже нiхто не робив це усвiдомлено. Нiхто не робив це розумно. Бiльшiсть, кого вона знала, а також тi, про кого могла розпитати, просто рухалися навмання, хапалися за все, що траплялося, наче якiсь одноклiтиннi, аж поки не прилипали до того, що забезпечувало нормальний заробiток. Рута визнавала: життя – це не точна наука, проте усвiдомлення того, що основою для бiльшостi вiдомих iй успiшних кар’ер слугуе щось на кшталт броунiвського руху, бентежило. Це здавалося неправильним.

Тож Рута не знала, що робити зi своiм життям. Знала лише, чого вона точно не хоче: здобути фах лiкарки чи юристки, пустити коренi й безповоротно загрузнути в життi, ритм якого залежить вiд робочого графiка з дев’ятоi до шостоi. Вона любила книжки, вiдчувала, що вмiе писати, сподiвалася, що за умови постiйноi роботи над собою зможе писати ще краще. І iй це подобалося. Справдi.

– Я могла б жити в Киевi, пiдробляти моделлю й писати. – Вона водночас i нiтилася, i промовляла так, нiби щосили намагалася вразити сестру; останне викликало вiдразу до самоi себе. – Ну, пробувати писати… Я не хочу в унiвер.

Індi вирiшила поцiкавитися, чи сестра аж така впевнена, що iй вдасться писати так, щоб гонорарiв вистачало на життя, проте останньоi митi пом’якшила запитання:

– Ти вiриш, що так само хотiтимеш писати через п’ять рокiв? А через десять? Бо з модельного бiзнесу тебе врештi-решт попруть, i тодi ти… – Індi замовкла.

– Залишуся нi з чим, – Рута скорчила презирливу гримасу.

– Добре, добре, я знову як батько. – Старша сестра, неначе захищаючись, виставила перед собою долоню. – Рут, не все, що вiн говорить, е за замовчуванням неправильним. Сама подумай.

– Я не знаю, що робити.

– Їдь до Киева, вступай на фiлфак. Чи до Львова на журналiстику. Яка рiзниця? Облишити все й почати писати зможеш завжди.

Рута енергiйно замотала головою.

– Це неправильно, Індi! Є рiзниця. – Вона помовчала, прикусивши губу. – Не знаю, як тобi пояснити…

Це нiби визнати поразку, навiть не спробувавши поборотися. Із притаманною пiдлiтковому максималiзму нетерпимiстю до недолiкiв iнших Рута переконала себе, що лiкарi та фiлологи – це боягузи. Тi, хто вже вiдступив. Хто вибрав запасний план, навiть не намагаючись утiлити в життя найважливiшого. Дiвчина розумiла, що ii шанси стати письменницею нiкчемнi, проте не могла про них не думати, бо вбила собi в голову, нiбито письменник за визначенням не боягуз, адже нiхто й нiколи не вiдступае в письменництво. Нiхто не береться писати, бо не вдалося вивчитись на економiста чи юриста, лише навпаки. Такi наiвнi та пафоснi думки, вочевидь, не мали нiчого спiльного з реальнiстю, та все ж властиве сiмнадцятирiчним хибне вiдчуття дорослостi пiдказувало Рутi, що письменник – це той, хто знае, чого хоче, i передусiм вiдчувае емоцiйний зв’язок iз тим, що робить. Вона й на мить не замислювалася, що може помилятися, i була переконана, що прагне не так слави чи визнання, як отiеi непохитноi певностi у правильностi обраного шляху, яка, на ii погляд, властива тiльки письменникам.

– Я не хочу, щоб хтось за мене вирiшував, що е правильним, а що нi, – тоном, який не припускав заперечень, промовила дiвчина. – І не хочу просто займатися чимось. Я хочу кожноi митi усвiдомлювати, що це мое, ось це воно – саме те, що менi потрiбно.

Індi не озвалася жодним словом.

Насправдi в той момент сестри думали про одне й те саме. Немовби танцювали довкола одного вогнища. Індi згадувала мрiю стати iлюстраторкою чи модельеркою, про яку, як i Рута, майже нiкому не говорила. У пам’ятi зринула осiнь 2014-го, коли вони з Рутою та мамою поiхали на Форум видавцiв до Львова. Індi натрапила там на один iз перших украiнських комiксiв за мотивами повiстi Франка «Герой поневолi». Вона пригадала, як погортала його, а потiм до вечора не могла позбутися думки «я б намалювала краще», хоча глибоко в душi знала, що нiколи не наважилася б на щось подiбне. Індi не вмiла вiдрiзняти невдачi вiд катастроф, i це було ii найбiльшою проблемою – страх не сподобатися, наразитися на глибоке неприйняття. Вона навiть художню школу покинула, бо ii картину, на малювання якоi пiшов мiсяць, не взяли на якийсь обласний конкурс. Ближче до закiнчення десятого класу Індiя непомiтно для самоi себе погодилася пiти шляхом найменшого опору й почала робити все, як пiдказувала мати. Амiна зрадiла та з iще бiльшим ентузiазмом узялася лiпити з доньки те, що iй хотiлося. Зрештою всi залишилися задоволеними. Ну майже. Чи подобалося Індii життя, яке на неi чекае? Вона знала, що воно буде зручним. Комфортним. Утiм, коли дивилася на сестру й немовби бачила довкола ii обличчя вiнець м’якого свiтла, того свiтла, яке ще зовсiм недавно горiло в ii очах також, Індi жалкувала, що добровiльно ступила крок назустрiч свiтовi невдах, тих, хто повiрив у теревенi про запасний план i прогнувся, навiть не спробувавши погнатися за мрiею. Індi радiла за сестру й водночас вiдчувала тиху з

Сторінка 22

здрiсть, розумiючи, що ii власне свiтло безповоротно згасло.

Неначе почувши ii думки, Рута нiяково пробелькотала:

– Я не хотiла тебе образити…

Індi стомлено всмiхнулася.

– Усе гаразд, мала. Ти молодець. Пиши ЗНО, забирай атестат, а там розберемося.




7


I feel a little lost,
A little strange today.

    Iron Maiden, «Different World», 2006[9 - Почуваюся трохи розгублено,Трохи дивно сьогоднi.– Iron Maiden, пiсня «Інакший свiт», 2006 (англ.).]

Недiлю Рута провела з Ларою (разом з одногрупниками Бодi вони смажили шашлики на задньому подвiр’i будинку в Колоденцi), проте додому повернулася до сутiнкiв. Кiлька разiв протягом пообiддя спогади – несправжнi, фальшивi спогади, – наче iскристi уламки скла, спалахували перед очима. Тодi дiвчинi здавалося, нiби вона вже була тут, бачила саме цих людей, саме в цьому мiсцi, та, на щастя, це швидко минало.

Упродовж наступного тижня Рута лише раз виходила до Лари. З одного боку, не хотiла дратувати батькiв, з iншого – вiдчувала потребу зосередитися на ЗНО, бо до першого екзамену залишалося зовсiм мало. Лара був не проти спiлкування телефоном – довгi розмови його не напружували, а ось Вайбер чомусь не любив. У Рути все було з точнiстю до навпаки. Телефонна розмова передбачала комунiкацiю без жестiв i мiмiки, i дiвчину це дуже обтяжувало. Рута боялася, що може ненароком образити Лару або ж видатися йому занадто нудною, а тому майже завжди обривала розмову за лiченi хвилини пiсля ii початку. Цiкаво, що з Індi вона також майже не зв’язувалась: у сестри був розпал сесii, i Рута остерiгалась ii зайвий раз турбувати. Напевно, вперше пiсля переiзду Індii до Тернополя сестри не контактували впродовж кiлькох днiв.

Зате по обiдi у п’ятницю, 17 травня, вiд Індi надiйшло телеграм-повiдомлення: «Будь увечерi на зв’язку. Хочу з тобою поговорити. Це важливо». Рута ще була в школi. Спочатку занепокоiлася, настрочила вiдповiдь, але надiслати не встигла – внизу пiд повiдомленням сестри вигулькнув усмiхнений смайлик.

Рута весь вечiр просидiла, неначе на голках. О дев’ятiй сiло сонце, i на мiсто впали сутiнки. За годину над будинками повисли тиша та пiтьма, а Індi все не озивалася. Рута розсердилась, налаштувалася сама набирати сестру, i тодi телефон нарештi ожив, сповiщаючи про вiдеовиклик.

Дiвчина натиснула «Вiдповiсти», i на екранi з’явилась Індi. Сестра була в гуртожитку. Найперше, що впало в очi, – усмiшка на все обличчя. В очах Індi стрибали iскорки, так мовби вона поривалася розсмiятись i щосили стримувалася. Їй точно кортiло чимось подiлитися. Рута вичiкувально вигнула брову. Сестра витримала паузу й тiльки потiм захоплено випалила:

– Якщо менi поставлять автоматом патоморфологiю, ми приiдемо двадцятого. – Вона закусила губу, намагаючись не смiятися.

Рута скинула й другу брову також.

– Ми?

– Ілля менi освiдчився!

Ілля Ісаев навчався на четвертому курсi стоматологiчного факультету ТДМУ. Індi познайомилася з ним у маршрутцi дорогою додому в травнi 2017-го – хлопець, як i вона, був iз Рiвного. На лiтнiх канiкулах вони почали зустрiчатись i вiдтодi не розлучалися. Рута вперше побачила Іллю в груднi того самого року й одразу прозвала хлопця Очкастим Мачо. Нiяким мачо, звiсно, вiн не був, радше навпаки – височенний, в окулярах, страшенно худий. І дуже тихий. За кiлька днiв до Нового року Ілля приходив до них додому, типу, знайомитися з батьками, i Рута почула його голос лише наприкiнцi вечора, коли хлопець майже нечутно подякував Амiнi за вечерю. Пiсля того вона цiлий тиждень кепкувала iз сестри – мовляв, ii новий хлопець виявився таким мовчазним, що пiд час вечерi його доводилося постiйно штурхати, просто щоби переконатися, що вiн при свiдомостi. Насправдi ж про характер Іллi Рута знала здебiльшого зi слiв сестри – розважливий, вихований, розумний. І отепер, пiсля двох рокiв стосункiв, Очкастий Мачо запропонував Індi стати його дружиною.

Рута ледь не випустила смартфон iз рук.

– Жартуеш?

– Нi! Просто на парах!

Рута уявила, як незграбний Ілля iз маслакуватими руками та гострим борлаком опускаеться на колiно перед ii сестрою на очах у цiлого потоку й пересилила бажання скривитися.

– Як?

– Ну, не зовсiм на парах. – Індi аж розпирало. – Ти ж пам’ятаеш, я маю доступ до ксерокса в деканатi, ну й Ілля iнодi просить мене зробити якiсь копii. Нечасто, але просить. Сьогоднi пiсля першоi пари вiн знайшов мене, дав папку з якимись паперами та попросив iх вiдксерити. Додав, що перед четвертою парою все забере. Я звiльнилася лише пiсля третьоi пари, прийшла до деканату й почала ксерити. Там iз десяток аркушiв було, якiсь матерiали з терапевтичноi стоматологii, питання на екзамен, щось iще, а насамкiнець – ну, останнiй аркуш, – на ньому був комiкс.

Рута подумала, що почула щось не те, i перепитала:

– Комiкс?

– Так! – Індi засмiялася, наче вiд лоскоту. – Намальований вiд руки комiкс! Аркуш було подiлено на чотири частини. На першому малюнку – примiщення, на стiнi якого написано «Деканат», а в кутку бiля ксерокса стоiть дi

Сторінка 23

чина, типу, щось ксерить. Друга картинка – до деканату заходить високий хлопець. На третiй картинцi вiн стае перед дiвчиною на колiно та простягае iй долоню. На долонi – коробочка з каблучкою, а над головою висить хмарка iз запитанням: «Станеш моею дружиною?». Потiм, на четвертому малюнку, дiвчина нахиляеться до хлопця, i над нею теж хмарка, але порожня. А внизу пiд усiм цим – дрiбний пiдпис: «Індi, будь ласка, впиши свою вiдповiдь».

Початковий скепсис потроху влягався, i Рута вигнула брови. Це було дивно. І круто водночас. Вона нiколи б не подумала, що Очкастий Мачо на таке здатен.

Індi захоплено продовжила:

– Я схопилася за ручку, нашкрябала «ТАК», вискочила з деканату, а вiн на мене чекае пiд дверима. З каблучкою!

Сестра розчепiрила перед камерою пальцi лiвоi руки та похвалилася перснем iз бiлого золота з крихiтним камiнчиком на безiменному пальцi.

– Це… – почала Рута.

– Дiамант, – Індi сяйнула зубами на весь екран.

– Воу. – Рута якийсь час нiмувала, а тодi почухала пальцем кiнчик носа. – І що, ви тепер, типу, одружитеся?

Дурне запитання. Індi закотила очi.

– Так, Рут, люди пiсля заручин зазвичай одружуються. – Їi усмiшка раптом пригасла. – Ти не рада за мене?

Рута мотнула головою.

– Рада, звiсно, просто…

Їi очi залишалися серйозними. Мiж бровами Індii з’явилася неглибока складка.

– Просто що? Ти маеш щось проти?

Рута замахала головою ще дужче.

– Нi, нi! Я не про те. Просто ви тепер будете разом, ти й Ілля, i це круто, вiн хороший, i я впевнена, що вам буде добре вдвох, але… ти моя сестра. Ми з тобою разом вiдтодi, як я народилася. І менi чомусь здавалося, що так буде завжди. Типу, сестри Статник проти решти свiту. – Губи склалися в сумну усмiшку. – Знаю, це звучить тупо й пафосно, не ображайся, будь ласка! Просто… ну, в тебе буде сiм’я, а я нiби як сама по собi залишаюся. І це трохи незвично. Менi треба трохи часу, щоб… усвiдомити все це. Розумiеш?

– Ну Рут…

Вiдчувши щире засмучення Індii, дiвчина швидко опанувала себе.

– Забий! – опустила погляд. – Я дурню зморозила. Я справдi рада! – Потiм знову прикипiла до екрана: – Ти вже повiдомила батькам?

Індi зморщила носа. Вогники, що наново спалахнули в очах, виявилися значно менш яскравими.

– Ще нi. І ти не говори.

– Не скажу. Але двадцяте – наступний понедiлок. – Рута порахувала в головi. – Блiн, це вже за три днi.

– Знаю. Але думаю розповiсти, як приiду. Типу, поговорю спочатку з мамою, а потiм… Побачимо, коротше. Менi здаеться, так буде краще. Чи як?

Рута знизала плечима.

Якусь хвилину панувала тиша, потiм Індi поцiкавилася:

– Як твiй Лара?

Рута махнула рукою.

– Майже не зустрiчаемось. У нього сесiя, я готуюся до екзаменiв, ну й батькiв не хочу дратувати зайвий раз.

Знову запала нiякова мовчанка. Рута змiнила позу – крiсло пiд нею скрипнуло, сколихнувши тишу, – але так нiчого й не сказала. Розмова провисала. Індi не ображалась, однак вiдверто сподiвалася на трохи iншу реакцiю. Виждавши кiлька секунд, вона озвалась, аби тiльки не мовчати:

– Чим займаешся?

– З тобою говорю.

Індi пирхнула.

– Мала, не бiси.

Рута награно зiтхнула.

– Ось, – покрутила смартфоном, – закинула ноги на пiдвiконня й дивлюся на зорi.

Насправдi зiрок вона розгледiти не могла. Сонце зайшло понад годину тому, проте небо все ще було надто свiтлим.

Наблизивши обличчя до екрана, Індi спробувала зловити притуманений погляд сестри. Зображення було чiтким, iй навiть здалося, що вона бачить власне вiдображення в зiницях Рути, хоча погляд сестри линув повз екран, тягнувся кудись далi. На коротку мить Індi вiдчула шпильку роздратування, але потiм у головi враз усе перевернулося й вона збагнула, як почуваеться ii сестра. Дiвчина пiдвелася, розчахнула вiкно, вiдсунула вбiк ноутбук однiеi зi спiвмешканок i, склавши ноги лотосом, умостилася просто на столi.

– Я тепер теж дивлюся на зорi, – повiдомила Рутi. Та мляво всмiхнулась у вiдповiдь. Тодi Індi додала: – А пам’ятаеш, як ми перейменовували сузiр’я?

Ще коли Рута була зовсiм маленькою, Григiр лiтнiми вечорами часом вибирався з доньками на прогулянку. Як правило, вони йшли до парку бiля Палацу дiтей та молодi, й там, якщо вечiр був безхмарний, сiдали на травi, чекали, доки стемнiе, пiсля чого батько показував i називав донькам сузiр’я. Переважно, звiсно, пояснював Індii – Рута, ще надто мала, нiчого не розрiзняла в темному небi, та обом дiвчатам було цiкаво. Так, що ще довго пiсля того, як такi прогулянки припинилися, вони сiдали вечорами на пiдвiконня, на яке Рута зараз заклала ноги, й вишукували вiзерунки в розсипi зiрок над притихлим мiстом. До того часу Індi встигла забути все, що чула вiд батька, тож сестри вибирали скупчення зiр, яке iм подобалося, вирiшували, на що воно схоже, та придумували йому нову назву. Замiсть Орiона, Кассiопеi, Великоi Ведмедицi на iхньому небi були М’ясорубка, Тарган, Квiтковий Горщик i Маленький Пiдсвiчник.

Рутин погляд ледь змiстився та сфокусувався на екранi.

– Це так давно було. – Вона глибоко вд

Сторінка 24

хнула. – Я вже й не пригадаю, коли ми востанне разом дивилися на зорi.

– Ага. – Індi звiдкiлясь видобула пакунок iз солоними крекерами. Розiрвала його й закинула кiлька до рота.

– Ти чим там хрумтиш?

– Крекери.

– Я теж хочу, – набурмосилась Рута.

– Перетопчешся.

Також збагнувши, що неправильно повелася з сестрою, Рута тихо сказала:

– Пробач за те, як я зреагувала. Я рада за вас. Чесно-чесно.

Індi махнула рукою, мовляв, пусте.

– Я сама винна. Не треба було все так одразу вивалювати.

Рута вирiшила змiнити тему:

– Щось читаеш зараз?

Вона не забула, що в сестри сесiя, але волiла перемкнутися на щось знайоме й не таке дражливе, а книжки за останнi роки стали однiею з найулюбленiших тем.

Індi картинно застогнала.

– Пiдручник iз фармакологii.

– Бiдося.

– Перед сесiею встигла закiнчити Ремарка.

Перед тим Індi проковтнула Стейнбека, а до нього – Фолкнера, тож Рута з погано прихованими нотками занудства в голосi бовкнула:

– Геть звихнулася на класиках.

– Ти це говориш таким тоном, нiби я пiдсiла на героiн, – вiдрiзала Індi. – Що в цьому поганого?

– Нiчого. Вони пишуть про свiт, яким вiн був сто рокiв тому. Про проблеми, яких уже давно немае.

– Вони пишуть про проблеми, якi актуальнi завжди. – Індi не подiляла Рутине захоплення сучасною лiтературою. – На те вони й класики. Ось, наприклад, Фiцджеральд…

Рута, кривляючись, перебила ii:

– Ось, наприклад, Фiцджеральд! Ти як знала: я майже домучила збiрку «Прощення грiхiв». Ти ж читала? – Рута дочекалася, коли сестра кивне, i продовжила: – Не пам’ятаю назви оповiдання: там дiвчина iде з навчання, iй усе не подобаеться, вона думае про те, як це тупо – вчитися, стiльки зусиль, а навiщо воно, в головi перебирае хлопцiв зi свого мiстечка, мрiе, як вийде замiж i народить купу дiтей. І все, кiнець оповiдання. Це, по-твоему, актуальнi проблеми? Це мае менi подобатися? Блiн, та це тупо. Ту-у-у-по! Я взагалi не розумiю, як таке можна читати?

Індi зiгнорувала очевидний тролiнг.

– Не суди про Фiцджеральда за одним оповiданням.

– Ну та, – розходилася Рута, – вiн увесь такий! Поки добивала збiрку, разiв iз двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кiлькох чоловiкiв.

Індi парирувала:

– Тi, кого читаеш ти, не кращi. Пласкi та вульгарнi. Ти не розумiеш, як люди читають Фiцджеральда, а я не розумiю, як люди, що читають сучасну лiтературу, не впадають у кому вiд нудьги!

– Ти серйозно? – Рута вдала, що обурилася. – Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагiхара вульгарна? Покайся, iнакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!

Індi показала сестрi язика.

– Вони однаково нуднi. Як на когось iз них можна рiвнятися?

– Говориш, як батько, – пирхнула Рута. – Наче рiвнятися можна лише на тих, хто вже помер.

Суперечка була непринциповою, тож Індi не вiдповiла. Якийсь час вона тiльки хрумкала крекерами. Згодом ii сестра, зiтхнувши, промовила:

– Менi не вистачае тебе.

Індi припинила жувати.

– Менi теж, насправдi.

– А як же Ілля? – зiронiзувала Рута.

– Ти плутаеш зовсiм рiзне, – розважливо вiдповiла Індiя. – Ілля хороший, але це iнакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом вiдтодi, як ти народилася. Ти й надалi моя сестра, i де б я не жила, що б я не робила, це не змiниться. Ми разом.

На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолiйний вираз.

– Знаеш, – озвалась вона, – я колись мрiяла бути як ти. – Помiтивши, як кутики губ Індii смикнулися вгору, дiвчина задерикувато випалила: – Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зi мною проводила, ти могла на рiвних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класi, надивившись на тебе, я пробувала малювати комiкси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрiбнi клаптi й викидала. Я навiть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцовi» стiльки сторiнок немае, скiльки разiв я над ним засинала, але зрештою дочитала. Нiфiга не в’iхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотiла бути як ти.

– Але тепер уже не хочеш, – iз сумною усмiшкою на пiвобличчя проказала Індi.

– Рiч не в тiм. Не в тобi, розумiеш? Просто… – Рута насупилася, добираючи слова, – я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаеш, у десятому класi ти малювала крутi моделi одягу? В тебе ще альбом з ескiзами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скiльки менi тодi було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твое ставлення. Менi здавалося, ти мрiеш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, i менi теж забаглося мрiяти. Я не уявляла про що й навiть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула бiльшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. – Індi подалася назад, однак Рута того не помiчала. – Рiч не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, i я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвiдомити, що з кожним днем стаю дедалi менше схожою на ту жiнку, якою мрiяла стати, коли менi було п’ятнадцять, i… i… вже нiчог

Сторінка 25

не можу iз цим удiяти. Я страшенно боюся цього: повертаеш не туди, обираеш не те, потiм намагаешся цьому вiдповiдати й зрештою перестаеш бути собою. А коли спохоплюешся, то розумiеш, що вже зовсiм, зовсiм пiзно.

– Знаеш що? – вигнула брову Індi.

– Що?

– Ти перечитала сучасноi лiтератури.

– Та ну тебе…

Попри те що в головi гнiздилися не дуже радiснi думки, Рута начепила на обличчя банальну усмiшку. Вони вiддалялись, i нi вона, нi Індiя не могли нiчого iз цим зробити. Їхнi винятковi спорiдненiсть i близькiсть зумовлювала, напевно, iдеальна рiзниця у вiцi: не дуже велика, через що Індii було цiкаво з Рутою, й не мала, завдяки чому сестри не перетворилися на суперниць. Індi тiшило, що поряд завжди була союзниця, яка ii обожнюе. Рута ж була рада йти всюди, куди тiльки старша сестра ii брала. З вiком ця рiзниця вiдiгравала дедалi меншу роль. Вони дорослiшали, обростали знайомствами та – як наслiдок – вiдступали щодалi одна вiд одноi.

У грудях знову сколихнулося бажання змiнити тему.

– На коли плануете весiлля?

– Ми ще не думали.

– А житимете де?

Батько Іллi, Георгiй Ісаев, був власником приватноi стоматологiчноi клiнiки в Рiвному, тож iз квартирою проблем не мало виникнути. Рута цiкавилася мiстом.

– Спочатку треба довчитися. І менi, й Іллi. Потiм вирiшимо, але я хочу залишитися в Рiвному. Нiкуди не iхатиму.

– І ти йому готуватимеш? – пiдкинула пiдступне запитання Рута.

– Так.

– Справдi?

– Ну-у-у… – Індi витягнула губи й лукаво всмiхнулася. Вона ненавидiла куховарити.

– Чекай, – Рута звела брови, – вiн узагалi знае, що ти навiть у найкращий свiй день на кухнi можеш воду спалити?

Індi захихотiла.

– Ще дiзнаеться.

Смартфон нагрiвся, долоня пiд ним спiтнiла, i Рута переклала його в iншу руку.

– Але серйозно, Індi: що ти в ньому знайшла? Я не кажу, що Ілля поганий, але вiн же… вiн…

Індi сховала легковажну усмiшку – ii обличчя набуло якогось вiдстороненого вигляду. Рута налаштувалася на довжелезний шмаркато-патетичний монолог, однак сестра обмежилась однiею фразою:

– Поруч iз ним усе нiби яскравiшае.

Рута аж зубами клацнула, збагнувши, як це вiдрiзняеться вiд ii досвiду: коли вона з Ларою, усе довкола немовби тьмянiе. Сяе лише вiн. Решта свiту здаеться намальованою сiрим кольором.

Індi правила далi:

– Ілля мав можливiсть поiхати цього лiта на практику до Вроцлава. На два мiсяцi. Вiн вiдмовився, бо захотiв залишитися зi мною. – Вона помовчала. – Важить не те, що тобi дають, а те, чим заради тебе поступаються.

Рута прокрутила останнi слова в головi, неначе в записi: важить не те, що тобi дають, а те, чим заради тебе поступаються.

– Це чиi слова?

– По-моему, Руiса Сафона.

– Я так i думала.

Вони ще трохи погомонiли. Зрештою Рута сказала, що iй уже час спати, ще раз привiтала сестру та попрощалася. Завалившись на лiжко, вона якийсь час осмислювала розмову, намагалася спрогнозувати, як змiняться ii стосунки з Індiею, а потiм, незважаючи на те що голову розпирало вiд думок, на диво швидко поринула у переплетiння яскравих сновидiнь. Їй снилися прогулянки вечiрнiм парком i небо, всiяне сузiр’ями, назви яких вiдомi лише сестрам Статник.













То була остання нормальна розмова з Індiею i, попри попервах неоднозначну реакцiю, остання приемна новина перед тим, як усе полетiло шкереберть.




8


Увесь той тиждень мiстом прокочувалися хвилi нетиповоi для травня виснажливоi спеки. У суботу Рiвне взагалi немовби накрило прозорим ковпаком: на небi жодноi хмаринки, нерухоме повiтря повiльно спiкалося пiд сонячними променями, трансформуючись у заледве придатне до дихання тягуче желе. У нiч на недiлю, 19-те, температура не опускалася нижче за двадцять чотири градуси, i Рута крутилася без сну майже до ранку.

Їй було погано. Ну тобто реально фiзично погано, а до свiтанку погiршало так, що Рута мусила визнати: з нею щось не гаразд. За останнi кiлька днiв вона зовсiм вибилася зi сну: вночi не могла склепити очей, а протягом дня боролася з невiдступною сонливiстю. Того недiльного ранку дiвчина остаточно впевнилася, що з ii органiзмом вiдбуваеться щось дуже недобре, тож немае сенсу виправдовувати свiй стан нервознiстю перед ЗНО чи немилосердною задухою.

Невдовзi по шостiй дiвчина закуняла. Дрiмала недовго – прокинулася десь за годину, – пiсля чого ii ледь не знудило просто на лiжко. Нутрощi норовили викрутитися навиворiт. Рута пiдхопилась i помчала до ванноi. Гарячий вмiст шлунка хлюпав просто пiд горлом, а низ живота роздувся та обважнiв – так, наче в кишкiвник заштовхали комплект бiльярдних куль. Схилившись над умивальником, Рута вiддихалася та зрештою погамувала нудоту, проте обличчя залишалося зеленим, а долонi та шия – липкими вiд холодного поту. І ще груди – вони чомусь стали гiперчутливими до дотикiв. Такими, що навiть легеньке тертя об одяг завдавало пекучого болю, i тому зараз Рутi здавалося, нiби на нiй скафандр для виходу у вiдкритий космос, а не нiчна сорочка.

За снiданком, зауваживши незвичну блiдiсть дон

Сторінка 26

ки, Амiна почала допитуватися, проте дiвчина вiдмахнулася, буркнувши, що все це через спеку.

Першу половину дня Рута проспала, потiм замiсть готуватися до екзаменiв просто валялась на лiжку й тупилася в стелю. Ближче до вечора таки спробувала щось почитати, та не змогла зосередитися. Слова неначе ворушилися перед очима, i, промучившись чверть години, дiвчина вiдклала книжку.

Лише пiсля вечерi (для заспокоення Амiни вона впихнула в себе кiлька млинцiв) Рута наважилася зосередитись на тому, що хвилювало ii бiльше навiть за екзамени й погане самопочуття. Знову простягшись на лiжку, вона вiдкрила на смартфонi календар, на пальцях перерахувала днi й до болю закусила губу.

Уже майже тиждень.

Бляха.

Звiсно, це й справдi могло бути через нерви та спеку, але… Дiвчина взялася терти лоба, немовби стираючи в такий спосiб iз пам’ятi якiсь спогади… Груди болiли другий тиждень, i це абсолютно точно було не нормально.

Вона вирiшила, що мусить зателефонувати та поговорити з Індiею.

Перед тим Рута подалася на кухню й узяла яблуко. Їсти не збиралася, просто хотiла дiзнатися, де батьки, i, повертаючись, краем ока зазирнула до iнших кiмнат. Григiр читав пiд навстiж розчиненим вiкном у спальнi, Амiна дивилася телевiзор у залi. Зачинившись у своiй кiмнатi, Рута вiдклала яблуко, пiд’еднала до смартфона навушники та викликала через Вайбер сестру.

– Привiт! – кругле обличчя Індi сяйнуло широкою усмiшкою.

Упродовж кiлькох наступних секунд зображення пливло та пiдвисало – Індi кудись переставляла ноутбук. Рута почекала, поки сестра вмоститься, i лише пiсля того приглушено почала:

– Привiт. Як справи?

Індi була в гуртожитку. Рута чула голоси ii спiвмешканок, десь негучно грала музика.

– Викладачка з фармакологii вирiшила, що нiкому не ставитиме автомат, тому я ще на тиждень затримуюся в Тернополi. А так усе чудово.

– А, ну ок.

Рута ледве ворушила язиком, й Індi насторожилася.

– Ти чого так шепчеш?

Рута промовисто повела очима на дверi своеi кiмнати, потiм поглянула на сестру.

– Є розмова.

Індi кивнула. Безтурботний вираз злетiв з ii лиця. Вона шикнула на подруг, загребла зi столу навушники, вставила iх у вуха та пiд’еднала дрiт до ноута.

– Кажи.

На Рутиному обличчi майнула стурбована усмiшка.

– Зi мною щось не так.

– Що саме?

– Із животом.

Дiвчина iнстинктивно поклала долоню на нижню частину живота.

– Що конкретно?

– Не знаю… Важкiсть унизу. Болить, коли сиджу. Коли ходжу, майже не вiдчуваю, але сидячи – завжди. І щодня гiршае. І апетиту зовсiм немае. І щоранку нудить…

Сестринi брови зiйшлися на перенiссi.

– Здуття?

– Так, – покивала Рута. – Постiйно. Хоч я майже нiчого не iм. Не можу дивитися на iжу.

– Мала, – Індi повiльно пiдняла та опустила плечi, – я не поставлю дiагноз по Вайберу. Я взагалi ще не лiкар.

Попри зауваження, подруги Індii не затихали, i розмова iз сестрою тривала на тлi iхнього нерозбiрливого гомону. Збагнувши, що обрала не найкращий час, Рута вiдвела розчарований погляд вiд екрана, якусь хвилину понуро тупилась у своi пальцi, а тодi нарештi зважилася:

– У мене затримка.

Індi посерйознiшала.

– Скiльки?

– Ну, вже десь тиждень. Трохи бiльше як тиждень.

– Це не страшно, – замислено протягнула сестра. – Тобто тиждень – ще не страшно.

Рута подумала: це тобi не страшно, проте вголос вирiшила цього не говорити. Якось нечемно й недоречно.

– Але…

– Що?

– Ця важкiсть…

– Що крiм неi? Яке загальне самопочуття?

– Втомлена, – нiби на пiдтвердження Рута зiтхнула. – Постiйно спати хочу. Такого ще не було. Таке враження, наче я досi вiдходжу вiд тiеi п’янки. Третiй тиждень уже…

– Може, ти вагiтна?

Рута чмихнула.

– Чого пирхаеш? – Індi говорила напiвжартома, навiть спробувала всмiхнутися, але голос чомусь прозвучав неспокiйно. – Симптоми збiгаються.

Рута мотнула головою:

– Припини. Менi реально хрiново.

– Ти подумай: твiй Лара часом не того… не перестарався?

– Я не спала з ним, – сердито обiрвала ii Рута.

– А цей… баскетболiст?

– Костя?

– Ага.

Наприкiнцi минулого та якийсь час на початку цього року Рута зустрiчалася з Костею Луциком на прiзвисько Костелло, старшим братом Тонi Луцик iз паралельного 11-Б. Стосунки з Луциком – першокурсником у КПІ – були спорадичними (i це ще м’яко кажучи). Індi пам’ятала його баскетболiстом, бо в той час, коли вона ще вчилася в школi, Костя виступав за шкiльну команду. Новий рiк Рута й Костелло святкували в однiй компанii – Рутi якимось дивом вдалося переконати батькiв ii вiдпустити, – втiм подробиць Індi не знала. Не те щоб iй було нецiкаво, просто вона зазвичай не порушувала таких тем першою. І в цьому полягала важлива рiзниця мiж сестрами: Рута з легкiстю спiлкувалася про секс, стосунки та все з ними пов’язане, натомiсть у Індi до знайомства з Іллею серйозних взаемин не було взагалi, а якщо й були якiсь, то вона уникала згадок про них.

– Я вже не пам’ятаю, коли востанне його бачила, – зморщила носа Рута. – Ще зима була.

Дiвчина вiдшила Лу

Сторінка 27

ика на початку весни пiсля того, як хлопець улаштував iй огидну сцену, дiзнавшись, що та погодилася знiматись для «Obsessive».

– Тодi це може бути що завгодно – вiд гастриту та захворювання нирок до проблем зi сфери гiнекологii. Якщо ти впевнена, що не залетiла, – Індi ще раз пересмикнула плечима, – ну, почекай iз тиждень, а потiм обов’язково йди до гiнеколога.

Рутин погляд розфокусувався, вона майже на хвилину поринула в себе. Гастрит? Захворювання нирок? Яка дурня! Індi помiтила, що сестра випала з розмови, й помахала рукою перед камерою:

– Мала, ти тут?

Рута почула по той бiк екрана чийсь дурнуватий, але такий щирий смiх, спрямувала на сестру порожнiй погляд i пробелькотiла:

– Індi, менi хтось телефонуе. Перенаберу пiзнiше, ок?

Якась нотка в ii голосi насторожила Індiю, та вона не стала нiчого з’ясовувати й кивнула:

– Окей.

Зв’язок обiрвався. Рута опустила руки й завмерла, втупившись у темний екран. Ясна рiч, нiхто iй не телефонував. Затиснувши похололими долонями телефон, вона прокручувала в головi останнi фрази, якими обмiнялась iз сестрою.

(чого пирхаеш? симптоми збiгаються)

(припини)

(твiй Лара часом не перестарався?)

(я не спала з ним)

Так i е. Вона з ним не спала, а проте… У пам’ятi сплив iнший дiалог. Вона щойно прокинулася в будинку Лари, вдяглася, спустилася на перший поверх i…

(чого либишся?)

(ти смiялася вночi)

(справдi?)

(я ледь у штани не наклав)

Тиша була така, аж у вухах дзвенiло. Рута нервово кусала задирку над нiгтем. Як вiн дiзнався про смiх, якщо не спав iз нею? Навряд чи вона реготала так голосно, що було чутно крiзь стiни. Що тодi? Просто проходив повз уночi? Дурницi. Але якщо Лара таки провiв iз нею нiч, то чому втiк з лiжка вранцi? Чому не залишився? І чому нiчого не розповiв про…

Про що?

Рута сповзла з лiжка та пiдступила до вiкна. Сонце висiло просто навпроти неi, й густе передвечiрне свiтло заливало розтопленим золотом вiкна багатоповерхiвки. Пiд будiвлею темнiли калюжi конденсату з кондицiонерiв – денна спека ще не вiдступила. Далеко за Устею щось горiло: небо свердлував стовп чорного диму. Десь лунала полiцейська сирена. Рута переминалася з ноги на ногу, вiдчуваючи, як у темних глибинах розуму прокльовуеться холодна та слизька здогадка. За ту хвилину, поки вона дивилася на дим, пiдозра розрослася, пустила коренi в легенях i намертво засiла в мозку.

Чорт забирай, чому Лара нiчого iй не розповiв?

Рута витягла з шухляди гаманець, пiсля чого як була, в домашнiх шортах i футболцi, прожогом вискочила з квартири. Амiна спробувала ii завернути, та дiвчина вдала, нiби не почула. Не чекаючи на лiфт, Рута спустилася сходами на перший поверх i вилетiла на вулицю.

Важке вiд вологи повiтря липнуло до шкiри. На верхнiй губi, скронях i пiд пахвами миттево виступили краплi поту. Рута роззирнулася. Найближча аптека розташовувалася за пiвтори сотнi метрiв на першому поверсi сусiдньоi чотирнадцятиповерхiвки, затиснута мiж книгарнею та пiцерiею «Челентано». Рута рушила до неi, але, проминувши два пiд’iзди, рiзко спинилася. Це надто близько, хтось може впiзнати ii або почути, що вона куплятиме, а потiм переказати батькам. Секунду повагавшись, дiвчина розвернулася та попрямувала в iнший бiк.

Почали збиратися хмари.

Пройшовши пiд аркою, Рута вибралася на Грушевського та за лiченi хвилини дiсталася Т-подiбного перехрестя з бульваром Хмельницького. Не дочекавшись зеленого сигналу, перебiгла на правий бiк вулицi та швидко вiдшукала одноповерхову будiвлю поодаль вiд дороги, на розi якоi притулилася старезна аптека, що стояла там ще з радянського часу.

Рута прослизнула досередини й полегшено видихнула, зрозумiвши, що в наповненому запорошеним свiтлом душному холi клiентiв, крiм неi, немае. Привiтавшись iз причмеленою вiд спеки лiтньою фармацевткою, дiвчина здушеним голосом попросила тест на вагiтнiсть. Аптекарка запитала, який iй, побачила розгубленiсть (мало не переляк) на Рутиному лицi та, спiвчутливо усмiхнувшись, запропонувала тест-смужку. Найдешевший. Пояснила, що його треба вмочити в сечу, тодi повiдомила, що струменевi тести дещо зручнiшi, просто iх саме зараз немае, але перейматися не варто, бо точнiсть у всiх однакова, незалежно вiд цiни. Дiвчину зацiпило так, що вона змогла лише кивнути: давайте смужку.













Коли Рута вийшла з аптеки, сонце сховалося за багатоповерхiвками на захiдному боцi Грушевського. Повiтря досi тремтiло вiд спеки, проте Руту били дрижаки. Затиснувши в руцi невелику коробочку з тестом, дiвчина повiльно попленталася назад, i якщо до аптеки вона ледь не бiгла, то додому брела, наче по пояс у водi.

Опинившись у квартирi, Рута тiнню промайнула коридором i зачинилась у своiй кiмнатi. Серце вискакувало з грудей. Трохи заспокоiвшись, вона обстежила пакування. «ULTRA


– ультрачутливий тест на вагiтнiсть». Потiм прочитала iнструкцiю на зворотi. Зiбрати сечу в чисту посудину… опустити тестову смужку правильним боком приблизно на п’ятнадцять секунд… не перестаратися з чеканням… i

Сторінка 28

через три хвилини на iндикаторнiй поверхнi мае з’явитися результат: двi поперечнi смужки – вона вагiтна, одна – не вагiтна.

Нiчого складного… якщо не зважати на те, що ii за цим можуть побачити батьки.

Дiвчина покрутила головою, вишукуючи що-небудь, що могло б згодитися замiсть посудини. Попервах нiчого путнього вигадати не вдавалося, Рута навiть зважувала думку, чи не взяти кавову чашку, але, розумiючи, що по неi спершу треба прокрастися на кухню, а потiм пронести назад i непомiтно вимити, вiдкинула ii. Зрештою вирiшила скористатися ковпачком вiд експрес-кондицiонера для волосся. Вiн був чистий, i його мало вистачити.

Сховавши ковпачок до кишенi шортiв i тримаючи в долонi телефон та коробочку з тестом, Рута застигла перед дверима.

Просто навпроти ii кiмнати розташовувалася спальня батькiв. Григору достатньо буде пiдвести голову вiд книжки, щоб помiтити, що донька несе щось у руцi. Напевно, хвилину дiвчина ловила ротом тишу, а тодi, роззирнувшись, схопила вiльною рукою перше, що трапилося пiд руку. Книжку. Затуливши нею телефон i тест, затамувавши подих, вона вийшла з кiмнати, прошмигнула до туалету та замкнулася зсередини.

Батько навiть не глянув у ii бiк.

Поклавши книжку пiд ноги, Рута розiрвала пакування та покрутила в руках тест: бiла смужка завдовжки сантиметрiв десять i завширшки менше за сантиметр. На вiдстанi трьох-чотирьох сантиметрiв вiд нижнього краю проходить поперечна фiолетова лiнiя з примiткою, що далi цього рiвня тест у сечу не опускати. Посерединi – порожне iндикаторне поле.

Дiвчина зняла шорти, тремтячими руками дiстала ковпачок i, пiдвiвшись над унiтазом, наповнила його. Запустивши на смартфонi таймер, обережно поставила ковпачок на пiдлогу, вмочила в сечу тестову смужку та залишила ii зануреною на п’ятнадцять секунд. Упоравшись, Рута поклала смужку на зливний бачок, а вмiст ковпачка вихлюпнула в унiтаз. Насамкiнець обнулила таймер i, вiдвернувшись, стала чекати.

Це нагадувало очiкування на результати екзамену, лише в тисячу разiв гiрше. Власне, вiдчуття здавалися гiршими за будь-що, знане Рутою до цього. Через хвилину та п’ять секунд вона не витримала й зиркнула на тест. Одна смужка вже проступила й чiтко виднiлась у верхнiй частинi iндикаторного поля. Внизу пiд нею поки що було порожньо.

Тремтiння рук стишилося, i Рута нарештi зауважила, що за книгу взяла iз собою. Хлоя Бенджамiн «Шукачi безсмертя». Вона досi не повернула ii Аннi Чорнай. Згадавши Якова Демидовича, дiвчина пiдняла книжку з пiдлоги й тоскним поглядом утупилася в обкладинку. Коли вона знову кинула погляд на смартфон, на таймерi добiгала кiнця четверта хвилина.

Рута зiтхнула. Уже час. Вона вiдклала телефон, заплющила очi та навпомацки зняла тест iз бачка. Потому ще пiвхвилини так i сидiла: не розплющуючи очей, тримаючи в лiвiй руцi книжку, а правою – самими кiнчиками пальцiв – стискаючи тест. Дiвчина завмерла, неначе боялася, що свiт довкола неi почне розвалюватися, а потiм, глибоко вдихнувши, розплющила одне око й подивилася на смужку.

Наступноi митi Рута вiдчула, як повiтря безшумно витiкае з легень. Пiд верхньою, дуже чiткою та рiвною, з’явилася ще одна, блiда й ледь помiтна, поперечна смужка. Дiвчина розплющила друге око й упевнилася: смужок абсолютно точно було двi. Книга в ii руцi стала невагомою, а низ живота звело пекучими судомами.

Вона вагiтна.




9


Вона вагiтна. Рута не могла повiрити: Лара скористався нею, поки вона спала. Сама думка про це була такою огидною та принизливою, що якийсь час, упершись лобом у книжку, дiвчина гнала ii геть. Рута спробувала зосередитися на тому, що тепер робити, але не змогла нiчого вигадати. Збуджений мозок уперто пiдсовував у свiдомiсть одну й ту саму карикатурну картинку: щойно дiвчина заплющувала очi, вiдразу немовби бачила себе в дзеркалi – з велетенським опуклим животом.

Зрештою Рута вийшла з туалету. Безшумно ковзнувши до своеi кiмнати, заховала коробочку з тестом углиб шухляди з бiлизною, вмостилася в узголiв’i лiжка та притисла ноги до грудей. Попри застояну духоту кiмнати, нею тiпало, наче вiд холоду, i водночас спиною стiкав пiт. Руки тремтiли так, що боялася впустити телефон. Дiвчина не стала активувати Вайбер – остерiгалась, аби хтось поруч Індii ненароком не пiдслухав розмову, – натомiсть вiдкрила журнал викликiв, знайшла номер сестри й зателефонувала.

Щойно Індi прийняла виклик, Рута випалила:

– Я вагiтна.

І ледь задерши голову, втупилася невидющим поглядом у стелю. Їй здавалося, нiби цi два слова нiкуди не зникають, не бажають розчинятися в повiтрi й повiльно, мов пушинки, кружляють над головою.

Сестра не перепитувала, чи Рута впевнена. Такими словами зазвичай не розкидаються.

– Як?

– Лара. Тiеi ночi, коли я набухалася.

Кiлька секунд Індi обмiрковувала, як краще сформулювати наступне запитання. «Зробив це» звучало якось по-дурному, i зрештою, так i не дiбравши делiкатнiших слiв, вона швидко вiдкарбувала:

– Вiн згвалтував тебе? Поки ти спала?

Рута зацiпенiла. Згвалтував – це слово, напевно, на

Сторінка 29

влучнiше описувало те, що сталося в нiч iз четвертого на п’яте травня, проте наразi вона не хотiла все аж так ускладнювати.

– Нi, – похитала головою дiвчина, нiбито намагалася струсити зi щоки комаху. – Нi. Ми просто обое були п’янi, i тому я не пам’ятала. Тобто вважала, що до цього не дiйшло.

– Ти зробила тест?

– Так. Смужку. – Рута раптом заторохтiла скоромовкою, розпачливо наповнюючи кiмнату словами: – Ти щось знаеш про такi тести? Вони точнi? Бо струменевого в аптецi не було, i я думаю, що, як смужковий недостатньо точний? І результат, типу, хибний? Ту другу смужку ледь видно, то, може, це помилка? Це ж може бути помилка, хiба нi?

Індi могла б розповiсти, що принцип роботи будь-якого тесту на вагiтнiсть заснований на визначеннi концентрацii гормону ХГЛ, або хорiонiчного гонадотропiну людини, в сечi, i що в абсолютнiй бiльшостi випадкiв пiдвищена його концентрацiя безпомилково означае вагiтнiсть. Якщо вагiтностi немае, високий рiвень ХГЛ може вказувати… ну, наприклад, на наявнiсть злоякiсноi пухлини. Тобто якщо тест на вагiтнiсть показав двi смужки, значно краще все ж виявитися вагiтною.

– На пакуваннi повинно бути написано, але, Рут, вони всi достатньо точнi. Пробач… – Індi зiтхнула. – Ох, Рут…

Закусивши губу, Рута замотала головою. Тiльки не треба… не треба жалiти ii.

– Що менi робити?

Запала нiякова тиша.

– Для початку зателефонуй йому, – озвалась Індi.

– Ларi?

– Так.

– І що я скажу?

– Що ти, блiн, залетiла!

Рута розгублено клiпнула. А потiм? Що потiм? Вiд того що вона зателефонуе Ларi, ембрiон не щезне з матки. Індi начебто прочитала ii думки.

– Так, мала, не панiкуй i не картайся. Це i його проблема також. Поговори з тим мудаком, нехай вiн теж бере участь, а тодi телефонуй менi – ми щось вигадаемо.

Забувши, що сестра не бачить ii, Рута покивала.

– Скажи щось, – мовила Індi.

Не розтуляючи стиснутих губ, Рута мугикнула:

– Угу.

– Телефонуй йому. А потiм вирiшимо, що робити.




10


Лара прийняв виклик одразу:

– Привiт, сонце!

Не обтяжуючи себе вiдповiддю на привiтання, Рута випалила:

– Я вагiтна.

І стало тихо. Дiвчина подумки дорахувала до десяти, проте в телефонi навiть не шелеснуло. У неi виникло враження, нiби тиша в динамiку всмоктуе в себе кволi звуки, що пробивалися крiзь подвiйну шибку знадвору. Зрештою вона не витримала:

– Ти чуеш мене?

– Так… – голос вiшальника перед стратою.

– Ти згвалтував мене!

Цього разу чекати на вiдповiдь не довелося:

– Нi!

– Що нi?

– Усе не так! – хлопець розгубився. – Не так, як ти говориш!

– А як тодi?

Із Лариного горла вивалились якiсь нечленороздiльнi звуки. Раптом усе геть змiнилося: ще мить тому вiн беззаперечно домiнував у стосунках, а тепер мусив, затинаючись, виправдовуватися. Наче неповнолiтне хлоп’я, якого спiймали за розгляданням журналу для дорослих.

– Послухай, я не знаю, як так ста…

– Що ти, блядь, не знаеш?!

Рута злякалася власного голосу. Лара був на два роки старшим за неi, а коли тобi сiмнадцять, така рiзниця здаеться величезною. Якби годину тому хтось сказав iй, що вона отак горлатиме на хлопця, пiд час розмов iз яким до цього зважувала чи не кожне слово, дiвчина нiзащо не повiрила б. Утiм, Лара не огризнувся, не вiд’еднався, узагалi нiяк не зреагував, i клекiтлива хвиля в Рутиних грудях здiйнялася ще вище. Вона набралася смiливостi та бiльше не стримувалася:

– Що це, по-твоему, було?! Непорочне, сука, зачаття?!

А тодi вiн реготнув. Рута здригнулася, неначе вiд удару батогом, пiсля чого напружилася так, що iй звело вилицi.

– КОЗЛЯРА ЙОБАНИЙ! – заволала вона в телефон. – З ЧОГО ТИ ІРЖЕШ?!

Якби Лара був поряд, вона б роздерла його на шмаття. Хотiлося викричатися. Рута скочила з лiжка, лаштуючись вивергнути на Лаврика все, що про нього думае, коли раптом побачила власне вiдображення в дзеркалi. Виряченi очi, скривлений рот, жахливо напнутi жили на шиi. Вона була як батько, коли той накинувся на неi. Рутi навiть приверзлося, що крiзь високi вилицi й розкосi очi проступае його вузьке лиховiсне обличчя. Вона вiдвела погляд i опанувала себе. Чи принаймнi спробувала опанувати.

З-за дверей ii кiмнати почулося стурбоване:

– Усе гаразд?

Амiна. Рута опустила телефон, затулила його долонею та якомога бiльш нейтральним тоном промовила:

– Так, ма, все добре.

І швидко приклала телефон до вуха назад.

– …я не хотiв, – мимрив Лара. – Не хотiв, чуеш?

– Якщо не хотiв, то навiщо лiз до мене? – Дiвчина пiдступила впритул до вiкна – якнайдалi вiд дверей – i стишила голос.

– Я не про те. Не хотiв смiятися. Вибач. Вирвалося. Це через те твое непо… – Вiн глибоко вдихнув. – Заспокойся. Я не гвалтував тебе. Невже ти не пам’ятаеш?

– Ти брешеш, – крiзь зуби просичала Рута. – Як я можу щось пам’ятати? Я вирубилася в машинi.

– Так, ти вирубилася. Та потiм, коли ми приiхали… я спробував занести тебе до будинку, проте ти… ну, типу… – Лара безпомiчно затих. Вiн намiрявся сказати, що Рута виявилась заважкою, але розумiв, що це, по

Сторінка 30

перше, прозвучить образливо, а по-друге, не зовсiм вiдповiдае дiйсностi. Це вiн був занадто дрiбним для неi. Зрештою витиснув крiзь зуби: – Я не змiг. Довелося тебе будити. Ми пропленталися до будинку, я посадив тебе у вiтальнi. Поки знiмав куртку й роззувався, ти знову заснула. Я ще раз тебе розбудив i повiв до спальнi на другому поверсi. Я не… – його мова стала плутана, нiбито язик намагався обiгнати думки, – не подумай, я нiчого такого не хотiв! Просто вирiшив, що тобi буде незручно спати в одязi.

Дiвчина заплющила очi, проте не перебивала.

– Я зняв iз тебе джинси та кофту, а потiм менi зiрвало дах. Ти була така… – голос захрип, – у мене навiть зараз мурашки по шкiрi… ну… ти розумiеш.

– Нi, Ларо, – Рута аж шипiла вiд злостi, – не розумiю.

– Ти дуже гарна. У мене нiколи не було таких дiвчат. З таким… таким тiлом. І я нiколи не мав можливостi роздивлятися тiло дiвчини без загрози зустрiтися з нею поглядом. – Рута поборола бажання ляснути себе вiльною долонею по обличчю. Лара сам утямив, що плете щось не те. – І ти не спала! Присягаюся! Ми поцiлувались, я почав пестити тебе, ти вiдповiла, я завiвся i… не змiг зупинитися.

– Нiчого з цього не пам’ятаю!

– Ну бо ти… – Вiн аж кавкнув, перелякавшись, що ледь не бовкнув зайвого.

– Бо я що? Договорюй!

Лара неохоче, наче спросоння, пробуркотав:

– Ти заснула.

– Чувак, твою маму, ти щойно сказав, що я не спала!

– Заснула пiд час цього… ну, в процесi. А я не помiтив, тiльки коли вже все, е-е, закiнчилося. Ти тупо вирубилася.

Рута мимоволi уявила Ларине обличчя в той момент, коли вiн виявляе, що вона заснула. За iнших обставин це ii розсмiшило б, проте глумливий смiшок згас, так i не народившись.

– Але ж ти не заснув!

– Що? – розгубився Лара.

– Ти ж не заснув! Якого хрiна ти не витягнув свою тичинку перед тим, як скiнчити?!

– Бо все дуже швидко вiдбулося. І я був п’яний. І я думав, у тебе ця… як ii… ну, стоiть…

– Що в мене стоiть? – Рута застигла iз роззявленим ротом.

– Спiраль… чи як там вона називаеться?

Дiвчина почулася цiлковитою дурепою. Свiт буквально перевертався на ii очах. Нi, вона не захоплювалася Ларою, проте ставилася до хлопця так, як одинадцятикласники зазвичай ставляться до студентiв-другокурсникiв – як до iстот, якi знають про життя щось таке, що iм поки невiдомо, – i тепер не могла повiрити в те, що чуе. Зi слухавки долинало варнякання цiлковито незнайомого шмаркача, якому не виповнилося й п’ятнадцяти.

– Яка спiраль, Ларо? – простогнала дiвчина. – За кого ти мене маеш?

– Нi, нi, я просто подумав… – вiн зжував кiнець фрази. – І в тебе ж не було цих… мiсячних.

Щойно Рутi здавалося, що вони дiсталися дна, Лара пробивав його й продовжував iз гуркотом i брязкотом скочуватися ще нижче.

– Про що ти?

– Ну, то ж дiвчина може завагiтнiти, лише коли в неi цi… – Голос слабнув, так нiби хтось перетискав хлопцевi горлянку. – Хiба нi? Нi?

– Ларо, ти дебiл. Ти взагалi знаеш рiзницю мiж менструацiею та овуляцiею?

– Нi, – щиро зiзнався Лара. – Тобто тепер уже так, знаю. – А ще за мить: – Бляха, я дебiл.

Рута очiкувала, що вiн сперечатиметься, тож несподiване визнання власноi тупостi обеззброiло й дещо збило хвилю гнiву, що вирувала в ii грудях. Затуливши долонею очi, дiвчина промовила:

– Чому ти не розповiв про це ранiше?

– Ти ж сама не захотiла про це говорити.

Руту пересмикнуло.

– Що ти мелеш? Як я могла не захотiти говорити про те, про що не пам’ятала?

– Зранку, коли спустилася сходами, – у його голосi зазвучали нотки образи, – я почав, а ти видала щось типу «не хочу чути». Сама ж обiрвала мене!

Пiсля нетривалого затишшя вони знову взялися послiдовно, нiбито намагалися перекричати одне одного, пiдвищували голоси.

– Я думала, ти мав на увазi те, що сталося на сходах перед гуртожитком!

– Нi! Я хотiв поговорити про те, що сталося вночi, ну, мiж нами.

– Я не пам’ятала нiчого!

– Звiдки я мiг знати, що ти не пам’ятала? Я думав, ти пам’ятала! Принаймнi початок!

Рута мiцно заплющилася та прошепотiла:

– Бляха…

Цирк. Довбаний цирк, а не розмова.

Несподiвано крiзь Ларине сопiння до Рути долетiли приглушений шум i чиiсь голоси.

– Слухай, до мене сусiд прийшов, я не можу зараз розмовляти, – заторочив вiн поспiхом, окремi слова змазалися в нерозбiрливе мурмотiння. – Я тебе потiм наберу, ми зустрiнемося й усе перетремо. Окей?

Рута красномовно промовчала, i Лара повторив:

– То я тебе наберу за кiлька хвилин. Добре?.. Добре?..

Вона не вiдповiла. Просто вiдтулила телефон вiд вуха, поклала на пiдвiконня й хвилину витрiщалася на нього. А тодi схопила до рук – лише для того, щоб переконатися, що Лара обiрвав виклик.

Колiна безперестану дрiбно дрижали.




11


Рута ще нiколи так не почувалася – наелектризованою та водночас якоюсь наче сплюндрованою. Першим пориванням було перенабрати Індi, та, покрутивши телефон у тремтячих руках, дiвчина передумала. Що вона розповiсть? Що Лара сказав, нiби вагiтнiють лише пiд час мiсячних, а тодi розiрвав зв’яз

Сторінка 31

к? Рута з жахом збагнула, що вона по вуха в лайнi та що Індi iй не допоможе. Вона сама по собi. У головi бринiли останнi Ларинi слова, вони застрягли в мозку, глушачи iншi думки, й поволi з них викристалiзовувалося болюче усвiдомлення, що Лара навряд чи зателефонуе. Якi-небудь серйознi наслiдки загрожували йому лише в разi, якби Рута вирiшила залишити дитину, чого вона, вочевидь, не робитиме. Лара це розумiв, а отже, мiг просто зникнути. Вдати, наче нiчого не сталося, й покинути ii.

Проте вiн таки перетелефонував – приблизно за чверть години. Почав з того, що не хоче про таке розмовляти телефоном i запропонував зустрiтися. Рута цiлковито загубилася в емоцiях: ii трусило вiд злостi, водночас колiна пiдгинались вiд полегшення. Зiйшлися на тому, що Лара за пiвгодини пiд’iде до стоянки реквiзованих авто перед вiддiленням «Приватбанку» на Грушевського.

Вiдклавши телефон, Рута пiдскочила до дзеркала та швидко привела себе до ладу. Потiм утиснулася в джинси, змiнила футболку, кинула батькам, що незабаром повернеться, i за п’ять хвилин до домовленого часу вже ходила помiж укритих пилом позашляховикiв на встеленому пощербленою брукiвкою майданчику перед триповерховою будiвлею банку.













Лара запiзнився на двадцять хвилин. Увесь цей час дiвчина смиренно простояла перед «Приватбанком» i вже через це почувалася покинутою та зрадженою. І ще розлюченою, певна рiч. Рохлябаний «мерседес» пролетiв перехрестя Грушевського iз Соборною та Киiвською вже пiсля того, як небо потемнiло, i на той момент Рутина налаштованiсть на тиху та зважену розмову випарувалась без слiду. Лара рiзко пригальмував навпроти Рути i, не глушачи двигуна, вистрибнув iз машини так, начеб вона палала. Дiвчинi вистачило одного погляду, щоб збагнути: Лара з’явився не для того, аби ii пiдтримати. Домовлятися – можливо, але однозначно не втiшати й заспокоювати. Вона склала руки на грудях i з гiрким презирством у голосi дорiкнула:

– Ти спiзнився.

Лара вдав, що не почув.

– Сiдай, прокатаемося.

– Нi.

Двигун розхристано торохтiв.

– Тодi давай у «Броварню на Грушевського».

– Я прочекала довбанi пiвгодини.

Вiн невдоволено випнув щелепу.

– Куди ти хочеш?

– Я хочу поговорити. Тут.

Лара стояв за пiвметра вiд Рути, проте примудрявся ухилятися вiд прямого погляду. Дивився то на небо, то на багатоповерхiвки позаду i намагався триматись розслаблено. Однак марно: попри вдаваний спокiй, у голосi вчувалася знервованiсть, а виряченi водянисто-сiрi, як у окуня, очi виказували розгублення.

Дiвчина мовчала, вижидаючи, коли Лара нарештi наважиться зустрiтися з нею поглядом. Кiлька секунд тишi здалися хлопцевi нестерпними, вiн видобув iз кишенi зiм’яту пачку «Winston’а», нервово витрусив цигарку i, тiшачись можливостi хоч на кiлька секунд затулити обличчя долонями, прикурив вiд дешевоi газовоi запальнички.

Рута звела брови. Не те щоб вона категорично не сприймала курiння, просто за майже два мiсяцi, вiдколи вони почали зустрiчалися, жодного разу не бачила Лару iз сигаретою. Хлопець затягнувся, а Рута, насупившись, пригадала злощасний вечiр у гуртожитку, коли хтось iз компанii (нiбито Божинда) пустив по колу косяк. Рута вiдмовилася, бо на той час уже вiдчувала, що перебрала. Вона пам’ятала пласкi Артемоновi жарти, пам’ятала голосний i зворушливий Ларин смiх i так само добре пам’ятала, що Лара не курив – нi косяка, нi цигарок, – хоча й пив на рiвнi з усiма. А тепер вiн стовбичив перед нею з цигаркою, що немовби приклеiлася до губи, й дiловито пускав дим крiзь нiздрi. Рута подумала, чого ще вона може не знати про нього.

Сховавши запальничку, Лара взявся перекочуватися з п’яти на носок, i якимось дивом завдяки цим примiтивним рухам напружена мовчанка, що повисла мiж ними, почала здаватися йому не такою дошкульною.

– Ну то говори, – зронив вiн.

Двигун продовжував працювати.

Рута з награною огидою тицьнула пальцем у сигарету.

– Ти куриш?

І вiдразу збагнула, що не повинна була цього запитувати. Це вiдволiкало вiд основного, крiм того, давало Лаврику шанс почутися незаслужено скривдженим. І хлопець iз вдячнiстю за нього вхопився:

– Це що, блiн, так важливо?

– Я не знала.

– Я не маю права покурити, чи як? Будеш тепер менi вказувати, що робити?

Рута спалахнула:

– Заткнись!

Вiн криво всмiхнувся:

– Ти ж хотiла поговорити.

Рута поборола бажання розплакатися. Вiдчувши це, Лара припинив ховати погляд. І тодi, пильно глянувши в очi кольору туману, дiвчина несподiвано збагнула, що Ларi начхати. Їi стан не викликав у нього навiть секундного iнтересу. Хлопець дивився на неi без жодного виразу на обличчi, безтурботно виставляючи напоказ риси, про наявнiсть яких у його характерi Рута ще мить тому просто не здогадувалася. Вона нарештi помiтила ехидний вогник у поглядi й зрадливу посмiшку в кутику скривленого рота, а тодi несамовито розлютилася. Як вона могла не бачити цього ранiше? Сестра мала рацiю – довбаний iмбецил! Тепер Руту дратувало в ньому все – рудувата борода й неохайне волосся, коро

Сторінка 32

ка шия та глузливий рот, а ще його запах, голос i дим, що виходив iз рота. Та що там, вiн навiть стояв якось неправильно.

– Ти поводишся мов опудало, а не чоловiк. Скажи щось. Зроби щось!

Лара вийняв цигарку, ковтнув слину, вставив цигарку назад.

– Вибач. Цього не мало статися, – промовляючи, тупився iй у рот i робив акуратнi паузи для вдиху. – Я думаю, тобi треба зробити аборт.

Фраза прозвучала так, нiби хлопець завчив ii вдома перед дзеркалом. У Рутинiй головi проскочило, що ii можна було пiдсумувати одним словом: вiд’iбись. Вона почувалася ганчiркою.

Чекаючи на ii реакцiю, Лара заштовхав руки до кишень джинсiв, i демонстративна недбалiсть цього жесту зачепила дiвчину дужче за будь-що iнше – аж до грудки в горлi.

– Іди геть, – прошепотiла вона.

Переконавшись, що Рута не жартуе, Лара пихнув димом i примирливо забубонiв:

– Рут, давай не будемо…

Дiвчина його обiрвала:

– Пiшов на хрiн, – голос застряг десь у гортанi; вона говорила неголосно, проте рiшуче. – Не хочу бiльше тебе бачити. Взагалi.

Його обличчя набуло того напружено-замисленого виразу, який Рута вловила на лицях однокласниць пiд час похорону Якова Демидовича. Протягом кiлькох секунд Лара, блукаючи очима по асфальту за кiлька крокiв вiд мiсця, де стримiв, продовжував перекочуватися з п’яти на носок, а тодi повiльно розвернувся i, не дiстаючи рук iз кишень, поплентався до машини. Вiдчинивши дверцята з боку водiя, вiн кинув невдоволений погляд на Руту.

– То ти зробиш аборт?

Корчив iз себе ображеного. Надув щоки так, що тi ледве не трiснули. Тiеi митi Рутина зневага до нього сягнула апогею: лють зринула в грудях так високо, що затопила всi iншi почуття.

– Це тебе не обходить.

Лара скривився, ставши схожим на малюка, якому не дали цукерку (щоправда, Рута цього вже не помiтила: сльози заслали погляд i перетворили хлопця на змазаний силует), а тодi стрельнув убiк недопалком, сiв у машину й поiхав.




12


Хвилину пiсля того, як червонi габаритнi вогнi «мерседеса» розчинилися в сутiнках, Рута не могла опанувати себе. Вона розлючено сопiла, iз грудей пiднiмався жар, укриваючи багряними плямами шию та щоки. Втiм гнiв швидко вичах. Дiвчина несподiвано гостро осягнула, що стоiть сама-самiсiнька посеред безлюдноi вулицi пiд каламутним небом без зiрок. Вона вагiтна. Лара поiхав i бiльше не повернеться. І цього тижня – перший екзамен ЗНО, тобто вранцi вона мае бути в школi. Важке дихання поволi змiнилося схлипами, i Рута, стримуючи глухi ридання, затулила обличчя долонями.

Один за одним спалахували лiхтарi. Потрiбно було йти додому, аби батьки щось не запiдозрили, проте Рута не могла. Ледве примусивши себе зрушити з мiсця, вона дворами побрела до вулички Клима Савура, за рестораном «Vinograd», iз внутрiшнього дворика якого тхнуло зiпсованим м’ясом, узяла праворуч, у бiк Палацу дiтей та молодi, пiсля чого набрала сестру.

– Я не знаю, що менi робити, – попри всi намагання не розплакатися, пiд кiнець фрази Рута заквилила.

– Ви поговорили?

– Так. Вiн приiжджав. Ми зустрiлися.

Квилiння посилювалося й ось-ось мало вийти з-пiд контролю.

– Не плач! – наказала Індi.

– Вiн козел, – мiж схлипами втиснула Рута, – сраний козляра.

– Рут, заспокойся, будь ласка. Я знаю, що вiн козел. Про що ви домовилися? Що вiн сказав?

Секунд двадцять Рута шумно дихала.

– Наполягав на абортi.

– А ти?

– Послала його.

Нестримнi схлипи таки стали надривним риданням.

– Давно треба було. Мала, не реви! Що ти вирiшила? Ти хочеш зробити аборт?

– Вiн сiв у машину й поiхав, – затинаючись i розтираючи сльози, почала розповiдати Рута. – Був такий холодний. Наче нiчого й не сталося. Ну аякже, вiн же просто звалюе, а менi тепер… – Вона похлинулася, тепер уже вiд злостi. – Блядь! Як я могла так помилятися?!. Я не знаю… не знаю, що вирiшила.

– Ти хочеш зробити аборт? – повторила Індi.

Певна рiч, вона хотiла зробити аборт. Але боялася.

– Я буду мати пiсля цього дiтей?

– Так. До восьмого тижня все роблять медикаментозно. Ризик мiнiмальний.

– Вiд оцього твого «ризик мiнiмальний» пиздець як полегшало. – Рута дiсталася перехрестя вулиць Стуса й Осторовського та зупинилася перед здебiльшого неосвiтленим парком ПДМ. Секунду повагалася, але зрештою перейшла дорогу та пiрнула у пiвтемряву. – Тобто достатньо буде прийняти пiгулку, i все?

За пiвсотнi метрiв попереду Рута помiтила якийсь силует. Несамохiть сфокусувалася на ньому, проте, зрозумiвши, що то чоловiк вигулюе собаку, знову зосередилась на розмовi.

Індi кахикнула перед тим, як вiдповiсти:

– Не зовсiм. Пiсля розмови з тобою я зателефонувала однiй викладачцi та розпитала, як воно вiдбуваеться в таких… е… випадках. Це називають нехiрургiчною медикаментозною провокацiею мимовiльного аборту. Все проходить пiд наглядом лiкаря. Спочатку тобi дають три таблетки мiфепристону (це стероiдний препарат, який убивае ембрiон), а через двi доби – також обов’язково за присутностi лiкаря – мiзопростол. Потiм лежиш у стацiонарi й чекаеш, коли станеться пере

Сторінка 33

ивання вагiтностi. Викидень тобто. Ну, це кiлька годин. Не бiльше як день. Через десять днiв iдеш на пiдсумковий огляд до гiнеколога. Все.

– Жесть яка, – пробелькотiла Рута.

– Де ти зараз?

– На ПДМi.

– Повертайся додому та поговори з мамою.

Рута перечепилася через щось у темрявi й ледь не проорала носом землю.

– Бля, – вилаялася вона, а тодi ще гучнiше: – Ти здурiла! Нi! У мене е грошi! Не здумай нiчого розповiдати матерi – я все зроблю сама!

Чоловiк у темрявi якийсь час приглядався до неi, пiсля чого, гукнувши собаку, швидко закрокував геть.

Індi не стрималася:

– Рут, ти вляпалася в доросле лайно, то й поводься як доросла!

– А я як поводжуся?! – розлютилася Рута.

– Так, наче застрягла мiж дiвчинкою й жiнкою. – Помовчавши, сестра продовжила рiвнiшим голосом: – Рiч же не в грошах. Я не сумнiваюся, що ти можеш усе зробити сама, але як ти це приховаеш? Думаеш, мама не дiзнаеться? Та ти не встигнеш вийти за дверi пiсля першого прийому, а iй уже телефонуватимуть. Це лiкарi, вони всi одне одного знають. Послухай мене: поговори з мамою, вона зрозумiе. Вона все вирiшить. Зробить усе правильно. Вона все життя працюе в лiкарнi.

Рута зупинилася та, обхопивши себе однiею рукою, опустилася просто на бордюр. Їi сестра мала слушнiсть. Як завжди. І це лише посилювало роздратування.

– Бляха, це все так невчасно… У четвер перший екзамен.

Індi стрималась, аби не бовкнути, що «залетiти вчасно» – це оксюморон, такого не бувае, натомiсть проказала:

– Тому поговори з мамою. Пиши екзамен i роби аборт. Час iще е. Вигадаете разом якусь байку, щоб пояснити батьковi, чому тобi треба до лiкарнi.

Рута вперлася лiктем у колiно й поклала долоню на голову.

– Індi, приiжджай, – промовила вона захриплим вiд утоми голосом. – Ти потрiбна менi.

Сестра довго мовчала перед тим, як вiдповiсти.

– Не можу, мала.

– Розумiю…

– У мене теж екзамен. Потерпи трохи.

Дiвчата водночас зiтхнули.

– Коли ти повертаешся? – запитала Рута.

– Якщо все добре, у п’ятницю ввечерi. Найпiзнiше – в суботу зранку. Ілля вже вiльний, уже все склав, але я не можу поiхати з ним. Мушу бути тут.

– Я чекатиму. – Рута стишила голос, нiби боялася, що ii хтось пiдслухае. – Я тебе дуже чекаю.

– Вище носа, мала. Все буде пучком. Прорвемося.

Закiнчивши розмову, Рута пiдвелася й уперто стиснула щелепи. Лара не залишив iй вибору. З них двох сильною повинна стати саме вона. Вона вiзьме все у своi руки. Індi мае рацiю: поговорити з матiр’ю, написати перше ЗНО, зробити аборт. Отакий план. Заштовхавши телефон до задньоi кишенi джинсiв, дiвчина попрямувала до скупо пiдсвiчених вуличними лiхтарями панельних багатоповерхiвок, що безладно громадились удалинi.




13


Реакцiя Амiни виявилася значно менш бурхливою, нiж очiкувала Рута. Вислухавши доньку, жiнка лиш ошелешено притихла. Спливла хвилина, доки вона спробувала щось промовити, кiлька разiв навiть розтуляла губи, проте не спромоглася витиснути iз себе жодного звуку. Амiна помiтно зблiдла – всi кольори на обличчi немовби зсунулися в бiк сiрого – i зсутулилася. Рута пригнiчено тупилась у пiдлогу, iй було боляче дивитися на розчаровано опущенi кутики рота й збентежено застиглi очi матерi.

Зрештою Амiна не своiм голосом запитала, чи Рута впевнена, що вагiтна. Дiвчина мовчки дiстала з шухляди тест i показала його матерi. Наступне запитання було про термiн. Рута вiдповiла: три тижнi. І тiльки пiсля цього Амiна поцiкавилася, як вона почуваеться. Пiд зневiреним материним поглядом дiвчина почувалася так, нiби ii пiдсмажують на повiльному вогнi, однак запевнила, що добре, з нею все гаразд.

Потiм вони довго мовчали, й тепер уже мати уникала дивитися на доньку.

Пiсля кiлькох хвилин обтяжливоi тишi Амiна нерiшуче, наче боялася зруйнувати власний голос, запитала, чи Рута згодна на аборт.

Отримавши ствердну вiдповiдь, мати якийсь час споглядала своi складенi руки, пiсля чого пiдсiла ближче та обiйняла доньку. Дiвчина гiрко розплакалася. Не бажаючи, щоби плач долетiв до вух батька, вона закусила кулак i примусила себе затихнути.

Попри обiйми, Руту пригнiчувала материна мовчазнiсть. Їй хотiлося говорити – вирiшити, як дiяти далi, з’ясувати, коли краще зробити аборт, почути щось заспокiйливе, – словом, говорити, говорити, поки не закiнчаться слова, проте розмова не складалася. Амiна нiби через силу пообiцяла, що домовиться на вiвторок про необхiднi аналiзи, пiсля чого знову принишкла.

Вони просидiли, обiймаючись, аж поки Рута не сказала, що ii хилить на сон. Амiна, якось невпевнено побажавши доньцi на добранiч, пiдвелася. Коли мати, зупинившись на порозi кiмнати, озирнулася, Рута пошепки попросила ii нiчого не розповiдати батьковi. Амiна вимучено посмiхнулася – звiсно, вона не розповiдатиме, – а тодi переступила через порiг i, кинувши щось на кшталт «поговоримо завтра», безшумно причинила за собою дверi.

Рута роздяглася, розстелила постiль i погасила свiтло. Поговоримо завтра. Про що iм iще говорити? Вона не змiнить свого рiшення. Вона робитиме аб

Сторінка 34

рт. Кiлька хвилин дiвчина прокручувала в головi розмову та зрештою почала думати, що материну понуру безмовнiсть треба пов’язувати не так iз жалем, як iз болiсним розчаруванням. Почуваючись нiкчемою вiд того, що не виправдала сподiвань матерi, Рута сховала лице в подушку та проплакала до пiвночi.




14


And strange as it soundsDeath knows no bounds.

    Iron Maiden, «The Legacy», 2006[10 - І хай як дивно це звучить,Смерть не мае меж.– Iron Maiden, пiсня «Спадок», 2006 (англ.).]

Уранцi понедiлка, 20 травня, Рута Статник вийшла з дому з твердим намiром вiдвiдати школу. Щось спонукало ii вдавати, нiби вчора нiчого не сталося, а в ii життi досi все як завжди. Наче, не думаючи про вагiтнiсть, вона могла й почуватися не вагiтною.

Зазвичай дорога до школи займала не бiльше як п’ять хвилин – треба було перескочити на iнший бiк Грушевського й трохи спуститися вулицею, – та цього разу лише до пiшохiдного переходу Рута пленталася майже десять. За крок вiд «зебри» дiвчина спинилася. Перед очима досi маячiло засмучене обличчя матерi (за снiданком вони не обмiнялися жодним словом), у свiдомостi мерехтiли фрагменти Лариних фраз (дещо розмитi, неначе вона вчитувалася в них на швидкостi), i понад усiм цим сяяла холодними вогнями особливо дошкульна думка, що засiла в мозку вiдразу пiсля пробудження, коли Рута почула, як ii батько, гучно сякаючись i спльовуючи, приймае душ: якби не сварка з ним, вона б не поiхала з Ларою, не напивалася б, а отже, нiчого цього не було б. Сонце пiднялося достатньо високо, та поки що не пекло, i Рута, пiдставивши обличчя м’яким променям, уявила, як це – сидiти на уроцi, коли голову переповнюе все це лайно, а живiт розпирае вiд газiв.

Перехняблена маршрутка загальмувала, пропускаючи ii, тож Рута мусила ступити на перехiд. Вона на ходу дiстала смартфон i проглянула розклад урокiв на сьогоднi: бiологiя, украiнська лiтература, фiзика, украiнська мова, двi алгебри й iсторiя Украiни. На алгебру та фiзику начхати, зате з укрмовою й укрлiт складнiше. У четвер ЗНО з украiнськоi, i дiвчина розумiла, що iй не зайве послухати, що розказуватиме Ада Романiвна. Втiм, опинившись на iншому боцi вулицi, Рута впевнилась, що не висидить за партою навiть хвилини. Вiд самоi лише думки про апострофи, вiдокремленi означення та граматичнi помилки голову немовби електричними розрядами прошивало. Тож замiсть повернути праворуч i попрямувати до шкiльного подвiр’я дiвчина попростувала вперед вулицею Орлова. Вона вставила у вуха навушники i, проминаючи шкiльний стадiон, пришвидшила крок, аби не втрапити на очi комусь з учителiв.

Коли у школi пролунав перший дзвiнок, Рута саме перетнула Костромську й стала на встелену бетонними плитами алею, що вела до Пагорба Слави.













Монумент Вiчноi Слави, або Пагорб Слави, був типово-радянським, прямолiнiйно-пафосним архiтектурним комплексом на схiднiй околицi Рiвного. Складався з височенного пiлона-обелiска на пагорбi, алеi Пам’ятi та виставкового майданчика з вiйськовою технiкою. Монумент вiдкрили 1985-го, i майже вiдразу по тому й занедбали. За тридцять рокiв майже всю технiку понiвечили, з единого розташованого на майданчику лiтака – фронтового винищувача МiГ-21 – зрiзали алюмiнiеву обшивку, а парку довкола дозволили перетворитися на дрiмучi хащi. Мiсце було занехаяним, але спокiйним – через вiддаленiсть вiд центру мiста його оминали навiть бомжi, – i саме тому Рута сюди прийшла.

Дiвчина пiднялася сходами до круглого газону на вершинi пагорба, який пiвколом огинала бетонна стiна. По центру зринав угору п’ятдесятиметровий обелiск, пiд яким стояла скульптурна композицiя з бронзи – солдат, партизан i дiвчинка. Лiворуч зi стiни випирав барельеф iз двома десятками фiгур на тему вiйни. Рута рушила в обхiд стiни, щоб вийти до пiднiжжя обелiска, коли телефон тихо дзизнув, сповiстивши про надходження текстового повiдомлення. Вона подивилася на екран. Есемес вiд Іванки:



08:36

Ти де?


Дiвчина вiдписала у вiдповiдь:



08:36

Мене сьогоднi не буде.


За мить на екранi вигулькнуло:



08:37

Цiлий день?

Чому?


Рута почала набирати: «Менi погано», але вiдразу стерла повiдомлення. Вона справдi почувалася не дуже добре, проте розумiла, що така вiдповiдь призведе до нових запитань, а втягуватися в переписку з Бадалян дiвчина зовсiм не мала бажання.

Поки вона мiркувала, що надрукувати, телефон знову завiбрував.



08:38

Чорнай розпитуе про тебе.

Питае, де ти.


Рута похолола. Звiсно, вона усвiдомлювала, що йдеться про Анну Ігорiвну, а не про Якова Демидовича, та фраза однаково здавалася моторошною. Дiвчина вкотре вiдзначила незбагнений iнтерес до неi Анни Ігорiвни. А що, як вона зателефонуе батькам? Це малоймовiрно, та все ж…

Рута швидко настрочила:



08:38

Придумай щось. Скажи iй, щоб вона заспокоiлася. Не хочу, щоб телефонувала батькам. Бо вона може.


За двi хвилини вiд Іванки надiйшло:



08:40

Все гут, я тебе вiдмазала.

Тебе не буде взагалi?


Рута не зреагувала. Вон

Сторінка 35

пiднялася до обелiска й сiла на бетонний парапет, що пролягав вiд його пiднiжжя. Сперлася спиною на мармуровий блок. Лiворуч, просто пiд нею, починався бронзовий барельеф, праворуч розкинувся майданчик iз попсованою вiйськовою технiкою. Одному з танкiв вандали розвернули башту гарматою назад, розтерзаний кiстяк МiГ-21 нагадував нещадно погризений гусiнню осиковий листок.

Наступнi п’ять годин дiвчина провела пiд монументом. Слухала музику, дивилася клiпи, якi пiдкидав Ютуб, намагалася нi про що не думати. Їй подобалося жалiти себе. Та жалiсть була дещо перебiльшеною, адже в душi Рута розумiла, що нiчого насправдi непоправного не сталося. Так, вона наламала дров, однак екзамени вона складе (у цьому не сумнiвалася), а мама обов’язково допоможе з абортом. За три мiсяцi вона про все забуде та вирушить на навчання, скажiмо, до Киева. Почне все спочатку. Проте в тому була якась садистська насолода – розпачливо спiвчувати самiй собi й водночас тiшитися затаеним усвiдомленням: хай яким важким видасться лiто, вона впораеться i врештi-решт усе буде добре.

Коли Рута, вiдчувши, що зголоднiла, спустилася з пагорба, сонце вже перевалило зенiт. На Андрiiвському ринку бiля старого автовокзалу вона купила собi шаурму. Уроки вже закiнчилися, але додому не хотiлося. Рута пройшла пiшки всю Киiвську, потiм Соборною дiсталася до центру мiста. У мобiльнiй кав’ярнi навпроти кiнотеатру «Украiна» взяла лате, побродила «бродвеем» i, проминувши готель «Мир», дворами рушила до Палацу дiтей та молодi.

Прогулянка розслабила ii. Заколисуючи в долонях пластянку з кавою, Рута заспокоiлася. Вчорашнi нервовi розмови з сестрою та матiр’ю несподiвано постали в iншому свiтлi, i поступово на мiсцi пригнiчених думок виникла iлюзiя, нiбито життя не таке складне, як здаеться, i навiть найважчi проблеми можна з легкiстю вирiшити. Ця небезпечна фантазiя цiлковито позбавляла страху перед неминучою вiдплатою за хибнi рiшення. Рута почувалася так, наче життя влiпило iй оглушливого ляпаса, а вона встояла, витримала удар – як доросла – i тепер готова до чого завгодно.

Звiсно, вона помилялася. Життя ось-ось мало явити перед нею одну зi своiх найжорстокiших iстин: найдошкульнiший удар завжди отримуеш у момент найбiльшого розслаблення.

Сестра зателефонувала за чверть до п’ятоi. Не виймаючи навушникiв, Рута натиснула «Вiдповiсти».

– Як ти? – запитала Індi.

Запитання видалося Рутi безглуздим.

– Як що?

– Ну, як ти почуваешся?

Уперше за багато рокiв сестра по-справжньому розiзлила ii.

– Індi, я вагiтна. Менi сiмнадцять, i я, блядь, завагiтнiла. Це неначе дiзнатися, що ти хвора на рак! У сiмнадцять! Ось як я почуваюся.

– Ти не в школi?

Ще одне нелогiчне запитання: вже майже п’ята, Індi вiдомо, що уроки закiнчилися. А потiм… у головi сколихнувся якийсь невиразний здогад, i Рута мимоволi напружилася.

– Чого ти питаеш?

– Мама телефонувала.

У грудях тьохнуло.

– І?

– Питала, чи я знаю, де ти.

Рутине серце стиснулося ще бiльше.

– Вона ж могла сама мене набрати.

У динамiку – тиша. Рута вiдчула, як до горла пiдкочуе добре знайоме роздратування через те, що не бачить обличчя сестри.

– Індi, не мовчи. Вона щось iще говорила?

– Вона не просила телефонувати тобi, це я сама, ну… – Зрозумiвши, що це виправдовування – не вiдповiдь на поставлене запитання, Індi нiяково закашлялася. Потiм додала: – Рут, iди додому.

Тiеi митi Рутина млява пiдозра переросла в упевненiсть.

– Вона розповiла батьковi? – Їi обличчя немовби замерзло, дiвчинi не вдавалося поворухнути жодним м’язом.

– Я не знаю.

Рута вловила ii – майже невловиму паузу перед вiдповiддю.

– Індi, скажи менi.

– Вона запитала, чи я не знаю, чому ти затримуешся, запитала, де ти, i додала, що вони чекають на тебе.

Вони.

Рутине лице набуло жовтуватого вiдтiнку.

– Бляха! – Затишна ментальна бульбашка, в якiй дiвчина ховалася впродовж п’ятигодинноi медитацii на Пагорбi Слави, несподiвано луснула.

– Чому ти його так боiшся?

– Бо останнiм часом вiн поводиться так, начеб едина мета його iснування – зiпсувати менi життя!

– Не треба так.

– Менi жопа!

– Мама знае, що робить.

– Нiфiга вона не знае! – Рута боролася з бажанням висмикнути навушники з вух, викинути телефон i чкурнути геть; з рота аж слина летiла. – Дарма я iй зiзналася! І тобi не треба було розказувати!

– Охолонь. – Індi стримувалася. – Я на твоему боцi.

– Ти не розумiеш, – заливаючись багрянцем, цiдила Рута. – Ти вже три роки тут не живеш. Вони ненавидять мене. Обое!

– Не мели дурниць! Особливо про маму. В ii бажаннi бачити тебе лiкаркою немае нiчого поганого. Вона за тебе горою стоiть.

– Це ти не мели дурниць! Ти не бачила ii обличчя вчора. Вона навiть не накричала на мене, бо iй начхати. Уявляеш? – фрази накладались одна на одну. – Я розчарувала ii, Індi, не виправдала сподiвань, i тепер вона думае, що я зовсiм якась нетямуща, не варта навiть того, щоб на мене голос пiдвищувати!

– Вони тобi не вороги. Ми сiм’я. І ми повиннi дiяти як сiм’я, розрули

Сторінка 36

и це все разом. Сама ти не впораешся.

Рутинi очi спалахнули металевим свiтлом.

– Ну звiсно, не впораюся! Я ж не знаю, що менi робити з моiм життям, а ви всi такi розумнi та правильнi!

Індi набридло iхне пустопорожне перегиркування, i вона втомлено промовила:

– Менi жаль, що я не можу бути поряд.

Рутине обличчя загострилося, вона вся напружилася, нiби очiкувала на доторк розпеченого металу, а потiм ураз поникла.

– Бляха, Індi… – Плечi опустилися, на очах проступили сльози. – Я так сумую…

– Я теж. – Індi безпорадно зiтхнула. – Вибач. Якби могла, я приiхала б.

Рута шморгнула. Довго мовчала перед тим, як озватися.

– Усе нормально. Складай екзамен, я розберуся.




15


По-справжньому хмаритися почало вiдразу пiсля полудня, i за хвилину до п’ятоi, коли Рута повернулася додому, на небi майже не залишалося просвiтiв. Тiльки над самим горизонтом у покошланих, набряклих вологою хмарах зяяла вузька розколина, забарвлена у пурпуровий i золотавий кольори.

Роззувшись, дiвчина безшумно пройшла коридором i зупинилася на порозi зали.

Батьки чекали на неi. Григiр, склавши руки на грудях, застиг упiвоберта бiля вiкна. Вочевидь, щойно повернувся з роботи, бо й досi був у шерстяних штанах i свiтло-блакитнiй сорочцi. Хоча вiн i не був гладким, округлий живiт перевалювався через туго затягнутий пояс – завдяки мутнуватому свiтлу, що прорiзалося крiзь хмари, це особливо впадало в очi.

Рута окинула поглядом його згорблену постать i на мить вiдчула щось схоже на жаль. Батько здавався сумним i цiлковито розбитим. Дiвчина раптом осягнула, на що вiн перетворився за вiсiм рокiв, якi минули пiсля смертi Дем’яна. Таке враження, нiби простiр, що вiн займав, увесь цей час неухильно звужувався. Григiр майже нiкуди, крiм церкви, не ходив, на роботi нi з ким не спiлкувався, навiть удома здебiльшого сидiв у спальнi та читав релiгiйнi брошурки. Довжелезнi вiсiм рокiв свiт довкола нього стискався, i Рута нарештi помiтила, що вiн i сам всихаеться. Вона побачила кiлька нових зморщок на щоках, першi сивi пасма на скронях. Блiдо-рожева з цятками лупи шкiра голови просвiчувала крiзь порiдiле волосся.

Батько не дивився на неi.

Спiдлоба зиркнувши на матiр, дiвчина сердито зцiпила зуби.

Амiна пiдпирала шафу, переводячи погляд iз чоловiка на доньку. На чверть хвилини у повiтрi повисло напружене мовчання. Рута вiдчувала, що батьки сперечалися й не завершили – якийсь час пiсля того, як прочинила дверi квартири, вона чула iхнi напруженi голоси, та щойно зрозумiвши, що донька вдома, батьки принишкли.

– Присядь. – Амiна кивком голови вказала на диван.

Рута спершу хотiла ii проiгнорувати, але потiм, зрозумiвши, як неймовiрно втомилася, вирiшила, що нiчого не станеться, якщо вислуховуватиме iх сидячи. Вона встигла ступити лише два кроки до дивана, коли батько повернувся до неi обличчям, i дiвчина, перелякано вирячившись, позадкувала. Його лицьовi м’язи безперервно рухалися. Водянисто-сiрi очi випирали з-помiж запалених повiк, гримаса на обличчi то з’являлася, то зникала, так наче щось боролося в його заiржавiлому, сточеному виразками болю мозку. Нарештi обличчя застигло перекошеним, i Григiр хрипко вiдкарбував:

– Шльондра. – Очi були сiрi, неначе вода. Вiн виставив перед собою вказiвний палець: – Шльондра!

Рута отетерiла. Григiр шарпнувся до доньки, проте Амiна заступила йому шлях:

– Тихше. Ми ж домовлялися.

І тодi голосом, схожим на той, що видае загнана у глухий кут тварина, Григiр загорлав:

– Нi про що ми не домовлялися! Заткнися! Подивись на неi! – Фрази були немов удари батога, Рута пiсля кожноi щораз бiльше зiщулювалася. – Глянь, до чого ти довела! Ось плоди твого виховання! А я ж попереджав, казав тобi, що так буде! Казав чи нi?

– Казав. Просто вiдiйди, – заговорила Амiна так, нiбито iй було боляче вимовляти слова. – Залиш нас удвох.

– Я нiкуди не пiду!

Вiн задер пiдборiддя. Уперто стиснутий рот став схожим на анус.

– Григоре, будь ласка…

– Ця дурепа тепер сидiтиме вдома! Ви обидвi тепер робитимете, що я дозволю, i лише спробуйте…

Почувши «дурепа», Рута несподiвано для себе випросталась i вишкiрилася. Обличчя спалахнуло холодним лютим сяйвом.

– Не сидiтиму! – вигукнула вона.

Григiр витрiщився на неi.

– Що?

– Сказала, не сидiтиму!

Стiни кiмнати вiдлунювали ii прихриплий голос.

– Худоба невдячна, не смiй менi перечити! – Вiн ступив крок уперед, однак Амiна вчасно змiстилася так, щоб i далi не пускати його до доньки. Вiдштовхнути дружину Григiр не наважився. – Геть! – заволав понад ii головою. – Марш до своеi кiмнати! Заткнись, i щоб я тебе не бачив! – з губiв злiтали краплi в’язкоi слини. – Ти тепер без дозволу носа з квартири не вистромиш! Затямила?! Почула мене?!!

І так розчервонiле пiсля цiлого дня на сонцi обличчя Рути налилося кров’ю.

– Це все ти винен! – голос вiдразу пiдскочив до огидного фальцету. Адреналiну в кровi було так багато, що спирало подих. – Якби не ти, нiчого цього не було б! І ти не маеш права…

Амiна раптом вiдскочила в

Сторінка 37

д Григора й затулила доньцi рот. Рута вiд несподiванки лише заклiпала. Прибравши долоню, жiнка розвернулася та заговорила до чоловiка рiвним, ненапруженим голосом, нiбито заспокоювала пацiента перед уколом:

– Вони були п’яними та припустилися помилки. Ми не в Середньовiччi живемо, i твоя донька мае право вибору. Якщо вона так вирiшить, – виразний акцент на «вона», – ми вiдведемо ii до лiкаря, який зробить аборт.

Григiр кавкнув, неначе вдавившись кiсточкою.

– Що ти сказала?

Рута мовчала, намагаючись погамувати тремтiння. Ну навiщо? Навiщо було йому розповiдати?

– Так, вони були п’янi, iнакше нiчого цього не сталося б. – Амiна дивилася на чоловiка в упор. Рута вiдчувала, як невимовно вiн дратуе матiр, i дивувалася, як iй удаеться залишатися спокiйною. – Григоре, це погана iдея – народжувати дитину, яку зачали напiдпитку. Термiн невеликий, нiчого в тому страшного немае. Їй краще спробувати iншого разу, коли вона мiцно стоятиме на ногах, коли усвiдомлено хотiтиме дитину, коли… – тут Амiна не стрималася, i в голосi задзвенiли металевi нотки: – Хоча б, чорт забирай, буде не пiд алкоголем!

Григiр ii бiльше не чув.

– Ти сказала аборт? Який аборт? – забелькотiв вiн. – Нiхто не робитиме аборт, про що це ти? – Чоловiк, як звiр у клiтцi, заметався кiмнатою та, нестямно трясучи головою, заторохтiв: – Нi, нi, нi. Я цього не дозволю. Так не буде. Ти виховала з неi шльондру, та я не дам тобi перетворити ii на вбивцю. Чуеш, що я кажу? – голос набрав сили й затвердiв. – Моя дочка не стане вбивцею!

– Григоре…

Вiн зупинився i, судомно стискаючи та розтискаючи пальцi, гаркнув:

– НЕ СТАНЕ!

Амiна завмерла перед донькою, ледь розвiвши руки та намагаючись ii захистити, проте Рута вихилилася з-за материноi спини й випалила:

– Я тебе ненавиджу!

Широко розплющенi очi проштрикували батька наскрiзь. Нi вона, нi мати не виннi, що горе виiло його зсередини, неначе паразит. Нi вона, нi мати не заслуговують на страждання через його схильнiсть до затяжних нападiв самокатування. Рутi кортiло вигукнути ще щось подiбне, але вона загрузла в павутиннi незрiлих, наелектризованих думок, зрештою лише люто виплюнула:

– Це ти вбивця! – i захлинулася повiтрям. Батько пополотнiв. – Ти, а не я! Все через тебе!

Потiм розвернулася й побiгла геть. Вискакуючи з квартири, Рута спробувала грюкнути дверима, проте занадто сильно приклалася, i дверi замiсть зi стуком зачинитися вiдлетiли вiд одвiрка й залишилися вiдчиненими. Амiна почекала, поки затихне вiдлуння доньчиних крокiв, а тодi повiльно повернула голову до чоловiка. Григiр стояв блiдий, мов гiпсова статуя, сам на себе не схожий. Усi зморшки та складки на обличчi обвисли, нiбито хтось перетяв нерви, що тримали в тонусi лицьовi м’язи. Амiна вийшла в коридор i тихо причинила вхiднi дверi. Григiр провiв ii пригальмованим поглядом, одначе з мiсця не зрушив. Так i стовбичив посеред кiмнати.

Лише худорлявi груди ходили ходором.














16


Рута бiгла, не розбираючи дороги. За пiвхвилини дiсталася пiшохiдного переходу навпроти «Броварнi на Грушевського», потiм вулицею Орлова помчала повз школу й далi на схiд до околицi мiста, не усвiдомлюючи, що рухаеться тим самим маршрутом, що й уранцi. На перехрестi з Буковинською дiвчина стомилась i, хрипко дихаючи, спинилася.

Серце калатало пiд горлом, перед очима кружляли срiблястi мушки. Майже хвилину, впершись долонями в колiна, Рута вiдсапувалася й безуспiшно намагалась осмислити те, що щойно трапилося. Мати стала на ii бiк, одначе дiвчина сердилася на неi. Рута не розумiла, навiщо Амiна розповiла про все батьковi. Адже це все лише ускладнило. Дiвчину не полишала рiшучiсть перервати вагiтнiсть, просто тепер це складало тiльки маленьку частинку значно бiльшоi проблеми. Як залагодити решту й що робити пiсля всього, що почула та наговорила батьковi, вона не знала. Вiдтепер ситуацiя в принципi не мала рiшення, яке б усiх задовольняло. Григiр нiколи iй не пробачить!

Вiдновивши дихання, Рута повiльно рушила у напрямку Пагорба Слави. Силкувалася нi про що не думати, та в головi безперестану крутилися батьковi образливi слова.

(шльондра)

(дурепа)

(заткнися)

(я не дам перетворити ii на вбивцю)

Вони пекучими скалками засiли в мозку. Намагаючись виштовхати iх зi свiдомостi, дiвчина уявила, як хапае зi столу вазу й розбивае нею обличчя батька. Такi огиднi думки рятували вiд моторошноi порожнечi, що розросталася в грудях. Рута не була релiгiйною, та, схоже, ii батько таки досягнув свого – десь над шлунком поволi зсiдалася вiдраза до самоi себе. А що, як вона справдi аж така погана? Шльондра. Дурепа. І вбивця.

Рута пiднялася до того самого мiсця, де провела першу половину дня, i на мить зацiпенiла, вражена тим, як усе змiнилося. Ще зовсiм нещодавно залита сонячним сяйвом затишна мiсцина тепер нагадувала мiзансцену з фiльму жахiв. Над обелiском мчали такi низькi хмари, що стiна з багатоповерхiвок, якi бовванiли на заходi, пiд ними наче зiщулилася. З пiвночi, сходу та пiвдня монумент оточув

Сторінка 38

ли поля, i нiчим не стримуванi хвилi теплого вiтру накочувалися на дерева бiля пiднiжжя пагорба; крони хиталися та зловiсно шумiли.

Звiдти ж, iз заростiв, долинало вороняче каркання, хоча самих птахiв Рута не бачила. Пахло вологою землею, розiпрiлим на сонцi смiттям i ще… чимось дивним. Дiвчина поморщилася. Вiтер видимав з-помiж дерев неприемний солодкуватий запах, нiбито там зарiзали тварину. На упорнiй лапi однiеi з гаубиць розсiлися трое пiдлiткiв. Двое менших не вiдлипали вiд телефонiв, третiй, найвищий, нахабно пожирав Руту поглядом. Вiдчувши дискомфорт, дiвчина вiдвернулася. Потiм, на ходу вишукуючи номер сестри, прудко збiгла з пагорба.

Індi не вiдповiла.

Рута подалася навмання вулицею Костромською. Дiйшла до ресторану «Бармаки», за готелем «Melrose» взяла лiворуч i спустилася до палацу культури «Текстильник». Дорогою кiлька разiв набирала сестру, проте Індi, як i ранiше, не вiдповiдала.

Упродовж наступноi години Рута блукала дворами неподалiк першого корпусу гуманiтарного унiверситету. Заспокоiтись не вдавалося. Зосередитися теж. Думки скакали, мов навiженi. Чи йти завтра до школи? Чи мати домовилася про аналiзи? Якоiсь митi дiвчина згадала, що до першого ЗНО залишаеться тiльки два днi, i ледь не застогнала. Через гнiтючу неможливiсть сконцентруватися Рута почувалася цiлковито безпорадною. Вона навiть не уявляла, як заявиться сьогоднi додому.

Індi чомусь не озивалася.

Ближче до восьмоi температура повiтря рiзко впала – не так, аби замерзнути, та все ж вiдчутно. Насичений вологою пiвнiчний вiтер нарештi набрав достатньо сили, щоби протиснутися крiзь будiвлi та розвiяти застояну духоту, яка заполонила мiсто впродовж дня. Запахло дощем, i Рута попрямувала до центру мiста.

У ресторанi «New York Street Pizza», що на другому поверсi «Злати Плази», куди вона зайшла повечеряти, дошкульна нервознiсть потрохи спала. Рута не те щоб заспокоiлася, а радше втомилася нервуватись. М’язи нiг аж палали, зате вiдчуття притупилися. Майже годину вона длубалася в салатi «Цезар», потiм iще стiльки ж часу просто сидiла за столиком, тоскно втупившись у вiкно, i пiшла з ресторану, лише коли зловила на собi косi погляди бармена й офiцiанта.

Дощ нiяк не починався, проте хмари повисли так низько, що сутiнки запали ще задовго до заходу сонця. О пiв на десяту, коли Рута спустилася до Лебединки, надворi стало темно, майже як уночi. Вона не нарiкала – у темрявi краще думалося. Крокуючи довкола озера, дiвчина прокручувала варiанти подальших дiй, так нiби роздивлялася картинки в головi. Власне, варiантiв у неi було небагато. Рута саме зважувала, як вчинить, якщо батько таки переконае матiр, що iхнiй доньцi не варто робити аборт, коли в кишенi завiбрував мобiльний. Дiвчина дiстала його й апатично зиркнула на екран. Мама. Трохи повагавшись, вирiшила вiдповiсти.

– Де ти? – голос Амiни був звично тихим, але поза тим у ньому завiбрували якiсь новi, тривожнi нотки. Мати здавалася наляканою, i Рутина злiсть несамохiть почала випаровуватися.

– Гуляю, – вiдрубала вона. За мить промовила м’якше: – Просто гуляю.

– Йди додому.

Рута спочатку проiгнорувала материнi слова.

– Навiщо ти розповiла йому? – ображено запитала вона. – Ти ж пообiцяла, що не казатимеш.

– Йди додому, – повторила Амiна.

І це мало би прозвучати як наказ, але чомусь скидалося на благання про порятунок. Рута збентежилася. Що могло статися? Григiр побив ii? Дурниця. Бути такого не може. Навiть коли вона й Індiя були зовсiм малими, батько нiколи не пiдiймав на них руку. Мiг прикрикнути, але жодного разу й пальцем не зачепив.

– Мам, я прийду. Все нормально. Ще ж не пiзно. Менi треба трохи часу…

Амiна ii недослухала:

– Негайно.

У Рути виникло вiдчуття, нiби всi ii органи, смикнувшись, зсунулися на кiлька сантиметрiв донизу.

– Що трапилося?

– Ти потрiбна своiй сестрi.

– Індi в Рiвному? – Дiвчина спинилася, втупилася в темну, ледь вкриту брижами гладiнь озера. Вони розмовляли кiлька годин тому, й Індi запевнила, що ранiше за п’ятницю додому не повернеться. – Ма, вона сказала менi, що…

Телефон бiля вуха видався пiдозрiло тихим. Рута, поглянувши на екран, виявила, що мати розiрвала зв’язок. Секунду-двi вона здивовано супилася, потiм швидко набрала сестру. Виклик пiшов, однак Індi не вiдповiдала. І тодi Рута майже бiгом припустила геть iз Лебединки.

Попрямувала до ЦУМу. Там можна сiсти на маршрутку й через двi зупинки вийти на Грушевського. Так буде швидше, нiж пiшки.

Коли Рута проминула «Злату Плазу», телефон знову завiбрував. Не подивившись на екран, дiвчина притулила його до вуха та вiдповiла:

– Мам! Алло! Що сталося?

– Привiт…

– Хто це?

– Лара, – у голосi бринiв сум навпiл iз розчаруванням. – Це ж я. Не впiзнала?

Вiд несподiванки Рута ледь не заточилася. Серце пропустило удар, а тодi закалатало з подвiйною силою. Вона справдi не впiзнала й тепер розгубилася, як реагувати.

Хлопець неправильно потрактував ii мовчанку:

– Не клади трубку, будь ласка! Вислухай мене.

Рута й не збиралася, прот

Сторінка 39

продовжувала розгублено мовчати. Лара, пiдбадьорений тим, що Рута не обiрвала розмову, вже спокiйнiше запитав:

– Чого така захекана?

Дiвчина затамувала подих i швидко кинула:

– Поспiшаю. Кажи, що треба.

– Де ти? Треба поговорити.

– Ми вже поговорили, – попри намагання, Рута не могла опанувати себе. – І, по-моему, я пояснила, що не хочу тебе бачити.

– Так, я знаю. Я повiвся, як… козел. І тому хочу попросити вибачення. Ну, тобто…

Вiн принишк. Рута притискала телефон до вуха так, нiбито вiд сили натиску залежало, що вона почуе. Спливло кiлька нескiнченних секунд, доки хлопець ледве чутно мовив:

– Я хочу зустрiтися.

Рута аж здригнулася. Спершу мама, а тепер вiн. Голос звучав дивно – сторожко, розгублено й дуже самотньо. Щось скоiлося, здогадалась вона та майже запитала про це вголос, але стрималася.

– Хочу почати спочатку, – долинуло з телефона. – Обдумаемо все й разом вирiшимо. – Вiн зам’явся. – Ти ж iще не зробила… ну… не зробила?

– Це тебе не обходить.

Рута вистрелила вiдповiддю автоматично, не замислюючись, сама ж тим часом насупилась, аналiзуючи почуте. Лара хоче залишити дитину? Чи це iй здалося? Щось було не гаразд у його словах, у тембрi його голосу. Вiн нiби правильно складав речення, та це не допомагало приховати… Що? Щось йому муляло?

– Де ти? – запитав Лара.

– Чому питаеш?

Коротке, болiсне зiтхання.

– Чому ти не можеш просто сказати, де ти?

– Гуляю. Була на Лебединцi, тепер iду додому.

– Я… я можу пiд’iхати?

Рута зрозумiла, що не помилилася. Йому щось потрiбно.

– Нi.

– Рут.

Страшенно кортiло вiдрiзати «я не хочу тебе бачити», проте дiвчина не могла. Ненавидiла, зневажала себе через це, та не могла.

– Пробач. Щойно телефонувала мама, щось сталося вдома. Сестра повернулась, а мала бути аж у п’ятницю. І я… – Наступнi два запитання випурхнули наче нiзвiдки: – А ти? У тебе все гаразд?

Рута ладна була вирвати собi язика. Втiм Лара, схоже, ii не слухав.

– Тодi…

– Що?

– Ну, коли що, то скажеш, типу, я був iз тобою.

Вiн раптом заговорив так, мовби намагався заштовхати своi слова якнайглибше в ii голову. Рута звела брови на перенiссi.

– Кому скажу?

– Нiкому. Це лише якщо хтось питатиме.

– Ти у щось вляпався.

– Нi.

– Тодi чому я повинна комусь казати, нiбито ти був зi мною?

– Ти не повинна. Я просто прошу. Раптом хтось запитае. Нiчого серйозного. Скажеш, типу, я забрав тебе пiсля школи й увесь вечiр провiв iз тобою. Тобi хiба важко?

Рута думала ще щось запитати, проте зачепилася оком за електронний годинник на даху «Укрпошти». 21:58.

– Чувак, пробач, я реально мушу бiгти. – І пiсля короткоi паузи додала: – Набери мене.

Лара неохоче буркнув:

– Добре.

І розiрвав зв’язок.




17


– Індi! – ще з порога загукала Рута. – І-i-iндi!

Злива налетiла, коли до пiд’iзду залишалося пiвтори сотнi метрiв. Дiвчина подолала iх за пiвхвилини, але однаково змокла до нитки. Заскочивши до квартири, Рута скинула мокре взуття, промчала коридором i зазирнула до своеi кiмнати. Порожньо. Потiм метнулася назад у коридор i ледь не наштовхнулася на батька. Григiр вийшов зi спальнi й застиг у доньки на шляху.

Рута сахнулася та перелякано втягнула голову. Вона бiгла всю дорогу вiд зупинки на Грушевського й уже вдруге за день не могла вiддихатися. Не зводячи настороженого погляду з батька, дiвчина неголосно покликала:

– Ма-а?

У вiдповiдь – тиша. Рутi чомусь стало страшно. Вона дивилася на батька, ледь вiдвернувши голову й уникаючи погляду в очi. Так дивляться на незнайомого пса без намордника, вiд якого хтозна на що чекати. Григiр же глипав на доньку з неприхованою вiдразою, нiби та була якась… брудна.

– Немае iх, – сказав вiн.

– А де?

– У лiкарнi.

За вiкном бушувала негода. Було чути, як пiд поривами вiтру тремтять шибки. Несподiвано пiд дзеркалом на стiнi Рута побачила рюкзак Індii.

– Що трапилося? – випалила вона. – Де Індi?

– Поiхала до лiкарнi.

Рута спохмурнiла: п’ять годин тому сестра ще була в Тернополi. Батько додав:

– Із твоею сестрою все гаразд.

– Тодi чому вона в лiкарнi?

Секунд п’ять Григiр лише рухав губами, немовби репетирував вiдповiдь.

– Іллю збив автомобiль. Кiлька годин тому. Коли вiн на велосипедi повертався додому.

Рута застигла iз роззявленим ротом. На мить вiтер стишився, i дiвчинi здалося, нiби на тлi приглушеного шурхотiння дощу вона чуе, як падають на килим краплi з мокрого одягу й волосся. Секунду вона чiплялася за думку, що це якась помилка, адже Ілля, як i Індi, мав бути в Тернополi, а тодi пригадала, як сестра говорила iй, що хлопець добиратиметься до Рiвного без неi.

– Індi, щойно дiзналася, сiла в маршрутку та примчала з Тернополя, – продовжив батько. – Вони з матiр’ю не стали на тебе чекати. Хвилин десять тому викликали таксi та вирушили до лiкарнi.

– Що з Іллею? Вiн живий?

Григiр зиркнув на доньку, неначе запитуючи: ти що, тупа?

– Я сказав до лiкарнi, а не до моргу.

Рутi хотiлося вгородити нiгтi йому в горлянку. Вiн цiдив с

Сторінка 40

ова таким тоном, наче робив iй послугу.

– Яка лiкарня? Мамина? – Вона вiдступила до своеi кiмнати й заходилася дiставати з шафи сухий одяг. – Чи обласна? Я поiду до них.

Чоловiк знизав плечима.

– Не знаю, я не питав.

«Ти ж чув, як вони викликали таксi», – подумала дiвчина, проте промовчала. Швидко перевдягнувшись, вона зателефонувала сестрi. Індiя була поза зоною. Напевно, сiв телефон. Тодi Рута набрала матiр. Виклик пiшов, однак Амiна не вiдповiла. Рута вислухала до кiнця довгi гудки та набрала матiр iще раз. Потiм iще раз. І ще раз. Збагнувши, що зв’язатися з мамою не вдасться, дiвчина взялася гарячково зважувати, як дiяти далi. Викликати таксi та поiхати самiй? Найiмовiрнiше, Іллю повезли до мiськоi лiкарнi, але певностi в тому не було. Його батьки жили на Данила Галицького, тобто якщо хлопця збили неподалiк дому й травми виявилися достатньо важкими, швидка могла повезти його й до обласноi лiкарнi. Туди ближче. Зрештою Рута вирiшила написати матерi есемес.



22:14

Яка лiкарня? Я приiду.


На вiдповiдь довелося чекати довгi пiвгодини.



22:46

Не треба. Ми вже повертаемося.





18


Амiна й Індiя повернулися з лiкарнi о чверть на дванадцяту. Щойно зачувши клацання дверноi ручки, Рута вискочила зi своеi кiмнати iм назустрiч.

Першою до квартири зайшла мати. За нею немiчним шлейфом втяглася сiра тiнь. Рута навiть дихати перестала: iй знадобилося кiлька секунд, щоб упiзнати сестру. Індi мала такий вигляд, немов од неi лишилася сама тiльки шкiра. У пiвтемрявi коридору обличчя було аж чорним, наче вимазаним кiптявою, мертво застиглi очi скидалися на порожнi западини. Щелепа – безсило вiдвисла, пальцi звiшених вздовж тiла рук – мiцно переплетенi. Сестра щулилась i здригалася, нiби вiд холоду.

Амiна ввiмкнула свiтло, i Рутi впало в очi, що голова та руки сестри тремтять, мов у людини, що страждае на хворобу Паркiнсона. Щойно Індi розчiпляла долонi, тремтiння помiтно посилювалося.

Наступноi митi ii колiна пiдiгнулися, й Індi опустилась на килимок бiля входу. Доки мати схилялася до неi, Рута шарпнулась уперед, iз розгону впала на колiна та обiйняла сестру.

– Усе добре, Індi, все добре, я тут, iз тобою.

Тримаючи в обiймах, вона гладила сестру по головi, спинi й водночас вiдчувала, як усерединi все завмирае. Вiд Індi вiяло холодом, неначе вiд брили льоду. Рута вiдчувала, як через груди, через руки, через усi точки дотику в ii тiло вливаеться притлумлений бiль.

Уткнувшись носом сестрi у ключицю, Індi глухо промовила:

– Не добре, Рут. Нi. – Рутине плече обдав холодом ii вогкий вiддих. – Ілля помер.

Вiд шоку шия подалася назад, i Рута, несамохiть вiдсторонюючись, спробувала зазирнути сестрi в очi.

– Що?

Індi бiльше нiчого не сказала, тiльки згорбилася ще дужче та притулилася лобом до стiни. Рута перевела збентежений погляд на матiр. Секунд двадцять дивилася на неi знизу вгору, аж доки Амiна не промовила:

– Вiн помер у лiкарнi. – І так нiби цих трьох слiв було недостатньо, так нiби iхню суть потрiбно було додатково пояснювати, пригнiчено додала: – Вiд втрати кровi.

Рута мiцно обхопила холодну й мокру вiд дощу долоню Індii. Здавалося, варто лише на мить вiдпустити ii – i сестра втратить свiдомiсть.




19


Подробицi того, що сталося з Іллею, Рута дiзналася лише вранцi. Хлопець повернувся з Тернополя в недiлю пiзно ввечерi, у понедiлок пiвдня вiдсипався, а по обiдi вирушив кататися на велосипедi. Дорогою додому неподалiк торгового центру «Арена» його збив легковий автомобiль, чия швидкiсть майже на пiвсотнi кiлометрiв за годину перевищувала допустиму в межах мiста норму. Лiкарi чотири години боролися за життя хлопця, проте врятувати не змогли. Невдовзi по десятiй вечора двадцятидворiчний Ілля Ісаев помер, не приходячи до свiдомостi.

Це все, що Рута змогла дiзнатися вiд матерi. Решту вичитала в Інтернетi дорогою до школи. Водiй утiк iз мiсця подii. За свiдченнями очевидцiв, за кiлька секунд до зiткнення Ілля виiхав на лiву смугу, огинаючи припаркований бiля тротуару бiлий мiнiвен. В iншiй статтi писали, що на хлопцевi була бiла футболка, тому, ймовiрно, водiй його не помiтив. Рута подумала, що це цiлковита дурня: навряд чи на швидкостi сто кiлометрiв за годину колiр футболки вiдiграв хоч якусь роль.

Індi, проплакавши пiвночi, за годину до свiтанку поринула у бентежний сон, i вранцi Рута довго зважувала, чи йти до школи: не хотiла покидати сестру. Амiна натякнула, що не проти, щоб молодша донька лишилася вдома, але Рута вiдчувала, що вiдсутнiсть протягом двох днiв поспiль напередоднi ЗНО точно насторожить класну керiвничку, i тодi або сама керiвничка, або Ада Романiвна, вчителька украiнськоi, зателефонуе ii батькам. Дiвчинi вистачало проблем i без того, щоб пояснювати, де протинялася весь понедiлок, тож, пославшись на те, що у четвер перший екзамен ЗНО, вона попленталася до школи.

Першi три уроки – алгебру, всесвiтню iсторiю та англiйську мову – вона тупо проспала. Руту не чiпали. У класi вже знали, що вчора неподалiк школи пiд коле

Сторінка 41

ами автомобiля загинув велосипедист, перед алгеброю Рута обмовилася Іванцi, що загиблий був нареченим ii сестри, iнформацiя поширилася класом, дiйшла до вчителiв, i дiвчинi дали спокiй.

На початку четвертого уроку Рута нарештi прокинулася, та зосередитися не змогла. Думки постiйно перескакували на вчорашню сварку з батьком. Вона жалiла сестру, але не могла викинути з голови те, що спричиняло млосну важкiсть унизу живота. За снiданком мати жодного слова не сказала про аналiзи, взагалi не згадала про аборт, i Руту пересмикувало вiд усвiдомлення того, що до цiеi розмови доведеться повертатися.

П’ятим уроком у розкладi стояла фiзкультура. Пiсля неi мали бути iнформатика та фiзика, проте Рута вирiшила, що з неi досить, i вiдпросилася.

Коли вона прийшла додому, Індi ще спала, згорнувшись калачиком на диванi в залi. Рута перевдяглася, пiдсунула впритул до дивана крiсло i, взявши до рук книжку, вмостилася поруч iз сестрою.

Просто щоби бути поряд, коли Індi прокинеться.




20


Пiсля приходу з роботи батькiв Рута не могла знайти собi мiсця у квартирi. Намагалася не вiдступати вiд Індii й водночас не потрапляти на очi батьковi. Усiляко пiдтримувала сестру та водночас вiдчайдушно сигналiзувала матерi, що також потребуе пiдтримки. Що ще гiрше – пiсля того, як Амiна вирiшила, що Індi спатиме в Рутинiй кiмнатi й перенесла Рутину постiль до зали, дiвчина не мала жодноi можливостi усамiтнитися: поруч iз нею у великiй кiмнатi постiйно хтось терся.

Індi весь день нiчого не iла та майже не реагувала на кволi спроби ii втiшити, зависнувши в химерному станi на межi притомностi. Вона рано заснула, проте часто прокидалася i, сховавши обличчя в подушку, тихо рюмсала. Через запухле та червоне вiд слiз обличчя здавалося, наче дiвчина й увi снi не припиняе плакати.

Рута натомiсть нiяк не могла заснути. Пiвночi крутилася на незручному диванi, слухаючи, як батьки час вiд часу навшпиньки скрадаються зi спальнi та зазирають до кiмнати, де спить сестра.

Уранцi середи, не виспавшись, дiвчина почувалася препаскудно. Рута читала в Інтернетi про «ранкову хворобу», на яку страждае половина вагiтних жiнок, однак до того моменту просто не уявляла, що вiд токсикозу може бути аж так кепсько. Їi нудило, в головi паморочилося, суха шкiра лущилась i свербiла, а обличчя було брезклим i блiдим. Пiсля п’яти хвилин пiд душем дiвчина так i не оговталась – вiд гарячоi води тiло, навпаки, ще дужче зм’якло, а млосне вiдчуття, нiби хтось повiльно, але невтомно перемiшуе ii нутрощi дерев’яною лопаткою, нiкуди не зникло. Попри всi тривожнi сигнали, якi подавав органiзм, Рута недооцiнила серйознiсть свого стану. Їсти вона не хотiла, та все ж з’явилася до снiданку, i тодi – Амiна посмажила яечню з мисливськими ковбасками – вiд запаху олii й ковбаси порожнiй шлунок спершу немовби наповнило водою, а потiм стиснуло до розмiрiв тенiсного м’ячика. Рута гучно кавкнула, вискочила геть iз кухнi й ледве встигла домчати до туалету.

Амiна майже напевно чула, як молодша донька блюе над унiтазом, та незважаючи на це, коли Рута, винувато туплячись собi пiд ноги, вийшла з туалету, не промовила жодного слова. Зате Григiр зреагував: дочекався, доки донька проминатиме кухню, й гучно сплюнув у тарiлку – в буквальному сенсi вивергнув усе, що залишалося не пережованого в ротi. Рутi страшенно кортiло пити, проте вона не наважилася зайти до кухнi, швидко взулася й голодною пiшла до школи.

Того дня урокiв не було, тiльки консультацiя з украiнськоi та лiтератури, пiсля чого одинадцятикласникiв вiдпускали додому – давали змогу вiдпочити перед ЗНО. На свiжому повiтрi млiсть на якийсь час вiдступила, та вже пiсля кiлькох хвилин у душному класi Руту знову почало пiднуджувати. Рятуючись вiд неправдоподiбно в’iдливих запахiв, вона раз у раз затуляла пальцями нiс, але це не надто допомагало.

Ада Романiвна розказувала про найбiльш типовi помилки пiд час минулорiчного тестування, i Рута уважно вслухалася, проте не могла вичленити з монотонного жебонiння жодного знайомого слова. Зауваживши, як збiлiла ii подруга, Іванка пошепки запитала, що з нею таке, на що Рута лиш роздратована пирхнула. Тiеi митi вона вперше занепокоiлась через екзамен. Вона знервована, розфокусована, не здатна сконцентруватися, а отже, може наприпускатися помилок. Майже напевно наприпускаеться. Ба бiльше: якщо завтра вона почуватиметься так само, може взагалi знепритомнiти вiд слабкостi. Це лякало Руту до всирачки. Тобто вона розумiла, що з фiзiологiчноi точки зору в ii станi немае нiчого незвичайного, лякало радше усвiдомлення того, що цей стан виявляв: ембрiон усерединi неi не просто неухильно росте, а перебудовуе ii тiло пiд власнi потреби.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Дозвольте розповiсти iсторiю, яка пройме до кiсток,
Про те, що довелось побачити…

    – Iron Maiden, пiсня «Танець смертi», 2003 (англ.). – Тут i далi прим. автора.



2


Нацiональний унiверситет водного господарства та природокористування.




3


Селище в

Сторінка 42

Рiвненському районi Рiвненськоi областi. Населення – 3200 осiб. На сьогоднi фактично стало передмiстям Рiвного.




4


Палац дiтей та молодi в Рiвному.




5


Я тебе прикрию, сестро! (англ.)




6


Руркела – мiсто на сходi Індii з населенням понад пiвмiльйона осiб.




7


Бокаро – мiсто на сходi Індii з населенням понад пiвмiльйона осiб.




8


Блукаю безцiльно в холодному темному мороцi,
Крокую темним свiтом,
Поцiлованим печаллю.
Тут усе народжуеться без сонячного свiтла,
І над тими, кого замучили кошмари,
Бездушнi демони смiються iз моря безумства.

    – Iron Maiden, пiсня «Тiнi долини», 2015 (англ.).



9


Почуваюся трохи розгублено,
Трохи дивно сьогоднi.

    – Iron Maiden, пiсня «Інакший свiт», 2006 (англ.).



10


І хай як дивно це звучить,
Смерть не мае меж.

    – Iron Maiden, пiсня «Спадок», 2006 (англ.).