Інтернет-магазин книг TellNovel

Стівен Кінг

Читати онлайн “Серця в Атлантиді” «Стівен Кінг»

Трилери

01.02
0
0

Сторінка 1

Серця в Атлантидi
Стiвен Кiнг

Боббi Гарфiлд живе зi своею мамою Лiз. Одного разу вiн знайомиться з новим сусiдом – Тедом Бротiгеном. Старий подобаеться Боббi, хлопець часто заходить до нього в гостi та слухае його неймовiрнi iсторii. Вiн помiчае, що в Теда е надприроднi здiбностi, але вирiшуе про це мовчати: мама й без того дуже вороже ставиться до нового мешканця… Через певний час Лiз доведеться залишити Боббi з Тедом, а пiсля ii повернення розпочнеться справжне жахiття…

Стiвен Кiнг

Серця в Атлантидi

© Stephen King, 1999

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017

Для Джозефа, Леанори та Ітана. Я розповiв вам усе те, щоб розповiсти про це.

Номер Шiсть:

– Чого ви хочете?

Номер Два:

– Інформацii.

Номер Шiсть:

– На чиему ви боцi?

Номер Два:

– Себе не розкриваемо. Нам потрiбна iнформацiя.

Номер Шiсть:

– Ви ii не здобудете!

Номер Два:

– По-доброму чи по-злому… здобудемо.

    З к/ф «Полонений»

Саймон залишався на мiсцi: маленька, брунатна постать, захована в листi. Навiть заплющивши очi, вiн бачив свинячу голову на палi. Їi приплющенi очi заволокло безмежним цинiзмом дорослого життя. Тi очi переконували Саймона: все погане.

    Вiльям Голдiнг. Володар мух

Ми його прогавили.

    З к/ф «Безтурботний iздець»

1960: У них була палиця, загострена з обох кiнцiв

1960. Ницi люди в жовтих плащах

І. Хлопець та його мати. День народження Боббi. Новий мешканець. Про час i незнайомцiв

Батько Боббi Гарфiлда був iз тих людей, волосся в яких починае випадати вже пiсля двадцяти, а зовсiм лисiють вони десь до сорока п’яти.

У Рендалла Гарфiлда до таких крайнощiв не дiйшло: вiн помер вiд серцевого нападу у вiцi тридцяти шести рокiв. Вiн був агентом з нерухомостi й випустив дух на пiдлозi чиеiсь чужоi кухнi. Коли батько Боббi вiдходив в iнший свiт, у вiтальнi потенцiйний покупець намагався викликати швидку непiд’еднаним телефоном. Тодi Боббi виповнилося три. У нього збереглися невиразнi спогади про чоловiка, що лоскотав й цiлував його в обличчя i в лоба. Вiн був майже впевнений, що той чоловiк – його тато. «МИ ДУЖЕ СУМУВАТИМЕМО», виведено на надгробку Рендалла Гарфiлда, проте мати хлопця аж надто сумною нiколи не здавалася. Що ж до самого Боббi, то… Ну, скажiть, будь ласка, як можна сумувати за кимось, кого ледь пригадуеш?

Через вiсiм рокiв пiсля смертi батька Боббi до нестями закохався в двадцятишестидюймовий «Швiн» у вiтринi «Гарвiч вестерн авто». Боббi натякав матерi про велосипед, як тiльки мiг, аж доки врештi одного вечора, коли вони поверталися з кiно, прямо не вказав iй на нього. Показували «Темряву нагорi сходiв». Фiльму Боббi не зрозумiв, та вiн йому все одно сподобався, особливо епiзод, коли Доротi Макгвайр гепнулася в крiсло, продемонструвавши своi довгi ноги. Коли вони проходили повз автокрамницю, Боббi нiби мiж iншим зауважив, що велосипед став би чудовим подарунком якомусь щасливчиковi на його одинадцятий день народження.

– Навiть не мрiй, – сказала мама, – я не можу собi дозволити подарувати тобi на день народження велосипед. Знаеш, твiй татусь не вельми нас забезпечив.

Хоча Рендалл помер ще за президентства Трумена, а тепер уже добiгало кiнця восьмирiчне плавання Айзенгавера, та фраза «твiй татусь не вельми нас забезпечив» i досi була стандартною вiдповiддю матерi на всi прохання, що виходили за межi суми в один долар. Зазвичай ця фраза супроводжувалася докiрливим поглядом, так нiби чоловiк не помер, а просто вiд них утiк.

Не бачити йому велика на день народження, похмуро думав Боббi дорогою додому. Насолода вiд дивного, бентежного фiльму майже розвiялася. Вiн не намагався сперечатися чи вмовляти матiр. Це б лише спровокувало контрнаступ, а коли Лiз Гарфiлд йшла в контрнаступ, то полонених не брала. Та Боббi й далi гризли думки про втрачений велосипед… i втраченого батька. Інодi вiн майже ненавидiв батька. Інодi единим, що стримувало його ненависть, було нiчим не пiдкрiплене, проте дуже сильне вiдчуття, що мати саме цього й хотiла.

Уже йдучи попри мiський парк – за два квартали iм треба було звернути лiворуч на Броуд-стрит, де вони мешкали – Боббi, переборюючи звичний страх, запитав про Рендалла Гарфiлда.

– Мамо, вiн що, нiчого не залишив? Зовсiм нiчого?

Десь з тиждень чи два тому вiн читав загадкову iсторiю з Ненсi Дрю, де спадщина одного бiдного хлопчика була захована за старим годинником у занедбаному маетку. Боббi, звiсно ж, не сподiвався, що батько десь закопав золотi монети чи колекцiю рiдкiсних марок, та якщо було бодай щось, можливо, вони могли б продати це в Брiджпортi. Може, у якомусь ломбардi. Як працюють ломбарди, Боббi точно не знав, зате знав, як iх упiзнати: три золотi кульки на фасадi. Боббi був упевнений, що люди з ломбарду з радiстю iм допоможуть.

Звичайно, це було лише дитячою мрiею, та в Керол Джербер, що жила далi по вулицi, був цiлий набiр ляль

Сторінка 2

к, який ii батько, що служив на флотi, прислав звiдкись з-за моря. Якщо батьки щось дарують – а вони це точно роблять – то було б цiлком розумно припустити, що вони iнколи залишають щось i в спадок.

Коли Боббi вимовив свое запитання, вони саме проминали один з лiхтарiв, що тяглися вздовж вулицi по цей бiк мiського парку. Хлопець помiтив, що з губами його матерi щось сталося, як бувало завжди, коли Боббi наважувався завести мову про покiйного тата. Щось схоже траплялося i з ii сумочкою. Коли смикнути за зав’язочки, отвiр угорi зменшиться.

– Я скажу тобi, що вiн залишив, – вiдповiла мама, коли вони рушили вгору пагорбом Броуд-стрит. Боббi вже шкодував про свое питання, але, звичайно ж, було запiзно. Коли мати розiйдеться, ii вже не зупиниш, ось у чому бiда. – Вiн залишив страховий полiс, термiн якого минув ще за рiк до його смертi. А я про це й гадки не мала аж до самого кiнця, й усi, разом з гробарем, вимагали свою частку того, чого в мене самоi не було. А ще вiн залишив цiлу копицю неоплачених рахункiв, з ними я вже бiльш-менш дала собi раду. Люди з розумiнням поставилися до мого становища, тут нiчого нарiкати. А особливо мiстер Бiдермен.

Усе це була стара казка, така ж нудна, як i гiрка, але раптом вона повiдомила дещо нове.

– У свiтi не знайшлося б неповного стриту, який би не сподобався твоему батьковi, – сказала мати, коли вони пiдходили до багатоквартирного будинку на серединi Броуд-стрит-гiлл.

– Мамо, а що таке неповний стрит?

– Це не мае значення, але затям собi одне, Бобику: не дай Боже, щоб я дiзналася, що ти граеш в карти на грошi. З мене цього вистачить до кiнця життя.

Боббi хотiв розпитувати далi, та добре знав, що новi запитання можуть спровокувати ще одну гнiвну тираду. Йому спало на думку, що фiльм, у якому йшлося про нещасливi подружнi пари, мiг якимось чином ii засмутити, хоч вiн, бувши ще дитиною, i не розумiв, як саме. Що таке отой «неповний стрит» вiн запитае в понедiлок у школi в свого друга Джона Саллiвана. Боббi здавалося, що це якось пов’язано з покером, та впевненим вiн не був.

– У Брiджпортi е мiсця, де в чоловiкiв вiдбирають грошi, – повела далi мати, коли вони вже наблизилися до свого будинку. – Туди ходять дурнi чоловiки. Дурнi чоловiки вляпуються в лайно, яке потiм зазвичай доводиться розгрiбати жiнкам…

Боббi знав, якою буде наступна фраза. Вона була мамина коронна.

– Життя несправедливе, – виголосила Лiз Гарфiлд, виймаючи ключi й збираючись вiдчинити дверi номера 149 по Броуд-стрит у мiстечку Гарвiч, штат Коннектикут. Був квiтень 1960-го, нiч дихала весняними пахощами, а бiля неi стояв худорлявий хлопчина з таким же, як у батька, вульгарно рудим волоссям. Мати майже нiколи не торкалася його волосся. У рiдкiснi моменти нiжностi вона найчастiше гладила його по щоцi чи руцi.

– Життя несправедливе, – повторила Лiз, вiдчиняючи дверi. Вони увiйшли досередини.

* * *

Його матерi й справдi не жилось як принцесi, i, звiсно ж, зле, що ii чоловiк у тридцять шiсть вiддав Боговi душу на лiнолеумi в чиемусь порожньому будинку, та iнодi Боббi думав, що все могло скластися ще гiрше. Наприклад, у них могло б бути аж двое дiтей. Або трое. Боже, навiть четверо.

Або, скажiмо, щоб прогодувати iх обох, iй довелося б пiти на якусь справдi важку роботу?

Мама Саллi працювала в пекарнi «Тiп-Топ», що в центрi мiста, i в тi тижнi, коли була ii черга запалювати печi, Саллi-Джон i двое його старших братiв ii взагалi не бачили. А ще Боббi часто бачив жiнок, якi пiсля гудка о третiй годинi вервечкою виходили з дверей фабрики «Казкова туфелька» (в нього самого заняття закiнчувались о пiв на третю), жiнок, що всi здавалися або надто худими, або ж затовстими; жiнок з блiдими обличчями i пальцями, вимазаними чимось жахливим, що кольором скидалося на засохлу кров; жiнок з опущеними очима, що свое взуття та робочi штани носили в пакетах з супермаркету «На будь-який смак». Минулоi осенi, коли вони з Керол, мiсiс Джербер i малим Іеном (якого Керол завжди обзивала Іеном-шмаркачем) iхали на святковий церковний ярмарок, Боббi бачив чоловiкiв i жiнок, що збирали яблука за мiстом. Коли Боббi запитав, що то за люди, мiсiс Джербер пояснила, що вони мiгранти, щось на зразок перелiтних птахiв; переiжджають з мiсця на мiсце, збираючи врожай зерновоi культури, на яку приходить сезон. Мати Боббi могла б бути однiею з них, проте цього не трапилося.

Вона працювала секретаркою в агенцii нерухомостi «Рiдне мiсто», що належала мiстеру Дональдовi Бiдермену. Це була та сама компанiя, у якiй до серцевого нападу працював батько. Боббi думав, що вона дiстала цю роботу головно тому, що Дональд Бiдермен любив Рендалла i йому стало шкода вдови й хлопця, який тiльки-но вирiс iз пелюшок. Проте мати працювала сумлiнно i добре виконувала своi обов’язки. Досить часто вона затримувалася на роботi допiзна. Кiлька разiв Боббi траплялося разом iз мамою бути в товариствi мiстера Бiдермена. Найяскравiше йому запам’ятався пiкнiк, що влаштовувала компанiя, але якось мiстер Бiдермен возив iх до стоматолога

Сторінка 3

у Брiджпорт, коли Боббi пiд час гри на перервi вибили зуба. Обое дорослих дивились одне на одного якось так… Інодi мiстер Бiдермен телефонував iй увечерi й тодi вона кликала його Доном. Але Дон був старий i Боббi не дуже забивав собi ним голову.

Що мати робить в офiсi цiлими днями (i вечорами), Боббi достеменно не знав. Та вiн мiг закластися, що це точно краще, нiж виготовляти взуття, збирати яблука чи о пiв на п’яту ранку запалювати печi в пекарнi «Тiп-Топ». Проти усього цього робота в його мами – просто високий пiлотаж. І ще одне про маму Боббi: коли ставити iй певнi запитання – проблеми вам гарантованi. Коли, наприклад, ви поцiкавитесь, як це iй по грошах купити собi в «Сiрз» три сукнi, й одну з них шовкову, але не по грошах три мiсяцi сплачувати по одинадцять з половиною доларiв за «Швiн» у крамницi «Вестерн авто» – велосипед був срiблясто-червоний i вiд одного лише погляду на нього в Боббi солодко щемiло в животi – тiльки-но запитайте в неi щось подiбне i мало вам точно не здасться.

Боббi не питав. Вiн просто зiбрався сам заробити собi на велик. Потрiбна сума набереться до осенi, а може, навiть до зими, i до того часу ця модель може взагалi зникнути з вiтрини «Вестерн авто», та вiн все одно складатиме грошi. Доведеться гнути спину i крутитися, як муха в окропi. Життя нелегке i несправедливе.

* * *

Коли в останнiй вiвторок квiтня настав одинадцятий день народження Боббi, мама простягла йому невеличкий плоский пакунок, загорнутий у срiблястий папiр. Усерединi лежав помаранчевий читацький квиток. Для дорослих. Прощавайте, Ненсi Дрю, хлопцi Гардi i моряк Дон Вiнзлоу. Привiт усiм iншим iсторiям на кшталт «Темряви нагорi сходiв», повних таемничоi, бентежноi пристрастi. Не кажучи вже про скривавленi кинджали i кiмнати на вежi (в оповiданнях про Ненсi Дрю i хлопцiв Гардi теж не бракувало таемниць та кiмнат на вежах, та кровi в них було зовсiм небагато, а пристрастей взагалi нi краплi).

– Тiльки не забудь, що мiсiс Келтон з видачi – моя подруга, – попередила мама.

Вона говорила своiм звичним, сухим, застережливим тоном, та iй було приемно, що Боббi задоволений. Вона це помiтила.

– Якщо спробуеш узяти щось для дорослих на зразок «Пейтон Плейс» чи «Кiнгз Роу», я дiзнаюся.

Боббi засмiявся. Йому це й так було вiдомо.

– Коли там буде та iнша, мiс Причепа, i якщо вона питатиме, звiдки в тебе помаранчевий читацький, скажи, нехай подивиться на зворотному боцi. Там мiй дозвiл i пiдпис.

– Дякую, мамо. Це кльово.

Вона всмiхнулася, нахилилася i швидко провела сухими губами по щоцi сина. Поцiлунок був такий короткий, що його майже й не було.

– Рада, що тобi сподобалось. Якщо я повернуся ранiше, пiдемо в «Колонiю» iсти смаженi мiдii та морозиво. На торт доведеться зачекати до вихiдних. У мене тепер нема часу пекти. А зараз, синочку, вдягай плащ i давай рухайся, а то спiзнишся до школи.

Вони спустилися схiдцями i разом вийшли на ганок. Бiля тротуару стояло мiське таксi. Чоловiк у поплiновому пiджаку, зiгнувшись до пасажирського вiкна, розраховувався з водiем. Позаду нього тiсною купкою стояло кiлька валiз i паперових пакетiв, отих, що з ручками.

– Це, мабуть, чоловiк, що цими днями зняв кiмнату на третьому поверсi, – сказала Лiз. Їi губи знову проробили отой трюк зi стисканням. Вона стояла на верхнiй сходинцi, прискiпливо оглядаючи сухорлявий зад чоловiка, що випинався в iхнiй бiк, доки вiн вiв перемовини з таксистом.

– Я не довiряю людям, що перевозять своi речi в паперових торбинах. Як на мене, особистi речi в паперових мiшках виглядають просто нечупарно.

– Але ж у нього й валiзи е, – заперечив Боббi, хоча й без маминих зауваг розумiв, що три крихiтних валiзки нового мешканця – не бозна-який скарб. Вони були рiзнокалiбернi й виглядали так, нiби хтось у кепському гуморi пожбурив iх ногою аж з Калiфорнii.

Боббi з мамою рушили цементною дорiжкою. Таксi поiхало.

Чоловiк у поплiновому пiджаку обернувся. Боббi усiх людей подiляв на три великi категорii: дiти, дорослi та старi. Старi – це тi ж дорослi, тiльки з сивим волоссям. Новий мешканець належав до третього типу. Його блiде, стомлене обличчя було глибоко пооране, проте лише навколо бляклих, синiх очей шкiра виглядала зiв’ялою. Сиве волосся було тонке, як у немовляти, й уже вiдступало вiд чола, вкритого плямами кольору печiнки. Високий i згорблений, вiн видався Боббi схожим на Бориса Карлоффа з «Театру шоку», кiно, що показували на 11 каналi щоп’ятницi о двадцять третiй тридцять. Пiд поплiновим пiджаком виднiлася дешева робоча одiж, що, здавалося, була йому завелика. Взутий вiн був у стоптанi туфлi з дубленоi шкiри.

– Привiт, народ, – промовив вiн, посмiхаючись нiби через силу. – Мене звуть Теодор Бротiген. Я збираюся пожити тут деякий час.

Чоловiк простяг мамi Боббi руку, вона ii ледь торкнулася.

– Я Елiзабет Гарфiлд, а це мiй син Роберт. Прошу нас вибачити, мiстере Бреттiген…

– Бротiген, мем, але я волiв би, щоб ви з сином кликали мене просто Тед.

– Добре. Знаете, Роберт поспiшае до школи, а я на роботу.

Сторінка 4

риемно було з вами познайомитися, мiстере Бреттiген. Боббi, поквапся. Tempus fugit.

Вона рушила вниз у напрямку центру, а Боббi, значно повiльнiшою ходою, подався вгору схилом пагорба в бiк Гарвiцькоi початковоi школи, що розташовувалася на Ашер-авеню. Пройшовши цим маршрутом три чи чотири кроки, Боббi зупинився й озирнувся. Вiн вiдчував, що мати повелася з мiстером Бротiгеном нечемно, навiть зверхньо. У його невеличкому колi друзiв зверхнiсть вважалася найгiршою вадою. Керол ненавидiла задавак, як i Саллi-Джон. Мiстер Бротiген, мабуть, уже пройшов половину дорiжки, та якщо нi, Боббi хотiлося йому всмiхнутися. Нехай знае, що хоча б один член сiм’i Гарфiлд точно не задавака.

Мати Боббi теж зупинилася й обернулася назад. Не те, щоб iй хотiлося ще раз глянути на мiстера Бротiгена, таке Боббi нiколи й на думку не спало б. Нi, вона озирнулася, щоб подивитися на сина. Вона знала, що Боббi обернеться ще ранiше, нiж вiн сам. У цю мить Боббi вiдчув, як на його завжди веселу i свiтлу вдачу набiгла темна хмарка. Мати iнколи казала, що швидше у Флоридi пiде снiг, анiж Боббi вдасться задурити iй голову, i йому подумалося, що вона мае рацiю. Скiльки ж треба мати рокiв, щоб зумiти обдурити свою маму? Двадцять? Тридцять? Чи чекати, доки вона постарiе i ii мозок трохи скидатиметься на курячий бульйон?

Мiстер Бротiген i не думав рушати дорiжкою. Вiн стояв бiля тротуару, тримаючи в кожнiй руцi по валiзi, а третю затиснув пiд пахвою – паперовi мiшки вiн уже встиг перенести на газон номера 149 – зiгнувшись пiд вагою ще дужче, нiж завжди. Вiн стояв якраз на пiвдорозi мiж ними, нiби пост дорожнього збору абощо.

Очi Лiз Гарфiлд, метнулися повз нього до очей сина. «Іди, – наказували вони. – Не кажи нi слова. Вiн новенький. Приблукав сюди звiдкiлясь або й взагалi нiзвiдки, позапихавши половину речей в торбинки для продуктiв. Просто мовчи i йди своею дорогою».

Та Боббi цього не зробив. Можливо, тому що на день народження замiсть велосипеда вiн отримав читацький квиток.

– Був радий з вами познайомитися, мiстере Бротiген, – сказав Боббi. – Сподiваюся, вам тут сподобаеться. Бувайте.

– Гарного дня в школi, синку, – вiдповiв мiстер Бротiген, – Навчися багато нового. Твоя мати мае рацiю: tempus fugit.

Боббi зиркнув на матiр, щоб побачити, чи його маленький бунт пiсля цих, таких же маленьких, лестощiв, мае хоч якiсь шанси на прощення. Проте маминi губи залишалися непоступливо стиснутими. Не промовивши нi слова, вона повернулась i пiшла вниз пагорбом. Боббi теж попрямував геть, радiючи, що все ж поговорив iз чужинцем, навiть якщо мама згодом змусить його за це поплатитися.

Дiйшовши до будинку Керол Джербер, вiн дiстав свiй помаранчевий читацький квиток i заходився його роздивлятися. Звичайно ж, не двадцятишестидюймовий «Швiн», але також зовсiм непогано. Якщо чесно, взагалi чудово. Перед ним вiдкривався цiлий свiт нових книжок, якi треба було дослiдити, i це нiчого, що читацький коштував якихось два чи три зелених. Хiба не кажуть, що головне не подарунок, а увага?

Ну, принаймнi так каже його мама.

Боббi перевернув картку. Маминою твердою рукою на нiй виведено:

«Всiм, кого це стосуеться. Це читацький квиток мого сина. Я дозволяю йому брати по три книжки на тиждень з вiддiлу для дорослих публiчноi бiблiотеки Гарвiча».

І пiдпис: Елiзабет Пенроуз Гарфiлд.

Пiд ii iменем, нiби постскриптум, приписано:

«Грошi за затримку книжок Роберт сплачуватиме сам».

– Імениннику! – налякала його Керол Джербер, з криком вистрибнувши зi своеi засiдки за деревом. Вона обiйняла його за шию i мiцно цмокнула в щоку. Почервонiвши, Боббi роззирався навсiбiч, чи, бува, нiхто не бачить. Дружити з дiвчатками збiса непросто i без поцiлункiв-сюрпризiв. Та все було гаразд. На вершинi пагорба по Ашер-авеню в напрямку школи рухався звичний ранковий потiк учнiв, але тут, унизу, вони були самi.

Боббi витер щоку долонею.

– Ой, облиш, тобi ж сподобалося, – смiючись, вигукнула Керол.

– Зовсiм нi, – сказав Боббi, хоча це була й неправда.

– І що тобi подарували?

– Читацький квиток, – вiдповiв Боббi й показав iй картку. – Дорослий читацький квиток.

– Класно!

Йому здалося, чи в очах Керол i справдi майнуло спiвчуття? Мабуть, нi. А якщо й так, то що?

– Ось, це тобi.

Керол простягла Боббi голмаркiвський конверт, на якому було витиснене його iм’я. Вона налiпила на нього ще кiлька сердечок i наклейок з ведмедиками.

З легкою тривогою Боббi розiрвав конверта, кажучи собi, що вiтання завжди можна засунути глибоко до задньоi кишенi своiх полотняних штанiв, якщо воно виявиться сопливим.

Та воно не було сопливе, хiба що трохи дитяче: хлопчик у крислатому капелюсi верхи на конi. Всерединi лiтерами, якi мали здаватися, нiби дерев’яними, написано:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, КОВБОЮ!»

І зовсiм не сопливо. «З ЛЮБОВ’Ю, КЕРОЛ» було вже трохи сопливо, але що вдiеш, вона ж все-таки дiвчинка.

– Дякую.

– Знаю, листiвка дитяча, але iншi були ще гiршi, – безапеляцiйно заявила Керол. Трохи вище по схилу на них чекав Саллi-Джон

Сторінка 5

викручуючи свого боло-баунсера[1 - «Bolo Bouncer» – американська марка iграшки, що складаеться з ракетки та м’ячика, прикрiпленого на гумцi до центру однiеi зi сторiн ракетки. (Тут i далi прим. пер.)], як тiльки можна: то пiд праву руку, то пiд лiву, то за спину. Крутити його мiж ногами Саллi бiльше не намагався. Якось вiн спробував зробити це на шкiльному подвiр’i, але той добряче заiхав йому по яйцях. Саллi скрикнув. Боббi i ще кiлька хлопцiв реготали аж до слiз. Керол i ще три ii подруги прибiгли спитати, що таке, але хлопцi, всi, як один, сказали, що нiчого не сталося. Саллi-Джон сказав те ж саме, хоч був блiдий i ледь не плакав. «Усi хлопцi – телепнi», – сказала тодi Керол, та Боббi був упевнений, що вона насправдi так не думае. Інакше вона б не вискочила i не поцiлувала його. А поцiлунок був хороший, справжнiй мiцний цьом. Власне, кращий, нiж вiн дiстав вiд рiдноi мами.

– Листiвка зовсiм не дитяча, – заперечив Боббi.

– Нi, але майже дитяча, – озвалася Керол. – Я хотiла купити тобi дорослу листiвку, але, Боже мiй, якi ж вони сопливi.

– Я знаю, – заспокоiв ii Боббi.

– Як виростеш, ти теж збираешся бути сопливим?

– Надiюся, що нi, – вiдповiв вiн. – А ти?

– Нi, я хочу бути така, як мамина подруга Рiонда.

– Рiонда ж дуже товста, – з сумнiвом зауважив Боббi.

– Але вона крута. Я буду теж крута, але без сала.

– В наш будинок в’iхав новий тип. У кiмнату на третьому поверсi. Мама каже, там нагорi дуже гаряче.

– Справдi? І який вiн? – захихотiла Керол. – Якийсь мусi-пусi?

– Вiн старий, – сказав Боббi й на мить замислився. – Але в нього цiкаве обличчя. Мама його не злюбила з першого ж погляду, бо вiн привiз своi манелi в паперових пакетах.

До них приеднався Саллi-Джон.

– З днем народження, засранцю! – вигукнув вiн, плескаючи Боббi по спинi.

На той час «засранець» був улюбленим словом Саллi-Джона. У Керол улюблене слово було «крутий», а Боббi натодi перебував у паузi мiж двома улюбленими словами. Хоч у звучаннi фрази «до чортiв» щось було.

– Якщо лаятимешся, я не буду йти з вами, – сказала Керол.

– Домовилися, – миролюбно погодився Саллi-Джон.

Керол була бiлявка з кучерявим волоссям i виглядала, нiби дорослiша копiя близнючок Бобсi. Джон Саллiван був високий хлопець з чорним волоссям i зеленими очима, того типу, що й хлопцi Гардi. Боббi Гарфiлд iшов помiж ними, забувши про коротку мить пригнiчення. У нього нинi день народження, поряд iдуть його друзi й життя прекрасне. Боббi запхав листiвку Керол до задньоi кишенi, а новий читацький квиток засунув глибоко в нагрудну кишеню. Звiдси картка точно не випаде i ii нiхто не вкраде. Керол почала стрибати. Саллi-Джон попросив ii, щоб припинила.

– Чому? – спитала Керол. – Я люблю стрибати.

– А я люблю казати «засранець», але ж не кажу, коли ти мене попросиш, – справедливо заперечив Саллi-Джон.

Керол глянула на Боббi.

– Знаеш, Керол, стрибати без скакалки трохи по- дитячому, – вибачливо сказав Боббi, потiм знизав плечима. – Але стрибай, як хочеш. Ми не проти. Правда, Ес-Джей?

– Не-а, – вiдповiв Саллi-Джон i знову заходився крутити свого «боло»: з боку в бiк, знизу вгору, вуп, вуп, вуп.

Керол перестала пiдстрибувати. Вона йшла помiж ними, вдаючи, що вона дiвчина Боббi Гарфiлда, що в нього е водiйськi права й «б’юiк» i вони iдуть до Брiджпорта на «Рок-н-рольну феерiю ВКБВ». Керол вважала Боббi дуже крутим, а найкрутiшим було те, що вiн про це не здогадувався.

Боббi прийшов зi школи о третiй. Вiн мiг би прийти i швидше, але в його кампанiю пiд назвою «Велик до Дня подяки» входив збiр пляшок, щоб здати, i в пошуках iх Боббi прочiсував кущi за Ашер-авеню. Вiн знайшов три «Ренiголди» i одну з-пiд «Негi». Звiсно, небагато, ну то й що? Вiсiм центiв е вiсiм центiв. Цент цента кличе. Це було ще однiею приказкою його матерi.

Боббi вимив руки (двiйко пляшок були просто фу), знайшов у холодильнику чим пiдкрiпитися, прочитав кiлька старих комiксiв про Супермена. Потiм знову взяв собi попоiсти з холодильника i сiв дивитися «Американську естраду». Подзвонив Керол сказати, що будуть показувати Боббi Дарiна. Вона вважала, що Боббi Дарiн страшенно крутий, особливо, коли клацае пальцями, спiваючи свою «Королеву танцiв».

Вона вже знала i дивилася виступ з кiлькома своiми пустоголовими подругами. Вони майже безупинно хихотiли на задньому планi. Звук скидався на щебет пташок у зоомагазинi. А на екранi Дiк Кларк демонстрував, скiльки гною з прищiв здатен поглинути один дезiнфекцiйний тампон «Стрiдекс».

О четвертiй зателефонувала мама i повiдомила, що мiстер Бiдермен просить ii довше затриматися на роботi. Їй дуже шкода, але святкова вечеря в «Колонii» скасовуеться. В холодильнику залишилося трохи тушкованоi яловичини, якою вiн може повечеряти, а о восьмiй вона прийде i покладе його спати.

– І, заради всього святого, Боббi, як розiгрiеш вечерю, не забудь вимкнути газ.

Розчарований, проте зовсiм не здивований, Боббi повернувся до телевiзора. На «Естрадi» Дiк саме представляв журi з оцiнювання платiвок. Боббi подум

Сторінка 6

в, що хлопцевi, який сидiв усерединi, судячи з вигляду, пригодився б увесь життевий запас тампонiв «Стрiдекс».

Боббi засунув руку до нагрудноi кишенi i видобув звiдти свiй новий помаранчевий читацький квиток. Настрiй знову покращився. Не обов’язково сидiти перед телевiзором з купою старих комiксiв, якщо не хочеться. Можна сходити в бiблiотеку i випробувати свiй новий, дорослий читацький квиток. На видачi буде мiс Причепа. От тiльки ii справжне iм’я було мiс Геррiнгтон i Боббi вона здавалася гарною. Вона користувалася парфумами. Їi обличчя i волосся завжди ними пахло. Аромат був нiжний i солодкий, як хороший спогад. А ще, хоч Саллi-Джон зараз навчаеться гри на тромбонi, Боббi мiг би зайти до нього дорогою з бiблiотеки, може, трохи повправлятися в пасах.

«Ще треба вiднести пляшки в «Спайсерз», – подумав Боббi. – Цього лiта я маю заробити на велик».

Життя вмить наповнилося змiстом.

Мама Саллi запросила Боббi залишитися на вечерю, та вiн вiдмовився.

– Нi, дякую, я лiпше пiду додому.

Вiн би з превеликим задоволенням з’iв тушкованого м’яса i хрумкоi печеноi картоплi в мiсiс Саллiван, а не те, що чекало на нього у власнiй квартирi. Та Боббi знав, що мало не перше, що зробить мати, повернувшись iз офiсу, загляне в холодильник i пересвiдчиться, що миски «Тупперваре» з залишками яловичини там бiльше немае. Якщо миска залишиться на мiсцi, спитае, що Боббi iв на вечерю. Питатиме спокiйно, навiть байдуже. Коли Боббi скаже, що повечеряв у Саллi-Джона, вона кивне головою, поцiкавиться, що вони iли i чи давали що-небудь на десерт, а ще запитае, чи вiн подякував мiсiс Саллiван. Може, вони навiть сидiтимуть на канапi й разом iстимуть морозиво, дивлячись по телевiзору «Солодке копито». І все буде добре… От тiльки не буде. Врештi-решт розплата таки настане.

Можливо, мине день чи два, а може, навiть тиждень, але розплачуватися доведеться. Боббi це знав, майже й сам не усвiдомлюючи свого знання.

Без сумнiву, вона мала працювати допiзна. Однак те, що замiсть святковоi вечерi довелося на самотi доiдати рештки яловичини, було водночас i покаранням за те, що вiн ii не послухав i заговорив з новим сусiдом. Коли Боббi спробуе уникнути цiеi кари, вона тiльки примножиться, як грошi на депозитному рахунку.

Коли Боббi повернувся вiд Саллi-Джона, було чверть на сьому. Темнiло. Вiн взяв двi новi книжки: одну про Перрi Мейсона пiд назвою «Справа оксамитових кiгтiв» i науково-фантастичний роман Клiффорда Сiмака «Кiльце навколо Сонця». Обидвi виглядали до чортiв привабливо, та й з мiс Геррiнгтон не виникло жодноi проблеми. Навпаки, вона сказала, що Боббi читае не на своi роки серйознi книжки i порадила йому так тримати.

Дорогою додому вiд Ес-Джея Боббi придумав iсторiю про те, як вони з мiсiс Геррiнгтон опинилися на круiзному кораблi, що затонув. Вижили лише вони двое, знайшовши рятувальний жилет з написом «ПАРОПЛАВ ЛУЗІТАНІК». Їх прибило до невеличкого острiвця, порослого пальмами i джунглями, в центрi якого височiв вулкан. Потiм вони лежали на пляжi й мiс Геррiнгтон, уся тремтячи, поскаржилася, що iй страшенно холодно i чи не мiг би вiн обiйняти ii й зiгрiти. Звiсно, що мiг – так вiн i зробив. «Із задоволенням, мiс Геррiнгтон». А тодi з джунглiв вийшли тубiльцi. Спочатку вони здавалися цiлком привiтними, та виявилося, що це канiбали, якi живуть на схилах вулкана й убивають своiх жертв на оточенiй черепами галявинi. Усе складалося кепсько, та коли iх з мiс Геррiнгтон уже тягли до казана, з вулкана долинув гуркiт i…

– Привiт, Роберте.

Боббi пiдняв очi, перелякавшись навiть дужче, нiж коли Керол Джербер вилетiла з-за дерева, щоб поцiлувати його на честь дня народження. То був новий сусiд. Вiн сидiв на верхнiй сходинцi ганку i палив. Зi старих стоптаних туфель вiн перезувся в старi, стоптанi домашнi капцi. Вечiр був теплий, i поплiнового пiджака на ньому не було.

«Здаеться, вiн почуваеться як удома», – подумав Боббi.

– О, мiстере Бротiген. Добридень.

– Я не хотiв тебе налякати.

– Ви мене не злякали.

– Гадаю, таки злякав. Ти був за тисячi миль звiдси. І, будь ласка, клич мене Тед.

– Згода.

От тiльки Боббi не був упевнений, що зможе звикнути до «Теда». Кликати дорослого (а ще й старого) на iм’я суперечило не лише настановам матерi, а й переконанням самого Боббi.

– У школi все гаразд? Вивчив щось новеньке?

– Так, усе добре.

Боббi переминався з ноги на ногу, перекидаючи книжки з руки в руку.

– Посидиш зi мною хвильку?

– Звичайно, тiльки недовго. Маю деякi справи.

Справи, серед яких на першому мiсцi – вечеря. На цей час вчорашня яловичина набувала в його очах все бiльшоi привабливостi.

– Аякже, справи i tempus fugit.

Сiдаючи на широку сходинку поряд з мiстером Бротiгеном – Тедом – i, вдихаючи запах його «Честерфiлда», Боббi подумав, що ще нiколи не бачив такого стомленого чоловiка. Це ж не може бути через переiзд? Хiба можна бути таким знесиленим, коли з багажу в тебе тiльки три невеликi валiзи i три пакети для покупок? Можливо, потiм приiде вантажiвка з пожитками, та на

Сторінка 7

правдi Боббi в це не вiрив. Це ж була лише кiмната, нехай i велика, але просто кiмната, з кухнею з одного боку й усiм решта – з другого. Вони з Саллi-Джоном ходили заглянути туди, коли старенька мiс Сайдлi пiсля iнфаркту переiхала до доньки.

– Tempus fugit означае «час бiжить», – сказав Боббi. – Мама так часто каже. Вона також каже, що час нiкого не чекае i що час лiкуе.

– Твоя мама любить приказки, чи не так?

– Ага, – вiдповiв Боббi, вiдчуваючи раптову втому вiд думки про всi цi приказки. – У неi iх купа.

– Бен Джонсон назвав час старим лисим ошуканцем, – сказав Тед Бротiген, глибоко затягнувшись i випустивши через нiс двi цiвки-близнючки. – А Борис Пастернак казав, що ми – полоненi часу, заручники вiчностi.

Боббi дивився на нього зачаровано, на деякий час забувши про порожнiй шлунок.

Уявлення про час як про старого лисого ошуканця йому дуже сподобалося. Це було на всi сто вiдсоткiв правильно, хоч Боббi й не змiг би пояснити чому… І хiба саме вiд того, що не вмiеш пояснити, не стае ще класнiше? Нiби предмет у яйцi чи тiнь за матовим склом.

– Хто такий Бен Джонсон?

– Англiець, уже багато рокiв як небiжчик, – пояснив мiстер Бротiген, – самозакоханий i, на загальну думку, нерозсудливий у питаннi грошей, а ще схильний до метеоризму. Але…

– Що таке метеоризм?

Тед просунув язик помiж губ i видав короткий, але дуже реалiстичний пук. Боббi приклав долоню до рота i зареготав у кулак.

– Дiти вважають пукання смiшним, – промовив Тед Бротiген, киваючи головою. – Так, так. А для людей мого вiку це лише один iз дедалi дивнiших аспектiв життя. До речi, в перервах мiж пуканням Бен Джонсон сказав багато чого розумного. Не так багато, як доктор Джонсон – Семюел Джонсон, я маю на увазi – та все-таки чимало.

– А Борис…

– Пастернак. Росiянин, – зневажливо сказав мiстер Бротiген, – як на мене, не вартий уваги. Можна глянути на твоi книжки?

Боббi подав iх. Перрi Мейсона мiстер Бротiген («Тед, – нагадав вiн собi, – треба кликати його Тедом») вiддав, лише мигцем глянувши на обкладинку. Роман Клiфорда Сiмака вiн тримав довше: спершу, мружачись вiд спiралей диму, що пливли перед очима, розглядав обкладинку, потiм погортав сторiнки. При цьому Тед кивав головою.

– Цю я читав. Перш нiж приiхати сюди, у мене була купа часу на читання.

– Справдi? – з ентузiазмом вигукнув Боббi. – І як, гарна книжка?

– Одна з його найкращих, – вiдповiв мiстер Бротiген (Тед). Вiн скоса поглянув на Боббi. Одне око розплющене, iнше все ще примружене вiд диму, що надавало йому мудрого i водночас загадкового виразу. Нiби в дещо пiдозрiлого суб’екта з якогось детективного фiльму. – Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобi ж тiльки десь дванадцять рокiв, не бiльше.

– Менi одинадцять, – вiдповiв Боббi. Його втiшило, що Тед прийняв його за дванадцятилiтнього. – Сьогоднi виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумiю, але, якщо iсторiя хороша, вона менi сподобаеться.

– У тебе день народження! – вражено вигукнув Тед. Вiн зробив останню затяжку i клацнув пальцями, вiдкидаючи недопалок. Цигарка впала на цементну дорiжку, розсипаючись фонтаном iскор. – З днем народження, дорогий Роберте, всього тобi найкращого!

– Дякую. Тiльки менi значно бiльше подобаеться «Боббi».

– Добре, Боббi. Пiдеш кудись святкувати?

– Та де. Мама мусить допiзна працювати.

– Може, хочеш пiднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви вiдкривати вмiю, а ще в мене мае бути якесь печиво.

– Дякую, але мама менi дещо залишила i я маю це з’iсти.

– Розумiю.

І, диво дивне, здавалося, що вiн справдi розумiв.

Тед вiддав Боббi його «Кiльце навколо Сонця».

– У цiй книжцi, – промовив вiн, – пан Сiмак висловлюе теорiю, що iснують i iншi свiти, схожi на наш. Не iншi планети, а iншi Землi, паралельнi Землi, що оточують Сонце свого роду кiльцем. Захоплива iдея.

– Ага, – погодився Боббi. Про паралельнi свiти вiн читав також в iнших книжках та комiксах.

Тед Бротiген дивився на Боббi задумливим, оцiнним поглядом.

– Що? – спитав Боббi, раптом знiяковiвши. Побачив щось зелене, як сказала б його мати.

На мить Боббi здалося, що Тед не вiдповiсть. Здавалося, вiн так глибоко поринув у думки, що перестав щось помiчати. Тодi Тед стрепенувся i сiв трохи прямiше.

– Та нiчого, – заговорив вiн. – У мене тут з’явилася iдейка. Може, хочеш трохи пiдзаробити? Не те, щоб багато, але…

– Звичайно, чорт забирай! Ще б пак!

«Я ж хочу велик», – мало не додав Боббi, але стримався.

«Не плещи язиком без потреби», – було ще одне висловлювання його мами.

– Я можу робити майже все, що захочете!

Вигляд у Теда Бротiгена був стривожений i водночас захоплений. Так нiби прочинилися дверi в його iнше обличчя i Боббi побачив, що цей старий також був колись молодим, а може, навiть i з певною дозою зухвальства.

– Такi речi не варто говорити незнайомцям, – сказав Тед, – i хоча ми вже перейшли на «Боббi» й «Теда», а це – хороший початок, усе ж таки ми ще зовсiм незнайомi.

– А хтось з оти

Сторінка 8

Джонсонiв казав що-небудь про незнайомцiв?

– Не пригадую нiчого такого, але в Бiблii е дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрiвник! Вiдверни гнiв вiд мене – i я пiдкрiплюся, перш нiж я вiдiйду…»

Голос Теда на мить урвався. Веселiсть зникла з його обличчя i воно знову здалося старим. Та потiм його голос змiцнiв i Тед закiнчив:

– «… перш нiж вiдiйду, i не буде мене»[2 - Переклад І. Огiенка.]. Книга псалмiв. От тiльки не пам’ятаю, який.

– Та нi, не хвилюйтеся, я не збираюся нiкого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.

– Дай менi трохи часу, – сказав Тед. – Трохи часу подумати.

– Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрiбен. Одразу вам кажу.

– Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.

Тед кiстлявими руками обхопив своi ще кiстлявiшi колiна i задивився через газон на Броуд-стрит. Усе бiльше сутенiло. Настала улюблена пора Боббi. На автiвках, що проiжджали повз, уже ввiмкнулися заднi фари, а десь на Ашер-авеню мiсiс Сiгсбi кликала своiх близнючок iти вечеряти. У цей час (а ще на свiтанку, коли вiн стояв у ваннi над унiтазом i пiсяв, а крiзь вузеньке вiкно в його напiврозплющенi очi падало сонячне свiтло) Боббi почувався, нiби сон у чиiйсь головi.

– Де ви жили, перш нiж переiхали сюди, мiстере… Теде?

– У мiсцi, не такому гарному, як це, – промовив Тед, – далеко не такому гарному. А скiльки ви вже тут живете, Боббi?

– Вiдколи себе пам’ятаю. Вiдколи помер мiй тато. Менi тодi було три.

– І ти знаеш усiх на цiй вулицi? Принаймнi в цьому кварталi?

– Та майже всiх.

– І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помiтив?

Боббi посмiхнувся i кивнув.

– Ага. Думаю, помiтив би.

Боббi чекав, що буде далi. Йому стало цiкаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.

Тед повiльно й обережно пiдвiвся. Коли вiн, скривившись, обхопив спину руками i потягнувся, Боббi почув, як у нiй хруснули кiсточки.

– Ходiмо, – сказав Тед, – стае прохолодно. Я пiднiмуся разом з тобою. Твiй ключ чи мiй?

Боббi посмiхнувся.

– Може, краще випробуете свiй? Не хочете?

Тед (ставало все легше думати про нього, як про Теда) витяг з кишенi кiльце з ключами. На ньому було тiльки два ключi: вiд масивних вхiдних дверей i вiд кiмнати. Вони були новi й блискучi, кольору розбiйницького золота. Ключi ж Боббi потьмянiли i подряпалися.

«Скiльки ж Тедовi рокiв? – знову подумав Боббi. – Десь шiстдесят, не менше. Шiстдесятирiчний чоловiк тiльки з двома ключами в кишенi? Дивно».

Тед вiдчинив дверi й вони увiйшли у великий темний хол, у якому стояла пiдставка для парасоль i висiла стара картина з Льюiсом i Кларком, що споглядають американський захiд. Боббi пiдiйшов до дверей квартири Гарфiлдiв, а Тед рушив до сходiв. Вiн на мить зупинився, спершись рукою на поруччя.

– У книжцi Сiмака чудовий сюжет, – промовив вiн, – а стиль не дуже. Я не кажу, що вiн поганий, але повiр менi, бувають i кращi.

Боббi чекав.

– А е й книжки, написанi хорошим стилем, а сюжет такий собi. Інодi читай заради сюжету, Боббi. Не бери приклад з книжкових снобiв, якi нiколи так не роблять. Інодi читай заради слiв, заради стилю. Не будь як тi, що звикли грати напевне i нiколи не читають таких книжок. Але якщо тобi трапиться книжка з хорошим сюжетом i хорошим стилем, бережи ii, як скарб.

– А ви думаете, таких багато? – запитав Боббi.

– Бiльше, нiж здаеться книжковим снобам i любителям грати напевне. Значно бiльше. Можливо, я дам тобi одну. Запiзнiлий подарунок на день народження.

– Ви не мусите цього робити.

– Не мушу, але, напевно, я ii таки подарую. І гарного тобi дня народження.

– Дякую. Вiн був чудовий.

Тодi Боббi пiшов до себе, розiгрiв яловичину (не забувши, коли вона закипiла, вимкнути газ i поставити сковорiдку в мийку вiдмочуватися), потiм повечеряв на самотi, читаючи «Кiльце навколо Сонця» i ввiмкнувши телевiзор для компанii. Вiн майже не чув Чета Гантлi та Девiда Брiнклi, що бурмотiли вечiрнi новини. Тед був правий. Книжка виявилася просто бомбою.

Стиль видався йому теж нiчого, та Боббi подумав, що це через невеликий читацький досвiд.

«Я б хотiв написати щось схоже, – думав Боббi, нарештi закривши книжку i вмощуючись на канапi дивитися «Солодке копито». – Цiкаво, чи зумiв би я».

Можливо. Чому б i нi? Хтось же мусить писати розповiдi. Так само як хтось повинен лагодити труби, коли вони заб’ються, чи мiняти лампи в лiхтарях у мiському парку, коли вони перегоряють.

Десь за годину, коли Боббi знову взяв до рук «Кiльце навколо Сонця» i поринув у текст, повернулася мати. Помада в кутику ii вуст трохи розмазалася, а з-пiд сукнi виглядала комбiнацiя. Боббi хотiв був сказати iй про це, однак згадав, як сильно вона не любить, коли хтось каже, що в неi з-пiд п’ятницi стирчить субота. Та й яка рiзниця? Робочий день скiнчився, а вдома, як вона полюбляла говорити, немае нiкого, крiм нас, дiвчаток.

Мама зазирнула в холодильник перевiрити, чи вiн доiв тушковане м’ясо, пересвiдчилася, чи вимкнена плита,

Сторінка 9

отiм глянула в мийку перевiрити, чи вiдмочуються в мильнiй водi сковорiдка i миска «Тапервер». Тодi поцiлувала Боббi в скроню, злегка торкнувшись ii губами на ходу, i пiшла в свою кiмнату переодягнутися з офiсноi сукнi та панчiх. Вона здавалася якоюсь вiдстороненою, задумливою. Навiть не поцiкавилася, чи добре пройшов його день народження.

Пiзнiше Боббi показав мамi листiвку вiд Керол. Пiднявши очi на листiвку, навiть насправдi не поглянувши, сказала, що вона мила, i повернула ii Боббi.

Потiм наказала йому вмиватися, чистити зуби й iти спати. Боббi так i зробив, анi слова не сказавши про свою цiкаву розмову з Тедом. У маминому теперiшньому настроi це могло б ii тiльки розсердити. Найкраще дати iй побути у своему вiдстороненому станi, наодинцi з собою, стiльки, скiльки буде потрiбно, дати iй час до нього повернутися. Проте, коли Боббi закiнчив чистити зуби й залiз до лiжка, вiн вiдчув, як його знову огортае сум. Інодi вiн вiдчував майже голод без неi, а вона й не здогадувалася.

Боббi перехилився через край лiжка i зачинив дверi, вiдгороджуючись вiд звукiв якогось старого фiльму. Загасив свiтло. Аж тодi, коли вже почав поринати в сон, вона увiйшла i сiла на край лiжка. Попросила вибачення за те, що була такою холодною, просто на роботi багато всього сталося i вона стомилася. Інодi там просто божевiлля. Вона провела пальцями по чолу Боббi, а потiм поцiлувала, вiд чого вiн аж затремтiв. Боббi сiв i пригорнувся до неi.

Вiд його дотику вона на мить заклякла, та потiм розслабилася. Навiть ненадовго обiйняла його у вiдповiдь. Боббi вирiшив, що зараз саме слушна мить, щоб розповiсти iй про Теда. Принаймнi дещо.

– Я розмовляв з мiстером Бротiгеном, коли прийшов додому з бiблiотеки, – сказав вiн.

– З ким?

– З новим сусiдом з третього поверху. Вiн просив, щоб я кликав його Тедом.

– В жодному разi… От гарно! Ти ж не знаеш його сто рокiв.

– Тед сказав, що дорослий читацький квиток – чудовий подарунок для дитини.

Тед нiчого такого не говорив, але Боббi прожив зi своею матiр’ю достатньо, щоб знати, чим ii можна взяти, а чим нi.

Вона трохи розслабилася.

– А Тед сказав, звiдки вiн?

– З мiсця, не такого гарного, як наше. Здаеться, вiн так сказав.

– Ну, це нам нiчого не дае.

Боббi все ще обiймав маму. Вiн мiг би обiймати ii отак ще годину, вдихаючи аромат шампуню «Вайт Рейн», лаку для волосся «Акванет» i приемний запах тютюну в ii подиху. Та вона вивiльнилася i вклала Боббi назад до лiжка.

– Думаю, якщо вiн стане твоiм другом, твоiм дорослим другом, менi слiд познайомитися з ним трохи ближче.

– Добре…

– Можливо, вiн сподобаеться менi бiльше без пакетiв для покупок, порозкиданих по газонi.

В устах Лiз Гарфiлд це звучало майже як примирення i Боббi був задоволений. Все-таки день закiнчився бiльш нiж прийнятно.

– На добранiч, iмениннику.

– На добранiч, мамо.

Вона вийшла, зачинивши за собою дверi. Пiзнiше, уже глибокоi ночi, Боббi здалося, що мама плаче в себе в кiмнатi, та, напевно, це був лише сон.

ІІ. Сумнiви щодо Теда. Книжки, як помпи. Навiть не мрiй. Саллi виграе нагороду. Боббi дiстае роботу. Прикмети ницих людей

Уже йшло до лiта i ставало все теплiше. Наступнi кiлька тижнiв, коли Лiз поверталася з роботи, Тед зазвичай сидiв на ганку i палив. Інодi сам, iнодi з ним сидiв Боббi й вони розмовляли про книжки. Інколи до них приеднувалися Керол i Саллi-Джон. Дiти втрьох перекидалися м’ячем на газонi, а Тед палив цигарку i дивився, як вони грають. Час вiд часу навiдувалися й iншi дiти: Деннi Рiверз приносив свiй планер з бальсового дерева, заклеений липкою стрiчкою, пришелепкуватий Френсiс Аттерсон, що завжди iздив на самокатi, вiдштовхуючись тiльки однiею, надмiрно розвиненою ногою, Енджi Ейверi та Івон Лавiнг, що забiгали спитати Керол, чи не хоче вона пiти до Івон побавитися ляльками або в медсестер. Та найчастiше тут були тiльки Ес-Джей i Керол, з якими Боббi найбiльше дружив.

Всi дiти називали мiстера Бротiгена Тедом, та коли Боббi пояснив, чому було б краще, коли мати поблизу, кликати його мiстер Бротiген, Тед одразу ж погодився.

Сама ж мама Боббi, здавалося, нiяк не навчиться вимовляти прiзвище «Бротiген». У неi завжди виходило «Бреттiген», хоч, може, й не навмисно. Боббi почав вiдчувати несмiливе полегшення щодо маминоi думки про Теда. Спочатку вiн боявся, що мама ставитиметься до Теда, як i до мiсiс Еверз, його вчительки в другому класi. Вона зненавидiла мiсiс Еверз з першого погляду, до того ж зненавидiла глибоко, без жодноi видимоi чи зрозумiлоi Боббi причини. За увесь рiк мати не сказала про неi жодного доброго слова: мiсiс Еверз вдягаеться в якесь старосвiтське дрантя, мiсiс Еверз фарбуе волосся, мiсiс Еверз надмiрно розмальовуеться. Боббi повинен одразу ж сказати мамi, якщо мiсiс Еверз хоч пальцем його зачепить, бо вона з тих жiнок, що люблять щипатися i давати штурхани. І все це лише пiсля одних-однiсiньких батькiвських зборiв, на яких мiсiс Еверз сказала Лiз, що Боббi добре встигае з усiх предметiв. Того року батькiвськi збори пр

Сторінка 10

водили ще чотири рази, i мама Боббi завжди знаходила вiдмазки, щоб на них не пiти. Думка про людей у Лiз твердла швидко, i якщо в своiй уявi пiд вашим портретом вона писала «ПОГАНИЙ», то напис цей майже завжди робився чорнилом. Якби мiсiс Еверз врятувала шестеро дiтей з охопленого вогнем шкiльного автобуса, то й тодi Лiз Гарфiлд могла б пхикнути i заявити, що вони, мабуть, заборгували старiй банькатiй коровi за два тижнi, що iх у школi поiли молоком.

Тед докладав чималих зусиль, щоб бути з нею люб’язним i водночас не пiдлещуватися. А люди пiдлещувалися до його мами, Боббi це знав. Та що вже – вiн i сам не раз так робив, i це давало результат… певною мiрою. Одного разу мати з Тедом майже десять хвилин обговорювали те, як жахливо, що «Доджерз» переiхали на iнший кiнець краiни i навiть як слiд не попрощалися. Та навiть те, що обое вболiвали за «Доджерзiв» зi стадiону «Ебетсафiлда», не змогло розпалити мiж ними справжньоi iскри. Вони нiколи не стали б друзями. Хоч Тед Бротiген i не викликав у матерi такоi гостроi неприязнi, як мiсiс Еверз, та все одно щось тут було не те. І Боббi здавалося, що вiн знае, у чому рiч. Вiн прочитав це в ii очах того ранку, коли новий сусiд тiльки поселився. Лiз йому не довiряла. І Керол Джербер, як виявилося, теж.

– Часом менi здаеться, що вiн вiд чогось тiкае, – сказала вона одного вечора, коли вони з Боббi та Ес-Джеем пiднiмалися на пагорб до Ашер-авеню. Десь з годину вони грали в м’яч, час вiд часу перекидаючись словами з Тедом, а тепер подалися в «Придорожню втiху» до мiстера Муна з’iсти по рiжку морозива. У Ес-Джея було тридцять центiв i вiн пригощав. Вiн витяг з задньоi кишенi боло-баунсера, якого носив iз собою, i вже за мить заходився крутити його вгору-вниз i по колу, вуп-вуп-вуп.

– Тiкае? Ти жартуеш?

Боббi таке припущення приголомшило. Хоч Керол i добре розумiлася на людях, навiть мама це зауважила.

– Ця дiвчина – не красуня, але в проникливостi iй не вiдмовиш, – сказала мама одного вечора.

– Затримай iх, Макгеррiгле! – заволав Саллi-Джон. Взявши «боло» пiд пахву, вiн впав навколiшки i почав стрiляти з невидимого кулемета, скрививши рот на правий бiк, щоб супроводжувати пальбу вiдповiдним звуком, чимось на зразок гортанного «кх-кх-кх». – Живим я вам, копам, не дамся! Вгати iм, Максi! Рiко в бiдi не кидають! Ох, чорт, вони мене пришили!

Ес-Джей схопився за груди, крутнувся i замертво гепнувся на газон мiсiс Конлан.

Ця панi, сiмдесятип’ятирiчна сварлива римуеться-зi-словом-мука, заверещала:

– Хлопче! Гей, хлопче! Забирайся звiдти! Ти менi квiти потовчеш!

У радiусi десяти футiв вiд того мiсця, де впав Саллi-Джон, не було жодноi квiтковоi грядки, та вiн вмить зiрвався на ноги.

– Перепрошую, мiсiс Конлан.

Вона мовчки махнула на нього кулаком, показуючи, що вибачення не приймаеться, i коли дiти рушили геть, пильно дивилася iм услiд.

– Ти ж це не серйозно, хiба нi? – спитав у Керол Боббi. – Ну, про Теда?

– Та нi, мабуть, але… Ти нiколи не дивився, як вiн оглядае вулицю?

– Ага. Так, нiби когось шукае.

– Або насторожено виглядае, – вiдповiла Керол.

Саллi-Джон знову взявся за боло-баунсера. Червоний гумовий м’ячик замиготiв в повiтрi, вперед-назад, вперед-назад. Саллi припинив бавитися, тiльки коли вони проходили повз «Ашер Емпайр». У прокатi було два фiльми з Брiжiтт Бардо. Тiльки для дорослих. Обов’язково показати водiйськi права чи паспорт. Винятки не допускаються.

Одна стрiчка була нова, а друга, «І Бог створив жiнку», – зi старих запасiв. Цей фiльм повертався на екран в «Емпайр», нiби погано вилiкуваний кашель. На афiшi Брiжiтт була загорнута тiльки в рушник i свою усмiшку.

– Мама каже, що вона – непотрiб, – озвалася Керол.

– Якщо вона – смiття, то я хотiв би бути смiттярем, – зауважив Саллi-Джон, ворушачи бровами, як Гроучо.

– Ти теж думаеш, що вона – непотрiб? – запитав Боббi в Керол.

– Я навiть до пуття не розумiю, що це означае.

Коли вони вийшли з-пiд навiсу (iз заскленоi каси бiля дверей висунулася мiсiс Годлоу, вiдома тутешнiм дiтям як мiсiс Годзiлла, проводжаючи iх пiдозрiливим поглядом), Керол через плече озирнулася на Брiжiтт Бардо в рушнику. Вираз обличчя Керол було важко зрозумiти. Цiкавiсть? Боббi не мiг сказати.

– Але вона гарненька, правда?

– Погоджуюся.

– І треба мати смiливiсть, щоб показатися перед людьми в одному рушнику. Принаймнi менi так здаеться.

Тепер, коли вони ii минули, la femme Брiжiтт нiякоi цiкавостi в Саллi-Джона не викликала.

– Боббi, а звiдки Тед родом?

– Не знаю. Вiн нiколи про це не розповiдав.

Саллi кивнув, нiби нiчого iншого й не очiкував, i знову пустив в хiд свого боло-баунсера: вперед-назад i по колу, вуп-вуп-вуп.

У травнi думки Боббi почали перемикатися на лiтнi канiкули. У свiтi не було нiчого кращого за те, що Саллi називав мегаканом. Можна буде годинами дурiти з друзями на Броуд-стрит або в «Стерлiнг-гаузi», що по той бiк парку. Влiтку в «Стерлiнг-гаузi» зайнятися було чим: наприклад, грати в бейсбол i щотижня iздити до Вест-Гейвена, на пляж П

Сторінка 11

тагонiю. А ще в Боббi буде купа часу для себе. Звiсно, вiн багато читатиме, але чим би вiн справдi хотiв зайняти частину цього часу, то це знайти якийсь пiдробiток. У банцi з написом «ВЕЛОФОНД» лежало сiм з гаком баксiв. Що ж, i це початок… От тiльки його не можна назвати особливо вдалим. З такими темпами Нiксон пробуде на посадi президента два роки, перш нiж Боббi зможе поiхати до школи на велику.

В один з таких днiв пiд назвою «ось-ось канiкули» Тед дав йому книжку в м’якiй палiтурцi.

– Пригадуеш, я казав, що деякi книжки мають i хороший сюжет, i хороший стиль? – спитав вiн. – Ось одна книжка такого сорту. Запiзнiлий подарунок на день народження вiд нового друга. Принаймнi я сподiваюся, що став твоiм другом.

– Стали. Дуже дякую!

Попри ентузiазм у голосi, Боббi взяв книжку з деяким сумнiвом. Вiн звик, що книжки кишенькового формату мають яскравi, крикливi обкладинки i вульгарнi, спокусливi анотацii («Вона дiйшла до дна… І ВПАЛА ЩЕ ГЛИБШЕ!). На цiй нiчого такого не було. Обкладинка була майже вся бiла. В одному кутку виднiвся ледь розбiрливо заштрихований малюнок: група дiтей, що стоять колом. Книжка називалася «Володар мух». Над заголовком не було жодноi закличноi анотацii i навiть скромних написiв на зразок: «Історiя, яку ви нiколи не забудете». У книжки взагалi був якийсь непривiтливий, вiдразливий вигляд. Складалося враження, що iсторiя пiд обкладинкою буде важка. Боббi, загалом, не мав нiчого проти важких книжок, але тiльки якщо вони входили в шкiльну програму. Книжки ж для читання собi на втiху, на його думку, мали бути легкi. Автор може робити все що завгодно, тiльки щоб вашi очi не бiгали з боку в бiк. Інакше яке ж це задоволення?

Боббi хотiв було перевернути книжку на другий бiк, однак Тед лагiдно поклав долоню на руку Боббi.

– Не треба, – попросив вiн, – заради мене, не треба.

Боббi глянув на нього, не розумiючи.

– Стався до книжки, як до недослiдженоi землi. Вiдкрий ii без карти. Коли дослiдиш ii, намалюеш власну карту.

– А якщо вона менi не сподобаеться?

Тед знизав плечима.

– То не дочитуй. Книжка – як помпа. Якщо ти нiчого не вкладеш, вiддачi не буде. Ти заливаеш помпу своею водою, помпуеш власними силами. Ти робиш це, бо розраховуеш дiстати бiльше, нiж даеш… врештi. Вловлюеш думку?

Боббi кивнув.

– А скiльки ти заливатимеш воду i помпуватимеш, якщо нiчого не витiкатиме?

– Напевно, не дуже довго.

– Ця книжка мае десь двiстi сторiнок. Прочитай десять вiдсоткiв. Це двадцять сторiнок. Я вже знаю, що в тебе справи з математикою йдуть гiрше, нiж з читанням. Якщо до того часу вона тобi не сподобаеться, якщо не даватиме тобi бiльше, нiж ти в неi вкладаеш, то кинь цю книжку.

– Якби ж так можна було i в школi, – сказав Боббi, згадавши вiрш Ральфа Волдо Емерсона, що iм треба було вивчити напам’ять. Починався вiн словами: «Над виром височить бурхливим, немов склепiння, грубий мiст». Ес-Джей називав поета Ральф Волдо Дурiксон.

– У школi iнакше.

Вони сидiли за столом на Тедовiй кухнi. Вона виходила на заднiй двiр, де все якраз буйно цвiло. Вище, на Колонiя-стрит, Баузер, пес мiсiс О’Гари, сповнював м’яке весняне повiтря своiм нескiнченним гав-гав-гав. Тед палив «Честерфiлд».

– До речi, що стосуеться школи: не бери книжки з собою. У нiй е дещо, що твоя вчителька, можливо, не захоче, щоб ти читав. Може початися катавасiя.

– Що?

– Халепа. А якщо в тебе будуть неприемностi в школi, то будуть i вдома. Не менi тобi про це нагадувати. До того ж твоя мама… – Тед злегка повiв вгору-вниз вiльною вiд цигарки рукою, жест, який Боббi одразу зрозумiв: «Твоя мама менi не довiряе».

Боббi спало на думку припущення Керол, що Тед, можливо, вiд чогось тiкае, i пригадалися слова матерi про те, що в проникливостi iй не вiдмовиш.

– Що в цiй книжцi е такого, вiд чого в мене можуть бути неприемностi?

«Володар мух» ще бiльше зацiкавив Боббi.

– Нiчого, щоб аж ганити ii з пiною на вустах, – сухо вiдповiв Тед. Роздушивши недопалок у бляшанiй попiльничцi, вiн пiдiйшов до свого маленького холодильника i дiстав двi пляшки шипучки. В холодильнику не було нi пива, нi вина, тiльки шипучка i скляна пляшка вершкiв. – Думаю, найжахливiший момент – це розмова про те, щоб застромити спис у зад дикого кабана. Та iснуе певний тип дорослих, що за деревами не бачать лiсу. Прочитай перших двадцять сторiнок – i нiколи не пошкодуеш. Це я тобi обiцяю.

Тед поставив пляшки на стiл i повiдкорковував. Тодi пiдняв свою пляшку i цокнувся з Боббi.

– За твоiх нових друзiв на островi.

– На якому островi?

Тед Бротiген усмiхнувся, вистрiлюючи з зiм’ятоi пачки останньою цигаркою.

– Дiзнаешся, – вiдповiв вiн.

І Боббi справдi дiзнався. Йому не знадобилося i двадцяти сторiнок, щоб зрозумiти, що «Володар мух» – збiса хороша книжка, може, навiть найкраща з усiх, що йому доводилося читати. Книжка зачарувала його вже на десятiй сторiнцi, а на двадцятiй Боббi взагалi поринув у неi з головою. Вiн жив на островi разом з Ральфом, Джеком, Рохою i рештою дiтлахiв, тремтiв вiд страху перед

Сторінка 12

твариною, що виявилася напiвзотлiлими останками пiлота, що заплутався в своему парашутi, спочатку з тривогою, а потiм з жахом спостерiгав, як зграйка безневинних школярiв перетворюеться на дикунiв i врештi-решт починае полювати на единого з-помiж них, кому вдалося зберегти рештки людськостi.

Боббi дочитав книжку в суботу, за тиждень до кiнця занять.

Коли опiвднi Боббi так i не вийшов зi своеi кiмнати, а нiхто з друзiв не прийшов гратися й не було нi ранкових суботнiх мультикiв, анi навiть «Веселих мелодiй» з десятоi до одинадцятоi, мама зазирнула в кiмнату. Вона наказала Боббi злазити з лiжка, не застромлювати носа в книжку, а пiти в парк чи ще кудись.

– А де Саллi? – поцiкавилася мама.

– На Далгауз-сквер, там сьогоднi концерт шкiльного гурту.

Боббi дивився на матiр, що стояла на порозi, й на звичнi речi довкола збентеженим, ошелешеним поглядом. Вiн так заглибився в живий i яскравий свiт роману, що реальнiсть здавалася йому якоюсь блiдою i несправжньою.

– А як щодо твоеi дiвчини? Пiди в парк з нею.

– Мамо, Керол менi не дiвчина.

– Нехай, яка рiзниця. Заради Бога, Боббi, я ж не казала, що ви з нею збираетеся втекти й одружитися.

– Вона i ще кiлька дiвчат ночували в Енджi. Керол каже, що коли вони в когось ночують, то спати майже не лягають, i посиденьки затягуються майже на всю нiч. Закладаюся, що вони ще в лiжку або тiльки снiдають, хоч вже пора обiдати.

– То йди в парк сам. Я через тебе нервую. Коли в суботу вранцi не грае телевiзор, менi весь час здаеться, що ти помер.

Мама зайшла до кiмнати i забрала книжку в нього з рук. Боббi, нiби в трансi, непорушно дивився, як вона гортае сторiнки i навмання читае деякi уривки. А якщо вона натрапить на те мiсце, де хлопцi обговорюють, як засунути списа в зад дикого кабана? Тiльки хлопцi були англiйцi й говорили «срака», що, на думку Боббi, звучало ще вульгарнiше. Що вона подумае? Боббi не знав. Усе свое життя вiн провiв поряд з матiр’ю i майже весь час вони були тiльки вдвох, а вiн i досi не мiг передбачити, як вона зреагуе на ту чи ту ситуацiю.

– Це та книжка, що тобi дав Бреттiген?

– Ага.

– Подарував на день народження?

– Ага.

– Про що в нiй розповiдаеться?

– Хлопцi опинилися на безлюдному островi. Їхнiй корабель затонув. Думаю, подii вiдбуваються пiсля Третьоi свiтовоi вiйни або чогось такого. Той дядько, письменник, нiде не пише прямо.

– То це якась наукова фантастика.

– Так.

Вiд радостi в Боббi трiшки паморочилося в головi. На його думку, «Володар мух» був такий далекий вiд «Кiльця навколо Сонця», скiльки це взагалi можливо, але мама терпiти не могла наукову фантастику, i якщо щось i могло стримати ii вiд потенцiйно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.

Вона повернула Боббi книжку i пiдiйшла до вiкна.

– Боббi?

Вона не оглянулася на нього, принаймнi не одразу. На нiй була стара сорочка i суботнi штани. Яскраве полуденне свiтло просвiчувало крiзь сорочку, i Боббi, дивлячись на ii боки, вперше помiтив, як мама схудла. Нiби забувала поiсти абощо.

– Що, мамо?

– Мiстер Бреттiген тобi ще щось дарував?

– Мамо, вiн Бротiген.

Вона насупилася на свiй вiдбиток у вiкнi… хоча, швидше за все, це був його вiдбиток.

– Не виправляй мене, Боббi. То як?

Боббi задумався. Кiлька пляшок шипучки, iнколи сандвiч з тунцем чи круасан з пекарнi, де працювала мати Саллi, але нiяких подарункiв. Крiм книжки, одного з найкращих подарункiв за все його життя.

– Та де. Та й з чого б це?

– Не знаю. Але й не можу зрозумiти, чому чоловiк, з яким ти тiльки-тiльки познайомився, взагалi даруе якiсь подарунки на день народження?

Вона зiтхнула, схрестила руки на своiх невеличких гострих грудях i знову задивилась у вiкно.

– Вiн розповiдав менi, що ранiше працював у Гартфордi, у якiйсь державнiй службi, а тепер на пенсii. Тобi вiн теж це казав?

– Щось таке.

Насправдi Тед нiколи не розповiдав Боббi про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.

– А в якiй сферi? В якому департаментi? Охорони здоров’я i соцiальноi полiтики? В дорожньо-транспортному управлiннi? Чи в управлiннi контролера?

Боббi похитав головою. Що в бiса воно взагалi таке контролер?

– Думаю, вiн працював в освiтi, – задумливо вела далi мати. – Вiн розмовляе, як учитель, хiба нi?

– Щось типу того.

– А якi в нього хобi?

– Не знаю.

Крiм читання, звiсно. Два з трьох паперових мiшкiв, що так роздратували маму, були набитi книжками в м’яких обкладинках, бiльшiсть з яких здалися Боббi дуже важкими.

Здавалося, мамi чомусь полегшало вiд того, що Боббi не знае, як новий сусiд коротае свiй час. Вона знизала плечима i коли заговорила, то швидше до самоi себе, нiж до Боббi.

– Врештi-решт, це всього лише книга. До того ж у м’якiй обкладинцi.

– Вiн сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразi так нiчого й не запропонував.

Мама блискавично обернулася до Боббi.

– Хай там що б вiн пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це менi, чув?

– Звичайно, я чув.

Сторінка 13

Їi наполегливiсть здивувала i трохи стривожила Боббi.

– Пообiцяй.

– Обiцяю.

– Поклянись, Боббi.

Вiн покiрно поклав руку на серце i промовив:

– Богом присягаюся своiй матерi.

Зазвичай цим усе й закiнчувалось, але цього разу вигляд у неi не був вдоволений.

– Вiн коли-небудь… Вiн щось тобi…

Вона замовкла з невластивим iй розгубленим виразом. Інодi такий вираз бував ув учнiв, коли мiсiс Бремвелл кликала iх до дошки визначати в реченнi iменники та дiеслова, а вони не знали.

– Чи вiн коли-небудь що, мамо?

– Не зважай, – сердито вiдрiзала мама. – Забирайся звiдси. Іди в парк або в «Стерлiнг-гауз». Менi набридло на тебе дивитися.

«То чому ж ти тодi прийшла? – подумав Боббi, та вголос, звiсно, нiчого не сказав. – Я ж тобi не заважав, зовсiм не заважав».

Боббi запхав «Володаря мух» до задньоi кишенi й попрямував до дверей. Вже на порозi вiн обернувся. Вона все ще стояла бiля вiкна, але тепер знову дивилася на Боббi. Для нього б стало несподiванкою в такi моменти побачити на ii обличчi любов. Щонайбiльше якусь нiби задумливiсть, i лише iнодi нiжнiсть.

– Слухай, мамо…

Вiн хотiв попросити п’ятдесят центiв, усього пiв зеленого. На них Боббi мiг би купити содову i два хот-доги в «Колонii». Йому подобалися iхнi хот-доги, iх подавали в пiдсмажених булках з картопляними чiпсами i кружальцями квашених огiркiв.

Маминi губи знову проробили отой свiй трюк зi стисканням i Боббi зрозумiв, що нинi не день хот-догiв.

– І не проси, Боббi, навiть не мрiй про це.

«Навiть не мрiй про це» – один з ii найулюбленiших висловiв усiх часiв.

– Цього тижня я маю заплатити тонну рахункiв, так що доларовi символи в уявi можеш не малювати.

Тiльки тонни рахункiв у неi не було, ось у чому рiч. Принаймнi не цього тижня. Боббi бачив i рахунок за свiтло, i чек за квартиру в конвертi з позначкою «Мiстеровi Монтелеоне» ще минулоi середи.

І вiдмазатися тим, що йому скоро буде потрiбен новий одяг, вона теж не може, бо навчальний рiк закiнчуеться, а не починаеться. Єдина зелень, яку вiн просив у мами останнiм часом, це п’ять доларiв на квартальний внесок у «Стерлiнг-гаузi», та й то вона м’ялася, хоча й знала, що ця сума покривае плавання, заняття бейсболом у командi «Вовки i Леви», плюс страхування. Якби це була не його мама, Боббi назвав би таку поведiнку скнарiстю. Але вiн не мiг сказати мамi нiчого подiбного. Будь-якi розмови про грошi майже завжди виливалися в сварку, а суперечки з мамою щодо ii фiнансових поглядiв, навiть у найменшому, могли викликати шалену iстерику. А тодi вона ставала просто страшною.

Боббi посмiхнувся.

– Нiчого страшного, мамо.

Вона посмiхнулась у вiдповiдь, а тодi кивнула на банку з написом «ВЕЛОФОНД».

– Чому б тобi не позичити трохи звiдти? Влаштуй собi свято. Я нiкому не скажу. А потiм зможеш у будь-який час повернути.

Вiн продовжував усмiхатися, але через силу. Як легко iй таке казати. Вона навiть не думае, як би розсердилася сама, коли б Боббi запропонував взяти трохи з грошей за свiтло або телефон, чи з тих, що вона вiдкладала на купiвлю робочого одягу. І тiльки для того, щоб з’iсти в «Колонii» два хот-доги i шматок пирога з морозивом. А якби вiн отак безтурботно заявив, що нiкому не скаже, i що вона в будь-який момент може повернути грошi на мiсце? Ага, аякже, i дiстав би ляпаса.

* * *

Та коли Боббi дiйшов до мiського парку, обурення в душi вляглося i слово «скнарiсть» вилетiло з голови. Надворi чудовий день i йому треба дочитати вiдпадну книжку. І як можна сердитись i ображатись, коли на тебе чекае таке? Вiн знайшов усамiтнену лавочку i знову розгорнув «Володаря мух». Його треба було дочитати сьогоднi, дiзнатися, чим усе скiнчилося.

На останнi сорок сторiнок пiшла година, й увесь цей час Боббi не помiчав нiчого навколо. Коли вiн нарештi згорнув книжку, то побачив, що всi колiна засипанi дрiбними, бiлими пелюстками. Повно iх було й у волоссi. Сидячи тут, Боббi навiть не зауважив, що навколо нього кружляе вихор яблуневого цвiту.

Вiн обтрусився i поглянув у бiк дитячого майданчика. Дiти гойдалися й грали в тетербол, б’ючи по м’ячу, пiдвiшеному до стовпа, i намагаючись якомога швидше закрутити мотузку, якою вiн був прикрiплений. Чи могли б цi дiти, що смiючись ганяються одне за одним i качаються по травi, дiйти до того, щоб ходити голими i поклонятися гнилiй кабанячiй головi? Як кортiло списати все на вигадки дорослих, що не люблять дiтей. А таких чимало, Боббi знав. Та тут вiн заглянув у пiсочницю i побачив маленького хлопчика. Малий ридма ридав, а поряд сидiв старший хлопець i, наче й нiчого не було, грався ваговозом «Тонка», якого вирвав у товариша з рук.

А кiнець книжки – щасливий чи нi? Ще мiсяць тому ця думка здалася б Боббi дурницею, та зараз вiн дiйсно не мiг визначити. Ще нiколи в життi вiн не читав книжки, про яку не мiг сказати, хороший у неi кiнець чи поганий, щасливий чи сумний. Але Тед знае. Вiн спитае в Теда.

* * *

Через п’ятнадцять хвилин Боббi все ще сидiв на лавцi, коли його знайшов Саллi-Джон, влетiвши в пар

Сторінка 14

.

– Старий засранцю, ось ти де! – гукнув Ес-Джей. – Я заходив до тебе i твоя мама сказала, що ти тут або в «Стерлiнг-гаузi». Ну що, дочитав нарештi?

– Ага.

– І як, хороша книжка?

– Ага.

Саллi похитав головою.

– Я ще не бачив книжки, яка б менi справдi сподобалася. Але повiрю тобi на слово.

– Як концерт?

Саллi знизав плечима.

– Ми гудiли, поки всi не порозходилися, так що, думаю, непогано. Для нас, принаймнi. А вгадай, хто виграв тиждень в таборi Вiнiвiнея?

Табiр для хлопчикiв i дiвчаток Вiнi належав Асоцiацii християнськоi молодi й був розташований на озерi Джорджi, в лiсах на пiвнiч вiд Сторрза. Щороку МКД – Мiський комiтет з питань дозвiлля – жеребкуванням розiгрував тижневу путiвку.

Боббi вiдчув укол заздрощiв.

– Не тринди.

Саллi-Джон вишкiрився.

– Уяви собi, старий. У капелюсi сiмдесят iмен. Щонайменше. А старий лисий засранець мiстер Кофлiн витягуе Джона Л. Саллiвана-молодшого, що мешкае за адресою Броуд-стрит, 93. Мама ледь не намочила штани.

– Коли iдеш?

– Через два тижнi пiсля закiнчення школи. Мама спробуе на цей же час взяти вiдпустку в пекарнi й на тиждень поiхати до Вiсконсину навiдати бабусю з дiдом. Вона збираеться iхати мегапсом.

Мегаканом були лiтнi канiкули, мегашоу – Ед Саллiван у недiлю увечерi, а мегапес – це, звiсно, автобус перевiзника «Грейгаунд» з емблемою хорта. Мiська автобусна станцiя мiстилася трохи вище вiд «Ашер Емпайр» i «Колонii».

– А ти не хочеш поiхати з нею до Вiсконсину? – запитав Боббi, вiдчуваючи збочене бажання хоч трохи зiпсувати друговi радiсть вiд такоi удачi.

– Та трохи, але бiльше менi хочеться поiхати в табiр пострiляти з лука.

Вiн обiйняв Боббi за плечi.

– Я б так хотiв, щоб ти поiхав зi мною, книжковий засранцю.

При цих словах Боббi стало гидко вiд самого себе. Вiн знову глянув на «Володаря мух» i зрозумiв, що скоро перечитае роман. Може, навiть у серпнi, коли стане нудно. У серпнi зазвичай ставало нудно, хоч у травнi в це було важко повiрити. Потiм Боббi пiдняв очi на Саллi-Джона, посмiхнувся i теж обхопив його руками за плечi.

– Везучий ти качур, – промовив вiн.

– Тодi можеш називати мене Дональдом, – згодився Саллi-Джон.

Вони ще трохи посидiли на лавцi, обiйнявшись, дивились, як граються малi дiти, а на них раз по раз зливою сипався яблуневий цвiт. Потiм Саллi сказав, що йде в «Емпайр» на денний сеанс, i йому лiпше поквапитись, якщо не хоче пропустити анонс.

– Ходи зi мною, Боборiно. Показують «Чорного скорпiона». Куди не потрапиш, на монстра натрапиш.

– Не можу. Я банкрут.

Якщо не рахувати семи доларiв у банцi «ВЕЛОФОНДУ», це була чиста правда. До того ж iти сьогоднi в кiно йому чомусь не хотiлося, хоч у школi хтось розказував, що «Чорний скорпiон» – просто клас. Скорпiони, коли вбивають людей, проштрикують iх наскрiзь своiми жалами, а ще зрiвнюють iз землею Мехiко.

Чого Боббi справдi хотiв, так це пiти додому i поговорити з Тедом про «Володаря мух».

– Банкрут? – сумно перепитав Саллi. – Справдi тяжко, чуваче. Я б заплатив за тебе, але в мене самого тiльки тридцять п’ять центiв.

– Не парся. Слухай, а де твое «боло»?

Саллi спохмурнiв, як нiколи.

– Гумка трiснула. Напевно, полетiло в болойський рай.

Боббi пирснув. Болойський рай? Дiйсно смiшно.

– Будеш купувати нове?

– Навряд чи. У «Вулвортi» продаеться набiр фокусника, хочу його купити. На коробцi пише, що в ньому шiстдесят рiзних трюкiв. Знаеш, Боббi, коли я виросту, то добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’ете, носити чорний фрак i цилiндр. Я б витягав з нього кроликiв i всяке тому подiбне лайно.

– Кролики, напевно, дiйсно накладуть тобi в капелюха, – озвався Боббi.

Саллi вишкiрився.

– Зате я буду крутим засранцем! Як би менi хотiлося ним бути! Будь у чому!

Вiн пiдвiвся.

– Ти точно не хочеш пiти зi мною? Може, тобi б вдалося прокрастися попри Годзiллу.

На суботнiй денний сеанс в «Емпайр» збиралися сотнi дiтей. Програма зазвичай складалася з фiльму циклу «Такi рiзнi монстри», восьми чи дев’яти коротких мультикiв, анонсу «Майбутнiх цiкавинок» i кiноновин.

Мiсiс Годлоу просто скаженiла, намагаючись iх змусити мовчки стояти в черзi. Вона не розумiла, що навiть загалом чемних дiтей не можна примусити в суботу пiсля обiду поводитися, неначе в школi. А ще вона була схиблена на думцi, що десятки дiтей, яким уже виповнилося дванадцять, намагаються проникнути в кiнотеатр зi знижками для молодших. Дай iй волю, мiсiс Джi вимагала б свiдоцтво про народження не тiльки на фiльми з Брiжiтт Бардо, а й на суботнiй денний сеанс. Але не маючи таких повноважень, вона обмежилася вереском «ТИ З ЯКОГО РОКУ?» на кожного, чий зрiст був вищий вiд п’яти з половиною футiв.

Серед цього шарварку iнколи можна було легко прослизнути всередину, а ще в суботу не було контролера. Але сьогоднi гiгантськi скорпiони Боббi не приваблювали. Вiн провiв цiлий тиждень з реалiстичнiшими чудовиськами, бiльшiсть з яких, мабуть, ззовнi були схожi на самого Боббi.

– Не-а, я тут потусуюся, – сказав вi

Сторінка 15

.

– О’кей.

Саллi-Джон виколупав зi свого чорного волосся кiлька яблуневих пелюсток i урочисто глянув на Боббi.

– Мегабоб, скажи, що я крутий засранець.

– Саллi, ти крутий засранець.

– Так! – Саллi-Джон пiдстрибнув ледь не до неба, смiючись i молотячи кулаками повiтря. – А як iнакше! Крутий засранець сьогоднi! І супермегакрутий фокусник завтра! Паф-паф!

Вiд смiху Боббi повалився на спинку лавки, розставивши ноги носками кросiвок досередини. Ес-Джей був такий смiшний, коли його починало нести.

Саллi рушив був геть, але обернувся.

– Знаеш що, старий? Коли я заходив у парк, то зустрiв кiлькох дивних типчикiв.

– І що в них було дивного?

Саллi розгублено похитав головою.

– Не знаю, – пробурмотiв вiн, – реально не знаю.

Тодi вiн пiшов геть, наспiвуючи «На танцях». Пiсня була його улюблена. Боббi вона теж подобалася. «Деннi енд зе Джунiорз»[3 - «Danny & the Juniors» – вокальний гурт (ду-воп, рок-н-рол), найбiльше вiдомий своею пiснею «At the Hop».] були просто чудовi.

Боббi знову розгорнув подарунок Теда. Книжка виглядала вже добряче зачитаною. Вiн перечитав кiлька останнiх сторiнок, мiсце, де нарештi з’явилися дорослi. І знову почав ламати голову над кiнцем. Щасливий чи трагiчний? Саллi-Джон зовсiм вилетiв з голови. Пiзнiше йому спало на думку, що якби Ес-Джей тодi обмовився, що дивнi типчики, яких вiн бачив, були в жовтих плащах, все б могло скластися зовсiм iнакше.

– Вiльям Голдiнг написав про цю книжку одну цiкаву рiч, яка, на мою думку, пов’язана з твоiми сумнiвами щодо фiналу… Боббi, хочеш ще шипучки?

Боббi похитав головою.

– Нi, дякую.

Шипучка була йому не вельми до смаку i пив вiн ii тiльки з ввiчливостi, коли був у Теда. Вони знову сидiли за Тедовим кухонним столом. Пес мiсiс О’Гари i далi гавкав. На пам’ятi Боббi Баузер нiколи й не переставав. А Тед i далi палив «Честерфiлд». Повернувшись з парку, Боббi заглянув подивитися, як там мама, побачив, що вона дрiмае на лiжку, i помчав на третiй поверх спитати Теда про закiнчення «Володаря мух».

Тед пiдiйшов до холодильника… i зупинився, поклавши руку на дверцята i задивившись у порожнечу.

Пiзнiше Боббi усвiдомить, що це був перший чiткий проблиск того, що з Тедом не зовсiм усе гаразд. Насправдi все було зовсiм негаразд i ставало щораз гiрше.

– Спочатку iх вiдчуваеш пiд очними яблуками, – вимовив Тед буденним тоном. Вiн говорив чiтко, Боббi розiбрав кожне слово.

– Вiдчуваеш що?

– Спочатку iх вiдчуваеш пiд очними яблуками.

Тед усе ще витрiщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббi злякався. Здавалося, щось було в повiтрi, щось схоже на пилок, i в Боббi залоскотало у носi й з тильного боку засвербiли долонi.

А тодi Тед вiдчинив дверцята i схилився над холодильником.

– Точно не хочеш? – спитав вiн. – Шипучка холодна i смачна.

– Нi… нi, не треба.

Тед повернувся за стiл i Боббi збагнув, що вiн або вирiшив вдати, що нiчого не сталося, або нiчого не пам’ятае. Вiн також зрозумiв, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослi просто диваки, от i все. Інодi просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.

– Розкажiть менi, що вiн, тобто мiстер Голдiнг, написав про кiнець.

– Скiльки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопцiв врятувала команда вiйськового корабля – iхне щастя – а хто рятуватиме команду?»

Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться пiна, а тодi долив ще.

– Це тобi щось дало?

Боббi прокручував фразу в головi, нiби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.

– Нi, – нарештi озвався вiн, – все одно не розумiю. Їх не треба рятувати, я маю на увазi команду. Вони ж не на островi. Та й…

Вiн пригадав хлопчикiв у пiсочницi, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою iграшкою.

– Тi дядьки на кораблi, вони ж дорослi. А дорослих не треба рятувати.

– Нi?

– Нi.

– Нiколи?

Боббi несподiвано подумав про матiр i про ii ставлення до грошей. А тодi пригадав нiч, коли вiн прокинувся i йому почулося, що вона плаче. Вiн нiчого не вiдповiв.

– Помiркуй про це, – сказав Тед, глибоко затягнувся i випустив хмарку диму. – Хорошi книжки призначенi ще й для того, щоб над ними роздумували.

– Добре.

– «Володар мух» не дуже схожий на «Хлопцiв Гардi», правда ж?

Перед очима Боббi вмить чiтко спалахнула картина, як Френк i Джо Гардi бiжать по джунглях з саморобними списами, виспiвуючи, що вб’ють кабана, а потiм застромлять списи йому в задницю.

Боббi розреготався, а коли до нього приеднався i Тед, вiн зрозумiв, що з хлопцями Гардi, Томом Свiфтом, Рiком Брантом i Бомбою, хлопчиком з джунглiв, покiнчено. «Володар мух» поклав iм край раз i назавжди. Боббi був дуже радий, що мае дорослий читацький квиток.

– Нi, – сказав вiн, – звичайно, не схожий.

– Хорошi книжки не вiдразу розкривають усi своi таемницi. Запам’ятаеш це?

– Так.

– Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?

Змiна теми була така несподiвана, що Боббi на мить розгубився. Та потiм, засмiяв

Сторінка 16

ись, вигукнув:

– Ще б пак, не те слово!

В головi швидко закружляли цифри. Боббi знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймнi п’ятнадцять доларiв до вересня, плюс те, що в нього вже е, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу i кiлька газонiв, якi вiн викосить у себе на вулицi… Чорт, можливо, вiн кататиметься на «Швiнi» ще до Дня працi!

– Що ви хочете, щоб я робив?

– Ми маемо бути обережнi, дуже обережнi.

Тед мовчки обдумував щось дуже довго i Боббi злякався, що вiн знову почне говорити про якусь нiсенiтницю, яку спочатку вiдчуваеш пiд очними яблуками. Та коли Тед пiдвiв очi, дивноi порожнечi в них не було. Погляд був ясний i трохи винуватий.

– Я нiколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разi, Боббi, я прошу тебе разом зi мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаеш, що це таке?

– Звичайно, – Боббi пригадався Саллi-Джон i його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм i витягати кроликiв з капелюха. – Фокусники обдурюють цим людей.

– Якщо розглядати пiд таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?

Боббi похитав головою. Якщо вiдкинути блискiтки i прожектори, звучало зовсiм негарно.

Тед вiдпив ковток i витер пiну з верхньоi губи.

– Боббi, твоя мама… Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобi так не здаеться?

– Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш нiж погоджуватися, спочатку обов’язково розповiв iй про будь-яке ваше завдання.

Тед Бротiген кивнув головою.

– Гадаю, все через те, що ви, коли переiжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але бiльше нiчого не можу придумати.

Боббi думав, що Тед усмiхнеться, та вiн тiльки знову кивнув.

– Можливо, рiч саме в цьому. У всякому разi, Боббi, я б не хотiв, щоб ти йшов проти маминоi волi.

Звучало добре, але Боббi Гарфiлд не зовсiм у це вiрив. Якби Тед казав правду, то навiщо тодi окозамилення?

– Скажи мамi, що в мене стали швидко втомлюватися очi. І це правда.

Нiби на пiдтвердження своiх слiв, Тед пiдняв праву руку i заходився великим i вказiвним пальцями масувати кутики очей.

– Скажи iй, що я хочу, щоб ти щодня читав менi деякi статтi з газет i за це я платитиму тобi долар на тиждень, або ж, як каже твiй друг Саллi, один зелений.

Боббi кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успiхи в Кеннедi на попереднiх виборах i якi шанси у Флойда Паттерсона[4 - Флойд Паттерсон (1935–2006) – американський боксер-професiонал, олiмпiйський чемпiон 1952 року, чемпiон свiту в суперважкiй категорii.] перемогти в червнi? Чи, може, про Блондi й Дiка Трейсi для комплекту? Мама чи мiстер Бiдермен з агенцii «Рiдне мiсто» могли б у це повiрити, але не Боббi.

Тед усе ще тер очi. Його рука зависла над тонким носом, як павук.

– Що ще? – спитав Боббi на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли вiн пообiцяв прибрати в кiмнатi, а вона, увiйшовши в кiнцi дня, побачила, що нiчого не зроблено. – Що я маю робити насправдi?

– Хочу, щоб ти був насторожi, ось i все, – вiдповiв Тед.

– За чим менi пильнувати?

– За ницими людьми в жовтих плащах.

Пальцi Теда були все ще зайнятi кутиками очей. Боббi хотiлося, щоб вiн припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже вiн справдi вiдчувае щось пiд очними яблуками i через це так натхненно тре й мусолить очi? Щось, що розвiюе увагу i стае на завадi його зазвичай виваженому, чiткому мисленню?

– Ницi люди? Карлики? – у дитинствi Боббi читав про карликiв у казках, але щоб цi вигаданi героi iснували насправдi? Нiсенiтниця, та нiчого iншого на думку не спадало.

Тед засмiявся щирою, сонячною усмiшкою, i аж тодi Боббi усвiдомив, як вiн щойно був сам не свiй.

– Поняття «ницi люди» я вживаю в дiккенсiвському сенсi слова i маю на увазi типiв, що доволi дурнуватi й одночасно доволi небезпечнi на вигляд. Наприклад, таких, що рiжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефоннi стовпи, свистять услiд жiнкам, що йдуть по iншому боцi вулицi i витирають потилицi не вельми чистими хустинками. Людей, якi вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, нiби знають правильнi вiдповiдi на всi безглуздi життевi питання. Я висловлююся не надто чiтко, еге ж? Цi слова кажуть тобi хоч про щось? Знаходять вiдгук у твоiй душi?

Вiдгук у душi Боббi цi слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Вiдчуття, що слово чи фраза сказанi влучно, хоч i не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався мiстер Бiдермен, який завжди здавався неголеним, навiть коли вiд його щiк все ще пахло солодкавим лосьйоном пiсля голiння; це як звiдкись здогадатися, що мiстер Бiдермен колупаеться в носi, коли залишаеться в машинi сам, або що вiн, проходячи повз телефони-авт

Сторінка 17

мати, навiть не задумуючись, перевiряе ящички для решти.

– Я вас розумiю, – промовив Боббi.

– Добре. Навiть за сотню життiв я б нiколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навiть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район – Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонiя-стрит i Ашер-авеню – а тодi йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

У головi Боббi все починало ставати на своi мiсця. На його день народження i водночас у свiй перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббi знае всiх на вулицi й чи мiг би вiн впiзнати приходькiв, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло i трьох тижнiв, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед вiд чогось утiкае.

– А скiльки цих типiв? – поцiкавився Боббi.

– Трое чи п’ятеро, а тепер, може, вже й бiльше, – Тед знизав плечима. – Ти впiзнаеш iх по довгих, жовтих плащах i оливковiй шкiрi. Хоча смаглявiсть – усього лише камуфляж.

– Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

– Думаю, так i е. Якщо вони будуть за кермом, ти впiзнаеш iх по авто.

– Марки? Моделi?

Боббi почувався Береном Макгавiном з «Майка Гаммера» i наказав собi не захоплюватися. Це тобi не телевiзор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

– І гадки не маю. Але ти все одно здогадаешся. Їхнi машини такi ж, як i iхнi жовтi плащi, гостроносi туфлi та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливi й вульгарнi.

– Ницi, – сказав Боббi. Фраза пролунала швидше як констатацiя.

– Ницi, – повторив Тед i значуще кивнув. Вiдсьорбнув шипучки i поглянув кудись у той бiк, звiдки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидiв так деякий час, наче iграшка, у якiй зламалася пружина, або машина, у якоi скiнчилося пальне.

– Вони мене вiдчувають, – промовив Тед, – i я iх теж. Що за свiт!

– Чого iм треба?

Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, вiн на мить забув про присутнiсть Боббi або просто не усвiдомлював, з ким розмовляе. Тодi вiн всмiхнувся, нахилився i поклав свою руку на руку Боббi. Вона була велика, тепла i заспокiйлива: рука чоловiка. Вiд ii дотику легка настороженiсть Боббi розвiялася.

– Певну рiч, яка випадково в мене, – промовив Тед. – Давай на цьому i зупинимося.

– Але вони не копи? Не федерали чи…

– Хочеш знати, чи я не в десятцi найрозшукуванiших людей ФБР або комунiстичний агент, як у «Я вiв потрiйне життя»? Чи поганий хлопець?

– Я знаю, що ви – не поганий хлопець, – заперечив Боббi, та рум’янець, що розлився по щоках, свiдчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттево змiнювала. Поганi хлопцi теж можуть подобатися i iх навiть можна любити. І в Гiтлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббi.

– Я – не поганий хлопець. Я нiколи не грабував банкiв i не викрадав вiйськових таемниць. Надто багато часу я провiв, читаючи книжки, i моя порцiя штрафiв за запiзнення залишилася не заплаченою. Тож якби iснувала бiблiотечна полiцiя, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевiзорi.

– Але ницi люди в жовтих плащах з iхньоi породи.

Тед кивнув.

– Поганцi аж до глибини душi i, як я вже сказав, небезпечнi.

– А ви iх бачили?

– Багато разiв, але не тут. І дев’яносто дев’ять вiдсоткiв зi ста, що й ти iх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?

– Так.

– Боббi, щось не так?

– Нi.

Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне вiдчуття, спроба ii вловити.

– Впевнений?

– Ага.

– Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймнi зi спокiйним, сумлiнням, не казати матерi про цю частину своiх обов’язкiв?

– Так, – не задумуючись, випалив Боббi, хоча й розумiв, що згода означае значнi змiни в його життi… та не лише змiни, а й ризик. Боббi неабияк боявся мами, i не лише через усвiдомлення того, як сильно вона може розсердитися i як довго здатна таiти зло. Здебiльшого його страх породжувався гнiтючим вiдчуттям, що його люблять тiльки зовсiм трiшечки i йому хотiлося зберегти хоч цю крихту материнськоi любовi. Та йому подобався Тед… подобалося вiдчувати його велику, теплу i шорстку долоню на своiй руцi, подобався дотик його пальцiв, що на згинах стали майже гудзуватими. Та й хiба це справжня брехня? Всього лише недомовка.

– Справдi впевнений?

«Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосiб почати», – прошепотiв внутрiшнiй голос. Боббi не звернув на нього уваги.

– Так, на всi сто, – сказав Боббi. – Теде, а цi типи небезпечнi тiльки для вас чи ще для когось?

Вiн думав про свою маму, та й про себе теж.

– Для мене вони справдi становлять серйозну загрозу. Що ж до iнших – бiльшостi iнших людей – то, мабуть, нi. Хочеш, скажу тобi кумедну рiч?

– Звичайно.

– Бiльшiсть людей не помiчае iх, доки вони не пiдiйдуть дуже, дуже близько. Так, нiби вони здатнi заморочувати людей, як ота «Тiнь» зi староi радiоп’еси.

– Хочете сказати, вони якiсь… типу…

Н

Сторінка 18

язику крутилося слово «надприроднi», та чомусь воно нiяк не злiтало з губ.

– Що ти, зовсiм нi.

Тед вiдмахнувся вiд запитання, ще перш нiж воно було вимовлене до кiнця.

Коли тiеi ночi Боббi довше, нiж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.

– Існуе безлiч людей, i то зовсiм звичайних, яких ми не помiчаемо. Офiцiантку, що йде додому з роботи, понуривши голову i несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обiдi гуляють по парку. Дiвчаток-пiдлiткiв у бiгудях i з радiоприймачами, з яких лунае «Зворотний вiдлiк» Пiтера Трiпа. Та дiти iх помiчають. Дiти помiчають усiх. А ти, Боббi, ще дитина.

– З вашого опису, цих типiв не так уже й легко не зауважити.

– Ти маеш на увазi плащi, туфлi, яскравi автiвки? Та саме це й змушуе декого – багатьох людей, насправдi – вiдвертати погляд. Зводити невеличкi бар’ери на шляху вiд очей до мозку. В будь-якому разi, Боббi, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навiть якщо вони до тебе заговорять. Менi не спадае на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навiть тебе не помiтять, як бiльшiсть людей по-справжньому не помiчае iх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.

– Не наближатися i не розмовляти з ними.

– Навiть якщо вони до тебе заговорять, – досить нетерпляче уточнив Тед.

– Так, навiть якщо вони до мене заговорять. А що менi тодi робити?

– Приходь сюди i повiдом мене, що вони поблизу i де ти iх бачив. Іди спокiйно, доки не впевнишся, що вони тебе бiльше не бачать, а тодi бiжи. Бiжи, як вiтер. Так, нiби за тобою чорти женуться.

– І що ви робитимете? – запитав Боббi, хоч i сам чудово знав. Може, вiн i не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. – Ви втечете, чи не так?

Тед Бротiген знизав плечима i осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббi.

– Вирiшу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, вiдчуття, що я маю останнi кiлька днiв, – вiдчуття, що цi люди близько – мине.

– А таке вже бувало?

– І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приемнiше?

Потiм пiвгодини вони розмовляли про бейсбол i музику. Боббi вразило, що Тед не лише знае пiснi Елвiса Преслi, а деякi з них йому навiть подобаються. Потiм перейшли на страхи i надii Боббi, пов’язанi з переходом у сьомий клас у вереснi. Розмова була досить приемна, але за кожною темою Боббi вiдчував тiнь ницих людей у жовтих плащах. Вони таiлися тут, у кiмнатi Теда на третьому поверсi, як химернi, незримi тiнi.

Аж коли Боббi вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.

– Є дещо, на що тобi треба звернути увагу. Знаки, що моi… моi старi друзi десь поблизу.

– Якi саме?

– Коли блукатимеш мiстом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашнiх тварин. Їх розклеюють на стiнах, у вiтринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сiра плямиста кiшка з чорними вушками, бiлим нагрудником i загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч вiд бiгля, на кличку Трiксi, любить дiтей. Нашi хочуть, щоб вiн повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пiбодi-стрит, 77». Щось таке.

– В сенсi? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашнiх улюбленцiв? Думаете…

– Думаю, бiльшостi цих тварин взагалi не iснуе, – вiдповiв Тед. Його голос був сумний i стомлений. – Навiть якщо е якесь маленьке, розмите фото, думаю, здебiльшого все це просто вигадки. Гадаю, оголошення – це спосiб передання iнформацii, хоч i не уявляю, чому б iм замiсть цього не пiти в «Колонiю» i не поговорити за печенею з картопляним пюре. Боббi, а куди твоя мама ходить на закупи?

– У «На будь-який смак». Це поруч з агенцiею нерухомостi мiстера Бiдермена.

– А ти з нею ходиш?

– Інодi.

Коли був молодший, Боббi кожноi п’ятницi чекав маму в крамницi, читаючи телепрограму з полицi з пресою, поки вона не приходила. Боббi подобалися цi пообiддя, бо починалися вихiднi, бо мама дозволяла йому штовхати вiзок, а вiн завжди уявляв, що це перегоновий автомобiль, а ще тому, що Боббi любив ii. Та Тедовi вiн нiчого не розповiв. Це було ще за царя Гороха. Боже, та йому було тiльки вiсiм.

– Придивися до дошок оголошень, якi висять у супермаркетах бiля каси, – сказав Тед. – Там ти побачиш багацько невеличких, написаних вiд руки оголошень на кшталт: «ПРОДАЮ АВТОМОБІЛЬ». Шукай тi, що пришпиленi догори ногами. У мiстi е ще якiсь супермаркети?

– Є ще «A & P» за залiзничним мостом, але мама туди не ходить. Каже, що м’ясник завжди пускае iй бiсики.

– Зможеш перевiряти дошку оголошень i там?

– Аякже.

– Добре, наразi дуже добре. А знаеш класики, що iх дiти завжди малюють на тротуарах?

Боббi кивнув.

– Шукай такi, бiля яких накресленi зiрки чи мiсяць, або i те, i те, переважно рiзною крейдою. А ще звертай увагу на хвости повiтряних змiiв, що звисають з телефонних дротiв. Не на с

Сторінка 19

мих змiiв, а тiльки на iхнi хвости. І…

Тед замовк i насупився, замислившись. Коли вiн вийняв «Честерфiлд» з коробки на столi i припалив, Боббi цiлком тверезо, чiтко i без найменшоi тiнi страху подумав: «Люди, вiн схибнувся. І то на всю голову».

Це точно i сумнiву не пiдлягае. Боббi лише сподiвався, що Тед такий же обережний, як i схиблений. Бо якщо мама почуе, що вiн верзе, вона нiколи й близько не пiдпустить до нього Боббi. Або взагалi викличе людей з гамiвними сачками… або попросить старого доброго Дона Бiдермена зробити це за неi.

– Боббi, знаеш годинник на мiськiй площi?

– Аякже.

– Вiн може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повiдомлення про випадки дрiбного вандалiзму в церквах. Моi друзi не люблять церков, але не коять нiчого такого грандiозного. На те вони й ницi, даруй за каламбур. Є ще й iншi знаки, що вони близько, але нема потреби тобi забивати ними голову. Як на мене, оголошення – найнадiйнiший орiентир.

– «Як побачите Джинджер, будь ласка, повернiть ii додому».

– Саме та…

– Боббi? – це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом ii суботнiх кросiвок по схiдцях. – Боббi, ти нагорi?

ІІІ. Материнська влада. Боббi починае роботу. «Вiн тебе торкався?» Останнiй день школи

Боббi з Тедом обмiнялися винуватими поглядами. Обое сiли кожен по свiй бiк столу, так, нiби до цього займалися якимись дурницями, а не тiльки про них говорили.

«Вона здогадаеться, що ми щось задумали, – розпачливо думав Боббi. – У мене ж на обличчi написано».

– Нiчого, – сказав Тед, – нiчого не видно. Тобi так здаеться, бо вона мае владу над тобою. Материнську владу.

Боббi вражено витрiщився на нього.

«Ви читали моi думки? Ви оце зараз прочитали моi думки?»

Мама вже майже дiйшла до майданчика третього поверху i часу на вiдповiдь не залишалося, навiть якби Тед i хотiв. Але по обличчю Теда Боббi бачив, що той i не збирався вiдповiдати. І Боббi тут же почав сумнiватися, чи добре розчув.

Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискiпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.

– То ти все-таки тут, – сказала мама. – Боже, Боббi, ти хiба не чув, як я кликала?

– Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.

Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмiшку, механiчну усмiшку для людей. Їi очi перебiгали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що iй не сподобаеться, щось погане.

– Я не чула, як ти прийшов з вулицi.

– Ти спала в себе на лiжку.

– Як у вас справи, мiсiс Гарфiлд? – поцiкавився Тед.

– Краще не бувае.

Вона i далi свердлила iх поглядом. Боббi не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий i винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помiтила, Боббi б уже знав. Знав би, що вона знае.

– Може, хочете пляшку шипучки? – запропонував Тед. – У мене е «Рутбiр». Нiчого особливого, зате холодне.

– Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, – погодилася Лiз.

Вона ввiйшла i сiла за кухонний стiл поряд iз Боббi. Неуважливо гладячи його по нозi, спостерiгала, як Тед вiдчиняе невеличкий холодильник i дiстае шипучку.

– Поки що тут нагорi ще не гаряче, але обiцяю вам, мiстере Бреттiген, через мiсяць буде. Не хочете придбати вентилятора?

– А це iдея.

Тед наповнив шипучкою чисту склянку i застиг перед холодильником, тримаючи склянку до свiтла i чекаючи, доки осяде пiнка. Вiн здавався Боббi схожим на одного з тих науковцiв, що iх показують у рекламi, зациклених на продуктi А i продуктi Б, а ще на фактi, що таблетки вiд печii «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сiм разiв бiльше за власну вагу. Неймовiрно, але факт.

– Не треба повноi склянки, цього досить, – сказала мама трохи нетерпляче. Тед пiднiс iй напiй, вона пiднесла склянку. – Будьмо.

Вона зробила ковток i скривилася так, нiби то не шипучка, а житне вiскi. Потiм понад склянкою задивилася, як Тед сiв, струсив попiл з цигарки i знову заклав недопалок у кутик рота.

– Ви тепер нерозлийвода, – зауважила мама. Сидите собi на кухнi, попиваете шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогоднi розмовляли?

– Про книжку, яку менi подарував мiстер Бротiген, – вiдповiв Боббi. Його голос звучав спокiйно i природно, голос, який нiчого не приховуе. – Про «Володаря мух». Я не мiг розiбрати, кiнець щасливий чи сумний, i вирiшив спитати в Теда.

– А-а, i що вiн сказав?

– Пiв-на-пiв. І сказав над цим помiркувати.

Лiз засмiялася, однак не дуже весело.

– Я, мiстере Бреттiген, читаю детективи, а роздуми приберiгаю для реального життя. Але, звiсно, я ще не на пенсii.

– Звичайно, по вас видно, що ви – жiнка в розквiтi сил, – зауважив Тед.

Мама подарувала Тедовi погляд «лестощами-ви-нiчого-не-досягнете». Боббi добре його знав.

– Ще я запропонував Боббi невеличкий пiдробiток, – повiдомив Тед. – Вiн погодився… з вашого дозволу, звiсно.

На згадку про пiдробiток ii чоло спохмурнiло i розгладилося на згадку про дозвiл. Вона простягнула руку i злегка торкнулася

Сторінка 20

удого волосся Боббi. Рух був такий незвичний, що в Боббi очi мало на лоба не полiзли. Та вона нi на мить не зводила очей з Тедового обличчя.

«Вона йому не довiряе i, схоже, нiколи не зможе довiряти», – збагнув Боббi.

– Про яку роботу йдеться?

– Вiн хоче, щоб я…

– Тихо, – сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.

– Я б хотiв, щоб Боббi читав менi газети. Можливо, пiсля обiду, – пояснив Тед i додав, що його очi вже не тi, що колись, i що йому що не день усе складнiше розбирати дрiбний шрифт. Та вiн хоче бути в курсi подiй. Часи тепер дуже цiкавi, хiба мiсiс Гарфiлд так не вважае? А ще йому б хотiлося стежити за колонками Стюарта Олсопа, Волтера Вiнчелла i до них подiбних. Звiсно, Вiнчелл займаеться плiтками, зате цiкавими. Хiба мiсiс Гарфiлд так не здаеться?

Боббi слухав з усе бiльшим напруженням, хоч по маминому виразу обличчя i позi, та й навiть по тому, як вона вiдсьорбувала шипучку, Боббi бачив, що вона вiрить усьому, що каже Тед. З цим усе в порядку. Але якщо на Теда знову найде затьмарення? Якщо вiн знову, дивлячись в нiкуди, почне розводитися про ницих людей у жовтих плащах чи про хвости вiд повiтряних змiiв, що висять на телефонних дротах?

Але нiчого не трапилося. На кiнець Тед сказав, що хотiв би знати, як ведеться «Доджерзам», а особливо Морi Вiллзу, хоч вони й перебралися до Лос-Анджелеса. Вiн промовив це з виглядом людини, що твердо вирiшила сказати правду, навiть якщо через це iй трохи соромно. Боббi хiд здався розумним.

– Думаю, пропозицiя хороша, – погодилася мама. Майже проти власноi волi, як здалося Боббi. – Взагалi про таке можна тiльки мрiяти. Я б сама хотiла мати таку роботу.

– Закладаюся, ви чудово виконуете свою роботу, мiсiс Гарфiлд.

Вона знову пронизала його холодним поглядом «лестощi-зi-мною-не-пройдуть».

– Вам доведеться додатково приплачувати Боббi за кросворди, – кинула вона, пiдводячись. Хоч Боббi й не зрозумiв зауваги, проте його вразила жорстокiсть, якою вiяло вiд фрази, нiби вiд уламка скла, застромленого в зефiр. Нiби вона хотiла поглузувати з того, що в Теда поганий зiр, i з його iнтелекту водночас. Нiби хотiла образити Теда за те, що вiн добре ставиться до ii сина. Боббi було все ще соромно за свою брехню i страшно, що вона дiзнаеться, однак зараз його охопила майже зловтiшна радiсть. Вона на це заслужила.

– Мiй Боббi добре вмiе розв’язувати кросворди.

– Я й не сумнiвався, – посмiхнувся Тед.

– Ходiмо вниз, Бобе. Пора дати мiстеровi Бреттiгену перепочити.

– Але…

– Думаю, я приляжу ненадовго, Боббi. Трохи голова болить. Радий, що тобi припав до душi «Володар мух». Як хочеш, завтра можеш почати працювати. Читатимеш спецiальний додаток до недiльноi газети. Попереджаю, це буде хрещення вогнем.

– Домовилися.

Мама вийшла на вузький майданчик коло Тедових дверей. Боббi рушив за нею. Мама обернулася i подивилася на Теда понад головою Боббi.

– А чому б не на ганку? – спитала вона. – Свiже повiтря пiде на користь вам обом. Краще, нiж у цiй затхлiй кiмнатi. І я зможу послухати, як буду у вiтальнi.

Боббi подумав, що вони обмiнюються якимись сигналами. Не за допомогою телепатii, звичайно… хоч, власне, це й була телепатiя. Нудна телепатiя дорослих.

– Хороша iдея, – погодився Тед. – На ганку нам буде чудово. До побачення, Боббi. До побачення, мiсiс Гарфiлд.

Боббi ледь не ляпнув «па-па, Теде», та в останнiй момент замiнив фразу на «до зустрiчi, мiстере Бротiген». Вiн iшов до сходiв, непевно усмiхаючись i вiдчуваючи, як його пройняв пiт. Як людину, яка щойно уникла жахливоi бiди.

Мама затрималася нагорi.

– А давно ви на пенсii, мiстере Бреттiген, якщо смiю запитати?

Боббi майже був вирiшив, що мама неправильно вимовляе Тедове iм’я ненавмисне, та зараз вiн рiзко змiнив свою думку. Навмисне, ще й як навмисне.

– Три роки.

Тед роздушив недопалок у переповненiй бляшанiй попiльничцi й одразу ж запалив знову.

– То виходить… вам шiстдесят вiсiм?

– Взагалi шiстдесят шiсть.

Голос Теда залишався м’яким i щирим, але в Боббi склалося враження, що такi запитання йому не до душi.

– Менi надали повну пенсiю на два роки ранiше. За станом здоров’я.

«Мамо, тiльки не питай, що з ним, – подумки застогнав Боббi. – Не смiй».

Вона не посмiла. Натомiсть спитала, ким Тед працював у Гартфордi.

– Бухгалтером. Я працював в управлiннi контролера.

– А ми з Боббi гадали, що ваша робота пов’язана з освiтою. Бухгалтерiя! Дуже вiдповiдальне заняття.

Тед усмiхнувся. Боббi подумалося, що в цiй усмiшцi було щось моторошне.

– За двадцять рокiв я добив три калькулятори. Якщо це вiдповiдальнiсть, мiсiс Гарфiлд, тодi я був ох який вiдповiдальний. «Горила Суiнi розставив колiна. Друкарка механiчно платiвку ставить i вмикае грамофон»[5 - З творiв Томаса Стернза Елiота.].

– Щось я не розумiю.

– В такий спосiб я хочу сказати, що багато рокiв працював на роботi, в якiй не було майже нiякого сенсу.

– В нiй з’явився б сенс, коли б у вас була дитина, яку треба годувати, виховувати i забезпечувати iй дах над г

Сторінка 21

ловою.

Вона подивилася на Теда, злегка випнувши пiдборiддя. Їi погляд промовляв: якщо вiн бажае посперечатися, то вона готова. Якщо Тедовi так кортить, вона вийде з ним на ринг.

Та, на полегшення Боббi, нi на ринг, нi на трибуни Тедовi не хотiлося.

– Гадаю, ви маете слушнiсть, мiсiс Гарфiлд, цiлком з вами згоден.

Вона ще якусь мить випинала пiдборiддя, всiм своiм виглядом запитуючи, чи вiн, бува, не передумав, даючи час змiнити рiшення.

Коли Тед не промовив бiльше нi слова, вона посмiхнулася. Це була ii переможна усмiшка. Боббi любив матiр, та зненацька вiдчув, що втомився вiд неi. Втомився вiд того, що знае ii погляди, ii приказки, категоричнiсть думок.

– Спасибi за шипучку, мiстере Бреттiген, було дуже смачно.

З цими словами вона повела сина вниз. Коли вони спустилися на другий поверх, вона вiдпустила його руку i далi йшла попереду.

Боббi гадав, що за вечерею вони поговорять про його нову роботу, та вийшло iнакше. Мама, здавалося, перебувала десь дуже далеко вiд нього, ii погляд був вiдсторонений. Прохання дати йому ще шматок м’ясного пирога довелося повторювати двiчi. Коли пiзнiше того вечора подзвонив телефон, мама аж зiскочила з канапи, де вони дивилися телевiзор, щоб узяти слухавку. У неi це вийшло так само, як у Рiкi Нелсона з серiалу «Оззi i Гаррiет». Вона послухала, щось вiдповiла i повернулася на канапу.

– Хто це був? – поцiкавився Боббi.

– Помилилися номером, – вiдповiла Лiз.

У своему теперiшньому вiцi Боббi Гарфiлд усе ще очiкував сну з радiсною дитячою впевненiстю. Лежачи на спинi, розкинувши п’яти по краях лiжка, засунувши руки в прохолоду пiд подушкою, так що лiктi стирчали назовнi. Уночi, пiсля того як Тед розповiв про ницих людей у жовтих плащах («І машини, не забувай про iхнi великi, блискучi машини», – думав Боббi) вiн лежав у тiй же позi, вiдгорнувши простирадло до пояса. На його вузькi дитячi груди падало мiсячне свiтло, повторюючи чотирикутнi обриси вiконноi рами.

Коли б Боббi про це подумав (а вiн не думав), то мiг би очiкувати, що тепер, коли вiн залишився сам у темрявi i товариство йому складае тiльки накрутний «Бiг-Бен» i приглушений звук вечiрнiх новин з сусiдньоi кiмнати, ницi люди Теда стануть реальнiшими. З ним завжди так: легко було смiятися з Франкенштайна з «Театру шоку», вдавати непритомнiсть i, коли з’являеться чудовисько, вигукувати: «Ох, Френкi!», особливо, коли Саллi-Джон приходив до нього ночувати. Але в темрявi, коли Ес-Джей починав хропiти або, ще гiрше, коли Боббi залишався сам, образ доктора Франкенштайна здавався… не те, щоб реальним, але… ймовiрним.

Однак на ницих людей Теда вiдчуття ймовiрностi не поширювалося. Якщо на те пiшлося, думка, що люди спiлкуються за допомогою оголошень про зниклих домашнiх улюбленцiв, у темрявi видалася ще безглуздiшою. Але не небезпечно божевiльною. Боббi чомусь не вважав Теда по-справжньому, глибоко божевiльним. Просто, на бiду Теда, йому трохи за гадками аж голова туманiе, особливо тепер, коли йому майже нiчим зайнятися. Тед просто трохи… ну… блiн, трохи що? Боббi не мiг пiдiбрати потрiбного означення. Якби на думку спало слово «ексцентричний», вiн би з радiстю i полегшенням ухопився за нього.

Але… вiн нiби читав моi думки. Як щодо цього?

Та нi, Боббi просто не зрозумiв, ось i все. Погано розчув. А може, Тед справдi прочитав його думки, скориставшись по сутi своiй нецiкавою, дорослою екстрасенсорикою? Здер з його обличчя винуватий вираз, як здирають вологу етикетку зi скла. Що ж, матерi Боббi це завжди вдавалося, принаймнi до сьогоднi.

Але…

Нiяких «але». Тед – хороший дядячко, який знае багато про книжки, а не читае думки. Так само як Саллi-Джон Саллiван нiякий не фокусник i нiколи ним не стане.

– Все це лише окозамилювання, – промурмотiв Боббi. Вiн витяг руки з-пiд подушки, схрестив зап’ястя i змахнув ними в повiтрi. У мiсячному свiтлi на його грудях майнула тiнь голуба.

Боббi посмiхнувся, заплющив очi i заснув.

Наступного ранку Боббi сидiв на ганку й уголос зачитував окремi статтi з «Гарвiцькоi недiльноi газети». Тед, вмостившись у крiслi-гойдалцi, палив «Честерфiлд» i мовчки слухав. Позаду лiворуч трiпотiли фiранки у вiдчинених вiкнах вiтальнi Гарфiлдiв.

Боббi уявив, як мама сидить у крiслi ближче до свiтла з кошиком для шиття i, слухаючи, пiдшивае спiдницi.

– Довшi спiдницi знову в модi, – повiдомила мама десь зо два тижнi тому. – Один рiк пiдгинай, а наступноi весни знову розпускай шви i роби iх довшими, а все тому, що так вирiшила зграйка педикiв у Нью-Йорку i Лондонi. І навiщо я iх слухаю, не знаю.

Чи справдi вона там, Боббi не знав – вiдчиненi вiкна i лопотiння фiранок самi по собi ще нiчого не означали – та все одно уявляв. Коли вiн стане старший, то збагне, що завжди уявляв ii десь там: за дверима, в глибинi трибун, там, де тiнi такi густi, що не можна як слiд роздивитися, у темрявi нагорi сходiв. Йому завжди здавалося, що вона там.

Спортивнi репортажi були цiкавi (Морi Вiллз крав бази[6 - База – одна з чотирьох точок на полi, до яких послiдовно мае д

Сторінка 22

торкнутися ранер, щоб виграти очко.], аж гай шумiв), першi шпальти – не дуже, а особистi колонки взагалi виявилися довгими, нудними i незрозумiлими. У них було повно виразiв на кшталт «фiскальноi вiдповiдальностi» та «економiчних показникiв рецесивного характеру». Проте Боббi це не турбувало. Врештi-решт, це його робота i вона приносить грошi, а робота часто нецiкава, принаймнi не весь час.

«На вiвсянку треба заробити», – iнодi говорила його мати, коли мiстер Бiдермен змушував ii затриматися. Боббi пишався вже й тим, що на фразi «економiчнi показники рецесивного характеру» в нього не заплiвся язик. До того ж iнша робота, таемна, з’явилася в нього завдяки божевiльнiй впевненостi Теда, що його хтось переслiдуе, i брати за неi грошi Боббi було б некомфортно. Йому б здавалося, що вiн нiби обманюе Теда, хоч це й була його власна iдея.

Проте безглуздо чи нi, а це було частиною його обов’язкiв, i Боббi взявся до них тiеi ж недiлi пiсля обiду. Доки мама дрiмала, Боббi обiйшов район у пошуках ницих людей у жовтих плащах та iхнiх знакiв. Вiн натрапив на багато цiкавих речей. На Колонiя-стрит якась жiнка сварилася з чоловiком. Обое стояли чоло до чола, як Красунчик Джордж i Копиця Колгаун перед початком поединку з реслiнгу. На Ашер-авеню якийсь малюк молотив по пiстонах закiптюженим камiнцем. Бiля крамнички «Спайсерза», що на розi Коммонвелс i Броуд-стрит, двое пiдлiткiв впивалися одне одному в губи. Фургон з цiкавим написом: «СМАЧНІ ПОДАРУНКИ ДЛЯ ВАШОГО ШЛУНКА» на борту. Та нiяких жовтих плащiв чи оголошень про зниклих домашнiх тварин на телефонних стовпах Боббi не помiтив. І жодного слiду хвостiв повiтряних змiiв на дротах.

Боббi завернув у «Спайсерз» купити кульку-жуйку за цент i кинув оком на дошку оголошень. Бiльшу ii частину займали свiтлини цьогорiчних кандидаток на «Мiс Ренiголд». Кiлька власникiв продавали старi автомобiлi, але цi оголошення були прикрiпленi нормально. На iншому папiрцi написано: «ПРОДАЮ НАДВІРНИЙ БАСЕЙН, У ХОРОШОМУ СТАНІ, ВАШИМ ДІТЯМ СПОДОБАЄТЬСЯ». Оголошення висiло косо, та Боббi подумав, що косо не рахуеться.

На Ашер-авеню вiн побачив схожого на кита «б’юiка», припаркованого бiля гiдранта. Авто було пляшково-зеленого кольору i не здалося Боббi вульгарно яскравим, попри iлюмiнатори по боках капота i решiтку радiатора, що робили його схожим на вищирену пащу хромованоi зубатки.

У понедiлок, дорогою до школи i назад, Боббi знову видивлявся ницих людей. Вiн нiчого не побачив, та його споглядання не сховалося вiд Керол Джербер, що йшла разом з ним i Ес-Джеем. Мама Боббi мала рацiю: Керол була справдi прониклива.

– Що, комунiстичним агентам знадобилися плани? – поцiкавилася Керол.

– Га?

– Ти постiйно розглядаешся на всi боки, навiть назад дивишся.

Якусь мить Боббi вагався, чи не розповiсти iм, для чого його найняв Тед, та потiм вирiшив, що це не дуже вдала iдея. Це була б хороша iдея, якби Боббi справдi вiрив, що там е за чим пильнувати. Три пари очей, враховуючи всевидющi баньки Керол, краще, нiж одна. Та вiн не вiрив. Керол i Саллi-Джон знали, що вiн щодня читатиме Тедовi газети, i нехай так i буде. Цього досить. Якби Боббi розповiв iм про ницих людей, виглядало б, нiби вiн глузуе. Нiби зрада.

– Комунiстичнi агенти? – перепитав Саллi-Джон, стрiмко обернувшись. – Так, я бачу iх, бачу! – вiн скривив рот i знову видав свое «кх-кх-кх» (цей звук був його улюблений). Потiм похитнувся, випустив з рук невидимий кулемет i схопився за груди. – Влучили! Рана серйозна! Далi йдiть без мене! Скажiть Роуз, що я ii кохаю!

– Передам це жирнiй дупi моеi тiтки, – сказала Керол, штурхаючи Ес-Джея лiктем.

– Просто дивлюся, чи не видно сентгебiвцiв, тiльки i всього, – пояснив Боббi.

Звучало переконливо. Хлопцi з Мунiципальноi середньоi школи iменi Сент-Гебрiела завжди цькували учнiв Гарвiцькоi початковоi школи по дорозi на заняття. Вони пролiтали повз на велосипедах i кричали, що хлопцi в них баби, а дiвчата дають. Боббi був переконаний, що це коли цiлуються з язиком i дозволяють хлопцям мацати себе за цицьки.

– Не, для тих дебiлоiдiв ще зарано, – сказав Саллi-Джон. – Всi вони ще вдома, обвiшуються своiми хрестами i зализують патли назад а-ля Боббi Рiдел.

– Не матюкайся, – зробила заувагу Керол, знову штурхаючи Ес-Джея лiктем.

– Хто? Я не матюкався, – образився Саллi-Джон.

– Так, матюкався.

– Нi, Керол.

– Так.

– Нi, панi.

– Так, пане. Матюкався. Ти сказав «дебiлоiди».

– Це не погане слово! Дебiлоiди – це такий вид мавп!

Ес-Джей глянув на Боббi, шукаючи пiдтримки, та Боббi дивився на Ашер-авеню, по якiй повiльно пропливав «кадилак». Автомобiль був великий i, на думку Боббi, трохи впадав у вiчi, але хiба «кадилаки» не всi такi? Цей був пофарбований у консервативний свiтло-коричневий колiр i не скидався на авто для ницих. Крiм того, за кермом сидiла жiнка.

– Та невже, покажи менi малюнок дебiлоiда в енциклопедii i, можливо, я тобi повiрю.

– Треба було б дати тобi стусана, – добродушно зауважив Саллi-Джон. – Показати, хто тут начальник. Я – Тарза

Сторінка 23

, а ти – Джейн.

– Я – Керол, а ти – чайник. Тримай.

Керол тицьнула Саллi три книжки: арифметику, «Пригоди у свiтi правопису» i «Будиночок у прерii».

– Говориш поганi слова, то неси моi книжки.

Саллi-Джон образився ще бiльше.

– Чому це я маю нести твоi iдiотськi книжки, навiть якщо я i матюкнувся? Хоч я цього й не робив.

– Це для запущення, – пояснила Керол.

– А що в бiса таке оте запущення?

– Це як спокутуеш провину. Коли ти збрехав або сказав погане слово, то маеш дiстати запущення. Так менi розповiдав один хлопець iз Сент-Геба. Його звуть Вiллi.

– Не варто тобi з ними водитися. Можеш нарватися на покидькiв, – застерiг Боббi.

Вiн знав це з власного досвiду. Одразу ж пiсля зимових канiкул за ним по Броуд-стрит погналися трое хлопцiв iз Сент-Геба, погрожуючи вiдмотлошити. Боббi нiбито косо на них подивився. Вiн не сумнiвався, що вони виконали б свою погрозу, якби той, що був попереду, не впав на колiна, послизнувшись у болотi. Двое iнших перечепилися через нього i Боббi якраз встиг протиснутись у масивнi параднi дверi будинку з номером 149 i зачинитися на замок. Сентгебiвцi ще трохи покрутилися перед будинком, а потiм пiшли геть, пообiцявши, що вони ще зустрiнуться.

– Вони не всi розбишаки, деякi нормальнi, – заперечила Керол. Вона подивилася на Саллi-Джона, що нiс ii книжки, i засмiялася, затуливши рот долонею. Ес-Джея можна вмовити на що завгодно, тiльки треба говорити швидко i впевнено. Краще було б, якби книжки нiс Боббi, та який у цьому сенс, доки вiн сам не запропонуе? Можливо, одного дня так i буде. Керол була оптимiстка. А наразi добре просто йти помiж них у променях вранiшнього сонця. Вона крадькома зиркнула на Боббi. Той роздивлявся накресленi на тротуарi класики. Вiн такий милий i навiть про це не здогадуеться. І чомусь це й було наймилiше.

* * *

Останнiй тиждень занять, як i завжди, повз майже по-калiцьки повiльно, доводячи учнiв до сказу. У цi першi червневi днi запах клею в бiблiотецi здавався Боббi таким сильним, що можна було поiхати в Ригу, а заняття з географii нiби тривало десять тисяч рокiв. Ну кому яке дiло, скiльки олова в Парагваi?

На перервi Керол повiдомила, що збираеться в липнi на тиждень поiхати в Пенсильванiю, на ферму до тiтки Кори й дядька Рея, Ес-Джей без кiнця розводився про здобутий тиждень у таборi, i як вiн там кожнiсiнький день стрiлятиме по мiшенях та кататиметься на каное. Боббi, своею чергою, розповiв iм про неперевершеного Морi Вiллза, який, мабуть, стане рекордсменом у крадежi баз i його рекорд у життi нiхто не поб’е.

Мати ставала все неспокiйнiша, схоплюючись i бiгом поспiшаючи на кожен телефонний дзвiнок. Вона не лягала аж до нiчних новин, а iнколи, як пiдозрював Боббi (i доки не закiнчувалося «Кiно для сов»), до iжi ледь торкалася. Інодi вела довгi, напруженi телефоннi розмови, повернувшись до Боббi спиною i притишивши голос, так, нiби вiн збирався пiдслуховувати. Інодi вона пiдходила до телефона, починала набирати номер, а тодi клала слухавку на апарат i поверталася назад на канапу.

В один з таких моментiв Боббi запитав, чи вона забула номер, за яким хотiла зателефонувати.

– Схоже, я багато чого забула, – пробурмотiла мама i додала: – Не пхай носа до чужого проса, Бобику.

Боббi мiг би звернути увагу на ще багато речей i занепокоiтися ще дужче: мама все бiльше худла i майже пiсля дворiчноi перерви знову почала палити. Та в Боббi було вдосталь справ, чим зайняти свiй час i голову.

Насамперед дорослий читацький квиток: щоразу, коли Боббi ним користався, читацький квиток здавався йому все кращим, усе заповiтнiшим подарунком. У дорослому вiддiлi самих лише науково-фантастичних романiв, якi вiн хотiв прочитати, здавалося, був цiлий мiльярд. Айзек Азiмов, наприклад. Пiд псевдонiмом Пол Френч мiстер Азiмов писав досить хорошу фантастику для дiтей про космiчного пiлота на iм’я Лакi Стар. Пiд власним iменем вiн опублiкував ще кiлька романiв, навiть кращих. Принаймнi три з них були про роботiв. Боббi обожнював роботiв. Роббi з «Забороненоi планети», на його думку, був одним з найкращих кiногероiв усiх часiв, просто-таки до чортiв. А роботи мiстера Азiмова не дуже йому поступалися. Боббi гадав, що цього лiта проводитиме з ними багато часу. Саллi називав цього чудового письменника Тазик Козiмов, але, звичайно ж, вiн був майже повний нуль у книжках.

Дорогою до школи вiн шукав людей у жовтих плащах чи iхнi ознаки, дорогою в бiблiотеку – теж. А що школа i бiблiотека розташовувалися в протилежних напрямках, то Боббi так охоплював добру половину Гарвiча. Звiсно, вiн i не сподiвався насправдi побачити нiяких ницих людей. Пiсля вечерi ще довго було свiтло, i Боббi читав Тедовi газету то на ганку, то на кухнi. Послухавшись поради Лiз Гарфiлд, Тед придбав вентилятор, i мама бiльше не наполягала, щоб Боббi читав мiстеровi Бреттiгену на ганку. Боббi вiдчував, що частково це через ii дедалi сильнiшу поглинутiсть своiми дорослими справами, та, можливо, мама все-таки почала трiшки довiряти Тедовi. Втiм довiра i симпатiя – це рiз

Сторінка 24

i речi. Та й шлях до неi був не те що б легкий.

Одного вечора, коли вони з мамою сидiли на канапi й дивилися «Ваетта Ерпа», вона обернулася до Боббi i майже люто спитала:

– Вiн тебе коли-небудь торкався?

Боббi зрозумiв, про що вона питае, але не зрозумiв, чому мама така накручена.

– Ну так. Часом плесне по спинi, а одного разу, коли я читав газету i тричi поспiль перекрутив якесь довжелезне слово, вiн намнув менi чуба, але щоб зачiпатися, нiчого такого. Думаю, в нього на це не вистачить сили. А що?

– Не зважай, – сказала мама. – По-моему, вiн непоганий. Витае в хмарах, що правда, то правда, але не схожий на…

Вона замовкла, дивлячись на дим цигарки «Кул», що плив у повiтрi вiтальнi. Вiн сизою стрiчкою вився вiд тлiйного кiнчика, а потiм танув, що нагадало Боббi, як героi «Кiльця навколо Сонця» мiстера Сiмака, рухаючись по спiралi дзиги, зносилися в iншi свiти.

Врештi-решт мама знову обернулася до нього:

– Якщо вiн торкатиметься тебе, а тобi буде неприемно, прийди i скажи менi, негайно. Чув?

– Аякже, мамо.

В ii поглядi було щось таке, що Боббi згадався день, коли вiн спитав у мами, звiдки жiнка знае, коли в неi буде дитина. «У жiнок щомiсяця тече кров, – пояснила мама, – а коли ii немае, жiнка розумiе, що вагiтна, бо вся кров iде дитинi». Боббi хотiв поцiкавитися, звiдки тече кров, коли дитини немае. Вiн пам’ятав, що одного разу в мами пiшла кров з носа, але iнших випадкiв кровотечi не пригадував. Та з виразу ii обличчя зрозумiв, що не треба розвивати цю тему. Тепер у неi був такий же вираз.

Власне кажучи, були й iншi дотики. Час вiд часу Тед проводив своею великою долонею по його пiдстриженому iжачком волоссю, нiби пригладжуючи щетину. Інодi, коли Боббi неправильно вимовляв слово, Тед легенько затискав йому носа пальцями, приспiвуючи: «А точнiше». Коли вони починали говорити одночасно, вiн пiдчiпляв своiм мiзинцем мiзинець Боббi i примовляв: «На щастя, на грошi, на настрiй хороший». Незабаром Боббi вже повторював за ним, сплiвшись мiзинцями. Вони проказували примовку буденним тоном, так, як люди кажуть «передайте квасолю» i «як ся маете».

Йому лише одного разу вiд дотику Теда стало якось моторошно. Боббi якраз дочитав останню статтю, що хотiв послухати Тед. Якийсь оглядач торочив про те, що на Кубi немае жодноi проблеми, з якою б не могло впоратися добре старе американське вiльне пiдприемництво. Небо почали обплутувати сутiнки. За ними, на Колонiя-стрит, Баузер, пес мiсiс О’Гари, нi на мить не вгавав зi своiм «гав-гав-гав». Звук лунав якось неприкаяно i нiби ввi снi, нiби не в дiйсностi, а в якомусь спогадi.

– Ну, – промовив Боббi, згортаючи газету i пiдводячись. – Пiду прогуляюсь по околицi, пороздивляюся.

Говорити прямо не хотiлося, але важливо було, щоб Тед знав, що вiн не облишив пильнувати за людьми в жовтих плащах.

Тед теж устав i пiдiйшов до нього. Боббi засмутився, побачивши на його обличчi страх. Боббi не хотiв, щоб Тед аж надто вiрив у ницих людей, не хотiв, щоб Тед став аж надто божевiльним.

– Повернися, перш нiж стемнiе. Нiколи не пробачу собi, якщо з тобою щось трапиться.

– Я буду обережний. І скоро прийду. До ночi ще, як до неба.

Тед став на одне колiно – бо був застарий, щоб присiдати, подумалося Боббi – i взяв його за плечi. Прихилив Боббi до себе, аж доки вони ледь не буцнулися чолами. Боббi вiдчув запах тютюну в його подиху i мазi на шкiрi. У Теда болiли суглоби i вiн натирав iх «Мустеролом». Тед казав, що тепер вони навiть тодi болять, коли тепло.

Стояти так близько до Теда не було страшно, та все одно аж нiби мурашки побiгли. Було видно, що хоч Тед ще не зовсiм старий, та скоро постарiе. А ще вiн, швидше за все, хворий. У нього водянистi очi. І кутики губ злегка посiпуються.

«Зле, що тут, на третьому поверсi, Тед сам-один, – подумав Боббi. – Якби в нього була дружина чи ще там хтось, його б, напевно, нiколи не зациклило на тих ницих. Хоча, якби в Теда була дружина, Боббi, можливо, нiколи б не прочитав «Володаря мух». Думати так було егоiстично, та вiн нiчого не мiг з собою вдiяти.

– Нiяких знакiв, Боббi?

Боббi похитав головою.

– І ти нiчого не вiдчуваеш? Отут?

Тед зняв праву руку з лiвого плеча Боббi i постукав себе по скронi, де, слабко пульсуючи, гнiздилися двi блакитнi жилки.

Боббi похитав головою.

– А тут?

Тед вiдтяг кутик правого ока.

Боббi знов похитав головою.

– Чи тут?

Тед торкнувся живота.

Боббi похитав головою втрете.

– Добре, – промовив Тед i посмiхнувся. Його лiва рука ковзнула Боббi на потилицю. До неi приедналася права. Тед серйозно поглянув Боббi у вiчi. Боббi вiдповiв таким же серйозним поглядом. – Ти ж сказав би менi, якби побачив, правда? Не намагався б… ну, не знаю… щадити моi почуття?

– Нi, – вiдповiв Боббi. Вiдчувати долонi Теда на потилицi було приемно i некомфортно водночас. У кiно, перш нiж поцiлувати, хлопець клав дiвчинi руку саме на потилицю. – Я б сказав. Це моя робота.

Тед кивнув. Повiльно розплiв руки i дозволив iм упасти. Потiм пiдвiвся, спираючись на стiл.

Сторінка 25

кривився, коли голосно хруснуло в колiнi.

– Знаю, що сказав би. Ти хороший хлопчик. А тепер iди прогуляйся. Тiльки не сходь з тротуару. І приходь додому до темряви. Зараз тобi треба бути обережним.

– Буду.

Боббi рушив сходами вниз.

– А якщо побачиш iх…

– Втечу.

– Ага, – у присмерковому свiтлi обличчя Теда виглядало понуро. – Нiби за тобою чорти женуться.

Отож, Тед до нього торкався. І, можливо, маминi побоювання були виправданi… деякою мiрою… Мабуть, доторкiв було таки забагато, i не всi такi, як треба. Може, не в тому сенсi, що думае мама, але все одно не такi, як треба. Все одно небезпечнi.

В середу перед канiкулами Боббi побачив на Колонiя-стрит смужку червоноi тканини, що телiпалася на чиiйсь антенi. Вiн не мiг сказати напевне, але клаптик дуже вже скидався на хвiст повiтряного змiя. Ноги Боббi приросли до мiсця, а серце загупало скажено, наче молот, як тодi, коли вони з Саллi-Джоном наввипередки бiгли зi школи.

«Навiть якщо то хвiст, це всього лише збiг, – говорив собi Боббi. – Просто нещасний збiг i ти це знаеш, хiба нi?»

Можливо. Може, так вiн i думав. Принаймнi коли надiйшла остання п’ятниця перед канiкулами, вiн був у цьому майже переконаний. Того дня Боббi йшов додому сам. Саллi-Джон зголосився залишитися i допомогти позаносити книжки на склад, а Керол пiшла на день народження до Тiни Лебел. Тiльки-но Боббi зiбрався перетнути Ашер-авеню i зiйти вниз по Броуд-стрит-гiлл, коли побачив на тротуарi класики, накресленi фiолетовою крейдою. Отакi:

– Ох, Боже, тiльки не це, – прошепотiв Боббi. – Це якийсь жарт.

Вiн упав на одне колiно, як кавалерист-розвiдник у вестернi, не помiчаючи дiтей, що поверталися повз нього додому: однi пiшки, iншi на великах, дехто на роликах. Френсiс Аттерсон з кiнськими зубами загрiбав ногою на своему поржавiлому, червоному самокатi, смiючись до неба своiм гелготливим смiхом.

Дiти теж майже не звертали уваги на Боббi. Щойно почався мегакан i вони ошалiли вiд безлiчi можливостей.

– Нi, нi, не можу повiрити. Це якийсь прикол.

Вiн простяг руку до зiрки i пiвмiсяця, намальованих не фiолетовою, а жовтою крейдою, та, майже торкнувшись iх, вiдсмикнув руку. Клаптик червоноi стрiчки, що зачепився за телеантену, мiг нiчого i не означати, але вкупi з оцим? Хiба бувають такi збiги? Боббi не знав. Йому було лише одинадцять й iснували мiльярди речей, яких вiн не знав. Але вiн боявся… боявся, що…

Боббi звiвся на ноги i озирнувся. Вiн наполовину очiкував побачити, як по Ашер-авеню повiльно, наче за катафалком на цвинтар, суне цiла валка довгих авто з увiмкненими посеред бiлого дня переднiми фарами, рiжучи око своiм блиском. Боббi був майже готовий побачити ницих людей у жовтих плащах, що стоять пiд навiсом «Ашер Емпайр» чи бiля таверни «Сакi», i, палячи «Кемел», дивляться на Боббi.

Нiяких машин. Нiяких ницих. Тiльки дiти йдуть додому зi школи. З’явилися першi сентгебiвцi, видiляючись у своiх зелених унiформових штанях i спiдницях.

Боббi розвернувся i пройшов три квартали назад по Ашер-авеню. Вiн був занадто занепокоений малюнком на тротуарi, щоб перейматися злими хлопцями iз Сент- Гебрiела. На телефонних стовпах не було нiчого, крiм запрошення на вечiр бiнго на подвiр’i церкви Сент-Гебрiела, а на розi Ашер i Такома висiла афiша рок-н-рольного концерту в Гартфордi, на якому головними зiрками будуть Клайд Макфеттер i Двейн Еддi, хлопець з бренчливою гiтарою.

Коли Боббi дiстався до «Ашер-авеню ньюз», тобто пройшов майже весь шлях назад до школи, то почав надiятися, що зробив з мухи слона. Та все-таки зайшов усередину поглянути на дошку оголошень. Потiм дiйшов аж до «Спайсерза» в кiнцi Броуд-стрит, купив ще одну кульку-жуйку i перевiрив ще й тутешню дошку оголошень. Нiчого пiдозрiлого. Папiрець з басейном зi «Спайсерза» зник. То й що з того? Дядько, напевно, продав його. Бо нащо було вiшати те оголошення, заради всього святого?

Боббi вийшов i зупинився на розi, жуючи жуйку i намагаючись вирiшити, що робити.

Дорослiшання – цей процес зi своеi природи накопичувальний, вiдбуваеться ривками, нерiвномiрними фазами, що часом накладаються одна на одну. Перше зрiле рiшення у життi Боббi Гарфiлд ухвалив у той день, коли закiнчив шостий клас. Прийшов до висновку, що краще не розповiдати Тедовi про те, що бачив. Принаймнi поки що.

Теорiя, що ницих людей не iснуе, була пiдiрвана, та Боббi не був готовий визнати поразку. Наразi доказiв було замало. Коли Боббi розкаже, що бачив, Тед засмутиться. Може навiть так, що покидае манатки в валiзи, плюс пакети з ручками, що, складенi, лежать за маленьким холодильником, i просто дасть драла. Якщо його дiйсно переслiдують злi молодики, втеча мае сенс. А якщо нi… Боббi не хотiв втрачати свого единого дорослого друга. Отож, вiн вирiшив зачекати i подивитися, що буде далi, якщо взагалi щось буде.

Тiеi ночi Боббi Гарфiлд пiзнав ще один бiк дорослого життя. Вiн не спав ще довго пiсля того, як його будильник «Бiг-Бен» продзвенiв другу, дивлячись у стелю i запитуючи себе, чи правильно вiн вчинив

Сторінка 26

ІV. У Теда каламутиться розум. Боббi iде на пляж. Макквон. Голос спинного мозку

У перший день пiсля закiнчення занять мама Керол Джербер напхала дiтьми свiй мiкроавтобус «форд естейт» i повезла iх в «Сейвiн-Рок», луна-парк на узбережжi за двадцять миль вiд Гарвiча. Анiта Джербер возила iх туди три роки поспiль, i для Боббi, Ес-Джея, Керол, ii меншого братика i подруг Івон, Енджi та Тiни вже стало давньою традицiею. Нi Боббi, нi Саллi-Джон поодинцi нiзащо б не поiхали кудись з трьома дiвчатами, та вони були разом i все було нормально. Та й перед принадами «Сейвiн-Року» було важко встояти. Для чогось суттевiшого, нiж похлюпатися в океанi, ще захолодно, проте можна було дурiти на пляжi, та й всi атракцiони, зокрема павiльйони з нагородами, будуть уже вiдкритi. Рiк тому Саллi-Джон збив три пiрамiди з дерев’яних молочних пляшок усього трьома ударами бейсбольного м’яча i виграв для своеi мами великого рожевого плюшевого ведмедика, який i досi сидiв на почесному мiсцi – на телевiзорi Саллiванiв. Сьогоднi Ес-Джей хотiв виграти йому подругу.

Для Боббi ж просто хоч ненадовго вирватися з Гарвiча було задоволенням. Крiм мiсяця i зiрки, накарлюканих бiля класикiв, вiн не помiтив нiчого пiдозрiлого, та коли читав Тедовi суботню газету, той його страшенно налякав. І одразу ж пiсля цього – жахлива сварка з матiр’ю.

Випадок з Тедом трапився, коли Боббi читав статтю, що в нiй якийсь оглядач висмiював можливiсть того, що Мiкi Мантл коли-небудь поб’е рекорд Бейба Рута в хоум-ранi[7 - Хоум-ран – удар, пiсля якого бетер пробiгае всi чотири бази и? повертаеться в дiм. У сучасному беи?сболi зазвичаи? досягаеться за рахунок удару, внаслiдок якого м’яч вилiтае за межi поля (флаи?).].

«У нього немае нi наполегливостi, нi вiддачi», – наполягав аналiтик.

– «А найголовнiше, у нього не той характер, – читав Боббi. – Так званого Мiка бiльше цiкавлять нiчнi клуби, нiж…»

Тед знову забувся. Боббi знав, якимось чином вiдчув, ще перш нiж звiв очi вiд газети. Тед порожнiм поглядом дивився крiзь вiкно на Колонiя-стрит, де хрипко i монотонно гавкав собака мiсiс О’Гари. Цього ранку таке трапилося вже вдруге, та перший провал тривав усього кiлька секунд. Тед непорушно схилився над вiдчиненим холодильником, з розширеними в молочному свiтлi очима. Тодi сiпнувся, стрепенувся i простяг руку по апельсиновий сiк. Цього разу вiн забувся серйозно. «Люди, оце так гребе», – як сказав би Кукi з серiалу «77, Сансет-стрип». Боббi зашурхотiв газетою, чи не вдасться таким чином привести Теда до тями. Нiчого.

– Теде, з тобою все гар…

Раптом Боббi зi зростальним жахом помiтив, що з зiницями Теда щось коiться. Вони то звужувалися, то розширювалися. Нiби Тед то стрiмко провалювався в якусь чорну безодню, то виринав з неi, хоча вiн просто сидiв, залитий сонячним свiтлом.

– Теде?

Цигарка все ще жеврiла в попiльничцi, хоч вiд неi лишився тiльки фiльтр i попiл. Поглянувши на неi, Боббi збагнув, що Тед сам не свiй ще десь вiд самого початку статтi про Мантла. І щось вiдбуваеться з його очима: зiницi то звужуються, то розширюються, то звужуються, то розширюються.

У нього напад епiлепсii або щось подiбне. Боже, вони ж, здаеться, можуть при цьому проковтнути язика?

Схоже, язик Теда був на мiсцi, але його очi… його очi…

– Теде! Теде, прокинься!

Боббi опинився з Тедового боку столу, ще перш нiж усвiдомив, що взагалi зрушив з мiсця. Схопив Теда за плечi й потрусив. Було враження, нiби вiн трясе колоду, вирiзьблену у формi людини. Пiд бавовняною сорочкою, що надягаеться через голову, плечi Теда були кiстлявi, закляклi й непiддатливi.

– Отямся! Отямся!

– Вони вiдходять на захiд. – Тед i далi дивився у вiкно своiм дивним, блукальним поглядом. – І це добре. Але вони можуть повернутися. Вони…

Боббi стояв, поклавши руки Тедовi на плечi, переляканий i приголомшений.

Тедовi зiницi то розширювалися, то звужувалися, нiби дивишся, як пульсуе серце.

– Теде, що з тобою?

– Я маю затаiтися. Залягти, як заець у кущах. Можливо, вони пройдуть повз. Як Бог дасть, надiйде вода i вони, можливо, пройдуть повз. Усе слугуе…

– Служить чому, Теде? – майже прошепотiв Боббi. – Слугуе чому?

– Усе суще слугуе Променевi, – сказав Тед, i раптом його руки зiмкнулися навколо рук Боббi. Вони були дуже холоднi, тi руки, i на мить Боббi вiдчув кошмарний, до втрати свiдомостi, жах. Нiби його схопив мертвяк, здатний рухати лише руками i зiницями своiх мертвих очей.

А тодi Тед поглянув на Боббi, очi його були зляканi, але знову майже нормальнi. Зовсiм не мертвi.

– Боббi?

Боббi вивiльнив руки i обхопив Теда за шию. Вiн пригорнув Теда до себе i в ту ж мить почув у своiй головi передзвiн, дуже короткий, але напрочуд чiткий. Вiн навiть почув, як мiняеться тон дзвона, так як змiнюеться гудок потяга, що iде на великiй швидкостi. Було вiдчуття, нiби крiзь голову Боббi щось стрiмко промчало. Боббi чув тупiт копит по якiйсь твердiй поверхнi. Дерево? Нi, метал. Вловив носом запах пилу, сухий i грозовий. У ту ж мить у нього засвербiло пiд очн

Сторінка 27

ми яблуками.

– Ш-ш-ш! – подих Теда у його вусi був такий же сухий, як запах того пилу, i якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббi на спинi, стискаючи лопатки i не даючи поворухнутися. – Нiяких слiв! Нiяких думок. Хiба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!

Боббi уявив Морi Вiллза, як той виходить з першоi бази, з так званоi прогулянковоi позицii, вiдмiрюе кроки, три, чотири, згинаеться в поясi, руки вiльно спадають, п’яти злегка припiднятi. Готовий бiгти в будь-який бiк, залежно вiд того, що зробить пiтчер[8 - Пiтчер – гравець команди захисту, якии? подае м’яч.]. А коли пiтчер обирае «дiм»[9 - Дiм – база, на якiи? стоi?ть бетер i на яку вiн мае повернутися, коли стане ранером.], вiн з вибуховою швидкiстю у хмарi куряви кидаеться до другоi бази, i…

Зникло. Усе зникло. Нi дзвонiв у головi, нi тупоту копит, нi запаху пилу. І пiд очними яблуками бiльше не свербить. А чи й свербiло взагалi? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедовi очi?

– Боббi? – знову вимовив Тед просто йому у вухо. Вiд дотику Тедових губiв Боббi здригнувся. А тодi: – Боже милосердний, що я роблю?

Тед м’яко, але рiшуче вiдштовхнув Боббi вiд себе. Його обличчя було стривожене i трохи блiдувате, та з очима було все нормально, зiницi зафiксувалися на мiсцi.

Наразi це було едине, що турбувало Боббi. Проте вiн почувався дивно: в головi дурман, нiби тiльки-но прокинувся вiд важкоi дрiмоти. І водночас свiт здавався навдивовижу яскравим. Кожна лiнiя, кожен обрис iдеально чiткi.

– Йоханий бабай, – пробурмотiв Боббi, тремтливо посмiхаючись. – Що це було?

– Нiчого, що б тебе стосувалося.

Тед простяг руку по цигарку i, схоже, здивувався, побачивши, що у виiмцi, куди вiн ii запхав, тлiе лише крихiтний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попiльничку.

– Я знову забувся, еге ж?

– Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епiлепсiя чи щось подiбне. Твоi очi…

– Це не епiлепсiя, – заспокоiв Тед, – i цiлком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чiпай.

– Чому?

– Тому що. Обiцяеш?

Тед запалив нову цигарку.

– Гаразд. А що таке Промiнь?

Тед зиркнув на нього пронизливо.

– Я говорив про Промiнь?

– Ти сказав: «Усе суще слугуе Променевi». Здаеться, так.

– Може, колись я тобi розповiм, але не сьогоднi. Сьогоднi, якщо не помиляюся, ти iдеш на пляж?

Боббi злякано пiдскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.

– Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приiду.

– Ну то добре. Хороша iдея. Я маю ще написати кiлька листiв.

Не маеш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на якi ти не хочеш вiдповiдати.

Та якщо Тед цього домагаеться, то й нехай. Як часто повторювала Лiз Гарфiлд, у Боббi i своiх справ вище вiд даху. Проте, коли Боббi дiйшов до дверей Тедовоi кiмнати, згадка про клаптик червоноi тканини на антенi i зiрку з пiвмiсяцем, накреслену на класиках, змусила його неохоче повернутися.

– Теде, е дещо…

– Ницi люди, так, я знаю, – Тед посмiхнувся. – Зараз можеш ними не перейматися. Зараз усе добре, Боббi. Вони не збираються сюди i навiть не дивляться в наш бiк.

– Вони вiдходять на захiд, – сказав Боббi.

Тед поглянув на нього крiзь лусочки цигаркового диму своiми синiми, спокiйними очима.

– Так, – промовив вiн, – i, якщо пощастить, на заходi вони й залишаться. Сiетл мене цiлком влаштуе. Гарно тобi провести час на морi.

– Але я бачив…

– Мабуть, ти бачив лише тiнi. У всякому разi, зараз не час для розмов. Тiльки запам’ятай, що я сказав: якщо я ще раз отак забудуся, просто посиди i почекай, поки минеться. Якщо простягну до тебе руку, вiдiйди. Як встану, накажи менi сiсти. В такому станi я зроблю, як ти скажеш. Це нiби гiпноз.

– Чому ти…

– Досить запитань, Боббi, прошу тебе.

– З тобою все добре? Справдi?

– Краще не бувае. А тепер iди. І повеселися.

Боббi поспiшив униз, вражений, як чiтко виглядае все довкола. Слiпуче свiтло, що косо падае крiзь вiкно на майданчику другого поверху. І сонечко, що повзае по горлечку порожньоi пляшки з-пiд молока бiля дверей квартири Проскiсiв. І милозвучне бринiння у вухах, нiби голос цього дня – перша субота лiтнiх канiкул.

* * *

У квартирi Боббi повитягав своi легковi та вантажнi машинки зi схованок пiд лiжком i в глибинi шафи. Двi з них, «форд» i синiй металевий самоскид, що його мiстер Бiдермен передав мамою за кiлька днiв пiсля дня народження Боббi, були досить класнi, але до бензовоза i жовтого бульдозера Саллi iм було далеко. Бульдозер «Тонка» особливо добре годився для iгор у пiску. Боббi вже передчував, як принаймнi на годину порине в повномасштабнi дорожнi роботи, а поряд розбиватимуться хвилi i його шкiра рожевiтиме на яскравому приморському сонцi. Боббi спало на думку, що вiн не витягав машинок ще вiд зими, коли одного разу пiсля завiрюхи вони з Ес-Джеем цiле суботне пообiддя радiсно прокладали мережу дорiг у свiжому снiгу мiського парку. Боббi одинадцять, вiн уже вирiс i от-от стане надто дорослий для подiбних iгор. У цьому було що

Сторінка 28

ь сумне, але не конче сумувати зараз, якщо не хочеться. Нехай днi машинок швидко добiгають кiнця, але вiн настане ще не сьогоднi. Точно не сьогоднi.

Мама спакувала йому обiд, але грошi дати вiдмовилася, не дала навiть п’ятака на окрему кабiнку-роздягалку, що тяглися вздовж берега по той бiк луна-парку. І ще перш нiж Боббi збагнув, що вiдбуваеться, як уже почалося те, чого вiн найбiльше боявся: сварка через грошi.

– Досить i п’ятдесяти центiв, – просив Боббi з плаксивими, дитячими нотками в голосi. Вiн ненавидiв себе за це, але не мiг стриматися. – Лишень пiв зеленого. Ну, мамо. Що скажеш? Ну, будь людиною.

Вона запалила «Кул», так сильно кресонувши сiрником, що той аж хруснув, i, мружачись, подивилася на Боббi крiзь дим.

– Ти ж тепер сам заробляеш, Бобе. Бiльшiсть людей платить за газету по три центи, а тобi платять, щоб ти iх читав. Долар на тиждень! Господи, та коли я була малою…

– Мамо, цi грошi на велик! Ти ж знаеш це.

Мама стояла, повернувшись до дзеркала, i суплячись поправляла плечики на блузцi. Мiстер Бiдермен попросив ii вийти на кiлька годин, хоч сьогоднi й субота. Та тепер вона обернулася i, все ще затискаючи губами цигарку й не перестаючи супитися, схилилася до Боббi.

– Ти i досi випрошуеш у мене той велосипед, чи не так? Досi. Все одно випрошуеш, хоча я сказала, що це не з моею кишенею.

– Нi! Нiчого я не випрошую, – очi Боббi розширилися вiд гнiву й образи. – Всього якихось нещасних п’ятдесят центiв на…

– Пiв бакса сюди, двадцять п’ять центiв туди, а воно накопичуеться, знаеш? Ти хочеш, щоб я купила той велосипед, даючи грошi на все iнше. Тодi тобi не доведеться нiчим жертвувати.

– Але це несправедливо!

Боббi знав, що мама скаже це, перш нiж вона розтулила рот, i навiть встиг подумати, що сам напросився.

– Життя несправедливе, Бобику.

Вона повернулася до дзеркала, щоб востанне пiдтягти невидиму бретельку комбiнацii, що сповзла з правого плеча.

– П’ятака на роздягалку, – попросив Боббi. – Ти б могла принаймнi…

– О так. Можливо. Цiлком припускаю, – вимовила мама, карбуючи кожне слово.

Перед тим як пiти на роботу, вона зазвичай рум’янилася, та цього ранку рум’янець на ii щоках не весь був iз пудреницi. І Боббi, хоч би який сердитий був, зрозумiв, що краще постерегтися. Якщо вiн розпалиться так, як це вдаеться мамi, то цiлий день просидить у порожнiй, задушливiй квартирi, не маючи права навiть вистромити носа в коридор.

Мама схопила зi столика в ногах канапи сумочку, роздушила цигарку, що аж трiснув фiльтр, потiм обернулася i поглянула на Боббi.

– А якби я сказала тобi: «Знаеш, що? Ми цього тижня не iмо. Я побачила у «Гансiкера» такi туфлi, що просто не змогла iх не купити». Що б ти подумав?

«Подумав би, що ти – брехуха, – майнуло у Боббi в головi. – І сказав би, що якщо так туго з грошима, то чому б тобi не заглянути в каталог “Сiрза”, що лежить на горiшнiй полицi в твоему гардеробi? Того, в якому до сторiнок з нижньою бiлизною посерединi липкою стрiчкою приклеенi купюри по одному i по п’ять доларiв, навiть одна чи двi десятки? А як щодо блакитного глечика в буфетi на кухнi? Того, що з самого заду, в кутку за трiснутим соусником? Ти складаеш у нього невитраченi четвертаки, ще вiдколи помер тато. А коли глечик наповнюеться, ти вигрiбаеш монети, несеш у банк i обмiнюеш на долари. А потiм долари iдуть у каталог, хiба нi? Наклеюються на сторiнки з бiлизною у “книзi мрiй”».

Та Боббi нiчого з цього не сказав, а лише запаленими очима дивився вниз на своi кросiвки.

– Я мушу розставляти прiоритети, – вела далi мама. – І якщо ти, синочку мiй, вже такий дорослий, щоб працювати, то тобi теж доведеться це робити. Думаеш, менi подобаеться казати «нi»?

«Ну, не те що б, – думав Боббi, не вiдриваючи очей вiд кросiвок i закушуючи губу, що так i норовила вiдкопилитися i вибухнути серiею дитячих плаксивих звукiв, – але не думаю, що тобi так уже й неприемно».

– Якби ми були Рокфеллери, я дала б тобi п’ять доларiв, щоб ти мiг витратити iх на пляжi. Та що там, цiлих десять! І тобi не треба було б позичати зi своеi велобанки, щоб покатати свою маленьку дiвчинку на «Мертвiй петлi»…

«Вона не моя дiвчина! – подумки кричав на матiр Боббi. – ВОНА НЕ МОЯ МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА!»

– …або на «американських гiрках». Але якби ми були Рокфеллери, тобi, звiсно, не довелося б збирати на велосипед, правильно?

Вона пiдвищувала голос усе дужче й дужче. Хоч що б там гризло ii останнi кiлька мiсяцiв, воно загрожувало вихлюпнутися назовнi, шумуючи, наче содова, i роз’iдаючи, наче кислота.

– Не знаю, чи ти помiтив, але твiй батько нас не вельми забезпечив. Я ж роблю все, що в моiх силах: годую тебе, одягаю, я заплатила за абонемент у «Стерлiнг-гаузi», щоб ти мiг влiтку грати в бейсбол, поки я перекладаю папери в жаркому офiсi. Тебе запросили з iншими дiтьми на пляж? Що ж, дуже рада, але як ти фiнансуватимеш свiй вiдпочинок, це твоя справа. Хочеш кататися на атракцiонах, вiзьми трохи грошей зi своеi банки. Не хочеш, тодi просто грайся на пляжi або сиди вдома. Менi все

Сторінка 29

одно. Я лиш хочу, щоб ти припинив скиглити. Терпiти не можу, коли ти скиглиш. Чисто, як… – вона замовкла, зiтхнула, вiдкрила сумочку, вийняла цигарки, повторила: – Терпiти не можу, коли ти скиглиш.

«Чисто, як твiй батько». Ось що вона не договорила.

– То що, сонце мое? – поцiкавилася мама. – Чи ти все сказав?

Боббi стояв мовчки, з палючими щоками i запаленими очима, втупившись у своi кросiвки, зiбравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить i одного-однiсiнького здушеного схлипу, i мама зачинить його в хатi на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тiльки й чекае нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тiльки схлипи. Йому хотiлося крикнути, що краще бути таким, як тато, нiж схожим на неi, – стару, загребущу скнару, яка i на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покiйний, не вельми iдеальний Рендалл Гарфiлд iх не забезпечив? Чому мама завжди виставляе його в усьому винним? А хто виходив за нього замiж?

– Впевнений, Бобику? Не збираешся бiльше вiдгризатися i розумувати?

В ii голосi забринiли найнебезпечнiшi нотки, щось схоже на несмiливу веселiсть. Як ii не знати, можна було б подумати, що в неi хороший настрiй.

Боббi втупився в кросiвки i не сказав нiчого. Мовчав, замкнувши в горлi всi ридання i гнiвнi слова. Мовчанка затягувалася. Вiн вдихав запах ii цигарки, i не лише цiеi, а й учорашнiх i тих, що вона викурювала в усi тi вечори, коли дивилася не на екран телевiзора, а крiзь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.

– Що ж, думаю, ми все з’ясували, – сказала мама, давши Боббi приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота i довгим язиком завести себе прямiсiнько в халепу. – Гарного дня.

Вона вийшла, не поцiлувавши його.

Боббi пiдiйшов до вiдчиненого вiкна i вiдслонив фiранку. По щоках котилися сльози, та вiн iх не помiчав, дивлячись, як мама йде вбiк парку, цокаючи високими пiдборами. Боббi зробив кiлька глибоких, схлипливих вдихiв i пiшов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синiй глечик. Можна було б взяти трохи грошей звiдти. Точного лiку мама не вела i не помiтила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовикiв. Але нi. Цi грошi не дали б нiякоi радостi. Боббi не уявляв, звiдки вiн це знае, та все одно знав, навiть у дев’ять рокiв, коли вперше наштовхнувся на глечик iз дрiб’язком. Тож вiн, швидше з жалем, анiж з вiдчуттям власноi праведностi, пiшов до своеi кiмнати й поглянув на банку з велофондом.

Боббi подумалося, що мати права: можна було б позичити звiдти трохи дрiб’язку i витратити в «Сейвiн-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швiн», пiде ще один мiсяць, та принаймнi витрачати цi грошi буде приемно. Та було i ще дещо: якщо вiн вiдмовиться взяти грошi з банки, а тiльки складатиме i заощаджуватиме, то буде такий, як вона.

Це вирiшило справу. Боббi виловив з банки п’ять десяток i сховав до кишенi, загорнувши в серветку, щоб не вилетiли, якщо вiн побiжить. Потiм закiнчив збирати речi на пляж. Невдовзi вiн уже насвистував, i Тед зiйшов униз подивитися, що робиться.

– Вiдчалюете, капiтане Гарфiлд?

Боббi кивнув.

– «Сейвiн-Рок» – класна мiсцинка. Знаеш, атракцiони i все таке.

– Знаю. Приемно тобi розважитися, Боббi, i вважай, не випади звiдкись.

Боббi рушив до дверей, потiм обернувся до Теда, що в капцях стояв на нижнiй сходинцi.

– Чому б тобi не вийти на ганок? Можу посперечатися, що нагорi буде спекотно, – запропонував Боббi.

– Напевне, – посмiхнувся Тед, – але краще я залишуся в хатi.

– З тобою все нормально?

– Так, Боббi, зi мною все цiлком нормально.

Переходячи на джерберiвський бiк Броуд-стрит, Боббi стало шкода Теда, що без причини ховаеться в задушливiй кiмнатцi. Бо ж без причини, хiба нi? Звичайно, що так, бо коли й iснують ницi люди, що блукають десь на заходi, – адже вони, як пригадалося Боббi, вiдходять на захiд – то що iм може бути потрiбно вiд старого пенсiонера Теда Бротiгена?

Спочатку Боббi почувався трохи пригнiченим через сварку з мамою. Рiонда Г’юсон, повненька, симпатична подруга мiсiс Джербер, звинуватила Боббi, що вiн, хай що б там воно означало, замрiявся про манну небесну, а тодi заходилася лоскотати його по боках i пiд пахвами. Боббi засмiявся, захищаючись. Та на пляжi йому незабаром стало краще, вiн знову став схожим на самого себе.

Хоч був лише початок сезону, «Сейвiн-Рок» уже працював на всiх парах. Каруселi крутилися, «Дика миша» ревла, дiтлашня верещала, з динамiкiв бiля «Будиночку смiху» лився металевий рок-н-рол, коло своiх павiльйончикiв горлали закликальники. Саллi-Джон не здобув бажаного ведмедика, збивши лише двi з трьох останнiх пляшок з-пiд молока. Рiонда заявила, що в деяких до дна причепленi спецiальнi важки, i пляшка перевертаеться, лише якщо вгамселити по нiй як слiд. Та дядько з павiльйончика для збивання пляшок бейсбольним м’ячем усе одно вручив Ес-Джею гарний приз: кумедного плюшевого мурахоiда жовтого кольору.

Саллi, пiддавшись пориву, вiддав його мамi Керол. Анiта пригорнула Ес-Джея до себе i смiючись сказала, що вiн найкраща дитина на св

Сторінка 30

тi, i якби вiн був на п’ятнадцять рокiв старший, вона б з ним одружилася i стала двомужницею. Саллi-Джон зашарiвся так, що зробився аж фiолетовим.

Боббi спробував накидати кiльця, та всi три рази не влучив. У тирi йому пощастило бiльше. Вiн розбив двi тарiлки i виграв маленького м’якенького ведмедика. Боббi подарував його Іеновi-шмаркачу, який хоча б сьогоднi був чемний: не бився в iстерицi, не пiсяв в штанцi й не намагався вгрiти Саллi-Джона й Боббi по яйцях. Іен обiймав ведмедика, дивлячись на Боббi, як на Бога.

– Чудовий ведмедик, Іену дуже подобаеться, – зауважила Анiта. – Та хiба тобi не хочеться вiдвезти його додому мамi?

– Не-а. Їi таке не дуже цiкавить. Я б хотiв краще виграти для неi парфуми.

Вони з Саллi-Джоном пiд’юджували один одного, хто пiде на «Дику мишу», та врештi-решт вiдважилися обое, нестямно репетуючи, коли вагончик стрiмко шугав униз, одночасно впевненi, що житимуть вiчно i помруть тiеi ж хвилини. Потiм каталися на «Навiжених чашках» i «Кривому вихорi», а коли в Боббi залишилося тiльки п’ятнадцять центiв, вiн опинився на «Чортовому колесi» разом з Керол.

Їхня кабiнка, легенько погойдуючись, зависла на самiй горi. Боббi стало не дуже добре в животi. Лiворуч на берег одна по однiй накочували вкритi бiлими баранцями хвилi Атлантики. Пляж був такий же бiлий, а океан – просто неймовiрноi, пронизливо-синьоi барви. По водi, неначе шовк, слалися сонячнi променi. Пiд ними розкинувся луна-парк. З динамiкiв у небо линув голос Фреддi Кеннона: «Вона iз Таллагассi, i в неi бомба-шасi».

– Там, унизу, все здаеться таким маленьким, – сказала Керол, i голос у неi теж був, як у маленькоi, що для неi зовсiм невластиво.

– Не бiйся. Тут цiлком безпечно. Якби «Чортове колесо» так високо не пiднiмалося, на ньому б узагалi могли малюки кататися.

Багато в чому Керол здавалася старшою за них: тверда, упевнена в собi, як у той день, коли змусила Саллi нести ii книжки за те, що той матюкався. Та зараз ii обличчя знову стало майже дитячим: кругле, трохи блiде, а на ньому видiляються двое переляканих, блакитних очей. Боббi, сам не знаючи як, нахилився, притиснувся губами до губ Керол i поцiлував.

Коли вiн вiдiрвався вiд дiвчинки, ii очi були великi, як нiколи.

– Цiлком безпечно, – промовив Боббi й широко посмiхнувся.

– Давай ще раз!

Це був ii перший справжнiй поцiлунок. Вона дiстала його в «Сейвiн-Року», в першу суботу лiтнiх канiкул, i навiть не встигла зосередитись як слiд.

Ось про що думала Керол, ось чому хотiла, щоб Боббi поцiлував ii ще раз.

– Краще не треба, – сказав Боббi. А втiм… хто побачить його тут, нагорi, й обiзве дiвчиськом?

– Що, слабак? Тiльки не кажи «сама хотiла, сама й починай».

– Розкажеш комусь?

– Нi, Богом присягаюся. Давай, поквапся! Поки ми не спустилися!

Боббi поцiлував Керол удруге. Їi стуленi губи були гладенькi й нагрiтi сонцем.

А тодi колесо поiхало вниз i Боббi спинився. На мить Керол поклала голову йому на груди.

– Дякую, Боббi, – сказала вона. – Було просто супер.

– Я теж так думаю.

Вони трохи вiдсунулися одне вiд одного. Коли кабiнка зупинилась i вкритий татуюваннями працiвник пiдняв захисну перекладину, Боббi зiскочив i, не озираючись, побiг туди, де стояв Ес-Джей. Проте вiн уже знав, що поцiлунок на найвищiй точцi «Чортового колеса» стане найкращим моментом цього дня.

Для Боббi це теж був перший справжнiй поцiлунок. Вiн нiколи не зможе забути дотик ii гладеньких, сухих, гарячих вiд сонця вуст, що зливаються з його вустами. З цим поцiлунком вiн порiвнюватиме всi iншi поцiлунки у своему життi й вважатиме, що вони не дотягують.

Близько третьоi години мiсiс Джербер наказала iм потихеньку збиратися. Час було додому.

– Але мамо, – запротестувала Керол для порядку i заходилася складати речi. Подруги приедналися до неi. Навiть Іен трiшки допомiг. Носячи i подаючи iхнi пожитки, вiн нi на мить не випускав з рук облiпленого пiском ведмедика. Боббi майже очiкував, що тепер Керол волочитиметься за ним увесь день i не сумнiвався, що вона розповiсть дiвчатам про поцiлунок на «Чортовому колесi». Вiн одразу ж це зрозумiе, коли побачить, як вони регочуть, збившись докупи i затуляючи роти долонями, а потiм зиркатимуть на нього лукаво, багатозначно. Та Керол не зробила нi того, нi того. Кiлька разiв вiн ловив на собi ii погляд i кiлька разiв спiймав себе на тому, що крадькома позирае на неi. Вiн знову i знову згадував очi Керол там, нагорi: якими великими i схвильованими вони були. А вiн просто взяв i поцiлував ii. Ну дае!

Боббi й Саллi тягли бiльшу частину пляжних сумок.

– Молодцi, мули! Вйо! – смiючись, вигукнула Рiонда, коли вони вибиралися сходами на дерев’яний мол.

Пiд шаром зволожувального крему, що вкривав ii обличчя й плечi, Рiонда була червона як рак. Вона скаржилася Анiтi Джербер, що вночi не зможе i очей стулити, якщо не через опiки, то через пляжнi смаколики.

– То не треба було iсти чотири сосиски i двi палянички, – озвалася мiсiс Джербер роздратовано. Боббi жодного разу ii такою не бачив. Мабуть стомил

Сторінка 31

ся, вирiшив вiн. Боббi й сам трохи розiмлiв на сонцi. Спина пекла, в шкарпетки набилося пiску. Сумки, якими вiн був обвiшаний, наче ялинка, телiпалися й билися одна об одну.

– Але в парках розваг так сма-а-ачно годують, – запротестувала Рiонда жалiбним голосом.

Боббi засмiявся. Просто не мiг стриматися.

Вони повiльно брели головною алеею до незаасфальтованоi стоянки, бiльше не звертаючи уваги на атракцiони. Закликальники, ледь зиркнувши на них, переводили погляд у пошуках свiжоi кровi. Народ, що, нав’ючившись пiд зав’язку, плентаеться до стоянки, – публiка найчастiше безнадiйна.

У самому кiнцi алеi, з лiвого боку, стояв худорлявий чоловiк, одягнений в блакитнi мiшкуватi бермуди i сорочку без рукавiв. На головi мав цилiндр, старий i облiзлий, але хвацько заломлений набакир. За крису був застромлений пластиковий соняшник. Чоловiчок мав кумедний вигляд, i дiвчата нарештi дiстали шанс затулити рот долонею i похихотiти.

Вiн поглянув на них з виглядом людини, над якою реготали й бiльшi професiонали, i посмiхнувся у вiдповiдь. Вiд цього Керол i ii подружки захихотiли ще дужче. Чоловiк у цилiндрi, все ще посмiхаючись, широким жестом обвiв свiй iмпровiзований столик: пластикову дошку, поставлену на пофарбованi в яскраво-помаранчевий колiр козли для розпилювання дров. На столику, червоними сорочками догори, лежали три карти з велосипедноi серii. Чоловiк перевернув iх швидким, грацiйним рухом. Боббi помiтив, що пальцi в нього довгi й бездоганно бiлi, жодного слiду засмаги.

Посерединi лежала червова дама. Чоловiк у цилiндрi взяв карту, показав iм, вправними рухами покрутив мiж пальцями.

– Знайдiть ледi в червоному. Cherchez la femme rouge. Ось так. Тiльки це i бiльш нiчого, – говорив вiн. – Простiше простого. Легко, як два на два. Просто раз плюнути i розтерти. – вiн поманив пальцем Івон Лавiнг. – Ходи сюди, лялечко, покажи iм, як це робиться.

Івон, усе ще хихочучи i зашарiвшись аж до коренiв чорного волосся, вiдступила i притулилася до Рiонди, пробурмотiвши, що все витратила i не мае бiльше грошей на забави.

– Не бiда, лялечко, – заспокоiв чоловiк у цилiндрi. – Це всього-на-всього демонстрацiя. Хочу показати твоiй матусi та ii гарненькiй подрузi, як усе просто.

– Тут немае моеi мами, – промовила Івон, але ступила на крок ближче.

– Івi, нам справдi треба поквапитися, якщо не хочемо потрапити в затор, – втрутилася мiсiс Джербер.

– Нi, постривай хвилинку, – сказала Рiонда. – Це прикольно. Як рулетка з трьох карт. Виглядае легко, як вiн i каже, та якщо не пильнуватимеш, почнеш вiдiграватися – i поiдеш додому, а в кишенях гулятиме вiтер.

Чоловiк у цилiндрi докiрливо зиркнув на Рiонду, а тодi широко, чарiвливо усмiхнувся.

«Усмiшка ницих людей, – несподiвано подумав Боббi. – Не з тих, що iх боiться Тед, та все одно ницих».

– Менi зрозумiло, – промовив чоловiк у цилiндрi, – що в минулому ви стали жертвою якогось пройдисвiта. Хоч менi в головi не вкладаеться, як можна бути таким жорстоким, щоб ошукувати таку вродливу i витончену панi, як ви.

Вродлива i витончена панi, близько п’яти футiв п’яти дюймiв на зрiст, близько двохсот фунтiв ваги, з обличчям i плечима, густо намазаними кремом «Понд», залилася щасливим смiхом.

– Закiнчуй базiкати i покажи дитинi, як це виглядае. І ти хочеш переконати мене, що це законно?

Чоловiк за столом закинув голову i собi зареготав.

– На задвiрках луна-парку все законно, допоки тебе не впiймали i не витурили геть. Та ви, гадаю, i самi прекрасно знаете. Отож, як тебе звуть, лялечко?

– Івон, – прошепотiла дiвчинка так тихо, що Боббi ледве розчув. Поряд з ним Саллi-Джон спостерiгав за сценою з величезною цiкавiстю. – Інодi дехто кличе мене Івi.

– Отож, Івi, поглянь сюди, красунечко. Що ти бачиш? Кажи, як вони називаються. Я знаю, така розумниця, як ти, це може. І показуй. Не бiйся, можеш i торкнутися, тут усе чисто.

– Ось тут – валет, а ось це – король. А ця – дама. Вона посерединi.

– Молодець, лялечко. У картах, як i в життi: жiнка часто опиняеться мiж двома чоловiками. У цьому – ii сила. За якихось п’ять-шiсть рокiв ти й сама переконаешся.

Його голос став тихим, майже гiпнотично наспiвним.

– А тепер будь уважною i нi на секунду не спускай очей з карт.

Вiн обернув карти сорочками догори.

– А тепер, лялечко, покажи, де в нас дама?

Івон Лавiнг вказала на червону карту посерединi.

– Правильно вона каже? – звернувся чоловiк до невеличкоi компанii, що обступила його стiл.

– Наразi так, – озвалася Рiонда i зареготалася, аж пiд лiтньою сукнею затрясся нестягнутий корсетом живiт.

Усмiхнувшись у вiдповiдь на ii регiт, ниций у цилiндрi припiдняв середню карту за кутик. Це дiйсно була дама.

– Точнiсiнько, на всi сто. Наразi молодець, серденько. А тепер дивись! Пильно дивись! Це перегони мiж твоiми очима i моiми пальцями. Хто переможе? Питання дня! – вiн заходився швидко сувати карти по поверхнi столика, наспiвуючи: – Вгору-вниз, покрутись. Вправо-влiво – все можливо. Туди-сюди – дивись куди. Вперед-назад – знову в ря

Сторінка 32

. Ну ж бо, лялю, де е краля?

Поки Івон вдивлялась у три карти, що знову лежали одна бiля одноi, Саллi нахилився до вуха Боббi.

– Можна навiть не дивитися, як вiн iх мiшае, – прошепотiв вiн. – У дами загнутий краечок, бачиш?

Боббi кивнув i подумав: «Молодець», коли Івон непевно вказала на карту скраю, лiворуч, ту, що з загнутим краечком. Чоловiк у цилiндрi перевернув ii. Це була червова дама.

– Чудово впоралася! – вигукнув чоловiк. – А в тебе, лялечко, зiрке око. Справдi.

– Дякую, – вимовила Івон, зашарiвшись. Вона здавалася майже такою ж щасливою, як i Керол, коли Боббi ii поцiлував.

– Якби ти поставила на цю спробу десятку, я б зараз дав тобi двадцять, – заявив чоловiк у цилiндрi. – Спитаеш чому? Бо сьогоднi – субота, а я називаю цей день «чорною суботою», два за цiною одного! Ну що, ледi, чи не хоче котрась iз вас ризикнути десяткою i позмагатися: вашi молодi очi проти моiх старих, стомлених рук? Зможете сказати своiм чоловiкам – iм пощастило, що ви в них е, насмiлюсь зауважити – що мiстер Герб Макквон, картярський штукар iз «Сейвiн-Року», заплатив вам за паркiнг на цiлий день. Або, скажiмо, четвертак? Вкажiть червову даму i я дам вам п’ятдесят центiв.

– Пiв зеленого? Ого! – вигукнув Саллi-Джон. – У мене е четвертак, мiстере. Маете клiента.

– Джоннi, це азартна гра, – засумнiвалася мама Керол. – Справдi не знаю, чи варто дозволяти…

– Облиш, – втрутилася Рiонда, – нехай дитина засвоiть науку. До того ж тип може дати йому виграти. Щоб затягти нас усiх.

Рiонда навiть не намагалася говорити тихiше, та чоловiк у цилiндрi, мiстер Макквон, лише з усмiшкою глянув на неi. І обернувся до Ес-Джея.

– Витягай грошi, дитинко. Давай, грошi на стiл.

Саллi-Джон простяг йому четвертак. Макквон, примруживши одне око, на хвильку пiдставив його променям пообiднього сонця.

– Так-так, виглядае, як справжнiй, – сказав Макквон i кинув монетку на пластик, лiворуч вiд вишикуваних рядком карт. Роззирнувся навсiбiч, мабуть, видивляючись копiв, тодi пiдморгнув цинiчно усмiхненiй Рiондi й знову зайнявся Саллi-Джоном.

– Як тебе звуть, хлопче?

– Джон Саллiван.

Макквон округлив очi i збив цилiндр на друге вухо, вiд чого пластиковий соняшник комiчно закивав i нiби вклонився.

– Знамените iм’ячко! Знаеш, кого я маю на увазi?

– Аякже. Може, i я колись стану боксером, – вiдповiв Ес-Джей i зробив у повiтрi над саморобним столиком Макквона спочатку лiвий, потiм правий хук. – Бум-бум!

– Саме так, бум-бум. А як у вас з очима, мiстере Саллiван?

– Не скаржуся.

– Тодi розплющ iх як слiд! Перегони починаються! На старт! Твоi очi проти моiх рук! Вгору-вниз, покрутись. Де блукае, сам не знаю.

Карти, що тепер оберталися значно швидше, поступово завмерли.

Саллi хотiв був показати карту, та, суплячись, прибрав руку. Тепер уже двi карти мали злегка загнутi кутики. Саллi пiдвiв очi на Макквона, що стояв, схрестивши руки на своiй бруднiй сорочцi. Вiн усмiхався.

– Не поспiшай, синку, зранку тут усе аж кипiло, а зараз, по обiдi, маемо час.

«Людей, якi вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером, – згадалися Боббi слова Теда. – Таких, що рiжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою».

У Макквона замiсть пера була смiшна пластикова квiтка, пляшки видно не було. Та вона лежала в кишенi. Маленька. Боббi був упевнений. І ближче до вечора, коли бiзнес пiде на спад i не буде такою важливою бездоганна скоординованiсть рук i очей, все частiше й частiше до неi прикладатимуться.

Саллi вказав на карту праворуч.

«Ес-Джею, нi», – подумав Боббi.

Макквон перевернув карту. То був пiковий король. Макквон перевернув карту лiворуч. Хрестовий валет. Дама знову була посерединi.

– Шкода, синку, трохи не догледiв. Це не злочин. Ну, що, хочеш ще раз, коли вже розiгрiвся?

– Блiн, я… це було мое останне бабло.

Саллi-Джон зовсiм скис.

– Тим краще для тебе, малий, – сказала Рiонда. – Вiн обiбрав би тебе до нитки i ти б лишився в самих трусах.

Дiвчата зайшлися шаленим реготом. Ес-Джей зашарiвся, однак Рiонда не звертала уваги нi на те, нi на iнше.

– Я деякий час працювала на пляжi Рiв’ера, коли жила в Массачусетсi. Я вам зараз покажу, дiтки, як це працюе. Давай на бакс, друже, чи для тебе це зажирно?

– Для такоi ледi, як ви, нiчого не бувае зажирно, – сентиментально промовив Макквон. Вiн вихопив долар, як тiльки-но той вистромився з ii сумочки. Макквон пiднiс його до свiтла, пильно вивчив холодним поглядом i поклав лiворуч вiд карт.

– Виглядае, як справжнiй, – зауважив вiн. – Зiграемо, дорогенька? Як тебе звуть?

– Питаеш як? Нiхто й нiяк, – кинула Рiонда.

– Рi, тобi не здаеться, що… – почала була Анiта Джербер.

– Я ж сказала, що знаю, в чому хитрiсть, – вiдмахнулася Рiонда. – Перемiшуй, мiй друже.

– Без зволiкання, – згодився Макквон. Три червонi карти замиготiли в його руках. – Вгору-вниз, покрутись. Туди-сюди – дивись куди.

Нарештi вони знову рядком лягли на мiсце. Вражений Боббi побачив, що кутики вiдi

Сторінка 33

нутi в усiх трьох карт.

Легка усмiшка злетiла з губ Рiонди. Вона перевела погляд з маленького ряду карт на Макквона, потiм знову на карти, нарештi на доларову банкноту, що лежала збоку i ледь трiпотiла на легенькому морському бризi. Потiм знову глянула на Макквона.

– Що, розвiв мене, любий друже? – озвалася Рiонда.

– Нi, я змагався з вами, – заперечив Макквон. – То що скажете?

– Думаю, скажу, що це був хороший долар, який нiкому не заважав, i менi справдi боляче з ним розлучатися, – вiдповiла Рiонда i показала на середню карту.

Макквон перевернув карту, що виявилася королем. Банкнота зникла в його кишенi. Цього разу дама виявилася лiворуч. Макквон, багатший на долар i двадцять п’ять центiв, посмiхнувся компанii з Гарвiча. Пластикова квiтка на його цилiндрi погойдувалася вiд солоного вiтерцю.

– Хто наступний? Хто хоче позмагатися: вашi очi проти моiх рук?

– Думаю, ми всi вже поза грою, – промовила мiсiс Джербер, ледь усмiхнувшись чоловiковi за столиком i поклавши одну руку на плече доньцi, а другу – на плече сонного сина, змушуючи iх розвернутися.

– Мiсiс Джербер, – покликав Боббi й на мить спробував уявити, як почувалася б мати, одружена з чоловiком, що не пропустив би жодного неповного стриту на свiтi, коли б побачила, як ii син стоiть тут, бiля iмпровiзованого столика мiстера Макквона, а вульгарно руде волосся Рендi Гарфiлда виблискуе на сонцi. Вiд цiеi думки Боббi ледь посмiхнувся. Що таке неповний стрит, вiн уже знав, i що таке флеш та фул-хауз теж. Зробив довiдки. – Можна менi спробувати?

– Ох, Боббi, тобi не здаеться, що з нас цього досить?

Боббi засунув руку до кишенi й видобув з-пiд серветки останнi три п’ятаки.

– Це все, що в мене е, – сказав вiн, показуючи монетки спершу мiсiс Джербер, тодi Макквоновi. – Вистачить?

– Синку, я грався в цю гру i за один цент, i при цьому дiставав задоволення, – сказав Макквон.

Мiсiс Джербер зиркнула на Рiонду.

– До дiдька, – сказала Рiонда i вщипнула Боббi за щоку. – На цi грошi можна тiльки раз постригтися. До чорта лисого. Хай iх процвиндрить i поiдемо додому.

– Добре, Боббi, – зiтхнувши, сказала мiсiс Джербер, – як тобi вже так припекло.

– Клади монетки сюди, Бобе, щоб усi могли iх бачити, – наказав Макквон. – Менi вони не схожi на фальшивi. Без сумнiву. Готовий?

– Думаю, так.

– Тож почнiмо. Два хлопцi й дiвчина ховаються. Хлопцi не вартi нiчого. Знайди дiвчину й сума подвоiться.

Блiдi, моторнi пальцi заходилися обертати три карти. Макквон базiкав. Карти злилися в суцiльну пляму. Боббi спостерiгав, як карти ковзають по столу, але навiть не намагався серйозно стежити за дамою. Це було без потреби.

– То гасають, то гуляють. Де молода – ось у чiм бiда.

Три червонi карти знову лежали рядочком.

– Скажи менi, Боббi, де вона сховалася?

– Ось, – сказав Боббi й показав на лiву карту.

Саллi застогнав.

– Вона посерединi, телепню. Цього разу я очей з неi не зводив.

Макквон не звернув на Саллi жодноi уваги. Вiн дивився на Боббi. Боббi теж дивився на нього. За мить Макквон простяг руку i перевернув карту, на яку вказав Боббi. Це була червова дама.

– Що за чортiвня?! – вигукнув Саллi.

Керол заплескала в долонi й захоплено застрибала на мiсцi. Рiонда Г’юсон заверещала й гепнула Боббi по спинi.

– Ну й провчив ти його, Боббi! Молодчинка!

Макквон усмiхнувся Боббi дивною, задумливою посмiшкою, а тодi сягнув до кишенi й видобув жменю дрiб’язку.

– Нiвроку, синку. Мене обставили вперше за день. Маю на увазi, коли я сам цього не дозволив.

Вiн знайшов двадцятип’ятицентовик й п’ятак i поклав iх поряд з п’ятнадцятьма центами Боббi.

– Хочеш дати грошам хiд? – спитав вiн i, бачачи, що Боббi не розумiе, уточнив: – Хочеш спробувати ще раз?

– Можна? – обернувся Боббi до Анiти Джербер.

– А не краще припинити, коли ти у виграшi? – запитала Анiта, та ii очi блищали i, здавалося, вона геть забула про затори по дорозi додому.

– А я i збираюся припинити у виграшi, – запевнив Боббi.

– Який хвалько! – засмiявся Макквон. – До пушку на бородi ще зо п’ять рокiв чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббi, що скажеш, готовий зiграти?

– Звiсно, – вiдповiв Боббi. Якби в хвалькуватостi його звинуватила Керол або Саллi-Джон, Боббi б з усiеi сили це заперечував. Усi його героi, вiд Джона Вейна до Лакi Стара з «Космiчного патруля», були скромняги, того типу, що кажуть: «Дрiбницi», врятувавши свiт чи валку якихось фургонiв. Та Боббi не вважав за потрiбне виправдовуватися перед мiстером Макквоном, ницою людиною у блакитних шортах, який, можливо, до всього ще й махляр. Боббi й гадки не мав вихвалятися. А ще вiн вважав, що на неповнi стрити батька це не надто схоже. Неповнi стрити грунтувалися на однiй лише надii та вгадуваннi.

«Покер для iдiотiв», – висловився якось Чарлi Єрмен, сторож Гарвiцькоi початковоi школи. Вiн був просто щасливий розповiсти Боббi про гру все, чого не знали Ес-Джей i Деннi Рiверз. Та це зовсiм не була гра навмання.

Мiстер Макквон ще якусь мить не зводив очей iз Боббi. З

Сторінка 34

авалося, спокiйна впевненiсть хлопця його насторожила. Потiм вiн пiдняв руку, поправив скособочений цилiндр, потягнувся i помахав пальцями, як це робив Багз Баннi з «Веселих мелодiй», перш нiж сiсти за фортепiано в «Карнегi-голл».

– Ну, приготуйся, хвалько, зараз я почастую тебе всiм меню, вiд супу до горiхiв.

Карти замерехтiли, стаючи схожими на латку рожевого ряботиння. Боббi почув, як Саллi-Джон за спиною пробурмотiв: «Ох, нiфiга ж собi», а подруга Керол, Тiна, своiм смiшним, правильно-осудливим тоном промовила:

– Це зашвидко.

Боббi стежив очима за картами, але тiльки тому, що вiд нього цього очiкували. Мiстер Макквон бiльше не завдавав собi клопоту теревенити i стало трохи легше.

Карти вгамувалися. Макквон подивився на Боббi, звiвши брови. На його обличчi грала легка усмiшка, проте вiн часто дихав, а на верхнiй губi виступили краплинки поту.

Боббi одразу ж показав на карту праворуч.

– Це вона.

– Звiдки ти знаеш? – спитав мiстер Макквон, i його усмiшка зiв’яла. – Звiдки ти в бiса знаеш?

– Просто знаю i все, – сказав Боббi.

Замiсть того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову i роззирнувся по алеi. Усмiшку змiнив набурмосений вираз: кутики губ опущенi, мiж очима пролягла зморшка. Навiть пластиковий соняшник на цилiндрi здавався невдоволеним: його тремтливi кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.

– На цьому перетасуваннi мене ще нiхто не обставляв, – вимовив Макквон. – Таке перетасування ще нiколи нiкому не було до снаги.

Рiонда простягла руку через плече Боббi й перевернула карту, на яку вiн вказав. Це була червова дама. Тепер у долонi плескали вже всi дiти. Вiд iхнього плескання зморшка мiж очима мiстера Макквона стала ще глибшою.

– За моiми пiдрахунками, ти винен ось цьому чуваковi, Боббi-хвальковi, дев’яносто центiв, – сказала Рiонда. – Ти збираешся платити чи нi?

– А як не заплачу? – спитав Макквон, суплячись на Рiонду. – То що ти зробиш, бочечко? Погукаеш копiв?

– Напевно, нам краще просто пiти, – нервово сказала Анiта Джербер.

– Копiв? Тiльки не я, – заявила Рiонда, проiгнорувавши реплiку Анiти й не зводячи очей з Макквона. – Нещасних дев’яносто центiв з твоеi кишенi – а в тебе вже вигляд, як у малюка Г’юi, що напудив у штани. Сила, нiчого сказати!

От тiльки Боббi знав: рiч не в грошах. Бувало, що мiстер Макквон втрачав куди бiльше. Часом, щоб заманити народ, часом – через те, що був в «аутi». Та зараз вiн бiсився через перетасування. Макквоновi було не до смаку, що якийсь дiтвак побив його перетасування.

– Що я зроблю? – вела далi Рiонда. – Скажу в луна-парку всiм, кому цiкаво, що ти скнара. Обiзву тебе дев’яностоцентовим Макквоном. Думаеш, клiенти в черзi стоятимуть?

– Я б тобi показав чергу, – гаркнув мiстер Макквон, та все одно полiз до кишенi, дiстав жменю монет, цього разу бiльшу, i швидко вiдлiчив Боббi його виграш.

– На, – сказав вiн, – дев’яносто центiв. Пiди купи собi мартiнi.

– Я справдi просто вгадав, – сказав Боббi, згрiбаючи дрiб’язок у руку i зсипаючи до кишенi. Монетки повисли в нiй, неначе гирi. Ранкова суперечка з мамою тепер здавалася чистоi води дурiстю. Вiн привезе додому ще бiльше, нiж взяв, i це не мае жодного значення. Жодного. – Я добре вмiю вгадувати.

Мiстер Макквон розслабився. Вiн би нiчого iм не зробив. Хай вiн i ница людина, але не з тих, що нападають на людей. Його довгi, меткi пальцi нiколи б не опустилися до стискання в кулак. Та все одно Боббi не хотiлося його засмучувати. Хай мiстер Макквон думае, що вийшов «аут», як вiн це називае.

– Ага, – погодився Макквон, – справдi добре, бо як iнакше? Хочеш повгадувати ще раз, Боббi? На тебе чекае багатство.

– Нам справдi час iти, – квапливо втрутилася мiсiс Джербер.

– Як спробую ще раз, то програю, – вiдповiв Боббi. – Дякую за хорошу гру, мiстере Макквон.

– Так-так. А тепер щезни, малий.

Мiстер Макквон, як i всi iншi закликальники в луна-парку, став оглядати алею, видивляючись свiжу кров.

Дорогою додому Керол з подружками святобожно дивилися на Боббi, а Саллi-Джон з якоюсь збентеженою повагою. Йому стало незручно. Зненацька Рiонда обернулася i пильно втупилась у Боббi.

– Ти не просто вгадав, – сказала вона.

Боббi зиркнув на неi обережно, та вiд коментарiв утримався.

– Ти вiдчував спинним мозком.

– А це як?

– Мiй тато не був особливо азартний, та час вiд часу в нього з’являлося чуття на номери. Вiн казав, що вiдчувае iх спинним мозком. Тодi вiн грав. Одного разу вiн виграв п’ятдесят доларiв i накупив нам харчiв на цiлий мiсяць. У тебе було те ж саме, хiба нi?

– Напевно, – погодився Боббi, – напевно, я теж вiдчув спинним мозком.

Коли Боббi повернувся додому, мати, пiдiбгавши ноги, сидiла у крiслi-гойдалцi на ганку. Вона переодяглася в суботнi штани i понуро дивилася на вулицю. Його мама коротко помахала мамi Керол, коли та вiд’iжджала, подивилася, як Анiта звертае на свою пiд’iзну алею, перевела погляд на Боббi, що плентався по дорiжцi. Вiн знав, про що вона думае. Чоловiк мiсiс Джербер с

Сторінка 35

ужить на флотi, але принаймнi вiн у неi е. А ще в Анiти Джербер е мiкроавтобус. А Лiз ходить на своiх двох, а якщо треба кудись далi, iздить автобусом. А до Брiджпорта бере таксi.

Але Боббi здалося, що вона вже не сердиться на нього, i то добре.

– Що, Боббi, гарно було в «Сейвiнi»?

– Супер, – вiдповiв Боббi.

«Що з тобою, мамо? – думав вiн. – Тебе ж зовсiм не хвилюе, як я провiв час на пляжi. Що в тебе насправдi на думцi?»

Вiн не мiг сказати.

– Добре. Слухай, дитинко… вибач за суперечку вранцi. Просто я ненавиджу працювати в суботу.

Останню фразу вона майже виплюнула.

– Все нормально, мамо.

Вона торкнулася щоки Боббi й похитала головою.

– Ох уже менi ця твоя свiтла шкiра! Ти нiколи не засмагаеш, Бобику, тобi це не дано. Ходiмо всередину, змажу тобi опiки дитячим лосьйоном.

Боббi увiйшов за мамою в дiм, зняв футболку i став перед нею. Мама сiла на канапу i заходилася намазувати ароматним дитячим лосьйоном його плечi, руки, шию. Навiть обличчя. Було приемно, i Боббi знову подумав, як сильно вiн ii любить, як йому подобаються ii дотики. Цiкаво, що б вона подумала, якби дiзналася, що вiн поцiлував Керол на «Чортовому колесi». Усмiхнулася б? Навряд чи. А якби довiдалася про Макквона i про карти?

– Щось я не бачила твого приятеля згори, – сказала мама, закручуючи пляшечку з лосьйоном. – Я знаю, вiн удома, бо чути радiо. Транслюють гру «Янкi». Але, може, йому лiпше вийти на ганок? Там прохолоднiше.

– Певно, йому не хочеться, – сказав Боббi. – Мам’, з тобою все добре?

Вона здивовано глянула на нього.

– Чудово, Боббi.

Вона посмiхнулась, i Боббi посмiхнувся у вiдповiдь. Щоправда, через силу, бо, що з нею все в порядку, вiн не вiрив. Навпаки, сказати по правдi, Боббi був майже впевнений, що все якраз навпаки. Вiн вiдчував спинним мозком.

Тiеi ночi Боббi лежав на спинi, розкинувши п’яти по краях лiжка i дивлячись у стелю широко розплющеними очима. Вiкно було вiдчинене i фiранки колихалися вiд подиху вiтру. З iншого вiдчиненого вiкна долинала пiсня «Платтерзiв»: «Згасае день, а ми удвох пiд синiм небом»[10 - «The Platters» – вокальний афроамериканський гурт з Лос-Анджелеса, що сформувався 1953 року. «Twilight Time» – iхнiй хiт 1958 року.].

У далинi гуркотiв лiтак, сигналила машина.

Батько Рiонди казав, що вiдчувае спинним мозком, i одного разу вгадав номер щоденного розiграшу лотереi та виграв п’ятдесят доларiв. Боббi погоджувався з Рiондою, що так, з ним було те ж саме. От тiльки лотерейний номер вiн не вгадав би навiть заради порятунку власного життя. Рiч у тому, що…

Рiч у тому, що мiстер Макквон весь час знав, де дама, тому i я знав.

Як тiльки Боббi це збагнув, усе iнше стало на своi мiсця. Нiчого хитромудрого, справдi, вiн просто забавлявся, i… ну… коли щось точно знаеш, то не докопуешся, звiдки, хiба нi? Сумнiватися можна у вiдчуттях свого спинного мозку, бо вони з’являються як грiм з ясного неба, але хiба можна не довiряти знанням?

От тiльки звiдки йому було знати, що мати вклеюе грошi на сторiнки з бiлизною каталогу «Сiрза», що лежить у ii шафi на верхнiй полицi? Звiдки йому взагалi знати, що той каталог там? Мама нiколи про це не розповiдала. Про блакитний глечик з четвертаками вона теж не казала, та Боббi й без неi знав про нього роками. Вiн же не слiпий, хоч iнодi йому i здаеться, що мама вважае його слiпим. Але каталог? Монетки, що висипаються i обмiнюються на купюри, а потiм пiдклеюються на сторiнки? Дiзнатися про таке Боббi аж нiяк не мiг.

Однак зараз, лежачи в лiжку i слухаючи «Земного ангела», що прийшов на змiну «Пори сутiнкiв», вiн точно знав, що каталог там. Бо й мама це знала i думка про нього виринула на передньому планi ii свiдомостi. Так само, як на «Чортовому колесi» Боббi знав, що Керол хоче, щоб вiн поцiлував ii ще раз, бо це був ii перший справжнiй поцiлунок, а вона не встигла вiдчути його як слiд. Коли Керол опам’яталася, все вже було позаду. Але знати не означае передбачати майбутне.

– Нi, це просто читання думок, – прошепотiв Боббi й здригнувся всiм тiлом, нiби його опiки перетворилися на лiд.

Обережно, Бобику… Як не будеш обережний, то звихнешся, як Тед зi своiми ницими людьми.

В далинi, на мiськiй площi, годинник почав вiдбивати десяту. Боббi повернув голову i глянув на годинник на столi. «Бiг-Бен» стверджував, що була лише двадцять перша п’ятдесят двi.

То й що? Просто мiський годинник трохи спiшить або мiй трохи вiдстае. Подумаеш, велика бiда. Пора спати.

Боббi вiдчував, що не зможе заснути, принаймнi не зараз. Сьогоднi ж був такий день: сварка з мамою, виграш вiд картярського штукаря, поцiлунки на вершечку «Чортового колеса». І вiн почав поринати в приемний сон.

«Можливо, вона моя дiвчина, – подумав Боббi, – можливо, вона все-таки моя дiвчина».

З останнiм передчасним ударом годинника, що повiльно завмирав у повiтрi, Боббi заснув.

V. Боббi читае газету. Рудуватий, з бiлою грудкою. Великий шанс для Лiз. Табiр Броуд-стрит. Тривожний тиждень. Вiд’iзд до Провiденса

У понедiлок, коли мама пiш

Сторінка 36

а на роботу, Боббi пiднявся нагору почитати Тедовi газету. Тед бачив насправдi досить непогано i мiг зробити це й сам, та вiн казав, що йому подобаеться слухати голос Боббi, й що це велика розкiш, коли тобi читають пiд час голiння. Тед, вiдчинивши дверi, стояв у маленькiй ваннiй i знiмав пiну з обличчя, а Боббi перевiряв його реакцiю на заголовки з рiзних рубрик.

– «СУТИЧКИ У В’ЄТНАМІ ПОСИЛЮЮТЬСЯ»?

– Перед снiданком? Нi, уклiнно дякую.

– «ОБОЗ ІЗ ВІЗКІВ, ЗААРЕШТОВАНИЙ МІСЦЕВИЙ МЕШКАНЕЦЬ»?

– Перший абзац, Боббi.

– Коли вчора ввечерi на порозi будинку жителя Гарвiча Джона Т. Андерсона на Понд-лейн з’явилися полiсмени, вiн пояснив, що як хобi колекцiонуе вiзки для покупок. «Вiн розповiдав дуже цiкаво, – подiлився з нами Кербi Мелой з мiсцевого вiддiлку, – та в нас виникли пiдозри, що не всi вiзки з колекцii мiстера Андерсона дiсталися йому чесним шляхом». Як виявилося, пiдозри Мелоя були небезпiдставнi. Понад двадцять зi щонайменше п’ятдесяти вiзкiв, якi мiстер Андерсон тримав на задньому дворi, поцуплено з гарвiцьких супермаркетiв «А & П» i «На будь-який смак». Знайшлося навiть декiлька вiзкiв з крамницi «Ай-Джi-Ей», що в Стенсберi.

– Досить, – сказав Тед, сполоснувши бритву в гарячiй водi й пiднiсши ii до намиленоi пiною шиi. – Недолуге провiнцiйне глузування над бiдолашним клептоманом.

– Не розумiю.

– Судячи з усього, мiстер Андерсон страждае на невроз. Іншими словами, в нього психiчний розлад. Думаеш, психiчнi проблеми – це смiшно?

– Зовсiм нi. Менi шкода людей, якi трохи не дружать з головою.

– Радий це чути. Я знаю людей, якi зовсiм не дружать з головою. І то чимало, мушу сказати. Часто вони викликають спiвчуття, iнодi святобливiсть, а часом i жах. Та вони не смiшнi. Обоз iз вiзкiв, теж менi. Що там ще е?

– «ПЕРСПЕКТИВНА МОЛОДА КІНОЗІРКА ЗАГИНУЛА В ДТП У ЄВРОПІ»?

– О нi.

– «“ЯНКІ” ПЕРЕКУПОВУЮТЬ ГРАВЦЯ В “СЕНАТОРІВ”»?

– Оборудки «Янкi» i «Сенаторiв» мене анiтрохи не цiкавлять.

– «АЛБІНІ СМАКУЄ РОЛЬ ЛУЗЕРА»?

– Так, будь ласка, прочитай це.

Тед уважно слухав i ретельно голив шию. Самого Боббi стаття не вельми зацiкавила. Це ж тобi не Флойд Паттерсон чи шведський важковаговик Інгемар Йоганссон, якого Саллi охрестив Інге – малюк. Та все ж читав Боббi старанно. Бiй iз дванадцяти раундiв мiж Томмi Ураганом Гейвудом i Еддi Албiнi мав вiдбутися наступноi середи в «Медiсон-сквер-гарден». Обое боксерiв демонстрували в кар’ерi хорошi результати, однак значну роль, якщо не вирiшальну, вiдiгравав вiк. Двадцятитрирiчний Гейвуд вважався визнаним фаворитом у бою з тридцятишестирiчним Албiнi. Переможець дiстане шанс восени поборотися за титул чемпiона у важкiй вазi. Приблизно тодi ж Рiчард Нiксон стане президентом. Мама Боббi казала, що так воно обов’язково й буде. Ну й добре. Хоч Кеннедi католик, та вiн надто молодий i може зопалу наробити дурниць.

У статтi Албiнi заявив, що розумiе, чому його списують з рахункiв. Вiк уже солiдний, i публiка думае, що його часи вже позаду, адже останнiй поединок проти «Цукрового хлопчика» Мастерза завершився технiчною поразкою. Звiсно, йому вiдомо, що в Гейвуда довшi руки i, як кажуть, для свого вiку суперник не з легких. Та Албiнi сказав, що багато тренуеться, стрибае через канат, а в спаринг-партнери вибрав хлопця, рухи i удари якого схожi на стиль Гейвуда. У статтi було повно слiв на зразок «безстрашний» i «цiлеспрямований», а про Албiнi сказано, що вiн «сповнений бойового запалу».

Боббi було зрозумiло: автор статтi вважае, що вiд Албiнi мокрого мiсця не залишиться, i йому шкода боксера. З Ураганом Гейвудом репортеровi поспiлкуватися не вдалося, та його менеджер, тип на iм’я І. Кляйндiнст (Тед пiдказав, як правильно читати прiзвище), заявив, що, судячи з усього, цей бiй стане для Албiнi останнiм.

«У Албiнi був свiй зiрковий час, та вiн уже позаду, – сказав І. Кляйндiнст. – Якщо Албiнi вистоiть до шостого раунду, мiй пiдопiчний пiде спати без вечерi».

– Ірвiн Кляйндiнст – «ка-мей», – сказав Тед.

– Хто?

– Дурень.

Тед задивився у вiкно, у той бiк, звiдки долинало гавкання собаки мiсiс О’Гари. Вiн не зовсiм забувся, як це часом траплялося, проте перебував десь далеко звiдси.

– Ви його знаете? – спитав Боббi.

– Нi, нi, – вiдповiв Тед. Спершу вiн здавався шокований таким припущенням, потiм розвеселився. – Чув про нього.

– Схоже, цьому Албiнi доведеться несолодко.

– Нiколи не можна сказати точно, тому й цiкаво.

– Ти про що?

– Нi про що. Переходь до комiксiв. Я хочу Флеша Гордона. І не забудь описати менi, в чому одягнена Дейл Арден.

– Навiщо?

– Як на мене, вона симпатюлька, – пояснив Тед. Боббi не мiг стриматися, щоб не розреготатися. Жарти в Теда iнодi ще тi.

Наступного дня дорогою зi «Стерлiнг-гаузу», де вiн заповнював останнi форми на лiтнiй бейсбол, Боббi натрапив у мiському парку на ретельно надруковане оголошення, пришпилене кнопкою до в’яза.

БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ НАМ ЗНАЙТИ ФІЛА!

ФІЛ це наш ВЕЛЬШ-КОРГІ! ФІЛОВІ 7 РОКІВ!

ФІЛ РУДУВАТИЙ, з БІЛОЮ ГРУДКОЮ!

У нього ЯСНІ, РОЗУМНІ ОЧ

Сторінка 37

! КІНЧИКИ ВУХ ЧОРНІ!

Принесе вам М’ЯЧИК, якщо сказати: «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ»!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, ГАУЗІТОНІК

(АБО) ПРИНОСЬТЕ НА АДРЕСУ ГАЙГЕЙТ-АВЕНЮ, № 745!

Будинок сiм’i САГАМОР!

Фото Фiла там не було.

Боббi стояв i дивився на оголошення доволi довгенько. Одна його частина поривалася побiгти додому й розповiсти Тедовi про нього i про зiрку з пiвмiсяцем, намальовану крейдою поруч з класиками. Інша ж наполягала, що в парку розвiшано цiлу купу найрiзноманiтнiших оголошень: прямо навпроти на в’язi висiла афiша концерту на мiськiй площi. Треба бути дурнем, щоб накручувати Теда такими речами. Цi двi думки боролися в ньому, аж доки не почали здаватися паличками, що труться одна об одну, i його мозок ось-ось займеться.

«Я не думатиму про це», – сказав собi Боббi, вiдходячи вiд оголошення. А коли голос у головi – небезпечно дорослий голос – нагадав, що йому платять за те, щоб думати про такi речi й розповiдати про них, Боббi наказав голосовi замовкнути. Що вiн i зробив.

Коли вiн прийшов додому, мама знову сидiла в крiслi-гойдалцi на ганку i латала рукав халата. Вона звела голову й Боббi помiтив, що в неi мiшки пiд очима i почервонiлi повiки. В руцi мама стискала серветку.

– Мамо?..

«Щось негаразд?» – так звучало повне питання, та закiнчити думку було б нерозумно. Можна вскочити в халепу. Блискавичних прозрiнь, як у день, коли вiн iздив у «Сейвiн-Рок», у Боббi не було, та вiн знав мамин погляд, коли вона засмучена, як напружуеться рука з серветкою, майже стискаючись у кулак, як вона набирае в груди повiтря i випростуеться, готова дати бiй, якщо комусь заманеться зробити щось упоперек.

– Що? – спитала вона. – В тебе ще щось у головi, крiм волосся?

– Нi, – власний голос лунав напрочуд боязко i видавав, як йому незручно. – Я був у «Стерлiнг-гаузi». Вже вивiсили списки на бейсбол. Цього лiта я знову «вовк».

Мама кивнула i трохи розслабилася.

– Я впевнена, що наступного року тебе вiзьмуть у «Леви».

Вона зняла з гойдалки кошик iз шиттям, поставила на пiдлогу i поплескала по вiльному мiсцi.

– Боббi, присядь бiля мене на хвильку. Я маю тобi дещо сказати.

Боббi з тривогою сiв поряд. Мама плакала, та й голос у неi був серйозний. Однак виявилося, що нiчого страшного не сталося, принаймнi скiльки вiн мiг судити.

– Мiстер Бiдермен, Дон, запросив мене поiхати з ним, мiстером Кушменом i мiстером Дiном на семiнар до Провiденса. Для мене це великий шанс.

– А що таке семiнар?

– Такий вид конференцii. Люди збираються, щоб дiзнатися щось нове й обговорити якусь тему. Цей присвячений нерухомостi в шiстдесятих. Я дуже здивувалася, що Дон мене запросив. Я, звiсно, знала, що Бiлл Кушмен i Кертiс Дiн iдуть, вони ж агенти. Але щоб Дон запросив мене… – ii голос урвався, та потiм вона обернулася до Боббi й посмiхнулася. Боббi вирiшив, що усмiшка була щира, та вона погано поеднувалася з червоними очима. – Я вже хтозна як довго мрiю стати агентом i тут таке. Як грiм з ясного неба. Це для мене великий шанс, а можливо, i великi змiни в нашому життi, Боббi.

Боббi знав, що мама мрiе продавати нерухомiсть. У неi були книжки на цю тему i вона потроху читала iх мало не щовечора, часто пiдкреслюючи певнi мiсця. Та якщо це такий великий шанс, чому ж тодi вона плаче?

– Що ж, добре, просто вiдпадно, – сказав Боббi. – Сподiваюся, ти дiзнаешся багато нового. А коли?

– Через тиждень. Ми вчотирьох вирушаемо у вiвторок вранцi, а повертаемось у четвер близько восьмоi вечора. Всi заходи вiдбуватимуться в готелi «Ворiк», там ми й зупинимося. Дон забронював номери. Я не зупинялася в готелi вже рокiв з дванадцять i трохи нервую.

«Хiба плачуть, коли нервують? – запитував себе Боббi. – Мабуть, якщо ти дорослий. А особливо доросла жiнка».

– Запитай, будь ласка, у Ес-Джея, чи можна в нього переночувати у вiвторок i середу. Упевнена, мiсiс Саллiван…

– Не вийде, – похитав головою Боббi.

– Чому нi? – Лiз нахилилася i сердито поглянула на Боббi. – Мiсiс Саллiван нiколи ранiше не була проти, щоб ти в них ночував. Ти наробив iй якихось збиткiв, чи що?

– Нi, мам. Просто Ес-Джей виграв тиждень у таборi «Вiннi».

Вимовляючи «Вiннi», губи його розтяглися, нiби в усмiшцi, та Боббi ii притамував.

Мама й досi дивилася на нього лютим поглядом, а може, то була панiка: чи ще щось подiбне?

– Що це за табiр такий? Ти про що?

Боббi пояснив, що Ес-Джей виграв безплатне тижневе перебування в таборi «Вiннi», а мiсiс Саллiван збираеться в цей час вiдвiдати батькiв у Вiсконсинi. Це вже остаточнi плани, «Великий сiрий пес» i все таке.

– Чорт забирай, отак менi вiчно щастить, – промовила мама. Вона майже нiколи не лаялася, вважаючи прокльони i те, що називала брудними слiвцями, мовою некультурних людей. Вона стиснула руку в кулак i стукнула по поруччi гойдалки. – Чорт забирай!

Мама сидiла якийсь час задумавшись. Боббi також розмiрковував. Єдиним iншим близьким другом на вулицi була Керол, та Боббi сумнiвався, що мама зателефонуе Анiтi Джербер i запитае, чи можна Боббi побути в них. Керол була дiвчин

Сторінка 38

а, i це чомусь становило проблему, коли справа стосувалася ночiвель. До маминих друзiв? Рiч у тiм, що в неi не було друзiв, крiм хiба що Дона Бiдермена i тих двох, що iдуть з ними на семiнар у Провiденс. Купа знайомих, з якими вона вiталася дорогою iз супермаркету або в кiно ввечерi у п’ятницю, але нiкого, кому можна подзвонити i попросити подивитися за одинадцятирiчним сином кiлька ночей. Родичiв теж не було, принаймнi скiльки було вiдомо Боббi.

Як люди, що iдуть двома дорогами, якi сходяться, Боббi та його мати поступово наближалися до однiеi i тiеi ж точки. Боббi ii випередив, хоч лише на одну-двi секунди.

– А Тед? – спитав Боббi й ледь не затулив рота долонею. Рука вже навiть трiшки пiднялася над колiнами.

Мама спостерiгала за тим, як рука знову лягла на колiно, з цинiчною напiвусмiшкою, що з’являлася завжди, коли вона виголошувала сентенцii на зразок: «Перед смертю людинi доводиться скуштувати чимало лайна» або «Двое дивилися крiзь в’язничнi грати: один бачив болото, а iнший – зiрки», i, звiсно ж, свою найулюбленiшу: «Життя несправедливе».

– Думаеш, я не знаю, що ти називаеш його Тедом, коли ви удвох? – поцiкавилася мама. – Ти, Бобику, мабуть, думаеш, що я вживаю таблетки для дуростi?

Вона задивилася на вулицю. Повз них повiльно пропливав «крайслер нью-йоркер», прикрашений ззаду плавниками, з крилами обтiчноi форми, поблискуючи хромом. Боббi дивився йому вслiд. За кермом сидiв сивий лiтнiй чоловiк у блакитному пiджаку. Боббi вирiшив, що з ним, найпевнiше, все нормально. Старий, але не ниций.

– Може, щось i вийде, – нарештi промовила Лiз. Вона говорила задумливо, швидше до себе, нiж до сина. – Ходiмо, поговоримо з Бротiгеном i подивимося.

Пiдiймаючись з нею схiдцями на третiй поверх, Боббi дивувався, вiдколи вона навчилася правильно вимовляти прiзвище Теда. Тиждень? Мiсяць?

«З самого початку, йолопе, – подумав Боббi, – з першого ж дня».

Спочатку Боббi пропонував, щоб Тед залишався у своiй кiмнатi на третьому поверсi, а Боббi – у квартирi на першому. Дверi залишать вiдчиненими i, якщо комусь з них щось знадобиться, можна буде погукати.

– Не думаю, що Кiлгаленнам або Проскi сподобаеться, коли ти о третiй ночi волатимеш, якщо тобi насниться страшний сон, – ущипливо зауважила Лiз.

Кiлгалени i Проскi мешкали у двох маленьких квартирках на другому поверсi. Лiз i Боббi не пiдтримували стосункiв нi з першими, нi з другими.

– Менi не снитимуться страшнi сни, – заперечив Боббi. Його глибоко образило, що з ним поводяться, як з маленьким. – Я серйозно, трясця.

– Притримай язика, – кинула мама. Вони сидiли за кухонним столом Теда; двое дорослих палили, бiля Боббi стояла шипучка.

– Ну, iдея не дуже вдала, – втрутився Тед. – Ти хороший, вiдповiдальний i розсудливий хлопець, та, на мою думку, в одинадцять трохи зарано лишатися на самотi.

Боббi легше було стерпiти почути вiд друга, що вiн замалий, анiж вiд мами. Крiм того, слiд визнати, що було б моторошно десь пiсля опiвночi прокинутись i йти в туалет, знаючи, що ти сам у квартирi. Вiн зможе, Боббi в цьому не сумнiвався, але так, було б моторошно.

– А канапа: ii ж можна розтягти i вийде лiжко? – подав iдею Боббi. Вони нiколи ii не розкладали, та Боббi точно пам’ятав, що мама якось сказала, що так можна. Вiн не помилився i проблема розв’язалася. Найпевнiше, мама не хотiла, щоб Боббi спав у ii лiжку, а про Бротiгена й казати нiчого. І вже точно зовсiм не хотiла, щоб Боббi ночував у цiй задушливiй кiмнатцi на третьому поверсi. Боббi подумалося, що мама так натхненно шукала рiшення, що пропустила цiлком очевидне.

Отож ухвалили, що Тед у вiвторок i середу наступного тижня ночуватиме на канапi-лiжку у вiтальнi Гарфiлдiв. Перспектива захоплювала. Боббi побуде сам два, навiть цiлих три днi, враховуючи четвер. А вночi, коли стане моторошно, з ним хтось буде. І то не нянька, а дорослий друг. Звiсно, це не виiзд на тиждень у табiр «Вiннi», але чимось схоже.

«Табiр “Броуд-стрит”», – подумав Боббi й мало не розсмiявся вголос.

– Нам буде весело, – запевнив Тед. – Я приготую свою коронну страву – квасолю з сосисками.

Вiн простяг руку i погладив Боббi по його iжачку.

– Якщо збираетеся готувати квасолю з сосисками, не зайвим буде прихопити з собою оце, – сказала мама i махнула рукою з цигаркою на Тедiв вентилятор.

Тед i Боббi зареготали. Лiз Гарфiлд посмiхнулася своею цинiчною напiвусмiшкою, докурила, загасила цигарку в Тедовiй попiльничцi. Боббi знову впала у вiчi припухлiсть ii повiк.

Коли Боббi з мамою спускалися вниз, йому пригадалося оголошення, що вiн бачив у парку. Про зниклого вельш-коргi, який принесе вам «М’ЯЧИК», якщо сказати «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ». Треба розповiсти Тедовi про оголошення. Треба розповiсти Тедовi про все. Та якщо вiн скаже i Тед покине номер 149, хто ночуватиме з ним наступного тижня? Що буде з табором «Броуд-стрит»? Двое приятелiв, що вечеряють Тедовою коронною квасолею з сосисками, може, навiть бiля телевiзора, що мама рiдко дозволяла, а потiм не лягають спати, доки хочуть?

Боббi пообiцяв со

Сторінка 39

i, що розповiсть Тедовi про все наступноi п’ятницi, коли мама повернеться зi своеi конференцii чи семiнару, чи чого там iще. Вiн дасть Тедовi повний звiт i нехай той робить те, що мусить. А може, вiн i залишиться.

Вiд такого рiшення в його головi дивовижно прояснилося, i коли через два днi в «На будь-який смак» вiн побачив картку «ПРОДАЄТЬСЯ ПРАЛЬНА МАШИНКА З СУШАРКОЮ», прикрiплену догори ногами, йому майже вiдразу вдалося викинути ii з голови.

Та все одно тиждень для Боббi Гарфiлда видався тривожний, навiть дуже. Вiн натрапив на ще два оголошення про зниклих улюбленцiв, одне в центрi, а друге на Ашер-авеню, за пiвмилi вiд «Ашер Емпайр». Району, в якому жив, було вже замало. У своiх щоденних розвiдках вiн заходив усе далi й далi вiд дому. А Тедовi дивнi потьмарення ставали все частiшими. І тривали вони довше. У такому вiдсутньому станi вiн iнодi розмовляв, i то не завжди англiйською. А якщо все-таки говорив англiйською, то не все мало сенс.

Зазвичай Боббi вважав Теда одним з найрозсудливiших, найрозумнiших i найприемнiших людей з тих, кого вiн знав, та коли Тед провалювався, було моторошно. Хоч добре, що мама не знае. Боббi сумнiвався, що вона горiла б бажанням залишити його з типом, який час вiд часу впадае в безтямний стан i починае верзти маячню англiйською або лопотiти якоюсь невiдомою мовою.

Пiсля одного такого трансу, коли Тед майже пiвтори хвилини непорушно витрiщався в порожнечу й не вiдповiдав на дедалi занепокоенiшi питання Боббi, хлопцевi спало на думку, що Тед, можливо, перебувае не у своiй власнiй головi, а в якомусь iншому свiтi. Може, вiн покинув Землю, як це робили героi «Кiльця навколо Сонця», якi виявили, що можуть перемiщатися практично будь-куди, рухаючись по спiралi дитячоi дзиги.

Коли Тед забувся, в його руках була цигарка «Честерфiлд». Стовпчик попелу ставав усе довшим, доки нарештi не впав на стiл. Коли полум’я пiдiбралося тривожно близько до Тедових шишкуватих суглобiв, Боббi м’яко вiдiбрав цигарку i саме гасив ii в переповненiй попiльничцi, коли Тед нарештi отямився.

– Палиш? – насупився Тед. – Чорт, Боббi, тобi ще зарано палити.

– Я просто гасив твою. Подумав… – Боббi знизав плечима, раптом знiяковiвши.

Тед глянув на вказiвний i середнiй пальцi правоi руки, з яких не сходила жовта нiкотинова пляма. Зовсiм невесело засмiявся уривчастим, гавкучим смiхом.

– Думав, що я опечуся, еге ж?

Боббi кивнув.

– Про що ти думаеш, коли отак провалюешся? Куди потрапляеш?

– Важко пояснити, – вiдповiв Тед, а тодi попросив прочитати його гороскоп.

Думки про транси Теда бентежили. А ще бiльше бентежило мовчати про речi, за пошук яких Тед платить йому грошi. Як наслiдок, Боббi, що зазвичай подавав дуже непогано, чотири рази вибив м’яч в аут, коли пiсля обiду грав за «Вовкiв» у «Стерлiнг-гаузi». А в п’ятницю, коли падав дощ i вони сидiли в Ес-Джея, Боббi чотири рази програв йому в «Морський бiй».

– Що з тобою в бiса таке? – запитав Саллi. – Ти втрете називаеш квадрати, якi вже називав. А ще я маю кричати тобi ледь не в саме вухо, щоб ти вiдповiв. Що вiдбуваеться?

– Нiчого, – так вiн сказав. «Купа всього» – ось що вiн вiдчував.

Того тижня Керол теж кiлька разiв питала, чи з ним усе добре. Мiсiс Джербер поцiкавилася, чи в нього зник апетит, а Івон Лавiнг хотiла дiзнатися, чи Боббi, бува, не захворiв на мононуклеоз. При цьому здавалося, що вона от-от лусне з реготу.

Єдиною людиною, що не помiчала дивноi поведiнки Боббi, була мама. Вся увага Лiз Гарфiлд тепер була поглинута подорожжю до Провiденса. Вечорами вона розмовляла телефоном з мiстером Бiдерменом i двома iншими, що iхали разом з ними. Одного звали Бiлл Кушмен, iменi другого Боббi точно не пригадував. Мама то розкладала одяг на лiжку, що покривала майже не було видно, потiм сердито хитала головою й ховала речi назад до шафи. Записалася на зачiску, потiм передзвонила перукарцi й спитала, чи можна зробити ще й манiкюр. Боббi навiть не зовсiм уявляв, що воно таке, той манiкюр. Довелося спитати в Теда.

Здавалося, приготування ii захоплювали, та було в ii настроi i щось похмуре. Вона скидалася на десантника, що збираеться висадитися на ворожому березi, або на парашутиста, який готуеться вистрибнути за лiнiею фронту. Одна з телефонних розмов була бiльше схожа на суперечку пошепки. Боббi здалося, що з мiстером Бiдерменом, однак не був певен. У суботу Боббi увiйшов до маминоi спальнi саме тодi, коли вона оглядала двi новi сукнi. То були вечiрнi сукнi: одна з тоненькими бретельками, а друга – взагалi без бретельок, з верхньою частиною, як у купальника. Коробки, в яких вони надiйшли, валялися перевернутi на пiдлозi. З них пiною струменiв обгортковий папiр. Мама стояла i дивилася на сукнi з виразом, якого Боббi ще нiколи не бачив. Величезнi очi, зведенi брови, напружене, бiле обличчя, на якому горiв рум’янець. Одну руку вона притисла до рота, i Боббi почув кiстяний хрускiт. Вона гризла нiгтi. На комодi в попiльницi тлiла очевидно забута сигарета «Кул». Маминi великi очi перебiгали з однiеi сукнi на другу.

Сторінка 40

– Мамо? – покликав Боббi.

Вона пiдскочила, i то в буквальному сенсi. Потiм блискавично крутнулася до нього. Обличчя перекривила гримаса.

– Господи милий! – вона ледь не гарчала, – ти стукати вмiеш?

– Вибач, – пробурмотiв Боббi й позадкував до дверей. Мама ранiше нiколи не казала стукати. – З тобою все добре?

– Супер! – Мама вгледiла цигарку, вхопила, оскаженiло затягнулася. Випустила дим з такою силою, що Боббi майже не сумнiвався: вiн у неi пiде не тiльки з рота i носа, а ще й з вух. – А почувалася б ще краще, якби знайшлася вечiрня сукня, в якiй я не виглядатиму, як корова Елсi. А ти знаеш, що колись я носила шостий розмiр? До одруженням з твоiм батьком у мене був шостий розмiр. А тепер лише поглянь на мене! Корова Елсi! Клятий Мобi Дiк!

– Мамо, ти зовсiм не товста. Навпаки, останнiм часом ти виглядаеш…

– Йди звiдси, Боббi. Будь ласка, залиш маму в спокоi. В мене болить голова.

Тiеi ночi Боббi знову почув, як мама плаче. Наступного дня вiн побачив, як вона обережно кладе у валiзу одну iз суконь, ту, що з тонкими бретельками. Друга повернулася в коробку, на якiй елегантними лiтерами кольору спiлоi вишнi виведено: «ВЕЧІРНЄ ВБРАННЯ ВІД ЛЮСІ, БРІДЖПОРТ».

У понедiлок ввечерi Лiз запросила Теда Бротiгена на вечерю. Боббi обожнював мамин м’ясний пирiг i завжди просив добавки, та цього разу сяк-так увiпхнув у себе один шматок. Вiн смертельно боявся, щоб Тед не впав у транс, бо тодi в мами станеться напад.

Та страх виявився безпiдставний. Тед мило розповiдав про дитинство в Нью-Джерсi, а потiм, на мамине прохання, про роботу в Гартфордi. У Боббi склалося враження, що про свою бухгалтерську роботу вiн говорить не так охоче, як про катання на санчатах у дитинствi, та мама, схоже, нiчого не зауважила. А ось Тед попросив добавки пирога.

Коли вони поiли i прибрали зi столу, мама дала Тедовi список номерiв, серед яких був телефон доктора Гордона, вiддiлу з органiзацii лiтнього вiдпочинку в «Стерлiнг-гаузi» й готелю «Ворiк».

– Як виникнуть якiсь проблеми, повiдомте. Домовились?

– Обов’язково, – кивнув Тед.

– Боббi, а ти чого зажурився?

Мама швидко приклала йому руку до чола, як тодi, коли вiн скаржився, що його лихоманить.

– Яке там. У нас усе буде круто, правда ж, мiстере Бротiген?

– Та називай його Тедом, – майже крикнула Лiз. – Якщо вiн спатиме в нашiй вiтальнi, менi, мабуть, теж пора почати кликати його Тедом. Ви не проти?

– Звiсно, не проти. З цiеi хвилини я Тед.

Тед усмiхнувся. Боббi його усмiшка здалася милою, вiдкритою та приязною, i вiн не уявляв, як хтось може перед нею встояти. Мама могла – i встояла. Навiть зараз, коли вона посмiхалась у вiдповiдь, Боббi бачив, як стискаеться i розслабляеться рука з серветкою в такому знайомому, напружено-невдоволеному жестi. Боббi спала на думку одна з ii найулюбленiших приказок усiх часiв: «Я довiряю йому (або iй) так же глибоко, як високо можу пiдняти фортепiано».

– А я з цiеi хвилини – Лiз.

Вона простягнула руку через стiл i вони потиснули долонi, нiби щойно познайомились. От тiльки Боббi знав, що стосовно теми Теда Бротiгена в мами вже е своя тверда позицiя. Якби ii не загнали в глухий кут, вона б нiзащо не довiрила Боббi Тедовi. Навiть через мiльйон рокiв.

Мама вiдкрила сумочку i вийняла чистого, бiлого конверта.

– Тут десять доларiв, – сказала вона, простягуючи конверта Тедовi. – Гадаю, вам, хлопцi, захочеться хоч раз пiти кудись повечеряти. Боббi любить «Колонiю», якщо ви не проти. А може, забажаете подивитись який-небудь фiльм. Не знаю, що ще, але завжди краще мати запас у скарбничцi, правильно?

– Завбачити лiпше, нiж потiм шкодувати, – погодився Тед, обережно ховаючи конверт до передньоi кишенi штанiв. – Хоч не уявляю, як можна примудритися витратити десять доларiв за три днi. А ти, Боббi?

– Та де, менi теж важко уявити.

– Хто грошей не розкидае, той нужди й бiди не знае, – сказала Лiз. Це була ще одна ii улюблена приказка, до пари з «Дурень i грошi довго разом не витримують». Вона схопила цигарку з пачки, що лежала на столику поряд з канапою, i припалила не вельми твердою рукою. – У вас, хлопцi, все буде чудово. Напевно, ви проведете час краще, нiж я.

«Це точно», – подумав Боббi, поглянувши на ii нерiвнi, обгризенi нiгтi.

Мама й усi iншi вирушали до Провiденса на авто мiстера Бiдермена. О сьомiй годинi наступного ранку Лiз i Боббi Гарфiлди стояли на ганку, очiкуючи, доки вони пiд’iдуть. У вранiшньому повiтрi висiв серпанок i розливалася якась принишклiсть, сповiщаючи, що вже настали гарячi лiтнi днi. З Ашер-авеню долiтав гуркiт i сигнали густого потоку машин, що поспiшали на роботу, та тут, на Броуд-стрит, лише зрiдка проiжджав якийсь автомобiль чи фургон доставлення. Боббi чув пошикування поливальникiв, а з протилежного боку вулицi неслося невмовкне «гав-гав-гав» Баузера. Його гавкiт звучав однаково що в червнi, що в сiчнi. Баузер здавався Боббi Гарфiлдовi незмiнним, як Бог.

– Слухай, тобi не конче чекати тут зi мною, – сказала Лiз.

На мамi був легкий плащ. Вона палила. Хоча мак

Сторінка 41

яж був трохи яскравiший, нiж звичайно, Боббi здавалося, нiби бачить тiнi пiд очима: позаду в неi була ще одна безсонна нiч.

– Менi не важко.

– Сподiваюся, це правильно… залишити тебе з ним.

– Та не хвилюйся ти так, мамо. Тед хороша людина.

Вона тихо хмикнула.

На пiднiжжi пагорба зблиснув хром. То «мерк’юрi» мiстера Бiдермена, не те що вульгарний, та все одно бiльше схожий на човен, завернув з Коммонвелс на iхню вулицю i тепер пiдiймався по схилу до номера 149.

– Он вiн, iде, – промовила мама нервово й радiсно. Вона нахилилася до Боббi.

– Цьомни маму, Боббi. Не хочу тебе цiлувати, щоб не розмазати помаду.

Боббi поклав долоню мамi на лiкоть i легенько цмокнув ii у щоку, вдихаючи аромат ii волосся, парфумiв i пудри. Нiколи бiльше вiн не цiлуватиме ii з такою ще нiчим не затьмареною любов’ю.

Мама непевно всмiхнулася Боббi, та дивилася не на нього, а на човен мiстера Бiдермена, що, заклавши елегантний вiраж, зупинився навпроти iхнього будинку. Вона нахилилася по валiзи.

«Двi на три днi забагато», – майнуло в головi у Боббi. Та, мабуть, це через парадну сукню, вона займае чимало мiсця. Але Боббi ii випередив, схопившись за ручки.

– Боббi, вони важкi. Зашпортаешся на схiдцях.

– Не зашпортаюся.

Мама зиркнула на нього неуважливо, помахала мiстеровi Бiдермену i, цокаючи високими пiдборами, рушила до автомобiля. Боббi йшов слiдом, намагаючись не скривитися пiд вагою валiз. «Що вона туди напхала, одяг чи цеглу?»

Вiн донiс iх до тротуару, нi разу не ставши перепочити. І то добре.

Мiстер Бiдермен вийшов iз машини, недбало поцiлував маму в щiчку i витряс зi зв’язки ключа вiд багажника.

– Як ся маеш, бiйцю? Як життя-буття? – звернувся мiстер Бiдермен до Боббi. Вiн завжди називав його «боець». – Тягни торби назад, а я вкину iх усередину. Жiнки вiчно тягають за собою цiле господарство, еге ж? Знаеш, як у народi кажуть: «Нi жити з ними, нi пристрелити, хiба що в Монтанi». – Вiн вишкiрив зуби в такiй посмiшцi, що Боббi згадався Джек з «Володаря мух». – Хочеш, вiзьму один?

– Я сам, – сказав Боббi й понуро поплентався вслiд за мiстером Бiдерменом, вiдчуваючи, як ниють плечi, а на розпашiлiй потилицi виступае пiт.

Мiстер Бiдермен вiдчинив багажника, забрав у Боббi валiзи i закинув iх до iншоi поклажi.

За ними мама Боббi нагнулася до заднього вiконця i розмовляла з двома iншими пасажирами. Один щось сказав i вона засмiялася. Смiх здався Боббi таким же природним, як дерев’яна нога.

Мiстер Бiдермен зачинив багажника i подивився на Боббi згори вниз. Вiн був дрiбний чоловiчок з широким, завжди рум’яним обличчям. Крiзь дорiжку, що залишилася вiд зубцiв гребiнця, просвiчувала рожева шкiра. Вiн носив маленькi круглi окуляри в золотiй оправi. Боббi його усмiшка здавалася не природнiшою, нiж нещодавнiй смiх матерi.

– Що, бiйцю, будеш цього лiта трохи грати в бейсбол?

Дон Бiдермен трохи зiгнув колiна i здiйняв уявну битку. Враження вiн справляв дурнувате.

– Так, сер. Я граю за «Вовкiв» у «Стерлiнг-гаузi». Надiявся, що перейду до «Левiв», та…

– Чудово, чудово.

Мiстер Бiдермен дуже демонстративно поглянув на годинника, – широкий, еластичний золотий браслет слiпуче виблискував на ранковому сонцi – потiм поплескав Боббi по щоцi. Боббi довелося зробити чимале зусилля, щоб не вiдсахнутися.

– Ну, пора каравану в дорогу! Полегше з биткою, бiйцю. Дякую, що позичив нам свою маму.

Вiн розвернувся i повiв Лiз навколо «мерк’юрi» до переднiх дверей. Його рука лежала в неi на спинi. Це Боббi припало до душi ще менше, нiж коли цей тип цмокнув ii в щоку. Вiн зиркнув на добре вгодованих дядькiв у дiлових костюмах, що сидiли позаду (в пам’ятi зринуло iм’я iншого: Дiн). І якраз вчасно, щоб помiтити, як вони пiдштовхують один одного лiктями. Обое шкiрилися.

«Щось тут не те», – подумав Боббi. Коли мiстер Бiдермен вiдчинив дверцята i мама, пробурмотiвши «дякую», прослизнула на сидiння, трiшки пiдiбравши подiл сукнi, щоб не пом’явся, Боббi раптом закортiло попросити ii не iхати. Род-Айленд – занадто далеко, навiть Брiджпорт був би задалеко. Їй треба залишитися вдома.

Та вiн не сказав нiчого, тiльки стояв на тротуарi, доки мiстер Бiдермен зачиняв дверцята й обходив машину до дверей збоку водiя. Вiдчинив iх, зупинився, а потiм знову розiграв дебiльну, маленьку пантомiму бейсбольноi подачi, тiльки цього разу ще й по-iдiотськи вертiв задом.

«Що за кретин», – подумав Боббi.

– Бiйцю, не накой нiчого такого, чого б я не накоiв, – сказав Бiдермен.

– А як накоiш, назви його на мою честь, – озвався з заднього сидiння Кушмен. Що це означае, Боббi не розiбрав, та, мабуть, то був якийсь жарт, бо Дiн зареготав, а мiстер Бiдермен махнув рукою, мовляв, «мiж нами, хлопчиками».

Мама висунулася з вiкна.

– Будь чемний, Боббi, – сказала вона. – Я повернуся в четвер близько восьмоi. Найпiзнiше о десятiй. Тобi точно так буде нормально?

Нi, зовсiм не нормально. Не iдь з ними, мамо, не iдь нiкуди з мiстером Бiдерменом i цими двома вишкiреними тупаками позаду. З цими двома iмбецилами. Б

Сторінка 42

дь ласочка, тiльки не iдь.

– Звичайно, – озвався мiстер Бiдермен, – вiн же боець, правда?

– Боббi, – покликала мама, не звертаючи уваги на Бiдермена, – все в нормi?

– Ага, – вiдповiв вiн, – я ж боець.

Мiстер Бiдермен аж завив вiд навiженого смiху («Бий свиню, горло рiж!» – подумав Боббi) i дав газу.

– Провiденс або капут! – вигукнув вiн.

«Мерк’юрi» вiдкотився вiд тротуару, по дiагоналi звернув на протилежний бiк Броуд-стрит i рушив у напрямку Ашер-авеню. Боббi стояв на узбiччi й махав, поки «мерк» проiжджав повз будинки Керол i Саллi-Джона. Боббi здавалося, що в серцi засiла кiстка. Якщо це було якесь передчуття, як коли вiдчуваеш спинним мозком, Боббi не хотiв, щоб це повторювалося в майбутньому.

На його плече лягла рука. Боббi озирнувся й побачив, що поряд у халатi i ляпанцях стоiть Тед, палить цигарку. Волосся, в якого ранкове знайомство зi щiткою було ще попереду, стирчало навколо вух кумедними, сивими жмутиками.

– То це бос? – поцiкавився Тед. – Мiстер… Бiдермеер, правильно?

– Бiдермен.

– І як вiн тобi, Боббi?

Боббi промовив з тихою, гiркою чiткiстю:

– Я довiряю йому так же глибоко, як високо можу пiдняти фортепiано.

VІ. Старий збоченець. Тедова коронна страва. Неприемний сон. «Прокляте селище». Унизу

Приблизно через годину пiсля прощання з матiр’ю Боббi попрямував на поле В за «Стерлiнг-гаузом». Справжнi iгри починалися тiльки пiсля обiду, а наразi пропрацьовували лише подачi, три навiснi, шiсть низом, потiм пiдкидання-вiдбивання. Та навiть це було краще, нiж нiчого. На полi А, що на пiвнiч, дiтлахи бавилися в щось, лише вiддалено схоже на бейсбол. На полi С, що на пiвдень, хлопцi зi старшоi школи грали, майже як професiонали.

Незабаром пiсля того, як годинник на мiськiй площi пробив дванадцяту i хлопцi розбрелися на пошуки вiзка з хот-догами, Бiлл Пратт поцiкавився:

– А що це за дивний тип он там?

Вiн показав на лавку в затiнку. Хоч Тед був одягнений у френч i старий фетровий капелюх, i, крiм того, начепив темнi окуляри, Боббi вiдразу ж його впiзнав. Ес-Джей, мабуть, теж упiзнав би його, якби не був зараз у таборi «Вiннi». Боббi хотiв було пiдняти руку i помахати Тедовi, але стримався: вiн же маскуеться. Однак вiн усе одно прийшов подивитися, як його друг з першого поверху грае в бейсбол. Хоч це була й не справжня гра, Боббi вiдчув, як до горла пiдкочуе абсурдно великий клубок.

За два роки, вiдколи Боббi тут грав, мама приходила подивитися тiльки раз, торiк у серпнi, коли його команда брала участь у кубку трьох мiст. Та навiть тодi вона пiшла в четвертому iнiнгу[11 - Інiнг – перiод беи?сбольного матчу, пiд час якого команди по разу грають у захистi та нападi. Зазвичаи? матч складаеться з дев’яти iнiнгiв.], ще до того, як Боббi вiдбив м’яч, який дозволив його командi оббiгти три бази i здобути перемогу.

«У нашiй сiм’i мусить хтось працювати, Бобику, – сказала б мама, якби Боббi наважився iй дорiкнути. – Ти ж знаеш, батько нас не дуже забезпечив».

І це правда. Звiсно, iй треба працювати, а Тед на пенсii. От тiльки Тед мусить остерiгатися ницих людей у жовтих плащах, а це робота на повну зайнятiсть. Те, що iх не iснуе, сутi не мiняе. Тед же в них вiрить… Однак усе одно прийшов подивитись, як вiн грае.

– Певно, старий збоченець хоче, щоб якийсь малий йому вiдсмоктав, – сказав Гаррi Шоу. Гаррi був невисокий, жилавий хлопець, що йшов по життю з випнутим на милю пiдборiддям. У товариствi Гаррi та Бiлла Боббi несподiвано вiдчув тугу за Саллi-Джоном, що в понедiлок, о п’ятiй ранку (просто в головi не вкладаеться) вирушив автобусом у табiр «Вiннi». Ес-Джей був не дуже норовливий, а ще вiн був добродушний. Інодi Боббi думав, що добродушнiсть – його найкраща риса.

З поля С долинуло потужне «геп». Авторитетний звук повноцiнного удару, на який нiхто з хлопцiв на полi В ще не був здатен. Почулося дике, схвальне ревiння. Бiлл, Гаррi та Боббi дещо стривожено озирнулися на звук.

– Сентгебiвцi, – сказав Бiлл. – Думають, що поле С належить лише iм.

– Католицькi покидьки, – кинув Гаррi. – Католики – баби, я мiг би натовкти пику будь-кому з них.

– А як щодо п’ятнадцяти чи двадцяти? – поцiкавився Бiлл, i Гаррi стулив пельку. Попереду, виблискуючи, наче дзеркало, з’явився вiзок з хот-догами. Боббi намацав у кишенi зеленого. Тед дiстав його з конверта, що залишила мама, а потiм поклав конверта за тостером, сказавши Боббi брати, скiльки потрiбно й коли потрiбно. Вiд ступеня довiри Боббi був на сьомому небi.

– Дивися на речi позитивно, – зауважив Бiлл. – Можливо, хлопцi з Сент-Геба вiдчухрають збоченого старигана.

Коли вони пiдiйшли до вiзка, Боббi купив тiльки один хот-дог замiсть двох, як збирався. Апетит чомусь пропав. Коли вони повернулися на поле В, де вже з’явилися тренери «Вовкiв» з вiзком для iнвентаря, лавка, на якiй сидiв Тед, була порожня.

– Сюди, сюди! – вигукував тренер Терол, плескаючи в долонi. – Хто хоче пограти в бейсбол?

Того вечора Тед приготував свою славетну запiканку в пiчцi Гарфiлдiв, знову з сосисками, та влiт

Сторінка 43

у 1960-го Боббi Гарфiлд був готовий iсти сосиски тричi на день i ще одну перед сном.

Поки Тед чаклував над вечерею, Боббi читав йому газету. Тедовi захотiлося послухати лише кiлька абзацiв про майбутнiй бiй-реванш мiж Паттерсоном i Йоганссоном, який усi називали поединком столiття, та вiн ловив кожне слово зi статтi про завтрашню дуель Албiнi i Гейвуда в нью- йоркському «Гарденi». Боббi це трохи дивувало, та вiн був надто щасливий, щоб навiть коментувати це, не те щоб скаржитися.

Вiн не пригадував жодного вечора, коли б мами не було поряд i йому ii не вистачало, та водночас Боббi вiдчував полегшення, що вона поiхала бодай на трохи. Тижнями, а може, й мiсяцями в квартирi висiла дивна напруга. Це було нiби гудiння електричних дротiв, таке безперервне, що до нього звикаеш, i поки гудiння не обiрветься, навiть не усвiдомлюеш, як глибоко воно проникло в твое життя. Ця думка викликала в пам’ятi ще одну мамину примовку.

– Про що задумався? – поцiкавився Тед, коли Боббi пiдiйшов узяти тарiлки.

– Про те, що i змiни, i стабiльнiсть однаково кориснi, – вiдповiв Боббi. – Так каже моя мама. Сподiваюся, iй добре так само, як менi.

– І я теж, Боббi, – промовив Тед, нахилився i вiдчинив пiчку перевiрити, як там iхня вечеря. – Я теж.

Запiканка була просто пальчики оближеш: консервована квасоля фiрми «Б & М», едина, що була Боббi до смаку, i екзотичнi, прянi сосиски, не з супермаркету, а з м’ясноi крамнички неподалiк площi. Боббi припустив, що Тед придбав iх, коли був закамуфльований. Усе це полито соусом iз хрiном, вiд якого вогнем пекло в ротi, а потiм на обличчi нiби виступав пiт. Тед з’iв двi порцii, а Боббi – три, заливши iх кiлькома склянками грейпфрутового напою «Кул-Ейд»[12 - «Kool-Aid» – американський бренд прохолодних напоiв, який належить гiганту харчовоi промисловостi «Kraft Foods».].

За вечерею Теда перемкнуло лише раз. Спочатку вiн сказав, що вiдчувае iх пiд очними яблуками, потiм збився чи то на якусь iноземну мову, чи то на звичайнiсiньку тарабарщину, та iнцидент був короткий i анiтрiшки не вiдбив у Боббi апетиту. Провали були просто частиною Теда, ось i все. Так само, як човгання i нiкотиновi плями мiж вказiвним i середнiм пальцями на правiй руцi.

Вони разом прибрали зi столу. Тед сховав решту запiканки в холодильник i вимив посуд, а Боббi витирав i клав на мiсце, бо знав, що де стоiть.

– Як ти дивишся на те, щоб завтра прокататися зi мною до Брiджпорта? – поцiкавився Тед, прибираючи. – Ми могли б пiти в кiно на ранковий сеанс, а потiм у мене буде одна маленька справа.

– Ще б пак, чорт забирай! – вигукнув Боббi. – А на що хочеш пiти?

– Готовий вислухати пропозицii, але думав, що може на «Прокляте селище»? Це британський фiльм за мотивами дуже хорошого науково-фантастичного роману Джона Вiндема. Що скажеш?

Спершу Боббi аж мову вiдiбрало вiд захвату. Вiн бачив анонс «Проклятого селища» у газетi, всi цi моторошнi дiти з палючими очима, та не уявляв, що коли-небудь випаде нагода подивитися цей фiльм. Це не те кiно, яке показують на суботньому денному сеансi в кiнотеатрi «Гарвiч» на площi чи в «Ашер Емпайр». На цих сеансах показували здебiльшого стрiчки про велетенських комах-монстрiв, военнi фiльми з Одi Мерфi i вестерни. І хоч мама зазвичай брала його з собою на вечiрнiй показ, вона не любила фантастику (Лiз подобалися настроево-меланхолiйнi iсторii кохання, на зразок «Темряви нагорi сходiв»). Та й кiнотеатри в Брiджпортi зовсiм не схожi на прадавнiй «Гарвiч» чи нiби-то дiловий «Емпайр» з його простеньким навiсом без оздоб. Кiнотеатри в Брiджпортi скидалися на казковi палаци. Велетенськi екрани, якi помiж показами затуляли пишно прикрашенi фестонами, кiлометровi оксамитовi завiси, на стелi миготять цiлi сузiр’я крихiтних лiхтарикiв, яскравi електричнi лампи на стiнах… i два балкони.

– Боббi?

– А ти сумнiваешся? – нарештi вимовив Боббi, подумавши, що цiеi ночi, напевно, не зможе заснути. – Я з превеликою радiстю, але ти не боiшся… ну, ти знаеш…

– Ми поiдемо на таксi, а не автобусом. А потiм я телефоном замовлю таксi назад. Усе буде чудово. Здаеться, вони вiддаляються. У всякому разi, я вже не вiдчуваю iх так виразно.

Однак, кажучи це, Тед вiдвiв погляд. У Боббi склалося враження, що вiн намагаеться самому собi розповiсти казочку, в яку не дуже й вiрить.

«Якщо все частiшi провали трапляються не просто так, то Теду е чого вiдводити погляд», – подумав Боббi.

Припини! Ницих людей не iснуе. Вони реальнi не бiльше, нiж Флеш Гордон i Дейл Арден. Речi, на якi вiн просив тебе звертати увагу, – просто… просто речi. Запам’ятай, Бобику, просто звичайнi речi.

Прибравши, вони сiли дивитися «Дикого коня» з Таем Гардiном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернiв» фiльм не входив – такими були «Шаен» i «Волоцюга» – втiм вiн був непоганий. Насерединi фiльму Боббi доволi голосно пукнув. Тедова запiканка почала дiяти. Вiн крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться i не затуляе носа. Нiчого подiбного: Тед не вiдривав погляду вiд екрана i, здае

Сторінка 44

ься, був цiлком захоплений дiйством.

Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббi не хоче шипучки. Боббi погодився.

– Думаю, менi слiд пригоститися «Алка-Зельтцером», який я бачив у тебе в ваннiй. Схоже, я трохи переiв.

Встаючи, Тед видав довгий, дзвiнкий пук, схожий на звук тромбона. Боббi затулив рот долонею i розреготався. Тед винувато всмiхнувся i вийшов з кiмнати. Регiт спровокував нову серiю пукiв, а точнiше, цiлу трубну руладу. Коли Тед повернувся з двома склянками в руках, в однiй з яких шумував «Алка-Зельтцер», а в iншiй пiнилася шипучка, Боббi смiявся так, що по його щоках лилися сльози, дощовими краплинами зависаючи на пiдборiддi.

– Повинно допомогти нам вiдiйти, – сказав Тед. Коли вiн нахилився, щоб подати Боббi склянку, з-за його спини почувся ще один гучний салют. – У мене з дупи щойно вилетiла гуска, – констатував вiн буденним тоном.

Вiд реготу Боббi не всидiв на стiльцi. Вiн сповз додолу i обм’яклим мiшком повалився на пiдлогу.

– Повернуся за мить, – сказав Тед. – Нам потрiбно ще дещо.

Тед залишив дверi в загальний коридор вiдчиненими, тож Боббi мiг чути, як вiн пiдiймаеться сходами. Коли Тед дiстався до третього поверху, Боббi вдалося знову затягти себе в крiсло. Вiн не пригадував, щоб ще коли-небудь так смiявся. Хлопчик вiдпив ковток шипучки i знову пукнув.

– Гуска щойно… щойно вилетiла… – та закiнчити не змiг. Натомiсть повалився на спинку i аж завивав вiд смiху, трясучи головою збоку вбiк.

Пiд ногами Теда зарипiли схiдцi. Вiн увiйшов у квартиру, несучи пiд пахвою вентилятор, акуратно обмотаний шнуром.

– Щодо нього твоя мама мала рацiю, – зауважив вiн. Коли Тед нахилився, щоб ввiмкнути вентилятор у розетку, з-помiж його сiдниць вилетiла ще одна гуска.

– Вона майже завжди мае рацiю, – вичавив з себе Боббi. Фраза обом видалася кумедною. Вони продовжували сидiти у вiтальнi, а поряд крутився вентилятор, перемiшуючи дедалi ароматнiше повiтря. Боббi подумав, що якщо зараз же не припинить реготати, у нього лусне голова.

Коли «Дикий кiнь» скiнчився, а до того моменту Боббi взагалi перестав стежити за сюжетом, вiн допомiг Тедовi розкласти канапу. Лiжко, що ховалося всерединi, виглядало не дуже зручно, та Лiз пiдстелила кiлька додаткових ковдр та простирадл, i Тед запевнив, що воно цiлком нормальне. Боббi почистив зуби i, стоячи в дверях своеi кiмнати, подивився на Теда, що сидiв у ногах канапи-лiжка й слухав новини.

– На добранiч.

Тед перевiв очi на нього, i на мить Боббi здалося, що вiн зараз встане, пiдiйде до нього i обiйме. А може, i поцiлуе. Натомiсть Тед зобразив смiшний, незграбний вiтальний жест.

– Солодких снiв, Боббi.

– Дякую.

Боббi зачинив дверi, вимкнув свiтло i залiз у лiжко, розкинувши п’яти по краях матраца. Дивлячись у темряву, йому пригадався ранок, коли Тед схопив його за плечi, а тодi сплiв своi старечi вузлуватi пальцi в нього на потилицi. Тодi iхнi обличчя були майже так само близько, як обличчя Керол перед тим, як вони поцiлувалися на «Чортовому колесi». Того дня вiн посварився з мамою i дiзнався про грошi, що були вклеенi липкою стрiчкою в каталог. І того ж дня виграв дев’яносто центiв у мiстера Макквона.

«Іди, купи собi мартiнi», – сказав тодi мiстер Макквон.

Невже це через Теда? Невже чуття передалося Боббi вiд дотику Теда?

– Так, – прошепотiв Боббi в темрявi, – напевно, саме так i було.

А якщо вiн ще раз мене отак торкнеться?

Боббi все ще розмiрковував над такою можливiстю, коли пiдкрався сон.

Хлопчику наснилося, що за його мамою ганяються по джунглях якiсь люди. Там був Джек, Роха, дiтлахи, а ще Дон Бiдермен, Кушмен i Дiн. На мамi була нова сукня з крамницi «Вечiрне вбрання вiд Люсi», чорна, з тонкими бретельками. Тiльки вона порвалася в деяких мiсцях об колючки i гiлля. Панчохи перетворилися на ганчiрки. Вони звисали з нiг, неначе клаптi мертвоi шкiри. Їi очi скидалися на двi глибокi гарячi ями, на днi яких свiтився жах. Дiти, що переслiдували маму, були голi, Бiдермен i двое iнших – у дiлових костюмах. Обличчя в усiх були розфарбованi рiвними смугами червоного та бiлого кольору. Усi вимахували списами i волали: «Бий свиню, горло рiж! Бий свиню, випий ii кров! Бий свиню, випусти ii тельбухи!»

Боббi прокинувся, увесь тремтячи, у сiрому вранiшньому свiтлi й пiшов до туалету. Коли вiн повернувся в лiжко, точно пригадати свiй сон уже не мiг. Вiн проспав ще двi години i прокинувся вiд апетитного запаху яечнi з беконом. Крiзь вiкно спальнi падали скiснi променi яскравого лiтнього сонця. Тед готував снiданок.

«Прокляте селище» було останнiм i найкращим фiльмом дитинства Боббi Гарфiлда. Воно ж стало першим i найкращим фiльмом у тому, що прийшло опiсля: темний перiод, коли вiн часто був лихим i постiйно розгубленим. Боббi Гарфiлд, якого, здавалося, вiн i сам не впiзнавав. Коп, що заарештував його вперше, мав бiляве волосся. І коли вiн виводив Боббi з невеличкоi сiмейноi крамницi, в яку вiн був вдерся (на той час вони з мамою жили в передмiстi на пiвнiч вiд Бостона)

Сторінка 45

Боббi пригадалися всi отi бiлявi дiти з «Проклятого селища». Коп мiг би бути одним з них, уже дорослих.

Фiльм йшов у «Крiтерiонi», що був апофеозом усiх тих брiджпортських чарiвних замкiв, що iх Боббi уявляв напередоднi ввечерi. Стрiчка була чорно-бiла, проте надзвичайно контрастна, не те що розмитi кадри на «Зенiтi» в них удома. Зображення було просто гiгантське. Озвучення було грандiозне, особливо трепетна електронна музика, що лунала, коли дiти з Мiдвiча почали по-справжньому використовувати своi сили.

Боббi був зачарований. Не пройшло i п’яти хвилин, а вiн уже розумiв, що iсторiя справжня в тому ж сенсi, що й «Володар мух». Люди в нiй були реальнi й вiд цього вигаданi фрагменти здавалися ще моторошнiшими.

Боббi думав, що Саллi-Джону було б нецiкаво, за винятком хiба що закiнчення. Йому подобалося спостерiгати, як гiгантськi скорпiони руйнують Мехiко або як Родан зрiвнюе з землею Токiо. На цьому його цiкавiсть до тих, кого вiн називав Чудо-чудовиськами, вичерпувалася. Та Саллi тут не було, i вперше, вiдколи вiн поiхав, Боббi цьому зрадiв.

Вони встигли на сеанс, що о першiй годинi, й у залi було майже безлюдно. Тед був у своему фетровому капелюсi, темнi окуляри вiн сховав до нагрудноi кишенi сорочки. Вiн купив великий пакет попкорну, коробочку льодяникiв «Дотс», кока-колу для Боббi, а для себе, звичайно ж, шипучку. Раз-по-раз вiн простягав Боббi попкорн або цукерки, i той брав потрохи, навiть не помiчаючи, що iсть, не кажучи вже про те, що саме.

Фiльм почався з того, що всi жителi англiйського селища Мiдвiча поринули в сон. Чоловiк, що в той час сидiв за кермом трактора, загинув. Така ж сама доля спiткала жiнку, що впала обличчям на ввiмкнену плиту. Сповiстили армiю. На мiсце вiдправили розвiдувальний лiтак. Потрапивши в повiтряний простiр над Мiдвiчем, пiлот одразу ж заснув. Лiтак розбився. Солдат, обмотаний мотузкою навколо пояса, зробив кiльканадцять крокiв до селища i теж провалився в безпробудний сон. Коли вiйськового потягли назад, вiн прокинувся, як тiльки опинився за проведеною на шосе лiнiею сну.

Врештi-решт усi в Мiдвiчi попрокидалися, нiчого нiбито не змiнилося… Аж тут через кiлька тижнiв усi тамтешнi жiнки виявили, що чекають дитину. Вагiтнi були всi: i старi, й молодi, i навiть дiвчатка вiку Керол Джербер. Немовлята, яких вони привели на свiт, i були тими самими моторошними дiтьми з афiшi, бiлявi, з палючими очима.

Хоч у фiльмi не говорилося прямо, та Боббi припустив, що Проклятi дiти з’явилися внаслiдок якогось космiчного феномена, як люди-стручки у «Вторгненнi викрадачiв тiл». Хоч би там як, вони росли швидше, нiж звичайнi дiти, були надзвичайно розумнi й умiли змусити iнших робити те, чого iм заманеться…

А ще вони були безжальнi. Коли один батько спробував покарати свою Прокляту дитину, усi вони зiбралися разом i спрямували думки на зухвалого дорослого. Очi в них палали, а електронна музика пульсувала так потужно i була така химерна, що руки Боббi вкрилися сиротами, поки вiн пив кока-колу. Чоловiк приставив рушницю до чола i застрелився. Боббi був радий, що цього моменту не показали.

Головного героя звали Джордж Сандерз. Його жiнка теж народила бiляву дитину. Ес-Джей став би глузувати над Сандерзом, обзиваючи голубеньким засранцем або мiстером «Прощай, золота молодiсть». Однак Боббi зустрiв його як приемну змiну облич пiсля Рендолфа Скотта, Рiчарда Карлсона i незамiнного Одi Мерфi. Джордж був просто-таки до чортiв, тiльки на схиблений англiйський лад. Виражаючись словами Деннi Рiверза, старий Джордж умiв бути спокiйним як удав. Вiн носив незвичнi, крутi краватки i гладко зачiсував волосся. Джордж був не з тих, хто може самотужки вiддухопелити зграю поганцiв з таверни чи ще щось у тому ж дусi, та вiн був единий мешканець Мiдвiча, з яким Проклятi дiти погоджувалися мати справу. Вони навiть вибрали його своiм учителем. Боббi не мiг уявити, щоб Рендолф Скотт чи Одi Мерфi могли навчити чогось компанiю суперрозумних дiтей з космосу.

Врештi-решт саме Джордж Сандерз i визволив вiд них селище. Вiн виявив, що може (щоправда, на короткий час) блокувати свiй розум вiд дiтей, уявляючи цегляну стiну, за якою ховаються найпотаемнiшi думки. І коли одностайно вирiшили, що з дiтьми слiд покiнчити – iх можна було навчити математики, та не можна було пояснити, чому недобре карати людину, змушуючи ii скеровувати авто в урвище, – Сандерз поклав у портфель бомбу з годинниковим механiзмом i принiс у клас. Це було едине мiсце, де дiти збиралися разом. Боббi неясно усвiдомлював, що вони, по сутi, просто надприродна копiя Джека Меридью i його мисливцiв з «Володаря мух».

Дiти вiдчули, що Сандерз щось приховуе. У нестерпному фiнальному епiзодi видно, як зi стiни, що ii Сандерз звiв у своiй головi, вилiтають цеглинки все швидше i швидше. То Проклятi дiти намагаються залiзти в його думки, щоб вивiдати, що вiн приховуе. Нарештi перед ними вiдкриваеться образ бомби в портфелi: вiсiм чи дев’ять шашок динамiту, прикрiплених дротиком до будильника. Боббi бачив, як у iхнiх розширених золотист

Сторінка 46

х очах, вiд яких по тiлу бiгають мурашки, з’являеться розумiння, та часу щось вдiяти не залишаеться. Бомба вибухнула.

Боббi був шокований загибеллю головного героя. Рендолф Скотт на суботнiх сеансах в «Емпайр» нiколи не помирав. Та й Рiчард Карлсон i Одi Мерфi теж. Та вiн розумiв, що Джордж Сандерз пожертвував життям заради загального добра. Боббi вирiшив, що збагнув ще дещо: провали Теда.

Поки Боббi i Тед вiдвiдували Мiдвiч, у пiвденному Коннектикутi стало припiкати слiпуче сонце. Втiм пiсля справдi хороших фiльмiв свiт нiколи не здавався Боббi особливо привабливим. Якийсь час вiн скидався на злий жарт, сповнений людей з тьмяними очима, дрiб’язковими планами i дефектами обличчя. Боббi iнколи думав, що коли б у свiту був сюжет, вiн став би куди кращим.

– Бротiген i Гарфiлд пускаються в дорогу! – оголосив Тед, коли вони виходили з-пiд навiсу. На фасадi висiв транспарант: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». – Ну як тобi? Сподобалося?

– Це було шикарно! – радiв Боббi. – Просто на всi двiстi. Дякую, що взяв мене з собою. Взагалi – кращого фiльму я ще не бачив. А той момент з динамiтом? Ти думав, йому вдасться iх перехитрити?

– Ну… не забувай: я ж читав книжку. А ти б хотiв почитати, що скажеш?

– Так!

Боббi вiдчув раптовий порив дременути до Гарвiча, пробiгти пiд палючим сонцем усю дорогу по Коннектикутськiй магiстралi i Ашер-авеню, щоб одразу ж узяти «Мiдвiцьких зозуль» на свiй новенький дорослий читацький квиток.

– Вiн писав ще якiсь фантастичнi романи?

– Джон Вiндем? О, так. Є кiлька. І, безсумнiвно, напише ще. Перевага фантастiв i авторiв детективiв у тому, що вони рiдко барилися п’ять рокiв, перш нiж видати нову книжку. Це прерогатива серйозних письменникiв, якi цмулять вiскi i крутять романи.

– А iншi такi ж хорошi, як цей?

– «День триффiдiв» не гiрший, а «Кракен пробуджуеться» – ще кращий.

– А що таке Кракен?

Вони дiйшли до свiтлофора i чекали на зелене свiтло. Вибалушивши очi й зробивши страшне обличчя, Тед нахилився до Боббi i впер руки в колiна.

– Це тшудо-овисько, – проказав вiн, доволi правдоподiбно пародiюючи Бориса Карлоффа.

Вони йшли, спочатку обговорюючи фiльм, а потiм можливiсть iснування життя в космосi, а тодi перейшли до незвичних i крутих краваток, що iх у фiльмi носив Джордж Сандерз. Тед сказав, що вони називаються «ескот».

Коли Боббi знову почав помiчати довколишнiй краевид, вони опинились у районi, де йому ще не доводилося бувати. Коли вiн приiжджав до Брiджпорта з мамою, вони трималися центру, де мiстилися великi супермаркети. Тут же крамнички були маленькi й щiльно тулилися одна до одноi. У жоднiй не торгували товарами, що зазвичай продаються в унiвермагах: одягом, побутовою технiкою, взуттям, iграшками. Боббi угледiв вивiску слюсаря, пункти обмiну чекiв, букiнiстичну крамницю. «ГВИНТІВКИ РОДА» зазначалося на однiй вивiсцi, «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ» закликала друга, «ФОТОФІНІШ» було на третiй. Коло «Макаронiв» мiстилася крамничка особливих сувенiрiв. Вулиця дивно була схожа на головну алею парку розваг у «Сейвiн-Року». Так, що Боббi майже очiкував, що от-от побачить на розi iмпровiзованого столика картярського штукаря i червонi як рак карти на ньому.

Проминаючи крамничку особливих сувенiрiв, Боббi спробував зазирнути крiзь вiтрину, та ii затуляла широка бамбукова ширма. Вiн нiколи не чув, щоб магазини затуляли вiтрини в робочий час.

– Хто, по-твоему, купуе брiджпортськi особливi сувенiри?

– Я взагалi не вiрю, що там торгують сувенiрами, – вiдповiв Тед, – швидше товарами сексуального спрямування, до того ж бiльшiсть з них далекi вiд законностi.

У Боббi з цього приводу виник цiлий мiльярд запитань, та вiн вiдчув, що лiпше промовчати. Перед ломбардом, дверi якого прикрашали три золотi кулi, Боббi зупинився i задивився на десяток виставлених на оксамитових подушечках небезпечних бритв. Леза були трохи висунутi. Бритви були розкладенi колом, що справляло химерний, а для Боббi – красивий ефект. Нiби дивишся на деталi вiд якогось смертоносного станка. І рукiв’я в них виглядали дещо екзотичнiше, нiж у тiеi, якою користувався Тед. Одна була зроблена з чогось схожого на слонову кiстку, друга – нiби з рубiнами з золотими прожилками по краях, третя – наче з кришталю.

– Купив би таку i голився б, як модник, – зауважив Боббi.

Вiн думав, що Тед усмiхнеться, та його обличчя залишилося серйозним.

– Коли купують такi бритви, ними не голяться, Боббi.

– Це як?

Тед не вiдповiв, натомiсть купив у грецькiй кулiнарii сендвiч пiд назвою «Джiро». Зi скрученоi домашньоi паляницi крапав пiдозрiлий бiлий соус. Боббi вiн видавався дуже схожим на гнiй iз прищiв. Вiн змусив себе скуштувати шматочок. Тед казав, що це дуже смачно. Виявилося, що смачнiшого сендвiча Боббi зроду не iв: м’ясистий, як хот-доги i гамбургери з «Колонii», та з якимось невiдомим, екзотичним смаком. Було так чудово iсти на тротуарi, вештатися вулицями з другом, дивитися i щоб на тебе дивилися.

– Як називаеться ця частина мiста? – запитав Боббi. – Вона взагалi мае якесь iм’

Сторінка 47

?

– Тепер – хтозна, – знизав плечима Тед. – Ранiше район називався Грецький квартал, пiзнiше наiхало iталiйцiв, пуерторiканцiв, а тепер чорних. Є такий романiст, Девiд Гудiз, з тих, що iх нiколи не читають викладачi коледжiв, генiй видань з м’якими палiтурками у вiтринi якоi-небудь крамнички-аптеки. Так ось вiн називае такi мiсцинки «внизу», стверджуе, що в кожному мiстi е такий райончик, де можна купити секс, марихуану i матюкливого папугу, де чоловiки розмовляють, сидячи на схiдцях, як он тi, через дорогу, де жiнки постiйно горлають, щоб дiти йшли додому, бо дiстануть ременем, а спиртне завжди продають у паперових торбинках.

Тед показав убiк стоку, з якого i справдi виглядало горлечко пляшки з-пiд вина «Сандерберд» у коричневому пакетi.

– Просто внизу, як каже Девiд Гудiз, мiсце, де тобi не знадобиться прiзвище i, якщо маеш в кишенi готiвку, можна придбати майже все.

«Внизу, – думав Боббi, спостерiгаючи за трiйцею оливковошкiрих пiдлiткiв у бандитських куртках, що дивилися iм услiд. – Краiна небезпечних бритв i особливих сувенiрiв».

«Крiтерiон» i унiвермаг «Мансi» ще нiколи не здавалися такими далекими. А Броуд-стрит? Їхня вулиця i увесь Гарвiч взагалi десь в iншiй галактицi.

Нарештi вони дiсталися до закладу з вивiскою: «КУТОВА ЛУЗА. ПУЛ, БІЛЬЯРД, АВТОМАТИ, «РЕНІГОЛД» НА РОЗЛИВ». На ньому також висiв плакат: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Коли Тед i Боббi проходили пiд плакатом, з дверей вийшов юнак у смугастiй футболцi та вузькокрисому, шоколадному капелюсi того типу, що iх носив Френк Сiнатра. В руцi вiн нiс довгий, тонкий футляр.

«Футляр для кия, – подумав Боббi з сумiшшю жаху i приголомшення. – Вiн носить кий у футлярi, неначе гiтару абощо».

– Ну, хто крутiший? – вишкiрившись, звернувся вiн до Боббi. Той вишкiрився у вiдповiдь.

Хлопець з футляром для кия зiгнув палець пiстолетом i нацiлився на Боббi. Боббi зробив те ж саме. Хлопець кивнув, нiби кажучи: «Окей, ти теж крутий, ми обое крутi», i подався через вулицю, клацаючи пальцями вiльноi руки i пританцьовуючи в такт музицi, що лунала в його головi.

Тед розгледiвся спочатку в один кiнець вулицi, потiм в iнший. Попереду трiйко негренят дурiло пiд струменем напiввiдкрученого гiдранта. Позаду, звiдки вони щойно прийшли, двое юнакiв, один бiлий, другий, здаеться, пуерторiканець, знiмали ковпаки з колiс старого «Форда». Працювали швидко i зосереджено, нiби хiрурги бiля операцiйного стола. Тед глянув, зiтхнув, перевiв очi на Боббi.

– У «Лузi» дiтям не мiсце, навiть удень, та я не збираюся залишати тебе на вулицi. Ходiмо.

Вiн взяв Боббi за руку i повiв усередину.

VІІ. У «Лузi». Сорочка просто з плеча. Перед Вiльямом Пеном. Французька сексi-кiшечка

Перше, що вiдчув Боббi, був запах пива. Такий густий, нiби пиво тут пили ще з тих часiв, коли пiрамiди iснували тiльки на планах. Наступним почувся звук телевiзора. Вiн був увiмкнений не на «естраду», а на одну з пообiднiх мильних опер, що iх мама Боббi називала «О Джоне, о Маршо». Потiм долинув стук бiльярдних куль. Лише пiсля того, як Боббi сприйняв цю iнформацiю, свою частку почали надсилати очi: iм треба було призвичаiтись. У примiщеннi панував морок. А ще воно було довге, помiтив Боббi. Праворуч виднiлася арка, зал за нею здавався майже безкраiм. Бiльшiсть столiв закривали чохли, та коло деяких, залитих острiвцями яскравого свiтла, неквапно походжали чоловiки, раз у раз зупиняючись i нахиляючись, щоб ударити кием. Іншi, ледь видимi, сидiли на високих стiльцях уздовж стiни i спостерiгали. Одному з них чистили чоботи. У нього був вигляд на всi тисячу рокiв.

Прямо перед ними був великий зал, набитий автоматами для пiнболу. Мiльйони червоних i помаранчевих лампочок кидали миготливi, кислотно-гарячi вiдсвiти на велетенське табло, на ньому був напис: «ЯКЩО ПОТРУСИТЕ ОДИН АВТОМАТ ДВІЧІ, ВАС ПОПРОСЯТЬ ПОКИНУТИ ПРИМІЩЕННЯ». Молодик, теж у вузькокрисому капелюсi – очевидно, офiцiйному головному уборi байкерiв-хулiганiв, що жили внизу, – схилився над «Прикордонним патрулем» i, мов навiжений, тиснув на кнопку. З нижньоi губи звисала цигарка, дим вився навколо обличчя i зачесаних назад кучерiв. Обернуту навиворiт куртку вiн обв’язав навколо пояса.

Лiворуч вiд холу мiстився бар. Саме звiдти й нiсся звук телевiзора i запах пива. Усерединi, згорбившись над кухлями пива, сидiло трое чоловiкiв, кожен в оточеннi порожнiх табуреток. Вони були зовсiм несхожi на вдоволених любителiв пива з реклами. Боббi вони здалися найсамотнiшими людьми у свiтi.

«Чому вони не пiдсунуть стiльцi ближче i бодай трохи не потеревенять?» – дивувався Боббi.

Неподалiк вiд них стояло бюро. З дверей за бюро викотився товстий чоловiк, i на мить Боббi вловив тихi звуки радiо. З рота в товстуна стирчала сигара, одягнений вiн був у сорочку з пальмовим вiзерунком. Чоловiк приклацував пальцями, як крутелик з кием у футлярi, й мугикав мотивчик, щось на кшталт: «Чу-чу-чоу-чу-чука-чоу-чоучу-чу-чоу-чоу». Боббi впiзнав мелодiю: «Текiла», гурт «Чемпс».

– Ти хто такий будеш, друже? – звернувся товстун

Сторінка 48

до Теда. – Я щось тебе не знаю. А йому тут вопше не мiсце. Що, читати не вмiеш?

Чоловiк тицьнув пухким пальцем з брудним нiгтем у табличку, цього разу вже на бюро: «ЯК НЕМА 21, НОСА І НЕ ПХАЙ СЮДИ».

– Ви мене не знаете, та, гадаю, вам знайомий Джиммi Джiрардi, – чемно промовив Тед. – Вiн казав, що до вас можна звернутися… якщо ви – Лен Файлз, звiсно.

– Я – Лен, – вiдповiв товстун, одразу нiби аж увесь потеплiвши. Вiн простяг руку, таку бiлу i пухку, нiби рукавички, що iх у мультиках носять Мiкi Маус, Дональд Дак i Гуфi. – Знаете Джиммi Джi, га? Джиммi – старий чортяка. Он його дiдовi капцi чистять. Йому iх останнiм часом частенько полiрують.

Лен Файлз пiдморгнув, Тед потис йому руку.

– Ваш малий? – запитав Лен Файлз, перегнувся через стiл i пильнiше придивився до Боббi. Хлопця обдало духом сигар, м’ятних льодяникiв «Сен-Сен» i поту. Комiрець його сорочки припорошило лупою.

– Друг, – пояснив Тед, i Боббi здалося, що от-от лусне вiд щастя. – Не хотiлося залишати його на вулицi.

– Правильно, як не хочете платити за хлопця викуп, – згодився Файлз. – Малий, ти менi на когось схожий. На кого б це?

Боббi махнув головою, злегка перелякавшись, що може бути схожим на якогось знайомого цього Лена Файлза.

Та товстун навряд чи примiтив жест Боббi. Випроставшись, вiн дивився на Теда.

– Менi тут дiтей не треба, мiстере…

– Тед Бротiген.

Тед простяг руку i товстун ii потис.

– Ви ж знаете, як у нас водиться, в такiй роботi, як моя… Копи пантрують постiйно.

– Розумiю. Але вiн побуде тут, правда, Боббi?

– Звичайно, – кивнув Боббi.

– Та й наша справа не займе багато часу. А оборудка вигiдна, повiрте, мiстере Файлз.

– Лен.

«Звiсно ж, Лен, просто Лен, – майнуло в головi у Боббi. – Ми ж унизу».

– Як я вже сказав, Лене, хочеться зробити з вами непогану оборудку. Думаю, ви згодитеся.

– Як знаете Джиммi Джi, то знаете, що за дрiб’язок не беруся, – сказав Лен. – Монетками хай чорнi бавляться. То про що провадимо? Паттерсон – Йоганссон?

– Албiнi – Гейвуд, завтра ввечерi в «Гарденi».

Очi Лена Файлза полiзли на лоба. Потiм його товсте, неголене обличчя розтягла посмiшка.

– Мамцю моя, мамо, мамочко. В цьому треба розiбратися.

– Обов’язково.

Лен Файлз обiгнув бюро, схопив Теда за руку i повiв у напрямку бiльярдноi, та зненацька рiзко обернувся.

– Значить, старий, ти звешся Боббi, коли сидиш у хатi, задерши ноги на стiл?

– Так, сер.

«Так, сер, Боббi Гарфiлд», – додав би вiн, якби перебував деiнде… Та тут, унизу, вирiшив, що вистачить i просто Боббi.

– Знаеш шо, Боббi? Я розумiю, що цi автомати, напевно, виглядають круто, i знаю, що в кишенi в тебе, напевно, завалялося з один-два четвертаки, але не роби, як Адам, не пiддавайся спокусi. Зможеш?

– Так, сер.

– Я довго не буду, – сказав Тед i дозволив Леновi Файлзу провести себе попiд аркою в бiльярдний зал. Проминаючи чоловiкiв на високих стiльцях, Тед зупинився перемовитися слiвцем зi старим, якому чистили взуття. Проти дiда Джиммi Джi Тед Бротiген мав вигляд юнака. Старий примружено глипнув на Теда, той щось сказав. Обое розсмiялися один одному в обличчя. Як на такого старигана, у дiда Джиммi Джi був загонистий смiх. Тед простяг руки i з нiжною симпатiею поплескав чоловiка по землистих щоках. Вiд чого дiдусь Джиммi Джi знову зайшовся смiхом. Тодi Лен потяг Теда повз iнших чоловiкiв на стiльцях у вiддiлений завiсою альков.

Боббi стояв коло бюро, немов врiс у пiдлогу корiнням, але про розглядання Лен не сказав нi слова, тож хлопець заходився роззиратися навсiбiч. Стiни були залiпленi рекламою пива i календарями, на яких були зображенi дiвчата майже без одягу. Одна перелазила в селi через паркан. Інша виходила з «Пакарда», пiдiбравши спiдницю так високо, що аж виднiлися пiдв’язки. По той бiк бюро виднiлися ще оголошення, здебiльшого заперечного змiсту: «НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ПОШУКАЙТЕ РОЗКЛАД», «НЕ ПОСИЛАЙТЕ ХЛОПЧАКА НА ЧОЛОВІЧУ РОБОТУ», «БЕЗПЛАТНИХ ОБІДІВ НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЯ», «ЧЕКИ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ», «НІЯКИХ КРЕДИТІВ», «ХУСТИНКАМИ ДЛЯ ВИТИРАННЯ СЛІЗ АДМІНІСТРАЦІЯ НЕ ЗАБЕЗПЕЧУЄ» i велика червона кнопка з написом «ВИКЛИК ПОЛІЦІЇ». Зi стелi на покручених, укритих пилом дротах звисали целофановi мiшечки. На деяких написано: «ЖЕНЬШЕНЬ, СХІДНИЙ ЛЮБОВНИЙ КОРІНЬ», а на iнших «ІСПАНСЬКИЙ АФРОДИЗІАК». Боббi припустив, що це, можливо, якiсь вiтамiни. Але з якого б це дива в такому мiсцi продавали вiтамiни?

Молодик у залi, набитому iгровими автоматами, ляснув «Прикордонний патруль», вiдступив убiк, показав машинi середнiй палець i попростував у хол, поправляючи капелюха. Боббi вигнув палець пiстолетом i нацiлився в хлопця. Той здивувався, та потiм вишкiрився i дорогою до дверей нацiлився у вiдповiдь. На ходу вiдв’язував рукави куртки.

– Тут заборонено носити клубнi куртки, – пояснив вiн, помiтивши витрiщенi вiд цiкавостi очi Боббi. – Не можна навiть кольори своi нахрiн показувати. Правила закладу.

– А-а.

Молодик посмiхнувся i пiднiс руку. З тильного боку долонi синiм чорнилом були виведенi чортовi вил

Сторінка 49

.

– Але в мене е знак, братику, бачиш?

– Нiфiга собi!

Тату. Боббi аж млiв вiд заздрощiв. Юнак це помiтив i посмiшка перетворилася в бiлозубий вищир вiд вуха до вуха.

– «Дiаблос», бля. «Дiаблос», братело, – найкрутiший клуб, рулять усiма вулицями. Всi другi – до сраки.

– Вулицями внизу?

– Ну та, а де ж ше, нахрiн? Ну, будь здоров, братуха, ти мене вкалуеш. Вопше симпотний, тiльки iжак довбаний до сраки.

Дверi вiдчинилися, вiйнуло гарячим повiтрям та вуличним шумом, i молодик зник.

Боббi зацiкавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його i зазирнув усередину. У кошику було повно кiлець для ключiв з червоними, синiми i зеленими пластиковими брелоками. Боббi видобув один i прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

– Давай, малий, вiзьми один.

Боббi аж пiдскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.

Жiнка, що увiйшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огряднiша за нього. Розмiрами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала грацiйно, наче балерина. Боббi пiдняв очi, а жiнка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не iнакше.

– Перепрошую, – пробелькотiв Боббi, поклав кiльце на мiсце i заходився легенько вiдштовхувати пальцями кошика вiд краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка панi не пiдставила руку. Вона посмiхалася i, на невимовне полегшення Боббi, нiтрохи не сердилася.

– Серйозно, я не жартую, вiзьми собi один, – вона простягнула Боббi кiльце з зеленим брелоком. – Дешева фiгня, зате безплатно. Ми роздаемо iх для реклами. Нiби сiрники, розумiеш? Хоч сiрникiв я б дiтям не давала. Ти ж не палиш, правда?

– Нi, мем.

– Хороший початок. Вiд випивки теж тримайся подалi. Ось, вiзьми. Вiд халяви носом не крутять, дитинко. Їi на свiтi не так багато.

Боббi взяв зелений брелок.

– Дякую, мем, вiн гарненький.

Опускаючи кiльце до кишенi, Боббi подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку рiч, то не зрадiе. У неi виникне двадцять питань, як сказав би Саллi, а то й усi тридцять.

– Як тебе звуть?

– Боббi.

Вiн чекав, чи жiнка не поцiкавиться його прiзвищем, i потай зрадiв, коли вона цього не зробила.

– А я – Аланна.

Вона простягла руку, зашкарублу вiд перснiв. Вони виблискували, мов лампочки на iгрових автоматах.

– Ти тут з татом?

– Зi своiм другом, – сказав Боббi. – Здаеться, вiн робить ставку на бiй Гейвуд – Албiнi.

Вигляд в Аланни був переляканий i насмiшкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.

– Цить, – прошепотiла жiнка, обдавши Боббi мiцним алкогольним духом. – Тут не можна вимовляти слово «ставка», – застерегла вона Боббi. – У нас бiльярдний салон. Запам’ятай це раз i назавжди й залишишся цiлий i неушкоджений.

– Домовилися.

– Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббi. А ще схожий менi… – вона помовчала. – Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоему?

Боббi похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Леновi вiн теж на когось видавався схожим.

– Мiй тато помер. Дуже давно.

Боббi завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.

– Як його звали? – запитала вона. Та перш нiж Боббi встиг вiдповiсти, Аланна Файлз сама вимовила його iм’я. Воно злетiло з ii нафарбованих вуст, як чарiвне заклинання. – Рендi? Рендi Гарет? Рендi Грiр? Щось таке.

На мить у Боббi вiд потрясiння вiдiбрало мову. З легень нiби вибило все повiтря.

– Рендолф Гарфiлд. Але звiдки…

Аланна радiсно засмiялася. Їi груди заколихалися.

– Ну, переважно по волоссю. І ластовиння… А ще ось цей трамплiнчик…

Вона нахилилася i Боббi вгледiв пипки гладких, бiлих грудей розмiром з барильця. Аланна легенько провела пальцем по його носi.

– Вiн приходив сюди грати в бiльярд?

– Та де. Казав, що з кием не дуже дружить. Заходив на пиво. А iнодi…

Вона швидко закрутила руками, нiби мiшаючи невидиму колоду, так що Боббi згадався Макквон.

– Ага, не було на свiтi жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душi, так менi розповiдали.

– Про це я нiчого не знаю, але вiн був хорошою людиною. Мiг з’явитися в понедiлок ввечерi, коли тут, як в домовинi, й десь через пiвгодини всi вже реготали. Завжди ставив пiсню Джо Стафорда, забула, як вона називаеться, i просив Леннi зробити гучнiше. Справжне золотце, здебiльшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям – рiдкiсний делiкатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий вiддати навiть сорочку зi свого плеча, тiльки попроси.

– Але вiн, напевно, програвав багато грошей? – сказав Боббi. Вiн не мiг повiрити, що розмовляе про це, що взагалi зустрiв людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так i з’ясовуеться, зовсiм випадково. Ходиш собi по землi, клопочешся своiми справами, аж тут об тебе черкаеться минуле.

– Хто, Рендi? – вона виглядала здивовано. – Та де. Заглядав на пиво, разiв зо три на тиждень, знаеш, коли був тут, поблизу. Вiн чи то нерухомiстю займався, чи ст

Сторінка 50

ахуванням, чи ще якусь подiбну бiду продавав.

– Нерухомiстю, – сказав Боббi, – вiн продавав нерухомiсть.

– І приходив сюди в якийсь офiс. Певно, з продажу промислових об’ектiв, якщо нерухомiсть. А ти впевнений, що не медичне обладнання?

– Точно нерухомiсть.

– Кумедно людська пам’ять працюе, – вела далi Аланна. – Щось пригадуеться, нiби вчора, але найчастiше час проходить i зелене стае синiм. Та бiзнесмени в костюмах i краватках з нашого району однаково попропадали.

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

Примiтки

1

«Bolo Bouncer» – американська марка iграшки, що складаеться з ракетки та м’ячика, прикрiпленого на гумцi до центру однiеi зi сторiн ракетки. (Тут i далi прим. пер.)

2

Переклад І. Огiенка.

3

«Danny & the Juniors» – вокальний гурт (ду-воп, рок-н-рол), найбiльше вiдомий своею пiснею «At the Hop».

4

Флойд Паттерсон (1935–2006) – американський боксер-професiонал, олiмпiйський чемпiон 1952 року, чемпiон свiту в суперважкiй категорii.

5

З творiв Томаса Стернза Елiота.

6

База – одна з чотирьох точок на полi, до яких послiдовно мае доторкнутися ранер, щоб виграти очко.

7

Хоум-ран – удар, пiсля якого бетер пробiгае всi чотири бази и? повертаеться в дiм. У сучасному беи?сболi зазвичаи? досягаеться за рахунок удару, внаслiдок якого м’яч вилiтае за межi поля (флаи?).

8

Пiтчер – гравець команди захисту, якии? подае м’яч.

9

Дiм – база, на якiи? стоi?ть бетер i на яку вiн мае повернутися, коли стане ранером.

10

«The Platters» – вокальний афроамериканський гурт з Лос-Анджелеса, що сформувався 1953 року. «Twilight Time» – iхнiй хiт 1958 року.

11

Інiнг – перiод беи?сбольного матчу, пiд час якого команди по разу грають у захистi та нападi. Зазвичаи? матч складаеться з дев’яти iнiнгiв.

12

«Kool-Aid» – американський бренд прохолодних напоiв, який належить гiганту харчовоi промисловостi «Kraft Foods».

Читати онлайн “Серця в Атлантиді” «Стівен Кінг»

Сторінка 1

Сторінка 2

Сторінка 3

Сторінка 4

Сторінка 5

Сторінка 6

Сторінка 7

Сторінка 8

Сторінка 9

Сторінка 10

Сторінка 11

Сторінка 12

Сторінка 13

Сторінка 14

Сторінка 15

Сторінка 16

Сторінка 17

Сторінка 18

Сторінка 19

Сторінка 20

Сторінка 21

Сторінка 22

Сторінка 23

Сторінка 24

Сторінка 25

Сторінка 26

Сторінка 27

Сторінка 28

Сторінка 29

Сторінка 30

Сторінка 31

Сторінка 32

Сторінка 33

Сторінка 34

Сторінка 35

Сторінка 36

Сторінка 37

Сторінка 38

Сторінка 39

Сторінка 40

Сторінка 41

Сторінка 42

Сторінка 43

Сторінка 44

Сторінка 45

Сторінка 46

Сторінка 47

Сторінка 48

Сторінка 49

Сторінка 50

Увійти в книгоклуб

Реєстрація нового учасника спільноти "TellNovel"

Відновлення пароля

Новий пароль було надіслано на Вашу пошту!

Змінити мову

Вітаємо Вас з успішною підпискою!

Купити за

Жанри книг:

Трилер:

Фентезі:

Дитяча Література:

Жахи:

Фантастика:

Роман:

Казки:

Бізнес-Книги:

Зарубіжна ділова література:

Зарубіжна література:

Економіка:

Класика:

Російська класика:

Книги з психології:

Управління, підбір персоналу:

Дім, Сім'я:

Самовдосконалення:

Бойовики:

Детективи:

Зарубіжні детективи:

Зарубіжні детективи:

Вітаємо Вас
з успішною підпискою!