Читати онлайн “Доктор Сон” «Стівен Кінг»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Доктор СонСтiвен Edwin Кiнг
Продовження найстрашнiшого бестселера Стiвена Кiнга «Сяйво»!
Минуло багато рокiв пiсля жахливих подiй, якi вiдбулися у зловiсному готелi в горах… Деннi вже дорослий, але привиди й досi не дають йому спокою. Доля зводить його з дiвчинкою Аброю, яка мае надзвичайнi здiбностi – ii «сяйво» сильнiше за всiх. Але на неi полюють чудовиська в людськiй подобi, яким потрiбнi життя та дар дитини. І тiльки Ден здатний захистити ii вiд потвор, якщо переможе власних демонiв.
Стiвен Кiнг
Доктор Сон
Коли я ще грав своi доволi примiтивнi партii на ритм-гiтарi у гуртi, що звався «Рештки на глибокому днi», незрiдка разом iз нами виступав Воррен Зiвон[1 - «Rock Bottom Remainders» (1992—2012) – спорадичний рок-гурт (окрiм Стiвена Кiнга, в ньому грали також iншi вiдомi американськi письменники, а iнодi й популярнi фаховi музиканти), який своiми концертами зiбрав загалом понад 2$ млн на благодiйнiсть; Warren Zevon (1947—2003) – близький друг Стiвена Кiнга, рок-гiтарист i спiвак, вiдомий своiми саркастично-макабричними пiснями, зокрема його хiт «Werewolves of London» (1978) також входить до репертуару багатьох iнших рок-зiрок.]. Воррен любив майки сiрого кольору та фiльми на кшталт «Царини павукiв»[2 - «Kingdom of the Spiders» (1977) – фiльм жахiв про напад павукiв iз космосу на маленьке американське мiстечко.]. Вiн наполягав, аби в тому роздiлi наших концертiв, що зветься «на бiс», саме я спiвав його фiрмову пiсню «Лондонськi вовкулаки». Я заперечував, кажучи, що негодящий. Вiн мене переконував, що навпаки. «Тональнiсть соль-мажор, – казав Воррен, – i голоси, вий щосили, вiд щирого серця. Найголовнiше – грай, як Кiф».
Менi нiколи не грати, як Кiф Ричардс[3 - Keith Richards (нар. 1943 р.) – спiвзасновник, гiтарист i композитор гурту «Rolling Stones» з вiдчайдушно-розгойданою, часто наслiдуваною iншими зiрками манерою гри i поведiнки на сценi.], хоча я завжди щосили старався, i з Ворреном поруч мене, який, регочучи, мов скажений, пiдпирав мене голосом нота в ноту, я завжди отримував шалений кайф.
Воррене, це мое виття для тебе, де б ти зараз не був. Я за тобою сумую, друзяко.
**
Ми зупинились на поворотному пунктi. Пiвзаходи не давали нам нiчого.
Велика книга Анонiмних Алкоголiкiв[4 - «Велика книга Анонiмних Алкоголiкiв: Історiя про те, як багато тисяч чоловiкiв i жiнок видужали вiд алкоголiзму» (1939) – твiр засновникiв АА, бiржового маклера Вiльяма Вiлсона (1895—1971) та доктора Роберта Смiта (1879—1950), у якому, окрiм реальних iсторiй п’яниць, вперше описано широко тепер використовуваний «12-кроковий метод» позбавлення залежностi вiд алкоголю чи наркотикiв; перекладена багатьма мовами свiту, регулярно перевидаеться з доповненнями; загальний наклад перевищуе 30 млн примiрникiв.]
**
Якщо нам судилося жити, ми мусимо бути вiльними вiд злоби. (Вона е) сумнiвною розкiшшю нормальних чоловiкiв i жiнок.
Велика книга Анонiмних Алкоголiкiв
Вступнi заснування
СТРАХ – слiпо тiкай, раз атасна халепа.
Старовинна приказка Анонiмних Алкоголiкiв
Скринька
1
Другого дня грудня одного з тих рокiв, коли певний арахiсовий фермер iз Джорджii керував бiзнесом у Бiлому Домi, у Колорадо згорiв упень один з уславлених курортних готелiв[5 - Маеться на увазi перiод 1977—1981 рр., коли президентом був Джимi Картер (нар. 1924 р.), який до входження в полiтику вiдзначився тим, що, отримавши у спадок вiд батька маленьку ферму в штатi Джорджiя, розвинув ii в успiшний арахiсовий бiзнес.]. «Оверлук» було оголошено втраченим назавжди. Пiсля проведеного розслiдування пожежний iнспектор округу Хiкарiлля[6 - Jicarilla – одне з племен iндiанцiв апачiв, яке колись мешкало на вiдрогах Скелястих гiр.] визнав причиною несправний котел. Коли стався цей iнцидент, готель стояв закритий на зиму i в ньому були присутнiми лише четверо осiб. Врятувалися трое. Доглядач готелю в перiод мiжсезоння Джон Торренс загинув пiд час безуспiшних (i героiчних) спроб скинути в котлi тиск пари, який завдяки несправному запобiжному клапану пiднявся до руйнiвно високого рiвня.
Серед тих, хто врятувався, були дружина i малий син доглядача. Третiм був шеф-кухар «Оверлука» Ричард Хеллоран, який, покинувши свою сезонну роботу у Флоридi, приiхав перевiрити, чи все гаразд iз Торренсами, бо, як вiн пояснив, «потужне прозрiння» пiдказало йому, що iхнiй родинi загрожуе небезпека. Обох уцiлiлих дорослих пiд час вибуху було тяжко поранено. Тiльки дитина залишилася неушкодженою.
Фiзично принаймнi.
2
Вiд корпорацii, яка володiла «Оверлуком», Вендi Торренс iз сином отримали вiдшкодування. Сума була не захмарною, проте достатньою, щоб iм протриматися тi три роки, поки панi Торренс через свою ушкоджену спину не була здатна працювати. Юрист, з яким вона консультувалася, сказав, що, якщо iй стачить волi витримати жорстку гру, вона може отримати набагато-багато бiльшi грошi, бо зазначена корпорацiя надзвичайно прагне уникнути слухання в су
Сторінка 2
i. Але вона, як i зазначена корпорацiя, бажала тiльки одного – забути про ту трагiчну зиму в Колорадо. «Я видужаю», – сказала вона й так i зробила, хоча ушкоджена спина мучила ii до кiнця життя. Потрощенi хребцi й поламанi ребра зрослися, але скаржитися нiколи не припиняли.Вiнiфред i Денiел Торренси жили якийсь час на Середньому Пiвднi, а потiм перекочували ще пiвденнiше, до Тампи. Подеколи з Кi-Весту[7 - Географiчне поняття «Середнiй Пiвдень» охоплюе штати Теннессi, Арканзас та Мiссiсiпi; Tampa – засноване 1823 р. мiсто на захiдному узбережжi пiвострова Флорида, фактично становить единий мегаполiс з мiстами Сейнт-Пiтерсберг та Клiрвотер; Key West – мiсто на однойменному островi Флоридського архiпелагу, найпiвденнiша точка континентальноi територii США.] провiдати iх наiжджав Дiк Хеллоран (той, що з «потужним прозрiнням»). Головним чином, щоб вiдвiдати Деннi. Мiж ними зберiгався доволi мiцний зв’язок.
Якось рано-вранцi в березнi 1981 року Вендi зателефонувала Дiку й запитала, чи не зможе вiн приiхати. «Деннi, – сказала вона, – розбудив мене серед ночi й наказав не заходити до ванноi кiмнати».
А пiсля того вiн взагалi вiдмовився розмовляти.
3
Прокинувся вiн тому, що захотiв пiсяти. Надворi дув сильний вiтер. Було тепло – у Флоридi майже завжди так, – але йому не подобався сам цей звук, i нiколи не подобатиметься, гадав вiн. Цей звук нагадував йому про «Оверлук», де несправний котел був найменшою з небезпек.
Вони з матiр’ю жили в доволi тiснiй орендованiй квартирi на другому поверсi. Деннi вийшов iз маленькоi кiмнати, що сусiдила з кiмнатою його матерi, i рушив по коридору. Вiтер задував поривами, i помираюча пальма поряд з iх будинком вигримувала листям. Звучало скелетно. Вони завжди залишали дверi ванноi кiмнати вiдчиненими, коли нiхто не користувався душем або унiтазом, бо клямка там була поламана. Цiеi ночi дверi стояли зачиненими. Утiм, не тому, що у ваннiй наразi перебувала його мати. Завдячуючи травмам обличчя, отриманим нею в «Оверлуку», вона тепер хропла – делiкатними такими схлипами «кхiр-кхiр», – i вiн чув зараз цi звуки з ii спальнi.
«Ну, вона зачинила дверi випадково, от i все».
Проте вiн уже тодi все чудово зрозумiв (бо й сам був обдарований потужним прозрiнням й iнтуiцiею), але iнколи мусиш пересвiдчитися. Інколи мусиш побачити. Це було те, що йому вiдкрилося в «Оверлуку», в готельному номерi на другому поверсi.
Сягнувши рукою, що здавалася занадто довгою, занадто витягнутою, занадто безкостою, вiн клацнув клямкою i прочинив дверi.
Як то вiн уже знав, там була та сама жiнка з Номера 217. Вона сидiла гола на унiтазi, розчепiривши ноги з набухлими мертвотно-блiдими кульшами. Їi зеленуватi груди звисали, мов пара спущених гумових м’ячiв. Пiд черевом стирчав жмут сивого волосся. Очi в неi були також сиво-сiрого кольору, як у сталевих дзеркал. Вона побачила його, i губи ii розтягнулися в посмiшцi.
«Заплющ очi, – колись, за давнiх-давен, був радив йому Дiк Хеллоран. – Якщо побачиш щось погане, заплющ очi i скажи собi, що нiчого такого там нема, а коли розплющишся, воно пропаде».
Проте це не подiяло тодi, у Номерi 217, коли йому було п’ять рокiв, не подiе воно й тепер. Вiн це розумiв. Вiн чув ii запах. Запах гниття.
Ця жiнка – вiн знав ii iм’я, ii звали мiсiс Мессi, – важко зiп’ялася на своi синюшнi ноги, так само тягнучи до нього руки. Плоть з цих рук звисала, майже стiкала донизу. Вона посмiхалася так, як то роблять, побачивши старого друга. Або, скажiмо, якусь добру iжу.
З виразом на обличчi, який помилково можна було сприйняти за незворушнiсть, Деннi м’яко причинив дверi й вiдступив на крок. Вiн дивився, як клямка смикнулась раз… другий… ще посмик… а тодi втихла.
Тепер уже восьмирiчний, вiн до певноi мiри навiть у жаху був здатен на рацiональне мислення. Почасти тому, що в якомусь закутку в глибинi його мозку жило очiкування саме такого. Хоча вiн завжди думав, що тим, хто нарештi з’явиться, буде Горес Дервент. Або бармен, той, котрого його батько називав Ллойдом. Утiм, вiн вважав, що ще до того, як це трапилося, вiн мусив би здогадатися, що з’явитися мае саме мiсiс Мессi. Бо з усiеi нечистi в «Оверлуку» вона була найгiршою.
Рацiональна дiлянка в його мозку запевняла, що вона – це лише якийсь фрагмент неспогадного сновидiння, що послiдкував за ним з його сну по коридору аж до ванноi кiмнати. Та дiлянка наполягала, що, якщо вiн знову вiдчинить дверi, за ними нiчого такого не виявиться. Звiсно, там нiчого не буде, оскiльки вiн зараз не спить. Але iнша частина його ества, та частина, що сяяла, знала краще. «Оверлук» його не вiдпустив. Щонайменше одна з його мстивих примар послiдкувала за ним аж до самоi Флориди. Одного разу вiн уже був натрапив на цю жiнку, вона тодi лежала, розкинувшись у ваннi. Потiм вона вибралась звiдти i намагалася його задушити своiми риб’ячо-драглистими (але жахливо сильними) пальцями. Якщо вiн зараз вiдчинить дверi ванноi, вона закiнчить ту справу.
Вiн дозволив собi компромiс, притулившись вухом до дверей. Спершу там
Сторінка 3
iчого не було. Потiм вiн дочув легесенькi звуки.Мертвi нiгтi дряпали деревину.
Деннi наче несвоiми ногами пiшов до кухнi, вилiз на стiлець i попiсяв у раковину. Потiм вiн розбудив матiр i сказав, щоб та не заходила до ванноi кiмнати, бо там ховаеться дещо погане. Зробивши цi справи, вiн повернувся до лiжка i глибоко зарився пiд ковдри. Йому хотiлося залишатися там завжди, встаючи лише для того, щоби попiсяти в раковину. Тепер, коли матiр вiн попередив, у нього не було жодного бажання з нею розмовляти.
Його матерi був знайомий цей його нерозмовний стан. Таке вже траплялося пiсля того, як Деннi був ризикнув завiтати до Номера 217 в «Оверлуку».
– А з Дiком ти поговориш?
Лежачи в своему лiжку, дивлячись на неi, вiн кивнув. Мати зателефонувала, попри те, що була тiльки четверта ранку.
Дiк приiхав пiд кiнець того ж дня. Вiн з собою дещо привiз.
Подарунок.
4
Пiсля того як Вендi подзвонила Дiку – вона зробила це так, щоби почув син, – Деннi знову занурився в сон. Хоча тепер йому було вiсiм рокiв i вiн уже ходив до третього класу, вiн так само смоктав собi великий палець. Їй було боляче таке в ньому бачити. Вона пiдiйшла до дверей ванноi кiмнати i зупинилася, дивлячись на них. Вона вiдчувала страх – ii налякав Деннi, – але iй було туди треба, i вона не мала намiру скористатися кухонною мийкою, як це зробив вiн. Картина того, який вона матиме вигляд, балансуючи на краечку робочоi стiйки з дупою, завислою за вiнця керамiчноi раковини (навiть якщо нема нiкого, хто мiг би це побачити), змусила ii наморщити носа.
У руцi вона тримала молоток зi свого маленького вдовиного ящичка для iнструментiв. Натискаючи клямку i прочиняючи поштовхом дверi ванноi кiмнати, вона тримала його пiднятим. Звiсно, ванна кiмната виявилася порожньою, але кiльце унiтазного сидiння було опущене. Вона нiколи не залишала його в такiй позицii, перед тим як пiти до лiжка спати, бо знала – якщо туди забреде бодай на десять вiдсоткiв несонний Деннi, вiн напевне забуде пiдняти кiльце i геть його обпiсяе. А ще там був запах. Поганий запах. Такий, нiби пацюк здох десь мiж стiнами.
Вона зробила крок досередини, потiм ще два. Помiтила якийсь порух i крутнулася вихором, з пiднятим молотком, готова вдарити, хто б
(що б)
там не ховався за дверима. Але то була лише ii власна тiнь. Лякаеться власноi тiнi, iнколи фиркають люди, але хто мае бiльше на це право за Вендi Торренс? Пiсля того, що вона бачила, крiзь що пройшла, вона знала, що тiнi можуть бути небезпечними. Вони можуть мати зуби.
Нiкого не було у ваннiй кiмнатi, але на унiтазному сидiннi був якийсь блiдий мазок, i ще один на шторi душу. Екскременти, перше, що iй подумалось, але ж лайно не жовто-синюшне. Вендi придивилася зблизька i побачила шматочки плотi й гнилоi шкiри. На килимку бiля ванни воно теж було, у формi людських ступень. Їй подумалося, що слiди цi надто маленькi – надто делiкатнi, – щоби бути чоловiчими.
– Ох, Господи, – прошепотiла вона.
Закiнчилося тим, що вона все ж таки скористалася кухонною раковиною.
5
Вендi витрутила свого сина з лiжка опiвднi. Вона спромоглася згодувати йому трохи супу i пiвсендвiча з арахiсовим маслом, але потiм вiн знову залiз до лiжка. Як i перше, вiн не розмовляв. Хеллоран приiхав невдовзi по п’ятiй годинi, сидячи за кермом свого тепер древнього (але iдеально доглянутого i слiпуче наваксованого) червоного «Кадилака». Вендi не вiдходила вiд вiкна, чекаючи й виглядаючи, як колись вона, стоячи бiля вiкна, було чекала i виглядала свого чоловiка з надiею, що Джек прийде додому в доброму гуморi. І тверезий.
Вона кинулася вниз сходами i вiдкрила дверi якраз тiеi митi, коли Дiк вже збирався натиснути кнопку дзвiнка з позначкою ТОРРЕНС 2А. Вiн простягнув руки, i вона враз кинулася йому в обiйми, бажаючи, щоб вони не розкривалися щонайменше годину. А краще двi.
Вiн вiдсторонив ii, тримаючи за плечi на вiдстанi витягнутих рук.
– Ви маете гарний вигляд, Вендi. А як наш маленький чоловiчок? Вiн заго’орив?
– Нi, але з вами поговорить. Принаймнi, навiть якщо не говоритиме вголос, ви зможете…
Замiсть того, щоби закiнчити фразу, вона виставила палець пiстолетом i нацiлила його Дiку в лоба.
– Нема потреби, – заперечив Дiк.
Його усмiшка продемонструвала новий набiр фальшивих зубiв. Тiеi ночi, коли вибухнув котел, «Оверлук» позбавив його бiльшостi з попереднього комплекту. Себто молотком, який зруйнував зубнi протези Дiка i забрав у Вендi здатнiсть ходити ритмiчно, без накульгування, розмахував Джек Торренс, але вони обое розумiли, що насправдi тодi дiяв «Оверлук».
– Вiн дуже потужний, Вендi. Якщо захоче мене заблокувати, йому це запросто. З досвiду знаю. Крiм того, краще буде, якщо ми з ним побалакаемо ротами. Краще для нього. А тепер розкажiть менi про все, що тут у вас трапилося.
Все розповiвши, Вендi повела його до ванноi кiмнати. Плями там вона залишила, щоб вiн побачив iх на власнi очi, як той патрульний коп, що зберiгае недоторканним мiсце злочину перед приiздом команди кримiналiст
Сторінка 4
в. А тут таки стався злочин. Злочин проти ii хлопчика.Дiк довго дивився, нiчого не торкаючись, а потiм кивнув:
– Нумо, давайте подивимося, чи прокинувся Деннi, чи вiн в по’ядку.
Деннi ще спав, але на серцi у Вендi полегшало вiд виразу радостi на обличчi сина, коли вiн побачив, хто сидить бiля нього на лiжку i трусить його за плече.
(«привiт, Деннi, а я привiз тобi подарунок»)
(«сьогоднi не мiй день народження»)
Вендi дивилася на них, розумiючи, що вони балакають, але не знаючи про що.
Дiк промовив:
– Вставай, золотко. Ми прогуляемося з тобою по пляжу.
(«Дiку, вона повернулася, мiсiс Мессi з Номера 217 з’явилася тут»)
Дiк знову струснув його за плече:
– Говори вголос, Дене. Ти лякаеш свою ма.
Деннi промовив:
– А який менi подарунок?
Дiк усмiхнувся:
– Отак вже краще. Менi подобаеться це чути, i Вендi також.
– Так, – це було все, що вона наважилась вимовити. Інакше б вони почули тремтiння в ii голосi й занепокоiлися. Цього вона не хотiла.
– Поки нас не буде, ви могли б зробити у ваннiй чистку, – сказав iй Дiк. – Ви маете кухоннi рукавички?
Вона кивнула.
– Добре. Надягнiть iх.
6
До берега було двi милi. Стоянку оточували незграбно розмальованi пляжнi спокуси – кiоски з продажу тортiв-мурашникiв[8 - Одна з найулюбленiших у США ярмаркових страв голландсько-нiмецького походження: прокручене крiзь м’ясорубку тiсто смажать в олii з маслом i засипають горiхами, цукром, фруктами тощо.], ятки з хот-догами, сувенiрнi крамнички, – але зараз, пiд самий кiнець сезону, усякий бiзнес там майже вщух. Пляж майже цiлком належав тiльки iм. Поки вони iхали сюди з квартири, Деннi тримав на колiнах свiй подарунок – якийсь загорнутий у срiблястий папiр довгастий, доволi важкенький пакунок.
– Ось побалакаемо троха, i тодi можеш його розпаковувати, – сказав Дiк.
Вони вирушили просто вздовж прибою, там, де пiсок був твердим, мерехтливим. Деннi йшов повiльно, бо Дiк уже доволi постарiшав. Колись вiн помре. Можливо, навiть скоро.
– Мене вистачить ще на кiлька рокiв, – промовив Дiк. – Нехай це тебе не турбуе. Розкажи менi тепер про минулу нiч. Нiчого не пропускаючи.
Це не забрало багато часу. Найважчим виявилося добирати слова, щоб пояснити той жах, який вiн переживае зараз i як той переплiтаеться з удушливим вiдчуттям упевненостi: тепер, коли вона його знайшла, вона вже нiколи не залишить його у спокоi. Але оскiльки це був Дiк, вiн не мав потреби в словах, хоча й знайшов деякi.
– Вона прийде знову. Я знаю, вона повернеться. Вона приходитиме й приходитиме, аж поки мене не дiстане.
– Ти пам’ятаеш, як ми познайомилися?
Хоча й здивований такою перемiною курсу, Деннi кивнув. Саме Хеллоран показав i розказав усе, що треба, йому i його батькам у iхнiй перший день в «Оверлуку». Здавалося, це було так давно.
– А пам’ятаеш, як я вперше заговорив усерединi твоеi голови?
– Звичайно ж, я пам’ятаю.
– І що я тодi сказав?
– Ви спитали мене, чи хочу я поiхати з вами до Флориди.
– Так, правильно. А як тобi почувалося, коли ти взнав, що ти бiльше не самотнiй? Що ти не единий такий на свiтi?
– Стало просто чудово, – вiдповiв Деннi. – Просто чудовезно.
– Йо, – погодився Хеллоран. – Йо, звiсно, так.
Вони пройшли далi, трохи помовчавши. Маленькi пташки – мати Деннi називала iх цвiрiньками[9 - Stint (Peep) – пiщаний кулик, поширений на пiвнiчноамериканських узбережжях дрiбний птах.] – забiгали у хвилi й спурхували назад.
– Ти коли-небудь чудувався з того, як я завше з’являюся тодi, коли я тобi потрiбний? – поглянув вiн униз, на Деннi, i посмiхнувся. – Анiже. Нiколи. Та й чому б? Ти був усього лиш дитинчам, але зараз ти троха постаршав. А в деяких смислах став набагато старшим. Слухай сюди, Деннi. Цей свiт мае змогу якось тримати все в рiвновазi. Я у це вiрю. Є така приказка: «Коли учень готовий, учитель об’явиться». Я й був твоiм учителем.
– Ви значно бiльший за це, – сказав Деннi. Вiн узяв Дiка за руку. – Ви мiй друг. Ви врятували нас.
Дiк це проiгнорував… або вдав, нiби проiгнорував.
– Моя бабця теж мала сяйво – ти пам’ятаеш, я тобi про це вже був розказував?
– Йо. Розказували, ви розказували, що вели з нею довгi розмови, навiть не вiдкриваючи ротiв.
– Так i було, правильно. Вона мене навчила. А ii навчила ii прабабця, давно, ще у рабськi часи. Колись, Деннi, настане твоя черга стати учителем. Учень з’явиться.
– Якщо мене спершу не дiстане мiсiс Мессi, – промовив Деннi понуро.
Вони пiдiйшли до лавки. Дiк сiв.
– Далi я вже не насмiлююся. Можу не повернутися назад. Сiдай поряд мене. Хочу розповiсти тобi одну iсторiю.
– Не хочу я нiяких iсторiй, – заперечив Деннi. – Вона повернеться, як ви цього не второпаете? Вона повертатиметься знову, i знову, i знову.
– Закрий свого рота й вiдкрий вуха. Отримаеш деякi настанови.
Пiсля цих своiх слiв Дiк вищирився, демонструючи блискучi новi зуби.
– Гадаю, тобi дiйде. Ти далебi не дурник, золотко.
7
Мати матерi Дiка – та, що мала сяйво – жила у Клiрвотерi[10
Сторінка 5
Clearwater («Чистi води») – мiсто, засноване 1891 р. у Флоридi на березi Мексиканськоi затоки.]. Вона була Бiлою Бабунею. Не тому, що належала до бiлоi раси, звiсно, а тому, що була доброю. Батько його батька жив у штатi Мiссiсiпi, у сiльському мiстечку Данбрi неподалiк вiд Оксфорда[11 - Oxford – засноване 1837 р. мiстечко, назване на честь британського унiверситетського мiста й з прицiлом на академiчне майбутне, що й справдилося: 1848 р. там було вiдкрито штатний Унiверситет Мiссiсiпi, тепер широко вiдомий пiд неформальною назвою «Стара Мiсс».]. Його дружина померла задовго перед тим, як народився Дiк. Для людини його кольору в той час i в тiй мiсцевостi цей чоловiк був заможним. Вiн володiв поховальним салоном. Дiк зi своiми батьками вiдвiдував його чотири рази на рiк, i малий Дiк Хеллоран ненавидiв тi гостини. Ендi Хеллоран сповнював його жахом, i малий називав його – тiльки подумки, бо вимовити таке вголос означало заробити собi стусан по губах – Чорним Дiдом.– Ти знаеш про паскудникiв дiтей? – запитав Дiк у Деннi. – Отих, що шукають дiтей для сексу?
– Щось нiби таке, – промовив Деннi насторожено. Звичайно, вiн знав, що не можна балакати з незнайомцями, i нiколи не сiдати з кимсь таким до машини. Бо вони можуть зробити з тобою свое дiльце.
– Ну, старий Ендi був чимось бiльшим за просто паскудника дiтей. Вiн був ще й клятим садистом.
– А що це?
– Це той хто радiе, коли комусь робить боляче.
Деннi кивнув, миттево зрозумiвши.
– Як Френкi Лiстроун у школi. Вiн мучить дiтей, роблячи iм «iндiанськi опiки» та «голландськi тертушки»[12 - Дитячi знущальнi прийоми: 1) одночасно крутити врiзнобiч шкiру на руцi; 2) швидко терти якусь мiсцину на волосянiй частинi голови жертви.]. Якщо когось вiн не може змусити заплакати, тодi перестае. А якщо може, тодi вiн не перестае нiзащо.
– Це погано, але там було гiрше.
Дiк запав у те, що випадковому перехожому здалося б мовчанкою, але його розповiдь продовжила розгоратися серiею картинок i фраз, що iх зв’язували. Деннi побачив Чорного Дiда, високого чоловiка в костюмi чорнiшому, нiж вiн сам, якогось особливого фасону
(федорi)[13 - Фетровий капелюх з увiгнутим наголовком i загнутим донизу передом крисiв, названий за п’есою «Fedora» (1888) французького драматурга Вiктор’ена Сарду (1831—1908), де саме в такому капелюсi грала зiркова актриса Сара Бернар (1844—1923); незмiнний атрибут гангстерiв i детективiв у голлiвудських фiльмах 1940—1950-х рр.]
капелюсi на головi. Вiн побачив, як у нього пуп’янками слини завжди мокрiли кутики рота i якi в нього почервонiлi, в припухлих повiках очi, нiби вiн втомлений або щойно подолав ридання. Вiн побачив, як вiн садовить Дiка – молодшого, нiж тепер Деннi, либонь, такого вiку, як Деннi був тiеi зими в «Оверлуку», – собi на колiна. Якщо вони були не самi, вiн мiг його хiба що полоскотати. Якщо самi, вiн клав свою руку Дiку мiж ноги i стискував йому яечка, аж поки Дiковi не здавалося, що вiн ось-ось зомлiе вiд болю.
– Тобi подобаесся? – сопiв дiдо Ендi йому у вухо. Вiн тхнув сигаретами i вiскi «Бiлий Кiнь». – Свiссно, шо так, кожному хлопу се подобаесся. Та якщо тобi навiть i не подобаесся, ти нiкому не росскажеш. А якшо росскажеш, я зроблю тобi боляче. Я тебе спалю.
– Свята срака, – промовив Деннi. – Це капець.
– Були ще й iншi штуки, – сказав Дiк, – але я розкажу тобi лиш про одну. Пiсля того як вмерла його дружина, дiдо найняв одну жiнку, щоб поралася по хатi. Щоби прибирала й готувала iжу. В обiднiй час вона зразу метала на стiл все разом, вiд салату до десерту, бо саме так подобалося Чорному Дiду. Десертом завше був або пирiг, або пуддiн. Вiн завжди лежав або в маленькiй тарiлочцi, або на блюдечку поряд з твоею великою тарiлкою, щоб ти мiг на нього дивитися i хотiти його, поки копирсаешся у тих, iнших, помиях. Дiдо твердо й непорушно тримався цього правила – щоб ти дивився на десерт, поки не доiси смаженого м’яса з вареними овочами й картоплею пюре все, до останнього шматочка. Ти мусив навiть пiдчищати пiдливу, що була глевкою i доволi несмачною. Якщо не вся пiдлива була доiдена, Чорний Дiдо тицяв менi шматок хлiба i казав: «Повимачуй оцим, Дiкi-Пуцьвiрiньку, зроби, щоб тарiлка сяяла, нiби ii собака облизав». Це вiн так мене називав, Дiкi-Пуцьвiрiньок. Інодi я не мiг змусити себе доiсти нiякою силою, отже, тодi я не отримував пирога або пуддiна. Вiн забирав мiй десерт i з’iдав його сам. А iнодi бувало таке, що я мiг через силу доiсти весь обiд, аж тут бачу – вiн топче недопалок сигарети в мiй кусень пирога або в мiй ванiльний пуддiн. Йому було зручно таке робити, бо вiн завше сидiв поряд мене. Вiн вважав це вельми вдалим жартом. «Упс, промазав у попiльницю», – зазвичай вигукував вiн. Моi ма i тато нiколи не намагалися покласти цьому край, хоча мусiли розумiти, що навiть якщо це й жарт, то небезневинний, щоб таким чином розiгрувати малу дитину. Вони теж просто робили вигляд, нiби це жарт.
– Це дуже, дуже погано, – сказав Деннi. – Вашi рiднi мали б стати на ваш захист. Моя мама завжди стае. І та
Сторінка 6
о мiй став би також.– Вони буялисся його. І мали пiдстави буятисся. Ендi Хеллоран був поганим, поганим мотосцикилем[14 - Розпусник (сленг афроамериканцiв).]. Вiн приказував: «Нумо, Дiкi, об’iж кругом, воно те’ не втруiть». Якщо я було вiдкушу шматочок, вiн наказуе Ноннi – так звали його доморядницю – принести менi свiжий десерт. Якщо я не куштував, той так там i стояв. Виходило так, що я нiколи не мiг завершити свiй обiд, бо менi шлунок аж вивертало.
– Вам треба було переставити той пудинг або пирiг по iнший бiк своеi тарiлки, – сказав Деннi.
– Я пробував, аякже, не дурником народився-бо. Вiн просто переставляв його назад, кажучи, що десерт мусить бути правобiч. – Дiк помовчав, дивлячись на воду, де вздовж роздiльноi лiнii мiж небом i Мексиканською затокою повiльно сунувся довгий бiлий корабель. – Інодi, коли я залишався з ним сам на сам, вiн мене кусав. А одного разу, коли я сказав, що, якщо вiн не облишить мене в спокоi, я все розкажу татовi, вiн загасив сигарету менi об босу ступню. Вiн сказав: «Розкажи iм ще й про сее, й побачиш, чи на добро воно тобi пiде. Твiй татусь давно знае про моi звички i нiколи й слова не вимовить, бо вiн миршавець i хоче отримати тi грошi, що я iх тримаю в банку, коли я помру – чого я не збираюся робити скоро».
Деннi слухав зачаровано, з широко розплющеними очима. Вiн завжди вважав найстрашнiшою в свiтi, найстрашнiшою з можливих iсторiею казку про Синю Бороду, але ця була гiршою. Бо вона була правдою.
– Інодi вiн казав, що знае одного поганого чоловiка на iм’я Чарлi Менкс, i якщо я не робитиму те, чого вiн вiд мене бажае, вiн подзвонить по мiжмiському Чарлi Менксу i той приiде у своiй крутiй машинi й забере мене у те мiсце, де тримають поганих дiтей[15 - Чарлз Менкс – антигерой роману «NOS4A2» («Носферату»), випущеного у квiтнi 2013 р. сином Стiвена Кiнга Джо Гiллом; вампiр, який iздить на вiнтажному «Роллс-Ройсi» i ловить дiтей, вiдвозячи iх до страшного свiту, що зветься Крiстмасленд.]. А потiм дiдо пхав руку менi мiж ноги i починалося те стискання. «Атож, нiкому ти й слiвцем не прохопишся, Дiкi-Пуцьвiрiньку. А якщо скажеш, тодi приiде друзяка Чарлi й вiдвезе тебе до всiх iнших дiтей, яких вiн уже покрав, i житимеш ти там, аж поки не помреш. А коли помреш, ти потрапиш до пекла, де тiло твое горiтиме вiчно. За те, що наговорив. І то байд’же, чи тобi хто повiрить, а чи нi, наговiр е наговором». Я таки довго вiрив старому курвалевi. Я навiть не розказував моiй Бiлiй Бабунi, тiй, що iз сяйвом, бо боявся, що вона подумае, нiби я сам винен. Якби я був тодi старшим, я б розумiв краще, але ж я був усього лиш дитиною. – Вiн зробив паузу. – Та було й ще дещо iнше. Ти знаеш, що то було, Деннi?
Деннi надовго задивився в обличчя Дiка, зондуючи думки i картинки, що ховалися за його лобом. Нарештi вiн сказав:
– Ви хотiли, щоб ваш батько отримав тi грошi. Але вiн iх так i не отримав.
– Так. Чорний Дiдо всi iх залишив якомусь притулку для негритянських сирiт в Алабамi, i я можу закластися, що знаю чому. Але тут це нi до чого.
– А ваша добра бабуня так нi про що й не знала. Вона так i не здогадувалася?
– Вона розумiла, що там щось вiдбуваеться, але я все те хував подалi, затаеним, тож вона до мене з цим не в’язла. Тiльки сказала менi, що, коли я буду готовим побалакати, вона буде готовою мене вислухати. Деннi, коли Ендi Хеллоран помер – у нього стався крововилив у мозок – я почувався найщасливiшим хлопцем у свiтi. Мама сказала, що менi не конче тра’ iхати на похорон, якщо хочу, я можу залишитися з бабунею Розою – моею Бiлою Бабунею, – але менi хотiлося поiхати. Ще й як хотiлося. Я хотiв на власнi очi побачити, що мiй старий Чорний Дiдо насправдi мертвий. Того дня йшов дощ. Навкруг могили усi стояли пiд чорними парасольками. Я дивився, як його труна – я не мав сумнiвiв, що найбiльша i найкраща з його крамницi – опускаеться в землю, i думав про всi тi рази, коли вiн крутив менi яечка, i про всi тi сигаретнi недопалки, погашенi в моему пирогу, а один з них менi об ногу, i як вiн керував за обiднiм столом, наче отой божевiльний король у тiй п’есi Шекспiра. Але бiльше всього я думав про Чарлi Менкса – якого дiдо, певна рiч, сфабрикував на порожньому мiсцi – i про те, як Чорний Дiдо так нiколи й не змiг подзвонити Чарлi Менксу по мiжмiському, щоби той приiхав вночi й вiдвiз мене своею крутою машиною жити разом з iншими вкраденими хлопчиками й дiвчатками. Я зазирнув за край могили («Хай хлопчик подивиться», – сказав мiй тато, коли мама спробувала вiдсмикнути мене назад) i простежив його труну до самого дна тiеi сироi ями. Я тодi подумав: «Тут ти вже на шiсть футiв ближче до пекла, Чорний Дiдо, а дуже скоро опинишся цiлком там, i я надiюся, диявол надае тобi тисячу гарячих своею палаючою рукою».
Дiк полiз рукою собi в кишеню штанiв i видобув пачку «Марлборо» iз заткнутою за целофан книжечкою сiрникiв. Вставивши до губ сигарету, вiн потiм змушений був ловити ii сiрником, бо й рука в нього тремтiла i губи тремтiли також. Деннi був приголомшений, побачивши сльози, що за
Сторінка 7
ринiли Дiку в очах.Зрозумiвши вже, куди хилиться ця iсторiя, Деннi запитав:
– Коли вiн повернувся назад?
Дiк глибоко затягнувся, а потiм видихнув дим крiзь усмiхненi губи.
– Тобi не тра’ було зазирати менi до голови, щоби це второпати, еге ж?
– Так.
– За шiсть мiсяцiв. Одного дня я прийшов додому зi школи, а вiн лежить на моему лiжку голий, зi своiм настовбурченим плюсклим, напiвзогнилим прутнем. І каже: «Ходи-но сюди, сiдай на цю штуку, Дiку-Пуцьвiрiньку. Ти менi тисячу пообiцяв, а я тобi двi тисячi дам». Я заверещав, але нiкому було почути мого крику. Мама i тато, вони в мене обое працювали, ма в ресторанi, а тато на друкарському пресi. Я вибiг i захрьопнув дверi. І чую, що Чорний Дiдо пiдводиться… чалап… через кiмнату… чалап-чалап-чалап… а далi я почув…
– Нiгтi, – прошепотiв Деннi майже всуцiль вiдсутнiм голосом. – Дряпають дверi.
– Якраз це. Я не заходив туди знову аж до самого вечора, поки додому не прийшли мама з татом. Вiн пропав… але там залишилися покидьки.
– Авжеж. Як i в нашiй ваннiй. Бо вiн уже розкладався.
– Якраз це. Я сам помiняв постiль, я вмiв уже, бо ма показала менi, як це робиться, ще за два роки до того. Сказала тодi, що я вже занадто дорослий i не потребую бiльше хатньоi робiтницi, що хатнi робiтницi – то для маленьких бiлих хлопчикiв i дiвчаток, як тi, за якими вона сама доглядала, поки не отримала роботу управительки у стейк-хаусi Беркiна. Приблизно за тиждень бачу я клятого Чорного Дiдо в парку, сидить верхи на гойдалцi. Вiн був одягнений у свiй костюм, але той був весь покритий якоюсь сiрою паддю – плiснявою, що наросла на ньому там, пiд землею, в трунi, я гадаю.
– Йо, – вiдгукнувся Деннi. Це прозвучало якимсь нiби склянистим шепотом. На бiльше вiн не спромiгся.
– При тiм ширiнка в нього була розкрита, i все його хазяйство було вивалене надвiр. Вибач, що я тобi все це розказую, Деннi, ти надто юний, щоби чути про такi речi, але тобi тра’ про це знати.
– А тодi ви вже пiшли до Бiлоi Бабунi?
– Мусiв. Бо розумiв те, що розумiеш ти: вiн буде приходити, вертатиметься ввесь час. Не як… Деннi, а ти бачив коли-небудь мертвих людей? Надiйних мертвих людей, я хотiв сказати. – Вiн розсмiявся, бо це прозвучало смiшно. І для Деннi також. – Привидiв.
– Кiлька разiв. Одного разу трое iх стояли бiля залiзничного переiзду. Двое хлопцiв i дiвчина. Пiдлiтки. Я думаю… може, вони саме там загинули.
Дiк кивнув.
– Здебiльша вони тримаються поблизу того мiсця, де перейшли в iнший свiт, допоки врештi не звикнуть бу’и мертвими, i рухаються далi. Дехто з того люду, що ти бачив в «Оверлуку», були якраз такими.
– Я знаю. – Полегшення вiд того, що вiн може про це говорити з тим, хто розумiв, було несказанним. – А то ще була жiнка в ресторанi. У такому, знаете, де столики стоять на вулицi.
Дiк знову кивнув.
– Хоча крiзь неi менi не видно було наскрiзь, але нiхто бiльше ii не бачив, а коли офiцiантка пiдсунула той стiлець, на якому вона сидiла, та ледi привид зникла. І ви iх бачите iнколи?
– Вже багато рокiв нi, але ти сильнiший у сяйвi, анiж я був. Воно троха послабшае, коли ти постаршаеш…
– Це добре, – палко вiдгукнувся Деннi.
– …але все’дно в тебе його ще повно залишиться, навiть коли ти станеш дорослим, я так гадаю, бо ти розпочав з таким великим запасом. Надiйнi привиди не такi, як та жiнка, яку ти бачив у Номерi 217, а потiм знову у вашiй ваннiй кiмнатi. Так же, еге ж?
– Так, – сказав Деннi. – Мiсiс Мессi реальна. Пiсля неi залишаються ii шматки. Ви iх бачили. І мама також… а вона ж в мене не сяе.
– Ходiмо назад, – промовив Дiк. – Час уже тобi побачити, що я тобi привiз.
8
Повернення до автостоянки було довшим, бо Дiк засапувався.
– Сигарети, – сказав вiн. – Навiть не починай, Деннi.
– Мама курить. Думае, що я не знаю, але я знаю. Дiку, а що зробила ваша Бiла Бабуня? Вона ж мусила щось зробити, бо ваш Чорний Дiдо вас так i не дiстав.
– Вона зробила менi подарунок, такий самий, як я збираюся зробити тобi. Це те, що робить учитель, коли учень готовий. Навчання саме собою вже е дарунком, щоб ти знав. Це найкраще з усього, що будь-хто може подарувати або отримати. Вона не називала Дiда Ендi на iм’я, казала про нього просто, – Дiк вишкiрився, – «той ззабоченець». Я сказав те саме, що ти менi щойно, що вiн не привид, що вiн реальний. А вона менi: «Авжеж, так воно й е, бо це ти сам робиш його реальним. Своiм сяйвом». Вона сказала, що деякi душi – злi душi здебiльша – не йдуть з цього свiту, бо знають, що деiнде на них чекае щось набагато гiрше. Бiльшiсть з них такi злиднi, що вiд голоду поступово щезають, але деякi знаходять собi iжу. «От цим-то для них i е сяйво, Дiку, – сказала вона менi. – Їжею. Ти годуеш того ззабоченця. Не хочеш, а робиш. Вiн – як той москiт, що кружляе й кружляе поряд, а потiм сiдае по нову порцiю кровi. І нiчого з цим не поробиш. Але ти можеш обернути те, по що вiн приходить, проти нього».
Вони вже повернулися до «Кадилака». Дiк вiдiмкнув дверцята i нарештi, полегшено зiтхаючи, сiв за кермо
Сторінка 8
– Були часи, коли я мiг пройти десять миль, а тодi ще п’ять бiгом пробiгти. А тепер отака маленька прогулянка бережком, i в спинi менi таке вiдчуття, наче по нiй куняка навибрикувалася. Нумо, Деннi. Розгортай свiй подарунок.
Деннi обiрвав срiбний папiр, i його очам вiдкрилася зроблена з пофарбованого зеленим кольором металу скринька. Спереду на нiй, пiд клямкою, мiстилася кнопкова панель.
– Ух ти, кльово!
– Йо? Тобi подобаеться? Добре. Я дiстав ii у «Вестерн Авто»[16 - «Western Auto» – заснована 1909 р. компанiя з роздрiбноi торгiвлi автозапчастинами й рiзним механiчним реманентом, мала 590 крамниць по всiх штатах; припинила iснування 1998 р., хоча окремi дрiбнi дилери й зараз незаконно, але вперто використовують традицiйний бренд компанii.]. Чисто американська сталь. Та, яку менi була подарувала Бiла Бабуня, мала навiсний замок з маленьким ключиком, який я носив у себе на шиi, але то було дуже давно. Зараз уже вiсiмдесятi, модерна ера. Бачиш кнопкову панель? Все, що тобi тра’ зробити, це набрати п’ять цифер, якi ти певен, що не забудеш, а потiм натиснути оту маленьку кнопочку, де написано КОД. А потiм, у будь-який час коли тобi схочеться вiдкрити скриньку, набираеш свiй код i готово.
Деннi був у захватi.
– Дякую, Дiку! Я буду в нiй тримати моi приватнi цiнностi!
До них належали його найкращi бейсбольнi картки, його зароблений в бойскаутах-«вовченятах» почесний значок «Компас», його щасливий зелений камiнець i його фотографiя, на якiй вiн знятий з батьком у Боулдерi на галявинi перед тим домом, де вони жили колись в орендованiй квартирi, iще до «Оверлука». До того, як все обернулося на зле.
– Це чудово, Деннi, я хочу, аби так ти й зробив, але я хочу, щоб ти зробив iще дещо.
– Що?
– Я хочу, аби ти вивчив цю скриньку геть усю зсередини i ззовнi. Не просто роздивися на неi; обмацай ii. Вiдчуй ii всю цiлком. А потiм i носа до неi всередину засунь, понюхай, як саме вона там пахне. Вона мусить стати твоею найближчою подружкою, принаймнi на якийсь час.
– Чому?
– Тому що iншу, таку само, як ця, ти помiстиш у себе в умi. І та буде навiть бiльш особливою за цю. І наступного разу, коли поблизу з’явиться та сучка Мессi, ти вже будеш до неi готовим. Я тобi розкажу, як саме, так само, як менi була колись розказала моя рiдна Бiла Бабуня.
Дорогою назад до квартири Деннi залишався небагатослiвним. Йому багато про що треба було подумати. Подарунок – зроблену з мiцного металу скриньку – вiн тримав у себе на колiнах.
9
Мiсiс Мессi повернулася приблизно за тиждень. Вона знову чекала у ваннiй кiмнатi, але цього разу лежачи в самiй ваннi. Деннi не здивувався. Вона ж, врештi-решт, колись була й померла у ваннi. Цього разу вiн не тiкав. Цього разу вiн зайшов i причинив за собою дверi. Вона, усмiхаючись, поманила його до себе. Деннi пiдiйшов, також усмiхаючись. Вiн чув звуки телевiзора. Мати у себе в кiмнатi дивилася «Компанiю трьох»[17 - «Three’s Company» (1977—1984) – комедiйний серiал, який починаеться з того, що двi подружки пiд час вечiрки знаходять парубка, який лежить зомлiлий у ваннi iхньоi орендованоi квартири, пiзнiше вiн стае iх спiвмешканцем i другом.].
– Привiт, мiсiс Мессi, – промовив Деннi. – Я вам дещо принiс.
В останню мить вона зрозумiла й заверещала.
10
За якусь хвильку у дверi ванноi кiмнати постукала мати.
– Деннi? З тобою все гаразд?
– Все добре, мамо. – Ванна була порожня. У нiй залишилося хiба що трiшки якогось слизу, але Деннi гадав, що легко його прибере. Просто змие водою до каналiзацii. – Тобi треба сюди? Я скоро виходжу.
– Нi, я просто… просто менi почулося, що ти мене кличеш.
Деннi вхопив зубну щiтку i вiдчинив дверi.
– Зi мною все на сто вiдсоткiв в порядку. Бачиш?
Вiн широко iй усмiхнувся. Зробити це було неважко – тепер, коли мiсiс Мессi пропала.
Занепокоений вираз покинув мамине обличчя.
– Добре. Не забудь почистити кутнi. Саме там люблять ховатися рештки iжi.
– Почищу, ма.
Зсередини своеi голови, з далекоi глибини, де на особливiй полицi стояла дублета його особливоi скриньки, Деннi чув приглушенi крики. Вiн не переймався. Вiн вважав, що скоро вони припиняться, i виявився правим.
11
Через два роки, в останнiй день перед вихiдними Дня подяки, на серединi безлюдних сходiв у початковiй школi «Алафi»[18 - Школа названа за iменем рiчки Alafia, яка тече на пiвостровi Флорида, впадаючи до затоки Тампа.], перед Деннi Торренсом з’явився Горес Дервент. Плечi його костюма були всипанi конфетi. З його зогниваючоi руки звисала маленька чорна маска. Вiн противно смердiв могилою.
– Чудова вечiрка, хiба нi? – запитав вiн.
Деннi вiдвернувся i пiшов геть, i то дуже швидко.
Коли закiнчилися уроки, вiн зателефонував по мiжмiському Дiку прямо в той ресторан, в якому Дiк працював у Кi-Вестi.
– Наступний з насельцiв «Оверлука» знайшов мене. Скiльки скриньок я можу мати, Дiку? У себе в головi, я хотiв сказати.
Дiк захихотiв.
– Стiльки, скiльки тобi потрiбно, золотко. У тому-то й полягае к
Сторінка 9
аса сяйва. Чи ти гадаеш, нiби мiй Чорний Дiдо був единим, кого менi довелося назавжди замкнути?– Вони там помирають?
Цього разу хихотiння не прозвучало. Цього разу в голосi Дiка була так холоднiсть, якоi хлопчик нiколи до того не чув.
– Тобi це не байдуже?
Деннi було байдуже.
Коли невдовзi пiсля Нового року колишнiй володар «Оверлука» з’явився знову – цього разу у шафi в спальнi Деннi – Деннi був готовим. Вiн увiйшов до шафи i причинив за собою дверi. Скоро по тому на високiй ментальнiй полицi поряд зi скринькою, в якiй утримувалася мiсiс Мессi, з’явилася друга ментальна скринька. Знову чулося грюкання, а також вигадлива лайка, яку Деннi запам’ятовував для власного пiзнiшого використання. Доволi скоро це припинилося. Зi скриньки Дервента, як i зi скриньки Мессi, не чулося нiчого, крiм тишi. Чи були вони ще живi (на свiй упирський манер), бiльше не мало значення.
Що мало значення, так це те, що iм звiдти нiколи не вибратися. Вiн був у безпецi.
Так вiн думав тодi. Звичайно, вiн також думав, що нiколи не питиме, нiколи пiсля того, як бачив, що випивка зробила з його батьком.
Інколи ми просто помиляемося.
Гримуча змiя
1
Їi звали Ендрiя Стайнер, i iй подобалися кiнофiльми, але не подобалися чоловiки. Що не було дивним, оскiльки рiдний батько вперше згвалтував Ендрiю, коли iй було вiсiм. І гвалтував ii надалi впродовж такоi ж кiлькостi рокiв. Потiм вона поклала цьому край, спершу проткнувши йому яйця, одне по одному, одною з в’язальних шпиць ii матерi, а потiм встромивши ту саму, скрапуючу червоним шпицю своему предку- гвалтiвниковi у лiву очницю. З яйцями було легко, бо вiн спав, але бiль виявився достатнiм, щоби його розбудити, попри ii особливий дар. Утiм, вона була вже доволi величенькою дiвчиною, а вiн був п’яний. Навалившись на нього всiм тiлом, вона змогла притримати його якраз стiльки часу, скiльки вистачило, аби зробити coup de gr?ce[19 - «Удар милосердя» (фр.) – завершальний смертельний удар, що позбавляе поранену жертву мук.].
Тепер вона вже мала чотири рази по вiсiм рокiв i була скитальницею на лицi Америки, а арахiсового фермера у Бiлому Домi замiнив колишнiй актор. Цей новий парубок мав акторське, неправдоподiбно чорне волосся, акторську чарiвливiсть та не гiдну вiри усмiшку. Ендi бачила один з його фiльмiв по телевiзору. У ньому чоловiк, який потiм стане президентом[20 - Роналд Рейган (1911—2004) – 40-й президент (1981—1989) до свого приходу в полiтику був вiдомим кiноактором; у кращому фiльмi Рейгана «Kings Row» (1942) ноги його герою вiдрiзае без наркозу й без потреби саме такоi операцii хiрург-садист, бо цей пацiент був залицявся до його доньки.], грав хлопця, що втратив ноги пiсля того, як його переiхав потяг. Їй сподобалася сама iдея чоловiка без нiг; чоловiк без нiг не може тебе догнати i згвалтувати.
Кiно – це таки штука. Кiно тебе захоплюе цiлком. Можеш покластися на попкорн i щасливий кiнець. Треба знайти чоловiка, щоби пiшов з тобою разом, тодi це буде побаченням, а отже, платитиме вiн. Цей фiльм виявився цiкавим, з бiйками i поцiлунками, з гучною музикою. Називався вiн «Шукачi втраченого Ковчега»[21 - «Raiders of the Lost Ark» (1981) – перший iз серii пригодницьких фiльмiв режисера Стiвена Спiлберга про археолога Індiану Джонса, якого грае актор Гаррiсон Форд (нар. 1942 р.).]. Рука ii поточного кавалера перебувала в неi пiд спiдницею, високо на ii голому стегнi; все ж таки рука – це не прутень. Вона зустрiла його в барi. Бiльшiсть чоловiкiв, з якими вона потiм iшла на побачення, Ендi зустрiчала в барах. Вiн пригостив ii чарочкою, але безплатна випивка це не побачення; це просто зйом.
– А що це означае? – спитав вiн у неi, проводячи кiнчиком пальця по ii лiвiй руцi вище лiктя. На нiй була блуза без рукавiв, тому татуювання було добре видно. Вона любила демонструвати свое тату, коли виходила на пошуки того, з ким проведе побачення. Вона хотiла, щоб чоловiки його бачили. Вони вважали його збудливим. Вона зробила його собi у Сан-Дiего[22 - San Diego – засноване iспанцями 1602 р. мiсто, друге за кiлькiстю мешканцiв у Калiфорнii, розташоване на мексиканському кордонi.] того ж року, що вбила свого батька, невдовзi пiсля того.
– Це змiя, – вiдповiла вона. – Гримучка. Хiба не бачиш iкла?
Звiсно, вiн бачив. То були великi iкла, непропорцiйно великi, порiвняно з головою. З одного стiкала крапля отрути.
Вiн належав до бiзнесменського типу, в дорогому костюмi, з пишним, зачесаним назад президентським волоссям i мав решту дня вiльну вiд перекладання папiрцiв, чи яке там iще лайно називалося в нього роботою. Волосся в нього замiсть чорного було здебiльшого бiлим i на вигляд вiн мав рокiв близько шiстдесяти. Приблизно вдвiчi бiльше за ii вiк. Але для чоловiкiв це не мало значення. Його б не турбувало, аби iй замiсть тридцяти двох було шiстнадцять. Або вiсiм. Вона запам’ятала фразу, яку одного разу був промовив ii батько: «За вiком пiсяти як здатна, значить, i менi придатна».
– Звiсно, я iх бачу, – сказав цей чоловiк, сидячи вже бiля
Сторінка 10
еi, – але що це означае?– Можливо, тобi вiдкриеться, – вiдповiла Ендi. І торкнулася язиком собi верхньоi губи. – Маю ще й iнше тату. Деiнде.
– І я зможу його побачити?
– Можливо. Ти любиш кiно?
Вiн нахмурився:
– Що ти маеш на увазi?
– Ти ж хочеш сходити зi мною на побачення, хiба не так?
Вiн зрозумiв, що це означае – або що це мусило б означати. У цьому закладi були й iншi дiвчата, i коли вони говорили про побачення, вони мали на увазi одне. Але не це мала на увазi Ендi.
– Авжеж. Ти симпатяга.
– Тодi веди мене на побачення. На справжне побачення. У «Рiалто» показують «Шукачiв втраченого Ковчега».
– Взагалi-то я думав про той готелик, що за два квартали звiдси, милочко. Номер з мiнi-баром i балконом, як воно тобi звучить?
Вона прихилилася губами близько до його вуха, дозволивши своiм грудям притиснутись до його руки.
– Можливо, потiм. Спершу поведи мене в кiно. Купи менi квиток i попкорн. Темрява робить мене еротичною.
І ось вони тут, з Гаррiсоном Фордом на екранi, вiн великий, як хмародер, i хвиськае довгим батогом серед пустельноi пилюки. Старий iз президентською зачiскою запустив свою долоню iй пiд спiдницю, але вона мiцно примостила вiдерце з попкорном собi в потрiбному мiсцi, так, щоби вiн мiг дiстатися до лiнii третьоi бази, але домашнього центру зась. Вiн не припиняв намагань забратися вище, що ii дратувало, бо вона хотiла додивитися фiльм до кiнця й дiзнатися, що ж там таке було у тому «Втраченому Ковчезi». А отже…
2
О другiй дня в робочий день тижня у кiнозалi було майже порожньо, але трое людей все ж таки сидiли за два ряди позаду Ендi з ii кавалером. Двое чоловiкiв, один доволi лiтнiй, а другий на вигляд близько середнього вiку (проте вигляд бувае оманливим), i поряд з ними надзвичайноi вроди жiнка. Вилицi мала високi, очi сiрi, а колiр обличчя вершковий. Хмара ii пишного чорного волосся була перев’язана на потилицi широкою оксамитовою стрiчкою. Зазвичай вона носила капелюх – такий собi старий, пошарпаний цилiндр, – але цього дня залишила його в своему автодомi. Не годиться ходити до кiнотеатру у високому цилiндрi. Їi iм’я було Розi О’Гера, але мандрiвна сiм’я, з якою вона подорожувала, звала ii Роза Цилiндр.
Чоловiк, що наближався до середнього вiку, звався Баррi Смiтом. Хоча на сто вiдсоткiв бiлий, завдяки своiм трохи зизим очам, вiн у тiй самiй сiм’i був вiдомий як Баррi Хiнець.
– А тепер дивiться, що буде, – промовив вiн. – Це цiкаво.
– Тут фiльм цiкавий, – пробурчав старий, iм’я якого було Дiдо Флiк. Але то була його звична незгiдливiсть. Вiн також спостерiгав пару, що сидiла за два ряди попереду.
– Краще б уже почалося цiкавiше, – мовила Роза, – бо жiнка щось зовсiм не розжарена. Хiба що трiшечки, але…
– Ось зараз вона, ось зараз вона, – перебив Баррi, в той час як Ендi нахилилася, приклавшись губами до вуха свого кавалера. Баррi вишкiрявся, вже зовсiм забувши про коробочку «глейких ведмедикiв»[23 - «Gummy Bears» – створенi 1920 р. у Нiмеччинi рiзнокольоровi мармеладнi цукерки у формi крихiтних ведмедикiв, у США випускаються з п’ятьма рiзними фруктовими смаками.] у своiй руцi. – Я тричi вже бачив, як вона це робить, але кожного разу кайфую, наче вперше.
3
Вухо мiстера Бiзнесмена було заповнене очеретинням цупкого бiлого волосся й забите сiркою кольору лайна, проте Ендi не дозволила цим речам себе зупинити; вона хотiла гайнути з цього мiста, але ii фiнанси перебували на небезпечно низькому рiвнi вiдпливу.
– Хiба ти не втомився? – прошепотiла вона до цього бридкого вуха. – Хiба не хочеться тобi прилягти поспати?
Голова чоловiка вмент упала йому на груди, i вiн захропiв. Ендi сягнула собi пiд спiдницю, висмикнула звiдти його розслаблену руку i поклала ii на поручень крiсла. Потiм вона полiзла до дорогого на вигляд пiджака мiстера Бiзнесмена i почала там нишпорити. Гаманець знайшовся в його лiвiй внутрiшнiй кишенi. Це вже було добре. Їй не доведеться пiдважувати тiло, щоб пiдняти йому сраку. Коли вони западали в сон, совати iх було ризиковано.
Вона розкрила його портмоне, висмикнувши звiдти кредитнi картки, вона кинула iх на пiдлогу, а тодi якусь хвильку роздивлялася фотокарточки – мiстер Бiзнесмен з отарою iнших гладких мiстерiв Бiзнесменiв на гольфовому полi; мiстер Бiзнесмен зi своею дружиною; набагато молодший мiстер Бiзнесмен стоiть перед рiздвяною ялинкою зi своiм сином i двома доньками. Доньки були в шапках Санта-Клауса i вiдповiдних платтячках. Вiн iх, либонь, не гвалтував, але це ще питання. Чоловiки гвалтують, коли iм це сходить з рук, це вона твердо завчила. На колiнах рiдного батька, так би мовити.
У вiддiленнi для грошей знайшлося понад двiстi доларiв. Вона сподiвалася на ще бiльшу суму – бар, у якому вона з ним познайомилася, постачав повiй класу вищого за тих, що купчилися бiля аеропорту, – але й це було непоганим для денного сеансу у вiвторок, до того ж завжди е iншi чоловiки, що залюбки зводять дiвчину приемноi зовнiшностi в кiно, де трохи iнтенсивного петингу лише прислужиться для роз
Сторінка 11
грiву апетиту. Чи то так вони сподiваються.4
– Гаразд, – промурмотiла Роза, починаючи пiдводитись. – Ви мене переконали. Ходiмо тодi, спробуемо.
Але Баррi, поклавши долоню жiнцi на передплiччя, притримав ii.
– Нi, зачекайте. Дивiться. Зараз буде найкраща частина.
5
Ендi знову наблизила губи до бридкого вуха i прошепотiла:
– Засинай мiцнiше. Мiцно, як тiльки можеш. Бiль, який ти вiдчуеш, буде лише сном. – Вона розкрила свою сумочку i дiстала звiдти нiж з перламутровою колодкою. Маленький, але з гострим, як у бритви, лезом. – Чим буде бiль?
– Лише сном, – промурмотiв мiстер Бiзнесмен собi у вузол краватки.
– Правильно, солоденький.
Вона завела руку за нього i хвисько вирiзала йому на правiй щоцi глибоке подвiйне V – на щоцi такiй жирнiй, що невдовзi вона вже мусила перетворитися на воло. Якусь мить вона дозволила собi помилуватися власною роботою в непевних вiдблисках сповненого примар кольорового снопа свiтла з проектора. А тодi потоком ринула кров. Вiн прокинеться з палаючим вогнем обличчям, з просякнутим кров’ю правим рукавом свого дорогого пiджака i потребою термiново звернутися до пункту невiдкладноi швидкоi допомоги.
«І як ти поясниш це своiй дружинi? Щось та й вигадаеш, я певна. Але без проведення курсу пластичноi хiрургii, ти бачитимеш моi позначки кожного разу, як дивитимешся у дзеркало. І щоразу, коли зайдеш до якогось бару нашукати собi маленьку незнайомку, ти згадуватимеш, як тебе покусала одна гримуча змiя. Така собi, в блакитнiй сукенцi й бiлiй блузi без рукавiв».
Вона засунула двi п’ятдесятки i п’ять двадцяток до своеi сумочки, клацнула застiбкою i вже було збиралася пiдвестись, коли на плече iй лягла чиясь рука i до вуха замуркотiв жiночий голос: «Привiт, милочко. Додивишся цей фiльм якось iншим разом. А зараз ти пiдеш з нами».
Ендi спробувала вивернутися, але руки вхопили ii голову. Найжахливiшим у цьому було те, що вони були всерединi ii голови.
Пiсля цього – аж поки вона не прийшла до тями в «ЕрфКрузерi»[24 - «EarthCruiser» – автодiм класу люкс, пiдвищеноi прохiдностi, розроблений однойменною австралiйською компанiею спецiально для експедицiй у дикi мiсця планети.] Рози на занедбаному, порослому травою майданчику кемпiнгу десь на околицi певного мiста на Середньому Заходi – все залишалося темрявою.
6
Коли вона прокинулась, Роза подала iй чашку чаю i потiм довго з нею розмовляла. Ендi все чула, але майже всю ii увагу захопила сама ii викрадачка. Поставна жiнка, але це лише звiльна кажучи. Роза Цилiндр була на зрiст шiсть футiв, з довгими ногами у звужених унизу бiлих штанях, ii високi груди ховалися всерединi майки з логотипом ЮНІСЕФ i гаслом: «За Всяку Цiну Врятувати Дитину». Обличчя мала спокiйноi королеви: незворушне й безжурне. Їi волосся, тепер розв’язане, спадало хвилями до середини спини. Деякий розлад вносив посаджений на ii головi набакир витертий цилiндр, але у всьому iншому вона була найвродливiшою жiнкою, яку Ендi Стайнер бодай колись бачила в своему життi.
– Ти розумiеш, про що я тобi оце тут розповiдаю? Я пропоную тобi тут i зараз певну можливiсть, Ендi, i ти не мусиш поставитися до цього легковажно. Вже минуло рокiв двадцять чи й бiльше вiдтодi, як комусь пропонували те, що я пропоную тобi.
– А якщо я скажу нi? Що тодi? Ви мене вб’ете? І заберете той… – Як вона те була назвала? – Той психодух?
Роза усмiхнулася. Губи в неi були розкiшнi, коралово-рожевi. Ендi, що вважала себе асексуальною, тим не менше загадалася, якою може бути на смак ця помада.
– Ти не маеш такоi кiлькостi духу, щоби нам з цим марудитися, милочко, та й той, що ти маеш, далебi не смачний. Смакуватиме, як жорстке м’ясо староi корови мугиревi.
– Кому?
– Не переймайся, просто слухай. Ми тебе не вб’емо. Що ми зробимо, якщо ти скажеш «нi», так це зiтремо в тебе з пам’ятi спогад про цю маленьку бесiду. Ти прийдеш до тями на узбiччi дороги бiля якогось вбогого мiста – може, Топiки або Фарго[25 - У США е три мiста з назвою Topeka, одне з них столиця штату Канзас; Fargo – засноване 1871 р. найбiльше мiсто в штатi Пiвнiчна Дакота, яке славиться своiм жорстким клiматом.] – без грошей i не маючи гадки, яким чином ти там опинилася. Останне, що ти пам’ятатимеш, як ходила в кiнотеатр з чоловiком, якого ти пограбувала i знiвечила.
– Вiн заслуговував на нiвечення, – випалила Ендi.
Роза зiп’ялася навшпиньки, потягуючись, ii пальцi торкалися даху ii автодому.
– Це твоi проблеми, медова лялечко. Я не твiй психiатр. – На нiй не було бюстгальтера; Ендi ясно бачила, як змiстилися всерединi майки пунктуацiйнi знаки ii соскiв. – Але е дещо для роздумiв: разом iз грiшми i твоiм безсумнiвно фальшивим посвiдченням особи ми заберемо i твiй талант. Наступного разу, коли ти в притемненому залi кiнотеатру запропонуеш якомусь чоловiковi заснути, вiн обернеться до тебе й запитае, про що це ти таке к бiсу говориш.
Ендi пройняло холодним струменем переляку.
– Ви не можете такого зробити.
Але вона пам’ятала тi жахливо сильнi руки, що сягн
Сторінка 12
ли всередину ii мозку, i вiдчула цiлковиту впевненiсть, що ця жiнка таки може. Їй може знадобитися невеличка допомога ii друзiв з отих жилих фургонiв та автодомiв, що тулилися навкруг цього «ЕрфКрузера», немов поросята до цицьок свиноматки, але, о так, вона зможе.Роза на це не звернула уваги.
– Скiльки тобi рокiв, милочко?
– Двадцять вiсiм.
Вона ретушувала свiй вiк, вiдтодi як досягла великого числа «три нуль».
Роза поглянула на неi, усмiхаючись, не кажучи анi слова. Ендi зустрiлася з тими ii гарними сiрими очима на п’ять секунд i змушена була опустити погляд. Але при цьому ii очi вперлися в тi розкiшнi груди, незагнузданi, але без жодних ознак провисання. А коли знову глянула вище, очi ii не сягнули далi губ цiеi жiнки. Тих ii коралово-рожевих губ.
– Тобi тридцять два, – промовила Роза. – О, це лише потрошку проявляеться – тому що ти жила важким життям. Життям втiкачки. Але ти все ще гарненька. Залишайся з нами, живи з нами, i за десять рокiв вiд сьогоднi тобi насправдi буде двадцять вiсiм.
– Це неможливо.
Роза усмiхнулась.
– Через сто рокiв вiд сьогоднi ти виглядатимеш i почуватимешся на тридцять п’ять. Поки не приймеш духу, тобто. По тому тобi знову стане двадцять вiсiм, тiльки почуватимешся ти на десять рокiв молодшою. І ти прийматимеш дух часто. Живи довго, залишайся молодою, харчуйся добре: це тi три речi, якi я пропоную. Як вони тобi?
– Надто гарно, щоби бути правдою, – сказала Ендi. – На кшталт отих рекламних оголошень, що обiцяють тобi застрахувати життя за десять доларiв.
Вона не зовсiм була неправа. Роза не сказала жодноi брехнi (принаймнi поки що), але були речi, про якi вона не розповiдала. Як, скажiмо, iнколи гостро не вистачае духу. Як не кожний пережив Навернення. Роза припускала, що ця зможе, i Волоський Горiх – лiкар-аматор Правдивих – обережно з цим погоджувався, проте справжньоi впевненостi не iснувало.
– І ви з вашими друзями називаете себе…
– Вони менi не друзi, вони моя сiм’я. Ми – Правдивий Вузол. – Роза, сплiвши разом пальцi, простягнула руки до обличчя Ендi. – І що пов’язане, того нiколи не можна розв’язати. Тобi варто це зрозумiти.
Ендi, яка вже знала, що згвалтована дiвчина нiколи не зможе стати незгвалтованою, прекрасно це розумiла.
– А хiба маю я якийсь iнший вибiр?
Роза стенула плечима:
– Тiльки лихi, милочко. Але було б краще, якби ти цього захотiла. Так Навернення пройде легше.
– А це боляче? Те Навернення?
Роза усмiхнулася i промовила першу вiдверту брехню:
– Зовсiм нi.
7
Лiтнiй вечiр на околицi певного мiста на Середньому Заходi.
Десь люди дивилися, як хвиськае своiм батогом Гаррiсон Форд; десь президент-актор безсумнiвно усмiхався своею сумнiвною посмiшкою; тим часом, як Ендi Стайнер у таборi автокочовикiв лежала на придбаному в крамницi дешевих цiн м’якому шезлонгу, купаючись у свiтлi фар «ЕрфКрузера» Рози i ще чийогось «Вiннебаго»[26 - «Winnebago» – один iз найпопулярнiших брендiв автодомiв рiзноi класовостi, якi будуе на шасi легких ваговозiв однойменна компанiя в штатi Айова.]. Роза пояснила iй, що, хоча Правдивий Вузол володiе кiлькома кемпiнговими теренами, цей автотабiр не належить до iх числа. Але ii передовий агент здатен викуповувати право ексклюзивного використання подiбних цьому мiсцин у бiзнесiв, якi манячать на межi банкрутства. Америка переживала рецесiю, але для Правдивих грошi не були проблемою.
– Хто цей передовий агент? – запитала Ендi.
– О, вiн вельми пробивний парубок, – усмiхаючись, вiдповiла Роза. – Здатен очарувати пташок, щоб тi злетiли з дерева йому в руки. Ти з ним невдовзi познайомишся.
– Вiн ваш особливий хлопець?
На це Роза розсмiялася й погладила Ендi по щоцi. Доторк ii пальцiв породив гарячого черв’ячка збудження в животi у Ендi. Щоб iй сказитися, але той дiйсно в нiй ворухнувся.
– Тебе пройняло, правда? Гадаю, все з тобою буде гаразд.
Можливо, але, лежачи зараз тут, Ендi бiльше не вiдчувала збудження, лише страх. У головi iй ряхтiли новиннi репортажi отого кшталту, де повiдомлялося про тiла, знайденi в канавах, тiла, знайденi на лiсових прогалинах, тiла, знайденi на днi висохлих колодязiв. Жiнки i дiвчата. Майже завжди жiнки i дiвчата. Нi, не Роза ii лякала – не дуже-то вона – крiм неi, там були ще й iншi жiнки, але були також i чоловiки.
Роза опустилася на колiна поряд з нею. Слiпуче свiтло фар мусило б перетворити ii обличчя на рiзкий i потворний чорно-бiлий ландшафт, але справдилося протилежне: натомiсть воно зробило ii ще вродливiшою. Вона знову погладила Ендi по щоцi.
– Не бiйся, – промовила вона. – Не бiйся.
Обернувшись до однiеi з присутнiх жiнок, невиразно миловидоi iстоти, яку вона назвала Тихою Сарi, Роза кивнула. Сарi кивнула iй у вiдповiдь i увiйшла до монструозного автодому Рози. Тим часом iншi почали формуватися в коло навкруг садового шезлонга. Ендi це не сподобалося. Щось у цьому було жертовне.
– Не бiйся. Скоро ти станеш одною з нас, Ендi. Одною з нами.
«Якщо, – подумала Роза, – не зациклишся нанiвець. У такому ви
Сторінка 13
адку ми просто знищимо твiй одяг у смiттеспалювачi за громадською вбиральнею i завтра вирушимо в дорогу. Спиток не збиток».Але вона сподiвалася, що такого не трапиться. Ця iй подобалася, i ii талант усипляння може придатися.
Сарi повернулася зi сталевим, схожим на термос балоном. Вручила його Розi, i та зняла з нього червоний ковпачок. Пiд ним виявилося сопло i вентиль. Ендi цей балон здався якимсь не позначеним написами отруйним аерозолем проти комах. Майнула думка пiдхопитися з шезлонга й кинутися навтьоки, та тут же iй згадався кiнотеатр. Тi руки, що сягнули всередину ii голови, утримуючи ii на мiсцi.
– Дiдо Флiк? – запитала Роза. – Ти поведеш нас?
– Радо.
Це вiдгукнувся той старий, з кiнотеатру. Зараз, увечерi, вiн був одягнений у бахматi шорти-бермуди рожевого кольору, бiлi шкарпетки, пiдтягнутi вгору на його кiстлявих гомiлках аж до колiн; i в пласких бiблiйних сандалiях. Ендi вiн здався схожим на Дiдуся Волтона[27 - Дiдусь Зеб Волтон – персонаж телесерiалу «The Waltons» (1972—1981) про життя i пригоди членiв американськоi сiльськоi родини в часи Великоi депресii та Другоi свiтовоi вiйни.] пiсля того, як той два роки просидiв у концентрацiйному таборi. Вiн здiйняв угору руки, й услiд за ним всi решта скинули вгору руки. Зчепленi таким чином, висвiтленi силуетами у перехресних променях фар, вони скидалися на вервечку якихось потойбiчних паперових ляльок-витинанок.
– Ми Правдивий Вузол, – проголосив вiн. Голос, що виходив iз цих западистих грудей, бiльше не тремтiв; зараз звучав глибокий i лункий голос значно молодшого чоловiка.
– Ми Правдивий Вузол, – вiдгукнулися вони. – Що пов’язане, тому нiколи не бути розв’язаним.
– Ось ця жiнка, – промовив Дiдо Флiк. – Чи приеднаеться вона до нас? Чи пов’яже вона свое життя з нашим життям i стане одною з нас?
– Кажи «так», – пiдказала Роза.
– Т-так, – спромоглася Ендi. Серце в нiй вже не билося; воно бринiло, як струна.
Роза повернула вентиль на своему балонi. Почулося тихе, покаянне зiтхання i вилетiла хмарка срiблястоi iмли. Замiсть того щоб розвiятися на легкому вечiрньому вiтерцi, вона просто зависла над балоном, нiби чекаючи, поки Роза нахилиться, зшилить отi ii чарiвливi кораловi губи i делiкатно подуе. Хмарка iмли – трохи на вигляд, наче той клубок, в яких мiстяться дiалоги у комiксах, тiльки наразi в ньому не було жодних слiв – попливла, поки не зависла над оберненим вгору обличчям i широко розплющеними очима Ендi.
– Ми Вузол, i ми тривкi, – проголосив Дiдо Флiк.
– Саббатха хантi, – вiдгукнулися решта.
Імла почала знижуватися, дуже повiльно.
– Ми обранi.
– Лодсам хантi, – вiдгукнулись вони.
– Дихай глибоко, – сказала Роза i нiжно поцiлувала Ендi в щоку. – Я зустрiну тебе на iншому боцi.
«Можливо».
– Ми щасливцi.
– Каханна рiзоне хантi.
А тодi всi разом:
– Ми Правдивий Вузол, i ми…
Але на той момент Ендi вже iх не чула. Срiбляста хмарка сiла iй на обличчя, i якою ж вона була холодною, холоднющою. Коли Ендi зробила вдих, та мрячна штука ожила i почала кричати всерединi неi. Якась дитина, явлена iз туману, – вона не знала, чи то був хлопчик, чи дiвчинка, – борсалася, намагаючись вибратися, але хтось рiзав. Це Роза рiзала, в той час як решта, стоячи тiсним колом (вузлом) навкруг неi, свiтили десятками лiхтарикiв, осяваючи це уповiльнене мордування.
Ендi спробувала пiдхопитися з шезлонга, але в неi вже не було тiла, яким вона могла б пiдхопитися. Їi тiло пощезло. На його колишньому мiсцi лишився тiльки бiль у формi людського ества. Бiль помираючоi дитини i ii власний.
«Наберися його, – ця думка була наче холодна ганчiрка, прикладена до тiеi палаючоi рани, якою стало ii тiло. – Це единий наскрiзний шлях».
«Я не можу, я тiкала вiд цього болю все свое життя».
«Можливо, й так, але ти вже цiлком поза можливiстю втечi. Наберися його. Проковтни його. Прийми дух або помри».
8
Правдивi стояли зi здiйнятими вгору руками, виспiвуючи древнi слова: «Саббатха хантi, лодсам хантi, каханна рiзоне хантi». Вони дивилися, як у тому мiсцi, де в Ендi Стайнер були груди, сплющилася ii блузка, як, наче закриваючи рота, зiтхнула i вляглася ii спiдниця. Вони дивилися, як перетворилося на опалово-склисте ii обличчя. Втiм, очi ii залишилися плавати, немов крихiтнi повiтрянi кульки на тонесеньких ниточках нервiв.
«Але вони скоро теж пропадуть, – подумав Волоський Горiх. – Вона не досить сильна. Я от гадав був, що е ймовiрнiсть, що вона сильна, але я помилився. Вона може ще повернутися разiв зо два, але потiм ii пересмалить у наступнiм циклi. Не залишиться нiчого вiд неi, крiм одягу». Вiн намагався згадати власне Навернення, але змiг пригадати лише, що тодi був повний мiсяць i замiсть автомобiльних фар свiтило багаття. Було багаття, форкання коней… i той бiль. Чи можна насправдi пам’ятати бiль? Вiн так не думав. Знаеш, розумiеш, що бiль був i що ти вiд нього страждав, але це зовсiм не те саме.
Знов оприявнилося суще лице Ендi, немов лице якогось духа над столиком медiума. Перед ii блузи сп
Сторінка 14
внився рельефними опуклостями, набухла ii спiдниця разом iз поверненням у цей свiт ii стегон i сiдниць. Катована Ендi пронизливо верещала.– Ми Правдивий Вузол, i ми тривкi, – виспiвували вони в перехресних променях фар своiх домiв на колесах. – Саббатха хантi. Ми обранi. Лодсам хантi. Ми щасливцi, каханна рiзоне хантi.
І так вони продовжуватимуть, допоки все не закiнчиться. У той бiк чи в iнший, але це не триватиме надто довго.
Ендi знову почала щезати. Їi плоть перетворилась на матове скло, крiзь яке Правдивi бачили ii скелет i кiстляву усмiшку черепа. У тiй усмiшцi мрiли кiлька срiбних пломб. Звiльненi вiд тiла очi скажено оберталися в ii очницях, яких бiльше не було. Вона так само кричала, але тепер цей звук уже стоншився, став власним вiдгомоном, так нiби вiн долiтав звiддаля якогось довжелезного коридору.
9
Роза вирiшила, що вона вже здалася, саме це вони робили, коли бiль ставав надто сильним, але ця бейбi виявилася мiцною. Вона вихором повернулася до буття, крик ii не вщухав. Їi новоявленi руки вчепилися в Розу й зi скаженою силою потягнули ii до себе. Роза подалася вперед, ледь зауважуючи бiль.
– Я знаю, чого ти бажаеш, медова лялечко. Повертайся, i ти це матимеш.
Нахилившись ротом до рота Ендi, вона почала пестити верхню губу Ендi своiм язиком, поки та губа не перетворилася на iмлу. Але очi залишилися, поглядом вчепившись в очi Рози.
– Саббатха хантi, – виспiвували вони. – Лодсам хантi. Каханна рiзоне хантi.
Ендi повернулася назад, вирощуючи собi обличчя навкруг невiдчепних, сповнених болю очей. Потому з’явилося ii тiло. Якусь мить Роза ще могла бачити кiстки ii рук, кiсточки пальцiв, що вчепилися в неi, а тодi вони знову одяглися у плоть.
Роза знову ii поцiлувала. Навiть серед свого болю Ендi iй вiдповiла, i Роза дихнула своею власною субстанцiею прямо в горло цiй молодiй жiнцi.
«Я хочу цю. А все, що я хочу, я отримую».
Ендi почала щезати знову, але Роза вiдчувала, як вона проти цього бореться. Переймае контроль. Пiдживлюючись тiею верескливою життевою силою, яку вона вдунула iй у горло, i навiть ще глибше – в легенi, замiсть того, щоб вiдштовхнути ii.
Уперше прийняла дух.
10
Найновiша соратниця Правдивого Вузла провела ту нiч у лiжку Рози О’Гери, де вперше у своему життi знайшла в сексi щось iнше, окрiм жаху i болю. Їй саднило горло вiд того крику, яким вона була заходилася на садовому шезлонгу, але вона кричала знову, в той час як нове вiдчуття – насолода, що мало не дорiвнювала болю ii Навернення – проймала ii тiло, котре, здавалося, знову ось-ось розтане до прозоростi.
– Кричи скiльки завгодно, – сказала Роза, поглянувши вгору з-мiж ii стегон. – Вони удосталь чули крикiв. Як добрих, так i поганих.
– То секс для всiх такий? – Якщо так, що вона прогавила! Що той проклятий батько у неi вкрав! А люди думали, це вона злодiйка.
– Такий вiн для нас, коли ми приймаемо дух, – сказала Роза. – Це все, що тобi треба знати.
Вона опустила голову i розпочала знову.
11
Близько пiвночi Мiтка Чарлi з Бабою Росiянкою сидiли на схiдцях «Баундера»[28 - «Bounder» – дизельнi й бензиновi автодоми класу «А», якi випускае заснована 1950 р. компанiя «Fleetwood RV».] Мiтки Чарлi й курили траву, передаючи косячок одне одному. З «ЕрфКрузера» Рози знову полинули крики.
Чарлi й Баба, вишкiрившись, скинулися очима.
– Декому таке подобаеться, – зауважила Баба.
– А чом би й не бi, коли лесбi? – мовив Чарлi.
12
Ендi прокинулася з першим свiтлом дня i з головою, що замiсть подушки лежала на грудях Рози. Вона почувалася абсолютно iнакшою; iнакшою вона абсолютно не почувалася. Пiдвiвши голову, вона побачила, що Роза дивиться на неi тими своiми неймовiрними сiрими очима.
– Ти врятувала мене, – промовила Ендi. – Ти змусила мене знову прийти у свiт.
– Я не змогла б цього зробити сама. Ти сама хотiла приходу. «У бiльш як единому сенсi цього слова, медова лялечко».
– Те, що ми робили пiсля… ми не зможемо бiльше такого робити, чи як?
Роза похитала головою, усмiхаючись.
– Нi. І це добре. Деякi переживання абсолютно неможливо перевершити. Крiм того, сьогоднi повертаеться мiй мужчина.
– Як його iм’я?
– Вiн зветься Генрi Ротменом, але це лише для мугирiв. Його справжне iм’я Татко Крук.
– Ти кохаеш його? Кохаеш насправдi, авжеж?
Роза посмiхнулася i, притягнувши Ендi до себе, поцiлувала. Але не вiдповiла.
– Розi?
– Так?
– А я… я так само людина?
На це Роза вiдповiла точно так, як одного разу Дiк Хеллоран вiдповiв юному Деннi Торренсу, i таким самим холодним тоном:
– Тобi це не байдуже?
Ендi вирiшила, що байдуже. Ендi вирiшила, що вона вже вдома.
Мама
1
Плутанина кошмарних сновидiнь – хтось, розмахуючи молотком, переслiдуе його безкiнечними коридорами, якийсь лiфт, що сам собi iздить, живоплоти у формi ожилих тварин намагаються його оточити – i насамкiнець едина ясна думка: «Краще б менi було вмерти».
Ден Торренс розплющив очi. Крiзь них у його болючу голову, загр
Сторінка 15
жуючи займанням мозку, стрельнуло сонячне свiтло. Похмiлля було – всiм похмiллям похмiлля. Лице в нього аж сiпалося. Нiздрi були цiлком забитi, окрiм крихiтноi, нiби голкою проколотоi дiрочки в лiвiй, крiзь яку можна втягнути бодай цiвку повiтря. У лiвiй? Та нi, це ж права. Вiн мiг би дихати ротом, але той тхнув смородом вiскi й сигарет. Шлунок справляв враження заповненоi всяким непотребом свинцевоi кулi. «Похмiльний смiттеживiт», – називав це скорботне вiдчуття котрийсь iз його старих друзiв по п’янках.Поряд iз ним гучне хропiння. Попри протестуючий скрик шиi, Ден повернув голову в той бiк, i чергова нестерпно болюча блискавка прохромила йому скроню. Вiн знову розплющив очi, проте лише трiшечки; будь ласка, не треба бiльше того слiпучого сонця. Поки що нi. Вiн лежав на голому матрацi, кинутому на голу пiдлогу. Гола жiнка горiлиць розпласталася поряд нього. Ден опустив очi й побачив, що вiн також гольцем голий, як iз фрески знятий.
«Їi звуть… Долорес? Нi. Деббi? Це вже ближче, але не зовсiм…»
Дiнi. Їi iм’я Дiнi. Вiн познайомився з нею в барi, який називаеться «Молочний Шлях», i все розгорталося доволi безтурботно, поки не…
Вiн силувався пригадати, проте один погляд собi на руки – обидвi напухлi, шкiра на кiсточках пальцiв правоi здерта i взялася струпами – спонукав до думки, що згадувати йому не хочеться. Та хiба це мало якесь значення? Базовий сценарiй завжди залишався незмiнним. Вiн дедалi п’янiшае, хтось щось не те каже, а потiм хаос i класична барна кривава бiйня. Якийсь небезпечний собака живе в його головi. Поки тверезий, вiн може тримати його на шворцi. Коли нап’еться, шворка зникае. «Рано чи пiзно я когось вб’ю». Хтозна, чи не зробив вiн цього вже минулого вечора.
«Агов-но, Дiнi, помняцькай ми в пахвинi».
Невже вiн насправдi таке говорив? Вiн не на жарт перелякався, що дiйсно таки говорив. Дещо з учорашнього почало йому зараз надходити, i навiть оцього «дещо» було вже занадто. Грав у «вiсiмку» на бiльярдi. Хотiв було хвацько пiдкрутити биткову кулю, але кiксонув, i та, вимазана крейдою мала сучка, тiльки черкнула через край столу i покотилася, пiдскакуючи, аж до джукбоксу, з якого якраз звучала – та що ж iще iнше з нього могло грати – кантрi музика. Пригадалося, начебто Джо Дiффi[29 - Joe Logan Diffie (нар. 1958 р.) – спiвак у стилi кантрi, вiдомий своiми гумористичними текстами.]. Навiщо вiн так несамовито крутонув того кия? Тому що був п’яний, а ще тому, що в нього за спиною стояла Дiнi, нижче краю столу Дiнi якраз мняцькала йому отого в пахвинi, i вiн приндився перед нею. Всяко добра була забава. Але потiм той парубок у кашкетi «Кейс»[30 - «Case» – заснована 1843 р. корпорацiя з виробництва сiльськогосподарського i будiвельного реманенту, особливо уславлена своiми тракторами, якi вона, зокрема, вже з 1899 р. постачала до Росiйськоi iмперii.] i химернiй шовковiй ковбойськiй сорочцi взяв та й розреготався, i в тiм була його помилка.
Хаос i кривава барна бiйка.
Ден торкнувся свого рота i вiдчув надутi сосиски там, де були ще нормальнi губи, коли вiн учора вдень виходив iз того закладу, де мiняють чеки на готiвку, з бiльш як п’ятьма сотнями баксiв у переднiй кишенi штанiв.
«Всi зуби в мене принаймнi, здаеться…»
Раптом йому рiзко булькотнуло в шлунку. Вiдригнулося повен рот якоiсь кислоi гидоти зi смаком вiскi, i вiн проковтнув ii назад. Аж запекло, поки вона падала на мiсце. Скотившись iз матраца, вiн укляк на колiнах, мало не втратив рiвноваги, пiдводячись на ноги, а потiм став, хитаючись, серед кiмнати, яка погойдувалася в лагiднiм танго. Його мучило похмiлля, розривалася голова, кишки були забитi всяким дешевим харчем, яким вiн закидався учора ввечерi, аби лиш якось трамбувати пiйло… але крiм того вiн також все ще залишався п’яним.
Пiдхопивши з пiдлоги своi труси, вiн, з чiпко затиснутими в однiй руцi трусами, пiшов зi спальнi, не те щоби зовсiм кульгаючи, але явно надаючи перевагу лiвiй нозi. Йому туманно пригадалося – картина, що нiколи, як вiн надiявся, цiлком не проясниться в пам’ятi, – як ковбой у кашкетi «Кейс» кидае стiлець. Це було вже тодi, коли вiн з Дiнi-помняцькай-ми-в-пахвинi йшли звiдти геть, не те щоби бiгом тiкали, але регочучи, немов навiженi.
Знов вiдригнулося з його нещасного нутра. Цього разу в супроводi спазму, що вчувся, нiби чиясь рука у слизькiй гумовiй рукавичцi. Це звiльнило всi пускачi блювоти: оцтовий запах круто зварених яець у великому скляному слоiку, смак i дух пiдгорiлих шкварок зi свинячоi шкiрки, вигляд смаженоi в олii картопляноi стружки, потопаючоi в наточеному нiби з кровоточивого носа кетчупi. Усе те лайно, що вiн його пхав учора собi до рота мiж чарками. Вiн збирався трохи зблювати, але тi самi картини не переставали надходити, крутячись на якомусь кошмарному призовому колесi з вiкторини.
«Що ми маемо для нашого наступного конкурсанта, Джоннi? Ну, Бобе, це велика тареля, повна чудових МАСНИХ САРДИН!»[31 - Тут i далi видiння й цитати з дотепер iснуючоi телевiкторини «Справедлива цiна» («The Price Is Right»), якою вiд i
Сторінка 16
започаткування 1972 р. довго керували популярнi ведучi рiзноманiтних iгрових шоу Боб Баркер i Джоннi Олсон.]Ванна кiмната була навпроти, по той бiк крихiтних сiней. Їi дверi стояли прочиненi, сидiння унiтаза пiдняте. Ден рвонув уперед, упав на колiна i видав iз себе потужний потiк жовто-коричневоi рiдини прямо на плаваючий кавалок лайна. Вiдвернувшись убiк, вiн потягнувся до важеля змиву, намацав, натиснув. Стрiмко ринула вода, але звичайних звукiв стiкання до каналiзацii по тому не почулося. Вiн знов поглянув туди i побачив дещо тривожне: лайно, ймовiрно його власне, спливало поверх моря напiвперетравлених барних закусок до забризканих сечею берегiв унiтаза. За мить до того, як йому перелитися, додавши завершеностi банальним жахам цього ранку, щось в унiтазовому горлi прокашлялося i всю ту масу всмоктало геть. Ден знову вирвав, потiм сiв навпочiпки, спершись спиною на стiну ванноi, похиливши свою стугонливу голову, чекаючи, поки наповниться бачок, щоби змити знову.
«Бiльше нiколи. Присягаюся. Бiльше нiякого алкоголю, нiяких барiв, нiяких бiйок».
Сотий раз обiцянка самому собi. Чи, мо’, й тисячний.
Одне було напевне: йому треба забиратися з цього мiста, бо iнакше йому свiтить ускочити в халепу. Нiчого неймовiрного нема в припущеннi, що вскочить вiн у серйозну халепу.
«Джоннi, який головний приз у нас для сьогоднiшнього переможця? Боб, це ДВА РОКИ В ШТАТНІЙ В’ЯЗНИЦІ ЗА НАПАД І ПОБИТТЯ З ЗАВДАВАННЯМ УШКОДЖЕНЬ!»
І… аудиторiя в студii шаленiе.
Унiтазний бачок затих, завершивши свое шумливе заповнення. Вiн потягнувся до важеля, щоби змити «Плоди Похмiлля, Частину Другу», а потiм зупинився, зазираючи до чорноi дiри у своiй короткотермiновiй пам’ятi. Чи пам’ятае вiн власне iм’я? Так! Денiел Ентонi Торренс. Чи знае вiн iм’я тiеi цiпки, що хропе на матрацi в кiмнатi? Так! Дiнi. Прiзвища вiн не пригадував, але цiлком iмовiрно, що вона його йому зовсiм не називала. А iм’я поточного президента вiн знае?
Дена вжахнуло, що не знае, спершу нi. У цього парубка хвацька, як у Елвiса, зачiска i ще вiн грае на саксi – доволi поганенько. Але як його звати?..
«А чи знаеш ти, де саме ти зараз?»
Клiвленд? Чарлстон? Як не те, то iнше[32 - В США близько пiвсотнi мiст iз цими назвами.].
З усiею розкiшною яснiстю iм’я президента зринуло йому в головi, коли вiн уже натискав важiль змиву унiтаза. І Ден був не в Клiвлендi й не в Чарлстонi. Вiн у Вiлмiнгтонi[33 - Wilmington – засноване 1733 р. портове унiверситетське мiсто.], що в штатi Пiвнiчна Каролiна. Працюе санiтаром у шпиталi Благодатноi Дiви Марii. Чи працював. Настав час рухатись далi. Якщо вiн переiде до якогось iншого мiсця, якогось доброго мiсця, можливо, йому вдасться кинути пити i розпочати все спочатку.
Вiн пiдвiвся i подивився у дзеркало. Ушкодження були вже не такими й страшними, як вiн боявся. Нiс набряклий, але наразi не зламаний – принаймнi йому так гадалося. Кiрка засохлоi кровi над здутою верхньою губою. Був синець на правiй вилицi (ковбой у тракторному кашкетi, мабуть, був шульгою) з кривавим вiдбитком каблучки в центрi нього. Ще один забiй, цей величенький, розповзся у суглобовiй западинi його лiвого плеча. Цей, як йому пригадувалося, був вiд бiльярдного кия.
Вiн зазирнув до аптечноi шафки. Серед макiяжних тюбикiв i безладдя флакончикiв iз безрецептурними засобами знайшлося три слоiки тих, що продають тiльки за приписом лiкаря. Найперше – «Дифлюкан», який зазвичай виписують при грибкових iнфекцiях. Побачивши його, Ден знов порадiв, що вiн обрiзаний. Другим був «Дарвон сумiш 65». Вiдкоркувавши флакон, вiн побачив там iз пiвдюжини капсул i три з них поклав собi до кишенi для пiзнiшого застосування. Останнiй рецепт було виписано на «Фiорицет», i цей флакончик, на щастя, виявився майже повним.[34 - «Diflucan» – одна з торгових назв протигрибкового препарату «Fluconazole»; «Darvon Comp 65» («Dextropropoxyphene») – анальгетик опiоiдноi групи, снодiйне; «Fioricet» – анальгетик, схожий за дiею й смаком на «Екседрин» (улюбленi пiгулки батька Дена в Кiнговому романi «Сяйво»), але потужнiший, оскiльки замiсть аспiрину в ньому мiститься барбiтурат.] Ден проковтнув три пiгулки, запивши iх холодною водою. Вiд нахиляння до раковини бiль у його головi став ще гiршим, але вiн подумав, що полегшення настане вже незабаром. Створений проти мiгренi й головного болю при внутрiшньочерепному тиску, «Фiорицет» був гарантованим убивцею похмiлля. Ну… майже гарантованим.
Вiн уже мало не причинив дверцята аптечки, але вирiшив наостанок ще раз озирнути ii вмiст. Посовав усе те лайно, що там лежало. Вагiнального колечка немае. Можливо, воно лежало у неi в сумочцi. Вiн сподiвався, що так, бо сам гумок при собi не носив. Якщо вiн ii трахав – хоча напевне вiн цього не пам’ятав, але, мабуть, таки так – вiн робив це незагнузданим.
Одягнувши труси, вiн почалапав назад до кiмнати, де на мить затримався у дверях, дивлячись на жiнку, яка привела його вночi до себе додому. Розчепiренi руки i ноги, все на виднотi. Вчора увечерi у своiй тiснiй шкiрянiй сукенцi д
Сторінка 17
середини стегна, обрiзаному топiку, в сандалiях на коркових пiдборах i сережках-кiльцях вона виглядала, як богиня Захiдного свiту. Зараз, уранцi, вiн побачив обвисле бiле тiсто ii майбутнього пивного черевця i друге пiдборiддя, що вже почало намiчатися пiд першим.Вiн побачив дещо гiрше: зрештою, вона не була жiнкою. Можливо, не малолiткою (прошу, Боже, тiльки не сцикавкою кримiнального вiку), але iй напевне було не бiльше двадцяти, а можливо, й менше вiсiмнадцяти рокiв. На однiй стiнi висiв тремтливо дитячий плакат «КІСС»[35 - «KISS» – заснований 1973 р. рок-гурт, уславлений своiми яскравими шоу: зухвалi «космiчнi» костюми, «балаганний» грим, вибухова пiротехнiка.], на якому Джин Сiммонс вивергав iз себе вогонь. На iншiй – гарнюне кошеня з настраханими очима вчепилося в гiлку дерева. ЧІПКО ТРИМАЙСЯ, БЕЙБІ – радив напис на цьому плакатi.
Вiн мусив звiдси вшиватися.
Їхнiй одяг жужмом валявся в ногах матраца. Вiн виплутав свою майку з ii трусикiв, насмикнув ii собi через голову, потiм влiз у джинси. І, не довiвши наполовину догори блискавку, застиг, раптом второпавши, що його лiва передня кишеня зараз значно пласкiша, анiж вона була вчора вдень, коли вiн виходив з того закладу, де чеки перетворюють на готiвку.
«Нi. Цього бути не може».
У його головi, яка лишень почала на найдрiбнiшу крихточку почуватися краще, знову застугонiло наввипередки з серцем, що набрало темпу, а коли вiн сягнув рукою до кишенi, та виринула звiдти всього лиш з десятидоларовою банкнотою i двома зубочистками, одна з яких встромилася йому пiд нiготь, у самiсiньке чутливе м’ясо пiд ним. Вiн це ледь завважив.
«Ми ж не пропили п’яти сотень доларiв. Жодним чином не могли. Ми б померли, якби випили так багато».
Його портмоне залишилося на своему мiсцi, у заднiй кишенi. Вiн його витяг, плекаючи безнадiйну надiю, але де ж пак. У якийсь момент вiн певне переклав десятку, яку зазвичай тримав у ньому, до передньоi кишенi. Передня кишеня складнiша для барних щипачiв, що наразi здавалося гiрким жартом.
Вiн подивився на розпластану навзнак на матрацi хропучу дiвчину-жiнку i вже було зробив порух до неi, збираючись струсонути, розбудити i запитати, що вона зробила з його клятими грошима. Придушити ii, аби прокинулася, якщо цього буде треба. Але якщо вона його обiбрала, чому тодi вона привела його до себе додому? Та й чи не було там чогось iще? Якоiсь iншоi пригоди, пiсля того, як вони полишили той «Молочний Шлях»? Тепер, коли в головi почало прояснюватися, йому зринула згадка – туманна, але, ймовiрно, правильна – про те, як вони ловлять таксi до залiзничного вокзалу.
«Любий, я знаю хлопця, який там тусуеться».
Вона насправдi таке казала чи це все тiльки його уява?
«Вона це казала, гаразд. Я у Вiлмiнгтонi, Бiлл Клiнтон[36 - Bill Clinton (нар. 1946 р.) – 42-й президент (1993—2001), перiод служби якого в Бiлому домi вiдзначався економiчним зростанням у США, непогано грав на саксофонi, 1998 р. уславився сексуальним скандалом, у результатi якого було розпочато пiзнiше перервану процедуру iмпiчменту.] президент, i ми поiхали на залiзничний вокзал. Де дiйсно знайшовся якийсь хлопець. Того типу, що волiе робити свiй бiзнес у чоловiчому туалетi, особливо якщо покупець мае трохи опрацьоване обличчя. Коли вiн спитав, хто на менi повправлявся, я сказав йому…»
– Я сказав йому, щоби не пхав носа до чужого вулика, – пробурмотiв Ден.
Коли вони з ним увiйшли туди вдвох, Ден мав на метi купити хiба що грам, аби лиш його краля залишалась щасливою, але не бiльше, i тiльки якщо там не розбодяжено уполовину манiтолом[37 - Манiтол – натуральний харчовий додаток бiлого кольору, що використовуеться, зокрема, у фармацевтицi.]. Може, кокс i личить Дiнi, але то був не його кайф. Ден чув, як його називають «анацином[38 - Anacin – винайдений 1916 р. один iз найстарiших анальгетикiв на основi аспiрину й кофеiну.] багатiiв», а вiн був далеким вiд багатства. Але потiм хтось вийшов з одноi з кабiнок. Якийсь бiзнесового типу чолов’яга з кейсом, що постукував йому об колiно. І коли той мiстер Бiзнесмен пiшов до рукомийникiв, збираючись помити собi руки, Ден побачив, що по його обличчю повзають мухи.
Трупнi мухи. Мiстер Бiзнесмен був ходячим мерцем, сам того не знаючи.
Тому замiсть зайти з маленькоi, вiн пiшов з великоi. Хоча вiн тодi мiг би й передумати в останню мить. Така ймовiрнiсть iснувала; вiн так небагато чого пам’ятав.
«Утiм, мух я пам’ятаю».
Авжеж. Вони йому запам’яталися. Алкоголь притлумлював сяйво, нокаутував його до несвiдомого стану, але Ден не мав певностi, що мухи взагалi бодай якось стосувалися його сяйва. Вони з’являлися, коли з’являлися, хоч по п’янi, хоч йому тверезому.
Вiн знову подумав: «Я мушу звiдси вшиватися».
Вiн знову подумав: «Краще б менi було вмерти».
2
Звiльна схропнувши, Дiнi вiдвернулася вiд безжального ранкового свiтла. Якщо не рахувати матрац на пiдлозi, загалом кiмната була позбавлена меблiв; у нiй не було навiть бодай якогось комода iз секонд-хенду. Дверi стiнноi шафи були вiдчине
Сторінка 18
i, i Ден мiг бачити бiльшу частину вбогого гардероба Дiнi – одягом було напхано два пластикових кошики для праноi бiлизни. Кiлька речей, що висiли на плiчках, мабуть, були ii барно-вихiдним вбранням. Вiн побачив червону майку з написом лелiтками на грудях СЕКСІ ДІВЧИНКА i джинсову спiдничку з по-модному обстрiпаним подолом. Там стояли двi пари кросiвок, двi пари балеток i одна пара ремiнних туфель на високих пiдборах типу «трахни мене». Проте сандалiй на корковiй платформi не вбачалося. І жодних ознак його стоптаних кросiвок «Рiбок» також, до речi.Ден не мiг пригадати, щоби, зайшовши до хати, вони скидали з себе взуття, але, якщо так, то це могло статися, коли вони були у вiтальнi, яка йому пригадувалася – ледь-ледь. Там також могла знайтися ii сумочка. Вiн мiг вiддати iй на зберiгання ту решту своеi готiвки, що могла ще лишитися. Малоймовiрно, але не неможливо.
Вiн пронiс свою болiсну голову крiзь короткий передпокiй до, як йому здавалося, единоi iншоi кiмнати в цiй квартирi. У дальнiм кiнцi була кухонька, вигоди якоi становили портативна плитка i запхнутий пiд робочу стiйку маленький холодильник. У житловiй зонi мiстилася з явленими свiту тельбухами набивки, пiдперта з одного кiнця парою цеглин канапа. Дивилася вона на великий телевiзор iз розколеним екраном. Цю трiщину, що йшла посеред екранного скла, було пiдлагоджено шматком пакувальноi стрiчки, край якоi вже вiдклеiвся i обвис. До стрiчки прилипло двiйко мух, одна ще слабенько борсалася. Ден зачепився за неi поглядом з хворобливим зачаруванням, вiдзначивши собi (не вперше), що похмiльне око мае химерну здатнiсть у будь-якому пейзажi знаходити для спостереження найбридкiшi об’екти.
Перед канапою стояв кавовий столик. На ньому помiстилися попiльниця, заповнена недопалками, пакетик з бiлим порошком i журнал «Люди»[39 - «People» – заснований 1974 р. популярний тижневик, що висвiтлюе пригоди знаменитостей, а також друкуе життевi iсторii рiзних людей.], по якому також була розсипана понюшка. Поряд з ними, завершуючи картину, лежала все ще бiльш-менш скручена доларова банкнота. Вiн не знав, скiльки вони занюхали, але судячи з того, скiльки ще залишилося, своi п’ять сотень доларiв вiн хiба що мiг поцiлувати на прощання.
«Курва, я ж навiть не люблю коксу. Та й як я його мiг нюхати? Я ж ледве дихаю».
Вiн i не нюхав. Вона нюхала. Вiн втирав його собi в ясна. Все це почало йому доходити. Вiн би радо утримався подалi вiд цих спогадiв, але вже було пiзно.
Тi трупнi мухи у вбиральнi, якi залазили до рота мiстера Бiзнесмена i вилазили назовнi, якi повзали по вологiй поверхнi його очей. Мiстер Дилер спитав Дена, на що вiн так дивиться. Ден йому вiдповiв, що нi на що, що це не мае значення, давай подивимося, що там у тебе. Виявилося, що в мiстера Дилера повнiсiнько товару. У них зазвичай так. Потiм насунулася поiздка до неi додому в iншому таксi, Дiнi тодi вже пирхнула з тильного боку своеi долонi, така пожадлива – чи така спрагла, – що не могла зачекати. Вони вдвох намагалися спiвати «Мiстера Робото»[40 - «Mr. Roboto» – пiсня гурту «Styx» з рок-опери «Kilroy Was Here» (1983) про ув’язненого музиканта, який тiкае з футуристичноi тюрми, поборовши робота-охоронця i перебравшись у його корпус.].
Їi сандалii разом з його «Рiбоками» вигулькнули перед очi прямо в дверях, а до купи ще й низка нових спогадiв. Вона не скидала з себе сандалiй вибриком, вони з неi просто спали, бо на той момент його руки мiцно тримали ii за дупу, а ii ноги обплели йому талiю. Вiд ii шиi пахло парфумами, а з вiддиху – пiдгорiлими свинячими шкварками. Вони лигали iх жменями, перед тим як перейти до бiльярдного столу.
Взувши кросiвки, Ден вирушив до кухоньки, сподiваючись, що в тамтешнiй единiй шафцi може знайтися розчинна кава. Кави вiн не знайшов, але побачив на пiдлозi сумочку. Йому здалося, вiн пригадуе, як Дiнi жбурнула ii на канапу i розреготалася, коли зрозумiла, що не поцiлила. Половина мотлоху з неi висипалося, включно з червоним гаманцем зi штучноi шкiри. Вiн згрiб усе знову до сумочки i понiс ii на кухню. Нехай вiн збiса добре розумiв, що його грошi тепер живуть у кишенi дизайнерських джинсiв мiстера Дилера, душа його певною мiрою наполягала, що бодай щось iще може залишитися, просто тому, що вiн украй потребував, аби щось лишилося. Десяти доларiв вистачить на три чарки або двi шестизаряднi упаковки пива, але сьогоднi явно знадобиться бiльше.
Виловивши ii гаманець, вiн його розкрив. Там лежало кiлька фотокарток – парочка знiмкiв Дiнi з якимсь парубком, що виглядав занадто схожим на неi, щоби не бути ii родичем, парочка Дiнi з немовлям на руках i одне фото, де Дiнi у випускнiй сукнi стояла поряд з якимсь вовкозубим хлопцем у кошмарному синьому пiджаку. Грошове вiддiлення було пухкеньким. Це втiшало Денi надiею, поки вiн його не розтулив i побачив пачку харчових купонiв[41 - За федеральною програмою допомоги малозабезпеченим громадянам США видаються купони, за якi вони можуть купувати будь-якi готовi харчi i неалкогольнi напоi за власним вибором у крамницях, але
Сторінка 19
е в ресторанах (з кiнця 1990-х у деяких штатах допомога надаеться через спецiальнi електроннi картки).]. Малася там також i деяка готiвка: двi двадцятки i три десятки.«Це моi грошi. Те, що вiд них залишилося, принаймнi».
Вiн все чудово розумiв. Нiколи вiн не вiддав би свою тижневу заробiтну плату на збереження якiйсь ужертiй в дупу зйомнiй кралi. Це ii грошi.
Так, але хiба кокс не був ii iдеею? Хiба не вона е причиною того, що вiн зустрiв цей ранок банкрутом i в той же час з важким похмiллям?
«Нi. Похмiлля в тебе просто тому, що ти п’яниця. А без грошей ти, бо побачив отих трупних мух».
Можливо, воно й так, але якби вона не наполягла, що iм потрiбно з’iздити на вокзал, догнатися, вiн не побачив би тих трупних мух.
«Їй напевне необхiднi цi сiмдесят баксiв, щоби купити собi iжi».
Правильно. Банку арахiсового масла та банку суничного джему. А ще буханець хлiба, щоби було на що все те намазувати. Для всього iншого вона мае харчовi купони.
«Або щоб заплатити за квартиру. Грошi iй можуть бути потрiбнi на це».
Якщо iй необхiднi грошi на квартплату, вона могла б комусь впарити цей, бодай i надколотий, телевiзор. Можливо, його взяв би той ii дилер – де крек, там i колеться i все таке. Сiмдесяти доларiв далебi недостатньо для мiсячноi плати за квартиру, мiркував вiн, навiть за таку паскудну, як ця.
«Це не твоi грошi, доку».
То був голос його матерi, останнiй з усiх, якi б йому хотiлося почути за такого дикого похмiлля й з такою страшенною потребою випити.
«Вiдчепися нахер, ма», – промовив вiн голосом тихим, проте душевним.
Вiн узяв грошi, запхнув iх собi до кишенi, поклав ii портмоне назад до сумчоки i обернувся.
Позаду нього стояв хлопчик.
На вигляд йому було роки пiвтора. Одягнутий у майку «Атланта Брейвз»[42 - «Atlanta Braves» – одна з найстарiших професiйних бейсбольних команд у США, логотип якоi включае зображення томагавка (кам’яного молотка).]. Майка сягала йому аж до колiнок, але знизу все одно виглядав пiдгузок, бо вiн був завантажений i звисав малюковi ледь не до щиколоток. Денове серце скажено стрибнуло в грудях, а в головi бабахнуло так, немов сам Тор вгатив по нiй своiм молотом. Якусь мить вiн був абсолютно впевненим, що зараз його розiб’е iнсульт, вхопить iнфаркт або i те, й iнше одночасно.
Потiм вiн зробив глибокий вдих i видихнув.
– Звiдки це ти сюди прийшов, малий герою?
– Мама, – промовив хлопчик.
Що, до речi, абсолютно мало сенс (Ден також прийшов зi своеi мами), але не було надто допомiжним. У його гудучiй головi намагався сформуватися якийсь жахливий умовивiд, але вiн не мав жодного бажання з ним погоджуватися.
«Вiн бачив, що ти забрав грошi».
Можливо, й так, але це не умовивiд. Якщо хлопчик бачив, як вiн iх забрав, то й що з того? Йому й двох рокiв нема. Дiти такого вiку сприймають, як належне, все, що роблять дорослi. Якби вiн побачив, що його мама ходить по стелi i з кiнчикiв ii пальцiв вистрiлюе вогонь, вiн сприйняв би й таке.
– Як тебе звуть, герою?
Голос у Дена пульсував в одному ритмi з серцем, яке все ще нiяк не могло заспокоiтися.
– Мама.
«Справдi? Іншi хлопцi з цього матимуть неабияку розвагу, коли ти станеш старшокласником».
– Ти прийшов вiд сусiдiв? Чи звiдкiлясь далi по коридору?
«Прошу, скажи «так». Бо умовивiд ось який: якщо цей хлопчик син Дiнi, тодi вона ходить тусуватися по барах, залишаючи його замкненим у цiй задрипанiй квартирi. Самого».
– Мама!
А тодi хлопчик примiтив на кавовому столику кокаiн i подрiботiв туди, промоклий пiдгузок матнею метлявся йому мiж нiг.
– Цукейки!
– Нi, це не цукерки, – сказав Ден, хоча чому нi, звiсно ж, це i е цукерки: цукерки для носа.
Не звертаючи уваги, хлопчик потягнувся рукою до бiлого порошку. І тодi Ден помiтив синцi в нього на плечi. Такi, як ото залишають по собi чиiсь жорстокi пальцi.
Вiн ухопив хлопчика за талiю i мiж ногами. Вихнувши дитиною вгору i геть вiд столу (з намоклого здавленого пiдгузка йому крiзь пальцi залопотiла на пiдлогу сеча), Ден побачив у себе в головi коротку, проте нестерпно яскраву картинку: схожий на Дiнi парубок з тiеi фотокартки у ii портмоне хапае цього хлопчика i трясе. Залишаючи на ньому слiди своiх пальцiв.
(«Агов, Томмi, коли тобi сказано геть звiдси нахер, що саме тобi не ясно?»)
(«Не треба, Рендi, вiн же ще дитина».)
Невдовзi ця картина зникла. Але той, безсило протестуючий другий голос належав Дiнi, i вiн зрозумiв, що Рендi – це ii старший брат. Логiчно. Не кожний бузувiр обов’язково мусить бути бойфрендом. Подеколи ним бувае брат. Подеколи дядько. Подеколи
(«виходь, щеня негодяще, виходь i отримай свою кару».)
ним е дорогий, рiдний Татусь.
Вiн понiс дитину – Томмi, його звуть Томмi – до спальнi. Малюк побачив матiр i моментально почав пручатися: «Мама! Мама! Мама!»
Щойно Ден його опустив, Томмi подрiботiв до матраца i заповз до неi пiд бiк. Не прокидаючись, Дiнi його обняла i пригорнула до себе. На хлопчику задерлася майка «Брейвз», i Ден побачив, що синцiв у нього доволi ще й на ногах
Сторінка 20
«Їi брата звуть Рендi. Я мiг би його знайти».
Ця думка була такою ж холодною i яскравою, як озерна крига у сiчнi. Якби вiн дiстав з гаманця фотографiю i сконцентрувався, iгноруючи бемкання в своiй головi, вiн, либонь, змiг би знайти цього великого брата. Вiн таке вже робив колись.
«Я мiг би залишити на ньому власноручнi синцi. Мiг би сказати, що наступного разу я його вб’ю».
От тiльки не буде наступного разу. З Вiлмiнгтоном покiнчено. Вiн не збирався знову колись побачити Дiнi й цю ii безпорадну маленьку квартирку. Вiн не збирався бодай колись знову повертатися думкою до минулоi ночi або цього ранку.
Цього разу пролунав голос Дiка Хеллорана:
«Нi, любесенький. Можливо, речi з «Оверлука» ти й можеш замкнути до скриньок, але не спогади. Їх нiколи. Вони-то й е справжнiми привидами».
Вiн затримався у дверях, дивлячись на Дiнi та ii вкритого синцями сина. Малюк уже також поринув у сон, i на вранiшньому сонцi цi двое виглядали майже янгольськими iстотами.
«Вона не янгол. Може, вона й не залишае на ньому синцiв, але ходить на гульки, залишаючи його вдома самого. Якби тебе тут не було, коли вiн прокинувся i приблукав до вiтальнi…»
– Цукейки, – промовив хлопчик, тягнучись до кокаiну. Поганi справи. З цим щось треба робити.
«Можливо, але ж не менi. Нiчогенько виглядатиме, якщо я з такою пикою з’явлюся у вiддiлку соцiальноi служби зi скаргою про нехтувану дитину, еге ж? Коли сам тхну алкоголем i ригаками. Пересiчний добропорядний громадянин виконуе свiй громадянський обов’язок».
«Ти можеш покласти назад ii грошi, – сказала Вендi. – Бодай це ти можеш зробити».
Так вiн майже й зробив. Насправдi так. Вiн витяг iх з кишенi й затиснув у руцi. Навiть вирушив з ними до ii гаманця, i, мабуть, цей вiдрух був йому на користь, бо зринула нова iдея.
«Забери кокс, якщо мусиш бодай щось забрати. Ти можеш продати те, що там залишилося, за сотню баксiв. Можливо, навiть за двi сотнi, якщо вiн не дуже розбодяжений».
От тiльки якщо його потенцiйний покупець виявиться полiцейським агентом – що цiлком припустиме з його щастям, – тодi вiн опинитися у в’язницi. Де може так статися, що йому заразом прицвяшать i оте дурне лайно, що було заварилося в «Молочному Шляху». Готiвка незмiрно безпечнiша. Сiмдесят баксiв усього.
«Я iх подiлю, – вирiшив вiн. – Сорок iй i тридцять менi».
От лишень тридцять не вельми йому допоможуть. А там же ще е харчовi купони – така товста пачка, що кiнь би вдавився. Дитину вона може прогодувати й на них.
Вiн пiдiбрав кокс i запорошений журнал «Люди» i поклав iх на стiйку в кухоньцi, подалi вiд дитячих рук. Побачивши в раковинi губку, вiн витер нею кавовий столик вiд натрушених залишкiв. Переконуючи себе, що, якщо вона приплентаеться сюди зараз, поки вiн це робить, вiн вiддасть iй цi чортовi грошi. Переконуючи себе, що, якщо вона так i дертиме там хропака, тодi вона заслужила те, що заслужила.
Ден закiнчив витирати столик, кинув губку до мийки, i йому майнула коротка думка, чи не залишити записку. Але що в нiй можна написати? «Пiклуйся краще про свою дитину, i, до речi, я забрав твоi грошi»?
Гаразд, нiякоi записки.
Вiн вирушив геть з грошима в лiвiй кишенi i, вже виходячи з квартири, обережно, щоби зайве не грюкнули, прикрив за собою дверi. Вiн переконував себе, що зробив так з делiкатностi.
3
Близько полудня – похмiлля залишилося в минулому, завдяки «Фiорицету» з аптечки Дiнi та ii «Дарвону» навздогiн – вiн пiдiйшов до закладу, що називався «У Голдена: Спиртнi напоi та iмпортне пиво за зниженими цiнами». Той стояв у старiй частинi мiста, де будiвлi були цегляними, хiдники здебiльшого порожнiми, а ломбарди (кожна вiтрина демонструе захопливу колекцiю класичних бритв) численними. Ішов вiн з намiром купити дуже велику пляшку дешевого вiскi, але те, що вiн побачив перед собою, перемiнило його намiри. Там стояв магазинний вiзок якогось бомжа з усiм його несамовито рiзноманiтним майном. Сам означений бродяга перебував усерединi, щось гаряче доводячи крамаревi. Згори на вiзку лежала згорнута рулоном, перев’язана мотузкою ковдра. Ден помiтив кiлька плям, але в цiлому вигляд вона мала непоганий. Вiн ухопив ковдру собi пiд пахву i хутко пiшов геть. Пiсля того, як вiн украв сiмдесят доларiв у наркозалежноi матерi-одиначки, поцупити чарiвний килим у якогось бомжа здавалося лайно-проблемою. Через що вiн, мабуть, i почувався ще пригнiченiшим, анiж звичайно.
«Я Неймовiрна Малiюча Людина, – подумав вiн. – Украду ще кiлька речей i зникну цiлком з очей».
Вiн дослухався, очiкуючи прокльонiв того бродяги, – що бiльш вони божевiльнi, то голоснiше каркають, – але позаду не було нiчого. Ще один поворот, i вiн зможе себе привiтати зi вдалою втечею.
Ден завернув за рiг.
4
Той вечiр застав його сидячим у створi великого зливового тунелю на схилi пiд Меморiальним мостом Кейп-Фiер[43 - Сталевий мiст у Вiлмiнгтонi, до якого сходяться кiлька федеральних автострад, через рiчку Кейп-Фiер («Мис Страху»), що впадае в Атлантичний океан поряд з однойменним
Сторінка 21
исом.]. Вiн мав кiмнату, але там iснувала невеличка проблема з накопиченим за житло боргом, який вiн стовiдсотково обiцяв сплатити не пiзнiше п’ятоi вчорашнього вечора. Але й це було не все. Повернувшись до своеi квартири, вiн мiг отримати запрошення зробити вiзит до певноi, схожоi на фортецю мунiципальноi будiвлi на Бесс-стрит, щоб вiдповiсти там на запитання стосовно певноi барноi суперечки. Беручи все це до уваги, безпечнiшим здавалося триматися звiдти подалi.У центрi мiста був притулок, що звався «Дiм Надii» (який пропойцi, звiсно ж, прозвали «Безнадiйним Домом»), але Ден не мав намiру йти туди. Там можна безкоштовно переспати, але якщо маеш при собi пляшку, ii в тебе заберуть. У Вiлмiнгтонi повно всяких нiчлiжок i дешевих мотелiв, де всiм насрати, чи ти п’яний, чи обколотий, чи нанюханий, але навiщо переводити вартi доброго пiйла грошi на лiжко i дах, коли надворi тепло i сухо? Про лiжка й дахи вiн зможе почати турбуватися, коли вирушить на пiвнiч. Не кажучи вже про те, щоб непомiтно для хазяйки забрати свое майно з квартири на Бернi-стрит[44 - Вулиця (як i кiлька iнших мiсць у Пiвнiчнiй Каролiнi) ще за його життя названа на честь бойового ветерана Джона Бернi (1926—2010), який пiсля Другоi свiтовоi вiйни служив прокурором, сенатором i, зокрема, домiгся набуття Вiлмiнгтонським коледжем статусу штатного унiверситету.].
Над рiкою сходив мiсяць. Пiд Деном лежала розстелена ковдра. Невдовзi вiн на неi ляже, загорнеться в неi, як у кокон, i засне. Вiн уже якраз набрався достатньо, щоб почуватися щасливим. Злiт i набiр висоти були важкенькими, але тепер, у станi польоту, всi тi низовиннi турбуленцii залишились позаду. Вiн погоджувався з тим, що не вiв те, що правильна Америка називае зразковим життям, але наразi все було чудово. Вiн ще мав пляшку «Старого сонця» (придбану в крамницi, що мiстилася обачно вiддалiк вiд «Знижених цiн Голдена») i половину геройського сендвiча[45 - «Fat Old Sun» – регiонально популярне пиво, що випускаеться у штатi Колорадо; «геройський», або «субмарина», «футлонг» – назви сендвiча завдовжки з фут (30,48 см) з рiзними видами м’яса, сиру i зеленi.] на завтрашнiй снiданок. Майбутне здавалось туманним, але зараз яскраво свiтив мiсяць. Все було, як мусить бути.
(«Цукейки»)
Вiн побачив це з такою болючою яснiстю, що iй далеко було до сяйва. І понад те. Дiнi лежить на спинi, хропе. Червоний гаманець зi штучноi шкiри. Пачка харчових купонiв зi штампами МІНІСТЕРСТВО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА США на них. Їi грошi. Сiмдесят доларiв. Якi вiн забрав.
«Думай про мiсяць. Думай про те, який безжурний вигляд вiн мае, сходячи над водою».
Якийсь час вiн намагався, але потiм побачив Дiнi на спинi, червоний гаманець зi штучноi шкiри, пачку харчових купонiв, зiжмакана жалюгiдна готiвка (бiльшiсть якоi вже пiшла геть). Найяснiше з усього вiн побачив малюка, що тягнеться до понюшки схожою на морську зiрку долонькою[46 - Термiном «долоня морська зiрка» в американськiй неврологii називають симптом парезу, коли (зазвичай у результатi ураження головного мозку) пальцi руки розчепiренi й трохи вiдiгнутi назад, про що мусить знати санiтар Ден Торренс.]. Синi очi. Рука в синцях.
«Цукейки», – сказав вiн.
«Мама», – сказав вiн.
Ден навчився трюку вiдмiрювання собi порцiй; так пiйло тривало довше, кайф вчувався соковитiшим i бiль у головi наступного дня був легшим, стерпнiшим. Проте подеколи вiдмiрювання розладжувалося. Лайно траплялося. Як у «Молочному Шляху». Там тодi була бiльш-менш випадковiсть, але цього вечора вiн навмисне прикiнчив пляшку чотирма довгими ковтками. Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.
Вiн лiг i щiльно загорнувся у крадену ковдру. Чекав на непритомнiсть, i вона прийшла, але ще ранiше прийшов Тонi. У майцi «Атланта Брейвз». З промоклим пiдгузком. Синi очi, рука в синцях, долонька, як морська зiрка.
«Цукейки». «Мама».
«Я нiколи нiкому про це не розповiдатиму, – сказав вiн собi. – Нiколи й нiкому».
Коли мiсяць високо зiйшов над Вiлмiнгтоном у штатi Пiвнiчна Каролiна, Ден Торренс запав у безпам’ятство. Снилося щось про «Оверлук», але вiн не пам’ятатиме того, коли прокинеться. Що вiн пам’ятав, коли прокинувся, – це синi очi, рука в синцях, рука, що тяглася по…
Йому вдалося забрати свое майно i вирушити на пiвнiч, спершу до штату Нью-Йорк, потiм до Массачусетсу. Минуло два роки. Інколи вiн допомагав людям, здебiльшого старим людям. Вiн мав хист до цього. Багато траплялося п’яних ночей, коли той малюк був останнiм, про що вiн думав, i першим, що приходило йому до голови, коли вiн прокидався з похмiллям вранцi. Про цього малюка вiн думав завжди, коли обiцяв собi, що кине пити. Можливо, наступного тижня; наступного мiсяця це вже точно. Малюк. Очi. Рука. Долоня, як морська зiрка, тягнеться.
«Цукейки».
«Мама».
Частина перша
Абра
Роздiл перший
Ласкаво просимо до Тiнiтавна
1
Пiсля Вiлмiнгтона щоденне пияцтво припинилося.
Вiн обходився тиждень, а iнодi й два чимсь не мiцнiшим за дiетичну колу. Вiн прокидався без п
Сторінка 22
хмiлля, що було добре. Вiн прокидався спраглим i мiзерним – жага, – що не було добре. Потiм приходив якийсь вечiр. Або вiкенд. Інколи то була реклама «Бадвайзера» по телевiзору – молодi люди зi свiжими обличчями, i жодного пивного черева серед них, п’ють холодненьке пiсля запальноi гри у волейбол. Інколи то була побачена ним пара симпатичних жiнок, котрi випивають пiсля роботи на верандi якогось маленького симпатичного кафе того типу, в яких французькi назви i багато висячих рослин. Напоi майже завжди були того кшталту, що iх подають iз крихiтними парасольками. Інколи то була якась пiсня по радiо. Одного разу то були «Стiкс», що спiвали «Мiстера Робото». Коли вiн був сухим, вiн був абсолютно сухим. Коли вiн випивав, вiн напивався. Якщо вiн прокидався поряд з якоюсь жiнкою, вiн думав про Дiнi й малюка в майцi «Брейвз». Вiн думав про тi сiмдесят доларiв. Думав навiть про вкрадену ковдру, яку вiн тодi залишив у зливовому тунелi. Можливо, вона й досi там. Якщо так, то вже й зопрiла.Інколи вiн напивався так, що пропускав роботу. Його тримали якийсь час – вiн добре робив свою справу, – але потiм надходив певний день. І коли такий день надходив, вiн казав «красно вам дякую» i сiдав на автобус. Вiлмiнгтон перемiнився на Олбанi, а Олбанi на Ютику. Ютика стала Новим Палцем. Новий Палц поступився Стербриджу, де вiн напився на парковому фолк-концертi й наступного дня прокинувся у в’язницi зi зламаним зап’ястком. Далi був Вестон, пiсля того надiйшла черга будинку престарiлих на Мартас Вайньярд, i, чорт забирай, цей його виступ протривав недовго[47 - Albany – засноване 1614 р. одне з найстарiших мiст США, столиця штату Нью-Йорк; Utica – засноване 1773 р. мiсто в центральнiй частинi штату Нью-Йорк; New Paltz – засноване 1678 р. французькими гугенотами мiсто на пiвднi штату Нью-Йорк; Sturbridge засноване 1729 р. мiсто в штатi Массачусетс; Martha's Vineyard (Виноградник Марти) – великий острiв бiля мису Код у штатi Массачусетс.]. На третiй день старша сестра дочула в його вiддиху спиртне, i тодi – прощавай, бувай щасливий. Одного разу вiн перебiг шлях Правдивого Вузла, сам про те не здогадуючись. Щоправда, не у найвищому розумовому станi, хоча пiд сподом – тiею частиною, що сяяла, – щось вiн таки вiдчув. Якийсь нiби сморiд, вiдлiтаючий i неприемний, як запах горiлоi гуми на тому вiдтинку автостради, де нещодавно була трапилася жорстока аварiя.
З Мартас Вайньярда Ден автобусом Массачусетських лiнiй доiхав до Ньюберiпорта[48 - Newburyport – засноване 1635 р. портове мiсто, за 56 км на пiвнiчний схiд вiд Бостона: всi вищезазначенi невеличкi мiста нинi е популярними курортами.]. Там вiн знайшов собi роботу у ветеранському шпиталi штибу «начхати-якось-воно-буде», де подеколи всiма покинутий старий солдат мiг сидiти в iнвалiдному вiзку перед порожнiм оглядовим кабiнетом, аж поки в нього iз сечоприймача не починало переливатися на пiдлогу. Паскудне мiсце для пацiентiв, трохи краще для таких безщасних пройдисвiтiв, як Ден, хоча вiн i ще кiлька осiб намагалися таки доглядати за старими вояками, наскiльки це було можливо. Там вiн навiть допомiг декому перейти межу, коли надiйшов iх час. На цiй роботi вiн утримався досить довго, щоби президент-саксофонiст передав ключi вiд Бiлого дому президенту-ковбою.
Ден мав декiлька п’яних ночей у Ньюберiпортi, але завжди перед вихiдним днем, тож все було гаразд. Пiсля одного такого мiнi-запою вiн прокинувся з думкою: «Принаймнi я залишив харчовi купони». Ця думка привела за собою той старий бiснуватий дует iз телевiкторини.
«Вибач, Дiнi, ти програла, але нiхто не йде з порожнiми руками. Що там у нас для неi маеться, Джоннi?
Ну, Бобе, наша Дiнi не виграла жодних грошей, але залишилася з нашим новим домашнiм призом, кiлькома грамами кокаiну i великою, товстою пачкою ХАРЧОВИХ КУПОНІВ!»
Ден досяг того, що цiлий мiсяць протримався без питва. Здогадувався, що це вiн так чудернацьки себе карае. Не раз i не два йому зринала думка, що якби вiн знав адресу Дiнi, то давно вже вiдiслав би iй тi сранi сiмдесят доларiв. Вiн послав би iй удвiчi бiльше того, аби лиш мiг таким чином перестати згадувати про малюка у майцi «Брейвз», який тягне свою схожу на морську зiрку долоньку. Але адреси вiн не мав, отже, натомiсть залишався сухим. Карав себе батогами. Батожив тверезiстю.
А тодi одного вечора, проходячи повз шинок пiд вивiскою «Вiдпочинок рибалки», вiн крiзь вiтрину помiтив приемного вигляду бiлявку, що сидiла одна бiля бару. На нiй була сукня з картатоi шотландки, яка закiнчувалася посерединi стегна, вигляд дiвчина мала самотнiй, тож вiн зайшов, там виявилося, що вона нещодавно розлучена i, ох, який сором, можливо, вона не буде проти, якщо вiн складе iй компанiю, а через три доби вiн прокинувся з тою ж самою чорною дiрою у пам’ятi. Ден пiшов до ветеранського центру, в якому вiн займався тим, що мив пiдлоги i вкручував електричнi лампочки, сподiваючись на ласку, але зась. «Начхати-якось-воно-буде» зовсiм не означало «начхати-й-геть-забути». Ідучи звiдти з тими небагатьма речами, що лежали
Сторінка 23
його шафцi, вiн пригадав стару фразу Бобкета Голдтвейта: «Моя робота тривала, але ii там уже робив хтось iнший»[49 - Robert «Bobcat» Goldthwait (нар. 1962 р.) – актор, чий кар’ерний злет розпочався з серii популярних фiльмiв «Полiцейська академiя», сценарист i кiнорежисер, вiдомий своiм уiдливим почуттям гумору (бобкет – мала американська рись).]. Тому вiн знову сiв на автобус, цього разу рейсом на Нью-Гемпшир, але перед тим купив скляний балон iз задурливою рiдиною.Всю дорогу вiн просидiв позаду, на П’яному Мiсцi, на тому, що бiля туалету. Досвiд навчив його: якщо маеш намiр iхати в автобусi, напиваючись до нестями, займай саме це сидiння. Вiн полiз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балонi з задурливою рiдиною i вiдчув коричневий запах. Цей запах умiв промовляти, хоча едине, що мав сказати: «Привiт, старий друже».
Вiн подумав: «Цукейки».
Вiн подумав: «Мама».
Вiн подумав про Томмi, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Рендi його не вбив.
Вiн подумав: «Єдиний, хто може ввiмкнути гальмо, це ти».
Ця думка багато разiв приходила до нього ранiше, але цього разу вслiд за нею надiйшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобi не хочеться. Звiсно, ти можеш так жити… але не мусиш».
Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайнi внутрiшнi дiалоги, що спершу вiн подумав, що десь, у когось його пiдчепив – вiн умiв це робити, але бiльше майже не приймав непроханих сигналiв. Вiн навчився iх блокувати. Тим не менш, вiн подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядаеться. Не побачив нiкого такого. Там усi спали, балакали з сусiдами по сидiннях або витрiщалися у вiкна на сiрий новоанглiйський день.
«Ти не мусиш отак жити, якщо тобi не хочеться».
Якби ж то це було правдою. Тим не менше, вiн закрутив ковпачок на пляшцi й поклав ii поряд з собою на сидiння. Двiчi вiн ii брав до рук. Першого разу поклав назад. Другого разу вiн сягнув рукою до пакета i вiдкрутив ковпачок знову, але якраз тодi автобус перетнув кордон штату i заiхав на вiдпочинковий майданчик вже у Нью-Гемпширi. Ден пристав до решти пасажирiв, що вирушили до «Бургер Кiнга»[50 - «Burger King» – заснована 1954 р. у Маямi свiтова мережа фастфудiв, характерна тим, що в кожному штатi чи краiнi намагаеться створювати меню, вiдповiдне регiональним смакам.], затримавшись лише на хвильку, щоби викинути паперовий пакет до смiттевого бака. На бортi високого зеленого контейнера мiстився трафаретний напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ.
«Як було б гарно, – подумав Ден, почувши «брязь», коли пляшка приземлилася. – Ох, Господи, як би це було гарно».
2
За пiвтори години автобус проминув щит iз написом: ВІТАЄМО У ФРЕЙЖЕРІ, ДЕ Є РЕЗОНИ ДЛЯ ВСЯКОГО СЕЗОНУ! А нижче на ньому було написано: РІДНИЙ ДІМ ТІНІТАВНА!
Автобус зупинився бiля Громадського центру Фрейжера, щоб забрати пасажирiв, i з вiльного мiсця поряд iз Деном, на якому першу частину поiздки була спочивала пляшка, заговорив Тонi. Ден вiдразу впiзнав цей голос, хоча Тонi до нього не говорив так ясно вже багато рокiв.
(«ось воно, те мiсце»)
«Авжеж, не гiрше за iншi», – подумав Ден.
Вихопивши з верхньоi полицi свiй речовий мiшок, вiн вийшов. Вiн стояв на хiднику i дивився, як вiд’iжджае автобус. Обрiй на заходi був надпилений Бiлими горами[51 - White Mountains – рельефний, зубчастий гiрський хребет, який перетинае чверть Нью-Гемпширу, трохи заходячи на територiю штату Мейн, пiвнiчна частина гiрськоi системи Аппалачi.]. В усiх своiх блуканнях вiн уникав гiр, особливо тих зазубрених монстрiв, що дiлили його краiну на двi частини. Тепер йому подумалося: «Я знову врештi-решт повернувся на верховину. Я завжди здогадувався, що це колись станеться». Проте цi гори були ласкавiшими за тi, якi все ще подеколи являлися йому у снах, i вiн подумав, що з цими вiн змiг би зжитися, принаймнi на якийсь час. Якщо вiн зможе перестати думати про того хлопчика у майцi «Брейвз», тобто. Якщо зможе зав’язати з алкоголем. Надходить час, коли ти розумiеш, що рухатися кудись далi немае сенсу. Що куди б ти не вирушив, себе завжди забираеш з собою.
У повiтрi танцював снiжок, легесенький, наче фата нареченоi. Ден побачив, що розташованi вздовж широкоi головноi вулицi крамницi здебiльша розрахованi на задоволення потреб лижварiв, якi прибувають у груднi, та лiтньоi пори гостей, якi приiздять сюди у червнi. У вереснi й жовтнi сюди також напевне приiздять листогляди, але зараз тут те, що на пiвночi Новоi Англii[52 - New England – географiчний регiон на пiвнiчному сходi США, що охоплюе шiсть штатiв: Мейн, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд i Коннектикут.] вважаеться за весну: вiсiм дошкульних тижнiв, приоздоблених холодом й сирiстю. У Фрейжерi явно поки ще не вирахували резону для цього сезону, бо головна черпальниця цього мiста – Кренмор-авеню – лежала майже геть порожньою.[53 - Cranmore – назва гори й популярного лижварського курорту на вiдн
Сторінка 24
зi Бiлих гiр бiля селища Пiвнiчний Конвей.]Ден перекинув через плече речовий мiшок i неспiшно вирушив у пiвнiчному напрямку. Вiн зупинився проти залiзноi кованоi огорожi, щоб роздивитися на якийсь розлогий вiкторiанський будинок iз двома новiшими цегляними флiгелями по боках. З Вiкторiанцем iх з’еднували критi галереi. Дах головноi будiвлi злiва вiнчала баштиця, але справа такоi не малося, що надавало всiй садибi чудернацьки розбалансованого вигляду, який Деновi чомусь iмпонував. Це було так, нiби ця велика стара дiвиця каже: «Йо, частина мене вiдпала. Та й кий чорт. Колись те саме трапиться з тобою». Вiн було заусмiхався. Та потiм його усмiшка зав’яла.
У вiкнi баштицi стояв Тонi й дивився вниз, на нього. Вiн побачив, що Ден дивиться вгору, i помахав. Накотила та сама тьмяна хвиля, яку Ден пам’ятав iз дитинства, коли Тонi приходив часто. Ден заплющив очi, а коли вiн iх вiдкрив, Тонi вже не було. Та й взагалi його там не могло бути, як би вiн змiг? Те вiкно було забите дошками.
Щит на галявинi, золотi лiтери на зеленому тлi того ж вiдтiнку, що сам будинок, повiдомляли: ГЕЛЕН РІВІНГТОН ХАУС.
«Там у них живе кицька, – подумав вiн. – Сiра кицька, яку звуть Одрi».
Як виявилося, вiн був почасти правий, а почасти нi. Там дiйсно жило сiре створiння, але то був кастрований кiт i звали його не Одрi.
Ден доволi довго дивився на щит з цим написом – достатньо довго, щоб хмари розiйшлися i згори було послано мало не бiблiйний промiнь, – а потiм вiн вирушив далi. Хоча сонце тепер свiтило достатньо яскраво, щоб зблискувати у хромованих деталях кiлькох автомобiлiв, косо припаркованих навпроти закладiв «Олiмпiя Спортс» i «Спа Свiжий День», снiжок не переставав кружляти, що нагадало Деновi фразу, котру якось промовила його мати, давним-давно, коли вони ще жили у Вермонтi: «Диявол лупцюе свою дружину».
3
За пару кварталiв пiсля того хоспiсу Ден зупинився знову. По iнший бiк вулицi проти мунiципалiтету розкинулася громадська толока – парк у спiльному володiннi мешканцiв мiста Фрейжера. Пару акрiв там займав морiжок, який лише щойно почав зеленiти, була там естрада, поле для софтболу, баскетбольний напiвкорт, стояли пiкнiковi столики i навiть була галявина з лункою для гольфу. Все таке гарненьке, але що найбiльше його зацiкавило, то це щит з написом:
ЗАВІТАЙТЕ ДО ТІНІТАВНА
«МАЛЕНЬКОГО ЧУДА» ФРЕЙЖЕРА
І ПОКАТАЙТЕСЯ НА ТІНІТАВНСЬКІЙ ЗАЛІЗНИЦІ!
І далебi не генiй зрозумiв би, що Тiнiтавн – це крихiтна копiя Кренмор-авеню. Була там методистська церква, повз яку вiн проходив, ii шпиль здiймався вгору на цiлих сiм футiв; а також кiнотеатр «Музична скринька»; «Найласiше Морозиво»; «Гiрська книгарня»; «Сорочки & Рiзне»; «Мiська галерея»; «Якiсний друк – наш фах». А ще чудова мiнiатюрна модель будинку Гелен Рiвiнгтон заввишки по пояс, хоча два бiчних цегляних флiгелi тут були вiдсутнi. Мабуть, подумав Ден, це тому, що вони такi жахливо почварнi, особливо у порiвняннi з центральною будiвлею.
Поза Тiнiтавном стояв мiнiатюрний потяг, чиi позначенi написом ТІНІТАВНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ пасажирськi вагони були вочевидь занадто маленькими, щоби вмiстити бодай когось бiльшого розмiром за дитину дошкiльного вiку. З яскраво-червоноi труби над його локомотивом пихкав дим, а сам локомотив був завбiльшки з мотоцикл «Хонда Золоте Крило»[54 - «Honda Gold Wing» – потужний японський мотоцикл туристичного класу, особливо популярний у США.]. Ден дочув гуркотiння дизельного двигуна. На борту локомотива золотавими лелiтками старомодним шрифтом було виведено ГЕЛЕН РІВІНГТОН. Патронеса мiста, здогадався Ден. Тут, у Фрейжерi, десь мусить бути також вулиця, названа ii iм’ям.
Вiн застиг на мiсцi, хоча сонце вже знову сховалося i день знову набрався холоду так, що Ден бачив власний вiддих. Коли був малим, йому завжди хотiлося собi iграшкову електричну залiзницю, але вiн ii так нiколи й не мав. І ось тут, у Тiнiтавнi, вiн побачив ii дебелiшу версiю, яку вподобали би дiти будь-якого вiку.
Перекинувши речовий мiшок на iнше плече, вiн перетнув вулицю. Знову почути Тонi – ба навiть побачити його – це дещо стривожило Дена, але саме зараз вiн був радий, що зупинився тут. Може, це дiйсно те мiсце, яке вiн шукав, те мiсто, де вiн врештi знайде спосiб виправити свое небезпечно збочене життя.
«Куди б ти не вирушив, себе завжди забираеш з собою».
Вiн запхнув цю думку до ментальноi комори. У цiм дiлi вiн був майстром. Багацько рiзного вже мiстилося в тiй коморi.
4
Обидва боки локомотива були прикритi капотом, але, помiтивши пiд низеньким карнизом Вокзалу Тiнiтавн ослiнчик, Ден пiднiс його i став на нього. У кабiнi машинiста було два покритих смушком ковшоподiбних сидiння. На Денiв розсуд, iх було виколупано з якоiсь староi потужноi машини детройтського виробництва. Сама кабiна i ii начиння також скидалися на щось модифiковане з ери Детройту[55 - Detroit – засноване 1701 р. французькими колонiстами мiсто, найбiльше в штатi Мiчиган; до 1980-х рр. вважалося свiтовою столицею автомобiлебудування, яке почало та
Сторінка 25
занепадати вслiд за збiльшенням у свiтi ринкового попиту на економiчнiшi машини.], за винятком Z-подiбного важеля коробки передач, що стирчав з пiдлоги. На ньому не було схеми перемикання швидкостей; його оригiнальну головку замiнили на оскалений череп у банданi, яка вiд багаторiчного тертя об неi долонь перетворилася з червоноi на блякло-рожеву. Верхню частину кермового колеса було вiдрiзано, i тому те, що залишилося, бiльше скидалося на штурвал якогось легкомоторного лiтака. На приладовiй панелi виднiвся напiвстертий, проте ще розбiрливий напис чорною фарбою: МАКСИМАЛЬНА ШВИДКІСТЬ 40[56 - 40 миль/год = 64,37 км/год.] НЕ ПЕРЕВИЩУВАТИ.– Подобаеться? – голос прозвучав просто в нього за спиною.
Ден рiзко обернувся назад усiм тiлом, ледь не звалившись з ослiнчика. Велика, обметана рука вхопила його за передплiччя, утримавши вiд падiння. Вона належала дядьковi десь пiд чи трохи за шiстдесят, одягненому в джинсову куртку на товстiй пiдкладцi та в картатому червоному мисливському картузi з опущеними навушками на головi. У вiльнiй руцi вiн тримав iнструментальну скриньку зi зробленим рельефними пластиковими лiтерами написом на кришцi: ВЛАСНІСТЬ МУНІЦИПАЛЬНОГО ВІДДІЛКУ ФРЕЙЖЕРА.
– Агов, вибачте, – промовив Ден, сходячи з ослiнчика. – Я не збирався…
– Та ’се гаразд. Люди повсякчас тут зупиняються, щоб роздивитися. Зазвичай фанати моделей поiздiв. Це для них, немов мрiя, ’тiлена наяву. Ми iх намагаемось не пiдпускати близько влiтку, коли у нас тут ’се аж гуде i «Рiва» бiгае ледь не щогодини, але о сiй порi року тут нема «нас», е лиш сам-один я. А я не проти. – Вiн простягнув руку. – Бiллi Фрiмен. Мiська експлуатацiйно-ремонтна команда. А «Рiва» – це моя дитинка.
Ден потис запропоновану долоню.
– Ден Торренс.
Бiллi Фрiмен позирнув на речовий мiшок.
– Щойно зiйшов з автобуса, я так собi ’адаю. Чи ти iздиш великим пальцем?
– Автобусом, – вiдповiв Ден. – А що в цiеi штуки за двигун?
– Ну, скажiмо, це цiкаве питання. Ма’ть, нiколи не чув про «Шевроле Веранейо», а чи не так?
Ден нiколи не чув, але все одно знав. Бо це знав Фрiмен. Деновi подумалося, що вiн вже багато рокiв не мав такого яскравого сяйва. Разом iз собою воно принесло i привид того задоволення, яке вiн вiдчував зовсiм малюком, iще до того, як вiдкрив для себе, яким небезпечним може бути сяйво.
– Бразильський «Сабурбен»[57 - «Veraneio» («Лiто» португальською) – модифiкацiя позашляховикiв, котрi збирали в 1960-х рр. у Бразилii на базi великих, повноприводних «Chevrolet Suburban» («Примiський»), якi, постiйно iх модифiкуючи, компанiя «Шевроле» випускае з 1935 р.], авжеж? Турбодизель.
Кущастi брови Фрiмена злетiли вгору, i вiн заусмiхався.
– Правильно, чорти забирай! Кейсi Кiнгслi, вiн наш бос, купив його минулого року на одному аукцiонi. Чисто тобi трактор-ваговiз. Тягне, як той сучий син. Приладова панель також вiд «Сабурбена». А сидiння я сам ставив.
Сяйво вже пригасало, проте Ден устиг вловити останню думку.
– Вiд «ГТО Джаджа»[58 - «Judge» («Суддя») – модель 1969 р. iз знаменитоi серii спортивних машин «GTO», яку в 1964—1974 рр. випускала компанiя «Pontiac».].
Фрiмен розквiтнув.
– Істинно так. ’Найшов iх на звалищi, там, на шляху до Санапi[59 - Sunapee – засноване 1768 р. мiстечко на однойменному мальовничому озерi, що лежить бiля гiрського кряжа тiеi ж назви.]. Важiль коробки передач вiд «Мака»[60 - «Mack Trucks» – заснована 1900 р. компанiя, що випускае потужнi ваговози, тягачi та спецавтомобiлi.] 1961 року. Дев’ять швидкостей. Гарний, не? Ти роздивляешся, бо шукаеш собi роботу, чи просто роздивляешся?
Ден аж клiпнув вiд такоi раптовоi змiни напрямку. Чи шукае вiн собi роботу? Подумалося, що так. Той хоспiс, який вiн проминув, неспiшно гуляючи по Кренмор-авеню, був би логiчним мiсцем для початку, i Ден мав упевненiсть – не знати, чи то було сяйво, чи просто ординарна iнтуiцiя, – що його там вiзьмуть, але вiн не був певним, що бажае йти туди прямо зараз. Тонi, побачений там у вiкнi баштицi, його збентежив.
«А також, Деннi, тобi хочеться трохи вiддалитися на шляху вiд своеi останньоi пиятики, перш нiж з’явитися туди й попрохати бланк заяви про прийняття на роботу. Навiть якщо в них е едина вакансiя – тягати пiдлогонатирач у нiчну змiну».
Голос Дiка Хеллорана. Господи. Ден так давно не згадував про Дiка. Мабуть, жодного разу пiсля Вiлмiнгтона.
З наближенням лiта – сезону, для якого у Фрейжерi беззаперечно малися всякi резони, – людей почнуть наймати на всякi роботи. Але якби вiн мав вибiр мiж «Чiлiз»[61 - «Chili's Grill & Bar» – заснована 1975 р. у Далласi мережа фастфудiв, бiльшу частину меню яких становлять страви техасько-мексиканськоi кухнi.] у мiсцевому торговельному центрi й Тiнiтавном, вiн беззаперечно вибрав би Тiнiтавн. Вiн уже було вiдкрив рота, щоби вiдповiсти на запитання Фрiмена, але ранiше знову заговорив Хеллоран.
«Ти наближаешся до великоi цифри три-нуль, любасику солоденький. Скоро в тебе може поменшати шансiв».
Тим часом Бiллi Фрiмен дивився на нього з вiдкритою, щирою
Сторінка 26
iкавiстю.– Так, – промовив Ден. – Я шукаю роботу.
– Але, знаеш, робота у Тiнiтавнi не ’ротривае довго. Тiльки-но настае лiто й кiнчаеться школа, мiстер Кiнгслi наймае мiсцевих. Вiд вiсiмнадцяти до двадцяти двох, здебiльша. Цього очiкують тутешнi виборнi. Ну, й дитячий труд дешевший. – Вiн вищирився в усмiшцi, демонструючи дiрки там, де колись у нього сидiли зуби. – Але однаково е набагато гiршi мiсця для заробляння баксiв. Робота надворi зара’ вигляда не вельми приемною, але так холодно, як зара’, ще недовго буде.
Нi, довго не буде. Багато об’ектiв на цiй толоцi ще були пiд брезентовими накривками, але невдовзi iх познiмають, виставивши на огляд iнфраструктуру маленького курортного мiстечка: ятки з хот-догами, кiоски з морозивом, щось кругле, що, на око Дена, мусило бути каруселлю. І, звiсно ж, тут був цей потяг, потяг з маленькими пасажирськими вагончиками i великим турбодизельним двигуном. Якщо вiн утримуватиметься подалi вiд пiйла i проявить себе вартим довiри, Фрiмен або його бос – Кiнгслi – можуть дозволити йому покермувати потягом разок, а то й два. Йому б це сподобалося. А на потiм, коли вже мунiципальний вiддiлок найматиме мiсцевих хлопцiв щойно зi школи, завжди е той хоспiс.
Якщо вiн вирiшить тут залишитися, тобто.
«Краще б ти уже десь зупинився, – промовив Хеллоран, схоже, для Дена це був день голосiв i видiнь. – Краще б ти уже десь нарештi зупинився, а то не будеш здатен зупинитися нiколи нiде».
Вiн здивував сам себе, розсмiявшись.
– Для мене це звучить добре, мiстере Фрiмен. Дiйсно дуже добре звучить.
5
– До надвiрного впорядкування коли-небудь брався? – спитав Фрiмен. Вони неспiшно йшли вздовж вагонiв потяга. Їх верхiвки сягали Дену лише по груди, через що вiн почувався велетнем.
– Я вмiю саджати квiти, полоти бур’яни i фарбувати. Даю собi раду з листяздувальною машиною i мотопилою. Я вмiю ремонтувати невеликi двигуни, якщо проблема не дуже складна. А ще я спроможний iздити на газонокосарцi й не давити нею малих дiтей. А потяг… ну, щодо цього не знаю.
– Для цього тобi тре’ буде отримати дозвiл Кiнгслi. Страховку i все таке iнше лайно. Слухай-но, а рекомендацii якiсь в тебе е? Мiстер Кiнгслi тебе без них не вiзьме.
– Є трохи. Здебiльшого прибиральницькi й санiтарськi зi шпиталiв. Мiстере Фрiмен…
– До мене краще – Бiллi.
– Гаразд, Бiллi, не схоже, щоби цей ваш потяг мiг катати бодай якихось пасажирiв. Де iм сидiти?
Бiллi радiсно вищирився.
– Зачекай-но. Подивимося, чи й тобi воно видасться так само кумедним, як менi. Менi це нiколи не набридае.
Фрiмен пiшов назад до локомотива i нахилився в його кабiну. Двигун, що працював до того на холостому ходу, почав набирати оберти, випускаючи ритмiчнi клуби темного диму. По всiй довжинi «Гелен Рiвiнгтон» пролунало жалiбне виття гiдравлiчноi системи. Раптом дахи пасажирських вагонiв i жовтого кондукторського – загалом дев’ять вагонiв – почали пiдiйматися. Для Дена це виглядало так, нiби одночасно почали здiйматися вгору дев’ять iдентичних автомобiлiв-кабрiолетiв. Вiн нахилився, зазираючи до вiкон, i побачив, що по центру кожного вагона тягнеться ряд твердих пластикових сидiнь. По шiсть у пасажирських вагонах i два в кондукторському. Загалом п’ятдесят.
Коли Бiллi повернувся назад, щирився вже Ден.
– Ваш потяг мусить мати дивовижний вигляд, коли в ньому повно пасажирiв.
– Йо, авжеж. Люди регочуть до всирачки, фiльмують, фотографують без упину. Дивись-но сюди.
У кiнцi кожного пасажирського вагона була сталева сходинка. Бiллi ступив на одну, пройшов проходом i сiв. Сталася кумедна оптична iлюзiя, вiн раптом здався бiльшим за самого себе природного. Вiн величаво помахав Деновi, котрий уявив собi, як, злiлiпутивши своею присутнiстю цей потяг, п’ятдесят бробдiнгнегцiв[62 - Бробдiнгнег – краiна в 12 разiв бiльших за людей велетнiв з книги Джонатана Свiфта «Мандри Гуллiвера», до якоi герой потрапляе пiсля Лiлiпутii, де мешканцi були вдванадцятеро меншi за нормальних людей.] величаво вирушають на ньому вiд вокзалу Тiнiтавна.
Бiллi Фрiмен пiдводився i сходив на перон пiд Деновi аплодисменти.
– Можу закластися, мiж Днем пам’ятi та Днем працi[63 - День пам’ятi по загиблих у вiйнах ранiше припадав на рiзнi дати в рiзних штатах, ставши 1971 р. нацiональним святом, тепер вiн вiдзначаеться в останнiй понедiлок травня; День працi – нацiональне свято з 1894 р., вiдзначаеться у перший понедiлок вересня.] ви продаете не менш нiж мiльярд поштових листiвок.
– А щоб тобi всратися.
Бiллi порився в кишенi куртки i, видобувши звiдти пом’яту пачку «Дюка» – добре знайомi Дену дешевi сигарети, що продаються на автобусних станцiях i в бакалiйних крамницях по всiй Америцi, – простягнув ii Дену. Той узяв сигарету. Бiллi дав пiдкурити йому й собi.
– Буду отримувати задоволення, поки маю змогу, – промовив Бiллi, дивлячись на свою сигарету. – Ще зовсiм ’ебагато часу минеться, i тут курiння зовсiм заборонять. Отi, у Жiночому клубi Фрейжера, вже про це балакают’. Зграя старих курок, якщо спитаеш мене, хто вон
Сторінка 27
, але знаеш, як вони кажуть: рука, що гойдае оту к бiсу колиску, керуе оцим бiсовим свiтом. – Вiн випустив дим з нiздрiв. – Не скажу, аби бiльшiсть з них гойдали бодай якусь колиску, вiдколи президентом був iще Нiксон. Чи мали потребу в тампаксах, мiж iншим.– То, може, й не найгiрше рiшення було б, – сказав Ден. – Дiти копiюють те, що бачать за старшими.
Вiн подумав про свого батька. Єдине, що Джек Торренс любив бiльше за чарку, сказала якось його мати незадовго перед своею смертю, це дюжину чарок. Ну звiсно, сама Вендi любила сигарети, вони ж ii i добили. Ще бозна-коли давно Ден був пообiцяв собi, що сам нiколи не пiдчепить цiеi звички. Перегодом вiн прийшов до висновку, що життя – це серiя глузливих засад.
Бiллi Фрiмен дивився на нього, одне око в нього було майже цiлком примружене.
– Я iнколи про людей маю якесь чуття, от i про тебе маю. – Вiн вимовляв «маю» на новоанглiйський манер «мау». – Дiстав його ще до того, як ти обернувся i я побачив те’ в лице. Гадаеться менi, з тебе годящий парубок для весняного упорядкування, яке, як я то вбачаю, тягтиметься вiд тепер i до кiнця травня. Отак воно менi вчуваеться, а я своему чуттю довiряю. Мо’, хай це й дурня.
Ден зовсiм не вважав це за дурню, а тепер ще й зрозумiв, чому вiн так ясно дочув думки Бiллi Фрiмена, та ще й не докладаючи жодних зусиль. Вiн пригадав, що йому одного разу розповiдав Дiк Хеллоран – Дiк, який був його першим дорослим другом. «Багацько людей мають трiшки того, що я називаю сяйвом, але здебiльша то лиш iскра – типу, така штука, що помага iм вгадувати, яку наступну пiсню по радiо заграе дi-джей, або що ось-ось задзвонить телефон».
Бiллi Фрiмен мав таку iскру. Такий вiдблиск.
– Гадаю, треба побалакати з тим Керi Кiнгслi, еге ж?
– Не Керi, а Кейсi. Авжеж, вiн саме той чолов’яга. Керуе мунiципальними службами в нашому мiстi вже двадцять п’ять рокiв.
– Коли для цього найкращий час?
– Та просто зараз, я сказав би, – наголосив Бiллi. – Ондечки, через вулицю, цегляна будiвля, то Фрейжерський мунiципалiтет i всякi мiськi контори. Мiстер Кiнгслi сидить у цоколi, в кiнцi коридору. Ти здогадаешся, що трапив, куди тре’, коли почуеш диско-музику зi стелi. Там нагорi спортзал, щовiвторка i щочетверга ледi там займаються аеробiкою.
– Добре, – сказав Ден, – саме це я зараз i зроблю.
– Рекомендацii в тебе з собою?
– Так, – поплескав Ден по своему речовому мiшку, який вiн був поставив, сперши на вокзал Тiнiтавна.
– І ти iх не сам собi понаписував, нiц такого?
Деннi усмiхнувся.
– Нi, вони цiлком справжнi.
– Тодi, катай мерщiй, покажи йому, тигре.
– Гаразд.
– Ще одне, – промовив Бiллi, коли Ден вже було вирушив геть. – Вiн страшенно терпiти не може пияцтва. Якщо ти людина питуща i вiн те’ питатиме, моя тобi порада… збреши.
Ден кивнув i пiдняв руку, показуючи, що зрозумiв. Таке збрехати йому було б не вперше.
6
Судячи з його помережаного венами носа, Кейсi Кiнгслi не завжди страшенно не мiг терпiти пияцтво. Вiн був дебелим чоловiком, який не так сидiв у своему маленькому, захаращеному кабiнетi, а радше нiби мав його одягненим на собi. Наразi вiн, вiдхилившись назад разом iз крiслом, сидiв за своiм столом i переглядав Деновi рекомендацii, якi той подав йому в акуратнiй блакитнiй течцi. Потилицею Кiнгслi майже торкався нижньоi планки простого дерев’яного хреста, який висiв на стiнi поряд iз взятою в рамку фотографiею його родини. На тiй фотографii молодший, стрункiший Кiнгслi позував разом з дружиною i трьома дiтьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжi. Крiзь стелю, лише трохи приглушенi, лунали звуки «Вiлiдж Пiпл», якi пiд акомпанемент завзятого тупотiння багатьох нiг спiвали свою «Вай-Ем-Сi-Ей»[64 - «Village People» – заснований 1977 р. секстет у стилi диско, уславлений пародiйним гей-iмiджем, чiпкими мелодiями i кумедними текстами; iхнiй хiт 1978 р. «YMCA» – про те, як весело ночувати в хостелах Християнськоi асоцiацii молодi.]. Ден уявив собi якусь гiгантську стоногу. Таку, яка лиш нещодавно побувала в мiсцевого перукаря, i одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдiв.
– Угу-гм, – примовляв Кiнгслi. – Угу-гм… так… добре, добре, добре…
Збоку на його столi стояв скляний слоiк з твердими карамельками. Не пiдводячи очей вiд тоненького стосу Денових рекомендацiй, вiн зняв кришку, вичепив одну цукерку i закинув собi до рота.
– Пригощайся, – промовив вiн.
– Нi, дякую, – вiдповiв Ден.
Прикра думка вiдвiдала його. Колись давно його батько, либонь, сидiв у кабiнетi, подiбному до цього, вiдбуваючи спiвбесiду заради роботи наглядачем у тому готелi «Оверлук». Про що вiн тодi думав? Про те, що йому дуже потрiбна та робота? Про те, що це його останнiй шанс? Можливо. Ймовiрно. Але, звiсно ж, Джек Торренс був заручником своiх дружини i сина. А Ден нiкого не мав. Вiн мiг iще якийсь час плисти собi далi, якщо тут дiло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася мiська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослi нормального розмiру перетворюються на Голiафiв. Йому сподобався Тiнiтавн
Сторінка 28
абсурдний i життерадiсний, а ще якийсь вiдважний у своiй зарозумiлiй, притаманнiй суто американським маленьким мiстечкам манерi. А також йому сподобався Бiллi Фрiмен, котрий мае в собi крихту сяйва, мабуть, сам того навiть не знаючи.Згори над ними на змiну «Вай-Ем-Сi-Ей» прийшла «Я переживу»[65 - «I Will Survive» – хiт 1978 р. спiвачки Глорii Гейнор (нар. 1949 р.), одна з найвiдомiших пiсень епохи диско, яку досi виконують безлiч артистiв рiзних музичних стилiв.]. І тут, наче вiн тiльки й чекав новоi пiснi, Кiнгслi всунув Деновi рекомендацii назад до течки i передав ii через стiл.
«Вiн збираеться менi вiдмовити».
Але пiсля дня точних прозрiнь це виявилося мимо цiлi.
– Це все гарно, але я збагнув, що тобi значно комфортнiше працювалося б у Центральному шпиталi Нью-Гемпширу або в хоспiсi, тут, у нашому мiстi. Можливо, з твоею квалiфiкацiею ти навiть пiдiйшов би «Домашнiм доглядачам»[66 - Офiцiйнi агенцii, якi забезпечують у США домашнiм доглядом старих або хронiчно хворих, вимагають вiд своiх працiвникiв найвищоi квалiфiкацii.] – я бачу, ти маеш посвiдчення спецiалiста з надання першоi допомоги i ще кiлька медичних сертифiкатiв. Згiдно з ними, знаеш, зокрема, як упоратися з дефiбрилятором. А чи ти чув про «Домашнiх доглядачiв»?
– Так. І про хоспiс я думав. А тодi побачив мiську толоку, i Тiнiтавн, i потяг.
Кiнгслi гмикнув:
– Мабуть, був би не проти iнодi побути його машинiстом, чи не так?
Ден збрехав, не вагаючись:
– Нi, сер, не думаю, щоби мене це зацiкавило. – Зiзнання, що йому мрiеться вмоститися у ковшоподiбному водiйському сидiння ГТО i покласти руки на той штурвал з обрiзаного автомобiльного керма, майже напевне привело б до запитання про водiйськi права, а далi до розпитувань, яким чином вiн iх позбувся, ну а насамкiнець до пропозицii покинути кабiнет мiстера Кейсi Кiнгiслi, i то негайно. – Я той хлопець, що здебiльша бiля граблiв та газонокосарок.
– А також здебiльша той, що схильний до короткотермiнових робiт, судячи з твоiх паперiв.
– Скоро я вже десь осяду. Гадаю, мiй органiзм вже випрацював бiльшiсть свого запасу жаги мандрiв. – Вiн подумав, чи прозвучала ця фраза для Кiнгслi такою ж нiкчемною маячнею, якою вона здалася йому самому.
– Короткотермiнову роботу я тобi лише й можу запропонувати, – сказав Кiнгслi. – Щойно закриються на лiто школи…
– Бiллi мене попередив. Якщо я вирiшу ще залишитися тут, коли настане лiто, тодi спробую хоспiс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.
– Менi однаково, що так, що iнакше. – Кiнгслi позирав на нього цiкавим оком. – Помираючi люди тебе не бентежать?
«Твоя мати померла там, – подумав Деннi. – Схоже, що сяйво врештi-решт не пропало; воно навiть ховатися не збиралося. – Коли вона вiдходила, ти тримав ii за руку. Їi iм’я було Еллен».
– Нi, – вiдповiв вiн. А потiм, сам не знаючи навiщо, додав: – Ми всi помираючi. Цей свiт усього лише хоспiс зi свiжим повiтрям.
– Ще й фiлософ до того ж. Ну, мiстере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Бiллi я довiряю – вiн рiдко помиляеться щодо людей. Тiльки не запiзнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруеш собi далi, бо Рiвiнгтон Хаус не захоче мати з тобою нiчого до дiла – я про це подбаю. З цим нам усе ясно?
Ден вiдчув, як в ньому стрепенулося обурення,
(уiдливе чмо)
але вiн його задавив. Тут гра йшла на полi Кiнгслi i його м’ячем.
– Кришталево.
– Можеш починати вже завтра, якщо тобi так годиться. Кiмнат на оренду в мiстi повно. Якщо бажаеш, можу зателефонувати до пари мiсць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаеш свiй перший зарплатний чек?
– Так. Дякую вам, мiстере Кiнгслi.
Кiнгслi махнув рукою.
– На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керуе мiй колишнiй шуряк, вiн тобi зробить знижку. Ми дiйшли згоди?
– Дiйшли.
Все це вiдбулося з надзвичайною швидкiстю, як ото бува стають на мiсце кiлька останнiх пазлiв складноi, тисячогранноi головоломки. Ден нагадав собi не довiряти вiдчуттям.
Кiнгслi пiдвiвся. Вiн був дебелим чоловiком, тож для нього це був повiльний процес. Ден також став на рiвнi, i коли Кiнгслi простягнув йому понад столом свою, завбiльшки як окорок, долоню, Ден ii потиснув. Тепер згори гупали «КейСi & Оркестр Сонячного Сяйва»[67 - «KC & the Sunshine Band» – диско-фанк гурт, популярний у 1970-х; «That’s The Way I Like It» – iхнiй хiт 1975 р., текст якого в той час вважався ризиковим через легкi сексуальнi натяки.], розповiдаючи всенькому свiту, що саме таким чином iм подобаеться, ого-ого, ага-ага.
– Ненавиджу оте стрибуче бугi-лайно, – промовив Кiнгслi.
«Нi, – подумав Деннi. – Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадуе тобi про твою дочку, про ту, яка з тобою бiльше майже не спiлкуеться. Бо все ще не може тобi вибачити».
– З тобою все гаразд? – запитав Кiнгслi. – Щось ти нiбито трохи зблiд.
– Просто втомлений. Задовга автобусна поiздка.
Сторінка 29
Отже, сяйво повернулося, i то потужне. Поставало питання: чому зараз?
7
Минуло три робочi днi, Ден уже встиг пофарбувати естраду i здути машинкою з толоки все мертве листя минулоi осенi, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кiнгслi з повiдомленням, що, якщо маеться бажання, то на Елiот-стрит е одна квартира. У нiй своя ванна кiмната, себто з ванною i душем. Вiсiмдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.
– Сходи в обiдню перерву, – сказав Кiнгслi. – Спитай мiсiс Робертсон. – Вiн пiдняв палець, на якому вже були помiтнi першi артритнi вузли. – І не здумай там якоiсь хернi творити, бо та жiнка – моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на пiдставi хирлявого стосику папiрцiв та iнтуiцii Бiллi Фрiмена.
Ден сказав, що хернi творити не буде, але надмiр щиростi, якою вiн намагався просякнути свiй голос, звучав пiдробкою навiть для його власних вух. І знову йому на думку спав батько, який, втративши посаду вчителя у Вермонтi, був принизився до того, що мусив благати свого заможного друга дати йому роботу. Нiбито дивно вiдчувати симпатiю до людини, яка тебе мало не вбила, але вiн ii вiдчував. Чи вважали люди за необхiдне нагадувати його батьковi, щоби вiн не творив хернi? Мабуть. Та Джек Торренс все одно ii сотворив. Грандiозну. На п’ять зiрочок. Поза всякими сумнiвами, почасти причиною того було його пияцтво, але коли ти опинився долi, декотрi особини, як воно видаеться, так i пнуться пройтися по твоiй спинi та ще й притиснути пiдошвою тобi шию, замiсть того, аби допомогти пiдвестися. Це так паскудно, але так по-людськи природно. Звiсно, коли ти бiгаеш разом iз пiднiжними псами, то й бачиш здебiльшого самi лише лапи, пазурi та гузна.
– І попитай в Бiллi, може, вiн знайде якiсь чоботи, щоби пiдiйшли тобi за розмiром. Вiн був заначив десь iз дюжину пар у реманентному складi, хоча останнiй раз, коли я дивився, там хiба що половина були парними.
День стояв сонячний, повiтря було духмяним. Ден, який працював у джинсах i майцi «Ютiка Блу Сокс»[68 - «Utica Blue Sox» – команда Малоi бейсбольноi лiги, яка у 1944—2001 рр. базувалася в мiстi Ютiка в штатi Нью-Йорк, була продана i переiхала до мiста Абердин у штатi Мерiленд, дiставши там нову назву «Aberdeen IronBirds» (тобто майка з iх логотипом на Деновi стара або придбана у секонд-хендi).], подивився вгору на майже без жодноi хмаринки небо, а потiм знову на Кiнгслi.
– Йо, я знаю, як воно виглядае, але це гiрський край, друзяко. НУОАД[69 - Нацiональне управлiння океанiчних i атмосферних дослiджень (NOAA) – федеральне вiдомство, до якого належить також метеорологiчна служба.] сповiстило, що в нас задуе пiвнiчно-схiдний, i випаде, либонь, з фут. Довго не пролежить – бiдняцькi добрива, як називають квiтневий снiг у Нью-Гемпширi, – але будуть i штормовi пориви. Так там кажуть. Сподiваюся, разом з листяздувачем тобi пригодиться й снiгоздувач. – Вiн зробив паузу. – Також я сподiваюся, що в тебе все гаразд зi спиною, бо вам з Бiллi доведеться багацько обламаних гiлок прибрати завтра. Можливо, також доведеться порiзати кiлька повалених дерев. Ти з мотопилою на «ти»?
– Так, сер, – вiдповiв Ден.
– Добре.
8
Ден з мiсiс Робертсон чудово порозумiлися; вона навiть запропонувала йому сендвiч з яечним салатом i чашку кави у спiльнiй кухнi. Вiн прийняв ii пропозицiю, очiкуючи звичних розпитувань про те, що його привело у Фрейжер i де вiн жив до того. На його втiху, нiчого цього не прозвучало. Натомiсть вона спитала в нього, чи мае вiн час, щоби допомогти iй закрити вiконницi на нижнiх вiкнах, якщо дiйсно на них насуваеться, як вона це назвала, «вiтровий ковпак». Ден погодився. Небагато вiн мав життевих правил, але одним iз них було: намагайся завжди пiдтримувати злагоду з хазяйкою житла; нiколи не знати, коли тобi, можливо, доведеться прохати про вiдстрочення квартирноi плати.
Повернувшись на толоку, вiн знайшов Бiллi, який чекав на нього зi списком завдань. Вони з ним лише вчора познiмали брезентовi накривки з усiх дитячих атракцiонiв. А сьогоднi знову повернули усi iх на мiсце й позакривали щитами й вiконницями рiзноманiтнi ятки та кiоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо панi «Рiвiнгтон». А вже потiм вони всiлися на складанi стiльцi проти вокзалу Тiнiтавна i закурили.
– Ось що я тобi скажу, Денно, – мовив Бiллi. – Який же я втомлений роботяга.
– Не ти один.
Проте Ден почувався гарно, розiгрiтi м’язи аж дзижчали. Вiн уже забув, якою приемною може бути робота на свiжому повiтрi, особливо коли робиш ii не з похмiлля.
Небо вгорi пiнилося хмарами. Бiллi подивився на них i зiтхнув.
– Надiюся на Бога, що не задме снiгом аж так, як то казали по радiо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарнi, та принаймнi парнi.
Цi чоботи Ден нiс iз собою, коли йшов вулицями мiста до свого нового житла. Тодi вже почав здiйматися вiтер i день потемнiшав. Ще вранцi Фрейжер нiби перебував на краечку лiта. А того ж дня ввечерi повiтря вже обпалюв
Сторінка 30
ло обличчя морозною сирiстю й передчуттям наближення снiгу. Бiчнi вулицi лежали порожнi, а будинки стояли застебнутi на всi гудзi.Завернувши з Морхед-стрит за рiг на Елiот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вiтром, у супроводi скелетного торохтiння минулорiчного листя вздовж хiдника сунувся виношений капелюх, тобто цилiндр того кшталту, що його мiг носити на собi, скажiмо, iлюзiонiст. «Або якийсь актор у старiй музичнiй комедii», – подумав Ден. Задивившись на нього, Ден вiдчув, як холод проймае його до кiсток, бо того цилiндра там не було. Реально не було.
Вiн заплющив очi, повiльно порахував до п’яти, тимчасом як вiтер, що дедалi дужчав, трiпав холошi джинсiв навкруг його гомiлок, а тодi розплющив iх знову. Листя на вулицi залишилося, але цилiндр пропав. То було просто його сяйво, що продемонструвало одне з тих яскравих, тривожних i зазвичай позбавлених сенсу видiнь. Сяйво завжди бувало дужчим, коли вiн залишався тверезим якийсь довший час, але нiколи воно не проявлялося так потужно до того, як вiн приiхав до Фрейжера. Це виглядало так, нiби повiтря тут було дещо iнакшим. Сприятливiшим для тих дивацьких трансляцiй з планети Деiнде. Особливим.
«Як ото «Оверлук» був особливим».
– Нi, – промовив вiн вголос. – Нi, я в це не вiрю.
«Кiлька чарочок, i все минеться, Деннi. У це ти вiриш?»
На жаль, у це вiн вiрив.
9
Кiмната Дена на третьому поверсi огрядного, збудованого в колонiальному стилi дому мiсiс Робертсон дивилася на захiд, на гори[70 - Колонiальна архiтектура штатiв Новоi Англii в загальних рисах наслiдуе форми традицiйних дерев’яних будiвель пiвденно-схiдних графств староi Англii XVII столiття.]. Ден радо б обiйшовся без такоi панорами. З роками його спогади про «Оверлук» вицвiли до тьмяноi сiростi, але поки вiн розпаковував своi речi, пам’ять виштовхувала iх на поверхню… вони зринали так, як отi бридкi органiчнi об’екти (скажiмо, розкладенi тушки невеличких звiрят) виринають на поверхню глибокого озера.
«Тодi вже западали сутiнки, коли надiйшов перший справжнiй снiгопад. Ми стояли на ганку того великого старого порожнього готелю, мiй тато посерединi, мама по один його бiк, а я по iнший. Вiн обхопив нас руками. Тодi все було окей. Вiн не пив тодi. Спершу снiг падав iдеально прямими смугами, але потiм пiдхопився вiтер i почав здувати його врiзнобiч, насувати проти бокiв ганку i вкривати ним отих…
Вiн намагався заблокувати це видiння, але воно проривалося.
…вкривати ним отих живоплотних звiрiв. Отих, що iнколи могли самi пересуватися, коли на них не дивишся».
Вiн вiдвернувся вiд вiкна, його руки вкрилися гусячою шкiрою. Вiн купив сендвiч у крамницi «Червоне яблуко», запланувавши собi його з’iсти, коли почне читати книжку Джона Сенфорда[71 - John Sandford – лiтературний псевдонiм лауреата Пулiтцерiвськоi премii з журналiстики Джона Розвела Кемпа (нар. 1944 р.), який видае пiд ним своi серiйнi детективнi романи; героем його серii «Здобич», з понад 20 книг, е детектив Лукас Давенпорт.] у м’якiй обкладинцi, яку вiн також придбав у «Червоному яблуку», але, лише кiлька разiв вiдкусивши, вiн знову загорнув сендвiч i поклав його на пiдвiконня, де той перебуватиме у прохолодi. Решту сендвiча можна буде з’iсти пiзнiше, хоча вiн гадав, що навряд чи засидиться сьогоднi набагато довше за дев’яту; якщо встигне прочитати з сотню сторiнок, то й гаразд.
Вiтер надворi все дужчав. Вряди-годи, обдуваючи пiддашки, вiн видавав нестямне виття, яке змушувало Дена пiднiмати очi вiд книги. Близько половини на дев’яту почався снiг. Мокрий i важкий, вiн швидко залiплював вiкно, перекриваючи вид на гори. У якомусь сенсi це було навiть гiрше. Так само снiг колись облiплював вiкна в «Оверлуку». Спершу тiльки на першому поверсi… потiм на другому… а врештi-решт i на третьому.
І так iх було поховано в компанii живих мерцiв.
«Мiй батько вiрив, що вони зроблять його менеджером. Йому всього лиш треба було показати свою вiрнiсть. Вiддавши iм свого сина».
– Свого одного-единого сина, – промурмотiв Ден, а потiм озирнувся, немов там говорив хтось iнший… i дiйсно, вiн не почувався на самотi. Був не зовсiм сам. Майнувши вздовж стiни буднику, знову скрикнув вiтер, i Ден здригнувся.
«Не пiзно ще сходити знову до «Червоного яблука». Взяти пляшку чого-небудь. Приспати всi цi неприемнi думки».
Нi. Вiн збирався читати книгу. Справою займався Лукас Давенпорт, i вiн збирався дочитати цю книгу.
Ден закрив ii о чверть на десяту i лiг до чергового лiжка у черговiй орендованiй кiмнатi. «Я не зможу заснути, – подумав вiн. – Не зможу пiд таке виття вiтру».
Але вiн заснув.
10
Вiн сидiв у створi зливового тунелю, дивлячись на порослий чагарником схил, що спускався до рiки Кейп-Фiер, i на мiст, який пролiг над нею. Нiч була ясною i мiсяць був у повнi. Там не було нi вiтру, нi снiгу. І «Оверлук» щез. Навiть якби готель не згорiв упень ще за часiв президентства арахiсового фермера, вiн вiдлежав би бiльш нiж на тисячу миль звiдси. Чому ж тодi Ден почувався таким наляканим?
Бо вiн був не сам
Сторінка 31
ось чому. Хтось був позаду нього.– Бажаеш поради, Медовий Ведмедику?
Голос був текучим, мiнливим. Ден вiдчув, як йому морозом пробрало спину. Але ще холоднiшими були його ноги, помережанi променистими зiрочками гусячоi шкiри. Вiн бачив тi бiлi гульки, бо сидiв у шортах. Авжеж, вiн був одягнений у шорти. Нехай його мозок належав дорослому чоловiковi, але наразi той сидiв у тiлi п’ятирiчного хлопчика.
«Медовий ведмедик. Хто?..»
Та вiн уже розумiв. Вiн назвав був Дiнi свое iм’я, але вона ним не скористалася, просто натомiсть називала його Медовим Ведмедиком.
«Ти не пам’ятаеш цього, а крiм того, це ж просто сон».
Авжеж, це сон. Вiн же зараз у Фрейжерi, штат Нью-Гемпшир, спить, тимчасом як снiгова буря вие за стiнами будинку мебльованих квартир мiсiс Робертсон. Тим не менше, здавалося розумним не обертатися. І безпечнiшим – це також.
– Не треба порад, – сказав вiн, роздивляючись на рiчку i на той повний мiсяць. – Я наслухався порад фахiвцiв. Їх повнiсiнько в барах i перукарнях.
– Тримайся подалi вiд жiнки у тiм капелюсi, Медовий Ведмедику.
«Що ще за капелюх?» – мiг би перепитати вiн, але насправдi навiщо перейматися? Вiн розумiв, про який саме капелюх вона веде мову, бо сам бачив, як вiтер жене його вздовж хiдника. Чорний, мов грiх, ззовнi, вистелений бiлим шовком всерединi.
– Вона Королева-Сука Пекельного Замку. Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере.
Вiн повернув голову. Нiяк не мiг вiд цього втриматися. Дiнi сидiла позаду нього у зливовому тунелi, накинувши собi на голi плечi ковдру того бродяги. Волосся прилипло iй до щiк. У неi було роздуте обличчя, i воно сочилося. Очi ii були затуманенi. Вона була мертвою, мабуть, вже роки й роки в могилi.
«Ти несправжня», – намагався промовити Ден, але жодних слiв з нього не видобулося. Йому знову було п’ять рочкiв, Деннi став п’ятирiчним, готель «Оверлук» перетворився на попiл i кiстки, але ось тут була мертва жiнка, та, яку вiн колись обiкрав.
– Все гаразд, – сказала вона. Булькотливий голос виходив з розпухлого горла. – Я продала кокс. Спершу набодяжила до нього трохи цукру й отримала двi сотнi. – Вона вищирилася, i крiзь ii зуби потекла вода. – Ти сподобався менi, Медовий Ведмедику. Ось тому я й прийшла, щоби тебе застерегти. Тримайся подалi вiд жiнки в тiм капелюсi.
– Фальшива особа, – промовив Ден… але прозвучало це голосом Деннi, високим, ламким, спiвучим голосом дитини. – Фальшива особа, тебе тут нема, ти несправжня.
Вiн заплющив очi, як часто колись був заплющував iх, коли бачив жахливi речi в «Оверлуку». Ця жiнка почала верещати, але вiн не розплющив очi. Їi крик тривав, здiймаючись i спадаючи, i вiн усвiдомив, що то виття вiтру. Вiн не в Колорадо, i вiн не в Пiвнiчнiй Каролiнi. Вiн у Нью-Гемпширi. Йому наснився поганий сон, але цей сон вже минувся.
11
Згiдно з його «Таймексом» зараз була друга ночi. У кiмнатi було холодно, але його руки i груди були липкi вiд поту.
«Бажаеш поради, Медовий Ведмедику?»
– Нi, – вiдказав вiн. – Вiд тебе не бажаю.
«Вона мертва».
Нiяк йому було про це дiзнатися, але вiн якось вже знав. Дiнi – яка виглядала богинею Захiдного свiту у своiй тiснiй шкiрянiй сукенцi до середини стегна i коркових сандалiях – була мертвою. Вiн навiть знав, як вона це зробила. Наковталась пiгулок, пiдiбрала шпильками вгору собi волосся, залiзла до наповненоi теплою водою ванни, заснула, сповзла нижче, захлинулась.
Ревiння вiтру було жаско знайомим, зарядженим лункою загрозою. Вiтри дули всюди, але звучали отаким чином вони лише у верховинних мiсцинах. Звучало це так, нiби якийсь розсерджений бог гатить цей свiт своiм повiтряним молотом.
«Колись я був звик називати його пияцтво Отим Поганим, – подумав Ден. – От тiльки iнколи воно може бути Отим Добрим. Коли прокидаешся з кошмару, який, як ти сам знаеш, на п’ятдесят вiдсоткiв е сяйвом – Оте Дуже Добре».
Одна чарка могла б знову занурити його в сон. Три могли гарантувати не лише сон, але сон без сновидiнь. Сон – це природний доктор, а саме зараз Ден Торренс почувався хворим i потребував потужних лiкiв.
«Всюди закрито. З цим тобi не пощастило».
Атож. Можливо.
Вiн повернувся на бiк, i в цей же час щось пiдкотилося йому пiд спину. Нi, не щось. Хтось. Хтось залiз йому до лiжка. Дiнi залiзла до його лiжка й лежить iз ним. От лишень якесь воно дрiбне як для Дiнi. За вiдчуттям, це бiльше схоже на…
Вiн виборсався з лiжка, незграбно приземлившись на пiдлогу, i озирнувся через плече. Там був маленький хлопчик Дiнi, Томмi. Правий бiк черепа мав провалений. Костянi скалки стирчали з його закаляного кров’ю бiлявого волосся. Мерзотна сiра грязь – мозок – пiдсихала на однiй щоцi. Вiн не мiг залишатися живим з такою огидною раною, але вiн був живий. Вiн потягнувся до Дена своею схожою на морську зiрку долонькою.
– Цукейки, – промовив вiн.
Виття почалося знову, тiльки цього разу голосила не Дiнi i не вiтер.
Цього разу вив вiн.
12
Коли вiн прокинувся вдруге – цього разу прокинувся насправдi – Ден зовсiм
Сторінка 32
е кричав, лиш якесь глухе нiби гарчання рокотало в глибинi його грудей. Вiн сiв, засапаний, обмотаний впоперек збитими простирадлами. Нiкого разом з ним у лiжку не було, але сновидiння ще не розчинилося i просто бачити йому не було достатньо. Вiн провiв руками по нижньому простирадлу, намацуючи вистигаюче тепло або вм’ятину, якi могли залишити по собi маленькi стегна й сiднички. Нiчого. Звiсно, що нiчого. Тому потiм вiн зазирнув пiд лiжко, де побачив тiльки позиченi йому чоботи.Вiтер уже дув не так сильно. Буря ще не минулася, але починала влягатись.
Вiн вирушив до ванноi кiмнати, але на пiвдорозi рiзко обернувся, нiби сподiваючись застати когось зненацька. Там було лише лiжко, в ногах якого валялися скинута на пiдлогу ковдра. Увiмкнувши свiтло над раковиною, вiн сполоснув собi обличчя холодною водою й сiв на закритий лядою унiтаз, роблячи раз у раз глибокi вдихи. Подумав було пiдвестися, взяти сигарету з пачки, яка лежала в кiмнатi поряд з книжкою, на маленькому столику, але ноги були, мов гумовi, i вiн не мав певностi, що вони його втримають. Принаймнi поки що. Звiдси йому було видно лiжко, i лiжко стояло порожнiм. Вся кiмната була порожньою. Тут жодних проблем.
От тiльки… не вчувалася вона порожньою. Поки що нi. От коли стане, тодi вiн повернеться до лiжка. Але не для того, щоби заснути. На цю нiч зi сном було покiнчено.
13
За сiм рокiв до того, працюючи санiтаром у хоспiсi в Талсi[72 - Tulsa – засноване 1898 р. мiсто, друге за кiлькiстю населення в штатi Оклахома; у першiй половинi ХХ ст. iменувалося «нафтовою столицею свiту».], Ден був потоваришував з одним лiтнiм психiатром, який слабував на невилiковний рак печiнки в останнiй стадii. Одного дня, коли Емiль Кеммер розповiдав (не вельми обачливо) про деякi найцiкавiшi випадки зi своеi практики, Ден йому зiзнався, що з раннього дитинства його мучать, як вiн це назвав, подвiйнi сновидiння. Чи знайомий Кеммер з таким явищем? Чи iснуе для цього назва?
Кеммер був дебелим чоловiком у розквiтi своiх сил – чорно-бiла фотографiя, яку вiн тримав у себе на прилiжковому столику, свiдчила про це, – але рак, це така напрочуд ефективна дiетична програма, тож в той день, коли вiдбувалася ця iхня розмова, його вага приблизно дорiвнювала його вiку, а рокiв йому було дев’яносто один[73 - 91 фунт = 41,27 кг.]. Тим не менше, розум у нього залишався гострим, i тепер, сидячи на прикритому унiтазi, дослухаючись до помираючоi надворi хурделицi, Ден згадав лукаву усмiшку того старого.
– Зазвичай, Денiеле, – промовив той зi своiм нещадним нiмецьким акцентом, – менi за дiагнози платять.
Ден вишкiрився.
– Тодi я, гадаю, пролiтаю.
– Мабуть, нi.
Кеммер уважно дивився на Дена. Очi мав яскраво-синi. Хоча вiн i розумiв, що це вкрай несправедливо, Ден не мiг утриматися вiд того, щоб уявляти собi цi очi пiд залiзним горщиком шолома Ваффен-СС.
– У цьому домi виконання смертних вирокiв ходить поголоска, нiби ти хлопець з талантом, що допомагае людям помирати. Це правда?
– Інколи, – вiдповiв Ден обережно. – Не завжди.
По правдi, це було майже завжди.
– Коли надiйде час, ти менi допоможеш?
– Якщо зможу, звичайно.
– Добре. – Кеммер сiв прямо, нелегкий i болiсний процес, але, коли Ден ворухнувся, щоб йому допомогти, Кеммер вiдмахнувся. – Те, що ти називаеш подвiйними сновидiннями, е добре вiдомим психiатрам, i зокрема тим, що цiкавляться юнгiанством, якi називають це несправжнiм пробудженням. Перший сон – зазвичай це свiдоме сновидiння, що означае – сплячий розумiе, що це сон…
– Так! – вигукнув Ден. – Але другий…
– Сплячий вважае, що вiн не спить, – сказав Кеммер. – Юнг[74 - Карл Густав Юнг (1875—1961) – швейцарський психоаналiтик, учень Зигмунда Фройда, засновник аналiтичноi психологii.] надавав цьому явищу величезного значення, навiть приписував таким сновидiнням вiщi можливостi… але ми-то краще знаемо, правда, Дене?
– Авжеж, – погодився Ден.
– Поет Едгар Аллан По описав феномен несправжнього пробудження задовго до народження Карла Юнга. Як то в нього: «Все, що ми бачимо й що уявляемо собi, – це лише сон у iншiм снi». Я вiдповiв на твое питання?
– Думаю, що так. Дякую.
– Завжди радий допомогти. А зараз, гадаю, менi пора випити трохи соку. Яблучного, будь ласка.
14
«Вiщi можливостi… але ми-то краще знаемо».
Навiть якби вiн всi цi роки не тримав свое сяйво майже цiлком у таемницi, Ден не мiг дозволити собi заперечувати помираючiй людинi… особливо чоловiковi з такими холодно-допитливими синiми очима. Правда, одначе, полягала в тому, що один або й обидва сни з його подвiйного сновидiння часто бували пророчими, хоча зазвичай у таких поданнях, що вiн iх лише наполовину розумiв або не розумiв зовсiм. Але, сидячи зараз тут, на кришцi унiтаза, у спiднiй бiлизнi, тепер уже весь тремтячий (i то не лише через холод у помешканнi), вiн розумiв набагато бiльше, нiж йому б хотiлося.
Томмi був мертвий. Майже напевне, малюка вбив садист рiдний дядько. Невдовзi по тому його мати скоiла самогубство. А щодо решти сн
Сторінка 33
… або побаченого ще до того фантомного капелюха, який перекидом сунувся вздовж хiдника…«Тримайся подалi вiд жiнки в тiм капелюсi. Вона Сука-Королева Пекельного Замку».
– Мене це не хвилюе, – промовив Ден.
«Якщо ти заведешся з нею, вона тебе зжере живцем».
Вiн не мав намiру з нею зустрiчатися, не кажучи вже про те, щоби ще якось заводитися. А щодо Дiнi, вiн не несе вiдповiдальностi нi за ii незагнузданого брата, нi за те, що вона нехтувала дитиною. Вiн навiть бiльше не мусить носитися зi своею виною за тi нещаснi сiмдесят доларiв; вона продала кокаiн – вiн був упевнений, що ця частина сновидiння цiлком вiдповiдала дiйсностi, – тож у нього з нею квит за квит. Навiть бiльше того.
Що його хвилювало, то це бажання випити. Налигатися, якщо не висловлюватися з зайвою делiкатнiстю. Надудлитися, набратися до нестями. Тепло вранiшнього сонця, це таки добре, i м’язи пiсля доброi роботи приемно гудуть, i прокидатися вранцi без похмiлля, але цiна – всi цi божевiльнi видiння й сновидiння, не згадуючи вже про безладнi думки про померлих чужих людей, якi знаходять собi шлях крiзь його захисну систему, – занадто висока.
Занадто висока, щоби таке витримувати.
15
Вiн сидiв на единому в своiй кiмнатi стiльцi й читав роман Джона Сендфорда при свiтлi единоi в кiмнатi лампи, допоки у двох мiських церквах, де були дзвони, не задзвонили сьому годину ранку. Тодi вiн натягнув своi новi (тобто для нього новi) чоботи i довгу куртку з ворсистоi шерстi. Вiн вирушив у зовнiшнiй свiт, який змiнився i пом’якшав. Нiде бiльше не залишилося гострого кута. Снiг все ще падав, але тепер лагiдний.
«Менi треба забиратися звiдси. Вертатися знов до Флориди. Нахер цей Нью-Гемпшир, де снiг, либонь, iде навiть Четвертого липня в непарнi роки».
Йому вiдповiв голос Хеллорана, тим самим добрим тоном, який запам’ятався йому з дитинства, коли Ден був ще Деннi, але пiд тим голосом вчувалось сталеве пiдгрунтя.
«Краще б ти вже десь зупинився, любий, бо не будеш здатен зупинитись нiде».
– Іди ти нахер, старигане, – пробурмотiв вiн.
Вiн знову пiшов до «Червоного яблука», бо крамницi, в яких продавався мiцний алкоголь, залишатимуться зачиненими ще щонайменше годину. Вiн повiльно походжав мiж винним i пивним кулерами, мiркуючи, i нарештi вирiшив, що, якщо вiн збираеться напитися, то мусить вже зробити це якомога безвстиднiше. Вiн ухопив двi пляшки «Громовицi»[75 - «Thunderbird» («Громовиця») – дешеве (мiцнiсть вiд 13 до 18 %) вино, яке почало вироблятися i набуло популярностi зразу пiсля скасування 1933 р. Сухого закону; згадуеться в безлiчi пiсень i анекдотiв.] (вiсiмнадцять вiдсоткiв алкоголю, достатньо добре число, коли до вiскi тимчасово нема доступу), вирушив проходом у бiк каси, та потiм зупинився.
«Потерпи ще один день. Дай собi ще один шанс».
Вiн припускав, що здатний на це, але навiщо? Щоби знову прокинутися в лiжку разом з Томмi? З Томмi, в якого половина голови провалена? Чи, може, наступного разу буде Дiнi, яка пролежала у тiй ваннi двi доби, поки домовряднику нарештi не набридло стукати, вiн скористався своiм майстер-ключем i знайшов ii. Вiн цього не мiг знати, якби тут був Емiль Кеммер, той би абсолютно беззастережно з цим погодився, але ж нi. Вiн-то знав. То навiщо перейматися?
«Може, ця гiперчутливiсть минеться. Може, це просто фаза така, парапсихологiчний еквiвалент бiлоi гарячки. Може, якщо ти потерпиш трохи часу…»
Але час змiнився. Це те, що розумiють тiльки алкоголiки й нарики. Коли ти не можеш спати, коли тобi лячно озирнутися, бо боiшся побачити там щось жахливе, час видовжився й виростив собi гострi зуби.
– Вам чимсь допомогти? – запитала продавчиня, i Ден зрозумiв,
(гадське сяйво, чорти б його забрали)
що вiн ii нервуе. А чом би й нi? З його нечесаним пiсля лiжка волоссям сторчма, з темними колами навкруг очей i смиканими, непевними рухами вiн, мабуть, скидався на метамфетамiнового фрiка, який саме вирiшуе, чи не витягти свого вiрного суботнього спецвечiрнього[76 - «Saturday Night Special» – сленгова назва будь-якого дешевого, компактного пiстолета або револьвера.] i попрохати все, що е, в касi.
– Нi, – вiдгукнувся Ден. – Я щойно зрозумiв, що забув свiй гаманець вдома.
Вiн поклав зеленi пляшки назад до кулера. Коли вiн його вже закривав, вони прошепотiли йому ласкаво, як то друг промовляе до друга: «До скорого побачення, Деннi».
16
Бiллi Фрiмен чекав на нього, закутаний ледь не по самi брови. Вiн простягнув кашкет з вишитим спереду написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ.
– Хто такi збiса Еннiстонськi Циклони? – запитав Ден.
– Еннiстон за двадцять миль на пiвнiч звiдси. Коли йдеться про футбол, баскетбол i бейсбол, вони нашi архiсуперники. Як хтось побачить його на тобi, то й снiжку собi в потилицю можеш отримати, але це единий, який я знайшов.
Ден натягнув кашкет собi на голову.
– Тодi вперед, Циклони.
– Правильно, бодай тобi не буде кадила, щоби не забрикала кобила. – Бiллi оглянув його. – Ти в порядку, Денно?
– Майже не спалося вночi.
– Це я
Сторінка 34
чую. Клятий вiтер таки насправжки вив, атож? Голос – як в моеi колишньоi, коли я iй було ласкаво пропонував зайнятись злегка коханням ввечерi у понедiлок. Роботу робити готовий?– Готовий, як завжди.
– Добре. Тодi беремося. День буде клопiтним.
17
День дiйсно виявився клопiтним, але пiд полудень визирнуло сонце i температура знову пiднялася вище п’ятдесяти[77 - 50? за Фаренгейтом = 10 ?С.]. Снiг танув, i Тiнiтавн сповнився звуками сотень маленьких водоспадiв. Настрiй Дена пiдвищувався разом з температурою, вiн навiть вловив себе на тому, що наспiвуе («Юначе! Колись i я був у твоiй шкурi!»[78 - Фраза з диско-маршовоi пiснi гурту «Village People», у якiй спiваеться, як добре мандрiвнику ночувати й розважатися в хостелi Християнськоi асоцiацii молодi (YMCA).]), штовхаючи поперед себе снiгоздувач по двору маленького торговельного центру при толоцi. Нагорi, пiд легким бризом, що був уже далеко не тим виючим вiтром минулоi ночi, лопотiв баннер з написом: ГРАНДІОЗНІ ВЕСНЯНІ ЗНИЖКИ ЗА ЦІНАМИ ТІНІТАВНА!
Видiнь не було жодних.
Вiдбивши на таймерi час закiнчення роботи, Ден повiв Бiллi повечеряти до «Чак-Воза»[79 - «Chuck Wagon» – пересувна iдальня; назва бере початок вiд похiдноi кухнi на возi, з якоi 1866 р. почав годувати своiх ковбоiв техаський ранчер Чак Гуднайт.], де замовив iм обом стейки. Бiллi зi свого боку запропонував купити пиво. Ден похитав головою.
– Тримаюся подалi вiд алкоголю. Не без причин, бо щойно розпочну, зупинитися iнколи бувае важко.
– Ти мiг би про це побалакати з Кiнгслi, – сказав Бiллi. – Вiн через випивку довiв себе до розлучення ще рокiв з п’ятнадцять тому. Зараз вiн у повнiм порядку, от тiльки дочка з ним так i не балакае.
За обiдом вони пили каву. Багато кави.
Ден повертався до свого лiгвища на третьому поверсi на Елiот-стрит втомлений, повний гарячоi iжi й радий тому, що тверезий. Телевiзора в його кiмнатi не було, але ще залишалася остання частина роману Сендфорда, тож вiн i поринув у нього з головою на пару годин. Вуха залишалися нашорошеними щодо вiтру, але той не здiймався. Йому подумалося, що буря минулоi ночi була останнiм залпом зими. І це було чудово, як на нього. Вiн лiг о десятiй i майже негайно заснув. Вранiшнiй вiзит до «Червоного яблука» здавався йому тепер туманним, наче вiн ходив туди у станi гарячкового марення, а тепер та гарячка минулася.
18
Вiн прокинувся невдовзi пiсля пiвночi не вiд звукiв вiтру, а тому, що йому не терпiлося висцятися, як якомусь бiговому коню. Вiн пiднявся, почовгав до ванноi кiмнати i ввiмкнув за ii дверима свiтло. Цилiндр стояв у ваннi, i був вiн наповнений кров’ю.
– Нi, – шепнув Ден. – Це менi сниться.
Можливо, подвiйне сновидiння. Або потрiйне. Навiть почвiрне. Було дещо, про що вiн тодi не сказав Емiлевi Кеммеру: вiн боявся, що врештi-решт може загубитися в лабiринтах фантомного нiчного життя, нiколи не знайшовши звiдти виходу знову.
«Все, що ми бачимо й що уявляемо собi, – це лише сон у iншiм снi».
От тiльки зараз усе насправдi. Також i цей капелюх. Нiхто iнший його не побачив би, але це нiчого не змiнювало. Цей капелюх був справжнiм. Вiн iснував десь у свiтi. Ден це розумiв.
Боковим зором вiн зауважив щось написане на дзеркалi над умивальником. Щось написане губною помадою.
«Треба змусити себе не поглянути туди».
Надто пiзно. Голова вже повернулася; вiн навiть почув, як у нього в шиi рипнули жили, наче старi двернi завiси. Та яке це мало значення? Вiн i так знав, що там написано. Мiсiс Мессi пощезла, Горес Дервент пощез, вони були надiйно замкненi у скриньках, якi вiн тримав у найдальших глибинах свого мозку, але «Оверлук» все ще з ним не покiнчив. На дзеркалi було написано, i то не губною помадою, а кров’ю, едине слово.
АРАК
Пiд ним, у раковинi, лежала вимазана в кровi майка з логотипом «Атланта Брейвз».
«Це не припиниться нiколи, – подумав Ден. – «Оверлук» згорiв, i найжахливiшi з його насельникiв потрапили пiд замок до скриньок, але я не можу позбавитися сяйва, бо воно не просто в менi, воно е мною. Без алкоголю, який його принаймнi приглушае, цi видiння триватимуть доти, аж поки я врештi не збожеволiю».
Вiн дивився у дзеркало на власне обличчя iз завислим перед ним, мов клеймо на лобi, словом АРАК. Нiякий це не був сон. У його раковинi лежала майка вбитого хлопчика, а у ваннi стояв повний кровi капелюх. Божевiлля вже було поряд. Вiн бачив його наближення у власних вирячених очах.
А тодi, наче промiнь лiхтаря серед темряви, голос Хеллорана:
«Синку, ти можеш побачити деякi речi, але вони як картинки в книжцi. Ти не виявив безпомiчностi в «Оверлуку», коли був зовсiм малюком, не безпомiчний ти й зараз. Далебi нi. Заплющ очi, а коли знову iх розплющиш, все це лайно пощезне».
Вiн заплющив очi й почекав. Намагався рахувати секунди, але дiйшов тiльки до чотирнадцяти, а тодi вже цифри загубилися в бентежному ревiннi його думок. Вiн майже очiкував, що ось-ось руки – певне, когось, кому належав цей капелюх, – зiмкнуться на його горлi. Але залишався стоят
Сторінка 35
на мiсцi. Йому дiйсно не було куди йти.Зiбравши усю свою хоробрiсть, Ден розплющив очi. У ваннi було порожньо. У раковинi було порожньо. Нiчого не було написано на дзеркалi.
«Але воно повернеться. Наступного разу можуть бути ii туфлi – отi сандалii на корцi. Або я побачу ii у ваннi. Чому нi? Я ж у ваннi побачив мiсiс Мессi, а вони обидвi померли однаковим способом. Хiба що я не крав у мiсiс Мессi нiяких грошей, не ошукував ii».
– Я витримав цiлий день, – повiдав вiн порожнiй кiмнатi. – Це вже багато.
Так, i хоча це був клопiтний день, вiн також був добрим днем, вiн першим готовий це визнати. Та днi й не були проблемою. А от ночi…
Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.
19
Ден лежав без сну до шостоi. Потiм вiн одягнувся i знову виступив в похiд до «Червоного яблука». Цього разу вiн не марудився, лише дiстав з кулера не двi пляшки «Громовицi», а три. Як то колись казали? Або дуж, або не берися за гуж. Продавчиня поклала пляшки до пакета без жодних слiв; вона звикла до вранiшнiх покупцiв вина. Ден пройшовся до мiськоi толоки, сiв на лавку в Тiнiтавнi й витяг з пакета одну пляшку, дивлячись на неi, як Гамлет на череп Йорика. Крiзь зелене скло те, що мiстилося всерединi, бiльше скидалося не на вино, а на пацючу отруту.
– Ти кажеш це так, нiби це погано, – промовив Ден i послабив ковпачок.
Хто заговорив цього разу, так це його мати. Вендi Торренс, яка курила аж до самого свого гiркого кiнця. Бо якщо самогубство единий варiант, ти принамйнi можеш вибирати власний вид зброi.
«Оце так все мусить закiнчитися, Деннi? Оце все було лише заради такого?»
Вiн крутнув ковпачок у протилежному напрямку, затягуючи його. Потiм знову назад. Цього разу вiн його зняв. Кислий запах вина, запах музики з джукбоксiв, задрипаних барiв i безглуздих суперечок, слiдом за якими йде махання кулаками на парковцi. У пiдсумку, життя так само тупе, як будь-яка з тих бiйок. Свiт – це не хоспiс зi свiжим повiтрям, свiт – це готель «Оверлук», де нiколи не вщухае вечiрка. Де мертвi залишаються живими назавжди. Вiн пiднiс пляшку собi до губ.
«І це той хлопчик, з яким ми так запекло старалися вибратися з того проклятого готелю, Деннi? Навiщо ми тодi так билися, щоби разом вибудувати собi нове життя?»
У ii голосi не було докiрливостi, тiльки сум.
Деннi знову затягнув ковпачок. Потiм знову його послабив. Закрутив. Вiдкрутив.
Вiн думав:
«Якщо я вип’ю, «Оверлук» переможе. Навiть якщо вiн згорiв до ноги, коли вибухнув котел, вiн все одно переможе. Якщо я не вип’ю, я з’iду з глузду».
Вiн думав:
«Все, що ми бачимо й що уявляемо собi, – це лише сон у iншiм снi».
Вiн усе ще то послабляв, то затягував ковпачок, коли його знайшов Бiллi, який прокинувся рано з непевним, тривожним вiдчуттям, що вiдбуваеться щось зле.
– Ти збираешся це пити, Дене, чи просто будеш отак дрочитися?
– Гадаю, пити. Бо не знаю, що менi ще робити.
І тодi Бiллi йому розказав.
20
Кейсi Кiнгслi не дуже здивувався того ранку, коли вiн о чверть по восьмiй прибув до свого кабiнету i побачив пiд ним свого нового робiтника. Не здивувався вiн також, побачивши пляшку в руках у Торренса, який то вiдкручував на нiй ковпачок, то знову його закручував – парубок вiд початку мав той вигляд, вiдсутнiй погляд завсiдника крамницi здешевлених алкогольних напоiв.
Бiллi Фрiмен не мав так багато сяйва, як Ден, i зблизька не так багато, але все ж таки трохи бiльше за просто iскорку. Того, найпершого дня, вiн зателефонував Кiнгслi з реманентного складу, щойно Ден вирушив через вулицю до мунiципалiтету. Там пiдiйде молодий парубок, який шукае роботу, сказав Бiллi. Вiн навряд чи сильно багатий на рекомендацii, але Бiллi вважав, що з нього буде правильний помiчник на цей час, аж до Дня пам’ятi. Кiнгслi, який уже ранiше мав досвiд – добрий – з iнтуiцiею Бiллi, на це погодився. «Я розумiю, що когось нам все одно треба наймати», – сказав вiн.
Вiдповiдь Бiллi прозвучала дивно, але ж i сам Бiллi був дивним. Якось, два роки тому, вiн викликав швидку медичну допомогу за п’ять хвилин до того, як маленький хлопчик упав з гойдалки, проломивши собi череп.
«Ми потрiбнi йому ще бiльше, анiж вiн нам», – сказав тодi Бiллi.
І ось вiн тут, сидить, нахилившись уперед, немов уже iде у черговому автобусi або на барному стiльцi, а вино Кiнгслi унюхав ще в коридорi, за двадцять ярдiв звiдси. Вiн мав нiс експерта на такi запахи i мiг назвати будь-який з них. Це був запах «Громовицi», як то говорилося в тiй старiй салуннiй примовцi: «Що за птиця? Громовиця!.. Скiльки важить президентiв? Усього лиш сотню центiв!» Але коли цей молодик на нього подивився, Кiнгслi побачив, що очi в нього не затуманенi нiчим, окрiм вiдчаю.
– Бiллi мене прислав.
Кiнгслi не промовив нiчого. Вiн побачив, що хлопець важко бореться з собою. Це було в його очах; це було в опущених кутиках його губ; а найбiльше це було в тому, як вiн тримав ту пляшку, з ненавистю до неi, i з любов’ю до неi, i з потребою в нiй одночасно.
Нарештi Ден спромiгся на слова, вiд я
Сторінка 36
их вiн утiкав усе свое життя.– Менi потрiбна допомога.
Вiн провiв собi рукою по очах. У той самий момент Кiнгслi нахилився i вхопився за його пляшку. Хлопець ii утримував якусь мить… а потiм вiдпустив.
– Ти хворий, а ще й зморений, – сказав Кiнгслi. – Це я вже бачу. Але чи вже заморився ти вiд хвороби бути таким хворим i змореним?
Ден подивився вгору на нього, борлак беззвучно ходив його горлом. Вiн ще трохи поборовся з собою, а потiм промовив:
– Мабуть, так.
Кiнгслi видобув зi своiх величезних штанiв величезну низку ключiв. Вiн встромив один з них у замок на дверях з намальованим на матовому склi написом МУНІЦИПАЛЬНІ СЛУЖБИ ФРЕЙЖЕРА.
– Заходь. Давай про це поговоримо.
Роздiл другий
Поганi цифри
1
Стара поетка з iталiйським iм’ям i абсолютно американським прiзвищем сидiла, тримаючи в себе у пеленi свою сплячу правнучку, i дивилася вiдео, яке три тижнi тому зняв у пологовiй залi чоловiк ii онуки. Фiльм починався титульною заставкою: АБРА ВИХОДИТЬ У СВІТ! Камера смикалась, i Девiд тримався подалi вiд усього надто клiнiчного (слава Богу), але Кончетта Рейнолдс побачила прилипле до спiтнiлого лоба Лючii волосся, почула ii скрик: «Я це й роблю!», коли одна з медсестер закликала ii тужитися, побачила краплi кровi на блакитному покривалi – небагато, якраз достатньо для того, що ii власна бабуся зазвичай називала «ярмарковим шоу». Не англiйською мовою, звiсно.
Картинка захиталася, коли нарештi в кадрi опинилося немовля, i вона вiдчула, як взялася гусячою шкiрою ii спина i руки, коли Люсi закричала: «У неi нема обличчя!»
Девiд, який сидiв зараз поряд з Люсi, захихотiв. Бо, звiсно ж, Абра мала обличчя, i то дуже нiжне обличчя. Четта подивилася вниз, на дитину, наче вкотре хотiла в цьому впевнитися. Коли вона знову пiдняла очi, там новонароджену якраз поклали на руки ii матерi, породiллi. Через тридцять чи сорок смиканих секунд з’явився новий титр: АБРА РАФАЕЛА СТОУН! ВІТАЄМО ТЕБЕ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!
Девiд натиснув на пультi «стоп».
– Ти одна з небагатьох людей, якi бодай колись це побачать, – оголосила Люсi рiшуче, тоном «полонених не беремо». – Воно непристойне.
– Воно чудесне, – заперечив Девiд. – І е одна людина, яка це побачить напевне, сама Абра. – Вiн кинув погляд на дружину, яка сидiла на канапi поряд з ним. – Коли достатньо пiдросте. І якщо сама захоче, звичайно. – Вiн поплескав Люсi по стегнi, потiм усмiхнувся до своеi тещi-бабусi, жiнки, яку вiн поважав, але не вельми любив. – До того часу це вiдео зберiгатиметься у депозитному сейфi разом зi страховими полiсами, паперами на будинок i моiми заробленими торгiвлею наркотиками мiльйонами.
Кончетта посмiхнулася, аби показати йому, що вона зауважила жарт, але скупо, аби показати, що не вважае його смiшним. А Абра спала й спала у неi в пеленi. Взагалi-то всi дiти народжуються в сорочцi, думала вона, iхнi крихiтнi личка в оболонцi таемничих перспектив. Можливо, це тема, на яку варто щось написати. Можливо, нi.
Кончетта приiхала до Америки, коли iй було дванадцять, i розмовляла прекрасною, сповненою iдiом англiйською мовою – що не е дивним, оскiльки вона була випускницею «Вассара»[80 - «Vassar» – заснований 1861 р. у мiстi Покiпсi мiсцевим пивоваром Метью Вассаром жiночий гуманiтарний коледж (з 1969 – спiльного навчання), постiйно належить до десятки кращих у США.] i професоркою (тепер вже почесною) саме цього предмета – але всi старi забобони i «бабинi казки» все одно жили в ii головi. Подеколи саме вони вiддавали накази, i коли таке траплялося, вони завжди це робили iталiйською мовою. Четта щиро вважала, що бiльшiсть людей, якi працюють у мистецтвi, е високофункцiональними шизофренiками, i сама вона не виняток. Вона розумiла, що забобони – то чиста бздура; а також плювала собi крiзь пальцi, якщо якась ворона або чорна кiшка перетинали iй шлях.
Здебiльша за власну шизофренiю вона мусила дякувати «Сестрам Милосердя»[81 - Заснована 1831 р. у Дублiнi (Ірландiя) органiзацiя католицьких жiнок, незалежнi конгрегацii якоi зi своiми школами для дiвчат з бiдних родин iснують у рiзних краiнах свiту.]. Вони вiрили в Бога; вони вiрили, що дзеркала – то ворожбитськi стави i дитина, яка туди надто довго задивляеться, вкриеться бородавками. То були жiнки, якi справляли на неi найбiльший вплив у вiцi мiж сьома й дванадцятьма роками. На поясах у себе вони носили лiнiйки – для биття, не для вимiрювання – i не було жодного дитячого вуха, яке б вони бажали пропустити без того, щоб його нам’яти.
Люсi простягнула руки до дитини. Четта передала iй немовля, не без нехотi. Дитя було таким нiжним оберемочком.
2
За двадцять миль вiд того мiсця, де Абра спала на руках у Кончетти Рейнолдс, Ден Торренс сидiв на зборах АА, слухаючи, як якась кралечка жебонить про ii сексуальне життя зi своiм колишнiм. Кейсi Кiнгслi приписав йому вiдвiдати дев’яносто таких зборiв протягом дев’яноста днiв, i цей, денний сеанс у цокольному примiщеннi Фрейжерськоi методистськоi церкви, був для нього восьмим. Вiн сидiв у першом
Сторінка 37
ряду, бо Кейсi – знаний у цих високих колах як Великий Кейсi – також приписав йому так робити.– Хворi, якi бажають одужати, сидять попереду, Деннi. Заднi ряди на зiбраннях АА ми називаемо Ложею Нехотi.
Кейсi подарував йому маленький блокнот з фотографiею на обкладинцi – океанськi хвилi розбиваються об скелястий мис. Понад цим фото було надруковано гасло, яке Ден зрозумiв, проте не сприйняв занадто серйозно: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.
– Ти записуватимеш до цього блокнота кожне вiдвiдане тобою зiбрання. І коли б я в тебе не попросив його подивитися, краще буде, якщо ти миттю витягнеш цей блокнот у себе iз задньоi кишенi й покажеш менi, що вiдвiдуванiсть в тебе регулярна.
– Хiба я не можу пропустити якийсь день через хворобу?
Кейсi розреготався.
– Ти хворий щодня, друже мiй, – ти п’яндило, заливний алкоголiк. Хочеш знати, що казав менi мiй спонсор?
– Здаеться менi, ви вже розказували. Неможливо солоний огiрок перетворити назад на свiжий, правильно?
– Не будь таким хитросраким, просто послухай.
Ден зiтхнув:
– Слухаю.
– Тягни свою сраку на зiбрання, – почав той. – Якщо срака в тебе вiдвалиться, поклади ii в мiшок i тягни на зiбрання.
– Чарiвно. А якщо я, скажiмо, просто забуду?
Кейсi знизав плечима:
– Тодi ти знайдеш собi iншого спонсора, такого, що вiрить у забудькуватiсть. Я – нi.
Деновi, який вiдчував себе крихкою статуеткою, що вже пiдсунулася до самого краечка верхньоi полицi, але ще не зовсiм завалилася, не хотiлося iншого спонсора чи будь-якого роду перемiн. Вiн почувався нормально, хоча й тендiтно. Дуже тендiтно. Майже як без шкiри. Видiння, якi труiли його пiсля приiзду до Фрейжера, припинилися, i хоча вiн часто думав про Дiнi та ii маленького хлопчика, цi думки не були вже такими болючими. У кiнцi майже кожних зборiв АА хтось читав «Обiтницi». Серед них була така: «Ми анi шкодуватимемо за минулим, анi бажатимемо прибити за ним дверi». Ден думав, що вiн завжди буде шкодувати за минулим, але намагатися причинити за ним дверi вiн уже покинув. Навiщо старатися, якщо вони однаково знову прочиняться? На цих клятих дверях навiть клямки нема, що вже й казати про замок.
Раптом на поточнiй сторiнцi виданого йому Кейсi блокнота вiн почав друкованими лiтерами виводити одне слово. Великими, акуратними лiтерами. Вiн поняття не мав, чому це робить чи що означае це слово. Те слово було АБРА.
Тим часом речниця дiсталася до кiнця свого самоаналiзу i вибухнула слiзьми, проголошуючи крiзь них, що, навiть хоча ii колишнiй е лайно-лайном i вона його все одно кохае, вона вдячна за те, що веде тепер правильне, тверезе життя. Ден зааплодував разом з рештою Обiдньоi Групи, а тодi взявся ручкою забарвлювати тi лiтери. Робити iх жирнiшими. Рельефнiшими.
«Я звiдкись знаю це iм’я? Здаеться, знаю».
Коли почав говорити наступний речник, Ден пiшов до електрокавника по свiжу чашку кави, i тодi-то воно йому згадалося. Аброю звали одну дiвчину в романi Джона Стейнбека. «На схiд вiд Раю»[82 - John Ernst Steinbeck (1902—1968) – письменник, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури (1962); одна з героiнь його роману «East of Eden» (1952), Абра Бейкон, росте опiкувана люблячою матiр’ю, яка, як згодом стае зрозумiло читачевi, зовсiм не знае власноi дочки.]. Вiн читав цю книгу… не пам’ятав, де саме. Пiд час якоiсь iз зупинок у своiх мандрах. Колись, десь. Це не мало значення.
Наступна думка
(чи збереглося оте)
виринула, наче бульбашка, на поверхню його розуму i лопнула.
Збереглося що?
Френкi П., ветеран Обiдньоi Групи, який головував на цих зборах, запитав, чи не бажае хтось провести «Клуб жетонiв». Коли не пiднялося жодноi руки, Френкi гукнув:
– А ти як, отой ти, що никаешся позаду бiля кавоварки?
Ден знiяковiло вийшов у центр кiмнати, сподiваючись, що згадае порядок вручення жетонiв. Першi – бiлi – початкiвцям, це вiн пам’ятав. Коли вiн узяв до рук потерту бляшанку вiд печива, в якiй лежали жетони i медальйони, та сама думка виникла знову.
«Чи збереглося оте?»
3
Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на територii кемпiнгу КСА[83 - «Kampgrounds of America» («Kемпiнги Америки») – заснована 1962 р. мережа комфортабельних кемпiнгiв або просто обладнаних електрикою i водогоном майданчикiв для рiзноманiтного роду автомототуристiв, яка зараз налiчуе близько 500 об’ектiв у США й Канадi.] в Арiзонi, спакувався i почав манiвцями мандрувати на схiд. До Шоу-Лоу[84 - Show Low – засноване 1870 р. мiсто в окрузi Навахо, штат Арiзона.] вони iхали по трасi № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомiв, деякi тягнули за собою легковi автомобiлi, деякi везли закрiпленi на дахах садовi крiсла й велосипеди. Мiж ними були «Вiннебаго», «Баундери», «Пiвденнi вiтри», «Монако»[85 - «Southwind» – бренд трейлерiв та автодомiв рiзноi архiтектури й цiни, якi в 1962—2010 рр. випускалися в Калiфорнii компанiею «Fleetwood RV»; «Monaco» – автодоми, що випускалися в 1968—2009 рр. однойменною компанiею в штатi Орегон.]. Розин «ЕрфКрузер» – iмпортний сталевий красень варт
Сторінка 38
стю сiмсот тисяч доларiв, найкраще житло на колесах з усiх, якi лишень можна купити за грошi, – вiв цей парад. Але повiльно, не перевищуючи двох п’ятiрок[86 - 55 миль/год (89 км/год) – обмеження швидкостi, введене 1974 р. через бензинову кризу федеральним урядом по всiй територii США; 1988 р. пiднято до 65 миль/год (105 км/год); з 1995 р. встановлення граничноi швидкостi на iх територii цiлком належить до компетенцii урядiв окремих штатiв, тож в деяких мiсцях зберiгаеться 55.].Вони не поспiшали. Часу мали вдосталь. Бенкет чекав за кiлька мiсяцiв попереду.
4
– Чи збереглося оте? – спитала Кончетта, дивлячись, як Лючiя розстiбае на собi блузку i пропонуе Абрi грудь. Аббi сонно заклiпала очима, потикалася трiшки i втратила цiкавiсть. «Не варто зразу ж давати цицьку, щойно лиш в тебе пипки засвербiли, нехай вона сама попросить, – подумала Четта. – І то криком на все горло».
– Збереглося що? – перепитав Дейв.
Люсi зрозумiла.
– Я зомлiла вiдразу по тому, як доню поклали менi на руки. Дейв каже, я ii ледь не впустила. Не було часу, Момо.
– Ах, ви про оте, чим в неi було залiплено обличчя, – промовив Девiд зневажливо. – Вони те зiдрали й викинули геть. І чорт з ним, скажу я.
Девiд усмiхався, але очi його дивилися на неi виклично: «У тебе мусить вистачити розуму не продовжувати цю тему, – проказували вони. – У тебе достатньо розуму, тому краще облиш».
У неi вистачало розуму… i водночас нi. Чи так само брали ii сумнiви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таiнств i безкiнечнi пекельнi тортури, приписуванi «Сестрами Милосердя», отими бандiттi в чорному. Історiя про дiвчинку, яка ослiпла через те, що пiдглядала свого голого брата у ваннi, а ще iнша – про чоловiка, який раптово помер на мiсцi, бо ганив Папу.
«Вiддайте iх нам, поки вони юнi, i не важить, скiльки курсiв вiдмiнникiв вони випустять i скiльки напишуть поетичних книжок, нехай навiть тi книжки будуть вiдзначенi всiма найвищими премiями. Вiддайте iх нам, поки вони юнi… i вони залишатимуться нашими довiчно».
– Тобi варто було зберегти il amnio[87 - Той послiд (iтал.).]. То на щастя.
Вона заговорила прямо до своеi онуки, цiлком iгноруючи Девiда. Вiн був доброю людиною i добрим чоловiком для ii Лючii, але пiшов би вiн нахер з отим своiм зневажливим тоном. І двiчi нахер отi його викличнi очi.
– Я би зберегла, але ж не мала можливостi, Момо. А Дейв не знав, – вiдповiла Люсi, застiбаючи гудзики на блузцi.
Четта нахилилася й торкнулася кiнчиком пальця нiжноi щiчки Абри, стара плоть сковзнула по новiсiнькiй.
– Вважаеться, що народженi з il amnio мусять мати дар провидiння.
– Ви ж не вiрите у це насправдi, чи не так? – запитав Девiд. – Та оболонка – то не що iнше, як шматок плацентарноi мембрани. Це…
Вiн просторiкував iще щось, проте Кончетта не звертала уваги. Абра розплющила очi. У них мiстився цiлий всесвiт поезii, рядки надто величнi, щоби бодай колись бути написаними. Чи навiть збереженими в пам’ятi.
– Не переймайся, – промовила Кончетта. Вона взяла на руки дитину i поцiлувала ii делiкатну голiвку, там, де пульсувало джерельце тiм’ячка, де так близько пiд сподом жила магiя розуму. – Що зроблено, те зроблено.
5
Однiеi ночi, мiсяцiв за шiсть пiсля того не-зовсiм-скандалу через Абрин послiд, Люсi приснилося, що ii дочка плаче – ридма ридае. У цьому сновидiннi Аббi перебувала не в головнiй спальнi iхнього будинку на Ричард-корт, а десь вдалинi довгого коридору. Люсi кинулась бiгом на тi ридання. Спершу там по обох боках були дверi, потiм сидiння. Блакитнi, з високими спинками. Вона опинилася в лiтаку або в залiзничному потязi. Пробiгши, як iй здалося, цiлi милi, вона побачила дверi туалету. Їi дитинка плакала за ними. Не голодним плачем, а з переляку. Можливо, навiть
(«О Господи, о Дiво Марiе»)
вона поранилась i плакала вiд болю.
Люсi жахливо злякалася, що дверi можуть виявитися замкненими i iй доведеться в них битися (хiба не так завжди вiдбуваеться у кошмарних сновидiннях?), але ручка обернулась i вона вiдчинила дверi. У той же час ii вхопив новий страх: «А що, як Абра в унiтазi? Про такi випадки постiйно читаеш. Немовлята в унiтазах, немовлята в смiттевих контейнерах. Що, як вона тоне в тому сталевому глеку, якi зазвичай встановлюють у громадських вбиральнях, борсаеться, i тiльки ii рот i нiс стирчать над поверхнею блакитноi дезiнфiкованоi води?»
Але Абра лежала на пiдлозi. Лежала гола. Їi затопленi слiзьми очi дивилися на матiр. На грудях у неi чимсь, схожим на кров, було написано 11.
6
Девiду Стоуну снилося, що вiн бiгом жене на крик своеi дочки вгору по безкiнечному ескалатору, який рухаеться – повiльно, проте невблаганно – у протилежному напрямку. Гiрше за те, це ескалатор у торговельному центрi, а сам цей торговельний центр охоплено вогнем. Вiн мусив би задихнутися i впасти задовго до того, як досягне верху, але в цiй пожежi не було диму, тiльки язики пекельного полум’я. І звукiв не було жодних, о
Сторінка 39
рiм плачу Абри, хоча вiн i бачив людей, що палали, немов вимоченi в гасi смолоскипи. Видобувшись нарештi нагору, вiн побачив Абру, вона лежала на пiдлозi, наче кимось покинутий пакуночок зi смiттям. Навкруг неi металися чоловiки i жiнки, неуважнi, i, попри полум’я, нiхто не намагався скористатися ескалатором, хоча той i iхав донизу. Вони просто шарпалися безцiльно на всi боки, немов тi мурашки, чий дiм-горбок щойно вивернуло фермерською бороною. Одна жiнка на пiдборах «стилетто» мало не наступила на його доню, якби таке трапилося, це б ii майже напевне убило.Абра лежала гола. На грудях в неi було написано цифри 175.
7
Стоуни прокинулися одночасно, обое спершу упевненi, що плач, який вони чують – це вiдлуння щойно ними бачених сновидiнь. Проте нi, плач лунав в однiй з ними кiмнатi. Аббi лежала у своiй колисцi пiд Шреком-тарахтавкою над нею, очi широко розплющенi, крихiтнi кулачки стискаються, кричить, аж заходиться.
Перемiна пiдгузкiв ii не заспокоiла, мамина цицька теж, не допомогло анi безкiнечне носiння на руках туди-сюди по коридору, анi тисяча куплетiв «Колiс на автобусi»[88 - «The Wheels on the Bus» – популярна в англомовних краiнах з середини ХХ столiття дитяча пiсня невiдомого авторства з безлiччю варiантiв слiв.]. Нарештi, тепер уже дуже налякана – Аббi була ii первiсточкою, i Люсi вiдчула себе загнаною в глухий кут, – вона зателефонувала Кончеттi в Бостон. Хоча йшла лише друга година ранку, Момо вiдповiла вже на другому гудку. Їй було вiсiмдесят п’ять, i сон в неi був такий же тонкий, як ii шкiра. Вона уважнiше дослухалася до плачу своеi правнучки, анiж до плутаноi розповiдi Люсi про всi тi звичайнi засоби, якi вони намагалися застосувати, а потiм поставила доладнi запитання:
– Чи е в немовляти температура? Чи не смикае вона себе за вушко? Чи не сукае вона нiжками, нiби ось-ось накладе купку merda[89 - Лайно (iтал.).]?
– Нi, – вiдповiла Люсi, – нiчого такого. Вона трiшки угрiлася вiд плачу, але я не думаю, щоби це гарячка. Момо, що менi робити?
Четта, тепер вже сидячи за своiм письмовим столом, не вагалася:
– Дай iй iще п’ятнадцять хвилин. Якщо вона не заспокоiться, не почне смоктати цицьку, вези ii до шпиталю.
– Якого? До «Браяма й Жiночого»[90 - «Brigham and Women’s» – велика лiкувально-навчальна клiнiка, базовий шпиталь медичноi школи Гарвардського унiверситету, яка утворилася через злиття 1980 р. кiлькох вiддавна афiлiйованих з Гарвардом бостонських лiкарень.]? – нiчого iншого не прийшло до голови розгубленiй, збентеженiй Люсi. – Це ж сто п’ятдесят миль!
– Нi-нi. До Бриджтона[91 - Bridgton – засноване 1770 р. мiсто бiля захiдного кордону штату Мейн; описане Стiвеном Кiнгом у повiстi «Туман» (1980), а також послужило прототипом для мiстечка Честер Мiлл у його романi «Пiд Куполом» (2009).]. Зразу через кордон у Мейнi. Це трошки ближче, нiж до Конкорда[92 - Concord – засноване 1733 р. мiсто, столиця Нью-Гемпширу, де з 1884 р. дiе найбiльший штатний шпиталь.].
– Ти певна?
– А чи я не дивлюся зараз на монiтор свого комп’ютера?
Абра не заспокоiлася. Плач так i тривав – монотонний, дражливий, лячний. Коли вони приiхали до Бриджтонського шпиталю, була за чверть четверта, i Абра голосила так само на повну потужнiсть. Поiздки iхньою «Акурою»[93 - «Acura» – бренд, пiд яким японська компанiя «Хонда» з 1986 р. випускае автомобiлi класу люкс для пiвнiчноамериканських ринкiв.] зазвичай дiяли краще за будь-якi снодiйнi пiгулки, але не цiеi ночi. Девiд думав про аневризму мозку, водночас наказуючи собi не втрачати розум. У немовлят не бувае iнсультiв… чи бувають?
– Дейвi? – запитала Люсi, коли вони пiд’iхали до таблички з написом: НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА. АВТОМОБІЛЯМ НЕ ЗАТРИМУВАТИСЯ. – У немовлят не бувае iнсультiв або iнфарктiв… чи бувають?
– Нi, я певен, що не бувае.
Але тодi нова iдея зринула в його головi. А якщо дитина якимсь чином проковтнула англiйську шпильку i та раптом розкрилася у неi в шлунку? «Дурницi, ми користуемося «Хаггiсами»[94 - «Huggies» – бренд пiдгузникiв, якi з 1978 р. випускае техаська корпорацiя «Kimberly-Clark».], поряд з нею нiколи й зблизька не було жодних шпильок».
Тодi щось iнше. Шпилька-невидимка Люсi. Вона могла випасти в неi з волосся просто в колиску. А може, навiть, Господи вбережи, якийсь уламочок пластику вiд Шрека, Вiслючка або Принцеси Фiони.
– Дейвi? Про що ти думаеш?
– Нi про шо.
Тарахтавка над ii колискою була тут нi до чого. Вiн був у цьому впевненим.
Майже впевненим.
Абра продовжувала кричати.
8
Девiд сподiвався, що черговий лiкар дасть його дочцi щось заспокiйливе, але це суперечило протоколу для немовлят, яких неможливо було дiагностувати, а Абра Рафаела Стоун на позiр була в повнiм порядку. У неi не було температури, не малося нiяких висипiв, а ультразвук прибрав пiдозри на пiлоростеноз. Рентгеноскопiя не показала нi стороннiх предметiв у ii горлi чи шлунку, нi кишковоi непрохiдностi. По сутi, вона просто не замовкала. У той вранiшнiй час четверга Стоуни були единими пацiентами у
Сторінка 40
вiддiленнi невiдкладноi допомоги i всi три медсестри на чергуваннi намагалися якось заспокоiти Абру. Нiчого не дiяло.– Може, ви дасте iй щось ковтнути? – спитала Люсi в лiкаря, коли той повернувся до оглядовоi. Їй у головi майнула фраза «розчин Рiнгера з молочною кислотою»,[95 - Складний фiзiологiчний розчин, який застосовуеться як плазмозамiнний i дезiнтоксикацiйний засiб при тяжких травмах i розладах органiзму.] щось таке вона чула в якомусь телесерiалi про медикiв, шанувальницею яких вона була ще з часiв своеi пiдлiтковоi закоханостi у Джорджа Клунi[96 - Зiрка Голлiвуду Джордж Клунi (нар. 1961 р.) першу в своiй кар’ерi головну роль зiграв у «медичному» телесерiалi «Невiдкладна допомога» (1984—1985), але Люсiя напевне запам’ятала його в iншому серiалi з такою ж самою назвою «ER» (1994—2009), у якому Клунi грав ласого до жiнок доктора Дага Росса.]. Але наскiльки вона пам’ятала, рiнгерiвська молочна кислота була чи то лосьйоном для нiг, чи антикоагулянтом, чи чимось проти виразки шлунка. – Вона не хоче брати грудь i вiд пляшечки вiдмовляеться.
– Коли достатньо зголоднiе, вона почне iсти, – сказав лiкар, але нi Люсi, нi Девiда це не втiшило. По-перше, лiкар на вигляд був молодшим за них обох. По-друге (i це було значно грiше), в його голосi не чулося цiлковитоi впевненостi. – А ви телефонували своему педiатровi? – Вiн зазирнув до паперiв. – Доктору Далтону?
– Залишили йому телефонне повiдомлення, – сказав Девiд. – Вiн, либонь, вiдгукнеться хiба що на початку дня, а на той час це вже закiнчиться.
«Так або iнакше», – подумав вiн, i його розум, що став некерованим через обмаль сну i надлишок тривоги, продемонстрував йому картину настiльки ясну, наскiльки ж i жахливу: тужливi родичi стоять навкруг маленькоi могили. І ще меншоi домовини.
9
О сьомiй тридцять до оглядового кабiнету, де помiстилися Стоуни зi своею маленькою дочкою, яка так само безупинно плакала, увiрвалася Четта Рейнолдс. Поетка, про яку подейкували, що вона в короткому списку претендентiв на Президентську медаль Свободи[97 - Найвища цивiльна нагорода в США, встановлена президентом Труменом 1945 р., спершу вручалась невiйськовим, що вiдзначилися у Другiй свiтовiй вiйнi; указом президента Кеннедi з 1963 р. нею нагороджуються люди за видатнi досягнення в рiзноманiтних сферах життя.], була одягнена в прямi джинси i светр з емблемою Бостонського унiверситету, дiрявий на одному лiктi. Це вбрання ще дужче пiдкреслювало, як вона схудла за останнi три-чотири роки. «Нiякого раку, якщо це те, про що ви думаете, – вiдповiдала вона, якщо хтось щось казав про ii варту подiумноi моделi худорлявiсть, яку вона зазвичай маскувала пiд струмливими сукнями чи балахонами. – Я просто налаштовуюся перед фiнiшним колом на цьому треку».
Волосся, як правило, заплетене у косу або зiбране у складнi дрiбушки так, щоби демонструвати ii колекцiю вiнтажних пришпильок, стирчало навкруг голови Кончетти хаотичною айнштайнiвською хмарою. На нiй не було жодного макiяжу, i навiть у своiй гнiтючiй безпорадностi Люсi вжахнулася тому, якою старенькою виглядае Четта. Ну та звiсно, вона ж i була старою, вiсiмдесят п’ять – це вже дуже серйозний вiк, але до цього ранку вона мала вигляд жiнки щонайбiльше пiд сiмдесят.
– Я б приiхала сюди на годину ранiше, якби знайшла когось, хто прийшов би доглянути за Беттi. – Беттi була ii старою, недужою боксеркою.
Четта перехопила докiрливий позирк Дейва.
– Бет уже помирае, Девiде. А я, засновуючись на тому, що ви змогли розповiсти менi по телефону, не дуже стривожилася щодо Абри.
– А зараз ти стривожена?
Люсi кинула на нього застережливий погляд, проте Четта, схоже, погоджувалася з цим непрямим докором в ii бiк.
– Так, – вона простягнула руки. – Дай-но ii менi, Лючiе. Нумо подивимося, чи не заспокоiться вона заради своеi Момо.
Але Абра не заспокоiлася заради своеi Момо, хоч як та ii колисала. Не подiяла й на диво мелодiйна колискова (наскiльки мiг зрозумiти Девiд, Четта наспiвувала ту саму «Колеса на автобусi» iталiйською). Вони по черзi пробували метод ходiння з дитиною на руках, спершу проносячи ii по периметру маленького оглядового кабiнету, потiм по коридору i назад до кабiнету. Пронизливий плач все лунав i лунав. У якийсь момент за дверима виникла якась метушня – привезли когось з очевидними пораненнями, припустив Девiд, – але в оглядовому кабiнетi № 4 ледь звернули на це увагу.
За п’ять хвилин до дев’ятоi дверi прочинилися i до кабiнету увiйшов педiатр Стоунiв. Ден Торренс упiзнав би лiкаря Джона Далтона, хоча й не за прiзвищем. Для Дена вiн був просто доктором Джоном, який щочетверга заварював каву на вечiрнiх читаннях «Великоi книги» у Пiвнiчному Конвеi[98 - North Conway – засноване 1765 р. селище (трохи бiльш нiж 2000 постiйних мешканцiв), популярна туристична мiсцина край Нацiонального парку Бiлi Гори.].
– Слава Богу, – проказала Люсi, вручаючи педiатровi свою лементуючу дитину. – Ми тут сидимо вже стiльки часу покинутi напризволяще!
– Я був уже в дорозi, коли отримав ваше повiдомлення
Сторінка 41
– Далтон прийняв Абру собi на плече. – Обхiд тут, потiм у Касл-Року[99 - Castle Rock – вигадане С. Кiнгом мiсто, яке тiею чи iншою мiрою присутне в бiльшостi його творiв.]. Ви ж чули, що трапилося, чи не так?– Що чули? – перепитав Девiд. З прочиненими дверима вiн оце лише зараз цiлком усвiдомив, що надворi лунае якийсь неясний шум. Голосно балакають люди. Хтось плаче. Коридором пройшла медсестра, яка iх приймала, лице мала червоне, все в плямах, щоки вологi. На дитину, що плакала, вона навiть не поглянула.
– Пасажирський лайнер врiзався у Всесвiтнiй торговельний центр, – сказав Далтон. – І нiхто не вважае це випадковою авiакатастрофою.
То був рейс № 11 «Америкен Ерлайнз». Рейс № 175 «Юнайтед Ерлайнз» врiзався у Пiвденну вежу Всесвiтнього торговельного центру на сiмнадцять хвилин пiзнiше, о 9:03. О 9:03 Абра Стоун раптом припинила плакати. О 9:04 вона вже мiцно спала.
По дорозi додому Абра так само мирно спала в своему крiсельцi на задньому сидiннi машини, а Девiд з Люсi слухали радiо. Новини були нестерпно важкими, але вимкнути iх було немислимо… принаймнi, поки диктор не оголосив назви авiалiнiй i номери рейсiв: два лiтаки в Нью-Йорку, один бiля Вашингтона, один розбився об землю на порожньому полi у Пенсiльванii. Аж тодi Девiд нарештi простягнув руку i заглушив цей потiк жаху.
– Люсi, я мушу тобi дещо розказати, менi наснилося…
– Знаю, – вона промовила це безвиразним тоном людини, яка щойно пережила шок. – Менi теж.
На той час коли вони перетнули кордон Нью-Гемпширу, Девiд уже почав думати, що якийсь сенс у тих балачках про народження в сорочцi може й матися, врештi-решт.
10
У певному мiстечку на захiдному березi рiчки Гадсон у штатi Нью-Джерсi е парк, названий iменем найславетнiшого тутешнього мешканця. У ясний день звiдси вiдкриваеться чудова панорама Нижнього Мангеттена. Правдивий Вузол прибув у Хобокен[100 - Hoboken – засноване у XVII сторiччi голландцями портове мiсто; в Хобокенi народився спiвак i кiноактор Френк Сiнатра (1915—1998), на честь якого в рiк його смертi було створено парк з набережною, звiдки вiдкриваеться вид на Мангеттен.] восьмого вересня, зупинившись на заздалегiдь зарезервованiй ексклюзивно на десять днiв приватнiй парковцi. Оборудку владнав Татко Крук. У вродливого i привiтного, рокiв пiд сорок на вигляд Крука улюбленою була та майка, на якiй був напис: Я ЛЮДИНА ТОВАРИСЬКА! Звiсно, що на жоднi перемовини як представник Правдивого Вузла вiн не з’являвся одягненим в бодай якусь майку; тiльки в костюмi й краватцi. Це вiдповiдало очiкуванням мугирiв. Його офiцiйне iм’я було Генрi Ротмен. Юрист з дипломом Стенфордського унiверситету (випуск 1938 року), який завжди носив при собi готiвку. На рiзноманiтних рахунках по всьому свiтi Правдивi володiли понад мiльярдом доларiв – дещо тримали в золотi, дещо в дiамантах, дещо в антикварних книжках, поштових марках i картинах, – але нiколи, нiде не платили чеками або кредитними картками. Всi з них, без винятку, навiть Горошина i Стручок, якi були на вигляд дiтьми, мали при собi пачки десяток i двадцяток.
Як колись був сказав Джиммi Арифметика: «Наша команда, як та крамниця «заплатив i неси». Ми платимо готiвкою, i мугирi нас носять».
Джиммi був бухгалтером Правдивих. Колись, ще у своi мугирськi часи, вiн ганяв верхи з командою, вiдомою (ще довго пiсля закiнчення вiйни) як Рейдери Квонтрiлла[101 - Quantrill’s Raiders – партизанськi загони конфедератiв, що дiяли в штатах Мiссурi й Канзас пiд час Громадянськоi вiйни (1861—1865), пiсля ii закiнчення здебiльша перетворившись на звичайнi банди; Вiльям Кларк Квонтрiлл – колишнiй бiблiотекар, картяр i гульвiса, що спершу виступав проти рабства, але з початком Громадянськоi вiйни очолив загони його захисникiв.]. Тодi Джиммi був гарячим хлопцем – носив на собi плащ iз буйволовоi шкiри i не розлучався з «Шарпсом»[102 - «Sharps» – однозарядна, великокалiберна, далекобiйна, високоточна рушниця, яку 1848 р. створив зброяр з Пенсiльванii Кристiан Шарпс.], але за роки, що вiдтодi минули, вiн споважнiв. Тепер у його трейлерi висiла взята в рамку фотографiя Роналда Рейгана з автографом.
Вранцi одинадцятого вересня Правдивi, передаючи одне одному чотири бiноклi, спостерiгали атаку на Вежi-Близнюки зi своеi автостоянки. Вид iз Сiнатра-парку був би кращим, але Роза нiкому не мусила пояснювати, що, зiбравшись там завчасно, вони могли б пiдпасти пiд пiдозри… а в наступнi мiсяцi й роки американцi стануть вельми пiдозрiливою нацiею: щось побачив – щось скажи.
Близько десятоi того ранку – коли вздовж усього берега рiки купчилися натовпи, тож там уже стало безпечно – вони таки вирушили до парку. Малi близнята Горошинка i Стручок штовхали крiсло-вiзок, у якому сидiв Дiдусь Флiк. На дiдусевi був кашкет iз написом: Я ВЕТЕРАН. Його довге, тендiтне, як у дитини, бiле волосся майорiло навкруг краiв кашкета волосистою ковилою. Були часи, коли Дiдусь казав людям, що вiн ветеран Іспано-Американськоi вiйни. Потiм його вiйною була Перша свiтова. Тепер нею стала Друга свiтова. Вiн спод
Сторінка 42
вався, що рокiв за двадцять чи близько того перекинеться на вiйну у В’етнамi. Правдоподiбнiсть не становитиме проблеми; Дiдусь був щирим фанатом iсторii воен.У Сiнатра-парку було повно люду. Бiльшiсть стояли мовчки, хоча дехто ридав. Еннi Фартушок i Чорноока Су теж пiдключилися; обидвi мали талант заплакати в будь-який необхiдний момент. Решта набрали вiдповiдних випадку виразiв – печального, похмурого або здивованого. В принципi, Правдивi до всього чудово пристосовувалися. Саме так вони й iснували.
Глядачi приходили й вiдходили, але Правдивий Вузол залишався в парку майже впродовж цiлого дня – погожого, безхмарного (тобто, якщо не брати до уваги тих густих клубiв диму, що здiймалися на Нижньому Мангеттенi). Вони стояли бiля металевоi огорожi, не балакаючи мiж собою, тiльки дивлячись. І роблячи глибокi, повiльнi вдихи, як то властиво туристам iз Середнього заходу, якi вперше стоять на Пемаквiд Пойнтi або Кводдi Хедi[103 - Pemaquid Point та West Quoddy Head – старовиннi маяки, iсторичнi пам’ятки: 1) зведений 1828 р. i перебудований 1835 р. на однойменному мисi в мiстi Бристоль; 2) зведений 1808 р. у мiстi Любек, найближчiй до Європи географiчнiй точцi США.] в Мейнi, глибоко всотуючи свiже морське повiтря. На знак жалоби Роза зняла з себе цилiндр, тримаючи його збоку в опущенiй руцi.
О четвертiй дня вони вирушили назад до свого табору на парковцi, всi збадьоренi. Вони повернуться туди наступного дня, i пiслязавтра, i пiсляпiслязавтра. Вони повертатимуться туди, допоки не вивiтриться поживний дух, а вже пiсля того поiдуть далi.
На той час бiле волосся Дiдуся Флiка стане сталево-сiрим i вiн уже не потребуватиме крiсла-вiзка.
Роздiл третiй
Ложки
1
Вiд Фрейжера до Пiвнiчного Конвея було двадцять миль iзди, але Ден Торренс щочетверга надвечiр долав цей шлях, бо мав змогу. Вiн працював тепер у «Гелен Рiвiнгтон Хаусi», отримуючи порядну платню, а ще вiн знову отримав водiйськi права. Машина, яку вiн собi зразу ж по тому купив, була так собi, трирiчного вiку «Каприс»[104 - «Chevrolet Caprice» – повнорозмiрний автомобiль, який з’явився на ринку 1966 р., остання його модель 1996 р. випускаеться донинi; автошини з бiлою боковиною вважаються стильнiшими i якiснiшими.] з цiлком чорними шинами й непевним радiоприймачем, проте двигун був добрий i кожного разу, заводячи його, Ден почувався ледь не найщасливiшою людиною у всьому Нью-Гемпширi. Думаючи при цiм – якщо йому бiльше нiколи не доведеться iхати автобусом, вiн так i помре щасливим. Ішов сiчень 2004 року. Окрiм випадкових думок та образiв – плюс, звiсно, деякi додатковi функцii, що вiн iх подеколи виконував у хоспiсi – сяйво трималося нишком. Вiн у будь-якому разi виконував би ту додаткову роботу, але пiсля свого приеднання до АА Ден також вбачав у цьому своерiдне вiдшкодування збиткiв, що одужуючi люди вважали для себе майже так само важливим, як утримуватися вiд першоi чарки. Якщо вiн зумiе не витягти чiп з бочки ще три мiсяцi, вiн зможе вiдсвяткувати трирiччя своеi тверезостi.
Можливiсть знову кермувати машиною грала велику роль у щоденних вдячних розмислах, на яких наполягав Кейсi К. (тому що, пояснював вiн – i то з невблаганною впевненiстю ветерана Програми, – вдячний алкоголiк не нап’еться), але головним чином Ден регулярно вчащав на цi четверговi збори тому, що читання «Великоi книги» були втiшливими. Навiть задушевними. Деякi з iнших зiбрань у цiй окрузi з вiдкритими обговореннями вiдзначалися незатишною масовiстю, але це аж нiяк не стосувалося четвергових вечорiв у Пiвнiчному Конвеi. Стара приказка АА стверджуе: «Якщо хочеш сховати щось вiд алкоголiка, засунь те у «Велику книгу», i вiдвiдуванiсть вечiрнiх зборiв по четвергах у Пiвнiчному Конвеi доводила, що якась правда в цiй приказцi таки маеться. Навiть у тi тижнi, що пролягали мiж Четвертим липня i Днем працi – пiк туристичного сезону, – в клубi «Американських ветеранiв»[105 - «AmVets» – заснована пiсля Другоi свiтовоi вiйни добровiльна спiлка ветеранiв збройних сил США.] зрiдка нараховувалося бiльше дюжини людей, пiсля того як стукнув молоток головуючого. Як наслiдок, Ден чув там такi речi, котрi, як вiн пiдозрював, нiколи не могли бути промовленими вголос на тих сходинах, де збиралося п’ятдесят, а то й сiмдесят одужуючих алконавтiв i наркош. На тих промовцi мали тенденцiю ховатися за загальною банальщиною (зразкiв якоi iснувало сотнi), уникаючи персональних сповiдей. Там можна було почути: «Душевна рiвновага виправдовуе зусилля», «Ви можете взяти мiй список, якщо бажаете допомогти покрити заподiяну мною шкоду», але нiколи: «Одного вечора я трахнув дружину мого брата, коли ми з ним обое були п’янi».
Впродовж четвергових вечорниць iх нечисленний гурт «Ми вивчаемо тверезiсть» вiд дошки до дошки читав великий синiй самовчитель Бiлла Вiлсона[106 - Першi видання «Великоi книги» АА випускалися в дорогiй оправi з синього сап’яну.], кожного наступного разу починаючи з того мiсця, на якому зупинилися попереднього вечора. Дiставшись кiнця книги, вони повернулись до «Свi
Сторінка 43
чення лiкаря» i розпочали все спочатку[107 - «Велика книга» починаеться з короткого вступу, написаного директором Нью-Йоркськоi клiнiки для алкоголiкiв i наркозалежних Вiльямом Данкеном Сiлквортом, який тричi безуспiшно лiкував Вiлсона, проте пiдштовхнув його до iдеi створення АА.]. Зазвичай кожного вечора долалося сторiнок з десять. Це займало приблизно пiвгодини. Вважалося, що наступнi пiвгодини група обговорюватиме щойно прочитане. Інколи вони так i робили. Втiм, значно частiше дискусiя неконтрольовано смикалася в рiзних напрямках, немов та планшетка пiд час спiритичного сеансу пiд пальцями невротичних пiдлiткiв.Дену запам’ятався один такий вечiр, тодi вiн уже близько восьми мiсяцiв прожив цiлком тверезим. Дискутований роздiл «Дружинам» був сповнений старомодного невiгластва, що майже завжди провокувало гарячу реакцiю молодших жiнок, якi брали участь у Програмi. Вони бажали знати, чому майже за шiстдесят п’ять рокiв, що минули вiд першоi публiкацii «Великоi книги», нiхто не додав у неi роздiлу «Чоловiкам».
Коли того вечора пiдняла руку Джемма Т. – тридцяти- з-чимось жiнка, в якоi, схоже, було лише два емоцiйнi стани, Сердита i Грунтовно Розлючена, – Ден очiкував почути якусь радикально-фемiнiстичну тираду. Натомiсть вона сказала, i то значно спокiйнiшим тоном, анiж звичайно: «Я маю потребу подiлитися дечим. Я тримала це в собi вiдтодi, як менi сповнилося сiмнадцять, i якщо я цього не позбавлюся, менi нiколи не втриматися вiд коксу i вина».
Група чекала.
– Я збила чоловiка машиною, коли поверталася п’яна додому з вечiрки, – сказала Джемма. – Це сталося у Сомервiллi. Я залишила його лежати край дороги. Я не знала, живий вiн чи мертвий. І досi не знаю. Я чекала, що приiдуть копи й заарештують мене, але вони так i не приiхали. Менi все минулося безкарно.
На цих словах вона розсмiялася, як то смiються люди, особливо вдало пожартувавши, а потiм опустила голову на стiл i вибухнула риданнями такими глибокими, що вiд них стрясалося усе ii худе, мов жердина, тiльце. Для Дена то був перший досвiд того, якою жахливою може бути «чеснiсть у всiх наших справах», коли вона дiйсно доведена до дiла. Вiн тодi подумав, як то i зараз вiн часто робив, про грошi, вкраденi ним з гаманця Дiнi, про те, як ii маленький хлопчик тягнувся рукою до кокаiну на кавовому столику. Вiн перейнявся дещо сторопiлою повагою до Джемми, але в самому собi аж такоi жорсткоi чесностi не вiдчував. Якби дiйшло до вибору мiж розповiддю про той випадок i випивкою…
«Вiн вибрав би випивку. Без питань».
2
Цього вечора читався текст «Рiвчакова бравада», одна з життевих iсторiй з того роздiлу «Великоi книги», що оптимiстично називався «Вони втратили майже все». Історiя вкладалася в добре знайому Деновi схему: нормальна родина, церква щонедiлi, перша чарка, перший загул, бiзнесова успiшнiсть зруйнована пияцтвом, накопичення брехнi, перший арешт, зламанi обiцянки виправитися, перебування у спецзакладi, i у фiналi щасливий кiнець. У «Великiй книзi» всi iсторii мали щасливий кiнець. У цьому почасти й полягала ii чарiвливiсть.
Того вечора надворi було прохолодно, але в примiщеннi аж занадто тепло, тож Ден уже був мало не дрiмав, коли доктор Джон пiдняв руку й промовив:
– Я своiй дружинi брешу про одну рiч i не знаю, як менi перестати.
Це розбудило Дена. Йому дуже подобався Док Дж.
Як з’ясувалося, Джонова дружина подарувала йому на Рiздво доволi дорогого годинника, а коли вона спитала пару днiв тому, чому вiн його не носить, Джон сказав iй, що залишив годинник у себе в кабiнетi.
– От тiльки його там нема. Я всюди шукав, але вiн пропав та й годi. Я роблю багато шпитальних обходiв, тож мушу перевдягатися в халати, для цього користуюся шафками в ординаторських. Там кодовi замки, але я ними майже не користуюся, бо не ношу при собi багато готiвки й нiколи не мав чогось iншого, такого, що комусь захотiлося б вкрасти. Окрiм того годинника, я гадаю. Я не пам’ятаю, щоби я його десь зняв i залишив у шафцi – хоч у Центральному шпиталi Нью-Гемпширу, хоч у Бриджтонi – але, либонь, так воно й сталося. Справа не в збитку. Просто таким чином я наче повернувся в старi часи, коли я щовечора напивався до одурiння, а наступного дня вранцi трохи закидувався амфетамiном, щоб розворушитися.
На це кивали головами, звучали подiбнi розповiдi про брутальнi плутнi за кермом. Нiхто нiчого нiкому не радив; таке називалося «манiвцями» i засуджувалося. Кожен просто розповiдав власну iсторiю. Джон слухав, опустивши голову, зi зчепленими мiж колiн руками. Пiсля того як по колу пустили кошик («ми самооплатнi через власнi пожертви»), вiн кожному дякував за його внесок. З його вигляду Деновi не здалося, щоби тi внески збiса дуже йому допомогли.
Пiсля молитви Господу Ден прибрав залишки печива i склав стосом пошарпанi екземпляри «Великоi книги» своеi групи до шафки, на якiй було написано ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ АА. Кiлька людей ще огиналися надворi бiля бляшанки для недопалкiв – так званi збори пiсля зборiв, – але в кухнi вони з Джоном залишилися сам на
Сторінка 44
ам. Пiд час дискусii Ден не промовив нiчого; надто вiн був зайнятий внутрiшнiми дебатами з самим собою.Сяйво поводилося нишком, але це не означало, нiби воно було вiдсутне. Вiн знав зi своеi волонтерськоi роботи, що зараз воно насправдi потужнiше, анiж будь-коли вiд часiв його дитинства, хоча, схоже, вiн тепер мав над ним вищий рiвень контролю. Це зробило його менш лячним i бiльш корисним. Його колеги у «Рiвiнгтон Хаусi» знали, що вiн володiе чимсь таким, але бiльшiсть з них називали це емпатiею i на тому погоджувалися. Останне, чого б йому хотiлося тепер, коли його життя почало набувати рiвноваги – це набути репутацii якогось салонного екстрасенса. Найкраще тримати всяке таке дивацьке лайно при собi.
Утiм, доктор Джон був хорошою людиною. І вiн страждав.
Док Дж. поставив перекинутий вгору дном кавник на сушарку, витер краем рушника, що висiв на дужцi плити, собi руки, а тодi обернувся до Дена з усмiшкою, яка була такою ж справжньою, як той «Кофi-Мейт»[108 - «Coffee-Mate» – штучний замiнник вершкiв на рослинних олiях, який з 1958 р. випускаеться компанiею «Carnation».], що його Ден заховав до шафи разом з печивом i цукерницею.
– Ну, я закiнчив. До побачення наступного тижня, я гадаю.
Раптом рiшення прийнялося само собою; Ден просто не мiг дозволити цьому чоловiку мати такий вигляд. Вiн простягнув до нього руки.
– Пригорнися.
Тi легендарнi чоловiчi обiйми АА. Ден бачив iх не раз, але сам ще нi з ким не обiймався. Джон на мить засумнiвався, та потiм зробив крок назустрiч. Ден притягнув його з думкою: «Ймовiрно, нiчого там не знайдеться».
Але воно знайшлося. Так само швидко, як давно колись, коли вiн iще малим iнодi допомагав своiм матерi й батьку знаходити загубленi ними речi.
– Вислухай-но мене, Доку, – почав вiн, вiдпускаючи Джона. – Ти тодi був розхвильований через того хлопчика з Гушером.
Джон вiдступив вiд нього.
– Про що це ти таке говориш?
– Я неправильно вимовляю цю назву, сам розумiю. Хвороба Гашера? Глачера? Щось таке з кiстками.
У Джона аж щелепа вiдпала.
– Ти говориш про Нормана Ллойда?
– Якщо його так звуть.
– У Нормi хвороба Гоше. Це розладнання лiпiдного обмiну. Спадкова й дуже рiдкiсна хвороба. Спричиняе збiльшення печiнки, неврологiчнi розлади i призводить зазвичай до ранньоi, прикроi смертi. У бiдного хлопчика буквально скляний скелет, i схоже на те, що вiн помре ранiше, нiж йому виповниться десять рокiв. Але звiдки ти мiг про це дiзнатися? Вiд його батькiв? Але ж Ллойди живуть аж ген у Нешуа[109 - Nashua – засноване у XVII сторiччi мiсто на пiвднi Нью-Гемпширу на кордонi зi штатом Массачусетс.].
– Ти тодi хвилювався, бо мусив з ним побалакати… смертельно хворi тебе завжди рiшають глузду. От тому-то ти тодi й зайшов до вбиральнi з Тиггером помити собi руки, хоча вони й не потребували миття. Ти зняв годинник i поклав його на горiшню поличку, на якiй вони там тримають отой бридотний дезiнфектант червоного кольору, що його треба вичавлювати з пляшечки. Я не знаю його назви.
Джон Д. дивився на Дена, як на божевiльного.
– У якому саме шпиталi лежить той хлопчик? – запитав Ден.
– В «Еллiотi»[110 - Elliot Hospital – заснований 1890 р. шпиталь у мiстi Манчестер, найбiльшому в Нью-Гемпширi.]. Час збiгаеться, тiльки я тодi зайшов помити руки до тiеi вбиральнi, що в педiатрii бiля сестринськоi. – Вiн на мить задумався. – А дiйсно, здаеться, там на стiнах якраз персонажi з «Вiннi-Пуха» Мiлна. Але якби я зняв там годинника, я б про це па… – обiрвав вiн себе.
– Та ти ж i пам’ятаеш, – сказав Ден, усмiхаючись. – Ось ти й згадав. Хiба не так?
Джон вiдповiв:
– Я запитував про свiй годинник у кiмнатi знахiдок в «Еллiотi», а також у Бриджтонi та в Центральному шпиталi Нью- Гемпширу. Безрезультатно.
– Гаразд, тодi, може, хтось зайшов, побачив його i привласнив. Якщо так, тодi фортуна обернулась до тебе гузном… але ти можеш принаймнi розповiсти своiй дружинi, що трапилося. І чому так трапилося. Ти думав про того хлопчика, вболiвав за того хлопчика i забув надягти годинник назад на руку, перед тим як звiдти вийти. Якнайпростiше. Агов, та, може, вiн i зараз там лежить. Полиця та висока, i навряд чи хтось користуеться отим лайном у пластикових пляшечках, коли бiля раковини там висить дозатор з рiдким милом.
– То «Бетадин», на тiй полицi[111 - «Betadine» – торгова назва антисептичного, антимiкробного препарату повiдон-йоду.], – сказав Джон. – Так високо, щоб дiти не могли дiстати. Я нiколи на нього не звертав уваги. Але… Дене, ти коли-небудь був у «Еллiотi»?
Це було не те питання, на яке йому б хотiлося вiдповiдати.
– Просто перевiр ту полицю, Доку. Можливо, тобi пощастить.
3
Наступного четверга на збори «Ми вивчаемо тверезiсть» Ден приiхав рано. Якщо доктор Джон вирiшив пустити на пси свiй шлюб, а можливо, й власну кар’еру, через пропажу якогось семисотдоларового годинника (алконавти банально псують собi шлюби й кар’ери через меншi дрiбницi), значить, каву зараз заварюватиме хтось iнший. Але Джон був на своему мiсцi. І го
Сторінка 45
инник на ньому.Цього разу iнiцiатором обiймiв виступив Джон. І то вельми щирих. Ден мало не очiкував, що зараз отримае пару галльських поцiлункiв у щоки, але Док Дж. його вiдпустив.
– Вiн лежав саме там, де, ти сказав, вiн може бути. Десять днiв – i все ще на мiсцi. Це наче чудо якесь.
– Не, – заперечив Ден. – Бiльшiсть людей рiдко дивляться вище лiнii свого погляду. Це доведений факт.
– Як ти дiзнався?
Ден помотав головою.
– Не можу пояснити. Подеколи я просто знаю, i все.
– Як я можу тобi вiддячити?
Це було те питання, якого Ден очiкував, на яке сподiвався.
– Дотриманням дванадцятого кроку, дурнику.
Брови Джона Д. злетiли вгору.
– Анонiмнiстю. Якщо сказати односкладно: анi пари збiса з вуст.
На обличчi Джона розквiтло зрозумiння.
– Це менi легко.
– Добре. Готуй тепер каву. Я розкладу книжки.
4
У бiльшостi груп АА Новоi Англii рiчницi називають днями народження i святкують iх пiсля зборiв з пирогами. Невдовзi перед тим, як у такому ж стилi мали вiдсвяткувати третiй рiк Деновоi тверезостi, до Джона Далтона, – вiдомого в рiзних колах як доктор Джон або Док Дж., приiхали Девiд Стоун i прабаба Абри, щоб запросити його на iнший день народження. Мова йшла про святкування родиною Стоунiв трирiччя Абри.
– Це вельми приемно, – сказав Джон, – i я буду бiльш нiж радий пiд’iхати, якщо нiщо не завадить. От лишень чому менi здаеться, що за цим приховуеться щось iще?
– Бо так i е, – сказала Четта. – І оцей мiстер Упертюх нарештi вирiшив, що настав час про це побалакати.
– Якась проблема з Аброю? Якщо так, розкажiть детальнiше. Судячи з останнього огляду, з нею все гаразд. Страшенно розвинута. Соцiальнi навички прегарнi. Мовнi навички вище даху. Те саме з читанням. Останнього разу, як вона була тут, вона читала менi «Алiгатори кругом повсюди»[112 - «Alligators All Around» (1962) – книжка з його серii читанок для малят автора й iлюстратора численних дитячих книжок Морiса Бернарда Сендака (1928—2012).]. Можливо, це механiчна пам’ять, але все одно прекрасно для дитини, якiй ще навiть трьох рокiв нема. А Люсi знае, що ви тут?
– Люсi й Четта, це одна банда, вони на мене напосiлися разом, – признався Девiд. – Люсi зараз вдома з Аброю, готують кекси для свята. Коли я звiдти йшов, кухня була схожою на пекло в бурю.
– То про що саме ми тут говоримо? Про те, що ви хочете, аби я приiхав на ii свято зi спостережно-оглядовою метою?
– Саме так, – сказала Четта. – Нiхто з нас не може сказати напевне, що щось вiдбудеться, але шансiв на це бiльше, коли вона буде збудженою, а вона вже дуже розхвильована майбутнiм святом. Прийдуть усi ii друзi з дитсадка, виступить там також i фокусник зi своiми магiчними трюками.
Джон висунув шухляду й дiстав жовтий блокнот[113 - З 1888 р. блокноти, записники, зошити в США зазвичай мають папiр жовтуватого кольору, який вважаеться комфортнiшим для очей.].
– Що саме там може вiдбутися, чого ви очiкуете?
Девiд зам’явся:
– Ну… це важко сказати.
Четта подивилася на нього прямо:
– Розказуй, каро. Тепер вже пiзно задкувати. – Тон у неi був легкий, майже грайливий, але Джону Далтону вона здалася занепокоеною. Вiн зрозумiв, що обое його вiзитерiв занепокоенi. – Почни з тiеi ночi, коли вона почала плакати не перестаючи.
5
Девiд Стоун вже десять рокiв викладав студентам американську iсторiю й iсторiю Європи ХХ столiття, тож вiн розумiвся на тому, як органiзувати розповiдь так, щоби важко було не побачити внутрiшню логiку подiй. Цю iсторiю вiн розпочав з повiдомлення, що те марафонське голосiння iхньоi маленькоi дочки припинилося майже зразу ж пiсля того, як другий авiалайнер увiгнався у Всесвiтнiй торговельний центр. Потiм вiн повернувся в часi до тих iхнiх снiв, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а вiн з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».
– У своему снi Люсi знайшла Абру в туалетi в лiтаку. А я в своему – в якомусь охопленому пожежею торговому закладi. Можете зробити власнi висновки з цiеi частини. Або нi. Як на мене, тi номери рейсiв здаються доволi промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумiю. – Вiн невесело розсмiявся, здiймаючи вгору руки, щоб потiм iх знову опустити. – Можливо, менi боязно зрозумiти.
Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року – i Абрин напад безупинного плачу – дуже добре.
– Дозвольте менi висловитися прямо. Ви вважаете, що ваша дочка, якiй тодi було лише п’ять мiсяцiв, якось передчувала тi атаки i якимсь телепатичним чином попередила про них вас?
– Так, – пiдтвердила Четта. – Викладено лаконiчно точно. Браво.
– Я розумiю, як воно звучить, – сказав Девiд. – Саме тому ми з Люсi про це не розводилися. Окрiм як Четтi, тобто. Люсi розповiла iй того ж вечора. Люсi розповiдае своiй Момо геть усе, – зiтхнув вiн. Кончетта подарувала йому холодний погляд.
– А у вас не було подiбного сновидiння? – спитав у неi Джон.
Вона похитала головою.
– Я була в Бостонi. Далеко вiд ii… ну, не знаю, як сказати… передавальних мож
Сторінка 46
ивостей?– Вже минуло майже три роки пiсля одинадцятого вересня, – сказав Джон. – Я припускаю, що вiдтодi вiдбувалися ще якiсь речi.
Багато чого вiдтодi вiдбувалося, i тепер, коли вiн спромiгся розповiсти про першу (i найнеймовiрнiшу подiю), Джон зрозумiв, що про решту йому буде розповiдати досить легко.
– Пiанiно. Це сталося наступного тижня. Ви знаете, що Люсi грае?
Джон похитав головою.
– Ну, вона грае. Ще з початковоi школи. Вона не видатна пiанiстка, нiчого такого, але грае насправдi добре. У нас «Фогель»[114 - «Vogel» («пташка», нiм.) – роялi i пiанiно, якi випускаються заснованою 1885 р. у Ляйпцигу фiрмою «Schimmel».], його iй подарували моi батьки на наше весiлля. Інструмент стоiть у вiтальнi, там само ранiше мiстився й Абрин манеж. Серед усього iншого я на Рiздво 2001-го подарував Люсi також збiрку пiсень «Бiтлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежi, бавлячись зi своiми iграшками, i слухала. З того, як вона посмiхалася, як перебирала нiжками, можна було зрозумiти, що iй подобалася та музика.
Джон на це нiчого не зауважив. Бiльшiсть дiтей люблять музику i показують свое задоволення вiд неi рiзними способами.
– У тiй збiрцi е всi хiти – «Хей, Джуд», «Ледi Мадонна», «Хай буде так», – але Абрi мiж ними найбiльше подобалася одна пiсенька, далебi не найзнаменитiша, яка називаеться «Тiльки не вдруге»[115 - «Not a Second Time» (1963) – пiсня авторства Джона Леннона i Пола МакКартнi, записана «Бiтлз» на iх другому альбомi «With the Beatles».]. Ви ii знаете?
– Так зразу й не згадаю, – вiдповiв Джон. – Упiзнав би, мабуть, якби почув.
– Вона ритмiчна, проте, на вiдмiну вiд бiльшостi швидких речей «Бiтлз», побудована не на звичному гiтарному акомпанементi, а на фортепiаннiй фразi. Це не зовсiм бугi-вугi, але доволi близько. Абра ii дуже полюбила. Вона не просто дригала нiжками, коли Люсi грала цю мелодiю, а фактично перебирала ними, нiби крутила педалi велосипеда. – Дейв заусмiхався своiм спогадам, нiби знову побачивши, як Абра лежить на спинi у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вмiе ходити, але вже танцюе у колисцi, немов якась королева дискотеки. – Інструментальний переграш там майже весь на фортепiано, i вiн простий, як мило. Лiва рука просто грае по однiй нотi. Усього iх там двадцять дев’ять – я порахував. Навiть дитина б зiграла. І наша дитина це зробила.
Брови Джона полiзли вгору, аж поки майже не зiйшлися з лiнiею волосся.
– Це почалося навеснi 2002 року. Ми з Люсi лежали в лiжку, читали. По телевiзору якраз iшов прогноз погоди, а його передають приблизно в серединi одинадцятигодинного випуску новин. Абра була у своiй кiмнатi – мiцно спала, наскiльки я розумiю. Люсi попрохала мене вимкнути телевiзор, оскiльки теж уже захотiла спати. Я клацнув пультом, i от тодi-то ми це почули. Фортепiанний переграш iз «Тiльки не вдруге», тi двадцять дев’ять нот. Ідеально зiгранi. Жодноi похибки, i пролунали вони з нижнього поверху. Доку, ми перелякалися до всирачки. Ми подумали, що хтось вдерся до нашого будинку, тiльки що ж то мiг бути за грабiжник, який затримався бiля пiанiно, щоби трiшки пограти «Бiтлз», перед тим як загарбати столове срiбло? Пiстолета я не маю, а моi ключки для гольфу стояли в гаражi, тож я вхопив найбiльшу, яка потрапила пiд руку, книжку i пiшов униз, щоб стятися з тим, хто б там вiн не був. Досить безглуздо, я знаю. Люсi я сказав, щоби вона тримала в руках телефон i зразу ж набрала 911, якщо закричу. Але там нiкого не було, i всi дверi були замкненi. До того ж клавiшi пiанiно були закритi кришкою.
– Я знову повернувся нагору i сказав Люсi, що нiчого й нiкого не знайшов. Тодi ми з нею пiшли поглянути на дитину. Не домовляючись, просто взяли й пiшли. Гадаю, ми вже розумiли, що це Абра, але нi Люсi, нi менi не хотiлося промовити цього щиро, вголос. Абра не спала, просто лежала в своiй колисцi й дивилася на нас. Знаете ж, як вони мудро дивляться отими своiми оченятами?
Джон знав. Так, нiби вони могли б розповiсти тобi всi таемницi всесвiту, якби тiльки вмiли балакати. Були часи, коли вiн вiрив, що так воно, либонь, i е, тiльки Бог влаштував свiт таким чином, що на той момент, коли дiти вже спроможнi на щось бiльше за гу-гу-га-га, вони про все те забувають, як ми вже через пару годин пiсля пробудження забуваемо нашi найяскравiшi сновидiння.
– Побачивши нас, вона заусмiхалася, а потiм заплющила очi й умить заснула. Наступноi ночi те саме трапилось знову. О тiй самiй порi. Тi самi двадцять дев’ять нот з вiтальнi… потiм тиша… потiм ми йдемо до кiмнати Абри i знаходимо ii без сну. Вона не соваеться, навiть соски не смокче, просто дивиться на нас крiзь гратки колиски. А тодi засинае.
– Це дiйсно правда, – промовив Джон. Не зовсiм перепитуючи, лише бажаючи уточнити. – Ви не в дурнi мене пошиваете.
Девiд вiдповiв без усмiшки:
– Ми вам дах нiчим не пошиваемо, навiть не намагаемося.
Джон обернувся до Четти:
– А ви самi це чули?
– Нi. Дозвольте Девiду закiнчити.
– Пару ночей нiчого не було, а тодi… пам’ятаете, як ви нам самi
Сторінка 47
азали, що секрет успiшного батькiвства полягае в плануваннi.– Звiсно.
То була головна нотацiя Джона Далтона новим батькам. Як ви збираетеся впоратися з нiчним годуванням? Складiть собi розпорядок, щоби хтось завжди був напоготовi й нiхто зайве не дратувався. Як ви збираетеся купати, годувати, одягати дитину i гратися з нею, щоби вона мала регулярний, а вiдтак i приемний для неi заведений режим? Складiть собi розпорядок. Створiть план. Ви знаете, що робити у надзвичайнiй ситуацii? Скажiмо, розвалилася колиска або дитина раптом чимсь вдавилася? Якщо ви маете план, ви впораетеся, i в дев’ятнадцяти випадках iз двадцяти все обернеться добре.
– Отже, саме це ми й зробили. Наступнi три ночi я спав на канапi навпроти пiанiно. Музика почалася на третю нiч, якраз коли я збирався лягати. Кришка на «Фогелi» залишалася закритою, я пiдбiг до пiанiно й пiдняв ii. Клавiшi не рухалися. Що мене не надто й здивувало, бо я вже почув, що звуки лунають не з пiанiно.
– Перепрошую?
– Музика звучала вище iнструмента. Нiзвiдки. На той час Люсi вже була в кiмнатi Абри. До того ми нiчого iй не казали, надто ми були ошелешенi, але цього разу були вже готовi. Люсi попрохала Абру зiграти знову. Якусь мить було тихо… а потiм вона зiграла. Я стояв так близько, я мiг би тi ноти мало не з повiтря вихоплювати.
Тиша запала в кабiнетi Джона Далтона. Вiн перестав писати в своему блокнотi. Четта дивилася на нього серйозно. Нарештi вiн промовив:
– І це так i продовжуеться?
– Нi. Люсi тодi посадила Абру собi на колiна i сказала iй, щоб вона бiльше нiколи не грала вночi, бо ми через це не можемо спати. І вiдтодi це припинилося. – Вiн помовчав, щось нiби зважуючи. – Майже припинилося. Якось, приблизно по трьох тижнях, ми почули ту музику знову, але тепер дуже тихенько i нагорi цього разу. З ii кiмнати.
– Вона грала для себе, – сказала Кончетта. – Вона прокинулася… i не могла вiдразу заснути знову… отже, й зiграла собi маленьку колискову.
6
Якось пiсля полудня в понедiлок, десь через рiк пiсля падiння Веж-Близнюкiв, Абра, – тепер уже ходяча i з впiзнаваними словами, що почали вигулькувати з-помiж ii ледь не безупинного лепету, – злегка похитуючись, пiдiйшла до переднiх дверей i гепнулась там на дупку зi своею улюбленою лялькою в пеленi.
– У тебе там гнiздечко, милесенька? – запитала Люсi. Вона, сидячи за пiанiно, якраз грала регтайм Скотта Джоплiна[116 - Scott Joplin (1868—1917) – пiанiст i композитор, афроамериканець, який створив регтайм, жанр «рваноi», синкопованоi музики, з якого пiзнiше розвинулися джаз, бугi-вугi, рок-н-рол тощо.].
– Тато! – оголосила Абра.
– Сонечко, тато не приiде додому ранiше вечерi, – сказала Люсi, але вже за п’ятнадцять хвилин на пiд’iзнiй алеi зупинилася «Акура» i з машини вилiз Дейв, витягуючи вслiд за собою портфель. Сталася аварiя на магiстральному водогонi, що вiв до будiвлi, де вiн викладав свiй предмет по понедiлках-середах-п’ятницях, тож усi заняття вiдмiнили.
– Менi про це розповiдала Люсi, – сказала Кончетта, – але я, звiсно ж, знала i про напад плачу одинадцятого вересня, i про фантомне пiанiно. Я зiбралася iхати до них десь за пару тижнiв по тому. Наказала Люсi нi слова не казати Абрi про мiй вiзит. Але Абра вже знала. Вона всiлася перед дверима за десять хвилин до мого з’явлення. Люсi спитала в неi, хто прийде, i Абра iй вiдповiла: «Момо».
– Вона робить багато таких речей, – сказав Девiд. – Не завжди, коли приходить хтось, але якщо це той, кого вона знае i любить… майже завжди.
Наприкiнцi весни 2003 року Люсi знайшла дочку в батькiвськiй спальнi, та тягнула на себе другу шухлядку Люсiного комода.
– Гро! – сказала мала матерi. – Гро, гро!
– Я не розумiю тебе, сонечко, – сказала Люсi, – але можеш поритися у шухлядi, якщо тобi хочеться. Там тiльки стара бiлизна i залишки косметики.
Проте Абра на позiр не виявила iнтересу до шухляди; навiть не зазирнула туди, коли Люсi ii витягла, щоб показати, що всерединi.
– Позау! Гро! – А тодi, глибоко зiтхнувши: – Ма, гро позау!
Батьки нiколи не можуть цiлком навчитися дитячоi мови – не вистачае часу, – хоча бiльшiсть ii розумiе на якомусь рiвнi, тож Люсi врештi-решт второпала, що ii дочку цiкавить не вмiст комода, а щось поза ним.
Заiнтригована, вона його вiдсунула. Абра миттю кинулась у промiжок, Люсi, побоюючись, що там може бути пил, а то й навiть комахи якiсь чи миша, зробила порух вхопити дочку ззаду за сорочку, але схибила. Не встигла вона вiдтягти комод на вiдстань достатню, щоби протиснутися туди самiй, як Абра вже тримала в руцi двадцятидоларову банкноту, яка була знайшла колись собi щiлину, куди завалитися, мiж поверхнею комода i нижнiм краем дзеркала.
– Диви! – радiсно вигукнула мала. – Гро! Моi гро!
– Ба нi, – сказала Люсi, вихоплюючи банкноту з дитячого кулачка, – дiти не мають грошей, бо грошi iм не потрiбнi. Але ти щойно заробила собi рiжок морозива.
– Мо’озиво! – закричала Абра. – Мое мо’озиво!
– Розкажи тепер доктору Джону про мiсiс Джадкiнс, – сказав Девiд. – Тодi ти о
Сторінка 48
обисто була присутня.– Дiйсно, була, – кивнула Кончетта. – Це трапилося у вiкенд пiсля Четвертого липня.
Влiтку 2003 року Абра вже почала говорити бiльш-менш повноцiнними реченнями. Кончетта приiхала до Стоунiв на весь вiкенд. У недiлю, шостого липня, Дейв поiхав до «7-Одинадцять» купити канiстру «Блакитного носорога»[117 - «7-Eleven» – заснована 1927 р. мережа супермаркетiв, яка сьогоднi охоплюе 16 краiн, назва означае, що цi крамницi працюють з 7:00 до 23:00 без вихiдних; «Blue Rhino» – компактнi газовi балони для гриля, якi випускае (обмiнюе порожнi на повнi) заснована 1994 р. однойменна компанiя.] для барбекю на задньому подвiр’i. Абра гралася з кубиками у вiтальнi. Люсi з Четтою були в кухнi, хтось з них перiодично ходив поглянути на Абру, щоби пересвiдчитися, що вона не вирiшила витягти з розетки й пожувати штепсель телевiзора або вилiзти на Диванну гору. Але Абра не виявляла iнтересу до такоi дiяльностi; вона захоплено вибудовувала зi своiх пластикових малечих кубикiв щось схоже на Стоунхендж[118 - Stonehenge – кам’яна споруда ритуально-астрономiчного призначення епохи неолiту й бронзи в Англii, яка складаеться з кiлькох кiл поставлених вертикально високих каменiв.].
Люсi з Четтою вивантажували посудомийну машину, коли Абра раптом почала кричати.
– Крик був такий, нiби вона помирае, – сказала Четта. – Ви ж знаете, яким таке лячним бувае, еге ж?
Джон кивнув. Вiн знав.
– Бiгати в моему вiцi не вельми природно, але того дня я помчала, мов та Вiлма Рудолф[119 - Wilma Glodean Rudolph (1940—1994) – легкоатлетка, афроамериканка, у 1960-х була рекордсменкою свiту, трикратною олiмпiйською чемпiонкою з бiгу.]. Випередила Люсi до вiтальнi на пiвдистанцii. Я була настiльки переконана, що дитя поранилося, що пару секунд насправдi бачила кров. Але з дiвчинкою було все гаразд. У фiзичному сенсi принаймнi. Вона пiдбiгла до мене й обхопила руками мене за ноги. Я ii пiдхопила. Тодi вже поряд зi мною опинилася й Люсi, i ми зумiли бодай трохи заспокоiти Абру. «Ваннi! – промовила вона. – Момо, поможи Ваннi! Ваннi упала!» Я не знала, хто така Ваннi, але знала Люсi – Ванда Джадкiнс, ледi, яка живе на тiй же вулицi навпроти них.
– Ванда – улюблена сусiдка Абри, – пояснив Девiд, – бо вона пече коржики i зазвичай приносить Абрi один, iз виписаним на ньому ii iменем. То родзинками викладеним, то глазур’ю. Вона вдова. Живе сама.
– Тож ми пiшли через вулицю, – продовжила Четта. – Я попереду, а Люсi з Аброю на руках. Я постукала. Нiхто не вiдповiдае. А Абра каже: «Ваннi в iдальнi! Поможи Ваннi, Момо! Поможи Ваннi, мамо! Вона поранилася, i з неi тече кров!»
– Дверi виявилися незамкненими. Ми увiйшли. Перше, що я почула, був запах пiдгорiлих коржикiв. Мiсiс Джадкiнс лежала в iдальнi на пiдлозi, бiля розсувноi драбинки. У руцi вона так i тримала ганчiрку, якою була витирала карниз, i кров там була, авжеж – цiла калюжка навкруг ii голови, немов нiмб. Я подумала тодi, що iй кiнець – дихання не видно було, – але Люсi знайшла пульс. Падiння призвело до трiщини зводу черепа, а також трапився невеличкий крововилив у мозок, але вже наступного дня вона прийшла до тями. Вона буде на Абриному днi народження. Ви можете з нею познайомитися, якщо приiдете. – Вона подивилася на педiатра Абри Стоун рiшуче. – Лiкар невiдкладноi допомоги сказав, що, якби вона пролежала так трiшки довше, вона б або померла, або залишалася довiку у вегетативному станi… що значно гiрше за смерть, на мою скромну думку. У всякому разi, наша дитина врятувала iй життя.
Джон кинув ручку на блокнот.
– Навiть не знаю, що тут можна сказати.
– Є ще багато всякого, – сказав Девiд, – але iншi подiбнi речi важко полiчити. Можливо, через те, що ми з Люсi вже якось до них звикли. Так, я гадаю, як люди iнколи звикають до життя з дитиною, що народилася слiпою. Тiльки в нашому випадку це майже повна тому протилежнiсть. Менi здаеться, ми знали про щось таке в нiй навiть iще до одинадцятого вересня, майже вiд першого дня, коли привезли ii зi шпиталю додому. Це немов…
Переводячи дух, вiн задивився на стелю, нiби шукаючи там натхнення. Кончетта стиснула йому руку.
– Продовжуй. Вiн принаймнi не погукав людей з сачками, поки що.
– Гаразд, у нас нiби якийсь вiтер безупинно вiе крiзь хату, лишень неможливо його фiзично вiдчути або побачити, що вiн робить. Я не перестаю очiкувати, що ось-ось почнуть штори здиматися i картини позлiтають зi стiн, тiльки все залишаеться на мiсцi. Втiм, iншi речi вiдбуваються. Три- чотири рази на тиждень – iнколи два-три рази на день – вибивае електричнi запобiжники. Ми викликали двох рiзних електрикiв на чотири рiзнi такi оказii. Вони перевiряли проводку i казали нам, що все з нею якнайкраще. Бувае, ми спускаемося вранцi донизу, а там подушки з дивана i крiсел валяються на пiдлозi. Ми привчаемо Абру прибирати своi iграшки перед тим, як iти до лiжка, i, якщо тiльки вона не надто втомилася i капризуе, вона ретельно це робить. Але iнколи коробка вранцi знову виявляеться вiдкритою i деякi з iграшок лежать на пiдлозi. Зазви
Сторінка 49
ай кубики. Вона iх любить найдужче.Вiн на мить замовк, тепер дивлячись на таблицю для перевiрки зору на дальнiй стiнi. Джон подумав, що Кончетта зараз його пiджене, щоби продовжував, але вона сидiла мовчки.
– Гаразд, це вже абсолютно дико, але я присягаюся, що це було насправдi. Одного вечора ми ввiмкнули телевiзор, а там «Сiмпсони» геть по всiх каналах. Абра реготала так, нiби утнула найграндiознiший у свiтi жарт. Люсi ледь не звихнулася. Вона iй сказала: «Абро Рафаело Стоун, якщо це твоя витiвка, припини це негайно». Люсi майже нiколи не виявляе до неi суворостi, а коли це iнколи трапляеться, Абра буквально ридае, що трапилось i того вечора. Я вимкнув телевiзор, а коли ввiмкнув його знову, там все уже було нормальним. Я мiг розповiсти вам ще про пiвдесятка iнших речей… iнцидентiв… феноменiв… але бiльшiсть з них такi дрiбнi, що iх ледь зауважуеш. – Вiн знизав плечима. – Як я вже казав, до всього звикаеш.
Джон сказав:
– Я приiду на день народження. Пiсля всього цього хiба мене могло б щось утримати?
– Можливо, нiчого не станеться, – сказав Дейв. – Пам’ятаете ту стару загадку – як зробити так, щоб перестав протiкати кран, ге? Викликати сантехнiка.
Кончетта фиркнула:
– Якщо ти дiйсно в це вiриш, хлопчику-синку, гадаю, ти матимеш сюрприз. – А тодi до Далтона: – Зуба собi було б легше видерти, анiж привести його сюди.
– Дай собi спокiй, Момо, – почали займатися червоним кольором щоки Девiда.
Джон зiтхнув. Вiн вiдчував антагонiзм мiж цими двома й ранiше. Причини вiн не знав – можливо, то було щось на кшталт змагання за Люсi, – але йому не хотiлося, щоби воно вiдкрито виплеснулося саме зараз. Ця неймовiрна справа перетворила iх на тимчасових союзникiв, тож вiн бажав iх ними й залишити.
– Припинiть гризтися. – Вiн промовив це достатньо рiзко, щоб вони вiдiрвалися поглядами одне вiд одного i подивилися на нього, здивованi. – Я вам вiрю. Я нiколи не стикався нi з чим i зблизька подiбним…
Чи стикався? Вiн завмер, згадавши свiй загублений годинник.
– Доку? – мовив Девiд.
– Перепрошую. Тямку втратив.
На це вони обое заусмiхалися. Знову союзники. Добре.
– Тим не менше, нiхто не кликатиме людей у бiлих халатах. Я обох вас сприймаю як врiвноважених осiб, не схильних до iстерii чи галюцинацiй. Я б, можливо, припустив, що тут винна якась дивна форма синдрому Мюнхгаузена, якби тiльки одна особа розповiдала менi про такi… такi паранормальнi явища… але ж нi. Вас аж трое. З чого постае питання, що б ви хотiли, аби я зробив?
Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.
– Оглянули ii, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворiе…
Червоне забарвлення, яке було почало спливати з Девiдових щiк, повернулося знову. Спалахнуло знову.
– Абра не хвора, – гиркнув Девiд.
Четта обернулася до нього:
– Cristo! Я сама знаю. Ти даси менi закiнчити?
Дейв здiйняв угору руки, набравши страстотерпницького виразу.
– Вибач, вибач, вибач.
– Просто не затикай менi рота, Девiде.
Втрутився Джон:
– Дiтки, якщо ви так рiшуче налаштованi на суперечку, я буду змушений спрямувати вас до Тихоi кiмнати[120 - 1. Убезпечене вiд пiдслуховування примiщення для таемних переговорiв. 2. Звукоiзольована кiмната в психiатричних закладах для агресивних пацiентiв.].
Кончетта зiтхнула:
– Це такий стрес. Для всiх нас. Пробач, Дейвi, я скористалася не тим словом.
– Не варто вибачень, cara[121 - Дорога (iтал.).]. У цiй справi ми разом.
Вона коротко усмiхнулась:
– Так. Так, ми разом. Докторе Далтон, огляньте ii, як би ви оглянули будь-яку дитину з недiагностованими симптомами. Це все, чого ми просимо, i, я гадаю, наразi цього буде достатньо. Можливо, у вас з’являться якiсь iдеi. Я на це сподiваюся. Розумiете…
Вона обернулася до Девiда Стоуна з таким безпорадним виразом, який, либонь, був дуже рiдкiсним для цього обличчя, подумав Джон.
– Ми боiмося, – сказав Девiд. – Я, Люсi, Четта… ми переляканi на смерть. Не ii боiмося, а за неi. Тому що вона ж iще таке маля, розумiете? Що, як ця ii сила… я не знаю, як це по-iншому можна назвати… що, як вона iще не сягнула свого пiку? Що, як вона iще продовжуе зростати? Що нам робити потiм?.. Я не знаю…
– Знае вiн, – мовила Четта. – Вона може проявити норов i завдати якоiсь шкоди собi або комусь iншому. Я не знаю, наскiльки це ймовiрно, але думаю, що таке може трапитися… – вона торкнулася Джоновоi руки. – Це жахливо.
7
Ден Торренс знав, що житиме у баштовiй кiмнатi «Гелен Рiвiнгтон Хаусу», вiд тiеi митi, як побачив свого старого друга Тонi, котрий махав йому рукою з ii вiкна, яке на другий погляд виявилося забитим дошками. Вiн запитав про цю кiмнату в мiсiс Клаузен, головноi управительки «Рiвiнгтону», вже мiсяцiв за шiсть по тому, як почав працювати в хоспiсi прибиральником/санiтаром… i неофiцiйним доктором за викликом. Зрозумiло, разом зi своiм вiрним колегою Аззi.
– Та кiмната вiд стiни до стiни суцiльне смiттезвалище, – проголосила мiсiс Клаузен. Жiнка за шiстдесят з неправдоподiбно рудим волоссям. Володар
Сторінка 50
а саркастичного, часто лайливого рота, вона водночас була меткою i доброзичливою адмiнiстраторкою. І навiть краще – з точки зору наглядовоi ради «ГРХ» – вона була надзвичайно ефективною збиральницею коштiв у фонд закладу. Ден не мав цiлковитоi певностi, чи подобаеться вона йому, але поваги до неi вiн набув.– Я сам там все розчищу. У свiй вiльний час. Краще ж буде, якщо я житиму прямо тут, як ви гадаете? Напохватi.
– Деннi, скажи менi одну рiч. Яким чином у тебе так добре виходить те, що ти робиш?
– Я й сам насправдi не знаю.
Це була бодай наполовину правдива вiдповiдь. Можливо, навiть на сiмдесят вiдсоткiв. Вiн прожив iз сяйвом усе життя, але досi його не зрозумiв.
– Прiч мотлох, у тiй баштицi спекотно влiтку, а взимку там холодно так, що й мiдний шимпанзе вiдморозить собi яйця.
– Це справа поправна, я можу ректи, – зауважив Ден.
– Не треба менi розповiдати про твiй ректум, – мiсiс Клаузен критично втупилася в нього поверх своiх окулярiв-половинок. – Якби в наглядовiй радi дiзналися, що я тобi тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тiй фiлii, що аж у Нешуа. Туди, де рожевi стiни й заяложений Мантованi[122 - Annunzio Paolo Mantovani (1905—1980) – британський диригент iталiйського походження, аранжувальник-новатор, керiвник власного оркестру легкоi музики, що вiдзначався надзвичайно солодкавим звучанням струнних iнструментiв.], – фиркнула вона. – Доктор Сон, треба ж таке.
– Я не е доктором, – промовив Ден сумирно. Вiн уже зрозумiв, що отримае бажане. – Доктор у нас Аззi. А я всього лише його асистент.
– Аззi всього лише к-херам простий кiт, – проказала вона. – Сраний-драний приблуда, який примандрував сюди з вулицi, i його приластили нашi гостi, якi тепер вже вiдiйшли до Великого Хтозна-Що. Все, чим вiн переймаеться, це щоб була повною двiчi на день його миска «Фрiскiз».
На це Ден нiчого не вiдповiв. Не було в цьому потреби, бо вони обое знали, що то неправда.
– Я гадала, у тебе абсолютно прекрасне житло на Елiот- стрит. Полiн Робертсон вважае, що сонце сяе прямо в тебе з дiрки в срацi. Я знаю, бо спiваю разом з нею в церковнiм хорi.
– А який ваш улюблений гiмн? – спитав Ден. – «Якого к-херам гарного друга ми маемо в Ісусi»?
Вона продемонструвала йому те, що у Ребекки Клаузен можна було вважати за усмiшку:
– Нiчого сказати, дуже красиво. Вичищай ту кiмнату. Селися. Проводь туди кабельне, встановлюй квадрофонiчну аудiосистему i мiнi-бар. Яка менi збiса рiзниця, я ж усього лише бос.
– Дякую, мiсiс К.
– О, та не забудь про електрообiгрiвач, гаразд? Гарненько пошукай, чи не знайдеш десь на надвiрному розпродажу такого, щоби був з добряче обстрiпаним дротом. Спали к-херам якоiсь холодноi лютневоi ночi весь цей будинок. Тодi вони зможуть звести нове цегляне одоробало, щоби пасувало отим викидням обабiч нас.
Ден виструнчився й скинув тильним боком долоню собi до лоба в пародiйному британському салютi.
– Як накажете, бос.
Вона махнула на нього рукою:
– Забирайся геть звiдси, поки я не передумала.
8
Вiн таки придбав обiгрiвач, але дрiт при ньому не був обстрiпаним i сам вiн був того типу, що, перекинувшись, моментально вимикаеться. Про бодай якийсь кондицiонер у баштовiй кiмнатi на третьому поверсi не варто було i мрiяти, проте пара встановлених у прочинених вiкнах вентиляторiв з «Волмарту»[123 - «Walmart» – заснована 1962 р. найбiльша в свiтi мережа унiвермагiв i магазинiв-складiв дешевих цiн.] створювали приемний протяг. Все одно вдень улiтку там було доволi спекотно, але Ден там удень майже не бував. А лiтнi ночi в Нью-Гемпширi зазвичай прохолоднi.
Бiльшостi речей, якими перше була завалена ця кiмната, вiн позбавився, але залишив собi велику чорну дошку з тих, що використовують у початкових класах, яку вiн знайшов там приставленою до стiни. П’ятдесят, а може, й бiльше рокiв вона ховалася за важко понiвеченим залiзяччям древнiх крiсел-вiзкiв. Ця класна дошка стала йому в пригодi. Вiн записував на нiй iмена пацiентiв хоспiсу проти номерiв iхнiх кiмнат, стираючи iмена тих людей, якi вже вiдiйшли, i додаючи до списку iмена нових, якi щойно надiйшли. Навеснi 2004 року на дошцi було тридцять два пацiенти. Десять мiстилися у «Рiвiнгтонi-1» i дванадцять у «Рiвiнгтонi-2» – це були тi бридкi цеглянi флiгелi обабiч будинку у вiкторiанському стилi, в якому колись знаменита Гелен Рiвiнгтон жила й писала своi зворушливi романи пiд трепетним псевдонiмом Жаннетт Монпассе. Решта пацiентiв мiстилися на двох поверхах пiд Деновою тiснуватою, але вигiдною квартиркою в баштi.
«А чи уславилася мiсiс Рiвiнгтон ще чимось, окрiм написання поганих романiв?» – запитав Ден у Клодет Альбертсон невдовзi по тому, як почав працювати у хоспiсi. Вони з нею якраз задовольняли свою бридку звичку на майданчику для курцiв. Клодет – життерадiсна афроамериканка, професiйна медсестра в штатi з плечима лiвого пiвзахисника Нацiональноi футбольноi лiги, – закинувши назад голову, розреготалася.
– Ще б пак! Тим, що залишила цьому мiс
Сторінка 51
у здоровезну купу грошей, милесенький! А також пожертвувала цей дiм, звiсно. Бо вважала, що старi люди мусять мати таке мiсце, де б вони могли померти з гiднiстю.І бiльшостi з них це дiйсно вдавалося у «Рiвiнгтон Хаусi». Ден – за асистування Аззi – брав у цьому участь. Вiн вважав, що знайшов власне покликання. Цей хоспiс тепер вчувався йому домом.
9
Вранцi того дня, коли надвечiр мусило вiдбутися святкування дня народження Абри, Ден, вставши з лiжка, побачив, що всi iмена з його чорноi дошки стерто. Замiсть них великими, хитливими лiтерами було написано едине слово:
hELL?
Ден ще довгенько сидiв у трусах на краю лiжка i просто дивився. Потiм пiдвiвся i поклав долоню на тi лiтери, трохи iх змазавши, сподiваючись на сяйво. Бодай на маленьку iскру. Нарештi вiн прибрав долоню i, витираючи з неi крейдяний пил собi об голе стегно, промовив:
– І тобi привiт… – А потiм: – Тебе часом звуть не Абра?
Нiчого. Вiн накинув халат, взяв мило й рушник i пiшов униз, до службового двомiсного душу. Повернувшись назад, вiн пiдiбрав знайдену при цiй же дошцi фетрову стирку i почав витирати те слово. На пiвдорозi чиясь думка
«тато каже, у нас будуть повiтрянi кульки»
надiйшла йому, i вiн зупинився, чекаючи на щось iще. Утiм, бiльше не прийшло нiчого, тож вiн закiнчив витирати дошку, а потiм почав вiдновлювати на нiй iмена i номери кiмнат, зазираючи до актуального на той понедiлок облiкового списку. Повертаючись опiвднi до себе нагору, вiн майже очiкував, що все буде з дошки стерто знову, i замiсть iмен i номерiв на нiй з’явиться оте hELL?, але все на нiй було таким самим, як вiн його залишив.
10
Святкування дня народження Абри вiдбувалося на задньому подвiр’i Стоунiв на затишному, порослому травою просторi, де тiльки-но почали розквiтати кiлька яблунь i кизилових дерев. При пiднiжжi двору стояла сiтчаста огорожа з хвiрткою на висячому кодовому замку. Огорожа буда вiдверто негарною, але нi Девiд, нi Люсi тим не переймалися, бо поза нею текла рiчка Сако[124 - Saco – рiчка завдовжки 219 км, що витiкае з Бiлих гiр у штатi Мейн i впадае в Атлантичний океан.], що вихилясами прокладала собi шлях на пiвденний схiд через Фрейжер, Пiвнiчний Конвей i кордон штату в сусiднiй Мейн. Малих дiтей i рiчки треба розмежовувати, вважали Стоуни, особливо навеснi, коли iхня Сако вслiд за таненням снiгу ставала широкою i бурхливою. Мiсцевий тижневик кожного року повiдомляв щонайменше про одного втопленика.
Сьогоднi в дiтей було чим зайнятися на галявинi. Єдина органiзована дiяльнiсть, на яку вони пiддалися, була коротким туром гри «Роби, як я», але цi дiти вже були того вiку, який цiлком дозволяв iм бiгати (а декому й качатися) по травi, мавпами видиратися на Абринi iгровi риштовання, повзати крiзь «Веселi Тунелi», якi Девiд установив разом з парою iнших батькiв, та ляскати по повiтряних кулях, що плавали тепер повсюди. Всi кульки були жовтими (оголошений Аброю ii улюблений колiр), i було iх там, як це мiг засвiдчити Джон Далтон, щонайменше сiмдесят. Вiн особисто допомагав iх надувати Люсi з ii бабцею. Як для жiнки ii вiку, Четта мала розкiшний набiр легенiв.
Включно з самою Аброю, там було дев’ятеро малюкiв, i оскiльки з кожним прийшов щонайменше хтось один iз батькiв, дорослого догляду за ними вистачало. На заднiй верандi стояли садовi крiсла, тож коли свято набрало крейсерського темпу, Джон всiвся в одно з них поряд iз празниково вбраною в дизайнерськi джинси i светрик з написом НАЙКРАЩА В СВІТІ БАБЦЯ Четтою. Вона якраз пригощалася вiд величезного кусня святкового торта. Джон, який за зиму набрав кiлька фунтiв зайвого баласту, обмежився одним рiжком суничного морозива.
– Не уявляю, куди воно у вас влазить, – сказав вiн, киваючи на стрiмко зникаючий торт на ii паперовiй тарiлцi. – На вас i тiла нема. Ви нiби навощена ниточка.
– Може, й так, caro, але в мене порожнiй ножний протез, – вона обвела поглядом розгуляних дiтей i видала глибоке зiтхання. – Як же менi б хотiлося, аби моя дочка дожила, щоби це побачити. Не так вже й багато в мене печалей, але це одна з них.
Джон вирiшив не ризикувати заглибленням у цей ухил в розмовi. Мати Люсi загинула в автомобiльнiй катастрофi, коли Люсi була ще меншою за Абру. Вiн це знав з iхньоi сiмейноi анкети, яку Стоуни заповнювали разом.
Проте Четта сама повернула розмову в iнший бiк.
– Знаете, що менi подобаеться в них у цьому вiцi?
– Звiдки? – Джоновi вони подобалися у будь-якому вiцi… принаймнi до того, як сягали чотирнадцяти рокiв. Коли iм виповнюеться чотирнадцять, iхнi залози вмикаються на гiпердрайв i бiльшiсть з них вiдчувають себе зобов’язаними наступнi п’ять рокiв бути зухвалими шмаркачами.
– Погляньте на них, Джоннi. Це дитяча версiя отiеi картини Едварда Гiкса «Миролюбне королiвство»[125 - Edward Hicks (1780—1849) – американський художник-наiвiст, проповiдник релiгiйноi Спiлки друзiв (квакерiв); на його картинi «Миролюбне королiвство» (1834) зображенi дiти, що мирно граються серед хижих звiрiв, а на задньому планi – бiлi колонiс
Сторінка 52
и разом з iндiанцями.]. У нас тут шiсть бiлих – звичайно, а як iнакше, це ж Нью-Гемпшир, – але також ми маемо двох чорних i одну казково вродливу американочку корейського походження, яка могла б демонструвати моделi одягу в каталозi Ганни Андерсон[126 - Hanna Andersson – шведська емiгрантка, яка 1983 р. заснувала в США сiмейну компанiю з дизайну i виробництва iграшок та дитячого й жiночого одягу з безпечних, натуральних матерiалiв.]. Ви знаете оту пiсню, що ii спiвають у недiльнiй школi, де такi слова: «Чорний i бiлий, жовтий i червоний, у Його очах кожен з них коштовний». От таке ми й маемо тут зараз. Двi години, а жодне з них не пiдняло на iншого кулака, не штовхнуло злiсно.Джон, котрий бачив достобiса малят, якi брикалися, штовхалися, били й кусали iнших, вiдповiв усмiшкою, в якiй цинiзм i жаль перебували в точно дозованому балансi.
– Я й не очiкував би чогось iншого. Всi вони вiдвiдують заклад «Малi приятелi». Це елiтний денний дитсадок у цiй окрузi, i цiни вони там гилять елiтнi. Це означае, що iхнi батьки всi належать щонайменше до вищого середнього класу, всi з дипломами коледжiв, i всi практикують заповiт «У погодженнi й злагодi». Цi дiти – просто одомашненi соцiальнi тварини.
На цiм Джон замовк, бо вона вже на нього хмурилася, але вiн мiг продовжити й далi. Мiг би сказати, що приблизно до семи рокiв – так званого свiдомого вiку – вони залишаються емоцiйними луна-камерами. Якщо вони ростуть поряд з людьми, якi мiж собою погоджуються й нiколи не пiдвищують голосу, вони дiють так само. Якщо iх виховують зубастi горлодери… тодi…
Двадцять рокiв лiкування малюкiв (не кажучи вже про двiйко вирощених власних, якi тепер навчалися у добрих пiдготовчих школах гатунку «У погодженнi й злагодi») не зруйнували геть того романтичного душевного налаштування, з яким вiн був колись вирiшив спецiалiзуватися у педiатричнiй медицинi, хоча воно й притлумилося за всi цi роки. Можливо, дiти дiйсно приходять у цей свiт у сяйвi слави, як колись упевнено був проголосив Вордсворт[127 - William Wordsworth (1770—1850) – видатний англiйський поет-романтик; Доктор Джон мае на увазi його твiр «Ода: натяки на безсмертя, зi спогадiв про ранне дитинство» (1804).], але вони також серуть собi в штанцi, допоки не засвоять кращих навичок.
11
Срiблястi переливи – як тi дзвоники, що на пiкапi з морозивом, – задзеленчали в пополудневому повiтрi. Дiти обернулися на цей звук.
З пiд’iзноi алеi Стоунiв на галявину котився привiтний привид: юнак на неймовiрно завеликого розмiру триколiсному велосипедi. На хлопцевi були бiлi рукавички i яскравий костюм з кумедно широкими плечами. У петельцi одного лацкана стирчала бутоньерка завбiльшки як оранжерейна орхiдея. Штани на ньому (також величезного розмiру) наразi були пiдкоченi до колiн, щоб не заважали крутити педалi. Дзвоники звисали з рукоятей велосипедного керма, i вiн торкав iх одним пальцем. Велосипед хитався з боку на бiк, але не завалювався остаточно. На головi новоприбульця пiд величезним капелюхом-казанком коричневого кольору сидiла божевiльна синя перука. Позаду нього йшов Девiд Стоун, в однiй руцi вiн нiс велику валiзу, а в iншiй – складаний столик. Вигляд Дейв мав знiчений.
– Агов, дiти! Агов, дiти! – закричав чоловiк на трайку. – Нумо до мене, нумо у коло, бо наше шоу починаеться скоро!
Двiчi гукати було зайве; дiти всiею зграею зi смiхом i криками вже бiгли назустрiч велосипеду.
До Джона з Четтою приедналася Люсi, сiвши, вона виставила нижню губу i з кумедним «хух» здула собi з очей пасмо волосся. На пiдборддi в неi була цятка шоколадноi глазурi.
– Хтозна, що за фокусник. Вiн вуличний артист, пiд час лiтнього сезону працюе у Фрейжерi й Пiвнiчному Конвеi. Дейв побачив оголошення в якiйсь з отих безкоштовних газет, той показав йому, що вiн умiе, i Дейв його найняв. Хлопця звуть Реджi Пелатир, хоча вiн волiе виступати як Великий Мiстерiо. Ну от, подивимося, чи довго вiн зможе утримувати iхню увагу, коли всi вони вже так зблизька роздивилися на цей його фантастичний трайк. Я гадаю, хвилини три щонайбiльше.
Джоновi подумалося, що тут вона може помилятися. Своею добре продуманою появою хлопець уже захопив уяву малюкiв, i перука на ньому було радше кумедною, анiж лячною. На його веселому обличчi не малося слiдiв гриму, i це також було добре. Клоунiв, на думку Джона, завжди переоцiнюють. Дiтей молодших за шiсть рокiв вони лякають до всирачки. Старшi дiти вважають iх нудними.
«Ох, та ти сьогоднi в жовчному настроi».
Можливо, тому, що вiн сюди приiхав налаштований побачити якiсь дивовижнi чудасii, а нiчого такого не оприявнилося. На його око, Абра здавалася абсолютно ординарним дитинчам. Либонь, грайливiшою за бiльшiсть, але благодушна моторнiсть, схоже, пануе в цiй родинi. Тобто, окрiм таких випадкiв, як тодi, коли одне на одного огризалися Четта з Дейвом.
– Не недооцiнюйте дiапазон уваги малечi, – нахилився вiн повз Четту i витер салфеткою плямку шоколадноi глазурi з пiдборiддя Люсi. – Якщо в нього е бодай якась програма, вiн триматиме iх щон
Сторінка 53
йменше хвилин з п’ятнадцять. А може, й двадцять.– Якщо вона в нього е, – скептично вiдгукнулася Люсi.
Як виявилося, Реджi Пелатир, вiн же Великий Мiстерiо, таки мав програму, i то вельми добру. Поки вiрний асистент, сердега Дейв, розкладав його столик i вiдкривав валiзу, Мiстерiо запропонував дiвчинцi-призвiдницi свята i ii гостям краще роздивитися його квiтку. Коли вони пiдтягнулися ближче, квiтка почала вистрiлювати просто iм в обличчя водою: спершу червоною, потiм зеленою, потiм блакитною. Малеча репетувала цукристо-заразливим смiхом.
– А тепер, хлопчики та дiвчатка… оух! Аах! Воно лоскочеться!
Вiн витяг зi свого капелюха-казанка бiлого кролика. Дiти ахнули. Мiстерiо передав кролика Абрi, та його погладила i без нагадувань передала далi. Кролику, схоже, це було звичним. Можливо, подумав Джон, перед шоу йому згодовують парочку вимочених у валiумi зерняток. Остання дитина вiддала кролика Мiстерiо, той посадовив тваринку назад до свого капелюха, майнув над капелюхом рукою, а тодi показав дiтям його нутро. Окрiм зробленоi з американського прапора пiдкладки, всерединi не виявилося нiчого.
– Куди сховався зайчик? – запитала маленька Сузi Сунь- Бартлет.
– У твоi сни, любонько, – вiдповiв Мiстерiо. – Цiеi ночi вiн скакатиме там. А тепер, хто хоче собi чарiвний шалик?
Всi, i хлопчики i дiвчатка, закричали: «Я, я, я». Мiстерiо почав просто в себе з кулака витягати i розадвати шалики. Далi пiшли iншi трюки, i то у скорострiльному темпi. За годинником Далтона, дiти iз зачудованими очима пiвколом простояли перед Мiстерiо щонайменше двадцять п’ять хвилин. А тiльки-но в аудиторii стали помiтними першi ознаки неуважливостi, Мiстерiо почав закруглятися. Зi своеi валiзи (яка, коли вiн ii продемонстрував, виявилася такою ж порожньою, як i його капелюх) вiн видобув п’ять тарiлок i пожонглював ними, одночасно спiваючи «Щасливого тобi дня народження». Пiсню пiдхопили всi дiти, а Абра мало не злiтала в повiтря вiд щастя.
Тарiлки повернулися до валiзи. Вiн знову показав ii дiтям, аби вони побачили, яка вона порожня, а потiм видобув з неi пiвдюжини ложок. Ложки вiн примудрився пiдвiшувати собi на обличчя, закiнчивши тим, що одна з них звисала в нього з кiнчика носа. Дiвчинцi-хазяйцi свята цей трюк особливо сподобався; вона гепнулась на траву, регочучи, обнiмаючи себе за плечi в захопленнi.
– Абра теж вмiе таке робити, – сказала вона (в цей перiод вона волiла казати про себе в третiй особi, це було те, що Девiд називав ii власною «фазою Рiкi Гендерсона[128 - Rickey Henderson (1958) – знаменитий бейсболiст, володар титулу «Найцiннiший гравець» 1990 р.; також знаний тим, що називав себе в третiй особi.]»). – Абра може робити таке з льошками.
– От i добре, дiвчинко, – вiдповiв Мiстерiо. Вiн не звернув на це насправдi уваги, i тут Джон не мiг йому нiчим дорiкнути; хлопець щойно вiдпрацював напружене дитяче шоу, обличчя в нього, попри свiжий вiтерець з рiки, було червоним i мокрим вiд поту, а йому ще треба було красиво вiд’iхати, крутячи вгору пагорбом педалi свого надвеликого трайка.
Вiн нахилився й погладив Абру по головi рукою в бiлiй рукавичцi.
– Щасливого дня народження тобi, i дякую усiм вам, дiти, за те, що ви були такими ласкавими i…
Зсередини будинку голосно долинув мелодiйний передзвiн, не вельми несхожий на звуки тих дзвоникiв, що звисали з рукоятей триколiсного велосипеда, що годився б навiть Годзiллi[129 - Godzilla – фантастичний велетенський ящiр, герой однойменного японського фiльму 1954 р., який згодом став всесвiтньо вiдомим поп-культурним персонажем.]. Дiти тiльки раз озирнулися в тiм напрямку, перш нiж повернути голови назад, проводжаючи поглядами пана Мiстерiо, що педалював геть, але Люсi пiдвелася подивитися, що там упало в ii кухнi.
За двi хвилини вона вийшла знову надвiр.
– Джоне, – покликала вона. – Краще вам на це подивитися. Здаеться менi, це саме те, за чим ви до нас приiхали.
12
Джон, Люсi й Кончетта стояли в кухнi, безслiвно дивлячись вгору, на стелю. Жоден не обернувся, коли до них приеднався Девiд; вони були немов загiпнотизованi.
– Що… – почав було вiн, але вже й сам побачив, що там. – Свята срака.
І на це нiхто з них не вiдреагував. Девiд ще трохи подивився, намагаючись зрозумiти сенс побаченого, а потiм пiшов. Вiн повернувся за пару хвилин, ведучи за руку дочку. В iншiй Абра тримала повiтряну кульку. Поперек ii був, наче поясом, оперезаний шаликом, отриманим вiд Великого Мiстерiо.
Джон Далтон присiв перед нею, опустившись на одне колiно.
– Це ти зробила, сонечко?
То було запитання, вiдповiдь на яке йому вже була напевне вiдома, але вiн хотiв почути, що скаже сама дiвчинка. Вiн хотiв дiзнатися, наскiльки вона це усвiдомлюе.
Абра спершу втупилася у пiдлогу, де лежала шухляда, в якiй зберiгалося столове знаряддя. Ножi й виделки розлетiлися навкруги, коли шухляда вискочила зi свого гнiзда, але всi вони лежали там. Утiм, зовсiм iнше трапилося з ложками. Ложки звисали зi стелi, немов пiдтягнутi туди й утримуванi там якоюсь екзотич
Сторінка 54
ою магнетичною силою. Пара ложок зависли, легенько похитуючись, на горiшньому свiтильнику. Найбiльший ополоник бовтався на капотi витяжки над плитою.Всi дiти мають власнi механiзми самозаспокоення. Зi своеi довгоi практики Джон знав, що для бiльшостi таким слугуе безпечно засунутий до рота великий палець. Абра в цьому сенсi трохи вiдрiзнялася. Вона прикрила нижню частину обличчя правою рукою i долонькою терла собi губи. У результатi ii слова звучали приглушено. Джон прибрав ii руку – делiкатно.
– Що, сонечко?
Знiченим голоском вона промовила:
– Менi нагорить за це? Я… я… – почала здригатися вона, спробувавши знову повернути назад свою втiшливу долоню, але Джон ii притримав. – Я хотiла зробити, як Мiнстрозiо. – Вона заплакала. – Джон пустив ii руку, i та вмить повернулася iй до рота, почавши його нестямно терти.
Девiд пiдхопив ii на руки i розцiлував щоки. Люсi обняла iх обох i поцiлувала донi голiвку.
– Нi, сонечко, нi. Нiчого не нагорить. Все з тобою буде гаразд.
Абра сховала обличчя на шиi в матерi. Тiеi ж митi попадали ложки. Цей стукiт змусив iх усiх здригнутися.
13
Через два мiсяцi, коли в Бiлих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося лiто, Девiд i Люсi Стоун сидiли в кабiнетi Джона Далтона, стiни якого прикрашали фотографii багатьох усмiхнених дiтей, його пацiентiв, – чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дiтей.
Джон сказав:
– Я найняв свого племiнника, тямущого в комп’ютернiй справi – за власний кошт, i не хвилюйтесь, вiн бере недорого – пошукати, чи iснують якiсь задокументованi справи, схожi на випадок вашоi дочки, а якщо так, щоби вiн iх дослiдив. Вiн обмежив свое дослiдження останнiми тридцятьма роками i знайшов таких понад дев’ятсот.
– Так багато! – присвиснув Девiд.
Джон похитав головою:
– Зовсiм не багато. Якби це була хвороба – а нам нема потреби повертатися до тiеi дискусii, бо це в жодному разi хворобою не е, – вона була б такою ж рiдкiсною, як слоновiсть. Або лiнii Блашко, якi тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лiнii Блашко вражають приблизно одну людину з семи мiльйонiв[130 - Слоновiсть (елефантiаз) – хронiчне потовщення шкiри кiнцiвок; лiнii Блашко – вiдкритi 1901 р. нiмецьким дерматологом Альфредом Блашко генетично притаманнi людинi невидимi смуги на шкiрi, якi проявляються, коли людина на щось починае хворiти.]. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.
– Що саме е випадком Абри? – перепитала Люсi, беручи руку свого чоловiка i мiцно ii стискаючи. – Телепатiя? Телекiнез? Якесь iнше теле?
– Всi цi речi певною мiрою присутнi. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знае заздалегiдь, коли хтось до вас прийде, i знала, коли поранилася мiсiс Джадкiнс, вiдповiдь, як видаеться, мусить бути «так». Чи володiе вона телекiнезом? З того, що ми бачили у вашiй кухнi, коли святкували ii день народження, вiдповiдь – тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готовi таке припустити? Щодо цього певностi ми мати не можемо, хоча iсторiя з одинадцятим вересня i випадок iз двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всi телеканали раптом почали показувати «Сiмпсонiв»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодiя «Бiтлз»? Це був би телекiнез, якби звуки видавало пiанiно… але ж ви кажете, що вони надходили нiзвiдки.
– То що ж буде далi? – спитала Люсi. – Чого нам iще очiкувати?
– Не знаю. Не iснуе передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузi надприродних феноменiв та, що такоi галузi не iснуе. Занадто багато там шарлатанства i забагато людей, якi просто з’iхали до дiдька з котушок.
– Отже, ви не в змозi порадити, що нам робити, – промовила Люсi. – Оце й уся казка.
Джон усмiхнувся.
– Я можу вам точно сказати, що слiд робити: продовжуйте любити ii. Якщо мiй небiж мае рацiю (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сiмнадцять, i Б: вiн грунтуеться на мiнливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне пiдлiткового вiку. Деякi з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько ii тринадцяти-чотирнадцяти рокiв це згладиться, а потiм почне спадати. На той час, коли iй буде за двадцять, рiзноманiтнi феноменальнi штуки, якi вона генеруе, швидше за все, вельми здрiбнiшають. – Вiн усмiхнувся. – Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.
– А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фiльмi? – запитала Люсi. – Що нам тодi робити?
– Тодi, я гадаю, ви отримаете доказ того, що iснуе життя пiсля смертi. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?
– О, ще б пак, – сказала Люсi. Вона спромоглася на посмiшку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмiшка не здалася занадто впевненою. – Останне, чого б нам хотiлося, це побачити нашу дочку на обкладинцi «Погляду досередини»[131 - «The Inside View» – вигаданий С. Кiнгом таблоiд, назва якого вперше з’являеться в його оповiданнi 1988 р. «Нi
Сторінка 55
ний полiт».].– Слава Богу, нiхто з присутнiх тодi батькiв не бачив тих ложок, – сказав Девiд.
– Ось таке питання, – поцiкавився Джон. – Як ви вважаете, Абра сама розумiе, наскiльки вона особлива?
Стоуни обмiнялися поглядами.
– Я… я так не думаю, – нарештi промовила Люсi. – Хоча пiсля тих ложок… ми тодi з цього так задуже галасували…
– То задуже у вашiй власнiй уявi, – заперечив Джон. – Не в ii, радше за все. Вона трiшки поплакала, потiм знову вийшла надвiр з усмiшкою на обличчi. На неi нiхто не накричав, ii не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразi подiям розвиватися своею чергою. Коли вона трохи постаршае, ви зможете застерегти ii, щоби вона не робила жодних з отих своiх особливих трюкiв у школi. Ставтеся до неi як до нормальноi, бо вона загалом такою й е. Правильно?
– Правильно, – вiдгукнувся Девiд. – Це ж зовсiм не те, як аби вона мала плями, чи пухирi, чи трете око.
– Ох, дещо вона таки мае, – сказала Люсi, подумавши про ту оболонку. – Вона мае трете око. Його неможливо побачити… але воно е.
Джон пiдвiвся.
– Я зберу всi роздрукiвки мого небожа i надiшлю вам, якщо ви маете таке бажання.
– Я маю, – сказав Девiд. – Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. – При цiм вiн трiшки наморщив носа. Це побачила Люсi й насупилася.
– А тим часом радiйте з вашоi дочки, – наказав iм Джон. – Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вмiе дарувати велику радiсть. Ви впораетеся з усiм.
Якийсь час здавалося, що вiн мав рацiю.
Роздiл четвертий
Доктор Сон за викликом
1
Ішов сiчень 2007 року. У баштовiй кiмнатi «Рiвiнгтон Хаусу» на повну потужнiсть працював Денiв обiгрiвач повiтря, але кiмната все одно залишалася холодною. Зi швидкiстю п’ятдесят миль за годину з гiр задував штормовий пiвнiчний схiдняк, щогодини додаючи до шару снiгу на вулицях Фрейжера свiжих п’ять дюймiв. Коли наступного дня буря нарештi вгамувалася, деякi з наметiв проти пiвнiчних i схiдних стiн будiвель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футiв заввишки[132 - 12 футiв = 3,65 м.].
Дена не лякав холод; угнiздившись пiд двома пуховими ковдрами, вiн почувався в теплi, як тост при чаю. Тим не менше, вiтер знайшов шлях до його голови так само, як вiн знаходив собi пролазки попiд вiконними рамами й дверними порогами староi вiкторiанськоi будiвлi, яку Ден тепер називав своiм домом. Увi снi вiн чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком вiн був прожив одну зиму. У своему снi вiн i був тим маленьким хлопчиком.
«Вiн на другому поверсi «Оверлука». Матуся спить, а тато в пiдвалi, передивляеться там старi папери. Вiн робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку вiн збираеться написати. Деннi не слiд було б перебувати тут, i майстер-ключа, який вiн затис зараз у кулацi, йому не слiд було брати, але вiн не змiг вiд цього утриматися. Саме тепер вiн втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стiнi. Вона складена вздовж себе самоi, i вона на вигляд – як якась змiя з мiдною головкою. Спляча змiя. Звiсно, нiяка це не змiя – це на брезент Деннi так задивився, а не на змiiну шкiру – але все одно вона схожа на справжню змiю».
Подеколи вона i е змiею.
«Нумо», – шепоче Деннi iй у своему сновидiннi. Хоча сам дрижить вiд жаху, проте щось його немов пiдхльоскуе. А чому? Бо вiн робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хiба нi? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»
Носик дурного шланга ворухнувся, i зненацька, замiсть того, щоби бачити його збоку, Деннi дивиться йому просто в отвiр. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисае пiд тiею чорною дiрою, вона видовжуеться. У нiй Деннi бачить власнi величезнi очi, що дивляться з вiддзеркалення просто на нього.
Це крапля води чи крапля отрути?
Це змiя чи пожежна кишка?
Хто ж це може сказати, дорогий мiй Арак, мiй дорогий Арак? Хто це може сказати?
Вона дзижчить на Деннi, i жах пiдскакуе в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучi змii.
Аж раптом носик кишки-змii скочуеться з брезентових складок, поверх яких вона лежала, i з глухим гупанням падае на килим. Вона знову дзижчить, i Деннi розумiе, що треба вiдступити назад, перш нiж змiя зможе стрибнути вперед i вкусити його, але вiн застиг i не в змозi поворухнутися, а змiя дзижчить…
«Прокинься, Деннi, – гукае Тонi звiдкiлясь. – Прокинься, прокинься!»
Але вiн здатен прокинутися не бiльше, анiж поворухнутися, це ж «Оверлук», вони тут у снiговiй пастцi, i все тут тепер iнакше. Шланги стають змiями, мертвi жiнки розплющують очi, а його батько… ох, Боже правий, нам треба вибиратися звiдси, бо мiй батько мусить сказитися.
Гримуча змiя дзижчить. Дзижчить. Дзи…»
2
Ден чув виття вiтру, але той вив не за стiнами «Оверлука». Нi. А за стiнами баштовоi кiмнатки «Рiвнiгтон Хаусу». Вiн чув теркотiння снiгу проти свого пiвнiчного вiкна. Звук цей був схожим на пiсок. І ще вiн чув, як видае свое низьке дзижчання iнтерком.
Конец ознакомительного фрагмента.
Сторінка 56
notes
1
«Rock Bottom Remainders» (1992—2012) – спорадичний рок-гурт (окрiм Стiвена Кiнга, в ньому грали також iншi вiдомi американськi письменники, а iнодi й популярнi фаховi музиканти), який своiми концертами зiбрав загалом понад 2$ млн на благодiйнiсть; Warren Zevon (1947—2003) – близький друг Стiвена Кiнга, рок-гiтарист i спiвак, вiдомий своiми саркастично-макабричними пiснями, зокрема його хiт «Werewolves of London» (1978) також входить до репертуару багатьох iнших рок-зiрок.
2
«Kingdom of the Spiders» (1977) – фiльм жахiв про напад павукiв iз космосу на маленьке американське мiстечко.
3
Keith Richards (нар. 1943 р.) – спiвзасновник, гiтарист i композитор гурту «Rolling Stones» з вiдчайдушно-розгойданою, часто наслiдуваною iншими зiрками манерою гри i поведiнки на сценi.
4
«Велика книга Анонiмних Алкоголiкiв: Історiя про те, як багато тисяч чоловiкiв i жiнок видужали вiд алкоголiзму» (1939) – твiр засновникiв АА, бiржового маклера Вiльяма Вiлсона (1895—1971) та доктора Роберта Смiта (1879—1950), у якому, окрiм реальних iсторiй п’яниць, вперше описано широко тепер використовуваний «12-кроковий метод» позбавлення залежностi вiд алкоголю чи наркотикiв; перекладена багатьма мовами свiту, регулярно перевидаеться з доповненнями; загальний наклад перевищуе 30 млн примiрникiв.
5
Маеться на увазi перiод 1977—1981 рр., коли президентом був Джимi Картер (нар. 1924 р.), який до входження в полiтику вiдзначився тим, що, отримавши у спадок вiд батька маленьку ферму в штатi Джорджiя, розвинув ii в успiшний арахiсовий бiзнес.
6
Jicarilla – одне з племен iндiанцiв апачiв, яке колись мешкало на вiдрогах Скелястих гiр.
7
Географiчне поняття «Середнiй Пiвдень» охоплюе штати Теннессi, Арканзас та Мiссiсiпi; Tampa – засноване 1823 р. мiсто на захiдному узбережжi пiвострова Флорида, фактично становить единий мегаполiс з мiстами Сейнт-Пiтерсберг та Клiрвотер; Key West – мiсто на однойменному островi Флоридського архiпелагу, найпiвденнiша точка континентальноi територii США.
8
Одна з найулюбленiших у США ярмаркових страв голландсько-нiмецького походження: прокручене крiзь м’ясорубку тiсто смажать в олii з маслом i засипають горiхами, цукром, фруктами тощо.
9
Stint (Peep) – пiщаний кулик, поширений на пiвнiчноамериканських узбережжях дрiбний птах.
10
Clearwater («Чистi води») – мiсто, засноване 1891 р. у Флоридi на березi Мексиканськоi затоки.
11
Oxford – засноване 1837 р. мiстечко, назване на честь британського унiверситетського мiста й з прицiлом на академiчне майбутне, що й справдилося: 1848 р. там було вiдкрито штатний Унiверситет Мiссiсiпi, тепер широко вiдомий пiд неформальною назвою «Стара Мiсс».
12
Дитячi знущальнi прийоми: 1) одночасно крутити врiзнобiч шкiру на руцi; 2) швидко терти якусь мiсцину на волосянiй частинi голови жертви.
13
Фетровий капелюх з увiгнутим наголовком i загнутим донизу передом крисiв, названий за п’есою «Fedora» (1888) французького драматурга Вiктор’ена Сарду (1831—1908), де саме в такому капелюсi грала зiркова актриса Сара Бернар (1844—1923); незмiнний атрибут гангстерiв i детективiв у голлiвудських фiльмах 1940—1950-х рр.
14
Розпусник (сленг афроамериканцiв).
15
Чарлз Менкс – антигерой роману «NOS4A2» («Носферату»), випущеного у квiтнi 2013 р. сином Стiвена Кiнга Джо Гiллом; вампiр, який iздить на вiнтажному «Роллс-Ройсi» i ловить дiтей, вiдвозячи iх до страшного свiту, що зветься Крiстмасленд.
16
«Western Auto» – заснована 1909 р. компанiя з роздрiбноi торгiвлi автозапчастинами й рiзним механiчним реманентом, мала 590 крамниць по всiх штатах; припинила iснування 1998 р., хоча окремi дрiбнi дилери й зараз незаконно, але вперто використовують традицiйний бренд компанii.
17
«Three’s Company» (1977—1984) – комедiйний серiал, який починаеться з того, що двi подружки пiд час вечiрки знаходять парубка, який лежить зомлiлий у ваннi iхньоi орендованоi квартири, пiзнiше вiн стае iх спiвмешканцем i другом.
18
Школа названа за iменем рiчки Alafia, яка тече на пiвостровi Флорида, впадаючи до затоки Тампа.
19
«Удар милосердя» (фр.) – завершальний смертельний удар, що позбавляе поранену жертву мук.
20
Роналд Рейган (1911—2004) – 40-й президент (1981—1989) до свого приходу в полiтику був вiдомим кiноактором; у кращому фiльмi Рейгана «Kings Row» (1942) ноги його герою вiдрiзае без наркозу й без потреби саме такоi операцii хiрург-садист, бо цей пацiент був залицявся до його доньки.
21
«Raiders of the Lost Ark» (1981) – перший iз серii пригодницьких фiльмiв режисера Стiвена Спiлберга про археолога Індiану Джонса, якого грае актор Гаррiсон Форд (нар. 1942 р.).
22
San Diego – засноване iспанцями 1602 р. мiсто, друге за кiлькiстю мешканцiв у Калiфорнii, розташоване на мексиканському кордонi.
23
«Gumm
Сторінка 57
Bears» – створенi 1920 р. у Нiмеччинi рiзнокольоровi мармеладнi цукерки у формi крихiтних ведмедикiв, у США випускаються з п’ятьма рiзними фруктовими смаками.24
«EarthCruiser» – автодiм класу люкс, пiдвищеноi прохiдностi, розроблений однойменною австралiйською компанiею спецiально для експедицiй у дикi мiсця планети.
25
У США е три мiста з назвою Topeka, одне з них столиця штату Канзас; Fargo – засноване 1871 р. найбiльше мiсто в штатi Пiвнiчна Дакота, яке славиться своiм жорстким клiматом.
26
«Winnebago» – один iз найпопулярнiших брендiв автодомiв рiзноi класовостi, якi будуе на шасi легких ваговозiв однойменна компанiя в штатi Айова.
27
Дiдусь Зеб Волтон – персонаж телесерiалу «The Waltons» (1972—1981) про життя i пригоди членiв американськоi сiльськоi родини в часи Великоi депресii та Другоi свiтовоi вiйни.
28
«Bounder» – дизельнi й бензиновi автодоми класу «А», якi випускае заснована 1950 р. компанiя «Fleetwood RV».
29
Joe Logan Diffie (нар. 1958 р.) – спiвак у стилi кантрi, вiдомий своiми гумористичними текстами.
30
«Case» – заснована 1843 р. корпорацiя з виробництва сiльськогосподарського i будiвельного реманенту, особливо уславлена своiми тракторами, якi вона, зокрема, вже з 1899 р. постачала до Росiйськоi iмперii.
31
Тут i далi видiння й цитати з дотепер iснуючоi телевiкторини «Справедлива цiна» («The Price Is Right»), якою вiд ii започаткування 1972 р. довго керували популярнi ведучi рiзноманiтних iгрових шоу Боб Баркер i Джоннi Олсон.
32
В США близько пiвсотнi мiст iз цими назвами.
33
Wilmington – засноване 1733 р. портове унiверситетське мiсто.
34
«Diflucan» – одна з торгових назв протигрибкового препарату «Fluconazole»; «Darvon Comp 65» («Dextropropoxyphene») – анальгетик опiоiдноi групи, снодiйне; «Fioricet» – анальгетик, схожий за дiею й смаком на «Екседрин» (улюбленi пiгулки батька Дена в Кiнговому романi «Сяйво»), але потужнiший, оскiльки замiсть аспiрину в ньому мiститься барбiтурат.
35
«KISS» – заснований 1973 р. рок-гурт, уславлений своiми яскравими шоу: зухвалi «космiчнi» костюми, «балаганний» грим, вибухова пiротехнiка.
36
Bill Clinton (нар. 1946 р.) – 42-й президент (1993—2001), перiод служби якого в Бiлому домi вiдзначався економiчним зростанням у США, непогано грав на саксофонi, 1998 р. уславився сексуальним скандалом, у результатi якого було розпочато пiзнiше перервану процедуру iмпiчменту.
37
Манiтол – натуральний харчовий додаток бiлого кольору, що використовуеться, зокрема, у фармацевтицi.
38
Anacin – винайдений 1916 р. один iз найстарiших анальгетикiв на основi аспiрину й кофеiну.
39
«People» – заснований 1974 р. популярний тижневик, що висвiтлюе пригоди знаменитостей, а також друкуе життевi iсторii рiзних людей.
40
«Mr. Roboto» – пiсня гурту «Styx» з рок-опери «Kilroy Was Here» (1983) про ув’язненого музиканта, який тiкае з футуристичноi тюрми, поборовши робота-охоронця i перебравшись у його корпус.
41
За федеральною програмою допомоги малозабезпеченим громадянам США видаються купони, за якi вони можуть купувати будь-якi готовi харчi i неалкогольнi напоi за власним вибором у крамницях, але не в ресторанах (з кiнця 1990-х у деяких штатах допомога надаеться через спецiальнi електроннi картки).
42
«Atlanta Braves» – одна з найстарiших професiйних бейсбольних команд у США, логотип якоi включае зображення томагавка (кам’яного молотка).
43
Сталевий мiст у Вiлмiнгтонi, до якого сходяться кiлька федеральних автострад, через рiчку Кейп-Фiер («Мис Страху»), що впадае в Атлантичний океан поряд з однойменним мисом.
44
Вулиця (як i кiлька iнших мiсць у Пiвнiчнiй Каролiнi) ще за його життя названа на честь бойового ветерана Джона Бернi (1926—2010), який пiсля Другоi свiтовоi вiйни служив прокурором, сенатором i, зокрема, домiгся набуття Вiлмiнгтонським коледжем статусу штатного унiверситету.
45
«Fat Old Sun» – регiонально популярне пиво, що випускаеться у штатi Колорадо; «геройський», або «субмарина», «футлонг» – назви сендвiча завдовжки з фут (30,48 см) з рiзними видами м’яса, сиру i зеленi.
46
Термiном «долоня морська зiрка» в американськiй неврологii називають симптом парезу, коли (зазвичай у результатi ураження головного мозку) пальцi руки розчепiренi й трохи вiдiгнутi назад, про що мусить знати санiтар Ден Торренс.
47
Albany – засноване 1614 р. одне з найстарiших мiст США, столиця штату Нью-Йорк; Utica – засноване 1773 р. мiсто в центральнiй частинi штату Нью-Йорк; New Paltz – засноване 1678 р. французькими гугенотами мiсто на пiвднi штату Нью-Йорк; Sturbridge засноване 1729 р. мiсто в штатi Массачусетс; Martha's Vineyard (Виноградник Марти) – великий острiв бiля мису Код у штатi Массачусетс.
48
Newburyport – засноване 1635 р. портове мiсто,
Сторінка 58
за 56 км на пiвнiчний схiд вiд Бостона: всi вищезазначенi невеличкi мiста нинi е популярними курортами.49
Robert «Bobcat» Goldthwait (нар. 1962 р.) – актор, чий кар’ерний злет розпочався з серii популярних фiльмiв «Полiцейська академiя», сценарист i кiнорежисер, вiдомий своiм уiдливим почуттям гумору (бобкет – мала американська рись).
50
«Burger King» – заснована 1954 р. у Маямi свiтова мережа фастфудiв, характерна тим, що в кожному штатi чи краiнi намагаеться створювати меню, вiдповiдне регiональним смакам.
51
White Mountains – рельефний, зубчастий гiрський хребет, який перетинае чверть Нью-Гемпширу, трохи заходячи на територiю штату Мейн, пiвнiчна частина гiрськоi системи Аппалачi.
52
New England – географiчний регiон на пiвнiчному сходi США, що охоплюе шiсть штатiв: Мейн, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд i Коннектикут.
53
Cranmore – назва гори й популярного лижварського курорту на вiднозi Бiлих гiр бiля селища Пiвнiчний Конвей.
54
«Honda Gold Wing» – потужний японський мотоцикл туристичного класу, особливо популярний у США.
55
Detroit – засноване 1701 р. французькими колонiстами мiсто, найбiльше в штатi Мiчиган; до 1980-х рр. вважалося свiтовою столицею автомобiлебудування, яке почало там занепадати вслiд за збiльшенням у свiтi ринкового попиту на економiчнiшi машини.
56
40 миль/год = 64,37 км/год.
57
«Veraneio» («Лiто» португальською) – модифiкацiя позашляховикiв, котрi збирали в 1960-х рр. у Бразилii на базi великих, повноприводних «Chevrolet Suburban» («Примiський»), якi, постiйно iх модифiкуючи, компанiя «Шевроле» випускае з 1935 р.
58
«Judge» («Суддя») – модель 1969 р. iз знаменитоi серii спортивних машин «GTO», яку в 1964—1974 рр. випускала компанiя «Pontiac».
59
Sunapee – засноване 1768 р. мiстечко на однойменному мальовничому озерi, що лежить бiля гiрського кряжа тiеi ж назви.
60
«Mack Trucks» – заснована 1900 р. компанiя, що випускае потужнi ваговози, тягачi та спецавтомобiлi.
61
«Chili's Grill & Bar» – заснована 1975 р. у Далласi мережа фастфудiв, бiльшу частину меню яких становлять страви техасько-мексиканськоi кухнi.
62
Бробдiнгнег – краiна в 12 разiв бiльших за людей велетнiв з книги Джонатана Свiфта «Мандри Гуллiвера», до якоi герой потрапляе пiсля Лiлiпутii, де мешканцi були вдванадцятеро меншi за нормальних людей.
63
День пам’ятi по загиблих у вiйнах ранiше припадав на рiзнi дати в рiзних штатах, ставши 1971 р. нацiональним святом, тепер вiн вiдзначаеться в останнiй понедiлок травня; День працi – нацiональне свято з 1894 р., вiдзначаеться у перший понедiлок вересня.
64
«Village People» – заснований 1977 р. секстет у стилi диско, уславлений пародiйним гей-iмiджем, чiпкими мелодiями i кумедними текстами; iхнiй хiт 1978 р. «YMCA» – про те, як весело ночувати в хостелах Християнськоi асоцiацii молодi.
65
«I Will Survive» – хiт 1978 р. спiвачки Глорii Гейнор (нар. 1949 р.), одна з найвiдомiших пiсень епохи диско, яку досi виконують безлiч артистiв рiзних музичних стилiв.
66
Офiцiйнi агенцii, якi забезпечують у США домашнiм доглядом старих або хронiчно хворих, вимагають вiд своiх працiвникiв найвищоi квалiфiкацii.
67
«KC & the Sunshine Band» – диско-фанк гурт, популярний у 1970-х; «That’s The Way I Like It» – iхнiй хiт 1975 р., текст якого в той час вважався ризиковим через легкi сексуальнi натяки.
68
«Utica Blue Sox» – команда Малоi бейсбольноi лiги, яка у 1944—2001 рр. базувалася в мiстi Ютiка в штатi Нью-Йорк, була продана i переiхала до мiста Абердин у штатi Мерiленд, дiставши там нову назву «Aberdeen IronBirds» (тобто майка з iх логотипом на Деновi стара або придбана у секонд-хендi).
69
Нацiональне управлiння океанiчних i атмосферних дослiджень (NOAA) – федеральне вiдомство, до якого належить також метеорологiчна служба.
70
Колонiальна архiтектура штатiв Новоi Англii в загальних рисах наслiдуе форми традицiйних дерев’яних будiвель пiвденно-схiдних графств староi Англii XVII столiття.
71
John Sandford – лiтературний псевдонiм лауреата Пулiтцерiвськоi премii з журналiстики Джона Розвела Кемпа (нар. 1944 р.), який видае пiд ним своi серiйнi детективнi романи; героем його серii «Здобич», з понад 20 книг, е детектив Лукас Давенпорт.
72
Tulsa – засноване 1898 р. мiсто, друге за кiлькiстю населення в штатi Оклахома; у першiй половинi ХХ ст. iменувалося «нафтовою столицею свiту».
73
91 фунт = 41,27 кг.
74
Карл Густав Юнг (1875—1961) – швейцарський психоаналiтик, учень Зигмунда Фройда, засновник аналiтичноi психологii.
75
«Thunderbird» («Громовиця») – дешеве (мiцнiсть вiд 13 до 18 %) вино, яке почало вироблятися i набуло популярностi зразу пiсля скасування 1933 р. Сухого закону; згадуеться в безлiчi пiсень i анекд
Сторінка 59
тiв.76
«Saturday Night Special» – сленгова назва будь-якого дешевого, компактного пiстолета або револьвера.
77
50? за Фаренгейтом = 10 ?С.
78
Фраза з диско-маршовоi пiснi гурту «Village People», у якiй спiваеться, як добре мандрiвнику ночувати й розважатися в хостелi Християнськоi асоцiацii молодi (YMCA).
79
«Chuck Wagon» – пересувна iдальня; назва бере початок вiд похiдноi кухнi на возi, з якоi 1866 р. почав годувати своiх ковбоiв техаський ранчер Чак Гуднайт.
80
«Vassar» – заснований 1861 р. у мiстi Покiпсi мiсцевим пивоваром Метью Вассаром жiночий гуманiтарний коледж (з 1969 – спiльного навчання), постiйно належить до десятки кращих у США.
81
Заснована 1831 р. у Дублiнi (Ірландiя) органiзацiя католицьких жiнок, незалежнi конгрегацii якоi зi своiми школами для дiвчат з бiдних родин iснують у рiзних краiнах свiту.
82
John Ernst Steinbeck (1902—1968) – письменник, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури (1962); одна з героiнь його роману «East of Eden» (1952), Абра Бейкон, росте опiкувана люблячою матiр’ю, яка, як згодом стае зрозумiло читачевi, зовсiм не знае власноi дочки.
83
«Kampgrounds of America» («Kемпiнги Америки») – заснована 1962 р. мережа комфортабельних кемпiнгiв або просто обладнаних електрикою i водогоном майданчикiв для рiзноманiтного роду автомототуристiв, яка зараз налiчуе близько 500 об’ектiв у США й Канадi.
84
Show Low – засноване 1870 р. мiсто в окрузi Навахо, штат Арiзона.
85
«Southwind» – бренд трейлерiв та автодомiв рiзноi архiтектури й цiни, якi в 1962—2010 рр. випускалися в Калiфорнii компанiею «Fleetwood RV»; «Monaco» – автодоми, що випускалися в 1968—2009 рр. однойменною компанiею в штатi Орегон.
86
55 миль/год (89 км/год) – обмеження швидкостi, введене 1974 р. через бензинову кризу федеральним урядом по всiй територii США; 1988 р. пiднято до 65 миль/год (105 км/год); з 1995 р. встановлення граничноi швидкостi на iх територii цiлком належить до компетенцii урядiв окремих штатiв, тож в деяких мiсцях зберiгаеться 55.
87
Той послiд (iтал.).
88
«The Wheels on the Bus» – популярна в англомовних краiнах з середини ХХ столiття дитяча пiсня невiдомого авторства з безлiччю варiантiв слiв.
89
Лайно (iтал.).
90
«Brigham and Women’s» – велика лiкувально-навчальна клiнiка, базовий шпиталь медичноi школи Гарвардського унiверситету, яка утворилася через злиття 1980 р. кiлькох вiддавна афiлiйованих з Гарвардом бостонських лiкарень.
91
Bridgton – засноване 1770 р. мiсто бiля захiдного кордону штату Мейн; описане Стiвеном Кiнгом у повiстi «Туман» (1980), а також послужило прототипом для мiстечка Честер Мiлл у його романi «Пiд Куполом» (2009).
92
Concord – засноване 1733 р. мiсто, столиця Нью-Гемпширу, де з 1884 р. дiе найбiльший штатний шпиталь.
93
«Acura» – бренд, пiд яким японська компанiя «Хонда» з 1986 р. випускае автомобiлi класу люкс для пiвнiчноамериканських ринкiв.
94
«Huggies» – бренд пiдгузникiв, якi з 1978 р. випускае техаська корпорацiя «Kimberly-Clark».
95
Складний фiзiологiчний розчин, який застосовуеться як плазмозамiнний i дезiнтоксикацiйний засiб при тяжких травмах i розладах органiзму.
96
Зiрка Голлiвуду Джордж Клунi (нар. 1961 р.) першу в своiй кар’ерi головну роль зiграв у «медичному» телесерiалi «Невiдкладна допомога» (1984—1985), але Люсiя напевне запам’ятала його в iншому серiалi з такою ж самою назвою «ER» (1994—2009), у якому Клунi грав ласого до жiнок доктора Дага Росса.
97
Найвища цивiльна нагорода в США, встановлена президентом Труменом 1945 р., спершу вручалась невiйськовим, що вiдзначилися у Другiй свiтовiй вiйнi; указом президента Кеннедi з 1963 р. нею нагороджуються люди за видатнi досягнення в рiзноманiтних сферах життя.
98
North Conway – засноване 1765 р. селище (трохи бiльш нiж 2000 постiйних мешканцiв), популярна туристична мiсцина край Нацiонального парку Бiлi Гори.
99
Castle Rock – вигадане С. Кiнгом мiсто, яке тiею чи iншою мiрою присутне в бiльшостi його творiв.
100
Hoboken – засноване у XVII сторiччi голландцями портове мiсто; в Хобокенi народився спiвак i кiноактор Френк Сiнатра (1915—1998), на честь якого в рiк його смертi було створено парк з набережною, звiдки вiдкриваеться вид на Мангеттен.
101
Quantrill’s Raiders – партизанськi загони конфедератiв, що дiяли в штатах Мiссурi й Канзас пiд час Громадянськоi вiйни (1861—1865), пiсля ii закiнчення здебiльша перетворившись на звичайнi банди; Вiльям Кларк Квонтрiлл – колишнiй бiблiотекар, картяр i гульвiса, що спершу виступав проти рабства, але з початком Громадянськоi вiйни очолив загони його захисникiв.
102
«Sharps» – однозарядна, великокалiберна, далекобiйна, високоточна рушниця, яку 1848 р. створив зброяр з Пенсiльванii Кристiан Шар
Сторінка 60
с.103
Pemaquid Point та West Quoddy Head – старовиннi маяки, iсторичнi пам’ятки: 1) зведений 1828 р. i перебудований 1835 р. на однойменному мисi в мiстi Бристоль; 2) зведений 1808 р. у мiстi Любек, найближчiй до Європи географiчнiй точцi США.
104
«Chevrolet Caprice» – повнорозмiрний автомобiль, який з’явився на ринку 1966 р., остання його модель 1996 р. випускаеться донинi; автошини з бiлою боковиною вважаються стильнiшими i якiснiшими.
105
«AmVets» – заснована пiсля Другоi свiтовоi вiйни добровiльна спiлка ветеранiв збройних сил США.
106
Першi видання «Великоi книги» АА випускалися в дорогiй оправi з синього сап’яну.
107
«Велика книга» починаеться з короткого вступу, написаного директором Нью-Йоркськоi клiнiки для алкоголiкiв i наркозалежних Вiльямом Данкеном Сiлквортом, який тричi безуспiшно лiкував Вiлсона, проте пiдштовхнув його до iдеi створення АА.
108
«Coffee-Mate» – штучний замiнник вершкiв на рослинних олiях, який з 1958 р. випускаеться компанiею «Carnation».
109
Nashua – засноване у XVII сторiччi мiсто на пiвднi Нью-Гемпширу на кордонi зi штатом Массачусетс.
110
Elliot Hospital – заснований 1890 р. шпиталь у мiстi Манчестер, найбiльшому в Нью-Гемпширi.
111
«Betadine» – торгова назва антисептичного, антимiкробного препарату повiдон-йоду.
112
«Alligators All Around» (1962) – книжка з його серii читанок для малят автора й iлюстратора численних дитячих книжок Морiса Бернарда Сендака (1928—2012).
113
З 1888 р. блокноти, записники, зошити в США зазвичай мають папiр жовтуватого кольору, який вважаеться комфортнiшим для очей.
114
«Vogel» («пташка», нiм.) – роялi i пiанiно, якi випускаються заснованою 1885 р. у Ляйпцигу фiрмою «Schimmel».
115
«Not a Second Time» (1963) – пiсня авторства Джона Леннона i Пола МакКартнi, записана «Бiтлз» на iх другому альбомi «With the Beatles».
116
Scott Joplin (1868—1917) – пiанiст i композитор, афроамериканець, який створив регтайм, жанр «рваноi», синкопованоi музики, з якого пiзнiше розвинулися джаз, бугi-вугi, рок-н-рол тощо.
117
«7-Eleven» – заснована 1927 р. мережа супермаркетiв, яка сьогоднi охоплюе 16 краiн, назва означае, що цi крамницi працюють з 7:00 до 23:00 без вихiдних; «Blue Rhino» – компактнi газовi балони для гриля, якi випускае (обмiнюе порожнi на повнi) заснована 1994 р. однойменна компанiя.
118
Stonehenge – кам’яна споруда ритуально-астрономiчного призначення епохи неолiту й бронзи в Англii, яка складаеться з кiлькох кiл поставлених вертикально високих каменiв.
119
Wilma Glodean Rudolph (1940—1994) – легкоатлетка, афроамериканка, у 1960-х була рекордсменкою свiту, трикратною олiмпiйською чемпiонкою з бiгу.
120
1. Убезпечене вiд пiдслуховування примiщення для таемних переговорiв. 2. Звукоiзольована кiмната в психiатричних закладах для агресивних пацiентiв.
121
Дорога (iтал.).
122
Annunzio Paolo Mantovani (1905—1980) – британський диригент iталiйського походження, аранжувальник-новатор, керiвник власного оркестру легкоi музики, що вiдзначався надзвичайно солодкавим звучанням струнних iнструментiв.
123
«Walmart» – заснована 1962 р. найбiльша в свiтi мережа унiвермагiв i магазинiв-складiв дешевих цiн.
124
Saco – рiчка завдовжки 219 км, що витiкае з Бiлих гiр у штатi Мейн i впадае в Атлантичний океан.
125
Edward Hicks (1780—1849) – американський художник-наiвiст, проповiдник релiгiйноi Спiлки друзiв (квакерiв); на його картинi «Миролюбне королiвство» (1834) зображенi дiти, що мирно граються серед хижих звiрiв, а на задньому планi – бiлi колонiсти разом з iндiанцями.
126
Hanna Andersson – шведська емiгрантка, яка 1983 р. заснувала в США сiмейну компанiю з дизайну i виробництва iграшок та дитячого й жiночого одягу з безпечних, натуральних матерiалiв.
127
William Wordsworth (1770—1850) – видатний англiйський поет-романтик; Доктор Джон мае на увазi його твiр «Ода: натяки на безсмертя, зi спогадiв про ранне дитинство» (1804).
128
Rickey Henderson (1958) – знаменитий бейсболiст, володар титулу «Найцiннiший гравець» 1990 р.; також знаний тим, що називав себе в третiй особi.
129
Godzilla – фантастичний велетенський ящiр, герой однойменного японського фiльму 1954 р., який згодом став всесвiтньо вiдомим поп-культурним персонажем.
130
Слоновiсть (елефантiаз) – хронiчне потовщення шкiри кiнцiвок; лiнii Блашко – вiдкритi 1901 р. нiмецьким дерматологом Альфредом Блашко генетично притаманнi людинi невидимi смуги на шкiрi, якi проявляються, коли людина на щось починае хворiти.
131
«The Inside View» – вигаданий С. Кiнгом таблоiд, назва якого вперше з’являеться в його оповiданнi 1988 р. «Нiчний полiт».
132
12 футiв = 3,65 м.
