Інтернет-магазин книг TellNovel

Стівен Кінг

Читати онлайн “Сяйво” «Стівен Кінг»

01.02
0
0

Сторінка 1

Сяйво
Стiвен Edwin Кiнг

Коли Торранси найнялися доглядати взимку за розкiшним готелем, вони й гадки не мали, який невимовний жах чекае на них… Одного разу там скоiлася страшна трагедiя: колишнiй доглядач зарубав сокирою власну родину. Саме тут п’ятирiчний Деннi дiзнався, що вiн може бачити справжнiх мешканцiв будинку. І це – привиди. Хлопчику, надiленому даром передбачення, вiдкриваеться страшна суть речей. Вiн уже знае, звiдки його родинi загрожуе смерть…

Стiвен Кiнг

Сяйво

Присвячуеться Джо Гiллу Кiнгу, який сяе

Редактором цiеi книги, як i двох попереднiх моiх книжок, був мiстер Вiльям Дж. Томпсон, людина меткого розуму й доброго смаку. Його внесок до цiеi книги був великим, i за це йому моя подяка.

    С. К.

Деякi з найгарнiших у свiтi курортних готелiв мiстяться в Колорадо, проте той готель, який ви знайдете на цих сторiнках, не списано з жодного з них. «Оверлук» i люди, пов’язанi з ним, iснують цiлком лише в уявi автора.

А також у цiй же залi, там ще стояв… велетенський дзигар з ебенового дерева. Його вагадло гойдалося туди-сюди з важким, глухим, монотонним брязком; а коли… надходив час вiдбивати години, з мiдних легень дзигаря лунав звук такий чистий, i гучний, i глибокий, i надзвичайно благолiпний, але такого дивного тону, що по кожнiй годинi оркестранти змушенi були робити паузу… дослухаючись до того звуку; за тим i кружляння вальсуючих мимовiль припинялося, i збентеження на хвильку охоплювало всю веселу компанiю, i, допоки били дзвони дзигаря, було помiтно, як блiднуть найлегковажнiшi, а старiшi й статечнiшi втирають собi чоло, немов у задумi чи розмислах.

Але коли й вiдлуння цiлком затихало, фривольний смiх вiдразу ж ширився зiбранням… i (вони) посмiхалися, нiби кепкуючи з власноi нервозностi… i запевняли напiвшепотом одне одного, що наступний передзвiн дзигаря не спровокуе в них жодних подiбних емоцiй, а тодi, коли проминало ще шiстдесят хвилин… знову лунав передзвiн дзигаря i знову надходило те саме збентеження, i трепет, i задума, як i перед тим. Та попри всi цi речi, то був веселий, розкiшний бал…

    Е.А. По. Маска Червоноi смертi

Сон розуму плодить чудовиськ.

    Франсiско Гоя

Сяятиме, коли мусить.

    Народна примовка

Частина перша

Вступнi заснування

Роздiл перший

Спiвбесiда з наймачем

Джек Торренс подумав:

«Уiдливе чмо».

Зросту в Уллманi було п’ять i п’ять[1 - 5 футiв 5 дюймiв = 165 см.], а рухався вiн з тiею метушливою манiрнiстю, яка, здаеться, е ексклюзивно притаманною всiм таким опецькам. Продiл у волоссi мав iдеальний, темний костюм на ньому був скромний, але будив довiру. «Я – та людина, якiй ви можете ввiрити своi проблеми» – промовляв цей костюм до грошовитого клiента. Натомiсть найманому робiтниковi вiн рiзко кидав: «Знай свое мiсце, ти». У петлицi його червонiла гвоздика, мабуть для того, щоби нiхто посеред вулицi не переплутав Стюарта Уллмана з мiсцевим трунарем.

Слухаючи балачку Уллмана, Джек зiзнався собi, що йому, либонь, не сподобалася б жодна людина по той бiк столу – за таких обставин.

Уллман запитав щось, чого вiн не дочув. Це не на користь; Уллман був того типу людиною, що занотовуе такi хиби до свого ментального ролодексу[2 - «Rolodex» – створений 1956 року вiдомим винахiдником оргтехнiки Арнольдом Нойштадтером (1910—1996) пристрiй, у якому пошук заздалегiдь занесеноi на картки iнформацii прискорюеться iх швидким обертанням; ролодексом i сьогоднi часто називають будь-який персональний органайзер.], аби використати iх потiм.

– Перепрошую?

– Я питаю, чи цiлком ваша дружина усвiдомлюе, на що саме ви тут наймаетеся. А ще ж у вас е син, звiсно. – Вiн поглянув долу, на анкету, що лежала перед ним. – Денiел. Вашу дружину анiтрохи не лякае ця перспектива?

– Вендi – надзвичайна жiнка.

– А син у вас також надзвичайний?

Джек посмiхнувся великою рекламною усмiшкою:

– Гадаю, нам подобаеться так думати. Вiн доволi самостiйний як для п’ятирiчного хлопчика.

Жодноi усмiшки навзаем вiд Уллмана. Вiн засунув Джекову заяву назад до теки. Тека пiшла до шухляди. Стiльниця тепер стала цiлком порожньою, якщо не рахувати бювара, телефону, лампи «Тензор»[3 - «Tensor Lamp» – сконструйований 1959 року любителем нiчного читання Джеем Монро (1927—2007) тип популярного шарнiрного свiтильника з 12-вольтовою лампою, яка дае концентрований снiп яскравого свiтла.] та кошика для вхiдних/вихiдних паперiв. Обидвi половинки вхiдних/вихiдних також були порожнiми.

Уллман пiдвiвся й рушив до картотечноi шафи в кутку.

– Обiйдiть стiл, будь ласка, мiстере Торренс. Подивимося плани готельних поверхiв.

Повернувшись iз п’ятьма великими аркушами, вiн поклав iх на сяючу поверхню горiховоi стiльницi. Джек став у нього за плечем, дуже виразно вiдчуваючи запах Уллманового одеколону. «Всi моi чоловiки користуються англiйською шкiрою або зовсiм нiчим»[4 - Постiйна фраза з плакатiв та радiо-вiдеоклiпiв, у яких починаючи з 1949 року модний чоловiчий одеколон «En

Сторінка 2

lish Leather» рекламують рiзнi жiнки.] – майнуло в головi геть безпiдставно, i йому довелося прикусити собi язика, щоб не реготнути. З-поза стiни, ледь чутно, долiтали звуки кухнi готелю «Оверлук», там уже все вщухало пiсля ланчу.

– Горiшнiй поверх, – рiзко мовив Уллман. – Це горище. Зараз там нема абсолютно нiчого, окрiм старого непотребу. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни «Оверлук» кiлька разiв мiняв господарiв i, схоже на те, що кожний наступний менеджер усе, що вiн вважав непотрiбним, вiдправляв на горище. Я хочу, щоби там всюди було розставлено пастки на пацюкiв i розкладено отруйнi приманки. Дехто з покоiвок третього поверху каже, нiби чув там шарудiння. Я цьому анi на крихту не вiрю, але не мусить залишатися навiть единого шансу зi ста на те, щоби бодай один пацюк жив у готелi «Оверлук».

Джек, який пiдозрював, що в кожнiм готелi свiту е один чи парочка щурiв, утримав свого язика на припонi.

– Звiсно, ви за жодних обставин не дозволятимете заходити на горище своему сину.

– Так, – вiдповiв Джек, знову зблиснувши великою рекламною усмiшкою.

Яке приниження. Невже це уiдливе чмо дiйсно вважае, що вiн дозволив би своему синовi тинятися помiж пасток на горищi, захаращеному викинутими меблями й бозна ще чим?

Уллман зiсмикнув план горiшнього поверху й поклав його пiд низ стосу.

– «Оверлук» мае сто десять гостьових номерiв, – повiдомив вiн учительським тоном. – Тридцять з них, усi класу люкс, мiстяться на третьому поверсi. Десять – у захiдному крилi (включно з Президентським люксом), десять – у центрi й ще десять – у схiдному крилi. З усiх вiдкриваються розкiшнi панорами.

«Чи не мiг би ти обiйтися бодай без рекламних вихвалянь?»

Але тримався вiн мовчки. Йому потрiбна була ця робота.

Уллман переклав пiд низ стосу третiй поверх, i тепер вони роздивлялися другий.

– Сорок номерiв, – сказав Уллман. – Тридцять двомiсних i десять одномiсних. А на першому – по двадцять тих i тих. Плюс три бiлизнянi шафи на кожному з поверхiв, i ще комори, якi розташованi в дальньому схiдному кiнцi готелю на другому поверсi i дальньому захiдному кiнцi на першому. Є питання?[5 - У США, як i в багатьох iнших краiнах, нумерацiя поверхiв традицiйно починаеться з того поверху, який у нашiй традицii вважаеться другим.]

Джек похитав головою. Уллман зiсмикнув геть плани другого й першого поверхiв.

– Тепер. Вестибюльний рiвень. Тут, у центрi, реестрацiйна стiйка. За нею – офiси адмiнiстрацii. Вестибюль вiд реестрацiйноi стiйки тягнеться в обох напрямках на вiсiмдесят футiв. Отут, у захiдному крилi, обiдня зала «Оверлук» та салон-бар «Колорадо». Бенкетно-бальна зала мiститься в схiдному крилi. Є питання?

– Тiльки щодо пiдвалу, – промовив Джек. – Для зимового доглядача це найважливiший з усiх рiвень. Де, так би мовити, вiдбуваеться головна дiя.

– Усе те покаже вам Ватсон. План пiдвального рiвня е на стiнi котельнi. – Уллман значливо насупився, либонь демонструючи, що вiн – менеджер – не мае стосунку до таких приземлених аспектiв життедiяльностi «Оверлука», як котельня чи водопровiдна система. – Непогано було б встановити кiлька пасток i там також. Хвилиночку…

Вiн надряпав щось у записнику, видобутому з внутрiшньоi кишенi пiджака (кожна сторiнка була позначена виконаним жирним чорним шрифтом написом Зi стола Стюарта Уллмана), вирвав аркуш i кинув його до кошика вихiдних. Папiрець улiгся там, такий самотнiй на вигляд. Записник знову зник у кишенi пiджака Уллмана, наче в якогось iлюзiонiста, що таким чином завершив свiй фокус. Щойно ти його бачив, Джекi-бой, а вiдтак i нi. Цей парубок таки дiйсно зух.

Вони повернулися на своi попереднi позицii: Уллман – за стiл, а Джек – перед ним, особа, що опитуе, та опитуваний, прохач та непiддатливий бос. Уллман склав своi акуратнi крихiтнi ручки на столi поверх бювара i дивився прямо на Джека, маленький, лисiючий чоловiчок у банкiрському костюмi й краватцi невиразного сiрого тону. Квiтка в його петлицi врiвноважувалася маленьким значком на протилежному лацканi. На значку маленькими золотими лiтерами було позначено просто: СЛУЖБОВЕЦЬ.

– Я буду з вами гранично вiдвертим, мiстере Торренс. Елберт Шоклi – впливова людина з великою часткою акцiй «Оверлука», який за всю свою iсторiю цього сезону вперше показав прибуток. Мiстер Шоклi також член Ради директорiв, але вiн не е фахiвцем з готельноi справи i сам першим це визнае. Проте своi побажання щодо цiеi справи, справи доглядання, вiн висловив цiлком ясно. Вiн бажае, щоби взяли вас. Я так i зроблю. Але якби я мав у цiй справi розв’язанi руки, я би вас не найняв.

Джековi руки лежали мiцно зчепленi в нього на колiнах, потiли, тиснучи одна одну.

«Уiдливечмо. Уiдливечмо. Уiдливечмо. Уiдливе…»

– Я не повiрю, нiби я вам не неприемний, мiстере Торренс. Менi то байдуже. Звiсно, вашi почуття щодо мене не вiдiграють жодноi ролi в моему переконаннi, що ви не той, хто потрiбен для цiеi роботи. Протягом сезону, який тривае вiд п’ятнадцятого травня до тридцятого вересня, «Оверлук» залучае сто десять осiб штатних працiвникiв,

Сторінка 3

ожна сказати, на кожний номер припадае по одному. Не думаю, щоби я подобався багатьом з них, маю пiдозру, що дехто вважае мене неабияким негiдником. Це було б правильне судження щодо мого характеру. Я мушу бути неабияким негiдником, щоби керувати цим готелем так, як вiн на те заслуговуе.

Вiн поглянув на Джека, очiкуючи зауважень, i Джек знову спалахнув рекламною усмiшкою, великою й образливо зубастою.

Уллман продовжив:

– «Оверлук» було збудовано в тисяча дев’ятсот сьомому – тисяча дев’ятсот дев’ятому роках. Найближче мiсто Сайдвiндер – за сорок миль[6 - 40 миль = 64,4 км.] на схiд звiдси по дорогах, якi стають непрохiдними десь вiд кiнця жовтня чи вiд листопада i до якогось дня в квiтнi. Збудував готель чоловiк на iм’я Роберт Таунлi Ватсон, дiд нашого сьогоднiшнього технiка-доглядача. Тут бували Вандербiльти й Рокфеллери, Астори i Дюпони. Чотири президенти зупинялися в Президентському люксi. Вiлсон, Гардiнг, Рузвельт i Нiксон.

– Я б не дуже пишався Гардiнгом i Нiксоном, – мугикнув Джек[7 - Warren Gamaliel Harding (1865—1923) – 29-й президент (1921—1923), за якого було проведено чимало гiдних реформ, але одночасно сталося чимало великих корупцiйних скандалiв, зокрема в Бюро нагляду за дотриманням Сухого закону; Richard Nixon (1913—1994) – 37-й президент, единий в iсторii США, який у результатi Вотергейтського скандалу пiшов у вiдставку, щоб уникнути iмпiчменту.].

Уллман насупився, але попри це продовжив:

– Для мiстера Ватсона це виявилося понад його сили, тож тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року вiн продав готель. Його знову продавали у тисяча дев’ятсот двадцять другому, двадцять дев’ятому та тридцять восьмому роках. Готель простояв порожнiм до кiнця Другоi свiтовоi вiйни, аж поки його не придбав, щоб цiлком переобладнати, Горес Дервент – винахiдник-мiльйонер, пiлот, кiнопродюсер i пiдприемець.

– Я знаю це iм’я, – сказав Джек.

– Авжеж. Схоже, що все, до чого вiн торкався, перетворювалося на золото… окрiм «Оверлука». Перш нiж порiг готелю переступив перший пiслявоенний гiсть, вiн вгатив у нього понад мiльйон доларiв, перетворивши старезну релiквiю на туристичну принаду. Це саме Дервент додав корт для роуку, який, як я бачив, так вам сподобався, коли ви сюди прибули.

– Роуку?

– Такий собi британський предок нашого крокету, мiстере Торренс. Крокет – це перекручений роук[8 - Тут Уллман виявляе свою необiзнанiсть, оскiльки насправдi гра rouqe народилася в США тiльки наприкiнцi ХІХ столiття на основi англiйського крокету i була особливо популярною до середини ХХ столiття; rouqe не слiд плутати з rouqet («рокей») – грою, у якiй правила частково збiгаються з класичним крокетом.]. За легендою, Дервент навчився цiеi гри вiд свого особистого секретаря й абсолютно закохався в неi. Наш роук-корт, либонь, найкращий в Америцi.

– Не маю щодо цього жодних сумнiвiв, – поважно промовив Джек.

Корт для роуку, парк, повний фiгурно пiдстрижених живоплотiв у формi тварин, що ще? Поле для гри «Дядечко Вiгглi»[9 - «Uncle Wiggily» – популярна настiльна гра за мотивами книжок надзвичайно плiдного дитячого письменника Говарда Гарiса (1873—1962) про старого, ревматичного, але прудкого й розумного кроля Дядечка Вiгглi.] за складом, де зберiгаеться реманент? Вiн уже почувався дуже втомленим вiд мiстера Стюарта Уллмана, але бачив, що той iще не закiнчив. Уллман бажав скористатися можливiстю виговоритися, i то до останнього слова.

– Втративши три мiльйони, Дервент продав готель групi iнвесторiв iз Калiфорнii. Їхнiй досвiд з «Оверлуком» виявився не менш невдалим. Просто не готельноi справи люди. У тисяча дев’ятсот сiмдесятому готель купив мiстер Шоклi з групою партнерiв i управлiння ним довiрив менi. Ми також були збитковими кiлька рокiв, але я маю щастя повiдомити, що вiра в мене теперiшнiх власникiв залишалася непохитною. Минулий рiк ми завершили без збиткiв. А цього року вперше майже за сiм десятилiть фiнансова звiтнiсть «Оверлука» писалася чорним чорнилом.

Джек був припустив, що гордiсть цього клопiткого чоловiчка заслужена, а тодi на нього знову накотила хвиля тiеi ж вiдрази.

Вiн сказав:

– Я не вбачаю жодного зв’язку мiж беззаперечно яскравою iсторiею «Оверлука» i вашим враженням, нiби я не пiдходжу для цiеi роботи, мiстере Уллман.

– Одна з причин того, що «Оверлук» втратив стiльки грошей, полягае у його дряхлiннi, яке вiдбуваеться кожноi зими. Це зменшуе нашу рентабельнiсть набагато дужче, нiж ви можете собi уявити, мiстере Торренс. Зими тут фантастично жорстокi. Для вирiшення цiеi проблеми я впровадив у штат зимового доглядача, щоби займався котельнею й щоденно по черзi протоплював рiзнi частини готелю. Щоби лагодив пошкодження, щойно вони трапляться, усе виправляв, аби завадити стихii розширити плацдарм. Щоби був постiйно готовим до будь-якоi i всякоi непередбачуваноi ситуацii. На першу нашу зиму я найняв не одну людину, а сiм’ю. Трапилася трагедiя. Жахлива трагедiя. – Уллман поглянув на Джека холодно, оцiнно. – Я зробив помилку. Чесно це визнаю. Той чоловiк був п’яницею.

Джек вiдчу

Сторінка 4

, як його рот повiльно розтягуе напружена усмiшка – цiлковита протилежнiсть тiй рекламнiй, на всi сяючi зуби.

– Ось у чiм рiч? Мене дивуе, що Ел вам не сказав. Я кинув.

– Авжеж, мiстер Шоклi сказав менi, що ви бiльше не п’ете. Також вiн розповiв менi про вашу останню роботу… останнiй ваш, так би мовити, вiдповiдальний пост, так? Ви викладали мову в однiй приватнiй школi у Вермонтi. Ви дали волю своему норову. Не вважаю за потрiбне наразi входити в деталi. Але все-таки випадок з Грейдi вважаю достатньо промовистим i саме тому я торкнувся питання вашоi… гм, вашоi передiсторii в цiй спiвбесiдi. На зиму тисяча дев’ятсот сiмдесятого – тисяча дев’ятсот сiмдесят першого року, пiсля того як ми вiдновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього… цього нещасного на iм’я Делберт Грейдi. Вiн перебрався до помешкання, у якому оселитися й ви з дружиною i сином. У нього була дружина i двi доньки. Я мав сумнiви, головним чином через суворiсть зимового сезону та той факт, що родина Грейдi на п’ять чи шiсть мiсяцiв залишатиметься вiдрiзаною вiд зовнiшнього свiту.

– Але ж це не зовсiм так, правда? Тут е телефони, а також, можливо, й рацiя громадськоi частоти[10 - Citizen’s band radio – радiоприймач/передавач «цивiльного дiапазону», що працюе на частотi 27 МГц, яка в США вiльно використовуеться будь-якими особами та громадськими й комерцiйними органiзацiями.]. Та й Нацiональний парк «Скелястi гори»[11 - Заснований 1915 року заповiдник з лiсами, полонинами й горами (найвища – 4345 м), загальною площею 1075,5 кв. км, розташовний на пiвнiчний захiд вiд мiста Боулдер.] звiдси – гелiкоптером долетiти, а там, з iхньою величезною територiею, мусять тримати бодай один, а то й пару коптерiв.

– Щодо цього не знаю й знати не можу, – сказав Уллман. – А приймально-передавальна радiостанцiя в готелi е, ii покаже вам мiстер Ватсон – разом зi списком правильних частот, на яких потрiбно виходити в ефiр, якщо ви потребуватимете допомоги. Телефоннi лiнii мiж нами й Сайдвiндером усе ще надземнi, отже, майже кожноi зими вони десь обриваються i так можуть лежати тижнi зо три, а то й пiвтора мiсяця. Також у реманентному складi стоiть снiгохiд.

– Тодi це мiсце насправдi не таке вже й вiдрiзане.

Мiстер Уллман набрав страдницького виразу.

– Припустiмо, ваш син або дружина спiткнуться на сходах i вiн або вона отримають трiщину черепа. Як ви тодi вважатимете, мiстере Торренс, вiдрiзане це мiсце чи нi?

Джек второпав сенс. Снiгохiд, якщо мчати на повнiй швидкостi, може довезти тебе до Сайдвiндера за пiвтори години… можливо. А гелiкоптер Рятувальноi служби нацпарку зможе дiстатися сюди години за три… це за оптимальних погодних умов. У хуртовину той навiть злетiти не зможе i на снiгоходi ти не зможеш мчати на повнiй швидкостi, навiть якщо наважишся везти ним серйозно поранену людину при надвiрнiй температурi двадцять п’ять… а то й сорок п’ять градусiв нижче нуля, якщо врахувати фактор охолодження вiтром[12 - –25? за Фаренгейтом = –31,6 ?С; –45 ?F = –42,7 ?С.].

– Стосовно Грейдi, – сказав Уллман, – я мiркував так само, як, мабуть, мiстер Шоклi стосовно вас. Самотнiсть сама по собi може бути руйнiвною. Краще, якщо чоловiк мае поряд свою родину. Якщо трапиться проблема, гадав я, е високi шанси на те, що це буде щось не таке термiнове, як трiщина черепа чи нещасний випадок з якимсь електроiнструментом чи якогось роду напад. Важка форма грипу, пневмонiя, зламана рука чи навiть апендицит. Будь-що з такого залишае достатньо часу. Я пiдозрюю, те, що трапилося, трапилося через надмiрну кiлькiсть дешевого вiскi, яким Грейдi, потай вiд мене, добряче запасся, а також через той дивний стан, що його старi люди називають «кабiнною лихоманкою». Вам знайомий цей термiн?

Уллман спромiгся на поблажливу усмiшечку, готовий вдатися до пояснень, щойно Джек признаеться у своiй необiзнаностi, тож Джек радо не забарився з рiшучою вiдповiддю.

– Це сленговий вираз, що означае клаустрофобiчну реакцiю, яка може трапитися, коли люди замкненi десь разом довгий перiод часу. Зовнi почуття клаустрофобii проявляеться як вiдраза до людей, з якими ти перебуваеш у замкненому просторi. У крайнiх випадках це може спричинити галюцинацii чи насильство… можуть призвести до вбивства такi дрiбницi, як пiдгорiле м’ясо або суперечка, чия черга мити посуд.

Уллман виглядав доволi збентеженим, вiд чого в Джека покращився настрiй. Вiн вирiшив натиснути ще, але подумки пообiцяв Вендi, що залишатиметься спокiйним.

– Я гадаю, саме з цим ви помилилися. Вiн заподiяв iм шкоду?

– Вiн iх повбивав, мiстере Торренс, а потiм убив i себе. Дiвчаток iхнiх вiн замордував сокирою, дружину застрелив iз рушницi, i себе також. У нього була зламана нога. Напевне був такий п’яний, що впав зi сходiв.

Уллман розвiв руками, дивлячись на Джека з моралiзаторською благоснiстю.

– Вiн мав повну середню освiту?

– Фактично, не мав, – вiдповiв Уллман дещо силувано. – Я гадав, ну, скажiмо так, що особа з менш розвиненою уявою буде менш чутливою до суворих умов, до самотност

Сторінка 5

…

– У цьому й полягала ваша помилка, – сказав Джек. – Простакуватий чоловiк бiльш схильний до кабiнноi лихоманки, так само як вiн е бiльш схильним до того, щоби стрельнути в когось за грою в карти або утнути спонтанне пограбування. Вiн нудиться. Коли засипае снiгом, йому нема чого робити, хiба дивитися телевiзор або розкладати пасьянс, шахруючи, коли не може отримати всi тузи. Нема чого робити, окрiм як прискiпуватися до дружини, гарикати на дiтей та пити. Стае важко заснути, бо нiчого не чути. Тому, щоб заснути, вiн напиваеться i прокидаеться похмiльним. Вiн стае дратiвливим. А там, можливо, й телефон виходить з ладу, i телевiзiйну антену валить вiтром, i нема чого робити, окрiм як думати та шахраювати в пасьянсi, i ставати дедалi дратiвливiшим i дратiвливiшим. І врештi… бум, бум, бум.

– Тодi як бiльш освiчена людина, така, як ви?..

– Ми з дружиною обое любимо читати. Я маю п’есу, над якою працюю, як вам, можливо, казав про це Ел Шоклi. Деннi мае своi пазли, книжки-розмальовки, власний детекторний приймач[13 - Найпростiший вид радiоприймача, який не потребуе нi батарей, нi зовнiшнього джерела живлення.]. Я планую вчити його читати, а також навчу ходити в снiгоступах. Вендi теж радо цього навчатиметься. О так, гадаю, ми матимемо достатньо занять i не почнемо чубитися, якщо телевiзор гигне. – Вiн зробив паузу. – І Ел казав правду, коли розповiдав вам, що я бiльше не п’ю. Колись я це робив, i то було серйозно. Але за останнi чотирнадцять мiсяцiв я не випив навiть склянки пива. Я не збираюся привозити сюди якогось алкоголю й не думаю, щоби була якась можливiсть його дiстати пiсля того, як заснiжить.

– Щодо цього ви маете цiлковиту рацiю, – сказав Уллман. – Але щойно ви втрьох опинитеся тут, потенцiйнi проблеми помножаться. Я вже казав про це мiстеровi Шоклi, i вiн менi сказав, що бере вiдповiдальнiсть на себе. Тепер я розказав усе вам i вочевидь ви також готовi прийняти вiдповiдальнiсть…

– Готовий.

– От i добре. Я з цим погоджуюся, оскiльки вибiр маю небагатий. Проте все одно менi краще пiдiйшов би якийсь неодружений студент в академвiдпустцi. Ну, можливо, й ви впораетеся. Тепер я спрямую вас до мiстера Ватсона, вiн проведе вас пiдвалом i покаже нашу територiю. Якщо ви не маете ще якихось запитань?..

– Нi. Нема жодних.

Уллман пiдвiвся.

– Сподiваюся, без образ, мiстере Торренс? Нiчого особистого не було в тому, що я вам тут казав. Я лише хочу, щоб з «Оверлуком» усе було якнайкраще. Це прекрасний готель. Я хочу, щоби вiн таким i залишався.

– Нi, жодних образ, – Джек укотре сяйнув рекламною посмiшкою, але порадiв, що Уллман не запропонував потиснути йому руку. Образа була. Жорстока й багатообразна.

Роздiл другий

Боулдер

Вона визирнула з кухонного вiкна i побачила, що вiн просто сидить собi на бровцi, не граючись нi своiми ваговозиками, нi навiть бальсовим планером, яким вiн так був втiшався весь тиждень, вiдтодi як Джек принiс той додому. Вiн просто сидить там i виглядае iхнiй благенький уже «фольксваген», лiктями впершись собi в стегна, пiдперши долонями пiдборiддя, п’ятирiчний хлопчик чекае тата.

Раптом Вендi стало зле, майже хоч плач.

Вона повiсила рушник для посуду на бильце поряд з раковиною i рушила вниз, застiбаючи два верхнi гудзики халата. Джек i його гордiсть! «Та нi, Еле, нiякоi протекцii менi не потрiбно. У мене поки що все гаразд». Подовбанi стiни на сходах було помальовано рiзнокольоровою крейдою, хiмiчними олiвцями i фарбою з аерозольних балончикiв. Сходи були крутими й кришилися. Вся ця будiвля тхнула вiковою кислятиною, та хiба це мiсце для Деннi пiсля того невеличкого цегляного будиночка в Стовiнгтонi? Пара на третьому поверсi, над ними, була неодруженою, але ii це не бентежило, тодi як iхнi злосливi сварки – навпаки. Вони лякали ii. Хлопця згори звали Томом; коли закривалися бари й пара поверталася додому, от тодi розпочиналися серйознi скандали – iншi днi тижня порiвняно з цим здавалися тренувальними вправами. П’ятничнi нiчнi боi – так називав iх Джек, але це було не смiшно. Тамтешня жiнка – ii iм’я було Ілейн – врештi-решт заливалася плачем i тiльки повторювала: «Не треба, Томе. Прошу, не треба. Прошу, не треба». А той на неi кричав. Одного разу це навiть розбудило Деннi, а Деннi ж спить як убитий. Наступного ранку Джек перестрiв Тома на виходi i мав з ним довгеньку розмову на вулицi. Том почав було пiнитися, та Джек ще щось сказав йому стиха, Вендi не дочула, i Том лише похмуро похитав головою i пiшов собi геть. Це трапилося тиждень тому, i на кiлька днiв справи покращилися, але з цього вiкенду все повернулося до нормального – даруйте менi, до ненормального стану. Для малюка це було погано.

Знову ii затопило передчуттям горя, але вона вже була на хiднику i задавила це чуття в собi. Пiдгорнувши пiд себе низ халата, вона сiла на бровку поряд з ним i спитала:

– Як справи, доку?

Вiн усмiхнувся до неi, хоч i неуважно:

– Привiт, ма.

Планер лежав мiж його взутими в кросiвки ступнями, вона помiтила, що на одному крилi вже з’явилася

Сторінка 6

рiщина.

– Хочеш, я подивлюся, чи зможу щось з цим зробити, любий?

Деннi знову повернувся до видивляння в далечiнь вулицi.

– Нi, тато полагодить.

– Може, твiй тато не повернеться аж до вечерi, доку. По горах машиною шлях неблизький.

– Ти думаеш, наш «жучок»[14 - Маеться на увазi економiчний нiмецький автомобiль «Volkswagen Beetle» («Фольксваген Жук»), що випускався з 1945 до 2003 року i був дуже популярним серед американськоi молодi 1960—1970-х.] може зламатися?

– Нi, я так не думаю. – Але хлопчик щойно подарував iй дещо нове для тривоги. «Дякую, Деннi. Тiльки цього менi бракувало».

– Тато казав, що може, – промовив Деннi по-дiловому, майже лiниво. – Вiн казав, що паливний насос весь зношений на лайно.

– Не говори таких слiв, Деннi.

– Паливний насос? – перепитав вiн ii зi щирим здивуванням.

Вона зiтхнула.

– Нi, зношений на лайно. Не кажи такого.

– Чому?

– Це вульгарно.

– А що таке вульгарно, ма?

– Це, як колупатися в носi за столом або пiсяти з вiдчиненими дверима туалету. Або казати такi слова, як «зношений на лайно». Лайно – вульгарне слово. Хорошi люди такого не кажуть.

– А тато каже. Коли вiн роздивлявся «жуку» мотор, то сказав: «Господи, цей бензонасос весь зношений на лайно». Хiба тато поганий?

(«І як це ти себе заганяеш у такi ситуацii, Вiннiфредо[15 - Winnifred – повне iм’я дружини Джека, хоча вiн називае ii модним у 1960—1970-х роках ласкавим iменем, яке колись вигадав i популяризував у своiй книжцi «Пiтер Пен i Вендi» (1911) англiйський дитячий письменник Джеймс Баррi (1860—1937).]? Тренуешся?»)

– Вiн хороший, але вiн уже дорослий. А також вiн дуже обережний i не промовляе таких слiв перед людьми, якi цього не зрозумiють.

– Перед такими людьми, як дядько Ел?

– Саме так, правильно.

– А я зможу так казати, коли виросту?

– Гадаю, що так, хоч подобатиметься це менi, хоч нi.

– А в скiльки рокiв?

– Як щодо двадцяти, доку?

– Це ще так довго чекати.

– Гадаю, так воно й е, але ж ти постараешся?

– Хокей.

Вiн знову задивився в далечiнь вулицi. Трохи нахилився, нiби збираючись пiдвестися, але той «жук», що над’iжджав, був новiшим i набагато яскравiшого червоного кольору. Хлопчик знову розслабився. Вона замислилася, як же важко вiдбився на Деннi цей переiзд до Колорадо. Вiн тримав щодо цього мовчанку, але iй було тривожно бачити, що вiн проводить так багато часу на самотi. У Вермонтi трое колег Джека по факультету мали дiтей приблизно вiку Деннi i там був дитсадок, але в цiй мiсцинi не було нiкого, з ким вiн мiг би гратися. Бiльшiсть квартир займали студенти Колорадського унiверситету[16 - Вiдкритий 1877 року Колорадський унiверситет дiе в розташованому на вiднозi Скелястих гiр мiстi Боулдер (1655 м над рiвнем моря; ~ 68 тис. мешканцiв на час дii роману).], а з кiлькох подружнiх пар тут, на Арапаго-стрит[17 - Arapaho – iндiанський народ, що кочував на Великих рiвнинах, вiд 1878 року мае резервацiю Вiнд-Рiвер у штатi Вайомiнг.], лише невеличкий вiдсоток мали дiтей. Вона встигла зауважити хiба що з дюжину старшокласникiв i менших пiдлiткiв, трьох немовлят, i то все.

– Мамуню, чому тато втратив роботу?

Вирвана iз задуми, вона заборсалася в пошуках вiдповiдi. Вони з Джеком уже були обговорювали, яким чином можна було б впоратися з таким запитанням вiд Деннi, способи рiзнилися – вiд ухиляння вiд вiдповiдi до щироi, нiчим не прикрашеноi правди. Але Деннi нiколи про це не питав. Досi не питав, i от тепер, коли вона почуваеться пригнiченою й найменш готовою до такого запитання. Вiн так i дивився на неi, либонь, читаючи збентеження в неi на обличчi, формуючи власнi уявлення щодо цього. Їй подумалося, що дiтям мотивацii й дii дорослих мусять здаватися такими ж незграбними i зловiсними, як небезпечнi тварини, побаченi серед тiней темного лiсу. Ними смикають туди-сюди, немов марiонетками, у той час як вони мають найтуманнiше уявлення – чому так. Ця думка знову пiдвела ii небезпечно близько до слiз, i, намагаючись iх стримати, вона нахилилася, пiдiбрала покалiчений планер i почала вертiти його в руках.

– Твiй тато тренував дискусiйну команду, Деннi. Ти це пам’ятаеш?

– Звiсно, – вiдповiв вiн. – Спiрки для забави, правильно?

– Правильно. – Вона все вертiла й вертiла в руках планер, роздивляючись його назву (ШВИДКОПЛАН) та налiпки у формi блакитних зiрочок на крилах, i раптом вловила себе на тому, що розповiдае синовi щиру правду.

– Там був хлопець на iм’я Джордж Гетфiлд, i тато мусив прибрати його з команди. Це означае, що той був не таким вправним, як дехто iнший. Джордж сказав, що твiй тато вигнав його, бо незлюбив, а не через те, що вiн був недостатньо вправним. Потiм Джордж зробив певну погану рiч. Гадаю, ти про це знаеш.

– Це вiн наробив дiрок у шинах нашого «жука»?

– Так, це вiн. Це було пiсля занять i твiй тато зловив його, коли вiн те робив. – Тут вона знову завагалася, але ухилятися вже було поза питанням, залишалося або говорити правду, або брехати. – Твiй тато… iнодi вiн робить те, про що потiм шкодуе. Інодi

Сторінка 7

iн не думае так, як мусив би. Таке трапляеться не дуже часто, але iнодi трапляеться…

– Вiн зробив боляче Джорджу Гетфiлду, як менi того разу, коли я розкидав його папери?

«Інодi…

(Деннi з рукою в гiпсi)

…вiн робить те, про що потiм шкодуе».

Вендi швидко-швидко заклiпала очима, щосили заганяючи сльози всередину.

– Щось схоже на те, любий. Твiй тато ударив Джорджа, щоби зупинити його, коли той рiзав шини, i Джордж стукнувся головою. А потiм вiдповiдальнi за школу люди сказали, що Джордж бiльше не може до неi ходити, а твiй тато бiльше не може в нiй викладати. – Вона замовкла, немов забракло слiв, i боязко чекала на зливу запитань.

– Ага, – мовив Деннi i знову повернувся до споглядання вулицi. Цю тему вочевидь було закрито. Якби ж то ii можна було так само легко закрити i для неi…

Вона пiдвелася:

– Пiду нагору, вип’ю чаю, доку. Хочеш чашку молока з печивом?

– Я краще виглядатиму тата.

– Не думаю я, щоб вiн повернувся додому ранiше п’ятоi.

– А може, вiн i ранiше приiде.

– Може, – погодилася вона. – Може, йому i вдасться.

Вона вже пройшла пiвдороги по хiднику, коли вiн погукав:

– Мамуню…

– Що, Деннi?

– А тобi хочеться поiхати i жити в тому готелi цiлу зиму?

І що тепер, яку з п’яти тисяч вiдповiдей вона мусить дати на це запитання? Як вона почувалася вчора, або минулоi ночi, або сьогоднi вранцi? Усi ii почуття були рiзними, покриваючи весь спектр, вiд ясноi рожевостi до мертвотноi чорноти.

Вона промовила:

– Якщо це те, чого хочеться твоему батьковi, тодi й менi цього хочеться. – А пiсля паузи. – А тобi хочеться?

– Думаю, що так, – вiдповiв вiн врештi-решт. – Тут нема з ким особливо гратися.

– Ти сумуеш за своiми друзями, так?

– Інодi я сумую за Скоттом i Ендi. Ото й майже все.

Вона знову пiдiйшла до нього i поцiлувала, куйовдячи його свiтле волосся, яке тiльки-но почало втрачати немовлячу тендiтнiсть. Вiн був таким поважним малюком, i вона подеколи дивувалася, як же вiн уживаеться з такими батьками, як вона з Джеком. Райдужнi надii, з якими вони розпочинали, розчинилися в цьому неприемному багатоквартирному будинку в незнайомому iм мiстi. Образ Деннi з рукою в гiпсi знову виринув перед нею. Хтось у Небесному Розподiльному Бюро зробив помилку, та ще й таку, якоi, як вона побоювалася, не виправити нiколи i за яку мiг розплатитися лише найневиннiший стороннiй свiдок.

– Тримайся подалi вiд дороги, доку, – промовила вона, мiцно його обiймаючи.

– Звичайно, мам.

Вона пiднялася нагору, а там зайшла до кухнi. Поставила чайник i виклала на тарiлку кiлька печив «Орео»[18 - «Oreo» – подвiйне печиво з рiзноманiтною начинкою, що випускаеться з 1912 року.], на випадок якщо Деннi вирiшить прийти, поки вона полежить. Сидячи за столом перед своею великою чайною чашкою, вона поглянула у вiкно на нього: вiн так i сидiв там, на бровцi, у синiх джинсах i завеликому фiрмовому светрi Стовiнгтонського дитсадка, планер тепер лежав поряд з ним. Сльози, що загрожували цiлий день, тепер ринули зливою, i, нахилившись до паруючоi духмяною, звивистою парою чашки, вона заридала. У горi по минулих утратах, у страху перед майбутнiми.

Роздiл третiй

Ватсон

«Дав волю норову», – сказав Уллман.

– Гаразд, ось ваша топка, – промовив Ватсон, вмикаючи свiтло в темному, просмердженому плiснявою примiщеннi. Вiн був м’язистим чоловiком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у бiлiй сорочцi i темно-зелених робочих штанях. Вiн настiж вiдкрив невеличку квадратну колосникову решiтку в утробi печi, i вони з Джеком разом зазирнули всередину.

– Ось тутечки пiлотний пальник.

Рiвне синьо-бiле полум’я з сичанням здiймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнiвну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут е не спрямування, а руйнiвнiсть: варто лишень встромити туди руку i за три секунди буде барбекю.

«Дав волю норову».

(Деннi, з тобою все гаразд?)

Топка – поза сумнiвами найбiльша i найстарiша з усiх будь-коли бачених Джеком – заповнювала собою все примiщення.

– Пiлотник мае вiдмовостiйкiсть, – пояснював йому Ватсон. – Маленький сенсор усерединi вимiрюе температуру. Якщо вона впаде нижче певного рiвня, вiн увiмкне зумер у вашому помешканнi. Бойлер мiститься за стiною. Ходiмо туди.

Вiн закляпнув колосникову решiтку i повiв Джека навкруг одоробала залiзноi топки до iнших дверей. Залiзна туша випромiнювала на них ступорозне тепло, i Джек чомусь уявив собi велику, дрiмливу кiшку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.

«Норов…»

(Коли вiн повернувся до свого кабiнету i побачив, що Деннi стоiть там у самих лише трусиках-пiдгузку й усмiхаеться, червона хмара лютi затьмарила розум Джеку. Суб’ективно йому здалося, нiби та хмара спливла в його головi повiльно, але, певно, це вiдбулося менш нiж за хвилину. Вона лише здавалася повiльною – так, як здаються повiльними деякi сновидiння. Поганi сновидiння. Йому здалося, що понишпорили за всiма дверцятами i в кожнiсiнькiй шухлядi, поки вiн був вiдсутнiй у кабiнетi. Шафа, буфет, розсувнi книжковi полицi… геть усi

Сторінка 8

ухляди письмового столу були витягнутi до упору. Його рукопис – трьохактна п’еса, яку вiн неспiшливо розбудовував iз повiстини, написаноi ним сiм рокiв тому, тодi ще старшокурсником, – валявся розкиданим по всiй пiдлозi. Вiн якраз пив пиво i правив другу дiю, коли Вендi погукала його до телефону i Деннi забризкав тим пивом з бляшанки усi сторiнки. Мабуть, аби подивитися, як воно пiниться. «Подивитися, як воно пiниться, подивитися, як воно пiниться» – цi слова знову й знову деренчали йому в головi, немов самотнiй хворобливий акорд на розладнаному пiанiно, замикаючи електросхему його лютi. Вiн рiшуче пiдступив до свого трирiчного сина, котрий з такою задоволеною посмiшкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успiшною роботою, яку вiн щойно виконав у татовому кабiнетi; малюк почав щось казати, i ось тодi-то вiн й ухопив Деннi за руку, заломивши ii, щоби змусити сина випустити затиснутi в долонi ластик для друкованих на машинцi текстiв i автоматичний олiвець. Деннi ледь скрикнув… нi… нi… кажи правду… вiн голосно заридав. Надто важко все це дiставалося пам’ятi крiзь той туман лютi, крiзь те хворобливе бемкання того самого акорду Спайка Джонса[19 - Алюзiя на пародiйну версiю романтичноi балади «You Always Hurt the One You Love» («Ти завжди раниш того, кого любиш») у виконаннi популярного в 1930—1950-х роках оркестру Спайка Джонса (1911—1965), уславленого вiртуозними обробками вiдомих композицiй з використанням рiзного принагiдного знаряддя.]. Вендi десь там, питае, що трапилося. Голос ii слабенький, приглушений його внутрiшньою мрякою. Вони мусили вирiшити це самi, один з одним. Вiн крутнув Деннi, щоби нашльопати, його великi дорослi пальцi вп’ялися у кволе м’ясце передплiччя хлопчика, зiмкнувшись навкруг нього в стиснутий кулак, i трiск зламаноi кiсточки не прозвучав голосно, не голосним вiн був, вiн був дуже, ШАЛЕНО, гучним, але неголосним. Просто вiн був звуком достатнiм, щоби прохромити той червоний туман, немов якоюсь стрiлою… але замiсть впустити бодай трiшки свiтла, той звук впустив усередину нього хмари сорому i жалю, жах i болiсне душевне потрясiння. Простий чистий звук, по один бiк якого минуле, а по iнший – усе майбуття; звук, як ото бува, коли зламаеш грифель в олiвцi або трiсочку об колiно. По той, iнший бiк, мить цiлковитоi тишi, яка, либонь, позначила початок того майбуття, що триватиме всю решту його життя. Бачачи, як спливае колiр з обличчя Деннi, аж поки воно не стало, мов сир, бачачи, як його очi, завжди великi, стають iще бiльшими, Джек був певен, що хлопчик зараз упаде непритомним серед мiсива залитих пивом паперiв; його власний голос, слабкий i п’яний, згуслий, намагався все це вiдвернути назад, знайти якийсь такий шлях у минуле, щоб оминути той не вельми гучний звук зламаноi кiсточки – чи зберiгаеться бодай якесь статус-кво у цiй хатi? – промовив: «Деннi, з тобою все гаразд?» Вiдповiддю Деннi було верещання, а тодi охнула Вендi, коли увiйшла до них i побачила, пiд яким дивним кутом вiд лiктя повисло передплiччя Деннi; жодна рука не могла висiти подiбним чином у свiтi нормальних родин. Їi власний крик, коли вона вхопила сина в обiйми, й безглуздий белькiт: «о Боже Деннi о Боже мiй милесенький твоя бiдна рученька»; а Джек стояв там, ошелешений, отупiлий, намагаючись зрозумiти, як таке взагалi могло трапитися. Отак вiн стояв там i зустрiвся очима з очима своеi дружини i побачив, що Вендi ненавидить його. Йому не спало на думку, що ця ненависть може означати в практичному сенсi; вiн тiльки потiм усвiдомив, що вона могла кинути його того ж вечора, поiхати в мотель, щоби вранцi звернутись до адвоката з розлучень; або викликати полiцiю. Вiн тiльки бачив, що власна дружина його ненавидить, i через це почувався приголомшеним, зовсiм самотнiм. Вiн почувався жахливо. Так почуваються перед наближенням смертi. А тодi вона, з повислим на згинi ii лiктя ридаючим сином, бiгом кинулася до телефону i набрала номер шпиталю, але Джек не пiшов за нею, вiн так i стояв серед свого розореного кабiнету, вiдчуваючи запах пива i думаючи…)

«Дав волю норову».

Вiн рiзко провiв собi долонею по губах i слiдом за Ватсоном пiшов до бойлерноi. Там було сиро, але щось бiльше за сирiсть змусило вкритися хворобливим, гидотним потом лоб, живiт i ноги Джека. Спогади це зробили, такi тотально потужнi, що той вечiр, здалося, трапився не два роки, а двi години тому. Жодного строку давнини не iснувало. Знову назад повернулися сором i огида, вiдчуття повноi власноi нiкчемностi, а це вiдчуття завжди викликало в ньому бажання випити, а бажання випити призводило до ще чорнiшого вiдчаю… а чи матиме вiн колись бодай едину годину, не тиждень i навiть не день, зауважте собi, всього едину невсипущу годину, коли ця спрага до випивки не вражатиме його отакими своiми сюрпризами?

– Тут бойлер, – оголосив Ватсон. Видобувши iз задньоi кишенi червоно-синю хустку, вiн з рiшучим рохканням висякався i знову заховав хустку подалi з очей, попередньо до неi зазирнувши, чи не побачить там чогось цiкавого.

Сам бойлер стояв на чот

Сторінка 9

рьох бетонних блоках: то був довгий, цилiндричноi форми, металевий котел у мiднiй, часто латанiй обшивцi. Осiлий пiд плутаниною труб i рурок, що змiiлися вгору, пiд високу, прикрашену гiрляндами павутиння стелю пiдвалу. Правiше Джека пролягали двi великi теплопровiднi труби, що йшли крiзь стiну вiд топки в сусiдньому примiщеннi.

– От манометр, – поплескав по приладу Ватсон. – Фунти на квадратний дюйм. Гадаю, ви це мусiте знати. Зараз я догнав його до сотнi, тож у номерах вночi троха зимно. Деякi з гостей скаржаться, але якого хера? Однаково вони божевiльнi, якщо iх принесло сюди у вереснi. Крiм того, вiн уже малюк старенький. Латок на собi мае бiльше, нiж той комбiнезон, що його добродii вiддають задарма.

Знов з’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.

– Бiсова застуда, – невимушено пояснив Ватсон. – Щовересня до мене чiпляеться. Повсякчас або тут пораюся, бiля цього старого курваля, або траву стрижу, або граблями той роук-корт рiвняю. «Вистудися, i вчепиться застуда», – як приказувала моя стара матiнка. Хай ii Господь милуе, вона уже шiсть рокiв, як померла. Рак доконав. Щойно той рак тебе вчепить, зразу можеш складати заповiт.

Вам варто тримати тиск не бiльший за пiiсят, ну хiба, шiiсят. Мiстер Уллман, так той каже грiти захiдне крило один день, наступного дня – середню частину, а пiсля того схiдне крило. Ну чи не скажений, бува? Терпiти не можу того недомiркуватого мудака. Гав-гав-гав цiлiсiнький день, вiн як отой дрiбний песик, що вхопить тебе за щиколотку, а потiм шмигляе довкола та обсцикае килим. Якби мозок був чорним порохом, вiн би й носа собi висякати не змiг[20 - Тут маеться на увазi, що мозок Уллмана такий дрiбний, що, якби вiн складався з рушничного пороху, його вибуховоi сили не вистачило б навiть на те, щоб вишмаркатися.]. Шкода, що бачиш таку тварюку, коли рушницi напохватi не маеш.

Дивiться-но сюди. Тягнете за оцi кiльця й вiдкриваються або закриваються оцi клапани. Я iх для вас усi позначив. Синi бiрки – то для номерiв у схiдному крилi. Червонi – середина. Жовтi – захiдне крило. Коли вiзьметеся протоплювати захiдне крило, мусiте пам’ятати, саме той бiк готелю найбiльше переймае погоду. Коли дме, тамтешнi номери стають холодними, як та фригiдна баба з кубиком льоду в неi в тамтiм мiсцi. У вiтрянi днi, коли дме iз заходу, можете наганяти духу аж до вiсiмсяти. Однаково я би так i робив.

– А тi термостати, що нагорi… – почав було Джек.

Ватсон вiдчайдушно помотав головою, змусивши пiдстрибувати в себе на головi оте його кошлате волосся.

– Вони не пiдключенi. Вони просто для показухи. Дехто з приiжджих iз Калiфорнii, так тi не визнають, що все гаразд, поки там не досить душно, щоб у iхнiй довбанiй спальнi пальма виросла. Усе тепло надходить тiльки звiдси, знизу. Але за тиском мусiте наглядати. Бачте, як повзе?

Ватсон поплескав по головному манометру, де, поки тривав його монолог, переповзло вiд сотнi фунтiв на квадратний дюйм до позначки сто два. Джек раптом вiдчув, як дрижаки швидко перебiгли йому по спинi, i подумав: «Гусак щойно пройшовся по моiй могилi»[21 - Старовинне англiйське народне повiр’я: коли комусь морозом/мурашками/дрижаками обсипае шкiру, це значить, що хтось пройшов тим мiсцем, де буде похована ця людина.]. Тим часом Ватсон крутнув регулювальний вентиль, скидаючи в котлi тиск. Голосно зашипiло, i стрiлка впала на дев’яносто один. Ватсон щiльно прикрутив вентиль, i шипiння знехотя затихло.

– Отак вiн i повзе, – промовив Ватсон. – А скажи тому жирненькому довбойобу Уллману, так вiн повитягае своi гросбухи i три години товкмачитиме про те, що ми не можемо собi дозволити новий котел до тисяча дев’ятсот вiсiмдесят другого року. Я вам кажу, одного дня все тут зiрветься в повiтря аж до небес, я лише надiюся, що той жирний мудак теж злетить на цiй ракетi. Господи, хтiлося б менi бути таким же милосердним, як моя матiр. Вона вмiла побачити в кожному щось хороше. Ну а я, я лихий, мов та хора на свербiж змiюка. Та ну нахер, така вже вдача, й нiчого з тим не вдiеш.

А ще ви мусiте не забувати спускатися сюди двiчi на день i раз пiд нiч, перш нiж вкластися в лiжко. Мусiте перевiряти тиск. Якщо забудете, вiн повзтиме й повзтиме i ви з усьою вашою сiм’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на мiсяцi. Просто скидайте його потроху i не матимете жодних проблем.

– Який тут верхнiй порiг?

– Ох, та за сертифiкатом двiста пiiсят, але тепер вiн може вибухнути куди як ранiше. Ви не затягнете мене сюди постояти бiля нього, коли на шкалi буде сто вiсiмсят.

– Тут нема автоматичного вiдключення?

– Не, тут нема. Цю штуку було побудовано ще до того, як почали вимагати такi речi. Це тепер федеральний уряд скрiзь пхаеться, хiба не? ФБР нишпорить у поштi, ЦРУ пiдслуховуе бiсовi телефони… а гляньте-но, що трапилося з отим Нiксоном. Хiба то було не жалюгiдне видовище?

Але якщо ви регулярно спускатиметеся сюди й перевiрятимете тиск, усе з вами буде гаразд. І не забувайте перемикати клапани, як той закомандував. Жоден iз номерiв не прогрiватиметься дуж

Сторінка 10

е за сорок п’ять[22 - +45 ?F = +7,22 ?С.], хiба що зима буде на диво теплою. А свое помешкання топитимете, як вам подобаеться.

– А як щодо водопроводу?

– Окей, я якраз на це верну. Он там, поза цiею аркою.

Вони пройшли в довге, прямокутне примiщення, що, здавалося, простягнулося на цiлi милi. Ватсон смикнув за певний шнур, i едина жарiвка на сiмдесят п’ять ватiв обсипала якимсь хворобливим, хитливим свiтлом ту мiсцину, де вони зупинились. Прямо попереду виднiлося дно лiфтовоi шахти, товстi, важко засмальцьованi троси тягнулися до двадцятифутового дiаметра шкiвiв i величезного, геть замаслюженого мотора. Усюди були газети, зв’язанi в пачки пiдшивками, у картонних коробках. На iнших коробках були написи: Звiти, або Рахунки, або Квитанцii – ЗБЕРІГАТИ! Пахло пожовклiстю й цвiллю. Деякi з коробок розвалилися, розсипавши по долiвцi пожовклi, хирлявi папери, яким уже було, либонь, рокiв зо двадцять. Джек роздивлявся навкруги, немов заворожений. Тут, похована у цих зогниваючих коробках, могла мiститися вся iсторiя «Оверлука».

– Скурвiеш тут, поки змусиш цього лiфта робити, – промовив Ватсон, кивнувши великим пальцем у той бiк. – Я знаю, що Уллман пiдмазуе контролера з лiфтiнспекцii штату дорогими вечерями, аби лиш тримати фахового механiка нахер подалi вiд цього одоробала. Ну, а осьдечки ваш центральний ствол вод’гону.

Перед ними здiймалися, гублячись з виду в мороцi, п’ять величеньких труб, кожна обкутана стягнутою сталевими обручами iзоляцiею.

Ватсон показав на обсновану павутинням полицю бiля шахти iнженерних комунiкацiй. На нiй лежало чимало замаслюжених ганчiрок i самотня тека-сегрегатор.

– Отамтечки ваша схема вод’гону. Не думаю, щоб у вас трапилися якiсь проблеми з протiканням – нiколи такого не траплялося, – але iнодi труби таки замерзають. Єдиний спосiб цьому запобiгти, це на нiч трiшки вiдкручувати крани, але ж iх, тих кранiв, понад чотири сотнi в цьому йобаному палацi. Той жирний пiдар верещатиме так, що аж у Денверi[23 - Denver – столиця i найбiльше мiсто штату Колорадо (на час дii роману – близько 500 тис. мешканцiв).] чутно буде, коли побачить рахунок за воду. А що, не так?

– Я назвав би це напрочуд проникливим аналiзом.

Ватсон подивився на нього захоплено:

– А скажiть-но, ви насправдi з коледжу, а таки як? Балакаете, наче з книжки читаете. Я таке обожнюю, коли хто не з отих, не з педикiв. А iх багацько таких. Ви знаете, хто мутив усi отi бунти по унiверситетах кiлька рокiв тому[24 - Заворушення в унiверситетах i коледжах (з пораненими i вбитими) тривали вiд середини 1960-х до середини 1970-х, коли студенти масово протестували проти вiйни у В’етнамi.]? Тi самi гомосексуалiсти, ось хто. Вони дратуються й мусять дати собi волю. «Вийти iз шафи» – як вони самi це називають. Свята срака, навiть не знаю, куди котиться цей свiт.

Отже, якщо воно замерзне, то найшвидше замерзне саме у цiй шахтi. Не спека тут, самi бачите. Якщо так трапиться, користуйтеся оцим. – Сягнувши до розваленого ящика з-пiд помаранчiв, вiн видобув звiдти маленький газовий пальник.

Коли знайдете, де забито льодом, просто розмотаете iзоляцiю i там хорошенько прогрiете. Второпали?

– Так. Але якщо якась труба замерзне поза цими центральними стояками?

– Якщо робит’мете свою роботу, тримат’мете це мiсце в теплi, нiц не трапиться. Однаково до iнших труб вам не дiстатися. Та не переймайтеся тим. Не буде в вас жодних проблем. Гидотне це мiсце. Скрiзь павутиння. Менi аж жаско тут, iй-бо.

– Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив свою родину й себе.

– Йо, той хлоп, Грейдi. Мутний був чолов’яга, я зрозумiв це, щойно його вперше побачив. Завжди скалиться, мов той шкiдливий пес ластиться. Це було, коли вони лишень тiлько приiхали сюди, а цей жирний мудак Уллман, та вiн найняв би й самого Бостонського душителя[25 - Газетне призвiсько серiйного вбивцi, який протягом 1962—1964 згвалтував i задушив шовковою панчохою кiлькох жiнок у Бостонi.], ’кби той погодився працювати за мiнiмальну зарплатню. То котрийсь рейнджер був з Нацiонального парку, хто тодi знайшов iх; телефон бо не робив. Усi були нагорi в захiдному крилi, на третьому поверсi, замерзлi на камiнь. Найжальше малих дiвчаток. По вiсiм i шiсть iм було. Гарнюнi, як лялечки. А гармидер там був, iй-бо, пекельний. Той Уллман, вiн у мiжсезоння управляе в якомусь блядському курортному закладi у Флоридi, так вiн стрибнув на лiтак до Денвера, а там найняв когось iз саньми, щоб пiдвезли його сюди iз Сайдвiндера, бо дороги були заваленi; сани! – ви собi таке можете уявити? Вiн собi ледь пупа не надiрвав, так старався приховати це дiло вiд газетникiв. І доволi вдало, мушу за ним це визнати. Була одна замiтка в Денверськiй «Пост», ну й, звiсно, нек’олог у тiй хутiрськiй маленькiй шматi, що вони ii друкують там у себе, в Естес-Парку[26 - Estes Park – засноване 1859 року курортне мiстечко (на час дii роману – 2300 мешканцiв), де мiститься штаб-квартира Нацiонального парку «Скелястi гори».], але ото й усе. Вельми добре, зуважаючи на репутацiю цього мiсця. Я,

Сторінка 11

ач, думав, що якийсь репортер почне розкопувати все наново i просто використае Грейдi, немов-то як виправдання для розворушення старих скандалiв.

– Яких скандалiв?

Ватсон знизав плечима:

– Кожнi великi готелi мають своi скандали. Так само, як у кожнiм великiм готелi е свiй привид. Чому? Та люди ж, збiса, прибувають i вибувають. Інда хтось iз них дуба дасть у своему номерi, iнфаркт там, чи iнсульт, чи щось на кшталт того. Готелi – мiсця забобоннi. Анi тобi тринадцятого поверху чи кiмнати пiд тринадцятим номером, анi дзеркал на зворотнiм боцi вхiдних дверей, нiяких таких речей. Ну от, скажiмо, тiльки цього лiта, у липнi, ми втратили одну ледi. Уллман мусiв цю справу владнати, i отже, хоч власним гузном закладайся, а вiн з цим упорався. Саме за це йому й платять двадцять двi тисячi баксiв на сезон, i бодай як я не люблю цього мудака, але вiн iх вiдробляе. Це як ото декотрi приiздять сюди просто, заради щоб свинячити й ригати, i наймають когось на кшталт Уллмана, щоби за ними бруд прибирав. І от ця жiнка, мабуть, рокiв шiiсяти курва – мого вiку! – а волосся в неi пофарбоване на таке червоне, як ото лiхтар над бурдеем, цицьки висять ледь не до пупа, за той рахунок що жадного сякого-такого бюст-халтера вона не носить, товстелезнi варикорзнi жили в неi на ногах такi, що тi ii ноги схожi на пару чортiвських автодорожнiх мап, дiаманди рясно блищать у неi на шиi i на руках i з вух висять. І при нiй той хлопчик, ну, не бiльш як сiмнацять йому, з волоссям аж до дiрки в срацi, а в матнi стовбурчиться, буцiм вiн туди рулон комiксiв запхав. Отже, вони тут тиждень чи, може, днiв з десять i щовечора той самий завiд. З п’ятоi до сьомоi в салон-барi «Колорадо» вона порцiя за порцiею смокче Сингапур-слiнг[27 - Джин з лимонним соком i вишневим брендi.], наче вже вранцi мусять видати закон про заборону коктейлiв, а вiн з однiею-единою пляшкою «Олiмпii», тягнет ii якомога довше[28 - Найпопулярнiше колись на пiвнiчному заходi США пиво, яке варила заснована в штатi Вашингтон нiмецькими емiгрантами броварня «Olympia» (1896—1983).]. А вона всяк жартуе, так i сипле отими дотепами, i щораз як вона щось бовкне, вiн шкiриться, наче та йобана мавпа, наче йому прив’язаними до краечкiв губ мотузками хтось рота розтягуе. Тiко за кiлька днiв уже було видно, що йому дедалi важче й важче всмiхатися, i бозна про що вiн мусiв був думати, щоби, перед тим як iм йти до лiжка, собi свого насоса накачати. Ну, а коли було вибирався повечеряти, то вiн iде, а вона хитаеться, п’яна як хлюща, знаете, а вiн собi щипае офiцiанток i щириться до них, коли вона не бачит’. Чорт, та ми тут навiть закладалися на те, скiльки вiн то витримае.

Ватсон знизав плечима.

– Потiм вiн сходит донизу одного вечора, десь бiля десятоi, i каже, що його «дружина нездужае» – це значить, що вона знову вiдключилас, як i всякого iншого вечора, поки вони були тут, – i вiн мусiт’ привезти iй якiсь лiки вiд шлунка. Тож вiн вiд’iжджае в тому маленькому «порше», на якому вони сюди були приiхали, й ото тодi ми його бачили востанне. Наступного ранку спускаеться вона i намагаеться вдавати, нiби все в порядку, але впродовж дня дедалi блiдне й блiдне, тож мiстер Уллман ii питаеться, типу дипломатично, чи не бажае вона, щоби вiн сповiстив копiв з полiцii штату, просто на той випадок, якщо з хлопцем сталась якась аварiя чи ще щось. А вона на нього, як та кiшка. Нi-нi-нi, вiн чудовий водiй, вона не хвилюеться, усе пiд контролем, вiн повернеться ближче до вечерi. Тож попiвднi, десь бiля третьоi, вона зайшла до «Колорадо» i на вечерю звiдти зовсiм не виходила. Бiля пiв на одинадцяту вона пiднялася до себе в номер, i то був останнiй раз, коли хтось бачив ii живою.

– Що ж трапилося?

– Окружний коронер сказав, що вона прийняла десь зо тридцять сонних пiгулок, i то поверх усього нею вицмуленого. Наступного дня з’явився ii чоловiк, якесь велике цабе, юрист з Нью-Йорка. Вiн завдав нашому Уллману бiсового жару святого пекла. Я подам позов такий та я подам позов сякий, а коли я з вами покiнчу, ви не знайдете в себе й чистоi бiлизни надiти, й усяке таке подiбне. Та Уллман зух, не лопух. Уллман його пригасив. Напевне спитав того цабе, чи сподобаеться йому, коли його дружину розмажуть по усiх нью-йоркських газетах: Жiнка видного нью-йоркського бла-бла-бла була знайдена мертвою з повним шлунком сонних пiгулок. Пiсля того як гралася в «сховай-ув-менi-ковбаску» з юнаком, який за вiком iй у внуки годиться.

Штатнi копи знайшли той «порше» позаду нiчноi закусочноi там, унизу, у Лайонсi[29 - Lyons – засноване 1880 року мiстечко (менше 1000 мешканцiв), яке називають «воротами до Скелястих гiр».], а Уллман посмикав за певнi ниточки, щоби машину звiльнили з-пiд арешту й вiддали тому правнику. Потiм вони удвох напосiлися на старого Арчера Хавтона, того, що окружний коронер, i змусiли його помiняти його ранiший вердикт на нагальну смерть. Інфаркт. Тепер друзяка Арчер водить «крайслера». Я його не ганю. Чоловiк мусiт’ брати, що само в руки пливе, особливо коли сам уже почина входить у лiта.

З’яв

Сторінка 12

лася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.

– А що ж далi? Десь за тиждень по тому та тупа пiхва, покоiвка, Долорес Вiкерi ii звуть, прибирае в тiм номерi, де були жили тi двое, i раптом як заверещит’ дико, а на додаток ще й беркицьнулась, зомлiвши. А коли очуняла, каже, що бачила у ваннiй кiмнатi мертву жiнку, що та гола лежала там у самiй ваннi. «Лице в ней було багрове, напухле, i вона менi посмiхалася», – розказувала та покоiвка. Тож Уллман ii звiльнив, видав двотижневу платню й наказав зникнути. Я рахую, либонь, чоловiкiв сорок-пiiсят померло в цьому готелi, вiдтодi як мiй дiд вiдкрив його для гостей тисяча дев’ятсот десятого року.

Вiн пильно подивився на Джека.

– А знаете, ’ким чином бiльшiсть з них вiдiйшли? Інфаркт або ж iнсульт, якраз коли вiн довбае привезену з собою кралю. От чого повнiсiнько на таких курортах, так це отаких стариганiв, котрi волiють останнього перепихону. Такий приiздит’ сюди, в гори, аби прикинутись, нiби йому знову двадцять. Інодi щось збоiт’, але ж не кожен, хто керував цим закладом, умiв так вправно приховувати правду вiд газетникiв, як Уллман. Тож в «Оверлука» ще та репутацiя, атож. Можу закластися, якщо попитати правильних людей, то в довбаного нью-йоркського «Бiлтмора» також iще та репутацiя[30 - «New York Biltmore Hotel» (1913—1981) – знаменитий 22-поверховий готельний комплекс класу люкс, який було розiбрано i перебудовано в банк його останнiм хазяiном.].

– Але ж привидiв нема?

– Мiстере Торренс, я проробив тут усе свое життя. Я тут грався, коли був ще не старшим за вашого хлопчика, знiмку котрого ви тримаете в себе у пор’моне, ви менi ii показували. Жодних привидiв тут я поки що не бачив. Краще ходiть за мною нагору, я покажу вам реманентний сарай.

– Гаразд.

Коли Ватсон уже потягнувся вимкнути свiтло, Джек промовив:

– От чого тут, у пiдвалi, чимало, так це всяких паперiв.

– О, покиньте жарти. Може здацця, що iм уже вся тисяча рокiв. Газети, старi накладнi й рахунки вiд постачальникiв, i бозна що ще. Мiй тато зазвичай вчасно давав iм раду, коли в нас тут була iще стара дров’яна топка, але тепер вони зовсiм вийшли з-пiд опiки. Одного року я таки змушений буду знайти хлопця, щоб той вивiз iх униз, до Сайдвiндера, i спалив. Якщо Уллман оплатить це дiло. Гадаю, вiн оплатить, якщо я достатньо гучно заволаю «пацюк».

– Отже, щури тут е?

– Йо, гадаю, троха таки так. Я приготував отi пастки й отруту, що iх мiстер Уллман хоче, аби ви розклали на горищi i тут, унизу. Приглядайте пильно за вашим хлопчиком, мiстере Торренс. Навряд вам хочеться, щоб iз ним щось недобре трапилося.

– Авжеж, певно, що не хочеться.

Почута вiд Ватсона, ця настанова не дратувала.

Вони пiдiйшли до сходiв, де затрималися на хвильку, поки Ватсон знову висякае собi носа.

– Ви знайдете там весь потрiбний вам реманент, а також i непотрiбний, я гадаю. І там е гонт. Уллман вам казав про це?

– Так, вiн хоче, щоб я перекрив захiдну частину даху.

– Це жирне чмо отримае вiд вас геть усе на дурняк, а потiм, навеснi, безустанку скиглитиме про те, що ви й уполовину не робили тут усе, як було слiд. Я йому якось був заявив прямо в очi, я йому, значить, кажу…

Коли вони рушили вгору сходами, голос Ватсона вщух, зазвучавши, мов якесь заспокiйливе гудiння. Озирнувшись через плече, Джек Торренс знову поглянув у непроникну, пропахлу плiснявою темряву i подумав, що, якщо мусить десь бути мiсце, в якому е привиди, то це саме воно. Вiн подумав про Грейдi, заблокованого тут м’яким, невблаганним снiгом, як той потроху скаженiв i врештi сотворив свое бузувiрство. Чи ридали вони, загадувався Джек. Нещасний Грейдi, як воно, вiдчувати оте, що з кожним днем накопичуеться в тобi бiльше й бiльше, i врештi зрозумiти, що весна для тебе нiколи не настане. Не мусiв би вiн бути тут. І норову стримувати не мусiв би.

Щойно вiн услiд за Ватсоном ступив за дверi, цi слова знову повернулися до нього, немов вiдлуння похоронного дзвона з одночасним рiзким трiском – наче грифель в олiвцi зламався. Боже милостивий, от би хильнути чарочку. Чи й тисячу чарок.

Роздiл четвертий

Примарний край

Деннi здався о чверть на п’яту i пiднявся нагору, де його чекало молоко i печиво. Вiн поглинав iжу, дивлячись у вiкно, а потiм пiшов поцiлувати матiр, яка прилягла вiдпочити. Вона запропонувала йому залишитися в хатi, подивитися «Сезам-стрит»[31 - «Sesame Street» – започаткований 1969 року й тривае досi розважально-освiтнiй дитячий телесерiал, головною метою якого е пiдготовка малюкiв до навчання в школi; сьогоднi транслюеться в понад 140 краiнах.] – так швидше летiтиме час, – але вiн рiшуче похитав головою i пiшов назад, на свое мiсце на бровцi. Уже була п’ята, i, хоча вiн не мав годинника та й час за ним не дуже-то вмiв визначати, Деннi усвiдомлював, що той минае, бачачи, як подовжуються тiнi, як надвечiрне свiтло набувае золотавого вiдблиску.

Вертячи в руках планер, вiн мугикав собi пiд нiс:

– Скачи д’мене, Лу, ой, та менi все одно… скачи д’мене, Лу, ой, та менi все’дно… мiй пан поiхав

Сторінка 13

еть… Лу, Лу, скачи д’мене, Лу…[32 - «Skip to My Lou» – танцювальна пiсня ковбоiв часiв освоення Дикого Заходу, що згодом стала дитячою.]

Вони спiвали цю пiсню всi разом в дитсадку «Джек та Джилл»[33 - Поширена назва високоякiсних приватних дошкiльних установ, запозичена вiд старовинноi англiйськоi лiчилки про те, як хлопчик Джек i дiвчинка Джилл невдало сходили з вiдром по воду.], до якого вiн ходив у Стовiнгтонi. Тут вiн дитсадок не вiдвiдував, бо тато тепер не мав грошей за нього платити. Вiн знав, що матiр з батьком через це хвилюються, хвилюються, що це посилить його вiдчуття самотностi (а ще дужче, хоча мiж ними це не промовлялося, що Деннi звинувачуватиме iх), але насправдi йому не хотiлося бiльше ходити до «Джек та Джилл». То для малюкiв. Вiн поки ще не вирiс великим, але ж уже бiльше й не малюк. Великi хлопцi ходять до великоi школи, i там iх годують гарячими обiдами. У перший клас. Наступного року. А цей рiк, це як бути десь мiж малюком i справжнiм хлопцем. Та й гаразд. Вiн скучав за Скоттом i Ендi – бiльше за Скоттом, – але однаково все гаразд. Здавалося, чекати, що трапиться далi, найкраще одному.

Вiн дуже багато чого розумiв про своiх батькiв i знав, що iм часто це не подобаеться, а ще часто бувало так, що вони вiдмовлялися вiрити в його розумiння. Але одного дня вони змушенi будуть повiрити. Вiн готовий зачекати.

Хоча це дуже погано, що вони не здатнi вiрити бiльше, особливо в такi часи, як тепер. Мама лягла у квартирi до лiжка i ледь не плаче, так вона тривожиться за тата. Дещо з того, що ii тривожить, занадто доросле для розумiння Деннi – якiсь непевнi речi, пов’язанi з безпекою, татовою самооцiнкою, його почуттями провини i роздратування i страху перед тим, що на них чекае, – але двi головнi думки в ii головi саме зараз були про те, що з татом сталася якась аварiя в горах («чому ж вiн тодi не зателефонував?»), та про те, що тато зiрвався i робить Оте Погане. Деннi дуже добре знав, що таке Оте Погане, вiдтодi як Скоттi Еронсон, який був на пiвроку старшим, йому це пояснив. Сам Скоттi це знав, бо його тато також робив Оте Погане. Якось, розповiдав йому Скоттi, його тато вдарив його маму просто в око i збив ii з нiг. Врештi-решт мама з татом Скоттi отримали РОЗЛУЧЕННЯ через Оте Погане, i коли Деннi познайомився зi Скоттi, той жив уже з мамою, а зi своiм татом бачився тiльки по вiкендах. Найбiльшим жахом у життi Деннi було РОЗЛУЧЕННЯ, слово, що завжди виринало в його головi у виглядi напису, намальованого червоними лiтерами, по яких, сичачи, повзали змii. У РОЗЛУЧЕННІ твоi батьки бiльше не живуть разом. Вони змагаються за тебе перед суддею (грають у тенiс? у бадмiнтон? Деннi не був певен, у що саме, але у Стовiнгтонi тато з мамою грали i в тенiс, i в бадмiнтон, отже, вiн вирiшив, що це може бути якась саме з цих двох iгор), i ти мусиш залишитися з кимсь одним з рiдних, а iншого практично нiколи не бачитимеш, а той, з ким ти житимеш, якщо приспiчить, може женитися на комусь, кого ти зовсiм не знаеш. Найстрашнiшим у словi РОЗЛУЧЕННЯ було те, що вiн його вiдчував – чи його образ, чи бозна чим було те, що являлося йому в його осяяннях, – як воно спливае в головах його батькiв, iнодi розпливчасте й вiддалене, iнодi таке безпощадне, навальне й лячне, як буря з громом. Таким воно було пiсля того, як тато покарав Деннi за розкиданi папери в його кабiнетi, а лiкар мусив накласти йому на руку гiпс. Цей спогад уже вицвiв, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ зберiгалися в пам’ятi чiткими i жаскими. Воно тодi вертiлося здебiльшого бiля мами, i вiн перебував у постiйному страху, що вона вчепить це слово у себе в головi i витягне його з рота, зробивши реальним оте. РОЗЛУЧЕННЯ. Воно постiйно, мов глибинна течiя, струмило в iхнiх думках, було одним з небагатьох, що вiн його завжди мiг пiдхопити, мов простенький музичний ритм. Але, як i ритм, центральна думка становила лише хребет бiльш складних думок, думок, якi йому поки ще було не до снаги навiть починати тлумачити. Вони приходили до нього тiльки як кольори i вiдчування. Маминi думки про РОЗЛУЧЕННЯ громадилися навкруг того, що тато зробив з його рукою, i того, що трапилося у Стовiнгтонi, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Джордж Гетфiлд, який озлився на тата i продiрявив лапки iхнього «жучка». Татовi думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складнiшими, темно-фiолетового кольору, з лячними, чисто чорними прожилками. Здавалося, вiн думав, що iм буде краще, якщо вiн вiд них пiде. Що тодi вщухне бiль. Його татовi болiло майже весь час, найбiльше через Оте Погане. Деннi мiг i це також майже завжди пiдхопити: постiйне татове прагнення пiти до якогось темного мiсця, дивитися там кольоровий телевiзор i iсти з мисочки арахiс i робити Оте Погане, аж поки його мозок не вгамуеться, полишивши тата в спокоi.

Але цього надвечiр’я його матерi не варто було непокоiтися, i вiн хотiв би пiти до неi, розказати iй про це. Їхнiй «жучок» не зламався. І тато не поiхав кудись робити Оте Погане. Вiн уже майже ось-ось буде вдома, торохкотить зараз по шосе мiж Лайонсом i Боулдером. Наразi його та

Сторінка 14

о навiть не думае про Оте Погане. Вiн думае про… про…

Деннi нишком озирнувся назад, на кухонне вiкно. Інодi вiд надто завзятих роздумiв з ним щось таке дiялося. Дiялося таке, що речi – справжнi речi – зникали, i тодi вiн бачив речi, яких там не було. Одного разу, невдовзi пiсля того, як йому наклали на руку гiпс, таке трапилося за столом пiд час вечерi. Вони тодi мiж собою майже не балакали. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависали над кухонним столом, наче вагiтна, готова вивергнутися зливою чорна хмара. Вiд цього було так погано, що вiн не мiг iсти. Вiд самоi думки про iжу, коли кругом нависло оте чорне РОЗЛУЧЕННЯ, його нудило аж до блювоти. А оскiльки це здавалося розпачливо важливим, вiн цiлком вверг себе в зосередження, й от тодi дещо сталося. Коли Деннi повернувся назад, у свiт справжнiх речей, вiн уже лежав на пiдлозi з виваленими на себе бобами з картоплею, матуся його обнiмала i плакала, а татусь кудись телефонував. Вiн був наляканий, намагався пояснити iм, що з ним не трапилося нiчого поганого, що iнодi таке з ним бувае, коли вiн зосереджуеться, аби зрозумiти бiльше, анiж йому вдаеться зазвичай. Вiн намагався пояснити про Тонi, якого вони називали його «невидимим приятелем».

Батько тодi сказав:

– У нього Га-Лу-Сци-Нацiя. На вигляд вiн у порядку, але я все одно хочу, щоб його оглянув лiкар.

Коли лiкар уже пiшов, матуся змусила його дати обiцянку нiколи бiльше такого не робити, нiколи не лякати iх подiбним чином, i Деннi погодився. Вiн i сам перелякався. Бо коли вiн подумки зосередився, його розум вiдлетiв до тата i лише на мить, перш нiж з’явився Тонi (десь далеко, як вiн це завжди робив, гукаючи звiддаля), дивина геть заступила iхню кухню i смаженину на синiй тарелi, лише на одну мить його власна свiдомiсть поринула в татову темряву аж до незбагненного слова, набагато бiльш лячного за РОЗЛУЧЕННЯ, i словом тим було СУЇЦИД. Деннi нiколи бiльше на нього не натрапляв у мозку свого тата i, безумовно, не намагався його вишукувати. Його не обходило, якщо вiн взагалi нiколи не дiзнаеться, що означае це слово.

Але зосереджуватися йому подобалося, бо тодi iнколи мiг прийти Тонi. Не кожного разу. Інколи на якусь мить усе збурювалося, запаморочливо пливло, а потiм прояснювалося – фактично, найчастiше так i бувало, – але iншим разом iнколи десь на самiсiнькому краечку його поля зору з’являвся Тонi, гукав звiддаля, манив…

Вiдтодi як вони переiхали до Боулдера, це траплялося двiчi, i Деннi пам’ятав з яким приемним подивом вiн зрадiв, що Тонi подолав услiд за ними довгий шлях сюди аж з Вермонту. Отже, далебi не всi його друзi залишилися позаду.

