Читати онлайн “Кишеня, повна жита” «Аґата Крісті»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Кишеня, повна жита
Агата Крiстi


Мiс Марпл
Мотиви таемничих убивств у домi з загадковою назвою «Тисова хатина», виявляеться, треба шукати… в дитячiй пiсеньцi про дроздiв! І якби не мiс Марпл, iнспектор Скотленд-Ярду Нiл та вся лондонська полiцiя нiколи б не збагнули, навiщо злочинець пiдкладав у кiмнату та в iжу вiдомого бiзнесмена мертвих птахiв, а отруiвши, набив його кишенi зернятками жита, навiщо потiм «прибрав» його молоду дружину та навiть служницю…





Агата Крiстi

Кишеня, повна жита



© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017


***


Агата Крiстi е одним iз найбiльш популярних авторiв усiх часiв, адже ii твори, якi друкуються всiма мовами свiту, за накладами поступаються лише Бiблii та доробку Шекспiра. Понад мiльярд примiрникiв творiв письменницi продано англiйською мовою, а ще мiльярд – у перекладах iноземними мовами. Вона – авторка вiсiмдесяти детективних романiв та збiрок оповiдань, дев’ятнадцяти п’ес, двох автобiографiй, а також шести романiв, написаних пiд псевдонiмом Мерi Вестмейкот.

Уперше Агата Крiстi спробувала себе в жанрi детективноi лiтератури, коли працювала в шпиталi пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Саме тодi вона створила у своему дебютному романi «Таемнича подiя у Стайлзi» нинi вже легендарний образ Еркюля Пуаро. У романi «Вбивство в церковному домi», опублiкованому в 1930 р., письменниця вiдрекомендувала читачам iще одного популярного детектива – мiс Джейн Марпл. Здобули популярнiсть й iншi ii персонажi – подружжя борцiв зi злочинцями Томмi й Тапенс Бересфорди, приватний детектив Паркер Пайн i представники Скотленд-Ярду – старший офiцер полiцii Бетл та iнспектор Джеп.

За мотивами багатьох романiв та новел Агати Крiстi було створено п’еси, знято кiнофiльми й телесерiали. Вистава за «Пасткою на мишей» – найславетнiшою п’есою письменницi – уперше вiдбулася в 1952 р. i мае найдовше сценiчне життя з-помiж новiтнiх театральних постановок. До найвiдомiших кiнофiльмiв за мотивами творiв Агати Крiстi належать «Вбивство в Схiдному експресi» (1974) i «Смерть на Нiлi» (1978), у яких Еркюля Пуаро грають Алберт Фiннi та Пiтер Устинов вiдповiдно. На телеекранi Еркюля Пуаро найуспiшнiше втiлив Дейвiд Суше, а мiс Марпл – Джоун Гiксон, Джералдiна Мак-Івен i Джулiя Маккензi.

Агата Крiстi спочатку була одружена з Арчибалдом Крiстi, а потiм – з археологом сером Максом Молловеном, якого часто супроводжувала в рiзноманiтних експедицiях, згодом описуючи побаченi мiсцевостi у своiх творах.

У 1971 р. письменниця здобула один iз найвищих титулiв у Великiй Британii – Дами Британськоi Імперii. Померла письменниця в 1976 р. у вiцi вiсiмдесяти п’яти рокiв. Сто двадцятий рiк вiд ii народження врочисто вiдзначався в усьому свiтi 2010 року.




Кишеня, повна жита


Присвячуеться Брус Інгрем, яка любила моi першi оповiдання й публiкувала iх.





Роздiл перший


Сьогоднi була черга мiс Сомерс заварювати чай. Мiс Сомерс нещодавно взяли на службу, i вона була найменш вправною i найбiльш непутящою серед друкарок. Уже немолода, з лагiдним стурбованим обличчям, яке чимось нагадувало морду вiвцi. Вода в чайнику ще не закипiла, коли мiс Сомерс налила ii в чайничок для заварки – бiдолашна мiс Сомерс нiколи не вмiла визначити, чи вода в чайнику вже закипiла, чи ще нi. Це була одна з багатьох проблем, якi псували iй життя.

Вона розлила чай по фiлiжанках, якi поставила перед товаришками, i поклала на кожне блюдечко по двi плитки солодкого i трохи розм’яклого печива.

Мiс Грiфiт, досвiдчена головна друкарка, сивоволоса й сувора начальниця, що працювала в компанii «Консолiдейтiд Інвестментс Трастс» уже шiстнадцять рокiв, мовила гостро:

– Вода знову не закипiла, Сомерс!

Мiс Сомерс густо зашарiлася й сказала:

– Ой Боже, а я ж була певна, що цього разу вона закипiла.

Мiс Грiфiт подумала: «Вона працюватиме тут, либонь, ще мiсяць, поки ми по шию заваленi роботою… Але ж подумати тiльки! Що вчинила ця iдiотка з листом до компанii „Істерн Дiвелопментс“ – з текстом, простiший за який годi собi уявити, i завжди витворяе казна-що, коли готуе чай. Якби не було так важко знайти друкарку, що знае свою справу, – але ж i коробку з печивом вона останнього разу закрила зовсiм погано. Бувають же такi люди…»

Обурений внутрiшнiй монолог мiс Грiфiт залишився незакiнченим – як i бiльшiсть ii монологiв.

У цю хвилину до кiмнати припливла мiс Гросвiнор – виконати священний ритуал заварювання окремого чаю для мiстера Фортеск’ю. Мiстер Фортеск’ю пив iнший чай, з iншоi порцеляни та зi спецiальним печивом. Лише чайник був той самий i вода, яку набирали з крану в туалетнiй кiмнатi. Проте вода, якою заварили чай для мiстера Фортеск’ю, закипiла. Мiс Гросвiнор подбала про це.

Мiс Гросвiнор була неймовiрно яскравою блондинкою. Вона вдягала дорогий i досконало скроений чорний костюм, а ii стрункi ноги обтягували найкращi та найдорожчi нейлоновi панчохи з чорного ринку.

Вона пропливла через кiмнату друкарок,

Сторінка 2

е вважаючи за потрiбне подарувати комусь бодай слово або погляд. Чи варто звертати увагу на якихось комашок? Мiс Гросвiнор була спецiальною секретаркою мiстера Фортеск’ю; недобрi чутки завжди натякали, нiби вона надае йому не лише секретарськi послуги, але насправдi вони не були правдивими. Мiстер Фортеск’ю нещодавно взяв собi другу дружину, ефектну й дорогу, цiлком здатну заполонити всю його увагу. Мiс Гросвiнор була для мiстера Фортеск’ю лише необхiдною частиною його офiцiйних декорацiй, вельми розкiшних i дорогих.

Мiс Гросвiнор попливла назад iз тацею, тримаючи ii високо перед собою, як ритуальну пожертву. Вона несла ii через примiщення внутрiшнього офiсу, через залу для чекання, де дозволялося сидiти найважливiшим клiентам, та ii власну приймальню, аж поки, легенько постукавши у дверi, не заходила до «святая святих» – кабiнету мiстера Фортеск’ю.

То була велика кiмната з начищеною до блиску паркетною пiдлогою, де-не-де застеленою розкiшними схiдними килимами. Стiни кабiнету були вишукано оздобленi панелями зi свiтлого дерева, величезнi набивнi крiсла – обтягнутi свiтло-жовтою буйволячою шкiрою. За письмовим столом колосального розмiру, виготовленим iз платану, сидiв сам мiстер Фортеск’ю.

Мiстер Фортеск’ю мав не настiльки величний вигляд, щоб вiдповiдати своему розкiшному кабiнету, але вiн докладав для цього всiх зусиль. То був високий чоловiк млявоi комплекцii з блискучою лисиною. Вiн полюбляв носити у своему офiсi твiдовий костюм вiльного крою, бiльше придатний для замiських прогулянок. Коли мiс Гросвiнор пiдпливла до нього у своiй лебединiй манерi, вiн похмуро вивчав якiсь папери, що лежали на письмовому столi. Поставивши тацю з чаем на письмовий стiл бiля його лiктя, вона промурмотiла тихим, позбавленим будь-якоi iнтонацii голосом: «Ваш чай, мiстере Фортеск’ю», – i покинула його кабiнет.

Мiстер Фортеск’ю зробив свiй внесок у ритуал, невиразно гмукнувши.

Повернувшись до свого письмового столу, мiс Гросвiнор зайнялася нагальними службовими справами. Зробила два телефонних дзвiнки, виправила помилки в кiлькох листах, що лежали надрукованi й чекали, коли мiстер Фортеск’ю iх пiдпише, i вiдповiла на один телефонний дзвiнок.

– Боюся, ближчим часом мiстер Фортеск’ю прийняти вас не зможе, – вiдповiла вона пихатим тоном. – Вiн перебувае на конференцii.

Поклавши слухавку, вона подивилася на годинник. Була десята хвилина на дванадцяту.

Саме тодi вона почула якийсь незвичний звук, що проник крiзь майже звуконепроникну стiну кабiнету мiстера Фортеск’ю. Хоч i здушений, але цiлком упiзнаваний зойк нестерпного болю. Майже вiдразу по тому пролунав тривалий, уривчастий i незмовкний сигнал на письмовому столi мiс Гросвiнор. Ошелешена й розгублена, мiс Гросвiнор на якусь хвилину завмерла в цiлковитiй нерухомостi, потiм невпевнено пiдвелася на ноги. Опинившись перед такою несподiванкою, вона не могла не втратити притаманного iй самовладання. Проте опанувала себе й рушила до дверей кабiнету мiстера Фортеск’ю у своiй схожiй на величну статую поставi, постукала у дверi й увiйшла.

Те, що вона побачила, ще бiльше приголомшило сумлiнну секретарку. Їi працедавець, здавалося, корчився в агонii за своiм письмовим столом. Його конвульсивнi рухи вселяли страх.

– Ох, любий мiстере Фортеск’ю, вам погано? – запитала мiс Гросвiнор i вмить усвiдомила iдiотизм свого запитання.

Адже не було жодного сумнiву, що мiстеровi Фортеск’ю погано, дуже погано. Навiть коли вона пiдiйшла до нього, його тiло не перестало смикатися в спазматичних корчах.

Слова вихоплювалися з нього уривчастими схлипуваннями.

– Чай… яку отруту… ви всипали в чай… менi потрiбна… допомога… швидше… покличте лiкаря…

Мiс Гросвiнор вибiгла з кабiнету. Вона бiльше не була пихатою бiлявою секретаркою – вона була переляканою насмерть жiнкою, що втратила голову.

Вона прибiгла до кiмнати друкарок iз розпачливим криком:

– У мiстера Фортеск’ю напад… Вiн помирае… Нам треба викликати лiкаря… Вигляд у нього жахливий… Я переконана, вiн помирае…

Жiнки вiдреагували на це повiдомлення негайно й дуже по-рiзному.

Мiс Бел, наймолодша з друкарок, сказала:

– Якщо це епiлепсiя, треба засунути йому в рота корок. Хто мае корок?

Корка не мав нiхто.

Мiс Сомерс сказала:

– У його вiцi це, мабуть, апоплексичний удар.

Мiс Грiфiт заявила:

– Ми повиннi викликати лiкаря – i негайно.

Але вона не змогла проявити притаманноi iй практичноi винахiдливостi – за всi шiстнадцять рокiв своеi служби жодного разу не доводилося викликати лiкаря до мiського офiсу. Вона мала власного приватного лiкаря, але той мешкав далеко, у Стiтгем-Гiл.

Як знайти лiкаря, що жив би неподалiк, може, хтось знае?

Нiхто не знав. Мiс Бел схопила телефонний довiдник i стала шукати координати лiкарiв на лiтеру «Л». Але то був довiдник алфавiтний, i лiкарi не були тут зведенi в одну категорiю, на вiдмiну вiд таксi. Хтось запропонував викликати швидку допомогу – але з якоi лiкарнi?

– Лiкарня мае бути приписана до цього району, – наполягала мiс Сомерс, – iнакше вон

Сторінка 3

не приiдуть. Адже всi медичнi заклади тепер належать до системи Нацiональноi охорони здоров’я. Тобто лiкують лише мiсцевих.

Хтось запропонував зателефонувати за номером 999[1 - Телефонний номер, за яким у Великiй Британii викликають полiцiю, швидку допомогу та пожежну команду. (Тут i далi – примiтки перекладача.)], але мiс Грiфiт була шокована такою пропозицiею i сказала, що це означае мати справу з полiцiею, чого вона не допустить нiколи. Для громадян краiни, у якiй усi мають право на медичну допомогу, група цiлком iнтелiгентних жiнок виявила неймовiрне невiгластво в тому, як слiд користуватися цiею допомогою. Мiс Бел заходилася шукати номери телефонiв вiддiлень швидкоi допомоги пiд лiтерою «Ш». Мiс Грiфiт сказала: «Треба знайти його лiкаря – вiн мусить мати власного лiкаря». Хтось побiг шукати довiдник приватних телефонiв. Мiс Грiфiт наказала хлопчиковi на побiгеньках iхньоi контори вийти на вулицю й знайти лiкаря – як завгодно й де завгодно. У довiднику приватних телефонiв мiс Грiфiт знайшла сера Едвiна Сендiмена, що мешкав на Гарлi-стрит. Мiс Гросвiнор, упавши в крiсло, забiдкалася голосом, куди менш пихатим, нiж зазвичай:

– Я приготувала чай, як завжди, – справдi, як i завжди, – у ньому не могло бути нiчого поганого.

– Нiчого поганого? У чаi? – перепитала мiс Грiфiт, зупинивши палець на циферблатi телефону. – Чому ви про це говорите?

– Бо вiн сказав, – мiстер Фортеск’ю сказав, – що йому чогось пiдсипали в чай…

Палець мiс Грiфiт нерiшуче завмер на циферблатi телефону: кому дзвонити – у невiдкладну допомогу чи в лiкарню? Мiс Бел, молода i сповнена оптимiзму, сказала:

– Треба дати йому випити води з гiрчицею. Ми маемо гiрчицю в конторi?

Гiрчицi в конторi не було.

Незабаром доктор Айзекс iз лiкарнi Бетнел-Грiн i сер Едвiн Сендiмен зустрiлися в лiфтi, пiсля того як двi рiзнi карети швидкоi допомоги зупинилися перед будинком. І телефон, i хлопчик на побiгеньках свое завдання виконали.




Роздiл другий


Інспектор Нiл сидiв у «святилищi» мiстера Фортеск’ю за його платановим письмовим столом. Один iз помiчникiв iнспектора iз записником у руках скромно примостився пiд стiною бiля дверей, намагаючись бути цiлком непомiтним.

Інспектор Нiл мав вигляд бравого солдата з ледь закучерявленим брунатним чубом, що був зачесаний угору, вiдкриваючи досить низький лоб. Коли, за своiм звичаем, вiн промовляв фразу «Так заведено», тi, до кого вiн звертався, зневажливо думали: «Ти тiльки й спроможний робити, як заведено, на бiльше тебе не вистачае!» Але вони помилялися. Попри свiй позбавлений будь-якоi уяви вигляд, iнспектор Нiл був мислителем, надiленим багатою фантазiею, й один iз його улюблених методiв розслiдування полягав у тому, що вiн висував кiлька найнеймовiрнiших версiй i примiряв iх до людини, яку на той час допитував.

Мiс Грiфiт, яку вiн вiдразу обрав непомильним оком як найiмовiрнiшу особу, котра зможе чiтко й вичерпно розповiсти йому про тi подii, унаслiдок яких вiн тепер сидiв там, де сидiв, щойно покинула кабiнет, справдi надавши йому надзвичайно стислий звiт про те, що тут сталося вранцi. Інспектор Нiл обмiркував чотири досить неординарнi причини, якi могли б спонукати найавторитетнiшу особу в кiмнатi друкарок пiдсипати отруту у вранiшнiй чай свого працедавця, i вiдкинув iх усi як малоймовiрнi.

Вiн подумки охарактеризував мiс Грiфiт як: (а) особу, що не в змозi когось отруiти, (б) жiнку, що не закохана у свого начальника, (в) особу, що не виявила жодних ознак психiчного розладу, (г) людину, яка не мае звичаю довго тримати на когось злiсть. Цi аргументи справдi вилучали мiс Грiфiт iз числа пiдозрюваних, зберiгаючи ii лише як джерело точноi iнформацii.

Інспектор Нiл подивився на телефон. Вiн чекав на дзвiнок iз лiкарнi Святого Юди, який мiг тепер пролунати в будь-яку мить.

Звичайно, не можна було виключати, що несподiвана хвороба мiстера Фортеск’ю пояснювалася якимись природними причинами, але нi доктор Айзекс iз лiкарнi Бетнел-Грiн, нi сер Едвiн Сендiмен iз Гарлi-стрит так не думали.

Інспектор Нiл натиснув на кнопку дзвiнка, дуже зручно розташовану бiля його лiвоi руки, i наказав, щоб до нього запросили персональну секретарку мiстера Фортеск’ю.

Мiс Гросвiнор уже трохи змогла вiдновити свою величну поставу, але не зовсiм. Вона увiйшла до кабiнету з досить боязким виглядом, без тiеi лебединоi грацii, з якою зазвичай ходила ранiше, i вiдразу категорично заявила:

– Я цього не робила!

Інспектор Нiл промурмотiв з умисним сумнiвом у голосi:

– Справдi?

Вiн указав на стiлець, на якому мала звичай сидiти мiс Гросвiнор iз блокнотом у руцi, коли мiстер Фортеск’ю викликав ii, щоб продиктувати якiсь листи. Тепер вона сiла неохоче й подивилася на iнспектора Нiла з тривогою в поглядi. Інспектор, чия уява мандрувала вiд гiпотези до гiпотези – зваблення? шантаж? – уявляючи собi цю платинову блондинку на лавi пiдсудних, дивився на неi поглядом, який здавався заспокiйливим i злегка дуркуватим.

– У чаi нiчого шкiдливого не було, – сказала мiс Гросвiнор. – І не мог

Сторінка 4

о бути.

– Зрозумiло, – сказав iнспектор Нiл. – Будь ласка, назвiть ваше iм’я й адресу.

– Гросвiнор. Айрiнi Гросвiнор.

– Як ви пишете свое прiзвище?

– Як назву майдану[2 - Гросвiнор – назва майдану в центрi Лондона.].

– Гаразд, а ваша адреса?

– Рашмур-роуд, 14, Мазвел-Гiл.

Інспектор Нiл задоволено кивнув головою.

«Зваблення вiдпадае, – сказав вiн сам собi. – Це не любовне гнiздечко. Респектабельне житло в оселi батькiв. Шантаж теж вiдпадае».

Ще один набiр добрих спекулятивних теорiй розвiявся, не лишивши й слiду.

– То хто все ж таки приготував йому чай? – запитав iнспектор iз перебiльшеною люб’язнiстю в голосi.

– Звичайно ж, я. Це входило до моiх обов’язкiв, я хотiла сказати.

Не кваплячись, iнспектор Нiл наказав iй у всiх подробицях описати ранковий ритуал приготування чаю для мiстера Фортеск’ю. Фiлiжанка з блюдцем i чайничок для заварки були вже запакованi й вiдправленi на аналiз до полiцiйноi лабораторii. Тепер iнспектор Нiл довiдався, що тiльки Айрiнi Гросвiнор, i нiхто, крiм неi, не доторкався до тiеi фiлiжанки, блюдця та чайничка для заварки. Щодо чайника, то ним користувалися всi працiвники офiсу, й Айрiнi Гросвiнор наповнила його водою, набравши ii з крану в туалетнiй кiмнатi.

– А де ви брали чай?

– Це спецiальний китайський чай, який належить мiстеровi Фортеск’ю. Я зберiгаю його на поличцi за дверима своеi кiмнати.

Інспектор Нiл кивнув головою. Вiн запитав про цукор i почув, що мiстер Фортеск’ю пив чай без цукру.

Задзвонив телефон. Інспектор Нiл пiдняв слухавку. Вираз його обличчя трохи змiнився.

– Лiкарня Святого Юди?

Вiн кивнув головою мiс Гросвiнор i повiдомив iй, що вона може йти.

– Це поки що все, дякую вам, мiс Гросвiнор.

Мiс Гросвiнор поквапно покинула кабiнет.

Інспектор Нiл уважно дослухався до звукiв тонкого, без будь-яких емоцiй голосу, що говорив до нього з лiкарнi Святого Юди. Слухаючи той голос, вiн нашкрябав олiвцем кiлька таемничих знакiв у куточку блокнота, що лежав перед ним на столi.

– Кажете, помер п’ять хвилин тому? – запитав вiн. Погляд його впав на ручний годинник на зап’ястку. «Дванадцята година сорок три хвилини», – занотував вiн у блокнотi.

Голос без емоцiй повiдомив, що доктор Бернсдорф хоче особисто поговорити з iнспектором Нiлом.

– Гаразд. Кличте його сюди, – сказав вiн тоном, який, либонь, шокував своею безцеремоннiстю власницю тонкого голосу, що промовила iм’я доктора Бернсдорфа з глибокою шанобливiстю.

Пiсля цього у слухавцi почулося клацання, гудiння й далекий шепiт, наче там розмовляли якiсь привиди абощо. Інспектор Нiл терпляче чекав.

Потiм без будь-якого попередження пролунав густий бас, який примусив його вiдвести слухавку вiд вуха на дюйм або два.

– Вiтаю тебе, Нiле, старий стерв’ятнику. Ти знову харчуешся своiми трупами?

Інспектор Нiл i професор Бернсдорф iз клiнiки Святого Юди познайомилися пiд час розслiдування справи про отруення понад рiк тому й вiдтодi зберегли дружнi стосунки.

– Наш чоловiк помер, так менi повiдомили, докторе.

– Так, вiн справдi помер. Ми вже нiчого не могли вдiяти на той час, коли його сюди доставили.

– І яка ж причина смертi?

– Ясна рiч, ми зробимо розтин тiла. Дуже цiкавий випадок. Справдi дуже цiкавий. Я радий, що менi довелося мати з ним справу.

Професiйна втiха, яка пролунала в густому басi професора Бернсдорфа, пiдказала iнспектору Нiлу принаймнi одну рiч.

– Судячи з твоiх слiв, не думаю, щоб ти вважав цю смерть природною, – сухо зауважив вiн.

– Жодного собачого шансу на те, що вiн помер природною смертю, – енергiйно пiдтвердив доктор Бернсдорф. – Я, звiсно, кажу неофiцiйно, – докинув вiн iз запiзнiлою обережнiстю.

– Звичайно, звичайно. Щодо цього не сумнiвайся. Його отруiли?

– Безперечно. Бiльше того, знову ж таки неофiцiйно, тiльки мiж нами двома, я готовий побитися об заклад, що знаю, якою отрутою його отруiли.

– Справдi? Якою ж?

– Таксином, мiй хлопче, таксином.

– Таксином? Нiколи не чув про таку отруту.

– Я знаю, що ти про неi не чув. Це вкрай незвичайний випадок. На диво незвичайний. Я й сам нiколи б ii не виявив, якби менi не довелося мати з цим справу три або чотири тижнi тому. Кiлька дiвчаток зготували чай для своiх ляльок – вони зiрвали ягоди з тисового дерева й укинули iх у чай.

– То оце i е та отрута? Вона мiститься в ягодах iз тисового дерева?

– У ягодах або в листi. Надзвичайно сильна отрута. Таксин, звичайно ж, належить до алкалоiдiв[3 - Алкалоiд – органiчна речовина рослинного походження, надiлена отруйними або наркотичними властивостями.]. Не думаю, щоб досi менi траплявся випадок, де цю отруту застосовували б умисне. Тому справа, яку ти тепер розслiдуеш, видаеться менi надзвичайно цiкавою й рiдкiсною… Ти собi не уявляеш, Нiле, як обридло менi лiкувати людей, що отруiлися гербiцидами. Тому отруення таксином – для мене справжня втiха. Звiсно, я можу й помилитися, ти мене, ради Бога, не цитуй, але я так не думаю. Гадаю, тобi це теж цiкаво. Принаймнi, щось новеньке.

– Подiя надзвичайно цiка

Сторінка 5

а для всiх, окрiм самоi жертви. Я правильно тебе зрозумiв?

– Авжеж, бiдолашному чоловiковi не пощастило, – досить байдужим тоном пiдтвердив доктор Бернсдорф.

– Вiн щось сказав, перед тим як померти?

– Один iз твоiх людей сидiв бiля нього з блокнотом. Вiн занотував усi подробицi. Вмирущий знову белькотiв про чай, нiби йому щось пiдсипали в чай на службi – це, звичайно, повна нiсенiтниця.

– Чому нiсенiтниця? – гостро запитав iнспектор Нiл, якому його невичерпна фантазiя вже намалювала картину, як розкiшна мiс Гросвiнор кладе кiлька тисових ягiд у заварку чаю, i йому вельми не хотiлося вiдразу ж вiдкинути цю версiю як необгрунтовану.

– Тому що ця отрута не могла подiяти так швидко. А я так розумiю, що симптоми отруення з’явилися вiдразу по тому, як вiн випив чай?

– Так вони кажуть.

– Рiч у тому, що дуже мало отрут дiють у такий спосiб, якщо не брати до уваги цiанiдiв, звичайно, й, можливо, чистий нiкотин…

– А тут точно не було застосовано цiанiд або нiкотин?

– Мiй любий чоловiче. У такому разi вiн би помер, ранiше, анiж приiхала швидка допомога. О нi, тут не йшлося про щось подiбне. Я було запiдозрив застосування стрихнiну, але конвульсii мали зовсiм iнший вигляд. Хоч i неофiцiйно, звичайно, проте я готовий заприсягтися своею репутацiею, що то був таксин.

– А який потрiбен час, щоб ця отрута почала дiяти?

– По-рiзному – за рiзних обставин. Через годину. Через двi години, через три години. Небiжчик справляе враження людини, яка любила попоiсти. Якщо вiн справдi добре поснiдав, то це вповiльнило процес.

– Поснiдав, – замислено повторив iнспектор Нiл. – А й справдi, схоже, що фатальним для нього виявився снiданок.

– Снiданок, яким його почастували Борджа[4 - Папська родина XV ст., члени якоi часто використовували отруту, щоб поквитатися з ворогами.], – весело засмiявся доктор Бернсдорф. – Що ж, бажаю тобi успiшного полювання, хлопче.

– Дякую, докторе. Я хотiв би поговорити зi своiм сержантом, перш нiж ти покладеш слухавку.

Знову на протилежному кiнцi дроту почулися гудки та клацання, а десь далеко – примарнi голоси. А тодi, як неминуча прелюдiя до розмови iз сержантом Геем, пролунало важке сопiння.

– Вiтаю вас, сер, – сказав вiн iз тривожними нотками в голосi.

– Нiл слухае. Вмираючий сказав перед смертю щось таке, що менi треба знати?

– Вiн сказав, то був чай. Чай, який вiн випив в офiсi. Але лiкар каже, що нi…

– Це менi вiдомо. Бiльше нiчого?

– Нi, сер. Але мушу повiдомити вам одну дивну рiч. Це стосуеться костюма, у якому вiн був, – я перевiрив, що вiн мав у кишенях. Звичайнi речi: хусточку, ключi, дрiбнi грошi, гаманець, – але, крiм усього цього, була одна рiч, яка мене здивувала. Я кажу про праву кишеню його пiджака. Там було зерно.

– Зерно?

– Так, сер.

– Що ти маеш на увазi, говорячи про зерно? Сухi напiвфабрикати? «Снiданок фермера»? Кукурудзянi або пшеничнi пластiвцi? Чи, може, ти говориш про зерно ячменю або чогось такого?..

– Саме так, сер. Я кажу про зерно, яке менi здалося житом. І чимало його там було.

– Он як… Це й справдi дивно… Але то мiг бути зразок продукцii – щось пов’язане з дiловою оборудкою.

– Звичайно, сер. Але я подумав, лiпше буде сказати вам про це.

– Ти правильно подумав, Гею.

Інспектор Нiл протягом кiлькох хвилин дивився перед собою, пiсля чого поклав телефонну слухавку. Його впорядкований розум рухався вiд першоi до другоi фази розслiдування, вiд пiдозри про отруення – до переконаностi в тому, що отруення вiдбулося. Слова професора Бернсдорфа могли бути неофiцiйними, але професор Бернсдорф був не тим чоловiком, який мiг би помилитися у своiх професiйних висновках. Рекса Фортеск’ю отруiли, й отруту йому, певно, дали за одну-три години до того, як з’явилися першi симптоми. Тож здавалося очевидним, що працiвники контори не мали нiякого стосунку до скоення злочину.

Нiл пiдвiвся й вийшов до зовнiшнього офiсу. Друкарськi машинки клацали, але досить безсистемно й на малiй швидкостi.

– Мiс Грiфiт, ви менi дозволите перекинутися з вами ще кiлькома словами?

– Звичайно, мiстере Нiл. Чи дозволите ви дiвчатам вийти на обiдню перерву? Регулярний час для неi давно минув. Чи, може, вам буде зручнiше, якщо ми замовимо щось принести сюди?

– Нi. Нехай вони йдуть обiдати. Але вони повиннi згодом повернутися.

– Звичайно.

Мiс Грiфiт пiшла за Нiлом до приватного кабiнету шефа. Вона сiла й прийняла притаманний для неi зосереджений i дiловий вигляд.

Без будь-якого вступу iнспектор Нiл сказав:

– Я розмовляв зi шпиталем Святого Юди. Мiстер Фортеск’ю помер о дванадцятiй годинi сорок три хвилини.

Мiс Грiфiт вислухала це повiдомлення без подиву, а лише похитала головою.

– Вiн був у дуже тяжкому станi, я це вiдразу помiтила, – сказала вона.

«Вона зовсiм не засмучена», – подумав Нiл.

– Ви можете розповiсти менi якiсь подробицi про його дiм та родину?

– Звичайно. Я вже намагалася сконтактуватися з мiсiс Фортеск’ю, але та, схоже, поiхала грати в гольф i не мала намiру повернутися на ланч[5 - Англiй

Сторінка 6

i iдять ланч десь у серединi дня, а обiдають увечерi.]. Нiхто достоту не знае, на якому майданчику вона грае, – додала, нiби пояснюючи. – Вони живуть у Бейдон-Гiт, ви знаете, де е три вiдомi майданчики для гри в гольф.

Інспектор Нiл кивнув головою. У Бейдон-Гiт майже виключно жили мiськi багатii. Ця примiська зона була лише за двадцять миль вiд Лондона, електропоiзди туди ходили майже безперебiйно, й автомобiльне сполучення також було цiлком надiйним, навiть у вранiшнi та вечiрнi години пiк.

– Будь ласка, назвiть менi iхню точну адресу й номер телефону.

– Бейдон-Гiт, три тисячi чотириста. Їхнiй дiм називаеться «Тисова хатина».

– Як, як? – Рiзке запитання зiрвалося з губiв iнспектора Нiла, перш нiж вiн устиг утриматися вiд нього. – Ви сказали «Тисова хатина»?

– Так.

Мiс Грiфiт подивилася на нього зацiкавленим поглядом, але iнспектор Нiл уже взяв себе в руки.

– Ви можете розповiсти про його родину?

– Мiсiс Фортеск’ю – його друга дружина. Вона значно молодша за нього. Вони одружилися близько двох рокiв тому. Перша мiсiс Фортеск’ю давно померла. Вiд першого шлюбу вiн мае двох синiв i дочку. Дочка живе в батькiвському домi, як i старший син, що працюе партнером у фiрмi. На жаль, сьогоднi вiн перебувае на пiвночi Англii, виiхав туди у справах. Чекають, що вiн повернеться завтра.

– А коли вiн поiхав?

– Позавчора.

– Ви намагалися сконтактуватися з ним?

– Так. Пiсля того, як мiстера Фортеск’ю забрали до лiкарнi, я зателефонувала в готель «Мiдленд» у Манчестерi, де, як менi здавалося, той мiг оселитися, але вiн виiхав звiдти сьогоднi рано-вранцi. Я думаю, вiн подався також до Шефiлда та Лестера, але точно я в цьому не переконана. Можу назвати вам кiлька конкретних фiрм, якi вiн мiг навiдати.

«Справдi надзвичайно дiлова жiнка, – подумав iнспектор, – i якби iй заманулося вбити чоловiка, то вона вбила б його дуже по-дiловому». Але вiн примусив себе облишити цi фантазii i знову зосередив свою увагу на домашнiх обставинах мiстера Фортеск’ю.

– Вiн мае ще одного сина, ви сказали?

– Атож. Але той син посварився з батьком i живе за кордоном.

– Обидва сини одруженi?

– Так. Мiстер Персiвал одружений уже три роки. Вiн та його дружина живуть в окремому помешканнi в «Тисовiй хатинi», хоча незабаром мають переселитися у свiй власний дiм, у тому ж таки Бейдон-Гiт.

– А ви не змогли сконтактуватися з мiсiс Персiвал Фортеск’ю, коли телефонували туди сьогоднi вранцi?

– Вона поiхала в Лондон на цiлий день, – пояснила мiс Грiфiт i продовжила свою розповiдь. – Мiстер Ланселот одружився менш як рiк тому. З удовою лорда Фредерiка Енстайса. Сподiваюся, ви бачили ii фотографii. У «Тетлерi», поруч iз кiньми. Та на шпальтах iподромноi хронiки.

Мiс Грiфiт трохи перехопило подих, ii щоки зарожевiли. Нiл, який швидко помiчав змiни в настроi своiх спiврозмовникiв, зрозумiв, що це одруження зачепило найчутливiшi струни снобiзму та романтичного свiтосприйняття в душi мiс Грiфiт. Аристократизм був для неi аристократизмом, i той факт, що покiйний лорд Фредерiк Енстайс мав пiдмочену репутацiю у спортивних колах, майже напевне був iй невiдомий. Фреддi Енстайс пустив собi кулю в лоб, коли розпорядники перегонiв зацiкавилися пiдготовкою до змагань одного з його коней. Нiл пригадав, що бачив якiсь туманнi вiдомостi про його дружину. Вона була дочкою iрландського пера й ранiше одружена з пiлотом, який загинув у битвi за Британiю.

А тепер, схоже, вона одружилася з бiлою вороною родини Фортеск’ю, бо Нiл припускав, що суперечка з батьком, про яку щойно згадала мiс Грiфiт, стала причиною якогось прикрого iнциденту, що негативно позначився на кар’ерi молодого Ланселота Фортеск’ю.

«Ланселот Фортеск’ю! Що за iм’я! А як назвали другого сина – Персiвал?» – Нiл намагався уявити собi, що за людиною була перша мiсiс Фортеск’ю. Вона мала досить дивний смак у тому, що стосувалося iмен…

Вiн пiдсунув до себе телефон, набрав номер телефонноi станцii й попросив з’еднати його з Бейдон-Гiт, три тисячi чотириста.

Незабаром чоловiчий голос йому вiдповiв:

– Бейдон-Гiт, три тисячi чотириста.

– Я хотiв би поговорити з мiсiс Фортеск’ю або з мiс Фортеск’ю.

– Пробачте, але iх немае вдома, обох.

Інспектору Нiловi здалося, що його спiврозмовник не зовсiм тверезий.

– Ви iхнiй дворецький?

– Так.

– Мiстер Фортеск’ю тяжко захворiв.

– Я знаю. Менi вже телефонували й передали це повiдомлення. Але я нiчого неспроможний удiяти. Мiстер Вал поiхав на пiвнiч, а мiсiс Фортеск’ю теж вiдсутня в домi, вона грае в гольф. Мiсiс Вал поiхала в Лондон, але до обiду вона повернеться, а мiс Ілейн теж немае – вона зустрiчаеться зi своiми дiвчатками-скаутами.

– Невже в домi нема нiкого, з ким би я мiг поговорити про хворобу мiстера Фортеск’ю? Це важливо.

– Я, власне, не знаю. – У голосi дворецького звучав сумнiв. – Є мiс Ремсботтом, але та нiколи не пiдходить до телефону. Є також мiс Дав, вона, можна сказати, виконуе обов’язки економки.

– Будь ласка, покличте до телефону мiс Дав. Я говоритиму з нею.

– Спро

Сторінка 7

ую ii знайти.

У телефонi було чутно, як вiддаляються його кроки. Крокiв, якi б наближалися, iнспектор Нiл не почув, але через хвилину або двi у слухавцi пролунав жiночий голос:

– Це мiс Дав, я слухаю вас.

Голос був низький i добре поставлений, дикцiя чiтка й виразна. В iнспектора Нiла склалася про мiс Дав позитивна думка.

– Пробачте менi, мiс Дав, але я мушу повiдомити вас, що мiстер Фортеск’ю нещодано помер у шпиталi Святого Юди. Йому раптом стало зле в його кабiнетi. Менi конче треба сконтактуватися з його рiдними.

– Я розумiю. Але не знаю… – Голос у неi досi звучав рiвно, але вiдчувалося, що вона приголомшена. Пiсля короткоi паузи вона провадила: – Обставини склалися вкрай несприятливо. З ким вам треба сконтактуватися насамперед – це з мiстером Персiвалом Фортеск’ю. Саме вiн повинен вiддати необхiднi розпорядження. Ви можете зателефонувати йому до готелю «Мiдленд» у Манчестерi чи до готелю «Гренд» у Лестерi. Або сконтактуйтеся з фiрмою «Шiрер-енд-Бондс» у Лестерi. Боюся, я не знаю, який у них телефонний номер, але знаю, що саме цю фiрму вiн збирався навiдати, i вони можуть вам повiдомити, де сьогоднi його треба шукати. Мiсiс Фортеск’ю, безперечно, повернеться додому на обiд, а може, навiть на чай[6 - Чай в англiйських родинах традицiйно подають о п’ятiй годинi дня, тодi як обiд бувае не ранiше сьомоi-восьмоi години вечора.]. Це буде великим потрясiнням для неi. Вiн занедужав раптово, чи не так? Мiстер Фортеск’ю почував себе цiлком добре, коли покинув дiм сьогоднi вранцi.

– Ви бачили його перед тим, як вiн пiшов?

– О, так. Що з ним сталося? Серце?

– У нього були проблеми iз серцем?

– Нi… нi… не думаю. Але ж це сталося так раптово… – Вона на мить замовкла. – Ви говорите зi шпиталю Святого Юди? Ви лiкар?

– Нi, нi, мiс Дав, я не лiкар. Я говорю з кабiнету мiстера Фортеск’ю. Я iнспектор-детектив Нiл iз вiддiлу кримiнальних розслiдувань, i я маю намiр приiхати до вас, як тiльки зможу.

– Інспектор-детектив? Ви хочете сказати – що ви хочете сказати?

– Ідеться про випадок раптовоi смертi, мiс Дав. А коли мае мiсце раптова смерть, то нас викликають на сцену подiй, а надто, якщо небiжчик давно не бачився з лiкарем – а саме так i було, я не помиляюся?

У тонi його голосу був лише натяк на запитальну iнтонацiю, але молода жiнка вiдразу вiдповiла:

– Ви не помиляетеся. Персiвал двiчi призначав йому зустрiч iз лiкарем, але вiн так i не пiшов. Вiн поводився вкрай нерозважливо, й усi були дуже стурбованi… – Вона замовкла, а тодi провадила у своiй звичнiй стриманiй, формальнiй манерi: – Якщо мiсiс Фортеск’ю повернеться додому ранiше, нiж ви приiдете, то що менi iй сказати?

«Оце справдi практичний склад розуму: справа насамперед», – подумав iнспектор Нiл. А вголос промовив:

– Скажiть iй, що у випадку раптовоi смертi ми повиннi провести коротке розслiдування. Звичайнi формальностi.

Вiн поклав слухавку.




Роздiл третiй


Нiл вiдсунув вiд себе телефон i гостро подивився на мiс Грiфiт.

– Отже, стан його здоров’я непокоiв iх останнiм часом, – сказав вiн. – Вони хотiли, щоб вiн побачився з лiкарем. Ви менi цього не сказали.

– Я про це не подумала, – пояснила мiс Грiфiт i додала: – Вiн нiколи не здавався менi по-справжньому хворим.

– Вiн не здавався вам хворим, а яким здавався?

– Якимсь не таким. Несхожим на себе. Трохи дивним у своiй поведiнцi.

– Вiн був чимось стривожений?

– О нi, я не сказала б, що вiн був стривожений. Це ми були стривоженi…

Інспектор Нiл терпляче чекав.

– Менi важко вам пояснити, – провадила мiс Грiфiт. – У нього мiг раптово змiнитися настрiй. Інодi вiн несподiвано ставав збудженим. Раз або двiчi прикладався до чарки… Вихвалявся й розповiдав чудернацькi iсторii, якi менi не здавалися правдивими. Протягом бiльшостi того часу, коли я тут працювала, вiн завжди дуже пильно ставився до своiх справ, нiколи нiчого не нехтував – думаю, ви розумiете, про що я кажу. Але останнiм часом вiн став зовсiм iншим – нестриманим, i, можна сказати, схильним смiтити грiшми. Це було зовсiм на нього не схоже. Скажiмо, коли наш хлопчик на побiгеньках мав iти на похорон своеi бабусi, вiн покликав його, дав йому п’ятифунтову банкноту i сказав, щоб той поставив ii на другого фаворита на перегонах, а потiм зареготав. З ним дiялося щось дивне, вiн був несхожий на себе. Оце все, що я можу сказати.

– А може, у нього було щось на думцi?

– Не у звичному значеннi цього слова. Здавалося, вiн чекае чогось надзвичайно для себе приемного, щось його неймовiрно збуджувало…

– Можливо, вiн готувався укласти якусь грандiозну оборудку?

Мiс Грiфiт заперечувати не стала.

– Так, так, це справдi схоже на те, що я розповiдаю про нього. Так нiби повсякденна дiяльнiсть перестала щось означати для нього. Вiн був збуджений. І якiсь дивнi люди стали приходити до нього у справах. Ранiше тут таких людей нiколи не бувало. Це страшенно турбувало мiстера Персiвала.

– Справдi турбувало?

– Атож. Розумiете, батько завжди ставився з глибокою довiрою до мiстера Персiвал

Сторінка 8

. Вiн покладався на нього. Але вiднедавна…

– Вiднедавна вони перестали добре розумiти один одного?

– Рiч у тiм, що мiстер Фортеск’ю став робити багато чого такого, чого мiстер Персiвал не схвалював. Мiстер Персiвал завжди був вельми старанним та обачним. Але несподiвано батько перестав його слухати, i мiстер Персiвал був неабияк засмучений.

– І вони всерйоз посварилися через це?

Інспектор Нiл усе ще обмацував грунт.

– Я не знаю, чи вони сварилися… Але знаю, що мiстер Фортеск’ю мiг зiрватися на крик…

– Зiрватися на крик? І ви все чули?

– Так, бо вiн вийшов у кiмнату друкарок…

– То ви все чули?

– Авжеж… Звичайно, чула.

– То вiн обзивав Персiвала всiлякими iменами… ображав його… проклинав? Чим же той йому не догодив? Щось зробив не так?

– Навпаки, вiн звинувачував його в тому, що той нiчого не робить… Вiн назвав його жалюгiдним дрiб’язковим крутiем. Сказав, що той не мае широкого свiтогляду, неспроможний робити великий бiзнес. А ще вiн сказав: «Я знову покличу додому Ланса. Вiн вартий десятьох таких, як ти, – й одружився дуже вдало. Ланс мае характер, хоч одного разу й ризикнув порушити закон». О Господи, я не повинна була це казати!

Мiс Грiфiт, яка надто розпустила язика пiд майстерним тиском iнспектора Нiла, несподiвано збентежилася й розгубилася.

– Не турбуйтеся, – заспокiйливо кинув iй iнспектор Нiл. – Що було, те минуло.

– Атож, це було дуже давно. Мiстер Ланс був надто молодий та енергiйний i не усвiдомлював, що вiн робить.

Інспектор Нiл чув такий аргумент не вперше й не погоджувався з ним. Але тепер вiн перейшов до нових запитань:

– Розкажiть менi трохи про тутешнiх працiвникiв.

Мiс Грiфiт, зацiкавлена якомога швидше вiдiйти вiд теми, на якiй послизнулася, надала iнспектору чимало iнформацii про рiзних осiб, що працювали на фiрмi. Нiл подякував, а тодi сказав, що знову хоче поговорити з мiс Гросвiнор.

Констебль-детектив Вейт пiдстругав свого олiвця. Не без заздростi в голосi вiдзначив, що кабiнет, у якому вони сидять, розкiшний. Вiн окинув схвальним поглядом величезнi крiсла та письмовий стiл, освiтленi непрямим свiтлом.

– І прiзвища в цих людей теж шикарнi, – сказав вiн. – Гросвiнор звучить як iм’я герцогинi. А Фортеск’ю – теж класне прiзвище.

Інспектор Нiл усмiхнувся.

– Прiзвищем його батька було не Фортеск’ю, а Фонтеску, i воно походить десь iз Центральноi Європи. Либонь, той чоловiк думав, що «Фортеск’ю» звучить краще.

Констебль-детектив Вейт подивився на свого начальника з благоговiнням.

– То ви все знаете про нього?

– Я лише переглянув деякi матерiали, перш нiж поiхати на виклик.

– А як iз кримiнальним минулим, вiн його не мае?

– О, нi. Мiстер Фортеск’ю надто розумний, щоб його мати. Вiн мав певнi зв’язки з чорним ринком i провернув двi або три оборудки, якi щонайбiльше можна назвати сумнiвними, проте вони нiколи не виходили за рамки закону.

– Розумiю, – сказав Вейт. – Чоловiк не вельми приемний.

– Шахрай, – сказав Нiл. – Але ми нiчого на нього не маемо. Департамент внутрiшнiх податкiв давно мае до нього певнi претензii, але вiн був надто розумний для них. Небiжчика мiстера Фортеск’ю можна назвати фiнансовим генiем.

– Чоловiк такого зразка, – сказав констебль Вейт, – не мiг не мати ворогiв.

У його голосi пролунала надiя.

– Звичайно ж, вороги в нього були. Але не забувай – його отруiли вдома. Чи, принаймнi, таке складаеться враження. Ти знаеш, Вейте, я бачу, як виникае певна картина. Один iз рiзновидiв старовинноi сiмейноi картини. Хороший хлопець Персiвал. Поганий хлопець Ланс – улюбленець жiнок. Дружина, молодша за свого чоловiка, що не повiдомляе, на якому майданчику вона збираеться грати в гольф. Усе це мае дуже сiмейний вигляд. Але тут е одна рiч, яка брутально випинае з цiеi гармонiйноi картини.

– Яка рiч? – запитав констебль Вейт, але в цю мить дверi вiдчинилися, i мiс Гросвiнор, що вже цiлком вiдновила свою величну поставу та яскраву красу, згорда запитала:

– Ви хотiли бачити мене?

– Я хочу поставити вам кiлька запитань про вашого працедавця – вашого покiйного працедавця, можливо, я так повинен сказати.

– Бiдолашна душа, – сказала мiс Гросвiнор без переконаностi в голосi.

– Я хочу знати, чи помiчали ви в ньому якiсь змiни останнiм часом.

– Так. Мушу сказати, що помiчала.

– Якi саме?

– Менi, власне, важко точно сказати… Як на мене, вiн почав говорити багато нiсенiтниць. Я не могла повiрити в половину того, що вiн казав. І вiн став часто втрачати терпець, а надто коли розмовляв iз мiстером Персiвалем. Не зi мною, звичайно, бо я нiколи з ним не сперечаюся. Я тiльки кажу: «Гаразд, мiстере Фортеск’ю», хоч якi дивнi речi вiн менi говорить – тобто говорив, я хотiла сказати.

– Чи вiн коли-небудь… е… е… намагався залицятися до вас?

Мiс Гросвiнор вiдповiла з очевидним жалем у голосi:

– Нi, нiколи, це я можу сказати вам iз цiлковитою певнiстю.

– Я хочу запитати вас ще про одне, мiс Гросвiнор. Чи мав мiстер Фортеск’ю звичку носити збiжжя у своiй кишенi?

Мiс Гросвiнор подив

Сторінка 9

лася на нього з невдаваним подивом.

– Збiжжя? У кишенi? Ви хочете сказати, для того, щоб годувати голубiв або якихось iнших птахiв?

– Могло бути, що й для цього.

– О, нi, звичайно ж, нiякого збiжжя вiн не носив. Мiстер Фортеск’ю? Годувати голубiв? О, нi.

– Чи мiг вiн мати сьогоднi ячмiнь – або жито – у своiй кишенi з якоiсь особливоi причини? Наприклад, як зразок для якоiсь оборудки з торгiвлi зерном?

– О, нi. Сьогоднi пополуднi вiн чекав промисловцiв з Азii, якi торгують нафтою, з компанii «Ейзiетiк Ойл». І ще домовився про зустрiч iз президентом будiвельноi компанii «Аттiкус Бiлдинг Сесаетi»… Бiльше нiкого вiн не чекав.

– Ну, гаразд, – i Нiл закрив тему та вiдпустив мiс Гросвiнор помахом руки.

– Чудовi в неi нiжки, – сказав констебль Вейт, зiтхаючи. – А який нейлон…

– Нiжки менi анiтрохи не допоможуть, – сказав iнспектор Нiл. – Я залишився з тим, що вже мав. Кишеня, повна жита, – звiдки воно там узялося?




Роздiл четвертий


Мерi Дав зупинилася на сходах i виглянула назовнi крiзь велике вiкно над сходами. До будинку щойно пiд’iхав автомобiль, i з нього вийшли двое чоловiкiв. Вищий iз них стояв кiлька хвилин, обернувшись спиною до будинку, певно, роздивлявся околицю. Мерi Дав замислилася, що то можуть бути за чоловiки. Либонь, iнспектор Нiл та один iз його пiдлеглих.

Вона вiдвернулася вiд вiкна й подивилася на себе в дзеркало на повен людський зрiст, що висiло на поворотi сходiв… Побачила скромну жiночу постать iз бездоганно бiлим комiрцем та манжетами на сукнi кольору беж. Їi темне волосся було роздiлене на двi половини й зачесане назад двома блискучими хвилями, утворюючи вузол на потилицi. Губна помада, якою вона користувалася, мала свiтло-рожевий колiр.

Загалом Мерi Дав була задоволена своiм виглядом. Ледь помiтно всмiхаючись, вона стала далi спускатися сходами.

Інспектор Нiл, оглядаючи будинок, говорив сам до себе: «Подумати тiльки, вони називають його хатиною. „Тисовою хатиною“! Яка манiрнiсть притаманна багатiям!» Таку хатину iнспектор Нiл назвав би палацом. Вiн знав, що таке хатина. Вiн вирiс у хатинi. Хатинi, що стояла бiля садиби Гартiнгтон-Парк – громiздкоi будiвлi в неокласичному стилi з двадцятьма дев’ятьма спальнями, яку нинi прибрав до рук Нацiональний трест[7 - Органiзацiя з охорони iсторичних пам’яток.]. Та хатина була маленька, приваблива зовнi й волога, незатишна та позбавлена будь-яких найпримiтивнiших санiтарних зручностей усерединi. На щастя, тi факти батьки iнспектора Нiла сприймали як цiлком природнi й нормальнi. Господарi садиби не брали з них плату за проживання, а до iхнiх обов’язкiв входило лише вiдчиняти та зачиняти браму щоразу, коли виникала така потреба. Вони завжди мали вдосталь кролiв, а iнодi до iхнього горщика потрапляв i фазан. Мiсiс Нiл нiколи не знала втiхи користуватися електричною праскою, кухонною електроплитою, шухлядами кухонного буфету, гарячою та холодною водою з-пiд кранiв, i iй нiколи не доводилося вмикати свiтло простим натисканням пальця на кнопку. Узимку родина Нiлiв присвiчувала собi гасовою лампою, а влiтку вони лягали спати ранiше, нiж споночiе. Вони були здоровою й щасливою родиною, яка перебувала далеко поза межами свого часу.

Тому, коли iнспектор Нiл почув слово «хатина», воно розбудило в ньому спогади про дитинство. Але цей будинок, який претензiйно називали «Тисовою хатиною», був насправдi одним iз палацiв, що iх собi будували багатii, а потiм називали його «маленьким будиночком у сiльськiй мiсцевостi». Але вiн також не був у сiльськiй мiсцевостi, бо iнспектор Нiл уявляв собi сiльську мiсцевiсть зовсiм iнакше. Це була велика й масивна будiвля з червоноi цегли, що бiльше витяглася в довжину, анiж угору, з великою кiлькiстю фронтонiв та вiкон зi свинцевими шибками. Сад був геть штучний – з клумбами для троянд, з альтанками та басейнами – i, виправдовуючи свою назву, мав також чимало пiдстрижених тисових живоплотiв.

Тисiв тут цiлком вистачило б для кожного, хто захотiв би добути сировину для виготовлення таксину. Праворуч, за обплетеною трояндами альтанкою, зберiгся клапоть первiсноi природи – величезне тисове дерево, яке зазвичай ототожнюють iз цвинтарями; його широкi вiти пiдтримувалися пiдпiрками – такий собi Мойсей лiсового царства. «Це дерево, – подумав iнспектор, – стояло тут задовго до того, як почалося вторгнення на природу новоспоруджених будiвель iз червоноi цегли. Воно стояло тут ранiше, нiж були розбитi майданчики для гри в гольф, а моднi архiтектори стали прогулюватися тут iз багатими замовниками, розповiдаючи iм про переваги тих або тих дiлянок для будiвництва. А що воно було цiнною пам’яткою старовини, то тисове дерево зберегли, зробивши його частиною нового краевиду, i саме воно, либонь, дало назву збудованiй поруч iз ним резиденцii „Тисова хатина“. І, можливо, саме ягоди з цього дерева…»

Інспектор Нiл урвав своi марнi розумування. Треба працювати далi. Вiн натиснув на кнопку дзвiнка.

Дверi вiдразу вiдчинив чоловiк середнього вiку, який цiлком вiдповiдав тому образовi, що склався в

Сторінка 10

явi iнспектора Нiла пiсля розмови з ним по телефону. Чоловiк, надiлений якоюсь фальшивою вродою, хитрим поглядом i рукою, що ледь помiтно тремтiла.

Інспектор Нiл вiдрекомендувався, вiдрекомендував свого пiдлеглого i з приемнiстю помiтив миттевий зблиск тривоги, що промайнув в очах дворецького… Проте Нiл не надав особливого значення тому зблисковi. Вельми сумнiвно, щоб вiн мав якийсь стосунок до смертi Рекса Фортеск’ю. То була, либонь, цiлком автоматична реакцiя.

– Мiсiс Фортеск’ю ще не повернулася?

– Нi, сер.

– А мiстер Персiвал Фортеск’ю? А мiс Фортеск’ю?

– Нi, сер, не повернулися й вони.

– Тодi, будь ласка, покличте мiс Дав. Я хотiв би поговорити з нею.

Дворецький злегка обернув голову.

– Ось вона, мiс Дав, – спускаеться сходами.

Інспектор Нiл спрямував свiй погляд на мiс Дав, яка спокiйно спускалася широкими сходами. Цього разу образ, створений його уявою, не вiдповiдав реальностi. Пiдсвiдомо слово «економка» вiн поеднував iз жiнкою великою й владною, одягненою в чорну сукню i з в’язкою ключiв, що дзвенiли десь пiд фартухом.

Інспектор був не готовий побачити маленьку елегантну постать жiнки, що спускалася до нього. М’якi, нiжно-голубинi вiдтiнки сукнi, бiлий комiрець i бiлi манжети, акуратне хвилясте волосся, слабка витончена усмiшка Мони Лiзи. Усе це чомусь здавалося трохи нереальним, так, нiби ця молода жiнка, не старша за тридцять рокiв, грала якусь роль. «Нi, не роль економки, – подумав вiн, – а роль Мерi Дав». Вона намагалася поводитися так, щоб ii вигляд та поведiнка вiдповiдали ii прiзвищу[8 - Англ. dove – голуб, голубка.].

Вона стримано привiталася з ним.

– Інспектор Нiл?

– Так. А це сержант Гей. Мiстер Фортеск’ю, як я вже повiдомив вам по телефону, помер у шпиталi Святого Юди о дванадцятiй годинi сорок три хвилини. Схоже, сьогоднi вранцi за снiданком вiн щось з’iв, i це «щось» стало причиною його смертi. Тому я попрошу вас провести сержанта Гея на кухню, де вiн зможе з’ясувати, що сьогоднi подавалося вам на снiданок.

Їi очi на мить зустрiлися з його очима, у них промайнув замислений вираз, але потiм вона кивнула.

– Звичайно, ми його туди проведемо, – сказала вона й обернулася до дворецького, який стояв поруч, незграбно переминаючись iз ноги на ногу. – Крампе, будь ласка, проведiть сержанта Гея на кухню й покажiть йому те, що вiн захоче побачити.

Двое чоловiкiв пiшли разом. Мерi Дав сказала, звертаючись до Нiла:

– Ви, певно, хочете увiйти?

Вона провела його в дiм i зайшла до кiмнати першою. Це було нiчим не прикметне примiщення, над яким висiла назва «Кiмната для курiння» – обшитi панелями стiни, багатi шпалери, великi набивнi крiсла, на стiнах, як годиться, – гравюри на спортивнi теми.

– Будь ласка, сiдайте.

Вiн сiв, а Мерi Дав сiла навпроти нього. Вiн звернув увагу на те, що вона обрала собi мiсце навпроти свiтла. Незвичайний вибiр для жiнки. А тим бiльше незвичайний, якщо жiнка хоче щось приховати. Та, можливо, Мерi Дав немае чого приховувати.

– Це велика прикрiсть, – сказала вона, – що всi люди з родини вiдсутнi. Мiсiс Фортеск’ю може повернутися в будь-яку хвилину. І так само о будь-якiй хвилинi може з’явитися мiсiс Вал. Я надiслала телеграми мiстеровi Персiвалу Фортеск’ю на кiлька адрес.

– Дякую вам, мiс Дав.

– Ви кажете, що смерть мiстера Фортеск’ю, можливо, спричинена чимось таким, що вiн з’iв за снiданком? Тобто вiн став жертвою харчового отруення – це ви маете на увазi?

– Можливо, – пiдтвердив вiн, не вiдриваючи вiд неi пильного погляду.

Вона вiдповiла йому стриманим голосом:

– Це здаеться малоймовiрним. Сьогоднi вранцi на снiданок подавалися яешня з беконом, кава, грiнки та мармелад. На буфетi була також холодна шинка, але ii нарiзали учора ввечерi, i нiхто не скаржився. Не подавали анi риби будь-якого сорту, анi ковбаси – нiчого подiбного.

– Я бачу, вам точно вiдомо, що там подавали.

– Природно, адже я замовляю страви. На вечерю учора ввечерi…

– Нi, – урвав ii iнспектор Нiл. – Учорашня вечеря нiяк не могла вплинути на смерть мiстера Фортеск’ю.

– Я думала, харчове отруення iнодi може подiяти не ранiш, як через двадцять чотири години.

– Але не в цьому випадку… Чи можете ви менi точно сказати, що пив i iв мiстер Фортеск’ю перед тим, як поiхав iз дому сьогоднi вранцi?

– Вiн випив ранковий чай, який принесли до його кiмнати о восьмiй годинi. Снiданок було подано о дев’ятiй годинi з чвертю. Мiстер Фортеск’ю, як я вам уже казала, з’iв яешню з беконом, мармелад i випив каву з грiнками.

– Якась каша або пластiвцi?

– Нi, мiстер Фортеск’ю нiколи не iсть анi кашi, анi пластiвцiв.

– Цукор до кави – колотий чи пiсок?

– Колотий. Але мiстер Фортеск’ю не кидав цукор у свою каву.

– Чи не мав вiн звички приймати якiсь лiки вранцi? Солi? Тонiки? Якийсь засiб для покращення травлення?

– Нi, нiчого подiбного вiн не приймав.

– Ви також снiдали разом iз ним?

– Нi. Я нiколи не iм разом iз родиною.

– Хто був за снiданком?

– Мiсiс Фортеск’ю. Мiс Фортеск’ю. Мiсiс Вал Фортеск’ю. Мiстера Пер

Сторінка 11

iвала Фортеск’ю, звичайно ж, не було.

– А мiсiс i мiс Фортеск’ю iли те саме за снiданком?

– Мiсiс Фортеск’ю лише випила каву, помаранчевий сiк i з’iла грiнку. Мiсiс Вал i мiс Фортеск’ю завжди люблять добре попоiсти за снiданком. Крiм яечнi та холодноi шинки, вони, певно, з’iли кашу або пластiвцi. Мiсiс Вал пила чай, а не каву.

Інспектор Нiл замислився на якусь хвилину. Схоже, що принаймнi коло можливостей звузилося. Лише трое людей снiдали разом iз небiжчиком – його дружина, дочка й невiстка. Кожна з них могла скористатися зi сприятливоi нагоди й укинути таксин у його фiлiжанку з кавою. Гiркота кави могла замаскувати гiркий смак таксину. Щоправда, небiжчик випив ранковий чай, а доктор Бернсдорф переконаний, що в чаi смак таксину був би дуже вiдчутний. Хоч рано-вранцi той мiг i не помiтити, адже вранцi чуття ще приспанi… Вiн пiдняв голову й побачив, що Мерi Дав дивиться на нього.

– Вашi запитання про тонiк та лiки здаються менi досить дивними, iнспекторе, – сказала вона. – Вони дозволяють припустити, що або лiки були неякiснi, або щось було до них додане. Безперечно, жоден iз цих процесiв не можна описати як харчове отруення.

Нiл подивився на неi пильним поглядом.

– Я не сказав, – i знаю, що не сказав, – нiби мiстер Фортеск’ю помер вiд харчового отруення. Я сказав, вiн помер вiд отруення – просто вiд отруення.

Вона повторила тихим голосом:

– Вiд отруення…

Вона не здавалася анi приголомшеною, анi наляканою, просто зацiкавленою. Їi поведiнка була такою, як у людини, що набувае новий досвiд.

Вона замислилася на хвилину або двi, а тодi зауважила:

– Менi нiколи ранiше не доводилося мати справу з отруенням.

– Нiчого приемного в цьому нема, – сухо поiнформував ii Нiл.

– І справдi… Думаю, що нема…

Вона трохи помiркувала, а тодi поглянула на нього з несподiваною усмiшкою.

– Я цього не робила, – сказала вона. – Але, гадаю, кожен вам скаже те саме.

– А ви маете якесь уявлення про те, хто це зробив, мiс Дав?

Вона стенула плечима.

– Правду кажучи, вiн був огидним чоловiком. Це мiг зробити хто завгодно.

– Але людей не отруюють за те, що вони «огиднi», мiс Дав. У такому випадку мае бути справдi дуже серйозний мотив.

– Так, звичайно.

Вона замислилася.

– Ви не хочете розповiсти менi що-небудь про родину, якiй ви служите?

Вона пiдвела погляд i подивилася на нього.

Вiн навiть трохи здригнувся – таким несподiваним був для нього ii холодний i насмiшкуватий погляд.

– Сподiваюся, це не офiцiйний допит? Думаю, що нi, бо iнакше ваш сержант був би тут, а вiн зараз мордуе домашню прислугу. Те, що я вам зараз скажу, не стану повторювати в судi, але я не проти розповiсти вам про дещо – неофiцiйно. Так би мовити – без протоколу.

– У такому разi розповiдайте, мiс Дав. Ми з вами зустрiлися вiч-на-вiч, без свiдкiв, як ви вже, бачу, помiтили.

Вона вiдхилилася назад, похитуючи своею стрункою ногою i звузивши очi.

– Дозвольте менi вiдразу сказати, що я не почуваю особливоi вiдданостi своiм працедавцям. Я працюю на них, бо вони менi добре платять, i я наполягаю, щоб менi платили добре.

– Я трохи здивований, що ви знайшли собi таку роботу. Мене вразило, що ви з вашим розумом та освiтою…

– А ви хотiли б, щоб я – зi своiм розумом та освiтою – сидiла сиднем у якiйсь конторi? Або переписувала папери в одному з мiнiстерств? Мiй любий iнспекторе Нiл, тут я знайшла собi роботу, яка мене цiлком улаштовуе. Люди готовi платити що завгодно – що завгодно – тому, хто може звiльнити iх вiд домашнього клопоту. Знаходити й наймати домашню прислугу – неймовiрно нудна справа. Треба листуватися з агенцiями, публiкувати оголошення, розмовляти з людьми, домовлятися про зустрiчi i дбати про те, щоб уся домашня робота робилася швидко й гладко, що, безперечно, вимагае тих здiбностей, якими бiльшiсть цих людей не володiють.

– А якщо ваш персонал, пiсля того як вам пощастило зiбрати його, раптом надумае вас покинути? Я чув про такi випадки.

Мерi усмiхнулася.

– Якщо виникне необхiднiсть, я сама зможу застеляти лiжка, пилососити в кiмнатах, готувати iжу й подавати ii на стiл, i рiзницi в обслуговуваннi нiхто не помiтить. Звичайно, я намагаюся не рекламувати своi таланти. Це могло б створити для мене проблеми. Та я завжди переконана в тому, що можу затулити будь-яку невеличку прогалину. Але такi прогалини виникають нечасто. Я працюю лише на дуже багатих людей, що готовi заплатити будь-яку цiну, аби iм жилося комфортно. Тому i я спроможна платити добре, i знайти квалiфiкованих людей менi неважко.

– Таких, як ваш дворецький?

Вона подивилася на нього зацiкавленим, оцiнливим поглядом.

– З подружжями завжди виникають проблеми. Крамп залишаеться тут працювати через мiсiс Крамп, що е однiею з найкращих кухарок, яких менi доводилося стрiчати. Вона справжнiй дiамант, i я готова пiти на будь-якi жертви, аби тiльки вона залишилася зi мною. Наш мiстер Фортеск’ю любить добре попоiсти – любив, треба сказати. У цiй родинi нiхто не стане обмежувати себе в iжi, а грошей у них хоч греб

Сторінка 12

ю гати. Масло, яйця, вершки – мiсiс Крамп може замовляти все, що iй заманеться. Що ж до Крампа, то свою роботу вiн робить справно – i то гаразд. Срiбло в нього завжди начищене до блиску, i за столом вiн прислуговуе непогано. Я тримаю в себе ключi вiд винного погреба й пильно наглядаю за вiскi та джином i за тим, як вiн виконуе своi обов’язки дворецького.

Інспектор Нiл пiдняв брови.

– Незрiвнянна господиня великого дому.

– Я вважаю, що повинна вмiти все робити сама. Тодi в мене нiколи не виникатиме така необхiднiсть. Але ви хотiли знати мою думку про цю родину.

– А таки справдi хотiв. Якщо ви нiчого не маете проти.

– Усi вони – люди вкрай непривабливi. Покiйний мiстер Фортеск’ю був шахраем, який умiв завжди виходити сухим iз води. Вiн дуже любив похвалитися своiми блискучими й сумнiвними оборудками. Витонченими манерами вiн не вiдзначався, був брутальний i нахабний – одне слово, самодур. Мiсiс Фортеск’ю – Адель – була його другою дружиною, i рокiв на тридцять молодша, нiж вiн. Вiн натрапив на неi в Брайтонi. Вона працювала манiкюрницею й полювала за великими грошима. Вона дуже гарна – справжнiй шедевр сексуальноi привабливостi, якщо ви розумiете, про що я кажу.

Інспектор Нiл був шокований, але намагався приховати своi почуття. Йому здавалося, що така дiвчина, як Мерi Дав, не мала б говорити цих речей.

Але молода ледi говорила далi, анiтрохи не бентежачись:

– Адель одружилася з ним задля грошей, тут сумнiватися не доводиться, i його син Персiвал та дочка Ілейн мало не сказилися вiд лютi, коли вiн це утнув. Вони ставляться до неi з вiдвертою грубiстю, але в неi вистачае розуму не перейматися цим i навiть нiчого не помiчати. Вона знае, що може крутити старим, як iй заманеться. О, прокляття, я знову переплутала час, нiяк не можу звикнути до думки, що вiн мертвий…

– А тепер послухаймо про сина.

– Про любого Персiвала? Про Вала, як називае його дружина. Персiвал – це солодкомовний лицемiр. Вiн манiрний, лукавий i хитрий. Вiн боiться батька й завжди дозволяв тому сварити себе, але в нього вистачае розуму, щоб урештi домагатися свого. На вiдмiну вiд батька, вiн тремтить над грiшми. Економiя – одна з його пристрастей. Саме тому вiн так довго не може знайти собi власний дiм. Володiючи тут кiлькома кiмнатами, вiн заощаджуе собi грошi.

– А його дружина?

– Дженнiфер – особа лагiдна i здаеться дуже дурною. Але я в цьому не переконана. До свого одруження вона була медсестрою у шпиталi й доглядала Персiвала, коли той захворiв на запалення легень, довiвши своi турботи про нього до романтичного завершення. Старий був дуже розчарований цим шлюбом. Вiн був снобом i хотiв, щоб Персiвал знайшов собi те, що вiн називав «доброю партiею», вiн терпiти не мiг бiдолашну мiсiс Вал i ставився до неi з пiдкресленою зневагою. Думаю, i вона не любить – не любила – його. Їi головнi iнтереси – ходiння по крамницях i кiно; ii головна проблема в тому, що чоловiк дае – давав – iй мало грошей.

– А що дочка?

– Ілейн? Менi дуже шкода Ілейн. Вона непогана людина. Із тих школярок, що так i не виросли. Вона дуже добре грае у всiлякi iгри й придiляе багато уваги дiвчаткам-скаутам та iншим подiбним речам. Нещодавно в неi був роман з учителем iз «сердитих молодих людей»[9 - «Сердитi молодi люди» – повоенне поколiння англiйцiв, що виступало проти лицемiрноi буржуазноi моралi.], але батько з’ясував, що молодик прихильний до комунiстичних iдей i з нещадною категоричнiстю поклав кiнець тiй романтичнiй iсторii.

– А в неi не стало духу чинити йому опiр?

– У неi стало. Вiдступився вiд неi саме той молодик. Тут знову, я думаю, iшлося про грошi. Ілейн, на жаль, не вельми приваблива, бiдолашна дiвчина.

– А що ви скажете про другого сина?

– Я нiколи його не бачила. Вiн гарний i привабливий, – так усi кажуть, – але надто схильний до поганих оборудок. У минулому вiн мав якусь дрiбну iсторiю з пiдробленим чеком. Живе у Схiднiй Африцi.

– І втратив усякi зв’язки з батьком?

– Так. Мiстер Фортеск’ю не мiг залишити його без жодного шилiнга, тому зробив молодшим партнером у фiрмi, але не спiлкувався з ним уже протягом кiлькох рокiв, i якщо про Ланса хто-небудь згадував, то вiн мав звичай казати: «Не нагадуйте менi про того пройдисвiта. Вiн не мiй син». А проте…

– Так, мiс Дав?

Мерi повiльно промовила:

– А проте я не здивувалася б, якби старий Фортеск’ю надумав повернути його сюди.

– Що наштовхнуло вас на цю думку?

– Бо близько мiсяця тому старий Фортеск’ю мав жахливу сварку з Персiвалем – вiн виявив, що Персiвал прокрутив якусь оборудку в нього за спиною, – я не знаю, що то було, – i його опанувала скажена лють. Персiвал перестав бути для нього чудовим хлопцем. А втiм, останнiм часом вiн також дуже змiнився.

– Мiстер Фортеск’ю дуже змiнився?

– Нi. Я мала на увазi Персiвала. Вiн ходив iз таким виразом, нiби щось тривожило його до смертi.

– А тепер розкажiть менi про слуг. Ви вже описали Крампiв. Кого ще ви тут маете?

– Гледiс Мартiн – покоiвка або офiцiантка, як вони тепер полюбляють себе

Сторінка 13

азивати. Вона прибирае в нижнiх кiмнатах, накривае на стiл, виносить брудний посуд, допомагае Крампу прислуговувати пiд час трапез. Дуже пристойна дiвчина, але не вельми розумна. Трохи гугнявить.

Нiл кивнув головою.

– Елен Кертiс – прибиральниця. Лiтня жiнка, дуже дратiвлива й дуже сердита, але свою справу робить добре i е прибиральницею найвищого класу. Є ще тимчасовi помiчницi – iх наймають у мiру потреби.

– І бiльше в домi нiхто не живе?

– Живе. Старенька мiс Ремсботтом.

– Хто вона така?

– Своячка мiстера Фортеск’ю, сестра його першоi дружини. Його дружина була значно старшою, нiж вiн, а ii сестра значно старша, анiж була вона, отже, iй рокiв сiмдесят iз великим лишком. Вона мае власну кiмнату на другому поверсi, сама готуе собi iжу й сама себе обслуговуе, одна з жiнок лише приходить прибирати в неi. Вона досить ексцентрична особа й нiколи не любила свого зятя, але переiхала сюди жити, ще коли ii сестра була жива, i залишилася тут, коли та померла. Мiстер Фортеск’ю нiколи не звертав на неi особливоi уваги. Але вона особа з характером, я вам скажу, ця тiтонька Ефi.

– І це всi?

– Так, це всi.

– Отже, ми прийшли до вас, мiс Дав.

– Ви хочете знати про мене подробицi? Я сирота. Закiнчила курси секретарок при коледжi Святого Алфреда. Працювала друкаркою-стенографiсткою спочатку в одному мiсцi, потiм перейшла у друге, але зрештою вирiшила, що така робота не для мене, i розпочала свою нинiшню кар’еру. Я працювала у трьох рiзних родинах. Через рiк або пiвтора я стомлююся працювати на одному мiсцi й перебираюся на друге. У «Тисовiй хатинi» працюю вже понад рiк. Я надрукую прiзвища та адреси своiх колишнiх працедавцiв i передам iх вашому сержанту, залишивши для себе копii. Це вас задовольнить?

– Цiлком, мiс Дав. – Нiл помовчав хвилину, споглядаючи у своiй уявi картину, на якiй мiс Дав пiдсипае отруту в каву мiстера Фортеск’ю. Його розум помандрував далi назад, i вiн побачив, як вона методично збирае тисовi ягоди й складае iх у маленький кошик. Глибоко зiтхнувши, вiн повернуся до реальностi та в теперiшнiй час.

– А зараз я хотiв би побачитися з дiвчиною, як там ii… Гледiс… а потiм iз прибиральницею Елен. – Вiн додав, пiдводячись на ноги: – До речi, мiс Дав, чи ви, бува, не знаете, навiщо мiстер Фортеск’ю носив зерно у своiй кишенi?

– Зерно? – Вона подивилася на нього поглядом, у якому вiн прочитав лише невдаваний подив.

– Так, зерно. Це вам щось пiдказуе, мiс Дав?

– Анiчогiсiнько.

– Хто готуе одяг для мiстера Фортеск’ю?

– Крамп.

– Зрозумiло. Мiстер Фортеск’ю i мiсiс Фортеск’ю сплять в однiй кiмнатi?

– Так. Вiн, звичайно, мав свою окрему гардеробну та ванну кiмнату, вона – також… – Мерi подивилася на годинник на зап’ястку. – Думаю, тепер вона повернеться додому дуже скоро.

Інспектор пiдвiвся на ноги. Вiн сказав дуже люб’язним голосом:

– Ви не скажете менi одну рiч, мiс Дав? Менi здаеться дуже дивним, що хоч ми маемо лише три майданчики для гри в гольф у найближчiй околицi, а проте досi не вдалося знайти мiсiс Фортеск’ю на жодному з них?

– Щодо мене, то я нiчого особливо дивного в цьому не бачу. Не виключено, що вона й не збиралася грати в гольф.

Голос Мерi прозвучав дуже сухо. Інспектор гостро сказав:

– Я був точно поiнформований, що вона грае в гольф.

– Вона взяла своi ключки для гольфу й сказала, що збираеться грати. Звичайно, поiхала на власному автомобiлi.

Вiн подивився на неi пильним поглядом, намагаючись угадати, що вона мае на увазi.

– А з ким вона грае в гольф? Вам це вiдомо?

– Я думаю, що це, мабуть, мiстер Вiвiан Дюбуа.

Нiл задовольнився короткою вiдповiддю:

– Зрозумiло.

– Я пришлю до вас Гледiс. Вона, мабуть, налякаеться до смертi. – Мерi на мить замовкла у дверях, а тодi сказала: – Не раджу особливо покладатися на те, що я вам розповiла. Я злостива особа.

Вона вийшла з кiмнати. Інспектор Нiл подивився на зачиненi дверi й замислився. Незалежно вiд того, керувалася вона злiстю чи нi, але те, що вона йому розповiла, наштовхувало на багато думок. Якщо Рекс Фортеск’ю був умисне отруений, – а все свiдчило про те, що саме так воно й було, – тодi обстановка в «Тисовiй хатинi» обiцяла дуже багато. Мотиви, здавалося, покривали тут землю товстим шаром.




Роздiл п’ятий


Дiвчина, яка увiйшла до кiмнати з очевидною нехiттю, мала негарне й налякане обличчя i примудрялася здаватися неохайною, хоч i була висока й акуратно вдягнена в гарний однострiй бордового кольору.

Вона вiдразу сказала, подивившись на нього благальними очима:

– Я не зробила нiчого поганого, бiгме, не зробила. Я нiчого про це не знаю.

– От i гаразд, – приязно сказав Нiл.

Тон його голосу злегка змiнився. Вiн звучав веселiше та з бiльш природною iнтонацiею. Вiн хотiв, щоб переляканий кролик Гледiс бодай трохи розслабилася.

– Сiдайте тут, – провадив вiн. – Я хочу тiльки розпитати вас про снiданок сьогоднi вранцi.

– Я нiчого не зробила.

– Але ж ви подали снiданок, чи не так?

– Так, я його подала.

Навiть це вона визнала неохоч

Сторінка 14

. Вона мала вигляд людини винноi й нажаханоi, але iнспектор Нiл звик розмовляти зi свiдками, якi мали точно такий вигляд. Вiн провадив допит iз веселою недбалiстю, намагаючись розвiяти ii страх, ставлячи такi, наприклад, запитання: «Хто прийшов першим? А хто другим?»

Першою на снiданок прийшла Ілейн Фортеск’ю. Вона увiйшла до кiмнати саме в ту хвилину, коли Крамп принiс кавник. Мiсiс Фортеск’ю прийшла вiдразу за нею, потiм з’явилася мiсiс Вал, а господар прийшов останнiм. Вони обслуговували себе самi. Чай i кава стояли на буфетi, там-таки були й гарячi страви, викладенi на нагрiтих тарiлках.

Вiн мало довiдався вiд неi чогось такого, чого б уже не знав. Їжа й трунки були такими, якими описала iх Мерi Дав. Хазяiн, мiсiс Фортеск’ю та мiс Ілейн пили каву, а мiсiс Вал – чай. Усе вiдбувалося, як i завжди.

Нiл попросив, щоб вона розповiла про себе, i тут вона вiдповiдала йому з бiльшою готовнiстю. Спочатку вона служила в приватних домах, а згодом – у рiзних кав’ярнях. Потiм iй знову захотiлося перейти на приватну службу, i вона найнялася до «Тисовоi хатини» у вереснi цього року. Вона працювала тут уже два мiсяцi.

– І вам подобаеться тут працювати?

– Думаю, тут усе гаразд. – Вона додала: – Тут не доводиться так багато стояти на ногах, але хотiлося б мати бiльше свободи…

– Розкажiть менi про одяг мiстера Фортеск’ю – про його костюми. Хто за ними стежив? Чистив i таке iнше.

Гледiс невдоволено скривилася.

– Цю роботу було доручено мiстеровi Крампу. Але половину ii доводилося виконувати менi.

– Хто чистив i прасував костюм мiстера Фортеск’ю сьогоднi?

– Я не пам’ятаю, який костюм вiн одягнув. У нього iх багато.

– Ви коли-небудь знаходили зерно в кишенi якогось iз його костюмiв?

– Зерно? – Вона здавалася розгубленою.

– Жито, якщо бути точним.

– Жито? Ви говорите про хлiб, чи не так? Такий чорний-пречорний хлiб – вiн мае жахливий смак, так менi завжди здавалося.

– Цей хлiб випiкають iз жита. А жито – це збiжжя, зерно. Його знайшли в кишенi пiджака вашого хазяiна.

– У кишенi його пiджака?

– Так. Ви знаете, як воно туди потрапило?

– Боюся, що нi. Я нiколи нiчого подiбного не бачила.

Вiн бiльше нiчого не змiг iз неi витиснути. Протягом хвилини або двох вiн мiркував, чи не знае вона бiльше про цю справу, анiж хоче йому розповiсти. Вона, безперечно, здавалася розгубленою й намагалася захищатися. Але загалом вiн пояснював таку ii поведiнку природним страхом перед полiцiею.

Коли вiн нарештi вiдпустив ii, вона запитала:

– А що, вiн i справдi мертвий?

– Так, вiн мертвий.

– Вiн помер цiлком несподiвано, чи не так? Коли з офiсу телефонували, то сказали, що з ним стався напад чи щось таке.

– Так, це був напад або щось таке.

Гледiс сказала:

– Одна моя знайома дiвчина мала напади. Це з нею завжди траплялося несподiвано й дуже мене лякало.

Цей спогад, здавалося, допомiг iй розслабитися на якусь мить i перестати боятися.

Інспектор Нiл пройшов на кухню.

Там його чекала не вельми приязна зустрiч. Жiнка з могутнiми формами й червоним обличчям, озброена качалкою, погрозливо ступила йому назустрiч.

– Теж менi полiцiя, – сказала вона. – Приходити сюди й казати менi таку нiсенiтницю. Мовляв, я наготувала чогось такого, що хазяiн отруiвся. Усе, що я послала до iдальнi, було таким, яким воно й мае бути. Я подам на вас у суд, полiцiя ви чи не полiцiя. У цьому домi нiколи не подавали на стiл поганоi iжi.

Інспектору Нiлу знадобилося чимало часу, щоб заспокоiти ображену у своiх найкращих почуттях велику майстриню кулiнарного ремесла. Сержант Гей, усмiхаючись, виглянув iз комори, й iнспектор Нiл зрозумiв, що той уже прийняв свою частку вiд розгнiваноi мiсiс Крамп.

Сцена завершилася телефонним дзвiнком.

Нiл вийшов у хол i побачив, що Мерi Дав пiдняла слухавку. Вона записувала в блокнот якесь повiдомлення. Подивившись через плече, вона сказала:

– Це телеграма.

По завершеннi дзвiнка вона поклала слухавку й подала блокнот, у якому записала те, що почула, iнспекторовi. Телеграма надiйшла з Парижа й була такого змiсту:



«Фортеск’ю Тисова хатина Бейдон-Гiт Саррей. На жаль, твiй лист затримався. Буду завтра до чаю. Сподiваюся з’iсти смажену телятину на обiд. Ланс».



Інспектор Нiл пiдняв брови.

– Отже, блудного сина викликали додому, – сказав вiн.




Роздiл шостий


Десь у тi хвилини, коли Рекс Фортеск’ю допивав свою останню фiлiжанку чаю, Ланс Фортеск’ю та його дружина сидiли пiд деревами на Єлисейських полях i дивилися на людей, що iх проминали.

– Це дуже легко сказати: «Опиши його», – Пет. Я не майстер описувати людей. Що тобi хочеться знати? Мiй тато – старий пройдисвiт, якщо хочеш знати. Але ж ти нiчого проти цього не маеш? Ти мусила звикнути до таких людей, бiльш або менш.

– О, так, – сказала Пет. – Я, як ти кажеш, аклiматизувалася.

Вона спробувала приглушити певну безнадiю, що пролунала в ii голосi. «Можливо, – подумала вона, – весь свiт складаеться з пройдисвiтiв – чи просто iй не щастить зустрiчати людей порядних?»

Сторінка 15


Вона була високою дiвчиною з довгими ногами, не вельми вродливою, але ii любов до життя та добре серце надавали iй особливого шарму. Вона вмiла рухатися з витонченою елегантнiстю, а довге брунатне волосся, яке блищало на сонцi, робило ii чарiвною й привабливою. Вона скидалася на струнку молоду кобилу шляхетноi кровi – можливо, до цього спричинилося ii тривале спiлкування з кiньми.

Вона дуже добре знала, яке шахрайство процвiтае у свiтi кiнських перегонiв, а тепер, схоже, iй доведеться познайомитися i з шахрайством у свiтi фiнансiв. Хоч попри всi цi мiркування скидалося, що ii свекор, з яким вона досi не зустрiчалася, був у тому, що стосуеться закону, стовпом порядностi. Усi цi люди, якi вихвалялися тим, що «прокрутили оборудку», були однаковi – в юридичному розумiннi вони завжди примудрялися перебувати в рамках закону. А проте iй здавалося, що Ланс, якого вона кохала i який одного разу переступив межу в днi своеi молодостi, е набагато чеснiшим, анiж усi тi практики успiшного махлювання у свiтi фiнансiв.

– Я не хочу сказати, – пояснив Ланс, – що вiн шахрай, вiн далекий вiд цього. Але зiрвати куш вiн умiе.

– Інодi, – сказала Пет, – менi здаеться, я ненавиджу людей, якi зривають куш. – Але ти його любиш, – додала вона.

Це було ствердження, а не запитання.

Ланс замислився на хвилину, а тодi промовив здивованим голосом:

– А ти знаеш, кохана, схоже, я й справдi його люблю.

Пет засмiялася. Вiн обернув голову й подивився на неi. Його очi звузилися. Яка ж вона мила! Вiн кохав ii. Вiн не помилився, пожертвувавши задля неi всiма вигодами життя.

– Ти знаеш, у якомусь розумiннi це пекло – повернутися назад до мiського життя. О п’ятiй вiсiмнадцять ти вже вдома. Таке життя не для мене. Я почуваюся набагато краще серед вигнанцiв i банкрутiв. Але, мабуть, треба колись кинути якiр. А якщо я триматиму у своiй руцi твою руку, то цей процес може навiть принести менi втiху. І якщо старий вирiшив помиритися, то було б грiх не скористатися цим. Мушу признатися, я був дуже здивований, коли одержав його листа… Подумати тiльки, Персiвал утратив його довiру. Персiвал, iдеальний хлопчик. Але мушу признатися, Персi був завжди лукавим. Лукавим i хитрим.

– Я не думаю, – сказала Патрисiя Фортеск’ю, – щоб твiй брат Персiвал сподобався менi.

– Не примушуй мене налаштовувати тебе проти нього. Персi i я нiколи не ладнали мiж собою – бiльш менi немае чого сказати. Я розтринькував своi кишеньковi грошi, вiн iх складав. Я мав друзiв цiкавих, але з поганою репутацiею, Персi налагоджував те, що вiн називав «корисними контактами». Ми були протилежними полюсами. Я завжди вважав його телепнем, а вiн, знаеш, iнодi менi здавалося, що вiн ненавидить мене. Не знаю, за що саме…

– Менi здаеться, я розумiю, чому вiн тебе ненавидiв.

– Справдi розумiеш, моя люба? Ти така розумниця. Ти знаеш, я не раз думав, – це досить таки фантастичне припущення, – але…

– Але що? Закiнчуй свою думку.

– Я не раз думав, а чи не Персiвал улаштував менi ту халепу з пiдробленим чеком – ти знаеш, саме за це старий потурив мене з дому й проклинав себе за те, що ранiше видiлив менi частку у фiрмi й тому не мiг позбавити мене спадщини. Бо дивна рiч була в тому, що я нiколи не пiдробляв того чека, хоч нiхто, звичайно, не хотiв менi вiрити, пiсля того як я взяв грошi з каси й поставив iх на коня. Я тодi був абсолютно переконаний у тому, що мiй кiнь виграе i грошi я поверну, до того ж у якомусь розумiннi то були моi власнi грошi. Але до тiеi iсторii з чеком я не мав анi найменшого стосунку. Я не знаю, чому менi спала безглузда думка, що все це пiдлаштував Персiвал, але я досi так вважаю.

– А яку вiн мав би з того користь? Адже чек був сплачений на твiй рахунок.

– Я знаю. Тому мое припущення не мае сенсу, чи не так?

Пет рвучко обернулася до нього.

– Ти думаеш, вiн зробив це для того, щоб тебе вигнали з фiрми?

– Така думка в мене була. Хоч це дуже негарно – плекати таку пiдозру. Тому забудь про неi. Менi цiкаво, що скаже друзяка Персi, коли побачить, що блудний син повернувся. Тi його безбарвнi, кольору вареного агрусу очi, либонь, вискочать з очниць.

– А вiн знае, що ти повертаешся?

– Я не здивуюся, якщо вiн не мае про це найменшого уявлення. Наш старий, якщо хочеш знати, мае досить дивне почуття гумору.

– Але що утнув твiй брат для того, щоб так розгнiвати батька?

– Саме це менi й хотiлося б знати. Щось довело старого до нестями. Інакше вiн би не надсилав менi таких листiв.

– А коли ти одержав вiд нього першого листа?

– Десь чотири чи п’ять мiсяцiв тому. То був лист iз досить ухильним змiстом, але не випадало сумнiватися, що вiн простягав менi маслинову гiлку миру. «Твiй старший брат багато в чому не виправдав моiх сподiвань». «Схоже, ти вiддав данину грiхам своеi молодостi й порозумнiшав та постатечнiв». «Я можу пообiцяти тобi, що у планi фiнансiв у тебе все буде гаразд». «Я буду радий привiтати тебе i твою дружину». Ти знаеш, люба, я думаю, що мое одруження з тобою зiграло неабияку роль у тому, що настрiй мого

Сторінка 16

батька перемiнився. Старого вразило, що я змiг узяти собi дружину з класу, який стоiть вище, нiж наш.

Пет засмiялася.

– Тобто з аристократичного непотребу?

Вiн усмiхнувся.

– Саме так. Але непотрiб та аристократiя – це все ж таки речi рiзнi. Ти маеш подивитися на дружину Персiвала. Вона спроможна тiльки сказати: «Подайте менi консерви» – або розповiсти про те, як на поштi iй прилiпили марку на листа, ото й усе.

Пет не засмiялася. Вона подумала про жiнок iз родини Ланса, з якими iй доведеться спiлкуватися. Цю сторону питання Ланс до уваги, либонь, не взяв.

– А твоя сестра? – запитала вона.

– Ілейн? О, з нею все гаразд. Вона була ще дiвчиськом, коли я покинув дiм. У неi було чимало захоплень, та, можливо, тепер вона подорослiшала. До всього ставиться надзвичайно серйозно.

Пет була не в захватi вiд такоi характеристики. Вона сказала:

– Вона не надiслала тобi жодного листа – вiдтодi як ти поiхав?

– Я не залишив адреси. Але все одно вона менi не написала б. Ми не вельми дружна родина.

– Схоже, що нi.

Вiн скинув на неi швидким поглядом.

– Що, злякалася? Моя родина тобi не надто сподобалася? Але не бiйся. Ми з ними жити не будемо, та й спiлкуватимемося нечасто. Ми десь купимо собi невеликий будиночок. Ти матимеш коней, собак – усе, чого зажадаеш.

– Але щодня о п’ятiй вiсiмнадцять ти будеш удома?

– Так, буду. Щодня до мiста й назад, у строгому костюмi. Але ти не турбуйся, моя кохана, – чудових куточкiв природи вистачае й навколо Лондона. До того ж я вiдчуваю, як у менi прокидаеться смак до фiнансових справ. Зрештою, це в мене в кровi, передалося вiд обох сторiн родини.

– Ти не дуже пам’ятаеш свою матiр, чи не так?

– Вона завжди здавалася менi неймовiрно старою. Вона й була стара, звичайно. Ілейн вона народила майже в п’ятдесят рокiв. Вона носила безлiч якихось брязкалець, мала звичай лежати на канапi й читати менi iсторii про рицарiв i дам, якi мене неймовiрно нудили. «Королiвськi iдилii» Теннiсона. Певно, я ii любив… Вона була якоюсь дуже безбарвною. Я це розумiю, коли озираюся назад.

– Схоже, ти нiколи нiкого особливо не любив, – сказала Пет iз несхваленням у голосi.

Ланс схопив i стиснув ii за лiкоть.

– Я люблю тебе, – сказав вiн.




Роздiл сьомий


Інспектор Нiл ще тримав телеграму в руцi, коли почув, як до парадних дверей пiд’iхав автомобiль i зупинився, заскрипiвши гальмами.

– Це, певно, повернулася мiсiс Фортеск’ю, – сказала Мерi Дав.

Інспектор Нiл рушив у напрямку до парадних дверей. Куточком ока вiн побачив, як Мерi Дав непомiтно вiдступила на заднiй план i зникла. Було очевидно: вона не мае бажання брати участь у наступнiй сценi. Вельми прикметний приклад такту й проникливостi, але не менш прикметний приклад цiлковитоi вiдсутностi цiкавостi.

«Бiльшiсть жiнок, – як подумав iнспектор Нiл, – волiли б залишитися…»

Коли вiн пiдiйшов до парадних дверей, то побачив, що дворецький Крамп наближаеться вiд задньоi частини холу. Отже, вiн також почув шарудiння автомобiльних колiс.

То була двомiсна спортивна машина «ролс-бентлi». З неi вийшли двое людей i попрямували до входу в дiм. Коли вони пiдiйшли до дверей, дверi вiдчинилися. Адель Фортеск’ю втупилася здивованим поглядом в iнспектора Нiла.

Вiн вiдразу зрозумiв, що перед ним дуже вродлива жiнка, i також зрозумiв, наскiльки влучною характеристикою надiлила ii Мерi Дав, яка в той час його шокувала. Адель Фортеск’ю була надзвичайно сексуально привабливою. Фiгурою й типом вона скидалася на бiляву мiс Гросвiнор, але тодi як мiс Гросвiнор була яскраво чарiвною зовнi й глибоко респектабельною всерединi, то чарiвнiсть Адель Фортеск’ю сяяла i зовнi, й усерединi. Їi сексуальна привабливiсть була очевидною, а не витонченою й прихованою. Вона нiби повiдомляла, звертаючись до кожного чоловiка: «Ось я перед тобою. Я – жiнка». Вона говорила, рухалася й дихала сексом, але при всьому тому ii очi дивилися гострим, оцiнливим поглядом. «Адель Фортеск’ю, – подумав вiн, – любить чоловiкiв – але грошi вона любить ще бiльше».

Інспектор Нiл перекинув погляд до чоловiка, який iшов за нею й нiс ii ключки для гри в гольф. Вiн знав цей тип дуже добре – тип, який спецiалiзувався на молодих дружинах багатих i лiтнiх чоловiкiв. Мiстер Вiвiан Дюбуа, якщо це був вiн, вiдзначався тiею сильною чоловiчiстю, яка насправдi нiякою чоловiчiстю не була. Вiн був чоловiком, який «розумiе» жiнок.

– Мiсiс Фортеск’ю?

– Так. – Вона подивилася на нього чарiвним поглядом своiх синiх очей. – Але я не знаю, з ким…

– Я iнспектор Нiл. Боюся, у мене для вас поганi новини.

– Ви маете на увазi пограбування? Чи щось у такому родi?

– Нi, нiчого в такому родi. Ідеться про вашого чоловiка. Вiн тяжко захворiв сьогоднi вранцi.

– Рекс? Захворiв?

– Ми намагалися сконтактуватися з вами з половини на дванадцяту сьогоднiшнього дня.

– Де вiн тепер? У лiкарнi?

– Його забрали до шпиталю Святого Юди. Боюся, вам треба приготуватися до найгiршого.

– Ви ж не хочете сказати менi, що вiн… помер?

Вона трохи нахилилася вп

Сторінка 17

ред i схопила його за руку. Почуваючи себе так, нiби вiн грае якусь дуже серйозну роль на театральнiй сценi, iнспектор пiдтримав ii й повiв у хол. Крамп, готовий прийти на допомогу, крутився поруч.

– Треба дати iй брендi, – сказав вiн.

– Ти маеш рацiю, Крампе, – пiдтримав його басовитий голос мiстера Дюбуа. – Принеси брендi. – А звертаючись до iнспектора, вiн сказав: – Сюди.

Вiн вiдчинив дверi лiворуч. Процесiя увiйшла туди: iнспектор, Адель Фортеск’ю, Вiвiан Дюбуа i Крамп iз карафою та двома келихами.

Адель Фортеск’ю опустилася в м’яке крiсло, затуливши долонею очi. Вона взяла келих, який подав iй iнспектор, трохи вiдпила з нього й вiдсунула його вбiк.

– Я не хочу цього питва, – сказала вона. – Я почуваюся цiлком нормально. Але скажiть менi, щ з ним сталося? Либонь, напад? Бiдолашний Рекс.

– То був не напад, мiсiс Фортеск’ю.

– Ви назвалися iнспектором? – це запитання пролунало з уст Дюбуа.

Нiл обернувся до нього.

– Так, я iнспектор полiцii, – пояснив вiн люб’язним тоном, – iнспектор Нiл iз вiддiлу кримiнальних розслiдувань.

Вiн помiтив, як у темних очах спiврозмовника з’явився вираз тривоги. Мiстеровi Дюбуа зовсiм не хотiлося побачити перед собою iнспектора з вiддiлу кримiнальних розслiдувань. І навiть дуже не хотiлося.

– Що сталося? – запитав вiн. – Якась лиха пригода?

Цiлком неусвiдомлено вiн поточився трохи назад, до дверей. Інспектор Нiл помiтив його рух.

– Боюся, доведеться провести розслiдування, – сказав вiн, звертаючись до мiсiс Фортеск’ю.

– Розслiдування? Ви маете на увазi – що ви маете на увазi?

– Боюся, це для вас велика прикрiсть, мiсiс Фортеск’ю, – його слова прозвучали спiвчутливо, але з твердою переконанiстю. – Але ми повиннi якнайшвидше точно з’ясувати, що мiстер Фортеск’ю iв i пив перед тим, як вирушив на службу сьогоднi вранцi.

– Ви хочете сказати, вiн мiг бути отруений?

– Так, схоже, що був.

– Я в це не вiрю. Ви, певно, маете на увазi харчове отруення?

Їi голос упав на пiвоктави на останнiх словах. Із непроникним обличчям, але й досi люб’язним голосом iнспектор Нiл сказав:

– Даруйте, мем. А ви думали, що я мав на увазi?

Вона пустила повз вуха його запитання й поквапно сказала:

– Але ми до цього непричетнi, нiхто з нас.

– А ви можете говорити за всiх членiв родини?

– Нi, звичайно… За всiх не можу…

Дюбуа сказав, демонстративно подивившись на свого годинника:

– Я мушу бiгти, Адель. Менi страшенно шкода. З тобою буде все гаразд, чи не так? Я хочу сказати, що з тобою будуть дiвчата й маленька Дав, i ти не будеш самотня…

– Ой, Вiвiане, благаю тебе, не втiкай.

То був майже благальний зойк, але вiн подiяв на Вiвiана зовсiм не так, як хотiла Адель. Вiн прискорив його втечу.

– Менi страшенно прикро, моя люба. Але в мене надзвичайно важлива дiлова зустрiч. До речi, iнспекторе, я зупинився в готелi «Дормi Гаус». Якщо я вам… е… е… знадоблюся для чогось.

Інспектор Нiл кивнув головою. Вiн не мав бажання затримувати мiстера Дюбуа. Але для нього не було таемницею, чому мiстер Дюбуа так швидко втiкае. Мiстер Дюбуа не хотiв зайвих неприемностей на свою голову.

Адель Фортеск’ю сказала в намаганнi якось виплутатися iз ситуацii:

– Це такий шок, коли ти повертаешся додому й знаходиш у себе полiцiю.

– Я вас розумiю. Але й ви зрозумiйте, що треба було дiяти швидко, аби здобути необхiднi зразки iжi, кави, чаю та всього iншого.

– Чаю та кави? Але ж вони не отруйнi! Можливо, це той жахливий бекон, який ми iнодi iмо. Інодi вiн бувае таким, що iсти його неможливо.

– Ми все з’ясуемо, мiсiс Фортеск’ю. Не турбуйтеся. Ви собi не уявляете, якi iнодi бувають казуси. Одного разу ми мали справу, пов’язану з харчовим отруенням. Виявилося, що листя наперстянки долили в приправу замiсть хрону.

– Ви гадаете, щось подiбне могло статися й тут?

– Ми це знатимемо краще пiсля розтину тiла, мiсiс Фортеск’ю.

– Чого, чого, ви сказали? А… розтину…

Вона затремтiла.

Інспектор провадив:

– У вас росте багато тисiв навколо будинку, чи не так, мем? Чи не могли, я подумав, ягоди або листя тису потрапити до якоiсь страви?

Вiн дивився на неi пильним поглядом. Вона витрiщилася на нього широко розплющеними очима.

– Тисовi ягоди? А хiба вони отруйнi?

Їi подив здався iнспекторовi надто здивованим i надто невинним.

– Вiдомо, що деякi дiти iх iли, i результати були тяжкими.

Адель обхопила голову долонями.

– Я не спроможна бiльше про це говорити. Я вже вам не потрiбна, iнспекторе? Менi треба пiти й лягти. Я не можу далi витримати. Мiстер Персiвал Фортеск’ю все залагодить… а я не можу… я не можу… несправедливо чогось вимагати вiд мене.

– Ми сконтактуемося з мiстером Персiвалом, як тiльки зможемо. На жаль, вiн тепер у вiд’iздi десь у Пiвнiчнiй Англii.

– О, я забула.

– Залишаеться тiльки одне, мiсiс Фортеск’ю. У кишенi вашого чоловiка була жменя зерна. Ви можете якось менi пояснити, навiщо вiн насипав собi в кишеню зерно?

Вона похитала головою. Вигляд у неi був геть приголомшений.

– Може, хтось насипав

Сторінка 18

ого туди, бажаючи пожартувати?

– Я не бачу, щоб у цьому був якийсь жарт.

Інспектор Нiл також не бачив. Вiн сказав:

– Я не стану турбувати вас далi, мiсiс Фортеск’ю. Покликати до вас покоiвку? Або мiс Дав?

– Що ви сказали?

Їi запитання прозвучало якось абстрактно. Вiн хотiв би знати, що вона тепер думае.

Вона понишпорила у своiй сумочцi й дiстала звiдти хусточку. Голос ii тремтiв.

– Як це жахливо, – промовила вона, спотикаючись на кожному словi. – Я лише тепер починаю щось розумiти. Досi я була в цiлковитому зацiпенiннi. Сердешний Рекс. Мiй любий сердешний Рекс.

Вона захлипала, проливаючи сльози, що здавалися майже цiлком природними.

Інспектор Нiл дивився на неi кiлька хвилин iз шанобливiстю в поглядi.

– Це сталося дуже несподiвано, я розумiю, – сказав вiн. – Я пришлю когось до вас.

Вiн попрямував до дверей, вiдчинив iх i вийшов iз кiмнати. На мить затримався, перш нiж озирнутися назад.

Адель Фортеск’ю досi притискала до очей хусточку. Рiжки хусточки звисали вниз, але не затуляли повнiстю рот. На ii устах грала слабка, майже непомiтна посмiшка.




Роздiл восьмий





І


– Я зробив усе, що мiг, сер, – так почав свiй рапорт сержант Гей. – Узяв трохи мармеладу, шматок бекону. Трохи чаю, кави та цукру, не знаю, чи iх варто було брати. Заварку, звичайно, вже викинуто, але тут варто вiдзначити одну рiч. Чимало кави залишилося, i вони перенесли ii до зали слуг на легкий снiданок об одинадцятiй годинi – це, думаю, важливо.

– Так, це важливо. Показуе, що якщо вiн ковтнув отруту в кавi, то ii було долито в його особисту чашку.

– Кимось iз тих, хто був присутнiй. Я намагався також обережно з’ясувати щодо тисових ягiд або листя – нiчого подiбного в домi не бачили. Також нiхто нiчого не знае про жито в його кишенi… Це здаеться iм якоюсь нiсенiтницею. Менi теж це здаеться нiсенiтницею. Не схоже, щоб вiн належав до тих дивакiв, якi схильнi iсти все, що завгодно, аби тiльки воно було сире, не приготоване на вогнi. Чоловiк моеi сестри полюбляе iсти такий непотрiб. Сиру моркву, сирий горох, сиру рiпу. Але навiть вiн не iсть сирого зерна. Бо якби вiн його iв, воно почало б проростати в його животi i там би творилося казна-що.

Задзвонив телефон, i на кивок вiд iнспектора сержант Гей помчав вiдповiдати на дзвiнок. Пiшовши слiдом за ним, iнспектор Нiл виявив, що телефонують з управлiння полiцii. Зв’язок iз мiстером Персiвалом Фортеск’ю нарештi налагоджено, i вiн негайно повертаеться до Лондона.

Коли iнспектор поклав слухавку, бiля парадних дверей зупинився автомобiль. Крамп пiшов до дверей i вiдчинив iх. Жiнка, що там стояла, мала повнi руки пакункiв. Крамп забрав iх у неi.

– Дякую, Крампе. Будь ласка, заплати за таксi. Я хочу зараз випити чаю. Мiсiс Фортеск’ю або мiс Ілейн уже вдома?

Дворецький завагався, поглянувши назад через плече.

– У нас поганi новини, мем, – сказав вiн. – Про хазяiна.

– Про мiстера Фортеск’ю?

Нiл вийшов наперед. Крамп сказав:

– Це мiсiс Персiвал, сер.

– Що таке? Що сталося? Нещасний випадок?

Інспектор окинув ii поглядом, перш нiж вiдповiсти. Мiсiс Персiвал Фортеск’ю була повна жiнка з невдоволено скривленим ротом. Їi вiк можна було оцiнити десь тридцятьма роками. В ii запитаннях звучала вiдверта цiкавiсть. В iнспектора промайнула думка, що вона, либонь, дуже знуджена.

– Менi прикро вам це повiдомити, але сьогоднi вранцi мiстера Фортеск’ю забрали до шпиталю Святого Юди в тяжкому станi, i незабаром по тому вiн помер.

– Помер? Ви хочете сказати, вiн уже мертвий? – Новина була навiть сенсацiйнiшою, анiж вона сподiвалася почути. – Господи, яка несподiванка! Мiй чоловiк поiхав. Ви повиннi сконтактуватися з ним. Вiн десь на пiвночi. Я думаю, у конторi вони знають, де саме вiн перебувае нинi. Вiн повинен зробити все, що слiд. Подii завжди вiдбуваються не тодi, коли iм слiд вiдбуватися, чи не так?

Вона на мить замовкла, обмiрковуючи те, що iй повiдомили.

– Багато залежить вiд того, – сказала вона, – де вони захочуть робити похорон. Певно, тут. А може, у Лондонi?

– Це мае вирiшувати родина.

– Звичайно. Я тiльки подумала про це.

Уперше вона звернула увагу на чоловiка, який розмовляв iз нею.

– Ви з тих, котрi працюють у його фiрмi? – запитала вона. – Ви ж не лiкар, чи не так?

– Я офiцер полiцii. Смерть мiстера Фортеск’ю була надто раптовою, а тому…

Вона урвала його.

– Ви хочете сказати, його вбили?

Уперше це слово було промовлене. Нiл пильно подивився на ii розпашiле вiд запитань обличчя.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Телефонний номер, за яким у Великiй Британii викликають полiцiю, швидку допомогу та пожежну команду. (Тут i далi – примiтки перекладача.)




2


Гросвiнор – назва майдану в центрi Лондона.




3


Алкалоiд – органiчна речовина рослинного походження, надiлена отруйними або наркотичними властивостями.




4


Папська родина XV ст., члени якоi часто використовували отруту, щоб поквитатися з ворогами.

Сторінка 19




5


Англiйцi iдять ланч десь у серединi дня, а обiдають увечерi.




6


Чай в англiйських родинах традицiйно подають о п’ятiй годинi дня, тодi як обiд бувае не ранiше сьомоi-восьмоi години вечора.




7


Органiзацiя з охорони iсторичних пам’яток.




8


Англ. dove – голуб, голубка.




9


«Сердитi молодi люди» – повоенне поколiння англiйцiв, що виступало проти лицемiрноi буржуазноi моралi.


Поділитися в соц. мережах: