Читати онлайн “Голова Ході” «Михайло Коцюбинський»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Голова ХодiМихайло Михайлович Коцюбинський
Михайло Михайлович Коцюбинський
ГОЛОВА ХОДІ
Голова Ходi
Степ був сизий, мов крило орла.
Василь iз сином заорали ранок на сходi, у степу, i сiли пiд возом снiдати. Конi коло воза iли овес iз сiчкою, трусили по полудрабках овесини i сiяли на свiжу рiллю сiно з рептуха смикав вiтер i люто кидав ним об голи землю.
Сонце пiдвелося червоне, заспане, а на вiтер, по-Василевому, хрести з вiнчиками помалювало на небi…
Василь з батькiвською ласкою одрiзав синовi паляницi (пилюга хрускала на зубах), пiдсунув капустяний листок i i салом i повернув голову до воза, слухав:
— Десь журавлi летять… Птиця весну чуе, а вiтряно сьогоднi…
Вiн глянув на широкi груди сина, змiряв очима мiцну будову його тiла, i легка тiнь смутку заломилась вiтром на бровi Василя:
— Ти б застебнувся… Ет, видумуе чортовню: «Закурити хочу». Брат, лiто як попокуриш коло коси — не то закуриш — почорнiеш на жужелицю!..
Обидва засмiялись; Павло обтер сiном пальцi, нахилився до барила i тихо ковтав воду — «буль-буль»…
Батько дожовував шматок хлiба, позирав на конi i гукав за вiтром:
— Ну, стiй, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькае, як пiд осiнь!..
Василь устав i поправив борозньому Чалому шаньку, потiм накинув на плечi шинелю i знову засмiявся до сина:
— Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича, — будеш сердиться!
Павло скривився i здержав посмiшку на русявих вусах — аж заплигала засмiятись, але вiтер рвонув ii, i карi, великi очi Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Вiн не вдержався.
— Канешно, курить могилу з хрестом Тараса Григоровича — чортовня, а ще православнi, веруещi… Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Не-е, давай Тарасову могилу!..
Дивився насмiшкувато на батька — смiялись очi:
— А ще в недiлю — «ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаеш тепер: я шарив-шарив — де це дiлося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
Василь витяг капшук, поклав його на колiна, i на простягнену руку сина — «не, стой, раз грiх — значить усiм грiх» — вiн почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспiшав:
— Я ж не курю його «Кобзаря», а тiльки ту м’якеньку червону книжечку, де хата… а до могили ще не дойшов i не буду ii курити!.. Да.
Вiн розв’язав капшук i простяг з папером синовi, додав:
— Ну, ти ж сам знаеш — край: нема бомаги, а газет власть не присилае… Приходиться… — i Василь винувато гукнув знову на конi: — Ану, Чалий, не дурiй!
Павло одiрвав листочок паперу, перевернув його i, посмiхаючись до батька, прочитав:
— Бачите: «Учiтеся, брати моi, думайте, читайте…»
Василь перевiв розмову до землi; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук i за iскрами городнього тютюну несмiло кашлянув, оббив попiлець цигарки:
— До вечора умре десятина, га?
Син затягся димом i пускав носом:
— Умре-е… Ще до захiд сонця упораемо. Правда, Чалий?..
Чалий на слова Павловi повернув голову од шаньки, подивився на нього своiми великими очима, де маленькими рiвчаками текли од вiтру сльози, трохи подумав, пiдкинув головою шаньку i незадоволено сипнув на землю сiчки.
Василь пiдвiвся iз землi, розправив поперек i ще раз суворо гукнув на коня:
Конец ознакомительного фрагмента.