Уперше це було, коли вiн гуляв на задньому дворi, але тодi нiчого особливого не трапилося. Просто Тонi його кликав, а потiм темрява, а за кiлька хвилин по тому вiн знову повернувся до справжньоi дiйсностi, зберiгши в пам’ятi кiлька непевних уривкiв, немов з якогось безладного сновидiння. Другого разу, два тижнi тому, було цiкавiше. Тонi манить, гукае з вiдстанi чотири ярди: «Деннi… ходи-но, поглянь…» Деннi здаеться, нiби вiн пiдлiтае, а тодi падае в глибоку нору, як Алiса в Краiнi Чудес. Вiдтак вiн опиняеться у пiдвалi житлового будинку, i Тонi поряд з ним, показуе в потемок, на валiзу, в якiй тато тримае своi важливi папери, особливо ту «П’ЄСУ».

– Бачиш? – промовив Тонi своiм вiддаленим, мелодiйним голоском. – Вона пiд сходами. Просто пiд сходами. Перевiзники поклали ii просто… пiд… сходами.

Деннi зробив крок уперед, щоб зблизька роздивитися на таку чудасiю, i знову впав, цього разу з гойдалки, на якiй вiн i колихався весь цей час. Дух йому тодi добряче забило.

Днi за три чи чотири тато ледь не копитом бив, шалено доводячи мамi, що вiн облазив весь той чортiв пiдвал, але валiзи там нема, тож вiн засудить тих клятих перевiзникiв, якi залишили ii десь мiж Вермонтом i Колорадо. Як, будьте ласкавi, вiн зможе дописати свою «П’ЄСУ», коли повсякчас виринають отакi-от перечiпки?

Деннi промовив:

– Нi, тато. Вона пiд сходами. Перевiзники поклали ii просто пiд сходами.

Кинувши на Деннi дивний погляд, тато спустився донизу подивитися. Валiза лежала саме там, де сказав Деннi. Тато вiдвiв сина вбiк, посадовив його собi на колiна i спитав, хто його водив до пiдвалу? Це був Том, що живе нагорi? Пiдвал – небезпечне мiсце, казав тато. Саме тому хазяiн будинку тримае його на замку. Тато хотiв дiзнатися, може, хтось залишив його незамкненим? Вiн радий, що знайшлися його папери i «П’ЄСА», сказав тато, але вони не вартi того, якби Деннi упав зi сходiв i зламав собi… собi ногу. Деннi з усiею щирiстю вiдповiв тату, що вiн не спускався до пiдвалу. Що дверi там завжди були замкненi. І мама його пiдтримала. Деннi нiколи не спускався чорними сходами, сказала вона, бо там сиро i темно i павукiв повно. А ще вiн нiколи не каже неправди.

– То звiдки ти тодi про це дiзнався, доку? – спитав тато.

– Тонi менi показав.

Мама з татом перезирнулися поверх його голови. Таке час вiд часу траплялося й ранiше. Оскiльки це було лячним, вони це швидко вик

Сторінка 15

дали собi з голови. Але Деннi розумiв, що Тонi iх бентежить, особливо маму, i вiн старався бути обережним, не думати в той спосiб, що може викликати Тонi туди, де мама може його побачити. Але зараз, гадав вiн, мама лежить у себе, у кухнi ii поки ще нема, отже, вiн сильно зосередився, щоби дiзнатися, чи зможе вiн зрозумiти, про що думае тато.

Лоб у нього наморщився, дещо бруднi долонi, якi лежали розпластаними на джинсах, стиснулися в щiльнi кулачки. Очi вiн не заплющив – не було потреби, – але змружив iх у щiлинки й уявив татiв голос, голос Джека, голос Джона Денiела Торренса, глибокий i стриманий, iнколи насмiшкуватий, коли вiн веселий, або ще бiльш глибокий, коли вiн сердиться, або просто стриманий, бо вiн думае. Думае про. Думае про. Думае…

(думае)

Деннi тихо зiтхнув, i його тiло обм’якло на бровцi, немов з нього щезли геть усi м’язи. Вiн залишався цiлком притомним, бачив вулицю i дiвчину з хлопцем, якi йшли по хiднику на протилежному ii боцi, вони трималися за руки, бо вони були

(?закоханi?)

такi щасливi цим днем i собою – тим, що вони разом цього дня. Вiн бачив осiнне листя, гнане вiтром уздовж риштака, жовтi нерiвнi колiщата. Вiн бачив будинок, який вони якраз минали, i зауважив, що дах на ньому покрито

(гонт. гадаю з цим проблем в мене не буде якщо iзоляцiйна прокладка в порядку. йо тодi все буде гаразд. цей ватсон. боже який персонаж. хотiлося б знайти для нього мiсце в «П’ЄСІ». отак якщо не пильнуватиму я допишуся до того що в нiй опиниться весь довбаний рiд людський. йо гонт. а чие там цвяхи? от лайно, забув його спитати та нехай iх просто дiстати. залiзна крамниця у сайдвiндерi. оси. о цiй порi року вони гнiздяться. менi варто запастися якоюсь димовою шашкою на випадок якщо вони трапляться там коли я вiддиратиму старi гонтини. новi гонтини. старi)

гонтом. Так ось про що вiн зараз думае. Вiн отримав роботу i думае про гонт. Деннi не знав, хто такий Ватсон, але все решта здавалося достатньо ясним. І йому може пощастити побачити осине гнiздо. І то напевне, як те, що його звуть

– Деннiii… Деннiii…

Вiн пiдвiв очi, а там i Тонi, стоiть вдалинi на вулицi бiля знаку «стоп» i махае рукою. Побачивши свого старого друга, Деннi, як завжди, вiдчув теплий спалах втiхи, але цього разу його також нiби кольнуло страхом, так, немовби Тонi з’явився разом з якоюсь темрявою, прихованою за його спиною. Напiвпрочиненою для ос, що, якщо iх випустити, почнуть глибоко жалити.

Але про те, щоб не пiдiйти, питання не виникало.

Вiн iще глибше осунувся на бровцi, руки зiсковзнули з колiн й безсило повисли в розвилцi його розчепiрених нiг нижче промежини. Пiдборiддя вгрузло йому в груди. А тодi з’явився млосний, безболiсний потяг i якась частка його пiдвелася й побiгла услiд за Тонi у нуртуючу темряву.

– Деннiii…

І раптом та темрява вже вилискуе вируючою бiлiстю. Звуки, немов хтось сутужно кашляе, i кривi, покорченi тiнi, якi перетворилися на ялини в ночi, що iх термосить виюча хуртовина. Снiг кружляе, танцюе. Снiг усюди.

– Надто глибоко, – промовив Тонi з темряви, i в голосi його прозвучала печаль, яка налякала Деннi. – Надто глибоко, не вибратися.

Загрозливо дибиться iнший обрис. Величезний прямокутник. Похилий дах. Нечiтко бiлiе у розбурханiй пiтьмi. Багато вiкон. Довга будiвля з гонтовим дахом. Деякi з гонтин були зеленiшими за iншi, новiшими. Їх прибив його тато. Цвяхами iз залiзноi крамницi в Сайдвiндерi. Зараз гонт покривав снiг. Вiн усе покривав.

Якийсь зеленавий вiдьмацький вогник раптом зажеврiв на фасадi будiвлi i, спалахнувши, перетворився на величезний, оскалений череп поверх двох перехрещених кiсток.

– Отрута, – промовив Тонi з мiнливоi пiтьми. – Отрута.

Рiзнi написи зблискували йому перед очима, деякi з них у виглядi зелених лiтер, деякi на щитах, криво встромлених у снiговi замети. НЕ КУПАТИСЯ. НЕБЕЗПЕЧНО! ОГОЛЕНІ ЕЛЕКТРИЧНІ ДРОТИ. ЦЯ НЕРУХОМІСТЬ ПІД АРЕШТОМ. ВИСОКА НАПРУГА. СТРУМОПРИЙМАЛЬНА РЕЙКА. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА. НЕ НАБЛИЖАТИСЬ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. НЕ ПОРУШУВАТИ МЕЖ МАЄТНОСТІ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМУТЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Цiлком вiн не зрозумiв з них жодного – вiн не вмiв читати! – але вхопив сенс усiх, i примарний жах пронизував темнi порожнини його тiла, немов тi ясно-коричневi спори, що мусять би загинути при свiтлi сонця[34 - Тут маються на увазi характернi рудуватi пластинки, що за ними досвiдченi грибiвники впiзнають поширений у всiй Пiвнiчнiй пiвкулi смертельно отруйний гриб галерина оторочкувата (Galerina marginata).].

Написи згасли. Тепер вiн опинився в якiйсь кiмнатi, заповненiй дивними меблями, в кiмнатi, де стояла темрява. Снiг пирскав у вiкна, немов знадвору хтось кидався пiском. У ротi йому пересохло, очi горiли, мов наперченi, серце гарячково билося в грудях. За дверима кiмнати щось гримiло, нiби навстiж одчинялись якiсь жахливi дверi. Кроки. На протилежнiй стiнi кiмнати було дзеркало, i в самiсiнькiй глибинi його срiбного овалу з’явилося одне-едине слово зеленими вогняними лiтерами, i те слово було:

АРАК.

Ця кiмната згасла. Інша кiм

Сторінка 16

ата. Вiн знав

(упiзнав)

ii. Перекинутий стiлець. Розбите вiкно, крiзь яке задувае снiг, край килима вже промерз. Штори метляються на зламаному, покривленому карнизi. Якась низенька шафка лежить ниць. Знову щось лунко бухкае, постiйно, ритмiчно, моторошно. Звук розбитого скла. Розгром наближаеться. Захриплий голос, голос безумця, вiн iще жахливiший вiд того, що знайомий:

«Виходь! Нумо, ти, малий засранцю! Отримай заслужену кару!»

Гах. Гах. Гах. Трощиться деревина. Рев лютi й задоволення. АРАК. Наближаеться.

Вiн лине через кiмнату. Зiрванi зi стiн картини. Програвач

(?мамин програвач?)

перекинутий на пiдлозi. Їi платiвки – Грiг, Гендель, Бiтлз, Арт Гарфанкел, Бах, Лiст… розкиданi навсiбiч[35 - Art Garfunkel (нар. 1941) – спiвак, поет, актор, колишнiй учасник найпопулярнiшого фолк-рок дуету 1960-х «Simon & Garfunkel».]. Чорнi круги, розбитi на пощербленi клинця. Снiп свiтла з iншого примiщення, з ванноi кiмнати, таке рiзке бiле свiтло, i якесь слово блимае у дзеркалi аптечноi шафки, мов червоне око: АРАК, АРАК, АРАК…

– Нi, – шепнув вiн. – Нi, Тонi, будь ласка…

І чиясь рука, повисла через бiлий порцеляновий борт ванни. Безживна. Цiвка кровi (АРАК) повiльно стiкае з одного пальця, середнього, скрапуючи на кахлi з акуратного нiгтя…

Ой, нi, нi, ох…

(будь ласочка, Тонi, ти мене лякаеш)

АРАК, АРАК, АРАК

(припини це, Тонi, припини)

Згасае.

У новiй темрявi гахкання стае ще гучнiшим i дедалi гучнiшае, воно вiдбиваеться луною зусiбiч, звiдусiль.

А вiн, зiщулений, тепер у темному коридорi, вiн зiщулився на синьому килимi, що буяе змiiстими чорними узорами, втканими в основу цього хiдника, вiн слухае, як наближаеться те гахкання, аж ось з-за рогу вихопилась чиясь Постать i рушила в його бiк, вона хитаеться, тхне кров’ю й погибеллю. В однiй руцi ii дерев’яний молоток, вона розмахуе ним (АРАК) навсiбiч, креслячи в повiтрi жахливi дуги, гатячи в стiни, прориваючи шовковистi шпалери, вибиваючи схожi на привидiв клуби вапняного пилу.

Ану, отримай же свою кару! Прийми ii, як справжнiй чоловiк!

Постать наближаеться до нього, гiгантська, вона смердить отим солодкаво-кислим духом, ось шваркнула головка молотка, зi злим сичанням майнувши в повiтрi, а слiдом удар у стiну й величезне лунке «бум» вибивае клуб пилу, сухого й пекучого на смак. Крихiтнi червонi очi зажеврiли в темрявi. Ця потвора вже поряд, вона виявила його, зiщуленого тут, з глухою стiною за спиною. А ляда на стелi замкнена.

Темрява. Вiн лине.

– Тонi, будь ласочка, поверни мене назад, прохаю, прохаю…

Й вiн повернувся, сидить на узбiччi Арапаго-стрит, волога сорочка прилипае до спини, все тiло його в холодному поту. У вухах ще лунае контрапунктом те колосальне бумкання; вiн чуе запах власноi сечi, оскiльки на крайнiй межi свого жаху вiн упiсявся. Вiн нiби й зараз бачить ту безживну руку, повислу через борт ванни, i кров, що стiкае долi з одного пальця, середнього, i те непоясниме, набагато жахливiше за будь-якi iншi слово: АРАК.

А зараз свiтить сонце. Тут усе справжне. Окрiм Тонi, який тiльки цяткою виднiеться на розi за шiсть будинкiв звiдси, лунае його голос – слабенький, високий, нiжний: «Будь обережним, доку…»

А наступноi ж митi Тонi зник, зате з-за рогу вигулькнув пошарпаний татiв червоний «жучок» i заторохтiв по вулицi, пердячи ззаду синiм димом. Деннi враз пiдхопився з бровки, почав махати, стрибати з ноги на ногу, кричати: «Тато! Агов, татусю! Привiт! Привiт!»

Тато завернув «фольксваген» до бровки, вимкнув двигун i вiдчинив дверцята. Деннi притьмом кинувся до нього та раптом застиг з вибалушеними очима. Серце скинулося йому в горло i там немов вмерзло. Поряд iз татом, на сусiдньому передньому сидiннi був молоток з коротким держаком, головка його була в кровi, з прилиплим волоссям.

Блим, i там лише пакет з купленими татом харчами.

– Деннi… доку, з тобою все гаразд?

– Йо. Я в порядку.

Вiн пiдiйшов i зарився обличчям в татову джинсову куртку зi смушковим пiдбоем, i обняв тата мiцно-мiцно-мiцно. Джек обiйняв сина навзаем, дещо збитий з пантелику.

– Агось, не варто отак сидiти на сонцi, доку. Ти весь упрiв.

– Здаеться, я трiшечки був задрiмав. Я люблю тебе, тату. Я так тебе чекав.

– Я теж люблю тебе, Дене. Я дещо нам привiз. Гадаю, ти вже достатньо великий, щоб занести це нагору?

– Звiсно, авжеж!

– Док Торренс, найдужчий чоловiк у свiтi, – промовив Джек, куйовдячи сину волосся. – Який мае хобi засинати на вуличних перехрестях.

Потiм вони рушили до дверей, а мама спустилася на ганок iх зустрiти i Деннi зупинився на другiй сходинцi, дивлячись, як вони цiлуються. Їм було радiсно бачити одне одного. Коханням променiло вiд них так само, як вiд тих хлопця з дiвчиною, що були iшли вулицею, тримаючись за руки. Деннi радiв.

Пакет з покупками – всього лиш пакет з харчами – потрiскував у нього в руках. Усе було добре. Тато вдома. Мама його кохае. Нiчого поганого нема. І не все з того, що йому показував Тонi, завжди траплялося.

Але страх засiв у нього бiля серця, глибокий,

Сторінка 17

огидний, вiн угнiздився довкола його серця й того непiддатного розумiнню слова, яке вiн побачив у дзеркалi своеi душi.

Роздiл п’ятий

Телефонна будка

Джек зупинив «фольксваген» перед аптекою «Рексолл» у Тейбл Месi й дозволив двигуну самому заглухнути[36 - «Rexall» – заснована 1903 року мережа аптечних крамниць; Table Mesa – «Столова гора», пiвденне передмiстя Боулдера.]. Йому вкотре подумалося, чи не варто було б зважитись на замiну бензонасоса, i вкотре вiн запевнив себе, що той iм зараз не по грошах. Якщо цей маленький автомобiльчик спроможеться добiгати до листопада, вiн усе одно потiм пiде на цiлком заслужений вiдпочинок. У листопадi снiгу там, у горах, навалить вище за дах цього «жука»… можливо, вище навiть за три «жуки», поставленi один на одного.

– Хочу, щоб ти посидiв у машинi, доку. Я тобi принесу шоколадний батончик.

– А чому менi не можна пiти?

– Менi треба зателефонувати. Це приватна справа.

– Це тому ти не подзвонив з дому?

– Рахунок.

Вендi, попри iхнi непевнi фiнанси, наполягла на домашньому телефонi. Аргументуючи це тим, що з малою дитиною – особливо такою, як Деннi, у котрого iнодi трапляються напади непритомностi, – вони не можуть собi дозволити залишитися без зв’язку. Тому Джек розпрощався з тридцятьма доларами за установку, вже погано, а ще дев’яносто заплатив як гарантiйний внесок, що було дiйсно вразливим. І вiдтодi той телефон мовчав, окрiм двох помилкових дзвiнкiв до них.

– Тату, а можна менi «Бейбi Рут»[37 - «Baby Ruth» – шоколаднi батончики трьох рiзних розмiрiв, що випускаються з 1921 року.]?

– Так. А ти сидiтимеш тут спокiйно, не гратимешся з важелем перемикання передач, гаразд?

– Гаразд. Я буду дивитися мапи.

– От i добре.

Джек вилiз, а Деннi вiдкрив бардачок «жука» i витяг п’ять потертих мап, що iх безплатно дарували на автозаправках: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомiнг, Нью-Мексико[38 - Практика дарувати автомобiлiстам дорожнi мапи з позначеними на них мiсцями розташування автозаправочних станцiй конкретноi компанii була поширена в США вiд 1920-х рокiв, але занепала пiсля нафтовоi кризи 1970-х.]. Вiн любив дорожнi мапи, любив простежити пальцем, куди ведуть дороги. На його переконання, дорожнi мапи були найкращим, що дав переiзд на Захiд.

В аптецi Джек попрямував до прилавка, де купив батончик для Деннi, а також газету i жовтневе число «Письменницького дайджесту»[39 - «Writer’s Digest» – заснований 1920 року журнал для письменникiв, де друкуються фаховi поради, iнтерв’ю з вiдомими авторами, дослiдження книжкового ринку, журнал також проводить кiлька власних лiтературних конкурсiв.]. Подавши дiвчинi-продавчинi п’ятiрку, вiн попрохав ii дати решту четвертаками. Зi срiблом у кулацi, вiн пiдiйшов до телефонноi будки, що стояла поряд з машинкою для копiювання ключiв, i прослизнув усередину. Звiдси крiзь три скла вiн мiг бачити Деннi в «жуку». Хлопчик сидiв, уважно схиливши голову над мапами. Джека накрило хвилею мало не розпачливоi любовi до сина. Це почуття вiдбилося на його обличчi виразом якоiсь безжальноi жорстокостi.

Вiн гадав, що мiг би зробити цей обов’язковий дзвiнок з висловленням подяки Елу i в себе з дому; звiсно, вiн не збирався казати нiчого такого, що могло би подратувати Вендi. Та його гордiсть сказала на це «нi». Останнiм часом вiн майже завжди дослухався до порад власноi гордостi, бо разом з дружиною i сином, шiстьма сотнями доларiв на поточному рахунку та пошарпаним «фольксвагеном» випуску тисяча дев’ятсот шiстдесят восьмого року в нього залишалася ще тiльки гордiсть, та й край. Єдине, що належало йому. Навiть той банкiвський рахунок був спiльним. Усього лиш рiк тому вiн викладав мову й лiтературу в однiй з найкращих приватних шкiл Новоi Англii. Там були друзi – хоча й не зовсiм такi, яких вiн мав до того, як зав’язав з випивкою, – бувало весело, колеги по факультету захоплювалися його вiртуознiстю пiд час урокiв i його особистою вiдданiстю лiтературнiй творчостi. Усе було просто чудово шiсть мiсяцiв тому. Раптом наприкiнцi кожного двотижневого платiжного перiоду почало залишатися достатньо грошей, щоб вiдкрити маленький ощадний рахунок. У його п’яницькi часи не залишалося й зайвого пеннi, хоча виставлявся переважним чином Ел Шоклi. Вони з Вендi почали потихеньку балакати про те, щоби iм пошукати якийсь будиночок i десь приблизно за рiк внести перший кредитний платiж. Повне переустаткування якогось фермерського дому за мiстом забере рокiв шiсть чи вiсiм, та що за чорт, вони були молодими, вони мали час.

А тодi вiн дав волю норову.

Джорж Гетфiлд.

Запах надii обернувся запахом староi шкiри в кабiнетi Кроммерта, мiзансцена цiлком нiби з його власноi п’еси: на стiнах старi естампи з зображеннями попереднiх директорiв Стовiнгтону, гравюри школи, якою вона була тисяча вiсiмсот сiмдесят дев’ятого року, коли ii збудували, i тисяча вiсiмсот дев’яносто п’ятого, коли грошi Вандербiльта уможливили побудову критого спортивного манежу, який i зараз стояв на захiдному кiнцi футбольного поля, присадкувате, обвите плющем

Сторінка 18

громаддя. Квiтневий плющ похрускував за стрiлчастим вiкном Кроммерта, дрiмоту навiвали звуки, якi видавав радiатор парового опалення. Вiн пам’ятав, що тодi подумав – це не постановка. Це все насправдi. Це мое життя. Як же вiн примудрився так його гидко просрати?

– Ситуацiя наразi серйозна, Джеку. Вельми серйозна. Рада попрохала мене довести до вашого вiдома ii рiшення.

Рада бажала, щоби Джек подав заяву на звiльнення, i Джек ii подав. За iнших обставин, з ним би уже в червнi пiдписали безстроковий контракт.

Те, що було пiсля тiеi бесiди в кабiнетi Кроммерта, залишилося найтемнiшим, найжахливiшим вечором у його життi. Бажання, прагнення напитися нiколи не було таким нестерпним. У нього тремтiли руки. Вiн перекидав речi. І нестримно бажав зiгнати свою злiсть на Вендi й Деннi. Його роздратування було мов лютий звiр на ветхiй прив’язi. Вiн пiшов з дому, жахаючись, що може iх вдарити. Опинився бiля якогось бару, i едине, що утримувало його вiд того, щоб зайти всередину, було розумiння, що, якщо вiн це зробить, Вендi його нарештi покине i забере Деннi з собою. З того ж дня, як вони пiдуть, настане його погибель.

Замiсть того, щоб зайти в бар, де, куштуючи воду забуття, сидiли тьмянi тiнi, вiн тодi вирушив до дому Ела Шоклi. Голоси членiв Ради розподiлилися шiсть проти одного. Той один належав Елу.

Зараз вiн набрав операторку i та сказала йому, що за долар вiсiмдесят п’ять його можуть на три хвилини з’еднати з Елом, який перебував за двi тисячi миль звiдси. «Час – штука вiдносна, бейбi», – подумав вiн i вкинув вiсiм четвертакiв. Йому невиразно чулося, як, тикаючись носом й електрично попискуючи, його виклик винюхуе собi шлях на схiд.

Батьком Ела був Артур Лонглi Шоклi, сталевий магнат. Своему единому сину Елберту вiн залишив статки, неосяжний комплект iнвестицiй та директорських i членських посад у рiзноманiтних наглядових радах. Однiею з таких була Рада директорiв Стовiнгтонськоi пiдготовчоi академii[40 - «Пiдготовча академiя» – зазвичай приватна середня школа з поглибленим вивченням предметiв, iнтенсивними спортивними та виховуючими лiдерство програмами, де готують учнiв до вступу в престижнi унiверситети й коледжi; лише 1% старшокласникiв США вiдвiдують такi школи.], найулюбленiшого об’екта благодiянь старого. І Артур, i Елберт Шоклi були ii випускниками, а Ел до того ж i жив у Беррi[41 - Barre – засноване 1788 року мiсто в штатi Вермонт, яке з’являеться в кiлькох творах Кiнга неподалiк вигаданого ним Стовiнгтона.], достатньо близько, щоби виявляти особисту цiкавiсть до шкiльних справ. Кiлька рокiв Ел був у Стовiнгтонi тренером з тенiсу.

Джек з Елом потоваришували цiлком природним i невипадковим чином: пiд час багатьох шкiльних i факультетських гулянок для одинакiв, куди вони разом вчащали, цi двое завжди найбiльше напивалися. Шоклi жив окремо вiд своеi дружини, а Джекiв шлюб уже потроху сунувся пiд укiс, хоча вiн так само кохав Вендi, щиро iй обiцяючи (i то часто) виправитися заради неi i маленького Деннi.

Пiсля багатьох викладацьких вечiрок цi двое продовжували тим, що вештались по барах, допоки тi не закривалися, а потiм робили зупинку в певнiй сiмейнiй крамничцi, аби купити там ящик пива i випити його, припаркувавшись наприкiнцi якоiсь побiчноi дороги. Траплялося, що Джек ввалювався до iхнього винайнятого дому, коли небо тiльки ледь починало жеврiти свiтанком, i бачив, що Вендi з Деннi там сплять на диванчику, i син завжди пiд стiночкою, уткнувши свiй крихiтний кулачок пiд поличку маминого пiдборiддя. Вiн дивився на них, i огида до себе вкотре пiдкочувалася йому до горла хвилею гiркоти, що була мiцнiшою за смак пива, сигарет i багатьох порцiй мартiнi – «марсiян», як називав iх Ел. У такi хвилини його розум, цiлком свiдомий цього намiру, звертався до пiстолета, мотузки або леза бритви.

Якщо така гулянка траплялася посеред тижня, вiн спав три години, вставав, одягався, розжовував три пiгулки екседрину[42 - Excedrin – потужний болетамiвний засiб, що складаеться з парацетамолу, аспiрину та кофеiну.] i все ще п’яний вирушав на дев’яту годину викладати тему «Американськi поети». Доброго ранку, дiтки, сьогоднi це Червонооке Чудо збираеться розповiсти вам про те, як Лонгфелло втратив свою дружину у великiй пожежi[43 - Henry Wadsworth Longfellow (1807—1882) – найпопулярнiший американський поет свого часу, зокрема автор знаменитоi поеми «Пiсня про Гаявату»; 1861 року в його другоi дружини Феннi вiд свiчки зайнялася сукня, швидко погашена Лонгфелло, проте Феннi за кiлька днiв померла вiд важких опiкiв.].

«Менi не вiрилося, що я алкоголiк», – подумав Джек, якраз коли в нього у вусi зазвучали дзвiнки телефону Ела. Тi уроки, що вiн прогуляв або проводив неголеним, усе ще тхнучи вчорашнiми «марсiянами». Тiльки не я, я можу зупинитися будь-якоi митi. Тi ночi, коли вони з Вендi спали в рiзних лiжках. Слухай, зi мною все гаразд. Пом’ятi крила машини. Звiсно, я цiлком годящий сiсти за кермо. Тi ii сльози, що вона проливала, завжди зачинившись у ваннiй. Обачливi погляди його колег на будь-якiй веч

Сторінка 19

рцi, де пригощалися алкоголем, навiть вином. Поступове усвiдомлення того, що про нього вже пiшли поговори. Розумiння, що вiн нiчого не створюе на своему «Андервудi», окрiм зiжмаканих кульок здебiльшого чистого паперу, що опиняються в кошику для смiття. Вiн був чимось на кшталт вигiдного придбання для Стовiнгтону, тим, хто, можливо, ось-ось розквiтне в американського письменника, i безумовно людиною цiлком квалiфiкованою, щоби викладати таку мiстичну дисциплiну, як лiтературна творчiсть. Вiн мав уже пару дюжин опублiкованих оповiдань. Працював над п’есою i гадав, що десь там у нього в ментальному закомiрку, можливо, визрiвае роман. Та тепер вiн уже нiчого не створював, а його викладання стало безладним.

Край цьому врештi настав одноi ночi, ще й мiсяця не минуло пiсля того, як Джек зламав руку своему синовi. І тодi ж, як йому здавалося, прийшов кiнець його шлюбу. Вендi тiльки й залишалося набратися духу… вiн розумiв, аби ii мати не була такою першорядною мегерою, Вендi сiла б на автобус до Нью-Гемпширу, тiльки-но Деннi оклигав достатньо для такоi подорожi. І по всьому.

Було трохи за пiвнiч. Джек з Елом пiд’iжджали до Беррi по тридцять першому шосе, Ел кермував своiм «ягуаром», примхливо зрiзаючи закрути дороги, подеколи перетинаючи подвiйну жовту смугу. Обидва були геть п’янючими; «марсiян» того вечора приземлилася цiла армада. Останнiй поворот перед мостом вони промчали на швидкостi сiмдесят, i раптом дитячий велосипед на дорозi, а тодi рiзке, болiсне скимлiння гуми, що здираеться з колiс «яга», Джек запам’ятав лице Ела – наче круглий бiлий мiсяць навис над кермом. Потiм гримотливий брязкiт, коли вони на сорока милях[44 - 70 миль/год = 112 км/год; 40 миль/год = 64 км/год.] вдарили велосипед i той спурхнув угору якимсь перехнябленим, покрученим птахом, ручки його керма вдарили iм у лобове скло, i вiн знову злетiв у повiтря, залишивши перед виряченими очима Джека зiрчанi променi потрiсканого скла. А за мить Джек почув останнiй жахливий грюкiт, це велосипед приземлився на дорогу позаду них. Щось гухнуло пiд ними, коли через те перекотилися колеса. «Яг» повело боком, Ел чортом викручував кермо, i, нiби десь зовсiм здалеку, Джек почув власний голос: «Господи, Еле, ми його переiхали. Я це вiдчув».

У вусi йому не переставав дзвонити телефон. «Нумо, Еле. Будь же вдома. Дай менi швидше з цим покiнчити».

Ел з виском зупинив машину не далi як за три фути вiд пiлона мосту. У «Яга» спустило два колеса. Вони залишили за собою кривулястий, стотридцятифутовоi довжини слiд горiлоi гуми. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потiм кинулися бiгти в холодну темряву.

Велосипед лежав ущерть понiвечений. Одне колесо було вiдсутне, озирнувшись через плече, Ел побачив його посеред дороги, пара дюжин шпиць стирчали вгору рояльними струнами. Ел нерiшуче промовив:

– Гадаю, оце-то ми й переiхали, Джекi-друже-мiй.

– Де ж тодi дитина?

– А ти бачив якусь дитину?

Джек зам’явся. Усе вiдбулося з такою скаженою швидкiстю. Вискочили з-за повороту. У свiтлi фар «яга» неясно майнув велик. Ел щось крикнув. А тодi зiткнення i довгий занос.

Вони вiдтягнули велик на узбiччя. Ел пiшов до «яга» й увiмкнув чотиристороннi аварiйки. Наступнi двi години вони з потужним чотирибатарейним лiхтарем обшукували дорогу по обох ii боках. Нiчого. Хоча вже було пiзно, кiлька машин проiхали повз присiлий на мiлинi «яг» i двох чоловiкiв з метушливим лiхтариком. Жодна не зупинилася. Пiзнiше Джек думав, що то якесь чудне провидiння вирiшило подарувати iм останнiй шанс, утримуючи звiдти подалi копiв i всiх проiжджих вiд питань.

О чверть на третю вони повернулися до «яга» – тверезi, але кволi.

– Якщо ним нiхто не iхав, то що вiн робив посеред дороги? – домагався Ел. – Вiн не стояв на узбiччi, вiн, курва, стирчав просто посерединi!

Джек спромiгся лиш на те, щоб мотнути головою.

– Ваш абонент не вiдповiдае, – повiдомила операторка. – Чи ви бажаете, щоби я продовжувала викликати?

– Ще пару дзвiнкiв, операторко. Ви не проти?

– Нi, сер, – вiдповiв з готовнiстю голос.

«Нумо, Еле!»

Ел пiшки рушив через мiст до найближчого телефону, подзвонив якомусь своему приятелю-холостяку, назвавши йому цiну п’ятдесят доларiв, якщо вiн вiзьме в його гаражi зимовi шини «ягуара» й привезе iх на тридцять перше шосе до мосту перед Беррi. Одягнений у джинси й пiжамну куртку той з’явився за якихось двадцять хвилин. Роздивився на мiсцi.

– Задавили когось? – спитав вiн.

Ел вже пiдважував домкратом зад машини, а Джек послаблював зажимнi гайки.

– Бог милував, нiкого, – вiдповiв Ел.

– Хай там як, а я, либонь, уже рушатиму додому. Заплатиш менi вранцi.

– Чудово, – кинув Ел, не пiдводячи голови.

Удвох вони без проблем помiняли шини i разом поiхали додому до Ела Шоклi. Ел заiхав у гараж i вимкнув двигун «яга».

У занишклiй темрявi вiн сказав:

– Я кидаю пити, Джекi-бой. Годi вже. Свого останнього «марсiянина» я вже вбив.

І тепер, спiтнiлому в цiй телефоннiй будцi, Джеку раптом дiйшло, що вiн нiколи не сумнiвався в здатностi

Сторінка 20

Ела це здiйснити. Вiн тодi поiхав собi додому у «фольксвагенi» з ввiмкнутим радiо, звiдки якийсь диско-гурт провiдним талiсманом у передсвiтанковий дiм[45 - Алюзiя на роман лауреата Пулiтцерiвськоi премii, письменника Наварра Скотта Момадея (нар. 1934) «Дiм створений зi свiтанку» (Navarre Scott Momaday – «House Made of Dawn», 1968), де йдеться про американського iндiанця, який повертаеться з Другоi свiтовоi вiйни алкоголiком i безперервно п’е, переживаючи купу драматичних пригод, втрачаючи людський образ, аж поки не повертаеться в резервацiю до свого племенi, де через ритуально-мiстичний «бiг мертвих» врештi позбавляеться алкоголiзму.] знову й знову виспiвував: «Роби це будь-яким способом… яким схочеш… роби це будь-яким способом, якщо хо’…»[46 - «Do It Any Way You Wanna» – хiт 1975 року фанк-гурту «People’s Choice», у якому весь час повторюеться одна й та сама фраза.] Не мало значення, як голосно вiн чув тодi верещання колiс, той удар. Бодай на мить замружуючись, вiн бачив те едине колесо з виламаними шпицями, що стирчать у небо.

Увiйшовши, вiн побачив, що Вендi спить на диванi. Вiн зазирнув до кiмнати Деннi, Деннi мiцно спав у своему лiжечку, лежачи на спинi, його рука все ще ховалася в гiпсi. У делiкатно процiдженому жеврiннi лiхтаря знадвору йому було видно темнi обриси на алебастровiй бiлизнi, де розписалися лiкарi й медсестри з педiатрii.

«То був нещасний випадок. Вiн упав зi сходiв».

(ох ти ж брудний брехун)

«То був нещасний випадок. Я не стримав свого норову».

(довбаний ти п’яндилига, покидь, шмаркля богом висякана з носа i бiльш нiхто)

«Слухай, агов, нумо, прошу, просто нещасний випадок…»

Але останне виправдовування вiдiгнав геть образ того стрибаючого лiхтаря, з яким вони нишпорили в посохлих листопадових бур’янах, шукаючи розпластане тiло, що за всiма правилами пристойностi мусило там лежати, очiкуючи на полiцiю. Не мало значення, що за кермом сидiв Ел. Бували iншi вечори, коли кермував Джек.

Вiн пiдтягнув на Деннi ковдру, пiшов до iхньоi спальнi й дiстав з верхньоi полицi шафи iспанський пiстолет «Ляма» тридцять восьмого калбiру[47 - «Llama» – заснована 1904 року iспанська компанiя, що виробляла якiснi й гарнi на вигляд револьвери та пiстолети, збанкрутувала 2005 року.]. Той лежав у взуттевiй коробцi. Майже годину вiн просидiв на лiжку з пiстолетом, дивлячись на нього, причарований його смертельним блиском.

Уже займався свiтанок, коли вiн знову поклав його до коробки, а коробку поклав назад у шафу.

Того ранку вiн зателефонував Бракнеру, завучу, i попрохав зробити йому ласку, пересунути його уроки. У нього грип. Бракнер погодився, але з меншою люб’язнiстю, нiж зазвичай. Останнiй рiк Джек Торренс був надзвичайно вразливим до грипу.

Вендi зробила йому яечню й каву. Їли вони мовчки. Єдинi звуки долiтали з заднього подвiр’я, де Деннi здоровою рукою весело ганяв своi iграшковi вантажiвки по купi пiску.

Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:

– Джеку. Я собi все думала.

– Що саме?

Вiн пiдкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмiлля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Вiн клiпнув. У миттевiй темрявi злетiв велик, ударився об лобове скло, по ньому зiрчастi трiщинки. Завищали шини. Застрибав лiхтар.

– Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам iз Деннi було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.

– Можеш зробити для мене дещо? – спитав вiн, дивлячись на хисткий кiнчик сигарети. – Зробиш менi ласку?

– Яку? – голос ii прозвучав глухо, вiдчужено.

Вiн дивився iй в спину.

– Давай побалакаемо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживi пiни, ii гарненьке обличчя блiде й зневiрене.

– Джеку, твоi обiцянки несерйознi. Ти просто вiдтягуеш…

Вона обiрвала себе, дивлячись йому в очi, заворожена, раптом непевна.

– За тиждень, – повторив вiн. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. – Прошу. Я нiчого не обiцяю. Якщо захочеш i тодi побалакати, побалакаемо. Будь про що, про що сама захочеш.

Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши бiльше нiчого, знову вiдвернулася до посуду, Джека почало телiпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби свiт набрав реальноi перспективи…

– Деннi казав, що йому наснилося, нiби ти потрапив в аварiю, – раптом промовила вона. – Курйознi сни в нього бувають. Вiн це сказав сьогоднi вранцi, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварiя?

– Нi.

До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Вiн поiхав до Ела.

– Ти сухий? – запитав Ел, перш нiж його впустити. Сам вiн мав жахливий вигляд.

– Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейнi у «Привидi опери»[48 - Lon Chaney (1883—1930) – знаменитий актор нiмого кiно; грим, який вiн вигадав для себе в ролi привида у фiльмi жахiв «The Phantom of the Opera» (1925), вважаеться еталонним у цьому жанрi.].

– Давай, заходь.

Сторінка 21

До вечора вони грали у вiст. Не пили.

Минув тиждень. З Вендi вони майже не балакали. Але вiн знав, що вона весь час спостерiгае, не вiрячи. Вiн пив чорну каву без цукру i безкiнечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора вiн випив цiлий шестизарядний пакунок коли, а потiм бiгав до вбиральнi i блював нею. Рiвень вмiсту пляшок у домашньому барi не зменшувався. Пiсля урокiв вiн заiжджав до Ела Шоклi – Вендi ненавидiла Ела Шоклi дужче, анiж будь-кого в своему життi, – а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський вiскi або джин у його диханнi, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, пiсля вечерi грався з Деннi, дiлячись iз ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потiм сiдав перевiряти учнiвськi роботи, наливаючи сам собi чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.

Минали тижнi, i те непромовлене слово ховалося дедалi глибше вiд кiнчика ii язика. Джек вiдчував його вiдступ, але розумiв, що повнiстю воно нiколи не вiдступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тодi Джордж Гетфiлд. Вiн знову не стримав норову, цього разу цiлком тверезий.

– Сер, ваш абонент так само не…

– Алло? – голос Ела, захеканий.

– Продовжуйте, – суворо промовила операторка.

