Читати онлайн “Темна вежа III. Загублена земля” «Стівен Кінг»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Загублена земля. Темна вежа IIIСтiвен Edwin Кiнг
Темна вежа #3
Темна Вежа, знадлива й недосяжна, – мета, до якоi вперто прямуе з друзями надзвичайно сильний, мужнiй i винахiдливий стрiлець Роланд. Їм доводиться долати, здавалося б, непереборнi перешкоди, щоб своечасно «вiдчинити дверi» з одного свiту в iнший. До реальних небезпек додаються напiвуявнi жахливi зустрiчi з тими, хто перешкоджае досягти бажаного, – усемогутнiми почварами-роботами, – зустрiчi, вiд яких аж мороз реально йде поза шкiрою. Завдяки письменницькiй майстерностi, кiнематографiчностi викладу ви втрапите у вир захопливих, фантастичних подiй, будете переживати за героiв, спiвчувати iм та щиро бажати щасливого завершення цiеi вiдчайдушноi мандрiвки свiтами.
Обережно! Ненормативна лексика!
Стiвен Кiнг
Загублена земля. Темна вежа III
Цей третiй том епопеi радо присвячую своему синовi, ОВЕНУ ФІЛІПУ КІНГУ: кхеф, ка i ка-тет
Вступ
Коли тобi дев’ятнадцять (i ще про дещо)
1
Коли менi виповнилося дев’ятнадцять (в iсторiях, якi ти збираешся прочитати, це число мае певне значення), гобiти були великими.
Пiд час Великого музичного фестивалю у Вудстоцi у брудi на фермi Макса Язгура бебралися десь пiвдюжини Меррi та Пiппiнiв, удвiчi бiльше Фродiв i незлiченна кiлькiсть гiпарiв Гендальфiв. «Володар перснiв» Дж. Р. Р. Толкiена в тi днi мав шалену популярнiсть, i хоча я так i не змiг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моему, я був наполовину гiпi, принаймнi достатньо гiповим, щоб прочитати цi романи й захопитися ними. Книги «Темноi Вежi», як i бiльшiсть довгих iсторiй-фентезi, написаних чоловiками та жiнками мого поколiння («Хронiки Томаса Ковенанта» Стiвена Доналдсона, «Меч Шаннари» Терi Брукса – i це тiльки два приклади), народилися пiд впливом Толкiена.
Але попри те, що тi книжки я прочитав у 1966 i 1967 роках, вiд свого писання я все ж утримався. З якоюсь зворушливою приязнiстю реагував я на розмах Толкiеновоi уяви (на честолюбнiсть задуму розказаноi ним iсторii), але хотiв написати власну iсторiю. Якби я почав це робити тодi, то неминуче повторив би його витвiр. А це, як полюбляв казати покiйний Хитрун Дiк Нiксон, було б неправильно. Завдяки пановi Толкiену двадцяте столiття було пiд саму зав’язку забезпечене всiма необхiдними ельфами i магами.
У 1967 роцi я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя iсторiя, але це не важило. Я був на сто вiдсоткiв упевнений, що впiзнаю ii, коли вона проходитиме повз мене на вулицi. Менi було дев’ятнадцять, i я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумiлий, щоб вiдчути, буцiмто ще можна трохи почекати на прихiд музи й появу мого шедевра (я не сумнiвався, що так i станеться). Схоже, в дев’ятнадцять рокiв людина мае право на самовпевненiсть – о цiй порi час зазвичай iще не починае свою паскудну пiдривну дiяльнiсть, позбавляючи вас волосся i кидка в стрибку, як спiвають у популярнiй пiснi кантрi. Та насправдi час забирае значно бiльше. У 1966 i 1967-му я цього не знав, та навiть якби знав, то менi було б начхати. Я ще мiг собi уявити (ледве-ледве), як менi виповниться сорок, але п’ятдесят? Нi. Шiстдесят? Та нi в якому разi! Про шiстдесят рокiв не могло бути й мови. І це цiлком природно, коли тобi дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять – це такий вiк, коли ти кажеш: «Дивiться, я курю тринiтротолуол i п’ю динамiт, i якщо ви знаете, що для вас добре, то геть з дороги – бо ось iде Стiвi!»
Дев’ятнадцять – егоiстичний вiк, пора обмежених турбот. Я був вельми амбiтний i прагнув досягти вершин. І це все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив iз одного задрипаного помешкання до iншого, завжди з пакетиком марихуани в кишенi i з посмiшкою на обличчi. Компромiси середнього вiку були далекою перспективою, образи лiтнього вiку – за лiнiею горизонту. Мов лiричний герой тiеi пiснi Боба Сегера про те, що зараз вони звикають продавати вантажiвки, я почувався безмежно могутнiм i надзвичайно оптимiстичним. У кишенях вiтер гуляв, але в головi роiлися думки, котрi я хотiв висловити, а душа була переповнена iсторiями, якi я хотiв розказати. Зараз це звучить банально, але тодi здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на свiтi хотiв прорвати оборону своiх читачiв, здобути над ними перемогу, змусити захоплюватися i змiнити iх назавжди, орудуючи тiльки сюжетом, бiльше нiчим. І я вiдчував, що менi пiд силу це зробити. Що я просто створений для цього.
Наскiльки помпезно це все звучить? Сильно чи не дуже? Хай там як, я не вибачаюся. Менi було дев’ятнадцять. У моiй бородi не було жодного сивого пасма. Я мав три пари джинсiв, пару чобiт, думку про те, що свiт – це моя устриця, i за двадцять наступних рокiв не сталося нiчого такого, що могло б мене переконати у помилковостi поглядiв. А потiм, десь рокiв у тридцять дев’ять, почалися проблеми: алкоголь, наркотики, нещасний випадок на дорозi, через який у мене змiнилася хода (та й не тiльки). Все це я вже детально описував i тут не повторюватимуся. Крiм того, вам однаковiсiнько, правда
Сторінка 2
Врештi-решт свiт виставляе на вашому шляху пiдлого Патрульного, щоб уповiльнити ваш розвиток i показати, хто тут господар. Ти, читачу, поза сумнiвом, зустрiчав уже свого Патрульного (або у тебе ще все попереду). Я зустрiв свого i впевнений, що вiн iще повернеться. Бо знае мою адресу. Це неприемний хлопець, Поганий Лейтенант, запеклий ворог наркотикiв, трахання, гордощiв, амбiцiй, гучноi музики – усього, що властиво дев’ятнадцяти рокам.Але я й досi вважаю, що то був дуже гарний вiк. Може, навiть найкращий перiод життя. Цiлу нiч можеш танцювати рок-н-рол, а коли музика стихне i з голови вивiтриться пиво, ти в змозi думати. І мрiяти про велике. Пiдлий Патрульний зрештою вкаже вам на ваше мiсце, i якщо почати з малого, то коли вiн iз вами розбереться, вiд вас точно не залишиться й мокрого мiсця. «Ще один готовий!» – вигукне вiн i покрокуе далi з книжкою квитанцiй у руцi. Тож трохи (чи навiть багато) зарозумiлостi – не так вже й погано, хоча ваша мати, поза сумнiвом, не цього вас учила. Моя так точно. «Гординя призводить до падiння, Стiвене», – казала вона… а потiм я з’ясував – десь у вiцi 19 помножити на два, – що падiння неминуче. Ти падаеш сам чи тебе зiштовхують у канаву. В дев’ятнадцять у тебе можуть перевiрити документи в барi й звелiти забиратися до дiдька, виставити твоi вибачення (i дупу, яка теж шкодуе) назад на вулицю, але, бiгме, нiхто не перевiрить у тебе посвiдчення, коли ти починаеш писати картину, вiрша чи розповiдати iсторiю, i якщо ти, читачу, зараз дуже молодий, то не дозволяй старшим i (на iхню думку) лiпшим переконати тебе в протилежному. Авжеж, ти нiколи не бував у Парижi. Так, ти нiколи не бiгав з биками у Памплонi. Звiсно, ти шмаркач, у якого лишень три роки тому почало рости волосся пiд пахвами – то й що з того? Якщо вiд самого початку ти будеш недооцiнювати себе, то що станеться з тобою, коли ти подорослiшаеш? Давай, уперед, i не слухай, що тобi кажуть, – ось що я думаю. Сядь i викури цю сигарету до кiнця.
2
Гадаю, письменники-романiсти подiляються на двi категорii (включаючи ту, до якоi наприкiнцi 1970-х, як новачок, належав i я). Тi, хто дотримуються бiльш лiтературного, тобто «серйозного» боку цiеi працi, розглядають кожну ймовiрну тему в свiтлi такого питання: «Що означатиме написання такоi iсторii особисто для мене?» Тi ж, чия доля (або ка, якщо вам це бiльше до вподоби) – писати масовi романи, схильнi ставити зовсiм iнше питання: «Що означатиме написання такоi iсторii для iнших?» «Серйозний» романiст шукае вiдповiдей i ключiв до власноi особистостi, «масовий» письменник – читацьку аудиторiю. Обидва рiзновиди лiтераторiв однаково егоiстичнi. Я знав багатьох iз них, тож б’юся об заклад на свiй годинник.
Хай там як, здаеться, що навiть у дев’ятнадцять рокiв я вiдносив iсторiю Фродо i його намагань позбутися Одного Великого Персня до другоi категорii. То були пригоди купки пiлiгримiв, бiльшiсть iз яких походила з Британii, на тлi обрамлення, у якому вгадувалися елементи давньоскандинавськоi мiфологii. Менi сподобалася iдея подорожi – чесно кажучи, я був од неi у захватi, – але мене геть не цiкавили нi Толкiеновi витривалi сiльськi парубки (не те щоб вони менi не подобалися, навпаки), нi лiсистi скандинавськi пейзажi. Якби я спробував просуватися в цьому напрямку, то мене б неминуче спiткала невдача.
Тож я чекав. На початку 1970-х менi вже було двадцять два, i в бородi почали з’являтися першi пасма сивини (гадаю, це було якось пов’язано з тим, що я викурював по двi з половиною пачки «Пел-Мела» на день). Та навiть у двадцять два роки ти можеш дозволити собi чекати. У двадцять два час iще на твоему боцi, хоча той гидкий Патрульний вже поряд i розпитуе про тебе сусiдiв.
А тодi якось, у майже порожньому кiнотеатрi («Бiжу» в Бангорi, штат Мен, якщо це мае якесь значення), я подивився фiльм режисера Серджiо Леоне. Називався вiн «Хороший, Поганий, Злий». Не минуло ще й половини стрiчки, як я зрозумiв, що хочу написати роман, у якому толкiенiвський змiст пошукiв пригод i чаклунства поеднувався б iз леонiвським майже до абсурду величавим обрамленням вестерну. Якщо ви дивилися цей ексцентричний вестерн по телевiзору, то не зрозумiете, про що менi йдеться, – можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. На екранi кiнотеатру, через проектор iз належними лiнзами Panavision, «Хороший, Поганий, Злий» виглядае епiчною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зрiст Клiнта Іствуда сягае п’яти метрiв, кожна волосина шорсткоi, мов дрiт, щетини на його обличчi виступае вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лi ван Клiфа глибокi, немов каньйони, а на днi кожного з них мiг би бути тонкохiд (дивiться книгу «Маг i кристал»). Пустельнi декорацii простягаються аж до орбiти планети Нептун. А дуло кожного пiстолета виглядае не меншим за тунель «Голанд».
Навiть бiльше, нiж тло, менi потрiбне було вiдчуття епiчного, апокалiптичного простору. Те, що Леоне нi бiса не знав про географiю Америки (за словами одного з персонажiв, Чикаго – це десь поблизу Фенiкса, штат Ариз
Сторінка 3
на), додало картинi вiдчуття дивовижного змiщення у просторi. Сповнений ентузiазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тiльки молода людина), я хотiв написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман у iсторii людства. Менi це не вдалося, але я вiдчув, що старт непоганий. «Темна Вежа», томи один-сiм, справдi становить одну iсторiю, i першi чотири книги тягнуть на понад двi тисячi сторiнок у м’яких обкладинках. Останнi три томи – це ще двi тисячi п’ятсот сторiнок рукопису. Я не хочу сказати, що обсяг мае якесь вiдношення до якостi, а просто маю на увазi, що намагався написати епiчну сагу, i певною мiрою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звiдки таке бажання, я б не змiг вiдповiсти. Можливо, частково це пояснюеться тим, що так зростають американцi: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилицi, коли постае питання мотивацii? Здаеться менi, це теж частина американського життя. Врештi-решт все закiнчуеться тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою iдеею».3
Ще один аспект дев’ятнадцятилiття, якщо вас це потiшить: як на мене, то це вiк, у якому багато хто з нас застрягае (розумом та почуттями, якщо не фiзично). Роки спливають, i одного дня ти дивишся у дзеркало зi справжнiсiньким збентеженням. «Чому це в мене на обличчi такi зморшки? – дивуешся ти. – Звiдки це iдiотське пузце? Чорт, менi ж усього дев’ятнадцять!» Не надто оригiнальна думка, але збентеження не стае вiд цього меншим.
Час срiблить твою бороду, час вiднiмае у тебе кидок у стрибку, i все це вiдбуваеться, поки ти вважаеш, дурнику, що вiн досi на твоему боцi. Логiчнiй частинi твого ества це добре вiдомо, але серце вiдмовляеться у це вiрити. Якщо тобi пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкостi та надмiрнi розваги, пiднесе тобi до носа нашатир. Щось подiбне сталося й зi мною пiд кiнець двадцятого столiття. Сталося у подобi фургона «Плiмут», що збив мене у придорожню канаву в моему рiдному мiстi.
Десь через три роки пiсля того нещасного випадку я пiдписував книжки на презентацii роману «Майже як бьюiк» у крамницi «Бордерс» у Дерборнi, штат Мiчиган. Коли пiдiйшла черга одного хлопця, вiн сказав, що дуже-дуже радiе, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушуе i вiдбивае охоту думати «Чого ти в бiса не здох тодi?»)
«Я був зi своiм близьким другом, i раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами i почали наперебiй говорити: «А як же Вежа, вона хилиться, падае, ооох, блiн, вiн уже нiколи ii не закiнчить!»
Щось подiбне спадало на думку й менi. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну Вежу в колективнiй уявi мiльйонiв читачiв, я, можливо, несу вiдповiдальнiсть за ii безпеку доти, доки читачам хочеться про неi читати. Це може тривати лише п’ять рокiв, а може й п’ятсот – звiдки менi знати? Схоже, що в романiв фентезi, як поганих, так i хороших (навiть зараз хтось десь, iмовiрно, почитуе «Вампiра Варнi» чи «Монаха»), довге життя. Роландiв захист Вежi полягае у тому, щоб спробувати вiдвернути загрозу од Променiв, якi ii тримають. А менi (я збагнув це пiсля аварii) доведеться зробити це, закiнчивши iсторiю про стрiльця.
Пiд час тривалих пауз мiж написанням i публiкацiею перших чотирьох романiв серii «Темна Вежа» я отримував сотнi листiв типу «як вам не соромно, це ви в усьому виннi». У тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому (iнакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцiмто менi досi дев’ятнадцять) прийшов лист вiд вiсiмдесятидворiчноi бабцi: «Не хочу дiймати вас своiми турботами, АЛЕ!!! зараз дуже слаба». Бабуся повiдала менi, що iй, мабуть, залишилося жити усього рiк («од сили 14 мiсяцiв, у мене рак – пiшли метастази»). Оскiльки вона не сподiвалася, що я спецiально для неi закiнчу iсторiю Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповiм я iй, чим усе закiнчиться. Вiд одного рядка у мене просто стислося серце (хоч i не досить сильно для того, щоб знову сiсти за писання) – це була ii обiцянка «не казати нi однiй живiй душi». За рiк по тому, можливо, пiсля нещасного випадку, внаслiдок якого я опинився у лiкарнi, одна моя помiчниця, Марша Дiфiлiппо, отримала листа вiд чоловiка, засудженого до страти в Техасi чи Флоридi, котрий хотiв знати те саме: чим усе закiнчиться? (Вiн обiцяв забрати таемницю з собою в могилу, вiд чого мое тiло взялося сиротами.)
Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, – стислу версiю подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такоi можливостi. Я просто не знав, як усе обернеться для стрiльця та його друзiв. Для того щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у головi короткий начерк, але потiм згубив. (Та байдуже – мабуть, вiн усе одно не вартий був анi шеляга.) Все, що в мене залишалося, – кiлька записiв («Чусiт, чисiт, чосик, щось-щось-кошик» – так написано на одному iз цих аркушiв, який лежить у мене на столi, поки я пишу цi рядки). З часом, починаючи з липня двi тисячi першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо зн
Сторінка 4
в, що менi не дев’ятнадцять i менi не оминути жодного з тiлесних ушкоджень, якi можуть спiткати людину. Я розумiв, що менi буде шiстдесят, а може, навiть сiмдесят. І хотiв закiнчити свою iсторiю, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востанне. Намiру зостатися в пам’ятi людей iз чимось на кшталт «Кентерберiйських оповiдань»[1 - «Кентерберiйськi оповiдання» – незакiнчена збiрка прозових i вiршованих оповiдок, написаних Джефрi Чосером у ХІV столiттi. – Тут iдалi прим. пер.] та «Таемниць Едвiна Друда»[2 - «Таемницi Едвiна Друда» – детективний роман Чарльза Дiккенса, який письменник не встиг закiнчити, бо його спiткала смерть.] в мене не було.Результат – на краще це чи на гiрше – лежить перед тобою, Постiйний Читачу, незалежно вiд того, чи ти приступаеш до першого тому, чи готуешся почати том п’ятий. Подобаеться це тобi чи нi, iсторiя Роланда вже закiнчена. Сподiваюся, ти отримаеш вiд неi насолоду.
Що ж до мене, то я вiдiрвався на повну котушку.
Стiвен Кiнг
25 сiчня 2003 р.
19
СПОКУТА
Короткий змiст попереднiх романiв
«Загублена земля» – третiй том довжелезного циклу пiд назвою «Темна Вежа». Джерелом натхнення i до певноi мiри взiрцем цiеi iсторii стала епiчна поема Роберта Браунiнга «Чайльд Роланд до Вежi Темноi прийшов».
У першому томi (його назва – «Шукач») розповiдаеться про те, як Роланд, останнiй стрiлець свiту, що «зрушив з мiсця», переслiдуе й нарештi наздоганяе чоловiка в чорному – чаклуна на ймення Волтер, котрий прикидався другом Роландового батька в тi часи, коли в Серединному свiтi ще панувала еднiсть. Втiм, наздогнати цього накладача заклять (вiн людина тiльки наполовину) – це не кiнцева мета Роланда, а лише чергова вiха на шляху до могутньоi й загадковоi Темноi Вежi, що стоiть на перетинi часових потокiв.
А власне, хто ж такий Роланд? Яким був його свiт доти, доки не зрушив з мiсця? Що таке Вежа й чому вiн так прагне дiстатися до неi? Цiлiсна картина нам не вiдома, е тiльки уривки вiдповiдей. Вочевидь, Роланд – це лицар, обов’язок якого полягае в тому, аби втримати на мiсцi (а можливо, навiть вiдновити) свiт, у спогадах Роланда «сповнений любовi й свiтла». Втiм, чи справдi Роландовi спогади вiдтворюють iстинний стан речей у його свiтi – це ще пiд великим сумнiвом.
Нам достеменно вiдомо, що вiн змушений був рано пройти випробування на дорослiсть, бо дiзнався, що його мати стала коханкою Мартена, значно могутнiшого за Волтера чаклуна. Ми знаемо, що це Мартен влаштував так, аби Роланд дiзнався про зраду матерi, сподiваючись, що хлопець не витримае випробування й змушений буде пiти «на Захiд», туди, де простягалася спустошена земля. І ми також знаемо, що Роланд, успiшно склавши iспит, зруйнував усi Мартеновi плани.
Ми також знаемо, що якимось дивним чином свiт Роланда у своiй основi пов’язаний iз нашим i час вiд часу мiж цими свiтами вiдкриваеться прохiд.
На покинутому шляху для дилiжансiв, котрий тягнувся через усю пустелю, стояла придорожня станцiя. Там Роланд зустрiв Джейка, хлопчика, який помер у нашому свiтi. Сталося це так: стоячи на розi вулицi в серединi Мангеттену, Джейк дiстав стусана й упав пiд колеса автомобiля, що наближався. Джейк Чемберз помер на асфальтi пiд пильним поглядом чоловiка в чорному (Волтера), але прийшов до тями в Роландовому свiтi.
Перш нiж вони наздогнали чоловiка в чорному, Джейк помирае знову… i цього разу винуватцем його смертi стае стрiлець. Вдруге поставши перед найболючiшим вибором свого життя, Роланд вирiшуе принести в жертву свого символiчного сина. Дiставши можливiсть обирати мiж Вежею i хлопчиком, Роланд обирае Вежу. Останнi слова, якi промовляе Джейк до стрiльця перед тим, як упасти в прiрву: «Вперед. Цей свiт не единий, iснують iншi».
І нарештi, протистояння мiж стрiльцем i чоловiком у чорному вiдбуваеться на вкритiй бiлим пилом голгофi зi зогнилими скелетами. Чоловiк у чорному пророкуе Роландове майбутне за допомогою колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три дуже дивнi карти – В’язня, Даму Тiней i Смерть («але не для тебе, стрiльцю»).
Дiя другого тому «Крiзь час» починаеться на березi Захiдного моря невдовзi пiсля того, як завершилося протистояння Роланда й Волтера. Змучений, стрiлець прокидаеться серед ночi й бачить, що припливом на берег винесло зграю повзучих хижих потвор – омаромонстрiв. Не встигнувши добутися межi, за яку цi iстоти заходити бояться, Роланд втрачае вiд iхнiх укусiв два пальцi правоi руки. Отрута потвор проникае у його кров, i дорогою на пiвнiч уздовж берега Захiдного моря стрiлець починае слабнути… можливо, смерть уже дихае йому в лице.
Дорогою йому трапляються трое дверей, що стоять просто на прибережному пiску. Кожнi дверi вiдчиняються (для Роланда й лише для нього) у наш свiт, в мiсто, де, як виявляеться, жив Джейк. Прагнучи не тiльки врятувати свое життя, але й видобути трiйцю людей, що мусять супроводжувати його на шляху до Вежi, Роланд тричi потрапляе до Нью-Йорка на рiзних вiдрiзках нашого часу.
В’язень – це Еддi Дiн, н
Сторінка 5
ркоман-героiнник iз Нью-Йорка кiнця 1980-х рокiв. Переступивши порiг дверей на узбережжi моря в своему свiтi, Роланд опиняеться в свiдомостi Еддi Дiна тiеi митi, коли лiтак Еддi сiдае в аеропорту Кеннедi. (Еддi контрабандою перевозить кокаiн для чоловiка на iм’я Енрiко Балазар.) Пiд час неприемноi спiльноi пригоди Роланд розживаеться невеликою кiлькiстю антибiотика i забирае Еддi Дiна до свого свiту. Але наркоману Еддi не надто до вподоби, коли з’ясовуеться, що його примусили потрапити до свiту, де немае ширева (чи, як на те пiшло, курей гриль).Другi дверi приводять Роланда до Дами Тiней. Їi особистiсть роздвоена – насправдi в одному тiлi спiвiснують двi жiнки. Цього разу Роланд опиняеться в Нью-Йорку на початку 1960-х рокiв, у свiдомостi прикутоi до iнвалiдного вiзка молодоi активiстки боротьби за захист громадянських прав Одетти Голмс. Деттою Волкер називае себе пiдступна й сповнена ненавистi жiнка, що ховаеться в глибинi Одеттиноi свiдомостi. Коли ця подвiйна жiнка примусово опиняеться в свiтi Роланда, то наслiдки цього для Еддi й стрiльця, котрий швидко втрачае рештки сили, виявляються неоднозначними. Одетта вважае, що все, що з нею вiдбуваеться, – це сон чи галюцинацiя. Детта, з ii стократ брутальнiшим i прямолiнiйним розумом, просто спрямовуе всi своi зусилля на те, аби знищити Роланда й Еддi, котрi здаються iй дияволами в бiлiй плотi й справжнiми катами.
Джек Морт, серiйний вбивця, що його криють за собою третi дверi (Нью-Йорк середини 1970-х), – це сама Смерть. І хоча нi Одетта Голмс, нi Детта Волкер нi сном, нi духом про це не вiдають, Морт уже двiчi спричинився до великих змiн у iхньому життi. Морт, чий modus operandi[3 - Modus operandi – спосiб дii (лат.).] полягае в тому, щоб або штовхнути свою жертву, або скинути iй щось на голову згори, за час своеi шаленоi (а втiм, такоi обережноi) кар’ери вчинив з Одеттою i перше, i друге. Коли Одетта була дитиною, вiн скинув iй на голову цеглину, загнавши маленьку дiвчинку в кому i принагiдно посприявши народженню Детти Волкер, потаемноi сестри Одетти. Мине багато рокiв, i 1959 року Морт знову вигулькне на Одеттиному шляху. Цього разу вiн зiштовхне ii просто пiд колеса поiзда метро на станцii «Грiнвiч-Вiлiдж». І знову Мортовi не вдалося здiйснити задумане, бо Одетта вижила, проте дорогою цiною: колеса поiзда вiдрiзали iй ноги бiля колiн. Тiльки присутнiсть молодого лiкаря-героя (а також, можливо, потворного, проте впертого духу Детти Волкер) рятуе iй життя… чи, принаймнi, так здаватиметься на перший погляд. Для Роланда цi взаемозв’язки свiдчать про значно потужнiшу силу, нiж простий збiг обставин. На його думку, це знову почали об’еднуватися колосальнi сили, котрi обертаються довкола Темноi Вежi.
Роланд дiзнаеться, що Морт, можливо, е першопричиною iншоi загадки, в якiй криеться згубний для розуму парадокс. Бо жертва, на яку полюе Морт саме тодi, коли стрiлець вступае в життя манiяка, – не хто iнший, як Джейк, хлопчик, котрого Роланд зустрiв на придорожнiй станцii та загубив пiд горами. У Роланда нiколи не було жодних причин, аби сумнiватися в розповiдi Джейка про те, як вiн помер у нашому свiтi, чи допитуватися, хто був його вбивця. Авжеж, Волтер. Коли довкола мiсця, де, помираючи, лежав хлопчик, почала збиратися юрба, Джейк побачив чоловiка в рясi священика, i Роланд анi на мить не сумнiвався, кого стосуеться цей опис.
Вiн i зараз у цьому впевнений. Так, Волтер, поза сумнiвом, був там. Але що, як це Джек Морт, а зовсiм не Волтер, штовхнув Джейка на проiжджу частину пiд колеса кадилака? Чи таке можливе? Роланд не може сказати напевне, але якщо це так, тодi де зараз Джейк? Мертвий? Живий?
Загублений десь у часi? І якщо Джейк Чемберз досi живе собi й хлiб жуе в своему свiтi, в Мангеттенi середини 70-х, то як так вийшло, що Роланд досi його пам’ятае?
Попри весь цей сумбурний i, цiлком iмовiрно, небезпечний розвиток подiй, перевiрка дверей – i видобування трьох супутникiв – завершуеться для Роланда успiшно. Еддi Дiн погоджуеться зайняти свое мiсце в свiтi Роланда, бо закохуеться в Даму Тiней. Ще двое з Роландовоi трiйцi (Детта Волкер i Одетта Голмс) поеднуються в одну особу, що мае риси характеру i Детти, i Одетти, – це вiдбуваеться, коли стрiлець нарештi спромiгся змусити iх визнати iснування одна одноi. Ця гiбридна жiнка здатна прийняти кохання Еддi i вiдповiсти на нього взаемнiстю. Так Одетта Сюзанна Голмс i Детта Сюзанна Волкер стають однiею жiнкою: Сюзанною Дiн.
Джек Морт конае пiд колесами славетного поiзда «А» на тiй самiй станцii метро, де п’ятнадцять чи шiстнадцять рокiв тому вiдтяло ноги Одеттi. Його смерть – не надто велика втрата.
І ось, уперше за всi незлiченнi роки, Роланд iз Гiлеаду шукае Темну Вежу не сам. Мiсця Катберта й Алана, його супутникiв iз далекого минулого, тепер посiдають Еддi й Сюзанна… втiм, стрiлець схильний бути не надто добрим другом. Навiть дуже поганим другом.
В «Загубленiй землi» iсторiя цих трьох мандрiвникiв, що бредуть Серединним свiтом, продовжуеться через кiлька мiсяцiв пiсля протистояння бiля
Сторінка 6
останнiх дверей на узбережжi. Вони вже просунулися на добрий шмат шляху в глиб материка. Вiдпочинок закiнчуеться, i починаеться пора навчання. Сюзанна вчиться стрiляти… Еддi – рiзьбити… а стрiлець дiзнаеться, якi почуття виникають, коли людина божеволiе, помалу, крок за кроком втрачаючи розум.(Забiгаючи наперед, зроблю одне уточнення: моi читачi з Нью-Йорка помiтять, що я досить-таки вiльно повiвся з географiею мiста. Маю надiю, що менi це пробачать.)
Купа повалених бовванiв, де сонце пече
І мертвi дерева не кидають тiнi, цвiркун не втiшае,
На висхлому камiннi не плюскотить вода. Там тiльки
Тiнь вiд червоноi скелi
(Стань у ту тiнь червоноi скелi),
І я покажу тобi те, чого ти не бачив нiколи,
Те, що на тiнь твою зовсiм не схоже,
Тiнь, яка вранцi iде на припонi,
А ввечерi зводиться перед тобою;
Я покажу тобi страх у жменi землi.
Т. С. Елiот. Спустошена земля
Будяк напiвзiв’ялий пiднятися хотiв
Понад старою висхлою рiднею,
Та голову йому зрубали без жалю,
І заздрили понурi стебла дикого щавлю.
Вони хотiли жити, та примусив iх сконати
Той лютий звiр, що топче всiх, кого дiстати.
Роберт Браунiнг. Чайльд Роланд до Вежi Темноi прийшов
– Що це за рiчка? – знiчев’я спитала Мiлiсент.
– Це просто струмок. Ну, може, трохи бiльше за струмок. Так собi, рiчечка. Їi називають Пустою.
– Та невже?
– Так, – вiдповiла Вiнiфред. – Так i е.
Роберт Ейкман. Рука в рукавичцi
Книга перша
Джейк
Страх у жменi землi
Роздiл 1
Ведмiдь i кiстка
1
Втрете в життi iй довелося тримати в руках зброю, заряджену справжнiми набоями… i вперше – видобувати револьвер iз кобури, яку закрiпив на нiй Роланд.
У них було багато боездатних патронiв – Роланд принiс понад три сотнi з того свiту, де жили собi Еддi та Сюзанна Дiн, поки iх звiдти не витягли. Втiм, мати вдосталь амунiцii не означало, що ii можна марнувати. Якраз навпаки. Боги несхвально ставилися до марнотратникiв. Спочатку батько, а потiм Корт (найвизначнiший учитель його життя) прищепили Роландовi цю вiру, тож вiн i досi вiрив. Можливо, цi боги карають не одразу, але рано чи пiзно розплата прийде… i що довше зволiкаеш, то бiльше втрачаеш.
Спочатку потреби у набоях усе одно не було. Роланд стрiляв iз револьверiв довше, нiж могла собi уявити ця вродлива жiнка з шоколадною шкiрою, що сидiла в iнвалiдному вiзку. Вiн виправляв ii помилки: спочатку просто поставив мiшенi й стежив за тим, як вона цiлиться й стрiляе в них iз незарядженого револьвера. Вона швидко вчилася. Обое – i вона, й Еддi – були дуже здiбнi.
Як Роланд i гадав, обое були природженими стрiльцями.
Сьогоднi Роланд i Сюзанна вийшли на галявину, що лежала менш нiж за милю вiд лiсового табору (ось уже майже два мiсяцi вiн iм правив за дiм). Днi непомiтно спливали. Поки Еддi й Сюзанна навчалися всього, чого мав iх навчити Роланд: як стрiляти, полювати, бiлувати здобич – спочатку знiмати, а згодом дубити й вичиняти шкури вбитих тварин, а ще як споживати м’ясо тушi в такий спосiб, аби не пропав жоден шматок; як шукати пiвнiч за Старою Зорею та пiвдень – за Старою Матiнкою, як дослухатися до лiсу, в якому вони зараз перебували, за шiстдесят миль чи далi на пiвнiчний схiд вiд Захiдного моря, – i стрiльцеве тiло помалу зцiлилося. Нинi Еддi повiльно засвоював урок, та стрiльця це не бентежило. Роланд знав, що найдовше людина завжди пам’ятае той урок, який вивчила самотужки.
Але найважливiший з-помiж урокiв так i лишався найважливiшим: навчитися стрiляти й щоразу влучати в цiль. Навчитися вбивати.
По краях цю галявину нерiвним пiвколом оточували темнi ялинки; вiд iхньоi глицi сочився солодкий аромат. На пiвднi починався обрив: земля раптово зникала, i на три сотнi футiв униз, наче сходи для якогось велетня, спускалися крихкi сланцевi карнизи й потрiсканi виступи. Посеред галявини бiг чистий струмок, що брав початок у лiсах. Вiн дзюркотiв i пiнився у глибокiй канавi, яка пролягала в пухкiй землi й крихкому каменi, та стiкав кам’янистим дном, що полого спускалося до того мiсця, де починалося урвище.
Вода спадала сходами, утворюючи кiлька водоспадiв, у яких вигравали гарнi мерехтливi райдуги. Внизу, за краем урвища, лежала у всiй своiй величi глибока долина, яку теж обступали ялини й кiлька велетенських древнiх в’язiв, котрi не згодилися поступитися мiсцем своiм суперникам. В’язи стримiли над зеленню вежами й густою рослиннiстю. Цi дерева могли бути старезними ще в тi часи, коли земля, з якоi походив Роланд, була ще молодою. Вiн не бачив жодних ознак того, що долина взагалi коли-небудь палала вогнем, хоча й не вiдкидав, що час вiд часу в неi могла вдаряти блискавка. Але блискавиця була б не единою загрозою iхнiй безпецi. Колись давно в цьому лiсi жили люди. За кiлька останнiх тижнiв Роланд не раз натрапляв на те, що вони по собi лишили. Здебiльшого то були примiтивнi предмети, але серед них траплялися черепки глиняного посуду, який могли обпалювати тiльки у вогнi. А вог
Сторінка 7
нь був породженням зла, що з превеликою втiхою вислизало з тих рук, якi його створили.Понад цим альбомним краевидом дугою вигиналося безхмарне блакитне небо, у якому за кiлька миль звiдти, каркаючи своiми старечими надтрiснутими голосами, кружляло кiлька крукiв. Здавалося, щось iх стривожило, наче наближалася буря, але, понюхавши повiтря, Роланд не вiдчув у ньому дощу.
Лiворуч вiд потiчка стояв великий валун. Роланд поклав на нього шiсть уламкiв каменя. Кожен зi шматкiв був сильно поцяткований слюдою, i в теплому полуденному свiтлi вони виблискували, мов лiнзи.
– Остання спроба, – сказав стрiлець. – Якщо ця кобура незручна, бодай трохи заважае, краще скажи менi про це зараз. Ми тут не для того, аби марнувати набоi.
Вона глузливо пiдморгнула йому, й на мить вiн побачив у цьому поглядi Детту Волкер. Як вiдблиск тьмяного сонячного промiння на сталевiй перекладинi.
– І що ти зробиш, як ця кобура незручна, а я тобi нiчого не скажу? Якщо я промажу, не влучу в жодну з цих дрiбнючок? Даси менi по довбешцi, як це завжди робив той твiй старигань-учитель?
Стрiлець усмiхнувся. За цi останнi п’ять тижнiв вiн усмiхався бiльше, нiж за попереднi п’ять рокiв разом.
– Ти ж знаеш, що я цього не зроблю. По-перше, ми були дiтьми, дiтьми, якi ще не пройшли всiх обрядiв змужнiння. Дитинi ще можна надавати ляпанцiв, щоб виправити ii помилку, але…
– У моему свiтi люди з вищих шарiв суспiльства заперечують биття дiтей, – сухо вiдрiзала Сюзанна.
Роланд стенув плечима. Йому було складно уявити, як взагалi може iснувати такий свiт… чи ж не було написано у Великiй Книзi «Не шкодуй бука, щоб не зiпсувати дитину»?.. але вiн сумнiвався, що Сюзанна обманюе.
– Твiй свiт не зрушив з мiсця, – вiдповiв вiн. – Тут iнакше дивляться на багато речей. Хто ж, як не я, бачив це на власнi очi?
– Не сумнiваюся.
– Та хай там що, ви з Еддi не дiти. І не варто поводитися з вами так, наче ви дiти, то була б помилка з мого боку. Якщо й треба було якихось випробувань, то ви iх уже пройшли.
І хоча вголос вiн цього не сказав, Роланд думав зараз про те, як спритно вона пiдстрелила на узбережжi трьох омаристих почвар, перш нiж вони встигли загризти його й Еддi. Вiн побачив, як вона всмiхаеться у вiдповiдь, i подумав, що, можливо, iй згадалося те саме.
– І що ж ти зробиш, якщо я промажу?
– Подивлюся на тебе. По-моему, бiльше нiчого менi робити не треба.
Вона на мить замислилася над цими словами, потiм кивнула.
– Цiлком можливо.
Сюзанна знову перевiрила кобуру, обв’язану довкола ii живота на кшталт наплiчноi (пристосування, яке Роланд подумки називав крiпильною муфтою) i досить просту на вигляд, але знадобилося багато тижнiв проб i помилок – а також припасовування до фiгури, – аби все стало на своi мiсця. Пояс i револьвер, що своiм пощербленим рукiв’ям з сандалового дерева стирчав зi старезноi промасленоi кобури, колись належали стрiльцевi. Кобура висiла в нього на правому стегнi. Бiльшу частину тих п’яти тижнiв, що минули, вiн провiв, намагаючись змиритися з тим, що вiдтепер iй не висiти там вже нiколи. Через омаромонстрiв вiн тепер був стрiльцем-шульгою.
– Ну як? – знову спитав вiн.
І цього разу, пiдвiвши голову, вона розсмiялася йому в лице.
– Роланде, ця стара кобура зручна як не знаю що. То як, менi стрiляти, чи ми так i будемо сидiти та слухати каркання он тих ворон?
Вiн вiдчув, як пiд шкiру гострими пальчиками прокрадаеться напруга, i подумав, що у такi митi пiд непривiтною, грубуватою маскою Корта, мабуть, виникало те саме вiдчуття. Вiн хотiв, аби вона показала майстернiсть… вiн потребував цього. Але якби виказав, наскiльки сильно вiн цього жадае i потребуе, то це призвело б до катастрофiчних наслiдкiв.
– Повтори, чого ти навчилася, Сюзанно.
Вона зiтхнула, вдаючи роздратовану, але, почавши говорити, поволi споважнiла, й посмiшка зникла з ii темного вродливого обличчя. І старий катехизм, що його Роланд почув з ii вуст, сповнився нового сенсу. Вiн нiколи навiть уявити не мiг, що почуе цi слова вiд жiнки. Як природно вони звучали… i водночас як дивно й небезпечно.
– Я цiлюся не рукою. Та, що цiлиться рукою, забула лице свого батька.
Я цiлюся оком.
Я стрiляю не рукою. Та, що стрiляе рукою, забула лице свого батька.
Я стрiляю розумом.
Я вбиваю не з револьвера…
Вона замовкла i вказала рукою на блискучi вiд слюди камiнцi на валунi.
– Та я нiкого й нiяк не вб’ю – це ж просто дрiбне камiння, та й годi.
Судячи з виразу ii обличчя (трохи пихатого й водночас бешкетного), вона сподiвалася, що Роланд дратуватиметься, можливо, навiть розсердиться. Однак колись Роланд уже побував у ii шкурi. Вiн не забув, що стрiльцi-учнi дратiвливi й поривчастi, нервовi й готовi огризнутися в найменш слушний час… i несподiвано вiдкрив у собi запас терпiння. Вiн мiг навчати. Ба бiльше, йому подобалося бути вчителем, i час вiд часу вiн замислювався над тим, чи Корт почувався так само. Мабуть, так.
Тепер гайвороння наче побiльшало: його безладнi крики долинали вже з лiсу поза iхнiми спинами. Д
Сторінка 8
сь у глибинi свiдомостi Роланд вiдзначив, що новi крики були радше схвильованi, нiж просто сварливi. Птахи каркали так, наче iх щось вiдлякнуло вiд iжi, якою б вона не була. Втiм, у стрiльця були важливiшi справи, нiж думати про те, що ж могло наполохати зграю ворон. Тож вiн просто запам’ятав цю iнформацiю i знову зосередився на Сюзаннi. Коли розмовляеш iз учнем, то потрiбна цiлковита увага, iнакше тебе знову клюватимуть, i цього разу вже серйознiше. І хто буде в цьому винен? Хто, як не вчитель? Бо хiба вiн не вчив ii клювати? Не тiльки ii, а iх обох? Хiба не в цьому полягала сутнiсть стрiльця, якщо вiдкинути кiлька скупих рядкiв обряду й остудити нечисленнi залiзнi форшлаги[4 - Форшлаг (муз.) – мелодiйна прикраса з одного чи кiлькох коротких звукiв, що передуе основному звуковi мелодii.] катехiзису? Адже вiн (чи вона) – просто сокiл у подобi людини, навчений клювати за командою.– Нi, – вiдповiв Роланд. – Це не камiнцi.
Сюзанна трохи пiдвела брову й знову глузливо всмiхнулася. Вона зрозумiла, що стрiлець не розгнiваеться й не нагримае на неi (принаймнi, поки що), як це часом траплялося, коли вона була нетямущою чи дратiвливою, i в ii поглядi знову з’явилася сталь, той глумливий вiдблиск сонця на кинджалi, який асоцiювався у нього з Деттою Волкер.
– Та невже? – Дражливi нотки в ii голосi досi були добродушними, але з часом, подумав стрiлець, вони стануть злими, якщо до цього допустити. Напружена, збуджена, вона вже наполовину випустила пазурi.
– Та авжеж, – вiдповiв стрiлець iй у тон. Вiн намагався всмiхнутися у вiдповiдь, але усмiшка вийшла жорсткою i позбавленою гумору. – Сюзанно, ти пам’ятаеш бiлих мудакiв?
Глузливий вираз на ii обличчi зблiд.
– Бiлих мудакiв iз Оксфорд-тауна?
Вiд усмiшки не лишилося й слiду.
– Пригадуеш, що бiлi мудаки зробили з тобою й твоiми друзями?
– То була не я. То та, iнша жiнка. – В ii очах з’явився неживий, похмурий вираз. Роланд терпiти не мiг цього погляду, але водночас вiн був стрiльцевi до вподоби. То був потрiбний погляд. Вiн свiдчив про те, що вiд iскри розгоряеться полум’я, i скоро, вже зовсiм скоро займуться великi колоди.
– Так. Не ти. Як не крути, то була Одетта Сюзанна Голмс, дочка Сари Волкер Голмс. Не та, ким ти е зараз, а та, ким ти була. Пригадуеш пожежнi шланги, Сюзанно? Пам’ятаеш золотi зуби, як ти iх побачила, коли на тебе й твоiх друзiв спрямовували шланги в Оксфорд-таунi? Як вони виблискували, коли iхнi господарi смiялися?
Про це та багато iншого вона розповiдала iм довгими ночами, бiля призгаслого багаття. Стрiлець розумiв не все, однак слухав уважно. І запам’ятовував. Врештi-решт, бiль – це засiб. І часом – найкращий.
– Що таке, Роланде? Нащо тобi копирсатися в смiттi моеi пам’ятi?
Зараз змертвiлi очi небезпечно виблискували. Це нагадало йому погляд Алана, коли його, добродушного, нарештi хтось виводив iз себе.
– Камiнцi на брилi – то тi люди, – тихо сказав Роланд. – Люди, що замкнули тебе в камерi й змусили ходити пiд себе. Люди з кийками й собаками. Люди, що обзивали тебе чорномазою шльондрою.
Поводячи пальцем злiва направо, вiн показував на камiнцi.
– Он той, хто щипав тебе за груди й смiявся. А он там той, хто сказав, що краще сам перевiрить, чи, бува, ти не запхнула чогось собi в дупу. А ось той, хто назвав тебе мавпою в сукнi за п’ятсот доларiв. А там – той, хто водив своiм полiцейським кийком по спицях колiс твого вiзка, аж поки тобi не почало здаватися, що ти не витримаеш цього звуку i збожеволiеш. І той, який назвав твого друга Леона педрилою. А той, що на самому краю, Сюзанно, – то Джек Морт. То вони. Тi каменi. Тi люди.
Вона важко дихала – груди пiд стрiльцевою кобурою з ii важким вантажем набоiв поривчасто здiймалися i опускалися. Погляд тепер був прикутий не до нього, а до поцяткованих слюдою камiнцiв. Десь позаду, трохи далi вiд Роланда й Сюзанни, з трiском розкололося i впало дерево, а гайвороння в небi закаркало ще гучнiше. Але жодне з них цього не помiтило, так вони захопилися грою, що вже перестала бути грою.
– Справдi? – видихнула вона. – Це вони?
– Так. А тепер повтори свiй урок, Сюзанно Дiн, i будь щирою.
Цього разу слова злiтали з ii вуст маленькими крижинками. Права рука злегка тремтiла на рукiв’i вiзка, наче двигун на марноходi.
– Я цiлюся не рукою. Та, що цiлиться рукою, забула лице свого батька. Я цiлюся оком.
– Добре.
– Я стрiляю не рукою. Та, що стрiляе рукою, забула лице свого батька. Я стрiляю розумом.
– Так було завжди, Сюзанно Дiн.
– Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбивае з револьвера, забула лице свого батька. Я вбиваю серцем.
– То ВБИЙ iх, заради твого батька! – загорлав Роланд. – ВБИЙ ЇХ УСІХ!
Їi права рука мiж рукiв’ям вiзка i рукояткою Роландового шестизарядного револьвера здавалася розмитою плямою. За мить лiва рука опустилася, а правиця злетiла в повiтря, натискаючи на курок так швидко i делiкатно, наче затрiпотiли крильця колiбрi. Долиною розляглося шiсть невиразних пострiлiв, i п’ять iз шести камiнцiв, що лежали на поверхнi валуна, зни
Сторінка 9
ли з поля зору.Якусь хвилю, поки вiдлуння перекочувалося туди-сюди, помалу затихаючи, обидва мовчали – здавалося, навiть подих затамували. Навiть круки не галасували, принаймнi тi кiлька секунд.
Першим порушив тишу стрiлець. Невиразним, але на диво емоцiйним тоном вiн вимовив чотири слова:
– Ти дуже добре впоралася.
Сюзанна подивилася на револьвер у своiй руцi так, наче бачила його вперше. Вiд дула курився димок, iдеально рiвний у безвiтрянiй тишi. Вона повiльно вклала револьвер у кобуру, що висiла в неi на животi.
– Добре, але не бездоганно, – нарештi мовила вона. – З останнiм промазала.
– Хiба? – Вiн пiдiйшов до валуна й пiдняв самотнiй уламок каменя. Подивився на нього, а потiм кинув Сюзаннi.
Вона впiймала камiнець лiвою. Роланд задоволено вiдзначив, що права рука залишалася бiля кобури з револьвером. Вона стрiляла краще й природнiше за Еддi, але, на вiдмiну вiд нього, не так швидко засвоiла саме цей урок.
Якби вона була тодi з ними пiд час стрiлянини в нiчному клубi Балазара, то, можливо, iй не довелося б докладати стiльки зусиль у навчаннi. Але зараз Роланд побачив, що вона нарештi опанувала й цю частину. Глянувши на камiнь, вона побачила в горiшнiй його частинi щербину глибиною заледве у шiстнадцяту дюйма.
– Ти ледь зачепила його, – сказав Роланд, повертаючись до неi, – але у стрiлянинi цього бувае досить. Якщо ти зачепиш супротивника, то зiб’еш йому прицiл… – Вiн замовк. – Чому ти так на мене дивишся?
– А нiби ти не знаеш. Що, справдi не знаеш?
– Нi. Твоi думки часто лишаються загадкою для мене, Сюзанно.
Ноток захисту в його голосi не було, i Сюзанна роздратовано похитала головою. Коломийка ii мiнливих настроiв часом виводила його з себе. Так само й Сюзанну дратувало те, що вiн, здавалося, не мiг втриматися, аби не бовкнути того, що в нього крутиться на язицi. Таких буквалiстiв, як Роланд, вона ще не зустрiчала нiколи.
– Гаразд, – мовила вона. – Я скажу, чого я на тебе так дивлюся, Роланде. Бо ти вчинив паскудство. То був брудний трюк. Ти сказав, що не будеш мене лупцювати, не зможеш вдарити, навiть якщо я вередуватиму… але одне з двох: або ти менi збрехав, або ти дурень. Але я знаю, що ти не дурний. Кожен чоловiк i кожна жiнка моеi раси можуть засвiдчити, що вдарити людина може не тiльки рукою. Там, звiдки я родом, е один вiршик: «Камiнь i палиця трощать костi…
– …а ущипливi слова мене не ранять», – закiнчив Роланд.
– Ну, ми говоримо трохи не так, але сенс такий. Як не назви, це все одно бридко. Те, що ти зробив, називаеться не «доганою на порожньому мiсцi». Твоi слова завдали менi болю, Роланде. Тiльки не кажи, що ти ненавмисно.
Вона сидiла у вiзку, дивлячись на нього знизу вгору, i ii погляд свiтився таким розумом i такою безжальною цiкавiстю, що Роланд уже не вперше подумав: «Бiлi мудаки зi свiту Сюзанни мусили бути або дуже хоробрими, або страшенно тупими, якщо наважилися стати на ii шляху, хай навiть вона сидить у iнвалiдному вiзку». Але Роланду вже доводилося мати з ними справу, тож вiн сумнiвався, що рiч була у хоробростi.
– Я не думав про те, чи буде тобi боляче, – терпляче пояснив вiн. – Ти вишкiрила зуби й збиралася вкусити, тож я вставив тобi в щелепу палицю. І це подiяло… хiба нi?
Вираз ii обличчя змiнився: тепер у ньому читалося прикре здивування.
– Мерзотник!
Замiсть вiдповiдi вiн вийняв револьвер з ii кобури, двома самотнiми пальцями правоi руки вiдкрив барабан i почав лiвою вставляти набоi в гнiзда.
– З усiх пихатих, зарозумiлих…
– Тобi треба було вкусити, – так само терпляче сказав стрiлець. – Якби ти цього не зробила, то схибила б на всiх мiшенях – бо стрiляла б рукою й револьвером замiсть ока, розуму й серця. Чи то був трюк? Зарозумiлiсть? Навряд. Як на мене, Сюзанно, це ти була в душi зарозумiлою. Як на мене, це ти потай збиралася вдатися до трюкiв. Але мене це не обходить. Навпаки. Стрiлець без зубiв – то взагалi не стрiлець.
– Хай йому чорт, я не стрiлець!
Вiн це пропустив повз вуха – мiг собi дозволити. Якщо вона не стрiлець, тодi вiн пухнастик-шалапут.
– Якби ми в щось грали, то, може, я поводився б iнакше. Але це не гра. Це…
Його цiла рука на мить пiднялася до чола й застигла там, пальцi були складенi дашком якраз над лiвою скронею. Сюзанна помiтила, що кiнчики пальцiв дрiбно тремтiли.
– Що тебе тривожить, Роланде? – тихо спитала вона.
Рука повiльно опустилася. Вiн закрив барабан i повернув револьвер у кобуру, що тепер належала iй.
– Все нормально.
– Нi, тривожить. Я ж бачу. Еддi також. Це почалося майже тiеi ж митi, як ми зiйшли з узбережжя. З тобою щось негаразд, i стае дедалi гiрше.
– Все гаразд, – повторив вiн.
Простягнувши вперед руки, вона взяла його долонi в своi. Весь ii гнiв кудись випарувався, принаймнi на ту мить. Вона вiдверто поглянула стрiльцевi у вiчi.
– Еддi та я… це не наш свiт, Роланде. Без тебе ми тут загинемо. У нас е твоi револьвери, i ми вмiемо з них стрiляти, ти нас добре навчив, але все одно ми загинемо. Ми… ми залежимо вiд тебе. Тож розкажи менi, що з
Сторінка 10
обою. Тiльки дозволь, а я спробую тобi допомогти. Ми спробуемо.Вiн нiколи не належав до людей, що добре розумiють самих себе чи бодай намагаються себе збагнути. Самоосмислення (не кажучи вже про самоаналiз) було йому чуже. Вiн просто дiяв – швидко звiрявся з тим, що вiдбувалося в його цiлком загадковiй душi, а потiм дiяв. З них усiх вiн единий був якнайкраще пристосований, був людиною, чия глибоко романтична сутнiсть приховувалася в брутально простiй коробцi, складенiй з iнстинктiв i прагматизму. Так i цього разу: швидко зазирнувши всередину, вiн вирiшив усе iй розповiсти. О так, iз ним справдi щось коiлося. Авжеж. Щось дивне вiдбувалося з його свiдомiстю: просте, як його природа, й чуже, нiби моторошне життя блукальця, до якого ця природа його змусила.
Вiн уже розтулив рота, аби сказати: «Знаеш що, Сюзанно, я розповiм тобi, що зi мною вiдбуваеться, в трьох словах: я втрачаю глузд». Але не встиг вiн почати, як у лiсi зi страшним скреготом впало ще одне дерево. Цього разу звук пролунав ближче, i зараз вони не були поглиненi змаганням сили волi, замаскованим пiд урок, тож обидва почули його, а до того ж i схвильоване каркання ворон, що розляглося слiдом за ним, i вiдзначили, що дерево впало десь поблизу iхнього табору.
Сюзанна дивилася в той бiк, звiдки долинув звук, але зараз ii широко розплющенi вiд переляку очi повернулися до обличчя стрiльця.
– Еддi! – мовила вона.
З лiсовоi твердинi за iхнiми спинами вирвався крик – неймовiрний i всеохопний вереск лютi. Впало ще одне дерево, потiм ще одне. Дерева валилися зi звуком, що нагадував обстрiл iз мiномета. «Вони сухi, – подумав стрiлець. – Мертвi дерева».
– Еддi! – Цього разу вона закричала. – Хай там що воно таке, це поряд iз Еддi! – Їi руки метнулися до колiс вiзка й почали натужно його розвертати.
– Нема часу. – Роланд ухопив ii попiд пахви й пiдняв з вiзка. Вiн i ранiше нiс ii на руках там, де вiзок не мiг проiхати (вони з Еддi обидва ii несли), але Сюзанну досi вражала його надприродна й безжальна швидкiсть. Щойно вона сидiла у вiзку, придбаному в найкращiй крамницi медичних товарiв у Нью-Йорку восени 1962 року. А вже наступноi митi опинялася у Роланда на плечах i хитко балансувала там, наче учасниця спортивноi групи пiдтримки, ухопившись мiцними стегнами за його шию, поклавши долонi йому на голову i вся пiдiбравшись. Стрiлець побiг, тримаючи ii на плечах. Трiснутi пiдошви чобiт гепали по всипанiй глицею землi мiж борознами, що iх проорали колеса ii вiзка.
– Одетто! – гукнув вiн, вiд хвилювання звертаючись до неi на iм’я, пiд яким знав ii ранiше. – Не впусти револьвер! Заради ймення твого батька!
Зараз Роланд мчав помiж деревами. Мереживо тiней i яскравi ланцюжки сонячних вiдблискiв химерною мозаiкою ряхтiли на них, а стрiлець бiг дедалi швидше i швидше. Тепер схил пiшов униз. Сюзанна пiдняла лiву руку i вчасно вiдвела вбiк гiлку, що замiрилася було скинути ii зi стрiльцевих плечей. Тiеi самоi митi права рука шугнула до рукiв’я його старезного револьвера, аби вберегти його вiд падiння.
«Миля, – подумала Сюзанна. – Скiльки треба часу, щоб пробiгти милю? Скiльки, якщо вiн мчатиме стрiлою, як оце зараз? Якщо тiльки йому пощастить втриматися на цих ковзких голках, то недовго… але часу може забракнути. Хай тiльки з ним нiчого не станеться, Господи, – нехай мiй Еддi буде живий-здоровий».
І, немов у вiдповiдь, вона почула, як лiсом розляглося ревiння невидимого звiра. Той оглушливий голос прозвучав як гуркiт грому. Як трубний голос фатуму.
2
Вiн був найбiльшою iстотою в лiсi, який колись називали Великим Захiдним. Найбiльшою i найстаршою з-помiж усiх. Коли цей ведмiдь, як брутальний цар-мандрiвник, вийшов iз пiтьми незвiданих обширiв Зовнiшнього свiту, велетенськi старезнi в’язи здалися Роландовi лише гiлочками, що самотньо стирчать iз землi.
Колись дуже давно в Захiдному Лiсi жив собi Прадавнiй Народ (за останнi тижнi Роланд не раз знаходив викопнi рештки його дiяльностi), який залишив цi землi, бо боявся велетенського ведмедя, не пiддатного смертi. Зрозумiвши, що вони зовсiм не господарi вiднайдених земель, його спробували вбити, але iхнi стрiли лише дратували звiра, не завдаючи суттевоi шкоди. Та, на вiдмiну вiд iнших лiсових мешканцiв (навiть хижих чагарникових котiв, що жили й плодилися в пiщаних схилах на заходi), вiн не дивувався, звiдки летять стрiли. Нi, вiн, цей ведмiдь, знав, де iх джерело. Знав. І за кожну стрiлу, що впиналася в його плоть пiд кошлатою шкурою, вiн забирав три, чотири, а то й пiвдюжини життiв Прадавнього Народу. Дiтей, якщо мiг iх дiстати. Жiнок, якщо не мiг вхопити дiтей. Їхнiх воiнiв вiн зневажав, i це було найгiрше приниження.
Врештi-решт, зрозумiвши, хто вiн насправдi, вони припинили спроби його вбити. Авжеж, вiн був втiленням демона – чи тiнню якогось бога. Його називали Мiр, що мовою цього народу означало «свiт пiд свiтом». Його зрiст сягав сiмдесяти футiв. Але зараз, через вiсiмнадцять чи бiльше столiть незаперечного владарювання у Захiдному Лiсi, ведмiдь помирав. Можливо, його сме
Сторінка 11
ть чаiлася в мiкроскопiчному органiзмi, що потрапив усередину разом iз iжею чи водою, можливо, ii спричинив старезний вiк, та найвiрогiднiше, i те, i те подiяло разом. Суть полягала не в причинi, а в наслiдку – в мiфiчному мозку ведмедя, пожираючи його, швидко розмножувалася колонiя паразитiв. І пiсля незлiченних рокiв розважного й брутального перебування при своему розумi Мiр сказився.Ведмiдь i ранiше знав, що в його лiсах знову з’явилися люди. Вiн був царем лiсу, i хоча той простягався на величезнi вiдстанi, увагу правителя не оминала жодна значуща подiя. Новоприбулих вiн уникав, та не тому, що боявся, а тому, що йому було до них байдуже, так само, як i iм до нього. А тодi паразити почали свою пiдривну роботу, вiн шаленiв усе бiльше i зрештою впевнився у тому, що повернувся Прадавнiй Народ, люди, що ставили пастки й палили лiс та незабаром знову почнуть вдаватися до своiх старих дурних витiвок. Лежачи в своiй останнiй печерi за тридцять миль вiд новоприбулих i з кожним новим свiтанком стаючи слабшим, нiж увечерi, вiн поступово дiйшов висновку, що Прадавнiй Народ нарештi знайшов дiеву зброю: отруту.
І цього разу вiн прийшов не помститися за якусь дрiбну подряпину, а знищити цих людей, стерти iх з лиця землi, поки iхня отрута ще не встигла його вбити… але дорогою всi думки зникли. Залишилася тiльки слiпа розпечена лють, рипуче дзижчання чогось угорi голови – чогось, що крутилося у нього в скронi й ранiше просто тишком-нишком робило свою справу, – а ще запах, що поступово дужчав i не давав йому втратити шлях до табору трьох подорожнiх.
Ведмiдь, чие справжне iм’я було зовсiм не Мiр, прокладав собi дорогу крiзь лiс, наче ходячий будинок, кошлата вежа з червонувато-бурими очима. Тi очi горiли вiд лихоманки й шаленства.
Величезна голова, на якiй дорогою з’явився вiнок зi зламаного гiлля i ялиновоi глицi, безперервно крутилася з боку в бiк. Мало не щохвилини ведмiдь чхав, i тодi лiсом розносився притлумлений вибух – АП-ЧХИ! – i з його нiздрiв разом зi шмарклями вилiтали хмарки звивистих бiлих паразитiв. Лапи, озброенi крученими кiгтями, шарпали дерева. Вiн iшов на заднiх лапах, глибоко вгрузаючи в м’яку чорну землю пiд деревами. Вiд ведмедя пахло свiжим бальзамом i тхнуло старим кислим лайном.
Те, що сидiло в нього в головi, скрекотало й верещало, верещало й скрекотало.
Шлях ведмедя залишався майже незмiнним: пряма лiнiя, що приведе його до табору тих, хто насмiлився повернутися до його лiсу, зважився влити йому в голову це темно-зелене страждання. Прадавнiй це народ чи новий, вiн мае померти. Натрапивши на сухе дерево, ведмiдь часом вiдступав вiд прямоi лiнii, щоб звалити його. Йому подобався сухий трiск, з яким гучно валилося на землю дерево. Коли гнилий стовбур опинявся на землi чи лягав на одного зi своiх побратимiв, ведмiдь рушав далi крiзь навскiснi променi сонця, у яких танцювали хмарки деревного пилу.
3
За два днi до того Еддi Дiн знову почав рiзьбити з дерева – це вперше вiн спробував вирiзьбити щось вiдтодi, як йому минуло дванадцять рокiв. Вiн пам’ятав, як йому подобалося це робити, i вважав, що у нього непогано виходило. Цi згадки губилися в пам’ятi, розпливалися, але принаймнi один чiткий спогад був: його старший брат Генрi терпiти не мiг, коли вiн рiзьбив.
«Ой, гляньте, дiвчисько! – казав Генрi. – А що це дiвчисько сьогоднi робить? Будиночок для своiх ляльок? Чи горщик, щоб було куди пiсяти своiм манюнiм пiсюнчиком? О-хо-хо… ну хiба ж не краса?»
Генрi не мiг пiдiйти й наказати Еддi, щоб той перестав щось робити. Вiн нiколи не казав: «Ану, малий, годi! Розумiеш, у тебе це дуже гарно виходить, а коли у тебе щось виходить, я нервуюся. Бо насправдi все мае виходити у мене. У мене. У Генрi Дiна. Тому от що я робитиму, братику: я просто братиму тебе на кпини. Я не буду говорити: «Не роби цього, я нервуюся», бо ти ще подумаеш, чи я, бува, не шизонувся. Але я можу тебе пiдколювати, бо хiба ж це не обов’язок старших братiв, га? Все частина цiлого. Я тебе дiйматиму, й дражнитиму, й насмiхатимуся, поки ти… курва… НЕ ПРИПИНИШ ЦЕ! Добре?»
Нiчого доброго в цьому насправдi не було, але в родинi Дiнiв зазвичай усе вiдбувалося так, як хотiв Генрi. І донедавна здавалося, що нiчого страшного в цьому нема – доброго також, але страшного геть нiчого. Мiж цими двома поняттями була невеличка, проте суттева рiзниця, хай вам це буде вiдомо. Існувало двi причини на те, чому така поведiнка Генрi здавалася нормальною. Одна причина була на поверхнi, друга – прихована.
На поверхнi було те, що Генрi мав Наглядати за Еддi, поки панi Дiн була на роботi. Йому весь час доводилося Наглядати, бо, хай вам це буде вiдомо, у Дiнiв колись була сестра. Якби вона вижила, то була б зараз на чотири роки старшою за Еддi й на чотири роки молодшою, нiж Генрi, але в тому-то й рiч – вона померла. Коли Еддi було два рочки, ii збив п’яний водiй. Коли це сталося, вона стояла на хiднику й спостерiгала, як грають у класики.
Малим Еддi часом думав про сестру, слухаючи, як Мел Ален коментуе матчi на каналi «Янкi бе
Сторінка 12
сбол». Коли хтось забивав, Мел нестямно кричав: «Курва, вiн iх зробив! ДО ПОБАЧЕННЯ!» От так i п’яниця «зробив» Глорiю Дiн, курва, до побачення. Тепер Глорiя була на розкiшнiй верхнiй палубi небес, i сталося це не тому, що iй не пощастило, не тому, що штат Нью-Йорк вирiшив не забирати у кретина прав пiсля третьоi ДТП i навiть не тому, що Господь нахилився пiдняти горiх. Це сталося тому (як без угаву торочила панi Дiн своiм синам), що за Глорiею нiхто не Наглядав.Завданням Генрi було пильнувати, щоб з Еддi не сталося чогось подiбного. Зi своiм завданням вiн справлявся, та це було нелегко. Принаймнi панi Дiн та Генрi дiйшли в цьому згоди. Вони обое часто нагадували Еддi про те, як багато Генрi поклав на жертовний олтар, аби убезпечити Еддi вiд п’яних водiiв, грабiжникiв, наркашiв, ба навiть злих прибульцiв, якi так i шастають поблизу верхньоi палуби, прибульцiв, що, можливо, захочуть спуститися зi своiх НЛО на реактивних лижах, що працюють на ядернiй енергii, i вкрасти кiлька малюкiв. Таких, наприклад, як Еддi Дiн. Генрi й так страшенно нервувався через свiй жахливий обов’язок, тож змушувати його переживати ще бiльше було б не по-людськи. Якщо Еддi робив щось, вiд чого Генрi нервувався ще бiльше, Еддi мусив негайно це припинити. То була своерiдна плата Генрi за той час, який вiн витратив, Наглядаючи за Еддi. Якщо так подумати, то виходило, що робити щось краще за Генрi – геть нечесно.
Втiм, була ще й прихована причина. І ця причина (так би мовити, свiт пiд свiтом) важила бiльше, бо ii не можна було називати: Еддi не мiг дозволити собi в чомусь випередити Генрi, бо Генрi був практично нi на що не здатний… крiм, звiсна рiч, Наглядати за Еддi.
На спортивному майданчику за багатоквартирним будинком, де вони жили (у бетонному передмiстi, де вежi Мангеттену затуляли обрiй, наче втiлення мрii, а свiтом правив чек соцзабезпечення), Генрi навчив Еддi грати в баскетбол. Еддi був на вiсiм рокiв молодший за Генрi й значно дрiбнiший, але рухався набагато швидше. Вiн мав природне вiдчуття гри. Щойно Еддi опинився на потрiсканому бугруватому бетонi майданчика з м’ячем у руках, всi потрiбнi рухи наче вистрибували з його нервових закiнчень. Вiн був прудкiший, але це не мало особливого значення. Турбувало iнше: вiн грав краще за Генрi. І якщо пiсля iгор це було йому невтямки, то похмурi погляди Генрi й сильнi стусани вище лiктя, якими нагороджував його старший брат дорогою додому, мусили все пояснити. Мабуть, цi стусани Генрi вважав жартиками. «Два за те, що ухилився!» – весело вигукував Генрi, а потiм гах! Просто в бiцепс Еддi, виставивши одну кiсточку, – але на жарти вони не скидалися. Це було бiльше схоже на попередження. Так, наче Генрi сказав: «Краще не дури мене й не виставляй iдiотом, коли ведеш м’яч до кошика, брате. Не забувай, що я Наглядаю за тобою».
Та сама iсторiя повторювалася з читанням… бейсболом… грою в хованки… математикою… навiть скакалкою, хоч у неi й грали самi дiвчата. Те, що вiн краще вмiв це все робити чи мiг би вмiти краще, було таемницею, яку слiд було будь-що зберегти. Бо Еддi був молодший брат. Бо Генрi за ним Наглядав. Та все ж переважно прихована причина була найпростiшою: все це мусило зберiгатися в таемницi, бо Генрi був старшим братом Еддi, й Еддi його обожнював.
4
Два днi тому, коли Сюзанна оббiловувала кролика, а Роланд заходився коло вечерi, Еддi був у лiсi пiвденнiше вiд табору. Там вiн побачив цiкавий нарiст, що стирчав зi свiжого пенька. І на нього накотило дивне вiдчуття (саме це, подумав Еддi, люди й називають словом «дежа-вю»). Вiн помiтив, що невiдривно дивиться на вiдросток, який формою нагадував дверну ручку негарноi форми. Тьмяно усвiдомив, що в ротi пересохло.
За кiлька секунд Еддi зрозумiв, що дивиться на вiдросток, який стирчить iз пенька, а сам тим часом думае про майданчик за будинком, у якому вони з Генрi жили… згадуе, який теплий був бетон пiд його дупою i як нестерпно смердiло смiття в контейнерах, що стояли у провулку за рогом. У цих спогадах вiн тримав у лiвiй руцi шматок дерева, а в правiй – нiж для овочiв, узятий з ящика бiля раковини. Гiлка, що стирчала з пенька, викликала в пам’ятi той короткий перiод життя, коли вiн до нестями обожнював рiзьбити з дерева. Цей спогад був похований так глибоко, аж Еддi не одразу зрозумiв, iз чим вiн пов’язаний.
Найбiльше в рiзьбярствi йому подобався навiть не сам процес. Вiн любив дивитися на дерево перед тим, як взятися до роботи, i уявляти, що з нього вийде. Часом йому ввижалася машинка чи вантажiвка. Інодi – собака чи кiт. А одного разу, згадав вiн, привидiлося обличчя iдола – примарноi брили з острiв Пасхи, що iх вiн бачив у одному з випускiв альманаху «National Geographic» у школi. Виявилося, що це навiть добре. Гра полягала в тому, щоб зрозумiти, яку частину уявленого можна вирiзьбити, не зламавши шматок дерева. Вiдтворити все не вдавалося нiколи, але якщо бути обережним, то часом можна зробити багато.
У гiлцi, що стирчала з пенька, щось таке було. І Еддi подумав, що за допомогою Роландового ножа змо
Сторінка 13
е випустити на свободу бiльшу частину цього «чогось». Той нiж був найгострiшим i найзручнiшим iнструментом з усiх, якi йому доводилося використовувати в життi.Щось усерединi дерева терпляче чекае, коли хтось – наприклад, вiн, Еддi! – прийде й випустить його. На волю.
«Ой, гляньте, дiвчисько! А що це дiвчисько сьогоднi робить? Будиночок для своiх ляльок? Чи горщик, аби було куди пiсяти своiм манюнiм пiсюнчиком? Рогатку, щоб вдавати, нiби полюеш на кроликiв, наче великi хлопцi? О-хо-хо… ну хiба не краса?»
Зненацька Еддi вiдчув, що згоряе вiд сорому, що це все неправильно. У ньому ожило сильне вiдчуття таемницi, яку слiд будь-що зберiгати, нiкому не виказувати, а потiм вiн згадав – вже вкотре згадав, – що Генрi Дiн, який з вiком став великим мудрецем i видатним наркашем, був мертвий. Цей спогад досi не втратив здатностi заскочити зненацька, i вражав вiн по-рiзному: iнодi приходила туга, iнодi – почуття вини, а часом – гнiв. Цього дня, за два днi до того, як зеленими лiсовими коридорами на них посунув велетень-ведмiдь, сталася дивовижна рiч. Еддi вiдчув полегшення й величезну радiсть.
Вiн був вiльний.
Еддi позичив у Роланда ножа. Скористався ним, щоб обережно вирiзати гiлку з пенька, а потiм принiс ii назад, сiв пiд деревом i почав крутити в руках. Вiн дивився не на неi, а всередину неi.
Сюзанна закiнчила поратися з кроликом. М’ясо вже варилося в казанку над багаттям, а шкурку вона натягнула на двi палi i прив’язала мотузками з сиром’ятноi шкiри, знайденими в Роландовому кошелi. Пiзнiше, пiсля вечерi, Еддi почне вичиняти шкуру. За допомогою рук Сюзанна легко просувалася до того мiсця, де, прихилившись спиною до стовбура високоi староi сосни, сидiв Еддi. Бiля багаття Роланд кришив у казанок якiсь чародiйськi – i, поза всяким сумнiвом, смачнющi – лiсовi трави.
– Що робиш, Еддi?
Еддi зрозумiв, що ледве притлумлюе в собi абсурдне бажання сховати деревинку за спину.
– Та так, нiчого. Захотiлося щось, так би мовити, вирiзьбити. – Помовчавши, вiн додав: – Але в мене все одно нiчого путнього не вийде. – Здавалося, Еддi прагне переконати ii в тому, що вiн нездара.
Сюзанна спантеличено подивилася на нього. Якусь мить вiдповiдь наче готова була зiрватися з ii вуст, але потiм жiнка просто знизала плечима й залишила його на самотi. Вона не мала жодного уявлення, чому Еддi, схоже, соромиться щось там вирiзувати на деревi (ii батько, наприклад, весь свiй вiльний час щось рiзьбив), але якщо це окрема тема для розмови, то, мабуть, Еддi сам ii почне, треба тiльки дати йому час.
Вiн знав, що почуватися винним – це тупо i не мае сенсу, але також розумiв, що йому набагато зручнiше займатися цiею роботою, коли Роланда й Сюзанни немае в таборi. Схоже, старих звичок не так вже й легко позбутися. Здолати залежнiсть вiд героiну – дитячi забавки порiвняно з тим, аби перемогти залежнiсть вiд дитинства.
Коли вони вирушали полювати, стрiляти чи займатися в своерiднiй Роландовiй школi, Еддi мiг спокiйно повернутися до свого шматка деревини. Обробляючи його, вiн вiдчував дедалi бiльшу втiху, а власна майстернiсть дивувала його самого. Форма була на мiсцi, вiн не помилився щодо неi. Тут усе було просто, i Роландiв нiж вивiльняв ii надзвичайно легко. Еддi вирiшив, що цього разу йому пощастить досягти максимального результату, а це означало, що рогатка може стати справжньою зброею. Ясна рiч, порiвняно з Роландовими револьверами це не надто великий здобуток, але все одно – вiн зробить ii власноруч. Сам. І ця думка зiгрiвала йому душу.
Коли в повiтрi розляглися крики наляканого вороння, Еддi iх не почув. Подумки вiн уже бачив (сподiвався невдовзi побачити) деревинку з прив’язаним до неi ремiнцем.
5
Як наближаеться ведмiдь, Еддi почув ранiше за Сюзанну й Роланда, але не набагато. Вiн з головою поринув у свою роботу i, як це завжди бувае пiд час дii творчого iмпульсу, не помiчав нiчого навколо. Бiльшу частину свого життя вiн притлумлював у собi цi iмпульси, але зараз один iз них заволодiв ним повнiстю. Еддi з доброi волi став в’язнем.
Із зацiпенiння його вивели навiть не звуки, з якими валилися дерева, а пострiли з револьвера, що лунали один за одним i доносилися з пiвдня. З посмiшкою на вустах Еддi пiдвiв погляд i брудною вiд тирси рукою вiдкинув з лоба волосся. Тiеi митi, коли вiн прихилився спиною до високоi сосни на галявинi, що стала iм домом, його обличчя, на якому, змагаючись, перехрещувалися променi зеленувато-золотистого лiсового свiтла, було справдi вродливим – юнак iз неслухняним темним волоссям, яке весь час намагалося впасти на високе чоло, юнак iз сильним рухливим ротом i свiтло-карими очима.
На якусь мить його погляд упав на другий Роландiв револьвер, що висiв у кобурi на гiлляцi поблизу, й Еддi замислився, чи давно Роланд ходив кудись без кобури на поясi i без бодай одного iз тих потрясних револьверiв. Слiдом за цим питанням неминуче виникло два iнших.
Скiльки йому рокiв, цьому чоловiковi, який вирвав Еддi й Сюзанну з iхнього свiту й часу? А найважливiше: що з ним негаразд?
Сторінка 14
юзанна обiцяла, що спитае в нього… якщо, звiсно, вона гарно стрiлятиме i в Роланда волосся на потилицi не стане дибки. Еддi сумнiвався, що Роланд отак вiзьме i все iй одразу викладе, але настав час розповiсти старому, високому i злому, що вони знають: з ним щось дiеться.– Як на те Божа воля, то вода буде, – сказав Еддi i повернувся до свого рiзьбярства. На його вустах заграла легенька посмiшка. Вони з Сюзанною помалу переймали Роландовi примовки… а вiн, у свою чергу, запозичував iхнi. Складалося враження, що вони половини одного…
Аж раптом Еддi, затиснувши в однiй руцi наполовину вирiзану рогатку, в другiй – Роландового ножа, миттю пiдхопився на ноги: неподалiк упало дерево. Вiн стривожено вдивлявся в той бiк, звiдки пролунав звук. Серце шалено калатало в грудях, а всi чуття нарештi були напнутi, мов струна. Щось наближалося. Зараз Еддi чув, як iстота недбало продиралася крiзь пiдлiсок, i гiрко подивувався, чому так пiзно це зрозумiв. Десь у глибинi свiдомостi тихий голос прошепотiв: «Так тобi й треба». Це така розплата за те, що вiн робив щось краще за Генрi, що змушував брата нервуватися.
Із гуркотливим, кашлеподiбним трiскотом знову на землю впало дерево. Крiзь кривий прохiд мiж високими ялинами Еддi побачив, як у нерухоме повiтря здiйнялася хмара деревноi куряви. Істота, що спричинила цю хмару, зненацька заревiла, та так розлючено, що кров захолола в жилах.
Та той гiвнюк просто велетень, ким би вiн не був.
Еддi впустив на землю шматок дерева й швиргонув Роландового ножа в стовбур за п’ятнадцять футiв лiворуч. Двiчi перевернувшись у повiтрi, нiж увiйшов у дерево до половини, затремтiв i застряг. Еддi вихопив Роландового револьвера з кобури, у якiй вiн висiв, i звiв курок.
Стояти чи тiкати?
Але виявилося, що перевагу мiркувати над таким питанням вiн уже втратив. Істота виявилася не лише велетенською, але й моторною, тож тiкати вже було запiзно. На пiвночi галявини, в проходi мiж деревами, почав вимальовуватися гiгантський силует, що своiм зростом перевершував найвищi дерева. Істота насувалася просто на нього. Коли ii погляд натрапив на Еддi Дiна, пролунав ще один крик, вiд якого душа опускалася в п’яти.
– Блiн, менi капець, – прошепотiв Еддi, коли чергове дерево зiгнулося, хряснуло, наче з мiномета вистрелили, й повалилося на землю, здiйнявши хмару куряви й опалоi глицi. Тепер iстота просувалася просто до галявини, на якiй стояв Еддi. Ведмiдь розмiром iз Кiнг-Конга. Земля здригалася пiд його кроками.
«Що ти робитимеш, Еддi? – зненацька ожив у нього в головi голос Роланда. – Думай! Це твоя едина перевага над отим звiром. Що ти робитимеш?»
Вiн сумнiвався, що ведмедя можна вбити. З гранатомета – можливо, але ж не зi стрiльцевого револьвера сорок п’ятого калiбру. Еддi мiг би тiкати, та щось йому пiдказувало, що звiр може бiгати досить швидко, якщо захоче. Схоже, що шансiв померти затоптаним пiд лапами велетенського ведмедя у нього не бiльше й не менше, нiж п’ятдесят на п’ятдесят.
То що ж обрати? Стояти на мiсцi й почати стрiлянину чи тiкати, наче йому пiдпалили п’яти й ось-ось мае зайнятися дупа?
Йому спало на думку, що е й третiй варiант. Вiн мiг би вилiзти на дерево.
Еддi повернувся до дерева, об яке обпирався ранiше. То була велетенська прадавня сосна, цiлком iмовiрно – найвище дерево в цiй частинi лiсу. Нижня гiлка лапатим вiялом простиралася над землею на висотi близько восьми футiв. Еддi опустив курок револьвера i засунув револьвер за пояс штанiв. Пiдстрибнувши, вiн ухопився за гiлляку й з усiх сил пiдтягнувся. У нього за спиною ведмiдь знову заричав, продираючись на галявину.
І якби цiеi митi у звiра не стався черговий напад чхання, то вiн би вхопив Еддi Дiна i розвiсив його кишки барвистою гiрляндою на нижньому гiллi сосни. Попiл вiд залишкiв багаття хмарою злетiв у повiтря вiд удару лапою, i ведмiдь схилився, мало не зiгнувшись навпiл, поклавши велетенськi переднi лапи на неосяжнi стегна. Зараз вiн нагадував стариганя в шубi, старого чоловiка, хворого на застуду. Вiн чхнув ще раз, потiм ще раз – АП-ЧХИ! АП-ЧХИ! АП-ЧХИ! З морди вилiтали хмари паразитiв. Гарячий потiк сечi ринув у нього мiж нiг i з шипiнням залив розкиданi вуглинки багаття.
Не гаючи часу, Еддi скористався кiлькома подарованими йому й конче необхiдними секундами. Вiн видряпався на дерево, як мавпочка на стовп, забарившись тiльки на мить: перевiрити, чи надiйно заткнутий за пояс його штанiв револьвер стрiльця. Його охопив невимовний жах, i вже майже виникло тверде переконання, що доведеться вмирати (а чого вiн чекав, коли Генрi вже нема поруч i нiкому за ним Наглядати?), але все одно в головi пролунав шалений вибух смiху. Загнаний на дерево, подумав вiн. Як вам такий розклад, га, фанати спорту? Мене загнав на дерево Ведмезилла.
Істота знову пiдняла голову, вiдчуваючи, як те, що поверталося в неi мiж вухами, ловить вiдблиски й спалахи сонячного промiння, i вхопилася за дерево, на якому сидiв Еддi. Звiр високо пiдняв лапу й завдав нею рiзкого удару, замiряючись збити Еддi, як соснову шишку.
Сторінка 15
апа вiдпанахала гiлку, на якiй стояв Еддi, саме в ту мить, коли вiн ухопився за iншу. Кiготь розiрвав йому навпiл один черевик, стягнув його з ноги, й два рваних шматки того, що було черевиком, полетiли геть.«Нiчого страшного, – подумав Еддi. – Можеш i другий до пари забрати, братику-ведмедику, якщо хочеш. Все одно я iх уже зносив».
Ведмiдь заричав i знову вперiщив лапою по дереву, залишивши на його стародавнiй корi глибокi подряпини, рани, що одразу почали сочитися прозорим смолистим соком. Еддi, не здаючись, рвучко пiднiмався вгору. Гiлля ставало вже не таким густим, i коли вiн ризикнув подивитися униз, то втупився просто в каламутнi ведмежi очi. Галявина попiд задертою головою звiра зменшилася до розмiрiв мiшенi, центром якоi були розкиданi рештки багаття.
– Промазав, волохатий недонос… – почав Еддi, але тут ведмiдь, який досi не опускав голови, щоб мати змогу бачити супротивника, чхнув. Еддi обдало гарячими шмарклями, в яких роiлися тисячi крихiтних бiлих черв’якiв. Вони несамовито звивалися на його сорочцi, руках, на шиi та обличчi.
В Еддi вирвався змiшаний крик здивування й вiдрази. Вiн почав щосили терти очi й рота, втратив рiвновагу, але якраз вчасно встиг ухопитися рукою за гiлку в себе за спиною. Вiн тримався й тер шкiру, намагаючись стерти якомога бiльше слизу, що кишiв червою. Заричавши, ведмiдь знову вдарив по дереву. Сосна хитнулася, наче щогла в шторм… але свiжi слiди вiд кiгтiв залишилися на сiм футiв нижче тiеi гiлки, на якiй стояв Еддi.
Черва здихае, зрозумiв вiн – мусить здихати, щойно залишить зараженi гадючi болота в тiлi монстра. Вiд цiеi думки йому стало трохи краще, й вiн знову почав пiднiматися. Видряпавшись на дванадцять футiв вище, вiн зупинився, не наважуючись пiднiматися далi. Стовбур сосни, дiаметром не менше восьми футiв бiля основи, зараз потоншав дюймiв до вiсiмнадцяти. Еддi розподiлив вагу тiла на двi гiлки, але вiдчував, як вони пружинять пiд ним. Зараз з висоти пташиного польоту було видно лiс i передгiр’я на заходi, що простиралися перед очима Еддi бугруватим килимом. За iнших обставин цим краевидом можна було б помилуватися.
«Я на вершинi свiту, ма», – подумав Еддi. Вiн знову глянув у пiдняту морду ведмедя, i на мить усi думки з його голови вивiтрилися – залишилося тiльки просте здивування.
На ведмежiй скронi щось росло, i на вигляд ця рiч нагадала Еддi маленьку антену радара.
Прилад обертався ривками, вiдбиваючи сонячнi спалахи. Еддi чув, як вiн тонко пищить. Свого часу Еддi мав кiлька автомобiлiв (того штибу, що стояли на стоянках для уживаних автомобiлiв з написом «СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ», зробленим милом на вiтровому склi), i звуки того пристрою нагадали йому скрегiт пiдшипникiв, якi невдовзi стануть, якщо iх не замiнити.
Ведмiдь протяжно й лунко загарчав. Жовтувата пiна, густа вiд черви, загуслими краплями просочувалася йому крiзь лапи. Якби вiн нiколи в життi не бачив виразу повного й безповоротного божевiлля (але вiн його бачив, бо не раз стикався нiс до носа з першокласним стервом на ймення Детта Волкер), то зараз була саме така нагода… але, на щастя, та скажена морда була не менш нiж на тридцять футiв нижче, i вбивчi пазурi не могли дотягнутися до його ступнiв, бо до них залишалося п’ятнадцять футiв. А ще, на вiдмiну вiд дерев, на яких ведмiдь зривав свою злiсть, бредучи до галявини, ця сосна була живою.
– Мексиканська нiчия, любчику, – видихнув Еддi. Рукою, липкою вiд живицi, вiн стер з чола пiт i струсив його в морду ведмедя-страхопуда.
Аж ось iстота, яку Прадавнiй Народ називав Мiром, обхопила дерево своiми велетенськими лапами й почала його трусити. Еддi вчепився у стовбур i вiдчайдушно намагався втриматися. Очi заплющилися й перетворилися на двi вузенькi щiлини, бо сосна почала розгойдуватися туди-сюди, наче маятник.
6
Роланд зупинився на краю галявини. Сюзанна, що сидiла в нього на плечах, втупилася у вiдкритий майданчик, не ймучи вiри власним очам. Сорок п’ять хвилин тому вони пiшли з галявини, залишивши Еддi пiд деревом. Зараз там стояла iстота. Крiзь захисний екран гiлля й темно-зеленоi хвоi було видно тiльки частини ii тiла. Бiля ноги монстра лежала друга Роландова кобура. Сюзанна побачила, що вона порожня.
– Господи Боже, – пробурмотiла вона.
Ведмiдь заверещав, наче божевiльна жiнка, й почав трусити дерево. Гiлля захиталося, як у сильну бурю. Ковзнувши поглядом угору, Сюзанна побачила бiля верхiвки темнi обриси. Еддi ухопився за стовбур, а дерево ходило ходором. Їi погляд вловив, що одна його рука зiсковзнула й несамовито почала дряпатися, шукаючи порятунку вгорi.
– Що нам робити? – закричала Сюзанна до Роланда. – Вiн його скине! Що робити?
Роланд силкувався щось придумати, але до нього знову повернулося дивне вiдчуття – зараз воно нi на мить його не покидало, але в станi стресу тiльки посилювалося. Вiдчуття, що у нього в головi спiвiснуе двое чоловiкiв. У кожного були своi спогади, й коли вони починали сперечатися про те, чиi спогади справжнi, стрiлець вiдчував, наче його розривають навпiл. Вiн вi
Сторінка 16
чайдушно намагався примирити цi двi половини, i йому це вдалося… принаймнi зараз.– Це один з Дванадцяти! – прокричав вiн у вiдповiдь. – Один iз Вартових! Напевно! Але я думав, що вони…
Ведмiдь знову заревiв на Еддi й почав розлючено, наче осатанiлий боксер, молотити по дереву. До лап йому безладно посипалися обламанi гiлки.
– Що? – закричала Сюзанна. – Що далi?
Роланд заплющив очi У нього в головi один голос закричав: «Хлопчика звали Джейк!» А iнший у вiдповiдь заволав: «Та НЕ БУЛО нiякого хлопчика! Хлопчика не було, i ти це знаеш!»
«Забирайтеся геть, обидва!» – загарчав вiн, а вголос гукнув: – Стрiляй! Стрiляй йому в дупу, Сюзанно! Вiн повернеться й нападе! Тодi пошукай у нього на головi одну штуку! Це…
Ведмiдь знову пронизливо крикнув. Вiн передумав молотити по дереву i знову взявся його трусити. Горiшня частина стовбура зловiсно затрiщала.
Коли звуки трохи стихли i голос можна було почути, Роланд закричав:
– Здаеться, це схоже на капелюх! Маленький сталевий капелюх! Стрiляй у нього, Сюзанно! Тiльки не схиб!
Зненацька ii охопив жах – жах i ще одне почуття, якого вона нiколи не сподiвалася: нищiвна самотнiсть.
– Нi! Я промажу! Давай ти, Роланде! – Вона почала намацувати його револьвер, щоб вийняти з кобури й передати йому.
– Не можу! – прокричав у вiдповiдь Роланд. – Кут не той! Це мусиш зробити ти, Сюзанно! Це справжне випробування, i буде краще, якщо ти його не завалиш!
– Роланде…
– Вiн збираеться вiдламати верхiвку дерева! – гаркнув на неi стрiлець. – Невже ти не бачиш?
Вона поглянула на револьвер у руцi. Потiм перевела погляд на iнший бiк галявини, туди, де в хмарах i бризках зеленоi глицi стояв велетенський ведмiдь. Подивилася на Еддi, що розгойдувався туди-сюди, як метроном. Напевно, в Еддi був другий револьвер Роланда, але Сюзанна не знала, як вiн може скористатися зброею в такому станi, коли його намагаються струсити, наче перезрiлу сливку. Крiм того, вiн може поцiлити не туди, куди треба.
Вона пiдняла револьвер. Шлунок стисся вiд переляку.
– Тримай мене мiцно i не ворушися, Роланде, – сказала вона. – Якщо ти ворухнешся…
– За мене не хвилюйся!
Вона вистрелила двiчi, натискаючи на гачок до кiнця, як вчив ii Роланд. Звук, iз яким ведмiдь трусив дерево, батогом прорiзали голоснi пострiли. Сюзанна побачила, що обидвi кулi влучили точно в цiль: у лiву сiдницю ведмедя – на вiдстанi менше двох дюймiв одна вiд одноi.
Вiд несподiванки, болю й лютi звiр заверещав. Одна з дужих переднiх лап вилiзла з густого гiлля й хвоi та вхопилася за те мiсце, де болiло. Потiм ведмiдь забрав лапу, з якоi стiкали ясно-червонi краплi, знову пiдняв ii, i вона зникла з поля зору. Сюзанна уявила, як вiн там, угорi, роздивляеться свою скривавлену долоню. І тут почалося: шерех, шелест i хряскання гiлок – то ведмiдь розвертався, схиляючись i стаючи на чотири лапи, щоб мчати вперед з максимальною швидкiстю. Вперше Сюзанна побачила його пащу, i ii серце здригнулося. Морда була вся в пiнi, лiхтарями горiли величезнi очi. Кошлата голова повернулася лiворуч… потiм знову праворуч… i звiр помiтив Роланда, який стояв, широко розставивши ноги. На плечах у нього балансувала Сюзанна.
Зi страшним ревом ведмiдь кинувся просто на них.
7
Повтори свiй урок, Сюзанно Дiн, i будь щирою.
Ведмiдь рухався вперед стрибками, вiд яких здригалася земля. Видовище нагадувало осатанiлий заводський агрегат, на який хтось накинув велетенську побиту мiллю шкуру.
Це схоже на капелюх! Маленький сталевий капелюх!
Вона побачила предмет… але на капелюх вiн був не схожий. Вiн радше нагадував антену радара – зменшений варiант тiеi, яку вона бачила в кiнохронiках про те, як Лiнiя Дью[5 - Лiнiя Дью (DEW) – американо-канадська система радарних установок; використовувалася для виявлення радянських бомбардувальникiв пiд час холодноi вiйни.] захищае краiну вiд раптових нападiв росiян. Ця рiч була бiльшою за камiнцi, якi вона сьогоднi збивала кулями з валуна, але й вiдстань до неi також була бiльшою. Сонце й тiнi танцювали на нiй свiй оманливий танок.
Я цiлюся не рукою. Та, що цiлиться рукою, забула лице свого батька.
Нi, я не зможу!
Я стрiляю не рукою. Та, що стрiляе рукою, забула лице свого батька.
Я промажу! Я точно знаю, що не влучу!
Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбивае з револьвера…
– Стрiляй! – прокричав Роланд. – Ну ж бо, Сюзанно, стрiляй!
Ще не натиснувши на гачок, вона побачила, як куля досягае мети, керована вiд прицiлу до цiлi не бiльше й не менше, нiж ii шаленим бажанням влучити. Увесь страх покинув ii. Залишилося тiльки вiдчуття холоду глибоко всерединi, i вона встигла подумати: «Це те, що завжди вiдчувае вiн. Господи, як же вiн це витримуе?»
– Я вбиваю серцем, тварюко, – сказала Сюзанна, i револьвер стрiльця прогримiв у ii руцi.
8
Срiбляста рiч крутилася на сталевому стрижнi, що стирчав з ведмежоi скронi. Куля Сюзанни влучила в його нерухомий центр, i антена радара розлетiлася на сотнi мерехтливих уламкiв. Сам штир зненацька поглинуло море трiскучого
Сторінка 17
инього полум’я: воно розiйшлося сiткою й, здавалося, на мить охопило морду ведмедя з бокiв.Звiр пiднявся на заднi лапи, виючи вiд болю. Переднi лапи безцiльно молотили повiтря. Похитуючись, ведмiдь описав широке коло й почав махати лапами так, наче зiбрався кудись летiти. Вiн знову спробував заричати, але видобув iз себе тiльки моторошний звук, схожий на сирену повiтряного нападу.
– Дуже добре. – Роландiв голос звучав змучено. – Вдалий пострiл, красивий i влучний.
– Вистрiлити ще раз? – з ваганням у голосi промовила вона. Ведмiдь досi слiпо описував коло за колом, але його тiло вже почало хилитися до землi. Вiн вдарився об маленьке дерево, вiдскочив i мало не впав, а потiм знову почав кружляти.
– Не треба, – вiдповiв Роланд. Сюзанна вiдчула, що вiн поклав руки iй на талiю i пiдняв у повiтря. За мить вона вже сидiла на землi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Еддi повiльно й непевно спускався з сосни, але вона його не бачила. Сюзанна, мов зачарована, не могла вiдвести погляду вiд ведмедя.
Колись в океанарii на рiчцi Мiстик, що в штатi Коннектикут, вона бачила китiв. Напевно, за розмiрами вони значно переважали це створiння, але з усiх наземних iстот, якi будь-коли траплялися iй на очi, цей ведмiдь був точно найбiльшим. І вочевидь вiн помирав. Ревiння перейшло в звуки, подiбнi до булькання, i хоча очi звiра були розплющенi, здавалося, вiн нiчого не бачить. Вiн безцiльно бродив галявиною, на якiй розмiстився iхнiй табiр: перекинув стiйку зi шкурами, що сохли, розтоптав невеличку халабуду, яку займали Сюзанна й Еддi, натикався на дерева. Їй було видно сталевий штир, що стирчав у ведмедя з голови. Довкола нього курився дим, наче вiд Сюзанниного пострiлу загорiлися мiзки звiра.
Спустившись на нижню гiлляку дерева, яке врятувало йому життя, Еддi сiв на нiй, широко розставивши ноги. Його лихоманило.
– Матiр Божа, – сказав вiн. – Ось вiн, просто перед моiми очима, а я все одно не вiр…
Ведмiдь повернувся й узяв курс на нього. Еддi миттю зiстрибнув з дерева й помчав до Сюзанни й Роланда. Але ведмiдь його не помiтив. Хитаючись, мов п’яний, вiн врiзався в сосну, що прихистила Еддi, спробував вхопитися за неi, але не змiг i впав на колiна. Зараз до iхнiх вух долинали iншi звуки, що йшли з глибин ведмежого тiла, звуки, якi нагадали Еддi двигун велетенськоi вантажiвки, що скидае оберти.
Усе тiло ведмедя охопили корчi, вiн вигнувся дугою назад i переднiми лапами почав несамовито роздряпувати собi писок. З ран, бризкаючи в усi боки, ринула заражена червою кров. А тодi ведмiдь упав, i вiд його падiння земля здригнулася. Бiльше вiн не ворушився. Пiсля багатьох вiкiв дивного iснування ведмiдь, якого Прадавнiй Народ називав Мiром – свiтом пiд свiтами, – був мертвий.
9
Еддi пiдняв Сюзанну i, тримаючи ii за поперек липкими руками, мiцно поцiлував. Вiд нього пахнуло потом i живицею. Вона торкалася його щiк, запускала пальцi у мокре волосся. Їй до нестями хотiлося обмацувати його всього, аж поки вона на сто вiдсоткiв впевниться, що вiн справдi поряд.
– Вiн мало не вхопив мене, – сказав Еддi. – Здоровенний був, наче якийсь осатанiлий карнавальний поiзд. Який пострiл! Господи, Сьюз, який пострiл!
– Сподiваюся, бiльше нiколи в життi менi не доведеться робити чогось подiбного, – сказала вона… та тихий голос десь у глибинi душi одразу це спростував. Той голос стверджував, що вона нетерпляче очiкуе нагоди зробити щось подiбне ще раз. І голос був холодний. Холодний.
– Що це… – почав Еддi, повертаючись до Роланда, але стрiльця вже не було там, де вiн стояв ранiше. Вiн повiльно пiдходив до ведмедя, що лежав на землi, задерши догори своi кошлатi колiна. Нутрощi звiра досi не стихли, iхня робота повiльно завмирала: звiдти один за одним долинали притлумленi зiтхання й бурчання.
Роланд побачив свiй нiж, встромлений глибоко в стовбур дерева, що росло бiля прикрашеного шрамами ветерана, який врятував Еддi життя. Стрiлець витяг його i витер об м’яку сорочку з оленячоi шкiри, котру носив тепер замiсть шмаття, що було на ньому, коли вони втрьох покидали узбережжя. Вiн став бiля ведмедя й подивився на нього зi змiшаним жалем i подивом.
«Привiт, незнайомцю, – подумав вiн. – Привiт, старий друже. Чесно кажучи, я нiколи не вiрив у твое iснування. Здаеться, Алан вiрив, i Катберт теж… це точно… Катберт вiрив у все пiдряд… але з-помiж них усiх я завжди був найзатятiшим. Я думав, що ти лише вигадка, казка для малих дiтей… ще один вiтер, що гуляв у пустiй головi моеi няньки й вилiтав iй з балакучого рота. Але ти весь час жив тут, ти ще один втiкач зi стародавнiх часiв, мов та колонка на придорожнiй станцii й старi машини в пiдгiрному краi. Невже Пришелепкуватi Мутанти, котрi обожнювали тi руiни, – це останнi нащадки народу, що жив колись у цьому лiсi, але змушений був тiкати вiд твого гнiву? Я не знаю й не дiзнаюся вже нiколи… але це здаеться вiрогiдним. Так. А тодi прийшов я зi своiми друзями – своiми вправними новими друзями, котрi помалу стають такими подiбними до моiх старих вправних друзiв. Ми прийшли, обвiвши ч
Сторінка 18
рiвним колом себе, й усе, до чого торкаемося, отруюемо клапоть за клаптем. Свiт знову зрушив з мiсця, i цього разу це ти, старий друже, вiд нього вiдстав».Вiд тiла монстра досi йшло важке нездорове тепло. З рота й пошматованих нiздрiв вивалювали юрми паразитiв, але майже одразу здихали. По обидва боки голови ведмедя вже росли парафiново-бiлi кучугури черви.
Повiльно надiйшов Еддi. Вiн тримав Сюзанну на руках так, як мати зазвичай тримае дитину.
– Що воно таке, Роланде? Ти знаеш?
– Здаеться, вiн назвав його Вартовим, – сказала Сюзанна.
– Так. – Вiд здивування Роланд говорив повiльно. – Я думав, нiкого з них вже немае, принаймнi, так мусило бути. Звiсно, якщо вони взагалi iснували десь, окрiм казок старих бабусь.
– Хай що це було, воно сказилося, це точно, – сказав Еддi.
Роланд слабо всмiхнувся.
– Якби тобi було двi чи три тисячi рокiв, ти б теж сказився.
– Двi-три тисячi рокiв?! Господи!
– Це ведмiдь? Правда ж? А то що таке? – Сюзанна показувала на якусь рiч, подiбну до квадратноi металевоi таблички, прикрiпленоi високо на товстелезнiй заднiй лапi ведмедя. Вона майже заросла густою шерстю, i помiтити ii було б важко, якби не промiнь полуденного сонця, що зблиснув на поверхнi iржостiйкоi сталi.
Ставши навколiшки, Еддi нерiшуче простягнув руку до таблички, чуючи, що зсередини поваленого велетня досi долинають дивнi притлумленi клацання. Вiн подивився на Роланда.
– Не бiйся, – заохотив його стрiлець. – Вiн неживий.
Еддi вiдвiв убiк злиплу шерсть i нахилився ближче. На металi були вигравiюванi якiсь слова. Ерозiя майже повнiстю знищила iх, але Еддi зрозумiв, що, доклавши певних зусиль, напис можна розiбрати.
ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД
Гранiтне Мiсто, Пiвнiчно-схiдний коридор
Модель 4 ВАРТОВИЙ
Серiйний №: AA 24123 CX 755431297 L 14
Тип/рiзновид: ВЕДМІДЬ ШАРДИК
**ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ЗАМІНЮВАТИ СУБ’ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ**
– Господи Боже, це робот, – тихо мовив Еддi.
– Не може бути, – сказала Сюзанна. – Коли я його пiдстрелила, в нього кров пiшла.
– Можливо, але взагалi-то у ведмедя звичайного бурого не росте на головi антена радара. І наскiльки менi вiдомо, ведмiдь звичайний бурий не доживе до двох-трьох ти… – Вiн затнувся, бо дивився тiеi хвилi на Роланда. Коли до Еддi знову повернувся дар мови, в його голосi звучала вiдраза. – Що ти робиш, Роланде?
Роланд не вiдповiв, але в цьому не було потреби. Було цiлком очевидно, що вiн робить: виколупуе ножем око ведмедевi. Операцiю вiн виконав швидко, охайно й точно. Якусь мить потримавши криваву коричневу кульку слизу на кiнчику ножа, вiн блискавичним рухом викинув ii геть. Із пустоi очницi вилiзли кiлька хробакiв – i здохли, проповзши трохи вниз до пащi ведмедя.
Стрiлець схилився над очницею Шардика, великого ведмедя-вартового, й зазирнув усередину.
– Пiдiйдiть-но сюди й подивiться, – сказав вiн. – Я покажу вам диво останнiх днiв.
– Спусти мене на землю, Еддi, – попросила Сюзанна.
Вiн послухався, i жiнка, швидко пересуваючись за допомогою рук i стегон, наблизилася до мiсця, де над роззявленою широчезною пащею ведмедя сидiв навпочiпки стрiлець. Приеднавшись до них, Еддi зазирнув у прогалину мiж iхнiми плечима. Так вони втрьох i сидiли в цiлковитiй тишi, яку порушувало тiльки каркання крукiв, що сварилися, кружляючи в небi. Впродовж хвилини жодне не могло вимовити й слова.
Із очницi витекло й швидко засохло кiлька струмкiв кровi. Та Еддi побачив, що це не просто кров. До неi домiшувалася прозора рiдина зi знайомим запахом – банановим. Із тендiтного плетива сухожиль, що обрамлювали очницю, виростало щось на кшталт павутини зi струн. Позаду них, бiля задньоi стiнки очницi, блимав червоний вогник. Вiн освiтлював крихiтну квадратну плату, на якiй виднiлися срiблястi горбики, що могли бути тiльки припоем.
– Та це не ведмiдь, це ж, блiн, Sony Walkmаn[6 - Sony Walkmаn – популярна марка портативних музичних програвачiв.] якийсь, – пробурмотiв Еддi.
Сюзанна озирнулася на нього зi здивуванням.
– Що?
– Та нiчого. – Еддi кинув погляд на Роланда. – Як гадаеш, можна залiзти рукою всередину? Це безпечно?
Роланд стенув плечима.
– Мабуть, так. Якщо в цiй iстотi й сидiв демон, то вiн полетiв геть.
Еддi просунув у отвiр мiзинець, готовий будь-якоi митi вiдсмикнути його, якщо вiдчуе щонайменший розряд електрики. Вiн торкнувся холонучоi плотi всерединi очницi, що за розмiром нагадувала бейсбольний м’яч, а потiм дiткнувся однiеi зi струн. Тiльки то була не струна, а тонка, як павутинка, сталева нитка. Еддi забрав палець i побачив, як крихiтний червоний вогник iще раз блимнув та згас навiки.
– Шардик, – пробурмотiв Еддi. – Я чув це iм’я, але не можу згадати, де й коли. Сьюз, а тобi воно про щось говорить?
Вона заперечно похитала головою.
– Прикол у тому… – Еддi безпорадно розсмiявся. – Менi воно асоцiюеться з зайцями. Ну хiба не маячня?
Роланд пiдвiвся. Його колiннi суглоби при цьому хруснули так голосно, наче пролунали пострiли з револьвера.
– Нам доведеться перенест
Сторінка 19
табiр деiнде, – сказав вiн. – Земля тут зiпсована. Інша галявина, та, куди ми ходимо стрiляти, буде…Вiн зробив два непевнi кроки i впав на колiна, опустивши голову й притискаючи долонi до скронь.
10
Еддi й Сюзанна обмiнялися тривожними поглядами, i Еддi одним стрибком опинився бiля Роланда.
– Що з тобою? Роланде, що трапилося?
– Хлопчик був, – вiдсторонено пробурмотiв стрiлець. А потiм, на наступному подиховi: – Не було жодного хлопчика.
– Роланде? – покликала його Сюзанна. Опинившись бiля нього, вона обiйняла стрiльця за плечi й вiдчула, що вiн тремтить. – Роланде, що таке?
– Хлопчик, – вiдповiв Роланд, звернувши до неi потьмарений, напiвсвiдомий погляд. – Це хлопчик. Завжди тiльки хлопчик.
– Який хлопчик? – несамовито закричав Еддi. – Що за хлопчик?
– Вперед, – сказав Роланд. – Цей свiт не единий, iснують iншi. – І зомлiв.
11
Тiеi ночi вони втрьох сидiли довкола величезного багаття, що його Еддi з Сюзанною розклали на галявинi, яку Еддi називав «тиром». Узимку це мiсце, вiдкрите всiм вiтрам з долини, було б поганим для табору, але поки що тут було затишно. Еддi вирiшив, що в свiтi Роланда нинi стояв кiнець лiта.
Над iхнiми головами цiлими галактиками мерехтiло чорне небесне склепiння. Просто попереду, на пiвднi, за озером пiтьми, на яке перетворилася долина, Еддi побачив, як над далеким невидимим горизонтом сходить Стара Матiнка. Вiн глянув на скоцюрбленого бiля вогнища Роланда, який, попри теплий вечiр i жар багаття, загорнувся у три шкури. Неподалiк стояла непочата тарiлка з iжею. В руках вiн стискав якусь кiстку. Еддi знову подивився на небо й згадав iсторiю, яку стрiлець розповiв iм iз Сюзанною одного довгого дня, коли вони йшли, вiддаляючись вiд узбережжя, через передгiр’я, й нарештi потрапили до цього густого лiсу, який тимчасово став iм пристановищем.
До початку часiв, розповiдав Роланд, Стара Зоря й Стара Матiнка були юними й пристрасними молодятами. А тодi одного дня мiж ними сталася страшна сварка. Стара Матiнка (яку в тi давно минулi днi знали пiд справжнiм iм’ям – Лiдiя) застала Стару Зорю (котрого насправдi звали Ейпон) з вродливою молодичкою на iм’я Кассiопея. І цi двое посварилися не на жарт. То була справжнiсiнька бiйка: вони чубилися, тягали одне одного за коси, видряпували очi й били посуд. Так з одного черепка постала земля, з меншого уламку – мiсяць, а вуглинка з iхньоi кухонноi печi перетворилася на сонце. Врештi боги не витримали i втрутилися в сварку, аби Ейпон та Лiдiя в розпалi бiйки не знищили всесвiт у зародку. Нахабну повiю Кассiопею, через яку, власне, все й почалося («Ага, аякже – завжди в усьому жiнка винна», – сказала Сюзанна в цьому мiсцi), на вiки-вiкiв прогнали в крiсло-качалку, зроблене з зiрок. Та це не допомогло. Лiдiя була не проти почати все знову, але Ейпон виявився гордим i непоступливим («Ну звiсно, хто ж винен, як не чоловiк», – i собi пробурчав Еддi в цьому мiсцi). Тож вони розлучилися i тепер дивляться одне на одне зi змiшаною ненавистю й жаданням через всипанi зiрками руiни, що лишилися пiсля iхнього розлучення. Ейпона й Лiдii вже три мiльярди рокiв як немае, пояснив iм стрiлець. Вони перетворилися на Стару Зорю й Стару Матiнку, пiвнiч та пiвдень, i тепер прагнуть одне одного, але водночас надто гордi, щоб просити примирення… а Кассiопея сидить собi збоку в своему крiслi й регоче з них обох.
Вiд м’якого дотику до руки Еддi здригнувся. Сюзанна.
– Ходiмо, – сказала вона. – Нам треба його розговорити.
Еддi вiднiс ii до вогню, обережно всадовив праворуч вiд Роланда, а сам сiв з лiвого боку. Роланд спершу подивився на Сюзанну й перевiв погляд на Еддi.
– Як близько до мене ви посiдали, – вiдзначив вiн. – Наче коханцi… чи наглядачi в темницi.
– Час вже тобi з нами поговорити. – Сюзаннин голос був низький, чiткий i мелодiйний. – Якщо вже ми твоi супутники, Роланде, – а хоч-не-хоч, так воно i е, – то час тобi ставитися до нас як до супутникiв. Розкажи нам, що трапилося…
– …i чим ми можемо цьому зарадити, – закiнчив Еддi.
Роланд глибоко зiтхнув.
– Я не знаю, з чого почати, – зiзнався вiн. – У мене вже так давно не було супутникiв… чи iсторii, яку можна розповiсти…
– Почни з ведмедя, – пiдказав Еддi.
Нахилившись уперед, Сюзанна торкнулася щелепи, яку Роланд тримав у руках. Ця рiч лякала ii, але вона все одно доторкнулася. – А закiнчиш ось цим.
– Так. – Роланд пiднiс щелепу до очей i якусь мить вивчав ii, а потiм кинув собi на колiна. – Нам доведеться про неi поговорити, правда ж? Бо вона в основi всього.
Але першим на черзi був ведмiдь.
12
– Цю iсторiю менi розповiдали, коли я був малим, – почав Роланд. – У тi часи, коли все ще було новим, Великi Древнi (то були не боги, а люди, що володiли знанням богiв) створили Дванадцятьох Вартових, щоб тi стояли на чатах бiля дванадцяти порталiв, якi вели до нашого свiту й за його межi. Час вiд часу я чув, що цi портали були природними утвореннями, як-от сузiр’я в небi чи бездонна трiщина в землi, яку ми називали Могилою Дракона, бо через кожнi
Сторінка 20
тридцять-сорок днiв звiдти валила пара. Та iншi люди (одного з них я пригадую особливо добре, то був головний кухар у замку мого батька, чоловiк на ймення Гекс) говорили, що цi портали створила не природа, iх зробили самi Великi Древнi ще до того, як повiсилися на петлi власноi гординi й зникли з лиця землi. Гекс часто повторював, що створення Дванадцятьох Вартових було останньою справою Великих Древнiх, iхньою спробою спокутувати велику кривду, якоi вони завдали одне одному й самiй землi.– Портали, – задумливо мовив Еддi. – Тобто дверi. Знову ми до них повернулися. Цi дверi, що, як ти кажеш, ведуть у свiт i за його межi, вiдкриваються в той свiт, з якого прийшли ми зi Сьюз? Як тi, що стояли на узбережжi?
– Не знаю, – вiдповiв Роланд. – На кожне мое окреме знання припадають сотнi невiдомостей. Вам обом доведеться з цим змиритися. У нас казали: свiт зрушив з мiсця. Коли це сталося, свiтом наче пройшла велетенська хвиля, залишивши по собi тiльки руiни… уламки, що, схоже, часом складаються в карту.
– Ну тодi подумай i спробуй здогадатися! – вигукнув Еддi, й нотки неприхованоi нетерплячки в його голосi пiдказали стрiльцевi, що Еддi ще й досi не розпрощався з думкою повернутися до свого власного (й Сюзанниного) свiту. В ньому ще жеврiла надiя.
– Не чiпляйся до нього, Еддi, – сказала Сюзанна. – Вiн не з тих, хто живе здогадами.
– Неправда, бувае й таке, що вiн гадае, – на iхнiй подив, вiдказав Роланд. – Коли, крiм здогадiв, нiчого iншого не лишаеться, вiн пробуе здогадатися. Моя вiдповiдь – нi. Я не думаю (i не гадаю), що цi портали подiбнi до дверей на узбережжi. Я не вважаю, що вони ведуть до того мiсця чи часу, який ми могли б упiзнати. По-моему, дверi на узбережжi (тi, що вели до свiту, звiдки ви прийшли) були наче вiсь у центрi дитячоi качалки. Знаете, що це таке?
– Гойдалки? – спитала Сюзанна й для наочностi вгору-вниз погойдала рукою.
– Так! – задоволено пiдтвердив Роланд. – Саме так. На одному боцi цiеi гойдодалки…
– Гойдалки, – виправив Еддi, злегка всмiхнувшись.
– Так. На одному боцi – мое ка. На iншому – Волтер, чоловiк у чорному. Дверi розташовувалися в центрi, iх породжувала напруга мiж двома долями, що вступили в протидiю. А портали значно бiльшi й за Волтера, й за мене, й за наше з вами маленьке братство.
– Ти хочеш сказати, – несмiливо спитала Сюзанна, – що тi портали, якi охороняють Вартовi, перебувають поза межами ка? Що вони зовнiшнi щодо ка?
– Я хочу сказати, що така моя думка. – Вiн i собi трохи всмiхнувся – в свiтлi багаття було видно, як губи стрiльця розтяглися в подобi пiвмiсяця. – Такий мiй здогад.
Якусь хвилю вiн помовчав, а потiм узяв свою палицю. Згрiбши вбiк товстий килим глицi, вiн накреслив палицею на землi таке коло:
– Ось свiт, яким менi його описували, коли я був малий. Знаки X – це портали, що стоять довкола вiчного краю свiту. Якщо домалювати шiсть лiнiй, що попарно з’еднають цi портали… ось так…
Вiн пiдвiв очi.
– Бачите, цi лiнii сходяться в центрi?
Еддi вiдчув, як шкiра на спинi й лiктях вкриваеться сиротами. Зненацька в ротi пересохло.
– Це вона, Роланде? Це?..
Роланд кивнув. Та його видовжене вкрите зморшками обличчя залишалося незворушним.
– На перетинi цих лiнiй знаходиться Великий Портал, так звана Тринадцята Брама, що править не тiльки цим свiтом, а взагалi всiма свiтами. – Вiн постукав кiнчиком палицi по центру кола. – Ось вона, Темна Вежа, яку я шукав усе свое життя.
13
– Бiля кожного з дванадцяти менших порталiв Великi Древнi виставили по Вартовому, – пiдсумував Роланд. – У часи свого дитинства я мiг би назвати iх усiх, бо вiд няньки (й кухаря Гекса) вивчив напам’ять вiршики про них… та дитинство вiдiйшло в сиву давнину. Ясна рiч, то був Ведмiдь, i Риба… Лев… Кажан. І Черепаха – вона посiдала визначне мiсце…
Стрiлець подивився в зоряне небо. Чоло вiд глибокоi задуми вкрилося зморшками.
А потiм неймовiрно щаслива посмiшка осяяла риси його обличчя, i вiн прочитав напам’ять вiршик:
ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,
на собi вона тримае свiт людви.
Думи ii приязнii
линуть неквапливо,
І до всiх нас ставиться
дуже шанобливо.
Чуе всi присяги
на своiй спинi,
Знае голу правду,
та не скаже «нi».
Бо вона не в змозi
щось перемiнить,
та не забувае
нас на жодну мить.
Любить свiт безмежний,
сушу i моря,
І такее ось малее
дитинча, як я.
Роланд нiяково всмiхнувся.
– Це мене Гекс навчив. Вiн спiвав цю пiсеньку, помiшуючи глазур для якогось торта, i зрiдка простягав менi кiнчик ложки, щоб я мiг лизнути солодощiв. Наша пам’ять дивовижна, чи не так? Та все одно, дорослiшаючи, я поступово втрачав вiру в iснування Вартових i почав вважати iх радше символами, нiж справжнiми iстотами. Схоже, я помилявся.
– Я назвав його роботом, – сказав Еддi, – але це не так. Сюзанна мае рацiю: едина кров, яка може витекти з робота, якщо в нього вистрелити, – це машинна олива. Знаеш, Роланде, цього ведмедя в моему свiтi назвали б кiборгом, iстотою, що е
Сторінка 21
почасти машиною, а почасти – органiзмом з плотi й кровi. Було таке кiно… ми ж тобi розповiдали про кiно, правда?Злегка всмiхнувшись, Роланд кивнув.
– Так от, цей фiльм називався «Робокоп», i його герой не надто вiдрiзнявся вiд ведмедя, якого вколошкала Сюзанна. А звiдки ти знав, куди вона мае стрiляти?
– Це я пригадав зi старих казок, якi розповiдав менi Гекс. Якби я покладався на байки своеi няньки, то ти, Еддi, зараз вiдпочивав би у ведмедя в пузi. Цiкаво, а розгубленим дiткам у вашому свiтi хто-небудь радить обдумувати те, що вони чують?
– Так, – сказала Сюзанна. – Авжеж.
– А ще в нашому свiтi е один вираз, вiн походить з оповiдi про Вартових. Кажуть, що кожен Вартовий носив зовнi ще один мозок. У капелюсi. – Кинувши на них неймовiрно зацькований погляд, вiн знову всмiхнувся. – Але ж на капелюх це було не надто схоже, так?
– Так, – вiдповiв Еддi, – але, на щастя для нас, казка виявилася досить зрозумiлою.
– Зараз я думаю про те, що шукав одного з Вартових вiд самого початку своеi подорожi, – зiзнався Роланд. – Коли ми знайдемо портал, який охороняв Шардик… а це мае бути легко – просто пiдемо тим шляхом, яким вiн сюди прийшов… то в нас нарештi з’явиться путь. Ми станемо спинами до порталу, а тодi пiдемо вперед. У центрi кола… Вежа.
Еддi розтулив було рота, аби сказати: «Ну що ж, тодi поговоримо про цю Вежу. Давай раз i назавжди з’ясуемо, що воно таке, що воно означае, а найважливiше – що станеться з нами всiма, коли ми туди врештi-решт допхаемось». Але з вуст не злетiло нi звуку, i за мить вiн стулив рота. Час був невдалий – надто зле зараз Роландовi. Тiльки не зараз, коли в пiтьмi жеврiе лише iскорка iхнього багаття, i тiльки вона тримае нiч на припонi.
– А зараз перейдiмо до другоi частини, – змучено сказав Роланд. – Я нарештi знайшов свою путь… пiсля всiх тих довгих рокiв знайшов… але, схоже, я починаю втрачати розум. Я вiдчуваю, як вiн рипить i кришиться пiд моiми ногами, наче крутий насип, розмитий дощами. Це моя спокута за те, що дозволив упасти в прiрву й розбитися на смерть хлопчиковi, якого нiколи не iснувало. І в цьому я бачу дiю ка.
– Хто цей хлопчик, Роланде? – спитала Сюзанна.
Роланд глянув на Еддi.
– Ти знаеш?
Еддi заперечно похитав головою.
– Але ж я говорив про нього. Я марив про нього в розпал лихоманки, коли смерть дихала менi в потилицю. – Раптом голос стрiльця пiднявся на пiвоктави, i вiн так гарно вiдтворив голос Еддi, що Сюзанна вiдчула укол забобонного страху. – «Якщо ти не перестанеш варнякати про того клятого малого, Роланде, я тобi заткну рота твоею ж сорочкою! Мене вже нудить вiд нього!» Пам’ятаеш, як ти це сказав, Еддi?
Еддi замислився. Коли вони вдвох насилу просувалися узбережжям вiд дверей з написом «В’ЯЗЕНЬ» до дверей з написом «ДАМА ТІНЕЙ», Роланд говорив про тисячi речей i в своiх пiдiгрiтих лихоманкою монологах згадував тисячi iмен – Алан, Корт, Джеймi де Керрi, Катберт (це iм’я звучало частiше, нiж усi iншi), Гекс, Мартiн (а може, Мартен, як тварина), Волтер, Сюзанна, навiть якогось чувака з неймовiрним iм’ям Золтан. Еддi страшенно втомився вiд розповiдей про всiх цих людей, яких вiн нiколи не знав (i не мав жодного бажання познайомитися), але, звiсна рiч, на той час Еддi сам мав деякi проблеми – вiн потерпав вiд героiновоi ламки й грандiозного розладу бiоритмiв через те, що вони лишилися тiльки вдвох. І якщо вже бути чесним, то вiн здогадувався, що Роландовi так само остогидли Абстинентнi Казки Еддi про iхне з Генрi дитинство й обопiльне перетворення на наркоманiв, як i Еддi – Роландовi байки.
Але вiн не мiг пригадати, щоб казав Роландовi, буцiмто заткне йому рота сорочкою, якщо той не перестане патякати про якогось хлопця.
– Не пам’ятаеш? – спитав Роланд. – Геть нiчого не пригадуеш?
Якийсь спомин наче заворушився всерединi. Ледь вiдчутне ворушiння, наче вiдчуття дежа-вю, що виникло тодi, коли вiн побачив рогатку, сховану всерединi шматка деревини, який стирчав з пенька. Еддi спробував ухопитися за цей спогад, але вiн зник. І вiн вирiшив, що спогаду взагалi не було – вiн просто хотiв його знайти, аби заспокоiти Роланда, бо той так зле почувався.
– Нi, – сказав вiн. – Вибач, друже.
– Але я точно казав тобi. – Роландiв голос звучав спокiйно, але пiд ним червоною ниткою пульсувала наполегливiсть. – Хлопчика звали Джейк. Я принiс його в жертву… вбив його… щоб нарештi наздогнати Волтера й змусити його заговорити. Я вбив його в пiдгiрному краi.
Щодо цього Еддi вже почувався впевненiше.
– Ну, може, так i було, але ти менi не так усе розповiдав. Ти казав, що йшов пiд горами сам, а деякий час iхав на якiйсь ульотнiй дрезинi. Коли ми йшли узбережжям, ти дуже багато про це гомонiв, Роланде. Про те, як страшно там було самому.
– Я пам’ятаю. Але я ще розповiдав тобi про хлопчика, про те, як вiн упав з моста в прiрву. І рiзниця мiж цими двома споминами роздирае менi свiдомiсть.
– Нiчого не розумiю, – стривожено втрутилася Сюзанна.
– Здаеться, – сказав Роланд, – я починаю розумiти.
Вiн пiдкинув у багаття д
Сторінка 22
ов, здiйнявши в темне небо стовпи червоних iскор, i знову всiвся мiж Еддi й Сюзанною.– Я розповiм вам правдиву iсторiю, – сказав вiн, – а потiм розкажу iсторiю, яка не вiдповiдае дiйсностi… але мала б бути iстинною. У Прайстаунi я купив мула, i коли ми з ним нарештi дiсталися Талла, мiстечка на кордонi пустелi, тварина була ще бадьорою…
14
Так стрiлець почав оповiдати недавнi подii, що трапилися з ним на довгому шляху до Вежi. Окремi уривки цiеi iсторii Еддi вже чув, але слухав захоплено, так само, як i Сюзанна, для якоi вся ця оповiдь була новою. Стрiлець розповiв iм про бар, в кутку якого вiчно тривала гра в «Гляньте», про пiанiста на ймення Шеб, про жiнку зi шрамом на лобi, яку звали Еллi… також про мертвого травоiдника Норта, якого повернув до безрадiсного життя чоловiк у чорному. Вiн розповiв iм про Сильвiю Пiтстон, втiлення релiгiйного фанатизму, i останню апокалiптичну бiйню, у якiй вiн, Роланд-стрiлець, перестрiляв усiх чоловiкiв, жiнок i дiтей того мiстечка.
– Нi фiга собi! – тихим тремтливим голосом сказав Еддi. – Тепер зрозумiло, чому в тебе лишилося так мало набоiв, Роланде.
– Цить! – цикнула на нього Сюзанна. – Нехай вiн договорить!
Роланд i далi розповiдав так само незворушно, як i перетинав пустелю, проминувши хатину останнього поселянина, молодого чоловiка зi сплутаним волоссям кольору полуницi, що доходило йому мало не до пояса. Вiн розповiв iм про те, як здох його мул. І як Золтан, домашнiй крук Поселянина, виклював муловi очi.
Розповiв про довгi днi й короткi ночi пустелi, про те, як йому слугували дороговказом холоднi рештки Волтерових багать i як вiн, хитаючись i помираючи вiд спраги, нарештi дiстався придорожньоi станцii.
– Вона стояла порожня. Гадаю, на тiй станцii було порожньо ще з тих часiв, коли он той велетень-ведмiдь був iще новим-новiсiньким. Я перебув там нiч i рушив далi. Так i було… але зараз я вам розповiм iншу iсторiю.
– Ту, яка не сталася насправдi, але мала б статися? – cпитала Сюзанна.
Роланд кивнув.
– У цiй вигаданiй iсторii… у цiй небилицi… стрiлець на iм’я Роланд зустрiв на придорожнiй станцii хлопчика, якого звали Джейк. Цей хлопчик був iз вашого свiту, i жив вiн десь мiж тисяча дев’ятсот вiсiмдесят сьомим, з якого походить Еддi, й тисяча дев’ятсот шiстдесят третiм роком Одетти Голмс.
Еддi вiд цiкавостi аж нахилився вперед.
– А в цiй iсторii е дверi, Роланде? Дверi з написом «ХЛОПЧИК» абощо?
Роланд заперечно похитав головою.
– Хлопчик переступив порiг смертi – то були його дверi. Коли вiн iшов до школи, один чоловiк… я думав, що це Волтер… зiштовхнув його на дорогу, пiд колеса машини. Вiн почув, як цей чоловiк сказав щось на зразок «Пропустiть, я священик». Джейк справдi бачив цього чоловiка, хай навiть лише одну мить, а потiм опинився у моему свiтi.
Стрiлець замовк, дивлячись на вогонь.
– А тепер я на хвилину хочу облишити цю iсторiю про хлопчика, якого насправдi нiколи не було, i повернутися до реальних подiй. Згода?
Еддi й Сюзанна обмiнялися зачудованими поглядами, i Еддi зробив жест рукою, що мусив би означати «та будь ласка, не соромся».
– Як я вже казав, придорожня станцiя стояла порожня. Однак там була справна колонка. Вона стояла в глибинi стайнi, де тримали поштових коней. Я знайшов ii на слух, але навiть якби вона працювала без звуку, то все одно не сховалася б вiд мене. Я нюхом вiдчував воду. Провiвши досить часу в пустелi, помираючи вiд спраги, людина здобувае це вмiння: чути воду. Тож я напився й заснув. Прокинувшись, знову пив. І хотiв одразу вирушати в путь – мене аж лихоманило вiд потреби йти далi. Тi лiки, якi ти менi принiс зi свого свiту, той астин – чудова рiч, Еддi, але iснують рiзновиди лихоманки, не пiддатнi жодним лiкам. І мене спалювала саме така лихоманка. Я знав, що мое тiло потребуе спочинку, та довелося зiбрати в кулак кожну дрiбку сили волi, щоб змусити себе залишитися ще бодай на одну нiч. До ранку я вiдпочив, тож наповнив своi бурдюки й пiшов далi. На станцii я не взяв нiчого, крiм води. Це найважливiше з усього, що сталося насправдi.
Сюзанна озвалася до нього своiм найрозсудливiшим, найприемнiшим голосом – голосом Одетти Голмс.
– Гаразд, це те, що вiдбулося насправдi. Ти наповнив бурдюки i рушив далi. А тепер розкажи нам решту – те, чого не було, Роланде.
Стрiлець на мить поклав щелепну кiстку на колiна, стис руки в кулаки й потер ними очi. Жест вийшов на диво дитячим. Потiм вiн знову вхопив кiстку, наче вона додавала йому хоробростi, й продовжив свою розповiдь.
– Я загiпнотизував хлопчика, якого насправдi не було, – сказав вiн. – За допомогою свого патрона. Цього фокуса я навчився багато рокiв тому, i вiд кого б ви думали? Вiд Мартена, придворного чарiвника мого батька. Хлопчик iдеально для цього пiдiйшов. У трансi вiн розповiв менi про обставини своеi смертi, так, як я iх виклав вам. Я не хотiв завдати хлопцевi болю чи змусити нервуватися, тож, розпитавши про все, що змiг, я наказав йому забути все про свою смерть, коли вiн прокинеться.
– А кому б таке сподо
Сторінка 23
алося? – пробурмотiв Еддi.Роланд кивнув.
– Справдi, кому? Із трансу хлопчик перейшов просто в стан природного сну. Я теж заснув. А коли ми прокинулися, то я розповiв йому, що збираюся впiймати чоловiка в чорному. Вiн знав, про кого йдеться: Волтер теж зупинявся на придорожнiй станцii. Джейк сховався вiд нього, бо злякався. Я впевнений: Волтер знав, що вiн там, але йому було вигiдно вдавати, нiби йому не вiдомо про присутнiсть малого. Вiн залишив хлопчика, наче пастку на мене. Я запитав його, чи е тут якiсь харчi. Менi здавалося, що мусять бути. Хлопчик мав досить здоровий вигляд. Крiм того, пустельний клiмат iдеально пiдходить для збереження iжi. У нього виявилося трохи в’яленого м’яса. Ще малий сказав, що там е льох. Але вiн туди не спускався, бо було лячно. – Стрiлець похмуро подивився на них. – І правильно, що боявся. Там я знайшов харчi… а ще Велемовного Демона.
Еддi подивився на щелепу, i його очi повiльно розширилися. На ii древнiх вигинах i зловiсних зубах танцювали помаранчевi вiдблиски полум’я.
– Велемовного Демона? Ти маеш на увазi цю штуку?
– Нi, – сказав вiн. – Так. І те, i те водночас. Слухай, i ти зрозумiеш.
Стрiлець розповiв iм про нелюдськi стогони, що лунали в погребi з-пiд землi, про струмок пiску, що його вiн побачив мiж двома старовинними блоками, з яких була складена стiна льоху. Розказав про те, як пiдходив до отвору, що розширювався в стiнi, а Джейк кричав йому «Пiднiмайтеся!».
Роланд наказав демону говорити… i демон заговорив – голосом Еллi, жiнки зi шрамом на лобi, жiнки, що тримала бар у Таллi. «Не поспiшай, iди повiльно повз Буераки, стрiльцю. Поки ти мандруеш iз хлопчиком, чоловiк у чорному тримае твою душу в кишенi».
– Буераки? – вражено cпитала Сюзанна.
– Так. – Роланд пильно поглянув на неi. – Тобi це слово щось каже, так?
– Так… i нi.
Вона говорила дуже неохоче. Частково, здогадався Роланд, це пояснювалося простим небажанням говорити про речi, якi завдавали iй болю. Але вiн думав, що в основi лежало бажання Сюзанни не робити ще бiльшоi плутанини там, де вона вже е: вона не хотiла казати бiльше, нiж насправдi знала. Вiн захоплювався цим. Вiн захоплювався нею.
– Розкажи тiльки те, в чому впевнена, – попросив Роланд. – Не бiльше.
– Добре. Буераки – це мiсце, про яке знала Детта Волкер. Вона думала про нього. Це жаргонне слiвце, пiдслухане з розмов дорослих, коли вони сидiли на ганку, дудлячи пиво, й згадували минуле. Воно означае недобре мiсце чи мiсце, куди викидають рiзний непотрiб, або те й те разом. Було щось таке в цих Буераках – в самiй iдеi Буеракiв, – що притягувало Детту. Що саме – не питайте, бо, можливо, я колись це знала, а потiм забула. А згадувати не хочу.
Детта вкрала в моеi Синьоi Тiтки порцелянову тарiлку (ту, що моi батьки подарували iй на весiлля) i вiднесла ii до Буеракiв, своiх Буеракiв, щоб там розбити. То був гравiйний кар’ер, куди скидали смiття. Смiттезвалище. Пiзнiше вона часом зваблювала хлопцiв у придорожнiх закусочних.
Сюзанна схилила голову. Їi губи стислися у вузеньку смужку. Але за мить вона знову пiдвела очi й продовжила розповiдь.
– Бiлих хлопцiв. А коли вони вiдводили ii до своiх автомобiлiв на стоянцi, то вона спочатку розпалювала iх, а потiм тiкала. Цi стоянки… вони теж були Буераками. Небезпечна гра, але вона була досить молода, моторна й досить зла, щоб грати в цю гру, вiдриваючись на повну котушку. Ще пiзнiше, в Нью-Йорку, вона робила вилазки в магазини й крала рiзний крам… ну ви знаете. Обидва знаете. Завжди лише дорогi магазини – «Мейсi», «Гiмбел», «Блумiнгдейл» – i красти дрiбнички. Готуючись до таких веселощiв, вона думала: «Пiду сьоднi в Буераки. Поцуплю пару витребеньок для бiлих. Щось таке особливе стирю i розтрощу на фiг».
Сюзанна замовкла, дивлячись на вогонь. Їi губи тремтiли. Коли вона знову роззирнулася, Роланд побачив, що в ii очах стоять сльози.
– Я плачу, але нехай це не вводить вас в оману. Я пам’ятаю, як робила всi цi речi, i пам’ятаю, що це давало менi насолоду. Здаеться, я плачу тому, що знаю: якби все склалося iнакше, я б робила це знову i знову.
Схоже, до Роланда частково повернулася його колишня незворушнiсть, його моторошна рiвновага.
– У моему краi е таке прислiв’я, Сюзанно: мудрий злодiй завжди при грошах.
– Не бачу нiчого мудрого в тому, аби красти бiжутерiю, – вiдрiзала вона.
– А тебе хоч раз упiймали?
– Нi…
Вiн розвiв руками, жестом промовляючи: отож-бо й воно.
– То для Детти Волкер Буераки були недобрими мiсцями? – спитав Еддi. – Так? Бо я вiдчуваю, що тут щось не те.
– Поганими i добрими водночас. То були осередки сили, мiсця, де вона… поновлювала сили, мабуть, можна так це назвати… але також то були втраченi мiсця. Проте все це не стосуеться Роландового хлопчика-примари, чи не так?
– Можливо, що й так, – вiдповiв Роланд. – Бачте, в моему свiтi теж були Буераки. Для нас це слово також було жаргонним, i значення у них дуже подiбнi.
– А що воно означало для тебе й твоiх друзiв? – спитав Еддi.
– Значення трохи рiзнилося залежн
Сторінка 24
вiд мiсця й ситуацii. Могло означати помийну яму. Будинок розпусти чи мiсце, куди чоловiки приходили грати в азартнi iгри чи пожувати чортового зiлля. Але найпоширенiше з вiдомих менi значень водночас найпростiше.Вiн подивився на них обох.
– Буераки – це мiсце, де пануе скорбота, – сказав вiн. – Буераки – це спустошена земля.
15
Цього разу дров у вогонь пiдкинула Сюзанна. Стара Матiнка на пiвднi палала яскравим свiтлом i не мерехтiла. Ще зi школи Сюзанна знала, що це означае: то планета, а не зiрка. «Венера? – подумала вона. – Чи та сонячна система, до якоi належить цей свiт, iнакша, як i все навколо?»
На неi знову накотило вiдчуття нереальностi – вiдчуття, що все це, напевно, лише сон.
– Продовжуй, – сказала вона. – Що було пiсля того, як голос попередив тебе про Буераки й хлопчика?
– Я просунув руку в дiрку, звiдки сипався пiсок… мене навчили робити так, якщо станеться щось подiбне. І видобув звiдти щелепу… та не цю. Та щелепа, яку я витяг зi стiни на придорожнiй станцii, була набагато бiльшою. Я майже не маю сумнiвiв у тому, що вона належала комусь iз Великих Древнiх.
– А що сталося з тiею? – тихо cпитала Сюзанна.
– Одного вечора я дав ii хлопчиковi, – сказав Роланд. Вогонь забарвив його щоки в жовтогарячi тони. На обличчi танцювали тiнi. – Для захисту, як талiсман. А потiм зрозумiв, що вона вiдслужила свое, i викинув ii геть.
– А чия ж тодi щелепа в тебе в руках, Роланде? – спитав Еддi.
Роланд пiдняв кiстку вгору, довго й задумливо ii роздивлявся, а тодi впустив на колiна.
– Пiзнiше, пiсля Джейка… коли вiн помер… я наздогнав чоловiка, на якого полював.
– Волтера, – сказала Сюзанна.
– Так. Ми побалакали. Я i вiн… ми довго розмовляли. Аж ось я заснув, а коли прокинувся, Волтер був мертвий. Мертвий уже сотню рокiв, якщо не бiльше. Вiд нього не лишилося нiчого, крiм кiсток, що саме по собi вiдповiдало ситуацii, бо ми розмовляли в мiсцi для кiсток.
– Ого, мабуть, балачка таки була довгою, – сухо сказав Еддi.
Почувши це, Сюзанна трохи насупила брови, але Роланд лише кивнув.
– Дуже-дуже довга, – пiдтвердив вiн, дивлячись на вогонь.
– То ти вирушив уранцi i вже ввечерi був бiля Захiдного моря, – сказав Еддi. – І тiеi ночi повилазили омаромонстри, так?
Роланд знову кивнув.
– Точно. Але, перш нiж залишити мiсце, де ми з Волтером розмовляли… чи спали… чим би не була наша балачка… я вийняв з його черепа цю кiстку. – Вiн пiдняв щелепу, i помаранчеве свiтло знову ковзнуло по зубах.
«Волтерова щелепа, – подумав Еддi, i його пройняв холодок. – Щелепа чоловiка в чорному. Пригадай це, любий Еддi, наступного разу, коли почнеш думати, що Роланд начебто свiй хлопець. Вiн весь час носив ii з собою, наче якийсь… людожерський трофей. Гооосподи».
– Я пам’ятаю, про що подумав, коли взяв ii, – сказав Роланд. – Дуже добре пам’ятаю – це единий мiй спогад з того часу, який мене не пiдводить. Я подумав: «Дарма я викинув те, що знайшов, коли зустрiв хлопчика, це призвело до нещастя. Ось гiдна замiна». Але тiеi митi я почув смiх Волтера – його неприемний, схожий на хихотiння смiх. І голос його теж долинув до моiх вух.
– Що вiн сказав? – cпитала Сюзанна.
– «Пiзно, стрiльцю», – вiдповiв Роланд. – Ось що вiн сказав. «Пiзно – вiдтепер нещастя переслiдуватимуть тебе до кiнця вiкiв. Це твое ка».
16
– Гаразд, – нарештi промовив Еддi. – Основний парадокс менi зрозумiлий. Твоя пам’ять роздвоiлася…
– Не роздвоiлася. Подвоiлася.
– Добре, але ж це майже одне й те саме, хiба нi? – Вхопивши якусь гiлочку, Еддi накреслив на землi невеличкий малюнок:
Вiн торкнувся лiнii лiворуч.
– Це твоя пам’ять до того, як ти потрапив на придорожню станцiю. Суцiльна лiнiя.
Еддi торкнувся лiнii праворуч.
– А це вона ж пiсля того, як ти вийшов на дальньому боцi гiр у мiсцi для кiсток… в тому мiсцi, де на тебе чекав Волтер. Також суцiльна лiнiя.
– Так.
Тепер Еддi спочатку показав на середину малюнка, а потiм обвiв ii нерiвним колом.
– Ось що тобi треба зробити, Роланде, – викреслити цю роздвоену лiнiю. Побудувати навколо неi загорожу в свiдомостi, а потiм забути. Бо цей перiод нiчого не означае, нiчого не може змiнити, вiн минув, вiн пройдений…
– Але ж нi. – Роланд пiдняв кiстку. – Якщо моi спогади про хлопчика Джейка несправжнi – а я знаю, що це так, – то звiдки в мене це? Я взяв ii замiсть тiеi, яку викинув… проте та, яку я викинув, походила з льоху на придорожнiй станцii, а якщо вже бути до кiнця вiрним тiй лiнii оповiдi, в достеменностi якоi я не маю жодних сумнiвiв, то я нiколи не спускався в льох! Я нiколи не розмовляв iз демоном! Я пiшов далi сам-один, запасшись прiсною водою, та й по всьому!
– Роланде, послухай мене, – наполегливо заговорив Еддi. – Якби та щелепа, яку ти зараз тримаеш, була знайдена на придорожнiй станцii, то одне. Але хiба не може бути так, що тобi все примарилося – придорожня станцiя, хлопчик, Велемовний Демон, – а потiм ти, можливо, взяв Волтерову щелепу, бо…
– Нiчого менi не примарилося, – сказа
Сторінка 25
Роланд. Вiн подивився на них обох своiми свiтло-блакитними очима снайпера, а потiм зробив те, чого жодне з них вiд нього не сподiвалося… Еддi мiг би заприсягтися: Роланд i сам не знав, що вiн на таке здатен.Вiн укинув щелепу в вогонь.
17
Деякий час кiстка просто лежала в багаттi – бiлi мощi, вигнутi в примарнiй напiвусмiшцi. А потiм зненацька спалахнула червоним вогнем, заливши всю галявину слiпучо-пурпуровим свiтлом. Скрикнувши, Еддi й Сюзанна позатуляли очi руками, щоб захиститися вiд того пекучого обрису.
Кiстка на очах змiнювалася. Не плавилася, а саме змiнювалася. Зуби, що стирчали з неi на кшталт могильних каменiв, почали зливатися в одне цiле.
М’який вигин верхньоi дуги розпрямився й на кiнчику став гострим.
Опустивши руки на колiна, Еддi з вiдвислою щелепою дивився на кiстку, яка кiсткою бiльше не була. Тепер вона мала колiр розпеченоi сталi. Зуби набули форми трьох перевернутих лiтер V, i крайня була бiльшою за бiчнi. І тут Еддi зрозумiв, на що прагне перетворитися щелепа, так само, як побачив рогатку в шматку дерева, який стирчав iз пенька.
Йому здалося, що це ключ.
«Ти мусиш запам’ятати його обрис, – гарячково подумав Еддi. – Мусиш, мусиш».
Його очi вiдчайдушно намагалися зберегти вiдбиток контуру – три лiтери V, та, що в центрi, бiльша й глибша за двi збоку. Три зарубки… а та, що найближча до краю, з карлючкою, що нагадувала малу букву s…
Потiм обриси предмета в полум’i знову змiнилися. Кiстка, яка спершу стала чимось на кшталт ключа, тепер згорнулася досередини й почала розходитися концентричними колами яскравих пелюсток, що перекривали одна одну й складалися, нагадуючи небо влiтку опiвночi, темне й оксамитове без мiсяця. На якусь мить перед очима Еддi постала троянда – урочиста троянда, що, можливо, розквiтла десь на зорi першого дня цього свiту. Бездонна краса, непiдвладна часовi. Очi побачили, i серце розкрилося. Здавалося, з мертвого Роландового артефакту ринули назовнi вся любов i все життя свiту. Вони були там, у вогнi, палаючи переможним полум’ям i дивовижною недовершеною нескоренiстю, вигукуючи, що вiдчай – це мiраж, а смерть – лиш сон.
«Троянда! – заплутавшись, подумав вiн. – Спершу ключ, потiм троянда! Узри! Узри, як вiдкриваеться путь до Вежi!»
З багаття пролунав глухий кашель, i назовнi вирвався снiп iскор. Полум’я стрiмко зринуло в зоряне небо, а Сюзанна скрикнула й вiдкотилася вiд вогню, збиваючи рукою помаранчевi iскри з сукнi. Та Еддi навiть не поворухнувся. Вiн сидiв, прикутий до мiсця своiм видiнням, захоплений тим пишним i жахливим дивом, i не зважав на розпечений попiл, що танцював на його шкiрi. Потiм полум’я втихомирилося.
Кiстка зникла.
Ключа не було.
Троянда пропала.
«Запам’ятай, – подумав Еддi. – Запам’ятай ту троянду… i форму ключа».
Сюзанна схлипувала вiд шоку й переляку, але вiн, на якийсь час забувши про неi, пiдiбрав палицю, якою вони з Роландом обидва малювали. Рука тремтiла, але Еддi спромiгся вiдтворити на землi обрис:
18
– Навiщо ти це зробив? – врештi-решт спитала Сюзанна. – Навiщо, Бога ради… i що то було?
Минуло п’ятнадцять хвилин. Вогонь нiхто не пiдтримував, тож багаття зараз горiло слабо. Розкиданi вуглинки затоптали, чи вони згасли самi. Еддi сидiв, тримаючи дружину в обiймах, а Сюзанна обперлася спиною йому на груди. Роланд прилiг на бiк, пiдiбгавши колiна до грудей, i понуро дивився на помаранчевi жаринки. Наскiльки зрозумiв Еддi, нiхто, крiм нього самого, не бачив, як змiнилася кiстка. І Роланд, i Сюзанна бачили, як вона розгорiлася з неймовiрною силою, а стрiлець ще й бачив вибух (назовнi? чи всередину? останне здалося Еддi ймовiрнiшим, зважаючи на те, що вiдкрилося його очам), та й по всьому. Можливо, це йому лише здалося – часом Роланд тримав усе в собi, а коли вирiшував розiграти карту, уникаючи ризику, то робив це справдi дуже обережно (Еддi знав це з власного гiркого досвiду). Помiркувавши над тим, чи не розповiсти iм про те, що бачив (або йому так здалося), вiн вирiшив притримати карту. Принаймнi поки що.
Вiд самоi щелепи не лишилося й слiду, жодноi скалки.
– Я зробив це тому, що в моiй головi пролунав голос, який наказав менi так вчинити, – вiдповiв Роланд. – Голос належав моему батьковi. Усiм моiм батькам. Зачувши такий голос, ти мусиш негайно пiдкоритися. Непокора немислима. Мене так виховали. Про те, що це було, нiчого не можу сказати… принаймнi зараз. Знаю тiльки, що кiстка сказала свое останне слово. Я носив ii з собою саме для того, щоб його почути.
«Або побачити, – подумав Еддi. Й знову: – Запам’ятай. Запам’ятай цю троянду. І форму ключа не забудь».
– Та ми мало не пiдсмажилися! – Сюзаннин голос звучав втомлено й роздратовано.
Роланд похитав головою.
– Як на мене, то це було бiльше схоже на тi пороховi забавки, якi барони часом запускали в небо пiд час учт на честь кiнця року. Яскравi, дивовижнi, але нiчого небезпечного.
Раптом у Еддi з’явилася одна iдея.
– А як роздвоенiсть у твоiй свiдомостi, Роланде, – вона зникла? Зникла, коли кiстка
Сторінка 26
ибухнула чи що там iз нею сталося?Вiн був майже впевнений, що так i було. В кiно показували, що шокова терапiя практично завжди спрацьовувала. Та Роланд заперечно похитав головою.
Сюзанна поворухнулася в обiймах Еддi й змiнила положення.
– Ти казав, що починаеш помалу розумiти.
Роланд кивнув.
– Здаеться, так. Якщо мiй здогад правильний, то я боюся за Джейка. Де б вiн не був, у який би час його не занесло, я боюся за нього.
– Тобто? – спитав Еддi.
Роланд пiдвiвся, пiдiйшов до свого згортка шкур i почав iх розстеляти на землi.
– Годi вже на сьогоднi iсторiй i хвилювань. Час спати. Вранцi ми пiдемо шляхом, що його лишив по собi ведмiдь, i спробуемо знайти портал, який вiн охороняв. Дорогою я розповiм вам усе, що знаю, i про все, що сталося i, по-моему, вiдбуваеться досi.
Сказавши це, вiн загорнувся в стару ковдру й нову оленячу шкуру, вiдкотився подалi вiд багаття i затих.
Еддi й Сюзанна вмостилися разом. Впевнившись, що стрiлець уже напевно заснув, вони кохалися. Лежачи без сну, Роланд чув, як вони вовтузяться, i чув iхню розмову пiсля любощiв. Переважно вона точилася довкола нього. Вiн лежав тихо i незмигно дивився в темряву ще довго пiсля того, як вони замовкли i iхне рiвне дихання злилося в одну просту ноту.
Вiн думав про те, як чудово бути молодим i закоханим. Це прекрасно навiть тут, хоч цей свiт i перетворився на цвинтар.
«Радiйте, поки можете, – подумав стрiлець, – бо попереду на нас знову чекае смерть. Ми опинилися на березi кривавого струмка. І я не маю жодних сумнiвiв у тому, що вiн приведе нас до такоi самоi рiчки. А рiка впадае в океан. У цьому свiтi могили роззявили пащi i мертвi не сплять спокiйно».
Коли на сходi почала займатися зоря, вiн заплющив очi. Трохи заснув. І йому наснився Джейк.
19
Еддi теж бачив сон. У цьому снi вiн був у Нью-Йорку i йшов Другою авеню, тримаючи в руцi якусь книжку.
Стояла весна. Тепле повiтря мiста було насичене пахощами цвiту, i душа Еддi защемiла вiд туги за домом, наче м’яз, у якому глибоко застряг риболовний гачок. «Насолоджуйся цим сном i не дозволяй йому швидко скiнчитися, – подумав вiн. – Смакуй його… бо це едина твоя можливiсть потрапити до Нью-Йорка. Ти не можеш повернутися додому, Еддi. Це вже минуле».
Вiн подивився на книжку i був украй здивований, побачивши заголовок – «Ти не можеш повернутися додому», автор Томас Вулф. На темно-червонiй обкладинцi було витиснено три предмети: ключ, троянду i дверi. Еддi зупинився, розкрив книгу i прочитав перший рядок. «Пустелею тiкав чоловiк у чорному, – написав Вулф, – i його переслiдував стрiлець».
Еддi закрив книжку й пiшов далi. Зараз близько дев’ятоi ранку, визначив вiн, можливо, дев’ята тридцять. Транспорту на Другiй авеню було мало. Таксi сигналили й перескакували з ряду в ряд, а сонце вигравало в них на лобовому склi й ясно-жовтих боках. На розi Другоi й П’ятдесят другоi жебрав якийсь волоцюга, й Еддi кинув йому на колiна книжку в червонiй обкладинцi. Вiн помiтив (також без здивування), що жебрак – то Енрiко Балазар. Вiн сидiв, схрестивши ноги, перед крамничкою з чаклунським начинням. Вивiска у вiтринi проголошувала, що це «ДІМ КАРТ», а на розкладцi всерединi виднiлася вежа, побудована з карт таро. На ii верхiвцi стояв iграшковий Кiнг-Конг. На головi у велетенськоi мавпи росла крихiтна антена радара.
Еддi неквапом пiшов далi, прямуючи до центру мiста. Повз нього пропливали дорожнi знаки. Щойно побачивши крамничку на розi Другоi й Сорок шостоi, вiн зрозумiв: йому сюди.
«Так, – подумав Еддi, й на нього накотило вiдчуття колосального полегшення. – Я прийшов. Це саме те мiсце». Вiтрина була вщерть забита пiдвiшеними шматками м’яса й сирами. ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ – проголошувала вивiска. – МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!
Поки Еддi стояв, зазираючи всередину, за рiг завернув хтось, кого вiн знав. То був Джек Андолiнi в костюмi-трiйцi кольору ванiльного морозива. В лiвiй руцi Джек тримав чорний цiпок. Половини обличчя в нього не було: ii вiдчахнули клешнi омаромонстрiв.
«Уперед, Еддi, – сказав Джек, проходячи повз нього. – Цей свiт не единий, iснують iншi, i той довбаний поiзд iх усi об’iжджае».
«Не можу, – вiдповiв Еддi. – Дверi замкненi». Вiн не знав, звiдки це знае, але знав. Не було й тiнi сумнiву, що вiн знае.
«Дед-е-чам, дад-е-чi, не хвилюйся, у тебе ключ», – сказав Джек, не озираючись. Еддi опустив очi й побачив, що справдi тримае ключ – на вигляд примiтивний, з трьома гострими виiмками, схожими на перевернутi лiтери «V».
«Увесь секрет – в тiй маленькiй карлючцi на кiнцi останньоi заглибини», – подумав вiн. Ступивши пiд навiс «Вишуканих делiкатесiв вiд Тома та Джерi», Еддi вставив ключ в замкову щiлину. Вiн легко повернувся. Еддi вiдчинив дверi й, переступивши порiг, опинився на величезному вiдкритому полi. Вiн озирнувся через плече i побачив транспорт, який поспiшав Другою авеню, i тут дверi, хряснувши, зачинилися i впали. Позаду них не було нiчого. Геть нiчого. Еддi роззирнувся, щоб ознайомитись iз новим довкiлля
Сторінка 27
, i побачене спершу перелякало його на смерть. Поле було темно-пурпурового кольору, наче на ньому вiдбулася якась грандiозна битва i земля так просякла кров’ю, що ii вже нiкуди було всотувати далi.Але потiм вiн збагнув, що бачить не кров, а троянди.
І його знову охопило змiшане вiдчуття радостi й трiумфу, вiд чого серце так шалено закалатало, що Еддi перелякався, як би воно не вибухнуло. Вiн переможно пiдняв стиснутi кулаки високо над головою… та так i застиг.
Поле простиралося на багато миль i попереду здiймалося на пологий схил. А на обрii бовванiла Темна Вежа. То була колона з глухого каменю, що стримiла в небо, та так високо, що Еддi ледве мiг розгледiти верхiвку. Їi фундамент, оточений кричуще-червоними трояндами, був гiгантським, титанiчним за масою та розмiрами, та все ж, в мiру того, як Вежа поступово звужувалася вгорi, вона виглядала напрочуд витончено. Камiнь, з якого вона була збудована, був не чорним, як уявляв собi Еддi, а попелястим. Вузькi бiйницi марширували по спiралi вгору. Пiд вiкнами, здiймаючись дедалi вище й вище, йшли нескiнченнi гвинтовi сходи з каменю. Вежа була впосадженим у землю темно-сiрим знаком оклику, що здiймався над полем криваво-червоних троянд. Небесне склепiння понад нею було блакитним, але по ньому бiгли пухкi летючi хмарки, схожi на кораблi пiд вiтрилами. Вони нескiнченним виром кружляли понад верхiвкою Темноi Вежi.
«Яка краса! – захоплено подумав Еддi. – Яка краса i дивовижа!» Але вiдчуття радостi й трiумфу випарувалося, натомiсть з’явилася надзвичайна слабкiсть i передчуття неминучоi загибелi. Вiн подивився навколо i зненацька з жахом зрозумiв, що стоiть у тiнi Вежi. Нi, не просто стоiть – вiн живцем у нiй похований.
Вiн закричав, але його крик поглинув гучний золотистий спiв якогось величезного рогу. Звук линув з верхiвки Вежi. Здавалося, вiн заповнюе собою весь свiт. І поки попереджувальна нота ширилася над полем, де вiн стояв, з усiх вiкон, що оперiзували Вежу, ринула чорнота. Вихлюпуючись iз вiкон, вона стрiмко пливла в небо довгастими потоками, що сходилися докупи й утворювали чорнильну пляму, яка невпинно росла. На хмару це не було схоже, а бiльше скидалося на пухлину, навислу над землею. Пляма затулила собою небо, й Еддi побачив, що насправдi то не хмара i не пухлина, а мара – якийсь понурий циклопiчний привид, що летiв просто до того мiсця, де вiн стояв. Тiкати вiд звiра, що збирався воедино в небi над полем троянд, сенсу не було. Все одно вiн наздожене, схопить Еддi i понесе його геть. Привид ув’язнить його в Темнiй Вежi, i свiтло цього свiту назавжди згасне для нього.
У темрявi утворилися прорiзи, i зараз на нього дивилися страховиннi очi, що не належали людинi. Кожне око було розмiром з ведмедя Шардика, який лежав мертвий у лiсi. Очi були багрянi: багрянi, як троянди, багрянi, як кров.
У вухах прогримiв мертвий голос Джека Андолiнi: «Тисяча свiтiв, Еддi… десять тисяч!.. i той поiзд об’iздить кожен свiт окремо. Якщо ти зможеш його запустити. А навiть якщо зможеш, то вважай, що проблеми в тебе тiльки починаються, бо та бляшанка вперта, мов вiслюк, i весь час прагне заглухнути. – Джекiв голос став механiчним, монотонним. – Впертий, мов вiслюк, Еддi, прагне заглухнути, краще повiр, цей вiслюк…»
– ВИМИКАЮСЯ! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ШІСТЬ ХВИЛИН!
Увi снi Еддi пiдняв руки, щоб затулити ними очi…
20
…І прокинувся, сидячи рiвно, бiля згаслого вогнища. Вiн дивився на свiт крiзь розчепiренi пальцi. Той голос досi рокотiв у нього в вухах – голос безжального командира загону спецпризначення, який волав у мегафон.
– НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! П’ЯТЬ СУБ’ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРІВ У СТАНІ СПОКОЮ, ДВА СУБ’ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРИ У ФАЗІ ГАЛЬМУВАННЯ, ОДИН СУБ’ЯДЕРНИЙ АКУМУЛЯТОР ПРАЦЮЄ НА ДВА ВІДСОТКИ ВІД ЗАГАЛЬНОЇ ПОТУЖНОСТІ. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ! ПОВТОРЮЮ, ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ! ПОВІДОМТЕ ПРО ЇХ РОЗТАШУВАННЯ В ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ ЗА НОМЕРОМ 1-900-44! КОДОВЕ СЛОВО ДЛЯ ЦЬОГО ПРИСТРОЮ – ШАРДИК. ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ! ПОВТОРЮЮ, ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ!
Голос стих. Еддi побачив Роланда, що стояв на краю галявини, тримаючи на згинi лiктя Сюзанну. Вони вдивлялися туди, звiдки лунав голос. Щойно запис почав прокручуватися знову, Еддi нарештi спромiгся струсити з себе морознi рештки нiчного жахiття. Вiн пiдвiвся й приеднався до Роланда й Сюзанни, думаючи про те, скiльки столiть минуло вiдтодi, як записали це оголошення, запрограмоване на вiдтворення лише в разi повного виходу системи з ладу.
– ПРИСТРІЙ БУДЕ ВИМКНЕНО! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ОДНУ ГОДИНУ П’ЯТЬ ХВИЛИН! НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ…
Еддi торкнувся Сюзанниноi руки, й жiнка озирнулася.
– Давно це тривае?
– Хвилин п’ятнадцять. Ти спав мертвим сн… – Вона замовкла. – Еддi, маеш жахливий вигляд! Тобi зле?
– Нi. Просто сон поганий наснився.
Роланд так пильно на нього подивився, що Еддi вiдчув себе незатишно.
– Часом увi снi можна побачити правду, Еддi. Про що був твiй сон?
На мить замислившись, Еддi похитав головою.
–
Сторінка 28
Не пам’ятаю.– Щось я в цьому сумнiваюся.
Еддi знизав плечима i обдарував Роланда подобою усмiшки.
– Та сумнiвайся на здоров’я, не соромся. А ти як почуваешся зранку-раненько, Роланде?
– Так само, – сказав Роланд. Вiн досi свердлив обличчя Еддi поглядом блiдо-блакитних очей.
– Годi вам, – сказала Сюзанна. Їi голос звучав жваво, але Еддi почув у ньому нервовi нотки. – Припинiть. Для повного щастя менi ще не вистачало дивитися, як ви кружляете навколо i копаете один одного в литки, наче пара дiтлахiв, що бавляться у квача. А надто сьогоднi вранцi, коли той дохлий ведмiдь хоче закричати до смертi цiлий свiт.
Стрiлець кивнув, але не вiдвiв погляду вiд Еддi.
– Гаразд… але ти точно нiчого не хочеш менi розповiсти, Еддi?
Еддi всерйоз замислився над тим, чи не розказати йому все. Все, що бачив у вогнi, все, що бачив увi снi. Але вирiшив цього не робити. Можливо, це був лише спогад про троянду у багаттi i про казковий пишний килим троянд, що увi снi вкривав собою цiле поле. Еддi знав, що не зможе вiдтворити на словах усе побачене i пропущене крiзь серце, а тiльки все зiпсуе. А ще (принаймнi поки що) вiн хотiв обмiркувати все сам.
«Але запам’ятай, – наказав вiн собi… тiльки голос, що звучав у нього в головi, не був схожий на його власний. Здавалося, вiн нижчий i старший, цей голос незнайомця. – Запам’ятай троянду… i форму ключа».
– Я не забуду, – пробурмотiв вiн.
– Не забудеш що? – спитав Роланд.
– Розповiсти, – викрутився Еддi. – Якщо з’явиться щось варте уваги, справдi важливе, я тобi розкажу. Вам обом розкажу. Поки що нiчого такого на думку не спадае. Тож якщо ми кудись збираемося, Шейне, чуваче, то сiдлаймо коней.
– Шейн? Хто такий цей Шейн?
– Про це я теж розповiм тобi якось iншим разом. А зараз ходiмо.
Вони спакували пожитки, якi принесли з собою зi свого колишнього, розореного табору, i пiшли туди. Сюзанна знову пересiла у вiзок. Еддi чомусь подумав, що iхатиме вона в ньому недовго.
21
Колись давно, ще до того, як Еддi пiдсiв на героiн, та так серйозно, що все iнше перестало його цiкавити, вiн з парою друзiв катався до Нью-Джерсi на концерти кiлькох спiд-метал-гуртiв – називалися вони «Ентрекс» i «Мегадес» та грали на стадiонi «Медоулендс». І зараз йому згадалося, що «Ентрекс» начебто звучав трохи гучнiше, нiж це невгамовне оголошення з поваленого ведмедя, але на сто вiдсоткiв вiн ручатися не мiг. Коли до лiсовоi галявини залишалося пiвмилi, Роланд зупинив iх i вiдiрвав вiд староi сорочки шiсть маленьких шматкiв. Позапихавши iх у вуха, вони знову рушили вперед. Але цi iмпровiзованi бiрушi не надто врятували ситуацiю: притлумити невпинне громове бубнiння вони не могли.
– ПРИСТРІЙ БУДЕ ВИМКНЕНО! – оголосив ведмiдь, коли вони знову ступили на галявину. Вiн лежав так само, як вони його й залишили, пiд деревом, на яке видряпався був Еддi. Повалений колос, що розкинув ноги, зiгнувши iх у колiнах, наче вкрита шерстю жiнка-велетень, яка померла в пологових муках. – ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ СОРОК СІМ ХВИЛИН! НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ…
«Та нi, е, – подумав Еддi, пiдбираючи розкиданi шкури, що не зазнали ушкоджень пiд час нападу ведмедя i його передсмертноi агонii. – Небезпека так i чигае. На моi, блiн, вуха». Пiднявши Роландову кобуру, вiн мовчки передав ii власниковi. Шматок дерева, над яким вiн працював, лежав тут же. Еддi вхопив його i запхав у кишеню на спинцi Сюзанниного вiзка. Стрiлець тим часом повiльно застебнув на собi широкий шкiряний пояс i затягнув крiплення iз сиром’ятноi шкiри.
– У ФАЗІ ВИМИКАННЯ ЄМНІСТЬ ОДНОГО СУБ’ЯДЕРНОГО АКУМУЛЯТОРА ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ НА ОДИН ВІДСОТОК. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ…
Сюзанна iхала слiдом за Еддi, тримаючи на колiнах мiстку сумку, яку пошила собi сама. В цю сумку вона й запхала шкури, якi простягнув iй Еддi. Коли всi шкури були зiбранi й захованi, Роланд торкнувся руки Еддi й простягнув йому наплiчник. Основним його вмiстом була добряче посолена оленина: Роланд знайшов природнi поклади солi за три милi звiдти, вгорi за течiею струмочка. Такий самий згорток стрiлець уже почепив собi на плече. Його кошiль був знову напханий рiзною всячиною й звисав з другого плеча.
На гiлляцi неподалiк висiв дивний саморобний ранець. Всi його ременi крiпилися до суцiльного шматка зi зшитих клаптiв оленячоi шкiри. Зiрвавши цю рiч з гiлки, Роланд деякий час роздивлявся ii, потiм нап’яв собi на спину i зав’язав ремiнцi нижче грудей. Вiд цих приготувань Сюзанна незадоволено скривилася, i Роланд це помiтив. Вiн навiть не намагався говорити: так близько вiд ведмедя його не почули б, навiть якби вiн закричав на повен голос. Стрiлець просто знизав плечима у вiдповiдь i розвiв руками: «Ти знаеш, це може стати нам у нагодi».
Вона теж знизала плечима: «Знаю, але це не означае, що я в захватi».
Стрiлець показав пальцем кудись на протилежний бiк галявини. Мiсце, де Шардик (котрого в цiй мiсцевостi колись називали Мiром) ступив на неi, позначала пара похилених i розщеплених ялин.
Еддi нахилився до Cюзанни, великим i вказiвним пальцем утворив кружальце i питаль
Сторінка 29
о пiдвiв брови: «О’кей?»Кивнувши на знак згоди, вона затулила вуха долонями: «О’кей, але забираймося звiдси, поки я не оглухла».
Утрьох вони перетнули галявину. Еддi штовхав Сюзаннин вiзок, а сама вона тримала на колiнах сумку зi шкурами. В кишенi на спинцi ii вiзка теж було повно рiзного добра. І серед цих речей лежав шматок дерева, з якого досi не вивiльнили бiльшу частину рогатки.
За iхнiми спинами досi горлав ведмiдь: вiн передавав свое останне послання свiтовi, повiдомляючи, що повна зупинка вiдбудеться за сорок хвилин. Еддi вже дочекатися не мiг, коли ж це станеться. Зламанi ялини похилилися одна на одну, утворивши щось на кшталт брами, i Еддi подумав: «Ось де починаеться справжнiй шлях до Роландовоi Темноi Вежi. Принаймнi для нас iз Сюзанною».
Вiн знову згадав свiй сон – як iз вiкон, що спiраллю звивалися довкола Вежi, розгорталися прапори темряви, прапори, що ширилися над полем троянд, наче чорнильна пляма. І тiеi митi, коли вони проходили пiд похиленими деревами, його тiло аж до самих кiсток пройняв дрож.
22
Їм пощастило: користуватися вiзком вдалося довше, нiж розраховував Роланд. Ялини в цьому лiсi були дуже старi, й опала хвоя iхнiх лапатих гiлок утворила глибокий килим, що пригнiчував практично всю рослиннiсть. Сюзанна мала мiцнi руки – мiцнiшi, нiж у Еддi (хоча Роланд пiдозрював, що невдовзi хлопець надолужить), – тож легко просувалася на вiзку по рiвнiй затiненiй землi. Коли вони наблизилися до поваленого ведмедем дерева, Роланд пiдняв ii з вiзка, а Еддi перевiз його через перепону.
З-поза iхнiх спин, лише трохи притлумлений вiдстанню, механiчний голос ведмедя на повну потужнiсть мовив, що заряд останнього робочого суб’ядерного акумулятора практично нульовий.
– Сподiваюся, та чортiвня у тебе на спинi залишатиметься пустою увесь день! – прокричала Сюзанна до стрiльця.
Роланд погодився, але минуло менше п’ятнадцяти хвилин, i поверхня землi стала похилою. В цiй старезнiй частинi лiсу почали з’являтися тоншi, молодшi дерева: берiзки, вiльхи, також трапилося декiлька низьких кленiв, що мiцно вчепилися коренями в землю. Хвойний килим потоншав, i колеса Сюзанниного вiзка почали чiплятися за низькорослi чагарники, що росли в просвiтах мiж деревами. Їхнi тонкi гiлки торохтiли об сталевi спицi колiс. Еддi навалився на ручки, i так вони змогли проiхати ще чверть милi. А потiм схил став крутiшим, i земля пiд ногами пом’якшала.
– Пора на спину, ледi, – сказав Роланд.
– Давайте спробуемо ще трохи проiхати. Як вам iдея, га? А раптом iхати стане легше.
Але Роланд був невблаганний.
– Якщо ти спробуеш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаеш, Еддi? повернешся?
Еддi вишкiрив зуби й похитав головою.
– Навернешся. Це так називаеться, Роланде. Слiвце з моiх марно згаяних днiв, коли я гасав по хiдниках.
– Хай там як воно називаеться, це значить, що ти полетиш сторч головою. Давай, Сюзанно. Мерщiй на спину.
– Терпiти не можу бути iнвалiдом, – пробурчала Сюзанна, але дозволила Еддi всадовити ii й допомогла зручно себе вмостити в ранцi, що його Роланд нiс на спинi. Щойно вона опинилася на мiсцi, як торкнулася рукiв’я Роландового револьвера.
– Вiддати тобi цього красунчика? – спитала вона в Еддi.
Вiн тiльки головою похитав.
– Ти краще впораешся. Та ти й сама це знаеш.
Знову щось буркнувши, вона вiдрегулювала кобуру так, щоб рукiв’я револьвера було в неi пiд правою рукою.
– Я вас, хлопцi, затримую, i я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго асфальтового покриття, то я вас обох обставлю – кров з носа обставлю.
– Навiть не сумнiваюся, – сказав Роланд… i раптом рвучко пiдняв голову. В лiсi настала тиша.
– Братик-ведмедик нарештi здався, – сказала Сюзанна. – Слава Богу.
– А я думав, у нього ще лишалося зо сiм хвилин, – мовив Еддi.
Роланд вiдрегулював ременi ранця.
– Мабуть, його годинник за останнi п’ять-шiсть сотень рокiв почав трохи вiдставати.
– Ти справдi гадаеш, що вiн був аж такий древнiй, Роланде?
Роланд кивнув.
– Щонайменше. А тепер йому кiнець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскiльки нам це вiдомо.
– Ага, а тепер спитай мене, чи менi це не до дупи, – сказав Еддi, розсмiшивши Сюзанну.
– Тобi зручно? – запитав у неi Роланд.
– Нi. Менi вже болить дупа. Але нiчого. Просто постарайся не скинути мене на землю.
Роланд кивнув i почав спускатися схилом додолу. Еддi не вiдставав, штовхаючи перед собою вiзок i намагаючись не надто сильно вдаряти його об каменi, що тут i там вигулькували з землi, наче великi бiлi кiсточки пальцiв. Зараз, коли ведмiдь врештi-решт стулив пельку, лiс видався Еддi набагато тихiшим – тепер вiн почувався мало не персонажем одного з тих наiвних старих фiльмiв про джунглi, людожерiв i здоровенних мавп.
23
Знайти ведмежий слiд було легко, проте йти цим слiдом виявилося непросто. Миль за п’ять вiд галявини вони потрапили в низинну грузьку мiсцевiсть, що лише трохи вiдрiзнялася вiд болота. Коли земля нарештi пiшла вгору й ста
Сторінка 30
а трохи твердiшою, Роландовi витертi джинси вже просякли водою до колiн, i дихав вiн важко, з довгим присвистом. І все ж вiн був трохи в кращiй формi, нiж Еддi, якому боротьба з Сюзанниним вiзком у рiдкому болотi й стоячiй водi видалася надто нерiвною.– Час вiдпочити й перекусити, – сказав Роланд.
– О, дайте iсти! – вiдсапуючись, видихнув Еддi. Вiн допомiг Сюзаннi вибратися з ранця i посадив ii на стовбур поваленого дерева, вздовж якого бiгли довгi навскiснi подряпини, залишенi кiгтями. А потiм сам сiв, а точнiше – впав коло неi.
– Ти забрьохав мiй вiзок, бiлявий, – сказала Сюзанна. – Тепер увесь цей бруд залишиться у мене на попi.
Вiн iронiчно пiдвiв брову.
– От буде далi мийка для машин, то я особисто його помию. Та я навiть натру всю цю машинерiю воском, щоб блищала. Домовились?
Вона всмiхнулася.
– Тодi по руках, любчику.
Довкола пояса в Еддi був обв’язаний один iз Роландових бурдюкiв. Еддi постукав по ньому пальцем.
– Можна?
– Так, – сказав Роланд. – Але небагато. Щоб лишилося нам усiм до наступного джерела. Так нiкому не доведеться себе обмежувати.
– Роланд, скаут-орел з краiни Оз, – хихотнув Еддi, знiмаючи бурдюк.
– Що таке Оз?
– Вигадана краiна з фiльму, – вiдповiла Сюзанна.
– Нi, все не так просто. Колись мiй брат Генрi читав менi книжки. Я розповiм тобi якось увечерi, Роланде.
– Чудово, – поважно вiдповiв стрiлець. – Менi страшенно хочеться дiзнатися про твiй свiт бiльше.
– Але Оз – це не наш свiт. Сюзанна сказала правильно, це несправжне, вигадане мiсце…
Роланд роздав iм шматки м’яса, загорнутi в якiсь широкi листки.
– Найкращий спосiб вивчити нове мiсце – це дiзнатися, про що воно мрiе. Я залюбки послухаю про цей Оз.
– Гаразд, тодi й з тобою домовились. Сьюз розповiсть про Доротi, Тото й Залiзного Лiсоруба, а я – решту. – Вiн увiгнав зуби в свiй шмат м’яса i схвально пiдкотив очi. М’ясо набралося пахощiв листя, в яке було загорнуте, i тепер смакувало неймовiрно. Еддi проковтнув свою порцiю, вiдчуваючи, що в шлунку весь час працьовито бурчить. Тепер, трохи вiддихавшись, вiн почувався добре, ба навiть чудово. Тiло почало обростати рiвномiрною оболонкою м’язiв, i кожна його частина зараз перебувала в злагодi з рештою частин.
«Не переживай, – подумав вiн. – До вечора все знов почне нити. Гадаю, вiн рватиметься вперед i прискорюватиме ходу, аж доки я не впаду мертвий».
Сюзанна iла охайнiше, запиваючи кожен другий-третiй шматок ковточком води, повертаючи м’ясо в руках, вiдкусуючи з зовнiшнього боку.
– Закiнчи розповiдь, яку ти почав учора, – запропонувала вона Роландовi. – Ти сказав, що, здаеться, починаеш розумiти, чому твоi спогади ворогують мiж собою.
Роланд кивнув.
– Так. Гадаю, обидвi гiлки спогадiв вiдповiдають дiйсностi. Тiльки одна з них «дiйснiша» за iншу. Втiм, це аж нiяк не перекреслюе другоi.
– Нiчого не розумiю, – зiзнався Еддi. – Хлопчик Джейк або був на придорожнiй станцii, Роланде, або його не було.
– Це парадокс – щось iснуе i водночас його немае. Поки вiн не розв’яжеться, я буду роздвоеним. Це само по собi погано, але розколина дедалi ширшае. Я просто вiдчуваю, як вона розширюеться. Це… годi передати словами.
– Як ти гадаеш, у чому причина? – cпитала Сюзанна.
– Я вже вам казав, що хлопчика штовхнули просто пiд колеса автомобiля. Штовхнули. А хто з наших спiльних знайомих полюбляв таким займатися?
На ii обличчi з’явився проблиск розумiння.
– Джек Морт. Ти хочеш сказати, що це вiн зiштовхнув малого на проiжджу частину?
– Так.
– Але ж ти казав, що це зробив той чоловiк у чорному, – заперечив Еддi. – Твiй друзяка Волтер. Ти казав, що хлопчик бачив його – чолов’ягу, схожого на священика. Та й хiба малий на власнi вуха не чув, як той назвався священиком? «Дайте дорогу, я священик» – щось типу того?
– О, Волтер був там. Вони обидва там були, i обидва штовхнули Джейка.
– Хто-небудь, принесiть заспокiйливе i гамiвну сорочку, – гукнув Еддi. – У Роланда поiхав дах.
Роланд не звернув на цi слова жодноi уваги: вiн уже почав розумiти, що жартики й кривляння Еддi допомагали йому боротися з переляком i напруженням. Катберт був майже такий самий… а Сюзанна по-своему не надто вiдрiзнялася вiд Алана.
– Що мене найбiльше бiсить у цiй ситуацii, – сказав стрiлець, – то це те, що я просто мусив знати. Врештi-решт, я був у Морта в головi i я мав доступ до його думок так само, як свого часу до твоiх, Еддi, та до Сюзанниних. Я бачив Джейка очима Морта. Дивився на нього i знав, що Морт збираеться його штовхнути пiд колеса. Бiльше того – я завадив йому це зробити. Все, що для цього знадобилося, – проникнути в його тiло. Вiн навiть гадки не мав, що з ним сталося. Так захопився своiм намiром, що вирiшив, буцiмто я – надокучлива муха, що сiла йому на шию.
До Еддi поволi приходило розумiння.
– Якщо Джейка не штовхали на дорогу, то вiн нiколи не помирав. А якщо вiн нiколи не помирав, значить, i до цього свiту не потрапляв. А якщо його не було в цьому свiтi, то ти нiколи не зустрiчався з ним на придорожнi
Сторінка 31
станцii. Так?– Точно. Тодi менi навiть спало на думку, що якщо Джек Морт збираеться вбити хлопчика, то менi треба вiдступити вбiк i допустити, щоб вiн здiйснив свiй задум. Щоб уникнути парадоксу, який зараз роздирае мене навпiл. Але я не змiг. Я… я…
– Ти ж не мiг вбити малого вдруге, так? – обережно спитав Еддi. – Щоразу, коли я вже вирiшую, що ти машина, мов той ведмiдь, ти мене дивуеш якоюсь насправдi людською витiвкою. Хай йому чорт.
– Еддi, припини, – сказала Сюзанна.
Поглянувши на стрiльцеве поникле обличчя, Еддi зробив гримасу.
– Пробач, Роланде. Моя мати колись казала, що в мого рота погана звичка бiгати наввипередки з розумом.
– Та нiчого. Один мiй друг теж таким був.
– Катберт?
Роланд ствердно кивнув. Вiн довго дивився на свою праву руку, на якiй бракувало пальцiв, потiм стиснув ii в болючий кулак i знову поглянув на своiх супутникiв. Десь удалинi, в лiсових хащах, пролунав лагiдний спiв жайворонка.
– Ось що я думаю. Якби я тодi не ввiйшов до тiла Джека Морта, вiн усе одно не штовхнув би Джейка в той день. Тiльки не в той день. Чому нi? Ка-тет. Ось так просто. Вперше, вiдколи загинув останнiй з моiх друзiв, з якими я вирушив у цю подорож, я опинився в центрi ка-тету.
– Квартету? – iз сумнiвом перепитав Еддi.
Стрiлець хитнув головою.
– Ка – це слово, яке у вашому свiтi означае «доля», Еддi, хоча його справжне значення набагато складнiше i йому важко дати визначення. Втiм, з iншими словами Високоi Мови майже те саме. А «тет» означае групу людей, яких об’еднують спiльнi iнтереси й мета. Наприклад, ми трое складаемо тет. Ка-тет – це мiсце, де доля поеднуе багато життiв.
– Як у «Мостi короля Людовiка Святого», – пробурмотiла Сюзанна.
– А що це? – спитав Роланд.
– Роман про людей, що загинули разом, коли мiст, який вони переходили, обвалився. У нашому свiтi багато хто знае цю iсторiю.
На знак розумiння Роланд кивнув.
– У цьому випадку ка-тет поеднав Джейка, Волтера, Джека Морта й мене. То не була пастка, хоча саме це я спочатку пiдозрював, коли зрозумiв, кого Джек Морт обрав собi за наступну жертву, бо ка-тет неможливо змiнити чи пiдлаштувати згiдно з волею якоiсь однiеi людини. Але ка-тет можна побачити, пiзнати й зрозумiти. Волтер побачив, i Волтер зрозумiв. – Стукнувши себе кулаком по стегну, стрiлець iз запалом вигукнув: – Ох же ж вiн, мабуть, i пiдсмiювася про себе, коли я його нарештi наздогнав!
– Повернiмося до того, що могло б статися, якби ти не втрутився в плани Джека Морта того дня, коли вiн iшов услiд за Джейком, – нагадав Еддi. – Кажеш, що як не ти, то хтось чи щось iнше спинили б Морта. Я правильно зрозумiв?
– Так… бо то не був слушний день Джейковоi смертi. До слушного дня лишалося недовго, але тодi час ще не настав. І це я теж вiдчув. Можливо, перед самим вчиненням задуму Морт би помiтив, що на нього хтось дивиться. Або втрутився б iдеальний незнайомець. Або…
– Або коп, – додала Сюзанна. – Вiн мiг побачити полiцейського не в тому мiсцi i не в той час.
– Так. Справжня причина – посередник ка-тету – неважлива. Я з досвiду знаю, що Морт був хитрий, мов той старий лис. Якби вiн нюхом вiдчув бодай найменший натяк на несприятливi обставини, то вiн би миттю зачаiвся i вичiкував iншого дня.
– Менi вiдомо ще дещо. Полюючи на своi жертви, вiн маскувався. Того дня, коли вiн скинув цеглину на голову Детти Голмс, на ньому була в’язана шапочка i старий розтягнений светр, що був йому завеликий на кiлька розмiрiв. Вiн хотiв бути схожим на п’яничку, бо скидав цеглину з вiкна будинку, де гнiздилося багато любителiв перехилити чарчину. Розумiете?
Вони закивали.
– Через багато рокiв, того дня, коли вiн зiштовхнув тебе на рейки поiзда, Сюзанно, вiн був одягнений як робочий-будiвельник. На ньому був великий жовтий шолом, який вiн сам називав «каскою», i фальшивi вуса. У день, коли вiн справдi штовхнув би Джейка пiд машину, що розчавила його на смерть, Морт удавав би iз себе священика.
– Господи, – видихнула Сюзанна. – Чоловiк, який штурхонув його в Нью-Йорку, був Джек Морт, а той, кого вiн бачив на придорожнiй станцii, був типом, на якого ти полював… Волтером.
– Саме так.
– А хлопчик подумав, що це один i той самий чоловiк, бо вдягненi вони були в однаковi чорнi сутани?
Роланд ствердно кивнув.
– Волтер i Джек Морт навiть зовнi були подiбнi. Не те щоб схожi, як двi краплi води, але обидва високi на зрiст, з темним волоссям i дуже блiдi. А зважаючи на те, що Джейк уперше i востанне роздивився Морта, коли вже помирав, а вперше побачивши Волтера, перелякався мало не на смерть, то, гадаю, його помилку можна зрозумiти i пробачити. Якщо на цiй картинi i е один кретин, то це я, бо не зрозумiв усiеi правди ранiше.
– А Морт би здогадався, що його використовують? – спитав Еддi. Згадуючи власнi вiдчуття й шаленi думки в той час, коли Роланд вдерся до його свiдомостi, вiн не сумнiвався, що Морт усе знав… але Роланд заперечливо похитав головою.
– Волтер дiяв би надзвичайно обачно, тож Морт вирiшив би, що iдея вдягнутися священиком
Сторінка 32
належить йому самому… принаймнi, так менi здаеться. Голосу чужинця – Волтера, – що нашiптував йому з глибин свiдомостi й пiдказував, що робити, вiн би не розпiзнав.– Джек Морт, – здивовано мовив Еддi. – Увесь час то був Джек Морт.
– Так… але без Волтеровоi допомоги тут не обiйшлося. Отже, я врештi-решт врятував Джейковi життя. Змусивши Морта зiстрибнути з платформи пiдземки на колiю перед поiздом, я змiнив хiд подiй.
– А якщо цей Волтер мав змогу ходити до нашого свiту, коли йому заманеться… можливо, у нього були власнi дверi… то чи не мiг вiн використати когось iншого, щоб штовхнути твого малого пiд колеса автомобiля? – спитала Сюзанна. – Якщо вiн пiдказав Мортовi вдягнутися священиком, то так само мiг пiдбурити когось iншого… Що таке, Еддi? Чому ти хитаеш головою?
– Бо я сумнiваюся, що Волтеровi це було потрiбно. Волтер хотiв саме того, що зараз вiдбуваеться… щоб Роланд крихта за крихтою втрачав глузд. Хiба нi?
Стрiлець кивнув.
– Волтер не вчинив би так, як ти кажеш, навiть якби йому цього хотiлося, – вiв далi Еддi, – бо Волтер був мертвий задовго до того, як Роланд знайшов дверi на узбережжi. Коли Роланд потрапив у голову Джека Морта, старенький Волт уже давно перестав стромляти носа в чужi справи.
Помiркувавши над цим, Сюзанна ствердно кивнула.
– Зрозумiла… здаеться. Всi цi мандри в часi геть збивають з пантелику, правда ж?
Роланд почав збирати речi й пакувати iх знову.
– Час нам рухатися далi.
Еддi пiдвiвся i накинув собi на плечi рюкзак.
– Хоч одне в усiй цiй iсторii мае тебе тiшити, – сказав вiн, звертаючись до Роланда. – Ти… чи то пак цей ка-тет… змiг врятувати малому життя.
Роланд саме вовтузився з зав’язуванням ранця на грудях. Зачувши це, вiн пiдвiв очi, й Еддi аж сахнувся вiд iхньоi слiпучоi ясностi.
– Та невже? – рiзко спитав стрiлець. – Справдi? Я крапля за краплею втрачаю глузд, намагаючись примиритися з двома варiантами однiеi дiйсностi. Спочатку я сподiвався, що той або той почне зникати, але не так сталось, як гадалось. Усе зовсiм навпаки: цi двi дiйсностi галасують у моiй головi гучнiше й гучнiше, чубляться одна з одною, наче двi ворогуючi клiки, що от-от розв’яжуть вiйну. Тож скажи менi таке, Еддi: як ти гадаеш, що почувае зараз Джейк? Як, по-твоему, почуваешся, коли знаеш, що ти помер в одному свiтi, але живеш в iншому?
Знову заспiвав жайворонок, але жоден iз них цього не зауважив. Еддi невiдривно дивився в свiтло-блакитнi очi, що палали вогнем на блiдому Роландовому обличчi, i не знайшов що вiдповiсти.
24
Того вечора вони стали табором за п’ятнадцять миль на схiд вiд поваленого ведмедя, позасинали мертвим сном (навiть Роланд усю нiч проспав, мов убитий, хоча його сни бiльше нагадували страхiтливий карнавальний поiзд) i наступного ранку на свiтаннi вже були на ногах. Еддi, не кажучи нi слова, розпалив невеличке багаття i глянув на Сюзанну, коли десь неподалiк у лiсi почувся пострiл револьвера.
– Снiданок, – сказала вона.
За три хвилини повернувся Роланд, через плече в нього була перекинута шкура, на якiй лежав щойно обiдраний кролик. Сюзанна приготувала iжу. Всi поснiдали й вирушили в дорогу.
Еддi весь час намагався уявити, як це – мати спогади про власну смерть. Тому час вiд часу зупинявся мов укопаний.
25
Невдовзi пiсля того, як перевалило за полудень, вони опинилися в мiсцевостi, де бiльшу частину дерев було вирвано з корiнням, а кущi – зрiвняно з землею. Усе виглядало так, наче багато рокiв тому тут пройшовся ураган, утворивши посеред знищеного лiсу широку гнiтючу алею.
– Ми вже близько вiд мiсця, яке хочемо знайти, – зазначив Роланд. – Вiн тут усе попригинав до землi, щоб замести слiди. Наш друг-ведмiдь не хотiв несподiванок. Вiн був хоч i величезний, але не самовпевнений.
– А для нас вiн несподiванок не залишив? – спитав Еддi.
– Все може бути, – Роланд злегка всмiхнувся i торкнувся плеча Еддi. – Але не хвилюйся – несподiванки точно будуть старi.
Крiзь цю зону плюндрування вони просувалися повiльно. Здебiльшого поваленi дерева були старезнi (багато з них уже майже з’едналися з землею, яка iх породила), та все одно створювали iстотну перепону на шляху i завдавали подорожнiм чимало клопоту. Їi подолання виявилося б доволi складним, навiть якби всi трое були фiзично здоровими. А з Сюзанною, прив’язаною до стрiльцевоi спини ременями, це обернулося вправою на силу i витривалiсть.
Знищенi дерева й заростi пiдлiску таки приховували ведмежий слiд, i це також уповiльнювало просування вперед. До полудня вони йшли за слiдами вiд кiгтiв, що виднiлися на корi дерев, чiткi, мов зарубки. Але тут, на початку шляху, ведмiдь ще не був аж так сильно розлючений i цi прикметнi ознаки того, що звiр тут проходив, зникли. Роланд просувався повiльно, дошуковуючись лайна в кущах i жмутiв шерстi на стовбурах дерев, через якi перелазив ведмiдь. Весь час, що залишався до вечора, пiшов на те, щоб подолати три милi цього звалища пiдгнилоi деревини.
Щойно Еддi змирився з тим, що iм доведеться стати табором тут, у цiй моторошн
Сторінка 33
й мiсцинi, як почалася вузька смуга вiльх. За нею вiн почув лунке дзюркотiння струмка в камiнному рiчищi. Позаду, за iхнiми спинами сiдало сонце. Свiтило осяяло тьмяними червоними променями заростi, якi вони втрьох щойно подолали, i перетворило поваленi дерева на перехреснi чорнi обриси, подiбнi до китайських iдеограм.Роланд оголосив привал i спустив Сюзанну на землю. Випростав спину i трохи понахилявся лiворуч-праворуч, вперед i назад, тримаючи руки на поясi.
– На сьогоднi все? – поцiкавився Еддi.
Але Роланд похитав головою.
– Дай Еддi револьвер, Сюзанно.
Питально глянувши на стрiльця, жiнка передала Еддi зброю.
– Ходiмо, Еддi. Потрiбне нам мiсце – на тому боцi цих дерев. Треба глянути. Можливо, там на нас чекае невеличка робота.
– Чому ти думаеш…
– Вiдкрий вуха.
Еддi прислухався i зрозумiв, що чуе машинний гул. А ще збагнув, що цей шум уже якийсь час iх супроводжував.
– Але я не хочу залишати Сюзанну саму.
– Ми недалеко, а голос у неi гучний. До того ж, якщо небезпека й чигае, то вона попереду. Ближчими до неi будемо ми.
Еддi поглянув на Сюзанну.
– Ідiть, але не барiться там. – Вона задумливо озирнулася туди, звiдки вони прийшли. – Не знаю, чи е тут страховиська, але вiдчуття таке, що е.
– Ми повернемося, доки споночiе, – пообiцяв Роланд. Вiн рушив до природного щита, який утворювали вiльхи, i за мить Еддi пiшов слiдом за ним.
26
Заглибившись у заростi дерев на п’ятнадцять крокiв, Еддi збагнув, що вони йдуть стежкою, можливо, тiею, що ii роками протоптував для себе ведмiдь. Вiльхи згиналися над iхнiми головами на кшталт тунеля. Тепер звуки стали гучнiшими, i Еддi почав iх розрiзняти. Один був низький, глибокий, схожий на бурмотiння. Цей шум вiддавав у ступнi нiг – слабка вiбрацiя, наче пiд землею невтомно працював якийсь величезний механiзм. Його перебивали ближчi й наполегливiшi звуки – пронизливi верески, писки, цвiрiнчання, що перемiшувалися, нагадуючи гучне чиркання.
Наблизивши рот упритул до вуха Еддi, Роланд сказав:
– Гадаю, зараз нам не зашкодить трохи помовчати.
Вони пройшли ще п’ять крокiв, i знову Роланд спинився. Витяг револьвер i дулом вiдсунув убiк гiлляку, що згиналася пiд вагою забарвленого в сонячний колiр листя. Крiзь вiдкритий маленький отвiр Еддi зазирнув на галявину, де так довго жив ведмiдь. То була його база, звiдки звiр часто робив вилазки, плюндруючи все навколо й навiюючи жах.
Жодноi рослинностi; земля вже вiддавна була втоптана намертво. З-пiд кам’яноi стiни заввишки приблизно п’ятдесят футiв витiкав струмок i бiг через усю галявину, яка формою нагадувала вiстря стрiли. На тому березi струмка, де зупинилися чоловiки, бiля стiни стояла металева будка заввишки близько дев’яти футiв. Їi вигнутий дах нагадав Еддi вхiд до метро. Спереду будка була розфарбована навскiсними жовтими й чорними смугами. Земля на галявинi не була чорною, як верхнiй шар грунту в лiсi. Вона мала дивний вiдтiнок сiрого, подiбний до пилу. Всюди валялися кiстки, i за мить Еддi збагнув, що саме iх вiн прийняв за сiрий грунт – древнi кiстки, що аж розсипалися на порох.
На землi метушилися, неугавно трiскотiли й верещали якiсь створiння – це iх стрiлець i Еддi чули, наближаючися до галявини. Четверо… нi, п’ятеро. Маленькi металевi пристроi, що з них найбiльший за розмiром не переважав цуценя коллi. Еддi зрозумiв, що то чи роботи, чи щось подiбне. Вони були схожi мiж собою – i з ведмедем, якому вони, поза сумнiвом, прислужували, – тiльки одним: крихiтною антеною радара, що несамовито кружляла довкола осi.
«Ще кiлька капелюшкiв-розумак, – подумав Еддi. – Господи, та що ж це за свiт такий?»
Найбiльший iз пристроiв трохи скидався на трактор «Тонка», який Еддi отримав був на свiй шостий чи сьомий день народження. Вiн iздив по землi, збурюючи гусеницями сiрi хмарки кiстковоi куряви. Другий нагадував щура з iржостiйкоi сталi. Третiй на вигляд здавався змiею, зiбраною зi з’еднаних сталевих частин, – плазун повзав своею траекторiею i вигинав спину. Усi вони разом, утворивши на дальньому кiнцi струмка нерiвне коло, невтомно кружляли по ньому i вже прорили в землi чималий рiвчак. Це видовище породило в пам’ятi Еддi комiкси з журналу «Сетедей Івнiнг Пост», якi його мати чомусь не хотiла викидати i зберiгала в передпокоi iхнього помешкання. У комiксах знервованi чоловiки з цигарками в зубах, чекаючи, поки iхнi дружини народять, протоптували в килимах цiлi борозни.
Коли очi призвичаiлися до простоi географii галявини, Еддi побачив, що на нiй значно бiльше, нiж цi п’ятеро рiзносортних почвар. Погляд вихопив принаймнi дюжину, але за кiстковими рештками ведмежих жертв могло ховатися значно бiльше. Рiзниця була в тому, що цi iншi не рухалися. Члени ведмежого механiчного почту впродовж довгих рокiв один по одному вимирали, аж поки iх не лишилося тiльки п’ятеро… та й тi, судячи з трiскучих, верескучих та iржавих звукiв, були не надто здоровi. Особливо причмелений i непевний вигляд мала змiя, що накручувала кола слiдом за механiчним щуром. Час вiд часу прилад, щ
Сторінка 34
ходив за змiею (сталевий присадкуватий блок на мiцних нiжках), наздоганяв ii й давав iй копняка, наче наказуючи «Ворушися, щоб тобi!».Еддi стало цiкаво, для чого ж вони призначенi. Певно, що не для не захисту. Ведмiдь мiг захистити себе сам, як i передбачала його конструкцiя. Еддi гадав, що якби вони трое трапилися йому, коли ведмiдь був у розквiтi сил, то звiр би, недовго думаючи, прожував iх i виплюнув. Можливо, цi маленькi роботи були його командою техобслуговування, або розвiдниками, або посланцями. Вiн здогадувався, що вони можуть бути небезпечними, але тiльки в тому разi, якщо iм доведеться захищатися… чи захищати господаря. На войовничих вони не були схожi.
У iхньому виглядi взагалi було щось жалюгiдне. Бiльша частина команди вже вимерла, господар загинув. Еддi здалося, що вони якимось чином про це довiдалися i тепер випромiнювали не погрозу, а дивну нелюдську тугу. Старi й майже спрацьованi, вони стривожено крокували, каталися й звивалися своiм шляхом скорботи на цiй забутiй Богом галявинi, й Еддi наче вiдчував, що може прочитати iхнi сплутанi думки: «Ох лишенько, що ж тепер робити? Кому ми тепер потрiбнi, тепер, коли Його нема? І хто про нас подбае тепер, коли Його нема? О-хо-хо, лишенько, лишенько…»
Вiдчувши, як його хтось смикае ззаду за ногу, Еддi мало не закричав вiд жаху та несподiванки. Вiн круто розвернувся, зводячи курок Роландового револьвера, i побачив Сюзанну, яка дивилася на нього широко розплющеними очима. Еддi з силою видихнув i обережно вiдпустив курок, дозволивши йому стати на мiсце. Потiм став навколiшки, поклав руки Сюзаннi на плечi, поцiлував у щоку й прошепотiв на вушко:
– Я ж мало не всадив кулю в твою дурненьку голiвку. Що ти тут робиш?
– Хотiла подивитися, – прошепотiла вона у вiдповiдь, анiтрохи не сконфузившись. Роланд також присiв коло неi, i Сюзанна перевела погляд на нього. – А ще менi було страшно залишатися там самiй.
Пiсля того, як вона проповзла за ними весь шлях через гущавину, на шкiрi залишилося чимало подряпинок, але Роланд мусив зiзнатися самому собi, що вона, коли забажае, рухаеться безшумно, мов привид. Принаймнi вiн не почув нi звуку. Із задньоi кишенi штанiв стрiлець дiстав ганчiрку (останнiй шмат того, що колись було його сорочкою) i обтер Сюзаннi з рук маленькi цiвки кровi. Оглянувши свою роботу, вiн наостанок торкнувся неглибокого порiзу на ii лобi.
– Ось так, – сказав вiн самими губами. – Гадаю, ти заслужила гарного вигляду.
Однiею рукою вiн вiдсунув заростi дикого винограду i якихось зелених ягiд на рiвнi Сюзанниних очей, а потiм чекав, поки вона зосереджено визирала на галявину. Нарештi вона подалася назад, i Роланд вiдпустив гiлки.
– Менi iх шкода, – прошепотiла вона. – Хiба не божевiлля з мого боку?
– Зовсiм нi, – також пошепки заперечив Роланд. – Як на мене, то це свого роду творiння великого смутку. А Еддi покладе край iхнiм стражданням.
Еддi одразу ж захитав головою.
– Так, ти це зробиш… звiсно, якщо не хочеш сидiти тут, як ти кажеш, навкарачки всю нiч. Цiлься в капелюхи. В маленькi верткi штуки.
– А що як промажу? – розлючено зашепотiв Еддi.
Роланд знизав плечима.
Еддi пiдвiвся i неохоче знову звiв курок стрiльцевого револьвера. Подивився крiзь шпарину в кущах на сервомеханiзми, що кружляли й кружляли своею самотньою нiкому не потрiбною орбiтою. «Це наче в цуценят стрiляти», – хмуро подумав вiн. А тодi побачив, як один iз них, той, що нагадував ходячий ящик, висунув iз себе потворного вигляду пiнцет i на мить стиснув ним змiю. Змiя вiд несподiванки задзижчала i стрибнула вперед. А ходячий ящик знову втягнув пiнцет усередину.
«Ну… може, не такi вони вже й цуценята», – вирiшив Еддi й знову озирнувся на Роланда. Роланд вiдповiв йому незворушним поглядом, склавши руки на грудях.
«В бiса дивний час ти обрав для навчання, друже».
Втiм, подумавши про те, як Сюзанна спочатку стрiляла ведмедевi в дупу, а потiм рознесла на друзки його датчик, коли вiн мчав на них iз Роландом, Еддi трохи засоромився. Та його пiдштовхувало ще дещо: частково вiн хотiв це зробити, так само, як тодi, в «Похилiй вежi», частина його «я» схотiла повстати проти Балазара i його банди розбiйникiв. Можливо, це прагнення було нездоровим, але вiд того не менш привабливим: «Побачимо, кому пощастить… зараз побачимо».
Еге ж, це точно була шиза.
«Уяви, що це просто тир i ти хочеш виграти для своеi коханоi плюшевого собачку, – подумав вiн. – Чи ведмедика». Вiн взяв на мушку ящик з ногами, але тут Роланд торкнувся його плеча, i Еддi роздратовано озирнувся.
– Повтори свiй урок, Еддi. І будь щирим.
Сердитий, що його вiдвернули, Еддi нетерпляче цикнув крiзь зуби, але Роланд не вiдвiв погляду, тож Еддi глибоко вдихнув i спробував очистити свiй розум вiд усього: вiд трiскотняви приладiв, яким давно вже час на заслужений вiдпочинок, вiд болю в тiлi, вiд думки про те, що Сюзанна тут, спираеться на долонi й спостерiгае за ним, вiд подальшоi думки, що вона найближче з усiх до землi i виявиться найвiрогiднiшою жертвою, якщо раптом вiн
Сторінка 35
ромаже й котрась iз бляшанок вирiшить помститися.– Я стрiляю не рукою. Той, що стрiляе рукою, забув обличчя свого батька.
Та це якийсь жарт, подумав вiн. Свого старого вiн би не впiзнав, навiть якби наштовхнувся на нього на вулицi. Але вiдчував, що цi слова справляють свiй магiчний вплив – прочищають мiзки й заспокоюють нерви. Вiн не знав, чи сам зроблений iз того тiста, з якого лiплять стрiльцiв. Ця думка здавалася йому малоймовiрною, навiть попри те, що вiн досить пристойно тримався пiд час стрiлянини в Балазаровому нiчному клубi. Але в душi любив той холодок, що опановував його пiсля прочитання слiв старого-престарого катехизму, якого навчив iх стрiлець; холодок i те, як захоплювало дух вiд ясностi й прозоростi, якоi набувало все навколо. Але була ще й iнша частина його, котра розумiла – це лише черговий смертоносний наркотик, який не надто вiдрiзняеться вiд героiну, що звiв у могилу Генрi та й його самого мало не вбив. Проте на отримання витонченоi напруженоi насолоди вiд моменту це нiяк не впливало. Вона вiбрувала в ньому, наче туго натягнутi дроти на вiтрi.
– Я цiлюся не рукою. Той, що цiлиться рукою, забув лице свого батька. Я цiлюся оком. Я вбиваю не з револьвера. Той, що вбивае з револьвера, забув обличчя свого батька. – А тодi, несподiвано для самого себе, вiн вийшов iз прихистку дерев i заговорив до деренчливих роботiв, що кружляли на дальньому боцi галявини: – Я вбиваю серцем.
Нескiнченне кружляння спинилося. Один iз них тоненько задзижчав, що могло означати сигнал тривоги. Антени радарiв, кожна завбiльшки з половинку шоколадного батончика, повернулися на звук його голосу.
І Еддi вiдкрив вогонь.
Один за одним вибухали, наче глинянi голуби, датчики. Жаль полишив серце Еддi. Зараз у ньому панував тiльки той холод i знання, що вiн не зупиниться, не зможе зупинитися, поки завдання не буде виконане.
Грiм пострiлу прорiзав повiтря сутiнковоi галявини i вiдбився вiд камiнноi стiни з гострими виступами, що стояла на ширшому краi. Сталева змiя двiчi перевернулася, i ii тiло, смикаючись, опинилося на землi. Найбiльший механiзм (той, що нагадав Еддi трактор «Тонка» з його дитинства) спробував порятуватися втечею. Та щойно вiн смикнувся вбiк зi своеi наiждженоi колii, Еддi кулею вiдправив його антену в небуття. Пристрiй упав квадратним носом униз, i зi сталевих очниць, у яких мiстилися його склянi очi, вирвалися тоненькi язички синього полум’я.
Єдиний датчик, у який вiн не влучив, належав сталевому щуровi. Та куля з тонким комариним писком одскочила вiд металевоi спини робота. Щур вистрибнув iз колii, обiйшов пiвколом штуковину в формi коробки, яка ходила за щуром, i з дивовижною швидкiстю помчав уперед галявиною. Робот сердито деренчав, i в мiру наближення Еддi змiг роздивитися, що в нього е рот iз довгими гострими виступами. На зуби це не було схоже. Це було схоже на голки швейноi машини, що ходором ходили вгору i вниз. Нi, цуценятам до цих штук далеко, вирiшив Еддi.
– Вбий його, Роланде! – вiдчайдушно заволав вiн, але, швидко зиркнувши в бiк стрiльця, побачив, що Роланд досi стоiть зi схрещеними на грудях руками, а вираз його обличчя незворушний i вiдсторонений. Можливо, вiн обмiрковував ходи в шахах або старi любовнi листи.
Зненацька антена на щурячiй спинi перестала обертатися. Вона трохи змiнила напрям i задзижчала просто на Сюзанну Дiн.
«Лише одна куля, – подумав Еддi. – Якщо я не влучу, воно вiдкусить iй обличчя».
Замiсть стрiляти вiн виступив уперед i щосили садонув щура ногою. Черевики вiн нещодавно замiнив парою мокасинiв iз оленячоi шкiри, тож тепер вiдчув, як вiддача од удару пройшла ногою аж до колiна. Щур iржаво заскрипiв, полетiв сторч головою на землю i приземлився на спину. Еддi побачив, як заходили ходором десяток спиць, що нагадували механiчнi ноги. На кiнчику кожноi була гостра металева лапа. Цi лапи оберталися на шарнiрах розмiром iз гумку для олiвцiв.
Із середньоi частини робота вистромився сталевий стрижень i знову перевернув його на ноги. Еддi опустив Роландiв револьвер, не зважаючи на миттеве iмпульсивне бажання врiвноважити його вiльною рукою. Можливо, так вчили стрiляти полiцейських у його свiтi, але тут усе робилося iнакше. Роланд казав iм, що до справжньоi вправностi можна наблизитися лише тодi, коли забудеш про пiстолет у руцi i здаватиметься, що стрiляеш пальцем.
Еддi натиснув на гачок. Крихiтна тарiлка, що знову почала було обертатися в пошуках ворогiв, зникла у полум’i синього спалаху. Щур здушено клацнув – хрряп! – i звалився на бiк мертвий.
Вiдчуваючи, як вiдбiйним молотом калатае серце в грудях, Еддi повернувся. Таким розлюченим вiн не був вiдтодi, коли зрозумiв, що Роланд збираеться тримати його в цьому свiтi доти, доки не отримае чи не втратить свою трикляту Вежу… iнакше кажучи, ймовiрно, до того часу, поки iх усiх не зжеруть черви.
Вiн наставив дуло порожнього револьвера Роландовi на груди й заговорив хрипким голосом, у якому ледве впiзнавав свiй власний.
– Якби тут лишилася ще одна куля, ти мiг би зараз перестати не
Сторінка 36
вуватися через ту свою срану Вежу.– Еддi, припини! – рiзко кинула йому Сюзанна.
Вiн перевiв погляд на неi.
– Мiж iншим, ця штука летiла просто на тебе, i вона планувала зробити з тебе фарш.
– Але ж не встигла. Ти в неi влучив, Еддi. Влучив.
– А от йому нема за що дякувати. – Зiбравшись було вкласти револьвер у кобуру, Еддi, вже й так до краю роздратований, раптом зрозумiв, що вкладати його нiкуди. Кобура була на Сюзаннi. – Йому i його урокам. Йому i його довбаним урокам. – Вiн повернувся до Роланда. – Знаеш що?
Вираз легкого зацiкавлення в очах Роланда рiзко змiнився. Погляд майнув до якоiсь точки над лiвим плечем Еддi.
– ЛЯГАЙ! – заволав стрiлець.
Еддi не змусив просити себе двiчi. Увесь гнiв i все спантеличення миттю випарувалися. Вже падаючи на землю, вiн побачив, як стрiльцева лiва рука стрiмко, що аж обриси розпливалися, опустилася до стегна. «Нiчого собi, – подумав вiн пiд час падiння, – НЕ МОЖЕ вiн бути таким швидким. Нiхто не може так швидко рухатися. У мене непогана швидкiсть, та порiвняно з Сюзанною я незграбний. Але поряд iз ним Сюзанна – мов та черепаха, що повзе вгору шматком скла…»
Щось пролетiло в нього просто над головою, щось крикливе, сердите й механiчне, i це щось вирвало в Еддi жмут волосся. А тодi стрiлець вiдкрив вогонь вiд стегна – три швидкi пострiли, подiбнi до гуркоту грому, i вереск стих. І мiж тим мiсцем, де зараз лежав Еддi, i тим, де коло Роланда стояла навколiшки Сюзанна, гепнулася на землю iстота, схожа на великого механiчного кажана. Поцятковане iржею крило на шарнiрах кволо стукнуло по землi, наче вiд безсилоi лютi через прогавлений шанс, i бiльше не рухалося.
Роланд пiшов до Еддi, легко ступаючи в старих трiснутих чоботях. Простягнув руку. Взявшись за неi, Еддi з Роландовою допомогою зiп’явся на ноги. Вiн ледве дихав i зрозумiв, що говорити не зможе. «Мабуть, так буде краще… щоразу, як розтулю рота, то там наче моя триклята нога опиняеться».
– Еддi! Як ти там? – Сюзанна вже прямувала через галявину до того мiсця, де вiн стояв, похиливши голову й тримаючи руки на стегнах, та намагався вiддихатися.
– Норма. – Замiсть слова вийшов здушений хрип. Еддi через силу випростався. – Щоправда, трохи пiдстригся.
– Воно сидiло на деревi, – м’яко сказав Роланд. – Спершу я й сам його не помiтив. О цiй порi дня свiтло пiдступне. – Вiн замовк, а тодi додав таким самим спокiйним тоном: – Еддi, iй нiчого не загрожувало.
Еддi кивнув. Тепер вiн знав, що Роланд мiг запросто з’iсти гамбургер i випити молочний коктейль, а тодi вже витягати револьвер. Ось такий вiн був спритний.
– Добре. Просто знай, що твоi методи навчання менi не до вподоби, о’кей? Але перепрошувати я не збираюся, навiть i не сподiвайся.
Нахилившись, Роланд пiдняв Сюзанну й почав ii обтрушувати. Вiн робив це з якоюсь безсторонньою любов’ю, наче мати, що обчищае свого малюка, який тiльки-но навчився ходити i вже забрьохався на задньому подвiр’i.
– Вибачатися не потрiбно. Два днi тому у нас iз Сюзанною вже була подiбна розмова. Правда, Сюзанно?
Вона пiдтвердила кивком голови.
– Роланд вважае, що стрiльцям-учням, якi не кусають руку, що iх годуе, час вiд часу треба давати доброго прочухана.
Еддi озирнувся на уламки й почав поволi струшувати кiстковий порох зi штанiв та сорочки.
– А якби я сказав тобi, що не хочу бути стрiльцем, друже Роланде?
– Я вiдповiв би, що твоi бажання не надто важать. – Роланд уже дивився на металеву буду, що стояла бiля кам’яноi стiни. Схоже, розмова його бiльше не цiкавила. Еддi вже бачив таке ранiше. Коли балачка повертала до умовного способу, Роланд майже завжди втрачав до неi iнтерес.
– Ка? – спитав Еддi. В його голосi вчувалася застарiла неприязнь.
– Саме так. Ка. – Пiдiйшовши до буди, Роланд провiв рукою по жовто-чорних смугах, якими вона була розмальована спереду. – Ми знайшли один iз дванадцяти порталiв, що стоять уздовж краю свiту… одну з шести дорiг до Темноi Вежi.
І це теж ка.
27
Еддi пiшов по Сюзаннин вiзок. Його нiхто не просив – просто йому хотiлося трохи побути на самотi, щоб знову опанувати себе. Тепер, коли стрiлянина скiнчилася, кожен м’яз у його тiлi, здавалося, був натягнутий i бринiв, мов тятива. Еддi не хотiв, щоб супутники бачили його в такому станi, – не тому, що вони могли помилково прийняти це за страх, а тому, що хтось один iз них чи обидва зрозумiли б, у чiм насправдi рiч: у надмiрному збудженнi. І це йому подобалося. Подобалося навiть укупi iз кажаном, котрий мало не зняв iз нього скальп.
«Це маячня, хлопче. І ти це знаеш».
Бiда була в тому, що насправдi вiн не знав. Вiн зiткнувся з вiдчуттям, яке Сюзанна пережила пiсля того, як убила ведмедя: вiн мiг скiльки завгодно розводитися про те, що не хоче бути стрiльцем, що не хоче бродити в цьому шизонутому свiтi, де, схоже, крiм них трьох, не лишилося людей, патякати про те, що понад усе йому хочеться стояти зараз на розi Бродвею i Сорок другоi вулицi, клацати пальцями, жувати хот-дог пiд соусом чилi i слухати, як у навушниках розриваеться рок-б
Сторінка 37
нда «Криденс Клiавотер Ривайвл», спостерiгаючи, як повз нього пропливають нью-йоркськi кралi, невимовно сексуальнi, ротики в них – просто вiдпад, а довгi ноги ледь прикритi коротесенькими спiдничками. Вiн мiг до посинiння торочити про всi цi речi, але його душа вважала iнакше. В душi вiн знав, що насолоджувався, розбебехуючи електронний звiринець, принаймнi поки тривало це шоу i Роландiв револьвер правив йому за власну ручну грозу. Вiн з величезним задоволенням садонув ногою роботощура, навiть попри весь бiль у нозi й смертельний переляк. Дивовижно, але без цiеi частини – переляку – втiха насправдi була б неповноцiнною.Усе це саме по собi було дуже погано, але в душi вiн знав щось гiрше: якби зараз, цiеi митi, перед ним розчинилися дверi до Нью-Йорка, то, вiн, можливо, не захотiв би повертатися. Принаймнi доти, поки на власнi очi не побачить Темну Вежу. Тепер вiн схилявся до думки, що Роландова хвороба передалася i йому.
Продираючись iз Сюзанниним вiзком крiзь хащi тоненьких вiльх i кленучи гiлля, що шмагало йому обличчя й силкувалося повиколювати очi, Еддi зрозумiв, що може визнати принаймнi деякi з цих вiдчуттiв, i це визнання трохи охолодило йому кров. «Я хочу побачити, чи справдi вона така, якою я бачив ii увi снi, – подумав вiн. – Побачити щось подiбне… Ото була б дивовижа».
І тут у ньому озвався iнший голос. «Не сумнiваюсь, що його друзi – тi, в яких iмена, наче в рицарiв Артурового Круглого столу, – жодних сумнiвiв, що вони почувалися так само, Еддi. І всi вони мертвi. Всi до одного».
Мимоволi Еддi впiзнав цей голос. Вiн належав Генрi, i через це було важко вдавати, буцiмто його не чуеш.
28
Тримаючи Сюзанну на правому колiнi, Роланд стояв перед металевою будкою, що нагадувала зачинений на нiч вхiд. Еддi залишив вiзок на краю галявини й пiдiйшов до них. Дорогою вiн вiдчував, як гучнiшае ненастанне бурмотiння й тремтiння землi пiд ногами. Машинерiя, вiд якоi йшов весь цей гамiр, була розмiщена або в будцi, або пiд нею, зрозумiв Еддi. Здавалося, вiн чув шум не вухами, а надрами мозку й нутрощiв.
– Отже, це один iз дванадцяти порталiв. А куди вiн веде, Роланде? До Диснейленду?
Роланд похитав головою.
– Не знаю, куди вiн веде. Можливо, в нiкуди… або всюди. У моему свiтi багато невiдомого для мене. Авжеж, ви й самi вже це збагнули. А ще iснують речi, якi ранiше були менi вiдомi, а тепер змiнилися.
– Бо свiт зрушив з мiсця?
– Саме так. – Роланд зиркнув на нього. – Тут цей вираз мае пряме, а не переносне значення. Свiт справдi не стоiть на мiсцi, i зсув його вiдбуваеться дедалi швидше i швидше. Водночас усе в ньому зношуеться… розпадаеться… – Аби продемонструвати, що мае на увазi, вiн копнув ногою механiчний труп ящика на нiжках.
Еддi згадав приблизне зображення порталiв, яке Роланд намалював на пiску.
– Це що, край свiту? – трохи наполохано спитав вiн. – Тобто не надто вже вiн i вiдрiзняеться вiд iнших мiсць. – Вiн тихо засмiявся. – Якщо десь там урвище, то я його не бачу.
Роланд знову заперечно похитав головою.
– Це не того штибу край. Це мiсце, де починаеться один iз Променiв. Принаймнi, так менi розповiдали пiд час навчання.
– Променiв? – перепитала Сюзанна. – Яких Променiв?
– Великi Древнi не створювали свiт – вони його переробили. Деякi казкарi розповiдали, що Променi врятували його, iншi казали, що з Променiв почалося руйнування свiту. Великi Древнi створили Променi. Це, так би мовити, лiнii… лiнii, що зв’язують… i утримують…
– Ти говориш про магнетизм? – обережно спитала Сюзанна.
Його обличчя просяяло, вiд чого рiзкi риси й глибокi зморшки зазнали дивовижного перетворення. І тiеi митi Еддi уявив собi, як виглядатиме Роланд, коли дiйде до своеi Вежi.
– Так! Але магнетизм – це лише частина… як i сила земного тяжiння… i належне врiвноваження простору, розмiру i вимiру. Променi – це сили, що поеднують усi цi речi.
– Ласкаво просимо на вiдкритий урок фiзики в божевiльнi, – тихо мовив Еддi.
Проте Сюзанна не звернула на нього уваги.
– А Темна Вежа? Це якийсь генератор, так? Центральне джерело живлення для цих променiв?
– Я не знаю.
– Але тобi вiдомо, що це пункт A, – сказав Еддi. – Якщо ми пiдемо навпростець, то через певний, достатньо довгий промiжок часу прийдемо до iншого порталу… назвiмо його пунктом В… на iншому краю свiту. Але перед тим ми потрапимо в пункт Б. Вiн у нас центральний. Темна Вежа.
Стрiлець кивнув.
– І довго нам так iти? Не знаеш?
– Нi. Але знаю, що це дуже далека подорож, i з кожним прожитим днем вiдстань зростае.
Еддi саме нахилився, щоб оглянути ящик на нiжках. Але, зачувши це, випростався i вп’явся поглядом у Роланда.
– Цього не може бути. – Вiн говорив, як людина, котра намагаеться пояснити маленькiй дитинi, що в ii шафi немае бабая, що його просто не може там бути, бо бабая не iснуе в природi. – Роланде, свiти не ростуть.
– Та невже? Коли я був малий, Еддi, у нас були карти. Одну з них я пам’ятаю особливо добре. Вона називалася «Великi королiвства Захiдноi Землi». На неi було нанесено мiй
Сторінка 38
край, який тодi звався йменням Гiлеад. На нiй були Низиннi Баронii, сплюндрованi пiд час повстання й громадянськоi вiйни того року, коли я здобув своi револьвери, i пагорби, й пустеля, й гори, й Захiдне море. Вiд Гiлеаду до Захiдного моря було неблизько – тисяча миль чи навiть бiльше. Але цю вiдстань я долав двадцять рокiв.– Не може бути, – швидко проговорила Сюзанна, вочевидь налякана. – Навiть якби ти йшов пiшки, то двадцять рокiв – це занадто.
– Ну, не забувай про зупинки, коли вiн вiдсилав листiвки й пив пиво, – пожартував Еддi, але вони обое його проiгнорували.
– Бiльшу частину шляху я не йшов, а iхав верхи, – сказав Роланд. – Час вiд часу мене… скажiмо так, затримували… але переважно я рухався вперед. Подалi вiд Джона Фарсона, який очолив повстання, що перевернуло з нiг на голову свiт, де я вирiс, i який хотiв настромити мою голову на палю й поставити на подвiр’i свого замку. Гадаю, в нього були вагомi причини, бо ж ми з моiми спiввiтчизниками спричинилися до смертi багатьох його послiдовникiв… а ще я вкрав дещо надзвичайно для нього дороге.
– А що то було? – поцiкавився Еддi.
Роланд заперечно похитав головою.
– Цю iсторiю я розповiм вам якось iншим разом… а може, й зовсiм не розповiм. А поки що подумайте про iнше: я пройшов не одну, а багато тисяч миль. Бо свiт росте.
– Такого просто не може бути, – не здавався Еддi, але цi слова вразили його до глибини душi. – Траплялися б якiсь землетруси… повенi… цунамi… ну ще там щось таке…
– Розплющ очi! – розлючено мовив Роланд. – Просто подивися навкруги! Що ти бачиш? Це свiт, що вповiльнюеться, наче дитяча дзига, але водночас прискорюеться й рухаеться далi, i нiхто з нас не розумiе, як це вiдбуваеться. Подивися на своi жертви, Еддi! Заради свого батька, подивися!
Двома широкими кроками вiн опинився бiля струмка, пiдняв сталеву змiю, швидко ii оглянув i кинув Еддi, який впiймав робота лiвою рукою. Змiя розвалилася на два шматки.
– Бачиш? Вона вичахла. Усi iстоти, яких ми тут знайшли, були вичахлi. Якби ми не нагодилися, вони б все одно невдовзi померли. І так само помер би ведмiдь.
– Ведмiдь був хворий, – сказала Сюзанна.
Стрiлець кивнув.
– Паразити напали на живi тканини його тiла. Але чому вони ранiше цього не робили?
Сюзанна не вiдповiла.
Тим часом Еддi роздивлявся змiю. На вiдмiну вiд ведмедя, вона виявилася повнiстю штучною, виготовленою з металу, мiкросхем i багатьох ярдiв (або навiть миль) надтонкого дроту. І все ж плями iржi проступали не лише на поверхнi половинки змii, яку Еддi досi тримав у руках, а й у ii металевих нутрощах. Там, де протiкала олива чи просочувалася вода, утворилася мокра пляма. Волога попсувала деякi дроти, а на кiлькох мiнiатюрних платах розмiром не бiльше нiгтя росло щось зелене, схоже на мох.
Еддi перевернув змiю. Сталева табличка засвiдчувала, що це вирiб «Пiвнiчного Центру Позитронiки, Лтд». На нiй стояв серiйний номер, але iменi не було. «Мабуть, надто дрiбна ти для iменi, – подумав хлопець. – Просто собi складний механiчний дивайс, призначений спецiально для того, щоб ставити Братику Ведмедику клiзму, щоб вiн регулярно випорожнювався, чи робити щось не менш огидне».
Вiн кинув змiю на землю i витер руки об штани.
Роланд тим часом пiдняв маленький трактор i потягнув за одну з гусениць. Вона знялася легко, але на землю мiж чоботами стрiльця ринула хмара iржi. Гусеницю вiн викинув.
– Усе в цьому свiтi або зупиняеться навiки, або розвалюеться на шматки, – заявив вiн. – Та водночас сили, що поеднуються i надають свiтовi злагодженостi… у часi, розмiрi й просторi… цi сили слабнуть. Ми це знали навiть у дитинствi, але гадки не мали, яким буде час кiнця. Та й звiдки нам було знати? Втiм, зараз я живу саме в такi часи. І, як на мене, то не тiльки мiй свiт зазнав iхнього впливу. Вони i на ваш свiт впливають, Еддi та Сюзанно, i, можливо, на мiльярди iнших свiтiв. Променi слабнуть. Я не знаю, чи це причина, чи тiльки чергова ознака. Але я знаю, що це правда. Пiдiйдiть! Наблизьтеся! Послухайте!
Наближаючись до металевоi будки з навскiсними лiнiями, де жовта фарба змiнювалася чорною i навпаки, Еддi вiдчув, як у пам’ятi зринае невiдпорний i неприемний спогад. Уперше за багато рокiв вiн упiймав себе на тому, що думае про руiни будинку у вiкторiанському стилi в Датч-Гiл, за милю вiд того району, де вони з Генрi провели дитинство. Перед руiнами на Райнголд-стрит, якi дiтвора з району називала Маетком, лежав порослий бур’яном газон, за яким нiхто не доглядав. Еддi думав, що в районi навряд чи знайшовся б такий малий, що не чув моторошних iсторiй про Маеток. Перехняблений будинок з крутим дахом наче набурмосено зорив на перехожих з-пiд пiддашшя, де клубочилися тiнi. Шибок у вiкнах, ясна рiч, не було (дiтлахи могли спокiйно жбурляти у вiкна камiнням, не пiдходячи надто близько до будинку). Але й фарбою з балончикiв його стiни нiхто не розмальовував, i на мiсцину для трахання чи на тир його теж не перетворили. Найдивовижнiшим було те, що вiн досi iснуе: нiхто не пiдпалив Маеток, щоб отрим
Сторінка 39
ти грошi за страховим полiсом чи просто подивитися, як вiн горить. Звiсно, дiти казали, що в ньому е привиди. Коли одного дня Еддi стояв на хiднику разом з Генрi (вони спецiально прийшли сюди, аби побачити цей сумнозвiсний предмет плiток, хоча Генрi набрехав матерi, буцiмто вони просто йдуть iз друзями по морозиво «Худсi» до Дальберга), йому справдi здалося, що там водяться примари. Хiба вiн не вiдчував, як крiзь старi тiнистi вiкторiанськi вiкна, вiкна, що начебто вп’ялися в нього нерухомим поглядом небезпечного психа, просочуеться якась чужа, ворожа сила? Хiба вiн не вiдчував, як невловний вiтерець ворушить волосся на руках i потилицi? Хiба перед його очима не постала тодi чiтка картина: варто лише переступити порiг цього будинку – i край, дверi хряснуть за спиною, i стiни посунуть на нього, перетираючи на порох скелети дохлих мишей, прагнучи так само потрощити i його кiстки?Потойбiччя. Привиди.
Зараз, коли Еддi пiдходив ближче до металевоi будки, до нього повернулося давно забуте вiдчуття таемницi й небезпеки. Шкiра на ногах i руках взялася сиротами. Волосся на потилицi стало сторч i нагадувало тепер шерсть на загривку тварини. Його наче обдував той самий ледь вiдчутний вiтерець, хоча листя на деревах, що оточували галявину, не ворушилося.
Проте вiн невпинно йшов до дверей (бо, звiсна рiч, це були ще однi дверi, хоча цей вхiд був зачинений i завжди опиратиметься таким, як Еддi) i не зупинявся, аж поки вухо не притислося до металу.
Вiдчуття було таке, наче пiвгодини тому вiн закинув собi пiгулку справдi потужноi кислоти, а пробирати почало тiльки зараз. У пiтьмi за очними яблуками пропливали дивнi кольори. Йому здавалося, що з камiнних глоток довгих коридорiв, тьмяно освiтлюваних електричними свiтильниками, до нього долинае бурмотiння голосiв. Колись смолоскипи модерноi доби яскраво палахкотiли, освiтлюючи все навколо, але тепер вiд них лишилися тiльки сумнi цятки синього свiтла. Вiн вiдчував порожнечу… спустошення… вiдчуження… смерть.
Механiзми невтомно бурмотiли, але чи не з’явився в цьому звуку iнший, грубий призвук? Край, де пiд гуготiнням машин пульсуе вiдчай, наче аритмiя хворого серця? Враження, що механiзми, вiд яких iде цей звук, хоча й набагато складнiшi навiть за самого ведмедя, виходять з ладу i вже не працюють як слiд?
– Усе мовчить у коридорах смертi, – прошепотiв Еддi. Голос зривався i ставав дедалi слабшим. – Усе забуте в камiнних коридорах смертi. Узрiть сходи, що виступають у пiтьмi, узрiть покоi в руiнах. Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки i згасають великi електроннi плати, одна за одною.
Грубим ривком Роланд вiдтягнув його назад, i Еддi подивився на нього напiвпритомним поглядом.
– Годi вже, – сказав стрiлець.
– Що б там не стояло, воно не надто добре працюе, правда ж? – почув Еддi власний тремкий голос – здавалося, вiн долинае десь здалеку. Хлопець досi вiдчував силу, що йшла вiд будки. Вона кликала його до себе.
– Правда. У цi часи жодна рiч в моему свiтi не працюе так, як треба.
– Хлопцi, якщо ви плануете отаборитися тут на нiч, то на мое приемне товариство можете не розраховувати, – сказала Сюзанна. У сiрому свiтлi сутiнкiв ii обличчя здавалося розмитою плямою. – А я пiду собi десь подалi. Менi моторошно вiд цiеi штуки.
– Ми всi пiдемо десь подалi, – сказав Роланд. – Ходiмо.
– Гарна думка, – озвався Еддi. Вони йшли, i шум машин ставав дедалi слабшим. Еддi вiдчув, що вхiд помалу втрачае свою владу над ним, хоча вiн i досi кличе, запрошуе звiдати тьмяно освiтленi коридори, сходи, що виступають з темряви, покоi в руiнах, де плетуть павутину павуки й один за одним згасають пульти керування.
29
Тiеi ночi Еддi знову бачив сон про те, як вiн iде Другою авеню до «Вишуканих делiкатесiв вiд Тома та Джерi», що на розi Другоi й Сорок п’ятоi. Вiн проминув музичну крамницю, де з гучномовцiв басили «Ролiнг Стоунз»:
Я бачу червонi дверi й хочу пофарбувати iх у чорний,
Нiяких iнших кольорiв, я хочу тiльки чорний,
Я бачу, як проходять дiвчата у лiтньому вбраннi,
Я повертаю голову, аж у очах темнiе…
Еддi йшов далi, повз крамницю, що називалася «Твоi вiдображення», мiж Сорок дев’ятою i Сорок восьмою. В одному з дзеркал, якими була прикрашена вiтрина, вiн побачив себе. І подумав, що виглядае краще, нiж будь-коли за багато рокiв. Волосся трохи задовге, але сам вiн засмаглий i мае здоровий, пiдтягнутий вигляд. Але одяг… ну й лажа, чуваче. Мотлох якийсь. Синiй пiджак, бiла сорочка, брунатна краватка, сiрi штани… та блiн, у нього в життi не було такого прикиду зразкового хлопчика.
Хтось торсав його за плече.
Еддi спробував ще глибше зануритися в сон. Вiн не хотiв прокидатися. Принаймнi поки не дiйшов до крамницi делiкатесiв i не вiдiмкнув своiм ключем дверi, за якими – трояндове поле. Еддi хотiлося ще раз побачити це видиво – нескiнченне червоне укривало, небесне склепiння понад ним, де пропливають великi бiлi хмари-кораблi, i Темну Вежу. Вiн боявся чорноти, що жила в тiй жаскiй колонi, чатуючи на кожного, хто наважиться п
Сторінка 40
дiйти надто близько, щоб його пожерти. Та все одно йому хотiлося побачити Вежу. Вiн конче мусив ii побачити.Однак рука, що його торсала, не здавалася. Сон почав темнiшати, i запахи автомобiльних викидiв на Другiй авеню поступилися аромату диму, що йшов вiд дерева (ледь вiдчутному, бо багаття майже догорiло).
Сюзанна. Виглядала вона налякано. Еддi всiвся й обiйняв ii. Вони стали табором на дальньому краю вiльховоi дiброви, там, де було чутно дзюркiт струмка на всипанiй кiстками галявинi. З iншого боку табiрного багаття, що ледь жеврiло, спав Роланд. Спалося йому тривожно. Ковдру стрiлець iз себе скинув i лежав, пiдiбгавши колiна мало не до грудей. Без чобiт ступнi здавалися бiлими, вузькими i вразливими. На правiй бракувало великого пальця, жертви омара-вбивцi, який вiдгриз стрiльцевi ще й частину правоi руки.
Роланд весь час стогнав щось нерозбiрливе. Трохи послухавши, Еддi зрозумiв, що це слова, якi вiн вимовив перед тим, як упасти непритомним на галявинi, де Сюзанна пiдстрелила ведмедя. «Вперед. Цей свiт не единий, iснують iншi». На секунду стрiлець замовк, а потiм почав кликати хлопчика на iм’я: «Джейку! Де ти? Джейку!»
І стiльки скорботи й вiдчаю було в його голосi, що Еддi вiдчув, як у душу заповзае страх. Його рука обвила Сюзанну, i вiн мiцно притис дружину до себе. Попри те, що нiч була тепла, жiнка вся тремтiла.
Стрiлець перекотився на спину, i розплющенi очi зблиснули пiд сяйвом зiрок.
– Джейку, де ти? – гукнув вiн кудись у нiч. – Повернися.
– О Боже, вiн знову марить. Що нам робити, Сьюз?
– Не знаю. Але це було настiльки нестерпно, що я не змогла далi слухати сама. Вiн наче так далеко. Так далеко вiд усього.
– Вперед, – пробурмотiв стрiлець, знову перевертаючись на бiк i пiдтягуючи колiна, – цей свiт не единий, iснують iншi. – Якусь мить вiн лежав мовчки. А тодi його груди здiйнялися, i з них вирвався протяжний крик, вiд якого кров холола в жилах, – стрiлець викрикнув хлопчикове iм’я. З лiсу за iхнiми спинами, сухо трiпочучи крилами, знявся якийсь великий птах i полетiв шукати собi спокiйнiшоi мiсцини.
– Як ти гадаеш, – з мокрими вiд слiз i широко розплющеними очима спитала Сюзанна, – може, розбудити його?
– Не знаю. – Еддi побачив стрiльцевий револьвер, той, який Роланд носив на лiвому стегнi. Зброя в кобурi лежала на охайно складеному квадратному клаптi шкiри неподалiк того мiсця, де спав Роланд. Простягнути до неi руку було справою однiеi секунди. – Навряд чи я наважуся, – повагавшись, додав Еддi.
– Це доводить його до сказу.
На знак згоди Еддi кивнув.
– Що нам робити? Еддi, що робити?
Еддi не знав. Пенiцилiновi лiки вбили iнфекцiю, занесену величезним омаром, але тепер Роланд знову потерпав вiд зараження. І Еддi сумнiвався, що на свiтi iснуе антибiотик, здатний вилiкувати цю хворобу.
– Не знаю. Ляж коло мене, Сьюз.
Еддi накинув на неi й на себе шкуру, i через деякий час вона перестала тремтiти.
– Якщо вiн збожеволiе, то може на нас напасти, – сказала вона.
– Та я знаю. – Ця неприемна думка навiяла спрогад про ведмедя – червонi, осатанiлi вiд ненавистi очi (та хiба в цих багряних глибинах не було iскри спантеличення?) i смертоноснi лапи з гострими, мов бритва, пазурами. Погляд Еддi помандрував до револьвера, що лежав так близько до лiвоi неушкодженоi руки стрiльця, i вiн знову пригадав, як блискавично Роланд вихопив зброю, помiтивши, що на них пiкiруе механiчний кажан. Так швидко, що не видно було руки. Якщо стрiлець збожеволiе i вся його ненависть обернеться проти них iз Сюзанною, то шансiв вижити у них не буде. Жодного шансу.
Еддi притиснувся обличчям до теплоi заглибинки на жiнчинiй шиi i заплющив очi.
Невдовзi Роланд перестав бурмотiти. Еддi пiдвiв голову i глянув на нього. Здавалося, стрiлець знову поринув у природний сон. Еддi подивився на Сюзанну i побачив, що вона теж заснула. Вiн лiг коло неi, нiжно поцiлував опуклiсть грудей i сам заплющив очi.
«Е, нi, хлопче, ти не спатимеш довго-предовго».
Втiм, вони йшли вже два днi, i Еддi геть знесилився. Вiн поплив… поринув у сон.
«Назад у сон, – подумав вiн, занурюючись. – Я хочу назад на Другу авеню… назад до Тома й Джерi. Так, хочу».
Однак тiеi ночi омрiяний сон так i не повернувся.
30
Поки сходило сонце, вони нашвидкуруч поснiдали, спакували речi, розподiлили спорядження i повернулися на галявину, за формою схожу на клин. У прозорому ранковому свiтлi це мiсце виглядало не дуже моторошно, та все одно вони втрьох намагалися триматися подалi вiд металевоi будки з ii попереджувальними чорно-жовтими лiнiями. Якщо Роланд i пам’ятав своi кошмари минулоi ночi, то зовнi цього не виказував. Вранцi вiн порався, як завжди, не порушуючи задумливоi, вiдстороненоi мовчанки.
– Як ти збираешся знайти ту пряму лiнiю, якою нам треба звiдси йти? – спитала в стрiльця Сюзанна.
– Якщо легенди не обманюють, то з цим не буде клопотiв. Пам’ятаеш, як ти спитала про магнетизм?
Вона кивнула.
Покопирсавшись у глибинах кошеля, вiн видобув звiдти шматочок староi м’якоi шкiри, в
Сторінка 41
кий була вколота довга срiбна голка.– Компас! – вигукнув Еддi. – Та ти й справдi скаут-орел!
Роланд заперечно похитав головою.
– Це не компас. Звiсно, я знаю, якi вони з себе, але нинi я визначаю напрям за сонцем i зiрками. Навiть зараз вони мене не пiдводять.
– Навiть зараз? – трохи занепокоено перепитала Сюзанна.
Вiн кивнув.
– Сторони свiту також потроху змiнюють напрям.
– Боже, – мовив Еддi. Вiн спробував уявити свiт, у якому пiвнiч хитро прокрадаеться на схiд чи захiд, i майже одразу вiдмовився вiд спроби. Йому стало трохи зле. Таке вiдчуття накочувало щоразу, коли вiн дивився з верхiвки високоi будiвлi.
– Це просто голка, але вона сталева i послужить нам незгiрше за компас. Наш шлях тепер визначаеться Променем, i голка на нього вкаже. – Вiн знову полiз до кошеля i витяг глиняну чашку грубоi роботи. Один ii бiк трiснув. Колись, знайшовши цю рiч на мiсцi старого табору, Роланд склеiв ii сосновою живицею. Зараз вiн пiдiйшов до струмка, занурив у нього чашку i понiс туди, де у вiзку сидiла Сюзанна. Обережно поставив ii на бильце вiзка i, коли поверхня води знову стала рiвною, вкинув туди голку. Голка пiшла на дно.
– Ого! – саркастично вигукнув Еддi. – Неймовiрно! Я б упав перед тобою на колiна, Роланде, та не хочу штани м’яти.
– Це ще не все. Сюзанно, тримай чашку мiцно.
Вона послухалася, i Роланд поволi почав штовхати вiзок через галявину. Коли до дверей залишалося футiв дванадцять, вiн обережно розвернув коляску i поставив ii спинкою до входу.
– Еддi! – вигукнула Сюзанна. – Глянь-но!
Вiн нахилився над глиняною чашкою, побiжно зауваживши про себе, що крiзь трiщину, яку так-сяк замазав Роланд, уже просочуеться вода. Голка повiльно спливала на поверхню. І вигулькнула так само спокiйно, як це зробив би корок. Їi кiнцi показували на портал за iхнiми спинами i на старий дрiмучий лiс.
– Очманiти… голка плавае. Тепер мене вже нiчим не здивуеш.
– Тримай чашку, Сюзанно.
Жiнка мiцно стискала чашку в руках, а Роланд тим часом штовхав вiзок далi на галявину, пiд прямими кутами до будки. Голка знову заколивалася на поверхнi води, а потiм опустилася на дно чашки. Та коли Роланд повернув вiзок на те мiсце, де голка вказувала шлях, вона знову пiднялася.
– Якби в нас була залiзна стружка i аркуш паперу, – сказав стрiлець, – то можна було б розсипати стружку на паперi i побачити, як вона збираеться в суцiльну лiнiю i вказуе в той самий бiк.
– І це не зникне, навiть якщо ми пiдемо геть вiд Порталу? – спитав Еддi.
Роланд кивнув.
– Але це ще не все. Ми справдi можемо побачити Промiнь.
Сюзанна озирнулася через плече i ненароком зачепила чашку. Вода в нiй хлюпнула, i голка безцiльно закрутилася… i знову непорушно стала на мiсце, вказуючи напрям.
– Не туди, – сказав Роланд. – Опустiть очi. Еддi, ти дивись на ноги, а ти, Сюзанно, – собi на колiна.
Вони послухалися.
– Коли я скажу пiдвести голови, дивiться просто вперед, туди, куди показуе голка. На щось iнше не дивiться, просто довiртеся очам, нехай вони бачать те, що буде перед ними. А тепер… пiдведiть голови!
Вони так i зробили. Якусь мить погляд Еддi не вловлював нiчого, крiм лiсу. Вiн спробував розслабити очi… i раптом побачив, так само, як побачив обриси рогатки в деревному виступi на пеньку, i зрозумiв, чому Роланд наказував не дивитися на щось iнше. Промiнь впливав на все, що лежало на його шляху, але ефект був ледь помiтний. У його напрямку настовбурчилася хвоя сосен i ялин. Кущi зелених ягiд росли трохи похило, i нахил цей був якраз у напрямку Променя. На замасковану стежину (якщо Еддi не помилявся, вона пролягала на пiвденний схiд) попадали не всi тi дерева, що iх повалив ведмiдь, щоб краще бачити довкола, але бiльша частина лягла в тому напрямку, неначе сила, що йшла з металевоi будки, штовхала iх туди пiд час падiння. Найлiпшим доказом було те, як лежали на землi тiнi. Звiсно, коли сонце пiдiймалося на сходi, вони вказували на захiд, але коли Еддi глянув на пiвденний схiд, то побачив грубий малюнок «у ялинку», що лежав лише вздовж тiеi лiнii, яку показувала голка в чашцi.
– Може, я щось i бачу, – невпевнено промовила Сюзанна, – та…
– Подивися на тiнi! На тiнi, Сьюз!
Їi очi широко розплющилися, i Еддi зрозумiв, що Сюзанна бачить.
– Боже! Он вiн! Там! Наче продiл у волоссi!
Один раз побачивши, Еддi вже не змiг вiдвести очей. У неохайних нетрях довкола галявини утворився тьмяний прохiд, пряма дорога для Променя. Раптом Еддi подумав, яка, мабуть, потужна та сила, що зараз тече повз нього (а може, й пронизуе його, як рентгенiвськi променi), i притлумив у собi бажання вiдступити вбiк, байдуже – праворуч чи лiворуч.
– Роланде, а воно часом мене не стерилiзуе?
Слабо всмiхнувшись, Роланд знизав плечима.
– Це наче ложе рiки, – дивувалася Сюзанна. – Таке засохле й поросле травою, що його ледь видно… але воно е. І малюнок тiней не змiниться, поки ми перебуватимемо на шляху Променя, правда ж?
– Нi, – вiдповiв Роланд. – Ясна рiч, напрямок, куди вони падають, змiнюватиметься, поки
Сторінка 42
онце мандруе небом, але шлях Променя ми будемо бачити весь час. Не забувайте, що Промiнь свiтить у цьому напрямку вже тисячi, а може, й десятки тисяч рокiв. Погляньте-но на небо!Еддi й Сюзанна пiдвели голови й побачили, що тоненькi баранцi хмар уздовж Променя теж вклалися у «ялинку»… i цi хмари пливли швидше, нiж тi, що були обабiч смуги його сили. Їх штовхало на пiвденний схiд. У бiк Темноi Вежi.
– Бачите? Навiть хмари впокоренi.
Назустрiч iм наближалася зграйка птахiв. Потрапивши на шлях Променя, птаство змiнило напрямок польоту i якийсь час летiло на пiвденний схiд. Еддi дивився й очам не вiрив. Коли птахи перетнули вузький коридор зони впливу Променя, то знову лягли на попереднiй курс.
– Так. Здаеться, нам час iти, – сказав вiн. – Довжелезна подорож на тисячу миль починаеться, блiн, з першого кроку тощо, тощо.
– Зажди. – Сюзанна подивилася на Роланда. – Тисячею миль цей шлях не обмежуеться, так? Тепер уже не обмежуеться. Наскiльки вiн довгий, Роланде? П’ять тисяч миль? Десять?
– Не можу сказати. Але дорога дуже довга.
– То як, в бiса, ми збираемося туди дiстатися, якщо ви двое везтимете мене в цiй чортопхайцi? Нам ще пощастить, якщо зможемо долати три милi на день крiзь тамтi Буераки. І ви це знаете.
– Шлях знайдено, – терпляче сказав Роланд. – Поки що цього досить. Можливо, Сюзанно Дiн, настане час, коли ми мандруватимемо швидше, нiж тобi цього хотiлося б.
– Та невже? – Вона виклично на нього подивилася, й обое чоловiкiв побачили небезпечний вогник у ii очах, очах Детти Волкер. – У вас там у кущах машина для перегонiв? Якщо так, то непогано було б ще мати й дорогу, на якiй можна розiгнатися!
– Земля i наш спосiб пересування нею змiнюватимуться. Так бувае завжди.
Сюзанна махнула на нього рукою – мовляв, говори-говори.
– Моя старенька матуся казала: «Господь подбае». Ти менi зараз ii нагадуеш.
– А хiба Вiн не дбае? – поважно спитав Роланд.
Якусь мить вона дивилася на нього в нiмому здивуваннi, а потiм задерла голову i розсмiялася в небо.
– Ну, все залежить вiд того, як до цього ставитися. Я тобi так скажу, Роланде: якщо це i е Божа турбота, то я боюся навiть уявити, що буде, коли Вiн вирiшить залишити нас без обiду.
– Та ходiмте вже, – втрутився Еддi. – Забираймося звiдси. Менi тут не подобаеться. І це була чистiсiнька правда, але не вся. Ним оволодiло глибинне бажання рвонути вперед цим прихованим шляхом, цим невидимим шосе. Кожен крок наближав до поля троянд i Вежi, шо височiла над ними. Еддi збагнув (i сам iз цього здивувався), що сповнений рiшучостi побачити Вежу… чи померти на шляху до неi.
«Вiтаю, Роланде, – подумав вiн. – Тобi це вдалося. Тепер я один з адептiв. Хто-небудь, скажiть “Алiлуйя”».
– Але, перш нiж ми вирушимо, треба дещо зробити. – Роланд нахилився i розв’язав сиром’ятну мотузку довкола лiвого стегна. Потiм поволi почав розстiбати кобуру.
– Що за дурня? – спитав Еддi.
Знявши пояс, Роланд простягнув йому.
– Ти знаеш, навiщо я це роблю, – спокiйно сказав вiн.
– А ну одягни назад! – Еддi вiдчув, що всерединi пiднiмаеться буревiй суперечливих емоцiй. Пальцi, мiцно стиснутi в кулаки, тремтiли. – Що це ти таке робиш?
– Мало-помалу божеволiю. Поки ця рана в моiй душi не загоiться… якщо таке взагалi можливо… я не годен його носити. І ти це знаеш.
– Вiзьми, Еддi, – тихо сказала Сюзанна.
– Якби вчора на тобi не було цiеi хернi, коли на мене напав той кажан, то нинi я був би вже мертвий!
Замiсть вiдповiдi стрiлець i далi простягав свiй останнiй револьвер Еддi. Його постава промовляла, що вiн готовий цiлий день так простояти, якщо буде треба.
– Гаразд! – викрикнув Еддi. – Хай тобi грець, добре!
Вiн вихопив кобуру в Роланда i рвучко пов’язав ii собi на поясi. Взагалi-то вiн мусив вiдчути полегшення. Хiба ж вiн не дивився на цей револьвер серед ночi, коли вiн лежав бiля Роланда, i думав про те, що може статися, якщо у Роланда справдi поiде дах? Хiба Сюзанна не думала про те саме? Але полегшення не прийшло. Був тiльки страх, почуття провини i дивний болiсний смуток, надто глибокий для слiз.
Без револьверiв стрiлець виглядав дуже дивно.
Якось неправильно виглядав.
– Все? Тепер, коли новоспеченi учнi мають зброю, а вчитель залишився без неi, можна вже йти? Якщо з кущiв вистрибне якась велика тварюка, Роланде, ти завжди зможеш швиргонути в неi ножем.
– А, так, – пробурмотiв вiн. – Мало не забув. – Видобувши з кошеля нiж, вiн простягнув його Еддi рукiв’ям уперед.
– Та це просто дурiсть! – заволав Еддi.
– Саме життя – це дурiсть.
– Ага, напиши це на листiвцi i надiшли у «Друг читача», трясця його матерi. – Еддi застромив ножа за пояс штанiв i виклично глянув на Роланда. – А тепер уже нарештi можемо йти?
– Є ще одне, – сказав Роланд.
– Боже милосердний!
Роландовi вуста знову розтулилися в посмiшцi.
– Жартую, – сказав вiн.
В Еддi вiдвисла щелепа. Сюзанна знову розсмiялася, i веселi дзвiночки ii смiху розiгнали ранкову тишу.
31
Майже весь ранок вони долали смугу руйнування, яку вла
Сторінка 43
тував собi для захисту велетенський ведмiдь. Втiм, iти шляхом Променя було трохи легше. А щойно бурелом i заростi пiдлiску лишилися позаду, непроглядний лiс знову вступив у своi права, i тепер мандрiвники могли рухатися швидше. Праворуч вiд них весело дзюркотiв струмок, який витiкав зi скелi на галявинi. У нього впадали кiлька менших потiчкiв, i тепер плюскiт води став поважнiшим. Тварин тут було бiльше: вони шурхотiли у лiсi, поспiшаючи у своiх справах. Двiчi Роланд, Еддi та Сюзанна бачили невеликi стада оленiв. Один iз них, самець iз розложистими рогами на шляхетно посадженiй головi, на вигляд важив фунтiв триста, ба навiть бiльше. Коли вони знову почали сходження нагору, ручай звернув iз iхнього шляху вбiк. День уже хилився до вечора, аж раптом Еддi щось помiтив.– Може, станемо тут? Трохи вiдпочинемо.
– Що таке? – спитала Сюзанна.
– Так, – озвався Роланд. – Давайте зупинимося.
Раптом Еддi знову вiдчув присутнiсть Генрi: наче важкий тягар лiг йому на плечi. «Ой, гляньте, дiвчисько! Дiвчисько щось там побачило у девевi? Дiвчисько хоче щось вирiзьбити? Еге ж? О-хо-хо… ну хiба не краса?»
– Нам не конче зупинятися. Тобто нiчого такого. Просто я…
– …дещо побачив, – закiнчив за нього Роланд. – Хай що воно таке, припини патякати i вiзьми це.
– Та нiчого такого. – Еддi вiдчув, що шарiеться. Тепла кров пiдступила до обличчя. Вiн намагався не дивитися на ясень, що привернув його увагу.
– Неправда. Це те, що тобi потрiбно, i, далебi, не можна казати, що це «нiчого такого». Якщо тобi це потрiбно, Еддi, то нам також. От хто нам точно не потрiбен, то це хлопець, який не може позбутися мотлоху своiх спогадiв.
Тепла кров стала гарячою. Еддi ще трохи постояв, втупившись поглядом у своi мокасини, розпашiлi щоки палали, а сам вiн вiдчував, нiби Роланд своiми свiтлими очима снайпера зазирнув просто йому в душу, де коiлося щось незрозумiле.
– Еддi? – зачудовано покликала Сюзанна. – Що таке, котику?
Їi голос додав йому хоробростi. На ходу виймаючи Роландового ножа з-за пояса, Еддi пiдiйшов до стрункого ясеня.
– Може, й нiчого, – пробурмотiв вiн, а потiм змусив себе додати: – А може, багацько. Якщо я все не зiпсую, то може вийти щось дуже навiть непогане.
– Ясень – шляхетне дерево, в ньому мiститься велика сила, – зауважив Роланд десь у нього за спиною, та Еддi не дослухався. Глузливий голос Генрi замовк, а разом з ним випарувався i сором. Вiн думав лише про ту гiлку, яка полонила його увагу. Бiля стовбура вона була товща i трохи випиналася. Саме ця товщина дивноi форми й потрiбна була Еддi.
Йому здалося, що в товщi ховаються обриси ключа – того ключа, який вiн на мить побачив у полум’i перед тим, як охопленi вогнем залишки щелепи знову змiнили форму i з них постала троянда. Три перевернутi лiтери V, середня V глибша й ширша за iншi двi. І маленька карлючка з краю. У нiй – весь секрет.
Подих сну знову торкнувся його пам’ятi: «Дед-е-чам, дад-е-чi, не хвилюйся, у тебе ключ».
«Можливо, – подумав Еддi. – Але цього разу я матиму все. Не вдовольнюся бiльшою частиною».
Дуже обережно вiн вiдтяв гiлку од дерева й обрiзав вузький кiнець так, щоб залишився товстий шмат ясеня завдовжки близько дев’яти дюймiв. Вiн важко лежав на долонi, сповнений сокiв життя i готовий подiлитися своiми таемницями, оголити прихованi обриси… перед чоловiком, що виявиться досить вправним, аби виманити iх звiдти.
Чи був вiн тим чоловiком? Та й чи мало це значення?
Еддi Дiн подумав, що на обидва питання може вiдповiсти ствердно.
Неушкодженою лiвою рукою стрiлець накрив праву долоню Еддi.
– Здаеться, тобi вiдома якась таемниця.
– Можливо.
– Розповiси?
Вiн тiльки головою похитав.
– Гадаю, лiпше не розповiдати. Ще не час.
Трохи помiркувавши, Роланд кивнув.
– Добре. Тiльки одне питання, i ми облишимо цю тему. Може, тобi вiдкрилися якiсь знання щодо моеi… моеi проблеми?
«І це все, на що вiн спроможний… це весь показ вiдчаю, який iсть його живцем», – подумав Еддi.
– Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподiваюся, приятелю. Я щиро на це сподiваюся.
Роланд кивнув i вiдпустив руку Еддi.
– Дякую тобi. До темряви ще двi години. Чом би ними не скористатися?
– Я тiльки за.
І вони пiшли далi. Роланд вiз Сюзанну, а Еддi крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всерединi. Вiн наче випромiнював свое власне тепло, потаемне i потужне.
32
Того вечора, пiсля iжi, Еддi дiстав з-за пояса стрiльцiв нiж i почав рiзьбити. Нiж був навдивовижу гострий i наче нiколи не затуплявся. Еддi повiльно i обережно працював у свiтлi багаття: крутив деревинку в руках, спостерiгав, як з-пiд довгих упевнених рухiв ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.
Сюзанна лежала, пiдклавши пiд голову руки, i дивилася на зорi, що неквапом мандрували чорним небом.
Роланд вiдiйшов подалi вiд багаття i стояв тепер на краю мiсця, яке вони обрали собi для табору, недосяжний для вiдблискiв полум’я, дослухаючись до голосiв божевiлля, що перекрикували один одного
Сторінка 44
його зболенiй, пошматованiй свiдомостi.Хлопчик був.
Не було нiякого хлопчика.
Був.
Не було.
Був…
Вiн заплющив повiки, притулив холодну долоню до лоба, пiд яким пульсував бiль, i замислився, скiльки часу ще потрiбно для того, аби вiн луснув, наче затуго натягнута тятива.
«Ох, Джейк, – подумав вiн. – Де ти? Де ти?»
А над ними трьома зiйшли Стара Зоря й Стара Матiнка. Вони зайняли своi мiсця в небi й роздивлялися одна одну через зоряне череп’я свого древнього шлюбу.
Роздiл 2
Ключ i троянда
1
Цiлих три тижнi Джон «Джейк» Чемберз вiдважно боровся з божевiллям, що поволi заповзало в його душу. Увесь цей час вiн почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: вiдкачував воду з трюмiв, щоб урятувати собi життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться i не надiйде допомога… будь-яка допомога. Вiд будь-кого. Тридцять першого травня тисяча дев’ятсот сiмдесят сьомого року, за чотири днi до шкiльних канiкул, вiн остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здаватися, падати в обiйми шторму.
Останньою краплею до чашi терпiння став екзаменацiйний твiр з англiйськоi мови.
Джон Чемберз, тобто Джейк для трьох-чотирьох хлопцiв, що були майже його друзями (якби батько довiдався про цей «фактик», то це б його точно розлютило), закiнчував свiй перший рiк у школi Пайпера. Йому вже виповнилося одинадцять, i вiн ходив до шостого класу, але був надто дрiбним для свого вiку. І люди, що зустрiчалися з ним уперше, думали, що вiн набагато молодший. І взагалi, не так давно (десь рiк тому) його ще часто вважали дiвчинкою, поки вiн не влаштував батькам iстерику, i мама нарештi зглянулася над ним та дозволила пiдстригтися коротко. Батько, ясна рiч, не мав нiчого проти стрижки. Вiн просто вишкiрив зуби в жорсткiй залiзнiй посмiшцi i сказав: «Малий хоче бути схожим на морпiха, Лорi. Це пiде йому на користь».
Батько нiколи не називав його Джейком, лише Джоном, та й то дуже рiдко. Для батька вiн зазвичай був просто «малим».
Минулого лiта (на двохсотлiття Незалежностi – суцiльнi прикраси, прапори, i повно високих кораблiв у Нью-Йоркськiй затоцi) тато сказав йому, що школа Пайпера – це просто Найкраща, Трясця Їi Матерi, Школа в Краiнi Для Хлопця Твого Вiку. І той факт, що Джейка туди прийняли, не мае нiчого спiльного з грошима, наполегливо пояснював Елмер Чемберз. Вiн несамовито пишався цим, хоча навiть десятирiчний Джейк пiдозрював, що це неправда, що насправдi це лише брехня, яку батько перетворив на факт, аби час вiд часу ненароком вставляти у розмову за обiдом чи на вечiрцi з коктейлями: «Як мiй малий? Та вiн ходить до школи Пайпера. Найкращоi, Трясця Їi Матерi, Школи в Краiнi Для Хлопця Його Вiку. Туди за грошi не потрапиш. У школi Пайпера цiнують тiльки клепку, от що».
Джейк чудово розумiв, що в палахкотючiй печi свiдомостi Елмера Чемберза грубе вугiлля бажань i власноi думки дуже часто сплавлялося у твердi дiаманти, якi вiн називав фактами… а за менш офiцiйних обставин «фактиками». «Факт у тому, що…» – це була його улюблена фраза, котру вiн промовляв дуже часто, i шанобливо, i за будь-якоi нагоди.
«Факт у тому, що до школи Пайпера просто так, за грошi не беруть, – сказав йому батько влiтку на Двохсотлiття, коли небо було синiм-синiм, i все навкруги прикрашене прапорами, i Високi Кораблi стояли у затоцi. У Джейковiй пам’ятi це лiто закарбувалося в золотистих тонах, бо тодi вiн ще не почав божеволiти i всi турботи були тiльки про те, чи добре вiн себе зарекомендуе у школi Пайпера, бо вона здавалася якимось гнiздом, де висиджували генiiв. – До такого мiсця, як школа Пайпера, тобi допоможе потрапити тiльки те, що в тебе ось тут. – Простягнувши руку над письмовим столом, Елмер Чемберз постукав сина по лобi твердим, вкритим плямами вiд нiкотину пальцем. – Ясно, малий?»
Джейк кивнув. Розмовляти з батьком було не обов’язково, бо вiн ставився до всiх (разом iз дружиною) так само, як до пiдлеглих на телебаченнi, де вiн вiдповiдав за складання телепрограми i вважався визнаним майстром «розправ», боротьби з конкурентами за успiх у глядача. Все, що вимагалося, – слухати його, кивати в потрiбних мiсцях, i через деякий час вiн вiдпускав на волю.
«Добре, – сказав батько, запалюючи одну з вiсiмдесяти сигарет «Кемел», своеi добовоi норми. – Тодi вважатимемо, що ми порозумiлися. Тобi доведеться добряче намуляти собi сiдницi, але ти все зможеш. Якби не мiг, то нам би не надiслали ось це. – Взявши зi столу лист про прийняття до школи Пайпера, вiн переможно стис його в руцi. Жест цей чимось нагадував трiумф дикуна, наче лист був убитою на полюваннi твариною, звiром, котрого вiн зараз обдере i з’iсть. – Тож працюй сумлiнно. Заробляй гарнi оцiнки. Зроби так, щоб мама i татко пишалися тобою. Якщо ти закiнчиш рiк на вiдмiнно, то поiдеш до Диснейленду. Заради цього можна й погарувати, правда ж, хлопчику мiй?»
І Джейк заробляв гарнi оцiнки – з усiх предметiв мав «вiдмiнно». До останнiх трьох тижнiв. Мабуть, йому вдалося стат
Сторінка 45
предметом гордощiв мами й татка, хоча вони так рiдко бували вдома, що Джейк нiчого не мiг сказати напевно. Зазвичай, коли вiн повертався додому, там нiкого не було, крiм куховарки Грети Шоу, тож урештi-решт вiн показував своi роботи, написанi на «вiдмiнно», iй. Пiсля цього вони опинялися в темному кутку його кiмнати. Часом Джейк iх роздивлявся i думав про те, чи е в них якийсь сенс. Йому б цього хотiлося, та сумнiви не полишали його думок.Джейк не думав, що влiтку поiде до Диснейленду, навiть якщо закiнчить рiк на вiдмiнно.
Вiрогiднiшим варiантом видавалася божевiльня.
О 8:45 тридцять першого травня, коли вiн переступав через порiг подвiйних дверей школи Пайпера, перед його внутрiшнiм зором постало жахливе видiння. Хлопчик побачив свого батька: той сидiв у своему кабiнетi в Рокфелер-плаза, 70, схилившись над письмовим столом. У кутику рота стирчала сигарета «Кемел», дим кiльцями оповивав йому голову. Перед батьком стояв один iз пiдлеглих. За спиною в Елмера Чемберза з великоi висоти було видно, мов на долонi, весь Нью-Йорк, але вiд його гамору надiйно захищали два шари термостiйкого скла.
«Факт у тому, що до Санiвейлського санаторiю просто так, за грошi не беруть, – тоном похмурого вдоволення вичитував тато своiй «шiстцi». Простягнувши руку, вiн постукав пiдлеглого по лобi. – Єдине, що допоможе тобi потрапити в таке мiсце, – це коли тут, у черепушцi, щось грандiозне перестане працювати як слiд. З малим так i сталося. Але вiн, трясця його матерi, вже всi сiдницi собi намуляв. Кажуть, що краще за всiх плете цi траханi кошики. А коли його випустять – якщо випустять, – вiн поiде. Поiде до…
– …придорожньоi станцii, – пробурмотiв Джейк i торкнувся лоба рукою, що прагнула затремтiти. Голоси поверталися. Крикливi, сварливi голоси, що доводили його до сказу.
Ти мертвий, Джейку. Тебе переiхала машина, i тепер ти мертвий.
Не клей дурника! Дивися – бачиш той плакат? ЗАПАМ’ЯТАЙ ПІКНІК СВОГО ПЕРШОГО РОКУ – написано на ньому. Хiба на тому свiтi iздять на пiкнiки всiм класом?
Не знаю. Знаю тiльки, що тебе переiхала машина.
Нi!
Так. Це сталося вранцi, дев’ятого травня, о 8:25. Ти помер швидко, навiть хвилини не минуло.
Нi! Нi! Нi!
– Джоне?
Спохопившись, вiн злякано роззирнувся навкруги. Перед ним стояв мiстер Бiсет, учитель французькоi, вигляд у нього був стурбований. За спиною в нього потiк iнших учнiв уже вливався в Залу Скликань на ранкове зiбрання. Майже нiхто не розбишакував, i крикiв теж не було чути. Мабуть, iншим учням так само, як i Джейковi, батьки втовкмачували, що iм страшенно пощастило потрапити до школи Пайпера, куди беруть не за грошi (хоча рiчна плата становила 22 тисячi доларiв), а за тямущiсть. І мабуть, багатьом iз них пообiцяли, що вони кудись поiдуть, якщо навчатимуться добре. Мабуть, батьки деяких щасливчикiв навiть дотримають обiцянки. Мабуть…
– Джоне, з тобою все гаразд? – cпитав мiстер Бiсет.
– Авжеж, – сказав Джейк. – Все гаразд. Просто я сьогоднi трохи заспав. І ще не до кiнця прокинувся.
Обличчя мiстера Бiсета розслабилося, i вiн усмiхнувся.
– Нiчого, таке трапляеться навiть iз найкращими з нас.
– Тiльки не з моiм татком. Майстер «розправ» нiколи не проспить.
– Ти пiдготувався до iспитовоi роботи з французькоi? – поцiкавився мiстер Бiсет. – Voulez-vous faire I’examen cet aprиs-midi?
– Гадаю, так, – вiдповiв Джейк. Насправдi вiн не знав, готовий вiн до iспиту чи нi.
І навiть не мiг пригадати, чи готувався до письмовоi з французькоi.
Нинi нiщо, крiм голосiв у головi, не мало особливого значення.
– Ще раз наголошую, що менi дуже сподобалося працювати з тобою, Джоне. Я хотiв сказати про це твоiм батькам, але вони не прийшли на батькiвський вечiр…
– Вони дуже зайнятi, – пробурмотiв Джейк.
На знак розумiння мiстер Бiсет кивнув.
– Ну, все одно менi приемно, що ти був моiм учнем. Ось i все, що я хотiв сказати… а ще я сподiваюся побачити тебе наступного року на заняттях з поглибленого вивчення французькоi.
– Дякую, – вiдповiв Джейк i подумав: а якоi б заспiвав мiстер Бiсет, якби почув вiд нього «але навряд чи я вивчатиму наступного року французьку, хiба що ви надсилатимете менi матерiали до старого доброго Санiвейла»?
У проходi Зали Скликань з посрiбленим дзвiночком у руцi з’явилася Джоана Френкс, шкiльний секретар. У школi Пайпера у дзвiнок завжди калатала чиясь рука. Джейк подумав, що, напевне, це було ще однiею принадою для батькiв. Спогади про маленький червоний шкiльний будиночок i таке iнше. Сам вiн почував до цього вiдразу. Звук того дзвiнка наче пронизував його голову…
«Я так довго не витримаю, – подумав вiн у вiдчаi. – Шкода, але я божеволiю. Правда-правда, я божеволiю».
Мiстер Бiсет помiтив мiс Френкс, повернувся було до неi, але потiм знову глянув на Джейка.
– Джоне, з тобою точно все гаразд? Цi останнi кiлька тижнiв ти був якийсь заклопотаний. Навiть стурбований. Тебе щось тривожить?
У голосi мiстера Бiсета звучала така непiдробна доброта, що Джейк мало не розповiв йому все. Але спохватився, уявив
Сторінка 46
и вираз обличчя вчителя, коли вiн скаже: «Так. Мене щось тривожить. Один такий маленький гидотний фактик. Бачте, я помер i перейшов до iншого свiту. А там знову помер. Ви скажете, що такого не може бути, i, звiсно, матимете рацiю. Частково я теж так думаю, але бiльша частина мого розуму каже, що ви помиляетеся. Це сталося насправдi. Я помер».Якби вiн розповiв щось подiбне, то мiстер Бiсет негайно кинувся б телефонувати Елмеровi Чемберзу. І Санiвейлський санаторiй видався б Джейковi казковим курортом пiсля того потоку слiв, який виверг би iз себе батько з приводу хлопцiв, у яких виникають глюки перед iспитовим тижнем. Хлопцiв, якi вироблять таке, про що не розповiси пiд час обiду чи вечiрки з коктейлями. Хлопцiв, Якi Пiдводять Своiх Батькiв.
Джейк вичавив iз себе посмiшку i глянув на мiстера Бiсета.
– Просто я трохи нервуюся перед iспитами.
Мiстер Бiсет пiдморгнув йому.
– Ти впораешся, все буде добре.
І тут мiс Френкс затрясла дзвiночком, скликаючи всiх на зiбрання. Кожен удар язичка об стiнку дзвоника ножем врiзався у Джейковi вуха i маленькою ракетою проносився у головi.
– Ходiмо, – сказав мiстер Бiсет. – А то спiзнимося. Адже не можна запiзнюватися в перший день iспитового тижня, правда?
Вони проминули мiс Френкс iз ii трiскучим дзвiночком, i мiстер Бiсет попрямував до ряду сидiнь, який називали Вчительськими Хорами. Хитромудрих назв, подiбних до цiеi, в школi Пайпера взагалi було чимало. Актова зала звалася Залою Зiбрань, обiдня перерва – Обiдом, учнi сьомих-восьмих класiв – Старшими Хлопчиками й Дiвчатками, i, звiсно, складанi стiльцi бiля пiанiно (на якому мiс Френкс невдовзi почне тарабанити так само немилосердно, як калатала в дзвоник) були не бiльше й не менше, нiж Вчительськi Хори. Усе це частина традицii, подумав Джейк. Якщо, скажiмо, ти один iз батькiв, чия дитина ходить на поважний Обiд до Зали Зiбрань замiсть глитати бутерброди з тунцем у кафетерii, то ти можеш бути спокiйний i впевнений, що якiсть освiти в цiй краiнi – на належному рiвнi.
Вiн непомiтно прослизнув на сидiння в заднiй частинi зали й там затих, пропускаючи повз вуха ранковi оголошення. У головi безперестану клубочився жах, змушуючи хлопчика почуватися загнаним щуром у колесi. Вiн намагався зосередитися на чомусь позитивному, на свiтлому прийдешньому, але бачив попереду тiльки темряву.
Корабель його здорового глузду потопав.
На кафедру зiйшов директор Школи, мiстер Гарлi, й урочисто виголосив коротеньку промову про важливiсть Іспитового Тижня i те, що здобутi оцiнки стануть черговим кроком на Великiй Дорозi Життя. Вiн сказав, що школа покладаеться на них, вiн сам особисто на них дуже покладаеться i батьки теж покладаються. Бракувало тiльки того, щоб доля цiлiсiнького вiльного свiту залежала вiд них, але директор прозоро натякав, що це взагалi-то можливо. Наприкiнцi промови вiн повiдомив, що на час Іспитового Тижня всi дзвiнки скасовуються (i це була едина приемна новина з усього, що Джейк почув того ранку).
Мiс Френкс, котра давно вже зайняла свое мiсце за пiанiно, вдарила по клавiшах, беручи кличний акорд. Учнi – сiмдесят хлопчикiв i п’ятдесят дiвчаток, усi в охайних строгих вбраннях, що свiдчили про гарний смак i стабiльне фiнансове становище батькiв, – пiднялися як один, i заходилися спiвати шкiльний гiмн. Джейк теж розтуляв рота, вдаючи, нiби спiвае, а сам тим часом думав про те мiсце, де прийшов до тями пiсля смертi. Спочатку йому здалося, що це пекло… а коли з’явився чоловiк у чорнiй сутанi з каптуром, вiн у цьому впевнився.
А потiм, ясна рiч, прийшов той, iнший. Чоловiк, якого Джейк майже полюбив.
Але вiн допустив, щоб я впав. Вiн убив мене.
Джейк вiдчув, як на потилицi i мiж лопатками виступають краплi поту.
Прославляем школу Пайпера,
Вище прапор пiднiмаемо;
Слався, наша альма матер,
«Вмри, але зроби» – навiки запам’ятаемо!
Боже, ну й гидотна пiсня, подумав Джейк, i йому тут же спало на думку, що його татковi вона, мабуть, припала б до смаку.
2
На першому уроцi була англiйська, единий предмет, де не було письмового iспиту в класi. Завдання написати iспитовий твiр iм дали додому. То мусив бути друкований текст обсягом вiд тисячi п’ятисот до чотирьох тисяч слiв, i його тема, яку продиктувала iм мiс Ейверi, звучала так: «Що таке правда i як я ii розумiю». На iспитовий твiр припадало двадцять п’ять вiдсоткiв семестровоi оцiнки.
Увiйшовши до класу, Джейк сiв на свое мiсце в третьому ряду. Усього цей предмет вiдвiдувало одинадцять учнiв. Джейк пригадав, як минулого вересня у них був День ознайомлення i мiстер Гарлi сказав iм, що в школi Пайпера «кiлькiсть учителiв i учнiв – у найкращiй пропорцii з-помiж усiх приватних середнiх шкiл». Щоб надати своiй думцi особливоi ваги, вiн кiлька разiв постукав кулаком по кафедрi в Залi Зiбрань. На Джейка ця iнформацiя справила не надто колосальне враження, та вiн переказав ii батьковi. Думав, що татковi таке неодмiнно сподобаеться, i не помилився.
Вiн розстебнув блискавку на рюкзацi й обережно видобув звiдти синю те
Сторінка 47
ку, в якiй лежав Іспитовий Твiр. Поклав ii на парту, збираючись переглянути востанне, аж раптом його увагу привернули дверi, що були у класi з лiвого боку. Вони вели до роздягальнi, але сьогоднi стояли зачиненi, бо в Нью-Йорку було сiмдесят за Фаренгейтом i всi учнi вдяглися легко. Там було порожньо, тiльки ряд мiдних гачкiв для пальт тягнувся вздовж стiни та довгий гумовий килимок – для чобiт – лежав на пiдлозi. У дальньому кутку зберiгалося кiлька коробок зi шкiльною всячиною (крейдою, зошитами для iспитових робiт i подiбним).Нiчого особливого.
Та все одно Джейк встав з мiсця, покинувши нерозкриту течку на партi, й подався до дверей. Вiн чув, як тихо гомонять однокласники, гортаючи сторiнки Іспитових Творiв у пошуках неправильно сформульованих речень чи розпливчастих фраз, але цi звуки долинали наче здаля.
Всю його увагу полонили дверi.
Останнi десять днiв чи десь так, поки голоси у нього в головi лунали дедалi гучнiше й гучнiше, Джейк почав усерйоз цiкавитися рiзними дверима… всiма без винятку. Лише за останнiй тиждень, вiн, мабуть, п’ять сотень разiв вiдчиняв дверi, що вели з коридору на горiшньому поверсi до його кiмнати, а дверi до ванноi – так взагалi тисячу. І щоразу вiдчував, як у грудях напинаеться тугий клубок надii й сподiвання, наче розв’язання його турбот лежало десь за цими чи тими дверима, i вiн неодмiнно його знайде… врештi-решт. Втiм, щоразу перед очима з’являвся лише коридор, або ванна, або подвiр’я, абощо.
Минулого четверга вiн повернувся додому зi школи, впав на лiжко i заснув. Схоже, вiдтепер сон став його единим прихистком. Та минуло три чвертi години, i вiн прокинувся, стоячи в дверях до ванноi i напiвпритомно витрiщаючись на такi цiкавинки, як унiтаз i раковина. На щастя, його нiхто не бачив.
Зараз, наближаючись до дверей роздягальнi, Джейк вiдчув той самий слiпучий спалах надii, певнiсть у тому, що дверi вiдчиняться не в темну гардеробну, де навiки оселилися запахи зими – фланелi, гуми й вологоi вовни, а до якогось iншого свiту, в якому вiн знову зможе стати цiлiсним. На пiдлогу класноi кiмнати трикутником проллеться слiпуче гаряче свiтло, трикутник ставатиме бiльшим, i Джейк побачить, як у свiтло-блакитному небi ширяють птахи, у небi кольору
(його очей)
старих потертих джинсiв. Пустельний вiтер зачеше йому волосся назад i висушить пiт, що вiд хвилювання виступив на лобi.
Вiн ступить через порiг i зцiлиться.
Джейк повернув ручку й вiдчинив дверi. Всерединi на нього чекали лише пiтьма й ряд блискучих мiдних гачкiв. Бiля стосiв зошитiв у кутку лежала чиясь з давнiх-давен забута рукавичка.
Серце впало, i зненацька Джейковi захотiлося просто прокрастися до цiеi темноi кiмнати з ii запахами зими й крейдяного пилу. Вiн посуне рукавичку вбiк i сяде в кутку пiд гачками для пальт. Вiн сяде на гумовому килимку, куди взимку зазвичай ставлять чоботи. Вiн сяде, засуне собi до рота великого пальця, пiдтягне колiна до грудей, заплющить очi i… i…
І просто поступиться.
Ця думка i полегшення, яке вона обiцяла, були неймовiрно принадними. Настане кiнець страховi, розгубленостi й безладу. Найгiршим був безлад – це постiйне вiдчуття, що життя перетворилося на дзеркальний лабiринт божевiльнi.
Та, попри все, Джейк Чемберз, подiбно до Еддi та Сюзанни, мав у собi глибоко заховане сталеве осердя. І зараз воно спалахнуло в темрявi, осяявши ii синiм свiтлом маяка-дороговказа. Жодних поступок. Нехай у нього в душi вируе божевiлля i врештi-решт воно переможе, але Джейк нещадно з ним боротиметься. І нехай його грiм поб’е, якщо вiн поступиться.
«Нiколи! – люто подумав вiн. – Нiколи! Нiк…»
– Джоне, якщо ти вже все шкiльне приладдя в гардеробнiй перелiчив, то, коли твоя ласка, приеднайся до нас, – сухим культурним тоном сказала в нього за спиною мiс Ейверi.
І поки Джейк вiдвертався вiд дверей, рядами учнiв розлiгся смiшок. Мiс Ейверi стояла за своiм столом, злегка спираючись на нього пальцями, i зi спокiйним iнтелiгентним виразом обличчя дивилася на хлопця. Сьогоднi на нiй був синiй костюм, а волосся зачесане в звичний вузол. З-за ii плеча на Джейка похмуро зирив портрет Натанiеля Готорна.
– Вибачте, – пробелькотiв Джейк i причинив дверi. Непереборний потяг вiдчинити iх знову, подивитися ще раз, а раптом там е iнший свiт з його розпеченим сонцем i пустелею, накотив на хлопчика, але вiн не пiддався i пiшов на мiсце. Петра Джессерлiнг вже пускала йому бiсики. – Наступного разу вiзьми мене з собою, – прошепотiла вона. – Тодi хоч подивитися буде на що.
Джейк неуважно всмiхнувся i всiвся на мiсце.
– Дякую, Джоне, – мовила мiс Ейверi своiм безмежно спокiйним тоном. – А зараз, перш нiж ви здасте iспитовi твори… а я впевнена, що всi вони будуть гарними, дуже охайними i в чомусь неповторними… я роздам програмний список рекомендованоi лiтератури на лiто. Про деякi з цих чудових книжок я розповiм…
Говорячи це, вона передала Девiдовi Суррi стосик друкованих брошур. Девiд почав iх роздавати, а Джейк розкрив течку, щоб востанне глянути на те, що написав на тему «Що
Сторінка 48
аке правда i як я ii розумiю». Цiкавiсть була непiдробною, бо ж вiн не пам’ятав, чи писав iспитовий твiр, так само, як не пригадував пiдготовки до iспиту з французькоi.Одного погляду на титульний аркуш виявилося достатньо, щоб у ньому почала наростати тривога. В центрi аркуша стояв охайний друкований напис «ЩО ТАКЕ ПРАВДА І ЯК Я ЇЇ РОЗУМІЮ, Виконав Джон Чемберз». І все було б гаразд, якби вiн з якогось дива не прилiпив унизу двi фотографii. На однiй з них були дверi (мабуть, це дверi будинку №10 на Даунiнг-стрит у Лондонi, подумав Джейк), а iнша зображувала поiзд на залiзницi. Кольоровi знiмки вирiзано, поза сумнiвом, з якогось журналу.
Навiщо я це зробив? І цiкаво коли?
Вiн перегорнув аркуш i втупився в першу сторiнку iспитового твору, не вiрячи власним очам i не розумiючи, що перед ним. А потiм, коли крiзь первинний шок почало пробиватися розумiння, Джейк вiдчув, як його охоплюе жах. Нарештi це сталося. Нарештi вiн дiйшов до такоi межi, коли iншi помiтять, що вiн несповна розуму.
3
ЩО ТАКЕ ПРАВДА І ЯК Я ЇЇ РОЗУМІЮ
Виконав Джон Чемберз
Я покажу вам страх у жменi землi.
Т. С. «Бутч» Елiот
Спочатку я подумав: вiн бреше безсоромно.
Роберт «Санденс» Браунiнг
Правда – це стрiлець.
Правда – це Роланд.
Правда – це В’язень.
Правда – це Дама Тiней.
В’язень i Дама одруженi. Ось правда.
Правда – це придорожня станцiя.
Правда – це Велемовний Демон.
Ми йшли пiд горами, i це правда.
У пiдгiрному краi були монстри. Це правда.
Один з них мав газову колонку «Амоко» мiж нiг
i вдавав, буцiмто це його пенiс. Це правда.
Роланд допустив, щоб я помер. Ось правда.
Я досi його люблю.
Ось правда.
– Надзвичайно важливо, щоб ви всi прочитали «Володаря мух», – говорила мiс Ейворi чистим, але якимось невиразним голосом. – А прочитавши, маете поставити собi деякi питання. Часом гарний роман нагадуе низку загадок у загадках, а цей роман – дуже гарний, один з найкращих у лiтературi другоi половини двадцятого столiття. Тож спершу спитайте в себе, яке символiчне значення може мати мушля. По-друге…
Далеко. Дуже-дуже далеко. Тремтячою рукою Джейк вiдкрив другу сторiнку iспитового твору, залишивши на першiй пляму вiд поту.
Коли дверi перестають бути дверима?
Коли iх розчиняють, ось у чому правда.
Блейн – це правда.
Блейн – це правда.
Що це таке – на чотирьох колесах i смердить?
Смiттезбиральна машина, i це правда.
Блейн – це правда.
З Блейном треба завше бути напоготовi.
Блейн – негiдник, ось у чому правда.
Я впевнений на всi сто, що Блейн небезпечний,
ось у чому правда.
Що це таке – чорно-бiло-червоне?
Це зебра зашарiлася, ось у чому правда.
Блейн – це правда.
Я хочу повернутися, ось у чому правда.
Я мушу повернутися, ось у чому правда.
Якщо я не повернуся, то схибнуся, ось у чому правда.
Я не зможу вернутися додому, якщо не знайду камiнь
троянду дверi, ось у чому правда.
Чух-чух, ось у чому правда.
Чух-чух. Чух-чух.
Чух-чух. Чух-чух. Чух-чух.
Чух-чух. Чух-чух. Чух-чух. Чух-чух.
Менi страшно. І це правда.
Чух-чух.
Джейк поволi пiдвiв очi. Серце калатало так сильно, що вiн бачив перед собою яскраве свiтло, наче вiдбиток спалаху, свiтло, що пульсувало, наближаючись i вiддаляючись iз кожним титанiчним ударом його серця.
Перед його внутрiшнiм зором постала картина: ось мiс Ейверi вiддае його твiр матерi й батьковi. Коло мiс Ейверi зi скорботним виглядом стоiть мiстер Бiсет. Джейк почув, як мiс Ейверi промовляе своiм чистим безбарвним голосом: «Ваш син потребуе невiдкладноi допомоги лiкарiв. Якщо вам потрiбен доказ, погляньте на цей iспитовий твiр».
«Останнi три тижнi Джон ходив сам не свiй, – додае мiстер Бiсет. – Часом вiн якийсь наляканий i постiйно перебувае в якомусь зацiпенiннi… так, наче думками вiн десь далеко… якщо ви розумiете, про що менi йдеться. Je pense que John est fou… comprenez-vous?[7 - Гадаю, Джон схибнувся… розумiете? (фр.)]
Знову мiс Ейверi: «Можливо, ви тримаете вдома якiсь психотропнi лiки i вiн iх знайшов?»
Про психотропнi лiки Джейк нiчого не знав, а от кiлька грамiв кокаiну точно лежали в нижньому ящику батькового стола в кабiнетi. Тато б неодмiнно вирiшив, що синочок туди залiз.
– А зараз кiлька слiв про «Пастку-22», – сказала мiс Ейверi зi свого чiльного мiсця в класнiй кiмнатi. – Це дуже непроста книжка, як для учнiв шостих-сьомих класiв, але якщо ви зумiете вiдчути ii неповторний шарм, то вже не зможете вiдiрватися. Якщо вам так бiльше сподобаеться, то можете вважати цей роман комедiею сюрреалiзму.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
«Кентерберiйськi оповiдання» – незакiнчена збiрка прозових i вiршованих оповiдок, написаних Джефрi Чосером у ХІV столiттi. – Тут iдалi прим. пер.
2
«Таемницi Едвiна Друда» – детективний роман Чарльза Дiккенса, який письменник не встиг закiнчити, бо його спiткала смерть.
3
Modus operandi – спосiб дii (лат.).
4
Форшла
Сторінка 49
(муз.) – мелодiйна прикраса з одного чи кiлькох коротких звукiв, що передуе основному звуковi мелодii.5
Лiнiя Дью (DEW) – американо-канадська система радарних установок; використовувалася для виявлення радянських бомбардувальникiв пiд час холодноi вiйни.
6
Sony Walkmаn – популярна марка портативних музичних програвачiв.
7
Гадаю, Джон схибнувся… розумiете? (фр.)
