Сторінка 1

Вiйни Мiллiгана
Денiел Кiз


Коли здаеться, що всi неприемностi вже позаду, життя ставить перед Бiллi нове випробування. На нього чекае курс лiкування в психiатричнiй клiнiцi для злочинцiв у Лiмi. Це мiсце вважаеться справжнiм пеклом на землi. Те, що коять з пацiентами у цих стiнах, мае залишатися моторошною таемницею. Побиття та щоденнi знущання – далеко не найжахливiше з того, що чекае на Бiллi. Але вiн не такий, як iншi хворi. Вiн мае 24 особистостi та безмежну волю до життя. У головi Бiллi точаться запеклi вiйни, i його намагатимуться знищити, не розумiючи, що мають справу не з ним одним… Яка боротьба буде простiшою – iз системою чи iз самим собою?





Денiел Кiз

Вiйни Мiллiгана



Цю книжку я присвячую тим, хто вижив i живе таемно чи вiдкрито, а також усiм, хто дае iм надiю…







Люди всерединi


Щоб читачi не плутали iмен альтер-особистостей Бiллi Мiллiгана з iншими людьми з його iсторii, я писатиму iх з малоi лiтери. Нижче наводяться описи iхньоi зовнiшностi, записанi з iхнiх слiв.


Десятка

Першою йде десятка домiнантних особистостей, якi були вiдомi психiатрам, юристам, полiцii та журналiстам на момент першого засiдання суду у справi згвалтування в кiнцi 1970-х рокiв.

1. Вiльям Стенлi Мiллiган («Бiллi» або «Бiллi-М»), 27 рокiв. Першоджерело, або ядро. Пiзнiше називатиметься «множинний Бiллi». Школу не закiнчив. Зрiст 182 см, вага 86 кг. Очi блакитнi. Брюнет.

2. артур, 22 роки. Англiець. Рацiональний, беземоцiйний. Говорить з британським акцентом. Самостiйно вивчае фiзику, хiмiю та медицину. Це ним написанi листи арабською мовою автору. Непохитний консерватор. Вважае себе капiталiстом. Вiдвертий атеiст. Саме вiн першим здогадався про iснування iнших особистостей. Домiнуе над ними в умовах безпеки: вирiшуе, хто з «родини» мае право контролювати свiдомiсть (тобто «виходити на сцену»). Носить круглi окуляри.

3. рейджен вадасковинич, 23 роки. Хранитель ненавистi. Ім’я «рейджен» походить вiд англiйського «rage» + «again», тобто «знов злiсть». Говорить з помiтним слов’янським акцентом. Читае, пише та говорить сербохорватською. Володiе зброею, майстер з карате, завдяки здатностi контролювати потiк адреналiну – надзвичайно сильний. Атеiст i комунiст. Його роль – захисник. За небезпечних обставин вiн перебирае на себе контроль над свiдомiстю. Його асоцiюють з наркотиками та злочиннiстю, i вiн визнае схильнiсть до злочинних дiй i насильства. Важить 95 кг. Мае величезнi руки, чорне волосся та довгi висячi вуса. Дальтонiк, тому робить лише чорно-бiлi замальовки.

4. аллен, 18 рокiв. Шахрай i манiпулятор. Найчастiше мае справу з маргiналами. Агностик. Живе за принципом «бери вiд життя найкраще». Грае на барабанах i пише портрети. Єдиний правша та единий курець серед iнших особистостей. Мае хорошi стосунки з матiр’ю Бiллi. На зрiст такий самий, як i Вiльям, але важить менше (75 кг). Зачiсуе волосся на продiл праворуч.

5. томмi, 16 рокiв. Майстер-утiкач. Часто його плутають з алленом. Найчастiше поводиться войовниче та антисоцiально. Грае на саксофонi та розумiеться в електронiцi. Малюе пейзажi. Мае русяве волосся й бурштиновi очi.

6. деннi, 14 рокiв. Налякана особистiсть. Боiться людей, особливо чоловiкiв, бо одного разу його примусили копати собi могилу, у якiй потiм поховали живцем. деннi малюе лише натюрморти. Мае свiтле волосся до плечей i блакитнi очi. Невисокий на зрiст, худорлявий.

7. девiд, 8 рокiв. Хранитель болю, емпат. Вiн приймае всi страждання замiсть iнших особистостей. Незважаючи на чуйнiсть i чутливiсть, не вмiе утримувати увагу. Майже завжди схвильований, не розумiе, що вiдбуваеться. Мае темне коричнувато-руде волосся та блакитнi очi. Невисокого зросту.

8. крiстiн, 3 роки. «Дитина для кутка» – вона у шкiльнi роки стояла в кутку замiсть iнших. Розумна дiвчинка, англiйка, вмiе читати та писати друкованими лiтерами, хоча i страждае на дислексiю. Любить малювати квiти й метеликiв або ж розмальовувати iх. Мае свiтле волосся до плечей i блакитнi очi.

9. крiстофер, 13 рокiв. Брат крiстiн. Говорить з британським акцентом. Слухняний, але дещо неспокiйний. Грае на губнiй гармонiцi. Мае свiтло-коричневе волосся, як у крiстiн, але коротше.

10. адалана, 19 рокiв. Лесбiйка. Сором’язлива, iнтровертка. Пише вiршi, вмiе готувати, доглядае за домiвкою. Мае довге густе волосся. Карi очi iнодi некеровано тремтять вiд нiстагму – «зiницi танцюють». Єдина особистiсть, яка може забажати, щоб iнший зiйшов зi «сцени».


Небажанi

Особистостi, вiдстороненi артуром через iхнi небажанi риси характеру. Їх виявив доктор Девiд Кол пiд час перебування Бiллi у Афiнському центрi психiчного здоров’я.

11. фiлiп, 20 рокiв. Бандит. Говорить з помiтним бруклiнським акцентом. Багато лаеться. Скоiв кiлька незначних злочинiв. Одна з жертв чула, як вiн називав себе «фiл», – саме це й дало натяк полiцii та журналiстам на iснування понад десяти особистостей. Мае кучеряве каштанове волосся, горiховi очi й гачкуватий нiс.

12. кевiн, 20 рокiв. Складае плани. Дрiбний зл

Сторінка 2

чинець – спланував пограбування аптеки. Любить писати. Мае бiляве волосся й зеленi очi. Пiсля того як особисто повстав проти садистiв-наглядачiв у Державнiй лiкарнi Лiми, позбувся статусу «небажаного».

13. волтер, 22 роки. Австралiець. Носить вуса. Хвалиться, що вiн – мисливець на велику здобич. Мае чудову орiентацiю в просторi, завдяки чому його часто використовують для пошуку. Приховуе власнi емоцii. Ексцентричний.

14. ейпрiл, 19 рокiв. Стерво. Говорить з бостонським акцентом. Їi переслiдують нав’язливi думки про диявольську помсту вiтчиму Чалмеру. Іншi особистостi вважають ii божевiльною. Умiе шити та допомагае по господарству. Мае чорне волосся й карi очi.

15. семюель, 18 рокiв. «Заблуканий жид». Іудей за вiросповiданням. Єдиний з усiх особистостей вiрить у Бога. Скульптор i рiзьбяр по дереву. Мае бороду, чорне кучеряве волосся та карi очi.

16. марк, 16 рокiв. Робоча конячка. Виконуе за всiх нудну роботу. Не виявляе iнiцiативи. Не робить нiчого, поки йому не накажуть. Якщо н?чого робити – просто сидить i дивиться в стiну. Його називають «зомбi».

17. стiв, 21 рiк. Невгамовний дурисвiт – висмiюе всiх навколо i пародiюе iх. Егоiст. Не визнае дiагнозу множинноi особистостi. Через його жарти та знущання iншi часто потрапляють у скрутне становище.

18. лi, 20 рокiв. Комiк, жартiвник, клоун. Через його витiвки у в’язницi та лiкарнях виникають бiйки, а iншi потiм опиняються в iзоляторах. Не думае про майбутне чи наслiдки своiх дiй. Мае темно-коричневе волосся й горiховi очi.

19. джейсон, 13 рокiв. «Клапан тиску». Його iстерики та вибухи роздратування часто призводять до покарань. Вiн забирае в iнших поганi спогади, що спричинюе амнезiю.

20. роберт (боббi), 17 рокiв. Мрiйник, постiйно фантазуе про пригоди й подорожi. Його фантазii дещо покращують свiт для iнших. Амбiцiй та iнтелектуальних захоплень не мае.

21. шон, 4 роки. Глухий, через це його вважають розумово вiдсталим. Полюбляе дзижчати – цi звуки створюють приемну вiбрацiю в головi.

22. мартiн, 19 рокiв. Сноб. Показушний зарозумiлець з Нью-Йорка. Любить хизуватись i вихвалятися. Хоче все мати, але не хоче нiчого для цього робити. Мае свiтле волосся й сiрi очi.

23. тiмотi (тiммi), 15 рокiв. Працював у квiтковому магазинi, де до нього чiплявся гомосексуалiст. Це його налякало, i вiн утiк у власний свiт.


Учитель

Двадцять три альтер-его в одному, 27 рокiв. Це вiн навчив iнших особистостей усього, що вони знають. Розумний, делiкатний, мае хороше почуття гумору. Каже про себе: «Я – увесь Бiллi, усi разом», а iнших називае «андроiди, яких я створив». Учитель пам’ятае майже всi подii, i саме завдяки його спiвпрацi ця книжка стала можливою.




Пролог: особистостi Бiллi Мiллiгана





(1)


Протягом останнiх двох тижнiв жовтня 1977 року в районi студентського мiстечка Державного унiверситету Огайо трьох жiнок за схожих обставин пiд погрозою пiстолета примусили сiсти у своi ж авто й виiхати за мiсто, де згвалтували. Менш як за 40 годин пiсля третього випадку детективи полiцii вже зачитували 22-рiчному Вiльяму Стенлi Мiллiгану його права. Арешт «унiверситетського гвалтiвника» був неабияким успiхом для полiцейського вiддiлку Колумбуса.

Один з обвинувачiв, що вихвалявся перемогою в усiх справах про згвалтування, казав: «Це дрiб’язкова справа. У нас блискучi докази. Вiдбитки пальцiв, свiдчення жертв, описи зовнiшностi – усе. У захисникiв жодних шансiв». Однак Герi Швейкарт та Джудi Стiвенсон, молодi державнi захисники, звернули увагу на дивну поведiнку свого пiдзахисного. У перший день Швейкарт зустрiвся з переляканим юнаком, який просив жiнку-адвоката, бо вiн боiться чоловiкiв (тодi Герi повернувся в офiс, зазирнув у кабiнет Джудi й вигукнув: «Агов, угадай, хто хоче з тобою познайомитися?»). А от пiд час другоi зустрiчi Мiллiган поводився, як досвiдчений пройдисвiт.

Пiзнiше Джудi Стiвенсон розповiдала, що вона побачила в тiй камерi хлопця з дитячим обличчям, який намагався вбити себе, б’ючись головою об стiну. І вiн аж нiяк не був схожий на хулiгана у трансi.

Державнi захисники звернулися до суддi Джея Флаверза iз запитом про проведення психiатричного обстеження Мiллiгана. Вони запiдозрили, що iхнiй клiент страждае на шизофренiю, у зв’язку iз чим не може бути притягненим до вiдповiдальностi. Суддя Флаверз направив запит у Пiвденно-Захiдний державний центр психiчного здоров’я в Колумбусi, штат Огайо. Там обстеження доручили психологу Доротi Тернер, яка швидко зрозумiла, що мае справу iз синдромом множинноi особистостi (СМО). Вона познайомилася та поговорила з девiдом (восьми-з-чимось-рiчним хлопчиком), який виходив «назовнi», щоб прийняти страждання та битися головою об стiну. Вiн i розповiв iй секрет про те, що перший «Бiллi» (тобто особистiсть-ядро) спить усерединi, бо артур (англiець) i рейджен (югослав) бояться, що вiн може накласти на себе руки, коли прокинеться.

Тернер читала про СМО, але на практицi з ним не стикалася, тому й зателефонувала своiй колезi доктору Стеллi Керолiн (угорського походження)

Сторінка 3

i попросила допомогти з дiагнозом. Щоб жодним чином не вплинути на ii висновки, Тернер лише повiдомила, що арештований хлопець поскаржився на «провали в пам’ятi» протягом усього життя. На основi цього факту й записiв про випадки гарячки в дитинствi у його медичнiй картцi Тернер спершу вирiшила, що «провали» насправдi були нападами епiлепсii. Керолiн також ще до зустрiчi з пiдсудним припустила, що в нього можуть бути пошкодження мозку та епiлепсiя, але дивна усмiшка на обличчi Тернер ii спантеличила.

У оглядовiй кiмнатi у в’язницi Тернер познайомила колегу з деннi, томмi, алленом i рейдженом. З кожним новим знайомством щелепа Керолiн падала дедалi нижче й так i не повернулася на мiсце до кiнця сеансу. Вона була приголомшена – особливо коли вийшов рейджен зi своiм виразним слов’янським акцентом та пiсля кiлькох фраз сказав, що в усiй в’язницi лише вона говорить як треба, без акценту. Пiзнiше Стелла Керолiн дiзналася, що рейджена варто боятися, але вiн все одно подобався iй бiльше за iнших. З того самого дня вона жодного разу не сумнiвалася, що у Мiллiгана справдi синдром множинноi особистостi.

Згодом Керолiн пояснила, що вже працювала з кiлькома пацiентами зi СМО: «Якщо ви один раз вiдчуете, як це – бути у присутностi такоi людини, – ви потiм нi з чим це не сплутаете. Це дуже сильне враження. Можна помiтити переключення особистостей пацiента – побачити цю змiну. Зрозумiти власну реакцiю. Це двоiсте вiдчуття – одночасно емпатiя i спiвчуття – але дуже сильне. У мене воно виникло вiдразу, щойно я побачила Бiллi Мiллiгана».



Коли колега пiдтвердила думку щодо множинноi особистостi, Тернер вiдразу зателефонувала Джудi Стiвенсон, заявивши: «Я не маю права з тобою про це говорити, але якщо ти ще не читала книжку «Сивiла» – купи i прочитай».

Кiлька днiв по тому черговий у в’язницi зателефонував Герi Швейкарту додому: «Ви нiколи не повiрите, що тут коiться з вашим клiентом, – повiдомив хлопець. – Вiн кулаком розбив унiтаз у камерi й уламком порiзав собi зап’ястя».

Щоб запобiгти майбутнiм спробам накласти на себе руки, шериф наказав одягти на Мiллiгана гамiвну сорочку. За якийсь час у камеру прийшов лiкар, щоб перевiрити стан Мiллiгана. Йому довелося покликати офiцера для пiдтвердження побаченого: той вилiз з гамiвноi сорочки i спав, умостивши на неi голову, як на подушку.



Психолог Тернер запросила Джудi Стiвенсон познайомитися з деякими особистостями Мiллiгана. артур зi своею бездоганною британською вимовою розповiв iй, як посередництвом уяви допомагав молодшим збагнути суть втраченого часу. Вiн пояснив, що пiд час перебування в реальному свiтi особистiсть стоiть «на сценi» – а значить, у цей момент саме вона контролюе свiдомiсть. Усi iншi в цей час можуть стежити за нею або спати десь поруч чи в тiнi.

Стiвенсон познайомилася з майстром-утiкачем томмi, трирiчною крiстiн (вона була першим альтер-его); з деннi – пiдлiтком, якого катував i гвалтував вiтчим Чалмер; а також iз алленом, балакучим шахраем.

Протягом кiлькох наступних днiв Стiвенсон дiзналася, що в безпечних умовах артур контролюе, хто може виходити на сцену. Але в небезпечних мiсцях – як наприклад зараз у в’язницi, – домiнуе рейджен, а тому тут вiн вирiшуе, кому виходити в реальний свiт. Це рейджен, сильний, як десятеро чоловiкiв, хранитель ненавистi й захисник усiеi внутрiшньоi родини, розбив унiтаз.

Джудi запросила Герi Швейкарта познайомитися з особистостями Мiллiгана. Спершу вiн поставився до цього скептично, але особиста зустрiч його переконала. Вiн був вражений i вирiшив, що едине, що можна зробити, – це просити суддю про повну психiатричну оцiнку Мiллiгана на момент скоення злочину та визначення його здатностi вiдповiдати перед судом.




(2)


Захищаючи Бiллi, Швейкарт i Стiвенсон наштовхнулися на двi перешкоди: вiддiл УДЗ Огайо[1 - Вiддiл умовно-дострокового звiльнення. (Тут i далi прим. перекл.)] та Державна клiнiка Лiми для душевнохворих злочинцiв.

Оскiльки зi свого покарання за пограбування Мiллiган вiдбув лише два роки з п’ятнадцяти та вийшов за УДЗ, Джон Шумейкер, голова вiдповiдального за звiльнення вiддiлу, вимагав негайно повернути його у в’язницю через порушення умов звiльнення. Герi Швейкарт знав, як важко буде захищати психiчно нестабiльного пiдсудного у такiй складнiй справi дистанцiйно, тому переконав суддю Флаверза не дозволяти повторно заарештовувати Мiллiгана, аж поки вiн перебувае пiд юрисдикцiею Франклiнського суду (у Колумбусi) i за нього вiдповiдае Департамент психiчного здоров’я Огайо.

Також було непросто перевести Бiллi в мiсцеву клiнiку в Колумбусi. У штатi Огайо таких пiдсудних зазвичай вiдправляли у Державну клiнiку Лiми, де робили досудову психiатричну експертизу та, якщо це можливо, проводили вiдповiдне лiкування, щоб пiдсудний був у змозi вiдповiдати перед судом. На жаль, майже всi юристи й лiкарi знали, що гiрше за Лiму лiкарнi в Огайо немае.

Швейкарт i Стiвенсон переконали суддю в тому, що Бiллi там не виживе i що очевидна унiкальнiсть його випадку потребуе втручання спе

Сторінка 4

iалiстiв та особливого лiкування. Суддя Флаверз задовольнив iхне прохання й перевiв Мiллiгана у приватну лiкарню Гардiнга в Колумбусi. Вiдомий консервативний психiатр доктор Джордж Гардiнг неупереджено ставився до випадкiв множинноi особистостi. Вiн погодився прийняти Мiллiгана у свою клiнiку та представити висновки в судi.

Протягом наступних шести мiсяцiв доктор Гардiнг вiв активну роботу, консультуючись зi знавцями СМО з усiеi краiни – особливо з доктором Корнелiею Вiлбур (це вона лiкувала широковiдому зi ЗМІ Сивiлу). З ii допомогою Гардiнгу вдалося вiднайти десятьох особистостей Бiллi, враховуючи самого Бiллi-ядро, про якi згодом дiзналося суспiльство. Вiн також познайомив усiх особистостей мiж собою, що сприяло розвитку стану «спiльноi свiдомостi».

12 вересня 1978 року пiсля семи мiсяцiв роботи з Мiллiганом доктор Гардiнг подав суддi Флаверзу звiт на дев’ять сторiнок, у якому описав медичну, соцiальну й психiатричну iсторiю Мiллiгана:



«Пацiент повiдомляе, що мати й дiти страждали вiд садистськоi поведiнки мiстера [Чалмера] Мiллiгана, а також вiд сексуальних наруг, що включали статевий акт. За словами пацiента, це тривало близько року, коли йому було вiсiм чи дев’ять, зазвичай на фермi, де вiн лишався сам на сам з вiтчимом. Пацiент також зазначае, що вiн боявся, що вiтчим може вбити його (!), оскiльки той погрожував «закопати його у сараi та сказати матерi, що вiн утiк».


Вiд iнших психiатрiв та з вiдповiдноi лiтератури Гардiнг дiзнався, що майже всi випадки СМО походять вiд знущань у ранньому дитинствi – особливо сексуальних. Проаналiзувавши психодинамiку стану Мiллiгана, Гардiнг дiйшов висновку, що самогубство бiологiчного батька позбавило Бiллi батькiвськоi уваги й дало поштовх розвитку сильного iррацiонального почуття провини, яке у свою чергу призвело до тривожностi, внутрiшнього конфлiкту й розвитку нездорових фантазiй. У такому станi «вiтчим Чалмер Мiллiган, користуючись потребою хлопчика у близькостi та нiжностi, використав його задля компенсацii власних невдач садистсько-сексуальним шляхом…»

Коли вiтчим бив матiр Мiллiгана, хлопчик асоцiював себе з нею, що примушувало його переживати «ii жах i бiль». [Це також призвело] «до появи певного страху iхнього розриву, через що вiн замикався в нестабiльному свiтi власних фантазiй з усiею iхньою непередбачуванiстю. У комплексi з побоями та сексуальними знущаннями це призвело до багаторазовоi дисоцiацii…»

Висновок доктора Гардiнга був однозначним: «Моя думка така: пацiент матиме змогу вiдповiдати перед судом, коли всi його особистостi зiллються в одне цiле… Пацiент мае психiчну хворобу, через яку вiн не вiдповiдав за свою злочинну поведiнку… у другiй половинi жовтня 1977 року».

Бернард Явiч, прокурор округу Франклiн, прийняв психiатричну експертизу Гардiнга, тому суддя Флаверз проголосив, що в нього лишився единий варiант – виправдати пiдсудного. Таким чином, Вiльям Стенлi Мiллiган увiйшов у юридичнi статтi як перша людина з множинною особистiстю, яку визнали «невинною через психiчну хворобу» у кримiнальному злочинi. Флаверз також рекомендував комiсii з виконання покарань не вiдправляти Мiллiгана у Лiму, а натомiсть помiстити його в клiнiку, де вiн мiг би отримати лiкування цього маловивченого i неоднозначного захворювання. Ознайомившись зi звiтами й доказами, комiсiя погодилася iз суддею й вiдправила Мiллiгана у Афiнський центр психiчного здоров’я на лiкування пiд керiвництвом доктора Кола, спецiалiста зi СМО.




(3)


У дiагнозi Гардiнг нарахував десять окремих особистостей – усi вони були цiлiсними особами рiзного вiку, статi, з рiзним рiвнем розумового розвитку й iншими рисами. Серед них був також Бiллi, особистiсть-ядро. Доктор Кол невдовзi вiдкрив iснування iнших особистостей.

Виявилося, що ще тринадцять особистостей не мали права займати сцену та не виходили в реальний свiт, бо артур визнав iх небажаними. Використовуючи свiй досвiд роботи з iншими пацiентами зi СМО, доктору Колу вдалося злити (або сплавити) 23 особистостi в одне – у нову особистiсть, яка ранiше не iснувала. Цей «новонароджений» сплав знав абсолютно все про думки та дii всiх особистостей вiд моменту iхньоi появи. Його назвали Учителем.

Афiнський центр психiчного здоров’я був вiдкритим лiкувальним закладом, а не судовою лiкарнею-в’язницею, однак Мiллiган все одно мав деякi обмеження. Зокрема, вiн не мав права виходити з корпусу без дозволу доктора Кола. Програма лiкування Бiллi включала розвиток впевненостi в собi та довiри мiж лiкарем i пацiентом, тому доктор Кол постiйно збiльшував ступiнь його свободи. Спочатку йому дозволили виходити з примiщення лiкарнi у супроводi наглядача, потiм – самостiйно, пiд пiдпис у вiдповiдному журналi, як i всiм iншим пацiентам. Скоро Мiллiган мiг насолоджуватися прогулянками територiею лiкарнi.

Кiлька мiсяцiв по тому Мiллiган отримав дозвiл виходити в мiсто у супроводi двох наглядачiв, щоб купити обладнання для малювання, внести отриманi за картини грошi на банкiвський рахунок i зустрiтися з новим адвокатом

Сторінка 5

Потiм йому дозволили залишати територiю клiнiки пiд наглядом лише однiеi людини. Зрештою доктор Кол почав активну рольову терапiю, що мала пiдготувати його до самостiйних пересувань. Щоб уникнути непорозумiнь щодо цього наступного кроку, доктор Кол повiдомив про це директора клiнiки, мiсцевий полiцейський вiддiлок та комiсiю з умовнодострокового звiльнення.

Голова УДЗ Джон Шумейкер, на вiдмiну вiд звичайноi практики роботи з iншими достроково звiльненими психiчнохворими злочинцями, стежив за подальшим станом Мiллiгана та роботою його лiкарiв. Оскiльки через рiшення суддi Флаверза йому не вдалося повторно ув’язнити Мiллiгана за порушення умов УДЗ, Шумейкер став чекати, поки його «вилiкують» та випустять з-пiд опiки суду – тодi вiн зможе спробувати повернути його за грати ще на тринадцять рокiв.

Мiллiган почав виходити у мiсто. Якийсь час його подорожi проходили спокiйно. Учитель пишався здатнiстю лишатися «злитим», i його важко було вiдрiзнити вiд численних студентiв Огайського унiверситету. Такi успiхи в лiкуваннi переконали Джудi й Герi, що Бiллi здатен вести звичайне життя.

На жаль, на вiдмiну вiд iнших пацiентiв зi СМО, яких лiкують в умовах приватностi та пiд вигаданими iменами, Бiллi Мiллiган вiд моменту свого затримання став публiчною особою. Його iм’я постiйно звучало по телебаченню та в газетах. Пiсля встановлення дiагнозу вiн разом зi своiм лiкарем став цiкавий усьому свiтовi. У центральному Огайо цей iнтерес мав ворожий характер. Полiтики стали критикувати доктора Кола та адвокатiв Мiллiгана. Анi лiкар, анi пацiент тодi ще не знали, яка буря на них насуваеться.

30 березня 1979 року в газетi «Колумбус Диспетч» вийшла перша стаття про Бiллi та його терапевта.


ЛІКАР ДОЗВОЛЯЄ ГВАЛТІВНИКОВІ РОЗГУЛЮВАТИ МІСТОМ



    Автор: Джон Швiцер



«Диспетч» з’ясував, що Вiльям Мiллiган, гвалтiвник з множинною особистiстю, якого минулого грудня перевели до Афiнського центру психiчного здоров’я, отримав дозвiл вiльно й без нагляду пересуватися мiстом… Лiкар Мiллiгана, девiд Кол, повiдомив журналiстам «Диспетч», що Мiллiгану вiдтепер можна залишати територiю клiнiки й виходити у Афiни…


Пiсля цiеi статтi вийшли ще кiлька з критикою лiкування Мiллiгана. Одна з них мала заголовок «СИСТЕМА ПРАВОСУДДЯ МАЄ ЗАХИЩАТИ СУСПІЛЬСТВО».

Члени законодавчих зборiв штату, Клер «Базз» Болл-молодший вiд Афiн та Майк Стiнцiано вiд Колумбуса, розкритикували доктора Кола й лiкарню, пiсля чого iнiцiювали слухання щодо перегляду законiв, згiдно з якими Мiллiгана взагалi туди направили. Також вони вимагали змiнити сам закон, який дозволяв формулювання «невинний у зв’язку з психiчною хворобою».

Стiнцiано звинуватив (безпiдставно) доктора Кола в тому, що вiн дозволив Мiллiгану «вiльно мандрувати», бо таемно пише про свого пацiента книжку, а значить, погана слава Мiллiгана йому на користь. Обидва полiтики вимагали провести розслiдування в клiнiцi. Їхнi атаки пiдiгрiвалися майже щоденними статтями в газетах, тож директору клiнiки довелося обмежити свободу Мiллiгана територiею закладу – поки не вщухне скандал.

Через несправедливiсть критики лiкаря й жорстокiсть журналiстiв Учитель розпався. Мiллiган втрачав контроль.

На суд вiдчайдушно давили з вимогою перевести Мiллiгана у Державну клiнiку Лiми для душевнохворих злочинцiв.

7 липня 1979 року на першiй шпальтi газети «Колумбус Диспетч» з’явилася стаття iз заголовком червоними лiтерами «ГВАЛТІВНИК МІЛЛІГАН МОЖЕ ВИЙТИ НА СВОБОДУ ВЖЕ ЗА КІЛЬКА МІСЯЦІВ». У статтi йшлося про можливiсть того, що через три-чотири мiсяцi, за умови влучного трактування федерального закону Вищим судом США, Мiллiган може опинитися на волi. Журналiст поспiлкувався зi Стiнцiано i написав: «Вiн [Стiнцiано] попереджае: життя Мiллiгана може опинитися в небезпецi, якщо хтось iз жителiв Колумбуса побачить, як вiн вiльно прогулюеться мiстом…»

За десять мiсяцiв безупинних атак полiтикiв i ЗМІ суддя Афiнського округу Роджер Джонс видав розпорядження про переведення Мiллiгана у клiнiку Лiми. Пiзнiше рiшенням Апеляцiйного суду четвертого округу Огайо воно було визнане неправомiрним через очевидне порушення прав Мiллiгана. Так 4 жовтня 1979 року Мiллiгана перевели за 180 миль[2 - Приблизно 290 кiлометрiв.] у клiнiку Лiми. Мiсце, яке називали пекельною лiкарнею.

Саме тут i починаеться наша iсторiя.




Вступ


Пiсля раптового переведення Бiллi Мiллiгана у Державну клiнiку Лiми для душевнохворих злочинцiв – заклад iз максимальним ступенем безпеки, вiд якого адвокати намагалися його врятувати i який називали пекельною лiкарнею, – я вирiшив дiзнатися трохи бiльше про це мiсце та його iсторiю.

У архiвах я знайшов двi статтi з газети «Клiвленд Плейн Дiлер». Перша вийшла 22 травня 1971 року:


26 ПАЦІЄНТІВ ЛІМИ ПОВІСИЛИСЯ:


ЖОДНОГО РОЗТИНУ НЕ ПРОВЕДЕНО



    Автори:
    Едвард Велан, Рiчард Вiдман,
    штатнi кореспонденти Лiма, Огайо.



Вивчивши звiти коронера округу Аллен, журналiсти «Плейн Дiлер» з’ясували, що протягом останнiх дев’яти рокiв у Державнiй клiн

Сторінка 6

цi Лiми повiсилися 26 пацiентiв… Доктор Ноубл повiдомив журналiстам, що вiн не практикуе проведення розтину у випадках повiшення.

Колишнiй працiвник клiнiки Вiнсент ДеВiта (працював наглядачем з 1960 по 1965 рiк) повiдомив репортерам, що особисто знае про два випадки повiшення пацiентiв через жорстоку поведiнку персоналу.

Бiльшiсть самогубств були скоенi в доволi незвичний спосiб, який, вочевидь, е широковiдомим у клiнiцi. «Щоб убити себе таким чином, потрiбна чимала рiшучiсть, – каже коронер, – адже будь-якоi митi пацiент може просто стати на ноги та припинити це».


У статтi не сказано, який саме незвичний спосiб використали самогубцi, – можливо, щоб не шокувати вразливих читачiв чи щоб не поширювати його в iнших клiнiках.

За чотири днi по тому в «Плейн Дiлер» вийшла друга стаття:


КОЛИШНЯ РОБІТНИЦЯ ЗІЗНАЄТЬСЯ:


У ЛІМІ КАРАЮТЬ ЕЛЕКТРОШОКОМ



    Автори:
    Едвард Велан, Рiчард Вiдман,
    штатнi кореспонденти Лiма, Огайо.



Колишня робiтниця, яка звiльнилася з клiнiки Лiми через жорстоку поведiнку з пацiентами, учора повiдомила журналiстам «Плейн Дiлер» що у клiнiцi широко використовують електрошок для погроз i покарання.

46-рiчна мiсiс Джин Ньюман, хоробра учасниця жiночого волонтерського корпусу, повiдомила, що особисто була свiдком перетворення «пацiента на овоч» застосуванням електрошоку…

Ми попросили мiсiс Ньюман пригадати подробицi: «Мене важко назвати слабкою людиною. Я багато чого бачила. Та повiрте менi, нiчого гiршого й уявити не можна. Та жiнка за кiлька хвилин перетворилася з людини на желе. Мене ледь не знудило. У Лiмi електрошок не використовували для лiкування – лише для залякування й покарання».


Я почав розумiти, чому Швейкарт i Стiвенсон докладали стiльки зусиль, намагаючись переконати суддю й Департамент психiчного здоров’я не вiдправляти Бiллi в Лiму.

І тепер через полiтичний тиск можновладцiв Огайо його переводять саме туди.

Беручи до уваги, що Бiллi-ядро i у бiльш сприятливих умовах був схильний до суiциду, я хвилювався, що з ним буде в такому мiсцi. Бiльшiсть альтер-его е втiленням механiзмiв захисту, але сам Бiллi – той, у якого е свiдоцтво про народження, – абсолютно не береже власного життя, через що артур i рейджен з чотирнадцяти рокiв не дозволяють йому прокидатися (вiдтодi, як вiн намагався стрибнути iз даху школи). Якщо в Лiмi множинний Бiллi раптом вийде у реальний свiт, вiн може вбити вiдразу 24 людини в одному тiлi.

І це ледь не сталося.

Пiсля переведення Бiллi я спробував провiдати його, але новий лiкар (до речi, без права роботи в психiатрii) дуже грубо менi вiдмовив – мабуть, таким чином проявлявся його страх, що я можу щось дiзнатися.

Восени 1979 року Бюро iнформацii Лiми влаштувало день вiдкритих дверей у клiнiцi, i я записався на екскурсiю. Спочатку мою участь пiдтвердили, але пiзнiше повiдомили, що доктор Льюiс Лiнднер скасував перепустку, а мое iм’я внесли в список заборонених у кожному вiддiленнi клiнiки.

30 сiчня 1980 року я отримав записки Бiллi про те, що з ним вiдбувалось у клiнiцi, а також лист вiн iншого пацiента, який за кiлька днiв до цього телефонував менi.



Шановний сер!

Пiсля того як ми з вами поговорили по телефону, я вирiшив переписати свiй лист. Дозвольте я одразу перейду до головного. За добу пiсля того, як Бiллi зустрiвся зi своiм адвокатом, його перевели з корпусу № 5 у корпус № 9. У дев’ятому набагато жорсткiшi умови. Рiшення про це ухвалили на щоденнiй нарадi персоналу. Бiллi був шокований, але впорався iз цим…

Тепер менi з Бiллi вдаеться зустрiтися лише в зонi вiдпочинку. Вiн розказав, що на нього дуже тиснуть: заборонили всi вiдвiдування, листи й телефоннi дзвiнки, поки вiн не звiльнить своiх адвокатiв. Йому також наказали припинити роботу над книжкою [яку пише цей автор про його справу] та всiляко залякують. (Мене теж звинуватили в тому, що я допомагаю Бiллi з книжкою – так я зрозумiв, що цi люди не хочуть публiкування.)

Сподiваюсь, я був вам корисний. Якщо я можу ще чимось допомогти, будь ласка, звертайтеся.

    З повагою, [iм’я приховано].

Я видаляю чи змiнюю iмена пацiентiв, сусiдiв, медсестер, наглядачiв, охоронцiв i деяких молодших працiвникiв, якi з’являються в iсторii Бiллi, щоб зберегти iхню конфiденцiйнiсть.

Адвокат Бiллi подав протест, тож згодом менi зателефонував заступник генерального прокурора й повiдомив, що я знов можу вiдвiдувати Бiллi.

Оскiльки доктор Лiнднер не вiдповiв на мiй офiцiйний лист iз проханням розповiсти свое бачення подiй у Лiмi, я маю вказати використанi джерела iнформацii. Опис його зовнiшностi та виразу обличчя я роблю на основi власного враження – я був присутнiй на судових засiданнях, куди його викликали. Опис сцен, де вiн фiгуруе, я наводжу за розповiддю Мiллiгана про iхнi зустрiчi. Дii Лiнднера стосовно Бiллi я передаю з медичних звiтiв або ж з його власних слiв. Нарештi, моя оцiнка його як психiатра грунтуеться на думках iнших спецiалiстiв, якi я знайшов у газетних статтях та iнтерв’ю (наприклад, у «Плейн Дiлер» вiд

Сторінка 7

19 серпня 1980 року).

У третiй статтi iз циклу «Інспекцiя державноi клiнiки Лiми» наводиться цитата директора Департаменту психiчного здоров’я Тiмотi Морiца, який визнае, що багато пацiентiв скаржаться на вiдсутнiсть терапii, але пояснюе це тим, що через географiчне розмiщення в Лiмi нестача квалiфiкованого персоналу…



«Крiм того, вiн [Т. Морiц] також зазначив, що не всi спiвробiтники клiнiки наразi мають потрiбну квалiфiкацiю. Наприклад, директор Льюiс Лiнднер мае диплом лiкаря, але не психiатра. Рiшення про призначення Лiнднера на цю посаду Морiц виправдовуе тим, що той, за його словами, хороший лiкар. «У нас був вибiр: або доктор Лiнднер, або нiхто. Інших претендентiв не було…»

За словами Морiца, рiвень зарплати, який пропонуе держава, не дозволяе взяти кращих спецiалiстiв. Вiн не мае права пропонувати психiатру бiльше 55 тисяч на рiк – а це набагато менше, нiж на аналогiчнiй посадi деiнде. Через це квалiфiкованих кадрiв у Лiмi менше, нiж хотiв би Морiц, а значить, у вiдносно неквалiфiкованих наглядачiв широкi повноваження…


Протягом бiльшоi частини цього перiоду ми з Бiллi не мали можливостi спiлкуватися. Йому не дозволяли без нагляду користуватись олiвцем i папером, а час для письма пiд наглядом був обмежений. Бiллi сприйняв це як виклик i завжди знаходив спосiб робити записи про подii в стiнах Лiми. Внутрiшнi дiалоги особистостей, почуття та дii – усе це я взяв iз таемно зроблених записiв Бiллi, якi менi пересилали рiзнi його вiдвiдувачi.

Інший погляд на подii грунтуеться на щоденнику Мерi, який я прямо цитую. Ця сором’язлива жiнка познайомилася з Бiллi, коли теж була пацiенткою Афiнського центру, а пiсля переведення Бiллi вона вiдвiдувала його щоразу, як знаходила спосiб дiстатися з Афiн у Лiму. Зрештою вона винайняла собi кiмнату неподалiк вiд клiнiки й почала ходити до нього щодня. Усi спостереження, розмови з Бiллi та своi почуття вона записувала у щоденник. Я вдячний iй за дозвiл публiкувати значну частину ii записiв, завдяки яким стали вiдомi неймовiрнi подii.

Також я використовував iнтерв’ю з адвокатами, психiатрами, громадськими захисниками, детективами й друзями Бiллi. Загалом з усiма, хто тiльки з’являвся в його життi протягом останнiх дванадцяти рокiв. Усе це я спробував зiбрати в одне цiле. Можливо, ви помiтите, що дещо я згадував у «Таемничiй iсторii Бiллi Мiллiгана» – i у цiй книжцi я користуюся нагодою розкрити все детально.

Якщо наступнi дванадцять рокiв життя Бiллi здаватимуться вам химерними американськими гiрками, сповненими неймовiрних пригод, то лише тому, що так вiн iх i прожив.



    Денiел Кiз
    Жовтень 1993 року, Флорида




Частина 1

Божевiлля





Роздiл 1

Залишити сцену





(1)


Полiцейський фургон, який вiз Бiллi Мiллiгана до Лiми, проiхав крiзь ворота, що впиралися в небо мiцним колючим дротом, повз озброену охорону й нарештi спинився бiля приймального вiддiлення.

Двое полiцейських витягли ув’язненого пацiента з фургона та повели вглиб староi будiвлi iз сiрими коридорами, високою стелею i велетенськими вiкнами до чотирьох метрiв заввишки. Вони тримали його за закованi у кайданки зап’ястя i грубо штовхали вперед. Їхнi пiдбори гучно цокотiли об блискучий лiнолеум. Вони прямували в кiнець коридору, до кабiнету з табличкою «Приймальне вiддiлення № 22». Усерединi стояли два столи – один навпроти iншого. Здоровенна руда жiнка з ластовинням на щоках чекала, поки один з полiцейських розстiбне кайданки.

– Документи, – гаркнула вона.

Інший полiцейський простяг iй теку.



деннi не мiг зрозумiти, де вiн опинився й чому. Руки онiмiли, зап’ястя болiли – раптом вiн усвiдомив, що руки скованi в нього за спиною i просто зараз хтось знiмае кайданки.

– Мiстере Мiллiган, – мовила до нього жiнка, не дивлячись в очi, – будь ласка, вийдiть на сцену.

По спинi пробiгли мурахи. Звiдки вона знае про сцену? Це що, записано в його медичних документах?

Полiцейський праворуч схопив його за досi скованi руки й волосся i посунув на три кроки лiворуч.

– Хитрий вiн, цей волоцюга, – буркнув чоловiк. – У фургонi вилiз iз клятих кайданок.

Тут деннi зрозумiв, чому охоронцi сердяться й чому так туго стягнутi кайданки. Мабуть, томмi виходив на сцену пiд час поiздки й скинув кайданки. Руда дама наморщила нiс, наче запахло дохлим скунсом.

– Мiстере Мiллiган, – знов сказала вона, вказуючи на пiдлогу, – якщо не хочете мати проблем, робiть, що вам кажуть.

деннi опустив очi за ii пальцем i побачив червоне коло. Виходить, вона мала на увазi не iхню «сцену свiдомостi», як називав це артур, а лише червону мiтку на бруднiй пiдлозi.

– Дiстати все з кишень! – наказала жiнка.

деннi вивернув кишенi, показуючи, що там порожньо.

– У оглядову, розумнику! Роздягайся! – наказав один з охоронцiв.

деннi увiйшов у вказану кiмнату i стягнув сорочку через голову.

– Руки вгору! Вiдкрити рот! Волосся назад за вуха! Повернися й поклади руки на стiну! – гримiв охоронець, що увiйшов слiдом.

Виконуючи по черзi його команди, деннi

Сторінка 8

думав, чи збираеться охоронець його мацати. Е нi, вiн не дозволить чоловiковi себе торкатися – вiн утече зi сцени й дозволить рейджену з ним розбиратися.

– Покажи стопи. А тепер нагинайся та розсувай сiдницi. Вочевидь, цьому чоловiковi подобаеться його робота?

Чоловiк перевiрив одяг Бiллi, жбурнув його в корзину й видав замiсть нього синi штани та сорочку.

– У душ, придурок!

Ноги деннi сковзалися на слизькiй пiдлозi. Вiдчиняючи важкi залiзнi клепанi дверi, вiн ударився пальцем на нозi. За дверима зi стiни напроти стирчала iржава труба, з якоi текла вода. Вiн став пiд воду й миттю вiдскочив – вона була крижаною. За мить кран автоматично зачинився i всередину увiйшов чоловiк у бiлому одязi та гумових рукавичках. У руках вiн тримав спрей проти вошей, яким почав бризкати деннi, наче статую, яку треба пофарбувати. В очах запекло, вiд смороду вiн почав задихатися. Чоловiк нарештi закiнчив його дезiнфiкувати, жбурнув на пiдлогу паперовий пакет, повернувся й вийшов – так само без жодного слова.

У пакетi були зубна паста, щiтка, гребiнець i склянка для аналiзу сечi. деннi витерся, натягнув на себе синiй одяг, мiцно взяв пакет i попрямував за наглядачем коридором крiзь безлiч решiток у крихiтну кiмнату. Тут вiн заплющив очi й залишив сцену…




(2)


томмi прокинувся на дивнiй койцi в кiмнатi, схожiй на камеру у в’язницi. Чому волосся мокре, а в ротi все пересохло? «Де я? – подумки гукнув вiн. – Як я тут опинився?» Вiн пiдскочив i прислухався. Нiхто не вiдповiдав. Щось тут не так. Вiн завжди мiг поспiлкуватися з артуром з того самого дня, як доктор Кол створив спiльну свiдомiсть. Але тепер нiхто не вiдповiдае. Наче його вiдключили. Навiть гудок не йде.

Що за маячня?! Тiло били дрижаки. Треба знайти трохи води – намочити губи й утамувати спрагу. І роздивитися це мiсце й пошукати можливостi втечi.

Вiн вийшов iз дверей i примружив очi вiд яскравого свiтла. Виявилося, що його кiмната – одна з багатьох уздовж коридору. Лiворуч у дальньому кiнцi коридор був перегороджений гратами. томмi повернув праворуч i побачив величезну кiмнату, з якоi виходили ще кiлька таких самих коридорiв. Наче спицi колеса.

Навколо головного бюро юрбилися наглядачi. Коридор, що починався навпроти бюро, теж було перегороджено гратами – мабуть, це шлях звiдси в iнший корпус цiеi установи, подумав томмi.

У дальньому кiнцi великоi кiмнати стояли стiльцi та столи. Люди сидiли i на стiльцях, i на столах, i просто на пiдлозi. Один чоловiк говорив кудись у повiтря. В iншому боцi кiмнати томмi побачив фонтанчик з водою, з якого хтось пив. За ним вже вишикувалася черга. томмi ненавидiв черги, але зараз обережно пiдiйшов i зайняв мiсце. Нарештi пiдiйшла черга чоловiка, що стояв перед ним. Вiн нахилився, i томмi помiтив, що цiвочка води не потрапляе йому в рот, а б’е просто в обличчя. Стало шкода цього зомбi, але вiн не втримався вiд усмiшки.

Раптом з напiвтемного коридору вийшов чоловiк, заволав i кинувся до фонтанчика. Чоловiк, що намагався попити, не вiдреагував на крик. томмi вiдскочив убiк, i чоловiк з усiеi сили обома руками вдарив нещасного промiж лопаток. Той впав обличчям на фонтанчик, i кран зник у його оцi. Нарештi вiн пiдвiвся, i томмi побачив криваву рану замiсть ока.

По тому томмi поплентався назад у свою кiмнату, з усiх сил намагаючись не блювати. Вiн сiв на лiжко, стиснув руками простирадла i став думати, як же ними себе задушити. Якщо вiн не знайде спосiб повернутись у Афiнський центр до доктора Кола, то просто помре тут.

томмi лiг, заплющив очi та залишив сцену, шукаючи в темрявi сон…




(3)


– Мiллiгане!

кевiн аж пiдскочив на лiжку та поспiхом вiдчинив дверi.

– Мiллiгане! У коло!

Зi свого в’язничного досвiду кевiн уже знав, що колом називають нiяк фiзично не обмежену територiю метрiв три дiаметром навколо столу головного наглядача в кiмнатi, куди сходяться коридори. Наближатися до цього мiсця слiд обережно, бо без прямого наказу заходити туди не можна. А якщо не хочеш стусанiв, то краще заходити туди, схиливши голову, як раб. кевiн увiйшов у коло та спинився на значнiй вiдстанi вiд столу. Не дивлячись на нього, головний ткнув пальцем у дверi, бiля яких стояв лисий наглядач, i буркнув:

– Док прийме тебе наступним, Мiллiгане. Стань бiля стiни.

Е нi, не мене. Я не говорю з мозкоправами.

Виходячи з кола, кевiн залишив сцену.



лi вже давно вештався у темрявi навколо. Як же так вийшло, що тепер йому можна вийти на сцену? артур вiдсторонив його за небезпечнi витiвки, через якi всiх закривали в iзоляторi. Як i кевiн, лi давно був небажаним – ще з часiв ув’язнення у Лебанонi, штат Огайо. Тож якщо лi знов стоiть на сценi – виходить, це небезпечне мiсце, i керуе тут рейджен. лi роздивився навколо й вирiшив, що вони у якiйсь лiкарнi на кшталт в’язницi – у такому мiсцi правити точно мае хранитель ненавистi.

– Мiллiгане, твоя черга!

У кабiнетi лiкаря пiдлога була вкрита м’яким килимом кольору какао, на якому стояли оббитi штучною шкiрою стiльцi. Доктор сидiв за столом i д

Сторінка 9

вився на Бiллi через трохи затемненi окуляри.

– Мiстере Мiллiган, мене звати доктор Лiнднер. Я головний лiкар Державноi клiнiки Лiми для душевнохворих злочинцiв. Я читав вашу iсторiю хвороби, а також газети. Тож перш нiж ми почнемо, я хочу, щоб ви знали: я не вiрю у ваш синдром множинноi особистостi.

Так от де вони! У дурцi в Лiмi! У тому самому мiсцi, вiд якого його так хотiли вберегти адвокати!

лi роздивився зморщене обличчя лiкаря, рiдку козлину борiдку, близько посадженi очi й лоб з високими залисинами. Ззаду волосся в нього звисало на ворiт бiлоi сорочки. Темно-синю краватку тримала потерта булавка зi знаком миру з шiстдесятих. Пiсля цього лi сконцентрувався на його голосi, виразах обличчя й манерах – щоб потiм скопiювати. Загалом слухати його було нiколи. Вiн щось там казав про правила. Тут як у бейсболi: у тебе е три страйки[3 - Ситуацiя в бейсболi, коли гравець не вiдбив кинутого м’яча. Пiсля трьох страйкiв гравець вибувае.], тiльки пiсля третього ти не сiдаеш на лаву, а лягаеш – тобто тебе прив’язують до лiжка в мiсцi пiд назвою «крижаний iзолятор».

Пародiювати цього типа буде нескладно.

Задзвонив телефон, i Лiнднер узяв слухавку.

– Так, вiн зараз у мене, – вiдповiв вiн комусь. Потiм ще трохи помовчав i додав: – Ага, так, подивимося, що можна зробити, – вiн поклав слухавку та продовжив лагiднiшим тоном: – Мабуть, ви вже здогадалися, що це дзвонили стосовно вас.

лi кивнув.

– Деякi джентльмени хочуть поговорити з вами.

– Якiсь психи?

– Нi. Їх цiкавить ваш випадок. Вони iхали аж iз Дейтона, щоб познайомитися з вами.

лi здогадався, про кого мова. Це тi журналiсти, що готовi й батька продати заради договору на публiкацiю книжки про Бiллi Мiллiгана. Коли Учитель i Бiллi вiдмовили iм i почали працювати з письменником, вони взялися писати огиднi статтi. лi розсмiявся:

– Скажiть iм, нехай iдуть пiд три чорти! – вигукнув вiн голосом Лiнднера, повернувся й залишив сцену. Зник за кулiсами.




(4)


За п’ятнадцять хвилин по тому деннi вийшов з кiмнати туди, де було бiльше свiтла. Вiн хотiв прочитати статтю в журналi «Поля i рiчки» про догляд за кроликами. Йому подобалися кролики… Було б добре зараз мати кролика – погладити його м’якеньку шерсть. Вiн вiдкрив журнал i побачив картинку, де показували, як зняти з кроля шкiру, дiстати нутрощi та пiдсмажити – деннi негайно жбурнув вiд себе журнал, наче той горiв.

Його обманули.

На очi навернулися сльози. Згадалося, що зробив з кролем Чалмер. деннi тодi було майже дев’ять. Тато Чал узяв Бiллi на ферму, щоб той допомiг косити траву…



Бiллi побачив, як iз нори вискочив великий крiль i помчав геть. Вiн пiдiйшов i нахилився – у ямцi лежало крихiтне сiро-коричневе кроленя. Косарка може вбити його, тому Бiллi взяв малого й сховав пiд футболку.

– Я знайду тобi новий дiм, i ти будеш там жити. Ти лишився сам, маленький, а дитячих будинкiв для кролiв тут немае. Я не можу взяти тебе до себе, бо тато Чал не дозволить. Але я вiднесу тебе в поле, i ти знайдеш там свою маму.

Почувся гудок трактора, а значить, треба бiгом принести Чалмеру пива. Хлопчик побiг до машини, узяв з холодильника бляшанку пива й кинувся у двiр, де у тракторi чекав на нього Чалмер. Бiллi простяг йому пиво. Той вiдкрив бляшанку та зиркнув на хлопця:

– Що там у тебе?

– Кролик. У нього нiкого немае. Я хотiв би забрати його додому, поки не знайду кращого мiсця для нього. Або ж поки вiн не пiдросте й не зможе жити сам.

– Ану покажи.

Бiллi дiстав кроленя.

– Не можна отак брати його додому. Треба спочатку його скупати. Пiшли туди, до гаража.

Хлопчина повiрити в це не мiг: Чалмер про когось дбае.

– З кроликами треба обережно. У них бувають паразити та все таке iнше. Твоя мама буде страшенно зла, якщо ти принесеш його додому з паразитами. Потримай його.

Чалмер зайшов у гараж та принiс канiстру й ганчiрку.

– Дай менi, – вiн схопив тварину за шкiрку та облив бензином. Рiзкий запах ударив у голову.

– Що ти робиш? – здивувався деннi.

Чалмер дiстав запальничку, чиркнув бiля мокроi шерстi та кинув кролика не землю. Бiллi закричав. Кролика охопило полум’я. Вiн несамовито стрибав навколо, бився об стiни та лишав по собi крихiтнi острiвки вогню.

– Ну що, подобаеться, га? Подобаеться, матусин синочку? – волав Чалмер крiзь смiх. – Подобаеться вухате барбекю, га?!

Бiллi продовжував кричати. Це вiн винний. Якби вiн лишив кроленя в норi, воно б i досi було живе.

Чалмер ударив Бiллi в обличчя та продовжував бити, аж поки його крики не вщухли до схлипiв.



У кiмнатi вiдпочинку вiддiлення № 22 деннi витирав сльози, вiдсуваючи ногою той журнал якомога далi. Потiм обiйняв руками колiна й почав роздивлятися людей, що проходили повз. Вiн думав, чи прийде до нього Мерi. Йому подобалася Мерi, бо вона була така ж сором’язлива й боязка, як вiн. І коли йому страшно, вона сiдае поруч i бере його за руку. Тут вiн часто сходив зi сцени, бо томмi теж любив бути з Мерi. томмi говорив iй, що хоч вона теж пацiентка, та все одно розумнiша за б

Сторінка 10

гатьох людей. І щоб вона приходила частiше.

Але Мерi тут немае.

З оглядовоi кiмнати лiкаря вийшов пацiент зi стиснутими в кулаки руками. Вiн пiдiйшов до деннi, з усiеi сили вдарив його в обличчя та кинувся бiгти геть коридором. деннi впав на пiдлогу. З очей знов полилися сльози.

Чому нiхто його не спинив? Чому нiхто не допоможе йому? Хiба це не дивно, що чоловiк виходить iз кабiнету лiкаря та нi за що його б’е? Наглядачi розсмiялись, а один з них гукнув: «Перший страйк, мiстере Мiллiган!»

Але цього деннi вже не чув. На його мiсце став девiд – вiн мав прийняти бiль, хоча й сам не знав, за що. Потiм вийшов джейсон i почав кричати, теж не знаючи чому. Вiн кричав доти, доки наглядачi не забрали його.

Тiльки Учитель, що тихо спостерiгав за всiм з глибин свiдомостi, знав усi вiдповiдi. Знав вiн i те, що перший день у клiнiцi Лiми був лише розминкою.




Роздiл 2

«Мерi, Мерi…»





(1)


Звiстка про те, що Бiллi з Афiн переводять у Лiму, шокувала Мерi. Мiнiатюрна молода жiнка з блiдим обличчям i коротким каштановим волоссям провела з Бiллi багато часу, i ii почуття розвинулися вiд простоi цiкавостi до нiжноi турботи.

Про рiшення перевести Бiллi Мерi почула вiд медсестер та iнших пацiентiв. Їй хотiлося вийти зi своеi кiмнати й пiти з ним попрощатися. Вона розривалася мiж цим бажанням i потягом замкнутись у собi, та зрештою вийшла в загальну кiмнату, сiла на диван, охайно поклала руки на колiна та крiзь товсте скло окулярiв стала стежити за головним входом.

Вона згадувала, як спершу почула голос Бiллi, а вже потiм побачила його. Це сталося через кiлька тижнiв пiсля того, як вона приiхала у Афiнський центр для лiкування депресii. Мерi була дуже сором’язливою й майже не виходила з кiмнати, але одного разу почула, як за ii дверима хтось розповiдав медсестрi про тi страшнi речi, якi зробив Чалмер Мiллiган зi своiм пасинком: згвалтував його та закопав живцем.

Мерi було дивно i водночас цiкаво слухати це. Було дуже шкода молодого чоловiка. Виходити з кiмнати не хотiлося, тому вона просто сидiла пiд дверима й пiдслуховувала його розповiдь про цi страшнi подii. Потiм вона збагнула, що вже чула цей голос – по радiо, у передачi «Зважимо всi факти». Там розповiдали про його синдром множинноi особистостi та вмикали запис, на якому Бiллi розповiдав про бажання боротися проти жорстокостi стосовно дiтей. Їй дуже сподобався його голос.

Наступного дня в загальнiй кiмнатi вiн пiдiйшов до неi: мовляв, хтось тут каже, що вона любить читати, i вiн вирiшив дiзнатися, що саме вона читае. Хлопець сподобався Мерi вiдразу. Здавалося, вiн був таким живим. У його життi були перiоди депресii та пригнiчення, але тодi вiн справляв враження дуже енергiйного та яскравого чоловiка. Навколо майже всi були дуже хворi, тому ii депресiя через це лише поглиблювалась. А тут вiн, такий живий, розповiдае про своi плани на майбутне, як розпочне нове хороше життя й боротиметься проти жорстокостi.

Тодi Мерi не знала, що вiдбуваеться, але згодом усвiдомила: вiн обрав ii. Вiн прагнув ii уваги. Вiн хотiв, щоб вона вiталася з ним. Спочатку вона просто дивилася на нього i слухала – сама ж зовсiм не говорила. Їi лякав власний iнтерес до нього. Бiллi ж хотiв допомагати людям, вiн не мiг просто сидiти й дивитись, як терапевти не можуть нiчим зарадити. Йому хотiлося бути корисним й iншим пацiентам. Вiн сам так казав.

Бiллi вчив ii говорити про своi почуття. Розповiдав, що сам навчився висловлювати почуття лише в лiкарнi Гардiнга пiсля затримання. Казав, що якщо вiдкритись i почати довiряти лiкарям – вони зможуть допомогти. А коли замкнешся в собi, то нiхто вже не допоможе.

Однак найчастiше говорив вiн. Одного вечора вiн двi години поспiль розповiдав iй, як подолати депресiю. Вона вважала, що вiн помиляеться, що поспiшае з висновками – але нiчого так i не змогла вiдповiсти. За якийсь час вiн змiнив платiвку й почав довгу промову на тему «треба бути сильною i наказати менi стулити пельку». Мерi постiйно чула, що вона надто сором’язлива й замкнута, а люди користуються тим, що вона просто не здатна попросити iх припинити.

Дещо з його слiв дратувало Мерi, але вона все одно ним захоплювалася. Сама вона чудово знала, що любить вiдсторонено спостерiгати за людьми та вивчати iх, i що цiлком здатна змусити будь-кого стулити пельку – просто в неi немае такого бажання.

Нарештi вона не витримала:

– Ну от, тепер усе, годi, стули вже пельку.

Вiн аж сiпнувся, кинув на неi ображений погляд i буркнув:

– Не обов’язково було це ТАК казати.

З того часу вона почала дедалi бiльше говорити з людьми та зрештою стала вiдкритiшою до Бiллi. Вона дуже хотiла з ним говорити, але нiяк не могла подолати сором’язливiсть, що охоплювала ii у його присутностi. Вiн випромiнював силу й енергiю, а вона вважала, що не вiдповiдае йому. Незважаючи на це, Мерi вважала Бiллi дуже нiжним, чуттевим та уважним. Вона боялася молодих хлопцiв свого вiку, але не Бiллi. Вiн лякав ii не фiзично, а iнтелектуально.

Пiзнiше Мерi згадувала, як у Афiнсь

Сторінка 11

ому центрi з’явився Гас Голстон. Того дня виявилося, що вони з Бiллi знайомi ще з Лебанонськоi в’язницi для неповнолiтнiх. Вони сiдали вдвох i говорили, як справжнi кримiналiтети. Мерi це не подобалося. Їй не iмпонував такий жорстокий i навчений життям Бiллi – Бiллi, якого вона знала як жiночного i м’якого, як художника. Отой iнший Бiллi був не такий.

Голстон казав, що його посадили за грати за торгiвлю кокаiном. Бiллi опинився там у сiмнадцять рокiв за те, що рейджен побив i пограбував чоловiка, який хотiв його згвалтувати бiля магазинчика на шосе. А ще за пограбування аптеки в Ланкастерi, хоча власник закладу пiзнiше i визнав, що вiн помилився i «це не той хлопець, який мене пограбував». Здавалося страшенно несправедливим, що адвокат умовив психiчнохвору людину зiзнатися в тому, чого вона не робила. У результатi хлопця на 2—15 рокiв кинули за грати, а його навiть не було на мiсцi злочину.

Також Мерi почала хвилюватися, коли почула, що кожного разу як Бiллi викликають у суд для розгляду можливостi звiльнення, у залi присутнiй представник вiддiлу УДЗ – щоб арештувати його за порушення умов УДЗ, якщо Департамент психiчного здоров’я вирiшить його звiльнити. Начальник цього вiддiлу, Джон Шумейкер, з нетерпiнням чекав можливостi повернути його у в’язницю, як сказав iй Бiллi.

Одного дня вона почула, як Бiллi говорить з iншою пацiенткою. Мерi хотiлося, щоб вiн звернув увагу на неi, тож вона вийшла зi своеi кiмнати та вмостилася в одному з надто твердих крiсел. Бiллi ж був настiльки захоплений розмовою, що, здавалося, i не бачив ii. Потiм вiн пiшов у свою кiмнату, повернувся звiдти з альбомом для малювання i продовжив розмову. Раптом Мерi побачила, що вiн почав малювати ii, а не ту дiвчину. Малюючи, Бiллi пояснював своiй спiврозмовницi: «Коли я не можу зрозумiти людину, я ii малюю. Інодi навiть iнакшою, не такою, яка вона е зараз, – молодшою чи взагалi iншого вiку. Так я намагаюся краще зрозумiти, що це за людина».

Мерi позувала з особливо депресивним виразом обличчя, наче навмисне ускладнюючи йому роботу. Вiн потiм сказав, що ii губи з опущеними куточками та сумний погляд так i залишилися – постiйне вираження абсолютного вiдчаю.

Коли наглядачi закували його в кайданки, наче тварину, та повезли в Лiму, вона знала, що той жорстокий злочинець у ньому зможе це пережити. А от за нiжного художника вона боялася.

Їi думки урвав прихiд доктора Кола. Вiн був дуже пригнiчений – значить, чутки про Лiму правдивi. Доктор на мить спинився бiля Мерi й глянув на неi. «Бiллi повернеться?» – прошепотiла вона. У вiдповiдь той лише похмуро похитав головою. Мерi пiдскочила й чкурнула у свою кiмнату, щоб нiхто не бачив, як вона плаче. За якийсь час вона опанувала себе, витерла сльози i пiдiйшла до вiкна. Вона думала, чи дозволили Бiллi взяти з собою малюнки, бо вона ще не бачила жодного свого портрета…




Роздiл 3

Сплутаний час





(1)


Термiн «сплутаний час» вигадав артур, щоб пояснити iншим хаос, який пануе у свiдомостi, коли анi вiн, анi рейджен не можуть контролювати сцену. Будь-хто без дозволу може виходити в реальнiсть, i небажанi користуються цiею можливiстю. Часто з катастрофiчними наслiдками.

Саме пiд час такого перiоду адалана захотiла, щоб рейджен залишив сцену на паркiнгу бiля унiверситету в Огайо, та, погрожуючи пiстолетом рейджена, викрала студентку. У цьому пiзнiше зiзналася сама адалана – у лiкарнi Гардiнга з нею говорила Доротi Тернер, коли вона раптом розплакалась i все розповiла. Для неi це був спосiб вiдчути хоч трохи нiжностi й ласки – хлопцi цього б не зрозумiли, казала адалана. Вона не усвiдомлювала, що робила це тричi протягом двох тижнiв, i що це злочин, який називають згвалтуванням, хай навiть це i вiдбуваеться мiж двома жiнками. Пiзнiше, коли доктор Гардiнг допомагав хлопцям розвинути спiльну свiдомiсть, адалана спостерiгала за цим з-поза сцени. Вона зрозумiла, що настав час вiдповiдати за жахливi речi, якi вчинила з тими жiнками.

У Лiмi знов настав перiод сплутаного часу, i адалана вийшла на сцену. У нiс вдарив огидний запах туалету в ii кiмнатi, i вона вiдразу залишила сцену, поки не знудило. Вона лишилася поруч i стала слухати iнших, але нiчого не зрозумiла. рейджен помiтив ii внутрiшнiм оком i обiзвав падлом за те, що вона зробила. А потiм додав, що вб’е ii, якщо випаде така нагода. адалана у вiдповiдь закричала, що i сама себе вб’е.

артур спробував з нею поговорити, але через домiнантне становище рейджена в умовах цiеi клiнiки всi ментальнi системи вiдключилися. артур почувався як авiадиспетчер, який без своiх радарiв i приладiв намагаеться запобiгти катастрофi, а всi пiлоти слiпi й божевiльнi.

Потiм на сцену вийшов девiд – закричав i почав битися головою об стiну. Маленька крiстiн заплакала. Вгамувати лють рейджена могли тiльки дiти, а особливо крiстiн. Вiн розумiв, що перiоди сплутаного часу шкодять дiтям, якi можуть випадково вийти на сцену та опинитися в небезпецi. рейджен не хотiв вiдмовлятися вiд домiнантноi позицii, але погодився передати артуру пр

Сторінка 12

во головувати в цьому ментальному бедламi. Так артур отримав змогу обирати, кому виступати в новому середовищi клiнiки.

Вiн одразу випустив на сцену аллена.



аллен нерухомо лежав на лiжку. Було таке вiдчуття, що вiд першого ж руху тiло розсиплеться, наче сухе печиво. Вiд антипсихотичного засобу «Стелазин», що його прописали йому лiкарi як транквiлiзатор, у ротi пересохло, а губи потрiскалися. Здавалося, що лiжко разом з ним невпинно обертаеться, i довелося схопитися руками за матрац, аби не впасти на пiдлогу. Через коротку вовняну ковдру, що прикривала його груди, волосся пiднялося сторчма, i все тiло свербiло. Почухатися вiн не ризикував. А найгiрше те, що треба було розплющити очi й роздивитися, що тут коiться. Протягом сплутаного часу в аллена не було можливостi нi з ким поговорити, тож вiн i гадки не мав, де саме опинився й чому.

Надмiрна цiкавiсть могла й убити.

