Читати онлайн “Поїзд о 4.50 з Педдінгтона” «Аґата Крісті»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Поiзд о 4.50 з Педдiнгтона
Agatha Christie


Класика англiйського детективу
Найзухвалiший злочин у потягу пiсля «Вбивства у ”Схiдному експресi”»! Подруга мiс Марпл стае свiдком того, як у купе чоловiк душить жiнку. Анi у вагонi, анi вздовж колii трупа не знайшли. Тож ледi-детектив придивляеться до найближчого до мiсця трагедii маетку й добирае для його господарiв служницю – наводити лад i шукати тiло. Це простiше, нiж виявити душителя серед завсiдникiв Резерфорд-Холу. Але мiс Марпл змусить убивцю зiзнатися!





Агата Крiстi

Поiзд о 4:50 з Педдiнгтона



Агата Крiстi е одним iз найбiльш популярних авторiв усiх часiв, адже ii твори, якi друкуються всiма мовами свiту, за накладами поступаються лише Бiблii та доробку Шекспiра. Понад мiльярд примiрникiв творiв письменницi продано англiйською мовою, а ще мiльярд – у перекладах iноземними мовами. Вона – авторка вiсiмдесяти детективних романiв та збiрок оповiдань, дев’ятнадцяти п’ес, двох автобiографiй, а також шести романiв, написаних пiд псевдонiмом Мерi Вестмейкот.

Уперше Агата Крiстi спробувала себе в жанрi детективноi лiтератури, коли працювала в шпиталi пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Саме тодi вона створила у своему дебютному романi «Таемнича подiя у Стайлзi» нинi вже легендарний образ Еркюля Пуаро. У романi «Вбивство в церковному домi», опублiкованому в 1930 р., письменниця вiдрекомендувала читачам iще одного популярного детектива – мiс Джейн Марпл. Здобули популярнiсть й iншi ii персонажi – подружжя борцiв зi злочинцями Томмi й Тапенс Бересфорди, приватний детектив Паркер Пайн i представники Скотленд-Ярду – старший офiцер полiцii Бетл та iнспектор Джеп.

За мотивами багатьох романiв та новел Агати Крiстi було створено п’еси, знято кiнофiльми й телесерiали. Вистава за «Пасткою на мишей» – найславетнiшою п’есою письменницi – уперше вiдбулася в 1952 р. i мае найдовше сценiчне життя з-помiж новiтнiх театральних постановок. До найвiдомiших кiнофiльмiв за мотивами творiв Агати Крiстi належать «Вбивство в Схiдному експресi» (1974) i «Смерть на Нiлi» (1978), у яких Еркюля Пуаро грають Алберт Фiннi та Пiтер Устинов вiдповiдно. На телеекранi Еркюля Пуаро найуспiшнiше втiлив Дейвiд Суше, а мiс Марпл – Джоун Гiксон, Джералдiна Мак-Івен i Джулiя Маккензi.

Агата Крiстi спочатку була одружена з Арчибалдом Крiстi, а потiм – з археологом сером Максом Молловеном, якого часто супроводжувала в рiзноманiтних експедицiях, згодом описуючи побаченi мiсцевостi у своiх творах.

У 1971 р. письменниця здобула один iз найвищих титулiв у Великiй Британii – Дами Британськоi Імперii. Померла письменниця в 1976 р. у вiцi вiсiмдесяти п’яти рокiв. Сто двадцятий рiк вiд ii народження врочисто вiдзначався в усьому свiтi 2010 року.




Роздiл перший


Мiсiс Макгiлiкадi, важко вiдсапуючись, iшла по платформi, намагаючись не вiдстати вiд носiя, якому довiрила валiзу. Мiсiс Макгiлiкадi була низенька й гладка, а носiй – високий i ступав широкими кроками. До того ж мiсiс Макгiлiкадi несла чималу кiлькiсть пакункiв – рiздвянi подарунки, якi накупила. Тому перегони були нерiвними, i носiй уже завернув за рiг платформи, тодi як мiсiс Макгiлiкадi досi пленталася по ii прямiй частинi.

На першiй платформi людей було ще не так багато, бо потяг щойно вiдiйшов, але на нiчийнiй землi за нею натовп утворював справжню круговерть, поспiшаючи в кiлькох напрямках водночас: у пiдземку та з пiдземки, до камер схову, чайних кiмнат, довiдкового бюро, до таблиць iз розкладом потягiв, якi вiдбували й прибували, до зовнiшнього свiту.

Мiсiс Макгiлiкадi та ii пакунки штовхали в усi боки й з усiх бокiв, але нарештi вона дiйшла до входу на третю платформу й поклала один пакунок собi пiд ноги, поки шукала в сумочцi квиток, що надавав iй право пройти на платформу повз суворого залiзничника в унiформi, який стояв на входi.

У цю мить голос, хрипкий, але досконало поставлений, заговорив у неi над головою.

– Потяг, який стоiть на третiй платформi, – повiдомив iй голос, – вiдбувае о четвертiй годинi п’ятдесят хвилин до станцii Чедмаут iз зупинками в Брекгемптонi, Мiлчестерi, Вейвертонi, Карвiл Джанкшенi, Роксетерi. Пасажирiв, якi iдуть до Брекгемптона й Мiлчестера, просимо сiдати в останнiй вагон. Пасажири до Вейнкея мають зробити пересадку в Роксетерi.

Пролунав клiк, i голос замовк, а потiм знову озвався, повiдомивши, що на дев’яту платформу о четвертiй годинi тридцять п’ять хвилин прибувае потяг iз Бiрмiнгема й Волвергемптона.

Мiсiс Макгiлiкадi знайшла свiй квиток i показала його. Залiзничник на входi до платформи пробив його й пробурмотiв:

– Праворуч – у хвостi потяга.

Мiсiс Макгiлiкадi побралася сходами вгору на платформу й знайшла свого носiя, що зi знудженим виглядом дивився в порожнечу, стоячи бiля дверей вагона третього класу.

– Ось ваш вагон, ледi.

– Я iду в першому класi, – повiдомила його мiсiс Макгiлiкадi.

– Ви менi цього не сказали, – пробурчав носiй, зневажливо ковзнувши поглядом по ii картатому, схожому на чоловiче твiдовому пальтi.

Мiсiс Макгiл

Сторінка 2

кадi, яка йому це сказала, не стала, проте, сперечатися. Вона надто засапалася.

Носiй пiдняв валiзу й понiс ii до сусiднього вагона, де мiсiс Макгiлiкадi влаштувалася вельми зручно, сама-одна на весь вагон. Потяг о 4 : 50 не користувався особливою популярнiстю, пасажири першого класу вiддавали перевагу або швидшому вранiшньому експресовi, або потяговi, який вiдходив о 6 : 40, бо в ньому був вагон-ресторан. Мiсiс Макгiлiкадi подала носiевi його чайовi, якi той прийняв iз розчаруванням, явно вважаючи, що такi чайовi мають давати пасажири третього класу, а не першого. Проте мiсiс Макгiлiкадi, хоч i готова витратити грошi на зручну поiздку пiсля нiчноi подорожi з пiвночi та гарячковоi бiганини по крамницях протягом цiлого дня, нiколи не була прихильницею екстравагантного роздавання чайових.

Вона вмостилася на м’яких подушках i розгорнула журнал. Через п’ять хвилин паровоз засвистiв, i потяг рушив. Журнал вислизнув iз руки мiсiс Макгiлiкадi, ii голова впала набiк, i через три хвилини вона вже спала. Проспала вона тридцять п’ять хвилин i прокинулася зi свiжою головою. Поправивши капелюха, що зсунувся набiк, вона випросталася й подивилася з вiкна на навколишнiй краевид, який встигала побачити. Було вже зовсiм поночi цього похмурого й туманного грудневого дня – до Рiздва залишалося тiльки п’ять днiв. Лондон був темний i похмурий, сiльська мiсцевiсть здалася iй не кращою, хоч iнодi вона весело спалахувала пучками яскравого свiтла, коли потяг на великiй швидкостi проминав мiстечка та станцii.

– Останнiй чай на сьогоднi, – повiдомив провiдник, несподiвано розчинивши дверi з коридору й з’явившись у них, наче джин.

Мiсiс Макгiлiкадi вже пила чай у великому унiвермазi. На ту хвилину iй не хотiлось анi iсти, анi пити. Провiдник пiшов далi по коридору, повторюючи свiй монотонний крик. Мiсiс Макгiлiкадi подивилася на полицю, де лежали ii пакунки, зi справжньою втiхою в поглядi. Рушники для обличчя були саме такоi цiни й такi м’якi, як iй хотiлося, «космiчна рушниця» для Роббi й кролик для Джин були надзвичайно високоi якостi, а вечiрня жакетка цiлком задовольняла ii саму: тепла, проте елегантна. А пуловер для Гектора… Мiсiс Макгiлiкадi не переставала подумки захоплюватися своiм розумом i практичною розважливiстю у виборi подарункiв.

Їi задоволений погляд обернувся до вiкна, повз нього прошелестiв на великiй швидкостi потяг, який iшов назустрiч, шибки у вiкнах задеренчали й примусили ii стрепенутися. Потяг, у якому iхала мiсiс Макгiлiкадi, постукуючи на стрiлках, проминув станцiю.

Потiм несподiвано вiн почав стишувати хiд, певно, пiдкоряючись сигналу семафора. Протягом кiлькох хвилин вiн повз уперед, потiм зупинився, через короткий час знову рушив далi. Їх проминув ще один зустрiчний потяг, хоч i не з таким оглушливим брязкотом, як перший. Потяг, у якому iхала мiсiс Макгiлiкадi, знову став набирати швидкiсть. У цi хвилини ще один потяг, який тепер iхав у тому самому напрямку, що й вони, став швидко наближатися до них, i в якусь мить навiть здалося, що два потяги зiштовхнуться. Потiм деякий час вони iхали паралельно: то один iхав трохи швидше, то другий. Мiсiс Макгiлiкадi дивилася зi свого вiкна, намагаючись зазирнути у вiкна навпроти. Бiльшiсть фiранок були опущенi, але iнодi в тих вагонах можна було бачити пасажирiв. Другий потяг був не дуже наповнений, i багато вагонiв були зовсiм порожнi.

У ту мить, коли стало здаватися, що обидва потяги стоять на мiсцi, фiранку у вiкнi одного з вагонiв пiдкинуло вгору, наче поривом вiтру. Мiсiс Макгiлiкадi зазирнула в освiтлений вагон першого класу, який був вiд неi на вiдстанi лише кiлькох футiв.

Вона судомно хапнула ротом повiтря й пiдхопилася на ноги.

Стоячи спиною до вiкна й до неi, якийсь чоловiк стискав руками горло жiнки, що дивилася на нього, i повiльно та невблаганно душив. Очi в неi вибалушилися з очниць, обличчя було червоне й налите кров’ю. Поки мiсiс Макгiлiкадi дивилася, приголомшена й зачарована, настав кiнець; тiло жiнки обм’якло й посунулося вниз у його руках.

У цю мить поiзд мiсiс Макгiлiкадi знову пригальмував, а другий став набирати швидкiсть. Вiн поiхав уперед i через хвилину або двi зник iз виду.

Рука мiсiс Макгiлiкадi майже пiдсвiдомо вхопилася за шнур стоп-сигналу, але потiм завагалася. Який сенс було зупиняти поiзд, у якому iхала вона сама? Жахiття, яке вона бачила так близько перед собою, та незвичнi обставини паралiзували ii тiло. Треба було негайно вжити якихось заходiв – але яких?

Дверi до ii купе вiдчинилися, i контролер сказав:

– Ваш квиток, будь ласка.

– Щойно задушили жiнку, – сказала вона. – У потязi, який зараз нас проминув. Я це бачила на власнi очi.

Контролер подивився на неi iз сумнiвом у поглядi.

– Пробачте, що ви сказали, мем?

– Чоловiк задушив жiнку! У потязi. Я все бачила – крiзь вiкно.

І вона показала пальцем на те вiкно, крiзь яке все бачила.

Контролера, здавалося, опанували глибокi сумнiви.

– Задушив? – запитав вiн iз недовiрою в голосi.

– Так, задушив! Я на власнi очi бачила, як в

Сторінка 3

н ii задушив. Ви мусите негайно вжити якихось заходiв!

Контролер вибачливо кахикнув.

– А вам не здаеться, мем, що ви трохи задрiмали… i той… – вiн тактовно урвав свое припущення.

– Я й справдi трохи задрiмала, але якщо ви думаете, що менi це наснилося, то помиляетеся. Кажу вам, я все бачила на власнi очi.

Очi контролера впали на розгорнутий журнал, який лежав на ii сидiннi. На розкритiй сторiнцi чоловiк душив дiвчину, тодi як iнший чоловiк, у дверях, погрожував iм обом, нацiлившись iз револьвера.

Контролер сказав iз переконанiстю в голосi:

– А вам не здаеться, мем, що ви читали цiкаву iсторiю i, читаючи ii, задрiмали, а коли прокинулися, то думки у вашiй головi трохи перемiшалися, i ви…

Мiсiс Макгiлiкадi урвала його.

– Я все бачила на власнi очi, – сказала вона. – Я вже не спала, як i ви тепер не спите. І я дивилася крiзь вiкно потяга, який був навпроти, i бачила, як чоловiк душить жiнку. І я тепер хочу знати, що ви маете намiр iз цим робити?

– Ну… знаете, мем…

– Ви думаете вжити якихось заходiв?

Контролер неохоче зiтхнув i подивився на свого годинника.

– Ми будемо в Брекгемптонi десь хвилин через десять. Я повiдомлю там, що ви менi сказали. У якому напрямку йшов потяг, про який ви розповiдаете?

– У тому самому, у якому iдемо й ми, звичайно ж. Хiба я могла б щось побачити, якби потяг промчав повз моi вiкна в протилежному напрямку?

Контролер мав такий вигляд, наче думав, що мiсiс Макгiлiкадi здатна побачити все там, куди ii занесе фантазiя. Одначе залишався чемним.

– Ви можете покластися на мене, мем, – сказав вiн. – Я передам ваше повiдомлення куди слiд. Чи не назвали б ви менi свое прiзвище та адресу?.. Про всяк випадок…

Мiсiс Макгiлiкадi назвала йому адресу, де вона збиралася прожити протягом кiлькох наступних днiв, та адресу свого постiйного мiсця проживання в Шотландii, i вiн записав цi данi до свого нотатника. Пiсля чого пiшов геть iз виглядом чоловiка, який виконав свiй обов’язок й успiшно розв’язав проблему, що постала з вини надокучливого представника пасажирськоi публiки.

Мiсiс Макгiлiкадi знову залишилася сама – вона спохмурнiла й вiдчувала певне невдоволення. Чи справдi контролер передасть ii повiдомлення куди слiд? Чи вiн просто намагався ii заспокоiти. Вона туманно припускала, що в поiздах було чимало жiнок, цiлком переконаних у тому, що iм пощастило розкрити комунiстичну змову, з великими труднощами врятуватися вiд смертi, що вони бачили летючi тарiлки й космiчнi кораблi iнопланетян, або повiдомляли про вбивства, яких нiколи не було. Якщо той чоловiк сприйняв ii, як одну з таких…

Потяг уповiльнив хiд, клацаючи колесами по стрiлках i просуваючись мiж яскравих вогнiв великого мiста.

Мiсiс Макгiлiкадi вiдкрила сумочку, дiстала звiдти квитанцiю – бо iншого паперу в неi там не було – швиденько написала кiлька слiв на зворотi своею кульковою авторучкою, поклала в порожнiй конверт, який, на щастя, у неi знайшовся, заклеiла його й надписала адресу.

Потяг повiльно пiд’iхав до платформи, яка вирувала людьми. Усюдисущий металевий голос повiдомив:

– Потяг, який щойно прибув на першу платформу, вiдбувае о п’ятiй годинi тридцять вiсiм хвилин до Чедмаута iз зупинками в Мiлчестерi, Вейвертонi, Роксетерi. Пасажирiв на Маркет-Бейзинг просимо перейти на третю платформу, де стоiть iхнiй потяг. Потяг у першому глухому кутi пiде на Керберi з усiма зупинками.

Мiсiс Макгiлiкадi окинула платформу тривожним поглядом. Так багато людей i так мало носiiв! Але ось один iз них! Вона покликала його авторитетним голосом.

– Носiю! Будь ласка, негайно вiднесiть це повiдомлення до офiсу начальника станцii.

Вона подала йому конверт, а з конвертом шилiнг.

Потiм, зiтхнувши, сiла й вiдхилилася назад. Тепер вона зробила все, що могла. На мить ii думка затрималася на шилiнгу… Вистачило б i шiстьох пенсiв…

Їi уява повернулася до сцени, свiдком якоi вона щойно була. Жахливо, справдi жахливо… Вона була жiнкою з мiцними нервами, але тепер iй не вдавалося стримати тремтiння. Яка дивна, яка фантастична подiя сталася з нею, Елспетою Макгiлiкадi! Якби фiранка на тому вiкнi не злетiла вгору… Але, звичайно, так вирiшило Провидiння.

Провидiння захотiло, щоб вона, Елспета Макгiлiкадi, стала свiдком убивства. Вона похмуро стулила губи.

Пролунали голоси, засвистiли свистки, загримали, зачиняючись, дверi. Потяг о п’ятiй годинi тридцять вiсiм хвилин вiдiйшов вiд станцii Брекгемптон. Через годину й п’ять хвилин вiн зупинився в Мiлчестерi.

Мiсiс Макгiлiкадi зiбрала своi пакунки, узяла валiзу й вийшла на перон. Вона подивилася в обидва боки платформи. В ii головi промайнула та сама думка, що й ранiше. Носiiв явно бракуе. Тi, кого вона бачила, переносили мiшки з поштою й розвантажували багаж. Певно, залiзнична адмiнiстрацiя вважала, що пасажири тепер самi мають носити своi валiзи. Але ж вона не могла нести свою валiзу, i парасольку, й усi пакунки. Доведеться iй зачекати. Зрештою вона все ж таки знайшла носiя.

– Таксi?

– Мене тут зустрiнуть, я сподiваюся.

За ме

Сторінка 4

ами станцii Мiлчестер до них пiдiйшов водiй таксi, який дивився на потiк пасажирiв, що виходили в мiсто. Вiн запитав м’якою мiсцевою говiркою:

– Ви мiсiс Макгiлiкадi? До Сент-Мерi-Мiд?

Мiсiс Макгiлiкадi пiдтвердила, що це справдi вона. Носiй одержав своi чайовi, не надто щедрi, але цiлком прийнятнi. Автомобiль iз мiсiс Макгiлiкадi, ii валiзою та пакунками вiд’iхав у нiч. Вiн мав проiхати дев’ять миль. Мiсiс Макгiлiкадi сидiла в машинi випростана й нiяк не могла розслабитися. Їi почуття вимагали, щоб вона подiлилася ними з кимось. Нарештi таксi заiхало до села, звернуло в знайому вулицю й зупинилося бiля пункту свого призначення. Мiсiс Макгiлiкадi вийшла з машини й рушила дорiжкою, яка була вистелена цеглою, до дверей. Водiй занiс ii валiзу й пакунки у дверi, коли iх вiдчинила вже немолода служниця. Мiсiс Макгiлiкадi перетнула хол, де у вiдчинених дверях вiтальнi на неi вже чекала господиня дому – тендiтна стара ледi.

– Елспето!

– Джейн!

Вони поцiлувалися, i без будь-якого вступу або попередньоi пустоi балачки мiсiс Макгiлiкадi схвильовано вигукнула:

– О, Джейн! Ти цього не можеш собi уявити! Я щойно була свiдком убивства!




Роздiл другий





І


Залишаючись вiрною науцi, яку отримала вiд матерi та бабусi, – справжня ледi нiколи не повинна бути анi шокованою, анi здивованою, – мiс Марпл лише пiдняла брови й похитала головою.

– Я можу тiльки поспiвчувати тобi, Елспето, – сказала вона, – що ти мусила пережити таке незвичайне потрясiння. Думаю, тобi лiпше негайно про все менi розповiсти.

Саме цього й прагнула насамперед мiсiс Макгiлiкадi. Дозволивши своiй господинi пiдвести себе ближче до вогню, вона сiла, скинула рукавички й почала свою розповiдь, наповнену такими незвичайними подробицями.

Мiс Марпл вислухала ii з великою увагою. Коли мiсiс Макгiлiкадi нарештi замовкла, щоб перевести дух, мiс Марпл сказала рiшучим голосом:

– Думаю, для тебе зараз найкраще, моя люба, пiти нагору, скинути капелюха й умитися. Потiм ми повечеряемо – i протягом вечерi не станемо навiть торкатися цiеi теми. Пiсля вечерi ми зможемо обговорити ii детальнiше й розглянути з усiх бокiв те, що тобi сьогоднi довелося пережити.

Мiсiс Макгiлiкадi погодилася на цю пропозицiю. Обидвi дами повечеряли, обговорюючи, поки iли, рiзнi аспекти життя в селi Сент-Мерi-Мiд. Мiс Марпл розповiла своiй гостi про загальну недовiру до нового органiста, про нещодавнiй скандальний випадок iз дружиною аптекаря й коротко згадала про ворожнечу, яка виникла мiж шкiльною вчителькою та сiльською владою. Потiм торкнулися в розмовi квiтiв, якi вирощували у своiх садках мiс Марпл та мiсiс Макгiлiкадi.

– Пiвонii, – сказала мiс Марпл, пiдводячись iз-за столу, – найменш передбачуванi. Вони або приживаються, або нi. Але якщо приживаються, то залишаються з тобою на все життя, а сьогоднi ми вже маемо новi й справдi чудовi рiзновиди.

Вони знову сiли бiля камiна, i мiс Марпл принесла два старовиннi вотерфордськi келихи з нарiжного буфету, а з iншого буфету – пляшку вина.

– Сьогоднi ввечерi ти не питимеш каву, Елспето, – сказала вона. – Ти вже й так надто збуджена (i не дивно!) i навряд чи зможеш заснути. Я приписую тобi келих мого вина з первоцвiту, а згодом, можливо, ти вип’еш фiлiжанку чаю з ромашки.

Мiсiс Макгiлiкадi погодилася з цими пропозицiями, i мiс Марпл налила iй вина.

– Джейн, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, зробивши пробний ковток, – ти ж не думаеш, що все це менi наснилося або уявилося?

– Звичайно, нi, – сказала мiс Марпл тоном глибокого розумiння.

Мiсiс Макгiлiкадi зiтхнула з полегкiстю.

– Той контролер у поiздi, – сказала вона. – Вiн саме так подумав. Вiн був дуже чемний, але все одно…

– Я думаю, Елспето, то була цiлком природна реакцiя за тих обставин. Твоя розповiдь звучала, – i справдi вона такою була, – як геть неймовiрна iсторiя. І ти була для нього цiлковитою незнайомкою. Щодо мене, то я не маю найменшого сумнiву: усе, про що ти менi розповiла, справдi бачила на власнi очi. То була подiя надзвичайна – але аж нiяк не неможлива. Я сама добре пам’ятаю, як цiкаво було менi дивитися у вiкна потяга, що iхав поруч iз тим, у якому iхала я, адже там нерiдко вiдбувалися подii, що iх я могла спостерiгати майже впритул. Пам’ятаю, одного разу мала дiвчинка гралася з плюшевим ведмедиком i несподiвано кинула ним у гладкого чоловiка, який спав у кутку вагона, той стрепенувся й прокинувся, i вигляд у нього був украй обурений, а iншi пасажири, дивлячись на нього, весело смiялися. Я бачила iх усiх дуже виразно. Згодом я могла б точно описати, який вони мали вигляд i в якому одязi були.

Мiсiс Макгiлiкадi вдячно кивнула:

– Саме так усе було й зi мною.

– Ти кажеш, що чоловiк стояв до тебе спиною. То ти не бачила його обличчя?

– Нi.

– А жiнку ти описати можеш? Вона була молода, стара?

– Досить молода. Десь рокiв тридцять або тридцять п’ять, якщо не помиляюся. На жаль, точнiше сказати не можу.

– Симпатична?

– Знову ж таки сказати не можу. Їi обличчя, розумiеш, було геть спотворене…

Сторінка 5


Мiс Марпл швидко сказала:

– Так, так, я розумiю. Як вона була вдягнена?

– У пальтi з хутром, пальто невiдомого менi крою, а хутро якогось свiтлого кольору. Без капелюха. Волосся – бiляве.

– А як щодо чоловiка – ти не помiтила чогось такого, що запам’яталося б тобi?

Мiсiс Макгiлiкадi на коротку мить задумалася, перш нiж вiдповiла:

– Досить високий – i темноволосий, думаю. На ньому було важке пальто, тому я не могла добре роздивитися будову його тiла. Не надто багато, щоб робити якiсь висновки, – розчаровано додала вона.

– Це вже щось, – не погодилася з нею мiс Марпл. Вона зробила паузу, потiм сказала: – А ти цiлком переконана, що та жiнка була мертва? Твоя уява тебе не обманюе?

– Вона була мертва, я не могла помилитися. У неi вивалився язик i… Менi не хотiлося б про це говорити…

– Гаразд, моя люба, не говори, – швидко промовила мiс Марпл. – Гадаю, завтра вранцi ми знатимемо бiльше.

– Завтра вранцi?

– Я маю пiдстави сподiватися, що вранiшнi газети напишуть про це. Пiсля того, як той чоловiк напав на неi i вбив ii, вiн мусив мати проблеми з трупом. Куди вiн його мiг подiти? Імовiрно, вiн вийшов iз поiзда на першiй зупинцi – до речi, ти пам’ятаеш, вагон був спальний?

– Нi.

– У такому разi цей потяг не йшов далеко. Вiн майже напевне зупинився в Брекгемптонi. Тодi, вельми ймовiрно, твiй убивця покинув потяг у Брекгемптонi, примостивши тiло на сидiннi в кутку й прикривши обличчя комiром пальта, аби вiдразу не помiтили, що вона мертва. Атож, я думаю, вiн учинив саме так. Але хай там як, а тiло знайдуть дуже скоро – я думаю, повiдомлення про те, що в поiздi знайдено мертву жiнку, майже напевне буде надруковане в ранкових газетах, де ми його й прочитаемо.




ІІ


Але в ранкових газетах такого повiдомлення не було.

Мiс Марпл i мiсiс Макгiлiкадi, переконавшись у цьому, закiнчили свiй снiданок у мовчанцi. Обидвi мiркували.

Пiсля снiданку вони прогулялися в садку. Але цього разу навiть така цiкава пригода, як прогулянка в садку, не спричинила звичного ентузiазму. Мiс Марпл справдi хотiла привернути увагу гостi до тих рiдкiсних рослин, якi вона посадила на штучно викладених декоративних гiрках, але робила це вкрай неуважно. А мiсiс Макгiлiкадi не переходила за своiм звичаем у контратаку, перераховуючи своi власнi надбання.

– Звичайно, сад у мене не такий, яким би мав бути, – сказала мiс Марпл, але вона й далi говорила неуважно. – Доктор Гейдок категорично заборонив менi нахилятися або ставати навколiшки – а ти тiльки подумай, що можна зробити, не нахиляючись i не опускаючись навколiшки? Є, правда, старий Едвардс – але вiн такий упертий. І взагалi всi садiвники, яких ми наймаемо лише тимчасово, набувають поганих звичок – тiльки й знають, що пити чай, бити байдики, а справжньоi роботи вiд них не дочекаешся.

– О, я це знаю, – сказала мiсiс Макгiлiкадi. – Менi, звичайно, нiхто не забороняв нахилятися, але справдi, коли ти добре попоiси, а вже й так набрала тiла, – вона подивилася на своi розкiшнi форми, – то не встигнеш нахилитися, як з’являеться печiя.

Запала мовчанка, а тодi мiсiс Макгiлiкадi зупинилася, твердо впершись ногами в землю, й обернулася до подруги.

– Ну то що? – запитала вона.

Це було лише кiлька слiв, якi нiчого не означали, але вони набули своеi повноi значущостi в тонi, яким мiсiс Макгiлiкадi iх промовила, i мiс Марпл чудово зрозумiла, що вона хотiла ними сказати.

– Я знаю, що нам треба зробити, – повiдомила вона.

Двi жiнки подивились одна на одну.

– Я думаю, – сказала мiс Марпл, – нам треба пiти до полiцii й поговорити iз сержантом Корнiшем. Вiн розумний i терплячий, i я знаю його дуже добре, а вiн знае мене. Я переконана, вiн нас вислухае i передасть iнформацiю куди слiд.

Сказано – зроблено, i через три чвертi години мiс Марпл i мiсiс Макгiлiкадi розмовляли з чоловiком, що мав бiльш нiж тридцять, але менш нiж сорок рокiв, зi свiжим кольором обличчя i який уважно вислухав усе, що вони йому розповiли.

Френк Корнiш прийняв мiс Марпл вельми приязно й навiть зi щирою повагою. Вiн поставив стiльцi для обох дам i запитав:

– То що ми можемо зробити для вас, мiс Марпл?

Мiс Марпл вiдповiла:

– Я хочу, щоб ви уважно вислухали iсторiю, яку розповiсть вам моя подруга – мiсiс Макгiлiкадi.

І сержант Корнiш вислухав ii iсторiю. Коли вона закiнчила свою розповiдь, вiн мовчав хвилину або двi.

Потiм сказав:

– Це якась неймовiрна iсторiя.

Вiн устиг непомiтно й пильно оглянути мiсiс Макгiлiкадi, поки вона розповiдала ii.

Загалом вона справила на нього приемне враження. Розсудлива жiнка, спроможна викласти свою iсторiю ясно й чiтко; не надiлена надмiрною уявою й не схильна до iстеричностi. Тим бiльше, що мiс Марпл – так йому, принаймнi, здалося – вiрила в правдивiсть розповiдi ii подруги, а вiн усе знав про мiс Марпл. Усi в Сент-Мерi-Мiд знали мiс Марпл. Хоч вона й здавалася забудькуватою й легко бентежилася, проте розум був у неi гострий i проникливий.

Вiн прокашлявся й заговорив.

– Звичайно, – сказав вiн, – ви могли п

Сторінка 6

милитися. Я не кажу, що ви справдi помилилися, але помилитися могли. Люди iнодi люблять пожартувати – i те, що ви бачили, могло не бути серйозним або фатальним.

– Я бачила те, що бачила, – похмуро мовила мiсiс Макгiлiкадi.

«І вона вiд цього не вiдступиться, – подумав Френк Корнiш, – до того ж, iмовiрно це чи неймовiрно, вона може мати слушнiсть».

Уголос вiн сказав:

– Ви повiдомили про те, що бачили, офiцiйних осiб на залiзницi й розповiли менi. Ви зробили все, як годиться, i я обiцяю вам провести необхiдне розслiдування.

Вiн замовк. Мiс Марпл лагiдно кивнула головою – вона була цiлком задоволена. Мiсiс Макгiлiкадi не була цiлком задоволена, проте не сказала нiчого.

Сержант Корнiш звернувся до мiс Марпл не тому, що йому конче було знати ii думку, йому просто хотiлося почути, що вона скаже:

– Припустiмо, усе так i було. – сказав вiн. – У такому разi, що, на вашу думку, сталося з тiлом?

– Тут, схоже, було тiльки двi можливостi, – не вагаючись, вiдповiла мiс Марпл. – Найiмовiрнiше, звичайно, вважати, що вбивця покинув труп у вагонi, але тепер це здаеться неправдоподiбним, бо на нього ще вчора ввечерi натрапив би iнший пасажир або хтось iз залiзничного персоналу на останнiй зупинцi потяга.

Френк Корнiш кивнув головою.

– Іншим виходом для вбивцi було б викинути тiло з вагона. Воно може лежати десь бiля колii, досi не знайдене, – хоч i це здаеться малоймовiрним. Але iнших способiв позбутися його, як менi здаеться, не iснуе.

– Я читала, що ранiше трупи ховали у скринi, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, – але сьогоднi нiхто не подорожуе зi скринями, лише з валiзами, а до валiзи труп не запхаеш.

– Атож, – сказав Корнiш. – Я згоден iз вами обома. Труп, якщо вiн iснуе, мав би бути вже знайдений або буде знайдений дуже скоро. Я повiдомлю вас про будь-який розвиток подiй – хоч не випадае сумнiватися, що ви прочитаете про них у газетах. Існуе, звичайно, можливiсть того, що жiнка, попри гвалтовнiсть нападу на неi, залишилася жива. Не виключено, вона змогла вийти з вагона на власних ногах.

– Навряд чи вона змогла б обiйтися без допомоги, – сказала мiс Марпл. – А якби iй хтось допомагав, це помiтили б. Не можна не звернути увагу на чоловiка, який пiдтримуе жiнку й каже, що вона хвора.

– Так, на це неодмiнно звернули б увагу, – погодився Корнiш. – Якби жiнку знайшли у вагонi хворою або непритомною й вiдвезли до лiкарнi, це також не залишилося б непомiченим. Гадаю, ви можете бути певнi, що почуете про це через дуже короткий час.

Але минув день, а потiм i другий. Надвечiр того другого дня мiс Марпл одержала цидулку вiд сержанта Корнiша:



«Щодо справи, про яку ви консультувалися зi мною, було здiйснене повне розслiдування без будь-яких результатiв. Нiякого жiночого тiла не було знайдено. Жодна лiкарня не приймала на лiкування жiнку, – таку, яку ви описали, – i не було помiчено жодного випадку, коли б жiнка постраждала вiд нападу або захворiла й покинула станцiю, пiдтримувана чоловiком. Ви можете повiрити менi, що ми провели найповнiше розслiдування. Я припускаю, що ваша подруга справдi була свiдком сцени, яку вона описала, але ii наслiдки були набагато менш серйозними, анiж iй здалося».




Роздiл третiй





І


– Менш серйозними? Дурницi! – вигукнула мiсiс Макгiлiкадi. – То було вбивство!

Вона з викликом подивилася на мiс Марпл, а мiс Марпл подивилася на неi.

– Ну ж бо, Джейн, – заохотила ii мiсiс Макгiлiкадi. – Скажи, що я помилилася! Скажи, що це плiд моеi фантазii! Ось що тепер ти думаеш, хiба нi?

– Кожен може помилитися, – лагiдно зауважила мiс Марпл. – Кожен, Елспето, i навiть ти. Думаю, нам слiд завжди пам’ятати про це. Але як на мене, то в тому випадку ти все ж таки не помилилася… Ти користуешся окулярами для читання, проте маеш дуже добрий далекий зiр – i те, що ти побачила, справило на тебе глибоке враження. Немае сумнiву, ти переживала справжнiй шок, коли приiхала сюди.

– Я нiколи не забуду того, що бачила, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, здригнувшись усiм тiлом. – Але що менi робити з цим далi?

– Не думаю, – замислено промовила мiс Марпл, – що ти тут можеш щось зробити (якби мiсiс Макгiлiкадi уважнiше дослухалася до iнтонацii, яка прозвучала в голосi подруги, вона могла б помiтити легенький наголос на словi «ти»). – Ти повiдомила про те, що бачила, залiзничникiв i полiцiю. Бiльше нiчого зробити ти не можеш.

– Це дае менi певне вiдчуття полегкостi, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, – бо, як ти знаеш, я маю намiр поiхати на Цейлон вiдразу пiсля Рiздва – побачитися з Родерiком, i я, звичайно, не хочу вiдкладати цей вiзит надалi, я так давно про нього мрiяла. Проте, звичайно, я його вiдклала б, якби знала, що це мiй обов’язок, – додала вона зi щирою переконанiстю.

– Не сумнiваюся, ти його вiдклала б, Елспето, але я вже тобi сказала: ти зробила все, що могла зробити.

– Тепер це справа полiцii, – сказала мiсiс Макгiлiкадi. – І якби полiцiя не була такою дурною…

Мiс Марпл категорично похитала головою.

– О, нi, – сказала вона, – полiцiя не дур

Сторінка 7

а. І якщо вона нiчого не змогла виявити, то це робить справу набагато цiкавiшою, чи не так?

Мiсiс Макгiлiкадi подивилася на неi з нерозумiнням у поглядi, i мiс Марпл ще раз переконалася в тому, про що знала давно: ii подруга – жiнка на диво принципова й совiсна, але позбавлена найменшоi уяви.

– Хотiлося б знати, – замислено промовила мiс Марпл, – що ж там насправдi сталося…

– Їi задушили.

– Так, але хто ii задушив, i чому задушив, i куди подiлося тiло? Де воно тепер?

– З’ясувати це – справа полiцii.

– Справдi так, але iй нiчого з’ясувати не вдалося. А це означае, – хiба нi? – що вбивця був розумний, дуже розумний. Ти знаеш, я не можу собi уявити, як йому вдалося позбутися трупа, – сказала мiс Марпл, нахмуривши брови. – Припустiмо, чоловiк убивае жiнку в нападi гнiву – навряд чи вiн обмiркував це вбивство заздалегiдь, хто ж стане вбивати нехай там кого за таких обставин, коли залишаеться лише кiлька хвилин до великоi станцii. Нi, мiж ними, звичайно ж, виникла суперечка, можливо, вiн ii приревнував або щось таке. Вiн душить ii, i ось вiн, як я сказала, з мертвим тiлом на руках, а потяг наближаеться до станцii. Що йому лишаеться, як я вiдразу сказала, крiм як прихилити тiло спиною в куток, нiби вона задрiмала, заховавши обличчя, а тодi якнайшвидше покинути поiзд. Я не бачу iншоi можливостi, а проте, схоже, вiн таки щось придумав…

Мiс Марпл поринула у своi думки.

Мiсiс Макгiлiкадi двiчi до неi озвалася, перш нiж мiс Марпл iй вiдповiла.

– Ти стаеш глухою, Джейн?

– Можливо, мiй слух трохи й погiршився. У мене враження, що люди тепер не вмiють вимовляти слова так чiтко й виразно, як вимовляли ранiше. Але це не означае, що я тебе не чула. Я просто пустила твоi слова повз вуха.

– Я тебе лише запитала, якi поiзди вiдходять завтра до Лондона. Чи е такий, що вiдходить пополуднi? Я збираюся заiхати до Маргарет, а вона не чекае мене ранiше чаю.

– А чи влаштуе тебе, Елспето, потяг, який вiдходить о дванадцятiй iз чвертю? Ми могли б пообiдати ранiше.

– Звичайно, i…

Проте мiс Марпл провадила, заглушивши вiдповiдь своеi подруги:

– І дозволь менi запитати тебе, чи Маргарет не заперечуватиме, якщо ти не встигнеш на чай – якщо ти приiдеш, скажiмо, десь о сьомiй вечора?

Мiсiс Макгiлiкадi подивилася на подругу з цiкавiстю.

– Що ти надумала, Джейн?

– Я пропоную, Елспето, що поiду в Лондон iз тобою, i ми знову вирушимо до Брекгемптона в тому самому поiздi, у якому ти подорожувала в той день. Потiм ти повернешся до Лондона з Брекгемптона, а я приiду сюди, як i ти тодi приiхала. Звичайно, усi витрати я беру на себе, – цю останню фразу мiс Марпл промовила з твердою рiшучiстю.

Мiсiс Макгiлiкадi проiгнорувала фiнансову сторону справи.

– Що, у Бога, ти там сподiваешся побачити, Джейн? – запитала вона. – Ще одне вбивство?

– Звичайно, нi, – сказала мiс Марпл, шокована словами подруги. – Але, признаюся, менi хотiлося б самiй побачити – пiд твоiм керiвництвом, звiсно, – ну, розумiеш… так важко пiдiбрати потрiбний термiн… те мiсце, де сталося вбивство.

Таким чином, наступного дня мiс Марпл i мiсiс Макгiлiкадi розташувалися в протилежних кутках купе вагона першого класу в поiздi, який о четвертiй годинi п’ятдесят хвилин вiд’iздив вiд лондонського вокзалу Педдiнгтон. У той день на перонi сновигало ще бiльше людей, анiж у попередню п’ятницю, адже до Рiздва залишалося тiльки два днi, але потяг, який вiд’iздив о 4 : 50, був не повний, принаймнi у своiй хвостовiй частинi.

У той день iх не наздогнав жоден потяг, i вони не порiвнялися з жодним. Вряди-годи на великiй швидкостi iх проминали лише зустрiчнi поiзди, якi мчали в напрямку Лондона. Двiчi поiзди промчали повз них у протилежному напрямку, але вони iхали на надто великiй швидкостi. Мiсiс Макгiлiкадi знову й знову дивилася на свiй годинник iз виразом сумнiву.

– Менi важко сказати, коли це було… Ми проiхали ту станцiю, яка менi запам’яталася…

Але вони безперервно проминали станцii.

– Ми будемо в Брекгемптонi через п’ять хвилин, – сказала мiс Марпл.

У дверях з’явився контролер. Мiс Марпл запитально пiдняла брови. Мiсiс Макгiлiкадi похитала головою. Це був iнший контролер. Вiн пробив компостером iхнi квитки й пiшов далi, хитаючись, бо поiзд саме гойднуло на довгому поворотi. Вiн стишив хiд, коли проiздив той поворот.

– Здаеться, ми вже приiхали до Брекгемптона, – сказала мiсiс Макгiлiкадi.

– Ми проминаемо його передмiстя, гадаю, – сказала мiс Марпл.

За вiкнами замиготiли вогнi, будинки, вулицi, трамваi. Швидкiсть поiзда дедалi зменшувалася. Колеса застукотiли по стрiлках.

– Через хвилину ми будемо на вокзалi, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, – i я не бачу, щоб iз нашоi подорожi була якась користь. Ти щось з’ясувала для себе, Джейн?

– Боюся, що нi, – сказала мiс Марпл, i в ii голосi прозвучав сумнiв.

– Даремне витрачання грошей, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, але з меншим осудом, анiж би вона вклала у своi слова, якби платити довелося iй. У цьому мiс Марпл не мала найменшого сумнiву.

– Хай там як, – сказа

Сторінка 8

а мiс Марпл, – а хочеться побачити на власнi очi те мiсце, де стався злочин. Цей поiзд запiзнюеться на кiлька хвилин. Той, у якому ти iхала в п’ятницю, теж запiзнювався?

– Здаеться, що так. Я не звернула уваги.

Поiзд повiльно витягувався понад довгим пероном Брекгемптонського вокзалу, який кишiв людьми. Лунав хрипкий голос iз гучномовця, дверi вiдчинялися й зачинялися, люди виходили й заходили, сновигали вгору й униз по платформi. Повсюди панувала метушня.

«Як легко, – подумала мiс Марпл, – убивцi розчинитися в цьому натовпi, покинути станцiю затиснутому в густiй масi людей або просто пересiсти в iнший вагон i поiхати далi цим самим поiздом, а потiм вийти десь на однiй iз наступних станцiй. Чоловiковi легко заховатися серед багатьох iнших чоловiкiв. Але заховати мертве тiло було б не так просто. Тiло десь мае бути».

Мiсiс Макгiлiкадi вийшла з вагона. Вона тепер говорила до подруги з платформи, крiзь вiдчинене вiкно.

– Потурбуйся про себе, Джейн, – казала вона. – Не застудися. Зараз ми маемо пiдступний час року, а ти вже не така молода, якою колись була.

– Я знаю, – сказала мiс Марпл.

– І припини сушити собi голову над тим, що вiд мене почула. Ми зробили все, що могли.

Мiс Марпл кивнула головою й сказала:

– Не стовбич на холодi, Елспето. Бо ти застудишся, а не я. Іди й випий фiлiжанку гарячого чаю в кiмнатi-ресторанi. Ти маеш час, ще дванадцять хвилин до того, як твiй потяг вiдiйде назад, до мiста.

– Я подумаю й, можливо, так i зроблю. До побачення, Джейн.

– До побачення, Елспето. Щасливого тобi Рiздва. Сподiваюся, з Маргарет усе гаразд. Бажаю тобi цiкаво провести час на Цейлонi й привiтати вiд мене дорогого Родерiка, якщо вiн досi пам’ятае мене, у чому я сумнiваюся.

– Звичайно ж, вiн пам’ятае тебе – i дуже добре. Ти ж допомогла йому, коли вiн ще навчався в школi, – пам’ятаеш, як у нього зникли грошi iз замкненоi шафки, – вiн нiколи про це не забуде.

– А, он ти про що, – сказала мiс Марпл.

Мiсiс Макгiлiкадi вiдвернулася, пролунав свисток, i поiзд став набирати швидкiсть. Мiс Марпл дивилася, як вiддаляеться кремезне й повне тiло ii подруги. Елспета могла iхати на Цейлон iз чистою совiстю: вона виконала свiй обов’язок i була вiльна вiд подальших зобов’язань.

Мiс Марпл не вiдхилилася на спинку сидiння, коли потяг почав набирати швидкiсть. Натомiсть вона випросталася й вiддалася серйозним роздумам. Хоч у розмовi мiс Марпл нерiдко була багатослiвною й неуважною, ii думки завжди були чiткими й гострими. Вона мала розв’язати проблему, проблему своеi власноi подальшоi поведiнки; i хоч це й могло здатися дивним, проте вона постала перед нею, як i перед мiсiс Макгiлiкадi, як проблема обов’язку.

Мiсiс Макгiлiкадi сказала, вони обидвi зробили те, що могли зробити. Так воно й справдi було в стосунку до мiсiс Макгiлiкадi, але щодо себе самоi мiс Марпл такою певною не була.

Можливо, iй слiд би скористатися зi свого не зовсiм звичайного обдарування. Але чи не надто вона самовпевнена… Зрештою, що може вона зробити? Слова ii подруги повернулися до неi: «Ти вже не така молода, якою колись була…»

Подiбно до генерала, який холоднокровно опрацьовуе план своiх бойових операцiй, або до бухгалтера, що обмiрковуе наступну торговельну оборудку, мiс Марпл зважувала й упорядковувала у своiй свiдомостi факти за й проти своiх подальших дiй. Ось тi факти, якi можна було визнати сприятливими:

1. Мiй тривалий досвiд життя та мое знання людськоi природи.

2. Сер Генрi Клiтерiнг та його хрещеник (здаеться, вiн тепер працюе в Скотленд-Ярдi), який так добре показав себе пiд час розслiдування вбивства в Лiтл-Педоксi[1 - Ідеться про подii, якi Агата Крiстi описала в повiстi «Оголошено вбивство». (Тут i далi примiтки перекладача.)].

3. Другий син мого небожа Реймонда Дейвiд, який працюе, я майже переконана, у системi англiйських залiзниць.

4. Син Грiзельди Леонард, який так добре тямить у мапах.

Мiс Марпл розглянула цi факти й схвалила iх. Вони були дуже необхiднi на тлi фактiв несприятливих – насамперед слабкостi ii тiла.

«Навряд чи я змогла б, – подумала мiс Марпл, – поiхати туди, сюди й куди завгодно, щоб здiйснити розслiдування i з’ясувати те або те».

Атож, саме в цьому була головна складнiсть – ii вiк i слабкiсть органiзму. Хоч для свого вiку вона мае непогане здоров’я, але вона стара. І якщо доктор Гейдок суворо заборонив iй працювати в саду, то навряд чи вiн дозволить iй iздити по краiнi, щоб розслiдувати вбивство. Бо саме це, по сутi, вона збираеться робити – i саме тут ii чекають щонайбiльшi труднощi. Бо якщо досi ii просили взяти участь у розслiдуваннi й допомогти полiцii, то тепер вона сама взяла на себе iнiцiативу знайти злочинця. І вона навiть не була переконана в тому, що iй дуже хочеться зайнятися цiею справою… Вона стара – стара i стомлена. Тепер, пiсля такого стомливого дня, вона не мае найменшого бажання розпочинати нехай там що. Вона хоче лише добутися додому, посидiти бiля вогню, добре повечеряти й лягти спати, а завтра попрацювати в садку: пiдрiзати гiлля

Сторінка 9

або щось пiдправити, не нахиляючись i не перенапружуючи себе…

– Я надто стара, щоб уплутувати себе в новi авантюри, – сказала мiс Марпл, звертаючись до самоi себе й неуважно дивлячись у вiкно на довгу й вигнуту лiнiю насипу.

Вигин…

Щось легенько заворушилося в ii пам’ятi… Той поворот вiдразу пiсля того, як контролер пробив iхнi квитки…

У неi раптом виникла iдея. Лише iдея. Зовсiм нова iдея…

Обличчя мiс Марпл зарожевiло. Несподiвано ii втому як рукою зняло.

– Завтра вранцi я напишу Дейвiду, – сказала вона собi.

І в ту ж мить ще одна цiнна думка зблиснула в ii головi.

– Як я могла забути! Моя вiрна Флоренс!




ІІ


Мiс Марпл заходилася методично опрацьовувати план своеi кампанii, не забуваючи про те, що наближаються днi Рiздва, якi, безперечно, стануть тим фактором, що гальмуватиме розвиток подiй.

Вона написала своему троюрiдному племiнниковi Дейвiдовi Весту, поеднавши привiтання з рiздвяними святами з проханням якнайскорiше надати потрiбну iй iнформацiю.

На щастя, як i в попереднi роки, ii запросили в дiм пастора на рiздвяну вечерю, i там вона змогла зустрiтися з молодим Леонардом, що приiхав додому на рiздвянi вакацii й чудово розумiвся на мапах.

Мапи були найбiльшим захопленням Леонарда. Причина того, чому стара ледi цiкавиться великомасштабною мапою конкретноi мiсцевостi, не розбудила його цiкавостi. Вiн мiг розповiсти про мапи все, що завгодно, i написав для неi на паперi, якi саме могли знадобитися для ii мети. Вiн навiть зробив бiльше. Виявив, що в його колекцii була така мапа, i надав ii для тимчасового користування. Мiс Марпл пообiцяла, що поводитиметься з нею дуже обережно й у належний час поверне.




ІІІ


– Мапи! – сказала його мати Грiзельда, яка, хоч i мала вже дорослого сина, здавалася молодою й квiтучою, надто молодою й квiтучою для старого й обшарпаного церковного дому, у якому вона жила. – Навiщо iй потрiбнi мапи? Що вона там знову затiяла?

– Не знаю, – сказав молодий Леонард. – Не пам’ятаю, щоб вона менi пояснила, навiщо iй знадобилися мапи.

– Спробуй-но вгадати… – сказала Грiзельда. – Усе це здаеться менi вельми сумнiвним… Нашiй бабусi вже стiльки рокiв, що могла б уже й забути про такi розваги.

– Про якi розваги? – запитав Леонард, однак Грiзельда вiдповiла ухильно:

– Вона надто полюбляе пхати носа в усе на свiтi. Але навiщо iй усе-таки мапи, нiяк не можу здогадатися.

Незабаром мiс Марпл одержала листа вiд троюрiдного племiнника Дейвiда Веста. У ньому вiдчувалася велика прихильнiсть до своеi неспокiйноi старенькоi тiтки:



«Дорога тiтко Джейн, що ти там знову собi замислила? Я зiбрав для тебе iнформацiю, яку ти просиш надати. Існують лише два потяги, що вiдповiдають умовам, про якi ти менi написала: один iз них вiдбувае з Педдiнгтона в 4 : 33, а другий – рiвно о п’ятiй. Перший – звичайний пасажирський, який зупиняеться в Гайдiнг-Бродсвей, Барвел-Гiт, Брекгемптонi, а далi на всiх станцiях до Маркет- Бейзинг. О п’ятiй годинi вiдбувае валлiйський експрес на Кардiф, Ньюпорт i Свонсi. Поiзд о 4 : 50 може десь випередити перший iз цих двох, хоч той i прибувае в Брекгемптон на п’ять хвилин ранiше, а другий iз них проминае поiзд о четвертiй п’ятдесят перед самим Брекгемптоном.

У твоему проханнi менi вчуваеться якийсь смаковитий сiльський скандал. Схоже, ти, повертаючись iз мiста, де шастала по крамницях, поiздом, який вiдходить о 4 : 50, побачила крiзь вiконце поiзда, що проминав той, у якому iхала ти, як дружину мера обiймае санiтарний iнспектор? Але яка тобi рiзниця, що то був за поiзд? Либонь, вони обое поверталися з вiкенду в Портколi? Дякую за пуловер. Саме цього я й хотiв. Як твiй сад? Мабуть, у ньому зовсiм мало роботи в цю пору року, так менi здаеться.

Твiй назавжди

Дейвiд».

Мiс Марпл легенько всмiхнулася, а потiм обмiркувала надану iй iнформацiю. Мiсiс Макгiлiкадi твердо заявила, що той вагон не був спальним. Отже, iшлося не про експрес на Свонсi. Їi проминув поiзд, що вийшов iз Лондона о 4 : 33.

Доведеться, можливо, ще не раз проiхатися тим маршрутом. Мiс Марпл зiтхнула, але уклала свiй план.

Вона поiхала до Лондона, як i ранiше, о 12 : 35, але цього разу повернулася до Брекгемптона не тим поiздом, який вiдходив о четвертiй годинi п’ятдесят хвилин, а тим, який вiдходив о четвертiй тридцять три. Пiд час цiеi подорожi нiчого незвичайного не сталося, але вона змогла вiдзначити деякi деталi. Поiзд не був переповнений – о 4 : 33 ще не настав пiк вечiрнього руху. На всi вагони першого класу був лише один пасажир – дуже старий джентльмен, який читав журнал «Нью стейтсмен». Мiс Марпл сидiла сама-одна в порожньому купе й на двох зупинках – Гайдiнг-Бродсвей, Барвел-Гiт – вихилялася з вiкна, дивлячись на пасажирiв, що сiдали в поiзд i виходили з нього. Невеличка кiлькiсть пасажирiв третього класу сiли на зупинцi Гайдiнг-Бродсвей. На зупинцi Барвел-Гiт кiлька пасажирiв третього класу повиходили з поiзда. Нiхто не сiв у вагони першого класу й нiхто з них не вийшов, крiм старого джентльмена, який вийшов зi своiм

Сторінка 10

Нью стейтсменом».

Коли поiзд наблизився до Брекгемптона i став завертати, мiс Марпл пiдвелася на ноги i стала, обернувшись спиною до вiкна, на яке опустила фiранку.

«Так, – вирiшила вона, – крутий поворот i несподiване зменшення швидкостi поiзда перед ним примушували пасажира втратити рiвновагу й вiдкидали його до вiкна, а фiранка в цю саму мить легко могла злетiти вгору». Вона виглянула назовнi, у нiч. Свiтла було бiльше, анiж тодi, коли мiсiс Макгiлiкадi iхала в цьому самому поiздi: день був не такий похмурий, а проте мало що можна було побачити. Для того щоб оглянути навколишню мiсцевiсть, iй доведеться повторити цю подорож при денному свiтлi.

Наступного дня вона виiхала до Лондона вранiшнiм поiздом, купила там чотири наволочки (але якi цiни!), прагнучи поеднати свое розслiдування з найнагальнiшими домашнiми потребами, i повернулася додому потягом, який вiдходив вiд Педдiнгтонського вокзалу о 12 : 15. Вона знову була сама-одна у вагонi першого класу.

«Уся справа в надто високих податках, – подумала мiс Марпл. – Нiхто не може дозволити собi подорожувати в першому класi, крiм бiзнесменiв, i то тiльки в години пiк. Певно, вони мають можливiсть включити вартiсть поiзду у своi службовi витрати».

Десь за чверть години до того, як поiзд мав прибути на станцiю Брекгемптон, мiс Марпл дiстала мапу, яку Леонард надав iй у тимчасове користування, i почала оглядати мiсцевiсть. Вона дуже ретельно вивчила мапу ще до поiздки й тепер, помiтивши назву станцii, яку вони проiхали, точно знала, де перебувае, коли поiзд почав зменшувати швидкiсть перед поворотом. Дуга повороту була дуже великою. Мiс Марпл, притулившись носом до вiкна, з пильною увагою роздивлялася мiсцевiсть, яка лежала пiд нею (поiзд iшов по досить високому насипу). Вона роздiлила свою увагу мiж оглядом зовнiшньоi мiсцевостi та мапою, аж поки нарештi поiзд не зупинився в Брекгемптонi.

Того вечора вона написала й укинула до поштовоi скриньки листа, адресованого мiс Флоренс Гiл, Медiсон-роуд, 4, Брекгемптон… Наступного дня вона навiдалася в бiблiотеку графства й уважно дослiдила адресну книгу та географiчний довiдник Брекгемптона, а також ознайомилася з iсторiею графства.

Нова версiя мiс Марпл була досить розпливчатою й схематичною, але досi нiщо iй не суперечило. Те, що вона припускала, було можливим. Наразi ii це задовольняло.

Але наступний крок вимагав дiй – дiй багатьох i досить напружених, дiй такого характеру, до яких вона була фiзично не готова. Якщо вона хоче остаточно пiдтвердити або спростувати свою теорiю, iй треба на цьому етапi знайти пiдтримку й допомогу. Але хто мiг би iй допомогти? Мiс Марпл перебрала в пам’ятi кiлька iмен та можливостей, вiдкидаючи кожну роздратованим похитуванням голови. Люди, на чий розум i кмiтливiсть вона могла б покластися, надто заклопотанi своiми власними справами. Вони не тiльки виконують якусь важливу роботу, а навiть iхне дозвiлля визначене далеко наперед. А з людей не надто розумних, хоч вони, може, i мають досить вiльного часу, користi небагато – так вирiшила мiс Марпл.

Вона глибоко замислилася, i ii невпевненiсть та розгубленiсть дедалi зростали.

Потiм раптом у головi в неi прояснилося. Вона радiсно викрикнула iм’я:

– Як же я могла забути! Ну звичайно ж! Люсi Айлесберроу!




Роздiл четвертий





І


Ім’я Люсi Айлесберроу було вже досить вiдоме в певних колах.

Люсi Айлесберроу мала тридцять два роки. Свого часу вона була першою ученицею на математичному факультетi Оксфорда, володiла, як усi вважали, блискучими здiбностями, i нiхто не сумнiвався в тому, що ii чекае попереду велика наукова кар’ера.

Але Люсi Айлесберроу володiла не лише блискучим розумом наукового спрямування, а й практичним тверезим глуздом. Вона не могла не звернути увагу на те, що навiть блискуча академiчна кар’ера оплачуеться надзвичайно низько. Вона не мала анi найменшого бажання навчати студентiв i полюбляла контактувати з людьми, якi були надiленi розумом набагато менш блискучим, нiж ii власний. Одне слово, вона любила людей, людей усiх видiв i рiзновидiв, а не одних i тих самих людей протягом тривалого часу. Вона також любила грошi й не намагалася це приховати. А щоб заробити багато грошей, треба було вмiти використовувати найгострiшi потреби суспiльства.

Люсi Айлесберроу вiдразу виявила одну з таких найгострiших потреб – потребу у квалiфiкованiй домашнiй прислузi будь-якого виду чи рiзновиду. І на превеликий подив своiх друзiв та колег, що трудилися в науковiй сферi, Люсi Айлесберроу пiшла працювати в галузь домашнього обслуговування.

Там вона вiдразу домоглася негайного й надiйного успiху. Тепер, пiсля того як минули кiлька рокiв, ii знали на всiй територii Британських островiв. Було цiлком нормально для дружини весело сказати своему чоловiковi: «Усе буде гаразд, я можу поiхати з тобою до Штатiв. Менi пощастило роздобути Люсi Айлесберроу!» Великою перевагою Люсi Айлесберроу був той факт, що коли вона приходила в дiм, господиня могла забути про всi своi турботи, тривоги та тяжку роб

Сторінка 11

ту. Люсi Айлесберроу робила геть усе, доглядала за всiм i все могла передбачити. Вона була неймовiрно компетентна в будь-якiй сферi, яку тiльки можна собi уявити. Вона доглядала старих людей, брала на себе всi турботи про малих дiтей, пiклувалася про хворих, готувала божественно смачнi страви, умiла знайти спiльну мову зi старими слугами (якщо такi в домi були, та здебiльшого iх там не бувало), умiла бути тактовною з неможливими людьми, знала, як заспокоiти розхитанi нерви п’яниць, чудово ладнала iз собаками. А головне – вона нiколи не зважала на те, що саме доводилося iй робити. Вона шкребла пiдлогу на кухнi, копала землю в саду, прибирала за собаками й переносила вугiлля.

Одним iз ii правил було нiколи не найматися на тривалий час. Два тижнi були ii звичним перiодом – якщо ж вона погоджувалася працювати протягом мiсяця, то це пояснювалося якимись надзвичайними обставинами. За цi два тижнi вам доводилося платити величезну суму грошей. Зате протягом цих двох тижнiв ви жили, як на небесах. Ви могли цiлковито розслабитися, поiхати за кордон, залишатися вдома, робити все, що вам заманеться, будучи впевненi, що у вашому домi все гаразд, бо в ньому порядкують талановитi руки Люсi Айлесберроу.

Природно, попит на ii послуги був величезний. Якби вона хотiла, то могла б забезпечити себе роботою на три роки вперед. Їй пропонували величезнi суми за те, щоб вона погодилася працювати постiйно. Але Люсi не мала нiякого бажання працювати постiйно, та й нiколи не мала вона звички зазирати вперед далi, нiж на пiвроку. І десь протягом цих пiвроку невiдомо для клiентiв, якi так прагнули ii послуг, вона завжди вигадувала для себе певнi короткi перiоди, якi давали iй змогу або влаштувати для себе розкiшнi вакацii (позаяк вона не мала потреби витрачати грошi на щось iнше, бо iй не тiльки щедро платили, а й утримували на всьому готовому), або найматися на дуже короткий час на роботу, яка приваблювала ii фантазiю або своiм характером, або тим, що «iй подобалися люди». Атож, вона мала цiлковиту волю обирати серед людей, якi прагнули ii послуг, i мала звичай обирати лише тих, хто припадав iй до смаку. Просто багатi люди далеко не завжди мали шанс купити послуги Люсi Айлесберроу. Вона залишала за собою право шукати й обирати, i вона шукала й обирала. Таке життя надзвичайно iй подобалося, i вона знаходила в ньому невичерпне джерело розваг i втiхи.

Люсi Айлесберроу читала й перечитувала листа вiд мiс Марпл. Вона познайомилася з мiс Марпл два роки тому, коли ii послуг зажадав письменник Реймонд Вест, автор вiдомих романiв. Вiн найняв ii для догляду за своею старою тiткою, яка одужувала вiд запалення легень. Люсi погодилася на цю роботу й поiхала до Сент-Мерi-Мiд. Мiс Марпл дуже сподобалася iй. Що ж до мiс Марпл, то коли з вiкна своеi спальнi вона побачила, як Люсi Айлесберроу скопала грядку пiд солодкий горошок саме так, як потрiбно скопати, вона вiдхилилася назад на своi подушки, зiтхнувши з полегкiстю, з’iла кiлька страв, дiетичних, але смачних, якi зготувала для неi Люсi Айлесберроу, i з приемнiстю вислухала розповiдь своеi староi дратiвливоi покоiвки про те, як: «Я показала тiй мiс Люсi Айлесберроу модель вишивки, якоi вона нiколи не бачила i про яку нiколи не чула. Вона менi дуже чемно подякувала». Мiс Марпл тодi неабияк здивувала лiкаря швидкiстю свого одужання.

Мiс Марпл написала iй, запитуючи, чи мiс Айлесберроу зможе виконати для неi певну роботу – роботу досить-таки незвичайну. Чи не змогла б мiс Айлесберроу десь зустрiтися з нею, щоб вони могли обговорити цю справу?

Люсi Айлесберроу спохмурнiла на хвилину або двi й глибоко замислилася. Правду кажучи, роботою вона була завантажена по вуха. Але тому, що роботу було названо «незвичайною», а спогади про особистiсть мiс Марпл примусили ii завагатися, вона вiдразу зателефонувала мiс Марпл i повiдомила, що приiхати до Сент-Мерi-Мiд не може, бо перебувае на роботi, але наступного дня вона буде вiльна вiд другоi до четвертоi години й могла б зустрiтися з мiс Марпл десь у Лондонi. Вона запропонувала iй зустрiтися в ii клубi – досить незвичайному закладi, який мав ту перевагу, що в ньому було кiлька темних кабiнетiв, майже завжди порожнiх.

Мiс Марпл прийняла пропозицiю, i наступного дня iхня зустрiч вiдбулася.

Вони обмiнялися привiтаннями. Люсi Айлесберроу провела свою гостю до найтемнiшого кабiнету й сказала:

– Боюся, я надто завантажена тепер, щоб виконати ваше доручення, та, можливо, ви все ж таки розповiсте менi, чого вiд мене хочете.

– Мое доручення справдi дуже просте, – сказала мiс Марпл. – Незвичайне, але просте. Я хочу, щоб ви знайшли труп.

На якусь мить у свiдомостi Люсi промайнула пiдозра, що в мiс Марпл негаразд iз головою, проте цю думку вона вiдразу вiдкинула. Мiс Марпл завжди мислила надзвичайно тверезо. Вона мала на увазi саме те, що сказала.

– Який саме труп? – запитала Люсi Айлесберроу з гiдним подиву самовладанням.

– Труп жiнки, – пояснила мiс Марпл. – Труп жiнки, яку було вбито – власне кажучи, задушено – в поiздi.

Брови в Люсi

Сторінка 12

егенько пiдскочили вгору.

– Це й справдi незвичайне доручення. Розкажiть менi, про що саме йдеться.

Мiс Марпл розповiла iй про все. Люсi Айлесберроу слухала уважно, не перебиваючи. Наприкiнцi розповiдi вона сказала:

– Тут усе залежить вiд того, чи ваша подруга справдi це бачила, чи iй примарилося…

Вона залишила речення незакiнченим, нiби хотiла почути вiдповiдь на свое запитання.

– Елспета Макгiлiкадi нiчого нiколи не вигадуе, – сказала мiсiс Марпл. – Тому я й покладаюся на те, що вона розповiла. Якби щось подiбне розповiла менi Доротi Катрайт – тодi це було б зовсiм iншою справою. Доротi завжди готова розповiсти цiкаву iсторiю, i нерiдко вона щиро вiрить у ii правдивiсть, i якась частка правди в нiй дiйсно е, однак не бiльше, нiж зовсiм мiзерна частка. Але Елспета зовсiм не така жiнка, яка може повiрити в щось неймовiрне, у щось таке, чого не може статися. Вона не пiддаеться жодному навiюванню, тверда, як гранiт, i нiколи не дозволить, аби iй щось привидiлося.

– Розумiю, – замислено мовила Люсi. – Гаразд, припустiмо, усе так i було. Але як саме я зможу допомогти вам?

– Ви справили на мене велике враження, – сказала мiс Марпл. – І ви, либонь, розумiете, що я вже не маю тiеi фiзичноi сили, яка дозволила б менi вжити тих заходiв, якi я вважаю потрiбними.

– Ви хочете, щоб я здiйснила розслiдування? Саме такоi допомоги ви вiд мене чекаете? Але хiба полiцiя вже не зробила все, що слiд? Чи ви думаете, полiцiя зробила це вкрай недбало?

– Ой, нi, – заперечила мiс Марпл. – Я не можу сказати, що полiцiя виявила недбалiсть. Але рiч у тому, що в мене виникло одне припущення про труп задушеноi жiнки. Вiн мае десь бути. Якщо його не знайшли в поiздi, то, певно, зiпхнули або викинули з вагона – але його також не знайшли нiде поблизу колii. Тому я проiхала тим самим рейсом, намагаючись з’ясувати, чи там е таке мiсце, де тiло можна викинути з поiзда й ви не знайдете його поблизу колii – i таке мiсце е. Залiзниця утворюе велику дугу, перш нiж потяг прибувае до Брекгемптона, i тягнеться по вершинi високого насипу. Якщо тiло викинули там, де потяг нахилився пiд певним кутом, то тiло просто не могло не скотитися з насипу.

– Але ж воно досi мае лежати там, i там також його можна було знайти.

– О, так. Але його, певно, звiдти прибрали… Але ми ще про це поговоримо. Ось те мiсце – на мапi.

Люсi нахилила голову – подивитися туди, куди показував палець мiс Марпл.

– Тепер воно розташоване в передмiстi Брекгемптона, – сказала мiс Марпл, – але ранiше то був сiльський дiм iз великим парком та прилеглими територiями, i вiн досi стоiть там, цiлий-цiлiсiнький, оточений будiвельними майданчиками та невеличкими примiськими будинками. Вiн називаеться Резерфорд-Хол. Його збудував чоловiк на iм’я Крекенторп, дуже багатий промисловець, у 1884 роцi. Тепер у тому будинку живе, наскiльки менi вiдомо, син Крекенторпа, уже старий чоловiк, зi своею дочкою. Залiзниця охоплюе половину того маетку.

– І що ви хочете менi доручити?

Мiс Марпл вiдповiла вiдразу:

– Я хочу, щоб ви найнялися туди на роботу. Усi тепер стогнуть, що неможливо знайти нормальну домашню прислугу – тож я не думаю, що це буде складно.

– Нi, я також не думаю, що це буде складно.

– Наскiльки менi вiдомо, мiстера Крекенторпа вважають в окрузi великим скупiем. Якщо ви погодитеся на низьку платню, то я доплачуватиму ii до прийнятноi для вас цифри, що, як я думаю, мае бути набагато вищою за середню.

– Ви доплачуватимете менi за складнiсть?

– Не так за складнiсть, як за небезпеку. Ця робота може бути небезпечною. Я вважаю за свiй обов’язок попередити вас про це.

– Не думаю, – замислено проказала Люсi, – щоб можливiсть небезпеки стримала мене.

– Я й не думала, що вона вас стримае, – сказала мiс Марпл. – Ви не така людина.

– Певно, ви навiть подумали, що така перспектива заохотить мене? Менi не довелося пережити багато небезпек у своему життi. Але ви справдi думаете, що тут можлива якась небезпека?

– Хтось скоiв, – нагадала iй мiс Марпл, – вельми успiшний злочин. Нiхто не закликав шукати вбивцю, нiхто навiть не висловив справжньоi пiдозри. Двi старенькi жiнки розповiли досить малоймовiрну iсторiю, полiцiя провела коротке розслiдування й нiчого не виявила. Тому все залишилося спокiйним i приемним. Тож я не маю пiдстав думати, щоб цей хтось, хоч би ким вiн був, захоче, щоб у цiй справi знову почали копатися – а надто в тому випадку, якщо ви досягнете успiху.

– І що я маю робити конкретно?

– Пошукати якихось слiдiв бiля насипу: клапоть одягу, поламанi кущi – щось подiбне до цього.

Люсi кивнула.

– А потiм?

– Я буду зовсiм близько вiд вас, – сказала мiс Марпл. – Моя давня служниця, вiрна Флоренс, живе в Брекгемптонi. Протягом багатьох рокiв вона доглядала своiх стареньких батькiв. Тепер обое померли, i вона бере квартирантiв – усi вони здебiльшого вельми респектабельнi люди. Вона погодилася надати менi кiмнату. Вона доглядатиме мене з великою вiдданiстю, а я маю таке вiдчуття, що повинна бути якомога ближче до вас.

Сторінка 13

Я пропоную, аби, наймаючись на службу, ви сказали, що маете стару тiтку, яка живе поблизу, i хочете перебувати якомога ближче до неi, а також вам буде потрiбно чимало вiльного часу, щоб мати змогу часто навiдувати ii.

Люсi знову кивнула.

– Пiслязавтра я збиралася до Таормiни, – сказала вона. – Утiм, вакацii можуть i зачекати. Але я можу пообiцяти вам лише три тижнi. Далi я завантажена по вуха.

– Трьох тижнiв цiлком вистачить, – сказала мiс Марпл. – Якщо протягом трьох тижнiв ми нiчого не знайдемо, то в нас будуть усi пiдстави викинути з голови цю iсторiю, як кошмарний сон.

Мiс Марпл поiхала додому, а Люсi пiсля коротких роздумiв зателефонувала до брекгемптонського бюро з винаймання прислуги, завiдувачка якого була ii давньою знайомою. Вона пояснила iй свое бажання найнятися на службу десь недалеко, щоб перебувати поблизу вiд своеi «тiтки». Вiдкинувши пiд рiзними вигаданими причинами кiлька вигiдних пропозицiй, вона дочекалася, поки було названо Резерфорд-Хол.

– Це, схоже, якраз те, що менi потрiбно, – твердо заявила Люсi.

Бюро з винаймання зателефонувало до мiс Крекенторп. Мiс Крекенторп зателефонувала Люсi.

Через два днi Люсi покинула Лондон i виiхала до Резерфорд-Холу.




ІІ


У своему маленькому автомобiлi Люсi Айлесберроу в’iхала в монументальну чавунну браму. Вiдразу за брамою стояла невеличка сторожка, тепер цiлком зруйнована чи то внаслiдок недогляду, чи то ще вiд часiв вiйни – про це важко було сказати. Довга й покручена пiд’iзна дорога вела до будинку крiзь похмурi хащi рододендронiв. Люсi перехопило подих, коли вона побачила будинок, схожий на занедбаний Вiндзорський замок у мiнiатюрi. Щоправда, кам’янi сходи перед парадними дверима були напiвобваленi й засмiченi, а крiзь притрушену гравiем пiд’iзну дорогу пробивався бур’ян.

Люсi смикнула за шворку старомодного металевого дзвiнка, i його дзенькiт вiдлунням розiйшовся всерединi будинку. Неохайна жiнка, витираючи руки об фартух, вiдчинила дверi й подивилася на неi пiдозрiливим поглядом.

– Вас чекають, чи не так? – запитала вона. – Мiс Хай-Там-Вас-Як-Берроу, так менi сказали.

– Усе правильно, – пiдтвердила Люсi.

Будинок був до розпачу холодний усерединi. Служниця провела ii через темний хол i вiдчинила дверi, якi були праворуч. На превеликий подив Люсi, за дверима була досить приемна вiтальня з книжками й обтягнутими кольоровою тканиною стiльцями.

– Я iй доповiм, – сказала жiнка й зачинила за собою дверi, спершу обдарувавши Люсi вкрай несхвальним поглядом.

Через кiлька хвилин дверi вiдчинилися знову. Пiсля першого ж погляду Люсi вирiшила, що Емма Крекенторп iй подобаеться.

Це була жiнка середнього вiку, у якiй не було нiчого особливого: анi симпатична, анi негарна, скромно вдягнена у твiдову сукню та в пуловер, iз зачесаним назад чорним волоссям, яке обрамлювало обличчя зi спокiйними очима горiхового кольору.

– Мiс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приемним голосом й подала iй руку.

Потiм на ii обличчi з’явився вираз сумнiву.

– Я не певна, – сказала вона, – чи це справдi та посада, яку ви шукаете. Розумiете, менi не потрiбна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Менi потрiбна жiнка, яка виконувала б роботу.

Люсi вiдповiла, що саме цього потребуе бiльшiсть людей.

Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:

– Так багато людей, схоже, думають, що iм досить витерти пилюку, i вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.

– Я вас цiлком розумiю, – сказала Люсi. – Вам потрiбна служниця, яка вмiла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугiлля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмiю робити. Я не боюся роботи.

– Це, боюся, надто великий дiм, i дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кiлькох кiмнатах – тобто я й мiй батько. Вiн, можна сказати, iнвалiд. Ми живемо скромно, плита в нас на кухнi найзвичайнiсiнька, фiрми «Ага». Я маю кiлькох братiв, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять двi жiнки – мiсiс Кiддер щоранку й мiсiс Гарт три днi на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маете власний автомобiль?

– Так. Вiн може стояти й просто неба, якщо нема куди його помiстити. Йому не звикати.

– О, ми маемо досить мiсця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурнiла на мить, а тодi сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прiзвище. Хтось iз моiх друзiв розповiдав менi про Люсi Айлесберроу – чи не Кеннедi?

– Родину Кеннедi я знаю. Я була з ними в Пiвнiчному Девонi, коли мiсiс Кеннедi народила дитину.

Емма Крекенторп усмiхнулася.

– Я пам’ятаю, вони сказали менi, що нiколи iм не жилося так чудово, як тодi, коли ви доглядали за всiм. Але я тодi подумала, що вашi послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своему оголошеннi…

– Цiлком мене задовольняе, – сказала Люсi. – Розумiете, для мене найважливiше бути поблизу вiд Брекгемптона. Я маю стареньку тiтку в критичному станi здоров’я, i менi треба перебувати не надто далеко вiд неi. Тому розмiр платнi для м

Сторінка 14

не зараз не головне. Звичайно, я повинна щось заробляти, але для мене також надзвичайно важливо мати змогу щодня вiдлучатися бодай на кiлька годин.

– Звичайно, ви матимете таку можливiсть. Скажiмо, вiдразу пiсля полудня й до шостоi вечора, це вас улаштуе?

– Цiлком.

Мiс Крекенторп на мить завагалася, перш нiж сказати:

– Мiй батько вже старий, i… часом терпiти його бувае важко. Вiн не любить, коли хтось тринькае грошi, й iнодi може образити людину. Менi не хотiлося б…

Люсi швидко урвала ii:

– Я звикла мати справу зi старими людьми будь-якого рiзновиду, – сказала вона. – Менi завжди вдаеться зберiгати з ними добрi стосунки.

Емма Крекенторп, схоже, заспокоiлася.

«Певно, складнi стосунки з батьком, – зробила свiй дiагноз Люсi. – Схоже, вiн неабиякий самодур».

Їй надали велику похмуру спальню, яку марно намагався нагрiти невеличкий електричний обiгрiвач, а потiм господиня показала iй весь дiм – великий i незатишний особняк. Коли вони проминали дверi, що виходили в хол, чоловiчий голос проревiв:

– Це ти, Еммо? З новою дiвкою? Ану, тягни ii сюди, я хочу подивитися на неi.

Емма почервонiла й подивилася на Люсi вибачливим поглядом.

Двi жiнки увiйшли до кiмнати. Їi стiни були обтягнутi чорним оксамитом, вузькi вiкна пропускали дуже мало свiтла, i кiмната була заставлена важкими вiкторiанськими меблями з червоного дерева.

Старий мiстер Крекенторп напiвлежав в iнвалiдному крiслi, до якого притулився його цiпок зi срiбною голiвкою.

Це був високий худий чоловiк, шкiра в нього на обличчi звисала складками. Тому його обличчя було схоже на морду бульдога iз забiякуватим пiдборiддям, що виступало вперед. Вiн мав густе чорне волосся iз сивиною, маленькi пiдозрiливi очi.

– Ану, дайте-но подивитися на вас, молода ледi.

Люсi пiдiйшла до нього, стримана й усмiхнена.

– Я хочу, щоб ви вiдразу зрозумiли одну рiч. Те, що ми живемо у великому домi, не означае, що ми багатi. Ми не багатi. Ми живемо просто – ви мене чуете? – просто. Не уявляйте собi, що ми тут iмо казна-що. Трiска – риба нiчим не гiрша, нiж палтус, i нею можна харчуватися щодня, не забувайте про це! Я не терплю марнотратства. Я живу тут, бо цей дiм побудував мiй батько, i менi вiн подобаеться. Коли помру, вони можуть його продати, якщо захочуть – i, думаю, вони захочуть. Їм чуже почуття родини. Цей дiм добре збудований – вiн мiцний, i ми маемо при ньому власну землю. Вiн дозволяе нам жити приватним життям. Ми могли б виторгувати багато грошей, якби продали землю на забудову, але цього не буде, поки я живий. Ви мене не виселите з моеi землi доти, доки не винесете звiдси ногами вперед.

Вiн блиснув поглядом на Люсi.

– Отже, ваш дiм – ваша фортеця? – сказала вона.

– Ви глузуете з мене?

– Звичайно, нi. Мабуть, це дуже цiкаво – жити в справжньому сiльському домi посеред великого мiста.

– Саме так. Хiба ви можете побачити звiдси iнший будинок? Нi, ви побачите лише поле, на якому пасуться корови, – i то в самому центрi Брекгемптона. Інодi ви можете почути слабкий гуркiт вуличного руху, коли вiтер вiе в цьому напрямку – але загалом ви живете в тихiй сiльськiй мiсцевостi.

Без паузи й не змiнюючи тон, вiн сказав, звертаючись до дочки:

– Зателефонуй тому iдiотовi лiкарю. Скажи йому, що з останнiх лiкiв, якi вiн менi приписав, не було нiякоi користi.

Люсi й Емма вийшли з кiмнати. Вiн закричав iм навздогiн:

– І не впускай сюди ту кляту жiнку, яка витирае тут порох! Вона всi моi книжки попереставляла.

Люсi запитала:

– І давно мiстер Крекенторп став iнвалiдом?

Емма вiдповiла досить ухильно:

– О, вже багато рокiв тому… А ось наша кухня.

Кухня була величезною. Неймовiрних розмiрiв кухонна плита стояла холодна й занедбана… «Ага» притулилася поруч неi.

Люсi запитала, у який час вони iдять, й оглянула комору з продуктами. Пiсля чого весело сказала, звертаючись до Емми Крекенторп:

– Тепер я знаю все. Не турбуйтеся. Довiртеся менi.

Емма Крекенторп зiтхнула з великою полегкiстю, лягаючи в той вечiр спати, i промовила:

– Кеннедi казали правду. Вона просто диво.

Наступного ранку Люсi прокинулась о шостiй. Вона прибрала в домi, почистила овочi, приготувала й подала снiданок. Разом iз мiсiс Кiддер вони застелили лiжка й об одинадцятiй годинi випили мiцного чаю з печивом на кухнi. Розм’якла вiд того, що Люсi «не бундючиться», та вiд мiцного й солодкого чаю, мiсiс Кiддер дозволила собi розслабитися й побазiкати. Це була маленька, худорлява жiнка з гострими очима й мiцно стиснутими губами.

– Вiн справжнiй скнара. Як iй, бiдолашнiй, доводиться з ним важко! А проте вона не належить до тих жiнок, якi дозволяють по собi топтатися. Вона здатна домогтися свого, коли це необхiдно. Коли приiздять джентльмени, вона завжди наполягае, щоб iжа була пристойна.

– Джентльмени?

– Так. Це досить велика родина. Найстарший син – мiстер Едмунд – убитий на вiйнi. Мiстер Седрiк живе десь за кордоном. Вiн не одружений. Малюе картини з iноземними сюжетами. Мiстер Гарольд живе в Лондонi, мае якусь контору в Сiт

Сторінка 15

[2 - Сiтi – фiнансовий центр Лондона.], одружений iз дочкою графа. Потiм мiстер Альфред, чоловiк вельми приемний, але вiн тут як бiла ворона, раз або двiчi потрапляв у скрутнi ситуацii, а ще е мiстер Браен, чоловiк мiс Едiт, завжди такий люб’язний, вона померла кiлька рокiв тому, але вiн залишився з родиною, ну й ще панич Александер, синок мiс Едiт, малий хлопчисько. Вiн навчаеться в школi, але завжди приiздить сюди на вакацii. Мiс Емма його обожнюе.

Люсi намагалася запам’ятати всi цi вiдомостi, не забуваючи доливати чаю своiй спiврозмовницi, яку потягло на вiдвертiсть. Нарештi мiсiс Кiддер неохоче пiдвелася на ноги.

– Схоже, ми добре почаювали сьогоднi вранцi, – сказала вона з подивом у голосi. – Допомогти вам почистити картоплю, моя люба?

– Я вже ii почистила.

– Невже справдi? І коли ви встигаете всьому дати раду? Ну то я, певно, пiду, бо менi тут уже немае чого робити.

Мiсiс Кiддер пiшла собi, а Люсi, маючи вiльний час, почала шкребти кухонний стiл – вона вже давно прагнула його обшкребти, але мусила зачекати, щоб не образити мiсiс Кiддер, бо ця робота належала до ii прямих обов’язкiв. Потiм вона почистила срiбло, аж поки воно не засяяло, як сонце. Зготувала ланч, подала його на стiл, прибрала зi столу, помила тарiлки й о пiв на третю була готова вирушити в пошукову експедицiю. Але спершу вона поставила на тацю речi, необхiднi для чаю, поклала туди ж таки сандвiчi, хлiб та масло й накрила iх вологою серветкою, щоб не засохли.

Вона оглянула сад, що було цiлком нормальним для новоi людини. Бiля кухнi знайшла лише кiлька грядок, городини було зовсiм мало. Теплицi лежали в руiнах. Стежки повсюди заросли бур’янами. Лише трав’яний бордюр бiля будинку був у вiдносно доброму станi й не зарiс бур’янами, i Люсi подумала, що тут доклала своiх рук Емма. Садiвник був дуже старим чоловiком, майже глухим i тiльки вдавав, нiби працюе. Люсi приязно погомонiла з ним. Вiн жив у хатинi, що стояла бiля стаень.

Вiд стаень була прокладена через парк алея, обгороджена з обох бокiв, яка вела до залiзничного насипу й проходила пiд аркою залiзничного мосту, де з’еднувалася з неширокою дорогою.

Через кожнi кiлька хвилин по арцi залiзничного мосту з гуркотом проiздили потяги. Люсi спостерiгала за ними й звернула увагу на те, що, виiжджаючи на дугу, яка охоплювала ззаду маеток Крекенторпiв, вони значно уповiльнювали хiд. Вона пройшла пiд аркою залiзничного мосту й вийшла на дорогу. Було схоже, що тiею дорогою мало хто користувався. По один ii бiк височiв залiзничний насип, по другий – висока стiна, що оточувала якiсь фабричнi будiвлi. Люсi йшла по тiй дорозi, аж поки не вийшла на вулицю, де стояли невеличкi будинки. Там вона почула, як вiд головноi вулицi, що була неподалiк, долинае гуркiт мiського руху. Вона подивилася на годинник. З будиночка поблизу вийшла жiнка, i Люсi ii зупинила.

– Пробачте, ви не скажете менi, чи е десь тут поблизу телефон-автомат?

– Бiля пошти, он там, за поворотом дороги.

Люсi подякувала й рушила далi, аж поки дiйшла до пошти – власне, до будiвлi, у якiй розташувалися i крамниця, й пошта. Збоку до пошти притулилася телефонна кабiна. Люсi увiйшла до кабiни й зателефонувала. Вона сказала, що хоче поговорити з мiс Марпл. Жiночий голос вiдповiв iй досить брутальним тоном.

– Вона вiдпочивае. Я не маю намiру ii турбувати! Вона потребуе вiдпочинку – це вже стара ледi. Хто iй телефонуе?

– Мiс Айлесберроу. Нема потреби турбувати ii. Лише перекажiть iй, що я вже прибула на мiсце, й усе йде добре, i що я iй повiдомлю, коли матиму якiсь новини.

Вона повiсила слухавку й пiшла назад до Резерфорд-Холу.




Роздiл п’ятий





І


– Думаю, ви не станете заперечувати, якщо я трохи потренуюся в гольф у парку? – запитала Люсi.

– О, звичайно ж, нi. А ви любите гольф?

– Я граю не дуже добре, але люблю попрактикуватися. Такi вправи набагато приемнiшi, анiж просто вирушити на прогулянку.

– Тут нема де прогулятися поза нашим маетком, – прогарчав мiстер Крекенторп. – Там немае нiчого, крiм тротуарiв i жалюгiдних коробок, якi вони чомусь називають будинками. Вони хотiли б прибрати до рук мою землю й побудувати на нiй ще бiльше таких ящикiв. Але iм не вдасться цього зробити, поки я живий. А я не збираюся помирати, аби потiшити когось. Обiцяю вам, що я не помру, аби догодити нехай там кому!

Емма Крекенторп лагiдно промовила:

– Годi тобi, тату.

– Я знаю, про що вони думають – i чого чекають. Усi вони. І Седрiк, i той хитрий лис Гарольд iз його самовдоволеною фiзiономiею. Що ж до Альфреда, то я просто дивуюся, чому вiн досi не пустив менi кулю в лоб. Хоч я не певен, що на Рiздво вiн не мав намiр укоротити менi вiку. Я тодi неабияк здивував, можна сказати, приголомшив старого Квiмпера. Вiн тодi поставив менi безлiч обережних запитань.

– У кожного бувають подiбнi розлади шлунку, батьку.

– Я тебе зрозумiв, ти хочеш сказати, що я забагато iм? Он що в тебе на думцi. А чому я тодi багато з’iв? Тому що на столi було забагато iжi, надто багато iжi. Марнотратство й екс

Сторінка 16

равагантне розтринькування грошей. І це нагадало менi про вас – ви, молода жiнко. Ви зготували на ланч п’ять картоплин – i то досить великих. Двох картоплин вистачить кожному. Тож не готуйте бiльш як чотири наступного разу. П’яту картоплину ви змарнували сьогоднi.

– Я ii не змарнувала, мiстере Крекенторп. Я використаю ii для iспанського омлету, який приготую вам на вечерю.

– Он як!

Коли Люсi виходила з кiмнати, щоб винести тацю з кавою, вона почула, як вiн сказав:

– Яка хитра ця молода жiнка, завжди знайде правильну вiдповiдь. Але готуе вона смачно та й непогана iз себе.

Люсi Айлесберроу дiстала зi своеi сумки найлегшу битку з тих, якi здогадалася взяти iз собою, i вийшла в парк, перелiзши через паркан.

Вона почала вправлятися, раз у раз б’ючи по м’ячу. Через п’ять хвилин або десь так, м’яч, по якому вона погано влучила, упав на схил залiзничного насипу. Люсi подерлася вгору й стала його шукати. Вона оглянулася й подивилася на будинок. Той був далеко, i нiхто не виявив найменшоi цiкавостi до того, що вона там робить. Вона продовжила своi пошуки м’яча. Вряди-годи вона била по м’ячевi з насипу, i вiн падав у високу траву. Протягом полудня обшукала десь третю частину насипу та землi пiд насипом. Нiчого. Вона послала м’яч назад до будинку.

Але наступного дня вона на щось натрапила. Колючий кущ, який рiс десь на серединi схилу, був поламаний. Його гiлля було розкидане навколо. Люсi пильно оглянула тi гiлки куща, якi не зламалися. Вона знайшла клаптик хутра, настромлений на одну з колючок. Вiн був майже того самого кольору, що й кора дерева, свiтло-брунатного кольору. Люсi дивилася на нього протягом якоiсь митi, потiм дiстала з кишенi ножицi й перерiзала навпiл. Ту половинку, яку вона взяла собi, поклала до конверта, що був у неi в кишенi. Потiм спустилася по крутому схилу, намагаючись знайти щось iще. Вона пильно обдивлялася жорстку траву, яка росла попiд насипом. Їй здалося, вона розгледiла слiд, який хтось залишив, iдучи крiзь високу траву. Але той слiд був ледь помiтний – далеко не такий виразний, який залишала за собою вона сама. Певно, вiн утворився чималий час тому й був надто мало помiтний, аби вона могла бути переконаною, що це не гра ii уяви.

Люсi розпочала ретельнi пошуки в травi бiля пiднiжжя насипу, навпроти зламаного колючого куща. Зрештою ii пошуки були винагородженi. Вона знайшла емальовану коробку з компактною пудрою, невеличкий дешевий предмет. Загорнула у свою хусточку й поклала до кишенi. Потiм продовжила пошуки, але не знайшла бiльше нiчого.

Наступного полудня вона сiла за кермо свого автомобiля й поiхала навiдати хвору тiтку. Емма Крекенторп сказала iй своiм лагiдним голосом:

– Не поспiшайте повертатися назад. Ми вас не чекатимемо ранiше обiднього часу[3 - Тобто близько сьомоi години вечора.].

– Дякую, але я повернуся не пiзнiше шостоi години.

Будинок пiд номером 4 по Медiсон-роуд був маленьким сiрим будинком на маленькiй сiрiй вулицi. Проте його вiкна були завiшенi чистими ноттiнгемськими шторами, його бiлi параднi сходи були начищенi до блиску, як i добре вiдполiрована ручка дверей. Дверi вiдчинила висока жiнка з похмурим поглядом, у чорнiй сукнi, з великим вузлом чорного волосся на головi.

Вона подивилася на Люсi пiдозрiливим поглядом, перш нiж провела ii в дiм, до мiс Марпл.

Мiс Марпл розташувалася в заднiй вiтальнi, вiкна якоi виходили на невеличкий i добре доглянутий садочок. Кiмната здавалася до неможливостi чистою, з безлiччю мат i серветок, великою кiлькiстю китайських прикрас, з гарнiтуром якобiстських меблiв i двома великими папоротями у вазонах. Мiс Марпл, чия увага була захоплена плетiнням, сидiла в глибокому крiслi бiля вогню.

Люсi увiйшла до кiмнати й зачинила за собою дверi. Вона сiла в крiсло навпроти мiс Марпл.

– А ви, либонь, мали рацiю, – сказала вона.

Вона показала своi знахiдки й розповiла, як вони потрапили iй до рук.

Легка барва втiхи зафарбувала щоки мiс Марпл.

– Можливо, менi не слiд так себе почувати, – сказала вона, – але приемно сформулювати теорiю й потiм переконатися, що вона вiдповiдае дiйсностi.

Вона помацала пальцями невеличкий клапоть хутра.

– Елспета сказала, що на жiнцi було пальто зi свiтлого хутра. Я думаю, пудрениця була в кишенi пальта й випала звiдти, коли тiло покотилося вниз по схилу. Пудрениця не мае жодних прикметних ознак, але вона може допомогти. Ви не забрали звiдти все хутро?

– Нi, половину я залишила на колючцi куща.

Мiс Марпл схвально кивнула.

– Правильно зробили. Ви дуже розумна жiнка, моя люба. Полiцiя захоче переконатися, як воно було насправдi.

– Ви пiдете до полiцii – з цими речами?

– Нi… Поки що нi… – Мiс Марпл замислилася на якусь мить. – Думаю, спочатку треба знайти труп. Ви зi мною згоднi?

– Так, звичайно, але чи не здаеться вам, що знайти його буде не так легко? Якщо всi вашi припущення правильнi, то вбивця викинув тiло з поiзда, потiм, iмовiрно, вийшов у Брекгемптонi, а потiм – мабуть, у ту ж таки нiч – повернувся сюди й забрав тiло. Але що сталося п

Сторінка 17

тiм? Вiн мiг вiднести його куди завгодно.

– Не куди завгодно, – заперечила мiс Марпл. – Я не думаю, що ви зробили всi логiчнi висновки, моя люба мiс Айлесберроу.

– Називайте мене Люсi. Чому ви вважаете, що вiн не мiг вiднести труп куди завгодно?

– Бо в такому разi йому було б набагато легше вбити дiвчину в якомусь усамiтненому мiсцi й забрати тiло звiдти. Ви неправильно оцiнили…

Люсi урвала ii.

– То ви хочете сказати, – то ви маете на увазi, – що це було наперед задумане вбивство?

– Спочатку я так не думала, – сказала мiс Марпл. – Та й хто б подумав так спочатку. Було дуже ймовiрно, що мiж ними вiдбулася сварка, чоловiк утратив самовладання й задушив дiвчину, пiсля чого опинився перед проблемою, яку мусив розв’язати за кiлька хвилин. Але було б надто великим збiгом, якби вiн задушив дiвчину в нападi лютi, а потiм виглянув у вiкно й побачив, що потяг рухаеться по дузi й перебувае саме в такому мiсцi, де вiн може викинути труп i бути впевненим, що зможе повернутися туди згодом i вiднести його до якогось iншого мiсця. Якби вiн викинув тiло у випадковому мiсцi, то нiчого бiльше не мiг би зробити, i його б уже давно знайшли.

Вона замовкла. Люсi здивовано витрiщилася на неi.

– Ви знаете, – замислено проказала мiс Марпл, – цей злочин був спланований надзвичайно розумно – i я певна, злочинець обмiркував його дуже ретельно. У поiздi е щось дуже анонiмне. Якби вiн убив ii там, де вона жила або просто перебувала, хтось мiг би помiтити, як вiн прийшов або пiшов. Або якби вiн запросив ii поiхати з ним кудись на природу, хтось би запам’ятав номер i марку його автомобiля. Але поiзд заповнений незнайомими людьми, якi iдуть невiдомо куди, i там майже нiхто нiкого не знае. А в примiському поiздi, переконавшись, що вiн сам-один iз нею у вагонi, задушити ii було надзвичайно легко, а надто якщо вiн точно знав, що робитиме далi. Вiн знав – вiн мусив знати – усе про Резерфорд-Хол, про його географiчне розташування, про його незвичайну усамiтненiсть – такий собi острiв, оточений залiзничними колiями.

– Саме так воно там i е, – сказала Люсi. – Це анахронiзм iз минулого. Гамiрне мiське життя буяе навколо, але не зачiпае його. Уранцi туди навiдуються торговцi, ото й усе.

– Отже, ми припускаемо, як ви сказали, що вбивця навiдався до Резерфорд-Холу вночi. Було вже поночi, коли тiло скотилося з насипу, i навряд чи хтось мiг натрапити на нього до наступного дня.

– Справдi, не мiг.

– Отже, вбивця туди з’явився. Як саме? Приiхав на машинi?

Люсi замислилася.

– Там е занедбана дорога, попiд стiною фабрики. Вiн, певно, приiхав тiею дорогою, завернув пiд аркою залiзничного мосту й опинився на територii маетку. Потiм перелiз через паркан i пiшов попiд насипом, знайшов труп i перенiс його до машини.

– А потiм, – продовжила ii думку мiс Марпл, – вiн вiдвiз його в те мiсце, яке обрав заздалегiдь. Вiн усе обмiркував, можна не сумнiватися. І не думаю, – я вже про це сказала, – що вiн вивiз його з Резерфорд-Холу, а якщо й вивiз, то десь недалеко. Найiмовiрнiше, вiн закопав його десь там, принаймнi, так менi пiдказуе логiка.

Вона подивилася на Люсi.

– Певно, що так, – сказала Люсi, трохи помiркувавши. – Але це було б для нього не так легко, як здаеться.

Мiс Марпл ствердно кивнула головою.

– Вiн не мiг закопати його в парку. То була б надто важка робота й надто помiтна. Хiба що в такому мiсцi, де земля вже перекопана.

– Можливо, городець бiля кухнi, але там зовсiм близько будиночок садiвника. Правда, садiвник старий i глухий – а проте його присутнiсть могла б становити ризик.

– Там е собака?

– Нi, немае.

– Тодi вiн мiг заховати труп у якомусь сараi або прибудовi.

– Так i справдi було б для нього простiше й швидше… Там багато старих будiвель, якими тепер не користуються. Напiврозваленi свинарнi, склади збруi, майстернi, до яких нiхто й близько не пiдходить. Або вiн мiг викинути тiло в хащi рододендронiв чи кущiв.

Мiс Марпл кивнула головою.

– Атож, я думаю, це набагато ймовiрнiше.

У дверi постукати, i похмура Флоренс увiйшла з тацею в руках.

– Це добре, що у вас гостi, – сказала вона мiс Марпл. – Я спекла своi особливi тiстечка, якi ви колись дуже любили.

– Флоренс завжди частувала мене надзвичайно смачним печивом до чаю, – сказала мiс Марпл.

Задоволена Флоренс розтягла своi риси в цiлком несподiвану усмiшку й вийшла з кiмнати.

– Я гадаю, моя люба, нам не слiд говорити про вбивство за чаем, – сказала мiс Марпл. – Це така неприемна тема.




ІІ


Пiсля чаю Люсi пiдвелася.

– Менi час повертатися, – мовила вона. – Я вже вам казала, що жоден iз тих, хто тепер мешкае в Резерфорд-Холi, не може бути тiею людиною, яку ми шукаемо. Там живуть лише старий чоловiк, жiнка середнього вiку i старий, глухий садiвник.

– Я не стверджувала, що вбивця там живе, – заперечила мiс Марпл. – Я наполягала лише на тому, що вiн дуже добре знае Резерфорд-Хол. Але ми ще повернемося до цього, коли ви знайдете труп.

– Ви начебто анiтрохи не сумнiваетеся в тому, що я його знайду

Сторінка 18

 – сказала Люсi. – Я зовсiм не налаштована так оптимiстично.

– Я переконана, ви досягнете успiху, моя люба Люсi. Ви людина надзвичайно ефективних дiй.

– У деякому розумiннi так, але я нiколи не мала досвiду в пошуках трупiв.

– Я переконана, що для цього вистачить трохи елементарного здорового глузду, – пiдбадьорила ii мiс Марпл.

Люсi подивилася на неi й засмiялася. Мiс Марпл усмiхнулася iй у вiдповiдь.

Наступного дня, пополуднi, Люсi розпочала систематичнi пошуки.

Вона ретельно обшукала всi надвiрнi будiвлi та кущi й траву, якi iх оточували, заростi шипшини навколо староi свинарнi й зазирнула до бойлерного примiщення пiд оранжереею, коли раптом почула сухий кашель i, обернувшись, побачила старого Гiлмена – садiвника, який дивився на неi несхвальним поглядом.

– Стережiться, мiс, щоб тут не впасти, – остерiг вiн ii. – Цi сходи вже пiдгнили, а ви ще й на горище щойно лазили, а настил там ледве тримаеться.

Люсi доклала всiх зусиль, щоб не виявити збентеження.

– Я знаю, ви подумали, що я пхаю носа, куди не слiд, – весело сказала вона. – Але менi спало на думку, чи не можна якось використати це мiсце, скажiмо, вирощувати шампiньйони для ринку абощо. Усе тут, схоже, неймовiрно занедбане.

– Це провина хазяiна. Вiн не витратить жодного зайвого пеннi. Тут ще треба було б найняти двох чоловiкiв i хлопця – тодi я мiг би утримувати сад у належному порядку, але вiн i чути про це не хоче. Скiльки я доклав зусиль, щоб умовити його купити моторну косарку. Вiн хотiв, щоб я голими руками косив усю траву, яка росте перед будинком.

– Але ж якби вкласти певнi грошi, то господарство могло б давати прибуток, хiба нi?

– Таке господарство вже не дасть нiякого прибутку – воно надто занедбане. Та й не потрiбен йому нiякий прибуток. Вiн дбае лише про те, щоб заощаджувати грошi. Бо надто добре знае, що станеться пiсля того, як вiн помре: молодi джентльмени продадуть нас так швидко, як тiльки зможуть. Вони тiльки й чекають, коли вiн урiже дуба. Кажуть, по його смертi iм дiстанеться купа грошей – таке, принаймнi, я чув.

– Вiн, певно, дуже багатий? – запитала Люсi.

– «Галантерейнi товари Крекенторпа» – ось джерело iхнього багатства. Цю фiрму заснував старий джентльмен, батько мiстера Крекенторпа. То був надзвичайно практичний чоловiк, так усi розповiдають. Збив собi статок i збудував цей маеток. Кажуть, вiн був твердий, як нiготь, i нiкому не прощав образи. Але попри все вiн був щедрий i великодушний, його не можна назвати скнарою. Кажуть, обидва сини розчарували його. Вiн дав iм освiту й виховав джентльменами – Оксфорд та все iнше. Але вони були надто джентльменами й не захотiли займатися бiзнесом. Молодший одружився з актрисою, а потiм розбився в автомобiльнiй аварii, коли сiв за кермо п’яний. Старшого, який тепер тут живе, батько нiколи особливо не любив. Той здебiльшого жив за кордоном, купував там безлiч поганських статуеток i надсилав iх додому. Вiн не любив своi грошi, коли був молодий, ця хвороба опанувала його десь уже пiд старiсть. А з батьком вiн не ладнав нiколи, так менi, принаймнi, розповiдали.

Люсi вдавала, нiби слухае цю розповiдь лише з чемним iнтересом, але насправдi намагалася не пропустити жодного слова. Старий садiвник прихилився до стiни й наготувався продовжити свою сагу. Вiн явно бiльше любив працювати язиком, нiж лопатою або садовими ножицями.

– Вiн помер перед вiйною, це я про старого джентльмена кажу. Жахливий був у нього характер. Не терпiв, щоб йому заперечували.

– А пiсля того як вiн помер, сюди приiхав наш сьогоднiшнiй мiстер Крекенторп i став тут жити?

– Атож, вiн зi своею родиною. Дiти на той час уже пiдросли.

– Але ж… О, я зрозумiла, ви говорите про вiйну 1914 року?

– Та нi. Вiн помер 1928 року, ось що я мав на увазi.

Люсi здалося дивним, що садiвник сказав «перед вiйною», маючи на увазi 1928 рiк. Сама вона цей рiк так не охарактеризувала б.

– Я думаю, вам уже хочеться повернутися до своеi роботи, – сказала вона. – Не дозволяйте менi вiдривати вас вiд ваших обов’язкiв.

– Та яке там вiдривання, – пробурчав старий Гiлмен без найменшого ентузiазму. – Уже поночiе. Працювати при такому свiтлi – лише очi псувати.

Люсi повернулася в дiм, оглянувши по дорозi березовий гай та купку азалiй.

Вона побачила, що Емма Крекенторп стоiть у холi й читае листа. Вечiрня пошта щойно надiйшла.

– Мiй племiнник завтра приiде – зi своiм шкiльним другом. Кiмната Александера над ганком. Ту, що поруч iз нею, ми надамо в розпорядження Джеймса Стодарта-Веста. Вони користуватимуться ванною навпроти.

– Гаразд, мiс Крекенторп. Я простежу, щоб кiмнати приготували.

– Вони приiдуть вранцi, перед ланчем. – Вона завагалася. – Думаю, вони будуть голоднi.

– Звичайно, будуть, – погодилася Люсi. – Може, зготувати iм ростбiф, як ви гадаете? І пирiг iз патокою?

– Александер дуже любить пирiг iз патокою.

Двое хлопцiв приiхали наступного ранку. Обидва мали гладенько зачесане волосся, пiдозрiло янгольськi обличчя й досконалi манери. Александер Істлi мав русяве

Сторінка 19

олосся й синi очi. Стодарт-Вест був темноволосий i в окулярах.

Пiд час ланчу вони поважно розмовляли про подii в спортивному свiтi, обговорювали найновiшi науково-фантастичнi романи на космiчнi теми. У цi хвилини вони були схожi на старих професорiв, що втяглися в дискусiю про знаряддя палеолiту. Поруч iз ними Люсi почувалася зовсiм юною.

Ростбiф зник за мить, а вiд пирога з патокою не залишилося жодноi крихти.

Мiстер Крекенторп пробурчав:

– Так ви все з’iсте в моему домi, i менi доведеться голодувати.

Александер докiрливо подивився на нього своiми синiми очима.

– Якщо ти, дiду, не можеш дозволити нам м’ясо, то ми готовi iсти хлiб iз сиром.

– Не можу дозволити? Я можу його дозволити. Але не люблю марнотратства.

– Ми нiчого не змарнотратили, сер, – сказав Стодарт-Вест, дивлячись на тарiлку перед собою, яка була очевидним пiдтвердженням його слiв.

– Ви, хлопцi, з’iдаете кожен удвiчi бiльше, анiж я.

– Ми в такому вiцi, коли в нас формуються тiла, – пояснив йому Александер. – Ми потребуемо багато бiлкiв.

Старий щось пробурчав у вiдповiдь.

Коли обидва хлопцi вiдiйшли вiд столу, Люсi почула, як Александер вибачливо сказав своему друговi:

– Не звертай уваги на мого дiда. Вiн дотримуеться дiети чи чогось подiбного, i це iнодi робить його досить химерним. До того ж вiн неймовiрно скупий. Я думаю, це в нього якийсь комплекс абощо.

Стодарт-Вест вiдповiв тоном розумiння:

– Я маю тiтку, яку переслiдуе думка, що вона стае банкрутом. А насправдi в неi купа грошей. Це така патологiя, сказав лiкар. Ти маеш футбольного м’яча, Алексе?

Прибравши зi столу й вимивши посуд пiсля ланчу, Люсi вийшла з дому. Вона чула крики хлопцiв на далекiй вiдстанi, на морiжку. Вона пiшла в протилежному напрямку, по головнiй пiд’iзнiй дорозi й наблизилася до того мiсця, де росли густi хащi рододендронових кущiв. Вона почала оглядати iх дуже ретельно, вiдгортаючи листя й зазираючи досередини. Вона переходила вiд куща до куща, намагаючись не пропустити жодного, i тицяла пiд кожним биткою для гольфу, коли раптом чемний голос Александера Істлi примусив ii здригнутися.

– Ви щось шукаете, мiс Айлесберроу?

– М’ячик для гольфу, – вiдразу вiдповiла Люсi. – Кiлька м’ячикiв, правду кажучи. Я тренувалася з ударами биткою протягом кiлькох днiв i втратила багато м’ячiв. Маю надiю, що сьогоднi знайду бодай кiлька з них.

– Ми вам допоможемо, – чемно запропонував своi послуги Александер.

– Це дуже люб’язно з вашого боку. Я думала, ви граете у футбол.

– Неможливо довго грати у футбол, – пояснив iй Стодарт- Вест. – Стае дуже жарко. А ви часто граете в гольф?

– Я дуже люблю цю гру. Але в мене мало вiльного часу.

– Я бачу, його у вас майже немае. Адже ви тут готуете iжу, чи не так?

– Так.

– Це ви зготували сьогоднi ланч?

– Так, я. Вiн був смачний?

– Атож, вiн був дуже смачний.

– Фантастично смачний, – сказав Александер. – У школi нас годують жахливою iжею, геть сухою. Я люблю, коли яловичина рожева всерединi. Пирiг iз патокою був теж такий, що пальчики оближеш.

– Ви повиннi сказати менi, якi страви вам подобаються найбiльше.

– Ви можете приготувати яблучну меренгу в один iз наступних днiв? Це моя улюблена страва.

– Звичайно, можу.

Александер щасливо зiтхнув.

– Пiд сходами десь е комплект для годинникового гольфу, – сказав вiн. – Ми могли б розташувати його на морiжку. Як ти дивишся на це, Стоддере?

– Вельми сх-хвально! – сказав Стодарт-Вест, протяжно i з придихом, наче справжнiй австралiець.

– Насправдi вiн не австралiець, – чемно пояснив Александер. – Але вiн про всяк випадок тренуеться, сподiваючись, що батьки вiзьмуть його на мiжнародний турнiр iз крикету. Наступного року вiн вiдбудеться в Австралii.

Пiдбадьоренi Люсi, хлопцi пiшли розшукувати комплект для годинникового гольфу. Коли згодом вона повернулася в дiм, то побачила, що вони вже розташовують його на морiжку й сперечаються, де треба встановити ту або ту цифру.

– Ми не хочемо розташувати цифри, як на годинниковому циферблатi, – сказав Стодарт-Вест. – Ми ж не малюки якiсь. Ми хочемо облаштувати справжнiй майданчик. Ямки на довгих i на коротких дистанцiях. Шкода, що цифри дуже заржавiли. Їх важко розгледiти.

– Їх треба пофарбувати бiлою фарбою, – порадила Люсi. – Купiть завтра бiлоi фарби й пiдмалюйте.

– Чудова думка. – Обличчя Александера засяяло. – Якщо не помиляюся, то кiлька старих банок фарби зберiгаються в Довгiй коморi – iх залишили художники, якi були тут на вакацiях. Ходiмо подивiмося?

– А що то за Довга комора? – запитала Люсi.

Александер показав на довгу кам’яну будiвлю неподалiк вiд дому, бiля задньоi частини пiд’iзноi дороги.

– Та будiвля дуже давня, – сказав вiн. – Дiд називае ii Прохiдною коморою й каже, вона збудована ще в елизаветинськi[4 - Королева Єлизавета І правила Англiею протягом 1558—1603 рр.] часи, але, думаю, вiн лише вихваляеться. Вона належала до ферми, яка була тут спочатку. Мiй прадiд зруйнував тi будiвлi й натомiсть побудував цей жахливий дiм. Бiльшiсть к

Сторінка 20

лекцiй мого дiда зберiгаеться в цiй коморi, – додав вiн. – Тi речi, якi вiн надсилав додому з-за кордону, коли був молодим чоловiком. Бiльшiсть iз них неймовiрно бридкi. Довгу комору iнодi використовують для гри у вiст i всього такого. Там також проводять засiдання «Жiночого iнституту» або влаштовують розпродаж усiляких кустарних виробiв. Ходiмо з нами, я вам ii покажу.

Люсi охоче прийняла запрошення.

Дубовi дверi комори були оббитi цвяхами з великими голiвками. Александер пiдняв руку, засунув ii пiд плющ, який затуляв верхню частину дверей iз правого боку, i знайшов ключ, що висiв на цвяховi. Вiн обернув його в замку, штовхнув дверi, якi вiдчинилися, i вони увiйшли до примiщення.

Пiсля першого погляду в Люсi виникло враження, що вона опинилася у вкрай поганому музеi. Двi мармуровi голови римських iмператорiв витрiщилися на неi вибалушеними очима. Тут-таки стояв величезний саркофаг часiв занепаду греко-римського перiоду. Манiрна Венера стовбичила на п’едесталi, схопившись руками за шати, що спадали з неi. Крiм цих експонатiв, так би мовити, мистецтва, там було кiлька столiв, кiлька стiльцiв, складених у пiрамiду, й усiляка всячина – така, як заржавiла ручна косарка, двое вiдер, кiлька поiдених мiллю автомобiльних сидiнь i пофарбована зеленою фарбою чавунна садова лавка, яка давно втратила нiжку.

– Здаеться, я бачив фарбу он там, – сказав Александер невпевненим голосом.

Вiн пiшов у куток i вiдтягнув убiк подерту завiсу, що його затуляла.

Вони справдi знайшли там кiлька банок iз фарбою i кiлька пензлiв, останнi позасихали й зовсiм не гнулися.

– Вам потрiбен скипидар, – сказала Люсi.

Проте скипидару iм знайти не вдалося. Хлопцi запропонували поiхати на велосипедах до крамницi, щоб його купити, i Люсi пiдтримала iхнiй намiр. «Фарбування цифр для гольфу на якийсь час вiдверне iхню увагу», – подумала вона.

Хлопцi зiбралися йти, залишивши ii в коморi саму-одну.

– Тут треба було б прибрати, – промурмотiла вона.

– Я не радив би вам клопотати цим голову, – сказав Александер. – Тут прибирають лише тодi, коли мають намiр використати комору для якоiсь мети, але в цю пору року нею нiколи не користуються.

– Я маю знову повiсити ключ на дверях? Це те мiсце, де його тримають?

– Так. Тут немае чого вкрасти, ви ж розумiете. Нiкому не потрiбнi цi жахливi мармуровi скульптури, до того ж кожна з них важить не менш як тонну.

Люсi погодилася з ним. Вона не могла захоплюватися смаком старого мiстера Крекенторпа в мистецтвi. Здавалося, вiн володiв непомильним iнстинктом обирати найгiршi зразки будь-якого перiоду.

Коли хлопцi пiшли, вона залишилася стояти й роздивлятися навкруги.

Саркофаг…

У коморi трохи пахло плiснявою, так, нiби ii давно не провiтрювали. Вона пiдiйшла до саркофага. Вiн був накритий важким вiком, яке щiльно прилягало до стiнок. Люсi подивилася на нього замисленим поглядом.

Потiм вийшла з комори, пiшла до кухнi, знайшла важкий лом i повернулася.

То була нелегка робота, але Люсi доклала всiх своiх сил.

Вiко повiльно почало пiдiйматися, пiдважуване ломом.

Воно пiднялося досить, аби Люсi могла побачити, що там було всерединi…




Роздiл шостий





І


Через кiлька хвилин Люсi, досить блiда, покинула комору, замкнула дверi й почепила ключ на цвях.

Вона швидко пройшла до стайнi, сiла у свою машину й вивела ii на задню проiзну дорогу. Зупинилася бiля пошти в кiнцi дороги. Увiйшла до телефонноi будки й набрала номер.

– Я хочу поговорити з мiс Марпл.

– Вона вiдпочивае. Це мiс Айлесберроу, чи не так?

– Так.

– Я не збираюся турбувати ii, мiс, знайте про це. Вона стара жiнка й потребуе вiдпочинку.

– Ви повиннi потурбувати ii. У мене до неi термiнова справа.

– Я не…

– Будь ласка, зробiть негайно те, що я вам кажу.

Коли Люсi хотiла, то ii голос ставав гострим, як метал. Флоренс знала, що таке авторитет i вмiла пiдкорятися йому.

Незабаром озвався голос мiс Марпл.

– Так, Люсi?

Люсi глибоко вдихнула повiтря.

– Ви мали слушнiсть, – сказала вона. – Я його знайшла.

– Жiночий труп?

– Так. Труп жiнки в хутряному пальтi. Вiн лежить у кам’яному саркофазi в коморi бiля будинку, почасти перетворенiй на музей. Що накажете робити далi? Думаю, менi треба повiдомити полiцiю?

– Так. Ви повиннi повiдомити полiцiю. І негайно.

– Але що я повинна сказати iм? Про вас? Насамперед вони захочуть знати, чому я намагалася пiдняти вiко, яке важить не менш як тонну, без будь-якоi на те причини. Ви хочете, щоб я вигадала причину? Я можу вигадати ii.

– Нi, не треба, – сказала мiс Марпл своiм лагiдним i серйозним голосом. – Ви, либонь, i сама розумiете, що треба розповiсти iм усю правду.

– І про вас?

– Про все.

Несподiвана усмiшка виникла на блiдому обличчi Люсi.

– Це буде дуже просто для мене, – сказала вона. – Але навряд чи вони повiрять у те, що я iм розповiм.

Вона повiсила слухавку, зачекала хвилину, а тодi знову зателефонувала в довiдкове бюро й запитала номер полiцii.

– Я щойно знайшла мертве тiло в саркофаз

Сторінка 21

в Довгiй коморi на територii маетку Резерфорд-Хол.

– Що ви сказали?

Люсi повторила свое повiдомлення i, вгадавши наступне запитання, назвала свое iм’я та прiзвище.

Вона приiхала назад, поставила автомобiль туди, де вiн ранiше стояв, i ввiйшла в дiм.

На мить затрималася в холi, обмiрковуючи ситуацiю.

Потiм коротко й енергiйно кивнула головою й зайшла до бiблiотеки, де мiс Крекенторп сидiла бiля батька й допомагала йому розв’язувати кросворд, надрукований у газетi «Таймс».

– Чи не можете ви придiлити менi кiлька хвилин, мiс Крекенторп?

Емма пiдняла голову, i вираз остраху з’явився на ii обличчi. «Цей острах, – подумала Люсi, – мав суто домашню природу. Такими словами й таким тоном незамiнна в домi прислуга, як правило, повiдомляе про свiй вiдхiд».

– То говорiть, дiвчино, говорiть, – сказав старий мiстер Крекенторп iз роздратуванням у голосi.

– Я хотiла б поговорити з вами на самотi, – сказала Люсi, звертаючись до Емми.

– Дурницi, – заявив мiстер Крекенторп. – Кажiть тут те, що ви маете сказати.

– Зачекайте лише хвилину, батьку.

Емма пiдвелася зi стiльця й рушила до дверей.

– Дурницi, – сердито повторив старий. – Це може й зачекати.

– Боюся, це не може чекати, – сказала Люсi.

– Яке нахабство! – кинув мiстер Крекенторп.

Емма вийшла за дверi в хол. Люсi вийшла за нею й зачинила дверi за ними обома.

– У чому рiч? – запитала Емма. – Якщо ви думаете, що вам побiльшало роботи, коли приiхали хлопцi, то я можу допомогти вам i…

– Рiч зовсiм не в тому, – вiдповiла Люсi. – Я не хотiла говорити в присутностi вашого батька, бо, наскiльки я розумiю, вiн iнвалiд, i мое повiдомлення може вкинути його в шок. Справа в тiм, що кiлька хвилин тому я знайшла труп убитоi жiнки у великому саркофазi, який стоiть у Довгiй коморi.

Емма Крекенторп витрiщилася на неi.

– У саркофазi? Труп убитоi жiнки! Неможливо!

– Боюся, що це можливо. Я вже зателефонувала в полiцiю. Вони можуть з’явитися щохвилини.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Ідеться про подii, якi Агата Крiстi описала в повiстi «Оголошено вбивство». (Тут i далi примiтки перекладача.)




2


Сiтi – фiнансовий центр Лондона.




3


Тобто близько сьомоi години вечора.




4


Королева Єлизавета І правила Англiею протягом 1558—1603 рр.


Поділитися в соц. мережах: