Сторінка 1

Небратнi
Макс Кiдрук


Щоб зрозумiти подii, якi нинi розбурхують нашу краiну, треба перш за все усвiдомити iхнi причини. Макс Кiдрук провiв власне публiцистичне дослiдження щодо вiдносин двох держав – Украiни i Росii, аналiзуючи, чи насправдi були такими безхмарними стосунки «братерських» краiн, розвiнчуючи сталi мiфи та даючи прогнози щодо конфлiкту мiж краiнами.





Макс Кiдрук

Небратнi



Точка зору видавництва може не збiгатися з точкою зору автора







Передмова

Небратнi, недружнi… вороги?


Росiянам дуже хочеться бути одним народом зi своiми сусiдами. Але бажання це настiльки манiакальне, що мимоволi справляе враження синдрому недуги. Ментальноi хвороби, яка розмивае межi реальностi, а правду розфокусовуе настiльки, що та стае брехнею. Украiнцi, бiлоруси, росiяни – один народ, як полюбляе заявляти лисуватий i коротенький, мов патик для пiдв’язування помiдорiв, псевдостратег iз Кремля. Тiльки чомусь у цього единого народу все може бути лише росiйським: i мова, i культура, i погляд на iсторiю, i православ’я, i пантеон героiв.

Таким чином, формула «один народ» не робить нас взаемно багатшими, урiзноманiтнюючи культуру й додаючи нацiональних особливостей, а навпаки – стриже всiх пiд росiян. Столiттями в iм’я едностi трьох схiднослов’янських народiв убивали iнтелiгенцiю, забороняли мову, нищили самостiйнiсть i русифiкували. Це почасти давало результати, поки цiй iдеi опиралися лише десятки, сотнi чи тисячi украiнцiв, але збiй стався, коли вся багатомiльйонна Украiна чiтко сказала: ми не хочемо бiльше бути «русскiм мiром».

Макс Кiдрук точно зауважив рису, що вiдрiзняе росiйський погляд на свiт вiд украiнського. Це – нетерпимiсть. Украiнець нормально ставиться до того, що хтось говорить росiйською, що iснуе росiйська держава, що в неi е своi iнтереси, влада, звичаi й нацiональнi героi. Натомiсть росiянин вiдмовляе нам у правi на iснування: украiнськоi мови немае й нiколи не було, держава наша теж «недодержава», нам заборонено самостiйно визначати напрямок свого цивiлiзацiйного розвитку, столицi в нас також немае, оскiльки «Кiев – русскiй горад», а Мазепа вкупi з усiм украiнським народом – зрадники, бо виборювали собi свободу.

Для росiян ми – веселi хохли, фольклорнi персонажi, яких треба бити по руках i ногах за кожен не санкцiонований кремлiвським дресирувальником крок. То про яку дружбу й еднiсть може йтися? Навiть забуваючи про всi економiчнi показники, про тотальну непривабливiсть Росii як держави, з такими сусiдами просто неприемно перебувати на одному гектарi. Тим паче будувати спiльне майбутне, де виторгуванi за газ мiльярди йдуть не на пiдтримку свого народу, а на вiйни в Сирii, Афганiстанi чи якомусь черговому Донбасi. От i розiйшлися.

Майже двiстi рокiв тому французький маркiз де Кюстин вирiшив побачити Росiю. Дорогою зупинився в Любеку, де власник готелю всiляко вiдраджував туриста вiд дальшоi поiздки. Мовляв, це темна краiна, де щастя й оптимiзм неможливi в принципi. Проте послуговуватися яскравими образами – це одне, а пунктуально й послiдовно наводити аргументи – геть iнше.

«Небратнi» Макса Кiдрука – це скрупульозна енциклопедiя вiкового протистояння мiж Украiною й Росiею, щедро присмачена авторськими спогадами та прикладами з особистого життя. Цю книжку вже перекладено польською. Думаю, не забаряться переклади й iншими мовами, адже систематизована й правдива iнформацiя багатьом вiдкрие очi на сутнiсть конфлiкту, що розпочався не на Майданi 2013 року, а щонайменше за кiлька столiть до цього. Зрештою, коли в Киевi вже iли виделками, на мiсцi Москви тванилися болота й кумкали жаби. Тож якщо хтось когось i може вважати братами, то тiльки нашими меншими.

Андрiй Любка




Вступ


Перед тим як почати, я довго мiркував, якою мае бути книга. У сенсi – писати менi вiд третьоi чи вiд першоi особи.

Бiльшiсть iсторичних праць написано вiд третьоi особи пiдкреслено сухим, стримано офiцiйним стилем, мета чого – продемонструвати максимальну об’ективнiсть, нейтральнiсть i незаангажованiсть автора. Втiм, книга, яку ви тримаете в руках, далека вiд iсторичноi об’ективностi. І рiч навiть не в тiм, що я не е професiйним iсториком. Рiч у тiм, що вiд часу подiй, про якi я пишу, сплинуло зовсiм мало часу – недостатньо для того, щоб повною мiрою осягнути глибинну сутнiсть полiтичних процесiв, що призвели до лобового зiткнення Украiни та Росii; абсолютно недостатньо, щоб виявити справжнi, часто прихованi мотиви персоналiй, якi визначали та визначають долю моеi краiни у ХХІ столiттi: президентiв Ющенка, Януковича, Порошенка, правителя Росiйськоi Федерацii Путiна, олiгархiв Медведчука, Ахметова, Коломойського й iнших. Ця книга – публiцистична, а публiцисти, як вiдомо, не гребують фiльтруванням усього, про що пишуть, крiзь призму власного «я».

Обдумуючи те, про що писатиму, я несподiвано збагнув, що чимала кiлькiсть епiзодiв, якi запланував увести в книгу, так чи так стосуеться мене самого. Я зображуватиму подii, якi бачив на власнi очi, розповiдатиму iсторi

Сторінка 2

з життя моiх друзiв, знайомих i родичiв, декотрi з яких раптом опинилися «по той бiк фронту» – в анексованому Криму чи у вiдтепер ворожiй Росii. Живi люди, невигаданi ситуацii, реальнi дiалоги – це те, без чого моя книга вийшла б менш яскравою, i те, що описати та переповiсти вiд третьоi особи напрочуд важко. Я взагалi сумнiваюсь, чи можна написати книгу вiд «безтiлесноi» третьоi особи в тому разi, коли розповiдаеш про подii, за якими не просто мовчки спостерiгав, а в яких брав активну участь.

Водночас, навiть узявшись писати вiд першоi особи, я намагався зробити цю книгу виваженою та за можливостi неупередженою. Усюди, де це можливо, спiрнi питання пiдтверджуватиму доказами, якi читач зможе легко перевiрити, наводитиму цитати осiб, максимально близьких до описуваних подiй. Там, де доказiв немае, або там, де iх затерло навалою росiйськоi пропаганди, я вдаватимусь до логiки. Це лише на перший погляд здаеться недiевим. Нещодавно прочитав книгу «Псевдонаука» доктора Джонатана Смiта, професора психологii в Унiверситетi Рузвельта в Чикаго, у якiй увесь роздiл присвячено так званому «iнструментарiю тверезомислячого критика» – набору логiчних правил i засобiв, що дають змогу вiдрiзнити правду вiд брехнi, iстину вiд вигадки на грунтi лише умовиводiв. Доктор Смiт аргументовано доводить, що деякi, бодай i ретельно продуманi, твердження е хибними за визначенням, оскiльки вибудуванi на прихованiй логiчнiй суперечностi. Наприклад, бiльшiсть офiцiйних повiдомлень росiйського Мiнiстерства закордонних справ про порушення прав людини в Украiнi, опублiкована протягом 2013–2014 рокiв, тобто в час найбiльш активного протистояння на Майданi, якраз такi – неправдивi, бо алогiчнi, бо, попри видимiсть змiстовного наповнення, логiчно суперечать самi собi.

Урештi-решт – пiдкреслю ще раз – я не претендую на взiрцеву об’ективнiсть i встановлення iстини в останнiй iнстанцii. Я викладаю власний погляд на подii, що стрясають мою краiну протягом останнiх мiсяцiв, а також на причини цих подiй. Я лише сподiваюся викликати у вас iнтерес до Украiни, по-справжньому зацiкавити, тим самим пiдштовхнувши до подальшого самостiйного пошуку iнформацii та критичного осмислення описаних мною подiй. При цьому геть не обов’язково, щоб ваша остаточна думка збiгалася iз моею.

Нiби все.

Бажаю всiм приемного читання!



М. К.

26 травня 2014

Рiвне, Украiна




Роздiл 1

300 рокiв «дружби» i «братерства»





1


Важко знайти справу, яка вдавалася б росiянам краще, нiж вигадування та пiдтримування всiляких мiфiв. Іншими словами – пропаганда.

Мiф про спорiдненiсть, нерозривну дружбу та кровне братерство украiнського та росiйського народiв Росiя пiдтримуе ось уже понад три столiття. Плекае, не шкодуючи сил, настiльки пристрасно й умiло, що на сьогоднi переважна бiльшiсть росiян iдентифiкуе украiнцiв як частину «великоi» росiйськоi нацii. Украiнська мова для росiян – лише дiалект росiйськоi, Украiнська держава – штучне, сурогатне утворення, а самi украiнцi – молодшi брати, яких (росiяни люблять це повторювати) без старших братiв просто не iснувало б i якi повиннi в усьому та повсякчас на старших братiв покладатися.

Вiдразу заперечити важко. Украiнцiв i росiян поеднують триста п’ятдесят рокiв спiльноi iсторii, протягом яких Украiна або перебувала пiд протекторатом Росii, або входила до складу Росiйськоi iмперii, або пiдлягала абсолютному розчиненню у штучно сформованих росiйських губернiях. Триста з лишком рокiв, упродовж яких украiнцi гинули в розпочатих Росiею вiйнах. Триста рокiв, протягом яких спроектованi украiнськими iнженерами апарати, машини та механiзми, написанi украiнськими письменниками книги, зробленi украiнськими вченими вiдкриття видавали за досягнення великоi та неподiльноi росiйськоi нацii. Достатньо згадати хоча б Корольова.[1 - Сергiй Павлович Корольов (1907–1966) – радянський учений, конструктор, основоположник практичноi космонавтики. Одна iз найвизначнiших фiгур ХХ столiття у сферi космiчного ракетобудування. Украiнець за походженням (народився у мiстi Житомирi). 1938-го був репресованим за звинуваченням у шкiдництвi, пiдданий тортурам, дивом уникнув розстрiлу та до 1944-го перебував у концтаборi.] Навiть зараз, у другiй декадi ХХІ столiття, коли Росiя пiшла на Украiну вiйною – спочатку гiбридною, озброiвши малоосвiчений, але старанно прозомбований набрiд на сходi краiни новiтньою зброею, а згодом, коли цей набрiд i кинутi йому на помiч кавказцi почали програвати, втрачати мiсто за мiстом, пославши до Украiни регулярнi вiйська, – росiйська пропаганда всiляко намагаеться мiф про дружбу пiдтримувати. Мовляв, то поганi украiнцi – фашисти, бандерiвцi та русофоби – розпочали громадянську вiйну проти хороших украiнцiв, а хорошi украiнцi завжди були за Росiю. Хорошi украiнцi – братнiй нам народ, i цих хороших украiнцiв треба рятувати.

Пригадую, як пiд час попереднього вiзиту до Польщi у вереснi 2014-го iз презентацiею польського перекладу технотрилера «Бот» я давав iнтерв’ю Томашу Квасневському з радiо

Сторінка 3

танцii RDC, Polskie Radio. Ми сидiли в сучаснiй просторiй студii RDC на одному з нижнiх поверхiв будiвлi Польського радiо, а розмова не клеiлась. Томаш Квасневський – високий, через що злегка незграбний, пристаркуватий ведучий iз пiдпухлим обличчям i густою, iз просивинами бородою – засипав мене незрозумiлими абстрактно-фiлософськими запитаннями. Точнiше – запитання були зрозумiлими; у студii лiворуч вiд мене сидiла Юлiя Целер, перекладачка, та сумлiнно переповiдала украiнською все, що казав пан Квасневський, але вiдповiсти на запитання того двома-трьома склепаними на ходу реченнями видавалось напрочуд важко. Що для вас Украiна? Що означае бути украiнцем? Що означало бути украiнцем до вiйни? А пiсля початку бойових дiй? Що змiнилося?… Запитання «Що означае бути украiнцем?» Томаш Квасневський повторив разiв зо три. Я вiдповiдав – щоразу iншими словами, – i щоразу пан Квасневський залишався невдоволеним. Я не розумiв, що вiн хоче почути вiд мене, i це починало напружувати.

На кiлька секунд у студii запанувала нiякова мовчанка. А тодi ведучий видав:

– Вам не соромно бути украiнцем?

Я сторопiв.

Пiсля нетривалоi паузи я витиснув крiзь зуби, а Юля, дещо пом’якшивши моi слова, переклала вiдповiдь ведучому, щоправда, вiн ii не слухав. Пан Квасневський узявся розповiдати про те, що пiсля розвалу Радянського Союзу, коли Польща здобула незалежнiсть, але залишалась економiчно слабкою, чимало полякiв соромились свого походження. Вони, за словами ведучого, соромилися зiзнаватись, що вони – поляки. Саме тому вiн поставив менi останне запитання.

Юля переклала. Я мовчав, заспокоюючись. Я поволi усвiдомлював, що проблема полягае не в моiй неспроможностi видати вiдповiдь, яка задовольнила б ведучого. Проблема крилася в самому Квасневському.

Тим часом Томаш Квасневський розповiдав далi. Розповiдав про свого знайомого з Донецькоi областi, котрий пiд час недавньоi телефонноi розмови заявив, що йому соромно, що вiн украiнець. Мовляв, саме тому вiн i поставив це запитання…

Тодi я не знайшовся з вiдповiддю. Я не промовчав, але моя фраза стала радше ляпасом у вiдповiдь (вiдчутно пом’якшеним завдяки зусиллям дипломатичноi Юлii Целер), анiж вагомим аргументом заперечення. Переконлива та, як це завше бувае, проста вiдповiдь спала на гадку вже пiсля ефiру.

Мохамед Атта, один iз чотирьох терористiв, котрi 11 вересня 2001 року захопили «Боiнг 757» компанii «American Airlines», рейс 11, пiсля чого на крейсерськiй швидкостi ввiгнали його в пiвнiчну башту-хмарочос Всесвiтнього Торгового Центру на Манхеттенi, певний час проживав у Америцi та вiльно розмовляв англiйською мовою. Протягом усього часу пiдготовки до терактiв вiн успiшно вдавав iз себе американця, не соромлячись користуватись перевагами американського способу життя. Та чи був вiн американцем? Що б вiдповiв Мохамед, якби – уявiмо це на секунду – за кiлька тижнiв до захоплення лiтакiв який-небудь Томаш Квасневський перестрiв його посеред вулицi та запитав, що для вас, мiстере Атта, означае бути американцем? Чи ви пишаетеся цим? Чи, може, вам соромно?…

Тож перед тим, як ставити запитання «Що для вас Украiна?» i «Чи не соромно вам бути украiнцем?», переконайтеся, що запитуете саме украiнця.

Немае «хороших» i «поганих» украiнцiв. Немае украiнцiв, якi пiдтримують Росiю, як немае украiнцiв, що iм протистоять. Є просто украiнцi та… росiяни. Навiть якщо в цих росiян украiнський паспорт.

Іншими словами: конфлiкт на сходi Украiни – мiжнародний.

У цьому роздiлi я хочу озирнутись на кiлька столiть назад i простежити розвиток взаемин украiнськоi та росiйськоi нацiй. Я покажу, що оспiване радянськими та росiйськими iсториками возз’еднання двох народiв (iдеться про укладенi 1654 року угоди мiж Вiйськом Запорозьким i Росiйською державою) – не що iнше, як приеднання Украiни до Росii з подальшим одностороннiм урiзанням гетьманських повноважень аж до повного знищення гетьманщини та втрати Украiною суверенiтету. Я доведу, що вiкова дружба мiж Украiною та Росiею – лише мiф; що насправдi тiснi стосунки – це не завжди засноване на взаемоповазi партнерство чи рiвноправний союз; продемонструю, що вiдносини мiж двома народами значно складнiшi та… кривавiшi. Я також спробую пояснити, чому пiсля трьохста п’ятдесяти рокiв бiльш нiж близького спiвiснування украiнцi так i не стали росiянами.

І найвагомiше – чому ми готовi помирати за те, щоб ними не стати.




2


Зародження мiфу припадае на 1652 рiк. Пiсля шести рокiв кривавих боiв козацтва iз Рiччю Посполитою, коли почергово брала гору то одна, то iнша сторона, Богдан Хмельницький, гетьман Украiнськоi Козацькоi Держави, починае союзницькi переговори з Московським царством. У довгостроковiй перспективi цi перемовини – велетенська стратегiчна помилка, яка призведе до зникнення Украiни з полiтичноi карти свiту на три з половиною столiття (спорадичнi утворення на кшталт УНР,[2 - Украiнська Народна Республiка (УНР) – украiнська держава, що iснувала в 1917–1920 роках i об’еднувала землi сходу, пiвдня та центру сучасноi У

Сторінка 4

раiни. Столиця – мiсто Киiв. До квiтня 1918 головним владним органом УНР була Центральна Рада на чолi з Михайлом Грушевським, пiсля грудня 1918 року – Директорiя. Республiка виникла 7 листопада 1917 року спочатку як автономiя у складi Росii. 22 сiчня 1918 року, пiсля початку вiйни з бiльшовиками, УНР проголошено незалежною державою. 22 сiчня 1919 року вiдбулося об’еднання УНР iз Захiдно-Украiнською Народною Республiкою. Пiсля поразки у визвольнiй боротьбi територiю УНР роздiлили мiж Польщею, СРСР i марiонетковою радянською республiкою УРСР.] ЗУНР[3 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка (ЗУНР) – украiнська держава, проголошена 19 жовтня 1918 року пiсля розпаду Австро-Угорщини на територii сучасноi Галичини, Закарпаття та Буковини. Існувала протягом 1918–1919 рокiв. Столиця – мiсто Львiв. У липнi 1919-го окупована поляками пiсля нетривалоi украiнсько-польськоi вiйни.] чи проголошеноi Степаном Бандерою пiд час Другоi свiтовоi вiйни Украiнськоi держави до уваги не беремо, вони проiснували занадто мало, а УРСР, що входила до складу Радянського Союзу, за украiнську державу я не вважаю). З iншого боку – Хмельницький не мав вибору. Пiсля зради татарського вiйська гетьман термiново потребував нового союзника, iнакше про автономiю у складi Речi Посполитоi можна було забути.

11 жовтня 1653 року проведений у Москвi Земський собор постановив задовольнити прохання Вiйська Запорозького та гетьмана Хмельницького i прийняти Гетьманщину пiд протекторат Росiйськоi держави. Слiд зазначити, що рiшення було непростим для царя та бояр, оскiльки об’еднання з Украiною означало практично миттевий вступ у вiйну з Польщею. Пiсля Земського собору до Вiйська Запорозького вирушила делегацiя на чолi з Василем Васильовичем Бутурлiним, який усно виклав козакам запропонованi царем умови. 18 сiчня 1654 року в Переяславi, тодiшнiй столицi Украiнськоi держави, пройшла спочатку таемна старшинська, а згодом i загальна вiйськова рада, на якiй козаки пiдтримали входження до складу Росii на запропонованих Росiею умовах. Пiсля ухвалення рiшення вояки Хмельницького попрямували до Успенського собору, щоб присягнути на вiрнiсть царевi. Цiкавий факт: Богдан Хмельницький висловив побажання, щоб Василь Бутурлiн вiд iменi царя першим присягнув перед украiнською старшиною. Посол вiдмовився, сказавши, що цар перед своiми пiдданими не присягае. Того дня на вiрнiсть царю присягнуло 284 особи. У результатi обговорення на Переяславськiй радi було сформовано документ за назвою Березневi статтi, яким юридично закрiплено умови об’еднання Вiйська Запорозького та Росiйського царства. Подiя, котру в офiцiйнiй росiйськiй iсторiографii нарекли «великим возз’еднанням росiйського та украiнського народiв», офiцiйно вiдбулася.

Та чи справдi то було «возз’еднання»?

Росiйськi та радянськi iсторики (Д. І. Мишко, А. І. Ригельман та iншi) акцентують на добровiльностi входження Украiнськоi Козацькоi Держави до складу Росiйського царства, а також на тому, що «малороси отримали все, про що просили»: мiстам, якi клопоталися про присвоення чи збереження магдебурзького права, його було надано; духовенство одержало гарантii недоторканностi наявних у них земельних володiнь i закрiплених за ними прав; козацький реестр збiльшили до небувалоi кiлькостi – 60 тисяч осiб; козацька старшина на чолi з гетьманом Хмельницьким залишалася незмiнною тощо. І це правда. Проте нiхто чомусь не згадуе, що згiдно з Березневими статтями Украiна входила до складу Росiйськоi держави безповоротно. У пiдписаному документi не було передбачено можливостi його розiрвання, а отже, добровiльного виходу Украiни зi складу Росii. Нiхто iз росiйських iсторикiв не звертае уваги на те, що мiсцеву украiнську адмiнiстрацiю було визнано органом Росiйськоi держави, а вiдтак приписано виконувати розпорядження царського уряду; що гетьман зберiгав лише адмiнiстративну владу, однак повнiстю залежав вiд рiшень царя; що юридичне право переглядати умови об’еднання мала лише одна сторона – царська Росiя, – чим вона неодноразово скористалася в недалекому майбутньому, змiнюючи «Статтi» винятково на свою користь.

Якщо «возз’еднання» було добровiльним, то чому по всiй Украiнi мiщани та духовенство вiдмовлялися присягати на вiрнiсть царевi? Історики В. А. Смолiй i В. С. Степанко у книзi «Украiнська нацiональна революцiя XVII ст.» описують, що пiсля Переяславськоi ради представники росiйського посольства (делегацii) вирушили в подорож Украiною з метою прийняття присяги на вiрнiсть росiйському царевi. Посольство побувало в 177 мiстах i поселеннях захiдноi Русi (Вiйська Запорозького). Вiдмовилося присягати росiйському царевi вище православне духовенство в Киевi. Частину жителiв Переяслава, Киева та Чорнобиля довелося примушувати присягати силою. В окремих поселеннях Брацлавського, Уманського, Полтавського та Кропивнянського полкiв[4 - Пiсля повстання Богдана Хмельницького на звiльнених вiд польськоi влади землях територiально-адмiнiстративнi одиницi називали полками (за зразком Запорозького козацького вiйська).] вiдбулися зброй

Сторінка 5

i виступи проти присяги. До сьогоднi невiдомо, чи присягала на вiрнiсть царевi Запорозька Сiч – осередок, iз якого постала держава Богдана Хмельницького.

До моменту «великого об’еднання» украiнцi та росiяни проживали в рiзних державах i не вважали вагомими соцiальнi вiдмiнностi такого проживання; простiше кажучи, на той час нiхто не переймався, що жителi так званоi захiдноi Русi чимось вiдрiзняються вiд пiвнiчних сусiдiв. Хоча насправдi едине, що поеднувало обидва народи пiсля розпаду Киiвськоi Русi, – це православна вiра.

Помилковим е бачення мирного спiвiснування двох народiв. Лише етнiчноi близькостi для такоi злагоди замало. Росiйськi iсторики старанно оминають той факт, що найпершими Киiв – «матiр мiст руських» – ущент поруйнували не половцi чи печенiги та навiть не монголо-татари. Найпершим Киiв сплюндрував росiйський (володимиро-суздальський) князь Андрiй Боголюбський, онук великого Володимира Мономаха. 1169 року Андрiй Боголюбський послав iз численним вiйськом на Киiв свого сина Мстислава, який пiсля нетривалоi облоги захопив i безжально пограбував мiсто, спалив дотла киiвськi храми, сотнi жителiв захопив у полон. Як наслiдок, у 1170-х роках Киiв поступово втрачае свое геополiтичне значення. Наприкiнцi XII столiття титул великого князя почали носити не лише киiвськi, але й володимирський i рязанський князьки, у XIII столiттi до них додались князi галицький i чернiгiвський.

І ось 1654 року, вперше пiсля розколу Киiвськоi Русi, вперше пiсля тривалого перiоду мiжусобних воен i монголо-татарськоi навали, украiнцi та росiяни опинилися в однiй краiнi. Усе ж таки один позитивний момент: саме пiсля приеднання Украiнськоi Козацькоi Держави до Росiйського царства украiнцi почали вирiзняти себе як окрему нацiю. До цього, повторюсь, бiльшiсть населення по обидва боки Днiпра вважала себе «людьми руськими», однак пiсля Переяславськоi ради та масового присягання на вiрнiсть росiйському царевi, як ii наслiдку, несподiвано виявилося, що люди у «Великiй» i «Малiй» Русi разюче вiдрiзняються. Раптом стало зрозумiлим, що цi два народи надто вiдмiннi, аби iх можна було вважати одним народом. І росiяни, й украiнцi миттю зробили висновки. Ми – почали всiляко боротися та вiдстоювати власну iдентичнiсть, намагалися вiддалитися, позбутися впливу царськоi Росii. Вони – збагнувши, що асимiлювати украiнцiв не вдасться, скерували зусилля на те, щоб вiд украiнськоi нацii не лишилося й згадки.




3


Чи не найгострiше питання, яке завжди стояло мiж украiнським i росiйським народами, – це питання мови. Сьогоднi побутуе хибна та безпiдставна думка про те, що украiнська мова – начебто дiалект росiйськоi, що насправдi ii не iснуе та не iснувало взагалi. Однак, якщо звернутися до мовознавства та простежити iсторiю виникнення слов’янських груп мов, можна вiдзначити «рiвноправнiсть» украiнськоi серед iнших схiднослов’янських мов (разом iз росiйською та бiлоруською в однiй гiлцi).

Погляньте на таблицю нижче для порiвняння украiнськоi та росiйськоi з iншими слов’янськими мовами.


Таблиця 1


Подiбностi та вiдмiнностi в написаннi окремих слiв росiйськоi, украiнськоi, польськоi та iнших слов’янських мов











Звiсно, мова – це обов’язковий елемент культури нацii, але слiд також розумiти, що цей елемент не е стiйким. Характеристика мови не дасть нам достовiрного уявлення про спорiдненiсть чи вiдмiннiсть культур, як це роблять матерiальнi знахiдки, якi можна вiдчути на дотик. Мова – це система, яка постiйно рухаеться, змiнюеться i розвиваеться вiдповiдно до потреб суспiльства, пiдлаштовуючись пiд конкретнi умови. Втiм, деякi висновки все ж можна зробити.

Дiбранi у таблицi приклади вiдображають спорiдненiсть украiнськоi мови бiльшою мiрою iз бiлоруською, чеською, польською та словацькою мовами. Це можна пояснити тим, що всi перерахованi мови (росiйська винятку не становить) – нащадки праслов’янськоi мови, яка функцiонувала на територiях однойменних краiн за часiв давнiх слов’ян (1 тис. н. е.) та писемних пам’яток якоi не збережено. Слов’яни – це племена, що постiйно мiгрували, створювали, не маючи в основi державного устрою, тимчасовi союзи, а тому на означеному хронологiчному зрiзi про едину мовну систему не йшлося взагалi. Втiм, уже на початкових етапах формування особливостей слов’янськоi групи мов були подiбностi та вiдмiнностi у способах iхнього спiлкування.

Важливим етапом становлення мовноi картини схiдноi Європи (в Украiнi, Росii та Бiлорусi) варто визнати утворення першоi держави – Киiвськоi Русi. На ii територii функцiонувала давньоруська мова – сукупнiсть дiалектiв, якими розмовляли слов’янськi племена пiсля об’еднання, з котрих i розвинулась бiльш стандартизована наддiалектна мова. Водночас не слiд забувати, що на рiзних територiях розвивалися рiзнi мови, на що впливало чимало чинникiв: сусiднi мови, суспiльно-полiтичнi процеси, вiйни, подiли територii тощо. Слов’яни, якi осiли, скажiмо, у Прибалтицi чи на Балканському пiвостровi, використовували власний дiалект, який певний час збер

Сторінка 6

гав спiльне корiння зi стандартизованою мовою, але згодом виокремився в самостiйну. Згадаемо хоча б Англiю пiсля Норманського завоювання 1066 року, коли при владi опинилася французькомовна знать. Цей перiод етапний для розвитку давньоанглiйськоi мови: англiйський лексикон було поповнено французькими мовними одиницями.

Спорiдненiсть украiнськоi мови з усiма слов’янськими вказуе на iхне спiльне походження, однак переважання спiльностей iз певними мовами дае пiдстави стверджувати не лише про територiальну близькiсть, а й про подiбностi соцiально-полiтичних процесiв, якi призвели до зближення словникiв.




4


Частина козацькоi старшини миттево збагнула, чим загрожуе «об’еднання» з Росiею. 1657 року гетьманом став Іван Виговський, який 6 вересня 1958 пiдписав iз поляками Гадяцький договiр, за яким Украiну повернено пiд протекторат Речi Посполитоi. Через рiк, 1659-го, проросiйськi заколотники скинули Виговського й царський уряд поквапився нав’язати козакам нову мiждержавну угоду, що ввiйшла в iсторiю за назвою Переяславськi статтi. Новi статтi пiдписали 17 жовтня 1659 року в Переяславi, основними пiдписантами виступили молодий новообраний гетьман Юрiй Хмельницький i представник царського уряду князь Олексiй Трубецькой.

У Переяславських статтях регламентовано скасування Гадяцькоi угоди, повернення Вiйська Запорозького до складу Росiйськоi держави, а також суттеве звуження автономii Украiни в складi Росii. Цього разу прохання козацькоi старшини та гетьмана цар зiгнорував. Новий договiр забороняв козакам самостiйно переобирати гетьмана без дозволу царя, вимагав затверджувати кандидатури на посаду гетьмана в московському урядi, забороняв гетьману мати дипломатичнi вiдносини з iноземними державами, не дозволяв на власний розсуд призначати й усувати полковникiв (усi призначення – лише зi згоди царя), узаконював гарнiзони московських вiйськ у Переяславi, Нiжинi, Брацлавi й Уманi, причому на умовах утримування iх Украiною. Зрозумiло, погодитись на такi умови молодий Хмельницький мiг лише пiд тиском: пiд час пiдписання новоi угоди довкола Переяслава стояло сорокатисячне росiйське вiйсько. Серед козакiв стався розкол: старшини правобережних полкiв не визнали новоi угоди. Ним було вiдкрито перiод, вiдомий в iсторii Украiни за назвою Руiна, – перiод виснажливоi громадянськоi вiйни та боротьби за владу.

16 жовтня 1660-го Юрiй Хмельницький розiрвав угоду з росiйським царем i перейшов на бiк Польщi, пiдписавши Слободищенський трактат, згiдно з яким Украiнi в складi Речi Посполитоi надано широку полiтичну автономiю й економiчну незалежнiсть. 1663-го Хмельницький добровiльно зрiкся влади та передав гетьманську булаву прихильнику Польщi Павлу Тетерi. Запорозькi козаки не визнали влади Тетерi й обрали собi власного гетьмана – Івана Брюховецького. Брюховецький уклав iз Росiйським царством нову угоду – Батуринськi статтi, котрi 1665-го замiнили на Московськi статтi. Вiдповiдно до останнiх Украiна втрачала статус полiтичноi автономii та переходила в повну адмiнiстративну та фiнансову залежнiсть вiд Москви. Московськi статтi, якими започатковано фактичне роздiлення краiни навпiл – на Правобережну та Лiвобережну, – спричинили спротив усiх верств украiнського суспiльства. Гетьманщиною прокотилась хвиля антиросiйських повстань, однак загалом ситуацiя лишилась незмiнною: Московськi статтi зафiксували точку вiдлiку процесу деформацii Гетьманщини як полiтичного утворення. Кожному наступному гетьмановi Москва нав’язувала нову союзну угоду (Коломацькi статтi, Решетилiвськi статтi, Рiшительнi пункти), що поставала наступним етапом градацii утискiв прав козацтва та простих украiнцiв.

1708-го останнi сподiвання на те, що украiнцi та росiяни зможуть ужитися в однiй краiнi, остаточно розвiялися. Пiсля того, як обурений царськими утисками гетьман Іван Мазепа перейшов на бiк шведiв у Пiвнiчнiй вiйнi (1700–1721), офiцiйно виступивши проти Петра І, росiяни почали знищувати населення Украiни. Через кiлька днiв пiсля звiстки про перехiд Мазепи на бiк шведiв на гетьманську столицю Батурин напали росiйськi солдати на чолi з командувачем московських вiйськ в Украiнi князем Меншиковим, безжально вирiзавши всi шiсть тисяч жителiв: чоловiкiв, жiнок, дiтей. Запорозькi козаки, що пiдтримали Мазепу, також жорстоко заплатили: 1709 року росiйськi вiйська пiд орудою полковника Яковлева дощенту зруйнували Запорозьку Сiч, Петро І особисто пiдписав наказ страчувати на мiсцi кожного впiйманого запорожця. Менi важко знайти iнше визначення для двох згаданих подiй, окрiм як терор.

В угодi, пiдписанiй 1708 року Мазепою та молодим шведським королем Карлом ХІІ, Украiну визнано вiльною та незалежною. Також зазначено про обов’язкове приеднання пiсля завершення вiйни вiдвойованих у Росii, але колись належних «руському» (украiнському) народовi територiй до Князiвства Украiнського. Мазепу проголошували довiчним гетьманом звiльненоi Украiни, а шведський король не мав права привласнювати собi нi титулу, нi герба Князiвства Украiнського.

Хтозна, як би все

Сторінка 7

клалося насправдi, якби 27 червня 1709 року пiд Полтавою шведи не зазнали поразки. Полтавська битва стала вирiшальною не лише в росiйсько-шведськiй вiйнi, вона на довгi роки визначила долю й Украiни, i всiеi пiвнiчноi Європи. Московське царство забезпечило собi вихiд до Балтiйського моря, що потрiбно вважати передумовою зародження Росiйськоi iмперii та початком формування великодержавного шовiнiзму сучасних росiян. Полтавська битва – предмет надзвичайноi гордостi росiян. І росiйськi iсторики, i пересiчнi росiяни вiдверто пишаються тим, що внаслiдок територiальних воен iз Росiею у XVIII столiттi практично припинили свое iснування двi могутнi европейськi краiни: внаслiдок поразки у Пiвнiчнiй вiйнi Швецiя вiдмовилась вiд спроб стати «великою державою», а в результатi трьох подiлiв мiж Пруссiею, Австро-Угорщиною та Росiею Польща на тривалий час щезла з карти Європи. При цьому росiяни старанно оминають той факт, що в 1780–1790 роках (через 10 рокiв пiсля першого подiлу Польщi) поляки провели блискучу урядову й економiчну реформи, досягли стабiльного економiчного зростання та створили – одними з перших у Європi – конституцiю, що значно обмежувала права короля. Для порiвняння, у Росii, що зросла на традицiях монгольського рабства, за весь час iснування (з 1722-го, тобто з моменту утворення iмперii, й донинi) дiйсне, а не номенклатурно-iлюзорне право було чинним упродовж лiчених рокiв. До 1905 року, коли пiсля першоi революцii було створено Думу, в Росiйськiй iмперii взагалi не було законiв – лише укази iмператора. У Радянському Союзi формально мали чиннiсть i конституцiя, i кодекси законiв, однак дотриманням прав людини там i не пахло. Про закони нинiшньоi Росiйськоi Федерацii ми ще поговоримо…

11 серпня 1709-го Петро І змусив гетьмана Скоропадського пiдписати Решетилiвськi статтi, що означали практично знищення гетьманськоi автономii. Пiд час правлiння Кирила Розумовського вiдбулось остаточне поглинання Гетьманщини iмперiею: 1754 року знято митний кордон, 1764-го лiквiдовано посаду гетьмана, а замiсть Гетьманщини засновано Малоросiйську губернiю. У другiй половинi XVIII столiття Гетьманщина стала iсторiею.

1775 року росiйськi вiйська на чолi з генералом Текелiем за особистим наказом Катерини ІІ зруйнували останню Запорозьку Сiч. Як наслiдок – ii землi долучено до Новоросiйськоi губернii. 1781 скасовано полковий устрiй Украiни, пiсля чого назви Украiна, Вiйсько Запорозьке, Украiнська держава надовго зникли з европейських карт i мiжнародних договорiв.

А проте украiнська нацiя не зникла. Унаслiдок трьох послiдовних подiлiв територiю Речi Посполитоi розшматували три держави: Австрiя, Пруссiя та Росiйська iмперiя. Та це аж нiяк не означало зникнення польськоi нацii. Радше навпаки. Пiд росiйським i нiмецьким гнiтом поляки згуртувались, як нiколи ранiше вiдчувши потребу боронити власну iдентичнiсть.

Те саме сталося з украiнцями. Самоусвiдомлення викристалiзувалося в боротьбi. Самоусвiдомлення нацii сформувалось пiд колосальним зовнiшнiм тиском: росiяни, намагаючись перетворити украiнцiв на рабiв, пробудили в них небувале почуття нацiональноi гiдностi. Лiквiдацiя Гетьманщини, спроби «синхронiзувати» росiйську й украiнську полiтичнi системи, намагання «злити» украiнцiв i великоросiв у единий народ дали зворотний ефект – посилення в украiнцiв нацiоналiстичних почуттiв i зародження затяжного й обопiльно кривавого визвольного руху.




5


Пiсля перемоги росiян пiд Полтавою iмперський уряд iнiцiював широкомасштабну русифiкацiю Украiни. Серед ii заходiв – заборона 1720-го друкувати книжки украiнською мовою. Русифiкацiя Украiни посилилася за Катерини II – пiсля скасування гетьманства та зруйнування Запорозькоi Сiчi. У другiй половинi XVIII столiття росiйська мова набула статусу обов’язковоi в дiловодствi на украiнськiй територii; священикiв змушували виголошувати проповiдi церковнослов’янською мовою iз росiйською вимовою.

У XIX столiттi спочатку Валуевський циркуляр 1863-го, а згодом Емський указ 1876-го взагалi вивели украiнську мову поза межi закону.




6


Рух у зворотному напрямi – в бiк дерусифiкацii Украiни – став можливим пiсля революцii 1917 року в Росii, тобто iз проголошенням УНР, Украiнськоi Народноi Республiки.

Перiод дерусифiкацii був нетривалим. 21 грудня 1917-го бiльшовицькi червоногвардiйськi загони пiд проводом Володимира Антонова-Овсiенка вступили до Харкова, де за чотири днi провели «Всеукраiнський» з’iзд Рад i як рiшення останнього проголосили створення Радянськоi Украiнськоi Народноi Республiки зi столицею в Харковi та, вiдповiдно, визнання нелегiтимною УНР на чолi iз Центральною Радою та Михайлом Грушевським. Як бачимо, ще на початку столiття Росiя вдавалась до свого найулюбленiшого прийому: наявнiсть в Украiнi двох центрiв влади – киiвського нацiонального та харкiвського радянського – дала змогу московським бiльшовикам формально залишатись осторонь вiйни та подати ii як внутрiшнiй конфлiкт.

1917-го вiйськам УНР вдалося вiдбити бiльшовицький наступ, однак 1920-го внас

Сторінка 8

iдок повторного масованого наступу бiльшовикiв Украiнська Народна Республiка припинила iснування. Бiльшу частину ii територii ввели до складу СРСР за назвою Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки.

Порiвняно з русифiкацiею царського часу радянська русифiкацiя охопила всю територiю Украiни – адмiнiстративну й етнiчну, всi верстви украiнського суспiльства, з урахуванням i селянства. Упродовж десяти рокiв (1951–1961) вiдбулося збiльшення частки украiнських шкiл iз росiйською мовою навчання майже вдвiчi – iз 17,7 % до 30,9 %. В окремих мiстах на сходi Украiни частка шкiл з украiнською мовою навчання ледве перевищувала 1 % (наприклад, у Донецьку 1960-го частка украiнських шкiл становила 1,2 %, попри те, що пiд час перепису 38 % мешканцiв мiста назвали себе украiнцями). Пам’ятки украiнськоi iсторii та культури пiдлягали знищенню i забуттю на тлi плекання та популяризацii росiйських. Ситуацiя досягла апогею тодi, коли в певних регiонах Украiни (наприклад, у Криму) частку шкiл з украiнською мовою навчання звели до 0 %.

Найбiльшоi русифiкацii зазнали частини Украiни, вiдiрванi вiд украiнськоi етнiчноi територii та приеднанi до Росiйськоi Радянськоi Федеративноi Соцiалiстичноi Республiки, РРФСР: Пiвнiчна Слобожанщина (пiвденнi частини теперiшнiх Бiлгородськоi, Воронезькоi та Курськоi областей Росiйськоi Федерацii), частина Донеччини (частина Ростовськоi областi РФ) i захiдна Кубань (Краснодарський край РФ) – разом 114 300 км2 iз (1926) 5 093 000 населення, зокрема 3 357 000 украiнцiв (66,0 %). Це едина в Радянському Союзi суцiльна неросiйська територiя, безпосередньо приеднана до РРФСР без прав автономноi республiки чи автономноi областi. Украiнцi, що проживали на цiй територii, не мали жодних нацiональних прав: iх було позбавлено украiнських шкiл, преси, книжковоi продукцii, а приплив украiнського друкованого слова з УРСР штучно обмежено.




7


Припускаю, що мiй погляд на украiнсько-росiйськi вiдносини може видатися упередженим. Мало ознайомлений з iсторiею Росiйськоi iмперii та СРСР читач може сприйняти мою розповiдь за необгрунтованi закиди украiнського нацiоналiста, який намагаеться всiляко очорнити справедливу та миролюбну Росiю. Гаразд, заперечувати не буду, я – украiнський нацiоналiст, свого ставлення до росiйськоi влади не приховую та нiколи не приховував. Але давайте пригадаемо, як у ХХ столiттi чинила Росiя з iншими народами, що вiдмовлялися з нею «дружити».

Почнемо, наприклад, iз Фiнляндii.

Взаемини фiнiв i росiян були складними в усi часи. Фiнляндiя разом з Аландськими островами вiдiйшла до Росiйськоi iмперii на початку XIX столiття, пiсля перемоги Росii у росiйсько-шведськiй вiйнi. Росiяни не знали, що з тими землями робити. Імперiя не змогла «проковтнути» крихiтну пiвнiчну краiну. Рiч у тiм, що вже тодi, 1809-го, Фiнляндiя мала конституцiю та представницький законодавчий орган – парламент. 1809-го росiйська конституцiя знаходилася на такiй самiй стадii розвитку, як нанотехнологii в сучаснiй Росiйськiй Федерацii, тож росiянам було дуже непросто пояснити пересiчним фiнам, iз якого дива iм потрiбно вiдступити у власному розвитку на пiвстолiття назад i бити чолом об пiдлогу перед закутаним у хутра й обвiшаним орденами монархом-уседержителем.

Пiсля Першоi свiтовоi вiйни Фiнляндiя проголосила незалежнiсть, через що проблем у вiдносинах iз Росiею аж нiяк не поменшало.

У книзi «Їi iм’я було Татьяна» колишнiй радянський розвiдник Вiктор Суворов описуе, як у червнi 1939-го – за пiвроку до вiйськового вторгнення до Фiнляндii – обласнi та районнi вiйськкомати у всiх закутках Радянського Союзу отримали наказ вiдшукати та призвати до лав Червоноi армii всiх вiйськовозобов’язаних фiнськоi нацiональностi. За наказом народного комiсара оборони СРСР (мiнiстра оборони) маршала Радянського Союзу Ворошилова розпочали формування так званого фiнського корпусу, тобто ядра армii ФДР – Фiнськоi Демократичноi Республiки. То нiчого, що республiки такоi ще не було й самi фiни про неi гадки не мали. Товариш Сталiн передбачливо поклопотався, виявив братську турботу про дружнiй фiнський народ i пiдготував для неiснуючоi республiки марiонетковий уряд, потужнi збройнi сили й, основне, – сформованi за радянським принципом каральнi органи. Головою уряду та мiнiстром закордонних справ ФДР було призначено члена Центрального Комiтету ВКП(б), секретаря виконкому Комiнтерну[5 - Комiнтерн (Комунiстичний iнтернацiонал) – мiжнародна органiзацiя, що об’еднувала комунiстичнi партii рiзних краiн у 1919–1943 роках.] товариша Отто Вiльгельмовича Куусинена; на посаду мiнiстра внутрiшнiх справ – Туурi Лехена, вiрного ленiнця, колишнього начальника Центральноi вiйськово-полiтичноi школи Комунiстичного iнтернацiоналу, котрий у 1920-х роках займався пiдготовкою диверсiйних груп для силового захоплення влади у европейських краiнах i особисто брав участь у громадянськiй вiйнi в Іспанii; мiнiстром оборони ФДР i одночасно командиром 1-го корпусу Народноi армii Фiнляндii – комдива[6 - Комдив (скорочено вiд «командир дивiзii»

Сторінка 9

 – персональне вiйськове звання вищого командного складу Червоноi армii з 22 вересня 1935 до 7 травня 1940 року.] Червоноi армii Акселя Мойсейовича Анттилу. Цiкаво, що бiйцiв новоспеченоi армii ФДР одягнули в польськi шинелi, захопленi Червоною армiею пiсля вторгнення в Польщу 17 вересня 1939 року, попередньо вiдпоровши польськi знаки розрiзнення та замiнивши iх на щойно вигаданi знаки Народноi армii Фiнляндii.

Отже, задовго до того, як переговори мiж СРСР i Фiнляндiею зайшли в глухий кут, уряд та армiя Фiнськоi Демократичноi Республiки були готовi до «звiльнення» Фiнляндii. Справа залишалася за малим – приводом для вторгнення.

Офiцiйнi радянськi та сучаснi росiйськi iсторики стверджують, що передумовою вiйни мiж Радянською Росiею та Фiнляндiею необхiдно вважати винятково бажання Йосипа Сталiна вiдсунути фiнський кордон якомога далi вiд Ленiнграда (нинi – Санкт-Петербург) i нiщо iнше. Мовляв, товариш Сталiн не вiрив у фiнський нейтралiтет i побоювався, що в разi вiйни з Нiмеччиною (з котрою, зауважте, на той час пiдписано договiр про дружбу та ненапад) остання використае Фiнляндiю як плацдарм для атаки на СРСР; про повне захоплення та радянiзацiю Фiнляндii нiбито не йшлося. У чому ж логiка створення фiнськоi «народноi» армii та аналогiчного «народного» уряду у вигнаннi? Та говоримо зараз не про це. Росii потрiбен був привiд для початку «визволення» чи то пак «вiдсування» кордону на захiд. «Миролюбна» Росiя нiколи першою не нападае. І – о диво! – щойно за наказом маршала Радянського Союзу Ворошилова закiнчили формування 1-го фiнського корпусу, щойно Сталiн у Москвi дав зрозумiти фiнськiй делегацii, що з такими настроями бiльше домовлятися немае про що, як Фiнляндiя першою напала на Росiю!

Безпосереднiм приводом для початку активних бойових дiй став Майнiльський iнцидент. 26 листопада 1939 року о 15 годинi 45 хвилин по радянському прикордонному посту, розташованому на Карельському перешийку неподалiк села Майнiла, сiм разiв вистрелили iз великокалiберноi гармати, в результатi чого загинули трое рядових i один молодший командир Червоноi армii, кiлька осiб дiстали поранення. Радянська сторона надiслала уряду Фiнляндii офiцiйну ноту в миролюбному та стриманому стилi iз пропозицiею для уникнення нових провокацiй вiдвести фiнськi вiйська на 25 км углиб вiд кордону. Фiни швидко провели незалежне розслiдування та встановили, що обстрiл прикордонного поста було проведено з радянськоi територii (нiчого не нагадуе?… якщо нi, то запам’ятайте цей епiзод i, будь ласка, пригадайте його, коли розпочнете читання 6-го роздiлу, де йтиметься про початок украiнсько-росiйськоi вiйни 2014 року). Росiяни, органiзувавши провокацiю, прорахувалися, оскiльки ще 26 жовтня – рiвно за мiсяць до обстрiлу – фiнський генерал Неннонен наказав вiдтягнути всю артилерiю за лiнiю укрiплень, яка незабаром одержить назву «лiнii Маннергейма», звiдки жодна гармата не могла дострелити до радянсько-фiнського кордону. Уряд Фiнляндii надiслав уряду Радянськоi Росii офiцiйну вiдповiдь iз результатами розслiдування, в якiй зазначив, що фiнськi прикордонники були свiдками обстрiлу, що напрям обстрiлу, очевидно, – з територii СРСР, що на фiнському кордонi перебувають лише вiйська, без жодноi гармати, а також пiдкреслив готовнiсть фiнськоi сторони провести спiльне розслiдування та розпочати переговори про спiльне вiдведення вiйськ вiд кордону. Нота у вiдповiдь мала типово радянський, жовчно-нахрапистий тон: «…заперечення з боку уряду Фiнляндii факту обурливого артилерiйського обстрiлу фiнськими вiйськами радянських вiйськ, який призвiв до людських жертв, не може бути пояснено нiчим iншим, окрiм бажання ввести в оману суспiльну думку та познущатися iз жертв обстрiлу». Увечерi 29 листопада фiнського посла в Москвi Аарно Юр’е-Коскiнена викликали до Народного комiсарiату iноземних справ i вручили нову ноту. У нiй iшлося про те, що, зважаючи на обставини, якi склались i провина за якi повнiстю лежить на урядi Фiнляндii, СРСР вiдкликае всiх своiх представникiв iз Фiнляндii та розривае договiр про взаемний ненапад. Того ж дня радянськi вiйська атакували фiнських прикордонникiв у Петсамо. Через день голова фiнського «уряду у вигнаннi» член ЦК ВКП (б), секретар Виконкому Комiнтерну Отто Куусинен офiцiйно попросив допомоги в уряду УРСР, а 2 грудня 1939-го пiдписав iз головою Ради Народних Комiсарiв СРСР Молотовим[7 - В’ячеслав Молотов (1890–1986, справжне прiзвище – Скрябiн) – радянський полiтичний дiяч, один iз вищих керiвникiв Комунiстичноi партii з 1921 до 1957 року. Органiзатор i безпосереднiй виконавець полiтичних репресiй у перiод правлiння Йосипа Сталiна. Перед початком Другоi свiтовоi провадив переговори з нацистською Нiмеччиною, результатом яких стало пiдписання Договору про ненапад iз Радянським Союзом. У таемному пактi до цього договору, який дiстав назву пакту Риббентропа-Молотова, Гiтлер зi Сталiним домовились про подiл Польщi мiж росiйською та нiмецькою iмперiями.] договiр про взаемодопомогу (забувши, що вiдтепер вiн не «радянський товариш», а го

Сторінка 10

ова уряду «незалежноi» Фiнськоi Демократичноi Республiки, Отто Вiльгельмович поставив пiдпис пiд договором так, як завжди, – Куусинен – кирилицею). З того моменту уряд Радянськоi Росii згортае всi контакти iз законним урядом Фiнляндii на чолi з Ристо Рютi та веде переговори лише iз «народним» урядом Куусинена, не припиняючи наголошувати на тому, що вiйну розпочала Фiнляндiя. 29 березня 1940 року, вже пiсля завершення збройного конфлiкту, Молотов доповiдав у Москвi: «Певного тимчасового успiху iмперiалiсти досягнули у Фiнляндii. Їм удалося наприкiнцi 1939 року спровокувати фiнських реакцiонерiв на вiйну iз СРСР…» Уявляете? Фiни, якi перед вiйною мали лише 26 танкiв (проти 2289 у 1-i фiнськоi бригади), чий вiйськово-повiтряний флот нараховував жалюгiдних 270 лiтакiв (проти 2446 радянських винищувачiв i бомбардувальникiв, сконцентрованих у Карелii), якi знали, що допомоги вiд европейських краiн очiкувати не варто, i якi змогли виставити проти пiвмiльйонноi Червоноi армii трохи бiльше нiж 265 тисяч солдатiв, додумалися першими напасти на Росiю! Пригадую, наскiльки я дивувався 2008 року, чуючи сповненi неприхованого гнiву промови дикторiв на росiйських телеканалах про те, що Грузiя цинiчно та пiдступно напала на росiйський миротворчий контингент у Абхазii та Пiвденнiй Осетii та тепер загрожуе самiй Росii. Через це Грузiю потрiбно – цитую – «примусити до миру». Я нiяк не мiг утямити, кому в тримiльйоннiй Грузii, чия територiя не перевищуе сукупноi площi трьох украiнських областей, могло заманутися атакувати Росiю? Що це за божевiльний стратег iз армiею в кiлькадесят тисяч воякiв, озброених застарiлою радянською технiкою, додумався загрожувати Росii? 2014-го, фiксуючи аналогiчнi заяви про те, що розвалена за час правлiння Януковича украiнська армiя плануе наступальну операцiю на пiвднi Росii, я вже не дивувався…

14 грудня 1939 року за початок вiйни проти Фiнляндii Радянський Союз офiцiйно вивели з Лiги Нацiй, але це вже не мало нiякого значення. Вiйна тривала.

На диво, фiни вистояли, втративши лише 11 % територii, однак примусивши СРСР заплатити головами п’ятьох росiян за кожного вбитого фiнського солдата (офiцiйнi данi щодо кiлькостi загиблих бiйцiв iз обох сторiн: 25 904 фiнськi солдати та 126 875 червоноармiйцiв). «Визволення» багатостраждального фiнського народу зазнало краху, обернувшись трагедiею для десяткiв тисяч росiйських сiмей. Щоби приховати катастрофiчнi прорахунки у плануваннi наступальних операцiй i недолiки в постачаннi армii, росiйськiй пропагандi довелося вигадувати черговий мiф про нiбито неймовiрну мiць i неприступнiсть укрiпленоi «лiнii Маннергейма», хоча насправдi створенi за наказом Емiля Маннергейма обороннi смуги налiчували не бiльш нiж 130 дiючих вогневих споруд, 70 iз яких залишилися ще вiд Першоi свiтовоi вiйни та нiчим особливим не вирiзнялись.

Утiм, це вже iнша iсторiя.




8


У червнi 1940 року, невдовзi пiсля пiдписання мирного договору з Фiнляндiею, «наймиролюбнiша» нацiя у свiтi таемно сформувала Пiвденний фронт. На кордонi з Румунiею СРСР розгорнув три армii (5, 9 та 12-ту) в складi 13 корпусiв, 40 дивiзiй, 14 бригад, 96 артилерiйських полкiв, 45 винищувальних i бомбардувальних авiацiйних полкiв. Загалом – 460 тисяч бiйцiв, 12 тисяч гармат i мiнометiв, 3112 танкiв, 2168 бойових лiтакiв. Командувач фронту – генерал армii Георгiй Костянтинович Жуков. Для чого? І чому таемно? Бо готувалося чергове «звiльнення». Радянськi вiйська отримали вiд Жукова наказ розгромити армiю Румунii, якщо вона здумае опиратися «визволенню».

26 червня, пiсля розташування вiйськ, голова Ради Народних Комiсарiв СРСР товариш Молотов зажадав вiд Румунii повернути Бессарабiю та Пiвнiчну Буковину, бо цi територii до Першоi свiтовоi вiйни, мовляв, належали Росiйськiй iмперii, а тому iх мае бути введено до складу СРСР як Молдавську Радянську Соцiалiстичну Республiку. (До слова: перед тим як надсилати ультимативну ноту королiвському уряду Румунii, радянський уряд кiлька разiв занепокоено вiдзначав про почастiшання з румунського боку обстрiлiв радянськоi територii, прикордонникiв i цивiльних осiб; усього Народний комiсарiат iноземних справ «нарахував» 25 таких обстрiлiв. Зайве розказувати, що Румунiя, яка на той час панiчно боялась нападу СРСР, нiяких обстрiлiв не здiйснювала.) То нiчого, що молдавська культура, менталiтет, мова та звичаi ближчi до румунськоi, а з росiйською взагалi не мають нiчого спiльного. То нiчого, що Пiвнiчна Буковина насправдi до складу Росiйськоi iмперii не входила.

Знаючи про пiвмiльйона бiйцiв i три тисячi танкiв, зосереджених бiля кордону та готових рвонути в наступ, король Румунii Кароль ІІ погодився на радянський ультиматум i вiддав наказ вiдвести вiйська з означених територiй. Радянськi вiйська зайняли переданi територii протягом 6 днiв. Миттево на них iнiцiювали проведення колективiзацii та насильницького усунення небажаних новiй владi елементiв. Одним словом – терор.


9

1956-го Росiя виявила палку любов до народу Угорщини.

23 жовтня 1956 року о тре

Сторінка 11

iй годинi дня в Будапештi розпочалась демонстрацiя незадоволених прорадянським режимом i особливо – засиллям каральних органiв. На центральнiй площi столицi зiбралось 200 тисяч людей, переважно iнтелiгенцiя та студенти. Демонстрацiя пройшла мирно, якщо не зважати на повалення пам’ятника Сталiну, однак о 20:00 перший секретар панiвноi прокомунiстичноi УПТ, Угорськоi партii трудящих, виступив по радiо з рiзким засудженням демонстрацii. У вiдповiдь найрадикальнiшi демонстранти спробували взяти штурмом радiостанцiю, вимагаючи оголосити в ефiрi iхнi вимоги. Зав’язалася сутичка iз пiдроздiлами AVH, угорськоi служби держбезпеки, котра тривала всю нiч. З’явилися першi загиблi.

На той час територiя Угорщини була мiсцем дислокацii радянського Особливого корпусу пiд командуванням генерал-лейтенанта П. М. Лащенка. Корпус утворювали двi гвардiйськi механiзованi дивiзii, бомбардувальна та винищувальна авiацiйнi дивiзii, а також понтонно-мостовий полк. Мета дiяльностi Особливого корпусу: забезпечення комунiкацii та шляхiв пiдходу радянських вiйськ до Австрii (згiдно iз Паризькою мирною угодою пiсля закiнчення Другоi свiтовоi в Австрii залишався обмежений контингент Червоноi армii). Цiкаве запитання: навiщо для «забезпечення комунiкацii та шляхiв пiдходу» тримати на територii Угорщини двi механiзованi й – особливо – бомбардувальну дивiзiю (яку «комунiкацiю» вона забезпечувала?…), та зараз iдеться не про це. 15 травня 1955 року у Вiднi представниками СРСР, США, Великоi Британii та Францii пiдписано Державний договiр iз Австрiею, вiдповiдно до якого Австрiя отримала статус нейтральноi держави, з територii якоi виводили всi, а також радянськi, вiйська. Оскiльки «забезпечувати комунiкацiю» бiльше не було з ким, то й Особливий корпус мав би забратися геть iз Угорщини. На жаль для угорцiв, Микита Сергiйович Хрущов, який на той час замiстив Сталiна як очiльника СРСР, передбачив цю ситуацiю. За день до пiдписання угоди з Австрiею – 14 травня 1955-го – мiж Радянським Союзом i пiдвладними йому краiнами схiдноi Європи було укладено Варшавський договiр, яким регламентовано утворення Об’еднаних збройних сил краiн-учасникiв на чолi з маршалом Радянського Союзу Коневим.[8 - Іван Степанович Конев (1897–1973) – радянський полководець, маршал Радянського Союзу (1944), двiчi Герой Радянського Союзу (1944, 1945).] До 14 травня 1955 року радянськi дивiзii перебували в Угорщинi, прикриваючись Паризькою мирною угодою. Вiд 15 травня 1955 року тi ж дивiзii перебували в Угорщинi на пiдставi Варшавського договору для того, щоб захищати Угорщину вiд «ворогiв».

О 23:00 23 жовтня 1956-го начальник штабу Збройних сил СРСР маршал Соколовський вiддав наказ командиру Особливого корпусу виступити на Будапешт для допомоги угорським вiйськам «в восстановлении порядка и создания условий для мирного созидательного труда». 290 танкiв, 120 БТРiв i 6000 бiйцiв Особливого корпусу прибули до столицi Угорщини, де о 6-й ранку, вступивши в боi iз повстанцями, розпочали «створювати умови для мирноi творчоi працi».

Того ж дня Угорська партiя трудящих повернула на пост прем’ер-мiнiстра Імре Надя. Надя вже призначали на пост прем’ера в 1953–1955 роках, але репресували через його надмiру реформаторськi погляди. Таким призначенням угорськi комунiсти сподiвались задобрити повстанцiв i нормалiзувати ситуацiю.

Спочатку це подiяло.

29 жовтня Імре Надь розпустив таемну полiцiю AVH. Радянськi вiйська почали залишати столицю. 30 жовтня уряд Імре Надя ухвалив рiшення про вiдновлення в Угорщинi багатопартiйноi системи та створення коалiцiйного уряду. Як наслiдок – оголошено про пiдготовку до виборiв та про зречення комунiстичною УПТ монополii на владу. 1 листопада Імре Надь проголосив вихiд Угорщини з Варшавського договору. Уряд краiни вручив вiдповiдну ноту посольству СРСР. Водночас iз цим Угорщина звернулась до ООН iз проханням допомогти захистити суверенiтет. ООН радо вiдгукнулося. ООН завжди радо вiдгукуеться в таких ситуацiях. Здавалося, що революцiя перемогла, однак…

За день до того, як Імре Надь декларував про розiрвання Варшавського договору, Хрущов передумав. Несподiвано збагнувши, чим обертаеться повстання в Угорщинi, Микита Сергiйович на засiданнi Президii ЦК КПРС заявив: «Слiд переглянути оцiнку, вiйська з Угорщини та Будапешта не виводити та виявити iнiцiативу в наведеннi порядку». Президiя ЦК КПРС постановила сформувати оновлений «революцiйний робiтничо-селянський угорський уряд» на чолi з першим секретарем УПТ Яношем Каддаром i провести вiйськову операцiю з метою повалення уряду Імре Надя. Операцiею за назвою «Вихор» командував особисто маршал Радянського Союзу Георгiй Жуков.

3 листопада на аеродром Тьокьоль запрошено мiнiстра оборони Угорщини генерал-лейтенанта Пала Малетера для вирiшення питання виведення вiйськ Радянськоi армii. Пiсля перемовин мiнiстр оборони зателефонував пiдлеглим у мiнiстерствi та дав указiвку не вiдкривати вогонь по радянських вiйськах, що пересуватимуться визначеними коридорами, з огляду на впевненiсть, що Радянська армiя

Сторінка 12

иходитиме з Угорщини. Одразу пiсля озвучення наказу до зали, в якiй вiдбувалися переговори, увiйшов Герой Радянського Союзу, голова КДБ генерал армii Серов власною персоною. Не сам. Із групою захоплення за спиною. Запрошеного на переговори генерал-лейтенанта Малетера заарештовано.

Уранцi 4 листопада вiйська Особливого корпусу, пiдсиленi двома механiзованими, однiею стрiлецькою й однiею повiтрянодесантною дивiзiями, атакували Будапешт. У наказi головнокомандувача Об’еднаних збройних сил маршала Конева, виголошеному перед усiма вiйськовими частинами, якi вiдправляли в бiй, висловлено впевненiсть у тому, що «робiтничий клас i трудовi селяни Угорськоi Народноi Республiки пiдтримають нас у цiй справедливiй боротьбi», а також пiдкреслено, що «завдання радянських вiйськ полягае у тому, щоб надати братню допомогу угорському народовi в захистi його соцiалiстичних завоювань, у розгромi контрреволюцii та лiквiдацii загрози вiдновлення фашизму» (знову ж таки: нiчого не нагадуе?…). Пiсля чотирьох днiв кривавих боiв угорське повстання було придушено.

12 грудня 1956 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцiю, в якiй засудила порушення Уставу ООН урядом СРСР i закликала радянський уряд вжити негайних заходiв для виведення з Угорщини його збройних сил i забезпечення вiдновлення полiтичноi незалежностi Угорщини. За резолюцiю проголосували 55 краiн, проти – 8, утримались 13.

Радянська Росiя на це не зважала.

Імре Надь, голова законного уряду Угорщини, переховувався у посольствi Югославii. Пiсля тривалих перемовин радянське керiвництво надало Надю гарантii безпеки, тобто дозволило залишити краiну та виiхати до Югославii. Утiм, щойно голова уряду опинився за стiнами посольства, його схопили. Два роки Імре Надя втримували у в’язницi в Румунii, пiсля чого разом iз генерал-лейтенантом Палом Малетером засудили та повiсили. Причому повiсили не так, як вiшають в усiх iнших краiнах. Не на шибеницi. А на стовпi, через вершину якого перекинуто мотузку з петлею. Перевага в тому, що спина засудженого частково спираеться на стовп. Пiд вагою тiла шия не ламаеться миттево, як це вiдбуваеться на шибеницi, натомiсть петля повiльно задушуе жертву.

1956-го брати та сестри моеi мами були звичайними радянськими школярами: бiльшiсть – жовтенятками, дехто – вже пiонером. Через пiвстолiття, 2014-го, у розпал подiй на Майданi Незалежностi в Киевi, вони телефонуватимуть iз Росii, називатимуть мене нацистом, а мiльйони людей, що вийшли на Майдан вiдстояти своi права, вважатимуть «киiвськими бомжами». Щоправда, тодi, далекого 1956-го, вони цього ще не знали. Вони вiрили у свiтле майбутне, в комунiзм 1980-го та розучували бравурнi пiснi про мир i дружбу:

Всех, кто честен душою,
Мы зовем за собою.
Счастье народов,
Светлое завтра
В наших руках, друзья![9 - Слова з пiснi «Гiмн демократичноi молодi», котру вперше заспiвали в Празi на вiдкриттi 1-го Всесвiтнього фестивалю молодi та студентiв 25 червня 1947 року. Автор слiв – Л. Ошанiн, музики – А. Новиков.]




10


Історiй про те, як Росiя «допомагала» братнiм народам, без перебiльшення можна нарахувати з десяток. Я зараз кажу винятково про XX столiття.

Схожi до угорських подii вiдбулись 1968-го в Чехословаччинi та 1979-го в Афганiстанi. У Чехословаччинi обiйшлося без значних жертв (якщо не брати до уваги репресованих), оскiльки Радянський Союз мав досвiд Угорщини та зумiв придушити лiбералiзацiю режиму в зародку. Слiд також зважати на те, що кiлькiсть вiйськ, уведених до Чехословаччини, була колосальною: 200 тисяч солдатiв i майже 5 тисяч танкiв краiн Варшавського договору. Вiйська залишалися в краiнi до 1990 року.

В Афганiстанi бойовi дii чотирма днями та сьомастами вбитими – як це сталося в Угорщинi, не обмежили, однак причину мали аналогiчну. Повномасштабне вторгнення Радянськоi армii iнiцiювали пiсля усвiдомлення Леонiдом Брежневим i членами Полiтбюро ЦК того, що полiтика афганського тирана Хафiзулли Амiна фактично призвела до громадянськоi вiйни, загрозливоi щодо можливостi повалення комунiстичного режиму в Афганiстанi. Рада Безпеки ООН квалiфiкувала дii Радянського Союзу як вiдкрите застосування збройних сил за межами власноi територii, що е кричущим порушенням Статуту, проте СРСР наклав на резолюцiю вето. 14 сiчня 1980 року Генеральна Асамблея ООН пiдтвердила ухвалу Ради Безпеки: за резолюцiю проголосувало 108 краiн, проти – лише 14.

Рiшення не мало жодного ефекту.

Ситуацiя повторилась 27 березня 2014 року, коли Генеральна Асамблея визначалася iз позицiею стосовно збройноi окупацii Росiйською Федерацiею частини територii Украiни, а саме – пiвострова Крим. Вторгнення до Украiни пiдтримали лише 11 найвiдсталiших краiн свiту, але, як i тридцять чотири роки тому, резолюцiя виявилася практично безрезультатною. Органiзацiя Об’еднаних Нацiй укотре продемонструвала свое найслабше мiсце, свою ахiллесову п’яту: неспроможнiсть зупинити конфлiкт, якщо агресором е один iз постiйних членiв Ради Безпеки з правом вето.[10 - Ще одним яскравим прикладом «негативн

Сторінка 13

го» впливу Росii на мiжнароднi вiдносини е Сирiя. Я вiдвiдував Сирiю взимку 2010–2011 рокiв, залишивши краiну за 4 днi до початку жорстокого та надзвичайно кривавого протистояння мiж повстанцями й урядовими вiйськами Башара Асада, i на власнiй шкурi вiдчував напруження та лють, що буквально витали у повiтрi. На початку лютого 2011-го в Дамаску всi тiльки й говорили про полiтику i египетську революцiю на Тахрирi. Усерединi лютого на територii Сирiйськоi арабськоi республiки фактично почалася вiйна. Із березня 2011-го ООН неодноразово намагалася вирiшити конфлiкт у Сирii, зокрема шляхом уведення миротворчого контингенту, однак щоразу на завадi ставала Росiя. Бiльше того, в обхiд мiжнародного ембарго РФ продовжувала постачати боеприпаси та летальне озброення для армii Басада. Я не стверджую, що введення мiжнародного вiйськового контингенту вирiшило б конфлiкт, але вважаю, що воно точно могло врятувати життя тисячам мирних сирiйцiв – противникiв режиму Башара Асада. Станом на початок 2015-го конфлiкт у Сирii тривае, за найскромнiшими пiдрахунками, його жертвами стали понад 150 тисяч людей.] Радянський Союз, як i його наступник – путiнська Росiя, безцеремонно iгнорував та iгноруе невигiднi для себе рiшення Органiзацii, що, власне, ставить пiд сумнiв доцiльнiсть iснування ООН.

Подiбний до фiнського сценарiй – пiдготовка «альтернативного» уряду, провокацii, розхитування ситуацii та подальше збройне протистояння – Росiя застосувала 2000-го в Чечнi, 2008-го в Грузii та 2014-го на сходi Украiни.

І я абсолютно переконаний, що пiсля Украiни це не припиниться.




11


Нiколи не задумувалися, чому нiхто не хоче товаришувати з Росiею? Я серйозно. Протягом другоi половини ХХ – початку ХХІ столiття Росiя поступово, але невiдворотно втрачала своiх стратегiчних союзникiв. Одна по однiй вiд Росii вiдверталися краiни Африки й Азii, 1990-го розсипався соцiалiстичний блок, слiдом розвалився Радянський Союз, пiсля чого краiни Прибалтики, а за ними Молдова, Грузiя й окремi середньоазiйськi держави провадять полiтику максимального полiтичного й економiчного вiдсторонення вiд Москви. Показовим у цьому сенсi видаеться перелiк краiн, котрi разом iз Росiею голосували проти Резолюцii Генеральноi Асамблеi ООН про пiдтримку територiальноi цiлiсностi Украiни: Вiрменiя, Бiлорусь, Болiвiя, Куба, КНДР, Нiкарагуа, Судан, Сирiя, Зiмбабве та Венесуела. Цiкаво помiзкувати над тим, яким чином почуття великодержавного шовiнiзму в серцях бiльшостi росiян уживаеться з усвiдомленням того, що серед iхнiх найпалкiших союзникiв залишилися краiни на кшталт Пiвнiчноi Кореi, Зiмбабве, Судану, Нiкарагуа та лише одна слов’янська – Бiлорусь… Отже, чому? Чому так багато держав свiту прагнуть стати союзником Сполучених Штатiв Америки, чия зовнiшня полiтика також далеко не завжди е прозорою та справедливою, а Росiя здатна втримати своiх «союзникiв» лише шляхом збройних переворотiв, пiдтримання марiонеткових урядiв, доведеноi до абсурду пропаганди та кривавого терору?

Найперша й основна причина – економiчна.

Я завше повторював i не раз писав у блогах про те, що единий параметр, за яким Росiю можна вважати великою державою, – це територiальний. Вiдповiдно, лише внаслiдок збiльшення територii свого проживання росiяни зможуть забезпечити зростання власноi величi. Вiд часу заснування Росiйськоi iмперii 1722-го до розпаду Радянського Союзу 1991-го територiя Росii постiйно зростала за рахунок загарбницьких походiв: спочатку – землi Вiйська Запорозького, потiм – Фiнляндiя, частина Польщi, далi – колонiзацiя Америки, приеднання Грузii та Закавказзя, пiдкорення Центральноi Азii, нарештi – «визвольний» похiд до Європи та формування пiсля завершення Другоi свiтовоi соцiалiстичного блоку. На тлi останнiх «звершень» сукупний валовий продукт колосальноi у територiальному планi краiни залишався винятково низьким. Росiйська iмперiя катастрофiчно вiдставала в розвитку вiд iнших по-справжньому великих держав. Територiальний гiгант був економiчним карликом. Група американських iсторикiв (S. Rather, J. H. Soltow, R. Sylla) у книзi «The Evolution of the American Economy» наводить порiвняльну таблицю часток у свiтовому промисловому виробництвi найбiльших краiн свiту станом на кiнець XIX – початок XX столiття.


Таблиця 2


Частки у свiтовому промисловому виробництвi найбiльших краiн свiту на зламi XIX–XX столiть






1900 року Росiйська iмперiя, будучи третьою за величиною державою, що будь-коли iснували на Землi (поступаючись лише Британськiй iмперii та монгольськiй Золотiй Ордi), виробляла заледве 5 % вiд загального свiтового обсягу промислових товарiв. Нацiональний дохiд на одиницю населення перед початком Першоi свiтовоi вiйни становив 126,2 рубля золотом. Для порiвняння, у Нiмеччинi на той же час (у переведеннi на росiйськi грошi) – 287 рублiв, в Англii – 510 рублiв, у Сполучених Штатах – 720 рублiв. Безперечно, таке разюче вiдставання пов’язане не лише з особливостями менталiтету чи формою державного правлiння у Росii, але й iз об’ективною рiзниц

Сторінка 14

ю стартових позицiй: в Англii початок активноi iндустрiалiзацii припадае на другу половину XVIII столiття, в США – на початок XIX столiття, в Росii – на середину XIX столiття. Індустрiалiзацiя йшла повiльно, вiдсоток приросту нацiонального ВВП то стрибкоподiбно зростав (у найбiльш урожайнi роки, коли надходження вiд продажу хлiба за кордон наповнювали росiйську казну), то скочувався до нуля. Попри невдалу вiйну з Японiею, попри численнi економiчнi прорахунки, вiдбулося зростання золотого запасу Росiйськоi iмперii у перiод iз 1888 до 1914 року бiльш нiж у чотири рази: iз 381 млн рублiв до 1700 млн рублiв. Можна смiливо припустити, що за вiдсутностi масштабних соцiальних перетворень пiсля завершення Першоi свiтовоi вiйни ВВП Росii й надалi неквапом зростав би, i за пiвстолiття (чи трохи бiльше) Росiя цiлком iмовiрно наздогнала б Нiмеччину, Британiю та США за рiвнем розвитку. Мабуть, так i сталося б, якби групка бiльшовикiв-революцiонерiв на чолi з Володимиром Ленiним не захопила владу та не почала найбiльш масштабний соцiальний експеримент в iсторii людства – побудову комунiзму в окремо взятiй краiнi.

Що насправдi зробили бiльшовики? Вони не просто лiквiдували приватну власнiсть, тобто передали всi засоби виробництва «народу». Вони не просто пiшли проти людського ества, проти вкорiненого в людськiй натурi бажання жити краще та примножувати власне багатство, замiнивши основоположний в економiцi принцип конкуренцii банальним i вiдверто безглуздим соцзмаганням. Найгiрше полягало в тому, що бiльшовики розiрвали зв’язок мiж виробником i споживачем, знiвелювавши саме поняття ринку, зрубавши пiд корiнь стовбур, на якому тримаеться ринкова економiка. Вони не просто замiнили цей зв’язок чимось iншим, вони знищили його нанiвець. Комунiзм як суспiльно-полiтична система нежиттездатний не через те, що комунiстичне суспiльство неспроможне виробити достатньо матерiальних благ чи надати достатню кiлькiсть послуг для задоволення власних потреб. Комунiзм не може iснувати тому, що люди, якi виробляють блага чи надають послуги, поняття не мають, що конкретно потрiбно тим, хто споживае цi блага чи користуеться послугами.

За комунiзму всi наявнi в краiнi засоби виробництва належать народу. Що це означае на практицi? Я не можу, сидячи в Рiвному, одночасно володiти трактором у Донецькiй областi, токарним станком у Днiпропетровську та паровим пресом в Одесi. Оскiльки народ за комунiзму об’ективно не може управляти тим, що йому «належить», засобами виробництва, а отже, всiею економiкою, повинна керувати держава. Тобто хтось у державi мае точно знати, що слiд робити кожному мiнiстерству, конструкторському бюро, заводу, колгоспу, врештi-решт – кожному конкретному робiтниковi та колгоспниковi. Іншими словами – економiка в СРСР була плановою, iз п’ятирiчними звiтними перiодами. Для формування державних планiв запровадили спецiальну iнституцiю – Державний плановий комiтет Ради Мiнiстрiв СРСР. Простiше – Держплан. На пiдставi зiбраних Центральним статистичним управлiнням (ЦСУ) даних Держплан визначав, що, коли, кому й у яких кiлькостях потрiбно виробляти. Довгих сiмдесят рокiв – вiд моменту свого заснування – Радянський Союз перебував у станi перманентноi економiчноi кризи. Порiвняно iз Росiйською iмперiею 1913 року в СРСР 1953 року вiдбулося скорочення виробництва зерна на 3,5 мiльйона тонн на рiк, поголiв’я великоi рогатоi худоби – на 4,5 мiльйона голiв. Із 1963 року i до розвалу СРСР закуповував хлiб у Канадi та США. Уявляете? Одна iз найбiльших краiн, що будь-коли з’являлись на глобусi, з далеко не найчисленнiшим населенням, iз величезними незаселеними територiями, була настiльки неефективною в економiчному сенсi, що не могла прогодувати сама себе. Дефiцит бюджету, колосальнi витрати на утримання власноi непомiрноi армii й урядiв «дружнiх» соцiалiстичних держав покривали лише за рахунок продажу ресурсiв – переважно нафти та газу. Довгих сiмдесят рокiв керiвники Радянського Союзу вперто iгнорували очевидне, переконуючи, що схема «ЦСУ – Держплан – виробництво» працюе, i не забуваючи наголошувати на тому, як паскудно живеться на заходi, який поганий капiталiзм, за якого пануе так звана «анархiя виробництва».

Основоположну вiдмiннiсть мiж двома системами можна продемонструвати на простому прикладi.

Уявiть капiталiста-пiдприемця, який випускае, скажiмо, каструлi. На ринку паралельно з ним працюе десяток подiбних бiзнесменiв, якi також випускають каструлi. Отже, наш капiталiст-каструльник робить усе мислиме й немислиме для того, щоб задовольнити споживача, для того, щоб покупець, який прийде на ринок, купив каструлю в нього, а не в конкурента. Вiн виготовляе якомога якiснiшi каструлi, розробляе кiлька типiв каструль рiзноi форми, розмiрiв i кольору, ставить на них найменшу економiчно доцiльну цiну – й усе для того, щоб асортимент припав до смаку споживачевi, щоб утерти носа суперникам i перемогти в конкурентнiй боротьбi. Якщо наш каструльник так не чинитиме, каструль у нього не купуватимуть, вiдповiдно, пiдприемство збанкрутуе та

Сторінка 15

рипинить функцiонування, а його мiсце на ринку займе хтось iнший – той, хто робить кращi каструлi. Напевно, це жорстоко. І може, не зовсiм справедливо. Але це працюе.

У Радянському Союзi все було iнакше. Тi самi десять пiдприемств, що випускають каструлi, отримували план виробництва вiд Державного планового комiтету, де було зазначено, якi каструлi й у якiй кiлькостi цi пiдприемства повиннi виготовити протягом наступних п’яти рокiв. Звiдки Держплан знав, скiльки саме каструль протягом наступних п’яти рокiв знадобиться радянським громадянам? Нiзвiдки. Прозвучить дико, але бiльшiсть радянських планiв бралася зi стелi. Подумайте самi: фiзично неможливо передбачити, скiльки шкарпеток порветься протягом п’яти рокiв, скiльки ручок вiдламаеться у чайникiв, скiльки лампочок перегорить, скiльки макаронiв буде з’iдено.

Перший вагомий недолiк планового виробництва: на основi Держплану можна контролювати винятково кiлькiснi показники, але в жодному разi не якiснi. Через це бiльшiсть випущених у Радянському Союзi товарiв була жахливо неякiсною. Особливо це стосувалося товарiв легкоi промисловостi: одягу, взуття, бiлизни, посуду, найпростiших меблiв тощо. Моя мама розповiдала, що в перiод ii молодостi нормальних жiночих чобiт просто не було. Усе якiсне привозили з-за кордону. Винятковоi популярностi набули чобiтки з… Фiнляндii. Через це серед дiвчат побутував жарт: добре, що не всю Фiнляндiю захопили, iнакше не було б у чому ходити взимку. Чимало необхiдних побутових товарiв чи елементiв одягу не випускали взагалi. Мiй дiд по материнiй лiнii, Бураков Сергiй Онисимович, 1940 року проходив службу в армii у Прибалтицi. Повернувшись додому пiсля Другоi свiтовоi вiйни, вiн розказував своiй дружинi, моiй бабцi, про те, що багато офiцерських дружин саме у Прибалтицi вперше в життi побачили жiночi нiчнi сорочки. Радянськi жiночки не могли натiшитись тими сорочками: такi блискучi, легкi, приемнi на дотик. Деяким нiчнi сорочки сподобались настiльки, що вони виходили в них до театру… вдягаючи замiсть суконь.

Та навiть iз кiлькiсним контролем були проблеми. Повернiмося до нашого прикладу з каструлями. Як проконтролювати виконання плану з виробництва каструль? Припустимо, що за наказом Держплану протягом п’яти рокiв необхiдно випустити сто мiльйонiв каструль. Поспiшаючи виконати план, пiдприемства почнуть клепати нiкому не потрiбнi каструльки розмiром iз чайну чашку. Таким чином вони заощадять матерiали та працю робiтникiв. Виникае запитання: кому такi каструлi потрiбнi? Хто купуватиме каструльки, в яких можна зготувати заледве одну порцiю?… Якщо Держплан зажадае виробити каструлi загальним об’емом п’ять мiльярдiв лiтрiв, пiдприемства випускатимуть каструлi по 500 лiтрiв кожна. Бо так вигiднiше. Але як часто ви використовуете каструлi об’емом 500 лiтрiв?… Держплан може обрати як звiтний параметр загальну вартiсть вироблених каструль. У такому разi пiдприемства почнуть випускати каструлi зi срiбним покриттям, рiзьбленими орнаментами та ручками з чорного дерева. Та чи багато вони iх продадуть?… За плановоi системи виробництва нiхто – я пiдкреслюю: абсолютно нiхто, нi виробник, нi бюрократ у Державному плановому комiтетi – не зацiкавлений у випуску якiснiшоi продукцii. Усiм байдуже, що насправдi потрiбно споживачу. Очевидно, що за таких умов виробники, вiд директора пiдприемства до простого працiвника, робитимуть усе, щоб затратити на виробництво продукцii якнайменше часу та ресурсiв.

Інший значний недолiк планового виробництва: Державний плановий комiтет чи будь-який аналогiчний орган може планувати виробництво лише тих товарiв, якi вже е. Неможливо спрогнозувати обсяги виробництва того, що ще не винайшли, не спроектували, не придумали. І це, як на мене, найбiльша хиба радянськоi системи. Уявiмо на секунду моторошну картинку: СРСР не розвалився 1991-го та продовжуе iснувати донинi. Як могли б у такiй краiнi передбачити, скiльки потрiбно випустити iPhon’iв за п’ять рокiв до того, як Стив Джобс iх придумае? А рiдиннокристалiчних дисплеiв? А мультиварок? А операцiйних систем «Android»? Штука в тому, що планова економiка радянського типу начисто унеможливлюе ймовiрнiсть появи та запуску в серiйне виробництво продуктiв на кшталт iPhone, мiкрохвильовоi печi або ОС «Android». Вiдсутнiсть права приватноi власностi, наявнiсть жорстких, контрольованих державою планiв у самому зародку викорчовуе креативнiсть, убивае бажання винаходити щось нове й ризикувати, створюючи модерний, цiлковито унiкальний продукт. iPhone та «Android» не могли з’явитися в Радянському Союзi; iх могли лише скопiювати. Можливо, копiюючи (а отже, вiдстаючи), радянськi iнженери зробили б «власнi» iPhone та «Android» дещо кращими. Але нiколи, за жодних умов, економiка СРСР не випустила б якiсно вiдмiнну операцiйну систему чи революцiйний, ранiше небачений цифровий пристрiй.

Чудовим прикладом е американський пасажирський лiтак «Boeing 747» – перший у свiтi широкофюзеляжний реактивний лайнер. Ідея розроблення «747-го» виникла в серединi 60-х у США в перiод бурхлив

Сторінка 16

го зростання обсягiв авiаперевезень. З огляду на iнтенсивне збiльшення пасажиропотоку американська авiакомпанiя «Pan American» поставила перед корпорацiею «Boeing» завдання збудувати новий гiгантський лiтак, удвiчi бiльший за «Boeing 707» (найбiльший пасажирський авiалайнер на той час), пообiцявши закупити аж… 25 лайнерiв. Справа видавалася напрочуд ризикованою. Нiхто не знав, як ринок вiдреагуе на появу настiльки великого лiтака. Чи буде вiн затребуваним, а перевезення на ньому вигiдними? Чимало авiакомпанiй вважали, що лiтак не виправдае себе на далекомагiстральних маршрутах i вiдзначатиметься не такою економiчнiстю, як меншi лiтаки. Навiть найбiльш оптимiстичнi експерти наприкiнцi 1960-х оцiнювали обсяг свiтового ринку не бiльше нiж у 300 машин такого типу.

«Boeing» вирiшив ризикнути. Компанiя взяла величезний кредит, розпочала з нуля будiвництво нового заводу в штатi Вашингтон i заходилася проектувати лiтак нового типу. Загальна сума кредитiв i коштiв, кинутих на розроблення «747-го», була вищою за вартiсть компанii 1965 року. Ще до випробувальних польотiв «Boeing» опинився на межi банкрутства. Для того, щоб вiдбити вкладенi кошти, компанiя мусила продати щонайменше 250 гiгантських лiтакiв…

Перший полiт «Boeing 747» здiйснив 9 лютого 1969 року. На момент створення «747-й» був найбiльшим i найважчим пасажирським авiалайнером у свiтi, вiн залишався таким протягом 37 рокiв – до появи «Airbus A380» 2005 року. Незважаючи на високу вартiсть, завдяки вiдчутнiй економiчностi масових авiаперевезень i лiзинговим схемам експлуатацii «Boeing 747» став одним iз найбiльш розповсюджених i популярних у свiтi широкофюзеляжних лiтакiв. Станом на початок 2014-го у свiтi продано 1484 лайнери. Найновiшi модифiкацii «747-го» продовжують випускати до цього часу. Поява «747-го» дала змогу корпорацii «Boeing» вийти в лiдери свiтового авiабудування й утримувати такi позицii протягом десяткiв рокiв – до появи европейського концерну «Airbus».

А тепер подумайте та скажiть, чи мiг лiтак на кшталт «Boeing 747» з’явитись в умовах радянськоi економiки?… Нi. Нiколи. Ситуацiя, коли пiдприемство ризикуватиме всiм капiталом та основними фондами, коли через ризик пiд загрозою опиняеться функцiонування пiдприемства, – й усе заради виготовлення нового продукту – для Радянського Союзу – немислима. Спливло понад двадцять рокiв пiсля розпаду Радянського Союзу, а економiка Росiйськоi Федерацii досi зберiгае ознаки плановостi, застiйностi та бюрократизму, притаманнi економiцi СРСР. Із Росiею не дружать не тому, що Росiя погана. Із Росiею не дружать, бо це невигiдно передусiм в економiчному планi.

Ще за Ленiна в Радянському Союзi набув популярностi лозунг: «Наздогнати та перегнати Америку!» Сiмдесят рокiв трьохсотмiльйонна картата iмперiя намагалась на рiвних протистояти Америцi, не розумiючи, що властивi соцiалiстичнiй системi вади роблять безуспiшними будь-якi спроби переплюнути США. Марно намагатися наздогнати, лише копiюючи. Сiмдесят рокiв Радянський Союз силкувався на пiдстаркуватiй шкапi обскакати спортивний «Ferrari».




12


Друга причина того, що народи, котрi побували пiд «протекторатом» Росii, прагнуть якнайдалi дистанцiюватись вiд Росii, зумовлена першою. Попри кричущу неефективнiсть промислового виробництва, ситуацiя в сiльському господарствi склалася ще гiрша. Людей за допомогою насильницьких методiв зiгнали в колгоспи, де вони мусили працювати не лише на себе, але й на поставки для держави. Оплата працi була низькою, у повоеннi роки iнодi роботу не оплачували взагалi, а роздавали колгоспникам рештки пiсля того, як держава вигребла iз колгоспних комор стiльки, скiльки вважала за потрiбне. Фактично, Сталiн вiдновив у Радянському Союзi крiпацтво. От тiльки крiпак у Росiйськiй iмперii мiг викупити себе з неволi, а радянський селянин подiтися не мав куди. До 1957 року бiльшостi з них навiть не видавали паспортiв. Селяни не хотiли працювати, не бажали вирощувати бiльше, знаючи, що замiсть кращоi платнi отримають лише збiльшення плану поставок державi.

Саме тому люди тiкали вiд соцiалiзму. Всюди, де могли. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни Радянський Союз нараховував не п’ятнадцять, а шiстнадцять союзних республiк. Шiстнадцятою була Карело-Фiнська Радянська Соцiалiстична Республiка, що межувала з Фiнляндiею. Кордон мiж КФРСР i Фiнляндiею проходив через непрохiдну тайгу, покремсану звивистими рiчками, встелену численними болотами та неглибокими озерами. Охороняти такий кордон непросто. Отже, фiнське населення, спiзнавши «радощi та принади» соцiалiстичного способу господарювання, масово втiкало з Радянського Союзу. 16 липня 1956 року уряд СРСР ухвалив рiшення понизити статус Карело-Фiнськоi союзноi республiки до автономноi областi, а iз назви прибрати слово «фiнська». До середини 1956-го в цiй областi фiнiв майже не залишилось.

Ще один приклад: захiдний Берлiн. Пiд час пiдписання пiсля Другоi свiтовоi вiйни угоди про подiл Нiмеччини на чотири зони окупацii (радянську, американську, британську та французьку) Сталiн не напо

Сторінка 17

ягав, щоб Берлiн, який опинився на пiдконтрольнiй СРСР територii схiдноi Нiмеччини (Нiмецькоi Демократичноi Республiки), повнiстю вiддали йому. Сталiн мiг. Але не хотiв. Натомiсть Берлiн, як i решту краiни, подiлили мiж союзниками, що перемогли у вiйнi, на чотири зони вiдповiдальностi. У радянськiй зонi панувала радянська справедливiсть, рiвнiсть, братерство, достаток i соцiалiзм. У захiднiй Нiмеччинi – експлуатацiя людини людиною, капiталiстичне рабство. Товариш Сталiн щиро i трохи наiвно сподiвався, що пiсля подiлу Нiмеччини та встановлення кордону нiмцi масово тiкатимуть до НДР, тим самим демонструючи всьому свiтовi силу та красу соцiалiзму. Склалося iнакше. Стрiмке зростання рiвня життя у захiднiй Нiмеччинi призвело до того, що, за кiлька рокiв пiсля завершення вiйни, народ масово повалив на захiд. Найкращим мiсцем для втечi став Берлiн. Спочатку втiкали одиницi, згодом – десятки, потiм – сотнi. 1960 року, через сiм рокiв пiсля смертi товариша Сталiна, потiк бiженцiв досягнув швидкостi одна людина на хвилину. Загалом – чверть мiльйона нiмцiв на рiк. Для того, щоб припинити таке кричуще неподобство, щоб угамувати людей, якi чомусь не розумiли «переваг» соцiалiстичного життя, Радянському Союзу довелося будувати стiну довкола захiдного Берлiна.

Ось це i е другою причиною, з якоi европейськi союзники один по одному поривають iз Росiею. Радянськi полiтична й економiчна системи не могли мирно спiвiснувати з демократичним свiтом. Радянський Союз мусив або лiквiдувати за допомогою силових методiв усi европейськi демократii та зробити так, щоб люди у Європi жили так само погано, як i в СРСР, або – що й було вчинено – обгородити власну територiю колючим дротом, замкнувши людей, не випускаючи та не показуючи обивателям, як живе цивiлiзований свiт. Радянська Росiя – перша з краiн, що почали органiзовувати концтабори для власних громадян. Усi держави, що намагалися побудувати соцiалiзм за росiйським зразком, були змушенi подiбним чином вiдгороджуватися вiд свiту. Граничне вираження вiдмiнностей мiж капiталiзмом i соцiалiзмом виявимо пiд час порiвняння двох краiн на Корейському пiвостровi – Пiвденноi та Пiвнiчноi Кореi. Комунiстична КНДР не може прогодувати сама себе i втримуе до 10 % населення у трудових таборах, тодi як Пiвденна Корея е зразком однiеi з найбiльш потужних економiк свiту, що продае власнi автомобiлi та цифрову технiку по всiй планетi.

У росiйськiй iсторiографii намагаються замовчувати те, що протягом усього iснування СРСР краiну збурювали антирадянськi повстання. В умовах тотального контролю засобiв масовоi iнформацii про це мало хто знав, i лише пiсля розвалу Союзу iнформацiя про жорстоко придушенi виступи спливла на поверхню. Подii у Тбiлiсi 1956-го, антирадянський заколот у Краснодарi 1961-го, розстрiл страйкарiв електровозного заводу в Новочеркаську в червнi 1962-го, антирадянськi виступи в Карагандi та Алма-Атi 1986-го, якi також завершилися розстрiлом мiтингувальникiв, – далеко не повний перелiк масових заворушень, вiдомостi про якi радянська влада старанно приховувала.

1991-го Радянський Союз припинив iснування, Росiйська Федерацiя стала на капiталiстичний шлях розвитку, проте вiд полiтики внутрiшнього терору не вiдмовилась. Хоча про це ми ще поговоримо.




13


У березнi 2014-го, пiд час силового захоплення Криму, я мав запеклу розмову через Facebook iз колишньою знайомою з Москви. Вона обгрунтовувала правомiрнiсть анексii Криму тим, що 90 % росiян пiдтримують захоплення пiвострова, а страх ii чи то родичiв, чи то друзiв у Днiпропетровську перед вiйною пояснювала не тим, що попiд схiдний кордон Украiни Путiн стягнув 100 тисяч воякiв i кiлометровi ешелони бронетехнiки, а тим, що ми, «захiдняки», тобто жителi заходу Украiни, лякаемо днiпропетровцiв вiйною. Тими днями спроба аргументованоi суперечки з окупантами нагадувала полювання на вiдьом часiв середньовiччя. Якщо жiнка визнавала, що вона вiдьма, ii спалювали. Якщо жiнка не зiзнавалась, ii катували доти, доки вона визнавала, що вона вiдьма, а потiм спалювали. Якщо жiнка навiть пiд тортурами не визнавала, що вона вiдьма, казали, що диявол примушуе ii обманювати, i все одно спалювали. Те саме вiдбувалось у нацистськiй Нiмеччинi в серединi 30-х рокiв минулого столiття. Те саме вiдбуваеться тепер у Росii. В основi всього – слiпа, залiзобетонна вiра в догму, в щось аномальне, щось таке, чого насправдi не iснуе: вiдьмацтво в Темнi вiки, вищiсть арiйцiв порiвняно з iншими нацiями у ХХ столiттi, й от тепер – «бандерiвцi», яких нiхто не бачив, але якi «тероризують» Украiну, i вищiсть над звичайними людьми вже не нiмецькоi, а росiйськоi раси. Вiдтодi я бiльше не розмовляю з «родичами» та «друзями» в Росii.

Щоправда, «не розмовляю» не означае «уникаю розмов». Маю на мобiлцi три sim-карти, одна з яких росiйська – лишилася з минулого червня, який провiв у Москвi. Номер давно не використовую, до Москви не телефоную, картка просто «висить» на телефонi, оскiльки третьоi украiнськоi менi не треба. Й ось одного ранку в червнi 2014-го абсо

Сторінка 18

ютно несподiвано на росiйський номер зателефонував iз Москви дуже давнiй знайомий, iз яким рокiв вiсiм тому, коли ще займався програмуванням для КОМПАС-3D,[11 - КОМПАС-3D – росiйська система автоматизованого проектування (САПР), виготовлена компанiею «АСКОН».] працював над спiльними проектами (ми обмiнялися номерами телефонiв минулого лiта, плануючи зустрiтись у Москвi, але так i не зателефонували один одному). Чоловiк, не привiтавшись, узявся на мене горлати, бiдкаючись, як йому заважають жити украiнськi нацiоналiсти, погрожуючи, що нас усiх – цитую – «разом з американцями треба мочити». Вiн репетував хвилини три, зрештою – суто в росiйському стилi – перейшов на мати та прокляття.

Я мовчав, розумiючи, що вдаватися до логiки, намагатись переконувати доведеного до iстерики опонента марно. Мовчав, iз гiркотою усвiдомлюючи, що Андрiй Макаревич,[12 - Андрiй Макаревич – вiдомий росiйський спiвак, лiдер легендарного рок-гурту «Машина Времени».] якого зараз цькують у Москвi, мав рацiю: бiсiв iз людей випустити легше, нiж загнати в них ангелiв. Невдовзi звiряче верещання, мало схоже на спiлкування, менi набридло, я почав думати, як завершити розмову, коли раптом спiврозмовник, певно, знавiснiлий вiд моеi мовчанки, випалив:

– Знаешь что? В Сибири уже строят концлагерь для вас!

– Для нас?… – перепитав я.

– Да! Для таких, как ты! Для украинцев! Достали уже!!

Вигадки, звiсно. Побрехенька з тiеi самоi опери, що й iсторii про 1800 автобусiв iз «бандерiвцями», якi в березнi iхали вбивати людей до Криму, про виселення росiйськомовних iз Криму, про скасування святкування 9 травня в Украiнi тощо. Та йдеться не про це. Той москвич – майже сорокарiчний сiм’янин, людина з вищою освiтою – не просто вiрив у початок будiвництва концтабору. Вiн хотiв, щоби його почали будувати.

– Давай, приезжай, там уже ждут тебя!

Я ще трохи помовчав, а тодi сказав:

– Тiльки через твiй труп, друже… тiльки через твiй труп.

І розiрвав зв’язок.




14


Протягом 2007–2009 рокiв я навчався в Королiвському технологiчному iнститутi в Стокгольмi, де зблизився iз трьома вихiдцями iз колишнього СРСР: двома росiянами – Сергiем i Семеном (Семен iз 14 рокiв проживав у Францii та на час навчання у Швецii давно мав французький паспорт) i бiлорусом Дiмою. Вiдкладаючи грошi зi стипендii, ми дозволяли собi раз на два-три мiсяцi вибратися подорожувати Європою: Норвегiя, Фiнляндiя, Естонiя, Латвiя, Італiя, Францiя тощо. Щоразу, заходячи до бюджетного хостелу, наша ватага наштовхувалась на типове запитання:

– Where are you from, guys? Звiдки ви, хлопцi?

У цей момент Семен, який понад сiм рокiв проживав у Євросоюзi, виступав уперед i гордо заявляв:

– We’re from Russia!

Сергiй i, що найдивнiше, бiлорус Дiма, приглушено мугикаючи, пiдтакували йому. Дiмон (iсторiя подiбна до описаноi Томашем Квасневським, ведучим iз Polskie Radio) соромився зiзнаватися, що вiн бiлорус.

Мене поведiнка Семена вiдверто дратувала. Я розштовхував хлопцiв лiктями та щосили волав:

– I’m not Russian! I’m UKRAINIAN!

Ми з цього приводу багато сварилися iз Семеном. Вiн не розумiв, чому я так навiснiю, коли вiн називае мене росiянином. Остаточно збагнувши, що не зможу пояснити «натуралiзованому французу», в чому проблема, вирiшив дiяти iнакше. Тепер, заходячи до якогось хостелу, виривався вперед, ставав до росiян спиною та на запитання «Where are you from?» недбало вiдповiдав:

– We’re from Ukraine…

Ви можете не погоджуватися зi мною. Не погоджуватись iз тим, що я написав у цьому роздiлi. Ви навiть можете так чи так пiдтримувати дii президента Росii Володимира Путiна та самих росiян. Я лише хочу, щоб ви затямили одне: по обидва боки Днiпра е краiна, що мае назву Украiна. У цiй краiнi живуть украiнцi – небратнiй росiянам народ. І цей народ готовий до останнього вiдстоювати свое право жити вiльно.




Роздiл 2

Мiж двох свiтiв





1


До кiнця 1980-х рокiв украй невдалi спроби реформувати радянську економiчну систему (оголошений Горбачовим[13 - Михайло Сергiйович Горбачов (нар. 1931) – радянський полiтичний дiяч, 5-й генеральний секретар ЦК КПРС (1985–1991), перший та единий президент в iсторii СРСР. Намагався провадити лiберальнi реформи всерединi СРСР, якi було названо Перебудовою, спробував обмежити перегони озброень, за що 1990-го отримав Нобелiвську премiю миру. Один з iнiцiаторiв визнання радянською стороною своеi вини за масовi розстрiли польських офiцерiв пiд Катинню.] курс на прискорення та перебудову), а також поступове падiння свiтових цiн на енергоносii призвели спочатку до стагнацii, а згодом – до повного краху економiки Радянського Союзу. Занепад економiки спричинив паралiч полiтичноi системи, незворотну руйнацiю союзноi вертикалi влади, що наприкiнцi 1991-го цiлком логiчно завершилось розвалом СРСР.

Окремi росiйськi iсторики, полiтики та суспiльнi дiячi (наприклад, економiст Єгор Гайдар[14 - Єгор Тимурович Гайдар (1956–2009) – росiйський державний i полiтичний дiяч, перший мiнiстр фiнансiв Росiйськоi Федера

Сторінка 19

ii, один iз основних керiвникiв та iдеологiв економiчних реформ у Росii на початку 90-х.]) вважають визначальним чинником колапсу радянськоi iмперii iнiцiйоване Сполученими Штатами Америки зниження свiтових цiн на нафту. Ідеться про заяву пана Ахмеда Яманi,[15 - Ахмед Закi Яманi (нар. 1930) – саудiвський полiтик, мiнiстр нафти та мiнеральних ресурсiв Саудiвськоi Аравii у 1962–1986 роках. Вiдiграв важливу роль у вирiшеннi нафтовоi кризи 1973 року.] мiнiстра нафти Саудiвськоi Аравii, озвучену 13 вересня 1985 року, про те, що Саудiвська Аравiя вiдмовляеться вiд полiтики стримування видобутку нафти та починае вiдновлювати власну частку на свiтовому ринку. Протягом наступних шести мiсяцiв вiдбулося зростання видобутку нафти в Саудiвськiй Аравii у 3,5 рази, що спричинило грандiозний обвал цiн на свiтовому ринку – зменшення практично за той же перiод цiни за барель майже в 6 разiв.

Важко сказати, наскiльки Сполученi Штати причетнi до змiни нафтовоi полiтики королiвським урядом Саудiвськоi Аравii та чи причетнi взагалi, однак цiлком очевидно, що катастрофiчне падiння цiн на нафту стало вiдчутним ударом по слабкiй, орiентованiй на сировинний експорт економiцi СРСР. Щоправда, цей удар не був вирiшальним.

Падiння цiн на нафту збiглося в часi з початком Перебудови в СРСР – апофеозом кризи довiри до комунiстичноi партii та радянського устрою загалом. Зародження кризи припадае на перiод застою у 1970-х роках, коли основний спосiб боротьби iз неминучим для плановоi економiки дефiцитом товарiв убачали в масовостi та типовостi виробництва, прiоритетi лише кiлькiсних показникiв. Перiодичнi перебоi у постачаннi продовольства, низька якiсть товарiв (холодильникiв, телевiзорiв, туалетного паперу тощо), iнодi – повна вiдсутнiсть таких, постiйне зростання дистанцii вiдставання вiд капiталiстичних краiн – ось причини недовiри до радянського виробництва, а згодом – i до соцiалiстичноi системи загалом. Перебудова – це вигаданий Михайлом Горбачовим, останнiм генсеком, а також першим i единим президентом СРСР, комплекс штучних заходiв, спрямованих на тотальне реформування й оновлення економiчноi та полiтичноi структур Радянського Союзу. Перебудова зазнала краху через принципову неможливiсть за допомогою хворих методiв оздоровити хвору систему. Їi наслiдок – незворотнi процеси дезiнтеграцii в СРСР. Водночас саму по собi Перебудову, як i окремо взяте падiння цiн на нафту, не потрiбно вважати причиною розвалу краiни – Союз розпався б i з Перебудовою, i без неi. Питання лише в часi та важкостi наслiдкiв. Проголошений Горбачовим курс на Перебудову слугував каталiзатором, який завдяки частковiй гласностi, публiчному визнанню проблем соцiалiстичного суспiльства, викриттю ранiше приховуваних фактiв радянськоi iсторii (антирадянський заколот у Краснодарi, Новочеркаський розстрiл тощо) пришвидшив процес розпаду Радянського Союзу.

Економiчний колапс вилився в одностороннi поступки СРСР на мiжнароднiй аренi. Михайло Горбачов i його оточення пiшли на компромiс iз американцями пiд час укладання Договору про ракети середньоi та малоi дальностi (пiдписаний 8 грудня 1987 року на зустрiчi Рейгана та Горбачова у Вашингтонi). Слабкiсть СРСР, фiнансова та вiйськова неспроможнiсть радянськоi iмперii надалi втримувати при владi у краiнах Центральноi та Схiдноi Європи марiонетковi уряди сприяли швидкому усуненню комунiстичних режимiв, падiнню Берлiнськоi стiни й об’еднанню Нiмеччини 1989-го. Пiсля нетривалих перемовин М. Горбачов, майже не опираючись, погодився на приеднання Нiмецькоi Демократичноi Республiки до НАТО.

21 листопада 1990-го в Парижi було пiдписано «Хартiю для новоi Європи», чим ознаменовано закiнчення епохи «частково обмеженого суверенiтету» та фактичне завершення протистояння соцiалiстичноi та капiталiстичноi систем.

Навеснi 1991 року припинила функцiонування Органiзацiя Варшавського договору. Протягом лiта радянськi вiйська залишили Польщу, Чехословаччину й Угорщину.

19 серпня 1991-го група радянських полiтикiв iз оточення Горбачова у вiдчайдушнiй спробi врятувати СРСР оголосила про створення Державного комiтету з надзвичайного стану (рос. ГКЧП). Очолюванi вiце-президентом СРСР Геннадiем Янаевим путчисти вимагали введення надзвичайного стану в краiнi та тимчасового передання повноi влади Янаеву. Серпневий путч пiдтримали лише двi союзнi республiки – Азербайджанська та Бiлоруська РСР. Решта виступила проти. Вiдразу пiсля поразки путчистiв колишнi союзнi республiки одна по однiй проголосили незалежнiсть. Верховна Рада УРСР на позачерговiй сесii 24 серпня 1991-го ухвалила Акт проголошення незалежностi Украiни. 1 грудня того ж року украiнський народ пiдтвердив проголошення самостiйноi суверенноi держави Украiна на загальнонацiональному референдумi.

25 грудня 1991-го на той час уже президент СРСР Михайло Сергiйович Горбачов оголосив про складання повноважень президента СРСР. 26 грудня Рада Республiк Верховноi Ради СРСР ухвалила декларацiю про припинення iснування Радянського Союзу.




2


Пiсля розпаду СРСР – ще не с

Сторінка 20

ихли радiснi взаемнi привiтання лiдерiв краiн iз падiнням «залiзноi завiси» та закiнченням «холодноi вiйни» – на заходi миттево залунали першi занепокоенi висловлювання про те, що робити з рештками радянськоi iмперii. Проблем було чимало. Основнi з них – двi. Перша – колосальний ядерний арсенал колишнього СРСР, який iз 1992-го опинився на територii чотирьох рiзних держав (Росii, Украiни, Бiлорусi та Казахстану), у яких, зважаючи на напрочуд хистку економiчну ситуацiю, до влади мiг прийти хто завгодно. І друга – енергопостачання Європи.

Обидвi цi проблеми найбiльшою мiрою стосувалися саме Украiни: по-перше, украiнська держава пiсля розпаду СРСР успадкувала найбiльший (пiсля Росii) арсенал мiжконтинентальних балiстичних ракет, ядерних крилатих ракет дальньоi дii та стратегiчних бомбардувальникiв; а по-друге, ii територiею пролягали газопроводи, якими iз Сибiру до розвинутих краiн Центральноi Європи Радянський Союз прокачував природний газ. Додайте до цього такi моменти невизначеностi у вiдносинах Росii та Украiни, що набули актуальностi вiдразу пiсля краху СРСР, як суперечка щодо належностi мiста Севастополь i Кримського пiвострова, а також дискусii щодо подiлу та дислокацii Чорноморського флоту СРСР тощо, i ви вкотре збагнете, що, попри роздутий мiф про братерство та дружбу, вiдносини мiж названими державами були далекими вiд братнiх.




3


1990-го року Радянському Союзовi належав найбiльший арсенал ядерноi зброi у свiтi: 6612 мiжконтинентальних балiстичних ракет, МБР (серед яких найбiльше ракет Р-36М, за класифiкацiею НАТО – SS-18 Satan, здатних доправляти 20-мегатонний ядерний заряд на вiдстань до 16 тисяч кiлометрiв,[16 - До слова, ракету Р-36М «Днiпро» спроектували та повнiстю (i носiй, i бойову частину) виробляли на територii Украiни – на «Пiвденному машинобудiвному заводi» у Днiпропетровську. Пiсля розвалу Радянського Союзу Росiйська Федерацiя бiльше не може самостiйно випускати такий тип носiiв.] i ракет УР-100Н, за класифiкацiею НАТО – SS-19 Stiletto, спроможних доправляти одночасно кiлька ядерних боеголовок на вiдстань до 10 тисяч кiлометрiв), 2804 балiстичнi ракети, встановленi на атомних пiдводних човнах, а також 1167 стратегiчних бомбардувальникiв (987 турбопропелерних «Ту-95» i 180 надзвукових ракетоносцiв «Ту-160» зi змiнною стрiловиднiстю крила), що загалом становило 10 583 носii з понад 40 тисячами ядерних боеголовок. Для порiвняння, станом на 1990 рiк увесь ядерний арсенал США, найбагатшоi держави свiту, становив трохи бiльше нiж 23 тисячi боеголовок.

Пiсля розпаду СРСР чимала частина цього велетенського арсеналу залишалася в Украiнi, а саме: 130 мiжконтинентальних балiстичних ракет на рiдкому паливi iз шiстьма боеголовками кожна, 46 мiжконтинентальних балiстичних ракет на твердому паливi iз десятьма боеголовками кожна, 25 стратегiчних бомбардувальникiв «Ту-95МС», 19 надзвукових стратегiчних бомбардувальникiв-ракетоносцiв «Ту-160», 1080 тактичних ядерних крилатих ракет меншоi потужностi. Станом на 1992 рiк це був третiй за потужнiстю (пiсля Росii та США) ядерний арсенал у свiтi, бiльш нiж достатньо, щоб одним ударом перетворити на радiоактивну пустелю цiлий континент.




4


Нi США, нi знекровлену пiсля безплiдних спроб побудувати соцiалiстичний рай Росiю не влаштовувала наявнiсть в Украiнi настiльки потужного ядерного арсеналу. Ще на початку 1992 року Киiв вiдвiдало кiлька делегацiй iз Вашингтона та Москви, котрi заявляли, що провiднi держави свiту волiють бачити Украiну без’ядерною, завуальовано натякаючи, що в разi вiдмови вiд сценарiю добровiльного роззброення Украiну очiкують економiчнi санкцii та полiтична iзоляцiя.

Щоправда, погрози були зайвими. Із 1654 року Украiна не вела загарбницьких воен i пiсля здобуття незалежностi загрожувати нiкому не мала намiру. Тим паче ядерною зброею. Принцип без’ядерностi нею було проголошено ще до розвалу СРСР i здобуття незалежностi, а саме – в Декларацii про державний суверенiтет Украiни. В ухваленiй 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларацii, зокрема, йшлося про зобов’язання Украiни «не приймати, не виробляти i не набувати ядерноi зброi».

На початку 1992-го Украiна добровiльно передала всi тактичнi (фронтовi, ближньоi дii) ядернi заряди росiйським вiйськовим заводам, для знищення. Невдовзi – 7 травня 1992-го – тодiшнiй президент Украiни Леонiд Кравчук[17 - Леонiд Макарович Кравчук (нар. 1934) – радянський партiйний i полiтичний дiяч, перший президент Украiни пiсля здобуття краiною незалежностi 1991 року.] в офiцiйному зверненнi до Сполучених Штатiв Америки задекларував намiри украiнського керiвництва остаточно позбутися стратегiчних (наступальних, дальньоi дii) зарядiв: «Украiна забезпечить знищення всiеi ядерноi зброi, включаючи стратегiчну наступальну зброю, розмiщену на ii територii».

Того ж мiсяця – 23 травня – у Лiсабонi Украiна разом iз Бiлоруссю та Казахстаном пiдписала доповнення до радянсько-американського договору про скорочення й обмеження стратегiчних наступальних озброень, так званого СНО-І, укл

Сторінка 21

деного 31 липня 1991 року. Із набуттям легiтимностi доповнення за назвою «Лiсабонський протокол» було фактично розпочато процес ядерного роззброення Украiни, Бiлорусi та Казахстану.

Логiчним завершенням розгорнутого в Лiсабонi переговорного процесу стало пiдписання тепер уже сумнозвiсного Будапештського меморандуму. 5 грудня 1994 року лiдери Украiни, США, Великоi Британii, Росii – Леонiд Кучма,[18 - Леонiд Данилович Кучма (нар. 1938) – украiнський полiтик, другий президент Украiни (1994–2005). Восени 2000 року Кучму було публiчно звинувачено у зникненнi опозицiйного журналiста – Георгiя Гонгадзе. Лiдер украiнських соцiалiстiв Олександр Мороз оприлюднив аудiозапис, нiбито обговорення президентом, главою Адмiнiстрацii Президента Володимиром Литвином i мiнiстром внутрiшнiх справ Украiни Юрiем Кравченком викрадення та вбивства Гонгадзе. Дотепер провину Кучми у вбивствi журналiста не доведено.] Бiлл Клiнтон, Джон Мейджор i Борис Єльцин[19 - Борис Миколайович Єльцин (1931–2007) – росiйський полiтичний дiяч, президент Росiйськоi Радянськоi Федеративноi Соцiалiстичноi Республiки (РРФСР), перший президент Росiйськоi Федерацii у 1991–1999. Президентство Єльцина запам’яталося хаотичною приватизацiею раннiх 1990-х, обстрiлом росiйського парламенту в жовтнi 1993-го та невдалою чеченською вiйною 1994-го. З iншого боку, Єльцина пов’язують iз розвитком демократичних iнституцiй i вiльних ЗМІ. 31-го грудня 1999 року Єльцин добровiльно склав iз себе повноваження президента i назвав своiм наступником нiкому на той час невiдомого Володимира Путiна.] – у столицi Угорщини пiдписали меморандум про гарантii безпеки у зв’язку iз приеднанням Украiни до Договору про нерозповсюдження ядерноi зброi. Згiдно iз цим меморандумом Украiна зобов’язалася у встановленi строки лiквiдувати або передати Росii всi ядернi заряди, а також засоби iхнього доправлення, що залишились на територii краiни пiсля розпаду СРСР. У свою чергу США, Велика Британiя та Росiйська Федерацiя надавали Украiнi гарантii безпеки, територiальноi цiлiсностi та зобов’язувались поважати ii суверенiтет. Деякi украiнськi полiтики невдовзi пiсля пiдписання заявили, що Будапештський меморандум насправдi нi до чого не зобов’язуе краiн-гарантiв, що поняття «гарантii безпеки», «повага до суверенiтету» е двозначними та неконкретними i що договiр не передбачае яких-небудь рiшучих дiй чи санкцiй стосовно краiни, яка надумае його порушити. Вiдповiдно до меморандуму США, Велика Британiя та РФ пообiцяли: поважати незалежнiсть, суверенiтет та iснуючi кордони Украiни, утримуватися вiд використання сили проти територiальноi цiлiсностi та полiтичноi незалежностi Украiни, утримуватись вiд економiчного тиску, спрямованого на обмеження суверенiтету краiни, а також не застосовувати ядерну зброю проти Украiни. У разi виникнення умов, коли одна або декiлька краiн-пiдписантiв меморандуму вiдмовляються виконувати або свiдомо порушують один iз пунктiв угоди, сторони зобов’язались… проводити з цього приводу консультацii.

Тодi, 1994-го, попри надскладну економiчну ситуацiю, багато украiнцiв болiсно вiдреагували на пiдписання Будапештського меморандуму, оскiльки сприйняли угоду як абсолютне нехтування iнтересами Украiни. Далеко не всi украiнськi полiтики того часу схвалювали курс на односторонне ядерне роззброення краiни в обмiн на ефемернi обiцянки поважати суверенiтет i незалежнiсть. Леонiд Кучма, один iз тих, хто поставив свiй пiдпис пiд угодою, 1993-го, будучи прем’ер-мiнiстром Украiни, рiшуче висловлювався за збереження частини ядерного арсеналу у складi Збройних сил Украiни, зокрема – 46 твердопаливних МБР (460 боеголовок), заряди яких можна зберiгати протягом тривалого часу. З економiчноi точки зору збереження ядерноi зброi в Украiнi не становило проблеми. Навiть упродовж перших, найтяжчих рокiв пiсля здобуття незалежностi краiна мала достатньо ресурсiв i фахiвцiв для належного обслуговування, пiдтримування в боездатному станi ядерних зарядiв i iхнiх носiiв. Без’ядерний статус держави був зумовлений винятково полiтичною необхiднiстю.

До сьогоднi серед украiнцiв побутувала думка, що вiдмова вiд ядерного арсеналу – полiтична помилка тодiшньоi украiнськоi влади. Пiсля анексii Криму та вторгнення регулярних росiйських вiйськ до Луганськоi та Донецькоi областей таке припущення набуло обрисiв переконання. Причина проста: на початку 90-х саме Сполученi Штати найбiльш активно наполягали на знищеннi ядерноi зброi Украiни (воно й не дивно, зважаючи, що бiльшiсть ракет, якi знаходилися на територii краiни, було нацiлено на Америку). Якби тодi, у 1992–1994 роках, керiвництву краiни вдалося запевнити США та iхнiх союзникiв, що Украiна нi за яких умов не використовуватиме ядерну зброю проти Америки чи НАТО, i зберегти частину ядерного арсеналу, залишенi на озброеннi балiстичнi ракети нинi слугували б чудовим стримувальним чинником проти мiлiтаристськоi Росii. І затрати на iхне утримання, очевидно, однозначно меншi, нiж втрати вiд анексii Кримського пiвострова та витрати на вiдбудову iнфраструктури Дон

Сторінка 22

асу.

Францiя i Китай, якi на момент пiдписання меморандуму, мали статус учасникiв Договору про нерозповсюдження ядерноi зброi, приеднуватись до Будапештського меморандуму вiдмовилися. Натомiсть цi краiни обмежились офiцiйними заявами щодо пiдтримки незалежностi та суверенiтету Украiни, оминувши необхiднiсть консультацiй чи будь-яких iнших дiй, якщо хто-небудь загрожуватиме цiй незалежностi.

Попри те, що Будапештський меморандум так i не було ратифiковано жодною iз краiн-учасниць, 1999 року 8 лiтакiв «Ту-160» та 3 лiтаки «Ту-95МС» Украiна передала Росii як оплату боргу за спожитий природний газ. Решту – 9 лiтакiв «Ту-160» i 21 лiтак «Ту-95МС» – знищила. Стратегiчнi ракетоносцi порiзали на металобрухт. По одному екземпляру зазначених лiтакiв залишили в авiацiйному музеi м. Полтави. Загалом до 2000 року завершили лiквiдацiю всiх 176 украiнських мiжконтинентальних балiстичних ракет, а також демонтували обладнання iз шахтних пускових установок.

На початку нового тисячолiття Украiна офiцiйно втратила статус ядерноi держави.




5


Забiгаючи трохи наперед, поглянемо, що з того вийшло.

1 березня 2014 року президент Росii Володимир Путiн звернувся до Ради Федерацii по дозвiл використати Збройнi сили РФ на територii Украiни «до нормалiзацii суспiльно-полiтичноi обстановки», мотивуючи свое прохання «екстраординарною ситуацiею, що склалася в Украiнi, загрозою життю громадян Росiйськоi Федерацii, особового складу вiйськового контингенту Збройних сил Росiйськоi Федерацii, роздислокованого вiдповiдно до мiжнародного договору на територii Украiни (Автономна Республiка Крим)». Засiдання Ради Федерацii, на якому розглядали питання введення вiйськ до Украiни, кiлька украiнських телеканалiв транслювали наживо. Воно – без перебiльшення – нагадувало вiдьомський шабаш: градус риторики сягнув небачених навiть за Радянського Союзу висот. Один по одному росiйськi сенатори виходили до трибуни та, розпалюючись i шаленiючи, розписували звiрства «украiнських бандитiв» i бандерiвцiв, що вбивають росiян у Криму. Жоден iз закидiв, озвучених того дня з трибуни верхньоi палати парламенту РФ, пiзнiше так i не було пiдтверджено: вiд початку подiй на Майданi у листопадi 2013-го до завершення анексii Криму жоден громадянин Росii не загинув насильницькою смертю на Кримському пiвостровi.

Приблизно за два тижнi пiсля голосування росiйське видання Lenta.ru вiдважилось опублiкувати статтю зi звинуваченнями на адресу сенаторiв верхньоi палати парламенту РФ у порушеннях регламенту засiдання, на якому Путiн отримав дозвiл використовувати вiйська на територii Украiни. У статтi йшлося про те, що пiд час голосування 1 березня, яке проходило у вiдкритому режимi,[20 - Повний запис засiдання доступний на офiцiйному телеканалi Ради Федерацii.] за те, щоб задовольнити прохання Путiна, висловилися 90 зi 166 чинних членiв Ради Федерацii (проти необхiдних 84 голосiв). До цього часу нiхто достеменно не знае, звiдки взялися цi 90 голосiв. Рiч у тiм, що на початку засiдання через електронну систему голосування зарееструвалося 78 сенаторiв. Інакше кажучи – позачергове засiдання Ради Федерацii РФ не мало кворуму, ухвалення яких-небудь рiшень було неприпустимим. Утiм, замiсть того щоб вiдкласти розгляд президентського звернення, Валентина Матвiенко,[21 - Валентина Іванiвна Матвiенко (нар. 1949) – росiйський полiтик i дипломат, колишнiй заступник голови уряду РФ i губернатор Санкт-Петербурга. Із 2011-го – голова Ради Федерацii Федеральних зборiв Росiйськоi Федерацii (верхньоi палати росiйського парламенту). Украiнка за походженням – народилася у мiстi Шепетiвка Хмельницькоi областi, до 18 рокiв проживала в УРСР. 2 березня 2014 року згiдно з рiшенням Шепетiвськоi мiськоi ради та громади мiста Валентину Матвiенко занесено на мiську дошку ганьби пiд № 1. За дii щодо анексii Криму Матвiенко заборонено в’iзд до Євросоюзу, також заморожено всi ii активи на територii ЄС.] голова Ради Федерацii, поглянувши на напис «КВОРУМУ НЕМАЄ» на табло, неуважно зронила реплiку: «А? Збiй якийсь у машинi, так?» (це добре чути на вiдеозаписi засiдання), пiсля чого повiдомила присутнiм, що частина сенаторiв запiзнюеться, однак голоси останнiх «приеднають» до голосiв уже присутнiх. Буквально за двi хвилини вiдбулася поiменна перереестрацiя, в результатi якоi на табло висвiтилось: КВОРУМ Є, (тобто в залi зiбралось 85 сенаторiв), i панi Матвiенко оголосила засiдання вiдкритим.

Далi – цiкавiше. Порядок денний загалом схвалюють… 89 сенаторiв. Звiдки без перереестрацii взялося ще 4 голоси?… Ще через п’ять хвилин головуючi Ради Федерацii висувають пропозицiю голосувати вiдкрито. Сенатори пропозицiю пiдтримують – 87 голосiв «за», однак цифрова система iнформуе, що голосували всi 100 % сенаторiв, тобто 89 осiб. Пiсля годинного «обговорення», котре до болю нагадувало з’iзди ЦК КПРС перiоду Союзу, де кожен промовець намагався краще за попередника вислужитися перед вождем (тодi – Сталiним, нинi – Путiним), панi Матвiенко поставила на голосування президентське подання. Коли на таб

Сторінка 23

о з’явилося повiдомлення, що 90 голосiв «за», Валентина Матвiенко з гордiстю заявила про одноголосне ухвалення рiшення.

Визначити, скiльки сенаторiв перебувало в залi та скiльки з них проголосувало насправдi, неможливо. У регламентi Ради Федерацii РФ прописано (стаття 60), що для голосування на засiданнi застосовують електронну систему чи бюлетенi. Якщо не зазначено iнше, голосування проводять за допомогою електронноi системи (що й вiдбулося 1 березня). Пiд час реестрацii сенатори показують системi своi персональнi картки (як передбачено у статтi 44 регламенту), пiсля чого картки тих, хто не пройшов реестрацiю, пiдлягають блокуванню (стаття 63). Унаслiдок повторноi, успiшноi реестрацii з’ясували, що в залi зiбралося 85 сенаторiв, тож проголосувати за дозвiл на введення вiйськ до Украiни могли лише 85, але аж нiяк не 90.

Зрештою i голосування, i власне отриманий президентом РФ дозвiл на використання збройних сил поза межами Росii потрiбно вважати цiлковитою формальнiстю, оскiльки ще за три днi до позачергового засiдання Ради Федерацii, вночi проти четверга, 27 лютого 2014 року, невiдомi зi зброею захопили примiщення Верховноi Ради та Ради Мiнiстрiв Автономноi Республiки Крим, пiднявши над будiвлями прапори Росii. «Невiдомi» були зодягнутi в однотипну вiйськову форму без розпiзнавальних знакiв, екiпiрованi сучасними бронежилетами, кевларовими касками, приладами нiчного бачення й основне – озброенi автоматами Калашникова, важкими кулеметами, мiнометами та гранатометами новiтнiх модифiкацiй, якi не стоять i не стояли на озброеннi украiнськоi армii. Того ж дня на пiд’iздi до Сiмферополя з’явилася колона iз 40 БТР. Бронетранспортери не належали до ЗСУ, а отже, могли бути тiльки росiйськими – прибулими з вiйськовоi бази Чорноморського флоту РФ у Севастополi. Жоднi iншi вiйська на той момент не дислокувалися на територii Автономноi Республiки Крим. У п’ятницю, 28 лютого 2014-го, тi самi «невiдомi озброенi люди» захопили аеропорти Сiмферополь i Бельбек (Севастополь). У той час, коли сенатори в Москвi створювали видимiсть обговорення дозволу на введення вiйськ в Украiну, росiйськi вiйськовi вже три днi активно дiяли на ii територii…

Росiя, яка двадцять рокiв тому, 1994-го, так палко обiцяла «поважати незалежнiсть, суверенiтет та iснуючi кордони Украiни», «утримуватися вiд застосування сили проти територiальноi цiлiсностi або полiтичноi незалежностi Украiни», гарантувала, що «жодну ii зброю нiколи не буде використано проти Украiни», порушивши низку мiжнародних договорiв, наплювавши на статут ООН i фундаментальнi принципи мiжнародного права, цiлком iмовiрно, переступивши через власну конституцiю, ввела вiйська до Украiни.

Як подумати, нiчого незвичного не сталося. Згадайте Березневi статтi та всi наступнi мiждержавнi угоди, укладенi мiж Росiею й Украiною. Згадайте Фiнляндiю, Угорщину, Чехiю, Афганiстан, Чечню та Грузiю. Згадайте брехню, котрою Росiя завуальовувала повторюванi iз жахливою регулярнiстю афери на мiжнароднiй аренi, i зрозумiете, чому, спостерiгаючи злодiйкувате вiдторгнення Криму, слухаючи сповненi ненавистi до Украiни виступи сенаторiв на позачерговому засiдання Ради Федерацii РФ, я почувався розлюченим, однак аж нiяк не здивованим. Росiя нiколи не переобтяжувала себе виконанням мiжнародних договорiв, якi ставали iй невигiдними.

Як писала поетеса Лiна Костенко,[22 - Лiна Василiвна Костенко (нар. 1930) – украiнська письменниця, поетеса, лауреат Шевченкiвськоi премii (1987). У радянський час брала активну участь у дисидентському русi, яскравий представник «шiстдесятникiв» – новоi генерацii радянськоi та украiнськоi нацiональноi iнтелiгенцii, сформованоi у серединi 1960-х рокiв, тобто в перiод тимчасового послаблення бiльшовицькоi диктатури в Радянському Союзi. Авторка поетичних збiрок «Над берегами вiчноi рiки» (1977), «Неповторнiсть» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у вiршах «Маруся Чурай» (1979), поеми «Берестечко» тощо.] «у кожноi нацii своi хвороби, у Росii – невилiковна».

Нинi менi здаються безглуздими всi дискусii з приводу того, що Росiйська Федерацiя, вiдiрвавши вiд Украiни Автономну Республiку Крим, знехтувала зобов’язаннями, покладеними на неi Будапештським меморандумом, i цинiчно порушила основнi пункти угоди. Як на мене, у березнi 2014-го вже давно не було чого порушувати: де-факто Росiйська Федерацiя в односторонньому порядку денонсувала Будапештський меморандум задовго до подiй у Криму та подальшого безпосереднього вiйськового вторгнення до Украiни, а саме – взимку 2005–2006 рокiв, пiд час першоi «газовоi вiйни» мiж «братнiми» державами.




6


У третьому параграфi Будапештського меморандуму йдеться про те, що США, Велика Британiя та Росiйська Федерацiя «пiдтверджують Украiнi зобов’язання… втримуватись вiд економiчного тиску, спрямованого на те, щоб пiдкорити своiм iнтересам здiйснення Украiною прав, притаманних ii суверенiтету, i таким чином забезпечити собi переваги будь-якого роду».

Украiнсько-росiйськi газовi вiдносини офiцiйно перейшли у фазу

Сторінка 24

iдкритого протистояння на початку 2005 року, пiсля загострення вiдносин мiж Украiною та РФ унаслiдок успiху Помаранчевоi революцii, перемоги у президентських виборах Вiктора Ющенка[23 - Вiктор Андрiйович Ющенко (нар. 1954) – украiнський полiтик, третiй президент Украiни, голова Нацiонального банку Украiни в 1993–2000 роках, прем’ер-мiнiстр Украiни в 1999–2001 роках. Дiяльнiсть Ющенка як президента Украiни була досить суперечливою. Вiн розпустив ДАІ, державну автоiнспекцiю, скасував вiзовий режим для громадян ЄС i США, запровадив значну матерiальну допомогу при народженнi дитини. Водночас Ющенко не змiг упоратися iз розбратом у станi своiх партнерiв, iз якими разом перемiг пiд час Помаранчевоi революцii.] та проголошення курсу на зближення з Європою. Проте видаеться помилковим вважати спiвпрацю НАК «Нафтогаз Украiни» (та його попередникiв, оскiльки час заснування компанii «Нафтогаз» – травень 2008 року) та росiйського «Газпрому» до 2005-го безпроблемною чи безконфлiктною. Задовго до того, як в Украiнi опинилися при владi демократичнi проевропейськi сили, Росiйська Федерацiя манiпулювала цiною на природний газ як потужним важелем впливу на внутрiшню та здебiльшого зовнiшню полiтику Украiни; тобто чинила економiчний тиск, удаючись якраз до того, чого зобов’язалась не робити, пiдписуючи Будапештський меморандум.

Першу мiжурядову газову угоду мiж Украiною та Росiею було пiдписано через кiлька мiсяцiв – у лютому 1994 року. За умовами договору, що мав чиннiсть упродовж двох десятилiть, до 2005-го, Росiя щороку зобов’язувалася постачати Украiнi не менше нiж 50 мiльярдiв кубометрiв газу. Цiну газу сторони домовилися визначати в додаткових контрактах, причому «Газпром» залишив за собою право щороку ii переглядати. В угодi 1994 року було заборонено реекспорт росiйського газу з територii Украiни, але дозволено бартернi розрахунки, як-от покриття газових боргiв за рахунок будiвельних робiт на замовлення «Газпрому».




7


Паралельно iз наростанням газового протистояння тривала «холодна вiйна» за Чорноморський флот.

Пiсля розпаду Радянського Союзу ситуацiя iз Чорноморським флотом вiдзначалася особливою складнiстю. 24 серпня 1991 року Украiна згiдно з Актом проголошення незалежностi почала будувати суверенну незалежну державу, гарантом безпеки якоi мали стати власнi збройнi сили. Вiдповiдно до постанови Верховноi Ради Украiни «Про военiзованi формування в Украiнi» всi военiзованi формування, розташованi на територii краiни, пiдпорядкованi Верховнiй Радi Украiни. Пiзнiше було створено Мiнiстерство оборони Украiни. 6 грудня 1991 року Верховна Рада Украiни ухвалила два законопроекти – «Про Збройнi сили» та «Про оборону», офiцiйно проголосивши створення нацiональних Збройних сил. Менш нiж за мiсяць, на початку 1992 року, росiяни зiнiцiювали широкомасштабнi дii проти Украiни. Завдання-мiнiмум: не дiлитися Чорноморським флотом. Завдання-максимум: утримати територiю дислокацii флоту – пiвострiв Крим.

Росiйська пропаганда стверджуе, що Чорноморський флот не залишився у складi ВМС Украiни винятково через небажання морякiв i офiцерiв флоту присягати на вiрнiсть Украiнi. Це ще один мiф iз тiеi опери, що й iсторii про нерозривну дружбу та братерство, утиски росiйськомовних в Украiнi та легiони кровожерливих нацiонал-фашистiв, якi пiсля Революцii гiдностi 2013–2014 рокiв нiбито тероризують населення на сходi краiни. 22 лютого 1992 року присягу на вiрнiсть Украiнi склав 880-й окремий батальйон морськоi пiхоти – найкращий у Чорноморському флотi за результатами попереднього, 1991-го, року. Головний штаб ВМФ у Москвi одразу видав директиву розформувати батальйон (до початку квiтня Чорноморський флот формально перебував у пiдпорядкуваннi штабу в Москвi). Пiсля цього бойовi з’еднання флоту почали комплектувати винятково з росiян, а за мiсяць головнокомандувач ЧФ Ігор Касатонов[24 - Ігор Касатонов (нар. 1939) – росiйський военачальник, командувач Чорноморського флоту ВМФ Росii (1991–1992), перший заступник головнокомандувача ВМФ (1992–1999), адмiрал.] перейшов до бiльш рiшучих дiй, наказавши росiйським морським пiхотинцям узяти пiд охорону школу прапорщикiв у Севастополi, де було розмiщено органiзацiйну групу з формування ВМС Украiни, штаб вiйськово-повiтряних сил Чорноморського флоту та штаб Кримськоi бази у селищi Новоозерне (тамтешнiй взвод охорони також розформували через складання присяги на вiрнiсть Украiнi).

5 квiтня 1992 року президент Украiни Леонiд Кравчук пiдписав указ «Про перехiд Чорноморського флоту в адмiнiстративне пiдпорядкування Мiнiстерству оборони Украiни».

7 квiтня 1992 року президент Росiйськоi Федерацii Борис Єльцин видав указ «Про перехiд пiд юрисдикцiю Росiйськоi Федерацii Чорноморського флоту».




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Сергiй Павлович Корольов (1907–1966) – радянський учений, конструктор, основоположник практичноi космонавтики. Одна iз найвизначнiших фiгур ХХ столiття у сферi космiчного ракетобудування. Украiнець за походженням

Сторінка 25

народився у мiстi Житомирi). 1938-го був репресованим за звинуваченням у шкiдництвi, пiдданий тортурам, дивом уникнув розстрiлу та до 1944-го перебував у концтаборi.




2


Украiнська Народна Республiка (УНР) – украiнська держава, що iснувала в 1917–1920 роках i об’еднувала землi сходу, пiвдня та центру сучасноi Украiни. Столиця – мiсто Киiв. До квiтня 1918 головним владним органом УНР була Центральна Рада на чолi з Михайлом Грушевським, пiсля грудня 1918 року – Директорiя. Республiка виникла 7 листопада 1917 року спочатку як автономiя у складi Росii. 22 сiчня 1918 року, пiсля початку вiйни з бiльшовиками, УНР проголошено незалежною державою. 22 сiчня 1919 року вiдбулося об’еднання УНР iз Захiдно-Украiнською Народною Республiкою. Пiсля поразки у визвольнiй боротьбi територiю УНР роздiлили мiж Польщею, СРСР i марiонетковою радянською республiкою УРСР.




3


Захiдно-Украiнська Народна Республiка (ЗУНР) – украiнська держава, проголошена 19 жовтня 1918 року пiсля розпаду Австро-Угорщини на територii сучасноi Галичини, Закарпаття та Буковини. Існувала протягом 1918–1919 рокiв. Столиця – мiсто Львiв. У липнi 1919-го окупована поляками пiсля нетривалоi украiнсько-польськоi вiйни.




4


Пiсля повстання Богдана Хмельницького на звiльнених вiд польськоi влади землях територiально-адмiнiстративнi одиницi називали полками (за зразком Запорозького козацького вiйська).




5


Комiнтерн (Комунiстичний iнтернацiонал) – мiжнародна органiзацiя, що об’еднувала комунiстичнi партii рiзних краiн у 1919–1943 роках.




6


Комдив (скорочено вiд «командир дивiзii») – персональне вiйськове звання вищого командного складу Червоноi армii з 22 вересня 1935 до 7 травня 1940 року.




7


В’ячеслав Молотов (1890–1986, справжне прiзвище – Скрябiн) – радянський полiтичний дiяч, один iз вищих керiвникiв Комунiстичноi партii з 1921 до 1957 року. Органiзатор i безпосереднiй виконавець полiтичних репресiй у перiод правлiння Йосипа Сталiна. Перед початком Другоi свiтовоi провадив переговори з нацистською Нiмеччиною, результатом яких стало пiдписання Договору про ненапад iз Радянським Союзом. У таемному пактi до цього договору, який дiстав назву пакту Риббентропа-Молотова, Гiтлер зi Сталiним домовились про подiл Польщi мiж росiйською та нiмецькою iмперiями.




8


Іван Степанович Конев (1897–1973) – радянський полководець, маршал Радянського Союзу (1944), двiчi Герой Радянського Союзу (1944, 1945).




9


Слова з пiснi «Гiмн демократичноi молодi», котру вперше заспiвали в Празi на вiдкриттi 1-го Всесвiтнього фестивалю молодi та студентiв 25 червня 1947 року. Автор слiв – Л. Ошанiн, музики – А. Новиков.




10


Ще одним яскравим прикладом «негативного» впливу Росii на мiжнароднi вiдносини е Сирiя. Я вiдвiдував Сирiю взимку 2010–2011 рокiв, залишивши краiну за 4 днi до початку жорстокого та надзвичайно кривавого протистояння мiж повстанцями й урядовими вiйськами Башара Асада, i на власнiй шкурi вiдчував напруження та лють, що буквально витали у повiтрi. На початку лютого 2011-го в Дамаску всi тiльки й говорили про полiтику i египетську революцiю на Тахрирi. Усерединi лютого на територii Сирiйськоi арабськоi республiки фактично почалася вiйна. Із березня 2011-го ООН неодноразово намагалася вирiшити конфлiкт у Сирii, зокрема шляхом уведення миротворчого контингенту, однак щоразу на завадi ставала Росiя. Бiльше того, в обхiд мiжнародного ембарго РФ продовжувала постачати боеприпаси та летальне озброення для армii Басада. Я не стверджую, що введення мiжнародного вiйськового контингенту вирiшило б конфлiкт, але вважаю, що воно точно могло врятувати життя тисячам мирних сирiйцiв – противникiв режиму Башара Асада. Станом на початок 2015-го конфлiкт у Сирii тривае, за найскромнiшими пiдрахунками, його жертвами стали понад 150 тисяч людей.




11


КОМПАС-3D – росiйська система автоматизованого проектування (САПР), виготовлена компанiею «АСКОН».




12


Андрiй Макаревич – вiдомий росiйський спiвак, лiдер легендарного рок-гурту «Машина Времени».




13


Михайло Сергiйович Горбачов (нар. 1931) – радянський полiтичний дiяч, 5-й генеральний секретар ЦК КПРС (1985–1991), перший та единий президент в iсторii СРСР. Намагався провадити лiберальнi реформи всерединi СРСР, якi було названо Перебудовою, спробував обмежити перегони озброень, за що 1990-го отримав Нобелiвську премiю миру. Один з iнiцiаторiв визнання радянською стороною своеi вини за масовi розстрiли польських офiцерiв пiд Катинню.




14


Єгор Тимурович Гайдар (1956–2009) – росiйський державний i полiтичний дiяч, перший мiнiстр фiнансiв Росiйськоi Федерацii, один iз основних керiвникiв та iдеологiв економiчних реформ у Росii на початку 90-х.




15


Ахмед Закi Яманi (нар. 1930) – саудiвський полiтик, мiнiстр нафти та мiнеральних ресурсiв Саудiвськоi Аравii у 1962–1986 роках. Вiдiграв важливу роль у вирiшеннi нафтовоi кризи 1973 року.




16


До слова, ракету Р-36М «Днiпр

Сторінка 26

» спроектували та повнiстю (i носiй, i бойову частину) виробляли на територii Украiни – на «Пiвденному машинобудiвному заводi» у Днiпропетровську. Пiсля розвалу Радянського Союзу Росiйська Федерацiя бiльше не може самостiйно випускати такий тип носiiв.




17


Леонiд Макарович Кравчук (нар. 1934) – радянський партiйний i полiтичний дiяч, перший президент Украiни пiсля здобуття краiною незалежностi 1991 року.




18


Леонiд Данилович Кучма (нар. 1938) – украiнський полiтик, другий президент Украiни (1994–2005). Восени 2000 року Кучму було публiчно звинувачено у зникненнi опозицiйного журналiста – Георгiя Гонгадзе. Лiдер украiнських соцiалiстiв Олександр Мороз оприлюднив аудiозапис, нiбито обговорення президентом, главою Адмiнiстрацii Президента Володимиром Литвином i мiнiстром внутрiшнiх справ Украiни Юрiем Кравченком викрадення та вбивства Гонгадзе. Дотепер провину Кучми у вбивствi журналiста не доведено.




19


Борис Миколайович Єльцин (1931–2007) – росiйський полiтичний дiяч, президент Росiйськоi Радянськоi Федеративноi Соцiалiстичноi Республiки (РРФСР), перший президент Росiйськоi Федерацii у 1991–1999. Президентство Єльцина запам’яталося хаотичною приватизацiею раннiх 1990-х, обстрiлом росiйського парламенту в жовтнi 1993-го та невдалою чеченською вiйною 1994-го. З iншого боку, Єльцина пов’язують iз розвитком демократичних iнституцiй i вiльних ЗМІ. 31-го грудня 1999 року Єльцин добровiльно склав iз себе повноваження президента i назвав своiм наступником нiкому на той час невiдомого Володимира Путiна.




20


Повний запис засiдання доступний на офiцiйному телеканалi Ради Федерацii.




21


Валентина Іванiвна Матвiенко (нар. 1949) – росiйський полiтик i дипломат, колишнiй заступник голови уряду РФ i губернатор Санкт-Петербурга. Із 2011-го – голова Ради Федерацii Федеральних зборiв Росiйськоi Федерацii (верхньоi палати росiйського парламенту). Украiнка за походженням – народилася у мiстi Шепетiвка Хмельницькоi областi, до 18 рокiв проживала в УРСР. 2 березня 2014 року згiдно з рiшенням Шепетiвськоi мiськоi ради та громади мiста Валентину Матвiенко занесено на мiську дошку ганьби пiд № 1. За дii щодо анексii Криму Матвiенко заборонено в’iзд до Євросоюзу, також заморожено всi ii активи на територii ЄС.




22


Лiна Василiвна Костенко (нар. 1930) – украiнська письменниця, поетеса, лауреат Шевченкiвськоi премii (1987). У радянський час брала активну участь у дисидентському русi, яскравий представник «шiстдесятникiв» – новоi генерацii радянськоi та украiнськоi нацiональноi iнтелiгенцii, сформованоi у серединi 1960-х рокiв, тобто в перiод тимчасового послаблення бiльшовицькоi диктатури в Радянському Союзi. Авторка поетичних збiрок «Над берегами вiчноi рiки» (1977), «Неповторнiсть» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у вiршах «Маруся Чурай» (1979), поеми «Берестечко» тощо.




23


Вiктор Андрiйович Ющенко (нар. 1954) – украiнський полiтик, третiй президент Украiни, голова Нацiонального банку Украiни в 1993–2000 роках, прем’ер-мiнiстр Украiни в 1999–2001 роках. Дiяльнiсть Ющенка як президента Украiни була досить суперечливою. Вiн розпустив ДАІ, державну автоiнспекцiю, скасував вiзовий режим для громадян ЄС i США, запровадив значну матерiальну допомогу при народженнi дитини. Водночас Ющенко не змiг упоратися iз розбратом у станi своiх партнерiв, iз якими разом перемiг пiд час Помаранчевоi революцii.




24


Ігор Касатонов (нар. 1939) – росiйський военачальник, командувач Чорноморського флоту ВМФ Росii (1991–1992), перший заступник головнокомандувача ВМФ (1992–1999), адмiрал.