Інтернет-магазин книг TellNovel

Стівен Кінг

Читати онлайн “Воно” «Стівен Кінг»

01.02
0
0

Сторінка 1

Воно (кiнообкладинка)
Анастасiя Рогоза

Стiвен Кiнг

Воно – це пекельна iстота, що наче випiрнула з нiчних кошмарiв. Воно живиться людським страхом… Колись давно семеро пiдлiткiв змогли Його перемогти. Але майже тридцять рокiв по тому Воно повертаеться, щоб помститися.

І вже дорослi друзi мають вступити в нову битву зi Злом… Не читайте цю книгу в темрявi або на самотi. Адже Воно може бути поруч.

Стiвен Кiнг

Воно

Ця книга з вдячнiстю присвячуеться моiм дiтям.

Моя мати i моя дружина навчили мене, як бути чоловiком.

Моi дiти навчили мене, як бути вiльним

НАОМІ РЕЙЧЕЛ КІНГ, чотирнадцятирiчнiй.

ДЖОЗЕФУ ГІЛЛСТРОМУ КІНГУ, дванадцятирiчному.

ОВЕНУ ФІЛІПУ КІНГУ, семирiчному

Дiти, лiтература – це правда, загорнута у вигадку, а правда цiеi книжки доволi проста: магiя iснуе.

    С. К.

Це старе мiсто було домом, скiльки себе пам’ятаю. Це мiсто стоятиме тут ще довго по тому, як мене не стане. Роздивись на нього уважно вiд схiдного краю до захiдного краю. Мiсто мое, ти занепале, але ти в’iлось у мене до остану.

    Майкл Стенлi Бенд[1 - «Michael Stanley Band» – гурт у стилi «хартлендрок», заснований у мiстi Клiвлендi гiтаристом-вокалiстом Майклом Стенлi (нар. 1948 р.), був особливо популярний на Середньому Заходi США у 1970—1980-х рр.; пiсня «My Town» – хiт гурту 1983 р. (Тут i далi прим. перекл.)]

Друже старий, що ти шукаеш?
Пiсля тих довгих рокiв на чужинi
Ти приiжджаеш
З образами, якi викохував
Пiд небом чужим
Вдалинi вiд своеi землi.

    Джордж Сеферiс[2 - George Seferis (Йоргос Сеферiадiс, 1900—1971) – видатний грецький поет, лауреат Нобелiвськоi премii 1963 р.; цитата з його вiрша «Повернення вигнанця».]

Раптом з мирноти та в чорну чорноту.

    Нiл Янг[3 - Neil Young (нар. 1945) – один iз найвпливовiших рок-музикантiв, канадський гiтарист-спiвакт-композитор, громадський активiст; цитата з його пiснi 1979 р. «Hey Hey My My (Out of the blue and into the black)», яка стала популярною iдiомою, що приблизно дорiвнюе нашiй «з калюжi та в болото».]

Частина перша. Давнiша тiнь

Вони починають!
Досконалiсть гранична
Цвiт розпускае кольоровi пелюстки
широко пiд сонцем.
Але язичок бджоли
оминае iх.
Їх засмоктуе назад у перегнiй, i вони
стогнуть.
…Ти можеш назвати це плачем,
який пробирае iх трепетом,
коли вони в’януть i пощезають…

    Вiльям Карлос Вiльямс.
    Патерсон[4 - William Carlos Williams (1883—1963) – один з найулюбленiших i впливових американських поетiв ХХ столiття, який заробляв собi на життя, працюючи сiмейним лiкарем; «Paterson» – опублiкована в 5 книгах (1946—1958) поема, уже за першi три книги якоi автор отримав засновану 1950 р. першу Нацiональну лiтературну премiю з поезii; в поемi Вiльямс фiлософськи-чуттево описуе iсторiю розквiту й занепаду «колиски американськоi iндустрiальноi революцii», свого рiдного мiста Патерсон у штатi Нью-Джерсi, рефреном наголошуючи: «Нема iдей, окрiм як у речах».]

Народивсь злощасним у мертвечому мiстi.

    Брюс Спрiнгстiн[5 - Bruce Springsteen (нар. 1949 р.) – спiвак-гiтарист, який за свiй високий статус в американськiй рок-культурi дiстав прiзвисько Бос; цитата з його хiта 1984 р. «Born in the U.S.A.» («Народжений у США»).]

Роздiл 1. Пiсля повенi (1957 рiк)

1

Жах, що не припиниться наступнi двадцять вiсiм рокiв – якщо вiн хоч бодай колись припиниться, – почався, наскiльки я знаю чи можу сказати, зi зробленого з газетного аркуша човника, який плив по розбухлому вiд дощу вуличному риштаку.

Човник кивав, кренився, знову вирiвнювався, хоробро перебiгав через пiдступнi коловертнi й продовжував свiй шлях по Вiтчем-стрит у напрямку свiтлофора, який позначав перехрестя Вiтчем-стрит iз Джексон-стрит. Цього дня восени 1957 року всi вертикалi з трьох ламп по боках свiтлофора були темними; темними стояли й будинки. Безперервний дощ тривав уже цiлий тиждень, а два днi тому задули також вiтри. Тодi ж у бiльшостi районiв Деррi пропала електрика, не вiдновилася вона й досi.

Маленький хлопчик у жовтому дощовику й червоних гумових чобiтках бадьоро бiг вулицею наввипередки зi своiм зробленим з газети човником. Дощ ще не припинився, але на той час вiн почав нарештi слабшати. Дощ лопотiв по жовтому каптуру хлопчикового плаща, нагадуючи йому стукiт дощу по даху сараю… такi приемнi, майже затишнi звуки. Хлопчика в жовтому дощовику звали Джорджем Денбро. Йому було шiсть рокiв. Його брат Вiльям, знаний бiльшостi учнiв Деррiйськоi початковоi школи (i навiть учителям, якi нiколи не промовляли цього прiзвиська йому в очi) як Заiкуватий Бiлл, залишався вдома, оклигуючи пiсля останнього нападу гидкого грипу. Тiеi осенi 1957-го – за вiсiм мiсяцiв до початку справжнiх жахiть i за двадцять вiсiм рокiв до фiнального протиборства – Заiкуватому Бiллу було десять рокiв.

Це Бiлл зробив того човника, поряд з яким зараз бiг Джордж. Вiн зробив його, сидячи в лiжку, спираючись спиною на гору подушок, тим часом як дощ бе

Сторінка 2

упину омивав вiкно його спальнi, а мати у вiтальнi грала на роялi «До Елiзи»[6 - «F?r Elise» (1810) – одна з найпопулярнiших фортепiанних п’ес композитора Людвiга ван Бетховена (1770—1827).].

Приблизно на третiй чвертi шляху вздовж кварталу, якщо прямувати в бiк перехрестя i мертвого свiтлофора, автомобiльний рух по Вiтчем-стрит було перегороджено димогонами й чотирма помаранчевого кольору кобильницями[7 - Нафтовими горiлками-димогонами, якi широко використовувалися для окурювання садiв у приморозки, колись також послуговувалися для попередження здаля водiiв про перекриту дорогу.]. Поперек кожноi з тих кобильниць iшов напис: «ДЕРРІЙСЬКИЙ ДЕПАРТАМЕНТ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ». Поза ними дощова вода розливалася з риштака, забитого гiлляччям, i камiнням, i великими купами злиплого листя. Дорогу вода спершу непевно намацала пальчиками, а потiм захопила в жадiбнi жменi – усе це було на третiй день зливи. Пiд полудень четвертого дня через перехрестя Джексон-стрит i Вiтчем-стрит тягнуло великi кавалки дорожнього покриття, мов мiнiатюрнi плотики крiзь бурхливi води. На той час чимало людей у Деррi почали вже нервово жартувати про ковчеги. Департаменту громадських робiт вдалось утримати вiдкритою Джексон-стрит, але Вiтчем залишалася непроiзною вiд кобильниць аж до самого центру мiста.

Проте – i з цим погоджувалися всi – найгiрше вже лишилось позаду. У Пустовищi рiчечка Кендаскiг[8 - Kenduskeag – рiчка (довжина 52 км), що тече через трете за величиною в штатi Мейн мiсто Бенгор (36 тис. мешканцiв), з котрого С. Кiнг змалював вигадане ним i присутне в багатьох його творах мiсто Деррi; зокрема, яскравий вiдголосок описаних у книзi «Воно» подiй читач може знайти в романi Кiнга «11.22.63», виданому «КСД» 2012 р.] здулася майже по вiнця своiх берегiв i лиш на якихось кiлька дюймiв не сягала верху бетонних стiнок Каналу, який, тiсно стискаючи рiчку, провадив ii через середмiстя. Саме зараз бригада чоловiкiв – серед них i Зак Денбро, батько Джорджа й Бiллi, – прибирала мiшки з пiском, якi вони з таким панiчним поспiхом були нагромадили тут лише за день до цього. Учора затоплення й недешевi руйнування вiд повенi здавалися майже неминучими. Знае Бог, таке траплялося й ранiше – потоп 1931 року був катастрофою, яка коштувала мiльйони доларiв i забрала майже двi дюжини життiв. То було дуже давно, але довкола залишалося ще чимало людей, якi самi те пам’ятали й лякали iнших. Одну з жертв того потопу було знайдено за двадцять п’ять миль на схiд, аж у Бакспортi[9 - Bucksport – засноване 1792 р. мiстечко бiля гирла рiки Пенобскот, притокою якоi е Кендаскiг.]. Риби виiли очi в того нещасного джентльмена, зжерли в нього три пальцi, пенiс i бiльшу частину лiвоi ступнi. Тим, що залишилося вiд його рук, вiн стискав кермове колесо «форда».

Утiм, тепер води в рiчцi вже поменшало, а коли вище за ii течiею було збудовано греблю Бенгорськоi гiдроелектростанцii, Кендаскiг узагалi перестала бути загрозою. Чи то так казав Зак Денбро, який сам працював на Бенгорськiй гiдроелектростанцii. Ну а щодо решти – майбутнi повенi нехай самi собою опiкуються. Наразi головним було пережити цю повiнь, вiдновити електропостачання, а потiм про неi забути. У Деррi таке забуття трагедiй i катастроф сягало майже рiвня мистецтва, як це з плином часу доведеться вiдкрити для себе Бiллу Денбро.

Джордж затримався зразу за кобильницями, на краю глибокого рiвчака, який прорiзало у гудронному покриттi Вiтчем-стрит. Цей рiвчак пролiг майже точно по дiагоналi вулицi. Вiн закiнчувався на ii дальньому краi, приблизно футiв за сорок нижче по схилу пагорба вiд того мiсця, де Джордж стояв зараз, справа. Хлопчик засмiявся вголос – звук самотньоi дитинячоi радостi яскравого бiгуна серед сiростi цього дня, – коли примхою текучоi води його човник забрало на iграшкового масштабу рiчковi пороги, що утворилися в провалинах гудрону. Похаплива вода проклала канал вздовж тiеi дiагоналi, i таким чином його човник поплив з цього боку Вiтчем-стрит до iншого, потiк понiс його так швидко, що Джорджу, аби не вiдставати, довелося кинутися спринтером. Вода брудними бризками розлiталася навсiбiч з-пiд його гумакiв. Їхнi пряжки видавали веселе брязкотiння, поки Джордж Денбро бiг до своеi дивноi смертi. А почуття, яке обiймало його в тi митi, було чистою i простою любов’ю до брата Бiлла… любов’ю, торкнутою жалем через те, що Бiлл не може зараз бути тут, не може цього побачити, не може стати часткою цього. Звичайно, вiн спробуе розказати Бiлловi про все, коли повернеться додому, хоча вiн розумiв, що не зумiе цього описати так, щоби Бiлл побачив, як то, коли вони опинялися в протилежних позицiях, умiв Бiлл – описувати так, що Джордж усе нiби сам бачив. Бiлл мав здiбностi до читання i письма, проте навiть у своему вiцi Джордж був достатньо мудрим, щоб розумiти, що це не едине, чому в табелi успiшностi Бiлла майже всi оцiнки «А» i чому вчителям також дуже подобаються його шкiльнi твори. Оповiдь була лише частковою причиною. Бiлл також був здiбним у баченнi.

Човник – усього лише вирваний iз секцi

Сторінка 3

приватних оголошень «Деррi Ньюз» аркуш – уже майже «просвистiв» по тому каналу, хоча зараз Джордж уявляв його собi торпедним катером у военному фiльмi, як отi, що вiн iх iнколи дивився з Бiллом на суботнiх ранкових сеансах у мiському кiнотеатрi. Типу якогось фiльму з Джоном Вейном[10 - John Wayne (справжне iм’я Мерiон Моррiсон: 1907—1979) – уславлений героiчними ролями кiноактор, режисер i продюсер, символ мужностi й одна з найпопулярнiших особистостей класичного перiоду Голлiвуду; бойового офiцера торпедного катера Вейн грае у фiльмi «They Were Expendable» («Вони були безповоротними», 1945).], котрий б’еться проти япошок. Поспiшливий газетний човник своiм носом розкидав по боках бризки води, а потiм досяг риштака на лiвому боцi Вiтчем-стрит. У тiм мiсцi свiжий ручай перебiгав пролом у гудронному покриттi, утворюючи доволi сильний вир, i Джорджу здалося, що його човник зараз залле й перекине. Той тривожно накренився, але потiм Джордж знову повеселiшав, бо човник випрямився i продовжив свiй бiг униз, до перехрестя. Джордж кинувся навздогiн, щоб порiвнятися з ним. Над його головою безжальний порив жовтневого вiтру струснув дерева, тепер уже майже цiлком позбавленi запасiв кольорового листя, – дощовий буревiй цього року виявився грiзним женцем найнещаднiшого гатунку.

2

Бiлл закiнчив робити човен, сидячи в лiжку, з усе ще палаючими жаром щоками (хоча його гарячка, як i вода в рiчцi Кендаскiг, поступово спадала), але коли Джордж потягнувся рукою, Бiлл човен брату не вiддав.

– П-п-пiди, п-п-принеси менi п-п-парафiну.

– Що це? Де воно?

– Н-н-на полицi в пiдвалi, зразу, як сп-п-пустишся донизу, – сказав Бiлл. – У коробцi, на якiй написано «Н-н-нур-т-т», «Н-н-нурт»… «Нурт»[11 - «Gulf Wax» – популярний у американцiв бренд технiчно-харчового парафiну, який, зокрема, використовуеться для консервацii фруктiв, глазурування кондитерських виробiв тощо.]. П-п-принеси ii менi, а ще нiж i м-м-миску. І кор-кор-коробку сiрникiв.

Джордж слухняно пiшов по всi цi речi. Вiн чув звуки материного рояля, тепер вона вже грала не «До Елiзи», а щось iнше, що йому зовсiм не так сильно подобалося, – щось таке пiсне й химерне; вiн чув, як монотонно стукотить дощ у кухоннi шибки. Такi втiшливi звуки, але думка про той пiдвал не була втiшливою анi на крихту. Йому не подобався пiдвал, i йому не подобалося спускатися пiдвальними сходами, бо вiн завжди собi уявляв, що щось ховаеться там унизу, у темрявi. Дурниця, звичайно, – так казав його батько, i мати так казала, i Бiлл так казав, але все ж таки…

Йому не подобалося навiть вiдкривати туди дверi, щоби клацнути свiтло, бо завжди виникала думка – така вiдверто дурна, що вiн не наважувався нею з кимсь подiлитися, – що поки вiн намацуватиме вмикач, якась жахлива пазуриста лапа легенько ляже йому на зап’ясток… а потiм засмикне його вниз, у ту темряву, що смердить землею i сирiстю та тьмяними, гнилими овочами.

Глупство! Нема там нiяких створiнь iз пазуристими лапами, волохатих i сповнених отруйноi слини. Вряди-годи хтось втрачав розум i убивав багато людей – iнколи Чет Гантлi[12 - Chester Huntley (1911—1974) – один iз спiвведучих найпопулярнiшоi у 1950—1960-х щовечiрньоi програми новин «Huntley-Brinkley Report», яку канал Ен-бi-сi подавав у формi телемосту: рiзкий i серйозний Чет Гантлi вiщав з Нью-Йорка, а саркастичний Девiд Брiнклi (1920—2003) з Вашингтона.] розповiдав про такi речi у вечiрнiх новинах, – ну й, звичайно, е коммi[13 - Commies – комунiсти, загальна назва на Заходi мешканцiв Росii (СРСР) та мiсцевих лiвих у часи холодноi вiйни.], але немае нiякого зловредного чудовиська, яке б жило там, унизу, в iхньому пiдвалi. Проте ця iдея все одно не вгавала. Упродовж тiеi безкiнечноi митi, коли вiн тягнувся до вмикача правою рукою (лiва його рука чiплялася за дверну ручку мертвою хваткою), той пiдвальний сморiд, здавалося, посилювався, заповнюючи собою цiлий свiт. Запах землi, i сиростi, i давно зогнилих овочiв, дух того чудовиська, апофеозу всiх монстрiв. То був запах, для якого в нього не було назви: так пахло Воно, причаене в засiдцi, готове плигнути. Створiння, ладне пожерти будь-що, але особливо ласе до хлопчачого м’ясця.

Вiн вiдчинив дверi того ранку й тягся рукою безкiнечно довго до вмикача, тримаючись, як звичайно, мертвою хваткою за дверну ручку, з очима, щiльно заплющеними, з кiнчиком язика, вистромленим у куточку рота, немов стражденний корiнець, що шукае воду в якiйсь посушливiй мiсцинi. Кумедно? Авжеж, так. Ще б пак! «Поглянув би ти лишень на себе, Джорджi! Джорджi боiться темряви! Чисто дитина!» Звуки рояля долинали з тiеi кiмнати, яку його батько називав вiтальнею, а мати свiтлицею. То була музика немов з якогось iншого свiту, вiддаленого – подiбно мусять звучати балачки та смiх на заповненому людьми пляжi для якогось знесиленого плавця, який саме бореться з протитечiею.

Його пальцi знайшли вмикач! Ах!

Пальцi вхопились за нього…

…i нiчого. Свiтла нема.

«Ох, трясця. Електрика ж!»

Джордж вiдсмикнув руку назад, немов вiд кошика, повног

Сторінка 4

змiй. Вiн вiдступив вiд прочинених пiдвальних дверей, серце поспiшливо колотилося в його грудях. Звiсно, електрики ж нема – вiн зовсiм забув про те, що електрика вимкнулась. Гава-роззява! І що тепер? Вертатися й казати Бiллу, що вiн не може дiстати коробку з парафiном, бо нема електрики, а вiн боiться, що, коли вiн ступить на пiдвальнi сходи, щось може його вхопити, щось таке, яке не е нi коммi, анi масовим убивцею, а якесь створiння, набагато гiрше за тих обох? Що воно просто прослизне частиною себе крiзь прогалини мiж схiдцями та вхопить його за щиколотку? Це вже було б занадто, хiба не так? Усi смiятимуться з такоi фантазii, але Бiлл не смiятиметься. Бiлл просто розпсихуеться. Бiлл скаже: «Дорослiшай, Джорджi… тобi потрiбен цей човен чи нi?»

Ця думка Джорджа немов прислужилась сигналом Бiллу, бо той озвався зi своеi спальнi:

– Т-т-ти т-т-там не вмер, Дж-Джорджi?

– Нi, вже дiстаю, Бiлле, – зразу ж гукнув у вiдповiдь Джордж. Вiн потер собi руки до плечей, намагаючись побороти на них сироти, щоб шкiра знову стала гладенькою. – Я просто затримався, щоб випити трохи води.

– Ну, п-п-поспiши!

Отже, вiн зробив чотири кроки до пiдвальноi полицi, серце гарячiе, воно наче молотком б’е йому в горлi, волосся на потилицi насторожено наiжачене, очi гарячi, долонi холоднi, Джордж упевнений, що в будь-яку мить пiдвальнi дверi гойднуться i затрiснуться самi собою, вiдрiзавши його геть вiд того бiлого свiтла, що падае крiзь кухоннi вiкна, i тодi вiн почуе Воно, оте щось, гiрше за всiх коммi та вбивць у цiлому свiтi, гiрше за япошок, гiрше за Аттiлу Гуна[14 - Аттiла Гун, або Завойовник (396—453) – каган племенi гунiв, вождь союзу кочових племен, який завоював пiв-Європи, створивши державу, що сягала вiд Рейну до Чорного моря, охоплюючи й сучасну територiю Украiни.], гiрше за все те, що показують у сотнях фiльмiв жахiв. Воно, яке утробно гарчить, – Джордж почуе те гарчання в безумнi секунди за мить до того, як воно плигне на нього й випатрае йому нутрощi.

Сьогоднi сморiд у пiдвалi був гiршим, нiж будь-коли, – то через повiнь. Їхнiй будинок розташовувався високо на Вiтчем-стрит, ближче до верхiвки пагорба, i вони уникли найгiршого, проте все одно там, унизу, стояла вода, яка просочувалася крiзь кам’яний фундамент. Смердiло недобре, неприемно, вiд чого хотiлося робити найдрiбнiшi вдихи.

Джордж почав якомога швидше ритися серед мотлоху на полицi – старi бляшанки гуталiну «Кiвi» i ганчiрки для полiрування начищеного взуття, якась поламана гасова лампа, двi майже порожнi пляшки «Вiндекса», стара пласка бляшанка полiролю «Черепаха»[15 - «Kiwi» – заснований 1906 р. в Австралii бренд засобiв догляду за шкiрою; «Windex» – заснований 1933 р. бренд засобiв для чистки скла й твердих поверхонь; «TurtleWax» – заснований 1941 р. бренд автомобiльноi косметики, логотипом якого слугуе зображення зеленоi усмiхненоi черепахи в капелюсi-цилiндрi.]. З невiдомоi причини ця бляшанка чимсь його вразила, i вiн витратив майже тридцять секунд на розглядання черепахи на ii кришцi, у станi мало не гiпнотичного зачудування. Але потiм вiдкинув ii геть… i ось воно, нарештi квадратна коробка зi словом «НУРТ» на нiй.

Ухопивши ii, Джордж якомога швидше кинувся вгору по сходах, раптом усвiдомивши, що в нього ззаду метляються не заправленi в штани поли сорочки, раптом упевнений, що цi поли сорочки призведуть його до погибелi: те створiння в пiдвалi дозволить йому пiднятися майже до верха, а потiм ухопить за поли сорочки й засмикне його назад, i тодi…

Вiн дiстався кухнi й вихнув дверима, затрiснувши iх за собою. Дверi майнули вiтром i бахнули. Вiн сперся на них спиною, заплющивши очi, тримаючи коробку з парафiном мiцно затиснутою в однiй руцi, пiт виступив у нього на передплiччях i на лобi.

Звуки рояля раптом урвалися, i голос матерi долинув до нього:

– Джорджi, ти не мiг би наступного разу грюкнути дверима трохи гучнiше? Може, тодi тобi пощастить розбити кiлька тарiлок у буфетi, якщо добре постараешся?

– Вибач, мамо, – гукнув вiн у вiдповiдь.

– Джорджi, ти покидьок, – промовив Бiлл зi своеi спальнi. Зробив вiн це притишеним голосом, щоб не почула мати.

Джордж стиха хихикнув. Страх iз хлопчика вже пiшов геть; вiн сплив з нього так само легко, як спливае кошмар з людини, яка похололою, хапаючи ротом повiтря, прокинулась з його лабетiв, яка вiдчувае власне тiло й тупиться очима на оточуючi ii речi, аби впевнитись, що нiчого того насправдi не вiдбувалося, i яка вiдразу ж починае забувати свiй сон. Половина того сновидiння спливае, коли ii ступнi торкаються пiдлоги, три чвертi, коли вона виходить iз душу й починае витиратися рушником; весь – коли вона закiнчуе снiдати. Усе пощезае… до наступного разу, коли, знов у лабетах кошмару, усi тi страхи згадаються знов.

«Та черепаха, – думав Джордж, iдучи до кухонного столу, в шухлядi якого лежали сiрники. – Де я ще бачив схожу черепаху?»

Але жодноi вiдповiдi не надiйшло, i вiн анулював свое запитання.

Джордж дiстав сiрники з шухляди, взяв нiж з пiдставки (обережно тримаючи

Сторінка 5

ого гострим краем вiд свого тiла, як його був навчив тато) i невеличку миску з посудноi шафи в iдальнi. І потiм пiшов до кiмнати Бiлла.

– Н-н-ну що т-т-ти за гiвнюк такий, Дж-Джорджi, – промовив Бiлл, але цiлком дружньо, вiдсовуючи на нiчному столику подалi предмети, пов’язанi з його хворобою: порожню склянку, графин з водою, серветки «Клiнекс», книжки, слоiк мазi «Вiкс ВапоРаб»[16 - «Vicks VapoRub» – ментолово-камфорно-евкалiптова мазь для розтирання грудей i горла при застудi дiтей, яка випускаеться з 1894 р.], запах якоi в Бiлла все життя асоцiюватиметься з важкими вiд слизу грудьми, кашлем i забитим шмарклями носом. Там також стояв старенький радiоприймач «Фiлко»[17 - «Philco» – заснована 1892 р. фiладельфiйська компанiя з виробництва електроприладiв, яка вивела на ринок чимало iнновацiй (зокрема, перше телемовлення 1932 р., першi поверхово-бар’ернi транзистори для швидкiсних комп’ютерiв у 1953, лiдер з виробництва й продажу радiоприймачiв тощо), збанкрутувала 1961 р., хоча бренд все ще iснуе.], з якого звучав не Шопен i не Бах, а якась мелодiя Малюка Рiчарда[18 - Little Richard (нар. 1932 р.) – пiанiст i спiвак з надзвичайно верескливим голосом, «архiтектор» класичного рок-н-ролу, автор численних евергрiнiв у цьому жанрi.]… Утiм, дуже тихенько, так тихенько, що Малюка Рiчарда було позбавлено всiеi його брутальноi, первiсноi потужностi. Їхня мати-пiанiстка, яка отримала класичну музичну освiту в Джульярдi[19 - «Juilliard School» – заснована 1905 р. в Нью-Йорку консерваторiя, один iз найшанованiших у свiтi освiтнiх закладiв у сферi виконавчих мистецтв.], ненавидiла рок-н-рол. Вiн iй не просто не подобався, вона вiдчувала до нього глибоку вiдразу.

– Я не гiвнюк, – сказав Джорджi, кладучи на нiчний столик принесенi ним речi й сiдаючи на лiжко до Бiлла.

– Авжеж, не гiвнюк, – сказав Бiлл. – Ти не що iнше, як велика-величезна коричнева дiрка-в-гузнi, ось хто ти такий.

Джордж спробував собi уявити хлопця, який е не чим iншим, а тiльки великою-величезною дiркою-в-гузнi на нiжках, i почав хихотiти.

– Ти дiрка, бiльша навiть за Огасту[20 - Augusta – засноване 1607 р. мiсто, столиця штату Мейн (1958 р. близько 21 тис. мешканцiв).], – сказав Бiлл, також починаючи хихотiти.

– А ти дiрка-в-гузнi, бiльша за цiлий наш штат, – вiдповiв Джордж. Тут уже обох хлопцiв пiдiрвало смiхом не менш як на двi хвилини.

Пiсля цього завелася та розмова пошепки, що значить вельми мало для будь-кого, окрiм малих хлопчакiв: закиди одне одному, хто з них найбiльша дiрка-в-гузнi, хто мае найбiльшу дiрку-в-гузнi, чия дiрка-в-гузнi найкоричневiша й тому подiбне. І врештi-решт Бiлл промовив одне з заборонених слiв – вiн назвав Джорджа великою засраною дiркою-в-гузнi – i обидва страшенно з цього реготали. Смiх Бiллi перейшов у напад кашлю. Коли кашель нарештi почав стишуватися (на той момент обличчя Бiлла набуло сливового вiдтiнку, що Джордж собi вiдзначив з деяким страхом), гра на роялi знову припинилася. Вони вдвох дивилися в напрямку вiтальнi, дослухаючись, чи не почують, як вiдсуваеться рояльна лавка, дослухаючись, чи не почують нетерплячi кроки матерi. Бiлл уткнувся ротом собi в згин лiктя, заглушаючи останнi пориви кашлю i одночасно показуючи на графин. Джордж налив йому склянку води, i вiн ii всю випив.

Рояль почав грати знову – i знову «До Елiзи». Заiкуватий Бiлл назавжди запам’ятав цю п’есу, i навiть через багато рокiв вiд ii звукiв йому завжди обсипало морозом плечi й спину; серце в ньому обривалося, i вiн згадував: «Моя мати це грала в той день, коли помер Джорджi».

– Ти бiльше не будеш кашляти, Бiлле?

– Нi.

Бiлл витяг iз коробки папiрчик «Клiнекс», видав якийсь гаркотливий звук у грудях, сплюнув мокротиння в серветку, зiжмакав i викинув ii до смiттевого кошика бiля лiжка, який уже був заповнений подiбними зiжмаканими папiрцями. Потiм вiн вiдкрив коробку з парафiном i витряс собi на долоню масний куб. Джордж уважно за ним спостерiгав, але без балачок, без розпитувань. Бiлл не любив, щоб Джордж говорив до нього, коли вiн щось робить, а Джордж уже привчився – якщо вiн триматиме язика на припонi, Бiлл сам зазвичай починае пояснювати, що вiн робить.

Бiлл вiдрiзав ножем вiд куба парафiну маленький шматок. Поклав той шматок у миску, потiм тернув сiрником i поклав той сiрник згори на парафiн. Хлопчики дивилися на маленьке жовте полум’я, в той час як помираючий вiтер вряди-годи кидав у вiкно жменi дощу.

– Треба зробити човен водостiйким, бо iнакше вiн просто намокне й потоне, – сказав Бiлл.

Поряд iз Джорджем його заiкуватiсть легшала – iнколи вiн навiть зовсiм не заiкався. А от у школi вона могла ставати такою важкою, що вiн узагалi втрачав здатнiсть говорити. Спроможнiсть висловлюватись припинялася, i однокласники Бiлла вiдвертали очi деiнде, поки Бiлл, вчепившись долонями в краi парти, з обличчям, порудiлим майже до кольору його волосся, з очима, зiщуленими в щiлинки, намагався вивернути бодай слово зi свого непiддатного рота. Подеколи – в бiльшостi випадкiв – слово таки виходило. Іншим разом вон

Сторінка 6

просто вiдмовлялося. Коли Бiллу було три роки, його збила машина, вiн тодi вдарився об стiну будинку; вiн залишався непритомним сiм годин. Мама казала, що саме та аварiя призвела до його заiкуватостi. Інколи Джордж – i сам Бiлл – вiдчували пiдозру, що iхнiй батько не так у цьому впевнений.

Шматок парафiну в мисцi майже цiлком розплавився.

Обхопивши свою картонну паличку, полум’я сiрника зменшилося, посинiшало, а потiм i погасло. Бiлл встромив пальця в ту рiдину й висмикнув його з притишеним сичанням. Вiн винувато поглянув на Джорджа.

– Гаряче, – промовив вiн.

Через кiлька секунд вiн знову занурив туди палець i почав намазувати парафiном боки човника, де той швидко застигав молочною плiвкою.

– А я можу теж це робити? – спитав Джордж.

– Гаразд. Але не крапни на ковдру, а то мама тебе вб’е.

Джордж i собi занурив пальця у парафiн, який тепер був дуже теплим, але вже не гарячим, i почав намазувати ним iнший борт човника.

– Не накладай занадто багато, ти, дiрка-в-гузнi! – застерiг його Бiлл. – Ти хочеш потопити його в першому ж рейсi?

– Я вибачаюся.

– Та все в порядку, тiльки п-п-родовжуй легесенько.

Джордж покiнчив зi своiм бортом, потiм затримав човник у руках, той тепер трiшки поважчав, але не дуже.

– Такий класний, – промовив вiн. – Пiду надвiр i його попускаю.

– Йо, так i зроби, – погодився Бiлл.

Раптом вiн здався втомленим – втомленим i все ще не вельми здоровим.

– Хотiлося б, аби й ти мiг пiти, – сказав Джордж. Йому насправдi цього хотiлося. Бiлл iнодi, через деякий час, починав командувати, але в нього завжди народжувалися класнючi iдеi, i вiн майже нiколи не бився. – Це ж насправдi твiй човен.

– Корабель, – виправив його Бiлл. – Називай його кораблем.

– Гаразд, корабель.

– Менi й самому хотiлося б вийти надвiр, – сказав Бiлл понуро.

– Ну… – з корабликом у руках переступив з ноги на ногу Джордж.

– Ти тiльки одягнися пiд дощ, як слiд, – нагадав йому Бiлл, – а то тебе теж скрутить таким, як у мене, грип-кахиком. Може, ти й уже його пiдхопив з моiми м-м-мiкробами.

– Дякую, Бiлле. Це чудесний корабель.

І тут Джордж зробив те, чого вiн не робив уже довгий час, те, чого Бiлл нiколи не забуде: вiн нахилився i поцiлував брата в щоку.

– От тепер ти точно його пiдхопив, дiрка-ти-в-гузнi, – промовив Бiлл, але попри те зi збадьореним виглядом. Вiн посмiхнувся Джорджу. – І ще, вiднеси все це назад. А то мама р-р-роздратуеться.

– Звичайно.

Джордж зiбрав протинамокнi засоби й рушив через кiмнату з невеличкою мискою в руках, в якiй криво стирчала коробка з парафiном, а поверх неi був хистко притулений його кораблик.

– Дж-Дж-Джорджi?

Джордж обернувся подивитись на брата.

– Об-б-бережно там.

– Звiсно, – лоб Джорджа трiшки наморщився. Такi речi зазвичай йому казала мама, не старший брат. Це було таким же дивним, як те, що вiн раптом був поцiлував Бiлла. – Звiсно, я буду обережним.

Вiн вийшов. Бiлл його бiльше нiколи не бачив.

3

І от тепер вiн був тут, гнався за своiм корабликом вздовж лiвого узбiччя Вiтчем-стрит. Бiг вiн швидко, але вода бiгла швидше, i його кораблик вирвався вперед. Вiн почув ревiння, що дедалi дужчало, i побачив за п’ятдесят ярдiв нижче по пагорбу, як вода каскадом шугае у все ще вiдкритий дощоприймач. Такий врiзаний у бровку темний i довгий, напiвкруглий отвiр, i, саме коли Джордж туди дивився, якась оббита гiлляка, з корою тьмяною i блискучою, немов тюленяча шкiра, полинула в пащу цього дренажного колодязя. На мить вона там зависла, а потiм сковзнула всередину. От туди й прямував його кораблик.

– От лайно i «Шинола»![21 - Алюзiя на образливий вираз: «Ти не вiдрiзниш лайно вiд “Шиноли”», який увiйшов в американський сленг у часи Другоi cвiтовоi вiйни; «Shinola» – заснована 1907 р. у Детройтi компанiя з випуску гуталiну, яка поступово також освоiла випуск iнших продуктiв i зараз славиться своiми високоякiсними наручними годинниками, велосипедами тощо (полiтика компанii – вироби суто з американських компонентiв).] – закричав настраханий Джордж.

Вiн додав швидкостi i якусь мить гадав, що впiймае кораблик. А потiм, послизнувшись однiею ступнею, вiн упав долiчерева, обiдравши собi колiно, i скрикнув вiд болю. Зi своеi новоi перспективи на рiвнi дороги вiн побачив, як пiдхоплений iншим нуртом його кораблик двiчi крутнувся, а потiм зник.

– Лайно i «Шинола»! – крикнув вiн знову, стукнувши кулаком об дорогу. Це також було боляче, i вiн почав трiшки плакати. Яка ж це дурня, отак втратити такий кораблик!

Вiн пiдвiвся i пiдiйшов до отвору дощоприймача. Там вiн опустився навколiшки й зазирнув досередини. Вода падала в темряву з сирим, лунким шумом. Якийсь то був лячний звук. Вiн нагадав Джорджу про…

– Ой!

Цей звук висмикнувся з нього, наче на ниточцi, i Джордж вiдсахнувся.

Там, усерединi, чиiсь жовтi очi: саме тi очi, якi вiн собi завжди уявляв, але насправжки нiколи в пiдвалi не бачив. «Це якась тварина, – подумав вiн недоладно, – ото й усе, якась тварина, може, чийсь домашнiй кiт потрапив ту

Сторінка 7

и й застряг…»

Вiн усе ще залишався готовим утекти – мусив би тiкати вже за секунду чи пару секунд, коли перемикачi в його мозку впоралися з шоком, отриманим вiд тих двох яскравих жовтих очей. Пiд пальцями Джордж вiдчував жорстку щебенисту поверхню вулицi й тонке покривало холодноi води, яка iх зусiбiч обтiкала. Вiн побачив себе, як вiн пiдводиться й задкуе, але в ту ж мить голос – цiлком розважливий i доволi приемний голос – заговорив до нього з дренажного колодязя.

– Привiт, Джорджi! – промовив той голос.

Джордж моргнув i знов подивився. Вiн ледь пойняв вiри тому, що побачив; там було щось таке, немов з якоiсь придуманоi iсторii або з кiнофiльму, де знаеш, що звiрi будуть балакати й танцювати. Якби хлопчик був на десять рокiв старшим, вiн не повiрив би тому, що побачив, але йому було не шiстнадцять. Йому було шiсть.

Вiн побачив клоуна в дренажному колодязi. Свiтло вглибинi було далеким вiд ясного, але достатнiм, щоб Джордж Денбро не сумнiвався в тiм, що вiн бачить. Це ж клоун, як той, що в цирку або по телевiзору. Фактично вiн скидався на щось середне мiж Бозо та Кларабелло, котрий балакав (чи котра? – Джордж нiколи не був упевненим у його/ii статi), бiбiкаючи клаксоном, у суботнiй ранковiй передачi «Гавдi Дудi» – единий, хто насправдi мiг зрозумiти Кларабелло, був Баффало Боб, i це завжди страшенно смiшило Джорджа[22 - Bozo – клоун, що з 1946 р. був персонажем грамплатiвок та iлюстрованих книжок, а з 1949 став героем численних телешоу, мультфiльмiв тощо; Clarabell – безсловесний клоун у смугастому костюмi, який вiдповiдае на запитання лише «так» або «нi», натискаючи на клаксон у себе на животi; «Howdy Doody» (1947—1960) – побудована на циркових i ковбойських темах найпопулярнiша свого часу дитяча телепередача за участю акторiв, ляльок-марiонеток та дитячоi аудиторii; Роберт «Баффало» Смiт (1917—1998) – ii незмiнний ведучий.]. Цей клоун у дренажному колодязi мав вибiлене обличчя, по боках його лисоi голови стирчали кумеднi пучки рудого волосся, а поверх губ у нього була намальована велика клоунська усмiшка. Напевне, якби Джордж прожив на кiлька рокiв довше, йому б найперше згадався Роналд МакДоналд, а не Бозо й Кларабелло[23 - Ronald McDonald – створений у 1963 роцi актором Вiллардом Скоттом, одним з виконавцiв ролi клоуна Бозо, новий персонаж-клоун, який став символом однойменноi мережi фаст-фудiв.].

В однiй руцi, наче якийсь прекрасний, стиглий фрукт, клоун тримав повiтрянi кульки рiзноманiтних кольорiв.

В iншiй руцi вiн тримав кораблик Джорджа.

– Хочеш свiй кораблик, Джорджi? – усмiхнувся клоун.

Джордж посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн нiяк не мiг втриматися; то була така усмiшка, на яку просто мусиш вiдповiсти.

– Звичайно, хочу, – промовив вiн.

Клоун розсмiявся: «Звичайно, хочу». Це так гарно! Це дуже гарно! А як щодо повiтряноi кульки?

– Ну… звичайно! – Джордж уже було потягнувся рукою… а потiм через силу прибрав ii назад.

– Менi не можна нiчого брати в незнайомцiв. Мiй тато менi так казав.

– Вельми розумно з боку твого тата, – промовив клоун у дренажному колодязi, усмiхаючись. «Звiдки, – подумав Джордж, – я був вирiшив, нiби в нього жовтi очi?» Очi були яскравими, мiнливо-синiми, такого ж кольору, як у його мами та в Бiлла. – Вельми розумно, справдi. А отже, я вiдрекомендуюся, Джорджi! Я – мiстер Боб Грей, вiдомий також як Танцюючий Клоун Пеннiвайз, радий познайомитися з Джорджем Денбро. Пеннiвайзе, познайомтесь iз Джорджем Денбро. Джордже, познайомтесь iз Пеннiвайзом. Ну от, тепер ми одне одного знаемо. Я для тебе бiльше не незнайомець, а ти не незнайомець для мене. Пi-равильно?

Джордж захихотiв:

– Гадаю, що так, – вiн знову потягнувся рукою… i знову ii вiдсмикнув. – А як ти туди потрапив?

– Мене просто дощем зми-и-ило, – сказав Танцюючий Клоун Пеннiвайз. – Змило геть увесь цирк. Ти вiдчуваеш запах цирку, Джорджi?

Джордж нахилився нижче. Раптом вiн дочув запах арахiсу! Гарячого смаженого арахiсу! І оцту! Того бiлого оцту, яким крiзь дiрочку в кришцi поливаеш собi картоплянi чипси! Вiн вiдчув запахи цукровоi вати й смажених пончикiв i слабенький, проте загрозливий дух лайна хижих звiрiв. Вiн вiдчув вишневий аромат ярмарковоi тирси. Але все ж таки…

Але все ж таки пiд усiм тим був запах повенi, i прiючого листя, i темних тiней дренажноi труби. Сирим i гнилим був той запах. То був запах пiдвалу.

Проте iншi запахи були сильнiшими.

– Ще б пак, авжеж, вiдчуваю, – вiдповiв Джордж.

– Хочеш свiй кораблик, Джорджi? – спитав Пеннiвайз. – Я повторюю запитання просто тому, що не схоже, аби тобi насправдi його хотiлося.

Вiн пiдняв кораблик вище, усмiхаючись. Одягнений клоун був у неоковирний шовковий костюм з великими помаранчевими гудзиками. На грудях у нього метлялася блакитна, яскравого вiдтiнку електрик краватка, а долонi його приховували великi бiлi рукавички, як отi, що завжди носять Мiкi Маус або Доналд Дак.

– Ще б пак, – сказав Джордж, дивлячись у дренажний колодязь.

– А повiтряну кульку? У мене е i червона, i зелена, i жовта, i блакитна, i

Сторінка 8

– А вони злинають?

– Злинають? – усмiшка клоуна стала ще ширшою. – О так, насправдi так. Вони злинають! І ще е цукрова вата…

Джордж потягнувся туди рукою.

Клоун ухопив його за руку.

І Джордж побачив, що обличчя в клоуна змiнилося.

Те, що вiн там побачив, було достатньо жахливим, щоб усi виплоди його уяви про створiння в пiдвалi здалися лагiдними сновидiннями; те, що вiн побачив, зруйнувало його розум одним пазуристим хапом.

– Вони злинають, – замугикало створiння здушеним, глузливим голосом. Воно тримало руку Джорджа тугою хваткою гнучкого, як черв, мацака, воно затягувало Джорджа в ту жахливу темряву, де нуртувала, i ревiла, i гарчала вода, несучи свiй вантаж буревiйного мотлоху аж ген до моря. Джордж вигинав шию геть вiд тiеi кiнцевоi темряви, вiн почав кричати до дощу, бездумно кричати до бiлого осiннього неба, яке кривилось над Деррi того дня восени 1957 року. Крики його були вiдчайдушними та пронизливими, i вгору й униз у будинках по Вiтчем-стрит люди пiдходили до своiх вiкон або вибiгали на ганки.

– Вони злинають, – гарчало воно, – вони злинають, Джорджi, i коли ти опинишся тут, внизу, зi мною, ти злинеш також…

Плече Джорджа вогко вгатилося у бетонний бордюр, i Дейв Гарденер, який через повiнь залишився вдома того дня, не пiшовши на роботу в «Човник-Чобiток», побачив лише якогось маленького хлопчика у жовтому дощовику, маленького хлопчика, який кричить i звиваеться у риштаку, де брудна вода переливаеться йому через лице, роблячи його крики схожими на булькотiння.

– Тут усе злинае, – прошепотiв той глузливий, гнилий голос, i раптом звук вiддирання накрила слiпуча агонiя, i далi Джордж Денбро вже нiчого не знав.

Дейв Гарденер першим туди дiстався, i, хоча вiн опинився там всього лиш за сорок п’ять секунд пiсля першого крику, Джордж Денбро вже був мертвим. Гарденер ухопився за спину його дощовика, вiдтягнув хлопчика на дорогу… i сам почав кричати, коли тiло Джорджа перевернулося пiд його руками. Лiвий бiк плаща Джорджа тепер був яскраво червоним. Кров лилася у дощоприймач з рваноi дiри на тому мiсцi, де ранiше була лiва рука. Кулястий кiнчик якоiсь кiстки, жахливо яскравий, виглядав крiзь порвану тканину.

Очi хлопчика дивилися вгору, в бiлi небеса, i, коли Дейв позадкував до iнших людей, якi вже прожогом набiгали з усiеi вулицi, вони почали наповнюватися дощем.

4

Десь там, унизу, в дренажнiй системi, яка вже майже ущерть заповнилася стiчними водами (там, унизу, просто не могло бути нiкого, вигукне пiзнiше окружний шериф в iнтерв’ю репортеру «Деррi Ньюз» iз бентежною люттю, такою сильною, що вона прозвучала майже стражданням; самого Геркулеса змило б тим скаженим потоком), зроблений з газетного аркуша кораблик Джорджа мчав уперед крiзь темнi як нiч камери й довгi бетоннi коридори, що ревiли й гудiли водою. Якийсь час вiн бiг плiч-о-плiч з мертвою куркою, яка пливла, задерши своi жовтуватi рептильнi лапи до скрапуючоi стелi; потiм на якомусь розгалуженнi за схiдною частиною мiста курку вiднесло лiворуч, а кораблик поплив i далi прямо.

Годиною пiзнiше, вже коли матiр Джорджа гамували заспокiйливими лiками в пунктi невiдкладноi допомоги Деррiйського мiського шпиталю, а Заiкуватий Бiлл сидiв ошелешеним, побiлiлим у своему лiжку, слухаючи хрипкi ридання батька у вiтальнi, де, коли Джордж виходив надвiр, мати ще була грала «До Елiзи», той кораблик, нiби куля з дула рушницi, вилетiв з бетонного отвору й швидко помчав якимсь водовiдвiдним каналом у безiменний ручай. Коли через двадцять хвилин вiн дiстався кипучоi розпухлоi рiки Пенобскот, попереду на небi почали проявлятися першi синi просвiти. Дощова буря минулася.

Кораблик кивав, кренився й подеколи черпав воду, але не тонув; двое братiв добре його обробили проти намокання. Я не знаю, де вiн урештi-решт причалив, якщо взагалi бодай десь; можливо, вiн дiстався моря i ходить там вiчно, як зачарований корабель у якiйсь чарiвнiй казцi. Все, що я знаю, це те, що вiн усе ще залишався на плаву i все ще мчав на грудях потопу, коли проминув межу самоврядного мiста Деррi, штат Мейн, а потiм сплив з цiеi iсторii назавжди.

Роздiл 2. Пiсля фестивалю (1984 рiк)

1

Причина, з якоi Ейдрiан носив капелюха, – розказуватиме пiзнiше полiцейським його рюмсаючий бойфренд, – полягала в тому, що вiн його виграв в атракцiонi «Кидай, поки не виграеш»[24 - «Pitch-Til-U-Win» – одна з традицiйних ярмаркових розваг: накидання здаля кiлець на дерев’янi кiлки, до яких прив’язанi рiзноманiтнi виграшi.] на ярмарку в Бессi-парку всього лиш за шiсть днiв до своеi смертi.

– Вiн його носив, тому що вiн любив це сране мiстечко! – кричав до копiв той бойфренд на iм’я Дон Хагартi.

– Годi, годi – тут не мiсце таким висловам, – заперечив Хагартi офiцер Гарольд Гарденер. Гарольд Гарденер був одним iз чотирьох синiв Дейва Гарденера. Того дня, коли його батько знайшов безживне, одноруке тiло Джорджа Денбро, Гарольду Гарденеру було п’ять рокiв. Цього дня, майже за двадцять сiм рокiв вiдтодi, вiн був тридцятип’ятилiтнiм i

Сторінка 9

исiючим. Гарольд Гарденер визнавав справжнiсть туги й болю Дона Хагартi, та в той же час розумiв, що нiяк не може сприймати це цiлком серйозно. Цей чоловiк – якщо вам хочеться називати його чоловiком – мав напомадженi губи, а атласнi штани на ньому були такими тiсними, що можна було ледь не зморшки порахувати на його прутнi. Туга чи не туга, бiль чи не бiль, вiн, врештi-решт, усього лише гомiк. Такий самий, як його покiйний друг Ейдрiан Меллон.

– Нумо, повторимо все ще раз вiд початку, – промовив напарник Гарольда Джефрi Рiвз. – Ви вдвох вийшли з того «Сокола» i повернули в бiк Каналу. А далi що?

– Ідiоти, скiльки разiв я ще мушу вам переповiдати? – Хагартi так само кричав. – Вони його вбили! Вони штовхнули його через парапет! Така звичайна справа в цьому Мачо-Сiтi для них! – Дон Хагартi почав плакати.

– Ще раз, – повторив терпляче Рiвз. – Ви вийшли з того «Сокола» i повернули в бiк Каналу. А далi що?

2

Далi по коридору в iншiй кiмнатi для допитiв двое деррiйських копiв розмовляли з сiмнадцятирiчним Стiвом Дубеем; поверхом вище в кабiнетi секретаря суду ще двое допитували вiсiмнадцятирiчного Джона Рукатого Гартона; а в кабiнетi шефа полiцii на п’ятому поверсi сам шеф Ендрю Редiмахер та заступник районного прокурора Том Бутiльер допитували п’ятнадцятирiчного Крiстофера Анвiна. Одягнений у витертi джинси, засмальцьовану майку й масивнi мотоциклетнi чоботи Анвiн скиглив. Редiмахер iз Бутiльером взяли хлопця собi тому, що цiлком слушно оцiнили його як найслабшу ланку в цьому ланцюжку.

– Нумо, повторимо все ще раз вiд початку, – промовив у своему кабiнетi Бутiльер, точно так само, як Джефрi Рiвз двома поверхами нижче.

– Ми не мали намiру його вбивати, – мимрив Анвiн. – То все той капелюх. Ми повiрити не могли, що вiн усе ще носить той капелюх пiсля, розумiете, пiсля того, що Рукатий був тодi сказав першого разу. Ну i, я гадаю, ми хотiли його налякати.

– За те, що вiн сказав? – перебив його шеф Редiмахер.

– Так.

– Джоновi Гартону вдень сiмнадцятого?

– Так, Рукатому, – Анвiн вибухнув новими сльозами. – Але ми намагалися його врятувати, коли побачили, що вiн потрапив у халепу… принаймнi я зi Стiвом Дубеем… ми не мали намiру його вбивати!

– Годi, Крiсе, не штовхай нам лайно, – промовив Бутiльер. – Ви закинули того малого педика в Канал.

– Так, але…

– І ви всi втрьох прийшли сюди про все щиросердо зiзнатися. Ми з шефом Редiмахером цiнуемо це, правда ж, Ендi?

– Ще б пак. Щиро зiзнатися, це справдi чоловiчий учинок.

– А отже, не зайобуй себе брехнею зараз. Ви вирiшили його перекинути через парапет тiеi ж митi, щойно побачили, як вiн з його дружком-пiдаром виходять iз «Сокола», хiба не так?

– Нi! – обурено заперечив Крiс Анвiн.

Бутiльер дiстав iз кишенi сорочки пачку «Марлборо» i встромив собi до губ сигарету. Простягнув пачку Анвiну:

– Закуриш?

Анвiн узяв i собi сигарету. Щоб дати йому пiдкурити, Бутiльеру довелося ловити ii кiнчик сiрником, бо аж надто тремтiли в Анвiна губи.

– Але коли ви побачили, що на ньому той капелюх? – спитав Бутiльер.

Похиливши голову так, що масне волосся впало йому на очi, Анвiн глибоко затягнувся i видихнув дим крiзь усiяний чорними вуграми нiс.

– Йо, – сказав вiн, i то так делiкатно, що ледве чутно.

Бутiльер нахилився вперед, його карi очi сяяли. На обличчi вiн мав хижацький вираз, але голос звучав ласкаво.

– Що, Крiсе?

– Я сказав «так». Думаю, що так. Перекинути його. Але ж не вбивати.

Вiн пiдвiв голову, поглянувши на них, з лицем нестямним i жалюгiдним, усе ще не спроможний усвiдомити неогляднiсть змiн, якi вiдбулися вiдтодi, як вiн вийшов учора о сьомiй тридцять iз дому, щоб з двома друзями погуляти в останнiй вечiр Деррiйського фестивалю «Днi Каналу».

– Не вбивати його! – повторив вiн. – А той, пiд мостом… Я так i не знаю, хто вiн такий.

– То хто ж там був? – запитав Редiмахер, проте без великоi цiкавостi. Цю деталь вони вже також чули перед тим, i обидва в це не вiрили – рано чи пiзно люди, яких звинувачують у вбивствi, майже завжди хапаються за когось такого стороннього, таемничого.

У Бутiльера для такого була навiть спецiальна назва: вiн називав це «Синдромом однорукого», за тим старим телесерiалом «Утiкач»[25 - «The Fugitive» (1963—1967) – серiал про невинно засудженого за вбивство своеi дружини лiкаря, який втiкае вiд правоохоронцiв i одночасно шукае справжнього вбивцю, таемничого однорукого чоловiка.].

– Той дядько, у клоунському костюмi, – сказав Крiс Анвiн. – Дядько з повiтряними кульками.

3

Бiльшiсть мешканцiв Деррi погоджувалася з тим, що фестиваль «Днi Каналу», який проходив з 15 до 21 липня, виявився винятково успiшним: чудова пiдмога для моралi мiста, його iмiджу… i гамана. Цей тижневий фестиваль було пiдготовлено на вiдзначення столiтнього ювiлею Каналу, що тiк через центр мiста. Саме цей Канал у 1884—1910 роках цiлком вiдкрив Деррi для торгiвлi лiсом; саме цей Канал колись породив перiод економiчного буму в Деррi.

Мiсто причепурилося вiд сходу до заходу й

Сторінка 10

вiд пiвночi до пiвдня. Вибоiни на дорогах, що, як клялися деякi мешканцi, не латалися десятилiття чи й довше, було засипано гарячим асфальтом i гладенько закатано. Мiськi будiвлi було пiдремонтовано всерединi та свiжо пофарбовано знадвору. Найгiршi графiтi у Бессi-парку – бiльшiсть iз них круто логiчнi заяви типу «ВБИТИ ВСІХ ПІДАРІВ» та «СНІД НА ВАС, ВІД БОГА ПРИРЕЧЕНІ НА ПЕКЛО ГОМОСЕКИ!!» – було наждачкою зчищено з лав i дерев’яних стiн маленького критого вiадука над Каналом, вiдомого як Мiст Поцiлункiв.

У трьох порожнiх магазинних вiтринах середмiстя було влаштовано «Музей Днiв Каналу», який наповнив експонатами мiсцевий бiблiотекар та iсторик-аматор Майкл Хенлон. Найдавнiшi родини мiста безоплатно подiлилися на цей час своiми майже безцiнними скарбами, i впродовж фестивального тижня близько сорока тисяч вiдвiдувачiв заплатили по чверть долара кожний, щоб подивитися на меню харчевень 1890-х; на лiсорубськi сокири, клини та багри 1880-х; на дитячi iграшки 1920-х та понад двi тисячi фотографiй i дев’ять бобiн кiнострiчок з життя, яким воно було в Деррi впродовж останньоi сотнi рокiв.

Спонсорами цього музею були панi зi спiльноти «Деррiйськi ледi», котрi забалотували деякi iз запропонованих Хенлоном експонатiв (як-от сумнозвiсне бродяжницьке крiсло 1930-х[26 - Tramp chair – створений на початку ХІХ ст. засiб покарання, яким користувалися в мiстечках, що не могли собi дозволити утримувати окрему в’язницю: оплетене залiзними смугами крiсло, в яке саджали i замикали в ньому на день-два (iнодi возячи вулицями на возi для демонстрацii) дрiбних злочинцiв i волоцюг.]) i фотографiй (як-от знiмки банди Бредлi пiсля знаменитоi перестрiлки). Але всi погоджувалися, що успiх був величезний, та й все одно нiкому насправдi не хотiлося бачити тi старi, жорстокi речi. Набагато краще акцентувати на позитивi, прибираючи негатив, як спiваеться у тiй старiй пiснi[27 - «Ac-Cent-Tchu-Ate the Positive» – написана у формi гумористичноi проповiдi 1944 р. пiсня, яку вiдтодi виконують безлiч зiрок поп-музики.].

У Деррi-парку пiд величезним смугастим тентом подавали напоi i закуски, там же кожного вечора вiдбувалися оркестровi концерти. У Бессi-парку буяли ярмарковi розваги з атракцiонами вiд фiрми «Величнi шоу Смокi» та iграми, що iх проводили мiсцевi мешканцi. По iсторичних мiсцинах мiста з годинним iнтервалом курсував спецiальний трамвайний вагон, закiнчуючи свiй маршрут бiля цiеi карнавальноi машини з видобутку грошей.

Саме тут Ейдрiан Меллон i виграв той свiй капелюх, що потiм призвiв до його вбивства, – паперовий цилiндр iз квiткою i стрiчкою, на якiй красувався напис: «Я ? Деррi!»

4

– Я втомився, – сказав Джон Рукатий Гартон. Як i двое його друзiв, одягом вiн несвiдомо iмiтував Брюса Спрiнгстiна, хоча, якби його про це запитати, вiн, певне, обiзвав би Спрiнгстiна слимаком або гомосеком, висловивши натомiсть свое захоплення такими «курва, крутими» метал-гуртами, як «Деф Леппард», «Твiстед Сiстер» чи «Джудас Прiст»[28 - «Def Leppard» – заснований 1977 р. англiйський гевi-метал-гурт, в якому грае однорукий барабанщик, котрий втратив кiнцiвку в автокатастрофi 1984 р.; «Twisted Sister» – заснований 1972 р. американський глем-рок-гурт, зокрема уславлений своiм гротескним макiяжем i перевдяганням у жiночi шати; «Judas Priest» – заснований 1969 р. англiйський метал-гурт, що першим почав вбиратися на сценi у клепану чорну шкiру в стилi садо-мазо (тiльки 1998 р. солiст гурту Роб Гелфорд публiчно оголосив, що вiн гей).]. Рукава простоi синьоi майки на ньому було вiдiрвано, таким чином вiн демонстрував своi важкi, м’язистi плечi. Густе каштанове волосся спадало йому на одне око – ця деталь бiльше нагадувала Джона Кугуара Мелленкемпа[29 - John Mellencamp (сценiчний псевдонiм Cougar, Пума, нар. 1951 р.) – американський вокалiст-гiтарист, автор душевних пiсень у стилi хартленд-рок.], анiж Спрiнгстiна. На руках у нього були й синi татуювання – потаемнi символи, якi скидались на щось нарисоване малою дитиною. – Не хочу я бiльше балакати.

– Просто розкажи нам, як було того дня на ярмарку, – промовив Пол Х’юз. Х’юз i сам почувався втомленим, i шокованим, i стривоженим цiею огидною справою. Вiн знову й знову думав про те, як це «Днi Каналу» в Деррi завершилися такою фiнальною подiею, що про неi геть усi якимсь чином знали, але яку так нiхто й не наважився записати у «Денний розклад цiкавих подiй». Якби таке трапилося, це мало б такий вигляд:

Субота, 21 : 00: Останнiй концерт за участi Оркестру Деррiйськоi середньоi школи й «перукарського» вокального квартету «Мелло-Мен»[30 - «Barbershop» – започаткований наприкiнцi ХІХ ст. вiдвiдувачами перукарень, якi чекали своеi черги, стиль чотириголосоi вокальноi музики а-капела, специфiчний своiм багатим обертонами звучанням, коли чуеться бiльше голосiв, нiж iх насправдi спiвае.].

Субота, 22 : 00: Гiгантський феерверк.

Субота, 22 : 35: Офiцiйне закриття «Днiв Каналу» ритуальним жертвоприношенням Ейдрiана Меллона.

– Нахер той ярмарок, – вiдповiв Рукатий.

– Про

Сторінка 11

то, що ти сказав Меллону та що вiн сказав тобi?

– О господи, – пустив очi пiд лоба Рукатий.

– Нумо, Рукатий, – докинув партнер Х’юза.

Рукатий пустив очi пiд лоба й розпочав знову.

5

Гартон побачив тих двох, Меллона й Хагартi, як вони манiрно походжають, обiймаючи один одного за талiю, i хихотять, наче якась парочка дiвчат. Спершу вiн так i подумав, що це насправдi парочка дiвчат. Потiм вiн упiзнав Меллона, котрого йому якось уже були показували до того. Дивлячись на них, вiн побачив, як Меллон обернувся до Хагартi… i вони швиденько поцiлувались.

– Ох, люди, я зараз виригаю! – вигукнув Рукатий з вiдразою.

З ним були Крiс Анвiн i Стiв Дубей. Коли Рукатий показав iм на Меллона, Стiв Дубей сказав, що iншого пiдара звуть Дон котрийсь-там i вiн якось взявся пiдвезти одного хлопця з Деррiйськоi середньоi, який голосував на дорозi, а потiм намагався пiдбити клини до нього.

Меллон з Хагартi знову вирушили в бiк цiеi трiйцi, йдучи вiд «Кидай, поки не виграеш» до виходу з ярмарку. Пiзнiше Рукатий Гартон казатиме офiцерам Х’юзу й Конлi, що вiн вiдчув образу через свою скривджену «громадянську гордiсть», коли побачив того йобаного пiдара в капелюсi з написом: «Я ? Деррi». Ідiотська була рiч, той капелюх – паперова iмiтацiя цилiндра, з верхiвки якого стирчала, киваючи на всi боки, величезна пишна квiтка. Ідiотичнiсть цiеi квiтки вочевидь образила громадянську гордiсть Рукатого ще дужче.

Коли, обхопивши один одного рукою за талiю, Меллон з Хагартi пройшли повз нього, Рукатий Гартон викрикнув:

– Менi слiд змусити тебе зжерти того капелюха, йобаний ти срако-бандит!

Меллон обернувся до Гартона i, кокетливо лопочучи вiями, промовив:

– Якщо вам хочеться щось пожувати, милесенький, я можу знайти для вас щось набагато смачнiше за мого капелюха.

На цiй заувазi Рукатий Гартон вирiшив, що вiн мусить переформатувати цьому пiдаровi обличчя. У географii обличчя Меллона пiднесуться гори й посунуться континенти. Нiхто досi не пропонував йому посмоктати корiнця. Нiхто.

Вiн вирушив до Меллона. Друг Меллона Хагартi, стривожений, спробував потягнути Меллона геть, але Меллон не поворухнувся з мiсця, посмiхаючись. Пiзнiше Гартон скаже офiцерам Х’юзу й Конлi, що вiн був цiлком упевненим, нiби Меллон був пiд якимсь кайфом. Таки був, погодиться Хагартi, коли цю думку йому перекажуть офiцери Гарденер i Рiвз. Вiн тодi був пiд кайфом вiд пари намазаних медом пончикiв, якi тiльки й з’iв за весь день на ярмарку. Таким чином вiн був не в станi розпiзнати реальну загрозу насильства, яку являв собою Рукатий Гартон.

– Але треба було знати Ейдрiана, – витирав очi серветкою Дон, заразом розмазуючи в себе туш. – Йому бракувало здатностi набирати, ну, типу захисного обарвлення. Вiн був iз тих дурникiв, якi думають, нiби все насправдi мусить обертатися на краще.

Йому мусило дуже сильно дiстатися там i тодi, якби Гартон не вiдчув, як щось торкнулося його лiктя. То був полiцейський кий iз вмонтованим у нього лiхтариком. Рукатий повернув голову й побачив офiцера Френка Мекана, ще одного представника деррiйськоi правоохоронноi елiти.

– Не переймайся, дружочку, – наказав Мекан Гартону. – Не лiзь до чужих справ, облиш у спокоi цих дрiбних геенят. Розважайся собi деiнде.

– Ви чули, як вiн мене обiзвав? – запитав гаряче Гартон. Тепер до нього вже приедналися Анвiн iз Дубеем – вони вдвох, унюшивши неприемностi, намагалися спонукати Гартона пiти на ярмарок, але Гартон вiд них вiдмахнувся, готовий накинутися з кулаками й на них, якби вони наполягали. Його чоловiче достоiнство потерпiло образу, за яку, на його переконання, вiн мусив помститися. Нiхто не пропонував йому посмоктати корiнця. Нiхто.

– Я не вiрю, щоб вiн бодай якось тебе обiзвав, – заперечив Мекан. – А от у те, що ти заговорив до нього першим, я повiрю. Ну а тепер катай, синку. Менi не хочеться повторювати тобi це знову.

– Вiн обiзвав мене педиком!

– Отже, ти переживаеш, що це може бути правдою? – запитав Мекан, схоже чесно цим зацiкавившись, i Гартон огидно спалахнув глибоко червоним кольором.

Пiд час цього дiалогу Хагартi зi зростаючим вiдчаем намагався вiдтягнути Ейдрiана Меллона звiдти геть. І от нарештi Меллон зрушив з мiсця.

– Бай-бай, коханчику! – нахабно кинув Ейдрiан собi через плече.

– Замовкни, страхопуде, – обiрвав його Мекан. – Забирайтеся геть звiдси.

Гартон було ткнувся до Меллона, але Мекан його перехопив.

– Я можу тебе запроторити, друже мiй, – промовив Мекан, – а з тим, як ти поводишся, це може бути не така вже й погана iдея.

– Наступного разу, як я тебе побачу, ти в мене наплачешся! – заревiв Гартон услiд парi, що вiддалялася, i в його бiк обернулися голови здивованих людей. – А якщо ти знову будеш у тiм капелюсi, я тебе вб’ю! Нашому мiсту не потрiбнi такi пiдари, як ти!

Меллон, не обертаючись, поворушив пальцями лiвоi руки – нiгтi лакованi вишневим кольором – i ще трохи додав вихилястостi своiй ходi. Гартон смикнувся знову.

– Ще один порух чи слово, i ти в мене опинишся пiд замком, – м’яко проказ

Сторінка 12

в Мекан. – Вiр менi, хлопчику мiй, бо я кажу саме те, що маю на увазi.

– Нумо, Рукатий, – промовив знiчено Крiс Анвiн. – Охолонь.

– Вам подобаються такi парубки? – спитав у Мекана, цiлком iгноруючи Крiса та Стiва, Рукатий. – Га?

– Щодо гузнопхачiв я нейтральний, – вiдповiв Мекан. – Що менi насправдi до смаку, це мир i спокiй, а ти порушуеш те, що менi подобаеться, прищавий. Ну, а тепер бажаеш прогулятися зi мною чи як?

– Ходiмо, Рукатий, – тихо промовив Стiв. – Пiшли, десь купимо хот-догiв.

Рукатий пiшов, поправляючи на собi майку та змахуючи волосся з очей. Мекан, котрий також давав свiдчення на ранок пiсля загибелi Меллона, розказував: «Останне, що я почув, коли вiн зi своiми приятелями йшов геть, було: “Наступного разу, як я його зустрiну, вiн серйозно постраждае”».

6

– Будь ласка, менi треба побалакати з матiр’ю, – уже втрете промовив Стiв Дубей. – Я мушу попрости ii остудити мого вiтчима, бо iнакше, коли я повернусь додому, там буде ще те пекельне побоiще.

– Трохи перегодом, – вiдповiв йому офiцер Чарлз Аварiно.

Обидва, i Аварiно, i його партнер Барнi Моррiсон, розумiли, що Стiву Дубею не вдасться сьогоднi ввечерi опинитися вдома, а можливо, й у чимало наступних вечорiв. Схоже було, хлопець просто не усвiдомлюе, наскiльки важка сталася пригода, що Аварiно не здивувався, коли пiзнiше довiдався, що цей Дубей кинув школу в шiстнадцятирiчному вiцi. На той час вiн ще навчався у молодшiй середнiй[31 - Junior high school – школа в тих штатах, де iснуе чотирирiвнева система освiти, в якiй пiсля початковоi школи навчаються дiти 10—14 рокiв (деiнде вiковi параметри рiзняться).] на Вотер-стрит. Згiдно з тестами Векслера, якi вiн здавав пiд час одного зi своiх трьох проходiв через сьомий клас, рiвень ай-к’ю в нього був 68[32 - David Wechsler (1896—1981) – провiдний американський психолог, розробник вiдомих систем вимiрювання рiвня iнтелекту в дiтей i дорослих.].

– Розкажи нам, що вiдбувалося, коли ти побачив, що Меллон виходить iз «Сокола», – запропонував Моррiсон.

– Нi, дядьку, краще я не буду.

– Ну, а чому нi? – спитав Аварiно.

– Я вже й так забагато наговорив, мабуть.

– Ти сюди й прийшов, щоб говорити, – сказав Аварiно. – Хiба неправда?

– Ну… йо… але…

– Послухай, – ласкаво почав Моррiсон, сiдаючи поряд iз Дубеем i тицяючи йому сигарету. – Ти вважаеш, нiби ми тут з Чiком любимо педикiв?

– Не знаю я…

– По нас схоже, нiби ми любимо педикiв?

– Нi, але…

– Ми тобi друзi, Стiвi, – урочисто запевнив Моррiсон. – І повiр менi, тобi з Крiсом i Рукатим саме зараз ой як потрiбнi всi друзi, якi можуть лишень знайтися. Бо вже завтра кожна м’якосерда душа в нашому мiстi гвалтом кричатиме, вимагаючи вашоi кровi, хлоп’ята.

Стiв Дубей на вигляд нiбито трохи стривожився. Аварiно, котрий майже всуцiль читав мозок цього пелехатого сцикуна, запiдозрив, що той знову думае про свого вiтчима. І хоча Аварiно не мав жодноi любовi до маленькоi деррiйськоi спiльноти геiв – як i будь-який iнший коп у департаментi, вiн би втiшився, побачивши, як той «Сокiл» закриваеться назавжди, – вiн би радо особисто вiдвiз цього Дубея додому. Фактично, вiн би з радiстю потримав би Дубея за руки, поки вiтчим збивав цього гальмiвного недоумка на вiвсяне лайно. Аварiно не любив геiв, але це не означало, нiби вiн вважае, що iх треба пiддавати тортурам чи вбивати. Меллон був весь розтерзаний, коли вони витягли його з-пiд Канального мосту, очi в нього були вiдкритi, вибалушенi вiд жаху. А оцей пацан тут абсолютно не мае поняття, що саме вiн допомiг зробити.

– Ми не збиралися завдавати йому шкоди, – повторив Стiв. Така тактика була його постiйним сховком, коли вiн почувався бодай трiшки збентеженим.

– Ось тому-то тобi варто бути цiлком чесним з нами, – щиро промовив Аварiно. – Виклади правдивi факти по цiй справi, i, можливо, тодi очi в нас через безсоння не стануть схожими на просцятi дiрки в снiгу. Хiба неправильно я кажу, Барнi?

– Розсудливо, як дощем викапано.

– Нумо, ще раз, що ти розкажеш? – терпляче повабив Аварiно.

– Ну… – промовив Стiв, а тодi поступово почав розповiдати.

7

Коли в 1973 роцi «Сокiл» вiдкрився, Елмер Кьортi гадав, що його клiентами будуть переважно пасажири автобусiв – автостанцiя по сусiдству обслуговувала три рiзних лiнii: «Трейлвейз», «Грейгаунд» i окружну Арустокську[33 - «Trailways» – заснована 1936 р. група з 80 незалежних автобусних компанiй; «Greyhound» («Сiрий пес-гончак») – найбiльша у свiтi компанiя мiжмiського автобусного сполучення, заснована 1914 р. в Техасi шведським емiгрантом-шахтарем Ерiком Вiкманом; Aroostock – найбiльший у штатi Мейн округ на кордонi з Канадою.]. Чого йому не впадало до голови, так це того, як багато серед тих пасажирiв, котрi iздять автобусами, жiнок та родин з маленькими дiтьми на причепi. В iнших здебiльшого малися власнi пляшки в коричневих паперових пакетах, i вони взагалi не виходили з автобусiв. А хто виходив, тi були зазвичай солдатами або моряками, якi хiба що бажали тiльки швидко хильнути одне-д

Сторінка 13

а пива – не вельми розгуляешся протягом десятихвилинноi зупинки.

Кьортi почав усвiдомлювати цю гiрку правду десь пiд 1977 рiк, але тодi вже було пiзно: вiн по пипки грудей загруз у рахунках i не бачив, яким чином йому вдалося б вилiзти з виписаних у бухгалтерських книгах червоним чорнилом боргiв. Думка спалити свiй заклад заради страховки йому наверталася, проте з цим мiг би впоратися хiба що якийсь найнятий професiйний пiдпалювач, бо самого його, гадав вiн, за цим упiймають… але однаково вiн не мав поняття, де ошиваються професiйнi пiдпалювачi.

У лютому того року вiн вирiшив, що почекае до Четвертого липня[34 - Четвертого липня вiдзначаеться День незалежностi, головне нацiональне свято в США.]; якщо до того часу не скидатиметься на те, що справи розвертаються в iнший бiк, вiн просто прогуляеться до сусiдiв, сяде там на якогось «гончака» i подивиться, на що воно там схоже на пiвднi, у Флоридi.

Але в наступнi п’ять мiсяцiв дивним чином щось на кшталт процвiтання прийшло до його бару, який усерединi було пофарбовано чорним та золотим i прикрашено опудалами птахiв (брат Елмера Кьортi був таксидермiстом-аматором, що спецiалiзувався на птахах, i Елмер успадкував його колекцiю, коли той помер). Раптом замiсть нацiджувати за вечiр шiстдесят кухлiв пива й наливати хiба що чарок з двадцять чогось мiцнiшого, Елмер почав нацiджувати вiсiмдесят кухлiв, а мiцного наливати сотню… сто двадцять … подеколи сто шiстдесят порцiй.

Його клiентура була молодою, ввiчливою, майже винятково чоловiчою. Чимало з тих чоловiкiв ексцентрично одягалися, але часи були такi, що ексцентричнiсть в одязi все ще залишалася майже нормою, i року десь до 1981-го Елмер Кьортi просто не усвiдомлював, що майже всi його завсiдники геi. Якби вiд нього про це почули мешканцi Деррi, вони б насмiялися, кажучи, що Елмер Кьортi, либонь, вважае iх лиш учора народженими – але його слова були б цiлком щирими. Як той чоловiк зi зрадливою дружиною, вiн виявився практично останнiм, хто про це дiзнався… а на той час, коли таки дiзнався, його це вже не турбувало. Бар заробляв грошi, i, хоча в Деррi було ще чотири прибуткових бари, «Сокiл» був единим, у якому буйнi клiенти не трощили регулярно весь iнтер’ер. Там не бувало жiнок, за яких варто було б битися, це по-перше, а ще цi чоловiки, педики там вони чи нi, схоже, знали секрет, як ладити один з одним, якого не знали iхнi гетеросексуальнi колеги.

Щойно дiзнавшись про сексуальнi преференцii своiх завсiдникiв, Елмер раптом почав усюди чути зловiснi iсторii про свiй «Сокiл» – цi iсторii гуляли мiстом уже роками, але до 1981-го Кьортi iх просто не чув. Як йому вiдкрилося, до найбiльш ентузiастичних оповiдачiв таких iсторiй належали чоловiки, яких навiть на арканi туди неможливо було затягнути, боялися, що в них руки повiдсихають, чи ще щось. Проте саме такi здаються втаемниченими у всякого роду секретну iнформацiю.

Судячи з тих iсторiй, будь-якого вечора можна було зайти до бару й побачити там, як чоловiки танцюють упритул, тручись членами просто на танцмайданчику; як чоловiки взасос цiлуються за шинквасом; як чоловiки смокчуть у туалетах. А десь у заднiй частинi закладу нiбито iснуе якась кiмната, куди йдеш, якщо бажаеш провести час на «Вежi Влади» – там чекае кремезний здоровило в нацистськiй унiформi, одна рука в нього аж по плече намазана вазелiном i вiн радо тобою заопiкуеться.

Насправдi ж нiчого з цього не було правдою. Коли до «Сокола» заходили спраглi з автостанцii випити пива чи якогось коктейлю, вони там зовсiм не помiчали нiчого проти звичайного – багато парубкiв, авжеж, але це не рiзнилося вiд тисяч iнших простонародних барiв по всiй краiнi. Клiентура була гейською, але гей не е синонiмом дурника. Хто з них бажав трохи ексцентричностi, той iхав у Портленд[35 - Portland – засноване 1633 р. найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн на березi Атлантичного океану.]. Хто бажав багато ексцентричностi – ексцентричностi в стилi «Шомпола» або ексцентричностi в стилi Пекського «Здоровила»[36 - «Ramrod leather bar» («Шомпол – шкiряний бар») – вiдомий своiм маскарадним фетиш-стилем гей-клуб у бостонському районi Фенвей; Peck-slip – паркова вулиця на Нижньому Мангеттенi в Нью-Йорку, куди Стiвен Кiнг помiстив вигаданий ним гей-клуб «BigBoy».], – той iхав аж до Нью-Йорка або до Бостона. Деррi було маленьким мiстом, Деррi було мiстом провiнцiйним, i геi маленькоi деррiйськоi спiльноти дуже добре розумiли, пiд якою тiнню вони iснують.

Перед тим як того березневого вечора 1984 року з’явитися в «Соколi» з Ейдрiаном Меллоном, Дон Хагартi ходив туди вже роки два чи три. До того Хагартi був гравцем широкого поля, який рiдко з’являвся з тим самим партнером бiльш як пiвдесяток разiв. Але пiд кiнець квiтня навiть для Елмора Кьортi, котрий дуже мало таким цiкавився, стало очевидним, що у Хагартi з Меллоном тривалi стосунки.

Хагартi працював креслярем у якiйсь iнженерно-проектувальнiй фiрмi у Бостонi. Ейдрiан Меллон був вiльним автором, який публiкувався будь-де й абиде, де тiльки йому вдавалося: в

Сторінка 14

журналах авiакомпанiй, церковних журналах, регiональних журналах, недiльних випусках газет, еротично-лiтературних журналах[37 - Маються на увазi оригiнальнi журнали типу «Playboy» та «Penthouse», в яких, окрiм фото оголених дiвчат, також регулярно публiкуються лiтературнi твори як вiдомих письменникiв, так i авторiв-початкiвцiв.]. Вiн працював над романом, а втiм, це, певне, було несерйозно – вiн почав працювати над ним ще на третьому курсi коледжу, а то було дванадцять рокiв тому.

У Деррi вiн приiхав, щоб написати статтю про Канал – таке редакцiйне завдання вiн отримав вiд «Новоанглiйських путiвцiв», глянсового журналу, що раз на два мiсяцi видавався в Конкордi[38 - Concord – у Новiй Англii е кiлька мiсцин з цiею назвою, вiд крихiтного селища в штатi Мейн до столицi штату Нью-Гемпшир.]. Ейдрiан Меллон прийняв це замовлення тому, що зумiв вичавити з «Путiвцiв» видаткових грошей на три тижнi, включно з проживанням у гарному номерi деррiйського готелю «Таун Хаус», а весь потрiбний йому для статтi матерiал зiбрав, либонь, днiв за п’ять. Упродовж решти двох тижнiв вiн, можливо, змiг би набрати достатньо матерiалу ще на чотири статтi для якихось iнших регiональних видань.

Але за цi три тижнi вiн запiзнався з Доном Хагартi, i, замiсть того щоб пiсля закiнчення свого дармового тритижневого перебування тут повернутися назад у Портленд, вiн знайшов собi невеличку квартиру на Кошут-лейн[39 - Lajos Kossuth (1802—1894) – лiдер нацiонально-демократичноi революцii i президент першоi незалежноi Угорськоi республiки (1848—1849); пiсля поразки мадярiв у визвольних змаганнях був з шаною прийнятий у США, де його iм’ям названо кiлька мiст.]. Там вiн прожив лише пiвтора мiсяцi. Потiм вiн з’iхався з Доном Хагартi.

8

Те лiто, розповiдав Хагартi Гарольду Гарденеру та Джефу Рiвзу, було найщасливiшим лiтом у його життi – вiн мусив би бути обачним, казав вiн; вiн мусив би розумiти, що Бог пiдкладае килимок пiд таких хлопцiв, як вiн, тiльки для того, щоб висмикнути його з-пiд iхнiх нiг.

Єдине, що трохи засмучувало, це занадто пристрасне захоплення Ейдрiана iхнiм мiстом. Вiн придбав собi майку з написом: «У МЕЙНІ НЕПОГАНО, А В ДЕРРІ ЧУДОВО!» Вiн мав куртку з символiкою шкiльноi команди «Деррiйськi тигри». І звичайно ж, той капелюх. Вiн запевняв, що знайшов нарештi атмосферу енергiйну й творчо живильну. Мабуть, у цьому щось було: вiн уперше ледь не за весь останнiй рiк дiстав з валiзи свiй напiвзабутий роман.

– І дiйсно почав над ним працювати? – перепитав Гарденер, насправдi тим не переймаючись, лише щоб пiдбадьорити Хагартi.

– Так, вiн гнав цiлими сторiнками. Вiн казав, що нехай у нього вийде жахливий роман, але вiн бiльше не буде жахливим незакiнченим романом. Вiн сподiвався дописати його до свого дня народження, у жовтнi. Звiсно, вiн не розумiв, яким Деррi е насправдi. Вiн гадав, нiби розумiе, але вiн не прожив тут достатньо довго, щоб вiдчути душок справжнього Деррi. Я повсякчас йому пояснював, але вiн не слухав.

– А яким Деррi е насправдi, Доне? – запитав Рiвз.

– Воно багато в чому схоже на мертву шльондру, з пiхви якоi змiясто виповзають хробаки, – промовив Дон Хагартi.

Обидва копи вирячилися на нього в нiмому збентеженнi.

– Це погане мiсце, – сказав Хагартi. – Це помийна яма. Ви хочете сказати, хлопцi, нiби самi цього не знаете? Обидва ви прожили тут усе життя i ви не знаете цього?

Жоден з них йому не вiдповiв. Через деякий час Хагартi продовжив.

9

До того як у його життя увiйшов Ейдрiан Меллон, Дон не полишав планiв покинути Деррi. Вiн прожив там три роки, бо пiдписався був на трирiчну оренду квартири з найфантастичнiшим у свiтi видом на рiчку, але тепер оренда вже скоро закiнчувалася, i Дон був тому радий. Не буде бiльше довгих поiздок у Бенгор[40 - Bangor – трете за величиною (32 тис. мешканцiв) мiсто в штатi Мейн, столиця округу Пенобскот.] i назад. Не буде бiльше химерних навiянь – у Деррi, сказав вiн одного разу Ейдрiану, завжди таке вiдчуття, нiби дзигар пробивае тринадцятий удар. Ейдрiан мiг вважати Деррi чудовим мiстом, але Дона воно лякало. І не тiльки через суворо гомофобське ставлення – ставлення, що однозначно виражалося як мiськими проповiдниками, так i графiтi у Бессi-парку, – але то було едине, на що вiн мiг показати пальцем. Ейдрiан смiявся.

– Доне, у кожному мiстi Америки е контингент, що ненавидить гейський люд, – сказав вiн. – Не кажи менi, нiби ти цього не знаеш. Зараз врештi-решт епоха Роннi Дебiла й Фiлiс Кiмнатноi Мухи.

– Ходiмо, прогуляешся зi мною по Бессi-парку, – запропонував йому Дон, побачивши, що Ейдрiан дiйсно щиро вiрить у те, що каже (а каже вiн, що Деррi не гiрше за будь-яке iнше величеньке провiнцiйне мiсто). – Я хочу тобi дещо показати, коханий мiй.

Вони поiхали в Бессi-парк машиною – це було в серединi червня, приблизно за мiсяць до вбивства Ейдрiана, розказував копам Дон. Вiн повiв Ейдрiана в темний притiнок Мосту Поцiлункiв, що слабенько тхнув чимсь невизначено-неприемним. Показав там на одне графiтi. Ейдрiану довелося запа

Сторінка 15

ити сiрника й тримати його пiд тим написом, щоб його прочитати.

ПІДАРЕ, ПОКАЖИ МЕНІ СВІЙ ХЕР, І Я ТОБІ ЙОГО ВІДРІЖУ.

– Я знаю, як люди ставляться до геiв, – сказав спокiйно Дон. – Ще пiдлiтком мене якось побили на зупинцi ваговозiв у Дейтонi[41 - Dayton – засноване 1753 р. мiстечко (менш нiж 2 тис. мешканцiв) на пiвднi штату Мейн.]; певнi хлопцi в Портлендi пiдпалили менi туфлi перед одним сандвiч-кафе, а той жирний коп сидiв у своему крузерi й реготав. Я багато бачив… але нiколи не бачив нiчого такого, як це. Подивися далi. Переконайся сам.

Наступний сiрник виявив:

ЗАБИТИ ЦВЯХИ В ОЧІ ВСІМ ГОМІКАМ (РАДИ БОГА)!

Хто б не писав цi настанови, вiн фундаментально-глибоко божевiльний. Менi було б спокiйнiше, якби я думав, що це пише тiльки одна людина, якийсь окремий хворий, але… – Дон звiльна змахнув рукою в глиб усього прогону Мосту Поцiлункiв. – Там ще багато такого… i я просто не думаю, що це все зробила едина людина. Тому-то я й хочу поiхати з Деррi, Ейдi. Схоже, що надто багато мiсцин i надто багато людей хворi на це фундаментально глибоке божевiлля.

– Ну, зачекай лишень, поки я закiнчу свiй роман, окей? Прошу. Жовтень, не пiзнiше, я обiцяю. Повiтря тут краще.

– Звiдки йому було знати, що стерегтися йому варто води, – гiрко промовив Дон Хагартi.

10

Том Бутiльер i шеф Редiмахер нахилилися вперед, обидва не промовляючи й слова. Крiс Анвiн сидiв iз похиленою головою, монотонно говорячи до пiдлоги. Це була саме та частина, яку вони хотiли почути; це була саме та частина, яка спрямуе принаймнi двох iз цих засранцiв до Томастона[42 - Thomaston – засноване 1630 р. мiсто, де 1824 р. було збудовано штатну в’язницю Мейну, яка проiснувала там до 2002 р.].

– На ярмарку було нецiкаво, – сказав Анвiн. – Вони там уже поприбирали всi тi сучi атракцiони, знаете, оту «Чортову миску» i «Парашутний стрибок». На автодромi, де можна було поштовхатися в машинках, уже виднiлася вивiска «Зачинено». Нiчого вже не працювало, окрiм дитячих атракцiонiв. Тому ми пiшли далi, до iгор, i Рукатий побачив «Кидай, поки не виграеш», i заплатив п’ятдесят центiв, i там вiн побачив той капелюх, який носив той гомiк, i вiн кидав кiльце на той кiлок, але все мазав i мазав, i кожного разу, як вiн мазав, у нього все дужче гiршав настрiй, розумiете? А Стiв – вiн ото такий хлопець, який завше ходить поряд i повторюе «охолонь», «охолонь» тут, та «охолонь» там, та «чому б тобi нахер не охолонути», розумiете? Тiльки вiн був такий, зовсiм на лайно обдовбаний, бо ковтнув ту пiгулку, розумiете? Я не знаю, що то за пiгулка. Така червона пiгулка. Може, навiть легальна. Але вiн пiд’юджував Рукатого так, що я вже думав, Рукатий його вдарить, розумiете? Вiн його все уiдав. «Ти навiть не можеш виграти цього пiдарського капелюха. Ти будеш зовсiм пропащим, якщо не зумiеш виграти навiть цього пiдарського капелюха». Ну й кiнець кiнцем та панi вiддала йому один приз, хоча кiльце нiкуди так i не попало, я так думаю, вона просто хотiла здихатися нас. Я не знаю. Може, вона й не хотiла. Але я думаю, що хотiла. То була така шумова штука, розумiете? У неi дуеш, i вона надуваеться, i розгортаеться, i видае такий звук, як нiби хтось пердить, розумiете. У мене була така колись. Менi ii подарували на Новий рiк, чи на Гелловiн, чи ще на якесь йобане свято. Менi вона подобалася, тiльки я ii загубив. А може, хтось вичепив ii в мене з кишенi на тiм йобанiм iгровiм майданчику в школi, розумiете? Ну, тодi ярмарок уже закривався i ми звiдтiль пiшли геть, а Стiв усе дiставав Рукатого, як той нездатний був виграти того пiдарського капелюха, розумiете, а Рукатий нiчого майже не говорив, а я знаю, що це поганий знак, але я був доволi обдовбаний, розумiете? Ну, я розумiв, що мусив би перемiнити тему, тiльки не мiг придумати нiякоi теми, розумiете? Ну от, доходимо ми до стоянки, i Стiв каже: «Ну, i куди ви хочете iхати? По домах?» А Рукатий каже: «Давай спершу прокотимося повз Сокола та подивимось, чи нема там де поряд того пiдара».

Бутiльер iз Редiмахером обмiнялись поглядами. Бутiльер пiдняв палець i торкнувся ним своеi щоки: хоч цей дурко у мотоциклетних берцях цього й не розумiв, зараз вiн розповiдав про вбивство першого ступеня.

– Ну, я кажу «нi», я мушу додому, а Рукатий своеi: «Ти боiшся проiхатися повз той пiдарський бар?» А я йому: «Та нi, нахер!» А Стiв, усе ще заманячений чи ще чогось, i от вiн каже: «Гайда, пiдсмажмо трохи пiдарського м’ясця! Гайда, пiдсмажмо трохи пiдарського м’ясця! Гайда, пiдсмажмо…»

11

Усе зiйшлося в часi достатньо добре для того, щоб усе обернулося для всiх погано. Ейдрiан Меллон з Доном Хагартi, випивши по парi пива, вийшли з «Сокола», проминули автостанцiю, а потiм взялися за руки. Обидва зробили це бездумно; просто зчепились долонями i все. Це було о двадцятiй хвилинi по десятiй. Дiйшовши дорогу, вони завернули лiворуч.

Мiст Поцiлункiв стояв майже за пiвмилi звiдтiль вгору по рiчцi; вони збиралися перейти по набагато менш розмальованому Мосту Мейн-стрит. Води в Кендаскiг було по-лiтньому мало, за

Сторінка 16

глибшки не бiльш як чотири фути, вона мляво обтiкала мостовi бики.

Коли «Дастер»[43 - «Plymouth Duster» – дводверний спортивного типу автомобiль, що випускався компанiею «Крайслер» у 1970—1976 рр., а отже, або дiстався комусь iз цих персонажiв у спадщину, або був куплений уживаним.] наздогнав iх (Стiв Дубей помiтив, коли вони виходили з «Сокола», i радiсно показав на них рештi), вони були перед мостовим прогоном.

– Пiдрiзай! Пiдрiзай! – закричав Рукатий Гартон. Пара чоловiкiв якраз пройшла пiд вуличним лiхтарем, i вiн побачив, що вони тримаються за руки. Це його збiсило… але не так сильно, як його збiсив той капелюх. Велика паперова квiтка на ньому безглуздо кивала туди-сюди. – Пiдрiзай же, чорти б твою матiр!

І Стiв пiдрiзав.

Крiс Анвiн заперечував свою активну участь у тому, що вiдбулося далi, але Дон Хагартi розповiв iншу iсторiю. Вiн сказав, що Гартон вискочив з машини ледь не ранiше, нiж вона зупинилася, а слiдом за ним швидко й iншi. Пiшла балачка. Недобра балачка. Того вечора Ейдрiан не намагався зухвало пустувати чи кокетувати; вiн зрозумiв, що вони потрапили в серйозну неприемнiсть.

– Давай сюди капелюх, – сказав Гартон. – Вiддай його менi, пiдаре.

– Якщо я вiддам, ви залишите нас у спокоi? – прохрипiв злякано, майже плачучи, Ейдрiан, переводячи погляд нажаханих очей то на Анвiна, то на Дубея, то на Гартона.

– Просто вiддай менi цю херню!

Ейдрiан вiддав капелюха. Гартон дiстав з лiвоi передньоi кишенi своiх джинсiв нiж i розрiзав капелюх навпiл. Потiм потер цi половинки об сiдницi джинсiв. Кинув iх собi пiд ноги й потоптав.

Поки iхня увага подiлялася мiж Ейдрiаном i капелюхом, Дон Хагартi трiшки вiдступив назад – роздивлявся, як вiн сказав, чи нема десь копа.

– Ну а тепер ви дозволите нам пi… – почав Ейдрiан, i тодi-то Гартон ударив його в обличчя, вiдкинувши назад, до пiшохiдного парапету мосту заввишки по пояс. Ейдрiан зойкнув i, змахнувши руками, прикрив собi рота. Крiзь пальцi йому ринула кров.

– Ейдi! – скрикнув Хагартi й знову кинувся вперед. Дубей пiдставив йому ногу. Гартон копнув його чоботом у живiт, збивши з хiдника на дорогу. Проiхала якась машина. Хагартi пiдвiвся на колiна й закричав до неi. Вона не загальмувала. Водiй, розповiдав вiн Гарденеру з Рiвзом, навiть не озирнувся.

– Заткнися, пiдаре! – сказав Дубей i копнув його збоку в обличчя. Хагартi упав боком до риштака, напiвзапаморочений.

За кiлька секунд вiн почув чийсь голос – Крiса Анвiна, – той наказував йому забиратися геть, поки не отримав того, що отримае його дружок. У своему власному свiдченнi Анвiн пiдтвердив, що висловлював таке застереження.

Хагартi чув глухi удари й крики свого коханого. Ейдрiан кричав, мов кролик у пастцi, розповiдав вiн полiцейським. Хагартi поповз назад до перехрестя i яскравих лiхтарiв автобусноi станцii, i, лише вiддалившись достатньо, вiн обернувся назад подивитися.

Гартон, Дубей i Анвiн перекидали одне одному Ейдрiана Меллона – який був на зрiст либонь п’ять футiв п’ять дюймiв i важив фунтiв сто тридцять п’ять у намоченому станi[44 - 5 футiв 5 дюймiв = 165 см; 135 фунтiв = 61 кг.] – наче м’яч на трьох. Тiло його метлялося й телiпалося, наче тiло якоiсь ганчiр’яноi ляльки. Вони його били, гамселили, рвали на ньому одяг. Хагартi сказав, що бачив, як Гартон ударив Ейдрiана в пах. Волосся Ейдрiана висiло, закриваючи йому обличчя. Кров текла в нього з рота, просякаючи сорочку. На правiй руцi Рукатий Гартон носив два перснi: один з емблемою Деррiйськоi середньоi школи, а iнший вiн сам собi зробив на уроках працi – з нього на три дюйми видавалися переплетенi лiтери «МЖ». Абревiатура назви метал-гурту «Мертвi Жуки», яким тодi якраз захоплювався Гартон. Тими перснями Ейдрiану порвало верхню губу й розтрощило трое сусiднiх зубiв у верхнiм ряду.

– Поможiть! – скрикував Хагартi. – Поможiть! Поможiть! Вони вбивають його! Поможiть!

Будiвлi вздовж Мейн-стрит манячили темнi й потайнi. Нiхто не приходив на допомогу – навiть з того острiвця бiлого свiтла, яким була позначена автобусна станцiя, i Хагартi не мiг зрозумiти, як таке може бути: там же були люди. Вiн iх бачив, коли проходив з Ейдi. Чому нiхто не приходить на допомогу? Зовсiм нiхто!

– Поможiть! Поможiть! Вони вбивають його, поможiть, благаю, заради Бога!

– Поможiть, – шепнув чийсь тихесенький голосок лiворуч вiд Дона Хагартi… а потiм звiдтам почулося хихотiння.

– Вивалимо геть! – тепер волав Гартон… волав i реготав. Усi трое, розповiдав Гарденеру з Рiвзом Хагартi, реготали, поки били Ейдрiана. – Вивалимо геть! За борт!

– Вивалимо геть! Вивалимо геть! Вивалимо геть! – скандував Дубей, регочучи.

– Поможiть, – знову почувся той тихесенький голосок, i хоча був вiн прикрим, за ним знову прозвучало те слабке хихотiння – немов голос дитини, яка не в змозi сама собi допомогти.

Хагартi поглянув униз i побачив того клоуна – i от з цього моменту Гарденер з Рiвзом почали скептично ставитися до всього, що казав Хагартi, бо решта звучала маренням божевiльного. Утiм, пiзнiше Гарольд Гарденер вловив себ

Сторінка 17

на тому, що загадуеться. Пiзнiше, коли вiн дiзнався, що той пацан, Анвiн, також бачив клоуна – чи то казав, нiби бачив, – у нього з’явилися iншi думки. Його партнер iх або не мав, або нiколи в них не зiзнавався.

Той клоун, розповiдав Хагартi, був схожим на щось середне мiж Роналдом МакДоналдом i отим старим телевiзiйним клоуном Бозо – чи то так йому спершу здалося. То тi дикi пучки рудого волосся призвели йому на думку таке порiвняння. Але пiзнiшi мiркування змусили його думати, що цей клоун не був схожим на жодного з тих двох. Усмiшка була намальована на бiлiй мармизi не помаранчевим, а червоним, а очi сяяли якимсь химерним срiблом. Контактнi лiнзи, либонь… але в глибинi душi вiн думав тодi й продовжував так думати далi, що, можливо, срiбний був справжнiм кольором тих очей. На ньому був бахматий костюм з великими помаранчевими гудзями-помпонами; на руках вiн мав рукавички, немов з якогось мультфiльму.

– Якщо тобi потрiбна допомога, Доне, – сказав клоун, – вибери собi кульку.

І запропонував зв’язку повiтряних кульок, затиснуту в руцi.

– Вони злинають, – сказав клоун. – Тут, унизу, всi ми злинаемо; дуже скоро й твiй друг злине також.

12

– Цей клоун звертався до вас на iм’я, – промовив Джеф Рiвз цiлком безвиразним тоном. Вiн поглянув понад похиленою головою Хагартi на Гарольда Гарденера й пiдморгнув, смикнувши донизу оком.

– Так, – пiдтвердив Хагартi, не пiдводячи голови. – Я розумiю, на що це схоже.

13

– Отже, потiм ви його перекинули, – промовив Бутiльер. – Вивалили геть.

– Не я! – сказав Анвiн, пiдводячи голову. Вiн змахнув волосся собi з очей рукою i розпачливо подивився на полiсменiв. – Коли я побачив, що вони насправдi збираються це зробити, я спробував вiдтягнути Стiва, бо зрозумiв, що той парубок може розбитися. Там було футiв з десять до води…

Там було двадцять три. Один iз патрульних шефа Редiмахера вже помiряв вiдстань[45 - 10 футiв = 3 м; 23 фути = 7 м.].

– Але вiн був наче сказився. Вони обидва волали «Вивалимо геть! Вивалимо геть!» i пiдхопили його. Рукатий пiд пахви, а Стiв за сiдницю штанiв, i… i…

14

Побачивши, що вони роблять, Хагартi знову кинувся до них з криками: «Нi! Нi! Нi!» на всю силу легень.

Крiс Анвiн вiдштовхнув його назад, i Хагартi мало не залишив зуби на асфальтi.

– Ти хочеш теж туди полетiти? – запитав вiн. – Нумо, тiкай, бейбi!

І тодi вони скинули Ейдрiана Меллона з мосту в воду. Хагартi почув сплеск.

– Вшиваймося звiдси, – сказав Стiв Дубей. Вiн iз Рукатим уже задкували до машини.

Крiс Анвiн пiдiйшов до парапету й зазирнув униз. Спершу вiн побачив Хагартi, котрий, ослизаючи, чiплявся за траву, спускаючись до води на захаращений смiттям берег. Потiм вiн побачив клоуна. Однiею рукою клоун витягав Ейдрiана на протилежний берег, в iншiй руцi вiн тримав своi повiтрянi кульки. Клоун обернув голову й вищирився до Крiса. Крiс сказав, що побачив його сяючi срiблом очi й оскаленi зуби – воно мало величезнi зуби, сказав вiн.

– Як у лева в цирку, iй-бо, – сказав вiн. – Отакими вони насправдi були величезними.

А потiм, сказав Крiс, вiн побачив, як оте клоунське заштовхнуло одну руку Ейдрiана Меллона йому за голову.

– А потiм що, Крiсе? – запитав Бутiльер. Вiн знудився цiею частиною розповiдi. Казками вiн нудився з восьмирiчного вiку.

– Не знаю я, – сказав Крiс. – Тодi вже Стiв ухопив мене й затяг у машину. Але… я думаю, воно угризлося йому в пахву, – вiн знову пiдвiв очi, подивившись на полiсменiв, тепер непевний. – Я думаю, саме це воно зробило. Угризлося йому в пахву. Наче воно хотiло зжерти його. Наче воно хотiло виiсти йому серце.

15

Нi, сказав Хагартi, коли його у формi запитань ознайомили з розповiддю Крiса Анвiна. Той клоун не витягав Ейдi на протилежний берег, вiн принаймнi такого не бачив, але Хагартi погоджувався з тим, що сам на той момент був якнайменше об’ективним спостерiгачем; на той момент вiн к херам збожеволiв.

Той клоун, сказав вiн, стояв бiля дальнього берега, стискаючи в руках скрапуюче водою тiло Ейдрiана. Права рука Ейдрiана застигло стирчала в клоуна з-за голови, а лицем клоун дiйсно був пiд правою пахвою Ейдi. Але вiн не гриз: його лице усмiхалося. Хагартi бачив, як воно визирае з-пiд пахви Ейдi й усмiхаеться.

Руки клоуна напружилися, i Хагартi почув, як потрощилися ребра.

Ейдi закричав з болю.

– Полинемо з нами, Доне, – гукнув клоун червоним усмiхненим ротом, а потiм показав рукою в бiлiй рукавичцi пiд мiст.

Повiтрянi кульки майорiли пiд дном мосту – не дюжини iх чи дюжини дюжин, а тисячi: i червонi, й блакитнi, i зеленi, i жовтi, i на кожнiй мiстився напис: Я ? ДЕРРІ!

16

– Ну ще б пак, це дiйсно схоже на чималу кiлькiсть кульок, – сказав Рiвз, посилаючи Гарольду Гарденеру чергове пiдморгування.

– Я розумiю, на що це схоже, – знову пiдтвердив Хагартi.

– Ви побачили тi повiтрянi кульки, – промовив Гарденер.

Дон Хагартi повiльно пiднiс долонi собi перед обличчя:

– Я бачив iх так само ясно, як зараз бачу власнi пальцi. Т

Сторінка 18

сячi iх. Неможливо було навiть розгледiти днище мосту – так багато iх там було. Вони колихалися й нiби пiдстрибували. І ще там був той звук. Таке кумедне неголосне рипiння. То вони терлися боками. І нитки. Цiлий лiс бiлих ниток звисав донизу. Вони були схожi на бiле прядиво павутиння. Той клоун забрав туди Ейдi. Я бачив, як його костюм промiтався крiзь тi нитки. Ейдi видавав жахливi здавленi звуки. Я вирушив услiд за ним… i клоун озирнувся. Я побачив очi того створiння i раптом зразу ж зрозумiв, що воно таке.

– Хто то був, Доне? – м’яко запитав Гарольд Гарденер.

– То було Деррi, – мовив Дон Хагартi. – То було це мiсто.

– А що ви зробили потiм? – це вже був Рiвз.

– Я побiг, довбню ти сраний, – вiдповiв Хагартi й заридав.

17

Гарольд Гарденер тримався тихо до 13 листопада, до того дня, пiсля якого Джон Гартон i Стiвен Дубей за вбивство Ейдрiана Меллона мусили постати перед Деррiйським районним судом. Тодi вiн пiшов до Тома Бутiльера. Хотiв поговорити про того клоуна. Бутiльеру цього не хотiлося – але, побачивши, що без невеличкого напоумлення Гарденер може утнути якусь дурницю, вiн погодився.

– Не було там нiякого клоуна, Гарольде. Єдиними клоунами того вечора були тi три парубки. Ти знаеш це так само добре, як i я.

– У нас двое свiдкiв…

– Ох, то все лайно. Щойно вiн второпав, що цього разу його гузно може насправдi потрапити в окрiп, Анвiн вирiшив виставити однорукого типу як: «Ми не вбивали того бiдного гомiка, то зробив однорукий». Хагартi був в iстерицi. Стояв неподалiк i дивився, як тi парубки вбивають його кращого друга. Мене б не здивувало, якби вiн побачив там лiтаючi тарiлки.

Але Бутiльер усе розумiв. Гарденер побачив це в його очах, i уникливi хитрощi заступника районного прокурора його дратували.

– Агов, – мовив вiн. – Ми тут говоримо про двох незалежних свiдкiв. Не штовхайте менi лайно.

– О, ти бажаеш перейти на лайно? Хочеш менi сказати, нiби вiриш, що там, пiд мостом Мейн-стрит, був якийсь клоун-вампiр? Тому що, на мою думку, саме це i е лайном.

– Нi, не зовсiм так, але…

– Чи що Хагартi бачив пiд тим мостом мiльйон повiтряних кульок, на кожнiй з яких було написано те саме, що й на капелюсi його коханця? Тому що це, також, на мою думку, лайно.

– Нi, але…

– Тодi чому ти цим переймаешся?

– Припинiть влаштовувати менi перехресний допит! – проревiв Гарденер. – Вони обидва описали його однаково, i жоден з них не знав, що каже iнший!

Бутiльер сидiв за своiм столом, бавлячись олiвцем. Тепер вiн поклав олiвець, пiдвiвся i пiдiйшов до Гарольда Гарденера. Бутiльер був на п’ять дюймiв нижчим, але Гарденер зробив крок назад перед розлюченiстю цього чоловiка.

– Ти бажаеш, щоб ми провалили цю справу, Гарольде?

– Нi. Звiсно, що нi…

– Ти бажаеш, щоб тi гнояки пiшли на волю?

– Нi!

– Гаразд. Добре. Оскiльки ми обидва погоджуемося в головному, я тобi скажу точно, що я думаю. Так, можливо, того вечора там був якийсь чоловiк, пiд мостом. Можливо, вiн навiть був у клоунському костюмi, хоча я мав справу з достатньою кiлькiстю свiдкiв, щоб, на мiй здогад, то був якийсь волоцюга або алконавт iз тих, що збирають непотрiб, який вирядився у викинуту кимсь одiж. Я думаю, там, унизу, вiн, iмовiрно, шукав кинутi туди монети чи якiсь недоiдки – пiвбургера, що його хтось жбурнув через парапет, або, може, крихти на днi якогось пакета з-пiд «Фрiто»[46 - «Frito» – бренд кукурудзяних чипсiв, якi випускаються з 1959 р.]. А всю решту сотворили iхнi очi, Гарольде. Ну то що, таке можливо?

– Не знаю я, – промовив Гарольд. Йому хотiлося бути переконаним, але за такоi цiлковитоi тотожностi двох описiв… нi. Вiн не вважав це можливим.

– І ось який факт. Менi байдуже, був то клоун Кiнко чи хтось у костюмi Дядька Сема й на дибах, чи Щасливий Гомiк Х’юберт[47 - «Kinkothe Klown» – персонаж пiснi пародiйно-сатиричного гурту «Ogden Edsl» (1970—1983), педофiл у клоунському костюмi; пiд Щасливим Гомiком маеться на увазi Х’юберт Селбi (1928—2004), автор скандального на час першоi публiкацii роману про життя соцiальних низiв «Останнiй поворот на Бруклiн» (1964), де, зокрема, уперше йдеться про почуття власноi гiдностi гомосексуалiстiв.]. Якщо ми долучимо цього персонажа до нашоi справи, iхнiй адвокат скочить на нього ранiше, нiж ти встигнеш вимовити «Джек Робiнсон». Вiн скаже, що цi двiйко маленьких невинних ягнят, якi сидять тут зi свiжими стрижками та в новеньких костюмах, не зробили нiчого, окрiм як ради жарту зiштовхнули того гея Меллона з мосту. Вiн наголосить на тому, що, пiсля того як упав, той Меллон ще залишався живим; це пiдтверджуватимуть свiдчення як Анвiна, так i Хагартi.

– Його клiенти не скоювали вбивства, о нi! То був якийсь психопат у клоунському костюмi. Якщо ми це долучимо, саме так i станеться, ти сам це знаеш.

– Все одно Анвiн розповiсть свое.

– Але Хагартi нi, – сказав Бутiльер. – Тому що вiн розумiе. Без Хагартi хто повiрить Анвiну?

– Ну, е ж iще ми, – промовив Гарольд Гарденер з гiркотою, яка здивувала його самого, – але, як я здогадую

Сторінка 19

ь, ми мовчатимемо.

– Ох, дай менi спокiй, – скинувши вгору руки, заволав Бутiльер. – Його вбили вони! Вони не просто скинули його вниз – у Гартона був викидний нiж. Меллона штирхнули сiм разiв, включно зi штирхом у лiву легеню i двiчi в яйця. Рани вiдповiдають тому ножевi. У нього було зламано чотири ребра – це зробив Дубей своею ведмежою хваткою. Гаразд, вiн був покусаний. Укуси були в нього на руцi, на лiвiй щоцi, на шиi. Я думаю, це Анвiн з Гартоном, хоча в нас тiльки один ясний вiдповiдник, та й той, мабуть, недостатньо ясний, щоб слугувати доказом у судi. І дiйсно, пiд правою пахвою в нього не було великого шматка м’яса, ну то й що? Комусь iз них дуже подобалося кусатися. Можливо, той навiть отримував потужний стояк, коли це робив. Б’юсь об заклад, це Гартон, хоча ми цього нiколи не доведемо. І пипка вуха в Меллона пропала.

Бутiльер зупинився, втупившись очима в Гарольда.

– Якщо ми долучимо iсторiю з цим клоуном, нам нiколи iх не переконати. Цього ти бажаеш?

– Нi, я вже вам про це казав.

– Парубок був педиком, але вiн нiкому не завдав шкоди, – сказав Бутiльер. – І раптом, хто-не-заховався-я-не-винен, з’являються три пиздюка в мотоциклетних берцях i забирають у нього життя. Я маю намiр кинути iх пiд замок, друже мiй, i якщо почую, що там, у Томастонi, хтось продiрявив iм iхнi пiдiбганi сраки, я пошлю iм вiтальнi листiвки, де напишу, що сподiваюся, що той, хто це зробив, був хворий на СНІД.

«Нумо, нумо, – подумав Гарденер. – А ще цей вирок також дуже гарно виглядатиме у твоему службовому формулярi, коли ти за два роки балотуватимешся на вищу посаду».

Але вiн пiшов, не кажучи бiльше нiчого, тому що також бажав побачити iх пiд замком.

18

Джон Веббер Гартон був звинувачений у вбивствi першого ступеня й отримав вирок – вiд десяти до двадцяти рокiв у штатнiй в’язницi Томастон.

Стiвен Бiшоф Дубей був звинувачений у вбивствi першого ступеня й отримав вирок – до п’ятнадцяти рокiв у штатнiй в’язницi Шошенк[48 - Shawshank – вигадана Стiвеном Кiнгом в’язниця, уславлена в його повiстi «Порятунок з Шошенка» та багатьох iнших творах.].

Крiстофера Фiлiпа Анвiна, як неповнолiтнього, судили окремо, i звинувачений вiн був у вбивствi другого ступеня. Вiн був засуджений на шiсть мiсяцiв у хлопчачому виправному закладi в Пiвденному Вiндемi[49 - South Widham – засноване 1753 р. мiстечко, де з 1919 р. працюе виправна колонiя штату Мейн легкого й середнього режимiв ув’язнення.], з вiдстрочкою виконання вироку.

На час написання цього тексту по всiх цих трьох вироках тривають апеляцii; Гартона з Дубеем ледь не щодня можна побачити, коли вони розглядають дiвчат або грають у цок у Бессi-парку, неподалiк вiд того мiсця, де на водi проти однiеi з опор Мосту Мейн-стрит було знайдено понiвечене тiло Меллона.

Дон Хагартi та Крiс Анвiн покинули мiсто.

Пiд час слухання справи по сутi – тобто суду над Гартоном i Дубеем – про клоуна не згадав нiхто.

Роздiл 3. Шiсть телефонних дзвiнкiв (1985 рiк)

1

Стенлi Юрiс приймае ванну

Пiзнiше Патрiша Юрiс розповiдала своiй матерi, що вона мусила б здогадатися, що щось не так. Мусила б здогадатися, казала вона, тому що Стенлi нiколи не приймав ванну раннього вечора. Рано-вранцi вiн мився пiд душем та iнодi вiдмокав у ваннi вже майже поночi (з журналом в однiй руцi й холодним пивом в iншiй), але приймати ванну о сьомiй вечора було не в його стилi.

А ще була ота справа, з книжками. Вiн начебто мусив би зрадiти, але натомiсть iз якоiсь таемничоi, незрозумiлоi iй причини, схоже було, що його те засмутило й пригнiтило. Десь мiсяцi за три до того жахливого вечора Стенлi довiдався, що один друг його дитинства став письменником – не справжнiм письменником, розповiдала Патрiша своiй матерi, а просто романiстом. На тих книжках стояло iм’я Вiльям Денбро, але Стенлi iнодi називав його Заiкуватим Бiллом. Вiн перечитав майже всi книжки цього чоловiка; у той вечiр, коли приймав ванну – увечерi 28 травня 1985 року, – вiн фактично якраз читав останню. Сама Паттi якось була взялася за одну з раннiх його книжок, з цiкавостi. І вiдклала ii геть уже пiсля перших трьох роздiлiв.

То виявився не просто роман, розповiдала вона пiзнiше своiй матерi, то виявився жахроман. Саме таким чином вона це промовила, одним словом, так само як промовила б сексроман. Паттi була милою, доброю жiнкою, але не вельми вмiла висловлювати своi думки – iй хотiлося розказати матерi, як сильно ii налякала та книжка й чому вона ii засмутила, але не спромоглася.

– Там було повнiсiнько монстрiв, – сказала Паттi. – Повнiсiнько монстрiв, якi полюють на маленьких дiтей. Там були вбивства i… я не знаю… безсовiснiсть i наруга. Отаке все.

По правдi, та книга вразила ii, як мало не порнографiчна; саме це слово не давалося Паттi, ймовiрно тому, що вона його нiколи в життi не промовляла, хоча й знала, що воно означае.

– Але Стен почувався так, наче наново вiдкрив одного зi своiх щирих друзiв дитинства… вiн говорив про те, як би йому написати, хоча я розумiла, що вiн не

Сторінка 20

апише… я розумiла, що вiд тих романiв йому теж недобре… i… i…

І тодi Паттi Юрiс почала плакати.

Того вечора, через (без шести мiсяцiв) майже двадцять сiм рокiв вiд того дня у 1957-му, коли Джордж Денбро зустрiв Клоуна Пеннiвайза, Стенлi з Паттi сидiли вдома, у своiй хатинцi в передмiстi Атланти. Працював телевiзор. Паттi сидiла перед ним на двомiсному диванчику, дiлячи увагу мiж купою шитва та своiм улюбленим iгровим шоу «Сiмейна ворожнеча»[50 - «Family Feud» – започаткована 1976 р. телевiкторина, в якiй змагаються двi сiм’i i виграе та, чиi вiдповiдi на запитання збiгаються з бiльшiстю тих вiдповiдей, що дали на те саме запитання попередньо опитанi люди з вулицi.]. Просто вона обожнювала Рiчарда Досона[51 - Richard Dawson (1932—2012) – американський актор-комiк англiйського походження, був першим ведучим телевiкторини «Сiмейна ворожнеча».] i вважала той ланцюжок кишенькового годинника, що вiн його завжди мав на собi, невимовно сексуальним, хоча зiзнання в цьому неможливо було б витягти з неi навiть дикими кiньми. А ще ця передача подобалася iй тому, що Паттi майже завжди вгадувала найпопулярнiшi вiдповiдi (у «Сiмейнiй ворожнечi» не iснувало правильних вiдповiдей, авжеж; тiльки найбiльш популярнi). Одного разу вона спитала в Стена, чому запитання, якi здаються iй такими легкими, зазвичай здаються такими важкими для тих сiмей, що беруть участь у цiй вiкторинi.

– Імовiрно, все набагато важче, коли ти там, на сценi, пiд тими прожекторами, – вiдповiв Стен, i iй здалося, нiби якась тiнь промайнула його обличчям. – Усе набагато важче, коли воно вiдбуваеться насправдi. Тодi-то тебе й запаморочуе. Коли все вiдбуваеться насправдi.

Мабуть, це i е правдива правда, вирiшила Паттi. Інодi Стенлi бував дуже прозорливим щодо людськоi натури. Розумiв ii набагато краще, нiж той його старий друг Вiльям Денбро, який став багатiем, написавши купу жахроманiв, що озиваються до соромiцького у людськiй натурi.

Не те щоб самi Юрiси бiдували! Передмiстя, де вони жили, було гарним районом, а будинок, який вони в 1979 роцi придбали за $ 87 000, зараз, либонь, можна було б продати швидко й безболiсно за $ 165 000, – не те щоб Паттi хотiла його продати, але такi речi приемно усвiдомлювати. Подеколи, коли вона iхала з торговельного центру «Фокс Ран» своiм «волво» (Стенлi iздив дизельним «мерседесом» – жартуючи з чоловiка, вона називала його машину «седанлi») i бачила свiй ловкенько поставлений за невисоким тисовим живоплотом будинок, Паттi думала: «Хто тут живе? Ой, це ж я. Це я, мiсiс Стенлi Юрiс, тут живу!» Ця думка не була цiлковито щасливою; до неi домiшувалася дещиця гордостi такоi запеклоi, що iнколи Паттi почувалася через це хворою. Розумiете, колись давно жила-була собi самотня вiсiмнадцятирiчна дiвчина на iм’я Патрiша Блум, котру вiдмовилися впустити на вечiрку пiсля випускного балу, що проводилася в кантрi-клубi мiстечка Глойнтон на пiвночi штату Нью-Йорк. Звiсно, в доступi iй вiдмовили через те, що ii прiзвище римувалося зi словом глум. Бо вона була просто маленькою, худенькою жидiвочкою на глум, 1967 рiк тодi йшов, i така дискримiнацiя була, певна рiч, протизаконною, ха-ха-ха-ха, та, попри все, це вже в минулому. Хоча в глибинi ii душi це нiколи не минеться. У глибинi душi вона завжди йтиме назад до машини з Майклом Розенблатом, чуючи, як рипить гравiй пiд ii туфельками на шпильках i його орендованими солiдними туфлями, назад до машини його батька, яку Майкл позичив на цей вечiр, витративши пiвдня на ii полiрування. У глибинi душi вона завжди йтиме поруч Майкла в орендованому ним бiлому смокiнгу – як же той мерехтiв у нiжнiй веснянiй ночi! На Паттi була блiдо-зелена вечiрня сукня, що, як оголосила ii мати, робила ii схожою на русалоньку, уже сама думка про русалоньку-жидiвочку була доволi кумедною, ха-ха-ха-ха. Ішли вони, високо тримаючи голови, i вона не рюмсала – тодi нi, – але вже тодi розумiла, що вони не йдуть назад, нi, зовсiм нi; що вони роблять насправдi – це скрадливо дрiботять, i це римуеться зi словом смердять, обое вiдчували власну належнiсть до евреiв сильнiше, нiж упродовж усього свого життя, почувалися лихварями, почувалися пасажирами критих вагонiв для худоби[52 - Алюзiя на термiн iз психологii «синдром вагона для худоби», який означае постiйний страх депортацii, що був притаманний евреям, якi пережили Голокост.], почувалися масними-пархатими, довгоносими, сiрошкiрими; почувалися жидками-жиденятами-жидвою, прагнучи обуритися й неспроможнi обуритися, обурення прийшло далебi вже потiм, коли це вже не мало значення. У той момент вона була спроможна вiдчувати лише сором, спроможна була лише на бiль. А потiм хтось засмiявся. Високим, дрiбним i пронизливим, немов швидкий пасаж на фортепiано, реготом, i вже в машинi вона змогла розплакатися, ой, ще б пак, там ця русалонька-жидiвочка, чие прiзвище римувалося з глум, ридала, просто немов божевiльна. Майк Розенблат поклав iй на потилицю свою незграбну, втiшливу руку, i Паттi з-пiд неi вивернулася, почуваючись безстидною, почуваючись брудною, почуваючись ев

Сторінка 21

ейкою.

Ловкенько поставлений за невисоким тисовим живоплотом будинок це полегшував… проте полегшував не цiлком. Бiль i сором так i залишалися, i навiть належнiсть до тутешньоi тихоi, прилизано заможноi громади не могла зовсiм заперечити ту безкiнечну ходу з рипiнням дрiбних камiнцiв пiд iхнiми пiдошвами. Не могло навiть iхне членство в тутешньому кантрi-клубi, де метрдотель завжди вiтав iх стримано-шанобливим: «Доброговечора, мiстер i мiсiс Юрiс». Вона приiздила додому у своему затишному, як люлечка, «волво» випуску 1984 року й дивилася на свiй дiм, що стояв на просторiй зеленiй галявинi, i часто – занадто часто, гадалося iй, – думала про той пронизливий смiх. І сподiвалася, що та дiвчина, яка тодi хiхiкала, живе зараз у якомусь гiвняному типовому будинку з якимсь чоловiком гоем, котрий ii лупцюе, що вона тричi вагiтнiла й кожного разу скидала плiд, що чоловiк ii зраджував iз заразними жiнками, що в неi грижа мiжхребцевих дискiв, i плоскостопiсть, i виразки на ii брудному, хихiтливому язику.

Вона зазвичай ненавидiла себе за цi думки, за цi злостивi думки й обiцянку виправитися – припинити пити цi гiркi жовчно-полиновi коктейлi[53 - Бiблiйна алюзiя на «Повторення закону» 29 : 17: «Стережiться, щоб не був серед вас чоловiк або жiнка, або рiд, або плем’я, що серце його сьогоднi вiдвертаеться вiд Господа, Бога нашого, щоб пiти служити богам цих народiв, щоб не був серед вас корiнь, що вирощуе жовч та полин».]. Було, минали мiсяцi, коли iй не думалися такi думки. Тодi вона мiркувала: «Може, нарештi все те полишило мене. Я бiльше не та вiсiмнадцятирiчна дiвчина. Я жiнка, менi тридцять шiсть; та дiвчина, яка чула те безкiнечне потрiскування й рипiння камiнцiв на пiд’iзнiй алеi, дiвчина, яка вивернулася з-пiд руки Майка Розенблата, коли вiн намагався ii втiшити, бо то була еврейська рука, залишилася за пiвжиття звiдси. Та дурненька русалонька мертва. Я можу ii тепер забути й стати самою собою». Гаразд. Добре. Чудово. Але потiм вона десь опинялася – скажiмо, в супермаркетi – i чула раптом пронизливе хихотiння з сусiднього проходу, i iй морозом обсипало спину, соски ставали твердими й болючими, руки стискалися на ручцi покупецького возика або зчiплювалися одна з одною, i вона думала: «Хтось комусь щойно сказав, що я еврейка, що я не що iнше, лишень тiльки довгоноса жидва-жидiвка, i Стенлi не хто iнший, як лишень довгоносий жид-жидок, вiн же бухгалтер, авжеж, евреi вправнi з цифрами, ми iх допустили у кантрi-клуб, бо ми мусили тодi, у 1981-му, коли той довгоносий жид-гiнеколог виграв свiй судовий позов, але ми смiемося з них, ми смiемося, i смiемося, i смiемося». Або iй просто чулося фантомне потрiскування й рипiння камiнцiв i спадала думка: «Русалонька! Русалонька!»

І тодi ненависть i сором знову ii затоплювали, немов мiгреневий бiль, i вона впадала в розпач не лише за себе, а й за весь рiд людський. Вовкулаки. Та книжка Денбро – та, яку вона намагалася читати, а потiм закинула – була про вовкулакiв. Вовкулаки, яке лайно. Що могла знати такого гатунку людина про вовкулакiв?

А проте здебiльшого вона почувалася краще за це – вiдчувала, що вона краща за це. Вона любила свого чоловiка, любила свiй дiм i, звiсно, була здатна любити власне життя й себе. Усе йшло добре. Не завжди так було, звичайно, – та хiба бувае так завжди? Коли вона прийняла обручку вiд Стенлi, ii батьки розсердилися i заразом засмутилися. Вона з ним познайомилася на вечiрцi дiвочоi студентськоi громади. Вiн перейшов до ii коледжу з Унiверситету штату Нью-Йорк[54 - «State University of New York» – загальна назва фiнансованоi штатом Нью-Йорк великоi мережi освiтнiх закладiв, до якоi входять десятки коледжiв i унiверситетiв, розташованих у рiзних мiстах i мiстечках штату.], де був студентом-стипендiатом. Їх познайомив один спiльний друг, i пiд кiнець того вечора вона вже пiдозрювала, що закохалася. Ближче до зимових канiкул вона вже була в цьому впевнена. Коли настала весна й Стенлi запропонував iй маленьку дiамантову обручку з устромленою в неi стокроткою, вона ii прийняла.

Урештi-решт, попри всi своi сумнiви, це сприйняли також i ii батьки. Мало що iншого вони могли зробити, хоча Стенлi Юрiсу невдовзi випадало ринутися на переповнений молодими бухгалтерами трудовий ринок, а ввiйшовши в цi джунглi, вiн не матиме фiнансовоi пiдтримки з боку своеi родини, тiльки iхню дочку як заручницю його успiху. Але Паттi тодi вже виповнилося двадцять два, уже жiнка, i невдовзi вона й сама мала випуститися з дипломом бакалавра.

– Я утримуватиму цього чотириокого сучого сина всю решту мого життя, – одного вечора почула Паттi слова свого батька. Батько з матiр’ю повернулися з якоiсь вечерi, i батько там випив бiльше звичайного.

– Тс-с, ще вона почуе, – прошепотiла Рут Блум.

Тiеi ночi Паттi пролежала без сну глибоко за пiвнiч, з сухими очима, поперемiнно обсипаючись то жаром, то холодом, у ненавистi до обох своiх батькiв. Наступнi два роки вона прожила, намагаючись позбутися цiеi ненавистi; i так уже в нiй було забагато ненавистi. Інколи, дивлячись

Сторінка 22

дзеркало, вона бачила, що та робить з ii обличчям, тi тоненькi зморшки, якi вона там рисуе. Ту битву вона виграла. Їй допомiг Стенлi.

Його батькiв iхнiй шлюб непокоiв не менше. Звiсно, вони не вiрили, нiби iхнiй Стенлi приречений на життя в мiзернiй убогостi, але вони вважали, що «дiти зараз надто поспiшливi». Доналд Юрiс i Ендрiа Бертолi й самi одружилися, коли iм було трiшки за двадцять, але скидалось на те, що вони забули про цей факт.

Схоже було, тiльки Стенлi залишався певним себе, упевненим у майбутньому, байдужим до тих пасток, якi бачили iхнi батьки розставленими попереду перед iхнiми «дiтьми». І нарештi виправдалася саме його впевненiсть, а не iхнi побоювання. У липнi 1972 року, з ледь просохлим чорнилом на ii дипломi, Паттi влаштувалася працювати викладачкою стенографii i дiловоi мови у Трейнорi, маленькому мiстечку за сорок миль на пiвдень вiд Атланти. Згадуючи про те, як вона опинилася на цiй роботi, Паттi завжди вражалася тому, яким це було трохи… ну, нiби моторошним. З оголошень у вчительських журналах вона склала собi список з сорока вакансiй, потiм упродовж п’яти вечорiв написала сорок листiв – по вiсiм щовечора, – прохаючи додатковоi iнформацii i формулярiв заяви про прийняття на кожне з цих мiсць. Двадцять двi вiдповiдi показали, що вакансii вже заповненi. В iнших випадках бiльш детальнi роз’яснення потрiбних там навичок дозволили ясно зрозумiти, що шансiв вона не мае; звертатись туди з заявами – лише витрачати свiй i iхнiй час. Залишилася вона з дюжиною вакансiй. Кожна з них видавалася схожою на будь-яку iншу. Стенлi пiдiйшов, коли вона ламала собi голову над ними, загадуючись, чи вдасться iй заповнити цiлу дюжину формулярiв на вчителювання без того, щоб зовсiм спасти з глузду. Поглянувши на розсип паперiв на столi, вiн поплескав по тому листу, що надiйшов вiд районного адмiнiстратора Трейнорських шкiл, листу, який здавався iй не бiльш i не менш обнадiйливим, нiж решта.

– Оце, – сказав вiн.

Вона подивилася вгору на Стенлi, вражена простою впевненiстю в його голосi.

– Ти щось знаеш про штат Джорджiя таке, чого не знаю я?

– Аж нiяк. Єдиний раз був там колись, але тiльки в кiнотеатрi.

Вона подивилася на нього, пiднявши брову.

– «Звiянi вiтром». Вiв’ен Лi. Кларк Гейбл. «Я подумаю про це завтра, адже завтра буде iнший день»[55 - «Gone with the Wind» (1936) – знаменитий роман Маргарет Мiтчел (1900—1949) про плантаторську родину на Пiвднi США, дiя якого вiдбуваеться вiд початку Громадянськоi вiйни з 1861 до 1873 р., i однойменний фiльм 1939 р.; «Завтра буде iнший день» – остання фраза в романi, яку промовляе головна героiня Скарлет О’Гара.]. Паттi, хiба в мене вимова, нiби я з Пiвдня?

– Так, з Пiвденного Бронксу[56 - South Bronx – район мiста Нью-Йорк, знаний своiм багатоетнiчним населенням.]. Якщо ти нiчого не знаеш про Джорджiю i нiколи там не бував, то чому…

– Тому що це саме те.

– Ти не можеш цього знати, Стенлi.

– Якраз можу, – вiдповiв вiн просто. – Я знаю.

Дивлячись на нього, вона зрозумiла, що вiн не жартуе: вiн насправдi каже те, що думае. Мурашки занепокоення перебiгли iй угору по спинi.

– Звiдки ти знаеш?

Вiн був стиха посмiхався. Тепер та його усмiшка щезла, i якусь мить вiн здавався спантеличеним. Очi в нього потемнiли, немов вiн задивився в глиб себе, консультуючись з якимсь внутрiшнiм пристроем, що цокотiв i дзижчав правильно, але на роботi якого, зрештою, вiн розумiвся не краще, нiж пересiчна людина розумiеться на тому, як працюе годинник на ii зап’ястку.

– Черепаха допомогти нам не мiг, – раптом промовив вiн. Промовив вiн це цiлком ясно. Вона почула. Той погляд у глиб себе – той вираз здивованоi задуми – так i залишався на його обличчi, i це почало ii лякати.

– Стенлi? Про що це ти таке говориш, Стенлi? Стенлi?

Вiн сiпнувся. Переглядаючи формуляри, вона iла персики, i його рука вдарила по тарiлцi. Та впала на пiдлогу й розбилася. Очi в нього, схоже, прояснiшали.

– От лайно. Вибач менi.

– Все гаразд. Стенлi – то про що ти говорив?

– Я забув, – вiдповiв вiн. – Але гадаю, ми мусимо думати про Джорджiю, моя кохана бейбi.

– Але…

– Повiр менi, – сказав вiн, i так вона й зробила.

Спiвбесiда в неi пройшла пречудово. Сiдаючи на потяг, щоб повертатися до Нью-Йорка, вона вже знала, що отримала цю роботу. Головi бiзнес-факультету вiдразу ж сподобалась Паттi, а вiн iй; вона майже почула оте «клац». Пiдтверджувальний лист прийшов за тиждень. Трейнорський консолiдований департамент освiти запропонував iй $9200 i контракт на випробувальний термiн[57 - У 1970-х середня початкова зарплатня шкiльного вчителя з дипломом бакалавра в США становила $ 7200 на рiк.].

– Ти голодуватимеш, – сказав Герберт Блум, коли дочка розповiла йому, що збираеться погодитися на цю пропозицiю. – І голодуватимеш ти у спецi.

– Дурницi-нiсенiтницi, Скарлет, – сказав Стенлi, коли вона переповiла йому те, що почула вiд батька. Вона була розлючена, майже в сльозах, але тепер почала хихотiти, i Стенлi ухопив ii в обiйми.

Спекотно iм було; голодн

Сторінка 23

– нi. Вони одружилися 19 серпня 1972 року. Паттi Юрiс пiшла до свого шлюбного лiжка незайманкою. Гола, вона сковзнула мiж двох прохолодних простирадл у курортному готелi в Поконо[58 - Pocono – мальовнича пагориста мiсцевiсть iз лiсами, рiчками й озерами на пiвнiчному сходi штату Пенсiльванiя.], настрiй розбурханий i роз’ятрений – палахкотiння блискавок бажання й ласоi хiтi, темнi хмари страху. Коли в лiжко поруч з нею сковзнув Стенлi, весь в’язка м’язiв, його пенiс, знак оклику, здиблений з рудуватого лобкового волосся, вона прошепотiла:

– Не роби менi боляче, любий.

– Я нiколи не завдам тобi болю, – промовив вiн, забираючи ii в обiйми, i цiеi обiцянки вiн сумлiнно додержував до 27 травня 1985 року – до вечора тiеi ванни.

Їi вчителювання пiшло добре. Стенлi знайшов собi роботу водiем фургона в пекарнi за сто доларiв на тиждень. У листопадi того ж року, коли вiдкрився торговельний центр «Трейнорськi оселi», вiн отримав там мiсце в офiсi компанii «Г&Р Блок» iз зарплатнею сто п’ятдесят[59 - «H&R Block» – заснована 1955 р. братами Генрi й Рiчардом Блоками бухгалтерська компанiя, що спецiалiзуеться на оптимiзацii податкiв.]. Тодi вже iхнiй спiльний заробiток досяг $ 17 000 на рiк – це здавалося iм королiвськими статками, у тi днi бензин продавався по сорок п’ять центiв за галон, а буханець бiлого хлiба можна було купити ще на нiкель[60 - Nickel – монета 5 центiв.] дешевше. У березнi 1973-го Паттi Юрiс – без жалю й фанфар – викинула геть своi протизаплiднi пiгулки.

У 1975-му Стенлi пiшов з «Г&Р Блок» i вiдкрив власну справу. Усi четверо батькiв погодилися з тим, що це нерозважливо ризикований учинок. Не те щоб вони вiдмовляли Стенлi в правi мати власну фiрму – боронь боже, щоб вони вiдмовляли Стенлi в правi мати власну фiрму! Але ж це занадто рано, погоджувалися всi, i таким чином важчий фiнансовий тягар накладаеться на Паттi. («Принаймнi, допоки цей шлимазл не надме iй черево, – сказав Герберт Блум своему братовi пiсля того, як вони цiлий вечiр пиячили на кухнi. – А тодi очiкуватимуть, що я тягнутиму iх на собi».) Спiльна думка iхнiх батькiв на це питання полягала в тiм, що чоловiк не може навiть думати про те, щоб заводити собi власний бiзнес, поки вiн не досяг бiльш благосного та зрiлого вiку, рокiв, скажiмо так, сiмдесяти восьми.

І знову Стенлi здавався ледь не надприродно впевненим у собi. Вiн був молодим, показним, метким, сприйнятливим. Працюючи на «Блокiв», вiн зав’язав багато контактiв. То все була самоочевидна данiсть. Але вiн не мiг знати, що «Коридор Вiдео», компанiя-пiонер у новонароджуваному бiзнесi вiдеокасет, збираеться загнiздитися на величезному шматку землi менш нiж за десять миль вiд того передмiстя, куди зрештою переiхали Юрiси у 1979-му, також не мiг вiн знати, що менш нiж за рiк пiсля ii перебазування у Трейнор, компанiя «Коридор» шукатиме собi виконавця незалежного маркетингового дослiдження. Навiть якби Стен був приватно обiзнаним iз частиною цiеi iнформацii, вiн напевне не мiг би повiрити, що вони замовлять цю роботу молодому еврею в окулярах, до того ж ще й чортовому янкi – еврею з безтурботною усмiшкою й розкутою ходою, який у вихiднi носить розкльошенi джинси i залишки юнацьких вугрiв на обличчi. Тим не менше вони замовили. І здавалося, нiби вiд самого початку Стен знав, що так буде.

Його робота для «КВ» призвела до пропозицii вiд цiеi компанii зайняти в нiй постiйне мiсце – з початковою зарплатнею $ 30 000 на рiк.

– І це дiйсно лише початок, – розповiдав Стенлi в лiжку Паттi тiеi ночi. – Вони в серпнi розростуться, як та кукурудза, люба моя. Якщо в наступнi рокiв десять нiхто не зiрве цей свiт, вони займуть мiсце на самiсiнькому вершечку, поряд з «Кодаком», «Сонi» i «Ар-Сi-Ей»[61 - «Radio Corporation of America» (1919—1986) – перша у свiтi комерцiйна радiокорпорацiя, яка також випускала професiйне та побутове радiотелевiзiйне й звукозаписувальне обладнання, комп’ютери, грамплатiвки тощо.].

– То що ти збираешся робити? – спитала вона, вже знаючи вiдповiдь.

– Я збираюся сказати iм, яке це задоволення, робити з ними спiльну справу, – вiдповiв вiн, смiючись, i притягнув ii до себе, i поцiлував. За хвилину вiн зiп’явся на неi, й почалися оргазми – один, другий, третiй, немов яскравi ракети, що вистрелюють у нiчне небо… але дитина не зачиналася.

Робота в «Коридор Вiдео» сконтактувала його з кiлькома найбагатшими й найвпливовiшими людьми Атланти, i Стен з Паттi були вельми здивованi, зрозумiвши, що цi люди загалом поряднi. У них вони знайшли прихильнiсть i лiберальну душевнiсть такого ступеня, який був майже невiдомим на Пiвночi. Паттi пам’ятала, як Стен якось був писав своiм матерi й батьку: «Найкращi багатi люди Америки живуть в Атлантi, у Джорджii. Я збираюся допомогти декому з них стати ще багатшими, а вони збираються зробити багатшим мене, i нiхто не хоче володiти мною, окрiм моеi дружини, Патрiшi, а оскiльки я й так уже нею володiю, то, гадаю, це е достатньо безпечним».

На той час, коли вони переiхали з Трейнора, Стенлi вже зареестрував власну компанi

Сторінка 24

i мав шiсть робiтникiв. У 1983-му iхнiй прибуток досяг нечуваноi територii – територii, про яку Паттi ранiше чула лише найтуманнiшi плiтки. То була казкова земля ШЕСТИЗНАЧНИХ ЧИСЕЛ. І все це вiдбулося з легкiстю взування кросiвок суботнiм ранком. Інколи iй вiд цього ставало лячно. Одного разу вона навiть нiяково пожартувала про угоду з дияволом. Стенлi реготав, аж поки мало не вдавився, але iй це не здавалося таким кумедним, i вона припускала, що нiколи й не здасться.

Черепаха не мiг нам допомогти.

Інколи, без усякоi на те причини, Паттi прокидалася з цiею думкою, як останнiм уривком назагал забутого сновидiння, i поверталася до Стенлi, потребуючи торкнутися його, потребуючи впевнитися, що вiн усе ще тут.

То було гарне життя – жодних диких пиятик, жодного побiчного сексу, жодних наркотикiв, жодноi нудьги, жодних досадних суперечок про те, що робити далi. Існувала лиш едина хмарка. Їi мати вперше висловилася про присутнiсть тiеi хмарки. Те, що це врештi-решт зробить саме ii мати, в ретроспективi здавалося неминучим. Це врештi-решт вилилося в запитання в одному з листiв Рут Блум. Вона писала до Паттi раз на тиждень, а саме той лист прийшов на початку осенi 1979 року. Його було переслано зi староi адреси в Трейнорi, i Паттi прочитала його у вiтальнi, заповненiй картонними винними ящиками, з яких вивалювалося iхне безпритульне, нещасне, безрiдне на вигляд майно.

Загалом то був звичайний Лист Рут Блум з Дому: чотири щiльно списаних блакитних сторiнки, iз заголовком на кожнiй ПРОСТО ЗАПИСКА ВІД РУТ. Почерк ii ледь пiддавався прочитанню, i Стенлi одного разу поскаржився, що не може зрозумiти жодного слова, написаного його тещею. «А навiщо воно тобi здалося», – вiдгукнулася на це Паттi.

Той лист був переповнений звичайним набором материних новин; бо пам’ять Рут Блум була широкою дельтою, що розтiкалася вiд теперiшньоi точки руху в безкiнечне мереживо взаемопереплетених стосункiв. Чимало тих людей, про яких писала мати, вже почали вицвiтати у спогадах Паттi, як фотографii у старих альбомах, хоча для самоi Рут вони залишалися свiжими. Їi тривога за iхне здоров’я й цiкавiсть до рiзноманiтних iхнiх справ, схоже було, не вщухали нiколи, а прогнози ii були незмiнно похмурими. Батько так само страждав на бiль у животi. Сам вiн був упевненим, що це просто нетравлення; думка, що в нього може бути виразка, писала вона, не впливе йому в голову, аж поки вiн не почне харкати кров’ю, а можливо, навiть i тодi нi. Ти ж знаеш свого батька, любонько, – вiн працюе, як той мул, i мислить так само iнколи, даруй менi Боже за те, що я так кажу. Рендi Харлiнджен перев’язала собi труби, iй з яечникiв вирiзали кiсти величезнi, як гольфовi м’ячики, нiчого злоякiсного, дякувати Богу, але ж двадцять сiм кiст яечникiв, померти можна. Це через ту нью-йоркську воду, запевняла мати, – повiтря в мiстi Нью-Йорку також забруднене, але вона була переконана, що саме вода нiвечить людину з плином часу. Вода залишае отi вiдклади в людинi. Рут сумнiвалася, чи розумiе Паттi, як часто мати дякуе Боговi за те, що «ви, дiточки» живете поза мiстом, де i вода, i повiтря – але особливо вода – здоровiшi (для Рут увесь Пiвдень, включно з Атлантою i Бiрмiнгемом, був сiльською мiсцевiстю[62 - Atlanta – засноване 1837 р. мiсто (одне з найбагатших у США; у 1980-х близько пiвмiльйона мешканцiв), столиця штату Джорджiя; Birmingham – засноване 1871 р. мiсто, найбiльше (у 1980-х близько 300 тис. мешканцiв) у штатi Алабама.]). Тiтонька Маргарет знову ворогуе з електричною компанiею. Стелла Фленаган знову вийшла замiж, деякi люди нiчому не навчаються. Рiчi Х’юбера знову вигнали з роботи.

А посеред цих велеречивих – а часто й глузливих – теревенiв, посеред якогось абзацу, нi сiло нi впало, без усякого зв’язку з попереднiм i наступним реченням, Рут Блум нiби мiж iншим поставила те Лячне Запитання: «То коли ж ви зi Стеном збираетеся зробити нас дiдом i бабою? Ми всi готовi панькатися з онуком (чи онучкою). А на той випадок, якщо ти, Петсi, не зауважуеш, ми аж нiяк не молодшаемо». А далi вже зразу ж про дочку Брукнерiв iз сусiднього кварталу, яку вiдiслали зi школи додому через те, що вона була без лiфчика та в наскрiзь прозорiй блузцi.

Почуваючись пригнiченою, сумуючи за iхнiм старим домом у Трейнорi, почуваючись непевно й бiльш нiж трохи побоюючись того, що чекае попереду, Паттi пiшла до кiмнати, яка мусила стати iхньою спальнею, i лягла на матрац (пружинна сiтка лiжка все ще залишалася надворi, у гаражi, i матрац, який лежав просто на широкiй, не покритiй килимом пiдлозi, здавався якимсь артефактом, викинутим на незнайомий, пiдозрiлий берег). Забравши голову в руки, вона лежала й плакала там майже двадцять хвилин. Вона вiдчувала неуникнiсть цього плачу. Материн лист просто викликав його ранiше, як ото пил пiдхльостуе свербiння в носi й змушуе чхати.

Стенлi хотiлося дiтей. Їй хотiлося дiтей. Вони були одностайними в цьому, як i в спiльному захопленнi фiльмами Вудi Аллена[63 - Woody Allen (нар. 1935 р.) – кiнорежисер, сценарист, актор еврейсько

Сторінка 25

о походження, вiдомий зокрема своiм парадоксальним гумором.], як у бiльш-менш регулярних вiдвiдинах синагоги, у своiх полiтичних уподобаннях, нелюбовi до марихуани й iще в цiлiй сотнi iнших великих i маленьких речей. У iхньому трейнорському будинку була одна вiльна кiмната, яку вони рiвно подiлили навпiл. Лiворуч Стенлi мав свiй стiл для роботи та крiсло для читання; праворуч стояла ii швейна машинка й ломберний столик, на якому Паттi викладала своi головоломки. Мiж ними iснувала угода щодо цiеi кiмнати, i то така мiцна, що вони рiдко про неi згадували вголос – вона просто в них була, як iхнi носи або обручки на iхнiх лiвих руках. Колись ця кiмната належатиме Ендi або Дженнi. Але де ж та дитина? Швейна машинка, кошики з тканинами й ломберний столик, i стiл, i крiсло «Лей-Зi-Бой»[64 - «La-Z-Boy» – бренд м’яких домашнiх меблiв, якi випускае однойменна компанiя, заснована 1929 р. у штатi Мiчиган.] – усе перебувало на своiх мiсцях, немовби з кожним мiсяцем закрiплюючись на вiдповiдних позицiях у цiй кiмнатi, дедалi дужче узаконюючи свою там присутнiсть. Так вона думала, хоча нiколи не могла цiлком викристалiзувати цiеi думки; як i слово «порнографiя», це була iдея, що витанцьовувала поза ii спроможнiстю формулювати. Але Паттi точно пам’ятала той випадок, коли в неi були мiсячнi й вона вiдкрила зсувнi дверцята на шафцi пiд мийкою у ваннiй, щоб дiстати гiгiенiчну серветку; пам’ятала, як подивилася на коробку прокладок «Стейфрi»[65 - «Stayfree» – створенi на початку 1970-х першi у свiтi гiгiенiчнi прокладки, що не потребували спецiальних лямок для пiдв’язки, а завдяки спецiальному покриттю самi утримувалися на трусиках чи колготах.] i подумала, що та коробка мало не зарозумiло дивиться на неi, мало не промовляе: «Агов, Паттi! Ми твоi дiтки. Ми единi дiтки, яких ти бодай колись матимеш, i ми голоднi. Вигодовуй нас. Вигодовуй нас кров’ю».

У 1976, через три роки пiсля того, як Паттi викинула останнiй цикл пiгулок «Оврал», вони з чоловiком вiдвiдали лiкаря на iм’я Гаркавий, в Атлантi.

– Ми хочемо дiзнатися, чи нема тут якихось негараздiв, – сказав Стенлi, – i взнати, що ми можемо зробити, якщо вони е.

Вони пройшли потрiбнi аналiзи. Результати показали, що сперматозоiди у Стенлi жвавi, що яйцеклiтини в Паттi плiднi, що всi канали, якi мусять бути вiдкритими, дiйсно вiдкритi.

Гаркавий, котрий не носив обручки й мав вiдкрите, приемне, рум’яне обличчя аспiранта коледжу, який щойно повернувся з зимових канiкул пiсля катання на лижах у Колорадо, сказав iм, що справа, можливо, просто в нервах. Вiн сказав iм, що така проблема аж нiяк не е незвичайною. Вiн розповiв iм, що, як здаеться, в подiбних випадках iснуе певна психологiчна кореляцiя, у деяких сенсах схожа на статеву iмпотенцiю – що дужче бажаеш, то менше можеш. Їм потрiбно розслабитися. Вони мусять, якщо зможуть, пiд час заняття сексом геть забути про дiтонародження.

Дорогою додому Стен був дратiвливим. Паттi запитала його – чому?

– Я нiколи цього не роблю, – сказав вiн.

– Чого не робиш?

– Не думаю про дiтонародження пiд час того.

Вона почала хихотiти, хоча вже почувалася трiшки самотньою й наляканою. Тiеi ночi, лежачи в лiжку, вже пiсля того, як вона вважала, що Стенлi давно спить, вiн налякав ii, заговоривши у темрявi. Голосом безбарвним, проте крiзь задавленi сльози.

– Це моя, – промовив вiн. – Це моя провина.

Вона пригорнулася до нього, намацала, вхопила в обiйми.

– Не будь дурником, – сказала вона.

Але серце в нiй билося швидко – занадто швидко. Не тiльки в тiм була справа, що вiн ii налякав; справа була в тому, що вiн немов зазирнув до ii мозку й прочитав потайну впевненiсть, яку вона там ховала, але сама не знала про неi до ось цiеi митi. Бездовiдно-безпiдставно вона вiдчувала – знала, – що вiн правий. Щось тут було негаразд, i це було не в нiй. Це було в ньому. Щось таке в ньому.

– Не будь таким йолопом, – прошепотiла вона люто йому в плече.

Вiн злегка пiтнiв, i раптом iй стало зрозумiло, що вiн настраханий. Той страх надходив вiд нього холодними хвилями; лежати голою з ним раптом стало немов лежати голою перед вiдчиненим холодильником.

– Я не йолоп i не дурник, – промовив вiн тим самим голосом, що був на позiр безбарвним, але крiзь задавленi сльози, – i ти це знаеш. Це я винен. Але я не знаю чому.

– Ти не можеш нiчого такого знати, – голос ii лунав рiзким, сварливо, як голос ii матерi, коли тiй було лячно.

І навiть сварячи його, вона тiпнулася всiм тiлом, стрепенувшись, мов батiг. Стенлi вiдчув це й ще мiцнiше обняв ii.

– Інколи, – сказав вiн, – iнколи менi здаеться, я розумiю чому. Інколи менi сниться сон, поганий сон, i я прокидаюся i думаю: «Нарештi я зрозумiв. Нарештi я зрозумiв, що не так». Не лише про те, чому ти не можеш завагiтнiти, а все. Про все, що е поганого в моему життi.

– Стенлi, нема нiчого поганого в твоему життi!

– Я не маю на увазi зсередини, – сказав вiн. – Зсередини все чудово. Я кажу про зовнiшне. Дещо, що мусить скiнчитися, але не кiнчаеться. Я прокидаюся з тих сновидiнь i дум

Сторінка 26

ю: «Усе мое приемне життя було не чим iншим, як лише центром якоiсь бурi, якоi я не розумiю». Я боюся. А потiм воно просто… зникае. Як i годиться сновидiнням.

Вона знала, що Стен iнодi спить тривожно. З пiвдесятка разiв траплялося, що вiн будив ii своiми стогонами й сiпанням. Імовiрно, були й iншi випадки таких його безпросвiтних iнтерлюдiй, коли вона не прокидалася. Коли б вона не горнулась до нього, не питалася в нього, вiн вiдповiдав однаково: «Я не можу згадати». Потiм вiн тягнувся по своi сигарети й курив, сидячи в лiжку, чекаючи, поки рештки того сновидiння височаться крiзь його пори, немов дурний пiт.

Дiтей так i не було. У вечiр 28 травня 1985 – у вечiр ванни – iхнi батьки з обох бокiв всiею компанiею так само чекали на статуси бабусь i дiдусiв. Та особлива кiмната так само залишалася особливою кiмнатою: «Стейфрi-максi» i «Стейфрi-мiнi» так само займали свое звичне мiсце у шафцi пiд мийкою у ваннiй кiмнатi; «кардинал» так само вiдвiдував Паттi з мiсячними вiзитами. Їi мати, заклопотана власними справами, але не цiлком випускаючи з уваги страждання своеi дочки, припинила питати про це й у своiх листах, i пiд час вiзитiв Паттi зi Стеном до Нью-Йорка, який вони вiдвiдували двiчi на рiк. Не було бiльше гумористичних зауважень щодо того, чи достатньо приймають вони вiтамiну Е[66 - «Вiтамiн Е» – американська iдiома, що означае сексуальний екстаз.]. Стенлi також перестав згадувати в розмовах про дiтей, але подеколи, коли вiн не знав, що Паттi дивиться, вона помiчала тiнь на його обличчi. Якусь тiнь. Так, нiби вiн вiдчайдушно намагався щось пригадати.

Окрiм цiеi единоi хмари, iхне життя залишалося достатньо приемним до того моменту, коли ввечерi 28 травня, посеред «Сiмейноi ворожнечi», пролунав телефонний дзвiнок. Перед Паттi лежали шiсть Стенових сорочок, двi власних блузи, ii швацький набiр i коробка з рiзними гудзиками; Стен тримав у руках новий роман Вiльяма Денбро, ще навiть не виданий у паперовiй обкладинцi[67 - В американськiй практицi книжки в паперовiй обкладинцi видають масовими, мiльйонними накладами, уже пiсля того як вони здобули популярнiсть у «твердому» виданнi, тому вони значно дешевше коштують.]. З обкладинки цiеi книжки гарчав якийсь звiр. На задньому боцi обкладинки був портрет лисого чоловiка в окулярах.

Стен сидiв ближче до телефону. Вiн зняв слухавку й промовив:

– Алло, домiвка Юрiсiв.

Вiн слухав, i похмура борозна залягала йому мiж брiв.

– Хто, ти сказав?

На якусь мить Паттi вiдчула страх. Пiзнiше сором змусить ii збрехати батькам, нiби вона вiдразу зрозумiла, що щось не так тiеi ж митi, як задзвонив телефон, але насправдi там була лише одна мить, лише один миттевий погляд поверх ii шиття. Проте, можливо, з цим усе якраз було гаразд, можливо, вони обое ще задовго до цього телефонного дзвiнка пiдозрювали, що щось наближаеться, щось, що не узгоджуеться з цим гарним будиночком, ловкенько поставленим за невисоким тисовим живоплотом, щось настiльки наперед визначене, що воно насправдi не потребувало якогось особливого пiдтвердження… Тiеi митi гострого страху, наче швидко встромлений i висмикнутий нiж-льодорiз, було достатньо.

– Це мама? – запитала вона Стена самими губами тiеi митi, гадаючи, що, можливо, з ii батьком з його двадцятьма фунтами зайвоi ваги та схильнiстю до того, що сам вiн ще вiдтодi, як йому лишень перейшло за сорок, називав «отими кольками в животi», трапився iнфаркт.

Стен похитав iй головою, а потiм злегка усмiхнувся чомусь мовленому до нього голосом у телефонi:

– Ти… ти! Та ну, чорти мене забирай! Майку! Яким це чином ти…

Вiн знову замовк, дослухаючись. Коли усмiшка його померхла, Паттi впiзнала – чи просто подумала, нiби впiзнала – знайомий аналiтичний вираз обличчя, той вираз, котрий означав, що хтось розгортае перед ним певну проблему, або пояснюе раптову змiну в якiйсь поточнiй ситуацii, або розповiдае щось цiкаве й дивне. Либонь, якраз останне, зробила вона висновок. Новий клiент? Старий друг? Можливо. Вона знов обернулася увагою до телевiзора, де якась жiнка, вхопивши в обiйми Рiчарда Досона, шалено його цiлувала. Їй подумалося, що Рiчарда Досона цiлують, мабуть, навiть бiльше, анiж Камiнь Бларнi[68 - Blarney stone – брила в стiнi збудованого 1446 р. замку Бларнi у графствi Корк (Республiка Ірландiя); вважаеться, хто поцiлуе ту брилу блакитного вiдтiнку, той стане невiдпорно красномовним.]. А ще вона подумала, що й сама була б не проти з ним поцiлуватися.

Почавши нашукувати чорного гудзика, який мусив би личити рештi на джинсовiй блакитнiй сорочцi Стенлi, Паттi неуважно усвiдомила, що перебiг розмови набувае спокiйнiшоi течii – час вiд часу Стенлi погмикував, а раз перепитав: «Ти певен, Майку?» Нарештi, пiсля одноi довгоi паузи, вiн промовив: «Гаразд, я розумiю. Так, я… Так. Так, усе. Я собi уявляю цю картину. Я… що? …Нi, я не можу це абсолютно обiцяти, але добряче над цим помислю. І знаеш що… о?… Насправдi? Ще б пак! Звiсно, я все зроблю. Так… безумовно… дякую тобi… так. Бай-бай». І вiн поклав слухавку.

Скинувши на нього о

Сторінка 27

има, Паттi побачила Стена задивленим у простiр понад телевiзором. У ii телевiкторинi аудиторiя аплодувала родинi Раянiв, яка лише щойно була заробила двiстi вiсiмдесят балiв, i бiльшiсть iз них, вгадавши, що публiчне опитування дае «арифметику» у вiдповiдь на запитання: «Який урок, кажуть люди, малюки найбiльше ненавидять у школi?» Раяни стрибали й радiсно кричали. Але Стенлi залишався нахмуреним. Потiм вона розповiдатиме своiм батькам, що тодi подумала, нiби вiн трохи зблiд на обличчi; i вона дiйсно так подумала, проте знехтувала повiдомити iм, що вiдкинула у той момент це геть як всього лиш ефект настiльноi лампи з зеленим абажуром.

– Хто це був, Стене?

– Гмммм?

Вiн озирнувся на неi. Паттi подумала, що вираз його обличчя схожий на нiжну задуму, можливо змiшану з невеличким роздратуванням. Тiльки вже пiзнiше, прокручуючи й прокручуючи знову в головi ту сцену, вона почала вiрити, що то був вираз обличчя людини, яка методично, по одному дроту за раз, вiдмикае себе вiд реальностi. Обличчя людини, що раптом знiчев’я правуе з мирноти та в чорну чорноту.

– Хто це був, по телефону?

– Нiхто, – вiдповiв вiн. – Справдi, нiхто. Гадаю, я прийму ванну, – пiдвiвся вiн.

– Як це, о сьомiй годинi?

Вiн не вiдповiв, просто пiшов з кiмнати. Вона б могла запитати його, чи не сталося якихось неприемностей, могла навiть пiти слiдом за ним i спитати, чи не млоiть йому живiт.

Вiн не соромився говорити про секс, на вiдмiну вiд iнших фiзiологiчних процесiв, i тому цiлком схожим на нього було б сказати, що збираеться прийняти ванну, тодi як насправдi вiн мусив розпрощатися з тим, що не дiйшло з ним згоди. Але на екранi саме представляли якусь нову родину, Пiскапо, i Паттi точно знала, що Рiчард Досон вигадае щось кумедне сказати про iхне прiзвище, i, крiм того, вона була так збiса заклопотана пошуками того чорного гудзика, хоча знала, що iх повнiсiнько у гудзиковiй коробцi. Звiсно ж, вони ховалися; то було едине пояснення…

Отак вона дозволила йому пiти й не згадувала про нього знову аж до самих титрiв, коли, скинувши очима, побачила його порожне крiсло. Вона чула, як нагорi полилася до ванни вода, i чула, як за п’ять чи десять хвилин та перестала… але тепер вона зрозумiла, що так i не чула, як вiдчиняються й зачиняються дверцята холодильника, а це означало, що вiн там, нагорi, без бляшанки пива. Хтось йому подзвонив i скинув просто в пелену якусь велику, тлусту проблему, а вона сама хiба запропонувала йому бодай едине слiвце спiвчуття? Нi. Спробувала допитатися в нього про це бодай трiшечки? Нi. Навiть зауваживши, що щось там не так? І втрете – нi. А все через це iдiотське телешоу – вона не могла навiть насправдi ганити цi гудзики; вони були лише принагiдним виправданням.

Гаразд – вона вiднесе йому нагору бляшанку «Дiксi»[69 - «Dixie» – популярне на пiвденному сходi США пиво, що випускалося заснованою 1907 р. у Новому Ореланi однойменною компанiею до ii занепаду в результатi потопу 2005 р.] i посидить разом з ним на краечку ванни, потре йому спину, пограе з себе гейшу й помие йому голову, якщо вiн захоче, i з’ясуе заодно, що ж то за проблема… або хто.

Вона дiстала з холодильника бляшанку пива й вирушила з нею нагору. Перше занепокоення заворушилося в нiй, коли Паттi побачила, що дверi ванноi кiмнати зачиненi. Не просто почасти причиненi, а щiльно закритi. Стенлi нiколи не закривав дверi, приймаючи ванну. Це мiж ними стало чимось на кшталт жарту – закритi дверi означають, що вiн робить щось, чого його навчила мати, вiдкритi дверi означають, що вiн не проти зайнятися дечим, навчання чого його мати цiлком слушно полишила iншим.

Паттi поцокала по дверях нiгтиками, раптом усвiдомлюючи, надмiру усвiдомлюючи, який рептильний звук вони видають по дереву. І, звичайно, стукати в дверi ванноi, стукати, нiби якась прийда, було чимсь таким, чого вона нiколи ранiше не робила протягом свого замiжнього життя – нi тут, нi проти будь-яких iнших дверей у iхньому домi.

Раптом занепокоення в нiй рiзко подужчало, i вона подумала про озеро Карсон, куди вона часто ходила поплавати дiвчинкою. Пiд перше серпня те озеро було теплим, наче ванна… Але потiм ти потрапляеш у якийсь холодний бакай i проймаешся трепетом вiд несподiванки й насолоди. Ось лишень тобi було тепло, а вже наступноi митi температура рiзко впала на двадцять градусiв нижче твоiх стегон. Мiнус насолода, саме так Паттi почувалася тепер – так, нiби вона щойно втрапила в якийсь холодний бакай. Тiльки цей холодний бакай знайшовся не нижче ii стегон, остуджуючи ii довгi ноги дiвчини-пiдлiтка в чорнiй глибинi озера Карсон.

Цей мiстився довкола ii серця.

– Стенлi? Стене?

Цього разу вона зробила бiльше, нiж поцокотiти нiгтиками. Вона постукала в дверi. Коли вiдповiдi так i не надiйшло, вона почала в них гатити.

– Стенлi?

Їi серце. Їi серце вже не перебувало в ii грудях. Воно билося iй у горлi, утруднюючи дихання.

– Стенлi!

У тишi, що запала пiсля ii крику (а сам звук власного голосу, що кричить тут, менш як за тридцять футiв вiд того мiсця, де

Сторінка 28

вона прихиляе голову, лягаючи спати, налякав ii ще дужче), вона почула звук, що звiв панiку вiд пiднiжжя сходiв ii мозку нагору, немов якусь незвану гостю. Такий насправдi дрiбненький звук. То був звук скрапуючоi води. Кап… пауза. Кап… пауза. Кап… пауза. Кап…

Вона немов побачила тi краплi, як вони формуються на писку крана, зростають там, товстiшають там, вагiтнiють там, а потiм вiдпадають: кап.

Усього лиш цей звук. Жодного iншого. І вона раптом, нажахана, сповнилась впевненостi, що це Стенлi, не ii батька, вразив цього вечора iнфаркт.

Зi стогоном, вона вхопилася за кришталеву дверну ручку й крутнула ii. Але дверi, тим не менш, не поворухнулись: iх було замкнено. І раптом Паттi Юрiс у блискавичнiй послiдовностi збагнула трiйцю нiколи: Стенлi нiколи не приймав ванну так рано ввечерi, Стенлi нiколи не замикав цих дверей, хiба що коли користувався унiтазом, а вiд неi Стенлi взагалi нiколи не замикався.

Чи можливе таке, нестямно чудувалася вона, – пiдготуватися до iнфаркту?

Паттi облизнула собi губи – це видало у неi в головi звук, нiби дрiбнонаждачним папiрчиком провели по якiйсь дошцi – i знову погукала чоловiка на iм’я. І знову звiдти не було вiдповiдi, крiм того самого розмiреного, неквапного крапання з крана. Паттi опустила очi й побачила, що все ще тримае в однiй руцi бляшанку пива «Дiксi». Вона тупо витрiщилася на неi, серце скакало кроликом у неi в горлi; Паттi витрiщилася на неi так, немов до цiеi хвилини нiколи в життi не бачила пивноi бляшанки. І дiйсно, схоже було, що нiколи, чи принаймнi нiколи такоi, як ця, тому що коли Паттi моргнула, та перетворилася на телефонну слухавку, таку чорну й загрозливу, наче якась змiя.

– Чим можу допомогти вам, мем? Маете якусь проблему? – прошипiла до неi та змiя. Паттi торохнула нею, кинувши на важiльцi, i вiдступила назад, розтираючи руку, в якiй ii була тримала. Вона озирнулась довкола й побачила, що знову опинилася в кiмнатi з телевiзором, i зрозумiла, що та панiка, яка постала перед ii мозком, немов якийсь грабiжник, що тихенько пiднявся по сходах, спустилася сюди разом з нею. Тепер вона пригадала, як впустила ту бляшанку пива перед дверима ванноi кiмнати, й стрiмголов кинулась донизу сходами, думаючи непевно: «Усе це якась помилка, i ми посмiемося потiм з цього. Вiн наповнив ванну, а потiм згадав, що в нього скiнчилися сигарети, i вiн пiшов iх купити ранiше, нiж встиг скинути з себе одяг…»

Так. От тiльки вiн уже встиг замкнути дверi ванноi кiмнати зсередини, i, щоб не завдавати собi клопоту з iх вiдмиканням, вiн просто вiдчинив вiкно над ванною i спустився вниз по муруванню будинку, як сповзае муха по стiнi. Звичайно, авжеж, напевно…

Знов панiка здiймалася iй у головi – вона була немов та гiрка чорна кава, що загрожуе перелитися через вiнця чашки. Вiдбиваючись вiд неi, Паттi заплющила очi. Вона стояла там, абсолютно недвижна, наче якась блiда статуя, з пульсом, що бився у неi в горлi.

Тепер вона вже змогла пригадати, як збiгала сюди, як ii ступнi заплiталися на сходинках, як пiдбiгала до телефону, о так, ох, звiсно ж, але кому вона збиралася подзвонити?

Безтямно вона подумала: «Я збиралася подзвонити черепасi, але черепаха не змiг би нам допомогти».

Та все одно це не мало значення. Вона все-таки набрала нуль i, мабуть, сказала щось не зовсiм звичне, бо операторка спитала, чи мае вона якусь проблему. Авжеж, вона ii мае, але як сказати тому безликому голосу, що Стенлi замкнувся у ваннiй кiмнатi й не вiдповiдае, що рiвномiрнi звуки води, яка скрапуе у ванну, крають iй серце. Хтось мусив би iй допомогти. Хтось…

Вона вклала тильним боком долоню собi до рота й зумисне вкусила ii. Вона намагалася думати, вона силомiць примушувала себе думати.

Запаснi ключi. Запаснi ключi в кухоннiй шафцi.

Вона зрушила з мiсця й одною ногою в капцi вдарилась об коробку з гудзиками, яка стояла бiля ii крiсла. Деякi гудзики розсипались, зблискуючи у свiтлi лампи, наче чиiсь осклянiлi очi. Вона побачила щонайменше з пiвдюжини тих, чорних.

Із внутрiшнього боку дверцят шафки понад мийкою на двi раковини висiла велика лакована дошка у формi ключа – один зi Стенових клiентiв зробив ii у себе в майстернi й подарував iм два Рiздва тому. Ця дошка була утикана маленькими гачечками, i на них похитувалися всi потрiбнi в хатi ключi, по два дублiкати на кожному гачку. Пiд кожним гачком мiстилася смужка стрiчки «Мiстик»[70 - «Mystik» – бренд самоклейкоi стрiчки, що випускалася заснованою 1857 р. компанiею «Borden», поки через ii можливу токсичнiсть не була заборонена 1999 р. Агенцiею з охорони довкiлля.], i на кожнiй з цих смужок дрiбним, акуратним почерком Стенлi було написано: ГАРАЖ, ГОРИЩЕ, НИЖН. ВАННА, ВЕРХНЯ ВАННА, ПЕРЕДНІ ДВЕРІ, ЗАДНІ ДВЕРІ. Осторонь решти висiли дублiкати ключiв до iхнiх машин, позначенi: М-Б та ВОЛВО.

Паттi зiрвала з гачка ключ, пiдписаний ВЕРХНЯ ВАННА, кинулась бiгом до сходiв, але потiм примусила себе йти повiльно. Бiг запрошував повернутися панiку, а панiка й без того перебувала надто близько до поверхнi. А ще, якщо вона прос

Сторінка 29

о йде, можливо, нiчого поганого там не трапилось. Або, якщо там i сталося щось погане, Бог може поглянути вниз, побачить, що вона просто йде собi, i подумае: «О, добре. Я утнув пекельну помилку, але маю час все переробити назад».

Рухаючись статечно, наче якась жiнка, що прямуе на збори Дамського книжкового клубу, Паттi пiднялася сходами й пiдiйшла до замкнених дверей ванноi кiмнати.

– Стенлi? – погукала вона, в той же час знову смикаючи дверi, раптом перелякана ще дужче, анiж за весь час до того, не бажаючи скористатися ключем, бо використання ключа якимсь чином було занадто кiнцевим. Якщо Бог не виправить помилки до того, як вона скористаеться ключем, тодi Вiн цього так i не зробить. Часи чудес, врештi-решт, стали минувшиною.

Але дверi так само залишалися замкненими; рiвномiрнi кап… i паузи були единою iй вiдповiддю.

Рука в неi дрижала, i ключ настукотiвся по планцi замка, перш нiж знайти шлях до щiлини й устромитись як слiд. Вона обернула його й почула, як, вiдмикаючись, клацнув замок. Вона намацала кришталеву ручку. Та знов намагалася вислизнути iй з долонi – не тому, що дверi були замкненi цього разу, але тому, що ii долоня була мокрою вiд поту. Вона стиснула ручку мiцнiше та змусила ii повернутись. Штовхнула дверi, вони прочинились.

– Стенлi? Стенлi? Ст…

Вона подивилась у ванну з душовою шторою, зiбраною в жмут на дальнiм кiнцi прута з iржостiйкоi сталi, й забула, як завершити iм’я свого чоловiка. Вона просто тупилася очима у ванну, з обличчям урочистим, як у дитини в ii перший шкiльний день. Уже за мить вона заверещить, i ii почуе Анiта МакКензi в сусiднiй садибi, i саме Анiта МакКензi буде тiею, хто викличе полiцiю, упевнена, що хтось вдерся в будинок Юрiсiв i там уже вбивають людей.

Але поки що, в цю одну мить, Паттi Юрiс просто стояла мовчки, зi зчепленими перед собою руками на темнiй бавовнянiй спiдницi, з обличчям урочистим, з очима величезними. Аж ось той вираз ледь не релiгiйноi урочистостi почав трансформуватися у дещо iнше. Тi ii величезнi очi почали вирячуватися. Губи ii розтягнулись в огидному оскалi жаху. Вона хотiла закричати, але не змогла. Крики були занадто великими, щоб вийти з неi назовнi.

Ванну кiмнату освiтлювали флуоресцентнi трубки. Дуже яскравим свiтлом. Тiней там не було. Видно було геть усе, хотiлося тобi цього чи нi. Вода у ваннi була яскраво-рожевого кольору. Стенлi лежав, тулячись спиною до заднього борту ванни. З головою, вiдкинутою так далеко на спину, що пасма його короткого чорного волосся пестили йому шкiру мiж лопатками. Якби його розплющенi очi все ще мали здатнiсть бачити, Паттi здавалася б йому перекинутою догори ногами. Рот у нього був роззявлений, наче тi дверi, якi розчинили так широко, що iх аж заклинило. На обличчi застиг невимовно бездонний жах. На прузi ванни лежав пакетик бритвених лез «Джиллет Платiнум Плюс»[71 - «Gillette» – бренд, що до 2005 р. належав однойменнiй компанii, заснованiй 1901 р. винахiдником штампованих бритвених лез Кiнгом Джиллетом (1855—1932).]. Вiн розрiзав собi внутрiшнi сторони передплiч вiд зап’ясткiв до згинiв лiктiв, а потiм цi розрiзи ще порiзав упоперек прямо пiд «Браслетами долi»[72 - «Bracelets of Fortune» – термiн з хiромантii, який означае зморшки в тому мiсцi на руцi, де до передплiччя примикае долоня. Вважаеться, що бiльше цих зморшок, то довше людина матиме життя.], утворивши тим самим пару великих лiтер «Т». У жорсткому бiлому свiтлi цi рани сяяли червоно-фiолетовим кольором. Паттi подумала, що наочно явленi зв’язки й сухожилля схожi на обрiзки дешевоi яловичини.

Крапля води зiбралася на кiнчику сяючого хромом крана. Вона товстiшала. Вагiтнiла, можна сказати. Вона iскрилася. Упала. Кап.

Стенлi вмочив свiй правий вказiвний палець у власну кров i написав на блакитних кахлях понад ванною едине слово, написав його величезними, хисткими лiтерами. Кривавий слiд пальця зигзагом вiдривався вiд останньоi лiтери цього слова – вона побачила, що цей штрих його палець зробив тодi, коли його рука падала у ванну, де вона тепер плавала. Вона подумала, що Стенлi певне зробив цей штрих – свiй останнiй вiдбиток у цьому свiтi, – вже коли зомлiв. Напис немов кричав до неi:

Чергова крапля впала у ванну.

Кап.

Це подiяло. Паттi Юрiс нарештi знайшла в собi голос. Вдивляючись у мертвi, лискучi очi свого чоловiка, вона почала кричати.

2

Рiчард Тозiер Ушиваеться

Рiч почувався нiбито доволi непогано, аж поки не почалася блювота.

Вiн вислухав усе, що йому розповiв Майк Хенлон, сказав усi правильнi слова, вiдповiв на Майковi запитання, навiть сам поставив декiлька власних. Вiн неуважно усвiдомлював, що говорить одним зi своiх робочих Голосiв – не якимсь iз тих дивацьких, зухвалих, що ними вiн подеколи балакае в ефiрi (його улюблений образ – секс-аудитор Перверс Барсет, принаймнi поки що; позитивне сприйняття Перверса майже таке ж високе, як i реакцiя радiослухачiв на Полковника Бафорда Слинь-Поцiлуя, iхнього незмiнного фаворита), а говорить Голосом соковитим, теплим, упевненим.

Сторінка 30

олосом: «Я-в-повнiм-порядку». Звучав вiн пречудово, але то була брехня. Брехня така сама, як i всi решта його Голосiв.

– Багато ти пам’ятаеш, Рiче? – спитав у нього Майк.

– Дуже мало, – вiдповiв Рiч, а потiм, пiсля паузи: – Я гадаю, достатньо.

– Ти приiдеш?

– Я приiду, – сказав Рiч i поклав слухавку.

Якусь мить вiн сидiв за столом у своему кабiнетi, вiдкинувшись на спинку крiсла, дивлячись крiзь вiкно на Тихий океан. Лiворуч, унизу, пара хлопчакiв дуркували на своiх серфбордах, не сказати, щоб катались. Прибiй був надто слабеньким, щоби насправдi кататись.

Годинник на столi – дорогий свiтлодiодний кварцовий подарунок менеджера з одноi рекординговоi компанii – показував 17 : 09, 28 травня, 1985. Звiсно, там, звiдки телефонував йому Майк, зараз на три години пiзнiше. Уже сутенiло. На цiй думцi його пройняло гусячою шкiрою, i Рiч почав рухатись, робити щось.

По-перше, звичайно, вiн поставить якусь платiвку – не нашукуватиме, просто вихопить наослiп з тисяч тих, якими заповненi полицi. Рок-н-рол був майже такою само важливою частиною життя Рiча, як i його Голоси, i робити бодай щось без музики йому було важко – i що гучнiшоi, то краще. Платiвка, яку вiн вихопив, виявилася ретроспективним виданням «Мотавна»[73 - «Motown» – заснована 1959 р. в Детройтi (звiдси ii назва «Мотор-мiсто») звукозаписувально-видавнича компанiя, яка, створивши оригiнальний «мотавн-саунд», вивела на мiжрасовий музичний ринок багато видатних афроамериканських артистiв у стилi соул та iнших.]. Марвiн Гей, один iз нових учасникiв гурту, який Рiч подеколи називав «Найкращим Бендом Мерцiв», почав спiвати «До мене дiйшли поголоски»[74 - «I Heard It Through the Grapevine» (1966) – повiльно-ритмiчна, похмурого настрою пiсня про зраду коханоi, пiсня стала найбiльшим хiтом компанii «Мотавн» 1968—1969 у виконаннi чорного спiвака Marvin Gaye (1939—1984).].

«Ууу-гуу, либонь, ди’уешся, яким це чином я дiзнавсь…»

– Непогано, – промовив Рiч. Вiн навiть злегка посмiхнувся. Справи, звiсно, були поганi i його цим добряче прибило, проте вiн вiдчував, що здатен з цим упоратися. Завиграшки.

Вiн почав збиратися для поiздки додому. І в якийсь момент у наступну годину йому дiйшло, що з ним зараз так, нiби вiн уже помер, але якось йому було дозволено зробити всi кiнцевi дiловi розпорядження… не кажучи вже про органiзацiю власного похорону. І Рiч вирiшив, що робить вiн усе це достатньо добре. Вiн зателефонував до своеi постiйноi тур-агентки, гадаючи, що зараз вона вже, либонь, десь на автомагiстралi прямуе додому, але все-таки зробив дзвiнок про всяк випадок. На диво, вiн ii впiймав. Рiч пояснив iй, що йому потрiбно, i вона попрохала його зачекати п’ятнадцять хвилин.

– Буду твоiм боржником, Керол, – сказав вiн. Вони просунулися вiд мiстера Тозiера й мiс Фiнi до Рiча й Керол протягом останнiх трьох рокiв – душевно так, зважаючи на те, що вони нiколи не бачили одне одного в очi.

– Гаразд, розплачуйся, – промовила вона. – Можеш поговорити голосом Перверса Барсета для мене?

Навiть без паузи (якщо потрiбна пауза, аби знайти Голос, вiн зазвичай не знаходиться взагалi) Рiч почав:

– З вами секс-аудитор Перверс Барсет. Якось одного дня зайшов до мене приятель, вiн бажав знати, що найгiрше, коли пiдчепиш СНІД…

Тон у нього трiшечки понизився; натомiсть ритм у той же час пришвидшився, голос набув недбалоi жвавостi – то був суто американський голос, та все ж таки якимсь чином вiн асоцiювався з образом заможного англiйця з якоiсь британськоi колонii, по-своему шалапутно-приемного, i тою ж мiрою безтолкового. Рiч не мав анi найменшого уявлення, хто такий насправдi цей Перверс Барсет, але був упевнений, що той завжди вдягаеться у бiлi костюми, читае журнал «Есквайр» i п’е те, що подають у високих бокалах, таке, що пахне шампунем з кокосовим ароматом.

– Я вiдразу ж вiдповiв йому: пояснювати своiй матерi, як ти його пiдчепив вiд якоiсь гаiтянки. До наступноi зустрiчi, це Перверс Барсет, секс-аудитор, i нагадую: «Варто менi подзвонить, якщо в тебе не стоiть».

Керол Фiнi зайшлася верескливим смiхом:

– Це перфектно! Перфектно! Мiй парубок каже, що не вiрить, нiби ти просто сам отак говориш рiзними голосами, вiн каже, що там у тебе мусить бути якийсь голосовий фiльтр-пристрiй чи щось на кшталт того…

– Просто талант, любонько моя, – сказав Рiч. Перверс Барсет пропав. Натомiсть з’явився В. С. Фiлдс – цилiндр, червоний нiс, штани-гольф i все таке iнше. – Я такий переповнений талантом, що мушу закупорювати всi моi тiлеснi отвори, щоби вiн просто не витiк, як… ну, щоб не кiнчити.

Вона знову вибухнула верескливим реготом, а Рiч заплющив очi. Вiн вiдчував зачатки головного болю.

– Будь така ласкава, любонько, подивися, що ти можеш зробити? – попрохав вiн, усе ще залишаючись В. С. Фiлдсом, i поклав слухавку посеред ii смiху.

Тепер йому треба було перетворитися знову на самого себе, а це було важко – з кожним роком робити це ставало дедалi важче. Легше бути хоробрим, коли ти – не ти.

Вiн почав вибирати собi зручне взуття

Сторінка 31

вже майже взявся за кросiвки, коли знову задзвонив телефон. Це виявилася знову Керол Фiнi – повернулася в рекордний термiн. Вiн вiдчув моментальну спонуку прибрати Голосу Бафорда Слинь-Поцiлуя, та вiдкинув це бажання. Їй удалося дiстати мiсце в першому класi на нiчний безпересадковий рейс «Амерiкен Ерлайнз» з мiжнародного аеропорту Лос-Анджелеса в Бостон. З Лос-Анджелеса вiн вилетить о 21 : 03 i близько п’ятоi ранку прилетить у Логан[75 - Logan – мiжнародний аеропорт у Бостонi, який з 1956 р. називаеться iм’ям генерала й сенатора Едварда Лоренса Логана (1875—1939).]. Вранцi ж о 7 : 30 вилетить «Дельтою» з Бостона i вже о 8 : 20 буде в Бенгорi, штат Мейн. Керол зарезервувала для нього в «Ейвiсi»[76 - «Avis» – компанiя з оренди автомобiлiв, заснована 1946 р. колишнiм вiйськовим пiлотом Ворреном Ейвiсом, завдяки тому, що вiн казав: «Бо сам нiколи не мiг вчасно знайти собi на землi вiльноi машини».] повнорозмiрний седан, а вiд стiйки «Ейвiса» в Бенгорському мiжнародному аеропорту до мiськоi межi Деррi всього лише двадцять шiсть миль[77 - 26 миль ~ 48 км.].

«Всього лише двадцять шiсть миль? – подумав Рiч. – Тiльки й того, Керол? Авжеж, мабуть, так – принаймнi рахуючи в милях. Але ти не маеш жодного уявлення, як насправдiдалеко до Деррi, i я також. Але, Господи, Господи милостивий, я готовий це з’ясувати».

– Я не шукала готелю, бо ти не сказав менi, скiльки збираешся там перебувати, – додала вона. – Якщо ти…

– Нi, – заперечив вiн, – залиш менi самому цим зайнятися. – І тут вигулькнув Бафорд Слинь-Поцiлуй: – Ти сущий персик, люубонько моя. Джоурдiйський персик[78 - «Джорджiйський персик» – еротично забарвлена iдiома на означення дiвчини-гарнюнi з пiвденного сходу США.], саамо собоу.

Вiн обiрвав ii, акуратно поклавши слухавку – завжди залишай iх, коли смiються, – i набрав 207-555-1212, номер довiдковоi служби штату Мейн. Йому потрiбен був номер «Таун Хаусу» в Деррi. Господи, назва така з минулого. Вiн не згадував про деррiйський «Таун Хаус»… скiльки?… десять рокiв? двадцять? Чи навiть рокiв двадцять п’ять? Яким це не здаеться божевiльним, але вiн гадае, що таки щонайменше двадцять п’ять, а якби не подзвонив Майк, вiн, мабуть, не згадав би про нього знову бiльше нiколи в життi. А були ж часи в його життi, коли вiн проходив повз те величне одоробало з червоноi цегли щодня – а часто й пробiгав повз неi, коли Генрi Баверз й Ригайло Хаггiнс i той iнший, великий хлопець, Вiктор Як-Там-Його, мчали навздогiн, волаючи всi разом маленькi люб’язностi на кшталт: «Ми те пiймаемо, сракопикий! Ми те пiймаемо, куцане хитросракий! Ми те пiймаемо, пiдаре чотириокий!» Та хоч раз вони його впiймали?

Перш нiж Рiч устиг пригадати, телефонiстка вже питалася в нього назву мiста.

– Деррi, будь ласка…

Деррi! Господи! Навiть саме це слово вчувалося чужинним, забутим на його губах; вимовити його було, немов поцiлувати якусь древнiсть.

– …у вас е номер «Таун Хаусу» в Деррi?

– Одну хвилиночку, сер.

«Безнадiйно. Його вже нема. Знесли за якоюсь програмою оновлення мiста. Перетворили на якийсь «Лосиний Хол»[79 - Лось е одним з офiцiйних символiв штату Мейн.], або на «Боулiнг-Дром», або на центр iгрових автоматiв «Фантастикон». А може, вiн згорiв, коли скiнчилися шанси для якогось торговця взуттям, що полюбляв курити в лiжку. Все пощезло, Рiчi, – так само, як тi окуляри, що ними так завжди полюбляв тебе дiставати Генрi Баверз. Як там спiваеться у тiй пiснi Спрiнгстiна? Славнi днi… проминули, мов дiвчисько юне зморгнуло[80 - Рефрен автобiографiчноi, ностальгiйно-iронiчноi пiснi Брюса Спрiнгстiна «Glory Days» (1984) з його найпопулярнiшого альбому «Born in the U.S.A.».]. Яке юне дiвчисько? Авжеж, Бев. Звiсно ж, Бев…»

«Таун Хаус» мiг i перемiнитися, але аж нiяк не пощез, тому що в слухавцi з’явився безбарвний голос робота i промовив: «Ваш… номер… 9… 4… 1… 8… 2… 8… 2. Повторюю… ваш… номер…»

Але Рiч запам’ятав його з першого разу. То дiйсно було задоволення, покласти слухавку посеред цього монотонного мурмотiння – легко було собi уявити захованого глибоко в землi глобального монстра довiдковоi служби Мамунi Белл[81 - «Ma Bell» – сукупна народна назва заснованих 1877 р. Александром Беллом кiлькох компанiй, якi в певнi перiоди монополiзували американський ринок телефонного зв’язку.]: весь у пiтливих заклепках, з тисячами телефонних слухавок у тисячах членистих хромованих мацакiв – така собi версiя Доктора Восьминога, заклятого ворога Павука[82 - Doctor Octopus – герой комiксу «Людина-Павук», божевiльний учений з чотирма потужними механiчними мацаками на спинi.]. З кожним роком свiт, у якому жив Рiч, дедалi дужче вчувався якимсь наповненим електронними примарами велетенським будинком, де цифровi привиди й переляканi людськi iстоти жили в непростому спiвiснуваннi.

«Усе ще стоiть. Перефразовуючи Пола Саймона, все ще стоiть пiсля стiлькох рокiв[83 - Алюзiя на пiсню Пола Саймона «Все ще шалений пiсля стiлькох рокiв» («Still crazy after all these years», 1975), у якiй iдеться про те, що ностальгiя залишае по собi гiрке по

Сторінка 32

уття самотностi; Paul Simon (нар. 1941 р.) – композитор-поет-спiвак-гiтарист, один iз найвпливовiших музикантiв у жанрi фолк-рок.]».

Вiн набрав готель, який востанне бачив крiзь окуляри в роговiй оправi свого дитинства. Набирання номера 1-207-941-8282 виявилося фатально легким. Тримаючи слухавку бiля вуха, вiн дивився на краевид за широким вiкном свого кабiнету. Серферiв уже не було; натомiсть пляжем тепер рука в руку, не поспiшаючи, йшла якась пара. Ця пара могла б слугувати плакатом на стiнi тiеi туристичноi агенцii, в якiй працювала Керол Фiнi, такий iдеальний вона мала вигляд. Тобто якби не той факт, що обое були в окулярах.

«Ми те пiймаемо, сракопикий! Ми тобi розiб’емо окуляри!»

«Крiс, – раптом скинулося в головi. – Прiзвище в того було Крiс. Вiктор Крiс».

О боже, це не було тим, що йому хотiлося б пам’ятати, та ще таке прадавне, але, здавалося, це не мало щонайменшого значення. Щось вiдбувалося глибоко в сховищах, там, углибинi, де Рiчард Тозiер зберiгав свою приватну колекцiю Старих Золотих Хiтiв. Там вiдчинялися дверi.

«От тiльки там не диски, хiба нi? Там, углибинi, ти не Рiч Диски Тозiер, вiртуозний диджей радiостанцii «КЛАД» i Людина Тисячi Голосiв, хiба не так? А те, що там вiдкриваеться… то не зовсiм дверi, хiба нi?»

Вiн спробував витрусити геть цi думки.

«Що варто пам’ятати, то це те, що я в порядку. Я в порядку, ти в порядку. Рiч Тозiер у порядку. Не завадило б викурити сигарету, та й годi».

Вiн кинув чотири роки тому, але зараз варто було б покурити, атож.

«Там не диски, а мертвяки. Ти був глибоко iх поховав, але саме зараз там вiдбуваеться якогось роду землетрус i земля випльовуе iх угору, на поверхню. Там, углибинi, ти не Рiчард Диски Тозiер; там, углибинi, ти просто Рiчi Чотириокий Тозiер, i ти зi своiми друзями, i ти такий переляканий, що вiдчуваеш, нiби твоiяйця перетворюються на виноградне желе «Велч»[84 - «Welch Foods» – заснована 1869 р. компанiя, яка випускае рiзноманiтнi продукти з винограду та iнших ягiд.]. І там не дверi, й вони не вiдчиняються. Там розколюються домовини i вампiри, про яких ти думав, що вони мертвi, знову вилiтають на волю».

Сигаретку, лише одну. Навiть «Карлтон»[85 - «Carlton» – зневажанi запеклими курцями ультралегкi сигарети, що випускаються з 1964 р., на пачцi яких уперше почали вказувати вмiст нiкотину i смол.] згодилася б, заради Христа солодкого.

«Ми те пiймаемо, чотириокий! Ми тобi ЗГОДУЄМО твiй йобаний ранець!»

– «Таун Хаус», – озвався чоловiчий голос з характерною для янкi вимовою; голос той пробiг через усю Нову Англiю, Середнiй Захiд i попiд казино Лас-Вегаса, щоб досягти його вуха.

Рiч запитав у голосу, чи може той зарезервувати для нього номер у «Таун Хаусi», починаючи з завтрашнього ранку. Голос вiдповiв, що може, а потiм запитав, на який термiн.

– Не можу сказати. У мене… – Рiч затнувся на якусь хвильку.

А що саме було в нього? Мисленими очима вiн побачив школярика з картатим ранцем, який втiкае вiд грубих мугирiв; вiн побачив хлопчика в окулярах, худенького хлопчика з блiдим обличчям, яке немовби кричало: «Вдар мене! Нумо, давай, вдар мене!» кожному зустрiчному хулiгану. «Ось моi губи! Розтовчи iх менi об зуби! Ось мiй нiс! Розкривав його добряче i зламай, якщо зумiеш! Вгати по вуху, щоб воно розпухло, як цвiтна капуста. Розсiчи брову! Ось мое пiдборiддя, так i просить удару й нокауту! Ось моi очi, такi синi й такi величезнi за цими ненависними, ненависними окулярами, за цими окулярами в роговiй оправi, одна дужка яких тримаеться за допомогою клейкоi стрiчки. Розбий цi окуляри! Вжени скалку скла менi в око i замкни його тим навiки! Чорти забирай!»

Вiн заплющив очi й промовив:

– Розумiете, у мене бiзнесова справа в Деррi. Я не знаю, скiльки часу забере трансакцiя. Як щодо трьох днiв, з опцiею поновлення?

– З опцiею поновлення? – перепитав iз сумнiвом готельний реестратор, i Рiч терпляче чекав, поки той переварить це в своiй головi. – О, я вас зрозумiв! Це вельми добре!

– Дякую, i ще я… е… сподiваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо’адi (заговорив Джон Фiцджералд Кеннедi). Джекi хоче… е… перео’ла’нати… е… Овальний кабiнет, i я вже пiдготував ро’оту цiлком гiдну мого… е… брафа Боббi[86 - Рiч iмiтуе уявну промову кандидата в президенти Джона Кеннедi перед виборами 8 листопада 1960 року, в якiй той згадуе свою дружину Джекi (Жаклiн) i свого брата Боббi (Роберта Кеннедi), котрого, ставши президентом, ДжФК призначив генеральним прокурором.].

– Мiстере Тозiере?

– Слухаю.

– Гаразд… хтось iнший втрапив на нашу лiнiю на кiлька секунд.

«Всього лиш один старий полiтик з ПДП, – подумав Рiч. – З Партii Давно Померлих, якщо вам раптом стане цiкаво. Хай вас це не хвилюе».

Його пробрав дрож, але вiн знову собi вiдчайдушно нагадав: «Ти в порядку, Рiче».

– Я теж почув, – сказав Рiч. – Мабуть, лiнii перемкнулися. То як там щодо того номера?

– О, з цим жодних проблем, – сказав клерк. – Бiзнес у нас тут, у Деррi, ворушиться, хоча й не процвiтае по-справжньому.

– Справдi?

– О, е

Сторінка 33

а, – пiдтвердив клерк, i Рiч знову здригнувся. І це вiн також був забув – це просте, характерне для пiвночi Новоi Англii. «О, ейа», замiсть «так».

«Ми те пiймаемо, гаденя!» – крикнув примарний голос Генрi Баверза, i Рiч вiдчув, як усерединi нього затрiщали, вiдкриваючись, ще домовини; той сморiд, що вiн вловив, був смородом не розкладених тiл, а розкладених спогадiв, i в якомусь сенсi це було навiть гiрше.

Вiн повiдомив клерку в «Таун Хаусi» номер своеi картки «Америкен Експрес» i поклав слухавку. Потiм вiн зателефонував програмному директору «КЛАД» Стiву Ковелу.

– Що трапилось, Рiче? – спитав Стiв. Останнi рейтинги «Арбiтрона»[87 - «Arbitron» – заснована 1949 р. компанiя, що займалася маркетинговими дослiдженнями на ринку радiомовлення; 2012 р. була придбана за $1,26 млрд компанiею-конкурентом «Nielsen».] показували «КЛАД» на верхiвцi людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радiостанцiй, тож вiдтак Стiв перебував у пречудовому настроi – дякувати Богу за маленькi радощi.

– Ну, ти, можливо, пошкодуеш, що спитав, – сказав вiн Стiву. – Я вшиваюся.

– Вшива… – вiн дочув нахмуренiсть у голосi Стiва. – Здаеться менi, я тебе не вловлюю, Рiче.

– Я мушу взути своi бугi-черевички[88 - Алюзiя на пiсню «Boogie Shoes» (1975) диско-фанк-гурту «KC and the Sunshine Band» (1973—1985).]. Я вiд’iжджаю.

– Що ти маеш на увазi пiд «вiд’iжджаю»? Згiдно з графiком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефiрi з другоi дня до шостоi вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе iнтерв’ю в студii з Кларенсом Клемонсом о четвертiй. Ти знаеш Кларенса Клемонса[89 - Clarence Clemons, Jr. (1942—2011) – харизматичний чорношкiрий музикант, пiд два метри зростом, постiйний саксофонiст у гуртi Брюса Спрiнгстiна «E Street Band»; виступав також з iншими зiрками i записав кiлька сольних альбомiв.], Рiче? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню»[90 - Алюзiя на псевдорелiгiйний гiмн до вiсника Божого, архангела Гавриiла «Blow, Gabriel, Blow», написаний одним з фундаторiв американськоi поп-музики Колом Портером (1891—1964) для його знаменитого мюзиклу «Все годиться» («Anything Goes», 1934).].

– Так само як зi мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.

– Клемонс не бажае говорити з Майком, Рiче. Клемонс не бажае говорити з Боббi Расселом. Вiн не бажае говорити зi мною. Клемонс великий фанат Бафорда Слинь-Поцiлуя та Ваета, вбивцi-пакувальника. Вiн бажае говорити з тобою, друже мiй. А я не зацiкавлений у тому, щоб роздратований двохсотп’ятдесятифунтовий саксофонiст, якого колись було ледь не запросили до професiйноi футбольноi команди, почав оскаженiло гасати по моiй студii.

– Я не пригадую, щоб вiн бодай колись скаженiв, – сказав Рiч. – Тобто ми зараз балакаемо про Кларенса Клемонса, а не про Кiфа Муна[91 - Keith Moon (1946—1978) – барабанщик британського рок-гурту «The Who», уславлений унiкальним стилем гри й, крiм того, деструктивною поведiнкою: тотальне руйнування барабанiв пiд кiнець концерту, викидання телевiзорiв з вiкна, вибуховi пакети, прив’язанi до дверних ручок чужих готельних номерiв тощо.].

У телефонi запала тиша. Рiч терпляче чекав.

– Ти ж це несерйозно, правда? – нарештi запитав Стiв. Тон у нього був жалiбний. – Я маю на увазi, якщо тiльки в тебе мати не померла щойно, чи тобi треба видаляти пухлину з мозку, чи щось iнше подiбне… таке називаеться пiдсиранням.

– Я мушу iхати, Стiве.

– То в тебе дiйсно захворiла мати? Чи вона, боронь Боже, померла?

– Вона померла десять рокiв тому.

– У тебе виявили пухлину в мозку?

– Навiть полiпа нема в прямiй кишцi.

– Це не смiшно, Рiче.

– Так.

– Ти поводишся, мов якийсь сучий аматор, i менi це не подобаеться.

– Менi це також не подобаеться, але я мушу iхати.

– Куди? Навiщо? У чому справа? Поясни менi, Рiче!

– Дехто менi зателефонував. Дехто, кого я знав багато рокiв тому. В iншому мiсцi. Там колись вiдбувалося дещо. Я обiцяв. Ми всi пообiцяли, що повернемося туди, якщо те дещо почне вiдбуватися знову. І, я гадаю, воно почалося.

– Про яке це «дещо» ми говоримо, Рiче?

– Менi б не хотiлося про це розводитись. «А ще ти вважатимеш, що я сказився, якщо я розповiм тобi правду: я не пам’ятаю».

– Коли ти дав ту знамениту обiцянку?

– Доволi давно. Влiтку 1958 року.

Знов залягла довга пауза, i вiн зрозумiв, що Стiв Ковел намагаеться вирiшити, чи Рiч Диски Тозiер, вiн же Бафорд Слинь-Поцiлуй, вiн же Вает-убивця-пакувальник тощо, тощо, його розiгруе чи в нього трапився якогось роду розумовий розлад.

– Ти ж тодi мусив бути ще дитиною, – промовив Стiв безживно.

– Виповнилося одинадцять. Дванадцятий минало.

Чергова довга пауза. Рiч терпляче чекав.

– Гаразд, – промовив Стiв. – Я пересуну графiк – поставлю замiсть тебе Майка. Можу подзвонити Чаку Фостеру, щоб вiн вiдтягнув кiлька змiн, якщо, звiсно, зможу знайти той китайський ресторан, у якому вiн наразi залiг. Я це зроблю тому, що ми з тобою разом пройшли довгенький шлях. Але я нiколи не забуду, як ти по-аматорському пiдвiв мене, Рiче.

– Ох, та

Сторінка 34

одi з цим, – сказав Рiч, а бiль у головi дужчав. Вiн розумiв, що робить; невже Стiв насправдi вiрить, нiби нi? – Менi потрiбно кiлька вихiдних днiв, от i все. Ти поводишся так, немов я насрав на нашу лiцензiю вiд Федеральноi агенцii зв’язку.

– Кiлька вихiдних днiв для чого? Для возз’еднання з членами своеi скаутськоi ланки в Сортiр-Фолзi в Пiвнiчнiй Дакотi чи в Пiхвагорбi в Захiднiй Вiрджинii?

– Менi так здаеться, що в Сортiр-Фолз в Арканзасi, варначе, – промовив своiм глибоким, нiби з порожньоi бочки, Голосом Бафорд Слинь-Поцiлуй, але Стiва це не потiшило.

– Тому що, коли тобi було одинадцять рокiв, ти дав якусь обiцянку? Помилуй боже, дiти не дають серйозних обiцянок в одинадцятирiчному вiцi! І справа навiть не в тiм, Рiче, i ти це розумiеш. Тут не якась страхова компанiя; тут не якась юридична контора. Тут, який не е скромний, а шоу-бiзнес, i ти це добре к-херам розумiеш. Якби ти попередив мене хоч за тиждень, я б не тримав зараз в однiй руцi слухавку, а в iншiй слоiк «Мiланти»[92 - «Mylanta» – лiки, що продаються без рецепта, проти печii i болю в шлунку.]. Ти буквально яйця менi прищемив у глухому кутi, i сам це розумiеш, а отже, не держи мене за дурня!

Стiв уже мало не кричав, i Рiч заплющив очi. «Я цього нiколи не забуду», – сказав Стiв, i Рiч вважав, що таки не забуде. Але Стiв також сказав, що одинадцятирiчнi дiти не дають серйозних обiцянок, а це вже аж нiяк не було правдою. Рiч не мiг пригадати, якою саме була та обiцянка – вiн не був певен, що бажае ii згадати, – але вона була цiлком серйозною.

– Стiве, я мушу.

– Йо. І я тобi сказав, що зможу з цим упоратися. Тож вперед. Вперед, ти, аматоре.

– Стiве, це просто смi…

Але Стiв уже кинув слухавку. Рiч поклав свою. Вiн уже було вирушив вiд телефону, коли той почав дзвонити знову, та, навiть не пiднiмаючи слухавки, Рiч розумiв, що це знову Стiв, iще дужче розскаженiлий, нiж до цього. Говорити з ним наразi було б зайвим; усе могло ще дужче погiршитися. Рiч посунув повзунок на боцi апарата, змусивши телефон замовкнути посеред дзвiнка.

Вiн пiшов нагору, витяг iз комори двi валiзи i, майже не дивлячись, заповнив iх сумiшшю одягу: джинси, сорочки, спiдня бiлизна, шкарпетки. Тiльки пiзнiше Рiчу дiйшло, що вiн не взяв нiчого iншого, крiм дитинячого одягу. Вiн знiс валiзи на нижнiй поверх.

На стiнi кабiнету висiв чорно-бiлий знiмок Бiг Сур авторства Ансела Адамса[93 - Ansel Adams (1902—1984) – фотограф i природоохоронець, уславлений своiми чорно-бiлими знiмками диких краевидiв американського Заходу; Big Sur – 90-мильна частина безлюдного узбережжя в центральнiй Калiфорнii, де гори обриваються просто в Тихий океан.]. Рiч вiдхилив цю картину на прихованих завiсах, за нею мiстилася камера потайного сейфа. Вiдiмкнувши сейф, Рiч потягнувся рукою повз документи – ось тут його будинок, затишно розташований мiж скидовою лiнiею та зоною чагарникових пожеж[94 - Маеться на увазi вигiдне розташування будинку, його ймовiрна захищенiсть вiд традицiйних для Калiфорнii природних небезпек: землетрусiв та лiсових пожеж.], ось двадцять акрiв лiсу в Айдахо, ось пачка акцiй. Акцii вiн купував нiбито навмання – побачивши, що наближаеться Рiч, його брокер миттю хапався за голову, – проте всi вони з роками поступово подорожчали. Подеколи Рiч дивувався тiй думцi, що вiн майже – не зовсiм, але майже – багата людина. І все завдяки рок-н-роловiй музицi… i його Голосам, звичайно.

Будинок, акри, акцii, страховий полiс, навiть копiя останнього заповiту з розпорядженнями на випадок власноi смертi. «Мотузки, якi мiцно прив’язують тебе до мапи власного життя», – подумалося йому.

Майнув раптовий iмпульс вихопити запальничку «Зiппо» i все це пiдпалити, всю сучу тiчку всяких отих «таким чином», «до вiдома всiх зацiкавлених осiб» та «власник цього сертифiката надiляеться». І вiн мiг це зробити, авжеж. Документи в сейфi раптом перестали будь-що для нього значити.

А потiм його пойняв перший жах, i в цьому не було нiчого надприродного. То було просто усвiдомлення: як це легко – обернути на смiття власне життя. Оце-то й було таким лячним. Просто пiдтягнути вентилятор до того, що ти роками нагромаджував, i ввiмкнути того сучого сина. Легко. Спалити все або розвiяти геть, а потiм просто вшитися.

Поза цими паперами, що були лише троюрiдними свояками грошей, лежала реальна цiннiсть. Готiвка. Чотири тисячi доларiв десятками, двадцятками i п’ятдесятками[95 - За купiвельною спроможнiстю 4 тис. доларiв 1985 року приблизно дорiвнюють $8660 у 2014.]. Вигрiбаючи грошi, засовуючи до кишенi джинсiв, Рiч загадувався, чи не знав вiн якимсь чином, що робить, коли клав сюди цi банкноти: п’ятдесят баксiв одного мiсяця, сто двадцять iншого, а наступного, можливо, лише десятку. Отака заначка. Грошi на випадок, якщо доведеться вшиватися.

– Чорт, це ж лячно, – промовив вiн, сам ледве зауважуючи, що балакае вголос. Вiн неуважно дивився крiзь велике вiкно на пляж. Там було тепер порожньо, серфери зникли, молоде подружжя (якщо то дiйсно було молоде подружжя) також уже пiшли.

«Ах

Сторінка 35

авжеж, лiкарю, тепер менi все пригадуеться. Пам’ятаете, наприклад, Стенлi Юрiса? Звiсно, що так, закластися менi на власну шкуру… пам’ятаете, як ми зазвичай отак казали, i думали, що то дуже круто? Ще старшi хлопцi кликали його Стенлi Урина. «Агов, Урино! Ти, йобаний христовбивцю! Куди це ти чешеш! ’кийсь з твоiх дружкiв-гомiкiв захотiв у тебе вiдсмоктати?»

Рiч затрiснув дверцята сейфа i прихилив картину на мiсце. Коли вiн востанне думав про Стена Юрiса? П’ять рокiв тому? Десять? Двадцять? Рiч зi своiми батьками переiхав з Деррi навеснi 1960-го, i як же швидко вицвiли всi тi обличчя його зграi, тiеi жалюгiдноi зграйки лузерiв з iх маленькою хаткою-клубом у тiй мiсцинi, що була вiдома тодi як Пустовище – кумедна назва для мiсця, де так пишно буяе всяка рослиннiсть. Прикидалися дослiдниками джунглiв, чи «Морськими бджолами»[96 - «Seabees» – службовцi будiвельних батальйонiв ВМС США.], якi десь на атолi вирубують злiтну смугу, вiдбиваючись тим часом вiд джапанiв; прикидалися будiвельниками дамби, ковбоями, космонавтами на якiйсь порослiй хащами планетi, та ким тiльки вони не прикидалися, втiм, як там воно не було, не варто забувати, чим усе те було насправдi: то була схованка. Схованка вiд старших хлопцiв. Схованка вiд Генрi Баверза i Вiктора Крiса, i Ригайла Хаггiнса, i решти таких. Якою ж зграею невдах вони тодi були – Стен Юрiс з його великим еврейським носом, Бiлл Денбро, котрий не мiг вимовити нiчого, окрiм «Хей-йо, Сiлвере!», без того, щоб не заiкатися так страшенно, що ти вiд цього ледве не обсирався собачим лайном, Беверлi Марш з ii синцями i сигаретами, закоченими в рукав блузки, Бен Генском, котрий був таким величезним, що скидався на людську подобизну Мобi Дiка[97 - «Moby Dick» – велетенський бiлий кит, персонаж роману (1851) класика американськоi лiтератури Германа Мелвiлла (1819—1891), в якому оповiдаеться епiчна iсторiя гонитви за ним.], i Рiчi Тозiер iз його товстими окулярами, оцiнками «А» в школi, нахабним язиком i обличчям, що буквально випрошувало, щоб його пiдрихтували до нових i цiкавих форм. Чи iснувала тодi назва для того, чим вони були? О, так. Завжди iснувала. «Le mot juste»[98 - Le mot juste (фр.) – правильне визначення.]. Для них «le mot juste» було – «слабаки».

Як воно повернулося, яким чином усе те повернулося… i тепер вiн стояв тут, у своему кабiнетi, тремтячи безпорадно, наче якийсь бездомний песик, накритий грозовою бурею, тремтячи тому, що серед того, що вiн згадав, були не лише друзi, з якими вiн колись тусувався. Були там i iншi речi, речi, про якi вiн не думав роками, якi бринiли страхом пiд самiсiнькою поверхнею.

Кривавi речi.

Темрява. Така темрява.

Той будинок на Нейболт-стрит, i Бiлл кричить: «Ти вб-б-бив мого брата, ти, йоб-б-бане п-п-падло!»

Вiн це згадав? Якраз достатньо, щоб не бажати згадати нiчого бiльшого за це, але щодо цього мiг би закластися на власну шкуру.

Сморiд смiття, сморiд лайна, i сморiд чогось iще. Чогось гiршого за те й iнше. То був сморiд звiра, сморiд того Воно, там, унизу, у темрявi пiд Деррi, де безупинно гуркотiли тi машини. Вiн згадав Джорджа…

Але це вже було занадто, i вiн кинувся до ванноi, дорогою перечепившись об крiсло «Імз»[99 - «Eames» – модель зручного м’якого крiсла зi шкiряною оббивкою, створена 1956 р. братами-дизайнерами Чарлзом i Реем Імзами.] так, що мало не впав. Вiн устиг… ледве-ледве. Проiхавшись, немов якийсь скажений брейк-дансер, на колiнах по слизьких кахлях до унiтаза, Рiч ухопився за його береги i виблював геть усе, що було в його нутрощах. Бо навiть пiсля цього воно не припинилося; раптом вiн побачив Джорджi Денбро так, наче востанне бачив його лише вчора. Джорджi, який став тодi початком усього, Джорджi, якого було вбито восени 1957 року. Джорджi загинув вiдразу пiсля того потопу, одну руку йому було вирвано з суглоба, а Рiч був заблокував все це в себе в пам’ятi. Але iнколи тi речi повертаються, о так, насправдi, вони повертаються, iнколи вони повертаються.

Спазми минулися, i Рiч наослiп потягнувся до кнопки змиву. Заклекотiла вода. Його ранню вечерю, виригану гарячими шматками, смачно засмоктало в унiтаз.

У каналiзацiю.

У булькотiння, i сморiд, i темряву каналiзацii.

Вiн закрив ляду, вперся в неi лобом i почав плакати. Це вiн уперше плакав вiдтодi, як у 1975 роцi померла його мати. Навiть не усвiдомлюючи, що вiн робить, вiн пiднiс собi руки жменьками пiд очi, i контактнi лiнзи, якi вiн носив, висковзнули i блищали в нього на долонях.

Через сорок хвилин, почуваючись вилущеним i нiби очищеним, Рiч закинув валiзи до багажника свого «ем-джi»[100 - «MG» – двомiснi спортивнi кабрiолети, що випускалися тепер уже неiснуючою британською компанiею «MG Car Company Limited» (1924—2005).] й задом вивiв автомобiль з гаража. Сутенiло. Вiн подивився на свiй будинок з новими насадженнями, подивився на пляж, на воду, яка набрала кольору блiдих смарагдiв, прорiзаних вузькою дорiжкою кованого золота. І його охопила впевненiсть, що вiн нiколи нiчого з цього бiльше не побачить, бо вiн уже ходячий мертв

Сторінка 36

к.

– А тепер я повертаюся додому, – сам собi прошепотiв Рiч Тозiер. – Їду додому. Боже, допоможи менi, я iду додому.

Вiн ввiмкнув передачу й поiхав, знову вiдчуваючи, як легко виявилося прослизнути крiзь негаданi трiщини в тому, що вiн вважав мiцним i щiльним життям – як легко виявилося перебратися на темний бiк, поринути з блакитi в чорноту.

З блакитi мирноти та в чорну чорноту, так, саме так i е. Де будь-що може очiкувати.

3

Бен Генском випивае дозу

Якби того вечора 28 травня 1985 року вам зажадалося знайти людину, яку журнал «Тайм» назвав «ймовiрно, найперспективнiшим молодим архiтектором Америки» (стаття «Енергозбереження в умовах мiста й молодотурки»[101 - Молодотурки – реформаторська, прогресистська партiя в Туреччинi (1889—1918); вiдтодi ця назва стала популярною iдiомою для означення якогось руху чи угрупування нетерплячих, сповнених нових iдей молодих людей.], 15 жовтня 1984), для цього вам слiд було б вирушити на захiд вiд Омахи[102 - Omaha – розташоване на рiцi Мiссурi найбiльше мiсто штату Небраска на середньому заходi США.] мiжштатною автотрасою № 80. Там скористатися естакадою, що виводить на Шведголм, а далi iхати по шосе № 81 до самого центру Шведголма (якого всього нiчого). Там, бiля закладу «Аристократична смакота у Бакi» («курячi вiдбивнi – наша спецiальнiсть»), ви повертаете на шосе № 92 i щойно знову опинитесь за мiстом, берете праворуч на шосе № 63, що тягнеться рiвно, як струна, крiзь покинуте мiстечко Гантлiн i врештi-решт приводить у Хемiнгфорд-Хоум. Порiвняно з центром Хемiнгфорд-Хоума центр Шведголма чисто тобi Нью-Йорк; дiловий район складали вiсiм будiвель, п’ять на одному боцi й три на iншому. Була там перукарня «Чiста стришка» (написане вручну оголошення у вiтринi, якому виповнилося вже цiлих п’ятнадцять рокiв, попереджало: «ЯКЩО ТИ ГІПІ, СТРИЖИСЯ ДЕСЬ ДЕІНДЕ»), дешевий кiнотеатр повторних фiльмiв, унiверсальна крамничка фiксованих цiн. Розташовувалися там також фiлiя банку «Домовласники Небраски», автозаправка «76»[103 - «76» – заснована 1932 р. мережа автозаправних станцiй, у назвi якоi вiдображено рiк прийняття Декларацii незалежностi США 1776, а також октанове число пального на рiк заснування компанii.], аптека «Рексол»[104 - «Rexall» – заснована 1902 р. колись потужна мережа аптечних крамниць.] та «Загальнонацiональне постачання фермерського й технiчного обладнання» – остання крамниця була единим закладом у мiстi, що мав вигляд бодай наполовину успiшного.

І от, у кiнцi цього головного бiзнес-проспекту, наче якийсь парiя, поставлений трохи вiддалiк вiд iнших будiвель, i ще й на краечку великоi порожнечi, вам вiдкриеться елементарний придорожнiй шинок – «Червоне колесо». Якщо дiйсно дiстанетеся аж так далеко, ви побачите на грунтовiй, вибоiстiй парковцi кадилак-кабрiолет випуску 1968 року з двома антенами «Громадського дiапазону»[105 - «Citizen’s band radio» – радiопростiр «громадського дiапазону» на частотi 27 МГц, який у США вiльно використовуеться будь-якими особами, громадськими чи комерцiйними органiзацiями.] на хвостi. Спереду в нього на приватному номерi написано просто: «БЕНІВ КАДДІ». А всерединi, на пiдходi до шинкваса, ви знайдете й самого того чоловiка – довготелесий, засмаглий, у сорочцi з цупкого батисту, у вицвiлих джинсах i поношених мотоциклетних чоботях. Мережки легеньких зморщок коло кутикiв очей, але нiде бiльше. На вигляд вiн був рокiв на десять молодшим вiд свого справжнього вiку, що становив тридцять вiсiм лiт.

– Вiтаю, мiстере Генском, – промовив Рiкi Лi, розстеляючи паперову серветку на шинквасi перед Беном, який сiдав на стiлець. Голос у Рiкi Лi звучав трiшки здивовано, бо вiн дiйсно здивувався. Вiн нiколи не бачив ранiше в «Колесi» Генскома надвечiр буднього дня. Той зазвичай регулярно заходив увечерi кожноi п’ятницi випити пару пива i кожноi суботи – чотири чи п’ять: вiн завжди питався про трьох синiв Рiкi Лi; а йдучи, вiн завжди залишав пiд своiм пивним кухлем тi самi чайовi – п’ять доларiв. У сенсi розумноi бесiди й приватного ставлення вiн, безумовно, був найулюбленiшим клiентом Рiкi Лi. Десять доларiв на тиждень (i по п’ятдесят пiд кухлем на кожне Рiздво впродовж останнiх п’яти рокiв) уже було добре, але спiлкування з цим чоловiком коштувало набагато-багато дорожче. Вартiсне спiлкування завжди було рiдкiстю, але в такiй, як ця, забiгайлiвцi, де розмови завше були дешевими, воно траплялося не частiше за зуби в курки.

Хоча корiнням Генском походив з Новоi Англii, а коледж закiнчував у Калiфорнii, у ньому було бiльше, нiж просто дещиця, вiд екстравагантного техасця. Рiкi Лi покладався на п’ятнично-суботнi вiзити Бена Генскома, бо протягом рокiв упевнився, що може на це покластися. Мiстер Генском мiг будувати якийсь хмарочос у Нью-Йорку (де в нього вже стояло три найбiльш обговорюваних будiвлi), нову арт-галерею в Редондо-Бiч[106 - Redondo Beach – популярне калiфорнiйське курортне мiсто на березi Тихого океану в окрузi Лос-Анджелес.] або якийсь бiзнес-центр у Солт-Лейк-Сiтi[107 - Salt Lake City – засноване 1847

Сторінка 37

р. найбiльше мiсто i столиця штату Юта.], але надходила п’ятниця, i десь мiж восьмою i пiв на десяту дверi, що вели з парковки, прочинялися, i в зал звiльна ступав вiн, немов жив не далi як на iншому кiнцi мiста i вирiшив завiтати сюди, бо по телевiзору нема нiчого цiкавого. Вiн мав власний «Лiрджет»[108 - «Learjet» – створенi на основi прототипу штурмового бомбардувальника реактивнi лiтаки бiзнес-класу, якi випускае однойменна компанiя.] i приватну злiтно-посадкову смугу в себе на фермi у Джанкiнсi.

Два роки тому вiн перебував у Лондонi, спершу проектуючи новий телекомунiкацiйний центр «Бi-бi-сi», а потiм наглядаючи за його спорудженням – будiвля досi гаряче обговорювана з усiма «за» i «проти» в британськiй пресi («Гардiан»: «Можливо, найгарнiша будiвля, зведена у Лондонi за останнi двадцять рокiв»; «Мiррор»: «За винятком лиця моеi тещi пiсля ii гулянок по низцi пабiв, це найогиднiша рiч, яку я бодай колись бачив»). Коли мiстер Генском погодився на цю роботу, Рiкi Лi подумав: «Ну, колись я все ж таки побачу його знову. А може, вiн просто геть забуде про нас». І дiйсно, вечiр п’ятницi пiсля вiд’iзду Бена Генскома до Англii прийшов i пiшов без жодноi його ознаки, хоча Рiкi Лi помiтив за собою, що мiж восьмою i пiв на десяту вiн швидко поглядае на дверi кожного разу, як тi прочиняються. «Ну, колись я все ж таки побачу його знову. Можливо». Те «колись» здiйснилося вже наступного вечора. Дверi прочинилися о чверть на десяту, i вiн увiйшов неквапно, у джинсах i в майцi з написом «БАМА, ВПЕРЕД»[109 - «BAMA» – неофiцiйне прiзвисько Алабамського унiверситету i, зокрема, його спортивних команд.], i в своiх старих мотоциклетних чоботях, з виглядом, наче з’явився не далi як з iншого кiнця мiстечка. А коли Рiкi Лi мало не радiсно гукнув: «Агов, мiстере Генском! Боже! Що ви тут робите?», мiстер Генском здався дещо здивованим, так, нiби в його перебуваннi тут не було абсолютно нiчого незвичайного. І той раз виявився не единим; упродовж усiх двох рокiв своеi активноi зайнятостi роботою на «Бi-бi-сi» вiн з’являвся кожноi суботи. Кожноi суботи об 11 : 00 ранку вiн вилiтае з Лондона на «Конкордi», розповiв вiн зачарованому Рiкi Лi, i прибувае в аеропорт iменi Кеннедi в Нью-Йорку о 10 : 15 ранку – на сорок п’ять хвилин ранiше свого вiдбуття з Лондона, принаймнi за годинником («Господи, це ж наче подорож крiзь час, а хiба нi?» – промовив на це вражений Рiкi Лi). Там чекае напоготовi лiмузин, щоб вiдвезти його в аеропорт «Тiтерборо»[110 - «Teterboro» – аеропорт в однойменному окрузi штату Нью-Джерсi, класу «запасний-стоянковий», якi зазвичай мiстяться неподалiк великих мiжнародних аеропортiв.] в Нью-Джерсi, суботнiм ранком ця поiздка забирае не бiльше години. Вiн без жодних проблем може сидiти в кабiнi свого «Лiрджета» ще до настання полудня, щоб приземлитися в Джанкiнсi близько пiв на третю дня. Якщо достатньо швидко рухатися на захiд, розповiдав вiн Рiкi Лi, твiй день може тривати ледь не вiчно. Вiн лягае на пiвгодини поспати, потiм проводить годину зi своiм управителем i пiвгодини з секретарем. Вечеряе, а пiсля того приiжджае на годинки пiвтори до «Червоного колеса». Вiн завжди з’являвся сам, завжди сiдав до шинкваса й завжди йшов так само, як з’являвся, хоча, бог бачить, у цiй частинi Небраски було повнiсiнько жiнок, радих злягатися з ним до виснаги. Повернувшись на ферму, вiн дарував собi шiсть годин сну, а потiм весь процес розгортався у зворотному порядку. У Рiкi нiколи не траплялося клiента, якого б не вражала ця iсторiя. «Може, вiн гей?» – якось сказала Рiкi одна жiнка. Рiкi Лi коротко поглянув на неi, зауваживши стильну зачiску, добре скроенi туфлi, в яких, безумовно, ховалися дизайнерськi лейбли, сережки з дiамантами у неi у вухах, вираз у ii очах, i зрозумiв, що вона звiдкiлясь зi сходу, ймовiрно з Нью-Йорка, приiхала сюди з коротким формальним вiзитом до когось з родичiв або, може, до колишньоi шкiльноi подруги i не може дочекатися, коли поiде назад. «Нi», – вiдповiв вiн. Мiстер Генском аж нiяк не прихований педик. Вона дiстала з сумочки пачку «Дорал»[111 - «Doral» – сигарети, що випускаються з 1969 року й позицiонуються на ринку як «дамськi».] i, вставивши сигарету собi мiж червоних, блискучих губ, зачекала, поки вiн ii для неi пiдпалить. «Звiдки ви знаете?» – потiм запитала вона, злегка усмiхаючись. «Просто знаю», – вiдповiв вiн. І вiн таки знав. Вiн подумав, чи не сказати iй: я гадаю, вiн найсамотнiша, господи вбережи, людина з усiх, кого я зустрiчав у своему життi. Але вiн не збирався казати нiчого подiбного цiй нью-йоркськiй жiнцi, яка дивилася на нього так, наче вiн був якимсь новим, чудним типом живоi iстоти.

Сьогоднi мiстер Генском виглядав дещо блiдим, трохи збентеженим.

– Привiт, Рiкi Лi, – привiтався вiн, сiдаючи, а потiм взявся вивчати власнi руки.

Рiкi Лi знав, що той мусить наступнi мiсяцiв шiсть чи вiсiм провести у Колорадо-Спрiнгс, наглядаючи за закладкою Культурного центру Гiрських штатiв, комплексу з шести розкиданих будiвель, врiзаних у схил гори.

«Коли комплекс буде завершено, люд

Сторінка 38

казатимуть, що вiн схожий на те, нiби якийсь велетенський малюк розкидав своi iграшки на сходах, – розповiдав Бен Рiкi Лi. – Принаймнi декотрi так казатимуть i будуть щонайменше наполовину правi. Але, менi здаеться, це те, що треба. Це найбiльша штука, за яку я бодай колись брався, i зводити таке лячно, як той чорт, але, я гадаю, з цього вийде саме те, що треба».

Рiкi Лi пiдозрював, що, можливо, в мiстера Генскома е трохи отiеi сценiчноi боязнi. Нiчого в цьому не було дивного, а також i нiчого поганого. Коли стаеш уже таким великим, що тебе помiчають, тодi стаеш i досить великим, щоб бути цiллю для критичних обстрiлiв. А може, вiн просто пiдхопив якийсь вiрус? Зараз тут ходить один такий, пекельно чiпкий.

Рiкi Лi взяв з полицi поза шинквасом пивний кухоль i потягнувся ним до крана «Олiмпii»[112 - «Olympia» – найпопулярнiше колись на пiвнiчному заходi США пиво, яке варила заснована у штатi Вашингтон нiмецькими емiгрантами однойменна броварня (1896—1983), бренд iснуе й тепер, хоча належить iншим фiрмам.].

– Не треба, Рiкi Лi.

Рiкi Лi обернувся до нього, здивований, а коли Бен Генском пiдвiв очi вгору вiд своiх долонь, вiн раптом злякався. Бо мiстер Генском не був схожим на людину з боязню сцени чи вражену всюдисущим зараз вiрусом, чи щось на кшталт того. Вiн мав такий вигляд, нiби лише щойно був отримав жахливий удар i досi намагаеться зрозумiти, що воно його вдарило.

«Хтось помер. Вiн неодружений, але ж у кожного е родина,i хтось у його родинi гигнув. Саме це й трапилось, i то напевне, як лайно котиться вниз по ринвi у клозетi».

Хтось вкинув четвертак у джукбокс, i Барбара Мандрел[113 - Barbara Ann Mandrell (нар. 1948 р.) – найпопулярнiша кантрi-спiвачка у 1970—1980-х рр., до того як була дуже поранена в автокатастрофi 1984 року.] почала спiвати про п’яного чоловiка й самотню жiнку.

– З вами все гаразд, мiстере Генском?

Бен Генском подивився на Рiкi Лi очима, якi зненацька стали на десять – нi, на двадцять – рокiв старшими за решту його обличчя, i Рiкi був вражений, зауваживши, що мiстер Генском сивiшае. Вiн нiколи ранiше не помiчав сивини в його волоссi.

Генском усмiхнувся. Усмiшка та була лячною, жахливою. Вiдчуття було, наче побачив, як усмiхнувся труп.

– Гадаю, що нi, Рiкi Лi. Нi, сер. Не сьогоднi. Зовсiм нi.

Рiкi Лi поставив кухоль i пiдiйшов туди, де сидiв Генском. У його барi було пусто, як може бути в якомусь барi ввечерi у понедiлок далеко по завершеннi футбольного сезону. У закладi перебувало менш як двадцять платоспроможних клiентiв. Еннi сидiла бiля дверей у кухню, граючи в крибедж iз гриль-кухарем[114 - Крибедж – гра колодою з 52 карт для двох i бiльше учасникiв, якi вiдмiчають набранi ними очки, втикаючи спецiальнi кiлочки в дiрочки на довгiй дошцi.].

– Поганi новини, мiстере Генском?

– Поганi новини, саме так. Поганi новини з дому.

Вiн подивився на Рiкi Лi. Вiн дивився крiзь Рiкi Лi.

– Прикро таке почути, мiстере Генском.

– Дякую, Рiкi Лi.

Генском надовго замовк, i Рiкi Лi вже збирався спитати, чи не мiг би вiн щось для нього зробити, коли Генском промовив:

– Яке вiскi у вашому барi, Рiкi Лi?

– Для всiх решти у тутешнiй норi це «Чотири троянди», – сказав Рiкi Лi. – Але для вас, я гадаю, це «Дикий iндик»[115 - «Four Roses» та «Wild Turkey» – вiскi типу «бурбон», якi виробляються рiзними фiрмами в штатi Кентуккi, перше з 1888, а друге з 1940 року; друге довшоi витримки й трохи дорожче.].

На це Генском злегка посмiхнувся.

– От i добре, Рiкi Лi. Гадаю, краще вам все ж таки знову взятися за той кухоль. І зробити не що iнше, як наповнити його «Диким iндиком».

– Цiлком наповнити? – перепитав вiдверто вражений Рiкi Лi. – Господи Ісусе, менi доведеться вас викочувати звiдси!

«Або викликати медичну швидку допомогу», – подумав вiн.

– Я так не думаю, – заперечив Генском. – Не цього вечора.

Рiкi Лi уважно подивився мiстеру Генскому в очi, щоб упевнитися, чи той не жартуе, i йому вистачило менше секунди, аби зрозумiти, що таки нi. Тож вiн узяв з полицi кухоль, а з-пiд шинкваса пляшку «Дикого iндика». Коли вiн почав наливати, горло пляшки застукотiло об вiнця кухля. Усупереч самому собi, Рiкi Лi дивився, як ллеться вiскi, заворожено. Вiн вирiшив, що в мiстерi Генскомi е таки бiльше, анiж дещиця, вiд техасця: це мусить бути найбiльша порцiя вiскi, яку вiн бодай колись наливав чи бодай колись наливатиме у своему життi.

«Дзвони вже у швидку допомогу, щоб тобi всратися. От вип’е вiн оцю баддю, i тобi доведеться дзвонити у Шведголм до “Паркера & Вотерса”, викликати iхнiй катафалк».

Та проте вiн пiднiс i поставив кухоль перед мiстером Генскомом; батько Рiкi Лi якось напоумляв його: якщо людина при здоровому глуздi, мусиш подати iй те, за що вона платить, нехай то буде хоч сеча, хоч отрута. Рiкi Лi не знав, чи то була добра, чи погана порада, але вiн добре розумiв – якщо заробляеш собi на життя, працюючи барменом, порада е досить придатною, щоб убезпечити себе вiд пережовування алiгатором власноi совiстi.

Якусь мить Генском задумли

Сторінка 39

о дивився на цю монструозну дозу, а потiм спитав:

– Скiльки я вам винен за таку порцiю, Рiкi Лi?

Рiкi Лi повiльно похитав головою, все ще не вiдриваючись поглядом вiд кухля з вiскi, не бажаючи пiдвести голову, зустрiтися з тими запалими, пильними очима.

– Нi, – промовив вiн. – Ця порцiя за рахунок закладу.

Генском знову усмiхнувся, цього разу вже природно:

– Ну що ж, я вам вдячний, Рiкi Лi. А тепер хочу показати вам дещо, чому я навчився в Перу 1978 року. Я працював з одним парубком на iм’я Френк Бiллiнгс – був його дублером, так, гадаю, ви б це назвали. На мою думку, Френк Бiллiнгс був збiса найкращим архiтектором у свiтi. Вiн пiдчепив лихоманку, i лiкарi вкололи йому не менш як мiльярд рiзноманiтних антибiотикiв, та жоден з них на неi не подiяв. Вiн два тижнi жаром палав, а потiм помер. Того, що я збираюся вам показати, я навчився вiд iндiанцiв, якi працювали на тiм будiвництвi. Мiсцевий первак доволi мiцний. Робиш ковток, i здаеться, що пiшло доволi м’яко, без проблем, а потiм зненацька немов хтось смолоскип тобi в ротi пiдпалив i пхае його вниз, тобi в глотку. Проте iндiанцi п’ють його наче кока-колу, i я рiдко бачив когось iз них п’яним, i нiколи не бачив жодного з похмiллям. Сам я нiколи не мiг набратися вiдваги, щоб спробувати по-iхньому. Але, гадаю, сьогоднi я це таки зроблю. Подайте менi кiлька отих лимонних скибочок.

Рiкi Лi принiс i акуратно поклав на серветку поряд з його кухлем вiскi чотири скибочки. Генском пiдчепив одну з них, закинув, як людина, що збираеться закапати собi очi краплями, назад голову i почав вичавлювати свiжий лимонний сiк собi в праву нiздрю.

– Святий Ісусе! – скрикнув Рiкi Лi, переляканий.

У Генскома заходив кадик. Обличчя розпашiло… А потiм Рiкi Лi побачив, що по виразних вилицях Генскома сльози течуть йому в вуха. Тепер iз джукбокса звучали «Спiнерз»[116 - «Spinners» – заснований 1954 р. вокальний квiнтет у стилi ритм-енд-блюз, який iснуе й зараз; «The Rubberband Man» (1976) – iхнiй хiт про екстравагантного музиканта, який зачепивши гумову стрiчку за великi пальцi нiг, натягуе ii собi на носа i таким чином за ii допомогою гуде басову партiю.], спiвали про людину-гумову стрiчку. «О Господи, просто не уявляю, скiльки я ще зможу це витримати», – спiвали «Спiнерз».

Генском наослiп помацав по шинквасу, знайшов наступну скибку лимона й вичавив з неi сiк собi в iншу нiздрю.

– Та ви себе так вб’ете нахер, – прошепотiв Рiкi Лi.

Генском кинув на шинквас обидвi вичавленi лимоннi скибки. Очi в нього були вогненно-червоними, дихав вiн тремтливими, судорожними ривками. Чистий лимонний сiк скрапував йому з нiздрiв, стiкаючи до краечкiв рота. Генском ухопив кухоль, пiдняв i випив його третину. Рiкi Лi застигло дивився, як стрибае вгору-вниз його адамове яблуко.

Генском вiдставив кухоль убiк, двiчi здригнувся, потiм кивнув. Поглянувши на Рiкi Лi, вiн звiльна усмiхнувся. Очi в нього вже не були червоними.

– Дiе десь так, як вони й казали. Ти так переймаешся своiм носом, що зовсiм не вiдчуваеш, що тече тобi в горло.

– Ви божевiльний, мiстере Генском, – промовив Рiкi Лi.

– Закластися на власну шкуру, – погодився мiстер Генском. – Пам’ятаете цей вираз, Рiкi Лi? Ми так зазвичай казали в дитинствi. «Закластися на власну шкуру». Я вам коли-небудь розповiдав, що був товстуном?

– Нi, сер, нiколи не розповiдали, – прошепотiв Рiкi Лi. Тепер вiн уже був певен, що мiстер Генском отримав iнформацiю якусь таку жахливу, що бiдаха дiйсно збожеволiв… чи принаймнi тимчасово втратив здоровий глузд.

– Я був безнадiйним курдупелем. Нiколи не грав нi у футбол, нi в баскетбол, мене завжди ловили першим, коли ми грали в квача, я не мiг втекти вiд самого себе. Я був жирним, авжеж. І були там такi парубки, у моему рiдному мiстi, якi доволi регулярно за мною ганялись. Був там такий парубок на iм’я Реджиналд Хаггiнс, тiльки всi його кликали Ригайлом. Ще один хлопець, Вiктор Крiс. І ще було кiлька iнших. Але справжнiм мозком усiеi тiчки був парубок на iм’я Генрi Баверз. Рiкi Лi, якщо бодай колись козирився на цьому свiтi насправдi злiсний хлопчак, то цим хлопчиськом був саме Генрi Баверз. Я був не единим з дiтей, кого вiн переслiдував; моя проблема була в тому, що я не мiг бiгати так швидко, як iншi.

Генском розстебнув на собi сорочку i розкрив ii. Нахилившись, Рiкi Лi побачив у мiстера Генскома на черевi дивний, кривий шрам, прямо в нього над пупком. Уже побрижений, побiлiлий, старий. Вiн роздивився, що то лiтера. Хтось вирiзав лiтеру «Г» на животi в цього чоловiка, мабуть, ще задовго до того, як мiстер Генском став чоловiком.

– Це менi зробив Генрi Баверз. Рокiв з тисячу тому. Менi ще пощастило, що я не ношу там його iменi цiлком.

– Мiстере Генском…

Генском узяв останню пару лимонних скибочок, по однiй у руку, закинув назад голову i скористався ними, як каплями для носа. Судомно здригнувшись, вiн вiдклав iх вбiк i зробив два великих ковтки з кухля. Знову здригнувся, зробив ще один ковток, а потiм iз заплющеними очима нашукав оббитий м’яким обiдком край ш

Сторінка 40

нкваса. Якусь мить вiн тримався, наче людина на вiтрильному човнi, що вчепилась за леер, аби не випасти в бурхливе море. Потiм вiн знову розплющив очi й усмiхнувся до Рiкi Лi.

– Я мiг би гарцювати таке родео всю нiч.

– Мiстере Генском, менi хотiлося б, щоб ви цього бiльше не робили, – нервово промовив Рiкi Лi.

До офiцiантськоi стiйки пiдiйшла зi своею тацею Еннi й замовила два «Мiллера». Рiкi наточив пиво й подав iй кухлi. Власнi ноги йому вчувалися ватяними.

– Рiкi Лi, з мiстером Генскомом усе гаразд? – запитала Еннi. Вона дивилася повз бармена, i вiн обернувся, щоб простежити за ii поглядом. Там мiстер Генском перехилився через шинквас i акуратно вибирав лимоннi скибки з фруктовницi, де Рiкi Лi тримав гарнiри для напоiв.

– Не знаю, – вiдповiв вiн. – Гадаю, що нi.

– Ну тодi витягни великого пальця зi свого гузна й роби щось.

Еннi, як i бiльшiсть жiнок, була небайдужа до Бена Генскома.

– Я не знаю. Мiй тато завше казав, якщо людина при здоровому глуздi…

– Твiй татко не мав навiть того мозку, що його Бог подарував ховраху, – сказала Еннi. – Викинь iз голови свого тата. Ти мусиш покласти цьому край, Рiкi Лi. Вiн же себе вб’е.

Отримавши такий наказ до дii, Рiкi Лi пiшов знову туди, де сидiв Бен Генском.

– Мiстере Генском, я дiйсно думаю, що вам уже до…

Генском закинув назад голову. Причавив. Цього разу вiн буквально внюхав лимонний сiк, наче той був кокаiном. І ковтнув вiскi, наче то була вода. Потiм вiн подивився на Рiкi Лi. Потiм вiн серйозно подивився на Рiкi Лi.

– Бом-бiм, я побачив люду повний дiм, i вся зграя топче мiй килим[117 - Фраза з класичного рок-хiта «Splish Splash», записаного 1958 року Боббi Дарiном (1936—1973), де герой спiвае, як вiн вийшов мокрий з ванни i побачив, що в його хатi гуде вечiрка, повно люду i всi танцюють.], – проспiвав вiн i розсмiявся. Вiскi у кухлi залишилось хiба що на два дюйми.

– Цього вже досить, – сказав Рiкi Лi й потягнувся по кухоль.

Генском делiкатно вiдсунув його подалi вiд бармена.

– Гiрше вже не буде, Рiкi Лi, – промовив вiн. – Гiрше вже не буде, друже.

– Мiстере Генском, я вас прошу…

– У мене е дещо для ваших дiток, Рiкi Лi. Чорт забирай, а я ж про це мало не забув!

На Бенi був вилинялий джинсовий жилет, i тепер вiн видобув щось iз його кишенi. Рiкi Лi почув приглушене дзеленькання.

– Мiй тато помер, коли менi було чотири роки, – сказав Генском. Язик у нього зовсiм не заплiтався. – Залишив нам купу боргiв i оце. Я хочу, щоб вони дiсталися вашим дiтям, Рiкi Лi.

Вiн виклав на шинквас три срiбних «колiсних» долари[118 - «Cartwheel» – колекцiонерська назва монети, яка випускалася у 1878—1904 i та у 1921—1928 роках; завдяки методу карбування, така монета при похитуваннi ii пiд свiтлом пускае блищики колом, нiби крутяться спицi в колесi (зокрема, таким чином сьогоднi вiдрiзняють на око монети старого карбування вiд сучасних пiдробок).], де вони заблищали в м’якому освiтленнi. У Рiкi Лi сперло дух.

– Мiстере Генском, це вельми люб’язно, але я не зможу…

– Колись iх було чотири, але одну я подарував Заiкуватому Бiллу й iншим. Справжне iм’я в нього було Бiлл Денбро. Це ми його так називали, Заiкуватий Бiлл… ну так само як ото казали «закластися на власну шкуру». Вiн був одним iз найкращих друзiв з усiх, яких я бодай колись мав, – а мав я iх небагато, самi розумiете, навiть такий хлопчик-товстун мав кiлькох. Заiкуватий Бiлл тепер письменник.

Рiкi Лi його ледве чув. Вiн задивився на колiснi долари, причарований. 1921, 1923 i 1924. Бозна-скiльки вони можуть зараз коштувати, хоча б просто як те срiбло, з якого вони зробленi.

– Я не можу, – повторив вiн знову.

– Але я наполягаю.

Мiстер Генском вхопив кухоль i осушив його. Вiн мусив би вже впасти на сраку, але його очi не вiдривалися вiд Рiкi Лi. То були сльозливi, налитi кров’ю очi, але Рiкi Лi мiг би поклястися на цiлому стосi Бiблiй, що то були очi тверезоi людини.

– Ви мене трохи лякаете, мiстере Генском, – сказав Рiкi Лi.

Два роки тому Грешам Арнолд, вiдомий усiм тут п’яндилига, увiйшов до «Червоного колеса» зi жменею четвертакiв i двадцятидоларовою банкнотою, заткнутою за бинду капелюха. Монети вiн вручив Еннi, наказавши iй згодовувати iх по чотири штуки джукбоксу. Двадцятку вiн поклав на шинквас i звелiв виставити випивку всiм у закладi. Цей п’яндилига, цей Грешам Арнолд, був колись баскетбольною зiркою, грав за «Гемiнгфордськi товкачi»[119 - Hemingford – мiстечко на заходi штату Небраска; Стiвен Кiнг згадуе Гемiнгфорд також у своiх творах «Протистояння», «Дiти кукурудзи», «Повна темрява без зiрок».] i привiв iх до iхньоi першоi (i, радше за все, останньоi) перемоги в чемпiонатi команд середнiх шкiл. То було в 1961 роцi. Заледве не безмежне майбутне вiдкривалося перед цим молодиком. Але вiн вилетiв з першого курсу штатного унiверситету Луiзiани, ставши жертвою пияцтва, наркотикiв i цiлонiчних гулянок. Вiн повернувся додому, роздовбав той жовтий кабрiолет, який батьки були подарували йому на честь закiнчення школи, i отримав посаду старш

Сторінка 41

го продавця у батькiвськiй дилер-фiлii «Джон Дiр»[120 - «John Deere» – заснована 1837 р. ковалем-винахiдником Джоном Дiром (1804—1886), найбiльша сьогоднi у свiтi корпорацiя з виробництва сiльськогосподарських машин.]. Минуло п’ять рокiв. Рiдний батько не мiг наважитися його вигнати, i тому врештi-решт продав свiй бiзнес та переiхав доживати в Аризону – змучений чоловiк, постарiлий ранiше йому призначеного, завдяки незрозумiлiй i, вочевидь, незворотнiй деградацii власного сина. Поки ще дилер-фiлiя належала його татусевi, й вiн принаймнi прикидався, нiби працюе, Арнолд докладав хоч якихось зусиль, щоби утримувати пiйло на вiдстанi простягнутоi руки; пiсля того вiн вiддався пияцтву цiлком. Вiн мiг бувати злостивим, але був солодким, як шандровий льодяник[121 - Шандра (Marrubium vulgare), або кiнська м’ята – лiкарська рослина, рiзновид глухоi кропиви, яку в Украiнi традицiйно використовували як засiб проти проносу i кашлю, а також для збудження апетиту; у США на основi цiеi рослини вiддавна випускають рiзних форм цукерки з гiркувато-м’ятно-солодким смаком.], коли принiс тi четвертаки й поставив випивку всiм, хто був тодi в барi, i кожний йому щиро подякував, i Еннi не переставала крутити пiснi Мо Бендi[122 - Marion Mo Bandy (нар. 1944 р.) – кантрi-спiвак, чия популярнiсть припала на 1970-тi роки.], бо Грешаму подобався той старий добряга Мо Бендi. Сам вiн сидiв тут при шинквасi – на цьому ж стiльцi, де зараз сидить мiстер Генском, усвiдомив, дедалi дужче непокоячись, Рiкi Лi – i випив три чи чотири бурбони з гiркою настоянкою, i пiдспiвував джукбоксу, i не чинив жодноi шкоди, i вирушив додому, коли Рiкi Лi закривав «Колесо», i там повiсився на власному ременi в коморi на другому поверсi. Очi Грешама Арнолда того вечора були дещо схожими на очi мiстера Генскома зараз.

– Налякав вас трiшечки, еге ж? – запитав Генском, так i не вiдриваючись очима вiд Рiкi Лi. Вiн вiдсунув геть кухоль, а потiм акуратно склав руки перед тими трьома срiбними колiщатами. – Мабуть, що так. Але вам не так лячно, як менi. Молiть Господа, щоб вам так нiколи й не було.

– Але ж у чому справа? – запитав Рiкi Лi. – Можливо… – вiн втер собi губи. – Можливо, я мiг би вам якось зарадити.

– Справа? – розсмiявся Бен Генском. – Та невелика справа. Сьогоднi ввечерi менi зателефонував один старий друг. Парубок на iм’я Майк Хенлон. Я був зовсiм про нього забув, Рiкi Лi, але це мене не дуже налякало. Врештi-решт, я був усього лиш дитиною, коли знав його, а дiти багато чого забувають, хiба не так? Звiсно, що забувають. Закластися менi на власну шкуру. Те, що налякало мене, дiйшло менi на пiвдорозi сюди – це усвiдомлення того, що я забув геть усе, як то воно – бути дитиною.

Рiкi Лi лише поглянув на нього. Вiн жодного уявлення не мав, про що саме верзе мiстер Генском, проте цей чоловiк був наляканий, це точно. Без питань. Страх дивним чином позначався на мiстерi Генскомi, але вiн був справжнiм.

– Я саме це й маю на увазi, що забув геть усе, – сказав вiн i злегка постукав кiсточками пальцiв по шинквасу, наголошуючи на своiх словах. – Чи чули ви коли-небудь, Рiкi Лi, про таку цiлковиту амнезiю, коли навiть не знаеш про те, що в тебе амнезiя?

Рiкi Лi похитав головою.

– Я також не чув. Але ось я, коли котився сюди в своему «каддi»… тодi-то раптом усе мене й вразило. Я згадав Майка Хенлона, але тiльки тому, що вiн менi зателефонував. Я згадав Деррi, але тiльки тому, що вiн телефонував менi звiдти.

– Деррi?

– Але то було й усе. Мене вразило те, що я навiть не думав про дитинство вiдтодi як… я навiть не знаю вiдколи. А потiм, просто само собою, спогади почали на мене потопом напливати. Як-от, що ми тодi зробили з тим четвертим срiбним доларом.

– Що ви з ним зробили, мiстере Генском?

Генском поглянув собi на годинник, i раптом зiсковзнув зi стiльця. Вiн трiшечки похитнувся – зовсiм трiшечки. Ото й усе.

– Не можу дозволити втiкати вiд себе часу, – промовив вiн. – Сьогоднi я вiдлiтаю.

На Рiкi Лi враз вiдбилася тривога, i Генском розсмiявся.

– Вiдлiтаю, а не керую лiтаком. Цього разу нi. «Юнайтед Ерлайнз», Рiкi Лi.

– О, – бармен припускав, що полегшення проявилося в нього на обличчi, але не переймався тим. – І куди ви летите?

Сорочка на Генскомi все ще залишалась розстебнутою. Вiн задумливо поглянув униз, на бiлi риски старого шраму в себе на животi, а потiм почав застiбати гудзики сорочки.

– Думав, що казав вам, Рiкi Лi. Додому. Я повертаюсь додому. Передайте цi колiщатка своiм дiтям.

Вiн вирушив у бiк дверей, i щось у його ходi, навiть у тому, як вiн пiдсмикнув по боках на собi штани, нажахало Рiкi Лi. Схожiсть на покiйного i загалом не згадуваного з жалiстю Грешама Арнолда раптом проявилась так рiзко, що вiдчуття було, нiби побачив привида.

– Мiстере Генском, – гукнув стривожено бармен.

Генском обернувся, i Рiкi Лi швидко вiдступив назад. Сiдницями вiн вдарився об заднi полицi, i коротко перекинулися плiтками мiж собою пляшки i склянки, вдаряючись одна об одну. Вiн вiдступив назад у раптовiй переконанос

Сторінка 42

i, що Бен Генском мертвий. Так, Бен Генском лежить зараз у якомусь мiсцi, десь у рiвчаку чи на якомусь горищi, чи, можливо, висить у якiйсь коморi з затягнутим на шиi ременем, i носки його чотирьохсотдоларових ковбойських чобiт на пару дюймiв не дiстають до пiдлоги, а оце, що стоiть зараз бiля джукса i дивиться на нього, це привид. Якусь мить – усього лиш мить, але вона виявилась достатньо довгою, щоб його застукане серце взялося крижаною окрайкою – бармен був упевнений, що бачить столи i стiльцi просто крiзь цього чоловiка.

– Що таке, Рiкi Лi?

– Н-н-нi. Нiчого.

Бен Генском дивився на Рiкi Лi очима з темно-пурпурними пiвколами пiд ними. Щоки його пашiли вiд алкоголю, нiс у нього був червоним i нiби напухлим на вигляд.

– Нiчого, – знову прошепотiв Рiкi Лi, але вiн не мiг вiдiрвати очей вiд цього обличчя, обличчя людини, що померла в глибокому грiху, а зараз твердо стоiть бiля задимлених бiчних дверей пекла.

– Я був товстуном, i ми були бiдними, – промовив Бен Генском. – Тепер я це згадав. І я тепер загадав, що чи то дiвчинка на iм’я Беверлi, чи то Заiкуватий Бiлл врятували менi життя срiбним доларом. Я ледь не божеволiю вiд страху перед тим, що ще можу згадати, перш нiж закiнчиться цей вечiр, але не важить, наскiльки я наляканий, бо це все одно прийде. Усе воно, наче великий-превеликий пузир, роздуваеться тут, у моiй головi. Але я iду туди, бо все, чого я досяг, i все, що я зараз маю, якимсь чином здiйснилося завдяки тому, що ми зробили тодi, а в цьому свiтi ти мусиш сплачувати за те, що отримуеш. Можливо, саме тому Бог робить нас спершу дiтьми та близькими до грунту, тому що Вiн знае, що ти мусиш часто падати i втрачати багато кровi, перш нiж завчиш один простий урок. Плати за те, що отримуеш, ти володiеш тим, за що платиш.. i рано чи пiзно те, чим ти володiеш, дасться тобi взнаки.

– Ви ж повернетеся наступного вiкенду, так же ж? – запитав Рiкi Лi затерплими губами. Посеред свого збентеження, що не переставало зростати, то було единим, за що вiн мiг ухопитися. – Ви ж повернетеся наступного вiкенду, як завжди, так же ж?

– Не знаю, – сказав мiстер Генском i усмiхнувся жаскою посмiшкою. – Я вирушаю набагато далi за Лондон цього разу, Рiкi Лi.

– Мiстере Генском!..

– Вiддайте тi колiщатка своiм дiтям, – повторив той i вислизнув у нiч.

– Що це к-чорту за настрашки? – спитала Еннi, але Рiкi Лi ii проiгнорував. Вiн вiдкинув поличку на шинквасi й бiгом кинувся до вiкна, яке виходило на парковку. Вiн бачив, як загорiлися фари «кеддi» мiстера Генскома, почув, як завiвся двигун. Машина рушила з небрукованоi стоянки, здiймаючи за собою пiвнячий хвiст куряви. Вiддаляючись по шосе № 63, хвостовi вогнi зменшилися до червоних цяток, i нiчний вiтер Небраски почав розтягувати повислий пил.

– Вiн вихилив повний вагон пiйла, i ти дозволив йому отак просто сiсти в оту його велику машину й вiд’iхати геть? – мовила Еннi. – Гарненьке дiло, Рiкi Лi.

– Не переймайся.

– Вiн себе вб’е.

І, хоча ця думка займала самого Рiкi Лi якихось п’ять хвилин тому, коли хвостовi вогнi зникли з виду, вiн повернувся до офiцiантки i похитав головою:

– Я так не думаю, – сказав вiн. – Хоча з тим, як вiн сьогоднi виглядав, можливо, краще було б, якби так i сталося.

– Що вiн тобi казав?

Бармен похитав головою. Все змiшалося в його головi, i загальна сума того, як здавалося, не значить нiчого.

– Це не мае значення. Але я не думаю, що ми хоч колись знову побачимо цього старого друзяку.

4

Еддi Каспбрак приймае лiки

Якщо б вам схотiлося дiзнатися все про американця або американку з середнього класу в той час, як до свого кiнця прямуе це тисячолiття, вам досить лише зазирнути до його чи ii аптечноi шафки – чи то так колись було казали. Але, боже мiй, зазирнiть-но до цiеi, коли ii зсувнi дверцята вiдчиняе Еддi Каспбрак, водночас милосердно вiдсовуючи геть свое бiле, з витрiщеними очима обличчя.

На верхнiй поличцi «Анацин», «Екседрин», «Екседрин ПМ», «Контак», «Гелусiл», «Тайленол» i великий синiй слоiк «Вiкса», схожого на глибокi, задумливi сутiнки пiд склом. Будуть там також флакон «Вiварину», флакон «Серутану» («nature’s» прочитане навпаки, як наголошувалося в рекламi цього засобу в Лоренса Велка, ще коли Еддi Каспбрак був зовсiм крихiтним хлопчаком) i два флакони «Магнезiевого молочка Фiлiпса» – звичайного, що смакуе, як рiдка крейда, i нового, з м’ятним запахом, що смакуе, як рiдка крейда, напахчена м’ятою. Є тут i великий флакон «Ролейдса», що по-дружньому тулиться до великого флакона «Торнсу», бiля «Торнсу» стоiть флакон пiгулок з помаранчевим смаком «Дi-гель». Цi схожi на трiо химернi скарбнички напханi замiсть даймiв таблетками[123 - Перерахованi в цiй фразi лiки широко вiдомi американцям i продаються без рецепта, а отже, герой сам собi iх «призначив»: «Anacin» – популярний анальгетик; «Excedrin» – потужнiший болетамiвний засiб; «Excedrin PM» – анальгетик зi снодiйним ефектом; «Contac» – торгова назва псевдоефедрину, засобу проти астми; «Gelusil» – засiб проти печii й газiв; «Tyl

Сторінка 43

nol» – бренд, пiд яким у США виробляеться парацетамол; «Vicks» – мазь для розтирання при застудi чи болях суглобiв; «Vivarin» – торгова назва кофеiну; «Serutan» – проносне, рекомендоване особливо лiтнiм людям («Lawrence Welk Show» – музично-розважальна телепередача, що виходила у 1955—1981 рр.); «Phillips Milk of Magnesia» – сульфат магнiю, протисудомний i також потужний проносний засiб; «Rolaids», «Turns», «Di-gel» – рiзнi бренди тотожних за дiею засобiв проти кислотностi шлунка.].

Друга поличка, i зацiнiть вiтамiнки: тут вам i Е, тут вам i С, тут вам i С iз шипшиною. Є тут i B простий, i В комплексний, i В-12. Є тут лiзин, який мае допомагати при подразненнях шкiри, i лецитин, який нiбито щось робить з накопиченням холестерину всерединi й навкруг Великого Насоса. Є тут залiзо, i кальцiй, i риб’ячий жир. Є пiгулки мультивiтамiну «одна-на-день», i мультивiтамiн «Мiадек», i мультивiтамiн «Центрум». А на самiй шафцi згори стоiть велетенська пляшка «Геритолу»[124 - «Geritol» – комплекс вiтамiнiв з препаратами залiза i мiнеральними додатками.], просто для певностi.

Перейшовши вiдразу до третьоi полички, ми знайдемо допомiжних гравцiв на полi чудодiйних патентованих лiкiв. «Екс-лакс», «Маленькi пiгулки Картера». Цi забезпечують рух пошти всерединi Еддi Каспбрака. Тут же поряд «Каопектат», «Пепто-Бiсмол» i «Препарат Ейч» – на той випадок, якщо пошта рухатиметься занадто швидко чи надто болiсно. Гiгiенiчнi серветки «Такс» у слоiку з гвинтовою кришкою потрiбнi, щоб пiдтримувати все в акуратностi пiсля того, як пошту буде доставлено, нехай то буде хоч адресований безiменному МЕШКАНЦЮ рекламний проспект (чи парочка iх), хоч велика спецкур’ерська посилка. Є тут i «Формула 44» вiд кашлю, «Нiквiл» i «Дрiстан» вiд застуди, i велика пляшка касторовоi олii. Є тут бляшаночка «Сакретсiв»[125 - «Sucrets» – популярнi льодяники вiд кашлю, що випускаються з 1931 р.] на випадок, якщо Еддi застудить собi горло, i е тут цiлий квартет полоскань для рота: «Хлорасептик», «Сепакол», «Сепестат» у пляшечцi з розпилювачем i, звичайно, старий добрий «Лiстерин», часто iмiтований, але так нiколи до пуття й не вiдтворений[126 - «Listerine» – потужний антибактерiальний розчин, створений 1879 р. для миття хiрургiчних iнструментiв, який з 1895-го став засобом для полоскання рота.]. «Вiзин» i «Мурин» для очей. «Кортейд» i мазь «Неоспорин» для шкiри (друга лiнiя захисту, якщо «Л-Лiзин» не виправдае сподiвань), тюбик «Оксi-5» i пластикова пляшка «Оксi-Вош» (бо, безумовно, Еддi радше розлучиться з кiлькома центами, анiж збереже в себе трохи бiльше прищiв), i ще е тетрациклiновi пiгулки.

І збоку, вiддалiк решти, згуртованi, наче злостивi змовники, стоять три пляшечки кам’яновугiльно-дьогтьового шампуню.

Нижня поличка майже порожня, але те, що зберiгаеться на нiй, то серйознi речi – гаразд, можете пройтися там. На цих речах ви могли б злетiти вище за лiтак Бена Генскома i розбитися дужче за Турмана Мансона[127 - Thurman Munson (1947—1979) – знаменитий бейсболiст команди «Нью-Йорк Янкi», розбився на смерть, пiлотуючи приватний лiтак, коли виконував тренувальнi злети й посадки.]. Тут валiум, перкодан, елавiл i дарвон. Також на цiй нижнiй полицi е ще одна бляшаночка «Сакретсiв», але льодяникiв у нiй нема. Якщо ви вiдкриете цю бляшаночку, знайдете в нiй шiсть таблеток квiлуду[128 - Valium – стара назва транквiлiзатора дiазепаму; Percodan – наркотично-болетамiвний засiб; Elavil – антидепресант; Darvon – анальгетик опiоiдноi категорii; Quaalude (метаквалон) – снодiйне.].

Еддi Каспбрак вiрив у бойскаутське гасло.

Вiн увiйшов до ванноi кiмнати, помахуючи синiм саквояжем. Поставив його в раковину, розстебнув зiпер, а потiм тремтячими руками почав зсипати туди i флакончики, i слоiки, i тюбики, i м’якi пластиковi пляшечки, i спрей-пляшечки. За iнших обставин вiн виймав би iх обережно, одну рiч по однiй, але зараз не було часу на такi делiкатностi. Вибiр, яким його вбачав Еддi, був наскiльки простим, настiльки ж i брутальним: ворушитися i рухатись далi чи стояти на мiсцi достатньо довго, аби почати думати, що ж воно усе це означае, i просто вмерти зi страху.

– Еддi? – з нижнього поверху погукала Майра. – Еддi, що ти там роообиш?

Еддi вкинув до саквояжа бляшанку з черговими пiгулками. Тепер аптечна шафка була порожньою, якщо не враховувати Майрин мiдол i маленький, вже майже зужитий тюбик блiстексу[129 - Midol – засiб, що гамуе болючi вiдчуття в жiнок пiд час менструацiй; Blistex – бренд, пiд яким випускаються рiзнi засоби догляду за губами та шкiрою.]. Еддi на мить застиг, а потiм ухопив i блiстекс. Почав було закривати на саквояжi зiпер, завагався, а потiм вкинув туди й мiдол. Вона завжди зможе собi ще купити.

– Еддi? – тепер уже з половини сходового прогону.

Еддi довiв зiпер до кiнця i полишив ванну кiмнату, тягнучи при стегнi саквояж. Коротун з боязким, кролячого типу обличчям. Бiльша частина його волосся уже щезла; те, що залишилося, росло млявими, перистими латками. Саквояж своею вагою помiтно перехиляв його на один бiк.

На д

Сторінка 44

угий поверх повiльно видобувалася неймовiрно огрядна жiнка. Еддi чув, як пiд нею, протестуючи, риплять сходинки.

– Що ти РООООООООБИШ?

Еддi не потрiбен був мозкоправ, який довiв би йому, що, в певному сенсi, вiн одружений iз власною матiр’ю. Майра Каспбрак була велетенською. Коли Еддi брав ii за себе п’ять рокiв тому, вона була всього лиш великою, але iнколи Еддi думав, що його пiдсвiдомiсть уже тодi передбачала у нiй потенцiал для грандiозностi; знае бог, його мати була громадищем. Дружина, досягнувши майданчика другого поверху, якимсь чином здавалася ще грандiознiшою, нiж завжди. У бiлiй, здутiй кучугурами на грудях i стегнах нiчнiй сорочцi. З позбавленим макiяжу блiдим, лискучим обличчям. Вигляд вона мала страшенно наляканий.

– Мушу поiхати на деякий час, – сказав Еддi.

– Що ти таке кажеш «мушу поiхати»? Про що то був телефонний дзвiнок?

– Нi про що, – сказав вiн, раптом ретируючись по коридору до iхньоi гардеробноi комори. Поставивши долi саквояж, вiн прочинив складчастi дверi комори, вiдсунув убiк пiвдюжини iдентичних чорних костюмiв, що висiли там, видiляючись серед iншого, яскравiшого одягу, немов якась грозова хмара. На роботi вiн завжди носив котрийсь iз цих костюмiв. Вiн нахилився в комору i, вдихаючи запах нафталiну й шерстi, витяг з-позаду одну з валiз. Розкрив ii i почав скидати туди одяг.

На Еддi впала тiнь дружини.

– Що це все означае, Еддi? Куди це ти збираешся? Кажи менi негайно!

– Я не можу тобi сказати.

Вона стояла на мiсцi й пильно дивилася на нього, намагаючись вирiшити, що казати чи що робити далi. Думка просто згребти чоловiка в оберемок i закинути до комори, а потiм притиснути дверi спиною, поки йому не минеться це безумство, майнула Майрi у головi, але вона не була в змозi примусити себе так зробити, хоча iй би це безумовно вдалося; зростом вона була на три дюйми вища за Еддi й важила десь на сотню фунтiв бiльше за нього. Вона не могла придумати, що сказати чи зробити, тому що все це було абсолютно не схожим на ii чоловiка. Вона навiть менш збентежилася б i перелякалася, якби, ввiйшовши до iхньоi вiтальнi, раптом побачила, що ii новенький телевiзор з великим екраном ширяе там у повiтрi.

– Ти не можеш нiкуди iхати, – почула вона власнi слова. – Ти обiцяв узяти для мене автограф у Аль Пачино[130 - Alfredo Al Pacino (нар. 1940 р.) – актор, сценарист, режисер, особливо популярний у 1970—1980-х.].

Це прозвучало так абсурдно – знае бог наскiльки, – проте наразi навiть такий абсурд був кращим, нiж нiщо.

– Ти його й так отримаеш, – вiдповiв Еддi. – Повезеш його сама.

Ох, ще новий страх додався до того, що й так уже клубився в ii бiднiй, замороченiй головi. Вона видала безпорадний скрик.

– Я не можу… Я нiколи…

– Ти мусиш, – сказав Еддi. Тепер вiн роздивлявся свое взуття. – Бiльше нема кому.

– Жодна з моiх унiформ на менi бiльше не сидить! Усi занадто тiснi в цицьках!

– Нехай Долорес розшие якусь iз них, – промовив вiн невблаганно.

Закинувши назад двi пари туфель, Еддi знайшов пусту коробку i вмостив до неi третю пару. Добрi чорнi туфлi, надовго ще годящi, але на вигляд трiшки зношенi, щоб узувати iх на роботу. Коли заробляеш собi на життя, розвозячи багатiiв по Нью-Йорку, чимало з них знаменитi багатii, усе на тобi мусить мати правильний вигляд. Цi туфлi вже не мали правильного вигляду… але вiн припускав, що там, куди вiн зiбрався, вони якраз згодяться. І для того хтозна-чого, що йому доведеться робити, коли вiн туди дiстанеться, також. Може, Рiчi Тозiер зможе…

Але тут наперла грiзна чорнота i Еддi вiдчув, як йому починае стискати горло. Вiн усвiдомив з непiдробною панiкою, що був спакував цiлу бiсову аптечну крамничку, але забув найважливiшу з усiх рiч – свiй iнгалятор – на першому поверсi, на кришцi стереосистеми.

Вiн затрiснув i замкнув валiзу. Озирнувся на Майру, яка стояла в коридорi, притискаючи руки до короткоi колони свого горла так, нiби це в неi трапився напад астми. Вона дивилася на нього з обличчям, сповненим розгубленостi й переляку, i вiн мiг би вiдчути жаль до неi, якби його серце не було уже таким переповненим страхом за самого себе.

– Що трапилося, Еддi? Хто то тобi телефонував? У тебе якiсь негаразди? Це ж так i е, скажи? У якi негаразди ти втрапив?

Вiн пiдiйшов до неi з замкненим саквояжем в однiй руцi й валiзою в iншiй, тепер уже, коли вантаж бiльш-менш врiвноважився, тримаючись прямо. Майра стала в нього на шляху, заступивши сходи, i спершу вiн подумав, що вона не вiдступить. Потiм, коли його обличчя вже мало не врiзалося в м’який бар’ер ii грудей, вона дала йому дорогу… з острахом. А коли вiн ii, навiть не стишивши ходи, проминав, Майра вдарилась у жалюгiднi сльози.

– Я не можу возити Аль Пачино! – репетувала вона. – Я врiжуся в дорожнiй знак «стоп» чи ще у щось. Я знаю, так i трапиться. Еддi, менi жааассско!

Вiн поглянув на годинник «Сет Томас»[131 - Seth Thomas (1785—1859) – засновник компанii з виробництва пiдлогових, настiльних i настiнних годинникiв, яка припинила свое iснування у 1980-х, але з

Сторінка 45

2009 р. iнша компанiя випускае годинники пiд цим знаменитим брендом.] на столику бiля сходiв. Двадцять хвилин по дев’ятiй. Клерк «Дельти» голосом, наче з консервноi бляшанки, повiдомив Еддi, що вiн уже запiзнився на останнiй рейс у Мейн – той вiдбув з «Ла Гвардii»[132 - «La Guardia» – мiжнародний аеропорт у нью-йоркському районi Квiнз, названий 1953 р. на честь мера Фiорелло Ля Гвардiа (1882—1947), який 1937 р. наполiг на побудовi цього першого в Нью-Йорку комерцiйного аеропорту.] о восьмiй двадцять п’ять. Вiн зателефонував в «Амтрак» i з’ясував, що в них е пiзнiй потяг на Бостон, вiдходить об одинадцятiй тридцять з вокзалу «Пенн»[133 - «Amtrak» – заснована 1971 р. державна корпорацiя, що забезпечуе в США дальнi пасажирськi перевезення залiзницею; «Pennsylvania Station» – побудований 1910 р. найпотужнiший (600 тис. пасажирiв щодня) залiзничний вокзал Нью-Йорка, розташований на пiдземних рiвнях пiд спортивно-концертним комплексом «Медiсон-сквер-гарден».]. Цей потяг довезе його на Пiвденний вокзал[134 - «South Station» – центральний залiзничний вокзал i автобусна станцiя в Бостонi, найбiльший наземний транспортний вузол Новоi Англii.], звiдки вiн зможе взяти таксi до контори «Кейп-Код лiмузини» на Арлiнгтон-стрит. За роки «Кейп-Код»[135 - Cape Cod – назва автосервiсу вiд великого пiвострова площею 880 км

, що видаеться в Атлантичний океан вiд узбережжя штату Массачусетс, який е популярною курортною мiсцевiстю з багатьма культурно-iсторичними пам’ятками.] i компанiя Еддi «Королiвський герб» напрацювали дружнi й взаемокориснi стосунки. Короткий дзвiнок у Бостон до Батча Каррiнгтона забезпечив йому транспорт на пiвнiч – Батч сказав, що в нього на Еддi чекатиме заправлений «кадилак». Отже, iхатиме вiн з шиком i без клiента-мудака на задньому сидiннi, який засмерджуе повiтря товстою сигарою та розпитуе в Еддi, чи не знае вiн, де тут можна дiстати дiвку або кiлька грамiв кокаiну або й те, й iнше разом.

«Поiду з шиком, гаразд, – подумав вiн. – Єдиний спосiб дiстатися туди з бiльшим шиком, це якби тебе повезли в катафалку. Але не хвилюйся, Еддi, – можливо, саме так ти звiдти повертатимешся. Звiсно, якщо вiд тебе залишиться достатньо, щоб зiбрати докупи».

– Еддi?

Дев’ята двадцять. Ще доволi часу, аби побалакати з Майрою, доволi часу, щоб виявити до неi сердечнiсть. Ах, але наскiльки краще було б, якби це трапилося в такий вечiр, коли вона грае у вiст, якби вiн мiг просто вислизнути, залишивши записку пiд магнiтиком на дверцятах холодильника (усi своi записки Майрi вiн залишав на дверцятах холодильника, бо там вона iх нiколи не проминала). Зникнути – наче якийсь утiкач – було б недобре, але так, як зараз, було навiть гiрше. Це було, нiби ти знову змушений полишити дiм, i було це так само важко, як i тодi, коли вiн був змушений робити це тричi.

«Інколи дiм – це там, куди прагнеш душею, – думав сумбурно Еддi. – Я в це вiрю. Мудрець Боббi Фрост казав, що дiм – це те мiсце, куди приходиш i тебе там мусять прийняти[136 - Цитата з вiрша «Смерть наймита» (1915) одного з найвпливовiших американських поетiв ХХ ст. Роберта Фроста (1874—1963).]. На жаль, це також те мiсце, звiдки, якщо ти туди потрапив, тебе нiколи не захочуть вiдпустити».

Вiн стояв на верхнiй сходинцi, тимчасово втративши здатнiсть рухатися, сповнений страхiв – повiтря шумно входило й виходило крiзь те вушко голки, на яке перетворилася його гортань, – i дивився на свою дружину в сльозах.

– Ходiмо зi мною донизу, i я розповiм тобi, що можу, – сказав вiн.

Еддi поставив свiй багаж – у саквояжi лiки, у валiзi одяг – у передпокоi перед вхiдними дверима. І тодi пригадав iще дещо… чи радше дух його матерi, котра померла багато рокiв тому, але все ще часто до нього балакала, нагадав йому.

«Ти ж знаеш, Еддi, варто тобi промочити ноги, ти завжди застуджуешся – ти не такий, як решта людей, у тебе дуже слабкий органiзм, ти мусиш берегтися. Ось тому в дощ ти завжди мусиш взувати калошi».

У Деррi часто дощило.

Еддi вiдчинив комору в передпокоi, зняв з гачка, на якому вони висiли акуратно упакованi в пластиковий пакет, своi калошi й поклав iх до валiзи з одягом.

«Оце ти гарний хлопчик, Еддi».

Вони з Майрою саме дивилися телевiзор, коли лайно потрапило у вентилятор. Еддi увiйшов до вiтальнi й натиснув кнопку, якою опускався настiнний екран телевiзора «М’юрелвiжн» – екран той був таким величезним, що Фрiмен МакНiл щосуботи скидався там на гостя з Бробдiнгнегу[137 - Freeman McNeil (нар. 1959 р.) – зiрковий гравець футбольноi команди «Нью-Йорк Джетс». Brobdingnag – краiна велетнiв у романi англiйського сатирика Джонатана Свiфта (1667—1745) «Мандри Гуллiвера» (1726).]. Вiн пiдняв телефонну слухавку i викликав таксi. Диспетчер сказав йому, що це, либонь, забере п’ятнадцять хвилин. Еддi вiдповiв, що не вбачае в цьому проблеми.

Поклавши слухавку, вiн ухопив з iхнього дорогого програвача компакт-дискiв «Сонi» свiй iнгалятор. «Я витратив пiвтори тисячi баксiв на цю першокласну звукову систему, щоб Майра непропустила жодноi золотоi нотки зi сво

Сторінка 46

х дискiв Беррi Менiлоу i Найкращих хiтiв «Сюпрiмз»», – подумав вiн i вiдразу ж вiдчув себе винним[138 - Barry Manilow (нар. 1943 р.) – один iз найпопулярнiших поп-спiвакiв 1970—1980-х, автор-виконавець романтичних хiтiв; «Supremes» (1959—1977) – дiвоче вокальне трiо в стилi ритм-енд-блюз, найпопулярнiший свого часу серед бiлих слухачiв афроамериканський гурт.]. Це було несправедливо, i вiн збiса чудово це розумiв. Майра залишалася б такою ж щасливою зi своiми старими, подряпаними платiвками, якою вона е тепер з лазерними дисками розмiром як сингли на сорок п’ять обертiв, так само як вона залишалася б щасливою, живучи в iхньому маленькому чотирикiмнатному помешканнi у Квiнзi, аж поки вони обое постарiють i посивiшають (а якщо казати правду, у самого Еддi Каспбрака вже трохи приснiжило на вершечку). Вiн купив цю шикарну звукову систему з тiеi ж причини, що купив i цей дiм на Лонг-Айлендi, в якому вони обое подеколи перекочувалися, наче двi останнi горошини в бляшанцi: тому, що вiн мав змогу, i ще тому, що то були способи вгамувати м’який, зляканий, часто збентежений i завжди затятий голос його матерi; способи оголосити iй: «Я цього досяг, Ма! Подивись на все це! Я цього досяг! А тепер чи не зробиш таку ласку, Христа ради, чи не заткнешся ти хоч на якийсь час?»

Еддi, немов той, що iмiтуе самогубство, вставив iнгалятор собi до рота i натиснув клапан. Клуб жахливого лакричного смаку скипiв i покотився йому в горло, Еддi вдихнув на повнi груди. Вiн вiдчув, як його майже вже замкненi дихальнi протоки почали вiдкриватися знову. Почала слабшати здавленiсть у грудях, i раптом вiн почув у головi голоси, голоси-привиди.

«Хiба ви не отримали записку, яку я вам передала?»

«Я ii отримав, мiсiс Каспбрак, але…»

«Ну в такому разi, якщо ви не вмiете читати, тренере Блек, дозвольте менi повiдомити вам уголос. Ви готовi?»

«Мiсiс Каспбрак…»

«Добре. Отже, слухайте, з моiх губ у вашi вуха. Готовi? Мiй Еддi не може займатися фiзкультурою. Я повторюю: вiн НЕ може займатися фiзкультурою. Еддi вельми тендiтний, тож якщо вiн бiгатиме… або стрибатиме…»

«Мiсiс Каспбрак, у моему кабiнетi е довiдка з результатами останнього медогляду Еддi – це вимоги штату. Там сказано, що Еддi трохи дрiбненький як для свого вiку, але в усьому iншому вiн абсолютно нормальний. Крiм того, я телефонував вашому сiмейному лiкаревi, просто щоб перевiрити, i вiн пiдтвердив…»

«Ви хочете сказати, що я брешу, тренере Блек? Це так? Гаразд, ось вiн! Ось сам Еддi, стоiть просто бiля мене! Хiба ви не чуете, як вiн дихае? ХІБА не чуете?»

«Мамо… прошу… зi мною все в порядку…»

«Еддi, краще помовч. Я навчала тебе поводженню. Не перебивай, коли говорять старшi».

«Я чую, мiсiс Каспбрак, проте…»

«Чуете? Добре! А то я було думала, що ви глухий! Прислухайтеся, це звуки, нiби ваговоз повзе вгору на низькiй передачi, хiба нi? І якщо це не астма…»

«Мамо, я зможу…»

«Тихо, Еддi, не перебивай мене знову. Якщо це не астма, тренере Блек, тодi я королева Єлизавета!»

«Мiсiс Каспбрак, вигляд у Еддi часто життерадiсний i щасливий пiд час урокiв фiзкультури. Вiн любить грати в рiзнi iгри, i бiгае вiн доволi швидко. У нашiй розмовi з лiкарем Бейнзом спливло слово «психосоматика». Менi цiкаво, чи не розглядали ви таку можливiсть, що…»

«…що мiй син божевiльний? Ви це намагаетеся менi сказати?ВИ НАМАГАЄТЕСЯ МЕНІ СКАЗАТИ, ЩО МІЙ СИН БОЖЕВІЛЬНИЙ????»

«Нi, але…»

«Вiн тендiтний».

«Мiсiс Каспбрак…»

«Мiй син дуже тендiтний».

«Мiсiс Каспбрак, лiкар Бейнз пiдтвердив, що не змiг знайти абсолютно нiяких…»

– …патологiй, – закiнчив Еддi.

Спогад про ту принизливу розмову – його мати кричала на тренера Блека в спортзалi Деррiйськоi початковоi школи, тим часом як Еддi, затамувавши подих, щулився бiля неi, а iншi дiти, збившись пiд одним з баскетбольних кошикiв, на це дивилися – повернувся до нього цього вечора вперше за багато рокiв. І вiн аж нiяк не буде единим спогадом, розбудженим телефонним дзвiнком Майка Хенлона, розумiв Еддi. Вiн передчував ще чимало iнших, не менш поганих чи навiть гiрших, як вони тiсняться, штовхаючись, немов оскаженiлi покупцi на розпродаж у заторi дверей унiверсальноi крамницi. Але скоро вони прорвуться крiзь цей затор i потраплять усередину. І що вони знайдуть на продаж? Його здоровий глузд? Може, й так. За пiвцiни. Пошкоджене димом i водою. Все мусить пiти.

– Нiяких патологiй, – повторив вiн, зробив глибокий, тремтливий вдих i сховав iнгалятор до кишенi.

– Еддi, – озвалася Майра. – Прошу тебе, скажи менi, що все це означае!

На ii пухких щоках сяяли дорiжки слiз. Руки ii нестримно сплiталися одна навкруг одноi, наче пара якихось безволосих, рожевих тварин у грi. Якось, незадовго перед тим, як зробити iй пропозицiю, вiн був узяв подаровану йому Майрою фотографiю i поклав ii поряд з фотографiею своеi матерi, котра у вiцi шiстдесяти чотирьох рокiв померла вiд хронiчноi серцевоi недостатностi. Перед смертю його мати досягла живоi ваги понад чотири сотнi фунтiв – чотириста шiсть, якщо точно[139 - 406 фунтiв = 1

Сторінка 47

4,16 кг.]. Тодi вона вже була перетворилася на щось монструозне – ii тiло, здавалося, складаеться лише з цицьок, заду i черева, поверх яких сидить брезкле, постiйно стривожене обличчя. Але та фотографiя матерi, яку вiн поклав поряд з фотографiею Майри, була зроблена у 1944 роцi, за два роки до його народження («Ти був дуже хворобливим малюком, – мама-привид прошепотiла йому в вухо. – Багато разiв ми були зневiрялися, що ти виживеш…»). У 1944 мати була ще доволi стрункою з ii ста вiсiмдесятьма фунтами[140 - 180 фунтiв = 81,64 кг.].

Як сам пiдозрював, вiн вдався до такого порiвняння, намагаючись востанне зупинити себе перед скоенням психологiчного iнцесту. Еддi переводив погляд то на матiр, то знову на Майру.

Вони могли бути сестрами – аж такою близькою була iхня схожiсть.

Еддi дивився на два майже iдентичнi знiмки й обiцяв собi, що не скоiть такого безумства. Вiн знав, що хлопцi на роботi вже жартують на тему Джека Тюльки i його дружини[141 - Jack Sprat – прiзвисько людини-замiрка вiд англiйськоi приказки: «Джек Тюлька жирного не iсть, його жона пiсного – коли обiдають удвох, не залишаеться нiц iстiвного».], але ж вони ще не знають другоi половини справи. Жарти й уiдливi зауваження витримати вiн зможе, але чи хочеться йому насправдi стати клоуном у такому фройдистському цирку? Нi. Не хочеться. Вiн припинить стосунки з Майрою. Вiн вiдсторонить ii делiкатно, тому що вона насправдi дуже нiжна й досвiду з чоловiками мае навiть менше, нiж вiн з жiнками. А вже потiм, коли вона вiдпливе геть за обрiй його життя, вiн, можливо, почне брати уроки гри в тенiс, про якi так довго мрiяв,

(«вигляд у Еддi часто життерадiсний i щасливий пiд час урокiв фiзкультури»)

або е ще отi абонементнi квитки, що продають у тому готелi «Плаза», що бiля ООН,

(«Еддi любить грати в рiзнi iгри»)

не кажучи вже про той спортивно-оздоровчий клуб, що вiдкрився на Третiй авеню, навпроти його гаража.

(«Еддi доволi швидко бiгае вiн доволi швидко бiгае коли вас тут нема доволi швидко бiгае коли поряд нема нiкого хто б нагадував йому який вiн тендiтний i я бачу по його обличчю мiсiс Каспбрак що навiть зараз у своi дев’ять рокiв вiн розумiе що найкраща послуга яку вiн може собi в цьому свiтi зробити це якомога швидше побiгти будь-куди аби лиш у тому напрямку в якому ви не збираетеся дозволити йому БІГТИ».)

Проте, зрештою, вiн усе одно одружився з Майрою. Зрештою, старi звичаi i старi звички просто виявилися надто сильними. Дiм – це те мiсце, де, коли ти змушений туди прийти, тебе мають прикувати ланцюгом. Атож, вiн мiг би вiдбитися вiд привида своеi матерi. Це було б нелегко, але Еддi був цiлком певен, що вiн би з цим упорався, якби тiльки це й потрiбно було зробити. Майра особисто перехилила чашу терезiв геть вiд незалежностi. Майра прирекла його пiклуванням, прицвяшила його уважнiстю, посадовила його на ланцюг нiжностi. Як i його мати, Майра сягнула фiнальноi, фатальноi глибини розумiння його характеру: Еддi тим паче був тендiтним, бо подеколи сам пiдозрював, що нiякий вiн не тендiтний; Еддi потрiбен був захист вiд його власних непевних покликiв до ймовiрноi хоробростi.

У дощовi днi Майра завжди дiставала з пластикового пакета в коморi його калошi й ставила при вiшаку бiля дверей. Бiля тарiлки з пшеничними тостами без масла кожного ранку стояла мисочка з чимсь, на побiжний погляд схожим на рiзнокольоровi солодкi дитячi вiвсянi пластiвцi, i що, за уважнiшого погляду, виявлялося повним спектром вiтамiнiв (бiльшiсть з яких зараз мiстилися в аптечному саквояжi Еддi). Майра, як i мати, все розумiла, i таким чином йому не лишалося жодних шансiв. Ще молодим, неодруженим вiн тричi йшов вiд своеi матерi та тричi повертався додому до неi. Потiм, через чотири роки пiсля того, як мати померла в передпокоi своеi квартири у Квiнзi, заблокувавши вхiднi дверi так тотально, що хлопцям зi швидкоi допомоги (викликаноi сусiдами знизу, коли вони почули той монструозний грюк, з яким мiсiс Каспбрак повалилася на фiнальному вiдлiку) довелося вламуватися до квартири крiзь дверi з чорних сходiв на кухню, вiн повернувся додому вчетверте i востанне. Тодi нарештi вiн повiрив, що це останнiй раз – знову вдома, знову вдома, не з куркою чи вiвцею; знову вдома, знову вдома, iз Майрочкою-свинею[142 - Алюзiя на старовинну англiйську лiчилку: «На базар, на базар, купити порося. Знову вдома, знову вдома з жирною свинею. Годуймо, годуймо ii до Рiздва».]. Так, вона була свинею, але ж нiжною свинею, i вiн ii кохав, i взагалi жодних шансiв для нього не лишилося. Вона притягнула його до себе фатально-гiпнотичним змiiним оком розумiння.

Знову вдома назавжди – так вiн тодi подумав.

«Але, можливо, я помилявся, – думав вiн зараз. – Можливо, це не дiм i нiколи це не було моiм домом; можливо, дiм – це там, куди я мушу сьогоднi iхати. Дiм – це те мiсце, де, якщо ти туди дiстався, ти врештi мусиш око-в-око стати в темрявi проти тiеi iстоти?»

Вiн безпорадно затремтiв, немов був вийшов на вулицю без калош i пiдчепив жахливу застуду.

– Еддi, прошу!

Вона зно

Сторінка 48

почала ридати. Сльози були ii фiнальною лiнiею захисту, тим самим, чим вони завжди були в його матерi: вологою зброею, яка паралiзуе, яка обертае доброту i нiжнiсть на фатальнi проломи у твоiй бронi.

Та взагалi-то, вiн i не носив нiколи на собi якоiсь особливоi бронi – панцирний обладунок не вельми йому личив.

Сльози були чимсь бiльшим, нiж просто захистом, для його матерi; вони були зброею. Майра рiдко користувалася своiми сльозами так цинiчно… Утiм, цинiчно чи нi, але вiн усвiдомив, що зараз вона намагаеться використати iх саме таким чином… i iй це вдаеться.

Вiн не мiг iй цього дозволити. Надто легко подумати, як самотньо вiн почуватиметься, сидячи в тому потязi, який з гуркотом мчатиме його на пiвнiч до Бостона крiзь темряву, валiза над головою, а саквояж з його патентованим зiллям мiж нiг, i страх опосiдае йому груди, наче пачка нудотноi мазi «Вiкс». Занадто це легко – дозволити Майрi вiдвести його нагору й укохати там аспiрином i розтиранням спиртом. І покласти його в лiжко, де вони зможуть (або не зможуть) зайнятися виразнiшим рiзновидом кохання.

Але ж вiн пообiцяв. Пообiцяв.

– Майро, послухай-но мене, – промовив вiн голосом навмисне сухим, навмисне беземоцiйним.

Вона дивилася на нього вологими, беззахисними, наляканими очима.

Вiн подумав, що мiг би зараз спробувати розповiсти iй про те, як подзвонив Майк Хенлон i сказав йому, що знову почалося те саме, i так, вiн вважае, що бiльшiсть iнших уже туди iдуть.

Але те, що вiн сказав, було набагато рацiональнiшим.

– Зранку найперше сходи в контору. Поговори з Фiлом. Скажи йому, що я змушений був поiхати, i Пачино повезеш ти…

– Еддi, я нiяк не можу! – залементувала вона. – Вiн велика зiрка! Якщо я заблукаю, вiн розкричиться на мене, я знаю, вiн розкричиться, вiн кричатиме, вони всi кричать, коли водiй заблукае… i я… я розплачуся… може трапитися аварiя… майже певне, трапиться аварiя… Еддi… Еддi, ти мусиш лишитися вдома…

– Заради божоi ласки! Припини це!

Вона зiщулилася вiд його голосу, вражена; хоча Еддi стиснув у руцi свiй iнгалятор, вiн не пустив би його в дiло. Майра побачила б у цьому слабкiсть, яку могла б використати проти нього.

«Господи милий, якщо Ти там е, прошу, повiр менi, коли я кажу, що не бажаю кривдити Майру. Я не бажаю завдати iй анi порiзу, анi навiть синця. Але я обiцяв, ми всi пообiцяли, ми поклялися кров’ю, прошу, допоможи менi, Боже, бо я мушу це зробити…»

– Я ненавиджу, коли ти кричиш на мене, Еддi, – прошепотiла вона.

– Майро, менi ненависно, коли я змушений це робити, – сказав вiн, i вона скривилася.

«Ну от, Еддi, знову ти ii образив. Чому б тобi просто не надавати iй стусанiв, поганяти по кiмнатi? Це, либонь, було б добросердiше. І швидше».

Раптом – можливо, саме думка про те, як ганяеш когось стусанами по кiмнатi, викликала цей образ – вiн побачив обличчя Генрi Баверза. Це вiн уперше за багато рокiв подумав про Генрi Баверза, i це жодним чином не вплинуло на його душевний стан. Жодним чином.

Вiн на мить заплющив очi, потiм розплющив iх i сказав:

– Ти не заблукаеш, i вiн на тебе не кричатиме. Мiстер Пачино дуже добра людина, з поняттям.

Вiн нiколи в життi не возив Пачино, але заспокоiв себе розумiнням, що принаймнi емпiрична статистика зараз на боцi його брехнi – популярна мiфологiя стверджуе, нiби всi знаменитостi гiвнюки, але Еддi достатньо iх перевозив, аби знати, що зазвичай це неправда.

Звiсно, траплялися винятки з цього правила – i в бiльшостi випадкiв цi винятки були справжнiми монстрами. Вiн палко сподiвався, що Пачино не один з таких.

– Вiн справдi такий? – перепитала вона сором’язливо.

– Так. Саме такий.

– Звiдки ти знаеш?

– Деметрiос возив його рази два чи три, коли працював у «Мангеттен лiмузинi», – жваво вiдказав Еддi. – Вiн розповiдав, що мiстер Пачино завжди залишав на чай щонайменше сорок доларiв.

– Менi було б байдуже, якби вiн залишив п’ятдесят центiв, аби лише не кричав на мене.

– Майро, це ж легко, як раз-два-три. Перше, ти забираеш його завтра з «Сейнт-Реджиса» о сьомiй вечора i везеш його до офiсу «Ей-Бi-Сi»[143 - «St. Regis» – п’ятизiрковий люкс-готель на П’ятiй авеню; «American Broadcasting Company» – «Американська радiотелевiзiйна корпорацiя», головна будiвля якоi розташована всього лише за Сентрал-парком вiд П’ятоi авеню.]. Вони перезаписують останнiй акт тiеi п’еси, де Пачино грае – «Американський бiзон», так, менi здаеться, вона називаеться. Друге, близько одинадцятоi ти везеш його назад у «Сейнт-Реджис». Трете, ти повертаешся в гараж, ставиш машину i розписуешся в табелi про закiнчення роботи.

– І це все?

– Це все. Ти зможеш зробити це навiть стоячи на головi, Мартi.

Зазвичай Майра хихотiла, коли звучало це пестливе прiзвисько, але зараз вона лише поглянула на нього з болiсною, дитячою серйознiстю.

– А що, як вiн захоче поiхати десь повечеряти, замiсть того щоб повертатися в готель? Або випити десь? Або потанцювати?

– Не думаю я, щоб вiн захотiв, але якщо захоче, ти його повезеш. Якщо схоже буде на те, що вiн

Сторінка 49

бираеться гуляти всю нiч, ти зможеш пiсля пiвночi подзвонити Фiлу Томасу по радiотелефону. На той час у нього вже буде котрийсь вiльний водiй, щоб тебе пiдмiнити. Перш за все я б нiколи не накидав тобi нiчого подiбного, якби в мене був вiльний водiй, але в мене два хлопцi хворiють, Деметрiос у вiдпустцi, а всi iншi повнiстю зайнятi. Ти вже лежатимеш у затишку свого лiжка ще до першоi ночi, Мартi, – перша ночi це най-найпiзнiше. Я цiлко-вито це тобi гарантую.

І на «цiлко-вито» вона також не розсмiялася.

Прокашлюючись, вiн нахилився вперед, упершись лiктями собi в колiна. Привид матерi прошепотiв зненацька: «Не сиди так, Еддi. Це погано впливае на поставу й перетискае тобi легенi. У тебе вельми тендiтнi легенi».

Вiн знову сiв прямо, сам мало усвiдомлюючи, що так робить.

– Краще б це був останнiй раз, коли менi доведеться вести машину, – ледве не простогнала вона. – За останнi два роки я перетворилася на таку коняку, i унiформа в мене мае такий жахливий вигляд.

– Це единий раз, присягаюся.

– Хто тобi телефонував, Еддi?

Немов за командою, по стiнi майнуло свiтло; один раз просигналив клаксон, коли таксi завернуло на пiд’iзну алею. Еддi омило полегшенням. Вони витратили п’ятнадцять хвилин на балаканину про Пачино замiсть Деррi, i Майка Хенлона, i Генрi Баверза, i це було добре. Добре для Майри, i для нього також добре. Вiн не бажав витрачати анi крихти часу на думки чи розмови про тi речi, хiба що тiльки буде змушений це робити.

Еддi пiдвiвся:

– Це мое таксi.

Вона пiдвелася так швидко, що спiткнулась, наступивши на подiл власноi нiчноi сорочки, i повалилась вперед. Еддi ii пiдхопив, але певну мить результат пiдлягав серйозним сумнiвам, дружина переважувала його на сотню фунтiв.

І вона знову почала ридати:

– Еддi, ти мусиш менi розказати!

– Я не можу. Вже нема часу.

– Ранiше ти нiчого вiд мене не приховував, – тягнула вона.

– І зараз нi. Не зовсiм. Я не пригадую всього. Поки що, принаймнi. Чоловiк, котрий дзвонив, вiн був – е – одним моiм старим другом. Вiн…

– Ти захворiеш, – промовила вона у вiдчаi, йдучи слiдом за ним до передпокою i переднiх дверей. – Я знаю, так i буде. Дозволь i менi поiхати, Еддi, будь ласка, я пiклуватимуся про тебе, Пачино може взяти собi таксi чи ще щось, це йому не смертельно, що ти на це скажеш, гаразд? – голос ii здiймався, ставав несамовитiшим, i Еддi вжахнувся вiд того, що вона ставала дедалi дужче й дужче схожою на його матiр, на його матiр, якою та виглядала в останнi мiсяцi перед своею смертю: стара, товста й божевiльна. – Я тертиму тобi спину i назиратиму, щоб ти прий мав своi пiгулки… я… я допомагатиму тобi… я мовчатиму, якщо ти так захочеш, але ти можеш розповiсти менi все… Еддi… Еддi, прошу тебе, не iдь! Прошу! Проооооошу!

Еддi вже прямував широкими кроками до вхiдних дверей, рухаючись наослiп, похиливши голову, рухаючись, наче людина, що йде проти сильного вiтру. Вiн знову дихав з присвистом. Коли пiдхопив своi речi, йому здалося, нiби вони важать по сто фунтiв. Вiн вiдчував на собi ii пухкi рожевi долонi, як вони торкаються, обмацують, смикають з розпачливим бажанням, але без справжньоi сили, намагаючись спокусити нiжними сльозами турботливостi, намагаючись вiдтягнути його назад.

«Менi не вдасться цього зробити!» – подумав вiн безпорадно. Астма розгулялася ще гiрше, гiршого нападу в нього не траплялося з дитинства. Еддi потягнувся до дверноi ручки, але йому здалося, нiби та вiд нього вiддаляеться, вiддаляеться в чорноту вiдкритого космосу.

– Якщо ти залишишся, я спечу тобi кавовий торт зi сметанним кремом, – лепетала вона. – Ми пiдсмажимо попкорн… Я приготую твою улюблену вечерю з iндиком… Якщо хочеш, я приготую iндика на завтра, на снiданок… Я зараз же почну… й пiдливку з тельбушкiв… Еддi, прошу, менi страшно, ти мене так жахливо лякаеш!

Вона вхопилася за його комiр i смикнула чоловiка назад, як ото кремезний коп хапае якогось пiдозрiлого парубка, котрий намагаеться втекти. Останнiм, згасаючим зусиллям Еддi продовжував iти… i коли уже опинився абсолютно наприкiнцi своiх сил i здатностi до спротиву, вiн вiдчув, що ii хватка розтала.

Вона видала один фiнальний скрик.

Його пальцi зiмкнулись на двернiй ручцi – якою благословенно прохолодною та була! Вiн потягнув, вiдкриваючи, дверi й побачив надворi таксi «Чекер»[144 - «Checker» – заснована 1910 р. компанiя, що у 1958—1982 рр. виробляла найвiдомiшi в США автомобiлi-таксi й володiла таксопарками в кiлькох мiстах.], посланця зi свiту здорового глузду. Вечiр був ясним. Яскраво сяяли зiрки.

Вiн обернувся до Майри, у ньому сипiло й свистiло:

– Тобi треба зрозумiти, що це не те, що я сам бажаю робити, – сказав вiн. – Якби я мав вибiр – взагалi будь-який вибiр – я не поiхав би. Прошу, зрозумiй це, Мартi. Я iду, але я повернуся.

Ох, але ж це звучало як брехня.

– Коли? На скiльки?

– На тиждень. Чи, може, днiв на десять. Точно що не довше за це.

– На тиждень! – скрикнула вона, хапаючись за груди, наче примадонна в якiйсь поганенькiй оперi. – На тиждень!

Сторінка 50

а десять днiв! Прошу, Еддi! Проооооо…

– Припини, Мартi. Гаразд? Просто припини.

На диво, вона послухалася: припинила i стояла, дивлячись на Еддi своiми мокрими, набряклими очима, не сердита на нього, тiльки в страху за нього i, так уже випадало, за себе. І, ймовiрно, уперше за всi цi роки, впродовж яких вiн ii знав, Еддi вiдчув, що може кохати ii беззастережно. Було то почасти вiдчуттям вiд’iзду? Вiн припускав, що так. Нi… можна те «припускав» змити геть. Вiн знав, що так i е. Вiн уже почувався чимсь, що живе по iнший бiк телескопа.

Але, мабуть, з цим усе гаразд. Що саме вiн мав на увазi? Те, що вiн нарештi вирiшив, що кохати ii – це нормально? Це нормально навiть попри те, що вона зовнi схожа на його матiр, коли його матiр була молодшою, i навiть попри те, що вона iсть у лiжку «Бравнi»[145 - «Brownies» – шоколаднi бiсквiтнi тiстечка, якi випускаються з кiнця ХІХ ст.], коли дивиться «Хардкасл i МакКормiк» або «Соколину гряду»[146 - «Hardcastle and McCormick» (1983—1986) – пригодницький телесерiал про ексцентричного суддю на пенсii та вправного крадiя автомобiлiв, якi разом розшукують непокараних злочинцiв; «Falcon Crest» (1981—1990) – серiал про перипетii життя й бiзнесу калiфорнiйськоi родини, яка володiе виноградником «Соколина гряда».], i крихти завжди сиплються на його частину постелi, i навiть попри те, що вона не вельми й розумна, i навiть попри те, що вона спокiйно мириться з тим, що вiн тримае своi лiки в аптечнiй шафцi тому, що власнi вона зберiгае в холодильнику.

Чи може…

Чи може бути так…

Рiзнi iншi варiанти вiн так або iнакше, у тому чи iншому настроi, уже був обмiрковував упродовж своiх химерно переплетених життiв у ролi сина, i коханця, i чоловiка; тепер же, на межi свого вiд’iзду з дому – i як це йому вчувалося, абсолютно востанне, – Еддi зринув у головi новий варiант, i бентежне зачудування обмахнуло його, нiби крило якогось великого птаха.

Чи може бути так, що Майра налякана навiть бiльше за нього самого?

Чи може бути так, як це бувало з його матiр’ю?

З пiдсвiдомостi, наче загрозливо iскристий феерверк, угору вистрелив iнший спогад про Деррi. Тодi там була крамниця взуття в середмiстi, на Централ-стрит. «Човник-Чобiток». Одного дня мати взяла його з собою туди – Еддi подумав, що йому тодi не могло бути бiльше п’яти-шести рокiв, – i наказала сидiти тихо й поводитися пристойно, поки вона вибере пару бiлих туфель для якогось весiлля. Ну, отже, вiн i сидiв тихо й поводився пристойно, поки його мати балакала з мiстером Гарденером, одним з тамтешнiх продавцiв, але ж йому було лише п’ять (чи, може, шiсть) рокiв, тож, коли мати вiдхилила вже третю пару бiлих туфель, якi iй показав мiстер Гарденер, знуджений Еддi пiшов у дальнiй кут роздивитися на дещо ним там примiчене. Спершу вiн було думав, що то просто великий ящик, поставлений сторчма. Пiдiйшовши ближче, вiн вирiшив, що це якогось роду письмовий стiл. І до того ж найбiльш чудернацький письмовий стiл з усiх, якi Еддi бодай колись бачив. Такий вузесенький! Зроблений з блискучого полiрованого дерева, з купою вихилястих викарбуваних лiнiй i рiзних рiзьблених штучок. А ще там були невисокi сходи з трьох схiдцiв, якi вели просто на нього, а Еддi нiколи не бачив стола зi схiдцями. Пiдiйшовши впритул, вiн побачив прямо бiля пiднiжжя цього «столу» якесь заглиблення, з одного боку кнопку, а поверх неi – фантастично! – щось точнiсiнько наче Космоскоп Капiтана Вiдео[147 - Командир загону космiчних рейнджерiв у першому в iсторii телебачення серiалi цього жанру «Captain Video and His Video Rangers» (1949—1955).].

Еддi обiйшов стiл i там побачив табличку. Мабуть, йому було тодi таки не менше шести рокiв, бо напис на нiй вiн змiг прочитати, стиха шепотом промовляючи кожне слово.

ЧИ ПРАВИЛЬНО НА ВАС СИДИТЬ ВАШЕ ВЗУТТЯ? ПЕРЕВІРТЕ Й ПОБАЧИТЕ!

Повернувшись назад, вiн зiйшов угору по трьох сходинках на невеличку платформу, i там встромив ступню в заглиблення при пiднiжжi цього взуттевимiрювача. Чи правильно сидять на ньому туфлi? Еддi цього не знав, але дико бажав перевiрити й побачити. Приклеiвшись обличчям до гумовоi захисноi маски, вiн натиснув кнопку. Йому затопило очi зеленим свiтлом. Еддi ахнув. Вiн побачив ступню, що висiла всерединi наповненого зеленим димом черевика. Вiн заворушив пальцями ноги, i пальцi тiеi ступнi, яку вiн бачив, теж зразу ж заворушились – то були його пальцi, авжеж, як вiн i очiкував. А потiм вiн збагнув, що бачить не тiльки пальцi; вiн бачить ще й своi костi також! Костi у власнiй ступнi! Завiвши великий палець ноги на другий, вiн схрестив iх (наче крадькома вiдхрещуючись вiд наслiдкiв промовленоi ним брехнi) i моторошнi кiстки в цьому стопоскопi[148 - «Shoe-fitting fluoroscope» – створений 1919 р. лiкарем Джейкобом Ло рентгенiвський апарат для з’ясування форми та розмiру стопи та пiдбору зручного взуття, звичайний пристрiй у взуттевих крамницях США до початку 1970-х рр.] утворили Х, тiльки не бiле, а примарно-зелене. Вiн побачив…

І тут заверещала його мати, пронизливий звук прохромив тишу взутт

Сторінка 51

воi крамницi, наче втеклий нiж косарки, наче пожежна сирена, наче погибельна доля верхи на конi. Вiн вiдсахнувся сполоханим, збентеженим обличчям вiд вiзира й побачив, що вона чвалом несеться до нього через усю крамницю – роззута, лише в панчохах, з розвiяною позаду себе сукнею. Дорогою вона перекинула стiлець i одна з отих штуковин для вимiрювання стiп, що завжди лоскотали йому пiдошви, злетiла вгору[149 - Маеться на увазi «Brannock Device» – створений 1926 р. винахiдником Чарлзом Бренноком (1903—1992) простий у використаннi пристрiй для точного вимiрювання спiввiдношення довжини, ширини й пiдйому людськоi стопи, яким було покладено стандарт для сучасноi взуттевоi промисловостi.]. Груди ii колихалися, рот у неi перетворився на пурпурове О жаху. Услiд ii бiгу обертались обличчя.

«Еддi, злiзь геть звiдти! — репетувала вона. – Злiзь звiдти! Вiд тоi машини в тебе буде рак! Злiзь звiдти! Еддi! Еддiiiiii…»

Вiн вiдсахнувся вiд тоi машини, немов вона раптом розпалилася до червоного. У своему панiчному переляку вiн забув про невисокi сходинки позаду себе. П’ятами вiн стукнувся об першу i затримався там, повiльно завалюючись спиною назад, руки його скажено крутились у повiтрi, програючи битву за вiдновлення спливаючоi рiвноваги. Та хiба вiн не думав тодi з якоюсь божевiльною радiстю: «Зараз я впаду! Я дiзнаюся, як воно, якщо впадеш i вдаришся головою! Ух, як менi пiдвезло!..»? Хiба вiн такого не думав? Чи це тiльки цей чоловiк накладае зараз своi власнi своекорисливi iдеi на те хтозна-що, яке його дитячий розум, де завжди бушували сумбурнi припущення i напiвусвiдомлюванi образи (образи, якi втратили весь свiй сенс заразом з iхньою яскравiстю), що вiн думав тодi… або намагався думати?

У будь-якiм випадку, це пусте питання. Вiн тодi не впав. Мати пiдбiгла вчасно. Мати його пiдхопила. Вiн вдарився в сльози, але не впав.

На них усi дивилися. Вiн це пам’ятае. Вiн пам’ятае, що мiстер Гарденер пiдiбрав ту штучку для вимiрювання стiп i совав маленькi повзунки на нiй, перевiряючи, чи з ними все гаразд, тим часом як iнший продавець поставив на мiсце перекинутий стiлець i раз сплеснув долонями з насмiшкуватою вiдразою, перш нiж знов начепити на себе приемно-нейтральний, крамарський вираз обличчя. Здебiльша йому запам’яталися мокрi материнi щоки i ii гаряче, кисле дихання. Вiн пам’ятав, як вона шепотiла й шепотiла йому в вухо: «Не смiй нiколи робити такого знову, не смiй нiколи робити такого знову, не смiй нiколи…» Це так його мати виспiвувала, щоб вiдвернути негаразди. Це саме вона виспiвувала за рiк до того, коли дiзналася, що нянька одного задушливо спекотного лiтнього дня повела Еддi в публiчний басейн у Деррi-парку – то було, коли страх раннiх п’ятдесятих перед полiомiелiтом тiльки-но почав згасати[150 - Свiт у 1950—1960-х переживав найпотужнiшу епiдемiю полiомiелiту з частими смертельними випадками, вiдтодi чимало людей залишилися паралiзованими.]. Мати витягла його з басейну, наказуючи, щоб вiн бiльше нiколи такого не робив, нiколи-нiколи, i всi дiти тодi дивилися точно так, як зараз дивилися продавцi з покупцями, i дихання в неi вiдгонило точно таким же кислим.

Вона потягла його з «Човника-Чобiтка», з криками на продавцiв, що побачиться з ними всiма в судi, якщо з ii хлопчиком станеться щось погане. Вiд переляку сльози в Еддi текли раз по раз аж до полудня, а астма мучила весь день. Тiеi ночi вiн довго пролежав без сну, загадуючись, що ж воно за таке той рак, чи гiрший вiн за полiо, чи може вiн вiд нього вмерти, i, якщо так, скiльки це забере часу i чи дуже боляче буде перед смертю. А ще Еддi загадувався, чи потрапить вiн потiм у пекло.

Загроза була серйозною, принаймнi це вiн знав.

Вона так перелякалася. Ось чому вiн це знав.

Така нажахана.

– Мартi, – промовив вiн через море рокiв. – Ти подаруеш менi поцiлунок?

Вона поцiлувала його, в цей же час обiйнявши так мiцно, що йому застогнали кiстки в спинi. «Якби ми перебували у водi, – подумав Еддi, – вона втопила б нас обох».

– Не бiйся, – прошепотiв вiн iй у вухо.

– Я нiчого не можу з собою вдiяти! – рюмсала вона.

– Розумiю, – сказав вiн, усвiдомлюючи, що, хоча Майра обнiмае його з кiсткодробильною мiцнiстю, напад астми у нього послабшав. З дихання пропала та свистяча нота. – Я розумiю, Мартi.

Таксист знову посигналив.

– Ти телефонуватимеш? – запитала вона боязко.

– Якщо зможу.

– Еддi, прошу, ну чому ти не розкажеш менi, в чому справа?

А що, якби вiн розказав?

Вона би заспокоiлася?

«Мартi, цього вечора я отримав дзвiнок вiд Майка Хенлона i ми трiшки побалакали, але все, про що ми говорили, звелося до двох речей. “Те саме почалося знову”, – сказав Майк. “Ти приiдеш?” – спитав Майк. І тепер у мене лихоманка, Мартi, тiльки це та лихоманка, якоi не приглушити аспiрином, i в мене задуха, з якою не здатен впоратися той клятий iнгалятор, тому що ця задуха не в горлi й не в легенях – вона в мене кругом серця. Я повернуся до тебе, Мартi, якщо зумiю, але почуваюся я, наче людина, що стоiть перед жерлом староi шахти, повноi

Сторінка 52

бвалiв, якi тiльки-но й чекають, щоб трапитись, стоiть там i каже “прощавай” денному свiтлу».

Так – бiгме, так! Це вже напевне поверне спокiй ii душi.

– Нi, – промовив вiн. – Гадаю, я не можу розказати тобi, в чому справа.

І перш нiж вона встигла сказати ще щось, перш нiж вона встигла розпочати знову («Еддi, вилiзь з того таксi! Вiд нього в тебе буде рак!»), вiн вирушив геть вiд неi, швидше i швидше. На той момент, коли вiн дiстався машини, вiн уже мало не бiг.

Вона так i стояла в одвiрку, коли таксист здавав задом на вулицю, так i стояла там, коли вони вирушили в бiк мiста – велика темна жiноча тiнь, вирiзана зi свiтла, що лилося з iхнього будинку. Вiн iй помахав i подумав, що вона також пiдняла руку йому у вiдповiдь.

– Куди прямуемо цього вечора, друже мiй? – запитав таксист.

– Вокзал «Пенн», – вiдповiв Еддi, i його пальцi розслабилися на iнгаляторi. Астма сховалася кудись туди, куди вона зазвичай ховалася нидiти мiж своiми нападами на його бронхи. Вiн почувався… майже добре.

Проте за чотири години iнгалятор виявився дужче, нiж будь-коли, йому потрiбним – коли Еддi отямився вiд легкого напiвсну одним спазматичним посмиком, що змусило парубка в дiловому костюмi навпроти опустити газету i подивитись на нього з трохи боязкою цiкавiстю.

«Я повернулась, Еддi! – кричала астма в захватi. – Я повернулась, i, ой, на’iть не знаю, цього разу я можу тебе уколошкати! А чом би й нi? Колись-бо мушу це зробити, сам кумекаеш! Не можу ж я iбошитися з тобою вiчно!»

Груди Еддi здимались i опадали. Вiн помацав рукою, де iнгалятор, знайшов його, нацiлив собi в горло i натиснув на спуск. Потiм вiдкинувся назад у високому амтракiвському крiслi, тремтячи, чекаючи на полегшення, думаючи про те сновидiння, з якого вiн прокинувся. Сновидiння? Господи Ісусе, якби ж то лише так. Вiн побоювався, що то був радше спогад, анiж сон. Там було таке ж зелене свiтло, як у тому рентгенiвському апаратi у взуттевiй крамницi, i гниючий прокажений гнався крiзь пiдземнi тунелi за волаючим хлопчиком на iм’я Еддi Каспбрак. Вiн бiг i бiг

(«…Вiн бiгае доволi швидко», – доводив тренер Блек його матерi, i вiн бiг дуже швидко, тiкаючи вiд тiеi гниючоi iстоти, о так, можете повiрити, закластися менi на власну шкуру)

у тому снi, де йому було одинадцять рокiв, а потiм вiн вiдчув запах чогось на кшталт смертi часу, i хтось запалив сiрника, i вiн подивився вниз i побачив зогниле лице хлопчика на iм’я Патрiк Гокстеттер, хлопчика, котрий пропав у липнi 1958 року, i хробаки вповзали i виповзали зi щiк Патрiка Гокстеттера, i той жахливий, бздючий сморiд надходив зсередини Патрiка Гокстеттера, i в тому снi, який був бiльше схожим на спогад, анiж на сон, вiн поглянув убiк i побачив пару шкiльних читанок, розпухлих вiд вологи й порослих зеленою плiснявою: «Дороги повсюди» та «Розумiння нашоi Америки». Вони були зараз у такому станi через сморiдну сирiсть тут, унизу («Як я провiв лiтнi канiкули» – твiр Патрiка Гокстеттера: «Я провiв iх мертвим у тунелi! Мох вирiс на моiх книжках, i вони розпухли до розмiру каталогiв “Сiерз”[151 - «Sears, Roebuck & Co» – заснована 1893 р. компанiя з продажу товарiв за каталогами з поштовою доставкою; сьогоднi – мережа унiвермагiв, яка продовжуе випускати спецiалiзованi каталоги.]!)? Еддi розкрив рота, щоб закричати, й от тодi-то лускатi пальцi прокаженого, чиргикнувши по його щоках, пiрнули йому в рот, тодi-то вiн i прокинувся з тим спиноломним посмиком, виявивши себе не в каналiзацiйних нетрях пiд Деррi у штатi Мейн, а у вагонi з баром у головi пасажирського потяга «Амтрак», який мчав через Род-Айленд[152 - Rhode Island – один iз штатiв регiону Новоi Англii, найменший за територiею в США.] пiд повним бiлим мiсяцем.

Чоловiк навпроти вагався, ледь не передумав був заговорити, а потiм все ж таки наважився:

– З вами все гаразд, сер?

– О, так, – вiдповiв Еддi. – Просто задрiмав i побачив поганий сон. Через це в мене почався напад астми.

– Зрозумiло.

Газета знову пiднялася. Еддi побачив, що це та газета, яку його мати iнколи обзивала «Жид-Йорк таймз».

Еддi задивився у вiкно на сонний краевид, освiтлений тiльки казковим мiсяцем. Тут i там стояли будинки, а подеколи iх скупчення, здебiльшого темнi, у деяких свiтилося. Але тi вогники здавалися рiдкiсними й фальшиво облудними, порiвняно з сяйвом-марою мiсяця.

«Вiн думав, що то мiсяць балакае з ним, – раптом подумав Еддi. – Генрi Баверз. Боже, яким же вiн був божевiльним». Вiн загадався, де може бути Генрi Баверз зараз. Мертвий? У в’язницi? Блукае десь порожнiми рiвнинами посеред краiни, мов невилiковний вiрус, у глибокi соннi години мiж першою й четвертою ночi тулячись поближче до «Сiм-Одинадцять»[153 - «Seven Eleven» – заснована 1927 р. торговельна мережа, в назвi якоi було вiдображено час роботи ii супермаркетiв – з 7 : 00 до 23 : 00, але з 1963 р. бiльшiсть iх перейшла на цiлодобовий режим.], чи може, вбивае якихось людей, достатньо нерозумних, щоб загальмувати на його скривлений великий палець, з метою перемiщення доларiв з iхнiх гаманцiв

Сторінка 53

до свого власного.

Можливо, можливо.

Десь у штатному психпритулку? Дивиться вгору на цей мiсяць, що наближаеться до повнi? Говорить до нього, прислухаеться до його вiдповiдей, якi тiльки сам i може чути?

Еддi вирiшив, що це найбiльш iмовiрно. Вiн здригнувся. «Нарештi я згадую власне дитинство, – подумав вiн. – Я згадую, як провiв своi лiтнi канiкули того похмурого, мертвого 1958 року». Вiн вiдчував, що тепер, якщо захоче, може зосередитися майже на будь-якiй подii того лiта, але вiн не хотiв. «Ох, господи, якби я тiльки мiг забути все те знову».

Вiн притулився лобом до брудноi шибки вагонного вiкна – пальцi делiкатно тримають iнгалятор, наче якусь релiгiйну релiквiю, – дивлячись, як обабiч потяга розлiтаеться нiч.

«Їду на пiвнiч», – подумав вiн, але це було неправильно.

«Їду не на пiвнiч. Тому що це не потяг; це машина часу. Не на пiвнiч; назад. Назад у часi».

Йому здалося, нiби вiн чуе бурмотiння мiсяця.

Еддi Каспбрак мiцно стиснув свiй iнгалятор i заплющив очi, поборюючи раптове запаморочення.

5

Беверлi Роган дiстае прочуханки

Том уже майже був заснув, коли задзвонив телефон. Вiн намагався пiдвестися, щоб узяти слухавку, та потiм вiдчув, що Беверлi притискаеться одною груддю до його плеча, це вона потягнулась до телефону. Том знов упав на подушку, в’яло чудуючись, хто ж це дзвонить на iх не зареестрований у довiдковiй службi домашнiй номер о цiй нiчнiй годинi. Вiн ще почув, як Беверлi промовила «алло», а потiм знову вiдплив у сон. Том уграв майже три шестизарядних паки протягом того бейсбольного матчу i був висотаний.

Потiм голос Беверлi, рiзкий i здивований: «Щоооо?» – немов нiж-льодорiз, встромився йому у вухо, i Том знову розплющив очi. Вiн спробував сiсти i телефонний шнур уп’явся йому в товсту шию.

– Прибери з мене цю херню, Беверлi, – наказав вiн, тож вона зразу ж пiдвелася й, пiдтримуючи шнур розчепiреними пальцями, обiйшла лiжко. Їi червонаво-руде волосся натуральними хвилями спливало iй по нiчнiй сорочцi маже до талii. Волосся шльондри. Вона не кинула на його обличчя невпевненого погляду, щоб прочитати на ньому прогноз емоцiйноi погоди, i Тому Рогану це не сподобалося. Вiн сiв. У нього заболiло в головi. Курва, голова, мабуть, уже й до цього болiла, але поки спиш, ти цього не знаеш.

Вiн пiшов до ванноi кiмнати, де мочився, як йому здалося, зо три години, а потiм вирiшив, що раз уже вiн встав, то мусить знову взятися до пива i спробувати провести курс лiкування неминучого похмiлля.

Прямуючи до сходiв знову крiзь спальню, чоловiк у бiлих трусах-боксерах, що маяли пiд його значного розмiру черевом, як вiтрила, з руками-колодами (вiн скидався бiльше на докера-задерiя, анiж на президента й генерального менеджера «Беверлi Фешен Інкорпорейтед»), глянув через плече й роздратовано гаркнув:

– Якщо це та лесбi-бичка Леслi, скажи iй, нехай пiде вiдлиже у якоiсь iз моделей, а нам дасть спокiй!

Беверлi скинула на нього очима, похитала головою, показуючи, що це не Леслi, а потiм знову перевела погляд на телефон. Том вiдчув, як у нього на шиi напружилися м’язи. Це скидалося на зневагу. Зневагу з боку Мiледi. Мiйобаноiледi. Починало скидатися не те, що це може обернутися певною сценою. Можливо, Беверлi потрiбен короткий освiжаючий курс повчання, хто тут головний. Цiлком можливо. Інколи iй це було необхiдно. Вона була малоздiбною ученицею.

Том зiйшов на нижнiй поверх, перевальцем, машинально виколупуючи зад трусiв у себе з улоговини мiж сiдницями, почалапав до кухнi й там вiдкрив холодильник. Його простягнута рука не знайшла нiчого бiльш алкогольного за миску «Тапервер» iз залишками локшини «Романов»[154 - «Tupperware» – пластиковий посуд, який випускаеться з 1946 року, популярний тому, що його можна герметично закривати; тут гра слiв, бо йдеться не про горiлку «Romanoff», а про локшину з такою ж назвою, яку випускае заснована 1896 року iталiйською емiгранткою в Огайо компанiя «Teresa Marzetti Co».]. Пиво все закiнчилось. Навiть та бляшанка, яку вiн ховав пiд задньою стiнкою (майже так, як складену пiд водiйськими правами двадцятидоларову банкноту на крайнiй випадок) щезла. Матч тривав чотирнадцять iнiнгiв[155 - Inning – кожна з дев’яти основних фаз гри в бейсбол, яка не мае фiксованого часу, за певного стану рахунку призначаються додатковi iнiнги.], i все даремно. «Вайт Сокс»[156 - «Chicago White Sox» («Бiлi шкарпетки») – заснована 1901 року команда Центрального дивiзiону, Американськоi бейсбольноi лiги, Головноi бейсбольноi лiги.] програли. Нiкчемна зграя гiвнюкiв цього року.

Його очi перепливли до пляшок з мiцним зiллям на заскленiй полицi понад кухонним баром, i на мить Том побачив себе, як вiн хльопае собi на один кубик льоду «Бiм»[157 - «Jim Beam» – найпопулярнiший сорт вiскi бурбон, що випускаеться з 1795 року.]. Тодi, розумiючи, що це обiцяе навiть бiльше капостi, нiж наразi терпить його голова, вiн вирушив назад до сходiв. Поглянувши на стрiлки антикварного маятникового годинника бiля пiднiжжя сходiв, вiн побачив, що вже перейшло за пiвнiч

Сторінка 54

Це вiдкриття аж нiяк не покращило його настрою, який нiколи не був занадто гарним навiть у найкращi моменти.

Вiн сходив угору сходами з повiльною обережнiстю, усвiдомлюючи – аж зайве усвiдомлюючи, – як важко працюе його серце. Ка-гуп, ка-стук. Ка-гуп, ка-стук. Ка-гуп, ка-стук. Вiн нервувався, коли вiдчував, що серце в нього б’еться не лише в грудях, а й у вухах i в зап’ястках. Коли так вiдбувалося, вiн iнколи уявляв його не органом, що стискаеться й розтискаеться, а великим циферблатом у лiвiй половинi своiх грудей, стрiлка якого зловiсно наближаеться до червоноi зони. Йому не подобалося таке лайно; йому не потрiбне було таке лайно. Що йому було потрiбне – це здоровий нiчний сон.

Але ця тупа пiхва, з якою вiн був одружений, усе ще ляпала по телефону.

– Це я розумiю, Майку… так… так, авжеж… знаю… але…

Доволi довга пауза.

– Бiлл Денбро? – скрикнула вона, i той самий нiж-льодорiз знову встромився йому в вухо.

Вiн затримався, стоячи перед дверима спальнi, поки йому не повернулося нормальне дихання. Тепер воно знову стало ка-стук, ка-стук, ка-стук. Вiн на мить уявив, що стрiлка вiдсовуеться вiд червоного, а потiм вольовим зусиллям прибрав цю картинку геть. Заради Бога-Христа, вiн справжнiй чоловiк, i збiса вдатний, не якась там духовка з негодящим термостатом. Вiн у чудовiй формi. Вiн залiзний. І якщо вона мае потребу завчити це знову, вiн радо дасть iй урок.

Вiн уже було мало не зробив крок у спальню, але затримався на мiсцi довше на якусь мить, слухаючи ii, не те щоб йому було цiкаво, з ким вона балакае чи що каже, просто слухаючи коливання вгору-вниз iнтонацiй ii голосу. І вiдчуваючи стару знайому тупу лють.

Вiн познайомився з Беверлi в барi для самотнiх у середмiстi Чикаго чотири роки тому. Розмова зав’язалася доволi легко, бо вони обое працювали у «Стандард брендз бiлдiнг» i мали кiлькох спiльних знайомих. Том працював у пiар-компанii «Кiнг&Лендрiнг» на сорок другому поверсi. Беверлi Марш – так вона тодi звалася – асистенткою дизайнера в «Делiя фешенз» на дванадцятому. «Делiя», яка пiзнiше стала помiрно популярною на Середньому Заходi, орiентувалася на молодь – блузи i спiдницi, шалики i слакси пiд брендом «Делiя» продавалися головним чином у крамничках, якi сама Делiя Каслмен називала «молодiжними», а Том – «гашишнями». Том Роган майже вiдразу зрозумiв про Беверлi Марш двi речi: вона бажана i вона вразлива. Менш нiж за мiсяць вiн зрозумiв iще одну: вона талановита. Дуже талановита. У ii ескiзах повсякденних суконь i блузок вiн побачив грошевидобувну машину з мало не лячним потенцiалом.

«Але не в “гашишнях”, – думав вiн, не кажучи цього вголос (принаймнi не тодi). – Годi вже вбогого освiтлення, годi мiзерних цiн, годi нiкчемного виставлення десь на задвiрках крамницi мiж аксесуарами для курiння трави i майками рок-гуртiв. Хай таке лайно залишаеться для дрiбноти».

Вiн дiзнався про Беверлi багато всього, перш нiж вона зрозумiла, що в нього е до неi хоч якийсь справжнiй iнтерес, i саме так Тому й хотiлося, щоб було. Том шукав когось такого, як Беверлi Марш, усе свое життя, i вiн рушив уперед зi швидкiстю лева, що робить напад на забарливу антилопу. Не те щоб ii вразливiсть проявлялася на поверхнi – дивишся i бачиш ефектну жiнку, струнку, але вельми статурну. Стегна, можливо, не зовсiм супер, натомiсть чудовий задок i найкраща пара цицьок, яку вiн бодай колись бачив. Том Роган був цицьколюбним чоловiком, завжди ним був, а у високих дiвчат цицьки майже завжди розчаровували. Вони носили тоненькi майки, зводячи з розуму своiми сосками, але, стягнувши таку тоненьку майку, ти робив вiдкриття, що, окрiм соскiв, там бiльше нiчого й нема. Самi цицьки були схожими бiльше на ручки-шишечки при шухлядах якогось комода. «Бiльш за жменю – то занадто», – любив приказувати його сусiд по кiмнатi в гуртожитку коледжу, але, на Томове переконання, у його сусiдовi було стiльки лайна, що аж перехлюпувалося на поворотах.

Еге ж, виглядала вона по-своему привабливо, це безсумнiвно, з тiею ii бомбезною фiгурою i чудесним водоспадом хвилястого рудого волосся. Але була вона слабкою… якоюсь слабкою. То було так, нiби вона надсилала радiосигнали, вловити якi мiг тiльки вiн. Можна було б вказати на певнi деталi – як багато вона курила (утiм, вiн майже вилiкував ii вiд цього), як безупинно рухалися ii очi, нiколи не зустрiчаючись поглядом з очима того, хто з нею балакае, хiба що торкаючись iх час вiд часу, щоб зразу ж проворно вiдстрибнути геть; ii звичка злегка погладжувати собi лiктi, коли вона нервуеться; стан ii нiгтiв, завжди доглянутих, проте неприпустимо коротких. На це останне Том звернув увагу в перший же вечiр iхнього знайомства. Вона пiдняла свiй бокал з червоним вином, вiн побачив ii нiгтi й подумав: «Вона тримае нiгтi короткими, бо гризе iх».

Леви можуть не думати, принаймнi так, як думають люди… але вони бачать. І коли антилопи кидаються навтьоки вiд водопою, стривоженi наближенням запаху, що несе смерть, цi коти вмiють примiтити, котра з них вiдстае вiд гурту, можливо, через пiдвернуту ногу,

Сторінка 55

можливо, вона просто природно забарлива… а може, тому, що в неi слабше розвинуте вiдчуття небезпеки. А ще цiлком можливо, що деякi антилопи – а також i деякi жiнки – бажають бути забитими.

Раптом вiн почув звук, який брутально висмикнув його з цих спогадiв, – клацання запальнички.

Знову повернулася тупа лють. Живiт наповнився жаром, який Том не мiг би назвати цiлком неприемним. Пiдкурюе. Вона курить. Чималенько було проведено з нею спецсемiнарiв Тома Рогана на цю тему. Й от тобi й маеш, вона робить те саме знову. Гаразд, вона малоздiбна учениця, але добрий вчитель найкраще проявляе себе в роботi з малоздiбними учнями.

– Так, – промовила вона цього разу. – Угу-угу. Добре. Так… – знову послухала, потiм видала дивний, шарпкий смiх, якого вiн вiд неi нiколи до цього не чув. – Двi речi, оскiльки ти питаешся: зарезервуй для мене номер i промов за мене молитву. Так, окей… угу… я теж. Добранiч.

Коли вiн увiйшов у спальню, вона якраз клала слухавку. Вiн збирався увiйти жорстко, накричати на неi: припини, припини це негайно, НЕГАЙНО! Але, коли побачив ii, усi слова завмерли йому в горлi. Вiн бачив ii такою й ранiше, але тiльки разiв два чи три. Раз перед iхнiм першим великим подiумним показом, другий перед першим закритим показом для представникiв загальнонацiональних торговельних мереж, третiй – коли вони вирушали в Нью-Йорк отримувати Мiжнародну дизайнерську премiю.

Вона рухалася по спальнi довгими кроками, мереживна бiла нiчна сорочка пiдкреслювала форми ii тiла, затиснута переднiми зубами сигарета (боже, як же вiн ненавидiв такий ii вигляд, з недопалком у ротi) вiдкидала через лiве плече назад негусту бiлу тасьму диму, наче той тягнувся з паровозноi труби.

Але насправдi застигнути його примусив вираз ii обличчя, саме це змусило завмерти в горлi запланований ним було крик. Серце в ньому йойкнуло – ка-ГУП! – i вiн скривився, переконуючи себе, що вiдчувае наразi не страх, а лише здивування вiд того, що виявив ii в такому виглядi.

Вона була такою жiнкою, що достеменно оживала тiльки тодi, коли ритм ii роботи пiдносився до кульмiнацii. Кожний з подiбних пам’ятних випадкiв, звiсно, був пов’язаний з професiйною кар’ерою. У тi моменти вiн бачив зовсiм iншу жiнку, жiнку, яка дуже вiдрiзнялася вiд тiеi, яку вiн так добре знав, – жiнку, яка глушила нахер його чуттевий до страхiв радар своiми дикими вибухами атмосферних електророзрядiв. Жiнка, яка проявлялася в стресовi моменти, була сильною, але вкрай збудливою, безстрашною, але непередбачуваною.

Щоки в неi тепер розпашiлися, натуральний рум’янець палав високо на вилицях. Широко розплющенi очi сяяли, анi слiду сну не залишилося в них. Потоком струменiло ii волосся. І… ох, гляньте-но на це, друзi та сусiди! Ох, ви лишень тiльки погляньте ось на це! Невже це вона дiстае iз шафи валiзу? Валiзу? Боже правий, а таки так.

«Зарезервуй для мене номер… промов за мене молитву».

Ну що ж, iй не знадобиться жодний номер у жодному готелi – не в осяжному майбутньому, – тому що манюня Беверлi Роган залишиться тут, удома, можете бути певнi, i в наступнi три-чотири днi прийматиме iжу навстоячки.

А от парочка молитов iй таки знадобиться, поки вiн з нею не закiнчить.

Вона скинула валiзу на лiжко i пiдiйшла до свого комода. Витягла верхню шухляду й дiстала двое джинсiв i вельветовi штани. Вкинула iх до валiзи. Знов до комода, сигарета струменить димом через плече. Вхопила светр, пару майок, одну зi старих блузок «Шип’н’Шор»[158 - «Ship’n’Shore» – заснована у 1920-х рр. сiмейна фiрма, яка шила якiсний жiночий i дитячий одяг, першою застосувавши композитнi тканини з бавовни й полiестеру, якi не потребували прасування; бренд був особливо популярним у 1950—1960-х.], в яких вона мала такий iдiотський вигляд, але не бажала вiд них вiдмовитись. Той, хто телефонував iй, вочевидь, не був якимсь шикарним вояжером. Усi цi речi були нудними, речi суто у стилi Джекi Кеннедi для вiкенду в Хаянiс Портi[159 - Hyannis Port – курортне селище на мисi Код, в Массачусетсi, де з 1926 року розташовувалися замiськi садиби членiв родини Кеннедi.].

Не те щоб його хвилювало, хто iй дзвонив i куди вона, як iй здаеться, зiбралася iхати, оскiльки нiкуди вона не поiде. Не цi два питання безустанно дзьобали йому мозок, заморочений i болючий вiд надлишку пива й нестатку сну.

А оця ii сигарета.

Вважалося, що всi сигарети вона викинула. Але вона iх вiд нього затаiла – доказ ось вiн, стирчав зараз у неi в зубах. А оскiльки вона все ще не помiчала, що вiн стоiть у дверях, Том дозволив собi задоволення згадати тi два вечори, що подарували йому впевненiсть у власному цiлковитому над нею контролi.

«Я не бажаю, щоб коли-небудь ти курила поряд зi мною, – сказав вiн iй, коли вони поверталися з одноi вечiрки у Лейк Форестi[160 - Lake Forest – засноване 1861 р. мiсто (впливовий культурно-бiзнесовий центр) на березi озера Мiчиган за 30 миль вiд Чикаго.]. У жовтнi то було. – Я змушений давитися цим лайном на вечiрках i в офiсi, але я не мушу ним давитися поряд iз тобою. Ти знаеш, на що це схож

Сторінка 56

? Я скажу тобi правду – вона неприемна, але це правда. Це наче iсти чиiсь шмарклi».

Вiн гадав, що це викличе хоч слабеньку iскру протесту, але вона тiльки блимнула на нього отим своiм несмiливим, бажаючим догодити поглядом. І голос у неi був тихим, лагiдним, слухняним: «Гаразд, Томе».

«Викинь ii тодi геть».

Вона викинула. Усю решту того вечора Том перебував у доброму гуморi.

За кiлька тижнiв, виходячи з кiнотеатру, вона пiдкурила сигарету у фойе i пихкала нею, поки вони йшли через парковку до машини. То було кусючим листопадовим вечором, вiтер, наче оскаженiлий кiт, вгризався у кожний, який лишень тiльки мiг знайти, квадратний дюйм вiдкритоi плотi. Том пам’ятав, що ясно чув тодi запах озера, як то бувае прохолодними ночами – такий добре впiзнаваний запах, що був одночасно рибним i якимсь порожнiм. Вiн не заважав iй курити ту сигарету. Вiн вiдчинив для неi дверцята, коли вони дiсталися машини. Вiн сiв за кермо, закрив власнi дверцята, а вже тодi промовив: «Бев?»

Вона прибрала сигарету з губ i обернулась до нього запитально, й от тодi вiн розрядився на неi доволi добряче, твердою вiдкритою долонею ляснувши по щоцi достатньо сильно, щоб у нього самого засвербiла долоня, достатньо сильно, щоб ii голова гойднулася назад, вдарившись об пiдголiвник. Їi очi розчахнулися зi здивування i болю… й чогось iще також. Власна рука Беверлi злетiла до щоки, щоб торкнутись ii гарячостi й сверблячого онiмiння. Вона скрикнула: «Оууу! Томе!»

Вiн дивився на неi – очi примруженi, губи в недбалiй усмiшцi – цiлком жвавий, готовий побачити, що буде далi, як вона реагуватиме. У штанах у нього напружився член, але вiн це ледь зауважив. Це на потiм. Зараз у школi тривае урок. Вiн прокрутив у головi те, що щойно трапилося. Їi обличчя. Що то за той, третiй, вираз на ньому був майнув мигцем й вiдразу ж пропав? Спершу здивування. Потiм бiль. А тодi…

(«ностальгiя»)

згадка… пам’ять про щось. Це з’явилося лише на мить. Том не думав, щоб вона навiть сама знала, що це там майнуло, на ii обличчi чи в ii мозку.

Зараз е зараз. Усе мусило б проявитися в перших словах, яких вона не промовила. Вiн знав це так само добре, як власне iм’я.

Не прозвучало: «Сучий ти сину!»

Не прозвучало: «Прощавай, Мачо-Сiтi!»

Не прозвучало: «Мiж нами все скiнчено, Томе!»

Вона тiльки подивилася на нього своiми скривдженими вологими карими очима i спитала:

– Навiщо ти це зробив?

Хотiла було сказати ще щось, але натомiсть вдарилась у сльози.

– Викинь.

– Що? Що, Томе?

Туш стiкала по ii обличчю брудними патьоками. На це йому було байдуже. Йому трохи було навiть до вподоби бачити ii такою. Авжеж, брудота, але було в цьому також щось сексуальне. Блядьське. Доволi збуджуюче.

– Сигарету. Викинь ii геть.

Проблиски розумiння, а слiдом – винуватостi.

– Я просто забула! – схлипнула вона. – Ото й усе!

– Викинь ii геть, Бев, а то дiстанеш ще вдруге.

Вона опустила вiкно й жбурнула сигарету. Потiм знову обернулась до нього – лице блiде, налякане i якесь нiби просвiтлене.

– Ти не можеш… ти не мусиш мене бити. Це поганий фундамент для… для… тривалих стосункiв.

Вона намагалася знайти вiдповiдний тон, якийсь дорослий ритм мовлення, але губилася. Вiн повернув ii в минуле. З ним у машинi сидiла дитина. Зваблива й пекельно сексуальна, але дитина.

– Не могти й не мусити двi рiзнi речi, дитятко, – промовив вiн. Голосом стримано-спокiйним, хоча сам усерединi тiпався й витанцьовував. – І це я буду вирiшувати, на чому будуються тривалi стосунки, а на чому нi. Якщо ти можеш з цим жити, чудово. Якщо нi, йди гуляй геть. Я тебе не зупинятиму. Я можу дати тобi копняка пiд сраку, як презент на прощання, але не зупинятиму. Це вiльна краiна. Що я ще тут можу сказати?

– Мабуть, ти вже сказав достатньо, – прошепотiла вона, i вiн ударив ii знову, сильнiше, нiж першого разу, бо жодна баба нiколи не буде вистьобуватися перед Томом Роганом. Вiн ударив би королеву Англii, якби вона стiбалася з нього.

Вона вгатилася щокою об м’яку оббивку приладовоi панелi. Рука ii вхопилася за дверну ручку, але потiм вiдпала. Вона лише забилася в куток, наче кролик, одною рукою прикриваючи рота, з очима велетенськими, вологими, переляканими. Том дивився на неi якусь мить, а потiм вилiз i обiйшов машину ззаду. Вiдкрив ii дверцята. Дихання з нього пихкало димком серед цього чорного, вiтряного, листопадового повiтря й озерний запах вчувався дуже ясно.

– Бажаеш вийти, Бев? Я бачив, ти взялася за дверну ручку, тож гадаю, ти, либонь, бажаеш вийти. Хай буде так. Я прохав тебе не робити дещо, i ти менi пообiцяла. Але потiм зробила. То бажаеш вийти? Нумо. Вилазь. Та хер з ним, авжеж? Вилазь. То ти бажаеш вийти?

– Нi, – шепнула вона.

– Що? Я тебе не чую.

– Нi, я не хочу вийти, – промовила вона трiшки голоснiше.

– Що це – у тебе емфiзема вiд тих сигарет? Якщо не можеш говорити, я тобi збiса дiстану якийсь мегафон. Це твiй останнiй шанс, Беверлi. Скажи голосно, щоб я мiг тебе почути: ти бажаеш вилiзти з цiеi машини чи бажаеш iхати додому зi мною?

Сторінка 57

– Бажаю iхати додому з тобою, – промовила вона, склавши руки на колiнах, наче якесь мале дiвча. На нього вона не дивилась. По щоках у неi спливали сльози.

– Гаразд, – сказав вiн. – Чудово. Але спершу скажи менi отаке, Бев. Скажи отак: я забула, що менi не можна курити поряд з тобою, Томе.

Тепер вона на нього подивилась, очима скривдженими, благаючими, нiмотними. Ти можеш примусити мене це зробити, але, прошу, не треба. Не треба, я кохаю тебе, хiба не можна покласти на цьому край?

Нi – цього робити не можна було. Тому що так не досягалося дна ii приниження, i обое вони це розумiли.

– Скажи.

– Я забула, що менi не можна курити поряд з тобою, Томе.

– Добре. А тепер скажи: «Вибач».

– Вибач, – повторила вона глухо.

Та сигарета лежала й димiла на асфальтi, наче обрiзок запального шнура. Люди, якi йшли з кiнотеатру, кидали на них погляди: чоловiк стоiть бiля вiдкритих пасажирських дверцят скромноi «веги»[161 - «Chevrolet Vega» (1970—1977) – недорогий субкомпактний автомобiль спортивного силуету, популярний у той час у США серед початкiвцiв i молодих сiмей.] останньоi моделi, всерединi якоi сидить жiнка з манiрно складеними на колiнках руками, з опущеною головою, верхне свiтло в кабiнi окреслюе золотим сяйвом м’який водоспад ii волосся.

Вiн розчавив сигарету. Розмазав ii по асфальту.

– А тепер скажи: «Я бiльше нiколи такого не зроблю без твого дозволу».

– Я бiльше…

Голос у неi почав затинатися.

– …нiколи… н-н-н…

– Кажи, кажи, Бев.

– …бiльше нiколи н-не з-зроблю. Без твого д-дозволу.

Тож вiн затрiснув дверцята i знову обiйшов машину до водiйського мiсця. Сiв за кермо i повiз iх до свого помешкання у центрi мiста. Обидва не промовили й слова. Половину стосункiв було усталено на парковцi; другу половину – через сорок хвилин у Томовiм лiжку.

Вона не хоче займатись коханням, сказала Беверлi. Тим не менше вiн побачив iнакшу правду в ii очах i в напруженiй розчепiреностi ii нiг, а коли стягнув з неi блузку, соски виявилася твердими, немов камiнцi. Вона застогнала, коли вiн iх потер, i тихо скрикнула, коли вiн смоктав спершу один, а потiм другий, одночасно безустанно iх мнучи. Вона вхопила його руку й завела собi мiж нiг.

– А я був гадав, що тобi не хочеться, – промовив вiн, i вона вiдвернула вiд нього обличчя… але не дозволила прибратися його руцi, i гойдливi рухи ii стегон ще дужче пришвидшилися.

Вiн штовхнув ii спиною на лiжко… Тепер вiн був нiжним, не роздирав на нiй бiлизну, а знiмав ii з такою обережною уважнiстю, що була ледь не манiжною.

Вслизання в неi було наче вслизання у якесь рафiноване масло.

Вiн рухався в одному ритмi з нею, користаючись нею, але дозволяючи i iй користатися собою, i перший раз вона кiнчила майже вiдразу, скрикуючи, занурюючи нiгтi йому в спину. Потiм вони гойдалися разом повiльними, довгими хвилями i десь там, гадав вiн, вона кiнчила знову. Том теж перебував близько того, вже потiм вiн буде думати про баланс очок у «Вайт Сокс» або про те, як дехто на роботi намагався пiдiрвати його оцiнку Чеслi[162 - Albert Chesley (нар. 1957 р.) – 1982 року гравець футбольноi команди «Chicago Bears» («Чиказькi ведмедi»).], i тодi вiн знову буде в порядку. А далi вона почала пришвидшуватись, поки ii ритм нарештi не розчинився в розпаленому бриканнi. Том задивився iй у лице, на тi енотовi кiльця навкруг очей, на розмазану помаду, i вiдчув раптом, як його скажено понесло до краю.

Вона сiпала стегнами дужче й дужче – в тi днi мiж ними ще не було його пивного пуза, i iхнi животи, мов двi долонi, аплодували в дедалi швидшому ритмi.

Насамкiнець вона закричала та ще й вкусила його своiми маленькими, рiвненькими зубами.

– Скiльки разiв ти кiнчила? – запитав вiн, пiсля того як вони вже побували в душi.

Вона вiдвернулася, а коли заговорила, то так стиха, що вiн ii майже не чув:

– Це не те, про що тобi вiльно питатися.

– Нi? Хто тобi таке сказав? Мiстероджерс?[163 - «Misterogers’ Neighborhood» (1966—2001) – створений священиком i освiтянином Фредериком Роджерсом (1928—2003) пiзнавальний телесерiал, характерний лагiдною, доступною навiть п’ятирiчним дiтям формою пояснень складних речей.]

Вiн ухопив ii рукою за обличчя, глибоко вдавлюючи великий палець в одну щоку, а в iншу – решту пальцiв, з пiдборiддям у пастцi його долонi.

– Ти розкажеш Тому, – мовив вiн. – Ти чуеш мене, Бев? Кажи татковi.

– Три, – вiдповiла вона неохоче.

– Добре, – сказав вiн. – Можеш викурити сигарету.

Вона недовiрливо поглянула на нього, руде волосся розкидане по подушцi, сама вся така, без нiчого на нiй, окрiм мереживних високих трусикiв. Один лише цей ii вигляд пiдбурював його мотор до нового заведення. Вiн кивнув:

– Можеш. Усе гаразд.

Вони офiцiйно побралися в цивiльнiй церемонii за три мiсяцi пiсля того. Прийшло двое його друзiв; з ii боку була присутня едина подруга Кей МакКолл, котру Том називав «та цицяста сучка-фемiнiстка».

Усi цi спогади, наче уривок прискорено прокрученоi кiноплiвки, промайнули в головi Тома в промiжку якихось кiльк

Сторінка 58

х секунд, поки вiн стояв в одвiрку, спостерiгаючи за нею. Вона вже перейшла до нижньоi шухляди комода, який сама iнодi називала «своiм вiкендовим бюро», i тепер закидала до валiзи спiдню бiлизну – не тi речi, що подобалися йому, ковзкi атласи та гладенькi шовки; летiли бавовнянi речi, зовсiм дiвчачi трусики, бiльшiсть iз них вилинялi й iз гульками розтягнутих гумових стрiчок у поясах. Якась бавовняна нiчна сорочка, на вигляд немов з «Маленького будиночка серед прерii»[164 - «Little House on the Prairie» (1932—1943) – серiя автобiографiчних дитячих книжок Лори Інгалз Вайлдер (1867—1957) про часи освоення Дикого Заходу, за якими досi знiмаються серiали, мультфiльми, ставляться спектаклi тощо.]. Беверлi полiзла рукою до задньоi частини цiеi, нижньоi, шухляди – намацати щось iще там заховане.

Тим часом Том Роган вирушив по ворсистому килиму до своеi шафи. Ноги мав босi, тож пересування його було беззвучним, як легкий повiв бризу. Там виявилися сигарети. Оце-то його вже насправдi збiсило. Довгий уже час минув вiдтодi, як вона забула той свiй перший урок. Були й iншi повчальнi уроки вiдтодi, вельми багацько iх було, траплялися спекотнi днi, коли вона була змушена носити блузи з довгими рукавами, а подеколи навiть застебнутi аж пiд горло в’язанi кардигани. Похмурi днi, коли вона ходила в темних окулярах. Але саме той перший урок був таким негаданим i фундаментальним…

Том уже геть забув про той телефонний дзвiнок, що був збудив його з занурення у глибокий сон. Ця сигарета. Якщо вона зараз курить, отже, забула про Тома Рогана. Тимчасово, звiсно, лише тимчасово, але тимчасово це збiса довго. Що могло спричинитися до цiеi ii забудькуватостi, не мало значення. Такi речi не мусили траплятися в його домi з жодних причин.

На внутрiшньому боцi дверей шафи висiв широкий чорний шкiряний пасок. Пряжки на ньому не було; вiн ii зняв давно. На одному кiнцi, де колись була та знята пряжка, пасок загинався назад, цей подвоений його вiдтинок утворював петлю, в яку й просковзнув зараз рукою Том Роган.

«Томе, ти погано поводився», – iнколи примовляла його мати – ну, «iнколи», мабуть, тут не зовсiм вдале слово; мабуть, доречнiшим було б «часто». «Ходи-но сюди, Томмi! Я завдам тобi хльости». Його дитяче життя було позначено пунктиром вiд хльости до хльости. Врештi-решт вiн утiк до штатного коледжу у Вiчiтi[165 - Wichita – засноване 1863 р. найбiльше мiсто (у 1980-х рр. близько 270 тис. мешканцiв) штату Канзас.], але, очевидно, не iснуе такоi речi, як остаточна втеча, бо вiн не перестав чути ii голос у снах: «Ходи-но сюди, Томмi! Я мушу завдати тобi хльости. Хльости…»

Вiн був iз чотирьох дiтей найстаршим. Через три мiсяцi пiсля того як народилася найменша, помер Ралф Роган – ну, «помер», мабуть, тут не зовсiм вдале слово; мабуть, краще було б сказати «скоiв самогубство», оскiльки той налив собi добрячу порцiю хлорки у склянку з джином i цю диявольську сумiш випив, сидячи у ваннiй кiмнатi на товчку. Мiсiс Роган знайшла собi роботу на заводi компанii «Форд». Том, хоча йому тодi було лише одинадцять, став мужчиною в iхнiй сiм’i. І якщо вiн десь хибив – якщо мала обсирала пелюшки, пiсля того як нянька пiшла додому, а лайно все ще залишалося там, коли додому приходила матуся… якщо вiн забував вчасно зустрiти Меган на розi Брод-стрит, пiсля того як вона вийшла з дитячого садочка, i це бачила прискiплива мiсiс Гант… якщо йому траплялося дивитися «Амерiкен Бендстенд»[166 - «American Bandstand» («Американська естрада»: 1952—1989) – музична телепередача з аудиторiею в студii; найпопулярнiша серед тинейджерiв у часи рок-н-ролу i бiг-бiту.], а Джоi тим часом учиняв безлад у кухнi… якщо траплялися такi речi чи ще тисяча рiзних iнших… тодi, пiсля того як малечу було покладено до iхнiх лiжок, з’являлася палиця-хльосталка[167 - Spanking stick – традицiйне в старiй англiйськiй та американськiй культурах знаряддя для тiлесних покарань по сiдницях: пласка дерев’яна палиця (на кшталт кухонноi лопатки з короткою ручкою i довгою лопаттю) завширшки до 10 см, завдовжки до 1 м; може на собi мати отвори, повчальнi написи, бути обшитою шкiрою або зробленою цiлком з товстоi воловоi шкiри.] i мати оголошувала вердикт: «Ходи-но сюди, Томмi! Я мушу завдати тобi хльости».

Краще бути хльостальником, анiж вiдхльостуваним.

Якщо вiн i не вивчив чогось iншого на великому платному шляху життя, то це завчив сповна.

Вiн раз ворухнув вiльним кiнцем ременя i щiльнiше затягнув петлю. Потiм зiмкнув на ньому пальцi. Гарне вiдчуття. З ременем вiн почувався немов дорослим. Той звисав з його стиснутого кулака, немов мертва чорна змiя. Бiль з голови пропав.

Вона нарештi знайшла ту останню рiч вглибинi шухляди – старий бiлий бавовняний бюстгальтер з чашечками типу «гарматний снаряд». Думка, що цей нiчний дзвiнок мiг бути вiд якогось коханця, спливла на мить йому до голови, та знову втонула. Це ж смiшно. Жодна жiнка, збираючись зустрiтися зi старим коханцем, не пакуватиме своi старi блузи «Шип’н’Шор» i купленi колись у «Кей-Мартi»[168 - «K-Mart» – заснована 18

Сторінка 59

9 р., сьогоднi найбiльша у свiтi мережа унiвермагiв дешевих цiн.] бавовнянi трусики з перекрученими й гулястими гумками. А ця взагалi не наважилась би.

– Беверлi, – мовив вiн ласкаво, i вона одразу ж обернулась, з розширеними очима, волосся ii вихнулось.

Ремiнь завис… опустився трiшки. Вiн вдивлявся у неi, знову вбачаючи той ореол неспокою. Так, вона набувала такого вигляду перед великими показами, i тодi вiн не заступав iй шляху, розумiючи, що наразi вона так переповнена сумiшшю страху й змагальноi агресii, що голова ii, наче колба, повна свiтильного газу: едина iскра – i вона вибухне. Вона ставилася до показiв не як до шансiв порвати з «Делiя фешенз», щоб заробляти грошi – чи навiть розбагатiти – самiй. Якби тiльки це, все з нею було б гаразд. Але якби тiльки це, вона також не була б такою божественно талановитою. Вона ставилася до тих показiв як до чогось на кшталт суперiспитiв, де ii оцiнюватимуть безжальнi вчителi. Те, що вона там бачила в тi моменти, було якоюсь iстотою без лиця. У неi не було лиця, але було iм’я – Всевладдя.

Уся та нервознiсть iз розширеними очима зараз була присутня в неi на обличчi. Утiм, не тiльки там; вона майорiла довкола неi ледве не ввiч видимою аурою, високовольтною напругою, яка зненацька зробила ii набагато привабливiшою i водночас небезпечнiшою, анiж вона здавалася йому впродовж останнiх рокiв. Йому стало боязно, бо вона була тут, уся тут, абсолютна вона, за винятком тiеi неi, яку Том Роган хотiв би мати, тiеi, яку вiн був створив.

Вона виглядала збентеженою й настраханою. А ще ледь не скажено збудженою. Щоки в неi гарячково палали, проте пiд нижнiми повiками виднiлися рiзкi бiлi плями, що майже скидалися на другу пару очей. Лоб ii сяяв кремовими вiдблисками.

І сигарета все ще стирчала у неi в ротi, тепер злегка задерта вгору, нiби вона вважала себе чи не, чорти забирай, якимсь Франклiном Делано Рузвельтом[169 - Franklin Delano Roosevelt (1882—1945) – 32-й президент США (1930—1945), единий, що обирався чотири рази поспiль; усе життя був завзятим курцем.]. Сигарета! Сам вигляд ii викликав ту тупу лють, яка знов обдала його зеленою хвилею. Нечiтко, десь на задвiрках мозку, йому пригадалося, як однiеi ночi вона сказала йому дещо з-посеред темряви, невиразним, безживним голосом: «Колись ти уб’еш мене, Томе. Ти це розумiеш? Колись ти просто зайдеш надто далеко, а там i кiнець. Нараз».

Вiн iй вiдповiв: «Роби по-моему, Бев, i той день нiколи не настане».

Зараз, перед тим як його лють затуманила геть усе, вiн устиг подивуватися, чи не прийшов оце врештi-решт саме той день?

Сигарета! Начхати на той дзвiнок, ii збори, цей химерний вираз на ii обличчi. Ми розберемося з сигаретою. А потiм вiн ii виiбе. Пiсля того вони зможуть обговорити все решту. Тодi воно може навiть здатись важливим.

– Томе, – почала вона. – Томе, я мушу…

– Ти куриш, – перебив вiн. Голос його звучав, наче звiддалiк, наче з якогось дуже доброго радiоприймача. – Схоже, що ти забула, бейб. Де ти iх ховаеш?

– Дивись, я вже викидаю, – сказала вона й рушила до дверей у ванну. Там шпурнула недопалок – навiть звiдси Тому було видно на фiльтрi глибокi слiди вiд зубiв – в унiтаз. Фсссс. Вийшла i продовжила: – Томе, то був один старий друг. Один старий, старий друг. Я мушу…

– Заткнутися, ось що ти мусиш! – закричав вiн на неi. – Просто заткнутися!

Але того страху, який вiн хотiв бачити – страху перед ним – не було на ii обличчi. Страх там був, але вiн походив з телефону, а з такого джерела страх не мусив надходити до Беверлi. Виглядало мало не так, що вона не бачить ременя, не бачить його самого, i Том вiдчув цiвку непевностi. Чи сам вiн е тут? То було дурне питання, але чи е вiн тут?

Це питання було таким жахливим i таким необорним, що на якусь мить вiн вiдчув реальну небезпеку цiлком вiдкрутитися вiд власного кореня й просто полинути геть, наче якесь перекотиполе, гнане мiцним вiтром. Потiм вiн себе опанував. Вiн тут, авжеж, i, як для однiеi ночi, йому вже цiлком вистачило цього психо-белькотiння. Вiн е тут, це вiн, Том Роган, Том iй-бо Роган, i якщо ця здурiла пiхва не схаменеться в наступнi секунд зо тридцять, то матиме такий вигляд, наче ii виштовхнув з розгонистого товарного вагона якийсь пiдлий залiзничний детектив.

– Мушу завдати тобi хльости, – промовив вiн. – Шкода, але мушу, бейб.

Так, цю сумiш страху й агресивностi вiн бачив i ранiше. Зараз вона вперше спалахнула просто на нього.

– Поклади цю штуку, – сказала вона. – Я мушу якомога швидше дiстатися до «О’Хари»[170 - «O’Hare» – мiжнародний аеропорт у Чикаго, названий на честь пiлота винищувача Едварда О’Хари (1914—1943), першого повiтряного аса морськоi авiацii США (поширене iрландське прiзвище O’Hare наспрадi вимовляеться О’Хер, але на наших теренах традицiйно-цнотливо передаеться iнакше).].

«Чи ти е тут, Томе? Чи ти тут?»

Вiн вiдштовхнув цю думку геть. Пасмо шкiри, яке було колись ременем, повiльно хиталося перед ним, наче маятник. Очi в нього блимнули, а потiм знову мiцно вчепилися iй в обличчя.

– Послу

Сторінка 60

ай мене, Томе. У моему рiдному мiстi трапилася певна проблема. Дуже погана проблема. У мене був один друг у тi днi. Гадаю, вiн мiг би бути моiм бойфрендом, якби ми тодi були достатньо дорослими для такого. Тодi вiн був усього лиш одинадцятирiчним хлопчиком, i страшенно заiкуватим. Зараз вiн романiст. Ти навiть читав одну з його книжок, здаеться… чи не «Чорнi пороги»?

Вона шукала вiдгук на його обличчi, але його обличчя не подавало жодних знакiв. Тiльки пояс маятником хитався туди-сюди, туди-сюди. Том стояв з нахиленою головою, злегка розставивши своi кремезнi ноги. Тодi вона нетерпляче провела долонею собi по волоссю – неуважно – так, нiби в неi е дуже багато речей, якi слiд обдумати, а ременя вона не бачить зовсiм, i те саме облудне, жахливе запитання знову зринуло в Томовiй головi: «Чи ти е тут?Чи ти в цьому впевнений?»

– Ця книжка лежала в нас тут i там багато тижнiв, але я нiколи не вбачала зв’язку. Можливо, й мусила б, але всi ми постаршали, i я навiть не думала про Деррi дуже, дуже довгий час. Коротко кажучи, у Бiлла був менший брат, Джордж, i Джордж загинув iще до того, як я насправдi запiзналася з Бiллом. Його було замордовано. А потiм, наступного лiта…

Але Том уже достатньо наслухався навiженства i зсередини себе, i ззовнi. Вiн швидко ринувся на неi, заносячи праву руку над плечем, наче той, хто готуеться метнути списа. Ремiнь зi свистом прорiзав повiтря. Беверлi побачила його наближення й намагалася ухилитись, але правим плечем вдарилася об одвiрок ванноi кiмнати, i тодi пролунало м’ясисте «ляск»! – це ремiнь вдарив iй по лiвому передплiччю, залишивши там червоний рубець.

– Завдам тобi хльости, – повторив Том.

Голос його звучав розсудливо, навiть з ноткою жалю, але зуби були оскаленi в бiлiй, застиглiй усмiшцi. Вiн бажав побачити той вираз у ii очах, той вираз переляку, i жаху, i сорому, той вираз, що промовляе: «Так, ти правий, я на це заслужила», той вираз, що промовляе: «Так, авжеж ти тут, я вiдчуваю твою присутнiсть». Тодi знову назад зможе повернутися кохання, i це буде правильно й добре, бо вiн насправдi ii кохае. Вони навiть зможуть обговорити, якщо iй схочеться, хто саме телефонував i взагалi що там до чого. Але це мусить настати пiзнiше. Наразi в школi тривае урок. Стара добра пара: спершу хльоста, потiм ебля.

– Вибач, бейб.

– Томе, не роби цьо…

Вiн махнув ременем збоку i побачив, що той майнув iй за стегно i сильно ляснув по сiдницi. І…

«І, Господи Ісусе, вона хапаеться за нього! Вона хапаеться за ремiнь!»

На мить Тома Рогана так ошелешив цей неочiкуваний акт порушення субординацii, що вiн майже втратив свое знаряддя покарання, i обов’язково втратив би, якби петля надiйно не тримала ремiнь при його руцi.

Вiн висмикнув його назад.

– Не смiй нiколи вихоплювати у мене будь-що, – хрипко промовив вiн. – Ти мене чуеш? Зробиш iще хоч раз таке знову, i будеш мiсяць сцяти малиновим соком.

– Припини, Томе, – вiдгукнулась вона, i сам цей ii тон збiсив його – це прозвучало так, нiби старшокласниця, що чергуе на iгровому майданчику, звертаеться до iстеричного шестирiчки. – Я мушу iхати. Це не жарт. Люди загинули, а я дала обiцянку ще тодi, давно…

Том мало що з цього чув. Вiн заревiв i ринувся на неi з опущеною головою, наослiп вимахуючи ременем. Хльоснув ii, погнавши вiд дверей вздовж стiни спальнi. Вiн замахувався й хльоськав ii, замахувався й хльоськав ii, замахувався й хльоськав ii. Пiзнiше, вранцi, вiн не зможе пiдвести руку вище рiвня очей, поки не проковтне три пiгулки кодеiну, але зараз вiн не усвiдомлював нiчого, крiм того факту, що вона противиться йому. Вона не тiльки курила, вона намагалася вихопити в нього ремiнь, i, о людоньки, о друзi й сусiди, вона це собi випрохала, i вiн готовий свiдчити перед престолом Господа Всемогутнього, що вона мусила це отримати.

Вiн гнав ii вздовж стiни, розмахуючи ременем, перiщачи ii ударами. Руки вона тримала високо, прикриваючи собi обличчя, натомiсть вiн мав для вiльного побиття всю решту ii тiла. Ремiнь густо ляскав бичачим батогом у тишi кiмнати. Але Беверлi не кричала, як то вона iнколи робила, i не благала його зупинитися, як то вона зазвичай робила. Гiрше того, вона не плакала, як то вона завжди робила. Єдиними звуками були ремiнь i iхне дихання: його важке й захрипле, ii – пришвидшене й легке.

Вона метнулася до лiжка, до трюмо з ii боку лiжка. Плечi в неi були червоними вiд ударiв ременя. Волосся розплiскувалося вогнем. Вiн важко посунув за нею, повiльнiший, але великий, дуже великий, – вiн грав у сквош, поки не порвав собi ахiллове сухожилля два роки тому, а вiдтодi й вага в нього трохи вийшла з-пiд контролю (чи, може, тут краще було б сказати «дуже»), але м’язи усе ще залишались при своiх мiсцях, мiцний такелаж у жировiй оболонцi. Попри те, його трiшки стривожило, як вiн захекався.

Вона дiсталася трюмо, i вiн подумав, що вона там зараз зiщулиться чи, може, спробуе заповзти пiд нього. Натомiсть вона вхопила… обернулась… i раптом повiтря заповнили летючi снаряди. Вона кидала на нього косметику. Пля

Сторінка 61

ечка «Шантiйi»[171 - «Chantilly» – iсторична назва рiзноманiтного порцелянового посуду, зокрема й пляшечок для парфумiв, якi вироблялися в однойменному французькому мiстечку в 1730—1800 рр.] вдарила його мiж сосками, впала йому в ноги, розбилася. Раптом його обволокло задушливим запахом квiтiв.

– Припини! – заревiв вiн. – Зараз же припини, ти, курво!

Замiсть припинити, ii руки залiтали по захаращенiй склянiй стiльницi трюмо, хапаючи, жбурляючи все, що пiд них траплялося. Том ухопився собi за груди там, де його поцiлило пляшечкою «Шантiйi», не в змозi повiрити, що вона його чимсь вдарила, хоча iншi речi не переставали лiтати повз нього. Його порiзало скляною пробкою. Порiз був незначним, лиш трiшки бiльшим за трикутну подряпину, але чи дiйсно тут е певна рудоволоса ледi, яка бажае побачити схiд сонця зi шпитального лiжка? Авжеж, ось вона. Певна ледi, яка…

Баночка крему поцiлила йому над правою бровою з раптовою, розривною силою. Вiн почув глухий удар, немов усерединi голови. Бiле свiтло спалахнуло в полi зору того ока, i Том подався на крок назад, роззявивши рота. А тут i тюбик крему «Нiвея» вдарився об його черево з негучним ляском, i вона – це вона? чи таке можливе? – так! Вона закричала на нього!

– Я iду в аеропорт, сучий ти сину! Ти мене чуеш? Я маю справу – i iду! Тобi краще забратися геть менi з дороги, бо Я ЇДУ!

Кров – гаряча, пекуча – потекла йому до правого ока. Вiн змахнув ii кiсточками пальцiв.

Якусь мить вiн стояв на мiсцi, вдивляючись у неi так, нiби нiколи ранiше не бачив. У певному сенсi, дiйсно не бачив. Груди в неi поривчасто здiймались. Обличчя – цiлком у приливi бiлоi лютi – променiло. Розтягнутi губи показували зуби в оскалi. Але поверхню трюмо вона вже очистила. Снарядний погрiб спорожнiв. Вiн мiг прочитати страх у ii очах, але то все ще не був страх перед ним.

– Ти поскладаеш весь той одяг назад, – почав вiн, намагаючись при цьому не хекати. То було б недобре. То звучало б як слабкiсть. – Потiм повернеш на мiсце валiзу i ляжеш у лiжко. І якщо ти все це зробиш, тодi я, можливо, тебе не дуже сильно поб’ю. Можливо, ти зможеш виходити з дому через два днi, а не через два тижнi.

– Томе, послухай мене, – вона промовляла повiльно. Погляд у неi був дуже ясним. – Якщо ти знову наблизишся до мене, я тебе вб’ю. Ти це розумiеш, ти, барило з тельбухами? Я тебе вб’ю.

І раптом, можливо, через суцiльну вiдразу на ii обличчi, через презирство, можливо, тому, що вона назвала його барилом iз тельбухами, а можливо, тiльки через те, що так бунтiвничо здималися й опадали ii груди, – його почав душити страх. Доспiв не пуп’янок i не квiтка, а цiлий чортiв сад того страху, страху вiд того, що його самого нема тут.

Том Роган рушив до своеi дружини, цього разу без реву. Мовчки, як прорiзае собi шлях крiзь воду торпеда. Його намiр тепер, либонь, полягав не в тому, щоб просто побити й упокорити ii, а зробити з нею те, що вона щойно була так необачно пообiцяла зробити з ним.

Вiн гадав, що вона тiкатиме. Імовiрно, до ванноi кiмнати. Чи, може, до сходiв. Натомiсть вона трималася своеi позицii. Упершись стегном у стiну, вона приклала всю свою вагу до трюмо i попхнула його вгору й на Тома, зiдравши, коли ослизнулись ii спiтнiлi долонi, собi пiд корiнь два нiгтi.

На якусь мить трюмо захиталося пiд кутом, i тодi Беверлi знову кинула себе на нього. Трюмо завальсувало на однiй нозi, його дзеркало, вловивши свiтло, на хвильку майнуло по стелi вiдбитком пливкоi акварiумноi тiнi, й тiльки потiм воно завалилося вперед. Ударивши Тома в клуби своiм падаючим краем, трюмо збило його з нiг. З музичним дзеленчанням перекидалися й билися пляшечки в шухлядах. Том побачив, як лiворуч нього трощиться об пiдлогу дзеркало, i скинув руку, прикриваючи собi очi, гублячи ремiнь. Срiблясте зi спинки скло порснуло по пiдлозi. Том вiдчув, як кiлька скалок вжалили його, пустивши кров.

Тепер уже вона плакала, заходячись на вдихах високими, верескливими схлипами. Подеколи, час вiд часу, вона уявляла собi, як кидае його, тiкае вiд Томовоi тиранii, як вона колись була втекла вiд тиранii рiдного батька, вибравшись крадькома серед ночi, покидавши торби до багажника свого «катласа»[172 - Cutlass («Шабля») – бренд, пiд яким у 1960—1999 рр. випускала рiзноманiтнi легковi машини компанiя «Oldsmobile».]. Беверлi не була дурепою, навiть зараз, стоячи на березi цiеi неймовiрноi руiни, вона напевно не була достатньо дурною, щоб повiрити в те, що вона не кохала Тома i якоюсь мiрою не кохае його й тепер. Але це не усувало ii страх перед ним… ii ненависть до нього… i ii презирство до себе за те, що вибрала його з якихось темних причин, похованих у часах, якi слiд було залишити позаду. Це не розбивало iй серце; радше здавалося, нiби воно пiдсмажуеться в грудях, тане. Вона боялася, що цей сердечний пал невдовзi може геть зруйнувати у вогнi весь ii здоровий глузд.

Але понад усiм цим вона безупинно чула, як на задвiрках ii мозку промовляе сухий, твердий голос Майка Хенлона: «Воно повернулося, Беверлi… воно повернулося… а ти об

Сторінка 62

цяла…»

Трюмо гойднулось вгору-вниз. Раз. Другий. Третiй раз. Скидалося, наче воно дихае.

Рухаючись з обережною спритнiстю, кутики ii губ опущенi вниз i смикаються, нiби в прелюдii до якогось рiзновиду судом, вона навшпиньках крiзь бите скло обiйшла трюмо i вхопила ремiнь якраз у той момент, коли Том перекинув трюмо на бiк. Беверлi зараз же вiдступила, просовуючи руку в петлю. Вiдмахнувши волосся з очей, вона уважно дивилася, що вiн збираеться робити.

Том пiдвiвся. Скалкою дзеркала йому розсiкло одну щоку. Тоненький, як ниточка, порiз прокреслив дiагональну лiнiю в нього на лобi. Коли повiльно пiдводився на рiвнi, вiн скривився i вона побачила краплi кровi на його боксерських трусах.

– Просто вiддай менi цей ремiнь, – промовив вiн.

Натомiсть вона двiчi обкрутила ремiнь на кулаку i поглянула на Тома виклично.

– Облиш це, Бев. Зараз же.

– Якщо ти наблизишся до мене, я з тебе все лайно вихльостаю.

Цi слова злiтали з ii вуст, але вона сама не могла повiрити, що промовляе iх. А хто, до речi, цей печерний троглодит у закривавлених трусах? Їi чоловiк? Їi батько? Той коханець, якого вона собi завела у коледжi та який одного вечора розбив iй носа, просто з примхи? «Ох, допоможи менi, Боже, – подумала вона. – Допоможи менi, Боже, зараз». А губи ii продовжували:

– Я зможу, аякже. Ти жирний i в’ялий, Томе. Я вiд’iжджаю i гадаю, це назавжди. Гадаю, мабуть, все скiнчено.

– Хто цей парубок, той Денбро?

– Забудь. Я була…

Вона второпала, i вже ледь не запiзно, що це питання було для вiдвернення ii уваги. Вiн кинувся до неi ранiш, нiж останне слово встигло вискочити йому з рота. Вона вихнула в повiтрi ременем, i звук, з яким той ляснув йому по губах, був звуком впертого корка, вирваного нарештi з пляшки.

Вiн вискнув, хапаючись руками за рота – очi величезнi, ображенi, приголомшенi. Крiзь пальцi й по тильним бокам долонь у нього потекла кров.

– Ти розбила менi губи, ти, курво! – верещав вiн приглушено. – Ах, господи, ти розбила менi губи!

Вiн знову рушив до неi, тягнучи вперед руки, рот – мокрий червоний мазок. Губи в нього, здаеться, трiснули у двох мiсцях. З одного з переднiх зубiв було збито коронку. Вона побачила, як вiн виплюнув ii вбiк. Частина ii особистостi давала заднiй хiд з цiеi сцени, вiдчуваючи нудоту, стогнучи, волiючи заплющити очi. Але та, iнша, Беверлi вiдчувала бурхливу радiсть засудженого на страту, якого раптом звiльнив з камери смертникiв якийсь химерний землетрус. Тiй, iншiй Беверлi, все це вельми подобалося. «Я хочу, щоб ти наковтався цього, – думала та вона. – Хочу, щоб ти цим вдавився!»

Саме ця, iнша Беверлi, вихнула ременем востанне – ременем, яким вiн шмагав ii по сiдницях, по ногах, по грудях. Ременем, яким вiн впродовж останнiх чотирьох рокiв полосував ii незлiченну кiлькiсть разiв. Кiлькiсть отриманих ударiв залежала вiд глибини провини. Том приходить додому, а вечеря холодна? Два ременi. Бев запрацювалася допiзна в студii i забула подзвонити додому? Три ременi. Агов, тiльки-но погляньте, Бев знову отримала штрафний талон за парковку. Один ремiнь… поперек грудей. Вiн був добрим. Вiн рiдко залишав синцi. Воно й не дуже боляче було. Якщо не зважати на приниження. Це iй болiло. А що iй болiло найгiрше, це розумiння того, що частина ii прагне цього болю. Прагне цього приниження.

«Останнiй раз винагороджуе за все», – подумала вона й вихнула.

Вона пустила ремiнь низько, навiдмаш, i той вжарив йому по яйцях з коротким, але важким звуком, звуком, як ото коли жiнка вибивае килим ляпалкою. І цього якраз вистачило. Уся войовничiсть негайно сплила з Тома Рогана.

Вiн видав тоненький, безсилий зойк i впав на колiна, немов для молитви. Руки притиснутi мiж нiг. Голова закинута назад. Жили напнутi на шиi. На губах трагедiйна гримаса болю. Лiве колiно Тома прийшлося прямо на важкий, гачкувато зазублений уламок якоiсь з потрощених пляшечок з-пiд парфумiв, i вiн тихо перекинувся на бiк, немов кит. Одна рука покинула яйця й ухопилась за порске колiно.

«Ось ця кров, – подумала вона, – Господи, вiн весь кровоточить».

«Вiн виживе, – ця нова Беверлi – Беверлi, яка, схоже, виринула на поверхню з телефонним дзвiнком Майка Хенлона, – холодно вiдповiла iй. – Такi парубки, як вiн, завжди виживають. Тобi краще забратися звiдси к чорту, поки вiн не вирiшив, що хоче ще трохи поводити танго. Або поки не вирiшив, що хоче спуститися до пiдвалу по свiй вiнчестер».

Беверлi позадкувала й вiдчула, як у ногу iй уп’явся бiль, коли вона наступила на осколок розбитого дзеркала трюмо. Вона нахилилася, щоб ухопити ручку своеi валiзи. Анi на мить не зводячи з нього очей. Вона позадкувала крiзь дверi й позадкувала по коридору. Валiзу вона тримала перед собою обома руками, i та била iй по гомiлках, поки вона задкувала. Порiзана ступня залишала кривавi вiдбитки ii п’яти. Коли вже досягла сходiв, вона розвернулась i поспiшила вниз, не дозволяючи собi думати. Вона пiдозрювала, що жодних зв’язних думок у нiй не лишилося, принаймнi наразi.

Вона вiдчула легеньке поплескування по нозi

Сторінка 63

й вискнула.

Поглянувши вниз, вона побачила, що то кiнець ременя. Інший кiнець все ще залишався намотаним iй на руку. У цьому тьмяному свiтлi ремiнь дужче, нiж будь-коли, був схожий на мертву змiю. Скрививши вiдразливо обличчя, вона кинула його через перила й побачила, що той приземлився у формi S на килимi нижнього коридору.

При пiднiжжi сходiв вона руками хрест-навхрест вхопилася за подiл своеi мереживноi бiлоi нiчноi сорочки i стягнула ii через голову. Сорочка була в кровi, i вона не могла залишатися в нiй бiльше анi секунди, хай би там що. Вона пожбурила сорочку вбiк, i та повисла на фiкусi бiля дверей у вiтальню, наче якийсь мереживний парашут. Вона, гола, нахилилася до валiзи. Соски в неi були холоднi, твердi, як кулi.

– БЕВЕРЛІ, НЕГАЙНО ПІДНІМАЙ СВОЮ СРАКУ НАГОРУ!

Вона ахнула, пересмикнулась, потiм знову нахилилася до валiзи. Якщо в нього вистачае сили так голосно кричати, в неi е набагато менше часу, нiж вона вважала. Вiдкривши валiзу, вона видобула трусики, блузку, старi «лiвайси»[173 - «Levi’s» – незмiнно популярнi джинси, що випускаються заснованою 1853 р. компанiею «Levi Strauss & Co.».]. Все це вона поспiшливо натягувала на себе, стоячи бiля дверей, не випускаючи з очей сходи. Але Том так i не з’явився на iх верхньому майданчику. Вiн iще двiчi проревiв ii iм’я, i кожного разу вона скулювалася вiд цих звукiв, з очима загнаними, губи вiдвернутi вiд зубiв у неусвiдомленому оскалi.

Гудзики блузки вона проштовхувала в петельки якомога швидше. Двох верхнiх гудзикiв не вистачало (це було парадоксально-кумедно, як мало вона обшивала саму себе), i Беверлi подумала, що мае зараз вигляд якоiсь шльондри за сумiсництвом, котра шукае собi короткого перепихону, перед тим як пошабашити – але й так згодиться.

– Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ТИ, КУРВО! ЙОБАНА ТИ КУРВО!

Вона затрiснула валiзу i замкнула на нiй замок. Звiдти, наче язик, стирчав рукав якоiсь блузки. Беверлi озирнулася навкруги, маючи пiдозру, що бiльше нiколи не побачить цього дому.

Вiдкриттям стало те, що вiд цiеi думки вона вiдчула тiльки полегшення, а отже, вона вiдчинила дверi й рушила надвiр.

Вона вже була за три квартали, йдучи без ясного уявлення, куди саме прямуе, коли зрозумiла, що ноги в неi досi босi. Та, яку вона поранила – лiва – бринiла невиразним болем. Треба iй знайти щось собi на ноги, а це ж уже майже друга ночi. Їi гаманець i кредитнi картки залишились вдома. Вона порилася в кишенях джинсiв i не дiстала нiчого, окрiм кiлькох жмутикiв бавовни. У неi немае й дайма[174 - Dime – монета номiналом десять центiв.]; у неi грошей менше навiть, нiж мiдний пеннi. Вона озирнулась довкола на житлову забудову, де зараз стояла, – гарнi будинки, ретельно пiдстриженi морiжки й рослини, темнi вiкна.

І раптом почала смiятись.

Беверлi Роган сiла на кам’яний парапет, з валiзою мiж брудних ступень, i смiялася. Сяяли зiрки, а якi ж то яскравi! Вона закинула назад голову i смiялась до них, це дике збудження промивалось крiзь неi припливною хвилею, що пiднiмала, i несла, й очищала з силою такою потужною, що будь-яка свiдома думка губилася; тiльки ii кров думала, i той единий потужний голос кровi промовляв до Беверлi якимсь неартикульованим способом про бажання, хоча що то було за бажання, Беверлi не знала та й не переймалася тим. Достатньо було вiдчувати, як завзятiсть наповнюе ii своiм теплом. «Бажання», – подумала вона, i п’янка припливна хвиля всерединi, схоже, ще пришвидшилася, кидаючи ii вперед, до якоiсь неминучоi катастрофи.

Вона смiялася до зiрок, злякана, але вiльна, страх ii був гострим, як бiль, i солодким, як стигле жовтневе яблуко, а коли у вiкнi верхньоi спальнi будинку, що йому належав парапет, на якому вона сидiла, загорiлося свiтло, Беверлi пiдхопила за ручку свою валiзу й кинулась у нiч, так само смiючись.

6

Бiлл Денбро бере тайм-аут

– Їдеш? – повторила Одра. Вона подивилася на нього здивовано, трiшки злякано, а потiм пiдiбрала пiд себе босi ступнi. Пiдлога була холодною. Весь цей котедж був холодним, як на те пiшло. Пiвдень Англii переживав надзвичайно гнилу весну, i далебi не раз пiд час своiх регулярних пiших прогулянок вранцi та ввечерi Бiлл Денбро ловив себе на тому, що думае про Мейн… Як воно не дивно, йому туманно згадувався Деррi.

Котедж мусив мати центральне опалення – так запевнялося в рекламному оголошеннi, i дiйсно, в охайному маленькому пiдвалi стояла топка, захована там, де колись був вугiльний ящик, – але iм з Одрою досить рано, ще на початку зйомок, вiдкрилося, що у британцiв iдея центрального опалення зовсiм не та сама, що в американцiв. Схоже було, британцi вважають, що мають центральне опалення, якщо, вставши вранцi, iм не доводиться сцяти на ожеледь в унiтазi. Саме зараз був ранок – лише чверть до восьмоi. Бiлл поклав телефонну слухавку п’ять хвилин тому.

– Бiлле, ти не можеш отак просто взяти й поiхати. Ти сам це знаеш.

– Я мушу, – сказав вiн. У протилежному кiнцi кiмнати стояв буфет. Бiлл пiдiйшов до нього, дiстав з верхньоi полицi пляшку «Гленфiдiха»[175 - «Glenfid

Сторінка 64

ich» – односолодове шотландське вiскi вiд 12 до 50 рокiв витримки, що виробляеться з 1886 р.] i плеснув собi порцiю. Трохи перелилося за край чарки.

– Гадство, – промурмотiв вiн.

– Хто це телефонував? Чого ти такий наляканий, Бiлле?

– Я не наляканий.

– Хiба? У тебе завжди так тремтять руки? Ти завжди випиваеш першу чарку ще до снiданку?

Вiн знову повернувся до свого крiсла, халат вихлявся довкола гомiлок, i сiв. Спробував усмiхнутись, але зусилля виявилося марним, i вiн це облишив.

У телевiзорi, перед тим як перейти до вчорашнiх футбольних рахункiв, диктор «Бi-бi-сi» завершував добирати букет вранiшнiх поганих новин. Коли за мiсяць до призначеноi дати початку зйомок вони прибули в маленьке примiське село Флiт, обое були зачарованi технiчною якiстю британського телебачення – по добротному кольоровому телевiзору «Пай»[176 - «Pye» – заснована Вiльямом Паем 1896 року в Кембриджi фiрма з виробництва лабораторних приладiв, першi телевiзори почала випускати 1937 р.; 1988 р. була придбана концерном «Фiлiпс».]; картинка дiйсно здавалась такою, нiби ти можеш залiзти всередину неi. «Бiльша роздiльнiсть чи щось таке», – сказав тодi Бiлл. «Не знаю я, що воно таке, – вiдгукнулася Одра, – але це чудово». Це було до того, як iм вiдкрилося, що бiльшiсть програм становлять американськi серiали, на кшталт «Далласа»[177 - «Dallas» (1978—1991) – серiал про життя заможноi техаськоi родини нафтовикiв i ранчерiв, що встановив чимало стандартiв, за якими знiмаються сучаснi «мильнi опери».], та безкiнечнi британськi спортивнi подii: вiд мiстично нудних (чемпiонат з кидання в цiль дротикiв, де всi учасники мали вигляд хворих на гiпертонiю борцiв сумо) до просто нудних (британський футбол виявився паршивим; крикет iще гiршим).

– Я багато думав про дiм останнiм часом, – сказав Бiлл i вiдсьорбнув з чарки.

– Про дiм? – перепитала вона з таким щирим зачудуванням, що вiн розсмiявся.

– Бiдна Одра, ти одинадцять рокiв замiжня за парубком й анi бельмеса про нього не знаеш. Що ти про те знаеш? – вiн знову засмiявся i допив решту вiскi. У смiху Бiлла було так само мало того, що iй подобалося, як i в виглядi його з чаркою скотчу в руцi о цiй годинi ранку. Цей смiх прозвучав нiби щось, що насправдi хотiло бути завиванням вiд болю. – Цiкаво менi, чи багато iнших людей мають чоловiкiв i дружин, якi раптом отак дiзнаються, як мало вони знають. Гадаю, чимало.

– Бiллi, я знаю, що кохаю тебе, – сказала вона. – Для одинадцяти рокiв цього вже достатньо.

– Я знаю, – посмiхнувся вiн iй, посмiшка була нiжною, втомленою i зляканою.

– Будь ласка. Прошу, розкажи менi, у чому там справа.

Вона дивилася на нього своiми прекрасними сiрими очима, сидячи в миршавому крiслi орендованого будинку з пiдiбраними пiд подiл нiчноi сорочки ступнями, жiнка, яку вiн колись покохав, одружився з нею i кохав досi. Вiн намагався розгледiти в ii очах, зрозумiти, що вона знае. Вiн намагався побачити це як певну iсторiю. Вiн мiг це зробити, але розумiв, що ця iсторiя нiколи не стане ринковим продуктом.

Ось бiдний хлопчик зi штату Мейн вступае до унiверситету на стипендiю. Усе свое життя вiн хотiв стати письменником, але коли записуеться на курс лiтературноi творчостi, вiн усвiдомлюе, що опинився без компаса в якомусь химерному й лячному краi. Один хлопець там бажае стати Апдайком[178 - John Updike (1932—2009) – вiдзначений американськими лiтературними нагородами романiст, поет, новелiст, чиi iнтелектуального гатунку твори були (особливо у 1960-х) бестселерами.]. Інший – новоанглiйським варiантом Фолкнера[179 - William Faulkner (1897—1962) – лауреат Нобелiвськоi премii (1949) з лiтератури, один iз найбiльш читаних i найповажанiших у свiтi американських письменникiв.], тiльки романи про похмуре життя бiдноти вiн хоче писати бiлими вiршами. Є там дiвчина, що обожнюе Джойс Керол Оутс, але вiдчувае, що, оскiльки Оутс[180 - Joyce Carol Oates (нар. 1938 р.) – вiдзначена багатьма лiтературними премiями авторка понад 40 романiв, багатьох п’ес i збiрок поезiй, унiверситетська професорка; у творчостi не користуеться друкарською машинкою чи комп’ютером, усi своi тексти пише рукою.] вихована сексистським суспiльством, вона «радiоактивна в лiтературному сенсi». Оутс не здатна очиститися, каже та дiвчина. Вона сама буде чистiшою. Є там один старшокурсник, гладкий курдупель, який чи то не може, чи не прагне говорити голоснiше за мурмотiння. Цей написав п’есу, в якiй е дев’ять персонажiв. Кожен з них промовляе тiльки по одному слову. Помалу-потроху глядачi усвiдомлюють, що, якщо скласти всi тi окремi слова докупи, вийде: «Вiйна – не що iнше, як iнструмент сексистських торговцiв смертю». П’еса цього парубка отримала оцiнку «А» вiд того чоловiка, котрий веде Eh-141 (семiнар для обраних з лiтературноi майстерностi). Цей викладач опублiкував чотири книжки поезiй та свою магiстерську дипломну роботу (все це в унiверситетському видавництвi). Вiн курить дур i носить медальйон з символом миру. П’есу жирного мимрiя ставить театральна перформанс-трупа пiд час антивоен

Сторінка 65

ого страйку, який паралiзуе унiверситетський кампус у травнi 1970[181 - Маеться на увазi вiйна у В’етнамi, бурхливi демонстрацii проти якоi в американських унiверситетах i коледжах (iнодi з жертвами серед протестувальникiв) тривали вiд середини 1960-х до початку 1970-х.]. Одного з персонажiв грае той викладач.

Тим часом Бiлл Денбро написав детективну повiсть у жанрi «злочин у закритiй кiмнатi», три науково-фантастичних оповiдання та кiлька повiстей жахiв, якi великою мiрою завдячували Едгару Аллану По, Говарду Фiлiпсу Лавкрафту i Ричарду Метисону[182 - Richard Matheson (1926—2013) – письменник i кiносценарист, який плiдно працював у жанрах фантастики й жахiв; зокрема, йому Стiвен Кiнг присвятив свiй роман «Зона покриття», який було видано «КСД» у 2006.] – з плином часу вiн казатиме, що тi оповiдання нагадували катафалк середини ХІХ сторiччя, тiльки оснащений турбонагнiтачем i вималюваний червоною фосфоресцентною фарбою.

Одне з науково-фантастичних оповiдань приносить йому «В».

«Це вже краще, – пише на титульнiй сторiнцi викладач. – У контратацi прибульцiв ми бачимо зачароване коло, в якому насильство породжуе насильство. Менi, зокрема, сподобався “голконосий” космiчний корабель як символ соцiально-сексуального вторгнення. Хоча воно й залишаеться наскрiзь пронизаним дещо бентежним настроем, оповiдання цiкаве».

Решта отримують оцiнки не вищi за «С».

Нарештi одного дня пiд час занять вiн пiдводиться – пiсля обговорення замальовки одноi хворобливо-жовтавоi дiвчини про корову, яка дослiджуе на безлюдному полi викинутий кимсь двигун (чи то пiсля якоiсь ядерноi вiйни, чи то нi), що тривае вже майже сiмдесят хвилин. Хворобливо-жовтава дiвчина, яка безперервно курить сигарети «Вiнстон» i раз у раз колупае прищi, що гнiздяться в западинах ii скронь, наполягае на тому, що ця ii замальовка е соцiально-полiтичним манiфестом у дусi раннього Орвелла[183 - George Orwell (1903—1950) – англiйський письменник, критик, журналiст; автор найвпливовiшого у свiтовiй культурi антитоталiтарного роману «1984».]. Бiльшiсть студентiв – i сам викладач – з цим погоджуються, але дискусiя харамаркае собi далi.

Коли Бiлл пiдводиться, на нього дивляться всi присутнi. Вiн високий i мае певний чар.

Говорячи старанно, без заiкання (вiн не заiкаеться вже понад п’ять рокiв), вiн каже:

– Я цього абсолютно не розумiю. Нiчого з цього не розумiю. Чому твiр мусить бути соцiально-якимсь там? Полiтика… культура… iсторiя… чи не е вони природними iнгредiентами будь-якоi оповiдки, якщо вона гарно написана? Я маю на увазi…

Вiн озираеться довкола, бачить неприязнi очi й нечiтко усвiдомлюе, що вони сприймають це як якогось роду атаку. Може, це вона й е. Вони думають, усвiдомлюе вiн, що, ймовiрно, в iхньому середовищi дехто е сексистським торговцем смертю.

– Я маю на увазi… чи не можете ви, люди, дозволити лiтературним iсторiям бути просто iсторiями?

Не вiдповiдае нiхто. Мовчанка затягуеться. Вiн там так i стоiть, переводячи погляд вiд одноi пари холодних очей до iншоi. Хворобливо-жовтава дiвчина видмухуе дим i топче недопалок у попiльничцi, яку принесла з собою в наплiчнику.

Нарештi м’яко, немов звертаючись до безпричинно капризноi дитини, починае викладач:

– Ви вважаете, нiби Вiльям Фолкнер розповiдав просто iсторii? Ви вважаете, нiби Шекспiр був просто зацiкавлений у тому, щоб заробити собi якихось грошенят? Нумо, Бiлле, розкажiть нам, як ви гадаете.

– Я гадаю, що це вельми близько до правди, – каже Бiлл пiсля довгоi митi, протягом якоi вiн чесно обдумуе запитання, i бачить у iхнiх очах прокляття.

– Я так здогадуюся, – каже викладач, граючись авторучкою i посмiхаючись до Бiлла примруженими очима, – що ви мусите ще дуже багато чого навчитися.

Десь iз задньоi частини аудиторii починаються аплодисменти.

Бiлл iде звiдти… але повертаеться наступного тижня, налаштований вiдвiдувати заняття далi. Тим часом вiн устиг написати оповiдання «Темрява», iсторiю про маленького хлопчика, який у пiдвалi свого будинку стикаеться з монстром. Маленький хлопчик протистоiть йому, б’еться з ним i в кiнцi вбивае його. Беручись до написання цього оповiдання, вiн почуваеться на островi святого пiднесення, вiн навiть почуваеться так, нiби не вiн розповiдае цю iсторiю, а просто вона з його дозволу сама витiкае з нього. І в якийсь момент вiн кладе ручку й виносить свою розгарячену, болючу руку на десятиградусний[184 - 10 ?F = – 23,3 ?C.] грудневий холод, де та ледь не димиться вiд перемiни температури. Вiн походжае довкола, укороченi зеленi чоботи риплять у снiгу, як маленькi завiси вiконниць, що потребують змащення, i голову йому немов роздимае тiею iсторiею; це трiшки лячно, те, як вона прагне вилитися. Вiн вiдчувае, що, якщо вона не зможе втекти з нього через прудку руку, тодi вона прорве йому очi – з нагальноi потреби звiльнитися й набрати конкретностi. «Я ii таки доб’ю, щоб менi всратися», – звiряеться вiн захуканiй зимовiй темрявi i стиха смiеться – тремтливим смiхом. Вiн цiлком усвiдомлюе, що нарештi знайшов, як це робиться, – п

Сторінка 66

сля десяти рокiв спроб вiн зненацька знайшов стартерну кнопку того грандiозного, нерухомого бульдозера, що займае так багато мiсця в його головi. Вiн завiвся. Вiн газуе, газуе. Там нема нiчого гарненького, в цiй великiй машинi. Вона створена не для того, щоб пiдвозити гарненьких дiвчат на випускнi бали. Це не статусний символ. Це робоча машина. Вона зачищае простiр. Якщо вiн не буде обережним, вона i його самого зачистить.

Вiн кидаеться назад у хату розпеченим до бiлого жару i закiнчуе «Темряву», пишучи до четвертоi ранку, врештi засинаючи просто на своiй канцелярськiй тецi зi вставними аркушами. Якби хтось висловив припущення, що насправдi вiн писав про свого брата Джорджа, його б це здивувало. Вiн багато рокiв не згадував про Джорджа – чи то йому так щиро вiриться.

Оповiдання повертаеться вiд викладача з розгонисто накресленою на титульнiй сторiнцi оцiнкою «F». Пiд нею два слова великими лiтерами «МАКУЛАТУРА» кричить перше, «ЛАЙНО» кричить друге.

Бiлл несе стосик п’ятнадцятисторiнкового рукопису до дров’яноi печi й вiдчиняе заслiнку. Вiн усього лиш за якийсь дюйм вiд того, щоб шпурнути текст усередину, коли йому доходить абсурднiсть того, що вiн робить. Вiн сiдае в свое крiсло-гойдалку, дивиться на постер «Вдячного мертвяка»[185 - «Grateful Dead» – заснований у серединi 1960-х у Сан-Франциско фолк-блюз-рок-гурт, який донинi залишаеться головним мистецько-iдеологiчним мотором психоделiчноi фiлософii хiпi.] i починае реготати. Макулатура? Чудово! Нехай буде макулатура! У цих лiсах повно сировини для неi!

– Хай валять тi йобанi дерева! – вигукуе Бiлл i регоче так, що аж сльози починають струменiти йому з очей i котитися по щоках.

Вiн наново передруковуе першу сторiнку, ту, що з викладацьким вердиктом, i надсилае оповiдання до чоловiчого журналу, який називаеться «Бiла краватка» (хоча, судячи з того, що бачить Бiлл, йому слiд було б мати назву «Голi дiвчата, що мають вигляд наркоманок»). Утiм, його пошарпаний «Письменницький ринок»[186 - «Writer’s Market» – заснований 1921 року щорiчний довiдник для письменникiв, що бажають продати своi твори, який ще iронiчно називають «Бiблiею авторiв».] каже, що вони там купують iсторii з жахами, i в двох числах журналу, якi вiн був купив у мiсцевiй крамничцi «Мама &Тато»[187 - «Mom & Pop» – загальна назва сiмейних крамничок чи iнших дрiбних бiзнесiв, чиi власники зазвичай i мешкають при своiх закладах.], дiйсно було надруковано чотири оповiдання жахiв – мiж голими дiвчатами та рекламою брудних кiнофiльмiв i пiгулок для потенцii. Одне з них, за авторством якогось чоловiка на iм’я Деннiс Етчiсон[188 - Dennis Etchison (нар. 1943 р.) – один iз найповажанiших Стiвеном Кiнгом американських авторiв, який пише в жанрi жахiв та «похмуроi фантастики».], насправдi дуже добре.

Бiлл надсилае свою «Темряву» без жодних реальних надiй – чимало текстiв вiн уже надсилав до рiзних журналiв ранiше, i то безрезультатно, окрiм вiдмовних записок – тож вiн дивуеться i радiе, коли редактор вiддiлу прози в «Бiлiй краватцi» купуе оповiдання за двiстi доларiв, з оплатою по публiкацii. Заступник редактора додае короткого листа, в якому називае його твiр «найкращим збiса оповiданням жахiв пiсля “Банки” Рея Бредберi»[189 - «The Jar» – оповiдання Рея Бредберi про куплену на ярмарку-карнавалi банку з заспиртованою iстотою, яка своiм мiстичним впливом доводить покупця до вбивства дружини.]. І ще вiн додае: «Погано тiльки те, що вiд узбережжя до узбережжя прочитають його хiба що осiб з сiмдесят», але Бiлл Денбро не переймаеться тим. Двi сотнi доларiв!

Вiн iде до свого куратора з карткою вiдмови вiд курсу Eh-141. Куратор ii вiзуе. Бiлл Денбро прикрiплюе степлером цю вiдмовну картку до вiтального листа заступника редактора i чiпляе iх на дошку оголошень на дверях викладача лiтературноi творчостi. У кутку дошки вiн бачить антивоенну карикатуру. І раптом, немов рухаючись з власноi волi, його пальцi вихоплюють з нагрудноi кишенi авторучку i вiн пише на цiй карикатурi: «Якщо колись лiтература й полiтика стануть взаемозамiнними, я себе вб’ю, бо не знатиму, що iнше маю робити. Розумiете, полiтика завжди змiнюеться. Історii ж нiколи». Вiн вагаеться, а потiм, почуваючись малям (але неспроможний собi противитися), додае: «Я так здогадуюся, що ви мусите ще дуже багато чого навчитися».

За три днi пошта кампусу приносить вiдмовну картку до нього назад. Викладач ii завiзував. У графi пiд назвою «ОЦІНКА НА ЧАС ВІДМОВИ» викладач не поставив йому неповноi чи низькоi «С», на яку вiн мав право за перебiгом своiх поточних оцiнок; натомiсть чергова «F» сердито перекреслювала оцiночну графу. Нижче викладач написав: «Гадаете, нiби грошi бодай щось комусь доводять, Денбро?»

– Ну, якщо щиро, так, – промовляе Бiлл Денбро до пустого помешкання i знову починае божевiльно реготати.

На старшому курсi коледжу вiн наважуеться написати роман, тому що не мае жодного уявлення, у що вв’язуеться. З цього досвiду вiн вириваеться з подряпинами й переляком… проте живий i з рукописом обсягом майже п’ятсот сторiнок. Вi

Сторінка 67

надсилае його до «Вiкiнг Прес», розумiючи, що це буде лише перша з багатьох зупинок для його книги, в якiй iдеться про привидiв… Але йому подобаеться логотип «Вiкiнга» з кораблем, i тому для початку це видавництво не е нiчим гiршим за будь-яке iнше. Як з’ясовуеться, перша зупинка виявляеться й останньою. «Вiкiнг» купуе його книжку… i для Бiлла Денбро починаеться чарiвна казка. Чоловiк, колись знаний як Заiкуватий Бiлл, зажив успiху у вiцi двадцять три роки. Три роки по тому i за три тисячi миль вiд пiвночi Новоi Англii вiн досягае химерноi слави тим, що в Голлiвудськiй церквi в селищi Пайнз бере шлюб з кiнозiркою, яка на три роки старша за нього.

Оглядачi свiтськоi хронiки дають iм мiсяцiв сiм. Єдина загадка, запевняють вони, – закiнчиться все розлученням чи анулюванням шлюбу. Друзi (i вороги) з обох бокiв пари вважають майже так само. Не кажучи вже про рiзницю в вiцi, тут разюча несумiснiсть. Вiн високий, уже лисiе, уже трохи схиляеться до повноти. У компанii вiн балакае повiльно, подеколи здаеться майже нерозбiрним. З iншого боку Одра, золотоволоса з каштановим вiдливом, показна красуня – вона мало схожа на земну жiнку, а радше на iстоту якоiсь напiвбожественноi раси.

Бiлла найняли написати кiносценарiй за його другим романом «Чорнi пороги» (головним чином тому, що право на створення принаймнi першого варiанта було неодмiнною умовою продажу, попри стогони Бiллового агента, що вiн божевiльний), i в результатi його варiант виявився цiлком непоганим. Його було запрошено до «Юнiверсал Сiтi» для подальших переробок сценарiю й участi у виробничих нарадах.

Його агент – це маленька жiночка на iм’я Сюзен Бравн. У нiй рiвно п’ять футiв зросту. Вона агресивно енергiйна i ще бiльш агресивно настирлива.

– Не роби цього, Бiллi, – каже вона йому, – лагiдно вiдхрестися. Вони в це вже вклалися великими грошима, тож наймуть когось фахового, аби зробив iм той сценарiй. Можливо, навiть Голдмена[190 - William Goldman (нар. 1931 р.) – успiшний романiст i драматург, який пiзнiше став одним iз найяскравiших сценаристiв, нагороджений «Оскарами» та iншими фаховими премiями, зокрема переробив для кiно романи Стiвена Кiнга «Мiзерi», «Серця в Атлантидi», «Ловець снiв» та консультував сценариста фiльму «Долорес Клейборн».].

– Кого?

– Вiльяма Голдмена. Вiн единий з усiх добрий письменник, який поiхав туди i зробив дублет.

– Про що це ти говориш, Сюз?

– Вiн залишився там, i залишився добрим автором, – уточнила вона. – Шанси на таке, як шанси на перемогу над раком легенiв – добитися такого можливо, але кому воно треба, силуватися? Ти спалиш себе сексом i пiйлом. Або якимись новими модними наркотиками. – Шалено заворожливi очi Сюзани пронизливо зблискують на нього. – А якщо виявиться, що замiсть когось на кшталт Голдмена замовлення отримав якийсь кисляк, то й що? Книжка вже зайняла свое мiсце на полицях. Вони не можуть змiнити анi слова.

– Сюзано…

– Послухай мене, Бiллi. Бери грошi й бiжи. Ти молодий i сильний. Саме такi iм подобаються. От приiдеш ти туди, i перше, що вони зроблять, це позбавлять тебе самоповаги, а потiм i здатностi прописати пряму лiнiю вiд пункту А до пункту Б. А понад те, що не менш важливо, вони вхоплять тебе за яечка. Ти пишеш, як дорослий, але ти всього лише хлопчак з високим лобом.

– Я мушу поiхати.

– Чи це набздiв тут хтось? – парируе вона. – Мабуть, що так, бо вочевидь чимсь тхне.

– Але ж поiду. Я мушу.

– Господи Ісусе!

– Я мушу забратися з Новоi Англii, – вiн боiться того, що прозвучить наступним – це як оголосити прокляття, але вiн у неi в боргу. – Я мушу забратися з Мейну.

– Чому це, заради бога?

– Не знаю. Просто мушу.

– Ти зараз розповiдаеш менi щось правдиве, Бiллi, чи просто оце балакаеш як письменник?

– Правдиве.

Пiд час цiеi розмови вони лежать у лiжку. У неi маленькi, як персики, груди. І так само, як персики, нiжнi. Вiн дуже ii кохае, хоча не таким коханням (вони обое це розумiють), яким мусило б бути кохання в iстинному сенсi цього слова. Вона сiдае, зiбгавши у себе в пеленi простирадло, i закурюе сигарету. Вона плаче, але вiн сумнiваеться, чи знае вона насправдi, що вiн про це знае. То просто блиск такий в ii очах. Буде тактовно про це не заговорювати, отже, вiн i не говорить. Вiн не кохае ii коханням в iстинному сенсi цього слова, але сповнений величезного, як гора, замилування нею.

– Тодi iдь, – каже вона, повертаючись до нього, сухим, дiловим тоном. – Дзвякни менi, коли вiдчуеш себе готовим, i якщо все ще матимеш силу. Я приiду й попiдбираю залишки. Якщо там бодай щось залишатиметься.

Кiноверсiя «Чорних порогiв» називаеться «Ковбаня Чорного Демона», i на головну роль вибрано Одру Фiлiпс. Назва жахлива, але сам фiльм виявляеться доволi добрим. І единою частиною його, яку вiн втрачае в Голлiвудi, виявляеться його серце.

– Бiлле, – знов озвалася Одра, витягуючи його зi спогадiв. Вiн зрозумiв, що вона вже вимкнула телевiзор. Кинувши погляд крiзь вiкно, вiн побачив, що шибки пестить туман.

– Я поясню все, наскiльки це можливо, – п

Сторінка 68

чав вiн. – Ти на це заслуговуеш. Але спершу зроби для мене двi речi.

– Гаразд.

– Зроби собi ще чашку чаю i розкажи менi, що ти про мене знаеш.

Зачудовано на нього поглянувши, вона пiшла до креденса.

– Я знаю, що ти з Мейну, – сказала вона, наливаючи собi чай зi снiданкового чайничка. Сама була не з Британii, але в ii вимову пробралася ота крайкувата англiйщина – наслiдок тiеi ролi, яку вона грала у «Мансардi», фiльмi, на зйомки якого вони сюди й приiхали. Це був перший Бiллiв оригiнальний кiносценарiй. Також йому було запропоновано режисерський дебют. Слава Богу, вiн вiдхилив цю пропозицiю; зараз його вiд’iзд спаскудив би справи нанiвець. Вiн розумiв, що вони казатимуть, уся команда. Бiллi Денбро зрештою показуе свою iстинну суть. Черговий сраний письменник, божевiльнiший за сортирну мишу.

Знае Бог, зараз вiн i почувався божевiльним.

– Я знаю, що в тебе був брат, i ти його дуже любив, а також, що вiн помер, – продовжувала Одра. – Я знаю, що ти вирiс у мiстi, яке називаеться Деррi, переiхав у Бенгор приблизно роки за два пiсля того, як помер твiй брат, а коли тобi було чотирнадцять, переiхав у Портленд. Я знаю, що твiй тато помер вiд раку легень, коли тобi було вже сiмнадцять. І, навчаючись у коледжi, ти написав бестселер, коли ще жив на стипендiю i пiдробiтки на текстильнiй фабрицi. Це, мабуть, здалося дуже дивним для тебе… така змiна статкiв. Змiна перспективи.

Вона повернулася до його боку кiмнати, i тодi вiн побачив це на ii обличчi: усвiдомлення iснування прихованих прогалин мiж ними.

– Я знаю, що через рiк ти написав «Чорнi пороги» i приiхав до Голлiвуду. А за тиждень до початку зйомок ти познайомився з однiею дуже розгубленою жiнкою на iм’я Одра Фiлiпс, яка хоч трiшечки розумiла, через що ти пройшов – через скажену декомпресiю, – бо за п’ять рокiв до того вона звалася й була просто Одрi Фiлпот. І та жiнка потопала…

– Одро, не треба.

Вона не вiдривала вiд нього очей.

– Ох, чому ж нi? Давай розповiмо правду, осоромивши диявола. Я потопала. Я вiдкрила для себе «попери»[191 - Poppers – сленгова назва амiлнiтриту й схожих за складом лiкiв, якi вiддавна використовуються для iнгаляцiй при серцевих нападах i певних отруеннях; рекреацiйний наркотик, що викликае розслаблення, ейфорiю, зменшуе кров’яний тиск.] за два роки до того, як зустрiла тебе, а потiм, через рiк, я вiдкрила кокс, i той виявився ще кращим. Трохи «поперу» вранцi, кокс удень, вино ввечерi, валiум перед сном. Одринi вiтамiни. Забагато важливих iнтерв’ю, забагато добрих ролей. Я була так схожа на героiню якогось з романiв Жаклiн Сюзенн[192 - Jacqueline Susann (1918—1974) – актриса й письменниця, чий перший роман «Долина лялечок» (1966) став свiтовим бестселером; у сюжетi йдеться про трьох успiшних жiнок, чия залежнiсть вiд стимуляторiв, антидепресантiв та снодiйних призводить iх до саморуйнацii.], що це було аж кумедно. Ти знаеш, що я думаю тепер про тi часи, Бiлле?

– Нi.

Так i не вiдриваючись вiд нього очима, вона сьорбнула чаю i усмiхнулась:

– То було, немов бiгти по хiднику в Лос-Анджелеському мiжнародному. Второпав?

– Нi, аж нiяк нi.

– Там рухомий хiдник, – сказала вона. – Приблизно зi чверть милi завдовжки.

– Я знаю той хiдник, – сказав вiн, – але не второпаю, що ти маеш на…

– Просто стiй на ньому, i вiн тебе донесе аж до пункту видачi багажу. Але, якщо хочеш, можеш там не просто стояти. Можеш по ньому йти. Або бiгти. І тобi здаватиметься, нiби ти просто прогулюешся, або робиш звичну пробiжку пiдтюпцем, або бiжиш як звичайно, або щодуху робиш спринтерський ривок – неважливо, – бо твое тiло забувае, що насправдi ти робиш те, що перевищуеш ту швидкiсть, з якою вже рухаеться сам хiдник. Ось тому в них там, перед кiнцем, е отi знаки: «УПОВІЛЬНІТЬСЯ» та «РУХОМИЙ ХІДНИК». Коли я зустрiла тебе, я почувалася так, нiби щойно збiгла з кiнця того хiдника на нерухому пiдлогу. Ось тут я, а мое тiло десь за дев’ять миль попереду моiх нiг. У такому випадку неможливо втримати рiвновагу. Рано чи пiзно впадеш просто долiлиць. От тiльки я не впала. Тому що ти мене пiдхопив.

Вона вiдставила свiй чай i закурила, очi ii так i не вiдривалися вiд його очей. Вiн встиг вiдзначити, як у неi дрижать руки, тiльки за миттевим тремтiнням вогника запальнички, котрий майнув спершу вправо вiд кiнчика сигарети, а потiм влiво, перш нiж знайшов цiль.

Вона глибоко затягнулася, потiм випустила реактивний струмiнь диму.

– Що я знаю про тебе? Знаю, що ти нiбито все тримаеш пiд контролем. Це я знаю. Схоже, що ти нiколи не поспiшаеш хильнути наступну чарку або встигнути на якусь зустрiч чи вечiрку. Ти уявлявся впевненим у тому, що все це нiкуди не дiнеться… коли тобi чогось такого захочеться. Ти повiльно балакав. Гадаю, це почасти через ту мейнську протяжну балачку, але здебiльшого це суто твое. Ти був першим чоловiком з усiх, кого я там зустрiчала, який наважувався говорити повiльно. Менi самiй довелось уповiльнюватися, щоб тебе слухати. Я дивилася на тебе, Бiлле, i бачила того, хто нiколи не бiг по тому хiднику, бо зна

Сторінка 69

, що той i так донесе, куди треба. Ти виглядав абсолютно не торкнутим усiм тим голлiвудським нарцисизмом й iстерiею. Ти не винаймав собi «роллс», щоби проiхатися по Родео-драйв суботнiм надвечiр’ям на машинi якоiсь гламурноi орендноi компанii, але з власними iменними номерами. Ти не мав власного прес-агента, який би просував статейки у «Вераетi» чи в «Голлiвудський репортер». Ти нi разу не показався в шоу Карсона[193 - «Tonight Show Starring Johnny Carson» (1962—1992) – розважальне ток-шоу Джонi Карсона, характерне своею безхмарною легковажнiстю, якоi ведучий досягав навiть у розмовах з найсерйознiшими гостями.].

– Письменникам туди не можна, хiба що вони вмiють показувати фокуси з картами або ложки гнути, – зауважив, усмiхаючись, Бiлл. – Це як загальнонацiональний закон.

Вiн гадав, що й вона усмiхнеться, але ж нi.

– Я знаю, що ти був там, коли я тебе потребувала. Коли я злетiла з кiнця хiдника, як О. Джей. Сiмпсон у тiй старiй рекламi «Герца»[194 - «Hertz» – заснована 1918 року корпорацiя, що мае понад 5000 пунктiв оренди автомобiлiв у свiтi; O. J. Simpson (нар. 1947 р.) – зiрка американського футболу, у 1970-х знiмався в рекламних вiдеоклiпах «Герца»; у 1995 був звинувачений у вбивствi власноi дружини та ii коханця, але довгi судовi процеси виявилися майже безрезультатними; 2007 р. скоiв збройне пограбування в Лас-Вегасi, за що отримав 33 роки в’язницi.]. Можливо, ти врятував мене вiд ковтання якоiсь поганоi пiгулки пiсля завеликоi дози алкоголю. А може, я б i сама спромоглася впоратись i все це лише зайва драматизацiя з мого боку. Хоча… не вiриться менi. Не вiдчуваю я таких сил у собi.

Вона докiнчила сигарету, зробивши це всього лиш за двi затяжки.

– Я знаю, що вiдтодi ти був поряд зi мною. А я була бiля тебе. Нам з тобою добре разом у лiжку. Колись для мене це мало неабияке значення. Але нам добре й поза цим, i тепер це здаеться менi бiльш значущим. Я вiдчуваю, що, схоже, могла б старiшати разом з тобою i залишатись вiдважною. Я знаю, що ти п’еш забагато пива i недостатньо вправляешся фiзично; я знаю, що подеколи ночами тобi сниться щось погане…

Це його вразило. Неприемно вразило. Майже налякало.

– Менi нiколи не сняться сни.

Вона усмiхнулась:

– Так ти кажеш iнтерв’юерам, коли вони питаються, звiдки беруться твоi iдеi. Але це неправда. Якщо лиш то не розлад шлунка, коли ти починаеш стогнати серед ночi. А я в це не вiрю, Бiллi.

– Я балакаю? – обережно спитав вiн. Вiн не пам’ятав жодних сновидiнь. Жодних, нi гарних, анi поганих.

Одра кивнула:

– Інколи. Але я нiколи не могла розiбрати, що саме ти говориш. А пару разiв було таке, що ти плакав.

Вiн дивився на неi отупiло. У ротi у нього з’явивсь якийсь нехороший присмак; вiн тягнувся по язику аж у горло, наче смак розталого аспiрину. «Отже, тепер ти знаеш, як смакуе страх, – подумав вiн. – Саме вчасно дiзнався, зважаючи на те, скiльки ти вже написав на цю тему». Бiлл подумав, що це смак, до якого йому доведеться звикнути. Якщо вiн проживе достатньо довго.

Раптом спробували втовпитися спогади. Це було так, немов у його мозку набрякае якась чорна пухлина, загрожуючи вивергнути гибельнi

(«сновидiння»)

образи з пiдсвiдомостi просто йому в ментальне поле зору, яке перебувае пiд управлiнням рацiонального здорового глузду – i, якщо таке трапиться враз i зненацька, це зсуне його з розуму. Вiн спробував запхати iх назад, i то успiшно, але тiльки пiсля того, як почув голос – то було, наче хтось, глибоко похований живцем у його головi, закричав з-пiд землi. То був голос Еддi Каспбрака:

«Ти врятував менi життя, Бiлле. Тi великi парубки, вони мене на лайно зводять. Інодi я думаю, вони насправдi хочуть мене вбити…»

– Руки в тебе… – мовила Одра.

Вiн опустив туди очi. Руки взялися гусячою шкiрою. Не маленькими пухирцями, а величезними, наче яйця комах, бiлими гулями. Вони, не кажучи нi слова, дивились на це вдвох, наче розглядаючи якийсь цiкавий музейний експонат. Поступово пухирi гусячоi шкiри зiйшли нанiвець.

У тишi, що запала, озвалася Одра:

– І ще я знаю дещо iнше. Хтось телефонував тобi вранцi зi Штатiв i сказав, що ти мусиш мене покинути.

Вiн пiдвiвся, коротко зиркнув на пляшки з напоями, потiм пiшов до кухнi й повернувся звiдти зi склянкою помаранчевого соку. І сказав:

– Ти знаеш, що я мав брата, i знаеш, що вiн помер, але ти не знаеш, що його було замордовано.

Одра коротко впила в себе ковток повiтря.

– Замордовано! Ох, Бiлле, чому ти нiколи менi…

– Не розповiдав? – вiн розсмiявся, знову той гавкiтливий звук. – Не знаю я.

– Що трапилося?

– Ми тодi жили в Деррi. Там була повiнь, але вона вже здебiльшого минулася, а Джордж нудився. Я лежав у лiжку хворий на грип. Вiн попрохав мене зробити йому кораблик з газетного аркуша. Я знав як, навчився за рiк до того у денному таборi. Джордж сказав, що запускатиме його по риштаках вздовж Вiтчем-стрит i Джексон-стрит, бо там вони були ще повнi води. Отже, я зробив йому той кораблик, i вiн подякував менi, i пiшов надвiр, i то було востанне, коли я

Сторінка 70

ачив мого брата Джорджа живим. Якби в мене не було грипу, може, я змiг би його врятувати.

Вiн замовк, тручи собi правою долонею лiву щоку, нiби перевiряв оброслiсть щетиною. Збiльшенi скельцями окулярiв очi мали задумливий вираз… але вiн не дивився на неi.

– Все трапилося просто там, на Вiтчем, неподалiк вiд ii перехрестя з Джексон-стрит. Той хтось, хто його вбив, вiдiрвав його лiву руку так само просто, як якийсь другокласник вiдривае крильце мухи. Патологоанатом сказав, що вiн помер або вiд шоку, або вiд втрати кровi. Наскiльки менi зрозумiло, рiзниця мiж тим i тим не варта й дайма.

– Господи Ісусе, Бiлле!

– Я здогадуюсь, ти дивуешся, чому я нiколи тобi цього не розповiдав. Направду, мене й самого це дивуе. Ми одруженi вже одинадцять рокiв, а до сьогоднi ти нiчого не знала про те, що трапилось з Джорджi. Я знаю про всю твою родину – навiть про твоiх тiточок i дядькiв. Я знаю, що твiй дiд загинув у себе в гаражi в Айова-Сiтi, коли п’яним дрочився з мотопилою. Я знаю всi цi речi тому, що одруженi люди – не важить, як дуже вони заклопотанi, – дiзнаються з часом про все. А якщо iм стае нудно i вони перестають слухати, все одно це запам’ятовуеться – автоматично. Чи ти вважаеш, що я неправий?

– Нi, – тихо вiдповiла вона. – Ти правий, Бiлле.

– І нам завжди було легко розмовляти одне з одним, хiба не так? Я маю на увазi, нiхто з нас не знудився до такого ступеня, щоб все почало вiдбуватися автоматично, правда ж?

– Ну, – мовила вона, – я завжди досi вважала, що це так.

– Годi, Одро. Ти знаеш все, що вiдбувалося зi мною впродовж останнiх одинадцяти рокiв мого життя. Про кожну угоду, кожну iдею, кожну застуду, кожного друга, кожного, хто зробив менi капость чи намагався зробити. Ти знаеш, що я спав з Сюзен Бравн. Ти знаеш, що iнколи я стаю сльозливим, коли п’ю i надто гучно слухаю платiвки.

– Особливо «Вдячного мертвяка», – уточнила вона, i вiн розсмiявся. Цього разу i вона посмiхнулась йому навзаем.

– Ти також знаеш найважливiше з усього – моi сподiвання.

– Так. Гадаю, що так. Але це… – вона затнулась, похитала головою, хвильку подумала. – Бiлле, яким чином цей дзвiнок пов’язаний з твоiм братом?

– Дозволь менi дiйти до цього своiм шляхом. Не пiдштовхуй мене в епiцентр цього, бо ти мене так пов’яжеш. Воно таке величезне… i таке… химерно-жахливе… що я намагаюся хiба крадькома до нього наблизитися. Розумiеш… менi нiколи не спадало на думку розповiсти тобi про Джорджi.

Вона поглянула на нього нахмурено, легенько струснула головою:

– Не розумiю.

– Одро, я намагаюся тобi пояснити, що протягом двадцяти чи й бiльше рокiв я навiть не думав про Джорджi.

– Але ж ти розповiдав менi, що в тебе був брат, якого звали…

– Я озвучував просто певний факт, – сказав вiн. – Ото й усе. Його iм’я було просто словом. Воно не вiдкидало жодноi тiнi в моiй душi.

– Проте, я гадаю, мабуть, воно вiдкидало тiнь у твоiх сновидiннях, – зауважила Одра. І то голосом дуже тихим.

– Тi стогони? Плач?

Вона кивнула.

– Припускаю, що ти маеш рацiю, – погодився вiн. – Фактично, ти майже напевне права. Але сни, яких не пам’ятаеш, не рахуються, хiба не так?

– Ти дiйсно хочеш сказати менi, що зовсiм нiколи не думав про нього?

– Так. Саме це я й кажу.

Вона похитала головою, вiдверто не вiрячи.

– Навiть про те, як жахливо вiн загинув?

– До сьогоднi нi, Одро.

Вона скинула на нього очима й знову похитала головою.

– Ти питалася в мене ще до того, як ми одружилися, чи маю я братiв або сестер, i я сказав, що мав брата, котрий помер, коли я був ще дитиною. Ти знала, що й батьки моi померли, а в самоi тебе така численна родина, що вона всуцiль окупувала поле твоеi уваги. Але це не все.

– Що ти маеш на увазi?

– Те, що не тiльки Джордж перебував у тiй чорнiй дiрi. Я й про саме мiсто Деррi двадцять рокiв не думав. І про людей, з якими приятелював там – Еддi Каспбрак, Базiкало Рiчi, Стен Юрiс, Бев Марш… – Вiн провiв долонями собi по волоссю й тремтливо розсмiявся. – Це немов мати таку сильну амнезiю, що навiть поняття не маеш, що ти на неi страждаеш. А коли зателефонував Майк Хенлон…

– Хто такий Майк Хенлон?

– Ще один хлопчик, з яким ми приятелювали – з яким я подружився пiсля того, як Джорджi загинув. Звичайно, вiн уже не хлопчик. Усi ми бiльше вже не дiти. Це Майк телефонував, по трансатлантичному кабелю. Вiн питае: «Альо, я додзвонився в помешкання Денбро?» Я вiдповiдаю: «Так», а вiн менi: «Бiлле, це ти?», я вiдповiдаю: «Так», а вiн менi: «Це Майк Хенлон». Одро, це для мене нiчого не означало. Так само вiн мiг би бути продавцем енциклопедiй або платiвок Берла Айвза[195 - Burl Ives (1909—1995) – актор, письменник i фолк-спiвак, уславлений своiм багатим на драматичнi й лiричнi iнтонацii голосом, записав безлiч музичних i лiтературних дискiв.]. А потiм вiн додав: «З Деррi». І коли вiн це промовив, наче певнi дверi прочинилися всерединi мене i якесь страшне свiтло сяйнуло звiдти, i я згадав, хто вiн такий. Я згадав Джорджi. Я згадав усiх iнших. Все це трапилось…

Бiлл клацнув па

Сторінка 71

ьцями.

– Отак-от. І я вже знав, що вiн попросить мене приiхати.

– Приiхати туди, в Деррi?

– Йо, – вiн зняв окуляри, потер очi, подивився на неi. Ще нiколи в життi вона не бачила такоi наляканоi людини. – Туди, в Деррi. Тому що ми обiцяли, сказав вiн, i ми таки обiцяли. Ми тодi пообiцяли. Всi ми. Кожен iз нас, дiтей. Ми стояли в ручаi, що протiкав Пустовищем, взявшись колом за руки, стояли й надрiзали собi долонi уламком скла, i то було так, наче зграйка дiтлахiв граеться у кровних братiв, от тiльки то було справжнiм.

Вiн простягнув до неi долонi, i посерединi обох вона побачила щiльно прокреслену драбинку з бiлих лiнiй, якi могли бути зарубцьованими шрамами. Вона тримала в своiх руках його руку – обидвi його руки – безлiч разiв, але нiколи ранiше вона не помiчала в нього на долонях цих шрамiв. Вони були блiдими, це так, але вона б нiколи не повiрила…

А вечiрка! Та вечiрка!

Не та, на якiй вони познайомилися, хоча ця, друга, стала щасливим, як у книзi, фiналом для тiеi першоi, адже проводилася з нагоди закiнчення зйомок «Лiгва Чорного Демона». Ця була бучною i п’яною – абсолютно традицiйна для каньйону Топанга вечiрка[196 - Topanga – поселення на заходi Лос-Анджелеса серед заповiдних гiр Санта-Монiка в долинi, що виходить на берег Тихого океану; там живе чимало знаменитостей, дiють рiзнi культурнi заклади й фестивалi, проводяться приватнi й корпоративнi заходи тощо.]. Можливо, трохи менш безпутною, нiж бiльшiсть лос-анджелеських вечiрок, на яких вона бувала, тому що зйомки пройшли краще, нiж вони мали бодай якесь право на те сподiватися, i всi присутнi це розумiли. Для самоi Одри Фiлiпс вона виявилася ще кращою, тому що тодi вона закохалася у Вiльяма Денбро.

Як там звали ту самозвану хiромантку? Одра тепер уже не могла пригадати, тiльки те, що та була однiею з двох асистенток гримера. Одра пригадала, як посеред вечiрки та дiвчина здерла з себе блузку (пiд якою виявився вельми прозорий лiфчик) i зав’язала ii в себе на головi на кшталт циганськоi хустки. Добряче накурвшись трави й напившись вина, вона ворожила по долонях всю решту вечора… у будь-якому разi, поки не вiдключилася.

Зараз Одра вже не могла згадати, доброю чи поганою була ворожба тiеi дiвчини, дотепною чи дурною: вона й сама того вечора була доволi сильно пiд кайфом. Але Одра точно пам’ятала, як у якийсь момент та дiвчина вхопила iхнi з Бiллом руки й оголосила, що вони iдеально пасують одне одному. Ви наче двiйнята, сказала вона. Одра пригадала, як вона не без ревнощiв дивилася на те, як та дiвчина водить своiм елегантно лакованим нiгтем уздовж лiнiй його долонi – яким iдiотичним це iй видавалося в химерному середовищi голлiвудськоi субкультури Лос-Анджелеса, де для чоловiка поплескати жiнку по задку така ж рутинна справа, як у Нью-Йорку цьомкнути в щiчку! Проте було щось iнтимно-млосне в тих узорах.

Тодi на долонях Бiлла не було жодних бiлих шрамiв.

Вона спостерiгала за тим фарсом очима закоханоi жiнки й зараз була впевнена у своiй пам’ятi. Впевнена у фактi.

І сказала тепер про це Бiллу.

Вiн кивнув:

– Ти права. Тодi iх не було. І, хоча я не можу гарантовано заприсягтися, гадаю, iх не було ще минулого вечора у «Плузi й боронi». Ми там знову з Ралфом з’ясовували армрестлiнгом, хто платить за пиво, i, думаю, я б помiтив.

Вiн посмiхнувся. Усмiшка та була сухою, позбавленою гумору, зляканою.

– Я думаю, вони повернулись, коли зателефонував Майк Хенлон. Ось що я думаю.

– Бiлле, це неможливо, – вона потягнулася по своi сигарети.

Бiлл роздивлявся своi руки.

– Це робив Стен, – промовив вiн. – Надрiзав нам долонi скалкою пляшки з-пiд кока-коли. Тепер я пригадую це так чiтко. – Вiн скинув очима на Одру, i очi тi з-поза окулярiв дивилися болiсно, спантеличено. – Я пам’ятаю, як той уламок скла зблискував на сонцi. Вiн був вiд новоi, прозороi пляшки. До того кока-кола була в зелених пляшках, ти це пам’ятаеш?

Вона помотала головою, але вiн цього не помiтив. Вiн так само вивчав власнi долонi.

– Я згадав, що своiми руками Стен зайнявся наостанок, прикидаючись, нiби збираеться замiсть трiшки рiзнути собi долонi порiзати зап’ястки. Мабуть, то був лише дурний жарт, але я ледь не кинувся до нього… щоб зупинити. Бо якусь секунду чи двi вiн виглядав цiлком серйозним.

– Не треба, Бiлле, – озвалася Одра тихо. Цього разу iй довелося втримувати запальничку, обхопивши лiвою рукою собi зап’ясток, як то роблять полiцейськi, коли стрiляють з пiстолета звiддалiк. – Шрами не можуть повертатись назад. Вони або е, або iх нема.

– Ти бачила iх ранiше, еге ж? Це те, що ти хочеш менi сказати?

– Вони дуже блiдi, – сказала Одра рiзкiше, нiж iй цього хотiлося.

– Тодi у всiх нас текла кров, – продовжував Бiлл. – Ми стояли у водi неподалiк вiд того мiсця, де Еддi Каспбрак, Бен Генском i я побудували ту греблю …

– Ти ж це не про того архiтектора, авжеж?

– А що, е якийсь, якого так звуть?

– Господи, Бiлле, вiн збудував новий телекомунiкацiйний центр «Бi-бi-сi»! Вони тут досi сперечаються, втiлена мрiя це чи просто

Сторінка 72

икидень!

– Ну, я не знаю, той самий це парубок чи нi. Навряд чи, але, я гадаю, все може бути. Той Бен, якого знав я, чудово вмiв будувати всякi речi. Ми всi стояли там, i в правiй руцi я тримав лiву руку Бев Марш, а в лiвiй – праву Рiчi Тозiера. Ми стояли там у водi, наче баптисти Пiвдня пiсля зборiв у наметi, i, пам’ятаю, я побачив на обрii Деррiйську водонапiрну Вежу. Вона була такою бiлою, якими, як можна собi уявити, мусять бути шати архангелiв, i ми пообiцяли, ми присяглися, що, якщо воно не минулося зовсiм, якщо воно коли-небудь почне вiдбуватися знову… ми повернемося назад. І вiзьмемося за нього знову. І припинимо його. Назавжди.

– Припините що? – скрикнула вона, раптом розлючена на нього. – Що припините? Про що таке ти тут к херам розводишся?

– Менi не хотiлося б, аби ти п-п-питалася… – почав Бiлл i враз зупинився. Вона побачила, як вираз спантеличеного ляку поширився його обличчям, наче якась пляма. – Дай менi сигарету.

Вона подала йому пачку. Вiн закурив. Вона нiколи ранiше не бачила, щоб вiн курив сигарети.

– Колись я був ще й заiкуватим.

– Ти заiкався?

– Так. У тi давнi часи. Ти казала, що я единий чоловiк у Лос-Анджелесi з усiх, кого ти там знала, хто наважувався говорити повiльно. Правда в тiм, що я не наважувався говорити швидко. То була не рефлексiя. Не розважливiсть. Не мудрiсть. Усi заiки, хто виправився, говорять дуже повiльно. Це один з тих трюкiв, яких навчаешся – як ото перед тим, як вiдрекомендуватися комусь, думати про власне друге iм’я, тому що заiки мають бiльше проблем з iменниками, нiж з будь-якими iншими словами, i з усiх слiв у всьому свiтi найбiльшу проблему для них становить власне iм’я.

– Заiкався, – вона мляво посмiхнулася, так, немов вiн щойно був розповiв якийсь анекдот, а вона не второпала сутi.

– Поки не загинув Джорджi, я заiкався ще помiрно, – сказав Бiлл, вiн уже почав чути, як слова подвоюються в його головi, немов на безкiнечно малi вiдтинки вiддаляючись у часi: з рота все лилося гладенько, у його звичайнiй повiльно-ритмiчнiй манерi, але в головi вiн чув, як певнi слова – Джорджi чи помiрно — йдуть внапустку, перетворюючись на Дж-Дж-Джорджi та п-п-помiрно. – Я маю на увазi, що iнколи в мене траплялися насправдi важкi моменти – зазвичай, коли мене викликали на уроцi, а особливо коли я добре знав вiдповiдь i хотiв ii виголосити, – але здебiльшого я мiг впоратися. Пiсля того як загинув Джорджi, стало набагато гiрше. Потiм, коли менi вже було рокiв десь чотирнадцять-п’ятнадцять, справи в мене знову почали покращуватися. У Портлендi я почав ходити до середньоi школи Шевруса[197 - Jean-Louis de Cheverus (1768—1836) – католицький священик, який емiгрував з революцiйноi Францii до Америки, де за три мiсяцi вивчив англiйську мову i став першим епископом Бостонськоi дiецезii, шанованим також новоанглiйськими пуританами; його iм’ям названо езуiтську школу в Портлендi, яка мае статус пiдготовчого до коледжу закладу.], i там була така мiсiс Томас, просто чудовий логопед. Вона навчила мене кiлькох добрих трюкiв, як-от думати про власне друге iм’я перед тим як промовити вголос: «Привiт, мене звуть Бiлл Денбро». Я там якраз почав вивчати французьку, i вона порадила менi переходити на французьку, якщо я занадто сильно спотикався на якомусь словi. Отже, якщо стоiш i почуваешся найграндiознiшим у свiтi довбнем, повторюючи знов i знов, наче трiснута грамплатiвка, «ц-ц-ця к-к-кни…», тодi переходиш на французьку i з язика в тебе легко спливае «ce livre». Кожного разу спрацьовувало. А щойно ти промовив це французькою, мiг повернутися до англiйськоi й абсолютно без усяких проблем сказати «ця книга». А якщо спiткнувся на якомусь словi на лiтеру «с» – скажiмо, судно, або скейтборд, або спiвак – мiг iх сюсюкати: сюдно, сюкейтборд, сюпiвак. Жодного заiкання. Усе це допомагало, але головним чином допомагало те, що забувалося Деррi й усе, що трапилось там. Тому що саме тодi й вiдбулося забуття. Коли ми жили в Портлендi i я ходив до Шевруса. Я не забув усе вiдразу, але, озираючись тепер назад, можу сказати, що це сталося протягом дивовижно короткого перiоду часу. Мабуть, це забрало не бiльше чотирьох мiсяцiв. Моя заiкуватiсть i моi спогади змились разом. Хтось витер класну дошку, i всi старi формули зникли.

Вiн допив рештки помаранчевого соку.

– Коли я кiлька секунд тому заiкнувся на словi «питалася», це, либонь, трапилося вперше за останнiй двадцять один рiк.

Вiн подивився на неi.

– Спершу шрами, тепер це заiк-кання. Ти це ч-ч-чуеш?

– Ти робиш це навмисно! – вiдгукнулась вона, i то дуже налякана.

– Нi. Гадаю, нема способу переконати когось у цьому, але це правда. Заiкуватiсть курйозна, Одро. Лячна. На певному рiвнi ти навiть не усвiдомлюеш, що це вiдбуваеться. Проте… це також щось таке, що ти чуеш у себе в головi. Це так, немов якась частина мозку на дрiбну мить випереджае в роботi решту голови. Чи як отi системи реверберацii, якi в п’ятдесятих дiтлахи встановлювали у своiх чортопхайках, коли звук iз заднього динамiка надходить за якусь крихiтну част

Сторінка 73

у секунди пiсля звуку з переднього.

Вiн пiдвiвся i почав неспокiйно ходити по кiмнатi. Вигляд мав утомлений, i вона з деякою нiяковiстю подумала про те, як наполегливо вiн працював останнi рокiв тринадцять – немов iснувала можливiсть пiдкрiпити помiрнiсть його таланту шаленою працьовитiстю, – майже безвiдривно. Вона вловила себе на вельми непростiй думцi й спробувала вiдштовхнути ii, але та не йшла геть. Якщо припустити, що насправдi Бiллу телефонував Ралф Фостер, кликав його на годинку до «Плуга i борони» помiрятись силою рук або пограти в нарди або, скажiмо, з приводу того чи iншого питання дзвонив продюсер «Мансарди» Фреддi Фаерстоун? Може, це був навiть «неправий дзвiнок», як це називае та вельми британська дружина лiкаря з iхньоi вулички.

До чого призвели цi думки?

Звiсно, до iдеi, що всi цi балачки про Деррi з Майком Хенлоном е не чим iншим, як результатом галюцинацii. Галюцинацii, викликаноi зачатками нервового зриву.

«Але ж тi шрами, Одро, як ти поясниш тi шрами? Вiн правий. Їх там не було… а тепер вони е. Це правда, i ти це знаеш».

– Розкажи менi решту, – промовила вона. – Хто вбив твого брата Джорджа? Що зробив ти й тi iншi дiти? Що ви тодi пообiцяли?

Вiн пiдiйшов до неi, немов старомодний залицяльник, що просить шлюбу, опустився перед нею на колiна i забрав ii руки в своi.

– Гадаю, я мiг би тобi розповiсти, – сказав вiн м’яко. – Гадаю, якби я дiйсно цього хотiв, я змiг би. Бiльшiсть того я не пам’ятаю навiть тепер, але щойно я почну розказувати, воно до мене повернеться. Я вiдчуваю тi спогади… вони очiкують свого народження. Вони – як наповненi дощем хмари. Тiльки цей дощ був би дуже брудним. Рослини, що зростатимуть пiсля такого дощу, будуть монстрами. Можливо, я зможу зустрiти це без страху разом з iншими…

– Вони знають?

– Майк сказав, що подзвонив iм усiм. Вiн думае, вони приiдуть… можливо, окрiм Стена. Вiн сказав, що в Стена був дуже дивний голос.

– Все це звучить для мене дуже дивним. Ти дуже сильно мене лякаеш, Бiлле.

– Вибач, – поцiлував вiн ii. Таке вiдчуття, нiби ii поцiлував якийсь абсолютний незнайомець. Вона впiймала себе на тому, що ненавидить того чоловiка, Майка Хенлона. – Я думав, що мушу пояснити стiльки, скiльки можу; я думав, так буде краще, нiж просто вислизнути геть у нiч. Пiдозрюю, дехто з них може саме так i зробити. Але я мушу iхати. І думаю, Стен буде там, неважливо, наскiльки дивно звучав його голос. Чи, може, це тому, що я не в змозi уявити себе, нiби не iду.

– Через твого брата?

Бiлл повiльно похитав головою.

– Я мiг би тобi так i сказати, але це було б брехнею. Я любив його. Я розумiю, як це дивно звучить пiсля того, як я був розказав тобi, що не думав про нього близько двадцяти рокiв, але я дуже збiса любив того хлопчика. – Вiн стиха усмiхнувся. – Вiн був ще тим пришелепком, але я його любив. Розумiеш?

Одра, в якоi була молодша сестра, кивнула:

– Я розумiю.

– Але це не через Джорджа. Я не можу пояснити, що там. Я… – Вiн задивився крiзь вiкно в ранковий туман. – Я почуваюся так, як мусить почуватися пташка, коли надходить осiнь i вона розумiе… якось вона розумiе, що мусить летiти додому. Це iнстинкт, бейб… І менi здаеться, я вiрю в те, що iнстинкт е залiзним скелетом пiд усiма тими нашими iдеями щодо свободи волi. Якщо ти не волiеш отруiтись газом, чи ковтнути дуло пiстоля, чи прогулятися вниз iз довгого пiрса, ти не здатен сказати «нi» деяким речам. Ти не можеш вiдмовитися зробити вибiр, тому що нiякого вибору там не iснуе. Ти можеш зупинити те, чому призначено вiдбутися, не бiльше нiж як стоячи на домашнiй базi з кием у руках дозволити себе вдарити м’ячем. Я мушу iхати. Та обiцянка… вона в моему мозку, наче якийсь рибальський г-г-гачок.

Вона пiдвелася i обережно пiднесла себе до нього; почувалася вона дуже крихкою, немов може розбитися. Поклавши руку йому на плече, вона розвернула його до себе.

– Тодi вiзьми мене з собою.

Спалах жаху, що вiдбився на його обличчi – не жаху перед нею, а за неi, – був таким оголено-вiдвертим, що вона вiдсахнулась, уперше по-справжньому злякавшись.

– Нi, – сказав вiн. – Не думай про це, Одро. Навiть не думай про це нiколи. Ти не мусиш i на три тисячi миль наблизитися до Деррi. Гадаю, впродовж наступних пари тижнiв Деррi буде дуже поганим мiсцем. Ти залишишся тут, i займатимешся чим слiд, й усiляко виправдовуватимеш мене, як воно й мусить бути. Пообiцяй менi це просто зараз!

– Я мушу обiцяти? – перепитала вона, не вiдриваючись очима вiд його очей. – Мушу пообiцяти, Бiлле?

– Одро…

– Я мушу? Ти був пообiцяв, i дивися, у що ти втрапив. І я разом з тобою, оскiльки я твоя дружина i кохаю тебе.

Його великi руки боляче стисли iй плечi.

– Пообiцяй менi! Пообiцяй! П-па-па-па-а…

І вона не змогла цього витримати, цього нещасного надламаного слова, що звивалося в його ротi, немов пiдчеплена гаком риба.

– Я пообiцяю, гаразд? Я обiцяю! – Вона вибухнула слiзьми. – Тепер ти щасливий? Господи Ісусе! Ти божевiльний, усе це суцiльна божевiльня, але я обiцяю!

Вiн обняв ii

Сторінка 74

однiею рукою й повiв до фотеля. Принiс iй брендi. Вона потягувала з чарки, з кожним ковтком потроху опановуючи себе.

– У такому разi, коли ти iдеш?

– Сьогоднi, – вiдповiв вiн. – «Конкордом». Я якраз встигаю, якщо скористаюсь не потягом, а поiду в «Хiтроу» машиною[198 - «Concorde» (1976—2003) – турбореактивний надзвуковий авiалайнер спiльного франко-британського виробництва, який долiтав з Лондона до Нью-Йорка приблизно за 3,5 години, усi 14 лiтакiв цього класу знято з експлуатацii через надто дороге обслуговування; Heathrow – розташований на заходi Лондона найпотужнiший пасажирський аеропорт Європи.]. Пiсля ланчу Фреддi чекае мене на знiмальному майданчику. Ти вирушиш туди заздалегiдь, о дев’ятiй, i ти нiчого не знаеш, домовились?

Вона неохоче кивнула.

– Я буду в Нью-Йорку ранiше, нiж виникнуть якiсь пiдозри. А до заходу сонця буду вже в Деррi, якщо з правильними п-п-пересадками.

– А коли я побачу тебе знову? – м’яко запитала вона.

Вiн обхопив ii рукою i мiцно притиснув, але так i не вiдповiв на це запитання.

ДЕРРІ:. ПЕРША ІНТЕРЛЮДІЯ

Скiльки людських очей… спромоглися бодай мелькома вхопити потайливiсть своiх анатомiй з плином рокiв?

Клайв Баркер.
Книги кровi[199 - Clive Barker (нар. 1952 р.) – британський письменник, iлюстратор, кiносценарист, режисер, продюсер, дизайнер вiдеоiгор; «Books of Blood» – випущена Баркером якраз у час написання С. Кiнгом роману «Воно» шеститомна збiрка оповiдань в жанрi фентезi й жахiв, яка принесла автору свiтову славу.]

Наступний фрагмент i всi подальшi iнтерлюдii е витягами з написаноi Майклом Хенлоном роботи «Деррi: Неофiцiйна iсторiя мiста». Це неопублiкована збiрка нотаток i вiдповiдних фрагментiв рукопису (що читаються майже як щоденниковi записи), знайдена у сховищi Деррiйськоi публiчноi бiблiотеки. Означену назву було написано на тецi зшивача зi вставними аркушами, в якiй перебували цi нотатки до iх появи тут. Та, проте, сам автор протягом власних нотаток кiлька разiв називае iх «Деррi: Погляд крiзь чорний хiд Пекла».

Можна припустити, що думка про iх широку публiкацiю неодноразово вiдвiдувала голову мiстера Хенлона.

2 сiчня 1985 року

Чи може цiле мiсто бути пройнятим марою?

Пройнятим, як деякi будинки бувають пройнятi привиддям.

Не просто якийсь один будинок чи рiг якоiсь однiеi вулицi того мiста або один баскетбольний корт у единому скверику, де позбавлене сiтки кiльце стирчить на заходi сонця, наче якесь морочне й криваве знаряддя тортур, не просто якась одна мiсцина – але все. Цiле мiсто.

Може таке бути?

Послухайте!

Пойняте марою: «Часто вiдвiдуване привидами або духами» – «Фанк i Вегнолз»[200 - «Funk and Wagnalls» – засноване 1875 р. видавництво, що спецiалiзуеться на словниках та енциклопедiях.].

Пойняте марою: «Уперто навертаеться на думку, важке для забуття» – знову ж таки «Фанк i Вегнолз».

Пойняте марою: «Де часто з’являеться або куди повертаеться щось, особливо привиддя». Але – слухайте, слухайте! – «Часто вiдвiдуване мiсце: курорт, кубло, вертеп…» Курсив, звiсно, мiй.

І ще одне. Наразi останне, це означення iменника: i воно лякае мене найбiльше: «Мiсце годiвлi тварин».

Як тi тварини, що розтерзали Ейдрiена Меллона, а потiм перекинули його через мiст?

«Мiсце годiвлi тварин».

Що годуеться в Деррi? Що годуеться самим Деррi?

Розумiете, це доволi цiкаво – я не знав, що це можливо, перетворитися на аж таку перелякану людину, якою я став вiдтодi, як вiдбулося оте з Ейдрiеном Меллоном, i продовжувати жити, бiльш того, жити функцiонально. Це так, немов ти провалився в якесь оповiдання i всi знають, що ти не мусив би переживати такого страху до самого кiнця того оповiдання, коли вже нарештi з невiдь-де вийде темна мара, щоб годуватися… звiсно, тобою.

Тобою.

Але якщо це й оповiдання, воно не з тих класичних страхалок Лавкрафта, Бредберi або По. Я знаю, розумiете, не все, але багато. У мене ж це почалося не тодi, коли одного дня в минулому вереснi я розгорнув «Деррi Ньюз», прочитав стенограму попереднього слухання справи того Анвiна i збагнув, що клоун, котрий замордував Джорджа Денбро, напевне, мiг повернутися знову. У мене це почалося десь близько 1980-го – здаеться, саме тодi певна частина мене, що була спала, прокинулася… iз розумiнням, що, можливо, час Того знову наближаеться.

Яка частина? Напевне, вартова.

Чи може, то був голос Черепахи. Так… я бiльше схиляюся до цiеi думки. Я знаю, що так вважав би й Бiлл Денбро.

Я вiдшуковував новини про старi жахи у старих книжках; читав розвiдки про старi звiрства в старiй перiодицi; завжди вглибинi мозку, що не день, то трiшки голоснiше, я чув мушлеве гудiння якоiсь сили, яка зростала, концентрувалася; менi здавалося, я чую гiркий озоновий запах наближення блискавицi. Я почав робити нотатки для книги, до написання якоi я майже напевне не доживу. І одночасно продовжував жити своiм життям. На одному рiвнi свiдомостi я жив i живу з найгротескнiшими, найвитребенькуватiшими жахами; на iншому продовжую жити буденним жи

Сторінка 75

тям бiблiотекаря в маленькому мiстi. Розставляю книжки по полицях; оформлюю бiблiотечнi картки для нових абонентiв; вимикаю рiдери мiкрофiльмiв, що iх iнколи залишають ввiмкнутими недбалi читачi; жартую з Керол Деннер про те, як менi хотiлося б залягти з нею в лiжко, а вона навзаем жартуе, як би iй хотiлося залягти до лiжка зi мною, i обое ми знаемо, що вона насправдi жартуе, а я насправдi нi, точно так, як обое ми знаемо, що вона не залишатиметься довго в такому маленькому мiстечку, як Деррi, тодi як я житиму тут до смертi, склеюватиму липкою стрiчкою розiрванi сторiнки у «Бiзнес вiк», сидiтиму на щомiсячних закупiвельних нарадах зi своею люлькою в однiй руцi та стосом «Бiблiотечних журналiв» в iншiй… i прокидатимусь серед ночi з притиснутими до рота кулаками, гамуючи крики.

Усi тi готичнi забобони геть неправдивi. Волосся в мене не посивiло. Я не став сновидою. Я не почав робити загадкових зауважень i не ношу в кишенi мого спортивного крою пiджака спiритичну планшетку. Менi здаеться, смiюся я дещо частiше, ото й усе, хоч подеколи цей смiх може здатися дещо пронизливим i дивним, бо подеколи люди кидають на мене зачудованi погляди, коли я смiюся.

Частина мене – та частина, яку Бiлл назвав би голосом Черепахи, – каже, що я мушу iм усiм зателефонувати, i то сьогоднi ж увечерi. Але чи навiть зараз упевнений я цiлком? Нi – авжеж, нi. Але на Бога, те, що трапилося з Ейдрiеном Меллоном, так схоже на те, що трапилося з Джорджем, братом Заiкуватого Бiлла, тодi, восени 1957-го.

Якщо те саме розпочалося знову, я iм зателефоную. Мушу-бо це зробити. Але поки що нi. Поки що зарано. Останнього разу це починалося повiльно й розворушилося на всi заставки аж пiд лiто 1958-го. Тому… я чекаю. Заповнюючи чекання словами в цьому зошитi та довгими хвилинами зазирання у люстро, щоб побачити цього незнайомця, на якого перетворився той хлопчик.

Той хлопчик мав обличчя несмiливого книголюба; обличчя цього чоловiка – це обличчя банкiвського касира з кiна-вестерна, парубка, ролi котрого нiколи не належиться жодних слiв, вiн просто пiднiмае руки i перелякано дивиться, коли заходять грабiжники. І якщо сценарiй вимагае, щоб тими поганцями когось було пiдстрелено, це буде саме вiн.

Той самий старий друзяка Майк. Хiба що трохи приголомшений i з дещо занадто пильними очима – через уривчастий сон, проте не так щоб це було помiтним без душевного роздивляння зблизька… з вiдстанi поцiлунку, а я настiльки близьким не був нi з ким уже вельми давно. Якщо ж ви кинете на мене побiжний погляд, то можете подумати: «Вiн перечитав забагато книжок», ото й усе. Маю сумнiви, щоб ви здогадалися, як важко цей чоловiк з обличчям сумирного банкiвського касира зараз бореться, щоби просто триматись, триматись власного здорового глузду…

Якщо я буду змушений зателефонувати, це може вбити когось iз них.

Це одне з тих питань, що постають передi мною тими довгими ночами, коли сон мене не бере, тими ночами, коли я лежу в лiжку в тiй своiй консервативнiй, блакитного кольору пiжамi, акуратно складенi окуляри лежать на нiчному столику поряд зi склянкою води, яку я завжди туди ставлю на той випадок, що можу прокинутись серед ночi спраглим. Так я лежу там, у темрявi, сьорбаючи дрiбними ковтками воду, i загадуюся, як багато – чи як мало – вони пам’ятають. Подеколи я чомусь упевнений, що вони не пам’ятають з того нiчого, тому що не мають потреби пам’ятати. Я единий, хто чуе голос Черепахи, единий, хто пам’ятае, тому що я единий, хто залишився тут, у Деррi. А оскiльки iх розвiяло на всi чотири сторони свiту, вони не можуть знати, яких iдентичних конфiгурацiй набрали iхнi життя. Повернути iх сюди, показати iм ту iдентичнiсть… Так, це може вбити декого з них. Це може вбити iх усiх.

Отак я це перебираю й перебираю собi в головi, перебираю iх, намагаючись подумки змалювати iх, якими вони були i якими можуть бути зараз, намагаючись вирiшити, хто з них найбiльш вразливий. «Базiкало» Рiчi Тозiер, думаю я подеколи – саме його Крiс, Хаггiнс i Баверз, здаеться, наздоганяли найчастiше, попри той факт, що Бен був таким товстуном. Із них Баверза Рiчi боявся найдужче – ми всi його найдужче боялися, – хоча iншi також зазвичай тримали його в страху Божому. Якщо я зателефоную до нього в Калiфорнiю, чи не сприйме вiн це як жахливе Повернення Великих Гнобителiв, двое з могил i один з дурдому «Джунiпер Гiлл», де вiн бiснуеться й досi. Подеколи я думаю, що найслабшим був Еддi, Еддi з його деспотичною, наче танк, матiр’ю i тiею жахливою астмою. Беверлi? Вона завжди намагалася так круто балакати, але була переляканою так само, як i решта нас. Заiкуватий Бiлл, що стикнувся з таким жахом, який не вiдпускае його навiть пiсля того, як вiн накривае чохлом свою друкарську машинку? Стен Юрiс?

Над iх життями висить ножовище гiльйотини, гостре, як бритва, але що бiльше я думаю про це, то дужче менi здаеться, що вони не знають про це зависле ножовище. А я той, хто тримае руку на важелi. Я можу його зрушити, просто розкривши свою телефонну книжку i подзвонивши iм, кожному по черзi.

Сторінка 76

Можливо, менi не доведеться цього робити. Я тримаюся за зникому надiю, що я помилково сприйняв кроляче скиглення мого власного несмiливого розуму за глибший, правдивiший голос Черепахи. Що такого я, врештi-решт, маю? Меллон у липнi. Дитина, знайдена мертвою на Нейболт-стрит минулого жовтня, ще одна, знайдена на початку грудня в Меморiальному парку, якраз перед першим снiгопадом. Можливо, то справа якогось волоцюги, як це пишуть газети. Або якогось божевiльного, котрий пiсля того поiхав з Деррi або покiнчив життя самогубством через муки сумлiння й огиду до себе, як то говориться в деяких книжках, мiг з собою зробити справжнiй Джек Рiзник.

Можливо.

Але дiвчинку Альбрехтiв знайшли прямо навпроти того проклятого будинку на Нейболт-стрит… i вбито ii було у той самий день, що й Джорджа Денбро за двадцять сiм рокiв до цього. А потiм син Джонсонiв, знайдений у Меморiальному парку з вiдсутньою нижче колiна ногою. Звiсно, Меморiальний парк – це домiвка Деррiйськоi водонапiрноi Вежi, i хлопчика було знайдено майже бiля ii пiднiжжя. Вежа стоiть на вiдстанi крику вiд Пустовища; Вежа – це також мiсце, де Стен Юрiс бачив тих хлопчикiв.

Тих мертвих хлопчикiв.

Одначе, усе це може бути не чим iншим, як просто димом i мiражами. Може так бути. Або випадковими збiгами. Чи, можливо, чимось мiж тим та iншим – свого роду злiсним вiдлунням. Може так бути? Я вiдчуваю, що може. Тут, у Деррi, будь-що може бути.

Я думаю, те, що було тут ранiше, лишаеться тут i досi – те ество, що й у 1957 i 1958 роках; те саме ество, яке було тут у 1929 i в 1930, коли мейнський «Легiон Бiлоi Гiдностi» спалив «Чорну мiтку»; те саме ество, яке було тут у 1904 i 1905 та на початку 1906 – принаймнi поки не вибухнула ливарня Кiченера; те саме ество, яке було тут у 1876 i 1877, ество, що проявляе себе кожнi двадцять сiм рокiв чи близько того. Подеколи це приходить трохи ранiше, подеколи трохи пiзнiше… але завжди приходить. Що далi повертаешся назад, то важче й важче знаходити свiдчення його появи, бо документiв усе менше, а дiрок у хронологiчнiй iсторii цiеi мiсцевостi усе бiльше. Проте знаючи, де дивитися i коли дивитися, скорочуеш собi шлях до вирiшення цiеi проблеми. Воно завжди повертаеться, розумiете?

Воно.

А отже, так: гадаю, я таки мушу зателефонувати. Гадаю, саме нам передвизначено це зробити. Чомусь, з якоiсь причини нас було обрано, аби припинити це назавжди. Слiпа доля? Слiпа удача? Чи це знову той чортiв Черепаха? Чи, може, вiн також i керуе, окрiм того, що балакае? Я не знаю. І сумнiваюся, щоб це мало якесь значення. Багато лiт минуло вiдтодi, як Бiлл сказав: «Черепаха не може нам допомогти», i якщо це було iстинним тодi, iстинним це мусить бути й тепер.

Я думаю про нас, як ми тодi стояли у водi, як, зчепивши руки, промовляли ту обiцянку повернутися, якщо таке колись почнеться знову – стояли колом, майже як друiди, а нашi руки кровоточили, даючи власнi обiцянки, долоня долонi. Либонь, це ритуал такий же древнiй, як саме людство, невинний надрiз для пiдсочування дерева всесилля – того, що росте на межi мiж територiею всього, що ми знаемо, i тiею, про яку ми всяке пiдозрюемо.

Тому що подiбностi…

Але я оце сам роблю з себе Бiлла Денбро, спотикаюсь на тому самому знову i знову, торочу дрiбку фактiв i купу неприемних (i доволi iмлистих) припущень, дедалi дужче й дужче зациклюючись на кожному пунктi. Недобре. Марно. Небезпечно навiть. Але ж це так важко – чекати подiй.

Цi нотатки задуманi як спроба вийти за межi моеi одержимостi через розширення фокусу уваги: врештi-решт, ця оповiдь мiстить дещо бiльше, нiж iсторii шiстьох хлопчикiв i однiеi дiвчинки – кожен з них не прийнятий середовищем однолiткiв, кожен з них нещасний, – яким довелось випадково втрапити у кошмар одного спекотного лiта, коли президентом все ще залишався Айзенгавер[201 - Dwight Eisenhower (Двайт Айзенгавер, 1890—1969) – п’ятизiрковий генерал пiд час Другоi свiтовоi вiйни, 34-й президент (1953—1961) США.]. Якщо ваша ласка, це спроба вiдвести камеру трохи назад – аби побачити все мiсто, мiсцину, де близько тридцяти п’яти тисяч мешканцiв працюють, iдять i сплять, злягаються i скупляються, iздять машинами й гуляють пiшки, ходять до школи й сiдають у в’язницю, а iнколи зникають у пiтьмi.

Аби дiзнатися, якою е певна мiсцина, я дiйсно так вважаю, ти мусиш дiзнатися, якою вона була. І якщо б менi загадали назвати день, коли насправдi все це розпочалося для мене знову, ним був би той день ранньоi весни 1980 року, коли я пiшов вiдвiдати Альберта Карсона, котрий минулого лiта помер – у дев’яностооднорiчному вiцi, сповнений роками не менше, нiж чеснотами. Вiн працював тут головним бiблiотекарем з 1914 до 1960, неймовiрний дiапазон (але вiн був неймовiрною людиною), тож я вважав: якщо хтось i може знати, з чиеi iсторii цiеi мiсцини розпочати найкраще, це буде саме Альберт Карсон. Я поставив йому свое запитання, коли ми сiли на ганку, i вiн дав менi на нього вiдповiдь, прокрякав по-воронячому – тодi вiн уже боровся з раком горла, який його зрештою i вбив.

–

Сторінка 77

Жодна з них i лайна не варта. Про що тобi й самому збiса добре вiдомо.

– Звiдки ж тодi менi розпочинати?

– Розпочинати що, заради бога?

– Дослiдження iсторii цiеi мiсцини. Мiста Деррi з його околицями.

– Ну. Гаразд. Почни з Фрiка й Мiшо. Вони нiбито найкращi.

– А пiсля того, як я прочитаю iх…

– Прочитаеш iх? Господи Ісусе, нi! Викинеш iх до кошика на смiття! Це твiй перший крок. Потiм читай Бадiнгера. Бренсон Бадiнгер був дуже недбалим дослiдником i страждав на хронiчний стояк, якщо бодай половина з того, що я чув ще дитиною, правда, але коли йшлося про Деррi, душа в нього ставала на правильне мiсце. Бiльшiсть фактiв вiн подае неправильно, проте подае iх душевно, Хенлоне.

Я злегка розсмiявся, i Карсон вишкiрився своiми зсохлими губами – вираз доброго гумору, що насправдi був доволi лячним. У той момент вiн був схожим на грифа, який радiсно охороняе щойно вбиту тваринку, чекаючи, поки та дiйде якраз оптимального стану смачного розкладу, щоб йому почати вечеряти.

– Коли покiнчиш з Бадiнгером, читай Айвза. Занотовуй усiх людей, про яких вiн згадуе. Сендi Айвз досi працюе у Мейнському унiверситетi. Фольклорист. Пiсля того як його прочитаеш, поiдь iз ним побачитися. Пригости його вечерею. Я б запросив його повечеряти до «Орiноки», бо вечеря в «Орiноцi» здаеться безкiнечною. Прокачай його. Заповни записника iменами й адресами. Побалакай зi старожилами, з якими балакав вiн – з тими, хто поки ще залишився; кiлька з нас iще живi, ах-ха-ха-ха! – i дiзнайся вiд них ще чиiсь iмена. На той час матимеш достатньо грунту, на який зможеш спиратися, якщо ти хоч уполовину такий кмiтливий, яким менi здаешся. Якщо ти вполюеш достатньо людей, дiзнаешся дещо, чого немае в тих iсторичних творах. І може статися так, що це зруйнуе тобi сон.

– Деррi…

– Що з ним?

– З Деррi щось недобре, авжеж?

– Недобре? – перепитав вiн шепiтним кряканням. – А що таке добре? Що означае це слово? Чи «добрi» гарненькi фото Кендаскiга на заходi сонця? «Кодахром», автор той-то, дiафрагма така-то[202 - «Kodachrome» – професiйна кольорова кiно- та фотоплiвка, що випускалася компанiею «Eastman Kodak» з 1935 року, залишаючись найпопулярнiшою в свiтi аж до появи цифрових технологiй.]. Якщо так, то з Деррi все добре, бо гарних фотографiй мiста е десятки. Чи добре, коли збираеться отой клятий комiтет з пересушених старих дiв, щоб зберегти Губернаторську садибу або встановити перед водонапiрною Вежею пам’ятну дошку? Якщо це добре, тодi й з Деррi все пречудово, як дощем покроплено, тому що в нас отого старого бабства, що ткнеться до чужих справ, бiльш анiж з гаком. Чи добра ота потворна пластикова статуя Пола Баньяна[203 - Paul Bunyan – лiсоруб-велетень, найпопулярнiший казковий персонаж у фольклорi пiвнiчного сходу США та Канади.] перед мiськрадою? Ох, якби я мав цистерну напалму та мою стару запальничку «Зiппо», я б заопiкувався тим йобаним одоробалом, запевняю тебе… Але якщо чиiсь естетичнi уподобання достатньо широкi, щоб включати в себе пластиковi статуi, тодi з Деррi все добре. Питання полягае в iншому – що означае «добре» для тебе, Хенлоне? Га? А бiльш конкретно, що означае «недобре»?

Я змiг лише похитати головою. Вiн або розумiв, або нi. Вiн також мiг або сказати, або нi.

– Ти маеш на увазi тi неприемнi iсторii, якi можеш почути, або тi, якi тобi вже вiдомi? Неприемнi iсторii iснують завжди. Історiя кожного мiста – це мов якийсь старий розрослий маеток, повний кiмнат i комiрчин, спускних ринв для брудноi бiлизни, i мансард, i всякого роду чудасiйних маленьких сховкiв… не кажучи вже про принагiдний таемний хiд, або й парочку. Якщо ти вiзьмешся дослiджувати Маеток Деррi, знайдеш всякого такого добра. Атож. Пiзнiше можеш пошкодувати, але знайдеш, а те, що знайдене, вже не рознайдеш, еге ж? Деякi кiмнати замкненi, але ключi е… е ключi.

Очi його блимнули на мене зi старечою проникливiстю.

– Ти можеш дiйти думки, що наштовхнувся на найгiршу з таемниць Деррi… але завжди буде ще одна. І ще одна. І ще одна.

– А ви…

– Я гадаю, що наразi вже мушу вибачитися перед тобою. З горлом у мене сьогоднi дуже недобре. Час прийняти лiки й здрiмнути.

Іншими словами, ось тобi нiж i виделка, друже; пiди-но, подивися, що ти ними зможеш накраяти.

Я розпочав з праць Фрiка й Мiшо. Дотримався поради Карсона й викинув iх до кошика на смiття, але спершу iх прочитав. Роботи виявилися поганими, як вiн i попереджав. Я прочитав роботу Бадiнгера, скопiював примiтки й дослiдив iх. Це вже було бiльш задовiльним, але примiтки – то примхлива штука, знаете, вони – як стежки, що в’ються, заводячи у якусь дику i безладну сторону. Вони розбiгаються, далi розбiгаються знову; у будь-якому мiсцi можеш не туди повернути, завiвши себе або в глухi ожиновi хащi, або до грязотного багнища. «Якщо ви знаходите якусь примiтку, – повчав нас колись на лекцii професор бiблiотечноi науки, – наступiть iй на голову i вбийте, перш нiж вона почне розплоджуватися».

Вони дiйсно плодяться, i подеколи розплоджування – це добра рiч, але я гадаю, що частiше навпа

Сторінка 78

и. Тi, що були в сухо написанiй Бадiнгером «Історii Старого Деррi» (Ороно: Видавництво Мейнського унiверситету, 1950)[204 - Orono – засноване 1774 року мiсто (10,5 тис. мешканцiв), де дiе заснований 1865 р. Мейнський унiверситет, найбiльший i единий у штатi, що мае статус дослiдницького.], блукали по столiтньоi давнини забутих книжках та вкритих пилом магiстерських дисертацiях у галузях iсторii та фольклору, по статтях пощезлих журналiв та серед карколомних штабелiв мiських звiтiв i бухгалтерських реестрiв.

Моi розмови з Сендi Айвзом виявилися цiкавiшими. Його джерела час вiд часу перетиналися з джерелами Бадiнгера, але тi перетинання були единим, що було мiж ними спiльного. Айвз провiв добрячу частину свого життя, записуючи уснi iсторii – байки, iншими словами, – майже дослiвно, практика, яку Бренсон Бадiнгер, безумовно, вважав би нешляхетною.

У 1963—1966 роках Айвз написав про Деррi цикл статей. Бiльшiсть старожилiв, з якими вiн тодi балакав, уже померли на той час, як я розпочав власнi розвiдки, але пiсля них залишилися сини, дочки, племiнники, iншi родичi. І звiсно ж, одним з великих правдивих фактiв життя е той, що на мiсцi кожного померлого старожила з’являеться новий старожил. Тож цiкава iсторiя нiколи не вмирае; вона завжди передаеться далi. Я насидiвся на багатьох переднiх ганках i заднiх верандах, випив багацько чаю, пива «Блек Лейбл», звареного вдома пива, домашнього кореневого пива, води з крана, джерельноi води. Я багато слухав, а котушки мого магнiтофона крутились.

Але обидва – що Бадiнгер, що Айвз – цiлком погоджувалися на одному пунктi: перша партiя бiлих поселенцiв налiчувала близько трьох сотень осiб. Були вони англiйцями. Мали земельний патент i формальну назву «Компанiя Деррi». Надiлена iм земля обiймала сьогоднiшне мiсто Деррi, бiльшу частину Ньюпорта та невеличкi скибки довкiльних мiстечок. Та у 1747 роцi геть усi мешканцi мiстечка Деррi просто зникли. У червнi того року вони там iще жили – громада, що на той нас налiчувала близько трьохсот сорока душ, – але вже в жовтнi вони десь пропали. Дерев’янi будинки цього маленького села стояли абсолютно порожнiми. Один з них, який стояв приблизно на тому мiстi, де сьогоднi перетинаються Вiтчем- та Джексон-стрит, згорiв до ноги. Мiшо у своiй роботi впевнено стверджуе, що всiх поселян вирiзали iндiанцi, але для такого твердження не iснуе, крiм одного згорiлого будинку, жодних пiдстав. Бiльш iмовiрно, що надто розжарилася чиясь пiч, а вiд неi полум’ям зайнявся будинок.

Індiанська рiзанина? Сумнiвно. Анi кiстякiв, нi трупiв. Повiнь? Не того року. Пошесть? Анi слова про це у навколишнiх мiстечках.

Вони просто зникли. Геть усi. Усi триста сорок осiб. Без жодного слiду.

Наскiльки менi вiдомо, единий випадок в американськiй iсторii, який щось подiбне вiддалено нагадуе, – це зникнення колонiстiв на островi Роанок, у Вiрджинii[205 - Roanoke Island – атлантичний острiв, який зараз належить штату Пiвнiчна Каролiна; мiсце першого постiйного поселення англiйцiв у Новому Свiтi, названому ними на честь королеви-незайманки Єлизавети І «Вiрджинiею»; 1590 р. все населення колонii безслiдно зникло, залишивши по собi единий скелет.]. Кожний школяр у нашiй краiнi про те знае, але хто знае про зникнення мешканцiв Деррi? Не знають, мабуть, навiть люди, якi тут живуть. Я опитав кiлькох учнiв молодших класiв середньоi школи[206 - High school (середня школа) у США – це класи 9—12, у деяких штатах 7—12.], якi проходять обов’язковий курс «Історiя Мейну», i жоден з них про це анiчогiсiнько не знав. Тодi я перевiрив пiдручник «Мейн: тодi й тепер». У його предметно-iменному покажчику понад сорок згадок про Деррi, якi здебiльшого стосуються рокiв буму лiсовоi промисловостi. І нiчого про зникнення перших поселенцiв… та знову ж таки – як менi це назвати? – це замовчування цiлком влягаеться у схему.

Певного роду завiса мовчання вкривае бiльшiсть iз того, що тут вiдбувалося… та знову ж таки, люди завжди балакають. Гадаю, нiщо не може зупинити людей вiд балачок. Але слухати мусиш пильно, а це рiдкiсне вмiння. Я лещу собi, що розвинув цей талант протягом останнiх чотирьох рокiв. Якщо ж нi, то мою придатнiсть до цiеi роботи слiд пiддати сумнам, бо практики я мав достатньо. Один старий розповiдав менi, як протягом трьох тижнiв перед тим, як загинула iхня дочка, його дружина чула голоси зi зливного отвору кухонноi раковини – то було на початку зими 1957—1958. Дiвчинка, про яку вiн казав, стала однiею з раннiх жертв тiеi вакханалii вбивств, що розпочалася з Джорджа Денбро, а закiнчилася тiльки наступного лiта.

– Цiла купа голосiв, i всi ’они белькочуть разом, – розповiдав вiн менi. Вiн володiв автозаправкою «Галф»[207 - «Gulf Oil» (1900—1984) – нафтовидобувна-нафтопереробна компанiя, що входила в десятку найпотужнiших у свiтi, яка здавала свiй бренд у лiзинг приватним заправкам i придорожнiм ресторанам.] на Канзас-стрит i розповiдав це мiж своiми повiльними, з накульгуванням, прогулянками надвiр, до колонок, де наповнював баки, перевiряв рiвень мастила i протира

Сторінка 79

лобовi шибки. – Казала, шо раз сама заговорила до них, хоча й була стрш’нно н’лякана. Нахилилася просто над дiркою, атож-атож, i закричала туди: «Хто ви збiса такi? – кричить вона. – Як вас звати?» І всi тi голоси вiдповiли разом, казала вона – i гарчать, i лепечуть, i виють, i гигочуть, i верещать, i регочуть… отаке, розумiете, казна-що. А ще вона казала, шо казали вони те, шо сказав той одержимий чоловiк Ісусовi: «Наше iм’я Легiон», ось шо казали вони. Вона потiм i зблизька не пiдходила до тiеi раковини два роки. Отож тii два роки я мусiв дванадцятеро годин на добу горбатитися тут, а потiм iти додому i ми-ити увесь той чортiв посуд.

Вiн сьорбав «Пепсi» з бляшанки з автомата, що стояв поза дверми його офiсу, чоловiк рокiв сiмдесяти двох чи трьох у вилинялiй робi, рiчечки зморшок розтiкалися вiд куточкiв його очей i рота.

– Ви зара’, ма’ть, уже думаете, шо я вiдбився глузду, як та блощиця, – промовив вiн, – але я розкажу вам дешо iще, якшо ви вимкнете отi «дзиги».

Я вимкнув свiй магнiтофон i посмiхнувся йому:

– Беручи до уваги дещо з того, що я почув протягом останнiх двох рокiв, вам треба було б ще старатись i старатись, аби переконати мене, нiби ви вiдбилися глузду, – сказав я.

Вiн посмiхнувся менi навзаем, але не було гумору в тiй посмiшцi.

– Мив я той посуд одного вечора, як завше; то було восени 58-го, коли все знов утихомирилося. Жiнка моя була нагорi, спала. Беттi була единою дитиною, яку Бог вирiшив за потрiбне нам подарувати, i, пiсля того як ii вбили, моя дружина багацько часу спала. Отже, витяг я корок, i вода почала стiкати з раковини. Знаете отой звук, коли насправжки мильна вода стiка у злив? Наче ii всмоктуе шось, ось який звук. Так воно собi шумiло, але я про тее не думав, тiко про те, як пiду з хати та нарубаю трохи розпалки у дровiтнi, й от якраз коли той шум почав угавати, я почув свою дочку звiдтам, знизу. Я почув Беттi десь там, у тих сучих трубах. Смiялася. Вона була десь там унизу, у темрявi, смiялася. Тiльки то звучало бiльш так, нiби вона скрикуе, якшо троха прислухатись. Чи те й iнше. Кричить i смiецця там, унизу, у трубах. То був единий раз, шо я таке шось чув. Може, то менi тiльки було уявилося. Але… я так не думаю.

Вiн подивився на мене, а я подивився на нього. Свiтло, що крiзь бруднi вiтриннi шибки падало на його обличчя, наповнило його роками, зробило його на вигляд древнiм, як сам Мафусаiл. Я пам’ятаю, як у менi все похололо в ту мить; як похололо.

– Ви думаете, я вам тут харамана гну? – спитав той старий у мене, старий чоловiк, якому в 1957-му було хiба що рокiв сорок п’ять, старий, якому Бог був подарував едину дочку, Беттi Рiпсом ii звали. Беттi знайшли на Позамiськiй Джексон-стрит вiдразу пiсля Рiздва того року, замерзлу, рештки ii були розiдранi нанiвець.

– Нi, – сказав я. – Я не думаю, що ви менi харамана гнете, мiстере Рiпсом.

– І ви менi оце теж кажете правду, – промовив вiн з деяким здивуванням. – Я то бачу з ваш’го лиця.

Гадаю, вiн тодi збирався менi ще щось сказати, але позаду нас рiзко задзеленчав дзвiнок, це якийсь автомобiль переiхав шланг на пiд’iзнiй смузi й покотився до бензоколонок. Коли задзеленчав той дзвоник, обое ми здригнулись, а я навiть стиха тоненько скрикнув. Рiпсом звiвся на рiвнi й пошкандибав надвiр, до тiеi машини, витираючи собi руки об паку ганчiр’я. Коли ж повернувся назад, вiн подивився на мене так, нiби я був якимсь доволi сумнiвним незнайомцем, котрий тiльки-но щойно заблукав сюди з вулицi. Я промовив слова прощання i пiшов звiдти.

Бадiнгер i Айвз погоджуються ще на дечому: щось тут насправдi негаразд, у Деррi; тут, у Деррi, нiколи не було гаразд.

Альберта Карсона я востанне бачив за якийсь мiсяць до його смертi. З горлом у нього тодi дуже погiршало; все, на що вiн спромiгся, був тихий, схожий на шипiння шепiт.

– Все ще думаеш про написання iсторii Деррi, Хенлоне?

– Все ще цяцькаюся з такою iдеею, – вiдповiв я, хоча, звiсно, нiколи не планував писати iсторiю нашого мiста, формально кажучи, i, гадаю, вiн це знав.

– Це забере в тебе двадцять рокiв, – прошепотiв вiн, – i нiхто не схоче ii читати. Покинь цю справу, Хенлоне. – Вiн замовк на хвильку, а потiм додав: – Знаеш, Бадiнгер покiнчив самогубством.

Звичайно, я про це знав, але тiльки тому, що люди завжди балакають, а я навчився слухати. У тiй статтi, в «Ньюз», це називалося трагiчним падiнням, i то було правдою, Бренсон Бадiнгер дiйсно впав. Про що в «Ньюз» знехтували згадати, так це про те, що вiн упав зi стiльця у власнiй коморi, i мав у той момент петлю в себе на шиi.

– Ти знаеш про цикл?

Я подивився на нього, ошелешений.

– О, так, – прошипiв Карсон. – Я знаю. Кожнi двадцять шiсть чи двадцять сiм рокiв. Бадiнгер також знав. Знають чимало старожилiв, але це та рiч, про яку вони нiколи не балакатимуть, навiть якщо ти накачаеш iх пiйлом. Покинь цю справу, Хенлоне.

Вiн потягнувся вперед схожою на пташину лапку рукою. Зiмкнув пальцi в мене на зап’ястку, i я вiдчув той гарячий рак, який розпусно бенкетував у його тiлi, пожираючи

Сторінка 80

там усе i будь-що, поки ще варте пожирання, – не вельми й багато такого там уже лишалося на той час. Полицi Альберта Карсона були майже голi.

– Майкле, тобi не варто у це вплутуватися. Тут, у Деррi, е такi речi, що кусаються. Покинь це. Покинь це.

– Я не можу.

– Тодi стережися, – промовив вiн. Раптом величезнi й переляканi очi дитини поглянули з обличчя цього старого, що помирав. – Стережися.

Деррi.

Мое рiдне мiсто. Назване за графством з цим iм’ям в Ірландii.

Деррi.

Я народився тут, у Деррiйськiй центральнiй лiкарнi; ходив до Деррiйськоi початковоi школи; потiм до молодшоi середньоi школи на Дев’ятiй вулицi; у старших класах навчався у Деррiйськiй середнiй школi. Я вступив до Мейнського унiверситету («хоч i не в самiм Деррi, але рукою кинути», кажуть старожили), а потiм просто повернувся сюди. До Деррiйськоi публiчноi бiблiотеки. Я людина маленького мiста, що живе мiстечковим життям, один iз мiльйонiв.

Але.

Але:

У 1851 роцi бригада лiсорубiв знайшла рештки iншоi бригади, що перебувала зиму в заваленому снiгом таборi на Верхньому Кендаскiгу – на самому кiнцi тiеi мiсцини, яку дiти досi називають Пустовищем. Усього iх там було восьмеро, i всi восьмеро посiченi на шматки. Голови врозсип… не кажучи вже про руки… пара ступень… i пенiс котрогось з тих чоловiкiв прицвяшено до стiни хижi.

Але:

У 1851 роцi Джон Марксон отруiв на смерть усю свою родину, а потiм, сидячи посерединi складеного з iхнiх трупiв кола, зжер цiлком гриб «бiлий присмерк»[208 - White nightshade (Amanita phalloides) – народна назва блiдоi поганки, зеленого мухомора.]. У власнiй смертельнiй агонii вiн, либонь, мучився дуже важко. Мiський констебль, який його знайшов, написав у своему рапортi, що спершу вирiшив, нiби труп усмiхаеться йому; вiн написав: «Марксонова жахлива бiла посмiшка». Ту бiлу посмiшку створював повний рот вбивчого гриба; Марксон не переставав iсти навiть тодi, коли судоми й болiснi м’язовi спазми мусили корчити його тiло, що вже вмирало.

Але:

У великодню недiлю 1906 року хазяi ливарнi Кiченера, яка стояла там, де тепер стоiть новiсiнький Деррiйський Торговельний центр, влаштували «для всiх гарних дiточок Деррi» полювання на великоднi яйця. Забава вiдбувалася в найбiльшiй будiвлi заводу. Небезпечнi мiсцини було вiдгороджено, а добровольцi з робiтникiв стояли на вартi, щоби хтось iз пiдприемливих хлопчикiв чи дiвчаток не вирiшив полiзти пiд бар’ери, щоб пошукати там. На рештi територii було заховано п’ять сотень обв’язаних яскравими стрiчками шоколадних великоднiх яець. Згiдно з Бадiнгером, щонайменше по одному яйцю на кожну присутню там дитину. Хихотливi дiти бiгали з перегукуваннями й криками по мовчазному в недiлю металургiйному заводi, знаходили яйця пiд гiгантськими вагоноперекидувачами, у шухлядах стола майстра, завислi мiж великими, iржавими iклами зубчатих колiс, у виливницях на третьому поверсi (на старих фотографiях тi виливницi – наче бляшанi форми для кексiв з кухнi якогось велета). Три поколiння Кiченерiв були присутнi там, спостерiгали на цю веселу вакханалiю, щоби вручити призи в кiнцi полювання, яке мусило завершитися о четвертiй годинi, безвiдносно до того, чи знайдуться всi яйця, чи нi. Насправдi кiнець настав на сорок п’ять хвилин ранiше, о чверть по третiй. Саме тодi Ливарня Кiченера вибухнула. Сiмдесят двое мертвих людей витягли з-пiд завалiв ще до заходу сонця. Кiнцеве число жертв становило сто двi людини. Вiсiмдесят вiсiм загиблих були дiтьми. Наступноi середи, коли мiсто все ще лежало в мовчазному зацiпенiннi, осягаючи цю трагедiю, якась жiнка у себе на задньому подвiр’i знайшла вловлену гiлками ii яблунi голову дев’ятирiчного Роберта Дохея. На зубах у сина Дохеiв був шоколад, а у волоссi кров. Вiн виявився останнiм з визначених загиблих. Восьмеро дiтей i один дорослий так нiколи й не знайшлися. То була найгiрша трагедiя в iсторii Деррi, гiрша навiть за пожежу в «Чорнiй мiтцi» 1930 року, i пояснити ii так нiколи й не змогли. Всi чотири парових котли Ливарнi було вимкнуто. Не просто заглушено – вимкнуто.

Але:

Статистика вбивств у Деррi вшестеро бiльша, нiж у будь-якому мiстi вiдповiдного розмiру в Новiй Англii. Менi самому у власнi попереднi висновки було так важко повiрити, що я звернувся до одного хакера з середньоi школи, котрий, якщо не проводив час перед своiм «Коммодором»[209 - «Commodore» – популярнi й потужнi як на свiй час комп’ютери, що iх випускала заснована 1954 р. i збанкрутiла 1994 р. однойменна компанiя.], то проводив його тут, у бiблiотецi. Вiн зайшов на кiлька крокiв далi – пошкреби хакера i побачиш перфекцiонiста, – додавши ще дюжину малих мiст до, як вiн це назвав, «стат-банку», i презентував менi згенеровану комп’ютером гiстограму, на якiй Деррi випирае, мов нагноений палець. «Мабуть, люди тут мають жахливо люту вдачу, мiстере Хенлон», – единий коментар, що прозвучав вiд нього. Я на це не вiдповiв. Якби мусив, то, либонь, сказав би йому, що щось у самому Деррi мае жахливо люту вдачу.

Тут, у Деррi, нез’ясовано й безслiдно зникають вiд со

Сторінка 81

ока до шiстдесяти дiтей на рiк. Здебiльшого пiдлiтки. Вважаеться, що це втiкачi з дому. Я навiть припускаю, що дехто з них дiйсно втiкачi.

А пiд час того, що Альберт Карсон безперечно назвав би пiком циклу, рейтинг зникнень вистрiлюе мало не за межi поля зору. Наприклад, у 1930 роцi – роцi, коли спалили «Чорну мiтку», – у Деррi сталося понад сто сiмдесят зникнень дiтей – i ви мусите пам’ятати, що це тiльки тi зникнення, про якi було заявлено до полiцii, а отже, документованi. «Нiчого дивного нема в цьому, – сказав менi теперiшнiй шеф полiцii, коли я показав йому цю статистику. – Тодi була Депресiя. Бiльшiсть iз них, ма’ть, знудились iсти тiки картопляний суп або ходити геть голодними вдома й рушили шукати чогось кращого».

У 1958-му було зафiксовано зникнення двадцяти семи дiтей, вiком вiд трьох до дев’ятнадцяти рокiв. «А у 1958 була якась Депресiя?» – запитав я в шефа Редiмахера. «Нi, – вiдповiв вiн. – Але людей часто бере непосидячка, Хенлоне. А особливо в дiтей пiдошви сверблять. Полаеться таке з батьками, бо прийшло додому запiзно пiсля сходин та гулянки, ось i накивало п’ятами».

Я показав шефу Редiмахеру фотографiю Чеда Лоу, яка була надрукована в «Деррi Ньюз» у квiтнi 1958-го. «Ви вважаете, що оцей утiк пiсля сварки зi своiми батьками через те, що вiн запiзно повернувся додому, шефе Редiмахер? Йому було три з половиною, коли вiн безслiдно зник».

Редiмахер втупився у мене кислим поглядом, сказав, що балакати зi мною, безумовно, було вельми приемно, але якщо бiльше нiчого нема, то вiн зайнятий. Я пiшов.

Пройняте марою, проймаеться марою, мара.

Часто вiдвiдуване привидами або духами, як-от у трубах пiд раковиною; часто з’являеться, як-от кожнi двадцять п’ять, двадцять шiсть або двадцять сiм рокiв; мiсце годiвлi тварин, як у випадку Джорджа Денбро, Ейдрiена Меллона, Беттi Рiпсом, дочки Альбрехтiв, хлопчика Джонсонiв.

«Мiсце годiвлi тварин». Так, оце й навiдуе марою самого мене.

Якщо трапиться хоч щось iще – взагалi будь-що – я iм зателефоную. Я мушу. А тим часом я маю власнi припущення, зруйнований вiдпочинок i спогади – моi проклятi спогади. О, i ще дещо – я маю цi нотатки, хiба нi? Стiну, в яку я плачу. Ось i сиджу тут, рука в мене тремтить так, що я ледве можу сюди щось записувати, сиджу тут, у безлюднiй пiсля закриття бiблiотецi, прислухаючись до слабеньких звукiв у книгосховищi, дивлячись на тiнi, що iх вiдкидають кулi тьмяних жовтих ламп, щоб упевнитися, що вони не рухаються… не перемiнюються.

Сиджу я тут поряд iз телефоном.

Кладу на нього вiльну руку… дозволяю iй зiслизнути… торкаюся дiрочок у набiрному диску, який мiг би мене зв’язати з усiма ними, з моiми старими друзями.

Ми тодi глибоко занурилися разом.

Ми занурилися в чорноту разом.

А чи випiрнемо ми з тiеi чорноти, якщо зануримося вдруге?

Я так не думаю.

Господи, благаю, щоб я не мусив iм телефонувати.

Благаю, Господи.

Частина друга. Червень 1958 року

Я зовнi я i е.
Пiд ликом тим,
Похована, як свiдок, юнiсть.
Коренi? Кожен мае коренi

    Вiльям Карлос Вiльямс.
    Патерсон

Я iнколи загадуюся, що менi робити далi.
Немае влiтку лiкiв вiд меланхолiйноi печалi.

    Еддi Кокрен[210 - Eddie Cochran (1938—1960) – пiонер стилю рок-н-рол, вплив якого, попри його коротку авторську i виконавчу кар’еру, позначився на подальшому розвитку поп-музики, загинув у автокатастрофi; «Summertime Blues» – пiсня Кокрена 1958 року, яка й пiсля нього ставала хiтом у виконаннi багатьох вокалiстiв та рок-гуртiв.]

Роздiл 4. Бен Генском переживае падiння

1

Близько 23 : 45 одна зi стюардес авiакомпанii «Юнайтед Ерлайнз», що обслуговуе перший клас рейсу № 41 Омаха – Чикаго, переживае страшенний шок. Кiлька коротких секунд вона думае, що пасажир у крiслi 1-А помер.

Коли вiн ще сiдав в Омасi, вона собi зауважила: «Ох, Господи, будуть проблеми. Вiн п’яний як хлюща». Сморiд вiскi довкола його голови мелькома нагадав iй хмару пилу, що завжди огортае того маленького брудного хлопчика в комiксi «Дрiбнота»[211 - «Peanuts» (1950—2000) – створений карикатуристом Чарлзом Шульцем (1922—2000) щоденний iронiчний комiкс про життя неуспiшних «маленьких американцiв», випуски якого на пiку популярностi друкувалися одночасно у 2600 газетах свiту; персонаж Pig Pen (Свинюшник) кинув намагання вимитись i почиститися, бо тодi друзi його не впiзнають, свiй бруд вiн називае «пилом зниклих цивiлiзацiй».] – Свинюшник його звати. Вона нервувалася щодо Першого сервiсу, тобто пропонування алкогольних напоiв. Була впевнена, що вiн попросить порцiю чогось мiцного – i ймовiрно, що подвiйну. Тодi iй доведеться вирiшувати, подавати йому ii чи нi. А ще, на додачу до забави, цiеi ночi впродовж усього курсу буяють грози i вона не мае сумнiвiв, що в якийсь момент цей довготелесий, одягнений у джинси й сорочку з шамбре-батисту чоловiк почне ригати.

Але коли надходить час Першого сервiсу, цей високий чоловiк не замовляе нiчого iншого, окрiм склянки содовоi, i то так увiчливо, як про це можна

Сторінка 82

iльки мрiяти. Його вогник виклику бiльше не загораеться, тож стю доволi скоро про нього геть забувае, бо цей полiт дуже клопiтний. Направду, цей полiт iз тих, що його вiдразу по завершеннi хочеться негайно забути, це полiт, протягом якого хiба що можеш – якби на це був час – загадатися про власнi шанси на виживання.

«Юнайтед 41» летить слаломом мiж потворними кишенями громiв i блискавок, наче вправний лижник, що мчить з гори. Бовтанка дуже жорстка. Серед пасажирiв покрики й невпевненi жарти щодо блискавок, спалахи яких вони бачать у тiсних колонах хмар довкола лiтака. «Мамуню, це Бог фотографуе янголiв?» – питаеться маленький хлопчик, i його мати, з помiтно позеленiлим обличчям, нервово смiеться. Перший сервiс стае единим обслуговуванням тiеi ночi на рейсi № 41. Пiсля злету оголошення «пристебнути ременi» горить двадцять хвилин i надалi залишаеться ввiмкнутим. Так само й стюардеси залишаються стояти у проходах, реагуючи на кнопки виклику, що вистрелюють, наче низки петард у порядному товариствi.

«Клопiтно цiеi ночi Ралфу», – каже iй старша стю, зустрiчаючись з нею в проходi; старша стю повертаеться до салону економ-класу зi свiжою подачею гiгiенiчних пакетiв. Це напiвкод-напiвжарт. Ралфу[212 - Ралф – одна з багатьох десяткiв iдiом в американському сленгу для означення блювоти.] завжди клопiтно пiд час польоту з такою бовтанкою. Лiтак крениться, хтось стиха скрикуе, стюардеса трохи розвертаеться, вiдставляючи руку, щоб зберегти рiвновагу, i дивиться просто у вибалушенi, невидющi очi чоловiка в крiслi 1-А.

«Ох, Боже ж ти мiй милесенький, вiн мертвий, – думае вона. — Напився перед посадкою на лiтак… потiм ця бовтанка… схопило серце… перелякався на смерть».

Очi довготелесого чоловiка дивляться просто iй у вiчi, але ii вони не бачать. Вони не поворухнуться. Вони iдеально осклянiлi. Безперечно, це очi мертвоi людини.

Стю вiдвертаеться вiд цього жахливого погляду – ii власне серце помпуе в горлi зi злiтним прискоренням, – думаючи, що iй робити, як вчинити, i дякуючи Боговi принаймнi за те, що в цього чоловiка немае сусiда, котрий мiг би заверещати, збурити панiку. Вона вирiшуе, що найперше мусить повiдомити старшу стю, а потiм уже чоловiчий екiпаж на передовiй. Може, iм вдасться обгорнути його якоюсь ковдрою й закрити очi. Пiлот залишить ввiмкнутим застереження «пристебнути паси», навiть якщо бовтанка стишиться, а отже, нiхто не зможе пiти вперед, до туалету, а коли iншi пасажири виходитимуть з лiтака, вони думатимуть, що цей просто заспався…

Цi думки миттево пробiгають iй у головi, i вона обертаеться назад, щоб кинути ще погляд, переконатися остаточно. Тi мертвi, невидющi очi, втупленi в ii очi… а потiм цей труп пiднiмае свою склянку i робить з неi ковток содовоi.

Якраз тодi лiтак стрясаеться, крениться знову, тож негучний скрик здивування стюардеси губиться серед iнших, шпаркiших крикiв страху. Потiм очi чоловiка рухаються – лиш трiшки, але достатньо, щоб iй зрозумiти: вiн живий i бачить ii. І вона думае: «Диви, коли вiн заходив на борт, я подумала, що йому за п’ятдесят, але вiн зблизька не такий старий, попри це сивiюче волосся».

Вона робить крок до нього, хоча чуе позаду себе нетерплячi дзвiнки викликiв (Ралфу дiйсно клопiтно сьогоднi: пiсля iхньоi абсолютно безпечноi посадки в О’Харi за тридцять хвилин вiдтепер стюардеси позбудуться понад сiмдесятьох гiгiенiчних пакетiв).

– Усе гаразд, сер? – питаеться вона, посмiхаючись. Ця посмiшка iй вчуваеться фальшивою, нереальною.

– Усе гарно й пречудово, – вiдповiдае довготелесий. Вона кидаепогляд на корiнець вставленого в щiлинку на спинцi його крiсла квитка першого класу i бачить, що прiзвище цього чоловiка Генском. – Гарно й пречудово. Але трохи бовтае сьогоднi, правда? У вас величенький шмат роботи, здаеться менi. Не переймайтесь мною. Зi мною… – вiн даруе iй жаску усмiшку, усмiшку, яка змушуе ii згадати опудало, що ляпотить серед мертвого листопадового поля. – …Усе гарно й пречудово.

– У вас був такий вигляд…

(«мертвий»)

Нiби трохи недужий.

– Я думав про давнi часи, – каже вiн. – Тiльки сьогоднi, трохи ранiше ввечерi, я усвiдомив, що iснуе така рiч, як давнi часи, принаймнi наскiльки це стосуеться мене.

Викличнi дзвiнки не вщухають. «Прошу вас, стюардесо?» – кричить хтось нервово.

– Ну, якщо ви цiлком упевненi, що з вами все гаразд…

– Я думав про греблю, яку побудував з кiлькома своiми друзями, – каже Бен Генском. – З найпершими, гадаю, друзями, яких я лишень тiльки мав. Вони будували ту греблю, коли я… – Вiн зупиняеться, цiпенiе, потiм смiеться. Це такий щирий смiх, майже безтурботний смiх якогось хлопчиська, i звучить вiн вельми дивно в цьому тряському, хитливому лiтаку. – …Коли я завалився до них. Зi мною це вiдбулося майже буквально. У всякомуразi, вони там збiса так партачили, з тiею греблею. Це я пам’ятаю.

– Стюардесо?

– Вибачте менi, сер, я мушу знову повернутися до виконання моеi роботи.

– Звiсно, мусите.

Вона поспiшае геть, радiючи, що позбавляеться того погляду – мертвотного, майже гiпнотично

Сторінка 83

о погляду тих очей.

Бен Генском повертае голову до вiкна й дивиться крiзь нього. Усерединi грозового фронту за дев’ять миль вiд правого криласпалахуе блискавиця. У цих заiкувато-уривчастих спалахахсвiтла хмари скидаються на велетенськi прозорi мiзки, заповненi поганими думками.

Вiн лiзе до кишеньки жилета, але срiбнi долари звiдти пiшли. З його кишенi до кишенi Рiкi Лi. Раптом йому стае шкода, що не залишив хоча б одного собi. Той мiг би стати йому в пригодi. Звичайно, можна завiтати до будь-якого банку – принаймнi, коли тебе не бовтае туди-сюди на висотi двадцяти семи тисяч футiв, можна – й дiстати собi хоч жменю срiбних доларiв, але ти нiчого не зробиш з тими нiкчемними мiдними сандвiчами, якi уряд сьогоднi намагаеться видавати за справжнi монети. А для вовкулакiв, для вампiрiв i всякого роду iстот, що никаються при свiтлi зiрок, ти потребуеш срiбла; правдивого срiбла. Ти потребуеш срiбла, щоб зупинити монстра. Ти потребуеш…

Вiн заплющив очi. Повiтря навкруг нього було наповненим звуками дзигаря. Лiтак хитало й гойдало, а повiтря було наповненим звуками дзигаря. Дзигаря?

Нi… дзвiнка.

Це дзвiнки, це ж той дзвiнок, усiм дзвiнкам дзвiнок, той, якого ти очiкував увесь рiк, щойно новизна школи знов починала вивiтрюватися, а це завжди траплялося в кiнцi першого тижня. Той дзвiнок, той самий, що знову сигналiзуе волю, апофеоз геть усiх шкiльних дзвiнкiв.

Бен Генском сидить у крiслi першого класу, пiдвiшений мiж громовицями на висотi двадцяти семи тисяч футiв, з обличчям, оберненим до вiкна, i вiдчувае раптом, як стоншуеться стiна часу; починае дiяти якась жахлива/дивовижна перистальтика. Вiн думае: «Боже мiй, мене перетравлюе мое власне минуле».

Прожогом блискавка виграе на його обличчi i, хоча вiн цього не знае, щойно перемiнився день. 28 травня 1985 року перетворилося на 29 травня над темною й розбурханою грозою територiею, якiй цього вечора довелося бути в захiдному Іллiнойсi; сплять унизу, як мертвi, фермери з натрудженими пiсля сiвби спинами i бачать своi метушливi сни, i хтозна, що там може ворушитися в iхнiх стодолах, i в iхнiх льохах, i в iхнiх полях, коли походжае блискавиця й говорить грiм? Нiхто не знае цих речей; вони лише знають, що електрика розгулялася цiеi ночi, i в повiтрi скаженiе високовольтна гроза.

Але тут дзвiночки на висотi двадцяти семи тисяч футiв, коли лайнер знов вириваеться на чистий простiр, коли його полiт вирiвнюеться; тут дзвiнки; тут той дзвiнок, коли Бен Генском уже засинае; i коли вiн спить, стiна мiж теперiшнiм i минулим зникае цiлком i вiн шкереберть летить назад крiзь роки, наче людина, що падае у глибокий колодязь, – можливо, це Веллсiв мандрiвник крiзь час падае зi зламаним залiзним щаблем в однiй руцi, дедалi вниз i вниз, в краiну морлокiв, де в тунелях ночi гуркотять i гуркотять машини[213 - «The Time Machine» («Машина часу», 1895) – перший роман англiйського письменника Герберта Веллса (1866—1946), пiсля якого тема подорожей крiзь час стала однiею з найпопулярнiших у фантастичнiй лiтературi.]. Ось 1981, 1977, 1969; i раптом вiн уже тут, тут, у червнi 1958 року; яскраве лiто повсюди, i за зiмкнутими увi снi повiками Бена Генскома зiницi його стискаються, пiдкоряючись командi сплячого мозку, котрий бачить не темряву, що залягае над захiдним Іллiнойсом, а яскраве сонячне свiтло одного з червневих днiв у Деррi, в штатi Мейн, двадцять сiм рокiв тому.

Дзвiнки.

Той дзвiнок.

Школа.

Школа вже.

Школа вже

2

скiнчилася!

Звук того дзвiнка просвердлив коридори Деррiйськоi школи – великоi цегляноi будiвлi, що стояла на Джексон-стрит, i на цей звук дiти в п’ятому класi Бена Генскома вiдгукнулися стихiйною радiстю, i мiсiс Даглас, зазвичай найбiльш сувора з учителiв, не зробила жодного зусилля iх вгамувати. Мабуть, вона знала, що це неможливо.

– Дiти! – звернулася вона, коли радiснi крики вщухли. – Можу я скористатися вашою увагою наостанок?

Тепер у класнiй кiмнатi здiйнявся збуджений, помережаний рiдкими стогонами гомiн. Мiсiс Даглас тримала в руцi iхнi табелi.

– Я дуже сподiваюся, що переходжу! – зацвiрiнчала Селлi Мюллер до Бев Марш, яка сидiла в сусiдньому ряду. Розумненька, гарненька, життерадiсна Селлi. Бев також була гарненькою, але нiчого життерадiсного не вбачалося в нiй цього дня, хоч би й то був останнiй день шкiльних занять. Вона сидiла, дивлячись похмуро вниз, на своi пеннi-лофери[214 - Penny-loafers – пласкi туфлi типу мокасинiв; назва походить з 1930-х, коли у трикутнi прорiзи на пiдйомах туфель дiти ховали два пеннi, яких якраз вистачало для термiнового телефонного дзвiнка додому.]. На однiй щоцi в неi жовтаво вицвiтав синець.

– Менi насрати, переходжу я чи нi, – сказала Бев.

Селлi форкнула. Ледi не використовують таких слiв, проказувало те форкання. Тодi вона вiдвернулась до Грети Бовi. «То, напевне, лише збудження вiд дзвiнка, що сигналiзував закiнчення чергового навчального року, змусило Селлi схибити i взагалi заговорити до Беверлi», – подумав Бен. Селлi Мюллер i Грета Бовi обидвi походили з багат

Сторінка 84

х родин, чиi доми стояли на Захiдному Бродвеi, тодi як Беверлi приходила до школи з одного з тих облуплених багатоквартирних будинкiв на Нижнiй Головнiй вулицi. Нижню Головну вулицю i Захiдний Бродвей вiддiляла лише якась миля, проте навiть такий хлопчик, як Бен, розумiв, що справжня вiдстань мiж ними – як вiдстань мiж Землею й планетою Плутон. Достатньо було тiльки поглянути на дешевий светр Беверлi Марш, ii завелику спiдницю, яка дiсталася iй, мабуть, з ящика для пожертв Армii спасiння, та ii витертi пеннi-лофери, аби зрозумiти, як далеко вони вiдлягають одна вiд iншоi. Але Беверлi подобалась Беновi все одно дужче – набагато дужче. Селлi й Грета мали гарний одяг i, на його здогад, щомiсяця робили собi перманент, чи укладали хвилями волосся, чи щось таке iнше, але вiн не вважав, що це бодай якимсь чином змiнюе основнi факти. Нехай би робили собi той перманент хоч щодня, все одно обидвi залишаться зарозумiлими шмаркачками.

Вiн вважав, що Беверлi краща… i набагато гарнiша, хоча нiколи, нi за що в свiтi не наважився б сказати це iй. Та тим не менше, iнколи, в самiсiнькому осердi зими, коли свiтло надворi здавалося жовто-сонним, як та кицька, що згорнулася на диванi, коли мiсiс Даглас жебонiла щось з математики (як переносити вниз, коли дiлиш стовпчиком, або як знайти спiльний знаменник для двох дробiв, щоби iх додати), або читала питання з «Осяйних мостiв»[215 - «Shining Bridges» – знайома багатьом поколiнням американських школярiв читанка, написана професором педагогiки, засновником Мiжнародноi читацькоi асоцiацii Альбертом Гаррiсом (1908—1990) та дитячою письменницею Мей Найт Кларк (1895—1986).], або розповiдала про поклади олова в Парагваi, у такi днi, коли здавалося, що уроки не закiнчаться нiколи, i не важить, якщо навiть так, бо весь свiт надворi суцiльна сльота… у такi днi Бен iнколи кидав скрадливi погляди вбiк, на обличчя Беверлi, i тодi серце йому нестямно болiло й одночасно запалювалося якоюсь радiстю. Вiн пiдозрював, що запав на неi чи закоханий у неi, й тому вiн завжди думае про Беверлi, коли по радiо «Пiнгвiни» починають спiвати «Янголе земний»[216 - «Earth Angel» (1954) – единий хiт чорного вокального гурту «The Penguins» (1953—1962), хоча пiсня досi популярна, окрiм оригiнального, також у рiзних виконаннях.] – «мила моя, люба моя, кохаю тебе безупинно…» Йо, дурня така, авжеж, сльозливо це, наче вжита серветка «Клiнекс», але водночас усе гаразд, бо вiн нiколи не признаеться. Вiн вважав, що товстим хлопцям, мабуть, дозволяеться кохати гарних дiвчат тiльки на думцi. Якби вiн комусь розповiв про своi почуття (не те щоб у нього був бодай хтось такий, кому вiн мiг розповiсти), та людина, мабуть, реготала б аж до розриву серця. А якби вiн коли-небудь сказав самiй Беверлi, вона теж розреготалася б (погано) або видала звук, нiби ригае з огиди (гiрше).

– А тепер, будь ласка, пiдходьте вiдразу ж, кого я назву. Пол Андерсон… Карла Бордо… Грета Бовi… Келвiн Кларк… Сiссi Кларк…

Мiсiс Даглас називала прiзвища, i учнi ii п’ятого класу один по одному (окрiм двiйнят Кларкiв, котрi, як завжди, пiдiйшли разом, рука в руцi, нерозрiзнюванi, окрiм як за довжиною iхнього ясно-бiлявого волосся i тим фактом, що на нiй була сукня, а на ньому джинси) забирали своi тьмяно-жовтого кольору табелi з американським прапором i текстом Присяги на вiрнiсть прапору на переднiй сторiнцi обкладинки та молитвою «Отче наш» на заднiй, виходили статечно з класноi кiмнати… а там уже щодуху кидалися по коридору в той бiк, де вже було пiдперто, щоб стояли навстiж, великi переднi дверi. Звiдтам вони просто вибiгали в лiто i розпорошувалися: хтось на великах, хтось вистрибом, хтось верхи на невидимих конях, ляскаючи себе руками по стегнах, видобуваючи таким чином цокiт копит, хтось, повiсивши одне одному руки на плечi, спiваючи на мотив «Бойового гiмну республiки»: «Очi моi бачили славу, як школа палае вогнем»[217 - «Battle Hymn of the Republic» (iнша назва «Glory, Glory Halleluiah», 1862) – патрiотична пiсня часiв Громадянськоi вiйни на слова вiдомоi аболiцiонiстки Джулii Гау (1819—1910).].

– Марша Федден… Френк Фрiк… Бен Генском…

Вiн пiдвiвся, кинув на Беверлi Марш останнiй цього лiта скрадливий погляд (чи то вiн так думав) i вирушив до столу мiсiс Даглас, одинадцятирiчний хлопчик з гузном розмiром заледве не як штат Нью-Мексико – означене гузно упаковане в огидно новi джинси, що зблискували вiд мiдних заклепок крихiтними дротиками свiтла й видавали «швах-швах-швах» вiд тертя його товстих стегон одне об одне. Клуби його гойдалися по-дiвчачому. Його черево колихалося з боку в бiк. Попри теплий день, на ньому був мiшкуватий спортивний светр. Вiн майже завжди носив мiшкуватi светри, бо вiдчував глибокий сором через своi груди, це почалося з першого навчального дня пiсля рiздвяних канiкул, коли вiн прийшов одягнений у подаровану йому матiр’ю новеньку майку Лiги Плюща[218 - Ivy League – асоцiацiя восьми найстарiших, найпрестижнiших унiверситетiв США.] i Ригайло Хаггiнс, шестикласник, прокрякав: «Овва, хлоп’ята! Дивiться-но, що Са

Сторінка 85

та-Клаус принiс Бену Генскому на Рiздво! Пару великих цицьок!» Ригайло мало не переломився, смакуючи власну дотепнiсть. Іншi теж реготали – також i дехто з дiвчат. Якби в ту мить перед ним вiдкрилася дiра, що веде у пекло, Бен стрибнув би до неi без жодного звуку… чи, може, хiба стиха промурмотiвши подяку.

Вiд того дня вiн носив светри. Мав iх чотири: мiшкуватий коричневий, мiшкуватий зелений та два мiшкуватих блакитних. Це було одним з тих небагатьох питань, у яких вiн спромiгся протистояти своiй матерi, одна з тих небагатьох непереступних лiнiй, якi вiн протягом свого загалом покiрного дитинства примусив себе прокреслити в пилюцi. Бен гадав, що, якби серед тих, хто хихотiв того дня, вiн побачив Беверлi Марш, вiн би вмер.

– Приемно було мати тебе цього року в моему класi, Бенджамiне, – промовила мiсiс Даглас, вручаючи йому табель.

– Дякую вам, мiсiс Даглас.

Звiдкись ззаду класноi кiмнати звився глузливий фальцет: «Тяк-ууу, мiсус Дагвасс».

То був Генрi Баверз, звичайно. Генрi сидiв у Беновому п’ятому класi, замiсть того щоб навчатися в шостому разом зi своiми дружками Ригайлом Хаггiнсом та Вiктором Крiсом, бо минулого року його залишили на другий рiк. Бен пiдозрював, що Баверза залишать знову. Його iменi не було оголошено, поки мiсiс Даглас вручала табелi, а це означало неприемностi. Бена це непокоiло, бо, якщо Генрi залишився на другий рiк, винним за це почасти буде Бен… i Генрi це знав.

Минулого тижня пiд час останнiх рiчних iспитiв мiсiс Даглас, витягаючи з капелюха в себе на столi папiрцi з iменами, розсадила учнiв випадковим порядком. Бену випало сидiти поряд з Генрi Баверзом у заднiм ряду. Бен, як завжди, затуляючи зiгнутою рукою свою роботу, сидiв схиленим над папером i, вiдчуваючи певним чином втiшливий тиск черева на парту, раз у раз лизав для натхнення свiй олiвець «Бi-Боп»[219 - «Be-Bop» – названий за назвою джазового стилю один iз брендiв якiсних олiвцiв для архiтекторiв i художникiв, якi в 1950-х випускала заснована 1861 року компанiя «Venus».].

У вiвторок, десь посерединi iспиту, якому сталося бути з математики, до Бена через прохiд долинув шепiт. Такий слабкий, безгучний, майстерний, наче то шепотiв якийсь в’язень-ветеран, повiдомляючи щось у тюремному прогулянковому дворi: «Дай списати».

Бен поглянув лiворуч – просто в чорнi, нестямнi очi Генрi Баверза. Навiть для дванадцятирiчного Генрi був величеньким хлопом. З мiцними, завдяки фермерським м’язам, руками й ногами. Його батько, що вважався божевiльним, мав невеличку дiлянку наприкiнцi Канзас-стрит, бiля мiськоi межi Ньюпорта, i Генрi щонайменше тридцять годин на тиждень розпушував там землю, сапав бур’яни, саджав, викопував каменi, рубав дрова i пожинав плоди, якщо було що жати.

Волосся в Генрi було пiдстрижено сердитим iжачком, i то так коротко, що крiзь нього прозирав скальп. Спереду вiн ваксив собi «грубiяна»[220 - «Butch-Wax» («ваксований грубiян») – модна у 1950-х (i вiднедавна знову) чоловiча зачiска, коли вся голова обстригаеться дуже коротко, тiльки на тiменi залишаеться клаптик приблизно втричi довшого волосся, якому iнодi за допомогою брiолiну надають «пiковоi» форми.] з тюбика, що його завжди носив у заднiй кишенi джинсiв, тож у результатi чубчик над лобом був схожим на зуби мотокосарки, яка наближаеться. Навкруг нього постiйно висiв запах поту i жуйки «Соковитий фрукт»[221 - «Juicy Fruit» – жувальна гумка, що випускаеться з 1893 р., за статистикою, цей бренд стабiльно залишаеться найпопулярнiшим серед дiтей передпiдлiткового вiку.]. До школи вiн ходив у рожевiй мотоциклетнiй куртцi з зображенням якогось орла на спинi. Якось один четвертокласник виявився настiльки немудрим, що насмiявся з цiеi куртки. Гнучкий, як ласка, i спритний, як гадюка, Генрi кинувся на того сцикуна i двiчi вгатив його брудним вiд роботи кулаком. Сцикун втратив трiйко переднiх зубiв. Генрi отримав двотижневi канiкули. Бен тодi сподiвався – розсiяною, проте пекучою надiею упослiдженого й тероризованого, – що Генрi, замiсть вiдсторонювати вiд занять, зовсiм виженуть зi школи. Не пощастило. Поганцям завжди монети випадають орлом. Термiн вiдлучення закiнчився, Генрi перевальцем повернувся на шкiльне подвiр’я, злостиво блискучий у своiй рожевiй мотоциклетнiй куртцi, «грубiян» наваксований так жирно, що волосся, здавалося, аж верещить над його черепом. Обидва ока мали припухлi, барвистi слiди прочуханки, якоi завдав синовi його скажений батько «за бiйку на iгровому майданчику». Цi слiди побиття поступово зникли; але дiтям, якi мусили якось спiвiснувати з Генрi в Деррi, залишився урок. Наскiльки було вiдомо Беновi, вiдтодi нiхто й словом не прохопився про рожеву мотоциклетну куртку Генрi з орлом на спинi.

Коли вiн похмуро шепнув Бену, щоб той дав йому списати, три думки протягом секунди прометнулися ракетами крiзь Бенiв мозок – дощенту ефективний i спритний, на вiдмiну вiд його жирного тiла. Перша – якщо мiсiс Даглас впiймае Генрi за списуванням вiдповiдей з його роботи, обидва вони за екзамен отримають нулi. Друга – якщо вiн не дасть

Сторінка 86

Генрi списати, Генрi майже напевне пiдловить його пiсля школи i випише йому той легендарний подвiйний удар, тим часом як Хаггiнс, iмовiрно, триматиме його за одну руку, а Крiс за iншу.

То були дитячi думки, i нiчого дивного, бо ж вiн i був дитиною. Тодi як третя, й остання, думка, була мудрованiшою – майже дорослою.

«Вiн може мене дiстати, гаразд. Та, либонь, я зумiю уникати його в останнiй тиждень навчань. Я майже впевнений, що зумiю, якщо добре постараюся. А за лiто вiн усе забуде, гадаю. Йо. Вiн же такий тупак. Якщо вiн провалить цей iспит, може знов залишитися на другий рiк. А якщо його не переведуть, я буду попереду нього. Бiльше не сидiтиму з ним в одному класi… Перейду до молодшоi середньоi школи ранiше за нього. Я… я можу стати вiльним».

– Дай списати, – знову шепнув Генрi. Тепер його чорнi очi вже палали вимогливо.

Бен похитав головою, щiльнiше загороджуючи рукою свою роботу.

– Я тебе пiдловлю, жирний, – прошепотiв Генрi, тепер трохи гучнiше. Його аркуш, за винятком його прiзвища, досi залишався абсолютно пустим. Вiн перебував у розпачi. Якщо вiн провалить iспити i знов залишиться в тому ж класi, батько виб’е з нього мiзки. – Дай списати, бо iнакше буде тобi погано.

Бен знову похитав головою, щоки в нього тремтiли. Йому було лячно, але рiшучiсть перемагала. Вiн збагнув, що вперше в життi свiдомо взявся планувати подiю, i це його також лякало, хоча вiн не зовсiм розумiв чому – довгий ще час промине, поки вiн усвiдомить, що холоднокровнiсть власних розрахункiв, дбайливий i прагматичний пiдрахунок вартостi, що натякало на наближення дорослостi, усе це лякало його навiть дужче за страшного Генрi. Генрi йому, можливо, вдасться перехитрити. Дорослiсть, де йому, мабуть, доведеться думати таким чином майже завжди, врештi-решт його запопаде.

– Чи це хтось там балакае, там, позаду? – промовила тодi мiсiс Даглас, i то дуже чiтко. – Якщо так, прошу припинити це негайно.

Наступнi десять хвилин панувала тиша; юнi голови залишалися старанно нахиленими над своiми екзаменацiйними аркушами, що приемно пахли фiолетовим чорнилом мiмеографа, а тодi знов через прохiд доплив шепiт Генрi, тихесенький, ледь-ледь чутний, крижаний у спокiйнiй впевненостi своеi обiцянки:

– Ти мертвий, жирний.

3

Бен узяв свiй рiчний табель i вшився, вдячний якимсь тим богам, котрi, либонь, опiкуються одинадцятирiчними товстунами, за те, що диктат абеткового порядку не дозволив Генрi Баверзу вшитися з класноi кiмнати ранiше i влаштувати десь надворi на Бена засiдку.

Вiн не побiг коридором, як iншi дiти. Вiн умiв бiгати, i то доволi швидко як для дитини його ваги, але цiлком тверезо усвiдомлював, який кумедний у таких випадках мае вигляд. Натомiсть вiн швидко пiшов i вирвався з прохолодного, пропахлого книжками вестибюля в яскраве свiтло червневого сонця. На якусь мить вiн застиг там, пiдставивши лице сонцю, вдячний йому за тепло i собi за звiльнення. Вересень лежав вiд сьогоднi за мiльйон рокiв. Календар мiг стверджувати дещо iнше, але календар брехав. Лiто мусить бути набагато довшим за суму його днiв, i воно належало йому. Вiн почувався високим, як Деррiйська Вежа, й широким, як усе це мiсто.

Його хтось штовхнув – жорстко штовхнув. Приемнi думки про лiто, що пролягае перед ним, зразу ж спурхнули з голови Бена, щойно вiн дико затанцював на краечку ганку, намагаючись утримати рiвновагу. Залiзнi перила потрапили йому пiд руку якраз вчасно, щоб не дати огидного сторчака.

– Геть з мого шляху, ти, барило тельбухiв.

Це був Вiктор Крiс, з волоссям, зачесаним назад, на кшталт Елвiсiвського попмпадура, i блискучим вiд «Брiлкрiму»[222 - «Brylcreem» – бренд брiолiну для чоловiкiв, який випускаеться з 1928 року, але став особливо популярним з часiв ДСВ, коли ним щедро почали користуватися англiйськi бойовi пiлоти.]. Вiн зiйшов сходами i вирушив хiдником до ворiт, руки в кишенях джинсiв, комiр сорочки високо пiднято, пiдкiвки його мотоциклетних чобiт скрегочуть i дзвякають.

Бен, серце йому все ще швидко стукотiло з переляку, побачив, що на протилежному боцi вулицi стоiть Ригайло Хаггiнс, з чинариком. Вiтаючи Вiктора, вiн пiдняв руку i, коли той приеднався до нього, передав йому сигарету. Вiктор затягнувся, вiддав чинарик назад Ригайловi, а потiм показав туди, де стояв Бен – тепер уже на половинi сходiв. Щось проказав, i обидва вони зареготали. У Бена густо спалахнуло обличчя. Завжди вони його чiпляють. Це вже така його доля чи щось таке.

– Тобi так сильно подобаеться це мiсце, що ти збираешся стояти тут цiлий день? – пролунав чийсь голос обiч нього.

Бен повернувся, i лице в нього загорiлось ще дужче. Там стояла Беверлi Марш, те ii золотаво-руде волосся слiпучою хмарою довкола голови i по плечах, тi ii прекраснi сiро-зеленi очi. Засуканий до лiктiв, з витертою горловиною светр на нiй був майже так само мiшкуватим, як Бенiв светр. Явно занадто мiшкуватим, щоб визначити, чи почали в неi рости бодай якiсь груди, та Бена те не турбувало; коли кохання надходить ранiше за статеве дозрiвання, воно може

Сторінка 87

акочуватися такими чистими хвилями i так потужно, що нiхто не зможе встояти перед його простою непоборнiстю, i Бен зараз не доклав проти цього жодних зусиль. Вiн попросту здався. Вiн почувався дурником i в той же час пiднесеним, жалюгiдно знiченим, як нiколи ранiше в життi… i попри все безперечно благословенним. Гаряча сумiш цих безнадiйних емоцiй зробила його водночас хворим i щасливим.

– Нi, – крякнув вiн. – Гадаю, нi.

Велика усмiшка розтягнула йому обличчя. Вiн розумiв, який iдiотичний мусить зараз мати вигляд, але приховати ii не мiг.

– Ну, добре. Бо ж школа кiнчилася, знаеш. Слава богу.

– Гарного… – знову те крякання. Довелося прокашлятись, i його розчервонiлiсть поглибшала. – Гарного тобi лiта, Беверлi.

– Тобi теж, Бене. До побачення наступного навчального року.

Вона швидко пiшла вниз сходами i своiми очима закоханого Бен побачив усе:

яскраву картатiсть ii спiднички, гойдання ii волосся по спинцi светра, молочну бiлiсть ii обличчя, маленький порiз ззаду на литцi, що вже загоювався, i (з якоiсь причини це останне викликало нову хвилю любовi, яка прокотилась крiзь нього так потужно, що йому знову довелося вхопитися за поруччя; почуття те було велетенським, невимовним, милосердно коротким; ймовiрно, передчасним сигнальним симптомом сексуальностi, безглуздим для його тiла, де ендокриннi залози все ще спали, i то майже без сновидiнь, проте яскравим, як лiтня зоряниця) просто над правим мокасином блискучий золотий браслет на щиколотцi, що пiдморгував сонцю слiпучими дрiбними бiсиками.

Якийсь звук – невiдомого роду звук – вирвався з нього. Вiн спустився сходами, наче безсилий стариган, i зупинився при iх пiднiжжi, дивлячись, поки вона не завернула лiворуч i не зникла поза високим живоплотом, що вiдокремлював шкiльне подвiр’я вiд тротуару.

4

Так вiн постояв лише хвильку мiж дiтей, котрi все ще текли, бiгли повз нього верескливими групками, бо потiм згадав про Генрi Баверза й поспiшив за будiвлю. Перетнув там iгровий майданчик для малечi, пробiгаючи пальцями по ланцюгах гойдалок, щоб тi задзеленькали, та переступаючи через дошки орель. Вийшов вiн крiзь набагато меншi ворiтця, що виводили на Чартер-стрит, i попрямував лiворуч, анi разу не озирнувшись на кремезну кам’яницю, в якiй протягом останнiх дев’яти мiсяцiв вiдсидiв бiльшiсть своiх буденних днiв. Вiн запхнув табель до задньоi кишенi й почав насвистувати. На ногах у нього були «Кеди»[223 - «Keds» – заснована 1916 р. компанiя з випуску взуття на гумових пiдошвах з полотняним верхом, в багатьох краiнах назва бренду стала узагальнювальною для спортивного взуття рiзних типiв.], але, за його вiдчуттями, протягом кварталiв приблизно восьми iх пiдошви нi разу не торкнулись землi.

Зi школи вiн звiльнився щойно пiсля полудня; матерi не буде вдома щонайменше до шостоi вечора, бо щоп’ятницi, вiдразу пiсля роботи, вона йде до бакалiйноi крамницi «Скупляйся й економ». Решта дня належить йому.

Поки що вiн пiшов до МакКеррон-парку i сiв там пiд деревом – нiчого не робив, тiльки вряди-годи стиха шепотiв «я кохаю Беверлi Марш», за кожним таким шепотом вiдчуваючи дедалi романтичнiше запаморочення. Нарештi, коли до парку принесло зграйку хлопчакiв, якi почали подiлятися на команди, щоб зiграти нашвидкуруч у бейсбол, вiн прошепотiв слова «Беверлi Марш» двiчi й вiдтак, щоб остудити собi щоки, був змушений сховати обличчя у травi.

Незабаром Бен пiдвiвся i попрямував через парк у бiк Костелло-авеню. Прогулянка ще вздовж п’яти кварталiв приводила його до публiчноi бiблiотеки, яка, на його здогад, i була його метою весь цей час. Вiн уже майже вийшов з парку, коли його помiтив шестикласник на iм’я Пiтер Гордон i заволав: «Агов, цицятий! Хочеш зiграти? Нам треба когось, хто буде правим фiлдером!»[224 - Outfielder – гравець зовнiшнього поля захисту, вiд якого вимагаеться швидка реакцiя i блискавичнi пробiжки на доволi довгi дистанцii, що робить пропозицiю Бену особливо знущальною.] Пролунав вибух смiху. Бен вшився звiдти якомога швидше, щулячи шию в комiрi, як ото черепаха втягуе голову в панцир.

Та проте вiн вважав себе везунчиком, врештi-решт; якогось iншого дня тi хлопцi могли б за ним погнатися, може, просто щоб його подражнити, може, щоб викачати його в грязюцi й подивитися, чи вiн розплачеться. Сьогоднi вони були надто заклопотанi тим, щоб швидше розпочати гру, – чи можна накрити кiнець пальцями, коли капiтани перебиратимуть кинутий кий, котра команда матиме гарантованi останнi кидки, i все таке iнше[225 - У цьому разi капiтани визначають, чия команда вважатиметься «домашньою», а чия «гостьовою», оскiльки в бейсболi вони мають рiзнi iгровi статуси; хтось iз капiтанiв ловить кинутий кий, iнший обхоплюе кий рукою над кулаком супротивника i так вони його перебирають до верхiвки.].

Пройшовши три квартали по Костелло, вiн примiтив пiд чиiмсь надвуличним живоплотом дещо цiкаве, можливо, навiть вигiдне. Крiзь розiдраний бiк старого паперового пакета зблискувало скло. Пiдчепивши його ногою, Бен пiдтяг пакет на хiдник. Схоже було, йом

Сторінка 88

дiйсно трапилась удача. Усерединi знайшлися чотири пивнi пляшки i ще чотири великих з-пiд содовоi. Великi коштували по нiкелю кожна, «Райнголди» по два пеннi[226 - «Rheingold» – найпопулярнiше у 1950-х рр. у Новiй Англii пиво, яке варила заснована нiмецькими емiгрантами 1883 р. в Нью-Йорку броварня.]. Двадцять вiсiм центiв пiд чиiмсь живоплотом просто чекали якогось хлопця, котрий минатиме iх i вхопить. Якогось удачливого хлопця.

– Це ж я, – промовив радiсно Бен, не маючи жодного уявлення, що приберiг для нього залишок цього дня. Вiн знову вирушив уперед, пiдтримуючи пакет пiд дно, щоб той геть не розiрвався. За квартал далi по вулицi стояв «Костелло-авеню маркет», i Бен зайшов туди. Обмiняв там пляшки на грошi, а бiльшу частину грошей на цукерки.

Показуючи, чого бажае, вiн стояв перед вiтринним прилавком з дешевими цукерками i, як завжди, насолоджувався тим деренчливим звуком, що його видали зсувнi дверцята, коли крамник посунув iх по обсаджених пiдшипниковими кульками рейках. Вiн узяв п’ять червоних лакричних тягучок i п’ять чорних, десять карамельок «барильця кореневого пива» (пара за пеннi), на нiкель смужку «гудзикiв» (по п’ять у ряду, п’ять рядiв у смужцi за нiкель, i з’iдаеш iх просто з паперу), пакетик iрисок «Лайкем Ейд» та пакет «Пецiв» для свого «Пец-толета»[227 - «Pez» – придуманi в Австрii 1927 р. смоктальнi цукерки, якi полюбилися дiтям у всьому свiтi завдяки тому, що iх можна заряджати до спецiальних «пец- диспенсерiв», якi можуть мати форми iграшок, звiрят, казкових героiв тощо.] вдома.

Бен вийшов надвiр iз паперовою торбинкою цукерок у руцi й п’ятьма центами в правiй переднiй кишенi своiх новеньких джинсiв. Вiн поглянув на коричневу торбинку з солодким вантажем, i раптом на поверхню спробувала спливти думка,

(«якщо й далi iстимеш отаким чином, Беверлi Марш нiколи на тебе не подивиться»)

але то була неприемна думка, i тому вiн ii вiдiгнав. Вона пiшла досить легко; ця думка звикла до того, що ii вiдганяють.

Якби хтось у нього спитав: «Бене, тобi самотньо?», вiн подивився б на того когось iз правдивим здивуванням. Такого питання вiн собi нiколи не ставив. Друзiв вiн не мав, але мав своi книжки i мрii; мав своi моделi «Ревелл»; мав свiй власний велетенський комплект Лiнкольнових брускiв i будував з них найрiзноманiтнiшi речi[228 - «Revell» – заснована 1943 р. компанiя з випуску збiрних пластикових моделей машин, кораблiв, лiтакiв тощо; «Lincoln Logs» – створений 1916 р. дитячий конструктор, до якого входять 2-сантиметровi дерев’янi бруси та iншi деталi, з яких можна зводити рiзнi iграшковi будiвлi.]. Його мати не раз запевняла, що зробленi Беном з Лiнкольнових брускiв будинки мають вигляд кращий, нiж деякi справжнi, зробленi за кресленнями. Був у нього також доволi добрий «Еректор сет». Вiн сподiвався ближче до жовтня, собi на день народження, отримати «Супер сет»[229 - «Erector Set» – бренд, пiд яким з 1913 р. випускаються металевi конструкторськi набори, до яких також входять колiщатка, лебiдки, шестернi, мiкроелектродвигуни тощо.]. З такого можна збудувати годинник, який насправдi показуватиме час, i машину зi справжньою трансмiсiею в нiй. «Самотньо? – мiг би вiн перепитати, щиро зачудований. – Га? Що?»

Слiпа вiд народження дитина навiть не знае, що вона слiпа, поки хтось iй цього не скаже. Ба навiть тодi в неi суто теоретичне уявлення про те, чим е слiпота; тiльки колишнiй зрячий цiлком усвiдомлюе, у чому тут суть. Бен нiколи не вiдчував самотностi тому, що нiколи несамотнiм не був. Якби цей стан був чимсь новим чи бiльш прив’язаним до якогось мiсця, тодi б вiн, можливо, i зрозумiв, але самотнiсть охоплювала все його життя i одночасно виходила далеко поза його межi. Вона просто iснувала, як його великий палець, який однаково легко гнувся вперед i назад, або та кумедна зазублина на задньому боцi одного з його переднiх зубiв, язик Бена починав полiрувати цю маленьку зазублину, коли Бен нервувався.

Беверлi залишалася солодкою мрiею; цукерки були солодкою реальнiстю. Цукерки були його друзями. Тому вiн наказав тiй чудацькiй думцi йти гуляти, i та тихенько собi пiшла, не виказуючи жодного спротиву взагалi. І мiж «Костелло-авеню маркетом» i бiблiотекою вiн зжер геть усi цукерки з торбинки. Вiн чесно сподiвався залишити «Пеци» на вечiрнiй перегляд телевiзора – йому подобалося заряджати iх одну по однiй до рукiв’я свого пластмасового «Пец-толета», подобалося чути слухняне клацання пружинки всерединi, а бiльш за все подобалося вистрелювати iх одну по однiй собi в рот, немов якийсь хлопчик скоюе цукрове самогубство. Цього вечора йшли «Гвинтокрили», з Кеннетом Тобi в ролi безстрашного пiлота вертольота[230 - «Whirlybirds» (1957—1960) – серiал про пару пiлотiв з власним гвинтокрилом та iхнi пригоди; Kenneth Tobey (1917—2002) – актор, якому найкраще вдавалися ролi вiйськових, полiцейських та вiдчайдухiв.], «Облава»[231 - «Dragnet» – детективний радiо- i телесерiал, який демонструеться з 1951 року досi.], де всi розслiдування справжнi, тiльки iмена змiнено для захисту невинних лю

Сторінка 89

ей, i його найулюбленiший полiцейський серiал «Дорожнiй патруль», в якому роль патрульного Дена Метьюза грае Бродерiк Крофорд. Бродерiк Крофорд був Беновим особистим героем. Бродерiк Крофорд був швидким, Бродерiк Крофорд був безоглядним, Бродерiк Крофорд абсолютно нiкому не пробачав лайна… А найкраще з усього – Бродерiк Крофорд був товстим[232 - «Highway Patrol» (1955—1959) – серiал про дорожню полiцiю на Заходi США, цiнований за його майже документальну атмосферу та майстерне виконання погонь; Broderick Crawford (1911—1986) – театральний i кiноактор, володар «Оскара» (1949), знявся у близько 100 фiльмах, часто виконуючи ролi крутих парубкiв; у приватному життi багато iв i ще бiльше пив, грав роль шефа дорожньоi полiцii в той час, як сам був позбавлений водiйських прав за нетверезе кермування, його алкоголiзм i призвiв до раннього припинення найпопулярнiшого на той час у свiтi телесерiалу.].

Дiставшись перехрестя Костелло та Канзас-стрит, вiн перейшов на протилежний бiк, до бiблiотеки. Насправдi вона складалася з двох будiвель: стара, зведена на грошi лiсопромислового магната у 1890 роцi кам’яниця спереду та нова, невисока будiвля з пiсковика, в якiй мiстилася дитяча бiблiотека, позаду. Доросла бiблiотека спереду i дитяча бiблiотека позаду поеднувалися скляною галереею.

Тут, поблизу середмiстя, Канзас-стрит була однорядною, тому Бен, перед тим як перейти вулицю, подивився тiльки в один бiк – праворуч. Якби подивився лiворуч, вiн дiстав би прикрий шок. За квартал звiдти в тiнi великого старого дуба на галявинi перед Деррiйським Громадським центром стояли Ригайло Хаггiнс, Вiктор Крiс та Генрi Баверз.

5

– Генку, давай уже його вхопимо, – аж задихнувся Вiктор.

Генрi дивився через вулицю на те уiдливе жирне чмо, на того малого засранця – черево пiдстрибуе, вихор на потилицi гойдаеться вперед-назад, як та клята «Слiнкi»[233 - «Slinky» – створена 1943 р. морським iнженером Рiчардом Джеймсом iграшка-пружина; запущена вниз по сходах сама ними спускаеться, нею можна виконувати рiзнi динамiчнi трюки.], срака в новеньких синiх джинсах вихляеться, наче в дiвки. Вiн прикинув вiдстань мiж ними трьома тут, на морiжку Громадського центру, i Генскомом та мiж Генскомом i безпечною для нього бiблiотекою. Подумав, що, можливо, iм вдасться схопити його, перш нiж вiн зайде досередини, але Генском може почати кричати. Вiд цього малого гомiка всього можна сподiватися. А якщо так станеться, може втрутитися хтось дорослий, а Генрi не бажав нiчийого втручання. Та сучка Даглас сказала йому, що вiн завалив i мову, i математику. Сказала, що вона його переводить, але вiн мусить пройти чотири тижнi додаткових лiтнiх занять. Самому Генрi краще було б залишитися на другий рiк. Якби вiн залишився на другий рiк, батько вiдлупцював би його тiльки один раз. А коли Генрi впродовж чотирьох тижнiв найбiльш клопiтного сезону на фермi щодня просиджуватиме в школi по чотири уроки, батьковi неважко буде вiдлупцювати його разiв шiсть, а то й навiть бiльше. Вiн змирився з таким похмурим майбутнiм тiльки тому, що мав намiр вiддати все належне цьому малому пiдару саме сьогоднi.

І то сповна.

– Йо, гайда, – промовив Ригайло.

– Ми почекаемо, коли вiн вийде.

Вони додивилися, як Бен вiдчинив половинку великих подвiйних дверей i зайшов досередини, потiм сiли й закурили сигарети, почали травити анекдоти про мандрiвних торговцiв, чекаючи, коли вiн вийде i йтиме назад.

Вiн мусить, зрештою розумiв Генрi. А коли вийде, Генрi змусить його пошкодувати, що вiн узагалi був на свiт народився.

6

Бен любив бiблiотеку.

Вiн любив, як тут завжди прохолодно, навiть у найспекотнiший день довгого гарячого лiта; вiн любив тутешню вуркотливу тишу, лише зрiдка порушувану чиiмсь шепотом, той тихенький пристук, з яким бiблiотекар ставить штамп на книжки й картки, чи шурхотiння перегортуваних сторiнок у залi перiодики, де зависала стареча, читаючи зшитi мiж довгими паличками газети. Вiн любив тутешне свiтло, що скоса падае сюди крiзь високi вузькi вiкна вдень або сяе в тих лiнивих озерцях, що iх проливають пiдвiшенi на ланцюгах кулястi лампи зимовими вечорами, коли вiтер завивае надворi. Йому подобався запах книжок – пряний запах, трохи якийсь казковий. Інколи вiн проходив повз дорослi полицi, роздивляючись на тисячi томiв i уявляючи собi свiт життiв усерединi кожного з них, так само, як вiн iнколи проходив своею вулицею палаючим, завiшеним димом сутiнковим надвечiр’ям наприкiнцi жовтня, коли вiд сонця залишаеться лише гiрка помаранчева риска на обрii, уявляючи собi життя, що вiдбуваються за всiма тими вiкнами – люди смiються, або лаються, або пораються з квiтами, або годують дiтей, чи хатнiх тварин, чи власнi роти, дивлячись тупий телек. Йому подобалося те, як у склянiй галереi, що поеднуе стару будiвлю з дитячою бiблiотекою, завжди спекотно, навiть узимку, хiба що не тодi, коли випадае пара хмарних днiв; мiсiс Старрет, головна дитяча бiблiотекарка, розповiла йому, що це викликано так званим парниковим ефектом. Бена потiшила ця iд

Сторінка 90

я. Через багато рокiв вiн збудуе гаряче дебатований комунiкацiйний центр «Бi-бi-сi» в Лондонi, i суперечка може буяти хоч тисячу рокiв, але все одно нiхто не знатиме (окрiм самого Бена), що цей комунiкацiйний центр е не чим iншим, як скляною галереею Деррiйськоi публiчноi бiблiотеки, яку вiн поставив дибки.

Дитяча бiблiотека йому також подобалася, хоча в нiй зовсiм не було того тiнявого чару, який вiн вiдчував у старiй бiблiотецi, з ii лампами-кулями i залiзними гвинтовими сходами, занадто вузькими, щоб на них розiйтися двом людям – одному завжди доводилося вiдступати назад. Дитяча бiблiотека була яскравою i сонячною, трохи зайве шумливою, попри розвiшанi повсюди заклики: «БУДЬМО ТИХИМИ, ГАРАЗД?» Найбiльше шуму долiтало з Кутка Пуха, куди приходили малi дiти роздивлятися книжки з картинками. Коли сюди сьогоднi завiтав Бен, тут тiльки-но розпочалася година оповiдок. Молода, гарна бiблiотекарка мiс Дейвiс читала «Трiйко кмiтливих козенят»[234 - «Three Billy Goats Gruff» (1844) – англiйська версiя норвезькоi казки про те, як козенята перехитрили страшного троля, який не пропускав iх через мiст до лугу.].

– Хто це такий тупотить тут по моему мосту?

Мiс Девiс промовила це низьким, гаркiтливим голосом троля з казки. Дехто з малюкiв захихотiв, прикриваючи собi роти долонями, але бiльшiсть просто дивилася на неi серйозно, сприймаючи голос троля так, як вони сприймали голоси своiх сновидiнь, i в iхнiх вдумливих очах вiдбивалося вiчне питання чарiвноi казки: буде подолано чудовисько… чи воно попоiсть?

Всюди було пришпилено яскравi плакати. Тут гарний мультиковий хлопчик чистить собi зуби так завзято, що його рот пiниться, як паща в скаженого собаки; там поганий мультиковий хлопчик курить сигарету (КОЛИ Я ВИРОСТУ, Я ХОЧУ БАГАТО ХВОРІТИ, ТОЧНО ЯК МІЙ ТАТО – було написано внизу); ось чудесна фотографiя мiльярда крихiтних цяток свiтла, що сяють у темрявi. Гасло внизу постулюе:

«ОДНА ІДЕЯ ЗАПАЛЮЄ ТИСЯЧУ СВІЧОК»

Ралф Волдо Емресон[235 - Ralph Waldo Emerson (1803—1882) – поет, есеiст, мислитель, засновник фiлософii трансценденталiзму, на основi якоi, зокрема, виросло сучасне ставлення до екологii.]

Були там запрошення: «ПРИЄДНУЙСЯ ДО СКАУТСЬКОГО ДОСВІДУ». Плакат, що просував iдею: «ДІВОЧІ КЛУБИ СЬОГОДЕННЯ БУДУЮТЬ ЗАВТРАШНІХ ЖІНОК». Були пiдписнi аркушi-запрошення приеднуватися до софтболiстiв та пiдписнi аркушi-запрошення вступати до трупи Дитячого театру Громадського центру. І, звичайно, плакат, що запрошував дiтей: «ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО ЛІТНЬОЇ ЧИТАЦЬКОЇ ПРОГРАМИ». Бен був великим шанувальником читацькоi програми. Записавшись до неi, ти отримував мапу Сполучених Штатiв. А потiм за кожну прочитану тобою книжку i зроблену за нею доповiдь ти отримував липучку якогось штату i, лизнувши ii, мiг приклеiти на свою мапу. На тiй липучцi була ще така iнформацiя, як птах-символ штату, квiтка-символ штату, рiк його прийняття до Союзу i якi президенти, якщо такi були, походили з цього штату. Зiбравши на своiй мапi всi сорок вiсiм липучок, ти отримував книжку в дарунок. Добрi збiса умови. Бен планував зробити саме те, що пропонував цей плакат: «Не гай часу, записуйся сьогоднi».

Серед усього цього яскравого й дружнього буйства кольорiв спадав у вiчi простий, суворий плакат, прилiплений клейкою стрiчкою до контрольного стола при виходi з бiблiотеки – жодних забавних малюнкiв, жодних мистецьких фотографiй на ньому, тiльки надрукованi на бiлому плакатному паперi простi чорнi лiтери:

«ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЗАБОРОНЕНИЙ ЧАС

19 : 00

ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ ДЕРРІ»

Один погляд на це змусив Бена взятися гусячою шкiрою. Збуджений отриманням рiчного табеля, тривогою через Генрi Баверза, балачкою з Беверлi Марш i початком лiтнiх канiкул, вiн зовсiм забув про комендантську годину i тi вбивства.

Люди сперечалися, скiльки iх усього було, але всi погоджувалися на тому, що вiд минулоi зими iх трапилося щонайменше чотири – п’ять, якщо рахувати Джорджа Денбро (багато хто тримався думки, що менший син родини Денбро, либонь, загинув унаслiдок якогось дикого нещасного випадку). Першою жертвою, як усi були впевненi, випало стати Беттi Рiпсом, яку було знайдено за день пiсля Рiздва на мiсцi будiвництва платного шосе вздовж Позамiськоi Джексон-стрит. Дiвчинку, якiй було тринадцять, знайшли понiвеченою i вмерзлою в багнистий грунт. Цей випадок не потрапив у газети, також нiхто з дорослих не прохопився про це й словом Беновi. Знання про це вiн просто якимсь чином назбирав з уривкiв пiдслуханих розмов.

Приблизно через три з половиною мiсяцi, невдовзi по тому, як розпочався сезон ловлi форелi, один рибалка, який ловив з берега якогось ручаю за двадцять миль на схiд вiд Деррi, зачепив гачком щось, що вiн сприйняв спершу за ломаку. Те виявилося рукою – долоня з зап’ястком i першими чотирма дюймами дiвочого передплiччя. Його гачок учепив цей жахливий трофей за перетинку мiж великим i вказiвним пальцями.

Полiцiя штату знайшла решту Шерiл Ламонiки за сiмдесят ярдiв нижче за течiею, ii зачепило деревом, що впало поперек струмка минулоi

Сторінка 91

зими. Просто диво, що ii не змило у Пенобскот, а далi й в океан весняним паводком.

Ламонiцi було шiстнадцять. Сама з Деррi, але до школи не ходила; за три роки до того вона народила дочку, Ендрiю. Жила Шерiл з дочкою у своiх батькiв. «Шерiл подеколи поводилася нарвано, але в душi вона була доброю дiвчиною, – розказував ii зарюмсаний батько полiцii. – Ендi не перестае питатися: “Де моя мамуня?”, а я не знаю, що iй казати».

Ця дiвчина вважалася зниклою п’ять тижнiв, перш нiж знайшли ii тiло. Полiцейське розслiдування смертi Шерiл Ламонiки розпочалося з досить логiчного припущення: ii вбив котрийсь iз ii бойфрендiв. А бойфрендiв вона мала чимало. Багато хто з них був iз тiеi повiтряно-вiйськовоi бази, що лежала вiддалiк, на шляху до Бенгора. «То приемнi хлопцi, бiльшiсть iз них», – розповiдала мати Шерiл. Одним iз тих приемних хлопцiв був сорокарiчний полковник Вiйськово-повiтряних сил з дружиною i трьома дiтьми в Нью-Мексико. Інший наразi вiдбував термiн у Шошенку за збройне пограбування.

Котрийсь iз бойфрендiв, думали полiцейськi. Або, можливо, хтось незнайомий. Якийсь сексуальний манiяк.

Якщо це сексуальний манiяк, то вiн, вочевидь, манiяк, i стосовно хлопчикiв. Наприкiнцi квiтня один учитель молодшоi середньоi школи пiд час екскурсii зi своiм восьмим класом помiтив червонi кросiвки i блакитнi холошi вельветового комбiнезона, що стирчали з пащi кульверта пiд Мерiт-стрит. Цей кiнець Мерiт-стрит було вiдгороджено кобильницями. Асфальт там було здерто бульдозером iще восени. Там також мусило пролягти платне шосе в пiвнiчному напрямку, на Бенгор.

Це тiло виявилося трирiчним Метью Клементсом, про зникнення якого було заявлено його батьками тiльки за день до цього (його фотографiю помiстили на першiй шпальтi «Деррi Ньюз», темноволосий малюк зухвало усмiхаеться в камеру, на головi в нього сидить картуз «Ред Сокс»). Родина Клементсiв жила на Канзас-стрит, зовсiм на iншому кiнцi мiста. Його мати, яка була так страшно пригнiчена горем, що здавалося, вона iснуе всерединi якоiсь скляноi кулi суцiльного спокою, розповiла полiцii, що Меттi на своему триколiсному велосипедi катався туди-сюди по тротуару поряд з iхнiм будинком, який стояв на розi Канзас-стрит та Кошут-лейн. Вона пiшла покласти до сушарки прання, а коли знову визирнула у вiкно, щоб перевiрити, як там Меттi, вiн уже зник. Залишився тiльки його перекинутий велосипед на травi мiж тротуаром i проiжджою частиною вулицi. Одне з заднiх колiс ще лiниво оберталося. Воно зупинилося в неi на очах.

Шефовi Бортону цього вже було досить. Наступного вечора на спецiальнiй сесii мiськоi ради вiн запропонував комендантську годину з сьомоi вечора; пропозицiю було одностайно прийнято i запроваджено вже з наступного дня. Малi дiти мусили повсякчас перебувати пiд наглядом «квалiфiкованих дорослих» – як це подавала у своiй статтi про комендантський час «Ньюз». Мiсяць тому в Бена у школi вiдбулися спецiальнi збори. На сцену вийшов шеф полiцii, зачепив великi пальцi за свiй ремiнь з пiстолетом i запевнив дiтей, що iм нема чого непокоiтися, якщо вони дотримуватимуться кiлькох простих правил: не балакати з незнайомцями; не погоджуватися на пропозицiю пiдвезти на машинi, якщо добре не знаете того, хто пропонуе; завжди пам’ятати, що «Полiсмен Твiй Друг»… i слухняно дотримуватися комендантського часу.

Два тижнi тому один хлопець, якого Бен ледве знав (той учився в iншому п’ятому класi Деррiйськоi початковоi) зазирнув до зливового колодязя на Нейблот-стрит i побачив, що там плавае колами щось схоже на купу волосся. Той хлопець, його звали чи то Френкi, чи Фреддi Росс (а може, Рот), полював за цiкавинками пристроем, який вiн сам винайшов i назвав його ЧУДЕСНИЙ ГУМКО-ДРЮК. Коли вiн про нього розказував, було ясно, що думае вiн про нього саме так, великими лiтерами (а ймовiрно, до того ж ще й неоновими). ЧУДЕСНИЙ ГУМКО-ДРЮК – то була березова гiлка з прилiпленим у нього на кiнцi чималим кавалком жувальноi гумки. У вiльний час цей Фреддi (чи Френкi) походжав з ним по Деррi, зазираючи до риштакiв i дренажних колодязiв. Інколи вiн бачив грошi – пеннi здебiльшого, але подеколи й дайми чи навiть четвертаки (цi з якоiсь вiдомоi лише йому причини вiн називав «набережними монстрами»). Побачивши грошi, Френкi-чи-Фреддi з його ЧУДЕСНИМ ГУМКО-ДРЮКОМ брався до роботи. Тиць униз крiзь решiтку – i монета, вважай, напевне опинялася в його кишенi.

До Бена доходили чутки про Френкi-чи-Фреддi та його гумоклейкий дрючок задовго до того, як цей хлопець вигулькнув у центрi уваги, знайшовши тiло Веронiки Гроган. «Вiн справжнiй гидотник», – одного дня пiд час клубноi години в школi повiдомив Беновi хлопець на iм’я Рiчi Тозiер. Цей Тозiер був кощавим хлопчиком в окулярах. Бен подумав, що без них вiн, мабуть, бачить, точнiсiнько як той мiстер Магу[236 - Mr Quincy Magoo – створений 1949 р. персонаж низки мультфiльмiв, заможний пенсiонер, що через свою пiдслiпуватiсть потрапляе в рiзнi кумеднi ситуацii.]; його збiльшенi очi плавали за товстими лiнзами з виразом вiчного здивування. А ще вiн мав

Сторінка 92

великi переднi зуби, за що дiстав прiзвисько Хвалькуватий Бобер[237 - Bucky Beaver (1955—1970) – веселий, завжди усмiхнений бобер, створений у студii Дiснея рекламний образ зубноi пасти «Айпена».]. Вiн учився в тому самому п’ятому класi, що й Френкi-чи-Фреддi.

– Пхае цiлiсiнькими днями свою ломаку в каналiзацiю, а потiм, увечерi, жуе ту гумку з ii кiнця.

– Бiгме, це ж гидко, – скрикнув Бен.

– Авшеш, пвавильно, кволику, – кивнув Тозiер i пiшов геть.

Вважаючи, що знайшов якусь перуку, Френкi-чи-Фреддi почав шурувати своiм ЧУДЕСНИМ ГУМКО-ДРЮКОМ крiзь грати дренажного колодязя. Вiн подумав, що зможе ii висушити i подарувати на день народження своiй матерi або ще кудись притокмити. Через кiлька хвилин тикання й штурхання, коли вiн уже був готовий покинути цю справу, з мутноi води в забитому стоку спливло чиесь лице, з прилиплим до бiлих щiк листям i брудом у вибалушених очах.

Френкi-чи-Фреддi з вереском помчав додому.

Веронiка Гроган навчалася у четвертому класi Церковноi школи на Нейболт-стрит, яку утримували люди, котрих Бенова мати називала «христосиками-святошами». Дiвчинку поховали в той день, коли iй мусило виповнитися десять рокiв.

Пiсля цього найнедавнiшого жаху Арлiн Генском одного вечора покликала Бена до вiтальнi й посадила поряд з собою на диванi. Взявши сина за руки, вона прискiпливо подивилася йому в очi. Бен дивився на неi, почуваючись трохи збентежено.

– Бене, – промовила нарештi мати, – ти дурень?

– Нi, матусю, – вiдповiв Бен, почуваючись ще дужче збентеженим. Вiн не мав жодного уявлення, до чого тут ведеться. Вiн не мiг пригадати, щоби бодай колись бачив свою маму такою поважною.

– Нi, – луною вiдгукнулась вона. – І я не вiрю, що ти дурень.

Пiсля цього вона запала в довгу мовчанку, дивлячись уже не на Бена, а задумливо крiзь вiкно. Бен на хвильку загадався, чи вона часом не забула зовсiм про нього. Мати була все ще молодою жiнкою – тiльки тридцять два, – але виховувати самiй хлопця… це позначилося на нiй. Вона працювала сорок годин на тиждень на прядильно-ткацькiй фабрицi Старка в Ньюпортi, i пiсля особливо багатих на пил i пух робочих днiв iнколи кашляла так довго i важко, що Бена це лякало. Такими ночами вiн довго лежав, дивлячись у темряву за вiкном поряд з його лiжком, думаючи, що буде з ним, якщо мама помре. Тодi вiн стане сиротою, припускав Бен. Може стати дитиною на утриманнi штату (вiн гадав, що це означае жити з фермерами, якi примусять його працювати вiд свiтання до смеркання), або його можуть вiдправити до сирiтського притулку в Бенгорi. Вiн намагався запевнити себе, що дурня це, переживати зараз про такi речi, але цi запевнення були абсолютно марними. І не лише за себе вiн переживав; за неi вiн переживав також. Вона була жорсткою жiнкою, його мама, i в бiльшостi випадкiв наполягала, щоб усе було по-ii, але вона була доброю мамою. Вiн дуже-дуже ii любив.

– Ти знаеш про тi вбивства, – промовила вона, знову нарештi дивлячись на нього.

Вiн кивнув.

– Спершу люди думали, що це… – вона завагалася на наступному словi, якого нiколи ранiше не промовляла в присутностi сина, але обставини були незвичайними i вона себе присилувала, – … злочини на сексуальному грунтi. Можливо, так, а можливо, й нi. Можливо, все вже минулося, а можливо, й нi. Нiхто бiльше не може бути нi в чому впевненим, окрiм того, що якийсь божевiльний десь там полюе на маленьких дiтей. Ти мене розумiеш, Бене?

Вiн кивнув.

– І ти розумiеш, що я маю на увазi, коли кажу, що то могли бути злочини на сексуальному грунтi?

Вiн не розумiв – принаймнi не зовсiм, – але знову кивнув. Йому подумалося: якщо мати, окрiм цiеi справи, збираеться поговорити з ним ще й про лелек i капусту, вiн помре вiд нiяковостi.

– Я непокоюся за тебе, Бене. Я непокоюся, що не даю тобi всього, що належало б.

Бен посовався i не сказав нiчого.

– Ти здебiльшого сам-один. Гадаю, занадто. Ти…

– Мамо…

– Помовч, коли я з тобою говорю, – обiрвала вона, i Бен замовк. – Ти мусиш бути обережним, Беннi. Надходить лiто, i я не хочу зiпсувати тобi канiкули, але ти мусиш бути обережним. Я хочу, щоб кожного дня на час вечерi ти був уже вдома. О котрiй годинi ми вечеряемо?

– О шостiй.

– Точно, як «Евершарпом»[238 - Традицiйна американська iдiома точностi: «Eversharp» (вiчногострий) – заснована 1913 року фiрма, пiонер у виробництвi механiчних олiвцiв; була поглинута компанiею «Паркер» наприкiнцi 1950-х.] писано! Отже, запам’ятай, що я тобi кажу: якщо я накриваю стiл та наливаю тобi молока, i не бачу, що Бен уже бiля зливника мие руки, я вiдразу ж iду до телефону, дзвоню в полiцiю i повiдомляю, що ти пропав. Тобi це зрозумiло?

– Так, мамо.

– І ти вiриш, що я зроблю саме так, як сказала?

– Так.

– Імовiрно, виявиться, що я це зробила намарно, якщо менi взагалi доведеться таке робити. Я дещо знаю про хлопчачi звички. Я знаю, що вони бувають захопленi власними iграми i проектами пiд час лiтнiх канiкул – проводжають бджiл до iхнiх вуликiв, грають у м’яча або у «збий бляшанку»[239 - Kick-the-can – кома

Сторінка 93

дна гра в схованки, де одна команда ховаеться, а iнша, яка називаеться «воно», ловить i захоплюе в полон супротивникiв; якщо хтось iз невловлених зiб’е або торкнеться виставленоi на виднотi яскравоi бляшанки, всi полоненi звiльняються.] чи ще у щось. Бачиш, я цiлком ясно уявляю собi, що ви, хлопчаки, витiваете.

Бен розважливо кивнув, при тiм думаючи: якщо мама не знае, що вiн не мае жодних друзiв, тодi вона, либонь, i зблизька не знае нiчого про його хлопчачi справи, хай там як iй здаеться. Але йому навiть увi снi не намарилося б сказати про це iй, навiть якби сновидiння тривало десять тисяч рокiв.

Вона дiстала щось у себе з кишенi халата i подала йому. То була маленька пластмасова коробочка. Бен ii вiдкрив. Коли вiн побачив, що лежить там у неi всерединi, у нього вiдпала щелепа.

– Вау! – скрикнув вiн, i захват його був абсолютно щирим. – Дякую!

То був годинник «Таймекс»[240 - «Timex» – якiснi й дешевi годинники, якi з 1950 року почала випускати заснована 1854 р. «Time Corporation»; дешевизна забезпечувалася використанням у механiзмi не коштовних каменiв, а розроблених компанiею пiд час ДСВ спецсплавiв для виробництва запальникiв авiабомб.] з маленькими срiбними циферками i ремiнцем зi шкiрзамiнника. Вона вже була встигла його завести i виставити час; Бен чув, як вiн цокотить.

– Господи Йсусе, це ж так круто! – захоплено обняв вiн ii i поцiлував у щоку.

Вона усмiхнулась, радiючи його радостi, i кивнула. Потiм знову набрала серйозностi.

– Надягни його i носи, завжди носи, заводь, доглядай, не загуби.

– Окей.

– Тепер, оскiльки ти маеш годинника, ти не маеш причини запiзнюватися додому. Пам’ятай, що я сказала: якщо вчасно тебе не буде, тебе за моею заявою шукатиме полiцiя. Принаймнi поки вони не впiймають того сучого сина, що вбивае у нас тут дiтей, не смiй спiзнюватися нi на хвилину, бо iнакше я вiдразу ж телефоную.

– Так, мамо.

– І ще ось що. Я не хочу, щоб ти гуляв сам-один. Ти достатньо розумний, щоби не брати цукерок i не приймати пропозицiй пiдвезти машиною вiд незнайомцiв – ми обое погодилися на тому, що ти не дурень, – i, як для свого вiку, ти величенький, але дорослий чоловiк, особливо божевiльний, поборе дитину, якщо захоче. Коли йдеш до парку чи до бiблiотеки, ходи з кимсь зi своiх друзiв.

– Ходитиму, мамо.

Вона знову позирнула у вiкно i видала сповнене неспокою зiтхання.

– Ми вже докотилися до певноi межi, якщо такi речi можуть продовжуватися. У будь-якому випадку щось осоружне е в нашому мiстi. Я завжди так вважала. – Вона знову подивилась на нього, брови насупленi. – Ти такий мандрiвник, Бене. Ти, мабуть, знаеш у Деррi кожну мiсцину, авжеж? Принаймнi в житловiй частинi мiста.

Бен не вважав, що вiн знае все мiсто, хоча багато мiсцин були йому знайомi. І вiн настiльки розхвилювався через неочiкуваний дарунок – «Таймекс», що погодився б того вечора зi своею матiр’ю, якби вона навiть наголосила, що в якiйсь музичнiй комедii про Другу свiтову вiйну Гiтлера мусить зiграти Джон Вейн. Бен кивнув.

– Ти нiколи нiчого такого не бачив? – спитала вона. – Чогось або когось… ну, пiдозрiлого? Чогось такого, ненормального? Чогось такого, що тебе налякало?

І у своему замилуваннi годинником, у почуттi любовi до неi, у своiй хлоп’ячiй радостi вiд ii уваги (котра водночас дещо лякала неприховано-вiдвертим запалом) вiн мало не розповiв iй про те, що трапилося минулого сiчня.

Вiн уже було розтулив рота, але потiм щось – певне, потужна iнтуiцiя – його знову закрило.

А чим iще могло бути те щось, якщо точно? Інтуiцiею. Не бiльше цього… i не менше.

Навiть дiти час вiд часу можуть iнтуiтивно вiдчувати тi складнi зобов’язання, що iх накладае любов, вiдчувати, що в деяких випадках краще виявити свою доброту мовчанням. У цьому почасти полягала причина, чому Бен закрив рота. Але було там також дещо iще, дещо не таке шляхетне. Вона могла бути жорсткою, його мама. Вона могла бути босом. Вона нiколи не називала його «товстим», вона називала його «великим» (iнколи пiдсилюючи це до «великого для свого вiку»), i коли щось залишалося пiсля вечерi, вона часто приносила тi наiдки йому, коли вiн дивився телевiзор або робив домашнi завдання, i вiн усе з’iдав, хоча якоюсь тьмяною частинкою душi ненавидiв себе за це (але нiколи маму за те, що ставила перед ним ту iжу, – Бен Генском не наважився б ненавидiти свою маму; Бог безперечно убив би його на мiсцi, якби вiн бодай на крихiтну мить вiдчув таку жорстоку, невдячну емоцiю). Та, мабуть, якась ще тьмянiша частка його душi – дальнiй Тибет найглибших Бенових думок – пiдозрювала деякi мотиви в цьому постiйному пiдгодовуваннi. А чи це просто любов? Хiба могло бути це ще чимсь iншим? Звiсно, нi. Але… вiн чудувався. Бiльш конкретно, вона не знае, що вiн не мае друзiв. Це незнання змусило його не довiряти iй, зробило його непевним щодо ii можливоi реакцii на розповiдь про те, що трапилося з ним минулого сiчня. Якщо взагалi тодi щось трапилося. Приходити додому о шостiй, мабуть, не так уже й погано. Вiн може читати, дивитися телек,

(«i

Сторінка 94

ти»)

будувати рiзнi речi зi своiх брускiв i конструктора «Еректор». Але просиджувати вдома цiлий день було б дуже погано… а якщо б вiн розповiв iй, що тодi, в сiчнi, вiн бачив – чи подумав, нiби бачить, – вона примусить його саме до цього.

А отже, з сукупностi рiзних причин Бен притримав ту iсторiю.

– Нi, мамо, – сказав вiн. – Тiльки як мiстер МакКiббон риеться в чужому смiттi.

З цього вона розсмiялася – вона не любила мiстера МакКiббона, котрий був, окрiм того що «святошею-христосиком», ще й республiканцем – i цей ii смiх закрив тему. Тiеi ночi Бен довго лежав без сну, але не думки про те, що вiн може опинитися кинутим напризволяще безбатченком у цьому жорстокому свiтi, турбували його. Вiн почувався в любовi й безпецi, лежачи в своему лiжку, дивлячись на мiсячне сяйво, що впливало крiзь вiкно i розливалося по лiжку й далi на пiдлогу. Час вiд часу вiн прикладав собi до вуха годинник, щоб послухати, як той цокотить, i пiдносив його близенько до очей, щоб насолодитися примарним жеврiнням його циферблата.

Зрештою вiн заснув i побачив сон, як вiн разом з iншими хлопцями грае у бейсбол на пустирi поза автобазою ваговозiв братiв Трекерiв. Вiн щойно, вихнувшись весь вiд п’ят i прийнявши кожен дюйм того малого медяника, вiдбив його, чим забезпечив загальну пробiжку-очищення усiх баз, i товаришi по командi радiсною зграею вiтали його на домашнiй базi. Вони постукували його кулаками i поплескували по спинi. Вони пiдняли його на плечi й понесли до того мiсця, де розсипом валялося iхне обладнання. У цьому сновидiннi вiн мало не лопався вiд гордостi й щастя… А тодi вiн кинув погляд через центр поля туди, де сiтчастий паркан позначав межу мiж жужiльним майданчиком та порослою бур’янами дiлянкою, за якою починався схил до Пустовища. Чиясь постать стояла там, серед плутанини бур’яну i невисоких кущiв, майже поза межею видноти. Постать стискала цiлу низку повiтряних кульок – червоних, жовтих, блакитних, зелених – у вбранiй у бiлу рукавчику однiй руцi. Іншою вона манила. Бен не мiг розiбрати рис обличчя тiеi постатi, але роздивився на нiй мiшкуватий костюм з великими помаранчевими гудзями-помпонами спереду та обвислою жовтою краваткою-метелеком.

То був якийсь клоун.

«Авшеш, пвавильно, кволику», – погодився чийсь примарний голос.

Коли Бен наступного ранку прокинувся, вiн зовсiм не пам’ятав свого сну, але його подушка була на дотик вологою… немов вiн плакав уночi.

7

Вiн пiдiйшов до головноi стiйки дитячоi бiблiотеки, струшуючи з себе низку навiяних йому оголошенням про комендантську годину думок так само легко, як собака пiсля купання обтрушуе з себе воду.

– Привiт, Беннi, – привiтала його мiсiс Старрет.

Як i мiсiс Даглас у школi, вiн iй щиро подобався. Дорослим, особливо тим, кому по роботi доводилося iнодi приводити до дисциплiни дiтей, як правило, вiн подобався, тому що вiн говорив делiкатно, був ввiчливим, вдумливим, а iнколи навiть забавним у свiй, вельми тихий спосiб. І з цих самих причин бiльшiсть дiтей вважали його нудотним лайном.

– Ти вже втомився вiд лiтнiх канiкул?

Бен посмiхнувся. Це була стандартна дотепнiсть мiсiс Старрет.

– Поки ще нi, – вiдповiв вiн. – Оскiльки лiтнi канiкули, – вiн поглянув собi на годинник, – розпочалися лише одну годину й сiмнадцять хвилин тому. Подаруйте менi ще одну годинку.

Мiсiс Старрет розсмiялася, прикриваючи собi рота, щоб це не прозвучало занадто гучно. Вона спитала в Бена, чи бажае вiн записатися на лiтню читацьку програму, i вiн вiдповiв: так. Вона вручила йому мапу Сполучених Штатiв, i вiн iй красно подякував.

Вiн пiшов блукати помiж полиць, витягуючи то одну книжку тут, то iншу там, роздивляючись кожну, потiм ставлячи на мiсце. Треба бути обачним. Це дорослi можуть брати, скiльки захочуть, але дiтям дозволено тiльки три за раз. Отак вибереш якесь барахло, от i матимеш.

Врештi-решт вiн вибрав для себе три – «Бульдозер»[241 - «Bulldozer» (1951) – пригодницька повiсть, де подii розвиваються на будiвництвi, написана Стiвеном В. Мiдером (1892—1977), автором багатьох книжок, що орiентують пiдлiткiв на вибiр фаху в дорослому життi.], «Чорний жеребець»[242 - «The Black Stallion» (1941) – перша з серii книжок про арабського скакуна, подарованого американському пiдлiтку його дядьком в Індii i iхнi пригоди дорогою до США; автор Волтер Фарлi (1915—1989), за «кiнськими» повiстями якого знято кiлька фiльмiв.] i ще одну, яка була типу пострiлом навмання в пiтьму: книжка називалася «Моторний зух», а написав ii чоловiк на iм’я Генрi Грегор Фелсен[243 - Henry Gregor Felsen (1916—1995) – автор багатьох пригодницьких книжок для дiтей i пiдлiткiв з сильною моралiзаторською складовою; «Моторний зух» («Hot Rod»: 1950) – його найбiльший бестселер про хлопця, що зухвало ганяе на своiй машинi, Стiвен Кiнг назвав цю книжку однiею зi своiх улюблених у дитинствi.].

– Ця тобi може не сподобатися, – зауважила мiсiс Старрет, вiдмiчаючи книжку штампом, – занадто вона кривава. Я ii рекомендую тинейджерам, особливо тим, якi щойно отримали водiйськi

Сторінка 95

рава, бо вона дае iм пiдстави для роздумiв. Припускаю, що когось iз них вона змусить не перевищувати швидкостi цiлий тиждень.

– Ну, я ii тодi зараз погортаю, – сказав Бен i понiс вибранi книжки до одного зi столiв, подалi вiд кутка Пуха, де Великий Бiллi Кмiтливий Козлик якраз перебував у процесi вiдважування подвiйноi дози чортiв тролю пiд мостом.

Якийсь час вiн почитав «Моторного зуха», i книжка виявилася не зовсiм вбогою. І навiть зовсiм не вбогою. У нiй iшлося про хлопця, котрий був чудовим водiем, але там був iще той маруда-коп, який повсякчас хотiв його пригальмувати. Бен дiзнався, що в Айовi, де вiдбувалася дiя книжки, не iснувало обмежень швидкостi. А таки круто було.

Подолавши три роздiли, вiн пiдняв голову i в очi йому впала новенька iнсталяцiя. Плакат угорi (у цiй бiблiотецi шалено любили плакати, то й гаразд) зображував радiсного листоношу, який вручае листа радiснiй дитинi. «БІБЛІОТЕКИ – ЦЕ ТАКОЖ МІСЦЯ ДЛЯ ПИСАННЯ» – повiдомлялося на плакатi. «ЧОМУ Б НЕ НАПИСАТИ ДРУГОВІ СЬОГОДНІ Ж? УСМІШКИ ГАРАНТОВАНІ».

Пiд плакатом мiстилася поличка з комiрками, в яких лежали поштовi листiвки вже з наклееними марками, конверти з марками та поштовий папiр з рисунком Деррiйськоi публiчноi бiблiотеки блакитною тушшю вгорi. Конверт iз маркою коштував нiкель, одна листiвка три центи. Папiр iшов по пеннi за два аркушi.

Бен помацав у себе в кишенi. Чотири центи залишку пiсля пляшкових грошей усе ще там лежали. Вiн вiдзначив мiсце, де зупинився в «Моторному зуху», i пiшов назад до стiйки.

– Будь ласка, я можу придбати одну з отих листiвок?

– Звичайно, Бене.

Як завжди, мiсiс Старрет була причарована його серйозною ввiчливiстю i трiшки засмучена його об’емами. Їi мати сказала б, що цей хлопчик виделкою i ножем викопуе собi могилу. Подавши йому листiвку, бiблiотекарка дивилася, як вiн iде на свое мiсце. За тим столом могли сидiти шестеро, але Бен був там единим читачем. Вона нiколи не бачила Бена разом з кимось з iнших хлопцiв. Це дуже погано, бо вона вiрила, що в Бенi Генскомi криються прихованi скарби. Вiн мiг би поступитися ними якомусь доброму й терплячому старателевi… якби такий коли-небудь нагодився.

8

Бен дiстав свою кулькову ручку, клацнув, опускаючи вниз ii кiнчик, i адресував листiвку досить просто: «Мiс Беверлi Марш, Нижня Головна вулиця, Деррi, Мейн, Зона 2». Точного номера ii будинку вiн не знав, але мама йому казала, що, попрацювавши певний час у районi, бiльшiсть поштарiв доволi добре знають своiх клiентiв. Якщо той листоноша, що обслуговуе Нижню Головну вулицю, зможе доправити цю листiвку, чудово. Якщо нi, вона просто потрапить до вiддiлу незапитаних листiв, а вiн втратить три центи. Звiсно, ця листiвка нiколи не повернеться до нього, бо вiн не мав намiру писати на нiй свое iм’я й адресу.

Несучи листiвку адресою до себе (хоч вiн i не бачив тут когось, кого б мiг знати, ризикувати йому не хотiлося), вiн узяв кiлька квадратних папiрцiв з дерев’яного ящичка бiля картотеки. Повернувшись з усiм цим на свое мiсце, вiн почав писати, викреслювати й писати знов.

Впродовж останнього перед iспитами тижня на уроках лiтератури вони читали i писали хайку. Хайку – це така японська поетична форма, коротка, дисциплiнована. Хайку, пояснювала мiсiс Даглас, може мати тiльки сiмнадцять складiв, не бiльше й не менше. Зазвичай воно концентруеться на якомусь одному образi, пов’язаному з однiею специфiчною емоцiею: сумом, радiстю, ностальгiею, щастям… коханням.

Бен був абсолютно зачарований такою концепцiею. Вiн отримував насолоду вiд урокiв мови й лiтератури, хоча ця легенька насолода тривала лише доти, доки тривав урок. Вiн мiг виконувати завдання, але, як правило, не було в них нiчого такого, що б його захопило. Проте дещо таке знайшлося в самiй концепцii хайку, таке, що розпалило його уяву. Ця iдея наповнила його вiдчуттям щастя, так, як колись вiдчуттям щастя його наповнили пояснення мiсiс Даглас про парниковий ефект. Хайку – добра поезiя, вважав Бен, тому що це конструйована поезiя. Там нема таемних правил. Сiмнадцять складiв, один образ, пов’язаний з одною емоцiею, та й поготiв. Бiнго. Чисто, практично, цiлком у рамках i в залежностi вiд власних правил. Йому навiть саме це слово подобалося – повiв повiтря, немов перерваний вздовж пунктирноi лiнii звуком «к» в самiсiнькiй глибинi твого рота: хайку.

Їi волосся, подумав вiн i знов побачив, як вона спускаеться сходами шкiльного ганку, як волосся розгойдуеться по ii плечах. Сонце не так блищало на ньому, як радше палало зсередини нього.

Ретельно попрацювавши протягом двадцяти хвилин (з одною перервою, щоб пiти, взяти ще тих, чорнових, папiрцiв), викидаючи задовгi слова, мiняючи, правлячи, Бен у результатi отримав таке:

Вогонь волосся. Зима. На тебе гляну – Серце все горить.

Так, щоб аж до нестями, йому це не подобалося, але це було найкраще, на що вiн спромiгся. Бен боявся, якщо дрочитиметься з вiршем надто довго, зайве переживаючи, то рознервуеться i вийде в нього врештi-решт щось набагато гiрше. Або взагалi нiчо

Сторінка 96

о не вийде. Йому не хотiлося, щоб так трапилося. Та мить, що вона витратила на балачку з Беном, стала осяйною миттю для нього. Вiн хотiв закарбувати ii в своiй пам’ятi. Беверлi, можливо, западае на якогось старшого хлопця – шести-, а може, навiть на якогось семикласника, i може подумати, що це вiн послав iй це хайку. Вона зрадiе, i таким чином день, коли вона його отримала, закарбуеться в ii пам’ятi. І хоча вона нiколи не дiзнаеться, що це Бен Генском закарбував його для неi, усе гаразд, сам вiн знатиме.

Завершений вiрш вiн скопiював з чернетки на зворотний бiк листiвки (друкованими лiтерами, немов переписуючи не любовний вiрш, а записку з вимогою викупу), знову встромив i прищепив авторучку собi до кишенi й засунув листiвку пiд обкладинку «Моторного зуха».

Потiм вiн пiдвiвся i по дорозi до виходу попрощався з мiсiс Старрет.

– До побачення, Бене, – вiдповiла мiсiс Старрет. – Насолоджуйся лiтнiми канiкулами, але не забувай про комендантську годину.

– Не забуватиму.

Крiзь скляну галерею мiж двома будiвлями вiн плив неспiшно, насолоджуючись тамтешньою спекою («Парниковий ефект», – самовдоволено думав вiн), пiсля якоi його зустрiла прохолода дорослоi бiблiотеки. Сидячи в одному з древнiх, зручно м’яких фотелiв в альковi зали-читальнi, якийсь старий чоловiк читав «Ньюз». Зразу пiд титульним блоком газети волав заголовок: «ДАЛЛЕС ОБІЦЯЄ В РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ПОСЛАТИ АМЕРИКАНСЬКІ ВІЙСЬКА ДО ЛІВАНУ!» Там була також фотографiя Айка, який ручкався з якимсь арабом у Трояндовому садку[244 - John Foster Dulles (1888—1959) – держсекретар в адмiнiстрацii президента-республiканця Айзенгавера, якого американцi фамiльярно називали Айком; Rose Garden – закладений 1902 р. невеличкий садок 38 х 18 м при захiдному крилi Бiлого Дому, де зазвичай вiдбуваються неформальнi зустрiчi президента США.]. Бенова мама казала, що, коли краiна у 1960 роцi вибере в президенти Х’юберта Гамфрi, справи, можливо, пiдуть краще.[245 - Hubert Humphrey (1911—1978) – сенатор-демократ вiд Мiннесоти, 1960 р. програв внутрiшньопартiйнi праймерiз Джону Кеннедi в номiнацii на президента, пiзнiше був вiце-президентом в адмiнiстрацii Лiндона Джонсона (1965—1969).] Бен непевно собi уявляв, що зараз у них тривае щось таке, що називаеться рецесiею, i його мама побоюеться, що ii можуть звiльнити з роботи.

Трохи менший заголовок повiдомляв на нижнiй частинi шпальти: «ПОЛІЦІЯ ПРОДОВЖУЄ ПОЛЮВАТИ НА ПСИХОПАТА».

Бен штовхнув великi дверi бiблiотеки i виступив надвiр.

Край хiдника там була поштова скринька, Бен виловив листiвку з-пiд задньоi обкладинки книжки i вкинув ii до скриньки. Коли листiвка висковзала з його пальцiв, вiн вiдчув, як у нього трiшки пришвидшилося серцебиття. «А що, як вона дiзнаеться, що це вiд мене, якимсь чином?»

«Не будь iдiотом», – вiдгукнувся вiн, трохи стривожений тим, якою хвилюючою йому здалася та думка.

Вiн рушив далi по Канзас-стрит, не уявляючи собi, куди прямуе, та й зовсiм не задумуючись про те. У головi йому почала формуватися певна фантазiя. Там до нього пiдiйшла Беверлi Марш, сiро-зеленi очi широко розплющенi, ii золотаво-руде волосся зав’язане позаду в хвостик. «Я хочу поставити тобi одне запитання, Бене, – промовила ця уявна дiвчина в його головi, – i ти мусиш присягнути, що скажеш менi правду. – Вона показала листiвку. – Оце ти написав?»

Жахлива це була фантазiя. Це була чудесна фантазiя. Вiн хотiв, щоб вона припинилася. Вiн хотiв, щоб вона нiколи не припинялася. У нього знову почало палати обличчя.

Бен iшов i марив, пересовуючи взятi в бiблiотецi книжки з руки на руку, вiн почав насвистувати. «Можливо, ти подумаеш, що я жахлива, – сказала Беверлi, – але я хочу тебе поцiлувати». – злегка розкрилися ii губи.

Власнi губи Бена зненацька пересохли, нiяк стало свистiти.

– Менi здаеться, я теж хочу тебе поцiлувати, – прошепотiв вiн i вишкiрився в дурнуватiй, запаморочливiй i абсолютно чудовiй усмiшцi.

Якби вiн уже тодi поглянув перед собою на хiдник, то побачив би, що навкруг його власноi виросли ще чиiсь три тiнi; якби вiн слухав, то почув би, як цокотять пiдкiвки Вiктора в той час, як той з Ригайлом i Генрi його оточують. Але Бен нiчого не бачив i не чув. Бен перебував далеко звiдти, вiдчуваючи, як губи Беверлi нiжно притискаються до його губ, здiймаючи боязкi руки, щоби торкнутися iрландського полум’я ii волосся.

9

Як багато й iнших мiст, малих та великих, Деррi не знало генерального планування – воно просто росло, як Топсi[246 - Ідiома, що означае не знати свого минулого, жити навмання; походить вiд персонажа в романi Гаррiет Бiчер Стоу (1811—1896) «Хатина дядька Тома» (1852), дiвчинки-рабинi на iм’я Топсi, яка на запитання «хто твоi батьки? скiльки тобi рокiв?» зазвичай вiдповiдае: «Гадаю, я просто росту».]. Щонайперше, планувальники мiст нiколи б не поставили його там, де воно виросло. Середмiстя Деррi мiстилося в долинi, сформованiй рiчкою Кендаскiг, яка текла через дiловий район по дiагоналi з пiвденного заходу на пiвнiчний схiд. Решта мiста спиналася на схили довколишнi

Сторінка 97

пагорбiв.

Долина, до якоi прийшли першi поселенцi, була болотистою й густо зарослою. Рiчки Кендаскiг i Пенобскот, до якоi вливалася перша, були дуже зручними для торговцiв i поганими для тих, хто сiяв збiжжя чи будувався занадто до них близько, особливо до Кендаскiг, бо вона кожнi три-чотири роки розливалася. Незрiдка затоплювало й саме мiсто, попри всю ту величезну купу грошей, що iх протягом останнiх п’ятдесяти рокiв було витрачено на подолання цiеi проблеми. Якби в повенях була винною тiльки Кендаскiг, система дамб iз цим упоралася б. Утiм, iснували ще й iншi фактори. Одним з ним були низькi береги Кендаскiг. Другим – уповiльнений дренаж усiеi довколишньоi територii. Вiд початку двадцятого столiття в Деррi сталося багато серйозних повеней, а одна з них, у 1931 роцi, була катастрофiчною. Що ще гiрше, пагорби, на яких стояла бiльша частина Деррi, були фактично порешеченi малими ручаями. Одним iз таких був ручай Торро, у якому знайшли тiло Шерiл Ламонiки. Усi вони мали схильнiсть виступати зi своiх берегiв у перiоди сильних дощiв. «Якщо дощ лле два тижнi, усе це кляте мiсто хворiе на синусит», – сказав якось тато Заiкуватого Бiлла.

Там, де Кендаскiг протiкала через центр мiста, рiчку було закуто у бетонний Канал завдовжки двi милi. Там, де Головна вулиця перетинаеться з Канал-стрит, цей Канал пiрнав пiд Головну, приблизно на пiвмилi перетворюючись на пiдземну рiчку, щоби знову виринути на поверхню в Бессi-парку. Канал-стрит, уздовж якоi, немов на полiцейськiй процедурi розпiзнання злочинця, вишикувалися бiльшiсть барiв Деррi, тягнулася рiвнобiжно Каналу на його шляху з мiста, i приблизно кожнi кiлька тижнiв полiцii доводилося виловлювати автомобiль якогось п’яницi з води, яка була вкрай забрудненою каналiзацiйними й фабричними стоками. Час вiд часу в Каналi ловилася риба, але то були якiсть неiстiвнi мутанти.

У пiвнiчно-схiднiй частинi мiста – канальнiй частинi – з рiчкою до певноi мiри вдавалося впоратися. Попри спорадичнi повенi, на ii берегах буйно квiтла комерцiя. Люди гуляли вздовж Каналу, iнколи попiд ручку (тобто якщо вiтер дув з правильного боку; якщо з неправильного, тодi сморiд прибирав з такоi прогулянки геть усю романтичнiсть), та в Бессi-парку, що розташувався навпроти середньоi школи по той бiк Каналу, там подеколи проводили своi пiкнiки бойскаути i «Вовчата»[247 - «Cub Scouts» – заснована 1916 р. Робертом Баден-Павеллом скаутська органiзацiя для хлопчикiв 7—11 рокiв; на вiдмiну вiд багатьох iнших краiн, у США до «Вовчат» усе ще не приймають дiвчаток, котрi натомiсть можуть вступати до iснуючоi з 1914 року окремоi органiзацii «Бравнi» (Brownie – добрий домовик у шотландськiй мiфологii).] смажили сардельки. У 1969 роцi мiстяни будуть шокованi й неприемно враженi вiдкриттям того, що хiпi (один з них навiть пришив американський прапор собi на сiдницю джинсiв, от цього червонавого пiдара буде заарештовано ранiше, нiж ви встигли б промовити Джiн МакКартi[248 - Кiнгове порiвняння зi скороминущiстю кар’ери полiтика-популiста: Eugene «Gene» McCarthy (1916—2005) – сенатор-демократ, 1968 р. висувався в президенти, з антивоенною риторикою взяв добрий старт, наздоганяючи в рейтингах свого конкурента Роберта Кеннедi, але знявся з праймерiз пiсля вбивства Роберта Кеннедi; його пiдтримувало багато студентiв i контркультурноi молодi, хiпi обстригали собi волосся, голили бороди й пристойно одягалися, щоб агiтувати за Джiна МакКартi серед «нормальних» людей.]) курять у iхньому парку траву i торгують пiгулками. Пiд шiстдесят дев’ятий рiк Бессi-парк перетворився на безперервно дiючу аптеку на вiльнiм повiтрi. «Ви лишень тiльки постривайте, – казали люди, – хтось там напевне загине, перш нiж усе це встигнуть припинити». Ну й звiсно ж, хтось таки загинув – сiмнадцятирiчного хлопця було знайдено мертвим бiля Каналу, вени його були заповненi майже чистим героiном – тим, який молодь називае «глухим бiлим гвинтом». Пiсля цього наркошi почали розсiюватися з Бессi-парку, з’явилися навiть оповiдки, нiби тамтешне мiсце навiдуе привид того парубка. Ця оповiдка, звичайно, була дурнею, але якщо вона вiднаджувала геть амфетамiнникiв i постiйно куняючих шанувальникiв опiатiв, то це була принаймнi корисна дурна оповiдка.

На пiвденно-захiдному кiнцi мiста з рiчкою були ще бiльшi проблеми. Пагорби тут колись були глибоко порiзанi просуванням великого льодовика, а потiм пораненi нескiнченною водяною ерозiею рiчки Кендаскiг та мережi ii приток; первiсна гiрська порода прозирала в багатьох мiсцях, наче напiввиритi кiстяки динозаврiв. Ветерани Деррiйського департаменту комунальних робiт знали, що слiдом за першими сильними осiннiми морозами на них чекае чимало роботи – ремонтувати тротуари в пiвденно-захiднiй частинi мiста. Цемент стискаеться, стае крихким, а потiм крiзь нього зненацька випирае скельна порода, наче сама земля захотiла щось iз себе вилупити.

Що найкраще росло на залишках тутешнього наплавного неглибокого грунту, це рослини з неглибокою кореневою системою i витривалим характером: бур’яни та всякi iншi нi

Сторінка 98

чемнi рослини, iншими словами – паршивi деревця, густi низькi чагарники i всюди, де мiг закрiпитися, жорстокими нашестями розростався отруйний плющ та отруйний дуб. Саме на пiвденному заходi земля круто западала до тiеi мiсцини, яку в Деррi називали Пустовищем. Пустовище – яке являло собою не що iнше, як тiльки пустку – було захаращеною смугою землi завширшки десь милi пiвтори й три милi завдовжки. Згори вздовж нього з одного боку пролягала Канзас-стрит, а з iншого Старий Вiдрiг. Старий Вiдрiг був територiею, забудованою житлом для незаможних, i стiчна система там була такою поганою, що ходили чутки про те, як там буквально вибухають унiтази й каналiзацiйнi труби.

Посерединi Пустовища текла Кендаскiг. Мiсто виросло в пiвнiчно-схiдному напрямку й обабiч рiчки, але там, унизу, единими ознаками мiста були Деррiйська насосна № 3 (мунiципальна каналiзацiйно-насосна станцiя) та мiське звалище. З висоти Пустовище мало вигляд великого зеленого кинджала, нацiленого в середмiстя.

Для Бена вся ця географiя, змiшана з геологiею, означала лише непевне усвiдомлення того, що будинкiв по праву руку вiд нього тепер уже нема; земля там западала геть. Уздовж хiдника бiгла хирлява, побiлена огорожка заввишки по пояс; суто символiчний захисний жест. Бен ледь чув шум плинноi води; то був лише звуковий акомпанемент до його фантазiй, що нiяк не закiнчувалися.

Вiн зупинився й поглянув на Пустовище, все ще уявляючи собi ii очi, вiдчуваючи чистий запах ii волосся.

Звiдси Кендаскiг була тiльки низкою вiдлискiв, що проникали крiзь розриви в густих заростях. Дехто з дiтей казали, що там, унизу, о цiй порi року водяться москiти завбiльшки як горобцi; iншi казали, що якщо пiдiйти до рiчки, то там пливуни. У таких москiтiв Бен не вiрив, але можливiсть хистких пiскiв його лякала.

Трохи лiворуч вiд себе вiн помiтив хмару чайок, вони кружляли, шугали вниз: звалище. До нього слабенько сягали iхнi крики. Далi виднiлися Деррiйськi Горби та низенькi дахи найближчих до Пустовища будинкiв Старого Вiдрога. Праворуч вiд Старого Вiдрога виднiлася, наче наставлений у небо оцупкуватий палець, Деррiйська Вежа. Просто пiд ним з землi стирчала iржава труба якогось кульверта, виливаючи з себе вниз по схилу знечищену воду, далi той мерехтливий ручай губився мiж плетива дерев з чагарями.

Приемну фантазiю Бена про Беверлi раптом було перервано iншою, набагато похмурiшою: а що, як у той час, як вiн сюди дивиться, просто зараз, цiеi ж митi, чиясь мертва рука вивалиться з цього кульверта? А коли вiн, скажiмо, розвернеться бiгти шукати телефон, щоб викликати полiцiю, там стоятиме клоун? Кумедний клоун у мiшкуватому костюмi з великими помаранчевими помпонами замiсть гудзiв? Скажiмо…

Чиясь рука впала Бену на плече, i вiн скрикнув.

Пролунав смiх. Вiн крутнувся назад, зiщулившись проти бiлоi огорожки, що вiддiляла безпечний, пристойний хiдник Канзас-стрит вiд дико неохайного Пустовища (перила досить чутно рипнули), i побачив, що там стоять Генрi Баверз, Ригайло Хаггiнс i Вiктор Крiс.

– Привiт, Цицятий, – промовив Генрi.

– Що тобi треба? – запитав Бен, намагаючись говорити хоробрим голосом.

– Менi треба тебе побити, – сказав Генрi. Здавалося, вiн розглядае таку перспективу вдумливо, навiть похмуро. Та ген-ген, його чорнi очi сяяли. – Я маю навчити тебе дечого, Цицятий. Ти не хвилюйся. Ти ж любиш навчатися нового, хiба не?

Вiн потягнувся до Бена. Бен ухилився.

– Тримайте його, хлопцi.

Ригайло з Вiктором вхопили його за руки. Бен завищав. Звук був боягузливим, кролячим, слабеньким, але на щось iнше вiн не спромiгся. «Прошу, Господи, не дай iм змусити мене плакати й не дай iм розбити мого годинника», – гарячково думав Бен. Вiн не знав, чи дiйде до того, що вони розiб’ють його годинник, але був цiлком певен, що вiн таки плакатиме. Вiн був цiлком певен, що багато наплачеться, перш нiж вони з ним завершать.

– Йсусе, вiн верещить, як свиня, – сказав Вiктор. І крутнув Бену зап’ясток. – Хiба вiн не верещить, як свиня?

– Авжеж, точнiсiнько, – реготнув Ригайло.

Бен рвонувся в один бiк, потiм в iнший. Ригайло з Вiктором легко з ним вправлялися, дозволяючи йому сiпатись, а потiм вiдсмикуючи назад.

Генрi вхопився за перед Бенового светра й пiдсмикнув вгору, вiдкриваючи його черево. Воно роздутим пухирем звисало над ременем.

– Гляньте, яке пузо! – крикнув Генрi з захопливою вiдразою. – Змилуйся над нами, Ісусе.

Вiктор з Ригайлом ще пореготали. Бен зацьковано роззирався навкруги, чи хтось йому допоможе. Не побачив нiкого. Позаду нього, в Пустовищi, дрiмотливо скрекотали цвiркуни та скрикували мартини.

– Ви краще припинiть це! – сказав вiн. Поки ще не схлипуючи, але вже близький до цього. – Краще припинiть!

– А то що? – спитав Генрi, немов йому чесно це було цiкаво. – А то що, Цицятий? То що, га?

Раптом Бен вловив себе на думцi про Бродерiка Крофорда, який грав Дена Метьюза в «Дорожньому патрулi» – той сучий син був крутий, той сучий син був безоглядний, той сучий син абсолютно нiкому не пробачав лайна – i тут вiн уже

Сторінка 99

вибухнув слiзьми. Ден Метьюз попхав би цих парубкiв крiзь огорожу поза узбочину, вниз i далi, у байрачнi хащi. Вiн зробив би це просто власним черевом.

– Ой леле, диви, як дитина! – пирхнув Вiктор. За ним i Ригайло. Генрi злегка усмiхнувся, тим не менш, зберiгаючи на обличчi серйозний, задумливий вираз – такий вираз, що чомусь здавався майже сумним. Це настрахало Бена. Це натякало на те, що його може чекати дещо гiрше за просто побиття.

Немов на пiдтвердження цiеi його думки, Генрi полiз собi до кишенi джинсiв i витяг складаний нiж «Бак»[249 - «Buck» – заснована 1902 р. учнем коваля Гойтом Баком компанiя, що, окрiм iнших, випускае також популярнi мисливськi й вiйськовi ножi.].

Бенiв жах вибухнув. До цього вiн марно смикався то в один бiк, то в iнший, наразi вiн шарпнувся просто вперед. Була мить, коли вiн повiрив, що зумiе вирватись. З нього рясно лив пiт, i зап’ястки, за якi його тримали хлопцi, були мокрими, а точнiше, дуже слизькими. Ригайло зумiв утримати його правий зап’ясток, та й то ледь-ледь. Вiд Вiктора вiн звiльнився цiлком. Ще треба ривок…

Перш нiж Бен устиг це зробити, Генрi ступив вперед i штовхнув його. Бен вiдлетiв назад. Цього разу огорожа рипнула гучнiше, вiн вiдчув, як вона трохи подалася пiд його вагою. Ригайло з Вiктором ухопили його знову.

– Тримайте його як слiд, – наказав Генрi. – Чуете мене?

– Звiсно, Генрi, – вiдгукнувся Вiктор. Голос його прозвучав дещо стривожено. – Вiн нiкуди не дiнеться. Не хвилюйся.

Генрi пiдступив так близько, що його плаский живiт мало не торкався Бенового черева. Бен вдивлявся в нього, сльози безпорадно котилися з його широко розплющених очей. «Попався!Я попався! – лунав лемент углибинi його мозку. Бен намагався його припинити – з цим безупинним лементом вiн зовсiм не мiг думати, – але той не припинявся. – Попався! Попався! Попався!»

Генрi вiдкрив лезо, довге й широке, з вигравiюваним на ньому його iменем. Кiнчик леза виблискував на пiсляполуденному сонцi.

– Я тебе зараз випробую, – промовив Генрi тим самим задумливим тоном. – Зараз час iспиту, Цицятий, i краще тобi бути готовим.

Бен ридав. Серце скажено гупало йому в грудях. З носа в нього вибiгла шмаркля й зависла на верхнiй губi. Бiблiотечнi книжки валялися врозсип у нього пiд ногами. Генрi наступив на «Бульдозер», кинув униз погляд i вiдкинув книжку до риштака одним боковим порухом свого чорного мотоциклетного чобота.

– Ось тобi перше iспитове запитання, Цицятий. Коли хтось на останньому екзаменi каже: «Дай менi списати», що ти мусиш вiдповiсти?

– Так! – миттю викрикнув Бен. – Я мушу вiдповiсти: так! Звiсно! Окей! Списуй усе, що захочеш!

Жало «Бака» прорiзало два дюйми повiтря й уперлося Бену в живiт. Воно було холодним, як таця з кубиками льоду щойно з «Фрiджидера»[250 - «Frigidaire» – найпоширенiший у ХХ ст. в США бренд домашнiх холодильникiв, якi з 1918 року випускае однойменна компанiя.]. Бен втягнув живiт геть вiд леза. Свiт на мить став сiрим. Губи Генрi ворушилися, але Бен не мiг добрати, що той каже. Генрi був, немов телевiзор з вимкнутим звуком, а свiт поплив… полинув…

«Не смiй зомлiвати! — вискнув панiчний голос. – Якщо ти зомлiеш, вiн може так збiситися, що тебе вб’е».

Свiт сяк-так повернувся в фокус. Бен побачив, що Вiктор з Ригайлом уже не регочуть. Вигляд вони мали знервований… майже зляканий. Коли Бен це побачив, це на нього подiяло, як той ляпас, що прочищае голову.

«Ось вони раптом i не знають, що вiн збираеться робити чи як далеко вiн може зайти. Тобi здавалося, що все погано, а воно насправдi обернулося он на яке погане … може, навiть трiшечки й ще на гiрше. Ти мусиш думати. Якщо нiколи не думав ранiше й нiколи не думатимеш знову, зараз краще подумай. Тому що його очi проказують, що тi мають пiдставу нервувати. Його очi кажуть, що вiн скажений, як та постiльна блощиця».

– Це неправильна вiдповiдь, Цицятий, – сказав Генрi. – Якщо просто хто-небудь скаже «Дай списати», менi червоним насрати, що ти зробиш. Утямив?

– Так, – вiдповiв Бен, черево його хилиталося вiд схлипiв. – Так, я втямив.

– Ну, то окей. На це – неправильно, та головне ще попереду. Ти готовий до головних запитань?

– Я… я гадаю, що так.

До них повiльно пiд’iжджав автомобiль. Це був запилюжений «Форд» 51-го року, на передньому сидiннi якого, наче пара занедбаних манекенiв у магазиннiй вiтринi, стирчали старий i жiнка. Бен побачив, як голова старого повiльно повертаеться в iхнiй бiк. Генрi, приховуючи нiж, пiдступив ближче до Бена. Бен вiдчув, як жало вдавилося йому в плоть просто над пупком. Воно все ще залишалось холодним. Вiн не мiг зрозумiти, як таке може бути, але ж було.

– Нумо, закричи, – сказав Генрi. – Будеш збирати власнi йобанi тельбухи в себе з кросiвок.

Вони опинилися так близько, що хоч цiлуйся. Бен чув у вiддиху Генрi солодкий запах жуйки «Соковитий фрукт».

Машина проiхала й посунула далi по Канзас-стрит повiльно й безжурно, наче автомобiль, що завдае темп процесii пiд час Турнiру Параду Троянд[251 - Tournament of Roses Parade – захiд у рам

Сторінка 100

ах яскравого фестивалю, який з 1890 р. вiдбуваеться у перший день нового року в мiстi Пасадiна, Калiфорнiя: конкурс-парад запряжених кiньми, примхливо декорованих квiтами платформ оригiнальних конструкцiй.].

– Гаразд, Цицятий, ось друге питання. Якщо я кажу тобi «дай списати» на рiчному iспитi, що ти вiдповiси?

– Так. Я скажу так. Негайно.

Генрi усмiхнувся.

– Це добре. Це ти утямив правильно, Цицятий. Ну, а тепер трете питання: як я можу бути впевненим, що ти нiколи цього не забудеш?

– Я… я не знаю, – прошепотiв Бен.

Генрi усмiхнувся. Обличчя в нього освiтилося, ставши на мить майже вродливим.

– Я знаю! – оголосив вiн так, нiби щойно вiдкрив якусь грандiозну iстину. – Я знаю, Цицятий! Я вирiжу свое iм’я на твоему великому жирному пузi!

Враз зареготали Вiктор iз Ригайлом. На коротку мить Бен вiдчув щось на кшталт бентежного полегшення, вважаючи, що це не насправжки – просто маленьке дурисвiтство, яке вони втрьох утнули, аби нагнати на нього пекельного жаху. Та Генрi Баверз не смiявся, i Бен раптом усвiдомив, що Вiктор з Ригайлом смiються тому, що вони самi вiдчувають полегшення. Для них обох було очевидним, що Генрi не мiг сказати таке серйозно. Тодi як вiн якраз залишався серйозним.

Бакiвський нiж сковзнув угору, гладенько, як по маслу. На блiдiй Беновiй шкiрi яскраво-червоною лiнiею виступила кров.

– Ой! – скрикнув Вiктор. Цей його вигук прозвучав приглушеним, переляканим схлипом.

– Тримайте його, – прогарчав Генрi. – Просто тримайте його, чуете мене?

Тепер уже не залишилося нiчого серйозного чи задумливого в його обличчi; тепер це було перекривлене лице якогось чорта.

– Йсусе-голубе, Генрi, не рiж його насправжки! – заверещав Ригайло високим, мало не дiвчачим голосом.

Далi все вiдбувалося швидко, хоча Беновi Генскому воно здавалось повiльним; здавалося, все те вiдбуваеться серiею стоп-кадрiв, як отi знiмки у фоторепортажах у журналi «Лайф». Панiка його зникла. Вiн виявив раптом усерединi себе дещо, а оскiльки воно панiки не потребувало, те дещо просто зжерло всю панiку цiлком.

На першому стоп-кадрi Генрi пiдсмикуе на ньому светр угору, аж до соскiв. З неглибокого вертикального порiзу в нього над пупком ллеться кров.

На другому стоп-кадрi Генрi знову проводить ножем, тепер униз, дiючи швидко, наче скажений фронтовий хiрург пiд повiтряним бомбардуванням. Тече свiжа кров.

«Назад, – холодно думав Бен, тим часом як кров стiкала по ньому вниз, напливаючи мiж поясом джинсiв i шкiрою. – Треба рватись назад. Це единий бiк, куди я можу втекти». Ригайло з Вiктором його бiльше не тримали. Попри наказ Генрi, вони вiдступили. Вони вiдступили в жаху. Але, якщо вiн кинеться тiкати, його вхопить Баверз.

На третьому стоп-кадрi Генрi поеднав два вертикальних порiзи короткою горизонтальною лiнiею. Бен вiдчув, як кров затiкае йому вже в труси i прокладае равликом свiй липкий слiд униз по лiвому стегну.

Генрi на мить вiдхилився назад, хмурячись з розважливою зосередженiстю художника, що малюе якийсь краевид. «“HENRY” – пiсля “Г” йде “Е”», – подумав Бен, i цього вистачило, щоб змусити його рухатись. Вiн трiшки посунувся вперед, i Генрi знову штурхонув його назад. Бен вiдштовхнувся ногами, додаючи до поштовху Генрi власну силу. Вiн вдарився об побiлену огорожку мiж Канзас-стрит i урвищем Пустовища. І тiеi ж митi, задерши праву ногу, засадив пiдошвою Генрi в живiт. То був не вчинок вiдплати; Бен просто хотiв пiдсилити власний тиск назад. Та все ж таки, побачивши вираз щирого здивування на обличчi Генрi, вiн пройнявся чистою дикунською радiстю – вiдчуттям таким потужним, що якусь частку секунди Бен думав, що йому зiрве тiм’я.

Потiм пролунав трiск, звук огорожi, що проломлюеться. Бен побачив, як Вiктор з Ригайлом пiдхоплюють Генрi, рятуючи його вiд падiння гузном у риштак поряд iз рештками «Бульдозера», а далi Бен вже падав спиною у прiрву. Вiн полетiв з вереском, що наполовину був реготом.

Бен приземлився на схил спиною й сiдницями вiдразу поза кульвертом, на який був звернув увагу ранiше. Дуже добре було, що вiн приземлився нижче труби; якби упав на неi, цiлком ймовiрно, що вiн зламав би собi спину. Так вийшло, що, приземлившись на товсту подушку з трави й папоротi, удар вiн ледве вiдчув. Вiн зробив задне сальто, ноги мелькнули над головою. А отже, приземлився сидячи i поiхав поковзом униз схилом спиною вперед, наче дитина на великiй зеленiй спускалцi в аквапарку, задертий светр зiбгано бiля шиi, руки хапаються за будь-що, але тiльки те й роблять, що виривають жмут за жмутом папороть та вiдьмину траву[252 - Witch-grass (Panicum capillare) – американський рiзновид дикого проса.]. Вiн бачив верх узбiччя (здавалося неймовiрним, що вiн був щойно стояв там), вiддаляючись зi скаженою, як у мультику, швидкiстю. Вiн бачив Вiктора й Ригайла – iхнi обличчя були круглими бiлими «О», – як вони дивляться вниз, на нього. Йому вистачило часу пошкодувати про своi бiблiотечнi книжки. Потiм вiн вгатився у щось iз такою болючою силою, що ледве не перекусив собi навпiл язика.

То було

Сторінка 101

овалене дерево, i воно перервало Бенове падiння, мало не зламавши йому лiву ногу. Чiпляючись пальцями, наче пазурами, вiн вилiз трохи назад угору й зi стогоном звiльнив ногу. Це дерево зупинило його приблизно на пiвдорозi до низу. Там, унизу, чагарi були густiшими. Вода, що бiгла з кульверта, струменiла через його руки тоненькими цiвками.

Понад ним пролунав крик. Бен знову поглянув угору й побачив, що через узбiччя летить Генрi Баверз, зi своiм ножем, затиснутим у зубах. Той приземлився на обидвi ноги, вiдкинувши назад корпус пiд крутим кутом, щоб не втратити рiвновагу. Вiн проiхався, залишаючи по собi величезний набiр вiдбиткiв нiг, а потiм почав скакати вниз по схилу стрибками якогось незграбного кенгуру.

– Йа ее юуу, Ияи! – верещав крiзь нiж Генрi, i Беновi не потрiбно було перекладача з ООН, аби той пояснив йому, що Генрi кричить: «Я тебе вб’ю, Цицятий».

– Йа ее нахее юуу, Ияи!

Тут уже тим холоднокровним зором военачальника, який вiн вiдкрив у собi там, на узбiччi, Бен побачив, що вiн мусить зробити. Вiн спромiгся звестись на рiвнi якраз перед тим, як прибув Генрi, тепер той тримав нiж уже в руцi, нацiливши його перед собою вперед, як багнет. На периферii свiдомостi Бен зауважив, що лiва холоша джинсiв у нього роздерта i та нога кровоточить набагато дужче за його живiт. Проте вона його тримала, а це означало, що вона не зламана. Принаймнi вiн сподiвався, що це означае саме це.

Бен трiшки присiв, щоб укрiпити свою хистку рiвновагу, i, коли Генрi смикнувся до нього одною рукою, а iншою по широкiй пласкiй дузi змахнув ножем, Бен вiдскочив убiк. Рiвновагу вiн втратив, але, падаючи, виставив уперед свою розiдрану лiву ногу. Генрi вдарився об неi гомiлками, i земля втекла в нього з-пiд нiг iз шаленою швидкiстю. Бен на мить аж роззявив рота, його переляк заступила сумiш благоговiння й захвату. Генрi Баверз раптом полетiв над тим деревом, що було зупинило Бена, точнiсiнько, як той Супермен. Простягнувши руки перед собою прямо вперед, саме так, як це робив Джордж Рiвз у тому телесерiалi[253 - George Reeves (1914—1959) – актор, якого найкраще пам’ятають за головною роллю в першому телесерiалi про всесвiтньо вiдомого супергероя «Пригоди Супермена» (1951—1958).]. Тiльки Джордж Рiвз завжди мав такий вигляд, нiби лiтання для нього така ж природна рiч, як купатися у ваннi чи обiдати на задньому ганку. Генрi ж мав вигляд когось такого, кому встромили в гузно розжарену коцюбу. Рот у нього вiдкривався й закривався. Нитка слини вирвалась з кутика його губ i, поки Бен дивився, вона ляпнула Генрi на пипку вуха.

Потiм Генрi знову вгатився об землю. Нiж вилетiв йому з руки. Вiн покотився через плече, упав на спину i поiхав геть у чагарi з розпластаними у формi V ногами. Почувся вереск. Гуп. А потiм тиша.

Бен сiв, ошелешений, дивлячись на те покуйовджене мiсце в кущах, де Генрi утнув свiй трюк зникнення. Раптом об нього почали стукатися камiнцi й галька. Вiн знову поглянув нагору. Тепер по схилу спускалися Вiктор з Ригайлом. Рухалися вони обережнiше, нiж Генрi, а отже, й повiльнiше, але вони досягнуть його вже за пiвхвилини, а то й ранiше, якщо вiн щось не зробить.

Бен простогнав. Та чи це божевiлля нiколи не скiнчиться?

Тримаючи iх на оцi, вiн перебрався через повалене дерево i, важко хекаючи, почав лiзти вниз схилом. Кололо в боцi. Язик йому болiв, як той чорт. Кущi вже були зростом майже як сам Бен. Нiс йому забивав нахабно зелений запах рослинностi, що буяе без усякого контролю. Десь поблизу вiн чув бiжучу воду, як вона булькотить, переливаючись через каменi, як струменiе мiж ними.

Ноги пiд ним послизнулись, i ось його знову понесло поковзом та перекидом, вiн вдарився тильним боком долонi об камiнь-стирчак, шаснув крiзь кущi терня, де колючки виривали сiро-блакитнi пушинки бавовни з його светра та крихiтнi дернинки м’яса йому з рук i щiк[254 - Кiнг прихованою цитатою саркастично натякае на бiблiйну алюзiю: «Лiнивого дорога – то терновиння, а стежка праведного гладенька», Приповiстки 15 : 19.].

Його струсонуло раптовою зупинкою, вiн тремтiв, сидячи зi ступнями у водi. Тут протiкав якийсь маленький, звивистий ручай, що змiiвся в густий молодий пiдлiсок праворуч вiд Бена; там на позiр було темно, немов у печерi. Бен подивився праворуч i побачив Генрi, той лежав на спинi посеред ручаю. Його напiврозплющенi очi показували лише бiлки. З одного вуха текла кров, спливаючи до Бена делiкатними пасмами.

«Ой, Боже мiй, я його вбив! Ой, Боже мiй, я вбивця! Ой, Боже мiй!»

Забувши, що позаду нього Ригайло з Вiктором (чи, можливо, розумiючи, що вони втратять всякий iнтерес до того, щоб збивати його на лайно, коли побачать мертвим свого Безстрашного Вождя), Бен пробрьохав двадцять футiв вгору проти течii ручаю туди, де лежав Генрi – сорочка пошматована, джинси промокли до чорноти, одного чобота нема. Бен слабко усвiдомлював, що й вiд його власного одягу вельми мало що залишилося, що тiло в нього, як одна велика тарахтавка, наповнена ранами й болями. Найгiрше в нього було з лiвою кiсточкою; нога в намо

Сторінка 102

лому кедi там уже так туго розпухла, Бен ii так щадив, що насправдi вiн не йшов, а кривуляв, наче моряк, який вперше ступив на берег пiсля довгого океанського плавання.

Вiн нахилився над Генрi Баверзом. Очi Генрi враз широко розчахнулись. Подряпаною, скривавленою рукою вiн вхопив Бена за литку. Губи його заворушилися i, хоча нiчого, крiм серii сиплих присвистувань звiдти не почулося, та Бен однаково мiг добрати, що той каже: «Я вб’ю тебе, вб’ю тебе, жирний гiвнюк».

Генрi спробував пiдвестися, пiдтягнувшись на Беновiй нозi, наче на пiдпорнiй жердинi. Бен вiдчайдушно потягнув ii до себе. Рука Генрi сковзнула вниз, потiм вiдпала. Бен, мелючи руками, завалився назад i впав на сраку, рекордний третiй раз протягом останнiх чотирьох хвилин. Ще й знову прикусив собi язика. Навкруг нього хлюпотiла вода. Веселка на мить сяйнула перед Беновими очима. Бену насрати було на веселку. Йому було б насрати, якби вiн навiть знайшов горщик золота[255 - В iрландському фольклорi лепрекон ховае горщик iз золотом там, де веселка впираеться в землю.]. Жалюгiдне, жирне власне життя йому було дорожчим.

Генрi перекотився лицем униз. Спробував пiдвестись. Знову впав. Спромiгся встати рачки. І врештi тремтливо звiвся на рiвнi. Вiн дивився на Бена тими своiми чорними очами. Тепер його «ваксований грубiян» розметало навсiбiч, наче обгортку кукурудзяного качана пiсля сильного шквалу вiтру.

Раптом Бен розсердився. Нi – то було дещо бiльше, нiж розсердився. Вiн дико розлютився. Вiн був iшов собi хiдником з бiблiотечними книжками пiд пахвою, невинно марив про те, як цiлуеться з Беверлi Марш, нiкого не зачiпав. І ось, погляньте-но. Тiльки-но погляньте. Штани роздертi. Лiва щиколотка, мабуть, зламана, жорстоко розтягнена, так напевне. Вся нога посiчена, весь язик покусаний, Генрi, цього клятого Баверза, монограма в нього на черевi. Як вам уся ця хрiнь, спортивнi фанати? Але, либонь, саме згадка про бiблiотечнi книжки, за якi вiн нiс вiдповiдальнiсть, стала тим, що пiдштовхнуло його до нападу на Генрi Баверза. Втраченi бiблiотечнi книжки i уявлений ним образ мiсiс Старрет, якими докiрливими будуть у неi очi, коли вiн iй про це скаже. Якою б не була причина – порiзи, розтягнення зв’язок, бiблiотечнi книжки, ба навiть думка про намоклий i вже, либонь, непiддатний прочитанню рiчний табель у заднiй кишенi його джинсiв – цього вистачило, щоб змусити його рухатись. Вiн вайлувато ступив уперед, розм’яклi кеди чвакнули у мiлкiй водi, i вгатив ногою Генрi просто по яйцях.

Генрi видав жахливий, iржавий виск, який змусив пташок, забивши крилами, злетiти з дерев. Якусь мить вiн ще стояв з розставленими ногами, руками вхопившись собi за промежину, невiрючими очима дивлячись на Бена. «Ой», – пискнув вiн жалюгiдним голосом.

– Справедливо, – сказав Бен.

– Ой, – пискнув Генрi ще жалюгiднiшим голосом.

– Справедливо, – знову повторив Бен.

Генрi повiльно знову осiв на колiна, не так падаючи, як складаючись. Вiн усе ще дивився на Бена тими своiми чорними, невiрючими очима.

– Ой.

– Справедливо збiса, – сказав Бен.

Генрi упав на бiк, усе ще тримаючись за яйця, i почав повiльно качатися з боку на бiк.

– Ой! – стогнав Генрi. – Моi яйця! Ой! Ти розбив менi яйця. Ой-ой!

Тепер вiн уже потроху набирався сили, i Бен почав крок по кроку вiдступати геть. Йому було огидне зроблене ним, але водночас вiн був сповненим певного вiдчуття праведного, зацiпенiлого захоплення.

– Ой! Йобана моя мошонка. Ой-ой! О-ох, моi йобанi ЯЙЦЯ!

Бен мiг залишатися там на незлiченний термiн часу – можливо, аж допоки Генрi не оклигав би достатньо, щоб напасти на нього, – але тут якраз камiнець вдарив його понад правим вухом, просвердливши таким глибоким болем, що, поки вiн не вiдчув, що з нього знову бiжить тепла кров, Бен думав, що його вжалила оса.

Вiн обернувся й побачив тих двох, вони широкими кроками брели посерединi струмка до нього. У кожного в руцi жменя обкатаноi водою гальки. Вiктор запустив камiнь, i Бен почув, як той свиснув йому повз вухо. Вiн пригнувся, i iнший вдарив в праве колiно, змусивши його здивовано скрикнути вiд раптового болю. Третiй вiдскочив вiд його правоi вилицi, i те око в Бена зволожилося.

Вiн рвонувся до дальнього берега i подерся на нього якомога швидше, хапаючись за оголене корiння й чiпляючись за рiдкi кущi. Вiн вибрався на верхiвку (один фiнальний камiнь вжалив його в сiдницю, коли вiн дерся наверх) i швидко озирнувся через плече.

Ригайло сидiв навколiшки бiля Генрi, тодi як Вiктор стояв за десяток футiв вiддалiк, шпурляючи каменi; один, розмiром як бейсбольний м’яч, прорiзав високi, чоловiчого зросту кущi поряд з Беном. Вiн побачив достатньо; фактично, вiн побачив бiльше нiж достатньо. Що було найгiрше, Генрi Баверз знову пiдводився. Як власний Бенiв годинник «Таймекс», Генрi – «Можеш його бить, а вiн собi цокотить»[256 - Рекламне гасло фiрми «Таймекс».], Бен розвернувся й кинувся напролом у кущi, прориваючись, як вiн сподiвався, у захiдному напрямку. Якщо вiн зможе прокласти собi шлях до того боку Пустовища,

Сторінка 103

е Старий Вiдрiг, там можна в когось випросити дайм i поiхати додому автобусом. А коли вiн туди дiстанеться, то замкне за собою дверi на замок, закопае цей подраний, закривавлений одяг у смiття i цей божевiльний кошмар нарештi скiнчиться. Бен уявив, як вiн сидить у своему крiслi у вiтальнi, щойно з ванни, скупаний, у своему пухнастому купальному халатi, дивиться мультики про Даффi Дака в «Потужних дев’яноста»[257 - Пiвторагодинна дитяча телепередача.] i п’е молоко крiзь полуничну «С-мак-оломинку»[258 - «Flav-R-Straw» – популярний у 1950-х бренд ароматизованих пластикових соломинок для пиття молока, знятi з виробництва 1961 р. через високу, порiвняно з iншими брендами, цiну.]. «Притримай цi думки», – наказав вiн собi похмуро i продовжив продиратися далi.

Кущi били його по обличчю. Вiн iх вiдштовхував. Чiплялися i впивалися колючки. Вiн намагався не звертати на них уваги. Вiн вийшов до пласкоi дiлянки землi, чорноi й грузькоi. Вона була густо поросла чимсь схожим на бамбук, вiд землi тут здiймався якийсь смердючий запах. Зловiсна думка

(«пливуни»)

майнула, як тiнь, поверхнею його мозку, поки вiн дивився на блиск якоiсь стоячоi води вглибинi цього «бамбукового» гаю. Туди йому йти не хотiлося. Навiть якщо це й не пливуни, то цим болотом може зiсмоктати з нього кеди. Натомiсть вiн повернув праворуч, пробiг повз край «бамбукового гаю» й нарештi потрапив у смугу справжнього лiсу.

Дерева, здебiльшого товстi ялини, росли тут повсюди, воюючи одне з одним за шматочок простору й трохи сонця, але пiдлiску тут було менше i тому рухатися вiн змiг швидше. Бен уже не мав певностi, в якому саме напрямку вiн рухаеться, але все ще гадав, що, зважаючи на потребу, вiн випереджае гонитву. Мiсто охоплювало Пустовище з трьох бокiв, з четвертого воно межувало з напiвдобудованою платною автострадою. Рано чи пiзно кудись-таки вiн вийде.

Черево в нього болюче пульсувало, i вiн задер рештки свого светра, щоб подивитися. Скривившись, вiн з присвистом втягнув повiтря крiзь зуби, живiт у нього скидався на якусь гротескну кулю з Рiздвяноi ялинки, обкипiлий кров’ю та замазаний зеленню пiсля його стрiмкого спуску з узбiччя. Дивлячись на цю гидоту, вiн почувався так, нiби хоче виблювати свiй обiд.

Тут вiн звiдкись попереду почув якесь низьке дзижчання – то була одна постiйна нота, що звучала ледь на межi сприйняття його слухом. Хтось дорослий, маючи твердий намiр вибратися к чорту звiдси (москiти вже розшукали Бена, i хоча й зблизька не такi великi, як горобцi, вони все ж таки були величенькими), проiгнорував би цей звук або просто зовсiм його не почув. Бен був хлопчиськом, i вiн уже звикався зi своiм страхом. Вiн ухилився лiворуч й попхався крiзь якiсь лавровi кущi. Поза ними з землi стирчало три фути верхiвки бетонного цилiндра дiаметром фути чотири. Цилiндр вiнчала залiзна вентиляцiйна кришка. На кришцi було вибито слова: «КАНАЛІЗАЦІЙНИЙ ДЕП. ДЕРРІ». Так зблизька той звук – тут вiн був уже бiльше схожим на гудiння, а не на дзижчання – линув звiдкись iз самоi глибини.

Бен приклався оком до одного вентиляцiйного отвору, але нiчого не побачив. Вiн лише чув те гудiння та те, що десь там, унизу, бiжить вода, ото й усе. Вiн вдихнув, хапнувши кислого повiтря, що одночасно вiдгонило вологим та гiвняним, i, скривившись, вiдсахнувся геть. Там просто каналiзацiя, ото й усе. Чи може, спiльний каналiзацiйно-зливовий тунель – таких повно по iхньому мiсту, що завжди живе в очiкуваннi паводкiв. Нiчого особливого. Але його чомусь пройняло холодком. Почасти вiд того, що побачив цей витвiр людських рук тут, серед порослоi хащами пустки, але почасти також через саму форму цiеi штуки – цього бетонного цилiндра, що виступае з землi. Бен ще рiк тому прочитав «Машину часу» Герберта Веллса, спершу у виданнi «Класика в комiксах», а потiм уже саму книжку. Цей цилiндр iз його залiзною вентиляцiйною кришкою нагадав йому тi колодязi, що вели в краiну згорблених, жахливих морлокiв.

Вiн швидко вирушив звiдти, знову намагаючись вiднайти захiд. Дiставшись невеличкоi прогалини, вiн вертiвся, поки його тiнь, наскiльки це було можливо, не пролягла прямо в нього за спиною. Пiсля цього вiн вирушив просто по прямiй.

За п’ять хвилин вiн знову почув попереду звук плинноi води. І голоси. Дитячi голоси.

Бен зупинився, прислухаючись, й от тодi-то вiн почув трiск гiлок i iншi голоси позаду себе. Абсолютно впiзнаванi голоси. Вони належали Вiкторовi, Ригайлу та один, неповторний, Генрi Баверзу.

Схоже було, кошмар iще не завершився.

Бен роззирнувся довкола, шукаючи мiсце, де б йому зачаiтися.

10

Вiн вилiз зi своеi схованки години десь за двi, iще бруднiший, але трохи вiдпочилий. Йому самому це здавалося неймовiрним, але вiн там навiть був заснув.

Почувши в себе за спиною ту трiйцю, своiх невгамовних переслiдувачiв, Бен мало не закляк, як та тваринка, що впiймалася у свiтло фар ваговоза. Його почала оповивати якась паралiзуюча дрiмливiсть. Майнула думка – просто лягти тут, згорнувшись, як iжак, i дозволити iм робити все, що заманеться. Бо

Сторінка 104

евiльна iдея, але водночас вона здалася напрочуд принадною iдеею.

Але Бен натомiсть почав рухатись на шум води та звуки голосiв тих, iнших, дiтей. Вiн намагався розiбратися в плутанинi iхнiх голосiв, добрати сенс того, про що вони балакають, – будь-що, аби лиш струсити з себе цей лячний паралiч духу. Якийсь проект. Вони говорять про якийсь проект. Один чи й пара голосiв були навiть трiшки нiби знайомими. Почувся сплеск, а слiдом вибух добродушного смiху. Цей смiх наповнив Бена чимсь на кшталт дурнуватоi туги й змусив його усвiдомити небезпечнiсть свого становища краще, анiж будь-що iнше до цього.

Якщо його таки впiймають, нема потреби дiлитися з цими дiтьми дозою власних лiкiв. Бен знову завернув праворуч. Як багато хто з товстунiв, вiн мав напрочуд легку ходу. Вiн пройшов повз хлопчакiв досить близько, щоб побачити iхнi рухомi тiнi мiж собою й яскравою водою, але самi вони його не бачили й не чули. Їхнi голоси поступово почали вщухати позаду.

Вiн вийшов до якоiсь вузькоi, збитоi до голоi землi стежини. Бен недовго розважував цю можливiсть, але потiм злегка похитав головою. Переступивши стежку, вiн знову пiрнув у пiдлiсок. Тепер уже вiн рухався трохи повiльнiше, розсуваючи кущi, а не пробиваючись крiзь них. Вiн усе ще йшов приблизно паралельно вздовж того струмка, бiля якого гралися тi, iншi, дiти. Навiть крiзь плетиво кущiв i дерев вiн роздивився, що цей набагато ширший за той ручай, до якого були впали вони з Генрi.

Тут знайшовся ще один з отих бетонних цилiндрiв, ледь видимий серед переплетення повзучоi ожини, вiн стиха гудiв сам собi. Поза ним надбережжя круто спадало до потоку, а над водою тут криво похилився старий, покручений в’яз. Його напiвоголене через берегову ерозiю корiння скидалося на кучму брудного волосся.

Сподiваючись, що тут не буде комах чи змiй, але надто втомлений i отупiло настраханий, щоби дiйсно цим перейматися, Бен пробрався мiж коренiв до неглибокоi печерки поза ними. Обперся спиною. Якийсь корiнь штрикнув його, мов сердитим пальцем. Бен трохи посовався, мiсця вистачало обом.

Ось надiйшли Генрi, Ригайло й Вiктор. Бен гадав, що вони здуру пiдуть тiею стежиною, та не його щастя. Якусь мить вони постояли бiля нього – ще б трiшки ближче, i вiн мiг простягнути руку зi своеi схованки й торкнутись iх.

– На спiр, отi малi шмаркачi, отам, його бачили, – промовив Ригайло.

– Ну, то ходiмо взнаемо, – вiдгукнувся Генрi, i вони вирушили в той бiк, звiдки прийшли. За кiлька хвилин Бен почув, як вiн реве: «Що це ви, дитятки, тут таке нахер робите?»

Прозвучала якась вiдповiдь, але Бен не розiбрав, що саме: дiти були надто далеко, а тут, поряд з рiчкою – це, звiсно, текла Кендаскiг – було надто шумно. Але йому здалося, що голос того, хто вiдповiдав, звучав злякано. Вiн мiг поспiвчувати.

Потiм голос Вiктора Крiса проревiв дещо, чого Бен не зрозумiв зовсiм:

– Що це нахер за цяцькова гребля!

Цяцькова гребля? Цяцькова бредня? Чи, може, Вiктор вилаявся: «що це нахер за цяцькова ’бля», а Бен його неправильно почув?

– Давай розламаемо! – запропонував Ригайло.

Почулися протестуючi голоси, а за ними скрики болю. Хтось почав плакати. Так. Бен мiг поспiвчувати. Його впiймати вони не зумiли (принаймнi поки що), але тут натрапили на гурт iнших малих, на яких могли вилити свое оскаженiння.

– Авжеж, розламаемо, – сказав Генрi.

Сплески. Виски. Пориви голосного iдiотського реготу вiд Вiктора й Ригайла. Болiсний i лютий крик когось iз малюкiв.

– Не втюхуй менi свого лайна, ти, мале заiкувате чуперадло, – промовив Генрi Баверз. – Я сьогоднi бiльш нi вiд кого лайна не стерплю.

Пролунав трiскотливий гуркiт. Шум води нижче за течiею погучнiшав, вода на коротку мить ревнула, перш нiж заспокоiтися до свого попереднього безтурботного жебонiння. І раптом Бен збагнув. Цяцькова гребля, так. Саме це Вiктор i промовив. Тi дiти – двое чи трое, судячи з голосiв, коли вiн повз них проходив – будували греблю. Саме ii Генрi з його дружками оце щойно й зруйнували. Бен навiть подумав, що вiн знае одного з тих дiтей. Єдиним «заiкуватим малим чуперадлом», якого вiн знав у Деррiйськiй школi, був Бiлл Денбро, котрий навчався в паралельному п’ятому класi.

– Ви не мусили цього робити! – закричав чийсь тоненький i боязкий голос, i цей голос Бен також упiзнав, хоча не мiг отак вiдразу зiставити його з певним обличчям. – Навiщо ви це зробили?

– Бо менi так схотiлося, уйобки! – проревiв у вiдповiдь Генрi. Почулося соковите «гуп». А слiдом за тим скрик болю. Пiсля скрику пiшли ридання.

– Заткнися, – промовив Вiктор. – Заткни свiй плач, малявко, а то я вiдтягну тобi донизу вуха й зав’яжу iх у тебе пiд пiдборiддям.

Плач перетворився на задавлене гугнiння.

– Ми йдемо, – оголосив Генрi, – але перш нiж ми це зробимо, я хочу знати одне. Ви бачили такого з себе жирного хлопця в останнi хвилин так iз десять? Великий жирний хлопець, весь закривавлений i порiзаний?

Вiдповiдь прозвучала занадто коротка, щоб бути чимсь iншим за «нi».

– Ти певний? – перепитав Ригайло. – Краще тобi бути

Сторінка 105

цього певним, плямкало.

– Й-й-йа п-п-певен, – вiдповiв Бiлл Денбро.

– Гайда, – гукнув Генрi. – Вiн, ма’ть, перебрiв на той бiк ще ранiше.

– Па-па, хлоп’ята, – гукнув Вiктор Крiс. – Це дiйсно була цяцькова гребля, повiрте менi. Вам буде краще без неi.

Сплески. Знову голос Ригайла, але тепер уже вiддалiк. Бен не змiг зрозумiти слiв. По правдi, вiн i не хотiв розумiти тих слiв. Ближче, хлопчик, котрий плакав, тепер оговтувався. Чувся заспокiйливий голос iншого хлопця. Бен вирiшив, що там iх тiльки двое, Заiкуватий Бiлл та цей плаксiй.

Вiн напiвлежав-напiвсидiв на своему мiсцi, прислухаючись до двох хлопчакiв бiля рiчки i згасаючих голосiв Генрi та його дружкiв-динозаврiв, що продиралися в напрямку дальнього боку Пустовища. Сонце било йому в очi, розкидаючи монетки свiтла на поплутанi коренi над ним i навкруг нього. Тут, у печерцi, було брудно, але також i затишно… безпечно. Звуки бiжучоi води дiяли заспокiйливо. Навiть дитячий плач був певною мiрою заспокiйливим. Його кривди й болi стишилися до тупого стугонiння, а голоси динозаврiв затихли повнiстю. Вiн перечекае ще деякий час, просто щоб упевнитися, що вони не повертаються, а потiм уже накивае п’ятами.

Бен чув стугонiння дренажноi машинерii, що лунало крiзь землю – вiн його навiть вiдчував: низька, рiвномiрна вiбрацiя, що переходить iз землi у корiнь, на який вiн спирався, а далi в його спину. Вiн знову згадав про морлокiв, про iхню голу плоть; вiн уявив собi, що вона мусила б тхнути, як те вологе й гiвняне повiтря, що пiднiмаеться крiзь вентиляцiйнi отвори в залiзнiй кришцi. Вiн подумав про iхнi шахти, пробитi глибоко в землi, колодязi з прикрученими болтами до iхнiх стiнок iржавими драбинами. Вiн задрiмав, i в якийсь момент його думки стали сновидiннями.

11

Та снилися йому не морлоки. Снилося йому те, що трапилося з ним у сiчнi, той випадок, про який вiн не змiг все цiлком розповiсти своiй матерi.

То було в перший день занять у школi пiсля довгих Рiздвяних канiкул. Мiсiс Даглас попрохала когось добровiльно залишитися, щоб допомогти iй порахувати тi пiдручники, якi було здано перед самими канiкулами. Руку пiдняв Бен.

– Дякую тобi, Бене, – промовила мiсiс Даглас, даруючи йому посмiшку такоi осяйностi, що та зiгрiла його аж до пальчикiв на ногах.

– Сраколиз, – стиха докинув Генрi Баверз.

Тодi був того кшталту Мейнський день, що е водночас i найкращим, i найгiршим: безхмарний, до слiз в очах яскравий, але такий холодний, що аж трохи лячно. Десятиградусну температуру погiршував ще й сильний вiтер.

Бен рахував пiдручники, оголошуючи iх кiлькiсть; мiсiс Даглас записувала результати (не переймаючись тим, щоби бодай зрiдка перевiряти його роботу, гордо зауважив собi вiн), а потiм вони удвох носили пiдручники вниз, до комори, ходячи коридорами, де мрiйливо бряжчали радiатори. Спершу школа була повною рiзних звукiв: грюкання дверцят гардеробних шафок, дрiбне клацання друкарськоi машинки мiсiс Томас у кабiнетi, трохи недоладне виспiвування хорового клубу на верхньому поверсi, нервове гуп-гуп-гуп баскетбольних м’ячiв у спортзалi та тупотiння й вищання кросiвок, коли гравцi проривалися до кошикiв чи рiзко розверталися на полiрованiй дерев’янiй пiдлозi.

Потроху-помалу звуки вщухали, аж поки, коли вже було iнвентаризовано останню партiю пiдручникiв (одного бракувало, проте «це майже не мае значення, – зiтхнула мiсiс Даглас, – оскiльки всi вони тримаються хiба що на клею та молитвi»), залишилося тiльки побрязкування радiаторiв, ледь чутне шух-шух мiтли мiстера Фасiо, котрий посував коридорною пiдлогою кольорову тирсу[259 - Спецiальна проолiена тирса рiзних ступенiв жорсткостi, рiзних кольорiв (для контрасту з кольором тла) використовуеться для ретельного очищення дерев’яних пiдлог рiзного рiвня полiровки.], та голосiння вiтру надворi.

Бен кинув погляд у бiк единого вузького вiкна книжковоi комори й побачив, що з неба стрiмко вицвiтае свiтло. Четверта година дня, i сутiнки вже були напохватi. Сухий снiг поволоками обдував закрижанiлi гiмнастичнi джунглi й волинкою завивав мiж орель-дошок, що намертво повмерзали у грунт. Тiльки квiтневi вiдлиги зможуть розiрвати цi суворi зварнi шви зими. Зовсiм нiкого вiн не побачив на Джексон-стрит. Вiн трохи довше затримав погляд, очiкуючи, що перехрестям Джексон i Вiтчем-стрит проiде якась машина, але не з’явилася жодна. Судячи з того, що вiн звiдси бачив, усi в Деррi, окрiм нього й мiсiс Даглас, могли померти або втекти з мiста.

Вiн перевiв погляд на вчительку й побачив – з дотиком справжнього страху, – що вона вiдчувае майже точнiсiнько те саме, що й вiн. Вiн про це здогадався з виразу ii очей. Очi були глибокими й задумливими, i далебi не очима шкiльноi вчительки вiком за сорок, а очима дитини. Долонi вона тримала складеними пiд грудьми, немов у молитвi.

«Менi лячно, – подумав Бен, – i iй також лячно. Але чого ми насправдi боiмося?»

Цього вiн не знав. Потiм вона поглянула на нього й видала короткий, майже нiяковий смiшок:

– Я тебе так надовго затримала, – мовила вона. –

Сторінка 106

ибач, Бене.

– Та все гаразд.

Вiн дивився собi на черевики. Вiн любив ii потихеньку, але не тiею вiдвертою, беззастережною любов’ю, яку вiн колись був виливав на мiсiс Тiбодо, свою вчительку в першому класi… але таки дiйсно любив.

– Якби я була з машиною, я б тебе пiдвезла, – сказала вона, – але я не кермую. Мiй чоловiк казав, що забере мене близько чверть по п’ятiй. Якщо ти не проти почекати, ми зможемо…

– Дякую, нi, – вiдповiв Бен. – Я мушу бути вдома ранiше. Це не було правдою насправдi, але сама iдея знайомства з чоловiком мiсiс Даглас викликала в нього якусь химерну вiдразу.

– Може, твоя мати змогла б…

– Вона також не водить машину, – сказав Бен. – Усе зi мною буде гаразд. Тут лише якась миля до дому.

– Миля – це недалеко, коли надворi гарно, але за такоi погоди вона може стати вельми довгим шляхом. Ти ж зайдеш кудись, якщо змерзнеш, правда, Бене?

– Яй, звiсно. Я зайду в «Костелло маркет» i постою трохи бiля пiчки чи ще десь. Мiстер Гедро не буде проти. На менi лижнi штани. А також iще новий шарф – подарунок на Рiздво.

Мiсiс Даглас трохи нiби заспокоiлася… та потiм вона знову поглянула у вiкно.

– Просто там на вигляд так холодно, – промовила вона. – Так… так занидiло.

Вiн вперше чув це слово, але точно зрозумiв, що воно означае. «Щось було щойно трапилося – що?»

Вiн побачив у нiй, раптом збагнув Бен, особистiсть, а не просто вчительку. Ось що трапилося. Раптом вiн побачив ii обличчя зовсiм по-iншому, а вiдтак воно стало iншим обличчям – обличчям утомленоi поетки. Вiн побачив, як вона iде додому зi своiм чоловiком – сидить, склавши руки, поряд з ним у машинi, шипить обiгрiвач, а чоловiк розповiдае про те, як у нього минув день. Вiн побачив, як вона готуе для них вечерю. Дивна думка майнула йому в головi, й гiдне коктейльноi вечiрки запитання торкнулося губ: «У вас е дiти, мiсiс Даглас?»

– О цiй порi року я часто думаю, що люди насправдi не були створенi для того, щоб жити так далеко на пiвнiч вiд екватора, – сказала вона. – Принаймнi, не в цих широтах. – Тут вона посмiхнулась, i частина тiеi незвичайностi пiшла чи то з ii обличчя, чи з очей – до Бена повернулася здатнiсть бачити ii, принаймнi почасти, такою, якою вiн бачив ii ранiше. «Але ти бiльше нiколи не побачиш ii тою самою знову, не цiлком», – подумав вiн бентежно.

– До весни я почуватимусь старою, а потiм знову почуватимуся молодою. І так воно кожного року. Ти певен, що з тобою все буде гаразд, Бене?

– Все буде добре зi мною.

– Так, я сподiваюся на це. Ти гарний хлопчик, Бене.

Вiн знову второпив очi собi на черевики, почервонiлий, люблячи ii бiльше, нiж завжди.

У коридорi, не вiдриваючись очима вiд червоноi тирси, мiстер Фасiо проказав:

– Диви, не о’моросся там, хлопче.

– Ага.

Дiставшись своеi одежноi шафки, вiн натягнув лижнi штани. Бен тодi був вкрай засмутився, коли мати наполягла, щоб вiн iх знову носив цiеi зими, особливо в холоднi днi, вважаючи iх штанцями для малюкiв, але сьогоднi радiв, що вони в нього е. Вiн повiльно рушив до дверей, запинаючи по дорозi зiпер на пальтi, туго засмикуючи поворозки капюшона, натягуючи рукавицi. Вийшовши надвiр, вiн на якусь мить зупинився на притоптаному снiгу верхньоi сходинки переднього ганку, слухаючи, як хряснули, закриваючись – i замкнулись – дверi позаду нього.

Деррiйська школа журилася пiд розраненим небом. Вiтер дув неослабно. Карабiни на тросi прапорноi щогли тужливо вистукували вечiрню зорю об голу сталеву жердину. Цей вiтер одразу ж врiзався в теплу й непiдготовлену шкiру Бенового обличчя, вистуджуючи йому щоки.

«Диви, не о’моросся там, хлопче».

Вiн швидко почав пiдтягувати вгору на собi шарф, поки не став схожим на куценьку, пухкеньку карикатуру на Червоного Вершника[260 - Red Ryder (1938—1964) – герой однойменного комiксу, ковбой, який вiдчайдушно б’еться з бандитами.]. У цьому темнiючому небi була присутня якогось фантастичного гатунку краса, але Бен не затримувався, щоб помилуватися нею; занадто холодно було для цього. Вiн вирушив у дорогу.

Вiтер спершу дув йому в спину, i все здавалося не таким уже й поганим; фактично, здавалося, що вiтер насправдi йому допомагае. Утiм, на Канал-стрит вiн мусив повернути праворуч i майже цiлком супроти вiтру. Тепер той, здавалося, його придержуе… немов мае до нього якусь справу. Шарф трохи допомагав, але недостатньо. Рiзало очi, а волога в носi замерзала на потрiскану глазур. Ноги вже дерев’янiли. Щоби зiгрiти одягненi в рукавицi руки, вiн кiлька разiв ховав iх собi пiд пахви. Вiтер погукував i скрикував, подеколи майже людським голосом.

Беновi було одночасно лячно й утiшливо. Лячно тому, що тепер вiн зрозумiв деякi оповiдання, якi колись читав, такi як «Розпалити багаття» Джека Лондона, де люди дiйсно замерзали на смерть. У такий, як цей, вечiр було цiлком можливо замерзнути на смерть, у такий вечiр, коли температура може впасти до п’ятнадцяти нижче нуля[261 - –15 ?F = –26,11?С.].

Утiху пояснити було важче. Це було вiдчуття самотностi – якесь таке меланхолiйне вiдчуття. Вiн пере

Сторінка 107

ував надворi; минав непомiтно на крилах вiтру, i нiхто з людей поза яскраво освiтленими прямокутниками iхнiх вiкон його не бачив. Вони сидять у своiх будинках, в будинках, де е свiтло й тепло. Вони не знають, що вiн проминув iх; тiльки сам вiн знае. Це була потайна дiя.

Рухливе повiтря обпалювало, наче голками, але було воно свiжим i чистим. Бiлий димок пурхав йому з носа делiкатними, маленькими струменями.

А як настав захiд сонця, з останньою цього дня холодною жовтогарячою смугою на захiдному прузi, з мерехтiнням перших зiрок, жорстоких дiамантових крихтин у небi над головою, вiн вийшов до Каналу. Тепер вiн уже був лише за три квартали вiд дому й прагнув скорiше вiдчути тепло на руках i обличчi, щоб знову, пощипуючи, розiгналася кров.

І все ж таки – затримався.

Канал замерз у своему бетонному жолобi, мов замерзла молочна рiка з трояндовим сиропом, його погорбатiла поверхня була потрiсканою, затуманеною. Вiн не рухався, проте здавася живим у цьому суворо-пуританському зимовому свiтлi; була в ньому власна унiкальна, нещадна краса.

Бен обернувся в iнший бiк – на пiвденний захiд. До Пустовища. Коли вiн подивився в тому напрямку, вiтер знов подув йому у спину. Вiд цього його лижнi штани заколихалися, залопотiли. Канал мiж своiми бетонними стiнками бiг прямо, мабуть, з пiвмилi: далi бетон уже кiнчався i рiчка вiльно простеляла собi шлях у Пустовище – о цiй порi року скелетний свiт заледенiлоi ожини та випнутих голих гiлок.

Там, вдалинi, на кризi стояла чиясь постать.

Задивившись на неi, Бен думав: «Це там, мабуть, якийсь чоловiк, але хiба вiн може бути одягненим у те, у що, як здаеться, вiн одягнений? Це ж неможливо, хiба не так?»

Вiн мав на собi щось, що мало вигляд срiблясто-бiлого клоунського костюма, обтрiпуваного довкола фiгури полярним вiтром. Ноги були взутi у надвеликого розмiру помаранчевi туфлi. Туфлi личили гудзям-помпонам, що бiгли спереду його костюма. В однiй його руцi було затиснуто пучок ниток, що здiймалися вгору до рiзнокольорового букета яскравих повiтряних кульок, i, коли Бен зауважив, що тi кульки линуть у його бiк, нереальнiсть усього цього затопила його ще потужнiше. Вiн заплющив очi, потер, потiм знов iх розплющив. Повiтрянi кульки явно так само линули до нього.

Бен почув у себе в головi голос мiстера Фасiо: «Диви, не о’моросся там, хлопче».

Це мусила бути галюцинацiя або викликаний якимсь химерним фокусом сьогоднiшньоi погоди мiраж. Там, вдалинi, на кризi, таки мiг стояти якийсь чоловiк; Бен припускав, що теоретично той навiть мiг бути одягненим у клоунський костюм. Але тi повiтрянi кульки не могли линути сюди, проти вiтру. Утiм, саме це вони, вочевидь, i чинили.

– Бене, – погукав той клоун на кризi. Бен подумав, що цей голос прозвучав лише у нього в головi, хоча здалося, нiби вiн почув його на власнi вуха. – Хочеш повiтряну кульку, Бене?

Було щось таке зле, таке жахливе в його голосi, що Беновi захотiлося тiкати щодуху, але його пiдошви, схоже, прилютувало до хiдника, як тi орелi-дошки там, на шкiльному подвiр’i, прилютувало до грунту.

– Вони злинають, Бене! Вони всi злинають! Вiзьми собi одну й спробуй!

Клоун вирушив по кризi в бiк Канального мосту, де стояв Бен. Бен, не рухаючись, дивився, як той iде; вiн дивився, як дивиться пташка на змiю, що наближаеться. Тi кульки мусили б полопатися на такому лютому холодi, але вони не лопалися; вони линули вгору й попереду клоуна, тодi як мусили б тягнутися йому за спину, намагаючись втекти назад, у Пустовище… звiдки, як запевняла Бена якась дiлянка його розуму, ця iстота й з’явилася.

Тепер Бен помiтив i дещо iнше.

Хоча останне свiтло дня запалило вздовж заледенiлого Каналу рожеве сяйво, клоун не кидав вiд себе тiнi. Жодноi, зовсiм.

«Тобi тут сподобаеться, Бене, — сказав клоун. Його постать була вже так близько, що Бен чув грюк-грюк отих його кумедних черевикiв, як вони ступають по горбкуватiй кризi. – Тобi тут сподобаеться, я обiцяю, усiм хлопчикам i дiвчаткам, з якими я знайомлюся, тут подобаеться, бо тут, як на Островi Розваг у Пiноккiо та в Краiнi Небувалiя у Пiтера Пена; iм нiколи не треба ставати дорослими, i саме цього й хочеться усiм дiтям! Тож ходiмо! Побачиш славнi речi, отримаеш повiтряну кульку, годуватимеш слонiв, кататимешся з водяних гiрок! Ой, тобi це сподобаеться i, ой, Бене, а як же ти полинеш…»

І, попри свiй страх, Бен усвiдомив, що певною мiрою йому дiйсно хочеться отримати кульку. Хто ще iнший у цiлому свiтi мав повiтряну кульку, яка лине проти вiтру? Хто бодай чув про таку рiч? Так… йому хочеться кульку, i ще хочеться побачити обличчя цього клоуна, яке той тримае похиленим до криги, нiби прикриваючи його проти цього вбивчого вiтру.

Що могло б трапитися, якби якраз тодi не подав п’ятигодинний сигнал гудок на даху Деррiйськоi мiськради, Бен не знав… не бажав знати. Важливо те, що гудок заверещав, усвердлюючи свiй пронизливий звук у глибокий зимовий холод[262 - Традицiя подавати гудком опiвднi та о п’ятiй вечора звуковi сигнали мешканцям, особливо дiтям, якi можуть не м

Сторінка 108

ти годинникiв, у маленьких американських мiстах зберiгалася до 1960-х.]. Клоун, немов вражений цим звуком, пiдвiв голову, i Бен побачив його обличчя.

«Це ж мумiя! Ох, Боже мiй, це ж мумiя», – такою була його перша думка, супроводжувана млосним жахом, який змусив його жорстоко вчепитися руками в перила мосту, щоб не знепритомнiти. Та звiсно ж, це не мумiя, воно не може бути мумiею. Ой, та iх повно, тих египетських мумiй, вiн про це знав, але перша його думка була, що це та мумiя – той запилюжений монстр, котрого грав Борис Карлов[263 - Boris Karloff (справжне iм’я William Henry Pratt, 1887—1969) – англiйський актор, уславлений ролями страховиськ у голлiвудських фiльмах жахiв; у фiльмi «Mummy» (1932) грае ожилу мумiю давньоегипетського жреця Імхотепа.] у тому старому фiльмi, заради якого Бен якраз минулого мiсяця не лягав довго спати, щоб подивитися його в «Шок-театрi»[264 - «Shock Theater» – заснований 1957 р. формат телепередачi, де перед демонстрацiею класичних фiльмiв жахiв глядачiв розважають/лякають загримованi пiд монстрiв ведучi.].

Нi, це не та мумiя, не може такого бути, монстри в кiно несправжнi, кожний це знае, навiть малi дiти. Але…

Справа була не в клоунському гримi. Цей клоун також не був оповитим цiлою купою бинтiв. Хоча бинти були, здебiльшого навкруг шиi i зап’ясткiв, вiтром iх вiддувало назад, але обличчя клоуна Бен бачив ясно. Все у глибоких складках, шкiра – пергаментна мапа зморшок, обшарпанi щоки, всохла плоть. Шкiра на лобi порепана, але без кровi. Мертвi губи всмiхаються з пащi, зуби в якiй похилилися, наче намогильнi каменi. Ясна поритi виразками, чорнi. Очей роздивитися Бен не змiг, проте щось зблискувало далеко в глибинах вугiльних ям отих його плоених очниць, щось схоже на дорогоцiннi каменi в очах отих египетських жукiв-скарабеiв. І, хоча вiтер дув у супротивному напрямку, Беновi здалося, нiби вiн чуе запах корицi та спецiй, гниючих, оброблених чудернацькими зiллями поховальних саванiв, пiску та кровi такоi древньоi, що вона висохла на лусочки й зернятка iржi…

– Ми всi линемо тут, внизу, – прохрипiв клоун-мумiя, i Бен з оновленим жахом второпав, що той якимсь чином дiстався мосту й уже стоiть просто пiд ним, тягнучись вгору покрученою, висохлою рукою, з якоi, мов церковнi хоругви, шамкотять фалди шкiри, рукою, крiзь яку проглядае жовта, неначе слоновий бивень, кiстка.

Один майже безтiлесний палець уже пестив носок його черевика. Бенове зацiпенiння урвалося. Вiн чкурнув через решту мосту ще пiд верещання у вухах п’ятигодинного гудка; той замовк тiльки тодi, коли Бен опинився на iншому боцi. Це мав бути якийсь мiраж, мусив бути мiраж. Цей клоун нiяк не мiг пiдiйти так близько за тi десять чи п’ятнадцять секунд, поки верещить гудок.

Але його переляк мiражем не був, як i тi гарячi сльози, що бурхали йому з очей i вже за секунду пiсля того, як пролилися, замерзали на щоках. Вiн бiг, черевики тупотiли по хiднику, чуючи, як позаду нього мумiя в клоунському костюмi вилазить з Каналу, старезнi закам’янiлi нiгтi дряпають по залiзу, старезнi сухожилки риплять, як пересохлi двернi завiси. Вiн чув хрипке посвистування власного дихання, повiтря втягувалося й виштовхувалося з нiздрiв, позбавлене всякоi вологостi, як у тих тунелях пiд Великою Пiрамiдою. Бен чув пiщаний дух того савану й розумiв, що вже за мить тi руки, такi ж безживнi, як геометричнi конструкцii, що вiн iх будував з деталей «Еректора», опустяться йому на плечi. Вони обернуть його, i вiн дивитиметься у те поморщене, усмiхнене обличчя. Мертва рiка того дихання затопить його. Тi мертвi очницi з iхнiми бездонними жеврiючими глибинами нахиляться над ним. Розверзнеться той беззубий рот, i вiн отримае свою повiтряну кульку. Всi кульки, яких вiн прагнув.

Але коли вiн добiг до рогу своеi вулицi, зарюмсаний i засапаний, серце скажено торохкало, б’ючи стрибками йому в вуха, коли вiн нарештi озирнувся назад через плече, вулиця лежала порожня. Арочний мiст iз його низенькими бетонними бортами й старомодною брукiвкою також був порожнiм. Самого Каналу видно йому не було, але вiн вiрив, що, якби мiг його бачити, то не побачив би там також нiкого. Нi, якщо та мумiя не була галюцинацiею чи мiражем, якщо те було справжнiм, то воно чигае пiд мостом – як той троль у казцi «Трiйко кмiтливих козенят».

Пiд. Ховаеться пiд.

Бен поспiшив додому, через кожних кiлька крокiв озираючись назад, аж поки за ним безпечно не закрилися i замкнулися на замок дверi. Матерi вiн пояснив – вона була такою втомленою пiсля особливо важкого дня на фабрицi, що, правду кажучи, не дуже зiтхала за ним, – що допомагав мiсiс Даглас рахувати пiдручники. Потiм вiн сiв вечеряти локшиною i залишками недiльноi iндички. Вiн запроторив у себе три добавки, i з кожною порцiею та мумiя здавалася вiддаленiшою i казковiшою. Вона була несправжньою, такi штуки нiколи не бувають справжнiми, вони цiлком постають до життя тiльки мiж рекламними вставками у фiльмах на нiчному телебаченнi або пiд час суботнiх ранкових кiносеансiв, де ти можеш придбати пару монстрiв за четв

Сторінка 109

ртак, а якщо маеш ще один четвертак, можеш купити собi й попкорну, скiльки подужаеш з’iсти.

Нi, вони несправжнi. Монстри по телевiзору, i монстри в кiно, i монстри в комiксах несправжнi. Несправжнi, поки ти не лягаеш у лiжко й не можеш заснути; несправжнi, поки не заковтнуто загорнутi в папiрець i схованi пiд подушкою останнi чотири цукерки проти нiчних страхiв; несправжнi, поки саме лiжко не перетворилося на озеро поганющих сновидiнь, а надворi скрикуе вiтер, i ти боiшся визирнути крiзь вiкно, бо там може бути чиесь обличчя, чиесь древне вишкiрене обличчя, що не згнило, а просто всохло, як старий листок, i очi – втопленi глибоко у темних очницях дiаманти; несправжнi, поки ти не побачив одну обшарпану, пазуристу руку з букетом повiтряних кульок: «Побачиш славнi речi,отримаеш повiтряну кульку, годуватимеш слонiв, кататимешся з водяних гiрок! Ой, тобi це сподобаеться i, ой, Бене, а як же ти полинеш…»

12

Бен прокинувся, задихаючись, усе ще пiд владою кошмару про ту мумiю, панiкуючи через близьку темряву, що бринiла довкола нього. Вiн смикнувся, i корiнь, переставши його пiдтримувати, ткнув натомiсть його в спину, нiби в роздратуваннi.

Вiн побачив свiтло й подерся в той бiк. Вилiз вiн на пiсляполуденне сонячне свiтло, до лепету рiчки, i все знову стало на своi мiсця. Зараз лiто, не зима. Нiяка мумiя не заносила його геть до свого пустельного склепу; Бен просто ховався вiд старших хлопцiв у пiщанiй норi пiд напiввивернутим деревом. Вiн у Пустовищi. Генрi зi своiми дружками несильно напосiвся на пару якихось дiтей, що гралися бiля рiчки, тому що йому не вдалося знайти Бена, щоби сильно напосiстися на нього. «Па-па, хлоп’ята, – гукнув Вiктор Крiс. – Це дiйсно була цяцькова гребля, повiрте менi. Вам буде краще без неi».

Бен похмуро подивився на свiй понiвечений одяг. Мати дасть йому покуштувати всiх шiстнадцяти рiзних смакiв старого святого пекла[265 - Алюзiя на те, що число 16 часто означае кiлькiсть варiантiв солодощiв одного виробника: сорти шоколаду, морозива, льодяникiв тощо.].

Вiн проспав досить довго, щоб затерпнути. З’iхавши вниз схилом, вiн вирушив уздовж рiчки, кривлячись на кожному кроцi. Вiн являв собою попурi з кривди й болю; це вчувалося так, нiби всерединi бiльшостi його м’язiв Спайк Джонс грае якусь швидку мелодiю на битому склi[266 - Spike Jones (1911—1965) – музикант-пародист, уславлений вiртуозними обробками вiдомих класичних, джазових та поп-композицiй з використанням рiзного принагiдного знаряддя.]. Здавалося, засохлою чи майже засохлою кров’ю закаляно кожний вiдкритий дюйм його тiла. Хлопчаки, якi будували греблю, все одно вже пiшли, втiшав вiн себе. Певностi щодо того, як довго вiн спав, Бен не мав, але якщо навiть це тривало лише пiвгодини, зустрiч з Генрi та його дружками переконала Денбро та його приятеля в тому, що будь-яке iнше мiсце – та хоч би й Тiмбукту – буде кориснiшим для iхнього здоров’я.

Бен понуро волочився вперед, розумiючи, що, якщо великi хлопцi зараз повернуться знову, вiн не матиме жодних шансiв вiд них втекти. Вiн мало цим переймався.

Обiйшовши закрут рiчки, вiн зупинився на мить, роздивляючись. Будiвельники греблi все ще були там. Один з них – дiйсно Заiкуватий Бiлл Денбро. Вiн стояв навколiшки поряд з iншим хлопцем, котрий сидiв, спершись на рiчковий берег. Голова цього iншого хлопця була закинута так далеко назад, що його адамове яблуко стирчало, мов якийсь трикутний шпеньок. Довкола носа й на пiдборiддi в нього виднiлася засохла кров, вона ж парою цiвок помалювала йому шию. У руцi вiн мляво тримав щось бiле.

Мигцем роззирнувшись довкола, Заiкуватий Бiлл помiтив Бена. Бен стривожено зрозумiв, що з тим хлопчиком, який тулиться до берега, коiться щось дуже зле; Денбро вочевидь переляканий на смерть. Бен жалiсливо подумав: «Невже цей день нiколи не закiнчиться?»

– Я х-х-хочу сп-п-питати, чи ти не мiг би менi д-д-допомогти? – промовив Бiлл Денбро. – Й-й-його iн-н-нгалятор п-п-порожнiй. Б-б-боюся, вiн м-м-може…

Зацiпенiле лице в нього розчервонiлося. Вiн докопувався того слова, затинаючись, мов кулемет. З губ йому летiла слина, i знадобилося майже тридцять секунд повторення звуку п-п-п-п, перш нiж Бен второпав, що Денбро намагаеться сказати, що той, iнший, хлопчик може померти.

Роздiл 5. Бiлл Денбро випереджае диявола – І

1

Бiлл Денбро думае: «Я, збiса, немов лечу в космос; все одно що сиджу в кулi, вистрiленiй з рушницi».

Ця думка, хоча й абсолютно правдива, не належить до тих, якi б вiн вважав особливо втiшливими. Фактично, протягом першоi години пiсля злету (чи, либонь, тут буде краще сказати «старту») в Хiтроу вiн боровся з легкою формою клаустрофобii. Лiтак вузький – це так тривожно. Їжа далебi не вишукана, та стюардесам, якi ii розносять, доводиться, виконуючи цю роботу, вихилятися, вигинатися й присiдати; вони скидаються на якусь команду гiмнасток. Спостерiгання таких напружених зусиль почасти позбавляе Бiлла задоволення вiд iжi, проте його сусiда, схоже, це зовсiм не турбуе.

Сусiд – це ще один не

Сторінка 110

олiк. Товстий i не особливо охайний, нехай вiн навiть збризкуе одеколоном «Тед Лапiдус»[267 - Edmond «Ted» Lapidus (1929—2008) – знаменитий французький модельер, який одягав багатьох зiрок i, зокрема, створив стиль одягу унiсекс; син кравця, еврейського емiгранта з Росiйськоi iмперii.]собi шкiру, але пiд цим запахом Бiлл вiдзначае непомильний сморiд бруду й поту. А ще той не вельми стежить за власним лiвим лiктем; вряди-годи хвицае ним Бiлла м’яким поштовхом.

Бiллiв погляд раз у раз притягуе електронне табло в переднiй частинi салону. Воно показуе, з якою швидкiстю летить ця британська куля. Зараз, коли «Конкорд» уже сягае своеi крейсерськоi швидкостi, вона трохи перевищуе два махи[268 - Число Маха – одиниця швидкостi в аеродинамiцi, якою вимiрюеться реальна швидкiсть звуку на рiзних висотах.]. Бiлл дiстае в себе з кишенi на стегнi авторучку й натискае ii кiнчиком кнопки годинника-комп’ютера, який йому подарувала Одра на минуле Рiздво. Якщо махометр не помиляеться – а Бiлл не мае жодноi пiдстави в ньому сумнiватися – тодi вони женуть зi швидкiстю вiсiмнадцять миль на хвилину. Вiн не певен, що це саме те, що вiн дiйсно бажав би достеменно знати.

За своiм вiкном, маленьким i товстим, як iлюмiнатор у якiйсь з отих старих космiчних капсул «Меркурiй»[269 - «Mercury» (1959—1963) – перший пiлотований корабель в однойменнiй космiчнiй програмi НАСА.], вiн бачить небо, але не сине, а пурпурово-присмеркове, надвечiрне, хоча зараз лише середина дня. Там, де зустрiчаються небо й море, вiн бачить трохи покривлену лiнiю обрiю. «Я сиджу тут, – думае Бiлл, – з “Кривавою Мерi” в руцi, поряд з брудним товстуном, чий лiкоть штовхае мене в бiцепс, i спостерiгаю заокруглення Землi».

Вiн стиха усмiхаеться, думаючи, що людина, яка може витримати щось подiбне, не мусить уже нiчого боятися. Але вiн боiться, i не тiльки летiти зi швидкiстю вiсiмнадцять миль на хвилину в цiй вузькiй, тендiтнiй шкаралупцi. Вiн майже вiдчувае, як на нього набiгае Деррi. І це абсолютно правильне визначення. Хай там якi зараз вiсiмнадцять миль на хвилину, а вiдчуття все одно, нiби перебуваеш у цiлковитiй нерухомостi, тодi як Деррi набiгае на тебе, наче якийсь великий хижак, що довгенько був лежав, чигаючи, i ось нарештi вихопився зi свого сховку. Деррi, ах, Деррi! Напишемо хiба оду Деррi? Смороду його фабрик i його рiчок? Поштивiй тишi його обсаджених деревами вулиць? Бiблiотецi? Водонапiрнiй Вежi? Бессi-парку? Деррiйськiй початковiй школi?

Пустовищу?

Свiтильники вмикаються у нього в головi; великi кiнознiмальнi прожектори. Це так, немов вiн двадцять сiм рокiв просидiв у затемненому театрi, чекаючи, коли ж там щось покажуть, i ось воно нарештi почалося. Сцена проявляеться плямина по пляминi, прожектор за прожектором, i це не якась там безтурботна комедiя на кшталт «Миш’яку i старого мережива»[270 - «Arsenic and Old Lace» (1939) – комедiя драматурга Джозефа Кесельрiнга (1902—1967) про письменника та його божевiльне сiмейство; однойменна кiноверсiя (1944) режисера Френка Капри.]; для Бiлла Денбро це бiльш схоже на «Кабiнет доктора Калiгарi»[271 - «Das Cabinet des Dr. Caligari» (1920) – нiмецький нiмий фiльм, психологiчний трилер, який потужно вплинув на подальший розвиток кiномистецтва, зокрема жанру горор.].

«Усi тi книжки, що я iх понаписував… – думае вiн з дещо тупуватим здивуванням. – Усi тi романи. Деррi, ось звiдки вони народилися; Деррi – iх незглибиме джерело. Вони народилися з того, що вiдбувалося того лiта, i з того, що трапилося з Джорджем попередньоi осенi. Усi тi iнтерв’юери, що часто ставили менi ТЕ ЗАПИТАННЯ… я давав iм неправильну вiдповiдь».

Лiкоть товстуна знов його копае, i Бiлл проливае трохи свого напою. Вiн уже мало не каже щось, але передумуе.

ТЕ ЗАПИТАННЯ – це, звiсно ж: «Звiдки ви берете вашi iдеi?» Це те запитання, на яке, як гадав Бiлл, мусять вiдповiдати – чи прикидатися, нiби вiдповiдають – усi письменники щонайменше двiчi на тиждень, але такий парубок, як вiн, котрий писав про речi, яких нiколи не бувало й не могло бути, мусив вiдповiдати на нього – чи прикидатися, нiби вiдповiдае – набагато частiше.

«Усi письменники мають щось на кшталт трубопроводу, якийсягае самих глибин пiдсвiдомостi, – розповiдав вiн журналiстам, – нехтуючи згадкою про те, що сам вiн з кожним роком дедалi дужче сумнiвався, чи iснуе взагалi така рiч, як пiдсвiдомiсть. – Але в чоловiка чи жiнки, якi пишуть iсторii про жахи, той трубопровiд сягае ще глибше, можливо… пiд-пiдсвiдомостi, якщо ваша ласка».

Елегантна вiдповiдь, атож, але та, в ii сенс сам вiн нiколи не вiрив. Пiдсвiдомiсть? Гаразд, iснуе щось там вглибинi, гаразд, але Бiлл вважав, що люди занадто роздули значення певноi функцii, яка е ментальним еквiвалентом сльозовидiлення, коли тобi запорошить очi, або випусканню газiв десь за годину пiсля добрячоi вечерi. Друга метафора з цих двох була, мабуть, кращою, але неможливо було популярно пояснити iнтерв’юерам, що, на його переконання, такi речi, як сновидiння, безпiдставна туга чи вiдчуття на кшталт дежавю насправдi е нiч

Сторінка 111

м бiльшим за ментальне пердiння. Але, як здавалося, iм булопотрiбне щось, усiм тим репортерам з iхнiми записниками й маленькими японськими магнiтофончиками, i Бiлл бажав, наскiльки мiг, iм допомогти. Вiн знав, що писання – важка робота, важка, як той чорт, робота. Не варто було робити iхню роботу ще важчою, кажучи: «Друже мiй, з тим самим успiхом ви могли б запитати в мене, хто набздiв, та й поготiв».

Тепер вiн думав: «Ти завжди знав, що вони ставлять неправильне запитання, навiть ще до того, як зателефонував Майк; тепер ти також знаеш, яке запитання е правильним. Не «звiдки» ви берете вашi iдеi, а «чому» ви берете цi iдеi. Гаразд, iснуе певний трубопровiд, але то анi фройдiвська, анi юнгiанська версiя пiдсвiдомостi, та мiсцина, з якоi вiн тягнеться; нi внутрiшня дренажна система розуму, анi пiдземна печера з морлоками, якi чекають оприявнення. На iншому кiнцi цiеi труби немае нiчого, крiм Деррi. Просто Деррi. І…»

«…i хто там тупотить по моему мосту?»

Зненацька вiн рiзко сiдае прямо, i цього разу смикаеться навiдлiт його лiкоть, занурюючись на якусь мить у жирний бiк сусiда.

– Пильнуйте себе, приятелю, – мовить товстун. – Тiснувато тут, самi розумiете.

– Перестаньте штовхати мене своiм, а я намагатимусь не шт-т-товхати вас м-м-моiм.

Товстун даруе йому кислий, недовiрливий «про-що-це-ти-збiса-балакаеш» погляд. Бiлл просто втуплюеться очима в товстуна, поки той не вiдвертаеться, щось бурмочучи.

«Хто там?»

«Хто там тупотить по моему мосту?»

Вiн знову дивиться крiзь вiкно й думае: «Ми випереджаемо диявола».

Мов приском обсипае йому потилицю й руки. Вiн одним ковтком добивае свою чарку. Щойно ввiмкнувся черговий з тих великих прожекторiв.

Сiлвер. Його велик. Саме так вiн його називав, за iменем коня Самотнього Рейнджера. Великий «швiнн» заввишки двадцять вiсiм дюймiв[272 - «Schwinn» – найпопулярнiшi в США у ХХ ст. велосипеди, якi випускае заснована 1895 року в Чикаго однойменна компанiя; 28 дюймiв = 71,12 см.]. «Ти вб’еш себе на ньому, Бiллi», – сказав якось його батько, проте без справжнього занепокоення в голосi. Вiн мало виказував занепокоення щодо будь-чого, вiдтодi як загинув Джордж. От до того вiн був строгим. Справедливим, але строгим. Пiсля того його можна було обводити. Вiн робив батькiвськi жести, механiчно граючи роль батька, але жести й та механiчнiсть – ото й усе, що залишалося. Це було так, нiби вiн повсякчас прислухаеться, чи не повернувся додому Джордж.

Бiлл тодi побачив його у вiтринi крамницi «Вело & Мото» на Централ-стрит. Вiн стояв, понуро похилений на своiй сiшцi, бiльший за всi найбiльшi у вiтринi, матовий там, де iншi були блискучими, прямий у тих мiсцях, де iншi мали вигини, вигнутий у тих мiсцях, де iншi були прямими. До його переднього колеса було притулено оголошення:

ВЖИВАНИЙ

Зробiть пропозицiю

Насправдi ж сталося так, що Бiлл увiйшов до крамницi й хазяiн зробив йому пропозицiю, яку Бiлл прийняв, – вiн не здогадався б поторгуватися з хазяiном «Вело & Мото», навiть якби вiд цього залежало його життя, а цiна – двадцять чотири долари, – яку той назвав, здалася Бiлловi цiлком справедливою; навiть щедрою. Вiн заплатив за Сiлвера грiшми, якi назбирав протягом останнiх семи мiсяцiв – грошi на день народження, грошi на Рiздво, грошi за пiдстригання галявини. Вiн позирав на цей велосипед у вiтринi ще вiд Дня подяки[273 - День подяки – впроваджене президентом Лiнкольном 1863 р. нацiональне свято, яке святкуеться у четвертий четвер листопада.]. А заплатив за нього й прикотив його додому, щойно почали танути останнi снiги. Кумедно це було, бо до минулого року вiн нiколи не думав про власний велосипед. Схоже, ця iдея прийшла йому зненацька й раптом, мабуть, в один з тих безкiнечних днiв пiсля смертi Джорджа. Пiсля його жахливого вбивства.

На початку Бiлл дiйсно мало не вбився. Перша його поiздка на новому велику закiнчилася тим, що вiн на ньому завалився, щоб не ввiгнатися у дерев’яний паркан наприкiнцi Кошут-лейн (не так вiн боявся увiгнатися в паркан, як пробити його й потiм шiстдесятифутовим[274 - 60 футiв = 18,28 м.]урвищем падати в Пустовище). З тiеiпригоди вiн вийшов з п’ятидюймовоi[275 - 5 дюймiв = 12,7 см.]довжини раною – вiдзап’ястка до лiктя лiвоi руки. Ба ще й за тиждень по тому вiн не був спроможним вчасно загальмувати й якось пролетiв через перехрестя Вiтчем- i Джексон-стрит зi швидкiстю, либонь, миль тридцять п’ять на годину; маленький хлопчик на порохняво-сiрому велосипедi-мастодонтi (Сiлвер був срiбним тiльки в найбурхливiшому вибуху охочоi уяви), гральнi карти зi стiйкимгарчанням кулеметiв торохкотять об шпицi переднього й заднього колiс, i якби на ту мить там проiжджала якась машина, Бiлл перетворився б на шмат мертвого м’яса. Точно як Джорджi.

Вiн опановував контроль над Сiлвером поступово, разом з поступовим настанням весни. Нi батько, нi мати протягом того часу не помiчали, що вiн своiм велосипедом пiддрочуе смерть. Вiндумав, що пiсля кiлькох перших днiв вони взагалi перестали звертати будь-яку увагу на його велик – дл

Сторінка 112

них вiн був просто мотлохом з облупленою фарбою, що в дощовi днi стояв притуленим до гаражноi стiни.

Проте Сiлвер був дечим набагато бiльшим, нiж просто порохнявим старим мотлохом. На вигляд непоказний, але ганяв як вiтер. Бiлл мав друга – единого справжнього друга – хлопця на iм’я Еддi Каспбрак, i цей Еддi добре петрав у рiзних механiчних речах. Вiн показав Бiлловi, як довести Сiлвера до ладу, – якi болти пiдтягнути й регулярно перевiряти, де змащувати зiрочки, як пiдтягувати ланцюги як, якщо спустило колесо, поставити латку, щоб вона трималася.

«Тобi його тре’ пофарбувати», – згадалося, як одного дня сказав йому Еддi, але Бiлл не хотiв фарбувати Сiлвера. З причин, яких вiн навiть самому собi пояснити не мiг, вiн хотiв, щоби цей «швiнн» залишався саме таким, як е. Вiн мав вигляд справжнього почварка, велика того роду, що його якийсь недбалий хлопчисько постiйно кидае в дощ на галявинi, велика, який мусить весь рипiти, й торохтiти, i ледве крутитися. Вигляд вiн мав почварний, але ганяв як вiтер. Вiн би…

«Вiн би випередив i диявола», – промовляе Бiлл уголос i смiеться. Жирний сусiд кидае на нього напружений погляд; у смiху чутно оте пiдвивання, вiд якого ранiше обсипало морозом Одру.

Так, вигляд той мав доволi вбогий, з його старою фарбою, i встановленим над заднiм колесом старомодним багажником, i древнiм верескливим клаксоном з чорною гумовою бульбою – той клаксон було намертво приварено до керма iржавим болтом, розмiром як кулак немовляти. Доволi вбого.

Але чи мiг Сiлвер ганяти? Чи вiн мiг? Господи, ще б пак!

І було збiса добре, що вiн це мiг, бо Сiлвер врятував Бiллу Денбро життя в четвертий тиждень червня 1958 року – за тиждень пiсля того, як вiн познайомився з Беном Генскомом, за тиждень пiсля того, як вiн, Бен i Еддi побудували греблю, це було того тижня, коли в Пустовище пiсля ранкового кiносеансу в суботу завiтали Бен, Базiкало Рiчi Тозiер i Беверлi Марш. Рiчi тодi iхав позаду нього на багажнику Сiлвера, в той день, коли Сiлвер врятвував Бiлловi життя… А отже, Бiлл гадав, що й Рiчi вiн врятував життя також. І ще вiн згадав той будинок, звiдки вони втiкали, авжеж. Просто чудово його згадав. Той чортiв будинок на Нейболт-стрит.

Вiн мчав наввипередки з дияволом того дня, ой-йо-йо, авжеж, певна рiч, хiба не ясно. Побивав якогось диявола з очима блискучими, як погибельнi старi монети. Якогось старого волохатого диявола з повним ротом кривавих зубiв. Але все це з’ясувалося пiзнiше. Якщо Сiлвер врятував життя Рiчi та його власне життя того дня, то сам вiн, iмовiрно, врятував життя Еддi Каспбраку того дня, коли вiн i Еддi познайомилися з Беном бiля решток iхньоi розваленоi копняками греблi в Пустовищi. Генрi Баверз – вигляд у нього був, наче хтось прогнав його через «Дiспозолл»[276 - «Disposall» – перша модель електромеханiчного перемелювача смiття, який встановлюеться в каналiзацiйнiй трубi пiд кухонною раковиною; випускався компанiею «Дженерал електрик» з 1935 року.] – розквасив Еддi нiс, а потiм сильно наперла астма, а його iнгалятор виявився порожнiм. Тож саме Сiлвер став героем того дня, Сiлвер-рятiвник.

Бiлл Денбро, котрий не сiдав на велосипед уже майже сiмнадцять рокiв, дивиться крiзь вiкно лiтака, якому б не йняли вiри – чи навiть не уявили б його собi поза сторiнками якогось науково-фантастичного часопису – 1958 року. «Нумо, Сiлвере, ГАЙДААА!» – думае вiн, i змушений заплющити очi, поборюючи раптовий приплив пекучих слiз.

Що сталося з Сiлвером? Вiн не пам’ятае. Ця частина сцени все ще затемнена, той прожектор ще досi не ввiмкнувся. Можливо, воно й на краще. Можливо, це милiсть.

Гайда.

Гайда, Сiлвере.

Гайда, Сiлвере.

2

«ГАЙДААА!» – кричав вiн. Вiтер рвав i вiдносив йому через плече слова, наче трiпотливий креповий шлейф. Вони, тi слова, виходили великим i сильним трiумфальним ревiнням. Вони були единими, якi взагалi виходили.

Поволi розганяючись, вiн крутив педалi по Канзас-стрит у бiк мiста. Сiлвер мчав, тiльки коли розгуляеться, але змусити його розгулятися – то була неабияка робiтка. Дивитися на те, як цей великий велик набирае швидкiсть, то було, немов дивитися на якийсь великий лiтак, що котиться по злiтнiй смузi. Спершу неможливо повiрити, що такий гiгантський, перехлябистий апарат взагалi здатен вiдiрватися вiд землi – сама ця iдея здаеться абсурдною. Але потiм помiчаеш пiд ним його тiнь, i перш нiж встигаеш подивуватися, чи то не мана, тiнь уже тягнеться далеко поза ним, а лiтак уже вгорi, крае собi путь крiзь повiтря, стрункий i зграбний, наче мрiя вдоволеного розуму.

От таким i був Сiлвер.

Бiлл дiстався трохи похилого вiдтинку й почав крутити педалi швидше, ноги його помпували вгору i вниз, тим часом як вiн навстоячки нагинався корпусом над кермовою розвилиною. Пiсля того, як пару разiв його вдарило стiйкою в найгiрше мiсце, в яке лишень може вдарити хлопця, вiн дуже швидко навчився, перш нiж вилазити на Сiлвера, пiдтягувати на собi якомога вище труси[277 - У старих моделях «швiнна» верхня частина передньоi вилки часто мала додат

Сторінка 113

ове крiплення на стiйцi керма понад рамою, що за несприятливих обставин особливо загрожувало велосипедисту забиттям паху.]. Пiзнiше того лiта, спостерiгаючи цей процес, Рiчi зауважить: «Бiлл робить це, бо думае, що колись йому може схотiтися завести собi кiлька дiточок, якщо доживе до того дня. Менi така iдея здаеться дурною, та що поробиш! Вони завжди можуть уродитися в його дружину, правильно?»

Вони з Еддi до найнижчого рiвня опустили сидiння, тож тепер, коли вiн крутив педалi, воно стукало йому в поперек i дряпало там. Якась жiнка, що полола бур’яни в себе у квiтнику, коли вiн проiжджав повз неi, подивилась на нього, притiняючи собi долонею очi. І злегка усмiхнулася. Цей хлопчик на величезному велосипедi нагадав iй мавпу на унiциклi, яку вона колись бачила в цирку «Барнем & Бейлi»[278 - «Barnum & Bailey» – заснована 1907 р. через об’еднання кiлькох циркових труп велика компанiя, яка керуе багатьма гастрольними колективами.]. «Вiн себе так колись вб’е, – подумала вона, знов повертаючись до свого садочка. – Цей велосипед завеликий для нього. А втiм, це не моя проблема».

3

У Бiлла вистачило розуму не сперечатися з великими хлопцями, коли тi вискочили з кущiв з лицями роздратованих мисливцiв, що переслiдують якогось звiра, котрий уже встиг покалiчити одного з них. А от Еддi, той необачно розтулив свого рота, тож Генрi й зiгнав злiсть на ньому.

Авжеж, Бiлл знав, хто вони такi; Генрi, Ригайло й Вiктор були, мабуть, найгiршими хлопцями в Деррiйськiй школi. Пару разiв вони були побили Рiчi Тозiера, з яким приятелював Бiлл. На погляд Бiлла, в цьому почасти винен був i сам Рiчi; не на порожньому ж бо мiсцi його прозвали «базiкалом».

Одного дня у квiтнi, коли ця трiйця проходила повз нього на шкiльному подвiр’i, Рiчi сказав щось про iхнi комiри. У кожного з трiйцi комiр було пiдвернуто вгору, точно як у Вiка Морроу в «Джунглях чорноi дошки»[279 - «Blackboard Jungle» (1955) – культовий фiльм за однойменним романом (1954) Айвена Гантера (один iз псевдонiмiв Сальваторе Ломбiно), написаним ним з досвiду 17 днiв роботи викладачем у профтехучилищi в Бронксi, «жорсткому» районi Нью-Йорка; Victor «Vic» Morrow (1929—1982) – актор, який дебютував у цьому фiльмi, ставши потiм зiркою телесерiалiв; загинув, коли на нього упав гелiкоптер на зйомках фiльму Спiлберга «Присмеркова зона».]. Бiлл, який сидiв неподалiк, апатично граючись пiд будiвлею школи скляними кульками, насправдi всього цiлком не почув. Не дочув всього також i Генрi з його дружками… але iм вистачило й почутого, щоб розвернутися до Рiчi. Бiлл припускав, що Рiчi хотiв сказати те, що потiм сказав, стиха. Проблема була в тiм, що насправдi Рiчi тихого голосу не мав.

– Що ти оце щойно сказав, ти, мале чотириоке чуперадло? – поцiкавився Вiктор Крiс.

– Нiчого я не казав, – вiдповiв Рiчi, й на цьому запереченнi – разом з виразом його обличчя, яке цiлком розважливо виказувало збентеження i переляк, – все могло б i скiнчитися. От тiльки рот у Рiчi був, як той напiввиiжджений кiнь, що мае звичку вибрикувати абсолютно без жодноi причини. Тепер вiн раптом додав: – Вам варт’ повиколупувати сiрку в себе з вух, пацани. Хочете трохи вибухiвки?

Вони на мить застигли, дивлячись недовiрливо на нього, а потiм кинулися навздогiн. Зi свого мiсця пiд стiною Заiкуватий Бiлл бачив цю нерiвну гонитву вiд самого ii початку до цiлком передбачуваного кiнця. Жодного сенсу не було втручатися; тi трое розбишак залюбки побили б двох хлопчакiв по цiнi одного.

Рiчi побiг по дiагоналi через iгровий майданчик малюкiв, перестрибуючи орелi-дошки та маневруючи мiж висячих гойдалок, i зрозумiв, що забiг до глухого кута, тiльки коли вдарився об сiтчасту огорожу мiж iгровим подвiр’ям та парком, яка вiдмежовувала територiю школи. Там вiн спробував видертися на цю сiтку, чiпляючись за неi скорченими пальцями й нашукуючи опори носаками кросiвок, i подолав уже, мабуть, двi третини шляху до ii верху, коли Генрi з Вiктором Крiсом стягнули його знову вниз, Генрi, вхопившись за спину його курточки, а Вiктор за зад джинсiв. Коли вони вiдривали його вiд огорожi, Рiчi верещав. Вiн вдарився спиною об асфальт. Окуляри його вiдлетiли геть. Вiн потягнувся по них рукою, i Ригайло Хаггiнс вiдбив iх ногою ще далi, ось чому одну дужку в них цього лiта було полагоджено за допомогою клейкоi стрiчки.

Бiлл скривився i пiшов навкруг школи до ii фасаду. Вiн побачив, що мiсiс Моран, одна з учительок четвертих класiв, уже поспiшае, аби це припинити, але розумiв, що вони ще до того встигнуть добряче надавати Рiчi, i на той момент, коли вона врештi пiдбiжить, Рiчi вже плакатиме. Рюмса-кваша, рюмса-кваша, погляньте-но, рюмса-кваша.

Сам Бiлл мав з ними тiльки дрiбнi проблеми. Звичайно, вони насмiхалися з його заiкуватостi. Подеколи до простого глузування додавалася жорстокiсть; одного дощового дня, коли всi йшли ланчувати до спортзалу, Ригайло Хаггiнс вибив з рук у Бiлла його торбинку з iжею i наступив на неi пiдошвою свого мотоциклетного чобота, розчавивши все, що було всерединi.

– Ой лишенько

Сторінка 114

– скрикнув Ригайло в удаваному жаху, трясучи пiднятими руками собi перед обличчям. – Т-т-так ш-ш-шкода т-т-твiй ланч, iб-б-банько!

І вирушив прогулянковою ходою по коридору туди, де, спираючись на питний фонтанчик бiля дверей хлопчачого туалету, мало не до грижi надривався реготом Вiктор Крiс. Хоча тодi все вiдбулося не так уже й погано; Бiлл випросив половину сандвiча з арахiсовим маслом i джемом у Еддi Каспбрака, а Рiчi радий був вiддати йому фаршироване яйце, мати пакувала йому в ланч такi яйця кожного другого дня, i вiн заявляв, що вiд них йому блювати хочеться.

Але треба не попадатися iм на шляху, а якщо цього не вдалося, намагатися стати невидимим.

Еддi забув цi правила, тож вони його й потовкли.

Вiн ще не так погано почувався, поки великi хлопцi пройшли вниз течiею i перебрьохали на протилежний берег, хоча кров струменiла в нього з носа фонтаном. Коли сякальник Еддi промок вщент, Бiлл вiддав йому свiй та змусив покласти руку на зашийок i закинути назад голову. Бiлл згадав, як його мати примушувала це робити Джорджi, бо в Джорджi траплялися носовi кровотечi…

Ох, як же це боляче, думати про Джорджа.

А коли звуки бiзонячого продирання великих хлопцiв крiзь Пустовище цiлком завмерли вдалинi й кров у Еддi з носа зовсiм перестала, от тодi за нього жорстко взялась його астма. Розчепiрюючи й стискаючи, мов слабенькi пастки, пальцi, вiн почав хапати ротом повiтря, дихання флейтою посвистувало йому в горлi.

– Лайно! – шарпнувся на вдиху Еддi. – Астма! Спазми!

Покопавшись у себе в кишенi, вiн нарештi витяг iнгалятор. Той був майже точнiсiнько таким, як пляшечка «Вiндекса» того типу, що з розпилювачем згори. Упхнувши його собi до рота, Еддi натиснув пускач.

– Краще? – занепокоено спитав Бiлл.

– Нi, вiн порожнiй, – подивився Еддi панiчними очима, що проказували: «Я впiймався, Бiлле! Я впiймався!»

Порожнiй iнгалятор викотився йому з руки. Так само весело плескотiв собi потiчок, анiтрохи не переймаючись тим, що Еддi Каспбрак ледве може дихати. Бiлл недоречно подумав, що тi великi хлопцi були правi в одному: це була справдi цяцькова гребля. Але ж вони, чорти забирай, бавилися, i вiн вiдчув раптову морочливу лють через те, що все обернулося таким чином.

– Т-т-тримайся, Е-е-д-д-дi! – промовив вiн.

Наступнi хвилин iз сорок Бiлл сидiв поряд з ним, його надii на те, що напад астми в Еддi будь-якоi митi припиниться, поступово розчинялись у тривозi. На той час, коли з’явився Бен Генском, тривога вже стала справжнiм страхом. Напад не тiльки не вщухав; вiн погiршувався. А аптека на Централ-стрит, де Еддi отримував балончики, мiстилася звiдси майже за три милi. Що, як вiн вирушить по лiки Еддi, а повернувшись, знайде його непритомним? Непритомним або

(«не всирайся, будь ласочка, не думай про таке»)

або навiть мертвим, наполiг невблаганно його мозок.

(«як Джорджi, мертвим, як Джорджi»)

«Не будь таким засранцем! Вiн не помре!»

Нi, мабуть, нi. Але що, як вiн повернеться i знайде Еддi в коуме? Бiлл усе знав про коуме; вiн навiть самостiйно дiйшов висновку, що ця назва походить вiд отих величезних, довгих хвиль, на яких серфери катаються на дошках на Гаваях, i це здавалося цiлком слушним – врештi-решт, що таке коуме, як не хвиля, якою людинi затопило мозок[280 - Comber («гребiнь») – океанська хвиля, що зароджуеться на глибокiй водi й лине до берега довгим валом; слова «comber» та «coma» вимовляються в англiйськiй однаково.]. У серiалах про лiкарiв, таких, як «Бен Кейсi»[281 - «Ben Casey» (1961—1966) – найпопулярнiший свого часу медичний серiал про молодого, талановитого iнтерна та його переможнi конфлiкти з консервативним менеджментом клiнiки.], люди повсякчас опиняються в коуме й iнколи залишаються там, попри всi сердитi окрики Бена Кейсi.

Отак вiн i сидiв там, розумiючи, що мусить iхати, бо, залишаючись тут, вiн нiчим не мiг допомогти Еддi, але не хотiв полишати його самого. Якась iррацiональна, забобонна частина його душi була впевнена, що Еддi западе в коуме тiеi ж митi, щойно вiн, Бiлл, повернеться до нього спиною. А тодi вiн поглянув угору за течiею i побачив, що там стоiть Бен Генском. Звiсно, вiн знав, хто такий Бен; у будь-якiй школi найтовща дитина мае свою власну, нерадiсного гатунку славу. Бен учився в паралельному п’ятому класi. Бiлл iнколи бачив його на великiй перервi, як вiн стоiть сам-один – зазвичай десь у кутку, – дивлячись у книжку й пiд’iдаючи щось iз торбинки для ланчу, завбiльшки як мiшок бiлизни на прання. Дивлячись на Бена зараз, Бiлл подумав, що вигляд у того навiть гiрший, нiж у Генрi Баверза. У таке важко було повiрити, але ж правда. Бiлл не мiг анi найменшим чином собi уявити, в якiй катастрофiчнiй битвi цi двое побували. Волосся, з засохлими кавалками грязюки, стирчало в Бена сторчма дикими шпичаками. Його светр чи майка-светр – важко було сказати, чим воно було на початку дня, та й лайна варте було наразi це питання – перетворився на збиту руiну, замазану нудотною сумiшшю кровi й зеленоi трави. Штани його зяяли дiрами на колiнах.

Вiн помiти

Сторінка 115

, що Бiлл дивиться на нього, й трохи вiдступив, очi зробилися настороженими.

– Н-н-не т-т-тiкай! – погукав Бiлл. Вiн пiдняв у повiтря порожнi руки, розкривши вперед долонi, показуючи, що вiн безпечний. – Н-н-нам п-п-потрiбна д-д-доп-п-помога.

Бен пiдiйшов ближче, очi все ще настороженi. Хода в нього була така, нiби одна чи й обидвi ноги буквально його вбивають.

– Вони пiшли? Баверз i тi парубки?

– Т-т-так, – вiдповiв Бiлл. – Слухай, т-т-ти м-м-можеш побути з моiм д-д-другом, поки я поiду, п-п-привезу йому л-л-лiки? У нього а-а-а…

– Астма?

Бiлл кивнув.

Бен пройшов решту шляху до решток греблi й болiсно опустився на одне колiно бiля Еддi, який лежав на спинi з майже цiлком заплющеними очима, важко дихаючи.

– Котрий з них його вдарив? – нарештi спитав Бен. Вiн подивився вгору, i на обличчi цього товстуна Бiлл побачив ту саму безсилу лють, яку нещодавно вiдчував сам. – Генрi Баверз?

Бiлл кивнув.

– Так я i думав. Звiсно, катай. Я побуду з ним.

– Д-д-дякую.

– Ай, не дякуй менi, – промовив Бен. – Перш за все, це через мене вони напосiлися на вас. Катай. Поспiши. Я мушу повернутися додому на вечерю.

Бiлл пiшов, не сказавши бiльше нiчого. Добре було б сказати Беновi, щоб не брав це так близько до серця: у тому, що трапилося, провина Бена була не бiльшою за вину Еддi, який з великого розуму розтулив свого рота. Такi парубки, як Генрi та його дружки, самi собою катастрофа, що чекае, як би iй трапитися; дитяча версiя потопiв, торнадо, каменiв у жовчному мiхурi. Добре було б це сказати, але вiн зараз був такий накручений, що це забрало б у нього двадцять, а чи й бiльше, хвилин, а за цей час Еддi мiг запасти в коуме (це була ще одна рiч, про яку вiн дiзнався в лiкарiв Кейсi й Кiлдера[282 - James Kildare – кiногерой, молодий лiкар, який уперше з’явився у серii фiльмiв, починаючи з «Інтерни не можуть брати грошей» (1937); у 1961—1966 рр. на каналi «NBC» iшов серiал «Dr. Kildare», який конкурував з серiалом «Бен Кейсi» каналу «ABC».]; людина нiколи не входить у коуме, людина завжди западае в неi).

Вiн побiг вниз по течii, озирнувшись назад один раз. І побачив, як похмурий Бен Генском збирае бiля води камiння. Якусь мить Бiлл не мiг второпати, навiщо вiн це робить, а тодi зрозумiв. Це арсенал боеприпасiв. На той випадок, якщо вони повернуться.

4

Пустовище для Бiлла не було таемницею. Цiеi весни вiн багато тут грався, iнколи з Рiчi, частiше з Еддi, iнколи зовсiм сам. Вiн аж нiяк не дослiдив усю його територiю, проте дорогу вiд Кендаскiг до Канзас-стрит мiг знайти без проблем, що вiн зараз i зробив. Вийшов вiн до дерев’яного мосту, де Канзас-стрит перетинала один з тих безiменних струмкiв, що витiкали з дренажноi системи Деррi, збiгаючи вниз, у Кендаскiг. Сiлвера було сховано пiд цим мостом, примотаним мотузкою за кермо до однiеi з мостових опор, щоб не дозволити його колесам опинитися у водi.

Бiлл розв’язав мотузку, запхав ii собi за пазуху i, докладаючи усiх сил, повiв Сiлвера вгору, до хiдника, важко дихаючи й потiючи; пару разiв втративши рiвновагу, вiн упав на гузно.

Але врештi вiн видерся. І перекинув ногу через високу раму.

І, як завжди, щойно опинившись верхи на Сiлверi, вiн став iншою особистiстю.

5

«Нумо, Сiлвере, ГАЙДААА!»

Цi слова звучали глибше за його звичайний розмовний голос – це був майже голос того чоловiка, яким вiн стане. Сiлвер набирав швидкостi повiльно, прискорення вiдзначалося прискоренням клац-клац-клацання гральних карт об спицi цього велосипеда. Бiлл навстоячки давив педалi, вчепившись у ручки керма з оберненими догори зап’ястками. Схожий на людину, що намагаеться пiдважити жахливо тяжку штангу. На шиi в нього повипиналися жили. На скронях пульсували вени. Губи вивернулися донизу через зусилля, яких вiн докладав у шаленiй, уже звичнiй битвi проти ваги й iнерцii, напруженням мозку примушуючи Сiлвера розганятися.

Як завжди, це коштувало зусиль.

Сiлвер почав котитися скорiше. Будинки вже не просто шкандибали повз нього, а проминались гладенько. Лiвобiч, там, де Канзас-стрит перетиналася з Джексон-стрит, стала закованим Каналом Кендаскiг. За цим перехрестям Канзас-стрит стрiмко йшла вниз, до Центр-стрит i Головноi вулицi, у дiловий район Деррi.

Тут вулицi перетиналися часто, але, на користь Бiллу, всi перехрестя було опоряджено знаками «стоп», а ймовiрнiсть того, що одного дня якийсь водiй газоне повз такий знак i розпластае його в криваву тiнь, нiколи не спадала Бiлловi на думку[283 - У США знак «стоп» вимагае вiд водiя повноi зупинки перед тим, як проiхати опоряджене таким знаком перехрестя; цими знаками оснащуються всi перехрестя, де перетинаються двi чи бiльше дорiг.]. Та й навiть якби так, навряд чи вiн змiнив би своi звички. Вiн мiг би це зробити ранiше чи пiзнiше в життi, але ця весна й ранне лiто стали для нього дивним передгрозовим часом. Бена б вельми здивувало, якби хтось у нього запитав, чи вiн не самотнiй; Бiлл був би так само здивований, якби в нього запитали, чи не заграе вiн зi смертю. «З-з-звiсно,

Сторінка 116

-н-нi!» – вiдповiв би вiн негайно (й обурено), але це не вiдмiняло того факту, що з поступовим потеплiнням погоди його прогони по Канзас-стрит униз, до мiста, ставали дедалi бiльш схожими на вiдчайдушнi атаки з криком «банзай».

Ця частина Канзас-стрит була вiдома пiд назвою Горбатий Пагорб. Бiлл помчав тут на повнiй швидкостi, схилившись, щоб зменшити опiр вiтру, над кермом Сiлвера, тримаючи одну руку, щоб попереджати необачних, на потрiсканiй гумовiй бульбi свого верескливого клаксона, його руде волосся вiддувало назад колихливою хвилею. Клацання гральних карт перетворилося на стiйке гарчання. Натужно скривленi було губи перетворилися на велику дурнувату усмiшку. Житла праворуч поступилися дiловим будiвлям (здебiльшого склади та м’ясокомбiнати), що змазано пролiтали повз у такiй лячнiй, але й радiснiй гонцi. Лiворуч вiд нього миготiнням вогню в кутику ока тягся Канал.

«Нумо, Сiлвере, ГАЙДААА!» – кричав Бiлл переможно.

Сiлвер перелетiв за перший рiвень контролю i, як завжди в цей момент, ступнi Бiлла втратили контакт з педалями. Вiн мчав накотом, тепер уже цiлком у пеленi того якогось бога, котрого приставлено до роботи оберiгати маленьких хлопчакiв. Вiн завернув на потрiбну вулицю, либонь, миль на п’ятнадцять перевищуючи встановлену там швидкiсть – двадцять п’ять миль на годину[284 - 40 миль ~ 64 км.].

Усе тепер вiдлетiло геть: його заiкуватiсть, болiсно порожнi очi тата, коли той безцiльно пораеться бiля чогось у майстернi при своему гаражi, лячний вигляд пилу на чохлi роялю з закритою кришкою на другому поверсi – припалого пилом тому, що його мати бiльше нiколи не грала. Останнiй раз був на похоронi Джорджа, три методистських псалми. Джородж, який виходить на дощ у своему жовтому дощовику зi зробленим з газети й покритим парафiновою глазур’ю корабликом; мiстер Гарденер, який через двадцять хвилин пiдходить з його загорнутим у закривавлену ковдру тiлом; болючий скрик матерi. Усе вiдлетiло геть. Вiн був Самотнiм Рейнджером, вiн був Джоном Вейном, вiн був Бо Дiдлi, вiн був будь-ким, ким бажав бути, i нiким з тих, хто плакав, i лякався, i хотiв до своеi м-м-мамунi.

Сiлвер летiв, i разом з ним летiв Заiкуватий Бiлл Денбро; iхня схожа на кобильницю тiнь летiла слiдом за ними. Вони мчали вниз Горбатим Пагорбом разом; гральнi карти ревiли. Ступнi Бiлла знову знайшли педалi, i вiн почав на них давити, бажаючи розiгнатися ще дужче, бажаючи сягнути певноi сподiваноi швидкостi – не звуку, а пам’ятi – i прорватися крiзь бар’ер болю.

Вiн мчав, нахилившись над кермом; вiн мчав наввипередки з дияволом.

Швидко наближалося перехрестя, де перетиналися три вулицi: Канзас-стрит, Централ-стрит та Головна. Жахiття одностороннього руху та суперечливих знакiв i свiтлофорiв, якi мислилися скоординованими, але насправдi такими не були. Результатом, як проголосила «Деррi Ньюз» в однiй зi своiх редакцiйних статей минулого року, стало кiльцеве перехрестя, сплановане в пеклi.

Як завжди, Бiлловi очi зиркнули вправо-влiво, i то мигцем, оцiнюючи транспортний потiк, шукаючи в ньому дiрок. Якщо його рiшення виявиться помилковим – якщо вiн затнеться, могли б ви сказати, – вiн дiстане тяжкi поранення або загине.

Вiн промчав на червоне свiтло, плавно вильнувши праворуч, щоб обiйти розхлябаний вiчковий «б’юiк»[285 - Починаючи з 1949 року, певнi моделi легкових автомобiлiв «Buick» мають у себе на бортах мiж переднiм колесом i кабiною по кiлька (залежно вiд кiлькостi цилiндрiв двигуна) вентиляцiйно-декоративних вiчок.] i стрiлою ввiгнатися в повiльний рух машин на тиснявому перехрестi. Стрельнув поглядом через плече назад, аби впевнитися, що середня смуга порожня. Знову подивився вперед i побачив, що за якихось п’ять секунд вiн мусить врiзатися в зад пiкапу, що став просто посеред перехрестя, тим часом як викапаний Дядько Айк за його кермом тягне шию, аби прочитати всi тi знаки й переконатися, що вiн не завернув десь там неправильно й не опинився оце якимсь чином у Маямi-Бiч. Смугу праворуч заповнював собою мiжмiський автобус Деррi – Бенгор. Бiлл усе одно шугнув у тому напрямку i, так само рухаючись зi швидкiстю сорок миль на годину, устряг у просвiт мiж стоячим пiкапом i цим автобусом. В останню мить вiн рiзко смикнув убiк головою, наче солдат, що надзавзято виконуе наказ «рiвняйсь», аби не дозволити люстерку, що стирчало з пасажирського боку пiкапа, попереладнати йому зуби. Немов дозою мiцного алкоголю, плеснув йому в горло гарячий дизель автобуса. Вiн почув спазматичне верещання, коли насадка на ручцi його керма, поцiлувавши борт автобуса, зачергикала по алюмiнiю. Лише мельком вiн побачив водiя мiжмiського, з бiлим як полотно обличчям пiд високим очiлком форменого картуза «Автобусноi компанii Гадсон». Водiй сварився на Бiлла кулаком i щось кричав. Бiлл сумнiвався, щоб то було привiтання з днем народження.

Трiйця стареньких ледi переходили Головну вулицю з того боку, де стояв «Банк Новоi Англii», на той бiк, де був «Човник-Чобiток». Вони почули рiзке «гррр» гральних карт i пiдвели очi. Щелепи в них повiдпадали, ко

Сторінка 117

и хлопчик на величезному велосипедi майнув на вiдстанi якогось фута, немов мана.

Тепер найгiрша – i найкраща – частина подорожi опинилася позаду нього. Вiн знову був задивився на вельми реальну можливiсть власноi смертi та знову вiднайшов у собi сили вiдвести погляд. Його не роздавив автобус; вiн не вбив себе й трьох стареньких з iхнiми покупецькими торбами з унiвермагу «Фрiзiс»[286 - «Freese’s» (1892—1985) – найбiльший у штатi Мейн унiвермаг, який дiйсно iснував на Головнiй вулицi мiста Бенгор, яке слугуе Стiвену Кiнгу моделлю для описiв вигаданого ним мiста Деррi.] та чеками вiд соцiального забезпечення; його не розляпало об заднiй борт кузова старого пiкапа «додж» Дядька Айка. Тепер вiн знову iхав угору пагорбом, швидкiсть спливала. Щось – ох, назвiмо це жагою, це ж було добре, хiба не так? – спливало заразом з нею. Усi тi думки та спогади наздоганяли – агов, Бiлле, ти ба, ми тебе там майже були втратили з очей на деякий час, але ось ми вже тут – i, возз’еднуючись з ним, видряпувалися вгору по його сорочцi, застрибували йому до вуха й шугали в його мозок, наче дiтлашня з крижаноi гiрки. Вiн вiдчував, як вони вмощуються по своiх звичних мiсцях, як вони там тiсняться своiми розпашiлими тiлами. Чорти забирай! Хух! От ми й знову в головi в Бiлла! Нумо, думаемо про Джорджа! Гаразд! Хто хоче почати?

«Ти забагато думаеш, Бiлле».

Нi – не в цьому була проблема. Проблема була в тому, що вiн надто багато уявляе.

Вiн завернув у провулок Рiчард-лейн й за пару митей виiхав на Централ-стрит, крутячи педалi повiльно, вiдчуваючи пiт у себе в волоссi й на спинi. Вiн злiз з Сiлвера перед аптекою й зайшов досередини.

6

До смертi Джорджа Бiлл виклав би мiстеровi Кiну найiстотнiше, заговоривши до нього. Аптекар був не вельми добросердим – чи то так принаймнi думав про нього Бiлл, – але був досить терплячим, не дражнився й не насмiхався. Але тепер заiкуватiсть Бiлла ще бiльше подужчала, i вiн дiйсно боявся, що з Еддi може трапитися щось погане, якщо вiн не обернеться тут швидко. Тому, коли мiстер Кiн промовив: «Привiт, Бiллi Денбро, чим я можу тобi допомогти?», Бiлл взяв рекламний проспект вiтамiнiв, перевернув його i на зворотному боцi написав: «Еддi Каспбрак i я гралися в Пустовищi. У нього стався сильний напад астми, вiн справдi ледве може дихати. Ви можете менi дати замiннийбалончик для його iннгалятора?»

Вiн посунув цю записку по скляному прилавку до мiстера Кiна, котрий ii прочитав, подивився у схвильованi синi очi Бiлла й сказав:

– Звичайно, почекай тут i не чiпай нiчого, чого не мусиш.

Поки мiстер Кiн перебував поза задньою вiтриною, Бiлл нетерпляче тупцював на мiсцi. Хоча аптекар залишався там менш як п’ять хвилин, здавалося, минула цiла вiчнiсть, поки вiн повернувся з м’яким пластмасовим балончиком для Еддi. Вручивши його Бiллу, вiн усмiхнувся й сказав:

– Це мусить зарадити тiй проблемi.

– Д-д-дякую, – почав Бiлл, – у м-м-мене н-н-нема г-г-г…

– Все гаразд, синку. Мiсiс Каспбрак мае тут рахунок. Я просто запишу туди це. Я певен, вона схоче подякувати тобi за твою доброту.

Бiлл з величезним полегшенням подякував мiстеру Кiну й швидко пiшов. Мiстер Кiн вийшов iз-за прилавка, щоб подивитися йому вслiд. Вiн побачив, як, вкинувши iнгалятор до багажного кошика, Бiлл незграбно вилазить верхи. «Невже вiн дiйсно вмiе iздити на такому великому велосипедi? – подивувався мiстер Кiн. – Сумнiваюся. Я дуже в цьому сумнiваюся». Але цей хлопчак Денбро якось зрушив з мiсця, не полетiвши сторч головою, i повiльно закрутив педалi геть. Велосипед, який мiстеровi Кiну здався чиiмсь дурним жартом, дико вихляв з боку в бiк. Інгалятор у кошику перекочувався туди-сюди.

Мiстер Кiн ощирився. Якби цей його вищiр побачив Бiлл, це, поза сумнiвом, пiдтвердило би його думку про те, що мiстеру Кiну не стати одним iз чемпiонiв свiту серед добрякiв. То була кисла мiна, усмiшка чоловiка, який знайшов чимало подиву гiдного, але майже нiчого пiднесеного в людськiй природi. Так, вiн додасть цi лiки для Еддi до рахунку Сонi Каспбрак, i, як завжди, вона виявиться здивованою – i пiдозрiливою радше нiж вдячною – тим, що це такi дешевi лiки. Іншi лiки такi дорогi, казала вона. Мiсiс Каспбрак, як це розумiв мiстер Кiн, належала до тих осiб, якi вiрять, що вiд чогось дешевого людинi не може бути жодноi користi. Вiн добряче мiг би обiбрати ii на «ГiдрОкс Аерозолю» для ii сина, i подеколи така спокуса була виникала в нього… але навiщо б йому бруднити себе об дурiсть цiеi жiнки? Голод йому нiбито аж нiяк не загрожуе.

Дешево? Господи, ще б пак! «ГiдрОкс Аерозоль» («Використовувати за потребою» дрiбненько надруковано на клейких етикетках, якi вiн акуратно поприлiплював до кожноi iнгаляторноi пляшечки) дiйсно був дивовижно дешевим, але, попри цей факт, навiть мiсiс Каспбрак готова була визнати, що вiн цiлком добре управляеться з астмою ii сина. Дешевизна цього аерозолю зумовлювалася тим, що це була всього лиш комбiнацiя водню й кисню з домiшкою камфори для надання йому легкого медичного присмаку. Іншими словами, лiки

Сторінка 118

ддi вiд астми були водою з крана.

7

Повернення забрало в Бiлла бiльше часу, бо iхати довелося пiд гору. У кiлькох мiсцях вiн мусив злiзати з Сiлвера й вести його. Його м’язи просто не мали необхiдноi сили, щоб рухати велик угору крутiшими за положистi узвозами.

На той час, як вiн сховав велосипед i вирушив назад до потiчка, було вже десять хвилин по четвертiй. Чорнi припущення всякого роду роiлися йому в головi. Той хлопець, Генском, утiк, залишивши Еддi помирати. Або тi розбишаки могли повернутися i збити на лайно iх обох. Або… найгiрше з усього… той чоловiк, що зробив своею справою вбивство дiтей, мiг упорати одного з них, а то й обох. Як вiн був упорав Джорджа.

Вiн знав, як багато про те ходило рiзних плiток i гадок. Бiлл дуже страждав на заiкуватiсть, але ж вiн не був глухим – хоча iнколи здавалося, що люди гадають, нiби мусить бути, оскiльки говорив вiн тiльки в разi абсолютноi необхiдностi. Дехто вважав, що вбивство його брата зовсiм не пов’язане з убивствами Беттi Рiпсом, Шерiл Ламонiки, Метью Клементса й Веронiки Гроган. Іншi стверджували, що Джорджа, Рiпсом i Ламонiку вбив один чоловiк, а iншi двое стали жертвами iншого вбивцi, його «наслiдувача». Третя школа думки трималась опiнii, що хлопчикiв убивала одна людина, а дiвчаток iнша.

Бiлл вважав, що всiх було вбито якоюсь однiею особою… якщо воно було особою. Вiн iнколи загадувався над цим питанням. Як iнколи загадувався про власнi почуття щодо Деррi цього лiта. Чи це все ще наслiдки смертi Джорджа, те, як його батьки, здаеться, тепер його iгнорують, так глибоко зануренi у свою журбу за молодшим сином, що ледве бачать той факт, що Бiлл усе ще живий i може завдавати собi ушкоджень? Чи тi речi пов’язанi з iншими вбивствами? Тi голоси, що iнодi, здавалося, балакають тепер у нього в головi, нашiптуючи йому (i ясно, що це не варiацii його голосу, оскiльки цi голоси не заiкаються – вони тихi, але вони впевненi), радячи йому робити певнi речi, але не iншi? Чи все це разом зробило Деррi якимсь нiбито iншим тепер? Якимсь загрозливим, з вулицями досi не вiдвiдуваними, якi не запрошують, а натомiсть нiбито позiхають у якомусь неначе зловiсному мовчаннi? Чи це зробило деякi лиця потайними й наляканими?

Цього вiн не знав, але вважав – так само, як вважав, що всi вбивства були роботою одноi особи, – що Деррi дiйсно змiнилося, i що саме смерть його брата сповiстила про початок цих змiн. Тi чорнi припущення в його головi походили вiд затаеноi думки, що тепер у Деррi може статися що-завгодно. Будь-що.

Але, коли вiн обiйшов останнiй закрут, там все виглядало класно. Бен Генском так само був там, сидiв поряд з Еддi. Еддi також тепер сидiв, звiсивши руки собi мiж колiн, похиливши голову, все ще хрипко дихаючи. Сонце вже опустилося достатньо низько, щоб кидати поперек потоку довгi зеленi тiнi.

– Хлопче, ну ти й швидко, – сказав Бен. – Я не чекав, що ти повернешся в наступнi пiвгодини.

– У м-м-ене шв-в-видкий велик, – вiдповiв Бiлл iз дещицею гордостi. Якусь мить вони дивилися один на одного недовiрливо, насторожено. Потiм Бен невпевнено усмiхнувся, i Бiлл також усмiхнувся йому у вiдповiдь. Товстун, звiсно, але хлопець начебто непоганий. І залишався тут. Для цього треба мати характер – з тим, що Генрi з його взятими на полiцейський облiк малолiтнiми правопорушниками-друзями цiлком можливо мiг никатися десь тут поблизу.

Бiлл пiдморгнув Еддi, котрий дивився на нього з нiмою вдячнiстю.

– О-ось, т-т-тримай, Е-е-еддi, – тицьнув вiн йому iнгалятор. Еддi встромив його собi до роззявленого рота, натиснув на спуск i зробив спазматичний вдих. Потiм вiн вiдкинувся назад, очi заплющенi. Це стурбовано спостерiгав Бен.

– Йсусе, з ним таки дiйсно так погано, правда?

Бiлл кивнув.

– Менi трохи лячно було тут, – стиха сказав Бен. – Я загадувався, що я стану робити, якщо в нього раптом почнуться конвульсii чи щось таке. Я намагався пригадати оте, що нам тодi розповiдали, на тих зборах Червоного Хреста, у квiтнi. І едине, що згадав, це про ломаку, яку треба вставити йому до рота, щоб вiн не мiг вiдкусити собi язика.

– Я гадаю, це для е-е-епiлептикiв.

– Ой, йо, думаю, ти правий.

– Та й не б-б-буде у нього вже к-к-конвульсiй. Цi л-л-лiки йому з-з-зараз же з-з-зарадять. Д-д-дивись-но.

Важке дихання Еддi полегшало. Вiн розплющив очi й поглянув вгору на них.

– Дякую, Бiлле, – сказав вiн. – Цього разу було зовсiм гiвняно.

– Гадаю, воно почалося, коли вони розквасили тобi носа, еге ж? – запитав Бен.

Еддi невесело розсмiявся, пiдвiвся й засунув iнгалятор до задньоi кишенi.

– Навiть не думав тодi про нiс. Думав у той момент про свою матусю.

– Йо? Справдi? – здивованим голосом перепитав Бен, але його рука потягнулася до перетвореного на лахмiття власного светра й почала там нервово порпатися.

– Їй достатньо кинути один погляд на кров у мене на сорочцi, i вже за п’ять секунд вона доправить мене у трамвпункт Деррiйського мiського шпиталю.

– Чому? – спитав Бен. – Все ж перестало, хiба нi? Ой леле, я згадав одного хлопця,

Сторінка 119

яким разом ходив до дитсадка, Скутера Моргана, так вiн розбив собi носа до кровi, коли впав з мавпячого рукоходу. Його повезли до того трамвпункту, але тiльки тому, що в нього iще йшла кров.

– Йо? – запитав Бiлл зацiкавлено. – Вiн п-п-помер?

– Нi, але майже тиждень не ходив до школи.

– Це не мае значення, перестало воно чи нi, – похмуро проказав Еддi, – вона мене однаково доправить. Вона вважатиме, що там зламано й шматки кiстки застрягли менi в мозку чи ще щось таке.

– К-к-iстки м-м-можуть п-п-потрапити в м-м-мозок? – спитав Бiлл. Це перетворювалося на найцiкавiшу бесiду з усiх, якi вiн мав протягом багатьох тижнiв.

– Я не знаю. Якщо послухати мою маму, з людиною може що завгодно трапитися, – Еддi знову повернувся до Бена. – Вона водить мене до трамвпункту раз чи й двiчi на мiсяць. Я ненавиджу те мiсце. Одного разу там отой, як його, санiтар? Вiн сказав iй, що iм варто змусити ii сплачувати оренду. Так вона натурально осатанiла.

– Вау, – вiдгукнувся Бен. Йому подумалося, що мати в Еддi дiйсно дивачка. Вiн не усвiдомлював того факту, що тепер обидвi його руки обмацують рештки його светра. – А чому ти просто не сказав «нi»? Не сказав щось, типу «агов, ма, я почуваюся добре й хочу просто залишитися вдома, подивитися “Морське ловецтво”»[287 - «Sea Hunt» (1958—1961) – телесерiал про небезпечнi пригоди аквалангiстiв-рятувальникiв.]. Щось на кшталт такого.

– Оооо, – нiяково промовив Еддi й бiльше не сказав нiчого.

– Тебе ж з-з-вати Бен Г-г-генском, п-п-правильно? – запитав Бiлл.

– Йо. А тебе Бiлл Денбро.

– Т-т-так. А це Е-е-е…

– Еддi Каспбрак, – назвався сам Еддi. – Терпiти не можу, коли ти заiкаешся з моiм iменем. Ти схожий тодi на Елмера Фадда[288 - Elmer J. Fudd – народжений 1937 р. персонаж мультсерiалу «Божевiльнi мелодii» («Looney Tunes») на прiзвисько Розумака, який часто промовляе «в» замiсть звукiв «р» чи «л».].

– В-в-вибач.

– Ну, менi приемно з обома вами познайомитися, – сказав Бен. Прозвучало це манiрно й дещо кульгаво. Мiж усiма трьома запала тиша. Мовчанка ця була не зовсiм незручною. Протягом неi вони стали друзями.

– А чому тi хлопцi гналися за тобою? – спитав нарештi Еддi.

– В-в-вони з-а-а-авжди за кимсь га-а-аняються, – сказав Бiлл. – Н-н-ненавиджу тих уйобкiв.

Бен занiмiв на хвильку – здебiльша в захватi – вiд того, що Бiлл скористався тим, що його мати iнколи називала Направду Поганим Словом. Сам Бен нiколи не промовляв Направду Поганого Слова вголос, хоча якось був написав його (надзвичайно маленькими лiтерами) на одному телефонному стовпi позаминулого Гелловiна.

– Так сталося, що Баверз сидiв поряд зi мною пiд час останнiх iспитiв, – сказав вiн. – Вiн хотiв, щоб я дав йому списати. Я йому не дав.

– Мабуть, ти хочеш померти молодим, хлопче, – захоплено промовив Еддi.

Заiкуватий Бiлл вибухнув реготом. Бен шпарко поглянув на нього, вирiшив, що точно насмiхаються не з нього (важко сказати, як вiн про це дiзнався, але ж якось зумiв) i вишкiрився.

– Здогадуюся, що доведеться, – сказав вiн. – У всякому разi, вiн тепер мусить ходити на лiтнi заняття, й от вiн з тими двома парубками влаштував на мене засiдку, i ось що сталося.

– У т-т-тебе вигляд, н-н-наче вони тебе в-в-вбили, – сказав Бiлл.

– Я сюди впав з Канзас-стрит. Униз схилом пагорба. – Вiн позирнув на Еддi. – Мабуть, я побачуся з тобою в трамвпунктi, оце тепер менi спало на думку. Щойно моя ма погляне на мiй одяг, так зразу ж вiдрядить туди.

Цього разу реготом вибухнули разом Бiлл з Еддi, i Бен також приеднався до них. Вiд смiху було боляче животу, але вiн все одно смiявся, пронизливо й трiшки iстерично. Врештi-решт вiн був змушений сiсти на берег, i те «шльоп», з яким його зад гепнувся на землю, змусило його знову зайтися. Йому подобалося, як його смiх звучить разом iз iхнiм смiхом. Це були звуки, яких вiн нiколи не чув ранiше: не змiшаний хор смiху – таке вiн чув багато разiв, – а змiшаний хор смiху, в якому вiн мав власну партiю.

Вiн подивився вгору на Бiлла Денбро, iхнi очi зустрiлися, i цього було досить, щоб змусити iх обох розреготатися знову.

Бiлл пiдсмикнув на собi штани, пiдвернув угору комiр сорочки й почав туди-сюди важно походжати з мрiйливо-бандитським виглядом. Заговорив вельми пониженим голосом:

– Я тебе вб’ю, дитинко. Не пхай менi лайна. Я тупий, але я великий. Я можу лобом колоти волоськi горiхи. Я можу сцяти оцтом i срати цементом. Ім’я мое Солодкий Баверз, i я головне чмо тута-й-всюди в Деррi.

Тепер уже й Еддi упав на берег ручаю i качався там, ухопившись за живiт, пiдвиваючи. Йому вторував Бен – голова мiж колiн, сльози чвиркають йому з очей, шмарклi звисають з носа довгими, бiлими пагонами – реготом, наче якась гiена.

Бiл сiв разом iз ними, i поволi, помалу всi трое заспокоiлися.

– У цьому насправдi е й одна гарна штука, – нарештi сказав Еддi. – Якщо Баверз ходитиме на лiтнi заняття, тут ми його не будемо часто бачити.

– Ви часто граетеся в Пустовищi? – запитав Бен.

Це була iдея, яка й за тисячу рокiв самому йому не впливла б до

Сторінка 120

голови – не з тiею репутацiею, що мало Пустовище, – але тепер, коли вiн перебував тут, воно зовсiм не здавалося йому поганим. Фактично, ця дiлянка низького берега була дуже приемною у надвечiр’i, що поволi торувало собi шлях до присмерку.

– З-з-звичайно. Тут ло-о-овкенько. П-п-переважно нiхто нас тут в-в-внизу не ту-у-урбуе. Б-б-баверз i тi iншi х-х-хлопцi сюди не хо-о-одять, у-у-у всякому разi.

– Ти й Еддi?

– Р-р-р… – Бiлл замотав головою. Коли вiн затинаеться, обличчя в нього жужмиться, наче вогка ганчiрка для посуду, зауважив Бен, i раптом йому майнула дивна думка: Бiлл зовсiм не заiкався, коли передражнював балачку Генрi Баверза. – Рiчi! – вигукнув нарештi Бiлл, на мить замовк, а потiм продовжив: – Рiчi Т-т-тозiер з-з-звичайно теж ходить сюди. Але в-вiн з його т-т-татом збиралися сьо’днi прибирати в себе на г-о-о-о…

– Горищi, – переклав Еддi й кинув у воду камiнчик. Хлюп.

– Йо, я його знаю, – сказав Бен. – Ви, хлопцi, часто сюди приходите, еге?

Ця думка причаровувала його, а також змушувала вiдчувати якусь журбу.

– Д-д-доволi часто, – пiдтвердив Бiлл. – Чо-о-ом би тобi не п-п-повернутись сюди з-з-завтра? М-м-ми з Е-е-еддi на-а-амагались зробити г-г-греблю.

Бен не мiг вимовити нiчого. Вiн був вражений не лише самою цiею пропозицiею, а тiею простою й природною невимушенiстю, з якою вона йому надiйшла.

– Може, робитимемо щось iнше, – сказав Еддi. – Однаково ця гребля не працювала аж так круто.

Бен пiдвiвся й пiдiйшов до потiчка, обтрушуючи землю зi своiх величезних сiданок. По обох боках ручая все ще залишалися сплутанi купки дрiбних гiлок, але всi iнше, що вони до того тримали разом, було змито водою.

– Вам варт знайти кiлька дощок, – сказав Бен. – Дiстати дошки й прокласти iх у ряд… одна проти одноi… як хлiб у сандвiчi.

Бiлл з Еддi дивилися на нього, зачудованi. Бен укляк на одному колiнi.

– Дивiться, – повiв мову вiн, – дошки тут i тут. Ви встромляете iх у рiчище одна проти одноi. Ясно? А потiм, до того як iх встигне змити вода, ви засипаете промiжок мiж ними камiнням i пiском…

– М-м-ми, – озвався Бiлл.

– Га?

– Це робимо м-м-ми.

– О, – промовив Бен, почуваючись дурнем i маючи вигляд (як вiн був упевнений) вкрай iдiотський. Але його не турбувало, дурним вiн виглядае чи нi, бо раптом вiн вiдчув себе дуже щасливим. Вiн навiть не мiг пригадати, коли востанне почувався таким щасливим. – Йо. Ми. У всякому разi, якщо ви – ми – заповнимо той промiжок камiнням i всяким таким, воно встоiть. Вища за течiею дошка в мiру накопичення води спиратиметься на камiння й землю. Друга дошка вiдхилятиметься назад i, я гадаю, за деякий час ii змие, але якщо ми матимемо третю дошку… гаразд, дивiться.

Вiн рисував ломачкою по землi. Бiлл i Еддi Каспбрак, нахилившись, вивчали цей маленький рисунок з уважливою цiкавiстю:

– Ти колись ранiше вже будував греблю? – спитав Еддi тоном поштивим, мало не благоговiйним.

– Та нi.

– З-з-звiдки ж то-о-одi ти знаеш, що це д-д-дiятиме?

Бен глянув на Бiлла спантеличено:

– Звiсно, що дiятиме, чому б йому не дiяти.

– Але з-з-звiдки ти це з-з-знаеш? – перепитав Бiлл. Бен уторопав, що тон запитання не саркастично недовiрливий, а щиро зацiкавлений. – З-з-звiдки тобi ц-ц-це вiдомо?

– Я просто знаю, – сказав Бен. Вiн знову подивився вниз на свiй рисунок на землi, немов щоб самому впевнитися. Вiн нiколи в життi не бачив насипноi перемички, нi зображення ii, нi в дiйсностi, тож не мав поняття, що накреслив щойно доволi чiтку ii схему.

– Г-г-гаразд, – промовив Бiлл i поплескав Бена по спинi, – п-о-о-обачимося з-а-а-автра.

– О якiй годинi?

– М-м-ми з Е-е-еддi п-п-приiдемо сюди о пiв на д-д-дев’яту чи десь т-т-так…

– Якщо ми з мамою ще не чекатимемо в тому трамвпунктi, – сказав Еддi й зiтхнув.

– Я принесу якiсь дошки, – сказав Бен. – Там в одного старого, в сусiдньому кварталi, iх цiла купа. Я потягну кiлька.

– Принеси й припаси ще якiсь, – сказав Еддi. – Щось поiсти. Типу сенд-вiджiв, «Рiнг-Дiнгiв»[289 - «Ring-Dings» – тiстечка з шоколадною поливою, начиненi ванiльним кремом, що випускаються заснованою 1888 р. компанiею «Drake’s».], отаке щось, сам розумiеш.

– Окей.

– А з-з-зброя я-а-а-кась у тебе е?

– У мене е духова рушниця «Дейзi». Мама подарувала менi ii на Рiздво, але вона бiситься, якщо я стрельну з неi в хатi.

– П-п-принось ii сю-у-уди, – сказав Бiлл, – може, п-п-пограемо у-у-у вiйну.

– Окей, – радiсно погодився Бен. – Слухайте, менi вже треба мотати додому, а ви, хлопцi?

– Н-н-нам теж, – сказав Бiлл.

Всi трое пiшли з Пустовища разом. Бен допомiг Бiлловi виштовхати Сiлвера на узбiччя. Еддi тягнувся позаду них, знову захрипло дихаючи й нещасно розглядаючи на собi заплямовану кров’ю сорочку.

Бiлл попрощався i натис на педалi, вiддаляючись геть з криком на всю силу легень: «Нумо, Сiлвере, ГАЙДААА!»

– Оце так велетенський велик, – промовив Бен.

– Закластися на власну шкуру, – вiдгукнувся Еддi. Вiн зробив черговий ковток зi свого iнгалятора й тепер знову дихав нормально

Сторінка 121

– Вiн iнколи возить мене з собою ззаду, на багажнику. Мчить так швидко, що мало не до всирачки лячно. Добрий вiн чувак, Бiлл тобто. Останнi слова вiн промовив нiби мiж iншим, проте очi його проказували дещо бiльш щире. У них свiтилося обожнення. – Ти ж знаеш, що трапилося з його братом, авжеж?

– Нi, а що з ним?

– Вбитий минулоi осенi. Хтось його замордував. Геть вiдiрвав йому одну руку, просто наче крильце в мухи.

– Йсусе-голубчику!

– Бiлл зазвичай лише трохи заiкався. Тепер же в нього з цим зовсiм погано. Ти помiтив, що вiн заiкуватий?

– Ну… трiшки.

– Але голова в нього не заiкувата – тямиш, що я кажу?

– Йо.

– Взагалi, я тобi оце розповiв, тому що, якщо ти хочеш, аби Бiлл був тобi другом, краще з ним не балакати про його меншого брата. Не питайся в нього нi про що таке в усякому разi. Вiн досi весь роздрочений щодо того.

– Чуваче, я би теж був, – промовив Бен. Тепер йому вже нечiтко пригадувалося щось про того малюка, убитого минулоi осенi. Вiн загадався, чи його мати думала про Джорджа Денбро, коли подарувала йому годинника, якого вiн зараз носить, чи про бiльш недавнi вбивства, – це ж трапилося вiдразу пiсля того великого потопу?

– Йо!

Вони вже прийшли до рогу Канзас- i Джексон-стрит, де мусили розiйтися. Тут i там бiгали дiти, грали в ловитки, перекидали бейсбольнi м’ячi. Повз Бена з Еддi продефiлював якийсь малий придурок у великих синiх шортах i енотовiй шапцi, як у Дейвi Крокетта, одягненiй задом наперед так, що ii хвiст висiв йому мiж очима[290 - David Crockett (1786—1836) – герой фронтиру: мандрiвник, мисливець, конгресмен, солдат, загинув пiд час оборони форту Аламо пiд час вiйни за незалежнiсть Техасу; культова фiгура в американськiй iсторii.]. Вiн котив хула-хуп i кричав: «Ловлю хупом, егей, хлопцi! Довлю хупом, хочете?»

Цi двiйко бiльших хлопцiв задивилися на нього, та потiм Еддi мовив:

– Ну, менi треба вже йти.

– Зачекай секундочку, – сказав Бен. – Якщо тобi справдi не хочеться йти до трамвпункту, в мене е iдея.

– О, невже? – подивився Еддi на Бена, з сумнiвом, але охоче сподiваючись.

– Маеш нiкеля?

– У мене е дайм. То що?

Бен оцiнив на око пiдсохлi бордовi плями на сорочцi Еддi.

– Зайди до крамницi й купи шоколадного молока. Вилий половину собi на сорочку. А потiм, коли прийдеш додому, скажи своiй мамi, що розлив усе.

В Еддi загорiлися очi. За чотири роки вiдтодi, як помер його батько, зiр у матерi значно погiршився. З марнославних мiркувань (а ще тому, що вона не водила машини) вона вiдмовлялася вiдвiдати окулiста й придбати окуляри. Висохлi плями кровi й шоколадного молока на вигляд майже однаковi. Можливо…

– Це може виручити, – сказав вiн.

– Тiльки не кажи iй, що це моя iдея, якщо вона здогадаеться.

– Не скажу, – кивнув Еддi, – Прощавай-будь, алiгаторе.

– Окей.

– Нi, – заперечив терпляче Еддi. – Коли я так кажу, ти мусиш вiдповiсти: «До спiткання, крокодиле».

– О. До спiткання, крокодиле[291 - «See You Later Alligator» – фраза зi старовинноi англiйськоi лiчилки, яку своею однойменною пiснею 1955 року широко популяризував пiонер рок-н-ролу Бiлл Хейлi (1925—1981).].

– Второпав, – посмiхнувся Еддi.

– А знаеш що? – сказав Бен. – Ви, хлопцi, справдi класнi.

Еддi бiльш нiж знiяковiв; вiн майже рознервувався.

– Бiлл такий, – сказав вiн i вирушив геть.

Бен провiв його поглядом, як вiн йде по Джексон-стрит, а потiм повернув у бiк свого дому. За три квартали вулицею вiн побачив три аж надто знайомi постатi, вони стояли на автобуснiй зупинцi на розi Джексон-стрит та Головноi вулицi. Стояли, майже зовсiм вiдвернувшись в iнший вiд Бена бiк, з чим йому достобiса пощастило. Вiн пiрнув за чийсь живоплiт, серце шалено стукотiло. За п’ять хвилин пiд’iхав мiжмiський автобус Деррi – Ньюпорт – Гейвен. Покидавши своi недопалки на дорогу, Генрi з його дружками повалили досередини.

Бен зачекав, поки автобус зовсiм зник з очей, а потiм поспiшив додому.

8

Тiеi ночi жахлива рiч трапилася з Бiллом Денбро. Трапилася вона вже вдруге.

Його мама з татом сидiли на першому поверсi, дивилися телевiзор, майже не розмовляючи, сидiли на протилежних кiнцях дивана, наче пара книготримачiв на полицi. Були часи, коли вiтальня з телевiзором, яка поеднувалася з кухнею, повнилася балачками й смiхом, подеколи тим й iншим так щедро, що зовсiм не було чути телевiзора. «Замовкни, Джорджi!» – гиркав Бiлл. – «Перестань пожирати весь попкорн, i перестану», – вiдказував йому Джордж. «Ма, скажи йому, щоб дав менi попкорну». «Бiлле, дай йому попкорну. Джордже, не називай мене ма. Ма – це так вiвцi мекають». Або тато розповiсть якийсь анекдот, i вони всi регочуть, навiть мама. Джордж не завжди вловлював сенс анекдоту, Бiлл це знав, але однаково смiявся, бо всi смiялися.

У тi днi мама з татом також були книготримачами на диванi, але вони з Джорджем тодi були книжками. Бiлл намагався бути книжкою мiж ними, коли вони дивляться телевiзор, вiдтодi як загинув Джордж, але ризикував перетворитися на крижину. Вони пресували його холодом з

Сторінка 122

обох бокiв, а Бiллiв протиоблiднювач просто був недостатньо потужним, щоби з цим упоратися. Вiн мусив iти геть, бо аж такий холод завжди морозив йому щоки й змушував сльозитися очi.

– Б-б-ба-а-ажаете анекдот, який я сьо-о-однi почув у школi? – спробував вiн одного разу, кiлька мiсяцiв тому.

Мовчанка вiд них. У телевiзорi злочинець благав свого брата, священика, сховати його.

Бiллiв батько пiдвiв очi вiд «Правдивого»[292 - «True» (1930—1975) – чоловiчий журнал, в якому писалось про спорт, технiку, подорожi, мисливство й риболовлю тощо.] i поглянув на Бiлла з легким здивуванням. Потiм вiн знов опустив очi до журналу. Там було зображено якогось мисливця, розпластаного десь на заснiженому березi, який уп’явся очима вгору на навислого над ним велетенського полярного ведмедя. «Обламаний убивцею з бiлоi пустки» називалася та стаття. І Бiлл подумав: «Я знаю, де пролягае та бiла пустка – якраз мiж моiми татом i мамою на цьому диванi».

Мати так i зовсiм не пiдводила очей.

– Ц-ц-це про те, ск-к-кiльки треба ф-ф-французiв, аби в-в-вкрутити лампочку, – ринув уперед Бiлл. Вiн вiдчув у себе на лобi легеньку паморозь поту, як то iнодi траплялося в школi, коли вiн розумiв, що вчителька його iгнорувала так довго, наскiльки це iй вдавалось, i тепер мусить ось-ось його викликати. Голос його звучав надто голосно, але стишити його вiн чомусь не був у змозi. Слова вiдлунювали йому в головi божевiльними дзвонами, вiдлунювали, заклинювалися, виривались назовнi знову.

– То в-в-ви з-з-знаете, с-с-ск-к-кiльки?

– Одного, щоб тримав лампочку, i ще четверо, щоб крутили будинок, – промовив неуважно Зак Денбро й перегорнув сторiнку в своему часописi.

– Ти щось сказав, любий? – перепитала мати, а в «Чотиризiрковому театрi»[293 - «Four Star Playhouse» (1952—1956) – драматичний телесерiал з комедiйними елементами, в якому знiмалося чимало актуальних тодi голлiвудських зiрок.] той брат, який був священиком, радив брату, який був гангстером, здатися в руки правосуддя й молити про прощення.

Бiлл сидiв там, спiтнiлий, але захололий – такий захололий. Там було холодно, бо насправдi вiн не був единою книжкою мiж тими двома тримачами; Джорджi все ще залишався там, тiльки тепер це був той Джорджi, якого вiн не мiг побачити, той Джорджi, який нiколи не вимагав собi попкорну й не верещав, що Бiлл щипаеться. Цей новий варiант Джорджi нiколи не встругав кумедних витiвок. Це був однорукий, задумливо-мовчазний Джорджi, який блiдо мрiявся у тiнявому бiло-блакитному сяйвi телевiзора «Моторола» i, ймовiрно, не вiд батькiв, а вiд Джорджа линув насправдi той дужий холод; ймовiрно, це Джордж був насправдi тим убивцею з бiлоi пустки. Зрештою Бiлл утiк вiд того холоду, втiк вiд цього невидимого брата, але до його кiмнати, де вiн упав лицем на його лiжко й заплакав у його подушку.

Кiмната Джорджа залишалась точно такою ж, якою була в той день, коли вiн помер. Одного дня, тижнiв за два приблизно пiсля поховання сина, Зак був поскладав купу iграшок Джорджа до картонного ящика, збираючись, як гадав Бiлл, вiддати iх до «Гудвiлла», чи до Армii Спасiння, чи ще кудись. Шерон Денбро помiтила його, коли вiн виходив з тим ящиком у руках, i ii долонi зляканими бiлими птахами спурхнули iй на голову, пiрнули у волосся, зiмкнувшись там у скубливi кулаки. Побачивши це, Бiлл привалився до стiни, вся сила раптом почала спливати з його нiг. Мати на вигляд була такою ж божевiльною, як Ельза Ланчестер у «Нареченiй Франкенштейна»[294 - Elsa Lanchester (1902—1986) – англо-американська актриса, у фiльмi «Наречена Франкенштейна» (1935) за мотивами роману (1818) Мерi Шеллi грае дiвчину зi здибленим у результатi вибуху бiолабораторii волоссям, яка стала нареченою монстра, котрого грае Борис Карлов.].

– Нiколи не смiй забирати його речi! – заверещала вона.

Зак сахнувся, а тодi без жодного слова понiс ящик з iграшками назад у кiмнату Джорджа. Вiн навiть розклав iх по тих самих мiсцях, звiдки перед тим був позбирав. Зайшовши туди, Бiлл побачив батька, укляклого на колiнах перед лiжком Джорджа (мати все ще мiняла там постiльну бiлизну, хоча робила тепер це раз на тиждень, а не двiчi) з головою, похиленою на його м’язистi, волохатi передплiччя. Бiлл побачив, що батько плаче, й вiд цього його переляк ще бiльше подужчав. Лячна перспектива зненацька спала йому на думку: можливо, iнколи щось не просто йде погано, а потiм перестае; можливо, iнколи справи йдуть дедалi гiрше й гiрше, аж поки все не сколотиться нахер цiлком.

– Т-т-тату…

– Йди собi, – промовив батько. Голос у нього був приглушеним i тремтливим. Плечi здiймалися вгору й опадали. Бiлловi страшенно хотiлося торкнутися батькiвського плеча, подивитися, чи може його рука заспокоiти цi тривожнi здiймання. Вiн не зумiв наважитися. – Іди собi, катай геть.

Вiн вийшов i крадькома рушив коридором другого поверху, прислухаючись, як унизу, в кухнi, вiддаеться власному плачу його мати. Звук той був пронизливим i безпорадним. Бiлл подумав: «Чому вони плачуть окремо, так далеко одне вiд одного?» Але потiм прог

Сторінка 123

ав цю думку геть.

9

У перший вечiр лiтнiх канiкул Бiлл пiшов у кiмнату Джорджа. Серце важко билося йому в грудях, а ноги вчувалися незграбними й неслухняними з напруги. Вiн часто приходив до кiмнати Джорджа, але це не означало, нiби йому там подобалося. Ця кiмната так сильно була сповнена присутностi Джорджа, що вчувалася мiсцем, яке навiдуе привид. Бiлл не мiг позбавитись думки, що будь-якоi митi можуть рипнути, вiдчиняючись, дверi шафи й серед сорочок i штанiв, якi все ще акуратно там висять, стоятиме Джорджi; Джорджi, одягнений у дощовик, покритий червоними плямами й смугами, вiн стоятиме у дощовику з одним обвислим жовтим рукавом. Очi Джорджi будуть порожнiми та страшними, вони будуть очима зомбi в якомусь фiльмi жахiв. Коли вiн вийде з шафи, його гумаки видаватимуть м’яке болотяне чвакання, поки вiн перетинатиме кiмнату до того мiсця, де на його лiжку застиглою брилою жаху сидить Бiлл…

Якби якогось вечора пропала електрика, поки вiн сидiв там, на лiжку Джорджа, дивлячись на картинки на стiнi Джорджа або на моделi на стiльницi Джорджевого комода, Бiлл був упевнений, що протягом найближчих секунд десяти його вразив би серцевий напад, i то, ймовiрно, смертельний. Але все одно вiн сюди приходив. Вiйна з власним жахом перед Джорджем-привидом була нiмою й пожадливою потребою – голодним прагненням – бодай якось упоратися iз смертю Джорджа й знайти гiдний шлях, щоб рухатись далi. Не забути Джорджа, але якось знайти такий спосiб, щоб вiн зробився не таким нахер моторошним. Вiн розумiв, що його батьки в цьому наразi не сягають великих успiхiв, i якщо вiн сам прагне цiеi мети, то й досягати ii мусить сам.

Не те щоб вiн прийшов сюди тiльки заради себе; вiн прийшов також заради Джорджi. Вiн любив Джорджа i, як на братiв, ладнали вони один з одним цiлком добре. Ох, та траплялися у них своi паскуднi моменти – Бiлл влаштовуе Джорджевi пекучу iндiанську кропивку, Джордж клепае на Бiлла, що той, коли вже полягали спати, нишком спустився до кухнi та з’iв залишки лимонно-кремовоi глазурi – але здебiльшого ладнали вони мiж собою добре. Наче мало було того, що Джордж мертвий. Але те, що вiн обернув Джорджа на якогось такого жах-монстра… це було навiть гiршим.

Вiн сумував за малим, iстинно так. Сумував за його голосом, за смiхом – сумував за тим, як Джордж iнодi довiрливо скидався очима до його очей, упевнений, що Бiлл мае вiдповiдi на будь-якi запитання. І ось така надзвичайно дивна рiч: траплялося, коли вiн вiдчував, що найбiльше любить Джорджа у своему страху, тому що навiть у своему страху – в тривожному очiкуваннi, що Джордж-зомбi може чаiтися в шафi або пiд лiжком – вiн пам’ятав, що найдужче вiн любить Джорджа саме тут, i Джордж його любить. У прагненнi примирити цi двi емоцii – свою любов i свiй жах – Бiлл вiдчував, що вiн найближче до знаходження пункту остаточного примирення.

Це не було тим, про що вiн мiг би говорити; як на його розум, цi iдеi були не чим iншим, як лише незв’язаною плутаниною. Але його тепле й прагнуче серце розумiло, i це було тим, що мало значення.

Інодi вiн перегортав Джорджевi книжки, iнодi вiн перебирав Джорджевi iграшки.

До альбому Джорджевих фотографiй вiн не зазирав з минулого грудня.

Зараз, у вечiр пiсля знайомства з Беном Генскомом, Бiлл вiдчинив дверцята Джорджевоi шафи (як завжди, набираючись духу перед тим, що побачить самого Джорджi, як той стоiть у своему закривавленому дощовику серед вiшакiв з одягом, як завжди, очiкуючи побачити, як одна блiда долоня з по-риб’ячому слизькими пальцями випорсне з темряви, щоб ухопити його за руку) i дiстав з верхньоi полицi той альбом.

«МОЇ ФОТОГРАФІЇ» виведено золотом на обкладинцi. Нижче, пiд прозорою стрiчкою (клейка стрiчка вже трiшки пожовкла й почала вiдставати), акуратно написанi слова: «ДЖОРДЖ ЕЛМЕР ДЕНБРО, 6 РОКІВ». Бiлл понiс альбом на лiжко, на якому колись спав Джорджi, серце його билося важче, нiж будь-коли. Вiн не мiг сказати, що змусило його знову дiстати цей фотоальбом. Пiсля того, що трапилося тодi, у груднi…

«Поглянути вдруге, от i все. Просто, щоб ти переконався, що то було не насправдi тодi, першого разу. Що першого разу твоя голова просто сама собi утнула такий жарт».

Ну, це вже принаймнi було обгрунтування.

Воно могло бути навiть правдивим. Але Бiлл пiдозрював, що справа в самому альбомi. У ньому ховалася якась безумно притягальна чарiвнiсть. У тому, що вiн тодi побачив, або гадае, нiби побачив…

І от вiн розкрив альбом. Той був заповнений знiмками, якi Джордж випрошував i отримував вiд матерi й батька, вiд своiх тiток i дядьок. Джорджа не обходило, знае вiн чи нi тих людей або мiсцини, якi на них зображено; його причаровувала сама iдея фотографii. Коли його приставання до когось, щоб йому подарували новi фотографii для його альбому, обертались невдачею, вiн, схрестивши ноги, сiдав сюди на лiжко, де зараз сидiв Бiлл, i роздивлявся старi знiмки, обережно перегортаючи сторiнки, вивчаючи чорно-бiлi «кодаки». Ось його мати, коли вона було молодою i неймовiрно вродливою; ось його батьк

Сторінка 124

, не старший вiсiмнадцяти, один з трiйцi усмiхнених молодикiв з рушницями, якi стоять над мертвим оленем, що лежить з вiдкритими очима; дядько Хойт стоiть на якихось каменях, високо тримаючи щуку; тiтка Фортуна на Деррiйському сiльськогосподарському ярмарку гордо вклякла на колiнах поряд з кошиком вирощених нею помiдорiв; чиясь стара машина «б’юiк»; якась церква; будинок; якась дорога, що веде кудись звiдкiлясь. Усi цi знiмки, знятi хтозна-ким з хтозна-яких причин, замкненi тут у фотоальбомi мертвого хлопчика.

Тут Бiлл побачив себе трирiчного, прилаштованого у шпитальному лiжку з обмотаною цiлим тюрбаном бинтiв головою. Бинти проходять йому по щоках пiд потрощену щелепу. Його збила якась машина на парковцi «Ей & Пi»[295 - «A & P» – заснована 1859 р. чайна компанiя, яка у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалiйних крамниць, але вже в 1950-х у результатi антимонопольних санкцiй американського уряду почала занепадати.] на Централ-стрит. Вiн дуже мало що пам’ятав зi свого перебування у шпиталi – тiльки те, що його там поiли молочним коктейлем з морозивом крiзь соломинку та iще що в нього три днi страшенно болiла голова.

А ось уся iхня родина на галявинi проти будинку, Бiлл стоiть поряд з матiр’ю, тримаючи ii за руку, а Джордж, ще зовсiм немовля, спить на руках у Зака. А тут…

Це ще не кiнець альбому, але остання сторiнка, яка мае сенс, бо далi йдуть всi порожнi. Останньою тут була шкiльна фотографiя Джорджа, знята в жовтнi минулого року, менше нiж за десять днiв до його смертi. На нiй Джордж стоiть у светрику з круглим викотом. Його бунтiвне волосся пригладжено за допомогою води. Вiн щириться, виказуючи двi прогалини, в яких вже нiколи не виростуть новi зуби… «якщо вони не продовжують рости й пiсля смертi», – подумав Бiлл i здригнувся.

Якийсь час вiн пильно вдивлявся у цю фотографiю, а потiм уже збирався закрити альбом, i тодi те, що було трапилося у груднi, трапилось знову.

Очi Джорджа на фото ворухнулись. Вони обернулися, щоб зустрiтися з очима Бiлла. Штучна усмiшка Джорджа «скажи сир» перетворилася на моторошний вищир. Праве око поникло, закрилось пiдморгуючи: «Скоро побачимось, Бiлле. У моiй шафi. Може, й цiеi ночi».

Бiлл жбурнув альбом через кiмнату. Ляснув долонями собi по губах.

Альбом вдарився об стiну й упав на пiдлогу, розкрився. Перегорталися його сторiнки, хоча жодного протягу не було. Альбом сам себе розкрив знову на тiй самiй жахливiй фотографii, пiд якою мiстився пiдпис «ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957—1958».

З фотографii почала точитися кров.

Бiлл сидiв помертвiлий, язик у його ротi розпух на якусь давучу балабуху, шкiра взялася мурашками, дибки стало волосся. Вiн хотiв закричати, але ледве чутне пхикання, що виповзло з його горла, либонь, було найкращим, на що вiн був здатен.

Кров розтеклася по аркушу й почала скрапувати на пiдлогу.

Бiлл кинувся геть з кiмнати, грюкнувши за собою дверима.

Роздiл 6. Один iз зниклих: iсторiя з лiта 1958 року

1

Не всiх iх було знайдено. Нi, не всiх iх було знайдено. І час вiд часу робилися хибнi припущення.

2

З газети «Деррi Ньюз» за 21 червня 1958 року (шпальта 1):

ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ

Едварда Л. Коркорана, який мешкае в Деррi за адресою Чартер-стрит 73, його матiр’ю Монiкою Маклiн i вiтчимом Рiчардом П. Маклiном минулого вечора було оголошено зниклим. Хлопчику Едварду десять рокiв. Його зникнення викликало новi побоювання, що на молодих людей Деррi наразi полюе якийсь убивця.

Мiсiс Маклiн сказала, що хлопчик вiдсутнiй з 19 червня, коли вiн не повернувся додому зi школи пiсля останнього дня занять перед лiтнiми канiкулами.

Запитання, чому вона довше нiж на добу затрималася з повiдомленням про вiдсутнiсть свого сина, мiсiс Маклiн коментувати вiдмовилася. Шеф полiцii Рiчард Бортон також ухилився вiд коментарiв, проте певне джерело в Департаментi полiцii повiдомило «Ньюз», що Едвард Коркоран мав не вельми добрi стосунки зi своiм вiтчимом i що ранiше вiн також проводив деякi ночi не вдома. Те саме джерело припускае, що на ухилення хлопчика вiд повернення додому могли вплинути його рiчнi оцiнки. Директор Деррiйськоi школи Гаролд Меткаф ухилився вiд коментарiв щодо оцiнок Едварда Коркорана, вказавши на те, що вони не е громадським надбанням.

«Я сподiваюся, що зникнення цього хлопчика не спричиниться до зайвих побоювань, – сказав минулого вечора шеф Бортон. – Зрозумiло, що настроi в громадi тривожнi, але я хочу наголосити на тому, що кожного без виняткiв року ми рееструемо вiд тридцяти до п’ятдесяти заяв про зникнення неповнолiтнiх осiб. Бiльшiсть iз них знаходяться живими й здоровими протягом тижня пiсля першоi заяви. Дай Бог, те саме буде й у випадку Едварда Коркорана».

Також Бортон пiдтвердив свою впевненiсть у тому, що вбивства Джорджа Денбро, Беттi Рiпсом, Шерiл Ламонiки, Метью Клементса й Веронiки Гроган не були справою рук однiеi особи.

«У кожному злочинi е iстотнi вiдмiнностi, – сказав Бортон, однак вiдмовився наводити подробицi. Вiн сказав, що мiсцева пол

Сторінка 125

цiя, дiючи у тiснiй спiвпрацi з офiсом Генерального прокурора штату Мейн, досi розслiдуе кiлька версiй. На запитання в телефонному iнтерв’ю минулого вечора: «Наскiльки якiснi цi версii?», шеф Бортон вiдповiв: «Дуже якiснi». Запитання, чи очiкуеться по якомусь з цих злочинiв найближчим часом чийсь арешт, Бортон коментувати вiдмовився.

З газети «Деррi Ньюз» за 22 червня 1958 року (шпальта 1):

СУД ПРИЗНАЧАЄ НЕСПОДІВАНУ ЕКСГУМАЦІЮ

Сенсацiйною новиною у справi зникнення Едварда Коркорана е ексгумацiя його молодшого брата, Дорсi, призначена вчора пiзно ввечерi суддею Районного суду Деррi Ерхардтом К. Молтоном. Постанова суду стала наслiдком спiльного запиту вiд Окружного прокурора та Окружного судмедексперта.

Дорсi Коркоран, котрий також жив разом зi своею матiр’ю й вiтчимом за адресою Чартер-стрит 73, помер, як ранiше повiдомлялося, в результатi нещасного випадку в травнi 1957 року. Хлопчика було доставлено в Деррiйський мiський шпиталь з численними переломами, включно з проламом черепа. На госпiталiзацiю його здавав Рiчард П. Маклiн, вiтчим хлопчика. Вiн стверджував, що Дорсi Коркоран грався у гаражi на драбинi й випадково упав з ii верху. Хлопчик помер, не повертаючись до пам’ятi, через три днi.

Увечерi в середу було подано заяву про зникнення Едварда Коркорана (десятирiчного). Запитання, чи перебувають пiд пiдозрою у зв’язку зi смертю меншого або зникненням старшого хлопчика мiсiс Маклiн або мiстер Маклiн, шеф Бортон коментувати вiдмовився.

З газети «Деррi Ньюз» за 24 червня 1958 року (шпальта 1):

МАКЛІНА ЗААРЕШТОВАНО ЗА ПОБИТТЯ ДО СМЕРТІ

Вiн пiдозрюваний у зв’язку з нез’ясованим зникненням

Учора шеф Деррiйськоi полiцii Рiчард Бортон скликав прес-конференцiю, щоб оголосити, що Рiчард П. Маклiн, який мешкае за адресою Чартер-стрит 73, був заарештований i звинувачений у вбивствi свого пасерба Дорсi Коркорана. Молодший Коркоран помер у Деррiйському мiському шпиталi, як було визначено, «в результатi нещасного випадку» 31 травня минулого року.

«Звiт судово-медичного експерта показуе, що хлопчика було жорстоко побито», – сказав Бортон. Хоча Маклiн стверджував, нiбито хлопчик, граючись у гаражi, упав з драбини, Бортон сказав, що звiт Окружного судмедексперта показуе, що хлопчика було жорстоко побито якимсь тупим знаряддям. На запитання, яким саме знаряддям, Бортон вiдповiв: «Імовiрно, це був молоток. Наразi найважливiшим е висновок судово-медичного експерта, що цей хлопчик отримав численнi удари певним предметом, який був достатньо твердим, щоб поламати йому кiстки. Рани, особливо тi, що на черепi, зовсiм не вiдповiдають тим, якi може заподiяти падiння. Дорсi Коркорана було побито мало не до смертi, а потiм пiдкинуто помирати у травмпункт мiського шпиталю».

На запитання, чи не порушили своi обов’язки лiкарi, котрi лiкували Дорсi Коркорана, якщо брати до уваги можливiсть повiдомлення про знущання з дитини, чи у звiтностi про справжнi причини смертi, Бортон вiдповiв: «Їм доведеться вiдповiдати на серйознi питання, коли мiстер Маклiн постане перед судом».

Вiдповiдаючи на запитання про його думку щодо можливого зв’язку цих подiй з нещодавнiм зникненням старшого брата Дорсi Коркорана, Едварда, про яке чотири днi тому заявили Монiка й Рiчард Маклiни, шеф Бортон сказав: «Я гадаю, ця справа виглядае набагато серйознiшою, нiж ми спочатку припускали, ви погоджуетеся?»

З газети «Деррi Ньюз» за 25 червня 1958 року (шпальта 2):

УЧИТЕЛЬКА КАЖЕ, ЩО ЕДВАРД КОРКОРАН ЧАСТО «З’ЯВЛЯВСЯ В СИНЦЯХ»

Генрiета Думонт, учителька п’ятого класу в Деррiйськiй початковiй школi на Джексон-стрит, сказала, що Едвард Коркоран, котрий уже майже тиждень як пропав, часто приходив до школи «вкритий синцями». Мiсiс Думонт, яка вiд кiнця Другоi свiтовоi вiйни викладае в одному з двох п’ятих класiв цiеi школи, сказала, що одного дня, приблизно за три тижнi до його зникнення, Едвард Коркоран «з’явився з обома майже зовсiм заплилими очима. Коли я спитала в нього, що трапилося, вiн вiдповiв, що “батько давав йому ладу” за те, що вiн не з’iв вечерю».

Коли ii запитали, чому вона не доповiла про таке вочевидь тяжке побиття, мiсiс Думонт сказала: «Це я не вперше побачила таке у своiй учительськiй кар’ерi. Першi кiлька разiв подiбне було з одним з моiх учнiв, батько якого плутав побиття з навчанням дисциплiни, i я намагалася щось з цим зробити. Але тодiшня заступниця директора, Гвендолiн Рейберн, сказала менi, щоб я в це не втручалася. Вона сказала менi, що, коли працiвники школи опиняються вплутаними у тi справи, де пiдозрюеться насильство над дiтьми, це завжди обертаеться недобре для Департаменту освiти пiд час розподiлу бюджетних асигнувань. Я пiшла до самого директора, i вiн менi наказав забути про це, бо iнакше я отримаю догану. Я перепитала, чи потрапить догана в подiбному випадку до моеi особистоi справи. Вiн сказав, що в будь-якому випадку вчителевi не варто добиватися собi догани. Я зрозумiла натяк».

Вiдповiдаючи на запитання, чи залишилося й зараз тим самим ставлення в деррiйськiй системi шк

Сторінка 126

льноi освiти, мiсiс Думонт сказала: «Ну, а яким воно виглядае у свiтлi цiеi, поточноi, ситуацii? І ще можу додати: я б не говорила зараз з вами про це, якби не виходила на пенсiю в кiнцi цього навчального року».

Мiсiс Думонт продовжила: «Вiдтодi як виявилася ця iсторiя, я щовечора опускаюся на колiна й молюся за те, що Еддi Коркорану просто остогидiв той звiр у подобизнi його вiтчима, i хлопчик утiк. Я молюся за те, що, коли вiн прочитае в газетi або почуе в новинах, що того Маклiна замкнули, хлопчик повернеться додому».

Монiка Маклiн у короткому телефонному iнтерв’ю гаряче спростувала звинувачення мiсiс Думонт: «Рiч нiколи не бив Дорсi, i Еддi вiн також нiколи не бив, – сказала вона. – Я вам просто зараз це кажу, а коли помру й постану перед Престолом Суддi й подивлюся впрост у вiчi Господу, те саме я скажу i Йому».

З газети «Деррi Ньюз» за 28 червня 1958 року (шпальта 2):

«ТАТО МУСИВ ДАТИ МЕНІ ЛАДУ, БО Я ПОГАНИЙ», – РОЗПОВІВ МАЛЮК УЧИТЕЛЬЦІ В ДИТСАДКУ, ПЕРЕД ТИМ ЯК ЙОГО БУЛО ПОБИТО НА СМЕРТЬ

На умовах анонiмностi одна з учительок, яка двiчi на тиждень викладае у мiсцевому дитячому садку, розповiла вчора репортеру «Ньюз», що менш нiж за тиждень до його смертi в результатi нiбито нещасноi пригоди в гаражi, юний Дорсi Коркоран прийшов до неi на заняття з тяжкими вивихами великого та ще трьох пальцiв на правiй руцi.

«Йому так болiло, що бiдний малюк не мiг розмальовувати свого плаката з безпеки життедiяльностi “Мiстер Роби Так”[296 - Плакати з контуром кумедноi людськоi фiгурки i написом великими лiтерами, типу «мий руки», «чисть зуби» тощо, розмальовуючи якi рiзними кольорами, дитина запам’ятовуе повчальнi рекомендацii.], – сказала ця вчителька. – Пальцi були розпухлi, як сосиски. Коли я спитала у Дорсi, що трапилося, вiн сказав, що його батько (вiтчим Рiчард П. Маклiн) вiдгинав йому пальцi назад за те, що вiн пройшов по пiдлозi, яку щойно була вимила й навощила його мати. “Тато мусив дати менi ладу, бо я поганий”, – це його слова. Дивлячись на цi маленькi, любi пальчики, я мало не розплакалась. Йому дуже хотiлося розмалювати той плакат, як це зробили зi своiми iншi дiти, тому я дала йому дитячого аспiрину й дозволила розмальовувати, поки для iнших дiтей тривав “Час казки”. Вiн дуже любив розмальовувати тi плакати “Мiстер Роби Так” – найбiльше це любив – i тепер я радiю, що змогла подарувати йому трiшки щастя в той день.

Коли вiн помер, менi навiть на думку не спало, що це могло бути чимсь iншим, окрiм нещасноi пригоди. Гадаю, я спершу подумала, що вiн упав, бо не мiг добре триматися тiею своею рукою. Тепер я думаю, що тодi просто не могла повiрити, що дорослий може зробити таке малюковi. Тепер я знаю, що може. Дай Боже, краще б я не знала».

Старшого, десятирiчного, брата Дорсi Коркорана Едварда досi не знайдено. Зi своеi камери в Окружнiй в’язницi в Деррi Рiчард Маклiн продовжуе заперечувати будь-яку власну роль як у смертi свого молодшого пасерба, так i в зникненнi старшого хлопчика.

З газети «Деррi Ньюз» за 30 ЧЕРВня 1958 року (шпальта 5):

МАКЛІН ДОПИТАНИЙ У СПРАВАХ СМЕРТЕЙ

ГРОГАН І КЛЕМЕНТСА

Вiн надав беззаперечнi алiбi – повiдомляе наше джерело

З газети «Деррi Ньюз» за 6 липня 1958 року (шпальта 1):

«МАКЛІНА БУДЕ ЗВИНУВАЧЕНО

ТІЛЬКИ У ВБИВСТВІ ЙОГО ПАСЕРБА ДОРСІ», – КАЖЕ БОРТОН

Едварда Коркорана досi не знайдено

З газети «Деррi Ньюз» за 24 липня 1958 року (шпальта 1):

ПЛАЧУЧИЙ ВІТЧИМ ЗІЗНАЄТЬСЯ, ЩО ДО СМЕРТІ ПОБИВ СВОГО ПАСЕРБА

У процесi драматичного слухання в Окружному судi справи Рiчарда Маклiна, звинуваченого у вбивствi свого пасерба Дорсi Коркорана, Маклiн зламався пiд час допиту сторони звинувачення в особi Окружного прокурора Бредлi Вiтсана, визнавши, що вiн до смертi побив чотирирiчного хлопчика безвiддачним молотком, який потiм, перед тим як вiдвезти хлопчика до травмпункту Деррiйського мiського шпиталю, вiн закопав у дальньому кiнцi городу своеi дружини.

Судова зала перебувала у приголомшеному мовчаннi, поки, рюмсаючи, Маклiн, який перед тим визнав побиття обох своiх пасербiв «вряди-годи, коли вони на те заслуговували, iм же на добро», викладав свою iсторiю.

«Я не знаю, що на мене найшло. Я побачив, що вiн знову лiзе на ту чортову драбину, i схопив молоток з лави, де той лежав, i просто став його ним опоряджувати. Я не збирався його вбивати. Бог менi свiдок, я зовсiм не думав його вбивати».

«Вiн казав щось перед тим, як зомлiти?» – запитав Вiтсан.

«Вiн сказав: “Припини, татусю, я вибачаюся, я люблю тебе”», – вiдповiв Маклiн.

«Ви припинили?»

«Перегодом», – сказав Маклiн. Потiм вiн почав ридати так iстерично, що суддя Ерхардт Молтон оголосив перерву в судовому засiданнi.

З газети «Деррi Ньюз» за 18 вересня 1958 року (шпальта 16):

ДЕ ЕДВАРД КОРКОРАН?

Вiтчим Едварда, засуджений на десятирiчний термiн (з правом умовно-дострокового звiльнення через два роки) у штатнiй в’язницi Шошенк за вбивство його чотирирiчного брата Дорсi, продовжуе стверджувати, що не мае уявлення, де може бути Едвард

Сторінка 127

оркоран. Мати хлопчикiв, яка розпочала процес розв’язання шлюбу з Рiчардом П. Маклiном, каже, що, на ii думку, ii незабаром-екс-чоловiк бреше.

Чи це так?

«Я, наприклад, так не вважаю», – каже отець Ешлi О’Браян, котрий обслуговуе в Шошенку в’язнiв-католикiв. Маклiн почав брати уроки католицькоi вiри невдовзi пiсля того, як почав вiдбувати свiй термiн ув’язнення, i отець О’Браян проводив з ним доволi багато часу. «Вiн щиро шкодуе про те, що наробив», – продовжуе отець О’Браян, додаючи, що, коли вiн на самому початку спитав у Маклiна, чому той хоче стати католиком, i Маклiн йому вiдповiв: «Я чув, що вони мають покаяннi молитви, а менi треба багато спокутувати, бо iнакше я потраплю в пекло, коли помру».

«Вiн розумiе, що вiн наробив молодшому хлопчику, – каже отець О’Браян, – Якщо вiн також зробив щось i старшому, вiн цього не пам’ятае. Вiн вiрить, що його руки чистi щодо Едварда».

Наскiльки в Маклiна руки чистi щодо Едварда – це питання, яке продовжуе турбувати мешканцiв Деррi, але вiн був переконливо очищений вiд пiдозр у вбивствах iнших дiтей, якi мали мiсце тут. Щодо перших трьох, вiн спромiгся надати залiзнi алiбi, а коли в червнi, липнi та серпнi трапилися решта, вiн уже перебував у в’язницi.

Усi цi десять убивств залишаються нерозкритими.

В ексклюзивному iнтерв’ю, яке Маклiн дав «Ньюз» минулого тижня, вiн знову стверджував, що нiчого не знае про мiсцеперебування Едварда Коркорана. «Я бив iх обох, – сказав вiн у болiсному монолозi, який переривався тяжкими нападами плачу. – Я iх любив, але бив. Сам не розумiю чому – не бiльше, нiж я розумiю, чому Монiка дозволяла менi це робити чи чому вона покривала мене пiсля того, як помер Дорсi. Гадаю, я мiг би вбити Еддi так само легко, як це зробив iз Дорсi, але присягаюся перед Богом, й Ісусом, й усiма святими на небесах, я цього не робив. Я розумiю, як воно виглядае, але я цього не робив. Я думаю, вiн просто втiк. Якщо так, то це едине, за що я мушу подякувати Богу».

На запитання, чи свiдомий вiн якихось прогалин у власнiй пам’ятi – чи не мiг вiн убити Едварда, а потiм заблокувати це в пам’ятi – Маклiн вiдповiв: «Я не в курсi щодо жодних прогалин. Я надто добре знаю, що я насправдi наробив. Я присвятив власне життя Христу й решту його збираюся провести, спокутуючи це».

З газети «Деррi Ньюз» за 27 сiчня 1960 року (шпальта 1):

«ТЕ ТІЛО НЕ НАЛЕЖИТЬ КОРКОРАНУ», – ОГОЛОШУЄ БОРТОН

Шеф полiцii Рiчард Бортон повiдомив репортерам сьогоднi вранцi, що дуже розкладене тiло хлопчика, вiком приблизно як Едвард Коркоран, який зник зi свого дому в Деррi у червнi 1958 року, точно не належить пропалiй дитинi. Те тiло було знайдено в Ейнсфордi, штат Массачусетс, закопаним у гравiйному кар’ерi. У полiцii штатiв Мейн i Массачусетс спершу припускали, що тiло може належати Коркорану, вважаючи, що його мiг пiдвозити якийсь розбещувач малолiтнiх, пiсля того як вiн утiк зi свого дому на Чартер-стрит, де було побито та вбито його молодшого брата.

Стоматологiчна карта переконливо показала, що тiло, знайдене в Ейнсфордi, не належить Коркорану, вiд зникнення якого минуло вже дев’ятнадцять мiсяцiв.

З Портлендськоi газети «Прес-Гералд» за 19 липня 1967 року (шпальта 3):

ЗАСУДЖЕНИЙ УБИВЦЯ СКОЮЄ САМОГУБСТВО У ФАЛМУТІ

Рiчард П. Маклiн, якого дев’ять рокiв тому було засуджено за вбивство його чотирирiчного пасерба, вчора пiсля полудня був знайдений мертвим у своiй невеличкiй квартирi на третьому поверсi у Фалмутi. Умовно-достроково звiльнений, який тихо жив i працював у Фалмутi з часу його виходу зi штатноi в’язницi Шошенк у 1964 роцi, вочевидь, покiнчив життя самогубством.

«Записка, яку вiн залишив, вказуе на надзвичайно скаламучений стан розуму», – сказав заступник шефа Фалмутськоi полiцii Брендон К. Рош. Змiст записки вiн оголосити вiдмовився, але певне джерело в Департаментi полiцii повiдомило, що вона складаеться з двох речень: «Я бачив Еддi минулоi ночi. Вiн був мертвий».

Згаданим «Еддi» напевне е пасерб Маклiна, брат того хлопчика, за вбивство якого Маклiна було засуджено в 1958 роцi. Саме зникнення Едварда Коркорана зрештою призвело до вироку Маклiну за побиття до смертi молодшого брата Едварда, Дорсi. Старший хлопчик безвiсти пропав дев’ять рокiв тому. У короткому судовому процесi в 1966 роцi мати цього хлопчика добилася оголошення ii сина юридично мертвим, щоби iй увiйти у володiння банкiвським рахунком Едварда Коркорана. На тому рахунку зберiгалася сума шiстнадцять доларiв.

3

Еддi Коркоран був мертвим, авжеж.

Вiн помер тiеi ж ночi 19 червня, але його вiтчим не мав до цього жодного стосунку. Вiн помер, коли Бен Генском сидiв удома й дивився разом iз матiр’ю телевiзор, коли мати Еддi Каспбрака стривожено мацала йому лоба, шукаючи ознак своеi улюбленоi хвороби «фантомноi лихоманки»; коли вiтчим Беверлi Марш – джентльмен, який мав, принаймнi за темпераментом, неймовiрну подiбнiсть до вiтчима Еддi й Дорсi Коркоранiв – наддав копняком дiвчинцi пiд ii derri?re[297 - Derri?re (фр.) – зад.] i наказав «вимiтатися туди й повити

Сторінка 128

ати насухо тi чортовi тарiлки, як тобi твоя мамця велiла»; коли на Майка Хенлона нагорлали якiсь старшокласники (один iз них через кiлька рокiв призведе на свiт юного-гарнюнього, поставного гомофоба Джона «Рукатого» Гартона), проiжджаючи повз старим «доджем», коли Майк сапав бур’яни в садочку поряд з маленьким будиночком Хенлонiв на Вiтчем-ровд, неподалiк вiд тiеi ферми, що належала божевiльному батьковi Генрi Баверза; коли Рiчi Тозiер потайки роздивлявся на напiводягнених дiвчат у знайденому ним на днi шухлядки з батькiвськими шкарпетками й нижньою бiлизною журналi «Джем», отримуючи нормальний, добрий стояк, i коли Бiлл Денбро у моторошному невiрствi жбурляв через кiмнату фотоальбом свого мертвого брата.

Хоча жоден з них не згадае цього пiзнiше, у ту мить, коли помер Едвард Коркоран, усi вони поглянули вгору… немов почувши якийсь далекий крик.

У «Ньюз» були абсолютно правi щодо одного: рiчний табель Едварда дiйсно був достатньо поганим, щоб змусити хлопця боятись повернутись додому й постати перед лицем вiтчима. А ще його мати i старий багато скандалили цього мiсяця. Це ще дужче погiршувало справи. Коли вони вже досить бурхливо розпалялися, мати починала викрикувати багато здебiльша сумбурних звинувачень. Вiтчим спершу вiдповiдав на них бурчанням, потiм криками, щоб вона заткнулася, а зрештою розлюченим ревiнням дикого кабана, який пiймав собi в рило цiлий сагайдак стрiл дикобраза. Втiм, Еддi нiколи не бачив, щоб той кинувся на неi з кулаками. Еддi гадав, що вiтчим на таке не мiг цiлком наважитися. Ранiше кулаки вiн приберiгав для Дорсi й Еддi, а тепер, коли Дорсi помер, Еддi, окрiм власноi, отримував i братову частку.

Цi змагання з крикiв напливали й спливали циклiчно. Найбiльш звичними вони були наприкiнцi кожного мiсяця, коли приходили рахунки. Разок чи два, коли скандал сягав найгiршого рiвня, мiг зазирнути викликаний кимсь iз сусiдiв полiсмен, сказати iм, щоб понизили тон. Зазвичай цим i завершувалося. Мати ще була здатна показати копу середнього пальця, пiддратовуючи, щоб той ii забрав, але вiтчим рiдко казав щось супроти.

«Вiтчим боiться копiв», – думав Еддi.

У такi перiоди напруги Еддi притаювався. Так мудрiше. Якщо хтось так не вважае, хай би подивився, що трапилося з Дорсi. Деталей Еддi не знав i не бажав iх знати, але мав власнi припущення щодо Дорсi. Вiн гадав, що Дорсi опинився в поганому мiсцi в поганий час: у гаражi в останнiй день мiсяця. Вони розповiли Еддi, що Дорсi впав у гаражi з драбини. «Якби ж то я тiльки раз казав йому, щоб тримався звiдти подалi, я казав йому це шiстдесят разiв», – сказав його вiтчим, але мати не дивилася на нього, тiльки раз поглянула, випадково… i коли iхнi очi зустрiлися, Еддi побачив у ii очах крихiтну iскру пацючого переляку, i йому це не сподобалося. Старий так i сидiв собi далi мовчки за кухонним столом з квартою[298 - Американська кварта рiдини = 0,946 лiтра.] «Райнголда», дивлячись у нiкуди з-пiд своiх важко навислих брiв. Еддi тримався вiд нього подалi. Коли вiтчим гримав, вiн був зазвичай – не завжди, але зазвичай – безпечним. От коли вiн замовкав, тодi ти мусив бути обережним.

Позаминулого вечора вiн кинув стiлець на Еддi, коли Еддi пiдвiвся, щоб глянути, що там, на iншому телеканалi – просто пiдчепив один з отих трубчастих алюмiнiевих кухонних стiльцiв i, майнувши ним собi через голову, жбурнув уперед. Той ударив Еддi в зад i збив з нiг. Зад у нього все ще болiв, але вiн розумiв, що могло бути гiрше: могло поцiлити в голову.

А ще був вечiр, коли старий раптом пiдвiвся й розмазав по волоссю Еддi цiлу жменю картопляного пюре, без жодноi на те причини. Одного дня в минулому вереснi Еддi прийшов зi школи та з власноi глупоти дозволив сiтчастим дверям грюкнути за собою, в той час як його вiтчим був лiг здрiмнути. Маклiн вийшов зi спальнi у своiх хвилястих сiмейних трусах, волосся стирчить штопорами, щоки присивiлi дводенною вiкендовою щетиною, дихання присивiле двома днями вiкендового пива. «Ну от, Еддi, – сказав вiн, – мушу дати тобi ладу за те, що ти грюкнув тими йобаними дверима». У лексиконi Рiча Маклiна «дати ладу» слугувало евфемiзмом для «збити тебе на лайно». Що вiн потiм i зробив Еддi. Еддi знепритомнiв, коли старий викинув його в сiни. Мати була прикрутила там низенько пару гачкiв для одягу, спецiально для нього з Дорсi, щоб вони вiшали на них своi пальта. Цi гачки твердими сталевими пальцями буцнули Еддi в крижi, от тодi вiн i впав у непам’ять. Прийшовши за десять хвилин до тями, вiн почув, як мати кричить, що вона доправить Еддi у шпиталь i вiн ii не зупинить.

– Пiсля того, що трапилось з Дорсi? – вiдгукнувся його вiтчим. – Ти бажаеш пiти до в’язницi, жiнко?

Це стало кiнцем ii балачок про шпиталь. Вона допомогла Еддi дiйти до його кiмнати, де вiн лiг у лiжко, тремтячи, з укритим краплинами поту лобом. Протягом наступних трьох днiв вiн едино виходив зi своеi кiмнати, тiльки коли iх обох не було вдома. Тодi вiн, тихенько стогнучи, повiльно кульгав до кухнi й дiставав з-пiд раковини вiскi вiтчима. Кiлька дрiбних ковточкiв

Сторінка 129

притупляли бiль. Бiль загалом минувся на п’ятий день, але кров’ю вiн пiсяв ще майже два тижнi.

І того молотка в гаражi бiльше не було.

Як щодо цього? Як щодо цього, друзi та сусiди?

О, молоток «Крафтсмен» – звичайний молоток – там залишався. А безвiддачний молоток «Скоттi», от той пропав. Особливий молоток його вiтчима, той, якого йому з Дорсi заборонено було торкатися. «Якщо хтось iз вас бодай торкнеться цього малюка, – сказав вiн iм того дня, коли купив його, – я з вас кишки повипускаю й на вуха понамотую». Дорсi боязко спитав, чи дуже дорогий цей молоток. Старий сказав, що той збiса здогадливий. Вiн пояснив, що молоток цей заповнений пiдшипниковими кульками й тому не дае вiддачi, як би сильно ти ним не бив.

Тепер цей молоток пропав.

Оцiнки в Еддi були не найкращими тому, що вiдтодi як мати знову вийшла замiж, вiн часто пропускав школу, але дурником вiн аж нiяк не був. Вiн вирiшив, що розумiе, куди дiвся той безвiддачний молоток «Скоттi». Вiн вирiшив, що вiтчим обробив ним Дорсi, а потiм закопав його в саду чи, може, викинув у Канал. Це той випадок, якi незрiдка траплялися в комiксах жахiв, котрi читав Еддi, у тих, якi вiн тримав на верхнiй полицi своеi шафи.

Вiн пiдiйшов ближче до Каналу, що брижив мiж своiми бетонними берегами, немов проолiений шовк. Вiдблиск мiсяця мерехтiв на його поверхнi у формi бумеранга. Еддi сiв, похитуючи лiниво кросiвками, вряди-годи постукуючи ними по бетону. Останнi шiсть тижнiв були доволi сухими, i вода пропливала, либонь, футiв за дев’ять нижче вичовганих пiдошов його кросiвок. Але якщо уважнiше придивитися до стiнок Каналу, можна було визначити рiзнi рiвнi, до яких вона iнколи цiлком легко сягала. Вiдразу понад теперiшнiм рiвнем води бетон мав темно-коричневий колiр. Це коричневе забарвлення поступово вицвiтало до жовтого, а далi й до майже бiлого кольору – на тому рiвнi, де з ним стикалися п’яти кросiвок Еддi, коли вiн ними помахував.

Вода плавно й нечутно текла з-пiд бетонноi, брукованоi всерединi арки повз те мiсце, де сидiв Еддi, i далi до дерев’яного критого пiшохiдного мосту мiж Бессi-парком i Деррiйською середньою школою. Борти мосту й дерев’яне мостиння – навiть крокви пiд дахом – були покритi вирiзаними iнiцiалами, телефонними номерами та закликами. Закликами кохання; закликами, що отакий- то бажае «вiдсмоктати» чи «впихнутися»; закликами, що тi, кого виявлять за смоктанням чи впиханням, позбудуться прутнiв або iм зашпаклюють гузно гарячою смолою; випадковими ексцентричними, непiддатними витлумаченню закликами. Один iз таких залишався загадкою для Еддi всю цю весну: «РЯТУЙТЕ РОСІЙСЬКИХ ЄВРЕЇВ! ЗБИРАЙТЕ ЦІННІ ПРИЗИ!»

Що це насправдi означае? Бодай щось? Та чи мае це значення?

Цього вечора Еддi не заходив на Мiст Поцiлункiв; вiн не мав жодного бажання переходити на той бiк, де стоiть середня школа. Вiн думав, що, мабуть, поспить у парку, можливо, в сухому листi пiд естрадою, але поки що добре було просто сидiти тут. У парку йому подобалося, вiн часто сюди приходив, коли мусив подумати. Подеколи вiн бачив людей, що обжималися мiж дерев у гайках, розкиданих по всьому парку, але Еддi iх не займав i вони не займали Еддi. Вiн чув на iгровому майданчику в школi зловiснi оповiдки про педикiв, якi пiсля заходу сонця шастають по Бессi-парку, i сприймав цi iсторii безсумнiвними, але до нього нiхто нiколи не чiплявся. Парк був мирним мiсцем, а найкраще мiсце в ньому, на його думку, було тут, де вiн зараз сидiв. Йому подобалося тут посеред лiта, коли вода спадала так низько, що дзюрчала крiзь камiння, фактично розбiгаючись на окремi струмочки, якi вигиналися й вихилялися, iнколи сходячись знову. Йому подобалося тут наприкiнцi березня й на початку квiтня, вiдразу пiсля скресання криги, коли вiн iнколи простоював бiля Каналу (сидiти тодi ще занадто холодно, сраку собi вiдморозиш) годину чи й довше, натягнувши щiльнiше на голову каптур староi парки, вже два роки йому замалоi, з руками в кишенях, не усвiдомлюючи, як тремтить i труситься його худеньке тiло. Упродовж тижня чи двох пiсля скресання криги Канал мав якусь лячну, притягальну силу. Еддi був зачарований тим, як скипала бiлим вода, вириваючись з-пiд брукованоi арки, як з ревiнням бiгла повз нього, несучи за собою палички й гiлки, i всякого роду людський мотлох. Вiн не раз собi уявляв, як iде в березнi повз Канал зi своiм вiтчимом i раптом з усiеi сили штовхае того виродка нахер. Той кричить, крутить руками, шукаючи рiвноваги, i валиться вниз, а Еддi стоiть на бетонному парапетi й дивиться, як його вiдносить течiею, голова чорним м’ячем колихаеться посеред дикого бiлобурунного потоку. Вiн там стоiть, так, i, склавши долонi в рупор бiля рота, кричить: «ЦЕ ЗА ДОРСІ, ТИ, ГНИЛИЙ ЧЛЕНОСМОКУ! КОЛИ ПОТРАПИШ ДО ПЕКЛА, СКАЖИ ДИЯВОЛУ, ЩО ОСТАННЄ, ЩО ТИ ЧУВ У СВОЄМУ ЖИТТІ, ЦЕ ЯК Я ТОБІ КАЖУ: НЕ ЧІПЛЯЙСЯ ДО ТИХ, ХТО МЕНШИЙ ЗА ТЕБЕ». Цього нiколи не трапиться, звичайно, але це була абсолютно чудесна фантазiя. Велика мрiя, яку приемно мрiяти, поки сидиш тут, бiля Каналу, а…

Аж тут чиясь рука зiмкнулася на сту

Сторінка 130

нi Еддi.

Вiн якраз був задивився поза Канал, у бiк школи, сонно усмiхаючись доволi гарною усмiшкою, уявляючи, як його вiтчима вiдносить геть лютою течiею весняноi поводi, заносить геть з його життя назавжди. М’який, але мiцний хват наполохав його так сильно, що вiн мало не втратив рiвновагу, ледве не перекинувся у Канал.

«Це якийсь iз тих педикiв, що про них завжди балакали старшi хлопцi», – подумав вiн, а потiм поглянув униз. І в нього вiдпала щелепа. Сеча гаряче потекла йому по ногах, плямуючи джинси чорним у мiсячному свiтлi. То був нiякий не педик.

То був Дорсi.

Дорсi, яким його поховали, Дорсi в його синьому пiджаку й сiрих штанях, тiльки тепер той пiджак був брудним лахмiттям, сорочка на Дорсi була жовтою ганчiркою, а штани вогко облипали ноги Дорсi, тоненькi, як мiтлища. А голова в Дорсi була жахливо понiвечена, немов ii чимсь провалило ззаду, i внаслiдок цього випнуло спереду.

Дорсi усмiхався.

– Еддiiii… – прохрипiв його покiйний брат, точнiсiнько як хтось з отих мертвякiв, якi завжди повертаються з могил у комiксах жахiв. Усмiшка Дорсi поширшала. Блищали жовтi зуби, а поза ними, десь углибинi тiеi темряви, нiби звивались якiсь штуки.

– Еддiiii… Я прийшов побачитися з тобою, Еддiiii…

Еддi намагався закричати. Хвилi сiрого збурення покотилися крiзь нього, i виникло химерне вiдчуття, нiби вiн плине. Але це був не сон, вiн не спав. Рука на його кросiвцi була бiлою, як черево форелi. Якимсь чином босi ступнi його брата чiплялися за бетон. Щось уже було вiдгризло в Дорсi одну п’ятку.

– Ходiмо донизу, Еддiiii…

Еддi не змiг закричати. У легенях не стало повiтря, щоб спромогтися на крик. Вiн видав якийсь химерний писклявий стогiн. Щось голоснiше здавалося йому недосяжним. З цим усе було гаразд. За пару секунд мозок у нього трiсне, i пiсля того вже нiщо не матиме значення. Рука в Дорсi була маленькою, проте невiдхильною. Сiдницi Еддi сковзнули по бетону до закрайка Каналу.

Не перестаючи так само пискляво стогнати, вiн потягнувся руками собi за спину, вчепився за той бетонний край i вiдсмикнувся назад. Вiдчув, що та рука на мить зiсковзнула, почув сердите шипiння i встиг подумати: «Це не Дорсi. Я не знаю, що воно, але це не Дорсi». Потiм йому адреналiном затопило тiло й вiн уже повз геть, намагаючись побiгти навiть ранiше, нiж пiдведеться на ноги, коротко дихаючи з верескливим присвистом.

Бiлi долонi з’явилися на бетоннiй губi Каналу. Пролунало мокре «ляп». Краплi води злетiли вгору в мiсячному свiтлi з мертвотно-блiдоi шкiри. Тепер над закрайком з’явилося обличчя Дорсi. Притлумленi червонi iскри зблискували в його запалих очах. Мокре волосся облiпило його череп. Щоки були посмугованi грязюкою, немов бойовою розмальовкою.

Груди Еддi нарештi розiмкнулися. Вiн ривком втягнув повiтря i перетворив його на верещання. Вiн пiдхопився на рiвнi й побiг. Вiн бiг, озираючись назад через плече, йому треба було знати, де там Дорсi, i в результатi вiн з усього розгону ввiгнався у великий в’яз.

Вiдчуття було таке, нiби хтось – його вiтчим, наприклад, – пiдiрвав динамiтний заряд йому в лiвому плечi. Спалахнули, вiялом бризнувши увсебiч, зiрки в його головi. Вiн, мов стятий, упав пiд окоренок дерева, кров цебенiла йому з лiвоi скронi. Вiн плавав у водах напiвпритомностi, мабуть, з дев’яносто секунд. Потiм спромiгся знову пiдвестись на ноги. Стогiн вирвався з нього, коли вiн спробував пiдняти лiву руку. Та не хотiла слухатися. Вiдчувалася вся занiмiлою й далекою. Тож вiн пiдняв праву й люто потер свою дико болючу голову.

Потiм вiн згадав, чому йому трапилося стрiмголов увiгнатися у цей в’яз, i вiн роззирнувся довкола.

Он край Каналу – бiлий, як кiстка, i прямий, як струна, в мiсячному свiтлi. Жодних ознак тiеi iстоти з Каналу… якщо там взагалi була якась iстота. Вiн продовжував роззиратися, повiльно обернувшись на повнi триста шiстдесят градусiв. Бессi-парк був тихим i нерухомим, як чорно-бiла фотокарточка. Плакучi верби простягнули до землi своi тоненькi понурi руки, i будь-що могло стояти, зiщулене й безумне, в iх укриттi.

Еддi вирушив уперед, намагаючись дивитися вiдразу повсюди. Його вивихнуте плече пульсувало болем в одностайному ритмi з серцебиттям.

«Еддiiii, – стогнав крiзь дерева вiтерець, – невже ти не хочеш мене бачити, Еддiiii?» Вiн вiдчув, як в’ялi пальцi трупа пестять збоку йому шию. Вiн рвучко обернувся, змахнувши руками. Ноги в нього заплуталися i, вже падаючи, вiн побачив, що то всього лиш вербовi пагони ворушаться пiд вiтерцем.

Вiн пiдвiвся знову. Хотiв було побiгти, але, коли спробував, новий динамiтний заряд вибухнув йому в плечi й вiн був змушений зупинитися. Якось вiн розумiв, що мусить зараз же подолати власний страх, обзивав себе дурнуватим малюком, котрого налякав якийсь вiдблиск, чи може, вiн заснув непомiтно для себе й побачив якийсь поганий сон. Утiм, це не допомагало – фактично якраз навпаки. Тепер його серце билося так швидко, що вiн бiльше не мiг розрiзняти окремих ударiв i був упевнений, що воно скоро розiрветься вiд жаху. Бiгти вiн не мiг,

Сторінка 131

але коли вибрався поза верби, спромiгся на кульгаве дрiботiння.

Очима вiн уп’явся у свiтло вуличного лiхтаря, що позначало головнi ворота парку. Вiн рухався у тiм напрямку, спромiгшись додати трохи бiльше швидкостi, думаючи: «Я дiстануся до того лiхтаря i все буде гаразд. Я дiстануся до того лiхтаря i все буде гаразд. Лiхтар яскравий, страху нема, всю нiч гуляймо, позаду тьма…»

Щось переслiдувало його.

Еддi почув, як воно продираеться крiзь вербовий гай. Якщо обернеться, вiн побачить, що там. Воно наздоганяе. Еддi чув його кроки, таку ходу, типу човгання й чвакання, але вiн не озиратиметься назад, нi, вiн дивитиметься вперед, на те свiтло, зi свiтлом все буде гаразд, вiн просто продовжить свiй полiт на свiтло, i вiн уже майже там, майже…

Запах, ось що змусило його обернутися. Гнiтючий запах, нiби покинули гнити величезну купу риби, яка перетворилася на ослизле падло в лiтню спеку. Запах якогось мертвого океану.

Це не Дорсi тепер женеться за ним – це та Істота з «Чорноi лагуни»[299 - «Creature from the Black Lagoon» (1954) – чорно-бiлий фiльм жахiв у форматi 3D про знайдену в Амазонii безжальну людиноподiбну iстоту-амфiбiю.]. Рило в цього страховиська було довгим, гофрованим. Зелена рiдина скрапувала з чорних, схожих на вертикальнi роти, прорiзiв на його щоках. Очi воно мало бiлi, драглистi. Його перетинчастi пальцi кiнчалися пазурами, гострими, як бритви. Дихання в нього було булькотливим i глибоким, схожим на звуки, що видае водолаз iз поганим регулятором. Коли страховисько побачило, що Еддi на нього дивиться, його зелено-чорнi жаб’ячi губи розтягнулись у мертвотно-бездумнiй усмiшцi, показуючи величезнi iкла.

Воно незграбно волочилося позаду, i Еддi раптом зрозумiв. Воно мае намiр забрати його назад до Каналу, затягти його в сиру чорноту пiдземного ходу Каналу. Щоб там його зжерти.

Еддi поривчасто додав швидкостi. Свiтло натрiевого дугового лiхтаря пiдтягувалося ближче. Еддi вже було видно ореол з комашнi й метелекiв. У бiк траси № 2 прямувала якась вантажiвка, перед пiдйомом угору водiй перемикав передачу, i в нажаханому мозку Еддi промайнула розпачлива думка, що той може пити каву з паперовоi чашки та слухати якусь мелодiю Баддi Холлi[300 - Buddy Holly (1936—1959) – спiвак, гiтарист, композитор, видатний пiонер рок-н-ролу, загинув в авiакатастрофi.] по радiо, не уявляючи, що менш нiж за двi сотнi ярдiв вiд нього один хлопчик може стати мертвим у наступнi двадцять секунд.

Сморiд. Гнiтючий сморiд тiеi iстоти. Настигае. Охоплюе його зусiбiч.

Паркова лавочка, ось через що вiн перечепився. Ранiше того вечора ii випадково перекинули якiсь дiти, котрi бiгли додому, щоб встигнути до настання комендантськоi години. Їi сидiння стирчало на якихось пару дюймiв з трави – один зелений тон на тлi iншого – майже невидиме у поглибленiй мiсяцем темрявi. Край цього сидiння жвакнув Еддi в гомiлки, озвавшись вибухом склистого, нестерпного болю. Ноги пiдкинулися позаду нього, i Еддi гепнувся у траву.

Поглянувши собi за спину, вiн побачив, що Істота насуваеться, ii бiлi, як яйця-пашот, очi блищали, ii луска спливала слизом кольору морських водоростей, ii вертикальнi зябра на роздутiй шиi та щоках вiдкривалися й закривалися.

– Аг! – крекнув Еддi. Здаеться, це був единий, що вiн його мiг видати, звук. – Аг! Аг! Аг! Аг!

Тепер вiн повз, глибоко чiпляючись пальцями за дерен. Висолопивши язика.

За секунду до того, як тхнучi рибою, мозолявi руки Істоти зiмкнулися на його горлi, йому прийшла втiшлива думка: «Це все сон; так мусить бути. Не iснуе насправдi нiякоi такоi Істоти, не iснуе насправдi нiякоi Чорноi лагуни, а навiть якщо й iснуе, то це десь у пiвденнiй Америцi або серед Флоридських Еверглейдс[301 - Everglades (Вiчнi оболонi) – непрохiднi заболоченi хащi в пiвденнiй частинi пiвострова Флорида, зараз мiжнародний бiосферний заповiдник.], чи в якомусь iншому мiсцi на кшталт цих. Це всього лише сон, i я прокинуся у своему лiжку чи, може, у листi пiд естрадою, i я…»

Й от тодi земноводнi руки зiмкнулися на його горлi й хрипкi схлипи Еддi захлинулись; коли Істота його перевертала, хiтиновi гачки, що попроростали з цих рук, продряпали кровоточивi, схожi на калiграфiчнi, знаки на його шиi. Еддi дивився в ii палаючi бiлi очi. Вiн вiдчував, як перетинки мiж ii пальцями здавлюють йому горло, наче його душать бинди якоiсь живоi водоростi. Його загострений жахом зiр вiдзначив плавець, щось як пiвнячий гребiнь i щось як отруйний спинний плавець коричневого сомика на вершечку скуленоi, пластинчатоi голови Істоти. Коли руки Істоти здавили мiцно, перекриваючи йому дихання, Еддi навiть змiг побачити, як бiле свiтло натрiево-дугового лiхтаря перетворюеться на туманно-зелене, проходячи крiзь той перетинчастий головний плавець.

– Ти… не… справжне, – задавлено прохрипiв Еддi, але вже навалювалися хмари сiростi, i вiн, немов звiддаля, збагнув, що воно цiлком справжне, це страховисько. Воно, зрештою, його зараз убивае.

Та все ж таки дещиця рацiонального глузду залишалася, ба навiть до самiсiнького кiнця:

Сторінка 132

коли Істота вже ввiгнала гаки своiх пазурiв у м’яке м’ясо його шиi, коли його сонна артерiя пiддалася теплим i безболiсним згустком, що виплеснувся на луску страховиська, руки Еддi мацали на спинi Істоти, шукаючи там зiпер. Вони вiдпали, тiльки коли Істота з низьким, задоволеним гарчанням вiдiрвала йому голову.

І коли той образ Воно, в якому його бачив Еддi, почав вицвiтати, Воно негайно почало перемiнюватися на дещо iнше.

4

Неспроможний заснути, змучений кошмарами хлопчик на iм’я Майкл Хенлон у перший повний день лiтнiх канiкул пiднявся невдовзi по тому, як розвиднилося. Свiтло було блiдим, повитим низьким, густим туманом, який мусить розiйтися пiд восьму ранку, знiмаючи потайнi покрови з чудового лiтнього дня.

Але це буде пiзнiше. Зараз же свiт був сiрим, i рожевим, i беззвучним, як кiт, що йде по килиму.

Одягнений у вельветовi штани, майку й високi чорнi кеди Майк зiйшов донизу, з’iв миску «Пшеничних»[302 - «Wheaties» – пшенично-висiвковi пластiвцi, що виробляються з 1924 року, рекламний образ яких завжди був пов’язаний зi спортом.] (хоча вони йому насправдi не дуже подобалися, але вiн хотiв отримати безплатний приз, який може знайтися в коробцi – Чарiвний шифрувальний перстень Капiтана Мiднайта[303 - Captain Midnight – командир особливоi авiаескадрильi i секретний агент, персонаж пригодницького радiосерiалу (1938—1949) та телесерiалу (1954—1956); Майк Хенлон вiрить у тогочасну дитячу легенду про шифрувальнi перснi Капiтана Мiднайта, тодi як iх не iснувало, хоча члени його фан-клубу могли отримати рiзнi «секретнi» призи, зокрема номерний перстень-свисток, i навiть справжнiй маленький шифрувальний диск у виглядi мiдного значка, але не з коробки пшеничних пластiвцiв, оскiльки компанiя «General Mills», яка iх випускае, нiколи не спонсорувала серiали про Капiтана Мiднайта.]), потiм стрибнув на свiй велик i закрутив педалi в бiк мiста, iдучи крiзь туман хiдниками. Туман змiнював усе, перетворюючи найзвичайнiшi речi, такi як пожежнi гiдранти чи дорожнi знаки, на таемничi об’екти – чудернацькi й водночас трiшки нiби зловiснi. Машини було чутно, але не видно, а через химернi акустичнi особливостi туману неможливо було здогадатися, близько вони чи далеко, поки вони не викотяться тобi просто перед очi з-серед туману з нiмбами вологи, що привидами бринять на iхнiх фарах.

Вiн повернув праворуч на Джексон-стрит, минаючи середмiстя, а потiм перебрався до Головноi вулицi через Палмер-лейн – i пiд час цього короткого проiзду крiзь маленький, з одного кварталу, провулок вiн проминув будинок, у якому житиме дорослим. Вiн не поглянув на нього; на це невеличке двоповерхове житло з гаражем i маленькою галявиною. Дiм не послав якихось особливих вiбрацiй цьому мимоiжджому хлопчику, який бiльшу частину свого життя проведе як його власник i единий мешканець.

На Головнiй вулицi вiн завернув праворуч i пiдкотив до Бессi-парку, все ще катаючись безцiльно, просто насолоджуючись спокоем ранкового часу. Опинившись у головних воротах, вiн злiз iз велосипеда, вiдкинув донизу сiшку й пiшки вирушив у бiк Каналу. Наскiльки йому було зрозумiло, вiн усе ще керувався не чим iншим, як суто власною примхою. Звiсно, йому до голови не спливало подумати, що його нiчнi сновидiння мають щось спiльне з його теперiшнiм курсом; вiн навiть не пам’ятав достеменно, що то були за сни – тiльки те, що вони тривали один за iншим, аж поки вiн не прокинувся о п’ятiй годинi, у поту, але тремтячи, i з намiром швиденько поснiдати, а потiм поiхати на велику в мiсто.

Тут, у Бессi, був у туманi якийсь запах, який йому не сподобався. Морський запах, солоний i древнiй. Безумовно, вiн його чув i ранiше. У ранкових туманах у Деррi часто можна було почути запах океану, хоча його узбережжя лежало за сорок миль звiдси. Але цього ранку той запах здавався густiшим, iстотнiшим. Майже небезпечним.

Щось упало йому в око. Вiн нахилився й пiдняв дешевого кишенькового ножика з двома лезами. На його колодцi хтось надряпав iнiцiали «Е. К.». Майк пару секунд задумливо дивився на ножик, а потiм поклав його до кишенi. Знахiдник тримае – утратник ридае.

Вiн роззирнувся довкола. Ось, неподалiк вiд мiсця, де вiн знайшов ножик, перекинута паркова лавка. Вiн поставив ii на мiсце, залiзними нiжками назад у тi ямки, якi утворились пiд ними протягом мiсяцiв чи й рокiв. Поза лавкою вiн помiтив притолочену траву… вiд того мiсця тягнулися двi борозни. Трава там знову пiднялася, але борозни все ще було досить добре видно. Вони вели в напрямку Каналу.

І там була кров.

(«згадай того птаха, згадай того птаха, згадай…»)

Але вiн не хотiв згадувати про того птаха й тому вiдiгнав геть цю думку. «Собача бiйка, ото й усе. Один iншого певне сильно поранив». Це була переконлива думка, яка його чомусь не переконала. Думки про того птаха все ще бажали повернутися назад – про того, якого вiн бачив там, на ливарнi Кiченера, того, якого Стен Юрiс так i не знайде в своему пташиному довiднику.

Але замiсть того, щоб пiти геть, вiн вирушив уздовж тих борозен. Тим часом

Сторінка 133

вигадуючи в головi iсторiю. Історiю про вбивство. Отже, хлопчик у парку, пiзно, це ясно. Уже пiсля настання комендантськоi години. На нього нападае вбивця. А як той позбавляеться тiла? Тягне його до Каналу й там скидае у воду, звiсно! Точно, як в «Алфред Гiчкок презентуе!»[304 - Alfred Hitchcock (1899—1980) – британський режисер i сценарист, автор багатьох класичних фiльмiв жахiв, вважаеться засновником жанру психологiчного трилера в кiно; «Alfred Hitchcock Presents!» (1955—1965) – телепередача, у якiй пiсля вступного слова демонструвалися найкращi детективнi, пригодницькi чи фiльми жахiв.].

Слiди, вздовж яких вiн iде, дiйсно могли залишити кросiвки або туфлi того, кого тягнули, подумав Майк.

Здригнувшись, вiн непевно озирнувся навкруги. Вигадана ним iсторiя якось занадто схожа на реальну.

«А якщо припустити, що це зробила не людина, а монстр. Як у комiксах жахiв, у книжках, у фiльмах жахiв, або у

(«кошмарах»)

страшних казках чи ще десь».

Вiн вирiшив, що ця iсторiя йому не подобаеться. Дурна iсторiя. Вiн спробував прогнати ii з голови, але та не йшла. То й що? Хай залишаеться. Тупо це якось. Приiжджати сьогоднi вранцi у мiсто було тупо. Іти вздовж цих двох борозен прим’ятоi трави тупо. У тата для нього знайдеться чимало рiзноi роботи вдома. Треба вже вертатися i братися до справ, бо доведеться йому громадити вилами сiно нагорi в сiннику, коли пiсля полудня накотиться найсильнiша спека. Так, вiн мусить повертатися додому. І саме це вiн зараз зробить.

«Звiсно, що так i зробиш, – подумав Майк. – Хочеш, закладемося?»

Та замiсть того щоби йти назад до свого велосипеда, сiдати верхи, iхати додому й розпочинати виконувати загаданi йому завдання, вiн не переставав iти далi вздовж слiдiв у травi. Дедалi частiше зустрiчалися засохлi краплi кровi там i тут. Хоча й небагато. Не так багато, як було там, де потолочена трава, бiля тiеi парковоi лавки, яку вiн поставив на мiсце.

Тепер Майк уже почув Канал, тихий голос бiжучоi води. А за якусь мить вiн також побачив, як з туману матерiалiзуеться його бетонний парапет.

Тут iще щось лежало в травi. «Бiгме, сьогоднi точно твiй день для знахiдок», – промовив його розум з сумнiвною добродушнiстю, а потiм десь крикнув мартин i Майк здригнувся, знов подумавши про птаха, якого вiн бачив того дня, того дня саме цiеi весни.

«Що воно там не лежить, у травi, я не бажаю на нього навiть дивитися». І це було, ох, чистiсiнькою правдою, але ж ось вiн, уже нахиляеться, упершись долонями собi в колiно, поглянути, що воно там таке.

Рваний шматок тканини з краплею кровi на ньому.

Мартин крикнув знову. Вп’явшись очима у кривавий шматок тканини, Майк згадував те, що приключилося з ним навеснi.

5

Щороку впродовж квiтня i травня ферма Хенлона прокидалася зi своеi зимовоi сплячки.

Майк переконувався в тому, що знову прийшла весна, не тодi коли пiд вiкнами маминоi кухнi показувалися першi крокуси, або коли дiти починали приносити в школу гральнi кульки й ропух, i навiть не тодi, коли «Вашингтонськi сенатори»[305 - «Washington Senators» (1901—1961) – професiйна бейсбольна команда з дуже нерiвною iгровою iсторiею; Стiвен Кiнг наразi згадуе iх, либонь, тому, що дивився фiльм-мюзикл «Клятi янкi» (1958), в якому фанат нещасливих «Сенаторiв», щоб вивести улюблену команду в чемпiони, закладае душу дияволу.] давали старт бейсбольному сезону (зазвичай дозволяючи в процесi себе вщент розтрощити), а тiльки коли батько гукав Майка, щоб той допомiг йому виштовхати з сараю iхнього ваговоза-покруча. Передня частина в нього була вiд легковика «форд модель-А»[306 - «Ford Model-A» (1927—1931) – свого часу одна з найпопулярнiших у свiтi легкових машин, випуск рiзних варiантiв якоi загалом становить близько 5 млн одиниць; перший автомобiль, який пiд назвою «ГАЗ» випускався у 1932—1936 рр. на заводi, побудованому компанiею «Форд Мотор» для СРСР у м. Горькому.], хвостова – вiд якогось пiкапа з вiдкидним заднiм бортом, котрий був колись ворiтцями старого курника. Якщо зима була не надто холодною, вони удвох могли завести його, просто штовхаючи вниз пiд’iзною алеею. Кабiна ваговоза не мала дверцят; точно так само не було там i лобового скла. За сидiння правила половина старого дивана, який Вiлл Хенлон припер iз деррiйського звалища. Важiль коробки передач вiнчала скляна дверна ручка.

Кожний зi свого боку, вони штовхали машину пiд’iзною алеею, i, якщо вона котилася добре, Вiлл застрибував досередини, повертав ключа, зменшував випередження запалювання, наступав на педаль зчеплення i, обхопивши своею великою рукою ту дверну ручку, штовхав важiль на першу передачу. Тодi вiн мiг закричати: «Добрий почин – половина дiла!» Вiн рiзко вiдпускав зчеплення, двигун старого «А-форда» кашляв, задихався, стрiляв вихлопом, смикався в зворотний бiк… i подеколи дiйсно починав працювати, спершу сутужно, потiм бiльш плавно. Вiлл гуркотiв дорогою в бiк фермерського господарства Рулiна, розвертався на iхнiй алеi (якби вiн поiхав в iнший бiк, Батч, скажений батько Генрi Баверза, можливо,

Сторінка 134

вiдстрелив би йому голову зi свого дробовика), а потiм гуркотiв назад, двигун без глушника вiдчайдушно репетував, тим часом як Майк пiдстрибував у захватi, галасуючи, а його мати стояла в одвiрку кухнi, витирала собi руки рушником для посуду, вдаючи вiдразу, якоi вона насправдi не вiдчувала.

Іншим разом машина вiд штовхання не заводилася i тодi Майку доводилося чекати, поки батько повернеться з сараю, несучи пускову корбу й стиха щось бурмочучи. Майк був цiлком упевнений, що деякi слова в тому бурмотiннi лайливi, i тодi вiн трохи лякався тата. (Тiльки вже набагато пiзнiше, пiд час одного з тих нескiнченний вiзитiв до шпитальноi палати, де лежав помираючий Вiлл Хенлон, вiн дiзнався, що батько бурмотiв тому, що боявся тiеi корби: одного разу вона брикнула, вирвалася з гнiзда й розпанахала тату рота аж до щоки.)

– Вiдiйди назад, Майку, – зазвичай казав вiн, встромляючи корбу до ii гнiзда в основi радiатора. А коли iхнiй «А» нарештi заводився, вiн казав, що наступного року замiнить його на «шевроле», але так нiколи цього й не зробив. Той старий гiбрид «А-форда» досi стояв на батькiвському обiйстi, оброслий до осей i заднього борту з ворiтець курника бур’янами.

Було, коли ваговоз уже завiвся, Майк сидiв на пасажирському сидiннi, вдихаючи запахи гарячого мастила й синього вихлопу, схвильований гострим вiтерцем, що омивав його крiзь беззахисну прорiху там, де колись було лобове скло, i думав: «Ось знову прийшла весна. Ми всi прокидаемося». І тим здiймав собi в душi тиху радiсть, яка потрясала стiни тiеi здебiльшого безрадiсноi кiмнати. Вiн вiдчував любов до всього довкола, а дужче за все до свого батька, який скалився над ним, вигукуючи: «Тримайся, Майкi! Ми пер’женемо вiтер цим малюком! Ми прож’немо птахiв до iх схованок!»

Потiм батько рвав уперед з пiд’iзноi алеi, заднi колеса «А-форда» плювались назад чорним грунтом i сiрою курявою глини, батько й син пiдстрибували на диванi-сидiннi у вiдкритiй кабiнi, регочучи, наче двiйко чисто природжених дурнiв. Вiлл гнав «А» крiзь високу траву задвiркового поля, що трималось для сiна, на пiвденне поле (картопля), захiдне поле (кукурудза й квасоля) чи на схiдне поле (горох та рiзноманiтнi гарбузи). І з трави перед ваговозом з полохливими криками спурхували пташки. Якось спурхнула курiпка, прекрасна птаха, коричнева, як дуби пiзньоi осенi – «хуррр», вибуховий джеркiт ii крил було чутно навiть попри гуркiт двигуна.

Цi поiздки були для Майка Хенлона дверима у весну.

Робочий сезон розпочинався з кам’яних жнив. Щодня протягом тижня вони виiжджали на «А» i завантажували його кузов камiнням, об яке може зламатися зуб борони, коли надiйде час розпушувати грунт i сiяти. Інколи ваговоз застрягав у розкислiй веснянiй грязюцi, i Вiлл щось похмуро стиха бурмотiв… знов лаеться, пiдозрював Майк. Деякi слова й вирази вiн знав, iнших, як от «хвойди син», не мiг утямити. На це слово вiн натрапив у Бiблii i, наскiльки мiг зрозумiти, хвойда – це жiнка, котра походить з певноi мiсцини, яка називаеться Вавилоном. Одного разу вiн було вже зважився розпитати про це в тата, але iхнiй «А» по самiсiнькi своi пружиннi ресори був у грязюцi, на чолi в батька купчилися грозовi хмари, тож Майк вирiшив почекати кращоi нагоди. Врештi-решт пiзнiше в тiм роцi вiн спитав у Рiчi Тозiера, i Рiчi розповiв йому, що його батько казав, що хвойда – це жiнка, якiй платять за те, що вона займаеться сексом iз чоловiками. «Що таке займаеться сексом?» – перепитав Майк, i Рiчi пiшов вiд нього геть, вхопившись за голову.

При певнiй нагодi Майк якось запитав у батька, чому, хоча вони збирають камiння кожного квiтня, наступного квiтня воно е там знову.

Вони стояли близько заходу сонця на мiсцi його скидання в останнiй день тогорiчних кам’яних жнив. Бита грунтiвка, не досить серйозна, щоб зватися дорогою, вела вiд низу захiдного поля до цього урвища при березi Кендаскiг. Урвище було пусткою, заваленою камiнням, яке тягалося сюди з землi Вiлла роками.

Дивлячись униз на цю безплiдну землю, яку вiн творив спершу сам, а потiм за допомогою сина (десь там, пiд каменюками, знав вiн, ще гниють рештки тих пнiв, якi вiн викорчовував по одному до того, як його поля можна було почати обробляти), Вiлл закурив сигарету й сказав:

– Мiй тато менi зазвичай говорив, що Бог любить камiння, мух, бур’яни та бiдних людей понад решту всiх Його творiнь й от тому Вiн i сотворив його так багато.

– Але воно немов повертаеться назад кожного року.

– Йо, гадаю, що таки повертаеться, – мовив Вiлл, – це едине пояснення, яке я маю.

У призахiдних сутiнках, що перетворили воду на помаранчево-червону глибiнь, з iншого берега Кендаскiг прокричала гагара. То був такий самотнiй звук, такий самотнiй, що натрудженi руки Майка стягнуло гусячою шкiрою.

– Я люблю тебе, тату, – раптом промовив вiн, вiдчуваючи цю любов так сильно, що йому запекло очi слiзьми.

– Атож, я тебе теж люблю, – сказав тато й мiцно обняв його своiми сильними руками. Майк притиснувся щокою до грубоi тканини батькiвськоi фланелевоi сорочки. – А тепер, як

Сторінка 135

и щодо того, аби нам вертатися додому? Часу в нас – тiльки щоб кожному скупатися перед тим, як та добра жiнка поставить на стiл вечерю.

– Ейа, – вiдгукнувся Майк.

– Ейа й тобi, – вiдповiв Вiлл Хенлон, i обидва розсмiялися, почуваючись утомленими й почуваючись добре, ноги й руки натрудженi, але не перетрудженi, долонi загрублi вiд камiння, але не дуже болять.

«Весна прийшла, – думав Майк того вечора, засинаючи у своiй кiмнатi, тодi як мати з батьком в iншiй дивилися по телевiзору «Молодят»[307 - «The Honeymooners» (1957—1971) – комедiйний серiал про пари молодят пiд час медового мiсяця, який знiмався перед живою аудиторiею.]. – Знову прийшла весна, дякую тобi, Боже, дякую тобi дуже-дуже». І вже поринаючи глибше в сон, вiн знову почув той крик гагари, вiддаль ii болiт, вливався в прагнення його сновидiнь. Весна – клопiтний час, але це гарний час.

Пiсля кам’яних жнив Вiлл ставив «А» у високiй травi позаду будинку й виводив iз сараю трактор. Далi починалося боронування, Майк або iхав позаду, тримаючись за залiзне сидiння, або йшов поряд, пiдбираючи й вiдкидаючи вбiк камiння, яке вони прогледiли. Потiм вони сiяли, а пiсля сiвби починалася лiтня робота: сапання… прополювання… прополювання. Мати вичепурювала Ларрi, Мо та Керлi[308 - Larry, Curly & Moe (1925—1970) – персонажi знаменитого комедiйного трiо «Three Stooges» («Три телепнi»), яке створило безлiч коротких фiльмiв, радiопрограм та телесюжетiв.], iхнi три опудала, а Майк допомагав батьковi приладнати лосячий манок на кожну з набитих соломою голiв. Лосячий ревун – це була така бляшанка з вiдрiзаними обома денцями. Посерединi бляшанки туго натягувалася добряче навощена, наканiфолена шворка, i коли крiзь бляшанку задував вiтер, вона видавала чудесно моторошний звук – на кшталт скигливого крукання. Охочi до врожаю птахи швидко тямили, що Ларрi, Мо та Керлi для них не загроза, натомiсть лосячi ревуни завжди iх вiдлякували.

Починаючи з липня, до прополювання додавалося збирання врожаю – спершу горох та редиска, потiм салат i помiдори, якi були починалися як розсада в ящиках, потiм кукурудза й квасоля у серпнi, потiм рiзнi сорти гарбузiв. Десь на половинi цього доходило й до картоплi нового врожаю, а далi, коли днi коротшали, а повiтря свiжiшало, вони з татом забирали додому лосячi ревуни (хоча тi iнодi за зиму десь губилися; скидалося на те, що iм кожноi весни доводиться робити новi). Наступного дня тато кликав Нормана Седлера (який був так само тупим, як його син Лось, але безмежно лагiднiшим) i Нормi приiжджав зi своiм картоплекопачем.

Протягом трьох тижнiв вони всi разом працювали, вибираючи картоплю. На допомогу родинi Вiлл наймав трьох-чотирьох старшокласникiв, яким платив по четвертаку за дiжку[309 - В американськiй фермерськiй традицii одна дiжка картоплi приблизно дорiвнюе «сухому барелю» = 135 фунтiв = 61 кг.]. «А-форд» повiльно повзае туди-сюди вздовж рядкiв пiвденного поля, найбiльшого поля, завжди на низькiй передачi, заднiй борт опущений, у кузовi щiльно дiжки, кожна позначена iменем того, хто до неi збирае, а в кiнцi дня Вiлл розкривае свiй старий, порепаний гаманець i сплачуе кожному збирачевi готiвкою. Плату отримував Майк, i його мати також, i Вiлл жодного разу не спитав у них, що вони роблять з тими грошима. Майка було надiлено п’ятивiдсотковим паем у фермi, коли йому виповнилося п’ять рокiв, – ти вже достатньо дорослий, сказав йому тодi Вiлл, щоб тримати сапку й вiдрiзняти вiдьомську траву вiд гороху. Кожного року до його паю додавався один вiдсоток i кожного року наступного дня пiсля Дня Подяки Вiлл обраховував прибутки ферми й вiднiмав вiд них частку Майка… але нiчого з тих грошей Майк не бачив. Вони йшли на його банкiвський рахунок для коледжу i не могли бути використанi за жодних iнших умов.

Нарештi приходив той день, коли Нормi Седлер iхав своiм картоплекопачем додому; радше за все, повiтря на той час уже ставало сiрим i холодним, i паморозь траплялася на помаранчевих гарбузах, складених у купу пiд стiною стодоли. Майк стояв на передньому подвiр’i, нiс червоний, руки в кишенях джинсiв, i дивився, як батько заводить до сараю спершу трактор, а потiм «А-форд». Вiн думав: «Знов ми готуемося запасти в сплячку. Весна… щезла. Лiто… проминуло. Час збирання врожаю… кiнчився». Усе, що тепер залишилося, – це недогризок осенi, голi дерева, мерзла земля, мереживо iнею вздовж берегiв Кендаскiг. На полях на плечi Мо, Ларрi та Керлi iнколи сiдають ворони й залишаються там, скiльки захочеться. Опудала безголосi, незагрозливi.

Не те щоб Майка зовсiм засмучувала думка про завершення чергового року – в дев’ять i в десять рокiв вiн був занадто юним, аби вбачати в цьому аналогiю зi смертю, – тому що попереду було чимало такого, чого вiн чекав з нетерпiнням: катання на санчатах у МакКаррон-парку (або з Рулiн-пагорба, тут, у Деррiтавнi, якщо вистачить хоробростi, хоча це бiльше для старших дiтей), катання на ковзанах, кидання снiжками, будування снiгових фортiв. Це був час думати про похiд на снiгоступах з батьком по рiздвяну ялинку i час

Сторінка 136

умати про гiрськi лижi «Нордика», якi йому подарують (або не подарують) на Рiздво. Взимку гарно… але дивитися на те, як батько заводить «А» назад до сараю,

(«весна щезла лiто проминуло час збирання врожаю кiнчився»)

завжди було сумно, як було сумно бачити ключi птахiв, що перед зимою тягнуться на пiвдень, або як похилi променi свiтла iнколи сповнювали його бажанням заплакати без жодноi на те причини. «Знов ми готуемося запасти в сплячку…»

Не все замикалося на школi та роботi на фермi, на роботi на фермi та школi; Вiлл Хенлон не раз казав своiй дружинi, що хлопцям потрiбен час, щоб вони могли сходити на риболовлю, якщо вони насправдi навiть не будуть рибалити. Повертаючись додому зi школи, Майк найперше клав пiдручники на телевiзор у вiтальнi, по-друге, робив собi щось поiсти (зокрема, вiн був небайдужим до сандвiчiв з арахiсовим маслом i цибулею – смакове вподобання, що змушувало його матiр здiймати вгору руки в безпорадному жаху) i по-трете, уважно читав залишену йому батьком записку, в якiй той повiдомляв Майку, де зараз вiн, Вiлл, i яку роботу слiд виконати Майку – отакi-от рядки просапати, з отаких-от зiбрати достигле, ранiше зiбране перебрати, у стодолi замести тощо, тощо. Але щонайменше одного шкiльного дня на тиждень – а iнколи й два – жодноi записки не було. І в такi днi Майк iшов на риболовлю, навiть якщо насправдi нiякоi риби вiн не ловив. То були чудеснi днi… днi, коли не було конкретного мiсця, куди вiн мусить iти, а отже, вiн не вiдчував нагальноi потреби туди поспiшати.

Вряди-годи батько залишав йому записку iншого роду: «Завдань нема», в якiй могло бути: «Сходи у Старий Вiдрiг & подивися трамвайнi рейки». Майк iшов до району Старий Вiдрiг, знаходив вулицi з усе ще прокладеними по них рейками й уважно iх роздивлявся, зачудовано думаючи про такi штуки, як потяги, що iздять просто посеред вулицi. Того ж вечора вони говорили про це з батьком, i батько показував йому фотографii зi свого деррiйського альбому, на яких дiйсно були вагони: кумедна жердина стирчить на даху до електричного дроту, а на борту реклама сигарет. Іншого разу батько послав його в Меморiальний парк, де стоiть водонапiрна Вежа, подивитися на спецiальну пташину купальню, а раз вони пiшли разом до будiвлi суду, щоб побачити жахливе знаряддя, яке шеф полiцii Бортон знайшов там на горищi. Ця штука називалася «бродяжницьким крiслом». Було воно з кованого залiза, в поруччя i нiжки вмонтованi кайданки. З сидiння i спинки стирчать заокругленi шпеньки. Воно нагадало Майку про фотографiю, що вiн ii бачив у якiйсь книжцi – фотографiю електричного крiсла в Сiнг-Сiнгу[310 - Sing Sing – побудована 1826 р. в’язниця максимально суворого режиму, яка належить Департаменту виправних закладiв i громадського нагляду штату Нью-Йорк.]. Шеф Бортон дозволив Майку сiсти в це крiсло й примiряти кайданки.

Коли зловiсне вiдчуття новизни перебування в кайданках померхло, Майк запитально подивився на батька з шефом Бортоном, не певний, чому це мусило вважатися таким жахливим покаранням для «приблуд» (як називав iх шеф Бортон), котрих заносило до iхнього мiста в двадцятi й тридцятi роки. Через тi шпеньки у крiслi було дещо незручно сидiти, а з кайданками на зап’ястках i щиколотках важко було посунутися в зручнiшу позу, проте…

– Ну, ти ж лише дитина, – сказав, смiючись, шеф Бортон. – Що ти там важиш? Сiмдесят-вiсiмдесят фунтiв?[311 - 70 фунтiв = 31,75 кг; 80 фунтiв = 36,28 кг.] Бiльшiсть приблуд, яких у старi часи шериф Саллi садовив у це крiсло, важили вдвiчi понад це. Десь через годину вони почувалися троха стiснено, за двi чи три години стiснiння дужчало, а за чотири чи п’ять iм ставало зовсiм зле. Через сiм чи вiсiм годин вони пооч’нали репеет’вати, а через шiстнадцять чи сiмнадцять вони пооч’нали ридати, здебiльша. А на той час, коли iхнiй двадцятичотирьохгодинний тур закiнчувався, вони волiли поклястися перед Богом i людьми, що наступного разу, коли iх занесе на товарняках аж у Нову Англiю, вони обминатимуть Деррi десятою дорогою. Наскiльки менi вiдомо, бiльшiсть iх так i робили. Двадцять чотири години в бродяжницькому крiслi були збiса вельми довiдними.

Раптом почало здаватися, що на цьому крiслi набагато бiльше шпенькiв, вони набагато глибше впинаються йому в сiдницi, у спину, в крижi, ба навiть у потилицю.

– Можна я звiдси вилiзу, будь ласка, – ввiчливо запитав вiн, i шеф Бортон знову розсмiявся. То був такий момент, одна панiчна мить, коли Майк подумав, що шеф тiльки помахае ключем вiд кайданкiв йому перед очима й скаже: «Звiсно, я тебе випущу…коли збiжать твоi двадцять чотири години».

– Чому ти мене повiв туди, тату? – спитав вiн дорогою додому.

– Ти зрозумiеш, коли постаршаеш, – вiдповiв Вiлл.

– Тобi не подобаеться шеф Бортон, еге ж?

– Нi, – вiдповiв батько таким рiзким тоном, що Майк не наважився бiльше нiчого питати.

Хоча бiльшiсть мiсць, куди посилав або водив його батько, Майковi дарували задоволення, i на той час, коли йому виповнилося десять рокiв, батько спромiгся успiшно передати сину власну цiкавiсть д

Сторінка 137

рiзних шарiв iсторii Деррi. Інколи, як от коли вiн проводив пальцями по трохи шкарубкiй поверхнi п’едесталу, на якому було встановлено пташину купальню в Меморiальному парку, або коли вiн сiдав навпочiпки, щоби ближче роздивитися на трамвайнi рейки, якi прорiзали Монт-стрит у Старому Вiдрозi, його вражала бездоннiсть вiдчуття часу… часу, як чогось реального, чогось, що мае невидиму вагу, як ото вважаеться, що сонячне свiтло мае вагу (дехто з дiтей у класi засмiялися, коли мiсiс Грiнгасс iм про це розказувала, але Майк був надто ошелешений самою цiею iдеею, щоб смiятися; перша думка, яка в нього тодi виникла: «Свiтло мае вагу? Ох, Боже мiй, це жахливо!») Вiдчуття часу як чогось, що в кiнцевому пiдсумку його поховае.

Перша записка, яку йому залишив батько тiеi весни 1958 року, була надряпана на зворотному боцi якогось конверта, ii було притиснуто сiльничкою. Повiтря було по-весняному теплим i чарiвно солодким, тож мати повiдкривала всi вiкна. Записка повiдомляла: «Завдань нема. Якщо бажаеш, проiдься велосипедом до Попасного шляху. Побачиш у полi лiворуч вiд себе багато зруйнованих кам’яниць i староi машинерii. Роздивися там довкола, привези якийсь сувенiр. Не пiдходь близько до шахтного провалля! І повертайся додому до темряви. Сам знаеш чому».

Майк знав чому, авжеж.

Вiн сказав матерi, куди iде, i вона нахмурилася.

– Чом би тобi не спитати у Рендi Робiнсона, чи не схоче вiн поiхати з тобою?

– Йо, окей, я заiду до них i спитаю, – погодився Майк.

Так вiн i зробив, але Рендi поiхав у Бенгор зi своiм батьком купувати насiнневу картоплю для посадки. А отже, Майк поiхав на Попасний шлях сам. Їхати туди було добряче – трохи бiльше чотирьох миль. На око Майка, була десь третя година дня, коли вiн прихилив велосипед до старого дощаного паркану з лiвого боку Попасного шляху й перелiз через той паркан на поле поза ним. На розвiдини в нього була хiба що година, а потiм треба було вирушати назад додому. Зазвичай мати про нього не турбувалася, аби лиш вiн повертався додому до шостоi, коли вона ставить на стiл вечерю, але один пам’ятний епiзод пiдказав йому, що цього року все iнакше. Того единого разу, коли вiн запiзнився на вечерю, вона була мало не в iстерицi. Вона накинулася на нього, шмагаючи посудною ганчiркою, тодi як вiн стояв з роззявленим ротом у кухонному одвiрку, з плетеним кошиком бiля нiг, в якому лежала впiймана ним райдужна форель.

– Не смiй мене нiколи так лякати! – кричала мати. – Не смiй нiколи! Нiколи-нiколи-нiколи!

Кожне нiколи пiдкреслювалося ляпасом посудною ганчiркою. Майк очiкував, що батько втрутиться i покладе цьому край, але батько цього не зробив… Імовiрно, вiн розумiв – якщо так зробить, вона оберне свою лють дикоi кiшки ще й на нього. Той урок Майк засвоiв; на все вистачило лише одного шмагання посудною ганчiркою. Вдома до темряви. Так, мем, слухаюсь.

Вiн пiшов полем у бiк циклопiчноi руiни, що стояла посерединi поля. Це були, звiсно, залишки ливарнi Кiченера – вiн проiжджав повз цю мiсцину, але самому йому нiколи не спадало до голови ii дослiдити й нiколи вiн не чув, аби хтось iз дiтей казав, що це робив. Тепер, нахиляючись, щоб роздивитися купку наваленоi у формi грубоi пiрамiди цегли, вiн подумав, що розумiе, чому так. Сонце з весняного неба заливало це поле слiпучим свiтлом (подеколи, коли проти сонця пропливала хмарина, полем повiльно сунулася велика вiконниця тiнi), але все одно у всьому тут вчувалася якась моторошнiсть – нависла тишею, яку порушував лише вiтер. Вiн вiдчував себе дослiдником, котрий знайшов останнi рештки якогось легендарного загубленого мiста.

Попереду, трохи праворуч, вiн побачив заокруглений бiк якогось масивного череп’яного цилiндра, що пiдносився над високою польовою травою. Вiн побiг до нього, це була головна димова труба ливарнi. Вiн зазирнув до ii пащi й знову вiдчув, нiби по спинi йому повзе холодний хробак. Труба була такою великою, що вiн, якби схотiв, мiг би в неi зайти. Але вiн не хотiв; бозна, що там за погань може чiплятися за чорне вiд диму внутрiшне личкування або якi недобрi комахи чи звiрi могли оселитись всерединi. Вiтер дмухав поривчасто. Задуваючи повз пащу поваленоi димовоi труби, вiн видавав звуки, лячно схожi на тi, якi видавав вiтер, деренькочучи навощеними шнурками, якi вони з батьком кожноi весни натягували у лосячих ревунах. Вiн нервово вiдступив назад, раптом згадавши той фiльм, який вони з батьком дивилися вчора ввечерi в «Ранньому шоу». Фiльм називався «Родан»[312 - «Rodan» (1956) – японський фiльм про пару гiгантських птерозаврiв, якi вилупилися з 200 млн-рiчного яйця в шахтi й почали з понадзвуковою швидкiстю лiтати по свiту, руйнуючи лiтаки, будiвлi, наганяючи жах на людей.], i дивитися тодi його було дуже кумедно, батько реготав i кожного разу, як з’являвся Родан, покрикував: «Вали того птаха, Майкi», i Майк стрiляв пальцем, поки до них не зазирнула мама, сказавши, щоб вгамувалися, поки в неi вiд цього галасу не розболiлася голова.

Зараз те вже не здавалося таким забавним. У тому фiльмi Родана з надр зе

Сторінка 138

лi звiльняли японськi гiрники, якi прокладали найглибший у свiтi тунель. А дивлячись у чорну пащу цiеi труби, надто легко можна було собi уявити такого птаха, що сидить, скулившись, на ii дальньому кiнцi, з шкiрястими кажанячими крилами, складеними на спинi, i дивиться на маленьке кругле хлоп’яче обличчя, що зазирае в цю темряву, дивиться, дивиться своiми кiльцьованими золотом очима.

Здригнувшись, Майк вiдсахнувся.

Вiн мерщiй пiшов уздовж димовоi труби, яка вже до половини свого дiаметра вгрузла в грунт. Земля тут трiшки пiдвищувалася, i вiн спонтанно подерся нагору. Ззовнi труба, з ii розiгрiтою сонцем облицьованою череп’яною плиткою поверхнею, була зовсiм не такою лячною. Вiн став на рiвнi й вирушив уперед, розпросторивши руки (насправдi труба була надто широкою, щоб йому боятися з неi впасти, але вiн уявляв себе канатохiдцем у цирку), насолоджуючись тим, як вiтер провiвае йому волосся.

На ii дальнiм кiнцi вiн зiскочив з труби й почав розглядати, що там; ще бiльше цегли, покрученi виливницi, дерев’янi уламки, шматки iржавоi машинерii. «Привези якийсь сувенiр», – загадав йому батько в записцi: йому хотiлося знайти щось цiкаве.

Вiн звiльна пiдiйшов ближче до зяючого провалля фабричного пiдвалу, обережно ступаючи по уламках, щоб не поранитися на битому склi. Його чимало було розкидано навколо.

Майк не забув про це провалля i батькiвську засторогу триматися вiд нього подалi; пам’ятав вiн також про смерть, заподiяну на цьому мiсцi п’ятдесят з чимось рокiв тому. Вiн гадав, що, якщо й е в Деррi якесь мiсце, навiдуване привидами, то це саме воно. Але, чи то попри це, чи саме через це, вiн був сповнений рiшучостi залишатися тут, поки не знайде чогось дiйсно цiкавого, щоб його привезти додому й показати батьковi.

Вiн повiльно й розважливо просувався до пiдвалу, мiняючи курс на паралельний рваному боку провалля, коли внутрiшнiй застережний голос шепотiв йому, що вiн уже пiдiбрався надто близько, що якийсь з послаблених весняними дощами краiв може обсипатися пiд його ногами й понести його просто в ту дiру, де може бути бозна-скiльки гострого залiзяччя, яке тiльки й чекае, щоб наколоти його, мов якусь кузьку, залишивши помирати смиканою, iржавою смертю.

Вiн пiдняв вiконну кватирку й вiдкинув ii вбiк. А ось кiвш, такий величезний, наче для якогось велетенського стола, ручка в нього побрижена й покорчена якимсь неймовiрно гарячим спалахом. А тут лежить якийсь поршень, такий величезний, що його не поворухнути, не кажучи вже пiдняти. Майк через нього переступив. Вiн через нього переступив, i…

«А якщо я знайду череп? – подумалось раптом. – Череп когось iз тих дiтей, яких вбило тут, коли вони полювали на великоднi шоколаднi яйця тодi, у тисяча-дев’ятсот-якомусь-там-роцi?»

Вiн роззирнувся довкола на омите сонцем поле, неприемно вражений цим припущенням. Вiтер задував йому у вуха якусь низьку, наче видобуту з крученоi мушлi-дудки ноту, i чергова тiнь беззвучно полинула полем, наче тiнь якогось велетенського кажана… або птаха. Його знову вразило, як тут тихо i як дивно виглядае це поле з його розкиданими рештками цегляного мурування i залiзними одороблами, похиленими на той чи iнший бiк, немов викинутi на берег корпуси старих кораблiв. Наче якась жахлива битва точилася тут багато рокiв тому.

«Не будь таким полохливим, – вiдповiв вiн сам собi непевно. – Вони тодi познаходили все, що можна було знайти, п’ятдесят рокiв тому. Пiсля того, як те трапилось. А якщо навiть не все, якiсь iншi хлопцi – або й дорослi – познаходили… вiдтодi. Чи ти вважаеш, нiби ти единий, хто приходив сюди по сувенiри?»

«Нi, нi, я так не вважаю. Але…»

«Але що? – вимогливо перепитав у нього в головi здоровий глузд, i Майк подумав, що той дещо занадто голосно промовляе, дещо занадто швидко. – Якби навiть тут щось таке ще залишалося, воно б давно зогнило. А отже… що?»

Майк знайшов у бур’янах потрiскану шухляду вiд конторського бюро. Поглянув на неi, вiдкинув убiк i просунувся трохи ближче до пiдвального провалля, де всього такого було ряснiше. Там вiн напевне що-небудь знайде.

«Але що, як там привиди? Ось про що йдеться. Що, як я побачу руки, якi здiймаються над краем цього провалля, i що, як вони почнуть надходити – дiти у рештках свого святкового великоднього вбрання, вбрання, яке все зотлiле та рване, i тавроване п’ятдесятьма роками весняноi грязюки й осiннiх дощiв, i злежаних зимових снiгiв. Дiти без голiв (вiн якось чув у школi, нiби пiсля того вибуху одна жiнка знайшла голову когось iз жертв на деревi в себе на задньому подвiр’i), дiти без нiг, дiти оббiлованi, як риба трiска, просто дiти такi, як я, якi могли прийти сюди гратися… гратися там унизу, у темрявi… пiд похиленими залiзними фермами й великими старими iржавими зубчастими колесами…»

«Ой, припини, заради Бога!»

Але йому пересмикнуло хребта дрожем, i вiн вирiшив, що час уже взяти щось – абищо – i накивати к-чорту звiдси п’ятами. Вiн нахилився, тягнучи руку майже навмання, i пiдiбрав якесь зубчасте колiщатко, приблизно дюймiв сiм дiаметром. У кишенi

Сторінка 139

нього був олiвець, тож вiн i скористався ним, швиденько, аби повиколупувати з зубцiв землю. Потiм Майк поклав цей сувенiр до кишенi. Тепер можна йти. Ось зараз вiн уже пiде, так…

Проте його ступнi потроху рухалися в хибному напрямку, до провалля, i Майк iз якимсь понурим жахом усвiдомив, що мае потребу зазирнути вниз. Вiн мусить побачити.

Ухопившись для опори за якийсь нiздрюватий брус, що стирчав похило з землi, Майк хитнувся вперед, намагаючись побачити, що там внизу, усерединi. Це йому не зовсiм вдалося. Вiн уже наблизився на вiдстань п’ятнадцяти футiв до краю провалля, але все одно це було ще далекувато, щоб побачити його дно.

«Менi байдуже, побачу я те дно, чи нi. Я повертаюся. Сувенiр у мене вже е. Я не маю потреби зазирати нi до якоi староi паршивоi дiри. І в татовiй записцi було, щоб я тримався подалi вiд неi».

Але та хвороблива, майже гарячкова цiкавiсть, що його охопила, не вiдпускала. Вiн наближався до провалля крок по кроку, нудотно, цiлком розумiючи – щойно цей дерев’яний брус кiнчиться, йому вже не буде за що триматися, а також розумiючи, що грунт тут дiйсно багнистий, хисткий. Мiсцями вздовж краю провалля вiн бачив западини, наче осiлi могили, i розумiв, що то мiсця попереднiх обрушин.

З серцем, що гупало йому в грудях неначе суворо розмiреними кроками солдатських чобiт, вiн досяг краю i подивився вниз.

Птах сидiв у проваллi на гнiздi й дивився вгору.

Спершу Майк не був певен, що саме вiн бачить. Усi нерви й провiднi шляхи в його тiлi, здавалося, заклякли, включно з тими, якi проводять думки. То був не просто шок вiд побаченого птаха-монстра, птаха, в якого груди були помаранчевими, як у перелiтного дрозда, i чие пiр’я було невиразним розсипчасто-сiрим пiр’ям горобця – то був бiльшою мiрою шок вiд цiлком несподiваного. Вiн очiкував монолiтiв машинерii, напiвугрузлих у застiйнi калюжi й чорну грязь; натомiсть вiн дивився вниз на велетенське гнiздо, що заповнювало дно вiд краю до краю й вiд стiни до стiни. Воно було складене з такоi кiлькостi тимофiiвки[313 - Тимофiiвка (Phleum alpinum) – одно- або багаторiчна трава до 60 см заввишки, сходить рано навеснi, цiнна пасовищна i сiножатна рослина.], що з цiеi трави можна було б нагромадити дюжину тюкiв сiна, але ця трава була срiблястою, старою. Птах сидiв посерединi гнiзда, в нього були яскраво окiльцьованi, чорнi, як свiжа, тепла смола, очi – i на якусь божевiльну мить, перш нiж його паралiч минувся, Майк у кожному з них побачив свое вiдображення.

А потiм раптом земля здвигнулася, втiкаючи йому з-пiд нiг. Вiн почув, як рвуться, пiддаючись, неглибокi коренi, i зрозумiв, що сунеться.

З криком вiн метнувся назад, скажено крутячи руками, тримаючи рiвновагу. І втратив ii, важко гепнувшись на захаращену землю. Якийсь твердий, тупий уламок металу боляче вперся йому у спину, i в Майка вистачило часу подумати про те бродяжницьке крiсло, перш нiж вiн почув вибуховий сплеск пташиних крил.

Насилу зiп’явшись на колiна, вiн поповз, озирнувся через плече й побачив, як птах злiтае з провалля. З лускатими тьмяно-помаранчевими кiгтями. Як вiн б’е крилами, кожне понад десять футiв завширшки, хилячи хаотично туди й сюди кволу траву-тимофiiвку, наче вiтром вiд роторiв гвинтокрила. Птах видав скреготливий щебет. Кiлька пiр’iн вислизнули з його крил й спiрально полинули назад до провалля.

Майк спромiгся знов пiдхопитися на рiвнi й кинувся тiкати.

Вiн бiг через поле, вже не озираючись, боявсь озирнутися. Цей птах не був схожим на Родана, але вiн вiдчував, що це дух Родана пiдноситься з пiдвального провалля ливарнi Кiченера, наче якась моторошна чортова пташка-зi-скриньки. Вiн спiткнувся, упав на колiно, пiдхопився й побiг далi.

Знов верескливо прозвучав той химерний скреготливий щебет. Тiнь накрила Майка i, поглянувши вгору, вiн побачив тварюку: вона промайнула менш нiж за п’ять футiв над його головою. Дзьоб птаха, брудно-жовтий, розкривався й закривався, показуючи всерединi рожеву пiдбiйку. Вихором розвернувшись, птах шугнув назад, на Майка. Породжений ним вiтер обливав хлопцю обличчя, доносячи з собою якийсь неприемний, сухий запах: пiддашноi пилюки, старого дрантя, зопрiлих подушок.

Майк вiдскочив лiворуч, i тут же знову побачив ту повалену димову трубу. Вiн стрiмголов кинувся до неi, побiг щодуху, лiктi поршнями смикалися, короткими змахами шарпаючи його по боках. Птах прокричав, потiм Майк почув лопотiння його крил. Наче вiтрила. Щось штурхонуло його в потилицю. Теплий вогонь лийнув угору карком. Вiн вiдчув, як вогонь поширюеться, коли кров почала сочитися йому пiд комiр сорочки на спину.

Птах знову вихором розвернувся, намiряючись пiдчепити його своiми кiгтями й понести геть, наче яструб польову мишку. Маючи намiр вiднести його собi в гнiздо. Маючи намiр його з’iсти.

І коли вiн згори шугнув до Майка – тi чорнi, жахливi очi дивляться невiдривно, – Майк рiзко метнувся праворуч. Птах лиш на крихту схибив. Необорним, нестерпним був порохнявий запах його крил.

Тепер вiн бiг уздовж поваленоi труби, повз нього мерехтiло

Сторінка 140

i личкування. Вiн вже побачив, де вона закiнчуеться. Якщо вiн зможе добiгти до кiнця й загачитися налiво, застрибнути досередини, можливо, тодi опиниться в безпецi. Птах цей занадто великий, щоб протиснутися досередини, думав Майк. У цьому вiн ледь не виявився неуспiшним. Птах знову летiв на нього, здiймаючись вище з наближенням, крила його лопотiли, штовхаючи вперед ураганний вiтер, лускатi кiгтi цiлилися на Майка, опускаючись. Вiн знов закричав, i цього разу Майку почувся трiумф у голосi птаха.

Хлопець нахилив голову, обхопив ii руками й тараном попер вперед. Кiгтi зiмкнулись i на якусь мить птах був ухопив його за передплiччя. Це було так, немов хтось учепився неймовiрно сильними пальцями з твердими нiгтями. Кусючими, як зуби. Ляскiт пташиних крил звучав йому в вухах громом; вiн ледь зауважував, як довкола нього спадають пiр’iни, деякi з них торкалися його щiк, немов примарними поцiлунками. Тодi птах знову здiйнявся, вмент Майк вiдчув, як його тягне вгору, спершу прямо, потiм навшпиньках… на одну крижану мить вiн вiдчув, що носаки його кедiв утратили контакт iз землею.

– ПУСТИ мене! – крикнув вiн на птаха та з викрутом рвонув руку. Якусь мить кiгтi тримали, але потiм рукав сорочки роздерся. Майк гепнувся знов на землю. Птах пронизливо скрикнув. Майк знову побiг, прориваючись крiзь хвостове пiр’я цiеi тварюки, давлячись тим сухим смородом. То було наче бiг крiзь штору в душi, зшиту з пiр’я.

Не перестаючи кашляти, очi печуть вiд слiз i того якогось там гидотного пороху, що вкривав пiр’я птаха, вiн ввалився досередини лежачого димаря. Не було зараз жодноi думки про щось, що може чигати там, усерединi. Вiн побiг у темряву, його захеканi схлипи вiдгукувалися блiдою луною. Подолавши, либонь, з двадцять футiв, вiн розвернувся до яскравого кола денного свiтла. Груди в нього здiймалися й опадали рвучкими хвилями. Раптом вiн усвiдомив, що, якщо вiн хибно оцiнив розмiр птаха або розмiр горла цiеi труби, вiн покiнчив з собою так само гарантовано, як нiби приставив собi до голови батькiвську рушницю й натис гачок. Звiдси не було виходу. Це була не просто труба; це був глухий завулок. Інший кiнець цього димаря ховався пiд землею.

Птах видав той свiй пронизливий крик знову, i раптом свiтло в кiнцi труби померхло, це вiн спустився перед нею на землю. Майк побачив його лускатi жовтi лапи, кожна завтовшки як литка дорослого чоловiка. Потiм птах нахилив голову й зазирнув досередини. Майк знову втопився поглядом у тi огидно блискучi, як свiжа смола, очi з iхнiми райдужками, мов золотi весiльнi обручки. Дзьоб птаха розкривався й закривався, розкривався й закривався, i щоразу, як той стулявся, Майк добре чув «клац», схоже на той звук, що його почуеш у себе в вухах, якщо достатньо сильно сам клацнеш зубами. «Гострий

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

1

«Michael Stanley Band» – гурт у стилi «хартлендрок», заснований у мiстi Клiвлендi гiтаристом-вокалiстом Майклом Стенлi (нар. 1948 р.), був особливо популярний на Середньому Заходi США у 1970—1980-х рр.; пiсня «My Town» – хiт гурту 1983 р. (Тут i далi прим. перекл.)

2

George Seferis (Йоргос Сеферiадiс, 1900—1971) – видатний грецький поет, лауреат Нобелiвськоi премii 1963 р.; цитата з його вiрша «Повернення вигнанця».

3

Neil Young (нар. 1945) – один iз найвпливовiших рок-музикантiв, канадський гiтарист-спiвакт-композитор, громадський активiст; цитата з його пiснi 1979 р. «Hey Hey My My (Out of the blue and into the black)», яка стала популярною iдiомою, що приблизно дорiвнюе нашiй «з калюжi та в болото».

4

William Carlos Williams (1883—1963) – один з найулюбленiших i впливових американських поетiв ХХ столiття, який заробляв собi на життя, працюючи сiмейним лiкарем; «Paterson» – опублiкована в 5 книгах (1946—1958) поема, уже за першi три книги якоi автор отримав засновану 1950 р. першу Нацiональну лiтературну премiю з поезii; в поемi Вiльямс фiлософськи-чуттево описуе iсторiю розквiту й занепаду «колиски американськоi iндустрiальноi революцii», свого рiдного мiста Патерсон у штатi Нью-Джерсi, рефреном наголошуючи: «Нема iдей, окрiм як у речах».

5

Bruce Springsteen (нар. 1949 р.) – спiвак-гiтарист, який за свiй високий статус в американськiй рок-культурi дiстав прiзвисько Бос; цитата з його хiта 1984 р. «Born in the U.S.A.» («Народжений у США»).

6

«F?r Elise» (1810) – одна з найпопулярнiших фортепiанних п’ес композитора Людвiга ван Бетховена (1770—1827).

7

Нафтовими горiлками-димогонами, якi широко використовувалися для окурювання садiв у приморозки, колись також послуговувалися для попередження здаля водiiв про перекриту дорогу.

8

Kenduskeag – рiчка (довжина 52 км), що тече через трете за величиною в штатi Мейн мiсто Бенгор (36 тис. мешканцiв), з котрого С. Кiнг змалював вигадане ним i присутне в багатьох його творах мiсто Деррi; зокрема, яскравий вiдголосок описаних у книзi «Воно» подiй читач може знайти в романi Кiнга «11.22.63», виданому

Сторінка 141

КСД» 2012 р.

9

Bucksport – засноване 1792 р. мiстечко бiля гирла рiки Пенобскот, притокою якоi е Кендаскiг.

10

John Wayne (справжне iм’я Мерiон Моррiсон: 1907—1979) – уславлений героiчними ролями кiноактор, режисер i продюсер, символ мужностi й одна з найпопулярнiших особистостей класичного перiоду Голлiвуду; бойового офiцера торпедного катера Вейн грае у фiльмi «They Were Expendable» («Вони були безповоротними», 1945).

11

«Gulf Wax» – популярний у американцiв бренд технiчно-харчового парафiну, який, зокрема, використовуеться для консервацii фруктiв, глазурування кондитерських виробiв тощо.

12

Chester Huntley (1911—1974) – один iз спiвведучих найпопулярнiшоi у 1950—1960-х щовечiрньоi програми новин «Huntley-Brinkley Report», яку канал Ен-бi-сi подавав у формi телемосту: рiзкий i серйозний Чет Гантлi вiщав з Нью-Йорка, а саркастичний Девiд Брiнклi (1920—2003) з Вашингтона.

13

Commies – комунiсти, загальна назва на Заходi мешканцiв Росii (СРСР) та мiсцевих лiвих у часи холодноi вiйни.

14

Аттiла Гун, або Завойовник (396—453) – каган племенi гунiв, вождь союзу кочових племен, який завоював пiв-Європи, створивши державу, що сягала вiд Рейну до Чорного моря, охоплюючи й сучасну територiю Украiни.

15

«Kiwi» – заснований 1906 р. в Австралii бренд засобiв догляду за шкiрою; «Windex» – заснований 1933 р. бренд засобiв для чистки скла й твердих поверхонь; «TurtleWax» – заснований 1941 р. бренд автомобiльноi косметики, логотипом якого слугуе зображення зеленоi усмiхненоi черепахи в капелюсi-цилiндрi.

16

«Vicks VapoRub» – ментолово-камфорно-евкалiптова мазь для розтирання грудей i горла при застудi дiтей, яка випускаеться з 1894 р.

17

«Philco» – заснована 1892 р. фiладельфiйська компанiя з виробництва електроприладiв, яка вивела на ринок чимало iнновацiй (зокрема, перше телемовлення 1932 р., першi поверхово-бар’ернi транзистори для швидкiсних комп’ютерiв у 1953, лiдер з виробництва й продажу радiоприймачiв тощо), збанкрутувала 1961 р., хоча бренд все ще iснуе.

18

Little Richard (нар. 1932 р.) – пiанiст i спiвак з надзвичайно верескливим голосом, «архiтектор» класичного рок-н-ролу, автор численних евергрiнiв у цьому жанрi.

19

«Juilliard School» – заснована 1905 р. в Нью-Йорку консерваторiя, один iз найшанованiших у свiтi освiтнiх закладiв у сферi виконавчих мистецтв.

20

Augusta – засноване 1607 р. мiсто, столиця штату Мейн (1958 р. близько 21 тис. мешканцiв).

21

Алюзiя на образливий вираз: «Ти не вiдрiзниш лайно вiд “Шиноли”», який увiйшов в американський сленг у часи Другоi cвiтовоi вiйни; «Shinola» – заснована 1907 р. у Детройтi компанiя з випуску гуталiну, яка поступово також освоiла випуск iнших продуктiв i зараз славиться своiми високоякiсними наручними годинниками, велосипедами тощо (полiтика компанii – вироби суто з американських компонентiв).

22

Bozo – клоун, що з 1946 р. був персонажем грамплатiвок та iлюстрованих книжок, а з 1949 став героем численних телешоу, мультфiльмiв тощо; Clarabell – безсловесний клоун у смугастому костюмi, який вiдповiдае на запитання лише «так» або «нi», натискаючи на клаксон у себе на животi; «Howdy Doody» (1947—1960) – побудована на циркових i ковбойських темах найпопулярнiша свого часу дитяча телепередача за участю акторiв, ляльок-марiонеток та дитячоi аудиторii; Роберт «Баффало» Смiт (1917—1998) – ii незмiнний ведучий.

23

Ronald McDonald – створений у 1963 роцi актором Вiллардом Скоттом, одним з виконавцiв ролi клоуна Бозо, новий персонаж-клоун, який став символом однойменноi мережi фаст-фудiв.

24

«Pitch-Til-U-Win» – одна з традицiйних ярмаркових розваг: накидання здаля кiлець на дерев’янi кiлки, до яких прив’язанi рiзноманiтнi виграшi.

25

«The Fugitive» (1963—1967) – серiал про невинно засудженого за вбивство своеi дружини лiкаря, який втiкае вiд правоохоронцiв i одночасно шукае справжнього вбивцю, таемничого однорукого чоловiка.

26

Tramp chair – створений на початку ХІХ ст. засiб покарання, яким користувалися в мiстечках, що не могли собi дозволити утримувати окрему в’язницю: оплетене залiзними смугами крiсло, в яке саджали i замикали в ньому на день-два (iнодi возячи вулицями на возi для демонстрацii) дрiбних злочинцiв i волоцюг.

27

«Ac-Cent-Tchu-Ate the Positive» – написана у формi гумористичноi проповiдi 1944 р. пiсня, яку вiдтодi виконують безлiч зiрок поп-музики.

28

«Def Leppard» – заснований 1977 р. англiйський гевi-метал-гурт, в якому грае однорукий барабанщик, котрий втратив кiнцiвку в автокатастрофi 1984 р.; «Twisted Sister» – заснований 1972 р. американський глем-рок-гурт, зокрема уславлений своiм гротескним макiяжем i перевдяганням у жiночi шати; «Judas Priest» – заснований 1969 р. англiйський метал-гурт, що першим почав вбиратися на сценi у клепану чорну шкiру в стилi садо-мазо (тiльки 1998 р.

Сторінка 142

солiст гурту Роб Гелфорд публiчно оголосив, що вiн гей).

29

John Mellencamp (сценiчний псевдонiм Cougar, Пума, нар. 1951 р.) – американський вокалiст-гiтарист, автор душевних пiсень у стилi хартленд-рок.

30

«Barbershop» – започаткований наприкiнцi ХІХ ст. вiдвiдувачами перукарень, якi чекали своеi черги, стиль чотириголосоi вокальноi музики а-капела, специфiчний своiм багатим обертонами звучанням, коли чуеться бiльше голосiв, нiж iх насправдi спiвае.

31

Junior high school – школа в тих штатах, де iснуе чотирирiвнева система освiти, в якiй пiсля початковоi школи навчаються дiти 10—14 рокiв (деiнде вiковi параметри рiзняться).

32

David Wechsler (1896—1981) – провiдний американський психолог, розробник вiдомих систем вимiрювання рiвня iнтелекту в дiтей i дорослих.

33

«Trailways» – заснована 1936 р. група з 80 незалежних автобусних компанiй; «Greyhound» («Сiрий пес-гончак») – найбiльша у свiтi компанiя мiжмiського автобусного сполучення, заснована 1914 р. в Техасi шведським емiгрантом-шахтарем Ерiком Вiкманом; Aroostock – найбiльший у штатi Мейн округ на кордонi з Канадою.

34

Четвертого липня вiдзначаеться День незалежностi, головне нацiональне свято в США.

35

Portland – засноване 1633 р. найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн на березi Атлантичного океану.

36

«Ramrod leather bar» («Шомпол – шкiряний бар») – вiдомий своiм маскарадним фетиш-стилем гей-клуб у бостонському районi Фенвей; Peck-slip – паркова вулиця на Нижньому Мангеттенi в Нью-Йорку, куди Стiвен Кiнг помiстив вигаданий ним гей-клуб «BigBoy».

37

Маються на увазi оригiнальнi журнали типу «Playboy» та «Penthouse», в яких, окрiм фото оголених дiвчат, також регулярно публiкуються лiтературнi твори як вiдомих письменникiв, так i авторiв-початкiвцiв.

38

Concord – у Новiй Англii е кiлька мiсцин з цiею назвою, вiд крихiтного селища в штатi Мейн до столицi штату Нью-Гемпшир.

39

Lajos Kossuth (1802—1894) – лiдер нацiонально-демократичноi революцii i президент першоi незалежноi Угорськоi республiки (1848—1849); пiсля поразки мадярiв у визвольних змаганнях був з шаною прийнятий у США, де його iм’ям названо кiлька мiст.

40

Bangor – трете за величиною (32 тис. мешканцiв) мiсто в штатi Мейн, столиця округу Пенобскот.

41

Dayton – засноване 1753 р. мiстечко (менш нiж 2 тис. мешканцiв) на пiвднi штату Мейн.

42

Thomaston – засноване 1630 р. мiсто, де 1824 р. було збудовано штатну в’язницю Мейну, яка проiснувала там до 2002 р.

43

«Plymouth Duster» – дводверний спортивного типу автомобiль, що випускався компанiею «Крайслер» у 1970—1976 рр., а отже, або дiстався комусь iз цих персонажiв у спадщину, або був куплений уживаним.

44

5 футiв 5 дюймiв = 165 см; 135 фунтiв = 61 кг.

45

10 футiв = 3 м; 23 фути = 7 м.

46

«Frito» – бренд кукурудзяних чипсiв, якi випускаються з 1959 р.

47

«Kinkothe Klown» – персонаж пiснi пародiйно-сатиричного гурту «Ogden Edsl» (1970—1983), педофiл у клоунському костюмi; пiд Щасливим Гомiком маеться на увазi Х’юберт Селбi (1928—2004), автор скандального на час першоi публiкацii роману про життя соцiальних низiв «Останнiй поворот на Бруклiн» (1964), де, зокрема, уперше йдеться про почуття власноi гiдностi гомосексуалiстiв.

48

Shawshank – вигадана Стiвеном Кiнгом в’язниця, уславлена в його повiстi «Порятунок з Шошенка» та багатьох iнших творах.

49

South Widham – засноване 1753 р. мiстечко, де з 1919 р. працюе виправна колонiя штату Мейн легкого й середнього режимiв ув’язнення.

50

«Family Feud» – започаткована 1976 р. телевiкторина, в якiй змагаються двi сiм’i i виграе та, чиi вiдповiдi на запитання збiгаються з бiльшiстю тих вiдповiдей, що дали на те саме запитання попередньо опитанi люди з вулицi.

51

Richard Dawson (1932—2012) – американський актор-комiк англiйського походження, був першим ведучим телевiкторини «Сiмейна ворожнеча».

52

Алюзiя на термiн iз психологii «синдром вагона для худоби», який означае постiйний страх депортацii, що був притаманний евреям, якi пережили Голокост.

53

Бiблiйна алюзiя на «Повторення закону» 29 : 17: «Стережiться, щоб не був серед вас чоловiк або жiнка, або рiд, або плем’я, що серце його сьогоднi вiдвертаеться вiд Господа, Бога нашого, щоб пiти служити богам цих народiв, щоб не був серед вас корiнь, що вирощуе жовч та полин».

54

«State University of New York» – загальна назва фiнансованоi штатом Нью-Йорк великоi мережi освiтнiх закладiв, до якоi входять десятки коледжiв i унiверситетiв, розташованих у рiзних мiстах i мiстечках штату.

55

«Gone with the Wind» (1936) – знаменитий роман Маргарет Мiтчел (1900—1949) про плантаторську родину на Пiвднi США, дiя якого вiдбуваеться вiд початку Громадянськоi вiйни з 1861 до 1873 р., i однойменний ф

Сторінка 143

льм 1939 р.; «Завтра буде iнший день» – остання фраза в романi, яку промовляе головна героiня Скарлет О’Гара.

56

South Bronx – район мiста Нью-Йорк, знаний своiм багатоетнiчним населенням.

57

У 1970-х середня початкова зарплатня шкiльного вчителя з дипломом бакалавра в США становила $ 7200 на рiк.

58

Pocono – мальовнича пагориста мiсцевiсть iз лiсами, рiчками й озерами на пiвнiчному сходi штату Пенсiльванiя.

59

«H&R Block» – заснована 1955 р. братами Генрi й Рiчардом Блоками бухгалтерська компанiя, що спецiалiзуеться на оптимiзацii податкiв.

60

Nickel – монета 5 центiв.

61

«Radio Corporation of America» (1919—1986) – перша у свiтi комерцiйна радiокорпорацiя, яка також випускала професiйне та побутове радiотелевiзiйне й звукозаписувальне обладнання, комп’ютери, грамплатiвки тощо.

62

Atlanta – засноване 1837 р. мiсто (одне з найбагатших у США; у 1980-х близько пiвмiльйона мешканцiв), столиця штату Джорджiя; Birmingham – засноване 1871 р. мiсто, найбiльше (у 1980-х близько 300 тис. мешканцiв) у штатi Алабама.

63

Woody Allen (нар. 1935 р.) – кiнорежисер, сценарист, актор еврейського походження, вiдомий зокрема своiм парадоксальним гумором.

64

«La-Z-Boy» – бренд м’яких домашнiх меблiв, якi випускае однойменна компанiя, заснована 1929 р. у штатi Мiчиган.

65

«Stayfree» – створенi на початку 1970-х першi у свiтi гiгiенiчнi прокладки, що не потребували спецiальних лямок для пiдв’язки, а завдяки спецiальному покриттю самi утримувалися на трусиках чи колготах.

66

«Вiтамiн Е» – американська iдiома, що означае сексуальний екстаз.

67

В американськiй практицi книжки в паперовiй обкладинцi видають масовими, мiльйонними накладами, уже пiсля того як вони здобули популярнiсть у «твердому» виданнi, тому вони значно дешевше коштують.

68

Blarney stone – брила в стiнi збудованого 1446 р. замку Бларнi у графствi Корк (Республiка Ірландiя); вважаеться, хто поцiлуе ту брилу блакитного вiдтiнку, той стане невiдпорно красномовним.

69

«Dixie» – популярне на пiвденному сходi США пиво, що випускалося заснованою 1907 р. у Новому Ореланi однойменною компанiею до ii занепаду в результатi потопу 2005 р.

70

«Mystik» – бренд самоклейкоi стрiчки, що випускалася заснованою 1857 р. компанiею «Borden», поки через ii можливу токсичнiсть не була заборонена 1999 р. Агенцiею з охорони довкiлля.

71

«Gillette» – бренд, що до 2005 р. належав однойменнiй компанii, заснованiй 1901 р. винахiдником штампованих бритвених лез Кiнгом Джиллетом (1855—1932).

72

«Bracelets of Fortune» – термiн з хiромантii, який означае зморшки в тому мiсцi на руцi, де до передплiччя примикае долоня. Вважаеться, що бiльше цих зморшок, то довше людина матиме життя.

73

«Motown» – заснована 1959 р. в Детройтi (звiдси ii назва «Мотор-мiсто») звукозаписувально-видавнича компанiя, яка, створивши оригiнальний «мотавн-саунд», вивела на мiжрасовий музичний ринок багато видатних афроамериканських артистiв у стилi соул та iнших.

74

«I Heard It Through the Grapevine» (1966) – повiльно-ритмiчна, похмурого настрою пiсня про зраду коханоi, пiсня стала найбiльшим хiтом компанii «Мотавн» 1968—1969 у виконаннi чорного спiвака Marvin Gaye (1939—1984).

75

Logan – мiжнародний аеропорт у Бостонi, який з 1956 р. називаеться iм’ям генерала й сенатора Едварда Лоренса Логана (1875—1939).

76

«Avis» – компанiя з оренди автомобiлiв, заснована 1946 р. колишнiм вiйськовим пiлотом Ворреном Ейвiсом, завдяки тому, що вiн казав: «Бо сам нiколи не мiг вчасно знайти собi на землi вiльноi машини».

77

26 миль ~ 48 км.

78

«Джорджiйський персик» – еротично забарвлена iдiома на означення дiвчини-гарнюнi з пiвденного сходу США.

79

Лось е одним з офiцiйних символiв штату Мейн.

80

Рефрен автобiографiчноi, ностальгiйно-iронiчноi пiснi Брюса Спрiнгстiна «Glory Days» (1984) з його найпопулярнiшого альбому «Born in the U.S.A.».

81

«Ma Bell» – сукупна народна назва заснованих 1877 р. Александром Беллом кiлькох компанiй, якi в певнi перiоди монополiзували американський ринок телефонного зв’язку.

82

Doctor Octopus – герой комiксу «Людина-Павук», божевiльний учений з чотирма потужними механiчними мацаками на спинi.

83

Алюзiя на пiсню Пола Саймона «Все ще шалений пiсля стiлькох рокiв» («Still crazy after all these years», 1975), у якiй iдеться про те, що ностальгiя залишае по собi гiрке почуття самотностi; Paul Simon (нар. 1941 р.) – композитор-поет-спiвак-гiтарист, один iз найвпливовiших музикантiв у жанрi фолк-рок.

84

«Welch Foods» – заснована 1869 р. компанiя, яка випускае рiзноманiтнi продукти з винограду та iнших ягiд.

85

«Carlton» – зневажанi запеклими курцями ультралегкi сигарети, що випускаються з 1964 р., на пачц

Сторінка 144

яких уперше почали вказувати вмiст нiкотину i смол.

86

Рiч iмiтуе уявну промову кандидата в президенти Джона Кеннедi перед виборами 8 листопада 1960 року, в якiй той згадуе свою дружину Джекi (Жаклiн) i свого брата Боббi (Роберта Кеннедi), котрого, ставши президентом, ДжФК призначив генеральним прокурором.

87

«Arbitron» – заснована 1949 р. компанiя, що займалася маркетинговими дослiдженнями на ринку радiомовлення; 2012 р. була придбана за $1,26 млрд компанiею-конкурентом «Nielsen».

88

Алюзiя на пiсню «Boogie Shoes» (1975) диско-фанк-гурту «KC and the Sunshine Band» (1973—1985).

89

Clarence Clemons, Jr. (1942—2011) – харизматичний чорношкiрий музикант, пiд два метри зростом, постiйний саксофонiст у гуртi Брюса Спрiнгстiна «E Street Band»; виступав також з iншими зiрками i записав кiлька сольних альбомiв.

90

Алюзiя на псевдорелiгiйний гiмн до вiсника Божого, архангела Гавриiла «Blow, Gabriel, Blow», написаний одним з фундаторiв американськоi поп-музики Колом Портером (1891—1964) для його знаменитого мюзиклу «Все годиться» («Anything Goes», 1934).

91

Keith Moon (1946—1978) – барабанщик британського рок-гурту «The Who», уславлений унiкальним стилем гри й, крiм того, деструктивною поведiнкою: тотальне руйнування барабанiв пiд кiнець концерту, викидання телевiзорiв з вiкна, вибуховi пакети, прив’язанi до дверних ручок чужих готельних номерiв тощо.

92

«Mylanta» – лiки, що продаються без рецепта, проти печii i болю в шлунку.

93

Ansel Adams (1902—1984) – фотограф i природоохоронець, уславлений своiми чорно-бiлими знiмками диких краевидiв американського Заходу; Big Sur – 90-мильна частина безлюдного узбережжя в центральнiй Калiфорнii, де гори обриваються просто в Тихий океан.

94

Маеться на увазi вигiдне розташування будинку, його ймовiрна захищенiсть вiд традицiйних для Калiфорнii природних небезпек: землетрусiв та лiсових пожеж.

95

За купiвельною спроможнiстю 4 тис. доларiв 1985 року приблизно дорiвнюють $8660 у 2014.

96

«Seabees» – службовцi будiвельних батальйонiв ВМС США.

97

«Moby Dick» – велетенський бiлий кит, персонаж роману (1851) класика американськоi лiтератури Германа Мелвiлла (1819—1891), в якому оповiдаеться епiчна iсторiя гонитви за ним.

98

Le mot juste (фр.) – правильне визначення.

99

«Eames» – модель зручного м’якого крiсла зi шкiряною оббивкою, створена 1956 р. братами-дизайнерами Чарлзом i Реем Імзами.

100

«MG» – двомiснi спортивнi кабрiолети, що випускалися тепер уже неiснуючою британською компанiею «MG Car Company Limited» (1924—2005).

101

Молодотурки – реформаторська, прогресистська партiя в Туреччинi (1889—1918); вiдтодi ця назва стала популярною iдiомою для означення якогось руху чи угрупування нетерплячих, сповнених нових iдей молодих людей.

102

Omaha – розташоване на рiцi Мiссурi найбiльше мiсто штату Небраска на середньому заходi США.

103

«76» – заснована 1932 р. мережа автозаправних станцiй, у назвi якоi вiдображено рiк прийняття Декларацii незалежностi США 1776, а також октанове число пального на рiк заснування компанii.

104

«Rexall» – заснована 1902 р. колись потужна мережа аптечних крамниць.

105

«Citizen’s band radio» – радiопростiр «громадського дiапазону» на частотi 27 МГц, який у США вiльно використовуеться будь-якими особами, громадськими чи комерцiйними органiзацiями.

106

Redondo Beach – популярне калiфорнiйське курортне мiсто на березi Тихого океану в окрузi Лос-Анджелес.

107

Salt Lake City – засноване 1847 р. найбiльше мiсто i столиця штату Юта.

108

«Learjet» – створенi на основi прототипу штурмового бомбардувальника реактивнi лiтаки бiзнес-класу, якi випускае однойменна компанiя.

109

«BAMA» – неофiцiйне прiзвисько Алабамського унiверситету i, зокрема, його спортивних команд.

110

«Teterboro» – аеропорт в однойменному окрузi штату Нью-Джерсi, класу «запасний-стоянковий», якi зазвичай мiстяться неподалiк великих мiжнародних аеропортiв.

111

«Doral» – сигарети, що випускаються з 1969 року й позицiонуються на ринку як «дамськi».

112

«Olympia» – найпопулярнiше колись на пiвнiчному заходi США пиво, яке варила заснована у штатi Вашингтон нiмецькими емiгрантами однойменна броварня (1896—1983), бренд iснуе й тепер, хоча належить iншим фiрмам.

113

Barbara Ann Mandrell (нар. 1948 р.) – найпопулярнiша кантрi-спiвачка у 1970—1980-х рр., до того як була дуже поранена в автокатастрофi 1984 року.

114

Крибедж – гра колодою з 52 карт для двох i бiльше учасникiв, якi вiдмiчають набранi ними очки, втикаючи спецiальнi кiлочки в дiрочки на довгiй дошцi.

115

«Four Roses» та «Wild Turkey» – вiскi типу «бурбон», якi виробляються рiзними фiрмами в штатi Кентуккi, перше з 1888, а друге з 1940 ро

Сторінка 145

у; друге довшоi витримки й трохи дорожче.

116

«Spinners» – заснований 1954 р. вокальний квiнтет у стилi ритм-енд-блюз, який iснуе й зараз; «The Rubberband Man» (1976) – iхнiй хiт про екстравагантного музиканта, який зачепивши гумову стрiчку за великi пальцi нiг, натягуе ii собi на носа i таким чином за ii допомогою гуде басову партiю.

117

Фраза з класичного рок-хiта «Splish Splash», записаного 1958 року Боббi Дарiном (1936—1973), де герой спiвае, як вiн вийшов мокрий з ванни i побачив, що в його хатi гуде вечiрка, повно люду i всi танцюють.

118

«Cartwheel» – колекцiонерська назва монети, яка випускалася у 1878—1904 i та у 1921—1928 роках; завдяки методу карбування, така монета при похитуваннi ii пiд свiтлом пускае блищики колом, нiби крутяться спицi в колесi (зокрема, таким чином сьогоднi вiдрiзняють на око монети старого карбування вiд сучасних пiдробок).

119

Hemingford – мiстечко на заходi штату Небраска; Стiвен Кiнг згадуе Гемiнгфорд також у своiх творах «Протистояння», «Дiти кукурудзи», «Повна темрява без зiрок».

120

«John Deere» – заснована 1837 р. ковалем-винахiдником Джоном Дiром (1804—1886), найбiльша сьогоднi у свiтi корпорацiя з виробництва сiльськогосподарських машин.

121

Шандра (Marrubium vulgare), або кiнська м’ята – лiкарська рослина, рiзновид глухоi кропиви, яку в Украiнi традицiйно використовували як засiб проти проносу i кашлю, а також для збудження апетиту; у США на основi цiеi рослини вiддавна випускають рiзних форм цукерки з гiркувато-м’ятно-солодким смаком.

122

Marion Mo Bandy (нар. 1944 р.) – кантрi-спiвак, чия популярнiсть припала на 1970-тi роки.

123

Перерахованi в цiй фразi лiки широко вiдомi американцям i продаються без рецепта, а отже, герой сам собi iх «призначив»: «Anacin» – популярний анальгетик; «Excedrin» – потужнiший болетамiвний засiб; «Excedrin PM» – анальгетик зi снодiйним ефектом; «Contac» – торгова назва псевдоефедрину, засобу проти астми; «Gelusil» – засiб проти печii й газiв; «Tylenol» – бренд, пiд яким у США виробляеться парацетамол; «Vicks» – мазь для розтирання при застудi чи болях суглобiв; «Vivarin» – торгова назва кофеiну; «Serutan» – проносне, рекомендоване особливо лiтнiм людям («Lawrence Welk Show» – музично-розважальна телепередача, що виходила у 1955—1981 рр.); «Phillips Milk of Magnesia» – сульфат магнiю, протисудомний i також потужний проносний засiб; «Rolaids», «Turns», «Di-gel» – рiзнi бренди тотожних за дiею засобiв проти кислотностi шлунка.

124

«Geritol» – комплекс вiтамiнiв з препаратами залiза i мiнеральними додатками.

125

«Sucrets» – популярнi льодяники вiд кашлю, що випускаються з 1931 р.

126

«Listerine» – потужний антибактерiальний розчин, створений 1879 р. для миття хiрургiчних iнструментiв, який з 1895-го став засобом для полоскання рота.

127

Thurman Munson (1947—1979) – знаменитий бейсболiст команди «Нью-Йорк Янкi», розбився на смерть, пiлотуючи приватний лiтак, коли виконував тренувальнi злети й посадки.

128

Valium – стара назва транквiлiзатора дiазепаму; Percodan – наркотично-болетамiвний засiб; Elavil – антидепресант; Darvon – анальгетик опiоiдноi категорii; Quaalude (метаквалон) – снодiйне.

129

Midol – засiб, що гамуе болючi вiдчуття в жiнок пiд час менструацiй; Blistex – бренд, пiд яким випускаються рiзнi засоби догляду за губами та шкiрою.

130

Alfredo Al Pacino (нар. 1940 р.) – актор, сценарист, режисер, особливо популярний у 1970—1980-х.

131

Seth Thomas (1785—1859) – засновник компанii з виробництва пiдлогових, настiльних i настiнних годинникiв, яка припинила свое iснування у 1980-х, але з 2009 р. iнша компанiя випускае годинники пiд цим знаменитим брендом.

132

«La Guardia» – мiжнародний аеропорт у нью-йоркському районi Квiнз, названий 1953 р. на честь мера Фiорелло Ля Гвардiа (1882—1947), який 1937 р. наполiг на побудовi цього першого в Нью-Йорку комерцiйного аеропорту.

133

«Amtrak» – заснована 1971 р. державна корпорацiя, що забезпечуе в США дальнi пасажирськi перевезення залiзницею; «Pennsylvania Station» – побудований 1910 р. найпотужнiший (600 тис. пасажирiв щодня) залiзничний вокзал Нью-Йорка, розташований на пiдземних рiвнях пiд спортивно-концертним комплексом «Медiсон-сквер-гарден».

134

«South Station» – центральний залiзничний вокзал i автобусна станцiя в Бостонi, найбiльший наземний транспортний вузол Новоi Англii.

135

Cape Cod – назва автосервiсу вiд великого пiвострова площею 880 км

, що видаеться в Атлантичний океан вiд узбережжя штату Массачусетс, який е популярною курортною мiсцевiстю з багатьма культурно-iсторичними пам’ятками.

136

Цитата з вiрша «Смерть наймита» (1915) одного з найвпливовiших американських поетiв ХХ ст. Роберта Фроста (1874—1963).

137

Freeman McNeil (нар. 1959 р.) – зiрковий гравець футбольноi ко

Сторінка 146

анди «Нью-Йорк Джетс». Brobdingnag – краiна велетнiв у романi англiйського сатирика Джонатана Свiфта (1667—1745) «Мандри Гуллiвера» (1726).

138

Barry Manilow (нар. 1943 р.) – один iз найпопулярнiших поп-спiвакiв 1970—1980-х, автор-виконавець романтичних хiтiв; «Supremes» (1959—1977) – дiвоче вокальне трiо в стилi ритм-енд-блюз, найпопулярнiший свого часу серед бiлих слухачiв афроамериканський гурт.

139

406 фунтiв = 184,16 кг.

140

180 фунтiв = 81,64 кг.

141

Jack Sprat – прiзвисько людини-замiрка вiд англiйськоi приказки: «Джек Тюлька жирного не iсть, його жона пiсного – коли обiдають удвох, не залишаеться нiц iстiвного».

142

Алюзiя на старовинну англiйську лiчилку: «На базар, на базар, купити порося. Знову вдома, знову вдома з жирною свинею. Годуймо, годуймо ii до Рiздва».

143

«St. Regis» – п’ятизiрковий люкс-готель на П’ятiй авеню; «American Broadcasting Company» – «Американська радiотелевiзiйна корпорацiя», головна будiвля якоi розташована всього лише за Сентрал-парком вiд П’ятоi авеню.

144

«Checker» – заснована 1910 р. компанiя, що у 1958—1982 рр. виробляла найвiдомiшi в США автомобiлi-таксi й володiла таксопарками в кiлькох мiстах.

145

«Brownies» – шоколаднi бiсквiтнi тiстечка, якi випускаються з кiнця ХІХ ст.

146

«Hardcastle and McCormick» (1983—1986) – пригодницький телесерiал про ексцентричного суддю на пенсii та вправного крадiя автомобiлiв, якi разом розшукують непокараних злочинцiв; «Falcon Crest» (1981—1990) – серiал про перипетii життя й бiзнесу калiфорнiйськоi родини, яка володiе виноградником «Соколина гряда».

147

Командир загону космiчних рейнджерiв у першому в iсторii телебачення серiалi цього жанру «Captain Video and His Video Rangers» (1949—1955).

148

«Shoe-fitting fluoroscope» – створений 1919 р. лiкарем Джейкобом Ло рентгенiвський апарат для з’ясування форми та розмiру стопи та пiдбору зручного взуття, звичайний пристрiй у взуттевих крамницях США до початку 1970-х рр.

149

Маеться на увазi «Brannock Device» – створений 1926 р. винахiдником Чарлзом Бренноком (1903—1992) простий у використаннi пристрiй для точного вимiрювання спiввiдношення довжини, ширини й пiдйому людськоi стопи, яким було покладено стандарт для сучасноi взуттевоi промисловостi.

150

Свiт у 1950—1960-х переживав найпотужнiшу епiдемiю полiомiелiту з частими смертельними випадками, вiдтодi чимало людей залишилися паралiзованими.

151

«Sears, Roebuck & Co» – заснована 1893 р. компанiя з продажу товарiв за каталогами з поштовою доставкою; сьогоднi – мережа унiвермагiв, яка продовжуе випускати спецiалiзованi каталоги.

152

Rhode Island – один iз штатiв регiону Новоi Англii, найменший за територiею в США.

153

«Seven Eleven» – заснована 1927 р. торговельна мережа, в назвi якоi було вiдображено час роботи ii супермаркетiв – з 7 : 00 до 23 : 00, але з 1963 р. бiльшiсть iх перейшла на цiлодобовий режим.

154

«Tupperware» – пластиковий посуд, який випускаеться з 1946 року, популярний тому, що його можна герметично закривати; тут гра слiв, бо йдеться не про горiлку «Romanoff», а про локшину з такою ж назвою, яку випускае заснована 1896 року iталiйською емiгранткою в Огайо компанiя «Teresa Marzetti Co».

155

Inning – кожна з дев’яти основних фаз гри в бейсбол, яка не мае фiксованого часу, за певного стану рахунку призначаються додатковi iнiнги.

156

«Chicago White Sox» («Бiлi шкарпетки») – заснована 1901 року команда Центрального дивiзiону, Американськоi бейсбольноi лiги, Головноi бейсбольноi лiги.

157

«Jim Beam» – найпопулярнiший сорт вiскi бурбон, що випускаеться з 1795 року.

158

«Ship’n’Shore» – заснована у 1920-х рр. сiмейна фiрма, яка шила якiсний жiночий i дитячий одяг, першою застосувавши композитнi тканини з бавовни й полiестеру, якi не потребували прасування; бренд був особливо популярним у 1950—1960-х.

159

Hyannis Port – курортне селище на мисi Код, в Массачусетсi, де з 1926 року розташовувалися замiськi садиби членiв родини Кеннедi.

160

Lake Forest – засноване 1861 р. мiсто (впливовий культурно-бiзнесовий центр) на березi озера Мiчиган за 30 миль вiд Чикаго.

161

«Chevrolet Vega» (1970—1977) – недорогий субкомпактний автомобiль спортивного силуету, популярний у той час у США серед початкiвцiв i молодих сiмей.

162

Albert Chesley (нар. 1957 р.) – 1982 року гравець футбольноi команди «Chicago Bears» («Чиказькi ведмедi»).

163

«Misterogers’ Neighborhood» (1966—2001) – створений священиком i освiтянином Фредериком Роджерсом (1928—2003) пiзнавальний телесерiал, характерний лагiдною, доступною навiть п’ятирiчним дiтям формою пояснень складних речей.

164

«Little House on the Prairie» (1932—1943) – серiя автобiографiчних дитячих книжок Лори Інгалз Вайлдер (1867—1957) про

Сторінка 147

часи освоення Дикого Заходу, за якими досi знiмаються серiали, мультфiльми, ставляться спектаклi тощо.

165

Wichita – засноване 1863 р. найбiльше мiсто (у 1980-х рр. близько 270 тис. мешканцiв) штату Канзас.

166

«American Bandstand» («Американська естрада»: 1952—1989) – музична телепередача з аудиторiею в студii; найпопулярнiша серед тинейджерiв у часи рок-н-ролу i бiг-бiту.

167

Spanking stick – традицiйне в старiй англiйськiй та американськiй культурах знаряддя для тiлесних покарань по сiдницях: пласка дерев’яна палиця (на кшталт кухонноi лопатки з короткою ручкою i довгою лопаттю) завширшки до 10 см, завдовжки до 1 м; може на собi мати отвори, повчальнi написи, бути обшитою шкiрою або зробленою цiлком з товстоi воловоi шкiри.

168

«K-Mart» – заснована 1899 р., сьогоднi найбiльша у свiтi мережа унiвермагiв дешевих цiн.

169

Franklin Delano Roosevelt (1882—1945) – 32-й президент США (1930—1945), единий, що обирався чотири рази поспiль; усе життя був завзятим курцем.

170

«O’Hare» – мiжнародний аеропорт у Чикаго, названий на честь пiлота винищувача Едварда О’Хари (1914—1943), першого повiтряного аса морськоi авiацii США (поширене iрландське прiзвище O’Hare наспрадi вимовляеться О’Хер, але на наших теренах традицiйно-цнотливо передаеться iнакше).

171

«Chantilly» – iсторична назва рiзноманiтного порцелянового посуду, зокрема й пляшечок для парфумiв, якi вироблялися в однойменному французькому мiстечку в 1730—1800 рр.

172

Cutlass («Шабля») – бренд, пiд яким у 1960—1999 рр. випускала рiзноманiтнi легковi машини компанiя «Oldsmobile».

173

«Levi’s» – незмiнно популярнi джинси, що випускаються заснованою 1853 р. компанiею «Levi Strauss & Co.».

174

Dime – монета номiналом десять центiв.

175

«Glenfiddich» – односолодове шотландське вiскi вiд 12 до 50 рокiв витримки, що виробляеться з 1886 р.

176

«Pye» – заснована Вiльямом Паем 1896 року в Кембриджi фiрма з виробництва лабораторних приладiв, першi телевiзори почала випускати 1937 р.; 1988 р. була придбана концерном «Фiлiпс».

177

«Dallas» (1978—1991) – серiал про життя заможноi техаськоi родини нафтовикiв i ранчерiв, що встановив чимало стандартiв, за якими знiмаються сучаснi «мильнi опери».

178

John Updike (1932—2009) – вiдзначений американськими лiтературними нагородами романiст, поет, новелiст, чиi iнтелектуального гатунку твори були (особливо у 1960-х) бестселерами.

179

William Faulkner (1897—1962) – лауреат Нобелiвськоi премii (1949) з лiтератури, один iз найбiльш читаних i найповажанiших у свiтi американських письменникiв.

180

Joyce Carol Oates (нар. 1938 р.) – вiдзначена багатьма лiтературними премiями авторка понад 40 романiв, багатьох п’ес i збiрок поезiй, унiверситетська професорка; у творчостi не користуеться друкарською машинкою чи комп’ютером, усi своi тексти пише рукою.

181

Маеться на увазi вiйна у В’етнамi, бурхливi демонстрацii проти якоi в американських унiверситетах i коледжах (iнодi з жертвами серед протестувальникiв) тривали вiд середини 1960-х до початку 1970-х.

182

Richard Matheson (1926—2013) – письменник i кiносценарист, який плiдно працював у жанрах фантастики й жахiв; зокрема, йому Стiвен Кiнг присвятив свiй роман «Зона покриття», який було видано «КСД» у 2006.

183

George Orwell (1903—1950) – англiйський письменник, критик, журналiст; автор найвпливовiшого у свiтовiй культурi антитоталiтарного роману «1984».

184

10 ?F = – 23,3 ?C.

185

«Grateful Dead» – заснований у серединi 1960-х у Сан-Франциско фолк-блюз-рок-гурт, який донинi залишаеться головним мистецько-iдеологiчним мотором психоделiчноi фiлософii хiпi.

186

«Writer’s Market» – заснований 1921 року щорiчний довiдник для письменникiв, що бажають продати своi твори, який ще iронiчно називають «Бiблiею авторiв».

187

«Mom & Pop» – загальна назва сiмейних крамничок чи iнших дрiбних бiзнесiв, чиi власники зазвичай i мешкають при своiх закладах.

188

Dennis Etchison (нар. 1943 р.) – один iз найповажанiших Стiвеном Кiнгом американських авторiв, який пише в жанрi жахiв та «похмуроi фантастики».

189

«The Jar» – оповiдання Рея Бредберi про куплену на ярмарку-карнавалi банку з заспиртованою iстотою, яка своiм мiстичним впливом доводить покупця до вбивства дружини.

190

William Goldman (нар. 1931 р.) – успiшний романiст i драматург, який пiзнiше став одним iз найяскравiших сценаристiв, нагороджений «Оскарами» та iншими фаховими премiями, зокрема переробив для кiно романи Стiвена Кiнга «Мiзерi», «Серця в Атлантидi», «Ловець снiв» та консультував сценариста фiльму «Долорес Клейборн».

191

Poppers – сленгова назва амiлнiтриту й схожих за складом лiкiв, якi вiддавна використовуються для iнгаляцiй при серцевих нападах i певних отруеннях; рекре

Сторінка 148

цiйний наркотик, що викликае розслаблення, ейфорiю, зменшуе кров’яний тиск.

192

Jacqueline Susann (1918—1974) – актриса й письменниця, чий перший роман «Долина лялечок» (1966) став свiтовим бестселером; у сюжетi йдеться про трьох успiшних жiнок, чия залежнiсть вiд стимуляторiв, антидепресантiв та снодiйних призводить iх до саморуйнацii.

193

«Tonight Show Starring Johnny Carson» (1962—1992) – розважальне ток-шоу Джонi Карсона, характерне своею безхмарною легковажнiстю, якоi ведучий досягав навiть у розмовах з найсерйознiшими гостями.

194

«Hertz» – заснована 1918 року корпорацiя, що мае понад 5000 пунктiв оренди автомобiлiв у свiтi; O. J. Simpson (нар. 1947 р.) – зiрка американського футболу, у 1970-х знiмався в рекламних вiдеоклiпах «Герца»; у 1995 був звинувачений у вбивствi власноi дружини та ii коханця, але довгi судовi процеси виявилися майже безрезультатними; 2007 р. скоiв збройне пограбування в Лас-Вегасi, за що отримав 33 роки в’язницi.

195

Burl Ives (1909—1995) – актор, письменник i фолк-спiвак, уславлений своiм багатим на драматичнi й лiричнi iнтонацii голосом, записав безлiч музичних i лiтературних дискiв.

196

Topanga – поселення на заходi Лос-Анджелеса серед заповiдних гiр Санта-Монiка в долинi, що виходить на берег Тихого океану; там живе чимало знаменитостей, дiють рiзнi культурнi заклади й фестивалi, проводяться приватнi й корпоративнi заходи тощо.

197

Jean-Louis de Cheverus (1768—1836) – католицький священик, який емiгрував з революцiйноi Францii до Америки, де за три мiсяцi вивчив англiйську мову i став першим епископом Бостонськоi дiецезii, шанованим також новоанглiйськими пуританами; його iм’ям названо езуiтську школу в Портлендi, яка мае статус пiдготовчого до коледжу закладу.

198

«Concorde» (1976—2003) – турбореактивний надзвуковий авiалайнер спiльного франко-британського виробництва, який долiтав з Лондона до Нью-Йорка приблизно за 3,5 години, усi 14 лiтакiв цього класу знято з експлуатацii через надто дороге обслуговування; Heathrow – розташований на заходi Лондона найпотужнiший пасажирський аеропорт Європи.

199

Clive Barker (нар. 1952 р.) – британський письменник, iлюстратор, кiносценарист, режисер, продюсер, дизайнер вiдеоiгор; «Books of Blood» – випущена Баркером якраз у час написання С. Кiнгом роману «Воно» шеститомна збiрка оповiдань в жанрi фентезi й жахiв, яка принесла автору свiтову славу.

200

«Funk and Wagnalls» – засноване 1875 р. видавництво, що спецiалiзуеться на словниках та енциклопедiях.

201

Dwight Eisenhower (Двайт Айзенгавер, 1890—1969) – п’ятизiрковий генерал пiд час Другоi свiтовоi вiйни, 34-й президент (1953—1961) США.

202

«Kodachrome» – професiйна кольорова кiно- та фотоплiвка, що випускалася компанiею «Eastman Kodak» з 1935 року, залишаючись найпопулярнiшою в свiтi аж до появи цифрових технологiй.

203

Paul Bunyan – лiсоруб-велетень, найпопулярнiший казковий персонаж у фольклорi пiвнiчного сходу США та Канади.

204

Orono – засноване 1774 року мiсто (10,5 тис. мешканцiв), де дiе заснований 1865 р. Мейнський унiверситет, найбiльший i единий у штатi, що мае статус дослiдницького.

205

Roanoke Island – атлантичний острiв, який зараз належить штату Пiвнiчна Каролiна; мiсце першого постiйного поселення англiйцiв у Новому Свiтi, названому ними на честь королеви-незайманки Єлизавети І «Вiрджинiею»; 1590 р. все населення колонii безслiдно зникло, залишивши по собi единий скелет.

206

High school (середня школа) у США – це класи 9—12, у деяких штатах 7—12.

207

«Gulf Oil» (1900—1984) – нафтовидобувна-нафтопереробна компанiя, що входила в десятку найпотужнiших у свiтi, яка здавала свiй бренд у лiзинг приватним заправкам i придорожнiм ресторанам.

208

White nightshade (Amanita phalloides) – народна назва блiдоi поганки, зеленого мухомора.

209

«Commodore» – популярнi й потужнi як на свiй час комп’ютери, що iх випускала заснована 1954 р. i збанкрутiла 1994 р. однойменна компанiя.

210

Eddie Cochran (1938—1960) – пiонер стилю рок-н-рол, вплив якого, попри його коротку авторську i виконавчу кар’еру, позначився на подальшому розвитку поп-музики, загинув у автокатастрофi; «Summertime Blues» – пiсня Кокрена 1958 року, яка й пiсля нього ставала хiтом у виконаннi багатьох вокалiстiв та рок-гуртiв.

211

«Peanuts» (1950—2000) – створений карикатуристом Чарлзом Шульцем (1922—2000) щоденний iронiчний комiкс про життя неуспiшних «маленьких американцiв», випуски якого на пiку популярностi друкувалися одночасно у 2600 газетах свiту; персонаж Pig Pen (Свинюшник) кинув намагання вимитись i почиститися, бо тодi друзi його не впiзнають, свiй бруд вiн називае «пилом зниклих цивiлiзацiй».

212

Ралф – одна з багатьох десяткiв iдiом в американському сленгу для означення блювоти.

213

«The Time Machine» («Маш

Сторінка 149

на часу», 1895) – перший роман англiйського письменника Герберта Веллса (1866—1946), пiсля якого тема подорожей крiзь час стала однiею з найпопулярнiших у фантастичнiй лiтературi.

214

Penny-loafers – пласкi туфлi типу мокасинiв; назва походить з 1930-х, коли у трикутнi прорiзи на пiдйомах туфель дiти ховали два пеннi, яких якраз вистачало для термiнового телефонного дзвiнка додому.

215

«Shining Bridges» – знайома багатьом поколiнням американських школярiв читанка, написана професором педагогiки, засновником Мiжнародноi читацькоi асоцiацii Альбертом Гаррiсом (1908—1990) та дитячою письменницею Мей Найт Кларк (1895—1986).

216

«Earth Angel» (1954) – единий хiт чорного вокального гурту «The Penguins» (1953—1962), хоча пiсня досi популярна, окрiм оригiнального, також у рiзних виконаннях.

217

«Battle Hymn of the Republic» (iнша назва «Glory, Glory Halleluiah», 1862) – патрiотична пiсня часiв Громадянськоi вiйни на слова вiдомоi аболiцiонiстки Джулii Гау (1819—1910).

218

Ivy League – асоцiацiя восьми найстарiших, найпрестижнiших унiверситетiв США.

219

«Be-Bop» – названий за назвою джазового стилю один iз брендiв якiсних олiвцiв для архiтекторiв i художникiв, якi в 1950-х випускала заснована 1861 року компанiя «Venus».

220

«Butch-Wax» («ваксований грубiян») – модна у 1950-х (i вiднедавна знову) чоловiча зачiска, коли вся голова обстригаеться дуже коротко, тiльки на тiменi залишаеться клаптик приблизно втричi довшого волосся, якому iнодi за допомогою брiолiну надають «пiковоi» форми.

221

«Juicy Fruit» – жувальна гумка, що випускаеться з 1893 р., за статистикою, цей бренд стабiльно залишаеться найпопулярнiшим серед дiтей передпiдлiткового вiку.

222

«Brylcreem» – бренд брiолiну для чоловiкiв, який випускаеться з 1928 року, але став особливо популярним з часiв ДСВ, коли ним щедро почали користуватися англiйськi бойовi пiлоти.

223

«Keds» – заснована 1916 р. компанiя з випуску взуття на гумових пiдошвах з полотняним верхом, в багатьох краiнах назва бренду стала узагальнювальною для спортивного взуття рiзних типiв.

224

Outfielder – гравець зовнiшнього поля захисту, вiд якого вимагаеться швидка реакцiя i блискавичнi пробiжки на доволi довгi дистанцii, що робить пропозицiю Бену особливо знущальною.

225

У цьому разi капiтани визначають, чия команда вважатиметься «домашньою», а чия «гостьовою», оскiльки в бейсболi вони мають рiзнi iгровi статуси; хтось iз капiтанiв ловить кинутий кий, iнший обхоплюе кий рукою над кулаком супротивника i так вони його перебирають до верхiвки.

226

«Rheingold» – найпопулярнiше у 1950-х рр. у Новiй Англii пиво, яке варила заснована нiмецькими емiгрантами 1883 р. в Нью-Йорку броварня.

227

«Pez» – придуманi в Австрii 1927 р. смоктальнi цукерки, якi полюбилися дiтям у всьому свiтi завдяки тому, що iх можна заряджати до спецiальних «пец- диспенсерiв», якi можуть мати форми iграшок, звiрят, казкових героiв тощо.

228

«Revell» – заснована 1943 р. компанiя з випуску збiрних пластикових моделей машин, кораблiв, лiтакiв тощо; «Lincoln Logs» – створений 1916 р. дитячий конструктор, до якого входять 2-сантиметровi дерев’янi бруси та iншi деталi, з яких можна зводити рiзнi iграшковi будiвлi.

229

«Erector Set» – бренд, пiд яким з 1913 р. випускаються металевi конструкторськi набори, до яких також входять колiщатка, лебiдки, шестернi, мiкроелектродвигуни тощо.

230

«Whirlybirds» (1957—1960) – серiал про пару пiлотiв з власним гвинтокрилом та iхнi пригоди; Kenneth Tobey (1917—2002) – актор, якому найкраще вдавалися ролi вiйськових, полiцейських та вiдчайдухiв.

231

«Dragnet» – детективний радiо- i телесерiал, який демонструеться з 1951 року досi.

232

«Highway Patrol» (1955—1959) – серiал про дорожню полiцiю на Заходi США, цiнований за його майже документальну атмосферу та майстерне виконання погонь; Broderick Crawford (1911—1986) – театральний i кiноактор, володар «Оскара» (1949), знявся у близько 100 фiльмах, часто виконуючи ролi крутих парубкiв; у приватному життi багато iв i ще бiльше пив, грав роль шефа дорожньоi полiцii в той час, як сам був позбавлений водiйських прав за нетверезе кермування, його алкоголiзм i призвiв до раннього припинення найпопулярнiшого на той час у свiтi телесерiалу.

233

«Slinky» – створена 1943 р. морським iнженером Рiчардом Джеймсом iграшка-пружина; запущена вниз по сходах сама ними спускаеться, нею можна виконувати рiзнi динамiчнi трюки.

234

«Three Billy Goats Gruff» (1844) – англiйська версiя норвезькоi казки про те, як козенята перехитрили страшного троля, який не пропускав iх через мiст до лугу.

235

Ralph Waldo Emerson (1803—1882) – поет, есеiст, мислитель, засновник фiлософii трансценденталiзму, на основi якоi, зокрема, виросло сучасне ставлення до екологii.

236

Mr

Сторінка 150

Quincy Magoo – створений 1949 р. персонаж низки мультфiльмiв, заможний пенсiонер, що через свою пiдслiпуватiсть потрапляе в рiзнi кумеднi ситуацii.

237

Bucky Beaver (1955—1970) – веселий, завжди усмiхнений бобер, створений у студii Дiснея рекламний образ зубноi пасти «Айпена».

238

Традицiйна американська iдiома точностi: «Eversharp» (вiчногострий) – заснована 1913 року фiрма, пiонер у виробництвi механiчних олiвцiв; була поглинута компанiею «Паркер» наприкiнцi 1950-х.

239

Kick-the-can – командна гра в схованки, де одна команда ховаеться, а iнша, яка називаеться «воно», ловить i захоплюе в полон супротивникiв; якщо хтось iз невловлених зiб’е або торкнеться виставленоi на виднотi яскравоi бляшанки, всi полоненi звiльняються.

240

«Timex» – якiснi й дешевi годинники, якi з 1950 року почала випускати заснована 1854 р. «Time Corporation»; дешевизна забезпечувалася використанням у механiзмi не коштовних каменiв, а розроблених компанiею пiд час ДСВ спецсплавiв для виробництва запальникiв авiабомб.

241

«Bulldozer» (1951) – пригодницька повiсть, де подii розвиваються на будiвництвi, написана Стiвеном В. Мiдером (1892—1977), автором багатьох книжок, що орiентують пiдлiткiв на вибiр фаху в дорослому життi.

242

«The Black Stallion» (1941) – перша з серii книжок про арабського скакуна, подарованого американському пiдлiтку його дядьком в Індii i iхнi пригоди дорогою до США; автор Волтер Фарлi (1915—1989), за «кiнськими» повiстями якого знято кiлька фiльмiв.

243

Henry Gregor Felsen (1916—1995) – автор багатьох пригодницьких книжок для дiтей i пiдлiткiв з сильною моралiзаторською складовою; «Моторний зух» («Hot Rod»: 1950) – його найбiльший бестселер про хлопця, що зухвало ганяе на своiй машинi, Стiвен Кiнг назвав цю книжку однiею зi своiх улюблених у дитинствi.

244

John Foster Dulles (1888—1959) – держсекретар в адмiнiстрацii президента-республiканця Айзенгавера, якого американцi фамiльярно називали Айком; Rose Garden – закладений 1902 р. невеличкий садок 38 х 18 м при захiдному крилi Бiлого Дому, де зазвичай вiдбуваються неформальнi зустрiчi президента США.

245

Hubert Humphrey (1911—1978) – сенатор-демократ вiд Мiннесоти, 1960 р. програв внутрiшньопартiйнi праймерiз Джону Кеннедi в номiнацii на президента, пiзнiше був вiце-президентом в адмiнiстрацii Лiндона Джонсона (1965—1969).

246

Ідiома, що означае не знати свого минулого, жити навмання; походить вiд персонажа в романi Гаррiет Бiчер Стоу (1811—1896) «Хатина дядька Тома» (1852), дiвчинки-рабинi на iм’я Топсi, яка на запитання «хто твоi батьки? скiльки тобi рокiв?» зазвичай вiдповiдае: «Гадаю, я просто росту».

247

«Cub Scouts» – заснована 1916 р. Робертом Баден-Павеллом скаутська органiзацiя для хлопчикiв 7—11 рокiв; на вiдмiну вiд багатьох iнших краiн, у США до «Вовчат» усе ще не приймають дiвчаток, котрi натомiсть можуть вступати до iснуючоi з 1914 року окремоi органiзацii «Бравнi» (Brownie – добрий домовик у шотландськiй мiфологii).

248

Кiнгове порiвняння зi скороминущiстю кар’ери полiтика-популiста: Eugene «Gene» McCarthy (1916—2005) – сенатор-демократ, 1968 р. висувався в президенти, з антивоенною риторикою взяв добрий старт, наздоганяючи в рейтингах свого конкурента Роберта Кеннедi, але знявся з праймерiз пiсля вбивства Роберта Кеннедi; його пiдтримувало багато студентiв i контркультурноi молодi, хiпi обстригали собi волосся, голили бороди й пристойно одягалися, щоб агiтувати за Джiна МакКартi серед «нормальних» людей.

249

«Buck» – заснована 1902 р. учнем коваля Гойтом Баком компанiя, що, окрiм iнших, випускае також популярнi мисливськi й вiйськовi ножi.

250

«Frigidaire» – найпоширенiший у ХХ ст. в США бренд домашнiх холодильникiв, якi з 1918 року випускае однойменна компанiя.

251

Tournament of Roses Parade – захiд у рамках яскравого фестивалю, який з 1890 р. вiдбуваеться у перший день нового року в мiстi Пасадiна, Калiфорнiя: конкурс-парад запряжених кiньми, примхливо декорованих квiтами платформ оригiнальних конструкцiй.

252

Witch-grass (Panicum capillare) – американський рiзновид дикого проса.

253

George Reeves (1914—1959) – актор, якого найкраще пам’ятають за головною роллю в першому телесерiалi про всесвiтньо вiдомого супергероя «Пригоди Супермена» (1951—1958).

254

Кiнг прихованою цитатою саркастично натякае на бiблiйну алюзiю: «Лiнивого дорога – то терновиння, а стежка праведного гладенька», Приповiстки 15 : 19.

255

В iрландському фольклорi лепрекон ховае горщик iз золотом там, де веселка впираеться в землю.

256

Рекламне гасло фiрми «Таймекс».

257

Пiвторагодинна дитяча телепередача.

258

«Flav-R-Straw» – популярний у 1950-х бренд ароматизованих пластикових соломинок для пиття молока, знятi з виробництва 1961 р. через високу, порiвняно з iншими брендами, цiн

Сторінка 151

.

259

Спецiальна проолiена тирса рiзних ступенiв жорсткостi, рiзних кольорiв (для контрасту з кольором тла) використовуеться для ретельного очищення дерев’яних пiдлог рiзного рiвня полiровки.

260

Red Ryder (1938—1964) – герой однойменного комiксу, ковбой, який вiдчайдушно б’еться з бандитами.

261

–15 ?F = –26,11?С.

262

Традицiя подавати гудком опiвднi та о п’ятiй вечора звуковi сигнали мешканцям, особливо дiтям, якi можуть не мати годинникiв, у маленьких американських мiстах зберiгалася до 1960-х.

263

Boris Karloff (справжне iм’я William Henry Pratt, 1887—1969) – англiйський актор, уславлений ролями страховиськ у голлiвудських фiльмах жахiв; у фiльмi «Mummy» (1932) грае ожилу мумiю давньоегипетського жреця Імхотепа.

264

«Shock Theater» – заснований 1957 р. формат телепередачi, де перед демонстрацiею класичних фiльмiв жахiв глядачiв розважають/лякають загримованi пiд монстрiв ведучi.

265

Алюзiя на те, що число 16 часто означае кiлькiсть варiантiв солодощiв одного виробника: сорти шоколаду, морозива, льодяникiв тощо.

266

Spike Jones (1911—1965) – музикант-пародист, уславлений вiртуозними обробками вiдомих класичних, джазових та поп-композицiй з використанням рiзного принагiдного знаряддя.

267

Edmond «Ted» Lapidus (1929—2008) – знаменитий французький модельер, який одягав багатьох зiрок i, зокрема, створив стиль одягу унiсекс; син кравця, еврейського емiгранта з Росiйськоi iмперii.

268

Число Маха – одиниця швидкостi в аеродинамiцi, якою вимiрюеться реальна швидкiсть звуку на рiзних висотах.

269

«Mercury» (1959—1963) – перший пiлотований корабель в однойменнiй космiчнiй програмi НАСА.

270

«Arsenic and Old Lace» (1939) – комедiя драматурга Джозефа Кесельрiнга (1902—1967) про письменника та його божевiльне сiмейство; однойменна кiноверсiя (1944) режисера Френка Капри.

271

«Das Cabinet des Dr. Caligari» (1920) – нiмецький нiмий фiльм, психологiчний трилер, який потужно вплинув на подальший розвиток кiномистецтва, зокрема жанру горор.

272

«Schwinn» – найпопулярнiшi в США у ХХ ст. велосипеди, якi випускае заснована 1895 року в Чикаго однойменна компанiя; 28 дюймiв = 71,12 см.

273

День подяки – впроваджене президентом Лiнкольном 1863 р. нацiональне свято, яке святкуеться у четвертий четвер листопада.

274

60 футiв = 18,28 м.

275

5 дюймiв = 12,7 см.

276

«Disposall» – перша модель електромеханiчного перемелювача смiття, який встановлюеться в каналiзацiйнiй трубi пiд кухонною раковиною; випускався компанiею «Дженерал електрик» з 1935 року.

277

У старих моделях «швiнна» верхня частина передньоi вилки часто мала додаткове крiплення на стiйцi керма понад рамою, що за несприятливих обставин особливо загрожувало велосипедисту забиттям паху.

278

«Barnum & Bailey» – заснована 1907 р. через об’еднання кiлькох циркових труп велика компанiя, яка керуе багатьма гастрольними колективами.

279

«Blackboard Jungle» (1955) – культовий фiльм за однойменним романом (1954) Айвена Гантера (один iз псевдонiмiв Сальваторе Ломбiно), написаним ним з досвiду 17 днiв роботи викладачем у профтехучилищi в Бронксi, «жорсткому» районi Нью-Йорка; Victor «Vic» Morrow (1929—1982) – актор, який дебютував у цьому фiльмi, ставши потiм зiркою телесерiалiв; загинув, коли на нього упав гелiкоптер на зйомках фiльму Спiлберга «Присмеркова зона».

280

Comber («гребiнь») – океанська хвиля, що зароджуеться на глибокiй водi й лине до берега довгим валом; слова «comber» та «coma» вимовляються в англiйськiй однаково.

281

«Ben Casey» (1961—1966) – найпопулярнiший свого часу медичний серiал про молодого, талановитого iнтерна та його переможнi конфлiкти з консервативним менеджментом клiнiки.

282

James Kildare – кiногерой, молодий лiкар, який уперше з’явився у серii фiльмiв, починаючи з «Інтерни не можуть брати грошей» (1937); у 1961—1966 рр. на каналi «NBC» iшов серiал «Dr. Kildare», який конкурував з серiалом «Бен Кейсi» каналу «ABC».

283

У США знак «стоп» вимагае вiд водiя повноi зупинки перед тим, як проiхати опоряджене таким знаком перехрестя; цими знаками оснащуються всi перехрестя, де перетинаються двi чи бiльше дорiг.

284

40 миль ~ 64 км.

285

Починаючи з 1949 року, певнi моделi легкових автомобiлiв «Buick» мають у себе на бортах мiж переднiм колесом i кабiною по кiлька (залежно вiд кiлькостi цилiндрiв двигуна) вентиляцiйно-декоративних вiчок.

286

«Freese’s» (1892—1985) – найбiльший у штатi Мейн унiвермаг, який дiйсно iснував на Головнiй вулицi мiста Бенгор, яке слугуе Стiвену Кiнгу моделлю для описiв вигаданого ним мiста Деррi.

287

«Sea Hunt» (1958—1961) – телесерiал про небезпечнi пригоди аквалангiстiв-рятувальникiв.

288

Elmer J. Fudd – народжений 1937

Сторінка 152

р. персонаж мультсерiалу «Божевiльнi мелодii» («Looney Tunes») на прiзвисько Розумака, який часто промовляе «в» замiсть звукiв «р» чи «л».

289

«Ring-Dings» – тiстечка з шоколадною поливою, начиненi ванiльним кремом, що випускаються заснованою 1888 р. компанiею «Drake’s».

290

David Crockett (1786—1836) – герой фронтиру: мандрiвник, мисливець, конгресмен, солдат, загинув пiд час оборони форту Аламо пiд час вiйни за незалежнiсть Техасу; культова фiгура в американськiй iсторii.

291

«See You Later Alligator» – фраза зi старовинноi англiйськоi лiчилки, яку своею однойменною пiснею 1955 року широко популяризував пiонер рок-н-ролу Бiлл Хейлi (1925—1981).

292

«True» (1930—1975) – чоловiчий журнал, в якому писалось про спорт, технiку, подорожi, мисливство й риболовлю тощо.

293

«Four Star Playhouse» (1952—1956) – драматичний телесерiал з комедiйними елементами, в якому знiмалося чимало актуальних тодi голлiвудських зiрок.

294

Elsa Lanchester (1902—1986) – англо-американська актриса, у фiльмi «Наречена Франкенштейна» (1935) за мотивами роману (1818) Мерi Шеллi грае дiвчину зi здибленим у результатi вибуху бiолабораторii волоссям, яка стала нареченою монстра, котрого грае Борис Карлов.

295

«A & P» – заснована 1859 р. чайна компанiя, яка у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалiйних крамниць, але вже в 1950-х у результатi антимонопольних санкцiй американського уряду почала занепадати.

296

Плакати з контуром кумедноi людськоi фiгурки i написом великими лiтерами, типу «мий руки», «чисть зуби» тощо, розмальовуючи якi рiзними кольорами, дитина запам’ятовуе повчальнi рекомендацii.

297

Derri?re (фр.) – зад.

298

Американська кварта рiдини = 0,946 лiтра.

299

«Creature from the Black Lagoon» (1954) – чорно-бiлий фiльм жахiв у форматi 3D про знайдену в Амазонii безжальну людиноподiбну iстоту-амфiбiю.

300

Buddy Holly (1936—1959) – спiвак, гiтарист, композитор, видатний пiонер рок-н-ролу, загинув в авiакатастрофi.

301

Everglades (Вiчнi оболонi) – непрохiднi заболоченi хащi в пiвденнiй частинi пiвострова Флорида, зараз мiжнародний бiосферний заповiдник.

302

«Wheaties» – пшенично-висiвковi пластiвцi, що виробляються з 1924 року, рекламний образ яких завжди був пов’язаний зi спортом.

303

Captain Midnight – командир особливоi авiаескадрильi i секретний агент, персонаж пригодницького радiосерiалу (1938—1949) та телесерiалу (1954—1956); Майк Хенлон вiрить у тогочасну дитячу легенду про шифрувальнi перснi Капiтана Мiднайта, тодi як iх не iснувало, хоча члени його фан-клубу могли отримати рiзнi «секретнi» призи, зокрема номерний перстень-свисток, i навiть справжнiй маленький шифрувальний диск у виглядi мiдного значка, але не з коробки пшеничних пластiвцiв, оскiльки компанiя «General Mills», яка iх випускае, нiколи не спонсорувала серiали про Капiтана Мiднайта.

304

Alfred Hitchcock (1899—1980) – британський режисер i сценарист, автор багатьох класичних фiльмiв жахiв, вважаеться засновником жанру психологiчного трилера в кiно; «Alfred Hitchcock Presents!» (1955—1965) – телепередача, у якiй пiсля вступного слова демонструвалися найкращi детективнi, пригодницькi чи фiльми жахiв.

305

«Washington Senators» (1901—1961) – професiйна бейсбольна команда з дуже нерiвною iгровою iсторiею; Стiвен Кiнг наразi згадуе iх, либонь, тому, що дивився фiльм-мюзикл «Клятi янкi» (1958), в якому фанат нещасливих «Сенаторiв», щоб вивести улюблену команду в чемпiони, закладае душу дияволу.

306

«Ford Model-A» (1927—1931) – свого часу одна з найпопулярнiших у свiтi легкових машин, випуск рiзних варiантiв якоi загалом становить близько 5 млн одиниць; перший автомобiль, який пiд назвою «ГАЗ» випускався у 1932—1936 рр. на заводi, побудованому компанiею «Форд Мотор» для СРСР у м. Горькому.

307

«The Honeymooners» (1957—1971) – комедiйний серiал про пари молодят пiд час медового мiсяця, який знiмався перед живою аудиторiею.

308

Larry, Curly & Moe (1925—1970) – персонажi знаменитого комедiйного трiо «Three Stooges» («Три телепнi»), яке створило безлiч коротких фiльмiв, радiопрограм та телесюжетiв.

309

В американськiй фермерськiй традицii одна дiжка картоплi приблизно дорiвнюе «сухому барелю» = 135 фунтiв = 61 кг.

310

Sing Sing – побудована 1826 р. в’язниця максимально суворого режиму, яка належить Департаменту виправних закладiв i громадського нагляду штату Нью-Йорк.

311

70 фунтiв = 31,75 кг; 80 фунтiв = 36,28 кг.

312

«Rodan» (1956) – японський фiльм про пару гiгантських птерозаврiв, якi вилупилися з 200 млн-рiчного яйця в шахтi й почали з понадзвуковою швидкiстю лiтати по свiту, руйнуючи лiтаки, будiвлi, наганяючи жах на людей.

313

Тимофiiвка (Phleum alpinum) – одно- або багаторiчна трава до 60 см заввишки, сходить рано навеснi,

Сторінка 153

iнна пасовищна i сiножатна рослина.