Читати онлайн “Смерть на Нілі” «Аґата Крісті»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Смерть на НiлiАгата Крiстi
Еркюль Пуаро
Молодята Саймон i Лiннет Дойли вирушають у весiльну подорож на пароплавi «Карнак». Жаклiн де Бельфор, давня подруга Лiннет, у якоi та вiдбила коханого, вирiшуе своею присутнiстю зiпсувати iм медовий мiсяць. Одного ранку служниця знаходить мiсiс Дойл мертвою… Хтось вистрелив iй у голову, поки вона спала. На стiнi бiля вбитоi лишаеться кривава буква «Ж». Однак Жаклiн мае залiзне алiбi. У справу втручаеться вiдомий харизматичний детектив Еркюль Пуаро. Виявляеться, майже всi пасажири мали мотив для вбивства. Щось приховуе чи не кожен iз них, а кiлька, як стае вiдомо, подорожують зi зброею. То хто цей холоднокровний убивця, що не зупиняеться на одному злочинi?
Сибiл Бернетт, яка також любить тинятися по свiту
Передмова авторки
«Смерть на Нiлi» я написала, повернувшись пiсля зими в Єгиптi. Перечитуючи твiр зараз, я наче повертаюся на пароплав з Асуана до Вадi-Хальфи. На борту тодi було чимало пасажирiв, але персонажi, описанi в цiй книжцi, мандрували зi мною в думках, i на тому пароплавi, що курсуе Нiлом, стали для мене справжнiсiнькими. У книжцi багато персонажiв i дуже ретельно розроблений сюжет. Гадаю, головна сцена iнтригуе та мае драматичнi перспективи, а три персонажi – Саймон, Лiннет i Жаклiн – здаються менi реальними й живими.
Мiй друг, Френсiс Л. Саллiван, так уподобав цю книжку, що наполягав на ii адаптацii для сцени, що я зрештою й зробила. Власне, я вважаю цю книжку однiею з найкращих моiх «закордонних подорожей», i якщо детективнi iсторii називають «лiтературою ескапiзму» (а чом би й нi!), то читач може втекти до сонячного неба та блакитноi води, а також до злочину, не встаючи з крiсла.
Агата Крiстi
Частина перша
Персонажi в порядку iхньоi появи
І
– Лiннет Рiджвей!
– Так, це вона! – сказав мiстер Барнабi, власник «Трьох корон».
Вiн штовхнув лiктем свого супутника.
Двое чоловiкiв стали, простодушно витрiщивши очi й трохи роззявивши роти.
Великий яскраво-червоний «ролс-ройс» саме зупинився перед мiсцевим поштовим вiддiленням.
Із нього вискочила дiвчина – без капелюшка й у сукнi, що здавалася (але лише здавалася) простою. То була дiвчина з золотистим волоссям i правильними, владними рисами обличчя, дiвчина з прекрасною фiгурою, дiвчина, яку рiдко побачиш у Молтон-андер-Вудi.
Швидкими впевненими кроками вона ввiйшла в будiвлю пошти.
– Це вона! – повторив мiстер Барнабi й тихим шанобливим голосом додав: – Вона мiльйонерка… Збираеться вкласти в це мiсце тисячi… Тут будуть басейни, iталiйськi парки та бальна зала, а половину будинку знесуть i перебудують…
– Вона привезе в мiсто грошi, – сказав його друг.
То був худорлявий обшарпаний чоловiк iз заздрiсним i неприязним голосом.
– Так, це чудовий шанс для Молтон-андер-Вуда. Прекрасний шанс, – погодився мiстер Барнабi. Вiн ставився до цього бiльш прихильно, тому додав: – Та й ми всi зi сну стрепенемося.
– Не те що за часiв сера Джорджа, – вiдказав супутник.
– Так, то все тi коняки, – поблажливо вiдповiв мiстер Барнабi. – Нiколи йому не щастило.
– Скiльки вiн отримав за маеток?
– Я чув, шiстдесят тисяч чистими.
Худорлявий аж присвиснув. Мiстер Барнабi трiумфував далi:
– І кажуть, вона витратить iще шiстдесят тисяч, щоб довести все до ладу!
– Чорт! – вигукнув худорлявий. – Звiдки в неi стiльки грошви?
– Кажуть, з Америки. Їi мати була единою донькою мiльйонера. Як у кiно, еге ж?
Дiвчина вийшла з пошти й сiла в машину. Худорлявий не зводив iз неi погляду, поки вона не поiхала. Тодi вiн пробурмотiв:
– Як на мене, це неправильно. Грошi й врода – це занадто! Якщо дiвчина настiльки багата, вона не мае права бути ще й вродливою. А ця красуня… У неi е все. Це несправедливо…
ІІ
Витяг iз колонки свiтськоi хронiки «Дейлi Благ»:
Серед вiдвiдувачiв ресторану «У тiтоньки» я помiтив красуню Лiннет Рiджвей. Вона була разом iз вельмишановною Джоанною Саутвуд, лордом Вiндлзгемом i мiстером Тобi Брайсом. Мiс Рiджвей, як вiдомо, дочка Мелiуша Рiджвея, який був одружений з Анною Гартц. Вона успадкуе вiд свого дiдуся Леопольда Гартца величезне багатство. Мила Лiннет – тепер знаменитiсть, i, подейкують, про ii заручини оголосять найближчим часом. Лорд Вiндлзгем, схоже, дуже еpris[1 - Закоханий (фр.) (Тут i далi прим. пер.).]!
ІІІ
– Дорогенька, я думаю, усе буде надзвичайно казково! – сказала вельмишановна Джоанна Саутвуд.
Вона сидiла в спальнi Лiннет Рiджвей у Вудхоллi.
З вiкна було гарно видно сади та вiдкритий простiр аж до синьоi димки лiсiв.
– Усе майже досконало, еге ж? – спитала Лiннет.
Вона оперлася руками на пiдвiконня. Обличчя дiвчини, пристрасне й енергiйне, свiтилося радiсним передчуттям. Поруч iз нею Джоанна Саутвуд виглядала дещо непоказною – висока худорлява жiнка двадцяти семи рокiв з витягнутим розумним обличчям i химерно вискубаними бровами.
– А ти стiльки всього встигла за цей час! Багато працювало архiтекторiв чи кого там?
– Трое.
–
Сторінка 2
що за люди тi архiтектори? Здаеться, я нiколи з ними не стикалася.– Дуже милi. Але, як на мене, iнодi надто непрактичнi.
– Дорогенька, ти швидко з цим упораешся. Ти сама практичнiсть.
Джоанна взяла низку перлiв з туалетного столика.
– Гадаю, вони справжнi. Так, Лiннет?
– Звичайно.
– Я знаю, це «звичайно» для тебе, люба, але не для бiльшостi людей. Їх сприймуть за культивованi[2 - Несправжнi, вирощенi на спецiальних фермах.]чи навiть за бiжутерiю з «Вулвортсу»[3 - Вiдома мережа унiвермагiв.]. Люба, перли справдi неймовiрнi, так вишукано пiдiбранi. Мабуть, коштують цiлого статку!
– Думаеш, iх носити надто вульгарно?
– Нi, зовсiм нi, це ж натуральна краса. Яка iхня вартiсть?
– Близько п’ятдесяти тисяч.
– Це ж купа грошей! Не боiшся, що перли можуть вкрасти?
– Нi, я iх постiйно ношу, i, крiм того, вони застрахованi.
– Ти ж менi дозволиш iх поносити до обiду, чи не так, любонько? Менi аж дух перехоплюе!
Лiннет розсмiялася.
– Звiсно, якщо хочеш.
– Знаеш, Лiннет, я таки тобi заздрю. У тебе е все. У двадцять рокiв ти сама собi господиня, при грошах, вродлива, з чудовим здоров’ям. А на додачу розумна! Коли тобi стукне двадцять один?
– У червнi наступного року. Я органiзую шикарну вечiрку в Лондонi на честь повнолiття.
– А потiм вийдеш замiж за Чарльза Вiндлзгема? Усi тi жахливi писаки-плiткарi вже так цього чекають. А який вiдданий тобi Чарльз.
Лiннет знизала плечима.
– Не знаю. Я поки не хочу нi за кого замiж.
– Тут ти, любко, маеш рацiю! Пiсля шлюбу все зовсiм не так, еге ж?
Раптово зателенькав телефон, i Лiннет пiдiйшла до нього.
– Алло? Алло?
Їй вiдповiв дворецький:
– Мiс де Бельфор на лiнii. Вас з’еднати?
– Бельфор? Так, звичайно, з’еднуй.
У слухавцi щось клацнуло й почувся голос – нетерплячий, м’який, трохи захеканий:
– Алло, мiс Рiджвей? Лiннет!
– Джекi, люба! Сто рокiв тебе не чула!
– Знаю. Це жахливо. Лiннет, страшенно хочу з тобою зустрiтися!
– Любонько, ти не могла б сюди пiд’iхати? Хочу показати тобi свою нову забаву!
– Це я й хочу зробити.
– Тодi негайно сiдай у потяг чи машину.
– Гаразд, я приiду. У старому пошарпаному двомiсному автомобiлi. Купила його за п’ятнадцять фунтiв. Часом iздить прекрасно, але примхливий. Якщо я не встигну до полуденного чаю, значить, авто капризуе. Бувай, солоденька.
Лiннет повiсила слухавку й попрямувала до Джоанни.
– Це давня подруга Жаклiн де Бельфор. Ми вчилися разом у школi при монастирi в Парижi. Жахливо невезуча особа. Їi батько був французьким графом, а мати – американка, з Пiвдня. Батько втiк з якоюсь жiнкою, а мати втратила всi своi заощадження пiд час кризи на Волл-стрит. Джекi залишилася зовсiм без грошей. Не знаю, як iй вдаеться триматися на плаву впродовж останнiх двох рокiв.
Джоанна полiрувала своi яскравi криваво-червонi нiгтi, скориставшись подушечкою з набору для манiкюру своеi подруги. Потiм схилила голову набiк, прискiпливо оцiнюючи результат.
– Любко, – протягнула вона, – хiба це не надто виснажливо? Якщо в моiх друзiв трапляеться якесь нещастя, я вiдразу ж вiдмовляюся вiд них! Може, це й безсердечно, але рятуе вiд стiлькох неприемностей! Вони постiйно хочуть позичити грошей або вiдкривають кравецьку майстерню, i тодi треба купувати в них жахливий одяг. Або ж вони розмальовують абажури чи шарфи в технiцi батик.
– Тож якщо я втрачу всi грошi, ти наступного дня мене покинеш?
– Так, люба, звiсно. У нечесностi мене не звинуватиш. Менi подобаються лише успiшнi люди. І зауваж, такi майже всi, просто багато хто не хоче цього визнати. Вони кажуть, що «бiльше не можуть терпiти Мерi, Емiлi чи Памелу. Проблеми зробили ii такою озлобленою та своерiдною, бiдолашна!».
– Джоанно, ти така жорстока!
– Нi, я просто меркантильна, як i всi.
– Я не меркантильна!
– Зi зрозумiлих причин! Тобi не обов’язково бути корисливою, коли приемнi американськi опiкуни середнього вiку щокварталу виплачують тобi величезне утримання.
– Але ти помиляешся щодо Жаклiн, – запевнила Лiннет. – Вона не п’явка. Я хотiла допомогти iй, але вона не дозволила. Вона збiса горда.
– Чому ж вона так поспiшае тебе побачити? Б’юсь об заклад, iй щось потрiбно! Почекай – i побачиш!
– Вона була дуже схвильована, – визнала Лiннет. – Джекi завжди себе надто накручувала. Якось порiзала одного ножем.
– Любко, як цiкаво!
– Хлопець тодi мучив собаку. Джекi сказала йому припинити, але вiн вiдмовився. Вона вiдтягнула й струснула його, але вiн був набагато сильнiший, тому врештi вона витягла нiж i штрикнула його. Розгорiвся страшний скандал.
– Можу уявити. Це й слухати страшно!
У кiмнату ввiйшла покоiвка Лiннет. Пробурмотiвши слова вибачення, вона витягла з гардероба сукню й вийшла.
– Що це з Марi? – запитала Джоанна. – Вона плакала.
– Бiдолашна! Я тобi розказувала, що вона хотiла вийти замiж за чоловiка, який працюе в Єгиптi. Вона небагато про нього знала, тому я подумала, що краще перевiрити, чи все там гаразд. Виявилося, що вiн одружений i мае трьох дiтей.
–
Сторінка 3
iннет! Скiльки ж у тебе ворогiв, Лiннет?– Ворогiв? – Лiннет здивовано на неi глянула.
Джоанна кивнула й узяла сигарету.
– Ворогiв, дорогенька. Ти нестерпно активна. І достобiса добре чиниш правильнi речi.
Лiннет розсмiялася.
– То й що, у мене взагалi немае ворогiв.
IV
Лорд Вiндлзгем сидiв пiд кедром i милувався витонченою гармонiею Вудхолла. Нiщо не затьмарювало його первiсноi краси. Новi будiвлi й добудови ховалися за рогом. Прекрасний спокiйний краевид купався в променях осiннього сонця. Та попри все Чарльз Вiндлзгем бачив не Вудхолл. Натомiсть перед очима стояв величавий особняк часiв королеви Єлизавети, з просторим парком на похмурому тлi… Його сiмейне гнiздо, Чарлтонберi. А на фонi замку маячив силует дiвчини з золотавим волоссям i пристрасним впевненим обличчям… Лiннет, господиня Чарлтонберi!
Вiн усе ще мав надiю. Їi вiдмова не була остаточна. То радше прозвучало як прохання дати iй трохи часу. Що ж, вiн мiг собi дозволити недовго почекати…
Усе на диво чудово складалося. Без сумнiву, це розважливо – одружитися на багатiй дiвчинi, але водночас не було потреби примушувати себе переступати через почуття. Вiн кохав Лiннет. Вiн би одружився з нею, навiть якби вона не мала й пеннi, а не була однiею з найбагатших дiвчат в Англii. Та, на щастя, вона була однiею з найбагатших дiвчат в Англii…
Його уява малювала найпривабливiшi плани на майбутне. Головуватиме в Роксдейлi, можливо, реставруе захiдне крило, не матиме потреби пускати чужих мисливцiв у своi володiння.
Чарльз Вiндлзгем задрiмав на сонцi.
V
О четвертiй годинi почувся шурхiт гравiю, по якому пiд’iхав невеликий пошарпаний двомiсний автомобiль. З нього вийшла маленька струнка дiвчина з кучмою темного волосся. Вона збiгла схiдцями й шарпнула дзвоник.
За кiлька хвилин ii провели в довгу величну вiтальню, i схожий на духiвника дворецький оголосив похмурим тоном:
– Мiс де Бельфор!
– Лiннет!
– Джекi!
Вiндлзгем стояв осторонь i спiвчутливо спостерiгав, як це ошаленiле маленьке створiння кинулось у вiдкритi обiйми Лiннет.
– Лорд Вiндлзгем – мiс де Бельфор, моя найкраща подруга.
«Гарне дитя, – подумав вiн. – Не надто вродливе, але, без сумнiву, привабливе, з темними кучерями й величезними очима». Вiн пробурмотiв кiлька люб’язностей i непомiтно залишив двох подруг на самотi.
Жаклiн вiдразу накинулася на подругу, i Лiннет згадала, що вона завжди була нестримана.
– Вiндлзгем? Вiндлзгем? Це той чоловiк, за якого, як пишуть у газетах, ти виходиш замiж! Це правда, Лiннет? Скажи менi!
Лiннет пробурмотiла:
– Можливо.
– Дорогенька, я така рада за тебе! Здаеться, вiн милий.
– О, нiчого поки не думай. Я ще не визначилася.
– Звичайно! Королеви завжди належно обдумують вибiр чоловiка.
– Джекi, не будь смiшною.
– Але ти королева, Лiннет! Завжди була нею. Sa Majestе, la reine Linette. Linette la blonde![4 - Їi Величнiсть королева Лiннет. Бiлявка Лiннет (фр.).]А я – я повiрниця королеви! Почесна фрейлiна!
– Якi дурницi ти кажеш, люба Джекi! Де ти була весь цей час? Ти просто зникла. І навiть не писала.
– Ненавиджу писати листи. Де я була? Завалена справами, дорогенька. Знаеш, я працювала. Остогидла робота з похмурими жiнками!
– Дорогенька, якби ти…
– Прийняла дарунок королеви? Чесно кажучи, люба, тому я й тут. Нi, я не позичатиму грошей. До цього поки не дiйшло! Але я приiхала просити тебе про велику й важливу послугу.
– Кажи.
– Якщо ти виходиш замiж за того Вiндлзгема, то, мабуть, зрозумiеш.
Здавалося, на мить Лiннет спантеличилася, а тодi ii обличчя просвiтлiло.
– Джекi, ти маеш на увазi…
– Так, дорогенька, я заручена!
– То ось у чому рiч! Я помiтила, що сьогоднi ти якась особливо жвава. Хоч ти й завжди така, але зараз ще бiльше.
– Саме так я почуваюся.
– Розкажи менi про нього.
– Його звати Саймон Дойл. Вiн високий, широкоплечий, неймовiрно простий, як хлоп’я, i надзвичайно чарiвний! Бiдний – зовсiм без грошей. Вiн з тих, кого називають «аристократами», але дуже бiдний аристократ, наймолодший син i все таке. Його сiм’я – з Девоншира. Вiн любить провiнцiю й усе сiльське. Останнi п’ять рокiв провiв у мiстi, у задушливому офiсi. А тепер там скорочення, тож його звiльнили. Лiннет, я помру, якщо не вийду за нього замiж! Я помру! Помру! Помру !
– Джекi, не будь смiшна!
– Я помру, кажу тобi! Я божеволiю вiд нього. Вiн божеволiе вiд мене. Ми не можемо жити одне без одного.
– Любонько, оце ти втрапила!
– Я знаю. Жахливо, еге ж? Та кохання так зненацька заволодiвае тобою, що нiчого не можна вдiяти.
Джекi на мить замовкла. Їi темнi широко розплющенi очi раптом набули трагiчного вигляду. Вона ледь затремтiла.
– Це… iнодi навiть лякае! Саймон i я створенi одне для одного. Я нiколи не вiдчуватиму такого до когось iншого. І ти маеш допомогти нам, Лiннет. Я почула, що ти купила це мiсце, i в моiй головi з’явилась iдея. Тобi потрiбен управитель, а може, i два. Я хочу, щоб ти найняла Саймона.
– О! – здивовано вигукнула Лiннет.
Сторінка 4
аклiн швидко продовжила:– Вiн знае цю роботу, як своi п’ять пальцiв. Знае все про маетки, бо й сам вирiс в одному з них. Крiм того, проходив спецiальне навчання. О, Лiннет, ти ж вiзьмеш його на роботу, заради мене? Якщо вiн не впораеться, можеш його звiльнити. Але вiн впораеться. Ми житимемо в невеликому будиночку, я часто тебе бачитиму, а в саду довкола буде чарiвно, просто чарiвно.
Вона встала.
– Скажи, що вiзьмеш його, Лiннет. Скажи, що вiзьмеш. Прекрасна Лiннет! Струнка, золотоволоса Лiннет! Моя надзвичайна Лiннет! Скажи, що згодна!
– Джекi…
– Ти згодна?
Лiннет розсмiялася.
– Ой, Джекi, ти така смiшна! Приводь свого хлопця, а потiм поговоримо.
Джекi кинулась ii розцiловувати.
– Моя дорога Лiннет, ти справжня подруга! Я це знала. Ти не пiдводила мене нiколи. Ти наймилiше створiння у свiтi! Бувай!
– Але, Джекi, ти що, не залишишся?
– Я? Нi. Я повертаюся до Лондона, а завтра приiду з Саймоном, i ми все узгодимо. Вiн тобi сподобаеться. Вiн такий мазунчик.
– Та хоча б чаю дочекайся.
– Нi, не можу чекати, Лiннет, я надто схвильована. Мушу повернутись i розказати про все Саймону. Я знаю, що божевiльна, дорогенька, але нiчого не можу вдiяти. Сподiваюся, шлюб мене зцiлить. Схоже, вiн мае витверезний ефект на людей.
Вона повернулася на порозi, зупинилась на мить i метнулася птахою, щоб востанне обiйняти свою подругу.
– Люба Лiннет, таких, як ти, бiльше немае.
VI
Мсье Гастон Блонден, власник модного ресторанчика «У тiтоньки», не належав до тих людей, якi радо приймали чи не всiх своiх клiентiв. Багатi, красивi, скандально вiдомi та знатнi вiдвiдувачi намарне чекали, що iх виокремлять i придiлять iм особливу увагу. Тiльки в рiдкiсних випадках мсье Блонден вiтав гостя з доброзичливою поблажливiстю, супроводжуючи його до привiлейованого столика та обмiнюючись iз ним доречними фразами.
Але в цей особливий вечiр мсье Блонден тричi виявив свою королiвську милiсть – герцогинi, лорду, вiдомому прихильнику перегонiв, i маленькому чоловiчковi з кумедною зовнiшнiстю та величезними чорними вусами, який, на думку випадкового спостерiгача, не мiг своею присутнiстю принести слави ресторанчику «У тiтоньки».
Мсье Блонден, однак, поводився надзвичайно люб’язно. Хоча клiентам уже пiвгодини вiдповiдали, що немае жодного вiльного столика, якимось таемничим чином у найкращому мiсцi ресторану один таки знайшовся. Мсье Блонден провiв туди гостя з пiдкресленою шанобливiстю.
– Звiсно, для вас столик завжди знайдеться, мсье Пуаро! Як би я хотiв, щоб ви частiше вшановували нас своею присутнiстю!
Еркюль Пуаро всмiхнувся, пригадуючи давню iсторiю, у якiй фiгурували труп, офiцiант, мсье Блонден i дуже вродлива ледi.
– Ви дуже люб’язнi, мсье Блонден, – сказав вiн.
– Ви сам, мсье Пуаро?
– Так, сам.
– О, тодi Жуль приготуе для вас не страву, а справжню поему! Жiнки, попри iхню чарiвнiсть, мають одну ваду – вони вiдволiкають вiд iжi! Вам сподобаеться вечеря, мсье Пуаро, це я вам обiцяю. Тепер щодо вина…
До розмови, що перейшла у вузьке русло, долучився Жуль, метрдотель.
Перед тим як вiдiйти, мсье Блонден затримався на мить i, знизивши голос, конфiденцiйно запитав:
– Працюете над серйозною справою?
Пуаро похитав головою.
– Я, на жаль, зараз вiдпочиваю, – тихо вiдповiв вiн. – Свого часу я трохи заощадив, i тепер маю можливiсть насолодитися неробством.
– Я вам заздрю.
– Нi-нi, це не надто розумно. Запевняю вас, це не так весело, як здаеться, – вiн зiтхнув. – Правду кажуть, що людина була змушена винайти роботу, щоб позбавитися вiд необхiдностi думати.
Мсье Блонден пiдняв руки в знак протесту.
– Але ж е стiльки всього! Є подорожi!
– Так, подорожi. Із цим у мене все не так погано. Планую цiеi зими вирушити до Єгипту. Кажуть, клiмат там чудовий. Можна втекти вiд туманiв, сiростi, одноманiтного безперервного дощу.
– Ах, Єгипет! – зiтхнув мсье Блонден.
– Здаеться, тепер туди можна поiхати потягом, уникаючи подорожi морем, окрiм перетину Ла-Маншу.
– То море вам не до душi?
Пуаро похитав головою та ледь здригнувся.
– Менi теж, – спiвчутливо мовив мсье Блонден. – Цiкаво воно дiе на шлунок.
– Але тiльки на деякi шлунки! Є люди, на яких хитавиця взагалi не дiе. Ба бiльше, iм це подобаеться!
– Несправедливо з боку милостивого Бога, – сказав мсье Блонден.
Вiн скорбно похитав головою i пiшов, занурившись у еретичнi думки.
Безшумнi меткi офiцiанти сервiрували стiл. Тости «мелба», вершкове масло, вiдерце з льодом, усi необхiднi атрибути до вишуканоi iжi.
Негритянський оркестр вибухнув екстазом дивних незлагоджених звукiв. Лондон танцював.
Еркюль Пуаро озирнувся навколо, впорядковуючи враження у своiй систематизованiй пам’ятi.
Якi знудженi та втомленi обличчя в бiльшостi присутнiх! Кiлька кремезних чоловiкiв, здавалось, весело проводили час, але на обличчях iхнiх супутниць читалися терплячiсть i витримка. Огрядна жiнка в фiалковiй сукнi свiтилася вiд щастя… Звичайно, товстуни мають свою принаду в життi – насолоду смаком
Сторінка 5
смак до життя, що забороненi тим, хто мае бiльш витонченi силуети.То тут, то там сидiла молодь: хтось iз вiдсутнiм поглядом, хтось – знуджений, а хтось, без сумнiву, нещасний. Як абсурдно називати щасливою порою молодiсть – час, коли люди найбiльш вразливi!
Погляд Пуаро потеплiшав, наткнувшись на одну пару. Якi ж вони гармонiйнi: високий широкоплечий чоловiк i струнка тендiтна дiвчина. Два тiла рухалися в бездоганному ритмi щастя. Щастя, яке вони мали тут i зараз, одне в одному.
Танець завершився. Пiсля оплескiв музика залунала знову. А коли закiнчилася, пара повернулась до столика поруч iз Пуаро.
Розчервонiла дiвчина смiялася. Сiвши, вона повернулась до супутника, i Пуаро роздивився ii веселе обличчя.
Та крiм смiху, у ii очах було ще щось.
Пуаро з сумнiвом похитав головою.
«Вона аж занадто його кохае, та дiвчинка, – сказав вiн собi. – Це небезпечно. Небезпечно».
А тодi вiн почув слово «Єгипет».
До нього чiтко долинали iхнi голоси: дiвочий – юний, свiжий, зухвалий, з тонким вiдтiнком м’якоi, чужоi «р» – i чоловiчий – приемний, приглушений голос добре вихованого англiйця.
– Саймоне, я не кажу «гоп», поки не перескочу. Будь певен, Лiннет нас не кине!
– Можливо, я ii розчарую.
– Дурницi, ця робота саме для тебе.
– Насправдi я думаю, що… Я не сумнiваюся, що впораюсь. І я старатимусь заради тебе.
Дiвчина м’яко розсмiялася щирим, щасливим смiхом.
– Зачекаемо три мiсяцi, щоб переконатися, що тебе не звiльнять, i тодi…
– І тодi я покладу до твоiх нiг усi земнi блага. У цьому ж суть, так?
– І, як я казала, поiдемо до Єгипту в медовий мiсяць. До чорта витрати! Усе свое життя я хотiла поiхати до Єгипту! Нiл, пiрамiди, пiсок…
Його голос звучав невиразно:
– Ми побачимо все це разом, Джекi, разом. Хiба це не чудово?
– Хотiла б я знати, чи для тебе це буде так само казково, як i для мене? Чи хочеш ти цього так само, як я?
Їi голос раптом став рiзким, очi широко розплющилися, мов вiд страху.
Вiдповiдь чоловiка була такою ж рiзкою:
– Не мели дурниць, Джекi.
Але дiвчина повторила:
– Хотiла б я знати… – i, знизавши плечима, запропонувала: – Потанцюймо?
Еркюль Пуаро пробурмотiв:
– Une qui aime et un qui se laisse aimer[5 - Вона любить, а вiн дозволяе себе любити (фр.).]. Так, я теж хотiв би знати.
VIІ
– А що як норов у нього ще той? – спитала Джоанна Саутвуд.
Лiннет похитала головою.
– Не думаю. Я довiряю смаку Жаклiн.
– Але ж закоханi сприймають усе по-iншому.
Лiннет нетерпляче похитала головою й змiнила тему.
– Мушу йти на зустрiч iз мiстером Пiрсом щодо того проекту.
– Проекту?
– Так, е кiлька жахливих, антисанiтарних старих будинкiв. Я збираюся iх знести, а мешканцiв переселити.
– Як же ти пiклуешся про iнтереси громадськостi та гiгiену, любонько!
– Вони мусять переiхати. Вiкна тих будинкiв виходитимуть на мiй новий басейн.
– А iхнi мешканцi згоднi переiхати?
– Бiльшiсть це радо зробить, але е кiлька впертих дурнiв. Це так дратуе. Схоже, вони не розумiють, наскiльки покращаться умови iхнього життя!
– Здаеться, ти вимагаеш занадто наполегливо.
– Люба Джоанно, це ж справдi для iхнього блага.
– Так, дорогенька. Я в цьому впевнена. Примусове благо.
Лiннет насупилася, а Джоанна розсмiялася.
– Ну що, ти ж тиран, визнай. Добродiйний тиран, якщо можна так сказати.
– І зовсiм я не тиран!
– Але ти завжди робиш усе по-своему!
– Не завжди.
– Лiннет Рiджвей, ти можеш глянути менi просто в очi й розповiсти хоча б про один випадок, коли ти не отримала того, що хотiла?
– Купу разiв.
– О, так, «купу разiв», саме так, але жодного конкретного прикладу. І ти просто не згадаеш, любонько, як би не намагалася! Трiумфальна поiздка Лiннет Рiджвей золотою колiсницею.
Лiннет рiзко спитала:
– Гадаеш, я егоiстка?
– Нi, ти просто непереможна. Сукупний ефект грошей i привабливостi. Усе тобi пiдпорядковуеться. Те, чого не можеш купити за грошi, ти купуеш усмiшкою. Результат: Лiннет Рiджвей, дiвчина, яка мае все.
– Джоанно, ти просто смiшна!
– Гаразд, хiба ти маеш не все?
– Здаеться, усе… Це якось вiдразливо!
– Звiсно, це вiдразливо, дорогенька! З часом тобi, напевне, стане страшенно нудно, усе набридне. Тож поки насолоджуйся трiумфальною поiздкою в золотiй колiсницi. От тiльки цiкаво, дуже цiкаво, що станеться, коли ти захочеш проiхати вулицею, а там знак: «Проiзд заборонено».
– Не будь iдiоткою, Джоанно.
До них пiдiйшов лорд Вiндлзгем, i Лiннет повернулася до нього:
– Джоанна каже менi всяку гидоту.
– То все вiд злостi, любонько, вiд злостi, – ухильно вiдповiла Джоанна, пiднiмаючись iз крiсла.
Дiвчина вийшла, не перепросивши: вона помiтила, як палають очi Вiндлзгема.
Якусь мить лорд мовчав, а потiм одразу перейшов до сутi.
– Лiннет, ти вже обдумала?
Вона повiльно вiдповiла:
– Я надто груба? Гадаю, якщо я не впевнена, краще ска зати «нi»…
Вiн перервав:
– Не кажи цього! У тебе е час, стiльки, скiльки захочеш. І знаеш, я думаю, що ми будемо ща
Сторінка 6
ливi разом.– Розумiете, – сказала Лiннет винуватим, майже дитячим тоном, – менi тут усе так подобаеться. – Вона провела рукою. – Я хотiла зробити Вудхолл iдеальним замiським маетком. І думаю, я добре постаралась, хiба нi?
– Тут чудово. Прекрасне планування. Усе iдеально. Лiннет, ти розумниця.
На мить вiн замовк, а тодi продовжив:
– Але ж тобi подобаеться Чарлтонберi? Звiсно, маеток треба модернiзувати й усе таке, але ти в цьому чудово розумiешся. І тобi це подобаеться.
– Так, звiсно, Чарлтонберi – божественне мiсце.
Вона говорила з ентузiазмом, але раптом вiдчула холод усерединi. Пролунала дивна нотка, що стривожила ii повне задоволення життям. Вона не вiдразу проаналiзувала це нове почуття, але пiзнiше, коли Вiндлзгем пiшов, спробувала зрозумiти, що вiдбуваеться в закамарках ii серця.
Чарлтонберi, так, це воно. Їi обурила згадка про Чарлтонберi. Але чому? Чарлтонберi доволi вiдоме мiсце. Предки Вiндлзгема володiли ним ще з часiв королеви Єлизавети. Хазяйка Чарлтонберi мала б шанований статус у суспiльствi, а Вiндлзгем був однiею з кращих parti[6 - Партiя (фр.).]в Англii.
Звiсно, вiн не мiг сприймати Вудхолл серйозно… А Вудхолл нiяк не спромiгся б конкурувати з Чарлтонберi.
Так, але Вудхолл був ii! Вона побачила його, купила, вiдбудувала, вiдновила, щедро вклавши грошi в маеток. Це була ii власнiсть, ii королiвство.
Але все це втратить сенс, якщо вона одружиться з Вiндлзгемом. Що вони робитимуть з двома особняками? Зрозумiло, що вiд одного з них (звiсно, вiд Вудхолла), доведеться вiдмовитись.
Вона, Лiннет Рiджвей, уже не iснуватиме. Вона стане графинею Вiндлзгем i принесе власнику Чарлтонберi розкiшне придане. Вона стане дружиною короля, а не королевою.
«Це ж просто смiшно», – подумала Лiннет.
Але ж цiкаво, яка ненависна для неi думка покинути Вуд-холл…
Та невже бiльше нiчого ii не турбувало?
Голос Джекi – з дивною, тремтливою ноткою, коли вона казала: «Я помру, якщо не вийду за нього замiж! Я помру! Помру!»
Так щиро, так палко. Чи вона, Лiннет, те саме вiдчувае до Вiндлзгема? Звичайно, нi. Можливо, вона нiколи нi до кого не матиме таких почуттiв. Мабуть, це чудово – вiдчувати таке…
З вiдчиненого вiкна долинув шум мотора.
Лiннет нетерпляче здригнулась. Це, певно, Джекi та ii наречений. Лiннет вийшла iм назустрiч.
Вона стояла у дверях, коли Жаклiн i Саймон Дойл вийшли з машини.
– Лiннет! – кинулась до неi Джекi. – Це Саймон. Саймоне, це Лiннет, найпрекраснiша людина у свiтi.
Лiннет поглянула на високого молодого чоловiка з широкими плечима, блакитними очима, жорстким кучерявим каштановим волоссям, квадратним пiдборiддям i хлоп’ячою, чарiвною, простою усмiшкою…
Дiвчина протягнула йому руку. Долоня Саймона була сильна й тепла… Лiннет сподобалося, як вiн дивився на неi – з наiвним, щирим захопленням.
Джекi сказала йому, що вона чудова, i вiн, очевидно, думав так само.
Їi охопило тепле й солодке вiдчуття сп’янiння.
– Хiба тут не мило? – спитала вона. – Заходьте, Саймоне, дозвольте менi гiдно привiтати свого нового управителя.
Повернувшись, щоб повести iх за собою, Лiннет подумала: «Я страшенно, страшенно рада. Менi сподобався хлопець Джекi, надзвичайно сподобався…»
І тодi щемлива думка: «Джекi пощастило…»
VIІІ
Вiдкинувшись на спинку плетеного крiсла й позiхаючи, Тiм Аллертон вдивлявся в море. Раптом вiн швидко зиркнув убiк, на свою матiр.
Мiсiс Аллертон була приемною сивою жiнкою п’ятдесяти рокiв.
Щоразу, дивлячись на сина, вона суворо стискала губи, щоб приховати велику любов до нього. Та цей трюк навiть незнайомцiв рiдко мiг обманути, а Тiм усе прекрасно розумiв.
– Мамо, тобi справдi подобаеться Майорка? – спитав вiн.
– Ну, – не поспiшала з вiдповiддю мiсiс Аллертон. – Тут дешево.
– І холодно, – додав Тiм, ледь здригнувшись.
То був високий худий юнак з темним волоссям i доволi вузькою грудною клiткою. У нього була красива форма губ, сумнi очi, нерiшуче пiдборiддя й довгi тонкi руки.
Тiм нiколи не мав мiцноi статури, а кiлька рокiв тому йому загрожувало виснаження органiзму. Усi знали, що вiн «пише», але друзям було вiдомо, що розпитувати його про лiтературну працю небажано.
– Про що думаеш, Тiме?
Мiсiс Аллертон була насторожена. Їi сяючi карi очi дивилися з пiдозрою.
Тiм Аллертон засмiявся.
– Я думав про Єгипет.
– Єгипет? – у голосi жiнки почувся сумнiв.
– Справжне тепло, рiдна. Лiнивi золотi пiски. Нiл. Я хотiв би побачити Нiл, а ти?
– О, я б iз задоволенням, – сказала вона беземоцiйно. – Але Єгипет – це дорого, любий. Не для тих, хто рахуе кожне пеннi.
Тiм розсмiявся. Вiн устав, потягнувся. І раптом ожив, пожвавiшав. У голосi чулася радiсть.
– Грошi – то моя турбота. Так, матусю. Невелика угода на бiржi. Результати цiлком задовiльнi. Я дiзнався цього ранку.
– Сьогоднi вранцi? – рiзко перепитала мiсiс Аллертон. – Ти отримав лиш один лист, i вiн…
Вона замовкла й прикусила язика.
Тiм на мить задумався: розсмiятися йому чи розсердитись. Та веселий настрiй узяв г
Сторінка 7
ру.– Лист вiд Джоанни, – закiнчив вiн холодно. – Саме так, матiнко. Ти просто королева детективiв! Знаменитий Еркюль Пуаро мав би добре наглядати за своiми лаврами, коли поруч ти.
Мiсiс Аллертон, здавалось, дуже роздратувалася.
– Я просто побачила почерк…
– І зрозумiла, що лист не вiд брокера? Саме так. Насправдi я ще вчора отримав вiд нього повiдомлення. Почерк Джоанни одразу ж кидаеться у вiчi – слова розлiзлися по конверту, наче павутина п’яного павука.
– Що пише Джоанна? Якiсь новини?
Мiсiс Аллертон намагалася говорити буденно й спокiйно. Дружба мiж сином i його троюрiдною сестрою Джоанною Саутвуд завжди ii дратувала. Не те щоб, як вона казала, «там щось було». Вона переконана, що нiчого не було. Тiм нiколи не мав до Джоанни нiжних почуттiв, як i вона до нього. Їхне взаемне тяжiння, здаеться, базувалося на плiтках i великiй кiлькостi спiльних друзiв та знайомих. Обое любили i людей, i поговорити про них. Джоанна вмiла бути дотепною, навiть iдкою.
І не через страх, що Тiм може закохатися в Джоанну, мiсiс Аллертон трохи напружувалася щоразу, коли Джоанна була поруч чи коли вiд неi приходив лист.
То було iнше почуття, яке важко пояснити. Можливо, невизнанi ревнощi через те щире задоволення, яке Тiм вiдчував поряд iз Джоанною. Син i мати були такi iдеальнi компаньйони, що, побачивши його, захопленого iншою жiнкою, мiсiс Аллертон завжди трохи тривожилася. Вона також припускала, що своею присутнiстю в таких випадках вона ставила бар’ер мiж двома представниками молодшого поколiння. Часто жiнка заставала iх зануреними в розмову, яка з ii появою швидко згорталася, i, здавалось, цю компанiю приймали вимушено, як обов’язок. Звичайно, мiсiс Аллертон не любила Джоанну Саутвуд. Вона вважала дiвчину нещирою, фальшивою та поверховою. Їй було дуже важко втриматися вiд того, щоб говорити про неi пiднесеним тоном.
У вiдповiдь на ii запитання Тiм витягнув лист iз кишенi та швидко його проглянув. Мати тим часом вiдмiтила, що лист був доволi довгим.
– Нiчого особливого, – сказав вiн. – Девенiшi розлучаються. Старий Монтi постане перед судом за водiння п’яним. Вiндлзгем виiхав до Канади. Схоже, його надто зачепила вiдмова Лiннет Рiджвей. Вона таки збираеться одружитися з тим своiм управителем.
– Це щось неймовiрне! Вiн дуже неприемний?
– Нi, зовсiм нi. Вiн з девонширських Дойлiв. Без грошей, звичайно. Власне, вiн був заручений з однiею з найкращих подруг Лiннет. Не дуже гарна iсторiя.
– Я тут взагалi нiчого гарного не бачу, – сказала мiсiс Аллертон, почервонiвши.
Тiм окинув ii поглядом, сповненим любовi.
– Я знаю, матусю. Ти не схвалюеш привласнення чужих чоловiкiв i подiбнi iсторii.
– За моеi молодостi ми мали принципи. І це було дуже добре! А тепер молодi люди, схоже, думають, що можуть робити все, що завгодно.
Тiм усмiхнувся.
– Вони не тiльки так думають, а й роблять те, що хочуть. Vide[7 - Шелихвiстка (фр.).]Лiннет Рiджвей!
– Ну, як на мене, це огидно.
Хлопець пiдморгнув iй.
– Веселiше, мiй консерваторе! Мабуть, я згоден з тобою! У всякому разi я ще не привласнив собi нiчиеi дружини чи нареченоi.
– Я впевнена, що ти б нiколи цього не зробив, – сказала мiсiс Аллертон, додавши iз запалом: – Я виростила тебе належним чином.
– Отже, то твоя заслуга, не моя.
Вiн глузливо всмiхнувся, склав лист i знову сховав. У мiсiс Аллертон промайнула думка, що вiн показував iй бiльшiсть листiв, а з Джоанниних зачитував лише уривки.
Але вона вiдiгнала негiдну думку й вирiшила, як завше, поводитись як ледi.
– І як поживае Джоанна? – запитала вона.
– Та так собi. Пише, що плануе вiдкрити у Мейферi[8 - Багатий квартал у Лондонi.]крамничку з делiкатесами.
– Вона завжди скаржиться на брак грошей, – пустила шпильку мiсiс Аллертон, – але на мiсцi iй не сидиться, а одяг, певне, коштуе цiлого статку. Джоанна завжди прекрасно одягнена.
– Ну, – вiдказав син, – вона, мабуть, не платить за нього. Нi, мамо, я не про те, про що подумав твiй едвардiанський розум. Я думаю, вона буквально не сплачуе своiх рахункiв.
Жiнка зiтхнула.
– Нiяк не зрозумiю, як люди це роблять.
– О, це своерiдний особливий талант. Якщо маеш екстравагантний смак i зовсiм не вiдчуваеш вартостi грошей, то отримаеш у кредит будь-яку суму.
– Так, але зрештою потрапиш до суду через неспроможнiсть виплати, як бiдолашний сер Джордж Вуд.
– Ти маеш слабинку до того старого торговця кiньми. Можливо, тому, що вiн назвав тебе пуп’янком пiд час танцю в 1879 роцi?
– У 1879 я ще не народилася, – iз запалом вiдрiзала мiсiс Аллертон. – У сера Джорджа блискучi манери, i бiльше не смiй називати його торговцем кiньми.
– Я чув про нього кумеднi iсторii вiд знайомих.
– Ви з Джоанною не зважаете, що говорите про людей. Будь-що пiдiйде, лише б удосталь позлословити.
Тiм здивовано пiдняв брови.
– Матусю, чому ти так розсердилася? Я й не знав, що старий Вуд тобi так подобаеться.
– Ти не розумiеш, наскiльки важко йому було продати Вуд-холл. Вiн так дбав про те мiсце.
Тiм придушив свое бажа
Сторінка 8
ня заперечити. Хто вiн, зрештою, щоб судити? Натомiсть юнак задумливо сказав:– Знаеш, гадаю, тут твоя правда. Лiннет запросила його приiхати й подивитися, що вона зробила з маетком, але вiн навiдрiз вiдмовився.
– Звичайно. Їй слiд було добре подумати, перш нiж його запрошувати.
– Здаеться, вiн заповзявся на неi, щось бурмоче собi пiд нiс щоразу, коли ii бачить. Не може пробачити, що вона заплатила найвищу цiну за той трухлявий сiмейний маеток.
– А ти геть не зрозумiеш? – рiзко запитала мiсiс Аллертон.
– Чесно кажучи, нi, – спокiйно сказав Тiм. – Навiщо жити минулим? Для чого чiплятися за те, що вже пройшло?
– А що пропонуеш натомiсть?
Вiн знизав плечима.
– Мабуть, сильне захоплення. Щось нове. Радiсть незнання того, що чекае нас день у день. Замiсть того щоб успадковувати непотрiбний шматок землi, радiти, що можеш заробити грошi сам, своiм розумом i здiбностями.
– Тобто успiшна угода на фондовiй бiржi!
Вiн розсмiявся.
– Чому б нi?
– А якби таку ж суму на фондовiй бiржi ти втратив?
– Матусю, це доволi нетактовно. І сьогоднi зовсiм недоречно… То як щодо Єгипту?
– Ну…
Вiн з усмiшкою перервав:
– Усе домовлено. Ми ж обое завжди хотiли поiхати до Єгипту.
– Коли ти пропонуеш iхати?
– О, наступного мiсяця. Сiчень там – найкращий час. Насолоджуватимемося чудовим оточенням у цьому готелi ще кiлька тижнiв.
– Тiме, – докiрливо мовила мiсiс Аллертон, а тодi винувато додала: – Боюся, я обiцяла мiсiс Лiч, що ти супроводжуватимеш ii до полiцейського вiддiлка. Вона не говорить iспанською.
Тiм нахмурився.
– Через ii каблучку? Криваво-червоний рубiн коноваловоi дочки. Вона й далi наполягае, що його вкрали? Я пiду, якщо хочеш, але тiльки змарную час. Вона просто наробить прикрощiв якiйсь бiдолашнiй служницi. Я чiтко бачив перстень на ii пальцi, коли вона заходила в море того дня. Вiн зiсковзнув у воду, а вона навiть не помiтила.
– Вона впевнена, що залишила його на туалетному столику.
– Та нi. Я бачив це на власнi очi. Та вона дурепа. Як i кожна жiнка, яка гордовито заходить у море в груднi, вдаючи, що вода тепла, бо в ту мить яскраво свiтить сонце. У будь-якому разi огрядним жiнкам треба заборонити купатися: вони просто огиднi у своiх купальних костюмах.
– Гадаю, менi слiд вiдмовитися вiд купання, – пробурмотiла мiсiс Аллертон.
Тiм голосно фиркнув.
– Тобi? Та ти втреш носа бiльшостi молодих дiвчат!
Мiсiс Аллертон зiтхнула й сказала:
– Шкода, що тут так мало молодi.
Хлопець рiшуче похитав головою.
– А менi – нi. Нам з тобою тут i без незнайомцiв добре.
– Ти хотiв би, щоб Джоанна була тут.
– Нi, – його голос несподiвано прозвучав твердо. – Тут ти цiлком помиляешся. З Джоанною цiкаво та весело, але вона менi не надто подобаеться. Якби вона була поруч, то дiяла б менi на нерви. Я радий, що ii тут немае. Я б не переймався, якби бiльше ii не побачив.
І ледь чутно додав:
– Існуе тiльки одна жiнка у свiтi, яку я поважаю та обожнюю, i, гадаю, мiсiс Аллертон, вам чудово вiдомо, хто вона.
Материне обличчя почервонiло, i вона здавалася доволi збентеженою.
Тiм говорив серйозно.
– У свiтi небагато справдi вродливих жiнок, i ти одна з них.
ІХ
У квартирi з видом на Центральний парк у Нью-Йорку мiсiс Робсон вигукнула:
– Хiба це не чудово, Корнелiе! Ти найщасливiша дiвчина!
У вiдповiдь Корнелiя Робсон зашарiлася.
То була дебела незграбна дiвчина з карими вiдданими очима.
– О, це буде неймовiрно! – сказала вона вражено.
Стара мiс ван Скайлер схвально кивнула головою, задоволена правильною реакцiею бiдноi родички.
– Я завжди мрiяла про подорож Європою, – зiтхнула Корнелiя. – Та навiть не сподiвалася, що колись туди потраплю.
– Звичайно, мiс Бауерз поiде зi мною, як завжди, – сказала мiс ван Скайлер, – але для компаньйонки вона обмежена, дуже обмежена. Є багато дрiбних справ, у яких Корнелiя може менi допомогти.
– З радiстю, кузино Марi, – iз запалом кинула Корнелiя.
– Гаразд, тодi домовилися, – мовила мiс ван Скайлер. – Тепер бiжи, пошукай Бауерз, любонько. Настав час для мого егг-нога[9 - Солодкий напiй на основi яець i молока.].
Корнелiя вийшла.
– Дорога моя Марi, я вам дуже вдячна, – озвалась мiсiс Робсон. – Знаете, я гадаю, Корнелiя дуже страждае через те, що не бувае у свiтському товариствi. Це робить ii якоюсь сумирною. Якби ж я могла собi дозволити возити ii по рiзних мiсцях, але самi знаете, як ми живемо пiсля смертi Неда.
– Я дуже рада, що вона iде зi мною. Корнелiя завжди була доброю i повороткою дiвчиною, готовою виконувати вказiвки, i вона не така егоiстична, як деяка теперiшня молодь.
Мiсiс Робсон пiдвелася й поцiлувала зморщене воскувате обличчя родички.
– Я довiку вам буду вдячна, – сказала жiнка.
На сходах вона зустрiла високу вправну жiнку, яка несла склянку з жовтуватим пiнним напоем.
– Що ж, мiс Бауерз, iдете до Європи?
– Так, мiсiс Робсон, а що?
– Така чудова поiздка!
– Так, гадаю, вона буде приемною.
– А ви ранiше вже були за кордоном?
– О
Сторінка 9
так, мiсiс Робсон. Торiк восени я була в Парижi з мiс ван Скайлер. Але ще нiколи не була в Єгиптi.Мiсiс Робсон на мить завагалася.
– Сподiваюся, що не виникне… жодних проблем.
Проте мiс Бауерз вiдповiла своiм звичним тоном:
– О, нi, мiсiс Робсон, я про це подбаю. Я завжди дуже пильна.
Але поки мiсiс Робсон повiльно спускалася сходами, з ii обличчя не сходила легка тiнь.
Х
У власному кабiнетi в центрi мiста мiстер Ендрю Пеннiнгтон розбирав пошту. Раптом його рука стислася в кулак i гучно гепнула по столу. Обличчя чоловiка побуряковiло, а на чолi з’явилися двi великi жилки. Вiн натиснув кнопку дзвiнка на своему столi, i з швидкiстю, гiдною похвали, з’явилася елегантна стенографiстка.
– Скажи мiстеру Рокфорду, хай пiдiйде сюди.
– Так, мiстере Пеннiнгтон.
Через кiлька хвилин Стерндейл Рокфорд, партнер Пеннiнгтона, увiйшов у кабiнет. Чоловiки були в дечому схожi: високi, худорлявi, з волоссям, що почало сивiти, i гладко поголеними обличчями.
– Що трапилося, Пеннiнгтоне?
Пеннiнгтон глянув на нього з-пiд листа, який перечитував, i сказав:
– Лiннет одружилася…
– Що?
– Ти почув, що я сказав! Лiннет Рiджвей одружилася!
– Як? Коли? Чому ми про це не чули?
Пеннiнгтон подивився на календар на своему столi.
– Коли вона писала цей лист, то ще не була одружена. Але зараз вже одружена. Це сталося вранцi четвертого. Тобто сьогоднi.
Рокфорд опустився на крiсло.
– Оце так! І без попередження. Хто той чоловiк?
Пеннiнгтон знову повернувся до листа.
– Дойл. Саймон Дойл.
– Хто вiн такий? Чув про нього?
– Нi. Вона небагато написала… – Чоловiк пробiг очима рiвний гарний почерк. – Менi здаеться, вона щось приховуе… Але це не мае значення. Суть у тому, що вона одружена.
Чоловiки зустрiлися поглядами. Рокфорд кивнув.
– Це треба добре обдумати, – тихо сказав вiн.
– Що нам iз цим робити?
– Це я тебе питаю.
На мить обое замовкли.
Тодi Рокфорд запитав:
– Маеш якийсь план?
Пеннiнгтон повiльно вiдповiв:
– «Нормандiя» вiдпливае сьогоднi. Хтось iз нас може вирушити.
– Ти божевiльний! Це твоя блискуча iдея?
Пеннiнгтон почав:
– Тi англiйськi адвокати… – i замовк.
– І що з ними? Ти ж не поiдеш iх переконувати? Ти божевiльний!
– Я не пропоную, щоб ти… чи я… вiдправилися в Англiю.
– То в чому твiй задум?
Пеннiнгтон розгладив лист.
– Лiннет iде в Єгипет на медовий мiсяць. І буде там якраз мiсяць, якщо не бiльше.
– Єгипет… І?
Рокфорд на хвилину задумався, потiм пiдвiв голову й зустрiвся поглядом з партнером.
– Єгипет, – повторив вiн, – ось твоя iдея!
– Так, випадкова зустрiч пiд час подорожi. Лiннет i ii чоловiк… атмосфера медового мiсяця. Це можна провернути.
Рокфорд трохи сумнiвався.
– Лiннет метикувата… але…
Пеннiнгтон спокiйно сказав:
– Гадаю, е й iншi способи владнати це питання.
Їхнi погляди знову зустрiлися. Рокфорд кивнув.
– Добре, старий.
Пеннiнгтон подивився на годинник.
– Хто б iз нас не iхав, треба поспiшати.
– Їдь ти, – вiдразу сказав Рокфорд. – Ти завжди мав вплив на Лiннет. «Дядько Ендрю». Те, що треба!
Пеннiнгтонове обличчя посерйознiшало.
– Сподiваюсь, я зможу все владнати, – промовив вiн.
– Ти мусиш це владнати. Ситуацiя критична, – вiдказав його партнер.
ХІ
Вiльям Кармайкл звернувся до високого довгов’язого юнака, який вiдчинив дверi й запитально глянув на нього:
– Поклич мiстера Джима, будь ласка.
Джим Фанторп увiйшов до кiмнати й запитливо поглянув на свого дядька. Старший чоловiк пiдняв на нього погляд, кивнув i крякнув:
– Угу, нарештi.
– Ви мене кликали?
– Просто глянь на це.
Юнак сiв i потягнув до себе стос паперiв. Старший спостерiгав за ним.
– Ну?
Вiдповiдь не змусила чекати:
– Щось це пiдозрiло, сер.
Старший партнер фiрми «Кармайкл, Грант i Кармайкл» знову характерно крякнув. Джим Фанторп перечитував лист, який щойно прибув авiапоштою з Єгипту:
«…Якось дивно писати дiловий лист у такий день. Ми провели тиждень у готелi “Менахауз” i з’iздили до Файюма. Пiслязавтра попливемо теплоходом по Нiлу до Луксора й Асуана, i, можливо, аж до Хартума. Сьогоднi вранцi ми пiшли в агентство Кука по квитки, i кого першого я там зустрiла? Мого американського опiкуна Ендрю Пеннiнгтона. Здаеться, ви бачилися з ним два роки тому, коли вiн приiжджав до мене. Я навiть не знала, що вiн у Єгиптi, а вiн не знав, що там я. Вiн навiть не знав, що я одружена! Лист, у якому я писала про шлюб, мабуть, його не застав. Власне, вiн теж плистиме тим же пароплавом по Нiлу, що й ми. Оце так збiг! Дякую за все, що ви зробили, попри вашу зайнятiсть. Я…»
Юнак саме збирався перегорнути сторiнку, коли мiстер Кармайкл забрав у нього лист.
– Це все, – сказав вiн. – Решта не мае значення. Ну, що думаеш?
Його небiж на мить замислився, а потiм сказав:
– Що ж, гадаю, це не збiг.
Дядько схвально кивнув.
– Хочеш поiхати до Єгипту? – гаркнув вiн.
– Вважаете, це необхiдно?
– Думаю, не варто гаяти час.
– Але чому я?
Сторінка 10
Подумай, хлопче, добре подумай. Лiннет Рiджвей тебе не знае, як i Пеннiнгтон. Якщо вилетиш лiтаком, можеш встигнути.– Менi… менi це не подобаеться, сер. Що я зможу вдiяти?
– Уважно за всiм спостерiгай. Нашорош вуха. Думай, якщо маеш чим. А при необхiдностi – дiй.
– Менi це зовсiм не подобаеться.
– Хай так, але ти повинен це зробити.
– Це… так необхiдно?
– Я впевнений, – сказав мiстер Кармайкл, – для нас це життево важливо.
ХІІ
Поправляючи тюрбан з мiсцевоi тканини, яку вона огорнула довкола голови, мiсiс Оттерборн роздратовано буркнула:
– Я справдi не розумiю, чому нам не поiхати до Єгипту. Мене вже верне вiд Єрусалима.
Оскiльки ii дочка промовчала, вона додала:
– Можеш хоча б вiдповiсти, коли я запитую.
Розалi дивилася на фотографiю в газетi. Пiд нею був пiдпис:
«Мiсiс Саймон Дойл, до замiжжя добре вiдома як свiтська красуня Лiннет Рiджвей. Мiстер i мiсiс Дойли проводять вiдпустку в Єгиптi».
– Мамо, то ти хочеш поiхати до Єгипту? – спитала Розалi.
– Так, хочу! – гаркнула мiсiс Оттерборн. – Я вважаю, що до нас тут безцеремонно ставляться. Моя присутнiсть тут – це реклама для них, менi мали б дати спецiальну знижку. Коли я натякнула на це, вони повелися нахабно, дуже нахабно. Я сказала iм усе, що я думаю.
Дiвчина зiтхнула:
– Усi мiсця дуже схожi. Я б звiдси поiхала просто зараз.
– А сьогоднi, – продовжувала мiсiс Оттерборн, – управитель нахабно менi заявив, що всi номери заброньованi заздалегiдь, тож ми повиннi виселитися через два днi.
– Отже, ми змушенi кудись виiхати.
– Не обов’язково. Я ще можу поборотися за своi права.
– Думаю, з таким успiхом можна поiхати до Єгипту. Яка рiзниця, – пробурмотiла Розалi.
– Звiсно, це ж не питання життя i смертi, – сказала мiсiс Оттерборн.
Але тут вона помилялася, це справдi було питання життя i смертi.
Частина друга
Єгипет
Роздiл перший
– То Еркюль Пуаро, детектив, – сказала мiсiс Аллертон.
Разом iз сином вона сидiла на яскраво-червоних плетених крiслах перед готелем «На бистринi» в Асуанi. Вони спостерiгали за двома постатями, що вiддалялися, – невисоким чоловiком у бiлому шовковому костюмi та високою стрункою дiвчиною.
Тiм Аллертон на диво неспокiйно совався в крiслi.
– Той кумедний чоловiчок? – невпевнено запитав вiн.
– Той кумедний чоловiчок!
– Що вiн, чорт забирай, тут робить? – допитувався Тiм.
Його мати засмiялася.
– Любий, схоже, ти надто схвильований. Чому чоловiкам так подобаються злочини? Я ненавиджу детективнi романи й нiколи iх не читаю. Але не думаю, що мсье Пуаро тут з якимось прихованим мотивом. У нього вдосталь грошей i, гадаю, вiн просто насолоджуеться життям.
– Схоже, вiн тут кинув оком на найкращу дiвчину.
Мiсiс Аллертон трохи схилила голову набiк, спостерiгаючи, як вiддаляються постатi мсье Пуаро i його компаньйонки.
Дiвчина поруч iз ним була вища дюймiв на три. Мала гарну ходу, йшла нi сковано, нi сутулячись.
– Гадаю, вона доволi приваблива, – сказала мiсiс Аллертон.
Вона кинула швидкий косий погляд на Тiма. На ii здивування, вiн одразу ж потрапив на гачок.
– Навiть бiльше, нiж «доволi». Шкода, що вона якась сердита й похмура.
– Може, у неi такий вираз обличчя, любий.
– Думаю, що вона неприемне мале чортеня. Але як дiвчина – дуже приваблива.
Та, про кого вони говорили, повiльно прогулювалася з Пуаро. Розалi Оттерборн крутила в руках закриту парасольку, i вираз ii обличчя пiдтверджував те, що щойно сказав Тiм. Дiвчина була i похмура, i сердита. Вона насупила брови, а яскраво-червона лiнiя вуст вигнулася кутиками вниз.
За воротами готелю компаньйони звернули лiворуч i ввiйшли в прохолодний затiнок мiського саду.
Еркюль Пуаро спокiйно собi теревенив, перебуваючи в пiднесеному настроi. Вiн був одягнений у дбайливо випрасуваний бiлий шовковий костюм i панаму й тримав у руцi багато декорований хлист вiд мух, що мав рукiв’я зi штучного бурштину.
– …це мене зачаровуе, – говорив вiн. – Чорнi скелi Еле-фантини, i сонце, i човники на рiчцi. Життя справдi чудове.
Вiн на мить замовк, а тодi додав:
– Ви так не думаете, мадемуазель?
Розалi Оттерборн коротко сказала:
– Думаю, так. Але, як на мене, Асуан занадто похмуре мiсце, готель напiвпорожнiй, i всiм тут близько ста…
Вона замовкла, прикусивши губу.
Очi Пуаро зблиснули.
– Так, ваша правда. Я сам однiею ногою в могилi.
– Я… я не мала вас на увазi, – вiдказала дiвчина. – Вибачте. Негарно вийшло.
– Зовсiм нi. Цiлком природно вiддавати перевагу компанii однолiткiв. Що ж, принаймнi один молодий чоловiк тут е.
– Той, котрий постiйно сидить бiля матерi? Вона менi подобаеться, але, гадаю, вiн жахливий – такий пихатий!
Пуаро всмiхнувся.
– А я… я пихатий?
– Нi, не думаю.
Їi, вочевидь, вiн мало цiкавив, але це не роздратувало Пуаро. Вiн просто спокiйно й задоволено вiдзначив:
– Мiй найкращий друг каже, що я надто пихатий.
– Ну, що ж, – невизначено мовила Розалi. – Думаю, ви маете причини лестити собi. На жаль
Сторінка 11
кримiнальнi iсторii мене взагалi не цiкавлять.Пуаро урочисто заявив:
– Я радий дiзнатися, що у вас немае таемниць, якi слiд приховувати.
На мить вона скинула свою насуплену маску й кинула швидкий допитливий погляд на Пуаро. Здавалося, вiн цього не помiтив i продовжував:
– Мадам, ваша мама сьогоднi не прийшла на обiд. Сподiваюсь, вона добре почуваеться.
– Це мiсце iй не пiдходить, – коротко вiдповiла Розалi. – Я буду рада, коли ми поiдемо звiдси.
– Ми з вами супутники, еге ж? Разом iдемо на екскурсiю до Вадi-Хальфи та Другого нiльського порога?
– Так.
Вони вийшли з тiнi саду на курну дорогу вздовж берега рiчки. Там iх оточили п’ятеро пильних продавцiв намиста, двое вуличних торговцiв листiвками, трое продавцiв гiпсових скарабеiв, пара хлопчикiв iз вiслюками та кiлька малолiтнiх шалапутiв, якi хоча й трималися окремо, але не втрачали надii.
– Не бажаете купити намисто, сер? Дуже гарне, сер, дуже дешеве…
– Ледi, купiть скарабея. Дивiться, велика королева, вона приносить щастя…
– Сер, гляньте, це лазурит. Справжнiй. Дуже хороший. Дуже дешево…
– Хочете покататися на вiслюку, сер? Це дуже хороший вiслюк. Його звати Содове Вiскi, сер…
– Хочете поiхати на гранiтний кар’ер, сер? Це дуже хороший вiслюк. Той вiслюк поганий, сер, той вiслюк падае…
– Хочете листiвку, дуже дешеву, дуже гарну…
– Послухайте, ледi… Лише десять пiастрiв… Дуже дешево… Лазурит i слонова кiстка…
– Це дуже хороший хлист вiд мух, iз бурштину…
– Хочете покататися на човнi, сер? У мене дуже гарний човен, сер…
– Ледi, поiдете до готелю верхи? Ось першокласний вiслюк…
Розсiяно розмахуючи руками, Пуаро намагався позбутися цього настирного людського рою. Розалi проходила повз них, наче сновида.
– Краще вдавати слiпу й глуху, – вiдзначила вона.
Малолiтнi шалапути бiгли поруч iз ними, жалiбно випрошуючи:
– Бакшиш? Бакшиш? Гiп-гiп-ура… Дуже добрi, дуже приемнi…
Їхне барвисте ганчiр’я живописно розвiвалося, а на повiках дiтей роями скупчилися мухи.
Цi були найнастирливiшi. Усi iншi вiдстали та обсiли перехожого за наступним рогом.
Тепер Пуаро та Розалi проходили повз ряд крамничок, з яких чулися ввiчливi переконливi заклики…
– Вiдвiдаете сьогоднi мою крамницю, сер?
– Не хочете цього крокодила зi слоновоi кiстки, сер?
– Ви ще не були в моiй крамницi, сер? Я покажу вам прекраснi речi.
Вони звернули в п’яту крамницю, де Розалi залишила кiлька рулонiв фотоплiвки. Це й була мета прогулянки.
Потiм вони вийшли та попрямували до рiчки.
Один з нiльських пароплавiв саме швартувався. Пуаро та Розалi з цiкавiстю розглядали пасажирiв.
– Багатенько, еге ж? – зауважила Розалi.
Вона обернулася до Тiма Аллертона, який щойно приеднався до них. Вiн трохи задихався, нiби поспiшав.
Вони якийсь час постояли, а потiм Тiм озвався.
– Жахливе юрмисько, як завжди, – зневажливо вiдмiтив вiн, вказуючи на пасажирiв, якi висаджувалися.
– Зазвичай вони доволi жахливi, – погодилася Розалi.
Усi трое спостерiгали за новенькими iз зарозумiлiстю тих, хто прибув ранiше.
– Оце так! – збуджено вигукнув Тiм. – Та щоб менi, якщо це не Лiннет Рiджвей!
Ця iнформацiя не справила враження на Пуаро, але пiдстьобнула iнтерес Розалi. Вона нахилилася вперед, i ii похмурiсть майже зникла, коли вона запитала:
– Де? Ота в бiлому?
– Так, з високим чоловiком. Вони спускаються на берег. Схоже, це ii чоловiк. Не можу пригадати його iм’я.
– Дойл, – сказала Розалi. – Саймон Дойл. Про це писали в усiх газетах. Вона купаеться в грошах, так?
– Найбагатша дiвчина в Англii, – вiдповiв Тiм.
Трiйця мовчки спостерiгала, як пасажири сходять на берег. Пуаро зацiкавлено розглядав жiнку, про яку говорили його супутники. Вiн пробурмотiв:
– Вродлива.
– Деякi люди мають усе, – гiрко сказала Розалi.
На ii обличчi з’явилася дивна неприязнь, коли вона спостерiгала, як та дiвчина спускаеться сходнями.
Лiннет Дойл мала такий неперевершений вигляд, наче виходила на сцену пiд час ревю. У нiй була самовпевненiсть вiдомоi актриси. Дiвчина звикла, що на неi дивляться, нею захоплюються, що вона в центрi уваги, де б не була.
Лiннет вiдчула на собi зацiкавленi погляди, але в той же час нiби iх не помiчала. Така увага була частиною ii життя.
Навiть сходячи на берег, вона грала свою роль, хоча робила це несвiдомо. Багата й красива свiтська наречена у свiй медовий мiсяць. Вона повернулась i з легкою усмiшкою щось сказала високому чоловiку поруч iз нею, вiн вiдповiв, i його голос, схоже, зацiкавив Пуаро. Його очi спалахнули, а брови здивовано пiдвелися.
Пара наблизилася до нього, i детектив почув, як Саймон Дойл сказав:
– Спробуймо знайти на це час, кохана. Ми запросто можемо лишитися тут на тиждень чи два, якщо захочеш.
Вiн дивився на Лiннет iз пристрастю, обожнюванням i ледь помiтною покiрливiстю.
Пуаро задумливо оглянув його – широкi плечi, засмагле обличчя, синi очi, простодушна дитяча усмiшка.
– Щасливчик, – сказав Тiм, коли пара пройшла повз них. – Лиш уявiть: знайти спадкоем
Сторінка 12
цю без аденоiдiв i плоскостопостi.– У них жахливо щасливий вигляд, – промовила Розалi з ноткою заздрощiв у голосi. Раптом вона додала, але так тихо, що Тiм не розчув: «Це несправедливо».
Проте Пуаро почув. Перед тим вiн стурбовано хмурився, але тепер швидко поглянув на супутницю.
– Мушу забрати дещо для матерi, – сказав Тiм.
Вiн припiдняв капелюха й пiшов. Пуаро та Розалi повiльно поверталися в готель, вiдмахуючись вiд усе нових пропозицiй проiхатися на вiслюках.
– Отже, це несправедливо, мадемуазель? – добродушно спитав Пуаро.
Дiвчина почервонiла, розсердившись.
– Я не знаю, про що ви.
– Я повторюю те, що ви щойно прошепотiли. Так, ви це сказали.
Розалi Оттерборн знизала плечима.
– Це трохи забагато як для однiеi людини. Грошi, врода, чудова фiгура та…
Вона затихла, i Пуаро продовжив:
– І кохання? Еге ж? І кохання? Але ж ви не знаете, може, з нею одружилися через грошi!
– Ви хiба не помiтили, як вiн дивився на неi?
– Так, мадемуазель, я побачив усе, що треба було побачити. І насправдi я помiтив те, на що ви не звернули уваги.
– І що ж це?
Пуаро повiльно вiдповiв:
– Я помiтив, мадемуазель, темнi тiнi пiд очима жiнки, побачив руку, яка так мiцно стисла парасольку, що аж кiсточки побiлiли…
Розалi не зводила з нього очей.
– Що ви маете на увазi?
– Я маю на увазi, що не все золото, що блищить. Тобто хоча ця жiнка багата, красива й кохана, але все ж щось не гаразд. І менi вiдомо ще дещо.
– Справдi?
– Я знаю, – продовжив Пуаро, нахмурившись, – що десь i колись я чув цей голос, голос мсье Дойла. От якби я пригадав, де.
Але Розалi вже не слухала його. Вона зупинилась як укопана й кiнчиком своеi парасолi малювала узори на пухкому пiску. Раптом дiвчина вибухнула гнiвом:
– Я мерзенна, просто огидна. Повна тварюка. Я б радо розiрвала ii одяг i залишила свiй слiд на ii красивому, зарозумiлому, самовпевненому обличчi. Я наче ревнива кiшка, ось як я почуваюся. Вона страшенно успiшна, врiвноважена й упевнена в собi.
Еркюль Пуаро був трохи здивований цим вибухом. Вiн схопив дiвчину за плече й по-дружньому потряс.
– Tenez[10 - Ну от (фр.).]… Ви почуватиметеся краще, коли висловите це.
– Я просто ненавиджу ii! Я нiколи нiкого так не ненавидiла з першого погляду!
– Пречудово!
Розалi дивилася на нього з пiдозрою. Тодi ii губи засмикалися й вона розсмiялася.
– Bien[11 - Добре (фр.).], – сказав детектив i теж засмiявся.
Вони мирно повернулися в готель.
– Я мушу знайти маму, – мовила Розалi, коли вони ввiйшли в прохолодний тьмяний хол.
Пуаро вийшов з iншого боку готелю на терасу з видом на Нiл. Тут стояли невеличкi столики, накритi для чаювання, та було ще рано. Вiн постояв декiлька хвилин, дивлячись на рiчку, а потiм спустився в сад.
Кiлька людей грали в тенiс пiд спекотним сонцем. Вiн зупинився й трохи поспостерiгав за ними, а потiм спустився крутою стежкою.
Тут, на лавцi, обличчям до Нiлу, сидiла дiвчина, яку вiн бачив у ресторанi «У тiтоньки». Вiн одразу ж упiзнав ii. Обличчя, яке вiн побачив того вечора, чiтко закарбувалося в його пам’ятi. Та зараз це обличчя мало зовсiм iнший вираз. Дiвчина змарнiла, схудла, а на обличчя лягли тiнi виснаження й вiдчаю.
Пуаро трохи вiдступив назад. Вона не бачила його, i вiн спостерiгав за нею деякий час, не видаючи своеi присутностi. Їi маленька нiжка нетерпляче постукувала по землi. Очi, темнi вiд вогню, що в них тлiв, мали дивний вираз страждань i злого трiумфу. Вона вдивлялася в Нiл, де човни з бiлими вiтрилами ковзали вверх-вниз рiчкою.
Обличчя… i голос. Пуаро все пригадав. Це дiвоче обличчя i той голос, який вiн щойно чув, голос нареченого.
Та поки вiн стояв, дивлячись на дiвчину, яка не здогадувалась про його присутнiсть, розiгралася чергова драматична сцена.
Над ними зазвучали голоси. Дiвчина зiрвалася на ноги. Лiннет Дойл iз чоловiком саме проходили стежкою. Голос Лiннет був щасливий i впевнений. Напруженiсть i скованiсть повнiстю зникли. Лiннет була щаслива.
Дiвчина зробила кiлька крокiв уперед.
Пара завмерла на мiсцi.
– Привiт, Лiннет, – сказала Жаклiн де Бельфор, – i ти тут. Здаеться, ми постiйно зустрiчаемося. Привiт, Саймоне, як ти?
Лiннет Дойл вiдскочила до скелi й зойкнула. Приемне обличчя Саймона Дойла раптово спотворив гнiв. Вiн вийшов наперед, наче хотiв ударити худеньку дiвчину.
Кивнувши головою, мов пташка, вона вказала на незнайомця. Саймон повернувся й побачив Пуаро.
– Здоров, Жаклiн. Ми не сподiвалися побачити тебе тут, – неоковирно сказав вiн.
Його слова звучали дуже непереконливо.
Дiвчина всмiхнулася, блиснувши бiлими зубами.
– Справжнiй сюрприз? – запитала вона.
Потiм, ледь кивнувши, почала пiднiматися стежкою.
Пуаро тактовно рушив у зворотному напрямку. Вiн встиг почути слова Лiннет Дойл:
– Саймоне, заради Бога! Саймоне, що нам робити?
Роздiл другий
Вечеря завершилася.
Терасу готелю «На бистринi» заливало м’яке свiтло. За маленькими столиками ще сидiла бiльшiсть гостей готелю.
Саймон i Лiннет Д
Сторінка 13
йли з’явилися в супроводi високого й показного сивого чоловiка зi жвавим, чисто виголеним американським обличчям. Коли ця невеличка групка з’явилася на порозi, Тiм Аллертон пiднявся з крiсла й пiдiйшов до них.– Упевнений, що ви мене не пригадуете, – звернувся вiн гречно до Лiннет, – та я троюрiдний брат Джоанни Саутвуд.
– Звичайно, яка ж я дурна! Ви – Тiм Аллертон. Це мiй чоловiк, – слабкий трепет у голосi… Гордiсть? Сором’язливiсть? – А це мiй американський опiкун, мiстер Пеннiнгтон.
– Ви маете познайомитися з моею мамою, – сказав Тiм.
Через кiлька хвилин вони сiли разом за стiл, Лiннет опинилась у кутку, мiж Тiмом i Пеннiнгтоном, якi розповiдали щось, змагаючись за ii увагу. Мiсiс Аллертон розмовляла iз Саймоном Дойлом.
Дверi вiдчинилися. Красива струнка фiгура в кутку мiж двома чоловiками раптом напружилася. Та одразу ж заспокоiлася, коли з-за дверей на терасу вийшов невисокий чоловiк.
– Ви тут не едина знаменитiсть, дорогенька. Цей кумедний чоловiчок – Еркюль Пуаро, – мовила мiсiс Аллертон.
Вона сказала це без злого умислу, через вроджений такт, щоб заповнити незручну паузу, але ii слова, схоже, справили на Лiннет сильне враження.
– Еркюль Пуаро? Звичайно, я чула про нього…
Здавалося, вона занурилась у якiсь роздуми. Обое чоловiкiв поруч iз нею одразу ж розгубилися.
Пуаро прямував у кiнець тераси, коли його покликали.
– Сiдайте, мсье Пуаро. Який чудовий вечiр!
Вiн прийняв запрошення.
– Mais oui, Madame[12 - Так, мадам (фр.).], просто прекрасний.
Вiн ввiчливо всмiхнувся мiсiс Оттерборн, яка сидiла загорнута в чорний шифон i з таким смiшним тюрбаном!
Мiсiс Оттерборн продовжувала говорити високим, скигливим голосом:
– Тут чимало знаменитостей, еге ж? Сподiваюся, скоро про це напишуть у газетах. Знаменитi красунi, вiдомi письменницi…
Вона розсмiялася з награною скромнiстю.
Пуаро радше вiдчув, а не побачив, як похмура й насуплена дiвчина навпроти нього пересмикнулась i ще щiльнiше стиснула губи.
– Ви пишете зараз роман, мадам? – запитав вiн.
Мiсiс Оттерборн знову неприродно хихикнула:
– Я стаю страшенно ледача. Менi таки треба попрацювати. Моi читачi стають надзвичайно нетерплячi, як i мiй видавець, бiдолаха. Пише листи з благаннями! І навiть шле телеграми!
Пуаро вiдчув, що дiвчина в темрявi знову засовалася.
– Зiзнаюся вам, мсье Пуаро, що я тут частково через мiсцевий колорит. «Снiг у пустелi» – це назва моеi новоi книжки. Сильно… Наводить на роздуми. Снiг у пустелi… тане з першим жагучим подихом пристрастi.
Розалi встала, щось пробурмотiла й зникла в темрявi саду.
– Треба бути сильним, – продовжила мiсiс Оттерборн, енергiйно трясучи тюрбаном. – Моi книги не кожному по зубах. Їх можуть навiть заборонити в бiблiотеках, але байдуже! Я пишу правду. Так, секс! Мсье Пуаро, чому всi бояться сексу? Це ж рушiйна сила Всесвiту! Ви читали моi книжки?
– На жаль, нi, мадам! Розумiете, я рiдко читаю книжки. Моя професiя…
– Мушу подарувати вам примiрник «Пiд фiговим деревом», – твердо наполягла мiсiс Оттерборн. – Думаю, ви визнаете його значущiсть. Роман вiдвертий, але правдивий!
– Дуже приемно, мадам. Із задоволенням прочитаю.
Мiсiс Оттерборн на якийсь час замовкла. Вона нервово крутила довге намисто, двiчi обмотане навколо шиi. Жiнка похапцем зиркала в рiзнi боки.
– Може, я збiгаю та принесу вам книжку.
– О, мадам, благаю, не хвилюйтеся. Пiзнiше…
– Нi, нi. Це не проблема, – вона встала. – Я хотiла б вам показати…
– Що там, мамо?
Раптом бiля неi з’явилася Розалi.
– Нiчого, люба. Я просто хотiла принести мсье Пуаро книжку.
– «Пiд фiговим деревом»? Я принесу.
– Ти не знаеш, де вона, любонько. Я пiду.
– Я знаю, де вона.
Дiвчина швидко перетнула терасу й увiйшла в готель.
– Мадам, дозвольте менi привiтати вас iз прекрасною донькою, – сказав Пуаро, трохи вклонившись.
– Розалi? Так, так, вона гарненька. Але характер складний, мсье Пуаро. Не спiвчувае хворiй. Завжди думае, що краще знае. Вважае, що iй бiльше вiдомо про мое здоров’я, нiж менi самiй…
Детектив жестом покликав офiцiанта, який саме проходив повз.
– Лiкер, мадам? Шартрез? М’ятний лiкер?
Мiсiс Оттерборн енергiйно похитала головою.
– Нi, нi. Власне, я непитуща. Ви мали б помiтити, що я нiколи не п’ю нiчого, крiм води чи там лимонаду. Я не переношу навiть запаху спиртного.
– Тодi я замовлю вам лимонний сiк iз содовою, мадам?
Вiн замовив лимонний сiк i бенедиктин[13 - Мiцний французький лiкер.].
Дверi вiдчинилися, i до них пiдiйшла Розалi з книжкою в руцi.
– Ось, будь ласка, – сказала вона. Їi голос звучав досить байдуже, пiдкреслено байдуже.
– Мсье Пуаро замовив менi лимонний сiк iз содовою.
– А ви що питимете, мадемуазель?
– Нiчого, – раптом усвiдомивши свiй тон, вона додала: – Нiчого, дякую.
Пуаро взяв у мiсiс Оттерборн книжку з оригiнальною яскравою знiмною обкладинкою. На нiй була зображена жiнка з елегантною короткою стрижкою та яскраво-червоним манiкюром, яка сидiла на тигровiй шкурi в костюмi Єви. Над нею
Сторінка 14
височiло дерево з дубовим листям i великими яблуками неприродного кольору.На обкладинцi було вказано: «Пiд фiговим деревом», Саломея Оттерборн. В анотацii вiд видавця з ентузiазмом описувалася надзвичайна вiдвага й реалiстичнiсть цього дослiдження особистого життя сучасноi жiнки. Твiр рекламувався як смiливий, нешаблонний, правдивий.
Пуаро поклонився й пробурмотiв:
– Для мене це честь, мадам.
Пiднявши голову, вiн зустрiвся поглядом з дочкою авторки та несвiдомо здригнувся. Його вразив i стурбував невимовний бiль в ii очах.
На щастя, у той момент подали напоi, що трохи послабило атмосферу.
Пуаро тактовно пiдняв келих:
– A votre santе, Madame… Mademoiselle[14 - Ваше здоров’я, мадам, мадемуазель (фр.).].
Мiсiс Оттерборн, потягуючи лимонад, пробурмотiла:
– Так освiжае… Чудовий смак…
І всiх трьох огорнула тиша. Вони дивилися на блискучi чорнi пороги Нiлу, що здавалися якимись нереальними пiд мiсячним свiтлом. Каменi нагадували величезних доiсторичних монстрiв, що наполовину вилiзли з води. Раптом повiяв легкий вiтерець i так само несподiвано зник.
У повiтрi зависло почуття тривоги… нiби щось мало статися…
Еркюль Пуаро перевiв погляд на терасу й гостей. Йому здалося, чи там теж усi напружилися? Це нагадувало очiкування моменту, коли на сцену вийде головна героiня п’еси.
Саме в цей момент дверi знову вiдчинилися. Цього разу в русi дверей вiдчувалася якась значущiсть. Усi замовкли й глянули в той бiк.
Увiйшла чорнява струнка дiвчина в бордовiй вечiрнiй сукнi.
Вона на мить зупинилася, а потiм навмисно перетнула терасу й сiла за вiльний столик. У ii поведiнцi не було нiчого показного, нiчого незвичайного, та все ж здавалося, що це був продуманий театральний вихiд.
– Оце так, – сказала мiсiс Оттерборн, похитуючи тюрбаном. – Ця дiвчина таки думае, що вона важлива персона.
Пуаро не вiдповiв. Вiн спостерiгав. Дiвчина навмисно сiла так, щоб дивитися просто на Лiннет Дойл. Раптом детектив помiтив, що Лiннет нахилилася вперед, щось сказала й через мить пересiла на iнше крiсло, обличчям у протилежний бiк.
Пуаро задумливо похитав головою.
Хвилин через п’ять та дiвчина теж пересiла на протилежний бiк тераси.
Вона курила й мило всмiхалася, просто втiлення задоволення та спокою. Але постiйно, нiби ненавмисне, ii мрiйливий погляд був спрямований на дружину Саймона Дойла.
Через чверть години Лiннет Дойл рiзко встала й пiшла в готель. Їi чоловiк майже вiдразу попрямував за нею.
Жаклiн де Бельфор усмiхнулась i розвернула крiсло. Вона запалила цигарку й повернулась обличчям до Нiлу. На ii вустах вигравала посмiшка.
Роздiл третiй
– Мсье Пуаро.
Пуаро швидко скочив на ноги. Усi вже розiйшлися, i вiн залишився на терасi сам. Заглибившись у роздуми, вiн дивився на гладке блискуче чорне камiння, коли це звертання повернуло його до тями.
То був ввiчливий, упевнений, чарiвний голос, хоча, мабуть, трохи зарозумiлий.
Пiднiмаючись, Еркюль Пуаро побачив владнi очi Лiннет Дойл.
На бiлу атласну сукню вона накинула дорогу багряну оксамитову накидку. Пуаро й не уявляв, що дiвчина може бути такою гарною та величною.
– Ви – мсье Еркюль Пуаро?
Це було не зовсiм запитання.
– До ваших послуг, мадам.
– Можливо, ви знаете, хто я?
– Так, мадам. Я чув ваше iм’я. Я чудово знаю, хто ви.
Лiннет кивнула. Це була та вiдповiдь, яку вона очiкувала. Тож вона продовжила говорити таким же милим i владним тоном:
– Мсье Пуаро, ви не могли б пройти зi мною в кiмнату для гри в карти? Я дуже хочу з вами поговорити.
– Звичайно, мадам.
Вона попрямувала в готель. Пуаро рушив услiд. Коли вони ввiйшли в порожню кiмнату, Лiннет жестом вказала йому зачинити за собою дверi. Тодi опустилася на крiсло бiля одного зi столикiв, а Пуаро влаштувався навпроти неi.
Дiвчина вiдразу ж перейшла до сутi розмови. Вона зовсiм не вагалася, ii слова текли вiльно.
– Я багато про вас чула, мсье Пуаро, i знаю, що ви дуже розумний чоловiк. Сталося так, що менi потрiбна термiнова допомога, i, можливо, ви – саме та людина, яка менi допоможе.
Пуаро нахилив голову.
– Ви дуже люб’язнi, мадам, але, бачте, я у вiдпустцi, а пiд час вiдпустки я не працюю.
– Про це можна домовитися.
Вона не хотiла його образити, це була лише впевненiсть молодоi жiнки, яка завжди добивалася того, чого хотiла.
Лiннет Дойл продовжувала:
– Мсье Пуаро, я стала об’ектом нестерпного переслiдування. Це переслiдування мае припинитися! Я збиралася звернутися в полiцiю, але мiй… мiй чоловiк вважае, що полiцiя безсила тут допомогти.
– Може… поясните детальнiше? – ввiчливо пробурмотiв Пуаро.
– О, так, звичайно. Справа надзвичайно проста.
Вона не вагалася, не запиналася. Лiннет Дойл, без сумнiву, мала рацiональний склад розуму. Вона замовкла на хвилинку лише для того, щоб якнайточнiше викласти факти.
– Коли я зустрiла свого чоловiка, вiн був заручений iз мiс де Бельфор, яка була моею подругою. Мiй чоловiк розiрвав заручини: вони зовсiм не пасували одне одному. Прикро, але вона важко це п
Сторінка 15
реживала… Менi дуже шкода, але що тут вдiеш. Вона погрожувала менi… та я не надала цьому великого значення, i, по сутi, вона й не намагалася реалiзувати своi погрози. Натомiсть вона взяла незвичний курс… слiдувати за нами, куди б ми не подалися.Пуаро пiдняв брови.
– Е… доволi незвична… помста.
– Дуже незвичайна, дуже смiховинна! Але й дратiвлива.
Вона прикусила губу.
Чоловiк кивнув.
– Так, можу уявити. У вас, як я розумiю, медовий мiсяць.
– Так. Це сталося… вперше… у Венецii. Вона зупинилася в «Данiеллi». Я подумала, що це збiг. Досить неприемно, i все. Потiм ми зустрiли ii на борту судна в Бриндiзi. Ми… ми зрозумiли, що вона пливе в Палестину. Ми залишили ii (як нам здавалось) на суднi. Але коли приiхали в готель «Менахауз», вона вже була там i чекала на нас.
Пуаро кивнув.
– А тепер?
– Ми поплили по Нiлу пароплавом. Я майже очiкувала побачити ii на борту. Їi там не виявилось, тож я подумала, що вона перестала поводитися так… так по-дитячому. Але коли ми прибули сюди, виявилось, що вона… вона тут, чекае на нас.
Пуаро якусь мить розглядав спiврозмовницю. Вона все ще чудово володiла собою, але кiсточки на пальцях ii руки, якою дiвчина оперлася на стiл, побiлiли.
– І ви боiтеся, що переслiдування може тривати? – запитав вiн.
– Так. – Лiннет на мить замовкла. – Звичайно, усе це так по-дурному. Жаклiн робить iз себе посмiховисько. Я здивована, що в нiй немае гордостi… чи гiдностi.
Пуаро зробив застережливий жест.
– Трапляеться, мадам, що гордiсть i гiднiсть не мають значення. Є iншi, сильнiшi почуття.
– Так, можливо, – нетерпляче погодилась Лiннет. – Але що, заради Бога, вона з цього матиме?
– Не завжди суть у тому, щоб щось отримати, мадам.
Щось у його тонi розсердило Лiннет. Вона почервонiла й швидко сказала:
– Маете рацiю. Не варто обговорювати мотиви. Важливо, щоб це припинилося.
– І як ви гадаете, це можна владнати? – запитав Пуаро.
– Що ж… природно, що ми з чоловiком бiльше не терпiтимемо цiеi принизливоi ситуацii. Мае бути якась правова допомога в таких випадках.
Дiвчина говорила роздратовано. Пуаро задумливо подивився на неi, а тодi запитав:
– Вона погрожувала вам публiчно? Ображала вас словесно? Завдала фiзичноi шкоди?
– Нi.
– Тодi, чесно кажучи, мадам, я не знаю, що ви можете вдiяти. Якщо молода жiнка розважаеться тим, що подорожуе в рiзнi мiсця, i це тi мiсця, де перебуваете ви з чоловiком, eh bien[15 - Гаразд (фр.).], то й що? Повiтря – безкоштовне для всiх! Вона не втручаеться у ваше особисте життя. Адже цi зустрiчi завжди ж вiдбуваються в людних мiсцях?
– Тобто я нiчого не можу вдiяти?
У голосi Лiннет звучала недовiра.
Чоловiк спокiйно вiдповiв:
– Наскiльки я розумiю, геть нiчого. Мадемуазель де Бельфор дiе законно.
– Але… але це просто бiсить! Думка, що доведеться це прийняти, – нестерпна!
Пуаро сухо сказав:
– Я вам спiвчуваю, мадам, тим бiльше, як менi здаеться, вам не часто доводиться з чимось миритися.
Лiннет насупилася.
– Але ж повинен бути якийсь спосiб покласти цьому край, – пробурмотiла вона.
Пуаро знизав плечима.
– Ви завжди можете поiхати, податися ще кудись, – запропонував вiн.
– Але вона вирушить слiдом!
– Так, дуже ймовiрно.
– Це абсурд!
– Точнiсiнько.
– І все ж, чому я… ми повиннi втiкати? Наче ми… Наче…
Вона замовкла.
– Саме так, мадам. Наче… У цьому щось е, хiба нi?
Лiннет пiдняла голову й подивилася на детектива.
– Що ви маете на увазi?
Пуаро змiнив тон. Вiн нахилився вперед, його голос тепер вселяв довiру, заохочував до розмови.
– Чому це так вас засмучуе?
– Чому? Це ж бiсить! Просто доводить мене до сказу! Я вже казала вам, чому!
Вiн похитав головою.
– Не зовсiм.
– Що ви маете на увазi? – знову спитала Лiннет.
Пуаро вiдхилився назад, склав руки й безпристрасно та неупереджено заговорив:
– Ecoutez[16 - Слухайте (фр.).], мадам. Розповiм вам невеличку iсторiю. Якось мiсяцiв зо два тому я обiдав у ресторанi в Лондонi. За сусiднiм столиком сидiли двое: хлопець i дiвчина. Вони були такi щасливi й, здавалося, такi закоханi. Вони впевнено говорили про майбутне. Не те щоб я любив слухати чужi розмови, та вони не звертали уваги на те, чи iх хтось чуе. Хлопець сидiв спиною до мене, але я бачив обличчя дiвчини. Воно було дуже виразне. Вона кохала всiм серцем, душею i тiлом, а вона не з тих, хто часто й легко закохуеться. Для неi це, без сумнiву, питання життя i смертi. Ця пара була заручена, i як я зрозумiв, вони обговорювали, де провести медовий мiсяць. Збиралися поiхати до Єгипту.
Вiн затих. Лiннет рiзко запитала:
– І що?
Пуаро продовжив:
– Це було мiсяць чи два тому, але я не забув обличчя дiвчини. Я знав, що впiзнаю його, якщо знову побачу. Також я запам’ятав чоловiчий голос. Думаю, ви здогадуетеся, мадам, де я побачив те обличчя й почув той голос вдруге. Тут, у Єгиптi. У цього чоловiка зараз медовий мiсяць, але вiн вирушив у весiльну подорож з iншою жiнкою.
– Що з цього? Я вже розповiла вам цi факти, – кинула вона
Сторінка 16
iзко.– Факти, так.
– Що ж iще?
Вiн повiльно сказав:
– Дiвчина в ресторанi згадувала про подругу, i була впевнена, що та не залишить ii у бiдi. Гадаю, та подруга – ви, мадам.
– Так, я ж казала вам, що ми дружили.
Лiннет почервонiла.
– І вона довiряла вам?
– Так.
На мить вона завагалася, нервово покусуючи губу, i, оскiльки Пуаро не збирався продовжувати, вона вибухнула:
– Звiсно, усе вийшло дуже невдало. Але такi речi трапляються, мсье Пуаро.
– Так, трапляються, мадам. – Вiн на мить замовк. – Припускаю, ви належите до англiканськоi церкви, так?
– Так, – здавалося, Лiннет трохи розгубилася.
– Тодi ви чули уривки з Бiблii пiд час проповiдi. Ви мали б знати iсторiю про царя Давида, багатiя, який мав багато отар овець i коней, i бiдняка, який мав одну овечку. І як багатiй вiдiбрав у бiдняка едину овечку. Ось що трапилося, мадам.
Лiннет випросталася. У ii очах палахкотiв гнiв.
– Я чудово розумiю, куди ви хилите, мсье Пуаро! Гадаете, скажемо прямо, що я вкрала хлопця у своеi подруги. Якщо дивитися на речi сентиментально, а я думаю, люди вашого поколiння iнакше не вмiють, то так i е. Але iстина зовсiм iнша. Не заперечуватиму, що Джекi шалено закохалася в Саймона, та не думаю, що ви взяли до уваги той факт, що вiн, можливо, не мав до неi таких же почуттiв. Вiн захопився нею, але, думаю, ще до зустрiчi зi мною почав усвiдомлювати, що помилився. Гляньте на це тверезо, мсье Пуаро. Саймон розумiе, що кохае мене, а не Джекi. Що йому робити? Стати шляхетним героем, одружитися з жiнкою, яку вiн не любить, i таким чином зруйнувати три життя (бо сумнiвно, чи зможе вiн зробити Джекi щасливою за цих обставин)? Якби вони вже були одруженi, коли вiн зустрiв мене, я згодна, що залишитися з нею було б його обов’язком, хоча й не зовсiм у цьому впевнена. Якщо один нещасний, то страждае й другий. Але заручини ще нi до чого не зобов’язують. Якщо зроблено помилку, то, без сумнiву, краще виправити ii, поки не пiзно. Я визнаю, що Джекi було дуже важко, i менi надзвичайно прикро, але що поробиш? Це було неминуче.
– Цiкаво…
Вона витрiщилася на нього.
– Про що ви?
– Усе, що ви сказали, – дуже розумно й логiчно! Але не пояснюе одного.
– Чого ж?
– Вашого власного ставлення, мадам. Бачте, це переслiдування ви могли сприйняти двома способами. Воно могло викликати у вас роздратування, так, або ж викликати спiвчуття, адже ваша подруга так сильно страждае, що вiдкидае всi умовностi. Але ви реагуете не так. Нi, для вас це переслiдування нестерпне. Чому? Причина лиш одна – ви почуваетеся винуватою.
Лiннет скочила на ноги.
– Як ви смiете? Справдi, мсье Пуаро, ви зайшли надто далеко!
– Я смiю, мадам! Буду вiдвертим. Хоча ви, можливо, навiть вiд себе хотiли приховати правду, ви свiдомо вiдбили нареченого у своеi подруги. Гадаю, вiн одразу вас дуже привабив. Але думаю, що в якусь мить ви завагалися, коли зрозумiли, що маете вибiр – зупинитися чи продовжувати. Ця iнiцiатива, мабуть, була цiлком вашою, а не мсье Дойла. Ви, мадам, вродлива, багата, розумна, освiчена, у вас е шарм. Ви могли скористатися своiм шармом або стриматися. У вас е все, що може запропонувати життя. А життя вашоi подруги зiйшлося на однiй людинi. Ви знали це i, хоча й вагалися, не прибрали руки`. Ви простягли ii та, як цар Давид[17 - В оповiдцi про овечку йшлося про самого царя Давида, що забрав собi жiнку Урii, а його вiдправив на вiрну смерть.], схопили едину овечку бiдняка.
Запала тиша. Лiннет уже ледве контролювала себе й холодно мовила:
– Це не стосуеться сутi справи.
– Нi, стосуеться. Я пояснюю вам, чому несподiванi зустрiчi з мадемуазель де Бельфор вас так засмутили. Бо навiть якщо вона переступила через свою жiночу честь i гiднiсть, у душi ви розумiете, що вона мае на це право.
– Це неправда.
Пуаро знизав плечима.
– Ви вiдмовляетеся бути чесною перед собою.
– Зовсiм нi.
– Я б сказав, мадам, що ваше життя було щасливим, i ви були щедрi та добрi до iнших, – лагiдно мовив Пуаро.
– Я намагалася бути такою.
Тривожний гнiв зник з ii обличчя. Вона сказала це тихо, майже з вiдчаем.
– І саме тому почуття, що ви свiдомо завдали комусь шкоди, так сильно вас пригнiчуе, а ви так неохоче визнаете цей факт. Вибачте, якщо я зараз рiзкий, але саме психологiя – найважливiший фактор у цiй справi.
Лiннет повiльно сказала:
– Навiть якщо припустити, що ви кажете правду – зауважте, я цього не визнала, – що тепер удiеш? Минулого не змiниш. Треба прийняти речi такими, як вони е.
Пуаро кивнув.
– У вас ясний розум. Так, минулого не повернути. Слiд сприймати все, як воно е. І деколи, мадам, це все, що можна зробити, – прийняти наслiдки минулих вчинкiв.
– Ви хочете сказати, – мовила дiвчина недовiрливо, – що я нiчого не можу вдiяти, геть нiчого?
– Майте смiливiсть визнати це, мадам. Така моя думка.
Лiннет повiльно продовжила:
– А не могли б ви… поговорити з Джекi… з мiс де Бельфор? Напоумити ii?
– Так, це я можу. Я поговорю з нею, якщо хочете. Але не чекайте багато. Менi зда
Сторінка 17
ться, мадемуазель де Бельфор так одержима цiею iдеею, що ii нiщо не переконае.– Але ж ми можемо бодай щось зробити, щоб вибратися з цiеi складноi ситуацii?
– Звiсно, ви можете повернутися в Англiю, облаштуватись у власному будинку.
– Навiть тодi, думаю, Жаклiн може поселитися поряд, щоб я бачила ii щоразу, прогулюючись садом.
– Це правда.
– Крiм того, – додала дiвчина, – не думаю, що Саймон погодиться на втечу.
– А як вiн ставиться до всього цього?
– Вiн лютуе, дуже лютуе.
Пуаро задумливо кивнув.
Лiннет запитала з благанням у голосi:
– Ви… ж поговорите з нею?
– Так, авжеж, та гадаю, я нiчого не доб’юся.
– Джекi така непередбачувана! – рiзко сказала Лiннет. – Нiколи не знаеш, чого вiд неi чекати!
– Ви згадали про ii погрози. Розкажiть про них докладнiше.
Лiннет знизала плечима.
– Вона погрожувала… е-е… убити нас обох. Вона iнодi дуже запальна, у нiй е романська кров.
– Я розумiю, – серйозно вiдповiв Пуаро.
Дiвчина знову звернулася до нього з благанням.
– Ви вiзьметеся за мою справу?
– Нi, мадам, – сказав вiн суворо. – Я не виконуватиму ваше доручення. Я робитиму все можливе в iнтересах людства. Лише це. Ця ситуацiя дуже складна й небезпечна. Я зроблю все, що можу, щоб залагодити справу, але не певен, що е шанси на успiх.
Лiннет Дойл повiльно мовила:
– Але моiх iнтересiв ви не вiдстоюватимете? – Нi, мадам, – сказав Еркюль Пуаро.
Роздiл четвертий
Еркюль Пуаро знайшов Жаклiн де Бельфор, коли вона сидiла на каменях, що височiли над Нiлом. Вiн був майже впевнений, що дiвчина ще не лягала i вiн знайде ii неподалiк у саду.
Вона сидiла, пiдтримуючи долонями пiдборiддя, i навiть не озирнулася, почувши, що вiн наближаеться.
– Мадемуазель де Бельфор? – запитав Пуаро. – Дозвольте трохи поговорити з вами.
Жаклiн ледь повернула голову. Слабка усмiшка заграла на ii вустах.
– Звичайно, – сказала вона. – Ви мсье Еркюль Пуаро, так? Спробую вгадати. Ви тут на прохання мiсiс Дойл, яка обiцяла вам щедру винагороду, якщо ви виконаете ii доручення.
Пуаро сiв на лавку бiля дiвчини.
– Частково вашi припущення правдивi, – вiдповiв вiн, усмiхаючись. – Я щойно говорив з мiсiс Дойл, але я не прийняв вiд неi винагороди, точнiше кажучи, я не працюю на неi.
Жаклiн уважно подивилася на детектива.
– То чому ви тут? – рiзко запитала вона.
Еркюль Пуаро вiдповiв запитанням:
– Ви ранiше мене бачили, мадемуазель?
Вона похитала головою.
– Нi, не думаю.
– А я вас бачив. Я сидiв бiля вас у ресторанi «У тiтоньки». Ви були там iз Саймоном Дойлом.
Обличчя дiвчини стало кам’яне.
– Я пам’ятаю той вечiр… – мовила вона.
– Вiдтодi, – продовжував Пуаро, – багато чого сталося.
– Так, як ви й сказали, багато чого сталося.
Їi голос переповнювали вiдчай i гiркота.
– Мадемуазель, я говорю з вами як друг. Поховайте своiх мерцiв!
Здавалось, цi слова ii приголомшили.
– Що ви маете на увазi?
– Забудьте про минуле! Подивiться в майбутне! Те, що зроблено, – уже зроблено. Жаль нiчого не вирiшить.
– Я впевнена, що дорогiй Лiннет це було б до вподоби.
Пуаро махнув рукою.
– Я не про неi зараз думаю! Я думаю про вас. Ви страждаете, так, але те, що ви робите, лише продовжить вашi страждання.
Жаклiн похитала головою.
– Ви помиляетеся. У деякi моменти я майже щаслива.
– І це, мадемуазель, найгiрше.
Вона швидко глянула на чоловiка.
– Ви не дурень, – сказала вона. І повiльно додала: – Я вiрю, що ви намагаетеся допомогти.
– Їдьте додому, мадемуазель. Ви молода, розумна, перед вами весь свiт.
Жаклiн знову повiльно похитала головою.
– Ви не розумiете або не хочете зрозумiти. Саймон – то мiй свiт.
– Кохання – це ще не все, мадемуазель, – м’яко вiдповiв Пуаро. – Тiльки замолоду ми так думаемо.
– Ви не розумiете, – вона хитнула головою та зиркнула на детектива. – Ви все про нас знаете, еге ж? Ви говорили з Лiннет? І ви були в ресторанi того вечора… Саймон i я кохали одне одного.
– Я знаю, що ви кохали його.
Дiвчина вiдразу ж вловила його iнтонацiю. Вона повторила з натиском:
– Ми кохали одне одного. І я любила Лiннет… Я довiрилась iй. Вона була моею найкращою подругою. Лiннет завжди могла купити все, що забажае. Вона нiколи нi в чому собi не вiдмовляла. Побачивши Саймона, вона зажадала його та просто забрала собi.
– І вiн дозволив… купити себе?
Жаклiн повiльно похитала темною голiвкою.
– Нi, не зовсiм так. Якби це було так, мене б тут зараз не було… Ви натякаете, що Саймон не вартий, щоб ним переймалися… Якби вiн одружився з Лiннет заради грошей, то справдi було б так. Але вiн одружився з нею не через ii грошi. Усе набагато складнiше. Існуе така рiч, як спокуса, мсье Пуаро. І грошi тут на руку. Бачте, Лiннет мала певну ауру. Королева у своiх володiннях, юна принцеса, розкiшна до кiнчикiв пальцiв. Наче декорацii в театрi. Бiля ii нiг лежав увесь свiт, один з найбагатших i найпривабливiших англiй ських лордiв хотiв одружитися з нею. А натомiсть вона обирае якогось маловiдомого Саймона Дойл
Сторінка 18
… Вам не здаеться, що це його вразило? – дiвчина раптово провела рукою. – Гляньте на мiсяць. Ви добре його бачите, еге ж? Вiн справжнiй. Але якби засяяло сонце, ви б його уже не бачили. Так i з нами сталося. Тим мiсяцем була я… Коли зiйшло сонце, Саймон бiльше не бачив мене. Його ослiпило. Вiн не мiг бачити нiчого, крiм сонця, – Лiннет.Вона на мить затихла й продовжила:
– Так що, бачте, то все лише заслiплення. Лiннет оп’янила його. А ще ця ii абсолютна впевненiсть, ii звичка командувати. Вона настiльки впевнена в собi, що змушуе iнших повiрити iй. Мабуть, Саймон проявив слабкiсть, людина вiн дуже проста. Вiн кохав би мене, тiльки мене, якби не з’явилася Лiннет i не викрала його на своiй золотiй колiсницi. І я знаю, чудово знаю, що вiн нiколи б не закохався в неi, якби вона цього не захотiла.
– То от як ви думаете, ага.
– Я знаю це. Вiн кохав мене й завжди кохатиме.
Пуаро запитав:
– Навiть зараз?
Здавалося, з ii вуст уже готова була зiрватися вiдповiдь. Жаклiн подивилася на Пуаро, i густа полум’яна барва залила ii обличчя. Вона вiдвернулася й опустила голову. Приглушеним здавленим голосом дiвчина мовила:
– Так, я знаю. Зараз вiн ненавидить мене. Так, ненавидить…
Хай краще стережеться!
І Жаклiн швидко почала нишпорити в шовковiй сумочцi, що лежала поруч. Тодi витягнула руку. На ii долонi, немов мiнiатюрна iграшка, лежав крихiтний револьвер з перламутровим рукiв’ям.
– Така мила штучка, чи не так? – спитала вона. – На вигляд дурничка, та вiн справжнiй. Однiею з цих куль можна вбити чоловiка чи жiнку. А я чудово стрiляю, – вона розсiяно всмiхнулася й поринула в спогади. – Коли дитиною я повернулася з мамою додому, у Пiвденну Каролiну, дiдусь навчив мене стрiляти.
Вiн був чоловiком старого гарту та вважав револьвер гарним засобом для вирiшення питань, особливо якi стосувалися честi.
Та й батько мiй такий же: замолоду бився на кiлькох дуелях. Добре володiв мечем. Якось убив чоловiка. Через жiнку. Отже, як бачите, мсье Пуаро, – вона глянула детективу просто у вiчi, – у мене гаряча кров! Я купила револьвер, коли це все почалося.
Хотiла вбити когось iз них – проблема в тому, що я нiяк не могла вирiшити, кого. Убивство обох не принесло б менi задоволення. Якби я могла налякати Лiннет, але хоробростi iй не займати. Вона може постояти за себе. А тодi я вирiшила: почекаю! З часом ця думка все бiльше й бiльше менi подобалася.
Зрештою, убити я можу будь-коли. Цiкавiше було почекати й трохи помiркувати над цим. І тодi менi в голову прийшла iдея: переслiдувати iх! Куди б вони не поiхали, навiть на край свiту, щоб разом насолоджуватися життям, вони бачитимуть мене! І це спрацювало! Лiннет це боляче зачепило, нiщо iнше б так не подiяло. Зачепило ii за живе… А тодi менi стало подобатися… І вона нiчого не може зробити! Я завжди дуже приемна та ввiчлива! До жодного слова не можна придертися. Я отруюю iм усе, геть усе.
Вона розсмiялася дзвiнким срiблястим смiхом.
Пуаро схопив ii за плече.
– Тихо. Заспокойтеся, кажу вам.
Жаклiн поглянула на нього:
– Ну?
Вона провокацiйно всмiхнулася.
– Мадемуазель, благаю вас, облиште це все.
– Дати спокiй дорогiй Лiннет!
– Я про iнше, важливiше. Не вiдкривайте свого серця злу.
Їi уста розтулилися, в очах з’явилося збентеження.
Пуаро серйозно продовжував:
– Інакше прийде зло… Так, зло неминуче прийде… Воно ввiйде у вашу душу й поселиться там. Отодi його вже не проженеш.
Жаклiн не зводила очей iз детектива. У ii поглядi промайнуло вагання.
– Я… не знаю…
Та раптом у неi вирвалося:
– Ви не зможете зупинити мене!
– Нi, – сумно погодився Еркюль Пуаро. – Я не можу вас зупинити.
– Навiть якби я зiбралася вбити ii, ви не зможете зупинити мене.
– Нi, якщо ви готовi заплатити цю цiну.
Жаклiн де Бельфор засмiялася:
– О, я не боюся смертi! Зрештою, для чого менi жити? Звiсно, ви переконанi, що це неправильно – вбити людину, яка завдала тобi болю, навiть якщо забрали все, що в тебе було в цьому свiтi.
Пуаро вiдповiв твердо:
– Так, я вважаю, що вбивство не можна виправдати.
Жаклiн знову розсмiялася.
– Тодi ви мали б схвалити мiй нинiшнiй план помсти. Бо, бачте, поки вiн працюе, я не застосовуватиму револьвера. Але я боюся… так, iнколи я боюся, що в момент запалу… захочу завдати iй болю: проштрикнути ножем чи прикласти мiй любий невеличкий револьвер до ii скронi, а тодi… натиснути на гачок… Ой!
Детектив аж здригнувся вiд вигуку.
– Що сталось, мадемуазель?
Вона повернула голову та почала вдивлятися в тiнi.
– Хтось… стояв он там. Та його вже нема.
Еркюль Пуаро рiзко роззирнувся. Мiсце здавалося безлюдним.
– Схоже, крiм нас, тут нiкого, мадемуазель.
Вiн пiднявся.
– У будь-якому разi я сказав усе, заради чого прийшов. На добранiч.
Жаклiн також встала. У ii голосi вiдчувалося благання.
– Ви ж розумiете, що я не можу зробити те, про що ви просите?
Пуаро похитав головою.
– Нi, тому що ви можете! Завжди е шанс! Ваша подруга Лiннет теж мала можливiсть стриматися… Та
Сторінка 19
она ii проiгнорувала. А тодi, дозволивши втягнути себе в подiбну затiю, людина вже не мае жодного шансу.– Жодного шансу… – луною озвалася Жаклiн де Бельфор.
Вона на мить задумалася, тодi з викликом пiдняла голову.
– На добранiч, мсье Пуаро.
Вiн сумно похитав головою i пiднявся за нею стежкою до готелю.
Роздiл п’ятий
Наступного ранку, коли Еркюль Пуаро виходив з готелю, щоб прогулятися мiстом, до нього пiдiйшов Саймон Дойл.
– Доброго ранку, мсье Пуаро.
– Доброго ранку, мсье Дойл.
– Збираетеся в мiсто? Не проти, якщо пройдуся з вами?
– Нi, звичайно. Для мене це задоволення.
Двое чоловiкiв разом вийшли за ворота й попрямували в прохолодний затiнок садiв. Саймон витяг з рота цигарку й сказав:
– Наскiльки я розумiю, мсье Пуаро, дружина говорила з вами вчора ввечерi.
– Саме так.
Саймон Дойл трохи нахмурився. Вiн належав до людей дii, яким важко чiтко висловлювати своi думки словами.
– Мене тiшить лиш одне: ви дали iй зрозумiти, що в цiй справi ми зовсiм безсилi.
– Звiсно, усе абсолютно законно, – погодився Пуаро.
– Певна рiч. Та, схоже, Лiннет не може цього зрозумiти, – вiн ледь усмiхнувся. – Лiннет виховали так, що за будь-якоi прикростi треба вiдразу ж звертатися до полiцii.
– Було б добре, якби цю справу могли вирiшити у такий спосiб.
Запала коротка тиша. Обличчя Саймона розпашiлося, i раптом вiн сказав:
– Просто сором, що з Лiннет так знущаються. Вона нiчого не зробила! Коли кажуть, що я повiвся як падлюка, то будь ласка! Гадаю, так i було. Та не треба в усьому винуватити Лiннет. Вона до цього непричетна.
Пуаро сумно похитав головою, але нiчого не вiдповiв.
– Ви говорили… е-е… з Джекi… з мiс де Бельфор?
– Так, я поговорив з нею.
– Ви переконали ii схаменутися?
– Боюся, що нi.
Саймон просто вибухнув роздратуванням:
– Хiба вона не бачить, якою дурепою себе виставляе? Хiба не розумiе, що жодна порядна жiнка так не поводитиметься? У неi що, взагалi немае гордостi чи самоповаги?
Детектив знизав плечима.
– Вона, скажiмо, вiдчувае лиш одне – iй боляче, – вiдповiв вiн.
– Так, але, чоловiче, поряднi дiвчата, чорт забирай, так не поводяться! Визнаю, що провина цiлком на менi. Я повiвся збiса погано. І все таке. Я б зрозумiв, якби вона розлютилася на мене й не хотiла навiть бачити. Але переслiдувати мене скрiзь, це… це непристойно. Робить iз себе посмiховисько! Якого дiдька вона сподiваеться цим досягти?
– Мабуть, помститися!
– Безглуздя! Було б природно, якби вона зробила щось мелодраматичне, наприклад, вистрелила в мене впритул.
– Гадаете, це бiльше на неi схоже, так?
– Чесно кажучи, так. Вона запальна, у неi нестримний характер. Я б не здивувався, якби вона зробила щось подiбне в поривi лютi. Але це шпигування…
Вiн похитав головою.
– Це бiльш пiдло, так? І розумно!
Дойл подивився на детектива.
– Ви не розумiете. Це дiе Лiннет на нерви.
– А вам?
Саймон здивувався.
– Менi? Я б iз задоволенням скрутив тiй чортицi шию.
– То вiд колишнiх почуттiв нiчого не лишилося?
– Любий мiй мсье Пуаро, як би це пояснити? Вони зникли – як мiсяць, коли сходить сонце. Я й не знаю, де вони. Коли я зустрiв Лiннет, Джекi просто перестала iснувати.
– Tiens, c’est dr?le, ?a![18 - Гм, справдi дивно (фр.).]– пробурмотiв Пуаро.
– Перепрошую?
– Мене зацiкавило ваше порiвняння.
Саймон знову почервонiв.
– Припускаю, Джекi сказала, що я одружився з Лiннет через грошi. Це клята брехня! Я б не одружився з жiнкою заради грошей! Джекi не розумiе, як це важко для чоловiка, коли… коли жiнка так дбае про нього, як вона дбала про мене.
– Що?
Пуаро рiзко подивився на нього.
Саймон пояснив:
– Це… це, мабуть, пiдло казати, але Джекi любила мене аж занадто.
– Une qui aime et un qui se laisse aimer, – пробурмотiв Пуаро.
– Е-е? Що ви сказали? Бачте, чоловiк не хоче вiдчувати, що жiнка турбуеться про нього бiльше, нiж вiн про неi, – голос Саймона потеплiшав. – Чоловiк не хоче, щоб його тiлом i душею володiли. Кляте власницьке почуття! Цей чоловiк – мiй, вiн належить менi! Менi таке не до вподоби, жодному чоловiку не до вподоби. Виникае бажання втекти, звiльнитися. Чоловiк хоче володiти жiнкою, а не щоб вона володiла ним.
Вiн рiзко замовк i тремтячими пальцями запалив цигарку.
– Ви так почувалися з мадемуазель Жаклiн? – запитав Пуаро.
– Що?
Саймон втупився в нього, а тодi визнав:
– Ну, так, насправдi так i було. Звичайно, вона цього не розумiла. Та i я нiколи не наважувався iй сказати. Але мене це постiйно тривожило. А тодi я зустрiв Лiннет i по вуха закохався! Я вперше бачив таку вроду. Усе було як у казцi. Усi до неi залицяються, а вона вибирае такого простого хлопця, як я.
Його голос був сповнений хлопчачоi гордостi та захоплення.
– Зрозумiло, – промовив Пуаро. Вiн задумливо кивнув. – Так, зрозумiло.
– Чому Джекi не прийме цього як чоловiк? – обурено допитувався Саймон.
Тiнь усмiшки майнула на губах Пуаро.
– Бачте, мсье Дойл, вона, передусiм, не чоловiк.
– Нi, н
Сторінка 20
, я маю на увазi прийняти все гiдно. Зрештою, iнодi треба проковтнути гiрку пiгулку, коли виникне потреба. Визнаю, вина – на менi. Але що робити! Якщо дiвчина стала тобi байдужа, це чисте безумство одружитися з нею. А тепер, коли я бачу, на що Джекi здатна й до чого може дiйти, то вiдчуваю, що менi пощастило вчасно втекти.– І до чого може дiйти… – задумливо повторив Пуаро. – Ви уявляете, мсье Дойл, до чого може дiйти?
Саймон вражено подивився на детектива.
– Мабуть, що нi… А на що ви натякаете?
– Ви знали, що вона носить iз собою револьвер?
Саймон нахмурився та похитав головою.
– Я не вiрю, що тепер вона ним скористаеться. Ранiше могла б. Гадаю, той час пройшов. Тепер вона просто сповнена злоби й намагаеться на обох нас вiдiгратися.
Пуаро знизав плечима.
– Може, i так, – iз сумнiвом мовив вiн.
– Я про Лiннет турбуюся, – сказав Дойл трохи недоречно.
– Це зрозумiло.
– Я не боюся, що Джекi влаштуе якусь мелодраматичну стрiлянину, та цi вистежування та переслiдування зачiпають Лiннет за живе. Я розповiм вам свiй план, i ви, можливо, пiдкажете, як його вдосконалити. Почну з того, що я публiчно оголосив, що ми пробудемо тут десять днiв. Але завтра з Шеллала до Вадi-Хальфи вiдправляеться пароплав «Карнак». Я планую забронювати мiсця пiд вигаданими iменами. Завтра ми вирушаемо на екскурсiю на острiв Фiле. Служниця Лiннет забере багаж. Ми сядемо на «Карнак» у Шеллалi. Коли Джекi дiзнаеться, що ми не повернулися, ми будемо вже далеко звiдси. Вона подумае, що ми вислизнули вiд неi та повернулися в Каiр. Власне, я можу пiдкупити носильника, щоб вiн це пiдтвердив. Запит у туристичних агентствах iй не допоможе, бо наших iмен там не буде. Що про це думаете?
– Добре продумано. Та припустiмо, вона чекатиме тут, поки ви не повернетеся.
– Ми можемо й не повернутися сюди. Помандруемо аж до Хартума, а потiм, можливо, лiтаком до Кенii. Вона не слiдуватиме за нами в будь-яку точку свiту.
– Нi, настане час, коли фiнанси iй цього не дозволять. Як я розумiю, грошей у неi дуже мало.
Саймон захоплено подивився на Пуаро.
– Розумно. Знаете, я навiть не подумав про це. Джекi бiдна, як церковна миша.
– То як же вона змогла поiхати за вами аж сюди?
– Вона, звичайно, мае невеликий дохiд, – невпевнено пояснив Саймон. – Десь до двохсот фунтiв на рiк. Думаю… мабуть, так воно i е, вона продала свiй капiтал, щоб слiдувати за нами.
– Отже, прийде час, коли вона витратить усi своi ресурси й залишиться нi з чим?
– Так…
Саймон неспокiйно засовався. Ця думка начебто стривожила його. Пуаро уважно спостерiгав за чоловiком.
– Так, – сказав вiн. – Неприемна думка…
Дойл вiдказав доволi сердито:
– Що ж, я нiчим тут не допоможу, – а тодi додав: – Як вам мiй план?
– Думаю, вiн може спрацювати. Але, звiсно, це вiдступ.
Саймон почервонiв.
– Хочете сказати, що ми втiкаемо? Так, це правда… Але Лiннет…
Пуаро подивився на нього, а тодi ледь кивнув.
– Як ви й кажете, мабуть, це найкращий спосiб. Але пам’ятайте, що мадемуазель де Бельфор не дурна.
– Я вiдчуваю, що колись нам доведеться зупинитися та вияснити все до кiнця. Їi поведiнка нелогiчна, – похмуро сказав Дойл.
– Логiчна, mon Dieu[19 - Боже мiй (фр.).]! – викрикнув Пуаро.
– Немае причин, через якi жiнкам не варто було б поводитися розумно, – незворушно промовив Саймон.
– Дуже часто вони так i поводяться. І це ще бiльше засмучуе, – сухо вiдповiв детектив i додав: – Я також буду на «Карнаку». Це частина мого маршруту.
– О! – Дойл завагався, а тодi спитав, пiдбираючи слова з деяким збентеженням: – Це не… не через нас? Тобто я не хотiв би думати…
Пуаро поквапився його запевнити:
– Зовсiм нi. Усе було погоджено ще до того, як я залишив Лондон. Я завжди все планую наперед.
– Ви не подорожуете з мiсця в мiсце, куди веде вас цiкавiсть? Хiба так не приемнiше?
– Можливо. Але щоб досягти успiху в життi, треба добре продумати всi дрiбнички заздалегiдь.
Саймон розсмiявся:
– Гадаю, так поводяться професiйнi вбивцi.
– Так, але маю визнати, що найдосконалiший та один з найскладнiших злочинiв на моiй пам’ятi було скоено без зайвих роздумiв.
– На борту «Карнака» ви маете доконче розповiсти нам про вашi справи, – по-хлоп’ячому наполягав Саймон.
– Нi-нi, жодних розмов, як би це сказати, про роботу.
– Так, але ваша робота дуже захоплива. Мiсiс Аллертон теж так думае. Вона жадае отримати шанс на перехресний допит.
– Мiсiс Аллертон? Ця чарiвна сива жiнка, у якоi такий вiдданий син?
– Так. Вона також буде на «Карнаку».
– Вона знае, що ви…
– Звiсно, нi, – твердо вiдповiв Дойл. – Нiхто не знае. Я керуюся принципом, що краще не довiряти нiкому.
– Чудовий принцип, я теж ним керуюся. До речi, той третiй член вашоi компанii, такий високий сивий чоловiк…
– Пеннiнгтон?
– Так. Вiн подорожуе з вами?
– Незвично для медового мiсяця, вам не здаеться? – похмуро спитав Саймон. – Пеннiнгтон – американський опiкун Лiннет. Ми випадково зустрiлися в Каiрi.
– Ah, vraiment[20 - О, справдi (фр.).]
Сторінка 21
Можна поцiкавитися? Ваша дружина… вона повнолiтня?Здавалося, це розвеселило Саймона.
– Насправдi iй ще не виповнився двадцять один рiк, але iй не довелося просити згоди на одруження. Ото був сюрприз для Пеннiнгтона! Вiн вiдплив з Нью-Йорка на «Карманiку» за два днi до прибуття листа Лiннет з новиною про одруження. Отож вiн нiчого не знав.
– «Карманiк», – прошепотiв Пуаро.
– Для нього стало повною несподiванкою побачити нас у готелi «Шепгердз» у Каiрi.
– А й справдi – дивовижний збiг!
– Так, i ми дiзналися, що вiн також вирушае в подорож по Нiлу, тому, природно, ми об’едналися, iнакше було б незручно. Крiм того, певним чином так навiть простiше, – вiн знову говорив збентежено. – Бачте, Лiннет уся на нервах, очiкуе, що Джекi може з’явитися де i коли завгодно. Коли ми були самi, то постiйно поверталися до цього питання. А з Ендрю Пеннiнгтоном ми розмовляемо на iншi теми.
– Ваша дружина не довiрилася мiстеру Пеннiнгтону?
– Нi, – Саймонове пiдборiддя загострилося. – Це лише наша справа. Крiм того, почавши цю подорож Нiлом, ми гадали, що проблема зiйшла нанiвець.
Пуаро похитав головою.
– Кiнця ви ще скоро не побачите. Нi, кiнець iще далеко. У цьому я абсолютно впевнений.
– Мушу сказати, мсье Пуаро, це не надто пiдбадьорюе.
Детектив подивився на нього трохи роздратовано й подумав про себе: «Типовий англосакс, нiчого серйозно не сприймае, усе йому гра. Так i не вирiс».
Обидвi – i Лiннет Дойл, i Жаклiн де Бельфор – вважали цю ситуацiю дуже серйозною. Але в Саймона вона викликала хiба що чоловiче нетерпiння та роздратування.
Пуаро запитав:
– Дозвольте нетактовно поцiкавитися? То була ваша iдея провести медовий мiсяць у Єгиптi?
Саймон почервонiв.
– Нi, звiсно, нi. Власне, я краще б вiдправився деiнде, та Лiннет була рiшуче налаштована на це. І тому… тому…
І вiн збентежено замовк.
– Певна рiч, – серйозно сказав Пуаро.
Вiн чудово розумiв: якщо Лiннет Дойл мала рiшучi намiри щодо чогось, то так i мусило статися.
Вiн подумав: «Я почув три рiзнi версii цiеi iсторii – вiд Лiннет Дойл, Жаклiн де Бельфор i Саймона Дойла. Хто ж iз них найближчий до iстини?»
Роздiл шостий
Наступного ранку десь об одинадцятiй годинi Саймон i Лiннет Дойли вирушили в подорож на острiв Фiле. З готельного балкона Жаклiн де Бельфор спостерiгала, як вони вiдпливали мальовничим вiтрильником. Та вона не бачила, як вiд центрального входу в готель вiд’iхала заповнена багажем машина з манiрною служницею. Автомобiль повернув праворуч i поiхав в напрямку Шеллала.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Закоханий (фр.) (Тут i далi прим. пер.).
2
Несправжнi, вирощенi на спецiальних фермах.
3
Вiдома мережа унiвермагiв.
4
Їi Величнiсть королева Лiннет. Бiлявка Лiннет (фр.).
5
Вона любить, а вiн дозволяе себе любити (фр.).
6
Партiя (фр.).
7
Шелихвiстка (фр.).
8
Багатий квартал у Лондонi.
9
Солодкий напiй на основi яець i молока.
10
Ну от (фр.).
11
Добре (фр.).
12
Так, мадам (фр.).
13
Мiцний французький лiкер.
14
Ваше здоров’я, мадам, мадемуазель (фр.).
15
Гаразд (фр.).
16
Слухайте (фр.).
17
В оповiдцi про овечку йшлося про самого царя Давида, що забрав собi жiнку Урii, а його вiдправив на вiрну смерть.
18
Гм, справдi дивно (фр.).
19
Боже мiй (фр.).
20
О, справдi (фр.).