аллен позiхнув, потягнувся й потер обличчя долонями, щоб збудити вiдчуття. У новiй кiмнатi були вичищенi до блиску рожевi стiни, що якимось неймовiрним чином мали все одно брудний вигляд. Лiжко дране. Туалет з тарганами. Подерта шафка без ручок на шухлядах. Пошкрябане жерстяне дзеркало на стiнi. От би зараз барабани! Щоб хоч трохи розвiятися. Натомiсть вiн вистукав якийсь ритм об шафку.

Почувся гучний металевий дзвiн, що вмить розбив тишу. Ключi. По спинi побiгли мурахи. Ключi тюремного наглядача. Це не палата лiкарнi – це бiсова камера!

М’язи на горлi напружилися. Тiло трусило вiд холоду й страху. Вiн швидко витер рукою сльози з очей – цього нiхто не мае бачити. Дверi почали вiдчинятись, i вiн уперся в них злим поглядом, чекаючи на вiзитера.

Увiйшов товстенний наглядач, реготнув i кинув:

– Вставай, Сивiло! Берло не чекатиме!

аллен, похитуючись, пiдвiвся, кинув оком у пошкрябаний шматок металу, звiдки на нього подивилося власне обличчя. Вiн ледь не розсмiявся. Дрижаки вгамувалися. Вiн уже десятки разiв отак опинявся хтозна-де – чого ж зараз боятися? Дорiжки засохлих слiз на щоках покращили аллену настрiй. Це те саме, що вийти на сцену й розповiдати смiшнi анекдоти, коли в самого життя розриваеться на шмаття. Так робив його рiдний батько, комiк Джоннi Моррiсон, на сценi у Маямi. У своiй прощальнiй записцi самогубець написав: «Ще один жарт наостанок. Маленький хлопчик питае: “Мамо, а хто такий перевертень?” – “Стули пельку та причеши обличчя!”»

Бум! Оплески!

– Шикуйтеся в чергу на роздачу, телепнi!

– Лайна наiжся, Оггi! – гаркнув хтось у вiдповiдь.

У коридорi почулося човгання нiг по лiнолеуму. аллен вийшов з рожевоi кiмнати та побачив, як iз коридорiв у велику центральну кiмнату стiкаються люди й збираються перед дверми-гратами. Вiн i собi став у загальну чергу. Чалмер колись теж кричав йому «очi вниз!» – тут вiн так само поспiхом опустив погляд i став розглядати пiдлогу. Це вiн умiв робити майстерно. Оскiльки нiхто нiчого йому не сказав, вiн, вочевидь, робив усе як слiд. Краще не дивитися нiкому в очi – так безпечнiше. Так нiхто не буде з ним говорити чи затiвати сварку. І не треба буде нiкого впiзнавати чи когось запам’ятовувати.

– Ану стань у чергу! – гаркнув лисий наглядач.

– Так-так, мiстере Флiк, – вiдповiв пацiент.

Пришкандибали тi, хто запiзнився, i стали акуратними чергами вздовж стiн.

– Вiддiлення «А»! Рушай! – знов крик наглядача.

Поки що вiн був у безпецi.

Черга велетенською багатонiжкою повзла коридором, потiм сходами вниз у трьохсотметровий тунель. аллен усю дорогу не вiдривав погляду вiд нiг, i лише в тунелi наважився озирнутись. Уздовж стiн тяглися товстi труби опалення й газу, якi робили i без того вузький коридор украй тiсним. Вiд грюкоту машин та якихось вибухiв дзвенiло у вухах. Тут навряд чи було безпечно: будь-яка з труб опалення могла трiснути, i всю чергу миттю залило б окропом. Графiтi на стiнах лишились би единим свiдченням iхньоi безславноi смертi. Вiн почав вистукувати пальцями похоронний марш, пiдiграючи собi шарканням крокiв.

Нарештi вони опинилися в iдальнi. аллен почув у головi запитання. Що це за вiддiлення? Чому вони тут? Чи знають вони, хто вiн? Жарт про Сивiлу свiдчив, що знають. Треба триматися за реальнiсть. Не можна дозволити страху себе приспати. Треба тримати зв’язок з артуром i рейдженом, з усiма iншими. Треба дiзнатися, що тут вiдбуваеться. І краще за нього цього нiхто не зробить. Сплутаний час завжди був вступом до внутрiшнього вибуху. А значить, насуваеться вiйна всерединi.

Оскiльки сушений горох, холодна картопля та глевкi макарони у його шлунку надовго не затримаються, аллен вирiшив з’iсти трохи хлiба, запиваючи його розчинним напоем «Кул-Ейд».

Дорогою назад у вiддiлення вiн раптом усвiдомив, що не знае, у якiй вiн палатi. Як можна бути таким дурним?! Вiн не подивився номер на дверях, коли виходив! Господи, це ж його викаже! Усi знущатимуться, називатимуть його iдiотом та iншими образливими словами!

Вiн плiвся коридором та обмацував кишенi – можливо, там е якась пiдказка. Нiчого. Лише напiвпорожня пачка цигарок. аллен увiйшов у

Сторінка 13

ьмяну загальну кiмнату з дерев’яними лавами та стiльцями вздовж стiн. Стелю перетинали пiд безлiччю кутiв труби, якi загрозливо шипiли. Рожевi стiни – як i всюди тут. Вiкна метр на пiвтора за товстими гратами й сiтками. Пiдлогу вкривала бiло-сiра плитка з чорними швами. У кутку пiд захистом решiток сидiли наглядачiаллен умостився на лавi в кутку й опустив голову на руки, щоб витерти пiт з лоба. Чорт забирай, як же йому знайти свою кiмнату?

– Привiт! У тебе все нормально?

Шокований, аллен пiдняв голову й побачив стрункого чоловiка з бородою та темними очима.

– Слухай, а… а ти випадково не той хлопець з купою особистостей? Про тебе розповiдали по телевiзору. І в газетах писали, – чоловiк i не звернув уваги, що аллен не вiдповiв.

аллен кивнув, намагаючись вигадати, що ж вiдповiсти.

– А я з сорок шостоi камери – ми сусiди, – продовжив вiн. –  Сорок п’ять i сорок сiм – аллен закарбував це у пам’ятi. Чоловiк сiв поруч.

– Я бачив твоi картини в журналах. І по телевiзору. У тебе чудовi пейзажi! І натюрморти теж. Я й сам трохи малюю, але до тебе менi далеко. Може, ти даси менi якось кiлька порад? Звiсно, якщо у тебе буде вiльний час.

аллен подумки всмiхнувся фразi «вiльний час», але продовжував мовчати. Чоловiк дивився на нього, чекаючи згоди, i зрештою аллен вичавив з себе:

– Так, звiсно, тiльки я малюю лише портрети.

Чоловiк усмiхнувся вже теплiше.

– Слухай, ти розслабся трохи. Це та ще дiра, але ти звикнеш. Не переймайся щодо товстуна Оггi, а от мiстеровi Флiку довiряти не варто. Це отой, лисий. Вiн лиже зад директору. Я тут три роки i зiстарився лише на десять. Мене звати Джоуi Менсон, – вiн пiдморгнув, пiдвiвся й пiшов геть, махнувши рукою, мовляв, розслабся.

аллен струсив попiл з цигарки i пiшов шукати свою кiмнату. У сорок сьомiй було повно незнайомих речей, тож вiн пiшов у сорок п’яту. Тут на шафцi скотчем були приклеенi фото матерi Бiллi, а ще сестри й брата. Мiж шафкою i туалетом аллен виявив паперовий пакет зi своiми особистими речами, а ще – кiлька зiм’ятих листiв, адресованих Вiльяму Мiллiгану у вiддiлення № 22. Вочевидь, його недавно перевели у нове вiддiлення, бо якби вiн був тут давно, Джоуi Менсон уже був би з ним знайомий. Це вже краще: значить, нiхто тут не чекае, що Бiллi мае його знати.

У дверi гучно постукали. аллен повiльно вiдчинив i вiдсахнувся назад: закриваючи собою весь прохiд, на нього дивився двохметровий Голiаф. Чоловiк важив, мабуть, кiлограмiв 130 i мав величезнi руки. Такий запросто ламае людям кiстки!

У однiй руцi вiн тримав пластиковий бiдон з холодним чаем, а iншу простягнув для привiтання.

– Привiт, я Гейб.

– Я Бiллi, – вiдповiв аллен i потис його гiгантську долоню. Голос у нього був знайомий. Мабуть, це вiн в обiд порадив Оггi наiстися лайна – вiн один був достатньо великим для такого.

Незважаючи на загрозливi розмiри й неголене обличчя, його рiдке русяве волосся i блакитнi очi справляли приемне враження. Не Голiаф, а швидше Давид.

– Сподiваюся, ти не зек у пересилцi, – сказав Гейб м’яким приемним голосом.

– Не знаю, – знизав плечима аллен.

– Якщо не знаеш – значить, точно не зек. Я боявся, що ти зек. У нас у вiддiленнi «А» давно не було новеньких. Двадцять один мiсяць. А значить, ми, пересильнi Ашермана, скоро поiдемо назад у своi тюрми, – вiн кинув на аллена зацiкавлений погляд, чекаючи на пiдтвердження.

– Я не з тюрми приiхав, – вiдповiв аллен.

Велетень згадав Ашермана. Це iм’я якось називав Герi Швейкарт – коли вони говорили про закон, що якийсь час iснував у Огайо. Згiдно з ним, у Лiму могли вiдправляти гвалтiвникiв та iнших правопорушникiв iз в’язниць, якщо вважалося, що тут iм зможуть вправити мiзки. Герi казав, що в клiнiцi активно застосовують електрошок, i багато пацiентiв-в’язнiв перетворилися на овочi, а дехто навiть повiсився. Цей закон невдовзi вiдкликали, бо штат визнав його антиконституцiйним. Тож в’язнi Ашермана мали повернутися назад у своi в’язницi, хоча Департамент психiчного здоров’я й не квапився з цим.

– То що ти тодi тут робиш?

– Невинний через психiчну хворобу, – пояснив аллен. – Я проходив лiкування у вiдкритiй клiнiцi, але мене перевели сюди через тиск полiтикiв.

Гейб кивнув i сьорбнув зi свого бiдона чаю.

– Люди зазвичай п’ють зi склянок, але для мене то один ковток. Хочеш чаю?

аллен усмiхнувся, але вiдмовився. Раптом з-за спини велетня почувся високий голос:

– Ану посунься, биче! Усi дверi загородив!

З-пiд пахви Гейба винирнув маленький чоловiчок:

– Привiт…

– Цього хама звати Боббi Стiл, – познайомив iх Гейб. Боббi був настiльки крихiтним, наскiльки Гейб здоровенним. Маленькi карi очi, темне кучеряве волосся й рiзцi, що стирчали вперед, наче iкла, робили його дуже схожим на мишу.

– Ти звiдки? – спитав Боббi.

– З Колумбуса, – вiдповiв аллен.

– О, мiй друг Рiчард теж звiдти. Ти випадково не знайомий з Рiчардом Кейсом?

аллен похитав головою.

Гейб одним рухом руки розвернув Боббi обличчям до дверей.

– Ну все, дамо мiстеру Мiллiгану можливiсть трох

Сторінка 14

оговтатися. Вiн нiкуди не подiнеться, – вiн привiтно всмiхнувся аллену. – У нас у вiддiленнi «А» тридцять п’ять соцiопатiв, i ми можемо про себе подбати. Не те що хронiки з 22-го.

По тому вони обое пiшли. аллен всiвся на лiжко й задумався над мотивами цих двох. На перший погляд вони досить приязнi. Як i художник-сусiд Мейсон, вони по-дружньому його привiтали й прийняли у свое коло. Вочевидь, загальний розумовий рiвень у вiддiленнi «А» вищий, анiж у 22-му, але соцiопати вважаються небезпечнiшими, тому охорона тут посилена.

– Я не соцiопат, – уголос промовив аллен. Звiсно ж, вiн знав, що так називають будь-яких невиправних правопорушникiв. Це слово часто можна почути у смертельних вироках: вважаеться, що якщо вбивця не здатен до спiвчуття i не може нiчого навчитися зi свого покарання, треба його назавжди прибрати iз суспiльства.

Доктор Кол якось пояснив Бiллi, що хоч вiн i психiчнохворий, однак, на вiдмiну вiд злочинцiв-соцiопатiв, мае совiсть i спiвчуття до iнших.

Значить, тут йому не мiсце.

Вiн або ж томмi знайде звiдси вихiд.

аллен скинув черевики й лiг. Можна спробувати роздивлятися стелю – раптом це допоможе розслабитися й очистити свiдомiсть. Не вийшло – шум ззовнi нiяк не давав вiдволiктися. Невгамовнi голоси, шаркання нiг, совання меблiв. Слова зливаються в суцiльний шум – як у роздягальнi спортсменiв пiсля гри. Вiн почав настукувати якийсь ритм об бильце лiжка.

З коридору почулося бряцання ключiв, що попереджало про наближення наглядача. аллен перестав вистукувати. Бряцання ставало гучнiшим, а людський гамiр – тихiшим. Зрештою звук завмер просто за його дверима – значить, наглядач дiстав потрiбний ключ. аллен швидко сiв на лiжку, щоб його не захопили зненацька.

На зрiст чоловiк був не вищим за аллена – десь метр вiсiмдесят, – з темними очима й чорним жирним волоссям, одна прядка якого була охайно зачесана на лоб. Бiло-жовта сорочка, заправлена в мiшкуватi сiрi штани, обтягувала великий живiт. Полiрованi блискучi черевики були схожi на тi, що носять полiцейськi. На вигляд йому було рокiв сорок.

– Мiллiгане, – почав вiн, – мене звати Сем Рузолi, для тебе – мiстер Рузолi. Я знаю, хто ти – ким тебе вважають. Твое життя тут може бути або простим, або неприемним. Ти маеш робити те, що я тобi кажу. Зрозумiло?

Погроза у голосi Рузолi пiдняла щось темне й болюче в душi аллена. Вiн вiдчайдушно намагався стримати сльози страху.

– Я в цьому вiддiленнi головний, i тут усе йде по-моему. Ви граете за моiми правилами – а я не погiршую вам усiм життя, – вiн моторошно посмiхнувся. – Повiр менi, тобi точно не треба, аби я погiршив твое життя.

З тим Рузолi попрямував назад до дверей, а потiм рiзко повернувся й постукав себе по бейджику:

– І не забудь iм’я.

аллен лишився сам. Вiн повернувся до вiкна й став розглядати сутiнки за гратами. Страшно було думати, що оцей штурмовик-соцiопат тепер буде ним командувати. Згадалося, як доктор Гардiнг казав: «Насилля породжуе насилля». Але ж як iнакше захистити себе? Якщо пiдставити iншу щоку – зламають щелепу.

Засинати зараз не можна, бо вийде рейджен – а доктор Кол кiлька днiв тому, до переведення з Афiн, попередив його: якщо з’явиться хранитель ненавистi, виникнуть серйознi проблеми. Кол взагалi дуже добре пояснив, що таке синдром множинноi особистостi та застерiг, що дисоцiацiя заради виживання наражае його на небезпеку. На жаль, вiн залишив Афiнський центр ранiше, нiж маленький товстий лiкар змiг злити його в одну особистiсть назавжди й навчити альтернативних механiзмiв захисту. Йому наче вiдрiзали руки, поки вiн грав на барабанах чи писав портрет. Ну чому вони не дозволили йому одужати, перш нiж кидати сюди?! Треба пам’ятати те, чого вчили доктор Кол i доктор Гардiнг. Але все одно здавалося, що вже надто пiзно…

– Ненавиджу сплутаний час, артуре, – прошепотiв вiн. – Не мозок, а торговий автомат! Я хочу пiти, артуре. Чуеш мене? Я маю пiти зi сцени. Я надто довго тут був, менi недобре. Якщо чесно, менi кепсько. Хай хтось iнший вийде на сцену. Мае ж бути якась черга!

Раптом у нього пiд ногами земля милостиво розчахнулась i вiн провалився в нiкуди.




(2)


Лише через сплутаний час вийшло так, що множинний Бiллi (Бiллi-М) опинився на сценi.

Уперше його збудила доктор Корнелiя Вiлбур у франклiнськiй в’язницi – психiатр, яка лiкувала вiдому пацiентку зi СМО Сивiлу. Вона ж i розповiла Бiллi про те, що iншi особистостi багато рокiв тому, у 1970-му, приспали його через спробу самогубства, i вiдтодi його утримують у такому станi, наче Рiпа ван Вiнкля[4 - Рiп ван Вiнкль – герой новели американського письменника Вашингтона Ірвiнга. Вiн проспав 20 рокiв у горах i спустився звiдти тодi, коли всi його знайомi померли. Символ людини, що вiдстала вiд часу i даремно пропустила власне життя.]. Вона розповiла про його психiчний стан i пояснила, що вiн i е справжнiм Бiллi, якого колись народила його мати. Вiн – ядро.

Бiллi було складно в це повiрити. Вiн думав, що психiатри збожеволiли.

Пiсля того першого разу у в’язницi вiн час

Сторінка 15

iд часу знов виходив на сцену в лiкарнi Гардiнга, а потiм i пiд час терапii у Афiнському центрi. Пiсля переведення до Лiми iншi наново помiстили його у ментальний кокон, щоб захистити вiд небезпек цiеi установи.



Бiллi-М вийшов з кiмнати й озирнувся. Навколо все було дивним. «Щоразу, як я прокидаюся, – у мене неприемностi. Щоразу, як я прокидаюся, менi кажуть, що я щось накоiв».

Йому хотiлося побачитись iз Мерi. Вона писала, що iй уже краще i що ii виписали. Бiллi дуже хотiв би, щоб вона приiхала провiдати його в Лiмi – йому стало б легше у ii присутностi.

Почулося брязкання ключiв. Вiн повернувся й побачив, що до нього йдуть двое наглядачiв. Той, що нижче, сказав:

– Ось де вiн, Карле.

– Стань на шухер, – вiдповiв iнший.

Низький кивнув i став бiля дверей у головну залу. Карл наближався. Бiллi-М побачив, що з-пiд його картуза звисае довге кучеряве волосся. Вiн пiдiйшов та сперся однiею рукою на стiну у Бiллi-М за спиною. Його сорочка смердiла потом.

Господи, хоч би вiн мене не чiпав…

– Мiллiгане, я хочу поговорити про дещо, це вкрай важливо для тебе, – вiдсутнiсть переднього зуба робила його усмiшку схожою на вищир.

– Про що? – вiн намагався не виказати страху.

Усмiшка зникла, вищир лишився, голос став серйознiшим:

– Про твое здоров’я.

– Що ви маете на увазi? – Бiллi-М пробував вiдсунутися вiд нього.

Карл витяг з-за спини ручку вiд швабри й пiднiс ii до пiдборiддя Бiллi-М, притиснувши його до стiни.

– Такi психи, як ти, довго тут не живуть. Якщо ти хочеш зберегти здоров’я, виродку, тобi потрiбне «в’язничне страхування вiд нещасних випадкiв» Карла Льюiса, – вiн опустив дрючок та постукав ним об долоню iншоi руки. – Хтозна, коли саме до тебе ззаду пiдкрадеться якийсь недоумок та жахне стiльцем об голову чи перерiже горлянку уламком скла. І думаеш, йому потрiбна для цього причина? Нi. Може, йому просто не сподобався твiй вигляд. Ти навiть не уявляеш, на що здатнi психи за шоколадний батончик. Якщо гратимеш за правилами – я можу зробити так, що з тобою такого нiколи не трапиться.

– Й-як?

– Ти всього лише гидкий жалюгiдний гвалтiвник. На твое життя всiм начхати. Я знаю, що ти продаеш картини, а значить, можеш заплатити. Так от, першi п’ятдесят баксiв вiддаси у п’ятницю. І не жартуй зi мною, виродку, – вiн плюнув Бiллi-М пiд ноги, розвернувся й пiшов геть разом зi своiм приятелем.

Бiллi-М з’iхав по стiнi на пiдлогу. У коридорi бiльше нiкого не було. Ноги трусилися. Хотiлося вбити себе. Так само, як тодi, коли йому розповiли, що вiн заподiяв тим трьом жiнкам. Але нi. Мерi якось сказала: «Ти маеш жити, Бiллi. Одного дня ти зможеш повернути борг суспiльству. Тебе вилiкують, i ти знов зможеш жити. Вiльним i цiлiсним».

Доктор Кол теж порадив йому: «Зiграй з ними в iхню дурну гру й виживи, Бiллi».

Аби тiльки Учитель повернувся…

– Я ще не безнадiйний, – прошепотiв вiн. – Я не програв. Я ще можу битися.




Роздiл 4

Рука мiстера Браксо





(1)


– О соле мiо… Тут з лайна лимонад…

О соле мiо… Поцiлуй мене в зад…

Перегородки по груди висотою у напаренiй душовiй кiмнатi ледь забезпечували приватнiсть. На вiдмiну вiд окремих душових у вiддiленнi № 22, тут, у «А», була одна велика кiмната, де з отворiв труби на стелi лилася вода. Здавалося, цю трубу хтось обстрiляв з дробовика. Усю кiмнату такий душ покривав не надто рiвномiрно, але були три кабiнки, куди дуже точно потрапляли три окремi товстi цiвочки.

– Фi-i-iгаро говiга-а-ало… Фi-i-i-iгаро…

Тенор належав Боббi Стiлу. Його кучеряве волосся намокло, i вiн став ще бiльше схожим на мишу. Посеред кiмнати була дiрка водостоку, i Боббi заткнув ii ганчiркою, тож усi вже борсалися у спiльнiй ваннi по литки у водi. Боббi спiвав i смiявся, наче дитина у калюжi пiд дощем.

Увiйшов аллен, i вiн почервонiв – його заскочили зненацька в iмпровiзованому аквапарку.

– Е… Бiллi… той… Як тобi у нашiй дурцi? – схвильовано запитав вiн.

– Бував я i в кращих мiсцях, – мовив аллен, займаючи сусiдню кабiнку й починаючи намилюватися.

Боббi перестав червонiти. Завдяки його маленькому зросту перегородка приховувала його аж по шию.

– Я багато про тебе читав. Як же так вийшло, що ти опинився тут?

– Це довга й не дуже цiкава iсторiя, – вiдповiв аллен. Вiн знав, що Боббi запитав це для годиться.

Боббi сперся руками й пiдборiддям на перегородку.

– Ти ж був у Лебанонськiй в’язницi, правда?

– Ага, – аллен вже знав, яке запитання буде наступним.

– І що, там краще, нiж тут?

– Набагато. Бiльше всiляких занять. Бiльше свободи. Я б краще два роки у Лебанонi вiдсидiв, анiж рiк тут.

Боббi широко всмiхнувся.

– Добре, якщо так. Я ж ашерманiвець – так що зрештою там i опинюся.

аллен здивувався – Боббi не був схожий на соцiопата чи гвалтiвника.

– Я чув, що однокамерники часто гвалтують iнших хлопцiв…

Вочевидь, Боббi дуже цього боявся через своi невеликi розмiри.

– Брехати не буду, таке трапляеться. Але бiльшiсть хлопцiв самi накликають на себе бiду. Так, усi кажуть, що справа в то

Сторінка 16

у, що вони молодi й малi, але насправдi вони просто не прислухаються до порад…

– Це ж до яких? – Боббi промив очi вiд мила й витрiщився на аллена.

– Насамперед нiколи нiчого не бери, якщо тобi дають це просто так. Хлопцi вдають, що це такий дружнiй жест, але насправдi у них прихованi мотиви.

– Не розумiю.

– Уявiмо, що до тебе пiдходить незнайомий хлопець та нi з того нi з сього починае розмову. Здаеться, вiн просто поводиться приязно. Потiм пропонуе тобi цукерку чи пачку цигарок. І ось тут, якщо ти ii вiзьмеш, – станеш його боржником. І вiддаватимеш не цукерками чи цигарками, а особистою послугою, наприклад сексуальною. Або iнша ситуацiя: до тебе пiдходять двое малознайомих хлопцiв i пропонують сховатися й викурити косячок. Найiмовiрнiше, за таких умов у тебе в ротi побувае не тiльки цигарка.

Очi Боббi розширилися ледь не втричi.

– Бережися натовпу. Тебе можуть згвалтувати у п’яти метрах вiд охоронця – вiд нього тебе закрие стiна таких самих ув’язнених, якi сподiваються, що й до них дiйде на тебе черга, – аллен згадав, як охоронець пропонував Бiллi-М захист за п’ятдесят доларiв. – А, ще одне. Якщо хтось пропонуе тобi охорону пiсля того, як на тебе напали без жодноi причини – посилай його в дупу. Вiн це все i влаштував. За цю охорону тобi доведеться платити сексом. Ну а там, я думаю, ти ще кiлька правил винайдеш самостiйно.

Боббi обернув стегна рушником i вийшов зi своеi кабiнки.

– Ось мiй захист, – усмiхнувся вiн, витягуючи з косметички на поясi зубну щiтку.

аллен був вражений: у пластикову частину було вставлене лезо. Це нагадало йому першу заточку, яку вiн зробив у в’язницi. Вiн назвав ii «урiвноважувачем». Дикувата усмiшка Боббi не лишала сумнiвiв: вiн скористаеться зброею. Маленький чоловiчок, не вiдводячи дивно палаючих очей вiд аллена, лизнув лезо й вийшов.

Що зробило його таким? Гаряча вода зiгрiвала спину й нутро, i аллен усе думав про цього чоловiка. Ось вiн граеться у водi, наче дитина, – а за мить вже стае схожим на холоднокровного вбивцю.

Тепер зрозумiло, чому вiн був ашерманiвцем.

аллен нахмурився. Мабуть, вiн схожий на Боббi, коли переключаеться з девiда на деннi, Бiллi-М чи нестримного рейджена.

А що як Боббi Стiл теж?..

Нi, Боббi Стiл точно нездоровий, але множинних особистостей у нього немае.




(2)


Пiсля снiданку «розумнi» сидiли в загальнiй залi разом iз зомбi й iнтровертами, що безцiльно блукали навколо. За столом сидiли кiлька наглядачiв – вони гучно вихвалялися, хто скiльки вчора випив та зi скiлькома шльондрами встиг переспати. У кутку один iз пацiентiв пiд дiею важких препаратiв прощався зi снiданком. Товстун Оггi та лисий Флiк патрулювали лише два з багатьох коридорiв вiддiлення «А», i начальник Рузолi став вiдправляти iнших iм на допомогу в решту коридорiв, а також щоб провести деяких пацiентiв у вiддiлення працетерапii.

Боббi Стiл у блакитнiй бейсболцi задом наперед сидiв i читав старий журнал, закинувши ноги на стiл. У нього на животi лежав старенький радiоприймач, що передавав музику на бiлий навушник. Поряд з ним Джоуi Мейсон, бородатий художник з 45-i палати, грав у шашки з iншим пацiентом. аллен безуспiшно розкладав п’ятий пасьянс. Велетень Гейб Мiллер лежав на пiдлозi, пiднiмаючи над собою на дерев’яному стiльцi невеликого чоловiчка, ще меншого за Боббi. Чоловiк служив Гейбу штангою, i вiд цього його вже починало нудити.

– Вiдпусти Рiчарда, бо його зараз знудить, – сказав Боббi.

Гейб повiльно опустив стiлець, Рiчард тут же зiскочив i без жодного слова вiдбiг на кiлька крокiв.

– Ага, i менi кави заразом принеси, – сказав Боббi, на-че вiдповiдаючи на нiме запитання Рiчарда. Той усмiхнувся й вибiг з кiмнати.

аллен звiв брови, роздумуючи над цiею телепатiею.

– А чого вiн хотiв?

– «Кул-Ейду».

– А звiдки ти знав? Вiн же нiчого не сказав.

– А йому i не треба, – вiдповiв Боббi з напiвусмiшкою. – Рiчард Кейс такий сором’язливий i невпевнений у собi, що постiйно боiться, що люди вiдштовхнуть його. Ти скоро теж навчишся з одного погляду розумiти, чого вiн хоче. Тiльки час вiд часу добивайся, щоб вiн хоча б щось сказав.

– Зрозумiло.

– Рiчард допомагае Гейбу займатися. А я вiддячую йому тим, що приймаю у товариство. Для нього важливо мати компанiю.

– Ти поводишся, як старший брат. Не думаеш, що це може зiграти проти нього, коли вiн лишиться тут сам без тебе?

– Та знаю, – Боббi сумно опустив очi. – Менi його не вистачатиме. І, якщо чесно, я сподiваюся, що ти трохи за ним приглянеш, коли мене переведуть. Ти подобаешся йому… Не дозволяй нiкому його ображати.

– Зроблю все, що зможу, – пообiцяв аллен, згрiбаючи колоду пiсля шостого невдалого пасьянсу.

Рiчард нагадував тиху замкнену Мерi – вона теж дуже довго не говорила й важко виходила з депресii. Аби тiльки вона могла тут його провiдати… Але Лiма дуже далеко вiд Афiн, iй би довелося iхати весь день кiлькома автобусами. Вона б приiхала, якби вiн попросив, але вiн не хотiв примушувати ii проходити через це.

аллен витяг зiм’ятий лист вiд Мерi,

Сторінка 17

кий знайшов пiд лiжком. Вiн не знав, хто його отримав, але вiн мае точнiсiнько такi ж права його прочитати, як i всi iншi. Їi почерк – крихiтнi друкованi лiтери – точно вiдображав характер дiвчини: вона наче намагалася сховати своi слова вiд усього свiту.

аллен узяв аркуш паперу й олiвець: «Мерi, я дуже за тобою сумую. Менi б дуже хотiлося, щоб ти мала змогу провiдувати мене, але я знаю, що ми бiльше нiколи не побачимося. Думаю, тобi не варто сюди приiздити. Якщо ти приiдеш, люди знатимуть, що ти менi небайдужа, i я боюся, хтось може це використати, щоб натиснути на мене, – як з моею матiр’ю чи сестрою. Цього не можна допустити».

Тiльки-но вiн заклеiв конверт, як почувся голос Оггi:

– Логане! Мiллiгане! Кейсе! Мейсоне! Стiле! Хоупвеле! Браксо! Бредi! У коло! Деннi пiгулки!

Першими пiгулки видавали розумним пацiентам, пiсля них Флiк по одному приводив зомбi й iнтровертiв. аллен терпiти не мiг «Стелазин», тож вирiшив зiйти зi сцени – нехай хтось iнший його п’е. Вiн блимнув i…



томмi опинився в черзi, що повiльно наближалася до кола. За ним плелися Боббi й Рiчард.

– …ненавиджу те лайно, що вони менi дають, – жалiвся Боббi. – У перший раз у мене вiд нього розпух язик, а перед очима все затягло плiвкою. Я навiть думати нормально не мiг. Я просто скаженiв, аж поки вони не дали менi «Когентiн» вiд побiчних ефектiв, – вiн поплескав по ручцi Рiчарда, – а йому дають старий добрий «Валеум». Великий В – В-10. Зелена погань.

Ага, ось у чому справа. Час приймати таблетки. Е, нi. Так не пiде. Вiн спробував вислизнути з примiщення, але побачив, що всi виходи перекритi. Нiхто iнший теж не схотiв пити це лайно. Ну чому вiн?!

Боббi й Рiчард стали поруч з ним у коло, i вони втрьох вишикувалися перед столом медсестри.

Медсестрою була 55-рiчна мiсiс Грандiнг в окулярах з блискучою оправою та ланцюжком, на якому вони б мали висiти, коли ними не користувалися. Натомiсть майже завжди жiнка просто опускала окуляри на кiнчик носа. Лiворуч i праворуч вiд вiконця чергували два наглядачi. Медсестра видавала кожному пiгулки й маленьку скляночку води, супроводжуючи це поглядом, повним огиди. Вираз обличчя у неi був такий, нiби вона, як визначив томмi, щойно вiдкусила бутерброд з лайном.

Раптом худорлявий чоловiк рокiв тридцяти закричав:

– Господи, нi! Я бiльше не можу! Мiсiс Грандiнг! Я вiд них дурiю! Я не можу рухатися, не можу думати! Цi пiгулки зводять мене з розуму!

У чоловiка з рота текла слина, вiн майже перетворився на зомбi. Вочевидь, вони збираються завершити цей процес. Вiн упав на колiна й розплакався, як дитина. Мiсiс Грандiнг кинула на товстуна Оггi владний погляд, той негайно пiдiйшов до чоловiка, викрутив руку йому за спину та схопив за волосся. Лисий Флiк закрив iх собою вiд решти пацiентiв – мовляв, навiть не рухайтеся.

Мiсiс Грандiнг вийшла зi своеi кiмнатки, залишивши дверi вiдчиненими на випадок, якщо доведеться вiдступати.

– Мiстере Браксо, ви приймете пiгулки або по-хорошому, або по-поганому. Що вибираете?

Браксо подивився на неi свiтлими на фонi чорних мiшкiв очима.

– Хiба ви не бачите, що це мене вбивае?

– У вас п’ять секунд. Вирiшуйте.

Браксо повiльно простяг вiльну руку. Оггi вiдпустив його волосся i пiдняв на ноги за заламану руку. Той проковтнув пiгулки, i Оггi перевiрив його рот.

– Чортова сука, – пробурмотiв Боббi.

Пiдiйшла його черга. Вiн зробив крок уперед, проковтнув своi пiгулки й повернувся до Оггi.

– Вiдкрий рота! Покажи язик! – проревiв товстун.

Рiчард Кейс отримав свою порцiю. томмi уважно стежив, як вiн зiм’яв паперовий стаканчик i кинув його в майже повний зелений смiтник. А це iдея. Пiдiйшла його черга. томмi поклав пiгулки в рот, швидко вiдсунув iх убiк, випив воду i язиком засунув пiгулки в стаканчик, який зiм’яв, поки Оггi оглядав його рот.

Удалося! Вiн одурив iх!

Радiсний, вiн уже нахилився над смiтником, щоб викинути стаканчик, аж раптом чиясь рука схопила його за зап’ясток.

Мiстер Рузолi з iдкою усмiшкою розгорнув стаканчик.

Попався.

Рузолi ляснув його по головi, схопив рукою ззаду за волосся i примусив проковтнути пiгулки без води.

томмi розвернувся й крiзь коло пiшов геть. Голова дзвенiла вiд удару. На язику неприемно вiдчувалися лiки. До нього з нiяковою усмiшкою пiдiйшов Боббi:

– Я мав тебе попередити. Рузолi вже знае цей трюк. Коли вiн на чергуваннi – усе марно. Вiн не такий тупий, яким здаеться. Той ще пройдисвiт…

– Це ми ще подивимося. У мене е козирi в рукавi, – сказав томмi, хоча насправдi жодноi iдеi у нього не було. На жаль.

Щоб позбутися пекучого присмаку медикаментiв, томмi вирiшив почистити зуби. Вiн вичавив добрячу порцiю пасти на щiтку та повз зомбi попрямував до вмивальникiв поруч iз душем. Через чутливi зуби вiд холодноi води ясна пронизало болем. Теплоi води тут не було: або холодна, або окрiп. Вiн вiдкрив гарячу воду, яка миттю розчинила пасту, – не встиг навiть до рота ii донести. Хай там як, а позбавитися цього присмаку все одно треба, тож вiн просто сполоснув рот водою. Жерст

Сторінка 18

не дзеркало встигло запiтнiти, i вiн протер його рукавом. Вiдображення шокувало: за його спиною стояв мiстер Браксо. Неголена нижня щелепа впала, склянi очi тупо дивилися кудись уперед, слина капала на пiдлогу. томмi зрозумiв, що бiдолаха був у медикаментозному ступорi i, очевидно, його навiть не бачив. Антипсихотичнi засоби робили таке з людьми. томмi просто вiдiйшов убiк.

Мiстер Браксо, наче пiд гiпнозом, пiдiйшов до раковини, вiдкрив окрiп i засунув праву руку пiд воду – при цьому навiть не поморщився й оком не моргнув. Наче зовсiм нiчого не вiдчував.

томмi зробив крок до нього.

– Ти ж обпечешся!

Тут Браксо пiдняв свою обварену руку до рота – i вкусив вказiвний палець! Цiвочка кровi вдарила його в обличчя.

– Господи Боже! Допоможiть! Господи, сюди! Швидше! Браксо знов укусив залитий кров’ю палець, намагаючись розгризти сухожилля. З його пiдборiддя стiкала кров.

томмi скрючило. Раптовий спазм шлунка викинув блювоту через рот i нiс. Вiн ударився колiнами об пiдлогу. Краечком ока побачив, як додолу упав шматочок пальця без шкiри – i все навколо почорнiло…

Через деякий час вiн розплющив очi й побачив Рiчарда, який вологою ганчiркою витирав йому обличчя. Вiн мовчав – просто спiвчутливо дивився. У кiмнатi був також Боббi – вiн змивав кров зi стiни й раковини. Мiстера Браксо не було. Боббi розповiв, що його крики почув Гейб i прибiг на допомогу. Вiн зреагував миттево: схопив Браксо за зап’ястки своiми ручиськами i потягнув до медсестри. Можливо, саме завдяки цьому той не стiк кров’ю й не помер.

У кiмнату увiйшов Рузолi у супроводi Флiка й Оггi. Вiн озирнувся довкола i всмiхнувся:

– Ну що, мiстере Мiллiган, як вам новий постiйний дiм?




(3)


Минуло кiлька днiв. Тишу загальноi кiмнати раптом порушив малий Рiчард Кейс, що прибiг з дикими очима й панiчно схопив Боббi за светр, намагаючись щось сказати.

Боббi негайно вихопив свое лезо i приготувався його захищати.

– Заспокойся, Рiчарде. Вгамуйся, – сказав аллен.

За вiдсутностi негайноi небезпеки Боббi сховав лезо в шкарпетку.

– Малий, що сталося? Сядь i розкажи спокiйно.

Рiчард нiяк не мiг припинити заiкатися, аж поки аллен не гаркнув:

– Цить!

Той негайно замовк та нервово пискнув.

– Зроби повiльний глибокий вдих. Отак… Спокiйно. Видихай. Ось тепер розповiдай, що сталося.

– Д-д-доктор к-к-каже, я по-попоiду додому!

Боббi з алленом глянули одне на одного i всмiхнулися. – Молоде-е-ець! – вигукнули вони в один голос та ляснули одне одного по долонi.

– То коли ти iдеш? – спитав Боббi з виглядом гордого батька.

– За д-д-два ти-тижнi суд. І додоктор Мi-мiлкi каже, що в-вiн ск-к-каже суддi, що я н-не не-не-небезпечний, – вiн склав долонi разом i пiдвiв очi до стелi. – Дякую то-тобi Боже! – прошепотiв вiн. – Те-тепер я можу вi-вi-вiдпочити.

Вiн озирнувся навкруги. Увага збентежила його, з обличчя зник радiсний вираз, i вiн знов замкнувся у своему мовчазному свiтi.

– Ну, таке не можна не вiдсвяткувати! – сказав Боббi. – Сходи-но принеси «Кул-Ейд» i приймач з моеi кiмнати.

Рiчард радiсно кивнув i чкурнув по речi.

– А чому вiн тут? Вiн наче й мухи не образить, – поцiкавився аллен.

– Рiчард був матусин синок. Матiр любив бiльше за саме життя. Якось вiн прийшов додому й побачив п’яного батька на пiдлозi – вiн до смертi забив дружину молотком i вiдключився. Це просто зруйнувало його душу. Батька посадили, але Рiчард все одно не мiг думати нi про що, крiм помсти. У нього дах поiхав. Отак одного дня вiн зайшов у магазин на заправцi i, погрожуючи пiстолетом, наказав вiддати йому грошi з каси. Потiм вийшов надвiр, сiв бiля дверей i дочекався копiв. Вiн розраховував, що його вiдправлять у ту ж саму в’язницю, що й батька, а там вiн зможе вбити покидька. Копи здогадалися про такi плани i вiдправили його сюди. Йому лише дев’ятнадцять…

– А ти сам як тут опинився?

Очi Боббi стали крижаними. Не треба було запитувати.

– Я тут, бо ходив у церкву щонедiлi…

Прийшов Рiчард з «Кул-Ейдом» i приймачем. Боббi простяг руку, але той притис радiо до себе, наче захищаючи.

– Що т-т-треба сказ-з-зати? – мовив вiн.

– Дякую, Рiчарде, – ввiчливо вiдповiв Боббi.

Той радiсно засяяв i простяг йому приймач.

– «Кул-Ейд» пiдходить для звичайного свята, – зауважив Боббi, – а тут не завадило б щось мiцнiше. Шкода, що в нас нiчого немае, щоб випити за твое звiльнення.

– Ну якби знати за тиждень, то могли б органiзувати. – Це ж як? – не зрозумiв Боббi.

– Бродiння.

– Куди бродiння?

– Бродiння, або ферментацiя, – пояснив аллен.

Боббi яснiше не стало.

– Так вино роблять. Самогон. Бухло.

Тут до нього дiйшло.

– А звiдки ти знаеш, як це робити?

– У Лебанонi навчили. Вони називають це «жумагар». Спочатку треба придумати, як дiстати iнгредiенти. Дай менi трохи часу помiркувати. До вашого «Кул-Ейду» не завадили б цукерки? Я принесу. Вiдсвяткуемо хорошi новини.

Рiчард щасливо всмiхався. Не так уже й багато треба йому для щастя.




Роздiл 5

Втрата часу





(1)


Пiзнiше

Сторінка 19

того дня спокiй коридору порушив рев товстуна Оггi:

– Мiллiгане! До медсестри!

Наближаючись до центрального кола, аллен побачив, як Рузолi жестом вiдправляе його собi за спину до медсестри.

аллен увiйшов усередину.

Мiсiс Грандiнг сидiла за столом i переглядала список пацiентiв. Поруч з нею сидiв товстий чоловiк з густими бровами, такими ж чорними, як i його прилизане волосся. Вiн iв великий сендвiч з багету, i майонез стiкав по його численних пiдборiддях.

– Знайомтеся, це Фредерiк Мiлкi, наш штатний лiкар.

Доктор Мiлкi проштовхнув решту свого сендвiча до рота вказiвним пальцем (при цьому мiзинець вiн тримав рiвно) i прицмокнув губами. Тим самим рiвним мiзинцем вiн пiдняв окуляри в пластиковiй оправi на перенiсся.

– Сiдайте, мiстере Мiллiган, пробурмотiв вiн з набитим ротом, вказуючи на дерев’яний стiлець. – Почну з того, що я – найуспiшнiший психiатр у США та за кордоном, – вiн протер губи коричневою серветкою. – Не вiрите? Спитайте кого завгодно – будь-хто пiдтвердить.

Вiн зняв окуляри, протер скло банкнотою у десять доларiв та уважно вдивився у документ, що лежав перед ним на столi.

– Так-так, чому ви тут опинилися? Подивимося…

Вираз його обличчя ставав дедалi бiльш спантеличеним.

– Ага, ось воно… Усi цi злочини ви скоiли у сiмдесят сьомому, i з того часу перебували спочатку у лiкарнi Гардiнга, а потiм у Афiнському центрi. А чому ж вас вiдправили сюди?



аллен i не збирався нiчого пояснювати. Будь-яка бiльш-менш розумна людина може прочитати це у його картцi. Цей товстун страшенно дратував. Пiсля двох тижнiв у Лiмi, протягом яких його труiли «Стелазином» та «Амiлтрiптiленом», що ледь не перетворило його на зомбi на кшталт мiстера Браксо, цей найславетнiший психiатр запитуе, що вiн тут робить!

Звiсно, можна було пiдлеститися, але аллен подумав, що зверхнiсть допоможе швидше вiд нього вiдкараскатися. Що йому втрачати? Вочевидь, доктор Лiнднер все одно зробить усе можливе, аби лишити Бiллi тут назавжди.

– Мене перевели сюди з Афiн, – холодно почав вiн, – бо мене не влаштовував iхнiй сервiс. А у вас тут, я чув, просто чудова кухня з французьким кухарем.

Мiлкi реготнув, вiд чого його жир затрусився.

– Ну що ж, мiстере Мiллiган, я не знаю, навiщо вас сюди вiдправили, i менi начхати, що там кажуть про вашi множиннi особистостi. Усе, що я маю знати, – чи можете ви нести вiдповiдальнiсть за своi злочини i чи становите небезпеку для iнших.

аллен кивнув.

З обличчя Мiлкi зникла усмiшка.

– Дозвольте поставити вам кiлька запитань. Яке сьогоднi число?

– 30 жовтня 1979 року.

– Назвiть п’ятьох президентiв США з ХХ столiття.

– Картер, Форд, Нiксон, Кеннедi, Ейзенхауер.

– Вiдповiдайте швидко: столиця Грецii?

– Афiни, – вiдразу вiдповiв аллен. – Столиця Індii?

– Нью-Делi, – миттю зреагував Мiлкi. – Я дуже добре знаю географiю. Столиця Куби?

– Гавана. Я теж нiчогенький. Канада?

– Оттава. Пакистан?

– Ісламабад. Столиця Норвегii?

– Осло, – вiдповiв Мiлкi. – Непал?

– Катманду, – не здавався аллен.

Вони пройшли ще кiлька раундiв, i аллен загнав славетного психiатра США та закордону у глухий кут:

– Столиця Замбii?

Товстун почервонiв – вочевидь, усвiдомив свою поразку.

– Ну добре, мiстере Мiллiган, немае сенсу продовжувати цей тест. Я не бачу жодних ознак психозу чи недiездатностi. На судi я скажу, що вам тут не мiсце i що ви можете повернутися у Афiнський центр. І я скасую всi вашi препарати.

аллен аж заковзав на стiльцi вiд радостi. Їм з Рiчардом сьогоднi неабияк пощастило. Йому страшенно кортiло розповiсти своему маленькому друговi, що сталося, i вiн запитав:

– То на сьогоднi ми закiнчили?

– Тiльки пiсля того, як ви назвете столицю Замбii.

– Вибачте, док, але я i сам ii не знаю, – з усмiшкою мовив аллен, виходячи з кiмнати.

– Упiймав мене на мою ж вудку!

– Ну, таке життя. Інодi виграеш, iнодi програеш, – мовив аллен уже з дверей.

– Шкода псувати вашу перемогу, мiстере Мiллiган, але столиця Замбii – Лусака.

Розгублений аллен попрямував у свою кiмнату. Однак загалом усе пройшло непогано. Його адвокати будуть радi почути такий вiдгук Мiлкi.

Вiн зателефонував Алану Голдсберi та сказав обов’язково викликати Мiлкi на наступне слухання 3 листопада.

Це вже точно треба вiдсвяткувати. Час серйозно задуматися над виготовленням того шмурдяка.




(2)


Пiсля припинення прийому «Стелазину» спочатку було важко. аллен постiйно почувався втомленим, не мiг спати i не мав бажання бодай щось робити. Нарештi органiзм почав очищатися вiд препарату, i вперше за кiлька тижнiв аллен вiдчув себе живим. Повернулися вiдчуття. Виявилося, що вже три днi йде дощ, а вiн лише зараз помiтив, як краплi б’ються об вiкно. Потоки води, що лилися за склом, гiпнотизували й заспокоювали. аллен довго сидiв бiля вiкна iз гратами та вдихав чисте свiже повiтря. Вiн почувався не просто живим – вiн почувався реальним. Уперше пiсля того, як поiхав з Афiн.

аллен причесався, узяв мило, щiтку та рушник i пiшов трохи освiжитися перед сн

Сторінка 20

данком. Увiйшовши до кiмнати з умивальниками, вiн почув, як Боббi наказуе Рiчарду добре вимити за вухами.

– Доброго ранку! – привiтався аллен.

Боббi простягнув йому бритву, яку передавали по черзi.

– Ось, тримай. Це нова – поголися добре, поки ii не передали зомбi. Тi, мабуть, разiв з двадцять поголяться, поки вона повернеться.

– У мене е план, – заявив аллен.

– Втечi?

– Та нi. Як зробити випивку.

Боббi озирнувся, перевiряючи, чи нiхто iх не пiдслуховуе.

– Як ми можемо допомогти?

– Спочатку треба зiбрати iнгредiенти. Почнемо з хлiба: вiзьмiть за снiданком скiльки зможете та принесiть у кiмнату.

– А нащо нам хлiб?

– У ньому е дрiжджi. А вони потрiбнi для бродiння. Додамо фруктовий сiк i цукор з iдальнi – i буде нам жумагар! У тюрмi ще кажуть «сем».

– Шикуйсь у чергу! Час жерти! – урвав iх крик наглядача. Черга повiльно поповзла трьохсотметровим коридором з трубами на кухню. У iдальнi було 75 столiв на чотирьох, поруч з якими стояли прикрученi до пiдлоги стiльцi, що могли обертатися. Їжа парувала й чекала роздачi, бiля посудин стояла стара товста жiнка, яка накладала порцii й ставила на пластиковi пiдноси. З приборiв давали тiльки ложки.

На снiданок готували вiвсянку i варенi яйця, а до них – хлiб з маслом, молоко й апельсиновий сiк у паперянцi. Хлiб можна було брати самому – його кiлькiсть не обмежували. аллен пошепки сказав Боббi взяти якомога бiльше, але так, щоб не викликати пiдозру. Той передав це Рiчарду.

Четвертим за iхнiм столом був Гейб. Йому видали подвiйну порцiю, яку вiн зосереджено мовчки поглинав. Вiдволiкся вiн лише раз – його ложка зависла у повiтрi на пiвдорозi до рота, – коли побачив, як три його товаришi потай вiд наглядачiв запихають пiд сорочки хлiб. Вiн нахмурив брови i продовжив працювати ложкою.

– Бiллi, а як же ми пронесемо сiк? Що, в кишенi наливатимемо? – пошепки запитав Боббi.

– Нi-нi. Це ж помаранчевий сiк. А нам треба виноградний. Його дають на обiд. Я вже придумав, як ми його вiзьмемо.

– Так-так, – нахмурив Гейб брови, – виносите хлiб пiд сорочками? Плануете вкрасти сiк? Господи, що ви, в бiса, задумали?!

– Друже мiй велетню, – вiдповiв аллен, ховаючи ще один шматок хлiба пiд сорочку, – ми робитимемо випивку.

– З хлiба i соку?

– Ага. Тому вiзьми з собою хлiба в кiмнату. Якщо пощастить, то в суботу у нас буде стiльки бухла, що можна буде споiти всiх, у кого ще лишилися мiзки.

– Це як той шмурдяк, що роблять у в’язницi?

– Приблизно. Нiчого вишуканого, але нам згодиться. Пiсля обiду вони повернулися у вiддiлення i сховали бiльш як буханку хлiба у шафцi аллена. Гейб сiв на унiтаз, склав ноги на лiжко й закинув руки за голову. Рiчард тихенько примостився на лiжку, допиваючи свiй «Кул-Ейд», а Боббi та аллен пили каву.

– Ну, професоре, розкажiть, як же ми пронесемо сюди сiк.

– Ми вкрадемо кiлька пакетiв з катетерами у медпунктi. Вони доволi мiцнi.

Гейб не второпав:

– Що за пакети з катетерами?

– Пакети для сечi, дурень, – пояснив йому Боббi. – Як на нозi у старого iз зеленою табличкою на дверях!

Гейб скривився.

– Нi-нi, все нормально, вони стерильнi, – пояснив йому аллен. – Використанi ми не братимемо.

– А, зрозумiв, – нарештi дiйшло до Боббi. – Ми закрiпимо iх пiд сорочками й пронесемо сiк у них!

– Ага. Тепер лишилося придумати, як поцупити пакети.

– А, це я владнаю, – сказав Гейб. – У обiд будуть, – вiн пiдвiвся й вийшов.

– Ну, значить, найскладнiше ми вирiшили, – пiдсумував аллен.

Рiчард реготнув. Боббi почухав носа.

– Сподiваюсь, усе вийде. Пiсля того лайна, що випало на нашу долю, випити не завадило б.



До обiду Боббi й аллен грали у шахи. Дошка хиталася на лiжку, але це не заважало. Рiчард торкнувся лiктя Боббi, питаючи дозволу налити собi ще «Кул-Ейду» – той не заперечував.

Коли малий вийшов, аллен з Боббi обговорили, як важливо пiдготувати його до самостiйного життя, перш нiж Боббi переведуть у в’язницю. Вони погодилися, що його треба «навчити лiтати», тобто виштовхнути з гнiзда, але слiд дочекатися слушного моменту. Боббi вважав, що найкраще зробити це пiсля слухання у справi Рiчарда – вiн пробуде тут ще кiлька тижнiв, перш нiж владнають усi формальностi й вiдправлять його додому. Знаючи, що скоро буде вдома, вiн легше перенесе удар. А там про нього хтось подбае, вважав Боббi, бо Рiчард усiм подобаеться.

Тут повернувся Рiчард з «Кул-Ейдом», всiвся бiля нiг Боббi, i гра продовжилася.

За десять хвилин до полудня у кiмнату увiйшов Гейб.

– Скоро на обiд, хлопцi, – оголосив вiн, дiстаючи з-пiд сорочки три пакети з катетерами. На його обличчi сяяла бешкетна усмiшка.

– Як тобi вдалося? – спитав Боббi.

– То пусте. Головне, що я iх принiс, еге ж?

– Те, що треба! – оглянув iх аллен.

– Чорт забирай, зробiмо це! – вигукнув Гейб.

Усi трое закрiпили пакети пiд сорочками. Рiчард радiсно сплеснув у долонi.

– О-о-обiд! – заволав наглядач.

Вони приедналися до цiвочки пацiентiв, що рухалася до кухнi. аллен вiдчув викид адреналiну: вiн ризикував результат

Сторінка 21

ми свого слухання в судi i, якщо чесно, i сам не знав, навiщо це робить. Доктор Кол завжди казав, що в нього схильнiсть випробовувати долю…



– Так, спочатку треба покришити хлiб, – сказав аллен, коли вони повернулися з обiду.

Боббi пiд пильним поглядом Рiчарда займався хлiбом, а Гейб стежив за дверима.

– Ось так. Тепер складаемо весь хлiб у пляшку з-пiд молока й сиплемо всю пачку цукру – у нас тут грамiв триста. У хлiбi е дрiжджi, а якщо додати цукор i виноградний сiк – усе це почне бродити та створюватиме тиск. Що краще воно бродитиме, то бiльше утворюватиметься алкоголю. Це те саме, що й зерновий спирт – наприклад, кукурудзяне пиво…

– А тиск вiд бродiння не розiрве пластикову пляшку? – перервав його Гейб. – Вона не вибухне?

– Про це не турбуйся, – аллен витяг iз шафки гумову рукавичку. – Я поцупив це зi смiтника, але добре вимив, – вiн натягнув рукавичку на горло пляшки. – Отак. Рукавичка забиратиме зайве повiтря, але частково зберiгатиме необхiдний для процесу тиск.

Боббi потягнув за гумовий палець i вiдпустив.

– А можна потiм додати бiльше соку?

– Звичайно, якщо треба буде. Лишилося тiльки знайти мiсце, де це лишити, поки природа не зробить свое дiло. Це днiв вiсiм. І треба час вiд часу випускати зайвий тиск iз рукавички. Ходитимемо по черзi.

– Та де ж ми це сховаемо? – спитав Гейб.

аллен пiдморгнув йому.

– Гадаю, найкраще рiшення – поставити ii просто над пунктом наглядачiв у загальнiй кiмнатi. Вiднесемо ii, коли прийде нiчна змiна.

– Нiчого собi! Просто у них пiд носом! – присвиснув Боббi.

– Майже. У них над носом, – виправив його аллен. – Крiм того, у загальнiй кiмнатi завжди так смердить, що наш шмурдяк вони нiколи не почують.




(3)


За день до переведення Мiллiгана з Афiн до Лiми молода студентка факультету журналiстики Сьюзан Прентiс примудрилася обiйти охорону й зустрiтися з ним у вiдкритому вiддiленнi. Вона представляла унiверситетську газету «Лантерн». Їхня зустрiч випала на сплутаний час, i дiвчина взяла iнтерв’ю у Бiллi-М.

Уже пiсля переведення Сьюзан написала йому лист, у якому пояснила, що люди бояться його через страх перед невiдомим, через те, що не можуть його зрозумiти. Вона писала, що i сама боялася з ним зустрiчатись, але страх зник, щойно його побачила. Дiвчина вибачалась за своi упередження i писала, що насправдi вiн дуже мила й добра людина. Зазвичай, додала вона, усi журналiсти виступають на захист таких «непотрiбних» людей, просто у його випадку нiхто не знав, як правильно поводитися.

Бiллi-М погодився зустрiтися з нею знов 23 жовтня 1979 року, але зустрiч не вiдбулася, бо артур не довiряв йому говорити з пресою. Вiн сказав аллену вийти на сцену, щойно вона прийде, так що сам Бiллi-М побачив лише ii спину у дверях i почув «бувайте». У нього в губах залишилася цигарка аллена, i його ледь не знудило. Так неправильно: артур наказав аллену завжди гасити цигарку, перш нiж залишити сцену. Судячи з повноi попiльнички, вони довго спiлкувалися.

Повернувшись у свою кiмнату, Бiллi-М застав там Карла Льюiса. Вiн уже встиг влаштувати повний гармидер: розкидав одяг та всiлякi дрiбницi по пiдлозi, розсипав тальк i навiть вичавив зубну пасту.

– Де моi грошi, засранцю? – прошипiв вiн крiзь дiрку з-пiд переднього зуба.

– Я сказав, що заплачу, – жалiсливо вiдповiв Бiллi-М. – Нащо було таке робити? Ви ж стояли у мене за спиною, коли я вранцi брехав своему адвокатовi i просив вислати вам сто доларiв на новий радiоприймач замiсть зламаного.

– Уранцi? Ти кого хочеш надурити, га? Це було три днi тому! А грошей менi нiхто так i не переказав!

– Я знов йому подзвоню. Вiн, мабуть, не змiг зробити переказ одразу. Завтра грошi будуть.

Той вищирився й, виходячи з кiмнати, кинув:

– Молися, щоб вони прийшли. Ой, молися…

Бiллi-М зрозумiв погрозу. Вiн бачив, що бувае з iншими пацiентами, i знав: якщо грошi не прийдуть – йому буде дуже боляче. Пiсля переведення у це пекло в нього бiльше не було прямого ментального зв’язку з артуром, рейдженом чи алленом, але вiн був упевнений, що вони повернулися: вiн бачив записки, написанi незнайомим почерком, а люди розповiдали йому про речi, яких вiн не знав чи не робив. І Бiллi-М знов почав втрачати час – не просто хвилини чи години, а, як щойно виявилося, навiть днi. Йому було соромно.

Раптом знадвору почувся рев натовпу. Бiллi-М пiдбiг до вiкна й побачив, що на подвiр’i зiбралися сотнi пацiентiв iз дрючками в руках. Дехто з них був у капюшонах, що закривали обличчя. Вiн просто не мiг повiрити своiм очам – вибiг у коридор i закричав:

– Бунт! Бунт!

Карл Льюiс кинув на нього погляд, повний огиди.

– От же придурок…

– Надворi! Вони вже захопили територiю! Нiчого ви менi не зробите – вони скоро прийдуть сюди i наведуть лад!

– Ага, аж бiгом. Вони кiно знiмають – ти що, не чув?

– Кiно?

– Кiно, йолопе. Для телебачення. Вони знiмають у Лiмi, бо вона схожа на Аттику.

Бiллi-М сумно похитав головою й поплентався назад у кiмнату. Мав би здогадатися. Це надто добре, щоб бути правдо

Сторінка 22

. У цьому свiтi немае справедливостi.




Роздiл 6

Вино за гратами





(1)


Пiсля зустрiчi з алленом Сьюзан Прентiс написала статтю, яка вийшла на першiй шпальтi унiверситетськоi газети Огайо«Лантерн» 6 листопада 1979 року. Наклад цього випуску перевищив загальний наклад газет Колумбуса й Дейтона.


МІЛЛІГАН НЕ ПРОХОДИТЬ ЛІКУВАННЯ!



«Я знаю, що менi потрiбна допомога. Навiть якщо я нiколи не зможу стати частиною суспiльства i зробити свiй внесок у його розвиток, я все одно маю право на допомогу».

Доктор Корнелiя Вiлбур, вiдомий спецiалiст iз синдрому множинноi особистостi, яка працювала з Мiллiганом, …каже, що вiн не отримуе лiкування з моменту свого вiд’iзду з Афiнського центру 4 жовтня… Вiлбур також повiдомила нам, що доктор Лiнднер дiагностував у Мiллiгана психоз i шизофренiю… Вона називае клiнiку в Лiмi «пекельною дiрою» i заявляе, що Мiллiган не зможе отримати вiдповiдноi допомоги, аж поки полiтики не припинять використовувати його iм’я задля досягнення власних цiлей i не повернуть його назад у Афiни.

«Я знаю, що скоiв цi злочини, – каже Мiллiган, – i менi дуже шкода. Менi доводиться жити з цiею виною. І я навiть не впевнений, одужаю я коли-небуть чи згнiю тут i помру?..»


рейджен страшенно розгнiвався через те, що аллен публiчно визнав себе винним у злочинах, але артур каже, що стаття вийшла дуже хорошою. аллену ж не сподобалися вибранi цитати: «Складаеться враження, що я якийсь рохля! Самi лише соплi та жаль до себе!» Бiллi-М стаття сподобалася – вiн сам сказав би щось подiбне, аби вмiв говорити, як аллен, i набрався смiливостi.

Працiвники Лiми й Департаменту психiчного здоров’я просто оскаженiли.

Пiсля публiкацii статтi Сьюзан запропонували роботу в «Колумбус Сiтiзен-Джорнал», коли вона закiнчить навчання. До Мiллiгана безуспiшно намагалися прорватися безлiч журналiстiв, а у неi тепер е вiльний доступ до нього майже будь-коли – Бiллi навiть сам час вiд часу телефонував iй, аби щось розповiсти.




(2)


Бiллi-М стояв посеред кiмнати з газетними вирiзками, якi знайшов на лiжку, та думав, звiдки вони тут узялися. Раптом у дверi коротко постукали. Вiн пiдняв голову й побачив Боббi, а за ним – Рiчарда з двома пiщанками[5 - Пустельний ховрах.] в клiтцi.

– Нумо, розкажи йому, – вмовляв його Боббi.

Рiчард вiдскочив назад i замотав головою. Боббi почав за нього:

– У Рiчарда слухання через кiлька днiв, i пiщанок скоро забере соцiальний працiвник – iх вiддадуть у зоомагазин. Так завжди роблять, коли тебе кiлька днiв немае в лiкарнi. Рiч у тому, що назад тобi iх не вiддадуть, бо ти заново стаеш у чергу на отримання тварин, i тобi не дають вибирати. У мене вже i так чотири – я не можу iх узяти, бо якщо дiзнаються, що в мене бiльше тварин, нiж заведено, заберуть усiх. Рiчард каже, що довiряе тобi i що ти годуватимеш iх i говоритимеш з ними, i в них не розвинуться комплекси.

Бiллi-М здивувало таке вiдповiдальне ставлення до психiчного стану тваринок, але вiн вiдчув, що для Рiчарда це справдi важливо.

– Звiсно. Опiкатиму iх за будь-яких умов. І годуватиму, й прибиратиму.

Рiчард указав на бiльшого ховраха:

– Це Зигмунд, а iнший – Фройд. Зигмунд завжди вiдповiдае, коли до нього говориш. Дивися. Зигмунде, знайомся, це Бiллi.

Гризун став на заднi лапки i пискнув. Бiллi-М був шокований. Господи, вiн наче й справдi вiдповiдав Рiчардовi! Хлопець дiстав iх iз клiтки та посадив Бiллi-М на плече.

– Дозволь iм з тобою познайомитися. Їм треба понюхати. Вони не кусаються.

Пiщанки почали повзати по плечах та шиi i навiть обнюхали вуха. Зрештою Зигмунд вилiз з-пiд волосся на плече та пискнув, вочевидь, вдоволений оглядом. Фройд реагував бiльш стримано. Смiшно, звичайно, але все наче так реально…

Рiчард на прощання почухав обох:

– Ну що ж, поводьтеся добре. Я до вас завтра зайду.

Боббi потягнув його до дверей:

– Ну ходiмо вже, не хвилюйся. Бiллi про них подбае.




(3)


Днi були схожими один на iнший, i життя в Лiмi стало болiсно монотонним. Напередоднi судового слухання Рiчарда ранок був так само нудним, як i будь-який iнший. Гейб робив двадцять четверте вiдтискання на однiй руцi. Рiчард сидiв у нього на плечах, наче ковбой. Боббi влаштувався на пiдлозi перед ними. аллен у крiслi читав «Ньюзвiк» дворiчноi давностi.

Раптом Боббi пiдвiв очi й радiсно прошепотiв:

– Слухай, лосю, там же наш шмурдяк вже мае бути готовий.

– То коли нап’емося? – запитав Гейб, не припиняючи вiдтискань.

– Думаю, треба забрати пляшку зi схованки до того, як прийде друга змiна. Сховаемо у чиiйсь кiмнатi, а пiсля вечерi вип’емо, – запропонував аллен. – До вечерi краще не пити, бо нас викриють, якщо ми п’янi пiдемо до iдальнi – туди ж вiд кола аж 2813 футiв[6 - Приблизно 857 метрiв.] iти.

– Звiдки знаеш так точно?

– Я рахую кроки, щоб не з’iхати з глузду. Гарантую, пiсля того шмурдяка ви й половину такоi вiдстанi рiвно не пройдете.

Гейб зупинився, почекав, поки Рiчард з нього злiзе, i сiв.

– Ти що, справдi так думаеш? Там не так уже

Сторінка 23

багато випивки. Не може ж вона бути такою мiцною!

Гейб був тихим, скорiше актором другого плану, анiж лiдером, i нiхто не вбачав у ньому загрози. Але якщо його розiзлити – його сила приголомшуе. Вiн вбив чоловiка одним ударом – розбив скло авто його обличчям пiсля того, як той усадив двi кулi Гейбу в живiт. Нiхто навiть не запитав, чому в нього стрiляли. Із в’язницi у Лiму Гейба привезли в броньованому фургонi, бо менш мiцний транспорт не викликав довiри – у його особовiй справi е запис, що у гнiвi вiн вiдiрвав вiд легкового авто дверi.

– Я можу випити те все та ще трохи – i навiть спотикатися не буду.

– Ранiше ти пив спиртне з магазину. «Джек Денiелз», «Блек Велвет», «Саузерн Комфорт». На смак воно може й мiцне, але насправдi там лише вiд 12 до 80 пруфiв[7 - Одиниця вимiрювання мiцностi напоiв у англомовних краiнах.] з двохсот. А шмурдяк, що ми робили у Лебанонськiй в’язницi, був вiд 120 до 160. Вiн мiцний, як блискавка, – просто роблять його не з зерна, а з фруктiв. Таким можна машину заправляти!

До них почало доходити, про що вiн каже.

– Чудово! Чудово! Ну, зробiмо це! – Боббi ляснув Гейба по руцi.

Вони дочекалися змiни наглядачiв – усi вийшли з вiддiлення, – та пiдiйшли до iхньоi клiтки в кутку, намагаючись вести себе природно. аллен стояв на вартi, а Гейб схопив Боббi за ремiнь i наче пушинку пiдняв до стелi.

Пластикову пляшку вiддали Гейбу, бо охорона й наглядачi звикли, що вiн постiйно ходить зi схожим бiдоном iз чаем. Вiн вiднiс спиртне у свою кiмнату та став з iншими у чергу на кухню.

Пiсля вечерi чотири змовники зiбрались у кiмнатi Гейба. Боббi дiстав картонний пакет з-пiд йогурта та розiрвану футболку.

– Так, спочатку треба процiдити м’якоть, – пояснив аллен.

Вiн проколов дiрку в днi пакета, закрив ii тканиною зсередини й почав крiзь саморобний фiльтр переливати напiй у другу пляшку з-пiд молока.

– Тепер краще вiдiйдiть, бо запах може i з нiг збити. А коли покуштуете – зрозумiете, чому його ще називають гнилим трунком. Хоча якщо смак напою не викличе огиди, то i м’якоть можна з’iсти.

– А н-н-навiщо ii iсти, якщо вона бридка на смак? – Рiчард кинув на нього спантеличений погляд.

– Для того, для чого ми й п’емо, – усмiхнувся аллен.

Вийшов майже галон[8 - Одиниця вимiрювання об’ему. Американський галон дорiвнюе 3,79 лiтра.] випивки, i вони вирiшили якомога швидше все випити й знищити докази. Боббi визирнув за дверi, перевiряючи, чи все безпечно. аллен налив трохи у велику склянку з емблемою «Кока-Кола» та скуштував. На смак – як бензин з кислотою з акумулятора: рiдина прошкреблась униз горлом, опалила серце й каменем впала кудись крiзь шлунок. Треба було сказати iншим, що це справжня мука, але вiн вичавив:

– Просто… чудово!

Боббi запитально глянув на Рiчарда, i той вiдповiв:

– Я зм-м-можу, н-н-нормально.

Шмурдяк випили швидко.

Пiсля того як вони разом швиденько прибрали всi докази, хвилин двадцять у кiмнатi було тихо – окрiм звукiв радiо. В аллена було таке враження, наче все тiло зацiпило. Звуки сприймалися спотворено. У головi паморочилося. Накочувалася депресiя. Рiвночасно неймовiрним чином вiн почувався щасливим, хоч i дезорiентованим. Рiчард невдовзi заснув пiд лiжком Гейба. Боббi ледь не впав з унiтазу й оголосив, що його тiло померло десять хвилин тому. Лише Гейб та аллен лишилися достатньо у свiдомостi, щоб раптом зрозумiти, що вони не продумали.

– Господи, якi ми iдiоти! – вигукнув аллен. – Рiчарду й Боббi треба пройти через коло, щоб повернутися до кiмнат! Є iдеi?

Гейб важко пiднявся на ноги й почухав свою бiляву голову.

– Іди до кола й попроси у наглядача голку i нитку. Йому доведеться пiти у медпункт – вони тримають голки у шафцi пiд замком. Тим часом я iх пронесу. Головне – не дихай. І не спотикайся.

Судячи з усього, органи чуття аллена працювали не так добре, як у Гейба, але вiн знав, що велетень все одно був теж п’яний. Вiн спробував зiбрати думки докупи та обдумати план дiй.

– Ну, а якщо вiн запитае, навiщо менi голка?

– Скажеш, що порвав сорочку й хочеш зашити.

аллен потрусив головою, щоб мислити чiткiше:

– Я ж не рвав сорочки.

Гейб нетерпляче насупився та одним рухом вiдiрвав кишеню вiд сорочки аллена.

– Рвав, – простягнув йому кишеню.

аллен зробив, як сказав Гейб. Щойно наглядач пiшов у кiмнату медсестри шукати голку, Гейб пробiг через коло, несучи Боббi пiд правою рукою i Рiчарда пiд лiвою. аллен з полегшенням пiшов до себе, обережно ставлячи одну ногу перед iншою. У кiмнатi вiн заснув, перш нiж голова встигла торкнутися подушки.




(4)


Наступного ранку в аллена було таке вiдчуття, наче його мозок перетворився на прес-пап’е, яке засунули в баскетбольний м’яч. Носовi пазухи розпiкало, натякаючи на те, що розплющити очi буде боляче. У темрявi власноi свiдомостi вiн побачив себе самого у свiтлi – на сценi реальностi. Як же дивно, що сам аллен нiколи не бачив сцени, аж поки артур не пояснив iм, що поговорити з кимось поза межами родини чи опинитися в реальному свiтi можна, лише стояч

Сторінка 24

на сценi. Зараз вiн бачив ii абсолютно чiтко. І бачив, як сам вiн стоiть, наче комiк перед глядачами, а iншi ховаються за кулiсами чи поруч у темрявi. Вiн хотiв вклонитися й залишити сцену, але прожектор перемiщувався за ним, утримуючи його в’язнем променю свiтла.

До аллена дiйшло, що артур i рейджен хочуть, щоб вiн сам перенiс похмiлля й тому не пустять нiкого на сцену. Йому доведеться самостiйно вiдповiдати за наслiдки своiх дiй.

– Любиш кататися – люби й санчата возити, – англiйська вимова артура зiйшла з його губ i луною повисла в кiмнатi.

аллен спробував встати. У ротi пересохло, а суглоби задерев’янiли. Напитися до синiх чортiв уночi та встати о 5:30 – просто тортури. Нарештi вiн примусив себе виповзти з кiмнати й дiйти до фонтанчика з водою. Випив вiн, мабуть, з галон. Здавалося, пiд очима повiсили мiшки з пiском.

– Господи, допоможи менi це пережити, – простогнав аллен.

У загальнiй кiмнатi мовчки страждали Боббi та Рiчард. Боббi пiдняв на нього налитi кров’ю очi:

– Вiдчуття таке, наче я з’iв динамiтну шашку.

Рiчард мав непоганий вигляд, зважаючи на умови. Вiн уже одягся на засiдання й бiльше переживав, анiж мучився похмiллям.

– Ти ж подбаеш про Зигмунда i Фройда, Бiллi? – спитав вiн, змахуючи коричневий чубчик з очей.

– Звiсно, – вiдповiв аллен. – І я обов’язково розмовлятиму з ними, щоб у них не розвинулися комплекси.

Рiчард усмiхнувся й одразу скривився вiд головного болю.

– Не хочу, щоб вони забули мене, якщо я не вiдразу повернуся. Мене можуть затримати на кiлька днiв у в’язницi пiсля слухання.

Коли настав час iти, Рiчард встав i глянув на аллена й Боббi. У його очах стояли сльози. Боббi й сам ледь стримувався, тому вiдвiв погляд i схопив його за руку.

– Тримайся, друже.

Прощання урвав Рузолi, який разом з Льюiсом увiрвався в кiмнату й заволав:

– До стiни, падлюки! – вiн вiдштовхнув кiлькох зомбi та кiлька разiв пройшовся вздовж шеренги пацiентiв. Очi в нього горiли вогнем, а нiздрi роздувалися. – Так, бидло, ви, чорт забирай, стоятимете тут весь день, аж поки не зiзнаеться той, хто написав на стiнi, що я членосос!

аллен здавив у горлi смiх. Саме в цей момент у гучномовець оголосили iм’я Рiчарда – вiн мав пiдiйти до кола. Той уже зробив кiлька крокiв, коли Рузолi заволав:

– Назад у шеренгу, виродку!

Рiчард до смертi перелякався i зблiд:

– Але, с-с-сер, я м-м-маю iхати в с-с-суд.

Очi Боббi стали крижаними.

Рузолi схопив Рiчарда за сорочку.

– Послухай мене, покидьку. Коли я скажу срати – ти присядеш. Коли я скажу пiдставити зад – нахилишся. Я що, неясно говорю? – вiн жбурнув хлопця об стiну, i той ударився головою. – Зрозумiло? Тобi зрозумiло?

Рузолi пiдтягнув хлопця назад у шеренгу. Тут почувся тихий, але погрозливий голос Боббi:

– Заберiть вiд нього руки.

Рузолi холодно глянув на Боббi, потiм знов на Рiчарда.

– Стiл, ти що, його трахаеш? Оцього виродка?

Боббi став мiж Рузолi й Рiчардом, дiстав зi шкарпетки лезо та одним рухом по дузi перерiзав зап’ястя Рузолi аж до кiстки. Нiхто й поворухнутися не встиг, як вiн наступним рухом згори вниз розрiзав йому обличчя, горло та груди. Кров бризнула фонтаном i залила аллену обличчя.

– Господи Боже! – закричав вiн. Ноги пiдкосилися, але впасти вiн не встиг – на сцену вийшов рейджен i схопив Боббi, поки той ще нiкого не вбив. Лезо зi стуком упало на пiдлогу.

– Код синiй! Вiддiлення «А»! Код синiй! – ожив гучномовець, i вiдразу спрацювала сирена тривоги.

Карл Льюiс стягнув iз себе сорочку й замотав нею шию Рузолi, щоб спинити фонтани кровi.

– Господи, Семе, я ж казав тобi не чiпати цих психiв! Господи, Семе, не помирай! Господи, тiльки не помирай!

рейджена на сцену штовхнув страх аллена – наближалася небезпека. Тепер вже вiн чув, як по коридору бiжать охоронцi. Треба дiяти швидко. Вiн кинув погляд на Гейба – той усе зрозумiв. рейджен лiвою ногою миттю штовхнув лезо пiд кросiвок Гейба, а той негайно затер його в пил.

Охоронцi схопили Боббi й потягли в iзолятор. Усiх iнших пацiентiв закрили в кiмнатах. Нарештi вимкнули сирену. У вiддiлення прислали повно охорони, i почувся наказ головного:

– Обшукати!

Охоронцi почали по одному витягати пацiентiв з кiмнат i роздягати догола.

– Обличчям до стiни! Руки та нiс на стiну!

Вони перетрушували кожну кiмнату до останньоi щiлини, шукаючи зброю: промацували шви штанiв, рвали подушки, вичавлювали зубну пасту й шампунi. Один з охоронцiв натягнув гумовi рукавицi та заходився перевiряти унiтази.

Скоро пiдлогу коридорiв щiльно вкривали речi пацiентiв. Самi ж голi чоловiки стояли обличчям до стiни.

Леза вони так i не знайшли.




Роздiл 7

Зоотерапiя





(1)


Суддя Девiд Кiнворсi видав розпорядження, згiдно з яким слухання справи Мiллiгана 30 листопада 1979 року буде закритим для публiки. На заднiй лавi сидiв представник вiддiлу умовно-дострокового звiльнення, готовий заарештувати Мiллiгана, щойно суддя визнае його «безпечним для оточення i самого себе» й тим самим випустить з-пiд опiки Департа

Сторінка 25

енту психiчного здоров’я.

Алан Голдсберi, адвокат Бiллi, був схожий на професiйного спортсмена з дитячим обличчям. Вiн сидiв бiля свого помiчника, довготелесого Стiва Томпсона. Коли помiчник шерифа привiв до зали суду Бiллi в кайданках, вони посунулися, звiльняючи для нього мiсце.

За мiсяць до того, майже вiдразу пiсля бесiди з доктором Мiлкi, аллен попросив Голдсберi обов’язково викликати лiкаря на слухання. «Мiлкi пообiцяв дати свiдчення i повiдомити, що зi мною все гаразд. Вiн скасував «Стелазин» i перевiв мене у вiддiлення «А». Я йому довiряю. І нагадайте йому взяти своi записи за 30 жовтня».

Однак у залi суду Мiлкi, звiряючись з медичними документами, заявив, що поставив Мiллiгану дiагноз розладу особистостi, а також що пацiент поводиться антисоцiально, проявляе психоневротичну тривожнiсть, мае ознаки депресii та дисоцiацii. За його словами, вiн двiчi проводив огляд Мiллiгана в лiкарнi – востанне 30 жовтня, – а також протягом тридцяти хвилин перед засiданням. Прокурор запитав Мiлкi, чи вiдповiдае нинiшнiй стан Бiллi його спостереженням у клiнiцi, на що той вiдповiв:

– Так, вiн психiчнохворий.

– Якi симптоми ви спостерiгаете?

– Вiн поводиться неприйнятно. Вiн правопорушник, вiдповiдальний за згвалтування й пограбування. Вiн конфлiктуе з оточенням – таку людину неможливо виправити покаранням.

Мiлкi також пояснив, що Мiллiган становить небезпеку для себе й людей навколо, а тому едине придатне для нього мiсце – заклад iз максимальним рiвнем безпеки, тобто Лiма.

– Як до нього ставилися?

– З професiйною зневагою.

Цей свiй термiн вiн не пояснив, але пiд час подальшого перехресного допиту, який проводив Голдсберi, Мiлкi з презирством повiдомив, що не згоден з визначенням СМО, яке наведено у другому виданнi «Дiагностики та статистики» (DSM-II).

– Я виключаю iмовiрнiсть того, що Мiллiган хворий на синдром множинноi особистостi так само, як мiг би виключити сифiлiс на основi його аналiзу кровi. Жодних симптомiв у нього немае.

Свiдчення Мiлкi суперечили твердженням доктора Джорджа Гардiнга, доктора Девiда Кола, доктора Стелли Керолiн та психолога Доротi Тернер, i тому суддя Кiнворсi викликав Бiллi давати свiдчення.

Це вперше Бiллi дозволили свiдчити вiд свого iменi. Вiн пiдвiвся, розправив плечi й спокiйно i впевнено зайняв свое мiсце. Усiх присутнiх вiн привiтав кивком i стриманою усмiшкою. Кайданки заважали йому одночасно покласти одну руку на Бiблiю та пiдняти iншу вгору, тому йому довелося зiгнутись у три погибелi. Вiн присягнувся казати всю правду й нiчого, крiм правди, i всiм, хто з ним працював, стало ясно, що свiдчити вийшов Учитель – бо лише сума всiх особистостей могла знати всю правду.

Голдсберi почав ставити йому запитання щодо лiкування в Лiмi.

– Ви проходите терапiю гiпнозом?

– Нi.

– Групову терапiю?

– Нi.

– Музичну терапiю?

Учитель розсмiявся.

– Купку пацiентiв просто приводили у кiмнату, де стояло пiанiно, та наказували сидiти. Терапевта з нами не було – ми самi годинами там сидiли.

Потiм пiд час перехресного допиту прокурор запитав його:

– Чи не було б для вашого лiкування краще, аби ви спiвпрацювали з лiкарями?

– Я не можу сам собi провести терапiю, – понуро похитав головою Учитель. – Вiддiленням «А» керують, наче загоном для овець. Тобто просто виганяють i заганяють назад.

У Афiнах у мене теж траплялася регресiя, але я навчився з цим боротися. Там лiкарi знали, як мене лiкувати. І робили це не шляхом покарань, а за допомогою терапii та лiкiв.

Суддя Кiнворсi оголосив, що ухвалить рiшення у цiй справi за два тижнi.

Через десять днiв, 10 грудня 1979 року, Кiнворсi ухвалив рiшення, згiдно з яким Бiллi мае лишитись у лiкарнi Лiми, але його мають лiкувати вiдповiдно до його дiагнозу синдрому множинноi особистостi. Це вперше в iсторii суду Огайо суддя наказав психiатрам у клiнiцi, як саме вони мають лiкувати пацiента.




(2)


Рiшення суддi лишити Мiллiгана в Лiмi розчарувало хлопця – вiн був переконаний, що тепер наглядачi й охорона докладатимуть подвiйних зусиль, щоб робити його життя нестерпним.

За кiлька днiв пiсля того, як рiшення суду опублiкували в пресi, у вiддiленнi «А» призначили нового головного наглядача. Вiн увiйшов у загальну кiмнату й поважно прокрокував кiлька разiв уздовж шеренги пацiентiв. Усi розглядали його холоднi очi, тоненькi вуса i стиснутi в нитку губи. На поясi в нього висiв шматок електричного дроту, частково прихований пiджаком – батiг.

– Я – новий головний наглядач, мiстер Келлi. Я – ваш бог, ваш повелитель i вчитель! Запам’ятайте це. Поки пам’ятатимете – все у нас буде добре. Якщо якось вранцi хтось прокинеться i вiдчуе себе крутим покидьком – прошу до мене в коло. Я пiдготував для таких сюрприз, – вiн спинився i впився гострим поглядом у аллена. – Тебе це також стосуеться, Мiллiгане.

аллен повернувся у свою кiмнату i вирiшив триматися вiд Келлi якнайдалi – новий наглядач налякав його, хоча й не розiзлив. Здавалось, аллена взагалi бiльше нiчого не злило – це можна було поясни

Сторінка 26

и лише тим, що рейджен десь поряд зi сценою.

Раптом почувся короткий стук у його металевi дверi. Вони вiдчинились, i у кiмнату зазирнув Гейб з блiдим обличчям.

– Боббi повернувся, – мовив вiн слабким голосом. – Вiн у себе…



аллен кинувся коридором до кiмнати Боббi, розчинив дверi i завмер, не здатен повiрити своiм очам. Очi Боббi закривали чорно-синi набряки. Зi зламаного носа текла кров. Побитi губи набрякли.

– Бiсовi садисти! Сучi дiти! – заволав аллен.

Груди Боббi щiльно вкривали синцi. Обидвi руки були замотанi бинтами – назовнi визирали лише синi пальцi. На правiй руцi на вказiвному пальцi не було нiгтя.

– Може, воно було того варте, Боббi. Рузолi не вiддав Богу душу, але ми навряд чи його побачимо.



Наступного ранку кевiн опинився в кiмнатi з умивальниками. Сонце ще не встало, i зсередини на вiкнах намерзла паморозь. Вiн поморщився i потер носа – шкiру запекло, наче вiн його вiдморозив. У жерстяному дзеркалi побачив налитi кров’ю очi. Спробував умитися холодною водою, але це не допомогло. Ноги вже болiли вiд холоду, настрiй був кепський. кевiн глянув униз i побачив, що стоiть босий на пiдлозi. Добре, що комусь хоч вистачило мiзкiв одягти двi пари шкарпеток. Вiн попрямував назад у свою кiмнату, але вперся в зачиненi дверi – хоча кiмнати всiх iнших пацiентiв були вiдкритi.

– Якого дiдька?!

Розлючений, вiн пiшов у коло. Не те щоб йому дуже хотiлося спiлкуватися з новим головним, але доведеться бути ввiчливим, щоб уникнути зайвих проблем для Бiллi. Вiн прокашлявся, щоб привернути до себе увагу й заговорив:

– Мiстере Келлi, я вийшов умитися до снiданку, а коли повернувся – виявилося, що мою кiмнату зачинено.

– І що? – гаркнув той.

– Я б хотiв взутися, перш нiж iти снiдати.

– Обiйдешся!

– Що?

– Я сказав: обiйдешся!

Мабуть, хтось щось накоiв. Можливо, це через те, що Учитель на судi погано говорив про доктора Мiлкi, доктора Лiнднера та клiнiку.

– Але я ж не зробив нiчого поганого! Я хочу подати скаргу!

– Ану пiшов геть iз кола! – заволав Келлi.

– Та пiшов ти в сраку! Хочеш, щоб я вийшов, – тобi доведеться мене винести, йолопе!

Флiк та Оггi схопили його пiд руки i жбурнули в iзолятор, розташований за столом. кевiн чекав, що йому на порятунок прийде рейджен, але захисник не з’являвся. За ним грюкнули залiзнi дверi. кевiн опанував себе i спробував лишитися на сценi: якщо рейджен не квапиться допомагати, йому доведеться самостiйно захищати себе вiд цих садистiв.



артур був вражений здатнiстю кевiна адекватно поводитись у рiзних ситуацiях. Йому вдалося довести свою кориснiсть родинi, за що артур позбавив його статусу небажаного й долучив до привiлейованоi групи.



деннi сидiв на металевiй пластинi, що слугувала лiжком в iзоляторi. Йому було страшно i холодно. Вiн пiдтягнув пiд себе ноги, щоб хоч трохи зiгрiтися. Тут, мабуть, було градусiв сорок[9 - Близько 5 °С за Цельсiем.].

– Що трапилося? – вголос гукнув вiн. – Хто що тут накоiв?

Треба бути смiливим. Йому вже майже п’ятнадцять, i треба довести старшим, що вiн достатньо дорослий для того, щоб йому довiряли дiяти самостiйно. З-за дверей почулося човгання – значить, пацiенти йдуть на кухню. Щоправда, незрозумiло, на снiданок чи на обiд – деннi вже давно не був на сценi.

Почулося цокання пiдборiв, i Келлi крикнув через дверi iзолятора:

– Мiллiгане! Твоя таця!

деннi пiдвiвся, щоб узяти iжу, аж раптом дверi розчинилися: Келлi схопив його за волосся i притис до пiдлоги. Нiякоi тацi у нього не було – новий головний наглядач надурив його!

Келлi вихопив свiй дрiт-батiг i лишив на спинi деннi три пекучi смуги. А потiм, не перестаючи гуляти батогом по спинi, кiлька разiв устромив носки ковбойських чобiт йому пiд ребра. деннi мiшком звалився на унiтаз, а Келлi вийшов, хряснув за собою дверима i миттю зачинив iх на ключ.

деннi катався по пiдлозi пiд залiзним лiжком. Тiло били дрижаки.

– За що?! Що я такого зробив?! Чому дорослi чоловiки завжди ображають хлопчикiв? – здавалося, з очей котяться не сльози, а кров. – рейджене! Де ж ти?! – плакав вiн.

Десь за пiвгодини прийшов черговий психолог i випустив деннi. Серед його обов’язкiв було стежити, щоб пацiенти в iзоляторах могли витримати покарання. Синцi деннi вiн нiяк не прокоментував.

Витираючи кров з носа, деннi поплентався у свою кiмнату. Їсти вже не хотiлося. Ще в коридорi вiн помiтив, що у дверях стояли начальник Келлi й товстун Оггi. Стало страшно, але вiн не спинився. Аж раптом побачив, що в коридорi валяеться клiтка Зигмунда та Фройда. Папiр, з якого вони влаштовували собi гнiздо, теж лежав назовнi.

деннi боком пройшов повз наглядачiв, намагаючись знайти пiщанок Рiчарда – вони ж мають бути десь тут.

– Мiллiгане, нам начхати, що там сказав суддя, – з усмiшкою мовив Келлi. – Тут усе змiниться. Тож у мене для тебе повiдомлення: другий страйк!

Вiн вийшов геть i зацокотiв чоботами об пiдлогу.

деннi з острахом оглядав кiмнату i пошепки звав гризунiв. Вiн подивився пiд лiжком, перевiрив усi кутки – марно. Зре

Сторінка 27

тою деннi опустився на колiна i зазирнув в унiтаз – обидва були там. Вiн тремтячими руками дiстав тваринок, сподiваючись, що вони ще живi. Хлопчик вiдчайдушно благав, аби це все було лише сном. Рiчард довiрив йому своiх улюбленцiв, i деннi сам уже встиг до них прив’язатися.

Вiн обережно поклав Зигмунда на шафку i спробував легенько надавити на спинку, щоб видавити воду. Виявилося, що хтось наступив на звiрятко чоботом, перш нiж кинути у воду.

Треба розповiсти про все Боббi Стiлу. Вiн завжди знае, що робити. деннi побiг у кiмнату друга аллена, але там нiкого не було. Усi його речi кудись подiлися.

деннi запитав у Джоуi Мейсона, куди подiвся Боббi.

– Вранцi повезли у в’язницю, – пояснив той.

Господи, Рiчард повернеться пiсля суду й дiзнаеться, що Зигмунда та Фройда бiльше немае, а Боббi тут уже не буде, щоб утiшити його. Вiд цiеi думки стало так кепсько, що деннi заплющив очi й пiшов геть зi сцени.




Роздiл 8

«Барбекю на колесах»





(1)


Коли Алан Голдсберi дiзнався, що його пiдзахисного побили, вiн негайно написав скаргу в суд. Суддя Кiнворсi призначив мiсцевого адвоката Джорджа Катмана його guardian ad litem.[10 - Опiкун-представник у судовому процесi.] Той зателефонував у ФБР i домовився про медичний огляд свого клiента у звичайнiй лiкарнi за межами Державноi клiнiки Лiми. Їхнiй висновок був короткий: «Серйознi гематоми на грудях та обличчi. Шiсть довгих ран на спинi, схожих на слiди вiд батога».

2 сiчня 1980 року прокурор округу Аллен Девiд Боверс повiдомив ЗМІ, що зi спiвробiтникiв клiнiки Лiми знято всi обвинувачення у жорстокому ставленнi до Мiллiгана – тобто всi рани та порiзи «було завдано не представниками державноi установи».

Згiдно з матерiалами «Юнайтед прес iнтернешенел», вiд подальших пояснень природи цих ушкоджень Боверс вiдмовився. Пiзнiше з’явилися чутки, нiбито синцi на обличчi Мiллiгана – це результат нещасного випадку, а батогом вiн бив себе сам.

Мiллiган повернувся у клiнiку, але з колишнього вiддiлення його перевели у тьмяний «чоловiчий корпус», де пацiенти перебували пiд цiлодобовим наглядом. Начальник клiнiки Габбард наказав перевести Мiллiгана саме сюди через те, що ФБР попередило про подальшу перевiрку можливих «випадкових» ушкоджень i самопобиття.

аллену ця нова кiмната нагадувала склеп – товстi стiни i жодного вiкна, лише вiконечко спостереження для персоналу. Пiд стелею були флуоресцентнi лампи, але вони не горiли – замiсть них над вiконечком свiтила едина тьмяна лампочка.

Ширма роздiляла кiмнату на двi частини, i з-за неi постiйно чулося шипiння респiратора та глибокi гортаннi хрипи – наче когось примушували дихати. Монiтор серцебиття постiйно пищав – схоже, комусь там дiйсно кепсько. аллену було цiкаво, але через вiконечко за ним постiйно стежив медбрат, тож вiн не наважувався встати з лiжка та зазирнути за ширму. Вiн спробував вiдволiктися вiд цих моторошних звукiв, але виходило погано, тому заснув лише на свiтанку.



Наступного ранку на кiлька годин приiхала мати Бiллi зi своiм новим чоловiком, Делом Муром. Усi трое гаряче обговорювали свiдчення Мiлкi в судi.

– Мiлкi, гнила ж ти мерзота! – постiйно повторював аллен.

Коли вони пiшли, новий наглядач, Янгблад, провiв його назад у палату та попросив показати синцi i порiзи. Вiн наче був добрiший за iнших.

– Я читав про вас у газетах, а вчора ввечерi бачив у новинах по телевiзору. Може, хоч тепер щось змiниться на краще. Тут вiдбуваеться купа дiйсно протизаконних речей – i нiхто не може нiчого з цим подiяти.

аллен глянув у бiк ширми.

– А що з ним трапилось? Апарати всю нiч пищали – я нiяк не мiг заснути.

– Повiситися хотiв. Його встигли витягти, але мозок сильно постраждав вiд нестачi кисню. Вiн увесь там у трубках – овоч, якого тримають на цьому свiтi лише машини.

– Господи, яке жахiття…

– Його страждання от-от припиняться. Ну все, я маю йти. Вiдпочивайте. Я зайду пiсля вечерi.

аллен кивнув. Думка про те, що в кiмнатi за ширмою лежить живий мрець, пригнiчувала його. Вiн спробував вiдволiктися й почитати, але писк i звук респiраторiв заважали сконцентруватися. Вiн закинув книжку за лiжко, накрився подушкою i задрiмав.

Збудило його бряцання таць iз вечерею, якi розвозили на возику по вiддiленню. У кiмнату увiйшла сестра Грандiнг з прозорою пластиковою трубкою, шприцом для годування i пляшкою з чимось схожим на зелену крейду. Вона одягла гумовi рукавички i зникла за ширмою. Апетит зовсiм зник.

З-за ширми почувся голос сестри:

– Моргнiть менi, – говорила вона до овоча. – Ви можете моргнути, мiстере Кейс? Я зараз вас годуватиму. Моргнiть, якщо ви розумiете мене, Рiчарде.

аллен закляк вiд шоку. Господи, за ширмою Рiчард! Вiн схопився й побiг до ширми, збиваючи з нiг наглядача з тацею.

– НІ! – закричав вiн. Аби тiльки це було неправдою. – Господи, нi! Нi!

Вiн схопив ширму – i та з трiском вiдiрвалася вiд карниза. аллен побачив Рiчарда. Ноги пiдкосились, i вiн упав на колiна, тримаючись за бильце його лiжка. Усе його крихiтне тiло було о

Сторінка 28

вите трубками, наче то був якийсь робот. Пiт виступив на обличчi. Вiн вiдчайдушно хапав повiтря через трахеотомiчну трубку. Очi з крихiтними зiницями дивилися кудись у стелю.

– Рiчарде, тримайся! Не вмирай, нi!

Рiчард був упевнений, що Мiлкi дасть свiдчення на його користь i що його звiльнять та вiдправлять додому. Вочевидь, судове засiдання у Рiчарда пройшло так само, як i в Бiллi, – i надii у хлопця не лишилося.

аллен важко пiднявся на ноги, не вiдриваючи очей вiд Рiчарда. Серце у нього вкрилося кригою. Вiн учепився руками в бильця, щоб його не дуже трусило, але почало трястися лiжко. Такоi лютi, такоi ненавистi i такого гнiву вiн ще нiколи не вiдчував – ранiше це були почуття рейджена. Вiн вдихнув так глибоко, як тiльки мiг; у вухах задзвенiло – i вони разом з рейдженом заволали довгим криком, висловлюючи протест проти свавiлля Мiлкi.

Сестра Грандiнг вперла руки в боки та повернулася до нього:

– Мiстере Мiллiган, це вас аж нiяк не стосуеться.

рейджен загарчав крiзь стиснутi зуби:

– Забирайся геть звiдси негайно, суко! Негайно!

Вiн вiдiрвав вiд лiжка бильце i почав розмахувати ним навколо себе, вiдганяючи наглядачiв. Очi мiсiс Грандiнг перелякано розширилися. рейджен розтрощив вiкно. Вони спробували скрутити його, але вiн один за одним вiдправив усiх наглядачiв у нокаут.

– За що?! Господи, за що?! Чому?!

Кiлька наглядачiв одночасно накинулися на рейджена i схопили його за ноги й руки. Їм удалося втягли його в душову кiмнату, i один з наглядачiв устромив йому в шию шприц. Очi заступила темрява.




(2)


томмi прокинувся й заклiпав очима. Вiн вiдчув, як його хтось пiднiмае, кладе на качалку i прив’язуе. Вiн звiльнив руки з ременiв, але наглядач швидко знов його прив’язав – цього разу мiцнiше, – а також затягнув ременi на ногах. томмi знов звiльнився, i iм довелося прив’язати його за руки, ноги та груди. Його везли геть iз чоловiчого корпусу.

томмi знав, що його перевозять у вiддiлення iнтенсивноi терапii – це дев’яте вiддiлення. Тут найвищий ступiнь охорони, i, по сутi, вiн буде просто цiлими днями сидiти на стiльцi. Е, нi. Звiдти вiн утече.

Раптом томмi збагнув, що його везуть не у вiддiлення № 9, а на якусь платформу для завантаження. Вiн спробував звiльнити руки, але наглядачi постiйно пiдтягували ременi дедалi тугiше. Якась огидна жiнка засунула йому в горло пiгулку. Качалку затягли на платформу i завезли у фургон. Усерединi томмi побачив електричнi дроти, i вiдразу все зрозумiв. Вiн у «Барбекю на колесах».

Усi казали, що використання шокотерапii в Лiмi протизаконне, але вiд iнших пацiентiв вiн чув, що обiйти правила тут вдаеться за допомогою електрошоку на колесах, який начебто не е частиною клiнiки.

За першим же сигналом тривоги машину просто вiдключали вiд мережi та вiдганяли подалi. Дехто з пацiентiв-зомбi неодноразово бував у «Барбекю на колесах», але томмi був переконаний, що рейджен не дозволить i йому перетворитися на овоч.

Вiн не помiтив, як хтось пiдiйшов до нього ззаду, аж раптом над головою з’явилася Бiблiя й боляче вдарила по лобi. А потiм знов. І ще раз. Кожен удар супроводжувався голосом, який закликав:

– Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа заклинаю тебе, демоне! Облиш це тiло й душу!

Голос був схожий на Лiнднера. томмi навiть був майже упевнений, що це вiн, але побачити його не вдавалося. До голови, наче навушники, причепили електроди, змащенi якимось провiдним гелем, а потiм смикнули важiль. томмi почув, як навколо все загуло. У головi була едина думка: ну хоч Рiчард поки вiдпочине вiд цих виродкiв…

А потiм був удар. Перш нiж усе поглинула темрява, томмi встиг покликати на допомогу. Але рейджен не вiдповiв.

Вiн отямився вiд пульсуючого болю у шиi та розплющив очi. Навколо стояли нечiткi люди, якi нiяк не хотiли ставати чiткiшими. Зап’ястя i ноги утримували залiзнi кайдани. Вiн був голий, за винятком простирадла, яким його прив’язали до столу через груди – наче розiп’яли на шматку залiза. Усе тiло розпiкав бiль. У обидва стегна щось вкололи.

Чийсь голос промовив:

– Вам, мiстере Мiллiган, таки вдалося влаштувати виставу. Ви засунули свого носа в геть усi справи, якi вас не стосуються. Ви не пiдкорюетеся наказам. Ви ганьбуете наш заклад у судi. Вашi адвокати завдали чимало неприемностей своiми скаргами у суд, дорожну полiцiю та ФБР. Так от що я вам скажу, мiстере Мiллiган: ви тут згнiете. Ви благатимете про смерть. Третiй страйк, мiстере Мiллiган! Аут!



Наступного дня доктор Лiнднер зробив запис щодо переведення Мiллiгана у вiддiлення № 9.


ІСТОРІЯ ХВОРОБИ



    (доктор медичних наук Льюiс А. Лiнднер)
    19 грудня 1979 року, 9:30



…Беручи до уваги явнi симптоми психозу, що були виявленi у пацiента [Мiллiгана] пiд час вечiрнього огляду вчора, я дiйшов висновку, що йому потрiбен бiльш упорядкований догляд. У зв’язку з цим я пропоную його терапевтичнiй командi перевести пацiента до палати в закритому корпусi…


У iсторii хвороби е також звiт одного з наглядачiв, у якому описуеться поведiнка Мiллiга

Сторінка 29

а, – вiн став одним з доказiв необхiдностi переведення Бiллi у вiддiлення з максимально суворим наглядом.


ЗВІТ СВІДКА



Мене викликали у Ч. В. [чоловiче вiддiлення], де п-та утримували задля того, щоб не дати йому завдати собi шкоди. П-т намагався звiльнитися вiд ременiв. Довелося перевести його у вiддiлення № 9. П-т не говорив, але постiйно намагався звiльнитися вiд ременiв. Довелося додатково прив’язати його полотном через груди, а пiзнiше ще й додатковим ременем через талiю до обох бокiв лiжка. Приблизно о 2:00 вiн почав зв’язно говорити: попросив води i запитав, чи нiкому не зашкодив. Пiд час цього iнциденту нiхто не постраждав.

    Пiдпис: Джордж Р. Неш, ПАС-ІІІ

Усi знали, що вiддiл iнтенсивноi терапii – це дiра. А дев’яте вiддiлення iнтенсивноi терапii – вiддiлення з найсуворiшим наглядом у всiй клiнiцi – це дiра в дiрi. Бiллi Мiллiгана зв’язали та закрили в iзоляторi в найглухiшому закутку дев’ятого вiддiлення. У Лiмi не iснувало бiльш закритого та недоступного мiсця, нiж цей iзолятор.

Тут вiн не зможе нiкого турбувати i його будуть повнiстю контролювати. Нiхто його бiльше не побачить i не почуе. Жодноi надii на порятунок.




Роздiл 9

Кiмната смертi





(1)


Над iнформацiйним стендом дев’ятого вiддiлення висiв плакат:


НЕ ДОТРИМУЄШСЯ ПРАВИЛ – ГОТУЙ ЗАД ДЛЯ ЧОБОТА!

Коли наглядачi командували «Дим!», пацiентам дозволялося вийти з палати й пiти у загальну залу, бiльш вiдому як «залу курцiв», де можна було нерухомо сидiти на стiльцi, тримаючи обидвi ноги на пiдлозi. Якщо пацiент хотiв пiти в туалет, почитати книжку чи щось запитати, вiн мав пiдняти руку i дочекатися, поки на нього звернуть увагу. Щоб повернутися назад у свою кiмнату, теж треба було спитати дозволу.

Група контролю пацiентiв – iх ще називали загоном бугаiв – мала абсолютну владу над «небезпечними психами» та обходилася з ними, як iз вибухiвкою.




(2)


Коли Мiллiган розплющив очi в iзоляторi дев’ятого вiддiлення, то навiть не знав, хто вiн такий. Виявилося, що його прив’язали до лiжка, обкололи «Торазином» та лишили на холодi з вiдчиненим вiкном.

Нiхто всерединi не знав, за що.

Почався сплутаний час.



Нарештi дверi iзолятора вiдчинилися, i шона ослiпило яскравим свiтлом. Вiн був голодний, хотiв пити, страшенно ослаб, i нiхто не сказав йому, що вiдбуваеться. Якiсь тьмянi силуети без облич увiйшли всередину, i вiн знов вiдчув укол. Було боляче. Роти силуетiв вiдкривалися та щось говорили, але звукiв вiн не чув.

Дверi лишилися вiдчиненими, але шон не мiг поворухнутися. Дверi до нього теж не квапилися. Ну i висiть там на своiх петлях… йому все одно. Вiн просто сидiтиме тут вiчно. Без жодного слова.

Як вiн опинився в iншiй кiмнатi, не такiй темнiй, як попередня? Значить… Тут. Чи немае… На його плечах була ковдра. Навколо у цiй сiрiй кiмнатi ходили люди. Вiн не дивився нi на кого – знав, що не можна. Звукiв немае – вiн глухий. Ну то й що? Яка рiзниця? Усiм начхати. Його стiлець був великий i жовтий – вiн хотiв встати, але чоловiк з ключами штовхнув його назад.

Годинник. Книжки. Сирени. Вихiд. Учитель так казав. А хто такий Учитель? А хто це думае? Просто слухай. Годинник каже, час iти. Час спати. Не можна втратити час, якщо не маеш часу. Вiд часу тiкаеш, коли треба втекти вiд теперiшнього. Час переносить у iнше мiсце.

«Що вiдбуваеться? Хто це думае?»

«Не мае значення, – вiдповiла думка».

«Я хочу знати, хто ти».

«Ну, тодi припустiмо, що я друг родини».

«Я ненавиджу тебе».

«Я знаю, – вiдповiла думка. – Я – це ти».

шон ударив кулаком у жерстяне дзеркало, щоб сфокусувати свiдомiсть. Потiм вiн спробував подзижчати, щоб вiдчути вiбрацiю в головi. Так уже краще. Звукiв не чути, але принаймнi хоч щось.



Коли чоловiк з ключами пiшов геть, джейсон сiв на лiжку й потягнувся, щоб розiм’яти спину. Вiн потер голову долонями i пiшов роздивлятися спiльну залу.

джейсон опустив ноги на пiдлогу й почав уставати, аж раптом ноги провалилися кудись униз. Вiн перелякався, що вся будiвля провалиться пiд землю, i спробував за щось ухопитися – але нiчого не було.

Вiн закричав.

Це ж не може бути правдою. Але вiн бачить це на власнi очi й вiдчувае.

Ноги боляче вдарились об пiдлогу пiдвалу. Пiдвалу будiвлi, у якiй не було пiдвалу. Вiн спробував пiдвестись, але раптовий бiль пронизав колiна. Це не могло бути все в його уявi.

Вiн стояв у квадратному тунелi.

Це що, якийсь пiдсобний тунель для проведення робiт? Та нi.

За його спиною тунель тягнувся кудись у нескiнченну далечiнь. Перед ним були широко вiдчиненi дубовi дверi.

Нi, вiн точно не втрачае часу – вiн абсолютно точно стоiть на сценi. Чи нi? Може, це якiсь спогади? Нi, це точно вiдбуваеться просто зараз. Може… може, вiн нарештi вiльний? Не у в’язницi? Десь, де немае дверей i гратiв? Але де саме?

Цiкавiсть узяла гору над страхом, i вiн увiйшов у дверi. Усерединi кiмната була схожа на велетенське восьмикутне склепiння. Пiдлогу закривав товстий червоний килим. Звiдкись долiтала похоронна музи

Сторінка 30

а. На стiнах висiли полички з книжками та безлiч картин – усi, що вони колись намалювали. Щоправда, вони висiли догори ногами. А ще годинники – деякi без цифр та всi без стрiлок. Годинники його розбитих життiв…

Онiмiння змiнилося крижаним холодом.

Навколо великого чорного кола в центрi, наче спицi у колесi, стояли двадцять чотири труни. З центру бив промiнь свiтла.

Це i е сцена.

Усi труни були рiзними, але на кожнiй мiстилися таблички з iменами. З iменами членiв родини. Вiн побачив i свою труну з табличкою «джейсон». Тут вiн угледiв крихiтну труну з шовковою рожевою серединою й мереживною подушечкою, на якiй було вишито «крiстiн». З очей покотилися сльози.-джейсон ударив стiну – а потiм ще раз, i ще. Аж поки руки не вкрилися синцями. Але все одно не чув анi звуку.

– Де я?! – закричав вiн. – Що це за мiсце?! Що вiдбуваеться?!

Нiхто йому не вiдповiв. Вiн повернувся й пiшов геть.



стiв пiдiйшов до центру кiмнати й побачив у трунах кiлькох iз тих, кого ранiше знав як сусiдiв: крiстофера, адалану, ейпрiл та семюеля. Нi, вони не померли – видно було, як вони дихають. стiв спробував розбудити лi i волтера, щоб запитати, що трапилось, але вони не прокинулися.

Тут вiн вiдчув чиюсь руку в себе на плечi. Це був девiд. – Що це за мiсце? – запитав стiв.

– Треба вийти назовнi, щоб поговорити про це.

– Як же ми звiдси вийдемо? – похитав головою стiв. —

Тi квадратнi коридори ведуть у нiкуди.

девiд замiсть вiдповiдi просто пройшов крiзь стiну. стiв пiшов за ним i опинився сам у своiй кiмнатi.

– Де ти, девiде?

– Тут, – вiдповiв голос у його думках.

– Так що то за мiсце?

– Це… просто мiсце…

– Але яке саме мiсце?

– Менi ж лише вiсiм. Скоро буде дев’ять, – зiтхнув девiд. – Але ти знаеш бiльше, нiж кажеш.

– Я створив це мiсце.

стiв миттю обернувся навколо себе, наче хотiв куточком ока побачити девiда.

– А нащо ж ти його створив? І коли?

– Коли нас вiдправили в цю погану клiнiку.

– Навiщо? Чому ейпрiл, волтер та iншi сплять у трунах? – Вони покинули надiю. Вони не хочуть тут бути, не хочуть боротися.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Вiддiл умовно-дострокового звiльнення. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Приблизно 290 кiлометрiв.




3


Ситуацiя в бейсболi, коли гравець не вiдбив кинутого м’яча. Пiсля трьох страйкiв гравець вибувае.




4


Рiп ван Вiнкль – герой новели американського письменника Вашингтона Ірвiнга. Вiн проспав 20 рокiв у горах i спустився звiдти тодi, коли всi його знайомi померли. Символ людини, що вiдстала вiд часу i даремно пропустила власне життя.




5


Пустельний ховрах.




6


Приблизно 857 метрiв.




7


Одиниця вимiрювання мiцностi напоiв у англомовних краiнах.




8


Одиниця вимiрювання об’ему. Американський галон дорiвнюе 3,79 лiтра.




9


Близько 5 °С за Цельсiем.




10


Опiкун-представник у судовому процесi.