Читати онлайн “Десять гріхів” «Андрій Криштальський»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Десять грiхiв
Андрiй Криштальський


Давно, пiд час вiйни, загинула красуня Ривка й забрала з собою таемницю золота, нажитого на людськiй бiдi. Не змогли врятувати ii вiд розстрiлу вiрнi подруги Клавка та Свiтлана. Тодi ж i заприсяглися вони: виживуть, знайдуть скарб i вiзьмуть вiд життя все, що тiльки зможуть.

На схилi рокiв не дае iм спокою таемниця проклятоi скриньки з коштовностями. Та краще було б i не починати ii шукати. Адже учасники драми ще не знають, що старi грiхи похованi не назавжди…





Андрiй Криштальський

Десять грiхiв





Частина перша


Нi, йому таки не здалося: десь у хатнiх закапелках було чути стогiн.

– Марино! – стрепенувся Макс. – Чуеш, Марино?! Вставай!

– Що?! – озвалася заспана жiнка й вистромила з-пiд ковдри розпелехану голову.

– Вставай, кажу. Баба, певно, вмирати буде.

– Яка баба?

Сон iще затуманював розум. Аж тут старечий стогiн пролунав гучнiше, вимогливiше.

Макс навпомацки шукав босими ногами капцi. В оселi, як на те, було темно – наче в домовинi.

– Хтось там стогне чи що? – прошелестiла сонна Марина.

– А я чого тебе збудив, га? Дурна телиця! Баба вмирае, хiба не ясно?

– Баба вмирае, – повторила та самими губами й раптом залементiла на всю хату: – Ой людоньки!

Блiда постать зiрвалася з лiжка й метнулася до дверей.

Макс нарештi знайшов своi капцi i, вилаявшись, рушив за жiнкою. Намацавши рукою шорсткий одвiрок, гукнув iй услiд:

– Не верещи. Краще про золото запитай, поки дуба не врiзала.

Стара важко стогнала на своему ложi. У скупому свiтлi лампи, яку ввiмкнула Марина, iнтер’ер кiмнати був напрочуд химерним: старий облуплений стiл, на ньому – дерев’янi дверi, пофарбованi вицвiлою блакитною фарбою i вкритi пошарпаним матрацом, а вже зверху – огрядне бабине тiло. Ноги, накритi заяложеним простирадлом, – догори порепаними пальцями, гостре пiдборiддя – туди ж. У грудях староi, здавалося, грали органи, озвучуючи простiр навколо чудернацьким багатоголоссям.

– Тьху, як тут смердить! – знову лайнувся Макс, не бажаючи переступати порiг. – Запитай, чого вона хоче.

– Мамо! – схилилася над незворушною бабою Марина. Протираючи очi, запитала: – Мамо, ви чуете?

Стара, здавалося, хотiла щось вимовити, ii потрiсканi губи витягнулися назустрiч доньчиному обличчю. Вуста помiтно тремтiли.

– Чого мовчите? – прогугнявив чоловiчий голос позаду. – Вмирати, може, будете?

Бабинi губи ворушилися.

– Мамо, ви мене чуете?

Тiеi ж митi стара нiби здригнулася на своему ложi. Химерно склавши губи докупи, вона зiбралася iз силами i простогнала в абсолютнiй тишi:

– Виногра-а-аду-у-у!

Подружжя перезирнулося.

– Що? – питала Марина.

– Дай-те винограду-у-у! – знову повторила баба i голосно цмакнула губами – немовби крапку поставила.

Треба було бачити Макса. Стояв у дверях, вирячивши очi й склавши руки на грудях. Маснi щоки грали недобрими рум’янцями.

– Панi Клавдiя Огром’як власною персоною! – iронiчно вицiдив за якусь мить i подивився на свою дружину. Тодi – знову на стару: – Може, вашiй превелебностi шампанського подати, га?

– Знаете, мамо, це вже справдi занадто! – озвалася й Марина. Голос ii тремтiв вiд роздратування: – Краще б ви вже справдi вмирали, як ото маете з нас кров пити. Який виноград серед ночi?! Ви думаете, про що говорите? Старе – а таке дурне!

Баба мовчки лежала на своему ложi й дивилася кудись у стелю.

– Ага, вмирати. Їi ще городником[1 - Городник – заступ, лопата.] не доб’еш, – в’iдливо докинув Макс.

Було помiтно, що стара знову хоче щось сказати. Поглянувши на неi, обое мимоволi замовкли.

– Я жи-ити хочу, я лю-юблю-у! – тоненьким голосочком заспiвала Клавдiя Огром’як.

– Ти чуеш, Марино? Та вона ж знущаеться з нас. Оце старе одоробло смiеться з нас!

Макс рвучко ступив до тiла, що лежало посеред кiмнати:

– Може, вам, бабо, й кавалера в лiжко?

– Я лесбiянка! – озвалася немiчна дивним густим басом i засмiялася голосно – на всю хату, немовбито зовсiм не вона ще хвильку тому ледь чутно стогнала.

– Ха-ха-ха-ха-ха-ха! – розтявся той басовитий смiх посеред нiчноi тишi, аж по кутках залящало.

– Чуеш, нi?! – шаленiв Макс. – Який у твоеi матiнки тонкий гумор, га? Щоб ви уже виздихали обое! Засмородили хату, поiсти не можна – бебехи вивертае. Нiчо-о-го, я ще з вами розберуся! Лесбiянка вона, бачите? Ще вам тi жарти в горлянках стануть.

І Макс кинувся геть iз кiмнати, голосно хляпаючи капцями по пiдлозi.

– Розжену це кляте кодло!!! – долинув його несамовитий крик уже зi спальнi.


* * *

Коли там, за вiкном, тихим рипiнням озивалася бляха прибудовки (Макс поставив присадкуватий курник, прилiпивши його до самоi хатньоi стiни), баба Клава завжди здригалася: зовсiм не вiд несподiванки, а просто так – виходячи зi свого традицiйного й завжди химерного душевного стану. Адже вона не могла нiчого бачити, бо лежала обличчям догори i плечима до вiкна. Але навiщо було бачити, коли стара знала послiдовнiсть тих звукiв напам’ять. Так – наче котрийсь iз блискучих творiв Шопена,

Сторінка 2

тепло кожноi нотки яких за довгi роки вiдклалося у глибинах ii химерноi свiдомостi. Життя змусило тепер цiнувати не лише солодкий вiдгомiн музики, але й будь-якi звуки – це була майже едина розкiш для немiчноi.

…Отже, немiчне сопiння там, за вiкном, вона вже пропустила, не вловила. Мабуть, тому, що задумалась. Тепер порипуе бляха – якщо в курнику е кури, то за мить вони з вереском повискакують на подвiр’я. Одначе птицi, видно, в халабудi не було. Почулося лише важке дихання й одразу по тому скрипнула вiконна рама.

Баба Клава поглянула на тiнь, що впала з вiкна на протилежну стiну, i мовила до неi:

– Пiшли, пiшли вже. Залазь мерщiй!

– Дай, Боже, Клавцю! – озвався тихий тремтячий голос бiля вiкна. Якби немiчна могла бачити, то уздрiла б цiкаву картину: у вiконному квадратi виднiлися досить значнi за розмiрами округлi сiдницi, щiльно обтягнутi залатаною спiдницею, i якiсь аж надто непропорцiйно малi блискучi пiдошви калош. Істота, що лiзла до кiмнати задом наперед, очевидячки, нiяк не наважувалася здолати останнiй рубiж – опуститися на пiдлогу.

– Забрали крiсло, а я тепер мучитися мушу, – пробурмотiв жiночий голос.

Свiтлана Лебезун, ровесниця Клавдii Огром’як, була в хатi небажаною гостею. Завжди лютий Макс не хотiв ii бачити нi секунди, тому щоразу безжалiсно гнав iз порога, вигукуючи погрози:

– Ще раз тут побачу – ноги повикручую!

Єдине, що могло б його зацiкавити й умиротворити, – це коли б стара Лебезуниха знала, де скарб, але й Клавина колежанка цього, очевидно, не вiдала.

Чомусь не любила ii й Клавина донька Марина – загалом, без видимих причин, хоча колись вона добрий шмат свого дитинства вигопцяла на розкiшних колiнах тьотi Свети. Щось у iхнiх стосунках надламалося за тi роки. Може, Марину зачепила реплiка материноi подруги, яку та необачно кинула iм у докiр одного прекрасного дня:

– Чого ж ви матiр на дверi поклали, невже тапчана якого нема в хатi?

– Досить, ви уже свое вiдлежали на пухових перинах! – злобливо гарикнув у вiдповiдь Макс. – Старi профури! Та ви тiльки те й робили, що товклися з кавалерами на м’яких лiжках! Усе життя! А нехай тепер спробуе!

Що ж, Максовоi злостi могло б вистачити й на десятьох. Завжди був лихим i похмурим, мав напоготовi слiвце-друге:

– Ще й тебе скрутить, зажди! – кинув пiд зав’язку в обличчя й бабi Свiтланi.

Лебезуниха промовчала, бо цей чоловiчина мiг i стусана в плечi дати. Вiдтодi приходила до Клави хiба крадькома, коли Макс i Марина йшли на роботу: пiдсовувала до курника великий дерев’яний ящик i, тихо сопучи, вилазила на дах. Далi рачки, аж пiд колiнами вгиналася бляха, – до вiкна. Там, де раму замикали шпiнгалетом, Свiтлана проколупала ножем невелику канавку, аби можна було пiдважити стального язичка й вiдкрити. Коли в кiмнатi бiля вiкна стояло крiсло, стара без клопоту злазила досередини. Та якось Макс, затуливши рукавом носа, зайшов у кiмнату й забрав його. З того часу Свiтланинi здибанки з колежанкою почали супроводжуватися роздратованим буркотiнням – адже iй тепер доводилося або стояти, або сидiти на пiдлозi.

– Що нового, Светю, мiж людьми? – запитала баба Клава, коли ii подруга вмостилася пiд стiною.

– Або то люди? Коли б ти тiльки подивилася на них… Живуть, як сновиди. Зранку повнi вулицi iх – мов жебракiв – згорблених, понуркуватих, сумних. Сiрома, та й годi… Сунуть на роботу, немов барани на м’ясокомбiнат, бiля тролейбусiв пхаються. А ввечерi все п’яне в дим. Позаливають слiпаки та й тiшаться, що вже зовсiм близько до комунiзму. Отаке-то…

– Суета… – озвалася басовито Клавдiя згори.

– Так-так, саме так, дорогенька моя. Ох, як згадаю, з якими людьми прожили свое дитинство ми, соромно дивитися на теперiшнiй свiт.

– Ми? – луною здiйнявся попiд стелю Клавин напiвшепiт.

Про що вона могла думати, лежачи на тих облуплених дверях, хiба лише сам Господь мiг вiдати.

– Еге ж, Клавцю, ми з тобою. Чи тобi, може, здаеться, що ти й не жила зовсiм, га?

– Чому ж нi? Я й зараз… ще себе почуваю… майже молодою, – вiдповiла баба Клава.

Лебезуниха не витримала й захихотiла, здригаючись усiм тiлом:

– Ой ти, стара торбо! Мовчи вже про свою молодiсть.

– Менi сьогоднi зранку здалося, що пiдi мною – не дверi, а щось таке нетривке, рухливе, мов човен або вiтрильник, – заговорила тихо й меланхолiйно баба Клава, не звертаючи уваги на смiх своеi подруги. – Я майже вiдчула, як вiн, цей мiй химерний корабель, хитаеться на водi, як гойдають його морськi хвилi, як плюскотить пiд його днищем течiя. І ти знаеш, Светю, я подивилася на стелю, оцi обдертi стiни, на цi магазиннi шпалери – а iх нема! Нема i квит! Замiсть того – свiтло-голуба далечiнь, бiлi хмарки у високостi, чайки на iхньому тлi – i вiтер, вi-i-iтер волi. Так гойдало мене довго-довго, i я згадала, Свiтланко, як ми мрiяли вiдпливти отак-от чимдалi звiдси – в далеку Америку. Щоб не бачити бiльше анi оцих злиднiв, анi цих безталанних людей, анi зайд, котрi приходять i вiдходять, котрi товчуться на цiй землi, й вiд того нема тут нi щастя, нi добра. Ти пригадуе

Сторінка 3

, як ми про це мрiяли? Як ми хотiли до тiеi Америки?!

– Пригадую, Клавцю.

– Як ми рвалися до тих Штатiв! Немов чогось доброго, нiби спасiння хотiлося! Менi, вiриш, тодi здавалося, що вирвемося, ось-ось вирвемося i, поки молодi й вродливi, ще заживемо. По-людськи заживемо, розумiеш? І сьогоднi я, хоч i ненадовго, ще вiдчувала в собi живу молоду кров.

– Еге ж, кров у тобi завжди грала. Ще й як грала…

– А потiм, коли марева надi мною розлетiлися, й оцим ложем перестало хитати, я наче прокинулася i раптом згадала Гюнтера.

– Гюнтера! – з притиском прошепотiла вслiд за подругою баба Свiтлана. – Чому Гюнтера? Чому його?