– Еле, це Джек Торренс.

– Джекi-бой! – непiдробна радiсть. – Як ти там?

– Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снiгом на всю зиму не зможу закiнчити ту кляту п’есу, я ii вже нiколи не закiнчу.

– Закiнчиш.

– Як справи? – спитав Джек нерiшуче.

– Сухий, – вiдгукнувся Ел. – А ти?

– Як порох.

– Часто кортить?

– Щодня.

Ел розсмiявся:

– Менi вiдомий цей розклад. Але не розумiю, Джеку, як ти утримався, не запив пiсля тоi халепи з Гетфiлдом. То було понад будь-якi очiкування.

– Насправдi я сам собi тодi напаскудив, – уникливо промовив вiн.

– От, чорт. Десь пiд весну я накручу Раду. Ефiнгер уже каже, що, мабуть, вони дiяли надто поспiшливо. А якщо ще з твоею п’есою вийде щось путне…

– Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машинi. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…

– Авжеж. Розумiю. Гарноi зими тобi там у горах, Джеку. Радий був допомогти.

– Дякую ще раз, Еле.

Вiн повiсив слухавку, заплющив очi в кабiнцi i знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий лiхтар. Наступного дня в газетi з’явилася замiтка, либонь, просто аби чимсь мiсце заповнити, але власника не було названо. Чому велосипед опинився там серед ночi, назавжди залишиться для них таемницею, i мабуть, так воно на краще.

Повернувшись до машини, вiн вручив Деннi його трохи вже розм’яклий «Бейбi Рут».

– Татку?

– Що, доку?

Дивлячись на неуважливе обличчя батька, Деннi завагався.

– Коли я чекав тебе, коли ти повернешся з того готелю, менi наснився сон. Пам’ятаеш? Коли я був задрiмав?

– Угу.

Але це було даремно. Тато перебував думками деiнде, не тут, поряд з ним. Знову думае про Оте Погане.

(менi наснилося, що ти робив менi боляче, тату)

– То що там був за сон, доку?

– Забув, – сказав Деннi, коли вони вже розверталися, щоби виiхати з парковки. Мапи вiн поклав назад до бардачка.

– Ти певен?

– Так.

Джек подарував синовi побiжний, стурбований погляд, а потiм його думки знову повернулися до п’еси.

Роздiл шостий

Нiчнi думки

Кохання закiнчилося, i ii чоловiк вже спав поруч з нею.

Їi чоловiк.

Вона посмiхнулася стиха в темрявi, його сiм’я ще сочилося повiльним теплом з-помiж ii ледь розведених нiг, i посмiшка ii була одночасно й сумною, i радiсною, бо у виразi «ii чоловiк» мiстилося не менше сотнi почуттiв. Кожне з них, взяте окремо, викликало подив. Разом, у цiй темрявi, що спливала у сон, вони були як почутий звiддаля, з майже порожнього нiчного клубу, блюзовий мотив – меланхолiйний, але вабливий.

Тебе кохати, бейбi, це як вернути рiку навспак.
Але якщо я не можу стати твоею единою жiнкою,
Звiсно, не стану одною з твоiх собак[49 - Приспiв з блюзу «I Know You Rider» («Я тебе знаю, вершнику»), вперше записаного збирачами американського фольклору 1934 року у в’язницi вiд чорноi дiвчинi, що сидiла за вбивство, й вiдтодi переспiваного безлiччю професiйних спiвакiв та гуртiв.].

Спiвала Бiллi Голiдей? Чи хтось прозаiчнiший, на кшталт Пеггi Лi[50 - Billie Holiday (справжне iм’я Eleanora Fagan: 1915—1959) – видатна джазова спiвачка, чий вокальний стиль вплинув на подальший розвиток американськоi музики; Peggy Lee (справжне iм’я Norma Egstrom: 1920—2002) – солiстка оркестру Беннi Гудмена та багатьох iнших джаз-бендiв, композиторка i яскрава поп-спiвачка.]? Яка рiзниця. То звучало брутально й тужливо, i в тишi ii голови так соковито, немов з якогось iз отих старомодних музичних автоматiв, либонь з «Вурлiцера», коли лишилося пiвгодини до закриття закладу[51 - «Rudolph Wurlitzer» (1853—2009) – американська компанiя, що виробляла висококласнi музичнi iнструменти та музичнi автомати з якiсним звучанням (джукбокси пiд цим брендом продовжуе випускати

Сторінка 22

нiмецька компанiя).].

Вiдпливаючи вдалечiнь вiд притомностi, вона загадувалася, у скiлькох лiжках iй довелося спати з цим чоловiком, що зараз лежить поряд. Вони познайомилися в коледжi i вперше кохалися в його помешканнi… це трапилося менш нiж за три мiсяцi пiсля того, як матiр вигнала ii з дому, наказавши нiколи не повертатися, а якщо iй кудись хочеться, нехай iде до свого батька, оскiльки це через неi вони з ним i розлучилися. Це було тисяча дев’ятсот сiмдесятого. Так давно? Уже через семестр вони почали жити разом, знайшли собi роботи на лiто i винайняли окрему квартиру, коли розпочався останнiй курс. Тамтешне лiжко вона пам’ятала найкраще, велике, двоспальне, продавлене посерединi. Коли вони кохалися, iржавi пружини рипiли в ритм. Тiеi осенi вона нарештi спромоглася порвати зi своею матiр’ю. Їй допомiг Джек. «Вона бажае й надалi тебе гризти, – сказав вiн. – Щоразу, як ти iй телефонуеш, щоразу, як ти приповзаеш до неi, благаючи пробачення, вона мае можливiсть угризати тебе твоiм батьком. Їй це вигiдно, Вендi, бо таким чином вона може продовжувати прикидатися, нiби у всьому винна ти. Але тобi це не на користь». Того року вони обговорювали це знову i знову, лежачи в лiжку.

(Джек сидить, обв’язавшись навкруг талii простирадлом, сигарета жеврiе в нього мiж пальцiв, вiн дивиться iй у вiчi – на такий напiвгумористичний, напiвсердитий манер – i напоумлюе ii: «Вона наказала тобi нiколи не повертатися додому, так? Нiколи не з’являтися iй на порiг, так? Чому ж тодi вона не кладе слухавку, коли чуе тебе? Чому вона тобi тiльки й каже, що ти не можеш завiтати до неi, якщо з тобою буду я? Бо боiться, що я можу дещо ii пригальмувати. Дiвчинко, вона бажае продовжувати гнобити тебе безпосередньо. Дурненька ти, якщо все ще дозволяеш iй це робити. Вона тобi наказала нiколи не повертатися, то чому б не зловити ii на словi? Вгамуйся». І врештi-решт вона з ним погодилася.)

То була Джекова iдея – розiйтися на якийсь час, «осмислити перспективу стосункiв», як вiн це пояснив. Вона злякалася, що вiн захопився кимось iншим. Пiзнiше з’ясувалося, що це не так. Навеснi вони знову були разом, i вiн спитав, чи вiдвiдувала вона свого батька. Вона аж скинулася, немов батогом уперiщена.

Звiдки ти знаеш?

Тiнь знае.

Ти шпигував за мною?

І його неможливий смiх, вiд якого iй завжди ставало нiяково – нiби iй вiсiм рочкiв i вiн здатен бачити ii мотивацii краще за неi саму.

Тобi потрiбен був час, Вендi.

Для чого?

Гадаю… розiбратися, за кого з нас тобi хочеться вийти замiж.

Джеку, що це ти таке кажеш.

Вважай, що я роблю тобi пропозицiю.

Весiлля. Їi батько там був, матерi не було. Їй вiдкрилося, що вона може з цим жити, якщо поряд е Джек. Потiм з’явився Деннi, ii чудовий син.

А потiм був той найкращий рiк i найкраще лiжко. Пiсля народження Деннi Джек знайшов для неi роботу: друкувати на машинцi для пiвдюжини професорiв мовного факультету – питання для контрольних та iспитiв, розклади i плани занять, списки обов’язковоi для читання лiтератури. Врештi-решт один з них довiрив iй надрукувати його роман, якого так нiколи й не було опублiковано… на вельми безсоромну й вельми потайну Джекову втiху. Робота була цiлком гiдною за сорок доларiв на тиждень, а в тi два мiсяцi, що вона витратила на друкування того безуспiшного роману, заробiток сягнув шiстдесяти доларiв. Вони придбали свою першу машину, п’ятирiчного вiку «б’юiк» з дитячим сидiнням посерединi. Благополучнi, сповненi оптимiзму молодята. Деннi спонукав до встановлення перемир’я мiж нею та ii матiр’ю, перемир’я, що завжди залишалось напруженим й нiколи радiсним, проте було перемир’ям. Якщо вона iхала з Деннi в той дiм, то без Джека. І нiколи не розповiдала Джеку, що матiр завжди переповивае Деннi, насуплена, незгодна з ii методом, i завжди викривально вмiе помiтити першi ознаки висипки в дитини на дупцi чи в промежинi. Їi матiр нiколи нiчого не казала прямо, але сенс поза тим доходив: цiною, яку Вендi почала (i, певно, завжди буде) сплачувати за перемир’я, було вiдчуття того, що вона неадекватна матiр. То був спосiб ii матерi тримати знаряддя тортур пiд рукою.

Днi Вендi проводила вдома, господарювала, годувала Деннi з пляшечки у залитiй сонцем кухнi iхньоi чотирикiмнатноi квартири на другому поверсi, крутила платiвки на старому портативному стереопрогравачi, якого мала ще вiдтодi, як була старшокласницею. Джек повертався додому о третiй (або й о другiй, якщо вважав, що може вiдмiнити останнiй урок) i, поки Деннi собi спав, вiв ii до iхньоi спальнi, де всi ii страхи щодо власноi неадекватностi забувалися.

Вечорами, поки вона друкувала, вiн писав свое i займався шкiльними завданнями. У тi часи вона iнодi, вийшовши зi спальнi, де стояла машинка, бачила, що вони обое поснули на диванi – Джек у самих лиш трусах, а Деннi, з великим пальцем у ротi, зручно розпластавшись на грудях ii чоловiка. Вона перекладала Деннi до його лiжечка, потiм читала те, що Джек устиг написати того вечора, а вже тодi спонукувала його, сонного, перейти до лiжка.

Найкраще лiж

Сторінка 23

о, найкращий рiк.

«Сонце осяе й мое подвiр’я колись-то…»

У тi часи Джек був iще доволi помiркованим у випивцi. Суботнiми вечорами навiдувалася купка його приятелiв-студентiв i за ящиком пива велися дискусii, в яких вона рiдко брала участь, бо ii тереном була соцiологiя, а його – мова й лiтература: полемiка навколо щоденникiв Пепiса, чи е вони красним письменством, а чи iсторичною лiтературою; дебати про поезiю Чарлза Олсона; iнодi читання незавершених власних творiв[52 - Samuel Pepys (1633—1703) – член англiйського парламенту й чиновник Адмiралтейства, чий приватний щоденник, який вiн вiв у 1660—1669 роках, вважаеться одним з головних фактологiчно-стилiстичних джерел тих часiв; Charles Olson (1910—1970) – один з найбiльших американських поетiв ХХ столiття.]. Та ще iнших сотня тем. Нi, тисяча. Вона не вiдчувала великоi потреби брати в цьому участь, iй вистачало просто сидiти у своему крiслi-гойдалцi поряд з Джеком, котрий, схрестивши ноги, сидiв на пiдлозi, тримаючи пиво в однiй руцi, а iншою потискуючи iй литку або обкiльцьовуючи щиколотку.

Суперництво у Нью-Гемпширському унiверситетi було лютим, а Джек мав iще й додатковий тягар зi своiм лiтераторством. Щовечора вiн покладав на це щонайменше годину. Таким був його нормальний робочий режим. А тi суботнi посиденьки були необхiдною терапiею. Вони давали вихiд з нього чомусь такому, що в iншому випадку напухало й напухало б, аж поки вiн не вибухнув.

Уже закiнчуючи роботу над дипломом, вiн отримав те мiсце у Стовiнгтонi, головним чином завдяки своiм оповiданням – на той час iх було опублiковано чотири, одне з них у «Ескваерi»[53 - «Esquire» – заснований 1933 року чоловiчий журнал, у якому також часто друкуються новi твори актуальних письменникiв.]. Вона достатньо ясно пам’ятала той день; мусило б проминути бiльше трьох рокiв, щоби його забути. Вона ледь не викинула той конверт геть, гадаючи, що там пропозицiя передплати на щось. Вiдкривши його, вона натомiсть знайшла там листа, де повiдомлялося, що «Ескваер» мае бажання на початку наступного року надрукувати Джекове оповiдання «Стосовно Чорних Дiр». Вони заплатять дев’ятсот доларiв, i то не пiсля публiкацii, а по угодi. Це становило майже половину ii рiчного заробiтку за передрук паперiв, i вона пурхнула до телефону, полишивши зачудовано витрiщеного iй услiд Деннi у його високому стiльчику, з обличчям густо вимазаним крем-пюре з горошку та яловичини.

Джек повернувся з унiверситету, запiзнившись на три чвертi години, у «б’юiку», обважнiлому вiд семи приятелiв i барила пива. Пiсля церемонiального тосту (Вендi теж пiдняла склянку, хоча зазвичай iй не смакувало пиво) Джек пiдписав ту угоду, вклав ii до заразом присланого йому конверта з адресою i пiшов вкинути його в скриньку на розi будинку. Повернувшись, вiн з поважним виглядом зупинився на порозi й промовив: «Veni, vidi, vici»[54 - «Прийшов, побачив, перемiг» – знаменита фраза, колись промовлена Юлiем Цезарем пiсля битви, що вiдтодi використовуеться на означення швидкого успiху.]. Йому вiдповiли вiтальними вигуками й оплесками. Коли об одинадцятiй вечора барило спорожнiло, Джек i ще пара приятелiв, якi ще лишалися ходячими пацiентами, намислили вiдвiдати кiлька барiв.

Вона перехопила його наодинцi у фойе першого поверху. Двое iнших уже сидiли в машинi, п’яно горлаючи бойовий гiмн Нью-Гемпширського унiверситету. Джек, уклякши на одному колiнi, пiдслiпувато вовтузився зi шнурками своiх мокасинiв.

– Джеку, – звернулася вона, – тобi вже досить. Ти навiть шнурки собi не в змозi зав’язати, де там уже сiдати за кермо.

Вiн випростався i заспокiйливо поклав долонi iй на плечi.

– Цим вечором я змiг би й на мiсяць злiтати, якби схотiв.

– Нi, – заперечила вона. – Нi за якi «ескваернi» оповiдання в цiлому свiтi.

– Я скоро повернуся додому.

Але з’явився вiн удома лише о четвертiй ранку, спотикливо, щось бурмочучи, пiднявся сходами i, увiйшовши, розбудив Деннi. Вiн намагався заспокоiти малюка i впустив його на пiдлогу. Вендi вилетiла притьмом, думаючи найперше з усього про те, що може подумати ii матiр, якщо побачить синець, а далi вже решту думок – допоможи iй Господи; Господи, допоможи iм обом, – а тодi пiдхопила Деннi, сiла з ним у крiсло-гойдалку, почала заспокоювати його. Вона думала про свою матiр майже всi тi п’ять годин, поки Джека не було вдома, про ii пророкування, що Джек нiколи нiчого не досягне. «Великi творчi плани, – проказувала тодi ii матiр. – Авжеж. У чергах по соцдопомогу повно освiчених дурникiв з великими творчими планами». Це оповiдання в «Ескваерi» доводить, що матiр була права чи навпаки? «Вiннiфредо, ти тримаеш свое дитя неправильно. Дай-но його менi». А чи правильно вона тримае свого чоловiка? Інакше навiщо йому було нести свою радiсть геть з iхнього дому? В нiй зринуло вiдчуття якогось безпорадного жаху, i iй навiть на думку не спало, що вiн пiшов з дому через причину, що не мае жодного стосунку до неi.

– Моi вiтання, – промовила вона, колисаючи Деннi; той уже знову майже занурився в сон. – Можливо, ти заподiяв

Сторінка 24

ому струс.

– Та просто синець, – сказав вiн надуто, неохочий до розкаяння: мале хлопчисько. На якусь мить вона вiдчула до нього ненависть.

– Можливо, – вiдповiла вона суворо, – а може, й нi.

Вона так часто чула, як саме отаким голосом говорить ii матiр до ii втеклого батька, що вiдчула огиду й переляк.

– Яке корiння, таке й насiння, – промурмотiв Джек.

– Лягай спати! – крикнула вона; вирвавшись з неi, ii страх пролунав гнiвом. – Лягай спати, ти п’яний!

– Не наказуй менi, що робити.

– Джеку… будь ласка, нам не варто… цього… – Їй забракло слiв.

– Не наказуй менi, що робити, – повторив вiн зарозумiло, а вже тодi вирушив до спальнi. Залишивши ii сидiти саму в крiслi-гойдалцi зi знову заснулим Деннi. За п’ять хвилин у вiтальню допливло Джекове булькотливе хропiння. Тiеi ночi вона вперше спала на диванi.

Зараз, уже засинаючи, вона неспокiйно ворочалася в лiжку. Їi пам’ять, звiльнена зануренням у сон вiд будь-якоi упорядкованостi, майнула повз перший рiк у Стовiнгтонi, обпливла дедалi гiршi обставини, що сягнули дна, коли ii чоловiк зламав Деннi руку, i сягнула того снiданку на кухнi.

Деннi надворi граеться в пiсочницi машинками, рука в нього все ще в гiпсi. Блiдий, аж сiрий, Джек сидить бiля столу, сигарета тремтить у нього мiж пальцiв. Вона тодi вирiшила попрохати в нього розлучення. Вона вже розглянула це питання зi ста рiзних бокiв, фактично вона над цим роздумувала впродовж шести мiсяцiв, ще до зламаноi руки. Вона себе переконувала, що прийняла б це рiшення вже давно, якби не йшлося про Деннi, але навiть не це було безумовною правдою. Довгими ночами, коли Джек десь вештався, iй снилися сни, i в тих снах завжди було обличчя ii матерi та ii власне весiлля.

(Хто вiддае цю жiнку? Їi батько стояв у своему найкращому, доволi поганенькому костюмi – вiн працював роз’iзним торговцем вiд консервноi компанii, яка вже тодi перебувала на межi банкрутства, – зi змореним обличчям, яким же вiн видавався постарiлим, яким збляклим: Я вiддаю.)

Навiть пiсля того лихого випадку – якщо його можна було назвати випадком – вона не була в змозi цiлком визначитися, визнати, що ii шлюб став односторонньою поразкою. Вона все чогось чекала, мовчки сподiваючись, що трапиться чудо i Джек зрозумiе, що вiдбуваеться не лише з ним самим, а й з нею. Але все тривало в тому ж темпi. Чарка перед тим, як вирушати до Академii. Два-три пива за обiдом у «Стовiнгтон-хаусi». Три-чотири мартiнi перед вечерею. Ще п’ять чи шiсть пiд час перевiрки учнiвських робiт. По вiкендах iще гiрше. Найгiршими залишалися тi вечори, коли вiн десь вештався з Елом Шоклi. Вона нiколи не могла собi уявити, що, попри вiдсутнiсть будь-якоi фiзичноi вади, життя може бути таким болiсним. Болiло iй безперервно. Скiльки в цьому було ii власноi вини? Їi переслiдувало це питання. Вона почувалася своею матiр’ю. Своiм батьком. Інодi, коли вона почувалася собою, вона загадувалася, яким усе це видаватиметься Деннi, i з жахом думала про той день, коли вiн стане достатньо дорослим для того, щоби покласти на когось провину. А ще вона загадувалася, куди iм можна було б переiхати. Вона не сумнiвалася, що матiр прийме ii, а також не мала сумнiвiв, що вже за пiвроку, надивившись, як та пiсля неi по-своему перекладае пiдгузки, по-своему перероблюе та/або подае вже приготовану для Деннi iжу; повернувшись звiдкись додому, знаходячи сина в iншому одязi або з обстриженим волоссям, або книжки, що iх ii матiр оцiнила як непiдхожi, зниклими безвiсти в якомусь дальнiм кутку на горищi… за пiвроку всього такого вона отримае повноцiнний нервовий зрив. А матiр, поплескуючи ii по руцi, заспокiйливо проказуватиме: «Хоча це й не твоя вина, винити бiльше нiкого. Ти нiколи не була уважливою. Ти виказала свою справжню натуру, коли стала мiж мною i твоiм батьком».

«Мiй батько. Батько Деннi. Мiй, його».

«Хто вiддае цю жiнку? Я вiддаю»,

І помер вiд iнфаркту за пiвроку.

Нiч перед тим ранком вона пролежала без сну, майже до того моменту, коли з’явився вiн, наважуючись прийняти рiшення.

Розлучення необхiдне, запевняла вона себе. Їi матiр i батько до цього рiшення не мають стосунку. Так само, як ii почуття провини щодо iхнього шлюбу чи почуття своеi нездатностi у власному. Розлучення необхiдне заради Деннi й заради неi самоi, якщо вона мае на думцi урятувати бодай щось iз катастрофи свого раннього подорослiшання. Слова, написанi на стiнi, жорстокi, але яснi[55 - У Бiблii (книга Даниiла, роздiл 5) пiд час бенкету вавилонського царя Валтасара на стiнi з’явився напис, що напророкував скору загибель його держави.]. Їi чоловiк – справжнiй пияк. У нього важкий характер, який вiн бiльше нездатен цiлком контролювати, особливо зараз, коли вiн так важко п’е i з писанням у нього справи дедалi гiршi. Випадково, або й невипадково, вiн зламав Деннi руку. Вiн мусить втратити свою роботу, якщо не цього року, то наступного. Вона вже зауважила спiвчутливi погляди з боку дружин iнших викладачiв. Вона запевняла себе, що намагалася прати брудну бiлизну в ночвах свого шлюбу так довго, як тi

Сторінка 25

ьки могла. Тепер iй варто кинути це робити. Джек може отримати повнi права на вiдвiдини, а вона потребуватиме його матерiальноi пiдтримки, тiльки допоки знайде собi щось i встане на ноги – i це слiд зробити якомога швидше, бо хтозна протягом якого часу Джек буде в змозi сплачувати грошi на утримання. Їй слiд усе зробити з найменшим iз можливих роздратуванням. Але край цьому мае бути покладено.

З такими думками вона нарештi й сама запала у тоненький, неспокiйний сон, де iй марилися обличчя ii матерi i батька. «Розлучниця ти, та й годi», – казала iй матiр. «Хто вiддае цю жiнку», – питався священик. «Я вiддаю», – вiдповiдав ii батько. Але й яскравим сонячним ранком вона почувалася так само. Спиною до нього, з долонями по зап’ястя зануреними у теплу мильну воду, вона приступила до неприемноi розмови.

– Я хочу побалакати з тобою про те, що могло б бути найкращим для Деннi й мене. Для тебе також, мабуть. Гадаю, нам про це варто було давно поговорити.

А тодi вiн раптом сказав дивну рiч. Вона очiкувала стикнутися з його гнiвом, викликати злiсть, зустрiчнi звинувачення. Очiкувала шаленого ривка до шафки з домашнiм баром. Але не тiеi м’якоi, такоi несхожоi на нього, майже безвиразноi вiдповiдi. Це було так, нiби той Джек, разом з яким вона прожила шiсть рокiв, минулоi ночi так i не повернувся додому – нiби замiсть нього з’явився мiстичний двiйник, якого iй нiколи не пiзнати, щодо якого нiколи не мати цiлковитоi певностi.

– Ти можеш зробити для мене дещо? Зробиш менi ласку?

– Яку? – iй довелося ледь не приборкувати власний голос, щоби той не тремтiв.

– Давай побалакаемо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

І вона погодилася. Так це й лишилося невимовленим мiж ними. Упродовж того тижня вiн бачився з Елом Шоклi ще частiше, нiж завжди, але додому приiздив рано i в диханнi його не вчувалося алкоголю. Їй уявлялося, нiби вона його чуе, але вона розумiла, що це не так. Наступний тиждень. І ще один.

Питання про розлучення повернулося на доопрацювання в комiтетах не проголосованим.

Що ж тодi трапилося? Усе ще дивувалася вона, усе ще не маючи анi найменшого про це уявлення. Ця тема залишалася для них табу. Вiн був неначе той, хто ступив за рiг i раптом побачив там несподiваного монстра, що, готовий напасти, зачаiвся серед висохлих кiсток своiх попереднiх жертв. У домашньому барi залишалося спиртне, але вiн його не торкався. Вона десятки разiв зважувала, чи не викинути тi пляшки геть, але завжди врештi-решт вiдкидала геть цю iдею – так, немов такою дiею можна було порушити якiсь чари.

А ще серед усього цього вона мусила зважати на Деннi.

Якщо iй здавалося, що вона не знае свого чоловiка, то перед власним сином ii проймав трепет – трепет у прямому значеннi цього слова: щось на кшталт безглуздого, забобонного жаху.

Вона трiшки задрiмала, i перед нею виникла картина його народження. Вона знову лежала на пологовому столi, вся просякла потом, зi сплутаним волоссям, з розчепiреними ногами в стременах.

(а ще той легкий кайф вiд газу, яким вони давали iй дихати раз у раз; у певний момент вона промурмотiла, що почуваеться рекламою гуртового згвалтування, i стара пройда, яка асистувала при народженнi стiлькох дiтей, що ними можна було б заповнити велику школу, знайшла в цьому щось надзвичайно смiшне)

Той лiкар в неi мiж ногами, та акушерка десь збоку, готуе iнструменти i щось жебонить. Той гострий, скляний бiль, що надходив через дедалi коротшi iнтервали, i кiлька разiв, попри весь свiй сором, вона була скрикувала.

Потiм лiкар доволi суворо iй наказав, що вона мусить ТУЖИТИСЯ, i вона так i робила, а потiм вiдчула, як щось з неi виймають. То було ясне, чiтке вiдчуття, якого iй нiколи не забути, – ту рiч вийнято. А потiм лiкар пiдняв ii сина за нiжки – вона побачила його крихiтного пiсюна i вiдразу ж зрозумiла: це хлопчик, – а поки лiкар намацував дихальну маску, вона помiтила дещо iнше, дещо таке жахливе, що в неi знайшлися сили закричати знову, уже пiсля того, як вона гадала, що вже геть витратила весь запас своiх крикiв.

«У нього немае обличчя!»

Але, звiсно ж, обличчя в нього було, дороге, рiдне обличчя ii Деннi, а плодовий мiхур, який його приховував при народженнi, тепер мiстився в маленькiй посудинi, яку вона зберiгала в себе, трохи цього соромлячись. Вона не трималася древнiх забобонiв, проте зберiгала ту «сорочку». Вона не довiряла бабським байкам, але ii хлопчик був вiд самого початку незвичайним, вона не вiрила у ясновидiння, але…

«У тата була аварiя? Менi наснилося, що з татом трапилася аварiя».

Щось його змiнило. Їй не вiрилося, що це зробила лише ii готовнiсть попрохати розлучення. Щось трапилося ранiше, анiж настав той ранок. Щось трапилося, поки вона тривожно спала. Ел Шоклi казав, що нiчого не трапилося, абсолютно нiчого, але при цьому ховав очi, а якщо вiрити шкiльним плiткам, то Ел теж пiшов у зав’язку.

«У тата була аварiя?»

Можливо, вдале зiткнення з долею i, певне, нi з чим iншим, бiльш твердiшим. Вона уважнiше, нiж зазвичай, читала газети i того д

Сторінка 26

я, i наступного, але не знайшла там нiчого такого, що могла би пов’язати з Джеком. Хай Господь милуе, вона вишукувала якусь аварiю з утечею автомобiля з мiсця подii, або бiйку в барi з серйозними травмами, або… хтозна? Кого розшукують? Але жодного полiсмена не з’являлося, анi з питаннями, анi з ордером на взяття зшкрiбкiв фарби з бамперiв iхнього «фольксвагена». Нiчого. Хiба що ii чоловiк змiнив курс, розвернувшись на сто вiсiмдесят градусiв, та син, ледь прокинувшись, сонно спитав:

«У тата була аварiя? Менi наснилося…»

Вона залишилася й далi жити з Джеком головно заради Деннi, хоча й не признавала цього за собою при свiтлi бiлого дня, але зараз, у легкiй дрiмотi, могла визнати це: Деннi завжди був безумовно татовим синочком, i то майже вiд самого початку. Точно так, як також майже вiд самого початку i сама вона була татовою донею. Вона не могла пригадати випадку, щоби годований Джеком з пляшечки Деннi бодай колись виплюнув татовi на сорочку. Навiть коли в Деннi рiзалися зубки i йому вочевидь було боляче жувати, Джек мiг змусити його поiсти пiсля того, як вона, втомлена, здавалася. Коли в Деннi болiв животик, iй зазвичай доводилося цiлу годину його колисати, перш нiж вiн починав заспокоюватися; Джеку достатньо було лише взяти його на руки, пару разiв обiйти кiмнату, i Деннi вже спав на його плечi, спокiйно смокчучи собi великого пальця.

Джек без огиди мiняв пiдгузки, навiть тi, якi вiн називав спецпакетами. Вiн цiлiсiнькими годинами просиджував з Деннi, пiдкидаючи його на колiнах, граючись з ним у пальчики, роблячи кумеднi гримаси, тодi як Деннi тикав його в нiс, заходячись смiхом. Джек сам робив молочнi сумiшi i бездоганно iх згодовував, аж до останньоi вiдрижки. Вiн брав з собою Деннi в машину, iдучи по газету чи пляшку молока, або по цвяхи до залiзноi крамницi, навiть коли iх синочок був iще немовлям. Вiн узяв його на футбольний матч Стовiнгтон – Кiн[56 - Keene – засноване 1735 року унiверситетське мiсто у Нью-Гемпширi, столиця округу Чешир.], коли Деннi було тiльки шiсть мiсяцiв, i Деннi впродовж усiеi гри спокiйно сидiв у батька на колiнах, закутаний у ковдру, з затиснутим у пухленькому кулачку прапорцем Стовiнгтону.

Вiн любив свою маму, але залишався татовим синочком.

А хiба вона не вiдчувала повсякчас невимовленого опору ii сина самiй iдеi розлучення? Бувало, думала про це на кухнi, обертала думки в головi, наче пiд лезом овочечистки отi картоплини, що збиралася iх зготувати на вечерю. А озирнувшись, могла побачити, що вiн сидить, схрестивши ноги, на кухонному стiльцi, з очима наляканими i водночас докiрливими. Пiд час прогулянки з ним у парку вiн мiг раптом вхопити ii за руки й питати – майже вимагати: «Ти мене любиш? Ти любиш тата?» І вона, знiяковiла, кивала або казала: «Звичайно, любий». І тодi вiн, залишивши ii дивитися йому вслiд i дивуватися, нiсся до ставка з качками аж так, що тi, наляканi цим поривом його крихiтноi нестямностi, з гелготiнням, панiчно хляпаючи крильми, перелiтали на протилежний бiк.

Траплялися моменти, коли рiшення щонайменше обговорити цю тему з Джеком розвiювалося не через ii слабкiсть, але через рiшучу волю iхнього сина.

Я не вiрю в такi речi.

Але увi снi вона вiрила, й увi снi, з сiм’ям ii чоловiка, яке все ще пiдсихало на ii стегнах, вона вiдчувала, що iх трьох постiйно мiцно згуртовуе разом… i якщо iхню триеднiсть щось зруйнуе, то руйнацiю заподiе не хтось iз них, а щось ззовнi.

Бiльшiсть з того, у що вона вiрила, концентрувалася навколо ii любовi до Джека. Вона нiколи не переставала його кохати, окрiм, хiба що, якогось короткого перiоду зразу пiсля «нещасноi пригоди» з Деннi. І сина свого вона любила. Найдужче вона любила iх разом: на прогулянцi або в поiздцi, або коли вони просто сидять, граючи у «вiдьму» – велика голова Джека i маленька Деннi зосереджено завислi над вiялами своiх карт, – чи коли п’ють зi спiльноi пляшки колу, роздивляючись комiкси. Вона любила, коли вони були з нею поряд, i покладала надii на Бога усемилостивого, що ця робота готельного доглядача, яку знайшов для Джека Ел, стане початком повернення добрих старих часiв.

І здiйметься вiтер, бейбi,

І прожене моi печалi геть…

Нiжна, солодка i соковита знов повернулася пiсня й поринала услiд за нею в глибокий сон, де припинялися думки i явленi в сновидiннях обличчя минали, не запам’ятовуючись.

Роздiл сьомий

В iншiй спальнi

Деннi прокинувся, але гучне бухкання все ще лунало в його вухах, i п’яний, дико роздратований голос хрипко гукав:

«Виходь-но сюди й отримаеш кару! Я тебе знайду!

Я тебе знайду!»

Але зараз бухкало лише його загнане серце, i единим звуком у цiй ночi був вiддалений голос полiцейськоi сирени.

Вiн нерухомо лежав у лiжку, дивлячись угору на тiнi листя, що iх ворушив вiтер на стелi його спальнi. Тiнi хвилясто звивалися, набираючи форми повзучих лiан десь у джунглях або узорiв, утканих в основу якогось товстого килима. На Деннi була пiжама «Доктор Дентон»[57 - «Dr. Denton» – заснована 1865 року компанiя з випуску постiльного одяг

Сторінка 27

, названа за iменем ii працiвника Вiтлi Дентона, розробника першоi лiнii суцiльних пiжам-комбiнезонiв.], але мiж пiжамою i його шкiрою тепер нашарувалася iще щiльнiше облягаюча сорочка поту.

– Тонi? – прошепотiв вiн. – Ти тут?

Нема вiдповiдi.

Вислизнувши з лiжка й беззвучно перетнувши кiмнату, вiн подивися крiзь вiкно на Арапаго-стрит, завмерлу зараз, тиху. Йшла друга година ночi. Надворi не було нiчого, окрiм безлюдних, усипаних опалим листям хiдникiв, припаркованих машин та довгошийого вуличного лiхтаря на розi, навпроти автозаправочноi станцii «Клiфа Брайса»[58 - «Cliff Brice» – заснована 1930 року незалежна паливна компанiя, що володiе кiлькома заправками/крамницями в штатi Колорадо.]. Нездвижний, з наголовком на вершечку, той лiхтар нагадував монстра з якогось серiалу про пригоди в космосi.

Напружуючи очi, вiн роззирнувся в обидва боки вздовж вулицi, шукаючи неясний, манливий силует Тонi, але нiкого там не було.

Вiючи крiзь дерева, зiтхав вiтер, i опале листя шелестiло по порожнiх хiдниках i навкруг покришок припаркованих машин. Звуки цi були слабенькими й безрадiсними, i хлопчику подумалося, що вiн, можливо, единий у Боулдерi, хто зовсiм не спить i iх чуе. Єдиний з людей, принаймнi. Нема способу взнати, що ще може перебувати вночi там, надворi, зголоднiло скрадаючись крiзь тiнi, пантруючи, принюхуючись до цього вiтерцю.

«Я тебе знайду!Я тебе знайду!!»

– Тонi? – прошепотiв вiн знову, але без великоi надii.

Лише вiтер вiдповiв йому, вiйнувши цього разу дужче, вiн розбурхав листя на похилому пiддашку пiд вiкном Деннi. Трохи листочкiв зiсковзнуло до ринви i заспокоiлось там, немов утомленi танцюристи.

– Деннi… Деннiii…

Вiн здригнувся вiд цього знайомого голосу i, спершись рученятами на пiдвiконня, тягнучи шию, видивлявся з вiкна. Здавалося, почувши голос Тонi, сама нiч стиха, потай оживилася i шепотiла, навiть коли вiтер знову вщух i листя лежало незворушно, i тiнi перестали рухатись. Деннi здалося, нiби вiн помiтив чиюсь темнiшу тiнь на автобуснiй зупинцi бiля наступного за iхнiм будинку, але йому було важко вирiшити, чи там насправдi хтось е, чи то омана.

– Не iдь, Деннi…

А тодi знову вiйнув вiтер, змусивши його зiщулитися, i тiнь на автобуснiй зупинцi зникла… якщо вона взагалi там була. Вiн постояв бiля вiкна

(хвилину? годину?)

ще якийсь час, але нiчого бiльше не вiдбувалося. Нарештi вiн знову тихенько забрався назад до свого лiжка, натягнув на себе ковдри i задивився, як тiнi, що iх вiдкидав чужопланетянин-лiхтар, перетворюються на вихилястi джунглi, повнi м’ясожерних рослин, якi едино чого бажали – це обвити його, видушити з нього життя, затягнути його вниз, у ту чорноту, де спалахувало червоним едине зловiсне слово:

АРАК.

Частина друга

День закриття

Роздiл восьмий

Оглядини «Оверлука»

Матуся непокоiлася.

Вона боялася, що iхнiй «жучок» не подолае всi цi гiрськi пiдйоми i спуски i вони сядуть на мiлину десь бiля узбiччя, а хтось мчатиме, як скажений, i може iх там ударити. Сам Деннi мав оптимiстичнiший настрiй; якщо тато вважав, що «жучок» витримае цю останню подорож, то так воно, мабуть, i буде.

– Ми вже майже приiхали, – сказав Джек.

Вендi пригладила собi волосся на скронях:

– Слава Богу.

Вона сидiла праворуч, на колiнах у неi лежала розгорнута книжка Вiкторii Голт у м’який обкладинцi, але сторiнками донизу[59 - Eleanor Hibbert (1906—1993) – британська письменниця, авторка величезноi кiлькостi iсторично-авантюрних романiв, якi вона видавала пiд десятком рiзних псевдонiмiв, одним з яких був Victoria Holt.]. На Вендi була блакитна сукня, та, що Деннi вважав ii найгарнiшою. Їi матроський комiрець надавав Вендi дуже юного вигляду, вона була схожою на дiвчинку, яка тiльки-но готуеться до закiнчення середньоi школи. Тато раз у раз клав долоню iй високо на ногу, а вона все смiялася i змахувала ii, приказуючи: «Киш, мухо».

Деннi вразили цi гори. Якось тато був повiз iх у гори неподалiк Боулдера, тi, що називаються Прасками[60 - Flatirons – термiн геоморфологii: схожi на праски скельнi формацii з клиноподiбними краями крутих схилiв; п’ять таких гiр заввишки до 2300 м поблизу мiста Боулдер особливо популярнi серед скелелазiв i туристiв.], але цi були набагато бiльшими, а на найвищих з них можна було побачити яскраву присипку зi снiгу, який, як сказав тато, часто лежить там цiлий рiк.

Але тепер вони не просто тинялися вiддалiк, а насправдi опинилися в горах. Крутi кам’янi стiни здiймалися навкруг них у таку височiнь, що iхнi вершини заледве можна було побачити, навiть тягнучи з вiкна шию. Коли вони виiжджали з Боулдера, температура була сiмдесят[61 - +70 ?F = +21,1 ?C.]. А зараз, всього лиш пiсля полудня, в повiтрi тут, на висотi, вiдчувалася прохолодна свiжiсть, як у листопадi там, у Вермонтi, i тато ввiмкнув обiгрiвач… не сказати, щоби той працював дуже добре. Вони проминули кiлька знакiв з написом: ЗОНА КАМЕНЕПАДУ (матуся кожний з них йому прочитала), але, хоча Деннi у захватi чекав, що побачить, як падае бодай т

Сторінка 28

iшки каменiв, нiчого такого не траплялося. Поки що, принаймнi.

Пiвгодини тому вони проминули знак, про який тато сказав, що вiн дуже важливий. На ньому було написано: ВОРОТА ПЕРЕВАЛУ САЙДВІНДЕР – i тато сказав, що тiльки до того мiсця, де знак, взимку можуть добиратися снiгоочисники. Пiсля того дорога стала дуже крутою. Взимку ця дорога закрита вiд маленького мiста Сайдвiндер, яке вони проiхали перед тим, як дiсталися цього знаку, i аж до Бакленда в штатi Юта.

Зараз вони проiжджали повз ще один знак.

– Мамо, а тут що?

– На цьому написано: ПОВІЛЬНІШОМУ ТРАНСПОРТУ ТРИМАТИСЯ ПРАВОГО БОКУ. Це для нас.

– «Жук» впораеться, – сказав Деннi.

– Дай Боже, – вiдповiла матiнка i схрестила пальцi. Деннi подивився вниз, на ii вiдкритi спереду сандалi, i побачив, що пальцi нiг вона також схрестила. Вiн захихотiв. Вона теж йому посмiхнулася, але Деннi розумiв, що мамi все одно тривожно.

Дорога вилася далi й далi вгору серiею повiльних S-подiбних вiражiв, i Джек перекинув важiль перемикання передач з четвертоi швидкостi на третю, а потiм i на другу. «Жук» протестуюче харчав, i очi Вендi не вiдривалися вiд стрiлки спiдометра, яка спершу впала з сорока миль до тридцяти, потiм до двадцяти, i там знехотя зависла.

– Бензонасос… – почала вона несмiливо.

– Бензонасос витримае ще три милi, – коротко вiдказав Джек.

Кам’яна стiна правобiч обiрвалася, вiдкривши провалля вузькоi долини, яка, оздоблена темною зеленню звичайних для Скелястих гiр соснякiв i ялинникiв, здавалося, тягнеться вниз безкiнечно. Сосни поступилися сiрим кам’яним скелям, що спадали на сотнi футiв, перш нiж розгладитися. Вендi побачила стiкаючий з однiеi з них водоспад, пiсляполудневе сонце iскрилося в ньому, немов вловленi в блакитну сiть золотi рибки. Гарнi були цi гори, але суворi. Їй не здавалося, що вони можуть вибачити багатьох помилок. Тривожне передчуття пiдкотилося iй до горла. Далi звiдси на захiд, у Сьерра-Невадi, опинилася у снiговiй пастцi i, щоби вижити, змушена була вдатися до канiбалiзму ватага Доннера[62 - Ватага переселенцiв з Іллiнойсу до Калiфорнii, якою керував Джордж Доннер, з листопада 1846 року до квiтня 1847 опинилися в снiговому полонi в горах Сьерра-Невада, де серед них були випадки поiдання трупiв померлих вiд переохолодження й голоду соратникiв; з 82 вижило 48 людей.]. Гори не вибачають багатьох помилок.

Витиснувши педаль зчеплення, Джек ривком перемкнув важiль на першу швидкiсть, i вони насилу поперли вгору, двигун «жука» хоробро стугонiв.

– А знаеш, – промовила вона. – Не думаю, щоби нам трапилося бiльше п’яти машин, вiдтодi як ми проiхали Сайдвiндер. І одна з них була готельним лiмузином.

Джек кивнув:

– Вiн курсуе до аеропорту Стейпелтон у Денверi. Ватсон каже, що там, вище готелю, вже е обледенiлi дiлянки, а на завтра високо в горах обiцяють ще бiльше снiгу. Кожен, хто зараз iде крiзь гори, намагаеться триматися головних дорiг, просто про всяк випадок. Краще б той клятий Уллман був там, на мiсцi. Гадаю, вiн таки буде.

– Ти певен, що комора там достатньо заповнена харчами? – спитала вона, усе ще згадуючи про ватагу Доннера.

– Вiн так сказав. Вiн хотiв, щоби Хеллоран усе там передивився разом з тобою. Хеллоран – це кухар.

– Ох, – стиха мовила вона, дивлячись на спiдометр. Той упав з п’ятнадцяти до десяти миль на годину.

– Он уже вершина, – показав Джек за триста ярдiв попереду. – Там на узбiччi е мальовничий майданчик, звiдки ти можеш побачити «Оверлук». Я хочу з’iхати з дороги, дати «жуку» можливiсть перепочити. – Вiн вивернув шию, озирнувшись через плече на Деннi, котрий сидiв на купi ковдр. – Як гадаеш, доку? Можливо, нам пощастить побачити якесь оленятко. Або карибу[63 - Американський вид дикого пiвнiчного оленя.].

– Звiсно, тату.

«Фольксваген» уперто дерся все вище й вище. Стрiлка спiдометра упала ледь не до позначки п’яти миль на годину i вже починала смикатися, коли Джек з’iхав з дороги

(«Що написано на тому знаку, мамуню?» – «МАЛЬОВНИЧИЙ МАЙДАНЧИК», – слухняно прочитала вона)

i, потягнувши важiль паркувального гальма, залишив «фольксваген» працювати на нейтралцi.

– Ходiмо, – сказав вiн, вилiзаючи з машини.

Вони разом пiдiйшли до парапету.

– Оно вiн, – показав Джек трохи лiворуч вгору.

Для Вендi це стало вiдкриттям правдивостi заяложеноi фрази: у неi перехопило дух. Якусь мить вона зовсiм не могла дихати; побачений краевид вибив з неi повiтря. Вони стояли бiля вершини одного з пiкiв. Проти них – хтозна на якiй вiдстанi? – у небо здiймалася ще вища гора, зараз, осяяний сонцем, що вже схилялося до заходу, виднiвся лише силует ii зазубреноi верхiвки. Пiд ними стелилося все ложе долини, кручi, якими вони видиралися вгору у своему натрудженому «жуку», уривалися з такою головокрутною раптовiстю, що вона зрозумiла – якщо дивитиметься туди надто довго, ii занудить, а там i до блювоти дiйде. Серед цього чистого повiтря уява немов воскресла для життя поза вiжками рацiонального мислення i дивитися туди означало розпачливо бачити саму себе: як вона котиться донизу

Сторінка 29

все нижче i нижче, як повiльними перекидами мiняються мiсцями небо i схили, як лiнивою повiтряною кулею спливае з ii рота крик, як вихоряться ii волосся i сукня…

Мало не через силу вона вiдiрвала погляд вiд урвища i подивилася туди, де показував пальцем Джек. Вона побачила шосе, що тулилося бiля боку цього церковного шпиля, повертаючи назад само до себе, але вiддано тримаючись пiвнiчно-захiдного напрямку, воно все ж таки повзло вгору, хоча й пiд менш стрiмким кутом. Трохи далi й вище вона побачила, як, неначе просто вставленi в саму кручу, непорушно чiпкi сосни розступаються перед широким квадратом зеленоi галявини, а посеред неi, зверхньо озираючи все навкруги, стоiть готель. Той самий «Оверлук». Уздрiвши його, вона знову вiднайшла своi дихання i голос.

– О, Джеку, вiн прекрасний!

– Авжеж, так, – вiдповiв Джек. – Уллман каже, що, на його думку, це найкрасивiша вiдокремлена мiсцина в Америцi. Сам вiн менi неприемний, але гадаю, що наразi вiн може бути i… Деннi! Деннi, з тобою все гаразд?

Вона обернулася до сина, i раптовий страх за нього затулив геть усе решту, хай там яким воно було дивовижним. Вона кинулася до нього. Ухопившись за парапет, вiн дивися вгору на готель, обличчя в нього було хворобливого сiрого кольору. В очах застиг вiдсутнiй погляд людини, яка вже за мить зомлiе.

Вона уклякла поряд з ним, заспокiйливо поклавши руки йому на плечi:

– Деннi, що тра…

Джек теж опинився поруч:

– Ти в порядку, доку? – Вiн легенько струснув сина, i очi в того прояснилися.

– Я в порядку, тату. Зi мною все гаразд.

– Що це було, Деннi? – запитала мати. – Тобi запаморочилося, любий?

– Нi, просто я… задумався. Вибачте. Я не хотiв вас налякати. – Вiн подивився на укляклих перед ним на колiнах батькiв i спромiгся на трохи нiякову посмiшку. – Може, це через сонце. Менi сонце потрапило в очi.

– Привеземо тебе в готель i дамо попити води, – сказав тато.

– Гаразд.

А в «жуку», який цим, бiльш положистим пiдйомом, рухався вгору впевненiше, вiн так само дивився мiж ними вперед на те, як розгортаеться дорога, вряди-годи дозволяючи собi погляди на готель «Оверлук», у чиiй масивнiй грядi вiкон захiдного спрямування вiдбивалося сонце. Це було те саме мiсце, яке вiн бачив серед хуртовини, темне, гримотливе мiсце, де якась моторошно знайома постать шукала його в довгих, вистелених джунглевим килимом коридорах. Мiсце, проти якого застерiгав його Тонi. Воно було тут. Воно було тут. Чим би те АРАК не було, воно було тут.

Роздiл дев’ятий

Виписка

Уллман чекав на них вiдразу за старомодними широкими переднiми дверима. Вiн поручкався з Джеком i прохолодно кивнув Вендi, либонь вiдзначивши, як обернулися голови, коли вона увiйшла до вестибюля, iз золотим волоссям, розсипаним по плечах ii простоi «моряцькоi» сукенки. Їi подiл зупинявся на скромних двох сантиметрах вище колiн, але вам не конче треба було бачити бiльше, аби зрозумiти, що ноги там гарнi.

Схоже, по-справжньому тепло Уллман привiтав тiльки Деннi, але Вендi стикалася з таким i ранiше. Схоже, Деннi був того типу дитиною, що подобаеться людям, якi зазвичай подiляють почуття щодо дiтей Дабл’ю Сi Фiлдса[64 - William Claude Dukenfield (артистичний псевдонiм W. C. Fields: 1880—1946) – актор-комiк, уславлений образом егоiстичного мiзантропа, який не любить собак, жiнок i дiтей, але попри це залишаеться симпатичним.]. Вiн злегка нахилився в попереку i подав Деннi руку. Деннi офiцiйно, без посмiшки, ii потиснув.

– Мiй син, Деннi, – вiдрекомендував Джек, – i моя дружина Вiннiфред.

– Радий з вами обома познайомитися, – промовив Уллман. – Скiльки тобi рокiв, Деннi?

– П’ять, сер.

– Навiть «сер», – усмiхнувся Уллман, озираючись на Джека. – Вiн добре вихований.

– Звичайно, – вiдповiв Джек.

– І мiсiс Торренс, – вiн повторив той самий неглибокий уклiн, i на якусь запаморочливу мить Вендi здалося, що Уллман поцiлуе iй руку. Вона вже було подала ii слушним манером, i вiн ii прийняв, але лиш на мить, стиснувши обома своiми. Долоньки в нього були крихiтними, сухими й гладенькими, i вона здогадалася, що вiн iх пудрить тальком.

У вестибюлi панувала метушлива дiяльнiсть. Майже всi старомоднi крiсла з високими спинками були зайнятi. Туди-сюди снували хлопцi-носii з валiзами, а перед реестрацiйною стiйкою, над якою пiдносився величезний мiдний касовий апарат, вишикувалася черга. Налiпки «БанкАмерикард» та «Мастер Чардж» на касi видавалися дратiвливо анахронiчними[65 - Започаткованi в Калiфорнii кредитно-картковi програми: «BankAmericard» 1958 року (з 1975-го мае назву «Visa»); «Master Charge» 1966 року (з 1979-го мае назву «MasterCard»).].

Праворуч, ближче до високих двостулкових дверей, що стояли зачиненi й вiдгородженi линвою, мiстився старомодний камiн, у якому зараз яскраво палали березовi полiна. На пiдсунутому ледь не до самого вогнища диванi сидiло трое монахинь. Обставленi по боках своiми посадженими одна на одну сумками, вони усмiхливо перемовлялися мiж собою, чекаючи поки трохи поменшае черга на виписку. Вендi зад

Сторінка 30

вилася на них, коли вони дружно вибухнули дзвiнким дiвочим смiхом. Вона вiдчула, що усмiшка торкнулася й краечкiв ii губ; жоднiй з черниць не було менше шiстдесяти рокiв.

Безперестанним фоном звучало гудiння розмов, приглушене дзелень! посрiбленого дзвiночка при касовому апаратi, коли ним калатне хтось iз двох чергових клеркiв i трохи нетерпляче вигукне: «Просувайтеся вперед, будь-ласка!» Це навiвало iй яснi, теплi спогади про iхнiй з Джеком медовий мiсяць у Нью-Йорку, в «Бiкмен Тауер»[66 - «Beekman Tower» – побудований 1928 року 28-поверховий готель в стилi арт-деко, тепер мае статус культурно-iсторичноi пам’ятки.]. Вона вперше дозволила собi повiрити, що, можливо, це буде саме тим, чого вони всi втрьох потребували: цiлий сезон разом вдалинi вiд свiту, щось на кшталт сiмейного медового мiсяця. Вона ласкаво посмiхнулася Деннi, котрий вiдверто гавився на все навкруги. До ганку пiд’iхав черговий лiмузин – сiрий, як банкiрська жилетка.

– Останнiй день сезону, – пояснював Уллман. – День закриття. Завжди гарячка. Я чекав на вас, мiстере Торренс, ближче до третьоi.

– Я хотiв забезпечити «фолькс» додатковим часом для нервового зриву, якби йому заманулося психувати, – вiдповiв Джек. – Вiн утримався.

– Як вдало, – сказав Уллман. – Трохи пiзнiше я хотiв би вас усiх трьох провести по територii, а Дiк Хеллоран, звiсно, бажае показати мiсiс Торренс готельну кухню. Але боюся…

Пiдiйшов, ледь не кланяючись, один з клеркiв.

– Вибачте, мiстере Уллман…

– Ну? Що таке?

– Там мiсiс Брант, – бентежачись, промовив клерк. – Вона вiдмовляеться сплатити свiй рахунок якось iнакше, а тiльки карткою «Америкен Експрес». Я iй пояснював, що «Америкен Експрес» ми припинили приймати ще наприкiнцi сезону минулого року, але вона не…

Його очi перебiгали то на родину Торренсiв, то на Уллмана. Той знизав плечима.

– Я цим займуся.

– Дякую вам, мiстере Уллман. – Клерк вирушив назад до стiйки, де голосно протестувала схожа на дредноут жiнка у довгiй шубi й чомусь, що скидалося на боа з чорного пiр’я.

– Я приiжджаю до «Оверлука» з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, – проказувала вона знiчено усмiхненому клерку. – Я продовжувала приiздити навiть пiсля того, як мiй другий чоловiк помер вiд iнсульту на тому виснажливому роук-кортi, – а я казала йому того дня, що сонце занадто пече, – i я нiколи… Повторюю: нiколи… не платила нiчим iншим, а лише своею кредитною карткою «Америкен Експрес». Я повторюю…

– Вибачте, – промовив мiстер Уллман.

Вони задивилися, як вiн iде через вестибюль, як шанобливо торкаеться лiктя мiсiс Брант i, розводячи руками, кивае, коли вона переадресовуе свою тираду до нього. Спiвчутливо ii вислухавши, вiн знову кивнув i щось вiдповiв. Мiсiс Брант з переможною посмiшкою обернулася до нещасного клерка за стiйкою i гучно проголосила:

– Дякувати Богу, е бодай один працiвник у цьому готелi, який не перетворився на несусвiтнього фiлiстера!

Вона дозволила Уллману, котрий ледь дiставав до масивного плеча ii шуби, взяти себе пiд руку й повести звiдти геть, либонь, до його кабiнету у внутрiшнiй частинi готелю.

– Ух ти! – сказала Вендi, смiючись. – Цей франт вартий тих грошей, якi йому тут платять.

– Але йому не подобаеться та ледi, – тут же вставив Деннi. – Вiн тiльки прикидаеться, нiби вона йому подобаеться.

Джек з усмiшкою подивився вниз на сина:

– Я певен, що так воно й е, доку. Проте улесливiсть – це та штука, що пiдмазуе колiщата нашого свiту.

– Що таке улесливiсть?

– Улесливiсть, – пояснила йому Вендi, – це коли твiй тато каже, що йому подобаються моi новi жовтi слакси, у той час як насправдi нi, або коли вiн каже, що менi зовсiм не треба скинути зайвих п’ять фунтiв.

– О. То це коли брешуть жартома?

– Щось дуже схоже на це.

Якийсь час вiн дуже уважно роздивлявся на неi i врештi сказав:

– Мамуню, а ти гарненька. – І розгублено насупився, коли батьки, обмiнявшись поглядами, розреготалися.

– Уллман не надто витратив своеi улесливостi на мене, – сказав Джек. Давайте-но, хлопчики та дiвчатка, вiдiйдемо он туди, до вiкна. Здаеться менi, я занадто звертаю на себе увагу, стовбичачи тут, посерединi, у своiй джинсовiй куртцi. Бог вiдае, я й гадки не мав, що тут буде бодай скiлькись люду в день закриття. Здогадуюся, що я помилявся.

– Ти маеш дуже красивий вигляд, – сказала вона, i знову обое розреготалися, аж Вендi при цiм затулила собi рота долонею. Деннi й тепер нiчого не зрозумiв, але все було гаразд. Вони любили одне одного. Деннi подумав, що цей готель нагадуе його мамi якийсь iнший,

(якийсь «бiк-мен»)

де вона була щасливою. Деннi хотiв би, аби i йому це мiсце подобалося так само, як iй, хоча вiн не переставав собi знову i знову нагадувати, що тi подii, якi йому показував Тонi, не завжди справджувалися. Вiн буде обережним. Вiн пильнуватиме оте щось, що зветься АРАК. Але нiчого не казатиме, якщо не буде конче змушений. Бо вони зараз щасливi, вони смiються i нема жодних поганих думок.

– Погляньте-но сюди, який краевид, – показав Джек.

– Ох, як тут

Сторінка 31

мальовничо! Дивися, Деннi!

Але Деннi вид не здався аж таким мальовничим. Вiн не любив висоти; вiд неi в нього паморочилося в головi. Поза широким ганком, що тягнувся вздовж усього готелю, гарно доглянута галявина (правобiч неi мiстився коротесенько пiдстрижений тренувальний майданчик з лункою для гольфу) спускалася в бiк довгого прямокутного плавального басейну. На одному його кiнцi стирчала маленька тринога з оголошенням ЗАЧИНЕНО; вiн умiв сам прочитати такi написи, як «зачинено», «стоп», «вихiд», «пiца» та ще кiлька iнших.

Вiд басейну кудись далi вилася мiж молодими сосонками, ялинками й осиками посипана гравiем стежина. Там стояв маленький щит з написом, якого вiн не знав: ROQUE. А пiд ним стрiлка.

– Татку, що означае оте слово R-O-Q-U-E?

– Це назва гри, – вiдповiв тато. – Вона трохи схожа на крокет, тiльки в неi грають на такому гравiйному кортi, наче великий бiльярдний стiл з бортами замiсть трави. Дуже древня гра, Деннi. Інколи тут проводять турнiри.

– А в неi треба грати крокетним молотком?

– Доволi схожим, – погодився Джек. – Лише держак коротший i головка двобiчна. З одного боку тверда гума, а iнший бiк дерев’яний.

(Виходь, ти, малий засранцю!)

– Правильно назва цiеi гри вимовляеться роук, – продовжував тато. – Я навчу тебе в неi грати, якщо захочеш.

– Можливо, – якось вiдчужено промовив Деннi тихим, безбарвним голосом, що змусило батькiв обмiнятися над його головою здивованими поглядами. – Хоча вона може менi й не сподобатися.

– Ну, доку, ти не змушений грати у те, що тобi не подобаеться. Правда ж?

– Звичайно.

– А отi звiрi тобi подобаються? – спитала Вендi. – Це називаеться топiарiй[67 - Topiary – мистецтво фiгурноi стрижки кущiв i дерев, яке веде свiй початок ще вiд давньоримських часiв.].

Поза стежкою, що вела до роуку, виднiлися живоплоти, вистриженi у формах рiзних тварин. Деннi з його гострим зором упiзнав кролика, собаку, коня, корову i трiйко бiльших фiгур, що були схожi на пустотливих левiв.

– Тi звiрi й наштовхнули дядька Ела на думку, що менi пiдiйде ця робота, – повiдав Джек сину. – Вiн знав, що, ще навчаючись в коледжi, я заразом працював на одну ландшафтну компанiю. Це такий бiзнес, що доглядае людям iхнi морiжки, кущi, живоплоти. Я регулярно впорядковував топiарiй однiй ледi.

Вендi захихотiла, прикриваючи собi рота рукою. Дивлячись на неi, Джек повторив:

– Так, зазвичай я давав лад ii топiарiю щонайменше раз на тиждень.

– Киш, мухо, – сказала Вендi й знову пирскнула.

– А в неi гарнi були живоплоти, татку? – спитав Деннi, i ось на це вже батьки разом почали давитися вибухами реготу. Вендi так сильно смiялася, що аж сльози заструменiли в неi по щоках i iй довелося дiставати з сумочки паперову серветку.

– Там були не тварини, Деннi, – сказав Джек, коли нарештi змiг опанувати себе. – Там були гральнi карти. Пiки i чирви, трефи i бубни. Але живоплоти розростаються, розумiеш…

(Вiн повзе, – казав Ватсон… нi, не живоплоти, той тиск. – Ви мусiте слiдкувати за ним увесь час, бо iнакше з усьою вашою сiм’йою опинитеся десь, нахер, аж на мiсяцi).

Вони подивилися на нього здивовано. Посмiшка на його обличчi зiв’яла.

– Тату? – запитально промовив Деннi.

Вiн заклiпав очима, немов повертаючись до них з далекого далеку.

– Вони розростаються, Деннi, i втрачають своi форми. Отже, я раз або двiчi на тиждень iх пiдстригатиму, поки не похолоднiшае так, що вони припинять рости до наступного року.

– А ще тут е iгровий майданчик, – сказала Вендi. – Щасливчик ти, синку.

Ігровий майданчик мiстився поза топiарiем. Двi гiрки, велика гойдалка з пiвдюжиною пiдвiшених на рiзнiй висотi сидiнь, гiмнастичнi «джунглi», зроблений iз секцiй бетонноi труби тунель, пiсочниця та iграшковий будиночок, що був точною копiею самого «Оверлука».

– Тобi подобаеться тут, Деннi? – запитала Вендi.

– Звiсно, що так, – вiдповiв вiн, сподiваючись, що прозвучало це бiльш захопливо, анiж вiн почувався насправдi. – Тут охайно.

Поза iгровим майданчиком височiла непримiтна захисна огорожа з металевоi сiтки, поза нею лежала широка щебениста пiд’iзна дорога, яка вела до готелю, а вже поза нею губилася в яскраво-синьому пiсляполудневому маревi та сама долина. Деннi не знав слова iзоляцiя, але, якби йому хтось його пояснив, вiн би за нього вхопився. Далеко внизу, немов довга чорна змiя, що вирiшила подрiмати трохи на сонечку, пролягла дорога, що вела назад через Сайдвiндерський перевал i далi, у Боулдер. Дорога, яка залишатиметься закритою всю довгу зиму. Вiд цiеi думки в нього з’явилося вiдчуття ледь не задухи, i Деннi майже здригнувся, коли тато поклав руку йому на плече.

– Доку, я знайду тобi чогось попити, тiльки-но зможу. Зараз вони тут дещо заклопотанi.

– Звичайно, тату.

Мiсiс Брант вийшла з внутрiшнього кабiнету з виглядом особи, що вiдстояла свое право. Через кiлька секунд вона вже переможно виступала за дверi, а за нею слiдом, тягнучи на собi вiсiм валiз, поспiшала пара носiiв. Деннi дивився у вiкно, як чоловiк у сiрiй унiформi i в кашкетi, я

Сторінка 32

в армiйського капiтана, пiдганяе до дверей ii довгий срiблястий автомобiль, як вiн вилiзае з нього. Скинувши на мить перед нею кашкета, вiн метнувся вiдчиняти багажник.

І в осяяннi, що його iнколи навiдувало, вiн вловив одну з ii цiлiсних думок, ту, що блукала на поверхнi сумбурного, низько гудучого варива емоцiй i кольорiв, яке вiн зазвичай сприймав у надто залюднених мiсцях.

(«гарно було б менi залiзти в його штани»)

Наморщивши лоба, Деннi дивився, як носii кладуть до багажника ii валiзи. Вона досить проникливо дивилася на чоловiка в сiрiй унiформi, котрий наглядав за завантаженням. Чому iй хотiлося б залiзти в штани цього чоловiка? Їй холодно навiть у цiй ii довгiй шубi? А якщо iй холодно, чому вона не надягла на себе якiсь власнi штани? Його мама носить штани майже цiлу зиму.

Чоловiк у сiрiй унiформi зачинив багажник i пiшов назад допомогти iй сiсти в машину. Деннi уважно спостерiгав, щоби побачити, чи скаже вона що-небудь про його штани, але вона лише посмiхнулася i подала йому доларову банкноту – чайовi. За мить вона вже скеровувала свiй великий срiблястий автомобiль вниз на дорогу.

Деннi подумав, чи не спитати в мами, чому мiсiс Брант могло схотiтися штанiв пiдгонщика машин, але вирiшив, що не варто. Деякi запитання створювали цiлу купу неприемностей. Таке вже траплялося з ним ранiше.

Натомiсть вiн утиснувся мiж батьками, сiвши на маленький диван, звiдки вони дивилися на всiх тих людей, що виписувалися бiля стiйки. Вiн радiв, що його мама i тато щасливi i люблять одне одного, але нiчого не мiг вдiяти з невеличкою тривожнiстю. Просто нiчого не мiг вдiяти.

Роздiл десятий

Хеллоран

Цей кухар зовсiм не вiдповiдав уявленню Вендi про типового очiльника кухнi курортного готелю. Перш за все, таку важливу особу титулують шефом, але аж нiяк не прозаiчно – кухарем; куховарство – це те, що робила вона вдома, у своiй кухоньцi, коли кидала все, що ще залишалося з продуктiв, у посудину «Пiрекс»[68 - «Pyrex» – бренд, пiд яким заснована 1915 року компанiя «Corning Incorporated» виробляе лабораторний та кухонний посуд iз жаростiйкого скла.], додаючи туди локшину. Крiм того, кулiнарний чародiй у такому закладi, як «Оверлук», що рекламувався в курортнiй секцii недiльного випуску «Нью-Йорк Таймс», мусив бути маленьким, кругленьким, з блiдим, обрезклим обличчям (радше схожим на Хлопчика-Пончика Пiллсберi[69 - Створений 1965 року популярний анiмований рекламний персонаж харчовоi компанii «Pillsbury» у виглядi нiби злiпленоi з тiста фiгурки хлопчика в кухарському ковпаку.]), вiн мусив мати тоненькi, наче олiвцем намальованi, вусики на кшталт якоiсь зiрки фiльмiв-мюзиклiв сорокових рокiв, темнi очi, французький акцент i мерзотний характер.

Хеллоран таки мав темнi очi, але то i все. Це був високий чорношкiрий чоловiк з помiрною гривою волосся в стилi «афро», яке вже починало братися бiлим iнеем. У нього був м’який пiвденний акцент, i ще вiн багато смiявся, демонструючи зуби надто бiлi й рiвнi, щоби бути чимсь iншим за вiнтажнi вставнi щелепи «Сiрз i Роубак» зразка тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року[70 - Тут натякаеться на добротну саморобнiсть: заснована 1888 року торговельно-виробнича компанiя «Sears and Roebuck» до 1950-х рокiв надавала послугу «зубнi протези поштою» – замовивши комплект спецiального воску, клiент за вкладеною iнструкцiею знiмав злiпки зi своiх щелеп, надсилав iх фiрмi i за кiлька тижнiв отримував готовi вставнi щелепи.]. В ii батька теж такi були – верхня i нижня, – вiн називав iх Роубакерсами, час вiд часу iх кумедно перед нею випинаючи за столом пiд час вечерi… i завжди, як зараз пригадалося Вендi, робив це, коли матiр виходила з кухнi по щось або до телефону.

Деннi витрiщився вгору на цього чорношкiрого велетня в костюмi з тонкоi синьоi шерстi «сардж», а потiм посмiхнувся, коли Хеллоран легко його пiдхопив i, посадовивши собi на згин лiктя, сказав:

– Ти ж не залишаешся тут, на горi, на всю зиму.

– Авжеж, залишаюся, – заперечив Деннi з сором’язливою усмiшкою.

– Та не, ти рушиш на пiвдень до Сейнт-Пiта[71 - St. Petersburg – засноване 1888 року мiсто, найбiльше у Флоридi.] разом зi мною i навчатимешся куховарити, i гулятимеш по пляжу збiса кожного вечора, роздивляючись на крабiв. Правильно?

Деннi захоплено захихотiв i похитав головою, мовляв, нi. Хеллоран опустив його долi.

– Якщо збираешся передумати, – сказав Хеллоран серйозно, нахилившись до нього, – то краще роби це швидше. Не мине й тридцяти хвилин, як я сидiтиму у своiй машинi. Пiсля того мине ще двi з половиню години, i я сидiтиму бiля тридцять другого виходу термiналу Б, у Стейпелтонському мiжнародному аеропортi, що в мiстi, яке стоiть на висотi одна миля вiд рiвня моря, у штатi Колорадо. Через три години пiсля того я орендую автомобiль в аеропортi Маямi i прямую до сонячного Сейнт-Пiта, не терплячись влiзти в купальнi труси i попросту регггочучи собi в кулак з усiх тих, хто безвилазно застряг в снiгах. Утямки тобi, мiй хлопчику?

– Так, сер, – вiдповiв Деннi, посмiхаючись.

Хеллоран знов

Сторінка 33

бернувся до Джека з Вендi:

– Схоже, гiдний хлопак росте.

– Нам теж так здаеться, – сказав Джек, подаючи руку. Хеллоран ii потиснув. – Мене звуть Джек Торренс. Це моя дружина, Вiннiфред. З Деннi ви вже познайомилися.

– І це було вельми приемно. Мем, а ви Вiннi чи Фреддi?

– Я Вендi, – вiдповiла вона, посмiхаючись.

– Гаразд. Це краще, нiж тi два iменi, я так гадаю. Нам сюди. Мiстер Уллман хоче, щоби ви тут усе оглянули, отже, оглядини ви й отримаете. – Вiн похитав головою, стиха промурмотiвши: – А як же радiсно менi буде побачити його востанне.

Хеллоран розпочав для них екскурсiю з обходин найграндiознiшоi кухнi з усiх, якi лишень Вендi бачила в своему життi. Кухня iскрилася чистотою. Кожна поверхня в нiй була вилощена до високого глянсу. Вона була бiльш нiж просто великою; вона лякала своiми розмiрами. Вендi йшла поруч з Хеллораном, у той час як Джек, почуваючись абсолютно не в своiй тарiлцi, плентався з Деннi трохи позаду. Бiля мийки на чотири раковини тягнулася довга дошка, де висiли рiзальнi iнструменти: вiд рiзноманiтних ножикiв до дворучних рiзницьких сокир. Дошка для нарiзання хлiба там була завбiльшки, як кухонний стiл у iхнiй Боулдерськiй квартирi. Вiд пiдлоги до стелi, займаючи всю стiну, висiла виняткова колекцiя каструль i сковорiд з iржостiйкоi сталi.

– Гадаю, менi варто буде залишати за собою слiд з хлiбних крихт кожного разу, як я сюди заходитиму, – промовила Вендi.

– Не дозволяйте iй себе гнiтити, – вiдгукнувся Хеллоран. – Вона велика, але все одно це лише кухня. До бiльшостi з цього знаряддя у вас нiколи навiть не виникне потреби торкатися. Пiдтримуйте тут чистоту – це все, чого я прошу. А ось та плита, якою я на вашому мiсцi користувався б. Їх тут загалом три, але ця найменша.

«Найменша», – подумала вона нерадiсно, роздивляючись плиту. Та мала дванадцять конфорок, двi звичайнi та одну голландську духовку, на пiдвищеннi мармiт, у якому можна було повiльно пряжити соуси або запiкати боби, жаровню, пiдiгрiвач… плюс чи не мiльйон регуляторiв i давачiв температури.

– Усе на газу, – сказав Хеллоран. – Вендi, ви до цього готували на газу?

– Так.

– Люблю газ, – промовив вiн, вмикаючи одну з конфорок. Та бухнула блакитним полум’ям, i вiн делiкатним рухом стишив його до слабенького свiтiння. – Менi подобаеться бачити вогонь, на якому я готую. Ви бачите, де розташованi всi вмикачi верхнiх конфорок?

– Так.

– І регулятори духовок усi позначенi. Сам я вiддаю перевагу тiй, що посерединi, бо вона, схоже, грiе найрiвномiрнiше, але ви користуйтеся будь-якою, на ваш розсуд… або й усiма трьома, властиво.

– До кожноi по однiй телевечерi, – кволо засмiялася Вендi[72 - «TV Dinner» (телевечеря) – створений 1952 року бренд замороженоi комплексноi страви (м’ясо, овочi, десерт), пакет з якою швидко можна розiгрiти в духовцi чи мiкрохвильовiй печi, не вiдриваючись вiд телепередачi.].

Хеллоран розреготався:

– Розплющте очi, на вашу ласку. Список усього iстiвного я залишив отам, бiля раковини. Бачите?

– Ось вiн, матусю! – вигукнув Деннi, пiдносячи два аркушi щiльно списаного з обох бокiв паперу.

– Гарний хлопчик, – сказав Хеллоран, беручи в малого список i куйовдячи йому волосся. – Ти певен, що не хочеш поiхати зi мною до Флориди, хлопчику? Навчишся готувати найнiжнiших по цей бiк раю креветок по-креольськи?

Деннi, затуливши собi руками рота й хихочучи, ретирувався ближче до батька.

– Я так гадаю, друзi, що ви всi утрьох тут зможете прохарчуватися цiлий рiк, – сказав Хеллоран. – Маемо прохолодну комору, великий холодильний бокс, повнi рундуки будь-яких овочiв i два холодильники. Дозвольте менi вам показати, ходiмо.

Наступнi десять хвилин Хеллоран вiдчиняв рундуки та дверi, демонструючи харчi в таких кiлькостях, яких Вендi нiколи ранiше не бачила. Запаси iжi ii вразили, проте не заспокоiли так, як вона могла на те сподiватися: на думку повсякчас наверталася ватага Доннера, не в сенсi канiбалiзму (з усiма цими харчами мусить минути доволi багато часу, аж поки вони занепадуть до такого вбогого рацiону, як поiдання одне одного), але пiдсилюючи усвiдомлення того, що справа це дiйсно серйозна: коли випаде снiг, вибратися звiдси означатиме не якусь годинну поiздку машиною до Сайдвiндера, а велику операцiю. Сидiтимуть вони в цьому порожньому гранд-готелi, iстимуть iжу, залишену iм тут, наче якимсь iстотам у дивнiй казцi, i слухатимуть, як крижаний вiтер обдувае заснiженi унiвець карнизи. У Вермонтi, коли Деннi був зламав собi руку

(коли Джек зламав Деннi руку)

вона викликала бригаду «швидкоi допомоги» «Медикс», набравши номер з маленькоi карточки, причепленоi до телефону. Вони прибули до них додому вже через якихось десять хвилин. На тiй карточцi були написанi й iншi номери. Полiцейська машина могла приiхати за п’ять хвилин, а пожежна ще швидше, бо пожежна частина стояла вiд них лише за три будинки по вулицi i один за рогом. Там був записаний чоловiк, якому треба дзвонити, якщо пропало свiтло, i той, якому треба дзвонити, якщо забився стiк у душi, i той, яком

Сторінка 34

треба дзвонити, якщо почав барахлити телевiзор. Але як бути тут, якщо в Деннi трапиться отой, властивий йому, напад, якщо вiн зомлiе i вдавиться язиком?

(о Господи, що за думка!)

А якщо тут почнеться пожежа? Якщо Джек впаде до лiфтовоi шахти й проломить собi череп? А якщо?..

(якщо нам так чудово зараз припини це, Вiннiфредо!)

Спершу Хеллоран завiв iх до холодильного боксу, де iхнi видихи видувалися в повiтря, немов хмарки зi словами в комiксах. У цьому боксi було так, нiби вже настала зима.

Яловичий фарш у великих пластикових пакетах, по десять фунтiв у кожному, загалом дюжина пакетiв. Сорок цiльних курячих тушок звисали рядком з гачкiв при обшитiй дерев’яними планками стiнi. Бляшанки з шинкою, штабельованi як покернi фiшки, загалом дюжина. Пiд курчатами десять шматкiв телячоi вирiзки, десять свинячоi i величезна бараняча нога.

– Тобi подобаеться баранина, доку? – усмiхаючись, запитав Хеллоран.

– Я люблю ii, – миттю вiдповiв Деннi. Вiн ii нiколи не куштував.

– Я так i знав. Холодного вечора нiчого нема кращого за пару добрячих куснiв баранини з м’ятним соусом. М’ятний соус тут також е. Баранина ласкава до живота. Це безпроблемний сорт м’яса.

З-за iх спин Джек спитав:

– Звiдки ви дiзналися, що ми звемо його доком?

Хеллоран обернувся:

– Пардон?

– Деннi. Ми його iнколи звемо доком. Як у мультфiльмах про Багза Баннi.

– Ну, так вiн нiби й схожий троха на дока, хiба не? – Вiн наморщив носа до Деннi, поплямкав губами й промовив: – Ехм, як справи, доку?[73 - Фразу «Ехм, як справи, доку?» з нью-йоркським акцентом регулярно, гризучи морквину, промовляе сам Кролик Багз – найпопулярнiший (за кiлькiстю фiльмiв, у яких вiн з’являеться) мультперсонаж.]

Деннi захихотiв, i тодi Хеллоран сказав

(Ти певен, що не хочеш поiхати до Флориди, доку?)

дещо, i то дуже чiтко. Вiн дочув кожне слово. І подивився на Хеллорана здивовано й трохи перелякано. Хеллоран йому важно пiдморгнув i знов повернувся до харчiв.

З-за широкоi, обтягнутоi сарджевою тканиною спини кухаря на свого сина дивилася Вендi. У неi було дивовижне вiдчуття, нiби щось було промайнуло мiж ними, щось таке, чого вона не могла достеменно второпати.

– Ви маете дванадцять пачок ковбаси й дванадцять пачок бекону, – повiдомив Хеллоран. – Так, зi свинями покiнчено. А в цiй шухлядi дванадцять фунтiв масла.

– Справжнього масла? – перепитав Джек.

– Першосортного-першокласного.

– Не пригадую, щоби я куштував справжне масло вiдтодi, як ще малим жив у Берлiнi[74 - Засноване 1829 року мiсто, де живе близько 10 тис. мешканцiв.], у Нью-Гемпширi.

– Ну, тодi об’iдатиметеся ним тут, аж поки маргарин вам не видасться ласощами, – сказав Хеллоран i розсмiявся. – Он там, у тому рундуку ваш хлiб – тридцять хлiбин бiлого, двадцять чорного. Ми, щоб ви так знали, намагаемося пiдтримувати расовий баланс в «Оверлуку». Звiсно, я розумiю, що пiiсяти хлiбин вам не вистачить на весь час, але тут повно iнгредiентiв, i свiже краще за заморожене в будь-який день тижня. Отут маете вашу рибу. Їжа для мозку, правильно, доку?

– Це правда, мамо?

– Якщо мiстер Хеллоран так каже, любий, – посмiхнулася вона.

Деннi наморщив носа:

– Менi не подобаеться риба.

– Геть-чисто хибна думка, – сказав Хеллоран. – Ти просто нiколи не куштував риби, якiй би подобався ти. Ось цiй рибi, що тут, ти точно сподобаешся. П’ять фунтiв райдужноi форелi, десять фунтiв палтуса, п’ятнадцять бляшанок тунця…

– Ой, так, менi подобаеться тунець.

– …i п’ять фунтiв найсолодшоi солеi[75 - Солея, або морський язик, – делiкатесна риба з ряду Камбалоподiбнi.], яка бодай колись плавала в морi. Хлопчику мiй, коли настане весна, ти будеш дякувати старому… – Вiн клацнув пальцями так, нiби щось забув. – Ану, як мене звуть? Здаеться, в мене це вилетiло з голови.

– Мiстер Хеллоран, – регочучи, оголосив Деннi. – А для друзiв – Дiк.

– Авжеж, правильно! А оскiльки ми друзi, то я тобi Дiк.

Прямуючи вслiд за Хеллораном до дальнього кутка, Джек з Вендi обмiнювалися здивованими поглядами, обое намагалися пригадати, чи той називав iм свое iм’я.

– А отут я поклав дещо особливе, – сказав Хеллоран. – Сподiваюся, друзяки, вам сподобаеться…

– Ох, справдi, не обов’язково було, – розчулено вигукнула Вендi. Там лежала обплетена широкою пурпуровою стрiчкою, з зав’язаним згори бантиком, двадцятифунтова iндичка.

– Ви мусите приготувати собi iндичку на День Подяки, – поважно промовив Хеллоран. – Здаеться, тут е й каплун до Рiздвяноi вечерi. Поза всяким сумнiвом, ви на нього натрапите. А тепер ходiмо вже звiдси, поки ми всi не пiдхопили собi пi-невмонii. Правильно, доку?

– Правильно!

Чудеса продовжилися i в холоднiй коморi. Десь iз сотня ящикiв сухого молока (Хеллоран без жартiв порадив iй купувати для малого свiже молоко в Сайдвiндерi, допоки зберiгатиметься така можливiсть), п’ять дванадцятифунтових мiшкiв цукру, галоновий слоiк чорноi меляси, крупи, у скляних слоiках рис, макарони, спагетi; ряди бляшанок з фруктами й фруктовими салатами; близько бушеля свiж

Сторінка 35

х яблук, якi всю комору пропахтили ароматом осенi; сушенi родзинки, сливи й абрикоси («Оправляйся регулярно, якщо хочеш буть щасливим», – проголосив Хеллоран i вибухнув розкотистим реготом до стелi комори, де на залiзному ланцюгу повис единий старомодний свiтильник у формi кулi); глибокий рундук, повний картоплi; i меншi запаси помiдорiв, цибулi, рiпи, гарбузiв i капусти.

– Слово честi… – мовила Вендi, коли вони звiдти вийшли. Пiсля тридцятидоларового тижневого бюджету на бакалiю, побачена нею кiлькiсть усiх тих свiжих харчiв так ii приголомшила, що вона не була в змозi доказати, чого саме стосуеться те ii слово.

– Я вже троха запiзнююся, – сказав, поглянувши собi на годинника, Хеллоран, – тому пропоную вам самим пройтися по шафах i холодильниках, коли ви вже влаштуетеся. Там сири, консервоване молоко, солодке згущене молоко, дрiжджi, харчова сода, повний мiшок отих-там пирiжкiв «Застiльнi теревенi»[76 - Пирiжки з рiзноманiтною начинкою, якi вiд 1924 року виробляються компанiею «Table Talk Pies».], кiлька кетягiв бананiв, яким, проте, далеко ще до дозрiвання…

– Стоп, – вигукнула вона, здiймаючи руку i смiючись. – Менi всього цього нiколи не запам’ятати. І я обiцяю залишити тут усе в чистотi.

– Це все, чого менi треба. – Вiн обернувся до Джека. – А мiстер Уллман просвiтив вас щодо пацюкiв на його горищi?

Джек вишкiрився:

– Вiн казав, що, ймовiрно, декiлька iх е на мансардному поверсi, а мiстер Ватсон сказав, що, ймовiрно, вони е й у пiдвалi. Там, унизу, не менше двох тонн паперiв, але я не помiтив жодного поточеного, як то вони iх гризуть, будуючи собi гнiзда.

– Цей Ватсон, – з лукавою прикрiстю похитав головою Хеллоран. – Ну хiба вiн не найбiльший лихослов, Джеку, з усiх, з якими вам будь-коли доводилося стикатися?

– Вiн ще той персонаж, – погодився Джек. Його батько був найбiльшим лихословом з усiх, з якими йому будь-коли доводилося стикатися.

– Історiя доволi печальна, – продовжував Хеллоран, ведучи iх назад до широких хитних дверей, що прочинялися в обiдню залу «Оверлук». – Їхня родина мала грошi, колись дуже давно. Це Ватсонiв дiд чи прадiд – не пам’ятаю, хто саме, – побудував цей заклад.

– Менi розповiдали, – сказав Джек.

– Що ж трапилося? – спитала Вендi.

– Ну, вони не змогли налагодити справу, – сказав Хеллоран. – Ватсон розповiдатиме вам цю iсторiю цiлком… двiчi на день, якщо ви йому дозволите. У старого був бзик щодо цього готелю. Гадаю, вiн дозволив йому зруйнувати себе морально. Вiн мав двох синiв, i один з них загинув у якiйсь пригодi, коли iхав верхи конем саме на цьому мiсцi, тодi готель ще тiльки будувався. Це трапилося тисяча дев’ятсот восьмого чи дев’ятого року. Дружина старого померла вiд грипу, i тодi залишилися тiльки вiн та його молодший син. Завершилося все тим, що iх взяли доглядачами того самого готелю, який збудував старий.

– Дiйсно, доволi печальна iсторiя, – сказала Вендi.

– А що сталося з ним? Зi старим? – запитав Джек.

– Вiн випадково встромив палець в електричну розетку, тут йому i настав кiнець. – сказав Хеллоран. – Десь на початку тридцятих, перед тим як Депресiя закрила цей заклад на десять наступних рокiв. В усякому разi, Джеку, я буду вдячний, якщо ви з дружиною щодо пацюкiв триматиме на оцi також i кухню. Якщо побачите… тодi пастки, не отруту.

Джек клiпнув очима:

– Звичайно. Кому спаде на думку труiти пацюкiв у кухнi?

Хеллоран саркастично розсмiявся:

– Мiстеровi Уллману, ось кому. Такою iдеею його осяяло минулоi осенi. Я йому все ввiчливо розклав, я сказав: «Мiстере Уллман, а якщо, коли всi ми з’iдемося сюди наступного травня i я приготую на честь вiдкриття традицiйну вечерю, – а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делiкатному соусi, – i всiм стане зле, i лiкар приiде i скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоiли? У вас вiсiмдесят найбагатших в Америцi громадян постраждали внаслiдок отруення щурячою отрутою!»»

Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.

– І що вiдповiв Уллман?

Хеллоран поворушив язиком собi за щокою, немов намацуючи там крихту iжi.

– Вiн вiдповiв: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».

Тепер розреготалися вже всi разом, навiть Деннi, хоча й не був цiлком певен, у чому саме сiль цього жарту, окрiм того, що той якимсь чином торкався мiстера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знае.

Усi четверо пройшли до обiдньоi зали, зараз порожньоi й тихоi, з ii казковим видом на захiд, на притрушенi снiгом вершини. Кожна бiла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на мiжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на вартi.

На протилежному боцi зали був подвiйний комплект дверей типу «кажанячi крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом: Салон-бар «Колорадо».

Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:

– Якщо ви людина питуща, сподiваюся, ви собi привезли якийсь запас. Звiдси все вибрано дочиста. Прощальна вечiрка службовцiв учора, розумiете. Вiд покоiвок до носiiв, усi тут сьогоднi тиняються з головним болем, вк

Сторінка 36

ючно зi мною.

– Я не п’ю, – повiдомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.

За тi пiвгодини, що вони провели в кухнi, там сильно порiдшало. Довге центральне примiщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволi скоро стане звичним для них. Порожнiми стояли крiсла з високими спинками. Поiхали вже черницi, якi були сидiли бiля камiна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тлiючого приску. Вендi визирнула на стоянку i побачила, що, окрiм заледве якоiсь дюжини, зникли всi машини.

Вона вловила себе на тому, що iй хочеться, аби вони забралися у свiй «фольксваген» i поiхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звiдси.

Джек роздивлявся по вестибюлi, шукаючи Уллмана, але того там не було.

Пiдiйшла юна покоiвка iз заколотим на потилицi ясно-попелястим волоссям:

– Твiй багаж уже на ганку, Дiку.

– Дякую, Селлi, – цьомнув вiн ii в лоба. – Гарноi тобi зими. Чув, ти виходиш замiж.

Коли вона пiшла, зухвало вихляючи задком, вiн обернувся до Торренсiв:

– Я мушу вже поспiшати, якщо збираюся встигнути на свiй лiтак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вiрю, що так i буде.

– Дякую, – вiдповiв Джек. – Ви були дуже добрi.

– Я добре доглядатиму вашу кухню, – знову пообiцяла Вендi. – Насолоджуйтеся Флоридою.

– Так завжди i роблю, – сказав Хеллоран. Упершись долонями собi в колiна, вiн нахилився до Деннi:

– Останнiй шанс, парубку. Хочеш поiхати у Флориду?

– Гадаю, нi, – вiдповiв Деннi, усмiхаючись.

– Окей. А хочеш допомогти менi покласти речi в машину?

– Якщо мама скаже, що менi можна.

– Можна, – сказала Вендi, – але мусиш застiбнути курточку. – Вона нахилилася вперед, щоб самiй це зробити, але ii випередив Хеллоран, його великi брунатнi пальцi рухалися з грацiозною спритнiстю.

– Я зразу ж вiдiшлю його всередину, – сказав вiн.

– Чудово, – сказала Вендi i провела iх до дверей. Джек усе ще шукав очима Уллмана. Останнi з гостей «Оверлука» виписувалися бiля стiйки.

Роздiл одинадцятий

Сяйво

Зразу за дверима купою громадилися чотири сумки. Себто, три з них були величезними, пошарпаними валiзами, обтягнутими фальшивою крокодилячою шкiрою чорного кольору. Остання – надзвичайного розмiру торбою на блискавцi, з линялоi шотландки.

– Гадаю, з оцiею ти можеш упоратися, чи не так? – спитав його Хеллоран. Одною рукою вiн пiдчепив два великих кофри, а третiй пiддав собi пiд пахву.

– Звiсно, – вiдповiв Деннi. Ухопившись обома руками за торбу, вiн потяг ii вслiд за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.

Вiдтодi, як вони прибули, здiйнявся дошкульно пронизливий осiннiй вiтер; вiн свистiв на автостоянцi, i Деннi, який пхав поперед себе торбу на блискавцi, буцаючи ii колiнками, змушений був замружувати очi аж до щiлинок. Кiлька заблукалих осикових листкiв з деренчливим шурхотом перекидалися по тепер уже майже спорожнiлому асфальту, вмить навернувши Деннi на думку про ту нiч минулого тижня, коли вiн прокинувся з кошмару i почув – чи принаймнi подумав, нiби почув, – як Тонi каже йому не iхати.

Хеллоран поставив своi валiзи долi бiля багажника бежевого «Плiмута Ф’юрi».

– Машина незавидна, – вiдверто подiлився вiн з Деннi, – просто орендована на раз. Моя Бессi на тiм кiнцi. Ото так машина. «Кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, а чи кльово вона бiгае? Ще б пак. Я ii тримаю у Флоридi, бо надто стара вона, щоби пхатися по цих горах. Тобi допомогти з отим?

– Нi, сер, – вiдповiв Деннi. Вiн спромiгся протаскати «оте» останнi десять-дванадцять крокiв без кректання i поставив його, зiтхнувши з великим полегшенням.

– Молодчага, – похвалив його Хеллоран. Вiн видобув з кишенi свого синього сарджевого пiджака величеньку низку ключiв i вiдiмкнув багажник. А ставлячи всередину речi, сказав:

– Ти сильно сяеш, хлопчику. Найдужче за будь-кого, кого я зустрiчав за все життя. А менi в сiчнi виповниться шiiсят рокiв.

– Га?

– Ти маеш особливий дар, – сказав, обертаючись до нього, Хеллоран. – Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Вона його теж мала. Коли я ще був хлопчиком, не старшим за тебе, ми з нею часто сiдали в кухнi й провадили довгi балачки, не розкриваючи ротiв.

– Справдi?

Усмiхнувшись на роззявлений рот Деннi, на його ледь не голодний вираз обличчя, Хеллоран запропонував:

– Ходiмо, посидиш зi мною в машинi кiлька хвилин. Хочу побалакати з тобою, – i закляпнув капот багажника.

Вендi Торренс побачила з вестибюля «Оверлука», як ii син сiдае на пасажирське сидiння машини Хеллорана i в той же час великий чорношкiрий кухар займае мiсце за кермом. Раптом прохромлена гострим страхом вона було вiдкрила рота сказати Джеку, що Хеллоран не брехав, пропонуючи забрати iхнього сина до Флориди – ось воно, прямо на очах вiдбуваеться викрадення. Але вони як сiли, так просто й сидiли. Їй ледь видно було маленький силует голови сина, уважно обернутоi до великоi голови Хеллорана. Навiть з цiеi вiдстанi ця маленька голiвка мала впiзнаваний iй нахил – так ii син

Сторінка 37

дивився телевiзор, коли там показували щось особливо йому цiкаве чи коли грав з батьком у «вiдьму» або в той iдiотський крибедж[77 - Гра колодою з 52 карт, у якiй гравцi вiдмiчають набранi ними очки, втикаючи спецiальнi кiлочки в дiрочки на довгiй дошцi.]. Джек, який усе ще видивлявся Уллмана, нiчого не помiтив. Вендi змовчала, нервово спостерiгаючи машину Хеллорана, загадуючись, про що там мiж ними може йтися, якщо Деннi таким чином нахилив голову.

Хеллоран у машинi говорив:

– Типу самотньо якось почуваешся, коли думаеш, що ти такий единий, ге?

Деннi, якому бувало i самотньо, i подеколи лячно, кивнув:

– А я единий, кого ви зустрiли такого? – запитав вiн.

Хеллоран розсмiявся, похитавши головою:

– Не, синку, не. Але ти сяеш найдужче.

– То значить, таких багато?

– Не, – сказав Хеллоран, – але зустрiчаються. Багацько людей мають дрiбку сяйва в собi. Вони про це навiть не здогадуються. Але, скидаеться на те, що такi завжди з’являються з квiтами, коли iхнiм дружинам журно при мiсячних, вони добре складають шкiльнi iспити, до яких навiть не готувалися, й, тiльки-но увiйшли до якогось примiщення, вони вже добре собi уявляють, як там почуваються люди. Я таких знав був пiiсят чи, може, шiiсят. Але хiба лишень дюжина, рахуючи й мою бабцю, самi розумiли, що вони сяють.

– Ого, – вiдгукнувся Деннi, а тодi, подумавши: – А ви знаете мiсiс Брант?

– Оту? – перепитав Хеллоран зневажливо. – Та не, вона не сяе. Тiльки по два-три рази щовечора вiдсилае назад поданi iй страви.

– Я знаю, що вона не сяе, – завзято кивнув Деннi. – Але ви знаете того чоловiка в сiрiй унiформi, що подае машини?

– Майка? Звiсно, я знаю Майка. А вiн до чого?

– Мiстере Хеллоран, чому iй схотiлося його штанiв?

– Про що це ти говориш, хлопчику?

– Ну, коли вона дивилася на нього, вона думала, як гарно було б iй залiзти в його штани, тож я просто дивуюся, чому…

Проте далi вiн не договорив. Хеллоран закинув назад голову, i глибинний, брутальний регiт вибухнув з його грудей, розкочуючись артилерiйською канонадою по салону машини. Та так потужно, що аж сидiння тряслося. Деннi лише усмiхався, зачудований, але врештi цей ураган, то стихаючи, то вiдновлюючись поривами, вщух. Хеллоран видобув з нагрудноi кишенi велику шовкову хустину розмiром, як бiлий прапор капiтуляцii, i витер собi мокрi вiд слiз очi.

– Хлопче, – почав вiн, усе ще потроху порскаючи, – ти дiзнаешся всього, що тобi тра’ знати про людську природу, iще до того, як тобi стукне десять. Не знаю навiть, заздрити менi тобi чи навпаки.

– Але мiсiс Брант…

– Та викинь ii з голови, – перебив той. – І ще, не питайсь про таке в своеi матiнки. Ти ii цим тiльки розстроiш, второпав, що я тобi кажу?

– Так, сер, – вiдповiв Деннi. Вiн усе второпав абсолютно правильно. Подiбними речами вiн було засмучував маму й ранiше.

– Ця мiсiс Брант усього лиш брудна стара баба, якiй свербить, ото й усе, що тобi варт знати. – Вiн допитливо поглянув на Деннi. – Чи сильно ти можеш вдарити, доку?

– Га?

– Ану, брязни менi. Кинь менi думку. Хочеться взнати, чи стiльки в тобi сили, як менi гадаеться.

– А що ви хочете, щоби я подумав?

– Однаково. Тiльки подумай сильно.

– Гаразд, – сказав Деннi. Вiн на мить задумався, потiм зосередився й жбурнув думку просто в Хеллорана. Нiчого й зблизька подiбного до такого вiн ранiше нiколи не робив, i в останню мить якась iнстинктивна частка його ества повстала i притупила грубу силу думки – вiн не хотiв уразити мiстера Хеллорана. Та все одно та думка вистрелила з нього з такою силою, якоi вiн нiколи не мiг очiкувати. Вона шваркнула, немов подача Нолана Раяна, i навiть понад те[78 - Lynn Nolan Ryan (нар. 1947) – видатний бейсболiст на прiзвисько «Експрес», швидкiсть кинутого ним м’яча постiйно перевищувала 100 миль/год; на час дii роману був гравцем команди «Калiфорнiйськi янголи».].

(Ой леле, сподiваюсь, я його не поранив)

А думка була такою:

(!!!ПРИВІТ, ДІКУ!!!)

Хеллоран, здригнувшись, вiдсахнувся на сидiння. З жорстоким «клац» зiмкнулися його зуби, пустивши з нижньоi губи тоненьку цiвку кровi. Долонi вимушено злетiли з колiн до рiвня грудей, а тодi знову впали на мiсце. На якусь мить, не керованi свiдомiстю, затрiпотiли його вii, аж Деннi перелякався.

– Мiстере Хеллоран? Дiку? З вами все гаразд?

– Я не знаю, – промовив Хеллоран i слабенько засмiявся. – Чесно, як перед Господом, не знаю. Боже мiй, хлопчику, ти чисто наче пiстоль.

– Вибачте, – сказав Деннi, лякаючись iще дужче. – Покликати тата? Я збiгаю, приведу його.

– Нi, я оклигаю. Я в порядку, Деннi. Просто посидь на мiсцi. Менi хiба троха памороки забило, ото й усе.

– Я не на повну потужнiсть зробив це, – зiзнався Деннi. – Я злякався в останню хвилину.

– На мое щастя, твiй ляк, мабуть… iнакше б мозок в мене точився з вух. – Помiтивши стривоженiсть на обличчi Деннi, вiн посмiхнувся. – Та нiякоi шкоди не сталося. А як воно тобi вчувалося?

– Нiби я Нолан Раян i кидаю м’яча, – зразу ж вiдповiв вiн.

– Ти любиш бейсбол, правда ж? – Хелло

Сторінка 38

ан обережно тер собi скронi.

– Татовi й менi подобаються «Янголи», – вiдповiв Деннi. – У схiдному дивiзiонi Американськоi лiги – «Ред Сокс», а в захiдному – «Янголи». Ми дивилися «Ред Сокс» проти «Цинциннатi» у Свiтовiй серii[79 - «Los Angeles Angels of Anaheim» – провiдна команда Захiдного дивiзiону Американськоi бейсбольноi лiги; «Boston Red Sox» програли «Cincinnati Reds» у Свiтовiй серii 1975 року.]. Я тодi був зовсiм iще малий. А тато тодi… – обличчя Деннi спохмурнiло в знiяковiннi.

– Що тодi, Дене?

– Я забув, – сказав хлопчик. Вiн ледь було не встромив собi пальця до рота, щоб посмоктати, але ж то був немовлячий трюк. Деннi опустив руку назад на колiно.

– Деннi, а ти можеш узнавати, що думають твоi мама й тато? – Хеллоран уважно дивився на нього.

– Майже завжди, якщо захочу. Але я зазвичай не намагаюся.

– Чому не?

– Ну… – вiн затнувся, на мить збентежившись. – Це було б як пiдглядати до спальнi, як пiддивлятися, коли вони роблять оте, з чого робляться дiти. Ви знаете оте?

– Так, я знайомий з цим дiлом, – вiдповiв Хеллоран поважно.

– Їм би це не сподобалося. І якби я пiддивлявся iхнi думки, iм не сподобалося б. Це брудна справа.

– Розумiю.

– Але я знаю, що вони вiдчувають, – сказав Деннi. – Цьому я нiяк не можу зарадити. Я знаю, що ви вiдчуваете також. Я зробив вам боляче. Менi так жаль.

– Та просто голова поболюе. Бували в мене похмiлля й важчi. А iнших людей ти вмiеш читати, Деннi?

– Я ще зовсiм читати не вмiю, – вiдповiв Деннi, – хiба що лише кiлька слiв. Але тато хоче мене навчити цiеi зими. Мiй тато був навчав читання i письма у великiй школi. Здебiльшого письма, але вiн i читання також знае.

– Я питаюся, чи можеш ти розпiзнавати, що думають всякi люди.

Деннi замислився.

– Можу, якщо це голосно, – нарештi сказав вiн. – Як от мiсiс Брант про штани. Або як колись ми з мамою в тiй великiй крамницi вибирали для мене черевики, так там був один великий хлопець i вiн дивився на приймачi i думав про те, як би йому собi забрати таке радiо, але щоб не купувати. А потiм вiн подумав: а якщо мене зловлять? А потiм подумав: менi так його хочеться. А потiм знову подумав, а якщо його зловлять. Вiн себе цим доводив аж до нудоти i мене доводив до нудоти. Мама все балакала з тим чоловiком, що продавав черевики, тож я пiдiйшов i сказав: «Хлопче, не бери того радiо. Іди геть». І вiн дiйсно перелякався. І швидко пiшов.

Хеллоран широко усмiхався:

– Ще б пак. А щось iще вмiеш робити, Деннi? Тiльки думки i почуття чи бувае ще щось?

Обережно:

– А у вас бувае ще щось?

– Інколи, – сказав Хеллоран. – Не часто. Інколи… iнколи бувають видiння. У тебе трапляються видiння, Деннi?

– Інколи, – почав Деннi, – я бачу сни, коли не сплю. Пiсля того, як приходить Тонi.

Знову потягнувся до рота його великий палець. Вiн нiколи, нiкому, окрiм своiх мами й тата, не розповiдав про Тонi. Руку зi смоктальним пальцем вiн примусив знову опуститися на колiно.

– Хто такий Тонi?

І раптом з Деннi вiдбувся один iз отих спалахiв чуттевостi, якi лякали його найбiльше; то було мов раптовий зблиск якоiсь неосяжноi машини, яка може бути безпечною, а може й нести смертельну загрозу. Вiн був занадто юним, щоби знати до чого ведеться. Вiн був занадто юним, щоби зрозумiти.

– Що трапилося? – схлипнув вiн. – Ви мене розпитуете про все це, бо непокоiтеся, хiба не так? Чому ви непокоiтеся за мене? Чому непокоiтеся за нас?

Хеллоран поклав своi великi темнi долонi на плечi малюку:

– Перестань, – сказав вiн. – Скорiш за все, нiц нема. Але якщо й е щось… ну, в тебе в головi така потужна штука, Деннi. Тобi ще тра’ буде багацько рости, аби ii опанувати, я так гадаю. Тобi тра’ бути смiливiшим, ось що.

– Але я так багато чого не розумiю, – вибухнув Деннi. – Я розумiю i не розумiю! Люди… вони вiдчувають таке рiзне, i я iх вiдчуваю, але я не втямлю, що я вiдчуваю! – Вiн подивився нещасним поглядом собi на колiно. – Менi хотiлося б умiти читати. Інколи Тонi показуе менi написи, а я майже нiчого з них не можу прочитати.

– Хто такий Тонi? – знову запитав Хеллоран.

– Мама i тато називають його моiм «невидимим приятелем», – сказав Деннi, старанно вимовляючи цi слова. – Але вiн насправдi справжнiй. Принаймнi, я так гадаю. Інодi, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозумiти, тодi вiн приходить. Вiн каже: «Деннi, я хочу показати тобi дещо». І тодi я нiби зомлiваю. От тiльки… тодi е видiння, як ви казали. – Вiн глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлi. – Ранiше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, вiд яких жаско i плачеш.

– Кошмари? – запитав Хеллоран.

– Так. Це воно. Кошмари.

– Про це мiсце? Про «Оверлук»?

Деннi знову задивився вниз, на свою руку зi смоктальним пальцем.

– Так, – шепнув вiн. А тодi продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. – Але я не можу розказувати про це тату i ви теж не можете! Йому потрiбна ця робота, бо це едина робота, яку для нього змiг знайти дядько Ел, бо вiн мусить закiнчити свою п’есу, бо

Сторінка 39

iнакше може знову почати робити Оте Погане, i я знаю, що це таке – це напиватися п’яним, от що це таке, це коли вiн весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що вiн робив! – Вiн зупинився на межi слiз.

– Шшш, – Хеллоран притягнув Деннi лицем до шорсткоi шерстi свого пiджака. Той легенько тхнув нафталiном. – Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобаеться в тебе в ротi, дозволь йому втрапити, де вiн хоче. – Але обличчя вiн мав стурбоване.

Вiн продовжив:

– Те, що ти маеш, синку, я називаю це сяйвом, Бiблiя називае це видiннями, а е такi вченi, що називають це провидництвом. Я доста читав про це, синку. Я це спецiяльно вивчав. Усi вони кажуть про змогу бачити майбутне. Ти це розумiеш?

Деннi кивнув, не вiдриваючись вiд Хеллоранового пiджака.

– Я пам’ятаю, в мене на такий кшталт було найдужче сяйво з усiх, якi на мене лишень находили… Менi несила його забути. То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого. Я тодi ще в армii служив, наша частина базувалася по той бiк океану, в Нiмеччинi. Це було десь за годину до вечерi, я стояв бiля раковини i садив чортiв одному кухарчуковi за те, що вiн надто товстою стружкою чистить картоплю. Я йому кажу: «Агов, дай-но покажу, як це робиться». Вiн простягае менi картоплину й очисника, i раптом вся кухня геть пропада. Бах, i нема. То, кажеш, ти бачиш того, Тонi, перед тим… перед тим, як тобi приходять видiння?

Деннi кивнув.

Хеллоран обiйняв його однiею рукою.

– А в мене це запах помаранчiв. Весь той день я чув iх запах i нiчого собi з того не думав, бо вони були того вечора в меню… ми отримали тридцять ящикiв валенсiйського сорту. Того вечора геть усе в тiй бiсовiй кухнi вiдгонило запахом помаранчiв. Десь iз хвилину я пробув начеб у вiдключцi. А тодi почув вибух i побачив полум’я. Верещать люди. Сирени. І я почув оте сичання, так тiльки пара сичить. Тодi мене нiби пiднесло до того хтозна чого троха ближче i я побачив вагон, що зiйшов з рейок, вiн лежав на боку i на нiм був напис Залiзниця Джорджii й Пiвденноi Каролiни, i менi немов спалахнуло, я зрозумiв, що мiй брат Карл iхав цим потягом i той зiскочив з рейок i Карл загинув. Щось таке. А тодi все минулося, а передi мною там так i стоiть той дурний, переляканий кухарчук, так i простягае менi картоплину й очисника. Питаеться в мене: «З вами все гаразд, сержанте?» А я йому: «Нi. Мого брата щойно вбило у Джорджii». А коли я нарештi додзвонився моiй матусi по трансатлантичному телефону, вона розповiла менi, як то було. Але ж бачиш, хлопчику, я вже знав, як воно там було.

Вiн повiльно похитав головою, немов звiльняючись вiд спогадiв, i подивився вниз, в широко розплющенi очi Деннi.

– Але головне, що ти мусиш пам’ятати, хлопчику мiй, ось що: Такi речi не завжди дiйсно сповнюються. Пам’ятаю, було це всього лиш чотири роки тому, я тодi собi знайшов мiсце кухаря в хлопчачому таборi на Довгому озерi в штатi Мейн. Отже, сиджу я в Бостонському аеропортi Логан бiля посадкових ворiт, чекаю на свiй рейс, i тут раптом чую: пахне помаранчами. Вперше, либонь, за п’ять рокiв. Тож я себе питаю: «Боже мiй, як же ж воно далi пiде дiя в цiй скаженiй останнiй виставi?» – вiдтак я ховаюсь до туалету i там сiдаю на унiтаз, щоби залишитися самому. Я аж нiяк не зомлiв, але вiдчуття, що мiй лiтак мусить розбитися, дедалi дужчало й дужчало. А потiм те вiдчуття раптом зникло геть, i запах помаранчiв також, i я зрозумiв, що все минулося. Я повернувся знов до каси компанii «Дельта» i помiняв свiй рейс на той, що вiдлiтав на три години пiзнiше. І знаеш, що трапилося?

– Що? – прошепотiв Деннi.

– Анiчогiсiнько! – вiдповiв Хеллоран i розсмiявся. Вiн з полегшенням побачив, що хлопчик i собi теж трiшечки посмiхнувся. – Нiчогiсiнько й зблизька такого! Старий лiтак сiв точно у свiй час, i то гладесенько-рiвнесенько. От бачиш… iнодi тi вiдчуття не призводять нi до чого.

– Ох, – видохнув Деннi.

– Або вiзьми кiнськi перегони. Я часто ходжу i зазвичай непогано виграю. Я стою бiля огорожi, коли iх проводять повз мене до стартових ворiт, i iнодi отримую трiшечки сяйва щодо того чи iншого коня. Зазвичай тi передчуття допомагають менi фактично непогано заробити. Я завше собi кажу, що одного дня я вгадаю переможцiв зразу в трьох непевних конях з високим коефiцiентом i на трифектi[80 - Трифекта – комбiнована ставка, коли в послiдовному порядку точно вгадуються тi, хто посяде перше, друге i трете мiсця.] зароблю достатньо, щоби рано покинути взагалi працювати. Цього поки що не траплялося. Але цiлу купу разiв я вертався додому з iподрому пiшака, замiсть iхати в таксi з розпухлим гаманцем. Нiхто не сяе без упину, окрiм, либонь, Господа високо на небесах.

– Так, сер, – сказав Деннi, згадуючи про те, як майже рiк тому Тонi показав йому нове немовля в колисцi, в iхньому домi у Стовiнгтонi. Вiн тодi цим був дуже зворушений i чекав, знаючи, що це мусить забрати якийсь час, але нiякоi новоi дитинки так i не з’явилося.

– А тепер послухай сюди, – сказав Хеллоран, забираючи обидвi долонi Деннi у своi, великi. – У мене траплялися тут д

Сторінка 40

якi поганi сни, траплялися й деякi поганi передчуття. Я тут проробив ось уже два сезони, i, мабуть, з дюжину разiв у мене були… авжеж, кошмари. І ще, либонь, разiв шiсть, гадаю, я таки бачив дещо. Нi, не казатиму, що саме. То не для такого малого хлопчика, як ти. Просто гидота. Якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистриженi пiд фiгури звiрiв. Іншого разу трапилась покоiвка, Долорес Вiкерi на iм’я, тобто вона мала троха сяйва в собi, але не думаю, щоби сама вона про це знала. Мiстер Уллман ii витурив… ти знаеш, що це означае, доку?

– Так, сер, – простодушно вiдповiв Деннi, – мого тата витурили з роботи учителем, от тому ми тепер i в Колорадо, я так гадаю.

– Словом, Уллман витурив ii на пiдставi того, що вона твердила, нiби бачила дещо в одному з номерiв, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номерi двiстi сiмнадцять, i я хочу, Деннi, аби ти менi пообiцяв до нього не заходити. Анi разу за всю зиму. Всяко оминати його.

– Гаразд, – сказав Деннi. – А та ледi – покоiвка – вона прохала вас пiти туди подивитися?

– Так, вона мене попросила. І там таки було те, погане. Але… я не думаю, нiби воно було аж таким поганим, щоб могло бодай-комусь вчинити якесь зло. Деннi, ось що я пробую пояснити. Люди, котрi самi сяють, вони, як менi гадаеться, iнодi можуть бачити такi штуки, якi вже були трапилися. Але то, наче картинки в книжцi. Тобi коли-небудь траплялося побачити таку картинку в книжцi, яка тебе налякала, Деннi?

– Так, – вiдповiв вiн, згадуючи казку про Синю Бороду i картинку, де нова дружина Синьоi Бороди вiдчиняе дверi й бачить усi тi голови.

– Але ж ти розумiв, що вона тобi не може зашкодити, хiба не?

– Т-т-так… – промовив Деннi, трохи нiби з сумнiвом.

– Ну от, так само воно й у цьому готелi. Я не знаю чому, але схоже на те, що все, що траплялося тут поганого, тобто всякi його маленькi шматочки, залишаеться валятися скрiзь, як ото обрiзки нiгтiв або шмарклi, що iх якийсь гидомир взяв був i витер об денце стiльця. Менi не знати, чому таке саме тут, поганi дiла трапляються майже в кожному готелi по всьому свiтi, я так гадаю, а я робив у багатьох з них i не мав жодного клопоту. Тiльки тут. Але, Деннi, я не думаю, щоби тi штуки здатнi вчинити якесь зло. – Кожне слово в останньому реченнi вiн видiлив, злегка струшуючи хлопчика за плечi. – Отже, якщо ти щось побачиш, десь у коридорi, в якомусь iз номерiв або надворi, хоч би й бiля отих живоплотiв… просто вiдвернися в iнший бiк, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаеш, що я тобi кажу?

– Так, – вiдповiв Деннi. Вiн почувався набагато краще, втiшеним. Пiдвiвшись на колiнках, вiн поцiлував Хеллорана в щоку i мiцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаем.

Уже вiдпустивши хлопчика, вiн запитав:

– Твоi рiднi, вони ж не сяють, авжеж?

– Нi, думаю, що нi.

– Я iх спробував, як i тебе, – сказав Хеллоран. – Твоя матуся здригнулася, хiба ледь на крихту. Знаеш, я гадаю, всi матерi троха сяють, принаймнi, допоки iхнi дiти не виростають достатньо, аби самим собi давати раду. А тато твiй…

Хеллоран на мить затнувся. Вiн торкався батька цього хлопчика i просто не змiг зрозумiти. То не було схожим на спiткання з тим, хто мае сяйво, або з тим, хто безсумнiвно його не мае. Промацування батька Деннi виявилося… химерним, нiби Джек Торренс щось – щось таке – приховував. Або щось тримав у собi так глибоко пiд сподом, що того неможливо було дiстатися.

– Я гадаю, вiн зовсiм не сяе, – закiнчив фразу Хеллоран. – Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобi якесь зло. Отже зберiгай спокiй, окей?

– Окей.

– Деннi! Агов, доку!

Деннi озирнувся:

– Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.

– Розумiю, мусиш, – сказав Хеллоран. – Бажаю тобi добре провести час тут, Деннi. Найкраще, яко лишень зумiеш, принаймнi.

– Я старатимусь. Дякую, мiстере Хеллоран. Зараз менi набагато краще.

Усмiшлива думка торкнулася його ума.

(Друзi звуть мене Дiком.)

(Так, Дiку, гаразд.)

Погляди iхнi зустрiлися, i Дiк Хеллоран пiдморгнув.

Деннi перелiз через сидiння i прочинив пасажирськi дверi. Вiн уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Деннi?»

– Що?

– Якщо таки трапиться неприемнiсть… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кiлька хвилин тому. Я тебе мушу почути навiть там, на пiвднi, у Флоридi. А як почую, притьма примчуся.

– Гаразд, – вiдповiв Деннi i посмiхнувся.

– Бережи себе, хлопче.

– Буду.

Деннi затрiснув дверi й побiг через стоянку до ганку, де, ухопивши себе за лiктi проти студеного вiтру, стояла Вендi. Хеллоран спостерiгав, велика усмiшка потроху спливала.

Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобi якесь зло.

Я не думаю.

А що, як вiн помиляеться? Вiн зрозумiв, що цей сезон його останнiй в «Оверлуку», щойно побачив оте у ваннi номера двiстi сiмнадцять. Оте було гiршим за будь-яку картинку в будь-якiй книжцi, а хлопчик, який бiг до своеi матерi, здавався звiдси таким

Сторінка 41

аленьким…

Я не думаю…

Його очi майнули вниз, до тварин топiарiю.

Вiн рiзко завiв машину, витиснув зчеплення й поiхав геть, намагаючись не озиратись. Проте, звiсно ж, вiн озирнувся i, звiсно ж, ганок уже був порожнiм. Вони зайшли досередини. Це було так, немов «Оверлук» проковтнув iх.

Роздiл дванадцятий

Гранд-тур

– Про що ви розмовляли, любий?

– Та так, нi про що.

– Як для «нi про що», то доволi довгенька розмова.

Вiн знизав плечима, i Вендi вiдзначила в цьому жестi Деннi вiдрух його батька; навiть сам Джек навряд чи зробив би це краще. Чогось бiльшого з Деннi вона не видобула. Вона вiдчула сильне роздратування в сумiшi з iще сильнiшою любов’ю: ця любов була безпорадною, а роздратування породжене вiдчуттям, нiби ii навмисне з чогось усунули. З обома ними поряд вона подеколи почувалася сторонньою споглядальницею, дрiбною статисткою, що випадково приблукала назад на сцену, де якраз розгораеться головна дiя. Ну, цiеi зими iм, двом ii дражливим чоловiкам, усунути ii не вдасться; занадто багато мусить бути точок дотику. Раптом вона усвiдомила, що вiдчувае ревнощi до близькостi мiж ii чоловiком i сином, i засоромилася. Надто близьким це було до того, що мусила вiдчувати ii власна матiр… надто близько до того, щоби iй стало моторошно.

У вестибюлi тепер уже було порожньо, якщо не рахувати Уллмана зi старшим клерком-реестратором (вони за касою знiмали готiвку), переодягнених у теплi штани й светри пари покоiвок, якi, обставившись своiми сумками, стояли бiля переднiх дверей, поглядаючи надвiр, та Ватсона, технiка-доглядача. Вiн помiтив, що Вендi на нього дивиться, i пiдморгнув iй… з явною хтивiстю. Вона поспiшливо вiдвела очi вбiк. Джек вiдстав ще бiля ресторану i, зупинившись бiля вiкна, роздивлявся на краевид. З виглядом вiдсутнiм, замрiяним.

Касу вочевидь уже було знято, бо Уллман з рiшучим брязком ii захлопнув i замкнув. Пiдписавши стрiчку, вiн поклав ii до маленького футляра на блискавцi. Вендi подумки зааплодувала старшому клерку, вигляд якого говорив про величезне полегшення. Вигляд Уллмана промовляв, що ця людина здатна видобути будь-яку недостачу навiть зi схованки пiд шкiрою старшого клерка… не проливши й краплини кровi. Вендi не вельми дивувалася Уллману чи його уiдливостi з показовою дiловитiстю. Цим вiн не вiдрiзнявся вiд усiх тих босiв, чоловiчоi чи жiночоi статi, якi в неi будь-коли були. Вiн напевне цукрово-солоденький з гостями, а за лаштунками, з пiдлеглими – дрiбний тиран. Але ось уже настав кiнець урокам i радiсть старшого клерка просто була написана в нього на обличчi. Одначе канiкули настали для всiх, окрiм неi, Джека i Деннi.

– Мiстере Торренс, – покликав Уллман безапеляцiйно. – Ходiть-но сюди, будьте ласкавi.

Джек пiдiйшов, кивнувши Вендi i Деннi, щоби вони теж пiдходили.

Той клерк, що був зник усерединi, тепер вийшов, одягнений у пальто.

– Приемноi вам зими, мiстере Уллман.

– Сумнiваюсь, – сухо вiдповiв Уллман. – Дванадцятого травня, Бреддоку. Нi днем ранiше. Нi днем пiзнiше.

– Так, сер.

Бреддок обiйшов стiйку зi сповненим гiдностi, поважним лицем, як годилося при його посадi, але коли вiн цiлком опинився спиною до Уллмана, то заусмiхався, мов той школярик. Вiн коротко щось сказав дiвчатам, якi все ще чекали бiля дверей, коли iх повезуть, i вони також коротко вибухнули здавленим смiхом йому вслiд.

Тепер Вендi звернула увагу на тишу цього мiсця. Вона накрила готель, немов важка ковдра, заглушивши все, окрiм ледь чутноi пульсацii пiсляполудневого вiтру надворi. Звiдти, де вона стояла, iй було видно внутрiшнiй офiс, тепер охайний аж до стерильностi, з його двома порожнiми столами i двома комплектами сiрих картотечних шаф. Поза ним вона бачила бездоганно чисту кухню Хеллорана, великi двостулковi дверi з вiконцями-iлюмiнаторами стояли розчиненi, пiдпертi гумовими клинами.

– Я вирiшив витратити ще кiлька хвилин i провести вас по нашому Готелю, – сказав Уллман, i Вендi усвiдомила, що в iнтонацiях Уллмана завжди вчуваеться оте велике «Г». Вiн тебе просто змушуе його чути. – Я певен, що ваш чоловiк згодом достатньо добре ознайомиться з усiма кутками й закапелками «Оверлука», мiсiс Торренс, але ви з вашим сином безсумнiвно триматиметеся здебiльшого вестибюльного рiвня i першого поверху, де розташованi вашi помешкання.

– Безсумнiвно, – скромно промурмотiла Вендi, i Джек нишком поглянув на неi.

– Це вельми гарний готель, – експансивно проголосив Уллман. – Я насправдi отримую велике задоволення, показуючи його.

«Можу закластися, що так воно й е», – подумала Вендi.

– Нумо, пiднiмемося на третiй поверх, а звiдти пройдемося до низу, – сказав Уллман. Це прозвучало з рiшучим ентузiазмом.

– Якщо ми вас затримуемо… – почав було Джек.

– Зовсiм нi, – обiрвав його Уллман. – Заклад закрито. Tout fini,[81 - Tout fini (фр.) – врештi-решт.] на цей сезон, принаймнi. І я планую нiч переспати в Боулдерi… у «Боулдерадо», звичайно. Єдиний пристойний готель по цей бiк вiд Денвера… звiсно, пiсля самого «Оверлука». Сюди.

Вони разом ступили

Сторінка 42

о лiфта. Кабiна була прикрашена закрутистими узорами з мiдi й латунi, але вона вiдчутно осiла iще ранiше, нiж Уллман потягнув ii зсувну решiтку. Деннi трохи занепокоено ворухнувся, i Уллман згори вниз посмiхнувся йому. Деннi спробував посмiхнутися у вiдповiдь, проте без помiтного успiху.

– Не варто непокоiтися, чоловiчку, – сказав Уллман. – Абсолютно надiйний.

– Таким i «Титанiк» був, – промовив Джек, дивлячись угору на кулястий кришталевий плафон у центрi стелi цього лiфта. Вендi закусила собi зсередини щоку, щоби втриматися вiд посмiшки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Вiн з гуркотом посунув i прибив внутрiшнi дверi.

– Той «Титанiк» спромiгся лише на один рейс, мiстере Торренс. Цей же лiфт зробив тисячi iх, вiдтодi як його було встановлено тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.

– Це втiшае, – вiдповiв Джек. Вiн покуйовдив волосся Деннi. – Цей лiтак аж нiяк не розiб’еться, доку.

Уллман перекинув важiль, i протягом якоiсь митi не вiдбувалося нiчого, окрiм вiбрацii в них пiд ступнями i стражденно-жалiбного виття мотора пiд ними. Вендi привидiлося, що вони вчотирьох застрягли в цiй пастцi мiж поверхами, немов мухи в пляшцi, а навеснi iх знаходять… з вiдсутнiми тими й тими шматками… як у ватазi Доннера…

(Зупинiть його!)

Лiфт почав пiднiматися, спершу дещо вiбруючи, iз зачiпним брязком i грюкотом. Потiм його рух став плавнiшим. На третьому поверсi Уллман його рвучко зупинив, вiдсунув решiтку i вiдчинив дверi. Кабiна лiфта все ще висiла на шiсть дюймiв нижче рiвня поверху. Деннi витрiщився на цю рiзницю висот мiж холом третього поверху i пiдлогою лiфта так, нiби вiн оце щойно збагнув, що всесвiт зовсiм не такий нормальний, як йому про те казали. Уллман прокашлявся й трiшки пiдняв кабiну, змусивши ii пiдскочити й рiзко зупинитись (усе ще на два дюйми нижче), i аж тодi вони всi з неi вибралися. Позбавлена iхньоi ваги, кабiна пiдскочила майже до рiвня поверху, вiд чого впевненостi у Вендi зовсiм не додалося. Абсолютно надiйний чи нi, але, коли iй буде потрiбно пiднятися вгору або спуститися вниз у цьому готелi, вона твердо вирiшила користуватися тiльки сходами. І нi за яких обставин вона не дозволить залiзти до цiеi розхитаноi коробки iм усiм трьом разом.

– На що ти так задивився, доку? – поцiкавився весело Джек. – Плямки десь там побачив?

– Звичайно ж, нi, – втрутився Уллман ображено. – Усi килими було вимито спецiальним шампунем лише два днi тому.

Вендi й собi поглянула на коридорний хiдник. Гарний, але однозначно зовсiм не те, що вона вибрала б для власного дому, якщо колись надiйде той день, коли вона матиме власний дiм. Темно-синiй ворс, у ньому плететься щось схоже на сюрреалiстичний пейзаж джунглiв з лiанами, в’юнкими лозами i деревами, повними екзотичних птахiв. Важко було впiзнати, якоi породи тi птахи, бо весь вiзерунок було виткано чисто чорними контурами, тому вгадувалися лише силуети.

– Тобi подобаеться цей килим? – спитала Вендi в Деннi.

– Так, мамо, – вiдповiв вiн безвиразно.

Вони пройшли далi коридором, який виявився приемно широким. Шпалери були з шовкового паперу, свiтлiшого супроти килима блакитного кольору. Через кожнi десять футiв, на висотi приблизно футiв семи були встановленi декоративнi електричнi канделябри. Зробленi за фасоном лондонських газових лiхтарiв, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового вiдтiнку склом, оперезаним залiзними смужками.

– Вони менi дуже подобаються, – сказала Вендi.

Уллман задоволено кивнув:

– Мiстер Дервент встановив такi в усьому готелi пiсля вiйни – Другоi свiтовоi, маю на увазi. Фактично бiльшiсть – хоча й не всi – iдей оформлення iнтер’еру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентськi апартаменти.

Вiн обернув ключ у замку двостулкових дверей з червоного дерева i розчахнув iх навстiж. Вiтальня з ii широкою захiдною експозицiею змусила iх усiх ахнути, що, либонь, i було метою Уллмана. Вiн посмiхнувся.

– Оце краевид, хiба не так?

– Істинно так, – вiдгукнувся Джек.

Вiкно у цiй вiтальнi було величезним, майже на всю стiну, i зависле за ним мiж двох зазублених вершин сонце обкидало своiм золотим свiтлом мури скель i цукрованi снiгом високi пiки. Хмари навкруг i далi цього мальовничого, нiби з поштовоi листiвки, краевиду також бралися золотом, i самотнiй сонячний промiнь, що сягав темного скупчення ялин нижче межi лiсу, тьмяно зблискував i губився там.

Джек i Вендi були так захопленi краевидом, що не дивилися вниз, на Деннi, який втупився очима не за вiкно, а на шовковi, в червону й бiлу смужечку, шпалери лiворуч, там де вiдчинялися дверi до нутра спальнi. І його «ах», що було змiшалося з iхнiм, не мало жодного стосунку до краси.

Ряснi бризки засохлоi кровi, поцяткованi крихiтними частинками сiрувато-бiлоi речовини, запеклися на тих шпалерах. Вiд цього Деннi занудило. Це скидалось на якусь божевiльну, написану кров’ю картину, сюрреалiстичну гравюру, що зображувала закинуте назад вiд жаху i болю чоловiче обличчя з роззявленим ротом i розпорошеною половиною голови…

Сторінка 43

(«Отже, якщо ти щось побачиш… просто вiдвернися в iнший бiк, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаеш, що я тобi кажу?»)

Вiн змусив себе подивитися у вiкно, пам’ятаючи про обережнiсть, намагаючись не виказати себе виразом обличчя, а коли мамина рука накрила його пальцi, вiн узявся за ii долоню, пам’ятаючи про обережнiсть, намагаючись не занадто ii стискати або не дати знати якимсь iншим чином.

Управитель казав щось його батьковi про те, що обов’язково треба перевiряти, чи прикрите оце велике вiкно вiконницями, щоби його не проломило сильним вiтром усередину. Джек кивав. Деннi з острахом знову зиркнув на стiну. Ряснi бризки засохлоi кровi зникли. Тi маленькi сiрувато-бiлi шматочки, якими вони були поцяткованi, зникли теж.

Потiм Уллман iх звiдти повiв. Мама спитала в Деннi, чи гарними йому видалися гори. І вiн вiдповiв iй «так», хоча гори його насправдi не обходили – нi тим, нi iншим чином. Коли Уллман причиняв за ними дверi, Деннi озирнувся через плече. Кривава пляма знов повернулась на свое мiсце, тiльки тепер вона була свiжою. Вона стiкала. Уллман, дивлячись прямо на неi, продовжував переповiдати про знаменитих людей, якi тут зупинялися. Деннi усвiдомив, що вiн до кровi закусив губу, сам цього навiть не вiдчувши. У коридорi вiн трiшки вiдстав вiд усiх i витер собi кров тильним боком долонi, думаючи про

(кров)

(Мiстер Хеллоран бачив кров чи щось iще гiрше?)

(«я не думаю, щоб тi штуки були здатнi вчинити тобi якесь зло»)

Вiдчайдушний крик тремтiв у нього на губах, але вiн не дозволив собi його видати. Нi мама, нi тато не можуть бачити таких речей, вони нiколи цього не вмiли. Тож вiн перемовчить. Мама з татом кохають одне одного, i це справжне. А iншi речi, вони як картинки в книжцi. Деякi з них лячнi, але нiякого зла вони заподiяти не можуть. Тi штуки… не здатнi… вчинити тобi зла.

Проводячи iх переходами, що вилися й завертали, немов у якомусь лабiринтi, мiстер Уллман показував iм ще й iншi кiмнати на третьому поверсi. «Тут, нагорi, самi лише найкращi люкси», – приказував мiстер Уллман, хоча Деннi нiяких люкiв там не бачив. Вiн показав iм декiлька кiмнат, де одного разу зупинялась якась ледi на iм’я Мерилiн Монро, коли вона була замiжньою за якимсь чоловiком на iм’я Артур Мiллер[82 - Arthur Miller (1915—2005) – драматург i есеiст, третiй i останнiй чоловiк Мерилiн Монро (1926—1962), з яким вона розлучилася за пiвтора року до своеi смертi.] (Деннi трохи неясно, але зрозумiв, що, невдовзi пiсля того як вони побували в готелi «Оверлук», у них сталося РОЗЛУЧЕННЯ).

– Матусю?

– Що, любий?

– Якщо вони були одруженi, чому вони мали рiзнi прiзвища? У вас з татом однаковi прiзвища.

– Так, але ж ми не знаменитостi, Деннi, – сказав Джек. – Знаменитi жiнки залишають собi тi самi прiзвища навiть пiсля того, як виходять замiж, бо iхнi прiзвища – це iхнiй хлiб з маслом.

– Хлiб з маслом, – геть спантеличений повторив Деннi.

– Тато мае на увазi, що люди звикли ходити в кiно i дивитися Мерилiн Монро, – пояснила Вендi, – але iм може не сподобатися ходити дивитися Мерилiн Мiллер.

– Чому так? Вона ж буде тiею самою ледi. Хiба це не всiм зрозумiло?

– Зрозумiло, проте… – вона безпорадно поглянула на Джека.

– Якось у цьому номерi зупинявся Труман Капотi[83 - Truman Capote (1924—1984) – класик американськоi лiтератури ХХ столiття, романiст, новелiст, драматург, за творами якого знято чимало видатних фiльмiв, зокрема, «Снiданок у Тiффанi»; ранiше прiзвище письменника передавалося украiнською невiдповiдно його справжньому звучанню: Капоте.], – нетерпляче перебив iх Уллман. І вiдчинив дверi. – Це вже за мого часу тут. Жах, який приемний чоловiк. Континентальнi манери[84 - Суто британський вираз, що означае «европейськi манери»; цим Уллман показуе свою вишуканiсть, якою iнодi хизуються американськi англофiли.].

Не було в цих кiмнатах нiчого дивного (окрiм вiдсутностi люкiв, про якi чомусь вряди-годи згадував мiстер Уллман), нiчого такого, що б налякало Деннi. Фактично, лише ще одна рiч на третьому поверсi збентежила Деннi, але вiн не мiг сказати чому. Саме перед тим, як завернути за рiг, щоби вертатися до лiфта, iм трапився на стiнi вогнегасник, шафка з яким була прочинена i чекала, немов чийсь рот, повний золотих зубiв.

То був старомодний вогнегасник з пласким рукавом, складеним уздовж самого себе у кiлька десяткiв згорткiв, один його кiнець було пiд’еднано до великого червоного вентиля, а iнший закiнчувався мiдним наконечником. Згортки рукава тримала при мiсцi червона сталева рейка на шарнiрi. При пожежi сталеву рейку можна одним сильним поштовхом вiдкинути геть, i звiльнений рукав ваш. Такi речi Деннi умiв збагнути; вiн легко здогадувався, як що працюе. Уже у два з половиню роки вiн вiдкривав захисну хвiртку, яку встановив його батько на верхiвцi сходiв у iхньому будинку в Стовiнгтонi. Деннi укмiтив, як працюе замок. Батько казав, що це ХИЗТ. Деякi люди мають ХИЗТ, а деякi – нi.

Вогнегасник був трохи старшим за тi, якi вiн бачив ранiше – наприклад, у дитса

Сторінка 44

ку, – але в цьому не було чогось незвичайного. Однак цей згорнувся там, як задрiмана змiя на тлi свiтло-блакитних шпалер, i це наповнило Деннi невиразною тривогою. Вiн зрадiв, що той зник iз виду, коли вони завернули за рiг.

– Звичайно, всi вiкна мусять бути прикритi вiконницями, – сказав мiстер Уллман, коли вони знову ступили в лiфт. І знову кабiна пiд ними нудотливо осiла. – Але мене особливо турбуе вiкно в Президентському люксi. Оригiнальний рахунок за це вiкно становив чотириста двадцять доларiв, а це було понад тридцять рокiв тому. Сьогоднi його замiна коштуватиме увосьмеро дорожче.

– Я його прикриватиму вiконницями, – сказав Джек.

Вони спустилися на другий поверх, де знову дивились кiмнати, а в тамтешньому коридорi було навiть ще бiльше закрутiв i поворотiв. Тепер свiтло у вiкнах почало помiтно згасати, це сонце вже заходило за гори. Мiстер Уллман тут показав iм лише пару номерiв, та й поготiв. Той номер двiстi сiмнадцять, щодо якого Деннi застерiгав Дiк Хеллоран, вiн проминув, не стишуючи ходи. На мирну табличку з номером на його дверях Деннi поглянув тривожно-заворожено.

Далi був спуск на перший поверх. Тут мiстер Уллман не показував iм жодноi кiмнати, аж поки вони майже не дiйшли до вкритих килимом сходiв, що вели назад у вестибюль.

– Ось ваше помешкання, – сказав вiн. – Я сподiваюся, ви погоджуетеся, що воно вiдповiдного рiвня.

Вони увiйшли. Деннi напружено: хтозна що там може бути. Там не було нiчого.

Вендi Торренс вiдчула потужний приплив полегшення. Президентський люкс з його холодною елегантнiстю змусив ii почуватися незграбною простачкою – то дуже добре: вiдвiдати якийсь вiдроджений у його iсторичному виглядi будинок з табличкою в спальнi, яка повiдомляе, що тут спав Авраам Лiнкольн або Франклiн Делано Рузвельт[85 - Abraham Lincoln (1809—1865) – 16-й президент США (1861—1865), який очолював державу в найскладнiший перiод ii iсторii, пiд час Громадянськоi вiйни, що завершилася скасуванням рабства в пiвденних штатах; Franklin Delano Roosevelt (1882—1945) – 32-й президент (1933—1945), один з найвпливовiших полiтикiв свiту ХХ столiття.], але абсолютно iнша справа уявляти, що ти лежиш там зi своiм чоловiком пiд безбережними лляними покривалами й, можливо, займаешся коханням там, де колись лежали найзначущi (або принаймнi, найвладнiшi, уточнила вона) люди. А це помешкання було простiшим, затишнiшим, майже домашнiм за духом. Вендi подумала, що один сезон у цiй квартирi вона зможе пережити без особливих проблем.

– Дуже приемне мiсце, – сказала вона Уллману, дочувши у власному голосi вдячнiсть.

Уллман кивнув:

– Просте, але належного рiвня. У сезон у цьому номерi проживають кухар з дружиною або кухар зi своiм помiчником.

– Тут жив мiстер Хеллоран? – встряг Деннi.

Мiстер Уллман поблажливо нахилив до нього голову:

– Саме так. Вiн i мiстер Неверс. – Вiн знов обернувся до Джека з Вендi. – Це вiтальня.

Там стояло кiлька крiсел, зручних на вигляд, але недорогих; кавовий столик, що був колись дорогим, але зараз збоку на ньому малася довга щербина; Вендi з приемним здивуванням побачила двi книжковi шафи, забитi антологiями «Рiдерз Дайджест»[86 - «Reader’s Digest» («Читацький огляд») – заснований у Нью-Йорку 1922 року щомiсячний журнал для сiмейного читання, сьогоднiшнiй тираж у США – понад 10 млн примiрникiв; виходить також в iнших краiнах.] i виданими Книжковим клубом детективами сорокових рокiв (по три романи в кожному томi); був там i якийсь безликий готельний телевiзор, далебi значно менш елегантний з вигляду, нiж тi полiрованi дерев’янi ящики, що були в номерах.

– Кухнi тут, звичайно, нема, – сказав Уллман, – але тут е мiнi-лiфт. Це помешкання розташоване прямо над кухнею. – Вiн зсунув убiк одну з квадратних панелей обшивки, i вiдкрилася широка квадратна таця. Вiн ii штовхнув, i таця зникла, за нею виявився тяговий трос.

– Тут потайний хiд! – збуджено сказав Деннi матерi; при виглядi цього захопливого лазу за стiною вiн умить забув усi своi страхи. – Точно як в «Еббот i Костелло зустрiчають монстрiв»[87 - Серiя фiльмiв-пародiй 1940—1950-х рокiв, у яких дует популярних акторiв-комiкiв Bud Abbott (1897—1974) i Lou Costello (1906—1959) зустрiчаеться з героями фiльмiв жахiв: Франкенштайном, Людиною-Невидимкою, Капiтаном Кiддом тощо.]!

Мiстер Уллман нахмурився, але Вендi поблажливо посмiхнулася. Деннi пiдбiг до мiнi-лiфта i зазирнув у його шахту.

– Прошу сюди.

Уллман вiдчинив дверi в протилежному кiнцi вiтальнi. За ними була спальня, що виявилася просторою i сповненою повiтря. Там стояли два односпальних лiжка. Поглянувши на свого чоловiка, Вендi посмiхнулася й знизала плечима.

– Без проблем, – сказав Джек. – Ми зсунемо iх разом.

Мiстер Уллман озирнувся через плече, явно спантеличений.

– Даруйте?

– Лiжка, – чемно промовив Джек. – Ми можемо зсунути iх разом.

– О, звiсно, – сказав Уллман, на мить збентежившись. Потiм його обличчя повернулося до нормального виразу, але з-за комiра сорочки почав повзти вгору червоний рум’янець. – Як вам буде з

Сторінка 45

учно.

Вiн вивiв iх назад до вiтальнi, де другi дверi вiдчинялися до другоi спальнi, у якiй було встановлене двоярусне лiжко. В одному кутку цокотiв радiатор, а килим на пiдлозi демонстрував жахливий вiзерунок захiдних прерiй: полин з шавлiею i кактус… але Вендi помiтила, що Деннi вiн уже страшенно сподобався. Стiни цiеi, меншоi, кiмнати були обшитi справжнiми сосновими панелями.

– Як гадаеш, доку, зможеш ти тут перетерпiти?

– Звiсно, можу. Я буду спати на верхньому лiжку. Гаразд?

– Якщо тобi так хочеться.

– І килим менi подобаеться. Мiстере Уллман, чому у вас не всi килими такi, як цей?

Мiстер Уллман якусь мить мав вигляд людини, що занурила зуби в лимон. Вiдтак вiн усмiхнувся й погладив Деннi по головi.

– Отже, таке ваше помешкання, – сказав вiн, – там ще е ванна, вхiд до якоi веде з великоi спальнi. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженнi весь готель. Камiн у вестибюлi в доброму робочому станi, принаймнi так сказав менi Ватсон, i ви вiльнi iсти в обiднiй залi, якщо так душа забажае. – Промовив вiн це тоном людини, що робить неабияку ласку.

– Добре, – сказав Джек.

– Спускаемося вниз? – спитав мiстер Уллман.

– Чудово, – сказала Вендi.

Вони спустилися лiфтом, i тепер уже у вестибюлi було цiлком пусто, лише сам Ватсон в сирицевiй куртцi i з зубочисткою в зубах огинався бiля вхiдних дверей.

– Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звiдси, – промовив мiстер Уллман, i то дещо крижаним голосом.

– Та просто стирчу тут, аби нагадати мiстеровi Торренсовi про котел, – сказав Ватсон, стаючи прямо. – Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, i все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разiв на день. Вiн там повзе.

«Вiн повзе», – подумав Деннi, i цi слова полетiли вiдлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завiшаному дзеркалами, куди рiдко заглядають люди.

– Зрозумiло, – сказав його тато.

– З вами все буде добре, – сказав Ватсон i простягнув Джеку руку. Джек ii потис. Ватсон повернувся до Вендi, нахиливши голову. – Мем, – промовив вiн.

– Дуже рада, – вiдгукнулася Вендi i подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж нiяк. Вона приiхала сюди з Новоi Англii, де була провела все свое життя, i iй здавалося, що кiлькома короткими реченнями цей чоловiк, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве пiдморгування до цього.

– Юний майстре Торренс, – поважно промовив Ватсон i простягнув руку. Деннi, котрий уже майже рiк знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й вiдчув, як ii нiби щось проковтнуло. – Пiклуйся про них, Дене.

– Так, сер.

Ватсон вiдпустив руку Деннi i повнiстю випростався. Вiн подивився на Уллмана:

– До наступного року, гадаю я, – сказав вiн, простягаючи руку.

Уллман безживно ii торкнувся. Вiдбивши промiнь вестибюльного електричного свiтла, каблучка на його мiзинчику немовби зловiсно пiдморгнула.

– Дванадцятого травня, Ватсоне, – сказав вiн. – Нi днем ранiше. Нi днем пiзнiше.

– Так, сер, – вiдповiв Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрiбний пiдар».

– Гарноi вам зими, мiстере Уллман.

– Сумнiваюсь, – вiдчужено вiдповiв той.

Ватсон вiдчинив одну стулку великих вхiдних дверей; вiтер завив гучнiше й почав трiпати комiр його куртки.

– Бережiться тут, люде, – сказав вiн.

То був Деннi, хто йому вiдповiв.

– Так, ми будемо старатися, сер.

Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володiв цим закладом, скромно вислизнув за дверi. Дверi за ним зачинилися, приглушивши вiтер. Торренси дивилися, як вiн своiми чорними пошарпаними ковбойськими чоботями протупотiв по широких переднiх сходах ганку. Ламке жовте листя осик перекидалося навкруг його нiг, поки вiн iшов через стоянку до свого пiкапа «Інтернешенел Харвестер», де врештi забрався в кабiну. Вiн завiв машину, й з iржавоi труби ii глушника пихнув блакитний димок. Немов закляття нiмоти оволодiло Торренсами на той час, поки вiн здавав задом, а потiм виiжджав зi стоянки. Його ваговозик зник за виступом пагорба, а далi вигулькнув знову, зменшений, на головнiй дорозi, що вела на захiд.

На якусь мить Деннi вiдчув себе самотнiм, як нiколи ранiше у своему життi.

Роздiл тринадцятий

Переднiй ганок

Родина Торренсiв, наче позуючи для сiмейного портрета, тiсною купкою стояла на довгому передньому ганку готелю «Оверлук». У центрi Деннi, у застiбнутiй на блискавку минулорiчнiй осiннiй курточцi, що стала вже замалою i почала протиратися на лiктях, за ним стояла Вендi, поклавши долоню йому на плече, а Джек лiворуч вiд нього, легесенько упокоiвши свою долоню в сина на головi.

Мiстер Уллман у дорогому на вигляд, застiбнутому наглухо мохеровому пальтi зупинився на одну сходинку нижче них. Сонце тепер уже цiлком сховалось за горами, оторочивши iх по краях золотим вогнем, надавши тiням довгого, пурпурового вигляду. На стоянцi наразi залишалося тiльки три машини: готельний пiкап, Уллманiв «Лiнкольн Континентал» та вис

Сторінка 46

ажений «фольксваген» Торренсiв.

– Отже, всi ключi ви маете, – звернувся Уллман до Джека, – i стосовно топки й котла вам усе зрозумiло цiлком i сповна?

Джек кивнув, вiдчуваючи до Уллмана щось на кшталт справжньоi симпатii. У цьому сезонi все уже було зроблено, клубок було змотано до наступного дванадцятого травня – нi днем ранiше, нi днем пiзнiше, – i Уллман, який за все тут вiдповiдав, у тонi якого, коли вiн говорив про готель, безумовно вчувалася закоханiсть, не мiг утриматися вiд того, щоб не перевiрити, чи не залишилося десь незав’язаних кiнцiв.

– Гадаю, все буде доглянуто, як слiд, – сказав Джек.

– Добре. Я буду на зв’язку, – проте вiн загаявся ще на якусь мить, немов очiкуючи, що втрутиться вiтер i, можливо, пiднесе його своiм повiвом до машини. Вiн зiтхнув. – Гаразд. Гарноi вам зими, мiстере Торренс, мiсiс Торренс. І тобi також, Деннi.

– Дякую, сер, – вiдповiв Деннi. – І вам теж гарноi.

– Сумнiваюсь, – повторив свое Уллман, i голос його прозвучав печально. – Той заклад у Флоридi е сущою дiрою, якщо казати правду цiлком i сповна. Аби перебути. «Оверлук» – це моя справжня робота. Добре пiклуйтеся про нього для мене, мiстере Торренс.

– Гадаю, вiн буде тут же, коли ви повернетеся сюди наступноi весни, – сказав Джек, а мозок Деннi прохромила думка

(а ми будемо?)

i пропала.

– Звичайно. Звичайно буде.

Уллман подивився в бiк iгрового майданчика, де пiд вiтром потрiскували живоплоти-тварини. Вiдтак знову кивнув, уже по-дiловому.

– Прощавайте тодi.

Вiн поспiшливо-метушливо вирушив до свого автомобiля – кумедно завеликого для такого маленького чоловiчка – й управив себе досередини. З муркотiнням ожив двигун «лiнкольна», i хвостовi вогники спалахнули, коли вiн здав задом зi свого паркувального мiсця. Коли машина вiд’iхала, Джек змiг прочитати напис на маленькiй табличцi в головах паркувальноi секцii: ПРИЗНАЧЕНО ЄДИНО ДЛЯ М-РА УЛЛМАНА, УПР.

– Правильно, – тепло промовив Джек.

Вони спостерiгали, поки його машина, прямуючи до схiдного схилу, не зникла з виду. Коли вона пропала, цi трое на якусь мовчазну, заледве не лячну мить задивилися одне на одного. Вони залишилися самi. Крутилося зграйками осикове листя, безцiльно шарпаючись по акуратно пiдстриженiй i доглянутiй галявинi, тепер недоступнiй очам жодних гостей. Нiкому бiльше тут було бачити, як скрадаеться у травi осiнне листя, окрiм них трьох. Вiд цього Джека охопило дивне вiдчуття змалiння, так, нiби його життева сила станула до дрiбноi iскорки, тодi як цей готель з його довколишньою територiею раптом подвоiвся в розмiрах, набув зловорожостi, пригнiтивши iх до рiвня карликiв своею похмурою, неживою могутнiстю.

І тут Вендi сказала:

– Поглянь на себе, доку. У тебе з носа тече, як з пожежного шланга. Ходiмо досередини.

І вони зайшли, щiльно зачинивши за собою дверi проти тривожного плачу вiтру.

Частина третя

Осине гнiздо

Роздiл чотирнадцятий

На даху

«Ох ти ж, кляте, матiр твою, суче стерво!»

Джек Торренс вилаявся цими словами через бiль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собi по синiй джинсовiй робочiй сорочцi, збиваючи велику, повiльну осу, що вже встигла його ужалити. Вiдтак вiн якомога хутчiш подряпався вгору по даху, оглядаючись через плече, чи не здiймаються на битву брати i сестри цiеi оси з гнiзда, яке вiн щойно був розкрив. Якщо так, справи поганi; гнiздо мiстилося мiж ним i його драбиною, а ляда, що вела на горище, була замкнена зсередини. Вiдстань вiд даху до забетонованоi тераси мiж готелем i галявиною становила сiмдесят футiв[88 - 70 футiв = 21,3 м.].

Прозоре повiтря над гнiздом залишалося спокiйним, незрушеним. Джек з огидою присвиснув крiзь зуби, осiдлав вершечок даху й оглянув собi вказiвний палець на правiй руцi. Той уже напухав, тож Джек вирiшив, що варто спробувати пробратися повз гнiздо до драбини, де вiн змiг би спуститися вниз i прикласти до нього лiд.

Було двадцяте жовтня. Вендi разом iз Деннi поiхала до Сайдвiндера готельним пiкапом (старим, розхлябаним «доджем», який, проте, залишався надiйнiшим за iхнiй тепер уже геть засапаний i, схоже, невилiковний «фольксваген»), аби придбати три галони молока та трохи скупитися до Рiздва. Скуповуватися було нiби зарано, але хтозна, коли тут все замете снiгом. Короткi снiгопади уже траплялися, i дорога вниз вiд «Оверлука» у деяких мiсцях була слизькою вiд наморозкiв.

Утiм, ця осiнь була ледь не надприродно гарною. Всi три тижнi, що вони пробули тут, одному золотому дню приходив на змiну наступний золотий день. Свiжi тридцятиградуснi ранки поступалися деннiй температурi трохи вище шiстдесяти[89 - +30 ?F = –1,1 ?C; +60 ?С = +15,5 ?C.] – iдеально для такоi роботи, як лазити по положистому захiдному схилу даху й мiняти гонт. Джек щиро признався Вендi, що мiг би закiнчити цю роботу чотири днi тому, але вiн не бачив нагальноi потреби поспiшати. Панорама звiдси вiдкривалася мальовнича, перевершуючи навiть вид з Президентського люкса. Що важливiше, сама ця робота була заспокiйливою. На даху вiн вiдчував, як за

Сторінка 47

оюються його рани останнiх трьох рокiв. На даху вiн вiдчував умиротворення. Тi три роки починали здаватися буйним кошмаром.

Покрiвля дуже прогнила, деякi з гонтин позсовувало буревiями останньоi зими. Вiн iх вiдривав повнiстю i, кидаючи за край, гукав «Стережися, бомби!», не бажаючи, щоби вдарило Деннi, якщо той там десь тиняеться. Вiн якраз витягував зiпсовану iзоляцiйну прокладку, коли його дiстала оса.

Іронiя полягала в тому, що кожного разу, вилазячи на дах, вiн сам собi нагадував, що треба пильнувати, чи нема де гнiзд; i ту димову шашку вiн прихопив якраз на такий випадок. Але цього ранку тиша i спокiй були такими всеохопними, що це приспало його пильнiсть. Вiн знову перебував у свiтi тiеi п’еси, яку поволi писав, зважуючи в головi, над якою сценою буде працювати сьогоднi ввечерi. П’еса просувалася дуже непогано, i, хоча Вендi висловилась скупо, вiн знав, що iй подобаеться. Його зацiпило на вирiшальнiй сценi мiж директором школи, садистом Денкером i своiм юним героем Герi Бенсоном ще в останнi пiвроку в Стовiнгтонi, коли вiдчайдушне бажання випити було таким сильним, що вiн ледве мiг зосередитися на проведеннi урокiв, не кажучи вже про своi позакласнi лiтературнi амбiцii.

Але в останнi дванадцять вечорiв, коли вiн сiдав перед офiсноi моделi машинкою «Андервуд», яку позичив у головному офiсi внизу, зацiпенiння зникало з-пiд його пальцiв таким же магiчним чином, як розчиняеться цукрова вата на губах. Вiн майже без зусиль розiбрався з внутрiшнiми пружинами в характерi Денкера, що йому завжди не вдавалося, i вiдповiдно вiн наново переписав бiльшiсть другого акту, змусивши його розвиватися навкруг новоi сцени. І дедалi яснiше уявлявся розвиток третього акту, який якраз i крутився в його головi, коли цим розмислам край поклала оса. Вiн гадав, що зможе накидати його начорно протягом двох тижнiв, а всю п’есу завершити начисто пiд новий рiк.

У нього був агент у Нью-Йорку, крута рудоволоса жiнка на iм’я Фiллiс Сендлер, яка курила «Герберт Тарейтон»[90 - «Herbert Tareyton» – сигарети без фiльтра, але з коротким корковим мундштуком, якi у 1950—1960-х роках були особливо популярними серед емансипованих жiнок i снобiв.], пила з паперового стаканчика «Джим Бiм» i вважала, що лiтературне сонце як зiйшло, так i закотилося в особi Шона О’Кейсi[91 - Sean O’Casey (1880—1964) – знаменитий iрландський драматург, який, зокрема, писав п’еси з життя соцiальних низiв.]. Вона вже була продала три оповiдання Джека, включно з тим, що опублiкував «Ескваер». Вiн уже писав iй про свою п’есу, яку назвав «Маленька школа», розповiвши про центральний конфлiкт мiж Денкером, колись талановитим школярем, який не справдив сподiвань, перетворившись на брутального звiра-директора приватноi пiдготовчоi школи в Новiй Англii початку двадцятого столiття, i Герi Бенсоном, учнем, у якому вiн бачить молодшу версiю самого себе. Фiллiс вiдповiла, висловивши свое зацiкавлення i напоумлення йому – перш нiж всiдатися за п’есу, прочитати О’Кейсi. Потiм, уже на початку цього року, вона написала знову, питаючись, де ж збiса та його п’еса? Вiн вiдповiв iронiчно-сухим листом, де пояснював, що «Маленька школа» на невизначений строк – а можливо, i безстроково – затрималася мiж рукою i папером «в тiй цiкавiй iнтелектуальнiй пустелi Гобi, що вiдома як авторське зацiпенiння». Але тепер скидалося на те, що вона зможе врештi отримати цю п’есу. Буде з неi щось дiйсно путне i чи побачить вона театральну сцену – то вже iнша справа. Але скидалося на те, що його все те не дуже й обходило. Певним чином йому вчувалося, нiби сама ця п’еса, загалом, е ступором, колосальним символом тих поганих рокiв у Стовiнгтонськiй школi, шлюбу, пiд яким вiн ледь не пiдвiв риску, наче нарваний пацан за кермом староi розхлябаноi тарадайки, нелюдського нападу на власного сина, пригоди з Джорджем Гетфiлдом на парковцi, того iнциденту, що його вiн тепер не мiг вважати просто звичайним раптовим спалахом руйнiвноi нестриманостi. Тепер йому здавалося, що почасти його алкогольна проблема розвинулася з неусвiдомленого бажання звiльнитися вiд Стовiнгтону i тiеi стабiльностi, що, як вiн вiдчував, душить будь-який його творчий порив. Пити вiн припинив, але прагнення бути вiльним залишалося таким же потужним. Звiдси й Джордж Гетфiлд. Тепер усе, що лишилося вiд тих днiв, – ця п’еса на столi в iхнiй з Вендi спальнi, а коли ii буде завершено й вiдiслано до Нью-Йорка, до мiзерноi агенцii панi Фiллiс, от тодi вiн зможе розпочати щось iнше. Не роман, знову борсатися три роки в болотi покладеного самому собi завдання – до такого вiн ще не був готовим, а от новi оповiдання, це напевне. Можливо, навiть цiлу збiрку.

Обережно рачкуючи на долонях i колiнках, Джек поповз донизу повз демаркацiйну лiнiю, де новий зелений гонт «Бьорд»[92 - «Bird Corporation» – заснована 1795 року компанiя, що випускае рiзноманiтнi покрiвельнi матерiали, найпопулярнiшим з яких е бiтумний гонт.] поступався тiй дiлянцi даху, яку вiн лише перед тим закiнчив розчищати. Вiн дiстався краю лiвiше вiдкритого ним осиного гнiзда i

Сторінка 48

острахом посунувся до нього, готовий, якщо припече, зразу позадкувати й спритно зiслизнути долi по своiй драбинi.

Нахилившись над мiсцем, де вiн витягнув прокладку, Джек туди зазирнув.

Гнiздо було втулене у промiжку мiж старою прокладкою i внутрiшнiм шаром брусiв три на п’ять. А збiса ж величеньким воно було. На Джекове око, ця сiрувата паперова куля могла мати чи не фути зо два у промiрi. Форма в гнiзда не була iдеально круглою, через те що промiжок мiж прокладкою i дошками був занадто вузьким, але вiн подумав, що цi малi тварючки все одно зробили варту поваги роботу. Поверхня гнiзда кишiла обважнiлими, повiльними комахами. То були великi, пiдступнi особини, не звичайнi «жовтоспинки», якi меншi розмiрами й спокiйнiшi, а схоже, що шершнi. Похолодання зробило iх загальмованими, нетямущими, але Джек, котрий ще з дитинства мав знайомство з осами, вирiшив, що вiн щасливець, оскiльки вiдбувся лише одним укусом. А якби, подумав вiн, Уллману заманулося робити цю справу серед лiта, той робiтник, що вiдiрвав би саме цей шматок прокладки, отримав би збiса пекельний сюрприз. Ще б пак. Коли на тебе разом приземляеться дюжина шершнiв i жалить тобi обличчя, i руки, i плечi, жалить тобi ноги просто крiзь штани, цiлком можливо забути, що ти перебуваеш на висотi сiмдесяти футiв. Поки намагатимешся вiд них вiдкараскатися, можеш легко дати сторчака з даху. І все через отаких-от манюнь, найбiльшi з яких дорiвнюють хiба половинi довжини недогризка олiвця.

Десь вiн читав – у недiльному випуску газети чи в якомусь популярному журналi, – що сiм вiдсоткiв смертельних випадкiв пiд час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технiчних несправностей, жодного перевищення швидкостi, жодного алкоголю, жодноi поганоi погоди. Просто один автомобiль розбиваеться на пустельному вiдтинку шляху, е один загиблий, водiй, нездатний розповiсти, що ж таке з ним трапилося. У тiй статтi ще було iнтерв’ю з дорожнiм патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварiй» стають комахи в машинi. Оси, якась бджола, можливо, навiть павук або метелик. Водiй сахаеться, намагаеться пристукнути комаху або вiдчинити вiкно, щоб ii випустити. Можливо, комаха його кусае. Ймовiрно, водiй втрачае управлiння. Що б там не було, тут тобi бах! І кiнець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, вiдлiтае з веселим дзижчанням з задимленоi руiни в пошуках зеленiших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто пiд час розтину таких жертв шукати слiди комашиноi отрути.

Зараз, задивившись на це гнiздо, вiн подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що вiн пройшов (i через що вiн протаскав заручниками найрiднiших йому людей), i водночас стати призвiсткою кращого майбуття. Як iнакше можна було б пояснити все те, що вiдбулося з ним? Оскiльки вiн усе ще вважав, що весь спектр його стовiнгтонських невдач мае розглядатися з Джеком Торренсом у ролi пасивноi дiйовоi особи. Не вiн керував подiями, подii керували ним. Серед стовiнгтонських викладачiв вiн знав купу, двое з них якраз з факультету мови й лiтератури, що були справжнiми пияками. Той же Зак Таннi мав звичку пiд вечiр суботи прихопити цiле барило пива, завалити його на всю нiч у снiгову кучугуру на задньому дворi, а потiм, у недiлю, вiн вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевiзору футбольнi матчi й старi фiльми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, – хiба що вряди-годи слабенький коктейль за обiдом.

Вони з Елом Шоклi були алкоголiками. Вони потребували товариства одне одного, як два вiдщепенцi, що все ще залишаються достатньо соцiальними, аби волiти топитися не поодинцi, а разом. Лише iхне море мiстило не сiль, а спирт, от i все. Задивившись на ос, як вони повiльно повзають у своiх iнстинктивних справах, перед тим як iх бiзнес прикрие зима, вбивши всiх, окрiм королеви, котра западе у сплячку, вiн просунувся iще далi. Вiн i досi алкоголiк, i завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тiеi шкiльноi вечiрки в десятому класi, коли вiн випив уперше. Це нiяк не було пов’язано iз завзятiстю чи етичнiстю пияцтва, з силою або слабкiстю його власного характеру. Десь усерединi нього мiстився зламаний самовимикач або захисне реле, i його, вiдтодi як вiн опинився пiд тиском Стовiнгтону, хоч-не-хоч потаскало донизу, спершу поволi, а далi з прискоренням. Законний спуск по слизькому, а на днi – понiвечений, нiчий велосипед i син зi зламаною рукою. Джек Торренс у пасивнiм режимi. І з його дратiвливiстю те саме. Усе життя вiн безуспiшно намагався з нею боротися. Вiн пам’ятав як його, семирiчного, нашльопала сусiдка за те, що вiн грався з сiрниками. Вiн тодi розiзлився й кидонув каменюкою на проiжджу машину. Це побачив його батько i, осатанiлий, напустився на малого Джекi. Вiн налупив йому зад до червоного… а тодi ще й поставив синець пiд оком. А коли батько, з бурчанням, пiшов у хату подивитися, що там е по телевiзору, Джек побачив бродячого собаку й копняком збив його в рiвчак. Пару дюжин бiйок

Сторінка 49

було в початковiй школi, ще бiльше в середнiй, якi, попри його гарнi оцiнки, забезпечили два тимчасових виключення i безлiч залишень пiсля урокiв. Почасти випускним клапаном слугував футбол, хоча вiн абсолютно чiтко пам’ятав, що ледь не кожну хвилину кожноi гри вiн провадив у станi крайньоi розлюченостi, сприймаючи кожен блок чи пiдкат супротивникiв як особисту образу. Вiн був добрим гравцем, котрий i в своi юнiорськi, i в старшi роки за опитуваннями тренерiв потрапляв до складу уявноi команди «зiрок», i абсолютно точно знав, що мусить дякувати за це своiй прикрiй вдачi… або клясти ii. Вiн не отримував насолоди вiд футболу. Кожна гра була змаганням через неприязнь.

Та, попри все це, вiн не почувався мерзотником. Вiн не почувався пiдлим. Вiн завжди сприймав себе як Джека Торренса, доброго насправдi хлопця, якому лише треба колись навчитися долати власний норов, поки той не завiв його в якусь халепу. Так само йому хотiлося навчитися долати свое пияцтво. Але вiн був емоцiйним алкоголiком не меншою мiрою, анiж фiзичним, – поза всякими сумнiвами, обидва були пов’язанi разом десь глибоко всерединi нього, там, куди й заглядати навряд чи схочеться. Для нього не мало великого значення, чи переплiтаються десь докорiннi причини, а чи вони роздiльнi, соцiологiчнi вони чи психологiчнi. Йому доводилося мати справу з iх наслiдками: прочуханками й побиттями вiд свого старого, тимчасовими виключеннями зi школи, намаганнями пояснити подерту шкiльну форму сваркою на iгровому майданчику, а пiзнiше з похмiллям, повiльним розчиненням того клею, завдяки якому тримався купи його шлюб, самотнiм велосипедним колесом, шпицi якого стирчать у небо, зламаною рукою Деннi. І з Джорджем Гетфiлдом, звичайно.

Йому здавалося, нiби вiн мимовiль встромив руку у Велике Осине Гнiздо Життя. Сам образ був дешевим. Але на яскраву модельку реальностi, як гадалося Джеку, той був придатним. У розпал лiта вiн просунув руку крiзь зогнилу iзоляцiйну прокладку, i тепер його долоню й цiлком усю руку пожирав священний, праведний вогонь, руйнуючи свiдомi думки, роблячи недiйсною саму iдею цивiлiзованоi поведiнки. Чи може бодай хтось очiкувати вiд вас поведiнки мислячоi людини, коли ви рукою напоролися на розжаренi до червоностi циганськi голки? Чи можна очiкувати вiд вас життя в любовi з вашими найближчими i найдорожчими, коли розлючена бура хмара здiйнялася з дiри в тканинi буття (та тканина здавалася вам такою безневинною) i цiлить прямо на вас. Чи можна покладати на вас вiдповiдальнiсть за вашi дii, коли ви очманiло бiжите по спадистому даху на висотi сiмдесяти футiв над землею, мчите, не знаючи куди, не пам’ятаючи, що вашi панiчно спотикливi ноги можуть привести вас туди, де ви можете, просто перечепившись об ринву, пролетiти шкереберть сiмдесят футiв до своеi загибелi на бетонi внизу? Джек не вважав, що можна. Коли ви мимовiль встромили руку в осине гнiздо, ви не уклали угоди з дияволом про вiдмову вiд власноi цивiлiзованоi сутностi з ii атрибутами – любов’ю, повагою i честю. Просто з вами так трапилося. Пасивно, без опору, ви перестали бути iстотою розумною, а стали iстотою з оголеними нервами; за п’ять веселих секунд ви перетворилися з людини з унiверситетською освiтою на виючу мавпу.

Вiн подумав про Джорджа Гетфiлда.

Високий, розпатланий блондин, Джордж був майже визивно вродливим хлопцем. У своiх тiсних, витертих джинсах i стовiнгтонському спортивному светрi з безжурно закоченими по лiктi рукавами, якi демонстрували його засмаглi руки, той нагадував Джеку молодого Роберта Редфорда[93 - Charles Robert Redford (нар. 1936) – впливовий актор, режисер, продюсер, який на час дii роману все ще експлуатувався в кiнообразi молодого сексапiльного бiлявчика.], i вiн сумнiвався, щоб у Джорджа були якiсь труднощi з укладанням до лiжка дiвчат – не бiльшi за тi, якi мав десятьма роками ранiше той iще молодий футбольний чорт Джек Торренс. Вiн мiг би чесно сказати, що не вiдчував ревнощiв до Джорджа, не заздрив його симпатичнiй зовнiшностi; фактично, вiн майже несвiдомо почав убачати в Джорджi фiзичну iнкарнацiю героя своеi п’еси Герi Бенсона, що виступав прямою протилежнiстю похмурому, сутулому, старiючому Денкеру, який так сильно зненавидiв Герi. Але вiн сам, Джек Торренс, нiколи не мав щодо Джорджа таких почуттiв. Якби мав, вiн про це знав би. Вiн був цього цiлком певен.

На уроках Джордж сачкував. Футбольна i бейсбольна зiрка Стовiнгтону, вiн вибрав собi доволi необтяжливу навчальну програму i задовольнявся оцiнками «С» й подеколи «B» з iсторii чи ботанiки. Вiн був запальним супротивником на полi, але вiтруватим типом ледаща в класнiй кiмнатi. Джеку знайомий був такий тип, здебiльшого з часiв власного навчання в середнiй школi i коледжi, анiж зi свого викладацького досвiду, що був поки що другорядним. Просто Джордж Гетфiлд був бездумним качком. У класi вiн мiг являти собою спокiйну, пасивну фiгуру, але коли прикладався потрiбний набiр стимулiв до змагальностi (як тi електроди до скронь Франкенштайнового монстра), вiн мiг перетворитися на нищiвну маш

Сторінка 50

ну.

Якось у сiчнi Джордж, разом з парою дюжин iнших учнiв, був спробував потрапити в дискусiйну команду. Джековi вiн пояснив цiлком вiдверто. Батько в нього юрист, спецiалiст з корпоративного права, й вiн хоче, щоби син пiшов за його прикладом. Джордж, який не вiдчував палкого бажання робити бодай щось iнше, з ним погодився. Оцiнки вiн мав не найкращi, проте це ж, зрештою, була усього лиш пiдготовча школа i часу ще залишалося достатньо. Якби «можливо стане» перетворилося на «мусить стати», його батько мiг потягнути за деякi ниточки. Власнi атлетичнi таланти Джорджа могли вiдкрити перед ним й iншi дверi. Але Браян Гетфiлд гадав, що його син мае потрапити до дискусiйноi команди. Це гарна практика, а заразом i те, на що звертають увагу приймальнi ради юридичних закладiв. Отже, Джордж почав брати участь у дискусiях, а наприкiнцi березня Джек виключив його з команди.

Пiд кiнець тiеi зими внутрiшньокоманднi дискусii вже розпалили вогник у змагальницькiй душi Джорджа Гетфiлда. Вiн став нещадно упертим диспутантом, що люто обстоював свою позицiю «за» або «проти». Не важило, чи то йшлося про легалiзацiю марихуани, чи про вiдновлення смертноi кари, чи про податковi знижки для розробникiв збiднених нафтових родовищ. Джордж набрався красномовностi i був достатньо безпринципним, щоби щиро не перейматися, на чиему вiн боцi, – рiдкiсна, як було вiдомо Джорджу, й цiнована якiсть навiть серед диспутантiв найвищого рiвня. Душi iстинного полiтичного авантюрника та iстинного диспутанта недалеко вiдстоять одна вiд одноi, i та й та азартно прагнуть власноi користi. Ну, то й непогано.

Але Джордж Гетфiлд заiкався.

Цей недолiк анiскiльки не проявлявся в класi, де Джордж завжди був спокiйним i пiдiбраним (хоч би вiн виконав свое домашне завдання, хоч нi), i, звiсно, цього не було помiтно на стовiнгтонських спортивних полях, де балакучiсть не вважаеться доблестю, а iнколи тебе навiть можуть видалити з гри за зайвi сперечання.

Коли Джордж сильно заводився пiд час дебатiв, от тодi-то й виринала на поверхню його заiкуватiсть. Що дужче вiн збуджувався, то гiрше ставало. А коли вiн вiдчував, що заганяе опонента в глухий кут, мiж його центрами мовлення й ротом угнiжджувалося щось на кшталт розумовоi мисливськоi пропасницi, вiн мiг навiть зовсiм задубiти, а час за таймером збiгав. На це було болiсно дивитися.

«Т-т-тож я г-г-га-д-д-даю, ми мусимо сказати, що ф-ф-факти у ви-и-и-пад-д-дку, навед-д-деному мiстером Д-д-дорскi, е зас-с-старiлими, про що с-с-свiдчать нед-д-давнi рi-i-iшення, п-п-под-д-данi у…»

Лунав дзвоник, i Джордж рвучко обертався, люто вирячившись на Джека, котрий сидiв бiля таймера. У такi моменти обличчя Джорджа спалахувало, рука спазматично жмакала нотатки.

Джек тримав Джорджа ще довго пiсля того, як позбавився бiльшостi очевидних зануд, сподiваючись, що той направиться. Йому запам’ятався один вечiр, десь за тиждень перед тим, як вiн, згнiтивши серце, рубонув по живому. Джордж затримався пiсля того, як всi уже пiшли, а тодi сердито заявив Джорджу:

– Ви п-п-перевели таймер наперед.

Джек пiдняв голову вiд паперiв, якi якраз засовував до портфеля:

– Джордже, що це ти таке говориш?

– Я н-н-не отримав цiлком пок-к-кладенi менi п-п-п’ять хвилин. Ви його перевели наперед. Я д-д-дивився на год-д-динник.

– Годинник i таймер можуть iти трохи в рiзнобiй, Джордже, але я й пальцем не торкався того клятого таймера. Чесне скаутське.

– Т-т-торкалися!

Вiд агресивностi Джорджа, невiдступного «я-бороню-своi-права» у його поглядi спалахнув власний норов Джека. Вiн уже два мiсяцi, як не випив анi краплi, два довжезних мiсяцi, тож був дражливим. Вiн зробив останне зусилля себе стримати:

– Я тебе запевняю, Джордже, що не робив цього. Це все твоя заiкуватiсть. Ти маеш якесь уявлення, в чому ii причина? У класi ти ж не заiкаешся.

– Я н-н-не з-з-заiк-к-куватий!

– Тихiше.

– Ви хоч-ч-чете мене д-д-дiстати! Ви н-н-не хоч-ч-чете мене у вашiй ч-ч-чортовiй ком-м-мандi!

– Тихiше, я сказав. Нумо, обговоримо це тверезо.

– Н-н-нахер ц-ц-це все!

– Джордже, якби ти змiг контролювати свое заiкання, я був би радий тебе залишити. Ти добре готуешся до кожного практичного заняття i добре орiентуешся в iсторii питання, отже, тебе рiдко можна заскочити. Але все це не мае значення, якщо ти не можеш контролювати свое…

– Я н-н-нiк-к-коли н-н-не заiкався! – закричав вiн. – Ц-ц-це все ви! Як-к-кби хтось iн-н-нший вiв диск-к-кусiйну к-к-команду, я б мiг…

Джекiв норов учергове потяг його на манiвцi.

– Джордже, з тебе нiколи не вийде юрист, корпоративний чи будь-який, якщо ти не зможеш це контролювати. Право – це не футбол. Двогодинне тренування щовечора тут не допоможе. Що ти робитимеш, станеш перед радою директорiв i почнеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, щодо цього п-п-позову?»

Раптом у нього спалахнуло обличчя, нi, не зi злостi, а вiд сорому через власну жорстокiсть. Не дорослий чоловiк стояв перед ним, а сiмнадцятирiчний хлопець, який стикнувся з першою у своему життi поразкою i, можливо, питав

Сторінка 51

я едино приступним йому способом у Джека поради, як йому з цим упоратися.

Джордж кинув на нього останнiй, розлючений погляд, його губи криво смикалися, спотикливо вибулькуючи скупченi за ними слова:

– В-в-ви, п-п-перес-с-ставили його наперед! В-в-ви н-н-ненавидите мене, б-б-бо ви з-з-знаете… в-в-ви з-з-знаете… з-з-з…

Щось нерозбiрливо викрикнувши, вiн метнувся з кiмнати, бахнувши за собою дверима так, що аж армоване скло загримiло в рамi. Джек залишився стояти там, вiдчуваючи, радше нiж чуючи, вiдлуння Джорджевих «адiдасiв» у порожньому холi. Усе ще в полонi власного норову й сорому за свое передражнювання Джорджевого заiкання, вiн спершу подумав з якоюсь хворобливою втiхою: це вперше в життi Джордж Гетфiлд не змiг отримати того, що йому забажалося. Уперше пiшло щось не так, i цьому не могли зарадити всi грошi його татуся. Неможливо дати хабара центру мовлення. Неможливо пообiцяти язику щотижневу набавку п’ятдесят доларiв i бонус на Рiздво, якщо той погодиться перестати затинатися, мов голка програвача у калiчнiй дорiжцi грамплатiвки. А потiм ту втiху просто поховало в соромi, i вiн уже почувався так, як пiсля того коли зламав руку Деннi.

«Боже милостивий, я ж не сучий виродок. Не доведи, Господи».

Така нездорова радiсть з вiдступу Джорджа була бiльш характерною для Денкера в п’есi, анiж для Джека Торренса, ii автора.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаете…»

Бо вiн знае що?

Що б вiн мiг знати такого про Джорджа Торренса, що змусило б його ненавидiти цього хлопця? Що в нього попереду лежить цiле майбуття? Що вiн зовнiшньо трохи нагадуе Роберта Редфорда i всi балачки мiж дiвчатами припиняються, коли вiн, стрибаючи в басейнi з трамплiна, робить подвiйне зворотне сальто? Що у европейський футбол i бейсбол вiн грае з тiею природною грацiею, якоi неможливо навчитись?

Смiшно. Абсолютно абсурдно. Вiн нi в чому не заздрив Джорджевi Гетфiлду. Направду кажучи, нещасна заiкуватiсть Джорджа переживалася ним гiрше, нiж самим Джорджем, бо з того дiйсно мiг вийти чудовий диспутант. І якби Джек перевiв таймер наперед – а вiн цього, звiсно ж, не робив, – це могло б трапитися через те, що йому разом з iншими членами команди було нiяково вiд старанноi безпорадностi Джорджа, вони страждали вiд цього так, як можна страждати, коли деякi зi слiв своеi промови забувае доповiдач на вечорi зустрiчi випускникiв. Якби вiн перевiв той таймер наперед, це могло трапитися хiба що… заради того, щоби милосердно покласти кiнець Джорджевим стражданням.

Але вiн не переводив таймера наперед. Щодо цього вiн мав цiлковиту певнiсть.

За тиждень вiн виключив Джорджа i цього разу не втрачав самовладання. Усi крики й погрози надходили з боку хлопця. Приблизно через тиждень пiсля того вiн посеред практичного заняття в його класi пiшов на стоянку, аби забрати з «фольксвагена» стос необхiдних книжок, якi вiн залишив у багажнику, i там уздрiв Джорджа: той укляк на одному колiнi, довге бiляве волосся метлялося йому перед обличчям, а в руцi вiн тримав мисливський нiж. Вiн якраз пиляв у «фольксвагена» праву передню шину. Заднi колеса вже були почикриженi, i «жук» присiв на спущених колесах, наче якийсь малий, зморений песик.

Джековi почервонiло в очах, вiн дуже мало що запам’ятав з сутички, яка за тим трапилася. Вiн пам’ятав дике гарчання, яке видавало, здаеться, його власне горло: «Гаразд, Джордже. Якщо тобi так подобаеться, то йди-но сюди, отримаеш кару».

Вiн пам’ятав, як Джордж поглянув угору, переляканий, зацiпенiлий. Як вiн промовив: «Мiстере Торренс…» – немов сподiваючись сказати, що це просто помилка, що, коли вiн тут опинився, шини вже були спущенi, а вiн просто вичищав грязь з протекторiв переднього колеса вiстрям мисливського ножа, що вiн його випадково мав при собi i…

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

1

5 футiв 5 дюймiв = 165 см.

2

«Rolodex» – створений 1956 року вiдомим винахiдником оргтехнiки Арнольдом Нойштадтером (1910—1996) пристрiй, у якому пошук заздалегiдь занесеноi на картки iнформацii прискорюеться iх швидким обертанням; ролодексом i сьогоднi часто називають будь-який персональний органайзер.

3

«Tensor Lamp» – сконструйований 1959 року любителем нiчного читання Джеем Монро (1927—2007) тип популярного шарнiрного свiтильника з 12-вольтовою лампою, яка дае концентрований снiп яскравого свiтла.

4

Постiйна фраза з плакатiв та радiо-вiдеоклiпiв, у яких починаючи з 1949 року модний чоловiчий одеколон «English Leather» рекламують рiзнi жiнки.

5

У США, як i в багатьох iнших краiнах, нумерацiя поверхiв традицiйно починаеться з того поверху, який у нашiй традицii вважаеться другим.

6

40 миль = 64,4 км.

7

Warren Gamaliel Harding (1865—1923) – 29-й президент (1921—1923), за якого було проведено чимало гiдних реформ, але одночасно сталося чимало великих корупцiйних скандалiв, зокрема в Бюро нагляду за дотриманням Сухого закону; Richard Nixon (1913—1994) – 37-й президент, единий в iсторii США, який у рез

Сторінка 52

льтатi Вотергейтського скандалу пiшов у вiдставку, щоб уникнути iмпiчменту.

8

Тут Уллман виявляе свою необiзнанiсть, оскiльки насправдi гра rouqe народилася в США тiльки наприкiнцi ХІХ столiття на основi англiйського крокету i була особливо популярною до середини ХХ столiття; rouqe не слiд плутати з rouqet («рокей») – грою, у якiй правила частково збiгаються з класичним крокетом.

9

«Uncle Wiggily» – популярна настiльна гра за мотивами книжок надзвичайно плiдного дитячого письменника Говарда Гарiса (1873—1962) про старого, ревматичного, але прудкого й розумного кроля Дядечка Вiгглi.

10

Citizen’s band radio – радiоприймач/передавач «цивiльного дiапазону», що працюе на частотi 27 МГц, яка в США вiльно використовуеться будь-якими особами та громадськими й комерцiйними органiзацiями.

11

Заснований 1915 року заповiдник з лiсами, полонинами й горами (найвища – 4345 м), загальною площею 1075,5 кв. км, розташовний на пiвнiчний захiд вiд мiста Боулдер.

12

–25? за Фаренгейтом = –31,6 ?С; –45 ?F = –42,7 ?С.

13

Найпростiший вид радiоприймача, який не потребуе нi батарей, нi зовнiшнього джерела живлення.

14

Маеться на увазi економiчний нiмецький автомобiль «Volkswagen Beetle» («Фольксваген Жук»), що випускався з 1945 до 2003 року i був дуже популярним серед американськоi молодi 1960—1970-х.

15

Winnifred – повне iм’я дружини Джека, хоча вiн називае ii модним у 1960—1970-х роках ласкавим iменем, яке колись вигадав i популяризував у своiй книжцi «Пiтер Пен i Вендi» (1911) англiйський дитячий письменник Джеймс Баррi (1860—1937).

16

Вiдкритий 1877 року Колорадський унiверситет дiе в розташованому на вiднозi Скелястих гiр мiстi Боулдер (1655 м над рiвнем моря; ~ 68 тис. мешканцiв на час дii роману).

17

Arapaho – iндiанський народ, що кочував на Великих рiвнинах, вiд 1878 року мае резервацiю Вiнд-Рiвер у штатi Вайомiнг.

18

«Oreo» – подвiйне печиво з рiзноманiтною начинкою, що випускаеться з 1912 року.

19

Алюзiя на пародiйну версiю романтичноi балади «You Always Hurt the One You Love» («Ти завжди раниш того, кого любиш») у виконаннi популярного в 1930—1950-х роках оркестру Спайка Джонса (1911—1965), уславленого вiртуозними обробками вiдомих композицiй з використанням рiзного принагiдного знаряддя.

20

Тут маеться на увазi, що мозок Уллмана такий дрiбний, що, якби вiн складався з рушничного пороху, його вибуховоi сили не вистачило б навiть на те, щоб вишмаркатися.

21

Старовинне англiйське народне повiр’я: коли комусь морозом/мурашками/дрижаками обсипае шкiру, це значить, що хтось пройшов тим мiсцем, де буде похована ця людина.

22

+45 ?F = +7,22 ?С.

23

Denver – столиця i найбiльше мiсто штату Колорадо (на час дii роману – близько 500 тис. мешканцiв).

24

Заворушення в унiверситетах i коледжах (з пораненими i вбитими) тривали вiд середини 1960-х до середини 1970-х, коли студенти масово протестували проти вiйни у В’етнамi.

25

Газетне призвiсько серiйного вбивцi, який протягом 1962—1964 згвалтував i задушив шовковою панчохою кiлькох жiнок у Бостонi.

26

Estes Park – засноване 1859 року курортне мiстечко (на час дii роману – 2300 мешканцiв), де мiститься штаб-квартира Нацiонального парку «Скелястi гори».

27

Джин з лимонним соком i вишневим брендi.

28

Найпопулярнiше колись на пiвнiчному заходi США пиво, яке варила заснована в штатi Вашингтон нiмецькими емiгрантами броварня «Olympia» (1896—1983).

29

Lyons – засноване 1880 року мiстечко (менше 1000 мешканцiв), яке називають «воротами до Скелястих гiр».

30

«New York Biltmore Hotel» (1913—1981) – знаменитий 22-поверховий готельний комплекс класу люкс, який було розiбрано i перебудовано в банк його останнiм хазяiном.

31

«Sesame Street» – започаткований 1969 року й тривае досi розважально-освiтнiй дитячий телесерiал, головною метою якого е пiдготовка малюкiв до навчання в школi; сьогоднi транслюеться в понад 140 краiнах.

32

«Skip to My Lou» – танцювальна пiсня ковбоiв часiв освоення Дикого Заходу, що згодом стала дитячою.

33

Поширена назва високоякiсних приватних дошкiльних установ, запозичена вiд старовинноi англiйськоi лiчилки про те, як хлопчик Джек i дiвчинка Джилл невдало сходили з вiдром по воду.

34

Тут маються на увазi характернi рудуватi пластинки, що за ними досвiдченi грибiвники впiзнають поширений у всiй Пiвнiчнiй пiвкулi смертельно отруйний гриб галерина оторочкувата (Galerina marginata).

35

Art Garfunkel (нар. 1941) – спiвак, поет, актор, колишнiй учасник найпопулярнiшого фолк-рок дуету 1960-х «Simon & Garfunkel».

36

«Rexall» – заснована 1903 року мережа аптечних крамниць; Table Mesa – «Столова гора», пiвденне передмiстя Боулдера.

37

«Baby Ruth» – шоколаднi батончики тр

Сторінка 53

ох рiзних розмiрiв, що випускаються з 1921 року.

38

Практика дарувати автомобiлiстам дорожнi мапи з позначеними на них мiсцями розташування автозаправочних станцiй конкретноi компанii була поширена в США вiд 1920-х рокiв, але занепала пiсля нафтовоi кризи 1970-х.

39

«Writer’s Digest» – заснований 1920 року журнал для письменникiв, де друкуються фаховi поради, iнтерв’ю з вiдомими авторами, дослiдження книжкового ринку, журнал також проводить кiлька власних лiтературних конкурсiв.

40

«Пiдготовча академiя» – зазвичай приватна середня школа з поглибленим вивченням предметiв, iнтенсивними спортивними та виховуючими лiдерство програмами, де готують учнiв до вступу в престижнi унiверситети й коледжi; лише 1% старшокласникiв США вiдвiдують такi школи.

41

Barre – засноване 1788 року мiсто в штатi Вермонт, яке з’являеться в кiлькох творах Кiнга неподалiк вигаданого ним Стовiнгтона.

42

Excedrin – потужний болетамiвний засiб, що складаеться з парацетамолу, аспiрину та кофеiну.

43

Henry Wadsworth Longfellow (1807—1882) – найпопулярнiший американський поет свого часу, зокрема автор знаменитоi поеми «Пiсня про Гаявату»; 1861 року в його другоi дружини Феннi вiд свiчки зайнялася сукня, швидко погашена Лонгфелло, проте Феннi за кiлька днiв померла вiд важких опiкiв.

44

70 миль/год = 112 км/год; 40 миль/год = 64 км/год.

45

Алюзiя на роман лауреата Пулiтцерiвськоi премii, письменника Наварра Скотта Момадея (нар. 1934) «Дiм створений зi свiтанку» (Navarre Scott Momaday – «House Made of Dawn», 1968), де йдеться про американського iндiанця, який повертаеться з Другоi свiтовоi вiйни алкоголiком i безперервно п’е, переживаючи купу драматичних пригод, втрачаючи людський образ, аж поки не повертаеться в резервацiю до свого племенi, де через ритуально-мiстичний «бiг мертвих» врештi позбавляеться алкоголiзму.

46

«Do It Any Way You Wanna» – хiт 1975 року фанк-гурту «People’s Choice», у якому весь час повторюеться одна й та сама фраза.

47

«Llama» – заснована 1904 року iспанська компанiя, що виробляла якiснi й гарнi на вигляд револьвери та пiстолети, збанкрутувала 2005 року.

48

Lon Chaney (1883—1930) – знаменитий актор нiмого кiно; грим, який вiн вигадав для себе в ролi привида у фiльмi жахiв «The Phantom of the Opera» (1925), вважаеться еталонним у цьому жанрi.

49

Приспiв з блюзу «I Know You Rider» («Я тебе знаю, вершнику»), вперше записаного збирачами американського фольклору 1934 року у в’язницi вiд чорноi дiвчинi, що сидiла за вбивство, й вiдтодi переспiваного безлiччю професiйних спiвакiв та гуртiв.

50

Billie Holiday (справжне iм’я Eleanora Fagan: 1915—1959) – видатна джазова спiвачка, чий вокальний стиль вплинув на подальший розвиток американськоi музики; Peggy Lee (справжне iм’я Norma Egstrom: 1920—2002) – солiстка оркестру Беннi Гудмена та багатьох iнших джаз-бендiв, композиторка i яскрава поп-спiвачка.

51

«Rudolph Wurlitzer» (1853—2009) – американська компанiя, що виробляла висококласнi музичнi iнструменти та музичнi автомати з якiсним звучанням (джукбокси пiд цим брендом продовжуе випускати нiмецька компанiя).

52

Samuel Pepys (1633—1703) – член англiйського парламенту й чиновник Адмiралтейства, чий приватний щоденник, який вiн вiв у 1660—1669 роках, вважаеться одним з головних фактологiчно-стилiстичних джерел тих часiв; Charles Olson (1910—1970) – один з найбiльших американських поетiв ХХ столiття.

53

«Esquire» – заснований 1933 року чоловiчий журнал, у якому також часто друкуються новi твори актуальних письменникiв.

54

«Прийшов, побачив, перемiг» – знаменита фраза, колись промовлена Юлiем Цезарем пiсля битви, що вiдтодi використовуеться на означення швидкого успiху.

55

У Бiблii (книга Даниiла, роздiл 5) пiд час бенкету вавилонського царя Валтасара на стiнi з’явився напис, що напророкував скору загибель його держави.

56

Keene – засноване 1735 року унiверситетське мiсто у Нью-Гемпширi, столиця округу Чешир.

57

«Dr. Denton» – заснована 1865 року компанiя з випуску постiльного одягу, названа за iменем ii працiвника Вiтлi Дентона, розробника першоi лiнii суцiльних пiжам-комбiнезонiв.

58

«Cliff Brice» – заснована 1930 року незалежна паливна компанiя, що володiе кiлькома заправками/крамницями в штатi Колорадо.

59

Eleanor Hibbert (1906—1993) – британська письменниця, авторка величезноi кiлькостi iсторично-авантюрних романiв, якi вона видавала пiд десятком рiзних псевдонiмiв, одним з яких був Victoria Holt.

60

Flatirons – термiн геоморфологii: схожi на праски скельнi формацii з клиноподiбними краями крутих схилiв; п’ять таких гiр заввишки до 2300 м поблизу мiста Боулдер особливо популярнi серед скелелазiв i туристiв.

61

+70 ?F = +21,1 ?C.

62

Ватага переселенцiв з Іллiнойсу до Калiфорнii, якою

Сторінка 54

керував Джордж Доннер, з листопада 1846 року до квiтня 1847 опинилися в снiговому полонi в горах Сьерра-Невада, де серед них були випадки поiдання трупiв померлих вiд переохолодження й голоду соратникiв; з 82 вижило 48 людей.

63

Американський вид дикого пiвнiчного оленя.

64

William Claude Dukenfield (артистичний псевдонiм W. C. Fields: 1880—1946) – актор-комiк, уславлений образом егоiстичного мiзантропа, який не любить собак, жiнок i дiтей, але попри це залишаеться симпатичним.

65

Започаткованi в Калiфорнii кредитно-картковi програми: «BankAmericard» 1958 року (з 1975-го мае назву «Visa»); «Master Charge» 1966 року (з 1979-го мае назву «MasterCard»).

66

«Beekman Tower» – побудований 1928 року 28-поверховий готель в стилi арт-деко, тепер мае статус культурно-iсторичноi пам’ятки.

67

Topiary – мистецтво фiгурноi стрижки кущiв i дерев, яке веде свiй початок ще вiд давньоримських часiв.

68

«Pyrex» – бренд, пiд яким заснована 1915 року компанiя «Corning Incorporated» виробляе лабораторний та кухонний посуд iз жаростiйкого скла.

69

Створений 1965 року популярний анiмований рекламний персонаж харчовоi компанii «Pillsbury» у виглядi нiби злiпленоi з тiста фiгурки хлопчика в кухарському ковпаку.

70

Тут натякаеться на добротну саморобнiсть: заснована 1888 року торговельно-виробнича компанiя «Sears and Roebuck» до 1950-х рокiв надавала послугу «зубнi протези поштою» – замовивши комплект спецiального воску, клiент за вкладеною iнструкцiею знiмав злiпки зi своiх щелеп, надсилав iх фiрмi i за кiлька тижнiв отримував готовi вставнi щелепи.

71

St. Petersburg – засноване 1888 року мiсто, найбiльше у Флоридi.

72

«TV Dinner» (телевечеря) – створений 1952 року бренд замороженоi комплексноi страви (м’ясо, овочi, десерт), пакет з якою швидко можна розiгрiти в духовцi чи мiкрохвильовiй печi, не вiдриваючись вiд телепередачi.

73

Фразу «Ехм, як справи, доку?» з нью-йоркським акцентом регулярно, гризучи морквину, промовляе сам Кролик Багз – найпопулярнiший (за кiлькiстю фiльмiв, у яких вiн з’являеться) мультперсонаж.

74

Засноване 1829 року мiсто, де живе близько 10 тис. мешканцiв.

75

Солея, або морський язик, – делiкатесна риба з ряду Камбалоподiбнi.

76

Пирiжки з рiзноманiтною начинкою, якi вiд 1924 року виробляються компанiею «Table Talk Pies».

77

Гра колодою з 52 карт, у якiй гравцi вiдмiчають набранi ними очки, втикаючи спецiальнi кiлочки в дiрочки на довгiй дошцi.

78

Lynn Nolan Ryan (нар. 1947) – видатний бейсболiст на прiзвисько «Експрес», швидкiсть кинутого ним м’яча постiйно перевищувала 100 миль/год; на час дii роману був гравцем команди «Калiфорнiйськi янголи».

79

«Los Angeles Angels of Anaheim» – провiдна команда Захiдного дивiзiону Американськоi бейсбольноi лiги; «Boston Red Sox» програли «Cincinnati Reds» у Свiтовiй серii 1975 року.

80

Трифекта – комбiнована ставка, коли в послiдовному порядку точно вгадуються тi, хто посяде перше, друге i трете мiсця.

81

Tout fini (фр.) – врештi-решт.

82

Arthur Miller (1915—2005) – драматург i есеiст, третiй i останнiй чоловiк Мерилiн Монро (1926—1962), з яким вона розлучилася за пiвтора року до своеi смертi.

83

Truman Capote (1924—1984) – класик американськоi лiтератури ХХ столiття, романiст, новелiст, драматург, за творами якого знято чимало видатних фiльмiв, зокрема, «Снiданок у Тiффанi»; ранiше прiзвище письменника передавалося украiнською невiдповiдно його справжньому звучанню: Капоте.

84

Суто британський вираз, що означае «европейськi манери»; цим Уллман показуе свою вишуканiсть, якою iнодi хизуються американськi англофiли.

85

Abraham Lincoln (1809—1865) – 16-й президент США (1861—1865), який очолював державу в найскладнiший перiод ii iсторii, пiд час Громадянськоi вiйни, що завершилася скасуванням рабства в пiвденних штатах; Franklin Delano Roosevelt (1882—1945) – 32-й президент (1933—1945), один з найвпливовiших полiтикiв свiту ХХ столiття.

86

«Reader’s Digest» («Читацький огляд») – заснований у Нью-Йорку 1922 року щомiсячний журнал для сiмейного читання, сьогоднiшнiй тираж у США – понад 10 млн примiрникiв; виходить також в iнших краiнах.

87

Серiя фiльмiв-пародiй 1940—1950-х рокiв, у яких дует популярних акторiв-комiкiв Bud Abbott (1897—1974) i Lou Costello (1906—1959) зустрiчаеться з героями фiльмiв жахiв: Франкенштайном, Людиною-Невидимкою, Капiтаном Кiддом тощо.

88

70 футiв = 21,3 м.

89

+30 ?F = –1,1 ?C; +60 ?С = +15,5 ?C.

90

«Herbert Tareyton» – сигарети без фiльтра, але з коротким корковим мундштуком, якi у 1950—1960-х роках були особливо популярними серед емансипованих жiнок i снобiв.

91

Sean O’Casey (1880—1964) – знаменитий iрландський драматург, який, зокрема, писав п’еси з

Сторінка 55

життя соцiальних низiв.

92

«Bird Corporation» – заснована 1795 року компанiя, що випускае рiзноманiтнi покрiвельнi матерiали, найпопулярнiшим з яких е бiтумний гонт.

93

Charles Robert Redford (нар. 1936) – впливовий актор, режисер, продюсер, який на час дii роману все ще експлуатувався в кiнообразi молодого сексапiльного бiлявчика.

Читати онлайн “Сяйво” «Стівен Кінг»

Сторінка 1

Сторінка 2

Сторінка 3

Сторінка 4

Сторінка 5

Сторінка 6

Сторінка 7

Сторінка 8

Сторінка 9

Сторінка 10

Сторінка 11

Сторінка 12

Сторінка 13

Сторінка 14

Сторінка 15

Сторінка 16

Сторінка 17

Сторінка 18

Сторінка 19

Сторінка 20

Сторінка 21

Сторінка 22

Сторінка 23

Сторінка 24

Сторінка 25

Сторінка 26

Сторінка 27

Сторінка 28

Сторінка 29

Сторінка 30

Сторінка 31

Сторінка 32

Сторінка 33

Сторінка 34

Сторінка 35

Сторінка 36

Сторінка 37

Сторінка 38

Сторінка 39

Сторінка 40

Сторінка 41

Сторінка 42

Сторінка 43

Сторінка 44

Сторінка 45

Сторінка 46

Сторінка 47

Сторінка 48

Сторінка 49

Сторінка 50

Сторінка 51

Сторінка 52

Сторінка 53

Сторінка 54

Сторінка 55

Увійти в книгоклуб

Реєстрація нового учасника спільноти "TellNovel"

Відновлення пароля

Новий пароль було надіслано на Вашу пошту!

Змінити мову

Вітаємо Вас з успішною підпискою!

Купити за

Жанри книг:

Трилер:

Фентезі:

Дитяча Література:

Жахи:

Фантастика:

Роман:

Казки:

Бізнес-Книги:

Зарубіжна ділова література:

Зарубіжна література:

Економіка:

Класика:

Російська класика:

Книги з психології:

Управління, підбір персоналу:

Дім, Сім'я:

Вітаємо Вас
з успішною підпискою!