Читати онлайн “Енеїда” «Іван Котляревський»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
ЕнеiдаІван Котляревський
Іван Петрович Котляревський – талановитий драматург i поет, один з родоначальникiв украiнськоi лiтературноi творчостi. Всесвiтню славу Котляревський здобув завдяки мiфiчно-гумористичнiй поемi «Енеiда», яка е пародiею на сюжет однойменного творiння Вергiлiя. «Енеiда» з яскравим гумором оповiдае про пригоди Енея, вимушеного втекти зi зруйнованоi еллiнами Троi. Автор надав античним реалiям украiнський колорит, надiлив богiв та героiв крутими козацькими характерами.
Іван Петрович Котляревський
Енеiда
Частина перша
1.[1 - Еней – один з героiв античного мiфу про Трою. Син Анхiза, царя мiста Дардана в Малiй Азii, i богинi Венери. Пiсля зруйнування греками Троi поплив, виконуючи волю богiв, до Італii i пiсля ряду пригод, що склали змiст «Енеiди» римського поета Публiя Вергiлiя Марона, поклав початок Римськiй державi. // Троя (або Ілiон) – стародавне мiсто-держава в Малiй Азii, в районi протоки Дарданелли. У кiнцi XIX ст. нiмецький археолог Генрiх Шлiман шляхом розкопок встановив мiсце, де стояла Троя. Оспiваний в «Ілiадi» Гомера похiд грекiв на Трою, здобуття i зруйнування ними мiста вiдбулися у XII ст. до н. е. // Осмалених, як гиря, ланцiв – троянцi вискочили з палаючого рiдного мiста, тому – осмаленi. Гиря, гирявий – коротко острижений, взагалi: негарний, непоказний. // Ланець – гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрiчаеться в творах Івана Котляревського. Походить вiд ландмiлiцiя (нiм. Diе Lапdmilitiа) – › ландець – ›– ланець. Ландмiлiцiею були названi сформованi за указом Петра І вiд 2 лютого 1713 р. вiйська з розмiщених на територii Украiни полкiв регулярноi росiйськоi армii i спецiально навербованих солдатiв для несення охоронноi та сторожовоi служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. – Спб., 1830. – Т. 5. – С. 13). Пiзнiше кiлькiсть ландмiлiцейських полкiв була збiльшена. В 1722 р. до ландмiлiцii була зарахована деяка частина украiнського козацтва. В наступнi роки ландмiлiцiя не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мiнiха була названа Украiнським мiлiцейським корпусом i мала в своему складi двадцять кiнних полкiв. У 1762 р. iмператор Петро III наказав iменувати цей корпус просто Украiнським, i з того часу назва «ландмiлiцiя» офiцiйно перестала вживатися. В 1770 р. Украiнський корпус був злитий з регулярною росiйською армiею. Особливий податок, який платило населення Украiни на утримання ландмiлiцii, був скасований тiльки на початку XIX ст.] Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всее зле проворний,
Завзятiйший од всiх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неi скирту гною,
Вiн, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянцiв,
Осмалених, як гиря, ланцiв,
П’ятами з Троi накивав.
2.[2 - Юнона – в римськiй (Гера – в грецькiй) мiфологii – дружина Юпiтера (Зевса), покровителька жiнок, покровителька шлюбiв. Пiд час Троянськоi вiйни була на боцi грекiв i переслiдувала троянцiв, залишилася iхнiм ворогом i пiсля падiння Троi.] Вiн, швидко поробивши човни,
На сине море поспускав,
Троянцiв насаджавши повнi,
І куди очi почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка, –
Енея не любила – страх;
Давно уже вона хотiла,
Його щоб душка полетiла
К чортам i щоб i дух не пах.
3.[3 - Венера – в римськiй (Афродiта – в грецькiй) мiфологii богиня краси i кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру – ii любовне захоплення троянцем Анхiзом, до якого богиня з'явилась на гору iда у виглядi пастушки i народила вiд нього сина Енея. Пiд час вiйни з греками допомагала троянцям. // Парис – один з синiв троянського царя Прiама, дядько Енея з боку батька, призвiдець пагубноi для його батькiвщини вiйни з греками. За античною мiфологiею, до Париса з'явилися три богинi – Гера, Афiна, Афродiта (вiдповiдно у римлян – Юнона, Мiнерва i Венера) – й попросили бути суддею у суперечцi за яблуко, яке мусило дiстатися найвродливiшiй з них. Гера обiцяла вiддати йому у володiння велике царство – Азiю, Афiна обiцяла славу полководця, Афродiта – найпрекраснiшу жiнку на землi. Парис вiддав яблуко Афродiтi. При ii сприяннi викрав у одного з грецьких царiв Менелая дружину – прекрасну Єлену, що й послужило приводом для Троянськоi вiйни. // Путивочка – сорт невеликих круглих яблук.] Еней був тяжко не по серцю
Юнонi – все ii гнiвив;
Здававсь гiрчiйший iй вiд перцю,
Нi в чiм Юнони не просив;
Но гiрш за те iй не любився,
Що, бачиш, в Троi народився
І мамою Венеру звав;
І що його покiйний дядько,
Парiс, Прiамове дитятко,
Путивочку Венерi дав.
4.[4 - Геба – дочка Юнони i Зевса, пiд час бенкетiв пiдносила олiмпiйцям напитки богiв – нектар i амброзiю. // Гринджолята – зменшене вiд гринджоли – низькi й широкi сани з боками, що розширяються вiд передка. Також – маленькi дитячi санчата. Розкована гра неоднозначнiстю слова, часте вживання слiв, серйозний змiст яких мiстить в собi гумористичний заряд –
Сторінка 2
уттева прикмета стилю «Енеiди». Богиня на дитячих саночках! // Павичка – коняка павиноi мастi, також – зменшене вiд пава. У римлян пава – птах Юнони. Добрий знавець народного побуту, художник Василь Онисимович Корнiенко в iлюстрацii до «Енеiди» Котляревського (1909) витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебiдь у вiдомiй байцi, летить у небесах поверх хмар, за нею на гринджолах – Юнона. В лiбретто до опери «Енеiда» Миколи Карповича Садовського сцена вiдвiдин Юноною бога вiтрiв Еола вiдкриваеться словами: «З верховини Олiмпу спускаються саночки, запряженi павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в старосвiтське убрання…» І далi: «Юнона сiдае знову на своi саночки i злiтае на Олiмп» (Лисенко М. Зiбр. творiв: У 20 т. – К., 1955. – Т. 7. – С. 44). Для оперноi умовностi птах в упряжцi пасуе. Одначе чому Юнона виiздить саме на санях, а не на якомусь колiсному екiпажi, як у перших двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII-XVIII ст. i навiть пiзнiше сани широко застосовувалися не тiльки зимою, а й у лiтню пору, надто в болотистих i лiсистих мiсцевостях. До того ж, що в даному разi головне, iзда на санях вважалася бiльш почесною, нiж на колесах, тому знатнi особи, насамперед духовного сану, при парадних виiздах, безвiдносно до пори року, вiддавали перевагу саням (адже богиня Юнона iде до бога Еола). // Кибалка – старовинний жiночий головний убiр у виглядi високоi пов'язки на головi, з двома довгими кiнцями, якi спадали на спину. Носили тiльки замiжнi жiнки. // Мичка – пучок приготовленого для пряжi волокна конопель або льону. Один кiнець насадженоi на гребiнь мички звисав, мов коса, вниз, i з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодицi з-пiд кибалки, або взагалi коса. З'являтися на людях з вiдкритою косою, чи навiть пасмом волосся, що виглядае з-пiд головного убора, замiжнiй жiнцi не годилося. // Взяла спiдницю i шнурiвку – тобто спiдницю i керсет, старосвiтський жiночий убiр. Керсет не мав рукавiв, його одягали поверх вишиваноi сорочки, стягували спереду при фiгурi шнурiвкою. Одягали тiльки разом з спiдницею. І спiдницю, i керсет шили по можливостi з кращих, яскравих тканин, прикрашених усами (див. коментар: І, 14), та iн. // Еол – бог вiтрiв, жив на плавучому островi Еолii.] Побачила Юнона з неба,Що пан Еней на поромах;
А те шепнула сука Геба…
Юнону взяв великий жах!
Впрягла в гринджолята павичку,
Сховала пiд кибалку мичку,
Щоб не свiтилася коса;
Взяла спiдницю i шнурiвку,
І хлiба з сiллю на тарiлку,
К Еолу мчалась, як оса.
5.[5 - Поставила тарiлку з хлiбом – коли молодиця йде в гостi, то, за звичаем, вона даруе хазяiновi хлiбину, притому спечену у власнiй печi.]«Здоров, Еоле, пане-свату!
Ой, як ся маеш, як живеш? –
Сказала, як ввiйшла у хату,
Юнона. – Чи гостей ти ждеш?..»
Поставила тарiлку з хлiбом
Перед старим Еолом-дiдом,
Сама же сiла на ослiн.
«Будь ласкав, сватоньку-старику!
Ізбий Енея з пантелику,
Тепер пливе на морi вiн.
6.[6 - Суцiга – собачий син, розбишака, пройдисвiт.] Ти знаеш, вiн який суцiга,
Паливода i горлорiз;
По свiту як iще побiга,
Чиiхсь багацько вилле слiз.
Пошли на його лихо злее,
Щоб люди всi, що при Енеi,
Послизли i щоб вiн i сам…
За сее ж дiвку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу
Тобi я, далебi, що дам».
7.[7 - Дей же його кату! – вигук, що означае подив з досадою. За значенням близький до: «Ти глянь! Така досада!» // Імена вiтрiв з античноi мiфологii: Борей – холодний пiвнiчний або пiвнiчно-схiдний вiтер. Нот – теплий пiвденний вiтер, тиховiй. Зефiр – захiдний весняний вiтер, який приносив дощi. Евр – схiдний або пiвденно-схiдний вiтер, який приносив засуху.]«Гай, гай! ой, дей же його кату!
Еол насупившись сказав. –
Я все б зробив за сюю плату,
Та вiтри всi порозпускав:
Борей недуж лежить з похмiлля,
А Нот поiхав на весiлля,
Зефiр же, давнiй негодяй,
З дiвчатами заженихався,
А Евр в поденщики найнявся, –
Як хочеш, так i помишляй!
8.[8 - Трiстя – трясовина, грузьке болото. Іван Франко до записаноi у рiдних Нагуевичах примовки «Іди в трiстьи та в болото!» додав пояснення: «Трiсте тут у значеннi тростина, що росте на болотi» (Франко. Приповiдки. – Т. 3. – С. 225). // Чвирк – залишок пiсля вторинноi перегонки горiлки.] Та вже для тебе обiщаюсь
Енеевi я ляпас дать;
Я хутко, миттю постараюсь
В трiстя його к чортам загнать.
Прощай же! швидче убирайся,
Обiцянки не забувайся,
Бо послi, чуеш, нiчичирк!
Як збрешеш, то хоча надсядься,
На ласку послi не понадься,
Тогдi вiд мене возьмеш чвирк».
9. Еол, оставшись на господi,
Зiбрав всiх вiтрiв до двора,
Велiв поганiй буть погодi…
Якраз на морi i гора!
Все море зараз спузирило,
Водою мов в ключi забило,
Еней тут крикнув, як на пуп;
Заплакався i заридався,
Пошарпався, увесь подрався,
На тiм’i начесав аж струп.
10.[9 - Пiвкопи – двадцять п'ять копiйок. Еней пообiцяв дати Нептуну хабара – пiвкопи. Для бога Нептуна (в
Сторінка 3
Енеiдi» боги – переодягнене вище панство, знать) та й для пана Енея пiвкопи – мала сума. Цим самим пiдкреслювалася скареднiсть i жадоба Нептуна до грошей. В другiй частинi поеми, влаштовуючи поминки по батьковi Анхiзовi, Еней кидае пiвкопи в дарунок простолюдиновi («З кишенi вийнявши пiвкiпки, Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки»). Отже, i згадана сума хабара боговi моря розрахована на комiчний ефект. А яка була реальна цiна грошей на Украiнi в другiй половинi XVIII ст.? Певне уявлення дають, примiром, збереженi в архiвах описи та оцiнка в грошах майна козакiв i селян Менськоi та Борзненськоi сотень Чернiгiвського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описiв чимало, цiни на ту саму рiч, будiвлю, тварину вказанi багато раз, причому в рiзних селах. Вони такi: хата рублена з сiнями i прикомiрком – вiд 10 до 25 крб., комора рублена – 3 крб., вiз пiд коней – 40-50 коп., плуг – 12 коп., вiдгодована свиня – 1 крб. 50 коп., вiвця – 50 коп., гуска – 10 коп., курка – 2 коп., кожух звичайний – 1 крб. 20 коп., смушева шапка – 30 коп., чоботи – 20-30 коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии /К. с. – 1887. – Т. 7. – Кн. 2. – С. 696-697). Звичайно, вказанi цiни порiвнювати з сучасними не можна. Інша доба, iнша економiчна система, iншi вимiри.] Проклятi вiтри роздулися,А море з лиха аж реве;
Слiзьми троянцi облилися,
Енея за живiт бере;
Всi човники iх розчухрало,
Багацько вiйська тут пропало;
Тогдi набрались всi сто лих!
Еней кричить, що «я Нептуну
Пiвкопи грошей в руку суну,
Аби на морi штурм утих».
11.[10 - Дряпiчка, дряпiжник – той, хто оббирае кого-небудь, здирник. Походить, певне, вiд слова драпач – шаповал, який очищае виготовлену шкiру вiд шерстi дротяною щiткою.] Нептун iздавна був дряпiчка,
Почув Енеiв голосок;
Шатнувся зараз iз запiчка,
Пiвкопи для його кусок!..
І миттю осiдлавши рака,
Схвативсь на його, мов бурлака,
І вирнув з моря, як карась.
Загомонiв на вiтрiв грiзно:
«Чого ви гудете так рiзно?
До моря, знаете, вам зась!»
12.[11 - До ляса – польський iдiоматичний вислiв, що означае втечу. // Свiтелка – невелика свiтлиця, парадна кiмната в хатi, будинку.] От тут-то вiтри схаменулись
І ну всi драла до нори;
До ляса мов ляхи шатнулись,
Або од iжака тхори.
Нептун же зараз взяв мiтелку
І вимiв море, як свiтелку,
То сонце глянуло на свiт.
Еней тогдi як народився,
Разiв iз п’ять перехрестився;
Звелiв готовити обiд.
13.[12 - Шальовки, шалiвки – тонкi, неширокi дошки, якими оббивають (шалюють) стiни, стелю, дах. Означення сосновi – один iз зразкiв точноi передачi Котляревським життевоi правди. Шальовки кращi – сосновi. Просякнутi живицею, вони порiвняно стiйкi проти гниття. // Лемiшка – див. коментар: І, 27.] Поклали шальовки сосновi,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемiшку i кулiш глитали
І брагу кухликом тягли;
Та i горiлочку хлистали, –
Насилу iз-за столу встали
І спати послi всi лягли.
14.[13 - Дудка – див. коментар: І, 28. // Очiпок – головний убiр замiжньоi жiнки у формi шапочки, iнколи з подовжнiм розрiзом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане пiд ним волосся. Венера, так само як i Юнона, одягла святковий убiр украiнськоi молодицi, але вже iнший, вишуканiший, яскравiший, як подобае богинi краси й кохання, та ще й молодшiй за вiком вiд Юнони. Замiсть аскетичноi кибалки, що лишае вiдкритим тiльки лице, у неi грезетовий, тобто парчевий, очiпок. // Кунтуш з усами люстровий (люстрин – дорога шовкова тканина з глянцем; уси – нашивками iз золотоi i срiбноi тасьми). Кунтуш – верхнiй жiночий одяг. Мав одкиднi й розрiзнi рукава, так званi вильоти. Жiнки могли носити кунтуш i зовсiм без рукавiв. Вiн мав вилоги на грудях, у талii щiльно стягувався гапликом без пояса. // Ходить на ралець – по нарочитим (помiтнiшим) праздникам ходить на поклон с подарками (К.). Венера хоча i йде до Зевса «на ралець», проте не бере з собою хлiба i не веде мови про подарунки, як це робила Юнона пiд час вiдвiдання Еола (І, 4). Ритуали пiд час вiдвiдання рiдного батька – не обов'язковi, а давати хабара – суперечить життевiй правдi. Натомiсть вона бере батька слiзьми.] Венера, не послiдня шльоха,
Проворна, враг ii не взяв,
Побачила, що так полоха
Еол синка, що аж захляв;
Умилася, причепурилась
І, як в недiлю, нарядилась,
Хоть би до дудки на танець!
Взяла очiпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий,
Пiшла к Зевесу на ралець.
15.[14 - Зевес – у грецькiй мiфологii (у римськiй – Юпiтер) бог грому i блискавки, найстарший мiж небожителями. В «Енеiдi» Котляревського iнколи фiгуруе пiд iменем Йовиш, на польський лад. // Сивуха – звичайна, невисокого гатунку горiлка, недостатньо очищена. // Восьмуха – восьма частина кварти (близько 125 грамiв). // Кварта – кухоль, десята частина вiдра (К.). У добу феодалiзму на Украiнi, навiть у кiнцi XVIII ст., пiсля ряду заходiв уряду Росiйськоi iмперii по унiфiкацii мiр i ва
Сторінка 4
и, спостерiгаеться iх велика рiзноманiтнiсть. Інодi просто неможливо перевести давню мiру на сучасну систему мiр. «…Не тiльки кожне мiсто i мiстечко, але навiть багато продавцiв мали своi особливi мiри. Так… для мiряння рiдини служили: вiдро, вiдерце, кварта, яких мiстилося в казенному державному вiдрi 24. Зустрiчаеться також мiряння куфами, барилами, носатками, але цi останнi були власне не мiрами, а посудиною тiльки приблизноi величини, так, наприклад, куфа мiстила 18-40 вiдер» (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. – 1889. – № 7. – С. 231). // Ійон – бач. // У свинки грати – Микола Гоголь так описуе цю гру: «На утрамбованiй i твердiй землi стають у коло; кожний перед собою мае ямку, в яку тикае кiнцем палицi. Посерединi кола трохи бiльша ямка, в яку той, що перебувае за колом, гонить теж палицею м'яч. Тi, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посерединi. Але, вiдбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути ii на свое мiсце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодiе мiсцем, ставлячи у вiльну ямку свою палицю, а хто гавив, – буде замiсть нього гонити м'яч» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 512).] Зевес тогдi кружав сивухуІ оселедцем заiдав;
Вiн, сьому випивши восьмуху,
Послiдки з кварти виливав.
Прийшла Венера, iскривившись,
Заплакавши i завiскрившись,
І стала хлипать перед ним:
«Чим пред тобою, милий тату,
Син заслужив таку мiй плату?
Ійон, мов в свинки, грають iм.
16.[15 - Згiдно з «Енеiдою» Вергiлiя, Енеевi було призначено стати засновником мiста Рима i могутньоi Римськоi держави, основоположником великоi династii правителiв. // Як вернеться пан хан до Криму – тобто, нiколи того не буде. Кримське ханство було лiквiдоване i приеднане до Росiйськоi iмперii 8 квiтня 1783 р. // Нар.: Як хан долiзе до Криму (Номис. – С. 109).] Куди йому уже до Риму?
Хiба як здохне чорт в ровi!
Як вернеться пан хан до Криму,
Як жениться сич на совi.
Хiба б уже та не Юнона,
Щоб не вказала макогона,
Що й досi слухае чмелiв!
Коли б вона та не бiсилась,
Замовкла i не камезилась,
Щоб ти се сам iй iзвелiв».
17.[16 - Я в правдi так твердий, як дуб – порiвняння бере початок у язичеськiй мiфологii. У стародавнiх грекiв дуб – дерево Зевса, у римлян – Юпiтера. Вiдповiдно в язичникiв-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози i блискавки – Перуна.] Юпiтер, все допивши з кубка,
Погладив свiй рукою чуб:
«Ох, доцю, ти моя голубка!
Я в правдi твердий так, як дуб.
Еней збудуе сильне царство
І заведе свое там панство;
Не малий буде вiн панок.
На панщину ввесь свiт погонить,
Багацько хлопцiв там наплодить
І всiм iм буде ватажок.
18.[17 - Дiдона – за античними легендами, фiнiкiйська царiвна, яка заснувала мiсто-державу Карфаген на африканському узбережжi Середземного моря. // Мосць – величнiсть. // Іди, небого – тут у значеннi: сердешна, бiдолаха. // Понедiлкувати – поширений у давнi часи звичай постити в понедiлок. // У цей день не виконували важкi роботи й такi, що вимагали тривалого часу, наприклад прядiння. Понедiлкували тiльки одруженi жiнки. Але вже на початку XX ст. вiдомий украiнський етнограф Микола Сумцов констатував вiдмирання цього звичаю: «…Додержання посту в понедiлок… нинi мiсцями практикуеться старими жiнками з приурочуванням давнього звичаю до святого понедiлка» (Сумцов Н. Бытовая старина в «Энеиде» Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. – Харьков, 1905. – Т. 16. – С. 155).] Заiде до Дiдони в гостi
І буде там бенкетовать;
Полюбиться ii вiн мосцi
І буде бiсики пускать.
Іди, небого, не журися,
Попонедiлкуй, помолися,
Все буде так, як я сказав».
Венера низько поклонилась
І з панотцем своiм простилась,
А вiн ii поцiловав.
19. Еней прочумався, проспався
І голодрабцiв позбирав,
Зо всiм зiбрався i уклався,
І, скiлько видно, почухрав.
Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
І море так йому огидло,
Що бiсом на його дививсь.
«Коли б, – каже, – умер я в Троi,
Уже б не пив сеi гiркоi
І марне так не волочивсь».
20.[18 - «Голе троянство» геть вибилося iз харчових запасiв. Вперше i востанне за весь час iхнього мандрування Котляревський не називае наiдкiв, а говорить просто «чогось попоiли».] Потiм до берега приставши
З троянством голим всiм своiм,
На землю з човнiв повстававши,
Спитавсь, чи е що iсти iм?
І зараз чогось попоiли,
Щоб на путi не ослабiли;
Пiшли, куди хто запопав.
Еней по берегу попхався,
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк – i в город причвалав.
21.[19 - У цiй строфi подаеться характеристика Дiдони. Нi тут, нi далi Котляревський прямо не зображае i не називае ii царицею. Перед нами – украiнська молодиця, вдова заможного пана середньоi руки. Спосiб характеристики Дiдони, як i iнших персонажiв «Енеiди», – це перелiк рис, якостей, у даному разi тiльки позитивних, якi складають той характер. Перша оцiнка дещо побiжна: «розумна i моторна». Потiм, звернувш
Сторінка 5
нашу увагу на Дiдону, оповiдач розгортае ширшу характеристику. Йде ряд означень: «трудяща», за ним – паралельне означення-синонiм у вищому ступенi: «дуже працьовита». Далi – ще позитивнi риси: «весела», «гарна». Як бачимо, змальовано народний iдеал молодицi. Найважливiша прикмета того iдеалу – працьовитiсть. З шести означень iдеалу жiнки працьовитостi вiдведено два, одне з них у вищому ступенi (единий у строфi прикметник вищого ступеня). Звернiмо увагу: на останньому мiсцi – «гарна». У щойно змальованих образах Венери i Юнони майже все зосереджено на зовнiшностi, уборах, а тут бачимо зовсiм iнше. Убори Дiдони будуть не менш уважно й любовно виписанi далi, тут же йдеться виключно про моральнi якостi, вдачу, життевi обставини. Дуже багато буде важити для Дiдони прибуття троянцiв, надто великi надii пов'язуе цариця та ii близькi з появою Енея. Перед потенцiальним женихом насамперед викладаеться найважливiше з народного погляду – якостi молодоi вдови як людини i хазяйки. Далi в усiй поемi таку пильну увагу до моральних рис, особистоi вдачi зустрiнемо тiльки один раз – при змалюваннi майбутньоi дружини Енея Лависi, народного iдеалу дiвчини на виданнi. А тепер звернiмо увагу на означення «сановита», яке стоiть пiсля «веселоi», «гарноi», замикаючи перелiк достоiнств Дiдони. Справа в тому, що воно не зовсiм прикладаеться до украiнського народного iдеалу жiнки, взяте з iншого смислового ряду. В «Словнику украiнськоi мови» зафiксовано два значення слова сановитий: 1) який мае високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тiльки тут, в одному з семи означень-похвал Дiдона наближаеться до царицi. Воно було б на мiсцi у ряду: «мудра» («розумна» мае бiльш практичний, житейський вiдтiнок), «могутня», «милостива» i т. iн. Чому ж слово «сановита» опинилося в чужому для нього лексичному оточеннi? Справа в тому, що перед нами – травестiя. Взяте з iншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточеннi створюе певний комiчний ефект. Воно заховалося в самому кiнцi останнього рядка характеристики i ненав'язливе, ледве помiтно виглядае звiдти, мов краечок царськоi мантii з-пiд плахти молодицi. На iдеал украiнськоi жiнки падае травестiйно-гумористичний вiдсвiт, весь вiн немов пройнятий любовно-iронiчним усмiхом автора. Наступне слово «бiдняжка» нiби маскуе, а насправдi пiдсилюе гумористичний мотив – сановита бiдняжка!] В тiм городi жила Дiдона,А город звався Карфаген,
Розумна панi i моторна,
Для неi трохи сих iмен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бiдняжка – що була вдова;
По городу тогдi гуляла,
Коли троянцiв повстрiчала,
Такi сказала iм слова:
22.[20 - Звертаючись iз запитаннями до троянцiв, Дiдона перелiчуе рiзнi види мандрiвок людей у давнi часи. Передовсiм згадано чумацькi валки на Дон та у Крим. Як вiдомо, основним товаром чумацького промислу в цi краi були сiль i риба. Потiм названо переселення з одного краю Украiни в iнший («виходцi-бурлаки»). На початку 90-х рокiв XVIII ст. частина запорожцiв частково сушею, частково морем переселилася на «подарованi» царицею Катериною II землi мiж рiчками Кубань i Єя, утворивши там Вiйсько чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянцiв вiдбив i цей iсторичний епiзод, не мають реальних пiдстав. Нарештi – мандри на прощу до Киева, Почаева та iнших мiсць паломництва.]«Вiдкiль такi се гольтiпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходцi-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак!»
Троянцi всi замурмотали,
Дiдонi низько в ноги пали,
А вставши, iй мовляли так:
23.[21 - Мана – привид, мiраж. Ману пускати – дурачити, морочити. // Вирва – викуп, який бере на весiллi з нареченого брат молодоi. У переносному значеннi також – хабар. В три вирви – дати вiдкупного в потрiйному розмiрi, синонiм до «втришия прогнати».]«Ми всi, як бач, народ хрещений,
Волочимся без талану,
Ми в Троi, знаеш, порожденi,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам греки прочухана
І самого Енея-пана
В три вирви вигнали вiдтiль;
Звелiв покинути нам Трою,
Пiдмовив плавати з собою,
Тепер ти знаеш, ми вiдкiль.
24.[22 - Постоли, також личаки – простонародне взуття з цiлого шматка шкiри без пришивноi пiдошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до нiг мотузками чи ремiнцями (волоками). // Кожух – верхнiй чоловiчий одяг, звичайно з непокритоi тканиною овечоi шкури, хутром до середини, довгий, з великим комiром. // Свита – простонародний верхнiй одяг з домотканого сукна. // Пеня – напасть, бiда.] Помилуй, панi благородна!
Не дай загинуть головам,
Будь милостива, будь незлобна,
Еней спасибi скаже сам.
Чи бачиш, як ми обiдрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, нiби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили
І з голоду в кулак трубили,
Така нам лучилась пеня».
25.[23 - Тогдi Великдень був би нам! – до фразеологiзму «Великдень раз у рiк» Іван франко дае таке пояснення: «Се одно з на
Сторінка 6
бiльших, а у нашого народа таки найбiльше свято» (Ф ранко. Приповiдки. – Т. 3. – С. 398).] Дiдона гiрко заридалаІ з бiлого свого лиця
Платочком сльози обтирала:
«Коли б, – сказала, – молодця
Енея вашого злапала,
Уже б тогдi весела стала,
Тогдi Великдень був би нам!»
Тут плюсь – Еней, як будто з неба:
«Ось, осьде я, коли вам треба!
Дiдонi поклонюся сам».
26.[24 - Пiл – широкi, грубi дошки, покладенi в хатi мiж пiччю з того боку, де черiнь i припiчок, та протилежною стiною. Пiл служить лiжком i лавою. Ширина його – близько двох метрiв, щоб упоперек могла вiльно лягти доросла людина. // І iли сiм'яну макуху – макуха – вижимки чи збой з конопляного сiм'я, вживали як десерт або легку закуску.] Потiм з Дiдоною обнявшись,
Поцiловались гарно всмак;
За рученьки бiленькi взявшись,
Балакали то сяк, то так.
Пiшли к Дiдонi до господи
Через великi переходи,
Ввiйшли в свiтлицю та й на пiл;
Пили на радощах сивуху
І iли сiм’яну макуху,
Покiль кликнули iх за стiл.
27.[25 - З полив'яних мисок – з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподiбним сплавом. // Свинячу голову до хрiну – ритуальна страва. У слов'ян-язичникiв дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальноi страви, трапезу. Потiм поряд з дикою або на змiну iй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньоi птицi, зокрема iндика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею – культ життедайноi, плодоносноi матерi-землi (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982. – С. 52-53). Спосiб приготування: «Свинячу голову очистити, вимити i поставити варитися; натерти хрiну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трiшки бульйоном, покласти сметани i закип'ятити з невеликою кiлькiстю солi; вийняти зварену голову, вiддiлити вiд неi нижню щелепу i подавати» (Маркевич. – С. 162). // Локшину на перемiну – говорять ще «на перемiжку» – про легшi страви, якi подають мiж м'ясними. // Локшина – «замiсити пшеничне тiсто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарiзати вузькими смужками i зварити у водi з маслом або на молоцi» (Маркевич. – С. 157). // Кулiш – густа юшка з пшона. «Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою i зварити з олiею, коров'ячим маслом або свинячим салом» (Маркевич. – С. 153). // Лемiшка – «пiджарити гречаноi муки, розвести ii солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в пiч на одну годину; подавати з пiджареною на коров'ячому маслi або на олii цибулею» (Маркевич. – С. 156). // Зубцi – кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим i пересiяним на сито конопляним сiм'ям. // Путря – «зварити кутю з ячменю; викласти ii в ночовки, обсипати житнiм солодом, добре перемiшати, викласти в дiжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле мiсце на добу» (Маркевич. – С. 157). // Кваша – колись одна з популярнiших страв («борщ, каша, третя кваша»). «Взяти житнього борошна, гречаного i солоду, висипати в дiжечку, розмiшати горячою водою (але не кип'ятком), дати пiвгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду i розводити на смак, щоб було рiдше або густiше, хто як любить; поставити на печi на тепле, щоб прийняло кислоту, тодi варити в горшку i подавати» (Маркевич. – С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку i гостроти сушенi грушi, сливи чи якiсь iншi фрукти. // Шулики – порiзанi на невеликi кусочки пшеничнi коржi, залитi розведеним медом разом з м'ятим у макiтерцi маком. Наiдки тут i у всiх подальших картинах бенкетування троянцiв автор перелiчуе в тiй послiдовностi, у якiй iх подавали на стiл. Звичайно, останнiми подавали солодкi страви, послiдовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотiлося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до iжi. Пiд час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь i топтати дорогi убори, сипати грiшми, але нiколи не могли собi дозволити зневажливого ставлення до хлiба, iжi взагалi. І обiдаючи пiсля тривалого морського походу, i бенкетуючи цiлими днями, троянцi все пiдбирають, «як на вечерi косарi» (IV, 29). Адже не годилося ставити на стiл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цiкаво, що Котляревський у «Енеiдi» жодного разу не згадуе картоплi, хоч ii за життя письменника почали культивувати на Украiнi. Досить швидко вона вийшла в число головних городнiх культур. У «Салдацькому патретi» (1833), перелiчуючи виставленi на ярмарку овочi, Квiтка-Основ'яненко називае i «картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть».] Тут iли рознii потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самi гарнii приправи
З нових кленових тарiлок:
Свинячу голову до хрiну
І локшину на перемiну,
Потiм з пiдлевою iндик;
На закуску кулiш i кашу,
Лемiшку, зубцi, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
28.[26 - За панським столом, можливо, кожен гiсть мав кубок. Одначе за давньою народною традицiею обносили i частували всiх го
Сторінка 7
тей по кругу однiею чаркою. В народних звичаях живе цiлий кодекс правил, хто i в якiй послiдовностi пiдносить гостям чарку, з кого починати частування. // Мед, пиво, брагу, сирiвець – названi найдавнiшi вiдомi в нас напоi. Перелiк по низхiднiй, вiд кращого до найдешевшого – сирiвцю, единого в цьому ряду безалкогольного напою. // Калганка – горiлка, настояна на калганi (трава, корiнь якоi вживаеться також у народнiй медицинi). // Ялiвець (Juniperus) – рослина родини кипарисових, росте кущами, рiдше невеликими деревами. Вiн i зараз поширений на Украiнi. Використовуеться як декоративне дерево. Мае гострий смолистий запах. Дим з ялiвця (плоди i стебла тлiють на гарячому вугiллi) мае лiкувальнi властивостi. // Горлиця – давнiй украiнський танець. Танцюють парою: дiвчина («горлиця») i парубок. Пiсня до танцю часто варiюеться, iмпровiзуеться залежно вiд обставин. У пiснях такого типу тiльки перший куплет рiдко зазнае якихось змiн. Подаемо ближчий до Котляревського в часi запис пiснi, опублiкований у 80-х роках минулого столiття з примiткою: «Останнi два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський», вiдомий украiнський композитор i спiвак, автор опери «Запорожець за Дунаем». // Ой дiвчина-горлиця // До козака горнеться; // А козак, як орел, // Як побачив, так i вмер. // Умер батько – байдуже, // Вмерла мати – байдуже, // Умер милий, чорнобривий, // Жаль менi його дуже. // І за батька «отче наш», // І за матiр «отче наш», // За милого ж душу // Танцювати мушу // (Пiснi, думки i шумки руського народу на Подолii, Украiнi i в Малоросii. – К., 1885. – С. 128). // Зуб – танок, який танцювали пiд сопiлку. Один з рiзновидiв сопiлки називаеться «зубiвка». // Дудка, iнакше «дуда», «коза», «волинка» – музичний iнструмент, що складаеться з шкiряного мiха i вставлених у нього двох, iнколи трьох трубок. На однiй, як на сопiлцi, грають мелодiю, iншi дають фон, незмiнний тон (див. також коментар: І, 37). // По балках – танцю чи пiснi пiд такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях «Енеiди», здiйснених без участi Котляревського, було: «Ой, ненько, на цимбалах грали». // Санжарiвка – темпераментний розгульний танець. Приспiвки до «санжарiвки»: // Ішли дiвки з Санжарiвки, // А за ними два парубки; // А собаки з макiвок, // Гав-гав на дiвок. // Ой дiвчина кумина // Поiхала до млина. // Зачепила в сухий пень // Та й стояла цiлий день. // Продай, мамо, двi корови, // Купи менi чорнi брови, // На колодцi стояти // Та на хлопцiв моргати. // Чом, чом боса ходиш? // Чому чобiт не заробиш? // Ой не жалуй дурнички, // Купи новi черевички! // (Закревский Н. Старосветский бандуриста. – М., 1860. – Кн. 1. – С. 75). // У чотирьох «граючих» рядках 28-i строфи першоi частини «Енеiди» блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (вiн грав на скрипцi). Спробуемо проаналiзувати звукову iнструментовку рядкiв. Тут необхiдне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодiю i наростаючий темп. // «Бандура горлицi бриньчала» – чуються перебори струн бандури в помiрному темпi. «Сопiлка зуба затинала» – прискорення темпу i пiдвищення тону; пiсля двох «бринь» попереднього рядка (причому перше тихiше – «ба», друге голоснiше – «бринь») – три такти сопiлки, кожний голоснiший попереднього: «со» (глухий приголосний i голосний), «зу» (дзвiнкий приголосний i низький, приглушений голосний), «за» (той же дзвiнкий приголосний, але вже в парi з високим голосним). «А дудка грала по балках» – вступае iнструмент, голоснiший, нiж два попереднiх, з iншим забарвленням тембру, росте темп: пiсля «ду-ду» iдуть варiацii. // «Санжарiвки на скрипцi грали» – дальше пiдвищення темпу i тону. Завдяки нагромадженню дзвiнких приголосних та свистячих рядок немов зiграний на скрипцi. Вслухаймося у вступнi акорди: «с», «н», «ж» – на два такти – «ду-ду» – три перебори пальцiв скрипаля, три порухи смичка. Звернiмо увагу на те, що iнструменти починають звучати у певнiй наступностi. Першою – порiвняно неголосна бандура, за нею голоснiша – сопiлка, потiм ще голоснiша – дудка. І нарештi всiх покривае цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органiчний синкретизм, еднiсть ритму танцю, музики, спiву. Пiсня для танцю втiлюе його ритм i дух, без нього вона, як i без мелодii, за висловом Лесi Украiнки, «тiльки наполовину жива». Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття («Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дiстанеться й передам») часто фiгурують в пiснях до танцю, i не просто так, до слова, а тому, що вони е неабиякою складовою частиною святкового дiйства. Демонструють не тiльки силу i вправнiсть у танцi, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам i свиткам присвячений окремий рядок коментованоi строфи. // Дробушка – жiноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта – верхнiй одяг типу спiдницi, зроблений iз двох, зшитих до половини кускiв картатоi шерстяноi тканини. Святкове вбрання. З народноi пiснi: // Вийди, вийди, молодице, з вiдром по водицю, // Нехай же я подивлюся на плахту-дрiбницю. // (Собрание русскСторінка 8
х народних песен с их голосами. – СПб, 1805. – С. 182).]І кубками пили слив’янку,Мед, пиво, брагу, сирiвець,
Горiлку просту i калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлицi бриньчала,
Сопiлка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарiвки на скрипцi грали,
Кругом дiвчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках.
29.[27 - Проворну, чепурну i гарну – народний iдеал дiвчини, прикмети названi в порядку iх важливостi. Пор. змалювання молодицi Дiдони (І, 21), дiвки на виданнi Лависi (IV, 21-22). // Юпка – верхнiй жiночий одяг у виглядi довгоi корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демiсезонного пальта чи плаща. // Запаска – жiноче вбрання, що замiняе спiдницю. Кусок чорноi, звичайно шерстяноi тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кiнцi його сходилися попереду. Поверх запаски у виглядi фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску i попередницю пiдперiзували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелi (франц. flanelle) – дорогоi фабричноi тканини. Святкове вбрання ii, так само як Дiдони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собi тiльки заможнi люди. // Стьонжки, стьожки – кiсники. // Ковтки – сережки. // Третяк – потрiйне притоптування в танцi. Часто викликають у танець, особливо дiвчата, не словами, а танцем. Вихилясом – танцюють, нахиляючись то вправо, то влiво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають iй в очi, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеем iде не Дiдона, а ii молодша сестра, дiвка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дiвчатами та парубками, тим бiльше не годилося вдовi з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пiр, поки грають музики. Вийти з танцю ранiше, особливо парубковi, означало показати слабiсть. Хто доведе свою пару до найбiльшоi втоми – той кращий танцюрист (див.: К. с. – 1898. – Т. 61. – Кн. 4. – С. 10 другоi пагiнацii).] Сестру Дiдона мала Ганну,
Навсправжки дiвку хоть куди,
Проворну, чепурну i гарну;
Приходила i ся сюди
В червонiй юпочцi баевiй,
В запасцi гарнiй фаналевiй,
В стьонжках, в намистi i ковтках;
Тут танцьовала викрутасом,
І пред Енеем вихилясом
Пiд дудку била третяка.
30.[28 - Гоцак – те саме, що тропак – народний танець. // Гайдук – народний танець. Садив гайдука – танцював навприсiдки. // Не до соли – примовка «Тепер менi не до солi» пiшла вiд народного оповiдання, вiдомого у варiантах. Наводимо поданий у «Трудах» Павла Чубинського, пiдготовлених у 70-х роках минулого столiття: «Послав батько сина за сiллю, дав йому гривню грошей. Купив син солi, скiльки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сiль у заполу та й iде додому. По дорозi був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж дiл гуде. Надiйшов туди наш парубок i дуже йому заманулося потанцювати, а в кишенi шаг мулить. // – Музико, грай менi одному! – погукнув парубок, вiддав того шага i почав танцювати, аж хата мала, а вiн закида ноги, i вприсiдки, i через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сiль потроху сиплеться з заполи. Що майне вiн ногою, то сiль так i поросне по хатi. А люди стоять округи та й приказують йому саме пiд ногу, мов знарошне приграють: // – Ой, парубче, сiль сиплеться, ой, парубче, сiль сиплеться! // А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все iм: // – Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! // Ходив, ходив парубок, поки аж вiдтанцював свого шага. Стала музика i вiн став. Глянув – аж сiль уся на долiвцi, ще сам вiн i порозтирав ii ногами. // Скривився парубок та в сльози: // – А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть! // Потяг собi, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379). // Здавна на Украiнi, так само як у Росii та Бiлорусii, сiль, як переважно привозний продукт першоi необхiдностi, цiнилася високо i витрачалася економно. Сiль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сiль «кримку» i «бахмутку». Першу одержували вiд випаровування на сонцi морськоi води в Криму, другу – вiд випаровування на спецiальних сковородах добутоi з соляних колодязiв води. Колодязi знаходилися на березi невеликоi рiчки Бахмутки в нинiшньому Донбасi. Бiля солеварень виникла укрiплена слобода, потiм – мiсто Бахмут (тепер Артемiвськ, великий центр соледобувноi промисловостi). Свiдчать, що «бахмутка» була бiльш дрiбною i вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солi. Їi ставили на стiл окремо. Звiдси й звичай зустрiчати гостей найдорожчим у господарствi – хлiбом i сiллю. Хлiб i сiль на столi – ознака достатку. Розсипати сiль не те що з торби – солянки вважалося в народi недоброю прикметою (посваритися).] Еней i сам так розходився,
Як на арканi жеребець,
Що трохи не увередився,
Пiшовши з Гандзею в танець.
В обох пiдкiвки забряжчали,
Сторінка 9
ижки од танцiв задрижали,Вистрибовавши гоцака.
Еней, матню в кулак прибравши
І не до соли примовлявши,
Садив крутенько гайдука.
31.[29 - Варенуха – «Хлiбне вино або наливка, варенi з сухими плодами, медом i пряним корiнням» (К.).] А послi танцiв варенухи
По фiлiжанцi пiднесли;
І молодицi-цокотухи
Тут баляндраси понесли;
Дiдона крiпко заюрила,
Горщок з вареною розбила,
До дуру всi тодi пили.
Ввесь день весело прогуляли
І п’янi спати полягали;
Енея ж ледве повели.
32.[30 - Про пiч багато хто з молодших та й старших уже не мае певного уявлення. Споконвiчний неодмiнний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припiчком та черiнню, уже майже вiдiйшла в минуле. Зараз тiльки iнколи в селянських хатах, на кухнi, продовжують ставити печi менших, нiж ранiше, розмiрiв i меншою черiнню над ними, скорiше як данину традицii, нiж з практичноi потреби. На черенi, яка нагрiваеться, коли топлять пiч, сплять, сушать зерно, в тому числi просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно. // Просо вiдоме ще з доiсторичних часiв як зернова культура. Згадуеться в дуже давнiх зразках народноi творчостi: «А ми просо сiяли, сiяли…» Традицiйно просо займае досить значне мiсце в харчовому рацiонi украiнського народу. В повсякденному побутi пшоняна каша або кулiш – звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у пiст з рибою та олiею – перший наiдок.] Еней на пiч забрався спати,
Зарився в просо, там i лiг;
А хто схотiв, побрiв до хати,
А хто в хлiвець, а хто пiд стiг.
А деякi так так хлиснули,
Що де упали – там заснули,
Сопли, харчали i хропли;
А добрi молодцi кружали,
Поки аж пiвнi заспiвали, –
Що здужали, то все тягли.
33.[31 - Оренда, оранда – корчма. У святковi днi тут збиралися на гуляння, танцi. Назва «оранда» походить вiд того, що корчмарi за право торгувати горiлкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду). // У недiлю на селi, // У орандi на столi // Сидiли лiрники та грали // По шелягу за танець. // Кругом аж курява вставала. // Дiвчата танцювали // І парубки… // (Тарас Шевченко. Титарiвна) // Кораблик – старовинний жiночий головний убiр, переважно в середовищi панства i заможного козацтва. Висока шапка з парчi або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звiдси й назва. Верх круглий, з дорогоцiнноi тканини, iнколи винизаний жемчугом i дорогоцiнним камiнням, над лобом викроений гострим кiнцем уверх (як нiс корабля), вуха залишалися вiдкритими. Ободок – завжди з чорного матерiалу, потилицю прикривав округло викроений чорний клапан. // І начепила ланцюжок – одягла прикрасу на шию. // Та i запаски не забула – Дiдона одягла не таку запаску, яка була на ii молодшiй сестрi Ганнi минулого дня. Знали ще запаску у виглядi полотняного бiлого передника, яку носили поверх спiдницi замiжнi, взагалi бiльш поважного вiку жiнки. // З вибiйки платок – платок з вибитим на тканинi вiзерунком, який наноситься вручну за допомогою рiзьбленоi або набiрноi дерев'яноi дошки. Платок, хустка – важлива деталь святкового жiночого одягу. Хустка вiдiгравала також велику роль у ритуалах, увiйшла в обряди та повiр'я. Заручена дiвчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом iхнього вiчного союзу. В третiй частинi «Енеiди» серед грiшникiв фiгурують i тi, що в дiвчат «з кишень платки тягли».] Дiдона рано iсхопилась,
Пила з похмiлля сирiвець;
А послi гарно нарядилась,
Якби в оренду на танець.
Взяла кораблик бархатовий,
Спiдницю i карсет шовковий
І начепила ланцюжок;
Червонi чоботи обула,
Та i запаски не забула,
А в руки з вибiйки платок.
34.[32 - Що од покiйника украла – тобто потай взяла з майна свого покiйного чоловiка Сiхея. // Каптан (рос. кафтан) – верхнiй чоловiчий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка. // Пояс з каламайки – пояс з цупкоi густоi льняноi тканини. Пояс був важливою деталлю чоловiчого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди пiдперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси рiзних розмiрiв – «бiльшоi руки» i «меншоi руки». // І чорний шовковий платок – платок, плат у старi часи в чоловiкiв мав ширше призначення, нiж нинiшня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сiдла тощо.] Еней же, з хмелю як проспався,
Із’iв солоний огiрок;
Потiм умився i убрався,
Як парубiйка до дiвок.
Йому Дiдона пiдослала,
Що од покiйника украла,
Штани i пару чобiток;
Сорочку i каптан з китайки,
І шапку, пояс з каламайки,
І чорний шовковий платок.
35.[33 - Ляси пiдпускати – весело, жартiвливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.] Як одяглись, то iзiйшлися,
З собою стали розмовлять;
Наiлися i принялися,
Щоб по-вчорашньому гулять.
Дiдона ж тяжко сподобала
Енея так, що i не знала,
Де дiтися i що робить;
Точила всякii баляси
І пiдпускала разнi ляси,
Енею тiлько б угодить.
36.[34 - У панаса грати – хто-небудь один iз за
Сторінка 10
'язаними очима ловить iнших. Кого пiймае, той стае йому на змiну.] Дiдона вигадала грище,Еней щоб веселiший був,
І щоб вертiвся з нею ближче,
І лиха щоб свого забув:
Собi очицi зав’язала
І у панаса грати стала,
Енея б тiлько уловить;
Еней же зараз догадався,
Коло Дiдони терся, м’явся,
Їi щоб тiлько вдовольнить.
37.[35 - Журавель – весiльний танець (К.). Можна додати, що це взагалi народний масовий танець-пiсня. У танцi вiдтворюеться поведiнка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злiтае у повiтря тощо). Здебiльшого це робить ведучий, солiст-танцюрист. Іншi учасники стоять у колi або бiжать слiдом за ведучим. Вони спiвають пiсню, супроводжуючи текст ii вiдповiдними рухами та жестами. На весiллi звичайно водять «журавля» в понедiлок, коли несуть снiдання молодiй. Якщо в селi була церква, то в цей час мелодiю «журавля» мiг виконувати на дзвонах паламар. У сценi-жартi Марка Кропивницького «Лихо не кожному лихо – iншому й талан» пономар, вихваляючись своiм хистом, говорить: «…Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвiн – чи на «достойно», чи на «многа лiта»?.. Та хочби i «журавля». Текст «Журавля», опублiкований за життя Івана Котляревського: // Да внадився журавель, журавель // До бабиних конопель, конопель! // Такий, такий журавель, // Такий, такий дибле // Конопельки щипле! // А я сьому журавлю, журавлю, // Кием циби переб'ю, переб'ю! // Такий, такий журавель, // Такий, такий дибле, // Конопельки щипле! // (Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С, 153). // Дудочка – народний дiвочий танець, сольний, зараз вiдомий пiд назвою «козачок». У давнину його танцювали пiд акомпанемент дудки (волинки), звiдки й назва. Зараз виконуеться на рiзних музикальних iнструментах (скрипцi, цимбалах, бандурi та iн.), одначе при цьому зберiгаеться характер музичного викладу, притаманний дудцi. Текст пiснi до танцю: // Ти ж мiй дударику, // Ти ж мiй сподарику, // Ти ж було селом iдеш, // Ти ж було в дуду граеш, // Ти ж мене забавляеш! // Тепер тебе немае, // Й дуда твоя гуляе, // І пищики запалися, // Бозна кому досталися // (Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 154). // Дудники iнколи ходили вiд села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарi або лiрники. На таку думку наводять i слова «Ти ж було селом iдеш». Можливо, наведена пiсня виникла в той час, коли мандрiвнi дудники почали вiдходити в минуле. Дудка лишила помiтний слiд у фольклорi, топонiмiцi, антропонiмiцi, що теж свiдчить про ii неабияку роль у культурному життi народу. // Хрещик – весняна гра, в котрiй одна пара учасникiв гри ловить другу, яка пiсля подачi сигналу розбiгаеться, уникаючи переслiдувачiв; також танець-гра, пiд час якого хлопцi й дiвчата мiняються мiсцями. Переважно гра дiтей i пiдлiткiв, причому дiвчат. Вiдомо кiлька рiзновидiв гри. // Горюдуб – гра, учасники якоi стають парами, а той, хто «горить», стоiть спереду i за сигналом ловить одного iз задньоi пари, що роз'еднуеться, перебiгаючи наперед. // Джгут – рiзновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долонi. Скажiмо, скiльки лишилося пiсля закiнчення гри на руках карт у дурня, стiльки раз його били джгутом по руцi. В «джгута» грали i без карт. // Хлюст – гра в карти. Взагалi хлюстом називаеться такий момент у грi, коли в одного чи кiлькох гравцiв на руках опиниться три карти однiеi мастi, або три козирi, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший – визначають за старшинством карт, якi його утворили. В пари – неясно, яка гра в карти маеться на увазi. Може, вдвох, один на один? // Вiзок – поширена гра в карти, так званi «своi козирi». Назва пiшла вiд того, що тому, хто програв, дiстаеться велика купа карт – «хоч возом вивозь» (див.: К. с. – 1887. – Т. 18. – Кн. 6-7. – С. 463-471). // Дамки – шашки. Закрита пiд кiнець гри шашками противника, шашка переможеного вважаеться соромом для нього («Чорт мав порожнього кута»). // 36 – 37-ма – «iгровi» строфи. У перших виданнях «Енеiди» кожна строфа складалася з 20 рядкiв, потiм сам Котляревський розбив двадцятирядковi строфи на двi десятирядковi. Тому тiсна смислова еднiсть двох сусiднiх строф у «Енеiдi» спостерiгаеться часто. Ігри не бенкет, де важко подати наiдки й напоi з урахуванням забаганок кожного з присутнiх окремо, i не обряд, де теж передбаченi обов'язковi для всiх ритуальнi дiйства. Грають «хто як i в вiщо захотiв». // Сцени бенкетування троянцiв у Дiдони не раз перегукуються з травестiями «мандрованих дякiв» – «Пiсня свiтська» та «Великодна вiрша», де фiгурують бiблiйнi персонажi, переодягненi в украiнський одяг i надiленi рисами украiнських селян. У «Великоднiй вiршi» – «Давид гуслi пiдстроiв, козацькоi як дернув», з присутнiх «всяк собi пару прибрав» i всi пiшли у танець: // Перше навприсядки брали, // Потiм били трепака, // А дiвчата забивали // Пiдкiвками гоцака. // Як же взяли молодицi // По-своему бушувать, // Аж погубили спiдницi, // Так взяло iх розбирать». // Тут же «парубки в м'яча гуляли, деякii ж у жгута; дiвки пiсеньки спiвали; малi ж дiти – у кота; хто хотiв – навбитки б
Сторінка 11
вся» (Історiя украiнськоi лiтератури: У 8 т. – К., 1967. – Т. 2. – С. 57). // В «iгрових» строфах новаторська риса «Енеiди» порiвняно з вiршами-травестiями полягае в тому, що з ряду iгор обособлено взятий «панас». Вiн служить зближенню Енея з Дiдоною, рухае сюжет. Пара на довший час, мов прожектором, вихоплена з маси. Індивiдуалiзацii героiв у сучасному розумiннi ще немае, але е типи, на розвитку стосункiв яких тримаеться сюжет. У травестiях попередникiв Котляревського гри чи танцю, взятих з виразною метою характеристики окремих персонажiв, вказати не можемо.] Тут всяку всячину iграли,Хто як i в вiщо захотiв,
Тут iншi журавля скакали,
А хто од дудочки потiв,
І в хрещика, i в горюдуба,
Не раз доходило до чуба,
Як загулялися в джгута;
В хлюста, в пари, в вiзка iграли
І дамки по столу совали;
Чорт мав порожнього кута.
38. Щодень було у них похмiлля,
Пилась горiлка, як вода;
Щодень бенкети, мов весiлля,
Всi п’янi, хоть посуньсь куда.
Енеевi так, як болячцi
Або лихiй осiннiй трясцi,
Годила панi всякий день.
Були троянцi п’янi, ситi,
Кругом обутi i обшитi,
Хоть голi прибрели, як пень.
39.[36 - Курили – пиячили, бенкетували. // Сподар – шанобливе звертання, зараз невживане. Мало значення: «господар» i «государ», «цар». І далi зустрiчаеться в «Енеiдi» (III, 1, IV, 127).] Троянцi добре там курили,
Дали приманку всiм жiнкам,
По вечорницям всi ходили,
Просвiтку не було дiвкам.
Та й сам Еней-сподар i паню
Пiдмовив паритися в баню…
Уже ж було не без грiха!
Бо страх вона його любила,
Аж розум ввесь свiй погубила,
А, бачся, не була плоха.
40.[37 - Грiнку убить – виграти (К.), добре поживитися. Грiнка – скибка хлiба, помазана зверху чимсь iстiвним; або ще – пiдсмажена на сковорiдцi з жиром. У переносному значеннi – взагалi шмат, кусок чогось пожиточного. Нар.: Убив добру грiнку. Грiнка йому упала (Номис. – С. 207). // Мутив, як на селi москаль! – москаль – тут у значеннi: солдат царськоi армii. На Украiнi до лiквiдацii козачого вiйськового устрою знали тiльки солдат-росiян. Пiзнiше назва «москаль» перейшла i на солдат-украiнцiв, взагалi людей будь-якоi нацiональностi, коли вони служили в царськiй армii.] От так Еней жив у Дiдони,
Забув i в Рим щоб мандровать.
Тут не боявся i Юнони,
Пустився все бенкетовать;
Дiдону мав вiн мов за жiнку,
Убивши добру в неi грiнку,
Мутив, як на селi москаль!
Бо – хрiн його не взяв – моторний,
Ласкавий, гарний i проворний,
І гострий, як на бритвi сталь.
41. Еней з Дiдоною возились,
Як з оселедцем сiрий кiт;
Ганяли, бiгали, казились,
Аж лився деколи i пiт.
Дiдона ж мала раз роботу,
Як з ним побiгла на охоту,
Та грiм загнав iх в темний льох…
Лихий iх зна, що там робили,
Було не видно з-за могили,
В льоху ж сидiли тiлько вдвох.
42. Не так-то робиться все хутко,
Як швидко оком iзмигнеш;
Або як казку кажеш прудко,
Пером в паперi як писнеш.
Еней в гостях прожив немало, –
Що з голови його пропало,
Куди його Зевес послав.
Вiн годiв зо два там просидiв,
А мабуть би, i бiльш пронидiв,
Якби його враг не спiткав.
43.[38 - Олiмп – гора в пiвнiчнiй Грецii, на якiй, згiдно з мiфологiею, живуть боги. Тут стоять палаци Зевса та iнших богiв, збудованi й оздобленi богом ковальства Гефестом. Ворота в Олiмп, коли боги виiжджають звiдти на золотих колiсницях, вiдкривають i закривають гори. Олiмп – також символ верховноi влади. // Мартопляс – гультяй, гульвiса, блазень.] Колись Юпiтер ненароком
З Олiмпа глянув i на нас;
І кинув в Карфагену оком,
Аж там троянський мартопляс…
Розсердився i розкричався,
Аж цiлий свiт поколихався;
Енея лаяв на ввесь рот:
«Чи так-то, гадiв син, вiн слуха?
Убрався в патоку, мов муха,
Засiв, буцiм в болотi чорт.
44.[39 - А то Венера все свашкуе – свашкуе – тут у значеннi: сватае, зводить. // Свашка – жiнка, яка порядкуе на весiллi. // Котляревський консультував свого знайомого Дмитра Бантиш-Каменського, який писав «Историю Малой России». Згадуючи в своiй працi про особливостi весiльного обряду на Полтавщинi, Бантиш-Каменський пише: «Коли молода приiжджае до хати молодого i вiдходить потiм до покою, дружка й свашка керують нею; остання роздягае, кладе молоду в постiль». До слова «свашка» Бантиш-Каменський дае примiтку: «Свашка зветься i мчалкою – пояснюе п. Котляревський – вiд дiеслова мчати, скоро переносити. У свашки вибирають, звичайно, жiнку молодих рокiв, смiливу, проворну, швидку» (Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя i творчiсть. – К., 1981. – С. 104-105).] Пiдiть гiнця менi кликнiте,
До мене зараз щоб прийшов,
Глядiть же, цупко прикрутiте,
Щоб вiн в шиньок та не зайшов!
Бо хочу я кудись послати.
Ійон, iйон же, вража мати!
Але Еней наш зледащiв;
А то Венера все свашкуе,
Енеечка свого муштруе,
Щоб вiн з ума Дiдону звiв».
45.[40 - Меркурiй. – У римськiй мiфологii бог-вiстун, покровитель мандрiвникiв, купцiв, пастухiв; син Юпiтера i н
Сторінка 12
мфи гiр Майi (вiдповiдно у грекiв – Герпес). Тут Меркурiй одягнений вiзником-листоношею кiнця XVIII – початку XIX ст. // Ладунка (пол. Іаdunek) – тут поштова сумка з бляхою на нiй, знаком того, хто перебувае на державнiй службi. Листоношi носили ладунку на грудях. Також ще – патронна сумка у кавалеристiв, мисливцiв. // Ногайський малахай – довгий ремiнний батiг (нагай), як у ногайцiв, тюркськоi народностi, що зараз живе на Кавказi (переважно пiвнiч Дагестанськоi АРСР). Ногайцями у XVIII ст. називали кочiвникiв бiля узбережжя Азовського i Чорного морiв, на пiдступах до Кримського ханства.] Прибiг Меркурiй засапавшись,В три ряди пiт з його котив;
Ввесь ремiнцями обв’язавшись,
На голову бриль наложив;
На грудях з бляхою ладунка,
А ззаду з сухарями сумка,
В руках нагайський малахай.
В такiм нарядi влiзши в хату,
Сказав: «Готов уже я, тату,
Куда ти хочеш, посилай».
46.[41 - А то залiг, мов в грубi пес – грубою називали пiч для обiгрiвання примiщення, яку топили з сiней. Звичайно груби були тiльки в панських будинках. Нар.: Аби груба, то пес буде (Номис. – С. 169).]«Бiжи лиш швидче в Карфагену, –
Зевес гiнцевi так сказав, –
І пару розлучи скажену,
Еней Дiдону б забував.
Нехай лиш вiдтiль уплiтае
І Рима строiти чухрае, –
А то залiг, мов в грубi пес.
Коли ж вiн буде йще гуляти,
То дам йому себе я знати, –
От так сказав, скажи, Зевес».
47.[42 - Станя, стайня – примiщення, де тримають коней, конюшня. // Чортопхайка – легка бричка. // Оглобельна – коняка, запряжена в оглоблi, по центру. По боках оглобельноi – конi припряжнi, або ще кажуть пiдпряжнi, орчиковi.] Меркурiй низько поклонився,
Перед Зевесом бриль iзняв,
Через порiг перевалився,
До станi швидше тягу дав.
Покинувши iз рук нагайку,
Запряг вiн миттю чортопхайку,
Черкнув iз неба, аж курить!
І все кобилок поганяе,
Що оглобельна аж брикае;
Помчали, аж вiзок скрипить!
48. Еней тогдi купався в бразi
І на полу укрившись лiг;
Йому не снилось о приказi,
Як ось Меркурiй в хату вбiг!
Смикнув iз полу, мов псяюху.
«А що ти робиш, п’еш сивуху? –
Зо всього горла закричав, –
Ану лиш, швидче убирайся,
З Дiдоною не женихайся,
Зевес поход тобi сказав!
49.[43 - Та швидко i не так задробиш – тобто задрiботиш, побiжиш мерщiй. // Дать халазiю – вiдшмагати рiзками (К.); взагалi – одержати нагiнку, прочуханку.] Чи се ж таки до дiла робиш,
Що й досi тута загулявсь?
Та швидко i не так задробиш;
Зевес не дурно похвалявсь;
Получиш добру халазiю,
Вiн видавить з тебе олiю,
От тiлько йще тут побарись.
Гляди ж, сьогодня щоб убрався,
Щоб нищечком вiдсiль укрався,
Мене удруге не дождись».
50.[44 - Мов Каiн, затрусивсь увесь – вираз походить вiд апокрифiчних варiантiв бiблiйного мiфу про першого великого грiшника людського роду братовбивцю Каiна (Буття IV, 11). Пор. у лiтописi (XIII ст.): «А князь (Мстислав) викрив Жирослава (свого боярина-зрадника) i прогнав його вiд себе, як ото прогнав бог Каiна з-перед лиця свого, кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи i трясучись на землi; бо розверзла земля уста своi прийняти кров брата твойого» (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. – 1982. – № 7. – С. 25). Тут «стогнучи i трясучись на землi» – апокрифiчний додаток. Нар.: Труситься, як Каiн (Номис. – С. 63). // Кабака – тютюн для нюхання, розтертий у порошок.] Еней пiджав хвiст, мов собака;
Мов Каiн, затрусивсь увесь;
Із носа потекла кабака:
Уже вiн знав, який Зевес.
Шатнувся миттю сам iз хати
Своiх троянцiв позбирати;
Зiбравши, дав такий приказ:
«Як можна швидче укладайтесь,
Зо всiми клунками збирайтесь,
До моря швендайте якраз!»
51.[45 - А сам, вернувшася в будинки – у панських садибах будинками називалися тiльки тi примiщення, в яких жила панська сiм'я та ii гостi, люди «благородного звання». Двiрська челядь, взагалi простолюд, жили в iнших, службових примiщеннях. // Мiзерiя – злиднi, мiзернi пожитки.] А сам, вернувшися в будинки,
Свое лахмiття позбирав;
Мiзерii наклав двi скриньки,
На човен зараз одiслав
І дожидався тiлько ночi,
Що як Дiдона зiмкне очi,
Щоб не прощавшись тягу дать.
Хоть вiн за нею i журився
І свiтом цiлий день нудився;
Та ба! бач, треба покидать.
52. Дiдона зараз одгадала,
Чого сумуе пан Еней,
І все на ус собi мотала,
Щоб умудритися i iй;
З-за печi часто виглядала,
Прикинувшись, буцiм куняла
І мов вона хотiла спать.
Еней же думав, що вже спала,
І тiлько що хотiв дать драла,
Аж ось Дiдона за чуб хвать.
53.[46 - Крадькома виглядаючи з-за комина, Дiдона довго вдавала, що не помiчае зборiв у дорогу зрадливого коханця, довго тамувала злiсть. Побачивши, що Еней хоче втiкати, вхопила його за чуприну, не проговорила, а просичала першу фразу: «Постiй, прескурвий, вражий сину!» Зразок алiтерацii: у кожному словi – глухий свистячий та шиплячий приголосний. Нар.: Не грiй гадюки в пазусi, бо вкусить (Номис. – С. 58).]«Постiй, пре
Сторінка 13
курвий, вражий сину!Зо мною перше розплатись;
От задушу, як злу личину!
Ось ну лиш тiльки завертись!
От так за хлiб, за сiль ти платиш?
Ти всiм, привикши насмiхатись,
Розпустиш славу по менi!
Нагрiла в пазусi гадюку,
Що послi iзробила муку;
Послала пуховик свинi.
54. Згадай, який прийшов до мене,
Що нi сорочки не було;
І постолiв чорт мав у тебе,
В кишенi ж пусто, аж гуло;
Чи знав ти, що такее грошi?
Мав без матнi однi холошi,
І тiлько слава, що в штанах;
Та й те порвалось i побилось,
Аж глянуть сором, так свiтилось;
Свитина вся була в латках.
55.[47 - Рожен – загострений кiлок. // Хирний – хворобливий, жалюгiдний.] Чи я ж тобi та не годила?
Хiба рiжна ти захотiв?
Десь вража мати пiдкусила,
Щоб хирний тут ти не сидiв».
Дiдона гiрко заридала,
І з серця аж волосся рвала,
І закраснiлася, мов рак.
Запiнилась, посатанiла,
Неначе дурману iз’iла,
Залаяла Енея так:
56.[48 - Кучма – кудлата, з нестриженого смушку бараняча шапка, папаха. Це слово вживаеться також у переносному значеннi: чуб, чуприна. В народi вiдомий неделiкатний жарт, який вчиняють над малими дiтьми. Жартовi передуе приблизно такий дiалог: «Зробити тобi кучму?» – «Зробiть». // «А яку ж тобi зробити кучму – велику чи малу?» – «Велику». Пiсля цього охочого до великоi кучми хапають за голову, боляче куйовдять чуб, з притиском проводять долонями супроти, щоб вiн стирчав у рiзнi боки. Не пускають, поки не доведуть жертву до плачу.]«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нiкчемний, ланець, кателик!
Гульвiса, пакосний, престидкий,
Негiдний, злодiй, еретик!
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобi я в пику,
То тут тебе лизне i чорт!
І очi видеру iз лоба
Тобi, диявольська худоба,
Трясешся, мов зимою хорт!
57.[49 - Мандруй до сатани з рогами – перефразована лайка «Щоб тебе нечистий взяв!» (Номис. – С. 81). Не горiв, не болiв: зразу околiв (про наглу смерть злого) (Там же. – С. 159). Щоб ви шаталися повiк – один з тяжчих прокльонiв, майже обов'язковий компонент кожноi лайки. Ось давнiший зразок такого прокльону з «Галицько-Волинського лiтопису» (XIII ст.): «Хай не буде йому (зрадниковi боярину Жирославу) пристанку в усiх землях, у руських i в угорських, i нi в яких же краях! Нехай ходить вiн, блукаючи, по землях! Хай жадае вiн харчу, а вина i пива скудно хай буде йому! І хай буде двiр його пустим, i в селi його хай не буде живущого!» (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. – 1982. – № 7. – С. 26). // Окинемо поглядом увесь епiзод з лайкою Дiдони. 53 – 54-та строфи – присоромлення, виказування, перелiк благодiянь невдячному коханцевi. Інший характер мають строфи 56-57. Вони становлять внутрiшньо завершену мовно-художню цiлiснiсть. Дiдона лае зрадливого коханця згiдно з устояними фольклорними канонами. Довгий монолог Дiдони завершуе лайка-заклинання, лайка – ритуальне дiйство. Виказавши все Енеевi, Дiдона доступним iй способом творить над ним суд i кару. Першi чотири рядки 56-i строфи – тринадцять лайливих слiв. Один перiод, роздiлений на два речення тiльки тому, що треба перевести дух. Тринадцять лайливих слiв-ударiв. Пiсля них, розпаливши себе, молодиця переходить до словесноi розправи. Словесно вiдтворенi етапи розправи: ляпас i дряпання нiгтями по обличчю. // У 57-й строфi вiд знищеного i розвiнчаного Енея Дiдона переходить до його братii. Тут уже не викриття, а лайка-заклинання, якi, за виразом Олександра Потебнi, е вивiтреними язичницькими молитвами. Дiдона накликае на троянцiв усi бiди й нещастя, серед яких найстрашнiше – «на чистому щоб поколiли», тобто вмерли наглою смертю. Несподiвана, раптова смерть, без сповiдi i причастя – ганебна. Тому воiни перед боем вiдправляли вiдповiднi ритуали, несподiвано опиняючись в смертельно небезпечному становищi, сповiдалися i просили прощення один у одного. В поезii Шевченка: «Ой пiшла я у яр за водою» дiвчина заклинае зрадливого коханого: // Побий тебе сила божа // На наглiй дорозi.] Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобi присниться бiс!
З твоiми сучими синами,
Щоб враг побрав вас всiх, гульвiс,
Щоб нi горiли, нi болiли,
На чистому щоб поколiли,
Щоб не оставсь нi чоловiк;
Щоб доброi не знали долi,
Були щоб з вами злii болi,
Щоб ви шаталися повiк».
58. Еней вiд неi одступався,
Поки зайшов через порiг,
А далi аж не оглядався,
З двора в собачу ристь побiг.
Прибiг к троянцям, засапався,
Обмок в поту, як би купався,
Мов з торгу в школу курохват;
Потiм, в човен хутенько сiвши
І iхати своiм велiвши,
Не оглядався сам назад.
59.[50 - Аж занудило iй, небозi – небога – тут у значеннi: бiдолаха, сердешна.] Дiдона тяжко зажурилась,
Ввесь день нi iла, нi пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бiгала, як би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала ногтi на руках;
А далi сiла на порозi,
Аж занудило iй, небозi,
І не встояла на ногах.
60.[51 - Паплюга – розпутна жiнка.] Сест
Сторінка 14
у кликнула на пораду,Щоб горе злее розказать,
Енееву оплакать зраду
І льготи серцю трохи дать.
«Ганнусю, рибко, душко, любко,
Рятуй мене, моя голубко,
Тепер пропала я навiк!
Енеем кинута я, бiдна,
Як сама паплюга послiдня,
Еней злий змiй – не чоловiк!
61. Нема у серця мого сили,
Щоб я могла його забуть.
Куди мнi бiгти? – до могили!
Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла,
Людей i славу занедбала;
Боги! я з ним забула вас.
Ох! дайте зiлля мнi напитись,
Щоб серцю можна розлюбитись,
Утихомиритись на час.
62.[52 - Пуцьверинок – пташеня. // Купiдон, або Амур – син богинi кохання Венери, за античними мiфами, – маленьке чарiвне хлоп'я з крильцями за плечима, луком i стрiлами в руках. Кому Амур прониже своею золотою стрiлою серце в момент зустрiчi з особою другоi статi, той покохае. // Бахур – полюбовник, залицяльник.] Нема на свiтi мнi покою,
Не ллються сльози iз очей,
Для мене бiлий свiт есть тьмою,
Там ясно тiлько, де Еней.
О пуцьверинку Купiдоне!
Любуйся, як Дiдона стогне…
Щоб ти маленьким був пропав!
Познайте, молодицi гожi,
З Енеем бахурi всi схожi,
Щоб враг зрадливих всiх побрав!»
63. Так бiдна з горя говорила
Дiдона, жизнь свою кляла;
І Ганна що iй нi робила,
Нiякой ради не дала.
Сама з царицей горювала,
І сльози рукавом втирала,
І хлипала собi в кулак.
Потiм Дiдона мов унишкла,
Звелiла, щоб i Гандзя вийшла,
Щоб iй насумоватись всмак.
64.[53 - Запiчок – заглибина в коминi печi рiзноi величини, частiше з боку припiчка i полу. Тому Дiдона, щоб дiстати кресало, «скочила на пiл». В запiчку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало i трут. Трут робили з вiдвареного в гречаному попелi гноту, ганчiрки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана вiд удару залiзного кресала об камiнь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, вiдходи пiд час обробки льону або конопель – i роздували вогонь.] Довгенько так посумовавши,
Пiшла в будинки на постiль;
Подумавши там, погадавши,
Проворно скочила на пiл.
І взявши з запiчка кресало
І клоччя в пазуху чимало,
Тихенько вийшла на город.
Ночною се було добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений ввесь народ.
65.[54 - Стояв у неi на городi – чому очерет складений на городi, а не в дворi, де стоять садибнi будiвлi, копицi сiна, соломи та iн.? У садибi двiр (iнколи обгороджений) – зовсiм не те саме, що город. Город обробляеться i на ньому можна ставити ожереди, копицi тощо тiльки тодi, коли достигла городина зiбрана, а нова ще не посаджена. У даному разi саме так стоiть справа зi скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тiльки став лiд на стоячих водах i ще не випав великий снiг. Город, що спускаеться до низу, в цю пору пустуе i на ньому зручно складати очерет. До весни увесь вiн чи бiльша частина його буде спалена. // Костер – тридцять кiп пов'язаного в кулi очерету. В копi – 60 кулiв.] Стояв у неi на городi
В кострi на зиму очерет;
Хоть се не по царськiй породi,
Та де ж взять дров, коли все степ;
В кострi був зложений сухенький,
Як порох, був уже палкенький,
Його й держали на пiдпал.
Пiд ним вона огонь кресала,
І в клоччi гарно розмахала,
І розвела пожар чимал.
66.[55 - Послала душу к чорту в ад – всi, хто накладае на себе руки, – вчиняе тяжкий грiх, якому немае прощення. Самогубцям уготованi вiчнi муки в пеклi (III, 71).] Кругом костер той запаливши,
Зо всей одежi роздяглась,
В огонь лахмiття все зложивши,
Сама в огнi тiм простяглась.
Вкруг неi полом’я палало,
Покiйницi не видно стало,
Пiшов од неi дим i чад! –
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
Частина друга
1. Еней, попливши синiм морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своiм, сердега, горем,
Слiзьми, бiдняжка, обливавсь.
Хоть од Дiдони плив поспiшно,
Та плакав гiрко, неутiшно.
Почувши ж, що в огнi спеклась,
Сказав: «Нехай iй вiчне царство,
Менi же довголiтне панство,
І щоб друга вдова найшлась!»
2. Як ось i море стало грати,
Великi хвилi пiднялись,
І вiтри зачали бурхати,
Аж човни на морi тряслись.
Водою чортзна-як крутило,
Що трохи всiх не потопило,
Вертiлись човни, мов дурнi.
Троянцi з страху задрижали,
І що робити, всi не знали,
Стояли мовчки всi смутнi.
3.[56 - Палiнур – керманич на човнi Енея. Згiдно з легендою. Палiнур був кинутий у море з волi богiв, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув вiд рук тубiльцiв. Його iм'ям був названий мис на пiвденно-захiдному узбережжi Італii, в областi Луканiя. В «Енеiдi» Вергiлiя Еней ще зустрiнеться з Палiнуром у пiдземному царствi Плутона (Вергiлiй. – Кн. б. – Ряд. 337-387).] Один з троянськоi ватаги,
По iх вiн звався Палiнур;
Сей бiльше мав других одваги,
Смiленький був i балагур;
Що наперед сей схаменувся
І до Нептуна окликнувся:
«А
Сторінка 15
що ти робиш, пан Нептун!Чи се i ти пустивсь в ледащо,
Що хочеш нас звести нiнащо?
Хiба пiвкопи i забув?»
4.[57 - Шпуе – дуже бризкае, хвилюеться.] А далi пiсля сеi мови
Троянцям вiн так всiм сказав:
«Бувайте, братця, ви здоровi!
Оце Нептун замудровав.
Куди тепер ми, братця, пiйдем?
В Італiю ми не доiдем,
Бо море дуже щось шпуе,
Італiя вiдсiль не близько,
А морем в бурю iхать слизько,
Човнiв нiхто не пiдкуе.
5.[58 - Ацест – легендарний цар Сiцiлii, родом з Троi. Цим пояснюеться, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».] Ось тут земелька есть, хлоп’ята,
Вiдсiль вона невдалеку:
Сiцiлiя, земля багата,
Вона менi щось по знаку.
Дмухнiм лиш, братця, ми до неi
Збувати горестi своеi,
Там добрий цар живе Ацест.
Ми там, як дома, очуняем,
І, як у себе, загуляем,
Всього у нього вдоволь есть».
6. Троянцi разом прийнялися
І стали веслами гребти,
Як стрiлки, човники неслися,
Мов ззаду пхали iх чорти.
Їх сiцiлiйцi як уздрiли,
То з города, мов подурiли,
До моря бiгли всi встрiчать.
Тут мiж собою розпитались,
Чоломкались i обнiмались,
Пiшли до короля гулять.
7.[59 - Як водиться у подiбних випадках, несподiваних гостей почастували тим, що тримали у запасi для такоi нагоди, – салом, ковбасою, а оскiльки вони з далекоi морськоi дороги зголоднiли, то подали й тетерю (гарячу страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип'яток сухарiв, засмажити цибулею на олii, посолити – i тетеря готова. Сало – воно ще не раз буде згадуватися в «Енеiдi». З прадавнiх часiв його мiсце у харчовому рацiонi украiнського народу дуже значне. Серед харчових припасiв, якi, збираючись на вiйну з рутульцями, готуе вiйсько царя Латина, на першому мiсцi – сало i пшоно (IV, 98). З салом пов'язана велика кiлькiсть народних приказок, оповiдань, анекдотiв. Напр.: «Ой якби-то було так, щоб я царем стався – сало б iв, з салом спав, салом би вкривався». Ковбаса – традицiйний спосiб ii приготування: «Свиняче м'ясо з салом порiзати на шматочки, посипати сiллю, перцем i цим фаршем наповнити вимитi свинячi кишки, спекти в звичайнiй печi, а перед подачею на стiл пiджарити» (Маркевич. – С. 155). // Решето – господарська рiч для просiвання чого-небудь. До дерев'яного круглого обода знизу крiпиться сiтка, через яку просiюють (зерно, крупу). Те ж, що й сито, тiльки в останнього густiша сiтка (для борошна, товченоi макухи та iн.). Решето чи щось iнше, використовуване як хлiбниця, ставили обов'язково посерединi стола, щоб гостям було зручно брати нарiзаний хлiб. Хлiб – усьому голова, споконвiчна пошана до «святого хлiба» глибоко корiниться в народнiй свiдомостi. Хлiбина на покритому скатертиною столi – неодмiнний атрибут патрiархальноi хати, надто в святковий час.] Ацест Енею, як би брату,
Велику ласку показав,
І, зараз попросивши в хату,
Горiлкою почастовав;
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала
І хлiба повне решето.
Троянцям всiм дали тетерi
І вiдпустили на кватерi:
Щоб йшли, куди потрапить хто.
8.[60 - Пашкети в кахлях – «Не маючи пашкетних форм, заможнi селяни готують цю страву в кахлях. Замiшують пшеничне тiсто з маслом i з молоком, обкладають цим тiстом кахлю, перше змазавши ii маслом, кладуть гусячi нирки, печiнку, кусочки м'яса, заливають товченою печiнкою, закривають все це краями того ж тiста i ставлять у пiч пектись – поки буде готове» (Маркевич. – С. 157). // Кахлi – поширенi i зараз керамiчнi плитки для личкування (облицьовування) стiн, печей тощо. // Сита – розведений водою мед або медовий вiдвар на водi. // Зразову до рижкiв печiнку – зрази – страва з яловичини: скручений биток з м'яса, в даному разi з печiнки, з начинкою. Рижки, рижики – iстiвнi гриби.] Тут зараз пiдняли банькети,
Замурмотали, як коти,
І в кахлях понесли пашкети,
І киселю iм до сити;
Гарячую, м’яку бухинку,
Зразову до рижкiв печiнку,
Гречаний з часником панпух.
Еней з дороги налигався
І пiнноi так нахлестався,
Трохи не виперсь з його дух.
9.[61 - В сей день його отець опрягся – Еней прибув до Сiцiлii якраз через рiк пiсля смертi свого батька Анхiза на цiй землi. Опрягся – в бурлескнiй манерi, зневажливо, мов про скотину: помер. // Чикилдиха – назва гiршого гатунку горiлки.] Еней хоть трохи був пiдпилий,
Та з розумом не потерявсь;
Вiн син був богобоязливий,
По смертi батька не цуравсь.
В сей день його отець опрягся,
Як чикилдихи обiжрався, –
Анхiз з горiлочки умер.
Еней схотiв обiд справляти
І тут старцiв нагодовати, –
Щоб бiг душi свiй рай одпер.
10.[62 - Громчуя – об'еднана мiсцем проживання чи родом занять, або тим i другим спiлi, нiгтi, людей. Громадськi зiбрання, сходи вiдiгравали винятково важливу роль у суспiльному життi. Показовий приклад – козацькi ради на Запорiзькiй Сiчi. // Нар.: Громада – великий чоловiк. Як громада скаже, так i буде.] Зiбрав троянську всю громаду
І сам пiшов надвiр до них,
Просить у iх собi пораду,
Сказав iм рiч в словах
Сторінка 16
таких:«Панове, знаете, трояне
І всi хрещенii миряне,
Що мiй отець бував Анхiз,
Його сивуха запалила
І живота укоротила,
І вiн, як муха в зиму, зслиз.
11.[63 - Поставити обiд старцям – за давнiм звичаем, на похоронi i поминках обов'язково влаштовували обiд для старцiв.] Зробити поминки я хочу,
Поставити обiд старцям –
І завтра ж – далi не одстрочу.
Скажiте: як здаеться вам?»
Сього троянцi i бажали,
І всi уголос закричали:
«Енею, боже поможи;
Коли же хочеш, пане, знати,
І сами будем помагати,
Бо ми тобi не вороги».
12.[64 - Книш – хлiбний вирiб з пшеничного, iнколи житнього i гречаного борошна; по краях тiсто розплiскують коржем i завертають наверх так, що воно сягае тiльки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олiею. Приготування книша з житнього i гречаного борошна: «Вчинити житнього тiста, замiсити гречаним борошном; коли пiдiйде, викачувати на столi; лiплять книшi з допомогою ложки, яку опускають перед цим у розтоплений свинячий смалець. Злiпивши, сажають у пiч, а вийнявши, знову змазують смальцем» (Маркевич. – С. 154). // Коливо – ритуальне блюдо, обов'язкове на поминках; кутя з пшеницi, розведена ситою. Перш, нiж приступити до страв пiд час поминального обiду, споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покiйника: «Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почивае та й нас дожидае!..» (Номис. – С. 8). // Хазяiнiв своiх ззивали – тобто сiцiлiйцiв, на землi яких у даний момент перебували троянцi. // Сити iз медом наситили – тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь. // Пiшла на дзвiн дякам копа – копа – полтина (К.), тобто п'ятдесят копiйок. Дати на дзвiн – заплатити, щоб дзвонили в церквi за упокiй душi. Нар.: Дзвонять за упокiй душi (Номис. – С. 160).]І зараз миттю всi пустились
Горiлку, м’ясо куповать,
Хлiб, бублики, книшi вродились,
Пiйшли посуди добувать;
І коливо з кутi зробили,
Сити iз меду наситили,
Договорили i попа;
Хазяiнiв своiх ззивали,
Старцiв по улицям шукали,
Пiшла на дзвiн дякам копа.
13.[65 - Подана в помiрному гротескно-жартiвливому тонi картина приготування поминального обiду. Поминки – не бенкет, багатий стiл з рiзноманiтними та вишуканими наiдками й напоями, приправами та делiкатесами тут буде недоречним. Готуються звичайнi, повсякденнi страви. Аби тiльки обiд був добре приготовлений та щоб усiм, хто прийде вшанувати покiйного, вистачило iжi. На поминки кликати не обов'язково, приходять усi рiднi, близькi, сусiди. Старцi сходяться з усiеi округи. Звичайно, з цiеi нагоди найбiльше наварили борщу, який за кiлькiстю компонентiв та способiв приготування (залежно вiд локальних умов i пори року) не мае собi рiвних серед iнших страв украiнськоi кухнi. Борщ – головна страва обiду. Порiвняно з iншими стравами, борщ займае, можна сказати, чiльне мiсце у фольклорi. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. – С. 92, 173). Менше вiд борщу, хоч зовсiм не набагато, варять юшки (п'ять казанiв проти шести – дивовижно витримана загальна спiврозмiрнiсть мiж собою найбiльш поширених страв, кiлькiсть визначае i питому вагу в порiвняннi з iншими стравами). // Юшка, так само як i галушки, – страва загалом на снiданок та вечерю. Треба зауважити, що пiд «юшкою» часто розумiли бiдняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодникiв-епископiв, докоряе iм бiдняками, якi «юшечку хлебчуть». Звiдси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М'ясом хвалиться, а воно i юшки не було (Номис. – С. 51). Тому, коли юшка не бiдняцька, як правило, це пiдкреслюеться. У коментованiй строфi Іван Котляревський зазначае, що в усi казани спочатку поклали варити м'ясо – отже, обiд багатий. Галушки – давнiшi способи приготування: «Взяти гречаного борошна, пiдбити на водi досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, пiвгодини покип'ятити, покласти олii або масла чи засмажити салом з цибулею i подавати» (Маркевич. – С. 152). // Приеднана в кiнцi строфи до звичайних на поминках страв «тьма» варених баранiв, «курей, гусей, качок печених» – гротеск, очевидне для сучасникiв Івана Котляревського поеднання несумiсного. З другого боку, обкладенi горами печенi демократичнi вагани з борщем – на мiсцi. Вони спiвзвучнi стилевi поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п'яне гульбище.] На другий день раненько встали,
Огонь надворi розвели
І м’яса в казани наклали,
Варили страву i пекли.
П’ять казанiв стояло юшки,
А в чотирьох були галушки,
Борщу трохи було не з шiсть;
Баранiв тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всiм iсть.
14.[66 - Цебер – велике дерев'яне вiдро, мало вигляд зрiзаноi дiжки з дужкою зверху. // Вагани – видовбанi з дерева великi продовгуватi миски у виглядi коритець, з яких iли гуртом страву козаки на Сiчi, в походах, громадою на обiдах, поминках i т. iн. Спiльне споживання страви з однiеi посудини мало у певних випадках ритуальне значення,
Сторінка 17
имволiзувало братерство, мир i згоду мiж учасниками трапези. // «Со святими» – кондак, коротка молитовна пiсня в поминальному обрядi православноi церкви. Спiвом «со святими» вiдкривалася заупокiйна служба. Потiм священик благословляв трапезу i починалися поминки.] Цебри сивушки там стоялиІ браги повнii дiжки;
Всю страву в вагани вливали
І роздавали всiм ложки.
Як проспiвали «со святими»,
Еней обливсь слiзьми гiркими,
І принялися всi трепать;
Наiлися i нахлистались,
Що деякi аж повалялись…
Тогдi i годi поминать.
15.[67 - Еней i сам со старшиною – як i в реальному тогочасному життi, в «Енеiдi» виразно розмежованi суспiльнi стани: народ, простолюд; над ним – старшина, дворяни; над старшиною – вища знать, державцi, Олiмп. Одначе цiкаво, що в першiй частинi поеми розмежування далеко не таке виразне, як у наступних. У Дiдони всi троянцi бенкетують за одним столом; Еней i поведiнкою, i способом життя не вирiзняеться з-помiж iнших троянцiв, якi при зустрiчi з Дiдоною лають його останнiми словами. А тут – Еней уже сiдае за стiл «со старшиною», народ тримаеться окремо. Це – свiдчення того, що мiж написанням першоi i другоi частин поеми був перiод коли не тривалий у часi, то принаймнi позначений iнтенсивним творчим розвитком митця, реалiстичною конкретизацiею i поглибленням його задуму. // Пiвкiпки – 25 копiйок. // Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки – кидати в народ пiд час поминок, а також рiзних урочистостей монети – давня стiйка традицiя. // Як рiпки – найдешевших (дрiбних). Рiпа належала до найбiльш поширених, доступних городнiх культур. Солодкуватi на смак, бiлi, жовтi, часом червонi або фiолетовi коренi рiпи першим дiлом клали у страву. І при нестатках – рiпа завжди пiд рукою, завжди може виручити. Нар.: Рiпа – утiха жiнцi (Номис. – С. 243).] Еней i сам со старшиною
Анхiза добре поминав;
Не здрiв нiчого пред собою,
А ще з-за столу не вставав;
А далi трошки проходився,
Прочумався, протверезився,
Пiшов к народу, хоть поблiд.
З кишенi вийнявши пiвкiпки,
Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки,
Щоб тямили його обiд.
16.[68 - Перелоги – корчi, судороги. // Мислiте по землi писав – Мислiте – назва лiтери «М» у слов'яно-руськiй азбуцi. Мислiте писати – плутати сп'яну ногами.] Енея заболiли ноги,
Не чув нi рук, нi голови;
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очi, як в сови,
І весь обдувся, як барило,
Було на свiтi все немило,
Мислiте по землi писав.
З нудьги охляв i iзнемiгся,
В одежi лiг i не роздiгся,
Пiд лавкою до свiта спав.
17.[69 - Пiвквартiвки – пiвкварти, пiвкухля (К.). Це трохи бiльше пiвлiтра. Кухоль – i посудина, i iнколи мiра рiдини. Мiстив одну кварту. // Імбир – дорогi привознi прянощi з коренiв iмбиру, який росте у пiвденних краiнах.] Прокинувшися, ввесь трусився,
За серце ссало, мов глисти;
Перевертався i нудився,
Не здужав голови звести,
Поки не випив пiвквартiвки
З iмбером пiнноi горiлки
І кухля сирiвцю не втер.
З-пiд лавки вилiз i струхнувся,
Закашляв, чхнув i стрепенувся:
«Давайте, – крикнув, – пить тепер».
18.[70 - Не вомпили – не вагалися, не витрачали часу. Вомпити – вагатися, мати сумнiв. // Похмiлля на другий день пiсля поминок по батьковi Енея Анхiзовi переростае у широкий п'яний розгул – з музиками, танцями дресированих ведмедiв, перебiйцями. Гуляння тривало «без просипу недiль iз п'ять», аж поки втручання злоi Юнони не поклало йому край. Зважаючи на звичаi тогочасного панства – це не таке вже й перебiльшення. Гуляли тижнями, звичайно, не поминаючи, а пiд час ярмаркiв, на рiздво, Великдень, iншi свята, до яких приурочувалися сiмейнi торжества. Перетворювати поминки на п'яне гульбище, напиватися до безтями, та ще й поминаючи батька, – неподобство. Таке мiг собi дозволити тiльки Еней – безтурботний гульвiса, яким вiн змальований у перших частинах поеми. Досить порiвняти поминки Анхiза в другiй частинi i зображення поховання та поминок убитих воiнiв у шостiй (строфи 87-93), де Еней виступае як розважний i мудрий ватажок, а троянцi – свiдомими свого обов'язку мужнiми воiнами, щоб побачити, якоi значноi еволюцii зазнав задум «Енеiди» в тривалому процесi ii написання.] Зiбравшися, всi паненята
Ізнов кружати начали,
Пили, як брагу поросята,
Горiлку так вони тягли;
Тягли тут пiнненьку троянцi,
Не вомпили сiцiлiанцi,
Черкали добре назахват.
Хто пив тут бiльш од всiх сивухи,
І хто пив разом три осьмухи,
То той Енеевi був брат.
19.[71 - Ігрища – рiзноманiтнi груповi iгри, розваги у святковий день. Притаманне Котляревському «яскраве видiння реального свiту i найбiльшою мiрою конкретне його вiдтворення» (А. Шамрай) виявилося у наведеному малюнку надзвичайно виразно. Дуже насичена, жива картина святкового гуляння в господi украiнського пана. Це вже далеко не поминки. Немае обов'язкових у такому випадку столiв для старцiв. Публiку розважають школярi, хором спiваючи канти, тут же скачуть халяндри цигани i, звичайно ж, всюдисущi кобзарi та лiрники зi своiм реперту
Сторінка 18
ром на всi випадки життя. // У вiкон школярi спiвали – «Численнi мемуарнi i лiтературнi матерiали свiдчать, що семiнаристам або бурсакам того часу доводилось (…І гуртом збирати подаяння, спiваючи канти… Ця давня традицiя украiнських шкiл була ще жива в той час» (Волинський П. К. Іван Котляревський. – К., 1969. – С. 21). // Халяндри циганки скакали – цигани були неодмiнними учасниками будь-якого святкового, ярмаркового дiйства. Халяндри – циганський танець (К.). Подаючи панораму ярмарку в «Салдацькому патретi», Г. Квiтка-Основ'яненко згадуе й циганiв: «Циганка ворожить та приговорюе: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбиваеться; положи ж п'ятачка на рученьку – усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своiм голосом, мов з них чорт лика дере». // Водили в городi музики – звичай наймати музики i, танцюючи, водити iх за собою по селу, чи мiсту, чи то ярмарку, досить вiдомий. В тому ж «Салдацькому патретi» Г. Квiтки-Основ'яненка читаемо: «А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвiй Шпонь та продав сiль, рощитавсь i грошики вчистив, та й найняв троiсту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув ii на когось та й вiдбiг. Іде й спiвае, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля!..»] Еней наш роздоброхотався,Ігрища вздумав завести,
І п’яний зараз розкричався,
Щоб перебiйцiв привести.
У вiкон школярi спiвали,
Халяндри циганки скакали,
Іграли в кобзи i слiпцi;
Було тут разнi чути крики,
Водили в городi музики
Моторнi, п’янi молодцi.
20.[72 - Присiнки – прибудова перед входом до якого-небудь примiщення, ганок з накриттям. // Аж ось прийшов i перебiець – боi кулачнi, рiзнi види боротьби, змагань – дуже давня традицiя в життi всiх народiв, що в рiзних модифiкацiях живе i в наш час. Серед настiнних розписiв на свiтськi теми Софii Киiвськоi зустрiчаемо зображення борцiв. Цiкаво, що борцi Дарес i Ентелл представляють рiзнi суспiльнi прошарки, хоч рiзниця мiж ними в поемi ледве намiчена. Дарес «убраний так, як компанiець», тобто належить до привiлейованого, багатшого козацтва. Утворенi наприкiнцi 60-х рокiв XVII ст. кiннi компанiйськi полки були пiд командуванням i на особистому утриманнi гетьмана. Щось близьке до гвардii. В кiнцi XVIII ст., уже в часи Котляревського, компанiйськi полки входили до складу регулярноi росiйськоi армii як легка кавалерiя. Інколи «компанiйцями» називали просто багатих козакiв (див.:Апанович О. М. Збройнi сили Украiни першоi половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 25). // У Вергiлiя Дарес – з троянцiв, що пустилися мандрувати з Енеем. Проти компанiйця Дареса виставляють «тяжко смiлого» i «дужого» Ентелла, причому пiдкреслено його демократичнi, простонароднi риси («Мужик плечистий i невклюжий» – II, 23; «Як чорноморський злий козак» – II, 31; «Сильно храбровався, Аж до сорочки весь роздягся» – II, 31). У Вергiлiя Ентелл мiсцевий, прибув у Сiцiлiю разом з царем Ацестом. Обов'язковим ритуалом, який передував власне боротьбi, бiйцi, були словеснi перепалки, розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливiшою.] В присiнках всi пани сидiли,
Надворi ж вкруг стояв народ.
У вiкна деякi глядiли,
А iнший був наверх ворот;
Аж ось прийшов i перебiець,
Убраний так, як компанiець,
І звався молодець Дарес;
На кулаки став викликати
І перебiйця визивати,
Кричав, опарений мов пес:
21.[73 - Мазка – кров з розбитого носа, обличчя. // Бакаляр – школяр.]«Гей, хто зо мною вийде битись,
Покуштовати стусанiв?
Мазкою хоче хто умитись?
Кому не жаль своiх зубiв?
А нуте, нуте, йдiте швидше
Сюди на кулаки лиш ближче!
Я бебехiв вам надсаджу;
На очi вставлю окуляри,
Сюди, поганцi-бакаляри!
Я всякому лоб розмiжжу».
22.[74 - Пудофет – важкий на пiдйом (К.).] Дарес довгенько дожидався,
Мовчали всi, нiхто не йшов;
З ним всякий битися боявся,
Собою страху вiн задав.
«Так ви, бачу, всi легкодухи,
Передо мною так, як мухи,
І пудофети наголо».
Дарес тут дуже насмiхався,
Собою чванивсь, величався,
Аж сором слухать всiм було.
23. Абсест троянець був сердитий,
Згадав Ентелла-козака,
Зробився мов несамовитий,
Чимдуж дав вiдтiль дропака.
Ентелла скрiзь пiшов шукати,
Щоб все, що бачив, розказати
І щоб Дареса пiдцьковать.
Ентелл був тяжко смiлий, дужий,
Мужик плечистий i невклюжий,
Тогдi вiн п’яний вклався спать.
24.[75 - Тiмаха – тут у значеннi: бiдолаха.] Знайшли Ентелла-сiромаху,
Що вiн пiд тином гарно спав;
Сього сердешного тiмаху
Будити стали, щоб устав.
Всi голосно над ним кричали,
Ногами всилу розкачали,
Очима вiн на них лупнув:
«Чого ви? що за вража мати,
Зiбрались не давати спати».
Сказавши се, оп’ять заснув.
25.[76 - Погудка – вiсть, повiдомлення.]«Та встань, будь ласкав, пане-свату!»
Абсест Ентелловi сказав.
«Пiйдiть лиш ви собi iк кату!» –
Ентелл на iх так закричав.
А послi баче, що не шутка,
Абсест сказав, яка погудка,
Сторінка 19
роворно скочивши, здригнувсь:«Хто, як, Дарес? – ну, стiйте нашi!
Зварю пану Даресу кашi,
Горiлки дайте лиш нап’юсь».
26. Примчали з казанок сивухи,
Ентелл ii разком дмухнув
І од сiеi вiн мокрухи
Скрививсь, наморщивсь i зiвнув,
Сказав: «Тепер ходiмо, братця,
До хвастуна Дареса-ланця!
Йому я ребра полiчу,
Зiмну всього я на кабаку,
На смерть зувiчу, мов собаку,
Як битися – я научу!»
27.[77 - Зiтру, зiмну, мороз як бабу – порiвняння походить вiд народноi казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. – С. 78).] Прийшов Ентелл перед Дареса,
Сказав йому на смiх: «Гай-гай!
Ховайсь, проклята неотеса,
Зарання вiдсiль утiкай;
Я роздавлю тебе, як жабу,
Зiтру, зiмну, мороз як бабу,
Що тут i зуби ти зiтнеш.
Тебе диявол не пiзнае,
З кiстками чорт тебе злигае,
Уже вiд мене не влизнеш».
28. На землю шапку положивши,
По локоть руки засукав
І цупко кулаки стуливши,
Дареса битись визивав.
Із серця скриготав зубами,
Об землю тупотав ногами,
І на Дареса налiзав.
Дарес не рад своiй лихотi,
Ентелл потяг не по охотi
Дареса, щоб його вiн знав.
29.[78 - Кислицi, ягоди, коржi – ягодами на Полтавщинi називають вишнi. Описуючи бенкет небожителiв в iронiчно-приземленому тонi, І. Котляревський виходить з народних уявлень про рай, де вiчно блаженствують обiч вседержителя та святих праведники. Виникае мотив, який І. Котляревський широко розгорне далi в картинах вiдвiдання Енеем раю (III, 116-125). І тут, i там райськi наiдки – головним чином дитячi ласощi, тiльки в третiй частинi вони названi повнiше.] В се врем’я в рай боги зiбрались
К Зевесу в гостi на обiд,
Пили там, iли, забавлялись,
Забули наших людських бiд.
Там лакомини рiзнi iли,
Буханчики пшеничнi бiлi,
Кислицi, ягоди, коржi
І всякi-разнi витребеньки, –
Уже либонь були п’яненькi,
Понадувались, мов йоржi.
30.[79 - Мурий – темно-сiрий або сiро-бурий iз темнiшими i свiтлiшими смугами.] Я к ось знiчев’я вбiг Меркурiй,
Засапавшися до богiв;
Прискочив, мов котище мурий
До сирних в маслi пирогiв!
«Ге! Ге! от тут-то загулялись,
Що i од свiту одцурались,
Диявол-ма вам i стида.
В Сiцiлii таке твориться,
Що вам би треба подивиться, –
Там крик, мов пiдступа орда».
31.[80 - Як чорноморський злий козак. – у 1782 р. частина козакiв зруйнованоi влiтку 1775 р. Запорiзькоi Сiчi за iх проханням була переселена з дозволу уряду на землi мiж рiчками Кубань i Єя. За першими переселенцями потяглися iншi, й не тiльки колишнi запорожцi. Було утворене Вiйсько Чорноморське, в якому на перших порах були заведенi порядки, подiбнi до запорозьких. Тут довше, нiж деiнде, затрималися давнi козацькi традицii, коли не за самою суттю, то принаймнi за формою. У п'есi І. Котляревського «Наталка Полтавка» Микола, сирота «без роду, без племенi», збираеться iти в Чорноморiю: «Люблю я козакiв за iх обичай!» (дiя друга, ява перша).] Боги, почувши, зашатались,
Із неба виткнули носи,
Дивитись на бiйцiв хватались,
Як жаби лiтом iз роси.
Ентелл там сильно храбровався,
Аж до сорочки ввесь роздягся,
Совав Даресу в нiс кулак.
Дарес iзвомпив сiромаха,
Бо був Ентелл непевна птаха,
Як чорноморський злий козак.
32.[81 - Уже було зазначено, що в «Енеiдi» Вергiлiя (Вергiлiй. – Кн. 5. – Ряд. 375-425) Дарес (Дарет) – троянець, а Ентелл – мiсцевий, сiцiлiець. Тому покровителька троянцiв Венера просить Зевса пiдтримати Дареса.] Венеру за виски хватило,
Як глянула, що там Дарес;
Їй дуже се було не мило,
Сказала: «Батечку Зевес!
Дай моему Даресу сили,
Йому хвоста щоб не вкрутили,
Щоб вiн Ентелла поборов.
Мене тогдi ввесь свiт забуде,
Коли Дарес живий не буде;
Зроби, щоб був Дарес здоров».
33.[82 - Бахус – у римськiй мiфологii бог виноградарства й виноробства (в грецькiй мiфологii – Дiонiс), син Зевса i дочки фiванського царя Кадма Семели.] Тут Бахус п’яний обiзвався,
Венеру лаяти почав,
До неi з кулаком совався,
І так iсп’яна iй сказав:
«Пiйди лиш ти к чортам, плюгава,
Невiрна, пакосна, халява!
Нехай iзслизне твiй Дарес,
Я за Ентелла сам вступлюся,
Як бiльш сивухи натягнуся,
То не заступить i Зевес.
34. Чи знаеш, вiн який парнище?
На свiтi трохи есть таких,
Сивуху так, як брагу, хлище,
Я в парубках кохаюсь сих.
Уже залле за шкуру сала,
Нi неня в бразi не скупала,
Як вiн Даресовi задасть.
Уже хоть як ти не вертися,
З своiм Даресом попростися,
Бо прийдеться йому пропасть».
35. Зевес до речi сей дочувся,
Язик на силу повернув,
Вiн од горiлки весь обдувся
І грiмко так на iх гукнув:
«Мовчiть!.. чого ви задрочились?
Чи бач, у мене розходились!
Я дам вам зараз тришия!
Нiхто в кулачки не мiшайтесь
Кiнця од самих дожидайтесь, –
Побачим, – вiзьметь то чия?»
36.[83 - Марс – у римськiй мiфологii бог вiйни (вiдповiдно у грецькiй – Арес), перебувае у досить близьких стосунках з Венерою i сприяе троянцям. // Ганiм
Сторінка 20
д – виночерпiй у Зевса. // Пуздерко – похiдний погребок, буфет.] Венера, облизня пiймавши,Слiзки пустила iз очей,
І, як собака, хвiст пiджавши,
Пiшла к порогу до дверей
І з Марсом у куточку стала,
З Зевеса добре глузовала;
А Бахус пiнненьку лигав,
Із Ганiмедова пуздерка
Утер трохи не з пiввiдерка;
Напивсь – i тiлько що кректав.
37.[84 - Нар.: Цибульки пiд нiс дати (Номис. – С. 81).] Як мiж собой боги сварились
В раю, попившись в небесах;
Тогдi в Сiцiлii творились
Великi дуже чудеса.
Дарес од страху оправлявся
І до Ентелла пiдбирався,
Цибульки б дать йому пiд нiс.
Ентелл од ляпаса здригнувся,
Разiв iз п’ять перевернувся,
Трохи не попустив i слiз.
38.[85 - Нар.: Слуха джмелiв. Дав йому лупня добре – довго буде джмелiв слухать! (Номис. – С. 77).] Розсердився i роз’ярився,
Аж пiну з рота попустив,
І саме в мiру пiдмостився,
В висок Дареса затопив:
З очей аж iскри полетiли,
І очi яснi соловiли,
Сердешний об землю упав.
Чмелiв довгенько дуже слухав
І землю носом рив i нюхав,
І дуже жалiбно стогнав.
39.[86 - Трохи не цiлую гривняху – гривня – в рiзнi часи мала рiзну цiннiсть. Ще в Киiвськiй Русi – срiбний зливок вагою близько фунта (фунт – 409,6 грама). Вiд слова «гривня» походить назва «гривеник» – срiбна монета вартiстю в десять копiйок. Гривнею називали ще мiдну монету в двi з половиною-три копiйки. Слово «гривняка» вжито тут в останньому значеннi.] Тут всi Ентелла вихваляли,
Еней з панами реготавсь,
З Дареса ж дуже глузовали,
Що силою вiн величавсь.
Звелiв Еней його пiдняти,
На вiтрi щоб поколихати
Од ляпаса i щоб прочхавсь;
Ентелловi ж дав на кабаку
Трохи не цiлую гривняку
За те, що так вiн показавсь.
40.[87 - Литва, литвини – жителi степовоi Украiни так звали не тiльки литовцiв, а всiх, хто жив на пiвнiч вiд Десни (див.: Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 265). Отже, литвинами звали жителiв як Бiлоруського, так i Украiнського Полiсся. «Отож пiд iм'ям Литва, що… в iсторичних джерелах вперше згадуеться пiд 1009 роком, впродовж столiть виступали, крiм власне литовцiв, також i латишi, i поляки, i бiлоруси, й украiнцi Полiсся… Саме в свiтлi цього й слiд сприймати популярнiсть на Украiнi прiзвищ типу Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та вiдповiдних назв населених пунктiв» (Непокупний А. П. Балтiйськi родичi слов'ян. – К., 1979. – С. 42).] Еней же, сим не вдовольнившись,
Іще гуляти захотiв
І цупко пiнноi напившись,
Ведмедiв привести звелiв.
Литва на труби засурмила,
Ведмедiв зараз зупинила,
Заставила iх танцьовать.
Сердешний звiр перекидався,
Плигав, вертiвся i качався,
Забув i бджоли пiддерать.
41.[88 - Ярмiз, ярмiс – спосiб, засiб; учиняти ярмiз – тут у значеннi: повернути на свiй лад, зробити по-своему, накоiти лиха. // Патинки – жiночi черевики, туфлi. // Пiшла в Ірисинi будинки – в античнiй мiфологii Ірися (Ірида) – богиня райдуги, прислужниця богiв, передовсiм Юнони. Виступае посередницею мiж богами i людьми (як райдуга з'еднуе небо i землю).] Як пан Еней так забавлявся,
То лиха вiн собi не ждав,
Не думав i не сподiвався,
Щоб хто з Олiмпа кучму дав.
Но те Юнона повернула,
І в головi так коверзнула,
Щоб зараз учинить ярмiз;
Набула без панчiх патинки,
Пiшла в Ірисинi будинки,
Бо хитра ся була, як бiс.
42.[89 - Хижа, хижка – кладовка, чулан у хатi; вхiд туди – iз сiней. Хижка не мала вiкон. // Принесла лепорт – принесла рапорт. Вираз iз тогочасноi армiйськоi термiнологii. // Лiжник – домоткана, груба шерстяна ковдра.] Прийшла, Ірисi пiдморгнула,
Черкнули разом в хижу вдвох,
І на ухо щось iй шепнула,
Щоб не пiдслухав який бог;
І пальцем цупко прикрутила,
Щоб зараз все то iзробила
І iй би принесла лепорт;
Ірися низько поклонилась,
І в лiжник зараз нарядилась,
Побiгла з неба, як би хорт.
43.[90 - Пригадаймо, що троянцi мандрують без жiнок. Вони нiде не фiгурують до цього епiзоду, i далi І. Котляревський зовсiм забуде про них. Змальовуючи картини украiнського побуту, подаючи у травестiйнiй формi той чи iнший епiзод Вергiлiевоi «Енеiди», письменник бере те, що йому в даний момент потрiбне, трактуе героiв так, як йому зараз треба, зовсiм не зважаючи на те, в образi кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемi. Це важлива прикмета «Енеiди». Примiром, у першiй ii частинi Венера вiдвiдуе свого батька Зевса в образi старосвiтськоi украiнськоi молодицi (І, 14). У другiй частинi – прибувае до Нептуна «в своiм ридванi, Мов сотника якого панi» (II, 69). У п'ятiй – приносить сину Енеевi викуване Вулканом бойове спорядження в образi осяйноi небожительки «на хмарi» (V, 43). На початку шостоi частини постае в образi бiдовоi маркитанки (VI, 6). Дослiдник «Енеiди» Іеремiя Айзеншток слушно пiдкреслював: «Цiлком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостiйно, не оглядаючись на iншi згадки про нього в поемi. Будь-яка згадка про Венеру в поемi мае ряд конкретних живих побутових деталей, але цi
Сторінка 21
окремi деталi живуть розрiзнено, кожна сама по собi, вони не мають найменших претензiй дати в своiй цiлостi якийсь единий, цiльний образ, тим бiльше – образ типовий» (Котляревский Й. Сочинения. – М., 1969. – С. 26). Те саме стосуеться образа Енея, iнших персонажiв поеми. Еней втiлюе в собi окремi риси украiнського нацiонального характеру, зокрема вiдчайдушного, щирого в дружбi i грiзного в бою козака-запорожця, але вiн не мае сугубо iндивiдуальних, тiльки йому притаманних рис. У кожнiй ролi (женихання з Дiдоною, поминки по Анхiзовi, мандрiвка в пекло, гостювання у Латина i т. д.) вiн живе обособлено, про якийсь суцiльний характер, тим бiльше поданий у розвитку, говорити не доводиться. // Зумовлена загальним iсторико-лiтературним розвитком вiдмiннiсть мiж Енеем перших i останнiх частин поеми – то вже зовсiм iнша рiч.] В Сiцiлiю якраз спустилась,Човни троянськi де були;
І мiж троянок помiстилась,
Которi човнiв стерегли.
В кружку сердешнi сi сидiли
І кисло на море глядiли,
Бо iх не кликали гулять,
Де чоловiки iх гуляли,
Медок, сивушку попивали
Без просипу недiль iз п’ять.
44.[91 - Нар.: Сняться комусь кислицi, та не знае к чому (кислицi бачить у снi – також i проти плачу. – Номис. – С. 168).] Дiвчата з лиха горювали,
Нудило тяжко молодиць;
Лиш слинку з голоду ковтали,
Як хочеться кому кислиць.
Своiх троянцiв проклинали,
Що через iх так горювали,
Дiвки кричали на весь рот:
«Щоб iм хотiлось так гуляти,
Як хочеться нам дiвовати,
Коли б замордовав iх чорт».
45.[92 - Бероя – в «Енеiдi» Вергiлiя – дружина троянця Дорiкла. ii образ приймае Ірида, пiдбурюючи жiнок пiдпалити троянськi кораблi.] Троянцi волокли з собою
Старую бабу, як ягу,
Лукаву вiдьму, злу Берою,
Іскорчившуюся в дугу.
Ірися нею iзробилась,
І як Бероя нарядилась,
І пiдступила до дiвок;
І щоб к ним лучче пiдмоститься
І пред Юноной заслужиться,
То пiднесла iм пирiжок.
46.[93 - Бахурують – ведуть розпусне життя.] Сказала: «Помагай бiг, дiти!
Чого сумуете ви так?
Чи не остило тут сидiти?
Оце гуляють нашi як!
Мов божевiльних, нас морочать,
Сiм лiт, як по морям волочать;
Глузують, як хотять, iз вас,
Але з другими бахурують,
Своi ж жiнки нехай горюють,
Коли водилось се у нас?
47. Послухайте лиш, молодицi,
Я добрую вам раду дам;
І ви, дiвчата бiлолицi,
Зробiм кiнець своiм бiдам,
За горе ми заплатим горем –
А доки нам сидiть над морем?
Приймiмось, човни попалiм.
Тогдi i мусять тут остаться
І нехотя до нас прижаться;
Ось так на лiд iх посадiм».
48.[94 - Пайматуся – пестливе вiд «панiматко». // Скiпки, трiски, солому, клоччя – послiдовнiсть у перелiку горючого матерiалу вiдповiдае порядковi в приготуваннi вогнища. Спочатку – тонко наструганi скiпки, на них зверху кладуть бiльшi за розмiром трiски, потiм – солому. В клоччя вкладають запалений вiд кресала трут, роздувають i пiдпалюють цим клоччям вогнище.]«Спасеть же бiг тебе, бабусю! –
Троянки вголос загули. –
Такоi б ради, пайматусю,
Ми iзгадати не могли».
І зараз приступили к флоту
І принялися за роботу:
Огонь кресати i нести
Скiпки, трiски, солому, клоччя;
Була тут всяка з них охоча,
Пожар щоб швидче розвести.
49.[95 - Байдак – рiчкове судно з однiею щоглою. Запорiзькi козаки споряджали байдаки також як вiйськовi судна, виходили на них у Чорне море. // Пороми – плоти, взагалi несамохiднi плавучi споруди. Дерев'янi човни, судна шпаклювали i щiлини на них заливали смолою, пiдводну частину суцiльно покривали дьогтем.] Розжеврiлось i загорiлось,
Пiшов димок до самих хмар,
Аж небо все зачервонiлось,
Великий тяжко був пожар.
Човни i байдаки палали,
Сосновi пороми трiщали,
Горiли дьоготь i смола.
Поки троянцi оглядiлись,
Що добре iх троянки грiлись,
То часть мала човнiв була.
50.[96 - Трiщотки – дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збiр тощо.] Еней, пожар такий уздрiвши,
Злякався, побiлiв, як снiг,
І бiгти всiм туди звелiвши,
Чимдуж до човнiв сам побiг.
На гвалт у дзвони задзвонили,
По улицях в трещотки били,
Еней же на ввесь рот кричав:
«Хто в бога вiруе – рятуйте!
Рубай, туши, гаси, лий, куйте!
А хто ж таку нам кучму дав?»
51.[97 - Олiмпських шпетив на всю губу – уже зазначалося, що у поемi Вергiлiя глибока пошана до богiв – найважливiша риса Енея. Постiйним означенням його е «побожний», «божистий». Комiчним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованоi «Енеiди» на адресу небожителiв, не виключаючи й матерi Венери та Зевса-громовержця.] Еней од страху з плигу збився,
В умi сердега помiшавсь
І зараз сам не свiй зробився,
Скакав, вертiвся i качавсь;
І iз сього свого задору
Вiн, голову пiднявши вгору,
Кричав, опарений мов пес.
Олiмпських шпетив на всю губу,
Свою i неню лаяв любу,
Добувсь i в рот, i в нiс Зевес.
52. «Гей ти, проклятий стариганю!
На землю з неба не зиркнеш,
Не чуеш, як т
Сторінка 22
бе я ганю,Зевес! – нi усом не моргнеш.
На очах бiльма поробились,
Коли б довiку послiпились,
Що не поможеш ти менi.
Чи се ж таки тобi не стидно,
Що пропаду, от лиш не видно?
Я ж, кажуть люди, внук тобi!
53.[98 - Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морiв Нептуна; служив для нього також чудодiйним жезлом, який мiг викликати морську бурю або заспокоювати ii. // Базаринка – подарунок, хабар. Походить вiд польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесенi рани чи калiцтво.] А ти з сiдою бородою,
Пане добродiю Нептун!
Сидиш, мов демон, пiд водою,
Ізморщившись, старий шкарбун!
Коли б струхнув хоть головою
І сей пожар залив водою –
Тризубець щоб тобi зломивсь!
Ти базаринку любиш брати,
А людям в нуждi помагати
Не дуже, бачу, поспiшивсь.
54.[99 - Плутон – бог пiдземного царства, земних надр. Його палац вiдвiдае Еней пiд час мандрiвки з Сiвiллою в пiдземне царство (III, 110-115). // Прозерпина – дружина Плутона, втiлення всього недоброго на землi.]І братик ваш Плутон, поганець,
Із Прозерпiною засiв,
Пекельний, гаспидський коханець,
Іще себе там не нагрiв?
Завiв братерство з дьяволами
І в свiтi нашими бiдами
Не погорюе нi на час.
Не посилкуеться нiмало,
Щоб так палати перестало
І щоб оцей пожар погас.
55.[100 - фурцюе добре навiсна – фурцюе – гасае, скаче.]І ненечка моя рiдненька
У чорта десь тепер гуля;
А може, спить уже п’яненька
Або з хлоп’ятами ганя.
Тепер iй, бачу, не до соли,
Уже, пiдтикавши десь поли,
Фурцюе добре, навiсна.
Коли сама з ким не ночуе,
То для когось уже свашкуе,
Для сього тяжко поспiшна.
56.[101 - Пустiть лиш з неба веремiю – веремiя – крик, метушня, замiшання. Пускати, крутити веремiю – несподiвано напасти, внести замiшання.] Та враг бери вас, – що хотiте,
Про мене, те собi робiть;
Мене на лiд не посадiте,
Пожар лиш тiлько погасiть;
Завередуйте по-своему
І, будьте ласкавi, моему
Зробiте лиховi кiнець.
Пустiть лиш з неба веремiю
І покажiте чудасiю,
А я вам пiднесу ралець».
57. Тут тiлько що перемолився
Еней i рот свiй затулив;
Як ось iз неба дощ полився,
В годину ввесь пожар залив.
Бурхнуло з неба, мов iз бочки,
Що промочило до сорочки;
То драла врозтiч всi дали.
Троянцi стали всi як хлюща,
Їм лучилася невсипуща,
Не радi i дощу були.
58. Не знав же на яку ступити
Еней i тяжко горював,
Чи тут остатись, чи поплити?
Бо враг не всi човни забрав;
І миттю кинувсь до громади
Просить собi у ней поради,
Чого собою не вбагне.
Тут довго тяжко раховали
І скiлько не коверзовали,
Та все було, що не оне.
59.[102 - У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примiтна постать у народному життi ще з прадавнiх часiв. З прийняттям i подальшим утвердженням християнства роль знахарiв поступово зменшувалася, хоч у кiнцi XVIII ст. була ще досить помiтною. Звичайно знахарi були досвiдченими, бувалими людьми, зналися на народнiй медицинi, лiками i порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рiвнi народноi свiдомостi й культури магiя, зв'язок з вищою чудодiйною силою органiчно пов'язувалися з розумом, життевим досвiдом, професiйною вправнiстю. Знахарiв i знахарок, ворожок, таких як Сiвiлла у третiй частинi «Енеiди», народ вiдрiзняв вiд чаклунiв, чаклунок та вiдьом i певною мiрою протиставляв iм. Вони могли боротися з нечистою силою, вiдводити вiдьомськi чари. В «Конотопськiй вiдьмi» Г. Квiтки-Основ'яненка «стар чоловiк i непевний» Демко Швандюра «знiмае чари» вiдьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замiсть неi козаки «прехваброi сотнi конотопськоi» порють рiзками на виду у всiеi громади вербову колоду. // Упир i знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знаеться з потустороннiми силами. // І добре знав греблi гатить – в народних уявленнях чоловiк, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разi дружнiй з ними. Вiн знае замовляння на випадок рiзних стихiйних лих, умiе ладити з водяником (дядько Лев у «Лiсовiй пiснi» Лесi Украiнки), щоб той постiйно давав потрiбну кiлькiсть води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблi, не знесла млина пiд час повенi; мусив знати ще багато iнших тонкощiв мiрошницькоi справи. Гребля, вода, надто болото – мiсце, де любить оселятися нечиста сила. Нар: // Нехай тебе тi кохають, // Що в болотi грають. // Нехай тебе тi любують, // Що греблi руйнують.] Один з троянськоi громади,
Насупившися, все мовчав
І, дослухавшись до поради,
Цiпком все землю колупав.
Се був пройдисвiт i непевний,
І всiм вiдьмам був родич кревний –
Упир i знахур ворожить,
Умiв i трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблi гатить.
60.[103 - Шльонськ – польська назва Сiлезii, областi, яка нинi входить до складу Польськоi Народноi Республiки i частково до Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки. Украiна пiдтримувала давнi торговi зв'язки з Сiлезiе
Сторінка 23
, а через сiлезькi ринки – з iншими землями Захiдноi Європи. Крiм прядива, сала, смальцю, воску та iнших товарiв, помiтною статтею експорту були воли украiнськоi степовоi породи.] Бував i в Шльонському з волами,Не раз ходив за сiллю в Крим;
Таранi торговав возами,
Всi чумаки братались з ним.
Вiн так здавався i нiкчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чiм, бач, пораховати,
Що розказать – йому вже дати;
Нi в чiм не був страхополох.
61.[104 - Невтес – в античних мiфах – Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудростi Мiнерна надiлила Навта пророчим даром.] Невтесом всi його дражнили,
По-нашому ж то звавсь Охрiм;
Менi так люди говорили –
Самому ж незнакомий вiн.
Побачив, що Еней гнiвився,
До його зараз пiдмостився,
За бiлу рученьку i взяв;
І, вивiвши Енея в сiни,
Сам поклонився аж в колiни,
Таку Енею рiч сказав:
62. «Чого ти сильно зажурився
І так надувся, як iндик?
Зовсiм охляв i занудився,
Мов по болотовi кулик?
Чим бiльш журитися – все гiрше,
Заплутаешся в лiсi бiльше,
Покинь лиш горе i заплюй.
Пiди вкладися гарно спати,
А послi будеш i гадати,
Спочинь, та вже тогдi мiркуй!»
63. Послухавши Еней Охрiма,
Укрившись, на полу лiг спать;
Но лупав тiлько все очима,
Не мiг нi крихти задрiмать.
На всi боки перевертався,
До люльки разiв три приймався,
Знемiгся ж, мов i задрiмав.
Як ось Анхiз йому приснився,
Із пекла батечко явився
І синовi таке сказав:
64. «Прокинься, милее дитятко!
Пробуркайся i проходись,
Се твiй прийшов до тебе батько,
То не сполохайсь, не жахнись.
Мене боги к тобi послали
І так сказати приказали:
Щоб ти нiтрохи не журивсь,
Пошлють тобi щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
І швидче в Рим переселивсь.
65. Збери всi човни, що остались,
І гарно зараз iх оправ;
Придерж своiх, щоб не впивались,
І сю Сiцiлiю остав.
Пливи i не журись, небоже!
Уже тобi скрiзь буде гоже.
Та ще, послухай, щось скажу:
Щоб в пекло ти зайшов до мене,
Бо дiло есть менi до тебе.
Я все тобi там покажу.
66. І по олiмпському закону
Уже ти пекла не минеш:
Бо треба кланятись Плутону,
А то i в Рим не допливеш.
Якусь тобi вiн казань скаже,
Дорогу добру в Рим покаже,
Побачиш, як живу i я.
А за дорогу не турбуйся,
До пекла навпростець прямуйся
Пiшком, – не треба i коня.
67. Прощай же, сизий голубочок!
Бо вже стае надворi свiт;
Прощай, дитя, прощай, синочок!..»
І в землю провалився дiд.
Еней спросоння як схопився,
Дрижав од страху i трусився;
Холодний лився з його пiт;
І всiх троянцiв поскликавши,
І лагодитись приказавши,
Щоб завтра поплисти як свiт.
68. К Ацесту зараз сам махнувши,
За хлiб подяковав, за сiль;
І там не довго щось побувши,
Вернувся до своiх вiдтiль.
Ввесь день збирались та складались;
І свiту тiлько що дождались,
То посiдали на човни.
Еней же iхав щось несмiло,
Бо море дуже надоiло,
Як чумакам дощ восени.
69.[105 - Машталiр – кучер.] Венера тiлько що уздрiла,
Що вже троянцi на човнах,
К Нептуну на поклон побiгла,
Щоб не втопив iх у волнах.
Поiхала в своiм ридванi,
Мов сотника якого панi,
Баскими конями, як звiр.
Із кiнними проводниками,
З трьома назадi козаками,
А конi правив машталiр.
70.[106 - Із шаповальського сукна – тобто свита з грубого сукна домашнього виробу. // Тясомкою кругом обшита – обшита стрiчкою iз матерii.] Була на йому бiла свита
Із шаповальського сукна,
Тясомкою кругом обшита,
Сiм кiп стоялася вона.
Набакир шапочка стримiла,
Далеко дуже червонiла,
В руках же довгий був батiг;
Їм грiмко ляскав вiн iз лиха,
Скакали конi без оддиха;
Ридван, мов вихор в полi, бiг.
71.[107 - Кобиляча голова – в украiнських народних казках фантастичне страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить… «А що там?» – «Кобиляча голова лiзе!» (Номис. – С. 231).] Приiхала, загримотiла,
Кобиляча мов голова;
К Нептуну в хату i влетiла
Так, як iз вирiю сова;
І не сказавши нi пiвслова,
Нехай, каже, твоя здорова
Бува, Нептуне, голова!
Як навiжена, прискакала,
Нептуна в губи цiлувала,
Говорячи такi слова:
72.[108 - Коли, Нептун, менi ти дядько – Венера – дочка Зевса, який доводиться Нептуновi братом, отже, вона племiнниця останнього. Вiдомий також iнший античний мiф, згiдно з яким Венера народилася з морськоi пiни на узбережжi острова Крiт. Пiдлещуючись до володаря морiв Нептуна, на це й натякае Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько з боку батька вважаеться ближчою рiднею, нiж дядько з боку матерi.]«Коли, Нептун, менi ти дядько,
А я племiнниця тобi,
Та ти ж менi хрещений батько,
Спасибi зароби собi.
Моему поможи Енею,
Щоб вiн з ватагою своею
Щасливо iздив по водi;
Уже i так пополякали,
Насилу баби одшептали,
Попався в зуби був бiдi».
73. Нептун, моргнувши, засмiявся;
Венеру сiс
Сторінка 24
и попросивІ пiсля неi облизався,
Сивухи чарочку налив;
І так ii почастовавши,
Чого просила, обiщавши,
І зараз з нею попрощавсь.
Повiяв вiтр з руки Енею,
Простивсь сердешненький з землею,
Як стрiлочка, по морю мчавсь.
74. Поромщик iх щонайглавнiйший
З Енеем iздив всякий раз,
Йому слуга був найвiрнiйший –
По-нашому вiн звавсь Тарас.
Сей, сидя на кормi, хитався,
По саме нiльзя нахлистався
Горiлочки, коли прощавсь.
Еней велiв його прийняти,
Щоб не пустивсь на дно ниряти
І в луччiм мiсцi би проспавсь.
75.[109 - Кiш – вiйськовий табiр, обоз.] Но видно, що пану Тарасу
Написано так на роду,
Щоб тiлько до сього вiн часу
Терпiв на свiтi сiм бiду.
Бо, розхитавшись, бризнув в воду,
Нирнув – i, не спитавши броду,
Наввиринки пiшла душа.
Еней хотiв, щоб окошилась
Бiда i бiльш не продовжилась,
Щоб не пропали всi з коша.
Частина третя
1.[110 - Сподар – господар, також – государ, цар. // Небiжчик – тут у значеннi: бiдолаха.] Еней-сподар, посумовавши,
Насилу трохи вгамовавсь;
Поплакавши i поридавши,
Сивушкою почастовавсь;
Но все-таки його мутило
І коло серденька крутило,
Небiжчик часто щось вздихав;
Вiн моря так уже боявся,
Що на богiв не покладався
І батьковi не довiряв.
2. А вiтри ззаду все трубили
В потилицю його човнам,
Що мчалися зо всеi сили
По чорним пiнявим водам.
Гребцi i весла положили,
Та сидя люлечки курили
І кургикали пiсеньок:
Козацьких, гарних, запорозьких,
А якi знали, то московських
Вигадовали бриденьок.
3.[111 - Це – пiсенна строфа, одна на всю «Енеiду». Перелiк пiсень вiдкривае перлина в пiсеннiй скарбницi украiнського народу – «Гей на горi та женцi жнуть». Вона в перелицьованiй, травестiйнiй формi випливе в текстi поеми ще в четвертiй частинi (строфа 126) i натяком – у шостiй (строфа 4). // Сагайдачний Петро (рiк народження невiдомо – 1622) – гетьман украiнського козацтва, талановитий полководець. Пiд керiвництвом Сагайдачного украiнськi козаки здiйснили ряд успiшних походiв, виграли кiлька битв. Помер вiд рани, одержаноi у битвi з турками пiд Хотином. У пiснi «Гей на горi та женцi жнуть» фiгуруе також iнший учасник цiеi битви, запорiзький кошовий, потiм козацький гетьман Дорошенко Михайло (рiк народження невiдомо – 1628). Вiн користувався популярнiстю серед козакiв, славився своею хоробрiстю. Загинув у битвi пiд час одного з очолених ним походiв на Кримське ханство. // Либонь спiвали i про Сiч – пiсень, де фiгуруе Запорiзька Сiч i запорожцi, багато. Виходячи з тексту «Енеiди», якусь певну пiсню назвати неможливо. Тут i в подальших рядках пiсенноi строфи Котляревський навряд чи мав на увазi конкретну пiсню. Іде перелiк iсторичних подiй, яскравiше вiдображених у пiснях, взагалi найпопулярнiших пiсенних сюжетiв. Звичайно, в строфi, як i в усьому масивi украiнських народних пiсень минулого, на першому мiсцi за суспiльною вагою та значенням – пiснi про козацтво i Запорiзьку Сiч. // Як в пiкiнери набирали – пiкiнери – в первiсному значеннi цього слова власне солдати, якi мали на озброеннi пiки (списи). Тут йдеться про так звану Пiкiнерiю: в 1764 р. за урядовим розпорядженням на Украiнi були сформованi з козакiв Полтавського та Миргородського полкiв чотири вiйськовопоселенськi пiкiнерськi полки. В 1776 р. з частини козакiв лiквiдованоi в червнi 1775 р. Запорiзькоi Сiчi були утворенi ще два пiкiнерськi полки. Пiкiнери були позбавленi козацьких привiлеiв, мусили вiдбувати вiйськову службу i разом з тим сплачувати податки, виконувати державнi повинностi. Особливо постраждав вiд Пiкiнерii Полтавський полк. У 1769 р. вибухнуло повстання двох пiкiнерських полкiв – Днiпровського i Донецького – на пiвднi Полтавщини (на територii нинiшнiх Кобеляцького та Нехворощанського районiв), яке було жорстоко придушене. // Як мандровав козак всю нiч – сюди за змiстом найбiльше пiдходить пiсня «Добрий вечiр тобi, зелена дiброво!» Крiм тематичноi ознаки, тут треба пам'ятати й про винятково високий естетичний смак І. Котляревського – знову конкретна вказiвка на пiсню дивовижноi поетичноi сили i глибини. // Полтавську славили шведчину – теж надто загальна вказiвка i якусь певну пiсню назвати неможливо. Йдеться, звичайно, про кампанiю 1708-1709 рокiв i Полтавську битву. // І неня як свою дитину 3 двора провадила в поход – мотив проводiв матiр'ю сина дуже поширений в украiнських народних пiснях i на якусь певну пiсню вказати важко. // Як пiд Бендер'ю воювали, Без галушок як помирали, Колись як був голодний год – можливо, в останньому рядку І. Котляревський мав на увазi якусь невiдому нам пiсню про голодовку в неурожайний рiк, нерiдке явище в усi давнi, та й не такi давнi часи. Одначе дослiдники «Енеiди» згадку про военнi дii пiд Бендерами i «голодний год» пов'язують з конкретним епiзодом однiеi з росiйсько-турецьких воен. У 1789 р. росiйськi вiйська пiд командуванням князя Г. О. Потьомкiна вели тривалу облогу турецькоi фортецi Бендери (нинi мiсто Молдавськоi РСР, районний
Сторінка 25
центр), яка закiнчилася капiтуляцiею ii гарнiзону. Фаворит Катерини II бездарний военачальник Потьомкiн не дбав належним чином про постачання вiйськ. Нестача провiанту, осiннi холоди призвели до голоду, поширення епiдемiй. Подiбнi явища спостерiгалися не тiльки пiд Бендерами, а й пiд Очаковом, iншими фортецями, в iнших епiзодах численних росiйсько-турецьких вiйн протягом XVIII – початку XIX ст. Нар.: Бендерська чума. Добувсь, як пiд Очаковим (Номис. – С. 37). Не знав автор «Енеiди», коли писав цi рядки, що йому як учаснику походу проти Туреччини 1806 р. в чинi штабс-капiтана Сiверського драгунського полку доведеться воювати «пiд Бендер'ю».] Про Сагайдачного спiвали,Либонь, спiвали i про Сiч,
Як в пiкiнери набирали,
Як мандровав козак всю нiч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як пiд Бендер’ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год.
4.[112 - Нар.: Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться (Номис. – С. 108).] Не так-то дiеться все хутко,
Як швидко кажуть нам казок;
Еней наш плив хоть дуже прудко,
Та вже ж вiн плавав не деньок;
Довгенько по морю щось шлялись
І сами о свiтi не знались,
Не знав троянець нi один,
Куди, про що i як швендюють,
Куди се так вони мандрують,
Куди iх мчить Анхiзiв син.
5.[113 - Ся Кумською земелька звалась – в античнi часи Куми – мiсто-держава на пiвденному узбережжi Апеннiнського пiвострова. Найдавнiша грецька колонiя в Італii.] От так поплававши немало
І поблудивши по морям,
Як ось i землю видно стало,
Побачили кiнець бiдам!
До берега якраз пристали,
На землю з човнiв повставали
І стали тута оддихать.
Ся Кумською земелька звалась,
Вона троянцям сподобалась,
Далось i iй троянцiв знать.
6. Розгардiяш настав троянцям,
Оп’ять забули горювать;
Бувае щастя скрiзь поганцям,
А добрий мусить пропадать.
І тут вони не шановались,
А зараз всi i потаскались,
Чого хотiлося шукать:
Якому – меду та горiлки,
Якому – молодицi, дiвки,
Оскому щоб з зубiв зiгнать.
7.[114 - Зо всiми миттю побратались, Посватались i покумались – названi види суспiльно-побутових зв'язкiв, на яких трималася давня громада. Перелiк по низхiднiй, за значенням. Побратимство – вища форма товариського еднання – було поширеним у козацькому середовищi (Низ i Еврiал у п'ятiй частинi «Енеiди», побратими Назар i Гнат у п'есi «Назар Стодоля» Т. Шевченка тощо). Сватами називалися не тiльки рiднi нареченого – нареченоi, чоловiка – жiнки, а всi, хто вступав у якусь обопiльну угоду, купiвлю-продаж та iн. Куми – хрещений батько по вiдношенню до батькiв хрещеника i до хрещеноi матерi, батько дитини по вiдношенню до хрещеного батька, хрещеноi матерi.] Були бурлаки сi моторнi,
Тут познакомились той час,
З диявола швидкi, проворнi,
Пiдпустять москаля якраз.
Зо всiми миттю побратались,
Посватались i покумались,
Мов зроду тутечка жили;
Хто мав к чому яку кебету,
Такого той шукав бенкету,
Всi веремiю пiдняли.
8.[115 - Досвiтки, вечорницi – вечiрнi зiбрання молодi восени та взимку, на яких у буденнi днi поряд з розвагами виконувалася певна робота (звичайно прядiння, вишивання), а в свята влаштовувалися гуляння. Інколи збиралися тiльки на вечiр, а спати розходилися по домiвках, а iнколи тут же в обранiй i пiдготовленiй для цього хатi дiвчата гуртом лягали спати, а на свiтаннi вставали, готували з принесеного снiданок i продовжували своi заняття. Певне, звiдси i слова-синонiми: вечорницi-досвiтки.] Де досвiтки, де вечорницi,
Або весiлля де було,
Дiвчата де i молодицi,
Кому родини надало,
То тут троянцi i вродились;
І лиш гляди, то й заходились
Коло жiнок там ворожить,
І, чоловiкiв пiдпоiвши,
Жiнок, куди хто знав, повiвши,
Давай по чарцi з ними пить.
9.[116 - В нiска (носа) – гра в карти. Кiлькiсть гравцiв не обмежена. Здають по три карти. Гравець злiва вiд того, хто здае карти, починае ходити, говорячи партнеровi: «Іду пiд тебе носа». // В пари – див. коментар: І, 37. // В лави – гра в карти. Микола Гоголь у своему словничку до «Енеiди» так пояснюе цю гру: «…У лави грають звичайно ушiстьох. Сiдають за стiл три проти трьох, здають карту i кожен грае з тим, що сидить навпроти, не втручаючись у загальну гру. Старша карта бере, i кiлькiсть таких взяток означае виграш; на чиiй з двох сторiн iх бiльше, тi виграють, а сторона, що виграла, дае тiй, що програла, стiльки ударiв джгутом, наскiльки перевищено набранi взятки» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 511). // У помфиля – карточна гра, у якiй старша карта – жировий валет. // Вiзок – див. коментар: І, 37. // В кепа – карточна гра в дурня. // В сiм листiв – тобто «в сiм карт» (у старi часи карти називали ще «листами»).] Якi ж були до карт охочi,
То не сидiли дурно тут;
Гуляли часто до пiвночi
В нiска, в пари, у лави, в жгут,
У памфиля, в вiзка i в кепа,
Кому ж iз них була дотепа,
То в грошi грали в сiм листiв
Сторінка 26
Тут всi по волi забавлялись,
Пили, iграли, женихались.
Нiхто без дiла не сидiв.
10. Еней один не веселився,
Йому немиле все було;
Йому Плутон та батько снився,
І пекло в голову ввiйшло.
Оставивши своiх гуляти,
Пiшов скрiзь по полям шукати,
Щоб хто дорогу показав:
Куди до пекла мандровати,
Щоб розiзнати, розпитати,
Бо в пекло стежки вiн не знав.
11.[117 - Нар.: Хата на курячiй нiжцi (Номис. – С. 201).]Ішов, iшов, аж з русих кудрiв
В три ряди капав пiт на нiс,
Як ось забачив щось i уздрiв,
Густий пройшовши дуже лiс.
На нiжцi курячiй стояла
То хатка дуже обветшала,
І вся вертiлася кругом;
Вiн, до тii прийшовши хати,
Хазяiна став викликати,
Прищурившися пiд вiкном.
12.[118 - Жовна – набряк залоз на шиi.] Еней стояв i дожидався,
Щоб вийшов з хати хто-небудь,
У дверi стукав, добувався,
Хотiв був хатку з нiжки спхнуть.
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Заплiснявiла, вся в шрамах;
Сiда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І, як в намистi, вся в жовнах.
13. Еней, таку уздрiвши цяцю,
Не знав iз ляку де стояв;
І думав, що свою всю працю
Навiки тута потеряв.
Як ось до його пiдступила
Яга ся i заговорила,
Роззявивши своi уста:
«Гай, гай же, слихом послихати,
Анхiзенка у вiч видати,
А як забрiв ти в сi мiста?
14. Давно тебе я дожидаю
І думала, що вже пропав;
Я все дивлюсь та визираю,
Аж ось коли ти причвалав.
Менi вже розказали з неба,
Чого тобi пильненько треба, –
Отець твiй був у мене тут».
Еней сьому подивовався
І баби сучоi спитався:
Як вiдьму злую сю зовуть.
15.[119 - Сiвiлла – у стародавнiх грекiв i римлян – iм'я жiнок-пророчиць. Вони були жрицями при храмах бога-провидця Аполлона (Феба), пророкували звичайно в станi екстазу, як це подано в бурлескно-зниженому тонi далi, у 18 – 19-й строфах третьоi частини «Енеiди». У Стародавньому Римi найбiльш вiдомою була Кумська Сiвiлла (iз Кум). У сценi першоi зустрiчi з Енеем Сiвiлла надiлена рисами баби-яги, як вона постае в украiнськiй народнiй демонологii. Далi – виступае в образi звичайноi в тi часи баби-ворожки i шептухи. За вiком Сiвiлла доводиться бабою, а то й прабабою Івановi Котляревському. Дiвувала «при шведчинi», яка припадае на 1708-1709 роки. Отже, «татарва набiгала» пiзнiше, десь у 20-х, а то й на початку 30-х рокiв. Сучасний iсторик О. М. Апанович пише: «Наприкiнцi XVII i в першiй половинi XVIII ст. вглиб украiнськоi територii татари, як правило, пробиратися вже не могли. На Лiвобережнiй Украiнi в першу чергу терпiли вiд них Полтавський та Миргородський прикордоннi полки, на Слобiдськiй – Бахмут i Тор» (Апанович О. М. Збройнi сили Украiни першоi половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 127). // Вважають, що згадана Сiвiллою «перша сарана» – це особливо спустошливi нальоти сарани на пiвденнi украiнськi степи у 1748-1749 роках. На боротьбу з нею були кинутi всi козацькi полки. // Коли ж був трус, як iзгадаю – одинадцятитомним «Словником украiнськоi мови» слово «трус» зафiксоване як у значеннi: «метушня, сум'яття, тривога», так i в значеннi: «Ретельний огляд офiцiйними особами кого-, чого-небудь для виявлення прихованого, недозволеного або вкраденого; обшук». Змiст коментованоi строфи пiдказуе, що це слово вжите саме в останньому значеннi. Тут йдеться про якусь масштабну акцiю, яка залишила по собi дуже недобру пам'ять у народi. Очевидно, автор поеми мае на увазi так званий Генеральний опис Лiвобережноi Украiни 1765-1769 рокiв, проведений тодiшнiм царським намiсником Рум'янцевим-Задунайським з метою пiдвищення податкiв i остаточного покрiпачення селянства, лiквiдацii залишкiв полiтичноi автономii Украiни. І хронологiчно слово «трус» – на своему мiсцi в розповiдi Сiвiлли. Сiвiлла чи не единий з усiх неепiзодичних персонажiв «Енеiди» – звичайна селянка. Крiм самохарактеристики, мови, про це говорить ii одяг, поведiнка, манери. На нiй плахта з дерги. Одержавши вiд Енея плату, Сiвiлла сховала «грошики в калитку, пiднявши пелену i свитку» (IV, 4). М. Сумцов у статтi «Побутова старовина в «Енеiдi» (1905) зазначав, що селянки «так i тепер мiсцями зберiгають грошi». Це можна сказати i про пiзнiшi часи.]«Я Кумськая зовусь Сiвiлла,
Ясного Феба попадя,
При його храмi посiдiла,
Давно живу на свiтi я!
При Шведчинi я дiвовала,
А татарва як набiгала,
То вже я замужем була;
І першу сарану зазнаю;
Коли ж був трус, як iзгадаю,
То вся здригнусь, мовби мала.
16.[120 - Сiвiлла, як знахарка i шептуха, перелiчуе хвороби i напастi, якi може вiдiгнати магiчною силою вiдомих iй замовлянь. Тiльки «на звiздах» украiнськi ворожки, наскiльки вiдомо, не гадали. Цим займалися вiщуни i ворожки у багатьох iнших народiв, у тому числi стародавнiх Грецii та Риму. Першою серед бiд, з якими вдаються до ворожки, названа трясця, тобто пропасниця. Та пiд трясцею розумiли не тiльки пропасницю, а й iншi хвороби, що супроводжувалися високою температурою, лихоманкою. У вiдомих народн
Сторінка 27
х замовляннях минулого названо близько двох десяткiв видiв трясцi. Заушниця – нарив за вухом. Волос – нарив на пальцi руки. // Уроки – урок, або пристрiт – немiч вiд лихого ока, тобто погляду поганого чоловiка, чи взагалi погляду в недобру годину (рос. сглаз). Вiра в магiчну силу людських очей вiдома з давнiх-давен, знайшла вираз у бiблii, iнших письмових пам'ятках минулого. // Переполохи виливати – тобто знiмати психiчну травму кимось або чимось переляканоi людини. Ось один з народних способiв виливання переполоху, записаний етнографами сто рокiв тому: «Знахарка наливае в миску небагато води, окремо розтоплюе вiск i лле його у воду, тримаючи миску над головою хворого. При цьому шепче: «Господи, поможи менi поворожити, переполох виливати хрещеному, нарожденому i найдений i напитаний, подуманий, погаданий, од всякоi звiрини» (К. с. – 1885. – Кн. 12. – С. 737). Такий спосiб застосовують, коли вважають, що людина налякана якоюсь твариною. По формi застиглого у водi воску знахарка вгадуе, що злякало хворого. Переполох вважаеться вилитим, певне, разом з водою. // Гадюк умiю замовляти – окремi знахарi нiбито вмiли скликати i замовляти змiй, могли своiми заклинаннями врятувати людину, яку вкусила змiя. На давнiх картинках знахаря iнколи малювали в оточеннi змiй.] На свiтi всячину я знаю,Хоть нiкуди i не ходжу,
І людям в нуждi помагаю,
І iм на звiздах ворожу:
Кому чи трясцю одiгнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або i волос iзiгнать;
Шепчу – уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умiю замовлять.
17.[121 - Каплиця – культова споруда у християн, призначена для вiдправ i молитов. Становить собою невелику церкву без вiвтаря, iнколи – простий стовп з iконою. Тут – бурлескне змiшування, ототожнення християнськоi каплицi з язичницьким храмом. // Там Фебовi ти поклонись – Феб (ясний) – друге iм'я Аполлона. Бога сонця, бога-провидця, сина Зевса, брата-близнюка богинi Артемiди. Культ Аполлона – один з найдавнiших i найпоширенiших у Грецii та Римi. Покровитель мистецтва i муз, бог лiкування. Жерцi храмiв Аполлона були вiщунами-провидцями. В ролi такого жерця виступае Сiвiлла, «ясного Феба попадя».] Тепер ходiмо лиш в каплицю,
Там Фебовi ти поклонись
І обiщай йому телицю,
А послi гарно помолись.
Не пожалiй лиш золотого
Для Феба свiтлого, ясного,
Та i менi що перекинь;
То ми тобi таки щось скажем,
А може, в пекло шлях покажем,
Іди, утрись i бiльш не слинь».
18.[122 - Сивиллу тут замордовало – в бурлескно-зниженому стилi зображено вiщування Сiвiлли в станi пророчого екстазу.] Прийшли в каплицю перед Феба,
Еней поклони бити став,
Щоб iз блакитного Феб неба
Йому всю ласку показав.
Сiвiллу тут замордовало,
І очi на лоб позганяло,
І дибом волос став сiдий;
Клубком iз рота пiна билась;
Сама ж вся корчилась, кривилась,
Мов дух вселився в неi злий.
19. Тряслась, кректала, побивалась,
Як бубен, синя стала вся;
Упавши на землю, качалась,
У барлозi мов порося.
І чим Еней молився бiльше,
То все було Сiвiллi гiрше;
А послi, як перемоливсь,
З Сiвiлли тiлько пiт котився;
Еней же на неi дивився,
Дрижав од страху i трусивсь.
20. Сiвiлла трохи очуняла,
Отерла пiну на губах;
І до Енея проворчала
Приказ од Феба в сих словах:
«Така богiв олiмпських рада,
Що ти i вся твоя громада
Не будете по смерть в Риму;
Но що тебе там будуть знати,
Твое iмення вихваляти;
Но ти не радуйся сьому.
21. Іще ти вип’еш добру повну,
По всiх усюдах будеш ти;
І долю гiрку, невгомонну
Готовсь свою не раз клясти.
Юнона ще не вдовольнилась,
Їi злоба щоб окошилась
Хотя б на правнуках твоiх;
Но послi будеш жить по-панськи,
І люди всi твоi троянськi
Забудуть всiх сих бiд своiх».
22. Еней похнюпивсь, дослухався,
Сiвiлла що йому верзла,
Стояв, за голову узявся,
Не по йому ся рiч була.
«Трохи мене ти не морочиш,
Не розчовпу, що ти пророчиш, –
Еней Сiвiллi говорив: –
Диявол знае, хто з вас бреше,
Трохи б менi було не легше,
Якби я Феба не просив.
23. Та вже що буде, те i буде,
А буде те, що бог нам дасть;
Не ангели – такii ж люди,
Колись нам треба всiм пропасть.
До мене будь лиш ти ласкава,
Услужлива i нелукава,
Мене до батька поведи;
Я проходився б ради скуки
Побачити пекельнi муки,
Ану, на звiзди погляди.
24.[123 - Орфей – знаменитий спiвець, син Аполлона. Еней згадуе одну з легенд про Орфея. Коли померла його кохана дружина Еврiдiка, Орфей спустився у пiдземне царство Плутона, щоб повернути ii на землю. Його спiв i гра на арфi так зачарували владик пiдземного царства, що вони дозволили Еврiдiцi повернутися до живих, з тiею одначе умовою, щоб Орфей дорогою жодного разу не оглянувся на неi. Орфей не витримав, оглянувся i втратив Еврiдiку навiки. // Геркулес, Геракл – в античнiй мiфологii улюблений народний герой. Звiльняючи людей вiд рiзних бiд i страховищ, здiйснив дванадцять легендарних подвигiв. Один з них – виведення силомiц
Сторінка 28
з пiдземного царства страшного триголового пса Цербера, що стерiг вхiд до пекла, нiкого не випускаючи звiдти. У своiй травестii Котляревський уподiбнюе Геракла до героя украiнськоi народноi легенди Марка Проклятого, одначе не називаючи останнього. Марко Проклятий (або Пекельний) теж спустився у пекло, «всiх чортяк порозганяв» i визволив звiдти козакiв-запорожцiв. Легенда про Марка Пекельного, – украiнський народний варiант сюжету про великого грiшника, а разом з тим i варiант апокрифiчного оповiдання «Про збурення пекла», – у другiй половинi XVII ст. зазнала вiршованоi обробки (див.: Украiнська лiтература 18 ст./ Упоряд. О. В. Мишанич. – К., 1983. – С. 185-192). // Охвота – старовинний верхнiй жiночий одяг.] Не перший я, та й не послiднiй,Іду до пекла на поклон:
Орфей який уже негiдний,
Та що ж йому зробив Плутон;
А Геркулес як увалився,
То так у пеклi розходився,
Що всiх чортяк порозганяв.
Ану! Черкнiм – а для охоти
Тобi я дам на двi охвоти…
Та ну ж! скажи, щоб я вже знав».
25.[124 - Тобi там буде не до чмиги – тут у значеннi: буде погано, скрутно. // До шмиги – до речi, доладу, гаразд. Чмига, шмига – рiвно вистругана дощечка, яка служить нiвелiром при набиваннi жорна у млинi. // Як пiднесуть iз отцом фиги – тобто завдадуть великоi неприемностi, залишать у дурнях. Фiга – плiд фiгового дерева, iнжир. Дорогi, привознi ласощi; сушенi фiги – один з предметiв чумацького промислу до Криму. // Лунь – хижий птах родини яструбових, зараз зустрiчаеться рiдко, хоч водиться на Украiнi майже повсюдно. Нар.: «Щоб тебе лунь вхопила!» (Номис. – С. 73).]«Огнем, як бачу, ти iграеш, –
Йому дала яга одвiт: –
Ти пекла, бачу, ще не знаеш,
Не мил тобi уже десь свiт.
Не люблять в пеклi жартовати,
Повiк тобi дадуться знати,
От тiлько нiс туди посунь;
Тобi там буде не до чмиги,
Як пiднесуть iз оцтом фиги,
То зараз вхопить тебе лунь.
26.[125 - Менi дай зараз за роботу – Сiвiлла уже вдруге нагадуе про плату (вперше: «…i менi що перекинь» – III, 17), заздалегiдь хоче вирвати плату за послугу, хоч добре знае звичай: наперед не платять. Еней пропускае повз вуха домагання скупоi баби-яги, i та, нiскiльки не образившись (торг е торг), продовжуе давати своi настанови, а потiм веде до пекла. Плату вона одержить уже пiсля повернення з пекла. // Мусовать – мiркувати, зважувати.] Коли ж сю маеш ти охоту
У батька в пеклi побувать,
Менi дай зараз за роботу,
То я приймуся мусовать,
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись;
Ти знаеш – дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Умiе жить по правдi сущiй,
То той, хоть з батька, то здере.
27.[126 - В лiсу великому, густому, Непроходимому, пустому – у книзi мовознавця А. Непокупного це мiсце коментуеться так: «Тут увага мимоволi спиняеться на словi пустий, яке контрастуе зi своiми попередниками – густий, непроходимий (порiвняймо прислiв'я де густо, де пусто), хоча воно й стоiть в одному ряду з ними як однорiдне. Проте враження несумiсностi складаеться лише в нашого сучасника. Що ж до украiнського читача кiнця XVIII ст., якому була адресована «Енеiда», то без сумнiву прикметник пустий у поданому контекстi вiн недвозначно сприймав як синонiм дикого. Саме вiд слова пустий, дикий i утворилася назва, якщо скористатися виразом Котляревського, лiсу великого, густого, нелроходимого – пуща» (Непокупний А. П. Балтiйськi родичi слов'ян. – К., 1979. – С. 99).] Поким же що, то ти послухай
Того, що я тобi скажу,
І голови собi не чухай…
Я в пекло стежку покажу:
В лiсу великому, густому,
Непроходимому, пустому
Якеесь дерево росте;
На нiм кислицi не простii
Ростуть – як жар, всi золотii,
І деревце те не товсте.
28.[127 - Згiдно з античними мiфами, той, хто хоче повернутися назад з пiдземного царства Плутона, мусить мати при собi золоту гiлку з чарiвного дерева – символ життя. Взагалi золота гiлка в легендах. багатьох народiв – чудодiйний талiсман, який вiдкривае дорогу в недоступнi мiсця або до скарбiв. І. Котляревський переосмислюе цей мiф у дусi украiнськоi народноi творчостi, легенд, пов'язаних з прадавнiм, ще доби язичества, святом Івана Купала. Раз на рiк, рiв но опiвночi в Купальську нiч (з 23 на 24 червня за ст. ст.) десь у глухому, дикому лiсi зацвiтае папороть. Хто зiрве чудесну квiтку папоротi, той опануе таемничими силами, матиме змогу здiйснити своi бажання, добуде закопанi скарби i т. iн. Зiрвати квiтку папоротi дуже нелегко не тiльки тому, що вона рiдко трапляеться, а й тому, що ii стережуть злi духи, нечиста сила. Інколи, щоб добути цю квiтку, входять у спiлку з нечистою силою. У наступних 29 – 33-й строфах поеми Еней у пошуках i добуваннi золотоi гiлки зустрiчае такi ж перешкоди, як i героi народних казок та легенд у походах за квiткою папоротi. Народнi купальськi легенди використав i шанувальник «Енеiди» росiйський письменник М. Гоголь у повiстi «Нiч пiд Івана Купала».]Із дерева сього зломити
Ти мусиш гiлку хоть одну;
Без неi бо нi пiдступити
Не мо
Сторінка 29
на перед сатану;Без гiлки i назад не будеш
І душу з тiлом ти погубиш,
Плутон тебе закабалить.
Іди ж, та пильно приглядайся,
На всi чотири озирайся,
Де деревце те заблищить.
29. Зломивши ж, зараз убирайся,
Якмога швидше утiкай;
Не становись, не оглядайся
І уха чим позатикай;
Хоть будуть голоса кричати,
Щоб ти оглянувся, прохати,
Гляди, не озирайсь, бiжи.
Вони, щоб тiлько погубити,
То будуть все тебе манити;
От тут себе ти покажи».
30. Яга тут чортзна-де дiвалась,
Еней остався тiлько сам,
Йому все яблуня здавалась,
Покою не було очам;
Шукать ii Еней попхався,
Втомивсь, засапавсь, спотикався,
Поки прийшов пiд темний лiс;
Коловсь сердешний об тернину,
Пошарпався весь об шипшину,
Було таке, що рачки лiз.
31. Сей лiс густий був несказанно,
І сумно все в йому було;
Щось вило там безперестанно
І страшним голосом ревло;
Еней, молитву прочитавши
І шапку цупко пiдв’язавши,
В лiсную гущу i пiшов,
Ішов i утомивсь чимало,
І надворi тогдi смеркало,
А яблунi ще не знайшов.
32. Уже вiн начинав боятись,
На всi чотири озиравсь;
Трусивсь, та нiкуди дiватись,
Далеко тяжко в лiс забравсь;
А гiрше ще його злякало,
Як щось у очах засiяло,
От тут-то берега пустивсь;
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Еней – один з героiв античного мiфу про Трою. Син Анхiза, царя мiста Дардана в Малiй Азii, i богинi Венери. Пiсля зруйнування греками Троi поплив, виконуючи волю богiв, до Італii i пiсля ряду пригод, що склали змiст «Енеiди» римського поета Публiя Вергiлiя Марона, поклав початок Римськiй державi. // Троя (або Ілiон) – стародавне мiсто-держава в Малiй Азii, в районi протоки Дарданелли. У кiнцi XIX ст. нiмецький археолог Генрiх Шлiман шляхом розкопок встановив мiсце, де стояла Троя. Оспiваний в «Ілiадi» Гомера похiд грекiв на Трою, здобуття i зруйнування ними мiста вiдбулися у XII ст. до н. е. // Осмалених, як гиря, ланцiв – троянцi вискочили з палаючого рiдного мiста, тому – осмаленi. Гиря, гирявий – коротко острижений, взагалi: негарний, непоказний. // Ланець – гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрiчаеться в творах Івана Котляревського. Походить вiд ландмiлiцiя (нiм. Diе Lапdmilitiа) – › ландець – ›– ланець. Ландмiлiцiею були названi сформованi за указом Петра І вiд 2 лютого 1713 р. вiйська з розмiщених на територii Украiни полкiв регулярноi росiйськоi армii i спецiально навербованих солдатiв для несення охоронноi та сторожовоi служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. – Спб., 1830. – Т. 5. – С. 13). Пiзнiше кiлькiсть ландмiлiцейських полкiв була збiльшена. В 1722 р. до ландмiлiцii була зарахована деяка частина украiнського козацтва. В наступнi роки ландмiлiцiя не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мiнiха була названа Украiнським мiлiцейським корпусом i мала в своему складi двадцять кiнних полкiв. У 1762 р. iмператор Петро III наказав iменувати цей корпус просто Украiнським, i з того часу назва «ландмiлiцiя» офiцiйно перестала вживатися. В 1770 р. Украiнський корпус був злитий з регулярною росiйською армiею. Особливий податок, який платило населення Украiни на утримання ландмiлiцii, був скасований тiльки на початку XIX ст.
2
Юнона – в римськiй (Гера – в грецькiй) мiфологii – дружина Юпiтера (Зевса), покровителька жiнок, покровителька шлюбiв. Пiд час Троянськоi вiйни була на боцi грекiв i переслiдувала троянцiв, залишилася iхнiм ворогом i пiсля падiння Троi.
3
Венера – в римськiй (Афродiта – в грецькiй) мiфологii богиня краси i кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру – ii любовне захоплення троянцем Анхiзом, до якого богиня з'явилась на гору iда у виглядi пастушки i народила вiд нього сина Енея. Пiд час вiйни з греками допомагала троянцям. // Парис – один з синiв троянського царя Прiама, дядько Енея з боку батька, призвiдець пагубноi для його батькiвщини вiйни з греками. За античною мiфологiею, до Париса з'явилися три богинi – Гера, Афiна, Афродiта (вiдповiдно у римлян – Юнона, Мiнерва i Венера) – й попросили бути суддею у суперечцi за яблуко, яке мусило дiстатися найвродливiшiй з них. Гера обiцяла вiддати йому у володiння велике царство – Азiю, Афiна обiцяла славу полководця, Афродiта – найпрекраснiшу жiнку на землi. Парис вiддав яблуко Афродiтi. При ii сприяннi викрав у одного з грецьких царiв Менелая дружину – прекрасну Єлену, що й послужило приводом для Троянськоi вiйни. // Путивочка – сорт невеликих круглих яблук.
4
Геба – дочка Юнони i Зевса, пiд час бенкетiв пiдносила олiмпiйцям напитки богiв – нектар i амброзiю. // Гринджолята – зменшене вiд гринджоли – низькi й широкi сани з боками, що розширяються вiд передка. Також – маленькi дитячi санчата. Розкована гра неоднозначнiстю слова, часте вживання слiв, серйозний змiст яких мiстить в собi гумористичний заряд – суттева прикмета стилю «Енеiди». Богиня на дитячих саночках! //
Сторінка 30
Павичка – коняка павиноi мастi, також – зменшене вiд пава. У римлян пава – птах Юнони. Добрий знавець народного побуту, художник Василь Онисимович Корнiенко в iлюстрацii до «Енеiди» Котляревського (1909) витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебiдь у вiдомiй байцi, летить у небесах поверх хмар, за нею на гринджолах – Юнона. В лiбретто до опери «Енеiда» Миколи Карповича Садовського сцена вiдвiдин Юноною бога вiтрiв Еола вiдкриваеться словами: «З верховини Олiмпу спускаються саночки, запряженi павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в старосвiтське убрання…» І далi: «Юнона сiдае знову на своi саночки i злiтае на Олiмп» (Лисенко М. Зiбр. творiв: У 20 т. – К., 1955. – Т. 7. – С. 44). Для оперноi умовностi птах в упряжцi пасуе. Одначе чому Юнона виiздить саме на санях, а не на якомусь колiсному екiпажi, як у перших двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII-XVIII ст. i навiть пiзнiше сани широко застосовувалися не тiльки зимою, а й у лiтню пору, надто в болотистих i лiсистих мiсцевостях. До того ж, що в даному разi головне, iзда на санях вважалася бiльш почесною, нiж на колесах, тому знатнi особи, насамперед духовного сану, при парадних виiздах, безвiдносно до пори року, вiддавали перевагу саням (адже богиня Юнона iде до бога Еола). // Кибалка – старовинний жiночий головний убiр у виглядi високоi пов'язки на головi, з двома довгими кiнцями, якi спадали на спину. Носили тiльки замiжнi жiнки. // Мичка – пучок приготовленого для пряжi волокна конопель або льону. Один кiнець насадженоi на гребiнь мички звисав, мов коса, вниз, i з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодицi з-пiд кибалки, або взагалi коса. З'являтися на людях з вiдкритою косою, чи навiть пасмом волосся, що виглядае з-пiд головного убора, замiжнiй жiнцi не годилося. // Взяла спiдницю i шнурiвку – тобто спiдницю i керсет, старосвiтський жiночий убiр. Керсет не мав рукавiв, його одягали поверх вишиваноi сорочки, стягували спереду при фiгурi шнурiвкою. Одягали тiльки разом з спiдницею. І спiдницю, i керсет шили по можливостi з кращих, яскравих тканин, прикрашених усами (див. коментар: І, 14), та iн. // Еол – бог вiтрiв, жив на плавучому островi Еолii.5
Поставила тарiлку з хлiбом – коли молодиця йде в гостi, то, за звичаем, вона даруе хазяiновi хлiбину, притому спечену у власнiй печi.
6
Суцiга – собачий син, розбишака, пройдисвiт.
7
Дей же його кату! – вигук, що означае подив з досадою. За значенням близький до: «Ти глянь! Така досада!» // Імена вiтрiв з античноi мiфологii: Борей – холодний пiвнiчний або пiвнiчно-схiдний вiтер. Нот – теплий пiвденний вiтер, тиховiй. Зефiр – захiдний весняний вiтер, який приносив дощi. Евр – схiдний або пiвденно-схiдний вiтер, який приносив засуху.
8
Трiстя – трясовина, грузьке болото. Іван Франко до записаноi у рiдних Нагуевичах примовки «Іди в трiстьи та в болото!» додав пояснення: «Трiсте тут у значеннi тростина, що росте на болотi» (Франко. Приповiдки. – Т. 3. – С. 225). // Чвирк – залишок пiсля вторинноi перегонки горiлки.
9
Пiвкопи – двадцять п'ять копiйок. Еней пообiцяв дати Нептуну хабара – пiвкопи. Для бога Нептуна (в «Енеiдi» боги – переодягнене вище панство, знать) та й для пана Енея пiвкопи – мала сума. Цим самим пiдкреслювалася скареднiсть i жадоба Нептуна до грошей. В другiй частинi поеми, влаштовуючи поминки по батьковi Анхiзовi, Еней кидае пiвкопи в дарунок простолюдиновi («З кишенi вийнявши пiвкiпки, Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки»). Отже, i згадана сума хабара боговi моря розрахована на комiчний ефект. А яка була реальна цiна грошей на Украiнi в другiй половинi XVIII ст.? Певне уявлення дають, примiром, збереженi в архiвах описи та оцiнка в грошах майна козакiв i селян Менськоi та Борзненськоi сотень Чернiгiвського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описiв чимало, цiни на ту саму рiч, будiвлю, тварину вказанi багато раз, причому в рiзних селах. Вони такi: хата рублена з сiнями i прикомiрком – вiд 10 до 25 крб., комора рублена – 3 крб., вiз пiд коней – 40-50 коп., плуг – 12 коп., вiдгодована свиня – 1 крб. 50 коп., вiвця – 50 коп., гуска – 10 коп., курка – 2 коп., кожух звичайний – 1 крб. 20 коп., смушева шапка – 30 коп., чоботи – 20-30 коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии /К. с. – 1887. – Т. 7. – Кн. 2. – С. 696-697). Звичайно, вказанi цiни порiвнювати з сучасними не можна. Інша доба, iнша економiчна система, iншi вимiри.
10
Дряпiчка, дряпiжник – той, хто оббирае кого-небудь, здирник. Походить, певне, вiд слова драпач – шаповал, який очищае виготовлену шкiру вiд шерстi дротяною щiткою.
11
До ляса – польський iдiоматичний вислiв, що означае втечу. // Свiтелка – невелика свiтлиця, парадна кiмната в хатi, будинку.
12
Шальовки, шалiвки – тонкi, неширокi дошки, якими оббивають (шалюють) стiни, стелю, дах. Означення сосновi – один iз зразкiв точноi передачi Котляревським життевоi правди. Шальовки кращi – сосновi. Просякнутi живицею,
Сторінка 31
вони порiвняно стiйкi проти гниття. // Лемiшка – див. коментар: І, 27.13
Дудка – див. коментар: І, 28. // Очiпок – головний убiр замiжньоi жiнки у формi шапочки, iнколи з подовжнiм розрiзом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане пiд ним волосся. Венера, так само як i Юнона, одягла святковий убiр украiнськоi молодицi, але вже iнший, вишуканiший, яскравiший, як подобае богинi краси й кохання, та ще й молодшiй за вiком вiд Юнони. Замiсть аскетичноi кибалки, що лишае вiдкритим тiльки лице, у неi грезетовий, тобто парчевий, очiпок. // Кунтуш з усами люстровий (люстрин – дорога шовкова тканина з глянцем; уси – нашивками iз золотоi i срiбноi тасьми). Кунтуш – верхнiй жiночий одяг. Мав одкиднi й розрiзнi рукава, так званi вильоти. Жiнки могли носити кунтуш i зовсiм без рукавiв. Вiн мав вилоги на грудях, у талii щiльно стягувався гапликом без пояса. // Ходить на ралець – по нарочитим (помiтнiшим) праздникам ходить на поклон с подарками (К.). Венера хоча i йде до Зевса «на ралець», проте не бере з собою хлiба i не веде мови про подарунки, як це робила Юнона пiд час вiдвiдання Еола (І, 4). Ритуали пiд час вiдвiдання рiдного батька – не обов'язковi, а давати хабара – суперечить життевiй правдi. Натомiсть вона бере батька слiзьми.
14
Зевес – у грецькiй мiфологii (у римськiй – Юпiтер) бог грому i блискавки, найстарший мiж небожителями. В «Енеiдi» Котляревського iнколи фiгуруе пiд iменем Йовиш, на польський лад. // Сивуха – звичайна, невисокого гатунку горiлка, недостатньо очищена. // Восьмуха – восьма частина кварти (близько 125 грамiв). // Кварта – кухоль, десята частина вiдра (К.). У добу феодалiзму на Украiнi, навiть у кiнцi XVIII ст., пiсля ряду заходiв уряду Росiйськоi iмперii по унiфiкацii мiр i ваги, спостерiгаеться iх велика рiзноманiтнiсть. Інодi просто неможливо перевести давню мiру на сучасну систему мiр. «…Не тiльки кожне мiсто i мiстечко, але навiть багато продавцiв мали своi особливi мiри. Так… для мiряння рiдини служили: вiдро, вiдерце, кварта, яких мiстилося в казенному державному вiдрi 24. Зустрiчаеться також мiряння куфами, барилами, носатками, але цi останнi були власне не мiрами, а посудиною тiльки приблизноi величини, так, наприклад, куфа мiстила 18-40 вiдер» (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. – 1889. – № 7. – С. 231). // Ійон – бач. // У свинки грати – Микола Гоголь так описуе цю гру: «На утрамбованiй i твердiй землi стають у коло; кожний перед собою мае ямку, в яку тикае кiнцем палицi. Посерединi кола трохи бiльша ямка, в яку той, що перебувае за колом, гонить теж палицею м'яч. Тi, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посерединi. Але, вiдбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути ii на свое мiсце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодiе мiсцем, ставлячи у вiльну ямку свою палицю, а хто гавив, – буде замiсть нього гонити м'яч» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 512).
15
Згiдно з «Енеiдою» Вергiлiя, Енеевi було призначено стати засновником мiста Рима i могутньоi Римськоi держави, основоположником великоi династii правителiв. // Як вернеться пан хан до Криму – тобто, нiколи того не буде. Кримське ханство було лiквiдоване i приеднане до Росiйськоi iмперii 8 квiтня 1783 р. // Нар.: Як хан долiзе до Криму (Номис. – С. 109).
16
Я в правдi так твердий, як дуб – порiвняння бере початок у язичеськiй мiфологii. У стародавнiх грекiв дуб – дерево Зевса, у римлян – Юпiтера. Вiдповiдно в язичникiв-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози i блискавки – Перуна.
17
Дiдона – за античними легендами, фiнiкiйська царiвна, яка заснувала мiсто-державу Карфаген на африканському узбережжi Середземного моря. // Мосць – величнiсть. // Іди, небого – тут у значеннi: сердешна, бiдолаха. // Понедiлкувати – поширений у давнi часи звичай постити в понедiлок. // У цей день не виконували важкi роботи й такi, що вимагали тривалого часу, наприклад прядiння. Понедiлкували тiльки одруженi жiнки. Але вже на початку XX ст. вiдомий украiнський етнограф Микола Сумцов констатував вiдмирання цього звичаю: «…Додержання посту в понедiлок… нинi мiсцями практикуеться старими жiнками з приурочуванням давнього звичаю до святого понедiлка» (Сумцов Н. Бытовая старина в «Энеиде» Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. – Харьков, 1905. – Т. 16. – С. 155).
18
«Голе троянство» геть вибилося iз харчових запасiв. Вперше i востанне за весь час iхнього мандрування Котляревський не називае наiдкiв, а говорить просто «чогось попоiли».
19
У цiй строфi подаеться характеристика Дiдони. Нi тут, нi далi Котляревський прямо не зображае i не називае ii царицею. Перед нами – украiнська молодиця, вдова заможного пана середньоi руки. Спосiб характеристики Дiдони, як i iнших персонажiв «Енеiди», – це перелiк рис, якостей, у даному разi тiльки позитивних, якi складають той характер. Перша оцiнка дещо побiжна: «розумна i моторна». Потiм, звернувши нашу увагу на Дiдону, опов
Сторінка 32
дач розгортае ширшу характеристику. Йде ряд означень: «трудяща», за ним – паралельне означення-синонiм у вищому ступенi: «дуже працьовита». Далi – ще позитивнi риси: «весела», «гарна». Як бачимо, змальовано народний iдеал молодицi. Найважливiша прикмета того iдеалу – працьовитiсть. З шести означень iдеалу жiнки працьовитостi вiдведено два, одне з них у вищому ступенi (единий у строфi прикметник вищого ступеня). Звернiмо увагу: на останньому мiсцi – «гарна». У щойно змальованих образах Венери i Юнони майже все зосереджено на зовнiшностi, уборах, а тут бачимо зовсiм iнше. Убори Дiдони будуть не менш уважно й любовно виписанi далi, тут же йдеться виключно про моральнi якостi, вдачу, життевi обставини. Дуже багато буде важити для Дiдони прибуття троянцiв, надто великi надii пов'язуе цариця та ii близькi з появою Енея. Перед потенцiальним женихом насамперед викладаеться найважливiше з народного погляду – якостi молодоi вдови як людини i хазяйки. Далi в усiй поемi таку пильну увагу до моральних рис, особистоi вдачi зустрiнемо тiльки один раз – при змалюваннi майбутньоi дружини Енея Лависi, народного iдеалу дiвчини на виданнi. А тепер звернiмо увагу на означення «сановита», яке стоiть пiсля «веселоi», «гарноi», замикаючи перелiк достоiнств Дiдони. Справа в тому, що воно не зовсiм прикладаеться до украiнського народного iдеалу жiнки, взяте з iншого смислового ряду. В «Словнику украiнськоi мови» зафiксовано два значення слова сановитий: 1) який мае високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тiльки тут, в одному з семи означень-похвал Дiдона наближаеться до царицi. Воно було б на мiсцi у ряду: «мудра» («розумна» мае бiльш практичний, житейський вiдтiнок), «могутня», «милостива» i т. iн. Чому ж слово «сановита» опинилося в чужому для нього лексичному оточеннi? Справа в тому, що перед нами – травестiя. Взяте з iншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточеннi створюе певний комiчний ефект. Воно заховалося в самому кiнцi останнього рядка характеристики i ненав'язливе, ледве помiтно виглядае звiдти, мов краечок царськоi мантii з-пiд плахти молодицi. На iдеал украiнськоi жiнки падае травестiйно-гумористичний вiдсвiт, весь вiн немов пройнятий любовно-iронiчним усмiхом автора. Наступне слово «бiдняжка» нiби маскуе, а насправдi пiдсилюе гумористичний мотив – сановита бiдняжка!20
Звертаючись iз запитаннями до троянцiв, Дiдона перелiчуе рiзнi види мандрiвок людей у давнi часи. Передовсiм згадано чумацькi валки на Дон та у Крим. Як вiдомо, основним товаром чумацького промислу в цi краi були сiль i риба. Потiм названо переселення з одного краю Украiни в iнший («виходцi-бурлаки»). На початку 90-х рокiв XVIII ст. частина запорожцiв частково сушею, частково морем переселилася на «подарованi» царицею Катериною II землi мiж рiчками Кубань i Єя, утворивши там Вiйсько чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянцiв вiдбив i цей iсторичний епiзод, не мають реальних пiдстав. Нарештi – мандри на прощу до Киева, Почаева та iнших мiсць паломництва.
21
Мана – привид, мiраж. Ману пускати – дурачити, морочити. // Вирва – викуп, який бере на весiллi з нареченого брат молодоi. У переносному значеннi також – хабар. В три вирви – дати вiдкупного в потрiйному розмiрi, синонiм до «втришия прогнати».
22
Постоли, також личаки – простонародне взуття з цiлого шматка шкiри без пришивноi пiдошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до нiг мотузками чи ремiнцями (волоками). // Кожух – верхнiй чоловiчий одяг, звичайно з непокритоi тканиною овечоi шкури, хутром до середини, довгий, з великим комiром. // Свита – простонародний верхнiй одяг з домотканого сукна. // Пеня – напасть, бiда.
23
Тогдi Великдень був би нам! – до фразеологiзму «Великдень раз у рiк» Іван франко дае таке пояснення: «Се одно з найбiльших, а у нашого народа таки найбiльше свято» (Ф ранко. Приповiдки. – Т. 3. – С. 398).
24
Пiл – широкi, грубi дошки, покладенi в хатi мiж пiччю з того боку, де черiнь i припiчок, та протилежною стiною. Пiл служить лiжком i лавою. Ширина його – близько двох метрiв, щоб упоперек могла вiльно лягти доросла людина. // І iли сiм'яну макуху – макуха – вижимки чи збой з конопляного сiм'я, вживали як десерт або легку закуску.
25
З полив'яних мисок – з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподiбним сплавом. // Свинячу голову до хрiну – ритуальна страва. У слов'ян-язичникiв дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуальноi страви, трапезу. Потiм поряд з дикою або на змiну iй прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньоi птицi, зокрема iндика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею – культ життедайноi, плодоносноi матерi-землi (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982. – С. 52-53). Спосiб приготування: «Свинячу голову очистити, вимити i поставити варитися; натерти хрiну,
Сторінка 33
зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трiшки бульйоном, покласти сметани i закип'ятити з невеликою кiлькiстю солi; вийняти зварену голову, вiддiлити вiд неi нижню щелепу i подавати» (Маркевич. – С. 162). // Локшину на перемiну – говорять ще «на перемiжку» – про легшi страви, якi подають мiж м'ясними. // Локшина – «замiсити пшеничне тiсто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарiзати вузькими смужками i зварити у водi з маслом або на молоцi» (Маркевич. – С. 157). // Кулiш – густа юшка з пшона. «Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою i зварити з олiею, коров'ячим маслом або свинячим салом» (Маркевич. – С. 153). // Лемiшка – «пiджарити гречаноi муки, розвести ii солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в пiч на одну годину; подавати з пiджареною на коров'ячому маслi або на олii цибулею» (Маркевич. – С. 156). // Зубцi – кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим i пересiяним на сито конопляним сiм'ям. // Путря – «зварити кутю з ячменю; викласти ii в ночовки, обсипати житнiм солодом, добре перемiшати, викласти в дiжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле мiсце на добу» (Маркевич. – С. 157). // Кваша – колись одна з популярнiших страв («борщ, каша, третя кваша»). «Взяти житнього борошна, гречаного i солоду, висипати в дiжечку, розмiшати горячою водою (але не кип'ятком), дати пiвгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду i розводити на смак, щоб було рiдше або густiше, хто як любить; поставити на печi на тепле, щоб прийняло кислоту, тодi варити в горшку i подавати» (Маркевич. – С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку i гостроти сушенi грушi, сливи чи якiсь iншi фрукти. // Шулики – порiзанi на невеликi кусочки пшеничнi коржi, залитi розведеним медом разом з м'ятим у макiтерцi маком. Наiдки тут i у всiх подальших картинах бенкетування троянцiв автор перелiчуе в тiй послiдовностi, у якiй iх подавали на стiл. Звичайно, останнiми подавали солодкi страви, послiдовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотiлося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до iжi. Пiд час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь i топтати дорогi убори, сипати грiшми, але нiколи не могли собi дозволити зневажливого ставлення до хлiба, iжi взагалi. І обiдаючи пiсля тривалого морського походу, i бенкетуючи цiлими днями, троянцi все пiдбирають, «як на вечерi косарi» (IV, 29). Адже не годилося ставити на стiл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цiкаво, що Котляревський у «Енеiдi» жодного разу не згадуе картоплi, хоч ii за життя письменника почали культивувати на Украiнi. Досить швидко вона вийшла в число головних городнiх культур. У «Салдацькому патретi» (1833), перелiчуючи виставленi на ярмарку овочi, Квiтка-Основ'яненко називае i «картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть».26
За панським столом, можливо, кожен гiсть мав кубок. Одначе за давньою народною традицiею обносили i частували всiх гостей по кругу однiею чаркою. В народних звичаях живе цiлий кодекс правил, хто i в якiй послiдовностi пiдносить гостям чарку, з кого починати частування. // Мед, пиво, брагу, сирiвець – названi найдавнiшi вiдомi в нас напоi. Перелiк по низхiднiй, вiд кращого до найдешевшого – сирiвцю, единого в цьому ряду безалкогольного напою. // Калганка – горiлка, настояна на калганi (трава, корiнь якоi вживаеться також у народнiй медицинi). // Ялiвець (Juniperus) – рослина родини кипарисових, росте кущами, рiдше невеликими деревами. Вiн i зараз поширений на Украiнi. Використовуеться як декоративне дерево. Мае гострий смолистий запах. Дим з ялiвця (плоди i стебла тлiють на гарячому вугiллi) мае лiкувальнi властивостi. // Горлиця – давнiй украiнський танець. Танцюють парою: дiвчина («горлиця») i парубок. Пiсня до танцю часто варiюеться, iмпровiзуеться залежно вiд обставин. У пiснях такого типу тiльки перший куплет рiдко зазнае якихось змiн. Подаемо ближчий до Котляревського в часi запис пiснi, опублiкований у 80-х роках минулого столiття з примiткою: «Останнi два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський», вiдомий украiнський композитор i спiвак, автор опери «Запорожець за Дунаем». // Ой дiвчина-горлиця // До козака горнеться; // А козак, як орел, // Як побачив, так i вмер. // Умер батько – байдуже, // Вмерла мати – байдуже, // Умер милий, чорнобривий, // Жаль менi його дуже. // І за батька «отче наш», // І за матiр «отче наш», // За милого ж душу // Танцювати мушу // (Пiснi, думки i шумки руського народу на Подолii, Украiнi i в Малоросii. – К., 1885. – С. 128). // Зуб – танок, який танцювали пiд сопiлку. Один з рiзновидiв сопiлки називаеться «зубiвка». // Дудка, iнакше «дуда», «коза», «волинка» – музичний iнструмент, що складаеться з шкiряного мiха i вставлених у нього двох, iнколи трьох трубок. На однiй, як на сопiлцi, грають мелодiю, iншi дають фон, незмiнний тон (див. також коментар: І, 37). // По балках – танцю чи пiснi пiд такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях «
Сторінка 34
неiди», здiйснених без участi Котляревського, було: «Ой, ненько, на цимбалах грали». // Санжарiвка – темпераментний розгульний танець. Приспiвки до «санжарiвки»: // Ішли дiвки з Санжарiвки, // А за ними два парубки; // А собаки з макiвок, // Гав-гав на дiвок. // Ой дiвчина кумина // Поiхала до млина. // Зачепила в сухий пень // Та й стояла цiлий день. // Продай, мамо, двi корови, // Купи менi чорнi брови, // На колодцi стояти // Та на хлопцiв моргати. // Чом, чом боса ходиш? // Чому чобiт не заробиш? // Ой не жалуй дурнички, // Купи новi черевички! // (Закревский Н. Старосветский бандуриста. – М., 1860. – Кн. 1. – С. 75). // У чотирьох «граючих» рядках 28-i строфи першоi частини «Енеiди» блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (вiн грав на скрипцi). Спробуемо проаналiзувати звукову iнструментовку рядкiв. Тут необхiдне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодiю i наростаючий темп. // «Бандура горлицi бриньчала» – чуються перебори струн бандури в помiрному темпi. «Сопiлка зуба затинала» – прискорення темпу i пiдвищення тону; пiсля двох «бринь» попереднього рядка (причому перше тихiше – «ба», друге голоснiше – «бринь») – три такти сопiлки, кожний голоснiший попереднього: «со» (глухий приголосний i голосний), «зу» (дзвiнкий приголосний i низький, приглушений голосний), «за» (той же дзвiнкий приголосний, але вже в парi з високим голосним). «А дудка грала по балках» – вступае iнструмент, голоснiший, нiж два попереднiх, з iншим забарвленням тембру, росте темп: пiсля «ду-ду» iдуть варiацii. // «Санжарiвки на скрипцi грали» – дальше пiдвищення темпу i тону. Завдяки нагромадженню дзвiнких приголосних та свистячих рядок немов зiграний на скрипцi. Вслухаймося у вступнi акорди: «с», «н», «ж» – на два такти – «ду-ду» – три перебори пальцiв скрипаля, три порухи смичка. Звернiмо увагу на те, що iнструменти починають звучати у певнiй наступностi. Першою – порiвняно неголосна бандура, за нею голоснiша – сопiлка, потiм ще голоснiша – дудка. І нарештi всiх покривае цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органiчний синкретизм, еднiсть ритму танцю, музики, спiву. Пiсня для танцю втiлюе його ритм i дух, без нього вона, як i без мелодii, за висловом Лесi Украiнки, «тiльки наполовину жива». Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття («Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дiстанеться й передам») часто фiгурують в пiснях до танцю, i не просто так, до слова, а тому, що вони е неабиякою складовою частиною святкового дiйства. Демонструють не тiльки силу i вправнiсть у танцi, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам i свиткам присвячений окремий рядок коментованоi строфи. // Дробушка – жiноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта – верхнiй одяг типу спiдницi, зроблений iз двох, зшитих до половини кускiв картатоi шерстяноi тканини. Святкове вбрання. З народноi пiснi: // Вийди, вийди, молодице, з вiдром по водицю, // Нехай же я подивлюся на плахту-дрiбницю. // (Собрание русских народних песен с их голосами. – СПб, 1805. – С. 182).27
Проворну, чепурну i гарну – народний iдеал дiвчини, прикмети названi в порядку iх важливостi. Пор. змалювання молодицi Дiдони (І, 21), дiвки на виданнi Лависi (IV, 21-22). // Юпка – верхнiй жiночий одяг у виглядi довгоi корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демiсезонного пальта чи плаща. // Запаска – жiноче вбрання, що замiняе спiдницю. Кусок чорноi, звичайно шерстяноi тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кiнцi його сходилися попереду. Поверх запаски у виглядi фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску i попередницю пiдперiзували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелi (франц. flanelle) – дорогоi фабричноi тканини. Святкове вбрання ii, так само як Дiдони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собi тiльки заможнi люди. // Стьонжки, стьожки – кiсники. // Ковтки – сережки. // Третяк – потрiйне притоптування в танцi. Часто викликають у танець, особливо дiвчата, не словами, а танцем. Вихилясом – танцюють, нахиляючись то вправо, то влiво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають iй в очi, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеем iде не Дiдона, а ii молодша сестра, дiвка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дiвчатами та парубками, тим бiльше не годилося вдовi з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пiр, поки грають музики. Вийти з танцю ранiше, особливо парубковi, означало показати слабiсть. Хто доведе свою пару до найбiльшоi втоми – той кращий танцюрист (див.: К. с. – 1898. – Т. 61. – Кн. 4. – С. 10 другоi пагiнацii).
28
Гоцак – те саме, що тропак – народний танець. // Гайдук – народний танець. Садив гайдука – танцював навприсiдки. // Не до соли – примовка «Тепер менi не до солi» пiшла вiд народного оповiдання, вiдомого у варiантах. Наводимо поданий у «Трудах» Павла Чуби
Сторінка 35
ського, пiдготовлених у 70-х роках минулого столiття: «Послав батько сина за сiллю, дав йому гривню грошей. Купив син солi, скiльки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сiль у заполу та й iде додому. По дорозi був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж дiл гуде. Надiйшов туди наш парубок i дуже йому заманулося потанцювати, а в кишенi шаг мулить. // – Музико, грай менi одному! – погукнув парубок, вiддав того шага i почав танцювати, аж хата мала, а вiн закида ноги, i вприсiдки, i через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сiль потроху сиплеться з заполи. Що майне вiн ногою, то сiль так i поросне по хатi. А люди стоять округи та й приказують йому саме пiд ногу, мов знарошне приграють: // – Ой, парубче, сiль сиплеться, ой, парубче, сiль сиплеться! // А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все iм: // – Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! // Ходив, ходив парубок, поки аж вiдтанцював свого шага. Стала музика i вiн став. Глянув – аж сiль уся на долiвцi, ще сам вiн i порозтирав ii ногами. // Скривився парубок та в сльози: // – А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть! // Потяг собi, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379). // Здавна на Украiнi, так само як у Росii та Бiлорусii, сiль, як переважно привозний продукт першоi необхiдностi, цiнилася високо i витрачалася економно. Сiль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сiль «кримку» i «бахмутку». Першу одержували вiд випаровування на сонцi морськоi води в Криму, другу – вiд випаровування на спецiальних сковородах добутоi з соляних колодязiв води. Колодязi знаходилися на березi невеликоi рiчки Бахмутки в нинiшньому Донбасi. Бiля солеварень виникла укрiплена слобода, потiм – мiсто Бахмут (тепер Артемiвськ, великий центр соледобувноi промисловостi). Свiдчать, що «бахмутка» була бiльш дрiбною i вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солi. Їi ставили на стiл окремо. Звiдси й звичай зустрiчати гостей найдорожчим у господарствi – хлiбом i сiллю. Хлiб i сiль на столi – ознака достатку. Розсипати сiль не те що з торби – солянки вважалося в народi недоброю прикметою (посваритися).29
Варенуха – «Хлiбне вино або наливка, варенi з сухими плодами, медом i пряним корiнням» (К.).
30
Про пiч багато хто з молодших та й старших уже не мае певного уявлення. Споконвiчний неодмiнний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припiчком та черiнню, уже майже вiдiйшла в минуле. Зараз тiльки iнколи в селянських хатах, на кухнi, продовжують ставити печi менших, нiж ранiше, розмiрiв i меншою черiнню над ними, скорiше як данину традицii, нiж з практичноi потреби. На черенi, яка нагрiваеться, коли топлять пiч, сплять, сушать зерно, в тому числi просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно. // Просо вiдоме ще з доiсторичних часiв як зернова культура. Згадуеться в дуже давнiх зразках народноi творчостi: «А ми просо сiяли, сiяли…» Традицiйно просо займае досить значне мiсце в харчовому рацiонi украiнського народу. В повсякденному побутi пшоняна каша або кулiш – звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у пiст з рибою та олiею – перший наiдок.
31
Оренда, оранда – корчма. У святковi днi тут збиралися на гуляння, танцi. Назва «оранда» походить вiд того, що корчмарi за право торгувати горiлкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду). // У недiлю на селi, // У орандi на столi // Сидiли лiрники та грали // По шелягу за танець. // Кругом аж курява вставала. // Дiвчата танцювали // І парубки… // (Тарас Шевченко. Титарiвна) // Кораблик – старовинний жiночий головний убiр, переважно в середовищi панства i заможного козацтва. Висока шапка з парчi або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звiдси й назва. Верх круглий, з дорогоцiнноi тканини, iнколи винизаний жемчугом i дорогоцiнним камiнням, над лобом викроений гострим кiнцем уверх (як нiс корабля), вуха залишалися вiдкритими. Ободок – завжди з чорного матерiалу, потилицю прикривав округло викроений чорний клапан. // І начепила ланцюжок – одягла прикрасу на шию. // Та i запаски не забула – Дiдона одягла не таку запаску, яка була на ii молодшiй сестрi Ганнi минулого дня. Знали ще запаску у виглядi полотняного бiлого передника, яку носили поверх спiдницi замiжнi, взагалi бiльш поважного вiку жiнки. // З вибiйки платок – платок з вибитим на тканинi вiзерунком, який наноситься вручну за допомогою рiзьбленоi або набiрноi дерев'яноi дошки. Платок, хустка – важлива деталь святкового жiночого одягу. Хустка вiдiгравала також велику роль у ритуалах, увiйшла в обряди та повiр'я. Заручена дiвчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом iхнього вiчного союзу. В третiй частинi «Енеiди» серед грiшникiв фiгурують i тi, що в дiвчат «з кишень платки тягли».
32
Що од покiйника украла – тобто потай взяла з май
Сторінка 36
а свого покiйного чоловiка Сiхея. // Каптан (рос. кафтан) – верхнiй чоловiчий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка. // Пояс з каламайки – пояс з цупкоi густоi льняноi тканини. Пояс був важливою деталлю чоловiчого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди пiдперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси рiзних розмiрiв – «бiльшоi руки» i «меншоi руки». // І чорний шовковий платок – платок, плат у старi часи в чоловiкiв мав ширше призначення, нiж нинiшня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сiдла тощо.33
Ляси пiдпускати – весело, жартiвливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.
34
У панаса грати – хто-небудь один iз зав'язаними очима ловить iнших. Кого пiймае, той стае йому на змiну.
35
Журавель – весiльний танець (К.). Можна додати, що це взагалi народний масовий танець-пiсня. У танцi вiдтворюеться поведiнка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злiтае у повiтря тощо). Здебiльшого це робить ведучий, солiст-танцюрист. Іншi учасники стоять у колi або бiжать слiдом за ведучим. Вони спiвають пiсню, супроводжуючи текст ii вiдповiдними рухами та жестами. На весiллi звичайно водять «журавля» в понедiлок, коли несуть снiдання молодiй. Якщо в селi була церква, то в цей час мелодiю «журавля» мiг виконувати на дзвонах паламар. У сценi-жартi Марка Кропивницького «Лихо не кожному лихо – iншому й талан» пономар, вихваляючись своiм хистом, говорить: «…Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвiн – чи на «достойно», чи на «многа лiта»?.. Та хочби i «журавля». Текст «Журавля», опублiкований за життя Івана Котляревського: // Да внадився журавель, журавель // До бабиних конопель, конопель! // Такий, такий журавель, // Такий, такий дибле // Конопельки щипле! // А я сьому журавлю, журавлю, // Кием циби переб'ю, переб'ю! // Такий, такий журавель, // Такий, такий дибле, // Конопельки щипле! // (Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С, 153). // Дудочка – народний дiвочий танець, сольний, зараз вiдомий пiд назвою «козачок». У давнину його танцювали пiд акомпанемент дудки (волинки), звiдки й назва. Зараз виконуеться на рiзних музикальних iнструментах (скрипцi, цимбалах, бандурi та iн.), одначе при цьому зберiгаеться характер музичного викладу, притаманний дудцi. Текст пiснi до танцю: // Ти ж мiй дударику, // Ти ж мiй сподарику, // Ти ж було селом iдеш, // Ти ж було в дуду граеш, // Ти ж мене забавляеш! // Тепер тебе немае, // Й дуда твоя гуляе, // І пищики запалися, // Бозна кому досталися // (Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 154). // Дудники iнколи ходили вiд села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарi або лiрники. На таку думку наводять i слова «Ти ж було селом iдеш». Можливо, наведена пiсня виникла в той час, коли мандрiвнi дудники почали вiдходити в минуле. Дудка лишила помiтний слiд у фольклорi, топонiмiцi, антропонiмiцi, що теж свiдчить про ii неабияку роль у культурному життi народу. // Хрещик – весняна гра, в котрiй одна пара учасникiв гри ловить другу, яка пiсля подачi сигналу розбiгаеться, уникаючи переслiдувачiв; також танець-гра, пiд час якого хлопцi й дiвчата мiняються мiсцями. Переважно гра дiтей i пiдлiткiв, причому дiвчат. Вiдомо кiлька рiзновидiв гри. // Горюдуб – гра, учасники якоi стають парами, а той, хто «горить», стоiть спереду i за сигналом ловить одного iз задньоi пари, що роз'еднуеться, перебiгаючи наперед. // Джгут – рiзновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долонi. Скажiмо, скiльки лишилося пiсля закiнчення гри на руках карт у дурня, стiльки раз його били джгутом по руцi. В «джгута» грали i без карт. // Хлюст – гра в карти. Взагалi хлюстом називаеться такий момент у грi, коли в одного чи кiлькох гравцiв на руках опиниться три карти однiеi мастi, або три козирi, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший – визначають за старшинством карт, якi його утворили. В пари – неясно, яка гра в карти маеться на увазi. Може, вдвох, один на один? // Вiзок – поширена гра в карти, так званi «своi козирi». Назва пiшла вiд того, що тому, хто програв, дiстаеться велика купа карт – «хоч возом вивозь» (див.: К. с. – 1887. – Т. 18. – Кн. 6-7. – С. 463-471). // Дамки – шашки. Закрита пiд кiнець гри шашками противника, шашка переможеного вважаеться соромом для нього («Чорт мав порожнього кута»). // 36 – 37-ма – «iгровi» строфи. У перших виданнях «Енеiди» кожна строфа складалася з 20 рядкiв, потiм сам Котляревський розбив двадцятирядковi строфи на двi десятирядковi. Тому тiсна смислова еднiсть двох сусiднiх строф у «Енеiдi» спостерiгаеться часто. Ігри не бенкет, де важко подати наiдки й напоi з урахуванням забаганок кожного з присутнiх окремо, i не обряд, де теж передбаченi обов'язковi для всiх ритуальнi дiйства. Грають «хто як i в вiщо захотiв». // Сцени бенкетування троянцiв у Дiдони не раз перегукуються з травестiями «мандрованих дякiв» – «Пiсня свiтська» та «Великодна вiрша», де фiгурують бiблiйнi персонажi, переодягненi в украiнський одяг i надiленi рисам
Сторінка 37
украiнських селян. У «Великоднiй вiршi» – «Давид гуслi пiдстроiв, козацькоi як дернув», з присутнiх «всяк собi пару прибрав» i всi пiшли у танець: // Перше навприсядки брали, // Потiм били трепака, // А дiвчата забивали // Пiдкiвками гоцака. // Як же взяли молодицi // По-своему бушувать, // Аж погубили спiдницi, // Так взяло iх розбирать». // Тут же «парубки в м'яча гуляли, деякii ж у жгута; дiвки пiсеньки спiвали; малi ж дiти – у кота; хто хотiв – навбитки бився» (Історiя украiнськоi лiтератури: У 8 т. – К., 1967. – Т. 2. – С. 57). // В «iгрових» строфах новаторська риса «Енеiди» порiвняно з вiршами-травестiями полягае в тому, що з ряду iгор обособлено взятий «панас». Вiн служить зближенню Енея з Дiдоною, рухае сюжет. Пара на довший час, мов прожектором, вихоплена з маси. Індивiдуалiзацii героiв у сучасному розумiннi ще немае, але е типи, на розвитку стосункiв яких тримаеться сюжет. У травестiях попередникiв Котляревського гри чи танцю, взятих з виразною метою характеристики окремих персонажiв, вказати не можемо.36
Курили – пиячили, бенкетували. // Сподар – шанобливе звертання, зараз невживане. Мало значення: «господар» i «государ», «цар». І далi зустрiчаеться в «Енеiдi» (III, 1, IV, 127).
37
Грiнку убить – виграти (К.), добре поживитися. Грiнка – скибка хлiба, помазана зверху чимсь iстiвним; або ще – пiдсмажена на сковорiдцi з жиром. У переносному значеннi – взагалi шмат, кусок чогось пожиточного. Нар.: Убив добру грiнку. Грiнка йому упала (Номис. – С. 207). // Мутив, як на селi москаль! – москаль – тут у значеннi: солдат царськоi армii. На Украiнi до лiквiдацii козачого вiйськового устрою знали тiльки солдат-росiян. Пiзнiше назва «москаль» перейшла i на солдат-украiнцiв, взагалi людей будь-якоi нацiональностi, коли вони служили в царськiй армii.
38
Олiмп – гора в пiвнiчнiй Грецii, на якiй, згiдно з мiфологiею, живуть боги. Тут стоять палаци Зевса та iнших богiв, збудованi й оздобленi богом ковальства Гефестом. Ворота в Олiмп, коли боги виiжджають звiдти на золотих колiсницях, вiдкривають i закривають гори. Олiмп – також символ верховноi влади. // Мартопляс – гультяй, гульвiса, блазень.
39
А то Венера все свашкуе – свашкуе – тут у значеннi: сватае, зводить. // Свашка – жiнка, яка порядкуе на весiллi. // Котляревський консультував свого знайомого Дмитра Бантиш-Каменського, який писав «Историю Малой России». Згадуючи в своiй працi про особливостi весiльного обряду на Полтавщинi, Бантиш-Каменський пише: «Коли молода приiжджае до хати молодого i вiдходить потiм до покою, дружка й свашка керують нею; остання роздягае, кладе молоду в постiль». До слова «свашка» Бантиш-Каменський дае примiтку: «Свашка зветься i мчалкою – пояснюе п. Котляревський – вiд дiеслова мчати, скоро переносити. У свашки вибирають, звичайно, жiнку молодих рокiв, смiливу, проворну, швидку» (Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя i творчiсть. – К., 1981. – С. 104-105).
40
Меркурiй. – У римськiй мiфологii бог-вiстун, покровитель мандрiвникiв, купцiв, пастухiв; син Юпiтера i нiмфи гiр Майi (вiдповiдно у грекiв – Герпес). Тут Меркурiй одягнений вiзником-листоношею кiнця XVIII – початку XIX ст. // Ладунка (пол. Іаdunek) – тут поштова сумка з бляхою на нiй, знаком того, хто перебувае на державнiй службi. Листоношi носили ладунку на грудях. Також ще – патронна сумка у кавалеристiв, мисливцiв. // Ногайський малахай – довгий ремiнний батiг (нагай), як у ногайцiв, тюркськоi народностi, що зараз живе на Кавказi (переважно пiвнiч Дагестанськоi АРСР). Ногайцями у XVIII ст. називали кочiвникiв бiля узбережжя Азовського i Чорного морiв, на пiдступах до Кримського ханства.
41
А то залiг, мов в грубi пес – грубою називали пiч для обiгрiвання примiщення, яку топили з сiней. Звичайно груби були тiльки в панських будинках. Нар.: Аби груба, то пес буде (Номис. – С. 169).
42
Станя, стайня – примiщення, де тримають коней, конюшня. // Чортопхайка – легка бричка. // Оглобельна – коняка, запряжена в оглоблi, по центру. По боках оглобельноi – конi припряжнi, або ще кажуть пiдпряжнi, орчиковi.
43
Та швидко i не так задробиш – тобто задрiботиш, побiжиш мерщiй. // Дать халазiю – вiдшмагати рiзками (К.); взагалi – одержати нагiнку, прочуханку.
44
Мов Каiн, затрусивсь увесь – вираз походить вiд апокрифiчних варiантiв бiблiйного мiфу про першого великого грiшника людського роду братовбивцю Каiна (Буття IV, 11). Пор. у лiтописi (XIII ст.): «А князь (Мстислав) викрив Жирослава (свого боярина-зрадника) i прогнав його вiд себе, як ото прогнав бог Каiна з-перед лиця свого, кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи i трясучись на землi; бо розверзла земля уста своi прийняти кров брата твойого» (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. – 1982. – № 7. – С. 25). Тут «стогнучи i трясучись на землi» – апокрифiчний додаток. Нар.: Труситься, як Каiн (Номис. – С. 63). // Кабака – тютюн для нюхання, розтертий у порошок.
45
А сам, вернувшася
Сторінка 38
в будинки – у панських садибах будинками називалися тiльки тi примiщення, в яких жила панська сiм'я та ii гостi, люди «благородного звання». Двiрська челядь, взагалi простолюд, жили в iнших, службових примiщеннях. // Мiзерiя – злиднi, мiзернi пожитки.46
Крадькома виглядаючи з-за комина, Дiдона довго вдавала, що не помiчае зборiв у дорогу зрадливого коханця, довго тамувала злiсть. Побачивши, що Еней хоче втiкати, вхопила його за чуприну, не проговорила, а просичала першу фразу: «Постiй, прескурвий, вражий сину!» Зразок алiтерацii: у кожному словi – глухий свистячий та шиплячий приголосний. Нар.: Не грiй гадюки в пазусi, бо вкусить (Номис. – С. 58).
47
Рожен – загострений кiлок. // Хирний – хворобливий, жалюгiдний.
48
Кучма – кудлата, з нестриженого смушку бараняча шапка, папаха. Це слово вживаеться також у переносному значеннi: чуб, чуприна. В народi вiдомий неделiкатний жарт, який вчиняють над малими дiтьми. Жартовi передуе приблизно такий дiалог: «Зробити тобi кучму?» – «Зробiть». // «А яку ж тобi зробити кучму – велику чи малу?» – «Велику». Пiсля цього охочого до великоi кучми хапають за голову, боляче куйовдять чуб, з притиском проводять долонями супроти, щоб вiн стирчав у рiзнi боки. Не пускають, поки не доведуть жертву до плачу.
49
Мандруй до сатани з рогами – перефразована лайка «Щоб тебе нечистий взяв!» (Номис. – С. 81). Не горiв, не болiв: зразу околiв (про наглу смерть злого) (Там же. – С. 159). Щоб ви шаталися повiк – один з тяжчих прокльонiв, майже обов'язковий компонент кожноi лайки. Ось давнiший зразок такого прокльону з «Галицько-Волинського лiтопису» (XIII ст.): «Хай не буде йому (зрадниковi боярину Жирославу) пристанку в усiх землях, у руських i в угорських, i нi в яких же краях! Нехай ходить вiн, блукаючи, по землях! Хай жадае вiн харчу, а вина i пива скудно хай буде йому! І хай буде двiр його пустим, i в селi його хай не буде живущого!» (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень. – 1982. – № 7. – С. 26). // Окинемо поглядом увесь епiзод з лайкою Дiдони. 53 – 54-та строфи – присоромлення, виказування, перелiк благодiянь невдячному коханцевi. Інший характер мають строфи 56-57. Вони становлять внутрiшньо завершену мовно-художню цiлiснiсть. Дiдона лае зрадливого коханця згiдно з устояними фольклорними канонами. Довгий монолог Дiдони завершуе лайка-заклинання, лайка – ритуальне дiйство. Виказавши все Енеевi, Дiдона доступним iй способом творить над ним суд i кару. Першi чотири рядки 56-i строфи – тринадцять лайливих слiв. Один перiод, роздiлений на два речення тiльки тому, що треба перевести дух. Тринадцять лайливих слiв-ударiв. Пiсля них, розпаливши себе, молодиця переходить до словесноi розправи. Словесно вiдтворенi етапи розправи: ляпас i дряпання нiгтями по обличчю. // У 57-й строфi вiд знищеного i розвiнчаного Енея Дiдона переходить до його братii. Тут уже не викриття, а лайка-заклинання, якi, за виразом Олександра Потебнi, е вивiтреними язичницькими молитвами. Дiдона накликае на троянцiв усi бiди й нещастя, серед яких найстрашнiше – «на чистому щоб поколiли», тобто вмерли наглою смертю. Несподiвана, раптова смерть, без сповiдi i причастя – ганебна. Тому воiни перед боем вiдправляли вiдповiднi ритуали, несподiвано опиняючись в смертельно небезпечному становищi, сповiдалися i просили прощення один у одного. В поезii Шевченка: «Ой пiшла я у яр за водою» дiвчина заклинае зрадливого коханого: // Побий тебе сила божа // На наглiй дорозi.
50
Аж занудило iй, небозi – небога – тут у значеннi: бiдолаха, сердешна.
51
Паплюга – розпутна жiнка.
52
Пуцьверинок – пташеня. // Купiдон, або Амур – син богинi кохання Венери, за античними мiфами, – маленьке чарiвне хлоп'я з крильцями за плечима, луком i стрiлами в руках. Кому Амур прониже своею золотою стрiлою серце в момент зустрiчi з особою другоi статi, той покохае. // Бахур – полюбовник, залицяльник.
53
Запiчок – заглибина в коминi печi рiзноi величини, частiше з боку припiчка i полу. Тому Дiдона, щоб дiстати кресало, «скочила на пiл». В запiчку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало i трут. Трут робили з вiдвареного в гречаному попелi гноту, ганчiрки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана вiд удару залiзного кресала об камiнь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, вiдходи пiд час обробки льону або конопель – i роздували вогонь.
54
Стояв у неi на городi – чому очерет складений на городi, а не в дворi, де стоять садибнi будiвлi, копицi сiна, соломи та iн.? У садибi двiр (iнколи обгороджений) – зовсiм не те саме, що город. Город обробляеться i на ньому можна ставити ожереди, копицi тощо тiльки тодi, коли достигла городина зiбрана, а нова ще не посаджена. У даному разi саме так стоiть справа зi скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тiльки став лiд на стоячих водах i ще не випав великий снiг. Город, що спускаеться до низу,
Сторінка 39
цю пору пустуе i на ньому зручно складати очерет. До весни увесь вiн чи бiльша частина його буде спалена. // Костер – тридцять кiп пов'язаного в кулi очерету. В копi – 60 кулiв.55
Послала душу к чорту в ад – всi, хто накладае на себе руки, – вчиняе тяжкий грiх, якому немае прощення. Самогубцям уготованi вiчнi муки в пеклi (III, 71).
56
Палiнур – керманич на човнi Енея. Згiдно з легендою. Палiнур був кинутий у море з волi богiв, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув вiд рук тубiльцiв. Його iм'ям був названий мис на пiвденно-захiдному узбережжi Італii, в областi Луканiя. В «Енеiдi» Вергiлiя Еней ще зустрiнеться з Палiнуром у пiдземному царствi Плутона (Вергiлiй. – Кн. б. – Ряд. 337-387).
57
Шпуе – дуже бризкае, хвилюеться.
58
Ацест – легендарний цар Сiцiлii, родом з Троi. Цим пояснюеться, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».
59
Як водиться у подiбних випадках, несподiваних гостей почастували тим, що тримали у запасi для такоi нагоди, – салом, ковбасою, а оскiльки вони з далекоi морськоi дороги зголоднiли, то подали й тетерю (гарячу страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип'яток сухарiв, засмажити цибулею на олii, посолити – i тетеря готова. Сало – воно ще не раз буде згадуватися в «Енеiдi». З прадавнiх часiв його мiсце у харчовому рацiонi украiнського народу дуже значне. Серед харчових припасiв, якi, збираючись на вiйну з рутульцями, готуе вiйсько царя Латина, на першому мiсцi – сало i пшоно (IV, 98). З салом пов'язана велика кiлькiсть народних приказок, оповiдань, анекдотiв. Напр.: «Ой якби-то було так, щоб я царем стався – сало б iв, з салом спав, салом би вкривався». Ковбаса – традицiйний спосiб ii приготування: «Свиняче м'ясо з салом порiзати на шматочки, посипати сiллю, перцем i цим фаршем наповнити вимитi свинячi кишки, спекти в звичайнiй печi, а перед подачею на стiл пiджарити» (Маркевич. – С. 155). // Решето – господарська рiч для просiвання чого-небудь. До дерев'яного круглого обода знизу крiпиться сiтка, через яку просiюють (зерно, крупу). Те ж, що й сито, тiльки в останнього густiша сiтка (для борошна, товченоi макухи та iн.). Решето чи щось iнше, використовуване як хлiбниця, ставили обов'язково посерединi стола, щоб гостям було зручно брати нарiзаний хлiб. Хлiб – усьому голова, споконвiчна пошана до «святого хлiба» глибоко корiниться в народнiй свiдомостi. Хлiбина на покритому скатертиною столi – неодмiнний атрибут патрiархальноi хати, надто в святковий час.
60
Пашкети в кахлях – «Не маючи пашкетних форм, заможнi селяни готують цю страву в кахлях. Замiшують пшеничне тiсто з маслом i з молоком, обкладають цим тiстом кахлю, перше змазавши ii маслом, кладуть гусячi нирки, печiнку, кусочки м'яса, заливають товченою печiнкою, закривають все це краями того ж тiста i ставлять у пiч пектись – поки буде готове» (Маркевич. – С. 157). // Кахлi – поширенi i зараз керамiчнi плитки для личкування (облицьовування) стiн, печей тощо. // Сита – розведений водою мед або медовий вiдвар на водi. // Зразову до рижкiв печiнку – зрази – страва з яловичини: скручений биток з м'яса, в даному разi з печiнки, з начинкою. Рижки, рижики – iстiвнi гриби.
61
В сей день його отець опрягся – Еней прибув до Сiцiлii якраз через рiк пiсля смертi свого батька Анхiза на цiй землi. Опрягся – в бурлескнiй манерi, зневажливо, мов про скотину: помер. // Чикилдиха – назва гiршого гатунку горiлки.
62
Громчуя – об'еднана мiсцем проживання чи родом занять, або тим i другим спiлi, нiгтi, людей. Громадськi зiбрання, сходи вiдiгравали винятково важливу роль у суспiльному життi. Показовий приклад – козацькi ради на Запорiзькiй Сiчi. // Нар.: Громада – великий чоловiк. Як громада скаже, так i буде.
63
Поставити обiд старцям – за давнiм звичаем, на похоронi i поминках обов'язково влаштовували обiд для старцiв.
64
Книш – хлiбний вирiб з пшеничного, iнколи житнього i гречаного борошна; по краях тiсто розплiскують коржем i завертають наверх так, що воно сягае тiльки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олiею. Приготування книша з житнього i гречаного борошна: «Вчинити житнього тiста, замiсити гречаним борошном; коли пiдiйде, викачувати на столi; лiплять книшi з допомогою ложки, яку опускають перед цим у розтоплений свинячий смалець. Злiпивши, сажають у пiч, а вийнявши, знову змазують смальцем» (Маркевич. – С. 154). // Коливо – ритуальне блюдо, обов'язкове на поминках; кутя з пшеницi, розведена ситою. Перш, нiж приступити до страв пiд час поминального обiду, споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покiйника: «Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почивае та й нас дожидае!..» (Номис. – С. 8). // Хазяiнiв своiх ззивали – тобто сiцiлiйцiв, на землi яких у даний момент перебували троянцi. // Сити iз медом наситили – тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь. // Пiшла на дзвiн дякам копа – копа – пол
Сторінка 40
ина (К.), тобто п'ятдесят копiйок. Дати на дзвiн – заплатити, щоб дзвонили в церквi за упокiй душi. Нар.: Дзвонять за упокiй душi (Номис. – С. 160).65
Подана в помiрному гротескно-жартiвливому тонi картина приготування поминального обiду. Поминки – не бенкет, багатий стiл з рiзноманiтними та вишуканими наiдками й напоями, приправами та делiкатесами тут буде недоречним. Готуються звичайнi, повсякденнi страви. Аби тiльки обiд був добре приготовлений та щоб усiм, хто прийде вшанувати покiйного, вистачило iжi. На поминки кликати не обов'язково, приходять усi рiднi, близькi, сусiди. Старцi сходяться з усiеi округи. Звичайно, з цiеi нагоди найбiльше наварили борщу, який за кiлькiстю компонентiв та способiв приготування (залежно вiд локальних умов i пори року) не мае собi рiвних серед iнших страв украiнськоi кухнi. Борщ – головна страва обiду. Порiвняно з iншими стравами, борщ займае, можна сказати, чiльне мiсце у фольклорi. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. – С. 92, 173). Менше вiд борщу, хоч зовсiм не набагато, варять юшки (п'ять казанiв проти шести – дивовижно витримана загальна спiврозмiрнiсть мiж собою найбiльш поширених страв, кiлькiсть визначае i питому вагу в порiвняннi з iншими стравами). // Юшка, так само як i галушки, – страва загалом на снiданок та вечерю. Треба зауважити, що пiд «юшкою» часто розумiли бiдняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодникiв-епископiв, докоряе iм бiдняками, якi «юшечку хлебчуть». Звiдси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М'ясом хвалиться, а воно i юшки не було (Номис. – С. 51). Тому, коли юшка не бiдняцька, як правило, це пiдкреслюеться. У коментованiй строфi Іван Котляревський зазначае, що в усi казани спочатку поклали варити м'ясо – отже, обiд багатий. Галушки – давнiшi способи приготування: «Взяти гречаного борошна, пiдбити на водi досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, пiвгодини покип'ятити, покласти олii або масла чи засмажити салом з цибулею i подавати» (Маркевич. – С. 152). // Приеднана в кiнцi строфи до звичайних на поминках страв «тьма» варених баранiв, «курей, гусей, качок печених» – гротеск, очевидне для сучасникiв Івана Котляревського поеднання несумiсного. З другого боку, обкладенi горами печенi демократичнi вагани з борщем – на мiсцi. Вони спiвзвучнi стилевi поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п'яне гульбище.
66
Цебер – велике дерев'яне вiдро, мало вигляд зрiзаноi дiжки з дужкою зверху. // Вагани – видовбанi з дерева великi продовгуватi миски у виглядi коритець, з яких iли гуртом страву козаки на Сiчi, в походах, громадою на обiдах, поминках i т. iн. Спiльне споживання страви з однiеi посудини мало у певних випадках ритуальне значення, символiзувало братерство, мир i згоду мiж учасниками трапези. // «Со святими» – кондак, коротка молитовна пiсня в поминальному обрядi православноi церкви. Спiвом «со святими» вiдкривалася заупокiйна служба. Потiм священик благословляв трапезу i починалися поминки.
67
Еней i сам со старшиною – як i в реальному тогочасному життi, в «Енеiдi» виразно розмежованi суспiльнi стани: народ, простолюд; над ним – старшина, дворяни; над старшиною – вища знать, державцi, Олiмп. Одначе цiкаво, що в першiй частинi поеми розмежування далеко не таке виразне, як у наступних. У Дiдони всi троянцi бенкетують за одним столом; Еней i поведiнкою, i способом життя не вирiзняеться з-помiж iнших троянцiв, якi при зустрiчi з Дiдоною лають його останнiми словами. А тут – Еней уже сiдае за стiл «со старшиною», народ тримаеться окремо. Це – свiдчення того, що мiж написанням першоi i другоi частин поеми був перiод коли не тривалий у часi, то принаймнi позначений iнтенсивним творчим розвитком митця, реалiстичною конкретизацiею i поглибленням його задуму. // Пiвкiпки – 25 копiйок. // Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки – кидати в народ пiд час поминок, а також рiзних урочистостей монети – давня стiйка традицiя. // Як рiпки – найдешевших (дрiбних). Рiпа належала до найбiльш поширених, доступних городнiх культур. Солодкуватi на смак, бiлi, жовтi, часом червонi або фiолетовi коренi рiпи першим дiлом клали у страву. І при нестатках – рiпа завжди пiд рукою, завжди може виручити. Нар.: Рiпа – утiха жiнцi (Номис. – С. 243).
68
Перелоги – корчi, судороги. // Мислiте по землi писав – Мислiте – назва лiтери «М» у слов'яно-руськiй азбуцi. Мислiте писати – плутати сп'яну ногами.
69
Пiвквартiвки – пiвкварти, пiвкухля (К.). Це трохи бiльше пiвлiтра. Кухоль – i посудина, i iнколи мiра рiдини. Мiстив одну кварту. // Імбир – дорогi привознi прянощi з коренiв iмбиру, який росте у пiвденних краiнах.
70
Не вомпили – не вагалися, не витрачали часу. Вомпити – вагатися, мати сумнiв. // Похмiлля на другий день пiсля поминок по батьковi Енея Анхiзовi переростае у широкий п'яний розгул – з музиками, танцями дресированих ведмедiв, перебiйцями. Гуляння тривало «без просипу недiль iз п'ять», аж п
Сторінка 41
ки втручання злоi Юнони не поклало йому край. Зважаючи на звичаi тогочасного панства – це не таке вже й перебiльшення. Гуляли тижнями, звичайно, не поминаючи, а пiд час ярмаркiв, на рiздво, Великдень, iншi свята, до яких приурочувалися сiмейнi торжества. Перетворювати поминки на п'яне гульбище, напиватися до безтями, та ще й поминаючи батька, – неподобство. Таке мiг собi дозволити тiльки Еней – безтурботний гульвiса, яким вiн змальований у перших частинах поеми. Досить порiвняти поминки Анхiза в другiй частинi i зображення поховання та поминок убитих воiнiв у шостiй (строфи 87-93), де Еней виступае як розважний i мудрий ватажок, а троянцi – свiдомими свого обов'язку мужнiми воiнами, щоб побачити, якоi значноi еволюцii зазнав задум «Енеiди» в тривалому процесi ii написання.71
Ігрища – рiзноманiтнi груповi iгри, розваги у святковий день. Притаманне Котляревському «яскраве видiння реального свiту i найбiльшою мiрою конкретне його вiдтворення» (А. Шамрай) виявилося у наведеному малюнку надзвичайно виразно. Дуже насичена, жива картина святкового гуляння в господi украiнського пана. Це вже далеко не поминки. Немае обов'язкових у такому випадку столiв для старцiв. Публiку розважають школярi, хором спiваючи канти, тут же скачуть халяндри цигани i, звичайно ж, всюдисущi кобзарi та лiрники зi своiм репертуаром на всi випадки життя. // У вiкон школярi спiвали – «Численнi мемуарнi i лiтературнi матерiали свiдчать, що семiнаристам або бурсакам того часу доводилось (…І гуртом збирати подаяння, спiваючи канти… Ця давня традицiя украiнських шкiл була ще жива в той час» (Волинський П. К. Іван Котляревський. – К., 1969. – С. 21). // Халяндри циганки скакали – цигани були неодмiнними учасниками будь-якого святкового, ярмаркового дiйства. Халяндри – циганський танець (К.). Подаючи панораму ярмарку в «Салдацькому патретi», Г. Квiтка-Основ'яненко згадуе й циганiв: «Циганка ворожить та приговорюе: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбиваеться; положи ж п'ятачка на рученьку – усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своiм голосом, мов з них чорт лика дере». // Водили в городi музики – звичай наймати музики i, танцюючи, водити iх за собою по селу, чи мiсту, чи то ярмарку, досить вiдомий. В тому ж «Салдацькому патретi» Г. Квiтки-Основ'яненка читаемо: «А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвiй Шпонь та продав сiль, рощитавсь i грошики вчистив, та й найняв троiсту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув ii на когось та й вiдбiг. Іде й спiвае, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля!..»
72
Присiнки – прибудова перед входом до якого-небудь примiщення, ганок з накриттям. // Аж ось прийшов i перебiець – боi кулачнi, рiзнi види боротьби, змагань – дуже давня традицiя в життi всiх народiв, що в рiзних модифiкацiях живе i в наш час. Серед настiнних розписiв на свiтськi теми Софii Киiвськоi зустрiчаемо зображення борцiв. Цiкаво, що борцi Дарес i Ентелл представляють рiзнi суспiльнi прошарки, хоч рiзниця мiж ними в поемi ледве намiчена. Дарес «убраний так, як компанiець», тобто належить до привiлейованого, багатшого козацтва. Утворенi наприкiнцi 60-х рокiв XVII ст. кiннi компанiйськi полки були пiд командуванням i на особистому утриманнi гетьмана. Щось близьке до гвардii. В кiнцi XVIII ст., уже в часи Котляревського, компанiйськi полки входили до складу регулярноi росiйськоi армii як легка кавалерiя. Інколи «компанiйцями» називали просто багатих козакiв (див.:Апанович О. М. Збройнi сили Украiни першоi половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 25). // У Вергiлiя Дарес – з троянцiв, що пустилися мандрувати з Енеем. Проти компанiйця Дареса виставляють «тяжко смiлого» i «дужого» Ентелла, причому пiдкреслено його демократичнi, простонароднi риси («Мужик плечистий i невклюжий» – II, 23; «Як чорноморський злий козак» – II, 31; «Сильно храбровався, Аж до сорочки весь роздягся» – II, 31). У Вергiлiя Ентелл мiсцевий, прибув у Сiцiлiю разом з царем Ацестом. Обов'язковим ритуалом, який передував власне боротьбi, бiйцi, були словеснi перепалки, розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливiшою.
73
Мазка – кров з розбитого носа, обличчя. // Бакаляр – школяр.
74
Пудофет – важкий на пiдйом (К.).
75
Тiмаха – тут у значеннi: бiдолаха.
76
Погудка – вiсть, повiдомлення.
77
Зiтру, зiмну, мороз як бабу – порiвняння походить вiд народноi казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. – С. 78).
78
Кислицi, ягоди, коржi – ягодами на Полтавщинi називають вишнi. Описуючи бенкет небожителiв в iронiчно-приземленому тонi, І. Котляревський виходить з народних уявлень про рай, де вiчно блаженствують обiч вседержителя та святих праведники. Виникае мотив, який І. Котляревський широко розгорне далi в картинах вiдвiдання Енеем раю (III, 116-125). І тут, i там райськi наiдки – головним чином дитячi ласощi, тiльки в третiй частинi вони назван
Сторінка 42
повнiше.79
Мурий – темно-сiрий або сiро-бурий iз темнiшими i свiтлiшими смугами.
80
Як чорноморський злий козак. – у 1782 р. частина козакiв зруйнованоi влiтку 1775 р. Запорiзькоi Сiчi за iх проханням була переселена з дозволу уряду на землi мiж рiчками Кубань i Єя. За першими переселенцями потяглися iншi, й не тiльки колишнi запорожцi. Було утворене Вiйсько Чорноморське, в якому на перших порах були заведенi порядки, подiбнi до запорозьких. Тут довше, нiж деiнде, затрималися давнi козацькi традицii, коли не за самою суттю, то принаймнi за формою. У п'есi І. Котляревського «Наталка Полтавка» Микола, сирота «без роду, без племенi», збираеться iти в Чорноморiю: «Люблю я козакiв за iх обичай!» (дiя друга, ява перша).
81
Уже було зазначено, що в «Енеiдi» Вергiлiя (Вергiлiй. – Кн. 5. – Ряд. 375-425) Дарес (Дарет) – троянець, а Ентелл – мiсцевий, сiцiлiець. Тому покровителька троянцiв Венера просить Зевса пiдтримати Дареса.
82
Бахус – у римськiй мiфологii бог виноградарства й виноробства (в грецькiй мiфологii – Дiонiс), син Зевса i дочки фiванського царя Кадма Семели.
83
Марс – у римськiй мiфологii бог вiйни (вiдповiдно у грецькiй – Арес), перебувае у досить близьких стосунках з Венерою i сприяе троянцям. // Ганiмед – виночерпiй у Зевса. // Пуздерко – похiдний погребок, буфет.
84
Нар.: Цибульки пiд нiс дати (Номис. – С. 81).
85
Нар.: Слуха джмелiв. Дав йому лупня добре – довго буде джмелiв слухать! (Номис. – С. 77).
86
Трохи не цiлую гривняху – гривня – в рiзнi часи мала рiзну цiннiсть. Ще в Киiвськiй Русi – срiбний зливок вагою близько фунта (фунт – 409,6 грама). Вiд слова «гривня» походить назва «гривеник» – срiбна монета вартiстю в десять копiйок. Гривнею називали ще мiдну монету в двi з половиною-три копiйки. Слово «гривняка» вжито тут в останньому значеннi.
87
Литва, литвини – жителi степовоi Украiни так звали не тiльки литовцiв, а всiх, хто жив на пiвнiч вiд Десни (див.: Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 265). Отже, литвинами звали жителiв як Бiлоруського, так i Украiнського Полiсся. «Отож пiд iм'ям Литва, що… в iсторичних джерелах вперше згадуеться пiд 1009 роком, впродовж столiть виступали, крiм власне литовцiв, також i латишi, i поляки, i бiлоруси, й украiнцi Полiсся… Саме в свiтлi цього й слiд сприймати популярнiсть на Украiнi прiзвищ типу Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та вiдповiдних назв населених пунктiв» (Непокупний А. П. Балтiйськi родичi слов'ян. – К., 1979. – С. 42).
88
Ярмiз, ярмiс – спосiб, засiб; учиняти ярмiз – тут у значеннi: повернути на свiй лад, зробити по-своему, накоiти лиха. // Патинки – жiночi черевики, туфлi. // Пiшла в Ірисинi будинки – в античнiй мiфологii Ірися (Ірида) – богиня райдуги, прислужниця богiв, передовсiм Юнони. Виступае посередницею мiж богами i людьми (як райдуга з'еднуе небо i землю).
89
Хижа, хижка – кладовка, чулан у хатi; вхiд туди – iз сiней. Хижка не мала вiкон. // Принесла лепорт – принесла рапорт. Вираз iз тогочасноi армiйськоi термiнологii. // Лiжник – домоткана, груба шерстяна ковдра.
90
Пригадаймо, що троянцi мандрують без жiнок. Вони нiде не фiгурують до цього епiзоду, i далi І. Котляревський зовсiм забуде про них. Змальовуючи картини украiнського побуту, подаючи у травестiйнiй формi той чи iнший епiзод Вергiлiевоi «Енеiди», письменник бере те, що йому в даний момент потрiбне, трактуе героiв так, як йому зараз треба, зовсiм не зважаючи на те, в образi кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемi. Це важлива прикмета «Енеiди». Примiром, у першiй ii частинi Венера вiдвiдуе свого батька Зевса в образi старосвiтськоi украiнськоi молодицi (І, 14). У другiй частинi – прибувае до Нептуна «в своiм ридванi, Мов сотника якого панi» (II, 69). У п'ятiй – приносить сину Енеевi викуване Вулканом бойове спорядження в образi осяйноi небожительки «на хмарi» (V, 43). На початку шостоi частини постае в образi бiдовоi маркитанки (VI, 6). Дослiдник «Енеiди» Іеремiя Айзеншток слушно пiдкреслював: «Цiлком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостiйно, не оглядаючись на iншi згадки про нього в поемi. Будь-яка згадка про Венеру в поемi мае ряд конкретних живих побутових деталей, але цi окремi деталi живуть розрiзнено, кожна сама по собi, вони не мають найменших претензiй дати в своiй цiлостi якийсь единий, цiльний образ, тим бiльше – образ типовий» (Котляревский Й. Сочинения. – М., 1969. – С. 26). Те саме стосуеться образа Енея, iнших персонажiв поеми. Еней втiлюе в собi окремi риси украiнського нацiонального характеру, зокрема вiдчайдушного, щирого в дружбi i грiзного в бою козака-запорожця, але вiн не мае сугубо iндивiдуальних, тiльки йому притаманних рис. У кожнiй ролi (женихання з Дiдоною, поминки по Анхiзовi, мандрiвка в пекло, гостювання у Латина i т. д.) вiн живе обособлено, про якийсь суцiльний характер, тим бiльше поданий у розвитку, говорити не доводиться. // Зумовлена загальни
Сторінка 43
iсторико-лiтературним розвитком вiдмiннiсть мiж Енеем перших i останнiх частин поеми – то вже зовсiм iнша рiч.91
Нар.: Сняться комусь кислицi, та не знае к чому (кислицi бачить у снi – також i проти плачу. – Номис. – С. 168).
92
Бероя – в «Енеiдi» Вергiлiя – дружина троянця Дорiкла. ii образ приймае Ірида, пiдбурюючи жiнок пiдпалити троянськi кораблi.
93
Бахурують – ведуть розпусне життя.
94
Пайматуся – пестливе вiд «панiматко». // Скiпки, трiски, солому, клоччя – послiдовнiсть у перелiку горючого матерiалу вiдповiдае порядковi в приготуваннi вогнища. Спочатку – тонко наструганi скiпки, на них зверху кладуть бiльшi за розмiром трiски, потiм – солому. В клоччя вкладають запалений вiд кресала трут, роздувають i пiдпалюють цим клоччям вогнище.
95
Байдак – рiчкове судно з однiею щоглою. Запорiзькi козаки споряджали байдаки також як вiйськовi судна, виходили на них у Чорне море. // Пороми – плоти, взагалi несамохiднi плавучi споруди. Дерев'янi човни, судна шпаклювали i щiлини на них заливали смолою, пiдводну частину суцiльно покривали дьогтем.
96
Трiщотки – дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збiр тощо.
97
Олiмпських шпетив на всю губу – уже зазначалося, що у поемi Вергiлiя глибока пошана до богiв – найважливiша риса Енея. Постiйним означенням його е «побожний», «божистий». Комiчним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованоi «Енеiди» на адресу небожителiв, не виключаючи й матерi Венери та Зевса-громовержця.
98
Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морiв Нептуна; служив для нього також чудодiйним жезлом, який мiг викликати морську бурю або заспокоювати ii. // Базаринка – подарунок, хабар. Походить вiд польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесенi рани чи калiцтво.
99
Плутон – бог пiдземного царства, земних надр. Його палац вiдвiдае Еней пiд час мандрiвки з Сiвiллою в пiдземне царство (III, 110-115). // Прозерпина – дружина Плутона, втiлення всього недоброго на землi.
100
фурцюе добре навiсна – фурцюе – гасае, скаче.
101
Пустiть лиш з неба веремiю – веремiя – крик, метушня, замiшання. Пускати, крутити веремiю – несподiвано напасти, внести замiшання.
102
У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примiтна постать у народному життi ще з прадавнiх часiв. З прийняттям i подальшим утвердженням християнства роль знахарiв поступово зменшувалася, хоч у кiнцi XVIII ст. була ще досить помiтною. Звичайно знахарi були досвiдченими, бувалими людьми, зналися на народнiй медицинi, лiками i порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рiвнi народноi свiдомостi й культури магiя, зв'язок з вищою чудодiйною силою органiчно пов'язувалися з розумом, життевим досвiдом, професiйною вправнiстю. Знахарiв i знахарок, ворожок, таких як Сiвiлла у третiй частинi «Енеiди», народ вiдрiзняв вiд чаклунiв, чаклунок та вiдьом i певною мiрою протиставляв iм. Вони могли боротися з нечистою силою, вiдводити вiдьомськi чари. В «Конотопськiй вiдьмi» Г. Квiтки-Основ'яненка «стар чоловiк i непевний» Демко Швандюра «знiмае чари» вiдьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замiсть неi козаки «прехваброi сотнi конотопськоi» порють рiзками на виду у всiеi громади вербову колоду. // Упир i знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знаеться з потустороннiми силами. // І добре знав греблi гатить – в народних уявленнях чоловiк, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разi дружнiй з ними. Вiн знае замовляння на випадок рiзних стихiйних лих, умiе ладити з водяником (дядько Лев у «Лiсовiй пiснi» Лесi Украiнки), щоб той постiйно давав потрiбну кiлькiсть води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблi, не знесла млина пiд час повенi; мусив знати ще багато iнших тонкощiв мiрошницькоi справи. Гребля, вода, надто болото – мiсце, де любить оселятися нечиста сила. Нар: // Нехай тебе тi кохають, // Що в болотi грають. // Нехай тебе тi любують, // Що греблi руйнують.
103
Шльонськ – польська назва Сiлезii, областi, яка нинi входить до складу Польськоi Народноi Республiки i частково до Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки. Украiна пiдтримувала давнi торговi зв'язки з Сiлезiею, а через сiлезькi ринки – з iншими землями Захiдноi Європи. Крiм прядива, сала, смальцю, воску та iнших товарiв, помiтною статтею експорту були воли украiнськоi степовоi породи.
104
Невтес – в античних мiфах – Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудростi Мiнерна надiлила Навта пророчим даром.
105
Машталiр – кучер.
106
Із шаповальського сукна – тобто свита з грубого сукна домашнього виробу. // Тясомкою кругом обшита – обшита стрiчкою iз матерii.
107
Кобиляча голова – в украiнських народних казках фантастичне страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить… «А що там?» – «Кобиляча голова лiзе!» (Номис. – С
Сторінка 44
231).108
Коли, Нептун, менi ти дядько – Венера – дочка Зевса, який доводиться Нептуновi братом, отже, вона племiнниця останнього. Вiдомий також iнший античний мiф, згiдно з яким Венера народилася з морськоi пiни на узбережжi острова Крiт. Пiдлещуючись до володаря морiв Нептуна, на це й натякае Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько з боку батька вважаеться ближчою рiднею, нiж дядько з боку матерi.
109
Кiш – вiйськовий табiр, обоз.
110
Сподар – господар, також – государ, цар. // Небiжчик – тут у значеннi: бiдолаха.
111
Це – пiсенна строфа, одна на всю «Енеiду». Перелiк пiсень вiдкривае перлина в пiсеннiй скарбницi украiнського народу – «Гей на горi та женцi жнуть». Вона в перелицьованiй, травестiйнiй формi випливе в текстi поеми ще в четвертiй частинi (строфа 126) i натяком – у шостiй (строфа 4). // Сагайдачний Петро (рiк народження невiдомо – 1622) – гетьман украiнського козацтва, талановитий полководець. Пiд керiвництвом Сагайдачного украiнськi козаки здiйснили ряд успiшних походiв, виграли кiлька битв. Помер вiд рани, одержаноi у битвi з турками пiд Хотином. У пiснi «Гей на горi та женцi жнуть» фiгуруе також iнший учасник цiеi битви, запорiзький кошовий, потiм козацький гетьман Дорошенко Михайло (рiк народження невiдомо – 1628). Вiн користувався популярнiстю серед козакiв, славився своею хоробрiстю. Загинув у битвi пiд час одного з очолених ним походiв на Кримське ханство. // Либонь спiвали i про Сiч – пiсень, де фiгуруе Запорiзька Сiч i запорожцi, багато. Виходячи з тексту «Енеiди», якусь певну пiсню назвати неможливо. Тут i в подальших рядках пiсенноi строфи Котляревський навряд чи мав на увазi конкретну пiсню. Іде перелiк iсторичних подiй, яскравiше вiдображених у пiснях, взагалi найпопулярнiших пiсенних сюжетiв. Звичайно, в строфi, як i в усьому масивi украiнських народних пiсень минулого, на першому мiсцi за суспiльною вагою та значенням – пiснi про козацтво i Запорiзьку Сiч. // Як в пiкiнери набирали – пiкiнери – в первiсному значеннi цього слова власне солдати, якi мали на озброеннi пiки (списи). Тут йдеться про так звану Пiкiнерiю: в 1764 р. за урядовим розпорядженням на Украiнi були сформованi з козакiв Полтавського та Миргородського полкiв чотири вiйськовопоселенськi пiкiнерськi полки. В 1776 р. з частини козакiв лiквiдованоi в червнi 1775 р. Запорiзькоi Сiчi були утворенi ще два пiкiнерськi полки. Пiкiнери були позбавленi козацьких привiлеiв, мусили вiдбувати вiйськову службу i разом з тим сплачувати податки, виконувати державнi повинностi. Особливо постраждав вiд Пiкiнерii Полтавський полк. У 1769 р. вибухнуло повстання двох пiкiнерських полкiв – Днiпровського i Донецького – на пiвднi Полтавщини (на територii нинiшнiх Кобеляцького та Нехворощанського районiв), яке було жорстоко придушене. // Як мандровав козак всю нiч – сюди за змiстом найбiльше пiдходить пiсня «Добрий вечiр тобi, зелена дiброво!» Крiм тематичноi ознаки, тут треба пам'ятати й про винятково високий естетичний смак І. Котляревського – знову конкретна вказiвка на пiсню дивовижноi поетичноi сили i глибини. // Полтавську славили шведчину – теж надто загальна вказiвка i якусь певну пiсню назвати неможливо. Йдеться, звичайно, про кампанiю 1708-1709 рокiв i Полтавську битву. // І неня як свою дитину 3 двора провадила в поход – мотив проводiв матiр'ю сина дуже поширений в украiнських народних пiснях i на якусь певну пiсню вказати важко. // Як пiд Бендер'ю воювали, Без галушок як помирали, Колись як був голодний год – можливо, в останньому рядку І. Котляревський мав на увазi якусь невiдому нам пiсню про голодовку в неурожайний рiк, нерiдке явище в усi давнi, та й не такi давнi часи. Одначе дослiдники «Енеiди» згадку про военнi дii пiд Бендерами i «голодний год» пов'язують з конкретним епiзодом однiеi з росiйсько-турецьких воен. У 1789 р. росiйськi вiйська пiд командуванням князя Г. О. Потьомкiна вели тривалу облогу турецькоi фортецi Бендери (нинi мiсто Молдавськоi РСР, районний центр), яка закiнчилася капiтуляцiею ii гарнiзону. Фаворит Катерини II бездарний военачальник Потьомкiн не дбав належним чином про постачання вiйськ. Нестача провiанту, осiннi холоди призвели до голоду, поширення епiдемiй. Подiбнi явища спостерiгалися не тiльки пiд Бендерами, а й пiд Очаковом, iншими фортецями, в iнших епiзодах численних росiйсько-турецьких вiйн протягом XVIII – початку XIX ст. Нар.: Бендерська чума. Добувсь, як пiд Очаковим (Номис. – С. 37). Не знав автор «Енеiди», коли писав цi рядки, що йому як учаснику походу проти Туреччини 1806 р. в чинi штабс-капiтана Сiверського драгунського полку доведеться воювати «пiд Бендер'ю».
112
Нар.: Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться (Номис. – С. 108).
113
Ся Кумською земелька звалась – в античнi часи Куми – мiсто-держава на пiвденному узбережжi Апеннiнського пiвострова. Найдавнiша грецька колонiя в Італii.
114
Зо всiми миттю побратались, Посватались i покумались – названi види сус
Сторінка 45
iльно-побутових зв'язкiв, на яких трималася давня громада. Перелiк по низхiднiй, за значенням. Побратимство – вища форма товариського еднання – було поширеним у козацькому середовищi (Низ i Еврiал у п'ятiй частинi «Енеiди», побратими Назар i Гнат у п'есi «Назар Стодоля» Т. Шевченка тощо). Сватами називалися не тiльки рiднi нареченого – нареченоi, чоловiка – жiнки, а всi, хто вступав у якусь обопiльну угоду, купiвлю-продаж та iн. Куми – хрещений батько по вiдношенню до батькiв хрещеника i до хрещеноi матерi, батько дитини по вiдношенню до хрещеного батька, хрещеноi матерi.115
Досвiтки, вечорницi – вечiрнi зiбрання молодi восени та взимку, на яких у буденнi днi поряд з розвагами виконувалася певна робота (звичайно прядiння, вишивання), а в свята влаштовувалися гуляння. Інколи збиралися тiльки на вечiр, а спати розходилися по домiвках, а iнколи тут же в обранiй i пiдготовленiй для цього хатi дiвчата гуртом лягали спати, а на свiтаннi вставали, готували з принесеного снiданок i продовжували своi заняття. Певне, звiдси i слова-синонiми: вечорницi-досвiтки.
116
В нiска (носа) – гра в карти. Кiлькiсть гравцiв не обмежена. Здають по три карти. Гравець злiва вiд того, хто здае карти, починае ходити, говорячи партнеровi: «Іду пiд тебе носа». // В пари – див. коментар: І, 37. // В лави – гра в карти. Микола Гоголь у своему словничку до «Енеiди» так пояснюе цю гру: «…У лави грають звичайно ушiстьох. Сiдають за стiл три проти трьох, здають карту i кожен грае з тим, що сидить навпроти, не втручаючись у загальну гру. Старша карта бере, i кiлькiсть таких взяток означае виграш; на чиiй з двох сторiн iх бiльше, тi виграють, а сторона, що виграла, дае тiй, що програла, стiльки ударiв джгутом, наскiльки перевищено набранi взятки» (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 511). // У помфиля – карточна гра, у якiй старша карта – жировий валет. // Вiзок – див. коментар: І, 37. // В кепа – карточна гра в дурня. // В сiм листiв – тобто «в сiм карт» (у старi часи карти називали ще «листами»).
117
Нар.: Хата на курячiй нiжцi (Номис. – С. 201).
118
Жовна – набряк залоз на шиi.
119
Сiвiлла – у стародавнiх грекiв i римлян – iм'я жiнок-пророчиць. Вони були жрицями при храмах бога-провидця Аполлона (Феба), пророкували звичайно в станi екстазу, як це подано в бурлескно-зниженому тонi далi, у 18 – 19-й строфах третьоi частини «Енеiди». У Стародавньому Римi найбiльш вiдомою була Кумська Сiвiлла (iз Кум). У сценi першоi зустрiчi з Енеем Сiвiлла надiлена рисами баби-яги, як вона постае в украiнськiй народнiй демонологii. Далi – виступае в образi звичайноi в тi часи баби-ворожки i шептухи. За вiком Сiвiлла доводиться бабою, а то й прабабою Івановi Котляревському. Дiвувала «при шведчинi», яка припадае на 1708-1709 роки. Отже, «татарва набiгала» пiзнiше, десь у 20-х, а то й на початку 30-х рокiв. Сучасний iсторик О. М. Апанович пише: «Наприкiнцi XVII i в першiй половинi XVIII ст. вглиб украiнськоi територii татари, як правило, пробиратися вже не могли. На Лiвобережнiй Украiнi в першу чергу терпiли вiд них Полтавський та Миргородський прикордоннi полки, на Слобiдськiй – Бахмут i Тор» (Апанович О. М. Збройнi сили Украiни першоi половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 127). // Вважають, що згадана Сiвiллою «перша сарана» – це особливо спустошливi нальоти сарани на пiвденнi украiнськi степи у 1748-1749 роках. На боротьбу з нею були кинутi всi козацькi полки. // Коли ж був трус, як iзгадаю – одинадцятитомним «Словником украiнськоi мови» слово «трус» зафiксоване як у значеннi: «метушня, сум'яття, тривога», так i в значеннi: «Ретельний огляд офiцiйними особами кого-, чого-небудь для виявлення прихованого, недозволеного або вкраденого; обшук». Змiст коментованоi строфи пiдказуе, що це слово вжите саме в останньому значеннi. Тут йдеться про якусь масштабну акцiю, яка залишила по собi дуже недобру пам'ять у народi. Очевидно, автор поеми мае на увазi так званий Генеральний опис Лiвобережноi Украiни 1765-1769 рокiв, проведений тодiшнiм царським намiсником Рум'янцевим-Задунайським з метою пiдвищення податкiв i остаточного покрiпачення селянства, лiквiдацii залишкiв полiтичноi автономii Украiни. І хронологiчно слово «трус» – на своему мiсцi в розповiдi Сiвiлли. Сiвiлла чи не единий з усiх неепiзодичних персонажiв «Енеiди» – звичайна селянка. Крiм самохарактеристики, мови, про це говорить ii одяг, поведiнка, манери. На нiй плахта з дерги. Одержавши вiд Енея плату, Сiвiлла сховала «грошики в калитку, пiднявши пелену i свитку» (IV, 4). М. Сумцов у статтi «Побутова старовина в «Енеiдi» (1905) зазначав, що селянки «так i тепер мiсцями зберiгають грошi». Це можна сказати i про пiзнiшi часи.
120
Сiвiлла, як знахарка i шептуха, перелiчуе хвороби i напастi, якi може вiдiгнати магiчною силою вiдомих iй замовлянь. Тiльки «на звiздах» украiнськi ворожки, наскiльки вiдомо, не гадали. Цим займалися вiщуни i ворожки у багатьох iнших народiв, у тому числi стародавнiх Грецii та Риму.
Сторінка 46
Першою серед бiд, з якими вдаються до ворожки, названа трясця, тобто пропасниця. Та пiд трясцею розумiли не тiльки пропасницю, а й iншi хвороби, що супроводжувалися високою температурою, лихоманкою. У вiдомих народних замовляннях минулого названо близько двох десяткiв видiв трясцi. Заушниця – нарив за вухом. Волос – нарив на пальцi руки. // Уроки – урок, або пристрiт – немiч вiд лихого ока, тобто погляду поганого чоловiка, чи взагалi погляду в недобру годину (рос. сглаз). Вiра в магiчну силу людських очей вiдома з давнiх-давен, знайшла вираз у бiблii, iнших письмових пам'ятках минулого. // Переполохи виливати – тобто знiмати психiчну травму кимось або чимось переляканоi людини. Ось один з народних способiв виливання переполоху, записаний етнографами сто рокiв тому: «Знахарка наливае в миску небагато води, окремо розтоплюе вiск i лле його у воду, тримаючи миску над головою хворого. При цьому шепче: «Господи, поможи менi поворожити, переполох виливати хрещеному, нарожденому i найдений i напитаний, подуманий, погаданий, од всякоi звiрини» (К. с. – 1885. – Кн. 12. – С. 737). Такий спосiб застосовують, коли вважають, що людина налякана якоюсь твариною. По формi застиглого у водi воску знахарка вгадуе, що злякало хворого. Переполох вважаеться вилитим, певне, разом з водою. // Гадюк умiю замовляти – окремi знахарi нiбито вмiли скликати i замовляти змiй, могли своiми заклинаннями врятувати людину, яку вкусила змiя. На давнiх картинках знахаря iнколи малювали в оточеннi змiй.121
Каплиця – культова споруда у християн, призначена для вiдправ i молитов. Становить собою невелику церкву без вiвтаря, iнколи – простий стовп з iконою. Тут – бурлескне змiшування, ототожнення християнськоi каплицi з язичницьким храмом. // Там Фебовi ти поклонись – Феб (ясний) – друге iм'я Аполлона. Бога сонця, бога-провидця, сина Зевса, брата-близнюка богинi Артемiди. Культ Аполлона – один з найдавнiших i найпоширенiших у Грецii та Римi. Покровитель мистецтва i муз, бог лiкування. Жерцi храмiв Аполлона були вiщунами-провидцями. В ролi такого жерця виступае Сiвiлла, «ясного Феба попадя».
122
Сивиллу тут замордовало – в бурлескно-зниженому стилi зображено вiщування Сiвiлли в станi пророчого екстазу.
123
Орфей – знаменитий спiвець, син Аполлона. Еней згадуе одну з легенд про Орфея. Коли померла його кохана дружина Еврiдiка, Орфей спустився у пiдземне царство Плутона, щоб повернути ii на землю. Його спiв i гра на арфi так зачарували владик пiдземного царства, що вони дозволили Еврiдiцi повернутися до живих, з тiею одначе умовою, щоб Орфей дорогою жодного разу не оглянувся на неi. Орфей не витримав, оглянувся i втратив Еврiдiку навiки. // Геркулес, Геракл – в античнiй мiфологii улюблений народний герой. Звiльняючи людей вiд рiзних бiд i страховищ, здiйснив дванадцять легендарних подвигiв. Один з них – виведення силомiць з пiдземного царства страшного триголового пса Цербера, що стерiг вхiд до пекла, нiкого не випускаючи звiдти. У своiй травестii Котляревський уподiбнюе Геракла до героя украiнськоi народноi легенди Марка Проклятого, одначе не називаючи останнього. Марко Проклятий (або Пекельний) теж спустився у пекло, «всiх чортяк порозганяв» i визволив звiдти козакiв-запорожцiв. Легенда про Марка Пекельного, – украiнський народний варiант сюжету про великого грiшника, а разом з тим i варiант апокрифiчного оповiдання «Про збурення пекла», – у другiй половинi XVII ст. зазнала вiршованоi обробки (див.: Украiнська лiтература 18 ст./ Упоряд. О. В. Мишанич. – К., 1983. – С. 185-192). // Охвота – старовинний верхнiй жiночий одяг.
124
Тобi там буде не до чмиги – тут у значеннi: буде погано, скрутно. // До шмиги – до речi, доладу, гаразд. Чмига, шмига – рiвно вистругана дощечка, яка служить нiвелiром при набиваннi жорна у млинi. // Як пiднесуть iз отцом фиги – тобто завдадуть великоi неприемностi, залишать у дурнях. Фiга – плiд фiгового дерева, iнжир. Дорогi, привознi ласощi; сушенi фiги – один з предметiв чумацького промислу до Криму. // Лунь – хижий птах родини яструбових, зараз зустрiчаеться рiдко, хоч водиться на Украiнi майже повсюдно. Нар.: «Щоб тебе лунь вхопила!» (Номис. – С. 73).
125
Менi дай зараз за роботу – Сiвiлла уже вдруге нагадуе про плату (вперше: «…i менi що перекинь» – III, 17), заздалегiдь хоче вирвати плату за послугу, хоч добре знае звичай: наперед не платять. Еней пропускае повз вуха домагання скупоi баби-яги, i та, нiскiльки не образившись (торг е торг), продовжуе давати своi настанови, а потiм веде до пекла. Плату вона одержить уже пiсля повернення з пекла. // Мусовать – мiркувати, зважувати.
126
В лiсу великому, густому, Непроходимому, пустому – у книзi мовознавця А. Непокупного це мiсце коментуеться так: «Тут увага мимоволi спиняеться на словi пустий, яке контрастуе зi своiми попередниками – густий, непроходимий (порiвняймо прислiв'я де густо, де пусто), хоча воно й стоiть в одному ряду з ними як однорiдне. Проте враження несумiсностi складаеться
Сторінка 47
лише в нашого сучасника. Що ж до украiнського читача кiнця XVIII ст., якому була адресована «Енеiда», то без сумнiву прикметник пустий у поданому контекстi вiн недвозначно сприймав як синонiм дикого. Саме вiд слова пустий, дикий i утворилася назва, якщо скористатися виразом Котляревського, лiсу великого, густого, нелроходимого – пуща» (Непокупний А. П. Балтiйськi родичi слов'ян. – К., 1979. – С. 99).127
Згiдно з античними мiфами, той, хто хоче повернутися назад з пiдземного царства Плутона, мусить мати при собi золоту гiлку з чарiвного дерева – символ життя. Взагалi золота гiлка в легендах. багатьох народiв – чудодiйний талiсман, який вiдкривае дорогу в недоступнi мiсця або до скарбiв. І. Котляревський переосмислюе цей мiф у дусi украiнськоi народноi творчостi, легенд, пов'язаних з прадавнiм, ще доби язичества, святом Івана Купала. Раз на рiк, рiв но опiвночi в Купальську нiч (з 23 на 24 червня за ст. ст.) десь у глухому, дикому лiсi зацвiтае папороть. Хто зiрве чудесну квiтку папоротi, той опануе таемничими силами, матиме змогу здiйснити своi бажання, добуде закопанi скарби i т. iн. Зiрвати квiтку папоротi дуже нелегко не тiльки тому, що вона рiдко трапляеться, а й тому, що ii стережуть злi духи, нечиста сила. Інколи, щоб добути цю квiтку, входять у спiлку з нечистою силою. У наступних 29 – 33-й строфах поеми Еней у пошуках i добуваннi золотоi гiлки зустрiчае такi ж перешкоди, як i героi народних казок та легенд у походах за квiткою папоротi. Народнi купальськi легенди використав i шанувальник «Енеiди» росiйський письменник М. Гоголь у повiстi «Нiч пiд Івана Купала».
