Читати онлайн “Автомобіль із Пекарської” «Андрій Кокотюха»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
Автомобiль iз ПекарськоiАндрiй Анатолiйович Кокотюха
Ретророман
Львiв, 1911 рiк. У центрi мiста, на вулицi Пекарськiй, у власному розкiшному автомобiлi знайдено мертвою доньку нафтового магната. У вбивствi пiдозрюють ii таемного коханця. Це – Густав Сiлезький, один iз королiв львiвського злочинного свiту. Вiн може довести свою невиннiсть. Та докази готовий довiрити лише однiй людинi – Климовi Кошовому, який повинен знайти справжнього вбивцю, аби витягнути давнього знайомого з тюрми. У пошуках йому допомагае вiрний друг Йозеф Шацький, i разом вони розкривають бруднi таемницi з життя мiськоi аристократii. Люди в масках, кримiнальнi ватажки, мiльйонери, провокатори – пiдозрюються всi. І все ж найбiльший ризик для Клима Кошового – це те, що його приватне розслiдування категорично не подобаеться впливовiй красунi Магдi Богданович…
Андрiй Анатолiйович Кокотюха
Автомобiль iз пекарськоi
Окрема подяка
Мiськiй адмiнiстрацii Львова
та особисто Андрiевi Садовому -
за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть.
Головний лiтературний консультант Юрiй Винничук
Головний iсторичний консультант Ігор Лильо
Консультанти:
Василь Расевич, iсторик, публiцист, старший науковий спiвробiтник вiддiлу новоi iсторii Украiни Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни;
Мар’ян Мудрий, iсторик, викладач Львiвського нацiонального унiверситету iм. Івана Франка;
Ілько Лемко, львовознавець
Читаючи цю книжку, ви маете можливiсть уявити собi мiсто Львiв вiртуально, але щоб вiдчути його по-справжньому, треба сюди приiхати.
Радо запрошую усiх до Львова.
Мiський голова Львова
Андрiй Садовий
Львiв, вересень 1911 року, вулиця Пекарська
Вона не визнавала жодних обмежень.
Саме тому любила iздити ночами.
Звiсно, вдень так само – там, де iнший може перейтися, ще й отримае задоволення вiд пiшоi прогулянки, Агнеля сiдала в авто, навiть якщо треба було лиш проiхати з одного кiнця вулицi на другий. Щоправда, останнiм часом практикувала це без такого запалу, як спершу, коли тiльки-но сама сiла за кермо новенького «даймлера» [1 - Перша назва: Daimler Chrysler AG, нiмецький автомобiльний концерн, заснований Готлiбом Даймлером (1834–1900) та Карлом Бенцем (1844–1929) у 1886 роцi.]. Причина проста: не неi вже не так витрiщалися перехожi, вiзники та чоловiки-автомобiлiсти.
Львiв до неi потроху звик, i Агнелю це чим далi, тим бiльше дратувало. Коли на неi не звертали уваги, дiвчинi взагалi ставало нудно, вiдтак гостро кортiло наробити якихось зухвалих, неймовiрних з погляду звичайноi людини дурниць. Хоч межу пристойного на людях нiколи не переходила, iнколи здавалося – це вiкове.
Автомобiль отримала вiд тата на повнолiття, ранiше, на двадцять рокiв – власну невеличку вiллу в глибинi Пекарськоi [2 - Пекарська – вулиця в центральнiй частинi Львова, стиль забудови в описаний перiод – вiденський класицизм, модерн, пiзнiше – конструктивiзм, сталiнський ампiр.]. Агнеля читала все, що про неi пишуть львiвськi газети в роздiлах свiтських хронiк, радо збирала про себе чутки й пльотки. Чим бiльше дивацтв та навiть смертних грiхiв приписували iй людськi, особливо – погано керованi жiночi язики, тим бiльше виростала вона у власних очах. Але дедалi частiше, прокидаючись зранку, вона розглядала себе, ставши перед прямокутним, на повний зрiст дзеркалом, часом у самiй бiлизнi, а iнодi – зовсiм голою. Й з сумом визнавала – там, де в багатьох життя починаеться й входить у самий сiк, для неi воно наближаеться до кiнця. Так бувае, коли тобi лише двадцять другий рiк, а ти вже досягла тiеi межi людських бажань i втiлення таких мрiй, до яких переважна бiльшiсть йде роками, як не десятилiттями.
У такi хвилини Агнеля старалася уявити себе в тридцять рокiв – i не могла. Намагалася перенестися подумки ще далi й побачити себе сорокарiчною, мимоволi заплющувала очi. Чим сильнiше, тим краще. Бо вперто не хотiла бачити, але таки бачила там, далеко, стару панi, навiть не панi – бабу, бабисько, едина розрада якоi – звелiти служницi напекти струдлiв, а самiй щодня писати на картках запрошення на чай чи каву для лiпших подруг. Коли ж вони, такi самi сорокарiчнi й немолодi, пожухлi, зiйдуться, вони по кiлька годин питимуть, iстимуть, дозволятимуть собi трошки солоденького лiкеру чи домашньоi, неодмiнно домашньоi, наливки й перемиватимуть кiсточки на двадцять рокiв молодшим за себе. Й потiм розiйдуться, аби назавтра чи через день зiйтися знову. Говорячи про те саме, заходячи в коло, смакуючи лiкерами та скаржачись – мовляв, не можна вже дозволити собi так, як ранiше. Бо й там болить, i тут коле, в шлунку щось булькае, паморочиться голова.
Ось яке майбутне з жахом уявляла для себе Агнеля. Бо так жила ii мама, не маючи iнших розваг вiдтодi, як батько забагатiв на нафтi й перестав рахувати грошi. Проте жодних мiльйонiв, навiть, здаеться, всього золота свiту не вистачило, аби вилiкувати пiстряк [3 - Тут: рак.]. Хвороба взялася не знати звiдки й менш нiж за рiк зжерла маму зсе