– Так, Светю, згадала Гюнтера. Оте його вигорiле на сонцi волосся, квадратову щелепу, завжди випрасуваний мундир. Я згадала, як Гюнтер смiшно вимовляв слово «Мюнхен» – Мю-ю-юнiх…

– Це ж було тут, правда? – тривожно озвалася Свiтлана. – І вiн мав тебе на столi. Клавцю, перестань, навiщо ти про це згадуеш?!

– Тут, Светю, тут. Вiн мав мене на столi. Ах, скiльки бачила ця кiмната, скiльки вона всього чула! А як вiн кричав: «О, Клавка, о-о-о, Клавка!» Гюнтера збуджували моi широко розплющенi очi, вiн кричав вiд задоволення, коли ти вилiзла iз шафи i взяла його пiстолет.

– Мовчи!

– Пам’ятаеш? Коли ти…

– Мовчи! Не говори!

– Коли ти вистрiлила йому в потилицю, пригадуеш? – нiби на зло подрузi й далi говорила немiчна. – Маринка вже була зачата. Вже тодi. А я була непритомна вiд задоволення, тiло Гюнтера не могло впасти, бо його стискали моi ноги.

– Навiщо ти це згадуеш? Годi! Май на увазi, Гюнтер лежить он там пiд вiкном. Не накликай його! Менi страшно, Клавцю!

– Його нема пiд вiкном, – заперечила стара й болiсно зiтхнула. – Вже давно нема. Я забула тобi сказати: коли Максим будував курника, то знайшов костi.

Лебезуниха дивилася на спiврозмовницю виряченими очима, вони, здавалося, повилазять з орбiт. Бабинi порепанi долонi помiтно тремтiли.

– …І Максим винiс iх. А тодi якось одного дня запитав мене: «Панi Огром’як, чиi то могли бути костi? Чи, бува, не отого фрiца, котрого розшукувала родина з Нiмеччини?»

– І що ти вiдповiла на те?

– Я йому сказала: «Ти, Максиме, так само тямиш на костях, як баран на зорях. Із таким самим успiхом це можуть бути костi того жида Шмойля, що пустив тебе на свiт!»

– А вiн?

– Макс обiклав мене лайкою, сказав, що вiн нiякий не жид, i назвав старою вiдьмою. А потiм ще додав: його зовсiм не дивуе той факт, що пiд моiми вiкнами валяються покiйники.

– Що вiн знае про Войцеха? – вирвалось у баби Свiтлани. Вона стрепенулася i витягла догори шию, нiби намагаючись побачити вираз Клавиного обличчя.

– Нiчого. Там ростуть пiвонii.


* * *

Гюнтер любив серйозну зброю i за це поплатився. Куля залишила в його потилицi малесенький чорний отвiр, але вирвала пiвобличчя. Коли його тiло нарештi важко гепнуло на пiдлогу, Клава отямилася i закричала – страшно й iстерично. Розмазуючи руками кров, що залила ii красиве молоде тiло, дiвчина тiпалася в якiйсь дикiй несамовитiй агонii.

– Мовчи, Клавко! – прошипiла Свiтлана й обережно поклала зброю на крiсло. – Почують!

Проте ii подруга нiяк не могла втихомиритися. Нею трясло, а долонi продовжували несвiдомо малювати страшнi вiзерунки на пружних грудях, округлому засмаглому лонi, на всьому ii нiжному тiлi, що билося в несамовитiй дикiй iстерицi.

– Мовчи, дурепо! Хочеш у гестапо? Та заткнешся ти чи нi?!

– Навiщо?! – кричали виряченi очi.

– Тихо будь! Пiди вмийся й накинь на себе що-небудь, – кинула iй убивця, рiзко труснувши за плече. – Йди i змий iз себе кров, – наказала сердито, штовхаючи в спину. – Давай, ворушися! Швидко!

– Навiщо?! – шепотiла Клава, ставлячи посеред кухнi виварку й безжально поливаючи себе зимною водою. Холод не брав ii – всю iстоту iзсередини зводило дикими корчами вiд усвiдомлення того, що тiлькi но сталося в кiмнатi. Солодкi, судомнi хвилi екстазу – i пострiл, що раптом усе обiрвав. Там, у кiмнатi, лежав мiцний голий чолов’яга, ноги якого заплуталися в напiвспущених штанях, – i молода жiнка при згадцi про те вже майже не ридала, а лише важко гикала, не перестаючи тремтiти.

– Ходи сюди! – владно пролунав за спиною стишений голос подруги. Свiтлана виглядала холоднокровною, але дуже-дуже блiдою. – Треба подумати, де ми його подiнемо.

У кiмнатi, де смерть щойно зробила свою звичну справу, Клава побачила свою подругу зовсiм по-iншому, нiби це була цiлком iнша людина – чужа й холодна, переповнена вольовим цинiзмом.

– Навiщо ти це зробила? – все ще ледве вимовляючи слова, запитала ii.

– А навiщо ти з ним злягалася?

Молода оголена жiнка нiяк не могла потрапити рукою в рукав сорочки. Їi очi блукали кiмнатою, щораз уникаючи тiла, що лежало на пiдлозi.

– Гюнтер – сволота! Як i всi вони! – кинула злостиво Свiтлана.

– Нi, вiн був добрим.

– З тобою, але не з Ривкою.

– А що Ривка?

– Я ходила в гетто. Туди не можна заходити, але я дала якомусь геваловi пляшку самогону – i вiн мене впустив. Там усе за колючими дротами, повно жидiв, с

Сторінка 4

дять один на одному, з малими дiтьми, усi якiсь, мов неживi. Ледве знайшла ii, бiдну. Вдалося поговорити. Ривця розповiдае страшнi речi. Каже, що Гiтлер наказав убивати всiх жидiв i циганiв. Завтра, можливо, iх виведуть з гетто i розстрiляють – рабин уже вiдкрито про це з ними говорить.

– Господи! За що? Там же iх тисячi, невже всiх? І дiтей?!

– Усi вони покiрнi, як вiвцi, розумiеш? Тисячi старих i малих сидять i чекають смертi, i я сказала Ривцi, що не можу на таке дивитись.

– Ривка може вiдкупитися! – вигукнула Клава, уже майже отямившись.

– Чим?

– Вона вродлива i багата.

– Ти наiвна, Клавцю. Ми обое наiвнi. Ривка розповiла менi ось що: вона сказала Гюнтеровi про скриньку, i про те, що всерединi, – в надii, що той нiмака допоможе iй вирватися. Увечерi того ж дня Ривку взяли в гестапо. Там було шестеро нiмцiв i двое наших. І всi ii мали по черзi, як уже хотiли – i так, i сяк, а найгiрше нашi.

– Нашi? Це котрi?

– Було там двое бовдурiв, справжнi лайдаки, лазили по свiту й до людей чiплялися. Ще за Польщi вони виграли грошi в льотерiю[2 - Льотерiя, вiд loteria (пол.) – лотерея.] i вiдкрили крамничку. А батько нашоi Ривки з братами вирiшили, що негоже гоям[3 - Тут у значеннi – не евреям.] комерцiю мати. Старий Гершко пiдсунув iм якiсь липовi папери, а потiм пiдло обiбрав до нитки на якомусь гешефтi. Хлопцi пробували судитися, а далi змушенi були вiддати iм за борги свою крамницю й пiшли по свiту голi й босi.

– І що?

– Клялися, що помстяться за обман. А тепер, бачиш, дiждалися моменту й допалися до бiдноi дiвчини, як голодне стерво. Ти б подивилася на неi…

– Господи, що ж робити?

– На вiдмiну вiд тебе, я вже дещо зробила, – коротко мовила Свiтлана i потягла остовпiлу Клаву до столу. – Не стiй, ворушися трохи. Треба десь подiти Гюнтера. Думай, думай, де ми його закопаемо.

Клава боязко переступила через небiжчика. Навiть не вiрилося, що цей чоловiк, цей солдат нiмецькоi армii, котрий зовсiм недавно так гаряче стискав ii у своiх обiймах, уже не встане й навiть не поворухнеться. Стiл, що не охолов iще повнiстю вiд ii розпаленiлого тiла, був заляпаний кров’ю.

– То вiн знав про скриньку?

– Знав. Кажу ж тобi, Ривка йому розповiла.

– Може, краще було не вбивати, а випитати все в нього? – звела догори опухлi вiд слiз очi Клава. – Ти поспiшила. Я б могла…

– Не будь смiшною. Ти добре знаеш, якою була Ривка, вона вмiла тримати язика за зубами. Якщо вже нам, своiм найкращим подругам, вона не хотiла звiритися про мiсце схованки, то нiзащо не сказала би про те Гюнтеровi наперед. Ривка завжди була обережною. Аж занадто обережною.

– Чому ти кажеш «була»? Чому «була»?

– Бо нашоi Ривцi вже нема, зрозумiла? Їi нема. Є лише розтоптана нещасна iстота, яка навiть не пробуе врятуватися, та й то завтра ii розстрiляють. І ми з тобою нiчого не зможемо зробити для неi.

У кiмнатi запанувала важка тиша. Обидвi подруги стояли нi в сих нi в тих над розпростертим на пiдлозi покiйником.

– Не розумiю, як ти могла отак узяти i вбити його, – чи то запитала, чи, важко роздумуючи вголос, промовила Клава, вдивляючись у Свiтланчине обличчя. – То ж людина, жива людина…

– Коли треба – я багато що можу. І ти зможеш, якщо треба буде. Не забувай, що саме Гюнтер вiдвiв Ривку в гестапо. Добре розумiв, що з нею буде. Запевно не хотiла сказати, де скринька захована, от i помстився.

Клава дивилася на вбитого солдата. Чи мiг бути здатним на таку пiдлiсть? Очевидно, що мiг. Чужий зайда в чужому мiстi… Що його тут стримувало? Та нiщо!

– І подумай про те, Клавцю, що ми почали, i що маемо ще зробити. Не знаю, як тобi, але менi заiжджий нiмець на завадi не стане. Я хочу жити в цьому свiтi, а не мучитися.

– А що ж Ривця? Як же вона? Ми завжди були разом, утрьох жили i мрiяли…

Свiтлана, яка заходилася витирати ганчiркою стола, пiдвела голову:

– Ми мусимо ще ii побачити. Ще хоча б один-одненький раз побачити, перш нiж…

– То ii не стане? – безпомiчно простогнала Клава.

– Не стане, Клавцю. А ми виживемо. Даю тобi слово.


* * *

– Ти любила Ривку?

Стара мовчки дивилася в стелю. Важко було уявити, що вона могла день у день знаходити в тому спогляданнi бiлоi, трохи потрiсканоi площини вгорi над собою. Незворушне тiло на облiзлому дерев’яному ложi нагадувало велику викинуту на берег життя рибину, приречену на повiльне вмирання. Очi Клавдii Огром’як блудили, а вуста ледь-ледь ворушилися: чи то вона прагнула промовити, чи щось говорила сама собi – зовсiм тихо, невловимо для стороннього вуха.

– Ти пам’ятаеш, Светю, отi ii останнi слова? – нарештi таки промовила вголос немiчна. – Тодi, коли iх нiмцi вели на розстрiл, пам’ятаеш? Моторошне видовище – неначе живi мерцi. Я ще й зараз бачу, як вони йдуть – сунуть покiрним стадом у страшну пащеку смертi. І наша Ривця мiж ними. Пам’ятаеш, у неi вже не було обличчя, вона була такою ж сiрою цяткою в юрбi приречених, як i всi. Що вона тодi гукнула нам iз натовпу? Ти згадай, вона обернулася i крикнула нам: «Шукайте мишiгiна!» А потiм ще раз п

Сторінка 5

вторила, пам’ятаеш? Я довго думала, Свiтланко, над цими ii словами. Навiть не попрощалася, тiльки крикнула: «Шукайте мишiгiна!»

– Ти любила Ривку? Скажи, любила? – вперто повторила баба Свiтлана свое питання.

– …Це був код, розумiеш? – хрипiла немiчна. – Ривка завжди була схильною до таемничостi. Вона одразу замикалася в собi, коли стосувалося чогось важливого. Адже ми жили серце в серце, – ти ж знаеш – ми дуже часто звiрялися одна однiй. Та в неi завжди був у душi закапелок, до якого навiть менi було входити заборонено. Ти подумай, вона ж недаремно сказала нам тi дивнi слова перед самою смертю!

– Я вже думала.

– І не змогла розгадати, правда? Як i я, – зiтхнула Клавдiя. – А вона ж тодi вiдкрилася нам! Ривця кинула нам з юрби золотий ключик – той, якого ми з тобою так шукали. Тiльки ж де вiн? Про якого мишiгiна мова?

– Я перебирала всi можливi iмена. А може, Ривка не людину мала на увазi? – глухо озвалася з-пiд стiни баба Свiтлана. – Може, вона мала на увазi якесь поняття чи фразу, яку ми з тобою мали б пам’ятати? Ривка ж сподiвалася, що ми зрозумiемо… Так-так, вона розраховувала, що ми здогадаемося. Не знаю, Клавцю, не знаю.

За вiкном шумiло верховiття дерева, що росло поряд зi збудованим Максом курником. Тоненьке гiлля ледь чутно стукало у вiдчинену шибку.

– Але ти не вiдповiла на мое запитання. А я хочу знати, – все ще наполягала стара Лебезуниха.

– Ривка була стриманою. Зовнi стриманою, хоч, я знаю, всерединi в неi все горiло. А ще ж ii браття! Ця пiдлота не давала iй дихнути…

– Ти любила ii чи нi?! Вiдповiдай! – скрикнула скоцюрблена пiд стiною жiнка. – Ми занадто старi з тобою, щоб загортати це в папiрцi! Я хочу знати!

– Господи, ми ж були найкращими дiвчатами. Парубки гинули за нами. Та ж вони дихали нам услiд, як голоднi пси.

Лебезуниха не зводила палаючих очей зi своеi незворушноi подруги.

– Може, тому Бог i покарав мене паралiчем. І що лежу я тут на дверях – то це недарма, – все ще намагалася заховатися у своi роздуми баба Клава.

Слова прозвучали й розтанули в кiмнатних напiвсутiнках – i враз давнi подруги вiдчули, як густiшае навкруги тиша, як наповнюеться вона нестерпною недомовленiстю.

– Чи любила я ii? О Господи! Чи ж пам’ятаеш ти, Свiтланко, ii блiде, чисте-чисте, немов якесь неземне обличчя, отой невловимий, недосяжний шовковистий пушок, яким, здавалося, вкрите все ii прекрасне тiло. Це темне волосся, таке контрастне на ii бiлих тендiтних плечах. Тi великi, виразно-темнi ii очi, в яких легко можна було втопитися! Коли б тiльки бути поеткою: написала б поему! Я тiльки раз бачила Ривку голою – а вона ж завжди була такою стриманою! – i я померла, коли вона скинула сорочку, розумiеш?! Я померла.

– Ти…

– …А коли iх вели вулицею на смерть, я померла вдруге. А вона… вона, поки ми були разом… вона, може б, i… та що там говорити…

Старезною зморщеною щокою повiльно поповзла блискуча сльоза. Вона скотилася до брудноi затертоi подушки й зникла десь у складках матерii,[4 - Матерiя – тканина.] що давно не знала води.

– Клавцю, ти плачеш? Стримайся!

– Я ненавидiла ii сiм’ю. Нi, може, батька й маму нi, лише братiв – оцих виродкiв, готових за найдрiбнiшу монетку втопити людину в ложцi води. І вони топили! Згадай, скiлькох вони пустили з торбами. А ii… на неi я готова була молитися. Навiть наша золота мрiя здавалася менi безглуздою забавкою, нiсенiтницею, коли я заглядала в цi магiчнi очi, коли я торкалася ii невагомих пальцiв, – i мене била пропасниця.

– Клавко, в тебе ж було стiльки чоловiкiв!

– Нiсенiтницi, безглуздя! За те все, що я з ними виробляла, – тепер спокутую. І за нашу Ривку – бо ми не змогли ii вирятувати, ми не зробили всього, що треба було зробити. Я нiколи собi цього не прощу.

Свiтлана вiдчувала, як хитаеться пiд нею пiдлога. Давнiй бiль засмоктував, пiдступав до горла, як твань у лiсовому болотi.

– Ми ж робили, пробували…

– …І мене нiколи по-справжньому не цiкавила ii скринька, отак!

– Але ж це зрада, Клавцю! – вражено прошепотiла Свiтлана. – Зрада нашоi мрii.

Немiчна знову дивилася в стелю. Вона не могла повернути голови, щоб поглянути в очi своiй подрузi, з якою вони прожили стiльки, що й страшно було згадувати.

– Я завжди пiдозрювала, що мiж вами щось було. Щось бiльше, нiж дружба. Справдi, Клавко, уже менi не випадае ображатися, – зiтхнула Свiтлана. – Наше життя згорiло, як бенгальський вогонь. Як ти думаеш, Ривка могла б тобi… вiддячити взаемнiстю?

– Могла б, я впевнена. Але ii багато що стримувало. Їi вiра, стосунки в сiм’i, врештi мiг бути поговiр мiж людьми. Для молодоi жидiвки це погано, дуже погано. Але в очах у неi це було – хоч убий мене, але я в це вiрю.

– А ти?

– Я? Мене нiщо не зупиняло, ти ж знаеш. І от результат. Подивись на мене. Руiна! А скiльки я тепер маю передумати, Господь же не бере мене чомусь… Ти не уявляеш, про що я кожен Божий день думаю. Адже в мене стiльки часу, в мене увесь час – який тiльки е. Поки немае Макса з Мариною, поки не чути iхньоi лайки i прокльонiв, я можу дума

Сторінка 6

и про все на свiтi. Але знаеш, я так нiчого й не можу зрозумiти…

Свiтлана мовчала. Може, думала вона про себе – про свiй власний свiт i про свою долю, таку подiбну до Клавиноi. Подiбну, але iнакшу, бо ж у кожноi людини е своя шпаринка в цьому свiтi, i своя дорога, сплетена лише зi своiх подiй i переживань. І грiхiв також.

– Учора сказала Максовi, що я лесбiянка, – iронiчно, трохи заспокоiвшись, мовила немiчна. – Ти б побачила його обличчя! Звiдки в ньому стiльки злостi, в цьому хлопаевi, га? Його батько був таким тихим, непомiтним, аж нiяким. Нiкому лихого слова не сказав. Мати, Мойра, ти ж пригадуеш, була доброю, спокiйною жiнкою. Звiдки ж воно таке взялося?


* * *

Максим переступив через калюжу. Дах у заводському цеху протiкав, i коли навколо двигтiли машини, срiбнi плеса невеличких калюж на цементнiй пiдлозi бралися дрiбними брижами. В усi боки вiд цих калюжок розходилися широкi порепанi слiди, прокладенi мокрими шинами автонавантажувачiв, i невеличкi – вiд нiг робiтникiв.

Тiльки б не налетiти на когось iз керiвництва. Заповiтна десятка грiла його серце в нагруднiй кишенi: вчора ввечерi Макс трохи перебрав iз сусiдами (нiби вiдчуваючи наближення пиятики, вiн зайшов до сусiднього будинку – i не помилився, стiл був уже накритий, а чоловiцтво ще навiть не встигло сп’янiти), тож зараз традицiйна змова колег iз цеху була йому на руку. Отож потрiбно було прошмигнути через прохiдну до гастроному, тицьнути знайомiй продавщицi затерту червону купюру – й назад. Ключi вiд каптьорки також були в iхнiх руках, тому…

– Максиме! Ходи-но сюди!

Парторг! Чолов’яга здригнувся й подумки вилаявся. Зустрiч iз цiею людиною нiколи не вiщувала чогось доброго. «Якщо бiлети на лекцii знову пропонуватиме – ще пiвбiди, – подумав, зупиняючись. – Можна буде сказати, що сьогоднi грошi залишив у iнших штанях, а завтра як-небудь усе саме собою вирiшиться». Утiм, парторг iнодi мав звичку доручати й щось гiрше: скажiмо, написати статтю до заводськоi стiнгазети зi схваленням курсу компартii, виготовити каркас для панно, яке вони ж таки нестимуть на майбутньому жовтневому парадi, врештi – пiдписати колективне звернення з осудом когось зi спiвробiтникiв за халатнiсть чи пиятику. Максим обминав парторга десятою дорогою, добре знаючи, що колись цi водянистi холоднi очi зупиняться i на ньому. Тодi доведеться шукати роботу, тим бiльше, що десь у червонiй папцi в парторга пiд пахвою вже чекають своеi долi два доноси про Максимовi запоi, i ще один – про бiйку в пивбарi. Навiть знав, хто iх написав: один iз донощикiв, Дмитро Барикiн, приiхав десь аж з-пiд Курська (як цього слизького чоловiчину занесло на Волинь – тiльки сам Господь мiг знати), другий, Микола Клiмчук – свiй, мiсцевий, але такий же слизький. Обое працювали електрозварювальниками, отож обпаленi пики цих пiдлячкiв так i пашiли, коли до цеху заходив iхнiй кумир.

– Товаришу Смаль, у нас до тебе серйозна справа.

Уже те, що парторг промовив слово «нас», не могло вiщувати добра. Очевидно, сьогоднi вiн виконував чиесь доручення. Подумавши про це, Максим шанобливо схилив голову.

– Але, здаеться, ти кудись поспiшав?

– Угу, – коротко вiдповiв роботяга.

– Ну що ж, доведеться повернутися. Зараз ми пiдiймемося нагору, де з вами зустрiнеться одна людина.

– Але ж я…

– Це дуже серйозно! – парторг наблизив свое обличчя впритул, i Максим мимоволi вiдсахнувся. – Я радив би вам вiдкласти всi справи i негайно йти за мною.

– То, може, я хоча б…

– Максиме Анатолiйовичу!

На те не було ради.

– А хто вiн, той чоловiк, пробачте, той… товариш? – запитав Смаль.

– Як би вам це сказати?! – зморщив чоло парторг. Непомiтно вiн перейшов на «ви», i цей аж надто офiцiйний тон Максовi також не подобався. – Цей товариш iз такоi… я б сказав, установи, називати вголос яку менi б зараз дуже й дуже не хотiлося. Ви розумiете мене?

В очах парторга виразно свiтився страх. Максовi теж стало не по собi, навiть посталкогольна нудота вiдступила кудись на заднiй план. Отже, якщо вiрити словам цiеi людини, десь там, нагорi, на нього чекае працiвник органiв? Нiсенiтниця! Чому? За що? Навiщо, бiс його забирай?!

Макс покiрно рухався услiд за парторгом, вiдчуваючи, як його серце стискаеться в грудях вiд наростаючоi тривоги. Це був навiть не страх, а щось холодне й пекуче, загрозливо-нестерпне у своiй непередбачуваностi. Єдине, за що вiн зараз мiг би вiдповiдати сповна, – так це за своi випивки. Але ж п’е кожен. Причому навiть з iхнього цеху Макс – далеко не найгiрший, щоранку все чоловiцтво приходить, наче м’ясорубкою перемелене, в кожних зiницях свiтиться нiма потреба – похмелитися.

Смаль швидко перебирав у не надто тверезiй головi всi можливi загрози. Може, хтось уже донiс iм про сiмейнi сварки? Одразу ж вiдкинув таку думку: якби працiвники органiв державноi безпеки цiкавилися всiма пiдряд пияками й скандалiстами, часу для iншоi роботи в них не залишилося б. Тодi чому ж ним цiкавляться органи?

Жартувати з цим, знав, не варто. Спiвробiтники пошепки розповiдали iсторiю, я

Сторінка 7

а трапилася з Микитою Бондарем, годинниковим майстром, затятим мовчуном: у своiй майстернi той мав необережнiсть слухати радiо «Свобода». Хтось на нього донiс, – i якраз про те, що Бондар крадькома слухав передачу про Голодомор в Украiнi. Наступного дня, i згодом багато-багато днiв поспiль годинникаря викликали у вiдому установу (Макс навiть подумки не бажав згадувати ii назву, мати колись радила йому: не вимовляй, щоб не накликати). У будцi Микити Бондаря зробили обшук i знайшли касети з блатними пiснями росiйського емiгранта Вiллi Токарева[5 - Вiллi Токарев – вiдомий виконавець росiйського шансону, з 1974 року проживав у США.] – цього, окрiм радiопередач про голод, було достатньо для великого клопоту. Бондар ходив на цi бесiди, аж поки в його поведiнцi не почали вбачати багато дивного. Врештi Микита зовсiм зник: на його дверях висiла велика металева колодка, й багато хто шкодував за ним, бо кращого годинникового майстра, як не крути, не було. Зате потiм стало вiдомо, що годинникар закiнчив психушкою – щось, мовляв, у його мiзках надламалося. Словом, пропав чоловiк, хоч Макс згодом бачив його ще не раз…

Парторг зупинився перед якимись дверима, проминувши перед тим приймальню директора. «Чому тут?» – запитав себе Макс.

– Заходьте, товаришу, – запропонував парторг i поспiхом вiдчинив дверi. Чи не вперше за весь час iхнього знайомства Максим помiтив у зiницях цiеi людини ледь помiтну тiнь спiвчуття.

– А ви?

– Я останусь тут.

Максим увiйшов у кабiнет, з якого, очевидно, перед тим випровадили когось iз експедиторiв чи бухгалтерiв. Папки iз заводськими паперами так i залишилися на столi, за яким тепер сидiв кремезний русявий чоловiк. Побачивши Максима, вiн коротко привiтався й назвав свое прiзвище, яке Макс чомусь не зафiксував.

– Доброго дня! – й собi озвався до незнайомця.

– Сiдайте, Максиме Анатолiйовичу. Мене звуть Миколою Трохимовичем. Закурите? – запропонував миролюбно, навiть з якоюсь теплою, доброзичливою посмiшкою гiсть.

– Нi, дякую. Не курю.

– Я бачу, ви тривожитеся, товаришу Максиме. Не варто. Я прийшов до вас просто поговорити, – сказав Микола Трохимович. – Але не буду приховувати вiд вас: ця розмова залишиться суто мiж нами, згода?

– Та ж я що? Я ж не проти, – якось невпевнено промовив Макс.

– Бiльше того, пiсля ii закiнчення ви напишете розписку про те, що вiдомостi, отриманi тут, зобов’язуетеся тримати в таемницi.

– Я???

– Ну, це звичайна формальнiсть, – посмiхнувся гiсть. – Розумiете, нам важливо, щоб не було вiдтоку iнформацii, навiть вiд такого законослухняного товариша, як ви. Це специфiка нашоi роботи, саме так ми оберiгаемо державнi таемницi вiд тих дiячiв, котрi бажають ними заволодiти. І тут не може бути подiлу на важливу i на дрiб’язкову iнформацiю. Кожне слово для нас – на вагу золота. Ви ж не думаете, Максиме Анатолiйовичу, що ми покликали вас лише для того, щоб погомонiти про вашу останню випивку чи ще якусь дурницю?

– Та я…

– Заспокойтеся. Товаришу Смаль, повiрте, зараз вашi пиятики нас не цiкавлять, хоча… правду кажучи, i надходять деякi, так би мовити, сигнальчики. Одначе хто з нас не випивав? Ну самi подумайте.

Максим важко зiтхнув, не уявляючи, в якому напрямi пролягатиме подальша розмова. Вiд того нерозумiння тривога в його серцi лише наростала.

– До речi, пропоную нам разом з вами перекинути по чарчинi, – примирливо гомонiв Микола Трохимович, дiстаючи з портфеля пляшку «Посольськоi». – Я, знаете, вчора трiшки посидiв з хлопцями. У полковника був день народження, так що сьогоднi…

– Нi-нi, що ви?! – запротестував Макс, котрий з переляку зовсiм утратив охоту будь-що пити. – Я не буду.

– Максиме Анатолiйовичу, – з докором у голосi мовив гiсть.

А заповiтна чарка вже стояла на столi перед очима. Рука сама потяглася догори i Макс майже iнстинктивно взяв посудинку. Важка нудота пiсля вчорашнього випивону враз нагадала про себе, i вiн подумав: «Зрештою я не винен. Цей кагебiст сам запропонував…» Гiркота, що обпекла горлянку, повернула Макса до реалiй, вiдсунувши на якийсь час тривогу й невизначенiсть, якi не давали йому спокою.

– Вiзьмiть цукерку, Максиме.

Той лише заперечливо хитнув чуприною. Нiколи не закушував солодким, пам’ятаючи, що це завжди призводило до поганих наслiдкiв.

– Ну, а тепер перейдемо до сутi справи, – заговорив Микола Трохимович. – Я казав, що прийшов просто погомонiти, але деяких паперових формальностей доведеться дотриматися. Отже, ваше iм’я та прiзвище?

– Максим Анатолiйович Смаль.

– Ага, ледь не забув: хочу вам нагадати, що говорити потрiбно правду i тiльки правду.

– Та ж я що?

– От i добре. Отже, пишемо: Смаль Максим Анатолiйович. Правильно?

– Правильно.

– Рiк народження?

– 1937-й.

– Освiта, де працюете, назва вашоi посади…

Максим вiдповiдав, прислухаючись до тепла, яке розливалося тiлом, потроху приводячи його до тями. З досвiду знав, що принаймнi впродовж доброi години матиме спокiй вiд важкоi похмiльноi нудоти. Якби цей жевжик налив ще чарку (он цiла пляшка на столi

Сторінка 8

) – можна було б i до обiду перебути. Максим уявив, якi зараз лютi на нього колеги – там, у цеху. Нема нi його, нi десятки, нi пляшки, еге ж?

– Отже, товаришу Смаль, нас цiкавить одна вельми заплутана справа. Така собi пересiчна нiмецька сiм’я звернулася до радянського посольства в Нiмеччинi з проханням вiдвiдати Волинь. Основна причина, вказана в заявi, – бажання вiднайти могилу свого загиблого родича, колишнього нiмецького комунiста Гюнтера Вольфа. Чи вам знайоме це iм’я?

– Нi, не знайоме.

– Не поспiшайте з вiдповiдями, товаришу Смаль. Краще добре подумайте, пригадайте, може, щось i прийде в голову.

– Справдi, я щось чув про нiмця, котрого шукали родичi.

– От бачите?! Що ж ви чули? Вiд кого?

– Ну, вiд кого – то вже й не пам’ятаю, – почухав потилицю Макс. – Здаеться, я ще пацаном тодi був, коли шукали якусь могилу.

У Максимовiй уявi раптом вималювалась яскрава картина – рiвчак для фундаменту пiд курник i людськi костi на його днi. Ось тобi й на! Уже шукають! Треба ж було отак таемно, по-злодiйськи, вигребти тi останки в смiтник? Чи не краще було зразу пiти й заявити? Однак, може, то були й не костi того самого Гюнтера Вольфа, хто тепер докаже?

– Про що ви так задумалися, Максиме Анатолiйовичу? – долинув голос iз-за столу.

– Та так, намагаюся пригадати. Бачите, про це я бiльше з уривкiв рiзних розмов знаю – сусiди балакали, що в тiй справi так нiчого й не знайшли.

– А ви не знаете, чому саме на вашiй вулицi шукали останки Гюнтера Вольфа?

– Та я вже й сам думав про таке, – вiдповiв Макс, гарячково розмiрковуючи, говорити зараз про свою знахiдку чи нi. – У цьому немае нiякоi логiки. Адже Луцьк великий, була вiйна, i вбити того нiмця могли будь-де. А якщо вiн ще й нiмецький комунiст, то його могли, скажiмо, замордувати й своi – в гестапо. Я багато читав…

– Те, про що ви читали, – дурня! – роздратовано перебив його Микола Трохимович. – Однак у чомусь ви маете резон. Справа в тому, що Гюнтер Вольф навряд чи мiг бути комунiстом, i ми маемо великi сумнiви щодо цього. Я думаю, що родичi навмисно так написали в заявi, щоб отримати дозвiл. Але нас, товаришу Смаль, не так легко обдурити.

Справа набирала загрозливого характеру. Максим вiдчув, як йому пiд сорочку вкрадаеться слизький мерзотний холодок страху. Отже, якiсь нiмцi прикриваються твердженнями, що шукають свого родича-комунiста. Еге ж, в iншому випадку радянська влада просто не впустить iх на Волинь. Якщо ж той Вольф був гестапiвцем або навiть простим фронтовим офiцером, то виходить, що саме вiн, Максим Смаль, приховав останки фашиста, окупанта? І не лише приховав, але й не бажае зiзнаватися в цьому товаришам з органiв.

– Ми перевiрили родинне дерево цих Вольфiв, – продовжував гiсть, обпiкаючи своiм чiпким поглядом Макса. – І знаете, що виявили?

– Звiдки ж я можу знати?

– А виявили те, що дядьком цього так званого комунiста Гюнтера Вольфа е не хто iнший, як сам генерал Вiктор Лютце.

Макс мовчав. У його серцi боролися страх i цiкавiсть.

– Думаю, вам буде цiкаво довiдатися, що генерал Вiктор Лютце загинув теж на Волинi. На його автоколону поблизу села Пiлганiв Луцького району напали бандерiвцi й винищили всiх до ноги.

– Я завжди думав, що бандерiвцi були з фашистами заодно, – зопалу бовкнув Максим й одразу пошкодував, бо гiсть навпроти рiзко нахмурив брови i поглянув на нього недобрим оком.

– Вам треба менше думати, товаришу Смаль! Надiюся, що ви розумiете всю серйознiсть оцiеi справи?! Зараз бандерiвцi нас не цiкавлять. Нас цiкавить, хто i з якою метою намагаеться ввести в оману радянське керiвництво. І ви мусите нам у цьому допомогти.

– Я не можу!

– Чому?

– Бо вiд мене нiчого не залежить. Я простий радянський громадянин, – тремтячим голосом пробелькотiв Макс. – І я ненавиджу фашистiв.

– Киньте це, Максиме. І не будьте слизняком. Ви станете нашим помiчником i допоможете зiбрати деяку iнформацiю. Будете старанно виконувати все, що ми накажемо. А почнете з того, що нарештi припините нам брехати.

– Я не брехав! – майже крикнув Максим, i в останню мить голос його зiрвався на якийсь пiвнячий вереск.

– Брехали, Максиме. Ви погано уявляете собi нашу службу й нашi можливостi. Уже першi вашi слова сьогоднi були брехливими.

Макса кинуло в холодний пiт.

– Отже, ваше прiзвище?! – ехидно запитав Микола Трохимович.

У кiмнатi панувала мертва тиша. Розширенi Максимовi зiницi були повнi вiдчаю.

– Ваше справжне прiзвище! – з притиском i погрозою в голосi повторив оперативник.

– Шмойль, – видихнув Макс.

– Ім’я та по батьковi?!

– Максим Товiйович.

– Хто i коли внiс вiдповiднi змiни в документи?

– Моя мати. В 1947 роцi.

– Навiщо?

Максим мовчав.

– Я, до речi, можу вiдповiсти за вас. Ваша мати Мойра внесла змiни в документи з однiеi простоi причини – тому, що ваш батько, Товiй Мойшевич Шмойль, зник за невiдомих обставин i за ii (i нашими також) пiдозрами причетний до якоiсь таемничоi, заплутаноi iсторii. Ну, що ви на це скажете?

– Я… я… нiч-чого не можу сказати.

– П

Сторінка 9

авильно. Бо ще тодi пiшки пiд стiл ходили. Але ви, товаришу Смаль, могли щось знати вiд вашоi дорогоi матiнки. Зрештою, вiд тещi Клавдii Огром’як, яка, якщо я не помиляюся, е зараз немiчною i доживае вiку пiд вашою опiкою. Так чи нi?

– В-вона д-доживае…

– Та заспокойтеся ви! Нате ось, випийте, – примирливим голосом промовив Микола Трохимович i налив горiлки.

Макс единим ковтком кинув пекучу рiдину в пересохлу горлянку.

– Заспокойтеся. Нiхто не збираеться вас переслiдувати за таку невинну брехню. Я б i не згадував про це, якби ви не почали впиратися.

– М-можна ще? – запитав усе ще тремтячим голосом Максим i простягнув руку з порожньою чаркою.

Гiсть поглянув на нього i, усмiхнувшись, налив знову – цього разу й собi також.

– Тепер, я надiюся, спiлкуватися нам буде простiше, – кивнув оперативник, голосно видихнув повiтря i випив. – Нас, Максиме Анатолiйовичу, – при цих словах Микола Трохимович грайливо блиснув оком, – цiкавить у цiй iсторii все – вiд того, хто i як убив Гюнтера Вольфа, i аж до таких подробиць: що, скажiмо, зазвичай любила iсти на снiданок ваша бабуся. Зрозумiло?

– Але ж я нiчого не знаю.

– Вiрю. Вiрю, товаришу Смаль. Але ви можете дiзнатися. Розпитайте в сусiдiв, поговорiть iз тещею – замiсть того, щоб день у день з нею сваритися. Не кленiть ii. Замiсть того краще провiтрюйте ii кiмнату, кажуть, там добряче тхне, а це шкiдливо для здоров’я. Клавдiя Огром’як – надзвичайно цiкава жiнка, й вона може дуже багато знати. І запам’ятайте ось що: нам хочеться, щоб вона ще трохи пожила на свiтi, розумiете мене? Дуже-дуже цiкава жiнка…


* * *

Марина ввiйшла на кухню й поставила бiля столу торбину з продуктами.

– Ось. Купила кефiру, можна буде картоплi насмажити. У гастрономi сьогоднi – страшний суд. Люди за маслом стоять. Так що ледве вдалося допхатися до прилавка. Я тобi скажу, вони вже зовсiм подурiли, беруть по два-три кiлограми, нiби з голодного краю вирвалися.

На кухнi, втiм, вiдчувалась якась напружена атмосфера. Виймаючи продукти, поглянула на свого чоловiка.

– А ти чого такий?

Макс мовчав, обiпершись на одвiрок. Мав похмурий вигляд. Марина ще раз поглянула на нього й мимоволi здригнулася: цей сповнений злоби погляд не вiщував нiчого доброго.

– Ти чого такий, Максе? – перепитала знiчено Марина. – Може, стара щось тобi лихе бовкнула? Якщо так, то не звертай уваги, вона й мене не шкодуе, верзе рiзнi дурницi. Хай собi говорить. Мати вже зовсiм з розуму виживае.

Максим уперто мовчав, лише обличчя його забагрянiло вiд припливу кровi. Голосно сопучи, незграбно перевалився з ноги на ногу й знову завмер бiля дверей.

– Ну що знову сталося, га? Максиме, ти можеш менi сказати?

– А ось що!

Чолов’яга нарештi вiддiлився вiд дверей. Потужний ляпас вiдкинув Марину до газовоi плити. Пiдлогою iз брязкотом покотилася накривка вiд пательнi.

– Ось що трапилося! – гаркнув Максим i влiпив дружинi ще одного ляпаса.

– Дурний! Ти що, знову напився?! – верескнула та.

– Я тобi зараз дам «дурний». Зараз дам тобi «напився»!

Максим ухопив жiнку за волосся й поволiк до кiмнати.

– Стукати надумала? Доноси на мене писати?! Задушу, розчавлю, як жабу!!! – ревiв над безпомiчною Мариною. Та почала пручатися, несамовито намагаючись вирватися з його чiпких рук.

– Я? Стукати на тебе? Що ти мелеш?

– З ким зв’язуешся, га?! Ти думаеш, з ким зв’язуешся? То страшнi люди! – все ще добирався до ii горлянки своiми чiпкими пальцями Макс. – Задушу, змiюко ти пiдколодна, i рука не дригне.

– П’янь нещасна! Мишiгiн! – пронизливо крикнула Марина, крутнулася, i щосили вдарила шаленця колiном у пах. Той, вирячивши вiд болю очi, вiдпустив своi руки. – Сволота! Заявлю на тебе в мiлiцiю! – крикнула i, притьмом зiрвавшись на ноги, метнулася назад на кухню.

– Що-о-о? Тобi мало попереднього доносу? Уб’ю-ю-ю!

Макс, отямившись вiд шоку, звiвся на ноги й, хитаючись, подався слiдом.

Опинившись на кухнi, вiн здригнувся: Марина стояла, притиснувшись до газовоi плити спиною, в руках у неi виблискував кухонний нiж. На жiнку страшно було дивитися – в ii очах так само холодно вiдсвiчувала якась майже звiряча вiдчайдушна рiшучiсть:

– Ану спробуй пiдiйди!

– Ага-а, вiдьмине зiлля, то ти за ножа хапаешся? Думаеш, боюся тебе? – заговорив Макс, але все-таки зупинився в дверях. – Ти вже – як твоя мамуня. Хижаки-и. Я завжди чув, що в цiй хатi пахне кров’ю. Хочеш з мене ii пустити, га? Хочеш? Ану, давай.

– Не пiдходь! Не пiдходь! Я вдарю!

– …І це за те все добре, що я для вас зробив, – iз докором кинув Максим, але все-таки зупинився на пiвдорозi до Марини.

– Ти – п’яна скотина, Максе. Я нiколи з тобою нiчого доброго не знала й не бачила. І моя мама теж! За що ти мене б’еш, га? За що?

– А ти нiбито не знаеш? – ехидно мовив той i знову рвонувся вперед.

– Стiй, бо зарiжу!!! – iстерично верескнула Марина. – Як веприка зарiжу, бо ти вже менi ось де сидиш, – i Марина тупим боком леза швидко провела собi по горлянцi. – За що бив, питаю? Можеш пояснити?

– Нащо в КГБ ходи

Сторінка 10

а?!

– Я?

– Навiщо все iм розказувала: про бабу, про тi костi пiд вiкном, га? У тебе розум е?

– Змилуйся, я нiкуди не ходила. Нiкому нiчого не розказувала, – видихнула Марина, i Макс побачив на ii обличчi щире здивування. Одначе така реакцiя ще бiльше розлютила його:

– А звiдки вони знають?! Скажи менi, звiдки вони знають про те, що в бабинiй кiмнатi смердить, що я проклинав твою дорогу мамуньку, котра вже менi в печiнки в’iлася, га? Звiдки в них такi подробицi?

– Максе, я нiкому нiчого не розповiдала, – вперто повторила Марина. – Нiкому й нiчого, затям собi. Я взагалi нiкуди не ходжу й нi з ким не спiлкуюся! Ти це сам добре знаеш.

Чоловiк посеред кухнi важко сопiв. Горiлка, що клекотiла в жилах, кликала його до оцiеi iстоти з ножем у руках, щоби помститися i за приниження там, у присутностi русявого iронiчного кагебiста, i за свое нинiшне роздратування – вiдтепер же клопотiв не оберешся. Та щось пiдказувало йому зупинитися, в очах дружини вiн щойно побачив тривогу й страх – але не вiд його теперiшнього стану, не вiд бiйки, а вiд моторошного запитання, яке тiльки-но зависло в нетривкiй тишi.

Годинник цокав, здавалося, на всю хату. Десь там, у своiй кiмнатi, голосно зiтхнула Клавдiя Огром’як. Максим подумав, що стара може чути все до останнього iхнього слова.

– Тебе що, викликали в КГБ? – прошепотiла сполотнiла Марина й опустила ножа донизу.

– Не твое собаче дiло, – буркнув Максим. Сотнi запитань без вiдповiдей крутилося в його мiзках. Якщо не Марина, тодi хто? Баба, слава Богу, не пiде в КГБ писати доноси. Скажiмо, про сварки в хатi (нiхто ж не церемониться, вереск i зараз чути, мабуть, на всю околицю) могли настукати сусiди, про сморiд i знущання з клятоi тещi теж. Наприклад, стара Свiтлана Лебезун про це могла молоти мiж людьми своiм язиком. Але чому iсторiя з отим нiмчиськом крутиться саме навколо iхньоi хати? При чому тут стара Клавдiя Огром’як. Що саме, яка таемниця криеться в бiографii цiеi осоружноi паралiзованоi бабери? Чи вiдомо щось Маринi?

– Кинь ножа i ходи за мною, – наказав уже спокiйнiше.

Жiнка подивилася на нього з пiдозрою.

– Бити не буду, йди сюди.

У кiмнатi було прохолодно. Макс гепнувся на диван, аж заскрипiли пружини. Вдивлявся в жiнчине обличчя, продовжуючи голосно сопiти. Та зупинилася бiля дверей, не наважувалася наблизитися, бо знала: в такому станi чоловiк бувае дуже пiдступним.

– Простiше кажучи, нами зацiкавилися, – глухо озвався Макс.

– Хто?

– Не став дурних запитань. Мене викликали, зрозумiла? Розмовляли зi мною. Випитували. Тепер ми в них пiд ковпаком.

– О Боже!

– Я думав, ти щось верзла…

– Клянуся, Максе, я…

– Дiдько з тобою… Треба знати – хто донiс!!! І навiщо! – Макс перейшов на шепiт, сторожко поглядаючи в жовто-зелений прямокутник вiкна. – А маму твою я б своiми руками задушив, розумiеш? – додав за хвильку.

– Чому ти ii так ненавидиш, Максе?

– А ти ii любиш? Ти задумувалася, яке життя вона прожила?

– Вже ж не краще вiд нашого!

– Не кричи. Почують. Твоя мама – чудовисько. Я завжди вiдчував, що вiд неi пахне людською кров’ю. І бiдою. Нiхто з нас нiчого не знае про ii минуле, а я тобi скажу, що там, скорiше за все, – таке, що й подумати страшно. От i маемо неприемностi тепер через неi – цiкавляться ж не нами!

– Нею?

– Цiкавляться тепер усiма. Шукають останки того нiмця, пригадуеш, я колись тобi говорив? Шукають ще щось, я шкiрою вiдчуваю…

– Он воно що, – тихо мовила Марина. Їi очi неспокiйно блудили стелею. – Он воно що, – повторила ще тихiше.

– А ми ж як останнi вар’яти. Анi розпиталися в людей, анi з твоеi мамусi не вичавили, анi в ii колежанки, Лебезунихи… Та теж – хитра. Про скриньку нiчого не знаемо. А що б ти сказала, якби тi… товаришечки… до всього iншого ще й скринькою зацiкавилися, га?

– О Боже!

– Тодi з нас не злiзуть. На роботi тепер нi пройти, нi проiхати, парторг своi баньки наставить i дивиться на мене, нiби я йому сотку винен. Тi… будуть тепер викликати й питатися…

– Що ти iм пообiцяв? – стрепенулася Марина.

– А нiчого! Я що-небудь знаю?! Ви з мамунею нiби води в роти понабирали. Навiть про старого свого до пуття не вiдаю: а вони пита-а-али!

Запала мовчанка. Дружина зараз нагадувала Максовi набундючену сову, зацiпенiлу в своiх незрозумiлих пташиних роздумах.

– А тепер слухай мене. По-перше – мовчати! Нi на роботi, нi сусiдам – затям це собi, закарбуй на носi! – знову заговорив Макс. – Ми нiчого не знали й не знаемо, i взагалi нiчого не трапилося. По-друге – потрiбно якось розпитати стару про того нiмця Гюнтера Вольфа. Усе – вiд того, який був iз себе й до точноi дати його погибелi. Це зробиш ти. Пiдеш до своеi матусi й поспiлкуешся на теми ii буремноi молодостi. Як собi хочеш – а баба мусить заговорити. Про скриньку не забудь запитатися. Налякаеш бабу кагебiстами, то вона, дивись, i про щось цiкаве прохопиться. Будь уважною i все запам’ятовуй. Кожну дрiбничку, чуеш? По-трете, я мушу знати, де пропав мiй батько, куди вiн подiвся.

– Що це тобi дасть? – запитал

Сторінка 11

Марина. Про справжне Максове прiзвище вона дiзналася зовсiм недавно. Якось пiд час черговоi сварки з матiр’ю в староi вихопилося: «Жидисько! Вiн завжди хотiв моеi смертi! Я мала би не довести до вашого шлюбу, а бодай би ви сказилися!» Марина тодi натиснула на матiр i про все розпиталася, заявивши, що покине стару й не зайде до кiмнати, аж поки та не згние на своему ложi.

– Яка ж ти тупа, – тим часом хмикнув Макс. – Мiй батько теж зник, як i той нiмець, розумiеш? На подвiр’i твоеi матiнки люди пропадають, як мухи, а ти хочеш, щоб я ii любив.

– Чому на подвiр’i моеi мами?! Може, вони пропали деiнде? Твiй батько, наприклад. Звiдки ти взяв, що вiн пропав саме тут? І чому ти, Максиме, кожного разу все звалюеш на мою родину? Може, вiн собi живе-поживае в Ізраiлi, та й горя не знае.

– Не в Ізраiлi вiн. Я нюхом чую!

– Нюхом ти чуеш… Хiба що горiлку… Заллеш бiльма й сидиш каменюкою на лавцi. Або криком кричиш посеред хати – на тебе й доносити не треба, все й так зрозумiло. До замку Любарта чути, як ти горлаеш.

Та Макс уже втратив iнтерес до розмови. Пiдвiвся з дивана i якоюсь непевною ходою вийшов з кiмнати. Трохи постояв посеред коридору й вiдчинив iншi дверi: в обличчя йому вдарила тяжка хвиля застояного повiтря.

Клавдiя Огром’як велетенською рибиною лежала посеред кiмнати. Очевидно, немiчна не спала, було чути ii важке дихання. Максим затиснув пальцями нiс i рушив до вiкна. Змiрявши стару гострим, неначе криця, злющим поглядом, шарпнув защiпку. Обидвi половинки, блиснувши в призахiдному сонцi, сповнили на якусь мить усе навколо осяянням. Вечiрня прохолода – довгоочiкуваний рятунок вiд задухи – ввiрвалася в хату хвилею свiжого повiтря.

Макс виглянув у вiкно. Здавалося, вулиця була порожньою. Але нi, на протилежному боцi вулицi здивовано вирячилася сусiдка, Емма Павлiвна. Блиснувши здивованими очиськами, жiночка ледве не навприсядки кинулася до свого чоловiка, який стояв на ганку, й почала швидко йому щось шепотiти на вухо, показуючи рукою. Обое знову й знову поглядали на чоловiчу постать у вiдчиненому вiкнi.

А стара голосно дихала в Максима за спиною. Той, вiдчувши, обернувся, ступив на середину кiмнати й вони зустрiлися очима. Неначе струмом ударило понуркуватого чоловiка, вiд того нестерпного погляду немiчноi йшла якась несамовита енергiя, немовби потужною хвилею вривалася в його свiдомiсть важлива закодована iнформацiя – тiльки зрозумiти, осягнути ii вiн не вмiв.

– Мишiгiне копф![6 - Мишiгiне копф (евр.) – дурна голова.] – басовито мовила стара й опустила повiки.

– Думайте, що говорите, – вiдповiв Максим, i баба раптом знову розплющила очi. Тепер у них засвiтилося щось iнше. Неначе кiмнатнi стiни враз трiснули й крiзь них зазирнув досередини навколишнiй свiт. Клавдiя Огром’як здивовано дивилася туди, у ту едину мiсцину, куди мiг сягати ii погляд, i замiсть укритого пилом карниза пiд стелею немiчнiй усе ще вбачався зять, котрий уперше за останнiй десяток лiт мовив до неi по-людськи.

Коли Макс вийшов геть, Клавдiя Огром’як голосно плямкнула губами.

– Щось трапилося, – майже нечутно прошепотiли потрiсканi старечi губи. – Щось трапилося. Буде бiда.




Частина друга


Свiтлана Лебезун, в юностi – струнка вертлява бiлявка, обдарована блиском дивовижноi зваби i енергiйним темпераментом, – тепер дуже любила переглядати старi, зробленi ще за Польщi свiтлини. Щось у них було таке притягальне: крiзь туманець лiт жовто-коричневi силуети промовляли шляхетною витонченiстю i… здавалося, приреченiстю. Немовби скляне око допотопного фотоапарата фiксувало останнi митi щасливого безуму веселоi молодостi цих людей.

Веселоi молодостi… Еге ж. А в кого вона бувае сумною? Навiть найбiльший невдаха, навiть людина, котра багато лiт прожила в холодi й голодi, з приемнiстю згадуе хвилювання молодих рокiв, якiсь власнi пориви й солодкi у своiй безглуздостi вчинки. Навiть грiхи… Так-так, навiть грiхи молодостi здаються зовсiм невинними, такими, що не потребують особливого осуду.

А ще ж у Лебезунихи – повно свiтлин радянського перiоду. Великий альбом, помiж сторiнками якого лежали стоси знiмкiв, приклеiти якi Свiтлана так i не захотiла, лежав на верхнiй полицi серванта. Баба Светя майже нiколи не розгортала його, а тягнулася до тих старих, порепаних вiд часу фотокарток.

Їх тодi, в тi далекi солодкi часи робив худющий, неначе закарлюка, поляк Войцех Юстисяк. Та от минули роки, не стало Войцеха, не стало мовби й пам’ятi. А на костях фотографчика (так вони з Клавою жартома називали невдаху) виросли пiвонii – смiшний i трохи печальний знак утечi вiд життевих тривог i пересторог.

Як же все склалося помiж ними! Як же безглуздо час гортае свiй фотоальбом! Бабу Свiтлану охоплював страх, бо те колишне життя, поховане пiд руiнами прикрих обставин, чимраз частiше проривалося до неi забутими давнiми голосами. Здавалося, iхнi власники встануть усi разом iз домовин i почнуть вимагати пояснень, кидаючи в обличчя своi останнi звинувачення. Що тодi думати, як виправдовуватися?

Ось Ривка Файнгольд.

Сторінка 12

Мое чудове золотце», як, бувало, говорила ii мати. Пан Юстисяк сфотографував дiвчину у пiвпрофiль. Умiв же, клятий, знайти потрiбний ракурс та освiтлення, був справжнiм майстром своеi справи. Безперечно, упiймав, упiймав один iз тих промiнчикiв неймовiрноi божественноi краси, якi розривали серця всiм отим парубкам, кому довелося бачити цю дiвчину. Пригадуеться, Клавдiя Огром’як називала ii райською квiткою.

А останнього вечора перед розправою Ривка була вже навiть не зiв’ялою квiткою, а нещасною, втоптаною в грязюку рослинкою при дорозi. І гiтлерiвський вартовий, котрий змусив ii по-нiмецьки розтлумачувати вiдгомiн Свiтланчиного й Клавиного грiха, навiть не кинув на бiдну дiвчину оком.

А розтлумачувати було що. Ой, було… Серед бабиних фотознiмкiв бракувало тiльки тих кiлькох соромiцьких, де бiлi груди й розкинутi на всi боки ноги. Тих, що дивними тривожними птахами iнодi вривалися у сни, висвiтлюючи сутнiсть пекельноi правди.

Чи ж могли вони, найближчi подруги, порятувати Ривку? Здавалося, могли. Навiть придумали, як саме. Лебезуниха часто намагалася пригадати, хто з них уперше запропонував вiддатися заради неi на поталу голодним есесiвцям. Здавалося, це матиме для баби Свети якесь надзвичайне значення, бо жертва собою – чи ж не праведний вчинок, чи ж не спроба вимолити в долi хоч дрiбку пробачення? А Свiтлана пiсля довголiтнiх мрiй про забуття хотiла все-таки прощення, бо здавалося iй, що так просто, без жодноi ознаки того, що iй пробачено, вона не зможе пiти зi свiту. І тому житиме вiчно у вогнi своiх споминiв та снiв, як у пеклi.

Чи ж виправданим було те все, що вони з Клавою дозволили виробляти над собою чужiй офiцернi, а фотографчику Войцеховi за iхнiм наказом фотографувати, переносячи кумедну триногу фотоапарата навколо клубка сплетених тiл?

Нiби спалах пам’ятi, нiби важке фотосвiдчення: блiде Клавине обличчя помiж волохатих нiг штурбанфюрера Кравса й нiме благання зведених догори очей: гер штурмбанфюрере, ви ж вiдпустите ii, ту бiдну жидiвочку?!! І регiт п’яного нiмця: «Гей, фотографе, прошу сюди! Я хочу, щоб ви сфотографували, як оцi кучерики вiдтiняють бiлизн? мого черева, ха-ха!!!» А за стiною – бiдолашна, розбита своiм горем Ривка, яку вивели з гетто, щоб потiм, натiшившись наiвними юними дурепами, знову вiдвести назад i назавтра таки розстрiляти. Вона, може, й не тямить, що дiеться, лише на вимогу спiтнiлого чужого солдафона перекладае нiмецькою млоснi уривки вигукiв iз-за стiни. Вартовий блискае очима, потирае мокрi долонi, бо слова байдужоi до всього юдейки, а ще тi звуки розпалюють диявольський вогонь у його грудях. Солдатовi дуже хочеться туди – до своiх зверхникiв, якi тiшаться з юними красунями, – хоч удома й чекае на нього не менш красива молода жiнка… Але вона там, далеко в Нiмеччинi, а вiн тут, у чужому окупованому мiстi, повному несподiванок. Вiн так давно не тулився до теплого розiмлiлого жiночого тiла. А надворi вiйна, та ще й хтозна, як усе складеться, якими стежками ходить погибель, i чи доведеться ще йому бодай доторкнутися до…

…Свiтлана вкотре вдивляеться у фотопортрет молодоi Ривки, в iншi знiмки, з яких свiтяться усмiхненi обличчя подруг. Як же iм вiрилося, що краса врятуе, виведе в краiну обiтовану, дасть усе – й достаток, i веселiсть безтурботного iснування. Аж нi, першою впала Ривка, хоч була багата й красива. За нею – Орися…

Так, ще ж була в iхнiй компанii Орися. Не знати чому, але Свiтланi завжди хотiлося порвати фото, на якому вони були зафiксованi не втрьох – а з Орисею Кириченко, iхньою четвертою подругою. Може, тому, що вона iм вродою поступалася, чи що? Не була й потворною, скорiше мала вигляд звичайноi вилицюватоi дiвчини (таких навколо повно-повнiсiнько) з упертим чiпким поглядом. Звiсно, серед подруг не справляла враження, це було очевидним фактом, i бабi Свiтланi единий знiмок, де вони були разом, пiдсвiдомо здавався недоречним анахронiзмом. Уперто прагнула вiдклеiти й порвати його. Проте в останню мить руки опускалися – й фото залишалося в альбомi, немов спогад, що була ще й така в них подруга Орися.

До речi, пiсля того жахливого розстрiлу жидiв несподiвано, без попередження, Орися пiшла в пiдпiлля й довго не було вiд неi нi слуху нi духу. Лише потiм Клавдiя Огром’як через якихось людей довiдалася, що iхня подруга пiдiрвалася гранатою в бандерiвському схронi. Звичайно, дiвчата й ранiше здогадувалися, що Орися пов’язана з членами ОУН, але про це не годилося говорити. Нiхто не бажав iй анi польськоi, анi всiх iнших тюрем, куди постiйно кидали нацiоналiстiв. І ось така страшна погибель.

Та смерть здавалася Свiтланi Лебезун iще абсурднiшою, анiж погибель Ривки, бо якi ж принади могли ховатися в iснуваннi десь у холодних лiсах, пiд землею, а потiм у безглуздiй смертi, коли навiть погляду спiвчутливого, як навздогiн Ривцi, наостанок не буде – тiльки глухе безгомiння. Невже не зрозумiло було, коли вступала вона до бандерiвцiв, що всi цi молодi люди, хоч i захованi пiд псевдонiмами, – смертники, що iх замало, аби щось змiнити в цьому несправедл

Сторінка 13

вому свiтi. Врештi можна ж було здатися, а не розривати себе, молоду дiвку, гранатою. Хiба не все одно, в якiй тюрмi жити – в тiй, що за гратами, чи в тiй, де нема людського життя, а саме лише iснування.

Може, тому й не шкодувала вона за Орисею – просто ця дiвчина пiшла з iхнього життя назавжди, не залишивши за собою нiчого незвичайного. Тiльки вперту й незрозумiлу свою iдейнiсть, яка, втiм, нiкому з них не здавалася потрiбною й вартою уваги.

Не раз i не два Свiтлана Лебезун мiркувала над тим, що старi свiтлини могли таiти в собi небезпеку, якби хтось довiдався про них. Навiть оця – де всi вони разом iз бандерiвкою Орисею. Якось у сусiдки робили трус люди з вiдповiдних органiв i витрусили фотографii, якi ii чоловiк привiз iз Колими, де сидiв пiсля вiйни. Пiсля того в сусiднiй хатi поселилися iншi люди, а Лебезуниха не раз тривожно здригалася вiд думки про те, що сталося.

Тодi вiдклеiла ту фотографiю з альбому, але знищити не наважилася. Тiльки поклала там, де було на сiрому картонi порожне мiсце.

Що ж, саме життя вирвало Орисю з-помiж них.

Будучи молодою, ховала деякi знiмки у схованку, але тепер дiстала й уже не крилася: хто захоче ритися в манаттi староi баби, яка, дивись, от-от накаже довго жити. Бiльше не турбувало стару й те, що десь, окрiм подiбного альбому Клавдii Огром’як, могли бути копii. А ще – тi осоружнi знiмки, котрих Войцех так i не забрав iз собою в землю, i якi не давали спокою подругам упродовж стiлькох лiт.


* * *

– Максиме!

Ох, як вона дратувала його цим своiм «Максиме». Стара карга, колода, вщерть напхана злобливою, мстивою iронiею! Лежить i тiльки шукае момент, щоб якомога бiльше допекти йому, зачепити за живе, роз’ятрити усе ество – i втiшитися. За що доля прирекла йому таку покару – напiвживе, нiкому не потрiбне немiчне бабисько, котре нiяк, ну нiяк не хоче пiти з життя. Іншi паралiзованi вмирають швидко, а ця… Еге ж, вiдтепер вона ще й перебуватиме пiд отакою собi зовнi непомiтною, неофiцiйною опiкою «тих товаришiв» – спробуй тепер зачепи! Яка велика цяця!

Що ж вони в нiй такого знайшли?

Смаля цiкавило два невiдкладних болючих питання. Перше – скiльки ще може прожити на свiтi паралiзована людина, чи довго здатна вона отак незрушно пролежати. Клавдiя Огром’як у своему життi не перепрацювалася (це ясно – як бiлий день), тому Макс мiг накинути iй понад норму рiк-два зайвих – органiзм же не знищений, як, скажiмо, у нього (печiнка вже поболюе, горiлочка про свое нага-а-адуе). Якось думав пiти в книгарню й купити медичного довiдника, аби почитати, чи довго ще терпiти це лихо, та руки не доходили. І ноги теж, не доходячи до книжкового магазину, вони вправно завертали до гастроному за чверткою. А варто було б довiдатися, бо то ж таки справжне лихо: можна було б нарештi провiтрити цю кiмнату i взяти квартирантiв. Смаль готовий був заради цього навiть сякий-такий ремонт провести, побiлити стiни, шпалери переклеiти, щось пiдфарбувати. Хоча, треба сказати, домашня робота завжди викликала в нього почуття важкоi нудоти. Зате вiн уявляв собi двох юних пухнастих студенточок без копiйки в кишенях, якi могли б тут поселитися. Або молоденьку незамiжню медсестру, яка, скажiмо, приiхала з вiддаленого полiського села i ще не встигла отримати квартиру…

Натомiсть – оця… Клавдiя Огром’як – дуже й дуже цiкава, як мовив той оперативник Микола Трохимович, жiнка. Еге ж, цiкава… Цiкавою вона була в молодостi, рокiв так зо тридцять-сорок тому. Якось Максовi довелося бачити ii колишне фото. Це була едина мить, коли вiн, як завжди, будучи трiшечки пiд газом, пройнявся до цiеi людини повагою. Подивився на свiтлину й несподiвано для самого себе завмер: звiдти у вiчi йому глянула сама нiжнiсть, витонченiсть. Вiдблиск якоiсь демонськоi, до незбагненностi дикоi краси ввiрвався йому в самiсiньке серце, i Макс вiдчув, як… тверезiе i сповнюеться такою ж незрозумiлою високiстю й урочистiстю.

Господи, якою ж руiною вона стала!!! Чолов’яга поглянув на паралiзовану стару й знову уявив те колишне вродливе дiвчисько, ту давню, здавалося, мiфiчно-звабливу жiнку. Така могла цiкавити (i, звичайно ж, цiкавила!) багатьох, а якби хотiла, то могла б рухати не лише чоловiками – армiями. Чи ж рухала? О, Максим не сумнiвався, що Клавка крутила ними, як циган сонцем, щоб мати вдосталь шампанського й шоколаду, танцюльок та iнших утiх. Очевидно, що навколо Клавдii Огром’як таки було зав’язано багато рiзних подiй – i це вiднедавна стало другою болючою проблемою Макса. Фееричне минуле паралiзованоi не хотiло просто так лежати поряд iз немiчним тiлом на облiзлих дверях. Тi тривожнi подii виривалися iз нашарувань колишнiх рокiв i вперто нагадували про себе. Одначе Максим не мiг утямити жодного зв’язку мiж фрагментами iнформацii, якою вiн володiв. Лише здогадувався, що зiставити й проаналiзувати ii до снаги комусь iншому. Й ось тi «iншi» заявили про себе, вони вже вийшли на арену зi своiх кабiнетiв i хочуть знати все – вiд початку й до кiнця.

– Максиме Ана-товiйовичу!

Бабин голос вирвав його з полону дум

Сторінка 14

к. Еге ж, стара й далi знущалася. Вкотре нагадала справжне iм’я батька, нiби натякаючи, що й у нього з минулим не все гаразд.

– Що?

Чолов’яга витер ганчiркою шибу вiдчиненого вiкна й поглянув на пiдвiконник. Здався йому пiдозрiло чистим – i це Смаля стривожило. У цьому царствi бруду лише пiдвiконня було чистим… Чому б це?

– Що ти робиш?

Баба перервала хiд його думок.

– Витираю пил, – похмуро вiдповiв зять i зачинив вiкно.

– А що то в лiсi здохло? – здивувалася немiчна.

– Мовчiть уже!

За хвильку стара знову озвалася:

– Послухай, Максиме, а ти мiг би мене хоч раз у життi назвати Клавдiею Миронiвною? – несподiвано запитала баба. – Хоч один разочок.

– Я??? – зять обернувся до неi i вирячив очi. – Навiщо?

Нiчого не розумiючи, дивився на хвору тещу.

– Знаеш, Максе, – мовила й задумалася та. Не могла бачити обличчя свого спiврозмовника, яке витяглося вiд неймовiрного здивування. – Я стара немiчна жiнка i вже… нiчого не чекаю, крiм дрiбки поваги до себе. Якби ти знав, як мене колись любили…

– Можна здогадатися, – буркнув чолов’яга бiля вiкна. – Я бачив ваше фото.

– О, що то були за часи! Навколо мене готовi були повзати на колiнах, а тепер? Хто захоче на мене глянути? Стара колода, жовчне створiння, люте на всiх i на себе. А якби мене хтось хоч раз назвав Клавдiею Миронiвною… Особливо ти, Максиме…

– То що було б?

– То я… могла б уже померти, – впiвголоса, але виразно, сама собi дивуючись, промовила стара. – Так, Максиме, смерть уже стоiть бiля мене. І я вже могла би спокiйно-преспокiйно померти. Не мучити нi вас, нi себе.

– Оце тiльки й того??? – знiчено перепитав Максим.

– Так, Максе. Тiльки й того. Дрiбку поваги. Мале-е-есеньку! Уявляеш: не Клавка, не старе одоробло, а Кла-а-авдiя Миро-о-онiвна. Чуеш, як звучить?! Солiдно, поважно, як i годиться жiнцi похилого вiку.

За хвильку немiчна знову заговорила:

– Я прожила довге й розкiшне життя, а так мене називали тiльки чиновники. Ще й добавляли: «това-а-ришко». Тьху! Бовдури нещаснi! Тамбовський вовк iм товариш! Та якби ти, мене… отак, щоб – «Клавдiя Миронiвна», – то, я думаю, уже б мое серце не витримало, уже б розiрвалося – i все, й гаплик. Бо я ж уже, Максе, теж хочу тiеi смертi. А вона, клята сучище, не йде та не йде по мене.

– А скринька?! – вирвалось у Смаля. Вiдразу вкусився за язик, бо в баби вже, видно, мiзки заплiснявiли остаточно. Бракувало тiльки, щоб вона вiд своiх дурних переживань узяла й справдi врiзала дуба. Що тодi скаже Микола Трохимович?

– Скринька… – чи то зiтхнула, чи то простогнала стара. – Кому вона тепер потрiбна, та скринька…

– Менi потрiбна, Клав-дiе Миро-нiв-но, – по складах невмiло пробелькотав Макс те осоружне йому iм’я i, незважаючи на свою давню огиду, пiдступив до немiчноi.

– Що??? Ти назвав мене… Клавдiею Миронiвною? Не хочу вiрити!!! Нi, це неправда, в мене вже галюцинацii! Видно, Максиме, я виживаю з розуму. Ну, але то й не дивно в моему становищi. Полежав би ти отак, ще й не те приверзлося б.

Максим узяв себе в руки й вiдступився до вiкна.

Обережнiсть! Так, потрiбно бути обережним i хитрим, щоб не збити стару з цiеi дуже-предуже цiкавоi теми.

За звичкою поглянув надвiр. По той бiк вулицi, звичайно ж, помiтив сусiдку Емму Павлiвну. Стояла, вiдкривши рота, й теж дивилася на нього. «Пiдглядае у вiкно й доносить», – подумав, а вголос мовив:

– Я вас, Клавдiе Миронiвно, й мамою називати можу, коли вже вам того так хочеться. Менi неважко.

– Ох, Максиме!

Блискучi очi Клавдii Огром’як вирячилися, й Макс почув, як у ii грудях заграли органи ядухи. Стара ледве дихала. Здавалося, що серце ii справдi може не витримати. Не вiрилося, що могла так розчулитися: знав ii розсудливою i прагматичною, а не такою, як зараз.

«Хоч би не вмерла, – подумав. – Потiм спробуй поясни в КГБ, як i чому це сталося».

– Пiди й вiзьми ii, – раптом озвалася стара.

– Кого? – не зрозумiв Макс.

– Скриньку.

– Скриньку???

Йому теж перехопило дух. Невже баба вiдкрие свою таемницю? І саме зараз, коли вже й вiрити в це перестав.

– Пiди й вiзьми ii. Менi тепер не шкода. Я чую: смерть вже йде по мене.

– Де вона? – видихнув.

– …Але Маринi не кажи! – грiзно прошипiла стара. – Чуеш? Маринi не кажи! Я ii ненавиджу. Вона занапастила мою старiсть. Хай не знае! Хай нiчого iй не дiстанеться! А тобi – дам! Хоч нiколи тебе не любила, тепер вiддам тобi все! Отак!

Остовпiлий зять нiяк не мiг повiрити в почуте.

– Я ii глядiла, няньчила, пилючку з неi здмухувала, а вона ось як менi вiддячила. Тепер хай знае!

Максим урештi отямився й нагнувся над немiчною.

– Клавдiе Миронiвно, мамо, ви тiльки не хвилюйтеся. Просто скажiть менi, де вона лежить, – говорив до баби, вiдчуваючи, що зриваеться на скоромовку. – Скажiть – де, а за мною теж не пропаде. Ви мене ще не знаете! Так, вам залишилося небагато. Але я можу зробити все, щоб остаток своiх лiт ви прожили як людина. Хотiли винограду – так я завалю вас виноградом! Я буду приносити вам дорогi вина, шампанське – еге ж, ви не

Сторінка 15

ало його пили в минулому, правда? Зимне, з холодильника! Я вмiю цiнувати доброту! Найму няньку! Уявiть собi: тут буде пахнути парфумами… Я дiстану вам французькi… Стоятимуть квiти… Хай неможливо вас пiдняти на ноги – але останнi днi проведете гiдно!

– Ти справдi це зробиш? – прошепотiла зi свого столу стара. – Парфуми? Ну, парфумiв не треба. Але квiти… Я завжди любила квiти. Тiльки десь так поставити, щоб я iх бачила.

– Ви ще мене не знаете! Розiб’юся, але зроблю!

– Тодi, Максе, ось що. Пiдiйди i переверни мене набiк.

– Що???

– Та не дивуйся. І тихiше будь, а то ще Марина почуе. Їй не скажеш?

– Не скажу!

– Обiцяй!

– Клянусь!

Вiд тих ii слiв Макс готовий був подумки розсмiятися. Що-що, а цю клятву вiн дотримае, тим бiльше, що Марина аж нiяк не вписуеться в картину його омрiяного благополуччя – хоч ти лусни. Пухнастi студенточки, грайливо гойднувши сiдницями, знову прошмигнули перед його очима.

– Тодi вiзьми й переверни мене, – пошепки наказала Клавдiя Огром’як. – Там, пiдi мною, в матрацi зашито папiрець. На ньому – схема. Ти прочитаеш i все зрозумiеш. То Лебезуниха придумала, – хихикнула стара. – Каже: «Макс тебе все одно пiднiмати не захоче, а Марина не додумаеться розпороти обшивку».

У Смаля тряслися руки.

– Та не бiйся ти! Бери й перевертай, все одно я нiчого не вiдчуваю.

Бабине тiло виявилося на диво важким. «Тому що безвольне», – подумав Макс, перевертаючи стару. Йому не раз доводилося переносити п’яних заводських колег, тому не дивувався.

А тепер де й сила взялася. Єдиним рухом розшматував липку обшивку матраца. Спочатку намагався не дихати, але одразу ж забув про все на свiтi:

– Де ж вона, ця клята схема!

– Десь там повинна бути, – шепотiла стара. – У целофановiй торбинцi вона. Там подивися уважно. – І коли Смаль навалився на неi усiм тiлом, розгрiбаючи вiльною рукою огиднi бебехи, Клавдiя Огром’як раптом озвалася звучним, несподiвано потужним басом:

– Рятуйте! Лю-ю-юдоньки, рятуйте!!!

Вiд ii несамовитого крику брязнули шибки у вiкнi.

– Максе, вiдпусти!!! Рятуйте, гвалтують!!! Людоньки, поможiть!!!

– Ти ш-що, с-стара, здурiла? – прошипiв, нiчого не тямлячи, Макс. Його чiпкi руки все ще метушилися навколо незворушного тiла Клавдii Огром’як. Пiдвiв очi: в дверях стояла блiда розпатлана Марина.

– Максе, ти дурний чи що??? – волала стара. – Вiдпусти мене!!! Ой людоньки!!! Що вiн хоче вiд мене?!! Гвалтують!!! Ой людоньки!!! Марино-о-о!!! Марино-о-о, рятуй!!!

– Що ти робиш, Максе! – iстерично верескнула Марина й кинулась до нього. Щосили вiддирала його руки вiд староi.

Розпашiлий чолов’яга нарештi сахнувся вiд химерного бабиного ложа. Скляними очима дивися то на свою дружину, то у вiкно – на Емму Павлiвну, яка вже перебiгла вулицю й тепер, зiп’явшись на пальцi нiг, намагалася зазирнути досередини.

– Марино, вiн лiз до мене! Вiн чiплявся! Якийсь дурний! О людоньки, я йому казала, що стара, що хвора, а вiн… Ото дожилася – до староi баби лiзе, не дасть менi спокiйно померти. Марино, що я маю робити?!! – знову перейшла на крик немiчна.

– Максиме, скажи, що це неправда, – крiзь зуби прошипiла Марина i встромила в нього свiй чiпкий погляд.

Емма Павлiвна видерлася на лавочку, що стояла пiд парканом i з виразом непiдробного подиву на обличчi заглядала до кiмнати.

Максим стояв нi живий нi мертвий – тiльки жили ходили попiд шкiрою його шиi та вилиць.

– Марино, доню, я його боюся! Ти ще всього не знаеш! Вiн же, як ти пiдеш на роботу, приходив з моею фотокарткою i лiз до мене! Якийсь дурний! Менi наказував, щоб мовчала, бо приб’е. Я його прошу-прошу, щоб вiдчепився. А вiн лi-i-iзе!!! – закiнчила свою тираду стара i зайшлася плачем.

У кiмнатi запала мовчанка, чути було тiльки, як стара, обернута обличчям до стiни, голосно хлипае.

– Уб’ю! – нарештi озвався Макс.

– Уб’ю-ю-ю!!! – дико заревiв i кинувся до староi. Але Марина виявилася спритнiшою – заступила йому шлях i кiшкою вп’ялася в сорочку.

– Всiх повбиваю!!! – несамовито заволав Макс i влiпив жiнцi ляпаса. Удар виявився настiльки потужним, що Марина не втрималася на ногах i гепнула на пiдлогу. У цей час Максовi очi наштовхнулися на сусiдчину постать за вiкном. Єдиним порухом кинувся до крiсла, що бовванiло пiд стiною, – одразу по тому важкий удар вiдкинув обидвi половинки вiкна. Сяйливою зливою сипнулося потрощене скло – i крiсло вилетiло на подвiр’я.

– Повбиваю!!! – ревонув знову й вихопився на пiдвiконня. Несамовитий у своiй лютi, зiрвав iз розхитаних вiд часу петель лiву половинку вiкна й, рiжучи уламками скла долонi, вiдкинув його.

Злякана Емма Павлiвна вже зiскочила з лавки i мчала до своеi оселi. Мiж будинками розтявся ii пронизливий голос:

– Миколо, викликай мiлiцiю, чуеш?! Виклика-а-ай мiлiцiю! Цей мишiгiн усiх покалiчить!!!

Вiд ii крику Макс раптово зацiпенiв. Немовби його по пояс у землю ввiгнали. Повiки самi собою закрилися i враз у червоно-брунатнiй млi з’явився образ Миколи Трохимовича. Русявий кагебiст, скрушно похитуючи головою, щось говорив до н

Сторінка 16

ого, тiльки розiбрати цих слiв Максим не мiг. Натомiсть розпечена кров гатила молотом у скронях, бажання помсти рвало його душу на шматки. І тут же немов крiзь вату вчувався голос Клавдii Огром’як:

– Ха-ха-ха-ха-ха! Ви думаете, що я стара баба? Нi-i-i! Я – острiв! Я – великий квiтучий острiв посеред океану, до якого не допливти – не доiхати. Я живу сама по собi, сама в собi – i нiкому не знайти ключика до мого раю, до моеi таемницi! Ви живете, як примари, ви мучитеся у своему лайнi, а в мене завжди свiтить сонце, i мого щастя нiкому не вiдiбрати. І не втямити вам, зрозумiло? Чуете, гей, ви всi! Зрозумiло вам?


* * *

Ноги – широко розкинутi, спортивнi штани, влитi в тiло, аж трiщать, гола постава налита свинцем здоровоi молодоi снаги – таким виглядав Юрко Кириченко в очах школярiв, котрi тихо сидiли на довгiй дерев’янiй лавi пiд стiною спортивного залу. Усi вони захоплено спостерiгали, як ритмiчно, легко, нiби жартома вiджимаеться вiд пiдлоги iхнiй тренер. «Ось як треба, – промовляли Юрковi очi. – Тренуйтеся, i все у вас вийде!»

– Гей, атлете!

Голос пролунав, здавалося, з-пiд самоi стелi. Одначе той, хто гукав, стояв у дверях по той бiк спортзалу.

Юрко поглянув туди й упiзнав Миколу Трохимовича, врештi просто Миколу, бо iнколи й сам, незважаючи на те, що той доводиться йому рiдним братом, чомусь переходив на оте офiцiйне «Трохимовичу». Зиркнув – i забрав iз-пiд себе одну руку. Тепер вiджимався лише правицею, вiд чого жили на спинi заграли пульсуючими набубнявiлими звивинами. Здавалося, нiчого не змiнилося, тiльки багрянець на потилицi промовляв про неабияке фiзичне напруження.

– Та бачу вже, бачу! – весело озвався Микола. – Ходи сюди, е для тебе робота.

Юрко звiвся на ноги. Знiяковiло поглянув на дiтей – тi ж бо, захоплено перешiптуючись або просто роззявивши роти, чекали ще якихось трюкiв у виконаннi фiзрука. А брат уже рухався до нього.

– Ти менi зараз нагадуеш молодого дурнуватого бичка, якого вже пора прив’язувати ланцюгами, – тiшився Микола Трохимович. – Пригадуеш, як я колись утiкав вiд отакого биця навколо хлiва? А потiм дядько Іван закував клятого, ти хотiв його осiдлати, а ми вiдмовляли, щоб не скрутив собi в’язи?

Юрко теж усмiхнувся. Невдача з бугаем тодi спонукала його видертися на спину старому цаповi, який, за висловом тiтки Олени, «ревiв дивними голосами» й не хотiв рушати з мiсця. Микола тягнув його за налигача, а Юрко човп своiми гострими п’ятами помiж ребра, та проiхатися так i не вдалося. Зведенюкам (так братiв у хвилини доброго настрою величала тiтка) тодi добряче дiсталося, бо Юркова одiж, здавалося, навiки просякла важким козлячим духом, i навiть тiтчине прання довго не могло цьому зарадити.

– Що там у тебе? Знову в архiв? – запитав, потиснувши братовi руку.

– Спочатку в архiв, а потiм треба буде поговорити з одним типом, – упiвголоса вiдповiв Микола й виразно поглянув туди, де сидiли, перемовляючись помiж себе, дiтлахи. – Зараз вiдпросишся, добре? Скажи iм що-небудь… Хай… потренуються чи в баскетбол пограють. Дай дiткам завдання яке-небудь, щоб не бiгали по коридорах.

– Зачекай мене на подвiр’i, – промовив Юрко й повiльно рушив до своiх вихованцiв.

Сонце стояло десь над зазубреними стiнами замку Любарта. Микола Трохимович походжав тротуаром i розглядав примiщення спортшколи, у якому виразно проглядалися тi ж самi риси давньоi забудови, а коли Юрко, одягнутий у новенький спортивний костюм, випiрнув iз дверей, мовив трохи легковажно, аби розвiяти ту дрiбку напруження, що нiби зависла мiж ними в повiтрi:

– Як на колишню синагогу, трохи дивне примiщення, правда ж?

– Воно ж, мабуть, перебудоване. Я чув, що це частина оборонних споруд, якi тяглися навколо старого замку.

Миколинi «Жигулi» не хотiли заводитися, та Юрко не мiг думати анi про коробку передач, анi про те, що могли б Миколi, власне, уже й чорну «Волгу», одну з десятка, дати для користування – невже це такий клопiт для поважноi державноi установи? Та ще й такоi…

А то видiлили якогось недобитка з обтрiпаними сидiннями та розхлябаними панелями на дверях. Коли авто таки рушило, запитав коротко:

– Що шукаемо? Ти можеш менi сказати?

– Сам просився, аби я взяв тебе до якогось цiкавого дiла й сам-таки обiцяв не випитувати, – буркнув Микола Трохимович.

– Але ж я не бачу логiки в оцьому нудному копирсаннi в паперах. Ми риемося в минулому, а що там може бути цiкавого. Хiба нема якихось теперiшнiх, сучасних розслiдувань? Ви ж мусите щось вiдстежувати. Невже зараз перевелися шпигуни?

– Юрку, е питання, про якi я просто не маю права говорити. Навiть тобi, – заговорив Микола, пригальмовуючи бiля сiрого чотириповерхового будинку обласного управлiння КГБ. – Але дещо скажу, зачекай, не виходь поки що з машини.

Хвильку подумавши, заговорив далi:

– Пригадуеш фото часiв польськоi окупацii, яке ми з тобою знайшли минулого разу?…

– Там було багато знiмкiв.

– Четверо дiвчат. Пригадуеш, ти ще говорив, що колись були iншi критерii краси, а я з тобою сперечався, пам’ятаеш?

– Уж

Сторінка 17

згадав.

– Так от, усi вони – вельми цiкавi пташечки, якi дуже й дуже нас цiкавлять. Нас – це слiдство, розумiеш? Двi з них ще живi – це старi люди, якi доживають вiку. Їхнi справи зараз дуже ретельно переглядають i вивчають. Третя – жидiвка, яку розстрiляли нiмцi. А от четверту – Орисю Кириченко, яка теж загинула, нам треба перевiрити.

– Навiщо, коли вона мертва?

– Це важко сказати напевне. Я розмотую один клубок, у якому безлiч невiдомого. І от натрапив на це фото, розумiеш? Може, це буде й даремна праця, але в нашiй роботi важливо перевiрити все – кожну найменшу дрiбничку. А бувае, що якась дурничка, якийсь натяк, якась малозначуща обставина виводить тебе на потрiбну дорогу.

Втiм, було видно, що особливого ентузiазму молодий тренер не вiдчувае. Поглянувши на нього, оперативник вперто наполягав на своему:

– Так-от, Юрку, ти переглянеш кiлька папок, що стосуються однiеi бандерiвськоi банди, тому що ця Орися загинула в пiдпiльному схронi. Там е рiзнi документи: протоколи допитiв, фотографii, якiсь бандерiвськi папери, знайденi та вилученi пiд час лiквiдацii членiв банди. Треба це все перечитати, але вдумливо, допитливо. Ось тобi перелiк iмен, якi можуть десь вигулькнути в процесi вивчення тих папок. Прочитай, запам’ятай i вiддай назад. А я подивлюся деякi кримiнальнi справи. Треба перевiрити одного нiмаку.

Юрко здивовано звiв догори брови.

– А що, на нiмцiв у вас теж е справи?

– На всiх, Юрку, на всiх i кожного, – вiдповiв, посмiхаючись, Микола Трохимович, i додав: – Зробимо так: зараз вийдемо i я пред’явлю перепустку. Тодi пiдемо в зал i будемо працювати. Чергова – моя приятелька, тому, думаю, нiчого зайвого не питатиме, одначе ти будь обережним i намагайся до неi не говорити. І найголовнiше: не смiй нiчого собi записувати чи коментувати вголос. Побачив – i запам’ятав, зрозумiло?! Навiть якщо б ти знайшов щось надзвичайне, повинен зберiгати цiлковитий спокiй, докiнчити роботу i розповiсти менi про побачене лише на вулицi.

– Це що, така таемниця? Вiд кого ми ховаемося?

– Така таемниця. Я тобi сказав, як дiяти? Отак i дiй.

– Нас будуть пiдслуховувати, чи як?

Микола, здавалося, вже ледь стримував роздратування.

– Перестань весь час розпитувати. Раз я тобi на цьому наголошую, значить знаю, що роблю. Вчися трохи думати головою, а не бiцепсами…

Пiднялися до архiву. У залi було прохолодно. Як i минулого разу, худа, блiда i якась на диво мiзерна жiночка подала iм папки з паперами й одразу ж пiшла до свого столика. Вiдтак вони з Миколою стали нiби единими живими iстотами в цьому примiщеннi, бо чергова сприймалася майже як декоративне доповнення до суворого iнтер’еру архiву.


* * *

– Може, впустите мене?

Свiтлана Лебезун похмуро дивилася на вiзитерку, яка стояла бiля порога. Одразу пригадала Марину дитятком i подумала: життя iнколи виробляе з людьми лихi речi. Клавина донька завжди тягнулася до неi в тi колишнi часи. Було таке грайливе, миле, веселе й життерадiсне дiвчатко, аж свiтилося вiд, здавалося, невичерпноi внутрiшньоi енергii. Гарна-прегарна дитинка була. Тепер же… Оця змарнiла, змучена жiнка… Чого вона, власне, хоче? Навiщо прийшла?

– Заходь.

Марина, голосно сопучи, повiльно й натужно стягувала з нiг чоботи.

– Прийшла, тьоть Свето, з вами по-людськи поговорити. А то моя мати вже таке виробляе, що й соромно розказувати.

– Що менi до твоеi матерi? – байдуже запитала стара, пропускаючи гостю до покою. Власне, оцю кiмнатку покоем назвати було важко, хоча сама хата, колись перекуплена Лебезунихою, щоб дожити вiку, якимось дивом лишилась у цьому престижному мiсцi. Мабуть, мiським архiтекторам просто не доходили руки до розвалюхи.

– Смiетеся? Ви, мабуть, моiй мамi рiднiша за мене.

– Сама винна!

– Може, й сама. Я вже нiчого не розумiю. Часом думаю, бабо Свiтлано, що я народилася в якусь лиху годину: нi спокою менi нема, нi простого жiночого щастя, нi долi. Пекло, та й усе. Єдина втiха – пiду на роботу, мию пiдлоги в iнститутi, то часом трохи забудуся.

«Народилася в лиху годину… Лiпше й не скажеш, – подумала тим часом Лебезуниха. – Якби ж то ти, голубко, знала, як i коли тебе зачато!» Цiеi митi в серцi староi прокотилася тепла хвиля спiвчуття.

Баба Свiтлана пильно вдивлялася в обличчя Марини. Що й казати: несла в собi Максова жiнка й справдi лихий знак – у цих зморшках на обличчi, у цiй згорбленiй поставi, в порожньому поглядi очей. Неначе з перших секунд життя отримала вона якусь невидиму печать злого фатуму, й це тавро ятрило Маринi й душу, i тiло.

– А тепер ось, мати… Ви собi не уявляете: сказала Максовi, що в неi в матрацi захована карта. Що ви ту карту приховали в надii на Максову бридливiсть. Мовляв, не захоче в материних бебехах порпатися, то нiколи й не знайде.

– Яка ще карта? – здивувалася Лебезуниха.

– Карта, де захована скринька.

– Скринька?

– Ну та, iз золотом, бодай би вона згорiла. Скринька, яку ми всi, наче вар’яти, шукаемо.

«Шукаемо… Отже, золото Ривки, якого нiхто не бачив, муляе душу не тiльки нам iз Кл

Сторінка 18

вкою», – обмiрковувала почуте баба Свiтлана.

Марининi вiдвiдини й справдi виявилися цiкавими. Лебезуниха поглянула у вiкно, мовби шукаючи в тьмяному свiтлi знадвору якусь пiдказку. Значить, мова знову йтиме про ту скриньку. Усi неначе сказилися вiдтодi, як п’яна Клава ненароком прохопилася при Маринi й Максовi про ii iснування. Сказала – нiби вгородила ножа помiж ними всiма. Ану ж бо, хто першим вихопить гострого гостинця, щоби пустити його в роботу.

– Чуете, бабо Свiтлано, Макс почав матiр перевертати…

– І не нарiкав, що йому смердить? – уколола стара.

– …Взявся перевертати, а мати криком на всю околицю: «Ой людоньки, гвалтують! Ой, рятуйте!» Знадвору Емма Павлiвна, сусiдка наша, своi баньки вилупила, я вчепилася Максовi в груди, а ваша, бабо Светю, подруга верещить: «Вiн до мене лiзе, вiн мене зачiпае!»

Стара, добре знаючи пiдступну вдачу Клавдii Огром’як, не витримала й посмiхнулася.

– Ви, бабо, не смiйтеся. Це не смiшно. Мiй бовдур ось менi губу розквасив, подивiться, як усе запухло! Шибки в кiмнатi повибивав, до сусiдки кричав, що уб’е… А потiм так напився, що знайшли його на сусiднiй вулицi пiд парканом. Двое парубкiв притягли пiд вечiр, мовляв, нате, тiтко Марино, бо ще вночi задубiе лежачи.

Лебезуниха нiяк не могла заспокоiтися. Смiх просто-таки душив ii, а уява малювала дивнi картини: ось басовитий голос паралiзованоi гримить на увесь тихий понуркуватий Луцьк, ось розпатланий шаленець Макс виламуе вiкно, щоб розквитатися з паскудною тiткою Еммою Павлiвною (шкода, що не вiддубасив цю видру).




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Городник – заступ, лопата.




2


Льотерiя, вiд loteria (пол.) – лотерея.




3


Тут у значеннi – не евреям.




4


Матерiя – тканина.




5


Вiллi Токарев – вiдомий виконавець росiйського шансону, з 1974 року проживав у США.




6


Мишiгiне копф (евр.) – дурна голова.


Поділитися в соц. мережах: