Читати онлайн “Куліш у пеклі” «Пантелеймон Куліш»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Кулiш у пеклi
Пантелеймон Олександрович Кулiш




Пантелеймон Олександрович Кулiш

Кулiш у пеклi (Староруська поема Панька Небрехи)





1. Заспiв





І


Усiм лучалось нам чувати
Не раз мiж людьми, та й не два,
Чи то й написане читати
Про пекло й про його дива.
Гомер, Вiргiлiй, Котляревський
Спiвали про той мир мертвецький,
А Дант — мов на Дону там був.
Ще якось i в чистець пробрався
І в рай за дiвчиною вгнався,
Та ба! там гарбуза здобув.




ІІ


Менi, Небресi, зась плескати
Про те, чого не бачив сам,
Шкода про те оповiдати,
Що в пеклi дiеться i там,
Де нашi очi ледвi бачать,
Як душi зорями маячать,
Но, сам Кулiш менi не дасть
Про все те страхiтте збрехати,
Якого мусив вiн дознати
Через людську, мовляв, напасть,




ІІІ


Оце ж про все, чого мiй любий
Тезко Олелькович дознав,
Як до останньоi вже згуби
Лукавий мир його загнав,
Тепер вам певно слебезую
І правду безо лжi ясую:
Бо з пекла вiн живий вернувсь,
Протей брехливого народу,
Що не збрехав нi слова зроду
Про добре й зле, чого здобувсь.




ІV


Вiн був iз пекла геть iзнявся
Над передвiчну дику тьму,
Аж се Ілля святий озвався
І громом загримiв йому
Вiддалеки над головою:
Коли не надишся стрiлою
Летiти в пекло сторчкака,
Як тi, що тiльки молитвами,
А не спасенними дiлами
Заломлють попа й дяка.




V


Вертайсь додому i, що знаеш,
Що думаеш, кажи, як есть, —
Не так як у брехак читаеш, —
Хоч би тобi за правду й смерть
Вiд злюк у вiчi зазирала,
Хоч би й Москва на тебе встала
І рiдна предкiвска земля…
Дурницю мусиш занедбати
І на лукавих не вважати,
Яка б нi лучилась пеня.







Що я книшi святим розвожу
І торохчу своiм возком,
Дак се храню я правду божу,
Щоб злюки хитрим язиком
Їi в брехню не повернули
Да про страшний суд не забули,
Що буде всiх людей судить.
Оце ж i знай, що я громами
Тебе вiд них та блискавками
За правду буду боронить?




VІІ


Пiд сими ж то запевненнями
Почув Панько пророчий глас
І голубиними крилами
Вернувся дух його до нас.
Тепер шкода його судити
Мiносу да хвостом крутити:
Нiчого не боiться вже, —
Бо торохтюча колесниця
Його вiд кривди стереже.




2. Пiсня перва





І


Кулiш завзятий був писака,
В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.
Що коiв лях i гайдамака,
До всього пильно доглядавсь.
Ще ж завела його охота
Писати всячину й про чорта
Та й про богiв оповiдав.
«Боги, — рече, — пiшли з героiв,
Преславних душогубством воiв,
Що й дiдько б ради iм не дав».




ІІ


Таки Панько писав-проводив
І всiх чортiв письмом дрочив.
З писаками нiже не ладив
За iх героiв i богiв,
Бо душогубство прославляли
І до богiв за темнi хмари
Драбину строiли собi,
Щоб старий бог, всiх благ податель,
Усiх дурниць законодатель,
Родив iм грушi на вербi.




ІІІ


За се Кулiша узились
Усi пекельнi цензори,
Що вiд отця брехнi родились
Людського мороку царi.
Ото ж, як дзизнула косою
Безока смерть, вiн головою
Полiг, мовляли, «дуба дав»,
І за письменницьку роботу,
Що завдавала всiм турботу,
До пекла мовчки почвалав.




ІV


До пекла, певно не до раю:
Се знав i Киiв, i Москва,
І Львiв, що руського звичаю
Колись був третя голова,
А потiм у ляхву пошився,
Вiд мови нашоi вiдбився
І став з унiта палiем:
Бо предками зве гайдамацтво,
Те тотарене козацтво,
Що Русь спустошило вогнем, —




V


Що на пiдмогу хана звало,
Упавши попяну в бiду,
І руським тiлом годувало
Його ненаситну Орду.
Знайшлись i в Киевi бурлаки,
Що з людоiдiв-гайдабур
Зробили православних воiв,
Святоi вольностi героiв,
Всесвiтньоi культури мур.







Заскиглили, немов на вовка,
Всi гавкуни на Кулiша,
І розiйшлась кругом помовка,
Що, певно, дано вiдкоша
В раю завзятому писацi
За невгавущi злющi працi,
І в пеклi мучиться тепер:
Присуджено-бо лютi муки,
Письменним людям для науки,
Йому тодi, як ще й не вмер.




VІІ


І справдi ж бо давно наслухавсь
Дурного лементу Кулiш
І в головi собi начухавсь,
Та серце в грудях бгав, мов книш.
Як нашi давнi Андибери
Пили в кабашноi гатери,
Аж покiль ходора все йшло,
Аж покiль груби гуркотали
І сажею свiт затемняли,
Так i в письменникiв було.




VІІІ


Не мед-пяне-чоло кружляли,
Чорнильний опiум вони,
І лжею пiйло заправляли,
Найкращим трунком сатани,
Аж покiль морок душi темнi,
Мов сажа пустки тi корчемнi,
Непроглядно заволiкав.
Вiд галасу того пяного,
Вiд бiснування навiсного
Сердека в хутiр утiкав.




ІХ


Там води Лети дзюркотали
Про молоду старовину
І з кволим серцем розмовляли
Про сльози, рози та весну.
І забувало серце кволе
Про те, мовляв, просторе море,
Що мае гаду без
Поділитися в соц. мережах: