Читати онлайн “Дон Жуан” «Пантелеймон Куліш»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Дон Жуан
Пантелеймон Олександрович Кулiш




Пантелеймон Олександрович Кулiш

Дон-Жуан (Переспiв)





1. Пiсня перва (част. 1)





І


Налагодивсь отсе поему вiршувать,
Кого ж би то менi та за героя взять?
У нас тепер, що рiк — то все новi героi
Роздивимось, аж нi! Не Гектори се з Троi
Не хочу славити пройдисвiтiв таких
Старий друг Дон-Жуан далеко лучче iх —
Той, що на сценi в нас колись гуляв, крутився,
Аж покiль до чортяк у пекло провалився.




ІІ — ІV


…………………




V


Як ще не проявивсь Агамемнон Атрiд,
Багацько лицарiв i мудрих бачив свiт
Та й навпiсля сього царя царiв бувало
Хоч не зовсiм таких, а все-таки чимало,
Та через те, що iх поет не виспiвав,
Усiх iх до дного народ позабував.
Нiкому з них ганьби я не чиню й догану,
А пiсню все-таки спiваю Дон-Жуану.




VІ — VІІ


…………………




VІІІ


Родився Дон-Жуан в Севiллях осяйних,
Нiде нема жiнок i апельсин таких,
Кому не довелось в Севiллях пробувати
Не довелось, мовляв, i дивам дивувати
У шпана города другого не знайти,
Прiч Кадiкса хiба, такоi красоти,
Рiка Гвадалквiвiр текла повiз палати,
Де жив Жуанiв рiд — отець його i мати.




ІХ


Отець його, дон Хоз, був бравий дворянин,
Дворянський рiд його нi мур, нi жидовини
Не сплямував своiм покривенством поганим
Із готiв-пращурiв бував знай правоправним,
Нiколи на коня хто луччий не сiдав,
Нiколи i з коня значнiший не зсiдав.
Отсей же то дон Хоз вродив мого Жуана,
А той вродив… та ще про се казати рано.




Х


Пiд пару ж Хозовi i Хозиха була.
Письменства всякого i мудрощiв дiйшла:
Якою б мовою науку нi назвати,
Все знала. Із ii умом хiба зрiвняти
Єi ж i серце; бо й великого ума
Людина, чуючи, краснiла з сорома,
А добродiтельна на неi позирала
І мовчки з завистi до неi умирала.




ХІ


У памятi ii нiхто не бачив дна,
Мов актор, знала всi комедii вона,
Коли б хто роль свою забув слебезувати,
Могла б вона йому напамять проказати.
І той, хто синii панчохи поучав,
Як бог сей свiт создав, як чорт на бога встав,
І той — здалось би нам — не тямить нi белмеза,
Така промовиста була донна Інеза.




ХІІ


У математицi кохалася найбiльш,
Великодушiем пишалася незгiрш,
В розмовах сипала аттiчеською сiллю,
В високих помислах зближалась к божевiллю,
Сказати коротко: проявою була.
Носила канiфас iзранку, а прийшла
Вечiрняя пора — шовками шелестiла,
Та iх прописувать не поетичне дiло.




ХІІІ


Латину знала, се есть — тiлько «Отче наш»,
І греччину також, не вельми то гаразд,
Романи деякi в францужинi читала,
Хоч, розмовляючи, подекуди й кульгала,
Не вельми вбилася i в шпанчину свою.
Бо темна нiч ii була, — на тiм стою,
Проблемами ii химерними сповняла,
Немов таемнiсть iй поваги надавала.




ХІV


Єврейський i аглицький вподобала язик,
Ще й аналогiю знаходила мiж них.
На Бiблii вона сю думку обпирала,
Хоч Бiблiя менi того й не доказала.
Дарма, нехай i так: нема в тому грiха,
Як хто не вичитав священного стиха.
Дивуюсь одному: еврейське слово с у щ и й
У нашiй мовi б то виходить — п р о к л я т у щ и й.




ХV


Є дома в нас такi, що рiжуть язиком,
Вона здавалась нам друкованим письмом.
У неi проповiдь блищала в кожнiм оцi,
Мов сонце iз-за хмар на темрявiм востоцi,
А на самiм чолi сiяв чудовий свiт:
Там iз Новим Старий зiходився завiт
Вона кругом себе всi мряки розганяла.
Бо й казуiстику за пояс затикала.




ХVІ


Коротке слово: се була сама лiчба.
Казав би, в нiй сидить тих теорем гурба.
Що попроходила всi цензорськi митарства,
Як понадхмарного, так i хмарного царства.
Була в них чистая-пречистая мораль,
Що й завистi самiй здавалась мов кришталь,
Та що нi сич, мовляв, анi сова не знае, —
Найгiрше з усiх зол, яке мiж нас бувае.




ХVІІ


Шукати рiвнi iй вважав би я за грiх:
Бо переважила i праведниць усiх,
І так зневажила чортячi трихи клятi,
Що й янгол перестав спасенну охраняти.
У всiх чинах своiх так праведна була,
Як в Гаррiсиновiм годиннику стрiла.
На свiтi луччого нiчого не видали,
Хiба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.




ХVІІІ


Була вона свята; пощо воно с в я т е
Про мир наш грiшницький? Слiвце чудне й пусте:
Бо й нашi праотцi не вмiли цiнувати,
Покiль iх з райськоi не витурено хати,
Де в тихостi святiй в невинностi жили,
(Дивуюсь, як вони й добу пробули!)
Отим же то й дон Хоз, як рiдне чадо Єви,
Знаходив ласощi на заказному древi.




ХІХ


Був чоловяга вiн лагiдного ума:
Чи вчений хто, чи нi, йому було дарма,
Вчащав сюди й туди по власнiй уподобi,
Про жiнку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б i!
Злорiкий свiт всiгди втiшаеться тим злом,
Як царство падае або поважний дом.
Шептали iншi: «двi», а iншi: «та аж трое!»
Про хатню ж моркву геть д

Сторінка 2

волi i одноi…




ХХ


Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,
Цiнила високо достоiнства своi,
Зневагу стерпiти — се треба буть святою
В моральностi своiй вона й була такою,
Та в неi у душi чортяче щось було:
Часом находило таке за неi зло,
Що правду й вигадку свою докупи бгала,
І моркву Хозовi вже не шкребла — стругала




ХХІ


Воно рiч не трудна iз олухом таким,
Що часто й провинить, а все не сторожкий;
Та й наймудрiшi з нас, що всяке средство знають,
Години й цiлi днi такi небачнi мають,
Що й вiялом своiм дамуня iх убе;
А мiж дамунями такi завзятi е,
Що вiяло у них мечем сiче-рубае…
Чого воно так есть, нiхто сего не знае.




ХХІІ


Учену сватати навченому шкода;
Та i такому жить з ученою бiда,
Що й добре народивсь i добре в школi вчився,
А потiм на книжки й премудрощi ужився.
Чого бувае так, про се нi, не скажу:
Не йде в ту рiч воно, що вам перекажу.
Я козаком живу, та всiх остерiгаю,
Що панночок собi учених вибирають.




ХХІІІ


Дон Хоз i донна Хоз знай гризлись, а за що?
Із множества людей не скаже вам нiхто;
Хоч сотнi е таких, що треба все iм знати,
Що не торкаеться нi iх сiней, нi хати.
Пронирство — се в мене найогиднiший грiх,
Но коли я в чому сiяю над усiх,
Так се, щоб справами чужими кермувати,
Дарма про що своi не вмiю добре дбати.




ХХІV


Отсе ж я умiшавсь мiж них, як добрий друг,
Та на мене вiд них дихнув важенний дух.
Я думаю, чорти в обох тодi сидiли,
Що не зайду до них, усе замкненi дверi,
Одвiрник, правда, iх в тому менi признавсь;
Ну, та се ще рiч мала, а ось що негаразд:
Що хлопчик Дон-Жуан зненацька чи з настрою
На ганку жовтою облив мене водою.




ХХV


Ледаче, в кучерях круг голови, хлопя
Шкодливе змалечку було собi маля.
Родителi його нi в чiм ладу не знали,
Опрiч у тiм, що вдвох усяк його псували.
І виросло з його без упину чортя,
Замiсть, щоб гризтися мiж себе без пуття,
Послать було б його в яку хорошу школу,
Чи дома чустрити, як слiд, про довшу пору.




ХХVІ


Дон Хозе i його поважная жона
Обое мучились, як в пеклi сатана,
І хоч бажали вже одно одного смертi,
Однак нiхто не знав, що се нещаснi чертi.
«Благовоспитана» — бо парочка була:
Перед стороннiми не виявляла зла,
Аж покiль гашений огонь не загорiвся
І на ввесь свiт скандал, як есть, не обявився.




ХХVІІ


Бо панi Хозиха зiзвала лiкарiв,
Щоб довести, що муж ii о с а т а н i в
Тi бачать, що вiн геть розумно розмовляе,
Тодi вона: що муж аж надто злий бувае.
Вони питають: чим виявлюе вiн зло?
Сюди-туди — мiж них нiчого не було,
А тiлько що вона людей шануе й бога…
Химерною здалась тим лiкарям небога.




ХХVІІІ


Вела дневник вона усiм його грiхам,
І рилась по його паперам i книжкам,
Щоб iзнайти який докiр у божевiллi,
А понуком ii були усi в Севiллi.
Розносили кругом балаки по свiтах,
По адвокатах, по затурканих судах,
Хто ради забавки, вiд нiчого робити,
А хто — щоб давню злiсть свою задовольнити.




ХХІХ


Тодi найлучча ся, найтихша з-мiждо жен
З такою яснiстю дивилась на терен,
Котрим коханого ii кругом пронзала,
Як древнi спартанки вiкам переказали:
Що, як поляже муж, з повагою ронить,
Так слухала й вона всi брехнi непорушно,
То й свiт увесь гукав: «О! Як великодушна!»




ХХХ


Рiч певна: як усе круг тебе загавчить,
Премудро приятель твiй чинить, що мовчить,
Та любо ж i в людей великодушним бути,
А й надто як собi тим можна що здобути.
He malus animus — законницьке воно,
О нi! Ми сей поклiн закинули давно,
Самому мститись — се було б не гарне дiло,
А iншi терзають, — бувай байдужим смiло.




ХХХІ


Коли вже в тих сварках згадалися старi,
А до старих брехень прибрехано новi, —
Нi я в тiм провиню, се кожен добре знае,
Та й нiхто iнший; бо усяк iх памятае…
І воскресення iх на славу стане нам…
Печина сей контраст у зуби ворогам,
Та з воскресу того скористуе й наука:
Попотрощить нутро — розумна душе штука.




ХХХІІ


Питались друзi iх як-небудь примирити,
А потiм родичi, — щоб бiльше подрочити,
(Трудна рiч раяти в танкiвскому случаю,
Не знаю сам — кого б я iм про се пораяв
І друзi й родичi непевний тут народ).
Судовики ж одно торочили: розвод!
Но перше нiж крючкам за працю заплатити,
Дон Хоз умер, звелiв Інезi довго жити.




ХХХІІІ


І пренещасно вмер: бо, скiлько я прочув
Од судових панiв i сам догадлив був,
(Воно ж бо туманом всi речi крити звикли
І до обачностi ще змалечку привикли)
Своею смертю рiч прегарну зопсував,
Та й тим ще нам жалю великого завдав,
Що всi, хто знав его, сердечно жалкували,
А iншi — ти б казав — i сльози утирали




ХХХІV


Та, леленько! Умер, i ми з ним погребли
І всiх сусiд чувства й суддiвськi хабарi.
Його дiм продано, розпущено всi слуги.
Одну

Сторінка 3

його дiвок узяв жид до услуги,
А другу — ксьондз: так, бач, промiж людьми я чув
Питав у лiкаря: чим вiн недужий був?
«З поганки, — каже, — вмер, а заразивсь вiд жiнки,
Та й сам уiвся iй i в серце, i в печiнки».




ХХХV


Отсе ж дон Хоз та був поважний чоловiк.
Я мушу се сказать: бо знав його ввесь вiк.
Тим годi хиби вже його слебезувати,
Та й нiчого гаразд про його розказати,
Коли ж його страстi кипiли надто геть,
Не кумою ж бо й був, щоб з вiнцями ущерть,
Та се того, що вiн палким на свiт родився
І в книжцi мудрощi не так-то вельми вбився.




ХХХVІ


Якi б там не були поважностi його
Чи хиби — натерпiвсь бiдаха усього,
Признаймо се: воно нiкому не зашкодить,
Тяжку годиноньку — нехай до нас не ходить —
Переболiв дон Хоз, як опинивсь один
На куренi своiм серед нiмих руiн.
Боги доматорства його кругом лежали.
Чи жити ще? О нi! Умерти вже з печалi!




ХХХVІІ


Вмер iнтестатом Хоз; по нiм зоставсь один
Наслiдником його de jure — спадковим
Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви
В загребистих руках бариш дали б здоровий,
Та краще одинець у матерi росте,
Нiж iнде мiж людьми, всi знаемо про те.
Опекуном йому була сама Інеза
Про догляд сторожкий природи й iнтереса.




ХХХVІІІ


Найрозумнiша з жон i вдiв, також вона
Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,
Достойний пращурiв правих лицарства сонець,
(Кастилець по отцю, по неньцi арагонець),
Щоб левом-рицарем вiн був iз лицарiв, —
Про той случай, як цар наш пiде на царiв, —
Умiв конем гасать удень i серед ночi,
І замок взять взяттем чи монастир дiвочий.




ХХХІХ


Та те, чого вона жадала над усе,
Що бачила в самiм собi, яко ж про се —
Токмачила, немов з письма святого брала,
Ученим, що синку про воспиток наймала, —
Було: щоб воспит був без потуру — мораль
Всi лекцii його — пречистi, мов кришталь,
Перш слухала сама i воспит був моральний,
Все знав, опрiч наук, що звуться: н а т у р а л ь н i.




2. Пiсня перва (част. 2)





ХL


Всi мови, а найбiльш вiн мертвi штудував,
З наук же бiльш, мовляв, абстрактнi тiлько знав,
Із штук попереймав, сказати б, тiлько лишне,
Нащо ж бо пановi таке, що звуть — практичне?
«Слобiдного» ж того, що скоромом зовуть,
Не дано хлопцевi — ба! — навiть i нюхнуть,
Найбiльше ж таемно людського роду розплiд,
Щоб не зробив його розпусним раннiй досвiд.




ХLІ


У класиках його морочили, хоч кинь,
Нечистi любощi богiв i iх богинь,
Що гомону в римлян i грекiв наробили,
Та нi штанiв, анi корсажiв не носили.
Викручувались в тiм поважнi туторi,
Як вiд iгумена ченцi в монастирi.
Та i Гомера, i Вiргiлiя iх била
Інеза, мов ченцiв: бо мiфiв не любила




ХLІІ


Овiд — вiрований гульвiса й брехунець;
Анакреонова мораль — олжи взiрець:
В Катулла не знайти пристойноi поеми,
Та й Сафо олдою дае примiр мерзенний,
Дарма, що Логвин-грек плете, що буцiм гiмн
Нiколи не ширяв ще полiтом таким.
Вергiлiй не грiшив своiм стихом тiсним,
Опрiч «Formosum pastor Corydon» гидким.




ХLІІІ


Лукрецiй-бузувiр — се надто харч мiцна
Про шлунки молодi, й не звариться вона.
А Ювенал — шкода казати, що вiн злюка
І певно, що його сатира добра штука
Та, правду мовити, буя вже надто вiн:
Спiваючи, реве, мов на пожежу дзвiн
І Марцiала як хвалить за епiграми,
Що вiдвертаються вiд них тендiтнi дами?




ХLIV


Жуан по гарному виданню вчивсь як слiд,
Очищено його ще за давнезних лiт
З усього скорому, що хлопцю не годиться
Очима чистими читати, ба й дивиться,
Та жаль було псувать смиренного пiвця,
І все пришито знов любенько до кiнця,
Так ощадив свою кохану рiч «iздатель»,
Зробивши скорому дiтворi «указатель».




Конец ознакомительного фрагмента.


Поділитися в соц. мережах: