UA
Кошик
UA

Читати онлайн “Протистояння. Том 1” «Стівен Кінг»

  • 01.02
  • 0
  • 0
У закладки
фото

Сторінка 1

Протистояння. Том 1
Стiвен Кiнг


У таемнiй урядовiй лабораторii США стався нещасний випадок: на волю вирвався смертельно небезпечний вiрус. Перед очима читача розгортаеться панорама Америки, захопленоi апокалiптичною пошестю посеред буденних клопотiв i звичайних людських драм. Однак… страшна хвороба знищуе не всiх. Щасливцi, якi з загадкових причин не захворiли й лишилися жити серед смертi й занепаду, шукають одне одного, а згуртувавшись, прямують до одного з двох полюсiв, якi раптово утворилися для них на картi батькiвщини. Цi полюси – двое незвичайних людей, надiлених надприродною силою. У першому томi роману Добро i Зло займають своi позицii на полi – щоб зiйтися в справжньому Протистояннi не на життя, а на смерть у другiй частинi.





Стiвен Кiнг

Протистояння. Том 1



Обережно! Ненормативна лексика!



* * *


цю комору з лячними дивами

Я ПРИСВЯЧУЮ ТЕББІ







Вiд автора




«Протистояння» – художня вигадка, i це видно з самоi тематики твору. Багато подiй у романi вiдбуваеться на теренах справжнiх мiст, як-от Оганквiт (штат Мейн), Лас-Вегас (штат Невада), Боулдер (штат Колорадо). Якщо того вимагав сюжет моеi оповiдi, я дозволяв собi довiльно змiнювати географiю цих мiсцевостей. Сподiваюся, читачi, якi мешкають там i в iнших мiстах, згаданих у романi, не надто засмутяться через мою «страшенну нахабнiсть» (цитую Доротi Сеерс, яка й сама спокiйно вдавалася до подiбних витiвок).

Іншi ж топонiми – Арнетт (штат Техас) та Шойо (штат Арканзас) – такi ж реальнi, як i подii цього роману.

Я в особливому боргу перед фельдшером Расселлом Дорром та доктором Рiчардом Германом, якi працюють у Бриджстонському центрi сiмейноi медицини; вони вiдповiли менi на запитання стосовно природи грипу й пояснили його здатнiсть мутувати приблизно раз на два роки. Також велика подяка Сюзан Артц Меннiнг iз Кастiна[1 - Castine – невелике мiстечко в штатi Мейн.] за те, що вичитала перший рукопис.

А найбiльше я вдячний Бiлловi Томпсону та Беттi Прашкер, адже саме вони допомогли цiй книжцi з’явитися в якнайкращому виглядi.

    С. К.




Передмова у двох частинах



ЧАСТИНА 1. ПРОЧИТАТИ ПЕРЕД ПРИДБАННЯМ

Є кiлька речей, якi вам варто вiдразу дiзнатися про цю версiю «Протистояння», i то ще перед тим, як ви вийдете з книгарнi. Тому я сподiваюся, що спiймав вас ранiше: у найкращому випадку ви зараз стоiте у вiддiлi новiтньоi лiтератури бiля полицi з лiтерою «К», тримаючи iншi покупки пiд пахвою, а цю книжку – перед очима. Інакше кажучи, сподiваюся, що зловив вас, поки ваш гаманець i досi безпечно спочивае в кишенi. Готовi? Окей, дякую. Обiцяю довго не розводитися.

По-перше, це не новий роман. Якщо у вас е сумнiви щодо цього, дозвольте менi iх розвiяти просто тут i зараз, поки ви ще стоiте на безпечнiй вiдстанi вiд каси, яка вийме грошi з вашоi кишенi та покладе iх до моеi. «Протистояння» вперше вийшло друком понад десять рокiв тому.

По-друге, це не е цiлком нова, зовсiм iнша версiя «Протистояння». Ви не виявите, що старi персонажi поводяться iнакше; сюжет у певному мiсцi не вiдгалузиться й не поведе Вас, Постiйний Читачу, у геть iншому напрямку.

Ця версiя «Протистояння» – це розширений варiант оригiнального роману. Я вже сказав, що старi персонажi не змiняться й не чинитимуть невластивих iм речей, але ви помiтите, що практично всi героi роблять бiльше всiляких учинкiв, i якби менi не гадалося, що деякi з цих дiй доволi цiкавi (можливо, окремi епiзоди справдi проллють свiтло на певнi моменти), я б нiколи не згодився на цей проект.

Якщо це не те, чого вам хочеться, не купуйте цю книжку. А якщо вже купили, то, сподiваюся, чек не викинули. Адже перш нiж вiддати вам готiвку або повернути грошi на картку, у книгарнi, де ви зробили покупку, вимагатимуть якесь пiдтвердження.

Коли ж розширена версiя – це саме те, по що ви прийшли, запрошую вас рушити за мною трiшечки далi. Хочу багато чого вам розповiсти, i, гадаю, краще нам розмовлятиметься за рогом.

У темрявi.


ЧАСТИНА 2. ПРОЧИТАТИ ПІСЛЯ ПРИДБАННЯ

Насправдi це не стiльки передмова, скiльки пояснення, чому ця версiя «Протистояння» взагалi iснуе. Роман вiд самого початку був довгим, тож дехто (а то й багато хто) вважатиме появу розширеного варiанта примхою автора, у якого книжки продавалися досить добре, аби вiн мiг себе потiшити. Сподiваюся, про таке не йтиметься, однак я був би дурнем, якби не усвiдомлював можливiсть i такоi критики. Урештi-решт, чимало рецензентiв роману й ранiше вважали його роздутим i задовгим.

Чи була ця книжка затягнутою вiд самого початку, чи перегнув я палицю в новiй редакцii – хай цi питання лишаться на розсуд кожного окремого читача. Я лише хотiв скористатися кiлькома сторiнками, аби пояснити, що «Протистояння» виходить таким, яким я його написав, не тому, що хочу потiшити себе або якогось конкретного читача, а тому, що про це просили багато моiх прихильникiв. Я б не погодився, якби сам не думав, що шматки, видаленi з оригiнального рукопису, збагачують оповiдь, i збрехав би, коли

Сторінка 2

не зiзнався, що менi цiкаво, як це сприйме публiка.

Пожалiю вас i не розповiдатиму про те, як писав «Протистояння»: низка думок, якi творять роман, рiдко цiкавить когось, окрiм письменникiв-новачкiв. Їм здаеться, що iснуе «таемна формула», за якою пишуть комерцiйно успiшнi романи, однак ii немае. Щось вигадуеш; згодом додаеться ще одна iдея; потiм проводиш зв’язок або низку зв’язкiв мiж цими думками; проступають кiлька персонажiв (зазвичай спершу це лише тiнi); у головi письменника з’являеться можливе закiнчення (одначе, коли до нього доходиш, воно далеко не завжди схоже на початковий задум); а тодi настае мить, коли романiст береться за аркуш iз ручкою, друкарську машинку або комп’ютер iз програмою для набирання тексту. Коли менi ставлять запитання «Як ви пишете?», я завжди кажу: «Слово за словом», – i вiд цiеi вiдповiдi так само завжди вiдмахуються. Однак у цьому вся суть. Буду вiдвертим, звучить надто просто, проте, коли ваша ласка, подумайте про Великий китайський мур – камiнчик за камiнчиком, по одному за раз, чуваче. Ото й усе. По одному за раз. Проте я читав, що ту херовину видно з космосу навiть без телескопа.

Тим читачам, якi справдi зацiкавленi: я розповiдаю цю iсторiю в останньому роздiлi «Танку смертi» – це невпорядкований, проте зручний для читання огляд жанру горор, який я опублiкував у 1981 роцi. Я не зумисне рекламую ту книжку. Просто кажу, що оповiдь про створення «Протистояння», якщо вона вам потрiбна, мiститься там, однак розказав я ii не тому, що вона цiкава сама по собi, а для того, щоб проiлюструвати геть iншу думку.

Щодо цiеi книжки важливим е те, що з фiнальноi версii рукопису вилучили близько чотирьохсот сторiнок. Це не редакторське рiшення, i якби було так, я б радо полишив книжку доживати свiй вiк у тому виглядi, у якому ii тодi надрукували.

Книжка потоншала на прохання вельмишановноi бухгалтерii. Вони пiдсумували виробничi витрати, порiвняли iх iз тим, як продавалися видання у твердiй палiтурцi моiх попереднiх чотирьох книжок, i вирiшили, що ринок потягне лише цiну в 12,95 долара (а тепер, друзi моi, погляньте на цiнник на вашiй книжцi!). Мене спитали, чи зможу я вирiзати щось iз роману, чи, може, я б радше волiв, аби цю справу зробили редактори видавництва. Я неохоче погодився провести ампутацiю власноруч. Гадаю, вийшло геть непогано як для письменника, якого раз по раз звинувачують у тому, що вiн не лiкуе дiарею своеi текстовоi програми. Лише одне мiсце в тiй версii – подорож Смiттебака вiд Індiани до Лас-Вегаса – здаеться суттево порубцьованим.

Хтось може спитати: нащо перейматися, коли сюжет на мiсцi? Чи примхливому авторовi заманулося себе потiшити? Хочеться вiрити, що нi, адже якщо це правда, я змарнував чималий шмат свого життя. Я вiрю в те, що цiле завжди потужнiше, нiж просто сума окремих його складникiв,[2 - Кiнг говорить про ефект синергii, який описував ще Аристотель.] так уже воно е. Інакше ось це було б цiлком прийнятною версiею «Гензеля та Гретель»:



Малi Гензель та Гретель мали чудового батька й так само чудову матiр. Чудова мати померла, i батько одружився з лярвою. Лярва прагнула позбутися дiтей, аби витрачати всi грошi тiльки на себе. Вона затиранила свого безхребетного й тупого чоловiчка, i той погодився вiдвести Гензеля та Гретель до лiсу й убити iх. Останньоi митi батько зглянувся над дiтьми й замiсть того, щоб швидко та милосердно зарiзати iх, полишив у лiсi помирати голодною смертю. Вони блукали в хащах i натрапили на хатинку з цукерок. Хатинка належала вiдьмi, яка була завзятою людожеркою. Вiдьма замкнула iх i сказала, що, коли вони погладшають до потрiбноi кондицii, вона iх з’iсть. Та дiтлахи ii перехитрували. Гензель штовхнув вiдьму в ii ж власну пiч. Дiти знайшли вiдьомськi скарби, а разом з ними, певне, лежала й мапа, адже вони врештi-решт потрапили додому. Їхнiй татко вiдразу ж дав копняка лярвi, i вони жили довго та щасливо. Кiнець.


Не знаю, як вам, а менi геть нiяк. Сюжет на мiсцi, але зникла елегантнiсть. Наче «кадилак», з якого зняли весь хром i зiшкребли всю фарбу, – лишився сам тьмяний метал. Їхати може, а от крутизни нема.

Я не повернув на мiсце всi чотириста сторiнок – е рiзниця мiж тим, щоб зробити все як належить, i простою вульгарнiстю. Деякi шматки, що валялися на пiдлозi монтажного цеху, коли я здавав обрiзану версiю, заслужили на це, тому там i лишились. Іншi ж фрагменти (такi, як суперечка Френнi з матiр’ю на початку книжки), на мою думку, додають об’емностi та повноти, що менi як читачевi надзвичайно подобаеться. Повернiмося на хвильку до «Гензеля та Гретель». Може, ви пам’ятаете, що зла мачуха наказала чоловiковi принести iй дитячi серця на доказ того, що лiсоруб виконав ii велiння. Лiсоруб показуе, що в його мозку е кiлька звивин, принiсши iй серця двох кроликiв. Або ж вiзьмiмо, наприклад, знаменитий слiд iз хлiбних крихт, який лишае Гензель, аби потiм повернутись iз сестрою назад. Кмiтливий чувачок! Та коли вiн намагаеться знайти тi крихти, виявляеться, що хлiб подзьобали птахи. Сюжет мiг би обiйтися б

Сторінка 3

з тих елементiв, та, з iншого боку, власне з них сюжет i складаеться – з чудових, магiчних складникiв оповiдi. З того, що могло б бути нудним твором, вони зробили казку, яка понад сотню лiт зачаровуе та жахае читачiв у всьому свiтi.

Гадаю, нiщо з того, що я повернув на мiсце, не дорiвняеться до слiду з хлiбних крихт, та менi завжди було прикро, що лише кiлька штатних читачiв у «Даблдеi» зустрiлися з манiяком, який називав себе просто Пацаном… або ж побачили, що трапилося з ним бiля тунелю, котрий перегукуеться з iншим тунелем за пiвконтиненту звiдти – з тунелем Лiнкольна в Нью-Йорку, який на початку книги обговорюють два персонажi.

Тож ось перед Вами, Постiйний Читачу, «Протистояння» в тому виглядi, у якому я й хотiв, щоб воно виiхало iз салону. Так чи iнакше, весь хром повернули. І остання причина появи цiеi версii найпростiша. Хоча в мене це не улюблений роман, та люди, яким подобаються моi книги, часто називають його найкращим. Коли менi доводиться вiдкривати рота на публiку (а роблю я це якомога рiдше), вона завжди розпитуе про «Протистояння». Читачi обговорюють персонажiв, немов живих людей, i часто питають, що трапилося з тим-то i тим-то… так, наче моi героi iнодi пишуть менi листи.

І мене неодмiнно питають, чи вийде коли-небудь екранiзацiя. До речi, вiдповiддю буде, що, скорiш за все, так. Чи гарний вийде фiльм? Не знаю. Хороше кiно чи погане, та воно мало не завжди послаблюе фантастичнi твори (звiсно, е й винятки – одразу ж згадуеться «Чарiвник краiни Оз»). В обговореннях люди можуть нескiнченно добирати акторiв. Менi завжди гадалося, що розкiшний Рендалл Флегг вийшов би з Роберта Дювалля, але я чув, як називали Клiнта Іствуда, Брюса Дерна та Крiстофера Вокена. Вони всi пiдходять, i якби Брюс Спрiнгстiн вирiшив спробувати себе в ролi актора, з нього вийшов би цiкавий Ларрi Андервуд (судячи з його клiпiв, можу сказати, що вiн би прекрасно впорався… однак мiй власний вибiр – Маршалл Креншоу). Проте якби я мiг, то полишив би образи Стю, Ларрi, Глена, Френнi, Ральфа, Тома Каллена, Ллойда та того моторошного чолов’яги читачам, бо тiльки вони можуть вiзуалiзувати iх за допомогою уяви в той яскравий та повсякчас мiнливий спосiб, на що не спроможна жодна камера. Урештi-решт, фiльми – то лише iлюзiя руху, яка складаеться з тисяч статичних свiтлин. А уява рухаеться власним потоком. Фiльми, навiть найкращi, заморожують книги – тi, хто подивився «Полiт над гнiздом зозулi», а потiм прочитав роман Кена Кiзi, будуть здивованi, як важко (або й узагалi неможливо) бачити Рендла Патрiка Макмерфi у втiленнi Джека Нiколсона. Це не обов’язково погано… проте фiльми обмежують. Сила хорошоi оповiдi в ii свободi й плинностi; хороша оповiдь по-особливому належить кожному читачевi.

Кiнець кiнцем, пишу я з двох причин: потiшити себе та iнших. Сподiваюся, повернувшись до цiеi довгоi та моторошноi християнськоi iсторii, менi вдалося це зробити.



24 жовтня 1989 р.


Вулицi вогнем палають

Тут, мiж реальнiстю i вигадкою

У справжньому смертельному вальсi

І тутешнi поети

Геть нiчого не пишуть

Вони лиш осторонь стоять i спостерiгають

У чiпкiй темрявi

Вони ловлять мить у протистояннi

Тримають чесну оборону

Та врештi iх однаково поранять

Навiть не доб’ють

Сьогоднi й тут, у Краiнi Джунглiв.

    Брюс Спрiнгстiн

І стало ясно – вона не витримуе!

Вiдчинилися дверi, вiйнув вiтер,

Свiчки згасли, а потiм зникли,

Фiранки гойднулися, вiн з’явився

І сказав: «Ну ж бо, Мерi,

Не бiйся».

І вона не злякалася,

І побiгла до нього,

І злетiла…

Взяла його за руку…

«Ну ж бо, Мерi,

Не бiйся Женця!»

    «Blue ?yster Cult»[3 - «Blue ?yster Cult» – впливовий американський рок-гурт, заснований у Нью-Йорку в 1967 р. Грае сумiш гевi-металу та гард-року, його вважають провiсником панку. У пiснях часто звучить науково-фантастична й горор-тематика. Один з улюблених гуртiв Кiнга.]

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

    «Country Joe and the Fish»[4 - «Country Joe and the Fish» – американський рок-гурт, заснований у 1965 р. Учасники виконували психоделiчний рок, а пiснi часто мали сатиричний характер. На початку антивоенноi пiснi «Гадаю, я пiдписався на смерть» («I Feel Like I’m Fixin’ To Die Rag») вокалiст Джо Макдональд часто виконував так звану «Рибну кричалку» – зала викрикувала «FISH», волаючи «Еф!», «Ай!» тощо за кожним «ЯК ПО ЛІТЕРАХ?» Макдональда. На концертах це слово часто мiняли на «FUCK».]

Коло вiдкриваеться

«Нам потрiбна пiдмога», – подумав Поет.

    Едвард Дорн[5 - Edward Dorn (1929–1999) – американський поет-авангардист. Наведений рядок Кiнг узяв з епiчноi поеми про мандрiвного напiвковбоя-напiвбога «Стрiлець» («Gunslinger»), яка також подарувала назву першому роману з циклу «Темна вежа». Украiнською книга С. Кiнга «Gunslinger» вийшла друком пiд назвою «Шукач».]

– Саллi.

Почулося бурмотiння.

– Прокидайся, Саллi.

Бурмотiння погучнiшало:

– …iчепись…

– Прокидайся. Прокидайся негайно!

Чарлi.

Голос Чарлi. Кличе ii

Сторінка 4

Давно?

Саллi виринула зi сну.

Спершу вона зиркнула на годинник на нiчному столику – чверть по другiй ночi. Чарлi не мiг тут бути, вiн мав бути на змiнi. А тодi вона роздивилася його, i щось усерединi неi пiдскочило – якесь кепське передчуття.

Їi чоловiк був смертельно блiдий. Очi повилазили з орбiт. В однiй руцi вiн тримав ключi вiд автiвки. Другою й досi трусив Саллi, хоча вона вже розплющила очi. Схоже, вiн не мiг зрозумiти, що вона прокинулася.

– Чарлi, у чому рiч? Щось не так?

Здавалося, вiн не знав, що сказати. Борлак безпорадно стрибав, i в маленькому службовому бунгало чулося лише годинникове цокання.

– Пожежа? – тупо спитала вона.

Це було едине, що могло довести його до такого стану, адже Саллi знала, що його батьки загинули в пожежi. Принаймнi едине, що спадало iй на думку.

– У певному сенсi так, – сказав вiн. – Та, з другого боку, усе значно гiрше. Одягайся, люба. Буди Крихiтку Лавон. Маемо забиратися звiдси.

– Чому? – Саллi почала вставати.

Їi охопив гнiтючий страх. Усе здавалося неправильним. Реальнiсть була схожою на сон.

– Куди забиратися? На задвiрок?

Але вона знала, що Чарлi мав на увазi не заднiй двiр: Саллi ще нiколи не бачила його таким переляканим. Вона глибоко вдихнула, та не вiдчула нi диму, нi паленого.

– Саллi, кохана, не питай. Мусимо тiкати. Якомога далi. Просто хапай Крихiтку Лавон i вдягай ii.

– Чи можна… у нас е час спакувати речi?

Вiн закляк. Їi слова немов збили його з пантелику. Саллi гадала, що нажахатися дужче вона неспроможна, та, схоже, помилилася. Вона усвiдомила, що Чарлi не просто перелякався – його страх межуе з безпорадною панiкою. Вiн несвiдомо провiв рукою по волоссю й вiдказав:

– Не знаю. Треба перевiрити напрямок вiтру.

І з цими чудернацькими словами, якi не мали для неi жодного сенсу, вiн полишив ii – Саллi стояла посеред кiмнати в ляльковому нiчному платтi, дезорiентована, налякана, змерзла й босонога. Вiн немов збожеволiв. Як напрямок вiтру мiг вплинути на час? І де воно було, оте «якомога далi»? У Рiно? У Вегасi? У Солт-Лейк-Сiтi? І…

Вiд наступноi думки вона схопилася за шию.

Самоволка. Втеча посеред ночi означала, що Чарлi збирався пiти в самоволку.

Вона зайшла до маленькоi дитячоi кiмнати, подивилася на сонну Крихiтку Лавон, загорнуту в рожеву ковдру, i на мить завмерла в нерiшучостi. Саллi хапалася за хистку сподiванку на те, що це лише надзвичайно реалiстичний сон. Марево зникне, i вона прокинеться, як завше, о сьомiй ранку, потiм дивитиметься першу годину шоу «Сьогоднi» й годуватиме Крихiтку Лавон, сама поiсть, пiсля чого готуватиме яечню для Чарлi: вiн повертався з нiчноi змiни на пiвнiчнiй вежi Забороненоi Зони о восьмiй, а ввечерi знову вирушав на роботу. За два тижнi Чарлi знову переведуть на денну змiну, вiн позбудеться дратiвливостi, i, коли лежатиме поряд, iй не снитимуться такi божевiльнi сни, i…

– Ворушись! – зашипiв вiн на неi, розбивши крихку надiю. – У нас часу лише на те, щоб схопити кiлька речей… та заради Бога, жiнко, якщо ти любиш нашу Крихiтку, – вiн наставив палець на дитяче лiжко, – вдягни ii!

Вiн нервово кашлянув у руку, а тодi заходився висмикувати одяг з комодiв i абияк скидати його у двi старi валiзи.

Вона розбудила Крихiтку Лавон i втiшала ii як могла: вiд того, що ii пiдняли посеред ночi, трирiчна дитина не розумiла, що коiться, i вередувала, а коли Саллi почала натягувати на неi рейтузи, кофтинку та комбiнезон, Лавон розрюмсалася. Дитячий плач налякав ii найдужче. Саллi згадались iншi рази, коли Крихiтка Лавон, зазвичай справжне янголятко, плакала вночi вiд попрiлостей, крупу, кольок та поки рiзалися зубки. Коли вона побачила, як Чарлi мало не бiгом прошмигнув повз дверi з двома оберемками ii бiлизни, страх повiльно змiнився на гнiв. Шлейки лiфчикiв майорiли позаду нього, наче паперовi язички новорiчних свисткiв. Вiн жбурнув iх до однiеi валiзи та захлопнув ii. Звiдти стирчала крайка ii улюбленоi комбiнацii, i Саллi могла закластися, що вона порвалася.

– Що таке?! – закричала вона, i навiжений тон ii голосу спричинив у Крихiтки Лавон новий вибух слiз, хоча та вже почала була затихати. – Ти здурiв? Вони пошлють по нас солдатiв, Чарлi! Солдатiв!

– Нi, не сьогоднi, – сказав вiн, i в його мовленнi чулася моторошна впевненiсть. – Рiч у тiм, що коли ми не поквапимося, то нiколи не виiдемо з цiеi бази. Я навiть не знаю, як менi вдалося злиняти з вежi. Певне, якась несправнiсть. Чому б i нi? Бог свiдок, усе iнше також дало збiй. – Вiн пронизливо засмiявся, мов божевiльний, i Саллi смертельно перелякалась. – Одягла дитину? Добре. Поклади кiлька ii речей у другу валiзу. Усе iнше кидай у блакитну господарську сумку, вона в шафi. А тодi ми дамо драла. Гадаю, з нами все гаразд. Вiтер, слава тобi Господи, дме на захiд.

Вiн знову кашлянув у кулак.

– Татку! – скрикнула Крихiтка Лавон i простягнула ручки. – Хочу, татку! А то! На горгошi, татку! А то!

– Не зараз, – сказав Чарлi та зник на кухнi.

За секунду заторохтiв глиняний посуд. Вiн забирав дрiбнi заощадже

Сторінка 5

ня, якi вона по долару, а iнодi й по п’ятдесят центiв складала в блакитну супницю на горiшнiй полицi. Там було лише тридцять-сорок доларiв. Грошi на домашнi справи. Значить, усе по- справжньому. Що б то не було, воно вiдбувалося по-справжньому.

Дiставши вiд батька таку вiдповiдь, Крихiтка Лавон, котрiй майже нiколи та нi в чому не вiдмовляли, знову розрюмсалася. Саллi ледве вдягла ii в легку курточку, а тодi гамузом поскидала мало не весь ii одяг до сумки. Сама думка про те, аби покласти що-небудь у другу валiзу, була смiшною – валiза б луснула. Щоб заклацнути застiбки, Саллi мусила притиснути ii колiном. Вона подякувала Богу за те, що Крихiтка Лавон навчена й не потрiбно перейматися памперсами.

Чарлi заскочив до кiмнати, i цього разу вiн справдi бiг. На ходу вiн засовував у кишенi вiйськовоi унiформи зiжмаканi одинички та п’ятiрки iз супницi. Саллi пiдхопила Крихiтку Лавон. Дiвчинка вже повнiстю прокинулась i могла йти сама, та Саллi хотiла тримати ii на руках. Вона нахилилась i взяла блакитну сумку за ручки.

– Куди ми, татку? – спитала Крихiтка Лавон. – Я спатуняла.

– Дитятко може поспатуняти в машинi, – сказав Чарлi, узявши двi валiзи.

Крайка комбiнацii затрiпотiла. Його очi мали той самий бiлий, вирячкуватий вигляд. Серед думок Саллi почала розростатися впевненiсть.

– Трапився нещасний випадок? – прошепотiла вона. – О Ісусе-Марiе, справдi трапився, так? Якась аварiя. Сталася аварiя.

– Я грав у солiтер, – сказав вiн. – Звiв очi й побачив, що годинник змiнив колiр iз зеленого на червоний. Увiмкнув монiтор. Саллi, вони всi…

Вiн затнувся, поглянув у широко розплющенi очi Крихiтки Лавон, усе ще обрамленi слiзьми, однак зацiкавленi.

– Там, унизу, усi МЕРТВІ, – сказав вiн. – Усi, за винятком одного чи двох, та, певне, iх уже також не стало.

– Татусю, що таке МЕТВІ? – поцiкавилася Крихiтка Лавон.

– Не зважай, люба, – промовила Саллi; iй здалося, що голос долинае з глибокого-глибокого каньйону.

Чарлi глитнув. У горлi щось клацнуло.

– Коли годинник стае червоним, усе мае замкнутися на магнiтнi замки. У них там усе контролюе комп’ютер «Чабб», а вiн начебто не помиляеться. Я побачив, що показують монiтори, та вискочив iз кiмнати. Думав, тi клятi дверi мене навпiл розрiжуть. Вони мали б замкнутися тiеi ж митi, як годинник засвiтився червоним, та я й сам не знаю, коли точно вiн змiнив колiр i скiльки часу минуло, доки я пiдвiв голову. І я вже майже добiг до паркiнгу, коли почув, як вони загрюкнулися позаду. Одначе якби я звiв очi на тридцять секунд пiзнiше, то зараз сидiв би в пунктi управлiння, замкнений у вежi, наче муха в пляшцi.

– У чому рiч? Що?…

– Не знаю. І не хочу знати. Менi вiдомо лише те, що воно вб… що воно ВБИЛО iх дуже швидко. Якщо я iм потрiбен, доведеться мене впiймати. Так, вони платять надбавку за ризик, проте недостатню, аби я нiкуди не сiпався. Вiтер дме на захiд. Поiдемо на схiд. Ну ж бо, ходiмо.

Вона все ще почувалася, наче не до кiнця прокинулася, наче потрапила в пастку страшного, млосного жахiття, проте рушила за чоловiком до пiд’iзноi дорiжки, на якiй у пахучiй пустельнiй темрявi калiфорнiйськоi ночi стояв i тихенько iржавiв iхнiй п’ятнадцятирiчний «шевi».

Чарлi поскидав валiзи в багажник, а господарську сумку – на задне сидiння. Тримаючи на руках дитину, Саллi на хвильку затрималася бiля пасажирських дверцят i подивилася на бунгало, у якому вони прожили останнi чотири роки. Вона згадала, що, коли вони тiльки заселялися, Крихiтка Лавон ще зростала в ii нутрi й усi поiздки на горгошах були ще попереду.

– Швидше! – гукнув Чарлi. – Жiнко, залазь у машину!

Вона так i зробила. Вiн здав назад, i на секунду переднi фари автiвки вихопили з темряви фасад будинку. Їхне вiддзеркалення у вiкнах дивилося на них очима загнаного звiра.

Чарлi напружено зiгнувся над кермом; тьмяне свiтло вiд панелi з приладами пiдсвiчувало його змарнiле обличчя.

– Якщо ворота бази зачиненi, доведеться йти на таран.

Вiн говорив серйозно. Вона це вiдчувала. Зненацька ii колiна стали наче гумовi.

Та потреби в таких вiдчайдушних дiях не було. Ворота нiхто не замкнув. Один охоронець куняв над журналом. Його напарника Саллi не бачила – певне, вiн сидiв спереду. Це був звичайний пропускний пункт для вiйськового транспорту, i розташовувався вiн на зовнiшньому периметрi бази, тому охоронцям не було дiла до того, що коiлося в ii серцевинi.

Звiв очi й побачив, що годинник змiнив колiр iз зеленого на червоний.

Саллi здригнулася й поклала руку чоловiковi на колiно. Крихiтка Лавон уже заснула. Чарлi легенько поплескав дружину по руцi та сказав:

– Люба, все буде добре.

Над ранок вони вже мчали Невадою, так само рухаючись на схiд, а Чарлi кашляв без упину.




Капiтан Трипс

16 червня – 4 липня 1990 р



Дзвоню лiкарю, кажу:

«Лiкарю, лiкарю, прошу,

Почуваюсь дивно – гойдае, носить,

Скажiть-бо, що маю за капость?

Чи знана науцi подiбна напасть?»

    «The Sylvers»[6 - «The Sylvers» – калiфорнiйський гурт, чий найбiльший перiод популярнос

Сторінка 6

i припав на 1970-тi рр. Виконували пiснi в стилi ритм-енд-блюз, соул та диско. Гурт складався з членiв однiеi сiм’i.]

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Вiн – людина честi.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

    Ларрi Андервуд






Книга І





Роздiл 1


Гепскомбове «Тексако» тулилося бiля траси 93, трохи пiвнiчнiше вiд Арнетта, жалюгiдного мiстечка в чотири вулицi за 110 миль вiд Х’юстона. Цього вечора там були самi завсiдники: вони розсiлися навколо каси, пили пиво, точили ляси та спостерiгали за тим, як комашня билась у велику пiдсвiчену вивiску.

Станцiя належала Бiлловi Гепскомбу, тому iншi дослухалися до нього, хоча вiн був дурним, як пеньок. Якби вони сидiли в закладi, який належав комусь iншому, власник мiг би розраховувати на таке ж ставлення. Однак iншi нiчого не мали. В Арнеттi панували скрутнi часи. У 1980-му в мiстечку було два виробництва – фабрика, на якiй виготовляли паперову продукцiю (в основному для пiкнiкiв та барбекю), i калькуляторний завод. Та паперова фабрика закрилась, а завод калькуляторiв занепадав, бо виявилося, що тепер iз Тайваню iх можна замовляти значно дешевше, як i переноснi телевiзори та транзисторнi радiоприймачi.

Норман Брюетт iз Томмi Воннамейкером ранiше працювали на паперовiй фабрицi, а наразi жили на пiльги, бо закiнчився термiн допомоги у зв’язку з безробiттям. Генрi Кармайкл та Стю Редман були працiвниками на калькуляторному заводi, та рiдко отримували бiльше роботи, нiж тридцять годин на тиждень. Вiктор Пелфрi вже вийшов на пенсiю й курив самокрутки, вiд яких у носi свербiло, – усе, що вiн мiг собi дозволити.

– Ось що я вам скажу, – мовив Геп, поклавши руки на колiна та нахилившись уперед. – Їм треба взяти й послати iнфляцiю нахрiн. І нахрiн це лайно з державним боргом. Преси в нас е, папiр – теж. Треба наковбасити п’ятдесят мiльйонiв тисячних банкнот i пожбурити iх в обiг.

Пелфрi працював машинiстом до 1984 року, i вiн виявився единим серед присутнiх, у кого стало самоповаги, аби вказати Гепу на хибнiсть його явно дурноверхих тверджень.

– Так ми далеко не заiдемо, – сказав вiн, лаштуючи нову смердючу цигарку. – Якщо так зроблять, буде як у Рiчмондi пiсля Вiйни штатiв.[7 - Маеться на увазi Громадянська вiйна в США 1865 року. Рiчмонд, столиця Конфедеративних Штатiв Америки, був однiею з останнiх твердинь конфедератiв.] Якщо тобi в тi днi хотiлось iмбирного пряника, ти давав пекаревi долар Конфедерацii, вiн клав його на печиво й вирiзав iз нього шматок такого ж розмiру. Ти ж знаеш, грошi – то лише папiр.

– А ще я знаю людей, якi з тобою не погодяться, – гiрко промовив Геп. Вiн узяв зi столу червоний засмальцьований затискач для паперiв. – Я винен iм грошi. І вони починають сiпатися.

Стю Редман – певне, наймовчазнiша людина в Арнеттi – сидiв на трiснутому пластиковому стiльцi «Вулко» з бляшанкою «Пабсту» i дивився на трасу 93 крiзь вiтрину заправки. Стю знав, що таке злиднi. Вiн вирiс у цьому мiстечку, у сiм’i дантиста, який помер i полишив дружину iз семирiчним Стю та ще двома дiтлахами.

Його мати працювала в придорожньому кафе «Далекобiйник» одразу за Арнеттом, i якби воно не згорiло в 1979-му, Стю мiг би його зараз бачити. Зарплатнi вистачало, щоб прогодувати сiм’ю, але то й усе. У дев’ять рокiв Стю почав працювати, спершу на Рога Такера, власника «Далекобiйника» (пiсля школи допомагав розвантажувати ваговози за тридцять п’ять центiв за годину), а тодi на скотофермах у сусiдньому мiстечку Брейнтрi, i там йому довелося збрехати про свiй вiк, аби отримувати на тиждень двадцять карколомних годин важкоi роботи з мiнiмальною ставкою.

Тож тепер, дослухаючись до того, як Геп i Вiк Пелфрi сперечаються про грошi та чудуються з iхньоi таемничоi властивостi непомiтно випаровуватися, вiн згадав, як на початку кривавили його руки вiд нескiнченного тягання тачки зi шкурами й кишками. Вiн спробував приховати це вiд матерi, та вона все помiтила менш нiж за тиждень пiсля того, як вiн почав працювати. Вона трохи поплакала над його руками, – а його мати була не з тих жiнок, якi легко пускають сльозу, – проте не попросила кинути роботу. Вона знала, у якому вони становищi. Була реалiсткою.

Своею мовчазнiстю вiн частково завдячував тому, що нiколи не мав анi друзiв, анi часу на них. Школа, потiм робота – все. За рiк пiсля того, як вiн почав працювати на фермах, його молодшого братика Дейва згубила пневмонiя, i Стю так нiколи з цим не змирився. Йому здавалося, то через почуття провини. Вiн любив Дейва бiльше за всiх… однак ця смерть означала, що годувати стало на один рот менше.

У старших класах вiн вiдкрив для себе футбол, i мати заохочувала це хобi, хоча на роботу лишалося менше часу. «Грай, – казала вона. – Якщо ти й маеш квиток звiдси, Стюарте, це футбол. Грай. Згадай Еддi Ворфiлда». Еддi Ворфiлд був мiсцевим героем. Ворфiлд походив зi ще бiднiшоi сiм’i, нiж Стюартова, та зажив слави як квотербек регiональноi команди старшокласникiв, потрапив до Техаського сiльскогосподарсько-iнженерного унiверситету[8 - Texas A&M University – найб

Сторінка 7

льший унiверситет Техасу, розташований у мiстi Колледж-Стейшен.] зi стипендiею з фiзкультури, а потiм десять рокiв грав у «Green Bay Packers»[9 - «Green Bay Packers» – команда з американського футболу з Грiн-Бей, штат Вiсконсiн. Заснована в 1919 р. Кiлька разiв вигравала Супербол.] – в основному як запасний квотербек, але кiлька пам’ятних разiв з’являвся на полi в стартовому складi. Тепер Еддi володiв мережею фастфудових забiгайлiвок по всьому Центральному та Середньому Заходу, а в Арнеттi лишився фольклорною фiгурою. Коли в Арнеттi говорять про успiх, на увазi мають Еддi Ворфiлда.

Зi Стю квотербек був нiякий – не виходило з нього Еддi Ворфiлда. Та коли розпочався одинадцятий клас, йому дiйсно здавалося, що якщо вiн працюватиме над собою, то зможе сподiватися на невелику стипендiю з фiзкультури… тим паче, що, крiм цього, були ще програми, якi дозволяли поеднувати навчання й роботу, а шкiльний психолог розповiв йому про кредитну програму, прописану в Актi освiти задля нацiональноi безпеки.[10 - National Defense Education Act (NDEA) – акт про фiнансування навчальних установ США. Пiдписаний у 1958 р. президентом Ейзенхауером, вiн мав на метi перемогти параноiдальний настрiй, спричинений популярною думкою про сильнiшi iнтелектуальнi потужностi СРСР.]

А тодi його мати захворiла й до роботи вже не повернулась. У неi був рак. Вона померла за два мiсяцi до його шкiльного випуску, покинувши Стю з молодшим на три роки братиком Брюсом на шиi. Стю вiдмовився вiд стипендii з фiзкультури та влаштувався на калькуляторний завод. І врештi вирватися вдалося саме Брюсовi. Вiн жив у Мiннесотi, працював системним аналiтиком в ІВМ. Писав нечасто, i востанне Стю бачив брата на похоронi своеi дружини – померла вона вiд такого ж раку, який занапастив його матiр. Вiн гадав, що Брюс несе на спинi власну провину… i що Брюс може соромитися брата, який перетворився на селюка з депресивного техаського мiста й удень iшачить на калькуляторному заводi, а вечорами або сидить у Гепа, або хиляе пиво «Лон стар» у «Головi iндiанця».

Найкращим життя здавалось у шлюбi, та протривав вiн лише вiсiмнадцять мiсяцiв. Утроба його молоденькоi дружини виносила едине дитя – темношкiре та хворобливе. То було чотири роки тому. Пiсля цього Стю iнодi думав про те, щоб поiхати з Арнетта на пошуки чогось кращого, однак його втримала iнерцiя маленького мiстечка – тихий спiв сирен, у якому словами були знайомi обличчя, а мелодiею – рiднi краевиди. Йому подобалося в Арнеттi, а Вiк Пелфрi одного разу нагородив його найприемнiшим комплiментом, назвавши «старим хитрим жуком».

Вiк iз Гепом усе ще перемелювали грошову тему. У небi лишалося трохи свiтла, та земля поринула в тiнь. Машини нечасто iздили 93-ю трасою, i це була одна з причин, чому в Гепа набралося стiльки неоплачених рахункiв. Та на очах у Стю до них наближалась автiвка.

Вона була все ще за чверть милi вiд заправки, й останне денне свiтло тьмяно вiддзеркалювалося вiд запилюжених залишкiв хрому. Стю мав гострий зiр, i вiн упiзнав у машинi дуже старий «шевроле» – мабуть, 75-го року. «Шевi» iхав iз вимкненими фарами. Його швидкiсть не перевищувала п’ятнадцяти миль на годину, та машину носило по всiй дорозi. Поки що автомобiль помiтив тiльки Стю.

– Скажiмо, ти вiддаси цю станцiю пiд заставу й отримаеш iпотечний кредит, – говорив Вiк. – І, скажiмо, сума буде п’ятдесят доларiв на мiсяць.

– Та малувато береш.

– Ну, хай буде п’ятдесят, просто щоб назвати якусь цифру. Припустiмо, федерали взяли й надрукували тобi вагон грошей. Тодi банк усе пiдрахуе й захоче з тебе вже сто п’ятдесят доларiв. І бiднiсть твоя нiкуди не дiнеться.

– Атож, – бовкнув Генрi Кармайкл.

Геп роздратовано глипнув на нього. Так уже сталося, що йому було вiдомо про звичку Генка брати колу з автомата без грошей, i, бiльше того, Генк знав, що його давно викрили, i коли йому вже так кортiло вклинитися в суперечку, вiн мав би стати на бiк Гепа.

– Не думаю, що вийде саме так, як ти кажеш, – мовив Геп з усiм авторитетом людини з дев’ятикласною освiтою й заходився пояснювати свою думку.

Стю розумiв лише те, що зчепилися вони страх як мiцно, тож вiн приглушив Гепiв голос до беззмiстовного жебонiння й дивився, як «шевi» виляе та гойдае носом. З огляду на таку iзду Стю гадав, що далеко машина не заiде. «Шевi» перетнув бiлу розмiтку, i його колеса здiйняли куряву над лiвим крилом. Та ось автiвку понесло назад, кiлька секунд вона трималася своеi смуги, а тодi мало не полетiла в кювет. По тому водiй немов побачив у великiй пiдсвiченiй вивiсцi «Тексако» сигнальний маяк, i автiвка помчала до заправки, наче ракета, чие пальне майже скiнчилося. Стю вже чув стомлене гупання двигуна, розмiрене булькання й сичання напiвживого карбюратора та спрацьованих клапанiв. Флуоресцентнi лампи над колонками освiтлювали забризкане брудом лобове скло, тож важко було роздивитися, що коiться в салонi автiвки, проте коли «шевi» пiдскочив на горбку, Стю помiтив, як за кермом вiльно гойднувся розмитий силует водiя. Машина йшла вперед, тримаючи ту са

Сторінка 8

у невблаганну швидкiсть у п’ятнадцять миль.

– А я кажу, що, коли в обiгу буде бiльше готiвки, ти…

– Гепе, ти б вимкнув колонки, – м’яко промовив Стю.

– Колонки? Що?

Норм Брюетт розвернувся й визирнув у вiкно.

– О Господи, – сказав вiн.

Стю пiднявся зi стiльця, перехилився повз Томмi Воннамейкера та Генка Кармайкла й клацнув усiма вимикачами – по чотири кожною рукою. Тож вiн був единим, хто не побачив, як «шевi» протаранив i зчесав ряд колонок, що стояли ближче до дороги.

Автомобiль зносив iх повiльно та невблаганно – збоку це здавалося навiть величним. Наступного дня в «Головi iндiанця» Томмi Воннамейкер божився, що стоп-сигнали й разу не блимнули. «Шевi» сунув собi на швидкостi миль у п’ятнадцять, наче провiдна автiвка на Трояндовому парадi.[11 - Tournament of Roses parade – новорiчний парад, який влаштовують у Пасаденi, штат Калiфорнiя. Звичай започатковано в 1890 р.] Шасi заскреготiли об бетон острiвця безпеки, а коли в нього врiзалися колеса, усi, крiм Стю, побачили, як голова водiя безвiльно гойднулася та стукнулась об лобове скло, залишивши на мiсцi удару бiлi трiщини, схожi на зiрку.

«Шевi» пiдскочив, наче копнутий пес, i знiс колонку з паливом пiдвищеноi якостi. Вона вiдiрвалася вiд асфальту й покотилася геть, розляпуючи залишки бензину. Пiстолет вiдчепився i лежав, виблискуючи пiд флуоресцентним свiтлом.

Усi вони помiтили iскри, якi висiкала з бетону вихлопна труба, i Геп, який бачив вибух заправки в Мексицi, iнстинктивно примружив очi в очiкуваннi вогняноi кулi. Натомiсть «шевi» хвицнув задом i зiскочив з острiвця на бiк заправки. Передок зiтнувся з колонкою бензину з низьким вмiстом свинцю, перекинувши ii з порожнистим «бух».

Здавалося, «шевроле» навмисне закiнчив розворот на 360 градусiв i знову вдарився в острiвець – цього разу боком. Зад перескочив через бордюр i знiс звичайну колонку. Ще трохи проволiкши iржаву вихлопну трубу, «шевi» зупинився. Вiн знищив усi три колонки на острiвцi, ближчому до шосе. Двигун iще з кiлька секунд погуркотiв, а потiм здався. Стояла така гучна тиша, що ставало не по собi.

– Йокелемене, – видихнув Томмi Воннамейкер. – Гепе, вона рвоне?

– Якби, то вже бахнула б, – сказав Геп, зводячись на ноги.

Плечем вiн зачепив стос мап, i всюди розсипалися Техаси, Нью-Мексико та Аризони. Геп вiдчув обережну радiсть. Його колонки були застрахованi, i за страховку заплачено. Мерi без угаву повторювала, що страхування передусiм.

– Певне, мужик геть п’яний, – мовив Норм.

– Я бачив його заднi фари, – сказав писклявим вiд збудження голосом Томмi. – Жодного разу не блимнули. Йокелемене! Якби вiн гнав шiстдесят, ми б уже всi дали дуба.

Вони повискакували iз заправки – першим бiг Геп, а позаду йшов Стю. Геп, Томмi та Норм пiдбiгли до автiвки одночасно. Стояв запах бензину, i вони чули, як повiльно цокае, остигаючи, двигун «шевi». Геп вiдчинив дверцята з боку водiя, i чоловiк, який сидiв за кермом, вивалився з машини, наче старий мiшок iз брудною бiлизною.

– Чорт забирай! – крикнув, мало не загорлав Норм Брюетт.

Вiн вiдвернувся, схопився за свое об’емне черево, i його знудило. Рiч була не в чоловiковi, який випав з автiвки (Геп акуратно впiймав його, перш нiж той ударився об землю), а в запаху, що викотився зсередини, – хворобливий сморiд, у якому змiшалися кров, фекалii, блювотиння та гниль. То був страхiтливо насичений запах смертельноi хвороби.

Наступноi митi Геп вiдвернувся i, тримаючи водiя пiд пахви, потягнув його за собою. Томмi хутенько пiдхопив ноги, що волочилися асфальтом, i разом iз Гепом вони понесли водiя досередини. У свiтлi флуоресцентних ламп iхнi обличчя здавалися геть жовтими й перекошеними. Геп забув про грошi за страховку.

Іншi зазирнули до «шевi», i тепер уже Генк вiдвернувся, притиснувши до рота долоню, – при цьому мiзинець у нього стирчав, як у чоловiка, який тримав у руцi бокал вина й збирався виголосити тост. У спортивному темпi вiн вiдiйшов до пiвнiчноi дiлянки АЗС i випустив вечерю на волю.

Вiк зi Стю подивилися трохи в машину, перезирнулись i знову глянули в салон. На пасажирському мiсцi сидiла молода жiнка; ii плаття-сорочка високо задерлося. До неi прихилилася трирiчна дитина, хлопчик або дiвчинка. Обое мертвi. Їхнi шиi роздулися, наче гумовi камери, i плоть там стала фiолетово-чорною, наче синець. Пiд очима набрякли мiшки.

Пiзнiше Вiк розказував, що вони скидалися на бейсболiстiв, якi помазали сажею пiд очима, щоб пiдкреслити погляд. Та очi лише слiпо витрiщалися. Жiнка тримала дитину за руку. З носiв у них набiг густий слиз i закупорив нiздрi. Навколо дзижчали мухи – сiдали на шмарклi, залазили до вiдкритих ротiв. Стю бував на вiйнi, але нiколи не бачив такого жахливого видовища. Його погляд постiйно повертався до тих зiмкнених рук.

Вони з Вiком позадкували, тупо подивилися один на одного й повернулися до заправки. Чоловiки бачили, як Геп несамовито працював щелепою бiля слухавки таксофона. Норм iшов до станцii позаду них i постiйно озирався на сцену аварii. Водiйськi дверцята стояли сумн

Сторінка 9

прочиненими. З люстерка заднього огляду звисала пара дитячих черевичкiв.

Генк стояв бiля дверей i витирав рот брудною хустинкою.

– Господи, Стю, – сказав вiн нещасно, i Стю кивнув.

Геп поклав слухавку. Водiй «шевi» лежав на пiдлозi.

– Швидка приiде за десять хвилин. Як гадаете, вони?… – вiн тицьнув великим пальцем у бiк «шевi».

– Мертвi, будь певен, – кивнув Вiк. Його зморшкувате обличчя було жовтаво-сiрим, i вiн розсипав тютюн по пiдлозi, намагаючись зробити собi ще одну смердючу цигарку. – У тачцi сидять наймертвiшi люди, яких я будь-коли бачив.

Вiн поглянув на Стю – той кивнув i засунув руки в кишенi. Нерви геть розшарпалися.

Чоловiк на пiдлозi видушив iз горла хрипкий стогiн, i всi очi звернулися до нього. За мить, коли стало зрозумiло, що вiн чимдуж силкуеться щось сказати, Геп присiв бiля нього. Урештi-решт, це ж його заправка.

Що б не прикiнчило жiнку з дитиною, воно взялося й за водiя. З носа постiйно текло, а дихання звучало по-пiдводному – у грудях чоловiка щось клекотало. Пiд очима почали напухати мiшки, i хоча чорноти поки що не було, вони вже посинiли. Шия в нього здавалася затовстою, i надлишок плотi зiбрався в складки, наче два зайвi пiдборiддя. Його била сильна лихоманка, тому поряд iз ним здавалося, нiби сидиш бiля вiдкритоi печi для барбекю, у яку поклали хороше, якiсне вугiлля.

– Пес, – пробелькотiв вiн. – Його дострелили?

– Мiстере, – заговорив до нього Геп, легенько потермосивши чоловiка за плече. – Я викликав швидку. З вами все буде добре.

– Годинник почервонiв, – прохарчав незнайомець, а тодi закашлявся – спустошлива низка вибухiв, вiд яких увсебiч полетiли довгi нитки слизу з гноем.

Вiдчайдушно скривившись, Геп вiдсахнувся.

– Краще його перевернути, – сказав Вiк. – Бо отак вiн захлинеться.

Та перш нiж вони це зробили, кашель ущух, знову перетворившись на гримуче, нерiвне дихання. Водiй повiльно клiпнув очима й поглянув на чоловiкiв, якi зiбралися навколо.

– Де… ми?

– В Арнеттi, – озвався Геп. – «Тексако» Бiлла Гепскомба. Ви збили кiлька моiх бензоколонок. – І поспiхом додав: – Та це нiчого. Вони застрахованi.

Чоловiк на пiдлозi спробував сiсти, та не змiг. Йому довелося вдовольнитися тим, що вiн узяв Гепа за лiкоть.

– Моя дружина… моя дiвчинка…

– З ними все добре, – сказав Геп, либлячись усмiшкою тупого пса.

– Здаеться, я кепсько захворiв, – мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревiнням. – І вони теж хворiли. Вiдтодi, як прокинулися два днi тому. У Солт-Лейк-Сiтi… – трiпотливi повiки зiмкнулися. – Захворiли… певне, врештi-решт, ми втекли запiзно…

Здалеку, постiйно наближаючись, до них долинуло виття волонтерськоi швидкоi Арнетта.

– Оце так, – повторював Томмi Воннамейкер. – Оце так-так.

Очi хворого знову тремтливо розчахнулись, i тепер вони були сповненi гострого, палкого занепокоення. Вiн iще раз спробував сiсти. Пiт струменiв його обличчям. Вiн схопися за Гепа.

– Із Саллi та Крихiткою Лавон усе гаразд? – зажадав вiн вiдповiдi.

З його губ летiла слина, i Геп вiдчував теплоту, яку випромiнював його жар. Чоловiк був хворим, напiвбожевiльним, i вiд нього смердiло. Геп згадав, як, бува, тхне стара собача пiдстилка.

– З ними все гаразд, – стояв вiн на своему, ледь не втрачаючи самовладання. – Ти… лежи собi й не напружуйся, окей?

Водiй розслабився. Його хрипiння погучнiшало. Геп iз Генком перевернули його на бiк, i дихання стало трiшки рiвнiшим.

– До вчорашнього вечора я почувався досить добре, – сказав чоловiк. – Кашляв та й усе. А вночi прокинувся вже хворим. Запiзно втекли. З Крихiткою Лавон усе гаразд?

Останнi слова перейшли в незрозумiле белькотiння. Виття швидкоi поступово наближалося. Стю пiдiйшов до вiкна й став виглядати ii. Іншi лишилися бiля чоловiка, який лежав на пiдлозi.

– Вiку, маеш здогад, що в нього за болячка? – спитав Геп.

– Не-а, – похитав головою Вiк.

– Мо’, вони чимось траванулися, – озвався Норм Брюетт. – В автiвки калiфорнiйськi номери. Себто вони ж, певне, iли в придорожнiх кафешках. Мо’, ковтнули зiпсованого гамбургера. Бувае.

Пiд’iхала швидка. Вона оминула розбитий «шевi» й зупинилася мiж ним i дверима заправки. Червоний маячок накручував божевiльнi пульсуючi кола. На вулицi було вже зовсiм темно.

– Дай сюди руку, я тебе витягну! – зненацька скрикнув чоловiк на пiдлозi, а тодi затих.

– Отруення, – повторив Вiк. – Та-ак, може, це воно. Сподiваюся, що воно, бо…

– Бо що? – спитав Генк.

– Бо iнакше це може бути щось заразне, – Вiк поглянув на них збентеженими очима. – У п’ятдесят восьмому я бачив хворих на холеру пiд Ногелесом,[12 - Nogales – невелике мiсто в штатi Аризона, США. Скорiше за все, випадок iз холерою – вигадка Кiнга.] i наш пасажир дуже на них схожий.

Трое чоловiкiв закотили всередину ношi.

– Гепе, – заговорив один iз них. – Тобi пощастило, що твоя хирна дупа не злетiла в повiтря й не кружляе в раю. Це вiн, га?

Завсiдники станцii розiйшлися, щоб пропустити санiтарiв: Бiллi Верекера, Монтi Саллiвана т

Сторінка 10

Карлоса Ортегу – iх усi знали.

– У тiй автiвцi ще два пасажири, – сказав Геп i, вiдтягнувши Монтi вбiк, додав: – Жiнка та мала дiвчинка. Обидвi мертвi.

– Бляха-муха! Точно?

– Ага. Та чолов’яга про це не знае. Повезете його до Брейнтрi?

– Та певно ж. – Монтi дивився на Гепа ошелешеними очима. – А що робити з тими двома в машинi? Гепе, я не знаю, що робити.

– Стю може зателефонувати до полiцii штату. Ти не проти, якщо я поiду з вами?

– Та нi.

Вони поклали хворого на ношi, i поки його вивозили на вулицю, Геп пiдiйшов до Стю.

– Я хочу з’iздити в Брейнтрi разом iз ними. Зателефонуеш до полiцii штату?

– Ясна рiч.

– І Мерi також. Подзвони та розкажи iй, що трапилося.

– Окей.

Геп пiдбiг до швидкоi та залiз усередину. Бiллi Верекер загрюкнув за ним дверцята й гукнув двох iнших санiтарiв. Вони перелякано й вражено витрiщалися на вмiст салону роздовбаного «шевi».

За кiлька секунд швидка рушила з мiсця – завила сирена, червоний проблисковий маячок закрутився й запульсував, кидаючи на майданчик станцii кривавi тiнi. Стю пiдiйшов до таксофона та опустив у нього четвертак.


* * *

Водiй «шевi» помер за двадцять миль до лiкарнi. Вiн втягнув у булькiтливi груди останнiй вдих, випустив його, знову почав набирати повiтря, а тодi це зупинилося.

Із задньоi кишенi незнайомця Геп дiстав гаманець та оглянув його вмiст. Сiмнадцять доларiв готiвкою. Калiфорнiйськi водiйськi права, якi стверджували, що iхнього власника звали Чарльз Д. Кемпiон. А ще там було вiйськове посвiдчення та ламiнованi свiтлини з його дочкою й дружиною. Геповi не хотiлося iх роздивлятися.

Вiн запхав гаманець назад у кишеню померлого й сказав Карлосовi, щоб той вимкнув сирену. Було десять по дев’ятiй.




Роздiл 2


На мiському пляжi в Оганквiтi, штат Мейн, в Атлантичний океан врiзався довгий кам’яний пiрс. Сьогоднi вiн нагадував iй сiрий палець суддi, i коли Френнi паркувала автiвку на громадськiй стоянцi, бачила, що Джессi сидить на самому його вiстрi – лише силует проти яскравого неба. Над ним ширяли галасливi чайки, доповнюючи новоанглiйський пейзаж (хоч бери й на стiну вiшай), i вона сумнiвалася, що котромусь iз птахiв стане духу зiпсувати його, скинувши бiлу бомбочку на бездоганну блакить робочоi сорочки Джессi Райдера. Зрештою, вiн справжнiй поет.

Вона знала, що то Джесс, бо його спортивний велосипед був прикутий до залiзноi огорожi, яка бiгла повз будиночок паркувальника. Гас – лисуватий i череватий мунiципальний службовець – рушив iй назустрiч. Для туристiв дiяв тариф у долар iз машини, та вiн знав, що Френнi живе в Оганквiтi, тому навiть не глянув на налiпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА», яка притулилася в кутку лобового скла. Френнi частенько сюди приiздила.

«Ще й як частенько, – подумала Френ. – Власне, саме тут я й завагiтнiла – якраз у дванадцяти футах над припливною позначкою. Люба Гулько, тебе зачали на мальовничому мейнському узбережжi – у дванадцяти футах над припливною позначкою й у двадцяти ярдах вiд хвилерiза. Мiсце вiдмiчено хрестиком».

Гас пiдняв руку й показав Френнi знак миру.

– Мiс Голдсмiт, там ваш хлопець, сидить на краю пiрса.

– Дякую, Гасе. Як справи?

Вiн усмiхнувся та махнув рукою на стоянку. На паркiнгу було з десяток машин, i бiльшiсть iз них мали червону або блакитну налiпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА».

– Так рано багато не заробиш, – сказав вiн. Було 17 червня. – Заждiть два тижнi – тодi й заробимо мiсту трохи грошенят.

– Ще й як заробимо. Якщо ви iх самi не протринькаете.

Гас зареготав i пiшов назад до вартiвнi.

Френнi сперлась однiею рукою об теплий метал автомобiля, зняла кросiвки та вдягла гумовi ляпанцi. Вона була високою дiвчиною з каштановим волоссям, яке спадало до середини спини. Тьмяно-жовта блузка. Гарна фiгура. Довгi ноги, що приваблюють погляди. «Найвища проба» – здаеться, саме так говорили в студентському клубi. «Диви-диви, засандалити е куди!» Мiс Коледж 1990 року.

Вона посмiялась iз себе, та смiх вийшов не дуже веселим. «Так розiйшлася, наче в тебе новини свiтового масштабу», – сказала собi. Роздiл шостий: Гестер Прiнн приносить превелебному отцю Дiмздейлу новину про скорi народини Перл.[13 - Згаданi персонажi роману «Червона лiтера» американського письменника-романтика Натанiеля Готорна (1804–1864). У ньому йдеться про те, як селянка Гестер Прiнн вагiтнiе вiд священика Дiмздейла, i з цього розвиваеться справжня драма.] Та нiякий вiн не Дiмздейл. Його звати Джесс Райдер, i йому двадцять рокiв – на один менше, нiж нашiй героiнi – Маленькiй Френ. Вiн здiбний студент-старшокурсник-поет. Це помiтно з його бездоганноi шамбреевоi[14 - Шамбре (chambray) – легка й тонка тканина, структурою схожа на батист, а виглядом – на джинсу.] сорочки.

Вона завмерла на краю пiску, вiдчуваючи, як приемний жар грiе стопи навiть крiзь пiдошви в’етнамок. Силует на iншому кiнцi пiрса й досi жбурляв у воду маленькi камiнцi. Думки в неi були трохи кумеднi, та бiльше гнiтючi. Вiн знае, як виглядае збоку, коли тут сидить, думала вона. Лорд Байрон – самотнiй, однак хор

Сторінка 11

брий. Тож вiн сидить на самотi та оком на море кидае – то путь його назад, додому, до рiдноi Англii. Проте я, вигнанець, нiколи не спроможусь…

Та бляха!

Їi роздратувала не стiльки сама думка, скiльки те, що це показувало ii власний настрiй. Там сидить юнак, про якого вона гадала, що кохае його, а вона стоiть у нього за спиною й глузуе.

Вона рушила вздовж пiрса, грацiйно вибираючи шлях, оминаючи камiння та трiщини. Старий пiрс колись був частиною хвилерiза. Тепер бiльшiсть суден швартувалася бiля пiвденноi частини мiста, адже там було три пристанi й сiм дешевих готелiв iз ресторанами, якi гули всеньке лiто.

Френ повiльно йшла й намагалася вгамувати думку про те, що вона могла розлюбити його за останнi одинадцять днiв – вiдтодi, як довiдалася, що ii, говорячи словами Емi Лодер, «трiшечки заплiднили». Ну, це ж вiн таке iй зробив, чи не так?

Та провина була не лише його. І вона приймала пiгулки. Що могло бути простiшим? Френ сходила до студентського медпункту, розповiла там лiкаревi, що в неi менструальнi болi, висипають вугрi з прищами, i вiн виписав iй рецепт. Бiльше того, вiн навiть дав iй запас безкоштовних зразкiв на цiлий мiсяць.

Вона знову спинилася, цього разу вже над водою – праворуч i лiворуч вiд неi хлюпотiли хвилi. Їй подумалося, що лiкар iз медпункту, певне, чув про менструальнi болi й прищi так само часто, як i аптекарi – про те, як пацанам потрiбно купити презервативи для брата, i в такi часи навiть частiше. Вона могла б просто зайти до нього й сказати: «Жени колеса. Трахатися хочу». За вiком уже все гаразд, тож чого соромитися? Вона поглянула на спину Джессi й зiтхнула. Адже сором мае здатнiсть перетворюватися на стиль життя. Вона рушила далi.

Хай там як, а пiгулка не подiяла. Хтось у вiддiлi контролю за якiстю на старому доброму заводi «Оврiл» заснув над кнопкою. Або так, або вона забула, що не ковтнула пiгулку, а потiм забула, що забула.

Френ тихенько пiдiйшла до свого хлопця, який тримав у лiвiй руцi камiння й правицею запускав його у володiння Великоi Атлантики, i поклала йому обидвi руки на плечi. Джесс зойкнув i незграбно скочив на ноги. Навсiбiч розлетiлася галька, i вiн мало не перекинув Френнi у воду. Та й сам мало не полетiв сторчака.

Вона безпорадно захихотiла й позадкувала, притиснувши руки до рота, щойно вiн розлючено крутнувся до неi – чорнявий молодик iз гарною статурою, в окулярах iз золотою оправою та пересiчними рисами обличчя, якi Джесс так нiколи й не прийме, адже вони зовсiм не передають чутливостi його натури.

– Ти мене до чортикiв налякала! – прогорлав вiн.

– О Господи, – захихотiла вона, – вибач менi, та вийшло так кумедно, справдi кумедно.

– Ми мало у воду не попадали, – сказав вiн, ображено ступивши до неi.

Вона зробила крок назад, аби збiльшити дистанцiю, але перечепилася об камiнь i впала на сiдницi. Щелепи клацнули, прикусивши язика, – о вишуканий бiль! – i вона перестала смiятися; звук немов ножем вiдтяло. Сам факт раптовоi тишi – я радiо, вимкни мене – видався iй кумеднiшим за все, i попри те, що з язика йшла кров, а вiд болю з очей бiгли сльози, дiвчина знову почала хихотiти.

– Френнi, з тобою все гаразд?

Стурбований Джесс став поряд iз нею на колiна. «І все ж таки я його справдi кохаю, – подумала вона з деяким полегшенням. – От i чудово, менi ж краще».

– Френ, ти собi нiчого не ушкодила?

– Лише свою гордiсть, – сказала вона й дозволила йому поставити ii на ноги. – І язика надкусила. Ось, бачиш?

Сподiваючись на усмiшку у вiдповiдь, вона вистромила язика, та Джесс лише насупився.

– Господи, Френ, у тебе ж кров iде.

Вiн дiстав iз задньоi кишенi хустинку, iз сумнiвом поглянув на неi, а потiм сховав назад. В уявi Френ вигулькнув образ того, як вони, молодi й закоханi, iдуть до стоянки, тримаючись за руки, а з ii рота стирчить носовичок. Вона махае рукою до усмiхненого добряка-паркувальника й каже: «Хше-хшуто-Гах!»

Попри те, що язик справдi болiв, а вiд кривавого присмаку в ротi стало дещо млосно, Френ знову захихотiла.

– Вiдвернися, – манiрно сказала вона. – Дамi треба зробити одну гидоту.

Легенько всмiхнувшись, вiн театрально прикрив очi. Зiпершись на руку, вона перехилилася через край пiрса й плюнула – яскраво-червона слина. Фе. Ще раз. І ще раз. Нарештi рот трохи очистився. Френ озирнулася й побачила, що Джесс пiдглядае крiзь пальцi.

– Вибач, – мовила вона. – Я справжня засранка.

– Нi, – сказав Джесс, вочевидь, маючи на думцi «так».

– З’iздимо по морозиво? – спитала вона. – Ти кермуеш, я купую.

– Домовилися.

Вiн звiвся на ноги й допомiг iй пiднятися. Вона знову сплюнула у воду. Яскраво-червоним.

– Я ж нiчого не вiдкусила? – боязко запитала вона.

– Не знаю, – люб’язно вiдповiв Джесс. – А що, щось проковтнула?

Вона злякано притиснула руку до рота.

– Це не смiшно.

– Твоя правда. Вибач. Просто вкусила.

– А в язику е артерii?

Тримаючись за руки, вони рушили до берега. Вона перiодично зупинялася, аби сплюнути у воду. Яскраво-червоним. Вона не ковтатиме власну кров, нi

Сторінка 12

нi, нiзащо.

– Та нема.

– Це добре, – вона мiцнiше стиснула його руку та пiдбадьорливо всмiхнулася, – бо я вагiтна.

– Справдi? Круто. Знаеш, кого я зустрiв у…

Вiн зупинився й поглянув на неi; обличчя в нього закам’янiло, а очi уважно вивчали ii. Серце у Френ здригнулося, коли вона помiтила, як вiн насторожився.

– Що ти сказала?

– Я вагiтна.

Вона усмiхнулася йому й знову сплюнула. Яскраво-червоним.

– Ну в тебе й жарти, Френнi, – невпевнено мовив вiн.

– А я не жартую.

Вiн просто дивився на неi. Трохи згодом вони рушили далi. Коли вони йшли стоянкою, Гас вийшов iз будки й помахав до них. Френнi махнула у вiдповiдь. Джессi теж.


* * *

Вони зробили зупинку в «Дейрi Квiн»[15 - «Dairy Queen» – мережа фастфудiв, у якiй, окрiм закусок, продають морозиво.] бiля автомагiстралi № 1. Джесс узяв колу й задумливо попивав ii, сидячи за кермом «вольво». На прохання Френ вiн купив iй «Банановий мегачовен», тож вона сперлася на дверцята й черпала ложкою горiхи, кленовий сироп та ерзац-морозиво «Дейрi Квiн». Їх роздiляло два фути.

– Знаеш, – заговорила вона, – морозиво в «Дi-К’ю» – самi бульбашки. Чув про таке? Бiльшiсть людей навiть не здогадуеться.

Джесс дивився на неi й нiчого не казав.

– А правда криеться в тому, – вела далi Френ, – що iхнi автомати для морозива – то лише велетенськi машини з виробництва бульбашок. Ось чому морозиво в «Дейрi Квiн» таке дешеве. Нам розповiдали про це на теорii бiзнесу. Зняти хутро з кота можна безлiччю способiв.

Джесс дивився на неi й нiчого не казав.

– Тож якщо хочеться справжнього морозива, мусиш iти до спецiалiзованого кафе «Дiрiнг Айс Крiм»,[16 - «Deering Ice Cream» – найстарiший виробник морозива в Мейнi.] а це…

Френ розревлася.

Джесс ковзнув до неi сидiнням i обiйняв дiвчину за шию.

– Френнi, не треба. Будь ласка.

– Мiй «Мегачовен» протiкае, – сказала вона, усе ще рюмсаючи.

Знову з’явився носовичок, i Джесс заходився витирати морозиво. Коли вiн iз цим покiнчив, вона вже не плакала, однак продовжувала шморгати носом.

– «Банановий мегачовен» iз «Кривавим соусом», – сказала вона, дивлячись на нього червоними очима. – Гадаю, у мене бiльше не полiзе. Пробач, Джессе. Викинеш?

– Звiсно, – сказав Джесс на автоматi.

Вiн забрав у неi морозиво, вилiз з автомобiля й кинув недоiдок у смiтник. Дивна в нього хода, думала Френ. Ходить так, наче його копнули мiж нiг – туди, де в хлопцiв болить найсильнiше. У певному розумiннi саме туди йому й поцiлили. Та коли поглянути на це з iншого боку, пiсля того як вiн позбавив ii цноти на пляжi, вона рухалася так само. Френнi тодi почувалася так, наче в дитинствi, коли вiд пелюшок виступали попрiлостi, тiльки гiрше. Однак попрiлостi ще нiкого не заплiднювали.

Джесс повернувся та сiв у машину.

– Що, справдi, Френ? – раптом спитав вiн.

– Так, справдi.

– Як так сталося? Я гадав, ти на пiгулках.

– Ну, по-перше, хтось у вiддiлi контролю за якiстю на старому доброму заводi «Оврiл» мiг заснути над кнопкою, поки конвеером iшли бракованi пiгулки, зокрема моi; по-друге, може, вас, хлопцiв, годували в iдальнi чимось таким, що змiцнюе сперму; по-трете, я могла забути, що не ковтнула пiгулку, а потiм забути, що забула.

Вона всмiхнулася йому такою силуваною, натягнутою та блискучою усмiшкою, що вiн навiть трiшки вiдсахнувся.

– Чого ти так казишся, Френ? Я ж просто спитав.

– Ну, я можу вiдповiсти на твое запитання iнакше: того теплого квiтневого вечора ти удванадцяте, утринадцяте або ж учотирнадцяте вставляв свiй член у мою пiхву й кiнчав, таким чином вивергаючи в мене сперму, що складалася з мiльйонiв…

– Припини, – перервав вiн ii. – Тобi не варто…

– Що не варто?

Зовнi вона здавалася кам’яною, та в душi перелякалася. Вона передбачала рiзноманiтнi варiанти розвитку цiеi сцени, однак такого серед них не було.

– Не варто так казитися, – кволо проговорив вiн. – Я не збираюся тебе кидати.

– Я знаю, – сказала вона вже лагiднiше.

Цiеi митi Френ могла зняти його руку з керма й зiмкнути трiщину, що пробiгла мiж ними. Та вона не могла змусити себе це зробити. Вiн не мав права на те, щоб його втiшали, – байдуже, яким прихованим i несвiдомим було це прагнення. Зненацька вона зрозумiла, що так чи iнакше смiшки та веселощi на деякий час скiнчилися. Вiд цього iй знову захотiлося плакати, i вона похмуро притлумила сльози. Френнi Голдсмiт, дочка Пiтера Голдсмiта, не збиралася сидiти на паркiнгу «Дейрi Квiн», виплакуючи своi тупi очi.

– То що ти хочеш робити? – спитав Джесс, дiстаючи цигарки.

– А ти що хочеш робити?

Вiн запалив сiрник, i на хвильку, якраз коли дим злинув над цигаркою, вона чiтко побачила, як на його обличчi за панування змагаються хлопчик i дорослий чоловiк.

– От чорт, – мовив вiн.

– А ось якi варiанти бачу я, – сказала Френнi. – Ми можемо одружитись i залишити собi дитину. Ми можемо одружитись i вiддати дитину до притулку. Або ж не одружуемось i лишаемо дитину. Або…

– Френнi…

– Або ж не одружуемось i позбуваемося дитини. Ще можу зробити аб

Сторінка 13

рт. Я все перелiчила? Чи щось пропустила?

– Френнi, невже не можна просто поговорити?…

– А ми вже розмовляемо! – гаркнула вона. – У тебе була можливiсть, i ти сказав «От чорт». Твоi слова. Я щойно окреслила весь спектр вибору. Звiсно, у мене було трохи бiльше часу на роздуми.

– Хочеш цигарку?

– Нi. Це шкодить дитинi.

– Та чорт забирай, Френнi!

– Чого ти кричиш? – тихо сказала вона.

– Бо здаеться, що ти вирiшила довести мене до ручки, – зiрвався Джесс, та наступноi митi опанував себе. – Пробач. Просто я не бачу в цьому своеi вини.

– Не бачиш? – вона зиркнула на нього, звiвши брову. – Уздрiть: це ж непорочне зачаття.

– От нащо так дурiти? Ти ж казала, що приймаеш пiгулки. Я повiрив тобi на слово. Невже я помилився?

– Нi. Не помилився. Та справи це не мiняе.

– Певно, що нi, – похмуро сказав вiн та викинув недокурену цигарку. – То що ж нам робити?

– От знову ти мене питаеш, Джессi. Я ж щойно перелiчила тобi можливi прийнятнi варiанти. Думала, може, у тебе е якiсь iдеi. Є ще самогубство, та його ми не розглядаемо. Тож обери одну з iнших позицiй, i ми ii обговоримо.

– Одружимося, – сказав вiн несподiвано сильним голосом.

У нього був вигляд чоловiка, який вирiшив, що найкращий варiант розв’язати гордiiв вузол – розрубати його просто посерединi. Повний уперед! І замкнiть скиглiiв у трюмi!

– Нi, – мовила вона. – Я не хочу виходити за тебе.

Його фiзiономiя перемiнилася так, наче обличчя трималося на невидимих болтах i кожен iз них вiдкрутили на пiвоберта. Усi м’язи обвисли. Вигляд у нього був таким пiдступно комiчним, що Френ мусила потерти надкушеним язиком об тверде пiднебiння, аби не захихотiти знову. Їй не хотiлося смiятися з Джесса.

– Чому? – спитав вiн. – Френ…

– Менi потрiбно над цим подумати. І я не збираюсь обговорювати причини вiдмови, тому що наразi сама не знаю.

– Ти мене не кохаеш, – пригнiчено сказав вiн.

– У бiльшостi випадкiв шлюб i кохання несумiснi. Обери iнший варiант.

Запанувала тривала мовчанка. Джесс покрутив у пальцях iще одну цигарку, але не пiдкурював ii. Нарештi вiн мовив:

– Я не обиратиму знову, Френнi, бо ти не хочеш обговорювати це питання. Наразi ти просто знущаешся з мене.

Цi слова до неi пробилися. Вона кивнула.

– Можливо, так i е. Та в останнi кiлька тижнiв менi було геть непереливки. А ось ти в нас Джо Коледж[17 - Джо Коледжем звуть студента, якого радi бачити на вечiрках, бо в нього завжди повно пива та наркотикiв, вiн завжди виграе заклади на кiлькiсть випитого спиртного тощо. Джо Коледж – кумир та iдол для iнших студентiв.] до самiсiньких кiсток. Якби на тебе накинувся грабiжник, ти б заходився читати йому лекцiю прямо на мiсцi.

– Та ж заради Бога…

– Обирай наново.

– Нi. Ти своi причини вже по поличках розiбрала. Можливо, менi теж потрiбен час на роздуми.

– Окей. А тепер вiдвези мене на стоянку. Там я тебе висаджу: у мене ще е деякi справи.

Геть спантеличений, вiн витрiщився на неi.

– Френнi, я приiхав сюди на велику iз самого Портленда. Якраз за мiстом зняв номер у готелi. Думав, проведемо вихiднi разом.

– У твоiй готельнiй кiмнатi. Нi, Джессе. Ситуацiя змiнилася. Тож сiдай на свiй десятишвидкiсник i катай назад у Портленд, а коли трохи подумаеш над нашим питанням, дай знати. Поспiшати нема куди.

– Перестань на менi iздити, Френнi.

– Нi, Джессе, це ти на менi поiздив, – зненацька люто й гнiвно огризнулася вона, i тодi вiн легенько ляснув ii по щоцi тильним боком долонi.

Джесс ошелешено вирячився на неi.

– Пробач менi, Френ.

– Прийнято, – проговорила вона безбарвним голосом. – Рушай.


* * *

Назад до пляжноi стоянки вони iхали мовчки. Вона сидiла, склавши руки на ногах, i дивилася на латки океану, якi проблискували мiж котеджами, що вишикувалися трохи на захiд вiд хвилерiза. На ii думку, вони скидалися на низку бомжарень. Кому належали цi будинки зi слiпими вiкнами, якi досi зачиняли вiконницi, вiдгороджуючи помешкання вiд лiта, яке офiцiйно розпочнеться лише за тиждень? Професор iз Массачусетського технологiчного. Лiкарi з Бостона. Юристи з Нью-Йорка. Цi будинки не були чимось важливим для своiх власникiв, чиi статки облiчувалися семи-, а то й восьмизначними числами. Та якби сiм’i, яким вони належали, переiхали сюди, людиною з найнижчим коефiцiентом iнтелекту на пляжнiй дорозi став би паркувальник Гас. У дiтлахiв були б десятишвидкiснi велосипеди, як у Джесса. Вони б мали знудженi фiзiономii, ходили б iз батьками на вечерi з лобстерiв та вiдвiдували б мiський театр Оганквiта. Вони б походжали вулицями туди-сюди, скидаючись у лiтнiх сутiнках на звичайних перехожих. Вона уважно дивилася на красивi кобальтовi спалахи, що виблискували помiж нагромаджених один бiля одного будинкiв. На очi набiгли новi сльози й розмили контури предметiв у ii полi зору. Невеличка бiла хмаринка зi сльозами.

Пiд’iхали до стоянки, i Гас махнув iм рукою. Вони помахали у вiдповiдь.

– Вибач, що вдарив тебе, Френнi, – стиха мовив Джесс. – Я зовсiм, зовсiм не хотiв.

– Знаю. Повернешся до По

Сторінка 14

тленда?

– Лишуся тут, а вранцi тобi зателефоную. Та останне слово за тобою, Френ. Якщо вирiшиш, що потрiбен аборт, я вишкребу всi грошi, якi е, та…

– Гра слiв навмисна?

– Нi. Зовсiм нi. – Вiн ковзнув сидiнням до неi та нагородив ii скромним, мало не цнотливим поцiлунком. – Я кохаю тебе, Френ.

«А я тобi не вiрю, – подумала вона. – Чогось уся впевненiсть зникла… та я з гiднiстю приймаю цю новину. Хоч на це мене вистачить».

– Гаразд, – ледь чутно сказала вона.

– Готель «Маяк». Дзвони, як схочеш.

– Окей.

Вона сiла за кермо й зненацька вiдчула страшну втому. Надкушений язик болюче нив.

Джесс пiдiйшов до велосипеда, вiдiмкнув його вiд перил i пiд’iхав до неi.

– Я чекатиму твого дзвiнка, Френ.

Вона вичавила iз себе усмiшку.

– Побачимо. Бувай, Джессе.

Френ увiмкнула передачу, розвернулась, i «вольво» покотив стоянкою до набережноi дороги. Вона бачила, як Джесс стоiть бiля велика на тлi океану, i вдруге за день подумки звинуватила його в тому, що вiн точно знае, який мае вигляд. Та замiсть розлютитися вона вiдчула легкий смуток. Френ iхала й думала, чи зможе коли-небудь дивитися на океан так, наче нiчого не сталося. Язик простромив бiль. Вона опустила вiкно й плюнула. Цього разу слина була бiлою. Френ чула мiцний запах океанiчноi солi, дуже подiбний до присмаку гiрких слiз.




Роздiл 3


Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятiй ранку пiд дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилi кантрi, яка чулася з приймача на кухнi.

У заношених трусах i майцi вiн почвалав до дверей, що вели на задне подвiр’я, i загорлав:

– Ану позатикалися!

На кiлька секунд запанувала тиша. Люк iз Боббi вiдiрвалися вiд предмета суперечки – старого iржавого смiттевоза – i подивилися в його бiк. Як i завжди, Норма розривали суперечливi почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли вiн бачив iх у поношеному одязi, який роздавала «Армiя спасiння» – просто як нiгерята iз захiдного району Арнетта; з другого боку, вiд iхнього вигляду вiн так лютував, що аж трусило, i Нормовi хотiлося вискочити надвiр та вибити з них усе лайно.

– Так, татусю, – покiрно сказав Люк. Йому було дев’ять рокiв.

– Так, татусю, – луною озвався Боббi. Йому мало виповнитися вiсiм.

Норм затримався на мить, прикипiвши до них лютим поглядом, а потiм загрюкнув дверi. Деякий час стояв i нерiшуче роздивлявся купу вчорашнього одягу: речi лежали бiля пiднiжжя обвислого подвiйного лiжка. Там, де Норм кинув iх учора.

«Сучара, – подумав вiн. – Навiть лахи моi не розвiшала».

– Лайло! – заволав вiн.

Вiдповiдi не було. Вiн замислився, чи не шарпнути дверi й не спитати в Люка, куди вона в бiса подiлася. Наступний день, коли роздаватимуть старий мотлох, було призначено через тиждень, а якщо Лайла перебувала в офiсi служби зайнятостi в Брейнтрi, то мiзкiв у неi було ще менше, нiж вiн думав.

Норм не став питати в дiтей. Вiн почувався стомленим, i в головi чулося ниття й пульсування болю. Скидалося на похмiлля, та минулого вечора в Гепа вiн випив лише три пива. Ота аварiя – справжня чортiвня. Мертвi жiнка з дитиною в автiвцi та водiй на прiзвище Кемпiон, який сконав дорогою до лiкарнi. Коли повернувся Геп, полiцейськi, евакуатор та криворучка з похоронного бюро, що в Брейнтрi, уже встигли приiхати й поiхати. Вiк Пелфрi дав свiдчення за всiх п’ятьох. Гробар, який на додачу був ще й мiським коронером, вiдмовився розголошувати здогади стосовно причин смертi нещасних.

– Проте це не холера. І навiть не думайте лякати людей дурними балачками. Зробимо розтин, а тодi ви про все прочитаете в газетi.

«Жалюгiдний малий пиздюк», – думав Норм, вбираючись у вчорашнiй одяг. Головний бiль так розiйшовся, що аж очi слiпило. І краще б малеча мовчала, iнакше гамнягатимуть уже про поламанi пальцi. І чого в бiса школа не цiлий рiк?

Вiн подумав, чи не заправити сорочку, а потiм вирiшив, що президент сьогоднi однаково не завiтае, i почовгав на кухню в шкарпетках. Замружився проти яскравого сонячного сяйва, що лилося зi схiдного вiкна.

Над плитою спiвав потрiсканий приймач «Фiлко»:

Та сонце-сонце, скажи-но менi врештi:
Сонце, ти хлопця свого любиш?
Вiн – людина честi.
Сонце, ти хлопця свого любиш?

Певне, якщо по мiсцевiй музичнiй станцii крутять подiбний нiгерський рок-н-рол, справи геть поганi. Норм вимкнув радiо, перш нiж це виття розкололо йому голову. Бiля приймача лежала записка – вiн узяв ii та примружив очi.



Любий Норм

Саллi Ходжес каже що iй треба щоб хтось посидiв з дiтьми а вона дасть менi долар. Повернуся до обiду. З’iш сосиску як зголоднiеш. Люблю тебе коханий.

    Лайла

Норм поклав папiрець на мiсце й трохи постояв, намагаючись осмислити прочитане. Клятий бiль заважав думати. Няньчити дiтей… за долар. Няньчити дiтей Ральфа Ходжеса.

Його мiзки повiльно склали докупи три основнi елементи. Лайла пiшла бавити трьох дiтей Саллi Ходжес, аби заробити один паршивий долар, а на нього полишила Боббi з Люком. Господи, ну й кепськi часи настали, якщо мужиковi доводиться сидiти

Сторінка 15

дома й пiдтирати носи дiтлахам, аби його дружина могла видряпати собi якийсь паршивий долар – за нього навiть галон пального не купиш. Пиздець, а не часи.

На нього накотила тупа злiсть, i вiд цього голова розболiлася ще бiльше. Вiн повiльно дочапав до «Фригiдера», купленого ще тодi, як вiн отримував хорошу надбавку за понаднормову роботу, та вiдкрив його. На бiльшостi полиць було порожньо, крiм недоiдкiв, якi Лайла позакривала в судки. Вiн ненавидiв тi судочки. Давня квасоля, давня кукурудза, засохлий чилi… людська iжа вiдсутня. Самi лише судки й три жалюгiднi сосиски, замотанi в плiвку. Вiн нахилився та придивився до них, вiдчуваючи, як до болючоi пульсацii домiшуеться знайомий безпорадний гнiв. Сосиски були схожi на вiдтятi члени пiгмеiв, якi жили або в Африцi, або в Пiденнiй Америцi, або хер зна де ще. Та однаково iсти йому не хотiлось. І, якщо дивитися в саму суть, почувався вiн геть паскудно.

Норм пiдiйшов до плити, черконув сiрником об лист прицвяхованого до стiни наждачного паперу, запалив передню конфорку й поставив варитися каву. Тодi сiв i тупо чекав, доки вона закипить. Саме перед цим вiн ледь устиг вихопити iз задньоi кишенi носовичок, аби вичхати в нього жменю шмарклiв. «Застудився», – подумалося йому. Чи не чудове довершення картини? І навiть не подумав про слиз, що струменiв iз носа Кемпiона минулого вечора.


* * *

Геп саме порався в оглядовiй ямi та чiпляв нову вихлопну трубу на «скаут» Тонi Леонмiнстера, а Вiк Пелфрi сидiв, вiдкинувшись у похiдному розкладному крiслi, спостерiгав за ним та попивав «Доктора Пеппера», коли задзеленчав вхiдний дзвiночок.

Вiк примружився.

– Це з полiцii штату, – мовив вiн. – Схоже, це твiй кузен. Джо Боб.

– Окей.

Геп вилiз з-пiд «скаута», на ходу витираючи руки брудною ганчiркою. По дорозi вiн сильно чхнув. Геп ненавидiв хворiти влiтку. Найгiрша застуда – лiтня.

Джо Боб Брентвуд, чолов’яга зростом пiд шiсть iз половиною футiв, стояв бiля заду патрульноi машини й заправлявся. За ним виднiлися три колонки, якi минулого вечора зчесав Кемпiон, – вони лежали акуратним рядочком, наче мертвi солдати.

– Гей, Джо Бобе! – Геп вийшов на вулицю.

– Гепе, курвалю, – озвався Джо Боб. Вiн поставив заправний пристрiй в автоматичний режим i переступив шланг. – Тобi пощастило, що заправка на мiсцi.

– Та бляха, Стю Редман побачив, як той мужик пре просто на нас, i вимкнув колонки. А iскор було вдосталь.

– Однаково пощастило, дай Боже. Слухай, Гепе, я завiтав до тебе не лише заправитися.

– Справдi?

Джо Боб метнув погляд на Вiка – той стояв у дверях станцii.

– Цей старигань теж тут учора був?

– Хто, Вiк? Та вiн заходить мало не щовечора.

– А вмiе тримати рот на замку?

– Атож. Старий, та мiзки на мiсцi.

Вимкнулась автоматична подача. Геп вичавив iз пiстолета пального ще центiв на двадцять, повiсив його на колонку, вимкнув ii та повернувся до Джо Боба.

– Ну? То що там у тебе?

– Краще зайдiмо. Думаю, твоему старому кентовi теж буде цiкаво. А як випаде нагода, можеш зателефонувати рештi з тих, хто був тут учора.

Вони рушили до службового примiщення.

– Доброго ранку, офiцере, – привiтався Вiк.

Джо Боб кивнув.

– Будеш каву, Джо Бобе? – спитав Геп.

– Та нi. – Вiн подивився на них важким поглядом. – Рiч у тiм, що я не знаю, чи зрадiло б мое начальство, якби дiзналося, де я. Певне, що не дуже. Тож коли сюди завiтають, краще не розказувати, що я вам настукав, гаразд?

– Хто завiтае, офiцере? – перепитав Вiк.

– Народ iз Департаменту охорони здоров’я, – сказав Джо Боб.

– О Йсусе, то таки холера. Так i знав, що то вона.

Геп подивився на одного, на другого.

– Джо Бобе?…

– Та нiчого я не знаю.

Полiцейський сiв на один iз пластикових стiльцiв марки «Вулко». Його худорлявi колiна стирчали мало не до шиi. Джо Боб дiстав iз нагрудноi кишенi пачку «Честерфiлда» й закурив.

– Однак Фiннеган, наш коронер…

– Сраний розумник, – прошипiв Геп. – Бачив би ти, Джо Бобе, як вiн тут походжав учора. Наче iндик, що вперше почув, як пиптик набрякнув. Цитькав тут направо-налiво.

– Ще б пак, велике гiвно в малому вiдрi, – погодився Джо Боб. – Так от, вiн покликав доктора Джеймса, щоб той оглянув Кемпiона, а тодi вони вдвох покликали ще одного лiкаря – його я не знаю. Потiм зателефонували до Х’юстона. І десь о третiй ночi приземлилися в тому невеличкому аеропорту бiля Брейнтрi.

– Хто приземлився?

– Трiйко патологоанатомiв. Вони вовтузилися бiля трупiв до восьмоi ранку. Певне, патрали iх, хтозна… Потiм дзвякнули до епiдемцентру, що в Атлантi, i звiдти народ прибуде сюди десь пiсля обiду. Та я чув, що, поки вони iдуть, Департамент охорони здоров’я вiдправить сюди якихось типiв, аби вони оглянули всiх, хто був на заправцi минулого вечора, ще й тих, хто приiжджав у швидкiй. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

– Мойсей-сенсей, – перелякано бовкнув Геп.

– Епiдемцентр – федеральна установа, – сказав Вiк. – Невже через якусь там холеру вони пошлють сюди цiлий лiтак федералi

Сторінка 16

?

– Жодного уявлення, – похитав головою Джо Боб. – Я просто подумав, що ви повиннi це знати, маете право. Менi казали, ви лише намагалися допомогти.

– Я цiную твою турботу, Джо Бобе, – повiльно проговорив Геп. – Джеймс i той, iнший лiкар щось казали?

– Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще нiколи не бачив таких нажаханих лiкарiв. Менi було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб пiдiйшов до автомата з напоями та взяв собi «Фреску».[18 - «Fresca» – газованка, яку випускае компанiя «Coca-Cola». Найпопулярнiшi смаки – грейпфрут та лайм.] Вiдкрив пляшку – тихо зашипiли гази – i сiв на свiй стiлець. Геп узяв серветку «Клiнекс» iз пачки, що примостилася бiля касового апарата, витер мокрий нiс, згорнув ii та сховав у кишеню свого брудного комбiнезона.

– Дiзналися хоч що-небудь про Кемпiона? – спитав Вiк.

– Ще пробиваемо, – поважно мовив Джо Боб. – У посвiдченнi вказано, що вiн iз Сан-Дiего, та майже всi папери з його гаманця простроченi на два-три роки. Водiйське посвiдчення вже не дiйсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, i термiн ii дii також скiнчився. Ще там лежала вiйськова картка, тож i ii пробиваемо. Якщо вiрити чуйцi нашого капiтана, Кемпiон поiхав iз Сан-Дiего роки чотири тому.

– Пiшов у самоволку? – запитав Вiк.

Вiн дiстав велику червону бандану, харкнув i плюнув у неi.

– Поки що не знаю. На вiйськовiй картцi вказано, що вiн мае служити до 1997 року, але вiн був у цивiльному, iхав разом iз сiм’ею, а звiдси до Калiфорнii пиздячити дай Боже, та й узагалi я сам запиздiвся.

– Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу iм твоi слова, – сказав Геп. – Я твiй боржник.

– Атож, – Джо Боб пiдвiвся. – Тiльки iм’я мое згадувати не варто. Не хотiлося б нарватися на звiльнення. Твоiм друзякам не обов’язково знати, хто тобi настукав, чи не так?

– Нi, – сказав Геп.

– Нi, – луною озвався Вiк.

Джо Боб рушив до дверей.

– Джо Бобе, з тебе рiвно п’ять баксiв, – вибачливо мовив до нього Геп. – Менi не хотiлося б брати з тебе грошi, проте, враховуючи нинiшню ситуацiю…

– Усе окей, – Джо Боб дав йому кредитну картку. – Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провiдував.

Поки Геп пробивав чек, вiн двiчi чхнув.

– Обережнiше з цим, – застерiг його Джо Боб. – Лiтня застуда – паршива штука.

– А то б я не знав.

Зненацька ззаду почувся голос Вiка:

– Може, це зовсiм не застуда.

Вони озирнулися. Вiк здавався наляканим.

– Коли я сьогоднi прокинувся, то так чхав та вiдхаркувався, наче менi шiстдесят, – сказав вiн. – А ще голова трiщала. Ковтнув пару таблеток аспiрину, i трохи попустило, та все одно в носi повно шмарклiв. Можливо, пiдхопили ту заразу. Пiдхопили те, що було в Кемпiона. Те, вiд чого вiн помер.

Геп довго дивився на нього, а коли вiдкрив рота, аби засипати контраргументами, знову чхнув.

Джо Боб кiлька секунд дивився на них серйозними очима, а тодi сказав:

– Знаеш, Гепе, мабуть, закрити сьогоднi станцiю – не така вже й погана думка. Хоча б на день.

Геп налякано глянув на нього та спробував згадати своi докази. Проте всi вони кудись зникли. Вiн пригадав лише те, що теж прокинувся вранцi з головним болем та закладеним носом. Ну, всi iнодi застуджуються. Однак до появи того Кемпiона вiн почувався добре. Просто чудово.


* * *

Трьом Ходжесовим дiтлахам було шiсть, чотири та пiвтора року. Молодшi дрiмали, а старший копав ямку на задньому подвiр’i. Лайла Брюетт сидiла у вiтальнi й дивилася «Молодих i збентежених».[19 - «The Young and the Restless» – американське телевiзiйне «мило», що виходить iз 1973 р. У серiалi йдеться про двi сiм’i з невеличкого мiстечка в штатi Вiсконсiн.] Вона сподiвалася, що Саллi не повернеться до кiнця серii. Коли справи в Арнеттi йшли краще, Ральф Ходжес купив великий кольоровий телевiзор, i Лайла обожнювала дивитися пiсляобiднi серiали в кольорi. Усе видавалося значно красивiшим.

Лайла затягнулася цигаркою та зайшлася тремким кашлем, ривками випускаючи дим. Сходила на кухню й виплюнула в раковину повний рот харкотиння. Вона прокинулася вiд кашлю, i вiдтодi iй постiйно здавалося, наче хтось лоскоче iй горло.

Лайла повернулася до вiтальнi, по дорозi визирнувши у вiкно, аби впевнитися, що з Бертом Ходжесом усе гаразд. Саме показували рекламу, де танцювали двi пляшки з рiдиною для миття унiтазiв. Вона обвела поглядом кiмнату й побажала, щоб i ii домiвка виглядала так само гарно. У Саллi було хобi: вона розфарбовувала заготiвки, де дiлянка кожного окремого кольору була позначена певною цифрою,[20 - Paint by numbers – заготiвки, якi можна назвати «розмальовками для дорослих». Їх почав випускати в 1950-х рр. Макс С. Клайн. Один зi слоганiв був «Створiть чудову олiйну картину з першого ж разу!»] створюючи численнi картини з Ісусом, i всi вони, охайно обрамленi, тепер висiли на стiнах вiтальнi. Їй особливо подобалася велика «Таемна вечеря» над телевiзором. Саллi розповiдала, що там бiльш нiж шiстдесят кольорiв, i на ii завершення пiшло мало не три мiсяцi. Справжнiй в

Сторінка 17

твiр мистецтва.

Коли продовжився серiал, розплакалася крихiтка Шерiл – неприемний, пискливий крик, перемежований вибухами кашлю.

Лайла загасила цигарку й поквапилася до спальнi. Чотирирiчна Єва спала собi далi, а от Шерiл лежала на спинi у своему лiжечку, i обличчя в неi загрозливо посинiло. Крики стали здушеними: вона задихалася.

Лайла переборола страх перед крупом, iще коли на нього перехворiли ii двое дiтей, тож схопила дитину за нiжки й сильно ляснула по спинi. Вона гадки не мала, чи радив такi прийоми доктор Спок,[21 - Бенджамiн Маклейн Спок (1903–1998) – вiдомий американський педiатр.] бо нiколи його не читала. Проте на крихiтцi Шерiл це спрацювало. Вона по-жаб’ячому квакнула й виплюнула на пiдлогу чималий шмат жовтого слизу.

– Так краще? – спитала Лайла.

– Тя, – сказала маленька Шерiл, знову засинаючи.

Лайла витерла бридоту «клiнексом». Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила, як дитина вихаркуе такий ковтях шмарклiв.

Насупившись, Лайла повернулася до вiтальнi. Вона пiдкурила ще одну цигарку, чхнула вiд першоi ж затяжки, а тодi й сама розкашлялася.




Роздiл 4


Вiдтодi, як стемнiло, минула година.

Старкi самотньо сидiв за довгим столом i перебирав аркушi жовтих роздрукiвок. Їхнiй змiст сильно його наполохав. Вiн служив краiнi тридцять шiсть рокiв, розпочавши з ролi зляканого плебея у Вест-Пойнтi. Його нагороджували медалями. Вiн спiлкувався з президентами, роздавав iм поради, до кiлькох навiть досл?хались. У його життi траплялися негаразди, вiн iх чимало подолав, але це…

Вiн був нажаханий, так глибоко нажаханий, що не насмiлювався цього визнавати. Такий лютий жах мiг позбавити розуму.

Зненацька вiн скочив на ноги та пiдiйшов до стiни з п’ятьма порожнiми телевiзiйними екранами, що зазирали в кiмнату. Коли Старкi пiдводився, вiн стукнувся колiном об стiл, i одна роздрукiвка зiрвалася з краю. Аркуш лiниво прорiзав очищене повiтря, рухаючись туди-сюди, наче пилка, i приземлився на плитку, наполовину сховавшись у тiнь вiд столу. Якби хтось стояв над ним i дивився вниз, прочитав би таке:



Ь ПІДТВЕРДЖ

ЗДАЄТЬСЯ ДОВОЛІ

КОД ШТАМУ 848-АВ

КЕМПІОН, (ЖІН.) САЛЛІ

АГЕНТ МУТУЄ ТА МІНЯЄТЬСЯ.

ВИСОКА/НАДЛИШК. ЛЕТАЛЬНІСТЬ

РИ ЦЬОМУ ЗАРАЗЛИВІСТЬ ОЦІНЮЄТЬСЯ В

ПОВТОРЮЮ 99,4 %. ЕПІДЕМЦЕНТР В АТЛАНТІ

РОЗУМІЮТЬ. ЦІЛКОМ ТАЄМНО БЛАКИТНИЙ КОНВЕРТ.

    КІНЕЦЬ
    Р-Т-222312А

Старкi натиснув на кнопку пiд середнiм екраном, i зображення вигулькнуло з лячною раптовiстю, яку гарантувала якiсть технiки. Воно показувало захiдну калiфорнiйську пустелю, камера дивилася на схiд. Було порожньо й безлюдно, однак, пiдфарбована червоно-пурпуровими тонами iнфрачервоноi зйомки, ця порожнеча здавалася моторошною.

«Вiн там, просто попереду, – думав Старкi. – Проект “Синь”».

Страх знову спробував захопити його свiдомiсть. Старкi сягнув рукою в кишеню й дiстав блакитну пiгулку. Його дочка називала iх «колесами». Та назви не мали значення, а от ефект – iнша рiч. Вiн ковтнув пiгулку всуху, i його мармурове обличчя на мить скривилося.

Проект «Синь».

Вiн поглянув на iншi слiпi монiтори, а тодi ввiмкнув iх усi. № 4 та № 5 показували лабораторii. На четвертому була лiкувально-профiлактична, а на п’ятому – вiрусноi бiологii. У ВБ-лабораторii було повно клiток iз тваринами – в основному морськими свинками, макаками резус та кiлькома собаками. Здавалося, нiхто з них не спав. У лiкувально-профiлактичнiй лабораторii безперестанку крутилася маленька центрифуга. Старкi жалiвся на це. Гiрко жалiвся. Було щось лячне в тому, як та центрифуга крутилася собi, весело й без угаву, поки поряд, наче звалене сильним вiтром опудало, лежав мертвий доктор Езвiк.

Йому пояснили: центрифуга пiд’еднана до тiеi ж мережi, що й свiтло, тож, якщо ii вимкнути, свiтло теж згасне. А тi камери не оснащенi iнфрачервоними фiльтрами. Старкi зрозумiв. Раптом приiде ще якесь цабе й захоче поглянути на мертвого нобелiвського лауреата, що лежить на глибинi чотириста футiв пiд пустелею менш нiж за милю вiд них? Вимкнемо центрифугу – вимкнемо й професора. Усе просто. Його дочка назвала б це «правилом № 22».[22 - Вiйськове правило № 22 дозволяе божевiльним льотчикам не брати участi у вильотах. Однак тi, хто посилаеться на це правило, аби уникнути вильоту, пiдтверджують протилежне, адже не прагнуть помирати, чим засвiдчують власну нормальнiсть. Описане в сатиричному романi Джозефа Геллера «Пастка-22» («Catch-22») i стало крилатим виразом, що означае пастку для дурнiв.]

Вiн ковтнув iще одне «колесо» та подивився на монiтор № 2. Цю картинку вiн любив найменше. Йому не подобався чоловiк з обличчям у тарiлцi супу. Лиш уявiть, що до вас хтось пiдходить i каже: «Решту вiчностi ви проведете з писком, зануреним у суп». Це як зi старим жартом «торт у пику» – коли таке трапляеться з тобою, це геть не смiшно.

Монiтор № 2 показував кафетерiй проекту «Синь». Накладка трапилася мало не точно мiж змiнами, i в кафетерii було мало людей. Вiн подумав, що iм було байдуже, де помирати: у кафетерii, спальнях чи сво

Сторінка 18

х лабораторiях. Однак той чоловiк з обличчям у тарiлцi…

На пiдлозi бiля автомата з продажу цукерок скрутилися чоловiк i жiнка в синiх комбiнезонах. Чоловiк у бiлому комбiнезонi розпластався поряд iз музичним автоматом «Сiбург». За столами було дев’ятеро чоловiкiв та чотирнадцять жiнок – дехто повалився на стiл бiля тiстечок «Твiнкiз», дехто й досi стискав закляклими руками стаканчики вiд спрайту й кока-коли. А за другим столом, ближче до iншого кiнця зали, сидiв чоловiк, у якому впiзнали Френка Д. Брюса. Його обличчя було занурене в речовину, яка скидалася на суп зi шматочками фiле вiд «Кемпбеллз».

На першому монiторi був лише цифровий годинник. До 13 червня всi позначки на ньому мали зелений колiр. Тепер вони стали яскраво-червоними. І зупинилися. 13:06:90:02:37:16 – показував циферблат.

13 червня, 1990 рiк. Тридцять сiм хвилин по другiй. І шiстнадцять секунд.

Ззаду коротко продзижчало.

Старкi один за одним вимкнув усi монiтори, а тодi розвернувся. Вiн побачив на пiдлозi роздрукiвку й поклав ii на стiл.

– Заходьте.

То був Крейтон. Вигляд мав серйозний, шкiра посiрiла. «Нова партiя поганих новин, – з блаженним спокоем здогадався Старкi. – Певне, ще хтось пiрнув у тарiлку холодного супу зi шматочками фiле».

– Привiт, Лене, – тихо промовив вiн.

Лен Крейтон кивнув.

– Бiллi. Це… Господи, навiть не знаю, як сказати вам.

– Кажи слово за словом, солдате.

– Мужики, якi мали справу з тiлом Кемпiона, здали попереднi аналiзи в Атлантi, i новини геть кепськi.

– Що, всi?

– П’ятеро – точно. Лише в одного чоловiка поки що негативнi результати – його звати Стю Редман. Однак, наскiльки можна судити, сам Кемпiон був тривалий час негативним.

– Якби Кемпiон не втiк… – сказав Старкi. – Охорона нi к бiсу, Лене. Геть нi к бiсу.

Крейтон кивнув.

– Продовжуй.

– Арнетт на карантинi. Ми встигли iзолювали щонайменше шiстнадцятеро людей iз грипом А-Прайм. І то лише тi, у кого вiн проявився. Вiн постiйно мутуе.

– А преса, журналiсти?

– Поки що жодних проблем. Вони думають, що то сибiрка.

– Що ще?

– Одна дуже серйозна проблема. У нас е офiцер дорожньо-патрульноi служби Техасу на iм’я Джозеф Роберт Брентвуд. Його кузеновi належить автозаправна станцiя, на якiй опинився Кемпiон. Вiн заiздив туди вчора вранцi, аби попередити, що приiде служба охорони здоров’я. Ми зловили його три години тому, i зараз його везуть до Атланти. Та за свою змiну вiн устиг об’iздити половину схiдного Техасу. Одному Богу вiдомо, зi скiлькома людьми вiн контактував.

– Трясця твоiй матерi, – проговорив Старкi, i його шокувала водяниста слабкiсть голосу та сироти, що зародилися клубком у мошонцi й прокотилися всеньким його тiлом. «Заразливiсть – 99,4 %», – подумав вiн. Ця думка божевiльно кружляла в його головi. І це означало надлишкову летальнiсть у 99,4 %, бо людський органiзм не виробляв необхiдних антитiл, аби зупинити мiнливий вiрус. Щоразу, як органiзм виробляв потрiбне антитiло, вiрус просто набував дещо iншоi форми. І з цiеi самоi причини виготовлення вакцини просто унеможливлювалося.

99,4 %.

– Господи, – сказав вiн. – Це все?

– Ну…

– Ну ж бо, договорюй.

І тодi Крейтон тихо промовив:

– Геммер мертвий, Бiллi. Самогубство. Прострелив око службовим пiстолетом. На столi – звiти щодо проекту «Синь». Гадаю, вiн вирiшив, що вони цiлком замiнять передсмертну записку.

Старкi заплющив очi. Вiк Геммер – це ж його похресник. Точнiше, був ним. І як сказати про це Сiнтii? Сiндi, менi шкода. Сьогоднi Вiк пiрнув у тарiлку з холодним супом. Ось, вiзьми «колесо». Бачиш-но, сталася одна промашка. Хтось напартачив iз коробкою. І ще хтось забув увiмкнути систему, яка б замкнула базу. Затримка лише в сорок iз лишком секунд, та цього вистачило. Такi коробки в нас називають «нюхачем».[23 - Маеться на увазi вiйськовий вимiрювальний прилад, найiмовiрнiше дозиметр.] Їх виготовляють у Портлендi, штат Орегон, контакт у Мiнiстерствi оборони № 164480966. Коробки збирають в окремих примiщеннях жiнки-спецiалiсти, i вони виконують свою роботу, не здогадуючись про ii подальше застосування. Певне, одна з них думала про те, що приготуе на вечерю, а той, хто мав би наглядати за ii роботою, обмiрковував, як би вигiднiше продати сiмейну автiвку. Менше з тим, Сiндi, останнiй збiг полягав у тому, що солдат iз вартiвнi номер чотири, солдат на прiзвище Кемпiон побачив, що цифри почервонiли, i то саме вчасно, аби вискочити з примiщення, перш нiж дверi зачинилися й замкнулися на магнiтнi замки. Тодi вiн забрав сiм’ю й утiк. Кемпiон виiхав у центральнi ворота за чотири хвилини до того, як увiмкнулися сирени й ми запечатали всю базу. Його зникнення помiтили лише за годину, адже у вартiвнях немае камер спостереження, – колись треба зупинитися й не вартувати вартових, iнакше кожна людина у свiтi стане, чорт забирай, тюремником, – тож усi просто думали, що вiн там, i чекали, доки нюхачi з’ясують, де чистi дiлянки, а де – зараженi. Вiн мав фору й досить розуму, аби iхати манiвцями, якi не перетиналися з мiсцями, де його мо

Сторінка 19

ли схопити. А потiм хтось мав узяти на себе вiдповiдальнiсть нарештi вирiшити, чи залучати до справи полiцiю штату, ФБР або всiх одразу, тож легендарного цапа водили туди-сюди, а тодi ще й отуди, доки хтось нарештi не вирiшив, що контора впораеться; але на той час щасливий засранець – щасливий i хворий засранець – допер до Техасу, i, коли вони його нарештi впiймали, вiн уже нiкуди не тiкав, бо разом iз дружиною та дочкою лежав на прохолодних полицях у якомусь задрипаному селi, що зветься Брейнтрi. Брейнтрi, штат Техас. Хай там як, а я намагаюся пояснити тобi, Сiндi, що це сталося внаслiдок низки збiгiв, чия ймовiрнiсть приблизно дорiвнюе виграшу в Ірландську лотерею.[24 - Ірландська лiкарняна лотерея – благодiйна лотерея, переможцям у якiй дають номери коней у перегонах. Виграти в неi надзвичайно важко.] Ну, додамо дещицю некомпетентностi на вдачу, – себто на невдачу, пробач менi, будь ласочка, – i, за великим рахунком, отак усе й сталося. Твiй чоловiк нi в чому не винен. Та вiн був очiльником проекту, i на його очах ситуацiя почала гiршати, а тодi…

– Дякую, Лене, – мовив вiн.

– Бiллi, може, ти б хотiв…

– Пiднiмуся за десять хвилин. Щоб через п’ятнадцять хвилин зiбралася загальна нарада. Якщо сплять, пiднiмай.

– Так, сер.

– І, Лене…

– Так?

– Я радий, що розповiв менi про це саме ти.

– Так, сер.

Крейтон вийшов. Старкi зиркнув на годинник i пiдiйшов до монiторiв. Вiн увiмкнув № 2, зчепив руки за спиною та замислено подивився на мовчазний кафетерiй проекту «Синь».




Роздiл 5


Ларрi Андервуд завернув за рiг i знайшов досить велике мiсце для паркiнгу, аби там помiстився його «датсан-зет»[25 - «Datsun Z» – один iз рiзновидiв спортивного двомiсного купе «Nissan S30».] – мiж пожежним гiдрантом i чиiмось смiттевим бачком, що завалився на риштак. У смiттi вовтузилося щось неприемне, i Ларрi спробував переконати себе, що не бачив там задубiлого кота й щура, який виiдав нутрощi з вкритого бiлим хутром живота. Щур так швидко зник з-пiд свiтла фар автiвки, що його там могло й зовсiм не бути. Однак закляклий кiт нiкуди не дiвся. І, думав Ларрi, заглушаючи двигун «зета», коли вiриш в одне, доведеться повiрити й у друге. Хiба не казали, що в Парижi найбiльша у свiтi популяцiя щурiв? Усi тi старi катакомби… Та Нью-Йорк не сильно вiдставав. І якщо спогади про розтринькане дитинство його не зраджували, не всi тутешнi щури ходили на чотирьох лапах. Та й чого це вiн узагалi сидить тут, перед старезним будинком iз темно-коричневого пiсковику, i розмiрковуе про щурiв?

П’ять днiв тому, 14 червня, вiн перебував у сонячнiй Пiвденнiй Каролiнi, де серед iншого було дуже багато планокурiв, усiляких дивних сект, «Диснейленд»; i лише там можна знайти нiчний клуб iз танцiвницями гоу-гоу,[26 - Go-go dancer – танцiвниця в нiчному клубi, яка заохочуе вiдвiдувачiв долучатися до танцiв, звiдси й походить сам термiн: «go-go» можна перекласти як «ану, ану».] де грали кантрi. Коли вiн, заплативши збiр на мостi Трайборо, прибув на берег iншого океану, годинник показував за чверть четверту ночi. Накрапала похмура мжичка. Тiльки в Нью-Йорку лiтнiй вранiшнiй дощик може здаватися таким уперто похмурим. Ларрi бачив, як на лобовому склi «зета» вже почали збиратися дощовi краплi, а крiзь них було видно, що на сходi небосхил поплямували першi ознаки свiтанку.

Любий Нью-Йорку, я повернувся додому.

Можливо, «Янкiз» зараз у мiстi. Тодi поiздка буде не марною. Стрибнути в метро до стадiону, випити пива, нам’яти кiлька хот-догiв i подивитися, як «Янкiз» вибивають лайно з Клiвленда чи Бостона…

Його думки сплутались, а коли вiн прийшов до тями, було вже значно свiтлiше. Годинник на панелi приладiв показував 6:05. Вiн задрiмав. Ларрi побачив, що щура вiн не вигадав. Гризун повернувся. Маленька почвара проiла в котячому животi чималу дiру. Пустий шлунок Ларрi повiльно скрутився. Вiн хотiв посигналити, щоб вiдлякати щура, однак злякався вигляду сонних будiвель зi смiттевими бачками: вони стояли навколо, мов нiчнi вартовi.

Аби не бачити, як снiдае щур, вiн трохи з’iхав на сидiннi. Мужик, я лише вхоплю трохи пожувати, а тодi назад до метро. Ідеш увечерi до стадiону «Янкiз»? Мо’, ще побачимося, старче. Хоча не думаю, що ти мене побачиш.

Фасад будинку був спаплюжений загадковими й зловiсними тегами-графiтi: «ЧІКО 116», «ЗОРРО 93», «КРИХІТКА ЕББІ #1!». У його дитинствi, до смертi батька, це був гарний район. Двiйко кам’яних псiв охороняли сходи, що здiймалися до подвiйних дверей. За рiк до того, як вiн поiхав на узбережжя, вандали зруйнували того, що стояв праворуч, – лишилися самi лапи. Та тепер вiд них обох уже нiчого не лишилось, окрiм задньоi лапи лiвого пса. Всеньке тiло, яке вона мала б пiдтримувати, зникло й тепер, мабуть, прикрашае кубло якогось пуерториканського наркошi. Скорiше за все, нiчлiжку «ЗОРРО 93» або «КРИХІТКИ ЕББІ #1!». Або ж однiеi темноi ночi щури вiднесли його до занехаяного тунелю метро. Хтозна, може, i його матiр забрали. Ларрi подумав, що варто принаймнi пiднятися тими сходами й пересвiдчит

Сторінка 20

ся, що пiд поштовою скринькою № 15 досi стоiть ii iм’я, та вiн надто втомився.

Нi, вiн краще посидить тут i подрiмае, поклавшись на те, що залишки барбiтури в кровi розбудять його близько сьомоi. Тодi вiн i сходить подивитися, чи мешкае там його мати. Можливо, було б краще, якби вона кудись виiхала. Певно, тодi вiн би плюнув на «Янкiз». Заселився б у «Балтiмор», проспав три днi, а тодi рушив назад, на золотий Захiд. Коли вiн дивився на Нью-Йорк iз головою та ногами, у яких досi гупало вiд вiдхiднякiв, завiяне мжичкою мiсто здавалося йому не привабливiшим за дохлу шльондру.

Його думки знову попливли далi, перемиваючи подii останнiх дев’яти з лишком тижнiв, намагаючись знайти ключ до пояснення того, як можна було протягом довгих шести рокiв гамселити головою в стiну, граючи в клубах, на сесiях, записуючи демки, так-сяк перебиваючись, а тодi знiчев’я прорватися за дев’ять тижнiв. Розгадати цю загадку було все одно що проковтнути дверну ручку. Мусила бути якась вiдповiдь, думав вiн, пояснення, за допомогою якого вiн спростував би думку, що так трапилося знiчев’я, що все це, кажучи словами Дiлана, лише «звичайна примха долi».[27 - «Simple Twist of Fate» – пiсня Боба Дiлана, записана в 1975 р.]

Склавши руки на грудях, вiн заснув мiцнiше, знову й знову обмiрковуючи те саме, але до тiеi думки домiшалося щось нове, якийсь тихий i зловiсний контрапункт в одну ледь чутну ноту, зiграну на синтезаторi, i вловлювалася вона немов самим головним болем, вiд чого здавалася чимось на кшталт зловiсного передчуття: щур зариваеться в тiло мертвого кота – хрум-хрум – у пошуках чогось смачненького. Закон джунглiв, мiй друже, – як залiз на дерево, маеш гойдатись…

Насправдi все почалося вiсiмнадцять мiсяцiв тому. Вiн грав у клубi в Берклi разом з «Обiрваними недобитками», коли зателефонував один чоловiк iз «Коламбiя Рекордз». Не крутiй, лише один iз батракiв на вiнiловiй плантацii. Нiл Даймонд розмiрковував, чи не записати одну з пiсень Ларрi – ту, що зветься «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Даймонд записував сольний альбом – усе його, окрiм староi пiснi Баддi Голлi «Пеггi Сью вийшла замiж» та, можливо, ще твору Ларрi. Питання полягало в тому, чи приiде Ларрi зробити демо-запис i чи посидить потiм на сесii? Даймонд хотiв другу акустичну гiтару, i мелодiя йому дуже сподобалася.

Ларрi сказав «так».

Сесiя тривала три днi. Вийшло вдало. Ларрi познайомився з Нiлом Даймондом, а ще з Роббi Робертсом та Рiчардом Перрi.[28 - Robbie Robertson (1943 р. н.) – канадсько-американський музикант, автор пiсень та гiтарист. 1976 року продюсував альбом Даймонда «Beautiful Noise». Richard Perry – американський музичний продюсер.] Його iм’я вказали на розворотi й заплатили за мiрками спiлки. Та «Сонце, ти хлопця свого любиш?» до альбому так i не потрапила. На другий вечiр сесii Даймонд придумав нову мелодiю, i замiсть пiснi Ларрi на запис потрапила вона.

«Ну, – сказав мужик iз «Коламбii», – дуже прикро. Бувае. Та знаеш що? Запиши демку. Подивлюся, що можна зробити». Тож Ларрi склепав демо-запис i знов опинився на вулицi. У Лос-Анджелесi панували скрутнi часи. Попереду було кiлька сесiй, та не багато.

Нарештi вiн отримав роботу в нiчному клубi-ресторанi, i поки поважнi старi цяцi обговорювали справи та поглинали iталiйську iжу, вiн лив у мiкрофон патоку на кшталт «Нiжно полишаю тебе» та «Мiсячна рiка».[29 - «Softly as I Leave You» – iталiйська пiсня; пiсля перекладу англiйською в 1960-х рр. стала хiтом. «Moon River» – пiсня, яку записала у 1961 р. Одрi Гепберн для фiльму «Снiданок у Тiффанi». Обидвi пiснi переспiвували безлiч разiв, зокрема Френк Сiнатра.] Записував слова на аркушах iз блокнотiв, бо iнакше плутав iх або ж геть забував, i, ловлячи акорди мелодii, пiдспiвував гiтарi безсловесним мугиканням, – «гммммм-гмммм, та-да-гмммм», – намагаючись виглядати елегантно й сексуально, як Тонi Беннетт,[30 - Tony Bennett (1926 р. н.) – надзвичайно популярний у 1950-х рр. американський естрадний спiвак.] однак почуваючись повним дебiлом. У лiфтах та супермаркетах вiн iз похмурiстю почав звертати увагу на безугавний музак.[31 - Інструментальна фонова музика, яку ставлять у супермаркетах, лiфтах, готелях, аеропортах тощо.]

А тодi, дев’ять тижнiв тому, нi з того нi з сього зателефонував той мужик iз «Коламбii». Вони хотiли випустити його демку синглом. Чи може вiн приiхати, аби записати пiсню для другого боку платiвки? «Звiсно», – сказав Ларрi. Звiсно, що може. У недiлю пiсля обiду вiн завiтав до студii «Коламбii» в Лос-Анджелесi, десь за годину записав бек-вокал на «Сонце, ти хлопця свого любиш?», а тодi пiдкрiпив композицiю пiснею «Кишеньковий спаситель», яку написав для «Недобиткiв». Чоловiк iз «Коламбii» дав йому п’ятсот доларiв та лайняний контракт, який ставив бiльше вимог до Ларрi, анiж до компанii звукозапису. Вiн потиснув Ларрi руку, сказав, що приемно мати його в обоймi, i коли той спитав, як будуть рекламувати сингл, жалiсливо всмiхнувся й розкланявся. Було запiзно отримувати готiвку, тож Ларрi поклав чек до кишенi й вико

Сторінка 21

ав свiй репертуар «У Джино». Ближче до кiнця першоi частини програми вiн заспiвав прилизану версiю «Сонце, ти хлопця свого любиш?». Єдиним, хто помiтив його пiсню, виявився власник закладу – вiн пiдiйшов до Ларрi й порадив приберегти нiгерський бiбоп для прибиральникiв.

Сiм тижнiв по тому знову зателефонував мужик iз «Коламбii» й сказав, щоб Ларрi поглянув у свiжий «Бiлборд». Ларрi кинувся по журнал. «Сонце, ти хлопця свого любиш?» була серед трьох найперспективнiших хiтiв того тижня. Ларрi перетелефонував чоловiковi з «Коламбii», i той спитав у нього, чи не хотiлося б Ларрi пообiдати з крутими пацанами, щоб обговорити запис альбому. Усi вони були задоволенi синглом, який уже крутили по радiо в Детройтi, Фiладельфii, Портлендi й Мейнi. Скидалося на те, що все пiде як треба. Пiсня виграла змагання на нiчнiй передачi «Битва звуку», яку крутили по соул-станцii в Детройтi. І нiкому й на думку не спало, що Ларрi Андервуд бiлий.

На обiдi вiн напився й не помiтив, який на смак його лосось. Здавалося, нiхто не був проти того, що вiн наквасився. Один iз крутеликiв сказав, що не здивуеться, якщо наступного року «Сонце, ти хлопця свого любиш?» ухопить «Греммi». Усе це дзвенiло в його вухах. Ларрi почувався як увi снi, i дорогою до свого помешкання вiн сповнився впевненостi, що зараз його розчавить вантажiвка й усьому настане кiнець. Крутi перцi з «Коламбii» вручили йому ще один чек – цього разу на 2500 $. Коли Ларрi потрапив додому, вiн сiв на телефон. Першим набрав Морта «Джино» Грiна. Ларрi сказав йому, що доведеться знайти iншого спiвака, щоб заводив «Жовту пташку», поки вiдвiдувачi жують його паскудну недоварену пасту. Вiн обдзвонив усiх, кого тiльки мiг, включно з Баррi Грiгом iз «Недобиткiв». А тодi пiшов до бару й напився до нестями.

П’ять тижнiв тому сингл прорвався до «Гарячоi сотки» «Бiлборда». Пiд номером вiсiмдесят дев’ять. А бiля номера – куля. Того тижня в Лос-Анджелесi настала справжня весна, i яскравоi, осяйноi травневоi днини, коли будинки так сяяли бiлiстю, а океан – блакиттю, що вiд того видива очi вилазили аж на щоки, Ларрi вперше почув свою пiсню по радiо. З ним було трое-четверо друзiв включно з його тодiшньою дiвчиною, i всi нюхнули трохи кокаiну. Ларрi саме виходив iз кухоньки, тримаючи пакетик iз печивом «Толл Хаус», коли пролунало знайоме гасло станцii KLMT – «Но-вааааа… му-зикаааа!» А тодi Ларрi прицвяхувало до пiдлоги звуками власного голосу, що почувся з колонок марки «Текнiкс»:

Знаю, не сказав, що знову я припрусь,
Знаю, не сказав, що в мiсто я вернусь,
Та сонце-сонце, скажи-но менi врештi:
Сонце, ти хлопця свого любиш?
Вiн – людина честi.
Сонце, ти хлопця свого любиш?

– Боже, це ж я, – сказав Ларрi.

Вiн впустив печиво на пiдлогу й стояв iз вiдкритим ротом, як пришиблений, слухаючи свою пiсню пiд оплески друзiв.

Чотири тижнi тому вона злетiла ще вище – на сiмдесят трете мiсце в чартi «Бiлборда». У Ларрi з’явилося враження, наче його грубо штовхнули в реальнiсть нiмого кiно, де все рухалося зашвидко. Телефон дзвонив так, що слухавка мало з важелiв не злiтала. У «Коламбii» хотiли наваритися на успiху та волали про альбом. Якийсь навiжений придурок iз пошуку талантiв телефонував тричi на день i втовкмачував Ларрi, щоб той зараз же мчав на студiю «Рекорд Ван» (а мав би бути вже там!) i записував кавер на пiсню «Маккоiв» «Тримайся, Слупi».[32 - «Hang On Sloopy» – пiсня, записана гуртом «The Vibrations» у 1964 р. Наступного року у виконаннi гурту «The McCoys» потрапила на верхiвки чартiв.] «Монстр! – кричав цей недоумок. – Єдина можлива пiсля «Сонця» пiсня, Ларе (вони жодного разу не бачились, а вiн уже став навiть не «Ларрi», а «Лар»)! Це буде монстр! Такий монстр, що всi повсираються!»

Урештi в Ларрi урвався терпець, i вiн сказав тому вар’ятовi, що якби його поставили перед вибором: записати «Тримайся, Слупi» або щоб його зв’язали й зробили клiзму з кока-коли, вiн би згодився на клiзму. А тодi поклав слухавку.

Та потяг котився собi далi. У його зачарованi очi лилися слова про те, що альбом може стати найкращим записом останнiх п’яти рокiв. Агенти дзвонили один за одним. Голоси в них були голодними. Вiн почав приймати стимулятори, i власна пiсня чулася йому на кожному кутку. Якось у недiлю вранцi вiн почув себе в «Потязi душi»[33 - «Soul Train» – американська музична телепередача, яка придiляла найбiльше уваги виконавцям ритм-енд-блюзу, соулу та гiп-гопу. Існувала протягом 1971–2006 рр.] й до кiнця дня намагався повiрити, що так, це справдi трапилося.

Зненацька вiн зрозумiв, що йому важко розiйтися з Джулi – дiвчиною, з якою вiн почав зустрiчатися, ще коли грав у Джино. Вона познайомила його з купою людей, проте знатися з кимось iз них йому не дуже хотiлося. Їi голос почав нагадувати йому торохкотiння тих агентiв-нишпорок, якi так часто лунали зi слухавки. Вiн розiрвав iз нею стосунки пiсля довгоi, ядучоi сварки. Вона волала, що скоро його так розiпре, що й у дверi студii не пролiзе, що вiн винен iй п’ять сотень за наркоту, що вiн був «Загером та

Сторінка 22

вансом»[34 - «Zager and Evans» – американський поп-рок-дует. Прославився пiснею «In the Year 2525» (1969), яка кiлька разiв посiдала першi мiсця в музичних чартах. Жодна iнша пiсня дуету до хiт-парадiв не потрапляла.] 90-х. Погрожувала покiнчити з собою. У результатi Ларрi почувався так, наче закiнчився довгий бiй на подушках, от тiльки пух у них виявився просякнутим слабким отруйним газом.

Вони почали записувати альбом три тижнi тому, i Ларрi вистояв перед бiльшiстю пропозицiй iз розряду «заради твого ж добра». Вiн користувався всiма можливими свободами контракту. Вiн покликав трьох друзiв з «Обiрваних недобиткiв»: Баррi Грiга, Ела Спеллмана та Джоннi Макколла – i ще двох музикантiв, з якими працював у минулому, – Нiла Гудмана та Вейна Стакi. Вони записали альбом за дев’ять днiв, використавши абсолютно весь час, який дозволила студiя. Здавалося, «Коламбiя» вважала, що цей альбом дае старт кар’ерi, яка загнеться за двадцять тижнiв: «Сонце, ти хлопця свого любиш?» на початку й «Тримайся, Слупi» наприкiнцi. Ларрi прагнув бiльшого.

На обкладинцi була свiтлина з Ларрi в старомоднiй, повнiй пiни ваннi на лев’ячих нiжках. Над ним помадою студiйноi секретарки на кахлi написали «КИШЕНЬКОВИЙ СПАСИТЕЛЬ» i «ЛАРРІ АНДЕРВУД». У «Коламбii» альбом хотiли назвати «Сонце, ти хлопця свого любиш?», та Ларрi вперся рогом, i врештi вони вдовольнилися тим, що на целофановiй обгортцi альбому мала з’явитися налiпка «Мiстить хiтовий сингл».

Два тижнi тому сингл видерся на сорок сьому позицiю, i почалася вечiрка. Вiн зняв на мiсяць пляжний будинок у Малiбу, i подальшi подii оповив туман. Люди заходили й виходили дедалi бiльшими компанiями. Кiлькох вiн знав, та в основному то були незнайомцi. Вiн пригадував, як iз ним торгувалася цiла юрба агентiв, якi хотiли «продовжити його чудову кар’еру». Як одна дiвчина зловила бед-трiп[35 - Бед-трiп (англ. «bad trip» – буквально «кепська прогулянка») – сукупнiсть потужних негативних переживань, якi можуть виникнути внаслiдок уживання психоделiчного наркотика.] i голяка побiгла кiстково-бiлим пляжем, волаючи, як навiжена. Як запивав дорiжку коксу текiлою. Пригадував, як iз тиждень тому його розбудили в недiлю вранцi, аби вiн почув, як Кейсi Кейсем[36 - Kemal Amen «Casey» Kasem (1932–2014) – вiдомий американський дi-джей («Американська гаряча сорокiвка»), музичний iсторик, актор (голос Шеггi в мульт-серiалi «Скубi-Ду»).] крутить його запис – дебютний сингл, що опинився на тридцять шостому мiсцi «Американськоi гарячоi сорокiвки». Пригадував, як ковтнув жменю стимуляторiв, i уривки з того, як махнув чек у чотири тисячi (бонус до гонорару у виглядi вiдсотка з продажiв) на «датсан-зет».

А тодi, шiсть днiв тому, настало 13 червня – та днина, коли Вейн Стакi попросив Ларрi прогулятися з ним берегом. Була лише дев’ята ранку, однак волала стереосистема, кричали телевiзори й скидалося на те, що в гральнiй кiмнатi в пiдвалi тривае оргiя. Ларрi сидiв у вiтальнi, провалившись у пухке крiсло, – на ньому були самi труси, i вiн по-совиному глипав на сторiнки комiксу «Супербой», намагаючись бодай щось зрозумiти. Увага працювала на повну, однак слова нi до чого не тулилися. Гештальт не формувався. З чотирьох колонок гримiв Вагнер, i Вейновi довелося криком повторити своi слова, аби його зрозумiли. Ларрi кивнув. Почувався вiн так, наче мiг пройти не одну милю.

Та коли сонячне свiтло голкою пронизало очi Ларрi, вiн раптом передумав. Жодних прогулянок. Не-а. Очi перетворилися на збiльшувальнi скельця, i зовсiм скоро сконцентрований пучок сонячноi енергii мав пiдпалити його мозок. Здавалося, його бiдолашнi старi мiзки зовсiм висохли – чудовий хмиз буде.

Та Вейн мiцно вхопив його за руку й наполягав. Пройшовши пiдiгрiтим пляжем, вони спустилися ближче до води, до твердiшого, темного вiд вологи пiску, i Ларрi вирiшив, що думка таки непогана. Глухий шум хвиль, що котилися до берега, заспокоював нерви. Намагаючись набрати висоту, у небi напружено висiла чайка, наче бiла похилена «М» на блакитному тлi.

– Ходiмо, – Вейн сiпнув його за рукав.

Тож Ларрi отримав своi бажанi милi. Однак ходити йому перехотiлося. У нього розболiлася голова, а хребет став немов скляний. Очнi яблука пульсували, нирки тупо нили. Амфетамiнове похмiлля здавалося не таким болючим, як бувае, коли нажлуктишся «Чотирьох троянд»,[37 - «Four Roses» – марка бурбону зi штату Кентуккi, яку вигадали ще в 1888 р. Наразi марка належить японськiй компанii «Kirin Brewery Company».] та, скажiмо, перепихон iз Ракель Велч[38 - Raquel Welch (1940 р. н.) – американська акторка, секс-символ 1970-х рр. Нашим глядачам вiдома передусiм iз фiльму «Мiльйон рокiв до нашоi ери».] був би значно приемнiшим. Якби в нього було при собi ще кiлька пiгулок, вiн би вискочив на вершечок бiльярдноi кулi, що прагнула його розчавити. Ларрi сягнув по них рукою й тiльки тодi второпав, що на ньому труси, якi вiн носить уже третiй день.

– Вейне, я хочу назад.

– Пройдiмося ще трохи.

Йому здалося, що Вейн дивно на нього дивиться iз сумiшшю злостi й жалю.

– Н

Сторінка 23

, мужик, на менi ж самi труси. Загребуть за ексгiбiцiонiзм.

– На цьому вiдрiзку ти мiг би обмотати свiй шланг банданою та ходити, вигойдуючи яйцями, i нiхто б тобi й слова не сказав. Ходiмо, чуваче.

– Я втомився, – пожалiвся Ларрi.

Вiн починав злитися на Вейна. Друзяка вирiшив помститись, адже в Ларрi е хiт, а в нього, Вейна-клавiшника, – лише позначка на вкладцi до альбому. Вiн не кращий од Джулi. Тепер його всi ненавидять. Усi проти нього. Очi затуманилися вiд слiз.

– Ходiмо, чуваче, – повторив Вейн, i вони рушили далi.

Вони пройшли ще з милю, коли в Ларрi люто скрутило стегновi м’язи. Вiн закричав i впав на пiсок. Здавалося, наче йому в плоть заганяють два однаковi стилети.

– Судоми! – зойкнув вiн. – Бляха, судоми!

Вейн сiв бiля нього навпочiпки й розпрямив його ноги. Ларрi затамував подих. М’язи знов охопила агонiя, та Вейн узявся до роботи – розминав мускули, розгладжуючи напруженi мiсця. Тканини тiла почали набиратися кисню й розслабилися.

Ларрi почав вiдсапуватися.

– Ох, чуваче, – хекав вiн. – Дякую. Було… було геть кепсько.

– Звертайся, – сказав Вейн, та симпатii в його мовi не чулося. – Гадаю, так i було, Ларрi. Ти як?

– Нормально. Та трохи посидьмо, га? А тодi повернемося.

– Хочу з тобою про дещо побалакати. Менi треба було вивести тебе на вулицю, i ти менi був потрiбен досить тверезим, аби зрозумiти, що я тобi втовкмачую.

– І в чому ж рiч, Вейне? – спитав вiн i подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».

Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоiсь фiшки, i на мить вiн опинився в ситуацii «Супербоя», намагаючись сплести докупи кiлька слiв.

– Вечiрка мусить скiнчитися, Ларрi.

– Га?

– Вечiрка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуеш усе з розеток, роздаси всiм ключi вiд автiвок, подякуеш за чудово згаяний час i проведеш до дверей. Здихаешся iх.

– Але так не можна! – обурився Ларрi.

– А краще б послухався, – сказав Вейн.

– Та чому? Чуваче, вечiрка ж тiльки розкочегарилася!

– Ларрi, скiльки тобi виплатила «Коламбiя»?

– А тобi це нащо? – примружився Ларрi.

– Невже ти вважаеш, що менi потрiбнi твоi грошi, Ларрi? Вруби мозок.

Ларрi задумався, i до нього почало доходити, що наживатися Вейновi Стакi не було з чого. Вейн iще не пробився й так само, як i всi, хто допомагав Ларрi записувати альбом, перебивався рiзними пiдробiтками, та, на вiдмiну вiд бiльшостi з них, Стакi походив iз грошовитоi сiм’i й стосункiв iз родичами не зiпсував. Батько Вейна володiв половиною третьоi за величиною компанii з виробництва електронних iгор, i в iхньоi сiм’i був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрi зачудовано зрозумiв, що його власне багатство здавалося Вейновi чимось на кшталт купки бананiв.

– Певне, що нi, – пробубнiв вiн. – Пробач. У мене таке враження, наче всi паскуднi вилупки на захiд вiд Лас-Вегаса…

– То скiльки?

Ларрi обдумав запитання.

– З урахуванням усього сiм штук чистими.

– Раз на квартал вiдсотки за сингл i раз на пiвроку – за альбом?

– Точно.

Вейн кивнув.

– Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?

Ларрi пригостився й прикрив вогник долонею.

– А ти знаеш, у скiльки тобi стане ця вечiрка?

– Ясна рiч, – кивнув Ларрi.

– Дiм ти зняв не менш нiж за тисячу.

– Ага, так i е.

Насправдi ж оренда коштувала 1200 доларiв плюс iще 500 доларiв депозиту на випадок збиткiв. Вiн внiс депозит i половину мiсячноi платнi – разом 1100 доларiв, iще 600 боргу.

– Скiльки за наркоту? – спитав Вейн.

– Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рiтц»…

– Були трава й кокс. Ну, колися.

– Клятi рахунки, – похмуро проговорив Ларрi. – П’ять сотень i п’ять сотень.

– І на другий день усе скiнчилося.

– Ага, вже! – блимнув очима Ларрi. – Як ми з тобою виходили, я бачив двi миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…

– Чуваче, згадай Димовуху, – раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучнiй пародii на говiрку Ларрi. – «Просто запиши на мiй рахунок, Дьюi. Слiдкуй, щоб усього було вдосталь».

Ларрi дивився на Вейна, i його очi сповнювалися жаху. Вiн справдi пам’ятав миршавого, жилавого парубка зi стрижкою «пiд нуль» – ще в нього була футболка з написом «ІСУС ВОСКРЕСНЕ Й РОЗДАСТЬ КОПНЯКІВ». У того малого наркота мало з дупи не сипалася. Вiн згадав навiть те, як казав Дьюi Димовусi, щоб той слiдкував за запасами «хлiбу й солi» та записував усе на його рахунок. Однак це було… ну, це було кiлька днiв тому.

– Мужик, ти найкращий клiент Дьюi Димовухи за весь час, – сказав Вейн.

– І скiльки ж я йому винен?

– За траву небагато. Трава дешева. Штуку двiстi. І вiсiм штук за кокс.

Вiд цих слiв Ларрi мало не зблював. Вiн мовчки витрiщався на Вейна. Спробував заговорити, та лише губами поворушив: «Дев’ять двiстi?»

– Інфляцiя, чуваче, – гмикнув Вейн. – Решту озвучити?

Ларрi не хотiв цього чути, однак кивнув.

– Нагорi стояв кольоровий телик. Хтось проломив екран стiльцем. Гадаю, три сотнi на ремонт. Дерев’яну обшивку внизу добряче поко

Сторінка 24

упали. Чотири сотнi. І це ще по-божому. Учора розбили склянi дверi, що виходять на пляж. Три сотнi. Кошлатому килиму у вiтальнi повний гаплик – пропалини вiд цигарок, плями вiд пива й вiскi. Чотири сотнi. Я зателефонував до горiлчаноi крамницi, i вони задоволенi твоiми рахунками не менше за Димовуху. Шiсть сотень.

– Шiсть сотень за бухло? – прошепотiв Ларрi. Його мало не тiпало.

– Подякуй за те, що народ здебiльшого пиячив. Ти винен чотири сотнi за продукти – в основному за пiцу, чiпси, тако та iншi нямки. Та найстрашнiше – то галас. Дуже скоро прирулять копи з блимавками. «Порушуете спокiй? А це що, героiн?» Чотири чи п’ять твоiх гостей сидять на голцi. І по дому розкидано зо три-чотири унцii коричневоi мексиканськоi ширки.

– Це теж записали на мiй рахунок? – прохрипiв Ларрi.

– Нi. Димовуха геричем не займаеться. Ним барижить Органiзацiя, а Димовусi не хочеться вдягати бетоннi ковбойки. Однак якщо з’являться копи, на твiй рахунок запишуть усе, що нариють.

– Та я ж не знав…

– Ага, дивiться – дитинка в лiсi загубилася.

– Але ж…

– Поки що загальний рахунок за твою тусовочку становить штуку двiстi доларiв, – сказав Вейн. – А ще ти купив собi новенького «зета»… Скiльки вiдвалив?

– Двадцять п’ять, – проговорив Ларрi, наче робот. Вiн мало не плакав.

– І скiльки ж у тебе лишилося до наступного чека? Кiлька тисяч?

– Десь так, – сказав Ларрi, не в змозi зiзнатися Вейновi, що лишилося навiть менше – близько восьми сотень: чотири готiвкою й чотири в чеках.

– Ларрi, слухай сюди, бо двiчi цю бесiду я не проводитиму, не вартий ти цього. Вечiрки тут починаються щомитi. У Лос-Анджелесi е двi константи – вечiрки без угаву й рiки брехнi. Халявщики злiтаються, як пташенята в пошуках жукiв на шкурi бегемота. Наразi вони тусуються в тебе. Знiмай iх iз горба та шли геть.

Ларрi подумав про кiлька десяткiв своiх гостей. Наразi вiн упiзнавав приблизно одне з трьох облич. Вiд думки про те, що доведеться казати всiм цим незнайомцям, аби вимiталися, йому стиснуло горло. Вiн же впаде в iхнiх очах. На противагу цьому в його головi виник образ Дьюi Димовухи, який насипав у тарiлки пригощання, а потiм дiставав iз кишенi нотатник i виводив у рахунку нову цифру. Дьюi зi стрижкою «пiд нуль» та в моднiй футболцi.

Вейн спокiйно спостерiгав, як Ларрi корчиться мiж цими двома образами.

– Чуваче, у iхнiх очах я здаватимуся найбiльшим у свiтi козлом, – урештi проказав Ларрi, водночас вiдчуваючи вiдразу до слабких, ображених слiв, що випадали з його рота.

– Ага, клястимуть i в батька, i в матiр. Скажуть, що зiбрався в Голлiвуд, що тебе розперло. Що забув давнiх друзiв. Та тiльки жоден iз них не е твоiм другом, Ларрi. Твоi друзi побачили, що коiться, та злиняли ще три днi тому. Геть невесело спостерiгати за корешем, який обiсцявся й не помiтив.

– То нащо ти менi це розказуеш? – раптом розiзлився Ларрi.

Гнiв розбурхало усвiдомлення того, що всi його добрi друзi роз’iхались, i, озирнувшись, вiн зрозумiв, що всi iхнi виправдання були звичайними вiдмазками. Баррi Грiг вiдводив його вбiк, намагався йому щось розказати, та Ларрi лiтав у хмарах i лише всмiхався – милостиво й блаженно, наче король до служки. А тепер вiн замислився, чи не намагався й Баррi пояснити стан речей. Вiд цiеi думки стало соромно, i вiн казився.

– Нащо? – повторив Ларрi. – У мене складаеться враження, що я тобi не надто подобаюсь.

– Нi… але я тебе насправдi й не зневажаю. Краще не поясню, чуваче. Я мiг би стати осторонь i подивитися, як тобi розквасять носа. Одного разу тобi цiлком вистачило б.

– Тобто?

– Виставиш iх. Бо в тобi е внутрiшня мiць. Є в тобi одна риса – коли ii помiчаеш, то здаеться, наче фольгу вкусив. Ти маеш усе необхiдне, аби досягти успiху. Збудуеш собi гарну невеличку кар’еру. Вискочень iз нiкуди, якого забудуть за п’ять рокiв. Школярi-бопери колекцiонуватимуть твоi платiвки. Заробиш трохи грошей.

Руки Ларрi скрутилися в кулаки. Йому хотiлося зацiдити в це спокiйне обличчя.

Вейн розказував про речi, вiд яких вiн почувався купкою собачого гiвна пiд знаком «СТОП».

– Повернися в дiм i перекрий краник, – м’яко мовив Вейн. – А тодi, чуваче, сiдай у тачку i iдь. Куди завгодно. І не повертайся, доки не почуеш, що на тебе чекае новий чек iз вiдсотками.

– Але ж Дьюi…

– Я знайду когось, щоб iз ним побалакав. Менi це буде в кайф. Один мiй друг попросить Дьюi бути гарним хлопчиком i трохи почекати, а Дьюi радо киватиме головою.

Вiн замовк, задивившись на двох дiтлахiв у яскравих купальниках, якi бiгли берегом. Поряд iз ними мчав пес i голосно й радiсно гавкав на небесну блакить.

Ларрi зiп’явся на ноги й видушив iз себе «дякую». Морський бриз пiрнав i вилiтав iз його заношених трусiв. Слово випало з рота, наче камiнь.

– Їдь кудись i розклади все лайно по поличках. – Вейн пiдвiвся й став поряд iз ним, так само милуючись дiтьми. – А лайна в тебе цiлий вагон. Який тобi потрiбен менеджер, який тур, який контракт пiсля того, як вистрелить «Кишеньковий спаситель». Гадаю, таки вистрелить – у пiс

Сторінка 25

i чiпкий бiт. З усiм розберешся, та дай собi час вiдсапатися. Такi, як ти, завжди вирулюють.

Такi, як ти, завжди вирулюють.

Такi, як я, завжди вирулюють.

Такi, як…


* * *

Хтось стукав пальцем у вiкно.

Ларрi здригнувся й сiв прямо. Шию прохромило болем, i вiн скривився вiд того, якими мертвими та задерев’янiлими здавалися його м’язи. Ларрi не задрiмав, а заснув. Заново пережив Калiфорнiю. Однак тут i зараз у вiкна свiтило сiре нью-йоркське сонце, i в скло знову постукали пальцем.

Вiн обережно повернув голову на болючiй шиi та побачив свою матiр, закутану в чорний плетений шарф, – вона зазирала досередини.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, i Ларрi почувався по-дивному оголеним – наче тварина, на яку витрiщаються в зоопарку. А тодi ситуацiю взяла пiд контроль усмiшка, i вiн опустив скло.

– Мамо?

– Так i знала, що це ти, – сказала вона несподiвано порожнiм тоном. – Вилiзай звiдти, i дай-но я тебе роздивлюся на повний зрiст.

Обидвi його ноги затерпли. Коли вiн вiдчинив дверцята, голки й шпильки вп’ялися в тiло вiд самих п’ят. Нiколи не думав, що зустрiне ii в такому вразливому, непiдготованому станi. Ларрi почувався, наче вартовий, якого зненацька розбудили на посту. Вiн очiкував, що мати буде меншою, не такою впевненою в собi, та завдяки витiвкам часу за цi роки вiн змужнiв, а вона лишилася такою самою.

Та справжньою дивиною було те, як вона його пiдловила. Коли Ларрi було десять рокiв, кожного недiльного ранку мати стукала в його зачиненi дверi, якщо гадала, що вiн уже виспався. Навiть чотирнадцять рокiв по тому вона розбудила сина в точно такий самий спосiб – застала в новiй автiвцi пiд час сну, наче стомленого пацана, який засидiвся допiзна та впiймався на чари пiщаноi людини в дурнуватiй позi.

І ось вiн стоiть перед нею з кучерявим волоссям i слабкою та дурнуватою усмiшкою на обличчi. Голки й шпильки все ще давалися взнаки в кiнцiвках, i йому доводилося переступати з ноги на ногу. Ларрi згадав, що коли вiн так робив, мати завжди питала, чи не потрiбно йому в туалет, тож перестав тупцювати й дозволив голкам колоти себе як завгодно.

– Привiт, мамо, – сказав вiн.

Вона мовчки дивилася на нього, i зненацька в його серцi зародився страх, наче злий птах повернувся на старе гнiздо. Це був страх перед тим, що вона вiдвернеться, вiдцураеться, просто полишить його – покаже спину свого дешевого пальто й рушить до метро за рогом.

А тодi вона зiтхнула – так зiтхають перед тим, як пiдняти важкий пакунок. І, коли заговорила, ii голос прозвучав так природно й радо (а так i мало б бути), що вiн забув про перше враження.

– Привiт, Ларрi, – сказала вона. – Ходiмо додому. Коли я визирнула у вiкно, то здогадалася, що це ти. Уже вiдпросилася з роботи. Треба перехворiти.

Вона обернулася, щоб провести його сходами нагору, мiж зниклих кам’яних псiв. Вiн пiднявся на три сходинки, наздоганяючи ii, i скривився вiд шпильок та голок.

– Мамо?

Вона розвернулася до нього, i вiн обiйняв ii. На хвильку ii обличчям майнув страх, нiби вона злякалася, що замiсть пригорнути вiн ii пограбуе. Та це минулось, i вона вiддалася в обiйми, притиснула його до себе. До його нiздрiв просочився запах ii саше, викликавши неочiкувану ностальгiю – люту, солодку й гiрку. Ларрi навiть здалося, що вiн от-от заплаче, при цьому вiн самовпевнено гадав, що й мати також, адже це Зворушлива Мить. Поза ii схиленим плечем вiн i досi бачив мертвого кота, який наполовину випав зi смiттевого бачка. Коли вона вiдсторонилась, очi в неi були сухими.

– Ходiмо, приготую тобi снiданок. Цiлу нiч був за кермом?

– Так, – сказав вiн хрипким вiд надлишку емоцiй голосом.

– Ну ж бо. Лiфт не працюе, та це лише другий поверх. Мiсiс Гелсi гiрше. У неi артрит, а живе на шостому. І не забудь витерти ноги. Якщо наслiдиш, мiстер Фрiмен шулiкою на мене кинеться. Гошеном[39 - Гошен (iнша вимова – Госен) – назва мiсцевостi в Давньому Єгиптi. Описана в Бiблii.] клянуся, вiн бруд на нюх чуе. Бруд – то його ворог, ще й який.

Вони пiдiйшли до дверей.

– З’iси три яйця? І зроблю тости, якщо не заперечуеш проти пумпернiкелю.[40 - Пумпернiкель – рiзновид житнього хлiба, який виробляють у Нiмеччинi ще iз Середньовiччя. Жито в ньому грубого помелу та недомелене, i це позитивно впливае на травлення. Мае тривалий термiн зберiгання.] Ходiмо.

Вiн пiднявся слiдом, проминув зниклих псiв i дещо дикими очима подивився на простiр, який вони колись займали, аби довести самому собi, що пси справдi зникли, що вiн не зменшився до двох футiв, що всi 80-тi не розчинились у часi. Його мати прочинила дверi, i вони зайшли досередини. Навiть темнi коричневi тiнi та запахи куховарства були тi самi.


* * *

Елiс Андервуд посмажила йому три яйця, бекон, тости, налила соку й зварила кави. Коли Ларрi прикiнчив усе, крiм кави, вiн пiдкурив цигарку та вiдсунувся вiд столу. Вона блимнула на цигарку невдоволеним поглядом, але нiчого не сказала. Це трохи змiцнило його самовпевненiсть – зовсiм трохи, не сильно. Адже Елiс завжди вичiкувала

Сторінка 26

слушноi нагоди.

Жiнка опустила стару чорну пательню в сiру воду в раковинi – зашипiв метал. А вона майже не змiнилася, думав Ларрi. Набрала трохи лiт (зараз iй мав бути п’ятдесят один рiк), дещо посивiла, та у волоссi, охайно зiбраному в сiтку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сiру сукню – певне, то ii робоча одежина. Живiт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи бiльше. «Мамо, зiзнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усi грунтовнi змiни?»

Ларрi почав струшувати попiл на блюдце вiд фiлiжанки, але мати висмикнула його з пальцiв сина й натомiсть поставила попiльничку, яку завжди тримала на полицi. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, i йому здавалося цiлком природним збивати попiл туди. Попiльничка ж була докiрливо, бездоганно чистою, i бруднити ii здавалося наругою. Мати завжди чекала слушноi нагоди й умiла так розставляти пастки, що всi кiсточки позбиваеш i починаеш белькотiти, як дурень.

– Отже, вирiшив повернутися, – сказала Елiс. З форми для випiчки пирогiв вiд «Тейбл Ток»[41 - «Table Talk» (1924) – одна з найстарiших та найповажнiших пекарень Новоi Англii, що спецiалiзуеться на тортах та тiстечках. Ранiше торти продавали разом iз металевими формами, якi можна було повернути й отримати десять центiв. Часто торти компанii «Тейбл Ток» називають «улюбленими тортами Америки».] вона взяла мочалку «Брiлло»[42 - «Brillo» – заснований у 1913 р. американський бренд, пiд яким випускають побутову хiмiю та товари для миття кухнi: мочалки, скребки, мило тощо. Насамперед «Брiлло» вiдомий мочалками для посуду, якi продають уже з мийною речовиною.] та заходилася вимивати сковорiдку. – Що ж привело тебе додому?

«Та, знаеш, ма, один друг розкрив менi очi на правду життя – покидьки подорожують зграями, i цього разу вони взялися за мене. Однак я не знаю, чи годиться тут слово «друг». Вiн поважае мене в музичному планi приблизно так само, як я шаную «1910 Фрутгам Кампанi».[43 - «1910 Fruitgum Company» – американський поп-гурт 1960-х рр. Грав у стилi баблгам-поп – поп-музика з легкою мелодiею, простим аранжуванням i простими текстами, розрахована на молодший та середнiй шкiльний вiк.] Та це вiн порадив менi вдягнути подорожнi черевики, i хiба Роберт Фрост не говорив, що дiм – це мiсце, де тебе завжди приймуть?» Та вголос вiн сказав дещо iнше:

– Гадаю, мамо, я просто скучив.

Вона пхикнула.

– Це тому я отримувала стiльки листiв?

– Писака з мене нiякий.

Вiн повiльно погойдав цигаркою вгору-вниз – повiтрям попливли димнi кiльця.

– Менi почулося, чи ти щось сказав?

– Кажу: кепський iз мене писар, – усмiхнувся Ларрi.

– Писати не навчився, та як матiр переговорювати, зовсiм не забув.

– Вибач, – сказав вiн. – Як ти, мамо?

Вона поставила пательню в сушарку, витягнула з раковини затичку й витерла з почервонiлих рук мильну пiну.

– Непогано, – сказала вона, пiдiйшла та сiла за стiл. – Інколи спина поболюе, та лiки маю. Живу-поживаю.

– І що, вiдколи я поiхав, усi хребцi сидять на мiсцях?

– Ой, лише одного разу вискочили, та доктор Голмс iз ними впорався.

– Мамо, цi мануальники – самi… – «самi пройдисвiти», – хотiв докiнчити вiн, та вчасно припнув язика.

– Самi що?

Перед ii кривою посмiшкою лишалося тiльки нiяково знизати плечима.

– Ти вiльна, бiлошкiра й повнолiтня. Якщо на тобi спрацьовуе, чудово.

Вона зiтхнула й дiстала з кишенi упаковку «Лайф Сейверiв» зi смаком гаультерii.

– Менi вже далеко за двадцять один. І я це вiдчуваю. Хочеш?

Ларрi зиркнув на видавлену цукерку й похитав голову, тож вона вкинула ii до свого рота.

– Та ти ще дiвчисько, – пустив вiн у дiю свою фiрмову сумiш лестощiв i кпин – матерi це завжди подобалося, та цього разу вона лише ледве всмiхнулася. – З’явився на горизонтi якийсь цiкавий чолов’яга?

– Цiлий табун, – вiдповiла вона. – А в тебе?

– Нi, – серйозно сказав вiн. – Чоловiкiв не було. Кiлька дiвчат, а з мужиками дефiцит.

Вiн сподiвався на смiх, та замiсть цього знову примарна усмiшка. «Я ii збентежив, – подумав Ларрi. – Ось у чому рiч. Вона не знае, чого я приiхав. Три роки, поки мене не було, вона не чекала моеi появи. Вона волiла б, аби я зник i не повертався».

– Ларрi, ти геть не змiнився, – мовила вона. – Легковажний, як завше. Не заручився? Маеш дiвчину?

– Сканую горизонт, мамо.

– Усе як завжди. Принаймнi ти не приiхав, аби розказати, що зробив дитину якiйсь милiй католичцi. Мушу вiддати тобi належне. Ти був або дуже обережним, або дуже чемним, або ж тобi просто щастило.

Вiн щосили намагався втримати на обличчi нейтральний вираз. Це вперше в життi його мати заговорила з ним про секс – досi на такi розмови й натяку не було.

– Хай там як, а життя навчить, – сказала Елiс. – Подейкують, що холостякам весело живеться. Та це неправда. Старiеш, пiсок сиплеться, iржавiеш, як мiстер Фрiмен. Вiн мешкае у квартирi на першому поверсi – завжди стовбичить бiля вiкна та чекае, коли вiйне вiтер.

Ларрi гмикнув.

– Чула по радiо ту твою пiсню. Кажу людям: «Це мiй син. Це Ларрi». Бiльшiсть не вiри

Сторінка 27

ь.

– То ти ii чула?

Вiн зчудувався, чому вона не згадала про це передусiм, чому замiсть цього вони патякають про всяку дурню.

– Звiсно, ii постiйно крутять на тiй рок-н-рольнiй хвилi, яку полюбляють молодi дiвчатка. Станцiя Дабл’ю-РОК.

– І тобi сподобалося?

– Не бiльше, нiж решта подiбноi музики. – Вона прицвяхувала його поглядом. – Гадаю, що почула в словах кiлька неоднозначних натякiв. Точнiше, непристойних.

Вiн упiймав себе на тому, що знову совае ногами, i припинив.

– Та ж воно мало б здаватися… пристрасним, мамо. Ото й усе.

Раптом його обличчя залилося рум’янцем. Вiн нiколи б не подумав, що сидiтиме з матiр’ю на кухнi та обговорюватиме пристрасть.

– Пристрасть мае лишатися в спальнi, – твердо мовила вона, цим закривши обговорення естетичноi вартостi його хiтовоi платiвки. – Ще й голос змiнив. Звучиш, як нiгер.

– Зараз? – розвеселився Ларрi.

– Нi, по радiо.

– Та коричнева пiсня ллеться з усiх колонок, – пробасив Ларрi голосом Бiлла Вiзерса[44 - William Harrison «Bill» Withers, Jr. (1938 р. н.) – американський чорношкiрий музикант. Кар’ера Вiзерса почалася в 1970-тi рр. i скiнчилася в 1985-му. Записав чимало гучних хiтiв: «Lean on Me», «Ain’t No Sunshine», «Use Me».] та всмiхнувся.

– Отак i звучиш, – кивнула вона. – У молодостi нам здавалося, що Френк Сiнатра палицю майже перегинае. А тепер е отой реп. Так вони його звуть – репом. А я – криками. – Вона насуплено глянула на сина. – Принаймнi крикiв у твоiй пiснi немае.

– І я отримую роялтi, – сказав Ларрi. – Певний вiдсоток за кожен проданий запис. І це десь…

– Можеш не продовжувати, – мовила вона й махнула на нього рукою. – Усю математику я прогуляла. Вони тобi вже заплатили чи взяв ту куцу машину в кредит?

– Заплатили, та поки що небагато, – сказав вiн, ковзнувши до межi правди з брехнею, але не перетнувши ii. – За автiвку зробив перший внесок. І решту виплачу.

– Вигiднi кредитнi умови, – гiрко промовила вона. – Так збанкрутував твiй батько. Лiкар сказав, що то серцевий напад, та вiн помилився. Твiй батько помер вiд розбитого серця. Вiдправився на той свiт на вигiдних кредитних умовах.

Таку мову Ларрi чув уже не раз, тож просто слухав i автоматично кивав у потрiбних мiсцях. Батьковi належала галантерейна крамниця. Але тодi неподалiк вiдкрився один iз «Робертiв Голлiв»,[45 - «Robert Hall Clothes» – мережа супермаркетiв, у якiй продавали дешевий одяг. Збанкрутувала в 1977 р.] i за рiк батькiв бiзнес занепав. По втiху вiн звернувся до iжi й за три роки набрав 110 фунтiв. Коли Ларрi було дев’ять рокiв, батько впав мертвим у закусочнiй на розi – просто перед тарiлкою з недоiденим сендвiчем iз котлетою. Коли материна сестра намагалася втiшити жiнку, яка того не потребувала, Елiс Андервуд сказала, що могло б бути гiрше. Вiдвiвши погляд, вона втупила очi у свояка й сказала, що замiсть iжi могла бути випивка.

Далi Елiс виховувала Ларрi самотужки, i ii забобони та прислiв’я панували в його життi, аж допоки вiн не поiхав iз дому. Коли вони з Рудi Шварцом вiд’iздили на старому «фордi» його товариша, мати провела його словами про те, що i в Калiфорнii е богадiльнi. Так, сер, то моя мама.

– Ларрi, ти тут лишишся? – м’яко мовила вона.

– А ти проти? – злякався вiн.

– Мiсця вдосталь. У другiй спальнi й досi стоiть розкладне лiжко. Я наскладала там рiзного мотлоху, та можна посунути кiлька коробок.

– Гаразд, – повiльно проговорив Ларрi. – Якщо не заважатиму. Я лише на кiлька тижнiв. Хотiв побачити старих друзяк. Марка… Гелена… Девiда… Крiса… ти iх знаеш.

Вона пiдвелася, пiдiйшла до вiкна й прочинила його.

– Ларрi, можеш лишатися скiльки завгодно. Може, я не дуже вмiю це висловити й показати, та однаково рада тебе бачити. Ми попрощалися не найкращим чином. Багато одне одному наговорили. – Вона повернулася до нього з напруженим, однак сповненим жахливоi, неохочоi любовi обличчям. – Зi свого боку я жалкую про тi слова. Та ображала я тебе лише тому, що люблю. Я не знала, як правильно сказати про це, тож висловлювалася, як могла.

– Усе гаразд, – сказав Ларрi, втупившись у стiл. Знову почервонiв. Вiн це вiдчував. – Слухай, я докину на витрати.

– Докинеш, як схочеш. А не схочеш – то й не треба. Я маю роботу. Тисячi iнших – нi. А ти й досi мiй син.

Вiн подумав про задубiлого кота, що наполовину випав зi смiттевого бака, про Дьюi Димовуху, який усмiхнено насипав свое добро в миски, i зненацька залився слiзьми. Ларрi дивився на руки, що почали двоiтися в очах, i думав, що плакати мала б його мати – усе, що вiн розпланував, покотилося пiд три чорти, геть усе. Виявляеться, вона не змiнилась. І вiн також, хоча константа виявилася дещо iншою. Якимсь надприродним чином вони помiнялися мiсцями: вона побiльшала, а вiн нiби зменшився. Вiн повернувся додому не тому, що йому треба десь перечекати. Вiн повернувся, бо злякався й хотiв до мамцi.

Вона стояла бiля прочиненого вiкна й спостерiгала за ним. Вологий бриз грався бiлими фiранками, i вони миготiли перед ii обличчям, вiд чого воно здавалося примарним.

Сторінка 28

З вiкна чувся шум дорожнього руху. Елiс Андервуд дiстала з передньоi кишенi сукнi хустинку, пiдiйшла до столу та вклала ii в тремтливi руки сина. Ларрi мав якусь внутрiшню мiць. Вона могла сказати це йому в обличчя, дорiкнути, але для чого? Його батько був розмазнею, i в глибинi серця вона знала, що це й звело його в могилу: Макса Андервуда замучили не так борги, як боржники. То звiдки взялася та сила? Кому Ларрi мав дякувати? Кого звинувачувати?

Сльози не розм’якшать камiнь, що випинався з його характеру, так само, як не зруйнуе гiр лiтня злива. Цiй твердостi можна знайти гарне застосування, – Елiс знала про це, знала як жiнка, яка самотужки виховувала сина в мiстi, якому байдуже до матерiв i тим паче до iхнiй дiтей, – та Ларрi досi шукав. Вiн був таким, як вона сказала, – геть не змiнився. Вiн бездумно вплутуватиме людей (iз собою включно) у рiзнi халепи, а коли стане гаряче, прикличе ту мiць i виборсаеться. А iншi… Їх вiн лишить напризволяще – потонуть або випливуть самотужки. Камiнь – тверда порода, i подiбна твердiсть вчувалася в його характерi, та досi вона приносила саму руйнацiю. Вона бачила ii в очах сина, помiчала в кожнiй рисi його постави… навiть у тому, як вiн гойдав раковою паличкою, аби напускати в повiтря бiлих кiлець. Ларрi не загострив цей камiнь, не перетворив на меча, щоб рубати людей, i це вже гарний знак, та коли виникала така потреба, вiн по-дитячому кликав його – то була його ломака, нею вiн трощив капкани й пастки, якi сам собi наставив. Вона знала, що настане час, i Ларрi змiниться. Вона стала iншою. Прийде i його черга.

Та перед нею сидiв не хлопчик, а дорослий чоловiк, i вона злякалася, чи, бува, часи його змiн, глибоких i фундаментальних, якi мiсцевий священик називав духовними змiнами й протиставляв змiнам сердечним, не лишилися позаду. Вона бачила в Ларрi щось таке, вiд чого хотiлося замружитись, – немов хтось крейдою заскрипiв. Там, глибоко всерединi, був тiльки Ларрi. Сидiв i визирав назовнi. Перепустку до його серця мав лише вiн сам. Та вона однаково любила його.

А ще вона гадала, що в Ларрi жило добро, велике добро. Вiн мав його, та в такому вiцi вивiльнити його може лише справжня катастрофа. Проте вона не бачила катастрофи на кухнi. Натомiсть там був лише ii заплаканий син.

– Ти стомився, – мовила вона. – Приведи себе до ладу. Я приберу коробки, тодi можеш лягти поспати. Гадаю, таки сходжу сьогоднi на роботу.

Вона пройшла коротким коридором до дальшоi кiмнати, де колись була його спальня, i Ларрi почув, як вона крекче й пересувае коробки. Вiн повiльно витер очi. З вiкна долинав звук дорожнього руху. Вiн спробував пригадати, коли востанне плакав перед матiр’ю. Подумав про мертвого кота. Вона мала рацiю. Вiн стомився. Ще нiколи не був таким стомленим. Вiн пiшов до лiжка й проспав годин вiсiмнадцять.




Роздiл 6


Коли Френнi оминула дiм i вийшла на город, де ii батько терпляче полов горох iз квасолею, сонце вже котилося до обрiю. Вона народилася пiзно, i зараз йому було вже за шiстдесят, а з-пiд його улюбленоi бейсболки вибивалося сиве волосся. Мати саме поiхала до Портленда по бiлi рукавички: на початку наступного мiсяця Емi Лодер, найкраща шкiльна подруга Френ, виходила замiж.

Деякий час вона просто спокiйно дивилася на спину батька, вiдчуваючи до нього саму любов. У таку пору сонце випромiнювало особливе сяйво – сяйво, яке вона обожнювала; сяйво, яке здавалося вiчним; сяйво, яке належало Мейну й з’являлося лише раннього лiта. Вона могла подумати про це свiтло посеред сiчня, i тодi серце шалено болiло за ним. Золото юного лiта, яке щодня з’являлося пiсля обiду й потроху темнiшало з наближенням темряви, ховало пiд своею обгорткою безлiч чудових речей: бейсбол у парку Малоi лiги, де Фред завжди грав третiм i щоразу запускав м’ячi просто вгору; кавуни; молода кукурудза; чай iз льодом у холодних склянках; дитинство.

Френнi прокашлялася.

– Допомогти?

Батько обернувся до неi та всмiхнувся до самих вух.

– Привiт, Френ. Застукала мене за бур’янами, еге ж?

– Атож.

– Мати вже повернулася? – На мить вiн спохмурнiв, а тодi обличчя знову просвiтлiло. – Ага, точно, вона ж недавно поiхала. Звiсно, пара рук зайвою не буде. Тiльки щоб потiм помила.

– Руки ледi говорять про ii звички, – жартома перекривила вона його та пхикнула.

Пiтер спробував удати, наче насупився, та вийшло зовсiм карикатурно.

Вона стала в сусiднiй рядок i заходилася полоти бур’ян. Щебетали горобцi, i вiд траси 1, яка пробiгала менш нiж за квартал звiдти, долинав монотонний гул автомобiльного руху. Вiн iще не сягнув гучностi, яку розвине в липнi, коли мiж iхнiм мiстом i Кiттерi мало не щодня траплятимуться фатальнi випадки, та однаково зростав.

Пiтер розповiдав iй про свiй день, а вона ставила правильнi запитання, iнколи кивала. Зосередившись на роботi, вiн не бачив тих кивкiв, та краем ока вловлював, як кивае ii тiнь. Ранiше вiн працював механiком у великiй сендфордськiй фiрмi, що займалась автозапчастинами, – найбiльша автофiрма не пiвнiч вiд Бостона. Йому було

Сторінка 29

iстдесят чотири роки, i скоро мав розпочатися його останнiй робочий рiк перед пенсiею. Та рiк мав бути коротким, бо в Пiтера накопичилося чотири тижнi вiдпустки, i вiн планував скористатися ними у вереснi, коли додому повернуться всi «гiдiйоти». Пенсiя не йшла з його думок. Вiн розказував Френ, що намагався ставитися до неi як до нескiнченноi вiдпустки, хоча в нього було вдосталь лiтнiх друзiв, котрi розповiдали, що на пенсii геть iнакше. Пiтер сумнiвався, що буде нудитися так, як Гарлан Ендерс, або ж безпорадно збiднiе, як Карсонс: ось, погляньте на бiдолашного Пола – вiн щодня справно з’являвся в майстернi, та все одно мусив продати будинок i разом iз дружиною перебратися до зятя й дочки.

Пiтера Голдсмiта не вдовольняло соцiальне забезпечення, i вiн нiколи йому не вiрив, навiть у тi часи, коли держава почала потерпати вiд спаду в економiцi, iнфляцii та стабiльного зростання кiлькостi безробiтних на трудовiй бiржi. У тридцятих та сорокових роках демократiв у Мейнi було зовсiм небагато, розказував вiн Френнi, та ii прадiд був одним iз них, i, Бог свiдок, сина вiн виховав як слiд. У днi розквiту Оганквiта через своi полiтичнi переконання Голдсмiти здавалися в очах оточення кимось на кшталт парiй. Та його батько мав одну приказку – таку ж непорушну, як i найконсервативнiшi погляди мейнських республiканцiв: «Не довiряй царям свiту цього, бо обберуть, оком не клiпнувши, i уряди iхнi чинитимуть так – було так одвiку й буде повiк».

Френнi розсмiялася. Вона обожнювала, коли батько так говорив. Вiн нечасто користувався цiею говiркою, бо жiнка, яка була йому дружиною, а iй – матiр’ю, завжди припалювала (i палитиме) йому язика страшною отрутою, що бризкала з ii рота за слушноi нагоди.

– Потрiбно вiрити лише собi, – вiв далi Пiтер, – i хай царi свiту цього вислужуються перед тими, хто iх обрав. Часто-густо в них виходить не дуже добре, та це нiчого. Вони вартi однi одних.

– Тверда валюта – ось де вiдповiдь, – розповiдав вiн дочцi. – Вiлл Роджерс гадае, що це земля, бо ii е скiльки е, бiльше не зроблять, але те саме можна сказати й про золото зi срiблом. Людина, яка кохаеться в грошах, – покидьок, вартий лише ненавистi. Людина, яка не вмiе ними розпоряджатися, – дурень. Ненавидiти його не варто, краще пожалiти.

Френ замислилася, чи не про бiдолашного Пола Карсона мова, адже вони з батьком товаришували ще тодi, як ii й на свiтi не було, та вирiшила не перепитувати.

Хай там як, а йому можна було не говорити, що за хорошi роки вiн назбирав удосталь, аби вони не злидарювали. Натомiсть вiн розказав, що дочка нiколи не була для них тягарем, навiть у найгiршi часи, i повноправно хвалився друзям, що вiдправив ii на навчання. Гордо додавав, що проблеми, яких не долали його грошi та голова дочки, Френнi вирiшувала по-старомодному – гнула спину й ворушила булками. Якщо хочеш виборсатися з лайна, допоможе лише праця, важка праця. Їi мати не завжди це розумiла. Подобалося це жiнкам чи нi, а життя iхне змiнилось, i Карлi було важко змиритися з тим, що Френ не полювала на чоловiкiв в Унiверситетi Нью-Гейвена.

– Дивиться, як Лодери готуються до одруження, – говорив Пiтер, – i думае: «На ii мiсцi мала б бути моя Френ. Емi гарненька, та коли поставити ii поряд iз моею Френ, Емi Лодер виглядатиме, як стара трiснута тарiлка». Твоя мати всеньке життя мiряла однiею лiнiйкою, i вона вже не змiниться. Тож коли ви iнодi зчiпляетесь i починаете iскрити – ось тобi причина. Немае кого звинувачувати. Та не забувай, Френ: вона застара, щоб мiнятися, але скоро ти станеш досить дорослою, аби це зрозумiти.

Далi вiн знову повiв мову про роботу – розказав, як один iз його спiвробiтникiв мало не вiдчавив собi великого пальця, бо думками був у бiльярднiй, а руку з-пiд преса не витяг. Лестер Кроулi вiдштовхнув того дурня саме вчасно. Однак, зазначив Пiтер, Лестер Кроулi не може постiйно вештатися поряд. Немов згадавши, що скоро i його там не буде, вiн зiтхнув, а тодi всмiхнувся й почав розписувати iй iдею про автомобiльну антену, яку можна приховати пiд оздобленням на капотi.

Вiн говорив соковитим, утiшним голосом, розказуючи то про одне, то про iнше. Їхнi тiнi довшали, рухаючись уздовж рядкiв разом iз ними. Як завше, батько заколисав ii, заспокоiв. Френ прийшла дещо розповiсти, та, вiдколи себе пам’ятала, часто траплялося, що вона приходила розказувати й лишалася послухати. З ним не було нудно. Наскiльки вона знала, з ним нiхто не нудився. Хiба що мати. Вiн був оповiдачем, i то чудовим.

Вона усвiдомила, що батько замовк. Вiн сидiв на каменi в кiнцi свого рядка, набивав люльку та дивився на неi.

– Френнi, тебе щось бентежить?

Не знаючи, з чого почати, вона тупо дивилася на нього. Прийшла все розповiсти, та тепер не знала, чи зможе. Мiж ними напнулася мовчанка. Тиша зростала й нарештi перетворилася на провалля. Френнi не витримала i стрибнула.

– Я вагiтна, – просто сказала вона.

Вiн перестав напихати люльку й просто дивився на неi.

– Вагiтна, – промовив вiн так, наче чув це слово вперше. – Ох, Френнi… це жарти та

Сторінка 30

i? Чи якась гра?

– Нi, татусю.

– Ходи-но сюди, сядь бiля мене.

Вона слухняно пройшла мiж рядкiв i вмостилася поряд iз батьком. За iхньою дiлянкою починалися землi мунiципалiтету, а на межi стояв кам’яний мур. Поза ним виднiвся буйний, давно запущений, проте мальовничий живоплiт; його листя видiляло приемний солодкий запах. У головi стугонiло, i Френнi стало трохи млосно.

– Ти певна? – спитав батько.

– Певна, – сказала Френнi, а тодi – вона зовсiм не вдавала, просто не змогла нiчого iз собою вдiяти – розревлася, як мала дитина.

Пiтер обiйняв ii однiею рукою й не вiдпускав, здавалося, дуже довго. Коли сльози почали закiнчуватися, вона змусила себе поставити йому найстрашнiше для неi запитання:

– Татусю, ти мене бiльше не любиш?

– Що? – Вiн спантеличено глянув на неi. – Люблю, Френнi. Як i ранiше.

Вiд його слiв вона знову розплакалася, та цього разу вiн дав iй самiй заспокоiтись i взявся розкурювати люльку. «Боркум Рiфф»[46 - «Borkum Riff» – марка люлькового тютюну. Випускаеться в Данii з 1960 р.] повiльно полинув за слабким вiтерцем.

– Розчарувався в менi? – спитала вона.

– Не знаю. Вагiтних дочок я ще не мав, тож не знаю, як це сприйняти. Це той Джесс?

Вона кивнула.

– Сказала йому?

Ще кивок.

– Що вiдповiв?

– Сказав, що одружиться зi мною. Або заплатить за аборт.

– Шлюб чи аборт, – сказав Пiтер Голдсмiт, пихнувши димом. – Справжнiсiнький тобi Сем Два Пiстолети.[47 - Two-gun Sam (буквально «Сем iз двома пiстолетами») – iдiома, для розумiння котроi потрiбно знати кiлька речей: дядечко Сем – символ США та iхнього уряду, та Семом iнколи кличуть i диявола, а для Пiтера Голдсмiта, який не довiряе чиновникам, це майже те саме; пiд час Другоi вiйни за незалежнiсть (1812) американцi спустили на воду пароплав, оснащений рiзноманiтною зброею, – кожноi було по парi, i називався пароплав «Дядечко Сем». 1926 року вийшла збiрка оповiдань «Зустрiчнi течii» («Counter Currents») Елсi Дженiс та Маргерiт Еспiнволл, у якiй трапляеться така характеристика Сема-скорострiла: «Одразу хапаеться за револьвер, та стрiляе кепсько».]

Френ опустила погляд на руки – на джинсах розпласталися розчепiренi пальцi. Пiд нiгтi та в маленькi зморшки на суглобах в’iвся бруд. «Руки ледi говорять про ii звички, – пролунав у головi голос матерi. – Дочка завагiтнiла. Про членство в церквi[48 - У США справдi можна «вступати» в церкву, як у клуб. Самi «члени» церкви не бачать у цьому нiчого поганого – для них це все одно, що сказати «менi подобаеться саме ця церква, я ii цiную».] можна забути. А руки ледi…»

– Не хочу залазити у твоi приватнi справи бiльше, нiж потрiбно, – знову заговорив батько, – та вiн… або ти… ви береглися?

– Я приймала протизаплiднi таблетки, – кивнула вона. – Не спрацювали.

– Тодi менi нiкого звинувачувати, хiба що зразу обох, – сказав вiн, вдивляючись у ii обличчя. – І, Френнi, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шiстдесят чотири роки забуваеш, як воно, коли тобi двадцять один. Тож не будемо про провину.

З ii серця немов гора спала – дивне вiдчуття, нiби от-от знепритомнiеш.

– А от твоя мати багато чого тобi розкаже, – вiв далi вiн, – i я ii не спинятиму, проте й пiдтримувати не буду. Розумiеш?

Вона кивнула. Батько з матiр’ю вже не сперечався. Принаймнi не вголос. У неi був той кислотний язик. Якось вiн сказав Френнi, що коли з Карлою не погоджуються, то iнколи ii язик виходить iз-пiд контролю. А коли це трапляеться, вiн може когось ненароком порiзати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуеш. Френнi гадала, що багато рокiв тому батько став перед вибором – продовжувати опiр, що напевне призвело б до розлучення, або ж капiтулювати. Вiн зупинився на останньому, але на власних умовах.

– Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? – тихо спитала Френ.

– А ти просиш мене стати на твiй бiк?

– Не знаю.

– Що будеш робити?

– З мамою?

– Нi. Із собою, Френнi.

– Не знаю.

– Вийдеш за нього? Двое можуть жити за цiною одного. Принаймнi е така приказка.

– Гадаю, що не зможу. Менi здаеться, я його розлюбила. Якщо взагалi любила.

– Через дитину?

Люлька добре розкурилась, i теплим повiтрям розлився солодкий дим. На городi в ямках почала збиратися тiнь, а цвiркуни затягли свою пiсню.

– Нi, не через дитину. Це ще ранiше почалося. Джессi, вiн…

Вона замовкла, намагаючись зрозумiти, що не так iз Джессi, адже могла щось прогледiти, коли всi думки роiлися навколо дитини й питання, як звiльнитися з-пiд загрозливоi тiнi ii матерi, яка саме прогулювалася торговельним центром i добирала рукавички для весiлля давньоi подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна рiч, не спочиватиме з миром наступнi шiсть, шiстнадцять або ж двадцять шiсть мiсяцiв i врештi-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспiхом – страждай поволi» – одна з улюблених приказок матерi.

– Вiн слабкий, – сказала вона. – Краще не поясню.

– Не вiриш, що вiн тебе шануватиме, так, Френнi?

– Нi, – вiдказала вона й подумала, що батьк

Сторінка 31

щойно копн?в ближче до корiння, анiж вона сама, – вона не вiрила Джессi, який походив iз заможноi сiм’i та вдягав на роботу сорочки з блакитноi шамбре. – Джессi прагне, аби все було якнайкраще. Вiн хоче зробити все правильно, справдi хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловiк на iм’я Тед Енслiн.[49 - Theodore Vernon Enslin (1925–2011) – поет, якого часто називають наймелодiйнiшим з американських поетiв-авангардистiв. Справдi мав не дуже охайний вигляд.] Людей було напхом напхано. Усi понасуплювалися та слухали… слухали дуже уважно… аби й слова не прогавити. А я… ти ж мене знаеш…

Батько обiйняв ii за плечi.

– А на Френнi смiшки напали.

– Ага. Точно. Ти й справдi знаеш мене як облуплену.

– Трохи е.

– Вони – себто смiшки – вигулькнули нiзвiдки. У головi постiйно крутилося «нечупара, нечупара, усi ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пiснi, що крутять по радiо. І мене вхопили смiшки. Не через вiршi пана Енслiна, доволi гарнi вiршi… та й не через зовнiшнiсть. Усе тому, як вони дивилися на нього.

Френнi зиркнула на батька, аби перевiрити, як вiн сприймае ii оповiдь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.

– Коротше, менi треба було звiдти забратися. Я справдi мусила вийти. І Джессi розлютився на мене. Знаю, у нього було на це повне право… я вчинила по-дитячому й поводилася по-дитячому, авжеж… та зi мною таке часто бувае. Не завжди. Коли справдi треба, я тримаю себе в руках…

– Так.

– Та iнколи…

– Інколи до тебе стукае Король Смiх, i ти з тих, хто завжди йому вiдчинить, – докiнчив за неi Пiтер.

– Певне, так i е. Хай там як, а Джесс геть iнакший. Якби ми одружилися… вiн би приходив додому, а я вже впустила якогось небажаного гостя. Таке траплятиметься не щодня, та досить часто, аби вiн казився. Тодi я б спробувала… i, гадаю…

– Гадаю, з ним ти була б нещасною, – сказав Пiтер i мiцнiше пригорнув дочку.

– Мабуть, – озвалася вона.

– У такому разi не дай матерi змiнити твою думку.

Вона заплющила очi – з душi впав iще важчий тягар. Вiн зрозумiв. Якимсь дивом.

– Що б ти сказав, якби я вирiшила зробити аборт? – спитала вони трохи згодом.

– Думаю, саме про це ти й хотiла зi мною побалакати.

Френнi злякано глипнула на батька.

Вiн подивився на неi у вiдповiдь – немов запитально, з легкою усмiшкою, звiвши лiву брову. Та на його обличчi читалася цiлковита серйознiсть.

– Певне, ти правий, – повiльно промовила Френнi.

– Слухай, – сказав вiн, а тодi, попри власнi слова, замовк.

Проте вона слухала: чувся спiв горобцiв iз цвiркунами, високо в небi гудiв лiтак, хтось кликав Джекi до хати, торохкотiла газонокосарка, а на трасi 1 розганялася автiвка, ревучи склотекстолiтовим глушником.

Вона вже хотiла спитати в нього, чи все гаразд, та вiн узяв ii за руку й почав говорити:

– Френнi, ти не винна, що в тебе такий старий батько. Я одружився лише в п’ятдесят шостому. – Вiн замислено подивися на дочку, залиту вечiрнiм свiтлом. – У тi часи Карла була iнакшою. Вона була… та чорт, почнемо з того, що вона й сама була молодою. І не мiнялася, доки твiй братик Фреддi не вiддав Боговi душу. До того дня вона була молодою. А коли помер Фреддi, вона зупинилася. Тому… Френнi, я знаю, як звучать моi слова, та не думай, що я наговорюю на матiр. Одначе менi здаеться, що вiдтодi, як не стало Фреддi, Карла… перестала рости… розвиватися. Вона взяла свiй свiтогляд, вкрила його трьома шарами лаку, залила бетоном i сказала собi, що так i треба. Зараз вона схожа на сторожа в музеi, де виставляють ii моделi цього свiту, i як побачить, що хтось лiзе до них, одразу цiлиться нижче пояса. Вона була iнакшою людиною. Тобi доведеться повiрити менi на слово, та вона не завжди була такою.

– А якою вона була, татусю?

– Певно… – Його погляд полинув у далечiнь. – Вона була дуже схожою на тебе, Френнi. І смiшки ii також хапали. Ми часто iздили до Бостона дивитися матчi «Ред Сокс», i пiд час сьомих iнiнгiв вiдлучались, аби хильнути пива бiля яток.

– Мама… пила пиво?

– Ще й як. І майже весь дев’ятий iнiнг вона просиджувала в жiночому туалетi, а тодi шпетила мене за те, що через мене прогавила найкращi моменти, хоча це вона завжди тягла мене по пиво.

Френнi спробувала уявити, як мати тримае стаканчик «Наррагансетту», дивиться на батька й смiеться, немов дiвчисько на побаченнi. Спробувала, та просто не змогла.

– І вона нiяк не вагiтнiла, – спантеличено проговорив вiн. – Ми ходили до лiкаря – хотiли дiзнатися, чи з кимось iз нас щось не те. Та лiкар сказав, що все в порядку. А тодi, у шiстдесятому, з’явився твiй братик Фред. Вона полюбила нашого хлопчика всiм серцем, Френ. Адже Фредом звали ii батька. У шiстдесят п’ятому в неi трапився викидень, i ми вирiшили, що на тому все скiнчено. Та потiм, у шiстдесят дев’ятому, народилася ти – на мiсяць ранiше, але цiлком здорова. І я полюбив тебе всiею душею. У кожного з нас було по дитинi. Та свою вона втратила.

Вiн замовчав, поринувши в сумнi думки. Фред Голдсмiт загинув у 1973 роцi. Йом

Сторінка 32

було тринадцять, а Френ – лише чотири. Чоловiк, який збив Фреда, був п’яним. На його сумлiннi було багато порушень дорожнього руху, зокрема перевищення швидкостi, небезпечна iзда та iзда в нетверезому станi. Фред протягнув п’ять днiв.

– Гадаю, «аборт» – надто прилизана назва, – сказав Пiтер Голдсмiт; його губи формували слова так повiльно, наче вони йому болiли. – На мою думку, це звичайнiсiньке дiтовбивство. Менi шкода таке казати, шкода, що я такий… дерев’яний, заскнiлий чи як там… та це питання вирiшувати тобi. Бо закон дозволяе. Я ж казав, що в тебе не батько, а дiд.

– Татусю, нiякий ти не дiд, – прошепотiла вона.

– Френнi, я старий! – мало не гримнув вiн. Зненацька його обличчя спотворив вiдчай. – Старигань, який повчае юну дочку, наче мавпа, що вчить ведмедя, як поводитися за столом. Сiмнадцять рокiв тому п’яний водiй позбавив життя мого сина, i Карла так i не оговталась. І я завжди розмiрковував про аборт iз думкою про Фреда. Нiчого не можу iз собою вдiяти. Я так само безпорадний, як i ти зi своiми смiшками, Френнi. Твоя мати виступить проти аборту зi стандартних причин. «А як же моральнi засади?» Ось що вона казатиме. Говоритиме про принципи, яким двi тисячi рокiв. Про право на життя. На цьому грунтуеться вся захiдна духовнiсть. Я читав усiляких фiлософiв. Знаюся на них не гiрше, нiж домогосподарка – на подарункових сертифiкатах вiд крамниць «Сiрса та Ройбака».[50 - «Sears, Roebuck & Company» – офiцiйна назва популярноi мережi унiвермагiв, яку часто звуть просто «Sears».] Твоя мати надае перевагу «Рiдерз Дайджесту», та в результатi моiми словами керують почуття, а ii – духовнi засади та мораль. Перед моiми очима стоiть Фред. Йому розчавило всi нутрощi. У нього не було жодних шансiв. Поборники права на життя мiтингують iз плакатами, на яких зображено металевi столи з кавалками плотi, якi лишилися вiд ненароджених дiтей, то й що? Невже вони коли-небудь бачили красиву смерть? Перед моiми очима стоiть Фред: усе потрощене, замотане в бiлi бинти. Сiм днiв пролежав вiн у тому лiжку. Життя варте небагато, та аборти його геть знецiнюють. Я читаю бiльше вiд неi, та в результатi ii слова виявляться правдивiшими. Нашi думки й нашi дii… якщо вони правильнi, то дуже часто грунтуються на усталених принципах. Це не вкладаеться в моiй головi. Клубком у горлi стоiть. Складаеться враження, що вся правильна логiка випливае з iррацiонального. З вiри. Заплутав тебе, доню?

– Я не хочу йти на аборт, – стиха промовила вона. – Але з власних причин.

– Ану?

– Дитина – це частина мене, – сказала вона, ледь помiтно пiднявши голову. – І байдуже, якщо це лише мое его.

– Вiддаси до притулку?

– Не знаю.

– А хочеш?

– Нi. Хочу залишити.

Вiн замовчав. Френнi здалося, що вона вiдчула його незгоду.

– Думаеш про унiверситет, так? – спитала вона.

– Нi, – сказав Пiтер i пiдвiвся.

Вiн поклав руку на поперек i з насолодою скривився, коли хруснула спина.

– Думав про те, що ми вдосталь наговорились. І що тобi не варто вирiшувати все одразу.

– Мама повернулася, – сказала вона.

Вiн обернувся, вiдстежуючи ii погляд, i побачив, як на пiд’iзну дорiжку завертае iхнiй унiверсал. Хромоване оздоблення зблиснуло останнiми рештками денного свiтла. Карла помiтила iх, посигналила та радiсно помахала.

– Мушу iй розповiсти, – мовила Френнi.

– Так. Але, Френнi, спершу подумай день-два.

– Гаразд.

Вони позбирали реманент i разом рушили до унiверсала.




Роздiл 7


У тьмяному свiтлi, яке накривае землю мiж заходом сонця й повною темрявою, в одну з кiлькох хвилин, якi кiнорежисери звуть магiчною порою, Вiк Пелфрi прийшов на деякий час до тями, виринувши iз зеленого марення.

«Я помираю», – подумав вiн, i слова чудернацько задзвенiли в його головi. Вiк навiть повiрив, що промовив iх уголос, хоча то була лише думка.

Вiн роззирнувся й побачив, що лежить на лiкарняному лiжку – його пiдняли, аби легенi Вiка не потонули в мокротиннi. Простирадло зафiксовано великими мiдними шпильками, поручнi пiднято. «Пропасниця била, чи що, – подумав вiн iз легким зачудуванням. – Певне, хвицяв, як кiнь». І з запiзненням: «Де це я?»

Навколо шиi йому пов’язали нагрудник, i тканина була заляпана згустками слизу. Голова болiла, i в нiй танцювали химернi, невловимi думки. Вiк зрозумiв, що це залишки марення… i що воно повернеться. Вiн захворiв, i настало лише тимчасове полегшення – про одужання не йшлося.

Вiн пiднiс до голови правицю i, скривившись, вiдсмикнув ii, як вiд розпеченоi плити. Палае вогнем, ще й трубками напхали. Двi прозорi трубочки стирчать iз носа. Одна змiiться з-пiд лiкарняного простирадла – вона веде до пляшки на пiдлозi, i вiн точно знае, куди встромили другий кiнчик. Ще двi крiпляться до пляшок, що звисають iз пiдставки бiля лiжка, а далi вони з’еднуються лiтерою «Y», нижнiй кiнчик якоi встромили в його руку трохи нижче вiд лiктя. Парентальне живлення.

Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Крiпилися до голови. До грудей. До лiвицi. Ще один прифiгачили до

Сторінка 33

його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в бiса таке? Гiвнорадар?

– Гей!

То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгiдне шепотiння дуже хвороi людини. Вилiзло в оточеннi мокротиння, яке його душило.

Мамо, Джордж загнав коня?

Це з ним балакало марення. Іррацiональна думка, яка нахабно вискочила наперед, метеором затуливши рацiональне мислення. Та Вiк однаково мало не повiрив. Зовсiм скоро тяма знову полишить його. Ця думка сповнила Вiка панiкою. Поглянувши на кiстлявi палички, що лишилися вiд його рук, вiн прикинув, що втратив, мабуть, фунтiв iз тридцять, хоч i так був сухарем. Ця капость… чим би вона не була… вб’е його. Гадка про те, що вiн може померти, белькочучи божевiльну дурню, як старий маразматик, нажахала його.

Джорджi пiшов на гульки з Нормою Вiллiс. Так шо, Вiку, мусиш загнати його сам, i будь гарним хлопчиком – почепи йому торбу з вiвсом.

То не моя робота.

Вiкторе, перестань, ти ж любиш свою мамцю.

Так. Та я не…

Перестань, ти ж мусиш годити мамцi. У неi грип.

Неправда, мамо. У тебе сухоти. Ти помреш вiд сухот. У тисяча дев’ятсот сорок сьомому. А Джордж загине за шiсть днiв пiсля висадки в Кореi – часу в нього вистачить лише на один лист, а тодi бах-бах-бах. Джордж, вiн…

Вiку, ти зараз же заженеш коня до стiйла, i це мое ОСТАННЄ слово.

– Грип не в неi, а в мене, – прошепотiв Вiк, знову пробившись до поверхнi. – У мене.

Вiн дивився на дверi й думав, що, навiть як на лiкарнянi, вони страшенно кумеднi. У них заокругленi обриси, окресленi металевими заклепками, а порiг зроблено в шести з лишком футах над кахляною пiдлогою. Навiть такий тесля-самоук, як Вiк Пелфрi, упорався б

(Дай сюди комiкси, Вiку, ти вже надивився!)

(Мамцю, вiн забрав смiшнi картинки! Вiддай! Вiддааааай!)

краще. Вони були

(сталевими.)

Якась частка тiеi думки кiлком увiгналася в його мозок. Вiк зiбрав рештки сил i трохи пiдвiвся, аби роздивитися дверi. Так i е. Точно. Сталевi дверi. Чому це вiн у лiкарнi, та ще й за сталевими дверима? Що сталося? Вiн справдi помирав? Йому що, час подумати про зустрiч iз Творцем? Господи, та що ж таке трапилося? Вiк вiдчайдушно кинувся на стiну сiрого туману, та крiзь неi чулися тiльки слабкi, далекi голоси – голоси, чиiх власникiв вiн не пригадував.

Ось що я вам скажу… iм треба просто… послати iнфляцiю нахрiн…

Гепе, ти б вимкнув колонки.

(Геп? Бiлл Гепскомб? Хто вiн такий? Я знаю це iм’я.)

Йокелемене…

Мертвi, будь певен…

Дай сюди руку, я тебе витягну…

Дай сюди комiкси, Вiку, ти вже…

Сонце спустилося досить низько, щоб спрацювали датчики свiтла (у цьому випадку – датчики темряви). У Вiковiй кiмнатi загорiлися лампочки. Коли розвиднiлося, вiн побачив за подвiйним склом ряд по-урочистому серйозних облич, що спостерiгали за ним, i закричав – подумав, що то люди, якi розмовляли в його головi. Одна з постатей – чоловiк у бiлому лiкарняному одязi – замахала до когось за межами його поля зору, та Вiк уже здолав страх. Вiн був заслабким, аби довго боятися. Але раптовий переляк, який викликала безшумна поява свiтла та вигляд облич, що витрiщалися на нього (у бiлих одежинах вони здавалися присяжними-привидами), вичистили трохи болота з думок, i Вiк згадав, де вiн. В Атлантi. В Атлантi, штат Джорджiя. Прийшли люди та забрали його – його, Гепа, Норма, Нормову дружину та iхнiх дiтей. Забрали й Генка Кармайкла. Стю Редмана. Бог знае, кого ще. Вiк був обурений та наляканий. Так, у нього текло з носа, вiн чхав, та це точно була не холера, чи що там за напасть згубила бiдолаху Кемпiона i його сiм’ю. Ще його трохи лихоманило, i вiн згадав, як Норм Брюетт зашпортнувся, коли пiднiмався на трап лiтака, i довелося йому допомагати. Дружина Норма була налякана, вона плакала, i малий Боббi Брюетт теж ревiв, ревiв i кашляв. Хрипким, гучним кашлем. Як пiд час крупу. Лiтак чекав на них на невеликому майданчику бiля Брейнтрi, та щоб вибратися за межi Арнетта, iм довелося проiхати дорожнiй пост на трасi 93, де чоловiки саме ставили колючий дрiт… тягли його просто в пустелю…

Над дивними дверима загорiлася червона лампа. Почулося шипiння, а тодi зашумiла помпа. Вона вирубилась, i дверi вiдчинилися. До кiмнати зайшов чоловiк у величезному бiлому комбiнезонi з прозорим вiконцем проти обличчя. За ним виднiлася людська голова, що гойдалася, наче ув’язнена повiтряна кулька. За спиною в нього були дихальнi балони, i, коли вiн говорив, голос здавався металевим i кастрованим, позбавленим людськостi. То мiг бути голос iз якоiсь вiдеогри – проiбався востанне, а тобi: «Спробуй знову, Космiчний Кадете».

– Мiстере Пелфрi, як ви почуваетеся? – проскреготав прибулець.

Та Вiк не мiг вiдповiсти. Вiн поринув назад, у зеленi глибини. За вiконцем у захисному комбiнезонi вiн бачив свою мамцю. Як тодi, коли батя востанне вiдводив iх iз Джорджем до iзолятора. Вони були змушенi вiддати ii до iзолятора, аби вся рiдня не заразилась. А сухоти заразнi. Можна й дуба дати.

Тож вiн говорив iз мамцею… сказав, що буде хорошим х

Сторінка 34

опчиком i заведе коня… сказав, що Джордж забрав у нього смiшнi картинки… спитав, чи iй краще… спитав, чи скоро вона повернеться додому… А тодi чоловiк у бiлому комбiнезонi зробив йому укол – вiн занурився глибше, i слова стали нерозбiрливими. Чоловiк у бiлому комбiнезонi глянув на обличчя за склом i похитав головою.

Вiн клацнув пiдборiддям по кнопцi внутрiшнього зв’язку, що мiстилася всерединi шолома, i сказав:

– Якщо це не спрацюе, втратимо його ще до пiвночi.

Магiчна година Вiктора Пелфрi добiгла кiнця.


* * *

– Просто закатайте рукав, мiстере Редман, – мовила гарненька медсестра з темним волоссям. – Це ж займе лише хвилинку.

У рукавицях вона тримала манжету для вимiрювання кров’яного тиску. І всмiхалася йому за пластиковою маскою так, наче iм обом була вiдома якась кумедна таемниця.

– Нi, – вiдказав Стю.

На мить ii усмiшка стала не такою певною.

– Та це ж лише тиск помiряти. Лише на одну хвилинку.

– Нi.

– Це наказ лiкаря, – дiловито сказала вона. – Будь ласка.

– Якщо це наказ лiкаря, дайте менi з ним поговорити.

– На жаль, вiн зараз зайнятий. Менi лише треба…

– Зачекаю, – спокiйно вiдказав Стю й навiть не поворушився.

– Я лише виконую свою роботу. Ви ж не хочете, щоб у мене були проблеми, правда? – Цього разу вона подарувала йому чарiвно-жалiсну усмiшку. – Дайте менi тiльки…

– Нi, – сказав Стю. – Ідiть туди, звiдки прийшли, i все iм розкажiть. Вони когось пришлють.

Стурбована медсестра пiдiйшла до сталевих дверей i вставила в замок квадратний ключ. Увiмкнулася помпа, дверi з шипiнням прочинились, i вона переступила порiг. Наостанок кинула на нього звинувачувальний погляд. Стю нiяк не зреагував.

Коли дверi зачинилися, вiн пiдхопився й пiдiйшов до вiкна, – подвiйне скло за гратами, – та наразi там панувала цiлковита темрява й дивитися не було на що. Вiн повернувся на свое мiсце, сiв. На ньому були линялi джинси, сорочка в клiтинку та коричневi черевики, шви на яких загрозливо послабилися. Стю провiв рукою по обличчю й несхвально скривився: голитися йому не дозволяли, а заростав вiн швидко.

Проти самих дослiдiв вiн нiчого не мав. Та Стю не влаштовувало те, що йому нiчого не кажуть, тримають у страху. Вiн не був хворим, принаймнi поки що, а от наляканим – ще й як. Йому задурювали голову, тож вiн не збирався грати за iхнiми правилами, доки хтось не пояснить нарештi, що трапилося в Арнеттi i як у цю iсторiю лягала пригода з Кемпiонами. Можливо, тодi вiн знайде якесь об’ективне пiдгрунтя для своiх страхiв.

Вони гадали, що вiн почне розпитувати ранiше, це було видно з очей. Лiкарi вмiли приховувати правду й постiйно користувалися певними прийомами. Чотири роки тому в Стю померла дружина. Їй було двадцять сiм рокiв. Рак угнiздився в ii утробi, а тодi нищiвною пожежею промчав тiлом, i Стю був свiдком того, як лiкарi ухилялися вiд ii запитань: вони або мiняли тему, або видавали iнформацiю великими кавалками, запрудженими науковою термiнологiею. Тож вiн вирiшив нiчого не питати й бачив, що iх це бентежить. Та час настав. Вiн дiстане вiдповiдь, i то стислу.

Деякi прогалини Стю мiг заповнити самотужки. У Кемпiона та його сiм’i було щось геть паскудне. Починаеться воно, як грип або лiтня застуда, та стан хворого гiршае доти, доки вiн не захлинеться власними шмарклями або не згорить вiд гарячки. Напрочуд заразне.

Вони прийшли по нього пiсля обiду 17-го числа, два днi тому. Четверо вiйськових i лiкар. Ввiчливi, проте суворi. Питання, чи йти з ними, узагалi не стояло: у кожного на портупеi висiла кобура з пiстолетом. Ось тодi Стю Редман злякався по-справжньому.

Вiд Арнетта до летовища бiля Брейнтрi тяглася валка автiвок. Стю iхав iз Вiком Пелфрi, Гепом, родиною Брюеттiв, Генком Кармайклом, його дружиною та двома офiцерами. Усiх iх втиснули в темно-зелений мiкроавтобус, i яку б iстерику не влаштовувала iм Лайла Брюетт, вiйськовi мовчали, наче води в рот набрали.

Іншi мiкроавтобуси були теж забитi. Стю не бачив усiх, кого вони везли, та помiтив серед них Ходжесiв (уся родина, п’ятеро осiб) i Крiса Ортегу – брата Карлоса, того самого водiя швидкоi. Крiс був барменом у «Головi iндiанця». Помiтив Паркера Нельсона та його дружину – лiтнiх людей, якi жили в трейлерному парку неподалiк вiд його будинку. Стю вирiшив, що вони загребли всiх, хто того вечора перебував на заправцi, i тих, з ким вони вiдтодi контактували.

На межi мiста дорогу перекривали двi оливково-зеленi вантажiвки. Стю подумав, що, певне, iншi виiзди з Арнетта теж заблокували. Вiйськовi розмотували колючий дрiт i, коли мiсто буде повнiстю вiдгороджене, поставлять вартових.

Тож справи були серйознi. Смертельно серйознi.

Вiн терпляче сидiв на стiльцi бiля застеленого лiжка, чекаючи, доки медсестра йому когось приведе. Скорiше за все, перший «хтось» буде нiким. Можливо, над ранок до нього таки завiтае людина, уповноважена дати вiдповiдь на його запитання. Вiн зачекае. Стю Редман завжди славився терплячiстю.

Аби якось розважитися, вiн почав перебирати в головi людей, з якими iхав до ле

Сторінка 35

овища, та оцiнювати iхнiй стан. Явно хворим був лише Норм. Кашляв, вiдхаркувався, палав жаром. Іншi ж, здавалося, мали лiтню застуду. Люк Брюетт чхав. Лайла Брюетт i Вiк Пелфрi трохи покашлювали. У Гепа текло з носа, i вiн постiйно сякався. Вони скидалися на першачкiв – Стю пригадував, як сидiв у школi, i щонайменше одна-двi дитини чмихали, кашляли абощо.

Та те, що справдi його нажахало, – хоча це мiг бути лише збiг, хтозна, – сталося тодi, як вони завертали до летовища. Зненацька вiйськовий за кермом тричi чхнув вибуховою чергою: «Пхе! Пхе! Пхе!» Можливо, просто збiг. Червень у захiдно-центральному Техасi був кепським перiодом для алергiкiв. Або ж водiй просто пiдхопив звичайнiсiньку застуду, не iхню чудернацьку хворобу. Стю хотiлося в це вiрити. Бо якщо iхня зараза могла передаватися з такою швидкiстю…

Вiйськовий ескорт пiднявся в лiтак разом iз ними. Вони поводилися дуже стримано й вiдмовлялися вiдповiдати на будь-якi запитання, говорили тiльки про мiсце призначення. Вони летiли до Атланти. Там усе пояснять (безсоромна брехня). Бiльше з них вичавити нiчого не вдавалося.

У лiтаку поряд зi Стю сидiв Геп, i в нього безперестанку текло з носа. Лiтак також був вiйськовим i дуже практичним, однак випивку та iжу iм подали першокласну. Звiсно, замiсть гарненькоi стюардеси iх обслуговував сержант iз непроникним виразом обличчя, та, якщо не зважати на цю деталь, усе було цiлком пристойно. Ковтнувши кiлька «коникiв-стрибунцiв»,[51 - «Grasshopper» – алкогольний коктейль-дижестив iз вершками, шоколадним та м’ятним лiкерами. Назву дiстав через зелений колiр.] заспокоiлася навiть Лайла Брюетт.

Геп нахилився до Стю, дмухнувши на нього теплими випарами скотчу.

– Чудернацька в них тут ватага, Стюарте, самi дiди. Усiм уже за п’ятдесят, i в жодного нема обручки. Кар’еристи iз самого дна.

Десь за пiвгодини до приземлення Норм Брюетт зомлiв, i Лайла заверещала. Двое жорсткопиких стюардiв запеленали його в ковдру й оперативно привели до тями. Та, втративши спокiй, Лайла продовжувала репетувати. Трохи згодом вона виригала своiх «стрибунцiв» i недавно з’iдений бутерброд iз куркою та зеленню. Двое дiдiв iз кам’яними обличчями заходилися прибирати.

– Що це все означае?! – горлала Лайла. – Що таке з моiм чоловiком?! Ми помремо?! Моi дiточки теж помруть?!

Кожну дитину вона тримала в захватi, наче рестлер, – iхнi голови стирчали в неi з-пiд пахв, зариваючись у чималi груди Лайли. Люковi з Боббi було явно незручно, i вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здiйняла iхня мати.

– Чому нiхто не вiдповiсть?! Це ж Америка!

– Та заткайте ii нарештi, – прогарчав ззаду Крiс. – Клята жiнка галасуе гiрше за подерту платiвку.

Один вiйськовий змусив ii випити склянку молока, i вона справдi замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерiгаючи за полями внизу й мугикаючи пiд нiс. Стю подумав, що в склянцi було не лише молоко.

Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лiмузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттiвцi. У четвертий сiв вiйськовий ескорт. Стю гадав, що тi дiди без обручок (i, певне, без близьких родичiв) наразi також сидiли в цiй будiвлi.

Над дверима загорiлося червоне свiтло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, порiг переступив чоловiк в одному з тих космiчних скафандрiв. Доктор Деннiнгер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкiрою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Вiн почапав до Стю.

– Петтi Грiр каже, що ви завдали iй клопоту, – почулося з динамiка на грудях Деннiнгера. – Вона дуже засмучена.

– Їй не варто засмучуватися, – спокiйно промовив Стю.

Було важко говорити отак невимушено, та вiн знав, що не варто показувати свiй страх цьому чоловiковi. Деннiнгер виглядав i поводився, як тi, хто знущаеться зi своiх пiдлеглих i iздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаете цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом – зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нiчого-сказати», а пiд низом сама зневага до тупих цивiльних, якi прагнуть знати бiльше, нiж треба.

– Менi потрiбнi вiдповiдi, – сказав Стю.

– Вибачте, але…

– Коли хочете, щоб я з вами спiвпрацював, мусите дечим зi мною подiлитися.

– Через деякий час ви…

– Інакше додам вам трохи дьогтю.

– Ми це знаемо, – зневажливо мовив Деннiнгер. – Просто в мене немае повноважень що-небудь розказувати, мiстере Редман. Я й сам майже нiчого не знаю.

– Гадаю, ви брали мою кров на аналiзи. Не забув я вашi голки.

– Так, – знехотя проказав Деннiнгер.

– Навiщо?

– Мiстере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.

Зневажливiсть повернулася до голосу Деннiнгера, i Стю схилявся до того, що той каже правду. Вiн тут виконував лише брудну роботу, i йому це не дуже подобалося.

– Мое мiсто на карантинi.

– Про це я також нiчого не знаю.

Однак Деннiнгер вiдвiв очi, i цього разу Стю вирiшив, що вiн бреше.

– Як так,

Сторінка 36

о про це нiчого не показують? – вiн тицьнув пальцем на прикручений до стiни телевiзор.

– Прошу?

– Коли перекривають усi виiзди з мiста й по всьому периметру натягують дрiт, це показують у новинах, – сказав Стю.

– Мiстере Редман, дозвольте Петтi змiряти ваш тиск…

– Нi. Коли вам вiд мене щось треба, краще запустiть сюди двох силачiв – може, вони впораються. Та байдуже, скiльки iх буде, – я однаково намагатимуся продiрявити iхнi протимiкробнi скафандри. Виглядають вони не надто мiцними, вам так не здаеться?

Вiн сiпнувся до Деннiнгера, нiби хотiв схопити, – той вiдскочив назад i мало не перекинувся. З його динамiка вирвалося перелякане вищання, а за подвiйним склом щось заметушилося.

– Певне, ви могли б щось пiдмiшати в мою iжу, щоб я вiдрубився, та це запоре результати ваших дослiдiв, хiба нi?

– Мiстере Редман, ви поводитеся нерозумно! – Деннiнгер тримався на безпечнiй вiдстанi. – Ваше небажання спiвпрацювати завдае серйозноi шкоди нашiй державi. Ви мене розумiете?

– Не-а, – вiдмовив Стю. – Наразi менi здаеться, що це держава завдае менi великоi шкоди. Вона замкнула мене в лiкарнянiй кiмнатi десь у Джорджii з нiкчемним лiкарем-сраколизом, який i шоколад вiд гiвна не вiдрiзнить. Катай звiдси й пришли когось зi мною поговорити або ж запускай ватагу молодикiв, якщо хочете взяти мене силою. Та просто так я не дамся, можеш не розраховувати.

Коли пiшов Деннiнгер, Стю якийсь час сидiв на стiльцi без жодного руху. Медсестра не повернулася. Не з’явилися й санiтари, аби примусово вимiряти його тиск. Вiн подумав i вирiшив, що показники, отриманi силомiць, iм нi до чого. Тож на деякий час його полишили подумати над своею поведiнкою.

Вiн пiдвiвся, увiмкнув телевiзор i деякий час дивився на екран, та нiчого не сприймав. У його нутрi лютував страх – справжнiй слон-утiкач. Два днi вiн чекав, доки розпочне кашляти, чхати, харкати чорним мокротинням i спльовувати в стiльчак. Вiн замислювався про iнших – про людей, яких знав усе життя. Замислювався, чи комусь iз них було так кепсько, як Кемпiону. Вiн думав про мертву жiнку з дитиною в старому «шевi», i в його уявi на iхнi образи накладалися обличчя Лайли Брюетт i маленькоi Шерiл Ходжес.

Телевiзор трiщав i жебонiв. У грудях повiльно билося серце. Нарештi Стю почув, як зiтхнули очищувачi, впускаючи до кiмнати свiже повiтря. Вiн вiдчував, як за його непроникним обличчям крутився й звивався страх. Інодi вiн був великим та iстеричним i чавив усе на своему шляху – був слоном. Інодi ставав маленьким i кусючим i гриз його гострими зубами – перетворювався на щура. Та страх постiйно був iз ним.

Минуло сорок годин, i лише тодi вони прислали до нього чоловiка з вiдповiдями.




Роздiл 8


18 червня, п’ять годин по тому, як вiн розмовляв зi своiм кузеном Бiллом Гепскомбом, Джо Боб Брентвуд зупинив «гонщика» на техаськiй трасi 40, приблизно за двадцять п’ять миль вiд Арнетта. Вiдчайдухом виявився страховик Гаррi Трент iз Брейнтрi. Вiн гнав на швидкостi шiстдесят п’ять миль за годину на вiдрiзку з лiмiтом у п’ятдесят. Джо Боб виписав йому квитанцiю. Трент покiрно взяв ii та потiшив Джо Боба спробою продати йому страховку на будинок i життя. Джо Боб почувався чудово й про смерть навiть не задумувався. Проте вiн уже був хворим. З «Тексако» Бiлла Гепскомба вiн поiхав не лише з повним баком. І передав Гаррi Тренту дещо бiльше за квитанцiю про перевищення швидкостi.

Гаррi був товариським чоловiком, який любив свою роботу. За два днi вiн подiлився хворобою бiльш нiж iз сорока людьми. Неможливо сказати напевне, скiлькох заразила та ватага, – з тим самим успiхом можна спитати, скiльки янголiв танцюе на вiстрi голки. Якщо бути помiркованим i взяти по п’ять осiб на кожного, вийде двi сотнi. Користуючись такою ж консервативною формулою, можна припустити, що двiстi заразили тисячу, тисяча – п’ять тисяч, а п’ять тисяч – двадцять п’ять тисяч.

Отак за допомогою грошей iз кишень платникiв податкiв у калiфорнiйськiй пустелi винайшли «лист щастя», який спрацював як належить. І то лист напрочуд летальний.

19 червня – того дня, коли Ларрi Андервуд повернувся до Нью-Йорка, а Френнi розповiла батьковi про неминучу появу Маленького Незнайомця, – Гаррi Трент зупинився на обiд у кафе «Бейбова Швидкоiжка», що в схiдному Техасi. Вiн замовив тарiлку з чизбургером i шматок фiрмового полуничного пирога. У Гаррi була застуда або алергiя, бо вiн постiйно чхав i кашляв. Пiд час обiду вiн устиг заразити Бейба, посудомийника, двох далекобiйникiв за столиком у кутку, молодика, який привiз свiжий хлiб, i чоловiка, який приiхав замiнити платiвки в музичному автоматi. «Солоденькiй», яка обслуговувала його столик, вiн дав на чай долар, що кишiв смертю.

Коли Гаррi виходив iз кафе, до нього пiд’iхав унiверсал. На даху автiвки був багажник, а всерединi – повно дiтей та всiляких пожиткiв. Унiверсал мав нью-йоркськi номери, а коли водiй опустив вiкно, аби спитати в Гаррi, як доiхати до траси 21, почувся нью-йоркський акцент. Гаррi дав тому чоловiковi дуже чiтку вказiвку. Крiм цього,

Сторінка 37

навiть не здогадуючись, винiс смертний вирок.

Нью-йоркцем був Едвард М. Норрiс, лейтенант полiцii з детективного пiдроздiлу у 87-му вiддiлку Великого Яблука. Це була його перша справжня вiдпустка за п’ять рокiв. Вони iз сiм’ею чудово провели час. У «Диснейлендi» Орландо дiти почувалися на сьомому небi, не здогадуючись, що вся сiм’я помре до 2 липня. Норрiс думав про те, як розкаже тому сучому синовi Стiву Кареллу, що сiсти в машину, скататися кудись iз сiм’ею i при цьому чудово провести час справдi можливо. «Стiве, – скаже вiн, – може, ти й дiйсно гарний детектив, та чоловiк, який не може забезпечити порядок у власнiй сiм’i, не вартий i дiрки в дупi».

Норрiси пошвидкоiжкали в Бейба, а тодi, користуючись бездоганними вказiвками Гаррi Трента, дiсталися траси 21. Ед iз дружиною захоплювалися схiдною гостиннiстю, а трое дiтей тим часом розфарбовували розмальовки на задньому сидiннi. І тiльки одному Господу було вiдомо, чим би займалися двiйко Кареллових чудовиськ.

Тiеi ночi вони зупинилися в готелi в Юстасi, штат Оклахома. Ед iз Трiш iнфiкували портье. Юнi Марша, Стенлi та Гектор заразили малят, з якими гралися на дитячому майданчику бiля готелю, – дiтей iз захiдного Техасу, Алабами, Арканзасу та Теннессi. Трiш заразила двох жiнок у пральнi iз самообслуговуванням, що за два квартали звiдти. Коли Ед спускався по лiд, вiн заразив парубка, якого зустрiв у коридорi. Долучалися всi.

Зранку Трiш розбудила Еда, аби повiдомити, що захворiв малюк Гек. У нього були неприемний хрипкий кашель i жар. Їй це скидалося на круп. Ед Норрiс простогнав i сказав, аби вона дала малому аспiрину. Чого той клятий круп не зачекав iще чотири-п’ять днiв? Тодi це сталося б удома й лишилася б згадка про iдеальний вiдпочинок. Не кажучи вже про омрiяну зловтiху. Бiдолашну дитину було чутно навiть крiзь дверi: Гек заливався, наче цуцик-нишпорка.

Трiш гадала, що до ранку симптоми в Гектора зникнуть, адже круп порiвняно легко вгамувався, та, прокинувшись, вона мусила зiзнатися собi, що цього не станеться. Аспiрин не приборкав температуру, i вiд неi в бiдолашного Гека аж очi посоловiли. Інодi вiн заходився гучним кашлем, який iй геть не подобався, вiн важко дихав i наче захлинався мокротинням. Та що б це не було, скидалося на те, що й Марша його пiдхопила, i в самоi Трiш лоскотало в горлi, вона iнколи покашлювала в хустинку.

– Треба вiдвезти Гека до лiкаря, – врештi сказала вона.

Ед зупинився бiля станцii обслуговування й звiрився з мапою, закрiпленою на щитку вiд сонця. Вони були в Геммер Кроссинг, штат Канзас.

– Не знаю, – мовив вiн. – Можливо, вдасться знайти лiкаря, який випише нам направлення до спецiалiста. – Ед зiтхнув i роздратовано запустив пальцi у волосся. – Геммер Кроссинг, штат Канзас! Ісусе! Ну нащо вiн так захворiв у цiй дiрi?

– Татусику, там пишуть, що Джессi Джеймс пограбував тут банк. Двiчi, – сказала Марша, яка дивилася на мапу через його плече.

– На хуй Джессi Джеймса.

– Еде! – скрикнула Трiш.

– Вибач, – сказав вiн, хоча винним зовсiм не почувався.

Вони поiхали далi.

Зателефонувавши до шести рiзних лiкарень, – пiд час кожноi розмови Едовi Норрiсу доводилося чимдуж тримати себе в руках, – вони врештi знайшли лiкаря з Поллiстона, який погодився оглянути Гектора, якщо вони потраплять до нього до третьоi. Поллiстон був iм не по дорозi, за двадцять миль вiд Геммер Кроссинг, проте наразi бiльше значення мало здоров’я Гектора. Ед iще нiколи не бачив його таким знесиленим.

О другiй вони вже чекали в приймальнi доктора Брендена Свiнi. Ед уже й сам почав чхати. У передпокоi лiкаря було повно людей, i потрапили вони на прийом тiльки близько четвертоi. Трiш спробувала привести Гека до тями, та вiн ледве трохи розплющив посоловiлi очi, i вона вiдчувала, що сама також мае гарячку. Лише дев’ятирiчний Стен Норрiс досi почувався жвавим i ледве сидiв на мiсцi.

Пiд час очiкування в приймальнi вони передали хворобу, яка невдовзi прославиться на просторах розваленоi краiни як Капiтан Трипс, бiльш нiж двадцятьом п’ятьом людям, включно з поважною лiтньою жiнкою, яка просто зайшла сплатити рахунок, а потiм подiлилася заразою з усiм бридж-клубом.

Панi звали мiсiс Бредфорд. У бридж-клубi ii кликали Сарою, а для чоловiка та близьких друзiв вона була просто Пирiжком. Гра того вечора йшла чудово – мабуть, тому, що Сара грала в парi зi своею найкращою подругою Анджелою Дюпре. Здавалося, пiд час гри в них розвинулася чудова телепатiя. Вони виграли всi три гумки[52 - Rubber – «гумкою» в бриджi називають виграш двох партiй.] з вiдчутною перевагою, ущент розгромивши супротивникiв пiд час останньоi партii. Єдиною ложкою дьогтю для Сари стало те, що вона нiби знову застудилася. Це було несправедливо, адже перехворiла зовсiм недавно.

О десятiй iхня компанiя розiйшлась, i вони з Анджелою вирiшили тихо посидiти в коктейль-барi. Анджела не поспiшала додому. Була Девiдова черга влаштовувати щотижневi посиденьки за покером, а заснути пiд той галас неможливо. Принаймнi якщо спершу не випити трохи заспокiйливого, а i

Сторінка 38

рецепт – двiйко бокалiв сливового джину з газованкою.

Сара замовила «Район 8», i жiнки взялися перебирати всi своi бойовi звитяги. Тим часом iм удалося заразити всiх вiдвiдувачiв поллiстонського коктейль-бару, включно з двома молодиками, якi сидiли неподалiк i пили пиво. Вони зупинилися тут по дорозi до Калiфорнii, куди iхали на пошуки своеi долi – так само, як колись Ларрi Андервуд iз Рудi Шварцом. Один друг обiцяв улаштувати iх у компанiю з перевезення вантажiв. Наступного дня вони рушили на захiд, поширюючи заразу.

Листи щастя не спрацьовують. Це вiдомий факт. Мiльйон, який тобi обiцяють, коли надiслати единий долар на перше за списком iм’я, а свое дописати внизу та вiдправити листа п’ятьом друзям, так нiколи й не надходить. А цей лист, лист Капiтана Трипса, спрацював дуже добре. Пiрамiда й справдi вибудовувалася, та не знизу догори, а згори вниз, починаючи з померлого охоронця на iм’я Чарльз Кемпiон. Частини пазла лягали на своi мiсця. Ось тiльки замiсть листоношi з пачками листiв, у кожному з яких було по долару, з’явився Капiтан Трипс iз мерцями в спальнях, канавах, закритих шахтах, кар’ерах… з тiлами, якi скидатимуть в океани як на захiдному, так i на схiдному узбережжi, скидатимуть навiть у ями, виритi пiд фундаменти будинкiв. І врештi тiла гнитимуть там, де iх полишили.

Сара Бредфорд i Анджела Дюпре разом пройшли до паркiнгу, заразивши чотирьох або п’ятьох людей, якi стрiлися iм дорогою, а тодi поцiлувалися в щоки та роз’iхались. Удома Сара iнфiкувала чоловiка, п’ятьох його друзiв-картярiв та iхню неповнолiтню дочку Саманту. Батьки нi про що не здогадувалися, та Саманта страшенно боялася, що пiдхопила вiд свого хлопця гонорею. Насправдi так воно й було. Але, правду кажучи, хвилюватися iй не було про що, бо порiвняно з тим, що передала iй мати, навiть найгiрша гонорея здавалася дрiб’язком на кшталт екземи брiв.

Наступного дня Саманта сходить до басейну поллiстонськоi ХАМЖ[53 - YWCA (Young Womens’ Christian Association – Християнська асоцiацiя молодих жiнок) – найпоширенiший у свiтi жiночий рух, який захищае права людини, рiвноправ’я, мир, справедливiсть тощо. Однак сьогоднi назва не розкривае сутностi руху – далеко не всi його учасники е жiнками або християнами.] та iнфiкуе всiх присутнiх.

І так далi.




Роздiл 9


Вони наздогнали його невдовзi пiсля смеркання – вiн саме йшов узбiччям траси 27, яка ще милю тому звалася Головною вулицею. Десь за милю чи двi вiн збирався завернути на трасу 63, що вела на захiд, до застави, де почалася б його довга подорож на пiвнiч. Певне, його чуття дещо притупили двiйко бокалiв пива, та вiн знав: щось не те. Саме почав пригадувати кремезних гопникiв, якi сидiли в дальньому кутку бару (четверо або п’ятеро), коли вони повискакували з темряви та кинулися на нього.

Нiк вiдбивався як мiг: поклав одного селюка, другому розтовк носа – судячи зi звуку, навiть зламав. На одну-двi секунди йому здалося, що вiн може iх подужати. Вiн бився мовчки, i це iх трохи збентежило. Вони були дещо розслабленими, адже, мабуть, таким чином поклали не одного подорожнього i, напевне, не очiкували, що цей сухорлявий хлопчина з рюкзаком дасть iм гiдну вiдсiч.

А тодi один iз них поцiлив Нiковi в нижню губу, розквасивши ii чимсь схожим на унiверситетський перстень; до рота йому ринув смак теплоi кровi. Захитавшись, Нiк позадкував, i хтось скрутив йому руки. Вiн пручався, як навiжений, i спромiгся вивiльнити одну руку, коли на обличчя, немов мiсяць-утiкач, опустився кулак нападника. Перш нiж той кулак стулив йому праве око, Нiк знову побачив той перстень – метал тьмяно виблискував у сяйвi зiрок. Зiрки затанцювали й перед очима, i Нiк вiдчув, як свiдомiсть почала розпорошуватись i вiдчалювати в незнане.

Перелякавшись, вiн почав борсатися з iще бiльшою люттю. Перед ним вигулькнув той мужик iз перснем, i, аби його знову не порiзало, Нiк копнув того ногою в живiт. З Персня вибило дух, i вiн зiгнувся навпiл, вичавлюючи iз себе гавкiт, схожий на те, як вiдсапуеться тер’ер iз ларингiтом.

Його оточили. Тi бугаi, що називали себе «месними», амбали в кремезних робiтничих черевиках i сiрих сорочках iз пiдкоченими рукавами, пiд якими випирали помережанi ластовинням бiцепси, здавалися Нiковi лише тiнями. Сплутане масне волосся спадало на iхнi лоби. В останнiх залишках денного свiтла все це почало здаватися гидким сном. У вiдкрите око затекла кров. Рюкзак зiрвали з плечей. На Нiка посипався град ударiв, i вiн перетворився на марiонетку, що пiдстрибувала на старих потертих нитках. Свiдомiсть не полишала його остаточно. Єдиними звуками було те, як вони гамселили його з важким хеканням, та плинне щебетання дрiмлюги в глибинi сосняку, що рiс неподалiк.

Перстень зiп’явся на хисткi ноги.

– Держiть його, – мовив вiн. – Держiть його за волоси.

Його пiдхопили за руки. Ще хтось учепився в його пружне чорне волосся.

– Чо вiн не кричить? – почувся знервований голос. – Чо вiн не кричить, Рею?

– Я ж говорив тобi не казать нашi iмена, – прогарчав Перстень. – Мiнi похуй, чо в

Сторінка 39

н не кричить. Я його одделаю. Засранець мене довбонув. Клятий мухльовщик, от вiн хто.

Вiн замахнувся кулаком. Нiк вiдсмикнув голову вбiк, i перстень лише подряпав його щоку.

– Я ж сказав держать! – гаркнув Рей. – Ви тьолки, чи шо?

Кулак знову полетiв униз, i Нiкiв нiс перетворився на розчавлений, заюшений помiдор. Дихання стало здавленим сопiнням. Свiдомiсть звузилася до гострого, завтовшки з олiвець променю. Щелепа вiдвисла, i вiн ковтнув нiчного повiтря. Знову заспiвала солодку пiсню самотня дрiмлюга. Нiк не чув ii нi цього разу, нi попереднього.

– Держать, – сказав Рей. – Держать, я сказав.

Кулак шугонув униз. Зуби проорав унiверситетський перстень, трощачи на своему шляху емаль. Нiк не мiг закричати про цей шалений бiль. У нього пiдкосилися ноги, i вiн обвиснув у руках нападникiв, наче мiшок зi здобиччю.

– Рей, хвате! Ти шо, хочеш його вбити?

– Держать. Сосунок мене довбонув. Я його одделаю.

Дорогу, яку з обох бокiв обрамлювали чагарники та велетенськi сосни, залило свiтлом.

– О Господи!

– Кидайте його! Кидайте!

То звучав голос Рея, та чувся вiн уже здалеку. Нiк вiдчував тьмяну вдячнiсть, та решту свiдомостi заполонив бiль, що вирував у його ротi. У язик впиналися уламки зубiв.

Чиiсь руки штовхнули його, пожбуривши на середину дороги. На Нiка летiли два вогнi, i вони прикували його до мiсця, як актора на сценi. Заскавчали гальма. Нiк замолотив руками й спробував змусити ноги рухатися, та вони не слухалися – його лишили на смерть. Нiк упав на асфальт, i поки вiн покiрно чекав, коли його переiдуть, вереск гальм та покришок заповнив увесь свiт. Принаймнi це покладе край болю в ротi.

А тодi на щоку посипався щебiнь, i просто перед собою, менш нiж у футi вiд обличчя, Нiк побачив колесо. Вiн помiтив, що в протекторi, наче монета мiж пальцiв, застряг маленький бiлий камiнчик.

«Шматок кварцу», – недоречно подумав Нiк i зомлiв.


* * *

Коли Нiк прийшов до тями, вiн лежав на койцi. Було жорстко, та за останнi три роки вiн спав i на твердiших лежбищах. З великим зусиллям розплющив очi. Їх немов кисляки заклеiли, а праве око, у яке влучив мiсяць-утiкач, вiдкривалося лише наполовину.

Вiн дивився на потрiскану бетонну стелю. Нею зигзагом змiiлися труби в iзоляцiйнiй обмотцi. По однiй трубi дiловито чимчикував великий жук. Поле зору перекреслював ланцюг. Нiк ледь пiдвiв голову. Їi одразу пронизало блискавкою нестерпного болю, та вiн розгледiв iще один ланцюг, який тягнувся вiд краю койки до стiни.

Нiк повернув голову лiворуч (ще одна блискавка, та цього разу не така вбивча) i побачив грубу бетонну стiну. Їi вкривали трiщини й численнi написи – недавнi, старi, в основному безграмотнi: ТУТ ПОВНО ВОШЕЙ. ЛУЇС ДРАГОНСКІ, 1987. БІЛА ГАРЯЧКА ЦЕ КРУТО. ДЖОРДЖ РЕМПЛІНГ ДРОЧУН. СЮЗАННО Я Й ДОСІ ТЕБЕ КОХАЮ. ДЖЕРРІ, ЦЯ КАТАЛАЖКА ПОВНА ПАРАША. КЛАЙД Д. ФРЕД 1981. Усюди були малюнки великих обвислих членiв, гiгантських грудей та грубо нарисованi пiхви. Усе це пiдказало Нiковi його мiсце перебування. Вiн лежав у в’язничнiй камерi.

Нiк обережно сперся на лiктi, звiсив ноги (на них були паперовi бахiли) i, скориставшись iнерцiею, сiв. У голову вдарив сильний, проте не надпотужний бiль, а спина лячно затрiщала. Шлунок загрозливо гойднувся в нутрi, i Нiка вхопила запаморочлива нудота – той нищiвний ii рiзновид, що примушуе молити Господа про порятунок.

Нiк не мiг анi кричати, анi благати, тож притулив руку до щоки, зiгнувся над колiнами й почекав, доки минеться. За деякий час нудота вiдступила. Пальцями Нiк вiдчував приклеений до щоки лейкопластир i, скривившись, вирiшив, що ескулап, який латав його обличчя, для певностi наклав кiлька швiв.

Хлопець роззирнувся. Вiн був у вузенькiй камерi, що формою нагадувала покладену набiк коробку з-пiд солоних крекерiв. За койкою виднiлися грати. Бiля узголiв’я стояв унiтаз без сидiння та кришки. Якомога обережнiше Нiк задер голову й побачив ззаду маленьке загратоване вiкно.

Аби впевнитись, що вiн не зомлiе, Нiк трохи посидiв на краю койки, а потiм спустив безформнi сiрi штани, присiв на унiтаз i, певне, з годину справляв малу потребу. Тодi пiдвiвся, тримаючись за койку, наче старий дiд. Нiк з острахом поглянув в унiтаз, та кровi там не було – звичайна чиста сеча. Вiн спустив воду.

Нiк обережно наблизився до грат i визирнув у короткий коридор. Лiворуч була мавпарня. На однiй iз п’яти койок лежав якийсь старигань. Його рука звисала на пiдлогу, наче шматок деревини, винесений на берег. Праворуч коридор закiнчувався дверима, пiдпертими колодкою, щоб не зачинялися. Посеред проходу зi стелi звисала лампа iз зеленим абажуром. Подiбнi лампи Нiк бачив у бiльярдних залах.

З’явилася тiнь. Ковзнула вiдкритими дверима, i в коридор зайшов дебелий чоловiк у зеленавiй лiтнiй унiформi. З портупеi в нього звисав великий пiстолет. Вiн засунув великi пальцi в кишенi штанiв i мовчки роздивлявся Нiка мало не хвилину. Нарештi промовив:

– У дитинствi ми з друзями пiймали на пагорбах пуму, пристрелили ii, а тодi приволокли до мiста. Тягли грунтовою д

Сторінка 40

рогою миль двадцять. Коли дочапали додому, вiд тварини мало що залишилося – жалюгiднiшого видовища я нiколи не бачив. Ти, хлопче, на другому мiсцi.

Ця промова здалася Нiковi вигостреною, виплеканою, заготовленою для приблуд, якi iнодi потрапляли до загратованоi коробки з-пiд крекерiв.

– Маеш iм’я, Бабалуго?

Нiк приставив пальця до набряклих, посiчених губ i похитав головою. Вiн затулив рота, а тодi вiдняв руку, прокреслив у повiтрi плавну дiагональну дугу й знову похитав головою.

– Що? Не вмiеш говорити? Що це ще за тралi-валi?

Слова були начебто дружнiми, та Нiк не чув iхнього тону. Вiн вихопив iз повiтря уявну ручку та вдав, наче щось пише.

– Дати олiвця?

Нiк кивнув.

– Як нiмий, то чого в тебе нема тих спецiальних карток?

Нiк знизав плечима. Вивернув порожнi кишенi. Тодi вiн стиснув кулаки та помiсив повiтря. Вiд цього в головi знову гримнув бiль, а шлунком прокотилася нова хвиля нудоти. На довершення вiн легенько торкнувся кулаками голови, закотив очi та повиснув на гратах. А тодi знову показав на порожнi кишенi.

– Тебе пограбували.

Нiк кивнув.

Чоловiк в унiформi розвернувся й пiшов назад до офiсу. За мить вiн з’явився з тупим олiвцем та блокнотом. Зверху на кожнiй сторiнцi був напис «НОТАТКА», а пiд нею – «Зi столу шерифа Джона Бейкера».

Нiк розвернув блокнот до чоловiка, постукав по iменi гумкою на кiнчику олiвця й звiв брови в нiмому запитаннi.

– Ага, то я. А тебе як звати?

«Нiк Андрос», – написав хлопець. Вiн просунув руку крiзь грати.

– Не буду я тиснути тобi руку, – похитав головою Бейкер. – Ти ще й глухий?

Нiк кивнув.

– То що з тобою вчора трапилося, хлопче? Док Соумз iз дружиною мало не переiхали тебе, як гiллячку.

«Вiдлупцювали й пограбували. За милю вiд забiгайлiвки на Головнiй вул., «У Зака» зветься».

– Той гадючник – не мiсце для дiтлахiв, Бабалуго. Та й пити тобi ще зарано.

Нiк обурено мотнув головою. «Менi вже двадцять два, – написав вiн. – Невже я не можу випити пива без того, щоб мене за це побили?»

Бейкер прочитав його слова iз сумною усмiшкою.

– Як бачиш, у Шойо iнакшi звичаi. Маеш тут якiсь справи, хлопче?

Нiк вирвав iз блокнота аркуш, зiм’яв його в кульку й впустив на пiдлогу. Та не встиг вiн узятися за вiдповiдь, як крiзь грати шугонула рука й ухопила його за плече сталевою хваткою. Нiк рвучко задер голову.

– За порядком у цих камерах слiдкуе моя дружина, – сказав Бейкер, – i я не бачу жодноi потреби в тому, щоб ти тут смiтив. Пiднiми й викинь в очко.

Нiк зiгнувся, скривившись вiд болю в спинi, i пiдхопив iз пiдлоги паперову кульку. Вiн пiдiйшов зi смiттям до туалету, кинув його у воду, а тодi поглянув на Бейкера та звiв брови. Шериф кивнув.

Нiк повернувся до грат. Цього разу вiн писав довше, i олiвець над блокнотом аж пурхав. Бейкер задумався над тим, що, мабуть, навчити глухонiмого читати й писати було хитромудрим завданням, i, певне, у цього Нiка Андроса пiд чубом непогана апаратура, раз вiн усе вловив. У Шойо, штат Арканзас, були iндивiди, якi так цього нормально й не навчились, i в Зака збиралася саме така публiка. Та навряд чи про це здогадаеться хлопчина, якого щойно занесло до iхнього мiста, чи не так?

Нiк просунув записник крiзь грати.

«Я багато подорожую, та я не волоцюга. Учора весь день працював на Рiча Еллертона – десь за 6 миль захiднiше звiдси. Я вичистив його сарай + накидав сiна на горище. Минулого тижня я ставив паркан у Воттсi, шт. Окл. Тi, якi мене вiдлупцювали, забрали мою тижневу зарплатню».

– Ти впевнений, що працював саме на Рiча Еллертона? Ти ж знаеш, я можу це перевiрити.

Бейкер вирвав сторiнку з Нiковим поясненням, склав ii вчетверо та сховав у нагрудну кишеню.

Нiк кивнув.

– Бачив його собаку?

Нiк кивнув.

– Що то був за пес?

Нiк показав Бейкеру, щоб той дав йому блокнота.

«Великий доберман, – написав вiн. – Але лагiдний. Не злий».

Бейкер кивнув, розвернувся й пiшов назад до офiсу. Нiк стояв бiля грат i спостерiгав за дверима. За хвильку Бейкер повернувся з великою в’язкою ключiв, вiдiмкнув камеру та вiдкрив грати, вiдсунувши iх убiк.

– Заходь до офiсу, – сказав Бейкер. – Будеш снiдати?

Нiк похитав головою, а тодi показав на мигах, наче щось наливае та п’е.

– А, кави? Второпав. З вершками та цукром?

Нiк похитав головою.

– П’еш, як справжнiй мужик, так? – засмiявся Бейкер. – Ходiмо.

Бейкер рушив попереду, i хоча вiн говорив, Нiк не знав, що саме, бо бачив не губи, а спину.

– Я не проти товариства. У мене безсоння. Таке, що сплю я не бiльш нiж три-чотири години. Жiнка хоче, шоб я з’iздив у Пайн-Блафф до одного модного лiкаря. Якщо так буде й надалi, то вiзьму й поiду. Ну, сам подивись – п’ята ранку, нi свiт нi зоря, а я сиджу й наминаю яйця зi смаженою картопелькою iз сусiднього придорожнього кафе.

Вiн розвернувся на останнiй фразi, i Нiк уловив лише «iз сусiднього придорожнього кафе». Хлопець звiв брови й знизав плечима, висловлюючи спантеличенiсть.

– Та байдуже, – сказав Бейкер. – Принаймнi такому молодому парубковi.

Сторінка 41

В офiсi шериф налив Нiковi чашку чорноi кави зi здоровецького термоса. Бейкерiв недоiдений снiданок стояв на розкритiй облiковiй книзi, що лежала посеред робочого столу. Вiн сiв i пiдсунув iжу. Нiк вiдсьорбнув кави. У ротi запекло, та смакувала вона чудово.

Вiн постукав шерифа пальцем по плечу, а коли той звiв очi, потер живiт i задоволено пiдморгнув.

– А то, – усмiхнувся Бейкер. – Моя жiнка Джейн варила.

Вiн закинув до рота половину смаженого яйця, прожував, а тодi тицьнув виделкою в бiк Нiка.

– А ти молодець. Наче той мiм. Гадаю, з комунiкацiею проблем у тебе не виникае, хiба нi?

Нiг погойдав рукою в повiтрi. Comme ?i, comme ?a.[54 - Comme ?i, comme ?a – коли як, так собi (фр.).]

– Я тебе не затримуватиму, – мовив Бейкер, вимочуючи хлiбом жир. – Однак скажу ось що: якщо трохи лишишся, то, може, пiймаемо тих типiв, що тебе вiдгамселили. Ти в дiлi?

Нiк кивнув i написав: «Думаете, зможу повернути свою зарплату?»

– І не мрiй, – вiдрубав Бейкер. – Хлопче, я лише сiльський шериф. На таку справу тобi потрiбен Орал Робертс.[55 - Oral Roberts (1918–2009) – американський християнський проповiдник. Прославився телевiзiйними проповiдями.]

Нiк кивнув i знизав плечима. Склавши долонi, вiн зобразив пташку, що вiдлiтае геть.

– Ага, типу того. То скiльки iх було?

Нiк показав чотири пальцi, знизав плечима й показав п’ять.

– Упiзнаеш когось iз них?

Нiк пiдняв один палець i написав: «Здоровий блондин. Як ви, може, трохи важчий. Сiрi штани + сорочка. Мав великий перстень. Права рука, пiдмiзинний палець. Пурпуровий камiнь. Ним мене й порiзало».

Коли Бейкер читав цi слова, його обличчя перемiнилося. Спочатку стурбованiсть, потiм злiсть. Нiк подумав, що розлютилися на нього, i йому знову зробилося страшно.

– О Господи Ісусе, – проказав Бейкер. – Вступив у калюжу, а там яма з гiвном. Ти певен?

Нiк неохоче кивнув.

– А ще щось? Ти бачив iще щось?

Нiк напружив мозок, а тодi написав: «Маленький шрам. На лобi».

Бейкер поглянув на написане.

– Це Рей Бут, – сказав вiн. – Мiй шурин. Дякую тобi, пацан. П’ята ранку, а день уже полетiв пiд три чорти.

Нiковi очi розплющилися трiшки ширше, i вiн зробив обережний знак спiвчуття.

– Ну гаразд, – мовив Бейкер бiльше до себе, нiж до нього. – З нього поганий актор. Джейнi й сама це знае. Вiн не раз лупив ii в дитинствi. Та все одно вiн ii брат, i цього тижня про шури-мури можна й не згадувати.

Хлопець знiчено опустив очi. Та наступноi митi шериф потрусив його за плече, аби Нiк бачив, що вiн говоритиме.

– Та хай там як, а толку з цього однаково не вийде, – сказав вiн. – Рей та тi дрочуни, яких вiн кличе друзями, присягнуться, що були деiнде, i все. Твое слово проти iхнього. Зацiдив хоч комусь?

«Дав тому Рею в живiт, – написав Нiк. – Ще одному поцiлив у нiс. Мабуть, зламав».

– В основному Рей вештаеться з Вiнсом Хоганом, Бiллi Ворнером та Майком Чайлдрессом, – сказав Бейкер. – Можливо, вийде пiдловити Вiнса самого, вiн розколеться. Мужностi в нього, як у дохлоi медузи. Якщо вiн менi попадеться, то можна буде взятися за Майка з Бiллi. Той перстень Реевi дали в Унiверситетi штату Луiзiана. Вiн вилетiв на другому курсi. – Шериф трохи помовчав, барабанячи пальцями по краю тарiлки. – Гадаю, хлопче, можна спробувати. Якщо хочеш. Та маю тебе застерегти: вони можуть вислизнути. Цi йолопи злi й боягузливi, як ватага дворняг, однак вони мiсцевi, а ти лише глухонiмий волоцюга. І якщо вони зiрвуться з гачка, то кинуться тебе шукати.

Нiк замислився. У головi кружляла сцена з ним самим – гопники штовхають його один одному, наче закривавлене опудало, а губи Рея формують слова: «Я його одделаю. Сосунок мене довбонув». Вiн думав про свiй наплiчник – про старого друга, з яким подорожував аж два роки; про те, як рюкзак зривають iз його спини.

Вiн написав у блокнотi одне слово й пiдкреслив його: «Спробуймо».

Бейкер зiтхнув.

– Окей, – кивнув вiн. – Вiнс Хоган працюе на лiсопильнi, хоча це не зовсiм так. Не працюе, а шаройобиться. Якщо тобi так нормально, скатаемося туди близько дев’ятоi. Може, вийде його налякати й вивести на чисту воду.

Нiк кивнув.

– Як там твiй рот? Док Соумз лишив трохи пiгулок. Сказав, шо, певне, тобi буде геть невесело.

Нiк похнюплено кивнув.

– Зараз дам. Це…

Вiн затнувся, i у своему свiтi нiмого кiно Нiк побачив, як шериф кiлька разiв чхнув у хустинку.

– Ще й оце на додачу, – вiв далi Бейкер, та вiн знову вiдвернувся, i Нiк устиг прочитати лише перше слово. – Узялася ця застуда на мою голову… Господи Ісусе, ну хiба життя не прекрасне? Вiтаю тебе в Арканзасi, хлопче.

Шериф узяв пiгулки й сiв назад. Вiн дав Нiковi лiки зi склянкою води, а тодi легенько потер шию пiд пiдборiддям. Там щось надулося й болiло. Набряклi лiмфовузли, кашель, чхання, ще й наче температура. Ага, пречудовий буде день.




Роздiл 10


Ларрi прокинувся з легким похмiллям i вiдчуттям того, що вiн не там, де треба. У ротi стояв такий дух, наче малий дракончик скористався ним як нiчним горщиком.

Лiжко було однос

Сторінка 42

альним, але на ньому лежали двi подушки. Ларрi чув запах смаженого бекону. Вiн сiв, подивився у вiкно на сiре нью-йоркське небо, i першою його думкою було, що за нiч iз Берклi сталося щось жахливе: район постарiв, закiптявiв, вкрився брудом. А тодi прийшла згадка про минулий вечiр, i Ларрi второпав, що дивиться на Фордхем, а не на Берклi. Вiн перебував у квартирi на третьому поверсi в домi на Тремонт-авеню, неподалiк вiд Конкурса, i скоро мати почне загадуватися, де вештаеться ii Ларрi. Вiн iй зателефонував? Наговорив якихось вiдмазок?

Ларрi звiсив ноги з лiжка та знайшов пожмакану пачку «Вiнстона» з однiею очманiлою цигаркою. Вiн пiдкурив ii зеленою пластиковою запальничкою «Бiк». Смакувало, як лайно мертвого коня. З кухнi чулося шкварчання бекону, подiбне до шипiння радiо.

Дiвчину звали Марiя, i працювала вона… ким? Займалася оральною гiгiеною, так? Ларрi був не великим знавцем гiгiени, та з оральною частиною вона впоралася чудово. Вiн пригадував, що його прутня заковтнули, як курячу гомiлку вiд «Пердю». Крозбi, Стiллз та Неш линули з дешевого стереопрогравача у вiтальнi – вони спiвали про те, скiльки води спливло, скiльки часу минуло марно.[56 - Ідеться про пiсню «Wasted on the Way».] Якщо йому не зраджуе пам’ять, Марiя часу точно не марнувала. Вона була дещо приголомшена, коли вiн виявився тим самим Ларрi Андервудом. Якоiсь митi вони полишили тусовку й пiшли вештатися вулицями в пошуках вiдчиненого музичного магазину, щоб купити примiрник «Сонця».

Вiн тихо застогнав i спробував прослiдкувати подii вчорашнього вечора вiд безневинного початку до орального завершення.

Ларрi згадав, що «Янкiз» на виiздi. Коли вiн прокинувся, мати вже пiшла на роботу, лишивши на кухонному столi розклад команди й записку: «Ларрi, як бачиш, «Янкiз» не повернуться ранiше, нiж 1 липня. 4 липня в них двi гри поспiль. Якщо на цей день у тебе немае планiв, чому б тобi не зводити маму на стадiон? Пригощу тебе пивом iз хот-догами. У холодильнику яйця iз сосисками, або вiзьми з хлiбницi здобних булочок, дивись сам. Бувай, малий». Знизу Елiс Андервуд лишила свiй фiрмовий постскриптум: «Бiльшiсть розбишак, з якими ти знався, роз’iхались, i слава Богу, та, здаеться, Баддi Маркс працюе в типографii на Стрiкер-авеню».

Вiн скривився вiд самоi думки про ту записку. Без «любий» перед його iменем. Без «люблю тебе» наприкiнцi. Вона не вiрила в пустопорожнi слова. Вмiст холодильника – ось що мало вагу. Поки вiн вiдсиплявся пiсля переiзду через усю Америку, вона сходила до магазину й закупилася всiм-всiм, що йому подобалося. Їi пам’ять була настiльки бездоганною, що йому стало лячно. Консервована шинка «Дейзi». Два фунти справжнього масла – як вона могла дозволити собi таке за мiзерних заробiткiв? Двi упаковки кока-коли, по шiсть бляшанок у кожнiй. Сосиски «Делi». Сирий ростбiф, що вже маринувався в секретному соусi Елiс, рецепт якого вона вiдмовлялася вiдкривати навiть власному синовi. У морозилцi стояв галон морозива «Персикове диво» вiд «Баскiн-Роббiнз». А ще чизкейк «Сара Лi». Той, що прикрашений полуницями.

Вiн одразу ж пiшов до ванноi, та не стiльки щоб вiдлити, скiльки щоб зазирнути до шафки над умивальником. У склянцi була новiсiнька зубна щiтка «Пепсодент» – там само, де в дитинствi стояли всi його зубнi щiтки. На поличках шафки лежала упаковка одноразових бритв, балончик пiни для голiння «Барбазол» i навiть пляшечка одеколону «Олд Спайс». Вишуканим його не назвеш, сказала б вона (Ларрi й справдi чув ii голос), та досить пахучий як на своi грошi.

Вiн стояв i бездумно дивився на цi речi, а тодi взяв до рук непочатий тюбик зубноi пасти. Без «любий», без «люблю тебе, мама». Лише нова щiтка, нова паста, новий одеколон. «Інодi справжня любов i мовчазна, i слiпа», – думав Ларрi. Вiн заходився чистити зуби, розмiрковуючи над цiею думкою – може, у нiй причаiлася пiсня.

До кiмнати зайшла панi гiгiенiстка. На нiй була лише рожева нейлонова спiдниця-нiчнушка.

– Привiт, Ларрi, – сказала вона.

Дiвчина була невисокою, привабливою (чимось нагадувала Сандру Дi[57 - Sandra Dee (1942–2005) – американська телеакторка украiнського (лемкiвського) походження. Справжне iм’я – Олександра Зух.]), а ii молодi груди хвацько цiлили в нього. Правду кажу, лейтенанте: у неi було двi гармати 38-го калiбру та справжнiй пiстоль. Ха-ха, дуже смiшно. Вiн проiхав триста миль для того, щоб його вночi погризла Сандра Дi.

– Привiт, – сказав Ларрi й пiдвiвся.

Вiн був голим, та його одяг валявся одразу бiля лiжка. Ларрi почав одягатися.

– Як хочеш, у мене е халат, можеш одягти. На снiданок у нас копченi оселедцi з беконом.

Оселедцi з беконом? Його шлунок скрутився й зiщулився.

– Нi, солоденька, маю бiгти. Треба де з ким побачитися.

– Гей! Ти не можеш просто так узяти й накивати п’ятами…

– Я серйозно, важлива справа.

– Ну, я тоже важлива!

Вона почала розходитися. Вiд ii писку в Ларрi розболiлася голова. Знiчев’я вiн подумав про те, як Фред Флiнстоун на всеньке мультяшне горло верещав: «ВІ-І-ІЛМА-А-А!»

– Крихiтко, чую Бро

Сторінка 43

кс у твоiй мовi.

– І що б це значило?

Вона вперла руки в боки; з одного кулака, наче сталева квiтка, стирчала жирна лопатка. Їi груди принадно гойднулися, та Ларрi не повiвся. Вiн став у штани, натягнув iх, застiбнувся.

– Так, я з Бронксу, i шо? Чорнiшою не стала. Щось маеш проти Бронксу? Ти шо, типу расист?

– Нiчого не маю, i нi, я так не думаю, – сказав вiн i босонiж пiдiйшов до неi. – Слухай, цей «дехто» – моя мати. Я приiхав до мiста лише два днi тому, а минулого вечора iй навiть не зателефонував… Чи я помиляюся? – додав вiн iз надiею.

– Нiкому ти не дзвонив, – похмуро вiдказала вона. – Твоя мати, аякже.

Вiн повернувся до лiжка, встромив ноги в лофери.[58 - Лофери – туфлi з довгим язичком, заокругленим носаком, без застiбок або шнурiвки.]

– Так. Справдi. Вона працюе в «Кемiкал Банку». Завгоспом. Ну, гадаю, зараз вона вже не завгосп, а просто слiдкуе за порядком на одному з поверхiв.

– Щось менi вже й не вiриться, що ти той самий Ларрi Андервуд.

– Вiр у що хочеш. Мушу бiгти.

– Ах ти наволоч! – гаркнула вона. – І що менi тепер робити з усiм, що я наготувала?

– Можна у вiкно викинути, – запропонував вiн.

Вона пронизливо вискнула зi злостi й метнула в нього лопаткою. Будь-якого iншого дня вона б промахнулася. Якщо помiркувати, одним з основних законiв фiзики було те, що лопатка, яку жбурнула розлючена оральна гiгiенiстка, не полетить по прямiй траекторii. Однак трапився виняток, який лише пiдтверджуе правило: круть-верть, сальто-колесо – бах, прямiсiнько в лоба. Болю майже не було. А тодi, як Ларрi нагнувся за лопаткою, на килимок пiд його ногами впали двi краплi кровi.

Стиснувши лопатку, вiн ступив два кроки до Марii.

– Бахнути б тебе цiею штукою! – гримнув вiн.

– Ну ж бо! – Вона замружилася й позадкувала. Потекли сльози. – Чого б не бахнути?! Велика зiрка! Потрахався – i тiкати! Я гадала, ти гарний хлопець! Покидьок!

Сльози струменiли ii щоками, зривалися з пiдборiддя, крапали на груди. Мов зачарований, Ларрi дивився, як одна з них прокотилася горбиком ii правоi грудi й повисла на соску. Вона створила збiльшувальний ефект. Ларрi розгледiв крiзь неi пори й один чорний волосок, який рiс близько до краю ареоли. «Господи Боже, уже дах протiкае», – зачудовано подумав вiн.

– Мушу йти, – сказав вiн.

Його бiлий сукняний пiджак лежав у ногах лiжка. Ларрi пiдiбрав його, накинув на плече та рушив до вiтальнi.

– Лайно ти, а не мужик! – крикнула вона йому навздогiн. – Я пiшла з тобою лише тому, що ти здався менi гарним хлопцем!

Вiд вигляду вiтальнi Ларрi мало не застогнав. На диванi, де вночi, як йому пригадалося, проводилися тi самi оральнi процедури, валялося щонайменше двi дюжини синглiв «Сонце, ти хлопця свого любиш?» Ще три платiвки лежало на кришцi запилюженого переносного програвача. На дальнiй стiнi висiв величезний плакат iз Раяном О’Нiлом та Елi Макгро.[59 - Ідеться про постер до фiльму «Любовна iсторiя» («Love Story», 1970). «Кохання – це те, за що нiколи не вибачаються» – одна з ключових фраз цього фiльму, який вважають одним iз найуспiшнiших та найромантичнiших в iсторii американського кiно.] Оральнi процедури – це те, за що нiколи не вибачаються, ха-ха. «Господи, я справдi поiхав дахом».

Вона й досi стояла у дверях i плакала. Одягнена в саму напiвпрозору спiдницю, дiвчина виглядала жалюгiдно. Вiн помiтив подряпину на однiй гомiлцi – порiзалася, коли голила ноги.

– Слухай, зателефонуй менi, – мовила вона. – Я не серджуся.

Треба було сказати «гаразд», i на цьому все скiнчилося б. Але натомiсть Ларрi почув, як iз його губ зiрвався дурнуватий смiшок, а тодi вiн промовив: «Твоi оселедцi горять».

Вона закричала й кинулася до нього, та перечепилася об диванну подушку й полетiла на пiдлогу. Однiею рукою перекинула почату пляшку молока й зачепила порожню бутельку вiд скотчу, яка стояла поряд. «Боже правий, – подумав Ларрi. – Ми що, iх мiшали?»

Вiн вискочив iз квартири й затупотiв сходами. Коли спускався останнiми сходинками до дверей пiд’iзду, почув, як вона кричить на горiшньому майданчику:

– Нiякий ти не хороший хлопець! Нiякий ти не…

Ларрi загрюкнув дверi, i його оповила iмлиста, волога теплота, просякнута запахами квiтучих дерев та автомобiльних вихлопiв. Пiсля смороду смаженого жиру й затхлих цигарок цей дух видався йому справжнiми парфумами. Його пальцi й досi стискали ту саму очманiлу цигарку – вона догорiла до самого фiльтра. Ларрi кинув ii в риштак i набрав повнi легенi свiжого повiтря. Чудово було вирватися з того божевiлля. Тож повернiмося, друзi, до тих прекрасних днiв, коли нормальнiсть була цiлком…

Зверху й позаду нього бухнуло, вiдчинившись, вiкно, i Ларрi зрозумiв, що почуе далi.

– Бодай ти згнив заживо! – закричала вона до нього. Справжне дитя Бронксу. – Бодай тебе в метро перечавило! Хер ти, а не спiвак! Навiть трахитися не вмiеш! Гнида! Запхай це собi в сраку! Розкажи все своiй мамцi, гнида срана!

З вiкна на третьому поверсi засвистiла пляшка з молоком. Ларрi пригнувся. Вона бомбою вибухнула бiля риштака,

Сторінка 44

абризкавши вулицю гострими скалками. Далi полетiла пляшка вiд скотчу – крутнувшись у повiтрi, розбилася бiля його нiг. Не кожна гiгiенiстка може похвалитися такою лячною влучнiстю. Вiн кинувся бiгти, прикриваючись однiею рукою. Божевiлля нiяк не закiнчувалося.

Позаду почулося фiнальне, довге завивання, насичене соковитим, переможним бронкським акцентом: «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ В СРАКУ, ХУЙЛО ДЕШЕ-Е-ЕВЕ-Е-Е!»

Наступноi митi вiн завернув за рiг i, опинившись на естакадi, перехилився через перила й голосно засмiявся тремким, близьким до iстерики смiхом. Унизу мчали автiвки.

– Невже не можна було спокiйно все владнати? – сказав вiн, навiть не помiтивши, що говорить уголос. – Ой, чуваче, мiг би й краще виступити. Кепська вийшла сцена. Повна фiгня, чуваче.

Ларрi почув власний голос i знову зареготав. Зненацька на нього накотилася запаморочлива нудота, i вiн мiцно замружився. Увiмкнулося реле пам’ятi в Центрi мазохiзму, i в головi пролунали слова Вейна Стакi: «Є в тобi одна риса – коли ii помiчаеш, то здаеться, наче фольгу вкусив».

Вiн повiвся з тiею дiвчиною, наче зi старою хвойдою пiсля студентськоi груповушки.

Нiякий ти не хороший хлопець.

Неправда. Неправда.

Та коли народ на його вечiрцi не захотiв ушиватися, вiн пригрозив викликати полiцiю i говорив цiлком серйозно. Хiба нi? Так. Так, цiлком. Бiльшiсть iз них були незнайомцями, i якби вони сiли срати на мiнному полi, вiн би й оком не зморгнув, та четверо чи п’ятеро з тих бунтiвникiв були його давнiми знайомими. А Вейн Стакi, той покидьок, просто стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, наче суддя в день страти.

– Якщо таке робиться з усiма такими хлопцями, як ти, Ларрi, то краще б ти й досi спiвав у клубах, – сказав Сел Дорiа на прощання.

Вiн розплющив очi, вiдвернувся вiд дороги внизу й роззирнувся, видивляючись таксi. Звiсно-звiсно. Коли Сел i справдi був таким вiрним друзякою, чого ж вiн крутився там, як i решта п’явок? Я був дурнем, i нiхто не любить дивитися, як розумнiшае бовдур. Ось у чому суть.

Нiякий ти не хороший хлопець.

– Я хороший пацан, – похмуро сказав вiн. – Та кому яке дiло?

Вулицею котилося таксi, i Ларрi махнув до нього. Автiвка проiхала ще кiлька метрiв i тiльки тодi загальмувала. Ларрi згадав рану на лобi. Вiн розчахнув заднi дверцята й залiз усередину, перш нiж водiй передумав.

– Мангеттен. «Кемiкал Банк» на Парк-стрит, – сказав вiн.

Таксi влилося в дорожнiй рух.

– Хлопче, у тебе лоб порiзаний, – зауважив таксист.

– Дiвчина кинула в мене лопаткою, – промовив Ларрi байдужим тоном.

На знак спiвчуття водiй усмiхнувся йому дивною, штучною усмiшкою та зосередився на дорозi, полишивши Ларрi в спокоi, – той улаштувався зручнiше й спробував придумати, як пояснити матерi, де вiн провiв цю нiч.




Роздiл 11


Стомлена чорношкiра жiнка у вестибюлi сказала Ларрi, що Елiс Андервуд мае бути на двадцять четвертому поверсi – проводить там iнвентаризацiю. Вiн сiв у лiфт i поiхав нагору. Люди, якi пiдiймалися разом iз ним, потай зиркали на його лоба. З ранки вже не юшило, проте кров запеклася на нiй бридкою кiркою.

Двадцять четвертий поверх займали кабiнети керiвникiв японськоi компанii з виготовлення фототехнiки. Ларрi блукав коридорами хвилин iз двадцять i почувався справжнiм йолопом. Разом iз ним там сновигало чимало менеджерiв, i бiльшiсть були японцями, тож за зросту в шiсть футiв i два дюйми вiн почувався дуже високим йолопом. Низькорослi чоловiки й жiнки з розкосими очима дивилися на запечену кров на його лобi й на закривавлений рукав пiджака з моторошною азiатською байдужiстю.

Нарештi за велетенською папороттю Ларрi помiтив дверi з табличкою «ДОГЛЯДАЧ ТА ЗАВГОСП». Вiн спробував провернути ручку. Дверi виявилися незамкненими, i вiн зазирнув досередини. Там була його мати, одягнена в мiшкувату сiру унiформу, компресiйнi панчохи та черевики на каучукових пiдошвах. Волосся було загудзоване й зiбране в чорну сiтку. Вона стояла спиною до Ларрi, тримала в руцi планшетку i, здавалося, перелiчувала балончики iз засобом для чищення, якi стояли на горiшнiй полицi.

Раптом на Ларрi накотило потужне вiдчуття провини. Йому захотiлося крутнутися й дати драла. Повернутися до гаража, що за два квартали вiд дому матерi, та застрибнути до «зета». Похуй сплачена двомiсячна оренда. Сiсти в автiвку й газувати. Куди газувати? Та куди завгодно. До Бар-Гарбора, штат Мейн. До Тампи, штат Флорида. До Солт-Лейк-Сiтi, штат Юта. Пiдiйде будь-що – головне, щоб воно було якнайдалi вiд Дьюi Димовухи та цiеi просмердiлоi милом комори. Вiн не знав, що на нього так дiяло, – флуоресцентнi лампи чи порiз на лобi, – та голова трiщала по швах.

Припини скиглити, сраний мазунчику.

– Привiт, мамо, – сказав вiн.

Вона ледь помiтно здригнулася, та не обернулася.

– Ага, Ларрi. Ти таки знайшов дорогу.

– Звiсно. – Вiн переступив iз ноги на ногу. – Я хотiв вибачитися. Треба було тобi вчора зателефонувати…

– Ага. Непогана думка.

– Я заночував у Баддi. Ми… е-е… пiшли трохи провiтритися. Зазирнули до кiлькох барiв.

Сторінка 45


– Саме так я й подумала. Або гуляете, або десь сидите.

Вона пiдчепила ногою табуретку, вилiзла на неi й заходилася перелiчувати пляшки з воском для пiдлоги на верхнiй полицi. При цьому торкалася кожноi кришечки кiнчиками великого та вказiвного пальцiв. Полиця висiла зависоко, i Елiс ледве дотягувалася до неi. Сукня задерлася, вiдкривши коричневу лиштву панчiх та смужку блiдоi, драглистоi плотi, i вiн вiдвiв очi, знiчев’я пригадавши, що сталося з третiм сином Ноя, коли вiн побачив, як батько валяеться п’яним та голим на своему ложi. Бiдолаха рубав дерева й носив воду до кiнця життя. І його нащадки також. Ось чому в нас бувають расовi заколоти, синку. Восхвалiмо Господа.

– І це все, що ти хотiв менi розказати? – спитала вона, уперше озирнувшись на сина.

– Ну, хотiв розказати, де був, i вибачитися. Забувся. Паршиво вийшло.

– Ага, – кивнула мати. – Є в тебе така паршива риса, Ларрi. Думав, я забула?

Вiн почервонiв.

– Ма, слухай…

– У тебе кров. Якась стриптизерка ляснула тебе стрингами? – Вона розвернулася до пляшок i, закiнчивши перелiк на верхнiй полицi, зробила позначку на планшетцi. – За минулий тиждень хтось узяв собi двi пляшечки воску. Щасливчик.

– Я ж прийшов вибачитися! – вибухнув Ларрi.

Вона нiяк не зреагувала, а от вiн пiдскочив. Трiшки.

– Ага, я чула. Мiстер Джоган влаштуе нам рознос, якщо невидимець цупитиме пляшки й надалi.

– Я не влiз у п’яну бiйку, не вештався по стрип-барах. Нiчого такого. Я просто… – Вiн замовк.

Вона розвернулася до нього, звiвши брови в знайомому сардонiчному виразi – Ларрi чудово його пам’ятав.

– Просто що?

– Ну… – вiн спробував придумати якусь переконливу брехню, та нiчого не вийшло. – Це була. Ем. Лопатка.

– Хтось сплутав тебе з яечнею? Певне, ви з Баддi таки непогано гульнули.

Вiн постiйно забував, як майстерно вона вмiе крутити слова – певне, цього хисту нiколи не втратить.

– Ма, то була дiвчина. Лопаткою в мене пожбурила дiвчина.

– Метка краля, – сказала Елiс Андервуд i вiдвернулася. – Клята Консуела знову кудись засунула формуляри заявок. Не те щоб вiд них була якась користь: нiколи не довозять того, що треба. Натомiсть отримуемо купу такого, з чим i до Судного Дня не розберуся.

– Ма, ти злишся на мене?

Зненацька руки в неi обвисли. Плечi опустилися.

– Не злися на мене, – прошепотiв Ларрi. – Не злися, окей? Мам?

Вона обернулася до нього, i вiн побачив у ii очах неприродний блиск. Тобто вiн був досить природним, та його точно не спричинило сяйво флуоресцентних ламп, i Ларрi знову почув вирок спецiалiстки з оральноi гiгiени: «Нiякий ти не хороший хлопець». І якщо вiн збирався таке виробляти, чому взагалi повернувся додому?… І байдуже, що вона виробляла з ним.

– Ларрi, – лагiдно промовила вона. – Ларрi, Ларрi, Ларрi.

На мить йому здалося, що вона бiльше нiчого не скаже. Вiн навiть дозволив собi сподiватися, що так i буде.

– І це все, що ти можеш сказати? «Не злися на мене, будь ласка, ма, не злися»? Менi не подобаеться твоя пiсня, та коли я чую ii по радiо, однаково радiю, що чую твiй спiв. Мене питають, чи то справдi мiй син, i я кажу: «Так, це Ларрi». Кажу iм, що ти завжди гарно спiвав, i не брешу, правда ж?

Вiн жалюгiдно похитав головою, не наважуючись заговорити, не довiряючи своему язику.

– Розказую iм, як ти взяв до рук гiтару Доннi Робертса, ще коли ходив до молодших класiв, як через пiвгодини вже грав краще за нього, i це попри те, що Доннi брав уроки ще з другого класу. У тебе е талант, Ларрi, я знала це без чужих пiдказок, тим паче твоiх. Гадаю, ти й сам це знав, бо це едине, на що ти нiколи не жалiвся. А тодi ти пiшов iз дому, i хiба я тобi бодай дорiкнула? Нi. Юнаки та юнки завжди полишають батькiвськi домiвки. Так уже повелося. Без чвар не обходиться, та однаково це природно. Аж ось ти вертаешся. І нiкому не треба менi нiчого пояснювати. Ти повернувся, бо хiтова там у тебе пiсня чи нi, а на Захiдному узбережжi ти вгруз у якусь халепу.

– Нi в що я не вгруз, – обурився Ларрi.

– Ще й як вгруз. З ознаками я знайома. Я не вчора стала твоею матiр’ю, Ларрi, тож не забивай менi баки. Коли негараздiв не було, ти вирушав на iх пошуки. Інколи менi здаеться, що ти й вулицю перейдеш, аби вступити в собаче гiвно. Бог пробачить менi таку мову, адже вiн знае, що це правда. Зла я на тебе? Нi. Розчарована? Так. Я сподiвалася, що життя на Заходi змусить тебе подорослiшати. Та цього не сталося. Ти пiшов iз дому хлопчиськом у тiлi чоловiка й повернувся таким самим, лише зачiска в чоловiка змiнилася. Знаеш, чого ти повернувся додому?

Вiн подивився на неi. Хотiлося щось сказати, та знав, що вийде промовити лише те, що розлютить iх обох: «Мамо, тiльки не плач, прошу».

– Тому що тобi не було куди податися. Не знав, хто ще тебе прийме. Я нiкому й слова поганого про тебе не сказала, навiть власнiй сестрi не жалiлася, та оскiльки ти сам напросився, я розкажу все, що про тебе думаю. Гадаю, ти вмiеш лише брати. Завжди таким був. Складаеться враження, що, коли Бог збирав тебе в моему нутрi, вiн заб

Сторінка 46

в якусь запчастину. Ти не погана людина, я не про те кажу. Коли помер твiй батько, ми жили в таких мiсцях, що, якби в тобi сидiло зло, – Бог свiдок, – ти б зiпсувався ще тодi. Гадаю, найгiрше, що ти зробив на моiй пам’ятi, – це написав оте паскудне слово на стiнi будинку у Квiнсi, на Карстерз-авеню. Пригадуеш?

Вiн пам’ятав той випадок. Вона взяла крейду, написала те слово йому на лобi, узяла за руку й змусила тричi пройтися iхнiм кварталом. Вiдтодi вiн нiде й нiчого не писав – нi на будинках, нi на стiнах, нi на бильцях.

– Найгiрше те, Ларрi, що намiри в тебе хорошi. Інодi менi здаеться, що було б краще, якби тебе притиснули як слiд. Бо тобi вiдомо, що з тобою не так, та ти не знаеш, як це виправити. І я також не знаю. Я перепробувала все, коли ти був iще маленьким. І той напис на лобi був однiею зi спроб… Тодi ти майже довiв мене до вiдчаю, iнакше я б нiколи не вчинила так жорстоко. Ти лише береш, ото й усе. Ти повернувся додому, бо знав, що в мене е що дати. Щось, що я можу дати тiльки тобi.

– Я виiду, – промовив вiн, i кожне слово виривалося з його горлянки, наче шерстянi ковтуни. – Сьогоднi пiсля обiду.

А тодi до нього дiйшло, що вiн не може собi це дозволити. Принаймнi не ранiше, нiж Вейн перешле йому наступний чек iз роялтi. Точнiше, те, що лишиться пiсля того, як наiдяться найголоднiшi пси Лос-Анджелеса. І це вже не кажучи про поточнi витрати: оренда за паркiнг «датсана-зета» i чималi суми, якi потрiбно вiдправити до п’ятницi, якщо вiн не хоче, щоб люб’язнi мiсцевi рекетири почали його шукати, – а думка про це його не приваблювала. І пiсля вчорашньоi гулянки, яка починалася так безневинно, – Баддi, його наречена та оральна гiгiенiстка, знайома дiвчини Баддi («Ларрi, чудова лялечка з Бронксу, чудове почуття гумору, будеш у захватi»), – грошенят у нього поменшало. Нi. Якщо бути точним, у кишенi самi копiйки дзеленчали. Вiд цiеi думки стало не по собi. І що робити, як виiде вiд матерi? Зняти номер? Швейцар будь-якого пристойного готелю спершу розрегочеться, а тодi пошле його якнайдалi. Одягнений вiн непогано, проте швейцари наскрiзь бачать таких, як вiн. Якимось чином цi покидьки все знають. Порожнiй гаманець вони чують на нюх.

– Не треба, – лагiдно промовила мати. – Не iдь, Ларрi. Я закупила твоi улюбленi наiдки. Певне, ти зазирав до холодильника. І сьогоднi ввечерi я хотiла пограти з тобою в джин рамi.[60 - Картярська гра.]

– Ма, ти не вмiеш грати в джин, – сказав вiн, слабко всмiхнувшись.

– При ставцi пеннi за очко я в тебе бампер зiрву.

– Хiба що дам тобi фору в сто очок…

– Ви тiльки послухайте цього шмаркача, – добродушно пiдштрикнула вона сина. – Це якщо я дам тобi сто очок. Не вшивайся так скоро. Що скажеш, Ларрi?

– Гаразд, – сказав вiн.

Уперше за весь день йому стало добре, справдi добре. Тихенький голосок усерединi прошепотiв, що вiн знову взявся за свое, знову: «Ларрi, ти геть не змiнився, знову iдеш зайцем». Та вiн не слухав. Це ж його мати, кiнець кiнцем, i вона сама запропонувала йому лишитися. Так, спершу наговорила багато неприемних речей, та прохання лишаеться проханням, так чи нi?

– Слухай сюди. За квитки на матч четвертого липня плачу я. Обчищу тебе сьогоднi, а тодi просто зачерпну звiдти жменьку. Якраз вистачить.

– Та ти й помiдор не обчистиш, – добродушно сказала вона й розвернулася до полиць. – Унизу е чоловiчий туалет. Чому б тобi не зазирнути туди й не змити кров iз лоба? А тодi вiзьми з моеi сумочки десять доларiв i сходи в кiно. На Третiй авеню досi е непоганi кiнотеатри. І тримайся подалi вiд тих гадючникiв на Сорок Дев’ятiй вулицi та Бродвеi.

– За кiлька днiв я поверну тобi грошi, – мовив Ларрi. – Цього тижня мiй запис на вiсiмнадцятому мiсцi в чартi «Бiлборда». Зазирнув до «Сема Гудi»[61 - «Sam Goody» – мережа крамниць, що спецiалiзувалася на музицi, фiльмах та iграх. Заснована в 1956 р., збанкрутувала в 2006-му.] дорогою.

– Чудово. Та якщо ти такий багатiй, чому на чарти повитрiщався, а примiрника не купив?

Зненацька Ларрi перехопило горло. Вiн кахикнув, та клубок за кадиком нiкуди не дiвся.

– Ну, не зважай, – сказала мати. – Мiй язик – наче коняка з кепським норовом: як розженеться, то бiгтиме, аж доки не стомиться. Ти ж знаеш, Ларрi. Вiзьми п’ятнадцять замiсть десятки. Назвемо це позикою. Гадаю, так чи iнакше, а борг ти повернеш.

– Так, – озвався Ларрi.

Вiн пiдiйшов до неi та смикнув за пелену сукнi, наче маленький хлопчик. Вона зиркнула вниз. Ларрi став навшпиньки та поцiлував ii в щоку.

– Я люблю тебе, ма.

Вона виглядала стривоженою, та не поцiлунком – ii наполохали його слова або сам тон.

– Та я знаю, Ларрi, – мовила вона.

– І щодо того, що ти сказала… про мене й халепу. Так, у мене е невеличка проблема, але не…

Їi вiдповiдь була холодною й водночас суворою. Такою холодною, що вiн навiть трохи злякався.

– Навiть чути про це не хочу.

– Окей, – сказав вiн. – Слухай, ма… який найкращий кiнотеатр поблизу?

– «Лакс Твiн», та я не знаю, що там зараз показують.

– Байдуже. Знаеш що? В Америцi е т

Сторінка 47

и речi, якi можна знайти будь-де, але найвищого гатунку – лише тут, у Нью-Йорку.

– Справдi, пане критику? І що ж це за речi?

– Кiно, бейсбол та хот-доги вiд «Недiкс».[62 - «Nedick’s» – мережа фастфудiв, заснована в Нью-Йорку ще на початку ХХ ст.]

Вона засмiялася.

– А ти не дурень, Ларрi, з розумом у тебе завжди був порядок.

Вiн спустився до чоловiчоi вбиральнi. Змив кров iз лоба. Потiм знову пiднявся нагору й поцiлував матiр. Узяв п’ятнадцять доларiв iз ii потертоi чорноi сумочки. А тодi пiшов до «Лаксу». Там вiн подивився, як божевiльний та ехидний привид на iм’я Фреддi Крюгер затягуе ватагу пiдлiткiв у сипучi пiски iхнiх снiв – усi вони, крiм молодоi героiнi, загинули. Наприкiнцi Крюгер також помер, та важко було стверджувати це, i, оскiльки пiсля назви фiльму стояла римська цифра, а на сеанс прийшло чимало людей, Ларрi подумав, що покидьок iз лезами на кiнчиках пальцiв iще повернеться, однак вiн не здогадувався, що звук, який долинав iз заднього ряду, вiщував смерть походiв у кiно: продовжень не буде, i дуже скоро перестануть з’являтися будь-якi новi фiльми.

Із заднього ряду чувся чийсь кашель.




Роздiл 12


У дальшому кутку вiтальнi стояв високий маятниковий годинник. Френнi Голдсмiт усе життя слухала його цокання. Воно було вiзитiвкою кiмнати, i Френнi ii нiколи не любила, а в певнi днi (як-от сьогоднi) активно ненавидiла.

Їi улюбленою кiмнатою була батькова майстерня. Вона розташовувалася в сараi, який з’еднував будинок i комору. Туди можна було потрапити через дверцята заввишки в неповнi п’ять футiв, i вони ледве виднiлися з-за старого кухонного камiна. Дверi випромiнювали добро: маленькi й потаемнi, вони вабили магнетизмом тих дверей, про якi читаеш у казках та фентезi. Коли Френнi пiдросла, iй доводилося пригинатись, як i батьковi. Мати ж не заходила до майстернi, доки в цьому не виникало необхiдностi. То були дверi з «Алiси в Краiнi див», i деякий час вона потай гралася, уявляючи, як вiдчинить iх, а майстернi Пiтера Голдсмiта там не буде. Натомiсть вона побачить пiдземний прохiд до Краiни див або Гобiтону – вузький, проте затишний тунель iз круглими земляними стiнами та грунтовою стелею, обплетеними мiцним корiнням, i якщо стукнутись об них головою, вискочить чимала гуля. Тунель, пропахлий не вологою землею та бридкими жуками й хробаками, а корицею та свiжими яблучними пирогами; тунель, через який можна пролiзти до вiтальнi Бег Енду й потрапити на святкування сто першого дня народження Бiльбо Беггiнса.

Чарiвний затишний тунель там так i не з’явився, та для Френнi Голдсмiт, дiвчинки, яка зросла в цьому домi, самоi майстернi (iнодi батько називав ii «iнструментарнею», а мати – «тiею дiрою, куди твiй батько залазить випити пива») було досить. Дивнi знаряддя й химернi штуки. Велетенська шафа з безлiччю вщерть повних шухляд. Цвяхи, шурупи, уламки, наждачний папiр iз рiзною зернистiстю, рубанки, важелi, ватерпаси та iншi речi, назв яких вона не знала нi тодi, нi тепер. У майстернi панувала темрява, i единими джерелами свiтла були запилюжена лампочка на сорок ватiв, що звисала зi стелi, та настiльна лампа на шарнiрному кронштейнi, яскравий круг свiтла вiд якоi завжди був спрямований на заклопотанi батьковi руки. Там стояли запахи пилу, мастила й тютюнового диму, i Френнi вважала, що мае iснувати правило: кожен батько повинен курити. Люльку, сигари, цигарки, марихуану, гашиш, листя салату, будь-що. Адже запах диму був невiд’емним складником ii дитинства.

Френнi, подай-но менi отой гайковий ключ. Нi, маленький. Що там у школi?… Правда?… І чого б це Руттi Сiрс заманулося тебе штовхнути?… Так, неприемна. Дуже неприемна подряпина. Та поглянь – вона пасуе до кольору твого платтячка, хiба нi? От якби ти знайшла Руттi Сiрс та вмовила ii штовхнути тебе ще разочок, мала б другу подряпину до пари. А подай менi он ту викрутку… Нi, iншу, з жовтою ручкою.

Френнi Голдсмiт! Ану вилiзай iз тоi шафарнi й негайно перевдягнися! ЗАРАЗ ЖЕ! Геть уся загведзяешся!

Навiть зараз, у двадцять один рiк, вона могла пригнутися, зайти досередини, стати мiж батькiвським столом i старим камiном Бена Франклiна[63 - Камiн Франклiна – винахiд Бенджамiна Франклiна, новаторство якого полягало в тому, що камiн виготовляли з чавуну – металу з високою теплопровiднiстю. Окрiм цього, була передбачена наявнiсть повiтряного рукава для теплого повiтря. У такий спосiб зберiгали бiльше тепла в самому примiщеннi.] (узимку вiн випромiнював пекельний жар) i вiдчути, як воно – бути маленькою Френнi Голдсмiт. То було iлюзорне вiдчуття, i до нього майже завжди домiшувалися сумнi спогади про братика Фреда, якого вона майже не пам’ятала й чие дорослiшання обiрвалося так грубо й раптово. Вона стояла й чула запахи плiсняви, оливи, що просякнула все навколо, та слабкий аромат батьковоi люльки. Їй рiдко пригадувалось, як це – бути маленькою, такою дивовижно маленькою, та тут спогади повертались, i вона радiла.

Та наразi вiтальня.

Вiтальня.

Якщо майстерня, чиiм символом був фантомний запах батьковоi люльки (коли у

Сторінка 48

Френнi болiло вухо, тато iнколи вдував iй туди трохи диму, та спершу просив пообiцяти, що вона нiчого не скаже Карлi: матiр би пропасниця вхопила), асоцiювалася з добром, то вiтальня була втiленням усього, що волiла б забути будь-яка дитина. Говори лише тодi, коли до тебе звертаються! Легше розбити, нiж полагодити! Що це за вбрання? Зараз же пiдiймайся до себе й перевдягнися! Думай хоч трохи! Френнi, не скубай плаття! Гостi вирiшать, що в тебе вошi. Що подумають дядечко Ендрю й тiтонька Карлен? Який сором! У вiтальнi вiднiмало мову; у вiтальнi свербiло, та не можна було почухатись; у вiтальнi лунали диктаторськi накази, точилися нуднi балачки; тут родичi щипали тебе за щоки, тут болiло, було заборонено чхати, доводилося ковтати кашель та (свят-свят!) позiхи.

У центрi кiмнати, де панував дух матерi, стояв годинник. Дiдусь Карли, Тобiас Давнз, зробив його в 1889 роцi, i мало не одразу годинник дiстав статус сiмейноi релiквii, що кочувала краiною впродовж наступних рокiв – його ретельно пакували, страхували й пересилали зi штату до штату. Вiн з’явився на свiт у Буффало, штат Нью-Йорк, у майстернi Тобiаса – мiсцi, яке, без сумнiву, було не менш брудним та прокуреним, нiж приватний барлiг Пiтера, одначе якби хтось таке зауважив Карлi, вона б одразу вiдмахнулася вiд цього як вiд цiлковито недоречноi ремарки. Тож коли рак, серцевий напад або прикрий випадок вiдрубував гiлку родинного дерева, годинник мiгрував до наступноi домiвки. Вiн стояв у вiтальнi вже тридцять шiсть рокiв – вiдколи Пiтер та Карла Голдсмiти оселилися в цьому будинку. Тут його поставили, тут вiн i стояв, цокаючи та байдуже вiдмiрюючи час. Якщо вона того схоче, одного дня годинник перейде до неi, розмiрковувала Френнi, дивлячись на побiлiле, шоковане обличчя матерi. Але я не хочу його! Не хочу й не прийму!

У цiй кiмнатi стояли засушенi квiти в скляних футлярах. Пiдлога була встелена сизим килимом iз вiзерунками тьмяно-рожевих троянд. В однiй стiнi був елегантний еркер, який виходив на схил, що спускався до траси 1, на межi з якою рiс високий живоплiт iз бирючини. Коли на розi побудували заправку «Екксон», Карла довго й нудно дiймала чоловiка, доки той його не посадив. Щойно Пiтер це зробив, вона почала допiкати, щоб вiн примусив живоплiт рости швидше. Френнi здавалося, що, якби це допомогло, мати погодилася б i на радiоактивнi мiндобрива. Бирючина пiдросла, i скарг поменшало. Френнi гадала, що за рiк-два, коли живоплiт нарештi закрие заправку, що загиджувала своiм бридким фасадом краевид iз вiкна вiтальнi, iх зовсiм не стане.

Принаймнi з цього приводу.

Трафаретнi вiзерунки на шпалерах – велике зелене листя й рожевi квiти приблизно того ж тону, що й троянди на килимi. Антикварнi американськi меблi та подвiйнi дверi з темного махагонiевого дерева. Камiн для самоi показухи: на червонiй та чистенькiй, не заплямованiй сажею цеглi лежало те саме березове полiно. Френнi подумалося, що зараз та дровина вже так висохла, що, коли ii пiдпалити, спалахне, як газета. Над полiном висiв великий казанок, у якому й дитина помiстилася б. Вiн належав ще ii прапрабабусi й довiчно висiв над так само довiчним рубанцем. Довершувала картину Довiчна Кремнiева Рушниця над камiнною полицею.

Сегменти байдужого часу.

Один iз ii перших спогадiв був про те, як вона напiсяла на сизий килим iз тьмяними трояндами. Їй було зо три рочки, i до туалету ii ще як слiд не привчили. Певне, до вiтальнi також не пускали, аби не нашкодила. Проте якимсь чином Френнi туди пробралася, i коли побачила, як мати не бiжить, а летить до неi, аби запобiгти жахiттю, вiд переляку зробила те, чого так боялася мати: сечовий мiхур не витримав, i пляма, що розпливлася пiд ii дупцею, змiнила колiр килима iз сизого на темнiший – колiр шиферу. Побачивши це, мати заверещала. Пляму вивели, та пiсля скiлькох ретельних чисток? Бог знае, а от Френнi Голдсмiт – нi.

Саме у вiтальнi мати провела з нею довгу гнiвну розмову пiсля того, як застала Френнi з Норманом Берстейном, коли вони роздивлялись один одного в коморi, – iхнiй одяг лежав однiею купкою на копицi сiна. А чи сподобалося б iй, спитала тодi Карла, якби вона взяла Френнi та провела голяка трасою 1? Гарно було б? Шестирiчна Френнi уявила це й розплакалася, проте якимсь чином на iстерику не зiрвалася.

У десять рокiв вона каталася на велосипедi i, коли озирнулась, аби крикнути щось до Джорджетт Макгвайр, врiзалася в поштову скриньку на стовпчику. Подерла лоб, розбила нiс, зчесала обидва колiна й вiд шоку навiть вiдключилася на кiлька секунд. Коли Френнi прийшла до тями, пошкутильгала пiд’iзною дорiжкою додому, заплакана й перелякана вiд вигляду такоi кiлькостi власноi кровi. Френнi пiшла б до батька, та оскiльки вiн був на роботi, почвалала до вiтальнi, де мати саме пригощала чаем мiсiс Веннер та мiсiс Прiнн. «Геть звiдси!» – скрикнула мати, i наступноi митi кинулася до Френнi, пригорнула ii та повела дочку до кухнi, де можна було спокiйно бруднити долiвку кров’ю, при цьому туркочучи: «Ой, Френнi, ой, лишенько, що сталося, ой, бiдолашн

Сторінка 49

й носик!» Однак Френнi так i не змогла забути, що першими материними словами того дня було не «Ой, Френнi!», а «Геть звiдси!». Перш за все ii турбував стан вiтальнi, де тягся байдужий час, а кров була поза законом. Певне, мiсiс Прiнн також цього не забула: крiзь сльози Френнi побачила, як обличчям жiнки майнув такий вираз, наче iй дали ляпаса. Пiсля того випадку мiсiс Прiнн стала заходити значно рiдше.

У сьомому класi в табелi iй зробили примiтку про погану поведiнку, i, звiсно ж, мати запросила ii до вiтальнi на розмову. У дванадцятому класi ii тричi не випускали на перерву за те, що вона передавала записки, i це питання також розбирали у вiтальнi. Там вони з Френнi дискутували про ii плани на майбутне – плани, якi завжди виявлялися трiшечки недолугими; там вони обговорювали ii цiлi – цiлi, якi завжди виявлялися запростими; там вони перебирали ii скарги, – скарги, якi завжди виявлялися ну зовсiм безпiдставними, а окрiм цього, ще й плаксивими, капризними та невдячними.

Саме у вiтальнi стояла братова труна – на пiдставцi, заквiтчанiй трояндами, хризантемами й конвалiями, i iхнi аромати ширилися кiмнатою пiд акомпанемент ритмiчного цокання годинника з апатичним циферблатом, що вимiрював сегменти байдужого часу.

– Ти завагiтнiла, – вдруге повторила Карла Голдсмiт.

– Так, мамо.

Голос у Френнi був хрипким i беземоцiйним, та вона придушила бажання облизати губи, натомiсть мiцно стулила iх. «У батьковiй майстернi е дiвчинка в червоному платтячку, i вона завжди буде там – смiятиметься й ховатиметься пiд столом iз лещатами, прикрученими до одного боку стiльницi, або ж скручуватиметься калачиком, притискаючи подертi колiнця до грудей, – якраз позаду великоi шафи з тисячею шухляд, нашпигованих iнструментами. Те дiвча – дуже щаслива дитина, – думала Френнi. – Та в материнiй вiтальнi живе ще менша дiвчинка, i вона дзюрить на килими, наче паршиве цуценя. Наче паршива маленька сучка. Ця дiвчинка також нiкуди не зникне, як би менi цього не хотiлося».

– Ох, Френнi, – випалила мати й притиснула руку до щоки, наче ображена стара дiва. – Як це сталося?

Таке ж запитання поставив Джессi. Саме це ii й розлютило – точнiсiнько таке ж запитання поставив i вiн.

– Мамо, ти народила двох дiтей, тож, гадаю, тобi вiдомо, як це сталося.

– Припни язика! – скрикнула Карла.

Їi очi широко розчахнулись i обпекли Френнi палючим поглядом, який завжди лякав ii в дитинствi. Карла миттю скочила на ноги (ще одна ii лячна звичка, яку Френнi також пам’ятала ще з дитинства) – висока жiнка з ретельно доглянутим, акуратно пiдрiвняним i зачесаним назад волоссям, висока жiнка в зеленiй сукнi та бездоганних бежевих панчохах. Вона пiдiйшла до камiна. Карла завжди так робила, коли дiзнавалася про бiду. Там, на полицi, якраз пiд рушницею, лежав великий альбом. Карла була генеалогом-аматором, i в тому альбомi мiстилася вся ii родинна iсторiя… принаймнi до 1638 року – саме тодi з безiменного натовпу в Лондонi виринув перший прабатько iхнього роду. Вiн протримався на плаву достатньо, аби його занесли до церковних архiвiв як Мертона Давнза, каменяра. Чотири роки тому це родовiдне дерево опублiкували в «Новоанглiйському генеалоговi» – складала його саме Карла.

І тепер вона гладила книгу з iменами, довiдатися про якi було так непросто. То був ii прихисток – безпечна територiя, на яку не ступав нiхто зайвий. Френ замислилася, чи не було серед тих предкiв злодiiв? Алкоголiкiв? Самотнiх матерiв?

– Як же ти могла так учинити зi мною, з батьком? – врештi спитала Карла. – Хто то був? Той хлопчисько, Джессi?

– Так, Джессi. Вiн i е батько.

Карла здригнулася вiд того слова.

– Як ти могла? – повторила вона. – Ми все зробили, щоб виховати тебе належним чином. Це просто… просто…

Вона закрила обличчя руками й заплакала.

– Як ти могла? – рюмсала вона. – Це таку дяку ми отримуемо за всю нашу турботу? Ти йдеш собi i… i… злягаешся з якимось хлопчиськом, наче сучка в тiчцi! Погане дiвчисько! Погане дiвчисько!

Вона зайшлася плачем, прихилившись до камiнноi полицi, однiею рукою прикривши очi, а другою так само ковзаючи по зеленiй палiтурцi. Тим часом годинник спокiйно вiдлiчував час.

– Мамо…

– Замовкни! Ти вже все сказала!

Френнi незграбно пiдвелася. Ноги здавалися дерев’яними, та, певне, це було не так – вони тремтiли. З очей у Френнi також побiгли сльози, але вона не зважала. Вона не збиралася дозволити цiй кiмнатi завдати iй черговоi поразки.

– Я пiду.

– Ти iла за нашим столом! – зненацька закричала на неi Карла. – Ми любили тебе… пiдтримували… i ось що ми маемо! Погане дiвчисько! Погане дiвчисько!

Заслiплена слiзьми, Френнi зашпортнулася – права ступня зачепилася за лiву гомiлку. Втратила рiвновагу й полетiла, виставивши руки. Скронею вдарилась об журнальний столик, а одна рука зачепила вазу з квiтами, i та вивернулася на килим. Посудина не розбилася, однак iз неi полилася вода, i сизий килим став сiрим, як шифер.

– Дивись! – закричала Карла мало не переможним голосом.

Вiд слiз у неi з’явилися синцi пiд о

Сторінка 50

има, i волога прорiзала в макiяжi двi свiтлi дорiжки. Вигляд вона мала змарнiлий та напiвбожевiльний.

– Дивись, ти зiпсувала килим, бабусин килим…

Френнi сидiла на пiдлозi й очманiло терла голову. Вона й досi плакала. Їй хотiлося сказати матерi, що то лише вода, та нерви в неi геть розхитались, i вона вже не знала, так це чи нi. Справдi вода? А може, сеча? Що з двох?

Рухаючись iз тiею ж моторошною швидкiстю, Карла Голдсмiт пiдхопила вазу й затрусила нею перед лицем дочки.

– Що плануете робити, мiс? Плануете лишитися тут? Невже ти думаеш, що житимеш i iстимеш у нашому домi, а сама будеш вештатися з мiсцевими кобелями? Бачу, вгадала. Так ось дзуськи! Дзуськи! Я цього не потерплю. Не по-терп-лю!

– Не буду я тут лишатися, – пробурмотiла Френнi. – Ти думала, менi захочеться жити з вами?

– І куди ж ти подiнешся? До нього переiдеш? Сумнiваюся.

– Гадаю, до Боббi Ренгартен у Дорчестер або до Деббi Смiт у Соммерсворт.

Поступово Френнi опанувала себе й зiп’ялася на ноги. Вона ще плакала, проте вже сама почала злитися.

– Хоча це не твое дiло, – докинула Френнi.

– Не мое дiло? – вiдлунила Карла, усе ще тримаючи вазу. Обличчя в неi зблiдло до пергаментно-бiлого кольору. – Не мое дiло? Те, чим ти займаешся пiд дахом цього будинку, не мое дiло? Ти невдячна мала лярва!

Вона ляснула Френнi по лицю – так ляснула, що в дiвчини хитнулася голова. Френнi перестала терти гулю й натомiсть узялася терти щоку, дивлячись на матiр i не вiрячи.

– Отака дяка за те, що ми влаштували тебе в гарну школу, – сказала Карла й показала зуби, розтягнувши губи в безжальний, страшний вишкiр. – Тепер ти нiколи не довчишся. Вийдеш замiж i…

– Я не збираюся за нього замiж. І школу кидати також не буду.

Карла вибалушила очi. Вона дивилася на дочку, як на божевiльну.

– Це ти про що? Про аборт? Ти хочеш зробити аборт? Хочеш стати не лише волоцюгою, а й убивцею?

– Дитину я залишу. Доведеться пропустити весняний семестр – довчуся наступного лiта.

– І на який кошт учитимешся? На моi грошi? Якщо така твоя думка, то доведеться тобi ii змiнити. Така сучасна дiвчина не потребуе батькiвськоi допомоги, чи не так?

– Допомога менi б знадобилася, – тихо сказала Френнi. – А грошi… якось протримаюся.

– У тебе зовсiм сорому не лишилося! Думаеш тiльки про себе! – закричала Карла. – Господи милий, що твiй фокус зробить iз нами з батьком! А тобi ж геть байдуже! Ти розiб’еш батьковi серце, i…

– З моiм серцем начебто все гаразд, – почувся вiд дверей спокiйний голос Пiтера Голдсмiта.

Френнi з матiр’ю крутнулися до нього. Так, вiн стояв у дверях, та через порiг не переступив – носаки його робочих черевикiв були за кiлька дюймiв вiд мiсця, де закiнчувався дешевий коридорний килим i починався килим вiтальнi. Зненацька Френнi усвiдомила, що бачила його на тому самому мiсцi безлiч разiв, та чи заходив вiн до вiтальнi? Чи заходив до самоi кiмнати? Цього вона не пригадувала.

– Що ти тут робиш?! – гаркнула Карла, раптом забувши про гiпотетичну шкоду, заподiяну серцю ii чоловiка. – Я гадала, що сьогоднi ти працюеш до самого вечора.

– Я помiнявся з Гаррi Мастерсом, – мовив Пiтер. – Карло, Френ менi вже розповiла. Ми станемо дiдусем та бабусею.

– Дiдусем! Бабусею! – вискнула вона та зайшлася огидним, недоладним смiхом. – Я сама розберуся. Вона тобi все розповiла, а ти змовчав. Гаразд. Іншого вiд тебе я й не чекала. Однак зараз я зачиню дверi, i ми вдвох у всьому розберемося, як слiд розберемося.

Вона всмiхнулася до Френнi, гiрко й показово.

– Лише ми… дiвчата.

Вона взялася за ручку дверей до вiтальнi й почала iх зачиняти. Френнi очманiло дивилася на це, намагаючись зрозумiти раптовий гнiв та ядучiсть власноi матерi.

Пiтер виставив руку, – повiльно, неохоче, – i дверi спинилися, зачинившись тiльки наполовину.

– Пiтере, я хочу, щоб ти залишив це менi.

– Знаю. У минулому я так i робив. Але не цього разу, Карло.

– Це не твоя парафiя.

– Моя, – спокiйно вiдказав Пiтер.

– Татку…

Карла розвернулася до неi; пергаментно-бiле обличчя на вилицях поплямувалося червоним татуюванням.

– Не смiй до нього звертатися! – крикнула вона. – Не з ним ти говориш! Так, ти завжди вмiла так до нього пiдлащитися, що вiн виконував будь-яку дурнувату забаганку, або ж замилити йому очi, аби вiн став на твiй бiк, що б ти не накоiла, та сьогоднi ти матимеш справу не з ним, а зi мною, мiс!

– Карло, припини.

– Вийди геть!

– Я навiть не зайшов. Ось де пор…

– Не смiй насмiхатися з мене! Забирайся з моеi вiтальнi!

На цих словах вона пригнула голову та взялася штовхати дверi, пустивши в хiд навiть плечi, вiд чого здавалася якимось химерним гiбридом бика й жiнки. Вiн стримував ii, та з дедалi бiльшим зусиллям. Урештi на шиi в нього напнулися жили, i це попри те, що Пiтер змагався зi своею дружиною, легшою вiд нього на сiмдесят фунтiв.

Френнi хотiлося закричати, щоб вони припинили, хотiлося сказати батьковi, щоб вiн пiшов, – тодi iм не довелося б дивитися на Карлу в такому станi: ii поглинула раптова, iррац

Сторінка 51

ональна, жовчна лють. Інодi мати злилася, та до такого божевiлля нiколи не доходило. Проте Френнi не могла розтулити рота. Здавалося, наче суглоби щелеп скувала iржа.

– Забирайся! Геть iз моеi вiтальнi! Геть! Геть! Геть! Скотино, вiдпусти дверi й ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

Ось тодi вiн дав iй ляпаса.

Звук був пласким, дрiб’язковим. Годинник не розсипався на обурений пил, а клацав так само, як щодня вiдтодi, коли його запустили. Меблi не застогнали. Однак скаженi слова Карли вiдтяло, немов iх скальпелем ампутували. Вона впала на колiна, i дверi прочинилися до кiнця, м’яко стукнувшись об високу спинку вiкторiанського стiльця, вкриту чохлом iз ручною вишивкою.

– Нi, о нi, – прошепотiла Френнi скривдженим, кволим голосом.

Карла притиснула руку до щоки й витрiщилася на чоловiка.

– Ти напрошувалася на це рокiв десять, якщо не бiльше, – зауважив Пiтер дещо тремким голосом. – Я завжди казав собi, що не зроблю цього, бо чоловiки не б’ють своiх жiнок. Я й досi так думаю. Та коли людина – чоловiк або жiнка – перетворюеться на собаку й починае кусатися, хтось мае ii зупинити. Карло, я жалкую лише про те, що не мав смiливостi зробити це ранiше – тодi нам би не так болiло.

– Татку…

– Френнi, помовч, – суворо, проте вiдсторонено цитьнув батько, i вона послухалася.

– Кажеш, вона егоiстка, – повiв далi Пiтер, так само дивлячись у незворушне, шоковане обличчя дружини. – Однак ти звинувачуеш дочку у власних грiхах. Ти перестала зважати на Френнi, вiдколи помер Фред. Саме тодi ти вирiшила, що пiклування може обернутися болем i безпечнiше просто жити самiй по собi. І саме сюди ти приходила усамiтнюватися знову, i знову, i знову. У цю кiмнату. Ти плекала мерцiв зi своеi родини, а про живих забула. І коли сьогоднi вона прийшла попросити твоеi допомоги, б’юсь об заклад, у ту ж мить ти перейнялася тим, що скажуть дами з клубу «Квiти й сад» i чи означатиме це, що доведеться пропустити весiлля Емi Лодер. Бiль – вагома причина для змiн, та навiть увесь бiль на свiтi не в змозi змiнити факти. Ти поводилася егоiстично.

Вiн простяг руку й допомiг iй пiдвестися. Карла стала на ноги, наче сновида. Вираз ii обличчя не змiнився – очi так само широко розчахнутi, у них невiра. Безжальнiсть до них поки не повернулася, та Френнi гадала, що це лише справа часу.

Справа часу.

– Я винен, бо вiдпустив тебе. Не хотiв неприемних розмов. Не хотiв розгойдувати човен. Бачиш, я також поводився егоiстично. І коли Френнi пiшла до школи, я подумав: «Ну, тепер Карла мае те, що хотiла, i зле вiд цього нiкому не буде, хiба що iй самiй, а раз людина не знае, що iй болить, то, певне, болю й немае». Я помилився. Я помилявся й ранiше, та так серйозно – нiколи.

Вiн простягнув руки й нiжно, проте дуже мiцно взяв Карлу за плечi.

– А тепер я маю тобi дещо сказати. Як твiй чоловiк. Якщо Френнi потрiбно десь жити, вона, як i ранiше, може лишитися в нас. Якщо iй будуть потрiбнi грошi, вона, як i ранiше, вiзьме iх iз мого гаманця. І якщо вона вирiшить залишити дитину, ти допоможеш iй улаштувати належний дитячий душ.[64 - Дитячий душ – американська традицiя влаштовувати вечiрку з нагоди народження дитини. Зазвичай свято органiзовують за кiлька мiсяцiв до самого народження.] Ти, певне, думаеш, що нiхто не з’явиться, та в неi е друзi, гарнi друзi, i вони прийдуть. І скажу тобi ще дещо. Якщо вона захоче похрестити дитину, то ми зробимо це просто тут. Тут, у цiй клятiй вiтальнi.

У Карли вiдвисла щелепа, i з рота почувся якийсь звук. Спершу вiн був дивовижно схожим на свист чайника, який лишили на гарячiй плитi, а тодi перетворився на пронизливе виття.

– Пiтере, твiй власний син лежав у трунi посеред цiеi кiмнати!

– Так. Саме тому я не можу придумати кращого мiсця, щоб охрестити новонародженого, – сказав вiн. – У ньому буде Фредова кров. Жива кров. Сам Фред помер багато рокiв тому, Карло. Перетворився на iжу для хробакiв.

Зачувши таке, вона закричала й затулила вуха. Вiн нагнувся та опустив ii руки.

– Проте хробаки ще не дiсталися до Френнi та ii дитини. Байдуже, як ii зачали, – вона жива. Карло, ти поводишся так, наче хочеш прогнати власну дочку. І що тодi в тебе лишиться? Лише ця кiмната й чоловiк, який зненавидить тебе за цей учинок. Якщо ти це зробиш… того дня поряд iз Фредом могли лежати й ми з Френнi – не бачу рiзницi.

– Я хочу пiти нагору й лягти, – сказала Карла. – Мене нудить. Гадаю, краще лягти.

– Я допоможу, – озвалася Френнi.

– Не смiй мене чiпати. Лишайся тут, iз батьком. Здаеться, ви з ним уже все вирiшили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього мiста. Чому б тобi одразу не перебратися до моеi вiтальнi, га, Френнi? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з камiна та не насипати його в годинник? Чому б i нi? Чому б i нi?

Вона засмiялась i проштовхнулася повз Пiтера в коридор. Жiнка хиталася, як п’яна. Пiтер спробував обiйняти ii за плечi. Карла вишкiрила зуби й засичала на нього, наче кiшка.

Їi смiх перейшов у плач, i Карла повiльно пiшла нагору, тримаючись за махагонiевi перила, щоб не впас

Сторінка 52

и. Те рюмсання було таким болючим i безпорадним, що Френнi хотiлося водночас i кричати, i блювати. Обличчя в батька посiрiло й мало колiр брудного простирадла. На горiшнiй сходинцi Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френнi здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотiла щось сказати, а тодi знову вiдвернулася. За мить дверi спальнi зачинилися й заглушили ii скривджений плач.

Френнi з Пiтером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував вiдлiчувати час.

– Усе владнаеться, – спокiйно мовив Пiтер. – Потроху перетреться, i вона заспокоiться.

– Справдi? – спитала Френнi.

Вона повiльно пiдiйшла до батька, прихилилася до нього, i вiн обiйняв ii.

– Менi так не здаеться, – сказала Френнi.

– Не зважай. Подумаемо про це пiзнiше.

– Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.

– Краще лишися. Буде добре, якщо – або коли – вона спуститься й з’ясуеться, що iй потрiбно, аби ти лишилася. – Вiн трохи помовчав. – Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.

– Татусю, – промовила вона й поклала голову йому на груди. – Ох, татку, менi так шкода, так страшенно шкода…

– Ш-ш-ш…

Вiн погладив ii волосся. Понад головою дочки вiн бачив, як крiзь шибки струменять сонячнi променi – стояла пiсляобiдня пора, проте здавалося, наче вже почало вечорiти. Тут, у вiтальнi, свiтло завжди набувало цiеi характерноi риси: робилося золотавим та непорушним i лягало так само, як у музеях та прадавнiх склепах.

– Ш-ш-ш, Френнi… Я люблю тебе. Я люблю тебе.




Роздiл 13


Загорiлася червона лампочка. Зашипiла помпа. Вiдчинилися дверi. Чоловiк, який переступив порiг, не мав на собi бiлого комбiнезона. Натомiсть у нього був маленький блискучий фiльтр для носа, схожий на срiбну виделку з двома зубцями – такi кладуть на столики з канапками, щоб можна було дiстати з пляшки оливки.

– Вiтаю, мiстере Редман, – сказав на ходу прибулець.

Вiн виставив руку в прозорiй гумовiй рукавичцi, i з переляку Стю ii потиснув.

– Мене звати Дiк Дейтц. Деннiнгер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.

Стю кивнув.

– Гаразд.

Дейтц присiв на край лiжка та впер руки в боки. Вiн був невеличким чорношкiрим чоловiчком i в такiй позi скидався на гнома з диснеiвського мультфiльму.

– То що саме вас цiкавить? – спитав вiн.

– По-перше, скажiть, чому на вас немае одного з тих скафандрiв.

– Бо Джеральдо каже, що ви не заразнi.

Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвiйним склом, що займало одну стiну. Тваринка сидiла в клiтцi, а позаду неi з порожнiм обличчям стояв Деннiнгер.

– Гм, Джеральдо?

– Протягом останнiх трьох днiв Джеральдо дихав вашим повiтрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку пiдхопили вашi друзi, легко перекидаеться з людини на морську свинку й навпаки. Ми дiйшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.

– Однак ви вирiшили не ризикувати, – сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фiльтр.

– Ризик у моему контрактi не прописаний, – цинiчно всмiхнувся Дейтц.

– То що в мене таке?

Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:

– У вас чорне волосся, блакитнi очi, страшенно гарна засмага… – Вiн пильно поглянув на Стю. – Не смiшно, так?

Стю промовчав.

– Хочете мене вдарити?

– Гадаю, користi з цього не буде.

Дейтц зiтхнув i потер перенiсся – скидалося на те, що йому болiло вiд тих трубок у носi.

– Слухайте, – мовив вiн. – Коли справи серйознi, я починаю жартувати. Хтось курить або жуе гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнiвом, багато хто справляеться з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згiдно з аналiзами, якi провели Деннiнгер та його колеги, у вас нiчого немае.

Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидiв на лiжку, розгледiв за його кам’яною мiною раптову й глибоку полегкiсть.

– А що в iнших?

– Перепрошую, однак це таемна iнформацiя.

– А як його пiдхопив Кемпiон?

– Це також закрита тема.

– На мiй здогад, вiн був вiйськовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять рокiв тому трапилося в Ютi з тими вiвцями, тiльки набагато гiрше.

– Мiстере Редман, мене можуть кинути до в’язницi, навiть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.

Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.

– Ви б мали радiти, що ми не розказуемо вам бiльше, – мовив Дейтц. – Ви ж це знаете, правда?

– Ага, менше знаю – краще служу нашiй краiнi, – сухо сказав Стю.

– Нi, це суто Деннiнгерова приказка, – вiдмахнувся Дейтц. – Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннiнгером – лише мурахи, i повноважень у нього ще менше. Вiн лише сервопривiд.[65 - Електричний двигун, який сприймае певний набiр команд.] У вас е прагматичнiша причина радiти. Щоб ви знали, ви також пiд грифом «таемно». Ви зникли з лиця землi. І якби вам було вiдомо трохи бiльше, нашi великi цабе могли б вирiшити, що безпечнiше зробити так, аби ви

Сторінка 53

зникли назавжди.

Стю нiчого не вiдповiв. Вiн був приголомшений.

– Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрiбна ваша спiвпраця, мiстере Редман. Дуже.

– Де всi тi, з ким мене привезли?

Дейтц дiстав iз внутрiшньоi кишенi аркуш.

– Вiктор Пелфрi – мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт – мертвi. Томас Воннамейкер – мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шерiл Ходжес – мертвi. Крiстiан Ортега – мертвий. Ентонi Леомiнстер – мертвий.

Імена закружляли в головi Стю. Бармен Крiс. Пiд шинквасом вiн тримав начинену свинцем битку «Луiсвiль слагер»,[66 - «Louisville Slugger» – вiдомi бейсбольнi битки компанii «Гiллрiч енд Бредсбi» («Hillerich & Bradsby Company»). Слагер – повiльний боксер-важковик iз потужним ударом, здатним нокаутувати.] i коли якийсь далекобiйник пiддавав сумнiву Крiсове вмiння нею користуватися, то наражався на велику несподiванку. Тонi Леонмiнстер, який iздив на великому «iнтернешнелi» з «Коброю Сi-Бi»[67 - «Cobra CB» – марка портативних радiостанцiй, якими ранiше користувалися замiсть мобiльних телефонiв. Великоi популярностi такi радiостанцii набули серед далекобiйникiв. Користувалися ними за принципом чату: хтось займае хвилю, говорить, iншi слухають, а потiм слово переходить до наступного мовця.] пiд панеллю приладiв. Вiн часто тусувався на Геповiй станцii, та того вечора, коли Кемпiон зчесав колонки, його там не було. Вiк Пелфрi… Господи, вони з Вiком були знайомi все життя. Вiк мертвий… це як? Та найбiльше його вразила звiстка про сiмейство Ходжесiв.

– Усi? – почув вiн власну мову. – Уся Ральфова сiм’я?

Дейтц перевернув папiрець.

– Нi, лишилася маленька дiвчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.

– Як вона?

– Вибачте, таемна iнформацiя.

Лють ударила йому в голову з раптовiстю приемноi несподiванки. Стю опинився на ногах i наступноi митi вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краем ока вiн помiтив за подвiйним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена вiдстанню й звуконепроникними стiнами.

– Що ви накоiли?! – кричав Стю. – Що ви накоiли?! Господи, що ви накоiли?!

– Мiстере Редман…

– Га?! Що ви, блядь, накоiли?!

З шипiнням вiдчинилися дверi. До кiмнати зайшли трое чоловiкiв в оливково-сiрих унiформах. Усi з носовими фiльтрами.

Дейтц глипнув на них i гаркнув:

– Забралися до бiса!

Чоловiки завагалися.

– Нам наказали…

– Забирайтеся – ось вам наказ!

Вони послухалися. Дейтц сiв на лiжко, наче нiчого не сталося. Лацкани були зiжмаканi, волосся впало на лоба. І все. Вiн дивився на Стю спокiйно, навiть спiвчутливо. На одну скажену мить Стю захотiлося вирвати той фiльтр iз його носа, а тодi вiн згадав про Джеральдо – ну що за дурнувате iм’я? Холодними водами його оповив гнiтючий вiдчай. Вiн сiв.

– Ісус на драндулетi, – пробурмотiв вiн.

– Слухайте, – мовив Дейтц. – Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннiнгер iз медсестрами, якi приходили, щоб вимiряти ваш тиск, також не виннi. Якщо вам потрiбен цап-вiдбувайло – то це Кемпiон, та й на нього все не звалиш. Вiн утiк, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технiчна промашка, i вiн вислизнув. Є проблема. Ми намагаемося ii владнати, усi ми. Та це не значить, що ми в усьому виннi.

– А хто ж тодi?

– Нiхто, – сказав Дейтц i всмiхнувся. – У подiбних справах вiдповiдальнiсть так розпорошуеться, що робиться невидимою. Сталася прикрiсть. Таке могло трапитися в безлiч способiв.

– Нiчого собi прикрiсть, – ледь чутно промовив Стю. – А як щодо iнших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, iхнього хлопчика? Монтi Саллiвана?…

– Таемна iнформацiя, – сказав Дейтц. – Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить – прошу.

Стю нiчого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очi й узявся розгладжувати складки на штанях.

– Вони живi, i, можливо, за деякий час ви iх побачите.

– А що з Арнеттом?

– На карантинi.

– Хто там помер?

– Нiхто.

– Ви брешете.

– Прикро, що ви так гадаете.

– Коли мене випустять?

– Я не знаю.

– Таемна iнформацiя? – гiрко запитав Стю.

– Нi, просто не знаю. Здаеться, хворобу ви не пiдхопили. Ми прагнемо дiзнатися чому. Дiзнаемось, i вас вiдпустять.

– Поголитися можна? Свербить.

Дейтц усмiхнувся.

– Якщо ви дозволите Деннiнгеру продовжити дослiди, я скажу, щоб вас негайно поголили.

– Сам упораюся. З п’ятнадцяти рокiв чудово виходить.

Дейтц одразу ж похитав головою.

– Я так не думаю.

– Боiтеся, щоб я собi горлянку не перерiзав? – сухо всмiхнувся Стю.

– Ну, скажiмо, ми…

Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпiл зiгнувся.

Дейтц зреагував миттево. Вiн притьмом зiрвався з лiжка й кулею полетiв до дверей – здавалося, стопи навiть пiдлоги не торкалися. Наступноi митi вiн уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.

– Не переймайтеся, – м’яко промовив Стю. – Я прикидався.

Дейтц повiльно повернувся до нього. Його обличчя перемiнилося. Губи стиснулися вiд злостi, очi витрiщилися.

– Ви що?

– Прикидався, 

Сторінка 54

сказав Стю й усмiхнувся ширше.

Дейтц ступив два кроки до нього. Кулаки стиснулися, розкрилися, знову стиснулися.

– Нащо? Нащо таке виробляти?

– Перепрошую, це таемна iнформацiя, – вiдмовив усмiхнений Стю.

– Ох ти ж лярвин покидьок, – спантеличено пробелькотiв Дейтц.

– Ну ж бо, iди. Іди та скажи iм, хай ставлять своi дослiди.

Стю так гарно не спалося вiдтодi, як його ув’язнили. І йому наснився надзвичайно яскравий сон. Йому багато чого снилося, i дружина завжди жалiлася, що вiн кидаеться й розмовляе, коли спить, та такого ще не було.

Вiн стояв на сiльськiй дорозi. У тому мiсцi, де чорний асфальт поступався бiлiй, як кiстка, грунтiвцi. У небi палало лiтне сонце. Обабiч дороги росла зелена кукурудза, i ii заростi тяглись аж до обрiю. Бiля дороги стояв знак, але його вкривав шар пилу, i було неможливо щось прочитати. Чулося коров’яче мукання, далеке й неприемне. Неподалiк хтось перебирав струни акустичноi гiтари – грали самими пальцями. Вiк Пелфрi теж не користувався медiатором, i звук був чудовим.

«Ось куди б я подався, – знiчев’я подумав Стю. – Та-а-ак, саме сюди».

Що то за мелодiя? «Прекрасний Сiон»? «Поля бiля батькiвського дому»? «Щасливе майбутне»?[68 - «Beautiful Zion», «The Fields of My Father’s Home», «Sweet Bye and Bye» – релiгiйнi гiмни.] Якийсь гiмн iз дитинства – щось, що асоцiювалося з хрестинами й пiкнiками пiд обiд. Та Стю не пригадав, який саме.

А тодi музика стихла. На сонце набiгла хмара. Стю стало лячно. З’явилося вiдчуття чогось жахливого, страшнiшого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзi щось було, i воно спостерiгало за ним. У кукурудзi сидiло щось темне, моторошне.

Стю поглянув туди й побачив два червонi ока, що палали в темному затiнку, у глибинi кукурудзяних хащiв. Тi очi сповнили його паралiтичним, безпорадним вiдчаем – наче в курки, яка вiдчула тхора. «Це вiн, – подумав Стю. – Чоловiк без обличчя. О милосердний Боже. О Господи, нi».

А тодi сон розвiявся, i вiн прокинувся з вiдчуттям тривоги, дезорiентацii та полегкостi. Стю сходив до туалету, а потiм визирнув у вiкно й поглянув на мiсяць. Знову лiг у лiжко, але заснув лише за годину. У його соннiй головi крутилися думки про кукурудзянi поля. Певне, йому снилась Айова, чи Небраска, чи пiвнiчний Канзас. Та вiн нiколи там не бував.




Роздiл 14


Була за чверть дванадцята. З iншого боку до шибки маленького вiконця-iлюмiнатора притискалася темрява. Дейтц сидiв на самотi в тiсному приватному офiсi. Краватку послаблено, комiр розстiбнуто. Ноги задер на простий металевий стiл, у руках тримав мiкрофон. На стiльницi стояв старомодний диктофон «Волленсак» – бобiни безперестанку крутили плiвку.

– Говорить полковник Дейтц. Атланта, код установи – ПС-2. Звiт шiстнадцятий, справа «Проект “Синь”», роздiл «Принц/Принцеса». Цей звiт, справа та роздiл мають гриф «цiлком таемно», класифiкацiя 2-2-3, конфiденцiйно. Джеку, якщо ти позбавлений належних повноважень – на хер iз пляжу.

Вiн зробив паузу й на кiлька секунд заплющив очi. Плiвка рiвномiрно перекручувалася з однiеi бобiни на iншу, проходячи належну магнiтну й електричну обробку.

– Принц мене сьогоднi добряче перелякав, – заговорив вiн нарештi. – У подробицi не вдаватимусь: усе буде у звiтi Деннiнгера. Цей парубок i текст процитуе, i роздiл iз вiршем назве. Плюс до цього транскрипцiя нашоi з Принцом розмови буде на телекомунiкацiйному диску, що матиме й транскрипцiю цього запису – ii зроблять о двадцять третiй сорок п’ять. Я так розлютився, що мало не стукнув його – до всирачки мене налякав. Однак злiсть уже вщухла. Вiн дав менi побути у своiй шкурi, i на кiлька секунд я дуже гарно вiдчув, як воно – жити й постiйно труситися вiд жаху. Вiн схожий на Гарi Купера, та коли пробиваешся крiзь поверхню, розумiеш, що то доволi розумний чоловiк, до того ж волелюбний сучий син. Видно: коли схоче, то знайде, як вставити палицю в колеса. Сiм’i та родичiв зовсiм не мае, тож сильно його не притиснеш. Якщо вiрити Деннiнгеровi, е кiлька добровольцiв, якi радо переконають Принца в тому, що спiвпраця – рiч гарна, i до такого справдi може дiйти, однак iще одне зауваження: гадаю, добровольцiв може знадобитися дещо бiльше, нiж гадае Деннiнгер. Набагато бiльше. Для протоколу скажу, що я проти подiбних заходiв, як i ранiше. Моя мати казала, що мухи ловляться краще на мед, нiж на оцет, i, мабуть, я й досi в це вiрю. Знову ж таки для протоколу: дослiди й дотепер не виявили в нього ознак вiрусу. От i думайте.

Вiн знову зупинився, змагаючись зi сном. За останнi сiмдесят двi години чоловiк спав лише чотири.

– Облiк станом на останнi двадцять чотири години, – заговорив вiн формальним тоном i взяв зi столу стос звiтiв. – Генрi Кармайкл помер, поки я розмовляв iз Принцом. Коп Джозеф Роберт Брентвуд помер пiвгодини тому. Доктор Дi не зазначить цього у своему звiтi, однак ця смерть його аж нiяк не ощасливила. Органiзм Брентвуда несподiвано позитивно зреагував на вакцину… Як ii? – вiн погортав папiрцi. – Ось. Тип 63-А-3. Хочете – зазирнiть до пiдфайла. Жар у Брентвуда

Сторінка 55

пав, зменшилися характернi набряки лiмфатичних вузлiв на шиi, вiн сказав, що зголоднiв. З’iв одне яйце-пашот i скибку тоста без масла. Говорив осмислено, цiкавився, де перебувае i так далi, i тому подiбне, i шуба-дуба, тра-ля-ля. А потiм, близько двадцятоi нуль-нуль, жар повернувся – вогнем спалахнув. Брентвуд почав марити. Порвав ременi на лiжку й узявся тинятися кiмнатою, наче п’яний: горлав, кашляв, пускав шмарклi й таке iнше. А тодi спiткнувся, упав i помер. Ба-бах. Наша команда вважае, що його прикiнчила вакцина. На деякий час йому вiд неi полегшало, та перш нiж вона його добила, хвороба почала повертатися. Отже, знову до формул.

Дейтц зробив паузу.

– Найгiрше я зберiг наостанок. Уже можна розсекретити Принцесу й називати ii просто Євою Ходжес. Європеiдна зовнiшнiсть, дiвчинка, чотири роки. Сьогоднi пiсля обiду ii карета й конi перетворилися на гарбуз та мишей. На вигляд вона здавалася цiлком здоровою. Жодного разу й носом не шморгнула. Та заразу однаково пiдхопила. Пiсля ланчу вимiрювання показали спад, а потiм зростання кров’яного тиску – поки що це единий бодай трохи ефективний дiагностичний прийом Деннiнгера. Перед вечерею вiн показав менi макрознiмки ii мокротиння. Якщо ви на дiетi, можете повiрити на слово: знiмки мокротиння вбережуть вас вiд переiдання. Свiтлини кишiли тими мiкробами, схожими на колеса вiд воза, та вiн сказав, що то не мiкроби, а iнкубатори. Не розумiю, як таке може бути: Деннiнгер знае, де вони, як виглядають, а зупинити iх неспроможний. Вiн закидав мене всiлякими термiнами, та не думаю, що сам iх розумiе.

Вiн пiдкурив цигарку.

– То де ми сьогоднi? У нас е хвороба з кiлькома добре вираженими стадiями… однак дехто може одну проскочити. Дехто може вiдкотитися на стадiю назад. А дехто може зробити те i те. Дехто може перебувати на однiй стадii доволi довго, а хтось може промчати всiма етапами, як на ракетних санях. Один iз наших «чистих» пiддослiдних уже не чистий. Інший – це тридцятирiчний селюк, який здаеться цiлком здоровим. Деннiнгер поставив на ньому тридцять мiльйонiв дослiдiв i зумiв визначити чотири аномалii: виявляеться, у Редмана сила-силенна родимок. Його кров’яний тиск дещо завищений, однак не настiльки, щоб зараз його лiкувати. Пiд час стресу в нього починае сiпатися лiва нижня повiка. І Деннiнгер каже, що йому сниться дуже багато снiв, непересiчний показник – майже всю нiч та щоночi. Вони довiдалися про це з електроенцефалограми, яку провели ще до того, як вiн почав бунтувати. Ото й усе. Менi це нi про що не говорить, i докторовi Деннiнгеру також – як i людям, якi перевiряють роботу доктора Дементо.[69 - Беррет Юджин «Баррi» Генсен (1941 р. н.) – американський радiодiджей та колекцiонер музичних записiв, бiльше вiдомий як доктор Дементо. Спецiалiзуеться на всiляких дивацтвах зi свiту музики. Псевдонiм «Дементо» натякае на божевiлля (dement – англ. «зводити з розуму»).]

– Менi лячно, Старкi. Менi лячно, бо там, у зовнiшньому свiтi, нiхто не поставить правильний дiагноз – хiба що знайдеться якийсь дуже розумний лiкар з усiма даними на руках. Усi будуть бачити лише застуду. Господи, до лiкарiв уже нiхто не звертаеться, доки не схопить пневмонiю, не намацае пiдозрiлу грудку в цицьцi чи не нагуляе сверблячку в промежинi. Та й на прийом спробуй пробийся. Тож вони сидiтимуть по домiвках, питимуть багато рiдини, валятимуться в лiжках i помиратимуть. І перш нiж сконати, заразять усiх, хто побувае з ними в одному примiщеннi. Усi ми чекаемо, коли Принц… здаеться, я вже примудрився назвати його справжне iм’я, та наразi менi зовсiм похуй… Усi чекаемо, коли й Принц зляже – сьогоднi, завтра або ж пiслязавтра, не пiзнiше. І поки що жоден iз тих, хто захворiв на цю заразу, не одужав. Як на мене, тi сучi дiти в Калiфорнii зробили свою роботу аж надто добре. Дейтц, Атланта, ПС-2, кiнець звiту.

Вiн вимкнув диктофон i довго дивився на нього. А тодi пiдкурив iще одну цигарку.




Роздiл 15


Було за двi хвилини до пiвночi.

Петтi Грiр – дiвчина, яка намагалася вимiряти тиск у Стю, коли вiн почав свою акцiю протесту, – сидiла в кiмнатi для медсестер, гортала свiжий випуск «Макколл» i чекала, коли вже треба буде йти дивитися, як там мiстер Саллiван i мiстер Гепскомб. Геп не спатиме й дивитиметься шоу Джоннi Карсона, тому клопоту не завдасть. Вiн любив жартувати, як, певне, важко щипати ii сiдницi крiзь бiлий комбiнезон. Мiстер Гепскомб наляканий, проте охоче спiвпрацюе. Не те що той капосний Стю Редман – дивиться й мовчить, як сич. Мiстер Гепскомб – лапуня. На ii думку, пацiенти дiляться на двi категорii – лапунь i паскудникiв. Петтi не провела анi дня в лiкарняному лiжку вiдтодi, як у сiм рокiв зламала ногу, коли каталася на роликових ковзанах, i паскудникiв геть не терпiла. Або ви справдi серйозно хворiете й поводитесь як лапуня, або виявляетеся паскудником-iпохондриком, який лише ускладнюе життя бiдолашнiй медсестричцi.

Мiстер Саллiван уже буде спати й бурчатиме. Та вона не винна в тому, що його треба будити, i Петтi сподiвалася, що мiстер Саллiван поставит

Сторінка 56

ся до цього з розумiнням. Вiн мав би дякувати, що його доглядають найкращi лiкарi й за все платить держава. Тож якщо вiн знову прокинеться паскудником, вона йому так i скаже.

Годинна стрiлка добiгла до дванадцятоi – час iти.

Вона вийшла з кiмнати для медсестер i рушила коридором до бiлоi кiмнати, де ii спершу окроплять, а тодi допоможуть одягти комбiнезон. На пiвдорозi в неi залоскотало в носi. Вона дiстала з кишенi носовичок i тихенько чхнула. Тричi. А тодi сховала хустинку назад.

Вона була повнiстю зосереджена на боротьбi з паскудниками, тож не надала цьому жодного значення. Певне, пилом надихалась. У кiмнатi для медсестер висiла табличка, де великими лiтерами було написано: «ОДРАЗУ ЗВІТУЙТЕ КЕРІВНИЦТВУ НАВІТЬ ПРО НАЙНЕЗНАЧНІШІ ЗАСТУДНІ СИМПТОМИ». Та дiвчина про це й не згадала. Усi боялися, що зараза, з якою приiхали тi люди з Техасу, вирветься з iзоляторiв, однак вона чудово знала, що крiзь матерiал комбiнезона не може проникнути жодна iнфекцiя.

Та хай там як, а поки Петтi йшла до бiлоi кiмнати, вона встигла заразити санiтара, лiкаря, який саме збирався додому, i ще одну медсестру, яка робила опiвнiчний обхiд.

Почалася нова доба.




Роздiл 16


День по тому, 23 червня, в iншiй частинi краiни трасою 180 мчав кремезний бiлий «коннi». Вiн летiв на швидкостi дев’яносто, а то й сто миль за годину. На сонцi по-царськи вигравала бiла фарба, хромоване оздоблення бризкало сонячними зайчиками. Опернi вiконця[70 - Opera window – бокове задне вiконце невеликого розмiру, вмонтоване в широку задню стiнку кузова. Слугувало для покращення оглядовостi. Остаточно вийшло з моди в серединi 1980-х рр., коли автомобiлi стали набагато компактнiшими.] також вiдстрiлювалися свiтлом, наче оскаженiлi гелiографи.

Бац iз Ллойдом убили власника «коннi» трохи на схiд вiд Хачити й вiдтодi рухалися плутаним i доволi безглуздим маршрутом. Там, де закiнчувалася траса 80, стояла застава 81-i, i Бац iз Ллойдом занервувалися. За останнi шiсть днiв, включно з власником «континенталя»,[71 - «Lincoln Continental» – легковик класу «люкс». На сьогоднi модель мае 9 модифiкацiй – першу випустили в 1939 р., останню – у 2002-му.] його дружиною та iхньою доцею-пiдлабузницею, вони вколошкали шiстьох людей. Та сiпатися чоловiки почали не через шiстьох мерцiв. Причиною були наркотики та зброя. П’ять грамiв гашишу, бляшана табакерка з бозна-якою кiлькiстю кокаiну, шiстнадцять фунтiв марихуани. А ще два пiстолети 38-го калiбру, три 45-го, 357-й магнум (Бац називав його Бацалом), шiсть дробовикiв (два з них – помповi обрiзи), один пiстолет-кулемет шмайсер. Убивства iх не обходили, та мiзкiв у них вистачало, аби зрозумiти, у яку халепу можна встряти, якщо потрапити до рук полiцii штату Аризона на краденiй автiвцi, нашпигованiй наркотою та пукавками. Бiльше того, тепер вони були ще й федеральними втiкачами. Стали ними, коли перетнули кордон Невади.

Федеральнi втiкачi. Ллойдовi Генрейду подобалося це словосполучення. Справжнi монстри злочинного свiту. Ось тобi, брудний пацюче! Покуштуй сендвiча зi свинцем, ти, сраний копе.

Тож у Демiнгу вони повернули на пiвнiч i зараз були на трасi 180. Проiхали Герлi, Бейард i дещо бiльше мiстечко Сiлвер-Сiтi, у якому Ллойд купив пакет бургерiв та вiсiм молочних коктейлiв (Господи, якого бiса вiн купив аж вiсiм стаканiв тоi бодяги? Скоро вони сцятимуть самим шоколадом), нагородивши офiцiантку такою безглуздою та дурною усмiшкою, що iй зробилося не по собi й не вiдпускало кiлька годин. «Думаю, тому чоловiковi байдуже – глянути на людину чи зарiзати ii», – сказала вона босовi пiсля обiду.

Проiхали Сiлвер-Сiтi й гнали Клiффом, коли дорога знову почала завертати на захiд, а в тому напрямку вони iхати не збиралися. Бац iз Ллойдом вискочили з Бакгорна й потрапили в покинуту Богом мiсцину: асфальтоване шосе у двi смуги обрамлювали пiски й заростi полину, i до самого горизонту виднiлися одноманiтнi узвишшя та плоскогiр’я – одне й те саме, те саме, те саме… Хотiлося плюнути на все й повернути назад.

– У нас пальне закiнчуеться, – сказав Бац.

– От не летiв би, блядь, був би порядок, – огризнувся Ллойд.

Вiн сьорбнув молочного коктейлю (то був уже третiй стакан), i напiй мало не полiз назад. Ллойд опустив вiкно й викинув усе те лайно, включно з трьома iншими стаканами, яких вони й не торкалися.

– Гоп! Гоп! – крикнув Бац.

Вiн почав гратися з педаллю газу. «Коннi» гойднувся вперед, сiпнувся назад, гойднувся вперед.

– Гнуздай цю кобилу, ковбою! – загорлав Ллойд.

– Гоп! Гоп!

– Хочеш курнути?

– Як маю, то курю, – сказав Бац. – Гоп! Гоп!

На килимку мiж нiг Ллойда лежав зелений пакет для смiття марки «Гефтi». У ньому було шiстнадцять фунтiв марихуани. Ллойд засунув до нього руку, зачерпнув жменю й почав скручувати велетенський косяк.

– Гоп! Гоп!

«Коннi» завиляв по дорозi, раз по раз перетинаючи роздiлову смугу.

– Ну що за херня! Досить! – крикнув Ллойд. – Воно вже по всьому салону!

– Та там цiла торба… гоп!

– Чуваче, облиш, нам же треба його штовхнути. Або напари

Сторінка 57

о комусь, або трохи згодом нас знайдуть у чиемусь багажнику.

– Окей, друзяко.

Бац повiв машину нормально, однак спохмурнiв.

– Це була твоя iдея. Твоя, блядь, iдея.

– Я гадав, що то гарна iдея.

– Ага, та я не думав, що доведеться пiльгучити через усю йобану Аризону. І коли так до Нью-Йорка допремося?

– Ми хвоста позбуваемося, – сказав Ллойд.

У його уявi постала картина з полiцейським гаражем: ворота розчахуються, i в нiч вискакують сотнi вiнтажних коповозок. Трiщать рацii, по цегляних стiнах ковзають кольоровi вогнi. Виходь, Канарсi, ми знаемо, що ти там.

– Щасти, блядь, – пробурчав насуплений Бац. – Виходить просто зашибись. Знаеш, що в нас iще е? Крiм пушок i наркоти? У нас шiстнадцять баксiв i три сотнi йобаних кредиток, та ними сцикотно користатися. Ну що за хуйня? Готiвки не вистачить навiть на те, щоб заправити цю свиню.

– Бог поможе, – сказав Ллойд. Вiн заклеiв слиною косяк i пiдкурив його вiд запальнички «континенталя». – Охуенно.

– Нащо ти його куриш, якщо ми збираемося все спихнути? – не вгавав Бац: думка про Бога-помагайла його не дуже заспокоiла.

– Кiлька разiв не досиплемо. Ну ж бо, Бац. Курни.

Бац завжди ламався на таких пропозицiях. Вiн зареготав i взяв косяк. Мiж ними, спершись на грубий приклад, стояв шмайсер iз повною обоймою. «Коннi» мчав собi далi. Стрiлка iндикатора пального спустилася до позначки «8».


* * *

Бац i Ллойд познайомилися за рiк до того, коли вiдбували покарання на фермi в Невадi, у Браунсвiлльському в’язничному таборi послабленого режиму. Браунсвiлль – це дев’яносто акрiв зрошуваних сiльськогосподарських угiдь та в’язничний комплекс iз квонсетських ангарiв,[72 - Напiвцилiндричнi збiрнi ангари з листового залiза, якi використовують як казарми чи господарськi будiвлi.] розташованих миль за шiстдесят на пiвнiч вiд Тонопи та за вiсiмдесят миль на пiвнiчний схiд вiд Геббза. Навiть короткостровий термiн там видавався пеклом. Попри те, що Браунсвiлльський табiр мав бути фермою, там майже нiчого не росло. Щойно морква iз салатом куштували палючих сонячних променiв, вони слабко пихкали й розсипалися. Проростали самi бур’яни та бобовi, i законодавчi органи штату фанатично чiплялися за теорiю, що колись там можна буде вирощувати сою. Найкраще, що можна було сказати про iснування Браунсвiлля, – це те, що пустеля не квапилася захоплювати новi територii. Директор в’язницi (йому подобалося, коли його кликали «босом») пишався тим, що вiн битий жак, i наймав тiльки тих, у кому бачив таких самих бувалих перцiв. Вiн полюбляв розказувати новоприбулим, що Браунсвiлль мае послаблений режим, бо, коли доходить до втечi, виявляеться, що воно як у тiй пiснi – нiкуди не дiнешся, малюче, нiде не сховаешся. Дехто однаково пробував, та бiльшiсть смiливцiв за два-три днi приводили назад: утiкачi поверталися обгорiлими, напiвслiпими вiд сонця i за ковток води були ладнi продати босовi свою зiщулену до родзинки душу. При цьому деякi з них дурнувато хихотiли, а один молодик, який протинявся в пустелi три днi, стверджував, що за кiлька миль на пiвдень вiд Геббза бачив замок, оточений ровом iз водою. Вiн розказував, що рiв охороняли тролi на кремезних чорних конях. За кiлька мiсяцiв до Браунсвiлля завiтав мандрiвний проповiдник iз Колорадо, i пiсля його спектаклю молодик усiею душею увiрував у Господа.

Ендрю «Баца» Фрiмена запроторили туди за звичайну бiйку. Його випустили у квiтнi 1989 року. Їхнi з Ллойдом Генрейдом лiжка стояли поруч, i якось Бац сказав сусiдовi, що коли той хотiв зiрвати джекпот, у Вегасi готувалася одна жирна оборудка. Ллойд зацiкавився.

Ллойда випустили 1 червня. Його злочином була спроба згвалтування в Рiно. Дама була стриптизеркою. Вона поверталася додому та забризкала нападника сльозогiнним газом. Ллойдовi пощастило – йому дали вiд двох до чотирьох, трохи списали за службу в армii, ще трохи – за гарну поведiнку. У Браунсвiллi було заспекотно, щоб викаблучуватися.

Вiн сiв на автобус до Лас-Вегаса, i Бац зустрiв його на автовокзалi та пояснив увесь розклад. Вiн знав одного мужика – найкраще йому пiдходила характеристика «одноразовий бiзнес-партнер», i в певних колах вiн був вiдомий як Розкiшний Джордж. Вiн виконував певнi замовлення для групи людей iз переважно iталiйськими та сицилiйськими прiзвищами. Джордж був суто пiдмогою. В основному цi макаронники використовували його як кур’ера. Інколи вiн дещо вiдвозив iз Вегаса до Лос-Анджелеса, а бувало й навпаки – привозив. Переважно дрiбну наркоту, «закуски» для поважних клiентiв. Інодi й зброю. Зброю вiн завжди тiльки привозив. На думку Баца (а його думки рiдко набували обрисiв, чiткiших за те, що в кiно називають «розфокусом»), тi сицилiйцi iнколи продавали пукавки незалежним злодiям. Бац сказав Ллойдовi, що Розкiшний Джордж не проти повiдомити iм час i мiсце прибуття наступноi партii того добра. Джордж просив двадцять п’ять вiдсоткiв вiд улову. Тож Бац iз Ллойдом мали вломитися до Джорджа, зв’язати його, вставити кляп, забрати товар i, певне, довершити справу кiлькома стусанами. Джордж

Сторінка 58

опереджав, що виглядати все мае як годиться – не варто жартувати з тими сицилiйцями.

– Ну, звучить непогано, – сказав Ллойд.

Наступного дня Бац та Ллойд зустрiлися з Розкiшним Джорджем. Вiн був сумирним шестифутовим велетом iз маленькою голiвкою, незграбно посадженою просто на пологi плечиська. Джордж мав густе бiляве волосся, що робило його дещо схожим на вiдомого рестлера.[73 - Джордж Реймонд Вагнер (1915–1963) – американський рестлер, вiдомий пiд псевдонiмом Розкiшний Джордж. Був найбiльшою зiркою Першого золотого перiоду професiйного рестлiнгу 1940 – 1950-х рр.]

Ллойд засумнiвався, однак Бац його знову переконав: вiн був мастаком у цiй справi. Джордж сказав iм приходити до нього наступноi п’ятницi, близько шостоi вечора.

– Заради Бога, вдягнiть маски, – сказав вiн. – І розбийте менi носа та поставте фiнгал пiд оком. Господи, нащо я це затiяв?

Настала Та Сама Нiч. Бац iз Ллойдом пiд’iхали автобусом до рогу вулицi, на якiй жив Джордж, i одягли лижнi маски, щойно ступили на дорiжку до його дому. Дверi були зачиненi, та Джордж виконав обiцянку – замкнув iх так собi. Унизу була гральна кiмната, i хазяiн був там, бiля смiттевого пакета, нашпигованого шмаллю. Стiл для пiнг-понгу мало не трiщав вiд зброi. Джордж був переляканий.

– Господи, о Господи Боже, нащо я це затiяв? – белькотiв вiн, поки Ллойд зв’язував йому ноги мотузкою для бiлизни, а Бац тим часом скручував руки скотчем, армованим скловолокном.

Як вони й домовлялися, Ллойд врiзав Джоржевi в нiс, а Бац зацiдив йому в око. Потекла юшка, пiд оком почав набрякати синець.

– Чорт! – скрикнув Джордж. – А не можна було легше?

– Ти ж сам казав, що все мае виглядати як годиться, – зауважив Ллойд.

Бац залiпив Джорджевi рот. Вони заходилися збирати здобич. Раптом Бац зупинився.

– Знаеш що, друзяко?

– А що, маю щось знати? – озвався Ллойд i нервово захихотiв.

– От менi цiкаво, чи вмiе наш кореш Джордж берегти таемницi.

Ранiше Ллойд про це навiть не замислювався. Вiн подивився на Розкiшного Джорджа. Минула одна напружена хвилина. Зненацька очi в Джорджа вибалушилися: вiн усе зрозумiв.

– Звiсно. Вiн же й свою сраку заклав, – врештi промимрив Ллойд.

Та говорив вiн так само непевно, як i почувався. Деякi зерна завжди проростають.

Бац посмiхнувся.

– Ой, та вiн може просто сказати щось типу «Гей, хлопцi. Зустрiв нещодавно старого друзяку та його корефана. Трохи позависали, потрiщали, хильнули пивка, i знаете, що було далi? Тi сучi дiти вломилися до мене й обчистили. Сподiваюся, вiд вас вони не втечуть. Зараз розкажу, як вони виглядають».

Джордж затрусив головою. Вiд жаху очi в нього перетворилися на двi лiтери «О».

На ту мить зброя була вже в цупкому мiшку для брудноi бiлизни, який вони знайшли у ваннiй на нижньому поверсi. Ллойд нервово зважив мiшок у руках i спитав:

– То що, по-твоему, нам робити?

– Старий, його треба прибацнути, – сумно промовив Бац. – Це единий вихiд.

– Гадаю, зробити це буде збiса важко, та вiн сам нас пiдбив на це дiло.

– Так, старий, важко. А життя яке?

– Ага, – зiтхнув Ллойд, i вони рушили до Джорджа.

– Мпф, – почав Джордж, несамовито метляючи головою. – М-м-м-мнх! М-м-м-мпх!

– Так, я знаю, – заспокоював його Бац. – Лайно, правда? Джордже, менi шкода, без пизди. Нiчого особистого, розумiеш? Пам’ятай це. Ллойде, потримай його за голову.

Та легше було сказати, анiж зробити. Розкiшний Джордж хвицав головою, як навiжений. Вiн сидiв у кутку гральноi кiмнати й постiйно бився скронею об ii шлакобетоннi стiни. Здавалося, вiн цього й не помiчав.

– Тримай його, – спокiйно повторив Бац i вiдiрвав шматок скотчу.

Урештi Ллойд зловив його за волосся й утримав рiвно настiльки, щоб Бац устиг прилiпити стрiчку на нiс Джорджа, таким чином заклеiвши всi його дихальнi шляхи. Джордж ошалiв. Вiн вивалився з кутка, упав на живiт i почав дригатися на пiдлозi – так, наче хотiв ii згвалтувати. З-пiд стрiчок чулося приглушене гудiння, i Ллойд здогадався, що то крики. Бiдолашний мужик. Перш нiж остаточно затихнути, Джордж борсався майже п’ять хвилин. Хвицався, звивався та стукав. Обличчя в нього стало червоним, як стiна староi батькiвськоi комори. Наостанок Розкiшний Джордж пiдняв зв’язанi ноги на вiсiм-десять дюймiв i торохнув ними об землю. Ллойдовi це нагадало щось бачене в мультфiльмi про Багза Баннi. Вiн гигикнув, i стало трохи веселiше – сама Джорджева вистава була доволi моторошною.

Бац присiв поряд iз ним i помацав пульс.

– Ну?

– Друзяко, тут цокае лише годинник, – сказав Бац. – До речi, годинник… – Вiн пiдняв м’ясисту Джорджеву руку й глипнув на зап’ясток. – Не, звичайний «Таймекс». Аби ж бодай «Касiо» чи щось таке…

Вiн впустив руку небiжчика.

Ключi вiд автiвки були в Джорджа в переднiй кишенi штанiв. У шафi на першому поверсi Ллойд iз Бацом знайшли слоiк вiд арахiсового масла «Скiппi», наполовину наповнений монетками, i його також прихопили. Дрiб’язком там було двадцять шiсть доларiв i шiстдесят центiв.

Джоржевою автiвкою виявився старий скрипучий «мустанг»

Сторінка 59

iз чотириступеневою коробкою передач, кепськими амортизаторами й шинами такими ж лисими, як i Теллi Савалас.[74 - Арiстотелiс «Теллi» Савалас (1922–1994) – американський актор, найвiдомiшою роллю якого е детектив Кожак з однойменного телесерiалу, який показували в 1970-х рр. Прихильники горор-фiльмiв знають його за фiльмом «Поiзд жаху».] Вони виiхали з Вегаса трасою 93 й попрямували на пiвденний схiд, до Аризони. До дванадцятоi години наступного дня (це було позавчора) оминули Фiнiкс об’iзними дорогами. Учора близько дев’ятоi Бац iз Ллойдом зупинилися за двi милi вiд Шелдона та зайшли до староi запилюженоi крамницi з усякою всячиною на аризонськiй трасi 75. Вони обчистили крамницю й прибацнули власника – лiтнього джентльмена зi вставними зубами з поштового каталогу. Вони забагатiли на шiстдесят три долари й розжилися пiкапом старого чувачели.

Цього ранку в пiкапа пробилося два колеса. Одночасно. Вони з пiвгодини роздивлялися дорогу, передаючи з рук у руки мiцний косяк, та не знайшли анi цвяха. Нарештi Бац сказав, що то, певне, збiг такий. Ллойд вiдповiв, що так, Бог свiдок, вiн чув i про химернiшi речi. А тодi, наче iхнi молитви почули, з’явився «коннi». Трохи ранiше, самi того не знаючи, вони перетнули штатний кордон мiж Аризоною i Нью-Мексико, таким чином перетворившись на поживу для ФБР.

Водiй «коннi» загальмував i висунувся з вiкна.

– Потрiбна допомога? – поцiкавився вiн.

– Атож, – сказав Бац.

І одразу ж прибацнув його. Поцiлив просто мiж очi 357-м магнумом. Мабуть, бiдолашний лох навiть не зрозумiв, що його вколошкало.


* * *

– А зверни-но тут, – сказав Ллойд, показавши пальцем на перехрестя.

Вiн обкурився й кайфував.

– Без питань, – весело озвався Бац.

Вiн збавив швидкiсть iз вiсiмдесяти до шiстдесяти, а тодi, котячись за iнерцiею, узяв лiворуч (правi колеса мало не проiхалися повiтрям), i пiд ними зашурхотiв новий вiдрiзок дороги. Траса 78, напрямок – захiд. Тож, не усвiдомлюючи, що вони вже встигли полишити Аризону, Ллойд iз Бацом повернулися до неi, а разом i до територii, яку газети прозвали «Триштатним побоiщем».

Десь за годину по тому праворуч майнув знак «Бьоррак 6».

– Борлак? – зачмелено промимрив Ллойд.

– Бьоррак, – сказав Бац i взявся крутити кермо туди-сюди – автiвка почала виписувати на дорозi широкi грацiйнi зигзаги. – Гоп! Гоп!

– Не хочеш там зупинитися? Чуваче, я зголоднiв.

– Ти зажди голодний.

– Іди на хуй. Як курну, мене завжди пробивае на хавку.

– Можеш поласувати моiм дев’ятидюймовим дулiвером! Гоп! Гоп!

– Бац, я серйозно. Зупинiмося десь.

– Окей. Та й готiвки тре’ намутити. Вiд йобаного хвоста точно вiдiрвалися. На деякий час. Треба добути грошенят i тарабанити на пiвнiч. Ця клята пустеля менi вже нафiг обридла.

– Окей, – сказав Ллойд.

Чи то трава так подiяла, чи що, але зненацька його вхопила люта параноя – ще гiрша, нiж на заставi. Бац був правий. Зупиняться за цим Бьорраком i затаряться, як тодi бiля Шелдона. Ухоплять трохи грошенят, вiзьмуть мап iз вiдмiченими заправками, махнуть цього сраного «коннi» на щось непримiтне, зiллються з пейзажем та попрямують другорядними дорогами на пiвнiчний схiд. І нарештi з’iбуть з Аризони.

– Скажу чесно, мужик, – заговорив Бац. – Раптом я щось так рознервувався, наче до уролога iдемо.

– Чудово тебе розумiю, любчику, – серйозно сказав Ллойд.

Знiчев’я iм це здалося збiса смiшним, i вони розреготалися.

Бьоррак був крихiтним мiстечком. Вони кулею промчали крiзь нього, а на виiздi була заправка з кафе й крамницею пiд одним дахом. На грунтовому паркiнгу стояли старий «форд-унiверсал» та запилюжений «олдс» iз причепом для перевезення коней. Пiд пильним наглядом шкапи «коннi» зарулив на стоянку.

– Ото воно, – сказав Ллойд.

Бац погодився. Вiн потягнувся до заднього сидiння по магнум i перевiрив обойму.

– Готовий?

– А то, – сказав Ллойд i взяв шмайсер.

Розпеченим паркiнгом вони рушили до будiвлi. Полiцiя знала, хто вони, уже чотири днi: Ллойд iз Бацом лишили вiдбитки пальцiв по всьому дому Розкiшного Джорджа та в крамницi, у якiй прибацали старого з виписаними поштою зубними протезами. Пiкап старого знайшли за п’ятдесят футiв вiд тiл трьох людей, якi iхали на «континенталi», тож очевидним було припустити, що чоловiки, якi вбили Розкiшного Джорджа та власника крамницi, позбавили життя й цих трьох. Якби замiсть касетного програвача Бац iз Ллойдом слухали в дорозi радiо, то довiдалися б, що полiцiя Аризони та Нью-Мексико об’еднали сили для наймасштабнiшого розшуку за останнi сорок рокiв, i все для того, щоб знайти двох дрiбних злодюжок, яким було не пiд силу второпати, що такого вони накоiли, аби спричинити цю метушню.

Заправка працювала за принципом самообслуговування – колонки вмикав касир. Тож вони пiднялися сходами й зайшли всередину. Уздовж трьох проходiв вишикувалися ряди всiляких консервiв. Бiля прилавку чоловiк у ковбойському одязi розраховувався за пачку цигарок та пiвдюжини «Слiм Джимiв».[75 - «Slim Jim» – популярна американська марка сушених ковбасок, щ

Сторінка 60

продаються як закуски до пива тощо. Випускають понад 20 рiзновидiв.] У середньому проходi, у самому центрi примiщення, стомлена жiнка з жорстким чорним волоссям намагалася вибрати мiж двома брендами соусу для спагетi. Стояв запах застарiлоi локрицi, сонця, тютюну та старостi. Власником заправки був чоловiк iз ластовинням, одягнений у сiру сорочку. На головi в нього сидiла бiла бейсболка з червоною нашивкою «ШЕЛЛ». Ляснули, зачинившись, дверi з протимоскiтною сiткою – касир глипнув на звук, i очi в нього повилазили з орбiт.

Ллойд приставив до плеча приклад шмайсера й випустив у стелю коротку чергу. Двi лампочки розiрвалися, наче бомби. Чоловiк у ковбойському вбраннi почав розвертатися.

– Не рухайтесь, i нiхто не постраждае! – крикнув Ллойд.

Бац одразу ж зробив його брехуном, продiрявивши кулею жiнку, яка саме роздивлялася ковбасу. Вона вилетiла з черевикiв.

– Мамо рiдна! Бац! – загорлав Ллойд. – Не обов’язково було…

– Прибацнув ii, старий! – заверещав Бац. – Бiльше не дивитиметься Джеррi Фолвелла! Гоп! Гоп!

Чоловiк у ковбойському вбраннi продовжував обертатись. У лiвицi вiн тримав цигарки. Яскраве свiтло, що било крiзь вiтрину та протимоскiтнi дверi, вигравало на темних лiнзах його окулярiв. За поясом у нього був револьвер 45-го калiбру, i поки Ллойд iз Бацом роздивлялися мертву жiнку, вiн повiльно дiстав його. Мужик прицiлився, вистрiлив, i зненацька лiва сторона Бацового обличчя зникла в бризках кровi, плотi й зубiв.

– Попав! – закричав Бац.

Вiн випустив магнум i, махаючи руками, заточився назад. Мимохiдь вiн змахнув на потрiскану дерев’яну пiдлогу картоплянi чiпси, тако-чiпси та «Чiз дудлз».

– Ллойде, попав у мене! Стережись! Попав! Попав!

Вiн врiзався в протимоскiтнi дверi, вони грюкнули, розчахнувшись, i Бац гепнув задом на ганок, по дорозi вирвавши зi старих дверей одну завiсу.

Очманiлий Ллойд почав стрiляти радше iнстинктивно, нiж для самозахисту. Примiщення виповнилося ревiнням шмайсера. Полетiли бляшанки. Лускали пляшки, розбризкуючи кетчуп, маринованi огiрки та оливки. Дзенькнули дверцята холодильника «Пепсi», засипавши напоi склом. Пляшки «Доктора Пеппера», «Джолта» й «Оранж крашу» вибухали, наче глинянi мiшенi. Усе залило пiною. Чоловiк у ковбойському вбраннi – спокiйний та зiбраний – знову натиснув на курок. Ллойд скорiше вiдчув, анiж почув, як поряд, черконувши його волоссям, пролетiла куля. Вiн вильнув шмайсером справа налiво, перекресливши все примiщення.

Касир у бейсболцi «ШЕЛЛ» пiрнув пiд прилавок так раптово, наче пiд ним вiдчинився люк. Розлетiвся на шматки автомат iз продажу кулькових гумок. Усюди розкотилися червонi, блакитнi та зеленi жуйки. На прилавку вибухали склянi пляшки. В однiй iз них були маринованi яйця, у другiй – маринованi свинячi ратицi. У ту ж мить кiмната сповнилася рiзким запахом оцту.

Кулi шмайсера пробили три дiри в сорочцi ковбоя, i бiльшiсть його нутрощiв вилетiла через спину, заляпавши Спадза Маккензi.[76 - Spuds MacKenzie – персонаж-маскот пива «Бад лайт». Зображуваний у виглядi бультер’ера. Цiкаво, що насправдi для фото цього брутального самця, який завжди був в оточеннi випивки й дiвчат, використовували самицю.] Ковбой упав, досi стискаючи в однiй руцi револьвер, а в другiй – пачку «Лакiз».

Мало не обiсравшись вiд страху, Ллойд продовжував стрiляти. Пiстолет-кулемет почав припiкати руки. Коробка з порожнiми пляшками вiд газованок дзенькнула й перекинулася. Зображена на календарi дiвчина в обтислих шортиках отримала кулю в чарiвне персикове стегно. З гуркотом перекинулася розкладка з пейпербеками без обкладинок. А тодi шмайсеровi набоi скiнчилися, i зависла оглушлива тиша. Запах пороху був важким та смердючим.

– Мамо рiдна, – сказав Ллойд.

Вiн боязко глянув на ковбоя. Скидалося на те, що ковбой не завдасть iм клопоту нi в ближчому, нi в далекому майбутньому. Хитаючись, до крамницi зайшов Бац.

– Попав у мене, Ллойде! – ревiв вiн на ходу.

Бац вiдштовхнув протимоскiтнi дверi з дороги, та з такою силою, що друга завiса не витримала, i дверi торохнулися на ганок.

– Попав у мене, Ллойде, стережися!

– Я пристрелив його, Бац, – спробував заспокоiти товариша Ллойд.

Та Бац його нiби й не почув. Вiн мав кепський вигляд. Праве око палало зловiсним сапфiром. Лiве витекло. Щока пiд ним зникла, i коли Бац говорив, з того боку виднiлося, як працюють його щелепи. Бiльшостi зубiв також не стало. Сорочка просяклася кров’ю. Простiше кажучи, Бац виглядав як ходяча руiна.

– Тупий пиздюк мене продiрявив! – горлав вiн. Бац нагнувся й пiдняв магнум. – Я тобi покажу, як по менi стрiляти, хуйло тупе!

Бац рушив до ковбоя – сiльська версiя доктора Сардонiкуса.[77 - Вочевидь, Кiнг мае на увазi персонажа фiльму «Мiстер Сардонiкус» («Mr. Sardonicus», 1961) – барона Сардонiкуса, обличчя якого спотворюе жахлива гримаса, подiбна до гротескноi усмiшки.] Вiн поставив одну ногу на дупу мужика, наче мисливець, який позуе для фото з ведмедем, чия шкура скоро прикрашатиме стiну його лiгва, i наготувався розрядити магнум у голову трупа

Сторінка 61

Ллойд дивився на цю сцену з вiдкритим ротом i намагався второпати, як так сталося. В однiй руцi в нього гойдався i димiв шмайсер.

У ту ж мить, як чортик iз табакерки, з-за прилавка вискочив чоловiк у бейсболцi «ШЕЛЛ». Його обличчя скрутилося вiд вiдчайдушноi зосередженостi; обома руками вiн стискав двоствольний дробовик.

– Га? – сказав Бац i повернувся якраз вчасно, щоб отримати заряд з обох стволiв. Вiн полетiв на пiдлогу – обличчя в нього геть зникло, та йому було вже байдуже.

Ллойд вирiшив, що саме час iти. До сраки тi грошi. Грошi е всюди. Було зрозумiло, що час драпати. Вiн крутнувся навколо своеi осi й вискочив iз крамницi, широко й незграбно вимахуючи ногами; його чоботи ледь торкалися долiвки.

Вiн уже майже спустився зi сходiв, коли на майданчик заправки залетiла автiвка полiцii штату Аризона. З пасажирського боку вигулькнув патрульний i дiстав пiстолет.

– Анi руш! Що там вiдбуваеться?

– Загинуло трое людей! – крикнув Ллойд. – Чортзна-що коiться! Той чувак вискочив через чорний хiд! Я вшиваюся нахрiн!

Вiн побiг до «коннi», ковзнув на водiйське сидiння та саме почав пригадувати, що ключi в Баца, коли закричав патрульний:

– Стiй! Стiй, а то стрiлятиму!

Ллойд послухався. Пiсля того, як вiн намилувався на радикальну хiрургiчну операцiю на Бацовому обличчi, йому не треба було багато часу, аби вирiшити, що вiн пас.

– Мамо рiдна, – жалюгiдно промимрив Ллойд, коли другий патрульний приставив до його тiменi здоровенний кавалерiйський пiстоль. Перший скував його наручниками.

– У задню частину патрульноi, Саннi Джиме.[78 - Sunny Jim – прiзвисько, яке походить вiд iмен двох не пов’язаних мiж собою маскотiв, якими рекламували вiвсянку та арахiсове масло. Уживане в тому ж значеннi, що й наше «синок» – може бути як зневажливим, так i привiтним.]

На ганок вийшов чоловiк у бейсболцi «ШЕЛЛ». Вiн i досi стискав дробовик.

– Вiн пристрелив Бiлла Марксона! – крикнув продавець високим, гейським голосочком. – Другий пристрелив мiсiс Сторм! Ото дiла! Я пристрелив другого! Сконав! Дохлiший за твою шкапу! Дайте й цього пристрелю, хлопцi, лиш одiйдiть!

– Батя, заспокойся, – сказав один iз патрульних. – Веселощi скiнчилися.

– На мiсцi його пристрелю! – горлав старий. – До труни вкладу!

А тодi вiн зiгнувся, наче англiйський дворецький, який кланяеться гостям, i наригав на своi черевики.

– Хлопцi, заберiть мене подалi вiд цього чувака, добре? – попросив Ллойд. – Здаеться, вiн самашедший.

– Ось тобi вiд нього передачка, Саннi Джиме, – сказав патрульний, який першим помiтив його.

Дуло пiстолета злетiло вище, зблиснуло на сонцi, а потiм торохнуло Ллойда Генрейда по головi, i прийшов вiн до тями аж увечерi у в’язничному лазаретi округу Апачi.




Роздiл 17


Старкi стояв перед монiтором № 2 та пильнував Френка Д. Брюса, техпрацiвника другого класу. Коли вiн востанне бачив Брюса, той лежав обличчям у тарiлцi з м’ясним супом вiд «Кемпбеллз». Нiчого не змiнилося, лише особу пiдтвердили. Ситуацiя в нормi: повна срака.[79 - Situation normal, all fucked up (SNAFU) – вiйськовий сленговий вислiв, який походить iз часiв Другоi свiтовоi вiйни. Це погляд звичайного солдата на суцiльний навколишнiй хаос та недолугiсть керiвництва. Тобто все, як завжди, дуже погано. Зараз використовуваний в основному для позначення невеликих проколiв.]

Склавши руки за спиною, Старкi замислено рушив до монiтора № 4, наче генерал «Блек Джек» Першинг,[80 - Джон Джозеф «Блек Джек» Першинг (1860–1948) – генерал американськоi армii, учасник американо-iспанськоi та Першоi свiтовоi воен. Прiзвисько «Блек Джек» («Чорний Джек») дiстав, коли взяв на себе командування 10-м кавалерiйським полком, який складався в основному з чорношкiрих солдатiв.] кумир його дитинства, який оглядае своi вiйська, – там ситуацiя змiнилася на краще. Труп доктора Еммануеля Езвiка й досi лежав на пiдлозi, однак центрифуга зупинилася. Минулого вечора о 19:40 центрифуга почала пускати цiвки диму. О 19:55 звукоприймачi в лабораторii Езвiка вловили звук, схожий на вганга-вганга-вганга, який згодом знизився до соковитiшого, багатшого й приемнiшого на слух ронк-ронк-ронк. О 21:07 центрифуга ронкнула востанне й поступово затихла. Чи не Ньютон сказав, що десь за найвiддаленiшими зiрками е абсолютно нерухоме тiло? Старкi подумалося, що Ньютон був правий у всьому, крiм вiдстанi. Зовсiм не треба летiти так далеко. Проект «Синь» перебував у цiлковитiй нерухомостi. Старкi дуже цьому радiв. Центрифуга лишалась останньою iлюзiею життя, i питанням, яке вiн попросив Стеффенса прогнати крiзь головний комп’ютерний процесор (Стеффенс тодi поглянув на нього так, наче Старкi здурiв, i цiлком можливо, що не помилився) було «Скiльки ще працюватиме центрифуга?». Вiдповiдь надiйшла за 6,6 секунд: ±3 РОКИ МОЖЛИВА НЕСПРАВНІСТЬ НАСТУПНІ ДВА ТИЖНІ. 009 % ДІЛЯНОК НЕСПРАВНОСТІ ПІДШИПНИКІВ 38 % ГОЛОВНИЙ ДВИГУН 16 % УСЕ ІНШЕ 54 %. Розумний комп’ютер. Пiсля того як спрацювалася центрифуга в лабораторii Езвiка, Старкi наказав Стеффенсу подати повторний запит. Комп’

Сторінка 62

тер звiрився з базою даних iнженерних систем i пiдтвердив, що пiдшипники центрифуги дiйсно спрацювалися.

«Пам’ятай про це, – подумав Старкi, коли за його спиною настирно загудiв комунiкатор. – Звук, з яким крутяться пiдшипники на останнiх стадiях спрацьованостi, – ронк-ронк-ронк».

Вiн пiдiйшов до комунiкатора й натиснув на кнопку, вимкнувши гудок.

– Так, Лене.

– Бiлле, у мене термiновий дзвiнок вiд однiеi з наших команд у мiстечку пiд назвою Сайп-Спрiнгс, штат Техас. Це майже чотириста миль вiд Арнетта. Кажуть, що iм треба з тобою поговорити – це рiшення керiвництва.

– Що там у них, Лене? – спокiйно запитав Старкi.

За останнi десять годин вiн проковтнув шiстнадцять «колiс» i загалом почувався добре. Жодного «ронку».

– Преса.

– О Господи, – тихо промовив вiн. – З’еднуй.

Почулося приглушене ревiння бiлого шуму, за яким жебонiв нерозбiрливий голос.

– Зажди хвилинку, – сказав Лен.

Поступово шум розвiявся.

– …«Лев», команда «Лев», як чути, базо «Синь»? Як чути? Один… два… три… чотири… це команда «Лев»…

– Чую вас, командо «Лев», – сказав Старкi. – Це Перша база «Синь».

– Проблема «Квiтник», кодуеться згiдно з «Каталогом надзвичайних ситуацiй», – проказав металевий голос. – Повторюю, «Квiтник».

– Я, блядь, знаю, що таке «Квiтник», – вiдповiв Старкi. – Оцiнка ситуацii?

Металевий голос iз Сайп-Спрiнгс говорив без упину майже п’ять хвилин. Сама ситуацiя була не такою важливою, думав Старкi, адже двома днями ранiше комп’ютер повiдомив йому, що таке (у тому чи тому виглядi чи подобi) може трапитися до кiнця червня з iмовiрнiстю 88 %. Деталi неважливi. Якщо е двi штанини та петлi для пояса, то це штани. Колiр – то дрiбницi.

Лiкар у Сайп-Спрiнгс висловив кiлька влучних здогадiв, двiйко репортерiв «Х’юстон Дейлi» пов’язали те, що вiдбувалося в Сайп-Спрiнгс, iз тим, що вже сталося в Арнеттi, Веронi, Коммер-Сiтi та мiстечку пiд назвою Поллiстон, штат Канзас. У тих населених пунктах справи так погiршилися, що туди надiслали вiйськових i мiста взяли пiд карантин. Комп’ютер склав перелiк iще двадцяти п’яти мiст у десяти штатах, де проявилася «Синь».

Ситуацiя в Сайп-Спрiнгс не була важливою, бо унiкальною ii не назвеш. Ну, можливо, шанс на унiкальнiсть мав Арнетт, однак його профукали. Важило те, що про «ситуацiю» збиралися надрукувати ще десь, а не тiльки на жовтеньких вiйськових папiрцях. Себто надрукують, якщо Старкi не втрутиться. Вiн iще не вирiшив, дiяти чи нi. Та коли металевий голос замовк, Старкi усвiдомив, що врештi-решт вибiр зроблено. Певно, жереб кинули ще двадцять рокiв тому.

Усе зводилося до того, що справдi важливе. І важливою була не наявнiсть хвороби; не те, що якимсь чином в Атлантi трапився витiк i довелося перемiстити всю запобiжну дiяльнiсть до значно гiрше обладнаноi бази в Стовiнгтонi, штат Вермонт; не те, що «Синь» поширювалася, маскуючись пiд звичайну застуду.

– Що зараз важливо…

– Базо «Синь», повторiть, – проторохкотiв зляканий голос. – Ми не розчули.

Важливим було лише те, що прикрий випадок уже стався. Старкi перенiсся до 1968-го, на двадцять два роки назад. Вiн сидiв в офiцерському клубi в Сан-Дiего, коли до них дiйшла звiстка про Келлi й трапунок у Мiлай 4.[81 - Масове вбивство в Сонгмi – розстрiл неозброених цивiльних громадян американськими солдатами 16 березня 1968 р., унаслiдок якого загинуло кiлькасот в’етнамцiв. Багато жiнок було попередньо згвалтовано. Обвинувачення висунули 26 солдатам, однак засудили лише лейтенанта Вiльяма Келлi-молодшого. Широкого розголосу справа набула лише в 1969 р.] Старкi грав у покер iз чотирма товаришами, двое з яких тепер були членами Об’еднаного комiтету начальникiв штабiв США. Про гру одразу ж забули, зовсiм забули: чоловiки взялися обговорювати, що цей випадок зробить з армiею, адже у вашингтонськiй пресi панувала атмосфера полювання на вiдьом, i йшлося не про одну з ланок, а про армiю загалом. Один iз них – чоловiк, який наразi мiг напряму дзвонити жалюгiдному хробаковi, який iз 20 сiчня 1989 року видавав себе за президента краiни, – обережно поклав карти на повстяне покриття стiльницi та сказав: «Джентльмени, стався прикрий iнцидент. А коли трапляеться прикрий iнцидент, у якому фiгуруе будь-яка гiлка Збройних сил Сполучених Штатiв, ми шукаемо не корiння, а гiлки, якi краще обстригти. Армiя – нашi мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матiр згвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш нiж дзвонити в полiцiю або починати розслiдування, ти прикриваеш iхню наготу. Бо ти iх любиш».

Нi до, нi пiсля того Старкi не чув такоi гарноi промови.

Тож вiн вiдiмкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плiвкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» – було зазначено на обкладинцi. Старкi розiрвав плiвку.

– Перша базо, ви там? – торохкотiв голос. – Ми вас не чуемо. Повторюю, не чуемо.

– Я тут, «Леве», – сказав Старкi.

Вiн вiдкрив книгу на останнiй сторiнцi й провiв пальцем колонкою, вiдмiченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРА

Сторінка 63

ИВНІ КОНТРЗАХОДИ».

– «Леве», чуете мене?

– Ясно й чiтко, Перша базо.

– Троя, – пiдкреслено сказав Старкi. – Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, пiдтвердьте. Вам слово.

Тиша. Далеке мимрення бiлого шуму. Старкi мимохiть пригадав саморобнi рацii з дитинства, якi виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдiв вощеноi нитки.

– Повторюю…

– О Боже! – захлинувся молодий голос у Сайп-Спрiнгс.

– Пiдтверджуй, синку, – сказав Старкi.

– Т-троя, – промовив голос. А потiм iще раз, упевненiше: – Троя.

– Дуже добре, – спокiйно сказав Старкi. – Благослови тебе Бог, синку. Кiнець зв’язку.

– І вас, сер. Кiнець зв’язку.

Клацнуло. Загудiв бiлий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тодi почувся голос Лена Крейтона:

– Бiллi?

– Так, Лене.

– Я все записав.

– Чудово, Лене, – втомлено промовив Старкi. – Складай звiт так, як вважаеш за потрiбне. Як вважаеш за потрiбне.

– Бiллi, ти не розумiеш, – сказав Лен. – Ти вчинив правильно. Гадаеш, я цього не розумiю?

Старкi дозволив повiкам зiмкнутися. На мить усi солодкi «колеса» полишили його.

– Благослови й тебе Бог, Лене, – сказав вiн тремким, близьким до зриву голосом.

Старкi вимкнув зв’язок i повернувся до монiтора № 2. Чоловiк склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг – так, нiби оглядав своi вiйська. Вiн спостерiгав за Френком Д. Брюсом та мiсцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкi заспокоiвся.


* * *

Коли виiхати iз Сайп-Спрiнгс на трасу 36 i рухатися нею в пiвденно-схiдному напрямку, то за день опинишся в Х’юстонi. Автомобiль, який мчав на швидкостi вiсiмдесят миль на годину, був трирiчним «понтiаком-бонвiлем». Коли вiн вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», i мало не сталась аварiя.

Водiй, тридцятишестирiчний позаштатний кореспондент популярноi «Х’юстон Дейлi», тупнув на гальма з пiдсилювачем – завищали шини, i нiс «понтiака» спочатку пiрнув, а тодi хвицнув лiворуч.

– Святий Боже! – закричав iз пасажирського мiсця фотограф.

Вiн упустив фотоапарат на пiдлогу й узявся похапцем натягувати ремiнь безпеки.

Водiй вiдпустив гальма, оминув «форд» узбiччям, а тодi вiдчув, що лiвi колеса пробуксовують у м’якому грунтi. Вiн натиснув на педаль газу – «бонвiль» зреагував кращим зчепленням i вискочив назад на асфальт. З-пiд шин чвиркнув блакитний дим.

«Сонце, ти хлопця свого любиш?

Вiн – людина честi.

Сонце, ти хлопця свого любиш?» – тим часом линуло з колонок.

Водiй знову гупнув по гальмах, i «бонвiль» закляк посеред гарячого пустельного пейзажу. Тремкими вiд переляку грудьми вiн втягнув у себе повiтря, а тодi зайшовся кашлем. Кореспондент почав злитися. Вiн дав заднiй хiд i пiд’iхав до «форда» та двох чоловiкiв, якi стояли позаду автiвки.

– Слухай, – занервувався фотограф. Вiн був гладким i не встрявав у бiйку з дев’ятого класу. – Слухай, може, краще просто…

Вискнули шини, фотографа кинуло вперед, i вiн крекнув – кореспондент знову зупинив «понтiак», тодi одним рiзким рухом поставив перемикач передач на режим паркування й вийшов на дорогу.

Скрутивши пальцi в кулаки, вiн рушив до двох молодикiв, якi й досi стояли позаду «форда».

– Так, довбойоби! – крикнув вiн. – Через вас ми мало на хер не вбились, i я вимагаю…

Вiн вiдслужив в армii чотири роки. Добровольцем. Коли вони звели гвинтiвки над багажником «форда», у нього якраз вистачило часу, аби впiзнати зброю, – новенькi М-3А. Вiн шоковано закляк пiд променями техаського сонця й надзюрив у штани.

Кореспондент закричав. Подумки вiн розвернувся й бiг до «бонвiля», та ноги з мiсця не рушили. Незнайомцi вiдкрили вогонь, i кулi розiрвали йому груди й низ живота. Вiн упав на колiна, виставивши руки в мовчазному, благальному жестi, i в ту ж мить за дюйм над його лiвим оком влучила куля й знесла кореспондентовi пiвголови.

Фотограф перегнувся через сидiння й усе бачив, однак не мiг усвiдомити, що сталось, аж доки тi двое молодикiв не переступили через тiло кореспондента й рушили до нього, звiвши зброю.

Вiн ковзнув на водiйське сидiння; у кутиках рота зiбралися бульбашки теплоi слини. Ключi й досi стирчали iз замка запалювання. Вiн завiв автiвку, i водночас iз його криком пролунали пострiли. Вiн вiдчув, як машина заточилася праворуч, немов якийсь гiгант копнув лiве задне колесо, i кермо шалено затрусилося в його руках. «Понтiак» поскакав дорогою на продiрявленiй шинi, пiдкидаючи фотографа. Наступноi секунди велет копнув автiвку з iншого боку. «Бонвiль» затрусило ще гiрше. На асфальт полетiли iскри. Фотограф вив. Заднi ободи «понтiака» деренчали й ляпали по дорозi чорною гумою. Двое молодикiв побiгли до «форда», номер якого числився в пiдроздiлi вiйськових автомобiлiв Пентагону, i розвернулись – автiвка окреслила на дорозi вузьке пiвколо. Коли «форд» вискочив з узбiччя та переiхав тiло кореспондента, його нiс сильно пiдкинуло. Сержант на пасажирському сидiннi перелякано чхнув, забризкавши лобове скло.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания


Сторінка 64




1


Castine – невелике мiстечко в штатi Мейн.




2


Кiнг говорить про ефект синергii, який описував ще Аристотель.




3


«Blue ?yster Cult» – впливовий американський рок-гурт, заснований у Нью-Йорку в 1967 р. Грае сумiш гевi-металу та гард-року, його вважають провiсником панку. У пiснях часто звучить науково-фантастична й горор-тематика. Один з улюблених гуртiв Кiнга.




4


«Country Joe and the Fish» – американський рок-гурт, заснований у 1965 р. Учасники виконували психоделiчний рок, а пiснi часто мали сатиричний характер. На початку антивоенноi пiснi «Гадаю, я пiдписався на смерть» («I Feel Like I’m Fixin’ To Die Rag») вокалiст Джо Макдональд часто виконував так звану «Рибну кричалку» – зала викрикувала «FISH», волаючи «Еф!», «Ай!» тощо за кожним «ЯК ПО ЛІТЕРАХ?» Макдональда. На концертах це слово часто мiняли на «FUCK».




5


Edward Dorn (1929–1999) – американський поет-авангардист. Наведений рядок Кiнг узяв з епiчноi поеми про мандрiвного напiвковбоя-напiвбога «Стрiлець» («Gunslinger»), яка також подарувала назву першому роману з циклу «Темна вежа». Украiнською книга С. Кiнга «Gunslinger» вийшла друком пiд назвою «Шукач».




6


«The Sylvers» – калiфорнiйський гурт, чий найбiльший перiод популярностi припав на 1970-тi рр. Виконували пiснi в стилi ритм-енд-блюз, соул та диско. Гурт складався з членiв однiеi сiм’i.




7


Маеться на увазi Громадянська вiйна в США 1865 року. Рiчмонд, столиця Конфедеративних Штатiв Америки, був однiею з останнiх твердинь конфедератiв.




8


Texas A&M University – найбiльший унiверситет Техасу, розташований у мiстi Колледж-Стейшен.




9


«Green Bay Packers» – команда з американського футболу з Грiн-Бей, штат Вiсконсiн. Заснована в 1919 р. Кiлька разiв вигравала Супербол.




10


National Defense Education Act (NDEA) – акт про фiнансування навчальних установ США. Пiдписаний у 1958 р. президентом Ейзенхауером, вiн мав на метi перемогти параноiдальний настрiй, спричинений популярною думкою про сильнiшi iнтелектуальнi потужностi СРСР.




11


Tournament of Roses parade – новорiчний парад, який влаштовують у Пасаденi, штат Калiфорнiя. Звичай започатковано в 1890 р.




12


Nogales – невелике мiсто в штатi Аризона, США. Скорiше за все, випадок iз холерою – вигадка Кiнга.




13


Згаданi персонажi роману «Червона лiтера» американського письменника-романтика Натанiеля Готорна (1804–1864). У ньому йдеться про те, як селянка Гестер Прiнн вагiтнiе вiд священика Дiмздейла, i з цього розвиваеться справжня драма.




14


Шамбре (chambray) – легка й тонка тканина, структурою схожа на батист, а виглядом – на джинсу.




15


«Dairy Queen» – мережа фастфудiв, у якiй, окрiм закусок, продають морозиво.




16


«Deering Ice Cream» – найстарiший виробник морозива в Мейнi.




17


Джо Коледжем звуть студента, якого радi бачити на вечiрках, бо в нього завжди повно пива та наркотикiв, вiн завжди виграе заклади на кiлькiсть випитого спиртного тощо. Джо Коледж – кумир та iдол для iнших студентiв.




18


«Fresca» – газованка, яку випускае компанiя «Coca-Cola». Найпопулярнiшi смаки – грейпфрут та лайм.




19


«The Young and the Restless» – американське телевiзiйне «мило», що виходить iз 1973 р. У серiалi йдеться про двi сiм’i з невеличкого мiстечка в штатi Вiсконсiн.




20


Paint by numbers – заготiвки, якi можна назвати «розмальовками для дорослих». Їх почав випускати в 1950-х рр. Макс С. Клайн. Один зi слоганiв був «Створiть чудову олiйну картину з першого ж разу!»




21


Бенджамiн Маклейн Спок (1903–1998) – вiдомий американський педiатр.




22


Вiйськове правило № 22 дозволяе божевiльним льотчикам не брати участi у вильотах. Однак тi, хто посилаеться на це правило, аби уникнути вильоту, пiдтверджують протилежне, адже не прагнуть помирати, чим засвiдчують власну нормальнiсть. Описане в сатиричному романi Джозефа Геллера «Пастка-22» («Catch-22») i стало крилатим виразом, що означае пастку для дурнiв.




23


Маеться на увазi вiйськовий вимiрювальний прилад, найiмовiрнiше дозиметр.




24


Ірландська лiкарняна лотерея – благодiйна лотерея, переможцям у якiй дають номери коней у перегонах. Виграти в неi надзвичайно важко.




25


«Datsun Z» – один iз рiзновидiв спортивного двомiсного купе «Nissan S30».




26


Go-go dancer – танцiвниця в нiчному клубi, яка заохочуе вiдвiдувачiв долучатися до танцiв, звiдси й походить сам термiн: «go-go» можна перекласти як «ану, ану».




27


«Simple Twist of Fate» – пiсня Боба Дiлана, записана в 1975 р.




28


Robbie Robertson (1943 р. н.) – канадсько-американський музикант, автор пiсень та гiтарист. 1976 року продюсував альбом Даймонда «Beautiful Noise». Richard Perry – американський музичний продюсер.




29


«Softly as I Leave You» – iталiйська пiсня; пiсля перекладу англiйською в 1960-х рр. стала хi

Сторінка 65

ом. «Moon River» – пiсня, яку записала у 1961 р. Одрi Гепберн для фiльму «Снiданок у Тiффанi». Обидвi пiснi переспiвували безлiч разiв, зокрема Френк Сiнатра.




30


Tony Bennett (1926 р. н.) – надзвичайно популярний у 1950-х рр. американський естрадний спiвак.




31


Інструментальна фонова музика, яку ставлять у супермаркетах, лiфтах, готелях, аеропортах тощо.




32


«Hang On Sloopy» – пiсня, записана гуртом «The Vibrations» у 1964 р. Наступного року у виконаннi гурту «The McCoys» потрапила на верхiвки чартiв.




33


«Soul Train» – американська музична телепередача, яка придiляла найбiльше уваги виконавцям ритм-енд-блюзу, соулу та гiп-гопу. Існувала протягом 1971–2006 рр.




34


«Zager and Evans» – американський поп-рок-дует. Прославився пiснею «In the Year 2525» (1969), яка кiлька разiв посiдала першi мiсця в музичних чартах. Жодна iнша пiсня дуету до хiт-парадiв не потрапляла.




35


Бед-трiп (англ. «bad trip» – буквально «кепська прогулянка») – сукупнiсть потужних негативних переживань, якi можуть виникнути внаслiдок уживання психоделiчного наркотика.




36


Kemal Amen «Casey» Kasem (1932–2014) – вiдомий американський дi-джей («Американська гаряча сорокiвка»), музичний iсторик, актор (голос Шеггi в мульт-серiалi «Скубi-Ду»).




37


«Four Roses» – марка бурбону зi штату Кентуккi, яку вигадали ще в 1888 р. Наразi марка належить японськiй компанii «Kirin Brewery Company».




38


Raquel Welch (1940 р. н.) – американська акторка, секс-символ 1970-х рр. Нашим глядачам вiдома передусiм iз фiльму «Мiльйон рокiв до нашоi ери».




39


Гошен (iнша вимова – Госен) – назва мiсцевостi в Давньому Єгиптi. Описана в Бiблii.




40


Пумпернiкель – рiзновид житнього хлiба, який виробляють у Нiмеччинi ще iз Середньовiччя. Жито в ньому грубого помелу та недомелене, i це позитивно впливае на травлення. Мае тривалий термiн зберiгання.




41


«Table Talk» (1924) – одна з найстарiших та найповажнiших пекарень Новоi Англii, що спецiалiзуеться на тортах та тiстечках. Ранiше торти продавали разом iз металевими формами, якi можна було повернути й отримати десять центiв. Часто торти компанii «Тейбл Ток» називають «улюбленими тортами Америки».




42


«Brillo» – заснований у 1913 р. американський бренд, пiд яким випускають побутову хiмiю та товари для миття кухнi: мочалки, скребки, мило тощо. Насамперед «Брiлло» вiдомий мочалками для посуду, якi продають уже з мийною речовиною.




43


«1910 Fruitgum Company» – американський поп-гурт 1960-х рр. Грав у стилi баблгам-поп – поп-музика з легкою мелодiею, простим аранжуванням i простими текстами, розрахована на молодший та середнiй шкiльний вiк.




44


William Harrison «Bill» Withers, Jr. (1938 р. н.) – американський чорношкiрий музикант. Кар’ера Вiзерса почалася в 1970-тi рр. i скiнчилася в 1985-му. Записав чимало гучних хiтiв: «Lean on Me», «Ain’t No Sunshine», «Use Me».




45


«Robert Hall Clothes» – мережа супермаркетiв, у якiй продавали дешевий одяг. Збанкрутувала в 1977 р.




46


«Borkum Riff» – марка люлькового тютюну. Випускаеться в Данii з 1960 р.




47


Two-gun Sam (буквально «Сем iз двома пiстолетами») – iдiома, для розумiння котроi потрiбно знати кiлька речей: дядечко Сем – символ США та iхнього уряду, та Семом iнколи кличуть i диявола, а для Пiтера Голдсмiта, який не довiряе чиновникам, це майже те саме; пiд час Другоi вiйни за незалежнiсть (1812) американцi спустили на воду пароплав, оснащений рiзноманiтною зброею, – кожноi було по парi, i називався пароплав «Дядечко Сем». 1926 року вийшла збiрка оповiдань «Зустрiчнi течii» («Counter Currents») Елсi Дженiс та Маргерiт Еспiнволл, у якiй трапляеться така характеристика Сема-скорострiла: «Одразу хапаеться за револьвер, та стрiляе кепсько».




48


У США справдi можна «вступати» в церкву, як у клуб. Самi «члени» церкви не бачать у цьому нiчого поганого – для них це все одно, що сказати «менi подобаеться саме ця церква, я ii цiную».




49


Theodore Vernon Enslin (1925–2011) – поет, якого часто називають наймелодiйнiшим з американських поетiв-авангардистiв. Справдi мав не дуже охайний вигляд.




50


«Sears, Roebuck & Company» – офiцiйна назва популярноi мережi унiвермагiв, яку часто звуть просто «Sears».




51


«Grasshopper» – алкогольний коктейль-дижестив iз вершками, шоколадним та м’ятним лiкерами. Назву дiстав через зелений колiр.




52


Rubber – «гумкою» в бриджi називають виграш двох партiй.




53


YWCA (Young Womens’ Christian Association – Християнська асоцiацiя молодих жiнок) – найпоширенiший у свiтi жiночий рух, який захищае права людини, рiвноправ’я, мир, справедливiсть тощо. Однак сьогоднi назва не розкривае сутностi руху – далеко не всi його учасники е жiнками або християнами.




54


Comme ?i, comme ?a – коли як, так собi (фр.).




55


Oral Roberts (1918–2009) – амери

Сторінка 66

анський християнський проповiдник. Прославився телевiзiйними проповiдями.




56


Ідеться про пiсню «Wasted on the Way».




57


Sandra Dee (1942–2005) – американська телеакторка украiнського (лемкiвського) походження. Справжне iм’я – Олександра Зух.




58


Лофери – туфлi з довгим язичком, заокругленим носаком, без застiбок або шнурiвки.




59


Ідеться про постер до фiльму «Любовна iсторiя» («Love Story», 1970). «Кохання – це те, за що нiколи не вибачаються» – одна з ключових фраз цього фiльму, який вважають одним iз найуспiшнiших та найромантичнiших в iсторii американського кiно.




60


Картярська гра.




61


«Sam Goody» – мережа крамниць, що спецiалiзувалася на музицi, фiльмах та iграх. Заснована в 1956 р., збанкрутувала в 2006-му.




62


«Nedick’s» – мережа фастфудiв, заснована в Нью-Йорку ще на початку ХХ ст.




63


Камiн Франклiна – винахiд Бенджамiна Франклiна, новаторство якого полягало в тому, що камiн виготовляли з чавуну – металу з високою теплопровiднiстю. Окрiм цього, була передбачена наявнiсть повiтряного рукава для теплого повiтря. У такий спосiб зберiгали бiльше тепла в самому примiщеннi.




64


Дитячий душ – американська традицiя влаштовувати вечiрку з нагоди народження дитини. Зазвичай свято органiзовують за кiлька мiсяцiв до самого народження.




65


Електричний двигун, який сприймае певний набiр команд.




66


«Louisville Slugger» – вiдомi бейсбольнi битки компанii «Гiллрiч енд Бредсбi» («Hillerich & Bradsby Company»). Слагер – повiльний боксер-важковик iз потужним ударом, здатним нокаутувати.




67


«Cobra CB» – марка портативних радiостанцiй, якими ранiше користувалися замiсть мобiльних телефонiв. Великоi популярностi такi радiостанцii набули серед далекобiйникiв. Користувалися ними за принципом чату: хтось займае хвилю, говорить, iншi слухають, а потiм слово переходить до наступного мовця.




68


«Beautiful Zion», «The Fields of My Father’s Home», «Sweet Bye and Bye» – релiгiйнi гiмни.




69


Беррет Юджин «Баррi» Генсен (1941 р. н.) – американський радiодiджей та колекцiонер музичних записiв, бiльше вiдомий як доктор Дементо. Спецiалiзуеться на всiляких дивацтвах зi свiту музики. Псевдонiм «Дементо» натякае на божевiлля (dement – англ. «зводити з розуму»).




70


Opera window – бокове задне вiконце невеликого розмiру, вмонтоване в широку задню стiнку кузова. Слугувало для покращення оглядовостi. Остаточно вийшло з моди в серединi 1980-х рр., коли автомобiлi стали набагато компактнiшими.




71


«Lincoln Continental» – легковик класу «люкс». На сьогоднi модель мае 9 модифiкацiй – першу випустили в 1939 р., останню – у 2002-му.




72


Напiвцилiндричнi збiрнi ангари з листового залiза, якi використовують як казарми чи господарськi будiвлi.




73


Джордж Реймонд Вагнер (1915–1963) – американський рестлер, вiдомий пiд псевдонiмом Розкiшний Джордж. Був найбiльшою зiркою Першого золотого перiоду професiйного рестлiнгу 1940 – 1950-х рр.




74


Арiстотелiс «Теллi» Савалас (1922–1994) – американський актор, найвiдомiшою роллю якого е детектив Кожак з однойменного телесерiалу, який показували в 1970-х рр. Прихильники горор-фiльмiв знають його за фiльмом «Поiзд жаху».




75


«Slim Jim» – популярна американська марка сушених ковбасок, що продаються як закуски до пива тощо. Випускають понад 20 рiзновидiв.




76


Spuds MacKenzie – персонаж-маскот пива «Бад лайт». Зображуваний у виглядi бультер’ера. Цiкаво, що насправдi для фото цього брутального самця, який завжди був в оточеннi випивки й дiвчат, використовували самицю.




77


Вочевидь, Кiнг мае на увазi персонажа фiльму «Мiстер Сардонiкус» («Mr. Sardonicus», 1961) – барона Сардонiкуса, обличчя якого спотворюе жахлива гримаса, подiбна до гротескноi усмiшки.




78


Sunny Jim – прiзвисько, яке походить вiд iмен двох не пов’язаних мiж собою маскотiв, якими рекламували вiвсянку та арахiсове масло. Уживане в тому ж значеннi, що й наше «синок» – може бути як зневажливим, так i привiтним.




79


Situation normal, all fucked up (SNAFU) – вiйськовий сленговий вислiв, який походить iз часiв Другоi свiтовоi вiйни. Це погляд звичайного солдата на суцiльний навколишнiй хаос та недолугiсть керiвництва. Тобто все, як завжди, дуже погано. Зараз використовуваний в основному для позначення невеликих проколiв.




80


Джон Джозеф «Блек Джек» Першинг (1860–1948) – генерал американськоi армii, учасник американо-iспанськоi та Першоi свiтовоi воен. Прiзвисько «Блек Джек» («Чорний Джек») дiстав, коли взяв на себе командування 10-м кавалерiйським полком, який складався в основному з чорношкiрих солдатiв.




81


Масове вбивство в Сонгмi – розстрiл неозброених цивiльних громадян американськими солдатами 16 березня 1968 р., унаслiдок якого загинуло кiлькасот в’етнамцiв. Багато жiнок було попередньо згвалтовано. Обвинувачення в

Сторінка 67

сунули 26 солдатам, однак засудили лише лейтенанта Вiльяма Келлi-молодшого. Широкого розголосу справа набула лише в 1969 р.


Поділитися в соц. мережах: