Читати онлайн “Бомбардир” «Кирило Круторогов»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Бомбардир
Кирило Круторогов


Дебют
Футбол – не тiльки перемоги, слава, контракти й гонорари зiрок, але й тяжкий труд, жорстокi травми, розчарування i втрати. Дебютний роман вiдомого украiнського футбольного коментатора й журналiста Кирила Круторогова – одна з перших вдалих спроб подивитися на украiнський футбол iз середини, зазирнути за лаштунки «великоi гри», зрозумiти цiну сходження на вершини, про якi мрiють хлопчаки, що вперше ступили на iгрове поле.





Круторогов Кирило

Бомбардир



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!


Імена героiв i деякi подii в цiй книжцi е вигаданими й нiколи не вiдбувалися насправдi. Тому будь-якi збiги назв, ситуацiй та iмен – випадковi. Водночас автор вважае, що багато проблем украiнського футболу йому вдалося вiдобразити досить переконливо.







ПЕРЕДМОВА


Футбол – феноменальна гра, яка пiдкорила всю планету. Для багатьох його шанувальникiв це щось набагато бiльше, нiж просто вид спорту. Тому що в основi футболу – чесна боротьба, а кожний матч – справжня драма, що в нiй будь-який учасник за дев’яносто хвилин проживае цiле життя, насичене подiями й конфлiктами. Але магiя футболу не закiнчуеться з фiнальним свистком суддi, вона сягае далеко за межi поля для цiеi дивовижноi гри, i часом найважливiше й найцiкавiше вiдбуваеться за лаштунками, у повсякденному життi тих, хто даруе нам насолоду своею грою.

Сьогоднi, у добу Інтернету, ми можемо цiлодобово стежити за матчами, якi вiдбуваються на всiх п’яти континентах. Преса пропонуе нам ретельний аналiз дiй гравцiв на полi, докладну статистику. Про футбол i футболiстiв знято чимало фiльмiв – художнiх i документальних. Видано безлiч довiдникiв, енциклопедiй i бiографiй видатних спортсменiв. Але художня лiтература, передусiм в Украiнi, досi здебiльшого обминала улюблену гру мiльйонiв. Ось чому «#Бомбардир» – одна з найперших i, на мiй погляд, удалих спроб подивитися на украiнський футбол iзсередини, зрозумiти, яку цiну доводиться платити за сходження на тi вершини, що про них мрiють усi хлопчаки, якi вперше ступають на iгрове поле.

Адже футбол – це не тiльки перемоги, слава, контракти й гонорари зiрок. Це також каторжна праця, самовiдданiсть, жорстокi травми, розчарування i втрати. Це безупинне змагання передусiм iз самим собою, це особливi проблеми та спосiб мислення, це фанатична вiра в успiх i вiдмова вiд безлiчi радостей, якi даруе людинi звичайне життя.

У цьому – головна тема роману Кирила Круторогова.

Ігор Беланов, володар «Золотого м’яча-1986»


Моему батьковi







Глава 1


«Хочеш схуднути без дiет i фiзичних навантажень? Телефонуй!»

«Опанувати англiйську за мiсяць? – Ми знаемо, як!»

«Потрiбнi грошi? – Не проблема!»

Ну й хто ще ведеться на оцей безкоштовний сир?

Поки ескалатор станцii «Хрещатик» несе мене вгору, в очi лiзуть незлiченнi лайтборди.

Хоча… За день тут проходять десятки тисяч, i вже напевне знайдеться десяток чи й бiльше таких, хто вiрить, що бажання виконуються самi собою. Поки вони валяються на диванi з ноутбуком на черевi, зайнятi тим, що строчать пости у Фейсбуцi.

Я посмiхнувся.

Інше питання: а якщо прикинути, скiльки часу я згаяв, стоячи на ескалаторi й тупо роздивляючись навсiбiч? Вистачило б i на англiйську, i на багато iншого.

За моi неповнi п’ятдесят два – декiлька мiсяцiв, не менше. Особливо тут, на довгому ескалаторi «Хрещатика», яким користуюся найчастiше.

У дитинствi звiдси починалися неквапливi прогулянки з батьками головною вулицею. Вистави в Театрi юного глядача, куди нас водили всiм класом. А п’янi веселi тури мiсцями гулянок у днi стипендii в студен

Сторінка 2

ськi роки? Аякже. Не бiда, що потiм у кишенi лишалися самi дрiбняки – дотягнемо, не звикати!.. Ну i, ясна рiч, стадiон «Динамо». Те, що основний склад киян тут практично нiколи не грав, не мало значення. Просто я любив це мiсце. Густе зелене обрамлення трибун улiтку, жовто-золотаве – восени. Алеi Марiiнського парку поблизу. На «Динамо» взагалi особлива атмосфера. Якась по-домашньому затишна…

Вивiльнившись iз задушливого метрополiтенiвського нутра, я жадiбно ковтнув свiжого повiтря – i вiдразу закашляв. Хрещатик потопав у сiрiй iмлi. Десь у передмiстi тлiють торф’яники, плюс дрiбний, майже непомiтний, але безупинний дощ. Нiби втрапив на попелище, звiдки щойно поiхали пожежники, заливши все к лихiй годинi й розкидавши жар.

Субота. Друга половина дня саме починаеться. Мiсто принишкло, перечiкуе пiсляп’ятничне похмiлля. Жодного затору. Кiлькiсть машин на дорогах дозволяе «мчати» зi швидкiстю кiлометрiв п’ятдесят за годину. То й за це спасибi.

Я повернув праворуч i неквапливо попрямував у бiк Майдану. Не найкращий час для прогулянки, вiдверто кажучи, але вже лiпше так, нiж сидiти вдома на самотi, поглядаючи час вiд часу у вiкно: як там погода? Тим бiльше що я маю мету, так би мовити, пункт призначення.

Площа пiсля кривавих подiй Євромайдану втратила колишню легку й святкову атмосферу, i то, схоже, назавжди. Портрети трагiчно загиблих майданiвцiв, iмпровiзованi меморiали, згаслi лампадки, мокре камiння.

Мимоволi защемило серце, коли ступив на оновлену брукiвку. Але зупинятися не став – навпаки, прискорив крок.

До початку матчу зовсiм трохи, не бiльш як пiвгодини.

Якось так склалося, що в нас, в Украiнi, основна маса вболiвальникiв приходить на стадiон уже пiсля стартового свистка i залишае своi мiсця хвилин за п’ять до закiнчення першого тайму – щоб не стояти в черзi до вбиральнi. Потiм iще чверть години в черзi по пиво – i повернення на трибуну в розпал другого тайму… Пiд час матчу така мiграцiя публiки вiдбуваеться постiйно, стадiон схожий на розворушений мурашник, i загалом не так важливо, що робиться на полi. Зрештою, що таке футбол? Привiд випити, погорлати вiд душi, зчепитися з таким самим, як ти, посперечатися, вихлюпнути все, що накипiло, i звалити зi стадiону, хрускаючи соняшниковим лушпинням пiд пiдошвами кросiвок.

Утiм, матч, на який я йшов, обiцяв бути iнакшим. На iграх «Динамо-2» публiки майже не бувае, хоча в командi зiбрано найкращу молодь киiвського гранда. Перша лiга не рiвень для розбещених столичних фанiв. На таких iграх тусуються лише десятки зо два ультрас, якi не перебирають харчами й готовi пiдтримувати будь-яку команду, що грае з лiтерою «Д» у ромбi на грудях i двома зiрками над ним. Ще – декiлька працiвникiв клубноi прес-служби, два-три колишнi гравцi основного складу «Динамо» i стiльки ж спортивних журналiстiв iз тих, що трохи посунулися дахом на футболi. Щось подiбне до мiських божевiльних. Вони вiдвiдують будь-якi iгри незалежно вiд iхнього статусу й значущостi. Ну й жменька лiтнiх уболiвальникiв. Хлопчакiв, у яких очi загоряються, коли вони бачать м’яч, газон i все те, що на ньому вiдбуваеться, не беремо до уваги – iх завжди вистачае.

А от себе менi до якоi категорii вiднести? Мабуть, до жодноi… З одного боку, я журналiст, останнi рокiв десять регулярно пишу про футбол… Але взагалi я iнженер-будiвельник, ще й iз солiдним стажем. Просто на якомусь етапi, пiсля перетину позначки в сорок рокiв, довелося все почати спочатку. І рiч не в кризi середнього вiку, а в найбанальнiшiй кризi в галузi будiвництва. Яка заморозила купу потенцiйно прибуткових проектiв, пiсля чого знайти постiйну роботу стало складно. Природно, сiмейнi проблеми, п’яте-десяте… Врештi дружина подала на розлучення, забравши iз собою доньку-школярку. Нашу трикiмнатну на Печерську, що дiсталася менi вiд батькiв, довелося розмiняти на двi меншi – на протилежних кiнцях «червоноi» гiлки[1 - Святошинсько-Броварська лiнiя Киiвського метрополiтену.]. «Щоб навiть випадково нам iз тобою не перетинатися»,– заявила дружина.

Самота мене не зжерла. Хоча якийсь час пив, не без того. Але потiм футбол, який ранiше був для мене чимось на кшталт хобi, став невiд’емною частиною життя. А почалося з того, що одного разу я випадково потрапив у фан-сектор на перший матч сезону – «Динамо» проти «Волинi». Молодий сусiд запропонував сходити безкоштовно. Часу в мене було вдосталь, то я й погодився. А на трибунi познайомився з хлопцями, багато з яких були вдвiчi молодшi. Наступного тижня вони потягли мене, безробiтного й не обтяженого нiчим, крiм алiментiв, сплачувати якi менi не було з чого, на виiзний матч проти «Чорноморця». Липень, суха спека, Одеса, море…

Якось само собою вийшло, що, втягнувшись, хоч i не особливо ганяючись за результатом, я «пробив золотий сезон»[2 - Вiдвiдав усi виiзнi матчi своеi команди (жарг.).]. Вiд Донецька до Ужгорода й вiд Одеси до Луцька. Не витративши при цьому анi гривнi. Незлiченнi електрички, якi у фанiв звуться «собаками», якiсь мутнi домовленостi з провiдниками плацкартних вагонiв

Сторінка 3

ночiвлi в чиiхось знайомих, кiлька затримок, кiлька ночей у «мавпятнику», горiлка, яку охоче пiдносили «старшому побратимовi»… Хлопцям, гадаю, було по приколу – старий дядько мотаеться з ними, нiчим не обтяжуе, не ние, а часом навiть може щось пiдказати: хоч який, а досвiд.

А для мене це було як друга молодiсть.

Адже що таке, по сутi, фан-сектор? Сотнi й тисячi голосiв, якi зливаються в один. Однодумцi, якi мають своi правила й закони. А водночас – безлiч особистостей. За межами стадiону кожен живе власним життям, мае свою долю, родину, роботу. Там повно людей найрiзноманiтнiших професiй, соцiального статусу й достатку. І коли вони перетинаються мiж собою, рано чи пiзно трапляються несподiванi речi.

Так вийшло й зi мною. В однiй досить нетверезiй компанii мене познайомили з симпатичним, уже досить лiтнiм чоловiком, який виявився головним редактором вiдомого на той час тижневика «Територiя футболу». Дiло було в травнi, до закiнчення сезону лишалося всього кiлька турiв. Ми програли важливий виiзний матч «Днiпру», вiдрив вiд «Шахтаря», що дихав нам у потилицю, скоротився до трьох очок. Усi були в напрузi. До поiзда лишалося кiлька годин. Дружнi «Динамо» фани «Днiпра» покликали нас на чиюсь квартиру. Запросили й редактора – провести час до вiд’iзду.

Я його впiзнав одразу – бачив фото в шапках журнальних статей. Писав вiн енергiйно, змiстовно, а головне – завжди був готовий до дискусii мало не з будь-якого питання. Ми з ним зчепилися через якийсь незначний привiд, помалу завелись i врештi, кинувши компанiю, перемiстилися на крихiтну кухню, де ще довго горлали один на одного, не дуже стежачи за лексикою, як i мае бути в людей iнтелiгентних, але емоцiйних, напiдпитку.

Редактор «Територii» виявився моiм ровесником. Так само, як i я, вiн не мав фаховоi освiти – прийшов у спортивну журналiстику з технарiв. І коли його аргументи вичерпалися, вiн раптом запропонував менi, якщо вже я так завзято вiдстоюю свою точку зору, викласти ii на паперi.

Спершу я не звернув уваги на цю пропозицiю, сприйнявши ii за сарказм: мовляв, язиком ляпати пiд мухою всi вмiють, а на що конкретно здатний ти, розумнику? Можеш зрозумiло написати про футбол? Давай, пиши, подивимося. Нi? То й мовчи.

Пiзнiше, уже на тверезу голову я все-таки пригадав фiнал тiеi суперечки. І раптом сповнився амбiцiй. Написав про все, про що ми з ним вели мову в тiй кухнi у Днiпрi, вiднiс до редакцii… І от уже дванадцять рокiв працюю в «Територii», останнi роки – на посадi заступника головреда.

Тепер ми сперечаемося в редакцii. У тому самому тонi. Так, що спiвробiтники глибше втискають у вуха навушники i врубають звук на повну.

Приводiв для дискусiй у нас вистачае. Наша «Територiя футболу» – редакцiйний офiс, вiсiм на сiм метрiв, але взагалi простiр цiеi гри – усi п’ять континентiв, крiм хiба Антарктиди. І так уже повелося, що в Украiнi ми з ним уболiваемо за «Динамо», а з закордонних – я за «Манчестер Юнайтед», а його симпатii належать «Лiверпулю». Це саме собою вже пiдстава для конфлiктiв, навiть у днi, коли цi клуби не зустрiчаються один з одним. Проте мерсисайдцi[3 - Лiверпуль розташований в англiйському графствi Мерсисайд.], попри всi своi переваги й страшенно дорогi трансфери, уже багато рокiв поспiль не мають серйозних трофеiв. Так що на тлi вiчно розчарованого начальства я почуваюся на конi. Як тут не лютувати?

Коли 2008-го «Манчестер Юнайтед» грав iз «Динамо» в Лiзi чемпiонiв, я був буквально в панiцi: за кого вболiвати? Помiзкувавши, таки прийняв рiшення – i пiшов на матч у Киевi в гостьовий фан-сектор «Червоних дияволiв» з iхньою «розою»[4 - Клубний шарф (жарг.).]. А через кiлька тижнiв раптом здiйснилася моя давня мрiя, яка колись видавалася нереальною,– i я вирушив до Манчестера в складi делегацii «Динамо» як акредитований журналiст. Познайомився з британськими медiйниками, побував у клубному музеi, ну й, звичайно ж, на «Олд Траффорд», найкращому, на мiй погляд, стадiонi за всю iсторiю футболу. Перед матчем я повiдомив прес-аташе киян, що стежитиму за грою не з ложi преси, а з фан-сектора украiнськоi команди. В обох матчах перемогли британцi, забивши у ворота «Динамо» по чотири м’ячi, але чесно зiзнаюся – я все одно був по-справжньому щасливий!

2013-го, коли жереб знову привiв «Манчестер Юнайтед» в Украiну, зробивши суперником «Шахтаря», мiй вибiр був очевидний – у Донецьку на «Донбас-аренi» я знову сидiв у секторi гостей. А от побувати в Манчестерi ще раз менi не вдалося – вийшла затримка з британською вiзою. Та пам’ять про першу поiздку в тi краi залишилася назавжди…

Чоловiковi, кажуть, належить на вiку збудувати дiм i народити сина. А ще – посадити дерево. Будинкiв, скажiмо, до сорока рокiв я збудував чимало, щоправда, не для себе; щодо дерев нiчого особливого не пригадую; а замiсть сина народилася дочка. Напевне, тому, що я дуже хотiв хлопчика, характер у неi крутий, упертiша за будь-якого пацана. Ну а несподiвана поiздка до Манчестера – здiйснення моеi давньоi мрii – нiби звела нанiвець усi минулi життевi невдачi

Сторінка 4



Вiдлига в стосунках iз дружиною так i не настала. Та я ii й не чекав. Такi речi заново не переграеш. Шляхи нашi, як вона й хотiла, бiльше не перетиналися. Я «одружився з роботою», загруз у нiй з головою. Допiзна сидiв у редакцii, вичитуючи верстки шпальт, дивився трансляцii через супутник разом iз колегами, готував матерiали. Комусь наш специфiчний графiк не пiдходив – доводилось розриватися мiж професiею i родиною. У мене ж такоi дилеми не було.

Пощастило в одному – дочка вiд мене не вiдвернулася. Бачилися ми регулярно, щонайменше двiчi на мiсяць – у днi виплати зарплати й гонорарiв у редакцii. Але навiть це для неi не було важливим. Я не був у ii очах невдахою – та й у власних також. А якби я залишився iнженером-будiвельником з убогою совковою освiтою, що не зумiв пристосуватися до змiни часiв,– на менi можна було б ставити хрест. Тим бiльше що мотивацii я не мав жодноi, крiм нескiнченного торохтiння дружини через безгрошiв’я…

Коли я вийшов на Грушевського, передi мною стали ампiрна колонада стадiону й пам’ятник тому, на чию честь його названо. Я пригальмував, щоб трохи вiддихатися. Спосiб життя в комбiнацii з моiми гастрономiчними захопленнями останнiх рокiв давалися взнаки – схоже, настав час зайнятися собою. Щось на кшталт кросфiту, у помiрних дозах. Але якщо чесно зiзнатися – не дуже я все це люблю. У спортi для мене гра – все, а нескiнченне повторення тих самих вправ…

Отож – саме такi, як я, i пiдсiдають на рекламнi трюки в метро на зразок «схуднути не напружуючись». Правда, для цього треба дiйти до останньоi межi, а менi, слава Богу, до цього ще далеко.

Площа перед стадiоном практично порожня. Десять-п’ятнадцять людей за двадцять хвилин до матчу – смiшно казати. Проте дехто з тих, що тупцювали пiд трибунами, таки звернув на мене увагу. Може, бачили мою фiзiономiю в журналi або в якомусь iз футбольних телешоу, куди мене час вiд часу запрошують. А може, просто часто впадав в око на стадiонах у рiзних кiнцях мiста.

Я кивнув, менi закивали у вiдповiдь. Дехто з усмiшкою – мабуть, вирiшили, що перед ними один з футбольних ветеранiв.

І вся ця впiзнаванiсть – тiльки тому, що я намагаюся побачити якнайбiльше матчiв «живцем». Принаймнi тих, що вiдбуваються в Киевi. «Динамо» приймае суперникiв на величезному «Олiмпiйському». Донецький «Олiмпiк» через бойовi дii на сходi краiни вимушено проводить домашнi матчi на стадiонi iменi Банникова. «Оболонь-Бровар», симпатична команда, грае на власному затишному стадiончику в спальному районi. Там завжди можна потiшити себе свiжим i недорогим пивом. «Броварi» в курсi, чим залучити глядача. Інодi iжджу й у Конча-Заспу на матчi динамiвського дублю, а крiм того, намагаюся не пропускати домашнiх iгор «Динамо-2», особливо якщо вони вiдбуваються не на базi, а в Марiiнському парку. До бази далеченько на маршрутцi, а мiй двадцятирiчний «Опель» дихае на ладан, i я намагаюся тривожити його якомога рiдше…

Дощ посилився, змусивши мене поквапитися.

Усерединi чашi стадiону, на бiговiй дорiжцi, без особливого iнтересу стежили за розминкою гравцiв прес-аташе команди гостей, дiвчина з прес-служби «Динамо», iнспектор матчу – старий пияк iз масивним перснем-печаткою, як у кiношних злодiiв у законi. З ними – директор стадiону, кремезний чолов’яга рокiв шiстдесяти, завжди пiдтягнутий, енергiйний, з рiвною пiвденною засмагою. Ми потисли один одному руки, дiвчина простягла менi протоколи матчу й кудись утекла.

– Як газон? – поцiкавився я в директора.– Дренаж працюе як слiд?

– Самi бачите – майже в iдеальному станi.

– У вас як завжди – усе на рiвнi!

– На тому стоiмо…– Вiн усмiхнувся й вiдразу пiвголосом заговорив про щось iз iнспектором.

Мряка не вгамовувалась, i я попрямував до сусiднього сектора. Там, на самiй верхотурi, пiд козирком,– мiсця для журналiстiв.

– Олексiю Петровичу!

Я пригальмував, озирнувся. Попiд огорожею в мiй бiк поспiшала дiвчина з прес-служби «Динамо». Поруч зi мною – здорованем на зрiст за сто дев’яносто, з уже окресленим черевцем i задишкою, з коротко пiдстриженою, але вже сивуватою бородою,– вона здавалася зовсiм крихiтною й тендiтною. Така собi Дюймовочка.

– Тобi чого, красуне?

Дiвчина трохи зашарiлася.

– Бачила ваше iнтерв’ю з Гайдуком…

– Ну i як тобi?

– Найвищий пiлотаж! – Вона всмiхнулась i миттю змахнула усмiшку.– Як вiн у вас розкрився…

– Розкрився? Та де! Банальне портретне iнтерв’ю.

– Це для тих, хто не в курсi. Самi знаете, як вiн тiкае вiд журналiстiв. Не зносить узагалi. А з вами…

– Ну й що, по-твоему, такого сенсацiйного вiн наговорив? Нуль.

– Не мае значення. Крок назустрiч – уже прогрес… Як вiн вам здався вiч-на-вiч?

– Нормальний. Тримае дистанцiю, не вихваляеться. Не вдае iз себе суперзiрку.

– Ну нiчого. Перебереться до Іспанii, як Коноплянка, там його за двi секунди медiйники обламають. Заговорить, ще й як.

– Я чув, ним в Англii цiкавляться…

– Думаете, в Англii в нього вийде?

– Чому нi? Вiн же як бульдозер. Таким i залишиться – хоч в Англii, хоч в Іспанii. Важче, зв

Сторінка 5

сно, буде, нiж удома. Тут на нього вся команда працюе, та й суперники слабшi. Але, гадаю, хлопець не пропаде… Як там твоi пiдопiчнi сьогоднi, живi-здоровi?

– Здебiльшого. Тiльки Солдатов ще вiдновлюеться пiсля травми. Ну й Торохтiй вiдбувае дисквалiфiкацiю.

– Добре, подивимося, що в них сьогоднi вийде…– Я став пiднiматися на трибуну, щоб нарештi сховатися вiд вогкоi мряки.

Пiд козирком уже розташувалися тренер молодiжноi збiрноi, що, як завжди, iгнорував закриту VIP-ложу, i кiлька моiх досить похмурих колег. На обличчях – анi грама позитиву. Чи то занадто бурхливо провели вечiр п’ятницi, чи футбол Першоi лiги не схиляе до веселощiв.

– Привiт, Петровичу!..

– І вам, панове! – Менi довелося зробити паузу, щоб вiддихатися пiсля сходження.– Ну, хто кого сьогоднi: нашi ваших чи вашi наших?

– Або перемога, або нiчия, або поразка,– ледачим тенорком вiдгукнувся худий блондин з iнтернет-видання.

– Петровичу, i як тобi Гайдук? – утрутився щокатий вусань зi щоденноi «Спортивки».

– Хлопець як хлопець. А в чому рiч?

– Ну, ти ж iнтерв’ю з ним усе-таки зладив.

– А… Та все як зазвичай. Головне – футболiст вiд Бога! І голова свiтла.

– Справдi?

– Я не штатний психолог, але загальне враження – хлопець просто шаленiе вiд футболу. Тепер це рiдкiсть. Наша, так би мовити, вiдповiдь Роналду.

– Теж порiвняли! – устряв блондин.– Роналду на власнiй персонi зациклений. Подейкують, що вiн, до того ж, iще й гей. А Гайдук – тихар. Його в жоднiй соцмережi нема. І по сотнi фото в «Інстаграмi» не постить.

– Думаеш, це мае таке значення?

– Мае чи не мае, але паблiк у Фейсбуцi або персональна сторiнка можуть багато про що розповiсти.

– Годi, мужики, команди вже на полi!..

Матч видався так собi – хоча нiчого особливого й не очiкувалося. Динамiвцi буквально вигризли мiнiмальну перемогу над дебютантами лiги. Тi довго сперечалися з арбiтром, i на цьому все скiнчилося. Без бiйок, пенальтi й вилучень. Як рядовий день на оптовому ринку.

Пiсляматчеву прес-конференцiю я вирiшив проiгнорувати. Нудотнi скарги головних тренерiв – те ще видовище, нiчого нового в них немае. Тим бiльше що я поспiшав. О п’ятiй почнеться матч «Манчестер Юнайтед» – «Вест Хем». Такi трансляцii я нiколи не пропускаю. І намагаюся дивитися не вдома, не в редакцii, а в колi киiвських фанiв «Червоних дияволiв» за келихом пива.

Цi люди, як i фани «Динамо», набагато молодшi за мене. Зазвичай ми збираемося в одному з пабiв на Майданi. Там я можу дозволити собi забути про вiк, професiю i просто стежити за грою, дiстаючи чисте задоволення.

Завалившись до закладу, я, одначе, не виявив там жодного знайомого обличчя. Навiть за стiйкою. Бiльшiсть столикiв була порожня – мабуть, iще рано, i тiльки двое пом’ятих мужичкiв, що сидiли бiля телевiзора, тужно мочили носи у своiх келихах. Таким узагалi начхати, хоч там що вiдбуваеться навколо.

Я вибрав мiсце на диванчику прямо навпроти екрана, на який проектувалося зображення. Попросив офiцiанта перемкнути з «Футбол-1» на «Футбол-2», замовив лiтр свiтлого i, позбувшись нарештi важкого портфеля з паперами й ноутбуком, улаштувався зручнiше. І тiльки-но ковтнув, як заверещала моя бувала в бувальцях «Nokia».

«ДОЦЯ» – повiдомив дисплей.

«Головне – точно обрати момент!» – пробурмотiв я крiзь зуби. Зiтхнув, прийняв виклик i зовсiм iншим тоном вимовив:

– Привiт, рiдна! Як ти там?

– Привiт, тату! Все гаразд. Тiльки-но закiнчилися пари.

– У суботу?

– Ну! Гризу гранiт шiсть днiв на тиждень.

– Мати що, не може нагодувати тебе чимось iстiвнiшим?

– Де iй! Вона вiчно на роботi. Так що найчастiше годую ii я.

– Може, i до мене як-небудь зазирнеш, що-небудь зготуеш?

– Ще чого! Менi до тебе не дорiвнятися. До речi – наступного разу сподiваюся на твiй фiрмовий плов.

– З родзинками?

– Ну… Я, до речi, чого телефоную,– з ii голосу зникла грайливiсть.– Скоро день студента, i я…

На екранi пiшла трансляцiя з «Олд Траффорд». Вiдразу перемкнувшись, я слухав упiввуха.

– …розраховую на твою спонсорську допомогу. Як-не-як – професiйне свято.

– І на скiльки ж розраховуеш?

– Тисячi на чотири.

Я поперхнувся.

– Софiе, це ж натуральний рекет! Журналiсти, особливо спортивнi, не такi забезпеченi люди, як здаеться читачам.

– Тату, ну ти ж у курсi: я не читаю «Територiю».

– Дякую за вiдвертiсть! Але суть вiд цього не змiнюеться.

– А ще говорять, що журналiсти продаються…

– Ти тiльки скажи, хто покупець. Я хоч зараз.

– Отже, менi на тебе не розраховувати? – голос дочки впав, у ньому вчулося роздратування.

Якщо цей пасаж моментально не спростувати, доведеться вiдчути себе останнiм мерзотником, який кинув напризволяще дружину з безпомiчною дитиною. Чого-чого, а вже манiпулювати мною, i то найбiльш безвiдмовними способами, мати ii навчила.

– Що-небудь спробуемо придумати,– приречено пробурчав я.

– Татку, я тебе люблю! Бувай!

– І я теж!

Мiй голос завис у порожнечi – дочка вже встигла вiдключитися.

Настрiй вiдразу скис. До найближчоi виплати понад

Сторінка 6

иждень. І якщо вiдняти з неi чотири тисячi, на життя залишиться мiнiмум. Є, звичайно, заначка на чорний день, не дуже велика. Але не той це випадок, щоб ii чiпати.

У результатi я розтяг лiтровий келих на всi дев’яносто хвилин матчу. Свого роду репетицiя майбутнiх обмежень – i покарання самому собi за м’якотiлiсть. Та й улюблений «Манчестер Юнайтед» не порадував – гра вийшла блiдою, як над силу…

Удома я нашвидку поiв. Особливо заморочуватися не став: вiдварив макарони, змiшав iз залишками вчорашнього жульену i за двi секунди ум’яв солiдну порцiю. На десерт зварив кави, а вiвсяне печиво й зефiр завжди е на полицi.

Я й справдi в останнi роки полюбив готувати. Інколи мiг витратити купу часу й грошей на щось вишукане. Гостям – а вони траплялися нечасто – моi страви подобалися, iх нахвалювали. А з власним шлунком я завжди жив у злагодi, звiдси й зайвi кiлограми.

Прихопивши чашку, я ввiмкнув ноутбук i засiв писати звiт про матч для журналу. Стаття пiшла з ходу. Матерiал цiлком склався вже в головi, а друкувати я мiг навiть у цiлковитiй темрявi. Три з половиною тисячi знакiв – як iз гармати.

Надiславши звiт головредовi, я вiдкрив пошту, виявив кiлька непрочитаних вхiдних, але згадав, що кава майже охолола, i вiдклав iх на потiм. Коли я знову повернувся до дисплея, на ньому миготiв ярличок Skype.

«Скайпом» я користувався нечасто, але вiн стояв на автозапуску, i я нiби завжди був онлайн. Насправдi я лише зрiдка зв’язувався за його допомогою з давнiми iнститутськими приятелями. Для цього був потрiбний особливий настрiй: скажiмо, накотить туга або дiстане бажання випити – просто так, без приводу. Одному якось нiяково, а так наче в компанii.

Мiж iншим, не мiй винахiд. До цих цифрових застiль привчили мене самi приятелi. Бачитися в реалi вдавалося рiдко, часу всiм бракувало. Закiнчивши КІБІ[5 - Нинi – Киiвський нацiональний унiверситет будiвництва й архiтектури (КНУБА).], багато з нас роз’iхалися – тодi ще дiяв розподiл – або просто повернулися в рiднi краi. Кар’еру в будiвельнiй сферi нiхто не зробив – так, дрiбний бiзнес. Тiльки один iз нас став якимось поважним чиновником у Росii – чи то у Вологдi, чи то у Волгоградi.

У «Скайпi» виявилося повiдомлення. Писав Кайл Робсон, оглядач одного з манчестерських спортивних видань – ми з ним познайомилися ще пiд час моеi поiздки до Англii. По сутi, вiн займався тим самим, що i я, до того ж, був у курсi всiх клубних справ «Манчестер Юнайтед». Завдяки цьому знайомству менi iнодi перепадала якась ексклюзивна iнформацiя. Перiодично ми листувалися та обговорювали матчi «МЮ»: Кайла цiкавив погляд збоку. Так чи iнак, у своiх публiкацiях вiн час вiд часу посилався на мою думку. Вiд вiдеодзвiнкiв довелося вiдмовитися – користi нiякоi: я дещо розумiв з того, що каже мiй знайомий, але сам висловлювався переважно жестами. А в Манчестерi менi довелося тягати з собою те саме дiвчисько з динамiвськоi прес-служби як перекладачку – навiть до пабу, де ми з ним урештi неабияк набралися.

З текстами було легше – я регулярно переглядав англомовнi спортивнi сайти й помалу опанував термiнологiю. Та й бiльшiсть повiдомлень Кайла не були складними – як-от те, що зараз було на екранi:

«Привiт. Ну як тобi гра?»

Я зайшов у Google-перекладач i набрав:

«Добрий вечiр! Усе як завжди. Це не чемпiонський футбол! “Олд Траффорд” так свистiв, що в Киевi було чути навiть без трансляцii. Правда?»

Потiм я скопiював у вiконцi переклад i надiслав вiдповiдь.

«Багато нових гравцiв. Їм потрiбний час на адаптацiю»,– миттево вiдгукнувся Кайл.

Я заперечив:

«Але ж це не якiсь посередностi. Клуб витратив на них понад сто мiльйонiв евро».

Кайл (менi навiть почулося засмучене зiтхання):

«Так, це те, у чому звинувачуватимуть тренера в разi навiть мiнiмальноi невдачi в сезонi».

«Згодний».

«До речi, Алексе, чи не хотiв би ти допомогти улюбленiй командi?»

«Боюся, я застарий, щоб зiграти за “МЮ”. Чи ти пропонуеш менi мiсце ван Гала? – я посмiхнувся, дивлячись у монiтор.– Дякую за довiру, але я можу не впоратися з тиском, який моi й твоi колеги чинитимуть на будь-якого наступного головного тренера. І все це через провальну роботу нинiшнього!»

«Нi, я цiлком серйозно!»

У спiлкуваннi з англiйцями, особливо в листуваннi, е велика проблема – труднощi з оцiнкою навiть найпростiшого на вигляд тексту. Важко зрозумiти, особливо до ладу не знаючи мови, що вони жартують. З iншого боку, ти можеш сприйняти фразу в iронiчному ключi, тодi як в англiйськiй вона мае iнше значення – стале й абсолютно серйозне. Легко втрапити на слизьке, а часом i образити людину мимоволi.

«Що ти маеш на увазi?»

«З твого дозволу, я дав твiй e-mail мiстеровi Гленну Бейлi. Вiн працюе в структурi клубу. Гадаю, вiн мае намiр тобi щось запропонувати».

«Що саме запропонувати?» – я мимоволi напружився.

«Вiн про все повiдомить у листi. Сподiваюся, ти не ображаешся, що я подiлився твоiми персональними даними?»

«Нi, звичайно, нi».

«О’кей, тодi я далi працюватиму. Хай щастить!»

Я пiдвiвся з-за

Сторінка 7

толу i пройшовся кiмнатою. Глянув у вiкно – уже остаточно споночiло. У жовтому свiтлi лiхтаря було видно, що лле як iз вiдра.

– У нас тут свiй туманний Альбiон,– пробурчав я, зачиняючи кватирку.– Тiльки з футболом гiрше.

Я знову пiдсiв до ноутбука й вiдкрив пошту. Спам – як i всюди.

Заробляй 500$ на день.

Нiчний розпродаж.

Анонiмний секс-шоп.

Нудьгуете? Тодi зазирнiть до нас.

Оксана, 28 рокiв, пiдморгнула Вам.

У купi смiття знайшлося кiлька повiдомлень вiд читачiв «Територii». Я листувався з ними за допомогою e-mail, бо все ще намагався триматися далi вiд соцiальних мереж. І ще один лист – вiд Glenn Bailey.

Я вiдкрив його, скопiював текст i нетерпляче вставив у вiконце перекладача. Ця iсторiя починала мене iнтригувати. Пiсля певноi адаптацii це мало приблизно такий вигляд:

«Шановний пане Приходько!

Вашу електронну адресу дав нам мiстер Кайл Робсон iз “Манчестер тудей”. Я представляю скаутську службу футбольного клубу “Манчестер Юнайтед” i вiдповiдаю за регiон Схiдна Європа.

Для вас, напевно, не буде несподiванкою, якщо я скажу, що наш клуб зацiкавлений у послугах нападника ФК “Динамо” (Киiв) Сергiя Гайдука (№ 99). Ми стежимо за багатьма талановитими футболiстами по всьому свiту, i Сергiй Гайдук заслуговуе бути серед них.

Як Вам мае бути вiдомо, наш клуб завжди вiдповiдально пiдходить до подiбних рiшень. Перш нiж розпочати переговори про трансфер того чи iншого футболiста, ми докладно вивчаемо все, що з ним пов’язане. Це стосуеться не тiльки iгрових якостей i статистики. Нам важливо знати багато речей, аж до дрiбниць. У тому числi: спадковiсть, дитячi хвороби, травми в минулому, загальний стан здоров’я. Особливостi характеру. Психологiчнi проблеми. Проблеми з алкоголем. Проблеми iз законом. Сексуальна орiентацiя. Наявнiсть постiйного партнера. Як футболiст поводиться в повсякденному життi. Його звички, смаки, переваги, а також усе, що тут не згадане, але може дискредитувати клуб, якщо буде опублiковане в медiа пiсля того, як вiн стане нашим гравцем.

Пан Робсон рекомендував нам Вас як одного з найкращих спортивних журналiстiв Украiни. Крiм того, вiн схарактеризував Вас як людину, для якоi наш клуб, якщо можна так висловитися, небайдужий. Навiть бiльше: я ознайомився з Вашим нещодавно опублiкованим iнтерв’ю iз Сергiем Гайдуком i дiйшов висновку, що у Вас iз ним непоганий контакт. Тому, з огляду на сказане, хочу запропонувати вам спiвпрацю – але на умовах цiлковитоi конфiденцiйностi.

У тому разi, якщо Ви зможете надати нам максимально вичерпну iнформацiю про персону Сергiя Гайдука, ми готовi сплатити вам 8000 (вiсiм тисяч) фунтiв стерлiнгiв. Окремо у ваше розпорядження буде видiлено 2000 (двi тисячi) фунтiв стерлiнгiв для покриття накладних видаткiв.

Якщо Ви зацiкавленi в цiй спiвпрацi, будь ласка, дайте вiдповiдь на цей лист i зазначте номер Вашоi кредитноi картки. Термiн виконання роботи – тридцять днiв, вiдлiчуючи вiд дати позитивноi вiдповiдi на нашу пропозицiю. Крiм того, Вам треба буде пiдписати документ про нерозголошення умов i мети нашоi спiвпрацi. Вiн мiститься в доданому до цього листа файлi. У разi порушення умов угоди Вам, як мiнiмум, буде безстроково вiдмовлено в британськiй вiзi.

Покладаючись на вашу поряднiсть i з найкращими побажаннями – Гленн Бейлi».

Я стомлено потер обличчя долонями.

Повiрити в реальнiсть такоi пропозицii непросто. Розiграш? Хтось iз редакцii – тим бiльше, на тлi недавнього iнтерв’ю? Але до листа дiйсно було прикрiплено файл, який пiсля перекладу виявився стандартним контрактом про надання послуг iз ретельно прописаними умовами спiвпрацi, сумою винагороди й акцентом на повнiй конфiденцiйностi.

Надто складно для жарту-розводки.

Я вийшов на кухню, дiстав iз холодильника почату пляшку недорогого коньяку, наповнив чарку й одразу ii спорожнив. Усерединi потеплiшало. Не видихаючи, повторив, кинув до рота скибочку лимона, зажував.

У головi прояснилося. Мене охопив азарт. Ця авантюра вже не здавалася менi такою абсурдною. Аж настiльки не здавалася, що я рiшуче повернувся до ноутбука, знайшов у пошуковику, як ставити електронний пiдпис на документах, i зробив усi необхiднi операцii.

Потiм, додавши кiлька ввiчливих рядкiв, зазначив номер своеi кредитки й надiслав усе разом мiстеровi Гленну Бейлi.




Глава 2


Вiдiспатися в понедiлок так i не вдалося.

Як зазвичай, недiля видалася метушливою. Я вичитував i редагував матерiали фрилансерiв, що надходили з мiст, де вiдбувалися матчi украiнського чемпiонату, готував до публiкацii власнi матерiали й коректував огляди европейських турiв. Усе це затяглося до глибокоi ночi.

Щойно зверстаний номер пiшов у друк, головред, який посварився з дружиною i через це не поспiшав додому, запропонував випити. Я розумiв, як кепсько в нього на душi i як йому кортить виговоритись. І жалiв – дружина в нього не янгол, ну не пощастило. Але допомагати зализувати душевнi рани не мав намiру. Впораеться сам, а в мене iншi проблеми.

Якщо чесно – я збирався просто з ходу розробити пл

Сторінка 8

н дiй. Попри те що, навiть пiдписавши контракт, я досi не був упевнений у реальностi його iснування. І не знав, чи радiти. Тим бiльше що зобов’язання, яке я на себе взяв, виконати не так i легко. Подiбна робота не мае нiчого спiльного навiть iз журналiстськими розслiдуваннями – тут не допоможуть анi уява, анi легкiсть пера. Цим людям у «МЮ» потрiбнi факти, тiльки факти. Точнi, якi пiддаються перевiрцi. У тому числi тi, якi дехто будь-що намагаеться приховати. І вже, звичайно, не тi нiсенiтницi, якi можна за двi години нарити в Інтернетi.

Гайдук абсолютно закритий, у цьому я переконався. Тим бiльше темнитиме й плутатиме карти його агент. Моя цiкавiсть здаватиметься дивною. Керiвництво клубу, навiть якщо надiслати офiцiйний запит, вiдбудеться вiдписуванням. Федерацiя футболу… у цiеi структури взагалi вся документацiя пiд грифом «Суворо конфiденцiйно». Англiйцi ж люди допитливi, балачки й плiтки iх не цiкавлять. І грошi, нехай i невеликi за мiрками сучасного футболу, марно витрачати не стануть. Недарма весь iхнiй клубний менеджмент – чiтка замкнена система, механiзм, покликаний забезпечувати цiлковиту вiддачу команди за оптимальних умов.

Словом, я позбувся приятеля-головреда, переконавши його укласти перемир’я iз супротивником, а щоб вiн не передумав, навiть провiв вiд нашого офiсу в будинку «Преси Украiни» до вже зачиненоi станцii метро «Шулявська». Туди, де вiн, затримавшись, зазвичай ловив якогось «бомбилу».

Дорогою назад я купив у нiчнiй забiгайлiвцi два гарячi сендвiчi з куркою та сиром, а до них – найбiльший стакан кави. Повернувшись до офiсу, я сiв за редакцiйний комп’ютер – тепер уже на самотi. У вухах дзвенiло – мабуть, тиск скаче. Утома давалася взнаки. Але розслаблятися не випадало.

Миттю впоравшись iз iжею, я залпом проковтнув каву й полiз у Гугл iз запитом «Сергiй Гайдук».

Найкращий бомбардир двох останнiх сезонiв чемпiонату Украiни. Найкращий футболiст Украiни 2014-го. Гравець нацiональноi збiрноi.

Я вiдкопав купу аналiтичних матерiалiв, пов’язаних iз його участю в окремих iграх i на певних вiдрiзках сезону, а понад те – численнi мiркування журналiстiв щодо того, чи не час йому нарештi перебратися до Європи i в який саме клуб. Далi йшли пiсляматчевi коментарi самого Гайдука. Усi як один – з того розряду, коли тексти на ходу пишуть у прес-службi. Жодного людського слова. Ну й, звичайно, купа фейкових новин про ймовiрнi трансфери чи не в усi провiднi клуби Європи, про зацiкавленiсть у його персонi тренерiв «Реала», «Барселони», «ПСЖ», «Баварii» та iнше в тому ж дусi. Футбольнi оглядачi навперебiй цитували агента Гайдука, а сам Сергiй усi хоч трохи гострi питання журналiстiв переадресовував до нього ж, удаючи, що нiчого в цьому не тямить.

Очевидно, агент i був головний розповсюджувач цих чуток, якi пiдiгрiвали iнтерес до клiента. Елементарний трюк, гра на пiдвищення вартостi гравця. Така iнформацiя, що насправдi не е iнформацiею, найпершою привертае увагу вболiвальникiв, i, вiдповiдно, усi в плюсi – i агент, i журналiсти, що публiкують явно невiрогiднi факти. Найчастiше не безкоштовно…

Я знов забив у пошуковий рядок «Сергiй Гайдук» i подивився рейтинг найчастiших запитiв, пов’язаних з його iменем. Випало:

Сергiй Гайдук зарплата

Сергiй Гайдук дiвчина

Сергiй Гайдук дружина

Сергiй Гайдук особисте життя

Сергiй Гайдук вконтактi

Сергiй Гайдук iнстаграм

Нормально. Що зазвичай цiкавить пересiчних уболiвальникiв i дiвчат, якi запали на молоду зiрку? Скiльки заробляе, з ким спить, як проводить час… Якщо цього немае в пресi або хоч на якомусь сайтi, можна виловити якiсь крихти в соцiальних мережах – на те вони й мережi, тенета…

Погуглив «Сергiй Гайдук iнтерв’ю» – виявив безлiч передрукiв моеi нещодавньоi бесiди з ним – без зазначення джерела i, як водиться, без iменi автора. Спливла й чиясь публiкацiя п’ятирiчноi давнини – коли Сергiй на правах оренди перейшов iз «Динамо» в мелiтопольський «Маяк», який грав за тих часiв у Першiй лiзi. Не надто iнформативно, але там виявилося коротке iнтерв’ю:

«Сергiй Гайдук: представляемо новачка

Про цього гравця поки що мало хто знае, але фахiвцi вважають його майбутньою зiркою украiнського футболу, порiвнюючи iз самим Андрiем Шевченком. Двадцятирiчний нападник Сергiй Гайдук прийшов у нашу команду з киiвського “Динамо”. І вже встиг справити враження на мелiтопольських уболiвальникiв. Нам удалося поспiлкуватися з молодим нападником:

– Сергiю, радi вiтати вас у складi нашоi команди. Розкажiть трохи про себе.

– Я центрфорвард, можу зiграти й по всьому периметру атаки.

– Вихованцем якоi футбольноi школи ви е?

– Гадаю, все-таки динамiвськоi. Хоча починав у Днiпропетровську, потiм трохи пограв у Харковi, тодi опинився в молодiжнiй командi “Динамо”.

– Вашi найсильнiшi iгровi якостi?

– Не знаю. Питання не до мене… Скажу тiльки, що найбiльше люблю забивати.

– З чого почалося ваше захоплення футболом?

– Скiльки себе пам’ятаю, завжди мрiяв стати професiйним футболiстом.

– Чи пiдтримували вас у цьому батьки?

Сторінка 9



– Скажiмо так: не були проти. Але я не хотiв би торкатися цiеi теми. Я прийшов у команду набути досвiду й допомогти iй перемагати. Збираюся робити це на футбольному полi, а гаяти час на розмови про особисте вважаю зайвим…

Сергiй Гайдук гратиме в нашiй командi пiд номером 99. Ми бажаемо йому успiхiв i вiримо, що вiн зможе принести чимало користi “Маяку”!»

Знову ж таки – робота провiнцiйноi прес-служби. Правда, хлопцi з клубiв Прем’ер-лiги теж коли-не-коли радують стилем, вiд якого за версту вiдгонить канцелярiею та «Советским спортом». Незважаючи на це, я дещо занотував, скопiював усi посилання з перших десяти сторiнок пошуковика, а потiм перевiв мало не сотню аркушiв казенного паперу на роздруки. Тепер – додому.

Виспатись, як я вже казав, не вдалося. Падаючи в лiжко, я забув вимкнути мобiльник, i рiвно об одинадцятiй пiдвiвся вiд його пронизливого вереску.

Я застогнав, почекав трохи в надii, що тому, хто телефонуе, набридне слухати довгi гудки, але потiм однаково потягся за телефоном.

– Доброго дня, Олексiю Петровичу! – почув я зовсiм не знайомий, але цiлком приемний жiночий голос.

– Ранку…

– Перепрошую?!

– Доброго ранку, кажу.

Дiвчина на мить розгубилась, але вiдразу повернулася до завченого тексту:

– Мене звати Оксана, я представляю службу клiентськоi пiдтримки «Вашого банку».

– Нехай. І що спонукало?

– Олексiю Петровичу, на ваше iм’я надiслано грошовий переказ у розмiрi двох тисяч фунтiв стерлiнгiв. Вiдповiдно до постанови Нацiонального банку Украiни, грошовi перекази, надiсланi в iноземнiй валютi, ви можете одержати тiльки в нацiональнiй валютi, тобто в гривнях. Щоденна транзакцiя не може перевищувати двадцяти тисяч гривень. Нацiональним банком на сьогоднi встановлено такий курс: за один фунт стерлiнгiв – тридцять п’ять гривень. Таким чином, на ваш поточний рахунок зараховано сiмдесят тисяч гривень рiвно…

Тут я остаточно прокинувся.

– У вас е до мене питання? – поцiкавилася дiвчина.– Я можу вам чимось допомогти?

– Нi, сонечко, дякую дуже!

Мене охопило збудження. Отже, все правда! Англiйцi переслали обiцянi двi тисячi! Особисто менi цього вистачило б на рiк цiлком стерпного життя – якби не регулярнi набiги любоi дитини й дедалi вищi, аж до озвiрiння, комунальнi платежi.

Я швиденько приготував омлет по-каталонськи (якщо хто не в курсi, це звичайний омлет, тiльки з шинкою, помiдорами й тертим сиром) i висьорбав цiлий чайник мiцного зеленого чаю з лимоном i м’ятою. Переказ iз Британii спрацював як гонг перед початком раунду, i зволiкати з виходом на ринг не випадало. Ще звечора я вирiшив, iз чого почну, тому квапливо повкидав у дорожню сумку деякi речi, електробритву й зубну щiтку, зверху прилаштував ноутбук i буквально вибiг на вулицю.

Дорогою до метро зателефонував дочцi, повiдомив, що iду на кiлька днiв. Тому якщо вона хоче одержати спонсорську допомогу, то повинна о другiй дня – i нi на хвилину пiзнiше – чекати бiля головного входу залiзничного вокзалу.

Ну, в таких ситуацiях вона в мене взiрець пунктуальностi!

Мiй квапливий вiд’iзд цю двадцятирiчну красуню не дуже зацiкавив. Зате оперативнiсть, iз якою я виконав ii прохання, здивувала. Одержавши обiцяне, вона цьомкнула мене в неголену вилицю, побажала успiху – i вiдлетiла.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Святошинсько-Броварська лiнiя Киiвського метрополiтену.




2


Вiдвiдав усi виiзнi матчi своеi команди (жарг.).




3


Лiверпуль розташований в англiйському графствi Мерсисайд.




4


Клубний шарф (жарг.).




5


Нинi – Киiвський нацiональний унiверситет будiвництва й архiтектури (КНУБА).


Поділитися в соц. мережах: