Читати онлайн “Де зерно, там і полова” «Марко Кропивницький»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Де зерно, там i половаМарко Лукич Кропивницький
Марко Кропивницький
ДЕ ЗЕРНО, ТАМ І ПОЛОВА
(Двi сiм’i)
Драма в 4-х дiях
Дiевi люди:
Самрось Жлудь, мiщанин.
Зiнька, його жiнка.
Роман Жлудь, парубок.
Настя Жлудиха, мати Самросева i Романова.
Степан Рева (по-вуличному Чабан), селянин.
Хотина, його жiнка.
Хведоска, iх дочка.
Кирило, старий дiд.
Харитон, середнiх лiт.
Юхим, його син, парубок.
Денис, Пилип, Свирид – селяни.
Онопрiй Митрохванович Чикалка, крамар.
Старшина.
Писар.
Ганна, молодиця.
Любка, Мотря – дiвчата.
Дiвчата, парубки, народ, старцi, дiти i музики
Дiеться на селi.
Дiя перша
На пригорi село. В глибинi кону дзвiниця i бархан; ближче, полiворуч; Волостне правление», праворуч крамниця з табличкою: «Боколейна лавка». Бiля дзвiницi, на схiдцях, старцi; подекуди снують дiти з крашанками.
Ява 1
З дзвiницi виходять дiвчата, шепочучи i хихикаючи промiж себе, i проходять в садок, що за барканом; за дiвчатами поодаль iдуть пишаючись парубки.
Ява 2
Мотря, Хведоска i Любка виходять з дзвiницi.
Хведоска. Яка тiснота в церквi: миру, миру, мов бджiл у вулику,– так i кишать, так i гудуть! Душно в церквi, аж млосно!
Мотря (хихикнула). Чисто!.. Я вже дивувалася, дивувалася, як це ти не зомлiла! Чуеш, Любко! Бачила ти, скiльки Хведоска свiчок прилiпила, мало не до кожного образа?
Хведоска. Тобi заздрiсне, чи як?
Мотря. Чисто! За кого ти iх так багато ставляла?
Хведоска. От тобi й знаеш, за кого,– за батька, матiр, за рiд i за мир хрещений.
Мотря. Чисто! А за того ж мирянина скiльки?
Хведоска. За котрого? Ну й що ти раз по раз вигадуеш?
Любка. Ой, свята та божа! Ще й питае, за котрого.
Мотря. За того, що цiлого семигривеного поклав титаревi на тарiлочку?
Хведоска. От так пак! На ж тобi!.. Пхi!
Любка. Дукар! Такому не диво й карбованця викинути.
Мотря. Тiльки що з’явився вiн у церквi, так наша Хведоска зразу й нестямилася!..
Любка (хихика). Та вже й не потрапе, куди iй очi звести.
Хведоска. Отже, я i в головах собi нiчого того не покладаю… З якоi б то хвороби?
Любка. Вiн ii очима пече, а вона аж мiниться в лицi, та все, сердешна, молиться, та навколiшки припада!
Хведоска. Вже вхопили на кутнi?
Мотря. Слухай-бо, Хведоню! Невже ж i справдi вiн i досi i словом тебе не зачепив?
Хведоска. З якоi немочi? Що я йому або вiн менi? Байдужiсiнько!..
Пiшли в садок.
Ява 3
Самрось Жлудь i Роман зупиняються на бабинцi.
Самрось. Ну, скажи, пожалуста, га? Прогавив кума Онопрiя Митрохвановича в церквi та й не похристосувався з ними!.. Пока люде запричастяться – сьогоднi спаселникiв сила! – збiгаю та похристосуюся. (Іде до крамницi).
Роман. Коли б же ти там не бавився!
Самрось. Отак! Маненький я, чи що?
Роман. Батько скоро запричастяться…
Самрось. Та що?
Роман. Додому iхатимем.
Самрось. Думаеш, що нап’юся? Здаеться, я ще не дурень на свiтi? (Пiшов у крамницю).
Роман (сам). Бачив, що й Хведоска вкупi з дiвчатами вийшла з церкви, – куди ж вона подiлася? (Огляда навкруги). Невже пiшла додому? Цебто й сьогоднi не доведеться зустрiтися? Мало не щонедiлi бачу ii в церквi, а ще нi разу не спобiг ii так, щоб перестрiти, та поздоровкатись, та хоч би словце промовити. І вона нiби нарочито обминае мене, все осторонь обходе… Незвичайно так нi з сього нi з того галопом пiти назустрiч, перепинити… Та вже ж або сьогоднi, або завтра – приiду прямо до ii батька, вигадаю яке-небудь дiло… (Іде до баркана).
Ява 4
Харитон, Кирило, Пилип i Денис.
Денис (бухика). Та й довго ж пiп причаща!
Харитон. Спаселникiв багато: мало не на сотню!
Денис. Нiби не мали часу за пiст вiдговiтись? Коли б швидше розговлятися… iсти – аж душа болить!
Харитон (до Кирила). Сидiли б, дiду, у таке свято дома: людей у церквi, як комашнi, мало вас не задавили!
Кирило. Га? Бог смертi не дасть, то й вовк не проковтне!
Денис (бухика). Тьху на тебе, от причепилося!.. Неначе там тобi усерединi що гарчить або ж гавка…
Пилип (глузуючи). То, мабуть, горiлка з сирiвцем свариться? Коли б до цього кашлю та ще кольки…
Денис. Коли б тобi до очей та бiльма!
Пилип. А ти б менш трiскав кукульвану, не давило б!
Денис. Я за твоi п’ю, чи як? Ти мене частував коли-небудь?.. Розговiюся, зараз на пiч та й догоричерева: спатиму аж до провiд!
Харитон. О! А до шинку?
Денис. Чортма за що, в кишенях анi дзенькне!
Харитон. А набiр?
Денис. Набрався, братухо, по самiсiнькi вуха!
Пилип. Нiби не знайдуться такi, що почастують?
Денис. Ну й чого ти чiпляешся, чого лiзеш в вiчi, як та слоква? Авжеж, що знайдуться ще путящi, не всi такi скнипи, як ти!
Пилип. У мене дурничку хава з’iла.
Денис. Вона вже й тебе туж-туж стрiска!
Пилип. А стрiска! Що ступiнь, то вже ближч до домовини.
Денис. Коли б думав про домовину, не складав би карбованцi в скриньку!
Пилип. Живий про живе мiркуе!..
Харитон. Ну й дiждалися ж тепла! Надiв с
Сторінка 2
огоднi гедзетика, думка шибала: змерзну! – аж воно i в гедзетику парить.Кирило. Га? То ще кров в тобi воюе; а як менi, то ось i в кожусi холодно.
Харитон. Ну й зима ж була!
Пилип. Сутужна!
Денис. Було б, мовляв, ще сутужнiш, та вже й нiкуди!
Харитон. І довга! Таких зим довгих, либонь, ще й не було?
Денис. Була б ще довш, та вже й нiкуди!
Пилип. А тобi що? Нi волика, нi корiвки!.. Що ти, за пашею бiдкався, чи як?
Денис. Не до тебе п’ють!
Пилип. Не стало топлива, ти хату обдер?
Денис. Обдер свою, а не твою!
Кирило. Далi зими ще довшi будуть: перед кiнцем свiту геть усе переплутаеться…
Денис. Либонь, воно до того вже i йдеться. Мабуть, i ховрах геть повимерзав? Торiшню весну моi хлопчаки таки наловили iх, аж на одинадцять карбованцiв; а цю весну, мабуть, чорт матиме й того заробiтку?
Пилип. А чорт матиме! Бо тепера до волостi, писар менi казав, прийшла статистика, що земство не платитиме вже за ховрахiв…
Денис. Обдурюй кого iншого!
Харитон. Чи й справдi? Не платитиме вже?
Пилип. Написано, щоб кожного надiлу по скiлькох там ховрахiв ловили та приставляли до волостi…
Харитон. Гм, шутки!..
Денис. От чорт не видав! Ач, якi митцi? Чорта з два я iх ловитиму за спасибi!..
Пилип. Примусять!
Денис. Мене? Овва!
Кирило. Чи ловитимуть, чи не ловитимуть, а як захоче господь покарати, то вiдкiля те й лихо вирине: i ховрах, i кузка, i гемонська муха, i всяка нечисть!..
Пилип. А звичайно…
Харитон. А так, так… Все вiд господа милосердного!
Кирило. Адже розказував якийсь чоловiк, що десь-то та хтось-то усiх ховрахiв повипивав на своiм надiлi; а сусiда його, каже, навiть i кухля води не збавив: на божу волю здався. Що ж, нарештi, вчинилося?
Харитон. Мабуть, у того, що виливав, геть ховрах хлiб вибив?
Кирило. До цурочки, дощенту!.. А в того, що не зачiпав iх, хоч би тобi стеблину знiвечили!
Денис. Он як!
Пилип. А бува, бува!..
Кирило. Все вiд господа милосердного!
Харитон. Ну, скажiть, на милость божу, що воно за причта, що вчора зовсiм було насупилося ва дощ, думка шибала: ось-ось полле, ось-ось ушкваре!.. Отже тiльки погримiло та поблискало…
Кирило. Га? Воно вже так щоразу коiтиметься, що погримить, поблиска, часом трошки побризка та й розiйдеться.
Роман (спершу наслухав, далi пiдходить ближче). Через що ж то воно, дiду, так коiтиметься?
Кирило. Га? Через що? Показав би я iм, та несила вже моя… А розплодилося iх до пропастi!..
Харитон. Отак i я догадувався, отак самiсiнько!.. Це ви, дiду, про вiдьом кажете?
Кирило. Їздили колись вони на менi, та вже ж i я ними iздив, ого, ще й як iздив! Як сяду, було, на неi, та замордаю, та як почну хвайдою манiжити, аж мило з неi клубками котиться!..
Роман. Цебто у снi вам так вбачалося?
Кирило. Га? У снi? Стривай, дадуться вони коли-небудь тобi взнаки!
Денис. Роман митець кожному баки забивати!
Ява 5
Тi ж i Свирид.
Свирид. Про вiщо чурукуете? Пилип. Звичайно, про те, що, мовляв, щодня тебе муля…
Харитон. О, муля, аж дошкуля!
Денис. Було б ще дошкульнiш, та вже й нiкуди!
Харитон. Дiд Кирило кажуть, що вiдьми розплодилися, а Роман глузуе!
Денис. Сказано: багач та ще й грамотiй!
Роман. То дiд глузують над вами, а я навсправжки кажу, що тi вiдьми дiдовi снилися.
Кирило. Га? Снилися?.. Як тiльки дочиталися до хреста, я луп очима: стоiть мацапура поплiч мене i шкiриться!.. Вiдкiля це ти, думаю, вискiпалася? Ще й з дiйницею на головi! Стоiть i звiриться на мене… Я iй тиць дулю навiдлi, отакечки – о! На тобi, кажу, хвостата прояво! Щезла!.. Зирк управоруч, аж i друга!..
Харитон. Сторiя!
Роман. Це ви, дiду, задрiмали та до того ще постилися трое день…
Кирило. Батьковi своему лисому розкажи!
Роман. А чом же нiхто iнший, опрiч вас, не бачив тих вiдьом?
Харитон. Бо дiд, так вони средствiя такого знають, що сподобилися iх бачити!..
Роман. Неправда! Нехай дiд так зроблять, щоб тi вiдьми отут з’явилися, тодi i я повiрю!
Кирило (плюе). Тьху! (Пiшов).
Свирид. Ну… Тадже ж i в книжках повиннi писати про вiдьом?
Роман. Пишуть!
Пилип. Аякже! Мiй старший хлопчина якось читав менi про «бабу-ягу, костяну ногу».
Роман. То ж казочка, а казочка – побрехенька. А е такi книги, у котрих i правду пишуть.
Харитон. Яку ж правду?
Роман. А таку, що багато ще е людей у дитинячiм зростi, котрi вiрять усякiй нiсенiтницi.
Свирид. Хто ж його зна, котрiй книжцi i вiрити?
Харитон. Стривайте! Ну, а через що ж нема у нас дощiв, через що? Кажуть: куди вiдьма махне рукавом, туди й хмари прожене. Правда, Денисе? Так же кажуть?..
Денис. Нехай отой розумний каже.
Роман. Аби б дощi, то вже й хлiб родитиме?
Харитон. Атож як?
Роман. У книжках пишуть i достометно викладають, що засухи вiдтодi настали, як повирублювали лiси та позамулювали рiчки…
Денис. Чорт батька зна що плетуть!
Свирид (до Дениса). Та ну, не перебаранчай!
Роман. І знов доказують i те, що люде здебiльшого обробляють землю «на нехай».
Деякi. Як то «на нехай»?
Сторінка 3
оман. Сяк-так подряпають, як ще колись-то дiди та прадiди дряпали.Харитон. Одначе ж за прадiдiв хлiб родив?
Свирид. Ще й який хлiб!
Денис. Навдивовижу!
Роман. Тодi земля мала силу; а тепер вже переорали ii на попiл, знесилили. Замiсть того щоб обробляти, наприклад, так, як нiмцi-колонiсти обробляють землю, наш брат тiльки дряпа i всi надii склада на бога.
Денис. Як бог захоче, то й на голому вродить.
Харитон. Без бога нi до порога.
Роман. А звичайно. А друга приказка каже: «Поможи, боже! – Роби, небоже!» Отже, нiмцi, мабуть, цю приказку добре розжували.
Свирид. Так то ж нiмцi!
Роман. Такi ж люде, як i ми; i тому ж боговi моляться. Нiмцi до ладу обробляють землю та ще й удобряють.
Пилип. Там i спромога, i снасть iнша!..
Харитон. Та, може, воно… Ну, скажiть, на милость божу! Тепера у мене плуг е, то лемiш на ньому ще вiд дiда! Що ж менi – поламати його чи спалити та нiмецького купувати?
Денис. Ось знаете, що я вам скажу? Дайте ви менi отак, як я оце стою: десятин з тридцять землi на вiчнiсть та плугiв зо три, волiв, годiв на п’ять вiльготу…
Пилип. Та ще чого?
Денис. Ще чого? Та хоч i годi!
Свирид (усмiхаеться). І небагато чоловiковi забагнулося!
Денис. І тодi побачите, яким я зразу зроблюсь розумним.
Пилип. А так, так!..
Денис. Ти-бо не такий! Чого шкiришся? У тебе плуг, волiв е, то й розум у тебе е! Свирид мае двi пари волiв та четверо коней? Вiн теж розумний! Тепера у Романового батька: сiмдесят десятин землi, свiй хутiр, худоби сила, грошей повнi кишенi, усякi достатки!.. То же Роман мусить бути розумнiшим над вами обома… Одним лицем: памещик-о! А ми злиднi, то ми вже дурнi, болвани!.. Шапочку повиннi здiймати перед дукарями!.. Нi, ти спершу дай менi силу, то й я показав би себе!
Пилип. Оце правда! Що правда, то не грiх! Таку вже правду сказав, як на квитанцii списав! Хто-хто, а ти показав би себе: щодня одвiдував би всi шинки.
Денис. А чи не плюну я тобi межi очi?
Ява 6
Тi ж, писар i старшина.
Писар. Што, Роман Софронович, все з мужичками гуторите?
Роман. А хоч би й так, кому вiд цього зашкодить?
Писар. Сколько разов постерегаю вас у етих времяпровожденiях, ну не соображу: какая вам вигода?
Старшина. І я не соображу.
Роман. А так собi балакаемо, та й годi: не кожне слово мимо вуха летить, iнше i в вухо.
Писар. А по-моему, з ними розглагольствовать, що по водi батогом хлестать!
Пилип. Тобто ми такi дурнi?
Писар. Не в том расчот…
Свирид. Ав чiм же?
Писар. Што просвещенiя на вас не видать…
Старшина. Нiкотороi прибавки!
Пилип. З путящоi балачки, то .й ми дещо розжовуемо.
Свирид. Таки як добре пожуеш, то й розсмакуеш…
Писар. Сомнiваюсь. Думаете, што я ету орду не пробував цiвiлiзувать? Двадцять разов принiмався – не действует! Ти йому образи, а вiн тобi лика!..
Старшина. Така навкруги необразованость!..
Денис. Це правда, господин старшина! Істинно, як на гладкому, як на черiнi!.. Коли несила, то краще мовчати!..
Старшина (грiзно). Тобi давно вже пора замазати рота!
Денис. То я його не геть-то ще й роззявляю!..
Старшина (скоса зиркнув). Чу-чю в хлiв!
Денис. Та я… (До Харитона). Ходiм! Началство, звiсно, треба мовчати.
Пiшли з Харитоном.
Писар. Скажiть нашим мужичкам: господа, просимо викушать по чарочцi…
Денис (оглядаеться). Га?
Писар. О! (До Дениса). Ступай, ступай! По чарочцi, так ето на них действуеть! Примерно, почну iм пояснять про телеграф…
Роман. Про телеграф? Навiщо ж це?
Писар. Как? Ото ж у нас телеграф проходить?
Старшина. Стовпи ото i дрiт, то ж телеграп?
Роман. Ну?
Старшина. От тобi й ну! По ньому ж депешi йдуть. Примерно: тут бренькни, а в Петербурзi чутно!
Писар. Заговорю з ними об суетностi мiрской: вони сисчас собстветную суетность: «А чи не чувать там ще, чи скоро нам землi прирiжуть?»
Пилип. Що в кого свербить, то вiн те й чуха.
Свирид. Кожному свое на думцi. Мовляв: бондаревi – обручi, шевцевi – ремiнь, хлiборобовi – земля!..
Роман. На мою думку: селяниновi до телеграфу ще мало клопоту.
Писар. Ну, то ви розводите канiтель!
Старшина. Або як урядник кажуть: «мирхлюндiю»?
Роман. Балакали б про те, що селяниновi кориснiш. Наприклад, хоч би розтлумачили iм «крестьянське положенiе»…
Писар. Вот не було печалi!
Роман. Ви, пане писарю, згорда дивитеся на мужика i лiчите себе надто розумнiшим вiд нього; а коли б ви балакали з ним, як з рiвнею, було б пуття. От сьогоднi, наприклад, у нас велике свято, зiбрали б ви громаду та й помiркували б гуртом: хто той, котрого усi християне в цей день величають?
Писар. Це дiло попове! Спрощу вас: видали ви «рыцаря печального образа»? Так осьдечки вiн стоiть перед вами.
Роман. Скажiть, бога ради, вiд чого це, як тiльки балачка наша доходе до краю, до дiла, ви зразу починаете замазувати менi очi чорт батька зна чим?
Писар. Но однако ж… Впротчем, я нiсколько не охотен вам больщ возражать, потому што нема тут такого третього, котрий би обсудив: хто з нас больш не при своiм у
Сторінка 4
i-розумi!Старшина. Слухайте мене! Я вам по настоящiй совiстi скажу, що з мужиком нiколи не слiд у патьоки заходити. От я вже четвертий рiк за старшину, ну нi-котороi, щоб образованость яка, нiкотороi прибавки!..
Роман. Це ви вже обидва починаете воду товкти! (Хоче йти).
Старшина (лапа його за рукав). Не любите правди? Постривайте-бо! Знаете ви казку про «стрижене та голене»? Отак же i наш мужик: кiл йому на головi тешiть, а вiн таки своеi гнутиме! Як i «сбдухи праведнi» виходитимуть з нього…
Роман. Якi «сбдухи»?
Старшино. А як же? Як чоловiк помира, то з нього виходять сбдухи праведнii.
Писар. Ви, Юхим Ничипорович, не понiмаете Романа Софроновича, ну тольки я iх постяг. Вони хварисействують, ей-богу, хварисействують! Побули б вони у моiй шкурi лiбо в вашом положенii.
Старшина. Борони, боже, усякого хрещеного i нехрещеного!
Пилип. Та нужда навчить коржi з салом iсти.
Свирид. Ого-го, ще й як iстимеш!
Старшина. А може, це овсiм не до вас рiч? Знаете примовку: мовчи, дуря, не з тобою гаварять?
Писар. Всяке животне повинно знати свiй хлiв!
Роман. Та й я те ж кажу. (Смiеться).
Писар. Ну што ви? Ех, ви вочень вумние!
Старшина. Мужиковi дай волю, вiн зараз з тобою запанiбрата або на груди сяде.
Роман. Коли б же то теля та не забувало свого хлiва?
Писар. Ви же ето у какую ноту ударяете?
Старшина. Я ледве-ледве за три года набив руку.
Пилип. Еге ж, аж набубнявiла?
Старшина. Чу-чю!..
Пилип (тихо). Ну-ну, не дуже. (Пiшов, за ним Свирид).
Старшина. Посадови кого другого на мое мiсце – здурiе!
Роман. Не здурiе, а задурiе! Та як i не задурiти: з мужикiв та зразу в пани вскочити?
Старшина. Як? Тадже ондечки, як була у нас нападенiя…
Роман. На кого?
Писар. Юхим Ничипорович неправильно виражають! Вони кажуть про епiдемiю!
Старшина. А як ящур напав худобу? А чума?..
Роман. Куди це ви розмову заламуете?
Старшина. То-то ж бо й е! Скотину велено вбивать, а громада почина бунтувать! Отут i впорядкуй! Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру i продав; а ми своiх з шкурами будемо закопувати?
Роман. А нащо ж ви з свого вола шкуру здерли?
Старшина. Нащо?.. Ну та вже… І знов скажу ще й так: чума чумою, ящур ящуром, а як об самуварях? Як понаiздять: справник, становий, дохтур… «Подай самуваря!» А iнодi: «Подай сахарю-чаю!» Десятник, хiба вiн що зугарен? Звели йому самуваря зогрiти, вiн i налле туди води, куди слiд вугiлля вкинути. Єй-богу, правда!
Роман. Та все ж таки я не розберу, навiщо ви менi про це кажете?
Старшина. Навiщо? Тепера двое лошат урядникових на зимiвлi, телиця станового…
Писар. Довольно, Юхим Ничипорович! Усiх обов’язаностей за одним духом не вимовите.
Старшина. Нi, я к примеру кажу, що треба ж з чогось потягнутись?
Писар. Развi ви не сообразiте, що Роман Софронович взяли собi воображенiе, що всi тут дураки?
Роман. Он до чого вся балачка тичеться! Митцi!
Писар. Смiшно вам? Важна комерцiя. Що ж, Юхим Ничипорович, розговiвшись, поiдемо на земських у проминаж?
Старшина. Ото тiльки тобi i втiхи, що iнколи проманажишся.
Писар (до Романа). Ви чванитесь тим, що вчилися у городськом училищi?
Роман. Збоку виднiш, хто з нас чваниться.
Писар. Но i я, мiлостiвой государ, i по школах вчився, i промеж людей, можеть, болiе бував, нежелi хто? А при том захачу – поведу разговори; но могу i пренебреженiе сказать! (Іде).
Старшина. Поштенiе! (Простяга руку). Давай-те-бо руку? (Чоломкаеться з Романом). Чудний чаловек! А бодай вас!.. (Махнувши рукою, – йде).
Ява 7
Тiж i Чикалка.
Чикалка (на порозi крамницi). Господа, неужто, дискать, ви обминьоте мою убогу хижину?
Писар. Юхим Ничипорович, зайдем «в хижину бедную, богом хранимую»?
Старшина. Та воно можна.
Чикалка. Не обiдьте, дискать, господа, маленького чаловечка! Маленького, дискать, усякий можеть обiдить!.. Милостi просю!
Старшина. Що ж, вступим на часинку?
Пiшли.
Ява 8
Зiнька i Роман.
Зiнька. Ти, може, не захочеш i похристосуватися зо мною? І
Роман. Чому? Це ж закон… Давай похристосуемось.
Зiнька. Обiйдеться? Закон… А якби не закон, то тобi б i однаковiсiнько?
Роман. Чогось еретуешся?
Зiнька. Може, вiд того, що ти такий засмучений.
Роман. Нi, я… Не сам себе чоловiк засмучуе, а пригода: бажаеш супокою, а натрапиш на журбу.
Зiнька. Виховуешся, через те й балакаеш загадками?
Роман. Якi тут загадки? Дiло як на долонi.
Зiнька. Ну й чого-таки й справдi сумуеш? Хоч би ради празника повеселiшав.
Роман. Не сплинуть радощi у думках, коли почуваеш в собi болячку, котра щохвилi гiрш ятриться.
Зiнька, Бо колупаеш болячку! Не колупай, швидш загоiться. Та що вже?.. Навiщо б я мала ховати очi та лисичити? Не зволiкайся краще, а кажи прямо: Зiнько, ти менi обридла!
Роман. З якого ж побиту так скажу?
Зiнька. А як же ще? Здмухни зразу, як пилину з долонi!
Роман. Не з того краю починаеш, сестро, розмову, то нiяково й мiркувати. (Хоче йти).
Зiнька. Думаеш, що я й досi не догадуюся? Бачу вже
Сторінка 5
я добре, що коли не тепер, то в четвер!Роман. Неспароване нащо й розрiзняти? Воно й без того нарiзне…
Ява 9
Тi ж i Ганна.
Ганна (до Зiньки). Ти осьдечки, а я тебе в церквi дивлюся.
Роман пiшов у церкву. Зiнька. Душно в церквi.
Ганна. Давненько, давненько не бачилися! Я тебе насилу пiзнала. Куди ж нам до вас: багачка! Воно вже й скрiзь так повелося: багачi до багачiв туляться, а злиднi одно другого зажирають!..
Зiнька. Не розберу, чого де ти i за вiщо докоряеш?
Ганна. Та… як же тобi живеться-поживаеться?
Зiнька. А так…
Ганна. Нiби збентежена чого? Догадуюся! Чи правда, що Самрось знущаеться над тобою й досi?
Зiнька. Всi знущаються, кому забагнеться.
Ганна. А ти все не скоряешся, не мовчиш? Чула!.. Кажуть, що якось Самрось вернувся п’яний додому, роздяг тебе до сорочки, а косу забив кiлком у лаву та як почав тебе катувати!..
Зiнька. І косу прибивав, i до стовпа налигачем прив’язував… Кому ж iншому боляче вiд того, як не менi?
Ганна. Ой лишко, лишко!..
Зiнька. Жалiбниць багато, та допомоги анi гич!
Ганна. Ох, жiноча доле, бодай тебе блискавкою запалило! А оце вже як Роман прийшов додому, то, кажуть, колотнеча утишилась? Нiбито Роман, господи, як тебе жалуе?..
Зiнька (зiтхнувши). Та жалуе ж!.. Тiльки що тi жалощi жалчiш вiд кропиви.
Ганна. Це правда, що як хто заступаеться, то нiби ще болячiш робиться!.. А свекруха ж як з тобою?
Зiнька. Яким вiтром на неi повiе, таким вона й диха… Цур iй, такiй розмовi, обридла! А тобi ж як дихаеться?
Ганна. Що менi? Хiба менi було з кого вибирати: у наймах зросла, з наймiв i замiж пiшла. Чула ти приказку про сiрого вола, що робе вiн до втоми, а його за те ще бiльш поганяють? Отже, я, либонь, i сiрого вола заламала б у ярмi. Десять дiл за одним заходом i кипiло, i горiло в мене. Два роки мов у пеклi була!.. Чоловiк у мене, вiн би й нiчого собi, коли ж похнюпа: поскаржусь йому на свекруху, а вiн мовчить!.. Поскаржилася раз, поскаржилася вдруге,– бачу: не варто бiльш i скаржитись. Вiдтодi замовкла я, мов у рот води набрала! Та цим тiльки й переважила свекруху.
Зiнька. Зато ж нарештi доскочила щастя?
Ганна. А що воно таке, оте щастя, скажи менi? Та й задля кого воно, мовляв, писане? Не зазнала його змалку, то вже враг матиме й до останку! Що ж, дiтки у мене пiдростають, свекруха втомилася гримати… Неначебто благодать у нас в господi. Хлiбець у нас не позичений, е й худiбка, е одежинка,– сказать: заталанило! Тiльки що сила вже не та в менi… (Зiтхнула). Ось чого менi тiльки й шкода: силоньки моеi!
Зiнька (промовчала). І невже, Галю, нiякi думки тепер тебе не турбують?
Ганна. Якi думки? За клопотами чи знайдеться час баблятися ще з якимись думками?.. Колись i думки цвiли i ряснiли, та пополовiли i зав’яли… Цур iм! Ходiмо, гей, у вограду та посидимо: ноги бiда як болять! Четверо день то, либонь, i не присiла, i на часочок не прилягла! Паски сама попекла, свекруха й за холодну воду не взялася, хату пошпарувала i вибiлила, дiтвору пообшивала i пообмивала!.. Коли б ти заглянула в мою хатину, сказала б, що в раю!..
Пiшли.
Ява 10
Хведоска, Мотря i Любка.
Мотря (оглядаеться). Це ж Жлуденкових невiстка, Зiнька. Ач, як гарно вбрана! А доброго намиста скiльки, аж шия вгинаеться!..
Хведоска. Чи не пiшли вже батько додому?..
Ява 11
Тi ж i Р о м а н.
Любка (побачила Романа). Вiн, вiн!.. Глянь, Хведоско!
Хведоска. Хто? (Побачила Романа). Байдуже. Мотря. Ач, неначе той яструб зорить! (Нiби голосно). Кого ти там визираеш? Куди ти очi зводиш, осьдечки вона!..
Хведоска (затуля iй рота). Чи ти при своiм умi?
Мотря. Вiн хоче, Хведоско, похристосуватись з тобою; зостанься тут, а ми пiдемо.
Конец ознакомительного фрагмента.